розмови були саме в розпалi, Коцюбинський вийшов вiдпочити на свiже повiтря. Вiн помiтив, як за кiлька хвилин перед ним вийшов Камищук. Тепер вiн стояв пiд вишнею, ледве помiтний в вечiрньому мороцi. Михайло Михайлович пiдiйшов. Вiн помiтив, як нервово, все ще хвилюючись, палив цигарку Камищук. Вийшло так, що вони не говорили про читаний твiр. Михайло Михайлович бачив, що молодий робiтник якось надмiрно схвильований. Коцюбинський не розпитував його про враження. Розмовляли про Камищукову роботу, про книжки, якi вiн чита?, про Петербург, де бував Коцюбинський i куди вабило Камищука. Потiм Коцюбинського покликали: прийшла Вiра Iустинiвна й принесла телеграму з Львова. Телеграма була важливого змiсту, але не така термiнова, щоб дружинi треба було через не? забиватися аж на протилежну околицю мiста i показати Коцюбинському телеграму на годину-двi ранiше, нiж вiн мiг би ?? прочитати вдома. Михайло Михайлович розумiв, що дружина прийшла не для того, щоб передати телеграму. I не тому, що вона думала, нiби вiн мiг зустрiтися тут з Мариною, йому добре вiдоме було самолюбство Вiри Iустинiвни. Вона нiколи не пiшла б спецiально для того, щоб перешкодити ?х зустрiчi. Причини, очевидно, були iншi. I вони незабаром вияснились. Увечерi до Коцюбинського зайшов давнiй знайомий - Левицький. Вiн попередив Вiру Iустинiвну про характер лiтературного вечора, що про нього довiдався вiн, зустрiвши випадково Судиму i Прокопенка. Вiн трохи налякав Вiру Iустинiвну, i вона сама поспiшила до чоловiка. До речi, для цього був видимий привiд - телеграма. Коцюбинський мрiяв, як тiльки звiльнять з-пiд арешту сестру, взяти вiдпустку мiсяцiв на два i ?хати на Капрi. Ольгу незабаром звiльнили. Та вiд подорожi за кордон довелося вiдмовитися i в цьому роцi. Знову бракувало грошей. Великий борг чернiгiвському банковi висiв повсякчас над головою. Вiдтодi, як була куплена невеличка садиба на Сiверянськiй вулицi, борг тяжiв над Коцюбинським. Траплялося, що невистачало грошей внести банковi черговий внесок i проценти. Михайло Михайлович поспiшно писав благальнi листи знайомим по рiзних редакцiях i видавництвах. Його рятували. Аркуш розкiшного паперу вiд чернiгiвського мiського банку лежав у нього на столi. Михайло Михайлович уже не хвилювався, одержуючи подiбнi листи. "Щоб уникнути публiкацi? про продаж закладеного Вашого нерухомого майна. Правлiння Банку покiрно просить Вас поспiшити з внесенням належних вiд Вас термiнових виплат". Зiбрано було всi заощадження, зроблено дрiбнi позички в друзiв, при?днано грошi, вiдкладенi на лiкування й подорож,- i все це довелося вiднести до банкiвсько? каси. Та й iншi справи зовсiм не спрiяли тривалому ви?зду з Чернiгова. Вже напередоднi археологичного з'?зду Коцюбинський довiдався, хто саме з просвiтян готу?ться вiтати з'?зд. Вiн негайно заявив, що в тому разi, коли це робитиметься вiд iменi "Просвiти", вiн вийде з ради i взагалi покине товариство. Частина членiв ради схвалювала тактику Коцюбинського, iншi висловлювались проти нього. Були й такi, що утримувались i мовчали, але в ?х мовчанцi було мало втiхи. Наближався день вiдкриття з'?зду. Чекали на графиню Уварову. Чернiгiвськi вiрнопiдданi поводились нахабно i захвало. Попи по церквах виголошували проповiдi про "богоспаса?мий град Чернiгiв i його тисячолiтнi святинi". Перед самим з'?здом при?хав у ролi почiтного гостя вiдомий журналист i не менш вiдомий чорносотенець Анатолiй Савенко. Вiн спiвробiтничав у таких погромницьких органах, як "Киевлянин" i "Новое время". З'?зд мiг стати головною подi?ю для преси. Савенка зустрiчали з помпою на вокзалi вузкоколiйно? залiзницi, що зв'язувала Чернiгiв з Крутами. Напередоднi з'?зду ввечерi його прийняв у себе губернатор. Чимала частина мiсцево? iнтелiгенцi? вважала цi днi iсторичним святом для рiдного мiста. В зв'язку з цим "святом" багато ?врейсько? людностi заздалегiдь обачно утекла з Чернiгова... Нарештi вiдкрився з'?зд. Головувала на урочистому засiданнi графиня Уварова. Розкопали десь древнього Iловайського, що сам по собi нагадував археологiчну знахiдку. На з'?зд вiн з'явився у вiцмундирi, пiдтримунаний попiд руки. Його появу зустрiли навiть вiршом: Вот воитель всех варяг Наш учитель Иловайский... Активiзувався серед сво?? групи вiрнопiдданих губернський предводитель дворянства Комаровський. А в залi з ненавистю шукав сво?х супротивникiв невгамонний i ?ксцентричний Савенко. З'?зд був оголошений святом росiйсько? православно? iнтелiгенцi?. Михайло Михайлович вiдразу ж назвав це збiговище образою для кращо?, демократично? iнтелiгенцi? i насильницьким приниженням ?? перед жандармським чоботом. I справдi. Коли серед численних привiтальних телеграм - вiд митрополита Флавiана, Сухомлинова, генерал-губернатора i iнших - почали читати телеграму чернiгiвського земства, ?? не дали закiнчити. Ледве встигли прочитати: "На свiтаннi нового життя вiта?мо вступ у друге тисячолiття славно? iсторично? путi. Будемо вiрити в полiпшення умов нашого життя...", як зала дворянського зiбрання, де лише годину тому всi в побожному настро? вислухували урочистий молебень на честь з'?зду, задвигтiла вiд гуркоту, вигукiв, метушнi. Чорносотеннi делегати влаштували шумову обструкцiю, намагаючись не дати пролунати в залi жодному "?ретичному" слову. А хтось iз делегатiв вилiз на стiльця i, перекриваючи всiх сво?м басом, горлав на всю залу: "Чорний ворон нiколи не почервонi?..." Якийсь дiдусь намагався пiдтримати цей вигук сво?м хрипким "ура", але його не почули... I протягом усього з'?зду голос передових учених звучав кволо i потопав у шумi збiговиська. Коли органiзатори з'?зду спробували через мiсцеву укра?нську iнтелiгенцiю влаштувати виступ видатних кобзарiв, то Коцюбинський та ще дехто з кола ?х знайомих доклали всiх зусиль, щоб ця спроба зустрiла бойкот. Спiвцi народу не повиннi були виступати перед цими людцями. В цi днi Коцюбинський був знервований. Марина помiчала це й розумiла причини. В статистичному бюро пiд час роботи вона поклала йому на стiл записку: "Вгамуй сво? нерви й не хвилюйся: однаково ти безсилий боротися з ними. А допомоги тобi нiхто не подасть..." Так, треба було дiяти, боротися... Та вiн не знав, з ким i як.. В днi загального приниження культурного Чернiгова вiн ходив пригнiчений i лютий. Просвiтянськi "спiльники" вiдмовились слухати його порад. Бiльше того: зiбралась група, яка пiднесла з'?здовi урочисту адресу i взяла активну учасгь у засiданнях "археологiв". Розлютований Коцюбинський пiдняв у "Просвiтi" бурю i назвав цих людей негiдниками, а з'?зд - напiвхулiганським. його лайка на адресу з'?зду набула розголосу. Слiд було чекати непри?мностей. Та не до них було тепер. Вiн викликав до себе в земство Чижа. Вони замкнулися в кабiяетi. - Коли закiнчу?ться це хамство? - Кажуть, сьогоднi ввечерi,- вiдповiв, як завжди спокiйний, але готовий до всього гострого i у?дливого, Чиж. - На завтра я скликаю раду "Просвiти"... Я не хочу бiльше бруднити сво? iм'я спiвробiтництвом з друзями чорно? сотнi. Я ставлю сво?ю метою боротьбу з ними як i з тими просвiтянами, що хочуть повести нашу культуру шляхом Грiнченка, Пчiлки i подiбних до них. I якщо ?х бiльшiсть у проводi "Просвiти", то, щоб з ними боротися, треба спочатку покинути "Просвiту". Чиж сидiв у сво?й улюбленiй позi - потонувши в глибокому крiслi. Вiн поклав ногу на ногу, потягнув себе за вуса i поволi й глибокодумно проказав: - Я теж не хочу мати нiчого спiльного з цими людьми. Пiсля служби вони обидва пiшли до "Просвiти" - треба було органiзувати на завтра термiнове засiдання ради. Ввечерi другого дня Коцюбинський, ретельний, як завжди, з'явився на засiдання точно о восьмiй. Але ще нiкого не було. З'явився Чиж i вiдразу ж поринув у крiсло, з якого тепер стирчали по сторонах тiльки гострi кiнцi його вусiв. Коцюбинський чекав. Вiн опанував себе в такiй мiрi, що навiть змiг сiсти за свою чергову роботу. Взагалi пiсля вчорашньо? розмови з Чижем вiн почував себе мiцнiшим i рiшучiшим. Вiн знав, що дехто його пiдтримуватиме. Члени ради не сходились. Коцюбинський розумiв: усi знали, в якiй справi ?х кликано i, певне, вирiшили не приходити зовсiм. Проте, згодом прийшло кiлька прихильникiв Коцюбинського i дехто з опозицi?. Прийшли Сулима й Прокопенко, певне, з метою розвiдати, що робиться в "Просвiтi". Було ясно: засiдання навмисне зiрвано. Бiльшiсть членiв ради, очевидно, була зацiкавлена вiдкласти важливе засiдання на невизначений час. I справдi, почав дехто говорити про те, щоб вiдкласти засiдання ради. Михайло Михайлович обурився. Вiн говорив рiвним, але пiдкреслено гострим тоном. У цьому тонi вiдчувалося велике обурення людини, що зважувалась не спинятися нi перед чим. - Якщо ?х бiльшiсть...- промовив вiн з виразом гидливостi на обличчi... - Кого? - перервав, виступаючи наперед, Прокопенко. - Тих, що разом з вами, пане, вiтали хулiганський з'?зд, тих, що хотiли б посадити Укра?ну на чумацьку мажу, тих, що аплодують у залi суду вихвостiвським дукам. Я не бажаю сидiти з ними отут, за цим громадським столом... В кiмнатi здiйнявся галас, якого ще нiколи з часу заснування "Просвiти" тут не було. Галасували, вигукували образи на адресу голови товариства Коцюбинського, сперечалися мiж собою. Тiльки Чиж за весь час не прохопився жодним словом - все сидiв у крiслi в тiй же позi, тяжко замислений i мовчазний. Якась думка чи здогад нiби прикували його до крiсла. Нiхто не намагався вгамувати десяток розпалених людей. Серед вигукiв i галасу недругiв i друзiв Коцюбинський з пiдкресленим споко?м склав сво? папери до шухляди, замкнув ??, поклав ключа на стiл i мовчки, не поспiшаючи, вийшов. Дома в передпоко? побачив чуже пальто i бриль. Його зустрiла сестра Лiдiя. - Чи? це? - Пана Василевського. Коцюбинський мовчки й розгнiвано повернувся й пiшов з хати. Лiдiя вийшла за ним. На ганку вона взяла його за руку. - Ти йдеш? Незручно... В тебе гiсть. - Це не в мене... Чого йому треба? - Вiн при?хав запросити всiх нас i тебе до себе в ма?ток на "Вовчу гору". - Лiдiя! - раптом лагiдним i тихим голосом промовив Михайло Михайлович. Вiн любив свою хвору сестру.- Ти зна?ш, менi надто непри?мно зустрiчатися з цим паном. Не до смаку менi його вдача, його життя, фiзiономiя,- все це тiльки драту? мене... Я знаю його понад двадцять лiт i не хочу його приятельства... Я повернуся пiзнiше... Думаю, вiн довго не буде. - Дозволь i менi пiти з тобою. - Не слiд... Вiдпочивай. Менi треба походити самому. Стукнувши хвiрткою, пiшов вiн до мiста, а потiм повернувся й поволi рушив на Холоднi Яри, до порожнiхi закуткiв i безлюдно? Болдино? гори. Уже кiлька рокiв вiн намагався не зустрiчатися з помiщиком Василевським. З ним познайомила його Вiра Iустинiвна ще до ?х одруження, в Ки?вi, i Василевський мав два ма?тки - на Полтавщинi i бiля Чернiгова на хуторi "Вовча гора", де якось гостювали на запрошення господаря й Коцюбинськi. Вiн був уже лiтньою людиною, мав виплекане обличчя й носив широку м'яку бороду. Скидався на переодягнутого попа. Вiн i справдi був дуже релiгiйний, хоч i видумував, вiдповiдно до моди, всiлякi мотиви для сво?? побожностi. Це, звичайно, не заважало його численним судовим суперечкам з селянами за потрави, пiдпали, крадiжки. Особливо боявся вiн пiдпалу. Пiсля дев'ятсот п'ятого року селяни майже кожного лiта пiсля жнив пробували пускати пановi червоного пiвня. Його святеннiсть була огидна Коцюбинському, i вiн не йшов нi на яке зближення з Василевським, незважаючи на всi спроби дружини. Пiсля одного випадку в гостинi у власника чернiгiвських тартакiв i махорково? фабрики Хоменка Михайло Михайлович поклав собi уникати всяко? зустрiчi з Василевським. На якомусь родинному святi в Хоменкiв один гiсть, користаючись з присутностi там Михайла Михайловича, почав розмову про укра?нську лiтературу й про окремi твори Коцюбинського. Василевський i собi встряв у розмову - Я не бачу,- сказав вiн,- достатньо? рацi? в iснуваннi укра?нсько? лiтератури. Мовою вона може бути близька тiльки мужиковi, та й то вiдсталому. Але мужик не пiднявся до розумiння мистецтва й не скоро розiв'? вiн у собi високий смак. йому нiколи читати лiтературу. Отже, якщо укра?нська лiтература ма? пристосовуватися до низького смаку мужика, вона нiколи не буде на рiвнi ?вропейсько? лiтератури... Потiм трапилось те, чого Коцюбинський без сорому не може згадувати ще й тепер. Несподiвано почала говорити Вiра Iустинiвна. Вона висловила думку, яку найменше готовий був почути вiд не? ?? чоловiк. - За винятком деяких оповiдань,- промовила вона,- твори Михайла Михайловича не пiдходять для народу, вони написанi тiльки для укра?нсько? iнтелiгенцi?... Це було тим громом, що приголомшив його i прикував до мiсця, позбавивши на хвилину руху i мови. Вiн вiдчув якусь жахливу катастрофу. Вiн лише бачив, як iншi вдоволено дивились на його дружину, а Василевський вибачався перед нею i запобiгливо пояснив, що вiн у сво?х словах зовсiм не мав на увазi пана Коцюбинського. Було гидко i важко. Чи слiд було сперечатися з цими людьми?.. Коцюбинський вийшов. У передпоко? попрощався з господарями i пiшов, посилаючись на те, що раптом почав себе недобре почувати. Та й справдi вiн був наче хворий. Так, виходить, цiлих пiвтора десятка лiт вiн не знав, яко? думки його дружина про нього, про його народ i мету, за яку так багато i гаряче говорили вони ще замолоду, його оганьблено прилюдно, безжалiсно... Адже його дружинi вiрять: Вiра Iустинiвна Дейша ма? давню репутацiю громадсько? дiячки... Тепер Василевський знову тут... Чого цi люди путаються навколо нього?.. В серединi вересня Коцюбинський одержав з ради "Просвiти" письмове повiдомлення: "Високоповажний Михаиле Михайловичу! Рада товариства "Просвiти" ма? честь сповiстити Вас, що вона одержала од пана чернiгiвського губернатора наказ, в якому вiн сво?ю властю виключа? Вас з членiв товариства. Рада". Отже, вiн неблагонадiйний в полiтичному вiдношеннi, шкiдливого напрямку особа! Нiхто в радi не обурювався, нiхто не протестував проти губернаторово? сваволi. I лише тепер Коцюбинський зрозумiв, чому мiсяць тому не з'явилися члени ради на останн? скликане ним засiдання: вони волiли зачекати, коли невгодний ?м голова ради буде усунутий i, певне, мали для цього якiсь пiдстави. Так завершилося тисячолiття богоспасенного мiста Чернiгова. Напередоднi рiздва Коцюбинський при?хав до Ки?ва. Другого дня зустрiв на вулицi Чикаленка. - Який гiсть! Який гiсть! - гукав той i затягнув Коцюбинського до себе додому. Чикаленко посадовив гостя на диван ? сам сiв поруч Коцюбинський дiстав цигарки. Вiн через хворi зуби раз у раз палив. Господар, не встаючи, подав йому зi стола сiрники. I, поки той запалював, Чикаленко зосереджено дивився на нього i якась думка промайнула на його обличчi. Але вiн не сказав гостевi нiчого про те, що зараз подумав. Слiд було хоч би заради чемностi говорити про справи, що близькi гостевi. - Як здоров'я Вiри Iустинiвни? - Дякую, добре... Вона одна серед нас не скаржиться на здоров'я. А решта... Ви зна?те, у нас у сiм'? кожно? зими хтось хворi? обов'язково. Це коли не рахувати постiйно хворих: мене, матерi, Лiди... Вiрi Iустинiвнi завжди досить клопоту. А до того - в не? ще й служба. Покинути посаду вона не може - не витрима?мо. Чикаленко примружив очi: - Це тому, Михаиле Михайловичу, що ви в Чернiговi. Тут би вам було легше... Принаймнi заробiтки тут кращi. Коцюбинський не вiдповiв. Вiн поволi допалив цигарку i, не встаючи, почав гасити ?? в фарфоровiй попiльничцi на столi. I, коли загасив, вiдсунув попiльничку на середину стола i раптом промовив: - Я вирiшив остаточно: влiтку по?ду на Капрi. На це менi треба п'ятсот карбованцiв. - Зараз?спитав Чикаленко. - Нi, на лiто. - Може, в Леонтовича. Вiн тепер у Ки?вi. Михайло Михайлович пiдвiвся й пiдiйшов до вiкна. За домом був садок. Гiлля вгиналося вiд снiгу. Ворона сiла на каштан, i снiг сипався з гiлки вниз i ярiв на сонцi. Лахматий собака, потопаючи в снiгу, стрибав пiд деревом i гавкав на ворону. _ Коцюбинський одвернувся вiд вiкна. Пiсля сонця i снiгу кiмната здалася йому темною. Проводячи Коцюбинського, Чикаленко розповiв йому про те, що так раптово спало йому на думку вранцi. Вони не поспiшали. - Зна?те, Михаиле Михайловичу, коли я думаю про чоловiка, що змiг би принести замирення й згоду в нашi лави, я не знаходжу нiкого, окрiм вас. - Але я одiрваний вiд цього повiтря. - Це якраз i потрiбно. - Поганий з мене миротворець. - Не кажiть. Тут потрiбний авторитет, а ви його ма?те. Не приховаю вiд вас, що покладаю великi надi? на цi днi вашого гостювання в Ки?вi. Тут ви не знатимете тi?? матерiально? скрути, що завда? вам стiльки клопоту в Чернiговi. Ми знайдемо вам заробiток вдвiчi бiльший, нiж ви ма?те в земствi. - Ви вимага?те неможливого. - О, нi, Михаиле Михайловичу, ви не врахову?те свого авторитету. - Ви помиля?тесь: люди, яких ви ма?те на увазi, особливо завзято полемiзують зi мною. - То дарма. Ви користа?тесь авторитетом у читачiв, а саме це й потрiбне. Михайло Михайлович не вiдповiв. Вони попрощались i немов якусь порожнечу понiс у серцi Коцюбинський, самiтно повертаючись до себе. Пiсля деяких святкових вiзитiв Михайло Михайлович потрапив до одного знайомого на ялинку. Знайомий нещодавно повернувся з тюрми, його обвинувачували як учасника якогось заколоту, хоча ця людина могла тiльки спiвчувати подiбним подiям, але далека була вiд активно? участi в них. В тюрмi вiн був захворiв - тепер звiльнили на поруки. Господар сам вiдчинив Михайловi Михайловичу дверi i довго обiймав його у передпокою. Гостей було зовсiм мало. Микола Вiталiйович Лисенке сидiв серед маленького гуртка, i побачивши Михайла Михайловича, пiдвiвся й швидко пiшов йому назустрiч. - Який я радий! - говорив вiн, обiймаючи Коцюбинського.- Я боявся що ви не прийдете... А я хотiв узяти з вас слово, що ви не по?дете додому, не побувавши в мене... Володимир Леонтович розпитувався про здоров'я. Дружина Леонтовича - дочка фiлософа Лес?вича - цiкавилась Чернiговом. З сусiдньо? кiмнати теж чути було знайомi голоси. Михайло Михайлович бачив, як вискочив звiдти червоний, немов вiд ляпасiв, Чикаленко. Але треба було пiти й туди, привiтатись. Та й цiкаво було, вiд кого це в такiй панiцi тiкав зовсiм не боягуз Чикаленко. Михайло Михайлович розсунув порть?ру i враз побачив енергiйний погляд Ольги Косач, що розмовляла з молодим, елеганiно вдягнутим поетом. Вона на хвилину повернулась до Коцюбинського i, скрививши невдоволено губи, привiталась. Михайло Михайлович скористався з того, що вона взялася знову до розмови з безпорадним перед нею поетом, вийшов до вiтальнi i при?днався до гуртка коло Лисенка. В цей час прийшов Микола Садовський, який вiдразу попередив господаря, що зайшов ненадовго, бо ще мав бути в кiлькох мiсцях. Веселий i темпераментний, вiн одразу опинився в центрi уваги всiх. Говорили про останнi п'?си Винниченка - "Щаблi життя" i "Мементо". З властивою йому одвертiстю i смiливiстю Садовський сказав: - Зараз я не можу виставляти його п?си. Наша iнтелiгенцiя менi каси не зробить, я мушу вважати й на смак iнших мо?х глядачiв, а вони люблять те життя, якому можна вiрити, а не сумнiвнi вигадки в статевому питаннi... Хтось заперечив, що це в Винниченка, мовляв, вплив найновiших ?вропейських течiй. - Це, звичайно, нове в лiтературi, але непотрiбне народовi,- промовив Лисенко.- Заради народу ми повиннi вiдкинути подiбне писання. В цей час увiйшла Ольга Косач. Вона чула останнi слова Лисенковi i, видно, вже наготувала й собi кiлька ущипливих фраз, але господар завбачливо попросив Лисенка до фортепiано. Микола Вiталiйович пообiцяв був це ранiше i тому не вiдмовлявся. Всi повернулись до композитора. Тодi Косач гукнула до себе молоду господарку i всiлася з нею на диван. Коли Лисенко закiнчив кiлька нових сво?х творiв i пiдвiвся, Леонтович гукнув Михайла Михайловича до. сусiдньо? кiмнати. Вже почали запрошувати до вечерi. Леонтович розповiв Коцюбинському про "Товариство допомоги", яке фiнансуватиме частково його дядько Симиренко. Ось через це товариство Коцюбинський зможе дiстати потрiбну йому допомогу. Сам же Леонтович почина? будувати цукроварню i тому в сво?му бюджетi мусить бути тимчасом дуже обачним. В дверях з'явилася господарка: - Дуже вас прошу, панове!.. Ользi Косач, як старiй людинi, та ще жiнцi, пробачали багато, i вона вiдчувала це i не була занадто стримана в розмовах, ?? посадовили за столом мiж Михайлом Михайловичем i Садовським i пiсля чарки легкого вина, коли присутнi тихо помiж себе перемовлялися, вона сказала Коцюбинському, немов вела далi розпочату до вечерi розмову: - А ще гiрше бути ?врейським адвокатом... Михайло Михайлович знiяковiло здвигнув плечима, а Садовський, пораючись над половиною смаженого коропа в сво?й тарiлцi, вже зрозумiв, на чий город вона закида?, i всмiхався собi в вуса. - Не розумiю вас, панi Ольго...- вiдказав Коцюбинський. Тодi вона показала курячим стегенцем в бiк Чикаленка: - Дума?те, чого вiн обороня? в "Радi" наших ?вре?в? Тому, що вони дають йому до газети рiзнi об'яви i добре за них платять. Садовський поперхнувся рибою i артистично закашляв, але усмiшка не зникла з його вродливого обличчя. Косач подивилась на нього i знову повернулась до Коцюбинського. - Кожнiй газетi об'яви дають прибуток, в цьому нема? нiчого злочинного. Менi вигiднiше так, а вам якось iнакше...- вiдповiв Чикаленко, натякаючи на антисемiтськi виступи в журналi Ольги Косач - "Рiдному кра?вi". Коцюбинський сам написав кiлька творiв проти юдофобства. його прикро вразили слова Пчiлки i зовсiм не задовольнила вiдповiдь Чикаленка. Ображена Косач вiдсунула тарiлку ? взяла серветку. Розмова робилась тяжкою. Врятував Лисенко. Вiн раптом почав розповiдати про виклик до канцелярi? губернатора в справах його музично? школи. Це було цiкаво, i всi покинули сво? розмови. Потiм хтось попросив Садовського проспiвати. Вiн погодився. Хитро глянув на похнюплену Косач i чудово проспiвав "Вот мчится тройка почтовая". З-за стола вставали задоволенi i веселi. I Коцюбинський, хоч i не забув розмови з Ольгою Косач, був у хорошому настро?. Микола Вiталiйович органiзував з чоловiчих i жiночих голосiв у сумiжнiй кiмнатi колядки. Чикаленко з кiлькома гостями встав з-за стола i, вже стоячи, переконував ?х: - На дворянство нема чого покладати надi?. Укра?нi треба бiльше таких капiталiстiв, як добродiй Володимир,- кивнув вiн у бiк Леонтовича.- Таких, що активно пiдтримували б наш рух. Михайло Михайлович пройшов повз них до сумiжно? кiмнати. На хвилину вiн спинився бiля камiна i стежив неуважним поглядом за посивiлими жаринами. Вiн не хотiв залишатись на самотi з сво?ми думками. Хтось торкнувся його лiктя. Це був Садовський. - Про що замислились? Коцюбинський зрадiв йому: - Миколо Карповичу, дайте вiдповiдь на одне хитромудре запитання. - Охоче. - Що б ви зробили, коли б мали химерне завдання - помирити ?х?.. - Кого? Коцюбинський повiв очима навколо. Обличчя Саловського застигло в такому виразi подиву, що Коцюбинський не витримав i голосно засмiявся. - Це я пожартував... Ходiмо краще, Миколо Карповичу, до колядникiв. Вони пiшли до гурту. Стежачи за рукою Лисенка, заспiвали разом з iншими. I чудова колядка враз заполонила ?х. III. ТИСЯЧОЛIТНIЙ ЧЕРНIГIВ Тепер це згаду?ться, як давно минуле. Хоч пiсля того не минуло й чотирьох мiсяцiв. На початку травня тисяча дев'ятсот дев'ятого року професор Нобелiвського iнституту в Стокгольмi доктор Альфред I?нсен, зробивши подорож по Укра?нi, завiтав до Чернiгова. Професор цiкавився багатьма давно забутими мiсцями. Був у Стародубi, був на Деснi бiля Мезина, у Батуринi, в Полтавi. Вiн вивчав топографiю, збирав малюнки й фото, знайомився з кра?ною. Професор писав монографiю про великого й грiзного шведського короля Карла XII, що рiвно двiстi рокiв тому тiкав з Укра?ни на Бендери пiсля поразки пiд Полтавою. Доктор I?нсен з нагоди такого славетного ювiлею вивчав шляхи, якими врятувався колись король-завойовник... Та сучасна батькiвщина I?нсена мало знала свою давню знайому - далеку Укра?ну. Професор поклав собi привезти до Швецi? не тiльки малюнки й фотографi? нiмих вiкових свiдкiв минулих подiй, але й живе слово з ясних укра?нських джерел. Вiн повiз з собою для перекладу твори письменника Коцюбинського. Коцюбинський готувався за кiлька днiв ?хати до ?вропи. Його твори були вже там. Мрiя про Капрi мала нарештi стати радiсною реальнiстю. Вже одержано аванс за "Дебют" i позику в касi вза?модопомоги при статбюро. Нарештi, нiщо не перешкодить вимрiянiй подорожi. Володимировi Галактiоновичу Короленку був надiсланий лист з проханням написати кiлька рядкiв Горькому на Капрi про самотнього чернiгiвського письменника. Вiдповiдь не забарилась. Володимир Галактiонович виконав прохання, але запевняв, що потреби в рекомендацi? нема?: Горький з радiстю його прийме й без того. I ось, нарештi, вiн вибрався в далеку подорож i, покинувши микола?вське пекло, вже не вiдчував довкола себе здавна знайомо? мерзотностi i немов оживав духовно i фiзично у нових умовах. Та щасливий мiсяць минув швидко, як i все лiто. Залишилися тiльки спогади про небесну затоку в золотому кiльцi буйно встеленого розквiтлим дроком берега, тиша i пахощi казкового острова, запальнi розмови i дорогi образи товаришiв на "Villa Serafina". Зда?ться, вiн на один швидкоплинний мiсяць знайшов був на земнiй кулi куток, якого прагнув усе життя. Зда?ться, давно це було... Тепер ось метушливий пароплав покинув Днiпро i намага?ться перемогти швидку течiю Десни та прозорий вересневий туман. Коротке осiнн? пальто не захищало вiд зустрiчного вiтру. Довелось покинути палубу i споглядання ще зелених розкiшних берегiв Десни. Щоправда, раннi вересневi сутiнi вже повивали луки й перелiски напiвпрозорою тканиною сизого туману, але ж вiд того ще прекраснiшi й химернiшi громадилися обабiч улюбленi береги Чернiгiвщини. Михайло Михайлович по схiдцях зiйшов з палуби. В "третьому класi" просто на пiдлозi лежали, як побитi, сотнi селян - з клунками, кошиками й незадоволеними скаргами до ки?вських канцелярiй, тюрем, селянського банку... Гуркотiла машина, хропли люди, в повiтрi стояв важкий дух. "Сонна Чернiгiвщина",- з гiркою усмiшкою подумав вiн i почав лавiрувати мiж головами, клунками, старими дiрявими чобiтьми й новими личаками. Салон був майже порожнiй. Лише з дальнього краю стола, повитi цигарковим димом, як сво?ю брехнею, сидiли два чернiгiвськi панки. Трохи й знайомi обидва, Дожовувалася вечеря i розпочиналась дорожня дискусiя. Це була небезпека. Для дискусi? ?м ось як потрiбний був хтось третiй... Коцюбинський не хотiв, щоб запросили його. Повернувся в дверях i пiшов до сво?? порожньо? непривiтно? каюти. Добре було б заснути. Та це мрiя. Зда?ться, починалась "нiчниця", коли нiяк не вгамову?ться збуджене серце, коли браку? повiтря i не зiмкнуться й на хвилину очi. Пробув кiлька днiв у Ки?вi. З лiкарями треба було порадитись, з друзями говорити. З лiкарями коротко: лiкарня або ж сухий i спокiйний пiвдень. А ось друзi, земляки, спiльники... В каютi теж була задуха. Не зарадив i вiдкритий iлюмiнатор. Так от - про друзiв. "Кидайте свiй Чернiгiв, пере?здiть до Ки?ва. Ви серед нас будете перший! I дорога ширша, i злиднiв позбудетесь, i... Укра?нi нашiй буде од вас бiльша користь..." Печальники за Укра?ну!.. Дiячi!.. Проповiдники вiдродження народу! Один пише порнографiчнi книжки... Другий хоче свою Укра?ну посадити на чумацькi мажi... А третi - певне, теж в iм'я народу - копирсаються на ?вропейському смiтнику, збирають модернi недо?дки та не нахваляться витонченим смаком сво?? "фiлософi?"... А тимчасом Терещенки й Симиренки женуть народ на буряки, везуть черкаських грабарiв за тисячi верст, щоб тi заробляли ?м мiльйони, вгамовують страйкарiв з допомогою полiцi? i жертвують сво?й iнтелiгенцi? карбованця на книжечку для народу... Машина стугонить невтомно. Хлюпощуться колеса в деснянськiй каламутнiй хвилi. Спить народ у третьому класi покотом, один на одному, пiдклавши пiд голови юхтовi чоботи. Серед кого бути першим? Де?.. Нехай вiн буде тiльки всього на Сiверянськiй вулицi в сво?му Чернiговi, нехай буде, як i ранiш, завжди самотнiй. Тiснi каюти на пароплавi. Три кроки до iлюмiнатора, три назад. Серцю браку? повiтря. А! Та бiс iз ним, з тим вогким холодом... Все ж краще, нiж тiснота й задуха. I Коцюбинський вихоплю?ться з каюти i схiдцями знову поспiша? на порожню цi?? пiзньо? доби палубу. Вже не видно й туману. Рiчка як утоптана стежка серед густо? темряви. Ось тепер можна трохи й походити. На палубi - хоч би людина. Вiтер немовби послабшав. Все ж трохи холодно, i коротке осiнн? пальто не грi?. Михайло Михайлович ходить на переднiй палубi - вiд димаря до носа, де на щоглi висить блiдий, заспаний лiхтар. На берегах не видно нiчого, i Коцюбинський тепер дивиться просто перед себе... Але як ще далеко до ранку, а спати йому цi?? ночi, напевне, не пощастить. Пароплав проплива? повз якесь село. Плещуться бiля пароплава окремi хвилi пiзньо? парубоцько? пiснi. Потiм нiч робиться ще чорнiша, густiша? - зда?ться, пароплав загруза? в мороцi. Раптом збоку хтось промовля?: - Михайловичу!.. З несподiванки Коцюбинський рiзко оберта?ться на голос. Як це вiн не помiтив вiдразу: адже ж тут, бiля нього, на порожньому ящику сидить якась людина. Коцюбинський нахиля?ться, пригляда?ться до обличчя. - Що - не впiзнали? Та це ж я, Камищук... - А-а... Це ви... Пiзнав,- полегшено вiдповiда? Михайло Михайлович.- Чого це ви не пiшли вниз? Холодно ж. I вiн раптом сiда? поруч старого Камищука. Той трохи вiдсува?ться, щоб звiльнити мiсце, i поверта? сво? заховане до половини в широку бороду обличчя до Коцюбинського. - А менi не холодно - яз собою кобеняка взяв. Хочете, трохи i вас прикрию од вiтру. З старого сторожа i рибалки був добрий спiвбесiдник. - То у яких же справах ?здили до Ки?ва? - питався Михайло Михайлович. Але старий не вiдповiдав. Вiн мовчав кiлька хвилин, щось обмiрковуючи. Потiм запитав сам, i помiтно було, що це сво? запитання вiн пiдготував давно: - Все збираюся спитати вас про Горького. Коцюбинський не здивувався. Вiн часто давав Камищуковi сво? книжки i пам'ятав, що в старого тепер його збiрники "Знание", де вперше надрукована "Мати" Горького. Вiн розповiв про свою зустрiч з великим письменником на Капрi, розповiв, як там працю? Горький. - А скажiть, Михайловичу... по неграмотностi докучаю вам сво?ми балачками... Горький з самого життя списав Павла i стару Нилiвну, чи просто вигадав? - З життя сормовських робiтникiв... Камищук раптом полегшено зiтхнув i жвавим, радiсним голосом почав висловлювати думки, що хвилювали його, видно, ранiше. - Значить, тiльки назвав iнакше, щоб люди, бува, не пiзнали... Бо за такi дiла вдасть не милу?... Я так i думав, що все описано так, як було, та все ж, по неграмотностi, сумнiвався... А що, мовляв, коли вигадано? Мати Павлова, бачте яка, думку синову людям понесла, побачила, де правда, а де розбiй, i ?й радiсно було за сина муку прийняти... Михайловичу, та це ж iз само? жизнi нашо?... Сина закували, значить, мати чи там... батько, коли ?, мусить дiло його провадити, не поступатися й трохи... Михайловичу, книжки я прочитав, а не вiддам зразу... Хай ще полежать. Тiльки ви не сумнiвайтеся, я ?х нiкому... Сам читатиму. I поверну вам в порядку, акуратно... Вiн знав, що Коцюбинський любив, щоб його книжки мали охайний вигляд. Камищук оглянувся довкола й притишеним голосом промовив: - А ще обiцяли ви менi одну книжечку, Михаиле Михайловичу, про селян... Якою дорогою йти сiльськiй бiднотi. Ще торiк обiцяли. Тiльки не сумнiвайтесь нiкому не дам i нiкому не скажу, що брав у вас... Мабуть, забули про обiцянку. Але Коцюбинський не забув. Вiн i справдi обiцяв ще торiк Камищуковi брошуру Ленiна "К деревенской бедноте". Цю брошуру, видану в Женевi, подарував Коцюбинському в Ки?вi в 1905 роцi один знайомий партiйний дiяч, який прочитав перед тим першу частину "Fata morgana". Пiсля цi?? брошури Михайлу Михайловичу здавалося, наче хтось одсмикнув завiсу з картини його села, i вiн побачив як нiколи ясно саме його гаряче серце, його прагнення й мрi?. З того часу вiн почав стежити за судовим процесом вихвостiвських селян, ви?здив на судовi сесi? до iнших мiст губернi?. Як усе це допомогло йому! Брошуру Ленiна вiн дав знайомим на село читати. Але тепер вона була знову в нього. - Гаразд,сказав вiн Камищуковi,- днiв через чотири я вам дам ?? прочитати. I подумав: "Та хiба ж можна було б не дати старому цю книжку". Камищук скрутив помацки цигарку i навiть струсив долонею розсипану махорку з колiн, хоч ?? уночi й не було видно. - Михайловичу,- протягнув вiн майже пошепки.- Хочеться менi розказати вам про сво? дiло... Посидьте трохи... Нiкому не говорив я, боявся... Коцюбинський повернувся до нього обличчям, i Камищук зовсiм тихо промовив: - Сина в мене, Григорiя, полiцiя забрала... Попервах держали в тюрмi в Чернiговi, а це затребувано у Ки?в. У Лук'янiвськiй тепер. Трусили в хатi, питалися про бомажки якiсь... Нiчого не знайшли. Вирядився у Ки?в - передачу возив, клопотався, щоб пустили до Григорiя побачитись. Передачу взяли, а до нього не пустили: слiдство iде провадять... Камищук трохи помовчав i додав: - Зiйшлося нас бiля тюрми, старих, сила-силенна... Багато тепер таких батькiв у Рас??... - А на чи?му заводi працював Григорiй останнiм часом? - запитав Михайло Михайлович. - Та у Хоменка ж. Перед свiтанком вони пiшли вниз. Серце не вгамовувалося. Каюта нагадувала тюрму, камеру-одиночку. Три кроки вперед, три назад... I здавалося йому, то вiн теж в'язень, замкнений, забутий i нерозгаданий, бо однi не хочуть збагнути його, а iншi про нього мало знають... Не вирватися йому з сво?? самотностi, як з тюрми. Горький... Але до нього тисячi, тисячi верст!.. Чути, як стугонить шатунами машина. Продира?ться вперед пароплав. Покотом лежать довкола люди, стогнуть увi снi, стискують щелепи, ворочаються, наче в муках. Ясним ранком пришвартувався пароплав до чернiгiвсько? пристанi. Самiтно зiйшов з пароплава Михайло Михайлович i пiшов, бувши не в силi вiдмахнутися вiд сво?х нiчних дум. Дома, в сво?му кабiнетi, на робочому столi вiн знайшов запечатаний лист. Коцюбинський розiрвав конверт i вийняв аркуш поштового паперу. Радiсний i зворушений, прочитав: "Дорогой Михаил Михайлович! Скажу попросту - очень я доволен, что встретил Вас и большую симпатию вызвали Вы в душе моей! А. Пешков". Але впорядкувати думки було важко, неможливо. Хто зна? - може, вiн належить до типу людей з природженим неспокiйним мисленням? Можливо, все це вiд того, що вiн хворий на десяток хвороб i один мiсяць капрiйського повiтря не надовго освiжив його. Вiн тiльки зна?, що рiк у рiк йому важче. I ось, коли прочитав листа вiд Горького, листа з далеко?-далеко? далини, - здалося йому, що серед хмуро? грiзно? ночi хтось близький i дорогий простягнув йому руку i привiтав, як брат. Щодня приходив вiн до Олексiя Максимовича, i один одному щиро звiряли вони сво? дiла i мрi?. Вiн певен: коли Горький простяга? йому дружню руку - значить, вiн вартий цього рукостискання. Це - винагорода йому за його надто велику частку страждань. Вiн був там, дихав тим повiтрям тодi, коли погляди найвидатнiших культурних людей звертались туди з надi?ю i подякою. Коцюбинський пригадав Франковi слова про Горького, i йому було радiсно, що й знаменитий галичанин оцiнив i зрозумiв до кiнця капрiйського вигнанця. Син коваля, галицький колос рiдного слова теж не побоявся навколишньо? рутини, консерватизму i висловив сво? поважне слово дружби й приязнi до людини з серцем Данко i бунтiвливим почуттям буревiсника. Але що треба робити? Тепер вiн знав прекрасне, повноцiнна життя, i туга за ним часом хвилювала його. Та вiн був безсилий покинути тихий Чернiгiв, город сiверян, що ховався в лiсах i тванях осторонь великих дорiг. Бiля будинку земства зустрiв Марину. Прозорий осiннiй ранок мiцно бадьорив. Був добрий настрiй. Та вона боялася спiзнитись на роботу. В мiстi починали ходити якiсь чутки про ?? сестру Надiю, а через це i на не? починали позирати скоса в земствi, ?й не треба псувати собi репутацiю хорошо? працiвницi. Вона була рада, що бачить Михайла Михайловича в доброму настро?. Сьогоднi вона не мала для нього нiчого радiсного. Останнiми днями ?? сестра внесла в родину смуток i роздум. Це почалося з дня арешту Григорiя Камищука. I тому, коли Коцюбинський запитав ?? про Надiю, вона розповiла те, про що догадувалась. - Зна?ш, менi зда?ться,- сказала вона,- що, окрiм пiдпiльно? роботи, в Надi? й Камищука були й iншi зв'язки. - Що з нею? - Четвертий день не виходить з дому, уда? хвору. Я знаю, що вона зовсiм не хвора, i це ляка? мене. В Надi? надто сувора вдача. Так легко вона не поступиться перед припадком розпачу. - Я знаю Надiю i не вiрю в ?? розпач,- вiдповiв Коцюбинський. - Депресiя невластива таким людям. Можливо, просто якась думка надто владно опанувала ??. - Ти ж зна?ш, у нашiй родинi Надiя для всiх зда?ться загадковою. I що далi, то бiльше... Мати стражда? через Надiю, бо вважа? себе винною в ?? вихованнi. Тепер Григорiя перевезли до ки?всько? тюрми, i Надiя теж збира?ться до Ки?ва. I я певна: вона давно вже по?хала б, коли б не остерiгалась: адже про не? ? рiзнi непевнi поголоски i, очевидно, вона пiд негласним наглядом... Звичайно, ?й не слiд ?хати зразу вслiд за Григорi?м. - Добре, що вона не ви?хала. Я зустрiв старого Камищука, i вiн казав, що Григорiя цими днями знову перевозять до Чернiгова. Так i перекажи Надi? i передай ?й мiй привiт. Скажи, що я хочу з нею поговорити. Марина вдячно подивилась в очi Михайловi Михайловичу. - Ти хочеш трохи втiшити ??? - Нi, я хочу допомогти визволити з тюрми Камищука. - Не збагну... Як? - Як - не знаю... Буду радитися з досвiдченими людьми. Думка про звiльнення Григорiя Камищука виникла в нього вiдразу, як тiльки вiн почув про його арешт. Тепер у нього вистигло остаточне рiшення: вiн мусить взятися за цю справу сам. З часу, коли вiн уперше зустрiв Григорiя на лiтературному вечорi в минулому роцi, вони бачилися часто. Iнодi вiн разом з Надi?ю заходив до Коцюбинського, вони розмовляли цiлими годинами. Потiм набирали з його бiблiотеки книжок i ишли. Михайло Михайлович знав, що його книжки читають вони не самi. Коцюбинський вiрив у здiбностi Григорiя. Певен був, що тюрма не приглушить його молодого революцiйного настрою, а запалить його ще дужче. Та допомоги вiн ще потребу?. Увечерi Михайло Михайлович бачив у цiй справi адвоката Чижа. - Денисе Захаровичу,- спитав Коцюбинський,- скажiть, хто ма? право у нас звiльняти злочинцiв? Чиж здивувався. . - Хто ж - прокурор, суд, губернатор, сам цар. Багато людей можуть робити це, але нiхто з них не бажа? використовувати сво? право. - Ну, на них я не можу розраховувати: мiй протеже - полiтичний. Це робiтник з махорково? фабрики Хоменка... - Так, чудесно!- вигукнув Чиж - Це одоробло Хоменко може тут вам зарадити краще, нiж прокурори й губернатори... За що взято робiтника? - Його обвинувачують у пiдбурюваннi робiтникiв до страйку якраз тодi, коли фабрика пiдрядилась постачати армi?... Ну, а ще закидають йому поширення нелегально? лiтератури. - Ах, так!.. Ну, то скажiть, у яких ви стосунках з Савою Гавриловичем Хоменком? Не посварилися? Просвiтяни не думають iти цими днями до нього по чек на двiстi карбованцiв для рiдно? культури?.. Це була б нагода... - Покиньте глумитися... - Тю-ю... Чортяка б ?х видавила!.. Я й забув, що ми вже з вами не в "Просвiтi"... Михайло Михайлович добре розумiв, що Чиж зовсiм не забув про це, а просто не минув дрiбнесенько? нагоди поглумитися з немилих йому людей. У Хоменка Михайло Михайлович був двiчi чи й бiльше без просвiтян, так просто - запрошували в гостину з яко?сь урочисто? родинно? нагоди. Вiн вiдразу ж у справi Григорiя розраховував удатися до Хоменка, але вирiшив спочатку порадитися з сво?м приятелем, йому було вiдомо, що Хоменко за панiбрата з губернським прокурором, губернатором, полiцмейстером... З останнiм вiн навiть покумався. - Хоменко все може,- несподiвано змiнив тон Чиж,- але, я певен, вiн нiзащо не погодиться допомогти вам... - Чому? - А тому, що, певне, на його прохання й узяли цього робiтника. Хазя?н захотiв позбутися небезпечного робiтника i легко цього домiгся. Я, звичайно, не обстоюю, що все було саме так, як я говорю. Незважаючи на подiбну дво?сту пораду Чижа, Михайло Михайлович проте вирiшив-таки удатися до Хоменка i спробувати умовити його. Все ж була маленька надiя на лiбералiзм Хоменка. Дружина порадила Михайловi Михайловичу не йти до Хоменка додому, а зустрiти його в суботу бiля монастиря, куди, звичайно, при?здить вiн на сво?й бричцi разом з дружиною пити квас. Або в недiлю бiля церкви пiсля обiднi. До церкви Михайло Михайлович давно не ходив i вирiшив спробувати спочатку побачити знайомого фабриканта бiля монастиря, тим бiльше, що любив робити в тому напрямку сво? прогулянки. Йому пощастило. Ще не дiйшовши до монастиря, вiн зустрiв Хоменкову бричку. Але самого господаря на нiй не було. На цей раз ?хала його молода дружина, що сама й правила гарячим донським рисаком. Вона здаля впiзнала помiтну постать Коцюбинського i на повнiй рисi спинила бiля нього коня. Побачивши ?? саму й знаючи трохи вдачу цi?? жiнки, Михайло Михайлович боявся, щоб ?й не спало часом на думку запросити i його до себе в бричку. Вмить вiн навiть уявив собi подiбну прогулянку чернiгiвськими вулицями... I ще швидше придумав причину, щоб вiдмовитись Вiн, проте, й гадки не мав, що вродлива фабрикантша не раз вказувала сво?му неохайному, з химерами, чоловiковi на письменника Коцюбинського, як на людину, з яко? треба брати приклад. - Оце мужчина,- вигукувала вона в таких випадках до чоловiка,- завжди одягнений, як гiсть iз столицi. Чепурний, в прекрасному, завжди новому костюмi, з модним галстуком!.. А ти - вайло, ти зовсiм забува?ш про себе, певнiше - про мене... Вiд тебе завжди чути махорку за версту... Цим ти зневажа?ш мене, свою дружину. Адже я волiла б бачити тебе завжди елегантною i статечною людиною. А ти зароста?ш бородою, нiколи не мiня?ш сво?? чесучево? блузи... Михайло. Михайлович кавалер, вiн навiть вуса фарбу?, бо так треба. - Вiтаю, вiтаю! - гукала вона до Михайла Михайловича. Вiн пiдiйшов. - Що ж це ви, добродiю,- подаючи руку в лайковiй рукавичцi, напустилась вона вiдразу на Коцюбинського,- забули про нас. Нещодавно приходили цi... добродi? з "Просвiти" до Сави Гавриловича по грошi i вже без вас... Я просто була обурена. - Я давно не в "Просвiтi"... Ще з минулого року. - I чудесно! Нема чого шкодувати... - Довгими тонкими пальцями вона заправила пару неслухняних кучерiв пiд брилик.- Там самi тюхтi?, жодного справжнього джентльмена. По совiстi вам скажу - набридли вже менi вишиванi сорочки i стьожки... - Ну, як ся ма? Сава Гаврилович? - О! У нього, як завжди, багато непри?мностей. Ви бачите,- вона показала на порожн? мiсце в бричцi,- вiн навiть не ви?здить тепер на прогулянки. Я сама... - А що трапилось? - А хто його розбере! То було iз поставками щось не в порядку. Тепер залагодилось, так робiтники в наш важкий час забажали пiдвищення платнi. Мало не застрайкували... Та добре, що Савi Гавриловичу заздалегiдь доповiли про призвiдцiв... Ну, так вiн сам ?здив до губернатора i до полiцмейстера... Запобiг катастрофi. Тепер спокiйнiше... "Чи варто вдаватися до Хоменка?" - востанн? запитував самого себе Коцюбинський. Потiм iронiчно промовив: - Значить, нiчого прикрого у вас тепер нема??.. Адже все залагоджено?.. - О, якби ж то!.. Далеко не все! На Саву Гавриловича сиплються прикростi, як iз торби. I вона, трохи перехилившись у бiк до Михайла Михайловича, усмiхалась i кокетувала, а про чоловiковi прикростi розповiдала з таким веселим виглядом, немов рада була, що ?й ? про що розмовляти з добре знайомим чоловiком. - Уявiть собi, бiда прийшла звiдти, звiдки ?? аж нiяк не сподiвались... Всiм вiдомо, що Сава Гаврилович походить з старовинного козацького роду. У нього ? документи, якi до нього перейшли ще вiд дiда-прадiда. Вiн листувався з якимось складачем укра?нських родословних спискiв, посилав йому великi грошi на видання цих спискiв книжками i знiмав копi? з сво?х документiв. - Ну, i що з цього вийшло? - зацiкавився Михайло Михайлович. - О, ви навiть не уявля?те, якi несподiванi результати!.. Цей складач просто якийсь аферист: копi? документiв надiслав Савi Гавриловичу назад, грошей, звичайно, не повернув i в родословнi списки старовинних укра?нських родiв нас не вписав... А хiба ми ма?мо на це меншi права, нiж Лизогуби чи Галагани?.. - Це прикро! - усмiхнувся Коцюбинський. - Звичайно, прикро!.. I ми зна?мо, чи?х рук це справа... Це Симиренки очорнили нас, це вони писали до складача якiсь брехливi iсторi? про наш рiд. Помiтивши, що Михайло Михайлович зробив рух щоб попрощатись, вона раптом схаменулася. - Це добре, що я вас зустрiла: не треба буде посилати по вас. - Справа якась? - О! Ще й яка!.. - I вона несподiвано засмiялась на повнi легенi, заслiплюючи чудесно-бiлими зубами.- Завтра вдень ми влаштову?мо невеличку гулянку. При?хала сестра Сави Гавриловича з чоловiком. Ми хочемо скликати гурток знайомих i влаштувати останню вже в цьому роцi гулянку в лiсi. Уявля?те - тепер лiс чудовий, як нiколи! Звичайно, якщо не змiниться погода. Тiльки не думайте вiдмовлятись, дуже вас про це прошу. Я так вас, Михаиле Михайловичу, шаную, поважаю, а ви, негарний, забува?те про нас: - Нi, я просто зайнятий рiзною роботою... i хворий. - А ви заходьте до нас частiш... По суботах... Вiд розваги люди здоровiшають. Коцюбинський подякував. Вiд запрошення на завтрашню гулянку не вiдмовився. Отже тепер остаточно вирiшено - вiн говоритиме з Хоменком. Сава Гаврилович повернувся додому з сво?? фабрики роздратований i злий. Оце тiльки що в конторi вiн довiдався, що в нього з-пiд носа вислизнули десять вагонiв найкращо? махорки-саджанки, що заготовлена була в Прилуках, у помiщика Парицького. Махорку перекупив Симиренкiв агент. Прогавили!.. I чому?.. На два днi запiзнилися внести завдаток. А вже ж договорено було. Сорти чудеснi - хмелiвка, цiна пiдходяща: Парицький поспiшав продати, бо в нього обом закладним минав термiн, а, крiм того, були простроченi векселi, i кредитори вже довiдались, що на складi в Прилуках у нього ? на тридцять тисяч карбованцiв зашито? в рогожу махорки. Могли накласти арешт. Парицький продешевив, бо поспiшав... i тут на тобi - вирвали з-пiд самого носа. Як тут не розсердишся!.. А хто винен?.. Завозився був з страйкарями, потiм по?хав до Ки?ва в округ. Поки впрохав пiдполковника Савицького, щоб вiн прискорив аванс за поставки, а час iде й iде... А цi хорти Симиренковi гасають по Чернiгiвщинi й Полтавщинi i носом чують, де махрою... А може, вони ж i Савицькому пiдсунули, щоб затримав на два днi аванс, бо знали, що в мене всi грошi в дiлi, а позичати я не люблю: проценти з'?дають прибуток... А чорти б ?х подушили... Другого такого випадку не трапиться... Ех, шкода!.. I вiн тикав парасолькою - завжди ?здив з парасолькою - свого кучера в спину, щоб той поспiшав, бо коли не поспiша?ш, то чиниш хазя?новi збитки. Кучер здвигав плечима й попускав злегка вiжки: хвилину тому хазя?н лаяв за те, що вiн немовби хоче з нього душу витрусити швидкою риссю, а тепер докоря? за повiльну ?зду... Та як на злiсть i дома нема кому його розважити: обiдати його не чекали... По обiдi всi кудись порозходились... Чорт батька зна що!.. Обiдати йому й не хотiлося. Вiн був на цегельнях, говорив з управителем i потiм частував його трохи в ресторанi. Цеглу на новi корпуси йому постачатимуть дешевше. От тiльки десять вагонiв махорки, що вислизнули з-пiд рук, не дають спокою... Страйкарi виннi: через них вiн спiзнився на два днi. Вдома вiн трохи вiдпочив, а потiм замкнувся в сво?му кабiнетi. Дiстав розкiшне оправленого синього зошита i схилився над ним у роздумi. Це була його кiлькарiчна робота - дослiдження пестливих форм в укра?нськiй мовi. Вiн не раз нахвалявся знайомим укра?нцям, що давно пише роботу, яку колись опублiку?. Iнодi для гостей вiн навiть читав кiлька сторiнок, заздалегiдь просячи пробачення: вiн, мовляв, не дослiдник, а так просто - коха?ться в багатствi рiдно? мови, тому й пише... Минулого разу вiн не встиг закiнчити фразу: "Протилежно iншим мовам в укра?нцiв кожна частина мови ма? пестливi форми. Наприклад..." Далi фраза обривалася. Сава Гаврилович, наче справжнiй учений, хвилину подумав, почухав ручкою потилицю i крякнув, потiм дописав: "...спати, спатки, спатусi, спатоньки..." - А бодай ти провалився!.. - згадав вiн раптом уголос про Камищука.- Де ти, така падлюка, взявся на мою голову?.. Це ж якi збитки! Десять вагонiв першосортного корешка... В цю хвилину до кабiнету залетiла дружина. Тримаючи хлист, яким пiдганяла жеребця "Бунчука", i подаючи чоловiковi руки для поцiлунку, вона радiсно гомонiла: - Чудова прогулянка!.. Даремно ти не з'явився ранiше - по?хали б разом. "Бунчук" усе пускався учвал, та я його здержувала... Чудовий кiнь! Виключна погода! Завтра буде незрiвнянний пiкнiк... До речi, зустрiла Михайла Михайловича й запросила його, адже ти не заперечу?ш?.. Чудова людина!.. Галантний кавалер, ?вропе?ць, не рiвня тобi... Сава Гаврилович хотiв ще раз поцiлувати дружину в руку, але вона крутилась на мiсцi, i хлист, що був у ?? руцi, про?хався чоловiковi по обличчi. Вiн удав, що не помiтив цього. - Ти знову не встиг поголитися? - Завтра, завтра, моя трояндо... Спецiально для пiкнiка поголюся. Щождо Коцюбинського, то менi його теж треба побачити. ? в мене одна справа... - Може, оцю статтю свою хочеш йому читати? Не раджу... Кому воно цiкаве?.. А головне - ти фабрикант, капiталiст, i чи тобi личить братися за якiсь там писання?.. Але Хоменко не погодився: - Катерина II,- сказав вiн, помисливши хвилину,- була цариця, а дивись - писала рiзнi твори... Потiм по паузi додав: - Та справа не в Катеринi, а в тому, що Симиренковi пройдисвiти вихопили в мене з-пiд носа десять вагонiв чистосортно? хмелiвки... - Знову Симиренко!.. -вигукнула роздратовано жiнка.- Чого вiн плута?ться в тебе на дорозi?.. До кабiнету зайшла служниця взяти вiд господарки пальто, i та вийшла переодягтися. Коли гостi пiсля добро? закуски i особливо щедро? випивки почали розходитися по лiсу, Михайло Михайлович вирiшив пiдiйти до Хоменка й одвести його вiд iнших, щоб, кiнець кiнцем, якось у розмовi мiж iншим викласти сво? прохання. Можливо, йому пощастило б, коли б не Хоменкова дружина Розалiя Юхимiвна. - Михаиле Михайловичу, ви тут ?диний джентльмен i мусите провести мене до води. Я хочу помити руки i трохи освiжити обличчя пiсля важких обов'язкiв господарки. Коцюбинський не мiг вiдмовитись. - Саво! Савонаролочко!.. - гукнула вона до чоловiка, що був далеко бiльше напiдпитку, нiж дружина й iншi гостi,- я забираю з собою Михайла Михайловича до рiчки. "Савонаролочка" байдуже махнув рукою. Розалiя Юхимiвна поводилась не по-жiночому смiливо. Спираючись на руку Коцюбинського, вона злегка штовхнула його вниз до берега з пiсково? кручi. - Який ви неповороткий!.. Вона засмiялась. Потiм взяла з ридикюля малесеньку хусточку, змочила кiнчик ?? в Деснi i витерла собi обличчя, вiд чого воно ще дужче зайнялося рум'янцями. Помила руки, напудрувалася i все промовляла: - Я жiнка освiчена i не дуже соромлюся чоловiкiв. Потiм попросила Михайла Михайловича одвернутися, поки вона поправить собi панчохи. Вiд мiцного вина в Михайла Михайловича трохи несвiжа була голова. Розалiя Юхимiвна пiдхопила його пiд руку й запропонувала пройтися понад берегом. Далi пiднялися на пiскову кучугуру й зайшли до лiсу. Довкола й справдi була чудова рання осiнь, що п'янила як давн?, вишумоване вино, хвилювала i немов вимагала: спинися, лови хвилину, як лист кленовий, що пада? до тво?х нiг. Дружина Хоменка, здавалося, божеволiла. Вона бiгала мiж деревами, трохи над мiру пiдiймаючи сукню, нахилялася за чудовим кленовим листям, i Коцюбинський бачив ?? стрункi ноги в дорогих ажурних панчохах та груди, що прагнули на волю з-пiд тугого одягу. Вона збирала листя в букет, кидала його i збирала новий... Пробувала кокетливо наспiвувати якiсь мотиви, перестрибувала з одного на другий, замовкала, потiм щебетала знову... Без кiнця... Одночасне встигала закидати Коцюбинського цiлим дощем запитань i сво?х же вiдповiдей на них... Михайло Михайлович був трохи спантеличений. Вони вiдбились вiд iнших. Треба було повертатись i шукати Хоменка. Коли Розалiя Юхимiвна чула про це, вона хапала його пiд руку i смiялась божевiльним визивним смiхом. Вони йшли далi. - Я знаю,гукала вона,- ви бо?тесь мене... Або засуджу?те... Що? Не засуджу?те?.. Прекрасно! Дякую... Нашi провiнцiали, що зроду й не бачили ?вропейсько? жiнки, не дарували б менi сьогоднiшньо? поведiнки. Але ж ви були на заходi, ви повиннi спiвчувати менi i зрозумiти, що в цiй отру?нiй махоркою атмосферi свiтськiй жiнцi можна знудьгуватися, якщо не збожеволiти... I раптом настрiй ?? мiнявся так само, як i мотиви пiсень, i поведiнка. Потiм знову несподiвано вона покидала хандру й починала кокетувати. - Подобаються вам мо? перли? - Так. - Це чоловiк подарував менi в день iменин. Вона спинила Коцюбинського i, демонструючи перед ним разок перлiв на сво?й гарнiй ши?, тягнулася до нього обличчям. - Нi, ви спробуйте на вагу - справжнi... Сава Гаврилович для мене нiчого не шкоду?... Що? Ви бо?теся торкнутися цi?? цяцьки на ши? вродливо? жiнки?.. Соромтеся, ?вропе?ць... Вона тягнулася до нього, вимагаючи спробувати перли на вагу. Коцюбинського обдавало тонким запахом ?? духiв, слiпили ?? разючо-бiлi, виплеканi зуби, напiвзаплющенi очi манили. Вона вже говорила зниженим, змовницьким, похiтливо-тремтячим голосом. Вже мало мiркувала над сво?ми словами i лепетала, вкладаючи в слова не думки, а тiльки сво? хвилююче почуття. - Ну, вiзьмiть же, спробуйте, переконайтеся, що справжнi... Вiзьмiть... Спробуйте... Ну, я вас прощу, бачите, прошу... Вимагаю!.. Це треба... I Коцюбинський не вiдчував вiдсутностi смислу в ?? божевiльнiй мовi... Вiн хотiв, щоб зрештою кiнчити з цим, злегка торкнутися до низки ?? перлiв. Та вона схопила, забувши про все, його руки й закинула собi за шию, вмить сама обняла його за шию й немов прилипла до нього, ?? майже заплющенi, скаламученi очi i вiдкритi пристраснi губи ламали опiр. Вона повисла на його ши?. Вiн одiрвався вiд не? i набрав повiтря в груди. Потiм пiдняв кашкет та ?? ридикюль з землi. Пiшов. Вона вмить наздогнала його i взяла пiд руку. Важко дихали ?? затиснутi в корсет груди. Вона задихалась. Коли Хоменко й дехто з гостей обернулися, почувши кроки, то побачили Коцюбинського з ридикюлем в руках i Розалiю Юхимiвну, що безтурботно наспiвувала собi i збирала кiльканадцятий букет вогняного кленового листя. - Савонаролочко, ось i ми!.. - защебетала вона ще здаля до чоловiка. - Тепер, моя трояндо, я заберу вiд тебе Михайла Михайловича. У мене до нього справа. Ти не заперечу?ш? Вона про щось думала мить, потiм перекусила надво? корiнець листка i мовчки здвигнула плечима. Хмiль ?? пройшов. Михайло Михайлович був радий. Вiн мав аж двi вигоди: позбувся небезпечно? жiночо? компанi? i залишався з Хоменком сам на сам. Та склалося iнакше. До них причепився зовсiм п'яний чоловiк Хоменково? сестри, власник оптового магазина в Ки?вi, його кругле, як повний мiсяць, обличчя вилискувало вiд поту. Вiн уже встиг набриднути всiм гостям сво?ми розмовами i збирався причепитися до вiдомого письменника Коцюбинського. Хоменко був завжди заклопотаним дiлком i мало зважав на свою зовнiшнiсть. Новий дорогий костюм, що вибирала йому дружина, висiв, як лантух. Галстук висмикнувся з-пiд жилетки i безпорадно метлявся в повiтрi. Вiн не помiчав нiчого. Всi тро? сидiли долi, на килимi. Перед ними на серветцi стояло вино, бокали i бiсквiти. Пив Хоменкiв шуряк i зрiдка сам господар, що, проковтнувши чарку, тут же визнавав сам: - П'яний капiталiст - винятково вульгарне явище... - У лiсi... - додавав шуряк,- а в пристойному ресторанi - навпаки... - Образу, Михаиле Михайловичу, ношу я в серцi На нашу iнтелiгенцiю. Вiн виймав з рiзних кишень то одну, то другу хустку i витирав собi чоло й широку лисину. - Образу... i немалу!.. - Це з укра?нським гербовником? - Ви вже зна?те? - Менi Розалiя Юхимiвна розповiла. - Копiйчана справа,- вставив сво? Хоменкiв шуряк,- не варто звертати уваги... Я б за цю справу не дав п'ятака. На нього зовсiм не зважали. - Копi? i фотографi? документiв та портретiв, що я надсилав, менi повернуто з припискою: "Не можуть бути використанi". А чому? Що я - вискочив, як Пилип з конопель?.. Нi. Хоменки при Богданi були в сотниках. А одного Зиновiй-Богдан надсилав до Туреччини дипломатом. А в князя Паскевича-Ерiванського правою рукою хто був? Хоменко... Та, зрештою, в мене цiла гора документiв! Менi кажуть: подавайте в сенат, геральдiю... Нащо це менi? Хiба славний укра?нський рiд - не рiд дворянський?.. Я не за цим обстоюю. Хоменки зробили для Укра?ни багато. А що сенат не затвердив мо?му дiдовi родовий герб, можна друкувати й "незатверджений". Я сам зробив немало для укра?нсько? культури. I ви, Михаиле Михайловичу, перший цьому свiдок. Вiн прозоро натякав на те, що пiдтримував "Просвiту" грiшми. Михайло Михайлович промовчав. - Наша iнтелiгенцiя,- провадив сво?? Хоменко,- не вмi? цiнувати тих, хто допомага? рiднiй культурi. Нас оцiнить наш народ. До нацiонально? культури вiн не дорiс, але ми створили нацiональну промисловiсть, ми дали йому роботу й хлiб. - ?рунда! - знову встряв до розмови Хоменкiв шуряк.- Мiй молодший прикажчик одержу? бiльше, нiж на тво?х тютюнових фабриках майстер. Я не маю подяки вiд свого прикажчика, а ти вiд свого майстра... На них не треба зважати. Вважайте тiльки на себе. Що вам треба, те й робiть... Щождо того, щоб довести свiй рiд, то це нiсенiтниця. От гiльдi? - це я цiню!.. Та побачивши, що його намагаються не слухати, вiн з п'яною байдужiстю махнув рукою: - А ч... ч...орт з вами!.. - i подався до гурту з пляшкою в однiй руцi i келихом у другiй, розхлюпуючи з пляшки вино. Тимчасом Сава Гаврилович розкривав сво? думки, з якими, певне, носився давно: - Народ! Наш бiдний народ! Пригаду?те, Михаиле Михайловичу, рядки Бориса Дмитровича: Убогi? ниви, убогi? села, Убогий, обшарпаний люд... Дуже гiркi рядки, а правдивi... Та й справдi, що може дати земля народовi? Злиднi - i бiльш нiчого. Народовi не потрiбна земля - вона однаково ж веде його до вимирання. А врятувати народ хтось мусить!.. Тiльки не земля - вона вимага? поту, щоб родити, i висиса? з бiдного народу всi сили. Народ мусить ненавидiти землю! Нехай помiщики люблять землю - на нiй стоять ?х палаци. Вона да? ?м багатство... Народ мусить iти на фабрику... Тут його порятунок. У мене чорнороб живе краще, нiж заможний селянин, ?й-бо... Не вiрите? - А хто ж,запитав Коцюбинський,- буде постачати вам сировину? Почувши про сировину, Хоменко знову згадав про десять вагонiв тютюну, що вислизнули в нього з-пiд рук, i на душi в нього стало гiрко. Та це лише на одну хвилину спинило його промову. I вiн вiдповiдав Коцюбинському: - Хазя? й помiщики... А селянам браку? земельки навiть на хлiб для дiтей. З них нiякi постачальники для мене... Тiльки хазя?, тiльки помiщики... Коцюбинський, звичайно, не думав дискутувати. Це було зовсiм недоречно. Все ж таки вiн не витримав i натякнув: - Зда?ться, на ваших фабриках були заворушення... i зовсiм недавно?.. - Страйк! - вигукнув з гордiстю Сава Гаврилович.- Справжнiй страйк, якi бувають на кожному порядному пiдпри?мствi... В його голосi Коцюбинський почув ноту хвалькуватостi: Хоменко хотiв скидатись на великого капiталiста. А проте не без пiдстав... _- Ну, та ?хня не взяла! Моя взяла! А ?хня подумала, погедзькалася, та й,- вiн оглянув?я довкола, певне бажаючи сказати непристойнiсть, але заради Михайла Михайловича втримався i тiльки зареготав. Коцюбинський почував себе як на колючках, його починало захоплювати полемiчне завзяття. - Чия ж це - ?хня? - Робочi... - Народ, значить?.. - Нi, Михаиле Михайловичу, не сам народ, а призвiдцi, бунтарi... Чоловiк собi чесно робить, одержу?, що полага?ться, i нiчого бiльш не хоче, аби лиш була робота. Але тут приходить якийсь шибайголова й почина? йому теревенi розводити, як комар над вухом. Гуде та й гуде... Ну, зрештою, чоловiк не камiнь: роздовба?-таки його пройдисвiт... А потiм страйк, бунт... А вiд цього менi збитки. Коцюбинський вирiшив дошкулити йому. - Слухайте, Саво Гавриловичу, але ж у подiбнiй ситуацi? ви користу?теся послугами полiцi?, яка придушу? все передове, гуманне. Для цього вона й iсну?. Хоменко замислився. Вiн мав талант пiдпри?мця, вузький талант дiлка, а в полiтичних питаннях часто. був безпорадний. Вiн пiдiймав пляшки з килима i приглядався, чи залишилося в них вино. Знайшов мадеру i налив чарку. Прополоскав собi зуби i проковтнув вино. - Сьогоднiшня полiцiя,- сказав вiн,- це нашi найманцi. Ми ?м платимо, вони нам роблять. - Як це зрозумiти? - А тут нема? особливо? мудростi,- лукаво пiдморгнув вiн.- Дума?те, полiцмейстер менi за спасибi допомага??.. Авжеж!.. Сподiвайтеся!.. Це шахрай iз шахра?в такий, що iз рiдного батька злупить, а з мене й тим паче. Кобила "Ластiвка", чистокровна англiчанка, вже на його стайнi... Це - раз. Браслет золотий його дружинi на iменини - це два... Поки що цього вистачить, навiть з авансом на майбутн?... Обурений Коцюбинський пiдвiвся. Але Хоменко ,вхопив його за руку. - Не поспiшайте. Ще рано. Ми ось по?демо зараз закiнчувати до мене. - В мене сьогоднi браку? часу. Я, мабуть, не по?ду... - I не думайте тiкати... Я ше вам до ладу сво?? справи не розповiв. Я вам ще про професорiв розповiм, що беруть хабарi не гiрш за полiцмейстера... Вiн гарячкове вмовляв Коцюбинського, який в цю хвилину вирiшив: тiкати звiдси й забути про цю останню свою слабкiсть... Але в його уявi на мить постало прекрасне обличчя Григорiя Камищука - його голубi очi з iмлою, бiлява чуприна, могутнi плечi... I Коцюбинський не втримався: - У мене до вас, Саво Гавриловичу, була невеличка справа, прохання навiть... Серед робiтникiв вашо? чернiгiвсько? фабрики, арештованих i вiдданих пiд слiдство, ? один, якого я знаю,- Григорiй Камищук. З приводу нього в мене ? до вас справа. - Ну, ось, бачите, навiть справа, а ви тiка?те... Хто ж у лiсi про справи говорить?.. Це тiльки дома... Наше товариство не таке страшне, щоб вiд нього тiкати вам. Хоменко знав про популярнiсть письменника Коцюбинського не тiльки серед укра?нських читацьких кiл, але й у Росi? i навiть за кордоном. Це його примушувало ставитись до письменника з повагою. Вiн цiнив Коцюбинського, хоч майже не був обiзнаний з його творчiстю. Хоменко розумiв, що коректнiй вдачi письменника багато чого в цьому колi не подоба?ться, i це вражало гонор фабриканта: укра?нському письменниковi не по собi серед справжнiх укра?нцiв!.. Вiн м'яко взяв за лiкоть свого гостя: - Михаиле Михайловичу, може, вам Аркадiй, мiй шуряк, не до вподоби... Купчисько!.. Вiн i менi не до серця. Ось повернемося додому i вкладемо його - нехай собi дрихне. Ми на нього не зважа?мо i ви не зважайте. В тверезому станi його ще можна терпiти, а як вип'? - реп'ях... Недалеко з'явилась Розалiя Юхимiвна, яка щось шукала в травi, удаючи, що не бачить чоловiка й Коцюбинського. - Трояндо!.. Що ж це в нас робиться?.. - гукнув Сава Гаврилович.- Михайло Михайлович хоче тiкати додому. Ми йому не до вподоби... Вона, удаючи примхливу дiвчинку, пiдбiгла до них. - Ай, ай... як вам не соромно, Михаиле Михайловичу!.. Невже нашi женщини вам не до серця?.. Не пустимо, не пустимо нiзащо!.. Обравши зручну мить, вона прошептала чоловiковi: - Яка тут кiшка пробiгла мiж вами? - А бiс його розбере... Вiн не любить п'яних, делiкатний... Аркадiй тут нiсенiтницю верзякав... Я перед ним сп'яна прохопився, що полiцмейстеру хабара дав... Може, це його й шпигонуло?.. Треба затримати i якось умовити, залагодити... А то ще, бува, де ляпне... Не обберешся бiди... - Ти тюхтiй... - презирливо вiдповiла вона й пiшла до гурту, де вже був i Михайло Михайлович. Було помiтно, що Хоменко уникав розмови з Коцюбинським сам на сам. Вiн мав час подумати i вже догадувався, в чому полягатиме прохання Коцюбинського, тим бiльше, що вже знав, про кого йтиме мова. Тодi, пересилюючи сво? почуття, Михайло Михайлович сказав: - Саво Гавриловичу, а все ж таки, хоч зараз i не час, треба менi дещо викласти вам. - Е... е... гаразд... - промимрив той i раптом узяв рiшучий тон, - то пiдемо до мого кабiнету. Вони прийшли до розкiшно вбраного великого кабiнету. Видно, тут порядкувала рука Розалi? Юхимiвни. Виконаний олiйними фарбами, старовинний, схожий на iкону, портрет якогось Хоменкового прадiда, десяток дрiбних фотографiй, серед яких був i маленький фотопортрет Хоменкового кума - чернiгiвського полiцмейстера... Хоменко майже лiг на канапi. Коцюбинський сiв оддалiк, бiля стола. Вiн був утомлений i роздратований. Проте вiн умiв стримувати сво? почуття. - Дiловий у вас настрiй, Михаиле Михайловичу... - Нi, я просто користуюся з нагоди... - Прошу, прошу... Я з радiстю... Коцюбинський вирiшив розрубати вузол одним махом. - Саво Гавриловичу, ви ма?те повну змогу довести громадянству свою гуманнiсть, примусити багатьох людей бути вам зобов'язаними, якщо вживете заходiв до звiльнення з-пiд арешту вашого робiтника Григорiя Камищука. - Як то?.. Нащо це?.. Як я можу?.. - перелякався Хоменко. - Це потрiбно не вам, звичайно, i не менi... а йому, його батькам. ? багато причин, щоб бачити його на волi... А головне - сама людина: таких, як вiн, мало, ?х майже нема?... - Але ж я не влада, не прокурор, я в цiй справi - нiщо... - Нi, ви можете зробити багато. Не вiдмовляйтесь цим. Навряд вiдмовить вам прокурор, якщо ви його про це попросите. Коцюбинському раптом спало на думку, що вiн принижу? себе цим проханням. Справдi, нiколи йому ще не доводилось когось так просити. А тут вiн прийшов до людини, до яко? не ма? особливо? поваги, пересидiв з. нею мало не цiлий день i тепер просить... Та вiн вiдразу ж вiдкинув цi думки: вiн не для себе... Тимчасом Сава Гаврилович, що завжди трохи повiльно мислив, зорi?нтувався: - I до того, бачите, менi не треба, щоб якийсь пройдисвiт баламутив менi людей. - Ви можете не приймати його бiльше на свою фабрику. Хоменко подзвонив. Прийшла служниця, i вiн наказав принести вина. Потiм уважно прислухався до слiв Коцюбинського. Принесли вино. Вiн налив два келихи. - Прошу... За народним звича?м, де сперечаються, там i п'ють. - Не питиму. Це менi шкодить. - Прошу - це легеньке... - Не можу. Хоменко випив сам. - За ваше здоров'я, Михаиле Михайловичу, вас я глибоко шаную i поважаю. Щождо мо?? гуманностi, яку, як ви сказали, треба довести, то хiба е такi добрi люди, що не ймуть вiри в не?? Хiба мало я зробив людям хiба мало чим менi зобов'язанi люди? Обража?те ви мене, Михаиле Михайловичу... Коцюбинський роздратовано здвигнув плечима. Хоменко помiтив це i раптом перейшов на iнший тон. Вiн повеселiшав i намагався жартувати, але не поступався. - Ви не зна?те цих людей. Та коли тiльки Камищук опиниться на свободi, то хiба йому обов'язково треба працювати в мене, щоб зiпсувати менi життя?.. Вся фабрика - його приятелi, така ж босота, як i вiн. Вони зруйнують мо? хазяйство, знищать мене. Та, зрештою, яка вам особисто з цього користь? Не розумiю я вас... Не туди укра?нська iнтелiгенцiя мусить вкладати свою енергiю... Вивести народ з темряви - ось першочергове завдання. Коцюбинський рвучко пiдвiвся. - Одну чарочку... Це завезене: в Чернiговi таким не торгуюгь, - сказав Хоменко. Вiн випив сам i втерся рукавом. Коцюбинський сухо вiдрiзав: - Нiяко? особисто? користi я цим не домагаюсь. Я тiльки знаю Камищука i високо цiную цю молоду людину. Вiн повинен бути звiльнений. Не звiльните ви, зробить хтось iнший. Та й взагалi треба перевiрити, чи винен вiн у тому, що йому iнкримiну? слiдча влада. Останн? вiн сказав, не маючи ще на увазi якихось конкретних даних, майже випадково. Але на Хоменка саме цi його слова справили враження. Вiн уважно подивився на Коцюбинського, немов хотiв розгадати його задум. Потiм сказав: - Ви щось ма?те на увазi? Не вiрте людям, нiхто з них нiчого не зна?. Вiн навiть помiтно стривожився, чого не мiг не помiтити Коцюбинський. Та через хвилину Хоменко вже переходив на веселий, жартiвливий тон. - Ну, не будемо сваритись... Та й нема? за що. Якийсь там Камищук, пiдозрiла, авантюрна особа... Таким саме й мiсце у в'язницi. Прошу, Михаиле Михайловичу,- вiн показав на повний келих i жадiбно, тремтячими губами, як алкоголiк, випив сам, плеснувши зопалу вином собi на жилетку. Але не помiтив цього i почав переходити на бравурний тон, наспiвуючи навiть мотив, пiдслуханий ним у свого управителя. А управитель винiс цю мелодiю з одного чернiгiвського борделя на мiськiй околицi. Тепер Коцюбинський зневажав цю людину до кiнця. Вiн жахався того, що сам, разом з просвiтянами, давав привiд цiй тваринi вважати себе за мецената... - Саво Гавриловичу, - промовив вiн, силуючи себе до стриманого тону, - якщо ви в силу сво?х принципових мiркувань не хочете зробити цього, то я прошу вас знову ж таки про це, але як про послугу особисто менi. Майте на увазi, що для мене це ма? величезну вагу. Це буде послуга, яко? не забуду я нiколи. Мотивчик борделя раптом припинився. Хоменко прислухався до слiв Коцюбинського, граючись брелком вiд золотого годинника. Iнодi вiн залишав брелок i поволi, смакуючи, тягнув з келиха вино. Потiм поставив на стiл недопитий келих. Хвилину подумав i невiдомо для чого вийняв i почепив на нiс окуляри, немов хотiв заховати сво? очi, якi не могли опиратися глибокому, гiпнотизуючому поглядовi чорних, ясних очей Коцюбинського. "Зараз вiн скаже якусь пiдлiсть", - подумав Михайло Михайлович. I справдi. - Михаиле Михайловичу,- спокiйним, дiловим тоном вимовив той. Таким тоном вiн розмовляв з людьми, що приходили сюди до нього просити вiдстрочення векселiв.- Михаиле Михайловичу,- повторив вiн, не поспiшаючи i забувши про свою жартiвливу манеру, - бувають такi справи, в яких вiдмовля?ш навiть друзям. Адже ви, певне, не зна?те, якими словами паплюжив мене цей пройдисвiт в останнiй день свого перебування на фабрицi, перестрiвши мене бiля контори... - Звичайно, не знаю... - То ж то бо й ?... Одверто вам сказати - я боюся його... - Вiн ви?де з Чернiгова. - У цього бунтаря сто пар рук i нiг... Менi вiн не забуде, де б вiн не був. До таких людей треба застосовувати найсуворiшi заходи, ?х треба знищувати - це найкраще, найбезпечнiше... - Така ваша остання вiдповiдь? - Остання... Та й ви на мо?му мiсцi зробили б так точнiсiнько. - Помиля?теся, пане, - гостро вимовив Коцюбинський i вийшов з кабiнету. Вiн пiшов не до гостей, а зiйшов униз. За одними, нещiльно причиненими дверима вiн почув знайомий притишений шепiт: - Спробуйте на вагу - це справжнi перли... Ну, вiзьмiть же, спробуйте, ви бо?тесь торкнутися... Далi вiн не чув - був уже далеко. В однiй порожнiй кiмнатi вiн посидiв трохи, щоб заспоко?тись. Але через хвилину зiрвався й швидко пiшов до передпокою. Коли вiн надягав сво? пальто, до нього вийшла розпалена i втомлена Розалiя Юхимiвна. Вона навмисне щiльно зачинила за собою дверi, крiзь якi чути було вигуки гостей з вiтальнi. Гостей значно збiльшилося, i серед численних голосiв Коцюбинський пiзнав голоси Сулими i Прокопенка, що п'яно гукали щось один на одного. Хоменкова дружина вдивлялася йому в очi. - Боже мiй, Михаиле Михайловичу, щось трапилося!.. Я знаю. Не втiкайте! Ну, я вас прошу. Скажiть, чим образив вас мiй чоловiк?.. Але Михайло Михайлович мовчки, з нервовою поспiшнiстю продовжував одягатися. Жiнка та?мниче зашептала: - Але ж про мене ви не погано? думки?.. Адже так? Я не помиляюся? Ви, певне, зрозумiли мене?.. Ну, говорiть же... Вона простягла йому руку на прощання, але Коцюбинський не поцiлував ??, як звичайно, а нервово потиснув i, широко ступаючи, швидко вийшов на вулицю. Розалiя Юхимiвна сумувала вслiд: - Боже мiй!.. ?диний джентльмен... За хвилину Михайло Михайлович розшукав вiзника, i, поки його шкапа трусила найповiльнiшою риссю по кривих вулицях вже померклого осiннього мiста, вiн гiрко думав про себе: "Так, так i треба тобi, безталанний чудiй! Куди ти посунувся з сво?ми безглуздими замiрами, до кого? i через це тобi гiдно втерли носа... Землячки! Тi, що люблять свiй народ, як хазя? зоологiчного саду сво?х звiрiв - у клiтцi, за гратами... Про що ж було просити ?х?.. Про великодушнiсть?" - Стоп! - несподiвано гукнув вiн вiзниковi.- Повертай на Денисiвський завулок.. Зна?ш? Ну, от... До адвоката Чижа... - Зна?мо!.. - бадьоро вiдгукнувся вiзник, i шкапа його немовби вийшла з сво?? повiльно? i точно?, як маятник годинника, рисi i якось боком пiшла вчвал. Для справи Григорiя Камищука адвокат Чиж робив багато. Вiн дав свою згоду обороняти його на судi, ознайомився з матерiалами слiдства, що досить швидко закiнчилося, i знайшов у показах свiдкiв декiлька неув'язок, на яких збирався провалити обвинувачення. Камищука обвинувачувано в тому, що вiн пiд час мiтингу страйкарiв на фабрицi увiйшов до кабiнету управителя i нiбито намагався побити його за те, що той хотiв телефоном викликати полiцiю. А потiм загрожував управителевi револьвером i нахвалявся, що висадить в повiтря всю фабрику, якщо хазя?н не погодиться на вимоги робiтникiв. Довiдавшись про суть обвинувачення Камищука, Михайло Михайлович пригадав свою розмову з Хоменком, i в нього виникла пiдозра, що той пiдставив найнятих свiдкiв i, певне, сам вигадав iсторiю з загрозами управителевi. Адже недаремно вiн так пiдозрiло збентежився, коли почув тодi, пiд час ?х розмови в кабiнетi, сумнiви в правдивостi обвинувачення Камищука. Чижевi пощастило. Обвинувачення виставляло двох свiдкiв: приймальника Гарбузова i артiльника Старостенка, якi заявляли, що вони були в кабiнетi управителя в службових справах, коли туди вскочив Камищук i намагався побити управителя, але вони оборонили його. Тодi Камищук нiбито загрожував усiм револьвером. Чиж установив, що артiльник Старостенко саме в цей час був у пивницi Белова на другому кiнцi мiста. Там вiн зняв бешкет, i городовик Панасенко склав на нього протокол. Копiю цього протоколу адвокат уже мав у сво?му портфелi. Щождо Гарбузова, то справа з ним розв'язувалася так само несподiвано для обвинувачення. З приводу його свiдчень Чиж радився з деякими приятелями Камищука, що були на волi, i тi сказали, що справа, в якiй цей Гарбузов немовби приходив до управителя, взагалi не могла iснувати. ?? було вигадано занадто невмiло, без розрахунку на те, що в цих матерiалах копа?ться досвiдчений оборонець. Таким чином встановлювалось, що свiдки були пiдставнi... Сво? заперечення до справи Чиж зберiгав у та?мницi. Вiн готував несподiваний удар по обвинуваченню. Знав про це тiльки Коцюбинський, що багато в чому допомагав сво?му друговi. Зовсiм загадковою була поведiнка Надi? Загiрно?, вiд яко? теж не треба було ховати деталi оборони, оскiльки вона могла б багато чим допомогти. Михайло Михайлович викликав ?? запискою через Марину i довго ждав ?? в умовленому мiсцi. Вона запiзнилась, просила вибачення, згадала про якусь важливу свою справу, призначену теж на цей час. Але яка була справа - не сказала. Вона мовчки вислухала Коцюбинського. З усiма його доказами неповинностi Григорiя погоджувалась, але вигляд ?? вiд того не веселiшав. Нарештi вона просто сказала, що не вiрить у реальнiсть звiльнення Григорiя таким методом. Потiм рiшуче заявила, що Чижевi не пощастить виправдати Григорiя. Але скiльки не намагався Михайло Михайлович довiдатись про ?? мотиви, вона нiчого йому про це не сказала. Вiн зрозумiв, що вона не хотiла чи не могла висловитись перед ним конкретнiше. Так i залишилась недоговореною ?х розмова. Цi днi Коцюбинський ледве знаходив сили працювати в статбюро. Його мозок працював зовсiм в iншому напрямку. Тимчасово покинув вiн i писати. Треба було закiнчувати другу частину "Fata morgana". Пiсля перебування на Капрi вiн з запалом продовжував повiсть. Горький надавав великого значення цьому творовi i навiть дав деякi поради щодо дальшого розгортання i висвiтлення подiй у повiстi. Але в цi днi Коцюбинський не мiг опанувати сво?х думок. Тимчасом Горький вимагав поспiшити з перекладом на росiйську мову першо? книжки творiв. Михайло Михайлович мусив сам домовитися з сво?м перекладачем. Перекладач поспiшав i часом допускав помилок. Коцюбинський перевiряв його роботу. А це вимагало часу i настрою. Амфiтеатров, з яким познайомив Коцюбинського Горький у себе на вiллi, теж вимагав оповiдань для нового петербурзького журналу. Пропонував друкувати Коцюбинського навiть не перекладаючи на росiйську мову. Налагоджувалась справа перекладу його творiв у Празi. Деякi берлiнськi i паризькi видавництва теж удавалися до нього з подiбними запитами. Нарештi, добрi вiдомостi були з Стокгольма вiд професора I?нсена - переклади з Коцюбинського на шведську мову мали незабаром вийти з друку. Зростала його популярнiсть у Росi? i за кордоном. Здавалося, пiсля ви?зду на Капрi в життi його розпочалася нова епоха, коли з Сiверянсько? вулицi напiвзабутого Чернiгова вiдкриваються перед ним найширшi перспективи. Тимчасом декому з знайомих стало вiдомо, певне вiд Хоменка, що Коцюбинський втруча?ться в майбутнiй процес Камищука. Поголоска варiювалася на рiзнi лади i в зовсiм невпiзнаному переказi доходила до Коцюбинського. Можна було чекати нових прикростей. Визволення Григорiя набирало для Михайла Михайловича напряму важливо?, принципово? справи. Через не? вiн не звернув особливо? уваги на повiдомлення ки?вського цензора про заборону його збiрки "З глибини". Часто до нього приходив старий Камищук. Приносив прочитану книжку, розгортав ?? з газетного паперу й повертав Коцюбинському. Потiм просив нову, яку тут же акуратно загортав у папiр, щоб не забруднити, перекидався кiлькома словами з господарем i йшов, незважаючи на запрошення залишитись на чай або просто поговорити. Вiн шанував чужий час. Минула осiнь. Вогкiсть, осiння мжичка i повна вiдсутнiсть сонця цiлими тижнями завдавали Коцюбинському, що хворiв ще й на легенi, важко? муки. Але треба було дiяти. За ним уже була репутацiя громадського дiяча, який не бо?ться протестувати проти беззаконня, який уже не раз пiдносив голос проти людей, що мали в сво?х руках немалу владу. Деякi чернiгiвськi iнтелiгенти пошепки розповiдали один одному про те, що оцей ?хнiй чернiгiвець Коцюбинський в одному з сво?х нових творiв назвав пса прiзвищем всiй Росi? вiдомого з недавнiх подiй грiзного мiнiстра Трепова... Отже, не бо?ться!.. Нарештi вiдбувся суд над Григорi?м. До зали суду не пустили нiкого з стороннiх. Не пустили й Коцюбинського. Мiсцевий обвинувач був хворий i обвинувачення пiдтримував при?жджий. Вiн чомусь поспiшав i процес мав закiнчитись того ж дня ввечерi. Коцюбинський не виходив з дому, чекаючи на Чижа, який мав просто з процесу при?хати й розповiсти про наслiдки. Чекання перейшло далеко за пiвнiч. Нарештi. по грудках замерзло? вулицi прогуркотiв вiзник. Спинився бiля ворiт. Через хвилину Чиж сидiв у кабiнетi i просив чарку коньяку або чаю, бо й замерз, i намучився, i... не знав, що сказати приятелевi. - Ну, ну... кажiть же!.. - стояв, нетерпеливо чекаючи наслiдкiв суду, Коцюбинський. - Виправданий? - Виправданий... - Де вiн? Чиж зовсiм пiрнув у крiсло i мовчки, похмуро вiдповiв: - Де? У тюрмi, звичайно... - Його не звiльнили? - I не звiльнять... - Як то? Нiколи? - Пiсля каторги... Михайло Михайлович вражений став перед Чижем. - Так у чому ж рiч? - В мо?й i вашiй, Михаиле Михайловичу, на?вностi. Ми з вами були на?внi, як дiти, i, не знаючи Камищука, взялися його визволяти. А на судi його виправдали в справi замаху на управителя Хоменково? фабрики, але незабаром його судитимуть в iншiй справi, про яку ми з вами не подумали. Григорiя обвинувачують у революцiннiй дiяльностi, в органiзацi? робiтничих майовок i збройному опорi полiцi? пiд час розгону однi?? з майовок. - Але ж це може бути тiльки наклеп... Чиж похитав головою. - Нi, - промовив вiн, - я був у нього в тюрмi пiсля суду. Пропонував сво? послуги для нового процесу... З цього вони можуть зробити все, що забажають... Збройний опiр - це довiчне заслання чи й каторга. Чиж знову хвилину подумав i якимось iншим, зовсiм змiненим, енергiйним голосом людини, що раптом чимсь захоплена, заговорив: - Ми з вами мало зна?мо цих людей... Григорiй ваш друг, ви думали, що ви, як психолог, письменник i друг, зна?те його краще, нiж вiн сам себе зна?... Ви не знали, що вiн досвiдчений пiдпiльник, який навчився тримати в сво?х руках i самого себе i людей - гурт, масу... Адже вiн з вибачливою усмiшкою зустрiв мою пропозицiю обороняти його. "Як хочете,- вiдповiв вiн,- боюся, що вам не пощастить... Вiд заслання мене не вряту? нiщо..." Ви розумi?те, Михаиле Михайловичу, так говорити може не просто собi робiтник махорково? фабрики. Вiн сказав менi, що виступатиме на судi з останнiм словом, в якому обвинувачуватиме весь державний устрiй i закликатиме до його повалення... Розумi?те?.. Вiн хоче дiяти так, як поводяться на судi видатнi революцiонери! I вiн це зможе, не сумнiвайтеся!.. Для Коцюбинського це було нове. Вiн знав багатьох людей, засуджених царизмом, знав ?х життя i уявляв ?х долю. I все ж близькiсть Камищуково? долi до долi подiбних людей була несподiвана для нього. Тепер вiн розумiв, чому Надiя Загiрна не подiляла його оптимiзму перед процесом Григорiя: адже вона, напевне, знала все i, звичайно, про все, вiдоме ?й, не мала права розповiдати нiкому, в тому числi i йому, ?хньому друговi. Мiж ним i цими його друзями iснувала якась межа, яко? вiн поки що не в силi переступити. Ця межа не заважала ?х дружбi, але все ж вона роздiляла ?х... IV. ПРИСУД Слiдство в новiй справi Григорiя Камищука затяглося надовго. Департамент полiцi? розраховував на ряд голосних процесiв i шукав пiдстав, щоб по?днати окремi незначнi справи в невелике число значних полiтичних справ. Царизм докладав усiх сил, щоб показати громадянству свою, насправдi занадто пiдупаду, мiць. Чиж пробував ознайомитися з приступними для оборонцiв матерiалами i прийшов до висновку, що хоча Григорiй у наступному процесi i не гратиме першорядно? ролi, але напевно дiстане заслання, а можливо й каторгу. Особливо беручи до уваги те, що вiн уперто обiцяв поводитися на судi зухвало i при кожнiй нагодi громити царський суд. Вiн просто не радив адвокатовi брати на себе його оборону i хотiв боронитися сам. Минула зима В тяжкому чеканнi проходила весна. Нарештi в останнiх числах травня стало вiдомо, що суд вiдбудеться через кiлька днiв у Ки?вi. Чиж довiдався про це i зайшов до статбюро повiдомити Марину. Вона була схвильована звiсткою i ледве змогла працювати до кiнця дня. Михайла Михайловича в мiстi не було. Вiн дiстав через хворiсть два мiсяцi вiдпустки, ви?хав до Ки?ва роздобувати по рiзних редакцiях грошi на лiкування i потiм вiдбув знову на Капрi. Тiльки-но продзвонив дзвiнок, що означав закiнчення робочого дня, Марина схопила свою бiсерну торбинку i, навiть не причепурившись, не чекаючи подоуг, поспiшила додому. Вона боялася, що вже не застане сестри: Надiя часто перед вечором зникала з дому i поверталася досить пiзно. А в Марини для не? сьогоднi була пропозицiя... Надiя була ще дома i, здавалося, не збиралась виходити. На запитання сестри про ?? справи та не вiдповiла, навiть не пiдвела голови, схилено? над книжкою. За обiдом Надiю також не можна було викликати на розмову. Тодi Марина запропонувала: - Сьогоднi я хочу пiти на Болдину гору, прогулятися трохи... Надiя мовчала. - Ти не хочеш пiти зi мною? - Пiду. - Нам треба трохи розважитись, Надiйко. - Треба. - Можливо, там я тобi щось скажу, якусь новину... В цю мить до кiмнати зайшла мати. - Куди збира?тесь? - запитала мати. - На прогулянку,- вiдповiла жваво Надiя,- Марина хоче розповiсти менi сво? секрети... Злегка ображеним тоном Марина промовила: - Не секрети... i тим бiльш не мо?... А просто - весна закiнчу?ться... набридло жити так, як ми живемо... Хочеться нарештi дихнути свiжим повiтрям... Поки не пiзно Стара мати стривожено поглядала на дочок. Знову щось затiвають. Тiльки на цей раз обидвi разом. До цього кожна з них дiяла окремо, i мати мала вiд них самi прикростi. Тепер знову... День був робочий i на Болдинiй горi народу було небагато. Сестри обрали затишне мiсце, вкрите густою травою й квiтами. Марина, напiвлежачи, дивилася на Десну вниз, на далекi га?, що вже заволiкалися синiм туманом. Надiя сидiла на травi, обхопивши руками колiна, нерухомо дивилася вдалину i, здавалося, збиралась довго мовчати. Весна з непереможною силою примусила ?? думати про Григорiя, i вона останнiми мiсяцями мовчки. замкнено сумувала. - Вiд Михайла Михайловича не було ще листа... - мрiйно промовила Марина.- Тепер вiн саме при?хав на Капрi i цiлi днi, певне, серед друзiв або бiля моря... Як вiн любить море!.. - Вiн тобi часто пише, коли бува? у вiд'?здi? - Часто... Через день, а то й щодня... Надiя все ще дивилася в одну точку на обрi?. Потiм несподiвано запитала: - Як ти гада?ш, буде Григорiй на волi? - Н-не знаю... Надiя засмiялась. - Ти не бiйся мене вразити чи розчарувати. Говори те, що дума?ш... Однаково, я багато передумала i перемучилась, i тво? слова не завдадуть менi бiльшо? муки. Я хочу почути твою думку. - Я думаю,вiдповiла нерiшуче Марина,- iншi так думають, що його засудять на заслання. Тобi треба пiдготуватися до такого вироку i примиритися з думкою про розлуку... Цi кiлька раптово кинутих слiв немовби збудили Марину, що давно вже хотiла сказати ?х сестрi. Вона розчервонiлась, i очi заблищали. Але Надiя звелася навколiшки, повернулась до сестри обличчям, знову засмiялася, чим немало здивувала сестру, бо смiх не був ?й властивий. Потiм спокiйно i якось м'яко, натхненно промовила: - Григорiй буде на волi. Вiн дiстане ??, хоч за державним законом заслугову? каторги. Марина, нiчого не розумiючи, здивовано дивилась в очi сестрi. Вони натхненно i та?мниче всмiхалися. Потiм Надiя почала про iнше: - Скажи, Маринко, ти нудьгу?ш без нього? Вона сiла ближче до сестри. Марина розумiла, що Надiя говорить про Коцюбинського. Вiдповiла: - Ми з ним так знайомi вже бiльше як шiсть рокiв. - О! Ти менi цього не розповiдала... - А нащо?.. Все ж таки я багато чого розповiла тобi... Надiя обняла сестру. - Маринко, наша мати нiколи не буде щасливою... через нас... Адже ми пiшли не тими стежками, про якi мрiяла мати. Ми перероста?мо дiвуючи... Вона не може збагнути, чому ми не одружилися досi... Певно, вона не дiжде онукiв, бо ж... Марина тихо плакала, ховаючи обличчя на грудях сестри. - Скажи, ти любиш його? - питала Надiя. Марина вiдповiла не вiдразу. Вона трохи заспоко?лася, втерла хусточкою очi. Тремтячим голосом вiдповiла: - Я ж звикла до нього... Шiсть рокiв... Я не уявляю себе без нього. Колись ми думали ви?хати звiдси i одружитися. З цього нiчого не вийшло. Потiм ми не раз говорили про те, щоб розiйтися,- i теж нiчого не вийшло... I тепер я тiльки хотiла б, щоб вiн був щасливий, щоб вiн мiг здiйснити свою мрiю. I бiльш нiчого я не хочу! Я не вiрю в наше одруження. Це нездiйсненна рiч... Та коли б це дивом якимсь здiйснилося, то тiльки зiпсувало б нашi вiдносини... Може, сво?м почуттям до нього i я приношу людям якусь користь. А дiти... Не всiм же жiнкам виховувати дiтей... З-за Десни насувався чудовий вечiр, але було сумно. Коли сестри, обнявшись, покидали гору, Надiя спитала: - А де ж новина, яку ти менi обiцяла? - Я берегла ?? на кiнець, щоб не псувати тобi вечiр. Сьогоднi в мене був Чиж i повiдомив, що наприкiнцi мiсяця вiдбудеться суд... - Коли ж точно? - Не сказав... Через кiлька днiв, у Ки?вi. Значить, цими днями Григорiя заберуть з Чернiгова. З несподiванки Надiя спинилася. - Значить, не пiзнiше, як через п'ять-шiсть днiв? - Так. - Ходiмо, ходiмо швидше... Треба швидше додому. I Надiя майже тягла тепер сестру пiд руку. Та ледве встигала за нею. Хтось ходив бiля ?х будинку. Коли вони наблизились. Надiя раптом звiльнила руку. - Це до мене,- сказала вона i поспiшно сама пiдiйшла до чоловiчо? постатi. Через хвилину вони зникли в мороцi зовсiм не освiтлено? чернiгiвсько? околицi. По?зд вузькоколiйно? залiзницi, що йшов на станцiю Крути, вiдходив з Чернiгова вранцi. Надiя боялася, що Григорiя проведуть до вагона ранiше загально? посадки. Вона вклала в долоню швейцаровi срiбного полтиника i вiльно вийшла на перон. Незабаром подали вагони, але пасажирiв ще не випускали з вокзалу. Надiя сiла на запорошену зелену лаву на перонi i пильно оглядала неначе мертвий по?зд. Мiнiатюрний жiночий чемоданчик стояв бiля не?, а на колiнах лежала бiсерна торбинка. Через новий темносинiй брилик i густу вуаль, що падала нижче очей, ?? не зразу можна було пiзнати. Вона не помилилась: за кiлька хвилин до посадки вивели на перон Григорiя. По боках iшли два унтери, тримаючи руки на розстебнутих кобурах наганiв. Трохи оддаля слiдом iшов назирцi тюремний пристав. Надiя нижче спустила вуаль i вдала з себе цiлком байдужу до появи цих людей. Вона немовби в'дчула гордiсть за Григорiя, якого вели пiд не в мiру пiдсиленим конво?м. Очевидно, його вважали за винятково важливого злочинця. Вона стежила, чи подивиться Григорiй в ?? бiк. Звичайно, вiн не мiг би ?? пiзнати, та вона цього й не хотiла. Але Григорiй пройшов пiд вартою за якихось двадцять крокiв вiд не? i навiть не глянув у ?? бiк. Проте вона змогла розглянути його обличчя. Воно трохи схудло, загар майже зник, але очi залишились тi ж самi: глибокi, голубi, з iмлою. Здавалося, вiн трохи, ледве помiтно, всмiхався i йшов зовсiм поволi, немов прогулюючись. А обидва унтери нiяк не могли погодити сво? метушливi кроки з його повiльною i поважною ходою. Пiдштовхувати ж його тут, на перонi, вони, звичайно, не насмiлювались. Всього хвилину бачила Григорiя. Його привели до вагона. Вiн зупинився на мить, оглянувся довкола, немов прощався з Чернiговом, i швидко пiшов до вагона. Вартовi зникли за ним. Потiм до того ж вагона зайшов тюремний пристав. Радiсне почуття в першу хвилину схвилювало Надiю, що бiльше як пiвроку не бачила Григорiя. I вона не звернула уваги на головне - в сво?му чи казенному одягу був Григорiй? I вiдразу ж заспоко?лась: адже коли б вiн був не в сво?му звичайному одязi, а в казенному, ?й би впало це в око. Вона на одну мить заплющила очi, i вiн постав перед ?? уявою, тут, на перонi, в чорнiй вишиванiй косоворотцi шовковим шнурком замiсть ременя, в чорних штанях i м'яких чоботях, немов удруге проходив недалеко вiд не? пiд вартою, легко ступаючи пружною ходою, розглядаючи ясний ранок крiзь iмлу сво?х блакитних очей. ?й заманулось, як колись, провести долонею по його бiлявiй, злегка пiднятiй ранковим вiтром чупринi, взяти з його рук кепi, жартома надягти собi на голову... "Що ж я гаюся? - раптом пiдхопилась вона. Хотiла доручити швейцаровi взяти квиток до першого вагона, куди повели й Григорiя. Потiм роздумала: - Треба брати самiй, тiльки самiй..." Бiля каси не було нiкого. Нечисленнi пасажири вже встигли взяти квитки. - Один... промовила вона, нахилившись до вiконця касировi. I поки касир, не поспiшаючи, готував ?й квиток, Надiя мимоволi, на одну мить, знову заплющила очi, i здавалось ?й, що бiля самого ?? обличчя - очi Григорiя i вона вiдчува? м'який подув його дихання. I коли б хто спитав ?? в ту хвилину, чим заплатила б вона за свободу свого Григорiя, Надiя змiряла б того повним презирства поглядом... Хiба дозволила б вона навiть думати про цiну його свободи? Вона вiддала б йому з радiсною усмiшкою життя! Спочатку допустила була необережнiсть: пiшла до вагона з того кiнця, куди заводили й Григорiя. На дверях стояв унтер i не пустив ??. З-за широких плечей унтера дiвчина побачила зацiкавлений погляд пристава. Тодi вона, лаючи в думках себе за необачнiсть, пiшла до вагона з другого кiнця, куди проходили й iншi пасажири. Григорiя посадили в окремому вiдкритому купе в самому кiнцi вагона i нiкого повз купе не пускали. Надiя смiливо обрала собi мiсце на сумiжнiй, через стiнку, лавi i сiла на краю бiля проходу. По?зд незабаром рушив. Надiя вийняла з чемоданчика книжку i розкрила ?? перед собою. Звичайно, ?й було не до читання. Вона прислухалася до навколишнiх розмов, i iнодi до не? досягали окремi слова з розмови унтерiв за тонкою стiнкою купе. Щоб хтось з пасажирiв не розпочав з нею розмови, вона удавала, що захоплена книгою, ?й треба було бути на сторожi весь час, треба було стежити за кожним рухом вартових Григорiя. Розмова тiльки заважала б ?й. Минула година, друга. Розмови то стихали, то знову починались. Дехто з пасажирiв розгортав снiданок, i по вагону йшов дух рiзно? ?жi. Проти Надi? сидiв якийсь кремезний лiтнiй чоловiк, добре вдягнений i вгодований, видно, з купцiв. Вiн хотiв i все не насмiлювався розпочати розмову з Надi?ю. Поряд нього сидiло ще два пасажири: очевидно, мати з дочкою, що, розклавши просто на лавi газету, виложили на не? шинку, яйця, пирiжки, булку i навiть виставили чайник з окропом. Чоловiк насторожився. Видно, його розбирав апетит. Коли ж одна з жiнок вийняла малесеньку пляшечку з ромом i налила трохи в чашку з ча?м, купець голосно втягнув нiздрями повiтря, ловлячи знайомий дух, потiм крякнув i вибачився перед Надi?ю. - Вибачте, мадемуазель... дозволите й менi?.. Дiвчина здивовано, нiчого не розумiючи з несподiванки, дивилась на купця, що вийняв з боково? кишенi сюртука пляшечку з коньяком, а з чемодана склянку i, побажавши жiнкам здоров'я, вихилив одним духом. Жiнки подякували i запросили його до сво?? трапези. Купець подякував таким тоном, немов вiдмовлявся, а тимчасом захопив у них з газети складаним ножем шматок шинки i довго й старанно жував ??, смакуючи. - Добре! - сказав вiн i, настромивши на нiж ще один шматок шинки, вiдрекомендувався жiнкам: - Купець... по галантере?... Що? Гiльдi?? Я без гiльдi?. Я задоволений тим, що ?. Потiм налив ще пiвсклянки коньяку i заховав пляшечку до кишенi, бо жiнки вiд його частування вiдмовились. Вихилив коньяк з склянки i голосно проковтнув його. Потiм, не поспiшаючи, взявся за пирiжки. Тепер усi трое дружно чавкали, ковтаючи разом з ?жею й слова. Надiя зранку не думала про ?жу. Пiдвела голову i побачила, як пристав з сусiднього купе дивиться на не?. Не зрозумiла, чи вiн зацiкавився нею, чи просто з нудьги блука? очима по вагону. Думала про те, що добре було б i ?й, щоб не викликати пiдозри в пристава, взятися й собi з виглядом безтурботностi за снiдання. Та це було над ?? сили. Пристав не одвертав од не? свого погляду. Тодi дiвчина удавано позiхнула i знову взялася за книжку. - Десь я зустрiчав вас...- промовив несподiвано до не? купець без гiльдi?.- Не пригадую... Але ваше обличчя менi добре знайоме. Загiрна подивилась на нього суворо, роздратовано, i купець без гiльдi? заметушився. - Пардон... мадемуазель... Вибачайте. У мене така вдача - як випив, то iншим не даю спокою... Бiльше я - нi слова... Читайте спокiйно. Потiм показав вiдставленим великим пальцем за плече, назад, до купе з Григорi?м i вартою: - Везуть...голос його притих до шепоту.- I звiдки? З нашого Чернiгова!.. Значить, i в нас вони ?... Голубчики!.. Не можу .втямити. Тисячу лiт сто?ть мiсто, тисячу лiт спокiй i благодать. Чого ще людям хотiти? ? робота, ? хлiб i картопля... ? святинi, що тiшать православну душу. Чого людям треба?! - закричав раптом вiн i, злякавшись, знову перейшов на шепiт.- Я люблю людей Що я без них? Але, скажiть, чого вони хочуть? Надi? не до вподоби була його розмова, i вона знову нахилилась над розкритою книгою. Тодi купчик без. гiльдi? пiдсунувся ближче до жiнок. . - А ви до Ки?ва? - До Ки?ва. У Лавру везу дочку. Ще не була нiколи... У нас завод - свiчки робимо... Дочку замiж вiддаю. От перед весiллям хай побува?... Купець був зворушений такою вiдвертiстю старо? жiнки, ?х розмова перейшла на родиннi теми. Потiм до купе зайшов пристав i сiв проти жiнок, бiля Надi?, з явною метою розважитися й собi. Вiд розмов про зятiв, придане i архi?рейський хор перейшли на Державну думу. Пристав, коли говорив, то все оглядався в бiк Надi?, бажаючи, певне, почути пiдтвердження сво?х думок вiд не?. I ?й доводилось iнодi якось висловлювати й свою думку. I пристав i купець без гiльдi? вiдразу ж поставились до Надi? з повагою. Певне, ?м iмпонувала ?? суворiсть i небагатомовнiсть. А Надiя запитувала себе: пiдозрiва? ?? пристав чи просто хоче розважитись? I, немов вiдповiдаючи на ?? настороженi думки, пристав почав говорити про соцiалiстiв i студентiв, що намагалися пройти в Думу. - А я гляну на людину,- говорив вiн, завзято пiдкручуючи довгий чорний вус,- i бачу, чим вона дише. Порядну людину вiдразу пiзнаю,- i вiн уклонився поштиво в бiк Надi?,а коли ти агiтатор, то переодягайся хоч би й у спiдницю - вiдкрию, тiльки гляну... Володарка свiчного заводу, що пiсля снiданку i чаю з ромом не витримала полiтичних розмов чоловiкiв i почала дрiмати сидячи, раптом клiпнула очима i вставила сво?: - Поряднi люди богом мiченi, а злодi? i крамольники - чортом... Прости господи...- вона перехрестилась i вмить знову задрiмала. Пристав попросив дозволу закурити, а купець без гiльдi? випередив його i галантним жестом пiднiс розкритий срiбний портсигар. Пристав .подякував i взяв цигарку. I знову поточилася нудна подорожня розмова. Надiя намагалася не брати в нiй участi i прислухалась до розмови вартових унтерiв у сусiдньому купе. З уривкiв, якi ловила вона, можна було зрозумiти, що один з унтерiв хоче трохи вiдпочити... У нього було якесь чергування вночi, вiн не спав i тепер хотiв заснути. Через хвилину Надiя почула, як вiн гуркотiв чобiтьми на лавi, вкладаючись спати. Це було добре, i Надiя терпляче почала вичiкувати слушного моменту. Вона сiла в по?зд з надi?ю допомогти Григорiю втекти. Органiзацiя не хотiла втрачати Григорiя Камищука i, поки не пiзно, треба було органiзувати йому втечу. Мали зробити це без Надi?, але вона настояла, щоб на цю операцiю було призначено й ??. Все мало статися в Ки?вi на вокзалi. Там уже було тро? товаришiв, якi чекали на прибуття по?зда i все пiдготували для втечi. Сидячи в вагонi, Надiя боялася, що втеча може не вiдбутися, Григорiя одвезуть до тюрми i... тодi не було шансiв на порятунок. Ця думка не залишала ??. Григорiй був близько, за яких два кроки вiд не?, за стiною, але не чути було його голосу, крокiв, нiякого шуму. Цe дивувало Н