------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   СЕРЦЕ

   Зразу як повернувся Данило на село - по кутку раз пройшов, тодi вдруге,
втрет?. Кульга? трохи: в лазаретi йому фабричну ногу поставили. Вiдтодi  i
Кульга. Наче не пiзна? нi людей, нi дворiв.
   - Люди, а де ж моя хата?
   А хату його нiмцi й гайдамаки спалили. Вночi зайшли до хижки, дверi  до
хати кiлком пiдперли.  А  попiд  вiкна  кулiв  наставили,  щоб  нiяк  було
рятуватись. I пiдпалили. Це йому мстилися по куркульськiй намовi.
   От i пита? Данило:
   - Люди. а де ж моя хата i жiнка з дитиною?
   Дитина в нього мала загинула разом з матiр'ю у вогнi.
   А люди мовчать, бояться правду сказати, щоб згаряча не вчинив чого. Був
такий гарячий - за одно слово брався в кiлля.
   Повиходили старi баби:
   - Царство ?м небесне, Даниле... .
   I розповiли. Не ткнув i пальцем нiкого. Слухав.  З  того  дня  зробився
тихий, лагiдний. Бiльше мовчить. А колись було сам-один на цiлий куток  на
парубкiв з люшнею ходив.
   Тiльки по ночах побивався дуже. Волосся на собi  рвав,  одяг  шматував,
стогнав так, немов знову повiдкривалися йому рани. На згарищi,  де  колись
хата стояла, бур'ян порiс - лобода, полини. Так вiн руками попiл  i  землю
до суходолу порозгрiбав, .усе  кiсток  шукав  дитячих.  Не  знайшов.  Руки
покривавив.
   Люди йому й нарадили: вiзьми та  й  вiзьми  сирiт.  Вiн  i  взяв.  Двох
дiвчаток. Тiльки на ноги спиналися. По голодних роках багато було таких  -
без батькiв.
   Ось i поросли. Комсомолки. Таке й прiзвище за ними- Кульги...
   Коли ж iзнову вiйна, нiмцi.
   Хотiв до вiйська. Пiшов до комiсарiату, а там комiсiя, лiкарi. От  йому
й кажуть:- Ступни.- Вiн ступнув на фабричну ногу та й похитнувся.  Звiсно,
залiзо не кiстка... А хтось у комiсi?: "Неповноцiнний". Це на людях...
   Аж ось i нiмцi, як ?, коло села. Кульги саме не було. Скот колгоспний у
тил гнали.
   Вибрали нiмцi на селi гурт жiнок i дiвчат.
   На машину посадили - везти. Хтось i пiдказав людям, що це  офiцерам  на
поталу... Люди - не давить... Порiзали шини на колесах. А дiвчата -тiкати.
Куди там - половили.
   Тодi фашисти забрали й чоловiкiв. Вивезли разом з жiнками i дiвчатами й
наказали ями копати, немовби од червоних танкiв. Потiм почали з  кулеметiв
по людях стрiляти. I хто залишився живий, того примусили закопувати ями  з
пострiляними. Пропали й обидвi  Даниловi  дочки-годованки.  На  них  хтось
виказав, що комсомолки.
   А Данило Кульга тимчасом наче передчував  що.  Знайшов  когось  замiсть
себе, а сам до села повернувся. Йому розповiли. От  тодi  й  загорiлося  в
ньому. Вихопився з ножем з хати, хотiв першого-лiпшого фашиста рiшити.
   - Угамуйся, - казали сусiди, бо себе й нас  загубиш.  Ненависть  душила
його. Вiн просичав крiзь зуби:
   - Не вдовольнюсь, поки не примушу звiрiв один одному  горлянку  рiзати,
один одного стрiляти.
   Розв'язали його вночi, випустили. Пiшов Кульга, п'яний вiд ненавистi.
   Пiсля того кожного ранку  на  околицях  знаходили  новi  й  новi  трупи
нiмцiв, все бiльше вартових бiля складiв з бо?припасами,  бiля  порону  на
березi або коло громадсько? комори з хлiбом... Лиш дехто з сусiдiв  Кульги
знав - це його робота. Якi були боязкiшi, казали:
   - Загинеш, Даниле, за пухлого душу... I ми з тобою...
   - Аж коли ворог стане один одного вигубляти, тодi вдовольнюся, - нишком
промовляв вiн. - Як нашi сво?х закопували, так i ?х примушу...
   Вдень вiн блукав по околицях села, навiть прислужувався  ?м  на  рiзних
дрiбних послугах - то води принесе з криницi то кабана  ?м  обсмалить,  то
для штабу дров вруба?...
   Вивiда? все, потiм уночi - дивись - лежить задушений вартовий.
   Вiрним селянам казав стиха:
   - Якби менi ?х усiх на селi видушити! Може одужало б мо? серце.
   Така лють душила чоловiка.
   Однi?? ночi на посто? стояли в нього фашисти з кулеметом.  Вже  вiн  ?м
прислужував!.. Мали всяко? закуски до  спирту,  та  й  сам  немов  пiдпив,
пiдтягував ?м, коли спiвали, тiльки очима кривавими поводив... Та ?м  було
не до очей...
   Вночi вже перед самим ранком порубав усiх шiстьох,  що  спали  в  хатi.
Залишився один бiля кулемета в садку, вартовий. Тодi Данило  взяв  порожню
пляшку з-пiд спирту, налляв води i пiшов до вартового надворi.
   - Може вип'?ш?
   Вартовий думав, що спирт, - а надворi пiд ранок зимно  було,  -  нiмець
простягнув руку за пляшкою. Тiльки почав пити нахильцем, а  Данило  схопив
його за горлянку. Тiльки захрипiв...
   Ухопивсь Данило за кулемет - нести. Куди - й  не  зведеться...  Коли  ж
хтось iзбоку:
   - Давай допоможу.
   Шарпнувся Кульга до  ножа  за  очкуром,  думав  доведеться  й  восьмого
рiшати. А це сусiда:
   - Давай,-каже.-допоможу... Куди тобi самому, як ти неповноцiнний...
   От Данило взяв цiвку кулеметну, а сусiда вiзочок i понесли.  Далеко  не
пiшли, а встановили  кулемет  ближче  до  шляху.  Почав  сусiд  з  Данилом
прощатися, а той i каже:
   - Цю нiч вони один одному  горло  гризтимуть...  Хоч  тепер  мо?  серце
вгрi?ться... Вже я доберу до цього способу!
   Сусiда пiшов, а Данило залiг тихенько й прислуха?ться. А вже вiн  знав,
що вiйсько ?хн? йтиме шляхом: звечора хати розписували. Певне знав.
   Лежить вiн у ровi, прича?вся, за цигаркою нудьгу?. Лiтнi зорi  над  ним
блимають, наче зiтхають.  А  в  нього  серце  б'?ться,  наче  теж  блима?.
Наставив кулемета на шлях, жде. А позаду нього  в  чагарниках  спить  цiла
фашистська частина. Тiльки вартовi ходять, гармати стережуть. Ще вдень про
них вивiдав Данило. Жде.
   Аж чу? далеко десь шлях немов гуде. "Вони" - дума? собi. Тiльки;  серце
ще дужче заблимало. Радiсно так.
   - Це ж уже скоро...
   I справдi. Ближча? гуркiт, ближча?. Слуха? Данило -- багато ?х. Великий
загiн. Поплював собi на руки - й до кулемета. Як дасть, як  дасть...  Наче
зiрки з неба посипалися. Вартовi, що в чагарниках, почули стрiлянину та  й
собi. Тривогу зняли. Тодi частина, яка йшла по дорозi,  поставила  гармати
навпроти та по чагарниках. А звiдти  по  них  теж  з  .гармат.  Таке  було
довкола. Наче землю ту хто прокляв.
   Та що далi, то дужче. Гармати новi пiдкотили.
   Так i стрiляв фашист у фашиста до самого ранку. Тiльки  менше  й  менше
тих гармат ставало.
   Лиш по-видному роздивилися, що свiй сво?му в горло вп'явся.  Та  пiзно.
Пiшли забитих лiчити. - та хiба на вагу: м'ясно? сiчки не пораху?ш.
   I Данила знайшли - в ровi, недалеко вiд шляху. Лежав неживий,  розкидав
ноги й руки на всi чотири свiти, тiльки на вустах - наче усмiшка.

   1941



   ЛIДЕР

   Перший пiдбiг до голуба  Степанко.  Вiн  обережно  взяв  закривавленого
птаха  в  долонi  i  вiдчув,  як  тiпалося  в  нього  серце,  а   очi   то
заплющувались, то знову розкривалися. Вiн не пробував вирватися з  рук  чи
навiть поворухнутись.
   - Дивись, дивись! - вигукнув один з  хлопчакiв,  показуючи  на  дзьобик
птаха.
   Справдi, частина верхньо? половини дзьоба була вiдламана i ввесь  дзьоб
закривавився. Тепер уже не було надi?, що птах житиме...
   Батьковi Степанко розповiв, як вони бiгли в лузi  з  купання  додому  i
побачили невисоко вгорi голуба i як iз-за верб раптом вихопився  шулiка  i
схопив голуба в кiгтi. Вони  бачили,  як  безпорадно  пручався  в  пазурах
хижака червоний красунь...
   Батько оглянув пораненого птаха i сказав:
   - Без ?жi довго не протягне. Та й бач, який зранений увесь.  Щоб  трохи
заспоко?ти сина, мати взяла в нього голуба й обережно змила кров. Степанко
розкрив птаховi дзьоба i спробував увiлляти в горло  краплину  води.  Вода
лилася на  пiдлогу,  та  хлопцевi  здавалося,  що  голуб  проковтнув  одну
малесеньку, як сльоза, краплинку. Тепер хтось iз хлопчикiв  тримав  птаха,
другий силомiць розкривав  йому  дзьоба,  а  Чубарик  лив  у  горло  майже
неживому птаховi ложку за ложкою холодну воду.  Все-таки  вода  лилася  на
пiдлогу. Та раптом усi побачили, що голуб почав  спрагло  ковтати  живлющу
вологу. Тепер це вже добре було помiтно.
   Але й пiсля того голуб безпорадно лежав на  боцi,  розчепiривши  крило,
нiби вкривався ним. Дiти намостили птаховi м'яку постiль з вати  у  старiй
картоннiй коробцi з-пiд взуття i поставили бiля Чубарикового  лiжка.  Коли
вони пiшли, Степанко сiв бiля коробки долi i тривожно стежив  за  диханням
птаха. Очi в голуба були заплющенi, боки то здiймалися,  то  западали.  На
зламаному дзьобi закипiла кров.
   Степанко дмухав на голуба i знаходив пiд пiр'ям слiди кiгтiв. Тодi  вiн
розшукав пляшечку  з  зеленкою  i  помастив  ранки.  Голуб  увесь  вкрився
зеленими плямами. Та  важливо  було  те,  що  вiн  жив,  хоч  i  здавалося
хвилинами, що помира?...
   До вечора вiн ще тричi напував птаха холодною водою. Раз у раз до  хати
заходила мати:
   - Не морочся з ним, сину, однаково не житиме. Батько теж це каже. А вiн
зна?...
   Степанко не кидав голуба. Пiзно  ввечерi  мати  насилу  примусила  його
лягти. Довго не мiг заснути Степанко. Усе прислухався, чи не поворухнеться
його голуб. Та не почув нiчого. А рано-вранцi,  лише  прокинувся,  вiдразу
скочив до коробки. Голуб лежав, як i вчора,  на  боцi,  розчепiривши  одне
крило. Тiльки очi були розплющенi, i вiн сполохано дивився на хлопця.
   - Живий! - закричав гучно Степанко.Живий!..
   Вiн вибiг з хати до матерi. Помчав до не? навпростець по грядках.  Мати
пiдгортала картоплю.
   - Тепер житиме! Житиме! - гукав до матерi ще здаля. Мати кинула сапу  i
пригорнула Степанка до себе.
   - Ах ти ж мiй Чубарику невезучий!.. Пробуй ще годувати - може, ?стиме.
   Степанко знову помчав до хати.  Та  все  ж  таки  нагодувати  птаха  не
щастило. Голуб рвучко смикав головою,  i  зернятка  пшона  розлiтались  по
пiдлозi. Зате воду, яку лив йому в дзьоб Степанко з  чайно?  ложки,  голуб
ковтав охоче, пiдiймаючи щоразу голову. I раптом хлопчик побачив, як  одна
краплина води, що впала на купку  пшона,  втягла  в  себе  кiлька  зернят.
Утворилася  зовсiм  малесенька  грудочка  з  пшоняних  зерен.  Вона   була
завбiльшки як горошинка. Цю грудочку Степанко  поклав  голубовi  на  нижню
половину дзьоба. Але  той  не  змiг  захопити  зернята  зламаною  верхньою
половинкою. Тодi Чубарик силомiць розкрив птаховi дзьоб i засунув грудочку
пшона глибше. Птах не ворухнувся i не ковтав зернят. Тодi Степанко вилив у
дзьоб ложечку води. I птах зовсiм несподiвано пiдняв угору дзьоб, витягнув
шийку й проковтнув i воду, i. зернята. Чубарик заверещав з  радостi  i  аж
пiдстрибнув на мiсцi. Потiм повторив усе ще раз. Голуб  проковтнув  знову.
Ще раз, i ще, i ще...
   I з того дня Чубарик старанно годував свого голуба. Той незабаром  звик
до свого рятiвника i вже не лякався, коли хлопчик брав його в руки.
   Минуло багато днiв. Минало лiто. У  сара?,  пiд  самим  дахом,  Чубарик
прибив до стiни старий ящик,  намостив  туди  соломи.  I  голуб  там  жив.
Заго?лися його  рани.  Вiн  тепер  вiльно  вилiтав  з  сарая  i  сiдав  на
вiдчиненому вiкнi Степанково? кiмнати. Якщо хлопчик спав, голуб  бiгав  по
пiдвiконню, надимав воло i довго  гудiв:  "Гу-у,  гу-у,  гу-у..."  I  якщо
Степанко не прокидався, бо спав тепер мiцно, то голуб влiтав  до  кiмнати,
сiдав просто на плече Степанковi, i знову  починав  гудiти.  Чубарик  враз
прокидався i починав годувати свого улюбленця. Нi, птах лишився жити!
   А як вiн лiтав!
   В одного з сусiдiв на висiлку, молодого шофера вантажно?  машини,  були
добро? породи голуби. Пiсля роботи вiн випускав ?х  з  голубника,  i  вони
самi знiмалися з даху i годинами кружляли високо вгорi над сво?ю домiвкою.
   Чубарикiв голуб щоразу з даху свого  сарая  стежив  за  цим  сусiдським
табунцем.  Степанковi  здавалося,  що  в  ясних  очах  птаха  вiн  помiча?
заздрiсть. Чудовий його голуб заздрив iншим, якi веселим  табунцем  ширяли
так високо в блакитi.
   I одного разу, коли сусiдськi голуби щойно почали пiдiйматися  широкими
колами вгору, Степанкiв красень не змiг себе стримати, зiрвався з мiсця  i
при?днався до гурту. Але вiн не змiшався з чужим  табунцем,  а  лiтав  над
ними, трохи вище. Як лiтав! Захоплений Чубарик не одводив i на мить  свого
погляду вiд  улюбленця.  Навiть  сусiда,  великий  знавець  у  голуб'ячому
спортi, замилувано стежив за "чужаком", а потiм таки не витримав i  гукнув
через два двори до Степанка:
   - Оце краса! Оце лiдер!.. За таким полетять!
   А Чубарик i сам був гордий за свого голуба, за свого Лiдера, як прозвав
його сусiд.
   А той пiдiймався над усiма, на якусь майже невловиму мить  спинявся  на
мiсцi i раптом починав швидко-швидко вертiтися через крило  й  блискавично
падати. Нижче й  нижче...  "Невже  не  спиниться  i  впаде  на  землю?"  -
спалахувала думка i в Степанка, i в  сусiда.  Та  красень  ще  високо  над
землею так само раптово обривав сво? падiння  i  могутнiм  поривом  злiтав
знову вище за весь табунець i знову перекидався на крило  i  вертiвся,  як
диск у спортивному змаганнi, блискавично падаючи. Це було дивне  мистецтво
вертуна чудово?  породи.  Вiн  давно  не  злiтав  у  височiнь,  скучав  за
блакиттю, i тепер грався над землею, мабуть, милуючись i сам  сво?ю  силою
та вправнiстю...
   Уже так високо були голуби, що зiркi Степанковi очi  вловлювали  тiльки
темнi цятки ?х у небi. Потiм i тi цяточки важко було  вловити  в  блакитi.
Ось вони вже тiльки на мить блимнуть в очах i зникають. Ось уже  й  зовсiм
не видно ?х, зникли з очей.
   Чубарик був повен гордощiв за свого Лiдера. Хлопець не  сумнiвався,  що
саме вiн потягнув усiх iнших за собою  у  височiнь.  I  тiльки  тепер  вiн
помiтив, що довкола  вже  смерка?.  Бiльше  й  бiльше.  А  голуби  все  не
повертаються до сво?? домiвки. Там,  високо,  ще  свiтить  сонце,  i  вони
купаються в його промiннi.
   Незабаром потемнiло й небо. Висипали зiрки.  Голубина  зграя  зосталася
ночувати в небi. Чубарик не раз чув, як хвалилися старi  голуб'ятники,  що
?хнi голуби iнодi залишаються на ночiвлю в  небi...  I  коли  хлопець  уже
спав, йому ввижалося, нiби над ?хнiм висiлком кружляють  у  небi  зграйкою
зiрки i що насправдi то не зiрки, а голуби. А найбiльша зiрка  -  то  його
Лiдер, недарма ж i зiрки часом вертяться й падають, як i його голуб.
   Був мiсяць вересень. Якраз почали ходити до школи.  Чубарик  -  уже  до
третього класу. А тому, що в нього був голуб, вiн здружився з двома учнями
третього класу, у яких теж були голуби. Вони часто ходили один до одного i
раз у раз хвалилися сво?ми улюбленцями. Старший серед них Андрiйко,  якого
залишили на другий рiк у третьому класi. От одного разу вiн i  каже  сво?м
дружкам:
   - Давайте занесемо по одному голубу куди-небудь кiлометрiв за п'ять  чи
й бiльше. Нехай навчаються вiдшукувати свою домiвку.
   Хлопцi погодились. Другого дня взяли по голубу i по?хали  автобусом  до
мiста. Пiшли на Центральний стадiон i там  пустили  голубiв.  Потiм  трохи
погуляли по ки?вських вулицях i по?хали додому. Нiхто й не знав,  що  вони
?здили.
   Через кiлька днiв, також утрьох, заносили голубiв  в  iнший  бiк  -  до
сусiднього села. Вiдразу  пiсля  школи  пiшли,  а  ще  й  не  темнiло,  як
повернулися. Матерi Чубарик сказав,  що  залишився  у  шкiльнiй  майстернi
столярувати.
   Сподобалася хлопцям ця штука. Повернеться Степанко додому, а  Лiдер  на
даху сарая, чека? на нього,  щоб  нагодував.  Уже  навчився  й  сам  ?сти.
Пiдставиш  йому  посудину  з  просом  або  гречкою,  вiн   занурить   свiй
покалiчений дзьоб у  зерно,  потiм  умокне  у  воду  i  ковта?.  Незабаром
Андрiйко пiдмовив ?хати з голубами далеко, до останньо?  зупинки  автобуса
за мiстом - аж за тридцять кiлометрiв вiд  ?хнього  висiлка,  ?хати  треба
було зранку  i  не  йти  до  школи.  Степанко  трохи  боявся.  Та  зрештою
погодився. Тiльки умовились нiкому не говорити, щоб нi в  школi,  нi  дома
нiхто не взнав. Назбирали за кiлька днiв грошей  на  квиток,  по?хали.  За
годину опинились у якомусь невiдомому Чубариковi селi. Та  Андрiйко  ходив
тут, як у себе вдома. Голубiв пустили бiля школи. Усе було б  добре,  якби
Андрiйко не задрався з учнями, що саме гуляли пiд час перерви.  На  щастя,
пролунав дзвоник, i учнi побiгли до класiв. Все-таки хтось iз учнiв дав на
прощання стусана Андрiйковi, що вiн аж упав...
   Невеселий повертався Степанко додому. Мати виглядала його  на  хвiртцi,
бо учнi вже давно прийшли додому.
   - Уроки  готував  разом  з  хлопцями.  Задачi  рiшали...збрехав  матерi
Степанко.
   А ще за кiлька днiв учителька поставила в щоденнику Степанковi  вiдразу
двi двiйки - з арифметики й мови. Та двiйки не  були  страшнi  Чубариковi.
Вiн знав, що вони в нього будуть завжди, бо вiн невезучий. Гiрше було  те,
що директорка школи покликала до себе батька. Саме цього найбiльше  боявся
хлопець. Батько лагодився ?хати  в  якесь  далеке  вiдрядження.  З  заводу
посилали. Коли б директорка повiдомила батька на один  день  пiзнiше,  вiн
уже був би в дорозi, а замiсть нього пiшла б мати. Зовсiм було  б  iнакше.
Але Чубариковi завжди не везе... До директорки батько  пiшов  перед  самим
вiд'?здом. I там вiн звiдкiлясь довiдався про все: i  про  двiйки,  i  про
далеку подорож з голубами... Хлопець чув, як батько, повернувшись  додому,
говорив матерi:
   - Усьому причина - голуби.  Хлопець  забув  i  про  уроки.  Йому,  бач,
нiколи. Вiн за голубом свiту не бачить.  Щастя  його,  що  менi  зараз  до
по?зда ?хати, я б з ним не так говорив. Але однаково доведеться йому добре
нам'яти чуба...
   "Е,подумав Чубарик, i швидше з хати, та на город,  та  в  кущi.Пережду,
поки батько не по?де",вирiшив. Потiм перелiз через паркан i -  в  луг.  Не
знайдуть!..
   А коли години за три повернувся додому, батька не застав. "Ну, от i чуб
цiлий",подумав хлопець i зрадiв. Пiшов у сарай до  свого  голуба,  а  його
нема?. Побiг стривожений до матерi. Щось тут вiдчув вiн не зовсiм добре. I
справдi, мати сказала, що батько забрав голуба з собою i пустить  його  аж
за тисячу кiлометрiв вiд домiвки.
   - Так що попрощайся з сво?м вертуном. Повертися тепер сам. А за що тобi
це - добре зна?ш...
   Упав Чубарик лицем у подушку i розплакався так, як ще нiколи не плакав.
Та мати й не пiдiйшла цього разу до нього.
   Нiкому в школi не розповiв Чубарик про сво? горе, а тiльки  сидiв  собi
тихо, нi до кого не говорив i не вибiгав, як досi, на перервах  гуляти.  I
часто нишком плакав. Хлопцi питали, i вчителька допитувалась -  не  сказав
Степанко, чого  суму?.  Минали  днi,  а  вiн  не  веселiшав.  Спита?  його
що-не-будь вчителька на уроцi, як i iнших,  а  вiн  пiдхопиться  i  сто?ть
мовчки. А почне вчителька розпитувати, чого вiн такий, Степанко  вiзьме  й
розплачеться, як дитина. Одного  разу  прийшла  вчителька  до  Степанково?
матерi. Зачинилися в другiй кiмнатi. Довго сидiли. А коли вчителька пiшла,
мати сказала Степанковi:
   - Батько повернеться,  купимо  тобi  пару  ще  кращих  голубiв.  Батько
справжнього голубника змайстру?. А плакати годi. Подивись, який став...
   Степанко розплакався:
   - Хто його там годуватиме?
   - Знайде собi.
   - Не знайде...
   Горе його було таке велике, що вiн i сам вiдмовлявся  ?сти.  I  таки  й
справдi змарнiв. Часто кудись ходив самотою. А повертався - мати бачила на
його обличчi слiди вiд слiз...
   Десь аж на десятий день повернувся з вiдрядження батько...
   Як i щоночi тепер, Чубарик спав тривожно, кидався,  щось  вигукував.  I
щоночi снився йому Лiдер. Приснився вiн i тепер аж на самому свiтанку,  та
ще якось так приснився, як нiколи. Нiбито  прилинула  звiдкiлясь  невiдома
Степанковi голубка, сiла на голубничок, на ту поличку, що навскоси по даху
прибита. А Лiдер ходить круг не?, низько надима? воло  та  все:  "У-у-у...
у-у-у..." I хвiст розчепiрив вiялом, аж по поличцi мете.  Мрiяв  Степанко,
щоб у Лiдера була своя голубка i гнiздечко. А ось якась i  приблукала,  та
гарна-гарна, сама бiла, а крильця червонi-червонi, наче  вона  в  джемперi
яскравому. Щось  голубка  Лiдеровi  скаже  тихенько,  а  вiн  тодi  знову:
"У-у-у... у-у-у..." Та ще дужче воло  надима?.  I  з  радостi  Чубарик  як
заверещить  увi  снi  -  i  прокинувся.  Чарiвний  сон  пропав,  а  тiльки
вуркотiння чути над самим вухом. Протер Чубарик очi, а над ним його Лiдер,
по дерев'янiй спинцi лiжка ходить та:  "У-у-у...  у-у-у..."  Його  будить,
?сти просить.
   Чубарик як пiдскочив на лiжку, як закричить з радостi. А  Лiдер  сам  у
руки йде. Степанко його цiлу?, до лиця тулить, по лiжку  скаче  i  все  не
вiрить, що це йому не ввижа?ться увi снi. Аж тут стурбованi  й  переляканi
мати й батько повбiгали.  Вони  щойно  прокинулись.  У  матерi  аж  сльоза
покотилась по щоцi. А вкрай здивований батько тiльки й вигукнув:
   - Ти дивись! Бiльш як тисяча километрiв - а знайшов... Оце дружба!..

Популярность: 18, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT