Леонiд Смiлянський. Михайло Коцюбинський ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I. СОНЦЕПОКЛОННИК "Сонце! Я тобi вдячний. Ти сi?ш у мою душу золотий засiв - хто зна?, що вийде з того насiння? може, вогнi?" М. Коцюбинський. "Intermezzo". Наче пiсня в степу - самотнiй. I степу кругом - без берегiв... Жита... Пшеницi... Ячменi. Хiба де озерце прича?лося в хлiбах наче острiв. Попереду на один крок - рухлива тiнь вiд бриля. Та хiба схова?шся вiд нього, сонця, пiд солом'яним селянським брилем!.. Та й пащо?.. Близько - нi душi. Було десь село i потонуло за шовковим вiвсяним обрi?м. Одну мить обвiва? вiтер духом раннiх гречок - цвiтуть десь далеко, в долинi. Потiм - сумiш чебрецю, полину, бур'янiв... А над головою дзвенить i не пада? жайворонок. Вiн раптом спиня?ться. Навкруги нiкого, але звиклим вухом вiн чу? вдалинi шум, су?ту. I вiдразу помiча?: за кiлька гонiв пливуть щосили у ячменях до нього три бiлi клубки. А-а... знайшли!.. Сьогоднi, iдучи в поле, вiн не гукнув ?х, як завжди, ? ось вони самi знайшли його - три великi пухнастi вiвчарки. I ось уже вони бiля нього, припадають, розпаленi i знеможенi вiд спеки, до обнiжка. Найбiльший - Оверко - кача?ться по травi, iншi два засмалюють на сонцi довгi тонкi язики. Хвилину вiн дивиться мовчки на собак. Потiм руша? далi обнiжком, захований по груди в колосся. I його бiлi невтомнi супутники раптом зриваються, забiгають наперед, мчать знову навперегiн i поринають у хвилях запашного прибою. Так вони продовжують свiй щоденний польовий обхiд. Десь про нього згаду? родина, з докором хитають головою друзi, хвилю?ться чи?сь чуле серце, думаючи про нього, шука? випадку для iнтриги чернiгiвський губернатор. А до восьмого дiловодства департаменту полiцi? мчить термiнове донесення начальника губернського жандармського управлiння: "Состоящий под негласным наблюдением сын титулярного советника Михаил Михайлов Коцюбинский сего 4 июня 1908 года отбыл в неизвестном направлении". "Отбыл в неизвестном..." Ха-ха-ха... Сонце ще високо, i вони нескоро закiнчать сво? щоденнi мандри безмежним полтавським морем. В кононiвському ма?тку Чикаленка - нiкого з господарiв. Сам вiн у Ки?вi, в справах, родина - за кордоном. Гостевi повна свобода залишатись на самотi. Коцюбинський радий. Цей рiк урожайний на рiзнi прикростi. Вони злiтались без кiнця-краю, щоб позбавляти його спокою, рiвноваги i не дозволяти сiсти за роботу. Люди теж чимало йому надокучили. Вони заслужили на те, щоб йому заманулось на самотi вiдпочити вiд ?х пiсень... В ма?тку ? економка, що досить справно, хоч i не зовсiм дi?тично, году? гостя, та ще якась далека стара родичка Чикаленкова, що заступа? господарiв. Вiн ?х майже не зустрiча? i не почува? у тiм потреби. Серед низин, ланiв i в величезному старовинному парку, посадженому ще руками крiпакiв, стiльки спокою i тишини, що Михайло Михайлович часто спиня?ться зачарований i довгими хвилинами не руша? з мiсця. А коли ввечерi, вiдгулявши з сво?ми одчайдушними супутниками вiсiм годин серед ланiв, вiн поверта?ться до ма?тку, почува? себе майже юнаком. Вiя вбира? в себе дикi запахи полiв i пройма?ться сонячним настро?м. Нiхто йому не потрiбен; вiн рано вклада?ться спати - один у величезному будинку серед парку - i пiдводиться рано, лише з-за обрiю вихоплю?ться сонце. П'? молоко, з'?да? снiданок i кличе супутникiв. Вони починають свою щоденну мандрiвку серед ланiв. За часiв крiпацтва кононiвська садиба належала вiдомому пановi Лукашевичу. До нього не раз при?здив Шевченко, що гостював верст за тридцять звiдси в Р?пнiних. Часто, заходячи до будинку, Коцюбинський з якимось особливим почуттям шаноби думав про те, що, певно, крiзь цi дверi проходив колись великий Шевченко... Першi днi вiн страждав вiд утоми, яку привiз сюди з собою. Тепер вистачало вiльних годин, але бракувало снаги, щоб сiсти за роботу чи бодай читати книжки, ?х було тут немало. I тiльки нашвидку проглядав газети. А проте сили вiдновлювались Незабаром вiн писав сво?м друзям: "Тут, живучи природою, навчаючись у не?, я й сам стаю спокiйнiший i чистiший..." До того ж - вiн був певен - тут нiхто не здiйсню? за ним гласною чи негласного "надзору".. Вiн може почувати себе вiльно!.. Коли Чикаленко повiдомив, що сам не зможе цей час жити в сво?му ма?тку, Коцюбинський охоче погодився при?хати сюди в гостину. Тут йому нiхто не заважатиме. Була й ще одна причина, що примусила при?хати сюди - нереальнiсть його намiрiв вiдпочити на пiвднi. Ось уже скiльки рокiв вiн збира?ться за порадою лiкарiв до пiвденного моря ремонтувати сво? давно зламане здоров'я. Даремнi мрi?! Зараз вiн не ма? в кишенi й кiлькох карбованцiв, щоб купити новi калошi: старi розлiзлись i в них небезпечно ходити. Хочеш чи не хочеш, а доводиться задовольнятися й цим... Одного разу - вiн писав листа до не?, сво?? чудесно? подруги, що з нею листувався потай вiд усiх,- хтось наближався до нього. В парку затрiщали кущi, i через хвилину бiля альтанки стала постать. Вона нагадала Коцюбинському знайомi образи. Це був високий селянин у дранiй сорочцi й коротких полотняних штанях, колись давно фарбованих фiолетовим чорнилом. - Що ви хочете, друже? - Шукаю панночку... Його босi ноги привернули увагу Коцюбинського. Вони були в синцях, подряпанi, бруднi. Ревматичнi пухлини робили ступнi майже такими ж широкими, якими вони були завдовжки. На праву п'яту вiн не ступав: мабуть, проколов у кущах. - Панночки нема?... Зараз нема?. Вона ви?хала. Селянин винувато всмiхнувся. Вiн бачив, що невiдомий пан пише, отже - не слiд йому заважати. - Ось!.. - показав вiн. - А-а... розумiю... Селянин принiс розкiшний букет польових квiтiв, щоб продати панночцi. Михайло Михайлович узяв iз його зашкарублих, схожих на картоплини, пальцiв квiти i раптом вiдчув себе серед запашних польових вiтрiв. У кишенi знайшов дрiбне срiбло. Пошкодував, що бiльше не мав чого дати. Селянин, дякуючи i хитрувато всмiхаючись, пiшов. - Заждiть... Той обернувся на мiсцi i ждав. - Куди поспiшати... Розповiдайте, як живете... Селянин знов хитрувато усмiхнувся. Може, пан щось випиту?... - Заходьте, як будете на селi, подивитесь... Вiн сказав, як його прозивали. Потiм занурив руку глибоко в кишеню вузьких штанiв з сирового полотна, аж перехилився вбiк, i дiстав щiпку тертого тютюну. Висипав па долоню. Вибрав з нього крихiтки смiття i затис тютюн у сво?й величезнiй жменi. Так i пiшов з затиснутою жменею, пасучи по сторонах очима - чи нема? якого занесеного вiтром папiрця на цигарку. В пана на столi - газети i папiр, але вiн остерiгся просити. Квiтiв вiн принесе ще: певне, в пана ? кому дарувати цю дурницю, нарвану, до речi, на панських ланах. А далi його не стало видно. Тiльки трiщав чагарник понад ровом за штахетами парку. Потiм оддаля розiтнувся його веселий свист. Вiн досконало, по-парубоцькому, навiть з деякими фокусами, висвистував спiвану в тутешнiх селах пiсню "Ти, дiвчино-калино..." Михайло Михайлович засмiявся сам до себе. В нього промайнула думка: вони обидва старцi, але кожен жебрачить по-сво?му... Вiн повернувся до альтанки й дописав листа "Менi зда?ться, що я не прощався з тобою, що бажання тво?х пестощiв, твого поцiлунку ще не згасло". I далi вiн писав, що допiру придбав величезного букета для не? i в думках переда? цi квiти ?й. "Нехай дивитимусь на них у себе на столi i нехай захоплю? менi вiддих у грудях при самiй згадцi про тебе". I пiдписався, як у багатьох листах до не?, "Твiй комiк". Як не хотiлося йому в ту хвилину думати про щось iнше!.. Селянина, що принiс квiти, вiн не зустрiчав бiльше. Квiти давно зiв'яли й посохли в альтанцi. Потiм хтось ?х викинув звiдти. Але намiр пiти на село, замiсть щоденно? подорожi ланами, в нього залишився. Вiн хотiв бачити цього селянина i розмовляти з ним. Така нагода випала незабаром, хоч i в занадто важких обставинах. Одного разу серед ланiв його розшукав хлопець, що завжди ходив для всiх на пошту. Його надiслала економка. "При?хав якийсь пан i чека? на нього. Просив розшукати гостя. Вiн теж спинився в ма?тку. На обличчi Михайла Михайловича невдоволення. Нiхто йому зараз не потрiбний. Вiн бажа? бути сам... Але вiн - тiльки гiсть. Коли гукають, треба йти. - Зараз прийду. I таки не втримався - ще з годину блукав ланами i тiльки тодi, коли переконався, що настала обiдня пора, рушив назад. На нього дивився мiцно збудований чоловiк середнього росту, з розкiшною бородою; обличчя - з глибокими ясносiрими очима i стриманою усмiшкою. Це був Грiнченко. Тут же у вiтальнi звучно й якось недоречно смiялася стара господарева родичка, що чомусь чекала вiд вiзиту Грiнченка радiсного сюрпризу для Михайла Михайловича. Вони давно не бачилися. - Що - молитесь тут на сонце? - спитав Грiнченко. - Звичайно. Грiнченко всмiхався так, як тiльки вiн умiв - з нахмуреними бровами. З властивою йому впертiстю в манерi розмовляти, говорив: - Ну, менi зараз не до молитов. Вирвався з Ки?ва на яких два тижнi i - на Полтавщину. Тут що не село, що не хутiр, то безодня роботи для кожного... Ось дивiться... Вiн показав на сво? великi чемодани. - Тут повно... - Що ж тут - фольклор, етнографiя? - Тут,гоноровито всмiхнувся Грiнченко,- фольклор, етнографiя, антропологiя, кустарнi майстерства, фiлологiя, дiалектологiя - все життя народу тут... в мо?х чемоданах... Розмовляв вiн захоплено, як певна себе людина. Багато було в життi такого, на чому схрещували мечi цi дво? широко вiдомих в кра?нi людей. Кожен з них засуджував iншого за погляди на речi, на якi кожен дивився по-сво?му, ?хнiм суперечкам було принаймнi п'ятнадцять рокiв. Перед обiдом вони вийшли до парку. Змiнили тему розмови, весь час уникаючи дискусi?. Розмовляли про дерева, квiти, на яких обидва добре зналися. Коцюбинський добре знався на квiтникарствi. Грiнченко чудесно знав народну термiнологiю по квiтникарству. Iнодi таки прохоплювалось: - Що ви тут чита?те? Коцюбинський намага?ться не всмiхнутись, вiдповiдаючи. - Оце прочитав статтю Плеханова про "Ворогiв" Горького. Ви часом не читали ??? "Психология рабочего движения". Грiнченко зробив зневажливий порух губами. - Подiбну лiтературу я зневажаю. О!.. А цю квiточку ви зна?те, зна?те, як вона в народi назива?ться? - Не маю уявлення... - На Полтавщинi ?? звуть...- I Грiнченко подав назву квiтки. Назва була соромiцька.А на Волинi вона ма? назву таку... Але й на Волинi цiй квiтцi так само не пощастило... - Бiдна рослина,- зауважив Коцюбинський i занотував обидвi назви до сво?? записно? книжки. - Що ж,- i Грiнченко з хитрою посмiшкою погладив свою пишну бороду,- народ наш неписьменний... Часто вiн припуска?ться неделiкатностi. Народ треба вчити, йому потрiбна школа рiдною мовою... - Я теж вважаю.- i Коцюбинський заховав у кишеню записну книжку. - Тут, певне, багато дичини,- промовив Грiнченко.- Допiру зовсiм низько пролетiли качки. - Це крижнi. Мiсцевiсть тут низька. Дичини сила. - Цей повiт я мало знаю... Бачте, Михаиле Михайловичу, коли ви не заперечу?те проти рiдно? школи, то не слiд вам виступати проти нашого проекту клопотання перед Державною думою... Не забули? Щоб Дума дозволила укра?нську мову в школах... Зда?ться, знову пролетiли качки, чи то пак... крижнi... Коцюбинський раптом спинився. Чорнi очi його вогко блищали i все обличчя порожевiло. - Борисе Дмитровичу, я можу тiльки повторити вам ще раз, що при теперiшньому складi Державно? думи нема нiяко? надi? на задоволення демократичних вимог укра?нського народу. Хто поважа? себе, той не звертатиметься з будь-якими проханнями до подiбно? iнституцi?... Це принижу? нас i не да? нiяко? користi народовi. Вони пiшли далi. - Давно менi кортить,- продовжував Грiнченко,- зiбрати всю народну термiнологiю з ботанiки, поки ця змога не втрачена назавжди, i видати такий народний словничок. Вiзьмiмо квiтки: в ?х назви народ вклав i свою поезiю. Мертва латинь, кiнець кiнцем, повинна буде поступитись мiсцем живiй i прекраснiй народнiй термiнологi?. - Пiдтримую, Борисе Дмитровичу. Потiм можна було б видати народний словник з птахiвництва... - Теж потрiбна й цiкава рiч,- вiдгукнувся той, нахилившись над криницею, щоб долонею зачерпнути холодно? води. До обiду, хоч крiм двох гостей присутня була тiльки Чикаленкова родичка, з'явилися прихованi на всякий випадок пляшки з химерними iноземними етикетками. I стiл був багатший проти звичайного. Стара жiнка розпитувала Грiнченка про Ки?в, в якому давно не була. Вiн методично, в незмiнно повiльному темпi пережовував i ковтав ?жу, потiм мiркував ще хвилину-двi i лише по тому вiдповiдав, ?в вiн небагато i зовсiм не пив вина. Ще не любив, коли бiля нього палили цигарки. Коцюбинський не раз протягом обiду наповнював свiй келишок. Грiнченко пильно, хоч i непомiтно для iнших, приглядався до Михайла Михайловича i трохи дивувався: той мав непоганий апетит, охоче пив вино, хоч i був хворий на серце i шлунок. Грiнченковi були добре вiдомi чернiгiвськi подi?. Вiн знав, що Коцюбинському довелось зазнати стiльки прикростей, яких на його здоров'я було досить, щоб не встояти проти хандри, розпачу i повно? байдужостi до ?жi. Вiн думав зустрiти тут мiзантропа, а насправдi побачив iнше... Колись, рокiв сiм тому, в Ки?вi, в примiщеннi Антоновича, будучи письменником з молодою ще славою, Коцюбинський завзято засперечався з увiнчаним уже популярнiстю Грiнченком. Сперечалися довго, уперто про методи роботи серед укра?нського народу. Грiнченко не забув про це. Щодалi з бiльшою тривогою приглядався вiн до свого давнього приятеля. I зовсiм не здивувався, а тiльки мовчки, сам про себе, образився, коли хтось iз приятелiв розповiв, як Коцюбинський висловився про критикiв i редакторiв "Ново? громади", цебто й про нього, Грiнченка. Це було прикро. Адже вiн приписав його колегам з "Ново? громади", а значить i йому, Грiнченковi, безпросвiтню тупiсть i сморiд гнилля. Про це вiн намагався не пам'ятати... Але не минав нагоди iронiзувати бодай з модного галстука Коцюбинського, називаючи його за очi укра?нцем у ?вропейськiй личинi. До ма?тку Чикаленка Грiнченко за?хав на якийсь день чи два i скоро мав далi продовжувати свою подорож. Нiякi вмовляння на нього не впливали: сво?х намiрiв вiн нiколи не мiняв. Увечерi обидва ходили ланами за парком. При?зд Грiнченка вдерся несподiваним вiтром у спокiйну i тиху самотнiсть Коцюбинського. Але Михайло Михайлович тепер уже не бажав уникати розмови на злободеннi теми. Вiн сам розпочав дискусiю, прохопившись необережно в розмовi кiлькома словами про те, що не раз давав селянам читати Горького. - Горький справля? на них сильне i глибоке враження. Грiнченко нахмурився. - Це погано,- сердито зауважив вiн. - Люди захоплюються письменником, та ще великим письменником, а вас, Борисе Дмитровичу, це обурю?... - Звичайно. Для даного випадку це зрозумiло, шановний мiй добродiю... - А для мене - нi. Цебто, я розумiю, але не можу з вами погодитися. - Нi, якраз ви, шановний мiй добродiю, не розумi?те... Не розумi?те, що для росiйського народу, можливо, Горький i корисний. Вiн вiдповiда? його духовi. А для укра?нського народу, для нашого селянина-гречкосiя цей письменник непотрiбний i, коли хочете, шановний мiй добродiю, шкiдливий навiть. Можливо, росiйський народ i приведуть до перемоги люди, подiбнi до Павла, але на укра?нському чорноземi, де все багатство в родючiй землi, в запашних, як оцi, луках,- тут важко собi уявити горьковського Павла. Для цього треба спочатку вiдiрвати наш народ вiд його прадiдiвсько? землi. Треба забрати в нього землю... - А хiба ?? ще не забрано?.. - Чекайте... Далi - треба привести нашого одвiчного ратая, що вiками опоетизовував свiй труд, на чугунку, до верстата, а цього вiн сам не хоче, всупереч вашому Андрi?вi Волику... - Справа складнiша,- заперечив Коцюбинський.- Але, якщо хочете... - Не так, неправильно, шановний добродiю, не туди ви дивитесь. Непотрiбний нам Павло, i укра?нську жiнку неможливо уявити в образi Нилiвни. Вiн, народ, i сам упора?ться з ворогами, сам розбереться, хто його друг, а хто ворог. Головне для нього земля, i вiд землi нашому рата?вi - жодного кроку... Забраний вiд землi, зведений з не?, вiн загине... - Але ж росiйськi робiтники не загинули... - Росiяни!.. У них не та земля, невдячна, неродюча. В них не виробився вiками чорноземний дух... Укра?нцi ж, вiдiрванi вiд сво?? ниви, загинуть як нацiя. Невже незрозумiле i непереконливо?.. - Звичайно, непереконливо. Ви, Борисе Дмитровичу, не бажа?те для Укра?ни того, чого вже домоглися всi культурнi, передовi нацi?. Ви хочете, щоб колосальнi багатства лежали собi невикористанi в надрах Укра?ни, щоб волами возили банатку i укра?нку до портiв Чорного моря, бо чугунка смердить?.. - Ех, ви, шановний добродiю,- розвiв безпорадно руками Грiнченко,- та ми не проти чугунки, та тiльки не ?й дано вести наш народ до кращо? долi. М'яка поетична вдача укра?нського ратая мiня?ться, як тiльки до рук йому потрапить шахтарський обушок, i змiна ця - на зле. I навiть мова наша в устах тако? людини вже не та... I людина ста? на шлях вiрно? загибелi. - В чому ви це бачите? - В розпустi цих людей, в деморалiзацi?... Наш хлiбороб сам знайде шляхи до сво?? долi. I не сумнiвайтеся - це буде путь милосердiя i любовi, а не насильства. Михяйло Михайлович згадав розправу вихвостiвських куркулiв з бiднотою. Ось уже кiлька рокiв тягнеться ця справа по царських судах, i нiяк не знайдуть понiвеченi вихвостiвськi злидарi у царського суду свого права. Коцюбинському хотiлось нагадати сво?му опонентовi цi ще зовсiм не забутi епiзоди, але хiба цим можна було його переконати?.. Коцюбинський не бажав доводити дискусiю до можливо? сварки, розумiючи, що Грiнченко однаково нiколи не визна? хибним свiй шлях. I щоб покiнчити з цим i повернутися до розпочато? теми, Михайло Михайлович промовив: - Горький очолю? зараз, принаймнi в лiтературi, все, що ? кращого, справдi революцiйного. Грiнченко враз спинився. Вiн нахмурився, примружив очi i, зневажливо розтягуючи кожне слово, гостро, дошкульним тоном вимовив: - Дякую... Красно дякую, добродiю укра?нський письменнику!.. Наша нацiя нещасна тому, що в нiй обдарованi справжнiм талантом саме такi люди, як ви... Вибачайте... I вiн рвучко повернувся до будинку i незабаром зник у парку, не оглянувшись i разу. Михайло Михайлович стояв на мiсцi, здивований i вражений. Вiн схаменувся, коли Грiнченко вже зник за деревами. Прикро й образливо було Коцюбинському. Вiдчув вiн, немов знову прокинулося в ньому його невгамовне серце, з такими труднощами ? такою дорогою цiною заспоко?не до цього. Серце, що завжди тримало його в сво?х ненависних путах. I почував, що треба, i не мiг рушити з мiсця, щоб пiти i скласти пробачення перед сво?м опонентом, якого мiг вважати тут за гостя. Вiн хвилювався i гнiвався на себе, що за довгi роки виховав у собi мiцну звичку бути завжди делiкатним i лагiдним з людьми. Ця звичка немовби неволила його, наказувала, незважаючи на думки й бажання. I вiн не мiг поводитись з людьми так, як пiдказувала його невгамовна душа. Серце й на хвилину не пускало його з сво?х пут... Воно примушувало прислухатися до себе, пристосовуватись i карало жорстоко за неслухнянiсть. Вiн не забув випадку, як нещодавно довелося йому сперечатися досить гаряче i нестримно в кабiнетi у чернiгiвського полiцмейстера. Вiн вимагав, лаявся, погрожував ославити полiцмейстера на всю Росiю,- вiн не пiзнавав сам себе. I перед всесильним полiца?м вiн здобув перемогу i домiгся дозволу на лекцiю, потрiбну для "Просвiти". Два днi пiсля того вiн не мiг звестися з лiжка, стогнучи вiд болю. Серце карало його за непокiрнiсть. "Ну, заспокойся, заспокойся",- в думках промовляв вiн, притискаючи долоню до грудей, i повертався поволi до ма?тку. Ледве рухаючись, вiн зайшов до великого будинку посеред парку, де йому вiдведено було поко?, i, виснажений, упав на лiжко. Будинок був порожнiй. В десяти кiмнатах вiн жив сам. I нiкому тепер було запалити йому свiтло й подати склянку води. Уночi, не заплющивши очей i на хвилину, вiн прислухався до стривоженого серця i думав про те, що все життя вiн примушений буде пристосовуватись до нього i немов жити для нього. А може, вiн помиля?ться? Може, вiн занадто закопався в свою самотнiсть i не помiча? справжнього життя? Може, помиля?ться вiн, влаштовуючи собi з пансько? ласки тут вiдпочинок?.. Ну, що ж, вiн пiде до людей i сам говоритиме з ними... Так настав ранок... Коли прийшла економка, Коцюбинський довiдався, що Грiнченко ви?хав ще вночi, щоб встигнути до нiчного по?зда... Але вiн певнiше за економку знав причину несподiваного ви?зду несподiваного гостя. Того дня Коцюбинський не пiдводився з лiжка. По лiкаря було далеко ?хати, i Михайло Михайлович просив не турбуватися ним. Вiн завжди мав при собi на такий випадок краплi i пiсля них лежав годинами, мовчки, нерухомо, з заплющеними очима, немов у глибокому снi, хоч i не засинав. А коли через два днi пiдвiвся, в нього вистигло рiшення. До обiду вiн сидiв у парку на ослонi. Не виходив у поле, хоч почував себе знову при силi, i не гукав сво?х постiйних супутникiв. По обiдi пiшов на село. Була недiля. Село розважалось на вулицi. На Коцюбинського звертали увагу, бо ще не знали його. Вiн не бував ще на селi. Цiлих два тижнi прожив у ма?тку i не приходив до людей. Почував на собi зацiкавленi погляди. Тепер вiн щодня ходитиме до них! Тепер!.. Але в нього не було тут знайомих. Вiн ще пам'ятав iм'я селянина, в якого купив квiти. Ну, що ж, пiде спочатку до нього. Розпитався дорогу i рiшуче скерував туди сво? кроки. Ще здаля помiтив, як люди через лiсу зазирають у двiр знайомого йому селянина. Тi, що проходили поблизу, спинялися, заглядали туди й собi. "Щось трапилось,- подумав Коцюбинський.- А може, в нього весiлля?.. Ото якраз потрапив на свято й на люди... А проте ще далеко до весiльних мiсяцiв". Здаля приглянувся до хати. Маленька, об однiм вiкнi на вулицю, кособока, вона була пiдперта двома сохами, а збита набакир стрiха була без жалю обсмикана. Бiльш нi до чого не встиг придивитися Коцюбинський, бо опинився якраз бiля ворiт, серед немало здивованих його появою людей. Вiн вiдсунув планицю, що правила за ворота, i спинився вражений. У дворi на призьбi сидiв знайомий селянин все в тих же вузьких полотняних штанях i перелякано затуляв обличчя руками. Урядник стояв бiля нього i бив навiдлiг селянина по обличчю. Тут же метушилася вагiтна змучена жiнка i, не перестаючи, вигукувала: - А боже ж мiй!.. А людоньки!.. Що ж це буде з нами!.. Побачивши раптом по-панському вдягненого чоловiка, залементувала дужче. Коцюбинський кинувся був обороняти знайомого, але урядник, стурбований появою пана, якого вiн зустрiчав у ма?тку, сам покинув знущатися. Вiн побачив розгнiване i люте в цю хвилину обличчя Коцюбинського, виструнчився i, певне вважаючи його через вiйськовi вуса за офiцера, доповiв: - Казну обманю?, ваше благородi?... Вражений Коцюбинський оглянувся на людей, що за ним i собi зайшли до двору. Хтось iз людей пояснив йому: - У дядька за недо?мку вчора ялiвку забрано i розписку дано, що недо?мки сплатив... А корова нiч перестояла у волостi та й дуба дала. Мабуть, проковтнула щось через недогляд. Так старшина наказав урядниковi одiбрати назад розписку. - Людоньки, рятуйте!.. - знову заголосила жiнка. - Ваше благородi?,- гарячився урядник,- за збиток казнi хтось же повинен одвiчати... - Суд розбере,- похмуро i з тихою злiстю вiдповiв Михайло Михайлович.- А про вас я доповiдатиму, де слiд, за бiйку,- глянув вiн на урядника i тихо пiшов. Iдучи з двору, почував, як знову стривожилось його серце. I довго ще чув дедалi глухiше розпачливе жiноче голосiння: "А людоньки!.. А що ж тепереньки бу-у-де?.." Того ж дня Коцюбинський склав речi i вже зiбрався був замовляти коней. Вiдпочинок втратив для нього свою принаду. Раптом розчинилися дверi i з шумом та вигуками, трохи напiдпитку - певне, з нагоди недiлi - увiйшов сам Чикаленко. - Не сподiвалися?.. - загукав з порога i потiм, вхопивши обома вогкими вiд поту руками холодну руку Коцюбинського, потягнув його через парк до сво?х поко?в. Нiчого не лишалось, як продовжувати "вiдпочинок", З Ки?ва Чикаленко повернувся не сам. В залi на Коцюбинського чекали двi дорослi панночки: Чикален-кова небога i ?? подруга по гiмназi?. Ще в дорозi вони нахвалялися Чикаленковi, що обов'язково визволять Коцюбинського з його дивно? самiтностi. Незабаром ?м довелося вiдмовитись вiд свого намiру: Михайло Михайлович заявив, що йому бiльш до вподоби ходити на прогулянку самому, йому дали спокiй. Навiть Чикаленко бiльше не набридав сво?ми занадто одноманiтними розмовами. Дiвчата казали, що вони не вiд того, щоб хоч вечорами розважатись розмовою, але Коцюбинський делiкатно вiдмовився. Сама присутнiсть зайвих людей у ма?тку заважала йому, нервувала, i вiн думав про те, щоб по?хати до Леонтовича, який не раз запрошував до свого ма?iку. Леонтовкч був багатий землевласник i капiталiст. З самого початку Коцюбинський не по?хав до нього, бо не хотiв опинитися серед су?ти i людей, що могли бути в його ма?тку. Крiм того, Леонтович, якому був заборгований Коцюбинський, допоминався вiд нього закладно?, а вона не була ще складена, ?хати без не? тепер було йому незручно. Тодi Михайло Михайлович остаточно зважився: вiн залиша?ться в Чикаленка аж до кiнця мiсяця i навiть бiльше - разом з господарем вiн побува? в довколишнiх повiтах. Бракувало тiльки грошей. Вiн написав дружинi до Чернiгова, щоб вислала карбованцiв з десять. Щодо грошей, то хоч i був вiн акуратний та ощадливий, але нiколи не мав ?х на сво? навiть найпершi потреби. Чудесна була подорож степом кiлометрiв за двадцять до одного слiпого дивака-пана, ?хали фаетоном без панночок: тi побоялися спеки. Михайло Михайлович мiг пряжитись на всякому сонцi, що давало йому тим бiльшу насолоду, чим дужче палило. Достигали неосяжнi ниви. Неначе в глибокiй задумi, хилився налитий колос. Щось обмiрковував дорогою Чикаленко. Його немолоде обличчя, з невеличкими вусами, було замислене. Вiн мовчав. Чикаленко був лiберальним паном, полюбляв бравiрувати сво?м демократизмом i любов'ю до укра?нського селянства. Фiнансував ки?вську газету "Рада" i був одним з ?? редакторiв. До ма?тку на?здив не так часто, бiльше жив у Ки?вi. До того ж мав ще один ма?ток на Херсонщинi. В Ки?вi мав знайомства серед iнтелiгенцi? рiзних вiдтiнкiв. Був одним з органiзаторiв "Товариства допомоги науцi i штуцi" i любив, щоб говорили про нього як про укра?нського мецената. Тепер вiн хотiв показати Коцюбинському свого загадкового сусiда, про якого вже й ранiш було мiж ниви немало розмов. Помiщик Красовський, до якого вони ?хали, зустрiв гостей, стоячи на ганку з довгою палицею в руках, без кашкета i пiджака. Вiн простягав ?м руку, хоч гостi були ще крокiв за десять. Красовський був слiпий. Прозорий погляд його вiдкритих очей був звернений кудись над головами людей, i складалось враження, що Красовський бачить... Та це лише здавалося: три роки тому вiн втратив зiр i - назавжди. Коцюбинському було непри?мно бачити слiпу людину, бо в нього самого в Чернiговi залишилась слiпа мати. Всi тро? пройшли до вiтальнi. - Все по-старому? - питався Чикаленко. Тут вiн провадив розмову, а Коцюбинський лиш зацiкавлено слухав. - По-старому, як ранiш, дорогий.- I Красовський сумно хитав сивою головою. Вiтер крiзь вiдкрите вiкно ворушив його розкiшну сиву чуприну, i коли б не прозорi очi, вiн здавався б вродливим. - Бiблiю чита?те? - Апокалiпсис,- виправив Чикаленка господар,- апокалiпсис слухаю щоночi, дорогий мiй... Але - нещастя... Никифiр, лакей мiй... зовсiм спився i вже не чита? менi. Нового лакея знайшли, молодого,- цей чита? тепер, та вже не те... Никифiр сам вiрив у все, що читав. Вiн для себе читав, а я слухав. А цей для мене чита? - без розумiння i вiри... Нема? в нього, дорогий мiй, того почуття, що да? насолоду вiд читання. Важко менi тепер ночами... Перериваю читання i годинами сиджу мовчки, без слова i руху... Коцюбинський хотiв i далi слухати цi химери господаря, та Чикаленко почав розповiдати про виконанi ним в Ки?вi доручення Красовського. Сам старий вiд того часу, як ослiп, не ви?здив з ма?тку i взагалi не кидав сво?? садиби й на кiлька годин. Родина покинула його й ви?хала до столицi. Нервовi люди боялись ночувати в одному будинку з ним. Його безсоннi ночi, що минали за голосним читанням апокалiпсису, i його не зрозумiлi нiкому, майже iстеричнi вигуки по ночах наводили жах на родичiв, i вони бували в нього тiльки вдень. Вiн спав раз на добу - з ранку до обiду. Принесли легко? закуски, фруктiв i охолодженого вина. Чикаленко одночасно ?в, запивав вином i розповiдав безперестану. Було помiтно, що Красовський слухав його з насолодою. Вродливе обличчя слiпого безперервно реагувало на всi новини, що йому розповiдалися. Вiн, вiдповiдно до слiв сво?х гостей, то всмiхався. то насторожувався i немов завмирав, то кивав головою, стверджуючи почуте, розкривав захоплено рота i розтягав у сторони за давньою-давньою звичкою сво? пишнi свiтлi вуса. При цьому очi його немов дивились над головами присутнiх, на стiни, з яких давно вже родичi познiмали й повивозили картини i там на вицвiлих шпалерах залишились лише темнi тiнi та гвiздки. Взагалi за родичами попливло все багатство Красовського, i в ма?тку давно не лишилося золота, хiба що золотi рибки в акварiумi на верандi... Потiм, пiсля вина й закуски, Чикаленко, що таки неабияк розпарився вiд сонця й подорожi, попросився вiдпочити i пiшов десь на канапу. Коцюбинський зiйшов у сад, що здавався йому великим i привабливим. Сад i справдi був цiкавий i - на великий подив Михайла Михайловича - повен квiтiв, висаджених на добре впорядженi газони i просто понад дорiжками. - Для кого зберiга?ться i впорядкову?ться цей чудовий куток? - запитував себе Михайло Михайлович.I незабаром побачив старого садiвника, що порався бiля грядок з квiтами. Коцюбинський пiшов просто до нього. Старий працював у Красовських ще з молодих лiт. Коцюбинський довiдався, що вiд пана ? наказ ретельно доглядати за садом, пильнувати дерев i особливо квiтiв. За пановим наказом були збудованi великi теплi квiтники, де розводилися незнанi в цих краях рослини. Пан хотiв, щоб про його квiти була слава по всiх довколишнiх повiтах. Так пояснив панську примху садiвник. - А чи господар любив квiти i сад, коли мав зiр? - Нi, пане,вiдповiв садiвник,- не любив нiколи. Та й найменшо? прихильностi до них не мав. Навпаки. вiн не раз умовляв стару панi, яка зараз у Петербурзi, щоб вона звiльнила мене з роботи, бо садiвник ?м, мовляв, непотрiбний. Але панi не погоджувалась. А тепер пан виклика? мене щодня i розпиту?ться про квiти. Вiн навiть пам'ята? назви найцiкавiших сортiв i часто дару? ?х сво?м знайомим, що при?здять до нього, або розсила? iмениннi букети по сусiдах-помiщиках. У пана багато примх... Але то були не примхи. Коцюбинський уже збагнув слiпого пана. Квiтами вiн приваблював до себе людей, що ?х хотiв чути коло себе якнайчастiше. Вiд гостей вiн довiдувався про все, що знали i про що чули вони. Михайло Михайлович не сказав про сво? думки балакучому садiвниковi. Почастувавши його цигарками, вiн запитав: - А як вiн позбувся зору? - Вiд переживань. Кожен на його мiсцi захворiв би. Коли в дев'ятсот п'ятому пiшли непорядки по селах, почав народ бунтувати, то панову економiю палили чотири рази. Двiчi мало не згорiв сам Красовський - його врятувала челядь. Вчетверте, як пiдпалили стайнi з кровними орловськими рисаками та комори з пшеницею, то вранцi пана одвезли до лiкарнi. Казали, що вiн став несповна розуму. Та, мабуть, брехали: повернувся вiн при розумi, та темний, до очей якась вода пiдпливла й заступила йому свiт. То вже куди не возили - i по лiкарнях i по монастирях - не зарадило. Вiд тих часiв i не спить вiн ночами. Кажуть люди, якi бiля нього прислужують, що це вiн ма?ток стереже... Коцюбинський не мiг нiчого вiдповiсти. За давно виробленою звичкою вiн уже в думках вникав у внутрiшнiй свiт старого дивака i, здавалося йому, розумiв до кiнця цю людину. Тепер йому зрозумiло, чому не спить по ночах Красовський: бо?ться, що прийдуть мужики i знову пiдпалять ма?ток i спалять його самого. Сидячи в крiслi i слухаючи апокалiпсис, вiн, певне, прислуха?ться до кожного звуку вночi, до кожного кроку поблизу, i жах пройма? його, коли вiн не розпiзна?, кому належать несподiванi кроки... Розбурханий i знервований страшними химерами Iоанна Богослова, ночами вiн раз у раз зазна? жаху i панiчно борса?ться в сво?му тiсному кабiнетi. I так кожно? ночi в довгi роки, що минули, i майбутнiми, мабуть, недовгими вже роками. Вiн подякував садiвниковi, що з радiстю показав йому сво? квiткове царство, i пiшов поблукати садом. Думки про Красовського не покидали його. Треба було трохи розвiятися. Коцюбинський вирiшив вийти з саду на поле, оглянути мiсцевiсть. Але, на великий свiй подив, йому не пощастило вийти: скрiзь був високий паркан з набитими вгорi цвяхами, що грiзно стирчали вгору. Але ж мусила десь бути хвiртка... Коцюбинський пiшов пiд парканом, шукаючи виходу. Вiн продирався крiзь чагарник у глухому кутку саду i раптом почув притишене гарчання псiв. Схоже було, що вони пожирали якусь ?жу i, давлячись шматками, глухо гарчали. Михайло Михайлович хотiв повернути вбiк, але цiкавiсть перемогла. Вiн пройшов ще кiлька крокiв уперед, до останнiх кущiв глоду i бузини. Обережно .розгорнув руками густi гiлки i спинився вражений. За кiлька крокiв перед ним, у невеличкiй по площi високiй загорожi, стояв пан Красовський серед згра? великих зголоднiлих псiв. Лакей тримав високо на плечi лозового кошика i подавав пановi шматки сирого м'яса i кiстки. Красовський спритно намацував шматки i розкидав на рiзнi боки. З десяток псiв, що кожен з них був не менший за середнього вовка, пiдстрибували за шматком, гризлись i впиналися один одному в горлянку; вiдскочивши вбiк, давились м'ясом i потiм знову скажено кидалися в гурт. На пiднятому обличчi Красовського, осяяному сонцем, грала усмiшка. Коцюбинський пустив з рук гiлки чагарника, i видовище зникло. Тiльки глуха метушня i гарчання псiв переслiдували його. Залишатися тут довше було важко. Вiн поспiшав. Треба було знайти Чикаленка й тiкати, тiкати з цi?? божевiльнi. Бiля газонiв його спинив садiвник. - Якщо, пане, залишитеся тут ночувати, то - щоб знали - уночi краще не виходити з будинку... - А то чому? - В садибу випускають псiв... То гiрше за вовкiв... - Розумiю... дякую... I Михайло Михайлович пiшов до веранди. Але Чикаленка в домi не знайшов. Той уже прокинувся i вийшов собi поблукати по садибi. Михайло Михайлович трохи почекав його i поволi пiшов на розшуки. Йому не пощастило: вiн знайшов Чикаленка, коли той розмовляв з Красовським на лавi в саду, - Спека минула, нам би слiд ?хати, - сказав Коцюбинський. Чикаленко на знак згоди тiльки мовчки кивнув головою, щоб не спиняти Красовського, що, певне, не почув Коцюбинського i говорив собi далi: - Iоанн Богослов на островi Патмосi бачив чудеснi марева, в яких повиннi ми вбачати божественне начало, руку провидiння, що пiдняла завiсу над iсторi?ю, по якiй дано людству плутатися тисячолiттями. Нiхто не зна? - сьогоднi, чи завтра, чи через тисячу лiт почнеться нова ера, яку в апокалiпсисi i названо царством Христа. А перед цим буде вiк темноти i бунтарства людського духу. Хто доведе, що вiк цей не розпочався... I в чому сьогоднi наш порятунок? Розум людський сьогоднi неспокiйний i борса?ться мiж абсолютною покорою i сатанинським повстанням... Коли ж ждати загибелi - вдень чи вночi, коли спить дух ста сорока чотирьох тисяч людей, мiчених Христовою печаткою?.. Нiхто не зна?, нiхто не скаже... - Вiн на одну мить спинився. Михайло Михайлович багатозначно глянув на Чикаленка, i вони, не чекаючи кiнця мови Красовського, почали прощатись. Красовський стривожився, заметушився, але затримувати не зважився. - Надходить вечiр, пора, - промовив Михайло Михайлович i пошкодував, що сказав: вiн помiтив, як раптом притих Красовський. При згадцi про вечiр з обличчя його зникла усмiшка i на все ще пiднесене обличчя лягли тiнi суму й покори. Бiля фаетона Михайла Михайловича чекав садiвник з букетом чудових, рiдких у цих краях квiтiв. - Що це? - запитав Чикаленко. - Це, - Коцюбинський хвилину подумав i з притиском на кожному словi продовжував, - помiщика Красовського химера... Але фаетон уже котився рiвною вкоченою дорогою, i вечiр перетинав ?м шлях. Обидва мовчали. Ще не розвiялись важкi враження сумно? гостини. Хотiлося Михайловi Михайловичу висловити сво?му приятелевi думку, що все не покидала його: отже, помiщик Красовський уже не вiрить людям i тому боронити сво? життя довiря? тiльки звiрам. Але не сказав цього Коцюбинський, бо хоча Чикаленка в бурнi роки i не палили селяни, але хто зна?, як вiн зумiв тодi врятувати сво? майно i життя. З пiвдороги про?хали риссю, потiм конi пiшли повiльним кроком. Додому було недалеко i не було потреби поспiшати. В темрявi обабiч дороги лиснiли мовчазнi ниви, зрiдка кашляв кучер та часом кричав спросоння сполоханий перепел. Чикаленко всю дорогу над чимсь мiркував i, нарештi, промовив: - Непоко?ть мене "Рада"... - А що саме? - Iнтриги навколо газети, недовiр'я до не?, нападки... Я розумiю - партiйна боротьба! - але ж "Рада" нiколи не була вузькопартiйною газетою. Ми да?мо притулок усiм укра?нцям, та до нас iдуть далеко не всi, не всi прагнуть спiвробiтництва з нами. А хiба публiка цього не вiдчува?? I вона теж почина? з недовiрою ставитись до нас, та ви й самi це зна?те. Коцюбинський слухав мовчки. Чикаленко продовжував: - Та як iнакше публiцi дивитися на нас, коли найпопулярнiшi люди, в авторитет яких вона вiрить, покидають нас, не хочуть працювати з нами... В темрявi не було видно його обличчя, але Коцюбинському здавалось, що воно злегка всмiха?ться, запобiгливо i трохи по-лакейському, щоб схилити його на свiй бiк. Натяк Чикаленка на "когось", хто кида? ?х, Коцюбинський вiдразу зрозумiв, та той i не думав особливо маскувати змiст сво?х думок. - Ось i ви, Михаиле Михайловичу, покида?те нас... Все обiця?те i слова свого не додержу?те... - Що я можу зробити? - Багато, дуже багато. Коли б читач у нашiй газетi бачив ваше iм'я, вiн з бiльшим довiр'ям ставився б до нас. Ви вперто не хочете нам нiчого давати. Свого часу ми пропонували вам стати за редактора - ви вiдмовились... - Але ж мо? редагування вашо? газети тiльки завдало б шкоди ?? лояльностi. До того ж я не мiг покинути роботу в земствi, якщо ви пам'ята?те. - Чудово пам'ятаю - це не так давно було. Ви поставили питання так: коли статистичне бюро чернiгiвського земства, де ви працю?те, буде лiквiдоване, то ви тодi зможете погодитися на нашу пропозицiю... Коли ж цi то не погодитесь... Статбюро при губернському земствi не було лiквiдоване, i ми залишились без вас:.. Але ж, Михаиле Михайловичу, прошу вас не гнiватися, хiба ж ви з належною пошаною поставились до нашо? пропозицi?, коли вiдразу ж у сво?х умовах вiддали перевагу роботi в земствi, тiй роботi, яка вам, судячи з ваших же слiв, давно вже остобiсiла. Та ми не пам'ята?мо про це... Зараз ми хочемо, щоб ви друкувались у нас, щоб люди бачили, що ви не проти нас. Коцюбинський був Чикаленковим гостем, i з боку господаря було не зовсiм тактовно викликати його на подiбнi розмови. Але не про це думав Коцюбинський. його давно вже тривожило iнше. Вiн i справдi не бажав виступати у "Радi" i в деяких ки?вських журналах. Але скрiзь тут працювали люди, серед яких були й такi, що називали себе його товаришами. Вони допомагали в його важкому життi, шанували в ньому визначного письменника. З ними вiн був зв'язаний в минулому спiльною роботою. Зда?ться, вони мали право ставити перед ним такi запитання, якi ось поставленi допiру одним з його знайомих. Та треба було виправдуватись, i вiн вiдповiв: - Але ж, розумi?те, умови мого життя не дають менi змоги працювати... Де ж узяти часу для творчо? працi? Так писав вiн i в сво?х листах до цих людей. Але в Чикаленка, певне, все було заздалегiдь обмiрковано. - Часу, звичайно, вам браку? - в цьому ми не сумнiва?мось. Але ж за останнi два роки ви детно написали i друкували в рiзних органах - вiд галицьких до петербурзьких. Могли б написати й для нас, адже ми й територiально ближчi до вас... Але Коцюбинський мовчав, i тодi Чикаленко, боячися, щоб вiн не образився i не сказав нiчого рiзкого, шо потiм негарно позначилось би на ?х стосунках, дипломатично перейшов на iншi теми. Так i залишилась ця розмова недокiнч?ною. З долини раптом постала темна громада дерев i крiзь гущавину парку виблиснули вогнi садиби. Внизу долина, всiяна вогнями, потопа? в пiснях. Тут не село, а просто величезна долина, оточена горами й перелiсками. Посерединi, внизу, криничка з каплицею. Це - "свята" криниця. А довкола - людний ярмарок, що миготить i блима? сотнями великих i малесеньких огнiв. Цi?? темно? ночi видно тiльки вогнi i чути гомiн та пiснi. Люди порозкладали багаття на нiч, i кожне село сто?ть бiля сво?х вогнищ i спiва? сво?х пiсень. Вся долина немов змага?ться. А довкола - нi подиху вiтру, нi хмаринки. Парубок-вiзник, що збира?ться вести його з сво?? власно? охоти на ярмарок, теж на хвилину затих i теж дивиться вниз, огляда? знайому йому картину. Мовчать обидва. Власне, вiн не дума? чогось купувати на ярмарку. Йому нiчого не треба, та й грошей нема?. З пошти чомусь i досi нема повiдомлення про грошi. Ярмарок цiкавить його сво?ми традицiями i народними звичаями, що ?х можна побачити тiльки тут, на ярмарку, бiля криницi. Та й зрештою треба було кудись по?хати. Бо пiсля при?зду до ма?тку Грiнченка, пiсля iсторi? з знайомим селянином i подорожi до слiпого пана, вiдпочинок у Кононiвцi - не вiдпочинок; навiть польовi обходини втратили свою принаднiсть. Так, немов нахмарило i ось-ось посi? нудний дощ. Щоб не нудьгувати в останнi днi, треба було кудись подорожувати. Славетний ярмарок на Лубенщинi - це чудова нагода для розваги. I, зда?ться, не доведеться шкодувати. - А то що? - схвильовано запиту? вiн парубка, побачивши вдалинi повiльну рiку вогнiв. - То воли... ?х ведуть напувати, а на роги налiпили свiчок... Такий звичай - цi?? ночi воли з свiчками. - Ходiмо, ходiмо... I вони поспiшають вниз - мiж люди й вогнi. Та не так легко перейти ярмарок, де вирують поночi людськi хвилi, перетинають путь пороги поснулих ярмарчан i сплiтаються невгамовнi людськi течi?. Раз у раз натикаються на людей. Iнодi ?х просять до гурту бiля вогнища. Якийсь дядько, що добре поярмаркував, чiпля?ться до Коцюбинського i не кида? його, поки Михайло Михайлович не погоджу?ться пiд одною яткою випити разом з ним бодай меду, якщо пан не охочий до горiлки. Коцюбинський радi?, що вiзник пiшов разом з ним до ярмарку, бо сам вiн, певне, заплутався б тут поночi мiж людьми, волами, збiжжям i крихкими гончарними виробами. Та й парубок сам по собi при?мний - високий, чорнявий, з глибокими, в тiнях, очима, ще й двома щипочками чорненьких вусiв. Веселий на вдачу i говiркий. Михайло Михайлович уже почастував його смородиновою з перцем... В каплицi над криницею правлять позмiнне без перерви попи. Важко було протовпитися всередину, та й не цього хочеться обом. Ледве визволилися з натовпу молiльникiв i пiрнають знову в пiснi i вогнища. Гурт змага?ться в спiвах з гуртом, село з селом. А хто вiдбився вiд сво?х, сидить собi сам пiд рядном, щоб теплiше, i теж курличе сво?? - годинами одно? А тi?? ж... Зда?ться, цi?? традицiйно? ночi люди моляться. Вони розклали священне багаття i одчайдушними, безперервними пiснями забивають баки сво?м iдолам. Воли повiльно повертають голови з свiчками на рогах -i море вогникiв мерехтить i переплеску?ться, як у казцi. I у всьому цьому могутня сила незнайомо? простоти й щиростi. Коцюбинський почува?, що в ньому прокида?ться давн? забуте почуття, як давно колись, у дитинствi. Його провiдник часто вiта?ться з людьми. У нього тут сила знайомих. Люди з далеких-далеких сiл виявляються раптом його знайомими. Обiймаються, цiлуються, частують один одного i знову цiлуються. Добре, що не по?хав з ним Чикаленко. Вiн заважав би сво?ми розмовами... А тут так добре, чудесно!.. Серед цi?? простоти й сердечностi. Бiля одного гурту Михайло Михайлович спиня?ться. Вiн довго сто?ть тут i слуха? пiсень. Таких ще не доводилось чути. Ось i весь гурт втиха? i чути тiльки чистий тремтячий голос одно? старо? жiнки: Над морем глибоким Сто?ть терем високий, Ой, там сто?ть липа, Золотом обвита. А шовком перевита. А в тiм теремi Марусенька русу косу чеше. Прийшов до не? Батенько ??: - Вiдчини, донечко. - Нi, не вiдчиню, Буйного вiтру боюся, Бо вiтер косу розмете, сонце личенько спече. Потiм вона стиха?. А за хвилину гурт тихо розпочина? ново?. В тихiй задумi Михайло Михайлович iде далi. Пiснi його розчулили. Вiн дума? про те, що цi?? ночi тут в освяченiй традицi?ю долинi народ немовби розкрив свою чисту, безневинну душу. I не помiчають, як на сходi блiдне виднокруг i поволi, тихо в'януть потомленi зiрки. Все блукають помiж гуртiв. Щоправда, парубок немов пiдтоптався: трохи вiдста? i почина? сопiти вiд утоми. Отако?!.. Це через численнi зустрiчi з знайомими ярмарчанами!.. Який кремезний козарлюга, а й вiн таки начастувався: набiк точиться... А проте вiн хоче перемогти хмiль i не вiдста?. Тiльки робиться балакучiшим. Вони йдуть до знайомо? ятки, щоб, нарештi, вiдпочити трохи перед вiд'?здом. - Мене пiв'ярмарку зна?, все хорошi знайомi,- хвалиться парубок.- У повiтi куди не за?ду, в село чи хутiр, так усi до себе тягнуть... Тiльки б душа хотiла гуляти!.. Нiхто для мене нiчого не шкоду?. Ну, i я, сказать, для народу в силах багато зробити... В городi коли хто бува?, з якою просьбою, абощо, то вже я йому завжди знайду людину, яка в усьому зарадить... Ночувати до мене ?здять. Кожно? ночi хтось бува?... I не родичi, не приятелi, а просто хорошi люди, знайомi... вип'?мо, набалака?мося... У ятцi Коцюбинському приготовлено дерев'яний тапчан. Парубок ставить один бiля одного два ослони i розташову?ться на них. Поки Михайло Михайлович, зворушений усiм тим, що бачив i чув, вороча?ться i не спить, парубок продовжу? розповiдати: - На селi я бажаний гiсть у дядькiв. А в мiстi - вони мо? гостi. Навезуть ото менi гостинця всякого., Але менi воно без дiла. Я без нужди живу. У мене все е i нiчого менi не треба... За тонкою стiною з шалiвки хазя?н стиха ла?ться з жiнкою. Власне, в його лайцi нема? нiчого злого: просто в нього така звичка, щоб трохи щодня лаяти жiнку й чути вiд не? лагiдну вiдповiдь. Надворi добре розвидня?ться, хоч до сходу сонця ще далеко. Ярмарковий нiчний гамiр не вгамову?ться. Але вiн не заважа?. При?мна втома опанову? м'язи, все тiло, легка дрiмота повива? мозок. - Все в мене ?, i живу я добре, бо маю голову на плечах добру, а не тiльки конi, щоб звощикувати... Мене один приятель одрекомендував, i тепер я маю ще вигiднiшу роботу, хоч не кидаю й iзвозу... "Ну, ну, цiкаво, що вiн там ще вмi? робити?" А очi склепилися, при?мно так, i не хочеться ворушити жодним м'язом. - Одрекомендував мене знайомий - i зразу на вiсiмнадцять карбованцiв у мiсяць. А пiсля одного дiла десятку набавили. Двадцять вiсiм карбованцiв - це ж заробiток!.. "Так, так... Яка ж пак у нього робота? Цiкаво, але нехай закiнчу?... Пора..." - Та й роботи, власне, нiяко?... Щита?ться, що я в полiцi? роблю, вродi як тайним агентом, щоб полiтику вислiджувати... Ну, яка ж це робота!.. Наслуха?шся чого вiд людей, а потiм iдеш i слово в слово перекажеш... I за це - цiлих двадцять вiсiм карбованцiв!.. Хiба не повезло!.. "Що вiн верзе?.. Тайним агентом? Шпигуном?.. I навiть жалування дiста??!" Михайло Михайлович зводиться на лiкоть: може, раптом приверзлося? А парубок, уже засинаючи, ледве ворушить язиком: - На екс-про-прi-i-ацiю пiдбив п'ятьох м...молодчикiв... Пошту грабували. Ну, й зловили... всю кумпанiю. Сам начальник отдiл?нiя викликав... руку тиснув i благодарность. "Молодець... Герой..." Просив студентiв i революцiонерiв у повiтi вислiджувати. Останнiх слiв Коцюбинський не слуха?. Вiн пiдхоплю?ться з тапчана й поспiшно взува?ться. Потiм iде за ванькир до хазя?на й розрахову?ться. Здивований господар не встига? навiть нiчого розпитатися. Коцюбинський покида? ятку. На хвилину спиня?ться. Рожевi? на сходi небо. Ярмарок гомонить. Але пiснi стихли i вогнi погасли. Легким ранковим вiтром змело, як прозорий туман, чарiвну казку цi?? ночi. Вiн застiба? пальто на всi гудзики i швидким кроком iде серед людського гурту. Через два днi швидкий по?зд забрав його з кононiвських ланiв i лук. Прощайте, сонячнi ниви, васильковi стежки i жайворонковi дифiрамби сонцю... I вiрнi супутники щоденних дитячо-казкових подорожей серед полiв - бiлi пухнастi пси!.. Мiсто жде, щоб знову обплутати його в залiзнi пута обов'язку. Вчорашнiй по?зд повiз туди лист. Лист до його чулого друга. "Подаруй менi п'ятницю вранцi..." I пiдпис: "Твiй комiк..." II. ТИХА СIВЕРЯНСЬКА ВУЛИЦЯ Одхилив дверi й увiйшов до порожнього передпокою. Довкола панувала тривожна тиша. Але хтось же мусив бути вдома!.. Зрештою, куди могла пiти мати? Михайло Михайлович поставив долi невеличкий чемодан i, в мороцi передпокою намацавши гачок, повiсив пальто. Дома хтось мусив бути. Але нiхто не виходив зустрiти його, як це було завжди, з радiсними вигуками, смiхом i поцiлунками. Щоправда, вiн ви?здив усього на якихось три днi, але всi ж знали, яка справа примусила його до подорожi... Повиннi були б чекати... Може, не дiстали його телеграми?.. Але ж ?м вiдомо, коли приходять пароплави до Чернiгова, i хiба не слiд ждати його щодня, кожно? години й хвилини?.. А-а... як це йому не спало на думку вiдразу?.. Всi, напевне, в садку. Хто ж у таку спеку сидiтиме в хатi. А дiти, можливо, десь на вулицi. I Михайло Михайлович стомлено сiв у крiсло i, невесело й гiрко думаючи про щось, механiчно почав витирати поголену голову. Часом рука його з хусткою спинялась на мить, потiм поволi й нерiшуче рухалась далi Чотири днi тому заарештовано сестру Ольгу i вiдразу перевезено до Ки?ва. Вночi прийшла полiцiя. Вiн ще працював у себе в кабiнетi i сам вiдчинив ?м дверi. Знайомий околоточний надзиратель Нестеренко промимрив вибачення, потiм об'явив про мету свого приходу i налагодився був робити трус. Але Михайло Михайлович обурився, запротестував, i Нестеренко обмежився лише про людське око - з ним було дво? городовикiв - поверховим оглядом чемоданiв Ольги Михайлiвни, що гостювала вже кiлька днiв у брата. Готуючись iти з полiцi?ю, Ольга Михайлiвна була цiлком спокiйна i навiть iронiзувала з околоточного. Вона теж була пiд постiйним наглядом полiцi? i подiбнi ситуацi? були ?й не впервину. Звичайно, не знайшли нiчого. Але в родинi наробили переполоху. Ясно, полiцiя керувалась бiльше пiдозрою. Навряд чи були в ?? розпорядженнi серйознi матерiали. Та все ж Ольгу треба було рятувати. Треба було знайти потрiбних людей, умовляти, просити... Доводилось знову бути зобов'язаним перед людьми, з якими хотiлось би не переходити межi офiцiальних стосункiв чи випадкового знайомства. Але добре те, що всi цi прикростi вже позаду. Михайло Михайлович пiдвiвся. Треба було вийти в садок, розшукати дружину, матiр... Вiн нахилився до вiкна i раптом побачив у садку, бiля клумби з красолями, на ослонi Вiру Iустинiвну й матiр. Не чути було, про що вони розмовляли. Дружина поклала на плече матерi голову i, певне, плакала. "Що сталося?" Адже не тому плаче дружина, що заарештовано Ольгу Михайлiвну. Вона не плакала навiть тодi, чотири днi тому, i втiшала iнших. "Що ж сталося?" I вже вiд самих дверей на веранду Коцюбинський повернувся до кiмнати i знову сiв у крiсло, в здогадах похиливши голову. Можливо, Вiра Iустинiвна довiдалась про Марину. Рука з хусткою застигла на колiнi. Тодi вiн не може зараз пiдiйти до не?. Вiн мусить насамперед довiдатися, що ж, власне, тут сталося без нього. Хтось увiйшов до хати. Няня... Привiталась. Вiн пiдвiв до не? обличчя. - Ну, як тут без мене?.. Все гаразд? Вона не засмiялась, як завжди, голосно й весело, а вiдповiла притишено, знiяковiвши. Потiм, збагнувши певне, що його при?зду нiхто не помiтив, вийшла в садок до господарiв, доповiсти. Дружина увiйшла спокiйною, впевненою ходою й привiталася звичайно, як завжди пiсля його недовго? вiдсутностi... Вона вже встигла приховати слiди хвилювання. Мати довго обiймала його, мовчки цiлувала i плакала. Вона безтямно любила свого Мусiньку, так само... як i в дитинствi. Часто обiймала й голубила його. Але на цей раз якось тривожнiше, нервовiше, так, немов саме над ним, а не над кимось iншим громадились чорнi хмари. I лише по кiлькох хвилинах, немов вiдiрвавшись вiд яко?сь болiсно? думки, вона згадала про iнше: - Мусiнько, ти бачився з ким було треба? Як перехвилювалась я за цi днi... ?? невидющi очi немов дивилися на нього. Михайловi Михайловичу стало легше. Мати самою сво?ю присутнiстю якось пiдтримувала в ньому сили, пiдбадьорювала. Вiн розповiв, чого пощастило йому домогтися. Листи вiд Марини приходили на земське статистичне бюро, де працював Коцюбинський. Пiд час вiдпустки вона гостювала в сво?х родичiв у Петербурзi. Листи вiд не? приходили часто, на його iм'я, з припискою "особисто". Михайло Михайлович перечитував ?х по три або по чотири рази. Потiм знищував. Бувало, що листи не надходили п'ять чи шiсть днiв. Вiн непоко?вся, нервувався. Вiн боявся, що з нею щось трапилось. Коли Марина була в Чернiговi, вiн зустрiчався з нею часто. Коли ж вона ви?здила, вiн потребував бодай листiв вiд не?... Марина була його другом, щирим i вiдданим, таким, що зустрiчаються хiба тiльки один раз у життi. Без зустрiчей з нею, без ?? листiв ставало йому важче жити. йому потрiбне ?? втiшне слово i дружня ласка. Був старший за Марину бiльш як на п'ятнадцять рокiв, та коли вони бували разом, нiхто з них не вiдчував цi?? рiзницi. Коцюбинський в сво?му життi бачив тiльки брехню, лукавство, пiдступ, i щира, вiддана любов Марини немов переконувала його, що iснують правдивi люди, якi щиро прагнуть його приязнi. За чотири роки дружби вiн звик до Марини як до найближчо? людини, друга, вiд якого не ховають нi та?мниць, анi почуттiв. Хоча стороння людина не збагнула б тут нiчого: йому сорок чотири, ?й - тiльки двадцять вiсiм... До того ж у Коцюбинського четверо дiтей i, крiм дружини, на його утриманнi сестра i слiпа мати. Тим важче було ?м обом ховати вiд стороннiх очей свою любов у цьому спокiйному, патрiархальному мiстi. Тим тяжче було ?м i гiрше. ?хнi мрi?, в чаду i вогнi ?х почуттiв, здавалися обом здiйсненною реальнiстю, хоча, можливо, обом ?м, немов малим дiтям, у цих мрiях бракувало тверезого, реального мислення. Пiд час останнього ви?зду Михайла Михайловича вiд не?, безперечно, були листи. Завтра, коли вiн прийде на роботу, до бюро, вiн ?х одержить у секретаря... I був тiсний його робочий кабiнет, була якась жорстоко стримана Вiра Iустинiвпа. Була незвичайна, нестерпна якась тиша в усьому примiщеннi, в усiй його господi... I Михайло Михайлович знову вдягнув пальто - надворi хмарилося - i вийшов на вулицю. Перед цим тiльки запитав дружину: - Ти не пiдеш зi мною? - Куди? Але вона знала, що майже щовечора чоловiк робить прогулянку i пропону? ?й при?днатися. Часто вони виходять разом. Тепер вона навiть не чекала його вiдповiдi i заклопотано зникла в покоях. Темно було i якось тривожно, певне, вiд. передгроззя. Трохи зсутулившись - останнiм часом iнакше вiн уже не ходив - Коцюбинський поволi рушив сво?ю Сiверянською вулицею. Можна було зайти до приятелiв. Але чи будуть йому щиро радi? У нього ж заарештовано сестру!.. Про це нiяк не можуть наговоритись вороги i про це ж тепер шепчуться приятелi. Можливо, його й самого зв'яжуть з яким-небудь полiтичним процесом, якщо вважатимуть це за потрiбне. Вiн не пiде до них; зрештою, вiн зустрiне ?х завтра на роботi або в "Просвiтi"... Марина ще не при?хала. Що ж - вiн пiде до земства, розшука? сторожа. В нього мають бути листи. Так, губернаторовi легко знайти факти проти, нього. Губернська канцелярiя, безперечно, вже ма? повiдомлення вiд жандармського управлiння про арешт Ольги Коцюбинсько?, рiдно? сестри малоросiйського письменника i неблагонадiйного громадського дiяча... Тепер, звичайно, легко можуть бути знайденi причiпки до його роботи в статбюро i легко буде начальству спровокувати потрiбнi конфлiкти... Тепер можуть примусити завiдувача статбюро губернського земства Коцюбинського подати заяву про звiльнення... Посаду в Чернiговi знайти буде важко. Ви?хати звiдси?.. Але куди? Де тепер знайдеш хоч трохи пристойну посаду? Леонтович пропону? влаштувати його через брата в Петербурзi, при якомусь мiнiстерствi. Нi, дуже вдячний!.. На державну роботу бiльше вiн не пiде... А проте його ж ще не звiльняють... Так просто... неспокiйнi думки. А добре було б покинути, нарештi, Чернiгiв, утекти звiдси назавжди... Та щоб кудись на пiвдень, до улюбленого моря i сонця!.. Йому пропонували ?хати до Ки?ва на редакторську роботу. Чи варто мiняти шило на швайку?.. Краще не ?хати... Сторож земства сидiв коло сво?? халупки. Пiзнавши Коцюбинського по його високiй, трохи схиленiй постатi, сторож пiдвiвся назустрiч. - Доброго вечора!.. Коцюбинський привiтався. - Листи ?? - Був один... Я однiс вам додому, передав вашiй дружинi. Ще вчора прийшов, та я не зумiв однести. А сьогоднi був час, то тiльки змiнився, зразу й однiс. Один лист тiльки й був... В синенькiй бамажцi... В Коцюбинського вистачило сили ласкаво подякувати не в мiру послужливому сторожевi й пiти. Вiн поволi рушив вулицею. Ось тепер i ясно все... Руйнуеться те, куди до цьою часу нiхто стороннiй не входив. Вiн, можливо, й сам того не помiчаючи, сiв на ослонi бiля чи?хось ворiт i потонув у вирi думок. Нiхто не проходив повз нього. Нiхто не помiчав принишкло? в темному закутку постатi. Поволi громадилися вгорi хмари. Стиха пiдкрадався теплий дрiбний дощик. Самiтна людина на лавi бiля чужих ворiт сидiла, нахилившись, не помiчаючи довкола нiчого,- болiсно думала, сумувала, шукала чогось, неясного, темного для самого себе. Коли вiн не повернувся до першо? години, в родинi стривожились. Няню вiдряджено було до найближчих знайомих, у яких часто бував вечорами Коцюбинський, але вона повернулась за пiвгодини i не довiдалась нiчого. Давно вклали дiтей. Давно пiшла додому сусiдка, що приходила в якiйсь побутовiй справi та й засидiлася. Вiра Iустинiвна металась по хатi, в розпачi, не знаючи до чого докласти рук. Вона ще не продумала всього, що мала сказати чоловiковi з приводу несподiвано прочитаного листа Марини. А тепер ще ця тривога, викликана його дивною вiдсутнiстю. Адже вiд його серця всього можна сподiватися. В сво?й опочивальнi мовчки плакала мати. I хоч його чекали, все ж для всiх несподiвано стукнула хвiртка, не стримана його кволою рукою. Михайло Михайлович увiйшов, млявий i, здавалося, ще бiльше схилений. Не дивився нi на кого. Няня мовчки зняла з нього пальто. Вiн увiйшов вiдразу до свого кабiнету i попросив чаю. Коли Вiра Iустинiвна, що знову встигла вже приборкати свою кволiсть, ввiйшла з холодним виразом обличчя до кабiнету, несучи чай, вона побачила чоловiка, що вже лежав на лiжку майже непритомний. Вона не вiдчула, що гарячий чай ошпарив ?й руку. - Лiкаря! - гукнула, виглянувши в передпокiй. . Няня нап'яла на голову вiд дощу велику шаль i зникла. Безпорадно й поквапливо обмацуючи стiни, поспiшала до кабiнету мати. - Серце, серце... - шептала вона переляканим голосом. Серце тримало його в сво?му полонi, як здобич. Його серце тримало в полонi всiх рiдних i близьких йому людей. Незважаючи на серцевий припадок уночi, вранцi другого дня Коцюбинський пiшов на роботу до статбюро Вiн знав,- увечерi Вiра Iустинiвна напевне викличе його на розмову, без яко?, звичайно, не обiйтися. Вранцi вона не хотiла нервувати його, щоб не виснажувати перед службою. Вона дiяла тiльки пiсля того, коли все холодно обмiрковувала до кiнця. Нiколи Вiра Iустинiвна не поспiшала дiяти. Головне, Михайло Михайлович не уявляв, чого, власне, домагатиметься вiд нього дружина. Вiн не боявся передбачувано? розмови, але все ж мала бути непри?мна година, яко? не обминути, i йому важко було примусити себе на час забути про це. Допомогли спiвробiтники. Хоча Коцюбинського тiльки три днi не було на роботi, але все ж бiльшiсть iз них пiдходили до нього, питалися про здоров'я, про справи, пробували навiть жартувати. I Коцюбинський не вiдразу збагнув, що всi вони хочуть його розважити. Хоч нiхто ?м не говорив, у яких справах ?здив вiн до Ки?ва, але вони все точно знали. В Чернiговi неможливо було сховати не тiльки сво?х справ, але й сво?х думок. Пiсля роботи Михайло Михайлович був на короткому засiданнi в земствi. Вiн мiг би й не ходити туди. Та вiн i не бував нiколи на подiбних нарадах, де його присутнiсть не була обов'язкова. I всi знали, що Коцюбинський навiть зневажа? подiбнi справи. Але на цей раз пiшов на засiдання i просто налякав сво?ю присутнiстю урядовця, що там головував. А дехто подумав собi, що "хохлацький" письменник, певне, зле себе почува? пiсля арешту родички i вирiшив зайвою ретельнiстю на роботi змiцнити сво? особистi позицi? в земствi. Але й пiсля цього Коцюбинський не пiшов додому. Вiн давно не був у "Просвiтi". А тимчасом, хоч би й формально, вiн очолював ??. Його запал до роботи в "Просвiтi" давно минув. Власне, голова "Просвiти" залишався таким же ретельним i енергiйним у сво?й громадськiй роботi поза "Просвiтою", але до "Просвiти" давно прохолов, Його не питали за причини. Вважали, що Коцюбинський - замкнений у собi, що в нього нема? i не може бути близьких друзiв. I навiть не дивувались, коли вiн ще рокiв зо два тому перестав ходи ти на та?мнi засiдання Чернiгiвсько? громади. Не дивувались: адже всiм вiдомо, що Михайло Михайлович - людина замкнена. I нiхто нiколи не нама?ався розгадати його, та добре й робили. В "Просвiтi" не було ?дностi. Утворювались групи. Розходження мiж ними загострювались. Коцюбинський давно втратив смак до просвiтянсько? роботи, яка завдяки обставинам та людям, що впрягалися до не?, обернулася не на те, чого бажав вiн. Вiн мав гострий i витончений нюх i вiдчував дух гнилi там, де iншi нiчого подiбного не чули. Потрiбно було дуже небагато, щоб Коцюбинський нарештi рiзко переступив якусь межу й почав зневажати i свою роботу i сво?х колег, якi iменували себе його приятелями, але не уявляли, чим, власне, живе й дише та людина, до яко? вони навiть пiдлещуюiься. Справ назбиралося чимало. Майже нiхто з керiвникiв останнiм часом не виявляв особливого бажання просувати справи "Просвiти". Коцюбинський довго сидiв над ними. Багато було чорно? технiчно? роботи, яку могла б зробити й секретарка. Але апарату не було, бо не було грошей у "Просвiтi", а громадська свiдомiсть членiв не пiдказувала ?м обов'язку виконувати й технiчну роботу. Михайло Михайлович сидiв тут кiлька годин, забувши навiть, що вiн ще й не обiдав. Бiблiотекарка, в яко? цього дня майже не було вiдвiдувачiв, принесла йому чай i бiсквiти. Вiн помiшував чай, не дивлячись на склянку, i пив. Погляд його не вiдривався вiд купки паперiв. Та вiдмахнутися вiд думки, про неминучу непри?мну розмову з дружиною йому не пощастило. Тодi Михайло Михайлович рiзко пiдвiвся i рiшуче пiшов додому. Проте вiн ще не вирiшив, якi пояснення даватиме дружинi. Тiльки починало темнiти, i Коцюбинський змiг недалеко попереду впiзнати матiр Марини, що йшла назустрiч. Вiн зрадiв. Вiн ма? змогу спинити ??, почати розмову i якось непомiтно розпитатися про Марину, бо що довше ?? не було в Чернiговi, то бiльше вiн думав про не?. Раптом вiн помiтив, як, пiзнавши його здаля, бабуся поспiшно перейшла на другий бiк вулицi i, поки Коцюбинський змiг щось зрозумiти, зникла за рогом. Цей дрiбний iнцидент приголомшив його. В чому ж рiч? Невже й цiй старiй теж вiдомо все? А далi йому вже здавалося, що й усi зустрiчнi - вiдомi й невiдомi йому люди - позирають на нього скоса, лукаво, в думках глузуючи з нього. Вiн згадав, як позаминулого року все було зовсiм. уже близько до розв'язки. Було вирiшено, що вiн розiйдеться з дружиною i разом з Мариною ви?де з Чернiгова, щоб нiколи сюди не повертатись. Пiсля тривалого вмовляння Марина нарештi на це погодилась. Треба ж було, кiнець кiнцем, прийти до чогось певного... I вона зважилася. Але в найбiльш зручний момент ?м не стало тодi рiшучостi. Була одна перешкода, що зруйнувала ?х плани: треба було шукати нову посаду. Коцюбинський написав сво?му приятелевi до Катеринодара. Та лист не застав адресата: той ви?хав лiкуватися за кордон. Задум лишився невиконаним... Та вiн i не мiг бути здiйсненим. I Марина i сам Коцюбинський були певнi, хоч i не признавалися в цьому навiть самим собi, що ?х плани - химера, зовсiм нереальна вигадка. Було й iнше, про що думав i чого боявся Коцюбинський,- протекцiя друзiв. Адже довелось би знову вдаватися до рiзних впливових приятелiв i знайомих за протекцi?ю, а може i за допомогою грiшми. Але якщо вiн п'ятнадцять рокiв тому йшов на це, то не може ж вiн ставати на цей шлях тепер... Як набридло йому почувати себе завжди зобов'язаним перед людьми, в ставленнi до яких - його до них i ?х до нього - було надто мало сердечного. Iснувала ще одна, найважливiша причина, про яку, природно. Коцюбинський не наважувався розповiсти навiть Маринi. Вiн жив сво?ю Укра?ною, безталанною Укра?ною Воликiв, Маланок, Гафiйок... Образи ?х хвилювали його, i для них вiн зберiгав ту решту сил, що залишалась йому пiсля насущних турбот. А його маленька родинна подiя, можливо, нiкому не потрiбна, вимагала вiд нього колосальних зусиль, величезного напруження волi. Чи ж мiг вiн, людина бездоганного сумлiння, заради свого особистого маленького щастя забути про сво? мрi?, чи бодай хоч трохи вiдiйти вiд них?.. Ось чого не мiг вiн розповiсти Маринi, хоч вона й зрозумiла б його i, певне, погодилась би з його думками. Так i не знайшло ?х особисте щастя свого затишного кутка. Михайло Михайлович ще закiнчував свiй пiзнiй обiд, коли несподiвано прийшов адвокат Чиж. Коцюбинський зрадiв i, не закiнчивши обiду, повiв гостя до свого кабiнету, бо той попередив, що прийшов у справi, з яко? й хотiв би розпочати розмову. Маленький, жвавий Чиж раптом пiрнув у глибоке крiсло i немов заховався у ньому. Невеличким зростом, чорною чуприною, блискучо-темними очима й великими, розкинутими чорними вусами вiн чомусь нагадував сердитого чорного жучка, що заховався десь у куток i тiльки ворушить довгими вусами. Вiн блиснув очима i промовив баском, що нiяк не пасував до худенько? i мiзерно? постатi: - Набiгався за цiлий день... не вибрав хвилини заскочити ранiше... - Де ви набира?теся ото? енергi?!.. Чиж поважно розтягнув обома руками вуса i засмiявся. Вiн був цинiчною людиною i звик кидатися вульгарними висловами. Михайло Михайлович чекав i зараз цього. Вiн хоч i не полюбляв вульгарно? мови, але Чижа любив i все йому пробачав. I справдi, адвокат у задумi зиркнув одним оком на кiнчик свого вуса, наморщив чоло i швидко промовив: - Мо? клi?нти силомiць роблять зi мною те, що вони звикли робити з норовистою кобилою, коля та не везе, а тiльки хвица?ться. Коцюбинський ледве помiтно всмiхнувся. Чиж йому подобався. - Вигада?те отаке... Берегли б краще здоров'я. - Марна трата часу й грошей: здоров'я не вбережеш... Нам з вами клiмат тут непiдходящий. Михайло Михайлович зрозумiв його натяк i вiдповiв: - Клiмат скрiзь один... полiцмейстер i губернатор ? скрiзь... Вiн пiдхопився й почав мiряти кабiнет з кутка в куток. Принесли солодке вино, привезене якось Михайлом Михайловичем з Петербурга. Чиж не чекав запрошення, а пiдсунув пiднос до себе й налив два келишки. Потiм утер вуса i змiнив, тему розмови. - Зна?те, Михаиле Михайловичу, знову чорт зна що громадиться на нашому горизонтi. Просто - свинство якесь... Коцюбинський спинився бiля адвоката й мовчки дивився на нього. - Звичайно, не догаду?тесь... - Ви про що? - Та все про той же археологiчний з'?зд у Чернiговi. - Ну, ми ж про нього давно зна?мо... Цiкаво... - А, звичайно, цiкаво... - iронiзував Чиж. - Менi незрозумiле... - Ясно все тут, Михаиле Михайловичу. Тисячолiтнiй ювiлей Чернiгова хочуть використати чорносотенцi для сво?? трибуни... Я маю з Петербурга вiдомостi. Головуватиме на з'?здi графиня Уварова. Нам не дозволять використати для сво?? агiтацi? цей з'?зд?.. Чекають Савенка - певне, на помiч Уваровiй. I недаремно чернiгiвськi православнi пси вже пiдвели свiй писок i урчать... - Загрожують... Кому? - А що ви дума?те: у такiй ситуацi? вiд наукового з'?зду до ?врейського погрому - один крок... - Але ж будуть на з'?здi i справжнi чеснi вченi? - Звичайно, будуть,- погодився Чиж,- але вони не насмiляться пiднести свiй голос... Коцюбинський спинився бiля крiсла, де сидiв Чиж. Печать втоми, що сковувала допiру його обличчя, зникла. Гнiвно блищали очi. Вiн нахилився до приятеля. Вп'явся в нього поглядом. Дихав схвильовано. Треба пiдготуватись. Не можна мовчати... Ганьба!.. - Ви ж голова "Просвiти"... От i скликайте раду, вирiшуйте, думайте, думайте - може, до чогось i договоритеся... Адже й ми брали участь у пiдготовцi з'?зду, значить, ма?мо якесь право виступити на ньому з сво?м словом. Михайло Михайлович гнiвно махнув рукою поперед себе, немов рубнув шаблею: - На цей раз треба без ради, без "Просвiти"... Самим треба братися... Чиж засмiявся злим, лукавим смiхом: - А просвiтяни?.. Нехай готують Уваровiй привiтальну адресу?.. Так?.. - Самим!.. Без "Просвiти"... -енергiйно заперечив Коцюбинський. - У "Просвiтi", дорогий, не тiльки ми з вами. ? ще люди - i вони пiдтримають цей чорносотенський з'?зд, бо не бачать причини, чому ?м сваритися з тими, що здiйснюватимуть провiд на з'?здi. Але все-таки я покину "Просвiту", якщо тiльки здiйметься хоча один голос за послугування з'?зду. Чиж уже зацiкавлено дивився на Коцюбинського. Здавалось, вiн милувався з нього - енергiйного i гнiвного. В смiливому й цинiчному поглядi цi?? маленько? людини, що потопала в крiслi, немов свiтилась велика влада i сила. - Так нам i треба,- промовив вiн. - Щоб не були тюхтiями... I вас губернатор укоська?, тiльки-но ви насмiлитесь голову звести. Наказ полiцмейстеру - i все... А вже той постара?ться... Вiн нiколи не забуде того бешкету, що ви нещодавно вчинили йому в його ж кабiнетi з приводу заборони лекцi? про вертеп. Вiн вам пригада?... Та й взагалi краще вам не рипатись. Закiнчуйте "Fata morgana", i це буде найдошкульнiша ваша вiдповiдь ?м. Губернатор i так ледве терпить вас у земствi. Йому потрiбна малесенька причiпка. Один ви нiчого не вдi?те... Я й прийшов попередити: не виступайте публiчно проти з'?зду археологiв... Це - полiтичний з'?зд. Це - змiцнення православiя i Миколи II. Дума?те, ?х цiкавить старовина чернiгiвських церков i монастирiв?.. Начхати ?м на старовину й науку. Вони вознесуть тисячолiтню старовину, щоб разом вознести православi? i царя. Скажiть проти них слово публiчно - i чернiгiвськi купчики перегризуть вам горло, як вовки. Та Коцюбинський уже сидiв проти Чижа в крiслi, тримаючись за чоло, немов здержував втому, що намагалася покласти на нього свою блiду тiнь. Вiн сидiв пiдкошений одним помахом чи??сь невидимо? шаблюки. Потухали очi i немов загострювались лiнi? обличчя. Мовчав. Iз ночi крiзь вiдчиненi вiкна струмував мiшаний рiзкий дух безлiчi його улюблених квiтiв. Не заговорив вiн i тодi, коли Чиж почав прощатись i зник, роз'ятривши йому серце. Коцюбинський сидiв, пiдперши долонею обважнiлу голову. Не мiг вiн вiдразу змiркувати, куди вдатися, в кого просити допомоги. На чернiгiвцiв надiявся мало. Вони звикли до ганьби, ?м не вперше. В кращому разi заховаються собi по норах полохливо i не висунуть носа. Принаймнi не заважатимуть. Вдатися до киян?.. Ет!.. Ось нещодавно довелося збирати кошти на користь хворого Франка. Хворiв поет, колос, що мiг колись пiдiймати на сво? плечi бiльше, нiж цiле його поколiння... Ну, й що ж?.. Зiбрали... пiвсотнi... Соромно було вiдсилати. Коли ж настане хоч яка-небудь радiсть? Коли ж усмiхнеться доля рiдному кра?вi?.. Тихо розчинилися дверi. Вiн не оглядався; по ходi пiзнав дружину i не пiдняв голови. Наче не бачив i не чув ?? крокiв. I вона сiла в крiсло, де кiлька хвилин тому сидiв адвокат Чиж. В ?? руцi шелестiв невеличкий зеленуватий аркушик паперу. Це був лист Марини. Другого дня Коцюбинський написав листа в Петербург. Важко було зрозумiти цей лист. I Марина, що звикла прислухатись до кожно? змiни самопочуття в свого друга, збагнула тiльки те, що в Михайла Михайловича трапився якийсь сiмейний iнцидент, щось несподiване i прикре. I що не тiльки епiзод з ?? листом, але й iншi якiсь подi? громадилися над його головою. Але якi - вона не знала. Маринi вiдомо було, що Михайло Михайлович знищу? пiсля прочитання всi ?? листи й записки, i нiколи не сподiвалась вона, що Вiра Iустинiвна дiзна?ться про них. Це було несподiвано i важко схвилювало ??. Вона раз у раз виймала з конверта лист i знову читала його вiд початку до останнього рядка. I пiдпис був уже не той, яким закiнчував вiн ранiше всi листи. Повне iм'я i прiзвище - це звучало холодно, майже офiцiально. Вiн писав про свiй обов'язок перед родиною, яка зв'язу? його й яку вiн не в правi покинути. У нього було четверо дiтей, i Марина сама не уявляла, як це вiн би зважився ?х покинути. Вона сама, коли б це сталось, мабуть, осудила б його. Коцюбинський писав, що нi вiн, нi вона по-справжньому нiколи не вiрили в можливiсть ?х одруження, хоч i мрiяли про це. Вiн був одвертий з нею i не приховав того, що дружина i мати вимагали вiд нього обiцянки нiколи не кидати родини, i вiн не змiг опиратися ?х вимогам. Щождо ?х дальших вза?мин, то вiн звiрявся на Марину: як вона скаже, так i буде. Тепер, коли цiлком ясно, що перспектива ?? вза?мин з ним нiколи не завершиться так, як вони колись мрiяли, тiльки ?й, Маринi, нада?ться право визначити надалi ?х вiдносини. Вiн пiдкориться ?? слову. I коли вiдчуття несподiваного удару минуло, вона прийшла до висновку, що лист його промовля? тiльки за те, що Михайло Михайлович вкрай дезорi?нтований, розгублений i, можливо, хворий. Мiж рядками його листа вона вiдчула розгубленiсть i зламану волю ?? друга, сильно? i благородно? людини. Марина твердо вирiшила, при?хавши, сказати Коцюбинському про сво? бажання припинити ?х iнтимнi стосунки. Коли ж для цього ?й доведеться пiти з посади в земствi, щоб не зустрiчатися з ним щодня, вона, не думаючи, зважиться й на це. ?й було тяжко. Пора було повертатись до Чернiгова, вiдпустка незабаром минала. Але Марина навмисне затрималася в Петербурзi ще на кiлька днiв, щоб у чернiгiвськiй атмосферi встиг розвiятися задушливий дим вiд цього конфлiкту в родинi Коцюбинських. Вона мала рацiю. Минуло кiлька днiв, i в родинi Коцюбинських розвiялась нервознiсть i схвильованiсть, викликанi останнiми подiями. Вiра Iустинiвна трохи заспоко?лась, переконавшись, що Михайло Михайлович не замислив нiчого страшного, його роман з Мариною Загiрною, на ?? думку, був звичайнiсiньким флiртом, i нiяка, мовляв, розумна i обачна, з тверезим розумом дружина не робитиме з цього страшно? родинно? драми. Щождо Михайла Михайловича, то вiн цi днi ходив мовчазний i бiльше замкнений в собi, нiж до того. Помiтно було, що вся ця iсторiя кепсько вплинула на його й без того понiвечене здоров'я. Останнiм часом вiн зробився бiльш сутулий, схуд на обличчi. Тiльки, як i ранiше, блистiли його чорнi оксамитовi очi i рiзко вимальовувались на матовому обличчi невеличкi, трохи закрученi вгору вуса. Вiн зазнав v життi стiльки всiляких прикростей, що навчився терпiти, навчився переборювати й не такi життьовi труднощi. I ось нарештi за дверима однi?? з кiмнат статбюро вiн раптом почув знайомий, грудний голос Марини. Коцюбинський в радiснiй тривозi пiдвiв голову. В його кабiнетi не було нiкого. Вiн швидко i рвучко вiдчинив дверi до кiмнати спiвробiтникiв. Але бiля Загiрно? стояли iншi службовцi, з якими вона вiталась пiсля вiдпустки. Марина безтурботно i весело щось розповiдала. I Михайло Михайлович заховав у собi свою радiсть. Вiн теж привiтався до не?, запитав, як ?й вiдпочивалося, i пройшов далi, хоч йому й не було потреби туди йти. Того дня вiн непомiтно поклав на ?? стiл листа. Вiн написав ?й: "Люба моя! Не зважай на листи, якi ти одержала останнiми днями вiд мене. Я дуже багато пережив останнiм часом. Зда?ться, всi бiди, якi судилося менi зустрiти в сво?му життi, збiглися до мене саме тепер. Хмари громадяться на нашому горизонтi. I невiдомо як i невiдомо де можна було б вкритися вiд них. Чи ж уявля?ш ти, що значить в такий лихий час втратити близьку людину, яку любиш i цiну?ш над усе, в яко? знаходиш заспоко?ння i розраду? Я зараз не маю сили тверезо все обмiркувати. Почуваю - мало що розумiю в усьому, що сталося. Знаю тiльки, що менi боляче, безконечно боляче i тяжко. Часом - усе байдуже. Якась апатiя i тупий бiль. Бiль загострю?ться, коли думаю про тебе. Бажав би дуже, щоб ти менше страждала i в мо?й провинi перед тобою знайшла бодай маленьку втiху. Гнiвайся на мене, але я й зараз у ставленнi до тебе такий же, який був завжди..." Але й Маринi було нелегко. Коли Михайло Михайлович привiтався й пiшов, i вона глянула вслiд йому, то була вражена його виглядом. Здавалося, вiн зазнав важко? тривало? хвороби. Пiшла до свого стола й низько нахилилась над паперами, щоб нiхто з подруг не бачив ?? обличчя. Крiзь останнi листи Коцюбинського, як крiзь новi великi вiкна, линуло свiтло на ?х вза?мини. I ясно ?й тепер, що мрi? ?? не здiйсняться нiколи i не можуть здiйснитись. Що не ?хня воля тут вирiшу?. I в тисячу разiв краще спинитися, сказати самим собi: годi. Треба мати здоровий глузд i не дурити самих себе дитячими мрiями. Довкола не? схилились над сво?ми столами подруги. Чому вони спокiйнi i щасливi, а вона терпить муку? Чому минають лiта ??, а вона шука? i не знаходить собi затишного кутка?.. Адже ?й уже цiлих двадцять вiсiм рокiв. Чого чекати?.. ?? подруги значно молодшi за не?. В кожно? з них ? вже своя родина i тихий радiсний вiдпочинок пiсля роботи. А хiба вона не ма? права на такий же вiдпочинок? Сьогоднi мати докоряла ?й за дружбу з Коцюбинським. Дехто з знайомих теж догадуються i часто позирають на не? непри?мним iронiчним поглядом. Що вони розумiють?.. ?? сестра Надiя зна? про все. Вона одна, звичайно,не докорятиме ?й, бо сестра особлива, незвичайна людина, i ма? сво? розумiння людського щастя. Марина розповiла Надi? про Коцюбинського. Вони обмiнялись та?мницями. Надiя розказала про свою роботу з пiдпiльним гуртком робiтникiв тартака. Це робить життя ?? якимось особливо реальним, перспективним. Вона почува? себе майже щасливою. Надiя не суму? за щастям - i це основне... Вiдчинились дверi, i Михайло Михайлович пройшов через загальну кiмнату до телефону. Марина встигла мигцем глянути йому в обличчя i непомiтно для iнших подивитися вслiд на його постать. Вона бачила замисленi очi дорого? для не? людини. Тодi рiшуче пiдвелася, про людське око взяла зi стола якiсь папери i пiшла з кiмнати слiдом за ним. Вона йшла покiрно, неначе пiд навiянням його глибоких чорних очей. I ввечерi вони знову зустрiлись недалеко вiд приплаву на Деснi, де в ?х розпорядженнi завжди був човен знайомого Коцюбинському сторожа приплаву Ками-щука. Зустрiтися саме тут, на Деснi, захотiла Марина. Постiйне "?хн? мiсце" за кладовищем на горi було в чудовiй мiсцевостi, але там було мало простору. Вони примушенi були здебiльшого сидiти на однiм мiсцi. Марина хотiла бiльше простору, бiльше свободи для руху i для ?? молодого жiночого серця. Тiльки про це сво? бажання вона й сказала Михайловi Михайловичу, коли посходила з непотрiбними ?й паперами повз телефон i Коцюбинський просив ?? про зустрiч... Михайло Михайлович мовчки проводив човен пiд самим берегом, де була повiльнiша течiя. Вiн напружено веслував. Марина теж не озивалася. Повз них пропливало багато човнiв. Було темно, ?х не впiзнавали. За мiстом впевненою рукою Михайло Михайлович скерував човна до берега, i вони швидко зiйшли на високу, зарослу травою, пiскову кучугуру. Посiдали на траву i кiлька хвилин споглядали темну, немов принишклу Десну. - Я думаю,перша почала говорити Марина,- що сьогоднiшня наша зустрiч, певне, зайва. Нащо це? Хiба вiд цього краща? наше життя? Ми тiльки мучимо самих себе. I для тебе щодалi все це робиться важче. Тепер ця iсторiя з мо?м листом... Вiра Iустинiвна пiд час мо?? вiдсутностi була в нас, говорила з мо?ю матiр'ю. Михайло Михайлович рвучко звiвся й сiв бiля Марини. - Вона була в тво?? матерi?- гостро, з несподiваною рiшучiстю запитав вiн. - Була. - Але я про це не знаю... - Була, любий мiй... I, певне, ще буде, якщо ми не спинимося в сво?му безумствi. Адже те, що ми з тобою робимо, безумство... Хiба можна це назвати якось iнакше? Скажи ж менi по щиростi... Коцюбинський кiлька хвилин мовчки, нерухомо дивився на рiку, де зрiдка вже пропливали човни, перетинаючи тремтячу стежку вiд мiсяця, що пiдводився з-за дальнього лiсу. - Нам треба,- продовжувала Марина,- спинитися. Останнiй iнцидент завдав нам немало прикростей i мук. Наступний, певне, буде страшний, вiн зруйну? нас, знищить, як ураган. - Тобi страшно мо?? дружини?- запитав Коцюбинський. - Нi, не ??.. Але Вiра Iустинiвна буде перша... Вона почне, а докiнчать iншi... Недаремно вона загрожувала, коли говорила з матiр'ю. В ?? погрозах ? багато й реального. Ми про це нiколи не думали. А тимчасом на ?? боцi все те, що дикту? всiм нам свою волю, чого ми з тобою не зможемо нiколи перемогти. Марина говорила про ?хню нещадну чернiгiвську дiйснiсть. Михайло Михайлович розумiв i, здавалося, погоджувався з нею. - Нам з тобою, любий, не встояти проти всiх. Нас переможуть, зiтруть... Пригаду?ш, як позаторiк ти сам читав менi в "нашому куточку" сторiнки з "Анни Каренiно?"? Чи, може, ти вважа?ш ?? смерть самогубством? Михайло Михайлович повернувся до Марини i взяв ?? руку в сво?. Вона не забирала в нього руки. Михайло Михайлович нервувався. - Якi жахливi думки ти висловила допiру... Звичайно, я не вважаю, що Каренiна сама наклала на себе руки, але ж ми живемо в зовсiм iншi часи. Марина не втрималася. Вона була гарячою, запальною людиною, але завжди при Коцюбинському поводилася стримано. Все ж часто не могла стримати почуттiв. Такою любив ?? Михайло Михайлович. - Нi, нi, не кажи цього,- заперечила вона,- часи тi ж самi... Принаймнi для таких людей, як ми з тобою. Ти заперечу?ш менi, щоб тiльки втiшити мене, заспоко?ти. Але менi все ж зда?ться, що ми з тобою сучасники Каренiно?. I надовго, ще залишимося такими. I тобi нема чим заперечити менi. Я ж тобi зможу це довести. Михайло Михайлович ближче нахилився до Марини. Вiн усмiхався вибачливо. Не бояпся жодно? небезпеки i трохи iронiчно ставився до ?? слiв. Вiн i сам багато мiркував над тим, про що говорила вона, але не вiрив нi в що лихе. - Так, так,гаряче продовжувала Марина,я мала час останнiми днями про дещо подумати i прийшла до одного гiркого для обох нас переконання. - Хороша моя, не захмарюй даремне сво?х думок. Ми з тобою ще дужi i ма?мо волю... - Але ти мене спочатку вислуха?ш?.. - Звичайно... якщо ти не хвилюватимешся. Але що саме i кого ти ма?ш на увазi? - Я маю на увазi i ворогiв тво?х... i друзiв. Коцюбинському здалося, що вiн здригнувся. Вiн теж думав про друзiв i ворогiв... Тепер вiн слухав уважнiше. - Пригаду?ш, як ти нервувався, коли в широкому колi людей один з тво?х опонентiв сказав про тебе, немовби ти зовсiм не демократ, а тiльки вда?ш iз себе такого?.. - Це було свинство, демагогiя... Для подiбного обвинувачення не було нiяких пiдстав. - А що йому до того - ? пiдстави чи нема??.. Головне - очорнити, заплямувати опонента, не турбуючись особливо про правдоподiбнiсть брехнi... Однi цьому не повiрять, зате повiрять iншi. Значить, мети досягнуто. Важливо завдати супротивниковi вiдчутного удару. Доберуться подiбнi людцi i до нас з тобою. Знайдуть, наприклад, спритного репортера i напишуть у газетi всяко? небувальщини про побут вiдомого укра?нського письменника. Нашi вза?мини ?х цiкавитимуть тiльки як привiд для обвинувачення тебе, наприклад, у розкладi або в порушеннi основ сiм'?... - Мовчи, Марино. - Не слiд мовчати, любий, треба все передбачати. Уяви тiльки, як заметушаться вороги, та й дехто з приятелiв, коли подiбнi бруднi чутки пролунають по Чернiгову, а можливо й далi.... Тодi вже вони вживуть усiх заходiв, щоб тебе зацькувати. I хто зна?,може, ?м пощастить досягти свого. - Нiколи! - вигукнув обурено Коцюбинський.- Тi, що знають мене, нiколи не поймуть вiри. - Ну, то повiрять тi, що менше знають тебе... - Але що ж ти хочеш пропонувати? Кiлька хвилин Марина не вiдповiдала. Тодi продовжувала: - Я хочу лише довести, що необов'язково гинути пiд по?здом, як це було з Каренiною. Можна загинути пiд чоботом сво?х же приятелiв... - Марино,пiсля довго? мовчанки заговорив нарештi Михайло Михайлович,- Маринко, але ж ти потрiбна менi. Чотири роки нашо? дружби зрiднили нас. Хто ж у мене ?, окрiм тебе? Нiколи нашi вза?мини не скидалися на флiрт, перелюбство. Невже ж ми повиннi розiйтися тепер тiльки тому, що декому наша дружба не до серця? Невже ми такi слабкодухi, щоб так легко поступатися?.. Мiсяць пiдбився високо i свiтив ?м збоку в обличчя. - Ти не покинеш мене нiколи. Я навiть не уявляю цього. - Але ж ти знову забува?ш... - Ти хочеш, щоб я тебе просив про це!.. Гаразд... - Нi, залиш - зайве... Коцюбинський пiдвiвся. I Марина раптом згадала, яким приходив вiн завжди на ?х зустрiчi. Скiльки веселощiв, дотепностi, скiльки жвавостi i жартiв виявляв вiн тодi. Скiльки винахiдливостi i глибини ховалося в його думках!.. Тепер... I що тяжче було йому розв'язувати заплутанi вузли, тим бiльше безсилою пiти вiд нього почувала себе Марина. - Зда?ться, нам час повертатись. Тебе, певне, чекають уже вдома. Вiн зробив нервовий, нетерплячий жест рукою, але все ж почав сходити до човна, пiдтримуючи Марину однi?ю рукою. Човен плив за водою. Марина стернувала. Весла лежали в човнi. Низькi береги вистилав туман. Пахло теплою болотяною вогкiстю. Марина промовила: - Чернiгiв засмокту? нас. - Що ти хочеш сказати? - Я думаю: коли ти не можеш назавжди вирватися звiдси, то покинь це мiсто тимчасово, хоч на кiлька мiсяцiв. - Чому ти раптом згадала про це? - Не знаю... Можливо тому, що я все ще думаю про те, про що говорили ми на березi. Тобi потрiбне не тiльки лiкування в лiкарiв, тобi потрiбне нове сонце, новi люди, якесь нове життя, бодай на кiлька мiсяцiв. I Коцюбинський раптом непомiтно всмiхнувся радiсною, теплою усмiшкою: вона знову немов вiдгадала його думки... Вiн простяг до Марини руки i, торкаючись ?? теплих нiжних долонь, промовив: - Ти пригаду?ш - ми разом читали сторiнки з романа "Мати"? - Звичайно. Чому ти згадав про це? - Я по?ду до Горького. Ще тодi, коли ми читали "Мати", я остаточно вирiшив ?хати до нього. Це не так легко здiйснити, але я почуваю, що мушу бачитися й говорити з ним. Легше було б, наслiдуючи загальну моду, по?хати до Ясно? Поляни, щоб дiстати вiдповiдь, чи був самогубством вчинок Каренiно?... Але я по?ду до Горького. Там нове сонце, новi люди... Хоч на один мiсяць я покину цю прокляту тюрму i вирвусь на волю. Човен легко стукнув об берег. Старий Камищук уже чекав i схопив за ланцюжок човна. А дома Коцюбинський застав записку вiд Чижа, що не дочекався його. Смiливий адвокат в досить дошкульному тонi писав сво?му друговi: "Радiйте. ? чутки, що вашi просвiтяни вiтатимуть археологiчний з'?зд чорносотенцiв. Хай живе мерзота!.. Цiлую мого нещасного друга. Чиж". Одного разу пiсля, роботи Коцюбинський зустрiвся недалеко вiд статбюро з сестрою Марини - Надi?ю Загiрною. Було помiтно, що вона чекала його на вулицi. Та й сама вона вiдразу ж про це сказала. - Спецiально прийшла, щоб побачити вас... Якщо не пошкоду?те для мене десяти хвилин... Михайло Михайлович погодився, хоч нiчого при?много вiд цi?? розмови не чекав. Певне, говоритиме з ним про Марину. Надiю, мабуть, уповноважила на подiбну розмову з ним уся родина Загiрних. Вiн для них - у ролi облесника!.. Все це непри?мно, прикро... З Надi?ю вiн уже був трохи знайомий. Вiд Марини вiн знав про ?? сестру досить для того, щоб добре ?? уявляти собi. Знав про ?? революцiйнi настро? i вважав ?? за дуже серйозну людину. Тим бiльше йому було прикро, що передбачалася розмова в досить обивательському планi. Вони завернули до однi?? з безлюдних бiчних вулиць i пiшли поволi. Розмова мала бути конфiденцiальна. Про це принаймнi попередила Надiя Загiрна. - Михаиле Михайловичу, справа немовби й невелика, але все залежить вiд того, як ви до не? поставитесь. ; Коцюбинський глянув у обличчя дiвчини. Воно враз зробилося суворим i напруженим. Великими чорними очима з дугастими бровами, смаглявим кольором обличчя i тонкими губами Надiя нагадувала Марину. Проте вираз обличчя ?? був суворий, холодний. Здавалось, воно нездатне всмiхнутися. Тимчасом, як очi Марини майже кожно? хвилини випромiнювали при?мну, теплу веселiсть. Темний ?? одяг тiльки пiдсилював ?? сувору вдачу. - То яка ж справа? I Михайло Михайлович втомлено i покiрно всмiхнувся. Надiя не помiтила його усмiшки. - Я чула вiд Марини, що ви ма?те ви?хати i на досить довгий час. Дехто з мо?х знайомих... цiла група людей, що вiд ?х iменi я говорю, дуже хотiла б послухати щонебудь iз ваших творiв. Коцюбинський раптом зрозумiв: вiн помилився щодо теми ?х розмови, йому було при?мно. - Це хто - вчителi? - Нi... нi... здебiльшого молодь. Невеличкий гурток людей, шо давно хочуть з вами зустрiтись. Молодь... Люди серйознi, при?мнi... В нього народжувався добрий настрiй. Значить, замiсть нудно? розмови вiн почув пропозицiю зустрiтися з сво?ми читачами. - Але я хотiла вас попередити, щоб у нас не було нiчого недоговореного... Коцюбинський здивовано глянув на не?. ?? обличчя зробилося ще суворiшим, навiть немовби злим. Зовсiм притишеним, рiвним i спокiйним голосом промовила: - В наш час подiбнi зiбрання не схвалюються громадською думкою. Вони навiть можуть бути дуже небезпечнi для учасникiв подiбних, нехай i лiтературних вечорiв... - Байдуже... I Коцюбинський iронiчно усмiхнувся, додавши: - Губернатор мене зна?... - Ну, i друге: раз уже подiбнi зiбрання викликають певну пiдозру з боку начальства, то на зiбраннi ви зустрiнетесь не з гiмназистами, що часто влаштовують благопристойнi лiтературнi вечiрки, а з людьми смiливими i рiшучими, такими, що, мабуть, нiчого в життi не бояться. Це вас не ляка??.. Коцюбинський не образився, але з виглядом певно? зверхностi подивився на дiвчину. Проти нього вона була дiвчинкою, але розмовляла з ним наче з хлопчиськом. - Будьте спокiйнi... Такi люди йому подобались. Вона дякувала, i Коцюбинському здалося, що вона пробувала всмiхнутися вдячною стриманого усмiшкою. Згодом, при нагодi згадуючи цю розмову, Михайло Михайлович сказав якось Маринi: - Твоя сестра така стримана й сувора, що нагаду? гiмназiальну класну даму. Коли б я не знав про не? iншого... - А ?? в гiмназi? вважають за одного з найсуворiших педагогiв... Причому думають, що вона цiлком вiддана начальству й сво?й роботi - Дивно... - Нiчого дивного: в гiмназi? вчаться купецькi доньки, попiвни та рiзнi панночки. Вона ?х ненавидить, певне, за ?х батькiв. Тому сувора i нещадна до гiмназисток. А начальству це навiть до вподоби. - Але ?й, мабуть, важко по?днати викладання в гiмназi? з роботою, скажiмо, в пiдпiльному гуртку. - О, цього i я не можу збагнути... В нашiй родинi Надiю нiхто до кiнця не розумi?. У не? якась не жiноча вдача. Знайомi, якi не знають про не? того, що зна?мо ми, пророкують ?й за ?? сувору i тиху вдачу... жiночий монастир... Так i кажуть - це ж уже черниця... Згадують навiть для аналогi? турген?вську Лiзу... Приглянутися ближче до Надi? Загiрно? Коцюбинський змiг на лiтературному вечорi, що його, як з'ясувалося, вона ж i органiзувала. А проте вечiрка, швидше нагадувала б нелегальне зiбрання, коли б не дехто з осiб, що ?х зовсiм недоречно запросив сам Михайло Михайлович, вважаючи себе вправi це зробити. Адже його попереджали про вечiр, а не про збори... Будучи завжди ретельним i точним, вiн i сюди прийшов трохи зарано i застав тiльки Надiю Загiрну й одного молодого робiтника з махорково? фабрики - Камищука. Постать робiтника вiдразу привертала увагу енергiйним обличчям i водночас майже дитячою безпосереднiстю. Пишна бiлява чуприна, сухорляве, грубо засмалене обличчя, вишита косоворотка пiд чорним пiджаком i блискучi м'якi чоботи. Довiдавшись про його прiзвище, Михайло Михайлович вiдразу зацiкавився. Молодий робiтник був син добре знайомого йому сторожа з чернiгiвсько? пристанi, що iнодi брав читати деякi книжки з бiблiотеки Коцюбинського. Михайло Михайлович сказав: - Вашого батька я добре знаю... Ми з ним близько знайомi. Камищук, що вперше бачив уже добре вiдомого йому з переказiв письменника Коцюбинського, заворожено дивився йому в очi, неначе хотiв, але не мав сили щось промовити. Надiя Загiрна зрозумiла це й непомiтно для iнших шепнула Коцюбинському: - Вiн читав вашi твори, дуже хотiв зустрiтися з вами i тому трохи в замiшаннi. З того, як вiльно поводилась Загiрна з Камищуком i як вона подивилась на нього, Михайло Михайлович зрозумiв, що вони знайомi були вже чималий час. Камищук нiяково всмiхнувся й зашарiвся. Вiн не знав, як йому поводитись в незвичному для нього товариствi письменника. Сходилися швидко. Михайло Михайлович помiтив, що в обох великих кiмнатах, де мало вiдбутись читання, зiйшлося вже чимало народу. Серед iнших Михайло Михайлович побачив i двох сво?х спiвробiтникiв по "Просвiтi" - Сулиму i Прокопенка. Коли Коцюбинський днiв зо два тому при зустрiчi прохопився словом про свiй вечiр, вони почали проситися, щоб вiн дозволив ?м прийти. Михайло Михайлович запросив ?х. Тепер обидва знайомi пiдiйшли до Коцюбинського, привiтались i, якiсь розгубленi i збентеженi, мовчки посiдали на канапу в дальньому кутку кiмнати. Певне, незнайомi ?м люди, що зiйшлися тут, були зовсiм не з тих, кого вони сподiвались побачити Надiя Загiрна, що була тут у ролi розпорядницi, хоч i намагалась бути з ними ласкавою i привiтною, теж була ?м не по серцю. Прокопенко раз у раз знизував плечима, немов вiд холоду, а Сулима у вiдповiдь кривив губи. Михайло Михайлович пройшов до друго? кiмнати. Там точилась розмова. Пiдiйшла Надiя. - Почека?мо трохи чи почнемо читання? - запитала вона. - Ще ма?мо час, трохи зачека?мо. Загiрна знову щось хотiла сказати Коцюбинському, та вiн поспiшно спинив ?? рухом руки. Вони пiдсiли до гурту. Тут здебiльшого були робiтники з махорково? фабрики Хоменка i зараз вони розмовляли саме про свого хазя?на. Хоменко був особисто знайомий з Коцюбинським, зв'язаний був i з "Просвiтою". Вважав себе навiть за мiсцевого мецената. Подарував кiлька цiнних речей до мiсцевого музею i трохи допомагав "Просвiтi" грiшми, полюбляючи, щоб у цiй справi до нього при?здили делегати вiд "Просвiти". - На рiдну справу менi не шкода,- говорив вiн, тарабанячи по столу короткими пухлими пальцями.- Багато не в силi... Маю великi витрати на фабрицi, але що в нашiй силi - прошу, вiд щирого серця... - I вiн пiдписував чек на двiстi карбованцiв. Потiм вiн примушував гостей вислухати хоч кiлька сторiнок з його, як вiн висловлювався, наукових спостережень з укра?нсько? народно? мови. Вiн захоплювався багатством ?? форм; iнодi сiдав i продовжував свою "наукову" роботу, але кiнця ?й не передбачалось. Працювати на його фабрику йшли неохоче, i то тiльки тi, що вже нiде не змогли знайти будь-яко? роботи. Вiн запровадив десятигодинний робочий день i платав мiзерну платню, часто зловмисне затримуючи ??, щоб робiтники бiльше набирали в борг у його ж фабричнiй крамницi. Маючи готiвку, вони витрачали ?? по iнших крамницях, де було вигiднiше купувати i крам був кращий. Один з молодих робiтникiв розповiдав, як нещодавно Хоменко показував сво? пiдпри?мство губернаторовi a iншим сво?м гостям, що поз'?здилися на iменини йо'го дружини. Хоменко повiв гостей на фабрику через пакувальнвий цех. А один з робiтникiв, що якось заздалегiдь довiдався про гостей, надягнув личаки i демонстративно вийшов назустрiч хазя?новi i його гостям. Це компрометувало Хоменка. Всi знали, що вiн платить робiтникам злиденну платню, i тепер, коли раптом робiтник вийшов назустрiч у личаках, всi зрозумiли, що це зроблено навмисне, для демонстрацi?. Звичайно, обурений господар звiльнив цього робiтника через годину. Коцюбинський чув, як присутнi схвалювали вчинок робiтника. Хтось пробував навiть розповiсти ще про подiбний iнцидент, але час було розпочинати. Михайпо Михайлович радий був слухати без кiнця подiбнi оповiдання i дещо з них обов'язково нотував у записнй книжцi. "Як реально пiдходять вони до життя",- подумав вiн, встаючи. I вiдразу помiтив, що Сулима й Прокопенко зникли, хоч тiльки що були тут i слухали оповiдання про iнцидент на Хоменковiй фабрицi. Можливо, саме цього вони й не витримали. Перед ним сидiли люди, яким вiн ще нi разу не читав сво?х творiв. Сидiли тихо, нахилившись уперед, чекаючи його слова. Коцюбинський мав читати уривок з "Fata morgana" або новелу "На каменi". Тепер роздумав i почав читати "Persona grata". Камищук сидiв бiля вiкна, вiн був уважний, зосереджений. З перших же слiв читання вiн захоплено дивився в о'бличчя Коцюбинському, що читав виразно, чiтко, але без декламацi? i жестiв. В паузах вiн, не поспiшаючи, оглядав присутнiх. Загiрна й Камищук сидiли поряд. Вона задумливо дивилась кудись, крiзь вiкно. Камищук поводився трохи незвичайно. Спочатку вiн був тiльки уважний. Потiм, коли в оповiданнi вже було ясно, що Лазар робиться катом, Камищук нервовими рухами скрутив цигарку i запалив. I далi вiн весь час скрипiв стiльцем, палив одну за одною цигарки, оглядався по сторонах. Дехто незадоволено поглядав на нього, але вiн на це не зважав. Нахилявся вперед i забував навiть змахнути пишну свою чуприну, що спадала йому на чоло. Коцюбинський прочитав, як Лазар повiсив дiвчину, в яко? золотi волосинки сяяли круг лоба, як фуркнула мотузка, i тiло дiвчини в бiлому мiшку закрутилося на нiй. Камищук раптом пiдвiвся, мiцно вхопився за гнуту спинку стiльця поперед себе i немов хотiв стрiмголов кинутися в бiйку. Очi заяснiли, заблищали... Вiн не сiдав, поки й не закiнчилося оповiдання. Потiм, коли