нязь Святослав iтиме на вiйну. I Малуша дiждалась. Одного дня надвечiр з Гори полинула звiстка, що наступного дня вранцi з Ки?ва вирушають мужi новгородськi, а разом з ними по?де i князь Володимир. Усю нiч Малуша не спала, виходила з хижi у двiр, стояла бiля молодих сосонок, що пахли живицею, дивилась на небо, де мерехтiли, як свiтильники, зорi. Коли ж заспiвали когути на Горi, в передграддi й на Подолi i коли прокинулись Давило й жона його, Малуша вже повидному пiшла до Гори, обминула з лiвого боку стiну, стала там, де шлях з передграддя заверта? до Подолу. Незабаром тут зiбралося чимало людей. Сюди йшли й ставали над шляхом гончарi, що жили на схилах, кожум'яки, рiзнi майстри разом iз дружинами сво?ми й дiтьми. Малуша могла не боятись, що хтось ?? побачить i пiзна? у цьому багатолюдному натовпi. Людям довелося стояти довго, i Малуша наслухалась чимало новин про князя, його дiтей, бояр. - Добре дiло робить князь, що посила? сина до Новгорода, - говорив ремiсник, що стояв близько до Малушi. - Що Новгород, що Ки?в - одна земля. - Але вiдда?мо те, що добре, а собi залиша?мо те, що негоже. - Ти про Ярополка? - Про Ярополка з боярами. Не сам князь вокняжа?ться, а бояри йому на голову шапку кладуть. Худо нам буде з Ярополком. Ремiсники стишили голоси й далi щось пошепки говорили один iз одним. А в чей час почулося: - Iдуть! Iдуть! I всi замовкли. Малуша завмерла на мiсцi, пiднялася навшпиньки, щоб усе бачити й запам'ятати навiк. Був чудовий ранок мiсяця зарева, коли над Днiпром пахне житом i медом, все навкруг потопа? в квiтах, капа? на землю сiк iз виноградних грон. Широким, звивистим шляхом, що вiв вiд Гори до передграддя i далi до Подолу, повiльно посувався, збиваючи куряву, численний похiд, над яким маяли барвистi знамена - Ки?ва, Новгорода, земель Русi. Попереду всiх iшли музики княжi - молодi, одягнутi в бiлий одяг юнаки, що гучно дули в мiхи, гудiли в роги, свистiли в сопiлi i били у величезнi накри* (*Накри - барабани.). За ними iшли риндi, що несли знамена. Поперед усiх знамено князя Святослава - голубий оксамит з двома списами навхрест. Далi iшов князь Святослав, а по обидвi руки вiд нього - Ярополк, що залишався в Ки?вi, i Володимир, який цього ранку вирушав до далекого Новгорода. Князя Олега з ними не було, вiн вже ранiше ви?хав до Iскоростеня. За князем i синами його йшли во?води, бояри, мужi нарочитi й лiпшi, старша дружина й во? князя Святослава. Похiд же замикали всi iншi мужi з Гори, разом iз якими йшли жони ?х i дiти. Усi вони були одягненi в лiпший одяг - грецькi червонi оксамити, темнi адамашки, барвистi альтабаси* (*Тканини з Грецi?, Дамаска, Венецi?.), на шиях у них були почепленi золотi й срiбнi гривни, на грудях колихались чепи. I найпростiше, мабуть, з-помiж усiх них одягнений був князь Святослав. Ледь похиливши поголену голову, на якiй з лiвого боку темнiв княжий знак - пасмо волосся, з довгими вусами, що спадали до грудей, з усеряззю в лiвому усi, в бiлому одязi, розстебнутiй сорочцi i широких штанях, вiн тихо iшов по шляху, заглиблений у сво? думи. I тiльки на плечах його було накинуте червоне корзно, та ще важкий меч у позолочених пiхвах висiв при поясi. "Як же змiнився мiй князь! - подумала Малуша, що побачила Святослава, тiльки похiд став завертати до Подолу. - Який вiн став, що з ним сталося?! О боги, 6оги!" Вона бачила обличчя князя Святослава, i серце ?? обгорнув невимовний жаль. Це був не той княжич Святослав, якого вона колись знала, пестила, любила. Суворе й замислене обличчя, очi - примруженi, на чолi i в кутиках уст лежали глибокi зморшки, - нiби давно вже, давно почав князь мислити важку якусь думу i все не мiг ?? передумати, розв'язати. Побачила вона й сина свого Володимира - у бiлому одязi й з червоним корзном на плечах, у отороченiй соболиним хутром темнiй шапцi, у червоних чобiтках iз хза. Вiн iшов ставний, веселий, дивлячись на людей, що стояли понад шляхом. Раз Малуша пiймала на собi його погляд. Князь Володимир дивився на не?, вiн, здавалося ?й, дивився на не? довше, нiж на iнших. I вона навiть злякалась - чому вiн дивиться на не?? Але вiн вже дивився на iнших людей, якi вiтали великого князя, молодих княжичiв, гостей з Новгорода. Поруч iз князем Володимиром iшов Добриня. Малуша побачила його i навiть спочатку не пiзнала. Невже це брат ?? Добриня? Вiн був у багатому темному, золотою ниткою шитому одязi, з двома гривнами на ши?, чепом на грудях, пiдперезаний широким ремiнним поясом, на плечах його колихався зеленого оксамиту iз чорною оборкою опашень, бiля пояса висiв меч. Малуша зрадiла, що брат ?? iде поруч iз князем Володимиром. Тiльки ж Добриня був чомусь невеселий, засмучений, вiн ступав, похиливши голову, щось, видно, зважував, вагався. "Це вiн, мабуть, про Володимира турбу?ться, - подумала Малуша. - Iдуть поруч, то й по?дуть разом". Але дивилась вона на Добриню одну мить - погляд ?? був прикутий тiльки до Володимира, сина. I ?дине, що лишилось у душi в Малушi, - радiсна посмiшка князя Володимира, тепло його карих очей. Коли б то вiн знав, який коштовний подарунок зробив цього дня не комусь - матерi сво?й, Малушi. Коли княжий похiд став спускатись до Днiпра, Малуша також пiшла з людьми. Тепер вона йшла не з тим хвилюванням, з яким досi зустрiчала князя Святослава й сина. Дивний спокiй зiйшов у цi хвилини на ?? змучену душу. Як увi снi, запам'ятала Малуша все, що робилось далi на березi Почайни. От похiд з Гори дiйшов до Почайни й зупинився перед священним вогнем, який поклали на пiску жерцi. - Князь Святослав склав жертву - чорного пiвня, - почула Малуша шепiт бiля себе. А потiм загули рiжки й сопiлi, вдарили накри, мужi новгородськi з князем Володимиром сiдали на лодi?, лодi? рушали вiд берега й Почайною вийшли до Днiпра. Там на них поставили вiтрила, й низовий вiтер гнав лодi? вгору... Малуша бачила, як князь Святослав i во?води його сiли на коней, що давно вже були засiдланi, i швидко рушили на Гору. Вони про?хали так близько вiд Малушi! Слiдом за князем вiд Почайни пiшли всi люди - хто на Подол, хто в передграддя. Але Малуша не пiшла з берега Почайни. Одна-однiсiнька сiла вона на високiй кручi i все дивилась, дивилась, як у голубiй далинi мають бiлi вiтрила на лодiях новгородцiв. ?й хотiлось, щоб цi вiтрила не зникали довго-довго. I в мислях сво?х у цi хвилини жiнка в темному одязi, що сидiла на кручi над Почайною, бажала сину щастя, сили, здоров'я. Але прийшов час, коли вiтрила почали танути в голубiй iмлi. Вона бачила ?х - i не бачила. Хвилину ?й здавалось, що вiтрила знову замаячили вдалинi, але, пильнiше, до болю в очах придивившись, бачила вона, що то вже не вiтрила, а крила бiлих птахiв, що застигають на мiсцi i раптом падають униз. Вона заздрила цим птахам - ?м так легко полетiти понад Днiпром, наздогнати лодi? i кружляти, кружляти з легким криком над ними, летiти й летiти за князем... Так i зникли лодi? в голубiй iмлi. Не тiльки лодi? сховала далина в сво?й iмлi. Нiч iшла зi сходу, обгорнула поле за Днiпром, насунула на Почайну, прикривала поволi Подол, Гору. В сутiнках цi?? ночi зникла бiля Днiпра також i самiтна постать на бiлих пiсках над Почайною. Вона нарештi одiрвалась поглядом вiд далекого обрiю, де раптом усе потемнiло, й розгублено; боязко поглянула навкруг. Нiч, о, як злякалась тепер Малуша ночi, що насувала вiд сходу, ?й здалося, що ця нiч загрожу? ?й. Вона усi лiта жила в Будутинi. Була б зараз там - то могла б жити й далi. Та пiзно згадувати. I Малуша не шкодувала, що залишила Будутин. Того, що вона побачила в Ки?вi, було досить, щоб пiти з села. Заради цього варто було не тiльки залишити Будутин. Коли б треба було вiддати все життя - Малуша i його б не пошкодувала. Тепер вона була щаслива. Як часом мало треба людинi, щоб вона вiдчула себе щасливою! Одному для цього треба золото, другому - землю, третьому - любов... Пiсля багатьох лiт, пiсля безконечних мрiй, пiсля такого важкого й небезпечного шляху, пiсля всього, що, здавалося, несила було б витримати найдужчiй людинi, Малуша на мить - i це справдi була ?дина мить! - побачила свою мрiю - Святослава, побачила надiю - Володимира. I це для не? було вершиною того щастя, про яке вона мрiяла, заради якого страждала, до якого так довго добивалась. Але вiчного щастя нема?. Тiло Малушi ще здригалось вiд радiсного хвилювання, серце ?? ще швидко билось пiсля бажано?, але важко? зустрiчi, в очах ?? ще стояли Святослав i Володимир, а проте вона вiдчула, що щастя ?? тепер скiнчилось назавжди, навiки. I перед Малушею виникло питання: а як же далi бути? Куди ?й пiти, де шукати притулку? Iти до Давила? I смерд, i його дружина радо приймуть ??, вона переночу? в них ще нiч, ще залишиться на день, на другу нiч... Але чи ряту? це Малушу? Що робити далi? Почнеться осiнь, зима. I зараз шматок хлiба такий дорогий для Давила, а тодi ж вiн буде ще дорожчий. У нього просто не буде цього шматка. Нi, до убогого смерда краще не йти. Може, пiти до Любеча? Адже там, напевне, ще живi батько, мати, вони приймуть ?? в рiдну хату, дадуть шматок хлiба. Та Малуша й не проситиме цього шматка хлiба, власними руками вона зумi? заробити i заробить його. "Нi! - подумала Малуша. - Якщо вже я стiльки лiт не була там, то зараз i поготiв туди пiзно ходити. З чим я прийду до батька, матерi, що принесу ?м - сором та ганьбу? Адже, крий боже, дiзнаються, що зi мною сталось, хто повiрить, що я - мати князя Володимира?!" I ще згадала Малуша про богiв. Вона не могла не згадати про них. "Адже все, що ? в свiтi, - думала вона, - пiдпорядковане богам. Вiд богiв приходить людина, до богiв вiдходить. Боги керують усiм добром на землi, злi боги посилають на людей все й лихе... Це боги принесли менi щастя, вони ж i забрали його в мене". - Боги! - вирвалося у Малушi. - Так урятуйте, урятуйте ж мене! Але i боги на небi, i всi боги на землi мовчали, - ?м не було дiла до Малушi. А хiба вона не зверталась до них ранiше? О, скiльки разiв ще тодi, коли була Малуша на Горi, - а особливо пiзнiше, коли доля закинула ?? в Будутин, - скiльки разiв зверталась вона до богiв, просила ?х, благала. Вона зверталась до Перуна, до Дажбога, до Лади, до пращурiв, лiсовикiв, домовикiв, вона просила ?х допомогти, дати ?й краплину щастя. I зараз маленька постать богинi Роженицi була з нею. Але боги не допомогли, - вони весь час мовчали i зараз мовчать, не хочуть допомогти Малушi. Втiм, чи й можуть вони стати у пригодi? Що може Перун, чи Дажбог, чи Лада, чи Рожениця зробити для Малушi? Просторий i чудовий свiт, коли ти можеш дивитись i милуватись небом i землею, квiтами й заходом сонця. Та який тiсний i темний свiт, якщо в тебе нiкого в ньому нема?, коли ти тiльки пiщинка на березi, порошинка, яку несе серед хмари куряви вiтер. Малуша була тiльки пiщинкою, порошинкою в цьому великому свiтi. I здавалося Малушi, що в не? ? тiльки один кiнець. Кругом - нiч, з-за Днiпра налiта? холодний рiзкий вiтер, бiля нiг сердито виру? чорна вода... Одна мить - кинутись у прiрву, чорну воду... i все буде закiнчено. Нiкому не потрiбна Малуша, i самiй ?й бiльше нiчого не треба в свiтi. Вона ступила ближче до води i вiдчула, як невблаганно тягне ?? до себе чорна прiрва, кличе... Але що це? Серед ночi десь далеко-далеко зазвучав спiв. Спiвала не одна людина. Багато голосiв вели мелодiю: сумну, як ця нiч, одноманiтну, як небо, але водночас i невiдступне кличну. Що це було? Малуша нiби прокинулась. Спiв серед ночi? Хто може спiвати в цю страхiтливу годину, чому пiсня так владно торкнулась ?? душi, чому ця пiсня так кличе ??? Куди, куди ти йдеш, Малушо?! Та вона вже вiдступила вiд води. Ось ноги ??, вгрузаючи в сипучий пiсок, ступили раз i другий берегом Почайни. Витягнувши вперед руки, нiби боячись в темрявi на щось наштовхнутись, вона йшла тепер уперед, туди, де лунали кличнi слова пiснi. Так вона опинилась бiля церкви християн над руча?м. Про цю церкву Малуша знала ще тодi, коли працювала в княжому теремi на Горi. Кiлька разiв уночi вона ходила до церкви, коли ?? брала з собою княгиня Ольга. Тiльки Малуша не замислювалась, куди вони ходять. Княгиня Ольга завжди залишала Малушу в дворi бiля храму, заходила ж туди сама. Помолившись, княгиня Ольга виходила з церкви, кликала Малушу, i мовчки повертались вони стежкою на Гору. "Чому ж я зараз опинилась тут? - подумала Малуша. - Що я тут знайду?.. Але ж мене нiби хтось сюди кликав?" Вона стояла в невеликому дворi напроти церкви, звiдки линув багатоголосий спiв. Навкруг було темно, а з церкви струмував вiдсвiт багатьох свiчок. У промiнi цього сяйва Малуша побачила невiдому ?й жiнку, що сидiла збоку, просто на травi, й робила правою рукою одноманiтний рух - пiдносила ?? вгору й опускала вниз, а потiм переводила вiд правого до лiвого плеча. Ця жiнка також помiтила Малушу й подивилась на не? блискучими, запаленими очима. - Ти чого тут сто?ш? - запитала жiнка. - Мене нiби щось кликало сюди, - вiдповiла Малуша. - Тiльки я не вiдаю чого. Що тут робиться? - Молимось, жоно, - вiдповiла жiнка i дуже тихо додала: - Християни ми. - А про що ж ви молитесь? - зацiкавилась Малуша. Жiнка, що сидiла на землi, звела погляд удалину й, ледь ворушачи спраглими сво?ми устами, почала: - А кому ж молитись? На Горi боги дерев'янi, вони не поможуть. Я молилась Перуну й Дажбогу, а чоловiк утоп у Днiпрi, дiтей морова хворiсть забрала, хижу й землю мала - бояри забрали. Нема менi мiсця на землi, нiчого в мене тепер нема?. Вона ворухнула рукою й розкрила пазуху сорочки, за якою Малуша побачила темне тiло, гострi костi, висхлi груди. А крiм того, Малуша помiтила, що в не? мiж грудей висить почеплений на тоненькому мотузочку хрестик. - Зрозумiла? - сказала жiнка i враз закрила пазуху, притулила обидвi руки до грудей, поглянула на церкву, у якiй засвiтилось ще бiльше жовтих вогнiв, i заговорила немов не сво?м голосом: - Хрест ношу, жоно, i за це менi Христос дасть, вiн про мене не забуде. Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй! - заходилась вона. - Тiльки Христос може, вiн всеблагий, вiн щедрий, вiн все дасть... Малушi стало страшно дивитися, як жiнка, вимовляючи це, тремтить всiм тiлом. Але в словах ?? про те, що Христос всеблагий, щедрий, все може й усе дасть, було щось звабне, була обiцянка, надiя. - Де ж дасть Христос? Коли? - швидко запитувала Малуша, помiчаючи, що й у не? почина? тремтiти тiло. - Вiн да? тут, - одразу ж вiдповiла жiнка, й помiтно було, що вона от-от заплаче. - Я молюсь, ми молимось, господи, помилуй, господи, помилуй... А коли не тут, то там, у раю, де нема нi болiстi, нi печалi, а ? життя безконечне... Господи, помилуй, господи, сподоби, господи, - творячи рукою хрест i вклоняючись до землi, проказувала вона. - Де ж там? У якому раю? Коли не буде нi болiстi, нi печалi, а життя безконечне? - питала Малуша, i в не? вже так само, як i в цi?? жiнки, дрижало все тiло, вона вже не могла себе стримати. - Пiсля смертi! На тiм свiтi! Людина не вмира?, а народжу?ться... Там рай, там життя безконечне... Господи, помилуй... господи, сподоби! - знову почала жiнка. Над Днiпром було темно. Темно було навкруг, i тим звабнiше й теплiше свiтились серед цього навколишнього мороку й пустки жовтi вогнi в церквi над Почайною. I чомусь Малуша позаздрила цiй жiнцi, що сидiла перед нею. Вона втратила чоловiка, дiтей, хижу, землю, у не? нiчого нема? на свiтi, але ? щось бiльше - вона вiрить. А хiба не так сталось в Малушi? Вона давно втратила батька, матiр, рiдну хижу, землю, вона любила, але бiльше нiколи цього не буде, мала сина - i втратила... Так що ж лиша?ться в не? на цьому свiтi? Нiчого! Вона думала про це й ранiше, але зараз прийдешн?, як чорна пустка, встало перед нею. Нема? життя, життя закiнчилось, нi Перун, нi Дажбог не поможе. Вiрити - а в що?! Але ж ця жiнка вiрить! Ось вона сидить поруч iз нею - чорна, висхла, голодна, але щасливiша вiд Малушi, бо ? життя вiчне, безконечне, вона врятована, бо вiру?... - Господи, помилуй! - вирвалось у Малушi. - Господи, сподоби! Сподоби, господи! - I хрест сотвори! Твори, твори хрест! - владно, схопивши кiстлявими пальцями руку Малушi, наказувала жiнка. - Твори хрест! - Господи, сподоби! - промовила Малуша i перехрестилась. - От тобi й стало легше. Адже легше, легше? - Легше, - вiдповiла Малуша, витираючи сльозу. - То ходiмо туди... - схопила жiнка Малушу за руку. - Ходiмо! I Малуша вiдчула, що не може ?й противитись, пiшла за нею. Без цi?? жiнки Малуша, либонь, не потрапила б до церкви. На порозi церкви, в глибинi яко? горiли свiчки перед намальованими на деревi дивними образами, стояло багато чоловiкiв i жiнок, а деякi схилились на колiнах, - на порозi церкви Малушу зустрiли два бородатих чоловiки. Вони перегородили шлях грубими цiпками. Жiнка, що тягла за собою Малушу, зупинилась, наблизившись до бородачiв, розкрила пазуху, де на мотузочку висiв блискучий хрестик. - Iди, сестро, - промовив один бородач жiнцi. - А це хто? - подивився вiн на Малушу. - Оглашенна* (*Та, що ма? прийняти християнство.), - вiдповiла жiнка. Але марно запитував цей бородатий чоловiк, бо iнший, що стояв з другого боку дверей, одвiв свiй цiпок i дав Малушi дорогу. Вона здригнулась. Щось надзвичайно знайоме було в обличчi цi?? людини, на яке падав вiдсвiт свiчок у церквi. Оцей високий, перетятий шрамом лоб, очi, уста... Обличчя, правда, колись було не таким. Очi згасли, сивина посiкла волосся, вуси й бороду, i уста були не тi. Але вона знала це ранiше, знала людину... - Тур, - ледь прошепотiла Малуша. Хто зна?, може, почув вiн це слово, може, просто зрозумiв, що вона його пiзнала. Але Тур схилив свою голову, одвiв цiпок, промовив: - Iди й ти, Малко! I Малуша з легким серцем переступила порiг, зайшла до церкви. У церквi Iллi над руча?м молились християни. Вони прийшли туди потай, бо в Ки?вi, де на Горi перед Перуном цiлий день горiв вогонь, а внизу на Подолi увесь час клали жертви перед Волосом, ходити християнам до сво?? церкви й молитись там було небезпечно. Коли закiнчилась служба, жiнка пiдвела Малушу до священика Григорiя й залишила ?х. - Дочко, - сказав священик, - я бачу, як тобi важко, знаю, як багато ти пережила, знаю, ти дума?ш, що тобi вже й жити не варто. Адже так? - Так, отче, - вiдповiла Малуша, - жити вже не варто... - Бiдна, заблукана душа, - спiвчутливо промовив священик. - Як жорстоко ти помиля?шся. Що тво? горе перед тим горем, яке довелося пережити Христу? Що тво? муки перед тими, якi перенiс вiн? Навiщо ти дума?ш про бреннiсть життя, коли воно вiчне? - Вiчне життя, - повторила Малуша, не розумiючи, про що говорить священик. - Так, дочко, вiчне життя! - владно сказав вiн. - Слухай! Багато людей живе на свiтi, але що ?хн? життя? Усi ми живемо пiд богом, з його божо? волi. Бог волi? дати одному багатство - золото й срiбло, худобу й жито, iншому вiн не дав нiчого - на те його божа воля. Рiзними вiн також робить i людей - одного князем, другого во?ном, третього смердом, рабом. I на це його божа воля... Це вже знала Малуша. Новим було лише те, що все на землi робиться з волi бога. Коли ж священик заговорив далi, то це було те, чого досi не знала Малуша. - Але що багатство, золото, срiбло, що таке князь i що смерд, якщо все це може знищити iскра вогняна i коли всi на свiтi - i князi, i смерди - помирають? О су?та су?т свiту! Чого вартий князь i смерд його, коли приходить смерть i вони обо? поруч лягають у землю?! Перед смертю всi люди рiвнi, смерть усiх рiвня? - така воля божа, такий наш земний кiнець. Священик показав на iкону - суворий лик. - I бог Христос, - говорив вiн, - прийшов на землю... Вiн народився тут, на землi, вiд тако? просто? жiнки, раби божо? Марi?, як i ти, i ця жiнка Марiя сподобилась того, про що не могла й мрiяти, - стала матiр'ю бога, василевса... Якби священик знав, яку бурю викликав вiн цими словами в душi Малушi! Мати бога, Христа, василевса, а хiба не таке ж життя в не?, у матерi князя Володимира? - I, зiйшовши на землю, - вiв священик, - син матерi божо? Марi?, Христос, став сiяти скрiзь сво? слово, говорив людям, слугам сво?м, про бреннiсть життя на землi i про вiчне життя на небi. I були в Христа апостоли - вiрнi слуги його, i багато людей приходило до Хркста i спасалось в iм'я його. Але багато людей - язичники - не вiрили в нього, i схопили його, i судили, i розiп'яли на хрестi, убили... - Убили? - скрикнула Малуша. - Так, дочко, вбили. Але на третiй день вiн воскрес, вознiсся на небо i зараз сидить там у всiй сво?й славi... - А Марiя? - I Марiя, мати божа, разом з ним. Малуша здригнулась. За все життя нiхто отак не запитував у не?, як вона живе, що дума?, що непоко?ть ?? душу. Найголовнiше ж - нiхто нiколи не обiцяв ?й, що за муки на цiй землi вона матиме нагороду. Це було зовсiм нове, чого вона не ждала й не чула. I далi сталось те, до чого вже давно йшла, сама того не розумiючи, Малуша. Дивлячись на iкону Христа, священик запитав: - Чи згодна ти пiти по його слiду, служити йому тут, приймаючи муки й страждання за те, щоб там, на тому свiтi, обрести радiсть i щастя? - Згодна, отче! - I чи згодна ти прийняти хрещення вiд нього? - Згодна. - Тодi я по слову божу хрещу тебе, рабо божа... Вiн схопив Малушу за руку й повiв до велико? кам'яно? купелi бiля дверей, взяв кропило, вмочив його в воду, бризнув на Малушу. - Во iм'я отця, сина, святого духа хрещу тебе, рабо, i нарицаю тобi iм'я... Пiднявши вгору очi, священик замислився. - Надаю тобi iм'я Марiя, - закiнчив вiн. - Малушею ти була i Марi?ю вознесешся... З тим Малуша й залишила церкву над руча?м... До самого порога ?? провiв священик, потiм передав i щось тихо сказав жiнцi, що ждала Малушу, сам повернувся до церкви. Вiн не скоро пiшов звiдти. Схилившись у куточку бiля восково? свiчки, писав лiтопис цих суворих днiв. Написав i про Малушу. Тiльки закiнчивши все це, священик став, сховав лiтопис у тайнику, що був зроблений у стiнi за одною з iкон, за престолом, погасив свiчку в олтарi. Пiсля цього вiн тихо пройшов через вузенькi дверi в саму церкву, погасив там свiтильник. Звуки його крокiв пролунали на каменi. Темно було надворi, i священик довго порався, замикаючи дверi. Над церквою в гiллях свистiв вiтер, близько в березi ревла хвиля. - Тур! - покликав священик. Двi темнi постатi вийшли з кущiв i наблизились до священика. - Ходiмо! - стомлено промовив священик, i вони пiшли разом до Гори, де вiн жив. Бородатi християни-гриднi завжди так супроводжували священика з церкви. Тут, над Почайною, на Подолi й у передграддi, люди старо? вiри часто нападали на християн. Зовсiм незадовго до цього, коли священик закiнчив вечерню i йшов пiзньо? ночi до сво?? хижi, з кущiв на нього полетiло кiлька каменiв. Не раз траплялось, що язичники потай приходили до церкви й зчиняли там бiйку. А скiльки ще гидоти, соромництва, всiляко? ганьби чинять вони християнам. Священик i тепер iшов обережно, скрадаючись, хоч попереду нього й крокували два здоровеннi чоловiки з грубими цiпками в руках. Нелегко утверджу?ться Христова вiра над Днiпром, ой нелегко. Що злигоднi минулого буденного життя, коли вiриш, що все це пройшло, а попереду життя вiчне й щасливе? З церкви Малуша пiшла iз жiнкою-обращеницею, що, мiцно тримаючи ?? за руку, раз у раз говорила: - Господи, помилуй! Господи, помилуй! Iти ?м довелося недовго. Близько вiд церкви, мiж деревами, що сплiтались гiллям i корiнням, по схилу гори ще в давнi часи воями й людьми викопано було чимало печер, в яких вони ховались вiд ворогiв. В одну з них потайною стежкою жiнка й привела Малушу. У куточку там горiв свiтильник, у промiннi його Малуша побачила зеленкуватi глинянi стiни. У печерi був важкий дух, пiд стiною на перетертiй травi лежало кiлька чоловiк. - Лягай! - прошепотiла жiнка й показала куточок пiд стiною. Малуша лягла, й жiнка - поруч з нею. - Як тебе звуть? - запитала Малуша. - Во хрещеннi Софiя... Се речеться - премудрiсть божа. - А я тепер Марiя, - промовила Малуша. - Спи, рабо божа Марi?! Крiзь отвiр у печеру вривалось холодне повiтря з-над Днiпра. Там шумiв вiтер, i Малуша чула, як здригаються i скриплять надворi дерева, до ?? вуха долетiв i шум хвиль, що починали сердито бити в крутi береги. Але тут, у печерi, було тепло, затишно, тут були такi ж, як i вона, у яких на свiтi нiчого не лишалось... I тихий спокiй обгорнув спраглу душу раби божо? Марi?. Пiсля всього, що сталося, ?й захотiлось тiльки спати, спати. Засинаючи, подумала вона тiльки про одне: "А як тепер син Володимир? Днiпро сердитий, холодний. Чи ? де в теплому заснути йому, як менi?" А сон все склеплював i склеплював повiки. 5 За упругом вставали все вищi й вищi хвилi, вони налiтали на лодiю, жбурляли ?? з боку на бiк, важко було добрати, де небо, де земля. А вiтер знову напинав вiтрила, лодiя стрiлою мчала вперед, у темрявi на тлi сiрого неба окреслювалось ще кiлька чорних лодiй, що, як i перша, то виринали, то зникали, по лiву руку громадою лежали гори, праворуч - вкритий лiсами низький берег. Добриня сидiв на носi передньо? лодi? й пильно дивився вперед. Нехай люту? вiтер, нехай на Днiпрi гуляють найвищi хвилi - перед ними далека дорога до Новгорода, зупинятись не можна. Вони мусять ?хати вдень i вночi. Поки на Днiпрi - лодi? вестиме Добриня, за Волоком шлях покаже Михало. Добре погуляли в Ки?вi мужi з Новгородсько? землi. Випивши на прощання меду й олу, залiз пiд насад, вкрився хутром i спить боярин Михало. Скрiзь понад упругами й просто на днищах лежать i аж хропуть iншi бояри, спить i дружина. Вiтер гра?, весла сохнуть, чом i не перепочити! По два во? не сплять тiльки на кожнiй лодi?: один пильну? за вiтрилом, другий трима? стерно - i того доста! Спить i князь Новгородсько? землi Володимир, син Святослава. До пiзньо? години, доки ки?вськi гори не сховались в iмлi, сидiли князь Володимир i Добриня на кормi лодi?, прощались iз землею батькiв, - хто зна?, коли i як доведеться ?м повернутись сюди. Потiм князь лiг пiд навiсом, Добриня прикрив його теплим опашнем - нехай спить. А Добриня не спатиме. Але не тiльки через це не спатиме Добриня. Думами повна голова. Навкруг шумить, реве, хвиля за хвилею налiта?, кипить, виру? вода, i все бiльше i бiльше у нього думок. Дума? Добриня про те, як колись давно плив вiн цим шляхом звiдти, де зараз сiра iмла, - з Любеча, з такими ж, як сам, отроками до Ки?ва, в дружину княжу. Добриня, як i всi отроки, хотiв тодi попасти до Ки?ва, але боявся невiдомого майбутнього. Що могла обiцяти йому доля: коня, лук та ще хiба, як i батькам, порубану голову або й могилу десь у сипучих пiсках?! Днiпро широкий, Дунай далеко, перетнем мости через все море, зруба?м главу царю роме?в, принесем дому i честь, i славу... Воно так i було. Вiн одержав з княжого двору коня i лук, одягнув порти, почепив на голову шолом, узяв у руки щит. Тодi його стало набагато важче вбити, але смерть так само чатувала на нього. Раптом вона вiдступила. Згадуючи у цю нiч минуле, Добриня не мiг сказати, де й коли пролягла та межа, за якою вiн перестав бути отроком княжого двору, а став дружинником, i то переднiм дружинником княжим. Проте так було. Там, на Горi, Добриня довго був, як i тисячi людей, гриднем. I несподiвано вийшов у старшину, став близькою для князя людиною. Вiн перебрав багато випадкiв iз свого життя i не знав, чим завдячувати сво?му щастю. Вiн ходив iз князем Iгорем на деревлян, але ж тодi нiчого особливого не трапилось. Вiн ?здив з княгинею Ольгою на полюддя, але й тодi чогось не лучалось. ?здив вiн ще й з княжичем Святославом - на лови, в далекi сторожi до РоднI, але в княжича були сво?, кращi во?, вiн покладався тiльки на них. Пригадав Добриня i Малушу. Може, це вона принесла з собою йому щастя? Вiн одразу вiдмахнувся од цi?? думки: не вона, а вiн дав у руки сестрi щастя, вiн, пошкодувавши батька, вивiз ?? з Любеча, вiн потай привiз ?? на Гору. Це тому, що Добриню знали на Горi, взяла княгиня Ольга Малушу й до двору, це тiльки заради Добринi княгиня Ольга пожалiла Малушу, коли та вчинила грiх з княжичем Святославом. Добриня пригадав нiч, коли покiйна княгиня Ольга покликала його до терема, кинула йому в обличчя презирливе слово "смерд", пригадав, як стояв вiн тодi у дворi й ждав Малушу i як сказав ?й, коли вона вийшла: "Що ж ти наробила, Малко!" Але вже до того Добриня вiдчував, що вiн не такий, яким виходив з Любеча: права рука в князя у походi, сотенний у дружинi. Любо було, либонь, i княгинi мати ключницею сестру сотенного. Нi, щастя, як це думав Добриня, давно ходило взап'ять за ним, вiн тiльки не мiг пустити його поперед себе. Проте, вiдчувши сво? щастя, Добриня мiцно вхопився за нього, i те, що iншому видавалось би лихим, умiв повернути на свою руч. Тому вiн, дiзнавшись, що Малуша непразна i що ?? висилають у село, так радо згодився ?хати з нею, тому вiн так пильно оберiгав ?? в Будутинi, тому вiн молився до зiр, коли вона народила сина, тому вiн мiцно тримав Володимира, коли за наказом княгинi забрав його в Малушi i вiз до княжого двору. I тому вiн так легко забув тодi про Малушу... Згадуючи ??, боявся тiльки одного: аби вона не з'явилась до княжого двору. Адже тодi сорому на Горi не оберешся, покiйна княгиня була крута на словi - раз сказавши, не перерiшувала. Ну що б вона сказала, побачивши Малушу на Горi? Пiсля смертi княгинi вiн, правда, радо взявся розшукувати сестру, але що ж, не знайшов. Нема? Малушi. "Нi, - думав Добриня, - у кожно? людини своя доля, що судилось Добринi, те не годиться для Малушi". А от про княжича Володимира Добриня дбав. Коли б хто знав, як вiн крок за кроком ходив за княжичем Володимиром, як оберiгав його вiд кожного злого ока, як ночей не спав, боячись, щоб хтось не наурочив його. Бо доля княжича стала його долею, бо Добриня зараз тiльки вуйко, а стане колись близьким родичем великого князя. "Князь Добриня", - подумав вiн, i йому стало навiть душно серед цi?? ночi. "А чому й нi? - пробiг раптом холодок тiлом. - Був колись Добриня отроком, був сотенним, а зараз носить золотi гривни на ши?. У Новгородi жде Володимира велика слава. А хiба може слава Володимира обiйти його, Добриню? Родичi, одного кореня й кровi..." У цей час зустрiчна хвиля з великою силою ударила лодiю, i Добриня, щоб не впасти, мусив обома руками схопитись за мокру дошку. Ще раз вдарила хвиля, обвисло, затрепетало мокре вiд роси вiтрило. Лодiя зупинилась, а Добриня, пiдставивши вiтру обличчя, дивився в темряву й прислухався, чи не переляга? вiтер. Але нi, то, либонь, вихор пролетiв над Днiпром, вiд пониззя вiяв дужий вiтер, вiн вмить напаяв вiтрила - лодiя стрибнула, зарипiла, й полетiла, й полетiла в пiтьму. "Добре, - подумав Добриня, - коли отак вiятиме низовка, то будемо за два днi й дома, в Любечi..." Дома! Вiн посмiхнувся. Звичайно, добре було б зупинити лодiю бiля високо? кручi, зiйти на берег, пройти з мечем бiля пояса, з гривнами на ши? й опашнем на плечах до рiдного дворища, де колись жили славетнi дiди його, де народились батьки й вiн сам. Але нi! Добриня не зiйде на кручу бiля Любеча, а, навпаки, проведе лодi? понад правим берегом, далi вiд рiдного дворища. Батька, напевне, дома нема?, але, рятуй, Перуне, мати вийде до берега, ще й повисне, як водиться, у сина на ши?. Що скажуть тодi мужi новгородськi, що скаже князь Володимир? Во?вода Добриня - i смерд Микула... Нi, вiн проведе лодi? далi вiд Любеча! У цю нiч Добриня, як це вже бувало й ранiше, вiдчув, що душа його розрива?ться на двi половини. У цiй душi було те, що боляче щемiло, як тiльки вiн згадував рiдне дворище, Днiпро пiд Любечем, могили в степу, дiда, батькiв, безталанну сестру Малушу. Але в цiй душi дуже повiльно, з великою мукою народжувалось i мiцнiло нове почуття. Вiн не любив князiв, вiн не любив бояр i во?вод, але розумiв, що коли буде таким, як батьки його, то загине. I тому хотiв бути таким, як во?води, i вже був таким, як вони... У Добринi колотилось серце, а обличчя пашiло, як у вогнi. Що з ним? Все нiби вирiшено, серед темно? ночi лодi? ?хнi пливуть до Новгорода, спить князь Володимир. Добриня простягнув за насад руки i, набравши кiлька пригорщiв, змочив чоло й напився. Добра була вода з Днiпра. У нього враз нiби додалося сил. 6 Тi?? ж ночi перед свiтанком до Ки?ва примчав гонець. Вiн захитався i мало не впав, коли скочив з коня бiля ворiт, але його взяли пiд руки сторожi. Коли ж сторожi запалили вогонь i поглянули на обличчя гiнця, вони жахнулись. Це був ?хнiй княжий дружинник Коста, але на нього страшно було дивитись - чоло вiд скронi до скронi перетинала рана, очi глибоко запали, уста пересохли. - До князя... Святослава! - прохрипiв вiн. Коли через короткий час князь Святослав прокинувся i швидко вийшов, Коста стояв бiля ганку. - Чолом, княже! - сказав Коста. - Це ти, Косто? - Я, княже! - Чи можеш говорити? - Можу, княже! - Тодi говори! Вони стояли вдвох. Сторожа, яка привела Косту, повернулась до ворiт. У тишi на Горi чути було, як завмирають удалинi ?хнi кроки. На схiд вiд стiни города полотнiло небо, срiблястий вiдсвiт уже лився навкруг, князь бачив блiде обличчя Кости, рану на чолi, заплющенi очi. - Я ?хав багато днiв й ночей, княже. Кiнь падав за конем... На Днiпрi мене захопили печенiги... У полi були половцi.., ранили мене, княже. I от я тут... Ки?в... Адже це Ки?в... - Це Ки?в, Косто. Говори далi. - Во?вода Свенелд сказав, що болгарськi боляри iдуть разом з ромеями, а зрада ? i в нас. Уже багато городiв залишили, сто?мо тiльки в Переяславцi. Там дуже важко, iде брань велика, там ждуть тебе, княже! Коста хитнувся на ногах. Все бiльше виднiшало. Князь Святослав бачив, що очi в Кости зовсiм склепились. Вiн пiдтримав його руками, пiднявся на ганок, ступив у сiни. I, ведучи дружинника, князь вiдчув, що той спить. Ледве вiн одпустив руку, як Коста поточився до землi, сiв, спираючись обома руками, лiг. Так пiд стiною в сiнях вiн i спав. Князь Святослав вийшов на ганок, став на сходах. Навкруг повзли сiрi нитки свiтанку. На тлi голубого неба на сходi темнiла стiна з вежами, високо над нею палахкотiла денниця, скрiзь на Горi вже окреслювались хороми, терема. Десь близько на дворi пронизливо заспiвав когут. Одразу ж забили крилами й вiдповiли йому когути в iнших дворах, озвалися за ворiтьми - в передграддi, на Подолi. Надходив ранок, останнiй ранок Святослава в Ки?вi. РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ 1 Ще в Ки?вi, намовляючи князя Святослава до походу в Болгарiю, i пiзнiше, дiставши вiд нього згоду, василiк iмператора роме?в Калокiр почував себе гордо, був певен, що увiйшов у довiр'я до Святослава. Василiк вважав, що обидва вони дiють чесно i кожен ма? вигоди: Калокiр розповiв Святославу про намiри iмператора Никифора, що послав його сво?ю довiреною особою i переда? йому грецьке золото, князь Святослав зна? тепер потайнi намiри iмператора i ма? ?хн? золото... Калокiровi здавалось, що вони домовились з ки?вським князем про все й тепер кожному з них лиша?ться зробити тiльки те, що було замислено: князь Святослав збира? сво? вiйсько, iде в Болгарiю, виходить до стiни Юстинiана й загрожу? Никифору. Калокiру ж? О, хитрому василiку це питання не завдало трудiв. Якщо князь Святослав стане перед Константинополем, Никифор мусить умерти, а вiн - василiк i патрикiй - хiба не годен бути iмператором роме?в? Василiк Калокiр уявляв i те, що ма? статись пiсля цього, - втiм, думав про це вже не василiк, а майбутнiй iмператор Вiзантi?: вiн сяде на Соломоновому тронi, всюди посадить сво?х людей, утвердить межi iмперi?, щедро заплатить князевi Святославу - сто, двiстi, триста кентинарi?в, вiн дасть невелику дань i болгарам - навiщо йому сваритись з сусiдами? Далi ж, - майбутнiй iмператор думав i про те, - вiн збере в скарбницi iмперi? багато, дуже багато золота, вiн скличе велике вiйсько, яке охоронятиме iмперiю та ?? iмператора, вiн, напевне, вiдмовиться платити болгарам дань, бо за що платити дань цьому грубому, варварському народовi? Iмператор Калокiр стане на Дуна?, вийде в Понт, дiйде до Клiматiв, де його батько, як i ранiше, буде протевоном i вже матиме до того часу численне вiйсько... Про те, що ж буде пiсля цього, майбутнiй iмператор Калокiр боявся думати. Але подiбнi думки настирливо лiзли йому в голову, i якщо не наяву, то в снах вiн бачив, як колишуться знамена iмперi? над легiонами, що стоять на берегах Понта Евксiнського, важким кроком рушають з мiсця, iдуть на Ки?в. I хiба може бути iнакше? Адже князь Святослав i всi руськi люди - вороги iмперi??! Патрикiй Калокiр бачив це спочатку в снах. Далi вiн почав думати про це вдень. Ще пiзнiше Калокiр думав про це i вдень i вночi, не мiг не думати. Князь Святослав не був його другом, це Калокiр вiдчув ще в Ки?вi, коли почав з ним одверту розмову й обiцяв золото. Князь Святослав не став його другом i тодi, коли сказав, що Русь вирiшила йти в Болгарiю, i взяв золото. Князь Святослав не став його другом i в Болгарi?, бо вiн проходив над Дуна?м не як переможець i василевс цього варварського народу, а як його друг. Так чи?м же другом був князь Святослав? О, звичайно, не другом патрикiя Калокiра! Патрикiй Калокiр мовчав. Втiм, коли б вiн i хотiв - йому нi з ким було б говорити. Усi - i князь Святослав, i його во?води, усi цi во? руськi, болгарськi, серед яких iшов i Калокiр, - чужi були йому, чужий був i вiн ?м. Що ж робити далi? Невже батьки помилились, нарiкши йому iм'я Калокiр* (*Калокiрхитрий.)? Раптом сталось те, чого Калокiр нiяк не мiг ждати. На полi бранi в Болгарi? вiн почув, що iмператора Никифора не стало i що на Соломоновiм тронi в Константинополi сiв Iоанн Цимiсхiй. Цимiсхiй - багатий вiрменин, - о, його добре знав Калокiр! Диви, як швидко вiн зумiв зробити те, про що тiльки мрiяв Калокiр. Проте що поробиш - у нього були для цього i золото, i легiони, i сила. Це меткий, хитрий, зухвалий полководець, що зумi?, мабуть, i втриматись на тронi! I коли сталось так, то хiба патрикiй Калокiр i батько його, протевон, не можуть щасливо жити пiд захистом цього iмператора? Як же йому щасливо пройти мiж мечем ки?вського князя i скiпетром iмператора? Патрикiй Калокiр знову вiдчув себе таким, яким ?хав на пiвнiч з Константинополя, - василiком iмператора роме?в. Вiн дума? тiльки про одне: як дати iмператору знати, що вiн, як було загадано Никифором, тут, з Святославом, але мовчав, поки був живий Никифор, а тепер пода? про себе голос, вiд усього серця вiта? нового iмператора Вiзантi? Iоанна Цимiсхiя, обiця? вiрно служити йому. У довгi осiннi ночi над Дуна?м василiк Калокiр склада? листа, в якому пише про все це iмператору Iоанну. Пiзнiше, знайшовши в Переяславцi одного багатого вiрменина, що в усi часи i навiть тепер торгував з вiзантiйськими купцями, посила? цього листа iмператору Iоанну. Незабаром Калокiр одержу? вiсть iз Константинополя, не вiд iмператора, правда, але ж вiд його проедра Василя. I тодi вiн почина? дiяти. Втiм, хто про це може знати? Патрикiй Калокiр, що при?хав до Ки?ва-города як василiк iмператора, став пiзнiше довiреною особою князя Святослава. Вiн поважа?, вивчив навiть мову русiв, розмовляючи з во?водами, тисяцькими i просто воями, вiн присяга?ться, що любить Русь, болгар... Друг Калокiр сто?ть у чорному платнi на березi Дунаю, вiтер роздува? на непокритiй його головi темне волосся, вiн дивиться вдалину, де виру? море, де сiрi хмари низько нависли над обрi?м. Вiн задоволений, i посмiшка гра? на його обличчi. А увечерi Калокiр сидить у свiтлицi вiрменського купця Iзота, якого ще кесар Петро назвав сво?м болярином i якому почепив на шию золоту гривну. На столi перед ними чудове грецьке червоне вино, вони гризуть смачнi царгородськi рiжки. - I як, Iзоте, боляри? - Вони згоднi зробити все, що велить iмператор... - Нехай збирають зброю, а зробимо ми все тодi, коли пiдiйде вiйсько кесаря Бориса. - Добре, Калокiре! 2 Звела василiка Калокiра доля iз сином Iгоря, князем Улiбом. Ще змалку княжича Улiба дратувало й робило злим i хижим те, що Святослав був його старшим братом i, як старший, перший мав любов княгинi Ольги й пошану бояр з во?водами. Роздратування дедалi зростало й виросло в мсту. Коли Святослав став князем, Улiб думав i говорив матерi, що згоден, аби не бути князем при князi, ?хати на сво? князiвство - у Новгород або у Чернiгiв, Переяслав. Коли брат Святослав рушив примучувати в'ятичiв, а потiм на брань з хозарами, князь Улiб нетерпляче ждав... що Святослав, як i батько ?х Iгор, не повернеться з походу. I знову зрадiв i втiшився князь Улiб, коли почув про майбутню брань з Вiзантi?ю. О, вiд матерi сво?? й ще багатьох слiв i купцiв князь Улiб знав, якi дужi iмператори роме?в, яке велике й мiцне в них вiйсько - з кораблями, страшним грецьким вогнем, - i тому думав, що запальний i твердий Святослав з цього походу живим не прийде. Князь Улiб мрiяв i про те, що ма? бути потiм, як вiн утвердить i триматиме мир iз Вiзантi?ю... А чому справдi, думав вiн, не бути миру мiж iмператорами i князями Русi? Християни вони, християнин i вiн - князь Улiб... Але Святослав розбив усi мрi? брата свого. Як великий князь i син Iгорiв, вiн, може, вчинив i справедливо - аще отчина iде на супостата, князi ?? мусять стати попереду во??в. Великий князь Святослав велiв, а брат його, князь Улiб, мусив згодитись iти на роме?в. Тим паче, що сам Святослав повiв во?в морем, а Улiба й Свенелда поставив на чолi ратi, яка йшла суходолом. А потiм почалася брань - лютiша, нiж Улiб думав, бо супроти кесарiв Болгарi? й iмператорiв Вiзантi? боролись i руси, i болгари; страшна, бо ворог люто оборонявся, а князь Святослав iшов прямо, i тiльки до самого серця iмперi?. Проте на бранi князь Улiб не виказував свого страху, не вдавав на сiчi спини, не схитнувся, коли ворог скакав на його коня. У всiх бранях, що точились над Дуна?м, вiн iшов попереду свого вiйська, але, залишаючись вночi й почуваючи себе самотнiм у шатрi, князь Улiб благав свого бога закiнчити брань, встановити мир на землi. Через це князь Улiб i зiйшовся з Калокiром. В цьому не було нiчого дивного - василiк почував себе самотнiм серед чужих людей, князь Улiб був самотнiм серед руських во?в. Василiк сказав, що вiн християнин, князь Улiб вiдповiв, що вони можуть помолитись разом. Вони так i помолились - за перемогу на бранi й за мир мiж землями. А хiба не молились за це, тiльки кожен сво?ми словами, всi в цьому станi? Так було, доки вони йшли над Дуна?м, так було й тодi, коли руськi во? стояли вже недалеко вiд Преслави i коли князевi Святославу принесли печенiзьку стрiлу, яку во?н Орель вирвав з свого серця; так було й далi, коли на чолi з князем Улiбом i Свенелдом во? стали й довго боролись з ворогом, що зупинився бiля Преслави. А тодi почалося щось дивне. Руськi й болгарськi во? рубались так само, як i ранiше, а може, й дужче, бо ж брань iшла обапол - i тут, i в Ки?вi. До стану приходили новi й новi болгарськi во?. Але все бiльше й бiльше боляр iз великими загонами вставало перед ними. А потiм, i це було найстрашнiше, невiдомi численнi загони стали заявлятись позад них - бiля Переяславця, Доростола. Князь Улiб говорив iз Свенелдом: - Що робити, во?водо? Уже попереду нас нема? шляху, зап'ять нам ллються рiки кровi, князь Святослав далече, а йде осiнь, зима. Во?вода Свенелд скинув шолом, i пiд сонячним промiнням на його головi засрiблилось сиве волосся. - Зберемось, княже, тут великою силою й ударимо на Преславу... - Але ж тодi ми одiрвемось ще далi вiд Дунаю й Русi... - Преслава - середа цi?? землi, i звiдти повзуть тi змi?, що жалять нас тут i ген над Дуна?м. Вiзьмемо Преславу - ближче буде до перемоги, а вiдтак i до Русi. Князь Улiб не послухав старого во?води, велiв наволочити стяги, але йти не вперед, а назад, до рiчки Колубави, щоб там, мовляв, зiбратись всi?ю силою й битись за Преславу. Але коли князь Улiб став iз вiйськом сво?м над Колубавою, то вже пiзно було рушати вперед, бо саме в цей час якийсь великий загiн з'явився бiля Дана?. Коли князь Улiб поспiшив до Дана?, заколот почався у Плисцi... I тодi одного вечора, прийшовши до княжого шатра, василiк Калокiр довго говорив з князем Улiбом про поразки в горах i на долинi, нарiкав на зрадливих, вiроломних болгар, а далi сказав: - Я думаю, що князь Святослав зробив добре, допомiгши за п'ятнадцять кентинарi?в iмператорам приборкати непокiрних болгар. Iмператор Iоанн повинен був би ще дати чимало золота князевi Святославу, а сам князь мусив накласти дань на Болгарiю... Князь Улiб замислився. - Але ж князь Святослав i гадки не мав зупинятись у Болгарi?, вiн хоче пройти ?? i бдарити на Вiзантiю. Та ти й сам, патрикiю, намовляв його на це. Василiк Калокiр посмiхнувся. - О, - вiдповiв вiн, - тодi, коли у Великому палацi сидiв божевiльний Никифор i коли я був у нього василiком, я й справдi не тiльки намовляв, я благав князя Святослава iти на нього, бити, убити. Але ж нинi в Константинополi на тронi сидить не Никифор, а Iоанн Цимiсхiй... - Ти зна?ш його? - тихо запитав князь Улiб. - Iоанн Цимiсхiй, - так само тихо сказав Калокiр, - з мо?? землi, iз Вiрменi?. Це дуже смiливий полководець, переможець багатьох земель i городiв у Азi? й ?гиптi. Про нього говорять, що краще мати його над собою, анiж ворогувати з ним. Його всi знають. - Але якщо так, то вiн небезпечнiший для Русi... - почав i замовк князь Улiб, згадавши, що Калокiр все-таки василiк iмператора. Проте Калокiровi й не треба було багато говорити. Вiн одразу зрозумiв князя Улiба. - А навiщо iмператору Iоанну воювати проти Русi? Не думаю, щоб Iоанн хотiв воювати й проти Болгарi?. Адже все це, оцю криваву брань, затiяв божевiльний Никифор. Iмператор Iоанн, я переконаний, хоче тiльки миру. Вiн хотiв би, як i колишнi iмператори, мати любов з Руссю й Болгарi?ю. Щоб цього досягнути, вiн згодився б, напевне, й на дань... Мир, тiльки мир i любов! - закiнчив василiк Калокiр. - Мир i любов! - сказав i князь Улiб. - Як прагнуть справдi люди миру й любовi, як прагну цього я! - Так чому ж нам не подумати про це, княже? - жваво промовив Калокiр. - Помолимось за це! - Молитва очища? душу! - згодився князь Улiб i став на колiна. З Iмператор Iоанн готувався до вiйни з Святославом. Ще за його попередника, Никифора, в фемах Фракi? й Македонi?, що межувала з Болгарi?ю, було повним-повнiсiнько набито вiйська. Правда, феми цi були надто вже малi. Фракiя була околицею Константинополя й тягнулась тоненькою смужкою вiд Понту до Егейського моря. З головного мiста Македонi? Адрiанополя до Константинополя можна пiшки дiстатись за два днi. Усi цi феми й городи в них забитi були вiйськом. У Родостi, Аркадiополi й скрiзь до Солунi, у Агатополi над морем i до самих гiр - до Фiлiппополя - скрiзь стояли пiшi й кiннi легiони. Iмператор Никифор ждав тiльки слушно? години, щоб рушити в Болгарiю й напасти на вiйсько Святослава. Свiй задум iмператору Iоанну було найлегше здiйснити тодi, коли до Константинополя дiйшли чутки, що печенiги напали на Ки?в. "Печенiги згодились. Так буде", - з цi?ю радiсною звiсткою примчав на легкiй скедi? з Босфору ?пископ Феофiл. "Це сталось, князь Святослав з кiнною дружиною помчав до Ки?ва", - повiдомив фар iз Преслави... Воднораз кесар Борис, як i ранiше, просив, молив, благав iмператора Iоанна прислати йому пiдмогу. Але iмператор не може посилати туди сво? вiйсько. Не в Болгарiю, а в Азiю перекида? вiн легiони з Фракi? й Македонi?. Туди ж змушений кинути й кращих сво?х полководцiв на чолi з славетним Вардом Склiром i патрикi?м Петром. Там, у далекiй Азi?, в Каппадокi?, починають повстання проти нього небiж убитого iмператора Никифора Вард з сво?ми двоюрiдними братами, з острова Лесбосу утiка? й при?дну?ться до них брат iмператора Лев. Вони проходять городи й села в Азi?, до них при?днуються землi. Загроза нависа? i над Константинополем. Iмператор Iоанн зна?, кого проти них послати. Полководця Варда немарно прозивають Склiром* (*Склiр - жорстокий.). З ним разом вiн посила? ще й патрикiя Петра, який вславився сво?ми походами в Азi? й тiльки недавно зробив те, чого не мiг зробити сам Iоанн, - перетворив на ру?ни й попiл перлину свiту Антiохiю. Цi два полководцi, Iоанн був певен, знайдуть у пустелях Каппадокi? усiх родичiв покiйного iмператора i покарають. Думав iмператор Iоанн не тiльки про те, щоб покарати ?х. Вiн прагне, щоб родичi Никифора нiколи вже не могли йому шкодити, й велить Варду Склiру й патрикiю Петру, якщо вони пiймають Льва Фоку, синiв його i усiх небожiв, дiяти за власним розсудом, але суворо: оскопляти, ослiпляти або й просто убивати. Така його iмператорська воля! Вард Склiр i патрикiй Петро, звичайно, вiрою й правдою служили Никифору. Але що ця вiра й правда, коли б Никифор не платив за не? золотом? I Вард Склiр, i патрикiй Петро одержать тепер вiд Iоанна багато кентинарi?в - залежно вiд того, скiльки вони привезуть iз зруйнованих ними городiв Азi?, - чого ж ?м ще треба? Iмператор Iоанн хоче купити не тiльки Склiра й Петра. Вiн зна?, що населення Константинополя доведене до голоду. Голод i в фемах, бо три роки у Вiзантi? був страхiтливий неврожай, а за Никифора нiхто не дбав про голодне населення Константинополя. Iоанн Цимiсхiй посила? кораблi до Азi? i ?гипту, де люди також голодують. Але що Iоанну Азiя i ?гипет? Вiн дба? зараз тiльки про Константинополь. В Азi? i ?гиптi забирають останн? зерно, вантажать його на кораблi й везуть до Константинополя. Щедрою нiбито рукою за безцiнь розда? iмператор Iоанн хлiб у Константинополi, i, звичайно, люди, якi кiлька рокiв до цього голодували, маючи тепер шматок хлiба i не розумiючи, звiдки на них впало таке щастя, волають: - Многi лiта iмператору Iоанну! Вiн - новий iмператор Вiзантi?, - гордо сидячи на конi, робить великi виходи, скрiзь: i на площi Августеона, i на Месi, i бiля околиць Влахерну - його зустрiчають стовпища нагодованих людей, його засипають квiтами, йому спiвають славу. Тепер на Iподромi, який колись гримiв i сяяв, але який за Никифора почав заростати бур'янами, знову влаштовуються змагання, iгри, на аренi пролiтають колiсницi, мчать бiгуни, тут лл?ться, як i в давнi часи, кров рабiв-гладiаторiв; сенатори, патрикi?, урядовцi, димоти й динархи безумствують, славлять iмператора Iоанна. Вiн сам також присутнiй тут - сидить у сво?й ложi, дивиться на безумний натовп, iнодi показу?ться народу, слуха? його крики, вiтання, на обличчi його ся? щаслива посмiшка. Але iнодi по цьому обличчю пробiга? хмарка тривоги, вiн згаду? далеку Каппадокiю, звiдки нема? й нема? вiстей, дума? про недалекий острiв Прот, де на високiй скелi в монастирi над морем живе Феофано. Проедр Василь схиля?ться до вуха iмператора Iоанна, тихо шепоче: - Константинополь трiумфу?, вiн щасливий, це твоя перемога! - Феофано! - вирива?ться у Iоанна. Так, увесь час, де б вiн не був, iмператор дума? про Феофано, не може забути ?? ласки, поцiлункiв, рук... О, коли б iмператор мiг, вiн полетiв би до Феофано на крилах, або, певнiше, на легкiй скедi?, велiв би повернути ?? до Буколеону. Але над ним висить закляття церкви. Ще живе, дожива? старий Полi?вкт, а його слово - це священне, непорушне слово. Iмператор Iоанн люту? на патрiарха Полi?вкта не тiльки за Феофано. Того ранку, коли вiн прийшов до нього в Софiю, патрiарх змусив його покарати Льва Валента, домiгся багатьох пiльг для себе й всього духовенства. Якi пiльги можуть мати служники бога, коли Вiзантiя вою?, коли все золото треба вiддати полководцям i легiонерам i коли хлiбом слiд годувати тiльки тих, що завтра мають вмирати? Нарештi iмператор Iоанн свого дiждався. Пiзньо? ночi його повiдомляють, що патрiарх Полi?вкт помер. Iоанн Цимiсхiй радiсно зiтха?. З обiцянками патрiарху можна зробити будь-що, хоч i викинути ?х у Пропонтиду! Iмператор так i робить. Коли одразу пiсля смертi патрiарха Полi?вкта в Константинополi збира?ться собор ?пископiв, щоб обрати нового патрiарха, вiн сам приходить туди, сiда? на тронi i пропону? обрати патрiархом найнижчого чина в церковнiй i?рархi?, малописьменного ченця, схимника з Олiмпiйсько? гори Василя. Собор ?пископiв спантеличений. Тут, у Софi?, зiбралися мужi, достойнi митри патрiарха, у митрополiях Азi?, ?гипту, всi?? iмперi? ? ?пископи-фiлософи, вченi, зразки благодiйства. Але Iоанн Цимiсхiй сидить на соборi, дивиться холодними очима на ?пископiв, i вони знають, що ?х жде, якщо воля iмператора не буде виконана. I чернець Василь обира?ться новим, вселенським патрiархом. Вiднинi iмператор Iоанн буде василевсом i главою над ченцем-патрiархом, вiн може робити все, що захоче, може урочисто одружитися у соборi Софi? чи Влахернi й з Феофано. I iмператор одружу?ться. Майбутню василiсу ввели в собор Софi? з покривалом на обличчi. Назустрiч вийшов i накинув ?й на плечi пурпурову хламиду, яку спочатку благословив патрiарх Василь, сам iмператор Iоанн. Взявши за руку наречену, вiн повiв ?? до олтаря, де стояв патрiарх. I в той час, коли патрiарх клав на голови августiв вiнцi, щоб з'?днати ?х i проголосити многолiття, iмператор Iоанн зробив так, як велiв обряд, - пiдняв покривало, за яким ховалось обличчя наречено?, i всi присутнi на цiй урочистiй церемонi? побачили непривабливий, зморшкуватий лик пiдстаркувато? дочки покiйного iмператора Костянтина - Феодори. Нiхто в соборi не мiг зрозумiти, чому так зробив iмператор Iоанн, коли й як це сталось. Усi ждали, що вiн - молодий, здоровий, дужий - вiзьме собi василiсу до пари. Поруч iз ним пiсля смертi Полi?вкта - i про це також говорили - могла стати й Феофано. А втiм, всi вони, побачивши Феодору, кричали, голосили: - Многi лiта найсвятiшiй i найблаженнiшiй Феодорi! - Многi лiта василевсу Iоанну! - Многi лiта iмператорам нашим! Звичайно, нiхто з них не знав, як не знала того й Феодора, що, стоячи отут, у соборi Софi?, з вiнцем на головi, дивлячись на образ богородицi в куполi над олтарем, iмператор Iоанн думав про Феофано. Так, до само? останньо? хвилини вiн не мiг ?? забути. Ще надавно, коли живий був Полi?вкт, мрiяв, що вирве Феофано з Проту, поверне в Буколеон, увiйде з нею в Золоту палату. Це нiкого б не здивувало в Константинополi, все було готове для цього. Але, стоячи над труною патрiарха, iмператор Iоанн зрозумiв, що й справдi Полi?вкт робив мудро. Краще сидiти у Великому палацi одному вбивцевi, нiж двом. I, звичайно, краще тут не мати Феофано, яка вбила вже трьох iмператорiв. . Iоанн здригнувся: Феофано вбила трьох, так чому ж ?й не вбити четвертого - його, Iоанна? Стоячи над труною патрiарха, вiн старанно хрестився. Народившись, страх перед Феофано все бiльше полонив його душу. Звiльнившись вiд клятви патрiарху перед його труною, iмператор Iоанн дав собi клятву нiколи не повертати в Константинополь Феофано i тодi ж подумав про Феодору. Вона не була красива - це знав Iоанн Цимiсхiй, у нiй не було найменшо? приваби - i це вiн бачив. Але вона - дочка порфiрородного iмператора Костянтина, вона василiса з народження, i бiля не? вiн ста? спадко?мцем слави Костянтина. - Многi лiта iмператорам нашим! - кричали всi в соборi. 4 Недалеко вiд Константинополя, серед голубих просторiв Пропонтиди, мов табун сiрих чайок, що летiли через море, але стомились i сiли спочити, лежить дев'ять островiв, якi здалеку здаються одним великим островом. Ще з давнини ?х названо Принцовими островами. Чудовi здалеку цi острови - з жовтими, червоногарячими скелями, що круто обриваються над голубими водами моря, iз золотоверхими церквами й монастирями, з садами, рядами високих кипарисiв, тихими затоками. Але набагато бiльше, нiж кипарисiв, ? на цих островах могил. Споконвiку iмператори Вiзантi? вивозили сюди, а найбiльше на один iз островiв - Прот* (*Протi - перший.), усiх тих, що були ?м невгоднi. Тут ? монастирi з пiдземеллями, куди нiколи не сяга? сонце, ? скелi, з яких до води не долетить живою жодна iстота, ? затоки, яких не помiтить найпильнiше око... Через це iмператори й закидали сюди сво?х ворогiв. Одних оскопляли, iнших ослiпляли, ще iнших топили, а деякi докiнчували життя в пiдземеллях. I нiхто, нiхто в свiтi про це не знав, - чудовi здалеку острови, дивний Прот! Саме тут, бiля Проту, через день пiсля вбивства iмператора Никифора, пiзнього вечора у тихiй затоцi став дромон. З нього на берег звели жiнку з слугами й двома дiвчатами. Це була Феофано. Вона нiколи не була на цьому островi, але знала, що той, хто сюди потрапляв, живим до Константинополя вже не повертався. Та й сама Феофано велiла сюди вивезти десять лiт тому п'ять сестер першого свого чоловiка Романа - звичайно, на смерть, довiку! А все ж вона зiйшла на крутий берег гордо, як i належить василiсi, i до келi? сво??, одним одно загратоване вiконце яко? виходило на море, ступила зухвало. Тiльки й того, що всю першу нiч не спала, ходила й ходила по келi?, думала про втечу. Феофано дума? так не тiльки цi?? ночi, - вона нi на хвилину не припуска?, що залишиться тут довiку. Самовпевнена, розбещена василiса вiрить, що стала жертвою божевiльного патрiарха Полi?вкта, що про не? думають i дбають iмператор Iоанн i паракимомен Василь. У Константинополi залишились i мусять соцарствувати з Iоанном два ?? сини - Василь i Костянтин. Якщо ж Iоанн забуде, одцура?ться вiд не?, то ?й допоможуть, вирвуть з Проту. ? брат iмператора Никифора - Лев, син його i небожi, якi Iоанна вважатимуть вбивцею Никифора i нiколи не взнають, хто скеровував його руку. ? у Феофано й те, що може все зробити у Римськiй iмперi?. Ви?жджаючи на Прот, вона встигла взяти з собою й зберiга? в келi? великi скарби - золото, дорогоцiнне камiння... I ще одне, що вiдчува? Феофано, - вона була, ? i довго буде найкрасивiшою жiнкою iмперi?. Вона дивиться у дзеркало i бачить себе - може, надто блiду, може, трохи сполохану, стурбовану, але молоду. Що тридцять лiт для божественно? Феофано, яка до того ж зна? цiну сво?й красi?! Кiлька довгих i надзвичайно важких мiсяцiв проводить вона в монастирi, який, нiби велетенська фортеця, iз багатьма пiдземеллями, льохами, тайниками, ровами й валами, височiв на найвищiй скелi над морем. У цьому монастирi в рiзнi часи й рiзними руками заточенi були, ослiпленi, забитi багато iмператорiв, видатних людей та навiть патрiархiв iмперi?: iмператори Михайло Куропалат, Лев з чотирма сво?ми синами, дiд Феофано по чоловiку Роман Перший Лекапiн. Тут сидiли в келiях i тi п'ять сестер Романа Другого, яких вислала Феофано. Тепер сюди потрапила й вона сама. Це був похмурий, страшний монастир. Феофано тут оточують мовчазнi безбородi ченцi, що стежать за кожним ?? кроком, стоять бiля дверей ?? келi? й час вiд часу заглядають у загратоване вiконце у дверях, коли вона навiть спить. Ще за одним, також загратованим, вiконцем об крутi скелi б'?ться розбурхане Мармурове море. Очi безбородих пильнують за нею, куди б вона не пiшла. Здавалося, Феофано нiчого тут ждати, нi на що було сподiватись. Але Феофано жде, вона надi?ться, що хтось прийде ?й на помiч, визволить з Проту. I вона свого дiждалась. В одну з довгих осiннiх ночей безбородий, що вартував бiля дверей ?? келi?, коли все затихло в монастирi i Феофано вже збиралася лягти, раптово вiдчинив дверi, увiйшов до келi? й погасив свiтильник. - Хто це? - прошепотiла, зата?вши подих, Феофано. - Я твiй друг i прийшов вiд тво?х друзiв. - Хто ж ти? - Я - етерiот Вард Валент з Буколеону. - Зажди, ти брат Льва Валента, що вбив Никифора? - Я брат Льва, що вбив Никифора. Але Льва велiв убити iмператор Iоанн. Феофано стало моторошно. В темнiй келi? перед нею стояв Вард - брат етерiота Льва, який убив ?? чоловiка - iмператора Никифора. Отже, це спiльник ?? i Iоанна... Але Вард каже, що Iоанн велiв убити Льва. Кому ж тодi служить Вард?.. "Тихше, мовчи, Феофано, - зцiпивши зуби, велiла вона собi, - бо найменша помилка буде згубою. Треба ждати, що далi скаже Вард". Вона швидко дiзналась про те, що сталось: Iоанн Цимiсхiй усунув вiд царювання ?? синiв - Василя й Костянтина, - мовчи, Феофано, мовчи! - iмператор Iоанн вислав на острiв Лесбос брата iмператора Никифора Льва, а його сина Варда i небожiв - у далеку Амазiю; Феофано пiзнала вдачу нестримного Iоанна; патрiарх Полi?вкт помер, i iмператор змусив собор ?пископiв обрати патрiархом ченця з Олiмпу Василя, - Феофано намагалась не пропустити жодного слова з розповiдi Варда. - А зараз, - тихо шепотiв вiн, - Лев Фока з сином почали повстання в Каппадокi?, i хоч у Болгарi? неспокiйно, iмператор Iоанн зняв у Фракi? й Македонi? кiлька легiонiв i на чолi з Вардом Склiром i патрикi?м Петром послав у Азiю. Iмператор Iоанн бо?ться, вiн засипав хлiбом Константинополь. I знову Феофано мовчала, бо не могла зрозумiти й збагнути, кому ж служить Вард i хто його послав до не?. Аж тодi Вард Валент сказав: - Тому проедр Василь послав мене сюди, василiсо, сказати тобi, що вiн про тебе дума? й дба?. Проедр жде, чим скiнчиться повстання в Азi? й що станеться в Константинополi. А тодi дасть тобi про все знати й допоможе... Жди, василiсо. Тут, на Протi, ? нашi безбородi, я пройду до тебе завжди, коли звелить проедр! Феофано зрозумiла, що в цiй iмперi?, де вона живе, i де все робиться заради слави, честi, багатства небагатьох людей, i де небагато цих людей один одного вбивають, рiжуть, вiшають i карають, мусить бути i такий чоловiк, як проедр Василь... Вона, здавалось, бачила його в цю хвилину: кощавого, непомiтного, висохлого, з ласкавою посмiшкою на лицi, тихим приглушеним голосом, довгими, тонкими пальцями. Цi?? ночi вiн, як i завжди, iшов Буколеоном, стерiг спокiй василевса. "Василевс!"Феофано посмiхнулась, згадавши це слово. Ще вона подумала, що в цiй iмперi? повинно бути i ? мiсце саме для тако? жiнки, як вона. Це вона прикраша? й повинна прикрашати чорнi ?? палати залитi кровлю опочивальнi. Вона - квiтка Пропонтиди i зараз повинна терпляче ждати наказу свого спiльника i друга - проедра Василя. Феофано ступила вперед, взяла руку Варда Валента. Ця рука тремтiла. Вона доторкнулась гарячими сво?ми устами до його обличчя. Вiн був не безбородий. 5 Чорним вихором, бурею летiв з дружиною сво?ю на пiвдень вiд Ки?ва князь Святослав. Поруч з конем князя Святослава, як i у во?вод i бояр його, а так само й у во?в, скакало ще по дво?-тро? вiльних коней. Вершники пересiдали з коня на коня, спали по кiлька годин перед свiтанком - i мчали далi й далi... Не всi во? витримували. Дехто з них лишався в городах i селах полянських i в Уличськiй та Тиверськiй землях, щоб наздогнати князя згодом. На всьому скаку падали в полi конi, але вже iржали новi, - все ближче було до Дунаю. У холоднi осiннi ночi вершникам було жарко, серед денно? спеки ?х остуджував зустрiчний вiтер, на свiтаннi вони з'?дали черствий шматок хлiба, увечерi запивали його водою. Коли вони ви?жджали з Ки?ва, ?х було тисяч десять, а коли вже проминули Буг i Днiстер, ?х не зменшилось, а стало бiльше, бо навкруг була рiдна земля i в цей важкий час голос князя Святослава чули тиверцi й уличi. Але не тiльки там, де пролiтав князь Святослав з сво?ю дружиною, гомонiла й вставала земля. Чим далi вiд Ки?ва на пiвдень мчала дружина Святослава, тим далi на пiвнiч, на захiд i на схiд йшла вiсть про те, що на Дуна? крешуть iскри мечi, до хмар летять стрiли, болгарськi боляри разом з гречинами iдуть всп'ять Руськiй землi. I, як це бува? перед великою грозою, коли стигне лист, скнiють води, завмира? земля, так i в цей грiзний час - скiльки не ?хала дружина князя Святослава, вона не бачила не тiльки печенiгiв, а навiть ?хнього слiду. Здалеку тiльки було чути, як гула пiд копитами коней земля в степу. То печенiги тiкали з улусами сво?ми на схiд - до Днiпра, i на пiвдень - до моря Руського. Так i мчав князь Святослав з дружиною сво?ю -через землi Полянськi, через Дике поле, землi уличiв i тиверцiв, усе ближче до Дунаю. Коли ж до Дунаю лишалось пiвночi ?зди, перед заходом сонця князь Святослав, що пiд знаменом сво?м ?хав попереду дружини, раптом зупинив коня. Сонце заходило. На далекому обрi? видно було слiпучо-багряне плесо рiки, синi гори потойбiч. За князем стояла, не розумiючи, чому вони зупинилися, дружина. - До Дунаю вже недалеко, - сказав князь, - пiвночi ?зди туди, пiвночi назад. Що там робиться, ми не зна?мо, а знати мусимо. Нехай дружинники нашi по?дуть до Дунаю, а до ранку повернуться. Дружина ж наша нехай спочива?, невiдомо, що буде завтра. I враз кiлька вершникiв одiрвались вiд вiйська, полетiли в багряне небо, що стелилось далеко над Дуна?м. Всi ж iншi во? сходили з коней, розбивали стан без вогнiв, пускали в попас конi, далеко на всi кiнцi - i вiд чола, i вiд озадку - послали сторожу. Коли стемнiло й на сходi виплив червоний великий мiсяць, вiн побачив у полi стан князя Святослава. Розкинувшись на землi, поклавши пiд голови сiдла, а пiд себе опони, лежала, спочивала дружина князя. Вона заробила цей короткочасний сон, за нею чорним слiдом серед сiрих степiв стелилась дорога вiд Ки?ва. Вона повинна була спочити, бо, може, завтра буде над Дуна?м великий бiй. Дружина стояла на правдi, i хоч, може, на когось з во?в уже чатувала близька смерть, але всi спали спокiйно, мiцно. I разом з дружиною сво?ю, поклавши пiд голову сiдло, а пiд себе опону, заснув i князь Святослав... Вiн прокинувся до свiтання, бо почув, як десь далеко в полi гуде пiд копитами земля. Сiв. Прислухався. Схопився на ноги. Кiнський тупiт линув з поля, вiд Дунаю, ?хало небагато вершникiв, вони мчали повним скоком. Через короткий час вершники зупинилися в станi перед князем Святославом. - Бiда, княже! Учора болгари копi?м взяли Переяславець. Во? нашi стоять на березi Дунаю, ждуть тебе, княже! Дружина князя вже була на ногах. Швидко свiтало, але князь велiв людям по?сти. Сiвши на опонi, вiн i сам по?в - шматок солоно? конини з хлiбом. По росах во? вели коней. З усiх кiнцiв з голубих туманiв ви?жджала сторожа. Небо було чисте - вiщувало сонячний день. I, спочивши, а тепер по?вши, сiли во? на коней, що випаслись за нiч, полетiла дружина на захiд, до Дунаю. Сонце ще стояло високо в небi, коли вони зупинили коней в очеретах лiвого берега Дунаю, де на тихiй водi стояли ?хнi лодi?. I одразу ж почали переправлятись на правий берег, де було головне вiйсько. Князь Святослав зустрiвся на високiй кручi з князем Улiбом, Свенелдом i iншими во?водами, розповiв, що сталось за цей час у Ки?вi, про смерть княгинi Ольги, вокняжiння Ярополка, Олега i Володимира, про печенiгiв i зустрiч з каганом Курею. - Роме? роблять чорну свою справу й тут, - почав Свенелд. - Уже, княже, залишили ми багато городiв i сто?мо тiльки тут, над Дуна?м. - Чому ж залишили городи? Де нашi во?, де болгари? - кричав князь Святослав. - Усi вони тут, стоять на березi, - вiдповiв Свенелд. - Але кесар Борис i його боляри зiбрали багато загонiв, що розтеклися повсюди, дiяли, як змi?... - Як же ви могли допустити, щоб боляри зiбрали цi загони, чому не пiшли на них одразу великою силою? Во?вода Свенелд мовчав. - А ти що скажеш, брате? - звернувся до князя Улiба Святослав. - Я збирав таку силу. Але ми тодi запiзнились, бо почались заколоти в Дана? i потiм Плисцi... - Хто запiзню?ться на бранi, згубу чинить собi й сво?м людям... - Опрiч того, берiг я во?в, не хотiв велико? кровi. - Аще кров хто на бранi свою шкоду?, багато пролл? ?? пiзнiше й бездоб, - промовив князь. - Недобре зробив ти, брате Улiбе, мало ти зробив, во?водо Свенелде. Потягнемо тепер, дружино моя, нiде тут впасти! Пiднявши голову, князь Улiб дивився вдалину, на пониззя Дунаю. Взявшись за криж меча, мовчки стояв i нiби боявся дивитись в очi князевi Святославу Свенелд. До вечора дружина Святослава переправлялась на правий берег. Туди ж, залишивши в гирлi сторожу, пiдiйшли й лодi?. Князь наказав лодiйним воям, не гаючи часу, пливти Дуна?м до Переяславця. Туди ж вiн повiв через болота i драгви, стежками, якi тепер добре вiдомi були воям, i всю свою дружину. РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ 1 I веде князь Святослав всю свою силу на захiд. Сам з головною дружиною iде шляхом, що тягнеться вiд Дунаю до Планини, князь Улiб веде дружину по праву руку вiд нього, де на помiч князевi вже поспiшають угри, з лiво? ж руки, де в передгiр'? блука? найбiльше болярських загонiв, поперед сво?х во?в ?де на баскому конi суворий, замислений во?вода Свенелд разом iз сином Лютом. А вже в городах i селах болгарських, почувши про те, що князь Святослав з ними, пiдiйма?ться все живе. Дружини з болгар заливають усi простори мiж русами, i зда?ться, що встала над Дуна?м, посува?ться з громом i блискавицею вперед страхiтлива грозова хмара, яко? нiщо не може зупинити. Позаду ж всього цього во?нства на болгарському возi з високими колесами, який тягнуть четверо волiв, похмурий сидить у чорному платнi, низько насунувши на лоба високу баранячу шапку, хижими очима дивиться з-пiд густих чорних брiв на свiт василiк Калокiр. У Переяславцi вiн пiдходив до князя Святослава, нарiкав, що без нього битва затяглася, цiкавився, як скоро дума? Святослав взяти Преславу? Дивно вiдповiв на це василiку князь Святослав: - А Преслава вже давно наша. - Як?! - крикнув Калокiр. - Туди так далеко, перед нами багато бо?в... - Преслава давно вже наша, - промовив князь, - i шкода, що ти не побував там, подруг мiй. Про цi незрозумiлi слова й дума? Калокiр, насунувши на лоба шапку, позираючи навкруг хижими, злими очима. Низькi хмари стеляться над Болгарською землею, дрiбний дощ сi?ться над спушеними полями, риплять вози на шляхах, iржуть, тупотять конi. А вже попереду чути багатоголосий крик, вже там бряжчить зброя, почалася сiча велика: за кров - кров, за смерть - смерть. Так удруге пада? Плиска, Даная, руськi во? ламають ворога й вступають у Преславу! 2 За Преславою у Вишньому градi во? захопили чимало боляр, що збирались утiкати. Серед широкого двору града стояли навантаженi вози, у високiй колимазi сидiла на подушках жiнка якогось знатного роду з двома дiтьми, сам рудий, з довгою бородою й вусами, одягнутий у багряницю i червонi сандалi?, чоловiк гарцював бiля колимаги на конi. ?х оточувало чимало озбро?них мечами й списами во?в. Це був кесар Болгарi? Борис, його жона й вища дружина... ...Кесар i князь зустрiлись у Преславi в старому теремi болгарських каганiв, у однiй з свiтлиць, де колись жив i помер каган Симеон. Вузькi вiкна в цiй свiтлицi були завiшенi. У кутку горiли два свiтильники, променi яких виривали з пiвтемряви багато речей, що зберiгали пам'ять про кагана Симеона i про його дiла. На багатьох полицях пiд стiнами видно було книги, написанi Симеоном. Ще на однiй полицi тьмяно поблискували золотi й срiбнi корчажцi, келихи, а мiж ними стояв i келих, зроблений каганом Крумом з черепа iмператора роме?в... Коли во?вода Свенелд з двома воями завiв кесаря Бориса до цi?? свiтлицi, князь Святослав сидiв, спершись пiдборiддям на руки, за столом i зустрiв кесаря довгим, допитливим поглядом. Кесар Борис, що не встиг навiть переодягнутись, стояв перед князем дуже блiдий, з непокритою головою, дивився сполоханими, широко розплющеними очима. - Здравей, княже! - нарештi вирвалось у нього. - Здоров будь, кесарю, - холодно вiдповiв Святослав i звернувся до Свенелда: - Ти йди... i во? нехай iдуть. Ми поговоримо з кесарем самi. Свенелд зробив знак дружинникам, вони разом вийшли з свiтлицi. Так князь Святослав i кесар Борис залишились у свiтлицi удвох, вiч-на-вiч. - Куди ж це ти, кесарю, збирався вирушати? - запитав Святослав. - Чого мовчиш, не вiдповiда?ш? А втiм, що запитую тебе про це?! Вiдаю, куди збирався рушати. У Константинополь, до iмператора роме?в? Адже так?! - Ти сi прав, - сухим голосом промовив Борис. - До Константинополя. А куди я ще мiг тiкати? Князь Святослав похитав головою. - Горе кесаревi болгар, якому нiкуди вже й утiкати, - суворо сказав вiн. - Була могутня Болгарiя, коли жив дiд твiй Симеон; умiв битись сам i знав, до кого звертатись у важку годину. Запитай у кого хоч в Болгарi? та й у нас на Русi про нього: о, скажуть, добрий то був каган, справедливий, тодi й Болгарiя була незборна, а Вiзантiя тремтiла перед нею. Потупившись, кесар Борис мовчав. - Твiй батько Петро зрадив Русь, - вiв далi Святослав, - ти докiнчу?ш справу свого батька, продав Болгарiю iмператорам. Через вас Болгарiя подiлилась навпiл i стiка? кров'ю, ти винен у тому, що вiд Дунаю до Преслави голови склали тисячi во?в руських i болгарських, бо я ж i батьку тво?му, i тобi пропонував мир, а не вiйну. Що ж менi тепер з тобою зробити? Убити, чи що? I раптом, нiби тепер тiльки зрозумiвши, що йому загрожу?, кесар Борис впився великими, зляканими очима в Святослава, хрипко крикнув: - Княже Святославе! Ти сi прав, прав, княже. То ? справедливо, схибили ми, схибив i я. Але ми живемо так - до Ки?ва далеко, до Константинополя близько, а iмператори мають велику силу. Боявся я ?х, i не токмо сам, усi боляри. Змилуйся надi мною. Даруй живот! Князь Святослав сидiв у кутку свiтлицi, склавши на грудях руки. Жарко горiли свiтильники, довгi язики ?х коливались, на стiнах свiтлицi миготiли тiнi, i сам кесар Борис, здавалося, хита?ться серед цих сiрих стiн. - Нiкчемний кесарю! - схопився Святослав. - Не вмiв ти жити, не вмi?ш i померти. Вiн пройшов по овiтлицi, зупинився бiля вiкна й дужим помахом руки розкрив запону, якою воно було завiшене. I тодi стало видно, як за Преславою буя? пожежа, а на небi пломенi? багряна заграва. У тишi стало чути тривожнi удари била за вiкном i далекий, схожий на шум моря багатоголосий крик. - Як би я хотiв, - сказав Святослав i показав рукою за вiкно, - щоб тебе, отакого, як зараз, бачили й щоб чули мою з тобою розмову всi болгари... Але вони ?? не чують. Що ж, може, колись пригадають мо? слова... Я мусив був тебе вбити, бо такий кесар, як ти, Болгарi? не потрiбен. Але без кесаря Болгарiя не може бути, бо хто ж поведе ?? на ту брань, вiд яко? сьогоднi здригаються гори, i на тi бранi, якi будуть ще й колись. Кого менi поставити на кесаря? Брата твого Романа - так ви один одного достойнi... Кесар пiдвiв голову й пильно стежив за Святославом. - I не за вас, кесарiв, - говорив Святослав, - серце в мене болить, - за Болгарiю. Мiцною хочу бачити ню; скарби великi, знаю, зiбрали кагани. Не по дань я сюди прийшов - хочу, щоб Болгарiя зберегла сво? скарби. - Княже Святославе! - крикнув Борис. - Ти дару?ш менi живот? - Хочу дарувати... - Княже Святославе, - урочисто промовив Борис, - тодi я весь живот, всю свою душу вiддам за тебе... - Не за мене треба живот вiддавати, - перебив його князь Святослав, - а за Болгарiю... - Так, княже Святославе, так, - поспiшаючи, виправдувався Борис. - За Болгарiю вiддам живот, за любов i другарство мiж Болгарi?ю i Руссю... Наспоред Вiзантi?! Князь Святослав вiдiйшов вiд вiкна, зупинився бiля кесаря Бориса i вийняв з пiхов меч... - Кесарю! - сказав вiн. - Я кличу в свiдки всiх богiв, яким вiриш ти i я... Ти заслужив смертi. Русь дару? тобi життя. Ти забруднив свою багряницю, але залишаю ?? тобi. Мо? во? iдуть назi й босi, - ми не вiзьмемо скарбiв болгарських каганiв. Тiльки клянись, що не продаси ще раз Болгарi?, не зрадиш Русi, боротимешся проти Вiзантi?. - Давам клятва! - вiдповiв на це кесар Борис i холодними устами торкнувся меча. Князь Святослав сховав меч у пiхви, покликав Свенелда. - Во?водо! - сказав князь. - Вiднинi кесар Борис наш друг, проведи його до Вишнього граду, i нехай йому буде, як кесаревi... - Прощай, княже Святославе, - низько вклонився кесар Борис. - Много сем благо дарен... I довго князь Святослав слухав, як у склепiннi переходiв палацу гримлять кроки кесаря Бориса й Свенелда, як вони затихають i як нарештi зовсiм завмерли удалинi. За Преславою всю нiч буяла пожежа, багряна заграва то розжарювалась, то пригасала на небi, на тлi хмар, що пливли й пливли з пiвночi, вимальовувались стiни й вежi кам'яного города на скелi. Неспокiйна була ця нiч. Десь у темрявi то тут, то там чулись людськi голоси, на крутих стежках сполохано iржали конi й чувся тупiт копит, пси в городi вили на багрянi хмари. Тихо було тiльки у Вишньому градi, на воротях якого стояли стомленi руськi во?. Нiде на стiнах його i у вiкнах не свiтився жоден вогник. Вишнiй град спав. Але не спав кесар Борис. Притулившись чолом до холодного скельця вiкна, вiн стояв у однiй з палат, дивився на вогонь пожежi, багрянi хмари, Преславу, Камчiю, що, нiби червоний вуж, снувалась у долинi. I шкодував кесар за тим, що не встиг ви?хати з Преслави. О, коли б то руськi во? трохи запiзнились, вiн би зараз був уже далеко вiд Преслави, мчав гiрськими ущелинами, прямував до Константинополя... Але все склалося не так зле, як мiг того ждати кесар Болгарi?. О, коли його вели до палацу в Преславi, вiн дуже злякався. Коли з ним почав розмову князь Святослав, кесар був певен, що його жде тiльки смерть. А зараз була вже нiч, все страшне вiдступило'назад. Вишнiй град, як це бачив кесар, охороняють руськi во?. Руськi во? - це, може, й краще, нiж власна дружина. Адже тодi, коли у Вишнiй град увiрвались руськi во?, майже вся його дружина кинулась врозтiч, залишила напризволяще його, жону, дiтей!.. "А далi? - думав вiн. - Що робити далi?" Кесар здригнувся, почувши кроки позад себе. Але це не руськi во?, ?х малю? тiльки хвороблива уява кесаря, - до нього йшла жона, василiса Марiя. - Ти не спиш, Борисе? - тихо запитала вона. - О нi, Марi?. Як я можу спати? Адже тепер ми не можемо по?хати до Константинополя. Все пропало. - Мiй любий, - сказала василiса. - Ти марно уболiва?ш. Дяка богу, ти був i лиша?шся кесарем. Цей Святослав - дикий князь, варвар, вiн не розумi? навiть, що таке золото, й усi скарби залишив тобi. Дяка богу, ми живi, багатi, ми не зможемо вже по?хати до Константинополя, але Константинополь прийде до нас. - Ти дума?ш, що вони про нас не забудуть? - О нi, Константинополь про нас не забуде. Вiн i зараз дума? про нас. Сьогоднi, - пошепки закiнчила вона, - я бачила мiж воями цього князя Калокiра, василiка iмператора. З У Константинополi знали, що робиться в Болгарi?. Фар бiля Великого палацу приймав свiтлянi гасла увесь час, коли князь Святослав вдруге став на березi Дунаю й рушив у Схiдну Планину. Кесар Борис просив, благав допомоги, особливо тодi, коли руськi й болгарськi во? сунули до Преслави. Ще однi?? ночi фар у горах замиготiв i потух. Преслава впала. Невдовзi, скрадаючись в ущелинах i на смерть заганяючи коней у долинi, до Константинополя потай примчали гiнцi вiд кесаря та ще болгарськi боляри й купцi, що зумiли втекти з Преслави. А мiж ними й друг василi-ка Калокiра - вiрменський купець з Переяславця Iзот. Iмператор Iоанн знав, що князь Святослав полонив кесаря Бориса, але лишив йому життя. Певен був вiн, що князь Святослав ? тепер власником скарбiв болгарських каганiв, розумiв Iоанн i те, що Святослав не зупиниться в Преславi, а пiде далi - на долину перед Вiзантi?ю. Одного тiльки не знав iмператор роме?в - коли це станеться, скiльки во?в залишилось у руського князя i на кого вiн тепер дума? спиратись. "Проте, - мiркував вiн, - Вiзантiя свого досягла, багато сил втратила Русь, пройшовши раз i другий усю Болгарiю до Преслави. Потом i кров'ю вмився князь Святослав, промчавши до Ки?ва й од бивши печенiгiв, поки ж його не було, кесар Борис iз болярами сво?ми й переодягнутими легiонерами наробили чимало зла й завдали неймовiрно? шкоди руськiй ратi, князь Святослав, либонь, напружуючи всi сили, не в сiдлi, а за хвостом коня дотягнувся до Преслави. От що уготували русам iмператори роме?в i вiн - Iоанн Цимiсхiй!" У Константинополi неспокiйно, всi тут знають, що руськi во? - тавроскiфи - десь недалеко. На склепi Костянтина, в пiтьмi якого лежить i лежатиме безголовий Никифор, чиясь рука пише далi: "На нас рушила руська сила, скiфськi народи в божевiльному запалi рвуться до вбивства. Рiзнi язики поспiшають до нашого города, на воротях якого колись був накреслений твiй образ. I ти, iмператоре Никифоре, дослухайся до наших слiв, скинь з себе камiнь, що придавив тебе. Якщо не хочеш встати з домовини, то дай нам знати одним лише голосом. Якщо ж i цього не хочеш, то прийми нас до себе, в домовину. Бо й мертвий - ти всепереможний, крiм жони, яка перемогла тебе..." Iмператор зна?, що робиться в Константинополi, проедр Василь переказу? йому й вiршi, написанi над домовиною Никифора. Але василевс уже не такий, яким був недавно. Його тiсним колом оточують сенатори, димоти, динархи i невпинно славословлять, його жоною стала василiса Феодора, у Фракi? й Македонi? повно-повнiсiнько вiйська. Iмператор Iоанн вiрить у свою зорю, вiрить у перемогу над Святославом. ? ще одна причина, яка затриму? Iоанна Цимiсхiя в Константинополi. У Фракi? й Македонi? на чолi вiйська сто?ть патрикiй Iоанн Куркуас - у минулому видатний полководець, але зараз - гiркий п'яниця, а славетнi його полководцi - Вард Склiр i патрикiй Петро - все переслiдують повстанцiв по Каппадокi?, яких веде Лев Фока з сином сво?м Вардом i небожами... У цих турботах i сподiваннях швидко проминула осiнь. I раптом однi?? ночi над Константинополем почина? сiятись незвичайний для цього города снiг. Усi виходять на вулицi, наставляють руки, пробують, чи справдi це снiг? Так, снiг! Пухнастий, холодний, мокрий, вiн сi?ться все густiше й густiше, вiн iде цiлу нiч, наступний день, ще одну нiч... Мчать вершники з Фракi?, Македонi?, там також випав снiг, на Планинi засипало всi клiсури* (*Клiсури - гiрськi ущелини). Тепер князь Святослав мiг би з сво?ми воями дiстатись до Константинополя тiльки тодi, коли б у них виросли крила. Усi заспокоюються, - до само? весни воям Святослава не пройти Планини й Родопiв. I нiхто з них, а також iмператор Iоанн, не вiда? того, що князь Святослав зупинився в Преславi i не йде в гори зовсiм не через снiги. Дума? перед новим походом складну думу. Iдучи на брань з ромеями, князь Святослав розумiв, наскiльки вона буде важка. Що ця брань неминуча, вiн зна? ще тодi, коли вирушав iз Ки?ва. Тут, у Болгарi?, вiн бачив перед собою римських легiонерiв. Але iмператори роме?в воювали з ним рукою кесаря Бориса i взап'ять - шаблями печенiгiв. У Преславi вiн дiзнався, що за Родопами по всiй Болгарi? на захiд сонця вже давно сто?ть ромейське вiйсько. Воно готове до бою, i якщо Святослав не пiде на нього, воно вдарить у спину йому. Знав Святослав вiд сво?х гiнцiв i те, що в гирло Дунаю вже увiйшли й стоять кораблi роме?в з великою силою й грецьким вогнем. Отже, iмператор Iоанн стояв перед ним i взап'ять йому, - Вiзантiя iшла на Русь. Через це, пройшовши вдруге Болгарiю, взявши багато городiв i, нарештi, Преславу, князь Святослав зупиня?ться там i не йде вперед. Зима? Так, тодi була люта зима. Вiд людей князь Святослав знав, що в горах, на перевалах, у клiсурах, лежать снiги, шляхи там перетяли рiки. Пройти з численним вiйськом через гори в цей час було важко. Крiм того, ще тодi, коли во? Святослава йшли вiд Дунаю, до пiвнiчних меж Болгарi? пiдiйшло й багато допомогло князевi Улiбу угорське вiйсько. У Преславi до князя Святослава прибули й гiнцi угорського князя: полководцi ?хнi мали охоту разом iз вiйськом Святослава йти проти роме?в. I справдi, римськi iмператори зробили багато зла не тiльки болгарам, а й уграм. Святослав послав до угрiв во?воду Свенелда. Той повернувся за мiсяць i привiз радiсну звiстку - угорський князь згодився поставити в боротьбi з ромеями пiд знамено ки?вського князя кiлька тисяч вершникiв. Све-нелд домовився, що угорськi во? негайно виходять, iдуть прямо в долину за Преславою й там ждатимуть гасла Святослава. Нарештi, пам'ятаючи про свою зустрiч у полi над Днiпром з печенiзьким каганом Курею, Святослав послав гiнцiв до нього. Вiн обiцяв кагану багато золота, во?нну здобич. Князь Святослав мислив, що це золото дати кагану варто. Якщо навiть печенiги не дуже охоче битимуться з ромеями, все ж у нього за спиною не буде зрадливих ворогiв. Шлях вiд Преслави до Днiпра й назад забрав у гiнцiв кiлька мiсяцiв. До весни вони повернулись iз звiсткою, що не знайшли кагана Курю, але домовились з ордою кагана Iлде?. Печенiги вже стали на березi Дунаю, рушають понад море i через. Месемврiю ввiйдуть до Фiлiппополя. Настала весна. Засинiли гори на заходi, розтопились снiги, зашумiли рiки в ущелинах, сохли шляхи. Князь Святослав велiв воям готуватись. Увечерi, коли по?хали гiнцi вiд печенiгiв, князь Святослав зустрiв недалеко вiд стiн Преслави Калокiра. Василiк iмператора роме?в стояв на пагорку й дивився на гори, залитi багряним свiтлом. - Великий княже! - кинувся Калокiр до Святослава. - Я так давно не бачив тебе, ти зовсiм забув про свого друга. - Нi, патрикiю, - вiдповiв Святослав. - Про сво?х друзiв i про все, що ?м обiцяне, я нiколи не забуваю. Бачиш, домовлялись ми в Ки?вi про те, що я пройду Болгарiю, - от i пройшов, обiцяв я, що пiду на iмператора, - i вже рушаю. Калокiр з-пiд брiв подивився на Святослава. - А чи не замало в нас сили, княже? - з якимсь острахом запитав вiн. - Адже позаду жорстокi бо?, а iмператор зiбрав велике вiйсько. - Ой патрикiю, - засмiявся Святослав, - та невже ж я, коли б боявся iмператора, вирушав iз Ки?ва? I невже ти тут, у Болгарi?, за цей час нiчому не навчився? - Ти ма?ш спiльникiв? Адже ма?ш, княже? - На бранi, - вiдповiв князь, - я покладався i покладаюсь тiльки на власнi сили. Калокiр облизав пересохлi уста. - Я i мо? друзi вiддячимо тобi, княже, за все в Константинополi в сто крат... Коли ти дума?ш рушати? - Це станеться незабаром. I вони обо? подивились удалину, де у багряному сяйвi вився по праву руку шлях до Средця, а по лiву - все в гори, на перевали й ущелини - на Константинополь. Обличчя у Калокiра було похмуре, довгi сухi його пальцi стискувались в кулаки. У цю годину вiн ждав, що князь Святослав обмовиться, розповiсть, як i коли дума? вирушати в гори, i скаже про сво? сили. Тодi б i Калокiр вирiшив, як йому далi бути, що робити?! А князь Святослав думав у цю вечорову годину, як важко буде йому йти проти роме?в. Багато, дуже багато сили й кровi витратили руськi во? над Дуна?м. Пошматована болярами Болгарiя не може дати йому потрiбно? допомоги, доводиться просити ?? у печенiгiв i угрiв. Але чи надiйна це пiдмога? Що жде ?х по той бiк Планини? Нiкчемний Калокiр! Чи мiг вiн знати, що робиться у пристраснiй, широкiй, волелюбнiй душi князя Святослава?! Коли в горах ще танули снiги й ущелини заповнили швидкi рiки, над Пропонтидою, в Константинополi й фемах уже цвiла весна. Саме в цей час до Константинополя прибули з сво?ми легiонами Вард Склiр i патрикiй Петро. Вони довго переслiдували повстанцiв у пустелях Каппадокi? i нарештi пiймали ?х. Вард Склiр зробив так, як велiв iмператор. Вiн випiка? очi брату Никифора Льву Фоцi, пострига? в ченцi й висила? на острiв Хiос небожа Никифора - Варда - разом з жоною й дiтьми, жорстоко кара? всiх ?хнiх родичiв... З такими вiстями два полководцi повертались до Константинополя. Iмператор Iоанн радiсно ?х зустрiча?, - дуже добре зробили його полководцi, упiймавши родичiв iмператора Никифора й покаравши ?х. Тепер ?м гнити до кiнця свого життя в монастирях, не бачити повiк сонця. Такi iмператори не страшнi Iоанну Цимiсхiю. Все рiдше й рiдше згаду? вiн за радощами цього свiту й Феофано - ?й також до кiнця свого вiку скнiти в келi? на Протi, ?? стережуть не тiльки безбородi ченцi, а й етерiоти. Iмператор Iоанн да? великi нагороди Варду Склiру й патрикiю Петру, велить ?м ви?жджати в Фракiю й сам збира?ться ?хати за ними. Якщо Святослав не вийде на долину, Iоанн поведе сво? легiони в гори. Збираючись у похiд, iмператор довго розмовляв з проедром сво?м Василем. Коли в столицi нема? василевса, його мiсце заступа? василiса, але проедр мусить бути першим i бiля не?. Проедр схиля? голову. - А кого ти зна?ш iз iсторiографiв, - запиту? ще Iоанн, - кого б я мiг узяти з собою i хто зумiв би достойно описати, як вiйська iмперi? пройдуть по Болгарi? i розiб'ють Русь? - Я знаю Iоанна, - вiдповiв проедр, - сина сановника Феодора, священика... - Священик Iоанн все сво? життя славив Никифора, - розсердився iмператор, - i це вiн зараз пише присвяти на його гробницi... Усi цi iсторiографи - прихильники або Костянтина, або Никифора... - Я чув, що серед молодих дияконiв Софi? вiдзнача?ться сво?ми талантами Лев, сам з Азi?, простого роду, але красномовством знаменитий... - Якщо вiн молодий - дуже добре. А красномовство його запалить вiйськовi подвиги роме?в. Поклич Льва, поговори з ним i дай йому срiбну чорнильницю. Нехай вируша? разом iз нами. Лев - диякон. Що ж? Нехай i вiн живе в вiках! Iмперiя повинна знати свою iсторiю! Ще тодi, коли Iоанн Цимiсхiй ?хав далеко вiд Адрiанополя, в долинi над Марiцою з'явились полководцi й вiгли* (*Вiгли - караули, сторожа.), а разом iз ними озбро?нi довгими мотузками й кiлками мiнсуратори* (*Мiнсуратори - землемiри, топографи.). Вiгли ?здили по лiсах i ярах, перевiряючи, чи нема? тут ворожих лазутчикiв, а мiнсуратори обрали широку рiвнину, до яко? з двох бокiв доходили лiси, й намiтили на нiй стан. Насамперед вони обрали мiсце для намету iмператора, середину стану, i там поставили його знамено. Вiд цього мiсця мiнсуратори заходились вимiрювати мотузками по тисячi оргiй* (*Оргiя - грецький сажень, 1,774 метра.) на всi сторони свiту. Щоб позначити межi табору, натягнули мотузки мiж ними. А тим часом у долинi вже з'явились хмари рудо? куряви. До мiсця майбутнього стану наближались оплiти* (*Оплiти - пiхота.). ?х було понад десять тисяч, i вони одразу стали копати широкий, глибокий рiв, викидаючи землю i насипаючи вал. Посеред валу i в рову залишили ворота, але ?х навмисне, щоб до стану не могли потрапити ворожi во? i особливо кiннота, робили пiдковами. Коли рiв i вали були закiнченi, оплiти ще один день готували "порожн? мiсцем" за валом, куди могли залiтати стрiли й камiння, розбили великi й малi дороги, а посеред стану втрамбували мiсце для "царського табору". Ще поставили там намети для iмператора, протовестiарiя, стольника i охорони. Це був цiлий город, поки що безлюдний. Але для захисту його ще не все було зроблено, i оплiти поставили навкруг рову через кожнi десять оргiй залiзнi стовпи, натягли мiж ними мотузки й почепили дзвоники. А на полi за ровом покопали скрiзь ями-костоломки, забивши на днi ?х загостренi кiлки. Ще не була закiнчена вся робота, а до стану вже пiдходило ромейське вiйсько, навкруг царського намету зупинились i одразу ж почали ставити сво? намети полки iмператора, за ними колом стала бойова кiннота, ще далi - таксiархi?* (*Таксiархiя - вiйськова частина, тисяча во?нiв.) фем. Стан одразу зашумiв, загомонiв, скрiзь iржали конi, до неба попливли димки вiд багатьох вогнищ. Коли почало смеркати, прибув iмператор Iоанн Цимiсхiй. Вiн ?хав у срiблястому скарамангi?, у легкому шоломi, iз золотим мечем бiля пояса. Одразу ж за iмператором поспiшали найближчi його полководцi. А попереду i позад нього верхи ?хали безсмертнi. 4 I ще раз пiзньо?, як i завжди, години в келiю до Феофано прийшов Вард Валент. Проте був вiн дуже неспокiйний. - Проедр Василь велiв забрати тебе цi?? ночi з Проту, - сказав Вард. - Для втечi все готово, скедiя сто?ть пiд скелею, бог послав нам попутний вiтер... - Але як ми вийдемо звiдси? - занепоко?лась Феофано. - Через це вiкно, - показав рукою Вард. - Крiзь цi грати?.. А там далi - скеля, безодня? - Не бiйся, василiсо! Я зараз перепиляю грати, з собою я взяв мотузяну драбинку. Ти спустишся нею, за тобою я, а внизу нас ждуть люди проедра Василя. - Нi, Варде, я не можу спуститись цi?ю драбинкою. Це божевiлля, - нiч, вiтер, скеля; я розiб'юсь i полечу в безодню... - Проедр Василь велiв менi сказати, що iмператор Iоанн одружився з василiсою Феодорою, а зараз ви?хав на брань у Болгарiю. Приголомшена цими новинами, Феофано якусь мить стояла на мiсцi. У келi? монастиря було тихо, дуже тихо було й у коридорi, звiдки через вiконце в дверях падав промiнь жовтуватого свiтла, тiльки крiзь загратоване вiкно, що виходило на скелi, долiтав шум i свист вiтру. I десь там, внизу, пiд скелями, вирувало, ревiло, стогнало неспокiйне море. - Та-а-ак! - тихо процiдила, стиснувши зуби, Феофано. - Гаразд, Варде, я згодна. Я ?ду до Константинополя. Але як бути менi з дiтьми? - замислилась вона. - Ти ?деш до сво?х синiв, - вiдповiв Вард. - Будемо молитися, щоб завтра й дочки тво? прокинулись живi. А зараз - швидше, василiсо. У монастирi сьогоднi щось неспокiйно, ? якiсь новi етерiоти, може, Феодора вже дi?... - Правда, - здригнулась Феофано. - Роби, роби швидше свою справу. А я помолюсь... Вона пiшла в куток келi? й стала навколiшки перед ложем, на якому спали двi ?? дочки... Вард Валент тим часом завiсив вiконце до коридора, ступив до вiкна над морем й за кiлька хвилин перепиляв залiзнi грати, дужими руками одiгнув пруття й почепив за них мотузяну драбинку. - Я все зробив, василiсо! - прошепотiв вiн i зняв завiсу з дверей до коридора. - Iди сюди! Вард бачив, як Феофано встала з колiн, у кволому променi вiд свiтильника, що горiв у коридорi, зробила крок уперед, взяла щось у скриньцi пiд столом й сховала на грудях. А тодi зупинилась перед вiкном над безоднею. - Менi страшно! - На блiдому, зовсiм бiлому обличчi вiн побачив ?? великi очi. - Тобi повинно бути радiсно, василiсо! Берись за цi мотузки й смiливо спускайся драбиною вниз. - Який жах! - все ще не могла наважитись вона. Тодi Вард Валент сам узяв ?? дужими руками, й посадив на холодний камiнь вiкна, i, хто зна? чому, схилив гаряче сво? обличчя до холодно? щоки Феофано. - Спасибi, Варде! Ти служив кому треба, i я тобi вiддячу, - прошепотiла вона й поцiлувала етерiота з Буколеону. - Менi нiчого не треба, василiсо! - вiдповiв вiн ?й, спритним рухом змусив стати на драбинку, а в той же час сам подивився на вiконце дверей, звiдки робив якiсь знаки безбородий... ...Феофано повисла над безоднею, знайшла на драбинцi схiдцi, сперлась на них i тодi опанувала себе, почала спускатись. Але як важко було це робити! Навкруг не? стiною стояла нiч, страхiтливий вiтер розгойдував драбинку. ?дине, що вона вiдчувала серед суцiльно? темряви, - грубi мотузки драбинки, хисткi схiдцi пiд ногами та ще iнодi, коли вiтер з моря притискував драбинку до скелi, холодний, мокрий камiнь, якого вона торкалась пальцями. Особливо ж страшно було думати Феофано про безодню, в яку спускалась. Здавалося, що ?й не буде кiнця. Феофано, як i замолоду, вмiла лазити й тепер лiзла, як кiшка, мала мiцнi, дужi руки. I все ж швидко втрачала сили, мотузки рiзали ?? долонi, ноги ковзались на слизьких схiдцях i часто повисали в повiтрi. Iнодi, коли вiтер одкидав драбинку вiд скелi, ?й здавалося, що зараз вона або полетить у безвiсть, або вдариться й розiб'?ться об камiнь, ?? дедалi бiльше охоплював вiдчай, безумний страх сковував пальцi, зводив ноги. I, можливо, в одну з таких хвилин Феофано й випустила б зi сво?х рук мотузки, зiрвалась би й полетiла стрiмголов, та раптом десь високо-високо вгорi почула крик. Його одразу ж пiдхопив i понiс у безвiсть вiтер. Але цей крик серед ночi долинув до ?? вух. - Феофано! - хтось крикнув угорi. Вона здригнулась i зрозумiла, як далеко вже спустилась вiд вiкна в'язницi, як близько мусить бути тверда земля, берег. Руками, що враз змiцнiли й набули гнучкостi, вона перебирала й перебирала мотузки, знаходила ногами схiдцi, спускалась нижче й нижче по драбинцi i нарештi почула пiд ногами камiнь. - Сюди, василiсо, сюди! - чула Феофано в темрявi голоси. Вона йшла на цi голоси, ступила в лодiю, сiла. Слiдом за нею туди ж стрибнули гребцi. - Де ж Вард? Що вiн дума?? - гомонiли кругом. I раптом угорi високо в повiтрi пролунав зойк. Потiм звiдти з свистом i криком щось пролетiло повз скелю, лунко впало на берег неподалiк вiд човна. Якусь мить нiхто нiчого не говорив. Тiльки вiтер свистiв навкруг i роздратовано бились об камiнь хвилi. А далi, поспiшаючи, гребцi одштовхнули лодiю, поставили вiтрила, полетiли на високiй хвилi в темряву, нiч. Тiльки Вард Валент не ?хав з ними, - труп його лежав на березi над Пропонтидою. Серед пiтьми ночi високо над скелями блимав вогник у вiкнi келi?, з яко? втекла Феофано. Закутавшись у теплу шаль, Феофано сидiла на кормi легко? лодi?-скедi?. Усе навкруг - темнi скелi острова й вогник, що одразу зник позаду, високi хвилi, що, як розгнiванi морськi дива, гнались за ними й народжувались десь попереду, сiра iмла навкруг, свист i рев вiтру, туго напнутi вiтрила, - все це нагадувало сон, примару. Але це були не сон i не примара. По скедi? швидко перебiгали й порались бiля вiтрил мовчазнi невiдомi, але вiдданi ?й люди. Феофано свого досягла - вона втекла з Проту, звiдки нiхто ще не повертався. Вона летить, як на крилах, пiд вiтрилами цi?? скедi? до бажаного Константинополя. Ще до свiтання, якщо не змiниться вiтер, вони будуть там. До не? пiдiйшов хтось iз гребцiв. - Вард Валент знав, куди нам треба ?хати, - сказав цей чоловiк, - але зараз вiн мертвий. Куди велиш ?хати, василiсо? Це питання захопило Феофано зненацька. Вона була щаслива, що втекла з Проту, радiсть визволення цiлком ?? заполонила. Але куди ?м, справдi, ?хати, куди вона мусить скерувати скедiю? У цю хвилину Феофано вперше пошкодувала за Вардом Валентом. Яка необачнiсть, що вона не запитала, куди мав привезти ?? етерiот. - Скажiть, - спробувала вона щось узнати у людини, яка стояла перед нею, - ви сюди звiдки ?хали? Iз затоки Великого палацу чи з Буколеону? Темний во?н, що, схопившись руками за щоглу, ледь тримався на ногах, вiдповiв: - Ми ?хали сюди не з затоки, а iз Золотого Рогу. I Феофано зрозумiла, що марно вона запитувала про це у во?на. У Великому палацi, а так само й у Буколеонi, сидить тепер Феодора. Це вона, напевне, послала свою етерiю на Прот, вона хотiяа вбити Феофано, а вбила Варда Валента. ?й - Феофано - нiчого й потикатись у тихi затоки Великого палацу й Буколеону, - там на не? жде загибель, смерть. - Ми по?демо туди, звiдки ви вийшли, - у Золотий Рiг, - велiла вона во?ну. Скедiя летiла далi, в темряву й пустку, рiзала високi хвилi, глибоко заривалась у воду, виринала. На Феофано лилися потоки води, гострий, холодний вiтер забивав ?й дух. Але вона не поскаржилась нiкому з гребцiв, не попросила в них допомоги. Зараз вона згодна була пробиватись через море, через будь-якi перепони! Що думала Феофано у цю пiзню нiчну годину?! Ще недавно у Великому палацi вона жила, ходила, робила сво? справи, здiйснювала намiри, спираючись на дужчого й знищуючи кволiшого. А зараз там, у палацi, хоч i сидiв Iоанн, але душi його вона тепер не знала й не розумiла. Туди ж повернулась i владувала дочка iмператора Костянтина, яку вона власною рукою вигнала з Великого палацу. Та куди ж пiти Феофано у Константинополi, до кого ?й звернутись? Раннього ранку скедiя, що вийшла з туманiв моря, промчала на хвилях мимо високих стiн i заток Буколеону, Великого палацу, круто завернула бiля Акрополя на рiжку пiвострова лiворуч i зайшла в тихi води Золотого Рогу. Там гребцi, що були на скедi?, взяли весла й пригнали посудину до рибальсько? пристанi, де вже стояли сотнi човнiв. У жiнцi, що, закутавши шаллю голову, вийшла з скедi?, попрямувала до ворiт у стiнi i разом з багатьма рибалками та ?хнiми жонами безборонне проминула ворота, нiхто не пiзнав би Феофано. Нiхто