ла нiчна сторожа. В бронi, з щитами й мечами, вони не мали права ворухнутись i на тлi сiрого неба нагадували кам'янi великi стату?. Тихо було й далi, в землянках, де спали кiннi й пiшi вiйська фем i таксiархi?. Iмператор мiг спати, нiщо йому не заважало. Але Цимiсхiй не спав. Минула, може, година, i проедр Василь почув, як вiн пiдвiвся на ложi, пройшов по намету. Проедр навiть схопився - кроки iмператора пролунали бiля самого полога. - Ти не спиш, проедре? - почув вiн його голос. - Нi, iмператоре, не сплю. Проедр не може спати, коли спочива? василевс. Але iмператор, я чую, не спить. - Так, не сплю, - вiдповiв iмператор i, вийшовши iз намету, постояв якусь хвилинку, поки очi його звикли до темноти, потiм сiв на лавцi. - Сядь i ти! - тихо промовив iмператор. Так iмператор Вiзантi? Iоанн Цимiсхiй у темну нiч, коли закiнчилась довга вiйна i було укладено мир iз Руссю, вийшов з намету, сiв поруч з проедром Василем i почав з ним розмову. - Чому ж iмператор не спить? - запитав ще раз проедр Василь. - Адже iмператор уклав мир, бачив поверженого князя Святослава, а потiм випив доброго вина... - Все це так, - почувся в тецрявi голос iмператора Iоанна, - Русь переможена, князь Святослав повержений, я випив вина. Але сон не йде менi в голову. Я хочу, дуже хочу спати, а думки проганяють весь сон. - Що це за думки, iмператоре? - поцiкавився проедр Василь. - Святослав! - сказав iмператор голоснiше, але так, щоб його не почули сторожi. - Святослав?! - засмiявся проедр. - Переможений князь. - Проедре, - почав тодi Iоанн. - Я бачив на сво?му вiку багато ворогiв, багатьох ?х перемiг. I завжди, коли перемагав ворога, не боявся його. А зараз я боюсь. Так, проедре, я боюсь... Ось, - вiн показав у темрявi на обриси Доростола, - Русь, але хто вона, звiдки це? Ось я говорив з князем Святославом - i не зрозумiв його, я не знаю, хто вiн. I навiть тодi, коли вони пiдуть звiдси, я буду ?х боятись. Русь - це страшна хмара, що висить над iмперi?ю. Святослав - це язичник, це Перун, що йде проти Христа. А що ми без Христа? Нiщо! - Це правда, iмператоре, - згодився проедр Василь. - Русь - страшна для нас земля, це так. Або Вiзантiя, або Русь, Перун або Христос - i це так. На небi ? один бог, на землi може бути тiльки одна iмперiя, а в iмперi? може бути тiльки один василевс. Це так, так сказав i Христос: "Одно стадо, i один пастир". Але чому ти дума?ш, iмператоре, що Христос мусить воювати з Перуном тiльки мечем? - А чим же з ним можна ще воювати? Вином? Так Перун зна?, яке вино йому можна пити, а яке нi... - Якщо вiн не захотiв випити келиха з цикутою* (*Цикута - отрута.), треба зробити келих з його черепа. - Проедре! Я згоден заплатити сто, двiстi, триста кентинарi?в. Та коли б за його смерть менi треба було вiддати половину iмперi?, я б i цього не пошкодував. Чу?ш, проедре? - Ти дуже щедрий, iмператоре, i забув про те, що в нашiй скарбницi порожньо. Ста кентинарi?в для цього буде досить. - Що ж ти зробиш? - Я пошлю, iмператоре, василiка до тих самих пацинакiв, дам ?м золота сто кентинарi?в. Покiйний Калокiр писав менi з-пiд Адрiанополя, що вiн говорив про це з каганом Курею. Якщо князь Святослав по?де суходолом - вони його зустрiнуть у полi, якщо морем - на Днiпрi. - Проедре! Дозволяю тобi дати пацинакам стiльки золота, скiльки вони вимагатимуть. Тiльки поспiшай, проедре! - Я зроблю все, що треба, - засмiявся проедр. - Де нiчого не вдi? стрiла, там все може зробити золото. Поки iмперiя ма? золото, вона ще мiцна. Але вiд Дунаю повзе туман, iди до намету, час спати... Над Дуна?м iшла нiч. Спокiйно тепер заснув iмператор Вiзантi?, спав його стан. Тiльки в Доростолi не спали. Там, за стiнами фортецi i на березi Дунаю, горiли вогнi, вiдблиск яких блукав на хмарах. Звiдти долiтали голоси - руси готувались у дорогу. Не спав також i проедр Василь. Вiн сидiв на лавцi бiля намету, дивився на небо, Доростол, вогнi над Дуна?м, щось уперто думав, i коли б хтось побачив у цю годину його обличчя, то помiтив би, як посмiшку на ньому змiню? вираз лютi, а пiсля цього знову з'явля?ться посмiшка. Проедр Василь у цю нiч думав про те, коли ж дасть смертельну отруту ще одному iмператору Вiзантi? - Iоанну. А далi? Що робити далi? Проедр Василь хотiв бодай один день побути iмператором Вiзантi?. Може б, вiн того дня повернув душу в сво? тiло? Тiльки чому слабi? тiло проедра Василя, може, пiзно повертати душу в це тiло? Князь Святослав поспiшав. У Доростолi та й скрiзь на пониззi Дунаю стояла ще добра година, все навкруг зеленiло й цвiло. Але з пiвночi, iз-за гiр, часом вiяли свiжi вiтри, високо в небi пливли бiлi прозорi хмаринки - надходила осiнь. Кiлька днiв, працюючи й уночi, спускали во? на воду лодi?. Лагодили днища, що розсохлись на гарячому сонцi, ставили щогли й ув'язували ре?, латали й шили вiтрила, клали на лодi? всiляке потрiбне в далекiй дорозi рухло, а тодi прийняли з грецьких кумварiй* (*Кумварi? - вантажнi лодi?. Медимна - грецька мiра ваги.) дань - по двi медимни жита на кожного во?на. Усi цi днi на Дуна?, в Доростолi й на полi за ним було тихо. Вiзантiйський табiр стояв на мiсцi, навкруг нього вдень i вночi ходили вiгли, на грецьких кораблях гребцi не сушили весел. Тут був ще й iмператор, - яскравий прапор його маяв ще над головним наметом серед табору. Князь Святослав велiв - бо вже знав цього пiдступного й зрадливого ворога - стерегтись, тримати сторожу в полi, на стiнах, бiля лодiй. У князя Святослава болiло серце не тiльки за сво?ми воями. Вiн думав i про болгар, що так хоробро, не шкодуючи нi кровi, нi життя, боролись поряд iз руськими воями. Во? Русi повертаються до рiдно? землi - до Ки?ва. Що ж робитимуть на сво?й поневоленiй землi без них болгарськi смерди й парики?! Тому князь велiв, доки руськi во? стояли ще в Доростолi, виходити з города пiшо, ви?жджати на конях, плисти на лодiях тим болгарам, яким не було мiсця в Доростолi i яких тут неминуче ждала жорстока розплата, страшна кара. I болгарськi во?, якi також не хотiли, щоб Доростол став для них могилою над Дуна?м, тiкали звiдси - вночi сторожа проводила ?х далеко за город, де не було вже ромейських вiгл. Тодi ж вiд доростольського берега одна за однi?ю одривались однодеревки-довбанки: вони пливли на пiвнiч, до Залiзних Ворiт, i на пiвдень - до гирла Дунаю. Довелось i Микулi прощатись iз побратимом сво?м Ангелом. Ангел був тяжко поранений мечем у ногу й не мiг ходити. Як i багато iнших поранених болгар, вiн лежав пiд стiною над Дуна?м. Тут ?х доглядали здоровi во?, доростольськi жони, унотьки. Була задушлива серпнева нiч. Десь за Дуна?м ходила гроза, там кресали блискавицi, але так далеко, що до Доростола не долiтало вiдлуння грому. - Нашi во? готують лодi?, - показав Микула на берег, - i одвезуть вас далi вiд Доростола, вгору по Дунаю. Ангел мовчав. - Може, попадеш i до свого села, - вiв далi Микула, - Добре село! Пригаду?ш, як ми там бували? Далеко вдарила довга блискавиця-кривуля, i Микула на мить побачив освiтлене зеленкуватим ?? сяйвом якесь страхiтливе обличчя Ангела: блискучi очi, гострi вилицi, закушенi уста. - А що там, у селi? - долетiв до Микули голос Ангела. Вiн замовк, але до Микули долинули дивнi звуки - Ангел набирав у груди повiтря - й випускав, набирав - i знову видихав. Сумнiву тепер уже не було - Ангел плакав. - Ти не говори так, - зовсiм близько до Ангела схилився Микула. - Це не кiнець. Слухай, Ангеле, це не кiнець. - Де ж не кiнець? - запитав його Ангел. - Нiчого в мене тепер нема?, i Цвiтани також. Вiн заплакав i тепер уже не крився - коли за Дуна?м вдарила блискавиця, Микула побачив його зарошене сльозами обличчя, смутнi очi, уста, що кривились вiд плачу. - Слухай, Ангеле, - суворо сказав Микула. - Плакати не можна! Не жона ж ти! Та покинь-бо, говорю! Не плач! Цей оклик, либонь, вплинув на Ангела. Микула почув, що той став дихати рiвнiше й спокiйнiше. У темрявi знайшла й стиснула руку Микули Ангелова рука. Так, тримаючи руку в руцi, якийсь час i помовчали вони: Ангел - лежачи пiд стiною, Микула - сидячи на землi бiля нього. I хоч за Дуна?м раз за разом кресали небо блискавицi, вони ?х тепер нiбито й не бачили, кожен iз них думав свою думу. - Так, - промовив нарештi Микула. - Ти сказав - кiнець? Нi, Ангеле, не кiнець. А хiба мало завдали ми шкоди ромеям? Вiр, вони стекли кров'ю i ще довго стiкатимуть. А люди, скiльки б вони не жили, цього не забудуть! Та хiба ж можна забути? У сяйвi вiд блискавиць, що кресали все частiше й частiше, вони дивились на стiни Доростола, що нагадували камiнi брили, на широке, безмежне плесо Дунаю, де вимальовувались ряди лодiй, на во?в, що ходили понад берегом i чомусь здавались дуже високими, надзвичайними велетнями. - I тебе я нiколи не забуду, - додав Микула, згадуючи всi днi, якi йому судилось провести з Ангелом. - Хiба це можна забути? - закiнчив вiн, стискуючи руку свого побратима. Ангел у вiдповiдь тiльки мiцно стискував руку Микули. - А ти мене не забувай, - знову почав Микула. - Буде важко - згадай мене, всiх нас... От тобi й стане легше. - О! - вирвалось тодi в Ангела. - Тебе i всiх вас я нiколи не забуду! - От видиш! - навiть засмiявся Микула. - А ти кажеш - кiнець! Нi, добре, що почали. А кiнець ще далеко, далеко... Вiн на якусь хвилину замислився, а тодi несмiливо сказав: - Я оце думав, що б тобi залишити, аби пам^ятав мене? Меч або щит - так ти ?х ма?ш, i менi вони ще потрiбнi. Шкода, Ангеле, нiчого в мене нема?... А втiм, зажди, Ангеле, я придумав, знаю... Вiн щось довго шукав у себе за пазухою, а потiм поклав Ангелу в руку якусь невеличку, але досить важку рiч. - Це Мокоша, - суворо промовив Микула. - Добра богиня, багата, вона народжу? все на землi, оберiга? людину, всяке зело. Пригаду?ш, Ангеле, молився я ?й тодi, перед битвою. От вона й допомогла - тишна, мир... А тепер я дам ?? тобi, нехай помага?. - Це ж твоя богиня, - вiдповiв на те Ангел. - Я ?ду додому, - заперечив Микула, - там у мене багато богiв. Там вони ? скрiзь, там у мене жона, дочка, син... Нам боги поможуть. А Мокоша нехай служить тобi, хоч ти вiриш у Христа. - Я вiрю в тих богiв, якi менi допомагають. Спасибi, Микуло, я вiзьму Мокошу. I вiн почепив оберегу Микули собi на шию. У цей час до них пiдiйшли во?. Треба було нести поранених. Микула допомагав нести Ангела, сам уклав його в куточку однi?? лодi?, а прощаючись, схилився до нього, поцiлував. Це була остання лодiя з пораненими болгарами. Микула стояв на березi, а вона пливла далi й далi плесом. Осiнь ходила над морем. Iнодi вiд заходу сонця ще повiвав теплий вiтер, але його зустрiчали бурi зi сходу, швидко остигла вода. Роздратованi хвилi борознили море, важкi попелястi хмари висiли низько над обрi?м, часом проливались дощами. Во? на лодiях стояли бiля вiтрил, коли вiтер вiяв вiд заходу, сiдали на весла, коли вiн заходив вiд сходу, вичерпували воду, що попадала в лодi?. Чатували на гострих носах, вдивляючись у тьмяну далечiнь, непорушно стояли бiля стерен. ?хнi злигоднi подiляв i князь Святослав. Вiн задовольнявся, як i всi, коротким спочинком уночi чи вдень, а то весь час був з сво?ми людьми, дивився на високi хвилi, що з шумом i ревом вставали попереду й позаду лодiй, поглядав на захiд, де лишились береги Дунаю, i на тьмяний, затягнутий туманами схiд. Коли ж було важко, брав весло чи стерно. Лодi? не зупинялись. День i другий, коли хвилi вставали як гори, князь радився з во?водами: може, краще зайти в якийсь лиман над морем, бо наробить буря велико? шкоди. Але, зваживши все, вирiшували вони йти крiзь бурю, хвилi, швидше стати на луцi моря, бiля рiдно? землi, Днiпра. Та коли вони вийшли одного ранку з тьмяних просторiв моря й побачили луку моря - страх пройняв ?хнi душi. Там пiски вже вкривала паморозь, пiд промiнням сонця, що виглянуло iз-за хмар, береги лежали слiпучо-бiлi, холоднi. I все ж вони стали посуватись вгору по Днiпру, щоб дiстатись хоча б до острова Григорiя, а там дати вiсть у Тиверську й Улицьку землi, послати гiнцiв до Ки?ва. Бодай взимку, а бути в Ки?вi! Але чим далi пiднiмались вони Днiпром, тим густiше, з великим шумом, насуваючись одна на одну, випираючи на береги, йшла крига. Лодi? затирало, бували години, коли, здавалося, ?х зовсiм замкне, розтрощить. До того ж i розвiдники, яким Святослав велiв iти попереду лодiй понад берегами Днiпра, щоб подивитись, чи не прича?вся там ворог, раптом повернулись, сказали, що нижче вiд порогiв на обох берегах бачили в плавнях печенiгiв, якi ждуть, либонь, руських во?в. Князь Святослав i во?води замислились. Весною i влiтку печенiги часто стоять над порогами, ждуть легко? поживи. Але що робити ?м тепер, взимку, коли все навкруг засипають снiги? Чи не наслав ?х хтось? Деякi во?води говорили князевi: - Залишимо, княже, лодi? тут, а самi купимо коней у херсонiтiв i вборзi по?демо до Ки?ва... - Не продадуть нам коней херсонiти, - вiдповiв на це Святослав. - А якби й по?хали вборзi, то як вiзьмемо з собою добро наше?! Князь говорив правду - надiятись на те, що херсонiти продадуть ?м коней, не доводилось. А коли б вони й мали конi, то куди по?дуть на них? З неба сипле снiг, все дужча? й дужча? мороз, у полi нi про?хати, нi пройти, десь над порогами i на кожному кроцi в полi на них чатують печенiги. Князь Святослав велiв воям вертатись назад, до Бiлих берегiв, до само? луки моря. Краще вже стояти там, де ? поодинокi села, де, може, щось продадуть i херсонiти, анiж замерзнути серед Днiпра або загинути вiд криво? шаблi печенiга. Це була страхiтлива холодна, голодна зима. У пiзнiший час лiтописець, згадуючи похiд князя Святослава й цю зиму, писав, що не було в них борошна й був голод великий, по пiвгривнi платили за кiнську голову. Скiльки горя й муки, скiльки смертей та?ться за цими короткими словами! Щоб дерев'янi лодi? не затерла крига, князь велить витягти ?х на кручi. I во? його, а з ними й вiн сам, кiлька днiв по пояс у крижанiй водi бродять, волочать важкi лодi? на берег, пiднiмають на високi кручi. Деякi лодi? вони поперевертали, щоб жити довгу зиму пiд ними, викопали землянки на березi, щоб там рятуватись вiд вiтрiв i морозу. Обходили навкруг береги, вирубуючи кожне дерево, збираючи кожну трiску, щоб хоч крихту зiгрiтись взимку й зварити якусь юшку. I коли настала зима, тут, на бiлих берегах, вирiс цiлий стан, оточений валами з пiску на випадок, коли б на них спробував напасти ворог. Ворог не напав. Печенiги, напевно, сидiли до перших морозiв над порогами, а тодi рушили далi в поле, де були глибокi яри, в яких можна було сховатись вiд вiтрiв, росли лiси - паливо, був звiр - хутро й м'ясо на всю зиму, близько були городи й села, з якими печенiги торгували. Але в станi на Бiлих берегах були iншi вороги, i вривались вони туди не через вали. Першим ворогом були хвороби. Iдучи до Ки?ва, князь Святослав велiв взяти з собою всiх поранених. Деякi з них померли в дорозi, i ?х опустили на дно моря, деякi довго й тяжко хворiли й помирали один за одним на Бiлих берегах. Хворiли й здоровi во?. Моровi хвороби прокочувались над станом. Во? тяжко страждали вiд застуди, шлункових хвороб та ще невiдомо? хвороби, вiд яко? тiло вкривалось струпом... Найбiльше ж мучив людей голод. Князь Святослав не помилився - херсонiти напевне знали, що руси сидять на Бiлих берегах, але в полi не з'являлись. Коли ж самi руси з важким трудом добрались до Херсонеса, щоб купити коней i волiв, то з них справдi брали пiв-гривнi за одну кiнську голову... I зараз там, у пiсках над Днiпром, тлiють костi во?в князя Святослава. Багато ?х тодi прийшло сюди - мало залишилось. Тi ж, що залишилися, ждали весни, але не знали, чи дiждуться. Серед ночi з моря Руського заблукав вiтер. Вiн вiйнув над Днiпром - i там задзвенiла крига, пролетiв над кучугурами й косами - i там встали вихори з пiску й снiгу, вперся в далекi лiси - i застогнали, зарипiли старi, похиленi до землi дерева. Але люди, що зимували на Бiлих берегах, не злякались. Почувши серед ночi тужний стогiн вiтру, вони вилазили з печер, хиж, настилiв над лодiями i пiдставляли засмаглi, обмороженi обличчя назустрiч теплим хвилям. "Теплий вiтер, - радiли вони, - розжене снiги, порве мости на Днiпрi, понесе лодi? додому, в Ки?в... Вiй, вiтре, дужче повiвай з теплого краю!" Вiтер нiби чув ?хнi благання - линув i линув з моря, шугав кiлька днiв пiдряд, дужчав, вихрив, зламав нарештi кригу на Днiпрi, заходився ?? трощити, вивертав на кручу, гнав мимо Бiлих островiв... У цей же час, як не шумiв мiж пiскiв вiтер, як не скреготала крига на Днiпрi, але во? почули, як високо-високо вгорi, у голубому небi мiж хмарами, народились i полетiли до землi чарiвнi звуки. Там з далеких полуденних земель на пiвнiч летiли гуси й журавлi. Це був тiльки початок весни. Ще кiлька днiв пiсля того шумiв i гримiв Днiпро, крига насувала на кригу, перла в береги, лiзла на кручi. Вiтер заходив з пiвночi, дихав холодом, iнодi з неба зривався й снiжок - зривався й танув. Проте во? знали, що настав час весни, рвалися до рiдних осель, не могли далi сидiти тут, на Бiлих берегах над морем. I тiльки на Днiпрi то тут, то там мiж сiрою кригою зачорнiла каламутна вода, вони заходились спускати лодi?, ладнали в кочетах весла, оглядали вiтрила... Ранньо? весни 972 року лодi? князя Святослава почали одриватись вiд Бiлих берегiв над Руським морем i попливли вгору, до Ки?ва. Князь Святослав i во?води зважили на те, що десь над Днiпром можна потрапити в засiдку. Печенiги, звичайно, вже поспiшають до Днiпра, щоб зустрiчати по веснi гостей з пiвночi й моря. Вирiшили розбити лодi? на три частини: перша пробиватиме шлях Днiпром, друга везтиме скарби й по потребi прийде на помiч першiй, третя прикриватиме рать. Князь Святослав по?хав з першою частиною. Як i завжди, вiн хотiв бути й тепер на чолi сво?х во?в... Це був дуже важкий шлях. Якби вiяла низовка, во? поставили б вiтрила, i лодi? летiли б до рiдних берегiв. Але вiтер не тiльки не допомагав воям, а дув i дув тепер з пiвночi, гнав супротивну хвилю. Во? виходили на берег, брали бечови, пробували тягти лодi?. Шлях ?м перетинали затоки, плавнi, та й небезпечно було тягти лодi? понад берегом - тут за кожним кущем мiг прича?тись печенiг. Доводилось гнати лодi? на веслах - проти швидко? течi?, високо? хвилi. Люди ж були такi стомленi й виснаженi пiсля важко? зими! Через те й вийшло, що руськi во? рушили вiд Бiлих берегiв ранньо? весни, але ?хали повiльнiше, нiж iшла весна, i побачили вдалинi острiв Григорiя тодi, коли все навкруг зеленiло, буяло, цвiло. Переднi лодi?, на яких ?хав i князь Святослав, зупинились бiля острова, коли сонце почало схилятись до заходу. Князь Святослав велiв сховати лодi? у березi мiж кущами й попiд скелями, а сторожi велiв пiти й оглянути острiв, бо печенiги могли там ховатись у густих гаях i ярах. Сторожi повернулись тодi, коли сонце стало зовсiм низько на заходi. На островi, розповiдали вони, нiкого нема?, не видно кiнського й людського слiду... Тiльки тодi князь Святослав дозволив воям вийти на берег. Робити це можна було вже безпечнiше - над Днiпром снувались присмерки. Коли б на лiвому березi десь i сидiв печенiг, вiн нiчого не побачив би на островi. Вийшов на острiв i князь Святослав. Вiн добре пам'ятав цей затишний куточок на рiжку острова. Тут недалеко вiд того мiсця, де зупинились лодi?, на великiй галявинi пiд скелями, так само стояв i бринiв молодим листом вiковий дуб, перед яким складали жертви всi, що щасливо минали пороги, i тi, що з великим страхом до них вирушали. Князь Святослав з воями сво?ми клали тут жертву, коли йшли на брань. Хотiв вiн принести жертву й тепер - щасливо закiнчилась ?хня путь вiд Бiлих берегiв, нехай боги бережуть во?в i в порогах! Князь Святослав став перед дубом, готуючись принести в жертву богам чорного хорта. Витягнувшись пiвколом, у глибокому мовчаннi стояла за князем його дружина. Сонце дiйшло до обрiю, торкнулось скель. Темна вода линула мимо острова, далеко по той бiк чорнiв лiвий берег. На тлi багряного неба яскраво вирiзьблювався могутнiй дуб. Стовбур його нагадував постать велетня, довге гiлля було як простягнутi вперед руки, на гiллi висiли зотлiлi ручники, пробитi шоломи, пощербленi мечi, iржавi списи... З Днiпра вiйнув вечiрнiй вiтер - i заворушились, мов живi, ручники, забрязкотiли шоломи, мечi й списи, нiби хтось говорив до во?в. - Боги вимагають жертви, - пролетiло мiж ними. Князь Святослав сам принiс у жертву богам хорта й окропив стовбур дуба, промовивши: Боги! Ми щасливо повернулись сюди, Склада?мо вам жертву за помiч вашу, Боги, поможiть нам далi i милуйте, Даруйте перемогу на бранi, мир на землi... Усi во? повторювали слова князя Святослава. А в цей час над лiвим берегом Днiпра, все в одному мiсцi, де серед густих кущiв стояла стара верба iз збитою перуновим вогнем вершиною, кружляли й кружляли двi лелеки. Раз за разом вони спускались до вершини, де чорнiло ?хн? гнiздо, сердито скреготали дзьобами, але, нiби злякавшись чогось, сполохано вiдскакували вiд гнiзда й знову починали кружляти в небi. Лелеки були сполошенi немарно: на вершинi верби, ховаючись у гiллi, сидiв дозорець iз луком i стрiлами бiля пояса. Пiд деревом у кущах сидiло на конях кiлька вершникiв - чорних, засмаглих, у низеньких баранячих шапках i таких самих куцих кожушках, пiдперезанi ремiнними поясами, на яких висiли кривi шаблi. Один вершник, правда, одягнутий був краще, нiж iншi: шапка на ньому була з соболя, оздоблена кiлькома великими самоцвiтами, iз дорогого соболя пошитий був i кожух вершника, на грудях у нього на золотому ланцюзi висiла тамга* (*Тамга - княжий знак.) iз невiдомим написом, шабля вершника обкована була золотом i цяткована перлами. Якби князь Святослав мiг бачити вершника з тамгою, то пiзнав би його - це був печенiзький каган Куря, що колись пiд Ки?вом присягався йому в мирi й дружбi. Але що важило слово печенiзького розбiйника? Ще минуло? осенi над Днiстром знайшли його посли iмператора Цимiсхiя. Тодi ж вони дали йому мiх iз золотом i пообiцяли дати ще стiльки ж, аби тiльки вiн наскочив у полi над Руським морем або десь на Днiпрi на князя ки?вського Святослава i вбив його. Каган Куря, пам'ятаючи свiй невдалий похiд на Ки?в i образу вiд князя Святослава, згодився це зробити. I коли князь Святослав плив iз воями сво?ми Руським морем, то з суходолу - з ярiв i лiсiв - за ним пильно стежив каган Куря з сво?ми вершниками. Роме? нiбито не воювали, але воювало ?хн? золото. Князь Святослав плив морем - печенiги посувались суходолом, во? князя зазимували на Бiлих берегах - каган Куря став улусом вище над Днiпром. Ранньо? ще весни печенiзька орда вийшла на пониззя, каган Куря бачив, як лодi? руських во?в почали одриватись вiд Бiлих берегiв i попливли вгору проти швидко? течi?. Тодi каган зрозумiв, що настав час помсти. Повернувшись до улусу, вiн велiв сво?й ордi з кибитками, жонами, худобою рушати на схiд, а сам iз кiлькома тисячами вершникiв став посуватись вгору понад Днiпром. I скiльки не пливли во? князя Святослава проти води, каган Куря, криючись у ярах i лiсах, посувався з вершниками сво?ми вище й вище понад Днiпром. Ждав нагоди, коли зможе напасти на князя Святослава. Тепер ця нагода трапилась. Каган Куря знав, що князь Святослав розбив сво? лодi? на три частини. Розвiдники кагана потай пiдкрались уночi до самих лодiй, коли во? зупинялись на ночiвлю, i дiзнались, що князь Святослав iде на чолi лодiй. З лiвого берега каган бачив, як переднi лодi? зупинились бiля острова Григорiя... Лелеки довго кружляли над вербою. Почало темнiти, й вони спустились до свого гнiзда - певне, вирiшили ночувати поруч iз чорною людиною, може, вона не зачепить ?х. Час вiд часу лелеки, правда, лякались i висували довгi ши? з гнiзда - чорна людина, яка сидiла поруч, розмовляла з тими, що стояли внизу. - Лодiй не видно? - запитували з кущiв. - Нi, ?х бiльше нема?, - вiдповiв дозорець з вершини. - Що на островi? - Там запалили вогник... - Вони приносять жертву сво?м богам, - засмiявся один iз тисяцьких, що оточували кагана. - Я знаю, жертви в них приносить князь... Святослав... Каган Куря дивився на Днiпро, що швидко темнiв i зливався з берегами. Там, на островi Григорiя, в голубiй iмлi горiв червонкуватий вогник. Там князь Святослав приносив жертву, навкруг стояли його во?... Спершись на луку сiдла, каган Куря замислився. Тодi, коли князь Святослав вирушав вiд Бiлих берегiв, каган думав, що iтиме поруч iз ним берегом Днiпра, але налетить на руських во?в у порогах, коли вони змушенi будуть вийти на берег i волоком тягтимуть сво? лодi?. Там, на березi, над порогами, коли во? витратять усi сили, каган збирався вночi пiдкрастись до стану русiв i поквитатись iз Святославом... Але зараз трапилась iнша нагода. Князь Святослав зупинився на островi Григорiя, з ним небагато во?в. Iншi лодi? ще далеко, вони будуть тут не ранiше як уранцi... На островi ще раз блимнув червонкуватий вогник i згас. Каган Куря знав: руськi во? вночi не палять вогнищ. Це вони загасили вогонь i зараз перейдуть в iнше мiсце. Проте куди вони перейдуть? Острiв - не поле, нiкуди не втечеш. Темний вечiр насував на Днiпро, чорним було обличчя в кагана Курi. - Це була остання його жертва, - процiдив крiзь зуби Куря. - Нехай тепер усi нашi во? виходять до Днiпра. I прийшла ще одна, тиха, чорна, як вугiлля, нiч, шатами сво?ми прикрила береги й острiв, запалали вгорi зорi-самоцвiти, а вiдбитки ?х, як теплий жар, заколихались на плесi. Князь Святослав знав, що кожна нiч, а ця - темна, весняна - й поготiв, ма? вуха, а ворог - нiж. Тому, як i скрiзь на далекому шляху вiд Бiлих берегiв, велiв воям сво?м лягати й спочивати, а сторожi - стати на кручах скрiзь попiд берегом i пильнувати. На островi Григорiя було тихо, спокiйно. Стомившись пiсля важкого шляху вiд Бiлих берегiв, спали на лодiях i просто на пiску й скелях во? князя Святослава. Снились ?м, либонь, вогнi рiдних осель, жони, дiти. То тут, то там над берегом i на скелях у рiжку острова сидiла сторожа. Певнi, що до острова цi?? темно? ночi нiхто не доб'?ться, во? в сторожi часом також склеплювали повiки. Все, здавалося, спало на Днiпрi й у берегах, спала вся земля. Тiльки солов'? не спали. Тисячу лiт тому, як i тепер повеснi, у цю нiч скрiзь - в очеретах i кущах на берегах Днiпра, у гаях i дiбровах, на косах i в плавнях, - скрiзь лилася тисячоголоса переможна, чудова солов'?на пiсня. Тодi цю пiсню слухав i князь Святослав. Вiн лежав високо на березi, звiдки видно було Днiпро й береги, пiдстеливши пiд себе опону, а в голови поклавши сiдло. Витягнувши ноги й спершись головою на луку сiдла, вiн дивився на всiяне зорями небо, на вiдзор'я у водi, впивався пахощами свiжо? землi, слухав пiсню солов'?в. Недалеко вiд князя, на лодiях, на скелях, просто на пiску, спали во?води, во?. Вони спали мiцно. То тут, то там чути було, як хтось хропе, хтось спросоння говорить... Тiльки сам князь Святослав не спав i не мiг заснути. Сивий, але молодий, житт?любний, вiн чув, як б'?ться у великiй тишi його серце, торкався рукою холодного пiску й вiдчував тепло свого тiла, глибоко дихав i п'янiв вiд пахощiв землi, води, повiтря. Жагуча солов'?на пiсня розбуджувала в ньому безлiч думок. Тепер, коли близький вже був кiнець великого походу, князь Святослав думав, скiльки кровi руських людей пролилося за минулi лiта, скiльки ?х залишилось там, у горах Болгарi? й на берегах Дунаю?! А тепер, коли повертаються вони всп'ять, що жде ?х над Днiпром i в полi наокруг? Йому стало навiть сумно: не всi люди Русi знають, яка велика небезпека насувала на них, не всi знають, яким страхiттям для них була iмперiя роме?в. А пiзнiше й поготiв нiколи не взнають люди, що зробила у цей час Русь... "На небi горять зорi, - думав князь, - це душi наших предкiв. Вони мовчать i нiколи нiчого не скажуть про себе. Загинемо ми - i станемо як зорi на небi. Але й ми нiколи не розкажемо про те, що було за нас. Чому? Чому?" Внизу, пiд кручами, вирувала вода, зiтхали хвилi. Скiльки цими хвилями про?хало во?в руських! Скiльки ?х про?де пiзнiше, пiсля них, коли зотлiють костi во?в князя Святослава, - за сто, тисячу лiт? I що там, за цими довгими, кров'ю окропленими роками? Якi тодi будуть люди, якi племена, язики житимуть тут? Князь Святослав здригнувся. Невже й тодi так само литиметься кров, невже люди отак ворогуватимуть мiж собою, невже чи грецька iмперiя, чи новi iмперi? поневолять i зiтруть з лиця землi руських людей? У цей час князь Святослав помiтив, що недалеко вiд нього сидить на пiску якийсь чоловiк. "Ще хтось не спить, - подумав князь. - Хто ж вiн - во?вода чи во?н?" Тихо, щоб не побудити iнших, князь Святослав запитав: - Хто ти ?си, чоловiче? - Це я, княже, - долинув тихий голос. - Во?н твiй, Микула... - Ти хiба в сторожi? - Нi, княже. Я так сиджу... не спиться... Микула встав, тихо ступаючи по пiску, наблизився, зупинився. - Чого став? Сядь, Микуло. Той сiв. - Чому ж не спиш? Ти ж стомився, Микуло... - Ой нi, княже, - вiдповiв на це во?н. - Отак сиджу - i не хочеться спати. Вода тече - рiдна вода, зорi вгорi - як сторожа, солово? спiвають - дихнути бо?шся. Дуже любо менi, князю, тут, от i не сплю... - Правда, - зiтхнув князь Святослав. - Люба рiдна земля, нiде краще нема?... Вiн навiть пiдвiвся, сiв на опонi, широко розкинув руки, вперся в пiсок i кiлька разiв глибоко зiтхнув. - Не раз я тебе бачив, чоловiче, - тихо сказав князь, - а все не знаю - звiдки ти? - З Любеча я, княже... - Коли з Любеча, - то знаю, - промовив князь. - Близько там бував, бачив. Ось повернемось до Ки?ва, по?ду в Любеч i до тебе тодi зайду... - Зайди, княже. Там кожен покаже, де живу. Микулу, сина Анта, запитай, або й просто Малка... так мене всi прозивають... Прийму тебе, княже, як батька... - А чи буде чим прийняти? - Ой княже, княже! Аби рiдне вогнище - то ми вже й багатi. Заходь, княже, не забудь... - Не забуду, Микуло. У тебе, либонь, жона i дiти ?... Микула затримався з вiдповiддю. - Колись був рiд наш, - повiльно сказав вiн. - Антiв рiд - великий i дужий. Зараз розсипався, як пiсок. Тiльки я сиджу при вогнi дiдiв i родину маю... А ? в мене жона Вiста, син Добриня, вiн в тво?й дружинi служить... - Добриня - син твiй? - не мiг сховати свого здивування князь. - Як же менi його не знати? Ще мати моя - княгиня Ольга - взяла його до двору й дуже любила, посилала на великi справи. А коли народився син мiй Володимир, зробила Добриню вуйком його. Був вiн добрим ву?м, випестив Володимира мiцним, здоровим. I оце недавно, коли посилав я Володимира в Новгород князювати, то й Добриню дав з собою. Бач, який ваш рiд, Микуло? - О, наш Добриня добрий во?н, - гордовито сказав на це Микула. - Певне, пiшов у дiда Анта... - А може, в тебе, батька? - Що ти, княже! - тихо заперечив Микула. - Я ж не во?н, а смерд, не з мечем, а з ралом... - Не говори, Микуло, - заперечив i князь. - I ти, i всi нашi люди так: коли можна - з ралом, а коли треба -то й з мечем. Твiй меч, Микуло, я бачив. Знаю... отак i роби - ратай, а коли прийде час - рубай... - Так i робитиму, княже, - сказав Микула. - Повернусь додому, поратаю... Тепер вже рата?ти можна... - То немарно ходили, - з хвилюванням промовив князь, - у далекий похiд на роме?в? - А чому ти запиту?ш це в мене, смерда? - дуже просто запитав Микула. - Я - тiльки князь ваш, - вiдповiв на це Святослав. - А ходили зi мною смерди... ?м, а не менi судити, чи немарно ми ходили. - Нi, - впевнено промовив Микула, - ходили ми немарно. Признаюсь тобi, княже, коли йшов я на брань - не знав, а чи йду за праве дiло... - I що? - стурбувався князь, помiтивши, що Микула затявся. - Але потiм побачив, що коли б не пiшов - загинув. I всi, всi ми отут, - вiн провiв навкруг рукою, - загинули б. Вiв ти, княже, нас на праве дiло. Не пiшли б ми - роме? сюди б прийшли, не побили б ми ?х - винищили б вони нас до загину. А я, княже, i сам ще хочу, та хочу й щоб дiти мо? жили... Спасибi тобi! I князевi Святославу стало так, нiби вiн бачив перед собою важку чорну хвилю, що виринула з глибини моря, насувала на нього i вже висiла над самою головою, а тепер стала прозора, впала поруч iз ним на землю й розтiкалась по нiй срiбно-голубими струмками. - Спасибi й тобi! - сказав князь. - А за що? - здивувався Микула. - Так, - вiдповiв Святослав. - За те, що йшов зi мною. - I ще вiн сказав, бо говорили по правдi: - Спасибi тобi за весь рiд. Адже в тебе не один Добриня? - ? в мене ще дочка... Малуша, - нiби прокинувся Микула. - Тiльки де вона зараз - не знаю. Узяв ?? Добриня до Ки?ва, там, казали люди, потрапила Малуша до княжого двору... Коли ?хали ми на брань i довелось менi бути в Ки?вi, ходив я на Гору, шукав дочку... Кажуть, нема там Малушi, працю? десь далеко, в селi княжому... I раптом Микула обiрвав мову. Вiн помiтив, що князь Святослав пiсля його слiв здригнувся, зiтхнув. То подумав, що, може, сказав щось зайве, непотрiбне. Микула навiть зiщулився, увiбрав голову в плечi, непорушне сидiв, чорний, на сiрому пiску. Князя Святослава вразило не те, що батько Малушi - смерд, простий во?н. Нi, вiн i ранiше знав, що Малуша не княжого i не боярського роду, а проста жiнка, що, як багато iнших людей, ратають у полi чи ратоборствують з ворогами... Таким, тiльки таким повинен бути i батько Малушi. Але знати, що батько Малушi iшов з ним поруч, боровся за його життя, не шкодував сам життя й сили, - взнати це князевi Святославу було нелегко. Так от якi Малуша, ?? батько, люди Русько? землi! Князю Святославу хотiлось би в пiзню нiчну годину сказати все це Минулi, але вiн зрозумiв, що цього робити не слiд. Якщо говорити з Микулою до кiнця треба розповiсти все, що трапилось з Малушею, i все, що трапилось за багато лiт iз ним - Святославом. I тому, що вiн скаже, не буде початку, бо не зна? Святослав, чому так полюбив Малушу, не буде й кiнця, бо ще не зна? вiн, як складеться, коли повернуться вони до Ки?ва. ?дине, що хотiлось зробити князю Святославу в цю хвилину - пiдтримати во?на Микулу, простими якимись словами подякувати за все, що вiн зробив, пообiцяти, що трудиться i ратоборству? вiн немарно, що за все одержить вiдплату. - Ти не уболiвай, Микуло, - сказав князь Святослав, - Тепер у Руськiй землi довго не буде бранi, кров наших людей пролита небездоб, пiдуть вони зараз до сво?х родiв i осель. Пiдеш i ти, Микуло, у Любеч, побачиш жону i сина, будеш у Ки?вi - знайдеш Малушу. А вже я сам допоможу тобi - пошукаю Малушу. Жива вона й здорова, де ж ?й бути?! Микула посунувся по пiску, схопив руку Святослава... - Спасибi, княже, - дуже тихо, але вiд усього серця промовив вiн, - спасибi за слова тво?, за дочку Малушу... Сам, може, я й не знайшов би ??. Коли ж допоможеш - буде наша Малка. - Буде, - твердо сказав князь. - Буде наша Малка... А тiльки заговорились ми з тобою, Микуло... Ти лягай! Спи! Завтра й далi в дорогу... I князь Святослав лiг, поклав голову на сiдло, заплющив очi, нiби заснув. Микула вiдступив вiд нього кiлька ступнiв, тихо сiв на пiсок, потiм лiг i одразу ж заснув. Але князь Святослав не спав. Переконавшись, що Микула заснув, вiн пiдвiвся i довго сидiв, дивлячись на нього, iнших во?в, що лежали то тут, то там над берегом:,. "Нi, - думав князь Святослав, - такi люди не можуть загинути! Не для того боролись отцi нашi, не для гого ми пролива?мо кров, щоб зникнути, як хвилi, в безвiстi. Проминуть десятки, сотнi лiт, але прийдешнi люди згадають якщо не iмена, то хоч великий труд батькiв сво?х..." Усе сво? життя вiн провiв на конi. Але невже вiн так прагнув вiйни i жадав кровi, як це кажуть люди? Проте хто це каже? Руськi люди не скажуть, що князь Святослав марно проливав кров, повiк не скажуть, що вiн, князь Святослав, водив ?х на марнi вiйни... Це роме? кричать на весь свiт, що князь Святослав лютий, що вiн розбiйник, що це вiн iде на них вiйною й жада? тiльки ?хньо? смертi. Але чому, чому так галасують вони, чому так кажуть? Тiльки тому, що самi вони ненавидять русiв i його, ?хнього князя Святослава, тiльки тому, що хотiли б бачити русiв перед собою на колiнах, тому, що вони хотiли б зробити Руську землю сво?ю землею... А коли б вони цього не хотiли, коли б вони повсякчас не готували мечiв проти Русi, руськi люди не брали б меча до сво?х рук, у них доста ? сво?? землi, чужа ?м не потрiбна. У них доста ? людей - рабiв вони не хочуть, вони не заздрять на чуже багатство, - о, яка багата й плодюча Руська земля!.. А коли руськi люди розумiють, що на них гострять мечi, коли вони вiдають, хто це робить, коли бачать, як ворог пiдступно пiдкрада?ться до ?хнiх городiв, лiсiв, рiк, - як же можуть спокiйно сидiти, як можуть ждати сво?? смертi?! Ось чому i веде на бiй людей сво?х князь Святослав. Не вiн iде, не сам вiн бореться - iдуть, борються всi руськi люди. I спокiйно стало на душi у князя Святослава. Йому захотiлось, як i всiм воям навкруг, спочити перед далекою дорогою. Але перед тим як спати, вiн спустився до води, став там i довго прислухався. На Днiпрi було дуже тихо. Бiля самих нiг ледь торкалась пiску хвиля... Князь Святослав схилився, набрав повнi пригорщi холодно? води, вимив руки, кiлька разiв оплеснув обличчя, вiдчув велику, велику полегкiсть. А потiм тихо, щоб не розбудити во?в, пiднявся на кручу, лiг i, поклавши голову на сiдло, витягнувши руки, одразу заснув... I, мабуть, через те, що довелось йому цi?? ночi говорити про Малушу, побачив вiн дивний сон. Снилось князю, - як це було й ранiше, - що йде вiн широким полем десь пiд Роднею, навкруг зеленiють трави, серед них всiма барвами гра? множество квiтiв, недалеко голубi? Днiпро. I так хочеться йому швидше вийти до берега, а там спочити. Аж бачить князь, - i це також не раз бувало у снах ранiше, - сто?ть на березi пiд вербою у бiлому платнi, бiлому убрусi, i сама така, що аж свiтиться, дiвчина, знайома, бажана, - Малуша. Князь Святослав кинувся травами, бiжить, нiби летить, лама? гiлля шипшини з червоним ягiддям, що ранить йому руки, вiд чого закипа? кров, бiжить з пагорка на пагорок до Днiпра. От i став перед Малушею. Тiльки чому ж, - цього нiколи не бувало в снах ранiше, - у Малушi такi невеселi очi, чому зiрвалася в не? з очей i покотилась по щоцi перлиста сльоза, чому скорбнi, стиснутi в печалi ?? уста? "Малушо! Усладо моя, Малушо! Що з тобою?" А вона не простягнула, а звела руки над його головою, нiби осiняла його. Очi були тi ж самi, але материнськi, уста не ворухнулись, а вiн почув: "Спочинь, княже, спочинь!" I вiн послухав ??, бо вiдчував, що йому справдi дуже хочеться спочити. Сiв, прилiг на землю. I Малуша сiла над ним, поклала руки на його голову, над собою вiн побачив ?? очi. "Спочинь, княже, спочинь! Ти довго шукав, а я тут... Земля та я, i ти тут, княже мiй!" Але що це? Тiльки-но вiн бачив над собою очi Малушi, а от це вже й не ?? очi, а двi зорi, якi княжич бачив давно-давно, ще тодi, коли вони в полi ночували з вуйком Асмусом. "Спочинь, княже, спочинь!" Зорi-сестрицi горiли над ним, вони були дивно привабливi й теплi. Чому ж вони летять вiд нього, летять так, що в небi чути свист, крик? Невiдомо, чи довго спав князь Святослав. Але раптом крiзь сон вiн почув якийсь дивний звук i одразу ж прокинувся... Сталось неймовiрне, страшне, те, чого нiхто не мiг ждати тут, на островi, цi?? темно? весняно? ночi. Десь у рiжку острова почувся дикий, несамовитий крик, що одразу ж повторився на всiх берегах i косах пониззя. Здавалося, що навкруг острова загомонiли, зашумiли самi днiпровi води... Князь Святослав одразу ж схопився на ноги, зрозумiв, що до острова пiдпливли печенiги, оточили стан, накинулись на сторожiв, iдуть сюди. Князь Святослав пiзнав печенiзький крик - гасло до бою. О поле битви! Воно страшне удень, коли людина очевидь iде на людину, коли на землю лл?ться гаряча кров, коли раз за разом по удару меча обрива?ться навiки життя людське! Але з чим зрiвняти нiчну битву на островi Григорiя, коли во? руськi пiсля важко? ратi й далеко? дороги спочивали, а пiдступний ворог пiдстерiг ?х i, мов тать, увiрвався в стан?! Це була нерiвна битва, бо печенiги задовго до цього стежили, як коршаки, за руськими воями. Вони знали, де во? зупинились на нiчлiг, бачили, де ночують. Во? ж руськi не знали, звiдки на них упав ворог, вони бачили перед собою тiльки чорну нiч. Це була нерiвна битва, бо руськi во? розтяглися по Днiпру, ?х на островi було пiвтори-двi тисячi. А через Днiпро до острова на конях перепливло цi?? ночi вдво?, а може, й втро? бiльше печенiгiв. I все ж во? руськi боролись так, як завжди. Рубали ворогiв без пощади. Коли бачили смерть, приймали ?? смiливо. Помираючи, вiрили, що за них помстяться iншi. Стан руських во?в був оточений, - князь Святослав зрозумiв це, тiльки почув навкруг крики печенiгiв. Отже, сторожа на островi знищена, допомоги ждати не доводиться, треба боротись самим. Вiн дав знак - якщо його почу? руський во?н, то зрозумi? князя, якщо почу? печенiг - нехай стережеться, - Во? руськi! - крикнув князь Святослав. - Становiться колом, я тут, потягнемо на печенiгiв! I, перекликаючись один iз одним, во? руськi ставали в темрявi плече в плече, зливались у живу стiну, пiднiмали перед собою щити, нацiлялись гострими списами. На початку цi?? сутички з печенiгами князь Святослав зумiв пiдiйняти, зробити коло, створити стiну проти печенiгiв, вiн на якийсь час врятував життя багатьом сво?м воям. Але печенiги лiзли щосили на стан князя Святослава, вони зрозумiли, що пiдкрастись зненацька i вирiзати всiх во?в ?м не пощастило. Вони вiдчували, що перед ними виросла стiна во?в, тому за всяку цiну i чимшвидше намагались зламати цю стiну, бо вона могла обрушитись на них. Над островом стояв рiзноголосий шум, луна його котилась над плесом i до обох берегiв. Десь у темрявi iржали сполоханi конi. Оточивши стан, несамовито, не стихаючи нi на хвилину, кричали печенiги. Руськi во?, пiдбадьорюючи один одного i наганяючи страх на ворога, не вiдставали вiд них. Навкруг бряжчали щити, дзвенiли мечi, свистiли списи, звiдусiль до неба лунали крики поранених i тих, що помирали... I вже край стану почав виростати вал - там лежали трупи печенiгiв, там склеплювали очi, прощаючись iз зорями, руськi во?. Цей вал вимальовувався в темрявi як межа життя i смертi, вiн виростав, здавалося, до самого неба. Увесь час князь Святослав рубався разом iз сво?ми воями. Вiн бачив, як смiливо помирають вони, але розумiв, що сила перемага? силу, ?х мало - печенiгiв багато, ?х буде ще менше, а по Днiпру пливуть на конях до острова новi й новi печенiги. I ще раз князь Святослав спробував урятувати сво?х во?в, протриматись до свiтання, коли, може, до острова допливуть iншi лодi? i коли вони повидному не прийматимуть вже удару, а самi накинуться на печенiгiв. Вiн дав знак, слово князя во?н передавав во?ну, i, вишикувавшись в кiлька рядiв, вони стали вiдходити до рiжка острова, де височiли скелi: там печенiги могли нападати на них тiльки з одного боку, тiльки там можна було втриматись. Князю Святославу пощастило обдурити печенiгiв. Тiльки тодi, коли руськi во? налягли з одного боку, прорвали коло печенiгiв i, почепивши на спини щити, стали пробиватись до рiжка острова, тiльки тодi печенiги зрозумiли, що руський князь з воями сво?ми вирвався з кола, вiдходить од них i, може, сам збира?ться напасти... Як оскаженiлi вовки, сунули вони тепер за руськими воями, спотикаючись в кущах i падаючи на камiння. Намагались забiгти наперед, стиснути ?х з бокiв, утворити нове коло... Поприще, може, два поприща, - як мало довелось пройти руським воям вiд ?хнього стану до скелястого рiжка острова, але яким важким виявився цей короткий шлях! Уже нi з чого було вибрати в цю останню коротку годину перед свiтанком. Вирiшувалось - життя чи смерть. У цю коротку годину печенiги кинули на бiй все, що могли, руськi во? - що мали... I руськi во? пробились до рiжка острова, вийшли на скелi. За Днiпром свiтало. На темному небi стояли зорi. У цю передсвiтанкову годину вони горiли ще яскравiше, нiж уночi, променистi, свiтлi, ясно-зеленi, аж палахкотiли, переливались, мiнились високо вгорi. А край неба вже поволi прорiзалась сiра смужечка, дуже швидко вона почервонiла, нiби налилась кров'ю, далi порожевiла, зблiдла i нарештi набралась сили, засвiтилась, послала поперед, як гiнцiв сво?х, промiння свiтанку. Уся земля, здавалося, занiмiла й принишкла в цю урочисту годину. Глибоке небо вгорi було чисте й спокiйне, Днiпро велично котив до моря води сво? - такi спокiйнi, що в них, як у дзеркалi, вiдбивалась кожна зоринка. Тихо було на обох берегах Днiпра, в затоках i плавнях, - тiльки солов'? там спiвали й спiвали, задихаючись вiд пристрастi й любовi. Зi скель, що височiли над островом вiд пiвночi, князь Святослав бачив, як iз-за Днiпра владно йде свiтанок, i глибоке зiтхання вирвалось у нього з грудей. Жити, о, як хотiв жити князь Святослав у цю чудову ранкову годину! Боротись, о, скiльки б ще могли боротись за рiдну землю князь Святослав i його во?! Але як жити далi, як боротись? Князь Святослав, во?вода Бождар, дружинник Микула, ще три отроки - шiсть чоловiк, от скiльки ?х iз двох тисяч дiйшло до рiжка острова. За ними була скеля, що круто обривалась над Днiпром, а перед ними - купа озвiрiлих печенiгiв, що кричали, загрожували, махали кривими шаблями, приготували списи. У свiтанковому промiннi, що все ширше й ширше розливалось кругом, князь Святослав побачив внизу перекошене вiд злостi обличчя печенiга, що видалось йому знайомим. Нi, князь не помилився, - з кривою шаблею в руцi там тупцював i щось кричав на сво?х во?в печенiзький каган Куря. Лють, образа й зневага розривали груди князя Святослава. Вiн розумiв, хто привiв сюди печенiгiв i хто послав на нього кагана Курю. - Скажи, собако! - крикнув вiн зi скелi. - Скiльки грецьких золотникiв одержав ти за нашi душi? Куря нiчого не вiдповiв Святославу, вiн вважав, що ки?вський князь на цей раз не випорсне з його рук. Крикнув, щоб во? його швидше рушали до скелi, i тi справдi рушили вперед. Так прийшла смертна година князя Святослава. Вiн подивився навкруг. Скеля, на якiй вони стояли, круто обривалась над днiпровими водами. Там внизу - прiрва. Крок, кинутись вниз - i тiльки бризки полетять по каменю. Кiнець, смерть. Та чи личить во?ну, а тим бiльше князю Русi, бодай у найстрашнiшу годину накладати на себе руки? Смерть у бою - чесна смерть, самогубець - боягуз, по покону руських людей такого й пiсля смертi жде вiчне закляття, ганьба, сором. Князь Святослав перезирнувся з во?водою Вождаром, Микулою, отроками i по ?хнiх очах побачив, що вони думають так само, як i вiн. Що ж, коли смерть, то нехай в бою... Iз мечем у руцi князь Святослав ступив наперед, i за ним пiшли ще п'ятеро. Вони йшли проти сотнi ворогiв, але не боялись ?х, не боялись смертi, не думали про не?. У цю останню годину во?, во?вода i князь Святослав бились так, як нiколи, ?х було шестеро. Впав во?вода Бождар, упали три отроки, упав Микула. Лишився один Святослав... Але i один вiн все iшов уперед - з мечем у правiй руцi, з щитом в лiвiй. Якийсь печенiг пiдскочив збоку до нього й перебив лiву руку - князь Святослав випустив щит, але мав ще меч. Кiлька стрiл разом впилися в його груди, але князь ки?вський iшов далi. I тiльки на одну мить зупинився Святослав. Вiн став, високо пiдняв голову, дуже блiдий, широко розплющеними очима подивився вдалину... Там, на голубому плесi Днiпра, вiн побачив лодi?... О, коли б цi лодi? були тут, коли б во?, якi сидять там на веслах, знали, що робиться на островi! Але на лодiях нiчого не знають, во? сидять на веслах, во? ?дуть додому... Ще крок уперед ступив князь Святослав i раптом, як зламаний, спис, упав на землю. Так помер князь ки?вський Святослав. I ця смерть князя Святослава була настiльки велична, що зупинила навiть печенiгiв. Довгу хвилину вони стояли на мiсцi, нiби не вiрили, що сталося. Потiм кинулись вперед, почали рубати мертве тiло Святослава... Але в цей час хтось iз них подивився навкруг i закричав тривожно, перелякано: - Лодi?... Лодi?! I всi вони поглянули вдалину, на пониззя. А потiм стрiмголов побiгли зi скелi, перестрибували через трупи, поспiшали до берега, де паслися ?хнi конi. Сiдали на них. Кидалися в воду, щоб швидше перепливти Днiпро й тiкати у поле. На далекому плесi, нiби вони висiли мiж небом i водою, вимальовувались лодi? руських во?в. Поранений у голову, з посiченим тiлом, Микула лежав пiд скелею, не мiг звестись на ноги, але бачив, як все це сталось. Князевi Святославу вiддавали погребову почесть так само, як i всiм далеким i близьким його предкам - князям антським, полянським, - по закону й покону руському. На високу кручу острова Григорiя, до священного дуба, пiд яким звичайно приносили жертви, во? витягли лодiю князя Святослава, засипали ?? травою, прикрасили квiтами, на носi зробили подобу княжого столу, застелили його багряними килимами i там поклали тiло князя Святослава, покрили його знаменом. Усi знали й розумiли - князя Святослава з ними нема?. Ось лежить у лодi? все, що лишилось вiд нього. Але князь Святослав живий i житиме, на сво?й лодi? вiн пiдiйметься в небо i порине в свiт iнший - безжурний, радiсний, де у вирi? цвiтуть сади, де Перун викрешу? блискавицi, де живуть чудовi дiви. Це - важка й довга дорога. Може бути, князевi Святославу доведеться на конi мчати мiж товкучими скелями, якi розходяться дуже рiдко, й то тiльки на мить, може, йому доведеться в цiй далекiй дорозi битись зi злими духами, може, йому доведеться переправлятися через небеснi рiки й платити перевiзнику за переправу. Вiн сам, нарештi, мусить ?сти, пити, хтось мусить i допомогти князевi у цiй дорозi... У лодiю князя Святослава во? поставили корчаги, наповненi зерном, олi?ю, вином, вбили ще й кращого улюбленого коня князя. Жрець одрубав голову бiлому пiвневi й кров'ю його покропив лодiю. А багато во?в у цей час сокирами рубали сухе дерево, гiлля, клали дрова до лодi?... Над островом лунав спiв: Ой не стало Святослава, князя нашого не стало. Горе Ки?ву-городу i всiм землям нашим настало, Що зiбрався князь Святослав у далеку дорогу, Склав бiлi руки на грудях, витягнув швидкi сво? ноги... Ой устань, княже, устань, - нi, не встане Святослав, не встане; Ой поглянь на нас, - нi, не погляне Святослав, не погляне; Ой ?де наш князь, ?де князь у далеку дорогу, Помолись же за нас, не забудь нас бiля Перунового порога... У руках жерця з'явилась довга головешка. Вiн доторкнувся нею до сухого багаття, i по ньому змiями побiг вогонь. Одразу ж днище лодi?, насад обгорнула хмара диму, з яко? то тут, то там виривались гострi свiтлi язики... Дим пiднявся над рiжком острова, кiлькома струмками покотився над Днiпром. - Слава! Слава князю Святославу! - народився крик. Це була урочиста година. Дим одкотився, i вся лодiя була тепер в огнi. Лодiя князя Святослава покидала землю й випливала в простори небесного вiчного моря... - Слава! Слава князю Святославу! I як це бувало перед бо?м, во?ни вдарили мечами об щити, загримiли сулицями, копiями, сокирами. Дудки щосили заграли, загримiли бубни, накри. I багатьом з тих, що дивились на лодiю, здавалося, що встав князь Святослав, сто?ть на лодi?, веде ?? в безмежнi простори. Пiд скелею лежав з глибокою раною на головi, все це бачив i плакав во?н Микула. Iз Доростола iмператор Iоанн Цимiсхiй ?хав до Константинополя дуже швидко. Проминув Плиску й Данаю, але на кiлька хвилин затримався в Преславi. Тут iмператор iз сво?ми полководцями радився, як ?м через гiрськi клiсури спуститись в долину, до Фракi?. Зробити це було нелегко - вже починалась осiнь, i в клiсурах ревiли запiненi рiки, здалеку там було чути грiм i луну обвалiв. Проте не тiльки це турбувало iмператора i його полководцiв. Скрiзь у горах блукали загони непокiрних болгар, десь праворуч вiд перевалiв стояв iз чотирма сво?ми синами й великим вiйськом комiтопопул Шишман - лютий ворог Вiзантi?. Iмператор i його полководцi, побоюючись сво?х ворогiв, домовились, що частина легiонiв пiде праворуч вiд головного шляху, частина - злiва, сам же iмператор з безсмертними посуватиметься посерединi. Не боялись нiкого iмператор i його полководцi тiльки в Преславi. Тут вони почували себе переможцями й повними господарями. Негайно пiсля урочистих входин до Преслави iмператор велить забрати у Вишньому градi всi скарби каганiв, навантажити ?х на колiсницi й поставити бiля них сторожу. Вiн же велить, щоб колiсницi посувались у горах одразу за ним, за безсмертними. Усi цi днi до iмператора Iоанна добивався кесар Болгарi? Борис. Iмператор всiляко ухилйвся вiд розмови з ним. Одного разу кесаревi, що прибув з сво?ми бо?лами, сказали, що iмператор ви?хав до легiонiв у гори. Iншим разом - що вiн хворий, ще раз - що вiн не ма? часу говорити. Нарештi iмператор Iоанн знайшов годину й для кесаря Бориса. Це було тодi, коли всi скарби болгарських каганiв лежали вже на колiсницях i коли сам iмператор мав вирушати з Преслави. Iмператор Iоанн прийняв кесаря Бориса в Золотiй палатi, де колись приймали давнi кагани. Iмператор сидiв на позолоченому тронi Симеона, по обидва боки вiд нього й позаду стояли полководцi. Кесар Борис увiйшов у палату в кесарському сво?му вбраннi й вклонився iмператору роме?в. - Великий василевсе, - сказав вiн, - я прибув сюди, щоб подякувати тобi i всiм полководцям за визволення Болгарi?. Довгим, пронизливим поглядом подивився iмператор на кесаря Болгарi?. - Я зробив так, як обiцяв, - вiдповiв вiн. - Уся Болгарiя очищена вiд тавроскiфiв аж до Дунаю. Князь Святослав переможений, а я нинi повертаюсь до Константинополя. - Я сподiваюсь, - промовив кесар Борис, - що великий василевс звелить, як нам бути далi. I ще я додам, що нас усiх диву?, чому за наказом iмператора в нас забирають скарби... На блiдому обличчi iмператора Iоанна проступили червонi плями, що завжди бувало з ним у хвилини найбiльшого збудження. Але вiн стримався i дуже повiльно сказав: - Чому ти дума?ш, кесарю, що зараз за Болгарiю вiдповiда?ш тiльки ти? Нi, Борисе! Дiд твiй Симеон i батько Петро довели ?? до загибелi. У тебе на заходi стоять Шишмани, - вони забрали вже половину Болгарi?. А що робиться в тебе на сходi? Адже там повно непокiрних болгар. А в горах i долинах? Скрiзь однаково. Як же можу я зараз, дбаючи про Болгарiю, залишити тут, у Преславi, скарби кесарiв? Ми ?х поки що будемо зберiгати в Константинополi. Вiн на мить замовк. - Але про все це краще говорити не тут, а в Константинополi, кесарю Борисе. Ти по?деш слiдом за мною. Так закiнчив iмператор Iоанн останнiй свiй прийом у Преславi. З великою славою повертався iмператор Цимiсхiй до Константинополя. Вiн сам дбав про цю славу. Ще побитi легiони Цимiсхiя стояли пiд Доростолом, а вже до Константинополя мчали гiнцi з вiстями, що вiйська iмперi? наголову розбили тавроскiфiв, а князь ?хнiй Святослав змушений був скласти ганебний мир з ромеями. Ще Iоанн Цимiсхiй стояв у Преславi й думав, як йому пройти через клiсури, а вже в Константинополi всi стверджували, що Цимiсхiй навiки приборкав болгар, наклав на них дань, везе з собою скарби Крума. I нiхто у Вiзантi? не знав, що не князь Святослав, а сам Iоанн Цимiсхiй прагнув укласти мир з русами. Нiхто не знав, що iмператор роме?в з недобитками сво?х легiонiв хоче швидше пройти Болгарiю, де земля горить у нього пiд ногами, нiхто не знав, що iмператор Цимiсхiй мрi? зараз тiльки про одно - бути в Константинополi, за високими мурами Великого палацу, у Буколеонi. У Константинополi цього не знали й зустрiчали Iоанна Цимiсхiя як переможця. У день, коли Цимiсхiй мав повертатись на чолi сво?х легiонiв, за мурами Константинополя бiля Влахерну зiбралася сила людей. На березi, звiдки по човнах настелений був мiст через Золотий Рiг, стояли василiса Феодора, патрiарх з духiвництвом, ?парх города, патрикi?, члени сенату, синклiту, димоти й динархи. Тут же були два хори - з Софi? й святих Апостолiв. Усiх цих обраних оточували во?ни, вони пильнували по всьому берегу й на мосту. А позад них були люди з усього города. Багато з них вилазили на стiни й дерева, ще багато товпилися в лодiях, якими забитий був увесь Золотий Рiг. I от нарештi на галатському березi, пiдiймаючи стовпи жовто? куряви, з'явились вершники. Усi заволали, закричали: - Iмператор! Iмператор! Але iмператор ще був далеко. По мосту про?хало кiлькасот закованих у броню безсмертних, ще кiлькасот i знову кiлькасот. Деякий час пiсля цього там було иорожньо. А вже потiм в оточеннi проедра Василя, iмператора Костянтина, Варда Склiра, патрикiя Петра iще багатьох полководцiв з'явився на бiлому баскому конi сам Iоанн Цимiсхiй. Iмператор почував себе чудово, бо пiсля багатьох безсонних ночей добре виспався в лiтньому палацi на Галатi. Уранцi вiн добре поснiдав i випив вина, тепер бачив Константинополь, натовп людей, чув спiви хорiв, i вiд усього цього в нього наморочилось у головi. - Многi лiта тобi, божественний Iоанне! - починали димоти. - Многi лiта, многi лiта, многi лiта! - пiдхоплювали хори. - Многi лiта Iоанну з августами! - вели далi димоти. - Многi, многi, многi лiта! - ще дужче славословили хори. Пiд величний спiв цих хорiв патрiарх подав iмператору дорогоцiнний скiпетр i золотий вiнець, а димоти послужливо пiдставляли Iоанну спини, коли вiн сходив з коня. Тут, на березi Золотого Рогу, вже стояла запряжена четвiркою коней, оббита оксамитами й прикрашена самоцвiтами колiсниця, i димоти прокладали в натовпi шлях, щоб iмператор мiг до не? доступитись. Однак Iоанн Цимiсхiй не сiв у колiсницю, в якiй його не могли бачити. Вiн велiв поставити на колiсницю дорогоцiнну iкону божо? матерi, вивезену з Преслави, i корони болгарських кесарiв. Сам же, одягнувши золотий вiнець i взявши в лiву руку скiпетр, скочив на коня, - о, в Константинополi всi знали, а тепер i пересвiдчились, який спритний на?зник iмператор! Так вiн i в'?хав до города - з вiнцем на головi, з скiпетром у руцi, з червоною багряницею на плечах. Того ж дня надвечiр iмператор зробив вихiд у Золоту палату. Там усе давно приготували для цього першего пiсля вiйни виходу. Папiя з сво?ми дi?тарiями кiлька ночей до цього не спали - мили мармуровi пiдлоги, натирали до блиску свiтильники й панiкадила, розвiшували по стiнах знамена й коштовнi тканини, оздоблювали все квiтами. Кожен iз сановникiв мрiяв попасти на цей вихiд, але iмператор велiв, щоб у Золоту палату пустили найперше посла Нiмецько? iмперi?, посла з Венецi?, усiх знатних чужоземцiв, полководцiв, i багатьом з сановникiв довелось навпочiпки стояти в конхах навкруг Золото? палати, а ще деяким - сидiти за зачиненими дверима в Орологi? - сiнях перед палатою. У славi й пишнотi увiйшов iмператор до Золото? палати, сiв на золотий трон, оглянув стовпище людей, дав знак логофету. I тодi до палати ввели кесаря Болгарi? Бориса. До нього одразу ж прикипiли тисячi очей. Тiльки тепер зрозумiв кесар, чому, залишаючи Преславу, iмператор велiв йому ?хати слiдом за ним, чому його везли в закритому вiзку, чому зараз примусили ждати так довго в Орологi? на смiх i глузування всiм сановникам. Але в боягуза кесаря ще лишилась крихта надi?, i по знаку логофета вiн рушив вперед, попрямував до iмператорського трону. Це була страшна хвилина - iти i вiдчувати, що за кожним тво?м рухом стежать iмператор, посли, знатнi чужоземцi, тисячi очей. Кесар Борис боявся, що впаде. I вiн, мабуть, справдi впав би, коли б логофет не зробив йому знак стати на колiна перед троном iмператора. - Чому ти одягнув на себе багряницю й червонi черевики? - пролунав тодi голос iмператора роме?в. "Кiнець!" - подумав кесар Борис, встаючи на ноги. I це справдi був кiнець: кiлька дi?тарi?в пiдскочили до нього й зiрвали багряницю, ще кiлька зняли черевики. Босий, роздягнений кесар Болгарi? стояв серед Золото? палати. А втiм, вiн вже був не кесарем, а найменшим, найнижчим з тих, що стовпились тут, у палатi. I тодi Борис згадав про бога, - адже якщо iмператор Цимiсхiй зiрвав багряницю з нього - кесаря, то в Болгарi? лиша?ться ще патрiарх, який не пiдвладний нi iмператору роме?в, анi константинопольському патрiарху i який зможе захистити його. - Я звертаюсь до бога, - заволав розвiнчаний кесар, - я кличу на помiч собi церкву i патрiарха болгар! Стиснувши уста, iмператор Цимiсхiй довго дивився на Бориса холодними очима, а потiм процiдив: - Да буде тобi вiдомо, що болгарський патрiарх також не iсну?, - ? лише константинопольський патрiарх, якому вiднинi пiдляга? й болгарська паства. Так по слову Цимiсхiя знищувалась Болгарiя - кесар ??, церква. Та iмператору роме?в було й цього мало. Вiн хотiв, щоб з кесаря Бориса, а вiдтак i з Болгарi? глузували не тiльки в Золотiй палатi, а й по всьому Константинополю, по всьому свiту. - Во iм'я отця, i сина, i святого духа, - сказав iмператор, - висвячу? тебе моя вiд бога держава в магiстра... Блiдий i розгублений стояв магiстр Борис перед престолом iмператора i знайшов ?дине, що вiн мiг зробити, - зiгнув колiна, поцiлував багряну сандалiю iмператора, вiд яко? тхнуло пилюкою. Вiднинi вiн сам був пилом! Вiйсько Iоанна Цимiсхiя вiдходило вiд Дунаю дуже повiльно. Легiони ж його стояли, грабували, об'?дали города й села. Тiльки тодi, коли у гирлi з'явились першi хеландi? з Херсонеса й купцi на них розповiли, що бачили лодi? iз знаменами руського князя далеко в Понтi, легiони рушили з мiсця й подалися в гори. Пiсля них в болгарських селах стало ще важче й гiрше, бо новелою* (*Новела - указ.) iмператора Iоанна багато земель понад Дуна?м жалувалось акритам* (*Акрити - прикордоннi вiйська.). А вони були ще бiльшими п'явицями для убогих болгар, анiж легiонери. Акрити рушили в села, й дими вставали над бурделями й хижами, стогони й зойки лунали скрiзь на вулицях. Акрити забирали все, що тiльки можна було ще забрати, - хутра, жито, останн? ягня. Ангел знав, що робиться в селах над Дуна?м, вiн швидко дiзнався, що акрити з'явились в рiдному його селi. Був би Ангел здоровий - рушив би в гори, наточив нiж, вiдплатив би кров'ю за жону, за образу. Але зламана нога Ангела все не зросталась, навiть з цiпком вiн не мiг встати. Лежав у куточку бурделю на соломi, дивився на покровину, думав важку думу. Правда, вiн не був самотнiм. Бiля нього увесь час були сусiди, вони приносили йому ?сти, лiкували рану, коли почались холоднi ночi, в ногах у нього ставили мангал* (*Мангал - жаровня, пiчка.) з гарячим вугiллям. Нi, самотнiм вiн не був, самотнi були в нього тiльки душа, серце. Це серце тоскно стиснулось i забилось, коли Ангел почув крики на вулицях рiдного села, а далi важку ходу акритiв. Вони, як вовки, вдерлись до його бурделю. Ангел сидiв у куточку на соломi. - Встань! Вiн показав на покалiчену ногу. - Ти був у Святослава? Це ти показував йому стежки в горах? Ангел довгим, сумним поглядом подивився на акритiв, i ненависть стиснула його серце. - Був, - вiдповiв вiн, - i нинi з ним серцем. - Собака! Берiть його! - закричав один з акритiв. Ангел не мiг ходити, i вони виволокли його з бурделю, потягли по мокрiй дорозi. Це була неймовiрна мука. У нього болiла не тiльки нога, а все тiло. Проте, зцiпивши уста, вiн мовчав, тiльки раз чи двiчi з його уст зiрвалось страшне закляття. Був вечiр, коли Ангела прив'язали до сухо? верби край гори за селом. Перед ним лежала глибока голуба долина, по якiй ходили тумани, на заходi сонце вже сховалося за темнi гори, але на сходi промiння його дiставало ще до високих хмар i золотом обковувало ?хнi крайки. Ангел бачив, як до дерева стягують сухе гiлля, чув, як внизу викрешують вогонь. Вiн знав, яка невимовна мука й страхiтлива смерть чекають на нього. Вiн не боявся смертi, бо знав, що прожив правдиво, жив важко i пiсля смертi йому, може, буде легше, нiж тепер. Йому було невимовне боляче, що так довго, з великим трудом i все ж марно боролись вони з ромеями i що зараз вони поверженi, загиба? Болгарiя i пiшла на схiд Русь. А тим часом внизу вже загорiвся вогонь, хвилею пiдiйнявся, обгорнув Ангела, а потiм клубочками покотився на долину дим, вогонь обiймав вербу, сухе дерево палахкотiло й трiщало. Ангел страждав. Вогонь палахкотiв, його тiло горiло... I коли Ангеловi вже було несила терпiти, вiн закричав так, що крик його чули в селi. Крик цей полинув далеко-далеко по всiй долинi, до Дунаю: - Княже! Святославе! А-ге-ей! Во? руськi! Микуло! Чу?те! По-ми-и-раю! З цими словами вiн i помер. Серед ночi, що насунула зi сходу, вiд Дунаю, довго ще горiла на високiй кручi суха верба. I ще довго, коли з гiр повiвав вiтер, спалахувало ясним вогнем дерево i сипались, летiли на схiд iскри - все, що лишилось вiд Ангела. Пiзньо? осенi 976 року iмператор Iоанн Цимiсхiй, повертаючись з Сiрi? до столицi iмперi?, зупинився на нiчлiг у долинi поблизу гори Олiмпу, в ма?тку патрикiя Романа. Це вже був не той Iоанн, який колись вирушав з фалангами. безсмертних у Родопи, який довгi мiсяцi стояв пiд стiнами Доростола й, гордий, пихатий, говорив колись на Дуна? з князем Святославом. Це був i не той Iоанн, який з славою колись повертався в Константинополь i зiрвав багряне корзно з кесаря Бориса. Болгарiя була переможена, але народу Болгарi? iмператор Цимiсхiй скорити не мiг. Болгарiя розпалась. В однiй половинi ?? правували вороги iмператора - Шишмани. Але й у другiй половинi ??, при?днанiй до Вiзантi?, то тут, то там спалахували повстання. Обурений iмператор сам з великим вiйськом вирушив проти непокiрних болгар, обложив город Тралицю, що став вогнищем повстання. Двадцять днiв намагався вiн взяти копi?м город, але не тiльки не взяв його, а, навпаки, дiждався, коли болгари самi напали на вiйсько роме?в. Тодi ж перед станом римських во?в впала з неба, освiтила яскравим сяйвом все небо, стан, струсивши землю, велика зоря. Пiсля того iмператор i все його вiйсько так перелякались, що одразу покинули стан i помчали до Константинополя. Все ж вони не втекли вiд лиха, яке на них чатувало. Наступного дня, коли вiйсько роме?в проминуло долину й поспiшало пройти клiсури, на них великою силою напали болгари, перебили безлiч безсмертних i звичайних во?в, знищили всю кiнноту, забрали майно i захопили навiть намет iмператора Iоанна з скарбами. Не тiльки на сходi було неспокiйно; повстання й заколоти вiдбуваються в самiй iмперi?, в Азi?, у багатьох городах i землях над Середземним морем. Оголошуючи, що вiн вируша? на захист гроба господнього, iмператор Iоанн веде легiони в Азiю, вступа? в Сiрiю, пiсля жорстоких бо?в бере фортецю Мемпеце, де здобува? пасмо волосся нiбито з голови Iоанна Предтечi, бере i наклада? велику даяь на Анамею й Дамаск, перейшовши Лiванськi гори, врива?ться в Ворзо, каменя на каменi не залиша? в фортецях Валане?, Виритi. Але спокiй все ж не приходить до iмператора Iоанна, йому зда?ться, що земля горить у нього пiд ногами, що свiт обернувся проти нього i що його оточують тiльки вороги. Iмператор Вiзантi? не помиля?ться. Протягом цiлого свого життя вiн був ворогом усiх i пожинав тiльки те, що сiяв. Божевiльний iмператор хотiв скорити свiт, свiт тепер мстився йому. Вiйною, кров'ю, нещастям iнших вiн хотiв побудувати власне щастя, а щастя вже давно й навiки одвернулось вiд нього самого... Тепер вiн повертався з далеко? Сiрi? до Константинополя, але сама природа, здавалося, затримувала його крок. На Iоанна з його воями жаром дихали Аравiйськi пустелi. Де вiн проходив, там довго ще серед пiскiв височiли могили, хвороби i всiлякi язви нищили його людей. Вони були нiбито владарями свiту, але голодували в цiй землi, де все згорiло, а люди покинули сво? намети й пiшли свiт за очi. I, як це бува?, iмператор Iоанн накинувся на того, хто стояв найближче до нього, i змусив найбiльшого свого ворога зробити ще один, останнiй крок. Уже коли вiйсько переправилось через Пропонтиду i iмператор побачив Вiзантiю, вiн звернувся до свого проедра Василя з словами: - Жадiбний, користолюбний Василю, це ти винен у всiх нещастях, якi невпинно переслiдують мене. Я тебе обсипав золотом, дав тобi найбагатшi областi Вiзантi? - Лонтiаду й Дрiзу. На знак сво?? любовi й довiр'я я назвав тебе - першого з усiх паракимоменiв - проедром - першим пiсля себе. Ти ж обдурював i зраджував мене. Ти думав про себе й тiльки про себе. Ти не зробив нiчого, щоб Вiзантiя була мiцна й щаслива. Ти не дбав i про мене, свого iмператора. Це були вкрай несправедливi слова, бо досi проедр Василь, як найвiрнiший пес, день i нiч вартував бiля свого iмператора, виконував кожне його бажання, робив тiльки те, що велiв iмператор. Лише Феофано проедр допомагав всупереч волi iмператора. Проедр не став сперечатись з iмператором. Вiн зрозумiв, що Iоанн переступив вершину свого життя, сто?ть над безоднею, куди його давно тягла невблаганна сила. Лишалось тiльки штовхнути василевса. Того ж дня вони заночували з iмператором недалеко вiд Олiмпу в домi патрикiя Романа. Патрикiй мусив багато чим завдячувати iмператору, вiн достойно й дуже щедро приймав Iоанна з його полководцями, зробив чудову вечерю... Але в час вечерi трапилось щось незвичайне й страшне: пiсля заходу сонця на небi, низько над пiвнiчним обрi?м, з'явилась блискуча зоря, вiд яко? пiдiймався вгору слiпучо-бiлястий, схожий на кiнський хвiст слiд. Обабiч зорi стали на обрi? кiлька жовтогарячих, нiби кривавих, стовпiв, що нагадували списи. - Проедре! - сполохано звернувся до Василя iмператор Iоанн. - Скажи, що вiщують цi стовпи й зоря? Проедр Василь не затримався з вiдповiддю. О, скiльки разiв у найважчi хвилини свого життя звертались до нього з важкими питаннями iмператори Вiзантi?. I кожного разу вiн ?х втiшав, аж поки сам не карав найлютiшою смертю. Так i тепер проедр Василь одразу вiдповiв iмператору Iоанну, а вiдсвiт далеко? зорi освiтив його зморшкувате, старече обличчя й сиве волосся. - О василевсе! Отi кривавi стовпи, що стоять на виднокрузi, - то тво? вороги. Вище над усе висить твоя зоря, а хвiст бiля не? - то наша сила, легiони. Ти переможеш, iмператоре! Сп'янiлого iмператора ця вiдповiдь задовольнила. Вiн лiг, але не мiг заснути. Покликав проедра Василя, велiв налити келих вина. I проедр налив вина, а на дно кинув отруту, яку давно носив бiля серця. - Випий, iмператоре, i спокiйно заснеш! - сказав вiн. Iмператор Iоанн випив келих до дна i справдi заснув так, як давно вже не спав. Перед свiтанком iмператору стало недобре, вiн прокинувся вiд страшного болю в животi, грудях, бiля самого серця. - Проедре! - покликав вiн. - Що зi мною сталось? Я помираю... Iз свiтильником у руках проедр Василь довго стояв бiля ложа iмператора i примруженими очима дивився на його блiде, перекошене вiд болю обличчя... - Нi, iмператоре, - сухими устами вимовив проедр Василь. - Ти не помреш, ти - безсмертний, iмператоре. - Як можеш ти говорити менi про безсмертя, - крикнув роздратований i вкрай переляканий Цимiсхiй, - коли я бачу: ось вона - смерть! - Ти захворiв, - втiшав проедр, - вiд згубного повiтря Азi?, бо там всюди на нас чатувала хвороба. Нам треба швидше ?хати до Константинополя, там ти одужа?ш. Вони вирушили наступного дня увечерi, коли трохи охололо повiтря. Вмираючого iмператора поклали на ношi, якi почепили мiж двох коней. У нього заволiкало очi, смертельний холод сковував руки й ноги, а згасаючий погляд був прикутий до зорi, що невблаганно висiла на пiвнiчнiй частинi неба. - Що це за зоря? - шепотiв спраглими устами iмператор. - Нi, це не моя зоря. Вона йде зi сходу, чу?ш, проедре, зi сходу... Ми - отi кривавi стовпи, тiльки стовпи. За iмператором iшов Василь. Тут, у цiй пустелi, за ношами iмператора, вiн не був вже проедром, першим, тут вiн був останнiм. З трудом пересуваючи кволi сво? ноги, Василь думав про те, що вони скоро будуть у Константинополi, скоро тям не стане iмператора Iоанна i поховають його у храмi Спасителя на Халцi, який сам Iоанн i збудував. А тим часом у Константинополь при?де Феофано, за якою вiн послав уже потай дромон... Але що дасть це Василю? Вiн - останнiй проедр iмперi?, вiн убив кiлькох iмператорiв. А цi три наробили для Вiзантi? стiльки, що нiколи вона вже не встане. Не встане i Василь. Феофано пише, що тяжко хвора. Що ж лиша?ться? Пiсок пiд ногами?! У великому Новгородi дзвонить дзвiн, i вузькими вулицями його з усiх кiнцiв на площу над широким Волховом iдуть, поспiшають мужi новгородськi, iдуть жони й дiти. З Волхова повiва? свiжий вiтер, там стоять на укотях, колишуться на високiй хвилi широкi учани й шнеки, довгi лодi? з насадами, легкi струги. Во? й рибалки, якi стоять на цих лодiях, хотiли б побувати там, на березi, на площi, де луна? й луна? дзвiн. Але супротивна хвиля туди не допустить. I вони тiльки дивляться, як з усiх концiв Новгорода iдуть до площi мужi новгородськi, iде, високо пiднявши сокири, дружина,.. А от, бачать вони, iде князь новгородський Володимир, з право? руки вiд нього кроку? во?вода Добриня, з лiво? - тисяцький Михало. Князь Володимир один пiднiма?ться на високий помiст, що сто?ть одразу ж бiля вiчного дзвона, знiма? шапку. Вiтер з Волхова перебира? довге русяве волосся його, вiтер роздува? поли темного оксамитового платна, пiдперезаного широким шкiряним поясом з мечем i всiлякими окладами. - Мужi новгородчi, - почина? князь Володимир, пiднiмаючи праву руку, у якiй мiпно затиснута його княжа шапка. - Отцi й брати мо?! Я покликав вас сюди, на вiче, щоб повiдати - неспокiйно суть у нас на Русi, незгода ? в городi Ки?вому... Свистить, реве вiтер, вiн пiдхоплю? над Волховом бiлих чайок i несе ?х, кида? сюди, до площi, де зiбралися мужi. Тут вони й кружляють, як бiла хмара, б'ються, скиглять. - Мужi новгородчi! - голосно каже князь Володимир. - Трудний час настав для Русi i нас, аже князь Ярополк убив брата свого Олега i по?де на землi Русi. Що дiяти ма?мо, робити, новгородчi, мужi мо?? Якусь хвилину на площi над Волховом було тихо, так-бо вразила звiстка, яку повiв князь Володимир. А потiм з усiх усюд залунали голоси, схвильованi крики: - Не допустимо, княже, розбрату на Русi... По?демо, княже, ратувати за Русь. Клич, княже, землi верхнi, по?демо супроти убiйника князя, зарату?мо Русь! I вже над багатотисячним натовпом заблищали сокири, замайорiли шапки, звелися темнi, натрудженi руки. - Веди нас, княже! Пiдемо за Русь! Ки?в, 1.IX.1958