Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Мо?м батькам - Ганнi Iванiвнi й Панасу Дем'яновичу з любов'ю i зажурою РОЗДIЛ ПЕРШИЙ Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар i струшують на землю бентежнi звуки далеких дзвонiв. Дiд говорить, що так спiвають лебединi крила. Я придивляюсь до ?хнього маяння, прислухаюсь до ?хнього спiву, i менi теж хочеться полетiти за лебедями, тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн огортають та й огортають мене сво?м снуванням. Я стаю нiби меншим, а навколо бiльша?, росте i мiниться увесь свiт: i загачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi, що нiкуди не полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи, i блакитнава дiброва пiд селом, i чорнотiла, туманцем пiдволохачена земля, що пробилася з-пiд снiгу. I цей увесь свiт трiпоче-мiниться в мо?х очах i вiддаля? та й вiддаля? лебедiв. Але я не хочу, щоб вони одлiтали вiд нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою хатою. Аби я був чародi?м, то хiба не повернув би ?х? Сказав би таке та?мниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене почина? кружляти видiння казки, ?? нерозгаданi дороги, дрiмучi пралiси i тi гуси-лебедята, що на сво?х крилах виносять з бiди малого хлопця. Казка вклада? в мо? уста оте слово, до якого дослуховуються земля i вода, птиця в небi й саме небо... А в цей час надi мною твориться диво: хтось невидимим смичком провiв по синьому пiднебессi, по бiлих хмарах, i вони забринiли, як скрипка. Я тягнусь догори i сам собi не вiрю: вiд зарiчки знову над нашою хатою пролiтають лебедi! Чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?.. А вiща скрипка i срiбний вiдгомiн бринять, ?днаються над мо?м дитинством, пiдiймають на крила мою душу i забирають ?? в нерозгадану далину. I хороше, i дивно, i радiсно ста? менi, малому, в цiм свiтi... "Так-так-так", - притира?ться до мо?? ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непоко?ться, викручу? рухливу шию i то одним, то другим оком придивля?ться до неба i трiпоче ?диним крилом. ?й щось дуже важливе хочеться сказати менi, та вона бiльше не зна? слiв i знову повторю?: "Так-так-так"^ За високою стрункою дзвiницею, що теж порива?ться вгору, десь у бiлому пiдхмар'? зникають лебедi, але дзвiн ?хнiх крил ще озива?ться в менi, а може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi? - От i принесли нам лебедi на крилах життя, - говорить до неба i землi мiй дiд Дем'ян; у його руцi весело поблиску? струг, яким вiн донедавна вистругував шпицi. - Життя? - дивуюсь я. - Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться грiм у хмарах, а сонце сво?ми ключами вiдiмкне землю. - Дiду, а якi у сонця ключi? - ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався досi, що воно, наче людина, може мати ключi. - Золотi, внучку, золотi. - I як воно вiдмика? ними землю? - А ось так: яко?сь добро? години гляне сонце iз свого вiконечка вниз, побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили за весною, та й спита? мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки, в поля i на воду ключi, а вони вже знають сво? дiло! Я уважно слухаю дiда i раптом страхаюсь: - Дiду, а сонце не може ?х загубити, як наша мама? - Що, що, надзигльований? - мов сiро-блакитнавi, побризканi росою безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкида? вгору брови, потiм одгетьку? мене вiльною рукою i почина? смiятись. Вiн дуже гарно смi?ться, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема яко?сь пiдпiрки, тодi нею ста? його присохлий живiт. В таку хвилину вся дiдова постать перехиту?ться, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота вириваються клекiт i "ох, рятуйте мою душу", з одежi осипа?ться дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них. Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити сво?х ключiв, воно ?х десь носить на ши? або ув'язу? на руцi. Так i треба, щоб потiм не бiдкатись i не морочити комусь голови. - Дiду, а куди лебедi полетiли? - На тихi води, на яснi зорi, - пересмiявшись i споважнiвши, урочисто каже дiд, поглядом показу? менi на хату i йде до вчорнiло? катраги майструвати колеса. - "Так-так-так", - погоджу?ться стара качка i ще раз одним оком погляда? вгору. А я стою серед подвiр'я i по-сво?му перебираю дiдовi слова. Передi мною, наче брама, розчиня?ться дiброва, до мене живовидячки наближаються далекi тихi води i прихиленi до них зорi. Це в таких краях, де я ще не бував. I покотилась туди моя стежина, мов клубочок. I так менi хочеться пiти в лiсову далечiнь, побачити з якогось незнайомого берега отих, наче зi срiбла вилитих, лебедiв, подивитись на ?хнi спiвучi крила, що в теплому iрiю захопили весну та й принесли нам. Але з ким я пiду i де менi взяти чобiт? Тiльки тепер дивлюся на сво? босi посинiлi ноги, важко зiтхаю i плентаюсь до хати, щоб не схопити маминого запотиличника. I що це за мода пiшла: не встигнеш босонiж вискочити з хати, як одразу сварять, а то й духопелять тебе i називають махометом, вариводою, лоботрясом. А в чому ж ти вискочиш, коли тепер не кожний дорослий розживеться на взуття? Скажи про це, - знову ж розумником назвуть тебе, затюкають, ще й згадають, що за мною давно плаче попруга з мiдною пряжкою, горiла б вона зi сво?м плаканням ясним вогнем! А як дурно-пусто перепало менi, коли тiльки зазимiло i перший льодок запах чорнобривцями! Тодi наш прицерковний пагорб i ковзанку бiля нього вкрила дiтвора - усi на санчатах або на дерев'яних ковзанах. Вони робляться так: береш по довжинi чобота брусочок березини, явора або кленини, вистругу?ш з нього копаничку, робиш схiдчик для каблука, а низом рiвненько пропуска?ш дрiт, чим товщий, тим краще. От i вся мудрацiя, зате скiльки втiхи вiд не?! Дивився-дивився я з вiкна, як раюють iншi, та й, вибравши слушну хвилину, тихцем шатнувся у сiни, вихопив з-пiд жорен ночовки, заарканив ?х мотузочком i босонiж пометлявся до дiтвори. Нiхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тiльки тут не каталися: однi на санчатах, другi на грамаках, третi на шматковi жерстi, четвертi умудрилися замiсть ковзанiв осiдлати притертi худоб'ячi кiстки, п'ятi - на пiдковах. А Iван дядька Миколи спукався на перевернутому догори ногами ослiнчику. Головне було - не на чому ?хати, а щоб тiльки ?хати, коли ж гепнешся - не кривитися, а реготати з усiма. Яка то була втiха вибратись на самiсiньку макiвку пагорба, переможцем поглянути на заснiжене село, що бавилось димами, всiстись на свого самоката i - гайда, гайда, гайда на весь дух донизу! Машинерiя твоя летить, аж гуде, вiтер у вухах пересвисту?, збоку собаки гавкають, на дзвiницi дзвонять, перед тобою хати хитаються, пiдстрибують, уся земля йде обертасом, а ти, мов кум королю, розсiвся на сво?х ногах, щоб не так мерзли, i переганя?ш дiвчат або якогось страхополоха, з розгону врiза?шся у чи?сь санчата i м'ячем вилiта?ш на снiг. А ззаду ще i ще хтось на?жджа? на тебе, i вже росте отакенна купа, в якiй усе регоче, верещить, клубочиться, видира?ться наверх i жужмом котиться вниз. З цi?? весело? i тепло? копицi раптом хтось почав мене за ковнiр витягати на свiт божий. Вiн одразу потемнiв у мо?х очах, коли я опинився перед поблiдлою од страху i гнiву матiр'ю. Ось тепер усi почали дивитись на мене, нiби я з мiсяця звалився. А хтось уже принiс матерi ночовки, що встигли чомусь надколотись. Мати пiдхопила ?х пiд руку та й, не дуже церемонячись, потягла мене з грища на розправу. Хотiв я гайнути кудись навтiки, де перець не росте, та материна рука наче приросла до мо?х обох ковнiрiв. Гай-гай, куди подiлася моя радiсть, коли я поперед ночовок i матерi поплентався додому. Ну, а яке потiм було сум'яття, ви, напевне, догаду?тесь: спершу з мене вибивали дурування i примовляли, який я бузувiр, опришок, урвиголова, харциз, каламут i навiть химород. На таке противне слово я нiяк у душi не мiг погодитись. Але й перечити не став, знаючи, що за це можна вiдхопити зайвого духопелика. Далi менi маминою хусткою на два гудзи перев'язали шию, запакували на пiч, де парилось просо, i почали обпоювати малиновим ча?м, який зовсiм був би добрим, аби коло нього хоч лежала грудочка цукру. На другий день уже було вiдомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночi нi разу не бухикнув. Тому дiд зауважив, що я одчайдух i весь удався в нього, а мати сказала, що - в оглашенного. Пiсля цього ми з дiдом перезирнулись, усмiхнулися, мати посварилась на мене бровами i кулаком, а бабуня вирiшила повести свого безклепкого внука до церкви. Там я мав i покаятись, i набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало менi. Та я не дуже цим i журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тiльки менi, але й дорослим. I в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручi, губились ключi вiд розуму, не варив баняк, у головi лiтали джмелi, замiсть мiзкiв росла капуста, не родило в черепку, не було лою пiд чуприною, розум якось втулявся аж у п'яти i на в'язах стирчала макiтра... Отож ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в сусiдiв чоботи i, шмаруючи ?х березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я у церквi не лобурясничав, не шморгав носом, не крутивоя дзигою, не ловив гав, не перся наперед, не смiявся, не пирхав, не лiз на крилас та частiше хрестив лоба. Узнавши геть-чисто все, чого не можна робити в церквi, я подався на вулицю, то опереджаючи бабусю, то залишаючись позад не?, а ?й хотiлося вести мене тiльки за руку. I чого всi жiнки забувають, що хлопець ? хлопцем? Перед тим як зайти в церкву, бабуся побожно перегнулася, зробив i я так, але, видать, не догодив i схопив саме те слово, якого ще не доказали вчора. В божому храмi страшенно пахло свiжовиробленими кожухами i розiгрiтим воском. I в бабинцi, i в притворах молилися люди, а мiж ними незграбився розчепiрений титар, якого боялася уся дiтвора. Зараз вiн робив двi роботи: збирав коновчаний збiр i гасив свiчi. Губи в нього товстi, капшучистi: дмухне, свiчка тiльки блим - i вже нема нi вогника, нi обличчя святого за ним. Люди казали, що церковний староста з одних недогаркiв нажив казан грошви. Титар гнiвався на таку мову й говорив, що через церкву й "таке врем'я" скоро стане дрантогузом. Одначе титареве подвiр'я поки ще не закарлючувалось на дрантогузтво: було кому на ньому iржати, мукати, бекати i кувiкати. А "таке врем'я" позначилось тiльки на титаревих стiнах: вiн, неначе шпалерами, обкле?в ?х скатертинами керенок вартiстю в сорок i двадцять карбованцiв -. сорокiвки ближче до божницi, двадцятки - до помийницi. Бабуся перед якимсь втемнiлим образом поставила саморобну свiчечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що менi доконче треба показати грiзний i страшний суд - господа нашого Iсуса Христа друге пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев'янiй стiнi. Через те що з вогкого дерева капало, страшний суд видавався ще страшнiшим: на ньому плакали i праведники, i грiшники. I чого тiльки не було на тому судi?? Тут на веселцi, як на гойдалцi, владно сидiв Христос-вседержитель, пiд ним чиясь дебела рука важила на шалькових терезах правду i кривду, обабiч вседержителя на бiлих хмарах стояли пророки, богородиця i Iван Предтеча. Нижче, лiворуч, був рай, обнесений товстелезним кам'яним муром. Святий Детро вiв до райсько? брами виснажених праведникiв, а в самому раю уже стояли три бородатi праотцi i гурт веселих запорожцiв, усi вони були в широких червоних штанях i при збро?, на ?хнiх головах пишалися довгi оселедцi. А от праворуч починалося справжн? страхiття: тут юрмилися чорнi, наче вони всю зиму кiптюжились у коминi, чорти i вогнем дихала мерзопакосна пащека змiя. До не?, туманiючи вiд жаху, пiдходили грiшники: п'яниця з барилком горiлки, товстий салганистий пан, що на?в м'яса на чужому горi, мельник-злодюга з привiшеним на ши? жорном, суддя-хапуга з торбою нечестивих грошей, чернець, що заглядав не в святе письмо, а в грiховнi су?ти, якась пiдмальована, гарно зодягнена, але гордовита панi, пiд нею було написано: "Пиха". За нею карлючились брехуни i донощики з язиками, схожими на копистки, та iнша дрiбна потерть, що не жила, а тiльки хитрувала i грiховодила на землi. Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадiння, але я таки придивлявся до нього. На мо? щастя, тут нiкого не було з тих дурноп'ятих, якi босонiж спускалися б у ночовках, i це мене трохи заспоко?ло... - Михайле, ти ще не в хатi?! - гримнув з катраги дiд. - Гляди: перепаде нам обом за лебедiв! - i вiн для чогось поглянув угору, де сонце i блакитнi розводи змагалися з хмарами. Я ще раз зiтхнув - це i для себе, i щоб дiд пожалiв мене, безчобiтного, - та й, думаючи сво?, почав витирати ноги об прочовганий жорник, що лежить бiля нашого порога. Отут, ближче до призьби, темнi? глибка, в якiй лiту? качка. Вона вже й тепер, наслухавшись лебедiв, погляда? на свiй закоморок - теж почула тепло. Хоча наша качка й однокрила, та сво?ю смiливiстю i тямущiстю диву? всiх вуличан. Весною, коли повиводяться курчата, вона весь час клопочеться бiля чужого виводка. А побачить десь ворону, то так уже пересварю?ться з нею та накостричу?ться одним крилом i ши?ю, що чорнокрила дзьобаха зо зла каркне i полетить далi шукати здобич. Вмiла качка якось i в людях розбиратись. Коли бiля нашо? хвiртки з'являлася добра людина, ми чули догiдливе чи розважливе "так-так-так". Iшла славна людина до хати, то й качка, хильцем-хильцем, супроводила ??, немовби статечна господиня. Та досить було з'явитися на вулицi лютобровому дерилюду Митрофаненку або хитрюзi й пустомолоту Юхриму Бабенку, як птиця нагогошувалась, починала вибивати ногами сердиту плетеницю i застуджено репетувати: "ках-ках-ках!" - Зараза безкрила, - завжди ще бiля ворiт настручувався на не? Митрофаненко, i на перенiссi в нього вибивався жировий вузол. - Теж ма? щось проти тебе! А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмiшцi коржастi щоки, розводив довгими руками i, поолививши голос, удавано дивувався : - I де, i за якими океанами-морями ви таку преiнтересну птаху дiстали? А ногами як оруду?! Поставте ?? на ступу, то й проса втовче. - А тебе, шилохвостий, напевне, i в ступi не втовчеш, - косував на нього дiд. - У всякого свiй нрав i характер, i розум iмi?ться, - не дуже й зобиджався Юхрим. - Ви ще почу?те про мене i в селi, i поза селом! До роботи Юхрим був рiдким, наче юшка, зате круто мiг замiсити якусь сутягу чи паскудство i на ньому показати спритнiсть сво?? невелико? голови, мiзки яко? найбiльше були нацiленi на свiжу копiйку. Дух ?? колишнiй пiдписар i пiд льодом чув. Тiльки значно пiзнiше, розпiзнавши дрiбненьку, злукавлену i пiдступну душу Юхрима Бабенка, я зрозумiв дiдовi слова: - Сто друзiв - це мало, один ворог - це багато!.. Знiтившись, я стаю на порiг, знову ж таки розмiрковуючи, як би так вв'юнитися в хату, щоб тебе й не дуже бачили. Добре було б, коли б саме тепер хтось заглянув до нас у гостi чи хоча б мама почала спiвати. Тодi в не? обличчя i очi жалiснiють та й жалiснiють, а ти в цю часину вискакуй на пiч i нишкни, поки не просохнуть ноги, або стружи щось кiскою - i не дуже подавай голос. Але в гостi до нас нiхто не квапиться i з хати не чути нiякого спiву. А ноги вже цвяшками пiдбива? холод, i хоч-не-хоч, а таки мусиш навинутися на очi матерi. Як вона зараз почне вичитувати, я приблизно догадуюсь. Тут головне нi в чому ?й не перечити - нi словом, нi очима, а тiльки сумно похнюпити голову, повинитись трохи, а далi зненацька запитати про таке, що одразу б набакирило материнi думки на щось iнше. Що не кажiть, а iнодi це пособля?. На вулицi чути чи?сь кроки. Я трохи оживаю, обертаюсь, i спочатку дивлюсь не на того, хто чалапа?, а на те, чим вiн чалапа?, бо коли в тебе нема? чобiт, то ти почина?ш оглядати людину з нiг. Попiдтинню, де трохи сухiше, iде наш голова комбiду дядько Себастiян, i я одразу оживаю. - Добрий ранок, парубче! - забачивши мене, привiтно здоровка?ться дядько Себастiян. На його високiй статурнiй постатi метля?ться кавалерiйська шинелина, з-пiд яко? вiдстовбурчу?ться пiстолет. - Ти чого, сякий, а не такий, на холодi вухналi ку?ш зубами? - Ги-ги, - смiюся я. - Вiн ще й регоче! - наче сердиться дядько Себастiян i грiзно хита? головою; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, i чоловiк почина? запихати його в стареньку будьонiвку. - Чого босонiж сто?ш? - А то ви не зна?те чого? Купило притупило. - Тодi сиди, халамиднику, в запiчку i не вирипуй хати! - грима? дядько Себастiян. А я, тримаючись за клямку, виграю дверима i посмiхаюсь. - Дивiться на нього: босе, а чогось радi?! - Птиця також боса ходить, i не журиться, - смiючись, вiдповiдаю я. То що пiсля цього дядьку Себастiяну робити? Вiн примружу?ться i почина? натрушувати смiх на ворота, i нам при?мно дивитися один на одного, хоча один з нас взутий, а другому взуття тiльки сниться. - Дядьку Себастiяне, у вас пiд шинелею сте?р? - А ти звiдки зна?ш? - диву?ться чоловiк. - Сорока на крилi принесла. - Краще б вона тобi чоботи принесла. - Ви його в бандитiв забрали? - В бандитiв. - А вiн добре б'?? - Нiчого. - От аби менi хоч раз бабахнути, - аж мружусь вiд задоволення, уявляючи, як би я стрельнув iз сте?ра. - Найшов забавку! - хмурнi? обличчя дядька. - Краще було б, дитино, аби нi ми, нi ви не знали цих забавок. Тут уже я дядьку Себастiяну й трохи не вiрю, хоч вiн правдивий i добрий чоловiк. Це ж як гарно, коли ? зброя - i шабля, i карабiн, i спис, як у червоних козакiв: одне тобi руба?, дрхге стрiля?, трет?, як на плакатi, по семеро всяких ворогiв так наскрiзь прохромлю?, що вони тiльки ногами дригають i розгублюють чорнi капелюхи. Та хiба старшi всю правду кажуть малим? До цього нам не звикати. Дядько Себастiян спира?ться на ворота, а я ближче пiдходжу до нього. Вiн косу? довгастим оком, примiря?ться, через ворота хоче вхопити мене за руку. Я, гигикаючи, вiдскакую од нього, а потiм знову наближаюсь - i все почина?ться заново. Така забава подоба?ться нам обом, хоча я з опаскою iнколи поглядаю на вiкна. Побавившись i так i не впiймавши мене, дядько вийма? з кишенi прим'ятого листа: - Ма?ш вiд батька. Неси мерщiй матерi. - Спасибi. То, може, зайдете до хати? - запрошую дядька i прикидаю в головi: як би це добре було - мати i старi заметушилися б по хатi, почали журитися i радiти, а я прикипiв би до дядька Себастiяна, слухав би листа i досхочу роздивлявся б сте?р. - Загляньте до нас, дядьку Себастiяне. - Нема часу, дитино, - люди чекають, - руйну? всi мо? надi? дядько. - Жаль, жаль, - кажу статечно, беру листа i вже сторч головою так влiтаю в хату, щоб насамперед в очi впадали не ноги, а лист, - Мамо, вiд тата! - Ой, - аж застогнала мати i прикрила повiками очi. Товстий починок випада? з ?? руки i розмоту? по долiвцi пряжу. - Кажеш, вiд тата? - Еге ж! - переможно вiдповiдаю, бо кому зараз потрiбнi мо? ноги? Мати приклада? руки до грудей, далi бере листа, безпорадно розгляда? його з усiх бокiв, навiть нюха?: - Махоркою пахне... Може, ти, сину, хоч щось второпа?ш? - Я ж, мамо, тiльки по-друкованому вмiю. - I в мене теж трохи жалiснi? голос. - Чого б ото людям не зробити однакове письмо - i читане, i писане? - журиться мати над наукою, а далi наказу?: - Бiжи, сину, до дядька Миколи, хай прийде прочита?. - В чому ж це я, мамо, побiжу? - зиркаю на сво? ноги i аж пiдростаю вiд надi?, але одразу ж немилосердно кривлюсь: - Тепер так усюди розгасло... -У мо?х доскочиш - тiльки не гайся, - мати скида? сво? старенькi чорнобривцi. Я, наче саме щастя, хапаю чоботи, нашвидкуруч навстоячки намотую онучi i через хвилину стаю козаком-завзятцем, дарма що маминi чорнобривцi завеликi, дарма що в них пришви чорнi, а халяви жовтi. - Ну, як, мамо? - питаюсь, пристукуючи каблуками. Та хiба матерi до мого раювання? Вона вже свариться на мене очима: - Бiжи борше! - Я в один лет домчусь, як на чортопхайцi! Коли ти ма?ш чоботи, то ноги тебе несуть, мов пташинi крила. Я вилiтаю з хати, щось переможно кричу дiдовi, ляпаю руками по задубiлих халявах, а вони озиваються музикою. Та дiда теж чогось не веселить моя радiсть, вiн заклопотано схиля?ться над колесом, а я перелiтаю через ворота, i вже мо? чоботи з розгону розбризкують весняну вулицю. Тепер i заспiвати можна по-парубоцьки: А вулиця та вузенька, Чого трава зелененька? Вулиця наша насправдi вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на ?? колi? й зеленi морiжки пада? вечiр, вона ста? схожою то на рiчку, то на довжелезний мiст. Тут з-за хворостяних тинiв привiтно здоровкаються з людьми веснянкуватi вишняки, а в них то сумують, то веселiють бiленькi й блакитнавi хати. Нашi вуличани, окрiм хлiборобства, ще мають i ремество в руках: столярство, шевство, стельмахiвство, бондарство i мiрошництво. Серед майстрового люду найбiльшо? слави зажив мiй дiд Дем'ян, якого знав увесь повiт. Чого тiльки не вмiв мiй дiдусь! Треба десь зробити сiчкарню, драча, крупорушку чи керата, - спiваючи, зробить, дайте тiльки залiза, дерева i ввечерi добру чарку монопольки. А хочете вiтряка, то й вiтряка вибуду? пiд самi хмари; у кузнi вку? сокиру, у стельмашнi злагодить воза й сани, ще й дерев'янi квiти розкида? по них. Залiзо й дерево аж спiвали в дiда, поки сила не повиходила з його рук. Мiг чоловiк нехитрим iнструментом вирiзати i просту людину, i святого. Сусiди не раз, смiючись, згадували, як на замовлення вiн робив нашому пановi фiгури апостолiв Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пiсними святенниками, а могутнiми молодоокими бороданями, яким при?мно було тримати в руках i книгу, i ключi вiд раю. Якийсь час вечорами бабуся обходила катрагу, де стояли святi, спасаючись, щоб вони зненацька не заговорили до не?, а люди пiзнавали в них наших красивих дiдуганiв Дебелюка i Марущака. Фiгури закрасувались перед входом до панського палацу, а жаднюга пан, звикши все мати на дурничку, не заплатив анi шеляга колишньому крiпаковi. Дiд якось нагадав вельможному за плату, але той ляше розреготався i крiзь см?х сказав: - То це ж, Дем'яне, завелика честь, коли пан винен мужиковi! Чи тобi не досить ??? Тодi мiй дiд i показав свiй норов: уночi вiдiкрав у пана апостолiв i порiзав ?х на дрова. Вранцi коло нашого подвiр'я вже юрмилися люди, розглядаючи розкиданi бiля дровiтнi голови, бороди, тулуби i ноги святих. Коли хтось дорiкнув майстровi, навiщо вiн отак розправився з фiгурами, дiд махнув рукою i сказав: - Не порiж, то знов стоятимуть бiля пансько? кам'яницi, хай там тiльки одне горе сто?ть! Незабаром над'?хав за фiгурами розлючений пан зi сво?ми гайдуками. Побачивши, що робиться на подвiр'? майстра, вiн вилаявся i на нашiй, i на чужiй мовi та й подався до батюшки зi скаргою на богохульство. Свята церква поклала на дiда покуту: вiн якийсь час мусив кожного, навiть найменшого, свята ходити на всi богослужби. I тодi найбiльше дiдусь вистоював бiля найкращих святих - Юрiя i Iллi, бо хто не зна?, що Юрiй ненавидiв змi?в i панство, а Iлля громовими стрiлами бив чортiв, розтоплюючи бiсiвську шерсть i м'ясо на смолу?.. Наспiвуючи, я добiгаю до обiйстя дядька Миколи, якого по-вудичному прозивають Бульбою. Вiн якраз, широко розставивши ноги, сто?ть бiля обори i коле дрова. Сам дядько Микола рудий, кирпатий i невеликий на зрiст, зате вусища в нього зародили, наче у гетьмана, а пiд ними i поверх них то чаяться, то розгулюють посмiшка i насмiшка. Жив дядько Микола хоч i бiдно, зате весело: вiн нiколи не впадав у журбу, нiколи не прибiднювався, а навпаки, любив так похвалитися, щоб iще хтось не крiзь смуток дивився на свiт. Сiяв, наприклад, чоловiк десятину жита i вже наперед прикидав на полi: - Зберу з цi?? десятини вiрних двадцять кiп, кожна копа дасть по двадцять пудiв, це вийде чотириста ще й з гаком. То чи не пора вже тепер будувати нову комору? А згодом виходило, що зародило на десятинi лише вiсiм вiрних кiп, кожна видала вiсiм пудiв, i, коли хтось говорив про це дядьковi Миколi, вiн, анiтрохи не журячись, вiдповiдав: - Хiба я винен, що погода не послухалась бога й мене? Тiльки ж через не? не добрав я трохи зерна, так зате полова яка: хоч сам ?ж, хоч посоли i попадю годуй! Аби мав корiвчину, то на цiй половi давала б вона не молоко, а саму сметану. - А може, одразу-масло, - шпигала тiтка Ликерiя, вона нiяк не могла звикнути до вихвалянь свого мужа. - От цього, жiнко, вже не може бути: масло через дiйки не пролiзе, - уточнював безневинно дядько Микола. - А щоб тебе та бодай тебе, - i посмiшка змивала з пожовклого обличчя донедавню причепливiсть. Навiть у страшний тисяча дев'ятсот тридцять третiй рiк, голодуючи, дядько Микола кепкував iз сво?? недолi. Зустрiв його я весною вже обрезклого, розбалакались про людське горе, згадали сусiдiв, що передчасно перейшли на цвинтар, посумували, а про себе чоловiк сказав: - Нам що з Ликерiею? Хлiба нема, зате ма?мо в свою волю м'яса: у мене ж худоби, не лiчено було! - В його очах, обведених тiнями голоду, з'явилася давня усмiшка житт?люба, а в мо?х - сльоза... Не знаю чого, але в селi подейкували, що дядько Микола десь був знайшов перо жар-птицi. От аби знаття, чи правда це?.. Зараз дядько Микола смачно навпiл розколю? березовi i грабовi кряжi. Робить це вiн так: пiдiйме над головою колуна, замахнеться, скаже "гех" - i дерево розвалю?ться надво?, i знову "гех" - i знову на землю летять половинки. Я прислухаюсь до його гехання й починаю посмiхатися. - Ти. чого, пiдпомагачу, зуби шкiриш? - диву?ться дядько Микола, розгойдуючи рясну, на дрiбних зборках свиту. - А чого ви за кожним разом геха?те? - Чого? - косу? на мене чоловiк очима i вусами. - Нiби ти не зна?ш? - Не знаю. - Еге, поганi тво? дiла. - Поганi, але не дуже... То чого? - Без "гех" дерева не осилиш. - Хiба? - Не вiриш - спробуй! Ставай на мо? мiсце. Я так i роблю: беру колуна, замахуюсь - i вiн застряга? в оцупку. - А що я тобi казав? - насочуються смiхом вуса i кирпа дядька Миколи. - "Гех" у господарствi - велике дiло, на ньому усi дроворуби тримаються. - Дядьку, а це правда, що ви знайшли перо жар-птицi? - неждано випалюю я. - Хе, який ти цiкавий! - диву?ться чоловiк, вiн огляда?ться, а по всьому його виду й очах проходять засторога i та?мничiсть. Ну, хто б пiсля цьго не догадався, що дядько Микола таки знайшов перо жар-птицi, тiльки не дуже хоче розказувати про це. I знов надi мною майнуло чародiйство казки. Я теж зиркаю на город i вулицю, набиваюсь усiм сво?м виразом у вiрнi спiльники i тихенько-тихенько з надi?ю питаюсь: - Дядьку, то ви таки знайшли це перо? - Таки знайшов, - шепоче дядько, змовницьки приклада? пальця до вусiв i уст, а одним оком косу? на вулицю. Але зараз на нiй, окрiм табунця чорних, що ночують у коминi, горобцiв, нема нi лялечки. - I що ви з ним робили? - аж тенька? щось у мене всерединi. - Що? Коли всi дома засинали, я при свiтлi пера жар-птицi шив людям чоботи. - Шили чоботи? - розчаровано перепитую, i всi видiння казки покидають мене. - А що ж я мав робити, коли не було iншого свiтла? - одразу береться смiхом все обличчя i вусища просмiшника. Коли так, то i я починаю посмiхатися, ще й докiрливо похитувати головою, щоб дядько Микола не дуже думав, що йому повiрили на дурничку. А казки все одно жаль... Незабаром ми вдвох iдемо до нас, i дядько смачно розповiда?, якi вiн ма? купити лошата: нi в кого не те, що в селi, а навiть у Лiтинi й поза Лiтином не буде таких нi по красi, нi по силi. Таку худобину дядько на злiсть ворогам збира?ться придбати не вперше, та все чогось вiдклада? купiвлю. Вiн каже, що поки нiяк не може пiдiбрати в самiсiньку точку масть, а сусiди говорять, що в дядьковiй калитцi ще не висвистiвся вiтер. От коли висвиститься, тодi об'являться лошата. Але й без них дядько Микола не вважа? себе злидарем. Навiть коли його ма?тки записували в Сiльрадiвськi книги, чоловiк доводив, що вiн не бiдняк, а середньомаючий хлiбороб. - Що ж ти середньо ма?ш? - посмiхнувся дядько Себастiян. - Жiнку та дiтей? - Лiчи, Себастiяне! - i дядько Микола почав загинати пальцi спочатку на однiй, а далi на другiй руцi. - Хата ?, в хатi - комiрчина, на дворi - клуня, хижка, дровiтня, ступа, i жорна маю, i гусака, i галагана, i цiле подвiр'я курей, ще бiльше я?ць та шевське ремесло в руках. - Оце налiчив! Тепер тебе можна записати i в дукачi! - аж витанцьовував од смiху дядько Себастiян... Вдома дядько Микола вийма? з кишенi окуляри, чiпля? ?х на самий кiнчик носа, але чита?, не заглядаючи в скельця; тепер навiть вуса в дядька стають серйозними. Я дуже радiю, що мiй тато живий i здоровий, чого й нам бажа?, а далi мою радiсть пiдмива? смiх, бо чита?ться те, що е в кожному листi: "А передайте ще поклон до само? сиро? землi мо?му близькому родичу Гнату, синовi Данила, що трима? Оляну, дочку Петра з микитiвського подвiр'я. Хай легко йому живеться i хлiб жу?ться..." Я уявляю собi, як височенний дядько Гнйт, син Данилiв, сидить собi на лавi й умина? хлiб, i менi хочеться пирхнути. Але як тут засмi?шся, коли батьковi поклони вибивають з материних очей вологу, а дiд i бабуся зворушливо похитують головами i наперед угадують, кому далi ма? йти уклiн. Тому i я, зiтхнувши, стуляю уста i теж починаю похитувати головою. Це у мене виходить швидше, анiж у старих, та ось я бачу, що моя стараннiсть насторожу? ?х i, щоб не вiдхопити якогось докiрливого слiвця, починаю пильно прислухатися до нових i знову-таки до само? сиро? землi поклонiв. Нарештi i ?м надходить кiнець. Мати кра?чком хустки витира? очi i пита?ться читальника, чи вiн посту?. - Коли в тебе ? панська бiлорибиця або червонорибиця, то можу й постувати у вас, - поважнi? дядько Микола. Всi смiються, а мати кида?ться до печi, щоб чимсь почастувати гостя. Я теж не ловлю гав: пiдходжу до припiчка i благальне дивлюся в подобрiлi материнi очi. - Ну, чого тобi, Михайлику? - тихо, ласкаво пита?ться мати й гладить рукою мою голову. - Нiчого, мамо, - журно затремтiв i в мене голос. - От аби тато скорiше при?хав. - Скучив за ним? - Скучив. Мамо, а може таке бути, що тато й чоботи привезе менi? - Навряд, Михайлику, ой, навряд, хоча б душу привiз, i то буде добре, - зажурено поглянула у вiкно. - А хiба що? - Неспокiйна година, та, може, якось обiйдеться... Ти щось хочеш? - Пустiть мене погуляти. - На вулицю? - Куди-небудь, - невиразно кажу, бо сам надiюсь гайнути в лiс. Та про це краще не за?катись, бо одразу скажуть: там ще ? бандити. - Що менi тiльки робити з тобою? - трохи проясню?ться обличчя матерi, i це вже добра прикмета для мене. - Ну, скажи, шибенику, що робити з тобою? - Що? Пустити, та й годi. - Пустити, кажеш? - докiрливо хита? головою. - Атож! - радiю я, обхоплюю матiр руками, а очi пiдводжу вгору. Це, бачу, матерi подоба?ться, вона пильно вдивля?ться в мене, каже, що я клаповухий, з чим я охоче погоджуюсь, далi защiбуе гудзик на ковнiрi i маха? рукою: - Катай уже, причепливий. Тiльки ж гляди, не порви мо?х останнiх чобiт, не молоти ними, як цiпом, землю, не влазь по самiсiнькi вуха в калюжi та баюри та не дражни по всiх кутках собак i не зчеплюйся битись... - Добре, мамо! - вже з-за дверей охоче гукаю я i одразу ж забуваю все, чого менi не можна робити, бо попереду воля до самого вечора! Коли я прожогом вискакую на вулицю, з-за сусiднього тину чую лукаве i в'?дливе "гi". Так може вiтатися зi мною тiльки Петро Шевчик. Яко? тiльки каверзи не приховано у цьому "гi". Хоча ми з Петром однолiтки, вiн вважа?, що йому треба старшувати надi мною, бо минулого року вже пас три корови, а я тiльки вертiвся бiля дiда i його ремесла та, коли треба, попасав нашу сиву таранкувату вiд старостi кобилу; через не? не раз мене брала на глузи пастушня. По-перше, наша коняка була здирцею: не погодуй чимось ласим ?? з рук, нiзащо не сядеш на не?, по-друге, нiяк ?? не можна було пустити в галоп, а спробу?ш, - гляди, за ногу вкусить. I тому, коли були перегони, я завжди, горюючи, лишався позад усiх i тiльки мрiяв про той час, коли доведеться мчати на справжньому конi... З-за плоту Петро зверхньо, як навчився, у старших пастухiв, погляда? на мене i знову каже: "гi". Я вже розумiю, куди тече вода, але з спiвчуттям питаю вдовиченка : - Це на тебе давно гикавка напала? -Та нi, як тiльки тебе побачив, - пiдсмiю?ться Петро i очима проштрику? мо? чоботи. - У маминi взувся? - Колись були маминi, тепер мо?. - Тво?? - Атож. Мати собi купили новi, а цi менi дiсталися в спадок. - А ти часом не брешеш? - темне Петрове обличчя ста? спантеличеним: вiн i вiрить i не вiрить менi. - Побiжи спитайся, моя хата осьдечки, - недбало показую пальцем у бiк сво?? причiлково? стiни. - Гм, пофортунило тобi, - вже заздрiсно говорить Петро, хоча б, здавалося, чого йому завидувати, коли вiн мав справжнiсiнькi чоботи, шитi на його ногу. - Петре, давай гайнемо в лiс. - Чого ми там ще не бачили? - пiдозрiло дивиться на мене. - Чого? - ловлю очима синю дiброву, що наче викупу?ться у веснянiй водi. - Побачимо лiс, та й годi. - Найшов чим здивувати: що я зроду-вiку цього добра не бачив? - То як хочеш, - збираюся бiгти. - Стривай! - Петро трохи розмiркову?, перелазить через тин, ста? поперед мене i вже владно каже: - Ходiмо за мною! - Оце добре, що ти попереду пiдеш, - безневинно кажу. - А чого добре? - з-за плеча недовiрливо поглянув на мене Петро. - Бо в мене чоботи сухiшими будуть. - Хитрий який! - насупився пастушок. - Спочатку я пiду попереду, а потiм - ти!.. Коли ми обмина?мо липовий шлях i опиня?мось у долинцi, нас оточу? воркування струмкiв. Спiваючи, вони заклопотано поспiшають собi i до ставкiв, i до левад, i на Ведмежу долину, де в'юниться рiчечка. Вона ще спить собi, а струмки вже б'ють у бубни i витанцьовують на ?? кризi. То й ми теж почина?мо танцювати, i зараз уся командирська пиха сповзла з розпашiлого Петрового обличчя. I як тiльки не вивива?ться вiн на кризi, перекривлюючи танцювання то свого дядька Миколи, то тiтки Настi, то дяка ?рмолая, що, пiдпивши, вибива? ногами, наче колодами, ще й приказу?: "Го-то-то, го-то-то!" В обох нас уже обляпанi не тiльки чоботи, а й полотнянi штаненята, i катанки. Недалеко трiснула крига. - Чу?ш? - пригинаючись, та?мниче пита? Петро. - Чую. - А зна?ш, що воно? - Нi. - Це щука хвостом лiд розбива?. - То в не? такий крепкий хвiст? - Як залiзо! Це зараз невелика вдарила, а то, бува, як махне, так i виб'? ополонку, а з не? отакенне хвостище прогляне. Iнодi, як пофортунить, рибалка й вихоплю? щуку за хвiст на берег. Ми прислуха?мось до рiчки, i вона знову затрiщала за верболозами. Там теж ударила хвостом невелика щука, бо ополонки не пробила. Веселi й забрьоханi, входимо в лiс. По ньому зараз у верховiттi i низом гуляють шуми. Це, видать, очiкуючи весну, гомонить душа лiсу. Хоча я й дуже люблю лiс, але побоююсь його душi, вона, як розсердиться, то заведе тебе в такi нетрi, де люди не ходять, де сокира не гуля?. А ще я люблю, як з лiсу несподiвано вигулькне хатина, заскриплять ворiтця, побiжать стежки до саду i до пасiчиська. I люблю, коли березовий сiк накрапа? iз жолобка, вiн так гарно вистуку?: "тьоп-тьоп", що неодмiнно завернеш до нього i присядеш навпочiпки. Також люблю напасти на лiсове джерело i дивитись, як воно коловертнем викручу?ться з глибини. I люблю, коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на сво? шапки росу, i люблю восени по колiна ходити в листi, коли так гарно червонi? калина i пахнуть опеньки. Я охоплюю обома руками березу, притуляючись вухом до не?, але вона мовчить, бо ще не розмерзся пiд корою сiк, ще мертво у лiсi. На вершечку береста обiзвалася сойка. Ми подивились на ?? лискучi дзеркальця, а Петро запитав: - Зна?ш, чому сойка нiяк не може долетiти до вирiю? - Чому? - Бо в не? в головi нема однi?? клепки: пролетить день, а потiм неодмiнно хоче взнати, скiльки ж вона вiдмахала верст, - i летить назад. - Гм, - дивуюсь я i прислухаюсь до пiсеньки, що ?? сойка безсовiсно вкрала в яко?сь пташини. Сойка пiдступна птиця: вона мастак нищити дрiбне птаство i ?хнiм же голосом веселити себе. - За?ць! За?ць! - кричить Петро i кида?ться бiгти до крутояру. Помiж деревами, не дуже побоюючись нас, проскаку? вихудлий за зиму вухань i зника? в пiдлiску. - От аби ж рушниця була! - жалку? Петро. А я анiчутiнку не жалкую, бо дуже не люблю, коли додому повергаються мисливцi, а за ?хнiми поясами погойду?ться закривавлена дичина. Чим той бiдний за?ць провинився перед звiриною, птахами i людьми? Враз я нахиляюся до кружечка нiздрястого снiгу, що зеленкуватим ковнiром охопив молоденького бересклета. Щось, наче пальцем, пробило снiг, я розгортаю його i бачу нiжну, ще зачохлену голiвку пiдснiжника. Це вiн вiдхукав дiрочку в снiгу i потягнувся до сонця. Виходить, уже не мертвий лiс, бо лебедi принесли на сво?х крилах весну i життя! РОЗДIЛ ДРУГИЙ Дiд говорить, що з мене щось буде, бабуся охоче з ним погоджу?ться, а мати-коли як; частiше вона похиту? головою i каже зовсiм не те, що всмiхалося б менi: - Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звiдти вийде, - i пальцем показувала на те самiсiньке мiсце, на яке при нагодi й тепер декому показують. Але безтолоч "он звiдти" не дуже поспiша? виходити, ?й, видать, сподобалась моя "макiтра", в яку чогось потрапили не рiвнi, а крученi мiзки. Дорослi геть-чисто все бачать, що ? i чого нема? в головi малого. Отож тепер у мо?х мiзках крепко хазяйну? безтолоч. I не подумайте, що я вже такий затятий або якийсь каламутник. Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дiдусевi, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по веснянiй водi i зiллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городi i не вважаю себе ледащом. Та ? в мене, коли послухати одних, слабiсть, а коли повiрити iншим-дурiсть; саме вона й завда? найбiльшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, i вже, на сво? дев'ять рокiв, немало проковтнув добра i мотлоху, якого ще не встигли докурити в мо?му селi. Читав я "Кобзаря" i "Ниву", казки i якiсь без початку i кiнця романи, "Заднiпровську вiдьму, або Чорний ворон i закривавлена рука" i "Три дами й чирвовий валет", а також рiзнi , книжечки, виданi петлюрiвцями, "сiчовими стрiльцями" та Червоною Армi?ю. I вже тодi менi однi слова сяяли, мов зорi, а iншi туманили голову. В яйшсь розшарпанiй книжцi я, наприклад, вичитав, як став дичавiти один чоловiк, що покинув мiсто. Я сподiвався, що далi пiдуть пригоди подiбнi до пригод Робiнзона Крузо, але наступнi сторiнки глибоко поранили мо? серце: крайньою межею здичавiння виявилося оселення того городянина у степах, там вiн став орати, сiяти землю i навiть мастити сво? чоботи дьогтем. Тодi я не знав, чим iще, окрiм дьогтю, можна мастити взуття. Я знав лише, що взуття - це вже розкiш: в ту пору розрухи чинбарi за ремiнь здирали шкуру, i добрi чоботи обходились у двадцять - двадцять п'ять пудiв пашнi. А оранка, особливо весняна, вважалася святим дiлом. Я пам'ятаю, як урочусто проводжали в поле плугатарiв iз раннiм плугом. Коли ж вони повертались увечерi додому, ?х стрiчали старi й малi. А яка то була радiсть, коли орач виймав тобi з торби шматок причерствiлого хлiба i казав, що вiн од зайця. Це був найкращий хлiб мого дитинства! А хiба не святом ставав той день, коли ти сам торкався до чепiг i проводив свою першу борозну? I досi з глибини рокiв озива?ться голос мого батька, який одного прихмареного ранку поставив мене, малого, радiсного i схвильованого, до плуга, а сам став бiля коней. Дома вiн про нашу працю говорив як про щось геро?чне: "Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами i за нами, а ми собi оремо та й оремо поле". З щедрiвок, якi взимку виспiвувались пiд вiкнами добрих людей, я знав, що за плугом навiть сам бог ходив, а богоматiр носила ?сти орачам. Тому й досi, коли я в полi бачу обрис жiнки, що несе обiд уже не орачевi, а трактористу чи комбайнеру, в мо?й душi трепетно сходяться ранковi легенди минулого з сьогоднiшнiм днем... А ота книжна погорда до селянина i його кревно? працi породила в менi першу вiдразу до пихи, де б не вищирювала вона сво? iкла: чи з житейського щодення, чи з книги, бо в книжцi злелiяне слово мае бути справжнiм святом душi й мислi. Я мало тодi стрiчався з скарбами людського духу, та грiх було б гудити тi часи - вони були по-сво?му прекраснi... Мати, коли я, забувши все на свiтi, припадав до роздобуто? книги, не раз гримала на мене: -Святий дух з нами! I що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче замовлений. Та спом'янись i спам'ятайся нарештi, бо осьдечки зараз усе полетить у пiч! Правда, у пiч вона так i не кинула жодно? книжки, але повсякчас пасла мене очима, побоюючись, щоб читання не пiдвередило ?? дитину. - Мамо, i що там тiльки може пiдвередити? - Що?.. А звiдки я знаю? - То чого ж таке говорите? - Бо люди кажуть... Он прочитав один розумник геть усю бiблiю i позбувся того, що мав у черепку, - показуючи пальцем на лоба, страха? мене святим письмом. - Я ж бiблi? не читаю. - В тебе, вiтрогоне, гляди, хватить розуму i до не? допастись. Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати... Вдень, навiть взимку, я ще мiг сяк-так хитрувати, але ввечерi дiло мо? було гибле: мати, гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника, задмухувала слiпака, i я вже в теменi мусив додумувати про якогось князя або графа: чи його уразить "рокова куля", чи "стрiла Купiдона". Через отой поганий, бензином заправлений слiпак, що весь час фахкотiв i погрожував вибухнути, я найбiльше ремствував на матiр, а далi додумався перехитрити ??. Коли в хатi всi, окрiм цвiркуна, засинали, я навшпиньках пiдходив до печi, витягав з ?? челюстей жарину, роздмухував вогник, засвiчував каганець i забирався з ним на пiч. Тут я його так вмощував у закапелок, щоб свiтло не падало на хату. I ось тепер до мене починали стiкатися царi й князi, запорожцi й стрiльцi, чорти й вiдьми. Тодi ще по селах i навколо них жила всяка нечиста сила, вона, як могла, збиткувалась над хлiборобом, його худiбкою та посiвами. I коли хтось ловив чорта чи вiдьму - теж не милував ?х. Вiдьмi, як правило, вiдрубували руку, щоб вона не здоювала корiв, а чорта найчастiше запрягали в плуга, i вiн орав доти, поки не вiдкидав копита. Найбiльше ж у нашому селi доводилось воювати з нечистою силою дядьку Миколi. Де вiн тiльки не ловив ??. I в коминi, де чорт стрiчався зi сво?ю, сажею пiдмальованою, коханкою-вiдьмою, i в комiрчинi, де безсовiсний бiс ласував салом, i у вершах, куди забирався дiдько на дурничку жерти рибу, i пiд мiстком, i в дуплавих вербах, i в копанках, i в тих мiрках-солом'яниках, якими безп'ятий намiря? горобцiв на вечерю. I хоча нечиста сила по-всякому мудрувала, як перехитрити свого ворога, з цього нiде нiчого не виходило. Дядько Микола завжди ставав переможцем. За сво? життя вiн стiльки повiдрубував у нечистi хвостiв, ратиць i рогiв, що все це не вмiстилось би й на вiз. - Коли б на цей товар знайшовся покупець, то мав би я грошей бiльше, нiж смiття, - хвалився дядько Микола. А його дружина вiд такого неподобства тьху-тьхукалась i пiдiймала руки до образiв, а далi цiпила на мужа кулаки... Я не був таким хоробрим, як дядько Микола, i не мав його сокири, тому вночi тремтiв i завмирав над тими казками, з яких, наче з лантуха, аж сипалася рiзна страховина. Та коли серце вже зупинялося од переляку, приходила полегкiсть: десь зовсiм недалеко глупу нiч прокльовували голоси пiвнiв. Тому я й досi люблю ту пору, коли пiвнi сво?ми крилами проганяють темiнь i нечисту силу, а спiвом починають новий день. Через якийсь час мати дiзналася про мо? хитрування з каганцем. I винен у цьому був тiльки я. З яко?сь страшнецько? казки на мою бiдну голову витрусилося стiльки чортiв, болотяникiв i водяних, що вони, знахабнiвши, почали визирати з усiх шпарин, висолоплювати язики i навiть лiтати по хатi. Я необережно зиркнув на жердку над лiжком, побачив на нiй чорта i скрикнув. Правда, одразу ж виявилося, що то був не чорт, а чорнi дiдовi штани. Та ця помилка дорого коштувала менi: мати почала на нiч замикати каганчика у прискринку. До нього вже я нiяк не мiг добратися. Отак вперше нечиста сила хотiла розлучити мене з друкованим словом. Та це було не найгiрше. Страшне почалось значно пiзнiше, коли нечиста сила розбирала та не прощала мо? книги i в кожному рядку вишукувала ворожi прояви, рiзну апологетику, збочення, селянську обмеженiсть, селянськi дрiбновласницькi тенденцi? i ще якусь погань... Дядьку Миколо, як iнодi бракувало вашо? сокири, щоб вiдтинати хоча б хвости отiй нечистi, що залазила в слово, як плодожерка в яблуко... Та повернуся знову до злощасного каганчика. Я кiлька днiв i сяк i так добирався до скринi, пiдшукував у залiзяччi рiзнi ключi, але з цього нiчого не вийшло. Та зневiра не дуже довго крутилася бiля мене. Через кiлька днiв менi спало на думку вихимерувати свого слiпака. Робив я його весело, швидко i просто: дiдовою ножiвкою вiдчикрижив денце французького патрона, знизу в шийку втягнув гнiт, все це пропустив через серцевину кукурудзяного качана i ним наглухо зачопив невелику бляшанку з бензином. Не знаю, чи була задоволена мати сво?ю вигадкою, а моя менi аж смiялася. Мати помiтила, що зi мною щось ко?ться, недовiрливо поторгала ляду скринi, а я, щоб не пирхнути, вискочив з хати. Та зробити каганчика було значно легше, нiж дiстати книгу. В пошуках ?? я обходив мало не все село, позбувся сво?х мiзерних дитячих скарбiв, а iнколи й забирався на засторонок чи вишки, де неслися кури. Отак я й познайомився з мiновим господарством ще в двадцять першому роцi. На ярмарку за тоненьку книжечку "Три торби реготу" я вiдда" безсовiсному крамаревi аж п'ять крашанок, знайдених на вишках в кубельцi ото? зозулясто?, що завжди норовить пота?мно вивести курчат, бо дуже хотiлося посмiятись. Та недарма кажуть: дасть бог купця, а дiдько розгудця. Хтось про мiй торг переказав матерi, й дома за цi три торби реготу мав я аж сiм смуткiв... Отак i дiзна?шся, що смiх i грiх живуть по сусiдству. Найбiльше ж з цих торб реготу смiявся мiй далекий родич Гива. Вiн, довiдавшись про мою кумерцiю, аж затанцював у себе на току, i затанцювали всi його кучерi, яким завжди було тiсно пiд шапкою. Я добре знав, як дражнити Гиву: пiд баранячою шапкою - баранячi кучерi. Але на цей раз нiщо не могло розсердити розвеселiлого хлопця. Його видовженi, з веселою недовiрою, очi, що вже в чотирнадцять рокiв найбiльше трималися пiдлоб'я, аж сльозились од смiху. -Оце кумерцiя, так кумерцiя: що куп, то й луп!-тримаючи в руцi шапку, витанцьовував Гива по клунi й нiяк не мiг взятися за цiпа. А за це малому молотнику он як могло перепасти. Гивинi батьки дуже хотiли бути багатими, але так, щоб усiм людям здавалося, що вони бiднi, як мак начетверо. Клята гонитва за багатством навчила ?х не берегти нi себе, нi дiтей сво?х, нi худобу, нi слова, яке, де треба й не треба, хитрувало, криводушничало i прибiднювалось. - Хiба ж це воли? - махав рукою на свою таки добрячу круторогу худобу дядько Володимир. - Це не тягло, а кiстки й хвороби, зашитi у шкуру, дурно тiльки харч переводить. Люди раз у раз чули, що в дядька Володимира найменше родить кiп у полi, копиць у лузi, а картоплi в городi, спiвчували йому в очi i смiялися поза очi. Щоб до нього менше заглядали сусiди й непроханi гостi, обережний дядечко хитро приладнав на сiнешнiх дверях клямку: зачиняй за собою дверi, а клямка зовнi сама заходить на прибо?ць, i хто не пiдiйде до порога, бачить, що нiкого нема дома. Коли до дядька Володимира хто звертався з позичкою, вiн спочатку ставав глухим, а далi або мовчав, або таке молов, що хоч святих винось iз хати. Навiть у 1921 роцi, коли в нас люди орудували мiльйонами, в дядька Володимира, як вiн казав, не було за душею i щербато? копiйки. - Куди ж ви ?х, Володимире, дiва?те: чи солите, чи квасите, чи свiжими по?да?те - iнодi, пiд чаркою, допитувався дядько Микола. Тодi дядько Володимир тетерiв, корячкуватився, задихався вiд обурення або довгий час видобував iз себе "е-е-е" i захищавсь од напасника пiднятою карлючкою вказiвного пальця. Але дядько Микола знав, як можна обiрвати й це "е-е-е". Вiн безневинними очима дивився на дядька Володимира, похитував головою, а далi прихилявся до його. вуха: - А по селi, чу?те, пiшов розголос, що ви грошi мiрками мiря?те. Вiд такого дядько Володимир одразу червонiв, наче квiтка, хапався за шапку i тiкав додому. Найцiкавiше було послухати десь у бесiдi розмову дядька Володимира з дядьком Миколою. Дядько Володимир, випивши чарку, ще бiльше прибiднювався, а справжнiсiнький злидар дядько Микола ставав багатим, як цар. Вiн i схожий був на останнього нашого iмператора, тiльки мав бiльшi вуса i душу. - Хiба в цьому роцi жито? - пiдпираючи рукою голову, так печалився дядько Володимир, що здавалося, сльоза от-от капне у миску з варениками. - Однi одвiйки та житець, а не жито. - А в мене ж вродило як! Зерно хоч на оберемок, наче дрова, клади, - не моргнувши оком, говорив дядько Микола. - Давно в мо?й клунi не було такого раю. - Везе ж декому, - на широкий вид дядька Володимира виходила заздрiсть. - А тут аж в очах тьмi?: одна бiда йде з подвiр'я, а свiжа входить у ворота. Нiчого нема тобi нi вiд мiсяця, нi вiд сонця, нi вiд корови набiлу, нi вiд свинi ратицi. Навiть моя чорна льоха пiдвела: опоросилась i почавила приплiд. - Невже увесь почавила? - щиросерде диву?ться дядько Микола, наче й не зна?, що Володимирова льоха притовкла тiльки одне порося. - Вважайте, що весь, до останньо? шерстинки, - ще бiльше печалиться дядько Володимир i накрива? очi повiками. - Та й скiльки тих поросят було? У мене й свинi норовлять перейти на коров'ячий приплiд. В дядька ж Миколи брови хитрувато пiдстрибують угору i аж тремтять од приховано? радостi: - А моя ж ряба, чу?те, наче кролиха, стара?ться: як не чотирнадцять, то шiстнадцятеро приведе, i всi мов линки. - Шiстнадцятеро!? - вражено вигукував дядько Володимир. - Та що ви, Миколо!? Та не може бути! - Хiба вам далеко ходити - попитайте мо?х вуличан. Вони теж усi завидують менi, як i ви. Та що вуличани - дiдич з Лiтина приходив, калиткою пiвдня трусив над мо?м вухом - усю грошву вiддавав за льоху, а я ?? i за торбу червонцiв не продам. - Гм, фортунить же вам, та ще як фортунить - саме щастя над вами торбою трусить. - От цього я вже не бачив. А чого не бачив, казати не буду, - пускав дядько Микола шельмувату посмiшку на пiдборiддя. - I куди ж ви дiва?те сво?х поросят?-нетерпеливився дядько Володимир. - I на торг вивозимо, i самi ?мо, бо в мене всi якось позвикала до поросятини. Яким би я був господарем, аби вставав чи лягав без не?? I всi, крiм дядька Володимира, починали смiятися, бо знали, що на снiдання i вечерю в дядька Миколи парувала сама картопля... Володимировi ж дiти мали зовсiм iншу вдачу i, де можна, пiдсмiювались над хитруваннями сво?х батькiв. Ось i зараз Гива припав до щiлини брами, а далi тихенько засмiявся: - Пiшов мiй батечко з горохом на торг, оце повернеться тiльки ввечерi. - А чого аж увечерi? - Та вiн ранiше нiяк не складе цiни на той горох, правитиме за нього, як за чорний перець, - i малий молотник почав заганяти кучерi в шапку. - А тобi не кортить на торг? - Перекортiло. Наторгувався, - похмуро кажу я, згадуючи сво? злощаснi "Три торби реготу". Гива пильно подивився на мене й розсудливо сказав: - А тво?му, хлопче, лиху, коли крепко подумать, можна зарадити. - Зарадиш, коли в кишенi й вiтер не хоче свистiти, - безнадiйно зiтхнув я. - Знову був поткнувся на вишки, знайшов нове гнiздо зозулясто?, а пiд нею, хитрюгою, вже курчата прокльовувались. - I ти не понiс ?х крамаревi? - засмiявся Гива. - Нi, побiг до хати. Ото була радiсть! Мати вже думала, що тхiр або собака з'?в зозулясту. - А ти дуже хочеш мати книжки? - I не питай, - посмутнiшав я. - То ми розживемося на них, - заскакали бiсики в насмiшкуватих очах Гиви. - Ось я тобi на самий Великдень справжню кумерцiю зроблю. - На великдень? - Еге. Оцей рудий дiдько, що продав тобi "Три торби реготу", на великдень бере не тiльки цiлi крашанки, але й битки: вiн дуже ласий до я?ць - накришу? ?х у миску, солить i ?сть ложкою, наче кашу. Сам бачив! - Ну i що з того? - нiяк не можу второпати, куди тягне Гива мотузочок. - Що? От за великоднi битки й накупу?ш собi книг. - Де ж я цих биток наберу? - Натовчемо на цвинтарi! - впевнено каже Гива. - Я тобi до великодйя зроблю вощанку, i ти нею роздобудеш цiлу торбу крашанок, що торбу - цiлiсiнький мiшок! - Не треба менi мiшка. - Ну, це вже сам дивись, скiльки тобi треба. Головне - я тобi зроблю справжню кумерцiю, а не те що куп, то й луп! - засмiявся i махнув цiпом Гива. У великоднiй четвер ми в нашiй клунi потайки взялись за роботу. Гива обережно циганською голкою висвердлив у крашанцi дiрочку, застромив у не? стеблинку метлички та й висмоктав бiлок i жовток. Далi ми, вже в Гивинiй хатi, розiгрiли грудку воску i, щипаючи його, почали розкатувати тоненькi-тоненькi ниточки. Ми ними наповнили порожню крашанку i поставили ?? нiском донизу бiля вогню. Коли вiск розтопився, крашанку охолодили, покрасили i запишались: вощанка вийшла на славу! Начувайтесь тепер крамаренковi книги - не минете мо?х рук!.. Ось i великдень зверху задзвонив у всi дзвони, а низом розстелив веснянки. У церквi вистоювала старiсть, бiля церкви стрiчалися молодiсть i любов, а пiд ними бавилося наше дитинство. Бiля могутнiх прицерковних ясенiв я зустрiвся з Гивою. Вiн кинув угору вi? i брови, покосував на мою вощанку й пошепки запитав: - Торбу захопив? - Для чого? - А куди будеш класти битки? - В кишеню. - Ет, нема в тебе, як говорить Юхрим, сображенiя розуму. Скiльки ?х у кишеню покладеш? Та й потовчуться вони там на кашу. Я хотiв тобi справжню кумерцiю зробити, а ти... - i вiн невдоволено оберта?ться до сво?х товаришiв. Першим до мене пiдскочив Миколин Iван. Вiн мiцно затис у руцi крашанку, пофарбовану вiдваром вiльхово? кори, i жваво запитав: - Потовка?мось? - Та нi, почекаю, - неохоче кажу, бо хiба ж можна зобидити свого сусiда? Як-не-як, а в мене ж вощанка. - Кого ж ти чекатимеш? Може, вчорашнього дня? - смi?ться Iван. Вiн уже встиг набити повну кишеню биток. - Може, тремтиш над сво?ю? - показу? одним оком на мою вощанку. - Чого менi тремтiти? - А може, вона тебе родила? - хихикаючи, допiка? оцупкуватий Iван, а навколо його весело? кирпочки вибиваються i зникають двi ямки. Я починаю сурмонитись: - Коли так, тримай свою! - Тримаю i тремчу! - смiливо пiдставля? кулак зi сво?ю крашанкою. Я злегка б'ю по Iвановiй крашанцi, але нi його, нi моя не пiддаються. Тодi я б'ю сильнiше, - i павучки трiщин розповзаються i по мо?й, i по Iвановiй вощанцi. Ми спочатку з жалем дивимося на ру?ни сво?х хитрувань, а далi почина?мо смiятися - Iван веселiша?, а я сумнiшаю, бо вiдразу пропала надiя на книжки, що лежать собi помiж залiзяччям, синькою i манiйкою, не знаючи, як за ними кра?ться чиясь душа. Навiть справжня Гивина кумерцiя не допомогла. Як не везе, то не везе! Тому й довелося менi сьогоднi звернутися до колишнього пiдписаря Юхрима Бабенка, якого люди поза очi звали пройдошним, шалапутним, слизькооким i розпронесучим сином. Та це не заважало Юхримовi думати про себе, що вiн розумнiший за всiх у селi, i чекати свого часу. Вiн усе хотiв вирватись у будь-яке, аби тiльки начальство i, де мiг, спiдтишка кусав i оббрiхував отих керiвникiв у свитах i шинелях, що, ледве вмiючи розписатися, у революцiю розписувалися за нову владу сво?ю кров'ю. ?дине, що мав гарного Бабенко, - то це почерк. Дивно було, як артистично красивi лiтери вмiщували рiзну погань, що вимiзковувала Юхримова голова. Зараз Юхрим, хизуючись пiдписарською вченiстю, пиша?ться серед парубкiв, луска? насiння i пiдсмiю?ться над дiвчатами, що, спiваючи, "садять василя" - зiлля юностi. Це тiльки в пiснi таке може бути, що першим часом дiвчина садить квiтку кохання, другим часом полива?, а третiм - уже бере цвiт у свiй вiнок молодостi i з ним iде до судженого. - Дядьку Юхриме, - з опаскою торкаю парубка за не простецьке, а з мудруватим вирiзом галiфе, в кишенях якого вмiстилося б по доброму поросятi. Тодi саме у нас пiшла - мода на галiфе - чим бiльше, тим краще. - Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у тебе земляничним милом не пахнуть. - Юхрим застережливо пiднiма? палець право? руки, а лiвою поправля? сво? зобиджене галiфе. - Чого тобi, нечестивцю? Може, по параграфу похристосуватися хочеш? - Нi, - розгублено дивлюся на округленi щоки й пiдбiрчастi уста парубка. - Так чого ж притирився? Яке соображенiе розуму мав? - сам з задоволенням прислуха?ться до сво?? мови. - У вас книжки е? --Прочотнi чи з розмишленiями? - Нi, може, ? без розмишленiй. - Усе в мене ?, але що тобi до того, иуцьверiнку? Сватами ж ми, розкидаю мiзками, не можемо бути. - А чого? - смiливiшаю я. - Може, на чомусь i зiйдемось? - Хiба що на ремiнцевi, - веселiша? парубок. - Соскучився, натурально, за ним? - Не дуже. I якi у вас ? книжки? - Возможнi i навiть невозможнi, - щось згаду? Юхрим i гигика?. - Але я знаю, що тобi найбiльше пiдiйдуть "Пригоди Тома Сой?ра". I вони ? в дядька Юхрима. У мене аж у грудях тенькнуло, бо скiльки я чув про тi незвичайнi пригоди, аж ось i напав на ?хнiй слiд. У мо?х очах почина? жалiснiти прохання, i я пiдробляю сво? слова пiд Юхримовi: - Дядьку, а ви менi, натурально, не можете дати "Пригоди Тома Сой?ра"? Возможна чи невозможна така возможнiсть? Але цим старанням я тiльки пошкодив собi: Юхрим одразу набурмилився, а голос його заскрипiв, мов хвiртка: - Насмiшечки, заводiяко, почина?ш сооружати над старшими? Де ти взявся такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобi! - Якi насмiшечки? Що ви, дядьку! Хiба можна насмiхатися над старшими, та ще у великоднi свята? Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспоко?вся, - ? ж такi недоколиханi, що не мають анi поняття, анi елеганцi?, а тiльки й соображають насмiшечки собi, - на когось гнiваються очi й уста, окантованi грубими пружками. - Еге ж, - погоджуюсь я. - То дасте менi "Пригоди Тома Сой?ра"? - А нащо вони тобi? - Читати. - Читати? - знизу? вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвiтне сказав, i вибира? з жменi .соняшникового насiння одну гарбузову. Вона наводить його на якусь думку, i вiн нахиля?ться до мене : - Добре, дам тобi, пуцьверiнку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового насiння. Мiряй точно, бо я перемiрятиму. У мене так, на шармака, не вискочиш. Надiя моя розповза?ться по цвинтарi, але я хапаюсь за ?? клаптi: - Дядьку Юхриме, то я вам це насiння, може, восени принесу, бо де його тепер дiстанеш? - До осенi й книжка полежить, не бiйся, мишi ?? не струблять. Пам'ятай: дядько Юхрим, натурально, полюбля? смажене гарбузове насiння. - Вiн одверта?ться од мене, дженджуристе поправля? галiфе, картуз i почина? скалити зуби до дiвчат. А ти стiй на цвинтарi i ламай собi голову, де дiстати насiння Юхриму, бодай вiн однi гарбузи мав од дiвчат. Нi, таки невезучим народився я, та й годi. Недарма ж каже мати, що хто вродиться в ма?, то все життя буде маятися. I на якусь часину померх мiй великдень, аж поки я не забрався з такими ж, як сам, збитошниками на дзвiницю. Отут ми вже порозкошували бiля дзвонiв, i вуха залишились цiлi: на великдень навiть дзвонар шану? нашi вуха й чуби... Одразу ж пiсля свят я помiтив, що мати, перед тим як надiти блузку, пiдперiзу?ться чимсь полотняним, схожим на довжелезну вузьку торбину. - Мамо, що то ви носите? - здивувався я. - Це такий жiночий пояс? - Дурненький, - посмiхнулася мати, одвернулась i швидко зав'язала свiй химерний пояс. - Скажiть, мамо. - Що ж тобi казати? Це отак я вигрiваю на собi гарбузове насiння. - Гарбузове? - про всякий випадок недовiрливо поглянув на матiр, - чи не дiзналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер i пiдсмiю?ться надi мною? Бо в нас i дома, i в селi нiколи не переводилась насмiшка i перець на язицi. - Тож сказала, що гарбузове. - Воно захворiло чи як, що треба вигрiвати? - обережно випитую, щоб не попастись у сильце. - Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому ранiше прокидалося життя i щоб гарбузи були бiльшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як пiдсвинки, лежать? - Бачив. - Тож-бо й воно: вигрiвання дуже пособля?. Але мене не так зацiкавило вигрiвання, як саме насiння. От аби мати загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. I закружляли мо? думки навколо пояса, мов нетля бiля вогню. Я знав, що це крутиться ота сама безтолоч, яка не виходить "он звiдти", але вже не мiг нiчого зробити з собою. I, може, довго б я мудрував бiля того пояса, аби раптом не пофортунило менi: сьогоднi мати почала дiставати з комори, з скринi, з сипанки, з-пiд сволока i навiть з-за божницi сво? вузлики. В них лежало все те, що далi зiйде, зацвiте, закрасу?ться й перев'?ться по всьому городi: огiрки, квасоля бiла, ряба й фiалкова, безлуский горох, турецький бiб, чорне просо на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, крученi паничi, нагiдки, чорнобривцi, гвоздика i ще всяка всячина. Мати радiсно перебирала сво? добро, хвалилася його силою i вже бачила себе в городi посеред лiта, коли ноги веселить роса, а очi й руки - рiзне зiлля. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе спiвучi макiвки, та це не заважало менi найбiльше придивлятися до вузликiв iз гарбузовим насiнням. Вони були чималi, i дещицю можна було з них надiбрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його у матерi, але вона, поскупившись, дала менi лише одну пучку: - Бiльше не можна, Михайлику, бо це насiння! В ?? устах i душi "насiння" було святим словом. I хоч не раз вона нарiкала на свою мужицьку долю з ?? вiчними супутниками - нестатками й злиднями, проте нiчого так не любила, як землю. Мати вiрила: земля усе зна?, що говорить чи дума? чоловiк, вона може гнiватись i бути доброю, i на самотi тихенько розмовляла з нею, довiряючи сво? радощi, болi й просячи, щоб вона родила на долю всякого: i роботящого, i ледащого. Коли на городi з'являвся перший пуп'янок огiрка чи зацвiтав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку i вела подивитися на це диво, i тодi в блакитнавих очах ?? назбирувалось стiльки радостi, наче вона була скарбничим усi?? землi. Вона перша в свiтi навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвiт, осiннiй гороб i калину, вона першою показала, як плаче од радостi дерево, коли надходить весна, i як у розквiтлому соняшнику ночу? оп'янiлий джмiль. Вiд не? першо? я почув про калиновий мiст, до якого й досi тягнуся думкою i серцем... Забувши за мене, мати почина? тихцем розмовляти з насiнням, одне вихваляючи, а друге жалiючи або навiть гудячи. - Ой гороше, гороше, чого ти минулого лiта допустив до себе черву? - докоря? вона добiрним горошинам. - Гляди в цьому роцi не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнiв, яка журба тебе по?дом ?сть?.. З двору входить дiдусь, вiн дивиться, що робиться на столi, й посмiха?тся: - Почалось бабське чаклування. - Тату, хiба можна таке казати? - аж нiби страха?ться мати. ?й i досi вдивовижу, що дiдусь не так трима?ться землi, як свого ремесла. - Не можна, не можна, - одразу ж погоджу?ться свекор. В цей час на вулицi гуркоче пiдвода i коло наших ворiт зупиняються вимиршавленi конi. Дiдусь придивля?ться до селянина, що злазить з воза, i добродушно глузу?: - I ми, коли подумати, люди не простi: до нас теж мiнiстри за?жджають! - Якi мiнiстри? - одразу стрепенувся я, надiючись почути щось цiкаве. Дiдусь тиця? пальцем у вiкно: - Бачиш он дядька в постолах, що вiдчиня? ворота? - Бачу. - Це i ? мiнiстр. - Таке скажете! - смiюся я. - Ти не смiйся - справжнiсiнького мiнiстра бачиш, - запевня? дiдусь. - Кажiть! Хiба я не читав i не бачив у журналi "Нива", якими були мiнiстри? - А про таких не читав, i в журналах ?х не друкували. - Дiд виходить з хати, а за ним вибiгаю й я, бо ж не кожний день до нас при?жджають мiнiстри, якщо не вигаду? дiдусь. Незнайомий розумноокий селянин сердечно здоровка?ться з дiдом, пита?ться про його здоров'я, а далi мова йде про погоду й озимину, про невiдомих менi людей, про розруху, голод на Пiвднi, полiтику, бандитiв i загряницю, яка все неситим оком погляда? на нас. Нi, з якого боку не придивись, не схожий дядько Стратон на мiнiстра. Нарештi вiн пита? дiда, чи той не доведе йому до пуття дерев'яного плуга. - Дерев'яного? - перепитав дiдусь. - А де ж на залiзного розживешся? - нахмурився дядько Стратон. - Пiшло тепер усе залiзо на смерть людську, а на життя нiчого не залишилось. - Це правда, - зiтха? дiдусь. - Де тiльки не лежать нашi дiти з залiзом у грудях... - Трьох братiв мав i нi одного не дочекався з вiйни. Найстарший аж у Францi? загинув. Та журба журбою, а орати-сiяти треба. Ми пiдходимо до воза, на якому лежить саморобний плуг. I корпус його, i градiль, i колiшня - усе зроблено з дерева. Я уперше бачив такого химерного плуга. - Рiдке жито, - по-сво?му говорить дiдусь. Усе, що не подоба?ться йому, вiн зве рiдким чи безкорiнним. - Хiба у вашому селi нема доброго майстра? - Такого, як ви, нема?. Дай комусь, то вiн з дерева наробить трiсок, того й при?хав до вас. -Доведеться пособити чоловiку, - трохи зневажливо маха? рукою на плуга дiдусь. - Лемiш i чересло знайдуться в тебе? - Лемеша не маю, а чересло, може, з австрiйського багнета зробити? Вiн з добро? сталi варився. - Бодай нечистi ?х на тому свiтi в смолi варили, - когось кляне дiдусь. А я знаю, що це стосу?ться iмперiалiстiв i мiлiтаристiв, тiльки не знаю, яка мiж ними рiзниця. Коли дiд пiшов у майстерню розшукувати щось на лемiш, я тихенько сказав дядьку Стратону: - А дiдусь, як ви при?хали, хотiв посмiятися з мене... - i замовкаю. - Як же вiн хотiв посмiятись? - здогадався запитати мене дядько Стратон. - А ви не будете сердитись, коли скажу? - Та, мабуть, не буду. - Вiн казав, що ви були аж мiнiстром. - Таки був аж мiнiстром, - посмiхнувся чоловiк i поглянув на сво? постоли. Я пильно дивлюсь на нього, але не схоже, щоб надi мною глузували. - I де ж ви тодi були мiнiстром? В Санкт-Петербурзi? - Та нi, трохи ближче, - мружиться дядько Стратон. - Тодi у Ки?вi? - Нi, ще ближче, - грають очi i всi дванадцять золотистих цяток, що весело розмiстились на чоловiчках. - Тодi у Вiнницi? - зовсiм розчаровано дивлюсь на дядька Стратона. - Iще ближче: у сво?му селi! - I що це за мода пiшла в дорослих - обманювати малих, - кажу я ображено й, махнувши рукою, повертаю до хати. Але на мо? плече ляга? цупка рука дядька Стратона. - Почекай, неймовiрнику, нiхто й не думав тебе обманювати. Я сущу правду кажу тобi, хлопче. То по столицях жили панськi мiнiстри, а ми були мужицькими. - I ви були з ними заодно? - Нi, ми були проти них. - А в що ж ви зодягались? - В те, що мали: однi в кожухи, другi - в кире?, третi - в свитки, четвертi - в чумарки. Хто мав чоботи - носив чоботи, а хто й у постолах ходив. "Скiльки свiта, стiльки й дива!" - сказала б на це моя мати. - I за кого ви були? - питаюсь я далi. - За свою селянсько-бiдняцьку республiку. - Вона великою була? . .. - Тро? сiл i два хутiрцi. Та нiмцi, австрiяки й гетьманцi мали з нами клопiт: ми нiкого не пускали до себе, поки нас не розбили. А як розбили, то лiси стали нашою республiкою. - А тепер ви, дядьку Стратоне, вже не мiнiстр? - Нi, тепер я комбiдчик, - весело смi?ться дядько Стратон. Таки, видать, вiн анiтрохи не журиться, що позбувся свого мiнiстерського звання, не так, як дехто тепер. З дядьком Стратоном ми проща?мося вже друзями, вiн запрошу? мене при?хати з дiдом у ?хн? село. Там i досi сто?ть хата, де збирались усi мужицькi мiнiстри, а ?хнiй прем'?р-мiнiстр тепер голову? - аж у повiтовiй споживспiлцi. Тiльки дядько Стратон по?хав додому, до нас надiйшов титар. Дiдусь говорить, що вiн тлустий, мов гуска восени, а ходу ма? качину. Згадавши це, я одразу веселiю, а титяр, ворушачи капшучистими губами, пiдозрiло зирка? на мене. Далi, смиренно зiтхаючи, вiн одразу почина? нарiкати на тонке дiло - полiтику. Церковний староста вважа? себе неабияким полiтиком, бо заглядав у газету, яку випису? пiп, i навiть вихопив з не? десяток не зрозумiлих нi йому, нi людям слiв та й лiпить ?х, де треба й де не треба. Вiд мiжнародностей вiн переходить на гас i сiль, яких не докупишся тепер. - Чи то за бiльшовикiв парадоксально море пересохло, чи ту сiль Антанта по тезисах до буржуазi? вивезла? - цюка? i цюка? сво?. Але й дiдусь теж делiкато вцюкнув його: - А ви так зробiть по тезисах: воли - у вiз та й парадоксально до моря. Там усе взна?те, ще й солi додому привезете. Титаревi не подоба?ться, що дiдусь перехоплю? його вченiсть, i почина? говорити без не?: - По?деш по шерсть, а вернешся стриженим, бо таке врем'я: нiде нема нiякiсiнького порядку. Та як вiн може бути, коли тепер не те що солi - навiть народу не стало. - Та схаменiться, чоловiче! Чого ви такi смутки висипа?те серед бiлого дня? - почав дiд совiстити старосту. - Де ж це, по-вашому, подiвся народ? - Попитайте про це в бiльшовикiв. То колись усi були люди, а тепер стали - куркулi, середняки i злиднi. - А за помазаника божого ви не бачили злиднiв? Чи тодi навiть кози в золотi ходили? -Кози тодi не ходили в золотi, - вiдводить насмiшку титар, - але що було мо?м, то було мо?м, а тепер нiхто не добере, де мо?, де тво?, а де наше. Он уже Себастiян комбiдчикам нарiзав Iльцовщину, то чи не буде йому, як змiниться власть, нарiзки на одному мiсцi? - Все може бути, - погоджу?ться дiдусь. - Iнодi навiть за довгий язик бува? сяка-така нарiзка на iншому мiсцi. - Та я не проти, щоб нарiзали Iльцовщину - то помiщицька земля, - хитру? титар. - А от як предкiвську почнуть рiзати... - Далеко наперед ви пустили кури... з якимсь дiлом чи з полiтикою прийшли до мене? Титар насуплю?ться, крутить головою i зiтха?: - Та треба зробити круг колiс, тiльки така у мене бiднiсть... - То чом ви в комбiд не запишитесь? Там потроху допомагають незаможникам, - глузу? дiдусь, а обличчя титаря береться сизуватим рум'янцем. В цей час на порозi стала мати. Вона окинула поглядом подвiр'я i пiшла до сусiдiв. А менi цього тiльки й треба: я одразу дзиг до хати розшукувати гарбузове насiння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на коминi. Видивившись у вiкна, я розгорнув обидва вузлики й у тривозi подивився на добiрнi, обведенi обiдками зерна, що дихали прозорою i легкою лускою. I чому тепер не осiння пора, коли гарбузи б'ють прямо об землю, а потiм з ?хнiх золотистих пазух вибирають слизьке насiння? Хто б тодi помiтив отi чотири склянки, якi треба занести Юхриму? А от як зараз?.. Вузлики ж чималенькi. Може, якось усе й обiйдеться? Я знаю, що мене варто за такi думки вiдбатожити, але не можу перебороти спокуси. Скочивши на долiвку, взяв iз мисника гранчасту склянку i, холонучи, почав на печi намiряти насiння - двi склянки в одну кишеню, двi - в другу. Воно менi здалося напочатку пекучим i важким, наче камiння. Далi залишилось навхрест зав'язати вузлики i покласти точнiсiнько так, як вони лежали. Коли я знов опускаюсь на долiвку, з божницi на мене строго дивиться i свариться пучкою сивий бог-отець - ?диний свiдок мого грiхопадiння. З острахом i невеселою радiстю, що пробивалася крiзь усi тривоги, я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собi клапоть сонця. Воно зараз на всi боки мiрками розсипало тепло, розтрушувало промiння, i в ньому так веселiли блакитнавi хатки, наче хтось запрошував ?х до танцю. Пiд тинами вже вилазила кропива й дурман, а над тинами набухала й прозорилась гле?м вишнева брость. Думаючи про сво?, я виходжу на другу вулицю i в цей час збоку чую неласкавий чоловiчий голос: - Бог дасть, жiнко добра. Бог! Вiн багатший за нас. Цi слова приглушу? гарчання собаки i важкий брязкiт ланцюга. Я оглядаюсь на подвiр'я, обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловiка, щоб його продовжував собачий гавкiт. Крiзь нього я чую ще iз сiней: - Звiдки ж вони? - Та нiби з Херсонщини, - байдуже вiдповiв перший голос. - Швендяють усякi, а ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку. - Коли вже цей розор закiнчиться? З двору наполохано виходить у рам'?, у розтоптаному взуттi глибокоока, ще молода жiнка, ?? погляд шука? землi, а розгонистi брови летять угору. Збоку до не? тулиться босоногий без картузика хлопчак, ?хнi страднi, виснаженi обличчя припали темiнню далеких дорiг i голоду. Жiнка зупиня?ться навпроти мене, потрiсканими пальцями поправля? хустку, а в ?? чорних очах закипають темнi сльози... Я й досi пам'ятаю того, хто пожалiв ?? материнству, ?? дитинi скибку насущного хлiба. Це був багатий i богомiльний чоловiк, через руки якого проходили голодом пригнанi катеринки, петрики, золотi iмперiали i срiбнi карбованцi з великими головами дрiбного царя. Я й досi пам'ятаю опасисту постать цього дукача. Вiн мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лiсовi загороди - i тiльки пiд перелогом лежала одна душа. Лише тому, що вiн уже помер, не називаю його iменi... Жiнка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на не? собарнею, а дитя недовiрливо, спiдлоба дивилось на мене. На його тонкiй ши? похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. I тут я згадав про сво? насiння. Вийняв жменю i подав малому. Вiн обома ручатами схопив зернята, а потiм поглянув на матiр. Та кивнула головою i зiтхнула точнiсiнько так, як iнодi в недобру годину зiтхала моя мати. Потiм я висипав у подiл сорочечки хлопчака насiння з однi?? кишенi i взявся за другу. Але жiнка зупинила мене. - Спасибi, дитятко, не треба бiльше, ой, не треба, - прихилила до мене скорбнi очi, розгонистi брови, i я на сво?й щоцi почув дотик ?? уст i слiз. - Хай тобi, дитино, завжди, завжди добре буде помiж людьми. Мене так вразили ?? сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю... А може, то не жiнка, а моя глибокоока селянська доля тодi прихилилася до мене!?. Вона, ще раз обвела мене сво?м скорбним поглядом i пiшла з дитям прямо на мою вулицю. Мiж вишняками раз i вдруге майнула ?? хустка - i вже нема нi жiнки, нi ?? глибоких очей, нi дитяти з хмелинами кучерiв. А я, наче з сну, виходжу з людського страждання i довго дивлюся йому вслiд. З подвiр'я дукача виходить довжелезна чорна свиня, на ?? ши? погойду?ться дерев'яна колодка. I на нiй, i на мордi, i на ратицях свинi гусне картопляна товч. "А ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку", - знову заскрипiв голос дукача, i я з огидою пiшов од височенного частоколу i глухих ворiт... А от куди менi далi подiтися? Чи повернути додому, чи йти до Юхрима Бабенка. Може, й розщедриться вiн i за двi склянки насiння дасть почитати книгу? Догнав чи не догнав, а побiгти можна. I я вже бiжу з вулички у вуличку, а назустрiч менi вiтрець кида? зеленi вербовi галузки i сонячне снування, що ворушиться в гiллi. Юхрима я застаю на другiй половинi хати. Зараз вiн уже не в галiфе, а в буденних потертих штанях сидить на лавi i вказiвним пальцем право? руки вибива? не то стогiн, не то гарчання iз балалайки, ще й допомага? ?й ногами i спiвом: Отчего ты карапет, Оттого, что денег нет. Отчего же денег нет? Потому, что карапет. Бiля Юхрима на столi сто?ть велика, як горнятко, чорнильниця, з не? стирчить товста з обгризеним кiнцем ручка, а осторонь од них лежить кiлька списаних аркушiв паперу. Напевне, Юхрим i зараз "строчить" якийсь матерiал, а щоб краще строчилося, вiн ще й музикою бавиться. Побачивши мене, старий парубок вiдкинув чуприну набiк, оголив набухлу жилу на чолi й засмiявся: - От i гарбузове насiння, соббражаю, само по всiх параграфах прийшло до хати! Вгадав, пуцьверiнку? "Чого йому так сподобалось звати мене пуцьверiнком?" Юхрим бачить, що я мовчу, перепиту?: - Вгадав? - Трохи вгадали - пробурмотiв я. - Чого ж трохи? - диву?ться парубок. - Бо так вийшло. - Що ж у тебе вийшло? Не чотири склянки, як вище скааато було? - округлились Юхримовi очi. - Тiльки двi. - Тодi ти теж трохи не вгадав: з цього пива не буде, натурально, дива! - насупився Юхрим, мотнув головою i знову почав мордувати балалайку. - А може, ви решту до осенi почека?те? - слово в слово повторюю маминi слова, коли вона згина?ться перед крамарем з мiстечка. - Iч, який вiн кебетний! Восени я сам понятiя знайду, де брати насiння, - безжалiсно вiдрiза? старий парубок, не дивлячись на мене. То що менi залиша?ться робити? Чи слухати бiль i вищання струн, чи "бувайте здоровi" й через порiг? Я надiваю картузик, обертаюсь i клацаю клямкою. - Почекай, пуцьверiнку! Дай подивлюся, що в тебе за насiння! - раптом так репету? Юхрим, наче я оглух вiд його музики. Вiн пiдходить до мене, запуска? руку в кишеню, кида? насiнину до рота. Вона тiльки хруснула, i вже одна шкаралупа поповзла з окантовано? губи на Юхримове пiдборiддя. - Нiчого, лускати, натурально, можна. То я, де вже мо? не пропадало, дам тобi за нього почитати казки. А "Пригоди Тома Сой?ра" вiзьмеш, коли розбагатi?ш. По руках? - То давайте свою! - одразу веселiшаю я. Юхрим пода? видовжену долоню, я б'ю сво?ю по нiй i примовляю: - За "Пригоди Тома Сой?ра" - двi склянки тепер i чотири восени. - Не будь циганською дитиною, - припиня? торг Юхрим. - Кожна книга ма? в свiй час свою цiну. - А може, ви менi дасте "Пригоди" хоч на один день? - I не проси, i не моли! - вперся Юхрим, наче кiлок в огорожу. - Береш, натурально, казки? - Беру, натурально, - ще раз ляпаю по руцi парубка. А вiн витрушу? з мо?? кишенi насiння, потiм з уковано? залiзом скриньки дiста? книжку ще й великодушно примовля?: - Бери та знай по всiх параграфах мою добрiсть. За скiльки ти прочита?ш казки? - Днiв за чотири. - Тодi в недiлю i принось. Не забудеш, що в недiлю? - А хiба ви в недiлю не пiдете на гульню? - Зранку до обiднi, натурально, буду вдома. Пам'ятай: не принесеш впору, буде бiдним тво? офiцiальне мiсце, - злiша? його вид, наче я вже встиг ута?ти книгу... Побоюючись навернутись на материнi очi (а що, як вона кинулася до насiння i тепер тiльки й чека? мене?), я подався в долинку до Штукового ставочка, де вода розгойдано гралась у пiжмурки з сонцем, хмарами, тiнями i вiтерцем. На нiй iнколи скидалася риба i розкручувала кола аж до само? кладки, що одним кiнцем трималась на з'?ждженому колесi, а другим - на березi. Зараз нiхто не прав шмаття, тому я витягнув кладку, зручнiше вмостив ?? на пiсочку i взявся за читання. Знизу мене охоплював свiт казки, а зверху - казки весни. I так менi добре було в ?хнiх обiймах, що я й незчувся, як сонце поволеньки перейшло на другу половину неба. Тiльки тодi я з острахом подумав про домiвку i, щоб уникнути лайки i нарiкань, прикинув, що варто пошукати в долинцi щавлю на борщ. Гляди, за це ще й похвалять тебе, якщо... I знов гарбузове насiння почало лiзти в голову. Коли неспокiйна совiсть, то нiчим ?? не обманеш... Напакувавши повну кишеню молоденького щавлю, я вже трохи безпечнiше пiшов додому. Ось i наша хата. Що тiльки в нiй жде мою збитошну голову? Зараз я не дуже стараюся з розгону перескочити перелаз, а застрягаю на ньому, видивляючись, що робиться на подвiр'?, городчику i в садку. Мiж яблунями сну? бабуся i ?? тiнь. Обличчя в бабунi зараз таке, наче вона молиться. Це тому, що вона дуже любить сад, догляда? i уболiва? над ним, кожна в ньому нащепа мiцно перев'язана стьожками, видертими iз рукавiв ?? сорочок. А в катразi, прихилившись до дерева, щось майстру? дiд, кашкет спав з його голови, i тому вiтрець, як хоче, бавиться старою порiдiлою чуприною. Та ось дiд помiча? мене, спочатку диву?ться, а далi чмиха?: - От i пропажа об'явилася! А ми думали, що тебе десь шкуролупи вхопили. - I нащо таке несусвiтне було думати? - веселiю, бо не схоже на те, щоб гримiло i блискало надi мною. - Де ж ти на цiлий день запропастився? Хiба так можна, дитино? Я виглядав, виглядав тебе, а далi й журитися почав. - Е? - От тобi й "е". Хоч би, очмано, кому сказав, куди йдеш. А я тобi щось зробив! -дiдусь викривлю? сво? великi напатланi брови i вже добряче посмiха?ться. - I що ж ви зробили? - наперед починаю радiти. - А що ти просив? - Вiтряка. - I що я сказав тобi? - Казали, що попросиш, те i зроблю, бо в мене такими онуками поле не засiяне, - точнiсiнько повторюю дiдовi слова, бо вони сподобались менi. - Бач, як запам'ятав! - смi?ться дiдусь, потiм знiма? дашок свiжесенького вулика i вийма? звiдти справжнього вiтряка. Але якого! На його покрiвлi розправив крила i гордо пiдняв голову молодий лебiдь. Здавалося, вiн от-от одiрветься вiд покрiвлi i злетить у небо. - Ой, як славно? - вирвалось у мене. - Славно, кажеш? - радiсно перепиту? дiдусь. - Дуже гарно. - Для тебе ж старався, - вiдда? менi iграшку дiдусь. - А тепер бiжи до хати. - А як мама? - питаюсь i з опаскою поглядаю на вiкна. - Так, як завжди: спочатку сердилась, а потiм занепоко?лась i бiгала до сусiдiв питати про тебе. Iди. Я тихенько вiдчиняю хатнi дверi, що знадвору пахнуть горобом i макухою, а з хати - хлiбом i калачиками, якi стоять у нас на всiх вiкнах. За столом бiля вузликiв я знову бачу схилене обличчя мами. Вона вдивля?ться в якесь насiння i щось пошепки говорить до нього, напевне, просить, щоб гарно зiйшло i вродило. А найближче до матерi лежать вузлики з гарбузовим насiнням. У мене одразу похололо всерединi й нашорошились вуха. Я вже хотiв було податися назад, та в цей час мати побачила мене. - Нарештi, - сказала вона з докором. - Ох, дiти, дiти... - пiдiйма? над голубiнню очей чорнi вi?, од яких тiнi падають аж на вилицi. - А я, мамо, щавлю на долинi назбирав! На цiлий борщ буде!.. - одразу хочу на щось iнше звернути материнi думки й вивертаю на лаву все, що е в кишенi. Але яка невдача: разом з щавлем iз кишенi вилетiли двi гарбузовi насiнини i впали на долiвку, мов срiбнi грошi. Я злякано поглянув на матiр, та не побачив гнiву на ?? обличчi. Вона рiвно, трохи сумовито, запитала мене: - Михайле, ти насiйня iз цих вузликiв давав хлопчику з голодного краю? - Iз цих, - похнюпився я, пiдпираючи спиною дверi. Мати повела устами, з яких не сходив смуток, i довго-довго мовчала. Краще б вона почала гримати, гнiватись, нахвалятися, тодi я мав би якесь право гайнути з хати. А так хто зна?, що його робити? - То й добре, синку, що давав, - нарештi чую ?? голос. Вона, роздумуючи, далi вже говорить не менi, собi: - Бо хто й пособить у свiтi бiдному чоловiку, хто дасть йому скибку хлiба чи ложку борщу? Нiхто, тiльки такий самий злидар. У мене од ?? слiв аж дрогнуло все усерединi. - Мамо, а звiдки ви про хлопчика зна?те? - Була в нас та жiнка зi сво?м дитям. Я нагодувала ?х, бiдолашних, дала хлiбинку в дорогу. А як ця жiнка хвалила отого хлопчика, який дав ?? Iвасику насiння. Я догадалася, що це ти, збитошнику, але нiчого ?й не сказала... Ох, Михайле, Михайле, i що з тебе тiльки буде?.. - Може, щось таки буде, ви не дуже крепко журiться мною, - кажу так, як чув од дорослих, пiдходжу до матерi, прихиляюсь до не?, а вона зiтха? i гладить рукою мою нерозумну голову... РОЗДIЛ ТРЕТIЙ На човнику й веслi вiд нас вiд'?хав травень. Вiн прихопив iз собою синi дощi, зелений шум та солов'?ний спiв, i в село, через тини, заглянуло лiто. Так, наче казку, говорить моя мати. Ще вона каже, що найбiльше див у свiтi робиться влiтку на свiтаннi, це саме тодi, коли менi так хочеться спати. От i зараз, насурмонений i заспаний, я стою посеред хати, не знаючи, де й що шукати. А матiр, уже оброшена, прийшла з городчика та й лагiдно-лагiдно кладе менi на плече руку, а очима показу? на розчинене вiкно й та?мниче пита?: - Михайлику, ти нiчого не чу?ш? Дiд, глянувши на матiр, пуска? посмiшку в бороду й мовчить. А я дивлюсь на сизий вiд роси городець, на розпатланi дерева саду, на вiхтi туману, що плута?ться мiж ?хнiми кронами i землею, на ледь-ледь окресленi стрiхи, прислухаюсь до всього, але чую тiльки вранiшню журбу роси. - Не чу?ш, як лiто пiшло нашим городом? - диву?ться мати. - Нi, - кажу я з жалем, але враз уявляю собi, як десь неподалiк у квiтчастiй, кинутiй на плечi, хустцi широко бреде туманом лiто, i од мене зразу вiдлiта? сон. - Ось ходiмо подивимось хоч на його слiди, - так само та?мниче говорить мати, i ми виходимо з оселi, мати посмiхаючись, а я позiхаючи. Бiля самого порога з нами вiта?ться аж задимлена росою вишня. - Ось бачиш, сьогоднi лiтечко торкнулось руками до ягiд, i вони почали паленiти. Я дивлюсь на вишнi, i в них справдi то тут, то там паленiють розпухлi щiчки. А мати вже показу?, що на покручi гороху з'явився ще сонний перший цвiт, а на раннiй грушi шарiють грушки, отi, що вiясто придивляються до землi. I все це диво зробило лiто за одну-однiсiньку нiч та й пiшло собi далi, щоб на свiтаннi, коли я сплю, знову заглянути до нас. Як би менi припильнувати його? - Добрий ранок, тiтко Ганно! - бiля перелазу з'явля?ться попова наймичка Мар'яна, ?? високi здивованi брови, i красивi вiнчики вiй, i ранково синi очi, i вогкi, напiврозкритi уста чаять у собi стiльки молодечого завзяття i радостi, що й менi, соньку, ста? веселiше. - Добрий ранок, непосидо, - посмiха?ться мати. - Куди так зарання чешеш? - До вас. Можна? - То чом не можна? Мар'яна, майнувши важкими косами, по-хлоп'ячи перестрибу? перелаз i одразу ж огляда?ться, чи не зачепилась спiдницею. Нi, все обiйшлося. Вона пiдбiга? до матерi, чоломка?ться i пода? щось загорнуте в пiлочку. - Це що за напасть з самого ранку на мене? - жартуючи, диву?ться мати. - Не напасть, а попiвськi з панського тiста марципани, - смi?ться Мар'яна, аж висяюючи зубами. - Ой гляди, дiвчино, перепаде тобi на бублики за цi марципани. Ти ж зна?ш вдачу нашо? попадi: все шкварчить, наче я?чня на сковородi. - Не бiйтесь, не зубожi? вона. Правда, Михайлику? - наспiвне говорить дiвчина i змовницьки пiдкида? високi здивованi брови. - Авжеж, правда, - охоче погоджуюсь, бо Мар'яна дуже подоба?ться менi та й у пiлочцi щось смачно пахне. - Якi в тебе квiти гарнi, - придивля?ться мати до рукавiв Мар'янино? сорочки. Дiвчина зрадiла вiд похвали i довiрливо сказала: - Бо так чогось хочеться гарного в свiтi i для себе, i для людей, - та вiдразу ж спохватилась, чогось засоромилась i з жалем кивнула на мене: - Раненько ви його, малого, будите. - Раненько, - якось змовницьки подивилась мати на дiвчину, - бо все хочеться показати йому, як удосвiта по селу ходить лiто. - Хiба що так, - похитала головою Мар'яна i чогось зiтхнула. - Ти, Михайлику, й досi не бачив лiта? - Не бачив, Мар'яно. - То ще побачиш: тво? все попереду. Ти сьогоднi пасти в лiси чи на перелоги збира?шся? - Куди дiдусь скаже. - Катай у лiси. Зна?ш, де Якимiвська загорода? - Чом не знаю. - Там бiля загороди попасеш конягу, а в загородi нарвеш собi черешень. - Еге, нарвеш, коли вони ще не достигли. - Достигли. - Та не може бути: учора скiльки лiсу збродив - i скрiзь однi зеленухи. - То були, Михайлику, видать, чорнi черешнi, а до бiлих, раннiх, уже торкнулося лiто. Ти не бачив, якi вони в Якимiвськiй загородi? Великi-великi, а щiчки з одного боку пiдрожевленi. По?деш? - По?хати - не штука, - засумнiвався я. - Та чи не перепаде менi за тi черешнi? - Не бiйся: я вчора сказала дядьковi Якиму, щоб вiн тобi дозволив нарвати черешень, бо подумала, що ти не вiдмовишся од такого дiла. - От спасибi, Мар'яно! - Спасибi не вiдбудеш: принесеш менi кiлька найкращих ягiдок на сережки, - показала на вухо, засмiялася i тихiше заговорила до матерi: - Аби ви знали, тiточко, який менi сьогоднi сон приснився! - Розкажи - знатиму. Над синiми дiвочими очима зворушливо затрiпотiли вi?: - Сниться менi, наче я в сво?му селi i в сво?й хатi вимiшую вдосвiта дiжу, а до мого вiкна пiдiйшов мiсяць вповнi й придивля?ться, що я роблю. В цю часинку до хати заходить моя тiтка i пита?ться : - Кому ти, Мар'яно, мiсиш дiжу? - А я тихенько ?й: "Оцьому мiсяцю ясному..." Що ви скажете на таке диво? Мати посмiхнулась так, що радiсть i смуток затрiпотiли на ?? устах i зморшках, що йшли вiд них: - Скажу тобi, Мар'яно, що скоро ти мiситимеш дiжу не попадi, а сво?му мiсяцю. - О, таке й придума?те, - засоромилась, спаленiла дiвчина, а в ямках ?? заграла радiсть. - Хай тiльки ясно свiтить тобi твiй мiсяць, - зiтхнула мати. Дiвчина припала до не?, щось зашепотiла на вухо, а потiм похопилась: - Побiжу, бо, може, прокинулася моя попадя i вже кричить iз постелi: "Кохвiю!" - I де вона його тепер дiста?? - Зрiдка в перекупщикiв, а то з сушених жолудiв мелемо. Пани i свинi полюбляють ?х, - засмiялась i, наче вiтер, вихопилась iз двору. - Вiхола, та й годi. I де вона в бога зроста? ця краса, i кого вона виворожить собi? - посмiхнулась ?й услiд мати, а далi зажурилась : - Коли б ?й трапилась хороша пара. А то, не дай бог, попадеться казна-що й розтопче молодий вiк, наче квiтку на дорозi. Не знаю чому, але мати моя завжди вболiвала над долею наймичок, убогих дiвчат, особливо тих, що виходять замiж у чужу сторону. Тому й молодiсть майже щодня маяла косами в нашiй хата. Яких тiльки пiсень не переспiвала вона з мо?ю матiр'ю, яких тiльки та?мниць не розказала ?й. Навiть у недобро? пам'ятi тисяча дев'ятсот тридцять сьомий рiк, коли над мо?ю, тодi кучерявою, головою нависло нещастя, мати, як могла, удень втiшала мене сво?ю i дiвочою пiснею, а вночi при зорях плачем молила долю, щоб вона була справедливою до ?? дитини... - Мамо, то я по?ду сьогоднi в Якимiвську загороду. - А не заблудиш, сину? - Я ж казав, що дорогу знаю. - I звiдки це знаття? - диву?ться мати. - Я сама, надiйсь, не трапила б туди. - Жiнки чогось погано запам'ятовують лiсовi урочища, - кажу трохи спогорда, а сам i не признаюся, що не раз губив дорогу в лiсах. Та я ?х так люблю, так зрiднився з ними, що навiть колишнi прикрощi тепер згадуються з усмiхом. А була ж у мене одна пригода, про яку й досi нiкому не казав. Перед зеленими святами довелося менi повести Обмiнну на нiч у лiси. Знаючи норов нашо? шкапи, я дуже спасався, щоб вона кудись не забрела в спаш або не прибилась у чиюсь загороду. Тодi хтось займе ?? - i шукай вiтра в полi. Тому я домудрувався зробити ось так: довгий вуздечковий повiд прив'язав собi до ноги, насунув картуза на вуха й лiг спати. Обмiнна попаса?ться, потроху тягне мене за собою, а я то прокидаюсь, то знов засинаю. I треба ж було, щоб вона свiтанням чогось схарапудилась i гайнула в туман, волочучи мене по землi. Поки я, вдарившись об кiлька пенькiв, скочив на ноги, з мо?х очей, як з коминiв, розлiталися iскри й пiдпалювали дерева. Напевне, тiльки туман i роса врятували ?х вiд пожежi. Днiв зо два тодi гудiли жорна в мо?й головi, але я тримався, як i належало хлопцевi... Пiсля снiданку я перекинув торбу через плече i вивiв iз ста?нки нашу вреднючу-превреднючу сиву кобилу, яка трима? в синiх очах настороженiсть, пота?мнiсть i той пiдступний вогник, що умi? одразу спалахнути злобою. Це ж треба домудритися щоб за сво? грошi доп'ясти ось таку напасть! Ми довго-довго збиралися на бiдняцького коня, а купили казна-що. Вийшло воно дивно й смiшно. Коли в дiдовiй калитцi трохи забряжчало грошенят, вiн, прихопивши й мене, по?хав з Трохимом Тимченком на ярмарок у тi Багринiвцi, де люди чомусь не полюбляли лiтеру "г". Замiсть Грицько, груша, граблi, грiм вони казали Рицько, ру-ша, раблi, рiм. Ярмаркування почалося iз зустрiчей i чоломкання з рiднею, свояцтвом та знайомими. А через те, що мого дiда знали по всiх довколишнiх селах, йому не так просто було дiйти до кiнсько? торговицi - його одразу потягли в тi незаконнi "дiмки", де люди по-рiзному залишали сво? грошi: однi набиралися за них веселощiв, а iншi - смутку. Дiд саме був iз тих, що купляють веселощi на душу, а рум'янцi на вид. Незабаром вiн сидiв у теплiй кумпанi? за столом i прямо на заiржавленi оселедцi вибивав iз кременю iскри ще й виводив свою улюблену: Як продала дiвчина курку, То купила козаковi люльку, Люльку за курку купила, Бо козака вiрно любила... А далi вже вся кумпанiя, забувши за торг i незважаючи на переляканого корчмаря, спiвала про ту закохану дiвчину, що придбала козаковi за юбку - губку, за гребiнь - кремiнь, за сало - кресало, а за душу - тютюну папушу. - Людоньки добрi та краснi, дай боже всiм довгого вiку та доброго здоров'я, i нащо вам ото спiвати? - бiдкався i хапався за перестиглi кучерi зашкурний корчмар, спасаючись гостей iз сiльради чи комбiду. . .. - Я i в рай не захочу, коли там не буде пiсень. Бо що для бiдного чоловiка найдорожче? - похитуючись, запитав корчмаря розчервонiлий дiд. Той хоча й тремтiв, але шельмувато посмiхнувся: - Що найдорожче, пита?те? Грошi i чарка отi??, що нежурницею назива?ться. - I що ти мелеш, нещасний грошолюб! - розгнiвався дiдусь. - Найдорожчим для бiдного чоловiка ? земля, вiрна жiнка i пiсня. От чув пiсню про цю дiвчину? Але що ти зна?ш? Налити й продати! - i дiд звертався до земляцтва: -Чи тямите, якою ця дiвчина була? Та в усьому свiтi шукайте, не знайдете тако?, щоб так любила курця! Курцi, курцi, ма?те довiчний пам'ятник собi! Всi з цим погоджувались i починали, нову пiсню. А тут iще й ще надходили люди, яким дiд робив то воза, то сани, то колеса, то сiчкарню. Вiд сивого, як смуток, самогону в одних з'являвся на лицях пiт, а в других - сльози. I те, i друге витиралось рукавами, а руки знову тягнулись до щербатих глиняних чарок i сушених в'юнiв, якi тепер замiняли тараню. Коли, нарештi, дiдусь i дядько Трохим спохватились, що ?м треба купувати коня, ярмарок почав потроху роз'?жджатися. - Та коли ж той день промайнув? - здивувався дiд. - Не iнакше, як хтось узяв i вкоротив його ниньки, - переконано сказав дядько Трохим. - ? ж такi субчики, яким не тiльки люди, а навiть день заважа?. - Що ?, то ?, нiкуди ?х не подiнеш. Дiйшовши до тако? iстини, дядько Трохим i дiдусь, заточуючись, вийшли з дiмка i на неслухняних ногах подалися до кiнсько? торговицi. Першим зустрiвся ?м гостроокий, чорний, мов дьогтянка, циган. Вiн попустивши повода, провiв бiля нас такого коня-лискунця, що все аж сяяло i грало на ньому. В дiда спочатку спалахнули, а потiм посмутнiли очi: кiнь був не по його грошах. Але дядьковi Трохиму тепер уже все здавалось можливим. - Гей, чорнобривий та чорноокий, скiльки правиш за свого харциза? - похитуючись, гукнув цигану. Той обернувся, пiдвiв до нас коня, що перебирав копитами землю. - Скiльки правлю, хазя?не? - пожалiснiли очi в цигана. - Ой, краще не кажiть, i не питайте, i не ятрiть душу, бо це не кiнь, а мо? серце. Не стане коня - не стане мого серця. - То нащо ж ти його на ярмарок вивiв? - взялось спiвчуттям дiдове обличчя. - Не я його вивiв - само горе вивело. Впирався бiдний циган руками й ногами, а лихо здолало й повело його в сво?х поводах... - Послухайте цього окривдженого брехунця, вiн ще й не таке нахурчить, - п'яненько засмiявся дядько Трохим. - Скiльки ж ти, гармидерний, ломиш за сво? серце? - Нащо кому здалося обкрадене циганське серце, - зажурився продавець i вiями, як млинками, погасив хитринки в очах. - А за коня правлю п'ятдесят золотом чи срiблом. - Ого! - тiльки й змiг сказати дiд, бо в його калитцi лежали одна золота п'ятiрка i шiсть карбованцiв срiблом. - А яку ви, господарю найдобрiший, покладете цiну за цього красюка? - Циган картинно напiвобернув коня, щоб ми всi побачили його лебедину шию, офiцерську кокарду на лобi i тi очi, що оксамитились синiм сполоханим надвечiр'ям. - Не будемо класти ми цiни, шукай, чоловiче, ма?тнiших купцiв, - з сумом сказав дiдусь. Але цигану, видно, хотiлося поторгуватись. Вiн жевжикувате повiв очима й плечем: - А все-таки: скiльки б ви дали? - Скiльки? Десять карбованцiв! - одчайдушне рубонув дядько Трохим, рука в нього зараз була така важка, що повела його всього набiк. Це здивувало чоловiка, вiн пiдозрiло поглянув на кулак i тiльки сказав: "Ти диви". А циган, одразу позлiшав, крутнувся i вже через плече кинув необачному покупцевi: - Завжди на ярмарку знайдеш двох дурнiв: один дорого просить, другий дешево да?. - От злоязичне сiм'я, ще патяка?! - дядько Трохим посварився кулаком цигановi в спину i вже обережно опустив його донизу. Ми довго товклися помiж кiньми, але чогось путящого за нащi грошi не можна було купити. Нарештi, коли вечiр почав падати на село, а хмiль зовсiм розiбрав дiда й дядька Трохима, вони зупинились перед сивою з прогнутим хребтом шкапою, ?? тримав за уривок цибатий i теж п'яненький, у вилисiлiй шапцi селянин. На його довгi вуса напирав червоний, як перчина, нiс, а з щiк вибивався жовтавий намережаний прожилками рум'янець. - Скiльки цей рисак править? - запитав дядько Трохим, заглядаючи шкапi в зуби. Та люто вищирилась i ледве не вiдхопила дядьковi пальця. - Бачите, який це рисак!? Огонь, а не кiнь! - повеселiшав довговусий, ховаючи вiд покупцiв здрiбненi i налукавленi хмелем очi. - Тiльки тельбатий цей огонь, наче гiтара. То яку йому цiну поклали? - вже обережнiше пiдiйшов до шкапи дядько Трохим. - Усi вашi грошi! - не думаючи, випалив цибань. - Як це всi? - здивувався дiдусь. - Ще нiколи не чув тако? дивовижно? цiни. - То чуйте! - Та вiн п'яний, i цiна його п'яна, - ледве повернув язика дядько Трохим. - Я п'яний?! - обурився чоловiк. - То ви п'янi, як чопи в сивушних барилах. - Нiкого тут, чоловiче добрий, нема п'яного, - примирливо сказав дiдусь. - Ми всi тверезi, й ноги нашi, хвалити бога, тримаються землi. - Авжеж, землi, - погодився цибань i хмiльно поторгав землю ногою. - То скiльки ж за вашого коня? - Усi вашi грошi, усi до копi?чки. - Може, в нас тiльки й ?, що самi копiйки, - засмiявся дiдусь. - Не дурiть голови. Я бачу, з ким маю дiло, i калитку у вашiй кишенi теж виджу. - Вiн навiть тихенько мугикнув: - Ой, видить бог, ой, видить творець, що вкрав мужик жита корець. Дiд хотiв було пiдтягнути колядку, але згадав, що таки треба вести торг, i сказав: - Коли так, а не iнакше, то залиши, чоловiче добрий, один карбованець на розвод i могорич. - На розвод? - задумався селянин i полiз рукою до облисiло? шапки. - Це можна, бо кожний чоловiк повинен мати щось на розвод. Давайте руку й калитку. Дiд, дивуючись з такого незвичного торгу, вийняв калитку, розшморгнув ??, але чогось на хвильку засумнiвався i тихцем пробурмотiв до дядька Трохима: - Щось