адiю. А проте вона уявляла: Григорiй сидить бiля зачиненого вiкна i дивиться на лани, луки й лiси, що тепер особливо чарують його сво?ю широчiнню, багатством травневого вбрання, млосним духом привiлля. Можливо, вiн дума? зараз про не?. Згаду?, як рiк тому одно? iз таких же травневих недiль вони вдвох плавали човном по Деснi, далеко за мiстом блукали в лiсi, мрiяли про майбутню роботу, про свою майбутню долю. Пам'ята? вона розмову одного ясного травневого дня на високому березi Десни, за Чернiговом. Вони сидiли, майже заховавшись у травi. Внизу, коло води, безпорадно лежав ?х човен, якого вони витягли на пiсок. Вона читала впiвголоса "Что делать?" Ленiна. Григорiй слухав, напiвлежачи на лiктi, i поволi жував травину. Пам'ята?, як вiн спинив ?? читання i несподiвано промовив: - Зна?ш, Надi?, я нiколи нiзащо не вiдiйду вiд боротьби, хоч би менi загрожувала й петля. - Чому ти про це говориш? Вона подивилась в його обличчя i нервово стисла плечима. - Так... Прийшло в голову... Та поки це станеться - ми ше поробимо... Ще поморочаться з нами архангели. Вiн засмiявся i жестом попросив ?? продовжувати читання. I все ж таки було весело, радiсно... Невiдоме майбутн? усмiхалось ?м. Як швидко i несподiвано все закiнчилося... В кутку купе, сидячи, дрiмала побожна мамаша. А проте завжди, коли дочка занадто захоплювалась розмовою, вона розплющувала очi. i дочка вiдразу опановувала себе й приборкувала в собi охоту до розмови з чужими чоловiками. Ти не дозволялось багато говорити, а личило тiльки коротко i стримано, без жодно? усмiшки, вiдповiдати на запитання. В вагонi панувала нудьга. Бракувало цiкавих людей, невистачало тем для розмови. Купчик без будь-яко? церемонi? незабаром розтягнувся на полицi i захропiв. Панночка випадково зайшла до сусiднього купе та й залишилася там. На обличчi пристава засвiтилося задоволення. Вiн немов тiльки й чекав цього. Кахикнув по-змовницькому разiв зо два i, галантно пробачившись, запитав Надiю: - Можна поцiкавитись - далеко ?дете? - До Ки?ва,зовсiм необережно вiдповiла дiвчина i схаменулась: зовсiм не слiд було йому про це говорити. Пристав блиснув зубами. - Прекрасно... Значить, разом: я теж до Ки?ва... Маю важливе доручення. I раптом Надiя вирiшила, що з приставом треба розмовляти, треба тримати його бiля себе. Незабаром передбачалась пересадка на ки?вський по?зд, i в не? буде привiд ?хати знову разом i не викликати в цього полiцая пiдозри. Вона змiнила свою звичайну стриману манеру. - Ви з Чернiгова? Менi зда?ться, я вас зустрiчала там... - Дуже можливо... Мене там, правда, ще мало знають... Я нещодавно туди перевiвся з Одеси. - О, з Одеси до Чернiгова!.. Яка рацiя? - Була рацiя... Сам навiть просився. - В Чернiговi нудно... - Менi весело. Тим бiльше, що я часто дiстаю рiзнi вiдповiдальнi вiдрядження до iнших мiст. Наша робота швидше небезпечна, нiж нудна. - Що ви кажете - небезпечна?.. Невже небезпечна? Здивування Надi? явно подобалось приставу. Вiн гордо поглянув на не?. - Ми охороня?мо державний лад, а це в нашi часи небезпечно. -- Не уявляю. - О, ? багато людей, що ?м ми, охоронцi ладу, не до серця... Пристав на мигах показав на сусiдн? купе, хоча розмовляли вони впiвголоса, щоб не прокинулись пасажири, i ?х все одно далi цього купе чути не було. - А хто там? - та?мниче запитала Надiя. I пристав, запалюючи цигарку, недбало, немов мiж iншим, кинув: - Державний злочинець... Замах на губернатора.. В минулому коло десятка терористичних актiв... Вiйськовий суд... Петля... - Що ви кажете?! Це жахливо? Вiн, певне, страшний?.. - Прегидка мордяка... З першого ж погляду перекону?шся, що це злочинний суб'?кт. Але бувають подiбнi люди й з при?мними фiзiономiями, навiть жiнки... - Не уявляю! - вигукнула Надiя. - Запевняю вас. Навiть вродливi. Я сам якось мав справу з революцiонеркою, що була красунею. Вона стрiляла в мене з браунiнга. - Просто важко повiрити!.. - все дивувалася Надiя. - У Чернiговi? - Нi, в Одесi. - Дуже цiкаво! - Навпаки: це зовсiм не цiкаво i дуже непри?мно, коли на вас цiляться з револьвера... - А у вас, пане пристав, мабуть, не пiднялась рука па жiнку? - Де в чорта! - вигукнув вiн, забувши навiть про цигарку.- Я б ?? задушив, коли б тiльки мав змогу. В таких випадках не до галантностi i благородних жестiв... Хiба не жiнки стрiляли у мiнiстрiв i навiть у великих князiв? Але, схаменувшись, вiн зразу знизив голос так, щоб чула його тiльки Надiя, i знову роблено кахикнув кiлька разiв. Знову почав запалювати загаслу цигарку, обмiрковуючи дальшу свою думку. - Що ж, - запитала не без лукавства i глуму Надiя,- всi, кого ви назива?те революцiонерами, займаються цим самим... е... е... терором? - Та-а-к, безумо-о-вно! - i пристав для переконливостi простягнув до не? руки:в однiй була все ще незапалена цигарка, в другiй - догорiлий сiрник. Надiю розважала обмеженiсть i брехливiсть цього полiцая. Вона навiть забула про обережнiсть i необачно глузувала з нього: - Що чоловiки бувають такими - це ще менi зрозумiло, але щоб жiнки стрiляли в полiцiю - нiзащо не повiрю! Новий сiрник погас вiд схвильованого жеста пристава. - Запевняю вас, панно,- старанно переконував вiн Надiю притишеним, та?мничим голосом. - Ви навiть не уявля?те собi цих людей. В Одесi в тюрмi була влаштована втеча одному полiтичному. У них був зв'язок з тими, що на свободi. Пiд час прогулянки напали на доглядачiв, а з вулицi ?м перекинули плетену драбинку. Дво? з полiтичних перескочили по нiй через стiну i серед бiлого дня втекли... - Але ж варта... - Що ж варта?... Один як тiльки перелiз, так i зник, як у воду впав. Серед бiлого дня... Мабуть, щось одяг на себе, i його нiхто не пiзнав. А другого чекала тут же, бiля тюрми, делiкатна панночка з рисаком, впряженим у бiговi дрожки. Коли я, бувши без збро?, кинувся за цим полiтичним, який прямував до ?? дрожок, вона тримала в однiй руцi вiжки, а в другiй браунiнг i вистрелила в мене... - Жах!.. - ледве вимовила Надiя.Ну, i влучила? - Нi, я навмисне впав i вона дала маху... Коли б я не догадався впасти, ви, панно, не мали б нагоди розмовляти отут зi мною... - А полiтичний? - Скочив до не? в дрожки i - тiльки й бачили. На таких рисаках можна тiкати!.. - закiнчив пристав i знову дiстав сiрника. - А яка вона з себе? - раптом спало на думку зацiкавитися цим Надi?. Пристав спочатку трохи розгубився, але вмить знайшов вiдповiдну думку. - Не можу вам докладно змалювати ?? обличчя але пам'ятаю, що була красуня. Проте все одно вигляд у не? був специфiчний, злочинний. Я п'ятнадцять рокiв служу на полiцейськiй службi i мав досить практики, щоб придивитись до облич злочинцiв. Печать злочинця я пiзнаю на обличчi людини ще задовго до того, як вона порушить закон. Злочинцi народжуються такими, i тому заздалегiдь можна визначити кожному його майбутн?... Але в цю хвилину Надiя прислухалась до iншого: за стiною, де був Григорiй, загупали чоботи .унтера i почулись м'якi кроки Григорiя. Потiм унтер вивiв ув'язненого з купе i повiв на другий кiнець вагона. Григорiй не бачив Надi? в обличчя i тому не помiтив ?? присутностi. Дiвчина напружила всю свою волю, щоб не виказати перед приставом свого раптового хвилювання. За кiлька хвилин вони мали повернутися, i вiн, побачивши ?? в обличчя, пiзна? свою Надiю, i тодi... Вона швидко запнула обличчя вуаллю. Пiд вуаллю та ше в цьому незвичайному для не? костюмi Григорiй, звичайно, не пiзна? ??, а пристав не помiтить хвилювання на ?? обличчi. - Я розумiю,сказав пристав, усмiхнувшись,ви хочете непомiтно для мого злочинця роздивитись його обличчя... Надiя нервово засмiялась, немов стверджуючи його здогад. В сво?му розпорядженнi вона мала занадто короткий час. По?зд проходив перелiсками. Надi? здалося, що вiн пiшов повiльнiше: певне, пiдiймався на узвiз. У не? вмить вистигло рiшення. Чого ждати?.. В Ки?вi може не пощасгити, i тодi - тюрма i довге заслання... I може, нiколи не зустрiнуться вони в життi. Вона глянула на пристава Вiн знову запалював цигарку, що була туго набита i не запалювалась. Пристав був зовсiм захоплений сво?ю цигаркою. Раптом за дверима, в другому кiнцi вагона, вона почула кроки. Це повертались вони. Якихось п'ять-шiсть секунд - i вона зустрiнеться з Григорi?м. I за цю швидку, як ластiвка, хвилю в ?? уявi промайнули його задумливi голубi очi, блакитне небо над чудовою Десною. Стривожила думка: що буде в ?х життi через кiлька секунд. Пристав дiстав з кишенi малесеньку щiточку i вдоволено розгладжував вуса. Хропiв купчик без гiльдi?. Стукали, плутаючись у ритмi, колеса, сонце заглядало в вiкно i слiпило очi приставу. "Все на щастя",- подумала вона i розкрила великий ридикюль, немов шукаючи в ньому хусточку. Григорiй i вартовий уже вiдчинили дверi i наближались. Надiя на мить завагалась. Якась жiнка з дiвчинкою стояли в проходi, i в'язень з вартовим на кiлька секунд затримались, поки мати забирала дiвчинку. За цi секунди Надiя опанувала себе. Григорiй не звернув на не? уваги. Коли вiн пройшов повз не?, Надiя впустила книгу i нахилилась за нею. Унтер на мить затримався. - Тiкайте,тихо промовила Надiя вслiд Григорiю i знову обернулась до унтера, який чув, але не розiбрав, що саме вона сказала, i чекав, поки вона поступиться йому дорогою. Вiн бачив у нiй подорожню даму свого начальника i був надто чемний. А проте все це тривало одну мить. Раптом унтер ринувся вперед, i Надiя догадалась: Григорiй побiг у порожнiй тамбур. Вона мов ненавмисно затрималась у проходi, потiм заступила дорогу унтеровi. Але вже скочив з свого мiсця пристав. - Держи ??! - гукнув вiн до унтера i вислизнув повз не? за Григорi?м, розстiбаючи кобуру. Тодi Надiя вихопила з ридикюля маленький жiночий браунiнг i, коли унтер, злякавшись, вiдскочив назад, вона повернулась i встигла двiчi вистрелити в спину приставу. Спантеличений унтер схопив ?? вже в дверях тамбура, i вона встигла побачити, що там нiкого не було i дверi на схiдцi були вiдчиненi. I раптом вона заспоко?лась. Поки морочилися з приставом, унтер розгублено тримав Надiю в проходi вагона за зв'язанi паском на спинi руки. Вона стомленим поглядом дичилась на метушню у вагонi. По?зд прогримiв по мiстку. Надiя стала навшпиньки i понад голови людей подивилась крiзь вiкно: по?зд поминув якусь рiчку i йшов по невисохлiй ще вiд весняно? поводi драговинi. I вона радiсно подумала про те, що Григорiй вже встиг добiгти до лiсу i тепер перебува? десь за рiчкою i драговиною... Присгава поклали на лаву. Людей вигнали з купе. Мiж пасажирами знайшовся якийсь старенький, певно, сiльський фельдшер. Вiн намацував у пристава пульс. Далi повернувся до проходу, звiдки заглядав до купе натовп, i промовив: - ?х благородi? мертвий... I потiм, iдучи з купе, глянув у вiчi Надi?, ?й здалося, що крiзь густi вi? i навислi брови його очi вiтали ??. Минали днi. Марина не знаходила в собi сили зiбрати думки й написати хоч одного листа Коцюбинському на Капрi. I вiд нього давно не одержувала. Вона проплакала кiлька днiв i не ходила на роботу до статбюро. Нiхто не знав, що ж робити... Коли б був Михайло Михайлович, вiн би порадив що-небудь. Але вiн досi навiть не зна? про останнi подi?, що раптом зробили ?? життя таким важким i безвихiдним... I коли, нарештi, примусила себе сiсти, щоб написати йому бодай коротеньку записку, якщо не спроможеться на лист, прийшов листоноша. Лист був вiд нього, Михайла Михайловича, з сонячного казкового Капрi. "Моя люба. Буду описувати тобi чудеса, що ?х тут часто зустрiчаю. В прямовисних кам'яних стiнах острова море наробило чимало прекрасних печер, гротiв. Перший, що я вiдвiдав,- срiбний грот. Вхiд до нього такий малий, що довелося лягти на дно човна i тiльки тодi ледве пролiзли ми туди. Вода в гротi нiжнозеленого кольору, така прозора, що свiтить вогнями. Та коли тiльки махнути веслом або зачепити рукою, слiд вiд руху ста? незвичайно блакитним, а кра? хвилi - нiжнорожевими. Сполучення цих яскравих i цiлком визначених кольорiв так вража?, що важко пойняти вiри в подiбне диво. Коли занурити в воду весло або руки - вони стають срiбними, звiдки i назва гроту. Другий грот - блакитний. Це величезна зала з блакитними стiнами i блакитною водою, яка, коли руха?шся, гра? блакитними вогнями. Для того, щоб мати уявлення, вiдтвори в сво?й уявi найяскравiшi, найчистiшi кольори, кольори фарбованого скла проти сонця. Пречудовий грот зелений i ще чудовiший дiамантовий, де вода свiтить дiамантами. Мiж двома прямовисними скелями, де вода в вузькiй протоцi темна, майже чорного кольору, раз у раз виника? дивно блакитна промениста хвиля, що справля? таке могутн? враження, що мiсцевi люди називають це pikolo diavolo - маленький чорт. Краса i повiтря тут дивнi. Почуваю себе добре. Тiшуся природою, споко?м. Минуло? ночi якось дивно ти снилася менi: уся в бiлому, обличчя дивно бiле, без жодно? кровинки, i бiля уст двi глибокi хворобливi зморшки. Це тiльки сон. Але й увi снi менi прикро бачити тво? страждання..." За слiзьми зникли рядки його листа. Вона затулила обличчя руками. Суду Надi? Загiрнiй довелося чекати недовго. Та вона й сама бачила, як занадто прискореним темпом провадилося слiдство, i розумiла, що суд буде незабаром. I дiйсно, через кiлька днiв ?? возили до вiйськово-окружного суду i ознайомили з слiдчими матерiалами. Тодi ж вона одержала обвинувальний акт. Увечерi ?? вiдвiдав оборонець. Власне, йому не було чого ?здити до Загiрно?. Справа була для обох сторiн абсолютно ясна. Заперечувати проти обвинувачення ?? в убивствi пристава Надiя не думала. Про це попередила й оборонця. Вiн просив ?? на судi не виступати з останньою промовою або обмежитись кiлькома фразами, якi не обурили б суддiв. I вже нокидаючи ?? камеру-одиночку в Лук'янiвськiй тюрмi, вiн сказав, хоч Надiя й не питала про це: - Може й пощастить чогось домогтися. Якось у минулому роцi для одного пiдсудного в аналогiчнiй справi пощастило випросити в суду довiчну каторгу... - А ви ?х нi про що не просiть... - вiдповiла тихо i суворо Надiя, подаючи здивованому оборонцевi руку. Надiя чекала найгiршого. Вона знала, що за подiбнi дi? розстрiлюють або вiшають i що ?й нема чого сподiватись особливо? милостi у формi довiчно? каторги... Готувала себе до найгiршого. Проте суд раз у раз вiдкладали. I тiльки наприкiнцi червня Надiя нарештi почула в сво?й камерi: - Загiрна, виходь, по?демо до суду... Напiвтемна в'язнична карета не схвилювала ??. Надiя була готова до всього. В судi до не? з'явився оборонець i знову просив ?? триматися на судi коректно. Це означало, що ?й залишалось звiрятися на милiсть суддiв. Головою вiйськовоокружного суду був генерал-майор Кублицький. Вiн цього дня провiв кiлька справ i з нудьгуючим виразом обличчя нагородив кiлькох людей засланням i каторгою. Дивлячись на нього, нудьгували суддi i автоматично вiдстукував сво? промови прокурор. В генерал-майора була звичка звертатися до пiдсудних, дивлячись не на них, а кудись на заднi ослони судово? зали. Вiн умiв протягом пiвторагодинного процесу не глянути й разу на пiдсудних, навiть тодi, коли ?х з його наказу вели до зали суду. Iнодi, промовляючи, вiн зневажливо совав сво?м пенсне по "справi" i вичитував звiдти кiлька слiв, (iдо мiстилися пiд кружальцем пенсне. - Прiзвище? - запитав вiн Надiю, як запитував i iнших перед тим. Надiя вiдповiла в тон йому, не дивлячись на генерал-майора. Обличчя його здивовано застигло в поглядi, спрямованому кудись уперед. А весь вiн зробився над мiру уважним. Пiдсудна вiдповiла не таким тоном, як вiн того сподiвався. - Iм'я, по батьковi... I знову, одвернувшись вiд нього, сухо, з якимось демонстративним споко?м, немов мiж iншим, вiдповiла Надiя Загiрна. Голова генерала несподiвано рiзко повернулася до пiдсудно?. I суд i присутнi в залi заскрипiли стiльцями, впинаючись поглядом у пiдсудну дiвчину. - M-да...а... - промовив голова суду, коли процедура формального опитування закiнчилася. Секретар почав читати обвинувальний акт. Генерал-майор надiв пенсне i уважно розглядав пiдсудну. Це було тим легше, що вона дивилась не на нього, не на суддiв, а впоперек зали, за вiдчинене вiкно, де свiтило червневе сонце i цвiрiньчали горобцi... "Чи треба ждати вiд них пощади?" - думала вона.- Чи зважать вони на ?? молодiсть? Можливо, ?й пощастило б розшукати Григорiя, i вони пiшли б крiзь бурхливе i грiзне життя разом. ?й раптом спало на думку, що Григорiй, знаючи, звичайно, про ?? арешт i суд, при?хав до Ки?ва i намагатиметься ?? звiльнити. Iмовiрнiсть успiху мiзерна. Його можуть знову схопити, i тодi вийшло б, що вона зовсiм даремно, без будь-яко? користi, вiддала сво? життя. Вона враз схвилювалася. Адже й справдi перша думка, що опану? Григорiя, це думка про ?? звiльнення. Григорiй не спиниться нi перед яким безумством. Але вiн тiльки загубить себе. Вона була певна, що Григорiй дiятиме саме так, i хвилювалась, бо не знала, як попередити його, ублагати, щоб вiн не робив цих божевiльних крокiв, щоб зовсiм ви?хав звiдси кудись, де нiхто з ворогiв його не зна?. Запитання суддi вiдiрвало ?? вiд цих думок. Обидва унтери, що тодi вартували Григорiя, виступали тепер за свiдкiв. Вони теж були пiд арештом. Певне, ?х чекала сувора кара. Надiя щиро шкодувала обох. Вони часто широко розкритими очима дивились на не? i потiм шепталися помiж себе. ?й здавалось, що вони зацiкавлено i з спiвчуттям оглядають ??. Надiя почувала себе винною перед цими людьми. З якою радiстю розповiла б вона ?м, за що вона гине... Обидва вони коротко, без жодного зайвого слова, ставши "во фронт" перед головою суду, дали сво? свiдчення. Третiм свiдком проти не? був один з пасажирiв, у якому Надiя впiзнала "купця без гiльдi?". Вiн довго розповiдав свою бiографiю, про сво? пiдпри?мства i навiть про погляди на рiзнi громадськi течi?, аж поки голова суду не спинив його i не попросив висловлюватись по сутi судово? справи... Тодi свiдок метушливо щось забелькотiв i почав тикати пальцем в бiк пiдсудно?. Надiя Загiрна зневажливо одвернулась вiд нього. Купчисько брехав, що пiдсудна здалася йому пiдозрiлою ще тодi, у вагонi, коли лагiдно розмовляла з пасажирами. Надi? було гидко слухати його. Але вона примушена була слухати. I все, що чула вона тепер, було ?й гидке i тяжке нестерпно. I коли пролунала команда "встати" й суддi пiшли радитись, вона немов вiдчула якусь полегкiсть. На суд з стороннiх людей i навiть родичiв не пустили нiкого. Поки Надiю виводили з зали до кiмнати пiдсудних, вона встигла ще раз оглянути присутнiх; знайомих облич не було. Вона подумала, що це й добре, що так i треба, все буде зроблено спокiйнiше i ?? справа не завдасть клопоту товаришам... Та й родичам буде легше, коли вони не будуть присутнi пiд час читання вироку. I тiльки в цей момент, якось раптом, зрозумiла вона всю вирiшальнiсть моменту: адже оце зараз, через якихось пiвгодини, годину чи просто кiлька хвилин суддi у сво?й кiмнатi за снiданком виречуть ?? долю... Жити чи не жити ?й... "Мало прожила на свiтi i мало зробила",- думала вона, не помiчаючи оборонця, що, нiяковiючи, пропонував ?й хоч трохи поснiдати. Вiдмовилась. Просидiла сама, не розмовляючи нi з ким, якихось пiвгодини, поки не повели ?? знову до зали. З жахом вiдчула, що ?? ноги ледве пересуваються, що вона не може примусити ?х ступати твердо i впевнено. Легке, холодне тремтiння в тiлi вона перемогла, напруживши сили. Ноги так i залишились важкими i неповороткими. Але свiдомiсть була напрочуд ясна i думки якось дивно спокiйнi. Вона не повернула обличчя до генерал-майора, коли вiн, сiвши на хвилину в сво? крiсло, враз пiдвiвся й почав читати вирок. В залi була надзвичайна тиша, як колись, в дитинствi, - пригаду? вона, - в церквi, коли хвилинами завмирав народ, упо?ний спiвами архi?рейського хору. Вона знову дивилась поперек зали у вiдчинене на волю вiкно. "Указом його iмператорсько? величностi, 1910 року, червня одинадцятого дня, ки?вський вiйськовоокружний суд..." : За вiкном на вулицi прогуркотiв вантажний вiзник, i вона ледве чула не дуже сильний i нестерпно спокiйний голос голови суду, що звичайним завченим тоном вимовляв, iнодi навiть одриваючи погляд вiд паперу, формулу вироку. Вiзник вiддалявся, гуркiт швидко зовсiм затих, i вона в раптовiй, немов церковнiй тишi, почула цiлком виразно останнi слова вироку: "...суд ухвалив: Загiрну Надiю засудити до смертно? кари через повiшення..." Вона почула ще зухвале щебетання синицi, що раптово пролетiла пiд вiкном, i цiлком реально вiдчула запах неiснуючих тут фiалок, як у травневому лiсi над Десною... V. КАМЕРА СМЕРТНИКIВ "Як багато мучеництва на землi! Навiть у календарi на кожний день записано кiлька мученикiв". М. КОЦЮБИНСЬКИЙ. З записно? книжки. Залишалося тiльки просити про помилування. Родичi i товаришi зробили все. Звичайно, ?х прохання не мало успiху. Подано було його на iм'я командувача вiйськово? округи, але вiн не зважив на материнi сльози. Друге прохання було повезене в столицю. ?диним наслiдком усiх цих прохань був виграш часу. В чеканнi вiдповiдей минали мiсяцi. До Ки?ва при?здили Коцюбинський i Чиж. Радилися з представниками адвокатського свiту. Та знову ж таки, окрiм прохань про помилування, нiхто не мiг порадити нiчого. Надiя тепер сидiла у вiддiлi смертникiв. Вона була ?диною жiнкою, засудженою до страти. Тому сидiла в камерi сама. Другого дня в дальнiй одиночцi по коридору опинився ще один смертник. Коли тюремники вийшли з його камери i за ними лунко дзенькнув замок, засуджений раптом заспiвав. Вiн схвильовано, поспiшаючи, поки його не спинили тюремники, спiвав. До його камери ввiрвалися доглядачi. Спiв обiрвався. Хтось iз доглядачiв вилаявся в коридорi i додав: "Розспiвався тут, як на весiллi... са-ла-вей!.." Нового засудженого всi почали прозивати "Соловей". Увечерi вiн знову заспiвав. Засудженi припинили розмови i схвильовано прислухались. Потiм до камери бунтiвливого спiвця знову ввiрвалися доглядачi. Спiв обiрвався. I раптом, немов по командi, весь коридор смертникiв загримiв: ув'язненi били в дверi, в стiни, лунали вигуки протесту i пiснi. Через кiлька хвилин вся тюрма гуркотiла, протестуючи проти побиття засудженого. Доглядачi були безпораднi i довго не могли вгамувати тюрму. Але нi того дня, нi в наступнi днi, як не прислухалися в'язнi, голосистого бунтаря не було чути. Певне, його замкнули до карцера або тяжко побили i вiдправили до лiкарнi. Коли Надiю засудили, вона була повна мужностi i то? житт?во? снаги, що дозволила б ?й зневажливо i бадьоро йти на шибеницю. Сама дивувалася з себе, що могла трохи спати i навiть ?сти. Кожного разу, лягаючи в лiжко, вона запитувала сама себе: чи це не остання ?? нiч... I навiть бравiрувала тим, що може в таку нiч спати i не мучитися увi снi вiд звичайних для ?? становища кошмарiв. Здавалось, нiчого несподiваного для не? вже не трапиться в життi: все обмiрковано нею, все передбачено. Вороги не могли б злякати ?? в останнiй момент нiякою несподiванкою. Смертниця Надiя Загiрна досконально уявля? собi кожен свiй крок - вiд камери до петлi. Вона навiть зна?, який кат зашморгне на нiй петлю i виб'? чоботом з-пiд ?? нiг ослона. З то? хвилi вона, Надiя Загiрна, бiльш не вiдчуватиме життя. Iнодi щастило коротко перестукнутися з товаришами за стiною. Вона швидко опанувала цю технiку. Так довiдалась вона, що катiвським ремеством займався в цi часи старий городовик Печорсько? полiцейсько? частi Ничипiр Васильович Кругляк. За ?? страту вiн дiстане п'ятдесят карбованцiв. Отже, ?? смерть дасть комусь матерiальну користь. Вона згадала прослуханий рокiв два тому на лiтературному вечорi в Чернiговi твiр. В цьому творi кат Лазар вiшав дiвчину, блiду, як хмарина, з золотим волоссям, що сяяло навколо лоба... Не боялася, не опиралась... Навiть не плакала. Щось гукнула перед смертю, наче чайка. Це оповiдання написав письменник Коцюбинський... Вона добре пам'ята?, як вiн читав ?м цей свiй твiр. Шкода, що потiм не прочитала його сама ще разiв кiлька. Деякi деталi зникли в пам'ятi. Дiвчина крикнула, як чайка... Це, певне, вона проклинала ?х, сво?х ворогiв. Недаремно вони стояли перед нею винуватi... Цiкаво - скiльки рокiв було тiй дiвчинi? Е-е... та чи не все одно скiльки... Швидше б тiльки, поки вона ма? сили!.. Та минав час, довгi, нуднi тижнi i мiсяцi... Нiхто не тривожив ?? вночi. Начальство щось не квапило свого Ничипора Васильовича. ?? мучило тiльки те, що нiкому iз сво?х близьких вона не могла написати i нi про кого з них вона не могла нiчого дiзнатись. Певне ж, до не? просилися ?? родичi. Певне, Марина благала не раз начальство пустити ?? до сестри бодай попрощатися. А чому б i справдi не пустити до не? родичiв? Гiркi сцени, але ж людям без цього не обiйтися. Одного дня дверi до ?? камери розчинилися. "Що - вдень?.." - здивовано запитала вона саму себе. Та вона помилилася. Нiхто не думав вести ?? на страту. Це прийшов ?? оборонець разом ,з .вартовим i повiдомив, що одержано вiдповiдь: помилування ?й не буде... - Менi' це вже було вiдомо,- i вона безтурботно усмiхнулась. - Коли? Вiд кого?- здивувався недотепний адвокат. - Ще як ви думали писати прохання... Менi мстяться за полiцая. Тому й не слiд було чекати милостi... Дозорчий ввiчливо припинив ?х розмову. Через кiлька днiв ?? вiдвiдав з подiбною ж метою помiчник прокурора ки?всько? судово? палати. - Здрастуйте! - гукнув вiн неприродно пiднесеним голосом ще в дверях. - Мо? вам шанування! - в тон йому вiдповiла Надiя.- Ви привезли менi помилування? Я чую це в вашому голосi. Чи не так? - Нi,сказав вiн, зiтхнувши,- не так... нiчого хорошого. Вам не щастить. До речi, а як ваше здоров'я i самопочуття? - Нiчого, добре... А як ваше?- продовжувала глузувати з нього дiвчина. Вiк розумiв, що вона глумиться, i нiяк не мiг дати собi ради... - Не розумiю я вас, Загiрна; у вашому становищi треба просити до себе священика, а ви зовсiм не в молитовному настро?... Що це - дитяче зухвальство? - Бачте, пане прокурор, для туги й печалi я маю досить часу, а повеселитися менi тут не випадало ще нагоди. За попа дякую. Моя совiсть чиста i каяття не буде... - Та я бачу,- роздратовано сказав помiчник прокурора i вийшов з камери. I бiльше не заходив нiхто. Вночi до не? стукали через стiну товаришi. Питалися, хто приходив до не? вдень i чого. Вона вiдповiла i довiдалась вiд них, що з чотирьох смертникiв двох забрали сьогоднi вдень до контори i там залишили до ночi. Надi? вже доводилось чути, що робиться в вiддiлi смертникiв, коли вночi когось iз них забирають i йому щастить вигукнути: "Прощайте, товаришi!" Вигуки, брязкання чим попадеться i в що попадеться, спiв жалiбного маршу, погрози доглядачiв i навiть побиття... I тiльки вранцi вгамову?ться вiддiл, що проводив так, як мiг, свого товариша в останню дорогу. Iнодi, щоб уникнути бурхливих протестiв, адмiнiстрацiя тюрми викликала смертникiв до контори вдень i вже не вертала ?х до камери. Вночi перевозили ?х на мiсце страти. Надiя знала про це i вирiшила гукати до товаришiв, якщо ?? викличуть навiть до контори. Все ж вона не розумiла, чому зволiкають зi стратою. Адже минули вже мiсяцi. Помилування ?й не було - це вже вiдомо. Чого ж вони ждуть?.. Нiкому вона не могла повiдати про сво? сумнiви. Перестукуючись уночi з сусiдами, вона запитала про це. Там вiдповiли, що жертва, яка жде сво?? страти, мучиться тим бiльше, що довше ?й доводиться чекати. Це здивувало Надiю: адже вона добре володiла собою i не дозволяла собi страждати. Не дозволяла собi мрiяти, не дозволяла нiчого бажати, крiм одного - показати катам, як умiють умирати подiбнi до не? люди. Вранцi, пiсля прогулянки, в вiддiлi смертникiв поширилась чутка, що "Соловей" знову в сво?й камерi. I справдi, незабаром з його камери знову полинули пiснi. Але голос його вразив усiх засуджених: це вже був надiрваний, кволий голос слабо? людини. Тюремники стукали до його дверей, загрожували, але ломитися до камери i бити його не зважились: боялися нового протесту тюрми... Тим бiльше, що про попередн? побиття "Солов'я" поголоска пiшла далеко за межi тюрми, i начальство мало деякi непри?мностi. Терпiли... "Соловей" спiвав тепер короткими поривами, часто спинявся й вiдпочивав. Потiм починав знову - уперто, невважаючи на погрози. Надi? було боляче його слухати. Одного разу вдень до не? постукали через стiну. Це заборонялось i було особливо небезпечно саме в цей час, коли чергував один з найлютiших вартових. Та коли вже ?? викликали на розмову, значить, було щось важливе, i вона припала до стiни. Iз-за стiни ?? повiдомляли, що одному з засуджених страту несподiвано замiнено каторгою. При цьому його навiть попередили, що через кiлька годин його переведуть до пересильно? тюрми i через кiлька днiв повезуть аж на ленськi береги. Помилуваний товариш пропонував написати листа тому, до кого вона схоче. Надiя вказала йому адресу сестри. Просила тiльки не писати багато, щоб не завдавати рiдним зайвих мук. Просила написати про ?? бадьорий настрiй i незламний намiр гiдно померти. Потiм подумала: "Може, зовсiм не треба повiдомляти матiр i сестру про себе - хай би вже потроху забували". Тимчасом настала зима. Надiю не займали. Немов забули про не?. Вже лягаючи спати, вона не ждала, що цi?? ночi ?? можуть забрати. Мучили довгi ночi. З тюремно? бiблiотеки ?й iнодi на ?? прохання приносили книжки, але важко було ними зацiкавитись. Вона уподобала сво?рiдне заняття: на читаних в'язнями сторiнках дошукувалась ?х слiдiв. В'язнi робили написи. Здебiльшого цi написи стиралися або замазувались чорнилом. Все ж Надiя намагалася ?х про. читати. Нi вдень, нi ввечерi в камерi не було особливо видно. Потрiбнi були воля i терпiння, щоб прочитати стертi чи замазанi написи. Часто написи робили смертники. Не одне знайоме iм'я знаходила вона на полях тюремних книжок. Вона вивчала такi написи напам'ять. Iнодi цiлими годинами билася вона над якимись напiвзниклими рядками, написаними ледве помiтно олiвцем або й просто видавленими нiгтем. По двох-трьох знайдених лiтерах треба було розгадати цiле слово. Надiя радiла, коли ?й щастило вiдновити слова, в яких в'язень посилав прокляття катам. Вона б i сама охоче написала подiбнi слова. Часто смертник у написi прощався з товаришами по партi?. Один раз вона прочитала зовсiм чiтко написаний i незакреслений рядок з Кальдерона: "Життя - це сон..." Прiзвище того, хто писав, було ?й незнайоме. Поряд з прiзвищем стояло в дужках: "до страти на шибеницi..." i дата. Писалося ще минулого року. Надiя не спинилась на цьому написi i, перегортаючи сторiнки, шукала iнших. В цих словах вона вiдчула, що моральнi сили приреченого на смерть пiдупадали. Перегорнула сторiнку з цим написом i забула про нього. Гiрш за все було те, що не можна було говорити з людьми. За весь час ?? перебування у в'язницi у вiддiлi смертникiв не було жiнок. Вона залишалася сама в камерi. Була певна, що, без сумнiву, сестра i мати домагалися зустрiчi з нею, але ?м цього не дозволяли. Надiя написала прохання до помiчника прокурора, який уже знав ??. Можливо, вiн зважить на ?? прохання. Вона просила дозволити ?? матерi i сестрi побачення з нею. Прохання було передане прокуроровi через тюремну адмiнiстрацiю. Увечерi, сидячи на лiжку, кутаючись в шаль, Надiя думала про те, що сьогоднi вона знову зробила помилку: не треба домагатись побачень, не треба пiддаватися нездоланнiй спокусi. Краще одвикати вiд людей, щоб легше перемогти потяг до життя. Та пiзно вже було виправляти помилку. За стiною морозна сiчнева нiч. Мiсячна ясна нiч. Замерзле вiкно свiтиться блiдою плямою. Такими ночами свiжий снiг рипить, наче стогне, пiд ногами. Такими ночами чудесно в Чернiговi. Давно погашенi лiхтарi, але мiсяць уже пiдводиться за Десною. Здалеку чути кроки поодиноких людей, що йдуть по снiгу, i веселий та?мничий смiх закохано? пари, i парубоцька пiсня з околицi губернського мiста. Вони блукають без меги вулицями околиць - вона i Григорiй, ?? тут мало хто зна?. Але Григорiй часто зустрiча? знайомих людей. Вони вiтаються, не спиняючись. Пiд ногами рипить снiг, i хочеться побiгти наввипередки, ловити одне одного, смiятися, як смiються там, в гуртi дорослих хлопцiв i дiвчат, що витягли звiдкись санки й метушаться навколо них посеред широко? вулицi. Григорiй ловить ?? бажання... Ось мчать парою коней звичайнi гринджоли. Григорiй пригляда?ться до них i раптом щось вигуку?; вiн пiзна? знайомого пiдводчика. I ось вони вже на незручних гринджолах, розтрушують на них пихтiр сiна, потiм сивi вiд паморозi конячки зриваються з мiсця, з нiздрiв у них iде пара, наче конячки глузують з паровоза. Ось вони вже мчать околицею, i вона дзвiнко i нестримно смi?ться, як i всi дiвчата, коли санки на поворотах за?здять убiк i перехиляються на крило... Трохи мерзнуть ноги i в пальцi зайшли зашпари. Хова? ноги пiд пальто. ?й не хочеться припиняти таку прогулянку. Вiзник, певне, напiдпитку. Вiн сто?ть у передку навколiшках, кричить на коней i крутить у себе над головою кiнцем вiжок. Вони подорожують з однi?? околицi на другу, поки вiзник не при?здить, нарештi, додому. Тодi вони з Григорi?м, пiшки, при?мно розминаючи ноги пiсля довго? ?зди, повертаються до мiста. Сповза? мiсяць на лiси за Чернiговом, i вона стука? в шибку, до кiмнати сестри... Григорiй проща?ться i поволi йде. Вона сто?ть бiля хвiртки свого двору i дивиться йому вслiд. Потiм iде до хати i довго ще не може заснути... I справдi, все це немов сон... "Життя - це сон..." Може, так само, як вона, мрiяв i цей приречений на смерть чоловiк i написав потiм цi слова на книзi... I хiба вона, двадцятип'ятирiчна смертниця, не може теж думати про сво? коротке i, незважаючи на все, привабливе життя, як про чудовий сон? Думати про це вже бiля стовпа шибеницi... Цiкаво ?й, що думала на самотi, чекаючи страти, описана в знайомому оповiданнi дiвчина, в яко? навколо чола сяяло золотом волосся, коли кат натягав на не? бiлий саван?.. Що вигукнула вона до катiв? Певне, прокляття. I коли вiшатимуть засуджену Надiю Загiрну, вона теж кине в вiчi катам сво? прокляття i не зганьбить, як i та дiвчина, сво?? честi слiзьми i розпачем. Другого дня з волi ?й принесли передачу. З дикою радiстю вона кинулась до пакунка, шукаючи яко?сь потайно? записки, хоча б одного слова, бодай пiдпису, щоб знати, хто при?хав сюди, щоб хоч у такий спосiб дати ?й знати про себе. Даремно. Адмiнiстрацiя не дозволяла при передачах нi листiв, анi усних переказiв... Та й саму передачу хто й зна як дозволили. I тепер тiльки, коли перестала шукати записки, звернула вона увагу на те, що було ?й принесено. Тiстечка, солодкий пирiг, цукерки... Ласощi!.. Звiдти... з-за стiн в'язницi... I вона впала на лiжко i вперше пiсля арешту плакала, тяжко, з риданням, що пiдкидало ?? на лiжку, як у пропасницi. Уперто намагалась затамувати сво? страждання i сльози. I вперше в в'язницi нестало ?й сили стримати натиск розбурханого почуття. Минав час. ?? не займали. Зрiдка бували передачi - нiмi, без слова i знаку привiту. Вони нагадували ?й про волю й життя i тiльки завдавали раз у раз важких страждань. Ще переконувалась, як почина? пiдточуватися ?? здоров'я. Частiше вiдчувала бiль у серцi. Кололо в грудях... Вечорами вiдчувала в головi жар. Iнодi цiлими днями тiло було безсиле. Вона перележувала на лiжку. Тепер вона уже вiдмахувалася вiд думок про шибеницю. В сусiднiй камерi одного з смертникiв знову обдарували каторгою i негайно перевели до iншого корпусу. Вона довiдалась про це пiд час чергово? розмови перестукуванням. Потiм лежала на лiжку й безцiльно дивилась на брудне невеличке вiконце. Воно ряснiло краплинами дощу. Починалась весна. Може, й ?й страту замiнять каторгою?.. Бодай довiчною... Вона ловила себе на цiй думцi, як на злочинi, i день у день знову поверталась до не?. На прогулянках спинялася проти сонця, спрагло, до болю в грудях, вдихала вогке весняне повiтря i радiсно тремтiла, почувши далеко в небi курликання журавлiв або весняну музику жайворонка. Вона помiчала, що доглядач, певне, навмисно забува? глянути на годинника i дару? ?й кiлька зайвих, незаконних хвилин сонця, вiтру, весни. Коли пiсля прогулянки вона заходить до сво?? камери, то спиня?ться з жаху бiля дверей: камера дише на не? вогким холодом, в нiй темно i тiсно, немов у трунi. I вона не може тепер перемогти нездоланного прагнення жити. Лягаючи, вона боялась, що ?? збудять цi?? ночi i повезуть на Лису гору. Ночами майже не спала. Якось перед ранком почула в коридорi легкий шум. До ?? дверей наближались люди. Вони намагались робити якнайменше шуму Але вона вже скочила з лiжка i вмить вдяглася. Раптом вiдчула непереможну втому i вагу на серцi. Вона впала на лiжко, пальцi вп'ялися в ковдру i майже заклякли. Вона хотiла крикнути товаришам, поки не ввiйшли до не? тюремники i не затисли ?й рота подушкою. Але вони пройшли повз ?? дверi до сусiдньо? камери Вона припала до вiчка i чула, як хтось iз доглядачiв глузливо промовив, певне, зазирнувши до камери товаришiв: - Сплять собi сном праведникiв. Вiн помилився: в ту ж мить Надiя почула дужий вигук, що пролунав на весь коридор: - Товаришi, нас забирають... Прощайте! Тодi, забувши про все, Надiя вхопила ослiн i щосили почала гатити в дверi. Загримiли всi камери. Заметушились доглядачi. Протест перекинувся на iншi вiддiли, де сидiли полiтичнi. Вся тюрма клекотiла. Один iз сторожiв увiрвався до камери Надi?. Вона вiдскочила вiд дверей, розлютована, готова оборонятися Поламаний ослiн тримала в руках. Сторож штурхнув ?? в груди i вона впала на лiжко. Вбiг ще хтось до камери. Надi? накрили обличчя подушкою. Один давив подушкою, другий стрибнув на лiжко й топтався на нiй ногами, поки вона не втратила притомнiсть. Але й без ?? участi в'язниця бунтувала. Надiя вже не чула метушнi в сусiднiй камерi, де взяли двох смертникiв. Весняний ранок застав полiтичну в'язницю, що спiвала сво?х пiсень, не залякана i не вгамована люттю тюремно? полiцi?. Вдень побиту Надiю Загiрну забрали до карцера. На щастя, в ньому було хоч i темно, але сухо. Надiя боялась, що пiсля карцера ?й погiршать умови. Але через шiсть днiв ?? знову повернули в ?? постiйну камеру. Розламаного ослона забрали, але нового не принесли. Тепер Надiя була чомусь певна, що незабаром туди повезуть i ??. Останнiй протест полiтичних був особливо могутнiй i про нього, певне, вiдомо й прокуратурi. Значить, уживуть заходiв, щоб трохи розвантажити вiддiли... Вона не боялась страти, але життя щодалi дужче нагадувало про себе, i вона не могла легко вiд нього вiдмовитись. Але забирали не ??. Незабаром пiсля того зник "Соловей". Останнiми днями вiн спiвав багато, з особливою упертiстю. Голос його швидко слабшав. "Соловей" був хворий, i хвороба пiсля катування швидко прогресувала. Проспiвавши з пiвгодини, вiн уже ледве мiг тягнути дальшi пiснi слабеньким, майже нечутним у коридорi голосом. Але що слабше спiвав вiн, тим сильнiш хвилювався цiлий корпус. Його забрали вдень до контори i тримали там до ночi. Тюремникам пощастило обдурити корпус, i вночi вони непомiтно вивезли його на страту. Тепер уже вона завдавала собi муки самою думкою про неминучу i, напевне, скору страту. Якось уночi - вона й сама не знала - увi снi чи просто вона й не спала - промайнула в не? думка про втечу. Вона пiдвелась i сiла на лiжку. Невже ранiше не спадало ?й це на думку? Пригаду?: не раз починала думати про це й кидала - в ?? умовах втеча була нездiйсненною мрi?ю. Але тепер здалася ?й досить реальною рiччю. Вона вже не думала про сон. Нова iдея раптом опанувала ?? цiлком. Вона пригадала, як хтось розповiдав ?й про втечу з цi?? тюрми кiлька рокiв тому цiло? групи полiтичних. Вона навiть знала, як вони це пiдготували. Зрештою, вона може порадитися з товаришами за стiною, виробити план i здiйснити його. Хiба мало тiкають з в'язницi?.. Нова iдея схвилювала ??, хоч вона й до того була неспокiйна, нервувалась. Уявляла, як завтра вона простука? товаришам свою iдею, як усi заходяться навколо цього... Очевидно, ?м пощастить пiдкупити або намовити когось iз в'язничних службовцiв, вiн зв'яже ?х з зовнiшнiм свiтом i допоможе втекти. Лише на свiтанку вона заспоко?лась i заснула. Потiм вранцi прокинулась з якимось полегшенням на душi. I коли розвiялась остаточно сонна втома, коли побачила обличчя першого ж доглядача, вона раптом збагнула, що ?? нова iдея - просто химера, одна з нездiйсненних мрiй, якi опановують людей iнодi вночi пiд впливом раптових почуттiв i, можливо, хворобливого стану. Пiд час прогулянки побачила травневе сонце, розпуклi бруньки на деревах i навiть квiтки... Побачила вартових, доглядачiв, високi стiни кам'яницi... А вона думала перемогти стiни i варту... Прогулянка тiльки роз'ятрила ?? почуття. Вперше вона захотiла покинути двiр i повернутися до камери ранiше визначеного часу... Доглядач здвигнув плечима i не заперечував. Швидко ввiйшла до камери. Мить постояла на мiсцi, поки не почула, як за нею клацнув замок у дверях. Тодi рвучко кинулась на лiжко, накрила голову подушкою, щоб нiхто не почув, не побачив, що вона вже не може стримати сво?х почуттiв. Коли б хтось з ?? знайомих з'явився перед нею, вiн не пiзнав би в нiй сувору, без усмiшки в очах, завжди замкнену в собi пiдпiльницю. Раптом почула: хтось вiдмикав дверi. Ну, чого ще вiд не? хочуть? Хiба не досить того чого вже домоглися вiд зламано?, понiвечено? людини? Вона привела себе в порядок. Перед нею стояв доглядач, найменш жорстокий з усiх тюремних виродкiв i садистiв. - На побачення... - На побачення?!. З ким?... Хто прийшов до мене? Я нiкого не хочу бачити. Вона i справдi думала не виходити нi до кого. Нiчого не могло полегшити ?й побачення з людьми... - Не знаю, хто жде. Треба йти, Загiрна... Доглядач вимовив це якось многозначно i по-сво?му дружньо, з прихованим спiвчуттям. Вона пiшла за ним. - Куди? До загально?? - запитала дорогою. - Начальник дозволив у канцелярi?. Вона знала, що кiмната для побачень ремонту?ться i тимчасово в нiй нiяких побачень не дозволялось. Увiйшли до канцелярi?. Доглядач показав ?й на дверi до порожньо? кiмнати. В кiмнатi, нервуючись i не вмiючи приховати сльози, чекала на не? Марина. Незнане досi в життi почуття кинуло Надiю до не?. Коли сестри припали одна до одно?, немов хотiли й померти разом, доглядач одiйшов у дальнiй куток i одвернувся до загратованого вiкна. Минули довгi першi хвилини зустрiчi без жодного запитання, без ?диного слова - вони розумiли одна одну без слiв. Потiм Марина розповiла, як довго, цiлий рiк, ?й вiдмовляли в побаченнi з сестрою. I лише вчора помiчник прокурора, нарештi, повiдомив у Чернiгiв, що побачення дозволя?ться. Вона залишила хвору матiр i зразу при?хала... Вона ледве не промовила: "поки не пiзно", але вчасно стрималась. Вони стояли поряд, i Марина не випускала сестру з сво?х обiймiв. Вони могли шептати одна однiй усе, бо доглядач, якому Марина ще перед цим встигла передати асигнацiю, навмисно вiдiйшов далi i не прислухався до них. Надiя розпитувала про Григорiя. Але Марина знала тiльки те, що вiн на волi i що партiйна органiзацiя вiдрядила його на роботу в далеку якусь губернiю, де вiн не рискував зустрiтися з людьми, що могли б його пiзнати. Вiн хотiв при?хати до Ки?ва, але органiзацiя не дозволила йому, бо це було б йому тiльки на шкоду. Та вiн зна?, що друзi Надi? i рiднi не припинили сво?х клопотань про помилування. Вони не встигли наговоритися. Доглядач почав виявляти сво? нетерпiння. Час побачення минув. I боячись, що доглядач обiрве ?? на пiвсловi, Надiя призналася сестрi, тiльки ?й, як не хочеться розлучатися з життям, як заздрить вона сво?м товаришам на волi i мучиться, не будучи певна, що ма? бодай кiлька днiв життя. Але вороги цього не побачать... I коли вже сестри, примушенi доглядачем, через силу вiдiрвались одна вiд одно?, Надiя хвилину мовчки дивилася в очi Маринi i любов до сестри полегшила ?й горе... Потiм промовила: - Будь хоч ти щаслива, люба моя... А як вiн - любить тебе? Марина зрозумiла. - Вiн теж при?хав сюди, зi мною, щоб бачити тебе. Йому не дозволили: можна тiльки рiдним. Сьогоднi вiн жде, що я розповiм йому про тебе. Вiн немало зробив, щоб полегшити нам нашi муки... Доглядач рiшуче пiдiйшов до них, i сестри востанн? упали одна однiй в обiйми. Свiт уявлявся ?й широким, просторим, з друзями, з постiйним прагненням i надiями. В цей день, пiсля зустрiчi з сестрою, вона вже не мала спокою, ?? вабило життя, нехай жорстоке, важке, але принаймнi не в цiй кам'янiй трунi, де повсякденно вона чека? шибеницi. Несподiвано з'явилась Марина, i вiдтепер ?? повсякденна туга за життям обернулась на муку, перетворилась на божевiльне прагнення жити, що б там не було, жити... В не? так багато друзiв, рiдних, знайомих - невже вони не знайдуть ?й порятунку? Вже давно зайшла нiч, давно погасло свiтло в камерi. Та хiба вона може спати в таку нiч?.. Вона металася вiд стiни до стiни в темнiй камерi, пробувала лягти в лiжко i знову схоплювалась. Сидiти на лiжку здавалося ?й мукою, i вона божевiльне металась по камерi. Розумiла, що довго так тривати не може. ?й не-вистачить сили, яко? стало вже набагато менше, нiж було ранiш. I тут ?? мука страшнiша, нiж у слизькому зашморгу. В не? промайнула думка, що ?? навмисно стiльки тримають у в'язницi, щоб знесилити, щоб домогтися ?? приниження перед катами. Пiзно вночi в якомусь пiвснi вона блукала без взуття, в самих панчохах, по камерi, натикалась на лiжко, стiл i нерозбiрливо шептала: "Каторжниця, ка-торжниця, каторжниця..." Ще дiвчиною так ?? лаяла мати. Тепер ?й ввижалося, що сам начальник в'язницi принiс ?й помилування вiд головного вiйськового суду з замiною страти на довiчну каторгу, i вона, стискуючи обома руками голову, як сновида, шептала: "Каторжниця... каторжниця..." Нескоро пiсля опiвночi вона заснула тривожним сном з маренням i стогоном. Увi снi марила все тим же... Здавалось, вона мрiяла... про каторгу... Незадовго до свiтанку хтось обережно повернув ключ у дверях. Замок дзенькнув, i дверi вiдчинились. До камери увiйшли люди. Вона розплющила очi i вмить пiдхопилась. Перед нею стояв той же доглядач, що водив ?? вдень на побачення з сестрою. З ним було дво? незнайомих чоловiкiв. Один з них обережно наближався до не?. Доглядач спинив його: - Не треба... Ця не опиратиметься... I справдi, вона не опиралась. Одяглась i мовчки пiшла з камери. В дверях оглянулась на стiни свого останнього холодного притулку, на заспанi байдужi обличчя тюремникiв i раптом щосили вигукнула: - Прощайте, товаришi!.. I немов за командою дружно вибухнула гуркотом i криком в'язниця. Заметушились доглядачi. Протест перекинувся на iншi вiддiли. Вона знала: нема? сили, що змогла б приборкати орлиний клекiт збурено? в'язницi. Поволi йшла сходами вниз. Гуркiт i крик навколо дужчав. ?? привели до карети смертникiв у дворi тюрми. Вартовий вiдчинив в заднiй стiнi карети дверi з подвiйними гратами. Вона не поспiшала. Сила протесту, яким проводили товаришi Надiю на страту, немов пiдiймала й наснажувала ??. Десь у далекому корпусi заспiвали сумно? пiснi, присвячено? загиблим борцям. Хтось пiдштовхнув ??, але вона повернулась до вiкон в'язницi i на прощання встигла махнути до вiкон рукою. Потiм рiшуче повернулася, пружно i легко стала на залiзну приступку карети. ?? впхнули в якийсь тiсний ящик, де не можна було стояти, а тiльки сидiти, не повертаючись. Замкнули за нею дверцята всерединi карети. Перегукнулись про щось вартовi з кiнними стражниками. Але карета не рушала. Надiя чула. як через кiлька хвилин ще когось упхнули в другий такий же ящик. Потiм карета загуркотiла по бруку... Мчали порожнiми вулицями ки?вських околиць, полем, знову вулицями. Попереду й позаду ?хали на конях стражники. А в тiсному ящику карети - аршин завдовжки, три четвертi впоперек - сидiла нерухомо Нядiя. Тепер було все ясно. Не хвилювали нiякi iлюзi?. Кiнець. Вона думала про те що все ж таки життя сво? втратила вона не марно. Вона винна перед товаришами, що порушила загальну дисциплiну i вирвалась сама назустрiч сво?й загибелi: та невже за це в ?хнiм серцi не знайдеться для не? теплого почуття?.. Згадувала матiр, сестру i... дiвчину перед стратою, яку описано було в прослуханому на вечорi в Чернiговi оповiданнi, дiвчину з золотим сяючим волоссям над чолом. Карета почала пiдiйматись на гору. Конi стишили трохи рись. "Лиса гора,подумала Надiя.- Значить, при?хали". Вона дивувалася з себе: нi крихти страху, нi слiду хвилювання. "Скiльки про?хало цим шляхом, у цьому катафалку для живих!" - думала Надiя. Першим забрали з карети невiдомого ?й в'язня. Майже iнстинктивно Надiя затисла собi вуха долонями. Вона боялася почути скиглiння... Але засуджений тiльки стогнав. Минуло кiлька хвилин. Вони здавалися ?й неймовiрно довгими. Думала: "Тiльки б швидше"... Нарештi вивели й ??. Недалеко вiд себе побачила групу людей, цивiльних i вiйськових. На не? чекали. Серед них помiтила попа, одного жандармського офiцера i кiлькох унтер-офiцерiв. Позад усiх, немов ховаючись вiд ?? погляду, стояв знайомий помiчник прокурора. Вона пiзнала його, але не спинила на ньому погляду. Вона шукала того, про кого знала ще в в'язницi,- ки?вського ката Кругляка. Все було напоготовi. Бiля стола пiд шибеницею нахилився до землi чоловiк. Коли вiн пiдвiвся, вона догадалася: це й був кат. Середнього росту, з вусами i бородою, вiн мав вiйськову виправку i жорстоко-байдуже обличчя. Це вiн ма? торкнутися ??, щоб накинути зашморг... I раптом вона побачила постать одного старого в'язня, що навколiшках цiлував простягнутий до нього хрест, i почула приглушенi, одноманiтно вимовленi слова: "I аз, недостойний i?рей, властiю его. мне данной, прощаю i розр?шаю..." Вона одвернулась i побачила коло себе коменданта. Вiн питав: - Священика приймете? Вона не вiдповiла. Тiльки зробила ледве помiтний нетерплячий жест плечима. Пiп, розмахуючи рукою з хрестом, поспiшав до не?. - Могли б спокiйно собi ?хати спати панотче - сказав, одiйшовши вiд дiвчини, комендант. Потiм, коли кат зробив рух до не?, вона сама пiдiйшла до стовпа, скочила на стiл i дала зв'язати собi руки на спинi. Щось читав присутнiй тут секретар вiйськового суду. Надiя почекала, поки вiн закiнчив, i потiм голосно вигукнула: - Вiшайте, боягузи!.. Скоро i вас будуть вiшати на лiхтарях!.. Огидливо здригнулась вiд дотику катово? руки. Перед нею немов пролинув у повiтрi на одну блискавичну мить лагiдний образ Григорiя з вiдкинутою назад бiлявою чуприною, з iмлистими, ваблячими очима, промайнула вузенька смужка Десни i пролунав звiдкiлясь грудний голос Марини... Чекаючи снiданку Коцюбинський перечитував ранковi газети. Приятель, у якого вiн спинився, уже зник з дому в сво?х справах, незважаючи на раннiй час. Михайло Михайлович подивився на годинник. Була одинадцята. О дванадцятiй вiн мав зустрiтися з Мариною. Вчора вона розповiла йому про свою зустрiч з сестрою в Лук'янiвськiй в'язницi, i вони вирiшили домагатися негайно дозволу ше на одне побачення з Надi?ю. Ввечерi до Ки?ва при?хав Чиж i взяв на себе виклопотати дозвiл. Помiчником прокурора судово? палати був колишнiй, ще з унiверситету, його знайомий, i Чиж пообiцяв Маринi рiвно о десятiй ранку вже бути в його приймальнiй. Постукали в дверi. Несподiвано на порозi з'явився Чиж. - Ну, як? - запитав Коцюбинський. Вiн чекав, що й на цей раз Чиж вiдповiсть якимось брутальним дотепом на адресу судово? палати. Але той мовчки поринув у крiсло, не розправляв сво?х вусiв, не нахмурював брiв. Нижня щелепа в нього безпорадне одвисла, наче в хворого, а спiдня губа тремтiла. - Що трапилось? - I Михайло Михайлович звiвся з крiсла. - Сьогоднi вранцi ?? повiшено... Чиж витер хусткою вологi очi. Михайло Михайлович застиг на мiсцi. Вiн не мiг вимовити й слова. Потiм мовчки пiдiйшов до стола i налив з карафи склянку води. - Звiдки ви взнали? - У помiчника прокурора... Вiн менi, як знайомому, навiть признався, що з обовязку сам був присутнiй при стратi. Зда?ться, вiн ще й сам пiд враженням... - Вiн розповiдав вам про страту? - Занадто мало... Казав, що з ешафота вона пообiцяла, що за не? ?х усiх скоро вiшатимуть. Першi хвилини Михайло Михайлович не мiг опанувати себе. Обидва сидiли приголомшенi. Потiм Чиж схопився з крiсла. - Чортовi собаки!.. Вони хоч iз шибеницi таки почули правду... Так i буде - живуть, як пси, i подохнуть, як пси... Марина ще не знала. Вирiшили привезти ?? сюди. Чиж по?хав по не?. Михайло Михайлович залишився сам. Служниця покликала його снiдати. Вiн з сумним виразом махнув рукою i вiдмовився. Ходив по кiмнатi, засунувши руки в кишенi, i не знав, за що взятися. Потiм почув у передпоко? шум. Хтось голосно питався про нього, i через мить перед ним у кiмнатi стояв чернiгiвський фабрикант Хоменко. Було помiтно, що вiн перед цим добре i весело поснiдав i був у прекрасному гуморi. - А я вас шукаю, Михаиле Михайловичу, я шукаю... Як це до речi, що ви в Ки?вi... Нарештi довiдався i зразу до вас... Хотiв i шуряка з собою взяти, але знаю, що ви його не любите ще з чернiгiвсько? зустрiчi... I справдi, вiн такий... ну, просто антигромадський буржуй... Чисто поголений, в новому, зовсiм неприпасовяному на нього костюмi, з пучечком конвалiй у петельцi, Хоменко мав урочистий i упевнений вигляд. Вiн безцеремонне вмостився за стiл i продовжував: - При?хав до Киева у справах... Вiйськовий округ здав менi велике замовлення. Тепер мо? фабрики працюватимуть у двi змiни. Солдатик без махорочки кроку не ступить... Нехай собi Стамболi для панiв ароматнi сорти постача?, а Хоменко да? мужиковi, народовi куриво... Хмелiвка - перший сорт!.. Так ось: чому не використати нагоди?.. Захопив iз собою свiй рукопис. Вiн вийняв i поклав на стiл невеличкого зошита. - Довго працював... Скiльки тут мого поту i труда! Як вам заголовок до вподоби? Це вже остаточний: "Про невичерпнi скарби пестливих форм в укра?нському язицi". Укра?нському суспiльству буде корисна така праця.- Вiн пiдвiв голову i побачив перед собою обличчя Коцюбинського, розпалене гнiвом. - Пане,говорив, наче вiдрубував слова, той,- на бiса менi ваше писання... Суспiльству легше дихатиметься, коли воно позбудеться ваших послуг... Краще буде, коли ви i менi i всьому суспiльству дасте спокiй. Блiдий, переляканий фабрикант позадкував з кiмнати, тримаючи поперед себе обома тремтячими руками свiй зошит. VI. ПОЛОНИНИ З Ки?ва вiн повернувся, конденсуючи в сво?му настро? темнi враження вiд рiшучих лiкарських дiагнозiв, вiд жахливо? загибелi Надi? Загiрно?, вiд обивательських сварок i морального розгардiяшу в таборi знайомих дiячiв. Вiн майже радiв, що прожив життя не серед них, а на одшибi, чернiгiвським затворником. До всього цього домiшувалось непри?мне враження вiд критики. Деякi укра?нськi критики, пишучи про нього, свiдомо перекручували змiст його творiв. Давно вийшли переклади оповiдань росiйською мовою, проте й досi критика обмежувалась хоч i схвальними, але поверховими, загальними зауваженнями. Лише Горький захоплювався його творами i щиро висловлював сво? враження авторовi особисто пiд час перебування його на Капрi та в листах. Вiн радив поспiшати з дальшим виданням його творiв у росiйських перекладах. Чикаленко, прочитавши рукопис друго? частини "Fata morgana", говорив авторовi, що такi типи, як Марко Гуща, справлять тяжке враження на ?х спiльного друга Володимира Леонтовича, бо його ма?ток в дев'ятсот п'ятому роцi i пiзнiше селяни громили не раз i тому картина розправи селян з панами навряд чи буде йому до вподоби. Про сво? враження вiд друго? частини повiстi вiн не сказав нiчого певного, та Михайло Михайлович розумiв. що й Чикаленковi, власнику двох ма?ткiв на Укра?нi, не буде при?мно вiд його повiстi. Чого ж вони хочуть вiд нього? Може, писання для ?х доброго панського самопочуття? Треба було забути на якийсь час про все. В Ки?вi вiн залишив прохання про допомогу в п'ятсот карбованцiв для лiкування. Треба було ?хати на пiвдень, куди наполегливо вiдряджали його ки?вськi лiкарi. I, не чекаючи вiдповiдi, вiн вирiшив узяти тривалу вiдпустку i, хоч би там що, ?хати. Iншого виходу не було. Але примхлива доля, здавалось, раптом поклала змилуватись над ним. Незабаром вiн одержав при?мну новину. Його повiдомили, що укра?нське "Товариство допомоги науцi i штуцi" призначило йому двi тисячi постiйного щорiчного утримання. Вiн прочитав лист про це, i гiрке почуття образи пiдкотило йому пiд груди: це була запiзнена допомога, заслужена давно, ще тодi, коли вiн був повний снаги i здоров'я... Певне, схаменулися приятелi з "Товариства", що вiдомий всiй Росi? письменник примушений просити в них на лiкування, примушений важкою, згубною для нього працею заробляти собi на хлiб, певне, ворухнулося в них сумлiння... Та все ж почуття образи незабаром вже не так болiло йому, i в похмурiй свiдомостi його промайнули радiснi думки. Це ж тепер, бодай i пiзно, зможе вiн покинути остогидлу роботу, що за десятки рокiв виссала з нього силу, i вiддатися тiльки сво?м новелам i повiстям... Треба було швидше розповiсти новину Маринi. Вони пiшли за околицю мiста, де край рясного занедбаного кладовища, на галявинi, було ?х облюбоване постiйне мiсце. Нiхто з стороннiх тут не зустрiчався, нiхто не заважав ?х довгим захопленим розмовам. За кладовищем починились хлiба, а за ними, на горi - Тро?цький монастир. Тут було чудово. Михайло Михайлович розповiв свою новину i вперше пiсля Ки?ва ?х обличчя в цей чудовий передвечiрнiй час були радiснi i безхмарнi. - Працювати стiльки рокiв,- говорив Михайло Михайлович,-i не створити нiчого значного, нiчого, що задовольняло б тебе, вiдповiдало б тво?м художнiм вимогам i смакам - адже це жахливо, адже в цьому цiла драма... I вiн уголос мрiяв про те. що тепер увесь порине в роботу i, можливо, йому пощастить здiйснити сво? давнi творчi задуми. У нього було стiльки незакiнченого!. А хiба мiг вiн його закiнчити?.. Тепер, може, тепер... коли б тiльки здоров'я... Вiн розповiдав про задум щодо третьо? частини "Fata morgana" i про великий роман, який вiн колись напише... Марина слухала уважно, радiла разом з ним i сама радила йому швидше ?хати з Чернiгова - десь лiкуватись i працювати. Вона розповiла Коцюбинському, що й сама вирiшила змiнити тепер сво? життя. Та й хiба може все залишитися по-старому?.. Коли б могла вона знайти людину, що навчила б ?? мститися за свою сестру i за всiх невiдомих ?й сестер! Вона покинула б затишнi чернiгiвськi вулицi i пiшла б за нею. Потiм, уже дома, згадуючи цю зустрiч з Мариною, вiн думав про те, що вона тiльки для нього радiла його новинi i ховала свiй сум, який не покидав ?? пiсля смертi сестри. I йому теж було сумно.я Вiд того, що вiн з примхи долi робився тепер вiльнiший, необтяжений злиднями, свiт не мiнявся - вiн залишався такий же безвiдрадний, нудний i немов непристосований для людей. Це знов був хвильовий напад журби. Слiд було швидше лагодитись у дорогу - до ясного пiвденного моря, диких вершин пiд прозорим, невимовне голубим небом. ... I ось воно, благодiйне, цiлюще море, до якого не один поет приходив повiдати про свiй бiль i знаходив тут забуття всього, що виповнювало десь тяжкою су?тою його життя. На свiтанку, ще з-за моря не пiдводилось сонце, став пароплав бiля Алупки. Довкола стелився ранковий аромат садiв. Наче пiд одшлiфованим склом спокiйно вiдпочивало море. Знайомi мiсця радiсно схвилювали Коцюбинського, i йому здалося, що вiн знайшов те, чого шукав - пустельнi скелi, сонце i море. Вже кiлька день вiн з дружиною й дiтьми в Сiме?зi. Селище прича?лось бiля самого моря пiд горою "Кiшкою", що й справдi по-котячому розкинула свiй вигинистий хребет, лягла головою до моря i неначе пильну? на здобич. А бiля самого берега, немов переслiдувана, вскочила в море скеля "Дiва", в розпачi пiдняла голову, вiдкинула назад волосся; в останню хвилину життя вона ще блага? про рятунок... Та сто?ть позаду кам'яний "Монах" i сво?м суворим споко?м немов позбавля? i? всяко? надi?... Михайло Михайлович засмалився, почорнiв... Цiлими днями вiн бува? на сонцi. Вiн не був тут давно, ще з днiв сво?? молодостi. Тодi вiн був молодою людиною, дужою i повною бажання працювати для загального добра... Тут вiн знайшов тодi таке ж молоде i запальне товариство, що, так як i вiн, кепсько знало життя, не знало, якими шляхами вийдуть люди до цього загального добра. I тодi ж, серед гурту тако? ж молодi, тiльки не тут, а на Укра?нi, знайшов вiн собi дружину. Так розпочалося ?х родинне буття. З того часу немовби минуло цiле життя. Упливло за водою його здоров'я, порозгублювалися десь товаришi. Минуло й родинне щастя. Вiн був тут. Вона на Укра?нi, в Ки?вi. Вiн при?здив у зимовi мiсяцi на Укра?ну. П'ятнадцять рокiв тому з'?хались у Чернiговi. Одружилися. Незабаром по тому вiн зробився "чернiгiвським затворником"... Минула молодiсть. I ось вiн знову тут, з нею, з дiтьми - ?хнiми дiтьми. Вони ходять з ним, нова мiсцевiсть виклика? в них багато запитань. Вони не дають йому спокою, не дозволяють побути на самотi з сво?ми думами. А йому ? про що думати... Знову поста? перед ним сувора i мовчазна Надiя Загiрна. Марина розповiла йому все про сестру - вiд початку ?? ув'язнення й до останнього дня перед стратою. Розповiла все так, як чула вiд само? Надi?. I доля цi?? дiвчини хвилю? його. Вона врятувала Григорiя, якого заплутав Хоменко... Це добре, що вiн нагнав тодi Хоменка вiд себе... Як тiльки вiн додержував з ним стiльки рокiв знайомства? Справдi - стiльки рокiв!.. Вiн уже зовсiм неясно пригаду?, як його познайомили з Хоменком в Ки?вi на одному з засiдань "Братства тарасiвцiв"... Вiн уже не пам'ята?, був Хоменко в "Братствi" чи нi... Але грошi на агiтацiю "Братства" давав вiн, Хоменко... Iнодi, коли дружина сама поведе кудись дiтей, вiн самотньо лежить на пляжi i йому спада? на думку iнше: щось з давнього його минулого - робота на фiлоксерi, або спiвробiтництво в газетi "Волынь" - i чомусь усе, усе неминуче закiнчу?ться одним - сумними спогадами про Надiю Загiрну, немов мiж усiм найважливiшим, що пережив вiн у життi, i Надi?ю iснував якийсь непомiтний зв'язок. Тут вiн не мiг працювати. Навiть його записна книжка майже не розкривалась. Невже його перестала вже вабити розкiшна довколишня природа?.. Адже тодi, в мо лодостi, вперше потрапивши сюди, вiн напочатку цiлi днi, зачарований морем i горами, ходив, як учадiлий, не маючи сили примусити себе до роботи... Тепер якiсь думки вирують у його головi - i в них вiн увесь... Тодi вiн знову написав до Львова Володимиру Гнатюковi, щоб вiн швидше ви?здив на Гуцульщину, куди тепер ще дужче рвався й сам. Гнатюк мав найняти для нього в Криворiвнi хату. Тимчасом, поки не було вiд приятеля вiдповiдi, вiн нудився тут майже так само, як i в Чернiговi. Одного разу, забувши в примiщеннi цигарки, Коцюбинський повернувся ранiше, нiж завжди. Дiти десь гуляли. Дружина була за стiною в господаря дачi - купця Тафурова. Беручи зi стола цигарки, вiн побачив свiжо надписаний конверт i мимоволi прочитав прiзвище адресата: дружина писала до Василевського. Мiж ним i Коцюбинським були далеко не сердечнi вiдносини. Але Вiра Iустинiвна поважала Василевського i постiйно пiдтримувала з ним дружнi стосунки. Вона ввiйшла до кiмнати, i, побачивши несподiвано чоловiка, невдоволено здивувалась. Вiн зрозумiв: вона не розраховувала, що вiн побачить лист. Вiн тiльки мiж iншим зауважив: - Я б не хотiв, щоб мiж нами i цi?ю людиною були, якiсь близькi вза?мини. Вiн схильний до iнтриганства... та й взагалi нам з такими людьми не по дорозi. Вiра Iустинiвна спалахнула, але стрималась, як завжди. Забираючи лист, вона кинула: - Ми можемо залишитись кожен при сво'?й думцi... - Але в даному разi краще додержуватись однi??... - Що ж, ти хочеш заборонити менi окреме листування? - Нi, нi, зовсiм нi,- i Коцюбинський виставив уперед долоню, немов боронився,- навпаки, кожен з нас вiльний вибирати собi товариство... Та все ж ця людина менi не до серця... Одягнувши жакет, Вiра Iустинiвна пiшла на пошту. Вона розгнiвано грюкнула дверима, i в Коцюбинського зiпсувався настрiй. На його щастя, прийшов сам Тафу-ров i принiс пошту. Вiн уважав за особливу чемнiсть щодо сво?х дачникiв забирати в поштаря листи i самому приносити до ?х кiмнати. Коцюбинський вiдразу пiзнав на листi руку Гнатюка. Цього листа вiн чекав уже бiльше як два тижнi. Тут же, при Тафурову, забувши навiть запросити його сiсти, Коцюбинський прочитав листа i враз засяяв: Гпатюк писав, що негайно ви?здить до Криворiвнi, i запрошував туди Коцюбинського. Вiн враз повеселiшав i навiть почав жартувати з купцем. А Тафуров радiв ще бiльше, бо принiс поважному пановi дуже при?много листа. Коцюбинський дiстав вино i почастував Тафурова. Розмова з дружиною була вмить забута. Разом з хазя?ном вiн пив вино i смiявся. Здавалося, був щасливий... через кiлька днiв можна було кидати Сiме?з. Ой, чому ти, легiнику, та й не спiва?ш? Де ти сво? спiваночки та й позадiва?ш? Ой, знаю я, товаришу, де я ?х задiю: Занесу ?х в Чорногору та там i посiю. А там будуть спiваночки по горах спiвати, А я буду, товаришу, по свiту блукати. Макiй Габорак поволi крутить позиченi в сусiдiв жорна. Пан, що ось iз самого ранку сидить у нього на подвiр'? i дивиться, як вiн меле, пита?, чому вiн не спiва? сво?х спiванок... Вiн i заспiвав йому. А пан щось i записав собi в книжку... видно, грамотний... Але ж добрий пан: просить пiсень спiвати або просто балакати... Пiснi божi - вони людям на втiху. А лихому пановi не до пiсень... А цей пан у дяка, через хату, живе, то й дяк казав, що добрий чоловiк. I мисливець Макiй знову заспiвав для пана: В полонинцi на кедринцi вбив чоловiк сою, Кликала м'я молодичка пiд зелену фою; Кликала м'я молодичка, вiйтова донечка, Щоби вона не видiла свiтлого сонечка! Щоби ?го не видiла та й i не бачила, Що вна мене молодого та й розволочила! Не я тебе волочила та й не моя ненька, А чорнi? мо? очi, чiвочка гладенька, Не я тебе та й волочу, сам же ж си волочиш, Замiсть iти в полонинку, гуля?ш поночi. Макiй Габорак зна? ?х бiльше, нiж умi? лiчити. Але ось кросна в жорнах розхиталися - треба ?х тугiше задовбати. - Макiю! - пита? його чудний пан.- Сам i зладив жорна? - Де там!.. Я стрiлецтвом займаюся... В мене й ченгерицi сво?? нема?... в мiстi купую, щоби кулешу було ?сти. А жорна Iванюковi. Вiн добрий газда. Ма? чорта,- десь у горах його знайшов, та й пiд коморою трима?. Да? йому цукру i молока - не шкоду?. Чорта, кажуть, вiн у горах купив за десять левiв. А вiд цього йому зиск великий: худоба не гине, i сам дужий, i дiти здоровi.... - А Iванюк теж на жорнах меле? - Нi, вiн на млин возить .. А жорна людям да?... Потiм за це чого спита? - зробиш... I вiн знову крутить жорна. Це не легка робота, та вiн дужий i поспiша?. Навiть спiва? за роботою, щоправда, не голосно i з перервами. Посеред колоди вижолоблений круг, в який положено по його формi камiнь. На ньому лежить i оберта?ться другий - верхник, який не зсува?ться з спiдника, бо взятий у залiзну шину, приклепану до колоди. Всерединi верхника дiрка, в яку потрохи насипають кукурудзи. Верхник оберта?ться погоничем, один кiнець якого вложений у ямку на верхнику, а другий угорi просунутий крiзь дiрку в кроснах. Макiй оберта? погонича за верхнiй кiнець i так меле кукурудзу. Габорак приста? на цiй роботi i сiда? бiля Коцюбинського вiдпочити. Вiн набива? свою люльку з мiдяною протичкою, озлоблену бляшками, з довгим цибухом. Михайло Михайлович пропону? йому добрячу цигарку. Макiй огляда? ?? уважно i обережно кладе в кресаню, що лежить бiля нього. Коцюбинський да? йому сiрники. Вiн дивиться на них i не запалю?, певне, дума?, чи не можна покласти й ?х у кресаню. Потiм таки запалю? i поверта? сiрники. Габорак уже лiтнiй чоловiк. Вiн живе сам. Мав шестеро дiтей, i всi померли. А пiсля них i жiнку однесли на цвинтар. Пошесть толi блукала горами. А друго? жiнки Макiй не хоче брати, бо на дiти i "челядинку" йому не везе - обов'язково вигинуть... А ось до стрiлецтва вiн ма? вдачу... Бо само? добро? пушки не досить. Треба, щоб пiд не? звiр iшов, i треба вмiти його поцiлити. А цього нiяким майстерством i умiнням не досягти, треба знати чари. Щоб крiс добре нацiляв, треба пiймати гадину, взяти вiд не? язика, треба гадячого часнику, ладану i вершкiв iз дев'яти осик, вiдправити над цим дев'ять божих служб... А щоб крiс не гримiв та марно не лякав звiра по горах, треба в мартi забити гадину, висушити ?? голову i розтерти на порох та промовляти до цього: "Остра-с була, як вогонь; кого-с заразила, не врятувавси б, так аби мiй крiс, кого закрасит, аби не втiк..." Проти тако? пушки уже нiхто не заворожить... Довго ще розповiдав вiн про те, що треба, коли пушка розносить шрiт, або влучить не в звiра, а в пса, або закривавиться, або на стрiльця звiрина не йде чи пушка чомусь не стрiлить... I на все iснував тiльки ворожбитський засiб, бо жоден iнший не змiг би зарадити... Коцюбинський вглядався в Макiя Габорака. Той говорив з таким же виразом обличчя, як говорив би i про речi реальнi, цiлком перевiренi щоденним життям. Нi в голосi його, анi в обличчi не було й тiнi страху чи та?мничостi - нiякого вiдтiнку, яким позначають звичайно люди речi мiстичнi, зв'язанi з вiруванням чи забобонами. Для мисливця Габорака не iснувало рiзницi мiж реальним i мiстичним - все в однаковiй мiрi було реальне, правдиве. За розмовою вони й не помiтили, як у хмарах поховалися гори, як закурились лiси хмарами i почався набридливий дощ. Коцюбинський пiдвiвся. Старий мисливець запрошував його заходити, то вiн йому ще розповiсть, що слiд робити, щоб крiс не розiрвало вибухом, щоб вистрiл не лякав звiра в горах, щоб вiдрiзнити слiд звiрячий вiд слiду бiсячою, або лiсно?, або рогатого щезника. Обiд для Михайла Михайловича готували в Гнатюкiв. Сюди часто заходив ще дехто з при?жджих дачникiв, що проводили кiлька лiтнiх мiсяцiв у цьому чудовому гiрському селi. На цей раз таким гостем був добре вiдомий у рiзних колах укра?нсько? iнтелiгенцi?, близький до лiтератури, але не письменник, близький i до полiтики, але не полiтичний дiяч Граблянський. Надворi все ще шумiв дощ, i тому не поспiшали обiдати, а по обiдi не поспiшали розходитися з привiтно? хати вiдомого етнографа i прекрасного знавця Гуцулii Володимира Гнатюка. Говорили про свiтогляд гуцулiв. Михайло Михайлович, що не вперше вже був у Карпатах i пильно вивчав звича? i свiтогляд тутешнiх людей, проводив рiзку грань мiж поглядами на дiйснiсть у гуцулiв i мiстикою в свiтоглядi iнтелiгенцi?. - Символiзм поета Сологуба,- говорив вiн,- це витончений, рафiнований мiстицизм. Сам поет зна?, що вiн мiстик, свiдомо намага?ться обгрунтувати свiй свiтогляд i виступа? проти матерiалiзму, що породжу? в мистецтвi реалiзм. А гуцул -язичник. Нiякого уявлення про мiстицизм вiн не ма?. З погляду реальностi в нього нема? рiзницi мiж ведмедем i чортом. Його мiстика - тiльки вiд його некультурностi, чого не можна сказати про рафiновану мiстику iнтелiгенга. Тут Граблянський зробив нетерплячий жест азартного опонента. Проте стримався вiд реплiки, певне, з поваги до Коцюбинського, до якого всi знайомi, що були в Криворiвнi, ставилися з винятковою пошаною, Гнатюк з зацiкавленням стежив за всi?ю дискусi?ю з приводу речей, найбiльшим знавцем яких був, певне, вiн сам. Коцюбинський, поволi обмiрковуючи кожне речення, провадив далi: - Чорт у поета Сологуба зовсiм не той, що в напiвдикого гуцула. В останнього вiн менш мiстичний. Я певен, якби гуцул знав, що чорта нiхто нiколи не бачив, вiн перестав би вiрити в його iснування. - Якi ж з цього висновки?- не без лукавства запитав Граблянський. що прожив серед диких гiр цiлий тиждень i, за мiцною звичкою, язик його вже занудьгувався хоч по якiй-небудь суперечцi... - А висновок такий,- просто i рiшуче вiдповiв Коцюбинський.- Творчiсть навiть таких некультурних народiв, як гуцули, лемки, бойки, реалiстичнiша, значить, i бiльш поступова за творчiсть якихось там Сологубiв... I Михайло Михайлович iронiчно подивився на свого над мiру завзятого опонента. Вiн навмисне згадав про цього, все ще модного поета, бо знав, що Граблянський чомусь возить з собою "Мелкого беса". Опонент Коцюбинського радiсно пiдхопився, немов його скинули з стiльця. Тако? щасливо? нагоди кинутися в словесну атаку вiн не мав цiлий тиждень. - Ага-а!.. - вигукнув вiн, пiдходячи до Коцюбинського, немов на рингу,- значить, ви зовсiм знецiню?те Такi зразки словесного мистецтва, як... - "Мелкий бес"? - Так, авжеж так... "Мелкий бес"... Ви вважа?те, що творчiсть, скажiмо, Федора Сологуба - це не поступове явище?.. - Авжеж,спокiйно вiдповiв Михайло Михайлович i, щоб змiцнити свою позицiю, послався на свою розмову з Горьким пiд час останнього перебування на Капрi. - Пешков?! - раптом зайшовся Граблянський. - Письменник, що дописався до таких творiв, як "Мати"! Ви, може, й цей твiр поставите поряд з "Мелким бесом" в планi прогресу? - Нiколи!.. - сказав Коцюбинський, i кров прилила до його обличчя.- Не тiльки цей твiр,продовжував вiн, розпалюючись,- але й усi твори Сологуба, все писання подiбних до нього поетiв нiколи не стоятимуть врiвнi з книжками Горького, якi в нашi днi ? найбiльшим досягненням велико? росiйсько? лiтератури. - Ви перебiльшу?те... - вставив Граблянський. Коцюбинський раптом розсердився. - Пане,протягнув вiн з такою злiстю i рiшучiстю в голосi, що аж злякав Гнатюка,- чи ви вважа?те на те, що Горький навiть у вигнаннi ? втiленням всього найпередовiшого, революцiйного в сучаснiй росiйськiй культурi, що пiднесення, яке ма?мо в лiтературi пiсля пережитих нами чорних рокiв, очолю?ться саме Горьким?.. Граблянський був дещо спантеличений i сполоханий тоном Коцюбинського. Проте вiн хотiв таки заперечити, але господар, не бажаючи мати в себе в хатi сварку, втрутився в розмову, вмiло перевiв ?? на iншу тему, а потiм запропонував прогуля?ись понад бурхливим пiсля зливи Черемошем. I справдi, крiзь хмари прорвалося сонце, i кругом запарувала земля. Черемош гримiв i пiнився. Iнодi мчала на його хвилях вирвана з коренем деревина, раз у раз ховаючись у каламутнiй водi. Знову на кiлька днiв перервалося сполучення з бiльшою частиною села, що лежала по той бiк рiчки. Та вже була надiя на добру годину i на подорож верхи конем у гори на полонини. Гiрський кiнь i провiдник давно були до послуг Коцюбинського i тiльки ждали ясно? години. Вночi знову прийшло безсоння, яке мучило його не одну нiч. В однiй кiмнатi з ним жив студент, i Коцюбинський заздрив йому, що той розкидався на лiжку i мiцно спав. Проте перед свiтанком Михайловi Михайловичу пощастило задрiмати. Кiлька годин сну освiжили його, i вранцi, залишившись в хатi сам, вiн дiстав папiр i з запалом почав писати. Вдень довiдався вiд хазя?на хати, дяка, що цi?? ночi щось напало було на Макiя Габорака за селом. Що саме - Макiй не бачив, а тiльки влучено було йому каменем у плече, що й рукою тепер не двига... Хотiв був iще розповiсти щось дяк, та Михайло Михайлович зразу вийшов з хати й переступив через перелаз до Габорака. Той лежав пiд порожнiм оборогом, пiдмостивши пiд себе стару свою гуню, i смалив люльку. Михайло Михайлович спитав: - Чи правда, Макiю, що вдарено вас? - Авжеж... - А дуже? - Нiчьо... Зажи?... Кровi нема, а плече болить, правицею не рушу... - У фельдшера не були? - Не можна... Це не чоловiк кидався, а щезник. Удень, як був на польованнi та стрiлив козу в смереччi. а потiм, як клав за плече ??, то якось закривавилася пушка, а я й витер кров гун?ю, щоб не закипiла... А хiба можна? Треба цiвку крiса вертiти навидлi i лити водою дев'ять разiв та ще й повiсити ?? на сук... А коза була щезникова, то вiн мстився за кров. Вiн був такий упевнений, що годi було доводити йому щось iнше. Другого дня в селi було храмове свято. Коцюбинський з Гнатюком та iншими приятелями ходили селом, гуляли понад Черемошем, що вже вгамувався трохи пiсля дощiв, i селяни перепливали його на маленькiй дарябi. Розцвiтала народом вулиця. Зайшли гуляючи на кладовище. Воно ряснiло мальовничим убранням гуцулiв. Було весело i шумно, бо гуцули не сумують навiть на могилках. Ряз у раз Михайло Михайлович зустрiчав знайомих селян. Вiн бiльшу частину свого часу бував серед селян, ходив у гори, ?здив на полонини, сiдав бiля рибалок над Черемошем, стежив, як ловили форель. Чомусь трапилось так, що за все сво? перебування тут вiн i разу не був на кладовищi. Тепер приглядався зацiкавлено до могилок, людей, хрестiв i оздоб на похованнях. Ось йому впало в око, що на всiх могилках були занадто мiзернi хрести. Тимчасом у матерiалi на хрест гуцул нiколи не ма? нестачi: треба лише вийти за околицю i в розкiшному лiсi вибрати собi ялину до вподоби... Певне, в цьому теж був якийсь народний звичай... Зразу нiхто iз знайомих не мiг цього пояснити. Михайло Михайлович не заспокоювався. Коли вже перед ним постало якесь питання, вiн мусив знайти вiдповiдь. Один iз знайомих Гна?юковi селян вiдповiв: - А то нащо йому добрий хрест?.. Хiба воно чого хоче?.. Подумали, що пiдпилий гуцул жарту?. В розмовi з священиком Коцюбинський звернув його увагу на це явище. I той пояснив. - Гуцул уважа?,- сказав вiн,- що в людини тiльки земне життя прекрасне, тiльки це життя можна любити повним почуттям. Плохий, нiкчемний хрест на могилi - це символ мiзерi? смертi, мiзерi? кiнця людини. Михайло Михайлович насторожився. Але священик бiльш нiчого не мiг пояснити з цього приводу та й, певне, не бажав, бо в явищi, про яке його запитали, вiн убачав залишки поганського духу. А Коцюбинський був схвильований почутим i пiд час прогулянки не раз повертався до цi?? теми. Його цiкавило ставлення ще незiпсутих цивiлiзацi?ю гуцулiв до життя, i тут вiн почув дещо важливе для цього питання. Хтось iз знайомих пообiцяв повести Коцюбинського до "бога" - мiсцевого ворожбита. Тепер Михайло Михайлович згадав про це, i вони пiшли, ?м не пощастило: в цей святковий день бiля двору ворожбита було сила народу i пiдвiд. Люди при?здили до нього навiть з дальнiх сiл, розпрягали конi бiля ворiт i з ранку чекали сво?? черги. Коцюбинському пропонували зайти без черги, але вiн вiдмовився. Вiй хотiв говорити з ворожбитом не поспiшаючи, на дозвiллi, i кiлька хвилин "прийому" в цi?? поважно? персони його не задовольняли. Потiм, у буденнi днi, вiн не раз заходив до цi?? людини, просто?, без нiяких зовнiшнiх ознак чаклуна, ?х розмови часом були досить тривалi. Коцюбинському не пошасiило переконатися - свiдомо дурить ворожбит людей чи й сам вiрить у те, що пророку? людям. Вiн лише допевнився, що в жиггi гуцулiв вiн був не якоюсь особливою, дивною людиною, а буденною, постiйною потребою, як i крамар, як i пiп. Коцюбинський знав ще силу якихось темних людей - маклерiв i агентiв, що живилися все сво? життя бiля селян. Щодо цих набридливих людей, рiзних спекулянтiв, перекупникiв, просго злодi?в, то вони не цiкавили Коцюбинського, але роль ?х у життi гуцулiв була остiльки значна, що вiн довiдувався про них бiльше, нiж хотiв. Вони обступали гуцула на кожному кроцi. В них вiн дiставав потрiбнi йому в скругну хвилину грошi пiд величезнi проценти. Вiдробляв ?м без кiнця сво? позики i, зрештою, так заплутувався, що вже не мав можливостi сам продати вiвцi чи теля, а мусив збувати все цим людям за пiвцiни. Без них гуцул уже не мiг зробити жодного кроку. Вони обсiдали його, як мухи, годувалися з його працi i темряви. А коли хто й пробував протестувати проти них, порушувати встановлений ними режим гуцула, тому об'являлася вiйна. Коцюбинський сам якось спостерiгав з свого вiкна, як Макiй Габорак, ухопивши пiстоля, гнав з свого двору одного з таких суб'?ктiв. Той утiкав, але обертався й погрожував. Коцюбинський вийшов з хати. - Макiю! - запитав вiн.- За що ти чоловiка ляка?ш? - Ах, ти ж, гаспидська твоя душа! - лаявся той услiд сво?му супротивниковi, хоч того i слiду вже не було.- Най би тебе щезник узяв!.. I, вже розпалюючи свою оздоблену бронзовими прикрасами люльку, хвилюючись, говорив: - Пронюхав, що в Макiя ? з десяток лисiв. Що Макiй хоче в мiстi на базарi продати сво?х лисiв i приперся: "Не можна на бязар возити, мусиш менi продати... Я тобi цiну дам". Диявол!.. Зна?мо твою цiну!.. Мо? лиси, сам наловив у зазуб, сам де схочу й продам. Газда ?х не потребу?. Газда сам з усiм упора?ться. Так нi ж, усе ?м збувай, вони нашим трудом харчуються, а газда, поки й живе, на кулешi сидить... Увечерi Макiй прийшов до дяково? хати й сiв на призьбi пiд вiкном. Вiн довго смоктав, свою люльку, когось лаяв про себе i навiть наспiвував яко?сь пiснi. Потiм не втримався. - Пане, пане, га? Ви ? тут?.. Коцюбинський вийшов з хати i сiв поряд Макiя. - Адже, пане, на них нема й суду,- сказав Габорак. Коцюбинський догадався, що вiн говорить все ще про сво?х супротивникiв, одного з яких вiн гнав удень з двору. - А то чому? - запитав вiн. - Бо вони вiйта залякують, щоби вiн боявся проти них судити... А коли не збо?ться, то вони його стрiнуть у лiсi та на гiлляку й пiдсмикнуть. Вiн довго сидiв на призьбi, раз у раз згадуючи про ворогiв... Вони розтривожили його, i вiн довго не мiг угамувати сво?х почуттiв. Нарештi при?хав Iван Франко, його ждали довго. Кiлька днiв тому при?хали Франковi сини i пiдготували для нього примiщення. Вiн при?хав уранцi. Поки вiдпочивав з дороги, чутка про нього пiшла селом, i знайомi прийшли привiтати старого i хворого письменника. Михайло Михайлович у цей час, не знаючи про при?зд Франка, поволi повертався верхи з провiдником з полонини. Стрункий i досвiдчений гуцульський кiнь швидко видряпувався на скелi, поволi й обережно сходив униз, сам обходив небезпечнi мiсця, ?хати ним було зручно i безпечно. Коцюбинський був вдоволений з сво?? подорожi на полонину. Вiн прожив там три днi, разом з вiвчарами спав, ?в, блукав з ?х отарами, прислухався до ?х розмов i пiсень, слухав ?х казки i легенди. Уже який ряз вiн бува? на полонинi i кожного разу, сидячи в сiдлi, радiсно прислуха?ться довгими годинами, як шумлять довкола смереки i, наче обелiски, мовчазно протистоять вiтрам могутнi ялицi. Ледве помiтна стежка м'яко поступа?ться пiд копитом коня, але пружний грунт, встелений давньою глицею, майже не держить слiду пiсля верхiвця. Коли спочива? вiтер, у горах така тиша, що чути, як десь далеко-далеко випадково вигукне рiдкий тепер птах готур i нiжно вiдгукнеться до нього бiля сво?х курчат готка. I коли пада? зламана бiлкою суха галузка, або чичиркне без дiла якийсь пташок, звуки вмить завмирають, приглушенi могутньою тишею. Десь у гущавинi крадеться по м'якiй глицi лис, куниця, або пробiжить хижа ласиця,- i пiд кiгтявою лапою не лусне жодна галузка, жоден зашерхлий лист не зрадить звiрину. Тиша навiва? думи, i згадуються йому оповiдання вiвчарського ватага уночi бiля ватри на полонинi про давнiх, забутих опришкiв. Вiками сплять вони, похованi братами-товаришами на гiрських шпилях, у вкритих смерековим лiсом ущелинах, щоб людське - панське - око не знайшло ?х кам'яно? домовини i не потривожило давнього спокою геро?в. Тому й тиша така в горах, щоб не збудити опришка, бо ще не час, не пора Довбушевi вставати й гукати гуцула до пушки й пiстоля. ... Прийшовши до Гнатюкiв обiдати, вiн довiдався про при?зд Франка. Хотiлося йому швидше обняти старого товариша, але Гнатюк уже був у Франка i повiдомив, що вiн вiдпочиватиме до вечора. - Але як ся ма? старий? Гнатюк сумно махнув рукою. - Трохи немов краще, та це, певне, тiльки короткий перепочинок. Хвороби не покидали Франка. Страждання, що зазнавав ?х за молодих рокiв, нагадали про себе й на схилi його вiку. Вони довершували руйнування його колись могутнього органiзму. Вони зустрiлися ввечерi за досить сво?рiдних обставин. Господар хати - дяк, повернувшись з вечiрньо? вiдправи, повiдомив Коцюбинського, що бiля церкви об'явився "дiд", якого давно вже не було в цiй мiсцевостi. Коцюбинський давно бажав подивитись i послухати гуцульського "дiда", якого не часто вже можна було зустрiти. Вiн надягнув легке пальто i пiшов до церкви. Ще здаля побачив вiн гурт людей, що оточили "дiда". Коцюбинський пiдiйшов ближче. Дехто з селян поштиво поступилися йому мiсцем, i вiн опинився в натовпi. Перед ним стояв слiпий гуцул з величезною палицею в руцi i спiвав то церковних, то свiтських народних пiсень. Поводир поряд нього тримав невеличку бляшанку, в яку селяни кидали грошi. В його пiснях не було нiчого цiкавого, вартого особливо? уваги, та й голос "дiд" мав хрипкий. Але народ слухав уважно, i нiхто не розходився. Коцюбинський з сумним подивом дивився на старого. Вiн знав, що "дiди" не бувають слiпими з народження, що в "дiдiвськiй" родинi iсну? звичай позбавляти зору старшого сина, який обов'язково мусить посiсти батькову професiю. I ось перед ним ця людина, що охоче дала себе ослiпити, щоб мати традицiйне право на жебрацтво. Можливо, поводир - це син "дiда" i його теж, можливо, позбавлять зору. I щоб цiною зречення свiту, чарiвно? краси сво?х казкових гiр, цiною зречення усього, що ? найкращого в життi людей, здобути собi право на виблаганий пiд церквою чи на цвинтарi шмат вiвсяного коржа або черствого хлiба, люди йдуть на самокалiчення?.. Коцюбинський вiдчув, що почина? хвилюватись. Жебрак перейшов на веселi, навiть дещо маснi пiснi, i Коцюбинському важко було слухати з уст людини, що позбавила себе зору, жарти i веселощi, якими хотiв той розважити такий же злиденний, як i сам спiвець, народ. Вiн проштовхався мiж людей, вийшов з натовпу i раптом побачив за кiлька крокiв Франка, що стояв самiтно позад усiх i, немов байдуже, слухав "дiда". Вже поночiло i Коцюбинський з хвилину приглядався: вiн усього рiк не бачив свого друга i все ж боявся помилитися. Франко за рiк багато змiнився. Ще бiльш виснажена зробилася його постать; неуважний погляд короткозорих очей, нервовий вигляд обличчя - це слiди тяжко? хвороби. Це був вiн, Франко. Когюбинський, ще дужче хвилюючись, швидко пiдiйшов до старого i мiцно обняв його. Зустрiч схвилювала обох, i вони одiйшли далi вiд натовпу i посiдали на сухому, зложеному на вигонi, деревi. Так вони сидiли кiлька хвилин мовчки, пiд враженням "дiдового" спiвання i сво?? зустрiчi. Скiльки дозволяла темрява, Коцюбинський вдивлявся в обличчя свого товариша i вчителя. Той про щось думав. Запаленi очi його вперто дивилися в одну точку. Потiм тихо промовив: - Чи не такий i весь наш народ - темний, убогий, що позбавля? себе всього, щоб тiльки здобути насущний шматок... Оддаля ховався в темрявi народ, i вiтер приносив звiдти уривки "дiдових" пiсень. Вони сидiли поряд - обидва як пiдбитi в борнi гiрський i степовий орли, обидва тяжко хворi, обидва з палким непоборним серцем, обидва з однаковими мрiями i одним щастям-долею. - Друже мiй, друже мiй!.. - шептав Франко Михайловi Михайловичу. Але той не мiг зразу збагнути, що сталося з його товаришем. I тiльки тодi, коли трохи вгамувався у Франка порив раптового хвилювання, вiн сказав несподiвано твердим, рiшучим голосом: - Друже мiй, брате... так i треба показувати, як ви, пане мiй, все те показали... Ще вернеться на село Марко Гуща, i страшний Хома Гудзь теж прийде, i висiтимуть на гiлляках, висолопивши язики, як пси, усi Пiдпари... Та я ж, пане мiй, мiсця собi не знаходив од радостi й хвилювання, коли прочiтав сторiнки вашо?, дорогий мiй, правди, справжньо? людсько? правди!.. Та чи зна?те ви, що дали ви нашому народовi? Ви дали йому золоту мужицьку правду... Ви дали те, чого не спромоглися ми зробити за цiлих п'ятдесят лiт! Коцюбинський почував себе нiяково. Вiн цiнив кожну Франкову думку, але тут, схвильований таким щирим емоцiйним признанням, не знав, що вiдповiсти. Вже розiйшовся народ, i "дiд" з поводирем зникли. Вечiрня вогкiсть пiдкралася до них, та вони не вважали: не так часто доводилось ?м зустрiчатися. Згодом прийшли Франковi сини, що шукали батька. I справдi, йому не можна було залишатись на вогкому й холодному вже повiтрi. Минали днi i наближався кiнець вiдпочинку Коцюбинського. I хоч вiн був тепер вiльний вiд усяких службових обов'язкiв, але поки що статбюро в Чернiговi ще ждало його. Вiн мав здати справи сво?му наступниковi i тодi буде нарештi вiльний. Застав якось у себе листа вiд Марини, ?й вiн писав майже регулярно двiчi на тиждень. Розпечатав конверт. "Мiй любий! - читав вiн схвильовано.- Ти, певне, i не уявля?ш, як менi важко тут самiй, коло хворо? матерi. Усе менi нагаду? Надiю. Я повиносила всi речi, що могли викликати спогади про не?, а проте забути про не? хоч на годину - неможлива рiч. Порожнеча, що залишилася пiсля не? в хатi i в серцi, непереможно нагаду? про не?. Я би прихилилась до тебе, обняла тебе щиро, i наполовину зменшився б мiй сум. Та де ж тебе взяти!.. Дорогий мiй, хороший!" Лист несподiвано наблизив його до покинутих тимчасово мiсць i людей. Довго не засинаючи, вiн думав про них, думав про те, що тепер менше житиме дома i тому, може, батькiвщина здаватиметься йому привабливiшою... Вранцi по селу прокотилась новина: вночi забито Макiя Габорака. Коцюбинський ще спав, коли почув недалеко вiд хати стривожений гомiн юрби. Вмить пiдхопився, збираючись вийти й довiдатись про все. Зайшов господар. - Чули? Макiя знайшли за селом забитого. Допiру принесли до хати. Коцюбинський вибiг з хати. На Габораковому дворищi побачив юрбу i почав проштовхуватись наперед Юрба шумiла, сперечались гуцули, розмахуючи палицями з маленькими топiрцями на кiнцi. Сiльська полiцiя поралась бiля трупа. Коцюбинський пiдiйшов ближче. Хотiлося йому востанн? глянути в обличчя щирому Макi?вi, з яким часто сходився i слухав його пiсень i розмов. Та на голову Макi?вi хтось накинув його закривавлену гуню, i полiцiя не дозволяла вiдкривати обличчя вбитого. Сумний i вражений, поволi пiшов Коцюбинський до себе i лiг, щоб хоч трохи заспоко?тись. Незабаром прийшов Гнатюк. Вiн уже знав про новину, був у Габора-ковiй хатi. - Пане Володимире,- запитав, пiдвiвшись на лiжку, Коцюбинський,- пояснiть менi, хто мiг пiдняти руку на мисливця Макiя, людину, що була просто великою дитиною, бо тiльки ж у дiтей бува? така щирiсть i безневиннiсть, як у нього. За що його було вбивати, коли вiн не мав нiякого багатства, щоб було що грабувати, коли вiн був занадто справедливою людиною, щоб завдати комусь лиха... - Люди кажуть,- вiдповiв похмуро Гнатюк,- що це хтось помстився йому. Кажуть, вiн завсiгди одверто говорив проти лихварiв, якi обплутали село сво?ю пяву-тиною, завсiгди намовляв людей не слухати цих грабiжникiв i не мати з ними дiла. За це вони не любили його, та й не раз загрожували. - Але ж вони за це вiдповiдатимуть. Влада ?х може викрити. Я сам був свiдковi, як один з таких пiдозрiлих людей загрожував за щось Макi?вi на його ж подвiр'?. Гнатюк похитав скептично головою. - Мала надiя на владу. Лихварi тероризували всi села i не всякий проти них зважиться судити. - Ми мусимо проявити iнiцiативу... - Можна, звичайно, спробувати, хоч i наживемо собi небезпечних ворогiв. Гнатюк добре знав гуцульське село. I незабаром Михайло Михайлович переконався, що його приятель мав рацiю. Сусiди й родичi опорядили небiжчика в той же день. Ввечерi Гнатюк знову прийшов до Коцюбинського i вони пiшли до Габораково? хати. Пiд образами на лавi стояла труна з небiжчиком. Посеред хати на ослонах сидiли гуцули, здебiльшого старi. Мовчали. Коло мерця на трунi блимали свiчки. Тепер нiщо не заважало дивитися в обличчя мерцевi. Коцюбинський пiдiйшов до труни. Перед ним лежав Макiй, як живий, тiльки зблiдлий, наче вiн перевтомився, натрудившись бiля жорен. Заходили раз у раз люди, i свiчки в нього в головах то задувались, то знову зацвiтали полум'ям, i на обличчi його тремтiли тiнi, неначе небiжчик то сердився, то одходив... Був-таки як справдi живий, навiть губ не стиснув.. Згадалися Коцюбинському його спiванки: Ой, чому ти, легiнику, та й не спiва?ш? Де ти сво? спiваночки та й позадiва?ш? У нього заблищали вологою очi. I раптом, наче на вiдповiдь його думкам, десь у присiнку загуркотiло, загомонiло щось, i враз розiтнувся жартiвливий, веселий спiв. Коцюбинський роздратовано оглянувся на Гнатюка, той поманив його поглядом. Вони вийшли до хижi. Тут було темно i повно людей. Стояв тякий гамiр, немов справлялося весiлля, а не похорон. Пiснi, регiт, штовханина... Гнатюк витягнув свого приятеля з хати. - Шо ви на це скажете? - запитав вiн. - Дивно, все дивно,- признався Коцюбинський.- Дивуюся ним людям: адже в хатi небiжчик. - Такий звичай... Певне, вони хочуть довести смертi, що легiнi ?? не бояться i зневажають. - Все те ж - мiзерiя смертi,- шептав Коцюбинський, iдучи додому. Слiдство закiнчилося за кiлька днiв пiсля похорону i несподiвано прийшло до висновку, що мисливець Макiй Габорак сам наклав на себе руки Адвокат, з яким потiм бачився Коцюбинський, здвигнув плечима i вiдмовився провадити справу про неправильне слiдство. До Гнатюкiв зiйшлись товаришi, щоб попрощатися з Коцюбинським. Настав час покинути гостинну Криворiвню i хороше, щире товариство. Крiм господарiв, була ще одна вчителька, що лiто прожила в Криворiвнi, був знову ж таки трохи набридлий усiм Граблянський, який уже не вiдважувався сперечатися з Коцюбинським; прийшов також студент з Чернiгова та iншi. Розмова була в розпалi, коли прийшов разом з сином Франко, Коцюбинський пiдвiвся, обняв i вдячно вiтав його. Вiн розумiв, що це саме заради нього Франко прийшов попрощатися, хоч i почував себе в цi днi зле. Вiн сiв собi трохи осторонь iнших i майже не встрявав до розмови. Коцюбинський дивився на цю тяжко i безнадiйно хвору людину, i невесела думка непоко?ла його: чи доведеться йому ще раз, у наступному роцi, зустрiтися з Франком тут, у Львовi, чи в iншому мiсцi? Занадто вже кволим здавався знаменитий укра?нський поет, белетрист. учений, публiцист... У Коцюбинського була для нього новина. Вiн не втерпiв i, коли гостi сiли пити каву, пiдсiв до Франка i показав йому пересланий дружиною з Чернiгова лист вiд Лесi Укра?нки з Кавказу. Короткий був лист, але теплий, щирий. Вона писала Коцюбинському, шо почува? себе зле i то вже не може залишатися взимку на батькiвщинi. Отже готу?ться ви?хати з осенi до ?гипту. Зараз вивча? ?гипет, навiть захопилася його старовиною.. Повеснi знову повернеться на Кавказ, а може й на Укра?ну... А на зиму знову доведеться на пiвдень, у ?гипет... I так кожного року. Потiм загине i, може, сама перетвориться на легенду. Вона писала, що поспiша? творити, бо хто зна?, скiльки ?й дано днiв на це... А ?й треба багато чого сказати сво?му народовi. "Бажаю Вам здоров'я i дальшого розквiту Вашого чарiвного таланту. Ваша товаришка - Леся Укра?нка". Дивлячися в одну точку, Франко мовчав. I лише коли Коцюбинський заховав листа до кишенi, вiн замислено промовив: - Леся на зиму до ?гипту, ви - на Капрi... Перелiтнi птахи... Рiдна зима нам уже не по силах. Лише один я не здужаю стрiпнути крильми... А зима i у Франца-Иосифа i в Миколи II - важка, студена... Коцюбинський з болем у серцi згадав, як довелося йому збирати пожертви серед землякiв на допомогу хворому Франковi, i зiбрана сума вийшла така мiзерна, що ?? соромно було вiдсилати... У Франка в очах раптом мигнули вогники. - Та я не птах,- рiшуче, з пiднесенням промовив вiн,- який народився в клiтцi i звик до не? та помирився з нею... Я не раз уже почував волю i знаю, яким вiтром дме вона... Хтось iз присутнiх галичан почав спiвчувати Коцюбинському, який поверта?ться до свого Чернiгова, д? йому так важко жити. Франко раптом повернув обличчя до Коцюбинського i тихо, хоч i iншi почули, проказав: - Народовi однаково важко: що в Миколи II, що в цiсаря... Ми, iнтелiгенти, не вмi?мо i не хочемо вiддати себе народовi цiлком i, кiнець кiнцем, народ зречеться нас i прожене вiд себе. Вiн знову замовк i вже зовсiм не встрявав до розмови. В Чернiговi Коцюбинського ждала родина, про яку вiн нiколи не забував, ждали приятелi, знайомi... Але йому було цього разу важко покидати чудову Криворiвню i тутешнiх друзiв, його тут щиро вважали за дорогого гостя, годили йому, турбувалися, щоб вiн не терпiв тут якихось невигод. Вранцi Коцюбинського збудив крик жiнки. Вiч пiдiйшов до вiдкритого вiкна. На подвiр'? Макiя Габорака, куди вже встигла перебратися сiм'я його родичiв, жiнка била ганчiркою немовля, якому не минуло, певне, й трьох мiсяцiв, i примовляла: "Вiзьми сво?, вiддай мо?, вiзьми сво?, вiддай мо?!.." Дитина заходилася вiд хрипкого, слабого крику... З серцем Михайло Михайлович зачинив вiкно i запнув його фiранкою. Вiн знав цей дикий звичай гуцулiв: коли мати гада?, що ?? дитину бiсиця пiдмiнила на свою, вона б'? дитину надворi, сподiваючись, що бiсицi стане жалко сво?? дитини i вона поверне матерi вкрадене. Як хотiлося йому, щоб цей останнiй ранок тут був ясний i не захмарений жодною прикрiстю. Вiн хотiв повезти звiдси добрий настрiй. Та цей дрiбний епiзод зiпсував йому ранок. Гуцульщина немов залишила йому на дорогу по собi пам'ятку. I справдi, нiколи потiм вiн уже не мiг забути дитини, що не спроможна була ще й кричати, а тiльки сиплим пищанням протестувала проти дикунства батькiв. Вiз i пара добрих коней уже чекали його на подвiр'?. Речi спакованi. Вiн ще встиг пiти до пiнистого неспокiйного Черемошу, кинути останнiй погляд на його скутi кам'яними берегами хвилi. Вiн любив дивитись цiлими годинами на рiку пiсля страшних карпатських гроз, коли Черемош, немов набравши сили в блискавиць i громiв, будить диким ревом гуцульськi села i запiню?ться, лютий i безпорадний. I Коцюбинський дума?, що гуцул подiбний вдачею до Черемошу. Гнатюк з дружиною i один iз синiв Франка, присланий батьком, провели його вiз за околицю села. Довго i гаряче прощалися, потiм довго ще дивились услiд зворушеному Коцюбинському, аж поки вiз не заховався за деревами. Коли позаду зникла Криворiвня i друзi за околицею села, Коцюбинського огорнув сумний настрiй. Вiн поринув у сво? давнi думки. Чи ж пощастить йому вiдтворити самобутнi, зворушливi образи цих гiр, столiттями поливаних кров'ю i потом його безталанного народу?.. I вiн ще не знав, чи знайде на це в собi сили... "Тiнi" незабаром мали бути скiнченi. Небагато залишилось, щоб поставити останню крапку. Але хiба це хотiв би вiн сказати про цi полонини, смерековi лiси, Черемош i розкиданi людськi житла? Гуцульщина назавжди залишила в його пам'ятi образ загиблого мисливця Макiя, велико? дитини гiр, безпорадний писк нещасно? дитини, яку мати вважа? пiдмiненою, танки й пиятику бiля труни небiжчика, мiзернi хрести на могилах... А цi чудовi топiрцi гуцульських парубкiв, неначе символ ?х майбутнього визволення!.. I новий образ Гуцулi?, що давно постав у його уявi, зачарував його, як у народнiй казцi приворожила чарiвниця до себе файного легiня. VII. VILLA SERAFINA Мандрiвник прихилився до огорожi. Важка дорога в цiй горiшнiй частинi острова. Вiн важко дихав i прислухався до серця. Кiлька хвилин бракувало сили вийняти хустку з кишенi чесучового пiджака, зняти бiлого капрiйського бриля i втерти рясно вкриту потом голову... Глибокi темнi очi блищали i пожадливо дивилися вперед, на стрiмкi шпилi гiр, на розсипане вгорi мiж скелями село i покручену стежку - такi принаднi i недосяжнi для нього. На батькiвщинi в цю пору, п