фортеця. За короткий час вони взяли вiсiмдесят городiв над Дуна?м, сотнi городищ на долинi, ще багато городiв над Руським морем. Вiдколи стояли Родопи i вiдколи п'ять морiв бились у крутi береги Болгарi?, нiяке вiйсько в такий короткий час не доходило до вершин Родопiв, нiяке вiйсько так швидко не посувалось уперед. Во? князя Святослава жорстоко, не шкодуючи кровi, боролися з болярами i ?хнiми дружинами. Убогi ж болгари - всi тi, кого боляри прозивали простими людьми, смердами, париками, - при?днувались до вiйська князя Святослава. Коли князь Святослав взяв Доростол, до нього прибули гiнцi iз-за Родопiв, вiд комiта Шишмана* (*Комiт Шишман - правитель Захiдно? Болгарi?, який ворогував з Вiзантi?ю) i його чотирьох синiв, якi недавно пiдняли повстання проти Петра i не визнавали тепер Преслави... Гiнцi повiдомляли, що там, над Адрiатичним морем, ждуть Святослава i, тiльки вiн промине Преславу, при?днаються до нього, щоб разом iти проти роме?в. Планина горiла, тут тепер знову згадували царя Симеона, його iменем вiтали один одного, iм'я його i князя Святослава вiдкривало ворота фортець. I вже кiльце все тугiше й тугiше стягувалось навколо Преслави, з ?? стiн уже видно було заграву пожеж над Дуна?м, заграву в горах на заходi, заграву - в бiк Руського моря. В одному тiльки мiсцi не видно було заграви - на пiвдень вiд Преслави - у Вiзантi?. I туди - через ущелини в горах, - до Константинополя, i назад, з Константинополя до Преслави, летiли й летiли гiнцi. 6 Про все це, звичайно, чу?, все це зна? iмператор Никифор. Во? князя Святослава iдуть не так, як би хотiв вiн. Мовчить патрикiй Калокiр, мовчить Святослав, страх i вiдчай поволi починають вповзати в душу iмператора. О, коли б знаття, вiн би нiколи не став кликати князя Святослава сюди, в Родопи, ще й платити золото. Переляканий василевс почина? збирати до Константинополя вiйсько, сюди iдуть легiони, якi стояли досi в захiдних фемах. Стратиги за наказом iмператора висилають сво? вiйська, вони заливають сiрим потоком узбережжя Золотого Рогу. На протилежному березi Золотого Рогу, в Галатi, починають лагодити старi, побитi й закладають новi дромони, хеландi?, скедi?. Iз голубо? iмли Пропонтиди до Константинополя поспiшають кораблi з легiонерами iз Азi?. Велике вiйсько вимага? збро?, i ?? кують у майстернях на Галатi й бiля Влахерну, - кують мечi, списи день i нiч, безперервно. Там же, в майстернях, готують величезний ланцюг i тягнуть його через Золотий Рiг вiд Сотенно? вежi Юстинiаново? стiни до Галатсько? вежi на протилежному березi. Ця вежа досi була вiдома тим, що в нiй жило кiлька ченцiв, якi нiбито вилiковували жiнок вiд безплiддя. Тепер почеплений до не? ланцюг мусив рятувати Великий палац вiд лодiй Святослава. Здавалося, що Константинополь i всi його прибережнi феми були добре захищенi з суходолу й моря. Усi ждали, що iмператор Никифор вирушить з сво?м вiйськом проти Святослава. I сенатори, i всi чиновники одверто й давно говорили про це. Але Никифор не поспiшав. Iмператор Вiзантi? не вагався - iти йому чи не йти проти Святослава. Питання це iмператор Никифор вирiшив давно, ще тодi, коли посилав до Ки?ва василiка свого Калокiра. Iншi причини змушували Никифора стримуватись з походом у Болгарiю. У iмперi? було неспокiйно. Сидячи в Константинополi, iмператор Никифор вiдчував гаряче дихання з ?вропи. Там iмператор Оттон Перший посувався з вiйськами сво?ми в Пiвденнiй Iталi?, вiн уже вийшов до моря, бiля Сiцiлi? кораблi його зiткнулись з численним могутнiм флотом Вiзантi?... Сталося щось незрозумiле. Вiзантiйський флот мав дромони, чудовi хеландi?, кубари, в його розпорядженнi був грецький вогонь, i все ж вiн був розбитий, потоплений... Неспокiйно було також i в Азi?. Там у Сiрi? й навкруги - у Iсаврi?, Кiлiкi?, Фiнiкi? - протягом кiлькох рокiв не вгавали повстання проти iмперi?, i iмператор Никифор давно послав туди свого доместика схол* (*Доместик схол - командир гвардiйських полкiв.) славетного полководця Iоанна Цимiсхiя з наказом будь-що придушити повстання. Але протягом цiлого року Iоанн Цимiсхiй не мiг придушити повстання в Азi?, все стояв пiд стiнами Антiохi?, i iмператор Никифор змушений був послати туди на чолi кращих легiонiв стратопедарха патрикiя Петра, про якого всi говорили, що вiн муж хоробрий, жорстокий до ворогiв. Водночас роздратований iмператор велiв, щоб Iоанн Цимiсхiй негайно повертався до Константинополя. У самому Константинополi також було важко. Три роки пiдряд у iмперi? був неврожай, феми, якi межували з Болгарi?ю, охопив голод, нестача харчiв гостро вiдчувалась i в столицi. Тут усю торгiвлю хлiбом взяв у сво? руки, з вiдома, звичайно, iмператора, його брат - куропалат Лев Фока. Вiн скуповував весь хлiб, який довозили до Константинополя, i продавав його по високiй цiнi, наживаючи тисячi кентинарi?в. Лев Фока був не один. Кожен патрикiй, сенатор, найменший чиновник, крiм велико? платнi, яку вiй одержував з царсько? скарбницi, намагався ще щось заробити. Всi вони торгували будинками в мiстi, ма?тками в фемах, тисячi рабiв працювали на iмператора i його поплiчникiв. Голодне, зубожiле населення Константинополя i ближчих фем було доведено до вiдчаю. Канцелярiю ?парха мiста, що була недалеко вiд Великого палацу, кожного ранку оточували м'ясники, хлiбопеки, торговцi милом, воском, полотном. Вони скаржились, що Колхiда й Керосун не продають ?м полотна, що нiхто не хоче гнати баранiв i худобу з Сангарi? й Нiкомiдi?, що в Таврi? нiбито нiколи не було свиней. Та не тiльки торговцi товпились бiля канцелярi? ?парха. Сюди йшов i голодний люд столицi, нарiкаючи на те, що не було роботи, а коли вона й траплялась, то за свiй заробiток не можна купити хлiба. Дедалi бiльше й бiльше в столицi поширювались грабiж, розбiй, вбивства. Уночi то тут, то там спалахували пожежi, то тут, то там злодi? розбивали крамницi. Палi?в i грабiжникiв ловили, в'язнями було набито всю Преторiю, але це не допомогло. Мiсто вирувало, хвилювалось. Хвилювання i неспокiй ще бiльше сколихнули мiсто, коли туди дiйшли чутки про перемоги князя Святослава в Болгарi?. На iграх в Iподромi, в надзвичайно урочистий момент, коли на арену вийшли всi учасники iгор, а iмператор Никифор разом з iмператрицею Феофано з'явився у сво?й ложi, щоб вiтати людей, на лавах почулись крики: "Хлiба!.. хлiба!.." - далi свист. В iмператорську ложу полетiло камiння. Iмператор Никифор i Феофано змушенi були тiкати з Iподрому. Через вузькi переходи Кафiзми, пiдвали храму Дафн i галерею Маркiана вони потай пробрались до Буколеону. Цей Буколеонський палац iмператор Никифор велiв будувати ще тодi, коли сiв на престол, бо вiн боявся жити у Великому палацi, де царювали й гинули насильницькою смертю iмператори - попередники Никифора. Свiй новий палац iмператор поставив на пiвдень вiд Великого палацу, над вузькою й глибокою затокою, де можна було тримати напоготовi кiлька кораблiв. Палац цей i зовнi, i всерединi нагадував фортецю, мав високi стiни, бiйницi, вежi, льохи. В нього важко було зайти, а ще важче вийти. Пiсля подiй на Iподромi iмператор заспоко?вся тiльки тодi, коли опинився в Буколеонi. - Вони жорстоко розплатяться за це камiння, - сказав iмператор паракимомену Василевi. - Наша етерiя повинна перевернути весь город... Над Константинополем висiли важкi хмари, вiд галатського берега вiяв холодний вiтер. Обличчя iмператора було сердите, вiн стояв мовчазний, замислений, довге, чорне колись волосся, рясно посiчене тепер сивиною, куйовдилось вiд вiтру. Темнi очi з-пiд густих, кошлатих брiв похмуро дивились на галатський берег. Через кiлька днiв тривога iмператора Никифора розвiялась - до Константинополя повернувся стратопедарх патрикiй Петро. Iз сво?ми легiонами вiн швидко пройшов Сiрiю, оточив Антiохiю, поставив тарани й метальнi машини, запалив мiст грецьким огнем i взяв Антiохiю. До Константинополя вiн привiз безлiч полонених, скарби. Iмператор Никифор почував себе переможцем. Вiн сам вручив велику нагороду патрикiю Петру. Оскiльки ж звiстка про падiння Антiохi? була одержана напередоднi свята архiстратига Михайла, велiв зробити вихiд у святу Софiю. Але ще до цього виходу вiн зустрiв у Буколеонi Iоанна Цимiсхiя. I тодi iмператора прорвало, вiн вибухнув страшним гнiвом. - Як мiг ти допустити, - заволав вiн на Цимiсхiя, - щоб я у цей важкий для Вiзантi? час знiмав великi сили з меж Болгарi? i посилав ?х у Сiрiю!.. - Великий iмператоре, - вiдповiв Цимiсхiй. - Я дiяв, як ти велiв, - берiг Антiохiю, що ? третiм городом свiту, i намагався взяти ?? облогою. - Безумець! Твоя облога затягнулась на цiлий рiк. А патрикiй Петро взяв Антiохiю за один день. - Вiн розбив стiни, спалив половину города, не залишив каменя на каменi. - Бувають часи, - крикнув роздратований iмператор, - коли треба руйнувати не тiльки городи, а цiлi землi, не шкодувати нiкого й нiчого! Патрикiй Петро зробив це й прибув до Константинополя з великими скарбами. - Це правда! - промовив Iоанн. - Антiохiя тепер найбiднiший город свiту, вона не скоро встане з ру?н i попелу. - Ти смi?ш мене осуджувати! - закричав нестямно Никифор. - Паракимомене Василю! Вiднинi Iоанн Цимiсхiй не буде доместиком схол! А ти, бездарний полководцю, ?дь у свою Вiрменiю, тобi нема? мiсця в Константинополi. Тiльки пiсля цього iмператор Никифор вгамував свiй гнiв, рушив до камор Золото? палати, щоб одягти там пишний свiй одяг, почати вихiд, слухати урочистi спiви хорiв, славослов'я димотiв i динархiв* (*Димоти i динархи - партi? Iподрому.). Проте цi славослов'я не приносили тепер йому, як ранiше, втiхи, не кидали в священний трепет, не вгамовували душi. Вiн iшов, сивий, похилений, час вiд часу боязко оглядався навкруг... Це вже був не той славетний полководець, одного iменi якого боялись Сiрiя й Палестина, який велiв колись сво?му вiйську рубати голови крiтянам i кидати ?х на ворогiв, який ходив на Антiохiю й каменя на каменi не залишив вiд городiв агарян, якого всi волiли мати спiльником i владарем, але не ворогом. Тепер iмператор Никифор тремтiв перед iншими, чорнi передчуття обгортали його... I зараз цi передчуття не обдурили iмператора. Вiн стояв i молився в сво?му паракиптику* (*Паракиптик - закрита ложа iмператора в соборi.), час вiд часу падав навколiшки i схилявся чолом до холодно? мармурово? пiдлоги. Але що це? Коли вiн раптом одiрвав важку голову вiд пiдлоги, то побачив перед собою ченця в темнiй рясi, iз закритим обличчям, який простягав чомусь до нього свою руку. - Що це? Хто ти? - прошепотiв iмператор, але мимоволi торкнувся ченця, взяв щось холодне пальцями сво?? руки... I тодi чернець зник так само несподiвано, як i з'явився. У руцi iмператора був папiрець. Вiн розгорнув його, пiднiс ближче до очей i при мерехтливому свiтлi лампад прочитав: "Iмператоре! Доля вiдкрила менi, нiкчемному черв'яковi, що ти, коли мине вересень, третього мiсяця пiдеш iз цього життя..." Iмператор ступив уперед, вiдкрив завiсу паракипти-ка, яка вiддiляла його вiд мутаторiя* (*Мутаторiй - поко? iмператора в Софi?.). Там один за одним, всi в темних рясах, iшли ченцi. Але який iз них дав записку? 7 I була ?дина втiха в iмператора Никифора i ?дина людина, якiй вiн поки що вiрив у Великому палацi, - його жона, iмператриця Феофано. ?й тодi минало тридцять рокiв, i якщо ранiше, в днi молодостi, вона нагадувала лозу, на якiй тiльки наливаються вкритi нiжним пилком та?мничо-привабливi грона, то тепер це була лоза дозрiла. Вона мала досконалi, нiби виточенi з мармуру, форми, нiжнi руки ?? з довгими гнучкими пальцями схожi були на лебединi крила, тугi перса - на соковитi плоди, ноги ?? - о, тим ногам заздрили всi жiнки Константинополя! Чудове було в не? й обличчя - з великими, темними, схожими на двi маслини пiд чорними бровами очима, тонка шкiра ?? нагадувала оксамит; коли вона хвилювалась, на щоках ?? виступали, як дивнi троянди, рум'янцi, уста ?? - невеликi, але чiтко окресленi, - не мали нi ?дино? зморщечки. Нi, iмператрицю Феофано немарно називали кращою з кращих жiнок Вiзантi? й усього свiту! Поряд з нею iмператор Никифор - сивуватий, не в мiру повний, брезклий, малоговiркий i малорухливий -виглядав старим, невправним, незугарним. Але вiн не здавався, вiн нестямно любив i хотiв, щоб його любила Феофано, ?дина, найкраща в свiтi... Вiн багато через не? зазнав. Це ж тодi, коли ще живий був iмператор Костянтин i престолонаступник Роман, вiн, як близька до царсько? родини людина, запрошений був i став хрещеним батьком дiтей Феофано - синiв Василя i Костянтина. Цього для нього тодi було досить. Хрещений батько порфiрородних - так почався зв'язок мiж Феофано, Никифором Фокою та ще паракимоменом Василем. Пiзнiше, правда, це кумiвство стало лихим для Никифора Фоки. Коли, пiсля отру?ння Костянтина, а пiзнiше й Романа, учорашнiй полководець сам став iмператором Вiзантi? й наступного дня звернувся до патрiарха Полi?вкта з проханням, щоб той благословив його шлюб з Феофано, патрiарх вiдповiв, що Феофано, як мати хрещених ним дiтей, його кума, не може стати дружиною Никифора, i новоявленому iмператору не лишалось нiчого, як вдатись до шахрайства: вiн заявив i довiв патрiарху, що хрещеним батьком дiтей був не вiн... а брат його Лев Фока. Феофано стала дружиною Никифора. Тодi для нього почався нiбито щасливий час. Вiн був з Феофано, дарував ?й незчисленнi скарби, вiддавав городи й цiлi землi в ?вропi й Азi?. Коли ж Никифор мусив вирушити в Азiю на агарян, що повстали проти iмперi?, вiн взяв з собою Феофано... Вона на кожному кроцi також виказувала, що любить iмператора; це вона велiла робити, щоб його розважити, малi виходи до Софi? й великi - до мiста, це вона дбала, щоб у Великому палацi щодня вiдбувались урочистi прийоми, це вона приходила кожного вечора до свого василевса... I цього вечора, коли iмператор Никифор, переляканий запискою ченця, повернувся з собору Софi? до Буколеону, вона прийшла до нього в опочивальню - одягнена в легку тунiку, збуджена, чудова. Iмператор Никифор стояв навколiшки у кутку перед образом i, часто б'ючи поклони, пристрасно молився. - Iмператоре! Мiй василевсе! - звернулась вона до нього. - Ти проводиш днi й ночi в сво?му кiтонi, ти уника?ш радостi й розваг, ти забув i про мене, свою Феофано. Чому це так? - Я не забуваю, - пiдводячись, вiдповiв вiн, - i нiколи не забуду про тебе, Феофано. Але зараз у мене важкий час, думки не залишають мене нi на хвилину; я не сплю ночами... Це почалось тодi, коли ми були з тобою на Iподромi i коли вони кидали на мене камiнням... - Iмператоре, - перебила вона його. - Хiба вперше iмператорам роме?в бачити, як на них кидають камiнням? Тих, що кидали камiння, вже нема? в живих, а хто з них i лишився живий, той сидить i сидiтиме на Протi... Забудь про це, iмператоре. - Ти кажеш, - вiв далi Никифор, - що вони всi загинули або ж сидять на Протi. Так хто ж тодi пророку? таке й хоче мо?? смертi? Iмператор розповiв Феофано про випадок у соборi й показав записку, яку йому дав чернець. Феофано дуже уважно прочитала ??, й на обличчi в не? виступили рум'янцi. Проте Феофано стрималась i, як тiльки могла спокiйно, нiбито жартома, сказала: - Мiй iмператоре! Василевсе мiй! Та невже ж можна так страждати iз-за кожно? дурно? записки? "Третього мiсяця ти пiдеш iз цього життя..." Нiкчемний черв'як! Вiн немарно так пiдписав цю записку. Ну хто, скажи менi, може вгадати, коли людина пiде iз цього життя? Бог? Та навiть бог цього не скаже, бо коли приходить час - вiн кличе, коли ж доля судила жити - людина переборю? навiть смерть. У нас з тобою, iмператоре, ? вороги - i тут, у Великому палацi, i в Константинополi, i в iмперi?. Але, василевсе, ми не були б iмператорами, коли б ?х не мали. А хiба не мали ворогiв вони?.. Вона показала на стiну опочивальнi, де зробленi були мусi? iмператорiв Костянтина, Юстинiана, Михайла Мефiсоса i Василя Македонянина... Як живi, тi йшли i йшли, високо пiднiсши вгору руки. За ними з молитовниками в руках крокували ?хнi жони, дiти... - Це правда, - вирвалось у iмператора Никифора. - Македонянин, - показав вiн пальцем на одного з них, -убив оцього самого... Михайла Мефiсоса... - Так, - голосно засмiялась Феофано. - Вони вбивали навiть один одного! А ти чого злякався? Якийсь нiкчемний черв'як пророку? тобi смерть, i ти йому вiриш?! Подумай, iмператоре! У тебе ? надiйна етерiя, вiд тебе не вiдходить твiй паракимомен Василь, ти побудував - i добре зробив - цей палац Буколеон, куди не проповзе нi миша, нi черв'як, нарештi, бiля тебе я - твоя утiха й пiдпора. - Це правда, - згодився iмператор Никифор. - Тут, у Буколеонi, бiля тебе, я в безпецi... Але ворогiв ? багато, вони там, за стiнами Буколеону... - Хто ж вони? - Оттон нiмецький. - Навряд чи рушить проти Вiзантi? Оттон, - заперечила Феофано. - Вiн зараз осiв у Iталi?, заспоко?вся i далi не пiде... - Але горить i вся Азiя, Феофано. - О, - засмiялась Феофано, - коли ти сам, а тепер Вард Склiр пройшли по Азi?, там навiть вiтер не посмi? дихнути... - А Болгарiя? - О, Болгарiя - це справдi небезпечна земля, i не так вона, як Русь... Феофано на хвилинку замислилась, потiм сказала: - Колись... це було давно... коли ще живий був iмператор Костянтин, я бачила тут, у Великому палацi, ки?вську княгиню Ольгу... Це страшна, небезпечна жiнка. Я й досi пригадую ?? очi, обличчя, уста. Такий, мабуть, i син ?? Святослав. Але чому ти не йдеш проти нього, iмператоре? - Бачиш, - повiльно вiдповiв iмператор. - Я сам покликав князя Святослава i навiть заплатив йому, щоб вiн бив непокiрних болгар. - Вiн i б'? ?х, про це говорить весь Константинополь. Але Константинополь бо?ться, що Святослав може прийти й сюди... - О нi, - зухвало сказав iмператор. - Болгари не допустять його сюди... - Хто не допустить? - засмiялась Феофано. - Косноязичний ?х кесар Петро, оцей чернець з Афонсь-ко? гори? - У нього ? син Борис... наш родич, Феофано. - Так чому ж ти трима?ш його тут, при дворi? - Вiн завтра ж ви?де до Преслави, - заявив Никифор. - Це правда, покладатись далi на Петра не можна. Але, Феофано, я й не покладався на нього. Уже давно, ще тодi, коли цей Святослав вдерся в Болгарiю, я послав ?пископа Феофiла василiком сво?м до печенiгiв, дав йому золото, щоб вони напали на Ки?в. - Паракимомен Василь не говорив менi про це... - Про це досi знали тiльки я та вiн, тепер знатимеш i ти, Феофано. - Це дуже добре, - згодилась i Феофано. - Але на Святослава мусиш рушати й ти. - Коли печенiги вдарять, рушу i я. А потiм, ти зна?ш, у мене було неспокiйно в Азi?. Зараз я готовий i пiду, пiду... - О, тепер я бачу, що ти справдi мудрий, - запалилась Феофано. - Iди, йди на них!.. Пригаду?ш, -замислилась вона, - як ти колись, одразу пiсля нашого одруження, по?хав у Азiю... Тодi ти мене взяв з собою. Я жила в тво?му шатрi. Який ти тодi був чудовий, iмператоре! Я пам'ятаю тебе на конi, в позолочених доспiхах, у шоломi, з мечем... - Так, - згодився вiн. - Це був чудовий час. Але хiба я вже такий старий зараз? Феофано, я ще сяду на коня. Я сам поведу вiйсько на Русь... I тебе я також вiзьму з собою... - Але поки що ти молишся, а не готу?шся до вiйни. - Я перекидаю вiйсько з Азi?, вже мо? легiони стоять у Фракi? й Македонi?, скоро буде готовий i мiй флот... - Нi, ти не готу?шся, - рiшуче промовила Феофано, -бо не дума?ш про сво?х полководцiв. Чому ти залиша?ш поза сво?ю увагою мужа, який вславився подвигами i не раз рятував тобi життя, допомiг стати iмператором? - Про кого ти говориш? - Про Iоанна Цимiсхiя - твого двоюрiдного брата, якого ти без жодно? провини звiльнив з доместика схол, примушу?ш ?хати до Вiрменi?. Навiщо йому, людинi знаменитого роду, сидiти в глушинi, коли вiн мусить стояти на чолi вiйська, вести його. У нього, крiм того, велике горе. Тiльки-но померла його дружина... Нехай, Никифоре, буде вiн у Константинополi, одружиться з дочкою якогось благородного патрикiя... Зроби це для мене... - Хiба що тiльки для тебе, - сказав iмператор. - Але я не хочу бачити його тут, у палацi. Нехай вiн живе в городi, нехай одружу?ться, але не потика?ться до мене. - Спасибi, - подякувала Феофано. - Зараз ти зробив як iмператор. За це тебе любила i любить Феофано. Чари кохання! ?м пiдвладнi всi, пiдкорялись ?м i iмператори роме?в. Звичайно, iмператор Никифор виконав пораду Феофано i наступного ж дня запросив на розмову нового свого родича - кесаревича Бориса. Iмператор обрав добре мiсце й зручну годину для розмови. Вiн сидiв у великiй палатi, вiкна яко? були затiненi. Крiзь розчиненi дверi голубiли води Пропонтиди, довга ж низка кораблiв на нiй пливла, й пливла вдалину... Величне видовище! Море було спокiйне, сяяло пiд блискучим сонячним промiнням. I тим грiзнiшим виглядали на ньому важкi бойовi кораблi - дромони, бiля кожного з яких пливло по два розвiдувальних судна - усi?, за ними - памфiли - такi ж бойовi кораблi, але меншi розмiром, ще далi - довжелезнi кумварi? i коротшi - хеландi?, на яких звичайно перевозили во?в, коней, зброю. До вух кесаревича Бориса долинув перестук весел на кораблях, тiльки на дромонах сидiло по сто - двiстi гребцiв з кожного борту. Кесаревич бачив, як срiбнi бризки летять з-пiд тисяч весел, як тягнеться за кораблями довгий слiд вiд запiнено? води. - Велика сила в тво?х руках, василевсе! - вирвалось захоплено у кесаревича Бориса. - Я велiв цiй силi вийти iз Золотого Рогу й прямувати за Босфор до Дунаю, - сказав iмператор Никифор. - Отже, вони йдуть на помiч Болгарi?? - Так, кесаревичу. Вiзантiя вируша? на помiч болгарам. - Спасибi, василевсе! Якщо цi кораблi стануть на Дуна?, князю Святославу буде тiсно в Родопах... - Так, кесаревичу! - суворо вiв iмператор Никифор. - Прийшов час пiднести меч над знахабнiлими тавроскiфами i ?хнiм князем. Дуже скоро, тiльки кораблi нашi стануть на Дуна?, iз Фракi? й Македонi? в Родопи рушать i нашi легiони. Але наскiльки я знаю, i ти сам, кесаревичу, менi говорив, що кесар Петро хворий. Лiпше було б тобi вже зараз вирушити до Преслави. - Великий василевсе! Я давно про це мрiю i одразу пiсля одруження просив тебе про це. - ?хати тобi до Преслави тодi було ще рано, а тепер саме час. - Я готовий, василевсе! Iмператор Никифор якусь хвилину помовчав, а тодi сказав, як це здалося кесаревичу, вiд самого серця, по-батькiвському: - Слухай, Борисе! Я надiюсь, що ти зараз пiдтрима?ш свого батька, а якщо звелить бог, то й сам зумi?ш захистити Преславу i городи Болгарi?. Пам'ятай, що загибель Преслави буде загибеллю тво?ю, загибеллю слави всiх каганiв болгарських... У тво?х руках будуть усi скарби каганiв Омартога, Крума, Симеона, - iмператор Никифор важко зiтхнув, згадавши цi багатства, - але в тво?х руках буде найголовнiший скарб - корона болгарських кесарiв. Пам'ятай: вiзьме Святослав Болгарiю - все загиба?, загибають усi скарби, корона твоя буде повержена в прах. Ти мусиш боротись з ним до кiнця! - Розумiю, iмператоре, i клянусь! - У цiй борнi ти будеш не сам. Колись мiж нами i болгарськими каганами були незгоди й сварки, були вiйни i кров... Iмператор Никифор знову замовк, бо не хотiв згадувати, як болгарськi кагани боролись з iмператорами роме?в, як ?х били i як каган Крум зробив чащу з черепа iмператора Никифора Першого... - Це все в минулому, - промовив Никифор Фока, - бо вже багато лiт мiж iмперi?ю i Болгарi?ю iсну? приязнь i любов. Ми змiцню?мо нашу любов, посилаючи тебе в Преславу, i надi?мось на тебе. Але це тiльки початок. Ми хочемо ще бiльше змiцнити любов i дружбу мiж Болгарi?ю й Вiзантi?ю... У тебе, Борисе, ? двi сестри, а в нас два сини iмператора Романа... Якщо тво? сестри при?дуть сюди i познайомляться з царевичами Василем i Костянтином - ми ще раз ствердимо любов мiж ромеями i болгарами. - Ти, василевсе, - батько Болгарi?... - Шляхи Болгарi? та iмперi? зiйшлись давно, - сказав iмператор Никифор, - а зараз пам'ятай, що слiдом за тобою я посилаю i сво? вiйсько. Кораблi вийшли, Вард Склiр i патрикiй Петро вже стоять у Адрiанополi, по першому слову вони рушать тобi на помiч. - Я ?диного бажаю, василевсе, - промовив Борис, -щоб ти жив стiльки, як море, сонце... - Це надто багато навiть i для василевса, - посмiхнувся Никифор. - Iди, Борисе, виконуй мою волю. Коли кесаревич Борис вийшов, iмператор Никифор i паракимомен Василь довго ще дивились на кораблi, якi пливли i пливли вдалину. - Мине багато часу, доки вони дiйдуть до Сiцiлi? й повернуться сюди, - похмуро процiдив iмператор. - I коли б вони повернулись звiдти цiлi... - додав паракимомен Василь. 8 Пiзньо? ночi в яру бiля захiдно? стiни Буколеонського палацу почувся свист. Одразу ж з стiни спустилась мотузяна драбина, хтось зловив ?? внизу, став поволi пiдiйматись вгору. Через короткий час у кiтонi iмператрицi Феофано вiдкрились дверi. - Хто там? - запитала Феофано. - Я прийшов, василiсо! - Iди смiливо, - вiдповiла вона. - Дай свою руку... - Ти мене ждала? - Так, любий мiй Iоанне, ждала. Сiдай тут, розкажи, що в тебе трапилось? Iоанн Цимiсхiй сiв близько бiля Феофано. - Никифор збожеволiв, - почав колишнiй доместик схол. - Вiн забув, що тодi, коли постiльничий Василь послав мене привезти голову Никифора, я врятував йому життя i на полях Кесарi? перший оголосив його iмператором роме?в... - Це правда, Iоанне, i Никифор завжди згадував тебе, коли про це заходила мова. - А хiба я тiльки це зробив? Скiльки разiв я ризикував власним життям заради нього?! Скiльки рiзних скарбiв присилав йому з Азi? i ?гипту?! Та навiть цей палац вiн збудував за мо? золото. Я мiг би стати найбагатшою людиною iмперi?... - Я знаю, Iоанне, що в тебе забрав Никифор. Але хiба в тебе нема? скарбу бiльшого, нiж у нього? - Це правда, - згодився Iоанн i поклав руку на плече Феофано. - Що ж у вас трапилось? - запитала вона. - Минулого року, - розповiдав Iоанн, - коли Никифор був у Азi?, вiн марно пробував, але не мiг взяти Антiохiю. Тодi вiн залишив мене бiля города i велiв не руйнувати Антiохiю, а брати ?? облогою. I я, як дурень, стояв пiд Антiохi?ю мало не рiк, морив усiх там голодом. А в цей час приходить з вiйськом патрикiй Петро, розбива? стiни, палить i бере город... - Ти помилився, Iоанне, - засмiялась у темрявi Феофано. - Ти повинен був взяти город раптово, силою... - Але ж я виконував наказ iмператора, - виправдувався Iоанн. - Хто ж iз нас тодi дурень - вiн чи я? Феофайо не вiдповiла на його питання, а стиха промовила: - Бува?, що все треба робити раптово, силою. - Саме так i зробив сьогоднi Никифор, - пожартував Iоанн. - Зовсiм несподiвано як василевс вiн позбавив мене за одну хвилину звання доместика схол i звелiв ви?хати до Вiрменi?. - Сила перемага? силу, а ти перемiг Никифора, - прошепотiла Феофано. - Так, за все, що вiн менi зробив, я маю право його убити. Але зараз ще рано. В Кесарi? за мною стояло вiйсько i полководцi. У Константинополi я маю тiльки одного друга, i це ти. - Це не робиться одразу, - ти поволi збереш сво?х прихильникiв i в Константинополi. - Вiн наказав менi ви?хати з Константинополя. - Никифор дозволив тобi залишитись тут, але ти не зможеш бувати у Великому палацi. - Феофано! - прошепотiв вiн. - Якщо ти менi допоможеш, я знайду шлях не тiльки до палацу, а й до самого неба. Я люблю тебе так, як нiхто нiколи не любив, i коли його не стане, .я покладу до нiг тво?х всю Вiзантiю. Феофано помовчала, перебираючи тонкими пальцями волосся на його головi. - Марно ти дума?ш, - тихо промовила вона, - що я не маю сьогоднi Вiзантi?. Пустi слова, що нею керу? Никифор. Я керую ним... i Вiзантi?ю. Але менi цього мало. Прийшов час, щоб iмперiя керувала всiм свiтом. А Никифор не може цього зробити. - Хто ж, Феофано, може це зробити? - Ти разом зi мною. Можеш не поспiшати. Мо? люди стоять скрiзь у гiнеке?... Iоанн Цимiсхiй повернувся з Буколеону перед свiтанком тим самим шляхом, яким туди й потрапив. ?внухи, що вартували в сiнях гiнекею, вивели його потайним ходом за захiднi мури Буколеону. Там Iоанна ждало кiлька легiонерiв. Разом з ними вiн пiшов яром на пiвнiч, далеко обминув Iподром, вийшов до пiвденно-захiдних стiн Великого палацу й опинився у городi. Там Iоанновi вже нiкого було боятись. Феофано не спала. Вона лежала iз заплющеними очима у сво?й опочивальнi, була стомлена, проте задоволена i щаслива. Багато знала й могла б розповiсти ця опочивальня василiси роме?в, у якiй тепер лежала Феофано. Коли б речi мали голос, то зробленi з бiлого карарського i зеленого фессалiйського мармуру, оздобленi порфiром, срiблом, золотом i мусiями стелi, пiдлога, що нагадувала квiтник, завiшанi iконами стiни - все це кричало й стогнало б вiд того, що довелося побачити. А все ж цi стiни нiколи не бачили й не знали того, що робила Феофано. У кволому, мерехтливому промiннi нового дня, що просочувалось крiзь завiшенi вiкна в опочивальню, вона лежала й пригадувала, як паракимомен постiльничий Василь дав ?? свекровi iмператоровi Костянтину отруту, яку вона сама приготувала, як разом iз Василем дали вони отруту й чоловiку ?? - iмператору Роману, як разом iз тим самим Василем i ще кiлькома полководцями, що дiяли з ними, вiнчали на престол Никифора... Василевс Никифор! О, Феофано обрид цей лантух, що забув, як триматись у сiдлi, що перед сво?ми iконами проводив часу бiльше, нiж на золотому тронi. I вiн ще дума? скорити Азiю, Болгарiю, Русь? Нi, не такого iмператора хотiла мати Феофано. ?? очi давно вже зупинились на Цимiсхi?. Любов - нi, i його Феофано не любила, як не любила нiколи й нiкого; ?й було просто при?мно, що Iоанн - пристрасний, меткий, вiн - це сама бачила Феофано - мiг розiгнатись i перестрибнути через шестеро коней. Феофано давно вирiшила вбити Никифора, iмператором мусить бути Iоанн. Вона тiльки не знала, хто це ма? зробити. Паракимомен Василь - нi, йому було небезпечно тру?ти третього iмператора... Вона думала ще про одне. Феофано починала непоко?тись, що постiльничий Василь був ?? спiльником у вбивствi двох iмператорiв, а тепер допомагатиме вбити третього. Такий спiльник був небезпечний, вiн надто багато знав - його треба було прибрати. Коли в опочивальнi стало виднiше, Феофано встала, пiшла до потайно? схованки в стiнi, розчинила ?? дверцята i вийняла звiдти ще одну отруту, придбану в ?гипетських купцiв. Вона дiяла одразу, на смерть, i призначалась паракимомену Василевi. 9 Пiзнього вечора Георгiй Сурсувул з кiлькома бо-?лами i невеликою дружиною примчав до Преслави. Усi були запорошенi, стомленi, у Сурсувула зяяла на чолi рана. Сурсувула, видно, нетерпляче ждали, бо, як тiльки вiн зупинив коня перед палацом, до нього кинулись з усiх кiнцiв боляри. Сурсувул нiчого не вiдповiв на ?хнi питання, тiльки роздратовано махнув рукою i попрямував просто до поко?в кесаря Петра. З вигляду Сурсувула боляри зрозумiли, що добра не ждати... А Сурсувул бiг покоями царя. Сторожа догiдливо розступалась перед ним i проводжала низькими поклонами. Але що це? Зайшовши до одного з поко?в, вiн почув, як десь близько спiва? великий хор чоловiкiв. Хор спiвав урочисто, дужо: _Слава на небi боговi, i на землi мир..._ Роздратований Сурсувул вiдчинив ще однi дверi. Хто в царському палацi смi? говорити i спiвати про мир, коли над Дуна?м гине слава Болгарi?? I коли Сурсувул на всю силу сво?? руки вiдчинив ще однi дверi, то побачив, що там пiд стiною сто?ть хор, а посеред покою кiлька священикiв пiдняли хрест над ченцем, що схилив голову до пiдлоги. - Що тут робиться?! - крикнув Сурсувул. Чернець пiдвiв голову, i Сурсувул побачив кесаря Петра - у чернечiй рясi, блiдого, з довгим волоссям - зовсiм не схожого на самого себе. - Кесарю! - заволав Сурсувул. - Ми вiдступа?мо... Iде останнiй бiй... Найбiльше цi слова вразили, мабуть, спiвакiв та ще священикiв. Спiваки обiрвали спiв i, намагаючись не тупотiти ногами, вийшли в сусiднiй покiй. Священики опустили хрести й одступили назад... Тiльки кесар Петро не змiнився й не здригнувся, почувши слова Сурсувула, бо те, либонь, що вiн пережив до появи болярина, було страшнiшим, нiж те, що йому сказав Сурсувул. Кесар все ще стояв на колiнах, байдужими очима дивився на Сурсувула, сказав: - Ти шука?ш кесаря? Але його тут нема?... - Що ти говориш, кесарю? Що чую вiд тебе? - Те, що я сказав... Кесаря Петра, якого ти шука?ш, тут нема?. ? тiльки чернець Петро. Продовжуйте, священики! - сказав вiн байдуже. - Прокляття! - крикнув Сурсувул. - Геть! Геть звiдси! - заволав вiн i рушив з кулаками на священикiв. Тi знали вдачу головного болярина i стрiмголов кинулись з поко?в. - Кесарю Петре, - сказав вiн, коли священики залишили свiтлицю. - Встань, бо не гоже кесаревi стояти навколiшки тут, перед оцими священиками, ченцями i передо мною, болярином тво?м... Не пiднiмаючи очей, кесар Петро повiльно встав, слухав, що скаже далi Сурсувул. - Болгарiя гине, - вiв далi головний болярин. - I ти в цьому винен. - У чому я винен? - безпорадно промовив кесар. - У всьому, - коротко вiдповiв Сурсувул, - i про це не будемо говорити. Але зараз, у цю нiч, у цю годину, ще можна врятувати Болгарiю. Ходiмо до тво?? опочивальнi. Iди-бо, дай менi свою руку... I болярин пiдтримав руку кесаря Петра, завiв його до опочивальнi. - А тепер, - промовив вiн, - я наллю тобi келих, з якого пив каган Симеон, i ти мусиш випити його до дна, яким би гiрким не було це вино... Поспiшаючи, вiн узяв з полицi келих, який каган Крум зробив з черепа iмператора Никифора Першого, i з корчаги налив у нього червоного вина. - Пий! - владно наказав вiн. - Чому я мушу пити? - Ти мусиш випити, щоб знову ненавидiти, як i колись, iмператорiв Вiзантi? i щоб подати руку русам i ?хньому князевi Святославу. - Руку Святославу? Iти на Вiзантiю? - Так, iти на iмператора Никифора разом iз князем Святославом. Пий це вино або вмирай, кесарю!.. Кволою рукою кесар узяв келих, якусь мить тримав перед собою i раптом випустив його з руки... За годину боляри, як було ?м наказано, зiбралися в однiй iз палат Преславського палацу. Вони не знали, що робиться в цей час у покоях i навiщо ?х кличуть кесар i болярин Сурсувул, i тому збились у покоях, стиха мiж собою говорили, ждали. Нарештi дверi до поко?в кесаря розчинились, звiдти вийшли, стали з списами в руках закованi в броню во?. Боляри стихли, завмерли на мiсцi. З поко?в кесаря вийшов болярин Сурсувул. Вiн важко ступав уперед, зупинився бiля золотого трону кесарiв. - Боляри! - сказав вiн, i голос його пролунав, як удар по бильницi серед темно? ночi. - Кесар Болгарi? Петро, син Симеона, тiльки що помер у сво?й опочивальнi. Помираючи, вiн випив з келиха кагана Симеона i заповiв нам... Але болярин Сурсувул не закiнчив говорити, бо раптом на дверях до палати почулись кроки, шум, брязкiт збро?. Кiлька чоловiк швидко увiйшли до палати, за ними прямували во? в бронях. Попереду всiх прибулих iшов кесаревич Борис. - Де батько? - запитав вiн у болярина Сурсувула. - Кесар Петро помер... Кесаревич Борис вийшов i зупинився на помостi бiля трону. - Вiчна пам'ять кесаревi, - почав вiн. - Шкода, що я не встиг прийти iз Константинополя з великою дружиною, а ще бiльше шкода, що сюда ще не дiйшов з численним сво?м вiйськом iмператор Никифор. Але вiн скоро тут буде... Болярин Сурсувул тiльки зараз, здавалося, зрозумiв, що сталось, але пiзно вже було щось робити, пiзно було боротись iз кесаревичем i iмператором Вiзантi?. Вони ще раз перемогли болгар. А вже в палатi гримiло: - Нехай живе кесар Борис! Многi лiта кесаревi Борису!.. РОЗДIЛ П'ЯТИЙ 1 Паракимомен Василь раптом i на здивування всiх захворiв. Звичайно, всi - i божественний iмператор, i смертнi люди - час вiд часу хворiють, лiкуються, одужують, знову хворiють. Але паракимомен, вiн же i постiльничий iмператора, цього права не ма?, бо супроводжу? iмператора, коли той здоровий, не вiдходить вiд його ложа, коли iмператор хворий. I все ж паракимомен Василь захворiв. Кiлька днiв пiдряд вiн скаржився всiм у Буколеонi, що нездоровий, - у нього справдi гарячкове, а особливо надвечiр, блищали очi. Коли вiн щось подавав iмператору, в нього тремтiли руки, говорив задихаючись, сухий його кашель чути було вночi в покоях Буколеону. Зрештою вiн не змiг працювати, i кiлька рабiв однесли його на ношах у власний будинок, що стояв на ру?нах Акрополя над Золотим Рогом. Iмператора Никифора це виводило з себе. Вiн у думках лаяв i проклинав паракимомена, що зараз був йому потрiбен, як нiколи. Часто посилав до нього етерiотiв на чолi з начальником Львом Валентом, допитувався в них, як почува? себе хворий, радив звернутись до лiкарiв-болгар, що знались на травах, i сам послав до Василя лiкаря з ?гипту Унера, який вдало лiкував константинопольських патрикi?в i ?хнiх жон печiнкою з крокодилiв i гадючою отрутою. Але паракимомену нiщо не допомагало. Iмператор багато пив, але мало ?в, у довгi осiннi ночi його мучило безсоння, вiн лягав на сво? ложе, але одразу схоплювався, бо йому вчувались пiдозрiлi звуки за вiкном, кроки в покоях i самiй опочивальнi... Тодi iмператор кликав великого папiю Михайла або начальника етерi? Льва Валента, цiкавився, чи спокiйно в палацi й затоцi, а сам дивився на лики iмператорiв колишнiх, падав навколiшки перед iконами й молився, молився... Звичайно, тривати так без кiнця не могло, великий папiя Буколеону Михайло забирав усе в сво? руки, цьому потурав i сам iмператор, бо, як йому здавалось, це був цiлком вiдданий iмператору чоловiк, вiн, як тiнь, ходив слiдом за ним, уночi нi на хвилину не склеплював повiк, на перший поклик з'являвся на порозi. Не забувала свого улюбленого iмператора i Феофано. Вона розумiла, що тепер потрiбна йому бiльше, нiж будь-коли, i проводила з ним довгi вечори, а часто й ночi, примушувала молитись не дерев'яним iконам, а живому, жагучому ?? тiлу. Проте на цьому не закiнчилось лихо iмператора Никифора. У цi ж днi помер батько його Вард Фока. Смерть його не була несподiванкою. Вард Фока прожив на свiтi майже сто рокiв, довго хворiв, давно повинен був переселитись до предкiв. Але iмператор Никифор тяжко перенiс цю втрату, дуже печалився, коли довелось ховати батька. Сам iшов пiд охороною етерi? через весь Константинополь за труною до кладовища за Софiйською пристанню. З ним поруч крокували брат його Лев Фока, що торгував хлiбом, кiлька небожiв. Увечерi напередоднi десятого грудня iмператор велiв зробити в Софi? службу, ?? провадило багато священикiв i дияконiв, у олтарi на почесному сво?му тронi сидiв патрiарх Полi?вкт - старий, немiчний, глухий, - його завжди приводили в собор, коли там молився iмператор. Iмператор, як звичайно, стояв у паракиптику за завiсою, крiзь щiлинку дивився на залитий вогнями собор, тисячi людей, яскравий одяг священнослужителiв. I раптом трапилось те ж саме, що було з ним недавно, - крiзь щiлинку в завiсi до нього простягнулась чиясь рука, а в стиснутих пальцях цi?? руки вiн побачив папiрець. Iмператор Никифор схопив папiрець, одразу ж широко розкрив завiсу, але побачив тiльки кiлькох священикiв у блискучих ризах. Помахуючи кадилами, вони спiвали величальну молитву. Закривши завiсу, iмператор нiби закам'янiв. Стояв i думав: що трапилось - сон, примара? Але це був не сон, не примара, у стиснутих пальцях право? руки вiн вiдчував згорнутий папiрець, ще одну записку... Вiн розгорнув цей папiрець, пiднiс його до щiлинки в завiсi, крiзь яку падало свiтло яскравих панiкадил, i прочитав: "Iмператоре! Ти повинен знати, що в цю нiч тобi готу?ться страхiтлива смерть. Це правда: вели оглянути гiнекей; там знайдуть озбро?них людей, якi готуються тебе вбити". Тодi вперше за весь час свого царювання iмператор Никифор не дослухав служби в Софi?, знехтував церемонiал вiзантiйського двору, втiк з храму. Вiн iшов потайними переходами Великого палацу, садом, пiдземними галереями, портиками, його оточувала тiсним кiльцем етерiя. Але йому здавалося, що за кожною колоною, кожною аркою, кожним кущем прича?вся невiдомий ворог. I тiльки тодi, коли перед ним вiдчинились, а потiм щiльно зачинились залiзнi ворота Буколеону, iмператор почув себе краще, - тепер нiхто нiбито не мiг його дiстати за високими, неприступними мурами фортецi над Пропонтидою. Але в записцi було сказано, що ворог прича?вся i чату? на нього в Буколеонi, i саме в гiнеке?... Як же знайти цього ворога? Хто це зробить? На воротях Буколеону iмператора зустрiв i потiм уже нi на крок не вiдходив вiн нього великий папiя Михайло. Тут же, в палацi, був, на щастя, й Лев Валент. О, коли доручити ?м обшукати палац i гiнекей - вони зроблять це сумлiнно. I папiю Михайла, i Льва Валента, правда, не любить Феофано. Але що робити? Iмператор Никифор цi?? ночi мусить обрати не тих, кого любить або ж не любить Феофано, а тих, кому вiн довiря? сво? життя. I ще одну вiдчайдушну справу робить iмператор Никифор - пiзно вже, холодно, вогко, але вiн посила? етерiотiв до паракимомена Василя й просить його якщо не власними ногами, то хоч на ношах прибути до Буколеону. А тим часом iмператор Никифор кличе папiю Михайла й Льва Валента до себе в опочивальню, сiда? з ними за стiл i похапливо почина?: - Я покликав вас, щоб ви негайно i до мишачих нiр оглянули палац. - Що трапилось, iмператоре? - запитав Лев Валент. - Я маю вiдомостi, - одверто признався iмператор, - що тут, у палацi, прича?лись i загрожують нашому iмператорському життю вороги... - Великий iмператоре, - запобiгливо сказав папiя Михайло. - Якщо ти доруча?ш це менi, я не залишу тут каменя на каменi... - Божественний василевсе, - прошепотiв Лев Валент, - я разом з етерiотами обшукаю зараз усi куточки... - Ви повиннi найпильнiше оглянути гiнекей, - та?мничо сказав iмператор Никифор. - Цi зрадники, - винувато додав вiн, - можуть загрожувати життю не тiльки мо?му, а й усiй iмператорськiй родинi. Лев Валент пильно подивився на iмператора, намагаючись зрозумiти справжнiй змiст його слiв, а потiм поклав руку на криж свого меча. - Якщо вони сховались в гiнеке?, - блиснув вiн очима, - то ми знайдемо ?х i там. Коли вони кiнчили цю розмову, прибiгли етерiоти, яких iмператор посилав до паракимомена Василя, й доповiли, що той не пiзнав ?х i, либонь, помира?. Так iмператор Никифор залишився на самотi в сво?й опочивальнi. Пiд дверима опочивальнi стояли етерiоти, вони ж вартували i в коридорах. Iмператор трохи заспоко?вся. Це був один iз кращих поко?в Буколеону, вiкна якого виходили на Пропонтиду. Удень звiдси вiдкривався чарiвний кра?вид на голубе море, ясного дня на далекому обрi? видно було острови. Зараз за вiкнами було темно, тiльки тiнi високих кипарисiв коливались за ними, через що й здавалось, нiби хтось знадвору пiдiйшов i зазира? у вiкна. Iмператор ступив уперед i завiсив пурпуровi, почепленi на срiбних прутах завiси. У опочивальнi було свiтло. Бiля стiн стояло кiлька свiтильникiв, вгорi сяяло велике позолочене панiкадило, воно заливало потоками свiтла всипану золотими зорями стелю, де був викладений iз зелено? мусi? хрест, освiтлювало пiдлогу, посеред яко? в рамах iз темного мармуру викладенi були мусi?ю павичi, а по кутках - чотири орли й райськi птахи. Все блищало й сяяло в опочивальнi в цю нiчну годину: дверi, зробленi з срiбла й слоново? кiстки, дорогоцiннi меблi, прикрашенi iнкрустацiями з перламутру й кiстки, мусi?. Тiльки мусi?, що тяглись попiд стiною вподовж всi?? опочивальнi й зображували iмператорiв, були темнi, тьмянi. Iмператори йшли i йшли з хрестами i з скiпетрами в руках, за ними, звiвши погляди й пiднявши вгору руки, ступали жони ?х, сини й дочки. "А скiльки з них було убитих?" - подумав iмператор Никифор. - О великi iмператори! - зашепотiв вiн, - Ви творцi й будiвники Нового Риму. Ви збудували фортецi й храми, оточили неприступними мурами землi iмперi?, при?днали мечем сво?м острови Середземного моря, далекi Мавританiю й Нумiдiю, Африку, Бизацену, Трiполiтанiю й ?гипет, у Малiй Азi? скорили аравiтян, сiрiйцiв, месопотам'ян. Перед вами схилялись городи ассiрiйцiв i фiнiкян, ви пiдкорили Тарс, вигнали варварiв з Крiту i Кiпру, Схiд i Захiд трепетали перед вами, Лiвiя i Нiл вiддавали вам сво? багатства... Так поможiть же менi, допоможiть, iмператори! Молитва дала йому певний спочинок. Десь у коридорах, як вiн чув, крокували етерiоти, незабаром прийшли папiя Михайло i Лев Валент. - Великий iмператоре, - сказав Лев, - Я сам обшукав гiнекей i нiкого там не знайшов. Ми обшукали також i весь палац, але ворогiв нема?. - Спасибi вам, - подякував iмператор. - Тепер я спатиму спокiйно. Iди додому, Леве! I Лев Валент пiшов з опочивальнi. - Великий василевсе, - сказав на прощання iмператору папiя Михайло. - Ляж i спокiйно спи! Я не спатиму цiлу нiч, стоятиму бiля дверей тво?? опочивальнi. У тебе ? заздрiсники й вороги. Але ти ма?ш i щирих друзiв, якi життя вiддадуть за тебе. Спи спокiйно, василевсе! Поцiлувавши червону сандалiю iмператора, вiн вийшов з опочивальнi. Тодi до нього прийшла Феофано... Вiн не пiшов ?й назустрiч, як робив завжди, коли здалеку чув ?? кроки, а стояв у кутку опочивальнi, дивлячись на не? з-пiд густих темних брiв похмурими i, як ?й здалося, сердитими очима. Феофано пiшла вперед - у золотистiй тунiцi, з яскравою трояндою на грудях, з нитками перлин у волоссi, що тьмяно мiнились, у маленьких червоних сандалiях на босу ногу. - Iмператоре! - почув вiн ?? голос. - Що з тобою? Ти хворий, мiй василевсе? I враз йому нiби вдарило в груди - до нього долинули пахощi троянди, пахощi ?? тiла. - Феофано! - сказав вiн. - Я не хворий, але в мене дуже болить серце. - Що сталось? - Вона зупинилась зовсiм близько бiля нього. - Скажи менi, мiй любий iмператоре, чому в тебе болить серце? Никифор подивився ?й в очi - темнi, глибокi очi, на самому днi яких свiтилися iскринки. I вона витримала його погляд, нiби ?? не мучили нiякi сумнiви, нiби душа ?? була прозора й чиста, нiби несла вона з собою тiльки правду. - Феофано! - промовив вiн. - Я тобi вiдкрию всю душу, але обiцяй, що ти на цей раз не будеш гнiватись на мене. - Iмператоре! Невже ти хоч на хвилинку сумнiвався? - Тодi читай, - сказав iмператор i дав ?й папiрець. Вона взяла записку, ступила до свiтильника й стала так, що вiн бачив найменшу цяточку на ?? обличчi, повiльно розгладила тонкими сво?ми пальцями папiрець, зiбганий iмператорською рукою, й стала читати. Iмператор стежив за ?? обличчям. Феофано пiдвела голову, - вона була надзвичайно спокiйна. Никифор побачив на ?? обличчi посмiшку. - Так от чому, - промовила Феофано, - приходили до нас у гiнекей Лев Валент i папiя Михайло. Я хотiла ?х вигнати, адже в мене там сьогоднi гостi - двi царiвни з Преслави. Але потiм вирiшила не заважати ?м робити свою негiдну справу, обiцяла, - винувато додала вона, - не гнiватись. Та навiщо ти, iмператоре, обража?ш мене - твою Феофано? Невже ти, замiсть того щоб посилати етерiота Валента й нiкчемного Михайла, не мiг покликати мене i показати цю дурну записку? - Прости мене, - крикнув вiн, - але, Феофано, я вже не знаю, кому вiрити, а кому нi! Вона ступила вперед i поклала теплу руку на його плече. - Мiй iмператоре, мiй василевсе, красо i гордiсть Вiзантi?, - сказала вона, схиляючи голову до грудей Никифора. - Я розумiю, що в тебе ? безлiч турбот, ти суму?ш за покiйним батьком, тебе турбу? вiйна в Болгарi?, у важку цю годину захворiв паракимомен Василь. Але, iмператоре, чому ти забува?ш, що в тебе ? Феофано, яка тебе любить i живе тiльки для тебе?.. Вона дивилась йому в очi так, як може дивитись тiльки мати або дитина. - Тебе стурбувала ця записка, але ти забув, що вона обража? й мене. Озбро?нi люди в гiнеке?! О iмператоре, будь певен, Лев Валент i Михайло оглянули, обшукали там усi поко?. Я не знала, хто й чому послав ?х у гiнекей, i прийшла скаржитись на них. Виявля?ться, це твiй наказ... - Прости мене, Феофано, - ще раз сказав Никифор. - Я зовсiм не хотiв тебе образити. - Я вже забула про образу, - промовила вона. - Будь спокiйний, iмператоре, не хто-небудь, а Феофано тебе охороня?. Ти добре зробив, iмператоре, - подивившись по опочивальнi й на вiкна, додала Феофано, - що перетворив цей палац на фортецю. Сюди нiхто не проб'?ться. Босфор замкнутий на ланцюг. Тво? вiйсько готу?ться до походу... Ти знову сядеш на коня, знову полетиш перед легiонами! Пригаду?ш, як колись ти ходив вiйною на агарян, стояв пiд Каппадокi?ю, брав Тарс... Тодi в тво?му шатрi весь час - день i нiч - була i я... - Це був чудовий час! - захоплено сказав iмператор. - Але й зараз ти така ж прекрасна, Феофано, як i тодi. Я можу без кiнця дивитись у тво? очi, без кiнця цiлувати... Феофано сама поцiлувала його - довгим, пристрасним поцiлунком. - Ти хочеш бути зi мною цю нiч? - запитала вона. - Тiльки з тобою... Хiба ти дума?ш ще кудись пiти? - Так, я мушу ще пiти до гiнекею й попрощатись з болгарськими царiвнами. Навiжений Лев Валент так перелякав i мене, i ?х. Я з ними трохи поговорю, а потiм повернусь. Ти спи, iмператоре. Я прийду до тебе... - Я ждатиму тебе, василiсо, найблагочестивiша i найблаженнiша. 2 Був час, коли заступа? друга змiна нiчно? варти. У Буколеонi вартували етерiоти. Побрязкуючи збро?ю, закованi в броню, пройшли в мовчаннi пiд командою дiангелiв* (*Дiангели - доглядачi порядку) i стали бiля ворiт i на всiх стiнах та вежах Буколеону топотерити* (*Топотерити - нiчнi сторожi). Вони пiдняли щити, наставили списи, - нiхто тепер не пройшов би живим у фортецю над морем. За стiнами Буколеону лежав темний, безлюдний Константинополь. Вiд Перу й Галати мчав через Золотий Рiг i свистiв на форумах i вулицях рвучкий, холодний вiтер. З неба сипався незвичайний для пiвдня снiг. Негода, холод, снiг тримали мешканцiв у житлах. Мiцно спали всi в Константинополi, мiцно спав i Буколеон. I нiхто не бачив, як iз однi?? з кiмнат гiнекею вийшло кiлька чоловiк, минули, скрадаючись, двiр i сад, з'явилися на пiвденнiй стiнi фортецi й пiднялись схiдцями на дах над морем. Там було темно. Внизу, глибоко пiд ними, шумiла, вирувала, котила вали роздратована, холодна Пропонтида. Хвилi з такою силою билися об пiдмурки палацу, нiби намагались його зруйнувати. I дуже довго напружено прислухались на даху Буколеону люди, але нiчого на морi, крiм шуму валiв i плескоту хвиль, не чули. Потiм до них долетiв свист. Тому, хто не ждав його, вiн видався б серед цi?? ночi звичайним свистом вiтру. Та й тi, що стояли на даху Буколеону, спочатку не знали - вiтер то чи людина. Свист повторився. Тепер уже можна було добрати - свист линув вiд моря, вiд берега, саме з того мiсця, де бронзовий лев над водою поглинав бика. В темну безодню над морем почала тодi спускатись зроблена з мотузкiв драбинка. Вiтер перекочувався через дах, рвався до моря й одкидав драбинку далеко вiд стiни, вона, здавалося, нiколи не досягне пiднiжжя мурiв, моря. I раптом драбинка здригнулась, завмерла, сiпнулась, хтось стояв там, унизу, в глибинi, i пробував, чи мiцна вона. Це були до краю напруженi хвилини. Внизу хтось вчепився дужими руками за драбинку, от вона витягнулась, як струна, вiтер пробував вiдкинути ?? вiд мурiв - в безодню, в море, але хтось уперто й смiливо пiдiймався вище й вище. У темрявi почулось важке дихання людини, ось уже виринули руки, тулуб. Тi, що стояли на даху, пiдхопили людину, що розгойдувалась над безоднею. - Руку! Руку! - сполохано шепотiли вони. - Нарештi! - промовив невiдомий. - Проклятий вiтер. Я думав, що попаду на вечерю акулам Пропонтиди. Чи всi зiбрались? - Всi зiбрались i ждуть тебе. Ходiмо! Скрадаючись, вони один за одним пройшли дахом Буколеонського палацу, спустились униз, у двiр. Рвучкий, холодний вiтер перелiтав Золотий Рiг, свистiв на форумах, у вулицях, мчав у чорну безвiсть Пропонтиди. З даху Буколеонського палацу петлялась, вихрила забута мотузяна драбинка й вже не було сили, яка могла б ?? прихилити до землi, до мурiв, до розбурханих хвиль холодного, сердитого моря. Та й нiкому вона не була потрiбна. Будуючи з каменю й залiза свiй палац, Никифор Фока не врахував, що з неприступних його стiн до моря можна спустити тоненьку мотузяну драбинку... Iмператор Никифор заснув дуже пiзно i не на царському ложi, а просто на пiдлозi на хутрi барса. Щоб не змерзнути, iмператор прикрився теплою мантi?ю свого дядька, ченця Михайла Мела?на. Прокинувся iмператор вiд того, що хтось зiрвав з нього мантiю, та ще вiд дужого удару в груди. Переляканий, пiдвiвся, хотiв схопитись на ноги. Але не змiг, бо страх скував тiло, одiбрав мову... Те, що вiн побачив у опочивальнi, було страшнiше всього, що мiг вигадати хворобливий мозок... Опочивальню наповнювали во?ни з мечами в руках. На дверях, також з мечем, стояв Iоанн Цимiсхiй. - Господи! Що це?! - крикнув Никифор, не розумiючи, як цi люди опинились пiзньо? ночi тут, в його опочивальнi. I враз, нiби всi тiльки цього й ждали, один iз во?нiв - iмператор пiзнав його, це був начальник етерiотiв Лев Валент - ступив уперед, розмахнувся i вдарив його мечем. Удар прийшовся по головi, iмператор вiдчув нестерпний бiль, очi йому залила кров... Але iмператор не втратив свiдомостi. Вiн зрозумiв, що цi люди прийшли його вбити. I хоч знав, що тепер йому нiхто i нiчим не допоможе, закричав: - Богородице! Спаси! Спаси! Тодi кiлька чоловiк схопили його за руки, потягли по пiдлозi, кинули на мармур... - Чого кричиш? - почув Никифор. Лежачи на пiдлозi, вiн мовчав. Просто перед ним на його царському ложi сидiв Iоанн Цимiсхiй. - Чого кричиш? - ще раз запитав Iоанн. - Iоанне! Брате! - не промовив, а швидше прошепотiв Никифор. - До кого ти зверта?шся? - засмiявся Iоанн. - Брат? Хто кому брат? Як смi?ш ти називати мене братом - ти, що з мо?ю допомогою сiв на престол, ти, що через заздрiсть i безумство забув про мо? благодiйство, одiрвав мене вiд вiйська, хотiв вислати, як якогось злочинця, у Вiрменiю? - Iоанне! Прости! - заволав Никифор. - Мовчи! - перебив його Iоанн. - Нiхто i нiщо тепер не вирве тебе з мо?х рук. Говори! Я слухаю, може, ти скажеш, що не винен? - Богородице! Благаю! Спаси! - знову зайшовся Никифор. - Безумний, дурний iмператоре! - крикнув Iоанн. Никифор бачив, як Iоанн вихопив меч i кинувся до нього, як з усiх бокiв до нього пiдступають во?, Iоанн схопив його за бороду i рвав ??. На нього сипались удари, його били голоменями мечiв. Нарештi Iоанну обридло це, i вiн сам ударом меча одрубав голову iмператору Схiдно? Римсько? iмперi? Никифору Фоцi. Ще одного римського iмператора, i також вiд насильницько? смертi, не стало. Бiля дверей його опочивальнi лежав у калюжi кровi великий папiя Михайло. Аж тодi прокинувся i зашумiв Буколеон. Ворота палацу були замкнутi зсередини, i сторожi, що стояли за ворiтьми, хоч i чули шум i крики в палацi, але допомогти не могли. Коли в палацi запалились вогнi i скрiзь залунали переможнi крики, сторожi почали бити ворота. Етерiоти пiдiйшли до ворiт. - Чого ви грюка?те? - запитали вони в сторожiв. - Ми сторожi iмператора Никифора. - Iмператора Никифора нема?... - Не вiримо... Ми кличемо iмператора. Хтось iз етерiотiв, тримаючи свiтильник, пiдiйшов до ворiт, пiдiйняв однi?ю рукою свiтильник, а другою - щось криваве, потворне... Охоронцi крiзь ворота побачили мертву голову Никифора. - Многi лiта iмператору Iоанну! - лунали крики у Буколеонi. Сторожi за ворiтьми пiдняли мечi i також закричали: - Многi лiта iмператору Iоанну! Ворота Буколеону розкрились. Над Галатою запалювався ранок... Снiг перестав iти, але за нiч притрусив дахи, берег над морем за Буколеоном, де недалеко вiд бронзового пам'ятника бику й леву лежав безголовий труп учорашнього iмператора. Вулицями Константинополя ходили етерiоти й безсмертнi, вони зупинялись серед форумiв i на вулицях, кричали: "Многi лiта iмператору Iоанну!" Переляканi сенатори й патрикi? поспiшали до Великого палацу, збирались на Iподромi, товпились бiля дверей Левзiаку, якi кожного дня рiвно о сьомiй годинi ранку разом з етерiархом одмикав великий папiя. Цього ранку дверi Левзiаку вiдкрились також о сьомiй годинi, але на порозi ?х стояв не великий папiя, а оточений етерi?ю паракимомен Василь. - Многi лiта Iоанну Цимiсхiю! - крикнув вiн. Iоанн Цимiсхiй, тiльки розвиднiлось, поспiшив до Софi?. Вiн iшов з Буколеону до собору звичайним шляхом, яким ходив i Никифор, - через галерею Маркiана, Дафн, Iлiак, святий Кладезь. Але йшов Iоанн не так, як ходили iмператори, - не з почтом i пiд спiви й величання димотiв та динархiв, - попереду нього йшов загiн з голими мечами, другий загiн оточував Iоанна, а ще один iшов за ними слiдом. У галереях i покоях Великого палацу, через якi йшов Iоанн, лунала важка хода етерiотiв, бряжчала зброя. Бiля ворiт Софi? Iоанн зупинився. Там його ждав, повiдомлений уже про все, що сталось минуло? ночi, патрiарх Полi?вкт. Патрiарх протягом усiх рокiв був лютим ворогом iмператора Никифора i знав, чого вiд нього бажа? Iоанн. - Я жду благословення найсвятiшого патрiарха, - сказав Iоанн, зупинившись перед Полi?вктом i низько схиляючи голову. - Я не можу дозволити тобi переступити порiг святого храму, доки ти не оголосиш i не покара?ш убивцi Никифора. Iоанн оглянувся на етерiотiв. - Вбив Никифора, - промовив Iоанн. - Лев Валент... Етерiя, вiзьмiть Льва Валента. Загiн етерiотiв одразу поспiшив до Буколеону. Але патрiарх не кiнчив. - Я вимагаю iменем святого престолу, щоб ти вислав з Константинополя Феофано. Iоанн затримався з вiдповiддю, i патрiарх вiдчув, що йому не так легко задовольнити цю вимогу. Але минула хвилина, i Iоанн вiдповiв: - Корабель з Феофано сьогоднi ж залишить Константинополь. Патрiарх Полi?вкт промовив: - Ти мусиш також скасувати грамоту, скеровану проти церкви, яку пiдписав божевiльний Никифор. - Скасовую, - одразу ж сказав Iоанн. Тодi патрiарх зробив знак, i служителi вiдкрили ворота свято? Софi?. ...Члени сенату i патрикi? хоч i пiзно, а все ж дiждались - надвечiр новий великий папiя Роман разом з новим етерiархом вiдчинив слоновi ворота Левзiаку - iмператор Вiзантi? Iоанн Цимiсхiй мав ?х прийняти в Золотiй палатi. I в той час, коли вже в сутiнках над морем, бiля кам'яного пам'ятника бика i лева, раби пiдняли з снiгу, поклали в дерев'яний ящик, перенесли яром у храм Апостолiв i потай поставили в склепi, де лежало тiло великого Костянтина, безголовий труп Никифора, саме в цей час безбородi одягали в дивiтисарiй, багряну хламиду, клали на голову вiнець i взували у червонi сандалi? iмператора Iоанна Цимiсхiя. Був Iоанн невисокого росту, маленькими були i його предки-вiрмени, за що ?х, мабуть, i прозвали Цимiсхiями* (*Цимiсхiй - маленький). Та коли логофет вiдкрив захiднi дверi Золото? палати, впустив патрикi?в i сенаторiв i вони впали перед iмператором, усiм здалося, що вiн високий i грiзний. Iоанн Цимiсхiй сiв у захiднiй каморi на золотому тронi пiд викладеним з мусi? образом Христа - величний, увiнчаний золотою короною, у багрянiй хламидi. - Многi лiта? - спiвали за завiсою два хори - iз Софi? й храму Апостолiв. I забулося навiть те, що тут, у Константинополi, у цьому ж Великому палацi, ? ще два iмператори - сини отру?ного Романа й Феофано - Василь i Костянтин. Цi iмператори зараз були непотрiбнi, многi лiта бажали тiльки Iоанновi. Вiн велить кинути якнайбiльше хлiба й вина на торги Константинополя, встановлю? сам на них низьку цiну, вiн виклика? одного за одним сенаторiв i полководцiв i кожному з них да? нагороду й призначення... Iмператор Iоанн зна?, хто його друг, а хто ворог, - i Варду Склiру вiн чiпля? на груди золотий ланцюг i признача? начальником всього вiйська, Iоанну Куркуасу да? золоту печать i наказу? бути начальником метальних машин, але признача? нового друнгарiя флоту, нового начальника етерi?, нового великого папiю. Особливу почесть виявля? iмператор Iоанн до паракимомена Василя, що незмiнне був при iмператорах Костянтинi, Романi й Никифорi i тепер буде при ньому, але назива? його не паракимоменом, а проедром* (*Проедр - перший). Новий iмператор жорстоко кара? всiх тих, що були зв'язанi з iмператором Никифором, i всiх, хто може бути йому на завадi. У цю годину з кручi над морем, прив'язавши камiнь до нiг, кинули Льва Валента, наступно? ночi брата вбитого iмператора Никифора Льва Фоку мали вивезти на довiчне заслання на острiв Лесбос, а сина його Варда i трьох двоюрiдних братiв - у далеку Каппадокiю, в Амазiю. З Пiзньо? ночi iмператор Iоанн i проедр Василь залишились удвох у покоях Буколеонського палацу. Вiднинi ?м завжди доведеться бути разом. Проедр Василь буде першим у синклiтi, вiн разом з iмператором вирiшуватиме державнi справи, разом житимуть вони у Великому палацi, на виходi Василь стоятиме одразу ж за iмператором, вище вiд усiх магiстрiв i препозитiв, а вночi, коли iмператор спатиме, проедр мусить берегти його спокiй i життя. I хоч Василь був паракимоменом четвертого вже iмператора, а трьом попередникам пiдготував могили, але зараз все забулося. Вони-iмператор i його проедр - пiзньо? години сидiли в поко?, вiкна й дверi якого виходили на море, впивались тишею, що панувала в палатi, радiли сво?ю перемогою. У поко? в золотих свiтильниках горiли свiчi, променi ?х освiтлювали на стiнах викладенi з мусi? постатi iмператорiв - вони разом зi сво?ми жонами i дiтьми, з молитовниками в руках, високо звiвши вгору очi, суворi, мовчазнi iшли навкруг всього покою. А внизу, на м'яких ложах перед столом, де в корчагах стояло вино, спочивали iмператор Iоанн i проедр Василь. - Я дуже стомився, - говорив Iоанн, - проте нiбито все закiнчено. - Мiй василевсе, - ласкаво вiдповiв проедр, - ми готувались дуже добре, передбачили всi дрiбницi, i тому я був певен, що все закiнчиться успiшно... - Остання нiч була страшна, - згадав Iоанн. - Але, дяка богу, вона минула, тепер ми можемо спочити. Вони вийшли на широкий балкон, зупинились бiля повито? виноградом колони i задивились на море. Буря, яка лютувала минуло? ночi, стихла. Вiд Босфору вiяв легкий, теплий вiтер. Море було спокiйне, небо чисте, i в ньому низько над обрi?м висiла тоненька срiбляста скибочка мiсяця. В примарному сяйвi цi?? скибочки та ще фара вони побачили великий корабель, що виходив iз-за рогу пiвострова в море. На кораблi вiтрила були пiднятi, але вiтер з Босфору ледь повiвав, корабель iшов дуже повiльно, все не мiг одiрватись вiд берега. Коли корабель проходив недалеко вiд Буколеону, проедр Василь сказав: - Це твiй дромон, василевсе... Вiн пряму? до Проту. - I вона на ньому? - запитав iмператор. - Так, василевсе, вона там. I хоч iмператор i проедр не могли нiчого побачити на кораблi, але обом ?м здалося, що вони бачать ?? - Феофано, яка сто?ть там на настилi дромона i дивиться на палац, у якому вона тiльки вчора була василiсою. - Треба зробити так, щоб вона сюди нiколи не поверталась, - сказав Iоанн. - О василевсе, вона вже нiколи сюди не повернеться, - вiдповiв i посмiхнувся проедр Василь. А корабель iз пiднятими вiтрилами то з'являвся в променi фара, то зникав на якусь хвилину в нiчнiй iмлi, плив все далi й далi - мимо Буколеону, мимо стiн Константинополя, в глибiнь, у безвiсть... Так корабель i зник - нiби розтанув у голубiй iмлi Пропонтиди. - Феофано нема?, - полегшено сказав Цимiсхiй, - але ? iнший ворог. Вiн обернувся обличчям до города й Гадати, де над Золотим Рогом де-не-де поблискували вогники, а вдалинi зливались iз небом чорнi гори. - А чи один тiльки ворог? - запитав проедр Василь. - Ти говориш правду, - згодився Iоанн, i обличчя його стало хижим i злим. - У нас з тобою ? чимало ворогiв - у Константинополi i навiть у святiй Софi?. Беззубий, глухий Полi?вкт - я з ним швидко розплачусь за те, що вiн зробив сьогоднi. I доки, доки iмператори роме?в повиннi терпiти над собою владу патрiархiв?.. Але найстрашнiший наш ворог сьогоднi - Русь... Вiд Гадати дихнув холодом вiтер. - Тiльки у вiдча?, - сказав Iоанн. - Никифор мiг зробити те, за що ми зараз мусимо розплачуватись. Навiщо вiн послав Калокiра до русiв? Навiщо платив ?м золото, щоб iшли на болгар? Не будь цього, Святослав сидiв би зараз у Ки?вi, а ми тут... Прийшов би час, i ми б, зiбравши сили, поволi пiдкорили болгар i пiшли б на Русь. - Це правда, - згодився проедр Василь. - Це був невдалий крок iмператора Никифора. - Ти кажеш - невдалий? Нi, це був божевiльний, дурний крок, i тiльки йолоп Никифор мiг його зробити. Подумай, - здригнувся Iоанн. - Святослав захопив уже всю долину Дунаю, взяв Дапаю i Плиску, iде до Преслави. Так вiн може дiйти й до Константинополя. - А все ж покiйний iмператор зробив i iнший, вдалий, крок. - Ти про що говориш? - Ще кiлька мiсяцiв тому, коли Никифор почув про те, що лодi? Святослава стали на Дуна?, вiн послав до печенiгiв наших василiкiв на чолi з ?пископом Феофiлом. - Але ж його ще нема?? - Вiн скоро повернеться. Iмператор Никифор дав йому з собою багато золота, печенiги його люблять, i я певен, - скоро покажуть списи русам... - Там, на Дуна?? - Нi, iмператоре, печенiги мають взяти Ки?в. Iмператор Iоанн спочатку не мiг навiть збагнути, чому печенiги мусять взяти Ки?в i що це да? iмперi?, але швидко зрозумiв, засмiявся... - О, - сказав вiн, - нарештi я бачу один розумний крок iмператора Нйкифора. Дяка тобi, - зухвало поглузував вiн, дивлячись на мусi? на стiнах, - безголовий василевсе. З печенiгами ти замислив справдi мудро. Зараз Святослав вже не пройде гiр, i ми зберемо сили. Ми переможемо. Адже так, проедре? - Мiй василевсе, - вiдповiв проедр, - iмперiя лежить перед тобою. Чи не час тобi вже й лягти, iмператоре? Пiсля всього, що пережито сьогоднi, можна й треба спочити. Спи спокiйно, iмператоре. А твiй проедр не буде вже спати! Спить Буколеон. Стомлений пiсля останнiх напружених днiв, сп'янiлий вiд вина, спить i новий iмператор Вiзантi?. Але не спить, не спатиме до самого ранку паракимомен, наречений сьогоднi проедром, постiльничий iмператора Iоанна Василь. Вiн сто?ть бiля дверей царсько? опочивальнi, слухаючи, чи не прокида?ться iмператор Iоанн, чу?, як з уст сонного владаря iмперi? зриваються увi снi слова: "Во?ни!.. Феофано!" I на чолi в проедра все глибшають зморшки, а уста складаються в посмiшку, - вiн розумi?, як у нового iмператора пала? серце i як горить збуджений мозок. Нiчого, iмператор скоро заспоко?ться, корона остудить його мозок, царськi лори* (*Лори - барми) вгамують серце. Проедр допоможе, щоб це сталось швидше. А зараз, спираючись на кипарисовий, оздоблений срiбною головою лева посох, проедр Василь iде, огляда? Буколеон... У коридорах душно, всюди горять свiтильники, попiд стiнами стоять закованi в броню мовчазнi нiчнi сторожi. Проедр iде, вони зустрiчають i проводжають його блискучими очима, але не ворушаться, стоять мовчазнi, нiмi. Коридор за коридором, палата за палатою... Проедр Василь заходить в опочивальню, де минуло? ночi вбитий був iмператор Никифор, у гiнекей, де все ще нагаду? про Феофано, у палату, куди минуло? ночi зiйшов з даху Iоанн Цимiсхiй i де тодi ховались озбро?нi етерiоти... Зараз у цiй палатi надзвичайно тихо, тiльки час вiд часу потрiскують гноти в свiтильниках. Проедр Василь сiда? в крiсло, спира?ться руками на посох, схиля? голову. I в нiчну цю годину проедр вiдчува?, що вiн найбiльше вiд усiх тут, у Буколеонi, стомився, знемiг. Кожен з них ма? право спочити, зараз усi й спочиватимуть. На кожному кроцi в Буколеонi i скрiзь навкруги стоять сторожi. Та й сторожi змiнюються. Скоро кiнчиться час першо? нiчно? змiни. На варту стане друга змiна. Тiльки один вiн - паракимомен вчора, а сьогоднi проедр Великого палацу, постiльничий iмператора - не ма? права й не засне вже до ранку, цiлу нiч блукатиме в Буколеонi. Уранцi вiн розбудить царя, разом з папi?ю Романом вiдкри? срiбнi ворота Левзiаку. Увесь день, як тiнь, супроводитиме царя, i, може, на якусь годину, коли iмператор завершить сво? справи й удруге ляже спочивати, проедр Василь засне, щоб прокинутись увечерi i зробити нiч сво?м днем. "...Четвертий iмператор, - дума? проедр Василь. - Ти будеш недовго царювати. Коли ж прийде моя черга, коли здiйсниться моя мрiя?" РОЗДIЛ ШОСТИЙ 1 Серед бiлого дня над Подольськими воротами нагло пролунали удари в била. Одразу ж ударили била й над Перевесищем. Ки?в сполошився. Був ясний, сонячний день, над передграддям курiли димки, на Подолi йшов торг, по Днiпру й Почайнi снували лодi?, - город жив, як звичайно, в таку пору сторожi нiколи не дзвонили. Але невдовзi не тiльки з Гори, а й низько? Оболонi стало видно, як на пiвднi, десь за Вiтичевом, високо пiднялися в голубе небо чорнi дими. Незабаром Соляним шляхом понад Днiпром примчали й вершники. - Вiд Роднi йдуть печенiги! - кричали вони. А на стiнах все стогнали й стогнали, пiднiмали людей, сiяли тривогу била... I тодi, як бувало й ранiше, з усiх усюд: з берегiв Почайни i Днiпра, витягнувши на сухе лодi?, вiд торгу з статками, на волах i конях з передграддя, взявши молоти, топори й посадивши на плечi дiтей, - через ворота на Гору почав вливатись довгий потiк людей. З тривогою в очах iшли лiтнi люди, перелякано дивились навкруг жiнки, плакали дiти. А ще багато людей, усi, хто був молодший i здоровiший, заходились копати, заглиблювати рови навкруг Гори й на нижньому й верхньому валах, набивали скрiзь гостре околля, запасали на Горi воду й харчi. Тiльки надвечiр обiрвався людський потiк, що тягнувся до Гори. Холодно, безлюдно й тихо стало в передграддi й над Почайною. У цiй тишi лунко заскреготали жеравцi на воротях, натягнулись ланцюги й важко пiднялись, нiби прилипли до стiн города, мости. Оточена глибоким ровом, Гора була тепер одрiзана вiд усього свiту. Швидко сутенiло. Нiч була темна. Двiр на Горi й усi концi забили люди. Матерi з дiтьми спали просто неба, на землi, чоловiки носили на стiни камiння, пiдсипали городницi, ставили там великi луки-самострiли. Неспокiйно було й у боярських та во?водських хоромах. Цi?? ночi там нiхто не спав. На дворах чулись кроки людей, скрiзь грюкали дверi, час од часу вiд хоромiв до княжих теремiв тихо пересувались, стукаючи посохами й обминаючи людей, якi лежали на землi, бояри, тiуни, лiпшi мужi. Вони збирались у Золотiй палатi. У одному з куточкiв бiля завiшених вiкон горiло кiлька свiчок, кволе свiтло ?х поблискувало на доспiхах князiвських, ледь освiтлювало мужiв города. Нiхто з них тепер не сидiв на лавах, всi вони товпились попiд стiнами й посеред палати, переступаючи з ноги на ногу. Вiкна й дверi в палатi були зачиненi, вiд гострого смороду чобiт, дьогтю важко було дихати. Пiзнiше заявилась княгиня. Вона залишила новий город ще завидна, перейшла з онуками на Гору i тепер вийшла до мужiв, спираючись на посох, що глухо стукав об пiдлогу. Бояри й во?води стиха загомонiли, привiтали ??. Але княгиня нiби не чула ?хнiх вiтань - темна постать ?? пропливла через палату, зупинилась бiля доспiхiв княжих. Там вона й стала в сяйвi свiчок. Промiння ?х освiтило ?? обличчя - блiде, стомлене, неспокiйне. Темнi очi княгинi дивились на бояр i мужiв. - Дружино моя! - почала княгиня. - Чули всi - печенiги в полi. Дими встали над Роднею, гiнцi сказали, що йде Залозним шляхом велика орда. Дими встали й до Переяслава - вони рвуться сюди просто з поля й думають зайти вiд пониззя... - Заходять уже, - вирвалося серед мужiв, - думають, либонь, оточити город... Ще голоси пролунали: - Мусимо послати до Святослава, скажемо - чужая земля iщеши, свою ся лишив... - Худо зробив князь, у таку годину покинув... I ще iнше: - До деревлян треба вдатись... - Не надiйтеся на деревлян - ?м у лiсах Ки?в не горить. - До сiверян! - До Новгорода! Золота палата гула, лунко перекликалась багатьма голосами. До княгинi простягались довгi руки, глухо стукали посохи. Княгиня довго дивилась на сво?х мужiв, стиснувши уста. - Мужi мо?, - вела вона далi. - Хiба вперше бачимо ми ворога пiд стiнами города? Усi князi, - княгиня поглянула на доспiхи на стiнi, - i всi людi? нашi вже не раз рубались на стiнах i валах Ки?вих, станемо й тепер... - Мала сила в нас, княгине, - несмiливо промовив хтось iз бояр. - А ти вiда?ш, - звернулась вона до нього, - чи великою силою iдуть печенiги? Нас - багато, бояри й мужi мо?, ма?мо дружину, стануть гриднi, дiти нашi нехай стають, дворяни, i я стану з вами, мужi! Роздратована й сувора в гнiвi сво?м, княгиня Ольга говорила: - I на князя Святослава не кладiть лжi. Не чужо? землi шука?, за честь сво?? сто?ть, не сам пiшов - ми його послали. Хто рече, аще князь наш лишив свою землю? Нiхто не вiдповiв тепер на запитання княгинi, i, помовчавши, вона вела далi: - I про деревлян - то неправда суть. Уже хто-хто, а я знаю деревлян i вiдаю: коли покличемо - прийдуть, допоможуть. I Чернiгiв допоможе, i Востер, - уже там бачили дими на пониззi. А ми ще пошлемо гiнцiв, нехай летять, кличуть. У палатi стояла тиша. Вiд задухи свiчки запливали воском. Була година, коли на стiнах змiнювалась сторожа i лунали била. Але зараз i вони мовчали. - То й станемо! - закiнчила княгиня. - Ти, Добрине, -звернулась вона до нього, - будеш з воями на стiнi. Ви, бояри, домовляйтесь, хто буде бiля Подольських, а хто бiля Перевесищанських ворiт. Iще, бояри мо? й мужi, вiдчиняйте сво? клiтi. Не самi алчемо, мусимо годувати все во?нство... Пiдемо, мужi, - печенiги, може, близько... А Святославу, - додала вона, - ми також пошлемо вiсть: спiши до нас, князю, важко тобi на Дуна?, а горе й у отчинi тво?й... I хтось у палатi додав: - Аще не жаль нi матерi, стару сущу, нi дiтей сво?... Вийшовши з палати й прямуючи через переходи до поко?в, де вона жила колись i куди повернулась тепер знову, княгиня Ольга вiдчула, яка вона хвора i як стомилась. Ноги були важкi, не слухались, серце нестямно колотилось у грудях, в очах миготiли червонi й зеленi кола. Напруживши всi сили, спираючись на руку Добринi, вона минула сво? поко?, вийшла в сiни й зупинилась бiля опочивальнi княжичiв. - Ти йди на стiни, - сказала вона Добринi, - печенiги, аки татi, все роблять уночi. Вiн вклонився й зник, княгиня ж Ольга зайшла до опочивальнi княжичiв, ?й хотiлось сiсти, заплющивши очi, спочити, подумати над тим, що сталось. Вона сiла в опочивальнi княжичiв. Колись тут жив i виростав Святослав, зараз тут були Володимир, Ярополк, Олег. Вiкно в опочивальнi було завiшене. У куточку просто на пiдлозi стояв свiтильник. Коли княгиня зайшла, бiля нього сидiла ключниця Пракседа. Княгиня зробила рукою знак, щоб Пракседа йшла спочивати, i та пiшла. Княжичi спали на трьох лiжках, що стояли попiд стiною. Ложа Ярополка i Олега стояли в затiнку, ложе Володимира було ближче, й промiнь вiд свiтильника блукав на його обличчi. Це обличчя було спокiйне, замислене, Володимир рiвно й глибоко дихав. Княгиня дивилась на нього й думала: як же вiн схожий на свою матiр - Малушу. I замислилась княгиня Ольга. О, як багато ?й треба було передумати пiсля важкого пережитого дня в цю нiчну годину! Княгиню Ольгу дивувало, що саме в цей час бiля Ки?ва з'явились печенiги. Звичайно вони бродили улусами на пониззi Днiпра, бiля порогiв, рiдко насмiлювались навiть там, у безлюддi, нападати на руських во?в. Чому ж зараз вони зайшли так далеко? Гiнцi, що примчали вдень Солоним шляхом, розповiдали, що печенiги кiлька днiв тому перейшли вночi Рось, обминули Родню й улусом iдуть до Ки?ва. Гiнцi вiд Переяслава говорили, що й там iде улус. Це знову дивувало й непоко?ло княгиню, - не один улус iшов до Ки?ва, печенiги збирали всю орду. Княгиня думала, що поява печенiзько? орди бiля Ки?ва якось пов'язана з тим, що князя Святослава нема? в Ки?вi. Але навряд чи насмiлились би печенiги, навiть тодi, коли князя нема?, напасти на Русь. Блукаючи в полi над Руським морем, вони бережуть мир з Ки?вом, бояться Русi. I одразу ж думки ?? перелетiли в далеку Болгарiю, де князь Святослав з сво?ми воями бореться з ромеями. Вiн - далеко вiд рiдно? землi, над ним i всiма воями день i нiч висить смерть. А от смерть блука? й над отчиною, Ки?вом. Вона пригадала, що було тiльки-но в палатi, голос котрогось iз бояр: "Чужая земля iщеши, а свою ся лишив", - i кров знову вдарила ?й в обличчя. Нi, вони не розумiють, чого шука? Святослав з воями сво?ми в Болгарi?. Адже й вона, мати його, довго не розумiла сина, а потiм побачила: або бути рабами василевсiв, або жити, як належить людям. Зрозумiла i благословила - як княгиня й мати перехрестила його, язичника. "А якщо?.. - Кров одразу вiдлила вiд ?? обличчя, коли вона подумала, що буде, коли Святослав не переможе на бранi з ромеями. - Може, - вона про це боялась думати, але ця думка випливала й випливала, - може, печенiги саме тому й з'явились пiд Ки?вом, що сталось щось з Святославом над Дуна?м? Адже коли б вiн був у Ки?вi, печенiги нiзащо б не насмiлились iти з поля в Полянськi землi. I що тепер робити? За стiнами Гори й валами, - княгиня була певна в цьому, - вони протримаються день, два, тиждень. А що буде далi? Дружина в них невелика, харчiв небагато, води мало..." Саме в цей час княгиня Ольга мусила перервати сво? думки. На ложi заворушився й щось спросоння промовив княжич Володимир. Потiм вiн поволi розплющив очi, протер ?х кулаками, пiдвiв голову... Спочатку, либонь, княжич не второпав, де опинився, чому на пiдлозi тут горить свiтильник, але далi пiзнав княгиню. - Чому ти не спиш, бабо? - запитав вiн. Питання було таким простим i звичайним, що вона навiть посмiхнулась. - Я сидiла й думала, - вiдповiла княгиня. - А зараз i ляжу. Спи, Володимире, спи спокiйно... Вона схилилась i поцiлувала онука в голову. Вiн одразу ж заснув... I саме тодi в нiчнiй тишi на стiнi город а вдарили била. Пiдiйнявшись на пiвденну вежу стiни й перехилившись через забороло, Добриня довго дивився навкруг. Перед ним лежала глибока, чорна безодня, небо затягли хмари, не видно було нi однi?? зорi. Але очi Добринi вже призвича?лись, i серед суцiльно? темряви вiн бачив глибокий рiв одразу за стiною, вал з околлям, а далi - дерева по схилу гори, чорне передграддя на сiрих кручах, Днiпро. Все, як завжди, ворога не було видно. Але Добриня мав не тiльки добрi очi, а й вуха. Хоч за городом у темрявi було нiбито тихо, вiн пiзнавав багато звукiв, якi непоко?ли його, чув, як далеко на лiвому березi iржуть конi, кiлька разiв чув сплеск води на Днiпрi, тупiт коней i людськi голоси на березi Почайни i над Либеддю. Йому здалося, що голоси чулися в передграддi i навiть зараз за околлям валу... Тепер Добриня знав, що ворог пiдкрався й сто?ть пiд самими стiнами города, може рушити кожно? хвилини. Вiн обiйшов усi городницi, поговорив з мужами, гриднями, ремiсниками з передграддя й Подолу, що клопотались, стояли бiля заборол, хотiв спуститись униз, щоб розповiсти про все княгинi. Але не встиг спуститись, бо в передграддi й на Подолi спалахнули вогнi - печенiги запалювали будiвлi, щоб у загравах пожежi лiзти на стiни города. - Печенiги! - залунали голоси. - Ворог на валу! I тодi одразу ж вдарили в била. Вони стогнали, будили, кликали: усi на Горi мусили знати, що ворог пiд стiнами, а печенiги нехай не думають, що пiдкрались, як татi, - город Ки?в i людi? його готовi зустрiти ?х грудьми сво?ми. Добриня швидко обiйшов весь пiвденний бiк стiни. Пожежа у передграддi й на Подолi ширилась, багрянi заграви освiтлювали стiни, й Добриня бачив, як бiля всiх заборол стали во? з луками. Деякi з них клали край заборол камiння, щоб кидати його на ворогiв, тут же, на городницях, у кiлькох мiсцях во? роздували вогонь пiд казанами з смолою, готували воду й пiсок. Ще багато во?в стояли з списами й топорами, готовi рубати тих, що видиратимуться на стiни. Нарештi била замовкли. I внизу, i на городницях настала тиша. Тихо було й навкруг - за стiнами, на кручах, на Почайнi й Днiпрi. У передграддi й на Подолi буяла така пожежа, що хмари над Горою стали багряними, на городницях стало видно як удень, на валах за стiною можна було порахувати околля. I тодi всi на стiнах побачили, як у примарному сяйвi пожежi iз темряви за валами вирвались i почали трощити околля печенiги, ?х було дуже багато, вони крутились мiж околлям, немов черва. А в той же час у повiтрi почувся тонкий, пронизливий свист стрiл. Вони бились об забороло, падали на городницях, летiли й далi - на Гору. Добриня бачив, як один iз во?в схопився, вириваючи стрiлу, за груди, ще один зовсiм близько стояв - i стрiли витинались йому просто з очей... Княжi во? на заборолi теж натягнули сво? луки, i ?х стрiли роями летiли в темряву за городницями, на вали, в околля. Там, на валах, стояв крик, видно було, як чимало печенiгiв упали й корчаться серед гострих кiлкiв. I все ж деякi з них проминули околля, спустились у рiв, деякi вже робили приспи - копали й насипали землю, iншi тягли й ставили драбини, щоб дертись на городницi, ще однi пробували пiдпалити ворота. З стiн полетiло камiння. Багато во?в, незважаючи на стрiли, що летiли й летiли з валiв, повисли край заборол над ровом i згори метали на печенiгiв списи, влучали ?х з сво?х лукiв. Крики, зойки, брязкiт, що народжувались на городницях, i пiд стiнами в рову, й на валах, злилися в один суцiльний безперервний шум - загрозливий, страшний, нещадний шум бою. Озвiрiлi, оскаженiлi печенiги, що були п'янi ще до бою вiд вина, а тепер вiд кровi, збились у рову - робили приспу до стiн. Коли ?? вкривали трупи - сипали землю поверх них, i приспа росла. Вже печенiзькi драбини доходили до заборола. Чiпляючись за край запорола, печенiги видирались на стiни. I нарештi бiй почався на самiй стiнi, на пiвденному ?? боцi. Кiлька десяткiв печенiгiв, деручись по драбинах, стаючи один одному на плечi, обливаючись кров'ю, вихопились на забороло. Вони вже стояли там, розмахували кривими сво?ми шаблями, виймали довгi ножi. А за ними по драбинах лiзли, повзли, видирались новi вороги. Це був жорстокий бiк на городницях. Край заборола стояли печенiги, проти них лавою збились во?, а попереду всiх Добриня. Всi тримали в руках мечi, рубали печенiгiв, обливаючись кров'ю i самi, все бiльше й бiльше ?х виходило на забороло... I раптом, перемагаючи весь шум навкруг, великий шматок заборола затрiщав, схитнувся, похилився i полетiв разом з печенiгами, що чiплялись за нього, вниз, у безодню. Вiн летiв серед ночi з трiском - ламаючи драбини, калiчачи людей. Бiй на пiвденному боцi стiни затих... Але в цей час почувся великий шум i крик на стiнi бiля Подольських ворiт. У Добринi похололо тiло - адже бiльшiсть во?в бiля нього, на стiнi вiд Днiпра. Ще вiн помiтив, що навкруг стало виднiше, - i вже не вiд заграви пожежi: за Днiпром голубiло небо, скоро мало зiйти сонце. Вiн бiг городницями поперед багатьох во?в до Подольських ворiт, де лунали крики, де йшов лютий новий бiй, де печенiги вже вилiзли на стiни. Але Добриня не встиг добiгти по стiнi до ворiт, як там залунав iнший, переможний, крик: во? скинули печенiгiв, що видерлись на стiни, заливали водою ворота, що почали горiти. I там, на городницi бiля Подольських ворiт, Добриня побачив княгиню Ольгу. Спираючись на свiй посох, вона стояла бiля заборола, дивилась на Днiпро й говорила: - Тепер вони швидко не полiзуть. Ки?в сто?ть! 2 Мов випущенi з тугого лука стрiли, летiли на пiвдень вiд Ки?ва три гриднi - брати Горяй, Баян i Орель... Горяй - найстарший з них - був бiлявий, бо пiшов у матiр, то й обличчям скидався на не?: мав голубi очi, тонкий нiс, невеликий рот. Правда, мати була невисока, тонка, а Горяй - велетень, здоровило. Такому тiльки й сидiти на конi. Баян, навпаки, пiшов у батька - кожум'яку Супруна - невисокий, але жилавий, iз засмаглим, аж темнуватим лицем, руками тiльки шкiри м'яти, ногою по землi вдарить - гуде земля. Що ж до Ореля - був вiн зовсiм не схожий на братiв сво?х: волосся русяве, очi карi, сам стрункий, а голос такий, що, коли спiвав на стiнi города, чути його було за Днiпром. Вони ви?хали з Ки?ва одразу ж пiсля того, як ?х покликала княгиня. Потемному спустились з стiни, бiля Либедi поповзом пробралися крiзь печенiзький стан, бачили, як спалахнула пожежа, й чули, як печенiги пiшли на Гору... Але як не болiли в них серця, вони не повернулись i не могли повернутись до Ки?ва, а побiгли в загравi пожежi через лiс до Берестового, там у княжому дворi засiдлали коней i рушили в темну, непроглядну нiч на пiвдень... Раннього ранку вони вже були далеко вiд Ки?ва. Увечерi опинились край Полянсько? землi, над Россю, вночi спочили й проминули селище, де жили чорнi клобуки, а до нового свiтанку були далеко в Дикому полi. Тут, у Дикому полi, братам треба було стерегтись на кожному кроцi. Скiльки не кинь оком - тягнулось поле, рiвне, де-не-де перерiзане яругами, в яких ховались рiчки. Весело й радiсно було тут весною i лiтом, коли вiд землi пiдводилась, зеленiла, переливалась хвилями пiд вiтром тирса, коли скрiзь зацвiтали голубi дзвiночки, жовта шавлiя, синi волошки, бiлi велетенськi ромашки... Зараз поле було похмуре - вигорiло за довге лiто пiд промiнням яскравого сонця й почорнiло, скрiзь пов'яли трави й квiти, на коренi засохла тирса. Тiльки сухi остi, нiби сивина, обгортали поле. Тут, здавалось, буяла пожежа, навiть i пахло згаром. По темному полю; по сухiй землi мчали i мчали вперед вершники, час вiд часу зупинялись у яругах, щоб дати перепочинок коням, напо?ти й погодувати ?х, спочити самим. А коли пiдiймались з яруг, то ви?жджали обережно, оглядали поле навкруг. I брати оглядались немарно. Перед самим заходом сонця, пiсля того як вони перепочили над рiчкою i пiднялись на берег, щоб рушати в поле, старший брат Горяй на якусь мить затримався на кручi, довго дивився, приклавши руку до очей, на далекий обрiй, а тодi сказав: - Завернемо праворуч i будемо поспiшати... Конi полетiли. Братам було чути, як пiд копитами гуде земля, в груди й обличчя ?м било розпечене повiтря, вони ?хали просто проти сонця, щоб слiпучi його потоки слiпили ворогiв i щоб вони не бачили ?х. Спочатку, оглядаючись назад, вони бачили на обрi? чорнi цятки - печенiги гнались за ними. Це був шалений льот. Сонце спускалось до заходу, за ним гнались три вершники, а слiдом летiли печенiги... I сонце врятувало братiв, бо коли, нiби прощаючись iз землею, ще раз заграло нестерпним слiпучим сяйвом - чорнi крапки вдалинi розтанули в iмлi, зникли. Але три вершники так само летiли за сонцем. Вони не зупинились i тодi, коли сонце зайшло, i навiть тодi, коли поле злилось iз небом у вечiрньому серпанку i коли молодий мiсяць став на чотi мiж зiр, а ще довго мчали, круто завернувши раптом на пiвдень. Нарештi брати зупинились над берегом яко?сь рiчки. Конi довго стояли на мiсцi, i по них пробiгав дрож. Брати впали на траву. - Чи багато ?х було? - запитав Орель. - Багато, - вiдповiв Горяй. - Але до них було далеко. - Добре, що ми по?хали на захiд, - замислився Баян. - Тiльки сонце нас врятувало. У темрявi вони спутали коней. По?ли й самi - хлiб та в'ялену рибу. Вода з рiчки видалась ?м вином. - Тепер заснемо, - сказав Горяй, - але спати будемо по черзi. Лягайте спати, брати, а я спочину пiзнiше. Коли брати лягли й заснули, Горяй довго стояв на березi рiчки, вийшов у поле i там лежав, притулившись вухом до землi, слухаючи. Але нiде в полi не чути було кiнського тупоту, земля була холодна й нiма. I довго-довго серед темно? ночi недалеко вiд братiв, що мiцно спали, сидiв Горяй. Вiн сидiв, мабуть, довше, нiж належало, бо прокинувся Орель. - Ти чому нас не будиш, Горяю? - Нiби ще рано. - Нi, давно пора. Бачиш, уже мiсяць закочу?ться. Лягай, Горяю! Горяй лiг на землю й одразу заснув. Тепер стояв на чотi Орель. Вiн також вийшов далi в поле, але до землi не припадав, а стояв там у темрявi, сторожко прислухаючись, - вiн мав дуже гостре вухо. Перед самим свiтанням вiн тихо збудив Баяна. Але саме в цей час прокинувся й Горяй. Вони подивились на небо, траву... - Трава суха, без роси, - вирiшили вони. - Слiду нашого не буде видно. Мабуть, по?демо... Конi також спочили й добре попаслись за нiч. Почувши кроки братiв, вони весело заiржали. Брати осiдлали коней. Ще один день вони ?хали спокiйно. Все ближче й ближче було до рiчки Бугу, шлях ?м увесь час перетинали лiси, де доводилось ?хати повiльнiше. Зате тут вони не боялись печенiгiв, що з сво?ми кибитками блукали тiльки в полi. А все ж надвечiр вони наскочили на печенiгiв. Це була, мабуть, сторожа яко?сь орди, десять - п'ятнадцять вершникiв. Брати стикнулись з ними, коли ви?жджали з яруги. I знову брати полетiли в полi, за ними мчали печенiги. Але тепер зовсiм близько лунали ?хнi крики. Брати чули, як час вiд часу мимо ?хнiх вух свистять стрiли. Проте вiдчували, що можуть втекти, втечуть. Печенiги вiдставали, крики ?х вiддалялись. I раптом на повному скаку один iз братiв - Баян - пустив поводки, одкинувся в сiдлi i, обливаючись кровлю, повалився на землю. Десь позад себе, але все далi й далi, Горяй i Орель почули крики печенiгiв... У цю нiч два брати не спали. Вони сидiли на високiй могилi, на вершинi яко? стояв кам'яний, схожий на людину стовп. Перед ними лежало поле, звiдки ?м було все чути, тiльки поле мовчало навкруг. - Брате Горяю, - промовив Орель. - Нам треба було, мабуть, лишитись i вмерти з Баяном. - А князь Святослав? - запитав у вiдповiдь Горяй. - Хто йому повезе звiстку? I хоч вони обидва були хоробрi й смiливi, але заплакали в пiтьмi цi?? ночi, бо в них дуже болiло серце за братом. ?м здавалося, що вiн десь ходить близько i що йому буде легше, коли вiн почу? ?хню печаль. А коли Горяй вийняв з-пiд сiдла вузлик з хлiбом, то одломив шматок собi, шматок - Орелю, а ще один поклав поруч - на траву. - Це тобi, Баяне, - сказав Горяй, i тiльки тодi вони стали ?сти. Пiзньо? години в полi почувся шум, i десь далеко, там, де мусив бути обрiй, раз i другий блиснув вогник. Ставши на могилi, вони довго вдивлялись у пiтьму й уважно слухали. Бiльше вогню в полi не було видно, але ще довго чувся шум, серед якого вони пiзнавали iржання й тупiт коней, цокотiння колiс. Потiм шум у полi став затихати й нарештi зник. Тодi Горяй знову сiв на траву й сказав: - Вони по?хали до Ки?ва. Мусимо поспiшати, але давай домовимось, брате... Якщо я загину в полi, ти по?деш далi. - Якщо ж я загину, Горяю, - ?дь ти! - Добре, брате! Уночi ж вони по?хали далi. На свiтаннi знайшли в полi слiд орди - попiл, кiнськi кiзяки. По цьому слiду вони й по?хали, - адже печенiг нiколи не по?де вдруге по сво?му слiду. Уранцi вони вплав, вхопившись за гриви коней, перепливли через Буг. Тут, на правому березi, вся земля була вибита кiнськими копитами, а трохи вище, над яругою, насипана була висока могила. Навкруг могили всюди на полi темнiли слiди вогнищ, валялись костi волiв, коней, овець. Певне, печенiги довго стояли тут, ховаючи якогось кагана або когось з його родини, i справляли по ньому всi?ю ордою тризну. А увечерi брати були вже бiля Днiстра й по?хали понад берегом, вiд селища до селища, по землi тиверцiв. Тут ?м нiчого було боятись - тиверцi радо приймали гiнцiв iз Ки?ва. Так до?хали Горяй i Орель до город а Пересiченого, що стояв у лiсах на правому березi Днiстра, взяли у тиверцiв пару нових коней i, не спочиваючи, рушили далi, на пiвдень. Два днi вони ?хали по землi Тиверськiй, а далi Улицькiй. На третiй день надвечiр далеко з лiво? руки ?м стало видно голубi води моря. Вони спустились з гiр, якi перетинали ?м шлях, i побачили Дунай, опинились на широкiй долинi, де, як i пiд Ки?вом, купами росли верби. I раптом iз однi?? купи цих верб вирвались i полетiли в повiтрi стрiли... Брати ударили коней. Але одна стрiла попала в око коню Горяя. Кiнь став дибки, упав. Орель хотiв взяти Горяя на свого коня. Але i його кiнь упав. Тодi брати вiд верби до верби почали перебiгати до Дунаю, ?м було видно, як кiлька печенiгiв женуться слiдом за ними, ховаються за вербами, час вiд часу пускають стрiли. Вже до Дунаю лишалося кiлька десяткiв крокiв, коли стрiла влучила в Горяя. Вiн встиг крикнути: - Мерщiй до Дунаю! I Горяй впав мертвий. Орель побiг до Дунаю. Бiля само? води вiн ще раз обернувся, побачив недалеко печенiга, натягнув свiй лук, пустив стрiлу. В ту ж мить Орель вiдчув бiль коло серця i навiть бачив стрiлу, що впилася йому в груди. Але в нього ще були сили, вiн знав, що перед ним Дунай, i кинувся у воду... Вiн не розумiв, що було далi, не знав, скiльки саме минуло часу, не тямив, чи довго плив, - але раптом побачив, що лежить у лодi?, побачив над собою голубе небо i якiсь дивно знайомi обличчя. Вiн навiть пiзнав ?х - адже це були во? князя Святослава. I вiн крикнув ?м: - Скажiть князю... мене послала княгиня... Ки?в оточили печенiги... Княгиня Ольга... Ки?в кличе князя на помiч... Але в цей час у Ореля нестерпно заболiло серце. Вiн глянув - стрiла все стирчала з грудей, вона пекла, розривала груди. I вiн схопив ?? обома руками, вирвав з серця... З Фар за Великим палацом працював кожно? ночi з раннього вечора до-свiтання. Холодний зеленкуватий промiнь його проймав темряву, снувався над Золотим Рогом, тягнувся до Галати й гiр, затухав, - то вдалину посилались та?мничi свiтлянi сигнали. I там, удалинi, в нiчнiй iмлi, де на обрi? вдень видно було син? пасмо гiр, всю нiч спалахували та?мничi сигнали, яких у Константинополi нiхто не знав. Проте цi сигнали добре розгадували у Великому палацi - iмператор Iоанн знав, що робиться в Болгарi?, фари повiдомляли, що во? князя Святослава посуваються вперед, кесар Борис все благав iмператора Никифо-ра надiслати йому допомогу. Але на Соломоновiм тронi у Великому палацi вже сидiв не Никифор, а Iоанн Цимiсхiй, i вiн мусив дати кесаревi Борису негайно вiдповiдь, бо знав, що Святослав загрожу? не так Борису, як самому йому - Цимiсхiю. Новий iмператор нi на хвилину не мав сумнiву, що йому доведеться стикнутись з Святославом. Шляхи iмперi? давно вели й тепер привели до вирiшально? битви мiж Константинополем i Ки?вом. Цимiсхiй схвалював всi заходи iмператорiв колишнiх, якi докладали всiх сил i уперто йшли до цього. Розумiв Цимiсхiй, що це буде жорстока битва. Того, що мало статись на сходi, нiяк не можна було порiвняти з тим, що було в Азi?, ?гиптi. Там поневолювались землi й народи, тут сходились два свiти: блискуча, багата, аристократична Вiзантiя, що спиралась на сво? легiони й мiльйони рабiв, i невiдомий, та?мничий i дуже загрозливий свiт тавроскiфiв, чи русiв, як називали вони самi себе. Iоанн Цимiсхiй - учорашнiй i, треба сказати, непоганий полководець - рвався на цей бiй. Але вiн - триденний iмператор - ще не зна? сво?х сил, вiн не зна?, на кого може покластись, а на кого не може, вiн, зрештою, бо?ться зараз, як i попередник його Никифор, стати на бiй з Святославом, стра.х охоплю? його, коли вiн дума? про невiдомих руських во?в. Тому вiн дi? так само, як i Никифор. Спочатку повiдомля? кесаря Бориса, що це вiн - Iоанн Цимiсхiй - сидить на iмператорському тронi, й одержу? у вiдповiдь вiд Бориса щире, вiрнопiддане вiтання. Пiсля цього, дiзнавшись, що в гiнеке? Феофано ще сидять i ждуть вирiшення сво?? долi двi болгарськi кесарiвни, якi при?хали сюди одружуватись з особами iмператорсько? кровi, Iоанн Цимiсхiй iде до них, чемно розмовля? й натяка?, що хоче породичатись з ними. Нарештi, посила? до кесаря Бориса довiрених сво?х василiкiв iз грамотою, в якiй пише про любов i приязнь до болгар, шле дари - трохи золота й багато вина, - але воднораз доруча? василiкам дiзнатись, що ж робиться в Болгарi?, Преславi. Новий iмператор бо?ться князя Святослава, що зумiв уже пройти схiдну стiну Юстинiана, за короткий час взяв вiсiмдесят городiв на Дуна?, веде сво?х во?в до Преслави. Бо?ться не тiльки iмператор, увесь Константинополь i всi сусiднi феми невпинно охоплю? тривога, страх перед тавроскiфами. У великому городi з рук у руки потай передають лист патрiарха Фотiя, спрямований проти тавроскiфiв: "...Цей народ невiдомий, подiбний до рабiв, не мав досi значення, але його взнали, i вiн прославився пiсля походу на нас, народ нiкчемний i убогий, але такий, що досягнув висоти i став багатим; народ, що живе десь далеко вiд нас, варварський, кочовий, гордий сво?ю збро?ю, безтурботний, упертий, що не визна? во?нно? дисциплiни, цей народ швидко, в одну мить, як морська хвиля, зруйну? нашi межi". Проедр Василь, що тепер, нiби тiнь, супроводжу? нового iмператора, да? Iоанну цього листа. Той хоче його порвати, викинути в море, але стриму?ться й хова?, - хiба можна знищити цей документ, що блука? по всьому Константинополю? В один iз цих днiв iмператор дiзна?ться про ще гiрший випадок, який трапився в Константинополi. На гробницi Никифора Фоки, виявля?ться, написанi вiршi, в яких натяка?ться на нього й Феофано: "Той, хто ранiше був дужчим вiд усiх мужiв i нiчого не боявся, став легкою здобиччю жiнки й меча. Той, хто тримав ранiше в руках владу над усi?ю землею, спочива? тепер на маленькому шматку землi. Того, хто ранiше був особою священною, вбила жона, член, здавалося б, ?диного тiла. Так встань, царю! Пiднiми сво? пiше й кiнне вiйсько, фаланги i полки! На нас iдуть дикi скiфськi народи, у божевiльному поривi рвуться до вбивства, всiлякi язики руйнують тво? мiста..." - Знищити! Знищити цi проклятi вiршi! - велiв iмператор Iоанн проедру Василевi, дiзнавшись про напис на гробнвдi свого попередника. Проедр Василь посмiхнувся, коли почув цi слова iмператора, i вiдповiв: - Я б одразу це зробив, василевсе, але цi вiршi висiченi на мармурi склепу, де лежить i Костянтин, i ?х можна знищити тiльки разом iз склепом. - Тодi треба знищити.. - почав, але не кiнчив iмператор. Вiн не боявся i вбив живого iмператора Никифора, але починав тепер боятись його трупа, йому здавалось, що мертвий iмператор почина? мститись. Мстився не тiльки Никифор, за тiнню iмператора стояли його родичi, прихильники, Феофано... Феофано! Вiн думав про не?, йому не вистачало ??, хотiлося, щоб вона прийшла до нього з поко?в гiнекею, вiн хотiв бачити ??. Так, вона велика грiшниця, ця жiнка, що просто з шинку потрапила на трон у Великому палацi. Це вона викликала любов i доводила до нестями iмператора Романа, Никифора Фоку, а потiм ?х убила. Вiн сам знав ??, i все ж зараз, вже як iмператор, заздрив усiм, що знали зрадливу, безжальну Феофано, боявся, що хтось у цю годину торка?ться ?? мармурового чола, тугих персiв, пристрасних уст, дивиться в ?? темнi, бездоннi очi, пестить ?? шовкове волосся... Крiм того, iмператор Iоанн, на щоках якого ще не охолов слiд вiд ?? поцiлункiв, знав, що руки Феофано здатнi дати й отруту... Новий кесар Болгарi? Борис уперто йшов до сво?? мети. Хiба мiг вiн знати, що уподобився кроту, що врився в кручу й повзе все вперед i вперед, доки не зiрветься в безодню?! Iмператор Iоанн пише, що допоможе йому, колись же буде ця допомога. Василiки привезли золото, правда, мало, але багато чудового вина - можна пити до забуття. Сестри-кесарiвни пишуть, що ?х з усiма почестями приймають у Великому палацi i що незабаром вони одружаться, - це буде потрiйний зв'язок з Соломоновим троном. Жона його - донька iмператора Романа - стверджу? все сво?ми поцiлунками й ласкою, Болгарiя переможе, нехай живе Вiзантiя! I кесар Борис пiднiма? всiх болярiв, вiн садить на коней кметiв, вiн, виявля?ться, лютий, безжальний i, як усiм зда?ться, дуже смiливий. ?, правда, одна людина в Преславському палацi, яка зна?, що кесар Борис, як i його батько, боягуз, що ним керу? страх, одчай, божевiлля. Людина ця -