. - Правда, Ангеле! - вiдповiв Микула. - Роме? пiшли на нас, впала Преслава, вони взяли Плиску й Данаю. I вже розмовляли не тiльки вдвох. Звiдусiль, побачивши руського во?на, до дворища Ангела поспiшали люди. Пiдiйшов ближчий його сусiд - старий, сивобородий Огнен, прибiг, задихавшись, i став бiля них сват Ангела Гадж, прийшло ще кiлька чоловiкiв i жiнок, якi тiльки-но порались на городах. Усi стояли мовчки, тихо, дослухаючись до розмови Микули з Ангелом. - Куди ж ви йдете?- питав Ангел. - Вони напали на нас зрадою й сунуть з усiх перевалiв. Ми ж iдемо до Дунаю. - I далi пiдете, Микуло? Микула подивився на болгар. - Нi, - твердо сказав вiн, - пiдемо до Дунаю i там будемо битись. - Але ?х дуже багато, - замислився Ангел. - А вже й нашi боляри пруть i пруть в гори, гавран гаврану очi не капат* (*Ворон ворону очей не виклю? (болг. прислiв'я).), - сказав сусiд Огнен. - Сьогоднi вночi по?хали, сам чув, брати Турени до Преслави. - Тепер уже вони разом з ромеями вiзьмуться за сво?. Цвiтана навiть заплакала. - Пiдемо ми до Дунаю, - голосно промовив, щоб пiдтримати усiх, Микула, - i станемо там. Хiба для того приходили ми, - питав вiн, - щоб цю землю роме? пiдкоряли?! - Ой нi, - загомонiли болгари. - Руськi во? - добрi во?, були б тут - i ми жили... - Не за те ми боролись, - вiв далi Микула, - щоб цю землю й вас пiдкоряли. Бились ми, бо роме? однаково - що нам, що вам... Бились ми тут, бились там, у горах, - вiн простяг руку й показав удалину, - станемо тепер над Дуна?м на смерть. - А що робити нам? - крикнув Ангел. - Так, так, що робити нам? - заговорили всi сусiди. Микула скинув баранячу шапку, нiби вона давила йому голову, i, спираючись на меч, довго дивився на голубу долину, над якою висiли, як лодi? з пiднятими вiтрилами, рожевуватi хмарини. З цi?? долини сюди, в передгiр'я, котився теплий вiтер. Вiн приносив пахощi свiжо? землi, молодо? трави. Там, далеко-далеко, видно було чорнi шматки тiльки-но зорано? землi, там скрiзь видно було людей, з рiзних кiнцiв линуло мукання худоби. - Чудна земля, - сказав Микула, розчулено дивлячись на долину й одкидаючи рукою волосся, що спадало йому на чоло, - Зараз саме час виорати ??, покласти зерно... Коли ж ромей не пуска?. - Що робити? Що робити? - бiдкались люди. Микула замислився. - Моя земля ген там, - показав вiн на далекий обрiй, - а буду стояти тут. - Моя земля тут, - нiбито вiдповiв йому Ангел, - але стану за не? там. Я пiду з тобою, Микуло. - Хiба тiльки ти пiдеш? - сказав сусiд Огнен. - Не буду i я тут сидiти, пiду до Дунаю. - I я... i я... - один за одним говорили сусiди. "Чудна земля, i чуднi на нiй живуть люди!" - про себе промовив Микула. - Я тебе одного не пущу! - скрикнула Цвiтана. - Де ти з мечем, там i я буду. - Навiщо тобi ходити? - не хотiв мати сорому через Цвiтану й засварився Ангел. - Що жона на вiйнi? - Не говори так, Ангеле, пiду! - зашарiлась Цвiтана. - А коли пiдемо? - запитували вже болгари. Аж тодi Микула зрозумiв, що трапилось те, чого вiн не ждав. Вiн зайшов до Ангела попрощатись, але було не до прощання, бо i Ангел, i всi болгари, що зiбрались тут, iдуть з ними, руськими воями. I хотiв цього Микула чи нi, а доведеться йому ?х вести, думати про них, стерегтись, щоб десь не наскочили на них роме?. - Тодi що ж, - сказав Микула. - Одразу й пiдемо... Будемо збиратись тут! Сусiди кинулись до сво?х дворищ. Микула з Ангелом зайшли до його бурделю. - Що ж брати з собою? - бiдкалась Цвiтана. - Вiзьмемо все, що зможемо, - сказав Ангел. - Нiчого ?м не залишимо. - А вино? - Що подужа?мо - вип'?мо, мiх з собою вiзьмемо, а остачу - в землю. - Ти, Цвiтано, вiзьми з собою голку й нитки, - порадив Микула, - бо моя сорочка й порти чисто порвались. - Вип'?мо, Микуло, - налив тим часом у дерев'янi кухлi вина Ангел. - То й вип'?мо, - згодився Микула. Так вони посидiли якусь часину. Ангел схоплювався, клав у лантух усе, що, як думав вiн, могло знадобитись над Дуна?м. Цвiтана, щось примовляючи, бiгала по бурделю, зазирала в клiтi, в ями. I ось вони вийшли у двiр. Там було чимало сусiдiв Ангела. Але нi, не тiльки тi сусiди, що слухали Микулу, були тут. До них при?дналось ще чимало чоловiкiв, якi жили далi. Та й це були ще не всi. З усiх куткiв селища до двору Ангела iшли чоловiки, жiнки, отроки. Кiлька болгар поспiшали на конях, ще кiлька при?хало на запряжених волами возах. Всi в селищi почули звiстку, яку принiс Микула, i зробили так, як i Ангел, - вирiшили йти до Дунаю. - Що я бачу? - сплеснув руками Микула. - Це ж усе селище йде... - Де ви, там i ми, - почув вiн у вiдповiдь збудженi голоси. - Ако смерт - да за?дно...* (*Якщо й смерть - то разом.) Щось уперто думаючи, довго стояв Микула бiля дверей бурделю. Потiм вiн ступив уперед, став серед людей. - Зане так, - голосно промовив вiн, - покладемо, людi?, мiшки на вози. Гей, комонники, - голосно закричав вiн на вершникiв, - борзно по?дете на бранi! А нинi запрягайте вози, забирайте всяке жито, щоб ромеям нiчого не лишилося, женiть корiв i овець, по?демо всi i нiчого ?м не покинемо. Ще через короткий час люди залишили рiдне село й хто на возах, хто й пiшки стали спускатись у долину. А попереду тихою ходою iшов Микула. РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ 1 Вiйсько Iоанна Цимiсхiя стояло в Преславi кiлька днiв. Начальник метальних машин Iоанн Куркуас знов хвалився й гордився перед iншими полководцями: це вiн говорив iмператору, що треба взяти Преславу до свята воскресiння, це завдяки йому во?ни iмперi? дуже швидко пройшли небезпечнi клiсури й стоять у Преславi. На радощах Iоанн Куркуас пив, пив стiльки, скiльки могло вмiстити його величезне черево. Пив вина грецькi, болгарськi, угорськi, херсонеськi, задунайськi - iз землi уличiв, зробленi iз жита, - пив усе, що було в пивницях болгарських кесарiв. Проте, вiддаючи належне Iоанну Куркуасу як винопивцевi, не слiд забувати й того, що тут, у Преславi, вiн робив ще одно звичайне для нього дiло, так що навiть диякон Лев написав про нього в сво?й iсторi?: "Магiстр Iоанн вчиняв у Мiсi? безумнi злочини проти священних храмiв, вiн пограбував багато церков, а ризи й святi сосуди використав для власного вжитку". Що б хто не говорив про iсторiю диякона Льва, а про Iоанна Куркуаса вiн писав правду! Але пив i грабував Преславу й болгар не тiльки Куркуас, а всi полководцi й во?ни, а також iмператор Iоанн. У свято воскресiння Христа, - о, його в Константинополi завжди вiдзначали урочисто, багато, - тут, у Преславi, iмператор Iоанн також зробив великий вихiд iз собору преславсько? Софi?. Разом iз кесарем Борисом вiн про?хав вузькими вулицями Преслави, де ще зяяли розбитi вiкна й дверi i пахло згаром, разом з кесарем ви?хав за город, де вишикувались i бурхливо вiтали iмператора легiони. Потiм iмператор Iоанн розговiвся, пообiдав, навiть поцiлувався з кесарем Борисом. А пiзнiше покликав проедра Василя, сказав йому, що виступа? з вiйськом, велiв проедру пильнувати за скарбом болгарських каганiв. Пiсля цього iмператор Iоанн повiв сво? вiйсько далi... Тепер, проминувши Стару Планину й Плиску, це вiйсько виглядало справдi страшним i грiзним. Там, у горах, де таксiархi? ховались в ущелинах, вiйська майже не було видно. Тут, на схилах Планини й придунайськiй рiвнинi, де попереду ?хало багато закованих у броню вершникiв, а за ними крокувало бiля п'ятдесяти пiших i кiнних таксiархiй, з право? й лiво? руки посувалось чимало турм i банд фемного вiйська, - тут, на схилах гiр i рiвнинi, одразу видно було всю силу iмператора Iоанна, гордiсть Вiзантi?! Посуваючись з сво?ми безсмертними посерединi нього вiйська, iмператор Iоанн вiдчував себе в повнiй безпецi. Раз за разом оглядав вiн з пагорбiв сво? вiйсько, посмiхався. Це була ще не вся його сила. За наказом iмператора кiлька таксiархiй i друнг з фем iшли понад морем з Месемврi? й Варни, щоб проминути невисокi Лудогори й несподiвано вийти до Дунаю. Десь пливли до Дунаю й кораблi Вiзантi?. Iмператор Iоанн був певен, що гордий Святослав, який опинився з сво?м вiйськом на смужцi землi над Дуна?м, не висто?ть проти ромейського вiйська. Вiн уже зараз, либонь, сiдла? конi, щоб тiкати за Дунай! Вражало iмператора те, що роме? не зустрiчали на сво?му шляху ворожого вiйська. Невеликi бо? довелося провести тiльки в Дана? й Плисцi, - там стояла й до останнього билась сторожа князя Святослава. Легiони iмператора Iоанна минали городи й села Болгарi?. Тiльки недавно тут буяло, кипiло життя, кузнець робив сво? дiло, а ратай сво?. А зараз легiони йшли й не чули людського голосу, не бачили нi кузнеця, нi ратая, йшли нiбито в Аравiйськiй пустелi... На питання, де подiлись тутешнi люди, не могли вiдповiсти й боляри, що виходили з сховищ i при?днувались до вiйська iмператора. Люди були? Були. Князь Святослав мiг ?х забрати до себе? Нi, князь Святослав не брав ?х до себе. Де ж подiлись вони? Може, ховаються в Лудогорах, може, пiшли за Дунай, може, i це найпевнiше, рушили iз сво?ми жонами, дiтьми, табунами аж за Залiзнi Ворота, на Тису?! Правда, час вiд часу то позаду ромейського вiйська, то попереду, кiлька разiв просто серед стану, з'являлись невiдомi, що завдавали воям iмператора велико? шкоди, - вони накидались на безсмертних i знищували ?х, вони пiдповзли темно? ночi до намету й убили стратига Македонi? Феофiла. Вони, може, хотiли вбити й самого iмператора! Iоанн велiв усiм сво?м полководцям пильно стежити за охороною легiонiв. Вони зрозумiли, що вiн турбу?ться найперше про власну порфiроносну особу. Але вони також боялись за сво? життя, через що вдво?, втро? збiльшили кiлькiсть вiгл, ставили сторожу навiть у станi, та й самi, якщо говорити правду, мало спали, а бiльше прислухались. Один раз вiглам пощастило захопити невiдомих. Сталося це так. Досить великий загiн вiглiв, числом до двадцяти чоловiк, на конях, сховався якось уночi в лiску поперед табору. Усi вони пильнували, дослухались до найменшого звуку серед ночi, тримали напоготовi й нiчну зброю - сокири, мечi. Але хоч як вони пильнували i слухали, проте не почули, як зовсiм близько, попереду них, позаду i навкруг, з'явились невiдомi, рушили на них, стягли ?х з коней, били. Вiд несподiванки вiгли розгубились i не встигли нiчого зробити. Невiдомi хутко знищили загiн. У станi почули крики вiглiв на полi, туди поспiшили iншi загони. У цей час вже починало свiтати, роме? кинулись за невiдомими, довго шукали ?х у лiсках, наокруг, обiйшли всi яри, кущi i нарештi знайшли трьох: одного лiтнього чоловiка з незвичайно ясними очима, що дивились з-пiд густих сивих брiв, з довгою сивою бородою й такими ж вусами, та ще двох молодих, майже юних. ?х привели до iмператора, бо так вiн велiв. i, стоячи оддалiк, вiн довго дивився, як його во? допитували невiдомих: шпильками, що заганялись пiд нiгтi, лещатами, що стискували й рвали тiло, залiзом. Але нiхто з трьох невiдомих не сказав жодного слова про те, хто вони, кому служать, чого хочуть. I тодi iмператор велiв зарубати ?х мечами. I далi, як у пустелi, йшов iмператор Iоанн з сво?ми легiонами. Спустився з гiр, вийшов на долину, де видно було Доростол. 2 Князь Святослав знав, де i як iде iмператор роме?в. Повертаючись з гiр i долин, загони, що складались з руських i болгарських во?в, розповiдали, якi сили веде з собою iмператор, якими шляхами вони йдуть, де зупиняються й ночують. Гомiн знедолено? Болгарсько? землi й тужний крик ?? людей увесь час долiтали до князя Святослава. Знав князь Святослав i те, що до Доростола вiйсько iмператора пiдступа? не одним,, а кiлькома шляхами. Сам iмператор iде з легiонами через Данаю й Плиску, кiлька таксiархiй, скрадаючись у Лудогорах, поспiшають вийти взап'ять його воям, а кораблi Вiзантi? вже пливуть до Дунаю, щоб остаточно одрiзати вiйсько вiд рiдно? землi, вiд Русi. Усе це знав князь Святослав. Можливо, ще й тепер, сiвши вночi на лодi? й переправившись через Дунай, во? досягли б землi Улицько?, звiдти ж повернулись i на Русь. Про це говорив з Святославом i брат його князь Улiб. Одного разу, коли князь Святослав був над Дуна?м, пiд стiною города, Улiб сказав, дивлячись на широке, багатоводне плесо, на далекий лiвий берег: - А не лiпше би нам було, брате, сiсти на лодi?, повернути всп'ять на Русь? Князь Святослав також дивився на плесо й лiвий берег, але думав, мабуть, про iнше, бо вiдповiв: - Не потече нiколи всп'ять Дунай, а руськi во? нiколи ше не тiкали з поля бою. Вiд чого ти б хотiв утекти, брате Улiбе? - Вiд меча i списа, вiд грецько? смертi наших людей тут, на березi Дунаю... - Хто ухиля?ться вiд бою з коршаком на скелi, той загине вiд нього в долинi, - суворо промовив князь Святослав. - Аще не приймемо бою з iмператором на Дуна?, буде нам непоправна й срамна смерть на Днiпрi. - Брате мiй, брате! - скорбно вiв князь Улiб. - Не про себе мислю, болить у мене серце за множеством людей... - У множества сво?х людей повинен вчитись i князь. Зане ж не навчиться, буде йому, як ворогу й супостату... - Спасибi, брате, що навчив... Де ти, там буду й я... Станемо по правдi, брате! Нехай нам допоможе Христос... - Проти вiзантiйського Христа я боротимусь мечем, Улiбе, а допомагатиме менi Перун. - То нехай кожному з нас допомага? його бог, - закiнчив князь Улiб.. Побачив князь Святослав того ж дня i колишнього василiка iмператора роме?в Калокiра. Вiн навiть не впiзнав його. Минаючи торг, князь зупинився недалеко вiд купцiв, що продавали рибу, яку болгари-ловцi звичайно ловили в лиманах i гирлi Дунаю. Князь зупинився, бо чомусь купцi й люди зчинили неймовiрний галас, сперечались. - Про що сваритесь? - пiдiйшов до них князь. - То ? недобра риба, - кинулись до князя люди. - Цi купцi навмисне ховають ??, беруть все дорожче й дорожче, а риба ця - то отрута для людини. Князь Святослав подивився на купцiв i рибу, що лежала перед ними. Риба була справдi недобра, зiпсована. А серед трьох купцiв, якi стояли над нею, князь побачив i смиренного Калокiра. - Викиньте рибу в Дунай, нехай вона пливе до грекiв, - звелiв князь Святослав i, звертаючись вже до Калокiра, додав: - А ви, купцi, не давайте людям мо?м отрути i ти, патрикiю Калокiре, такожде. Блiдий, розгублений Калокiр стояв перед князем Святославом i мимрив: - Я не дам отрути, княже! Перед заходом сонця князь Святослав, сидячи на конi, ви?хав з невеликою дружиною за Доростол i зупинився на високому пагорку. Звiдси видно було далекi схили гiр, перейняту темними лiсами рiвнину за ними, долину, що нагадувала у цю вечiрню годину величезну чашу з дивним синiм вином, город над Дуна?м, багряне вiд останнього сонячного промiння плесо, далекий лiвий берег. Чи мiг думати у що вечiрню годину князь Святослав, що мине один тiльки день i на цьому ж високому пагорку стоятиме й дивитиметься навкруг iмператор Вiзантi? Iоанн, що легiони його заллють усю цю чашу-долину, на плесi Дунаю з'являться кораблi, а вiн, князь Святослав, i во? його зберуться й стоятимуть серед цього широкого й неосяжного свiту тiльки в одному куточку - у городi-фортецi, що темнi? на скелях над Дуна?м? Нi, навiть у цей останнiй вечiр князь Святослав не вiрив, що так може статись. Але вiн хотiв бути готовим, якщо судилась ?м така лиха доля. Тому не раз при?здив сюди, оглядав поле наступного бою, готувався до сiчi й думав, як йому зустрiчати й перемогти Вiзантiю. У iмператора Вiзантi?, як Святослав уже знав, було п'ятдесят - шiстдесят тисяч во?в. Що ж, Русь ма?, разом з болгарськими, вже не менше. А он скрiзь по схилах i в долинi вста? курява, з гори по Дунаю поспiшають лодi?, - то до нього iдуть i йдуть болгари. Були б сили й час - вся Болгарська земля прийшла б сюди, сховалась у цю страшну годину за стiнами Доростола, стала б поплiч iз воями Русi. Iмператор Вiзантi? йде битим шляхом, що тягнеться вiд Дунаю аж до Преслави. Але в цей же час близько, в Лудогорах, бачили вже тих його во?в, що намагаються вийти взап'ять, - i це зна? князь Святослав. Руськi полки стоять, де треба, - вiд берегiв Дунаю, вище вiд Доростола, пiдковою наокруг нього, й знову досягають Дунаю, нижче вже вiд Доростола. Яким би шляхом не пробував пiдiйти iмператор, пошле вiн першими на бiй безсмертних вершникiв чи смертних оплiтiв, нелегко буде прорватись йому до Доростола, тут, на долинi, неминуче станеться велика сiча, до яко? давно вже готовi во? князя Святослава. "А коли, - князь Святослав думав i про це, - а коли не одолiють руськi во? в цiй страшнiй сiчi? Що робити далi, як боротися тодi?" У присмерках повертався вiн до города, де, може, довго доведеться ?м сидiти, боротись. Про?хав вздовж стiн, дивився на рови, вали, ворота, де, незважаючи на пiзнiй час, працювали тисячi людей. Нi, нелегко буде воям iмператора пройти мiж рядiв гострих кiлкiв, пролiзти ровами, де також стирчать кiлки, подолати вали, дертись на стiни, над якими, вгорi нависли заборола, звiдки кожно? хвилини може политись гаряча смола, посипатись камiння!.. Доростол i всерединi був побудований як фортеця. Проминувши з дружиною ворота, князь Святослав ?хав вулицею, що тягнулась попiд стiною навкруг всього города, нiби обiймала його. Тут звичайно зупинялись з сво?ми возами селяни з долини, рибалки з Дунаю. А коли до города пiдходив ворог, ця вулиця ставала справжнiм вiйськовим табором: тут збирались i звiдси пiднiмались на городницi во?, тут завжди приготовленi були купи пiску й камiння, стояли казани з смолою, лежала всiляка зброя. I зараз, у пiзню цю вечiрню годину, скiльки не ?хав вздовж стiни князь Святослав, вiн бачив сво? полки, сво?х во?в... Дивно, але чомусь вони стали в городi так, нiби вся Русь тепер вкладалась у цих стiнах: бiля пiвнiчних веж - новгородцi, полочани, полки верхнiх земель, бiля захiдних ворiт, що виходили до гiр, - во? з Червенсько? землi, волиняни, дулiби, а пiд стiнами вiд Дунаю були, нiби це вiдбувалося над Днiпром, чернiгiвцi, переяславцi, всi поляни... Так вони називали й ворота у городi: пiвнiчнi - Новгородськими, пiвденнi - Перевесищанськими, тi, що виходили до Дунаю, - Подольськими. Усе, як на Русi, як у Ки?вi-городi! За стiною й головною вулицею починався город, тут стояло кiлькасот будинкiв, невелика частина яких зроблена була з каменю. Бiльшiсть будинкiв, халуп, хиж побудованi були, як i по всiй Болгарi?, з дерева, лози, помащенi глиною. А ще було чимало i землянок-бурделiв, виритих просто в землi, прикритих гiллям або дерном. Тiльки ближче до Дунаю, бiля ворiт, що називались тепер Подольськими, так само, як i в Ки?вi на Горi, стояли на скелях кращi будинки: з лiвого боку - церква й невеликий монастир, де жив патрiарх Дамiан, з правого - будинки боляр i бо?лiв, що не збиралися нiкуди ви?жджати, недалеко вiд Перевесищансько? вежi - великий будинок кметя Банка, що давно втiк з дружиною до Преслави. З високо? вежi цього будинку було видно в добру годину гори на заходi, плесо Дунаю, що, розбиваючись на кiлька рукавiв, линув по долинi, далекий лiвий берег. У будинку цьому тепер жив з вищою дружиною сво?ю князь Святослав. Посерединi ж города, на рiвнiй, утрамбованiй за сотнi лiт тисячами тисяч людських нiг площi, був торг - неодмiнна частина кожного города того часу. На торзi звичайно продавали жито, мед, рибу, худобу, всяке зело купцi доростольськi. Кращий куточок торгу займали ранiше купцi з Константинополя й зi Сходу. Земля бiля двох каменiв, що височiли край торгу вiд Дунаю, була полита сльозами - там продавали рабiв. Зупинивши серед цi?? велико? площi коня, князь Святослав довго дивився навкруг. Нi, це вже був не торг. Всюди тут стояли болгарськi вози, в небi темнiли пiдiйнятi голоблi, то тут, то там горiли вогнища, над якими висiли казани. Люди сидiли родинами, родини - селами, села - волостями. Тут були старi й малi, в одному кутку хтось сварився, в iншому мирився, ще в одному, бiля вогнища, лунала смутна болгарська пiсня. А слухали ??, спершись на списи, руськi во?... Тихо, тихо Дунай воду несе... I князю Святославу, що натомився за день i мав ?хати до похмурого будинку кметя, захотiлося злiзти з коня, сiсти а чи й прилягти бiля вогнища, щось, може, з'?сти, щось, коли б знайшлося, й випити. А над усе - спочивати, дивитись на всiяне зорями небо, слухати пiсню, яку спiвало вже багато голосiв. Вiн так i зробив. Метко зiскочив з коня, пiдiйшов до вогнища, що горiло бiля само? стiни над Дуна?м, привiтався з людьми, запитав, чи не можна i йому погрiтись бiля вогню. - О князю Святославе, - вiдповiв на це лiтнiй уже, бородатий во?н, що тримав у цей час на рожнi шматок м'яса, - просимо сiдати, ? в нас добра смаженина... - Ма?мо до не? ще й вино, - ? ракiя* (*Ракiя - горiлка.), а ? й гроздове* (*Гроздове вино - виноградне.), - додав iнший, молодший, чоловiк, очевидь, болгарин. - Моля, да сядь, князю! - запросила Святослава жiнка. Князь Святослав сiв бiля цих людей, випив вина, по?в смаженого м'яса, що пахло димком i при?мно хрумтiло на зубах, вкусив свiжого хлiба. - Добра суть твоя смаженина, чоловiче, - сказав бородатому во?ну князь, - а тво? вино, - звернувся вiн до болгарина, - аки Болгарiя: пахуче, але мiцне. I за хлiб вам спасибi, люди! - Добра тут земля, княже, - згодився i бородатий чоловiк, - добрий i хлiб ??. А в мене ? ще один хлiб, княже... - Який хлiб? Бородатий во?н вийняв з сво?? торбини невеликий шматок черствого хлiба, що зараз уночi нагадував темну землю... - Коли йшли ми край землi Полянсько?, якось увечерi я помолився, просив Перуна дати перемогу на бранi, та й лiг спати, - почав вiн, помiтивши, що князь пильно дивиться на шматок хлiба. - А вранцi прокинувся й бачу - лежить бiля мого щита хлiб... Де вiн мiг взятись? Не знаю, може, й вiд Перуна? То вранцi я вкусив сам вiд хлiба того, дав ще й iншим воям, а оцей шматочок несу з собою... Рiдний хлiб, у ньому наша земля! Князь Святослав простягнув руку, узяв цей хлiб й довго тримав перед собою. "Рiдний хлiб!" - добре сказав во?н. Хiба ж мiг знати князь, чия рука зiбрала, випекла i послала йому на Дунай цей хлiб?! З Битва пiд Доростолом почалася 23 дня мiсяця березозоля* (*Березозоль - квiтень.) о першiй годинi* (*Перша година -7 годин ранку.). Ще з ночi все вiйсько iмператора Iоанна вийшло на долину й стало неповним пiвколом - вiд Дунаю вище Доростола й напроти самого города, пiвколо це замкнули над Дуна?м, нижче вже Доростола, турми фем, що прийшли сюди через Лудогори. Тiльки з одного боку, вiд сходу, руси могли не ждати ворога. Але там котив води сердитий, повний у берегах Дунай. Руськi во? не сидiли в Доростолi. Князь Святослав вирiшив прийняти бiй над Дуна?м, - нехай об лави во?в, як об могутню скелю, розiб'?ться той каламутний вал, який народився у Вiзантi?, прошумiв над полями Фракi? й Македонi?, пролетiв, як градова хмара, над Планиною, впав грецьким вогнем на тиху болгарську рiвнину. Князь Святослав i во? його не ховались i не ховаються вiд навали ромейського вiйська, якщо ж вони вийдуть через доростольськi ворота до Дунаю - то тiльки через ?хнi трупи. Ще вночi, широко розкривши всi ворота в Доростолi, князь Святослав велiв сво?м во?водам вивести на поле багато полкiв. А крiм того, чимало полкiв чатувало пiшо й кiнно бiля ворiт города i над Дуна?м. Уранцi князь Святослав з вищою дружиною пiд знаменом Русi сидiв на конi попереду чола свого вiйська. Вiн бачив стан iмператора. На цей раз Iоанн Цимiсхiй дiяв не так, як на рiвнинi за Планиною. Вiн уже не надiявся заманити русiв у пастку, а, навпаки, думав розбити, розсiяти ?хнi лави першим ударом. Через що поставив попереду свого вiйська вершникiв, одягнутих у броню, за ними - лучникiв i пращникiв, далi кiлька таксiархiй оплiтiв у бронi, а кiлька - з важкою збро?ю, позад них - знову лучники й пращники, а осторонь, по праву й лiву руку, в лiсах - вершникiв-безсмертних, що повиннi були прийти на помiч вiйську у вирiшальну годину. Що виставляв i як думав боротись з цим кращим вiйськом тогочасного свiту князь Святослав? Попереду всiх його полкiв у кiлька рядiв з високими, довгими червленими щитами в руках, одягнутi в броню, з шоломами на головах стояли во?. Сонце, що тiльки вийшло iз-за Дунаю, грало на ?хнiх щитах, бронi, шоломах, i здавалося, що то не во? стоять, а лежить на землi й ся? велетенський розпечений залiзний лук, який от-от почне кидати на роме?в сво? стрiли... За щитоносцями стояли лучники й пращники. Вони пробували вже тятиви сво?х лукiв, у кожного з них був набитий стрiлами тул, а ще ворохи стрiл - гострих, iз залiзними вiстрями, з добрими перами - лежали просто на землi, ?х носили й носили з города уношi... За лучниками й щитоносцями стояли списоносцi - ?х було безлiч на цьому полi. Гострi списи над ними сiрiли, як безмежна викошена нива, страшно було подумати про ту годину, коли ця тьма списiв увiп'?ться в живе тiло таксiархiй. Тьма списiв коливалась, ворушилась... Ще далi стояли в шоломах, у бронi, з мечами в руках i ножами за поясами кращi во? Русько? землi. У найважчу годину бою вони готовi були вийти на поле, щоб чесно, вiч-на-вiч, стати перед ворогом, зiйтись з ним на прю i заради життя рiдних людей, не шкодуючи власного життя, битись з ворогом, i навiть якщо померти, то також перемогти. А коли б легiони iмперi? почали перемагати на полi бою, то в городi на всiх його воротах стояло ще чимало полкiв, на пiвденних i пiвнiчних - чатували полки вершникiв. Нi, князь Святослав не вiрив, що Iоанн Цимiсхiй здола? його. Русь мала перемогти Вiзантiю! У сторожкiй тишi над долиною прозвучали звуки труб, i кiлька вершникiв пiд бiлим прапором ви?хали з переднiх лав роме?в i попрямували до стану руських во?в. Не до?хавши якесь поприще до щитоносцiв, вони зупинили сво?х коней, що жахались червлених щитiв i ставали дибки, i почали кричати. - Що то за крик? - запитав князь Святослав. - Вони кричать, - вiдповiв йому бувалий во?вода Iкмор, який знав грецьку мову, - що iмператор велить руському князю кинути зброю, скоритись переможцям, просити прощення в дерзостi й одразу вийти... Во?вода Iкмор не кiнчив. - Скажи йому, во?водо, - велiв князь, - аки псу! - Добро! - промовив Iкмор. I, приклавши руки до рота, Iкмор заволав так, що його чули, либонь, не тiльки василiки, а й сам iмператор у станi... - Скажiть вашому Малому, нехай пiдтяга? пояс, бо в нашого князя готовий для нього кропив'яний мотуз, а вже будемо тим мотузом не токмо давити, а й бити - по главi, по спинi, по тому мiсцю, яким iмператор трима?ться за трон... Згиньте, бiси, з iмператором вашим! , I хоч це була страхiтлива година, але пiсля цих слiв, якi Iкмор не тiльки викрикував, а й, вкрай роздратований, супроводжував рухами, щитоносцi, що стояли недалеко, почали реготати. А коли василiки, почувши вiдповiдь князя, повернулись i стали вiд'?жджати, услiд ?м довго ще летiло багатоголосе: - Го-го-го! Згиньте, бiси! З iмператором вашим!.. I враз пiд копитами коней вдалинi здригнулась, загула земля. Тисячi вершникiв вiв на бiй патрикiй Петро - полководець жорстокий, безжальний i смiливий. Пригнувшись до луки сiдла, тримаючи для першого удару спис, а для бою далi - меч, вiн летiв попереду тисяч вершникiв, що, вирiвнявшись, мчали на стан руських во?в. Ось списи в ?хнiх руках заблищали посеред долини, от вони котяться, як чорна хвиля, все ближче й ближче... Але якщо вони були страшнi в безумнiм льотi сво?м, то не менше страшною була й та стiна з червлених щитiв, що, здавалося, пiднiмалась перед ними все вище й вище. Вони мчали просто на сонце, що вставало iз-за Дунаю, а от це сонце померкло, бо в повiтрi на вершникiв летiли тисячi стрiл. Вершники мчали з неймовiрним тупотом, криком, шумом, ось закричали й во?, якi стояли за стiною з щитiв. I раптом - це нагадувало хвилину, коли з високого неба вцiля? в землю страхiтлива блискавиця й над просторами широко й всепереможно луна? грiм, - раптом вершники врiзались у стiну щитiв, раптом безлiч коней пройняли списи, раптом багато вершникiв полетiло з коней, раптом стiна щитiв здригнулась i нiби навiть вгнулась, готова прорватись. Це була одним одна хвилина. Бо навiть земля здрига?ться i вгина?ться, коли на не? пада? велетенська скеля. Але в наступну хвилину стiна червлених щитiв, якi були тепер уже залитi кров'ю, вирiвнялась, напружилась, стала такою ж, як i ранiше... Не зламавши стiни щитiв, вершники пробували ?? рубати, люто били по нiй сво?ми мечами. Навкруг щитоносцiв падали тисячi стрiл, на помiч вершникам поспiшали пiшi роме? - лучники, пращники, мечоносцi... Тепер годi було ромеям сподiватись, що вони прорвуть цю стiну людей, в таксiархiях iмператора вже не було порядку, в душi легiонерiв, якi безмежно вiрили в свою перемогу, заповз страх. Уже не римськi во? наступали на русiв - во? князя Святослава, з щитоносцями на чолi, посувались вперед i вперед по долинi. Але князь Святослав не повiв далеко сво?х во?в. Вiн знав, що iмператор Iоанн трима? в лiсках обапол полки вершникiв, якi щохвилини могли опинитись позад них. Пiд Доростолом Адрiанополь не мiг повторитись, во? князя не могли одриватись вiд города-фортецi. Так вони й стали на полi, серед гори ворожих трупiв. Дванадцять разiв посилав того дня iмператор Iоанн сво? вiйсько на князя Святослава. Стоячи на високому пагорку, звiдки видно було все навкруг, вiн бачив, як невпинно iдуть вперед його таксiархi?, як вони вiдходять. Бачив iмператор i те, як пiсля дванадцятого страхiтливого наступу, коли на поле вийшли всi таксiархi?, коли з бокiв полетiли iз засад вершники, во? князя Святослава довго й уперто з ними бились, потiм почепили щити на спини, дiйшли до стiн Доростола й зникли за його ворiтьми... У цьому бою iмператор Iоанн не змiг розгромити князя Святослава. Проте вiн не вiдчував ще сво?? поразки i вiрив, що розiб'? Святослава. Що йому була смерть легiонерiв? Полководцi вже женуть новi й новi легiони з Вiзантi?, Азi?. У iмператора Iоанна сил багато, позад нього скорена Болгарiя, рiвний шлях до Константинополя. А де вiзьме силу гордий Святослав? Чи надовго вистачить йому во?в? У ту хвилину, коли в Доростолi зачиняли ворота, на далекому плесi Дунаю iмператор Iоанн побачив вiтрила - то пiдпливали кораблi Вiзантi?. Тепер во? князя Святослава були в кiльцi. 4 У цьому бою тяжко був поранений во?вода Свенелд. Може, втратив вiн надто багато кровi й сил пiд Преславою, може, гiркий бiль краяв i краяв його серце, бо нелегко було пережити те, що сам вцiлiв, а вся його дружина загинула пiд стiнами Вишнього града. Хто зна?, що робилось у душi во?води! Але в цьому першому бою пiд Доростолом вiн iшов уперто, так, нiби хотiв одразу помститись за всiх сво?х загиблих во?в, мчав у найстрашнiший вир, немов шукав сво?? смертi. Свенелд лежав у домi кметя бiля вiкна, що виходило на Дунай, бiля нього стояли князь Святослав i син во?води Лют, квола свiчечка горiла на стiльцi бiля ложа во?води, поряд - чистий убрус, корчага з холодною водою. - Дай менi, сину, напитись, - сказав Свенелд. Лют подав йому корчагу, i во?вода кiлька разiв ковтнув. - Тепер менi стало легше, не так пече бiля серця, - промовив вiн. А потiм заплющив очi й довго так лежав, щось, мабуть, думав. Важко здiймались його груди. - От i настав мiй кiнець, - сказав пiзнiше вiн i подивився на князя Святослава якимись дивними очима; оточенi темними смугами, вони були дуже великi й свiтлi... - Ми ще потяга?мось, Свенелде, - спробував посмiхнутись i пiдбадьорити свого во?воду Святослав. - Нi, княже, - вiдповiв на це Свенелд, - чую кончину, близько вже вона, i я... зараз не за цим шкодую. - А за чим, Свенелде? Во?вода не вiдповiв одразу, а подивився на темне вiкно, замислився, обличчя його стало надзвичайно спокiйним. Хто зна?, про що думав во?вода Свенелд у цю смертну годину? За довге життя вiн сходив багато свiту, i, може, перед очима його проходили тепер скелястi береги далеко? пiвночi й холодне море, над яким вiн народився? Може, згадував вiн гарйчi пустелi й городи за Iтилем-рiкою й Джурджанським морем, де ходив з дружиною замолоду? Може, пропливало в уявi його море Середземне й городи над ним, бо побував вiн з мечем i там?! Довго жив на свiтi во?вода Свенелд, i в смертну годину йому було що пригадати... Аж ось вiн поворухнувся, сказав: - Я любив i люблю далеку свою отчизну над холодним морем, бо там народився i там лежать костi мо?х отцiв... Але конунги отчизни вигнали мене i могли зробити навiки нещасливим. Що було б зi мною й ще багатьма варягами, якби не Русь... Скажи, княже Святославе, адже ми не прийшли як вороги в Ки?в, не зробили зла Русi? - Заспокойся, Свенелде, - твердо промовив князь Святослав. - Нi ти, нi тво? друзi варяги не були ворогами Русi. Вони ?й вiрно служили... - Так, ми вiрно служили, - тихо промовив Свенелд, i ледь помiтна посмiшка торкнула його уста. - Ми вiрно служили Русi, бо що Свiонiя, коли б не було Русi? I за те, що люди на Русi зустрiли мене як во?на й друга, я й полюбив Русь, Ки?в, i хоч народився на пiвночi - хотiв померти в Ки?вi... А от i не довелося, за цим я i шкодую. - Ми ще будемо в Ки?вi... - Нi, княже! Ви будете в Ки?вi, повернетесь з перемогою, а я загибаю тут, над Дуна?м... Прощай, княже! Будь чесним во?ном, сину! Князь Святослав схилився, взяв руку Свенелда, потиснув ??, почув легенький потиск руки Свенелда... Але що це? Пальцi Свенелда ворухнулись i враз ослабли, рука впала долу... - Не забуду! - промовив князь Святослав. Во?вода не почув цього голосу. Вiн пiшов iз життя, знаючи, що його не забудуть. Князь Святослав вiдчинив дверi й велiв накрити тiло Свенелда знаменом княжим. Це була дуже важка нiч. У бою загинуло кiлька тисяч руських во?в. Кiлька тисяч во?в втратив iмператор. Коли настала нiч, тихо вiдчинились однi з ворiт Доростола, бiля них стало багато во?в, щоб на випадок потреби захищатись, а ще багато во?в пiшли в поле, щоб узяти з собою покалiчених, стогони яких долiтали звiдти, i щоб вiддати землi чеснi тiла вбитих. Там, на полi, ходили в цей час i во?-роме?. ?х сюди не посилав iмператор, вони йшли на чорне поле, бо там лежали пораненi ?хнi брати, друзi, там дивились мертвими очима в небо й ждали вiчного спочинку неживi. Римськi во? бачили руських во?в, але робили сво?. Смерть рiвня? людей. Тут, на полi, не було нi iмператора i його полководцiв, нi князя. Микула з Ангелом також пiшли на поле. У цьому бою не стало Радиша - новгородського во?на - та ки?вського кузнеця Мутора, що були в однiй сотнi з ними. Темрява обгорнула землю. Де вже мiг Микула знайти сво?х друзiв серед тисяч загиблих? Тодi вони стали ховати iнших во?в, а хтось поховав i ?хнiх друзiв. Бiля iншо? стiни Доростола, над Дуна?м, багато во?в - усi, що мали силу, - забрiвши у воду, витягали на берег лодi?. Навкруг них стояла темна нiч, холодна вода зводила ноги. Вони калiчили руки, рвали тiло, але лодiя за лодi?ю посувались на берег, туди, де ?х не мiг дiстати ворог, туди, де ?х не мiг запалити грецький вогонь. Перед свiтанком Микула й Ангел повернулись до города. Цвiтана не спала, ждала ?х. - Нема?, Цвiтано, наших другарiв. - Вечна памят. Ангел, Микула i Цвiтана равом молились за загиблих во?в. 5 Тепер iмператор Iоанн знав, що в бою на полi вiн не скоро переможе руських во?в, однак в його руках було ще багато засобiв, якими вiн мiг скорити Русь: руйнування стiн машинами, пiдпали города, облога - все це неминуче викличе голод, хвороби, божевiлля. У такий спосiб Iоанн Цимiсхiй брав багато городiв у Сiрi?; тiльки недавно вiн мало не рiк тримав у облозi Антiохiю... Але Антiохi? вiн за цiлий рiк облоги не мiг взяти, там були непокiрнi, божевiльнi люди, вони помирали вiд голоду, хвороб, самi кидались на мечi, аби тiльки не пiддатись йому, Iоанну. Вiн же шкодував не людей, а стiни Антiохi? й тому цiлий рiк не руйнував ?х. Досить було патрикiю Петру розбити стiни - й Антiохiя впала. Тому iмператор, оточивши Доростол, вирiшив вдатись до всiх засобiв разом. Уже наступного ранку вiн велiв розбити на полi перед Доростолом стан - з ровами, валами, воротами, костоломками, з шнурами й дзвониками по всьому стану. I, звичайно, з сво?м наметом посерединi, навкруг якого мали стати, щоб захищати грудьми iмператора, безсмертнi. У цей же час iмператор велiв Iоанну Куркуасу пiдтягти ближче до стiн города й поставити там усi пороки, тарани, метальнi машини, катапульти, самострiли, сифони iз грецьким вогнем - усi машини, якi, дiючи разом, могли пробити стiни города, попалити мости й ворота, зруйнувати заборола, закидати все навкруг - i навiть город - камiнням, палаючими стрiлами. Тодi ж за наказом iмператора i пiд його наглядом на Дуна? кинули укотi навпроти стiн Доростола всi кораблi - величезнi дромони, на кожному з яких стояло по три вогнемети, меншi - памфiли, довгi кумварi?, багато звичайних хеландiй i скедiй. Бiля цих суден стояли ще й усi? - схожi на руськi лодi?-однодеревки човни, що могли непомiтно пiдпливати вночi й чинити велику шкоду ворожому табору. Крiм того, iмператор Iоанн велiв покопати рови, виставити мiцну сторожу, пильнувати день i нiч на всiх шляхах i стежках, що вели понад берегом вгору й униз по Дунаю. Вiн хотiв, щоб з Доростола не мiг тепер вийти жоден во?н i щоб туди не могла прослизнути навiть i миша. I вже першого ж дня надвечiр начальник метальних машин Iоанн Куркуас велiв пробивати стiни. До пiзньо? ночi пороки й величезнi тарани гупали в стiну города бiля Перевесищанських ворiт так, що луна котилась далеко в полi, вiдбивалась на плесi Дунаю. Пiзньо? ночi тихо прочинились Перевесищанськi ворота i кiлькасот во?в непомiтно вийшли з них, постояли пiд стiною, спустились у рiв, а ще незабаром з'явились на валу й поповзли мiж гострими кiлками. Серед цих во?в були Микула й Ангел. Микула назавжди запам'ятав цю нiч. Проминувши околля, вони довго лежали й прислухались, а воднораз i пильно дивились вперед, де очi ?х, що вже давно призвича?лись до темряви, бачили обриси довгих, нацiлених на стiни города й схожих на велетенськi кулаки таранiв i порокiв, бачили катапульти, що нагадували черепах, самострiли. Чули вони й голоси роме?в - крикливого пузатого начальника ?хнього, якого бачили вдень iз стiн, звичайних во?в, що, налягаючи з усiх сил, пiдтягали тепер страхiтливi сво? машини до ворiт города. Ще чимало озбро?них роме?в стояли навкруг машин i людей, що бiля них працювали. Вони, напевне, мали стерегти всi цi машини. Але хiба хто мiг припустити, що ось поруч вже лежать на землi смiливi во?, якi от-от накинуться на роме?в. Тихо було навкруг - бiля Доростола й на полi. Тiльки десь на Дуна? чувся перестук весел, на далекiй косi стогнав-квилив якийсь птах, а в горах за станом iмператора вив вовк. Тодi руськi во? разом звелись iз землi i, поставивши перед собою мечi, пiшли вперед. Ось вони опинились перед самими машинами й ворогами. I раптом хтось нiби розiрвав нiч навпiл. Там, де стояли метальнi машини, почулися крики, хтось важко падав на землю, бряжчала зброя. Дуже швидко все й стихло. Тiльки якусь хвилю чути було, як кресало б'? кремiнь, а тодi у темрявi жаринкою засвiтився вогник. Одразу ж вiн забуяв, розпалився. Ось вогник став вогнем, вогнищем, пожежею, недалеко вiд стiн Доростола загорiлись, запалали машини. Вони нагадували серед нiчно? пiтьми велетенськi кулаки, цiлi руки. Але кулаки й руки палали, руйнувались, кришились, осипались на дно рову пiд стiною... У станi роме?в зчинилась тривога. Тоскно дзвонили й обривались на мотузках дзвоники, в полi кричали вiгли, чулась важка хода багатьох людей. Жахаючись темряви, спотикаючись на вибоях i падаючи в сво? ж костоломки, на вогонь пожежi йшли i поспiшали на конях во? iмператора Iоанна. Але було пiзно. Коли вони опинились бiля метальних машин, ?х всiх уже поглинув вогонь. Прибулi кликали Iоанна Куркуаса й во?в сторожi, та нiхто не озивався. А з стiн Доростола в цей час почали летiти стрiли й камiння - руським воям зручно було цiлитись на роме?в, яких освiтлювала пожежа. Руських же во?в за заборолами нiхто не бачив. Коли зiйшло сонце, з стану iмператора стало видно: на вежi над ворiтьми Доростола на дуже високому кiлку, щоб бачили всi, стирчала й дивилась мертвими очима на поле голова Iоанна Куркуаса. 6 В одну з цих ночей побачив Микула сон. Ранiше такого не траплялось - спав завжди як убитий. А тут сон привидiвся, нiби все це було насправдi. Приснилось Микулi, що вiн iде понад Днiпром i дуже хоче пити. Дивним було увi снi те, що вiн бачив кручi, верби, за ними чисту воду. Простягни, здавалося б, руку i пий до ситi. А вiн iшов понад Днiпром, вибiгав на кручi, продирався крiзь заростi верб, а дiстатись до води i напитись не мiг. Аж раптом бачить Микула, що сто?ть пiд однi?ю з верб батько Ант. Такий самий, яким був i за життя, тiльки одягнутий не так, як його поховали, а нiби зiбрався на рать: у кiльчатiй бронi, з щитом, мечем, на головi шолом з одкинутою полицею, а крiзь скважнI в нiй, як двi жарини, свiтяться очi. I чу? Микула голос, - такий, як був i в життi. Говорить Ант: "Чого ти шука?ш, Микуло?" "Пити хочу", - вiдповiв Микула. "То й пий!" - дозволив Ант. Микула одразу ж схилився до води, п'? не нап'?ться, ще, дума?, вип'ю трохи, ще трохи. Але, п'ючи, увесь час бачить перед собою очi батька Анта - двi жарини в скважнях шолома горiли й горiли. "А тепер скажи, - звернувся батько Ант, - чи зна?ш, де той скарб, про який я тобi говорив? Кажи, Микуло, тiльки швидше, бо скоро й свiтатиме". I Микула побачив, що за Днiпром справдi днi?, хтось, як багряну ряднину, пiдiйма? там край неба, iз-за обрiю блискучими стрiлами вирива?ться сяйво. Але що це? Десь почувся велiй шум, крики людей, брязкiт збро?. Микула дивиться i бачить, що сто?ть вiн, як i допреже того, з батьком Антом, але не на березi Днiпра, а над Дуна?м. Ошую в них Доростол, одесну - поле, а з поля виходять роме? - ?х багато, тьма, пiсок на березi. "Говори швидше, Микуло, - чу? вiн голос батька Анта, - бо, бачиш, вороги затьмарили денницю, вони iдуть на сонце". I Микула хоче вiдповiсти, що не зна?, де скарб, бо ж, помираючи, батько Ант не встиг йому про це сказати. Але вимовити слова не може, бо навкруг уже засвистiли стрiли, забряжчали мечi й щити, а з доростольських ворiт вилилось руське вiйсько. Стiльки ж, як роме?в, а може, й бiльше, та й напевне бiльше, бо роме?, либонь, перелякались, закричали щосили. А все навкруг стало чорним, як нiч, тiльки блискавицi били в землю то тут, то там i освiтлювали то стан роме?в, то стан русiв. "Ой сину, сину!" - почув ще батькiв голос Микула i раптом бачить, що Ант вихопив меч iз пiхов, кличе його за собою, i йдуть вони поплiч проти роме?в. Микула чув колись, але не бачив, як рубався батько Ант. Тепер вiн це побачив. Батько Ант iшов дуже тихим, рiвним кроком, як ходять на ловах. Та коли б вiн i хотiв iти швидше, то не змiг би, бо перед ним була стiна роме?в. Пiднявши щити, вони махали мечами, наставляли гострi сво? списи, нестямно кричали. Та чого вартi щити й мечi, коли проти них iшов Ант - старiйшина роду Во?кiв? Тепер вiн справдi був старiйшиною, бо Микула бачив, що поплiч, рядом i взап'ять йому iде стiна родовичiв - тих, що були ще живi, i тих, що давно померли. Микулi здалося, що мiж цими воями, пробираючись до Анта, поспiшають дiд Улiб, прадiд Во?к, бо срiбнi ж мечi й золотi шоломи носили тiльки вони... А Микула був радий, бо на чолi йшов поруч iз батьком - одесну, i коли Ант раз по раз пiдносив меч, замахувався так, що аж свистiло, бив мечем по щитах, мечах, черепах роме?в, так само бив ?х i Микула. I, дивна рiч, Микула ще побачив, що з-пiд меча батька Анта лл?ться зовсiм не кров, а сиплються динарi?, гривнi, камiння i просто пасма слiпучого барвистого промiння. "Так це ж i ? скарб!" - крикнув Микула. "? скарб! ? скарб! - чув вiн голос батька Анта. - Iди за мною, Микуло!.." I раптом вiн прокинувся. Микулi було моторошно й боязко, що привидiвся йому такий страхiтливий сон. Разом з тим вiн вiдчув i полегкiсть, бо думка про батька Анта i про смертну його годину нiколи не покидала Микулу. Вiн думав i думав про заповiт батька, намагався зрозумiти, про який скарб говорив Ант, але не мiг. Сон, як це думав Микула, привидiвся йому недаремно. Пiсля довгих рокiв вiн побачився з батьком, поговорив. Отже, душа його, виявилось, лiта? десь близько, вона тут, iз ними. Що ж примусило душу Анта бути тут? Адже, як це достеменно знав Микула, душi пращурiв завжди живуть там, де ?хнiй очаг, де поховане тiло. А тут Болгарiя, далека земля, скiльки треба летiти вiд Днiпра, щоб дiстатись до Дунаю? Отже, ? якась сила, що примусила душу Анта летiти до Болгарi?, отже, вiн хотiв i полетiв за сво?ми родовичами, отже, зараз, коли так важко руським людям, вiн - не там, над спокiйним Днiпром, а тут, на полi бранi. "Добрий наш батько Ант, - подумав Микула. - Вiн i мертвий не залиша? нас..." I, як блискавицi в недавньому снi, його враз осяяла ще одна думка: то, може, той скарб, про який говорив Ант, - меч i щит, з-пiд яких сиплються скарби? "Меч i щит, - думав вiн, - меч - для ворогiв, щит - для Русi... Може, це i ? скарб, про який говорив менi батько Ант?" Тепер уже Микула не боявся смертi, в душi його з'явилась певнiсть, що вiн не може померти, не загине на полi бранi. Адже вони, руськi во?, не самi борються з ромеями. Разом з ними, а може, й попереду ?х, незримо линуть, допомагають ?м пращури - смiливi, звитяжнi, що в цю важку для Русi годину не могли лежати в гробовищах, а встали i йдуть. Iде батько Ант, iде дiд Во?к, iдуть всi тi, на чи?х могилах над Днiпром червонi? ягiддя калини, i тi, на могилах яких стоять кам'янi постатi в шоломах. Iде незборна, незчисленна рать. I коли б судилося, що упав би Микула порубаний на полi бою, то на мiсцi залишилось би тiльки його тiло, але дух - нескорений i несхитний - однаково iшов би за тими, що лишились в живих. I якщо за життя вiн не встиг всього зробити, то докiнчував би свою справу пiсля смертi. От про що думав уночi Микула. 7 Просто на землi попiд стiною, куди не могли залiтати стрiли й камiння, лежали пораненi. Мiсячне сяйво заливало цей куточок, i поранених було видно: однi з них лежали витягнувшись i дивились у темне бездонне небо над собою; iншi, поклавши голови на сiдла, на кулаки чи камiння, дрiмали. Нiхто не мiг ?м допомогти, та й не знав чим. Рани ятрились, наривали, руки й ноги багатьох почорнiли, деякi з поранених важко стогнали, а один - ще молодий, чорнявий, у якого одрубали в бою праву руку, - увесь час поривався схопитись на ноги, але не мiг i тiльки кричав: "Руку... руку вiддайте!.." Поруч iз живими лежали мертвi. Тiльки перед свiтанком сюди приходили во?, клали на дерев'янi ношi трупи i через схiднi ворота виносили, опускали в хвилi Дунаю. Зараз трупам цим ще не прийшов свiй час. Кiлька болгарських жон закрили ?м обличчя. Жiнки допомагали й живим: подавали воду, годували, а коли кому з поранених було особливо важко, сiдали поруч, щось тихо говорили. Поранений розумiв не все, що повiдала йому жона болгарська, але ласка й тепле слово скрiзь однаковi. Пораненого заспокоювала ця тиха, сестринська мова, i, заплющивши очi, вiн часто засинав. Пiзно вночi Микула з Ангелом тихо говорили: - Важко нам дуже, Ангеле... Мало людей стало, хто лишився - хворий, покалiчений. А ще й голод велiй, що людина без шматка хлiба... - Голодно, другаре Микуло. То правда, як тiльки живемо? Далi Цвiтана чула тiльки уривки з ?хньо? розмови. - А ти добре зна?ш дорогу, Ангеле? - О другаре Микуло! Кожен камiнь, кущ. - То спробу?мо?! Чула Цвiтана й те, як вони тихо встали, десь недалеко пiшли. Говорили з кимсь третiм. А ввечерi наступного дня вони розповiли Цвiтанi, що замислили роботи. Спочатку, коли вони сказали про це сотенному Добиславу, той не повiрив, потiм згодився. Отепер вони й вiзьмуться до роботи. Уночi, поки не зiйшов мiсяць, перепливуть Дунай. О, i в Микули, i в Ангела ще дужi руки й ноги. Не самi вони пропливуть, вода ?х пронесе мимо ромейських кораблiв, далi й далi, аж до лiвого берега. А вже там, аби тiльки добратись, зiйде мiсяць, все буде видно, Ангел проведе Микулу кущами. На берегах вiн зна? кожне село, а в кожному з них - сво? люди. Вони вiдкриють дверi воям. Цi дверi i зараз вiдкритi... Що робити далi? Другарi домовились i про це. Вони вийдуть вище й вище по Дунаю, знайдуть човен, насиплють його зерном i попливуть темно? ночi до Доростола. Пливтимуть за водою, щоб не ворушити ?? веслом, зрiдка хiба хто з них копирсне за бортом рукою, i так допливуть. Вода принесе ?х до самого Доростола. Уночi вони й пiшли. Прощаючись з Цвiтаною, Микула сказав: - Ось тобi, жоно, дарунок. Ти вже по?ж... Вiн дав ?й шматок сухого, черствого хлiба, який принiс з-над Росi. - Що ти? Що ти? З'?жте самi. - Нам що? - говорив Микула. - Ми знайдемо. Аби за Дунай, а там села, люди. Так вони й пiшли. Почувши розмову Ангела i Микули, Цвiтана зрозумiла, що там, за стiнами Доростола, воям доводиться дуже важко, ?х ста? все менше й менше, а тi, що лишились живими, - пораненi, порубанi, мають мало сили. А хiба сама Цвiтана не бачила цього?! Було багато во?в у Доростолi - лишилось, може, половина. Пiди по городу - скрiзь попiд стiнами, на торзi лежать пораненi, а поруч iз ними мертвi, руськi й болгарськi во? мовчки терплять, але хiба не видно, що вони стомились, конають, голоднi? Цвiтана, звичайно, допомагала чим тiльки могла. Не лише вона, всi жони й дiвчата, якi були в Доростолi, дбали, щоб легше було воям. Уночi вони виходили за стiни, брали мертвих, ховали ?х; допомагали воям копати рови, лагодити стiни, виходили до Дунаю й носили воду. Та цього, виявля?ться, було мало. Во?в усе менше, тi, що живi, не мають сили тримати зброю, - от що зрозумiла Цвiтана, почувши розмову Ангела й Микули. "Так чим же менi ?м допомогти?" - думала вона. I Цвiтана зрозумiла, чим може допомогти воям, що ма? зробити... Перед свiтом, коли во? прокидались вiд важкого сну, ставали в лави й рушали до ворiт, Цвiтана одягла шолом, що лишився бiля ?хнього вогнища, пiшла слiдом за воями. Бiля ворiт, як i iншi, взяла спис. На воротях ?? нiхто не затримав. Хто пiзнав би у нiй, одягнутiй, як во?, iз списом у руках, жiнку? Хто став би затримувати того, який йшов iз города в поле перед грецьким станом - на життя чи смерть?! Навiть во?, до яких при?дналась Цвiтана за стiною, не пiзнали, хто йде поруч iз ними. - А ти взяв нiж? - запитав ?? во?н, що був по праву руку. - Взяв, - вiдповiла Цвiтана й пошкодувала, що не взяла його... А потiм був бiй, i Цвiтана все робила, як iншi во?, тiльки коли iншi во? орудували луками й мечами, а часом ножами, вона била роме?в сво?м списом, - била, доки сама не впала на полi. Пiзно виплив iз-за Дунаю й став над плесом великий повний мiсяць. Вiн залив рiку й береги рiвним ясним сяйвом, освiтив усе до бадилиночки. На недавньому полi битви стало видно зброю, щити, мечi, темнi тiла мертвих, хижих птахiв, що й тепер, уночi, ширяли над ними. Руськi во? ходили бiля стiн города в полi, збирали сво?х во?в, щоб до сонця вiддати ?х землi. Так само ходили й роме? навкруг свого стану... I раптом роме? зупинились. Вони побачили закривавлене чоло одного руса, що, витягнувши вподовж себе руки, з високими грудьми лежав проти мiсяця, широко вiдкритими очима дивився на небо, хмари, зорi. Роме? жахнулись. - Вiн живий! Але во?н був неживий. Вiн бився до загину й помер так, як стояв у бою: не боячись ворогiв i смертi, дивлячись на свiт перед собою. Проте не тiльки це вражало в мертвому во?нi. Iз голови в нього скотився шолом, во?н лежав, одкинувши голову, буйне волосся вкривало ??, падало на плечi, землю... - Це жiнка! - сказав хтось iз роме?в. Так, це була жiнка, проста жiнка з болгарського села, Цвiтана. - Страх! - говорили роме?. - Вони воюють усi. Над полем все вище й вище вставав мiсяць. Ще через нiч повернулись Микула й Ангел. Вони не дiстались до болгарських сiл, - на лiвому березi також стояли роме?. Стикнулись з ними, ледве втекли. Ангел був тяжко поранений у ногу. Коли б не Микула, Ангел би загинув. Вiн не мiг ходити, не змiг би й пливти через Дунай. Але Микула встиг, коли налетiли роме?, сховатись у комишах. Уночi, тримаючи друга, поплив через Дунай. Через Подольськi ворота Микула на руках принiс Ангела до вогнища. Була темна нiч. Вони сiли на холоднiй землi, Ангел покликав Цвiтану. Вона не озвалась, певно, допомагала комусь пiд стiнами. Во? спочивали, довго ждали ??. Цвiтана не прийшла до вогнища й тодi, коли зiйшов мiсяць. - Де ж вона? - подивившись сполоханими очима на Микулу, промовив Ангел. Микула мовчав. Бiля вогнища не було шолома. Цвiтани вже нема?. 8 Яка це була битва? Десята, двадцята? Хiба пораху?ш? Мiсяць уже робить другий круг, десь там достигло жито, десь пада? на землю плiд, десь дозрiло всяке зело... Десь ще й тихо: можна стати в полi, говорити на повний голос, спiвати, смiятись... Хто сказав, що можна смiятись? Руськi во? загибають на полi за Доростолом, вони гинуть в городi вiд голоду й хвороб, уже в городi нема? на деревах листу, нема? й травинки. Та й це не ряту? - смерть, навкруги смерть. Iмператор Iоанн велить взяти на полi й привести до нього бранцiв. Нехай вони скажуть йому, чим живуть цi руси, де вони беруть силу, скiльки ?х ?, скiльки ще вони можуть триматись? Бранцiв привели. Iмператор думав, що ?х багато, бо вiв ?х, оточивши колом, великий загiн. Але коли загiн наблизився до iмператора й безсмертнi розiрвали коло, розступились на два боки, то iмператор побачив, що там ско?ть тiльки один чоловiк. Хто зна?, скiльки йому було лiт? Гострi плечi переконували, що людинi цiй чимало i дуже важко довелося попрацювати на сво?му вiку. Довгi темнуватi вуси спадали аж до грудей, але блiде, без зморщок обличчя, блискучi очi промовисто свiдчили, що ця людина ще молода, жити б ?й та ще жити... З одягу на бранцевi були тiльки простi недовгi полотнянi штани з ремiнною попружкою, та й то вони так подерлися, що крiзь них свiтилося тiло. Груди ж його були голi, у кiлькох мiсцях порубанi, бiля серця зяяла глибока рана. Але вiн нiби забув про рани, без страху дивився на iмператора i його во?в. Щось перекипiло й переболiло вже в його душi, вiн немов переступив за якусь межу життя i не знав бiльше страху, навiть смiявся. Iмператор лютував. - Запитай, - велiв вiн товмачевi, що стояв поруч, - чого вiн смi?ться? Товмач поспiшив сказати бранцевi, чого вiд нього жадають, пояснив йому й те, перед якою високою особою той сто?ть... Бранець щось крикнув у вiдповiдь на слова товмача й знову смiявся. - Що вiн говорить? - заволав Цимiсхiй. - Вiн говорить, великий василевсе, що бачив... Товмач затявся. - Що? Що? - закричав дужче iмператор. - Вiн говорить, що бачив мертвих князiв, але живого iмператора ще не бачив. А тому й смi?ться... - Проклятий тавроскiф! - крикнув iмператор. - Вiн дорого заплатить за сво? слова... Запитай у нього - скiльки вiйська лишилось у князя Святослава? Бранець вiдповiв: - У роме?в багато вiйська, але у князя Святослава вдво? бiльше... - Нехай скаже, скiльки саме? - Стiльки, як зiр на небi... Iмператор лютував - бранець нiчого не говорив, нiчого не боявся. - Запитай у нього, чи великий голод у Доростолi, чи ? в русiв хлiб, м'ясо, вино?.. Бранцевi втлумачили, що саме цiкавить iмператора. - Знаю, знаю, - сказав той i дуже повiльно, язиком зволоживши спраглi уста, вiдповiв: - Ого, в нас у Доростолi ? всього доста - i хлiба, i м'яса, й молока, i вина... ? всього доста, доста, бодай луснув оцей ваш iмператор! Це були останнi слова бранця з Доростола. Серце його не витримало. Пiдiгнувши ноги, вiн повалився на землю... А бiля стiн Доростола вже лунав шум i крик - руськi во? виходили на поле, починаючи нову битву... Вони йшли вперед, до стану роме?в, наробили велико? шкоди, захопили чимало харчiв - борошна й м'яса. Прикрившись щитами, стали одходити. Борошно й м'ясо! Хiба у цих страхiтливий битвах вони не наближали перемоги? I раптом трапилось те, про що люди, якi тiльки що проливали свою кров, вiддавали життя на полi перед Доростолом, не могли навiть подумати. Коли вони, почепивши на спини щити й одбиваючись списами, стали вiдступати i вже доходили до широко розчинених ворiт города, цi ворота несподiвано зачинились. На полi зчинився неймовiрний крик. Во? стали грюкати й бити у ворота, але нiхто не вiдповiдав. Вони пробували кричати лучникам i пращникам, якi стояли на стiнах, але тi, здавалося, боролись з кимсь на стiнах. Пробиватись до пiвденних чи пiвнiчних ворiт Доростола також нiчого було думати - оплiти роме?в i безсмертнi обступили вiйсько князя Святослава. Смерть? Страшна смерть пiд самими стiнами Доростола. На щастя, це тривало недовго. Во? пiд стiнами бачили, як здригаються, гримлять ворота, нiби хтось зсередини намага?ться ?х вiдчинити. Зовсiм несподiвано ворота розчинились навстiж, i во? густим потоком, все стримуючи й рубаючи навалу позад себе, стали входити у город. Тодi всi почули про страшну зраду, яка готувалась тут. У Доростолi в той час, коли за городом, на полi, точилась люта сiча, хтось замкнув зсередини ворота фортецi, щоб одрiзати шлях вiйську князя Святослава i щоб воно загинуло пiд стiнами. Добре, що во?, якi стояли на стiнах, одразу побачили й зрозумiли, що сталось. Вони миттю кинулись вниз, стикнулись бiля ворiт iз зрадниками, деяких порубали, деяких зв'язали. Це були болгарськi боляри, а вiв ?х за собою великий болярин Мануш. Коли сутiнки обгорнули Дунай i стiни Доростола, князь Святослав велiв привести iз порубу до будинку кметя зрадникiв-боляр. Во? княжi вiдчинили важкi ворота порубу, провели боляр вулицями Доростола. Провести ?х, як виявилось, було нелегко. У вузьких вулицях Доростола й на площi, коли во?, оточивши боляр, вели ?х, було вже темно, i, здавалося, нiхто не знав i не мiг бачити, кого ведуть серед ночi руськi во?. Але скрiзь, де вони проходили, чути було руськi й болгарськi слова погрози болярам, а кiлька разiв на боляр сипалося камiння. Тому й важко було живими довести боляр до будинку, в якому звичайно чинив суд кметь. Цi?? ночi суд тут чинив не кметь - iз дружиною сво?ю вiн був там, де темнiв на рiвнинi за Доростолом стан iмператора Вiзантi?. Коли боляри стовпились попiд стiнами свiтлицi, а деякi стали просто серед не?, iз дверей, що вели до поко?в кметя, вийшов князь ки?вський Святослав. Переступивши порiг, князь зупинився й обвiв поглядом свiтлицю. Вiн пiзнав декого - великого болярина Мануша, доростольських i навколишнiх придунайських боляр Горана, Радула, Струмена. Князь Святослав не примушував нiкого з них служити йому. Навпаки, усi вони самi, один за одним, приходили до нього й клялися в приязнi й любовi. А великий болярин Мануш прибув до князя по загаду нiбито самого кесаря Бориса. Зараз боляри мовчали, спiдлоба позираючи на князя Святослава. В ?хнiх очах свiтилася одверта неприязнь, руки були стиснутi в кулаки. Тiльки тодi, коли князь Святослав ступив ще кiлька крокiв уперед i сiв у крiслi за столом, де звичайно сидiв кметь, боляри ворухнулись, зачовгали ногами, зацокотiли посохами, але однаково мовчали. - Я зiбрав вас, боляри, - у тишi, що настала, почав князь Святослав, - щоб почути, чому i як вчинили зраду проти мого вiйська, i щоб судити вас... Тодi великий болярин Мануш - немолодий уже, але ще здоровий чоловiк, який стояв попереду у темному довгому платнi з цятавою кесарською гривною на ши?, - ступив i голосно промовив: - По якому закону i чому саме ти хочеш судити нас, княже? Адже ми болгарськi боляри, i судити нас може тiльки кесар та ще бог. Князь Святослав довгим поглядом подивився на великого болярина i на його гривну, обвiв поглядом усiх боляр i сказав: - Не заради однi?? тiльки Русi прийшов я, боляри, з вiйськом сво?м до Болгарi?, а заради життя i Русi, i Болгарi?. - Тво?ми молитвами помер наш кесар Петро! - роздратовано крикнув болярин Мануш. - Кесар Петро, - спокiйно вiдповiв йому князь Святослав, - справдi помер, коли побачив силу Русi. Але я власними руками вiддав корону болгарських каганiв i всi ?х скарби сину Петра - новому кесаревi Борису. - Так нехай тодi нас слуха? i судить кесар Борис! - вигукнув болярин Мануш. - Нехай судить нас кесар Борис. Тiльки кесаревi Борису служимо! - покотилось пiд склепiнням свiтлицi. Князь Святослав ждав, поки накричаться боляри, i так само спокiйно сказав: - Той, хто нинi в Доростолi, - не пiдвладний кесаревi Борису, бо вiн зрадив мене i служить iмператору роме?в. - Так вiд кого ж судиш ти нас? - вже задихаючись, крикнув Мануш. - Буду я судити вас вiд iменi руських людей i тих болгар, що не хочуть, як ви i ваш кесар, служити Вiзантi?. Хочете, я покличу сюди цих болгар - немало ?х уже полягло над Дуна?м, а ще бiльше ? тут, у Доростолi, i скрiзь по Болгарi?. Чу?те, ось ?хнiй голос... У свiтлицi настала велика тиша. Чути було, як плеще хвиля на Дуна?, як потрiскують гноти в свiтильниках перед столом кметя, як важко дихають боляри. I раптом стало чути, як виру? пiд вiкнами будинку кметя багатоголосий натовп - загрозливо, неспокiйно, тривожно: - Да проклинай! Позор! Смерт! - Чу?те? - запитав ще раз князь Святослав. Великий болярин Мануш нiчого не вiдповiв. Мовчали всi доростольськi й придунайськi боляри - вони тiльки-но проходили вулицями Доростола, бачили болгар, про яких говорив князь Святослав, ?м нiчого було вiдповiсти на питання князя - не вiн судить ?х, а Болгарiя i Русь. Князь Святослав взяв у праву руку булаву, на золотому яблуку ?? заграв вiдблиск свiтильникiв. - Суд мiй буде короткий, - почав вiн, - бо i менi, i руським воям, i всiм болгарам, аже потягли за мною, вiдомо суть, як ви дво?ручили, як говорили за Русь: ми з вами - i йшли супроти нас, як говорили болгарам: ми за вас - i продавали ?х Вiзантi?. I коли б Дунай не линув до моря, а стояв на мiсцi, то вода в ньому була б червоною вiд кровi руських i болгарських людей, яку ви, боляри, пролили разом з кесарями вашими й вiзантiйськими iмператорами. За цю велику провину вашу тiльки одного ви достойнi - смертi. Коли Святослав промовив це слово й опустив булаву, боляри зрозумiли, що князь ки?вський звершив свiй суд. Деякi з них, либонь, завагались, деякi, може, готовi були просити пощади. Тiльки великий болярин Мануш так само стояв попереду всiх, спираючись на свiй посох, i зухвало дивився в очi князю Святославу. Тодi бiльшiсть боляр, що були боягузами все сво? життя i зараз злякались заслужено? смертi, заволали: - Помилуй, княже! - Це - Мануш... Це Мануш i Горан звели нас! - аж надривались iншi. Один тiльки Мануш крикнув, розриваючи платне на грудях: - Не вiрю я! Я з кесарем Борисом! Нехай смерть! I ще кiлька боляр, а мiж ними болярин кметь Горан, стали поруч iз Манушем. - Будь по тому! - промовив князь Святослав. - Вас, - вiн звернувся до боляр, якi благали пощади, - помилую. Iдiть на бiй. Вас, - вiн подивився на Мануша й гурт боляр, що тулились до нього, - скараю... Нехай звершиться суд! - Зажди, княже! - хижо заревiв Мануш. - Чому ж ти одних милу?ш, iнших кара?ш, а про деяких не мовиш i слова? Не токмо Болгарiя iде супроти тебе, - процiдив Мануш, - супроти тебе iдуть тво? люди, руси... - Неправда, - одказав князь Святослав, - нiколи рус не пiдiйме меча проти руса, нiколи рус не зрадить свого брата i не продасть. - Так ось тобi, княже! - крикнув болярин Мануш, щось вихопив з-за пазухи свого платна й подав князю Святославу. - Що це? - не зрозумiв князь Святослав. - Читай. Князь Святослав розгорнув пергамент, який йому подав болярин Мануш. Це був лист до iмператора Iоанна. Тримаючи пергамент у руках, князь Святослав ступив уперед до свiтильникiв i в яскравому ?х промiннi став читати. У свiтлицi стало тихо. Тепер усi бачили обличчя Святослава, що схилилось над пергаментом. Великi сiрi його очi, високе чоло, на якому зiбралось кiлька глибоких зморщок, поголену голову, на якiй сивiло, спадаючи аж до ши?, довге пасмо волосся, довгi сивi вуси i чiтко окресленi уста, що стиха проказували написанi на пергаментi слова. Князь Святослав прочитав все вiд першого до останнього слова, потiм згорнув пергамент, пiдвiв голову й подивився на болгарських боляр, що мовчки стояли перед ним. - Ти прочитав усе, ки?вський княже? - запитав болярин Мануш. - Прочитав, - тихо зiтхнув князь Святослав. - Так чому ж ти мовчиш? - Я вже ранiше зробив суд i сказав, що кожен, хто сукупно з вами i Вiзантi?ю йде проти Русi, - покараний буде смертю. - I навiть тодi, коли це буде брат твiй Улiб? - Так, хоч би це був i брат мiй Улiб, - вiдказав князь Святослав. - Вiн разом з тобою заслужив смертi. Князю Святославу було невимовно важко, боляче. Це, мабуть, чи не найважча нiч, вiдколи вiн став з полками сво?ми на захiд сонця вiд Дунаю. Як князь руський i во?н, Святослав бачив ворога тiльки перед собою i немов караючий меч падав на нього. У цiй борнi йому було дуже важко, особливо важко було в останнi мiсяцi в Доростолi, i все ж вiн дивився тiльки перед собою, бачив ворога, вiрив, що неминуче переможе, бо з такими людьми, якi стояли поруч iз ним, не можна було не перемогти. I от, виявля?ться, ворог не тiльки попереду, вiн поряд з тобою, за спиною... I хто ж цей ворог? Болгарський кесар? Вiн знав йому цiну. Болгарськi боляри? Вiн нiколи на них не спирався. Нi, його ворог - рiдний брат Улiб. Не хотiлось вiрити, що це так, але на столi лежить лист до iмператора Iоанна, в якому сказано, що вони - боляри болгарськi - згоднi на мир з ромеями, вiддають Доростол, але просять iмператора не карати во?в, випустити ?х з фортецi... I ? на цьому листi пiдпис не тiльки боляр, а й князя Улiба. Перед ним пройшло все його життя. Вiн пригадав багато днiв i лiт, брата Улiба й зрозумiв, що не тепер вiдступив той вiд покону батькiв сво?х i всiх людей Русi, а в далекому дитинствi, коли був несмiливий i боязкий, ненавидiв свого рiдного брата i любив дiтей варязьких i грецьких, коли мрiяв про грецьку царiвну, збирав i берiг свою скотницю. I хоч князь Улiб пiшов разом з ним проти болгарського кесаря й iмператора роме?в, але йшов вiн не перемогти, а домогтись свого - побрататись з болгарськими болярами й кесарем, щоб стати, може, й самому кесарем римського iмператора. "Руська земле!! - стогнала душа князя Святослава. - Чи вiда?ш ти, хто думав сидiти на князiвському столi, чи зна?ш, що замишляв супроти тебе син Iгоря i брат мiй Улiб? I що, земле Руська, робити менi тепер з вiдступником братом?" I здавалося князю Святославу, що разом iз плескотом хвиль вiд Дунаю долинув до нього вiдгомiн далеко? рiдно? землi. Вiн нiби почув голоси князiв - сво?х предкiв, голос батька Iгоря, матерi Ольги i ще багатьох i багатьох людей Русi: "Покарай його, Святославе!" Вiн здригнувся i схопився за яблуко меча. Крiзь розчинене вiкно довго дивився на чорне плесо Дунаю, обвiв поглядом свiтлицю, побачив на столi хлiб, сiль i м'ясо i не мiг пригадати, коли й хто все це поставив. - Нехай небо розсудить, хто з нас винен! - крикнув князь Святослав. - Боги! Допоможiть менi зробити поправний суд iз братом! Пiзно вночi князь Святослав з Улiбом вийшли за город, на берег Дунаю. Слiдом за ними йшли два во?води. Вони одiйшли далеко вiд стiни, так, щоб нiхто ?х не мiг чути. Тодi во?води стали, а брати-князi ще пройшли вперед. - Так, Улiбе, - сказав Святослав. - Ранiше я тiльки здогадувався й вагався, а зараз знаю все... Ось - земля, он - мiсяць, будемо говорити тiльки правду. Над Дуна?м за цей час встиг пiдiйнятись мiсяць - великий i повний, схожий на вогняне коло, вiн висiв над лiвим берегом, освiтлював громади ромейських кораблiв, золотою дорiжкою вiдбивався на плесi, грав у хвилi при березi. I в цьому неспокiйному червонкуватому сяйвi Улiб побачив, куди привiв його брат: вони стояли на кручi над Дуна?м, навкруг них були тiльки пiсок та вода, темнi постатi двох во?вод ледь окреслювались удалинi. - Навiщо ти привiв мене сюди? - сполохано крикнув Улiб. - Що, що ти замислив, брате? - Слухай, Улiбе, - вiдповiв на це Святослав. - Не замишляв я нiчого супроти тебе i не хотiв би замишляти... Але нинi менi й дружинi все про тебе сказали болгарськi боляри, показали й лист до Iоанна Цимiсхiя. Ти пiдписав його, Улiбе? Уночi, при сяйвi мiсяця, обличчя людини нiбито безбарвне. Але в цю хвилину князь Святослав побачив, що обличчя Улiба стало надзвичайно блiдим, крейдяним, якимсь мертвим. Тiльки очi на ньому блищали й свiтились незвичайним блиском. I князь Улiб зрозумiв, що все те, про що вiн мрiяв i до чого готувався, вже вiдомо князю Святославу i його дружинi i що вони, руськi во?, не простять йому того, що вiн содiяв. Але вiн хотiв жити, вiн шукав рятунку й тому спробував захищатись: - Ти мене марно обвинувачу?ш, Святославе... Я нiкого не вбив i не пiдняв меча проти руських людей, а тiльки бачу, що тут, у Доростолi, нас усiх жде смерть. Менi шкода людей. Хiба не страшно отак помирати? Тодi Калокiр менi показав лист до iмператора Iоанна, в якому мовиться про мир, почесний мир, про життя всiм людям оже тут, у Доростолi, i оже там, на полi. Я пiдписав цього листа - не меч, а мир. - О, iмператор роме?в, - вiдповiв Святослав, - був би дуже радий, коли б одержав цього листа. Ти шкоду?ш наших людей i не хочеш кровi. Але скiльки кровi пролилося б, якби ми шкодували власну кров? Ти - проти меча i сто?ш за мир. Але чого вартий той мир, про який говорить ворог, щоб тебе приспати й убити? Не менi i не тобi, Улiбе, судити, що буде пiсля нас, але знаю: люди колись згадають нашу кров i затаврують тих, що зрадили нашiй справi... Цi?? ночi я наказав скарати на голову вiроломних боляр... - Ти хочеш i мене вбити? - Нi, я не хочу тебе вбивати, хоч злочин твiй бiльший, нiж ?хнiй. Негоже, щоб ки?вського князя вбивали, як татя. Ти ма?ш меч, зроби ж так, як роблять нашi во?, коли не хочуть вiддатись у руки ворогу. Зверши сам суд над собою... Улiб упав на меч. Це була ?дина правда, яку вiн вчинив на землi. Помираючи, мов снiп, повалився на пiсок. Тодi, як здалося Святославу, стало дуже тихо. Вiтер вiяв, але без шуму, Дунай котив хвилi, але без плескоту, звуки долiтали тiльки вiд темно? громади Доростола - тужний спiв. То болгарський патрiарх Дамiан iз сво?м причтом правив погреб над загиблими язичниками-русами. Та ще в станi роме?в чувся тупiт коней i брязкiт збро?. Але й цi звуки були приглушенi, невиразнi, немов увi снi. Серед цього безмов'я лежало на холодному пiску тiло Улiба. Спершись на меч, стояв князь Святослав. Постатi двох во?вод темнiли оддалiк. - Во?водиi - покликав Святослав. - Iдiть до мене! I враз навкруг залунали рiзнi звуки: вiтер прилетiв iз-за рiки, заграла хвиля на Дуна?, во?води рушили до Святослава. А попереду ?х лягали довгi темнi тiнi. Цi тiнi вкрили й тiло князя Улiба, що лежало на пiску. - Во?водиi - промовив Святослав. - Князь Улiб помер, бо не хотiв вiддатись ворогу. Його вбили роме?... Вiн подивився на во?вод i побачив ?хнi блiдi, оточенi блискучим срiблом шоломiв обличчя. А вони побачили стомлене обличчя князя Святослава. - Вражда наша закiнчена, - сказав князь Святослав. - Улiб покарав себе за те, що наробив. Бо нема? на цiй землi бiльшого злочину, як зрада рiднiй землi, ?? людям. Князь Святослав помовчав i довго дивився крiзь голубу нiч кудись на лiвий берег Дунаю, на коси, що виблискували жовтим сяйвом пiд промiнням мiсяця, i на лiси, що стояли на вартi по обрiю. - Але не хочу я, - сказав далi князь Святослав, - щоб про цю вражду нашу й суд знали роме? й глузували з нас. Нехай не радiють, що в нас князi себе вбивають, нехай не iмуть сраму й руськi люди, - це роме? вбили його. Тож iдiть до город а й скажiть, що роме? наскочили на князя Улiба тут, на березi Дунаю, захопили зненацька i вбили... Чи так я розсудив, во?води? - Правда, княже! - Iдiть i приведiть сторожу, щоб узяла його тiло. - Але як залишити тебе, княже, одного? - Не бiйтесь, - вiдповiв Святослав, - мене роме? не вiзьмуть. Проте во?води не залишили свого князя: один iз них швидкими кроками рушив до города, другий пiшов слiдом за ним, але оддалiк зупинився i став так, щоб його не бачив князь. I князь Святослав його не бачив. Земля поринала в глибинах нiчного океану, на небi все вище й вище пiднiмався мiсяць, у березi переливалась бурштинова розсип хвиль, а от над ними з'явився й заквилив птах кулик. Князь Святослав подумав, чому з'явився серед ночi й квилить тут, над пiсками, птах? Може, то й не птах. Навiщо вiн став би залишати серед глупо? ночi сво? гнiздо? То душа брата Улiба одяглась у пiр'я птаха i тепер лiта? над Дуна?м, уболiва?, що так все сталось. I як, справдi, не уболiвати, як не квилити?! Бiдний, бiдний птах. Тепер вже ти бачиш, до чого дiйшло. Ось тiло князя Улiба лежить бездиханне на пiску, а ти - душа - розкида?ш над ним чорнi крила, дума?ш, як це все сталось, куди тобi тепер подiтись? Не плач, чорна птахо, не квили тут, над Дуна?м, не навiвай печалi на людей. Бо ти шукав свого - i не знайшов, хотiв зробити сво? - i не змiг, а тепер i поготiв тобi нiчого тут робити! Тож радiй з одного - люди не знатимуть, що ти наробив, i ще до ранку поховають тiло Улiба так, як належить князевi... А ти, птахо, не квили, пiднiмайся, поки темно, в небо. Може, там ти до схiд сонця знайдеш стежку в вирiй, i якщо тебе не пропустять у княжi ворота, то, може, почепишся десь хоч на гiлочцi в Перунових садах... Може, птах почув або вгадав думи князя Святослава, бо ще кiлька разiв заквилив, а тодi полетiв над хвилями i став пiдiйматись вище й вище в небо, аж поки голос його не затих. А вiд города вже йшли во?, щоб взяти на щити тiло князя Улiба, вбитого, як сказав князь Святослав, цi?? ночi ромеями тут, на березi Дунаю. Скоро мине нiч. Свiтильники ще горять у палатi кметя, але за Дуна?м вже палахкотить денниця. От-от почнеться день, новi муки й страждання. Бiля столу сто?ть князь Святослав. Невже в нього згорбилась спина? Нi, це вiн схилився до столу i взяв булаву. А зараз князь сто?ть такий, як i завжди, - стрункий, дужий, незламний. Перед ним вища дружина. Небагато ?х лишилось - нема? в живих князя переяславського, князя чернiгiвського, тiльки вчора загинули во?води новгородський i деревський, нема? вже й Улiба. - Дружино моя! - промовля? князь Святослав. - Зараз нам нiкуди подiтися. Сором нам буде довiку, якщо вiдступимо назад. Мусимо стати ще раз противу роме?в - переможемо або помремо. А мертвi сорому не мають. Станемо ж твердо, дружино, не посрамимо Русько? землi. Я пiду першим з вами. Аще ж голова моя поляже, то помислiть самi про себе й Русь... - Веди нас, княже! - заволали во?води. - Де твоя голова ляже, там складемо й голови сво?... Це була година, що вирiшувала не тiльки долю ромейського i руського вiйськ, вирiшувалась доля багатьох народiв, доля, може, й поколiнь. Нiхто з них, мабуть, про це не думав, але кожен знав, що коли переможе Русь - то щастя, мир, спокiй будуть на Дуна?, виросте й стане такою могутньою Русь, що нiякий ворог ?й не буде страшний. Переможуть роме? - тодi полетять чорнi вiтри над Дуна?м до Днiпра i далi за нього, впаде багато племен, багато земель загинуть пiд мечем iмперi?, на багато вiкiв воцаряться там неволя, рабство, смерть. Князь Святослав ждав цi?? години. Заради того, щоб одвернути смерть вiд Русi, прийшов вiн сюди з вiйськом сво?м. Довго тут, у Болгарi?, це вiйсько мучилось i страждало. Були в них перемоги, були й поразки. Проте вiрили вони, що переможуть, завзято йшли на битви. Тепер почався останнiй бiй. Iмперiя не могла бiльше воювати, вичерпувались i сили русiв. I тим страшнiшим був цей бiй - кожен з них ставив усе, що мав, далi ж була смерть або перемога. I коли руськi полки почали, ?м здавалося, що перемога така близька, на кiнцях ?хнiх списiв. Щитоносцi, лучники й пращники гнали перед собою хмару стрiл, гострого смертоносного камiння. Списоносцi виривались уже за щити, - хитнулись лави iмперi?. Вiйсько Iоанна вiдступало. Тепер це було добре видно. Раз i вдруге на руських во?в налiтала з бокiв кiннота, але во? поставили й проти не? щити, били коней, скидали вершникiв. I вже близька була перемога Русi, вже ромейськi во? готовi були показати спини, коли сталося те, чого людина не може передбачити i проти чого не може вистояти... У розпалi бою нiхто не помiтив, як на пониззi Дунаю випливала темно-сiра хмара. Попереду не? полетiв дужий вiтер. На Дуна? встала висока хвиля, над косами, ген до самого неба, встали вихори. Буря, страхiтлива чорна буря знялася над полем навкруг Доростола. Вiтер свистiв мiж списами, знамена одривались вiд древкiв, во? руськi все йшли i йшли вперед. Але вiтер слiпив ?м очi. Вони одвертались вiд бурi, що штовхала в груди, валила з нiг, а разом iз тим одвертались i вiд ворогiв. Святослав бачив усе це. Вiтер бив i йому в груди, пiсок засипав очi. Кiнь вже не зважав на удари й, похиливши вниз голову, зупинився, став як вкопаний на мiсцi. Святослав пiдняв угору обличчя й кiлька разiв махнув мечем так, що коли б хтось попав пiд нього, то був би враз розрубаний... - Перуне! - крикнув вiн крiзь свист i завивання вiтру. - Що ти робиш, чому пiшов проти Русi, невже ти заодно з греками? Одступиi Поверни всп'ять, Перуне! Вiн навiть махав мечем - так, нiби вiв двобiй, розрубував ту силу, що гнала на во?в море важкого повiтря, хмари жовто? пилюки. - Перуне! - кричав Святослав. - Слухай мене, Перуне! Вiтер не стихав, хмари пилюки все густiшали, кiнь не мiг ступити вперед. Найстрашнiшим було те, що крiзь жовту iмлу князь Святослав бачив, як схитнулись лави во?в обабiч нього, як вони розiрвались, i вже деякi, широко розплющивши очi, закидали на спини щити, повернулись назад... Але й роме?в била, шматувала ця буря. - З нами святий Феодор, - кричав Вард Склiр, - уперед, роме?i Не випускайте русiв... Роме? не могли стримати русiв, що заподiяли ?м тако? велико? шкоди... - Дружино! - кричав князь Святослав, повернувши коня за вiтром i перемагаючи свист i рев бурi. - Вершники, iдiть на головнi ворота, землi - кожна в сво?! Бийте роме?в, бийте! Нам помага? Перун! У розпалi бою, крiзь бурю й вихор Микула побачив князя Святослава. Князь сидiв на конi i, розмахуючи мечем, рубався з якимсь роме?м, з голови до нiг закованим у броню. Вершник був, видно, з полохливих, бо увесь час одхилявся назад, i князь, напевне, вбив би його мечем. Але раптом пiд князем. Святославом упав кiнь. Пiшi роме?, мабуть, пройняли списами коня, бо упав вiн сторч, i князь ледве встиг вихопити ноги з стремен... Князь продовжував битись пiшо. На землi опинився i вершник, з яким рубався Святослав. Бiля нього було ще кiлька роме?в з списами й мечами. Вони заходили до князя Святослава з двох бокiв. А князь спочатку був з двома мечоносцями i риндею, потiм з одним мечоносцем i риндею, потiм з одним тiльки риндею, а далi залишився сам. Коли Микула побачив це i кинувся стрiмголов до князя, у нього стиснулось серце: вiн помiтив, як один iз роме?в вдарив князя по правому плечу, бачив, як кров струмувала з рани... , - Княже! - крикнув Микула. - Iду-у-у!!! Вiн не бiг, а летiв, пiднявши свiй меч. За одну мить опинився бiля князя, i перший удар його меча був такий дужий, що пробив шолом одного ромея, другим ударом вiн збив з нiг ще одного, третього вдарив у спину... А тим часом бiля князя Святослава вже було багато во?в. I хоч з плеча його ще цiдила кров, князь знову сидiв на конi, ?хав вперед, а за ним крокували во?. Уночi iмператор бiля свого шатра приймав полководцiв. Сам вiн сидiв у позолоченому крiслi, перед ним на столi горiв свiтильник. - Проклятий бiй, - лютував Iоанн, - скiльки ми втратили вбитими? - Початок бою був дуже важкий, iмператоре. Ми втратили тисячi зо двi... - Поховати з почестями, писарям записати iмена, родичам ?х дати землю в Болгарi?... - Добре, василевсе! - А русiв вбито скiльки? - Вони забирають трупи... - Але скiльки, скiльки ?х може бути? - Тисячi двi, може, бiльше, - невиразно вiдповiв хтось iз полководцiв. - Двi тисячi, а може, й бiльше, - сердито пробуркотiв Цимiсхiй. - Повинно було бути десять тисяч, всi... Ви ?х просто випустили сьогоднi з поля бою. - Вони дуже швидко зникли, коли почалася буря... Ми переслiдували ?х до само? стiни, i там був жорстокий бiй. - "Жорстокий бiй"! - з серцем засмiявся iмператор. - Чому ви не вдарили по них у цей час з правого й лiвого бокiв, чому не оточили ?х всiх? Нам допомагав бог, це святий Феодор на бiлому конi йшов поперед нашого вiйська. Чому ж ви не пiшли за ним? Нiхто з полководцiв не вiдповiв на слова iмператора, i тодi вiн, не маючи змоги сховати сво?х почуттiв, схопився з крiсла й забiгав перед столом. Полководцi бачили то його обличчя, то спину. Нарештi iмператор зупинився i довго дивився на Доростол, стiни якого ледь окреслювались на тлi сiрого неба. - Проклятi руси! - викинувши вперед стиснутi кулаки, говорив iмператор. - Чому ви навiть тодi, коли з нами все - бог, святi небеснi, вiтер, буря, - не можете розбити, знищити ?х? Ви покоряли Крiт, Iталiю, Азiю, ви хвалились, що нема? сили, яка може проти вас вистояти... Чому ж ви не можете розбити цих варварiв, що гризуть шкури, що вiрять у бовванiв, що не вмiють тримати в руках списiв? Якi з вас полководцi? Я - чу?те? - я сам поведу сво? вiйсько, я знайду Святослава, я залишу вiд нього тiльки порох, тлiн!.. Вiн був лютий i хижий у цю хвилину, вихвалявся сво?ю силою. Але це був не той Цимiсхiй, який гордо i впевнено вiв сво? вiйсько сюди, до Дунаю. За крикливими словами iмператора, за всiма його обiцянками було iнше, i це розумiли полководцi, що стояли перед ним. Вони, i вiн також, не знали, як розбити русiв, що сидiли в Доростолi, як перемогти Святослава. Вони не могли зробити цього. Ще пiзнiше, коли iмператор Iоанн був сам у наметi, туди зайшов проедр Василь. З першого ж погляду iмператор вгадав, що той ма? недобру звiстку. - Що трапилось, проедре? - запитав Iоанн. - Друнгарiй Лев iз Константинополя повiдомля?, що Вард Фока почав повстання в Азi?, захопив багато кораблiв у морi, не пуска? нiкого до Константинополя... Iоанн Цимiсхiй довго сидiв мовчки i безнадiйним поглядом дивився на сiру полотнину намету. - Я не можу бiльше воювати з Святославом, - хрипко сказав вiн. - Усе йде проти мене й iмперi?. Проедре, ти завтра по?деш василiком до Святослава. Мир! Мир! За всяку цiну, дай йому дань, заплати йому за живих i мертвих. Нехай вiн iде з Дунаю. I я ще одного хочу - покажiть його, який вiн, оцей князь Святослав? РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ 1 З великим i численним почтом при?хав на берег Дунаю Iоанн Цимiсхiй. Ще вночi, думаючи про наступну зустрiч з руським князем, вiн велiв, щоб з ним ?хали всi полководцi й присутнi в станi високi особи i щоб одяглись вони в кращий одяг, почепили знаки. Не бачивши нiколи руського князя й уявляючи його як славолюбну, горду - схожу на нього самого - людину, Iоанн був певен, що Святослав при?де на зустрiч з почтом, у найкращому сво?му вбраннi, iз знаменами, сво?ми знаками, i хотiв перевершити Святослава. Iмператор Iоанн i весь його почет ?хали до берега Дунаю на конях, пiд розгорнутими знаменами iмперi?, оточенi безсмертними. Iоанн був одягнений у червоний, золотом шитий скарамангiй, плечi його прикривала багряна хламида iз золотими застiбками, бiля пояса був дорогоцiнний меч, на грудях блищали перли й золото, на головi - шапка з камiнням; червонi сандалi? впирались у золотi стремена. Так само пишно, блискуче одяглись полководцi й вищi сановники Iоанна - соцарствуючий iмператор Костянтин, патрикiй i проедр Василь... На березi Дунаю вони зупинились. Тут був нап'ятий намет, бiля нього стояли лави, широкий, вкритий червоним оксамитом стiл, а на ньому - корчаги з вином, келихи. Iмператор зiйшов з коня, ще ранiше вiд нього спiшились полководцi. Iмператор зробив рукою знак проедру Василю, й вони вдвох одiйшли до кручi, щось мiж собою говорили. Полководцi стояли мовчки, бачили, що Iоанн чимсь невдоволений. А тодi на плесi, нижче вiд Доростола, з'явився човен. На березi було тихо, й усi чули, як над Дуна?м гримлять кочети в човнi, б'ються об воду весла. Скоро стало видно, що на веслах у човнi сидить шiсть гребцiв, а сьомий сто?ть на кермi. Бiля самого берега човен круто завернув, i нiс його зарився в пiсок. Супутники iмператора Iоанна кинулись до берега, щоб дiзнатись, хто посмiв поставити човен туди, де присутнiй iмператор роме?в. Але одразу й зупинились... Гребцi на човнi виймали з кочетiв весла, опустив кермо стерновий, усi вони вийшли на берег. Хтось iз них пiдтягнув вище човен, а з гурту цих людей, що при?хали човном, вийшов чоловiк, який тiльки-но стояв позад гребцiв i керував човном. Був вiн одягнений, як i гребцi, може, хiба пiдперезана ремiнним поясом бiла сорочка й бiлi штани у нього були чистiшi, нiж у iнших, а бiля пояса висiв меч. Тiльки тодi, коли вiн наблизився, iмператор i його супутники побачили, що на поголенiй головi цього чоловiка сивi? пасмо волосся, спадаючи до вуха. Високо тримаючи голову, трохи примруженими очима дивився цей чоловiк на iмператора, i на губах його пiд довгими вусами грала посмiшка. - Здрав будь, iмператоре роме?в, i ви, полководцi! - сказав князь Святослав i, взявшись правою рукою за криж меча, за звича?м вклонився Iоанну i його полководцям. - Ти мене хотiв бачити, от я i при?хав. Iоанн зрозумiв слова ки?вського князя, бо знав мову болгар, з якими йому довелось чимало воювати i зустрiчатись у Константинополi. Довгу хвилину вiн дивився на князя, i в очах у нього було здивування й розгубленiсть. Не ждав вiн, що Святослав як гребець при?де на зустрiч з ним - iмператором, не думав, що руський князь буде одягнений як звичайний во?н, не думав, що Святослав так просто, як рiвний до рiвного, пiдiйде до нього. Було й iнше в душi iмператора. Побачивши Святослава, вiн зрозумiв, що князь Русi iнакше зробити й не мiг. За простотою й звичайними вчинками руського князя iмператор Iоанн побачив щось бiльше й важливiше, нiж думав його розгублений почет. Логофет ждав слова Iоанна, щоб передати через товмачiв це слово руському князю. Але iмператор Iоанн дав знак, що говоритиме сам з Святославом, i звернувся до нього: - За вiтання дякую, княже! Так, я хотiв тебе бачити й говорити. Пiдемо, княже до намету. - А може, ми поговоримо на човнi, - запропонував i засмiявся Святослав. - Дуже любо тут, iмператоре... Вода та небо... Це буланечувана образа. З iмператором роме?в нiхто не смiв так говорити. Iмператор Iоанн запрошу? руського князя до свого намету, а той смi? кликати його на човен. Увесь почет стояв насторожений, усi вони ждали загаду iмператора. Але трапилось диво, чудо. Iмператор роме?в Iоанн, перед яким схилялись ниць не тiльки полководцi, а цiлi народи, не обурився, почувши цi слова князя Святослава, а вiдповiв: - Гаразд, княже. Ходiмо на твiй човен... Розгубленi полководцi й увесь почет лишились на кручi, не знаючи, що ?м робити, - порушу?ться весь церемонiал двору. А iмператор i Святослав тихо рушили сипким пiском, зупинились бiля човна. Князь зробив знак рукою, i шiсть гребцiв - молодих, здорових хлопцiв з бородами й вусами, - неприязно поглядаючи на iмператора, одiйшли вгору берегом i там стали. Аж тодi iмператор i Святослав ступили у човен, сiли один проти одного. - Так он ти який! - тихо сказав Iоанн Цимiсхiй. - А ти, iмператоре, думав, що я iнакший? - щиро засмiявся князь Святослав, вiд чого в лiвому його вусi заколихалась важка золота усерязь з пiдвiсками - двома перлинами i великим червоним рубiном. - Та нi, - вiдповiв iмператор. - Я чув, що ти дуже гордий, i не думав, що при?деш як гребець на човнi... - Ти не помiтив, що я тримав стерно... Настало мовчання. Над Дуна?м було тихо. Повз човен повiльно струмувала вода, така чиста, що на днi видно було кожну пiщинку. Двi сiрi чайки, скиглячи, лiтали над човном, а вгорi - в голубому небi - нiби застиг на мiсцi i вдивлявся вниз коршак. - Ти мене кликав, iмператоре, - перервав мовчання Святослав. - Що ж хотiв ти запитати? - Я тебе хотiв запитати, княже Святославе, - почав iмператор, - навiщо ти забився так далеко вiд рiдно? землi, прийшов сюди?.. - Звiдси до Русько? землi, - вiдповiв Святослав, - рукою подати. Ось вона, Руська земля, - показав вiн на лiвий берег Дунаю. - До Константинополя, зда?ться менi, звiдси набагато далi. Та й вiда?ш ти, iмператоре, - не сам я прийшов сюди, кликав мене iмператор Никифор i дав за це навiть золото. - Покiйний iмператор кликйв тебе i дав золото, щоб ти приборкав непокiрних болгар... - Я приборкав непокiрних болгар, - посмiхнувся князь Святослав, - i дiйшов аж до Преслави. Але ж тодi ти вирушив проти мене й болгар. - Я мусив вирушити, - спалахнув Цимiсхiй, - бо ти склав мир з болгарами... - А навiщо ж менi було далi воювати з ними? Я виконав волю iмператорiв, пройшов усю Болгарiю, скорив кесаря Бориса й уклав мир. - Якщо роме? давали русам золото, iмператор ?х мусив i укладати мир... - Ми не печенiги, - сказав Святослав, - i заради золота не вою?мо. За Русь ми, iмператоре, стояли... - За Русь? - iмператор струсив сво?ю рудою бородою. - Добра Русь, коли ти дiйшов з сво?м вiйськом мало не до Константинополя?! Iмператори роме?в нiколи не ходили на Русь, вони не стояли пiд стiнами Ки?ва. А руси увесь час iдуть i йдуть на iмперiю, вони вже не раз були й пiд стiнами Константинополя. - Що iмператори роме?в не стояли пiд стiнами Ки?ва - це правда, - згодився Святослав. - Ки?в - не Доростол, iмператоре. Не заздрю я тому, хто спробу? стати пiд стiнами його, - аки печенiгам буде. Але коли ти говориш, що роме? не йдуть на Русь, - то лжа. - Чому ж лжа? - нiбито здивувався й навiть образився Iоанн. Князь Святослав не встиг вiдповiсти. I сам вiн, i iмператор пiдняли голови. Над ними раптом сполохано заквилили чайки... Вони досi вiльно ширяли над водою, але вгорi висiв коршак, вiн полетiв униз i став нападати на чайок. Сполоханi несподiваною появою хижака, чайки спочатку кинулись врозтiч. Але коли коршак заходився нападати то на одну з них, то на другу, обидвi чайки злетiлись, дужче заквилили, нiби змовлялись, а потiм накинулись разом на кровожерливого птаха. Коршак спробував оборонятись, заскиглив, а потiм чимдуж полетiв над Дуна?м геть. Двi чайки довго гнались за ним, повернулись, заходились лiтати над човном, нiби скаржились: "Ки-и-ги! Ки-и-ги!" Що думав iмператор роме?в у цi хвилини? Примруживши свiтло-голубi сво? очi, стиснувши уста, вiн часто дихав тонким гострим носом, скинув шапку i провiв рукою по рудому волоссю, по вогняно-червонiй бородi, нiби йому було душно. Князь Святослав же, все дивлячись на чайок, взяв правою рукою вус, закрутив його... - Горе чайкам убогим, - промовив вiн, - а проте дали вони цьому злодi?вi дунайсько? водицi напитись... Отак, iмператоре, бува?... - Ти сказав, - сердито перебив його Цимiсхiй, - що лжу говорять роме?... Де лжа? - Вiда?ш, iмператоре, про що говорю... Колись, i не за нашо? пам'ятi, над морем Руським сидiли нашi предки. А зараз? Клiмати? Чому ж Клiмати, коли то здавна була наша земля? Але гаразд, нехай вже будуть i Клiмати. Але чому ж тодi iмператори роме?в посилають сво?х во?в на пiвнiч вiд них, на захiд i на схiд? - Княже Святославе, це лжа. - Ой нi, iмператоре, не лжа... Згадай, скiльки городiв поставили роме? над Руським морем, скiльки кровi пролили руси в Тмутараканi, на низу Днiпра, Iтиля-рiки, Днiстра. А Саркел, iмператоре? Адже його збудували роме? на руському шляху, на землях наших. А що б сказали iмператори роме?в, якби князi Русько? землi почали завойовувати Сiрiю чи Халдею? Нi, iмператоре, Русь нiколи й нiде не стала на землi iмперi?. Iмперiя прагне стати i вже стала на Руськi землi... Дивно менi, iмператоре! Адже роме? мають великi землi над морем, у Азi?, пiвсвiту... - Русь, - перебив його iмператор, - ма? не менше земель, нiж роме?... - Це правда, - сказав Святослав i посмiхнувся. - Русь ма? дуже багато земель. Русь, - вiн примружив очi й замрiяно подивився вдалину, за Дунай i коси, - ма? так багато земель, що ти й не уявля?ш, iмператоре... Вiд Руського моря до далеких укра?н пiвнiчних, вiд болгар до Iтиля-рiки i гiр Орал... Велика земля, пiвсвiту. Iмператор Iоанн з-пiд густих брiв дивився на обличчя князя Святослава, який дуже спокiйно розповiдав про Русь, i очi його в цю хвилину стали нiбито темнiшими. Коли ж князь Святослав пiймав на собi гострий погляд iмператора i замовк, Iоанн Цимiсхiй одвiв очi, зiтхнув, обернувся, подивився на свiй почет, що однаково непорушне стояв на березi. А далi iмператор Вiзантi? схилився ближче до князя Святослава, сказав та?мниче, пошепки: - У тебе пiвсвiту, пiвсвiту ? в мене. Чому ж сваримось ми, княже Святославе? - Про що ти говориш, iмператоре? - не зрозумiв його Святослав. - Ти i я - ми два богатирi, - так само тихо вiв далi Цимiсхiй, - i я хочу, щоб ми дiяли як богатирi. Слухай, княже! Давай подiлимось! До Дунаю все буде мо?, за Дуна?м - тво?. Я сидiтиму в Константинополi, ти - в Ки?вi. Князь Святослав подивився на iмператора роме?в, потiм обернувся, поглянув за човен... Там текла голуба вода, плавали дрiбнi рибки, на днi лежали обтертi хвилею камiнцi. I раптом князь Святослав опустив руку в воду, дiстав звiдти один камiнець. Iмператор Iоанн здригнувся. Для чого взяв ки?вський князь камiнець? Вiн не знав, що робитиме князь, напружено стежив за кожним його рухом... А князь Святослав все тримав камiнець на долонi в себе, дивився, як з нього в Дунай падають великi срiблястi краплi. - Бачиш, який чудовий камiнь?! - промовив князь Святослав. - А скажи менi лишень, iмператоре, чий оце буде камiнь? Iмператор не мiг второпати, до чого веде ки?вський князь. - Камiнь?! - засмiявся вiн. - Як чий? Коли камiнь у тво?й руцi, вiн твiй... - А тепер? - засмiявся князь Святослав i кинув камiнь далеко вiд човна. Камiнець зробив дугу, врiзався в плесо i зник, а по водi пiшли кола. Iмператор мовчав. - Чий це камiнець зараз? - ще раз запитав князь Святослав. - Ти мене запиту?ш про дивнi речi, - похмуро вiдповiв Цимiсхiй. - Тепер камiнець нiчий... Але до чого це? - Бачиш, iмператоре, - сказав Святослав. - Камiнець - i то ось вiн - мiй, а от вже i не мiй. А ти хочеш покласти межу свiту, хочеш подiлити його на двi половини. Оце, кажеш, мо?, а оце - тво?. А хiба ти чи я можем його подiлити? Ти сказав, що ? Вiзантiя i ? Русь, що це дуже великi землi. Але це ще не вся земля. От сидимо ми з тобою тут, на Дуна?, але ж це земля болгарська. I вона не одна. ? франки, англи - у цей бiк, а там - за Руссю - монголи, хини... Хiба ж, iмператоре, це камiнцi, якi кинув хоч сюди, хоч туди? Ти хочеш пiдкорити пiвсвiту, далi захочеш пiдкорити й свiт. Нi, iмператоре, пiдкорити всього свiту нiколи не вдасться. - Ти мене не зрозумiв, - промовив Iоанн Цимiсхiй. - Вiзантiя не хоче пiдкорювати увесь свiт. Я хотiв тiльки домовитись, де мо?, а де тво?. - Нашi ж посли нiбито все й подiлили... Вiзантi? - сво?, Русi сво?, Болгарiя буде межи нами... Iмператор Iоанн дивився на Дунай. - Так, - махнув вiн рукою, - посли нашi домовились нiбито про все, але я дещо хотiв сказати до цього... Вiн замовк на хвилинку й подивився на Святослава... - Вiд себе я хотiв додати, - повiв Цимiсхiй, - що захоплений тим, як ти боровся зi мною... Ти, квяже, добрий полководець. - Менi при?мно чути це вiд такого досвiдченого й хитрого полководця, як ти, - вiдповiв на це Святослав. - Але ж з тобою не я боровся, а Русь... - Боролась Русь, а ти ?? князь. I я хотiв би на знак того, що поважаю тебе... i Русь, назвати тебе кесарем, василевсом Русi, дати вам свiтло iстинно? вiри - християнство. - Дякую тобi, iмператоре, - одверто сказав Святослав. - Але навiщо нам, Русi, кесарi й василевси? ? в нас ки?вський князь, ? князi земель, всякая князья. Правду говорю, iмператоре, не треба нам ще бiльше кесарiв, а василевсiв i поготiв. Що ж до християнства, то в нас на Русi ? вже багато християн, мати моя, княгиня Ольга, також була християнкою. От тiльки я i ще багато наших людей трима?мось старо? вiри, яку ви назива?те язичеством... I я не ворогую з християнством, але ще не знаю, iмператоре, чия вiра краща. У кожного з нас ? сво?. Примiром, ти кажеш, що добре християнство, я кажу, що хочу жити, як батьки мо? й дiди, - язичником Русi хочу бути. Не будемо сваритись, iмператоре. Усе в свiтi доходить до свого. Може, колись язичники стануть християнами, може, колись християни зроблять те, чого не зробив би варвар, язичник. Почека?мо, iмператоре. Куди й чого нам поспiшати, коли мiж нами любов i мир? - Але ж ми зустрiнемось ще з тобою, княже. Правду кажу - чому б тобi не при?хати до Константинополя? - Князi ки?вськi бували вже не раз у Константинополi, - крiзь зуби вiдповiв Святослав. - Мати моя, княгиня Ольга, там також була i багато менi про вашi чудеса розповiдала. Дивен суть Константинополь, i я там хочу побувати, буду. Але чому б i тобi, iмператоре, не побувати на Русi, у городi нашому Ки?вi? Адже про Ки?в всi багато говорять, але нiхто з iмператорiв римських там не бував. При?жджай, iмператоре! Ми зустрiча?мо наших гостей хлiбом. - Чим? - не зрозумiв Цимiсхiй. - Хлiбом, кажу, а часом i з сiллю. - Добре! - промовив iмператор. - При?ду. Вiн встав з сiдалки човна, але затримався. - Iмператор Никифор, - сказав вiн, - посилав до тебе сво?м василiком Калокiра. Маю вiдомостi, що вiн у вашому станi... - О iмператоре! Посол твiй до кiнця служив Вiзантi? i йшов з нами вiд Ки?ва аж сюди... - Я хочу, щоб ти його повернув... - Я можу повернути тiльки труп його, бо Калокiр сьогоднi вночi повiсився... - Шкода, - закiнчив iмператор. - Що ж, княже, я сказав тобi все, що хотiв... - А я повiдав, що думав... Разом вони зiйшли на берег, наблизились до намету, де на столi стояли корчаги з вином. Слуги кинулись наливати вино, проедр Василь сам послужливо налив келих для Святослава. Але князь Святослав, ступивши до столу, сам узяв найбiльшу корчагу з вином i налив два повнi келихи... - Хочу пити на тя, - сказав вiн iмператору i перший пiдняв повний келих. - Спасибi! - вiдповiв похмуро iмператор. - I я вип'ю за тебе... Вони до дна випили келихи. Пили за iмператора й полководцi. Дуже швидко пiсля цього князь Святослав попрощався, спустився кручею до берега, ступив у човен. Високо пiдняли весла гребцi, князь Святослав став на кормi бiля стерна. Ось гребцi опустили весла в воду, князь Святослав круто завернув корму човна, дав знак гребцям, i човен поплив проти швидко? течi?. Над ним полетiли iз смутним криком чайки. Стоячи бiля намету, iмператор Iоанн довго дивився, як все далi й далi проти течi? пливе човен. Обережно ступаючи по пiску, до нього пiдiйшов проедр Василь. Коли iмператор обернувся, вiн побачив сердите, перекошене вiд злостi обличчя проедра, злi його очi. - Хитрий ки?вський князь! - прошепотiв проедр. - Вiн не випив вина з мого келиха... Недбалим рухом, нiби ненавмисне, вiн скинув одну iз корчаг зi столу, червоне вино струмком потекло з не?, а кривава пляма ще довго всочувалась у пiсок. Це був не Буколеон, а поле бранi пiд Доростолом. Але постiльничий - проедр Василь - i тут не залишав усю нiч iмператора. Вiн дивився, коли в наметi ставили вечерю й вино для iмператора, разом з ним вечеряв. Iмператор випив багато вина, проедр - рiвно стiльки, щоб уважно слухати, але самому зайвого не сказати. Постiльничий Василь вийшов з намету, сiв на лавцi, побачив, як iмператор погасив свiтильник, чув, як вiн довго перевертався на ложi й тяжко зiтхав, згодом заспоко?вся й, мабуть, заснув. У станi було темно, стан мовчав. Навкруги намету iмператора, на широкому майданi, в кiнцi якого мiстились етерiоти, ескувiти й iканати - вся охорона iмператора, - стоя