ою. Розпитавши Петра, вiн пригадав, що через ?хн? село справдi про?жджав рудий ?врей iз старою ?врейкою, але молодо? гарно? ?врейки з ними не було. А про дорогу вiн сказав йому, що одна веде просто з Турово? до Велико? Лисянки, друга ж iде на пiвдень, i цi?ю дорогою можна про?хати й на Бар, i на Вiнницю, й на Умань. Од цих вiдомостей Петро впав у глибокий розпач; було ясно, як божий день, що коли Гершко не повернувся найкоротшою дорогою в Лисянку, то далi знайти його слiди вже нема? нiяко? надi?. Дорога розгалужувалася по таких вiддалених напрямках, а з часу Гершково? втечi минуло так багато часу, що тепер тiльки якесь чудо могло вiдкрити те мiсце, куди сховався орендар. Петро зрозумiв, що йому лиша?ться тепер здатися на волю божу. Вiн зайшов дiзнатися про сво? наболiле ще в кiлька хат i до корчми, i скрiзь була одна й та сама вiдповiдь. Повернувшись до хати, Петро не сказав нiкому й слова, а мовчки лiг, повернувшись обличчям до стiни. До самого ранку пролежав вiн отак i тiльки тодi поринув у важкий сон. Прокинулися приятелi досить пiзно, вже люди були всi у церквi, коли вони сiли за раннiй снiданок. Пiдкрiпившись i подякувавши господаревi за гостиннiсть, Петро й диякон подалися далi прямим шляхом на Лисянку. Не встигли вони од'?хати й пiвтори версти од села, як до них долинув тривожний дзвiн. - Що це, до служби божо?? Нi, не схоже, - здивовано промовив диякон i, осадивши коня, уважно прислухався до звукiв, що долiтали здалека. А вони ставали дедалi настiйливiшi й тривожнiшi. Вони нiби кричали, волали й благали про допомогу. - Нi, брате, це не до служби, - рiшуче сказав Петро. - Якесь нещастя трапилось... Це ж дзвiн на сполох! - На сполох, так i ?! Гей, хлопче, завертай коня! Через десять хвилин Петро й диякон знову були в Туровiй. Незвичайне сум'яття панувало в селi. Жiнки й дiти з голосним лементом бiгли до церкви; здалека чути було гомiн численного натовпу, тупiт коней, iржання, стукiт i тривожнi, волаючi звуки надтрiснутого дзвона, що сповiщав про якесь нещастя... - Гей, жiнко, молодице! Та постривайте ж, скажiть, що трапилося? - силомiць зупинив диякон за рукав сорочки жiнку, що кудись бiгла. - Ой нещастя, дядечку, остатняя година! - скрикнула жiнка, заливаючись слiзьми. - Пан офiцiал при?хав з жовнiрами одбирати церкву нашу! - I, вирвавшись, вона побiгла далi. - Он воно що! - пробурмотiв диякон, i обличчя його почервонiло вiд гнiву. - I сюди вже з'явилися! Вiн рвонув коня за повiд, кiнь став дибки й вихором помчав вулицею. Петро не вiдставав вiд диякона; серце його так колотилося, що, здавалось, ось-ось вирветься з грудей. Випереджаючи юрби людей, що бiгли з плачем i зойками, мчали вони вулицею i за кiлька хвилин вискочили на майдан, де стояла церква. Перед ними постала страшна картина. Весь цвинтар,.вчора ще такий тихий i сумний, був затоплений тепер гамiрливою юрбою схвильованого люду. Перед входом до церковно? огради стояла запряжена четвериком коней колимага, в якiй сидiли два ксьондзи. Бiля колимаги стовбичив ще третiй ксьондз, молодий i сухорлявий, з блiдим, безкровним обличчям. Бiля ворiт дво? дужих жовнiрiв держали за руки священика, якого вчора мигцем бачив Петро. За колимагою вишикувалась лава кiнних жовнiрiв. - У, i цей собака, протопоп Гдишицький, тут! - пробурчав диякон, показуючи на чорного ксьондза. - Стривай, поквита?мося, дасть господь! - А то хто ж з ним поруч? - спитав пошепки Петро. - То теж не кращий собака! То офiцiал унiатського митрополита, Мокрицький - лютий гонитель благочестя. - Хто ж ?м дав жовнiрiв? Але Петрове запитання було заглушене рiзким голосом Мокрицького. - Так що? Ти приста?ш на унiю? - Нi, - твердо вiдповiв священик, дивлячись йому в вiчi. - Присягався на благочестя! - На благочестя? - перебив його Гдишицький. - На схизму, а не на благочестя! - А чи зна?ш ти, що чека? всiх схизматiв? - кричав ще верескливiшим голосом Мокрицький. - Та коли ви ще бунтуватимете й опиратиметесь, то не лишиться в вас на спинах i клаптя вашо? бидлячо? шкiри! Чу?те ви, тварюки, каналi?, проклятi хлопи! Якщо не присягнете менi зараз же на унiю, то не зостанеться в вас нi хат ваших, нi збiжжя, нi свитки на спинi! Та я вам придумаю таку кару, - вiн люто застукотiв палицею з дорогим набалдашником, - яко? ще i в пеклi не запасли для вас! Чу?ш ти, - знов закричав вiн до священика, - кажу тобi, присягай зараз же на унiю i приводь до присяги свою хлопську паству, а нi, то... - Не зраджу вiри сво?? i не введу в спокусу нi ?диного вiд малих сих! - вiдповiв тим же твердим голосом священик. Мокрицький позеленiв увесь. - Востанн? наказую тобi: служи мшу! - верескнув вiн i аж пiдскочив на мiсцi. - Убий, але служити за тво?ю римською вигадкою не буду! При цих словах очi Гдишицького лиховiсне блиснули. - Собака! - люто закричав вiн i кинувся на священика. - Давай ключi вiд церкви! Ти тут бiльше не пiп! - Зв'яжiть його, з ним ми розправимося по-свойому! - крикнув Мокрицький жовнiрам. Тi миттю виконали його наказ. - Ось ваш ксьондз, - сказав вiн, звертаючись до селян. - Пан Вишницький; я благословив його й видав йому абсолюцiю, а пан колятор i патрон вашо? церкви хорунжий Голембицький видав йому презент; слухайтеся ж вашого ксьондза i корiться йому. Вiн одслужить вам зараз мшу, i вiд сьогоднi церква ваша переходить в унiю. Де ключi? - обернувся Мокрицький до священика. - Не дам ключiв i не пущу в храм унiата. Найяснiший круль дозволив нам держати в себе благочестя, й ти не смi?ш ламати його привiлей, - твердо промовив священик. Та слово "круль" викликало вибух дико? лютi в ксьондзiв i жовнiрiв. - Що? Круль видав тобi привiлей? - закричав Мокрицький, вискакуючи з екiпажа. - Та якщо круль видав вам такi привiле?, то йому за це... - Де ж ключi? Кажи! - знову крикнув вiн. - Не скажу! - спокiйно вiдповiв священик, i обличчя його спалахнуло такою непохитною рiшучiстю, що Мокрицький посинiв од шаленства. - Не скажеш, не скажеш? - заверещав вiн, тупаючи ногами й бризкаючи слиною. - Постривай же, не так ти в мене заговориш! Гей, панове, всипте йому сто бар-бар! При цих словах натовп сколихнувся, над ним сплеснув крик жаху. - На бога! Зглянься, пане! - почувся один загальний вигук. Жовнiри пiдхопили священика пiд руки й поволокли його по землi; але в цей час пролунав розпачливий зойк, натовп розступився i на майдан вибiгла гарна молода жiнка. - Матушка! Матушка! - почулося звiдусiль. Побачивши, що жовнiри тягнуть ?? чоловiка, матушка кинулась ?м навперейми i, вчепившись одному з них у руку, почала з зусиллям виривати його. - Пустiть, на бога! Рятуйте! Пане офiцiале, згляньтеся! Порятуйте! - кричала вона, задихаючись. - Одтягнiть геть вiдьму! - крикнув Гдишицький, звертаючись до жовнiрiв. - Хе-хе! Ось я тебе порятую й помилую, красуне! - вигукнув один iз жовнiрiв i, зiскочивши з коня, пiдбiг до дружини священика, обхопив ?? за стан рукою, перекинув собi через плече й потяг набiк. Вiн зробив це так швидко, що жiнка не встигла опам'ятатися, як опинилася в його мiцних руках. - Пусти, собако, жiнку! - заревiв, як дикий звiр, диякон, розпихаючи юрбу, i кинувся на жовнiра. Петро хотiв був кинутись за ним, та натовп, розступившись, одштовхнув його у другий бiк. Коли ж вiн ви?хав з нього, то мiж дияконом i жовнiром кипiла справжня боротьба, але жiнки вже не було: скориставшись несподiваним нападом, вона вислизнула й зникла в натовпi. Жовнiри, якi тягли священика, зупинилися, чекаючи кiнця цього ?диноборства. У вулицях, за майданом, почулися знову жiночi крики й зойки... - Чого ж ви стали? - закричали Мокрицький i Гдишицький. - Тягнiть його! - Прощай, жiнко! Прощайте, дiти! Стiйте мiцно! - крикнув батюшка. Ми пропуска?мо подальшу сцену дико? розправи над священиком, старим титарем i над двома десятками парафiян. Жертви мовчали... Нi крику, нi стогону не вирвалося з ?хнiх уст. У натовпi, що юрмився навколо церкви i досi стояв мовчки, понуро, починало закипати глухе хвилювання. Учорашнiй жебрак на дерев'янцi стояв тепер перед юрбою на двох здорових ногах i про щось палко кричав, вимахуючи милицею i показуючи нею на жовнiрiв та ксьондзiв; недалеко вiд нього Петро помiтив вогненну чуприну диякона i його волохатий закривавлений кулак, що високо пiдiймався над юрбою. ?диноборця вже з ним не було: вiн лежав пiд ногами юрби, весь облiплений темно-червоною багнюкою... Петро вдарив коня пiд боки ногами й хотiв був кинутися до диякона, але натовп вiдтiснив його так, що йому треба було проскакати через майдан, оточений жовнiрами. - Гайдамаки! - блискавкою майнула думка в Петра. Вiн повернув коня й помчав стрiлою по безлюдних вулицях села. За загальним галасом не можна було розiбрати, що кричали диякон i жебрак на дерев'янцi, але глухе ремство, що знялося в натовпi, почало швидко зростати й перетворюватись на грiзний рев. То там, то там, як сплески пiни в бурхливому морi, почали пiдiйматися стиснутi кулаки, палицi... Гнiвнi крики виривалися з загального гомону, здавалося, бракувало тiльки одного слова, однi?? iскри, щоб натовп цей люто кинувся на мучителiв. Нараз десь iззаду пролунав крик: - Пан, пан ?де! Над натовпом одразу запанувала тиша, та лиховiсна тиша, яка завжди бува? перед страшною бурею... Навiть екзекутори припинили тортури. Усi повернулися в той бiк, звiдки почувся крик, i застигли в нiмому чеканнi. До майдану наближався на вороному конi в пишному убраннi вершник - хорунжий Голембицький, наречений дочки лисянського губернатора. Поява цього нахабного, жорстокого шляхтича не могла обiцяти нiчого доброго. Поруч iз шляхтичем ?хав Гонта. Обличчя його було непроникне, здавалося, нiхто не змiг би розпiзнати, що хова?ться за цими насупленими бровами, за цим стиснутим ротом, в цих темних, потуплених очах. За паном i Гонтою йшло кiлька челядникiв. Жовнiри миттю розступилися перед вельможним паном. Побачивши видовище, яке вiдкрилося перед ними, Гонта здригнув i вiдсахнувся. На якусь хвилину вiн утратив самовладання; обличчя його густо почервонiло, темнi очi блиснули страшним гнiвом, але то була тiльки одна мить - i знову обличчя Гонти набуло замкненого, непроникного виразу. Шляхтича ж картина катування, навпаки, дуже потiшила. Вiн окинув увесь майдан задоволеним поглядом, i на обличчi його заграла весела посмiшка. Привiтавшись iз Гдишицьким, шляхтич промовив, презирливо мружачи очi: - Що, навча?те? - Так, проше пана, маленька дисциплiна: лайдаки були надумали бунт учинити. - Бунт?! - шляхтич нахмурився, i вродливе обличчя його одразу набрало жорстокого виразу, а в свiтлих очах спалахнув злий вогник. - Чому ж пан плебан одразу не послав до мене в двiр? Го, я б ?м показав, що значить у мене сама тiльки думка про бунти! - Розправились поки що й самi, а як потомляться нашi жовнiри, тодi попросимо панських челядникiв на допомогу. Лайдаки надумали лякати нас крулем! Видав, мовляв, ?м привiлей на право держати благочестя! - Круль? - шляхтич пiдвiв пиховито голову, брови його поповзли вгору, а губи скривилися в гоноровиту усмiшку. - А яке ма? право круль втручатися до мо?х хлопiв? - промовив вiн, гордо похитуючись у сiдлi. - То ? село князя Любомирського, а я його комiсар i посесор, отже, я тут пан, i суддя, i цiлковитий господар, а крулевi сюди втручатися - зась! Нехай вида? привiле? сво?м стайничим i кухарям, а якщо надума? втручатися до наших пiдданцiв, то ми швидко вкоротимо йому руки. - Насмiлюся доповiсти, що селяни цього села мають привiлей на право держати благочестя i вiд господаря ?хнього, вельможного князя Любомирського! - промовив Гонта. - Нiгди! - вiдрiзав шляхтич, iще пиховитiше пiдводячи голову. - Я нiколи не чув про такий привiлей. - Священик цього села ще вчора увечерi казав менi про це. - Бреше! Якби князь видав ?м такий привiлей, вiн би менi сказав про це! - Але, запевняю пана, я сам бачив його вчора на власнi очi. Шляхтич кинув на Гонту неприязний погляд. - В такому разi цiкаво було б побачити його! Пан буде такий ласкавий, що покаже його менi? - Вiн зберiга?ться в потайнiй скриньцi у настоятеля цi?? церкви, але де зберiга?ться - не знаю. - Гей, розпитати його! Жовнiри, якi били священика, почали його штовхати ногами; але нещасний мученик, незважаючи на це, i не поворухнувся; вiн нерухомо лежав ницьма. - Ти що, не чу?ш, про що вельможний пан тебе пита?? - крикнув Гдишицький. Тiло нещасного судорожно здригнулося, але вiн не пiдвiв голови. - А, уда? мертвого, - вереснув шляхтич. - Пiдвести його, ми хутко оживимо! Три жовнiри насилу пiдняли важке тiло панотця; але вiн був непритомний, голова його безсило падала на груди, блiде, безкровне обличчя з заплющеними очима здавалося мертвим. - Облийте його водою i дайте ковтнути горiлки, - порадив Гонта. - Пан дуже турбу?ться про здоров'я цього схизмата, - зауважив з тонкою усмiшкою Мокрицький. - Я турбуюсь про те, щоб одержати вiд нього потрiбний документ! - вiдповiв незвичайно сухо Гонта. Тонкi брови його ледь-ледь здригнулись, але обличчя залишилося таким же непроникним. - Вiн говорить правду! - погодився господар. - Документ подивитися цiкаво... Води! Батюшку облили водою, влили йому в горло трошки горiлки, i через кiлька хвилин вiн розплющив очi. Гонта стояв, одвернувшись убiк; здавалося, вiн не мав сили пiдiйти й глянути в очi нещасному мучениковi. - Ну ж, вацпане, спитай його! - рiзко звернувся до нього шляхтич. Гонта зробив над собою видиме зусилля й, пiдiйшовши до священика, промовив лагiдно: - Панотче, я доповiдав пановi, що у вас ? привiлей на вiльне додержання благочестя вiд самого господаря, князя Любомирського; але пан не вiрить менi без документа; треба б показати... а я не знаю, де вiн... Священик заговорив у вiдповiдь так тихо, що Гонта мусив нахилитися до самого його вуха. - Про що вiн шепче там? - нетерпляче перебив шляхтич. - Вiн каже, що документ той закопаний у нього в скриньцi пiд грубою. - Добути! - скомандував Голембицький, звертаючись до сво?х челядникiв. Дво? з них притьмом кинулися виконувати наказ свого пана. - Цiкаво подивитися, цiкаво! - промовив шляхтич, пiдкручуючи з якоюсь загадковою усмiшкою сво? вуса й легко похитуючись у сiдлi. За чверть години з'явилися челядники з маленькою скринькою в руках. - Тут? - крикнув шляхтич до священика. Той мовчки нахилив голову. - Ну, пане Гонто, вийми лишень i дай нам цей папiрець. Гонта вiдкрив скриньку й витяг звiдти великий аркуш пергаменту з важкою iменною печаттю на шовковому шнурку. У натовпi почувся якийсь непевний гомiн - чи то полегшенi зiтхання, чи то радiснi вигуки. Гдишицький i Мокрицький квапливо пiдiйшли до Голембицького. В очах шляхтича майнув зата?ний вогник. Вiн узяв папiр iз рук Гонти, уважно обдивився його й печать i сказав голосно: - Справжнiй! Потiм, пiднявши високо папiр, вiн голосно звернувся до селян: - То на цьому паперi ви грунту?те сво? право дотримувати тут благочестя й опиратися унi?? У вiдповiдь на це почулися зрадiлi, сповненi надi? голоси. - Гаразд, гаразд! - сказав ще голоснiше шляхтич. - Ну, то ось же, дивiться! I одним порухом шляхтич розiрвав документ пополовинi. - Що, не сподiвалися? Бачили? - кричав шляхтич, регочучи розриваючи документ на дрiбнi клаптики. - Нате ж, ховайте на спогад! - i кинув у натовп жменю дрiбно розiрваного пергаменту, а потiм, звернувшись до Гонти, зовсiм приголомшеного цi?ю несподiванкою, додав хвальковито, з самовдоволеною усмiшкою: - Що, пане, не сподiвався? - Признаюся! - з зусиллям вiдповiв Гонта. - Вчинок смiливий! - Для хлопа, а не для пана! - Голембицький змiряв Гонту зневажливим поглядом i, обернувшись до натовпу, закричав знову: - Слухайте ж ви, лайдаки, бидло, пся крев! Бачили, що сталося з вашим привiле?м, те ж саме буде й з усiма вами, якщо опиратиметесь. А тому слухайте мене й корiться. Я ваш господар, патрон i колятор цi?? церкви, а тому моя над нею й над вами воля! Оголошую привселюдно, що церкву передаю у владу пана митрополита унiатського, i вам усiм наказую присягати зараз же на унiю! Ну, одчиняйте церкву! - Не одчинимо! - почувся у вiдповiдь Голембицькому гучний голос диякона. - Не одчинимо й на унiю не присягнемо нiколи! - Цо? - почервонiв шляхтич. - Та я вас закатую всiх. Але голос його перекрив вибух шаленого обурення натовпу. - А, так ось ви як! - заревiв шляхтич, вихоплюючи шаблю. - На палю ?х! Бийте всiх, i жiнок, i дiтейi Жовнiри кинулися вперед. Почулися пострiли, крики, прокляття, зойки... Зав'язалася одчайдушна боротьба... У маленьку церкву вели дво? дверей: однi, посерединi, призначалися для входу парафiян; другi, невеликi, боковi, одчинялися, власне, для батюшки й церковного причту. На цi два пункти й спрямували всi сво? сили нападники. Хоч кiлькiсть селян i перевищувала в кiлька разiв число жовнiрiв, та зате тiльки в дуже небагатьох iз них були шаблi й пiстолi, бiльшiсть же не мала нiяко? збро?, крiм палиць, кiс та сокир. Жiнки з праниками, дiти з ожогами2 кидалися на жовнiрiв; однак напад ?хнiй не завдавав велико? шкоди кiнним жовнiрам; вони виривали з натовпу дiтей, пiдколювали ?х списами, пiдкидали в повiтрi, топтали кiньми, волочили жiнок за коси по землi... Але все це тiльки посилювало озлобленiсть юрби. Мов розлюченi левицi, кидалися жiнки просто пiд копита коней, впивалися зубами ?м у ши?, стягали вершникiв i, поваливши ?х на землю, добивали важкими праниками, камiнням i всiм, що потрапляло пiд руку, дiти допомагали ?м. - Рубайте ?х, панове! Не бiйтеся! За мною! - командував диякон, розмахуючи важкою довбнею i завдаючи нею смертельних ударiв ляхам. - Не довго вже ?м глумитися над нами! Скоро почепимо ?х усiх на гiлляки в лiсi! Так, жiнки, так, за мною! Ще, ще натиснiть, i ми проженемо це падло! На других дверях керував обороною вчорашнiй жебрак на дерев'янцi; товаришi його старанно допомагали йому в цьому. Запаленi ?хнiм прикладом, селяни геро?чно вiдбивалися од нападу. - Кусаються, собаки! - прошипiв шляхтич. - Постривайте ж! Нехай скаче хто-небудь негайно в замок, щоб з'явилася сюди вся моя команда i вся челядь! Потiм вiн пiд'?хав до священика, який лежав на землi, й почав допитуватися, де той сховав церковний скарб. Коли ж священик сказав, що в нього нема? нiякого церковного майна, Голембицький звелiв пекти його вогнем. Челядники пiдняли панотця, вiн зiбрав останнi сили й з простягнутими до натовпу руками крикнув на весь голос: - Братi?, не пiддавайтесь, Христос, розп'ятий за нас, - благословення ваше! - Смерть ляхам! Рятуймо панотця! Не допустимо до кари! - пролунали кругом голоснi крики. Частина натовпу кинулась боронити священика; зав'язалася боротьба з челяддю. За допомогою Гдишицького й самого Голембицького селян через хвилину вiдбили, багато хто з них упав з розчерепленою головою; ляхи почали брати гору. Але селяни вiдчайдушне оборонялися. Голембицький почав уже втрачати терпець. - Пся крев! Огризаються! - шипiв вiн, кусаючи вiд досади губи. - Та ми ?х заспоко?мо за пiвгодини! - сказав зi зловiсною посмiшкою Гди-шицький. - На дво? слiв, пане! Голембицький од'?хав убiк i нахилився до Гдишицького. Той почав нашiптувати йому щось на вухо, i в мiру того, як нашiптував Гдишицький, обличчя Голембицького розквiтало посмiшкою. - Досконало! - вигукнув вiн. - Хитро й забавно! Присягаюся, з пана протопопа мiг би вийти чудовий вояка! Ха-ха-ха? От розсатанi? бидло! Пан офiцiал згоден? - О, звичайно? Я зараз доповiм його милостi. Гдишицький пiдiйшов до Мокрицького й почав йому щось тихо говорити. Його слова викликали в Мокрицького задоволення так само, як i в Голембицького. - Пречудове, - засмiявся вiн. - Присягаюся перуном, це буде цiкаве видовище! - В такому разi поспiшаймо, панове! - Ми з паном протопопом пiдемо в атаку, а пан офiцiал усе зробить сам. - О, нехай пан хорунжий не турбу?ться! - До збро? ж, панове! - гукнув iз смiхом Голембицький i, в супроводi юрби сво?х челядникiв, кинувся на головний вхiд церкви. А Гдишицький з десятком жовнiрiв, якi ждали наказу, подався до бiчних дверей. Нападники, пiдбадьоренi тим, що прибуло пiдкрiплення, накинулись на селян з новою силою; але цей натиск тiльки посилив завзяття селян, якi обороняли свою убогу церкву. Зав'язалась шалена боротьба. Не зважаючи нi на шаблi, нi на списи, жiнки кидалися на жовнiрiв i, пронизанi списами, падали тут же пiд копита коней. Хоч вони були цiлком безоружнi, вiдчай робив ?х страшними; дiти не вiдставали од матерiв; старшi кидалися на нападникiв, меншi з лементом чiплялися за ?хнi руки. Жебраки й диякон запалювали юрбу. Уже на обличчi диякона красувалося кiлька кривавих рубцiв, але вiн не помiчав нiчого й люто кидався то в той, то в другий бiк, махаючи важкою довбнею, i скрiзь, де вiн з'являвся, закипала ще запеклiша боротьба. Але й жовнiри не вiдступали. Через те, що сталевий шолом, кольчуга й гарячий кiнь робили Голембицького майже недосяжним для ударiв селян, вiн з шаленою люттю нападав на безоружних, топчучи жiнок i дiтей, врiзуючись шаблею в натовп. Гдишицький не вiдставав вiд нього. Боротьба тривала з рiвними шансами для обох сторiн. Крики, зойки, прокльони, iржання коней, брязкiт шабель - все це змiшувалось в якомусь оглушливому гвалтi. У цьому пекельному вирi, що клекотiв навколо церкви, нiхто з селян не помiтив, що молодий ксьондз, привезений офiцiалом, в супроводi десятка челядникiв Голембицького зник з майдану. Боротьба тривала... Коли нараз у юрбi селян пронiсся сповнений жаху крик: - Вдерлись до церкви! Служать! Цей крик викликав збентеження серед селян. - Звiдки? Як?! - пролунали розпачливi вигуки. - Пiдкопались i влiзли! - кричали крайнi. - Що робити? Рятуйте! - Собаки! - заревiв диякон, кидаючись iз сво?ю довбнею до пiдкопу. Частина людей, якi охороняли головний вхiд у церкву, кинулась за ним. Коло мiсця пiдкопу вже хвилювався натовп. Пiдкопатися пiд церкву було, мабуть, зовсiм не важко: пiдлога ?? трималась на дерев'яних стояках, якi зовнi, попiд стiнами, аж до землi, були оббитi дошками й приваленi камiнням; поодкидати камiння й пробити поточенi, гнилi дошки було справою кiлькох хвилин; навколо великого пролому в стiнi валялися трiски й камiння. - Забивай пролом! - закричав гучним голосом диякон; червоне обличчя його було страшне в цю хвилину, нiздрi широко роздувалися, голубi очi здавалися бiлими од гнiву, який душив його. Руде волосся стояло круг голови вогненним ореолом. - Забивай пролом! - кричав вiн, розмахуючи сво?ю страшною довбнею. - А ви не допускайте ляхiв до дверей; якщо вони вiдняли в нас церкву, то не дiстанеться ж вона ?м! Несiть сюди вогню, хмизу, соломи! Нехай горить, як остатня наша свiчка господу богу! - Вогню! Вогню! Не вiддамо ?м церкви! - пiдхопили всi. Багато хто кинувся в сусiднi хати. Жовнiри помчали ?м навперейми. Натовп змiшався, однi побiгли допомагати товаришам, другi до обложених дверей, третi до пiдкопу. Звiдусiль почулися крики: - Ляхи перемагають! На допомогу! Рятуйте! I серед цих тривожних вигукiв вирiзнялися радiснi викрики ляхiв. Коли несподiвано через увесь майдан прокотився страшний крик: - Гайдамаки! На мить усi зупинилися - i нападники, i обложенi, пильно оглядаючись навколо. Широкою вулицею села, що виходила просто на майдан, мчало щодуху чоловiк п'ятдесят озбро?них вершникiв; конi летiли з такою швидкiстю, що копита ?хнi ледь торкалися землi, довгi гриви маяли на вiтрi. Поприпадавши до кiнських ший, вершники, здавалось, зрослися з ними; грiзнi покрики ?хнi стрясали повiтря. Мов чорна хмара, мчали вони, наганяючи на всiх жах. Коли Голембицький побачив гайдамакiв, обличчя його вкрилося смертельною блiдiстю, очi зупинилися, нижня iуба одвисла. - Бери, пане, пiд свою руку загiн, а я по?ду по пiдмогу, - насилу промимрив вiн до Гонти й, давши коневi остроги, полетiв стрiлою в протилежний бiк. Гдишицький i Мокрицький вмить скочили на коня, що стояв поблизу, й помчали за ним. Усi жовнiри, якi були на майданi, кинулися хто куди. - Гайдамаки! - радiсно закричав диякон, потрясаючи довбнею й кидаючись уперед. - За мною ж, панове, тепер уже цi мосцьпани не втечуть од нас! Ловiть перш за все отих ксьондзiв на кобилi. Захоплений крик прокотився по натовпу, всi кинулись за дияконом; та ляхiв уже було мало на майданi. Лишилися на мiсцi тiльки пораненi, та Гонта стояв посеред майдану з радiсним, трiумфуючим обличчям. За мить увесь майдан заповнили гайдамаки; селяни оточили ?х гамiрливим натовпом. - А де ж ляхи? Кинулися врозтiч? - спитав передовий гайдамака, отаман Неживий, осаджуючи вкритого милом вороного коня. - Далеко не втекли, пане отамане, - вiдповiв диякон, виростаючи перед отаманом. - Летiть же, хлопцi, доганяйте тхорiв та винишпорте все навколо. I тут чи не знайдеться хто! - скомандував Неживий. - ?, лишився в церквi ксьондз та десяткiв зо два ляшкiв, - вiдповiв диякон. - Попались мишi! Тягнiть ?х сюди та паль, вогню, лози наготуйте! - А тут ще один, мабуть, iз значних, - почулося за спиною отамана, i дво? гайдамакiв пiдвели до нього Гонту. - Попався, ляшку? - зустрiв його отаман зловтiшною посмiшкою. - Ну, тепер же ти менi даси вiдповiдь за всiх. - Не лях я, а православний козак, сотник умансько? надвiрно? команди Iван Гонта, а тому менi нема за кого вiдповiдати, - промовив твердо й упевнено Гонта. - Га, Гонта? Чули, чули - преславне iм'я! - вигукнув iз саркастичним реготом Неживий. - Православний козак i служить сотником надвiрно? команди в пана католика, щоб допомагати йому ловити й мучити сво?х же братiв, останнiх захисникiв цих нещасних людей?! Такi пси гiршi за проклятих ляхiв та унiатiв, i нема? ?м гiдно? кари на землi! Обличчя отамана густо почервонiло, очi налилися кров'ю. - Гей, лози, вогню й паль сюди! - гукнув вiн, пiдводячись у сiдлi. - Ух, i справимо ж бенкет! Вiдплатимо ?м за всiх i за все!.. Слова отамана вразили Гонту, мов грiм. Коли вiн почув, що наближаються гайдамаки, йому й на думку не спало тiкати, навпаки, звiстка про ?хню появу сповнила його серце радiстю, бо вiн знав, що гайдамаки нiколи не чiпають сво?х i завжди подають допомогу братам. Не раз йому доводилось зустрiчатися з ними, i багато було в нього серед них приятелiв i знайомих, i нараз - такий несподiваний кiнець! Усе це так вразило Гонту, що вiн навiть нiчого не вiдповiв отамановi. Та й що вiн мiг вiдповiсти? Виправдуватись? Нiхто б не повiрив йому! Просити пощади - нiхто б не змилосердився! Тiкати, - але тепер уже й польова миша не втекла б з майдану, та й власна гордiсть не дозволила б йому це вчинити. Зоставалося скоритися сво?й долi й прийняти смерть, яка заскочила його так зненацька i так безглуздо. - Ну що ж, катуй i свого, - промовив вiн нарештi, гордо кидаючи на Неживого сповнений зневаги погляд. - Досi ми знали, що гайдамаки служать оборонi православних од ненависних ляхiв; а тепер знатимем, що гайдамаки, як розбiйники, катують кожного, хто попадеться, хоч i свого! - Свого? - злобно перебив його Неживий. - Ха-ха-ха! Оце так свiй! Од таких сво?х ще гiрше трiщить наша шкiра! - Ти можеш катувать мене, бо я тепер у тво?й владi, а ганьбити не смiй, - вiдповiв Гонта похмуро, i в очах його блиснув недобрий вогник. - Ще од мо?? руки не трiщала нiчия шкiра: я фундатор свято? церкви й оборонець благочестя! - Га, оборонець! А до панiв у надвiрну мiлiцiю ти чого пiшов? Щоб обороняти благочестя наше? - Я служу в князя у мiськiй мiлiцi? як оборонець Уманi, не бiльше! - Ха-ха-ха! Спiвай пiснi кому хочеш, а мене не одуриш! Зв'язати його й поставити коло нього сторожу. Гайдамаки скрутили Гонтi за спиною руки й одтягли його набiк. Петро, стоячи за кiлька крокiв вiд Неживого, чув цю розмову; щось вабило його серце до Гонти, а тому страшна i, як йому здавалося, несправедлива ухвала отамана вразила й дуже засмутила його. Не знаючи, як i чим допомогти козаковi, Петро безпорадно озирався навколо, коли нараз перед ним виросла велетенська постать диякона. - Здоров, пане-брате! - промовив вiн, плеснувши Петра закривавленою рукою. - Це ти привiв наших? - Я! - Оце добре! Коли б не вони, то ми б телiпалися вже тут на мотузках! I як у такому пеклi ти вчасно згадав про це? Ех, брате, i чого тобi потiти за плугом? До нас би йшов! Був би з тебе добрий козак! Петро зашарiвся. - ?й-богу, плюнь на все! Де наше не пропадало! - провадив далi диякон. - Що, згода? - Про це потiм, - ухильно вiдповiв Петро. - А ти вже чув: пан отаман звелiв зв'язати Гонту й намiря?ться закатувати його?! - Так йому, собацi, й треба! - Що ти! - перебив його Петро. - Та вiн же наш! - Ге, наш! Зна?мо ми таких наших! - Диякон махнув рукою й пiшов далi. Тим часом гайдамаки й селяни швидко виконували наказ Неживого: церкву оточили подвiйним рядом сторожi, iз закидано? ями витягли священика, який уже ледве подавав ознаки життя, й однесли в одну з сусiднiх хат. Нещасних селян, засiчених катами, попiдводили, й тих, котрi ще були живi, однесли набiк, де ?х заходилися приводити до пам'ятi; мертвих же, - а ?х була бiльшiсть, - поклали на церковному цвинтарi. Очистивши майдан, гайдамаки взялися до роботи. Забили в землю цiлий ряд гострих паль, розпалили кiлька вогнищ, поставили шибеницю. I ще не встигли вони скiнчити сво? приготування, як почали повертатися тi, що кинулися наздоганяти жовнiрiв. Незабаром на майданi зiбралася сила людей. - Ну що, хлопцi, всiх переловили? - спитав ?х Неживий. - Нi, батьку! - вiдповiли ватажки кiлькох загонiв, якi вiдрядженi були в рiзнi напрямки. - Багатьох пiймали, а багато й повтiкало. - Ну, а ксьондзи i пан? - Саме ?х i не впiймали, десь поховалися. Винишпорили скрiзь! - Ех ви! - Неживий махнув рукою. - Не гайдамачити вам, а пiр'я дерти в запiчку. З-пiд самого носа тiкали, гаспиди, а ви й не догнали! Самих би вас повiшати отут перед добрими людьми! Мовчки стояли вони похнюпившись i слухали грiзнi слова отамана, коли раптом у заднiх рядах гайдамакiв, що оточували майдан, почувся рух i вiтальнi вигуки. Петро оглянувся й побачив, що на майдан ви?хав якийсь значний запорожець, оточений козаками. Зiркi Петровi очi одразу впiзнали в ньому Максима Залiзняка. Серце його радiсно забилося. - Залiзняк! Ось хто дасть усьому лад i пораду! Усi одразу впiзнали Залiзняка. Шапки злетiли вгору, i натовп загомонiв вiтаннями. Майданом поволi ?хав верхи на конi Залiзняк, уклоняючись на всi боки селянам i гайдамакам, якi махали йому шапками. До?хавши до середини майдану, вiн злiз з коня, пiдiйшов до Неживого й тричi поцiлувався з ним, а потiм обернувся до гайдамакiв i гучним голосом промовив до них: - Здоровi були, дiтки! А що поробля?те? - Сi?мо, батьку! - вiдповiло йому зразу багато голосiв. - Сi?те! Час уже й жати: жито виколосилось! - Та ось i жнемо потрошку. - Це не жнива, а прополювання! Треба всiм у ряд ставати та разом з божою помiччю. - Ми готовi. Починай, батьку, зажинки! - загомонiли на вiдповiдь радiснi голоси. - I почнемо! - голосно промовив Залiзняк, обводячи натовп орлиним поглядом. - Треба тiльки благословитися та серпи нагострити... - Гострi! Всяке стебло перехоплять! Ось тут наскочили на будяки - вирвали. - З корiнням? - Ге, ось в тiм-то й бiда, що хлопцi гав наловили, - понуро сказав Неживий. - Одного ксьондза з челяддю тут, у церквi, застукали, ну, оно й оточили сторожею, - вiн показав на церкву. - А всi ляхи, що на майданi були, тiльки-но почули тупiт наших коней, кинулися навтiкача... А поперед усiх тiкав пан хорунжий. Ну, мо? хлопцi полетiли навперейми, ловили, ловили, та головних i не впiймали. - А хто тут був? - Офiцiал митрополита унiатського Мокрицький, протопоп Гдишицький i пан комiсар тутешнiй, хорунжий Голембицький. - Ге, дiти, шкода, та ще й дуже! - скрикнув Залiзняк i кинув вiд досади шапку на землю. - Та цей же Мокрицький i Гдишицький найлютiшi вороги нашi й гнобителi, а Голембицький - хоч i молода шельма, та вредна! От ?х би сюди на палi! Ех, ви! Щоб таких гадин з рук випустити! Гайдамаки нiяково мовчали. - Та вони зараз же наберуть у сусiднiх панiв замкових команд i налетять сюди на розправу, - говорив Залiзняк. - Голембицький той боягуз, а Гдишицький та Мокрицький лютiшi за найлютiшого звiра, ?м би тiльки пiдмогу, то вони помстяться!.. - Ой батечку, що ж нам робити? Порятуй! - заговорили селяни, проштовхуючись крiзь ряди гайдамакiв i виступаючи наперед. - А що ж ви думали тодi, як вступали в боротьбу з ляхами та ксьондзами? Адже те, що повтiкали ксьондзи, нiчого не мiня?. Однаково всiх би ляхiв ви не передушили, хтось би утiк та й переказав кому слiд; а коли б навiть i нiхто не втiк, то офiцiал митрополита унiатського не голка, одразу б кинулися шукати його. Ну й вiддячили б вам... - Що ж нам робити, батьку, як вiдстояти церкву? Як урятувати себе? - Ось по?дете ви - i налетять пани. - Ой налетять, як вороння на падло! У натовпi почулися зiтхання, стогiн i зойки. - Ой пропали ж ми, пропали навiки! - заголосили жiнки. - Слухайте ж! Якщо хочете мо?? поради, то не плачте й не голосiть, а слухайте мого слова! - пiдвищив голос Залiзняк, i всi навколо замовкли. - Хоч би ми тут зосталися й зимувати з вами, то церкви вже вам не вiдстояти! Самi зна?те, коли в нiй ксьондз одслужив мшу, - церква вже прилучена до унi?. - Що ж, батьку, невже нам вiддати ?? ляхам? - почулися з натовпу несмiливi голоси. - Спалити! - бовкнув диякон, гнiвно стрiпуючи сво?ю розкудланою головою. - Якщо не нам, то й не ?м! Залiзняк озирнувся в його бiк. - Правдиве слово: спалити церкву та й спекти в нiй проклятих ляхiв, якi зазiхнули на наш убогий храм... Не тужiть, дiти, настане час, - а вiн уже близько, - i засяють на нашiй землi сотнi й тисячi благочесних церков. - Правда, батьку! Добре! Слушно! Спалити церкву! Не вiддавати ляхам! - закричали кругом гайдамаки. - А вам, дiти мо?, - провадив далi Залiзняк, звертаючись до селян, - скажу я коротко: якщо хочете дожити до того щасливого часу, коли Укра?на виб'?ться з-пiд лядсько? кормиги, то йдiть до нас у байраки й лiси. Що вас тут чека?? Налетять ляхи: половину з вас перекатують, поглумляться з жiнок, а другу половину, потрiбну ?м для обробiтку землi, повернуть у таку неволю, що ?? не знесли б i воли пiд'яремнi. Тому, кажу вам, iдiть до нас! Вже увiрвався терпець по всiй Укра?нi. Усi вирiшили або вмерти, або звiльнитися од ляхiв i запанувати в сво?й хатi. Запорожцi пiднялися, звiдусiль збираються брати, i сором, i ганьба тому, хто не стане на оборону вiтчизни в цей час! - Орел! Слово сказав, як у око влiпив! - перебили Залiзнякову мову вигуки гайдамакiв. - Тому, кажу вам, - провадив Залiзняк, - iдiть у замок; в замку ? запас збро?. Берiть звiдти що треба, озброюйтесь, берiть усе сво? добро i - гайда до нас у лiси, а там, як прийде час, - у загони, i вперед, на визволення вiтчизни! - А нашi жiнки й дiти? Хто ж боронитиме ?х? - заговорили селяни, що стояли попереду. - З собою берiть! Тут ?м смерть або ганьба, i нiхто не змiг би ?х оборонити. Схова?мо ?х у лiсах чи переправимо на лiвий берег, а як мине буря, тодi вони спокiйно повернуться у свiй визволений край. - Згода! Так, батьку! З тобою! Наказуй, що робити! - вiдповiли в один голос селяни. Залiзняк узявся порядкувати. Вiн одiбрав найкмiтливiших iз гайдамакiв i наказав ?м розташуватися на вiдстанi п'яти верст навколо села на сторожi, частину послав разом iз селянами в замок, решту залишив на майданi, для остаточних розпоряджень. - Ну, пане отамане, а що робитимемо з цим падлом? - звернувся до Залiзняка Неживий, коли останнi накази було вiддано i гайдамаки з селянами подалися в рiзнi боки. - А що ж, не варто на них часу гаяти, повiсити усiх, та й годi! - Мабуть, що й так! - погодився Неживий. -Тiльки ? тут у мене один, з ним так кiнчати шкода... I заслужив вiн бiльшо? кари, та й розпитати його про дещо можна! - А хто такий? - Уманський сотник Гонта. - Гонта? Уманський православний козак? - Авжеж, православний слуга католика! Таких клятих перевертнiв треба ще гiрше катувати, анiж самих ляхiв. - Нi, ти цього не кажи! - заперечив Залiзняк. - Iншi - правда, перевертнi - запроданцi лядськi, а Гонта - нi. Я багато вже чув про нього й давно стежу за ним. На нього можна покластися, душею вiн наш! - А тiлом лядський? - Головне, друже, душа. - А якщо душею управля? тiло? - Тодi, брате, якщо у нього в черепку ? хоч краплина мозку, - а всi кажуть, що розумний вiн, як сам Соломон, - то, кажу тобi, само тiло пiдкаже, що пора вже душу до нас повернути. - А якщо нi? - Втратимо небагато! Що вiн може про нас розказати? Що бачив нас тут? Ну, так про це й без нього довiдаються ляхи. А якщо нам пощастить перетягти його на свiй бiк, то вигра?м багато. Умань у всьому цьому кра? найважливiше мiсто... За Гонтою стоять двi тисячi наших рiдних козакiв, якi всюди пiдуть за ним. Ти зна?ш, що означа? в дiлi перший успiх?! - Твоя воля, пане отамане! - промовив Неживий, нахиляючи голову. - Роби, як зна?ш. - Гаразд! - Залiзняк потиснув йому руку. - Ти ж тепер кiнчай з цими недовiрками, а я пiду до Гонти. - Залiзняк повернувся й пiшов туди, де сидiв на землi Гонта iз зв'язаними руками й ногами. Петро давно вже чекав цi?? хвилини й зразу ж пiдiйшов до пана полковника. Залiзняк надзвичайно здивувався цiй зустрiчi. - Петро? А як ти тут опинився? Покинув домiвку назавжди? - Нi, пане отамане, - вiдповiв Петро. - Ще не назавжди: за тво?ю порадою кинувся по допомогу. - Як, невже, проклятий, насмiлився? - В тiм-то й горе, пане отамане! Залiзняк з глибоким обуренням вислухав Петрову розповiдь, пообiцяв ще раз навiдатися в село, передав уклiн Прiсi й, попрощавшись з парубком, пiшов до Гонти. Гонта сидiв похнюпившись i не чув, як пiдiйшов до нього Залiзняк. - Здоров, пане Гонто! - сказав голосно Залiзняк. Гонта здригнувся й пiдвiв голову. - Здоров! - вiдповiв вiн коротко, здивовано глянувши на незнайомого козака. - Багато чув я про тебе, пане Гонто, i давно хотiв познайомитися, але не було нагоди, та ось привiв бог. - Ну, невдалу ж ти вибрав хвилину, - вiдповiв з кривою посмiшкою Гонта. - Не можу подарувати тобi багато часу... а втiм, сiдай, поговоримо: з добрим чоловiком i перед смертю поговорити любо, а зустрiнемось на тому свiтi колись i закiнчимо бесiду. - Бог з тобою, пане сотнику, я прийшов наказати, щоб розв'язали тебе. Отаман не знав тебе, але я поручився, i вiн поверта? тобi свободу. Гонта глянув з подивом на Залiзняка. - Гей, хлопцi, розв'яжiть пана сотника й принесiть йому назад його зброю! Гайдамаки, якi стерегли Гонту, вмить виконали наказ Залiзняка. Гонта розправив плечi й пiдвiвся на ноги. Подив змiнився на його обличчi виразом найщирiшо? радостi й подяки. - Ху, ти, - промовив вiн, вiддихуючись. - А я вже й надiю втратив! А зна?ш, брате, при?мно вдруге на свiт народжуватись! Ха-ха! Одначе я тобi й не подякував, спасибi, друже! - вiн з почуттям потиснув Залiзняковi руку. - Спасибi! Тiльки от, даруй, пане-брате, не знаю нi iменi твого, нi прiзвища. - Максим Залiзняк. - Залiзняк? - Гонта здивовано вiдступив на крок. - Залiзняк? То це ти Максим Залiзняк? - Я самий, а ти, мабуть, гадав, що вiн на лисого дiдька схожий? - Ну, спасибi ж тобi, пане-брате! - з щирим почуттям промовив Гонта, ще раз потискуючи Залiзняковi руку. - Нехай господь i менi подару? нагоду колись вiддячити тобi! - За цим дiло не стане! - весело вiдповiв Залiзняк. - Настають такi часи, коли, може, не одну сотню дукатiв пообiцяють за мою голову ляхи й не одну шибеницю приготують для мого тiла. То в разi чого... гм... якщо тобi трапиться стерегти мене, може... випустиш... Га? Гонта опустив голову, й густий рум'янець виступив на його смаглявих щоках. - Ну, та що там ще загадувати, - провадив весело Залiзняк, поклавши руку на плече Гонти. - Ходiм лишень та краще вип'?мо чарку за тво? народження. Я ж тепер i сам не знаю, чи повитухою, чи хрещеним батьком тобi доводжусь. Гей, хлопцi, несiть нам найкращого меду з панського льоху! Вiн обняв Гонту за стан i повiв майданом. Через пiвгодини вони сидiли вже в просторiй хатi за накритим чистою скатертиною столом. На столi перед ними було розставлено хлiб, сир, сметану, яйця, два олов'янi пугари й дорогий срiбний дзбан, повний темного запашного меду. Коли вони попо?ли, Залiзняк налив у пугари меду, подав один з них Гонтi й, цокнувшись, звернувся до нього з запитанням: - Ну, пане сотнику, куди ж ти тепер подасися? - Куди ж? До сво?? сотнi, в Умань! - Гм... - Залiзняк повiв бровою. - Ну, то я проведу тебе, менi теж по дорозi, а то коли б ти часом не попався знову гайдамакам. Налетiли вони хмарами, а вашого брата, надвiрних козакiв, ненавидять ще дужче, нiж ляхiв. Залiзняк замовк на мить i пильно глянув на Гонту, Гонта понуро мовчав. - Воно, правда, не можна вину класти на них за це, - провадив далi Залiзняк. - В той час, коли вони вiддають життя за вiтчизну, - ви одгулю?тесь пiд панською ласкою, служите ненависним гнобителям-ляхам! Останнi слова Залiзняковi прозвучали особливо в'?дливо й презирливо. Гонта мовчав похнюпившись; на хвилину в хатi запанувало напружене мовчання. - Тяжкi слова тво?, пане полковнику, - заговорив нарештi Гонта, пiдводячи голову. - Багато в них правди, але багато й гiркоти зайво?, несправедливо?... Не тiльки гайдамакам дорога вiтчизна, не тiльки в них болить за не? серце. Та не всi люди однi?? кондицi?. Добре йти в гайдамаки тому, в кого нема? нiчого, крiм буйно? голови, а в кого сiм'я?.. - Чим же заважа? сiм'я? Хiба не було на Укра?нi сiмейних козакiв? - Козакiв, а не гайдамакiв, котрi гасають зграями, як вовки, лише для того, щоб помститися тому чи тому пановi! Пане полковнику, вони звитяжцi, i кожен з нас вважа? ?х за найславнiших дiтей вiтчизни, тiльки ж усякий чоловiк розумi?, що з ?хньо? помсти не вийде нiчого, крiм нових жертв. Залiзняк нахмурився. - Тому й не виходило досi нiчого, - промовив вiн гнiвно, - що не знаходилося того, хто об'?днав би ?х усiх, а якщо знайдеться, тодi ця страшна сила обрушиться сво?ю жахливою помстою не на окремих панiв, а на всю Польщу, на весь ?? державний лад. - Ех, пане полковнику, - вiдповiв, зiтхнувши. Гонта, - повiр менi, не тiльки тобi спадало це на думку, та батогом обуха не переб'?ш: хоч би й усi гайдамаки об'?дналися, то нiчого б не вийшло, бо не той, пане-брате, тепер час. - Чим же теперiшнiй час гiрший за попереднiй? Вiн кращий, - присягаюся, кращий у сто крат! - вигукнув Залiзняк i заговорив iз запалом, присуваючись до Гонти: - Послухай мене, остання година Польщi вже вдарила на небесах, i справедлива вiдплата за дику сваволю ?? панства вже ось-ось ма? звершитися. Над нею сидять три сусiди, й кожен тiльки й дума? про те, який би урвати собi шматок. Ждуть тiльки нагоди, щоб кинутися. - Але шляхта теж передбача? це i вже береться за розум: скрiзь укладаються конфедерацi?... - А, ?хнi конфедерацi?!.. Вони викличуть у кра?нi ще бiльше сум'яття, а сум'яття тiльки прискорить нашу справу. Терпiння народу вичерпалося - в нього нема? нiчого: нi волi, нi хлiба, нi сiм'? - нiчого, крiм душi, а голий дощу не бо?ться. Вiр менi, не сьогоднi-завтра зчиниться страшний заколот... - I кому ми потрапимо пiд руку, той i забере нас, як бунтiвникiв?! - мовив з легкою iронi?ю в голосi Гонта й пильно глянув на Залiзняка. - Нi, пане-брате, - впевнено заперечив Залiзняк i, нахилившись до Гонти, заговорив пiвголосом: - Я скрiзь вештаюсь уже не один рiк. Все бачу, все чую, все винюхую, й нiщо не прихова?ться од мене. Тисячi очей i тисячi вух дивляться й слухають за мене там, де нiкому й на думку не спаде зустрiти гайдамакiв. I ось що я скажу тобi: не сьогоднi-завтра Польщу розiрвуть i роздiлять сусiди-друзi, а разом з тим одiрвуть i нас i прилучать до котрогось iз сусiднiх панств. Подумай сам: коли дiстанемо ми бiльше свободи й прав, - чи тодi, коли одiрвуть нас з тими правами, з якими ми й зараз живемо в Польщi, тобто з правами пiд'яремно? худоби, чи коли прилучимося ми самi з сво?? волi, до кого захочемо, iз збро?ю в руках? Гонта мовчав. У хатi густiшали сутiнки. Залiзняк говорив далi з наростаючим запалом: - Не думай, що ми будемо тодi згра?ю бунтiвникiв. Нi! Тут виросте страшна, грiзна сила. I тодi при?дна?мося ми самi, до кого захочемо, i кожен прийме нас з радiстю пiд свiй протекторат. Скажи, кому кориснiше прийняти нас пiд свiй протекторат? Росi?!!! Половина нашого краю вже там, ми одно? вiри, дiди нашi пiшли з одно? землi, край наш принесе i берег Чорного моря, найважливiшого моря для Росi?, i бувалi, обстрiлянi, безстрашнi вiйська. Все це розумiють i там, - Залiзняк показав рукою на пiвнiч, - а тому й дадуть нам найбiльше прав i привiле?в. А до кого нам найкраще прилучитися? До Росi?, i бiльше нi до кого! Там половина нашо? розшарпано? вiтчизни, там нашi брати, там серце наше, наше славне Запорожжя... У хатi стало поночi. Слова Залiзняка лилися й лилися, викликаючи перед Гонтою образи давнiх гетьманiв: здавалося, вони випливали з сиво? пiвтемряви й, грiзно блиснувши очима, знову тонули в нiй. Якийсь червонуватий вiдблиск, ще кволий, але дедалi яскравiший, починав пробиватися в хату, та спiврозмовники, далеко ширяючи палкою уявою, не помiчали нiчого... Гонта мовчав; у темрявi важко було роздивитись його обличчя, але, судячи з переривчастого дихання, видно було, що його глибоко схвилювали слова Залiзняка. - Ех, друже, все це було б так, - промовив вiн нарештi з придушеним зiтханням, - коли б можна було довести дiло до кiнця! А повстання наше, як i ранiше бувало, на самому початку придушать ляхи. - Нiколи! - грiзно в гукнув Залiзняк, гримнувши кулаком по столу. - То були повстання, що ?х пiдiймали незначнi ватажки гайдамацькi, вiдомi лише сотнi-другiй козакiв, тому й повставали мiзернi купки люду i ляхам неважко було ?х придушити, а тепер пiднiметься iнше повстання - всi?? землi нашо?, всього знедоленого панами народу... Повстане, кажу тобi, вся Укра?на! Голос Залiзняка зазвучав глухо й грiзно, а очi його, в червоному вiдблиску, що наповнив хату, спалахнули лиховiсним вогнем. - I лише тi козаки, котрi продалися панам... - Зажди, спинися! - перебив його Гонта, здiймаючи руку. - Не квапся кинути в товаришiв тяжким докором: згадай тiльки, як глумилися запорожцi з ре?стрових козакiв, а яку вони подали допомогу Богдановi, i чи був би без них визволений наш нещасний край? Придушений стогiн вирвався з грудей Залiзняка. - Але старшина ?хня, старшина?! - прошепотiв вiн, задихаючись од хвилювання й не маючи сили закiнчити фразу. - Старшина ?хня тут, - гордо промовив Гонта, вдаривши себе рукою в груди, й додав твердо: - А як прийде слушний час, тодi всi узнають, хто такий Гонта! - Друже, брате мiй! - вигукнув Залiзняк i, схопившись з мiсця, стиснув Гонту в сво?х могутнiх обiймах. Якусь хвилину в кiмнатi тривало мовчання, що переривалося тiльки козацькими поцiлунками. - Де бачитись можна? - промовив нарештi уривчасто Залiзняк. - У мо?му селi, в Розсiшках, - вiдповiв Гонта, - люди вiрнi... тiльки перемiнити трохи одяг... довгу бороду... абощо... - Гаразд, побачимось!.. Вiр же й надiйся. Залiзняк потиснув руку Гонти. Гон а одвернувся до вiкна, щоб приховати хвилювання, яке його охопило, й тiльки тепер побачив червону заграву, що заливала всю хату. - Що це? Пожежа? - промовив вiн, швидко обертаючись до Залiзняка. - Мабуть, церкву запалили! - вiдповiв той. Обидва приятелi мовчки вийшли з хати й спинилися коло дверей. Картина, яку вони побачили, тяжко вразила ?х сво?м глибоким, безмовним драматизмом. Тиха нiч уже вкрила село. Посеред майдану рiвно й тихо, неначе полум'я величезно? свiчки, палала церква, освiтлюючи все навколо червоним сяйвом. Увесь майдан був забитий людьми: хто, припавши обличчям до землi, неначе завмер у молитвi, хто голосно ридав, здiймаючи руки до неба, а хто стояв мовчки, понуро, не одриваючи погляду вiд сво?? старо? церкви, коло яко? вони виросли; постарiлись, коло яко? збиралися вмирати, а тепер мусили спалити сво?ми руками. Понуро стояли збоку гайдамаки, далi видно було вози iз селянським збiжжям, з жiнками й дiтьми, що сидiли зверху. - От до чого дожили ми на нашiй землi, - з глибоким хвилюванням промовив Залiзняк, простягаючи руки до палаючо? церкви. - Сво? убогi святинi ми змушенi палити власними руками, щоб вони не дiсталися на глум ляхам! О, нехай же вони горять, нехай горить уся Укра?на вiд краю до краю з Запорожжям, з козаками, з старцями й нерозумними дiтьми! Нехай згорить уся, нехай розвi?ться попелом, щоб ?? й iменi не лишилося на свiтi. IX У той час Умань була центром величезних володiнь ки?вського во?води Сiлезiя Потоцького; ключ цих володiнь захоплював пiвденно-захiдну частину Ки?всько? губернi? i майже всю Подiльську. Умань була тодi невеликим мiстечком, резиденцi?ю комiсара-губернатора, але являла собою, як на тодiшнi засоби оборони, добре укрiплений пункт, що служив оплотом для всi?? навколишньо? шляхти, i вона поспiшала будувати собi в Уманi будинки й пере?жджала туди з сво?х ма?ткiв, пiд захист мiцних стiн, башт i губернаторських корогов. Умань сидiла мiцним гнiздом на невеликому узвишшi, що лежало серед безмежно? рiвнини. Захiдний бiк цього узвишшя обривався стрiмкими скелями, а схiдний спускався м'якими схилами до болотистого ставу, що огинав узвишшя з пiвдня. Той став прилягав до Грекового лiсу й вiдокремлював його вiд мiста. Серед лiсу з-пiд камiння й скель пробивалися джерела прозоро?, холодно? води й наповнювали грайливими струмками водоймище ставу. Цi джерела давали воду й мiстечку, яке не мало на огородженому частоколом теренi анi цистерн, анi колодязiв. Фортеця була обкопана широким i глибоким ровом, а насип увiнчувався високим подвiйним частоколом. Той частокiл складався з окутих залiзом загострених дубових колод i оперiзував мiсто неправильним видовженим овалом, що розтягся по самiй вершинi узвишшя. З боку степу в цьому частоколi збудованi були двi укрiпленi рогатками брами, з мiцними, кованими залiзом ворiтьми i з зубчастими вгорi бiйницями, звiдки дивилися в поле гармати. За першою брамою одразу починався невеликий майдан; в кутку його ховалася за великим будинком ратушi, за крамницями й магазинами для iноземних купцiв зубожiла, похила православна церква, а в центрi майдану гордовито й бундючно височiв кафедральний собор, що прилягав до щойно побудованого колегiуму, вiдданого пiд опiку базилiанських ченцiв. Просто напроти брами, в протилежному од церкви кутку, була ?врейська школа. Вiд цього майдану змi?лися тiснi й кривi вулицi до само? фортецi, переплiталися й сходилися знову коло другого ще меншого майдану, де стояв костьол. Помiж цими двома майданами, на самiй вершинi узвишшя, грiзно височiв губернаторський замок, огороджений також подвiйним частоколом з чотирма нарiжними баштами; вони були одноповерховi, але сво?ми зубчастими вiнцями здiймалися над шпилями костьолiв i дивились далеко в степ. Губернаторський замок, з високою гонтовою покрiвлею, являв собою одноповерхову довгу будiвлю iз загнутими у виглядi лiтери "Г" кiнцями, його оточували праворуч i лiворуч флiгелi й прибудови, серед яких вирiзнялася похмурим виглядом i гратчастими вiкнами кордегардiя. Невеликий дворик був вимощений плитами вапняку. За губернаторським палацом тягся у видолинок густий, добре виплеканий сад з невеликою штучною сажавкою на днi балки; та сажавка живилася дощовою й привозною водою iз ставу, вiддаленого од мiста на двi версти. Саме мiсто, що складалося переважно з ?врейського населення, не мало садкiв i красувалося тiльки гостроверхими черепичними й гонтовими покрiвлями; але передмiстя його, Туркiв, що тулилося коло пiднiжжя гори, поблизу ставу, за частоколом, тонуло в зеленi садкiв, що позливалися в мальовничi заростi. Цього лiтнього дня в губернаторському замку була особлива метушня: з-пiд усiх навiсiв, ста?нь, повiток та iнших господарчих будiвель виглядали кузови й дишла колимаг, каруц i бричок, якi, певно, не вмiстились у повiтках. Iз ста?нь чути було голосне iржання. Коло довгих ясел i возiв, нарихтованих сiном i вiвсом, стояли рядами на прив'язi чудовi конi. Гуртки стайничих i челядi, мабуть, при?жджо?, лiниво грiлися на сонцi, перекидаючись грубими жартами, теревенячи, проте iнколи в ?хнiй розмовi можна було вловити натяк на те, що пани ?хнi чимось стривоженi й що в замку щось ма? вiдбутися. Шум, гамiр, iржання коней, гавкання собак, добiрна лайка i брязкiт ножiв, що долiтав з пекарнi, здавалося, висiли в повiтрi. У просторому залi губернаторського палацу, прикрашеному гербами й портретами графiв Потоцьких, було людно й гамiрливе. Серед молодого лицарства, яке виблискувало пишнотою вбрання й збро?, були й почеснi вельможi: губернатор лисянський Кшемуський, коронний обозний Иосиф Стемпковський, начальник барських конфедератiв полковник Пулавський i настоятель базилiанського монастиря плебан Ба?вський. Сам господар, Младанович, сидiв на графському крiслi, що стояло на невеликому пiдвищеннi, пiд балдахiном, на взiрець трону. Хоч обличчя гостей пiсля доброго снiданку й випитого вина сяяли веселощами, а очi блискали одвагою, хоч у легкiй розмовi, пересипанiй жартами й смiхом, звучало безтурботне молодецтво, проте одразу було видно, що шляхта зiбралася не заради бенкету, а в серйознiй справi. Це зiбрання нагадувало сеймик, який з'?хався у зв'язку з наближенням грiзних подiй. - Я одержав, ясновельможне й пишне лицарство, - звернувся до зiбрання лисянський губернатор Кшемуський, - од свого патрона й мецената, князя Яблонов-ського, повiдомлення, що посол московський поставив нашому крулевi вимогу, щоб права схизматiв були прирiвнянi до прав католикiв i мало не до прав нашого славного, першого в усьому свiтi шляхетства. Почувши останнi слова, гостi, представники старшого поколiння, гордовито стрiпнули чупринами й розправили пишнi вуса, що спускалися аж на груди, а молодь, узявшись пiд боки, почала пiдкручувати вгору сво? вусики. - I кажуть, - провадив далi, пiдкреслюючи слова, Кшемуський, - що король уже пiдписав декрет, продиктований московським послом. - Побий мене перун, а бiльше терпiти такого запроданця, як наш круль Понятовський, не можна, - спалахнув полковник Пулавський. - Не питаючи згоди сейму, вида? королiвськi декрети, якi забороняють насильства над схизматами й дозволяють ?м одбирати назад усi церкви й церковне майно та ще й вiдновлювати свою i?рархiю за допомогою переяславського ?пископа Гервасiя. - О sancta mater! - обурився плебан Ба?вський. - Невже ж горда Рiч Посполита пiдкориться цьому обурливому декрету? Невже ж благородне лицарство зрадить заповiти вiтчизни? Адже мiсiя Польщi - схилити весь свiт пiд стопу найсвятiшого папи... i раптом наша славна Рiч, внаслiдок зради, змушена буде вiдхилитися вiд призначеного ?й шляху? - Нiколи! Довiку! Смерть зрадникам! Загибель схизматам! - закричала, брязкаючи збро?ю, молодь. - Авжеж, цього безумства допустити не можна, - рiзким, сухим голосом заговорив пан Стемпковський, - це, не кажучи вже про релiгiйнi мiркування, додало б зухвальства хлопам, i вони чинили б iще бiльший опiр нашiй волi. А хлоп мусить бути нiмим рабом, пiд'яремним бидлом, тому що бог створив його для чорно? роботи й для послуг шляхтi i нiчого не дав йому з нами рiвного, крiм душi. - Як бога кохам, - мовив на це Младанович. - Ясновельможний пан обозний сказав велику iстину: тiльки тодi ми, шляхетне лицарство, будемо спокiйнi й край процвiтатиме, коли всi хлопи забудуть свою схизму i за допомогою католицького духiвництва визнають над собою нашу владу, коли вони з молоком матерi всмоктуватимуть вiрнiсть i покору нам. - А цi декрети збунтують непокiрних хлопiв, - обiзвався хорунжий неми-рiвського графа, молодий i ставний Кребс. - Я був нещодавно на Смiлянщинi, то там уже почалися заворушення серед бидла. - У мене на Уманщинi тихо... В мене не писне й миша! - хвальковито мовив Младанович. - А в нас, на Подiллi, - докинув полковник Пулавський, - з'явилися були банди розбiйникiв-гайдамакiв, але ми спiльними силами стерли ?х з лиця землi, знищили. Мало хто врятувався втечею! - Смерть схизматам! Загибель москалям! - задерикувато крикнуло кiлька молодих голосiв. - О, ця ?ресь! - вигукнув у фанатичному озлобленнi молодий ксьондз, недавно висвячений на плебана, i схопився руками за голову. - Мало того, що вона вперта у сво?й темнотi, вона спокуша? ще й прийнятих у лоно католицько? церкви дiтей: тi, хто народився й вирiс у римсько-католицькому обрядi, зраджують його й переходять знову в схизму! - А головне, - додав Младанович, - ця пся крев да? якесь право сусiднiй Росi? заступатися за одновiрцiв. Sapristi. Тисяча дяблiв! Од цих втручань тхне погрозою! - Отож-то, - вигукнув Пулавський, - його мосць висловив саму суть... У залi почулося глухе ремство й брязкiт палашiв та щабель об пiхви. - Вiдтодi, - провадив далi полковник, - як зрадник Богдан, за допомогою клятих хлопiв i розбiйничого гнiзда запорожцiв, одiрвав од нас половину Укра?ни й прилучив ?? до Москви, вiдтодi ця держава стала швидко зростати в сво?й силi й тепер розрослась у величезне царство, стала iмперi?ю й загрожу? поглинути нас... - Боже всесильний! - заволав у релiгiйному екстазi Ба?вський. - Одведи вiд нас цей жах! - Oremus domine! - простогнав ксьондз, склавши руки й звiвши до неба очi. - Тепер нам треба подумати, панове добродiйство, як дати вiдсiч Росi?, - знову заговорив Пулавський. - Не тiльки вона точить на нас зуби, - докинув Младанович, - ? в нас iще два добрих сусiди: австрi?ць i пруссак... Тi теж ждуть не дiждуться нашо? загибелi. - Грiм i блискавка! - крикнув Стемпковський. - Ми самi того пруссака, як тевтонського рицаря, пустили в Померанiю й вiддали йому кращi провiнцi? даром... вiдрiзали себе од Балтики, ми самi сво?ми руками занапастили сво? велике королiвство й вигодували на себе ж удава! - Прокляття тим, хто потурав цьому! - вигукнув хтось похмуро серед пишно? молодi, i цей прокльон примусив усiх непри?мно здригнутися й замовкнути. - Проте, хоч i як це гiрко, - зiтхнув по довгiй паузi Кшемуський, - а все ж таки, на мою думку, нам безпечнiше бути в кiльцях того удава... Пруссiя прагне протистати зростаючiй могутностi Росi?, i ?й союз з нами на руку... Може, потiм i в пруссакiв з'являться хижацькi iнстинкти, але тепер iнтереси Пруссi? й Австрi?, звичайно, суперечать намiрам Росi?, а тому наш iнтерес шукати з ними спiлкування проти москалiв... Це iнтерес благородного лицарства й кра?ни, а круль Понятовський про це не дума? й ма? намiр iти на поступки Московi?... - Зрадник! Геть його до всiх дяблiв! - заревло лицарство, потрясаючи кривулями й тупаючи ногами. - Авжеж... справдi, - мовив Стемпковський, - це зрада... Але що ж робить сейм? Верховна влада в нього, а не в Понятовського: давно вже пану? в нас золота свобода й знищено будь-яку владу короля. - А якщо дiйсно з боку Корони помiтне бажання порушувати нашi верховнi шляхетськi права, то скликати негайно ж сейм i пiдрiзати королевi крила! - Так, це треба вчинити якнайшвидше, - погодився Младанович. - Сповiстити наших патронiв i магнатерiю негайно, - додав Кшемуський. - Цього мало! - сказав Пулавський. - Сейм, звичайно, не попустить вiжок королевi, але Понятовський може випросити в Росi? допомогу... - Невже до цього доживе Рiч Посполита? - скрикнув схвильовано плебан i, затуливши руками обличчя, похилив голову, плечi його тихо здригалися вiд стримуваних ридань. Щире горе плебана вразило всiх у саме серце. Старi провели рукою по очах, а молодь, прикусивши губи, похмуро втупила очi в дубову з ясеновими квадратами пiдлогу. Тяжкi зiтхання почулися в пишному залi й гнiтюче повисли над лицарством. Понуре мовчання тривало довго. - Ганьба, ганьба, - лиховiсне промовив нарештi Пулавський. - Але впадати в одчай нам iще нема чого: поки в наших жилах тече старопольська кров, поки в юнакiв наших горять одвагою очi, поки нас захища? благословення папи - Польща не згине! Найкращi сини вiтчизни, найблагороднiшi i найславнiшi лицарi, заклали вже конфедерацiю в Барi. Туди з'?жджа?ться все шляхетство польське iз збро?ю й з сво?ми командами, пiд прапор золото? волi шляхетсько? й незалежностi нi вiд кого. - Вiват! Н?х жи?! - вигукнули всi присутнi, охопленi бадьорiстю i надi?ю. - Н?х жи?! - пiдхопив полковник. - Тiльки треба дружно стати всiм i вкрити конфедерацiями всю Польщу. У короля вiйськ нема?, сейм нiколи не дозволить йому посполитого рушення... А в нас збереться кiлька десяткiв тисяч безстрашних гусарiв, левiв-драгунiв i тигрiв-латникiв... - Славне лицарство! - урочисто виголосив Младанович. - Я вiдкриваю в Уманi нову конфедерацiю й запрошую пiд свiй стяг, у замок, всiх славних геро?в, звитяжних захисникiв ойчизни. - Ми з вельможним паном ладнi голови покласти за нашу кревну матку, за велику Польщу! - гукнули всi в один голос i витягли з пiхов шаблi, що сяйнули холодним блиском лез. - У всiх конфедерацiй повинно бути одне гасло, - пiднiс голос Пулавський. - Проти короля i за ?днiсть Польщi, за панування католицизму, за винищення з корiнням схизми й непокiрних схизматiв. - Так, - пiдтвердив Стемпковський. - Краще впертих винищити всiх до ?диного й заселити пустелю мирними рабами, анiж допустити спокусу. У той час, коли в залi дебатувалися серйознi полiтичнi питання й обмiрковувалися невiдкладнi в даний момент заходи, дамське товариство, не таке численне, як чоловiче, провадило бесiди в просторих салонах замку про сво? iнтереси, про новi моди, що приходили на змiну колишнiм, старопольським, про майбутнi шлюби, про скандальну хронiку магнатських дворiв... Та проте злоба дня не давала спокою й прекраснiй статi: говiркi цокотухи раз у раз переривали сво? улюбленi теми й переходили до тривожних питань, якi стояли й перед очима безтурботних красунь, жахаючи ?х сво?ю незбагненнiстю. - Вам добре, кохана панi, - говорила уманськiй губернаторшi, зiтхаючи й вiдсапуючись, товста, аж одутла, панi Кшемуська. - У вас неприступна фортеця, велика команда, та ось iще й конфедерати прибудуть; вам тут безпечно, а наш замок i порiвняти з вашим не можна - адже кругом бунтiвнi села та гайдамацькi розбiйницькi кублища по непролазних пущах, байраках... - То ви, моя люба, переходьте до нас, - ласкаво запропонувала Женев'?ва Младанович, яка сво?ю худорлявiстю i французьким убранням становила цiлковиту протилежнiсть Ядвiзi Кшемуськiй. - Ой панi! Хiба це можна? Мiй же малжонок - губернатор усього ключа ма?тностей князя Олександра, то хiба йому гонор дозволить покинути княже добро напризволяще в тривожний час? - Так, так... Я не подумала. Але його мосць пан Андрiй може збiльшити свою команду, запросити навколишню шляхту... Замок у панства надiйний i мiцний... - Мене не так турбу? й напад, як серце гризе туга... Вельможна панi оточена такою чудовою родиною... Сестра панська, панi Паулина, завiду? всiм господарством i завiду? досконало. Старша дочка, Доротея, красою й едукацi?ю чару? серця пишного юнацтва... Я чула, що вже й доля ?? незабаром ма? звершитися. - Усе ще в божiй волi й ласцi, - вiдповiла мати, але щаслива усмiшка виказала ?? родинну та?мницю. - Ну, а друга ваша дочка, Веронiка, хiба не гордiсть, не щастя сiм'?? Розумом i розвитком вона з будь-яким офiцiалом, навiть iз сенатором поспереча?ться! - Розумна, розумна... правда, - розчулено погоджувалась панi Женев'?ва. - I батьковi допомага?... Слово гонору. Вiн часто кличе ?? на пораду навiть у важливих справах, а ще Казимирик мiй - таке славне д?цко. - От бачите, скiльки радостi й утiхи! Ах, дiти - це таке, таке блаженство, з яким би всi злигоднi забулися! - зiтхнула тяжко й сумно панi Ядвiга. - ? в ясно? ж панi дочка Текля чарiвна! I скоро... - Текля - не дочка... - перебила Кшемуська й судорожно вхопилася рукою за груди, немов бажаючи стиснути охоплене тугою серце. - Хiба в панi не було дiтей? - здивувалася Младанович. - Були, - похмуро вiдповiла Кшемуська. - I померли? - He треба... не треба про це, - з болем вирвалося в панi Ядвiги, й вона, затуливши хусткою очi, поквапно пiдвелася, щоб приховати вiд цiкавих поглядiв сво? зата?не горе. А в саду, коло невелико? штучно? сажавки, обкладено? камiнням i обсаджено? квiтками, нудилися в самотинi красунi панни: вони чекали пишних лицарiв, але ?х усе ще затримували в залi. Веронiка Младанович стояла на мiсточку, перекинутому через ставок, поряд з Теклею Кшемуською. Обидвi панни мовчки вдивлялися в прозорi води, де по золотистому дну пропливали силуети лящiв i коропiв, якi то поволi збиралися цiлими зграйками, то прожогом кидалися один поперед одного на поживу... А поживу - шматочки хлiба, кидала старша Младанович, Доротея, що сидiла з двома паннами на мармуровiй лавi коло самого берега. Недалеко вiд них плавали два чорнi лебедi, зграбно вигинаючи сво? довгi ши?; вони ловили шматочки хлiба, крихти вiд яких перепадали рибам. Погода стояла чудова; кучерявi верби, що обступили ставок, звiшували над дзеркальним плесом сво? поникле гiлля, вже побризкане золотом першо? осенi, й надавали всiй картинi елегiйно-сумовито? чарiвностi. Цей настрiй передавався й паннам, якi поринули в невеселi думи. - А чому не всi сюди з'?хались? - перервала нарештi мовчанку Текля, одвернувши зашарiле личко од Веронiки. - Як - не всi? - здригнулась Веронiка, вiдiрвана цим запитанням од сво?х дум. - А так, декого нема?, - зовсiм знiяковiла Текля, стримуючи непрохане зiтхання. - A! Parbleu! Ти говориш, певно, про пана Фелiкса? А я й не збагнула вiдразу... Ми його ждали ще вчора... Не розумiю, що його могло затримати? Батько не давав йому нiяких доручень, а вiдпустив минулого тижня в його посесiю, але пан Голем-бицький ще вчора мав повернутися, - вiн же хорунжий тутешньо? команди. - То з ним, мабуть, трапилось нещастя! - Текля поблiдла й зупинила переляканий погляд на Веронiцi. - Боронь боже! Просто затримався в сво?х справах, покладаючись на батькову добрiсть. - То йому, виходить, не цiкаво було... побачитися... ну... з тими, що з'?ха-лися... послухати раду, - промовила ображеним тоном Текля й закопилила губки. - Моя кохана! - обняла ?? Веронiка. - Прилетить ще ясний сокiл, не на один же день з'?халося пишне лицарство, дорогi гостi! Панни, що сидiли на лавi, вряди-годи перекидалися словом: усiх гнiтило грiзне передчуття неминучого лиха. - У нас на Подiллi ще гiрше, - говорила худа, безбарвна панна, часто зiтхаючи й зводячи до неба блiдо-сiрi очi. - Тут не вiдчува?ться небезпеки, а тому й дихати вiльнiше, а в нас щодня страх. - Та в вас же конфедерацiя, сила славного лицарства, - промовила житт?радiсна, червонощока Доротея. - Хiба пiд охороною ?хнього меча може бути страшно? А де з'?жджа?ться лицарство, там стiльки забав, бенкетiв i веселощiв! - Не кажи так, панно! Золота молодь гаса? по навколишнiх селах, грабу? та палить ?х... а то бавиться полюванням, а коли й збереться на бенкет, то не зна? мiри буйному пияцтву. - Ох, цi бойовi бенкети! - простогнала третя панна, повна, молдаванського типу брюнетка. - Хiба там може зародитися нiжне почуття? Саме тiльки звiрство. У цей час до панни пiдiйшов хорунжий улансько? корогви молодий i гарний брюнет Кребс. - Панно Веронiко! - окинув вiн поглядом панянок. - Його ясна мосць, пан губернатор, просить до себе свою дочку. Дiвчата здригнулися вiд несподiванки й прибрали поетичнi пози, а обличчя ?хнi осяяли чарiвнi усмiшки. - Батько кличе? - зашарiлася Веронiка. - Так, ясна панно. - Я зараз. Веронiка збiгла з мiсточка й квапливо пiшла на гору, до замку; Кребс ледве встигав за нею. - Панна неначе гiрська сарна, - говорив вiн, - кручi ?й - не кручi. - Ну якi ж це кручi? - засмiялася Веронiка. - Пагорки, та й годi! То в вас на Подiллi гори iз скелями та урвищами. - Я певен, що панна злетiла б i на скелi, й на бескиди, мов легка пташка. - Ого! Це пан грабя' привчив свого хорунжого до таких комплiментiв? - Нi, патрон мiй суворий, але сама панна мимохiть виклика? захопленi похвали... може, й недоречнi... але, падам до нiг, - вiд них утриматись неможливо... Я вперше у життi зустрiчаю дiвчину з такою освiтою, з таким знанням не тiльки мов та iсторi?, але й усiх iнтересiв нашо? вiтчизни. - Пан перебiльшу?. Iсторичнi й державнi мо? студi? обмежуються лише житт?писом королiв польських i розправами про Люблiнську унiю та Брестський собор. Та ще газетою Лускiни. Правда, я плакала, коли читала, як короля Попеля ?ли мишi, й жадiбно вивчала напам'ять цiлi сторiнки не тiльки з життя королiв, але навiть iз житiй святих, але хiба ж це знання? - От якби й нашi мудрецi так думали, то не наробили б помилок, за якi розплачуються цiлi поколiння кров'ю, а рiдна кра?на, знесилена боротьбою, на наших очах гине. - О? Так i я скажу, - здивовано блиснула очима Веронiка. - Якби бiльшiсть нашого славного шляхетства так благородно думала, як пан хорунжий, то ще й тепер можна було б урятувати нашу отчизну. Кребс шанобливо вклонився, i вони зайшли до парадного залу. Серед гостей тепер з'явилися француз iнженер Шафранський, якого Младанович запросив обмiряти й спланувати церковнi землi, одведенi пiвтораста костьолам, переробленим iз православних церков, та полковник Обух, начальник надвiрно? козачо? мiлiцi?. - Веронiко, - звернувся до дочки Младанович, - чи багато в нас на складi, що в поко? команди, заготовлено вiйськових припасiв? - Сiдел, чапракiв, бердишiв i кривуль досить... - вiдповiла Веронiка, - вистачило б на кiлькасот лицарiв, а рушниць i пищалей майже нема? зовсiм, та й свинцю i пороху дуже мало. - C'est juste! Я так i казав, - нiби зрадiв Шафранський, почувши слова дiвчини. -Багато збро? для кiнноти, а для пiхоти й гарнiзону - нiчого... Rien! Оборонятиме ж мiсто не кавалерiя... а пiхота... Я тому й прошу, щоб заздалегiдь запасти якнайбiльше пороху, свинцю, ядер, картечi, рушниць i хоч три-чотири гармати... У нас ?х зовсiм мало; крiм того, я просив би вашу мосць надбудувати замковi башти, щоб з них можна було обстрiлювати через частокiл i через брами околицi. - Ой, ой, cher monsieur, ви мене хочете зруйнувати! Та на це ж потрiбна сила фошей!.. Я напишу спершу сво?му принципаловi. Француз уклонився. - Нi, хай вельможний пан менi дару?, - втрутився Пулавський, - але в таких серйозних питаннях i в такий тривожний час треба дiяти, а не листуватися. - Звичайно, - пiдтримав його Кшемуський. - Тим бiльше, тату, - додала Веронiка, - що мова йде про захист i врятування графського добра й ма?тностей, берегти якi нас i поставлено. - Ну, коли дочка каже, - розвiв руками з радiсною усмiшкою пан Млада-нович, - менi ?? декрети важливiшi за всякi накази. - Браво, браво! - загомонiла весело молодь. - Н?х жи? панна Веронiка, наша цариця! - Батько мiй жарту?... - знiяковiла Веронiка, почервонiвши. - Яскулечка, - усмiхнувся Стемпковський. Шафранський витяг свою шпагу й опустив ?? перед Веронiкою, немов салютуючи, Кребс поспiшив зробити те ж саме, а потiм повиймало сво? шаблi та палашi й молоде пишне лицарство. Веронiка спалахнула ще дужче, але не розгубилася. - Нехай схиляться вашi мечi, славнi лицарi, не передi мною, а перед нашою нещасною ойчизною, на захист ?? вiд справжнiх, а не уявних ворогiв, для полегшення ?? довгих страждань, а не для заподiяння ?й нових ран! - схвильовано промовила дiвчина, обводячи смiливим, блискучим поглядом зiбрання. - Вiват! Пишно! Досконало! - гукнув захоплено Кребс; його вигук пiдхопила молодь, а за нею й сивоусе вельможне панство. Младанович пiдiйшов до Веронiки й притулив ?? голову до сво?х грудей. - Даруйте, панове, не можу стримати себе... це моя гордiсть i моя радiсть! - I наша! - пiдхопив Кшемуський i поцiлував у чоло Веронiку. У залi зчинився неймовiрний гамiр. Захопленi вигуки й похвали злилися з брязкотом збро?. Веронiку так зворушило й схвилювало це загальне пiднесення, що вона розплакалась i втекла. Коли вгамувалися в залi голоснi, радiснi вигуки, Младанович заговорив знову: - I пороху, i ядер, i рушниць ми добудемо, а може, розживемся й на три-чотири гармати. Треба буде надбудувати вежi, поглибити рiв; поновити частоколи ми доруча?мо й довiря?мо пановi Шафранському й полковниковi Обуху. Все буде зроблено, але менi зда?ться, що в нас, власне, небезпеки ще нема? нiяко?, скрiзь тихо. Ранiше з'являлися де-не-де ватаги розбiйникiв, а тепер стало зовсiм тихо, спокiйно. - Та й по селах скрiзь тихо, як на цвинтарi, - пiдтвердив пан Хмелевич, наглядач оренд Младановича. - Оце саме й пiдозрiло, - зауважив Обух. - Перед грозою завжди бува? тиша, - докинув Кребс. - Ох, ?зус-Марiя! - зiтхнув плебан. Це зiтхання пронеслося по залу, як стогiн безнадiйно хворого, й знову збентежило зiбрання й одiгнало радiсний настрiй, що був спалахнув перед цим. - Ти, вельможний мiй пане, подумай ось про що, - заговорив генеральний обозний Стемпковський, - головним захистом Уманi ? графськi полки, в котрих налiчу?ться понад чотири тисячi козакiв, а козаки - хлопи... В разi повстання це бидло, цi пси прилучаться одразу ж до згра? собак... - Не думаю, вельможний обозний, - вiдповiв не зовсiм упевнено губернатор, - козаки цi одержують таке утримання, якого не дасть ?м нiхто, сiм'? ?хнi звiльненi вiд панщини, надiленi землею, одно слово - з ласки графа ?м так добре живеться, що нiяких кращих вигод не може дати ?м повстання. - Та цi ж хами вiдплатили вже раз чорною невдячнiстю! - докинув Кше-муський. - Цiлком справедливо, - пiдхопив Стемпковський, - а тому я раджу перемiнити хоч отаманiв - настановити сотниками вiрних католикiв, лицарiв славного меча, а не схизматiв, як Гонта... Про нього й до нас дiйшли чутки, що то хитра бестiя, - в душi зрадник i ненависник. - Au nom du ciel! Це один з мо?х найвiрнiших слуг, та до того ще й фаворит графський. Вiн розумний та едукований по-польськи i хоробрий, мов тигр. - Ласкавий, як кiт, а в головi пота?мна думка, - буркнув Кшемуський. - Пане Обуше! - звернувся Младанович до полковника. - Чого ж ви мовчите? Ви бiльше, анiж хто iнший, мусите знати про поведiнку й настрiй мого сотника, вашого найближчого пiдлеглого. - Чесно кажучи, я можу ствердити тiльки те, - вiдповiв Обух, - що Гонта на службi старанний, у боях хоробрий, в дiлах звитяжний, та, проте, вiн запеклий схизмат, а тому прихильностi до католикiв мати не може. До та?мних же його помислiв докопатися важко... але в очах його, помiчаю я, бiгають iнодi зеленi вогники. - Нi, як собi хочете, а поки в мене нема? фактiв, якi б навели на нього пiдозру, я Гонтi вiрю й ним дорожу, - заявив Младанович. У цю мить на губернаторському подвiр'? пролунав тупiт кiнських копит, знялася метушня. Усi замовкли й насторожилися. Через хвилину в залi з'явився хорунжий Младановича Фелiкс Голембиць-кий; весь його одяг був забризканий багнюкою, на блiдому обличчi застиг жах. За Голембицьким увiйшло до залу кiлька дам, стурбованих метушнею; серед них була й вихованка Кшемуських Текля, наречена пана Фелiкса. Голембицький, хитаючись, наблизився до свого принципала й, ухопившись за високу спинку крiсла, щоб утриматися на ногах, промовив, задихаючись: - Ясновельможний пане... Нещастя... На мо? село Турову напали гайдамаки. - Гайдамаки? - скрикнули враженi слухачi. - Так, гайдамаки, - говорив Голембицький, - все пограбували, двiр спалили, ксьондза, офiцiалiв i ?х команду... перебили. - О боже! - простогнав плебан. - Pereat! -люто прошипiв ксьондз. - Атож, винищимо всiх! - вигукнув Стемпковський. Але молодь, зацiпенiвши вiд несподiванки, не обiзвалася на цей заклик. - Коли б не Гонта, - провадив Голембицький, - я б загинув: вiн кинувся, затримав оту бунтiвливу наволоч, допомiг менi втекти, а сам потрапив на палю. - Нещасний! Це засмутить графа... От бачите, панове, - моя правда: Гонта був вiрний слуга... вiн сво?ю жахливою смертю довiв тепер, що на нього зводили наклеп. - Так, Гонта... - почав був Голембицький, але вiд утоми й пережитого страху мало не зомлiв. Його пiдтримали пiд руки Кребс i Шафранський, що стояли поруч. - Чи не поранений пан хорунжий? - стурбувався Младанович. У дверях вiтальнi почувся iстеричний жiночий крик. - Нi, бог уберiг, - з зусиллям вiдповiв хорунжий, - просто я втомлений... усе бився. - При останнiх словах вiн раптом почервонiв, але за мить його щоки знов поблiдли. - То посадiть його, - засмiявся Младанович, - та дайте йому добрий келих старого литовського меду: той одразу воскресить його, поверне йому силу... Пане Шафранський, de grace! Шафранський кинувся виконувати наказ губернатора, а Кшемуський поспiшив до збентежено? Теклi й почав ?? заспокоювати. До них пiдiйшла Веронiка й забрала Теклю у внутрiшнi поко? замку. Повертаючись на сво? мiсце, Кшемуський помiтив якогось лiтнього сивого шляхтича, що сидiв коло самих дверей. Вiн був одягнений у старовинний польський костюм, чуприна його за старопольським звича?м була пiдголена, а довгi вуса спускалися на гаптований золотом жупан: темне, засмагле й огрубiле од вiтру обличчя його здавалося майже чорним, контрастуючи з бiлими вусами й бровами. Рiзкi риси його й чорнi, мов вуглини, очi, що поблискували з-пiд навислих брiв, та два-три шрами, якi перерiзали в рiзних напрямах його обличчя, надавали йому якогось лихого й понурого виразу. Судячи з розкiшного одягу й збро?, це був значний пан, але енергiйне й похмуре обличчя його так вiдрiзнялося вiд випещених, гладких пик вельможних панiв, якi тут зiбралися, що Кшемуський мимохiть звернув на нього увагу. Якусь хвилину стояв вiн нерухомо перед старим, не одриваючи вiд нього очей i намагаючись пригадати, де й коли бачив вiн його. Шляхтич помiтив це й спинив на Кшемуському в свою чергу неприязний погляд. Гадаючи, що шляхтич незадоволений його безцеремонним оглядом, Кшемуський уклонився й промовив гречно: - Зда?ться, я не помиляюся: правда ж, я мав честь бачити шановного пана на бенкетi у себе в Лисянцi? Запитання Кшемуського чомусь збентежило шляхтича. А втiм, це тривало лише одну мить. - Авжеж, пан губернатор не помиля?ться, - вiдповiв вiн сухим, хрипким голосом, пiдвiвшись з мiсця i кивнувши Кшемуському головою. - Я мав утiху бути в гостях у пана i був свiдком розкiшних видовищ, якi пан приготував для сво?х гостей. Усе це старий промовив так сухо, що Кшемуському важко було вести розмову далi, а тому вiн уклонився ще раз шляхтичевi й вiдiйшов. "Що за дивна постать? - думав Кшемуський, пробираючись серед гостей. - Так, вiн справдi був у мене минулого разу на бенкетi, але цей голос... очi... Де я ?х iще бачив?.." У цей час Младанович попросив Голембицького докладно розповiсти про наскок гайдамакiв. Кшемуський поспiшив зайняти сво? мiсце й, зацiкавлений розповiддю хорунжого, вiдразу ж забув про понурого, непривiтного шляхтича. Голембицький тим часом устиг випити два келихи литовського меду, й тепер уже щоки його пашiли, а очi горiли одвагою. - Даруйте, ясновельможний, - заговорив вiн з низьким уклоном, торкаючись рукою колiна губернатора. - Падам до нуг, за мою слабкiсть... але я так утомився... руки ось право? не чую, - i вiн потер ?? лiвою рукою. - Розбiйникiв налетiла добра сотня! Нi, бiльше!.. Куди там! А було так. Серед мо?х хлопiв-схизматiв знайшлося чоловiк п'ять, котрi, переконанi мо?ми доказами, погодились пристати до унi?... Згiдно практики, яку ми виробили, коли половина або хоч i менша частина парафiян наверта?ться до iстинно? вiри, то церква негайно переходить у ?хн? володiння. Через те що й п'ять хлопiв вiдносно становлять частину, то я й повiдомив його превелебну мосць пана офiцiала Мокрицького, щоб вiн прислав ксьондза й сам прибув з командою перебрати церкву i ?? майно в сво? руки. Звичайно, я мiг би обiйтися й без цi?? безглуздо? формальностi, - промовив з презирливою усмiшкою Голембицький, - патрон i колятор церкви - я, отже, вiд мене й залежить, кому передати ?? - поповi чи пановi ксьондзу, та й тi хами належать менi цiлком, i з головами, i з душами сво?ми. А втiм, вони цього разу добре це затямили, - додав вiн, хвальковито усмiхаючись i пiдкручуючи сво? вусики. - Отже, слухайте далi: пана офiцiала я повiдомив, а сам по?хав оглядати iншi сво? ма?тки. Повертаюся й бачу таку сцену: все село з кiлками сто?ть стiною навколо церкви й захища? ??, а малочисельна команда руба? й коле це оскаженiле бидло. Тi лайдаки падають, мов снопи, але на мiсце цього падла встають новi, i стiна сто?ть знову стiною... Я одразу ж наказав вирвати з натовпу, який стояв на майданi, з пiвсотнi хлопiв, переважно дiвок i жiнок... звелiв позривати з них одяг i наказав шмагати ?м канчуками спини од п'ят i до лопат... - Го-го! - зауважив хтось iз молодi. - Видовище, мабуть, було пiкантне. - I зворушливе, - хiхiкнув Голембицький. - Ця екзекуцiя одвернула увагу лайдакiв, якi захищали церкву. Вони хоч i бидло, а все-таки почувають до дружин, сестер i дочок сво?х жаль. А я, скориставшись ?хнiм збентеженням, шепнув пановi офiцiалу, щоб вiн звелiв призначеному туди ксьондзовi пiдкопатися з причтом пiд церкву, пробити пiдлогу й одслужити мшу. Так i зробили. - Генiально! - скрикнув од захвату плебан. - Але в цей час, - вiв далi, запалюючись усе бiльше й бiльше, хорунжий, - коли все було вже зроблено, луна? на майданi крик: "Гайдамаки!" Усi хами одразу пiдбадьорились, погрозливо загаласували. А я ту ж мить ударив острогами коня й крикнув: "До збро?! На погибель!" I врiзався в банду... Махну кривулею - i голова з плечей, ударю навiдлiг - двi летять, рвонусь уперед - за мною вулиця. Команда теж руба?, але не встига? догнати мене, а тут i Гонта пробива?ться до мене й кричить, щоб я не наражав на небезпеку сво? життя... Але я кричу: "Гонто! До мене!" I кришу направо й налiво, як снопи, цих лайдакiв. А сам i не помiчаю, що ?х прибуло ще двi банди. Пробився я крiзь них i озирнувся, та й побачив, що розбiйницька банда, мов рiй бджiл, укрила жменьку мо?х смiливцiв з Гонтою на чолi... Я йому гукнув: "Гей, пане сотнику, тримайсь, я зараз прилечу з допомогою!" Та коли я мчав бiчними вулицями по команду в сусiднiй фольварк, то побачив, що Гонту вже в'язали i забивали на майданi палю. - У пана хорунжого, - зауважив з у?дливою усмiшкою Стемпковський, - першi слова трошки розбiгаються з дальшою розповiддю. - Од страшенно? втоми, ясновельможний пане, - вiдповiв, почервонiвши, Голембицький. - Я не мiг спершу промовити вiрно й слова, а потiм розговорився. - Правда, це видно було, - пiдтримав його Младанович. - Пан хорунжий мiй знесилiв до непритомностi... Але все-таки Гонта загинув? - О, бiдолашний! - сумно зiтхнув хорунжий. - Його садовили вже на палю. - Ну, а пан з допомогою повернувся? - Аякже, - поквапно мовив Голембицький, i очi його забiгали. - Та все село вже обезлюдiло, а на мiсцi мого двору й церкви курилися тiльки головешки... Але я попрошу в ясновельможного пана дозволу перемiнити убрання, бо на такому пишному з'?здi мо? брудне лахмiття, обкурене порохом битви... Младанович вiдпустив свого хорунжого жестом, i Голембицький, супроводжуваний двозначними усмiшками, поквапливо вийшов iз залу. Розповiдь хорунжого справила все-таки на зiбрання гнiтюче враження: близька бiда, що заглянула в вiчi, розвiяла одразу войовничий, пиховитий настрiй i примусила всiх замислитись. Младанович звернувся за порадою до присутнiх. Шафранський заявив, що передусiм треба потурбуватися про воду, бо мiсто ?? не ма?, а користу?ться лише пiдвозною, i якщо супротивник оточить фортецю, то уманцям не можна буде без води оборонятися, а тому вiн радив у самому мiстi почать копати великий колодязь. Стемпковський запропонував одразу ж палити села й вiшати лайдакiв для постраху, Пулавський не зовсiм довiряв Голембицькому, але Кшемуський, навпаки, вважав небезпеку ще серйознiшою, нiж описував ?? Голембицький. З цього приводу почала вже розгорятися суперечка, коли губернаторовi доповiли, що до нього з'явився в надзвичайно важливiй справi головний орендар усiх шинкiв, як мiських, так i сiльських, довготелесий Лейба-рабин, той самий, що так галасував на зiбраннi ?врейського кагалу в Малiй Лисянцi. - Ясновельможний пане, - почав вiн тремтячим вiд переляку голосом, - даруйте менi мою зухвалiсть, що я насмiлився потурбувати вас i найвельможнiше, найшановнiше лицарство, але мене спонукала до цього страшна чутка, така жахлива звiстка... - Що таке, Лейбо, в чому справа? - спитав Младанович, стурбований таким початком. - Пресвята Ченстоховська матiр! - сплеснув руками Кшемуський. Серед лицарства перебiгло сумне зiтхання, що пролунало придушеним стогоном. А Лейба все ще переводив дух i пригладжував пальцями сво? розпатланi пейси. - Та не муч же, - тупнув ногою уманський губернатор, - а кажи швидше, в чiм рiч? - Ясновельможний пан зна? нашого славного, святого цадика, слово котрого ма? велику вагу, бо всi до нього прислухаються на небi, бодай я так любив сво?х дiтей, коли неправда. - Ну, ну? - Так у того цадика ? небiж, ой, розумний який! Такий кантор... який нiколи панськiй милостi й не снився. - Досить! - гримнув розгнiваний Младанович. - Кажи дiло! - Ой вей, даруйте! - верескнув Лейба й злякано зiгнувся, немов ждучи удару. - Це не я... це мiй дурний язик... все iз-за зубiв вискаку?... коли почну про цих ой, вi ваг iз а цуре... Я зараз, зараз... той самий Ха?м, про якого я сказав, що добрий ма? копф2, - захапався Лейба, так i сиплячи словами, - ?здив у Малу Лисянку сватати в тамтешнього орендаря дочку Сару... Ой слiчна, ой пишна! Тако? гарно? ще не було на свiтi... iх бiн а?д! Тако? не було навiть нi панянки, нi крулевни... - Ти глузувати надумав? - заревiв Младанович, ухопившись за шаблю. Серед лицарства почулися теж енергiйнi, загрозливi вигуки. Лейба поблiд, затремтiв i замовк, озираючись на всi боки великими, переляканими очима. - Ну! - брязнув Младанович шаблею. - Зараз, хвилинку! Ох! - стрепенувся Лейба й знову почав свою розповiдь: - Так той Ха?м, коли повертався назад через Мотронинський лiс, то чув од вiрного чоловiка, од Абрамки-шинкаря, коли зна?те, що при монастирi, так чув, що в Мотронинському лiсi повно гайдамакiв, вiн сам бачив це, й тiльки молитва святого цадика його сховала вiд розбiйницького ока... Зараз, зараз! Так той Абрамка каже, i Ха?м на власнi вуха це чув, що як повернувся архiмандрит Мельхiседек, то почав скликати до себе, в свiй лiс, даруйте на словi, все розбiйницьке лайдацтво... Склика? i волоцюг, i хлопiв та й велить, панове добродiйство, просто наказу?, щоб панiв i орендарiв рiзали до ноги... Ой, гевулт! Що з нами буде! - вхопився Лейба руками за голову й захитав нею з боку на бiк, примовляючи жалiбно: - Ой вей, вей! - Oremus! - вигукнув молодий ксьондз. - Одверни гнiв твiй, боже! - молитовне сплеснув руками плебан. - Це ж зовсiм коло мене! - схопився на ноги пан Кшемуський, тремтячи всiм тiлом. - Це в мо?х володiннях!.. - Еге ж, у панових, - пiдтвердив Младанович. - I я дивуюсь, як можна було дозволити розвинутися цiй саранi, а не розчавити ?? п'ятою в зародку. - Не знав, не вiдав... Не було ранiше... це нанесло ?х звiдкiлясь вiтром... чи не з Бара? - Можливо, - спокiйно вiдповiв Пулавський. - Ми розгромили кiлька ватаг... а рештки - полова... може, й залетiли... - Але що ж робити? Порадьте, панове добродiйство! Та на мене ж першого вдарить ця наволоч, а замок у мене не укрiплений... - Передусiм, - обiзвався Стемпковський, - треба того Мельхiседека скарати: вiн заколотник i пiдбурювач, так з нього й почати. - Сам бог вирiк святу iстину тво?ми устами, сину мiй, - урочисто промовив плебан Ба?вський. - Н?стети! Пiд мо?м крилом така зграя! - вигукнув Кшемуський. - I схизматський чернець iще й нацькову? цю псю крев! О, кари йому! З руками й ногами я видам його вам, панове. А лiси мо? всi, i Мотронинський, i Лебединський, i Лисянський, даю на полювання за бидлом. Я при?днаю i сво? команди до нагоничiв, i влашту?мо пишнi влови... Я прошу все шановне лицарство, всiх вельможних i славних гостей на полювання: мiй замок, мо? мiстечко з усiм i з усiма до панських послуг! Пропозицiя гостинного губернатора була прийнята з галасливою радiстю, перспектива майбутнiх бенкетiв з вакханалiями одразу змiнила понурий настрiй товариства на грайливий. Розбещений, легковажний характер шляхетного панства, вироблений на протязi поколiнь свавiллям i гульбищами, що не знав нiяких перепон i керiвних засад, виявився тут напрочуд яскраво: небезпека, що висiла досi над головою, а зараз вдарила вже грозою, була одразу забута, i все товариство захоплено гомонiло про те, як воно гнатиме з лiсiв цих гайдамакiв, мов мишей, i якi влаштовуватиме видовища, тортури й кари. По всiх кутках залу лунали вибухи смiху, чулися оплески й навiть вигуки: "Вiват!", "Н?х жи?!" - на адресу Кше-муського. Дами, почувши не брязкiт шабель, а грайливий, перемiшаний iз смiхом гомiн, почали входити з цiкавостi до залу. Поява жiноцтва осяяла обличчя вболiвальникiв за долю "велико? ойчизни" солодкими усмiшками, запалила очi юнакiв i старих вогнем i навiяла на всiх вельми житт?радiсний настрiй. Тiльки Лейба стояв збоку i з острахом, подивом та недовiр'ям поглядав на панiв, якi раптом хто й зна чого стали такими хоробрими. - Я гадаю, - на весь зал проголосив пан Младанович, пiдвiвшись урочисто на сво?му тронi, - що всi державнi питання обмiрковано, засоби для винищення гайдамакiв i схизми знайдено i благороднi серця заспоко?нi... Чи не так, вельможне лицарство? - Так, так, ясновельможний! - почулося з усiх бокiв. - Mesdames! - I Младанович гречно вклонився паням i панянкам. - Я можу заспоко?ти вас цiлковито: нiхто й нiщо не перешкодить вам тiшитись життям, а нам схилятися перед вашими чарами!.. - Браво! - вигукнула молодь, забряжчавши шаблями. - А тепер, мо? любi гостi, - закiнчив Младанович, - гадаю, що пiсля трудiв можна приступити й до трапези, не кривдячи при цьому й виноградного бога... У вiдповiдь на це ласкаве запрошення в залi знявся схвальний, радiсний гамiр; усi повставали з мiсць, пiдiйшли до дам i чекали урочисто? хвилини, коли сам господар поведе ?х до трапезного покою. Але тут трапилося щось надзвичайне. Тiльки-но Младанович рушив з мiсця, як вхiднi параднi дверi широко розчинилися й на порозi з'явився, пiдтримуваний попiд руки, з патерицею в руках, холмський архi?пископ Рило. Несподiвана поява високого гостя так всiх приголомшила, що нiхто не рушив йому назустрiч, а хто як стояв, так i застиг на мiсцi. Навiть плебан i настоятель базилiанського монастиря та новонастановлений ксьондз закам'янiли вiд страху та подиву й не могли ступити й кроку назустрiч сво?му архiбiс-купу. Гамiр, що стояв до цi?? хвилi в залi, заглушив стукiт екiпажа й метушню челядi, так що поява архi?пископа здалася просто чудом. - Dominus vobiscum! - промовив нарештi архiпастир, простягаючи сво? руки над присутнiми, що так i лишилися стояти застиглими групами. Цi слова примусили всiх здригнутись i опам'ятатися. Младанович перший кинувся до архi?пископа й, ставши на одне колiно, нахилив голову пiд благословення. За ним посунуло духiвництво, що було в залi, i решта гостей. Коли церемонiал закiнчився, архiбiскуп сiв на почесне мiсце пiд балдахiном i звернувся до господаря з таким словом: - Молитвами найсвятiшого, непогрiшимого отця нашого, папи римського, божа благодать спочила на тобi, й грiхи тво?, як теперiшнi, так i майбутнi, вiдпущенi на небесах, прийми цей папiр як свiдчення волi господньо?, що звершилася по молитвi глави нашо? церкви. Младанович упав на колiна i, прийнявши до рук хартiю з привiшаною печаттю вiд архiпастиря, накрив нею голову. А архiбiскуп говорив далi: - Коханi дiти католицько? церкви! I ви, лицарство славне, й ви, матерi й сестри великих геро?в! До вас зверта? святе слово сво?, через найпревелебнiшого пана нунцiя прислане, найсвятiший папа. Вiн нагаду? вам, що в скрижалях небесних заповiдано Польщi не тiльки стати стражницею католицько? церкви, але й поширити ?? вчення до останнiх меж свiту. Час надiйшов важкий, i хитання йде навiть серед латинян, причиною чого ? збайдужiння до вiри, а тому найсвятiший отець заклика? вас усiх повиймати з пiхов мечi й рушити на винищення схизми. Час надiйшов, пора повиривати з корiнням плевели, якi глушать пшеничне поле, бо якщо плевели переростуть добрi злаки, то пшениця загине навiки, а нива заросте терням i бур'янами. Будьте твердi, виженiть з сердець ваших усякий жаль до нерозкаяних i винищiть ?х до ?диного, щоб не спокусилися вiд закоренiлого зла незмiцнiлi члени юно? пастви. Святий отець посила? вам благословення на боротьбу i розгрiша? сво?ми молитвами всi вашi грiхи. Усi, як один, лицарi й дами впали на колiна, схрестивши на грудях руки й схиливши голови. Архiбiскуп пiдвiвся й, простягши над паствою руки, прошепотiв безмовну молитву. - Присягайтеся ж, - проголосив вiн урочисто, - присягайтесь, звитяжнi лицарi, шляхетським гонором, щастям сво?х родин, славою ойчизни i святим костьолом! Присягайтеся виконати волю небесного глави вашого, передану вам через намiсника земного, найсвятiшого римського папу! - Присяга?мось! - закричали пани, пiдвiвшись на ноги й повиймавши сво? шаблi. - Нi пощади, нi жалю до схизматiв! - Нi пощади, нi жалю! - глухо прогуло в залi. - Винищити всiх до ?диного! - До ?диного! - вигукнув з фанатичною пристрастю молодий ксьондз. - До ?диного! - понурим хором повторив натовп. - I всi ?хнi храми обернути на попiл i вугiлля! - Стерти з лиця землi! Цi слова прокотилися через весь зал, понурий шляхтич, що сидiв бiля дверей, нараз спалахнув весь i зiрвався з мiсця; очi його люто блиснули, рука судорожно схопилася за пiстоль, вiн подався вперед, але раптом зупинився... рука його поволi опустилася, очi згасли, й вiн знову сiв на сво? мiсце... Захопленi урочистiстю хвилини, присутнi в залi не помiтили дивног i спалаху старого. - Amen! - мовив нарештi архiпастир i, склавши руки, занiмiв у безмовнiй молитвi. В епоху, про яку тут iдеться, вся Правобережна Укра?на була густо вкрита лiсами; а мiсцевiсть од рiчки Тясьмину до Гнилого Тiкича - верст на двiстi на захiд, i од рiчки Рось до херсонських степiв - верст на сiмдесят на пiвдень, тобто весь нинiшнiй Чигиринський, частина Корсунського, Ольвiопiльського, ?лисаветградського, Олександрiйського повiтiв, - вся ця площа являла собою суцiльну, майже непрохiдну гущину диких пралiсiв, перетятих горами, скелями, глибокими ярами, м'якими улоговинами, рiчками й болотами. Величезнi лiсовi урочища, розмежованi або вузькими просiками, або чорними кряжами, або рiчками, мали рiзнi назви. Мотронин лiс (найближчий до Днiпра), Жаботинський, Круглий, Цибуль-ський, Найдин, Гончарний, Лебединський, - та, власне кажучи, всi вони зливалися у неосяжний лiсовий край. Серед цих диких нетрiв, де привiльне жилося хижим звiрам, куди важко було пробратися грабiжниковi й розбiйнику, тулилися монастирi й вабили в сво? мiцнi стiни, пiд захист хреста, знедолених i скривджених, - гнаний руський люд. Майже з перших часiв християнства правобережжя Днiпра було розсадником чернецтва. Чудова природа й тиша незайманих лiсiв принаджували сюди i втомлених життям, i тих, хто не знайшов в ньому радощiв, - для подвижництва, для високих i чистих молитов, для заспоко?ння бентежно? душi; до анахоретiв прилучалися iншi, шукали надiйний сховок i закладали спершу убогий зруб - церковцю, а потiм i монастир. Багато укра?нських монастирiв були щедро обдарованi сво?ми фундаторами, за згодою польських королiв, а також гетьманами малоросiйськими - просторими й багатими угiддями; цi дарунки примножувалися власними надбаннями, i монастирi могли б користуватися великими прибутками, коли б неспокiйний час, нестримна сваволя шляхти й цiлковите беззаконня не позбавляли ?х прав i не розоряли раз у раз вогнем i мечем. Та, незважаючи на все це, монастирi все-таки, як останнi притулки православ'я, росли й росли, i ?х мiж Ржищевом i Чигирином було тодi п'ятнадцять: Чигиринський, Медведiвський, Мотронинський, Жаботинський, Лебединський, Мошногорський, Iрдинський, чи Виноградський, Корсунський, Богуславський, Трахтемирiвський, Канiвський, Ржи-щiвський, Лисянський i Манькiвський. Перше мiсце серед них посiдав, безперечно, Мотронинський монастир: вiн вирiзнявся серед усiх укра?нських монастирiв i стародавнiстю, i кiлькiстю братi?, i сво?м пречудовим мiсцем. Мотронинський монастир був заснований ще задовго до навали Батия, у XII столiттi, якоюсь княгинею Мотроною, вiд iменi яко? й дiстав свою назву. На пiвдень вiд Чигирина мiсцевiсть ста? горяна; вершини гiр з химерними обрисами товпляться зубчастим пасмом до Днiпра, пiдiймаючись терасами вище й вище, то набiгаючи одна на одну, то обриваючись кручами, немов скам'янiлi гiгантськi хвилi. Усi цi гори вкритi були тодi лiсами й височiли серед темного, безмежного моря лiсiв. В одному мiсцi, у центрi замкнутого овала, здiймалася конусом гора-особняк, пануючи над усi?ю мiсцевiстю, а на вершинi цi?? гори спочивав у мiцному гнiздi Мотронинський монастир. Його золотi хрести було видно за кiлька миль, сонячного дня вони виблискували зорями в синявi лiсiв i, мов рятiвний маяк, привертали до себе погляди нещасного пiд'яремного люду, вселяючи в його змучену душу надiю. Монастирський Святотро?цький храм був дерев'яний, з наддашником, що утворював нiби галерею, яка звалася кружганком; п'ять бань його було пофарбовано в синiй колiр i засiяно срiбними зорями. Цей храм був оновлений i оздоблений заходами нинiшнього настоятеля, архiмандрита Мельхiседека Значко-Яворського, якого одноголосно обрала братiя й затвердив на цiй посадi переяславський ?пископ Гервасiй Линцевський у 1753 роцi. Навколо монастиря пiдiймався високий земляний вал, увiнчаний мiцним дубовим частоколом; цей укрiплений вiнець замикався брамою, неначе врослою в земляний насип; а вже над брамою стояли двi гармати, а праворуч i лiворуч уся передова лiнiя укрiплена була бруствером i бiйницями. Всерединi монастирського двору, попiд валами, тяглися дугами низенькi дерев'янi келi? братства й iншi господарськi прибудови. За валом, коло пiднiжжя гори, тулилися, ховаючись то за камiнням, то за виступами, халупки й землянки прийшлого люду - i укра?нцiв, i молдаван, i волохiв, якi знайшли собi притулок пiд охороною монастирських стiн. З протилежного боку долина глибшала й по нiй, звиваючись i ховаючись у кущах папоротi й тернику, змi?лася рiчечка, зливаючись далi з Тясьмином. По той бiк рiчечки тяглася скеляста круча, у вигинах яко? та?лися входи у глибокi й довгi печери, котрi сягали, як казав дехто, одним рукавом до Чигирина, а другим навiть до батька Днiпра. Подейкували, що з само? вершини гори, з монастирського цвинтаря, iшов пiдземний хiд у тi печери... I справдi, не раз пiд час переслiдувань рятувалися в них приреченi на смерть жертви. Кра?вид з валiв Мотронинського монастиря був чудовий; темне море лiсiв, котячись удалину, набирало сизих, димчастих тонiв, а на розкиданих широким розмахом терасах вирiзнялися то червоними, то золотавими плямами бескиди й скелi - i все це десь на обрi? зливалося в свiтло-синю й рожеву млу, серед яко? з одного боку виблискував срiбною ниткою сам Днiпро. У чудовому, напо?ному пахощами повiтрi дихали вiльно груди, погляд тонув у безмежному просторi, серце билося одвагою i нiби незримi крила виростали в людини