м, перемагали геть усi перешкоди, i пливла далi лодiя ?хня широким, рiвним плесом. Тепер Микулi здавалося, що хоч попереду та ж сама рiка, але чомусь вона захаращена порогами й камiнням. I пливуть вони не на лодi? великiй, а кожен сам по собi - на утлiй однодеревцi... ?, правда, рiвнiший i безпечнiший шлях мiж порогами, але тим шляхом ?дуть Бразд, Сварг... А Микула й ще багато таких, як вiн, все б'ються мiж камiнням, калiчать сво? руки, ноги, серця... Тодi вранцi, тiльки Вiста прийшла до пам'ятi, Микула вирiшив пiти до брата Бразда i, як у старшого, просити в нього помочi. Усе сво? життя Бразд нiкого не боявся, хiба що тiльки орди з-за Днiпра. Коли вiн лягав спати, то одразу й спокiйно засинав... Тепер Бразда немов пiдмiнили. Вiн був неспокiйний, думав увесь час, шо хтось його хоче обдурити, чогось не додати, щось зата?ти. I вiн люто, з усi?ю силою, яку мав, - чи то сам, чи з помiччю княжих дружинникiв i вiрникiв, - виявляв, хто й що не додав князевi, вимагав, щоб нестачу несли, карав, коли в людей нiчого було дати. А вже звiдси пiшло ще одно. Бразд знав, що в Любечi ображених, скрквджених, покараних ? багато. Куди б вiн не йшов, то вiдчував на собi ?хнi погляди, до нього доходили через iнших i слова цих людей, погрози. Вiн не зважав на слова. Вiн нiчого у людей не брав, - за кров i службу його пожалували землею, зробили посадником, йому доручено стягати уроки й чинити новi устави, шукати винних i карати... Але спати вiн не мiг. Увесь час йому здавалось, що хтось ходить за теремом, хтось скрада?ться пiд стiнами, хтось вночi пнеться до його двору. I тому Бразд велiв закупам викопати рiв i насипати вал навкруг свото двору, завiв кiлькох псiв, що могли перегризти горло людинi... Цi пси й зустрiли Микулу, коли вiн поткнувся до двору свого брата. Мало не покусали, добре, що Бразд вийшов з свого терема, одiгнав псiв. - Здоров будь, Бразде, - сказав Микула, коли зайшов у сiни терема. - Мир дому тво?му, здоров'я худобi... - Здоров будь i ти, Микуло, - вiдповiв на привiтання Бразд. - Що з тобою трапилось? Ти зблiд, брате, схуд, мабуть, хворiв? - Так, брате, - промовив Микула, - я хворiв, у мене довго болiло тут i ось тут. - I вiн показав спочатку на голову, потiм на серце. - Ти багато працю?ш, брате, - посмiхнувся Бразд. - Сам бачив - новi ниви ореш, бортi шука?ш, на звiра ходиш, рибу ловиш... Хiба тобi багато треба? Адже на старому нашому дворищi тiльки ти та жона... Щось схоже на стогiн вирвалось з грудей Микули. - Ти говориш правду, - ворухнув сухими устами вiн. - Менi багато не треба, нам треба дуже мало, але ж ми... зовсiм нiчого не ма?мо... Бразд зробив здивоване обличчя. - Як це ти нiчого не ма?ш? - сказав вiн. - Послухай, Микуло, ти говориш неправду. Адже i я, i Сварг пiшли з старого нашого дворища, а тобi залишили й землянку, i клiтi, все добро в хижi, обори для худоби, ями для жита... - У ямах для жита пищать мишi, - гiрко посмiхнувся Микула. - То ти хочеш щоб я тобi з ям мишей вигонив? - сердито процiдив Врйзд. - Нi, Бразде, - мовив Мжула. - Мо? мишi будуть вже менi. Але, крiм мишей, не маю нiяко? худоби. Здох батькiв кiнь, а без коня нема? й жита. - Я в цьому не винен, - одвiв очi вiд брата Бразд. - Ми були однаковi, коли виходили з батьково? хати. А далi кожен робив, як умiв. - Так от я не вмiю робити так, як iншi, i так, як ти, брате Бразде, - вирвалось у Микули. - Вiр менi, я не шкодував рук, робив усе, що мiг, я робив бiльше, нiж мiг... Але не вмiю я, не можу... - Чим же я можу допомогти тобi? - Я прийшов до тебе як до брата... Ми з тобою одного роду, однi?? кровi... Поможи! Бразд довго дивився на сво? руки, що лежали на столi, потiм перевiв погляд на обличчя Микули, у якого дрiбно смикалась нижня губа. - Що кров i що твiй рiд? - Бразд важко зiтхнув. - Старого нашого роду вже нема?, у кожного з нас тепер свiй рiд. Ти говориш про кров, але i кров у людей рiзна... Помогти ж тобi не знаю i як. Може, хочеш, щоб я тебе прийняв до свого дому? - Нi, Бразде, - швидко перебив його Микула. - Я не хочу i не пiду до твого дому... Це правда - старого нашого роду вже нема?, у кожного з нас тепер свiй рiд. Так поможи ж менi рятувати свiй рiд. Дай менi купу... Бразд довго смiявся. - Що я чую! - нарештi сказав вiн. - Це правда, я даю купу людям. I не я даю - що я, княжий холоп, - я даю купу людям вiд князя. I закуп мусить дать князевi - оброк, менi - урок. Коли ж вiн цього не зробить, я маю право, як посадник князя, бити його рiзками, якщо тiкатиме - зроблю обельним холопом... А з тобою що я зроблю, коли не даси оброку i уроку?! Битиму рiзками чи зроблю холопом? Як не ?, а ти ж менi брат... - Що ж... - глухо промовив Микула. - Якщо буде треба - битимеш рiзками, зробиш холопом... Так Микула взяв купу у свого брата. З Багато людей зiбралося цього дня в Золотiй палатi, всi лави з не? загодя винесли, попiд стiнами навкруг товпились лiпшi мужi Русi - князi земель i городiв, бояри й во?води, тисяцькi, огнищани, тiуни княжi. Тiльки в кiнцi палати, як i завжди, стояли крiсла - княгинi Ольги посерединi, Святослава i Улiба з бокiв. Скоро з дверей вийшла княгиня з синами, кiлька бояр i во?вод. Княгиня Ольга пiшла вперед, але не сiла, як це бувало ранiше, в сво? крiсло, а зупинилась i якусь хвилину стояла бiля нього. Усi, що зiбралися тут, знали, для чого ?х покликано i що ?м скаже княгиня. А все ж вона була дуже неспокiйна, i коли почала говорити, то сама не пiзнала свого голосу i часто зупинялась, щоб передихнути. - Дружино моя, - почала княгиня, - бояри, во?води, люди Русi. З близьких i далеких земель, з усiх кра?н днесь покликала я вас сюди, бо маю велику й важливу потребу... Вiдомо вам, дружино моя, що от уже много лiт минуло, як не стало князя Iгоря, i по вашому слову сiла я на Ки?вський стiл. За цi лiта зробила я, що могла. А що не зробила - це клянiть, а швидше виправляйте, бо зараз важкий час на Русi, мнозi дiла треба сотворити. От чому я й зiбрала вас, дружино моя! Дiла много, а сама я стара й немощна стала, чую вже й кiнець свiй, люди. Давайте ж порадимось, хто зараз сяде на стiл Ки?вський, кого назвемо сво?м князем... Тихо було в палатi, i княгиня Ольга мовчала. - Волимо тебе, княгине... поможемо! - пролунало кiлька голосiв. - Нi, дружино моя, - одповiла на це княгиня, - Я сказала не всу?, мусимо назвати князя. - Святослав! - крикнуло тодi багато голосiв разом. - Просимо Святослава! I вже в палатi закричали: - Святослава! Князем бути Святославу! Просимо Святослава! Коли шум затих, княгиня Ольга сказала: - Думала i я, кому князем бути, Святослав буде вашим добрим князем. Iди, сину, сiдай на стiл! Святослав сiв у крiсло, на якому колись сидiли Олег i Iгор, на якому тiльки вчора сидiла його мати - княгиня Ольга. I враз у палатi прозвучав голос: - Сiв ?си на Ки?вському столi князь великий Святослав! Багато голосiв пiдхопили: - Славен князь Святослав! Славен! Але щвидко голоси стихли. Два боярини й два во?води пiдняли з пiдлоги заранi приготований шматок дерну, поклали його на голову князя. Вiн чув, як холодна земля торкнулась його голови, вiд шматка дерну одривались i котились по ши? й спинi грудочки землi. - Де ?си, князю? - запитали в Святослава. Це була хвилина нерушимо? клятьби, яку завжди у день вокняжiння давали людям сво?м князi Русi. Святослав знав, що належало говорити й що говорили до нього князi, i вiдповiв: - Пiд рiдною землею ?смь i пiд людьми мо?ми. - Чи будеш вiрно служити людям сво?м? - Клянусь. - А якщо вiдступиш? - Нехай земля поглине мене... Тодi два боярини й два во?води пiдняли шматок дерну i розбили його на головi князя Святослава. Земля й корiння обсипали його голову, груди, руки. Так вона засипле його, якщо забуде сво?х людей. Але князь Святослав нiколи не зрадить свого слова. От до нього пiдступило кiлька гриднiв. Гострим бричем* (*Брич - бритва.) зняли волосся на головi, залишивши одне тiльки пасмо - нехай воно нагаду? людям, що вiднинi Святослав - великий князь. От до Святослава пiдiйшла мати - княгиня Ольга, вона тримала в руках зроблений кращими кузнецями iз червоно? мiдi, позолочений, викладений багатьма дорогими камiннями шолом. Гриднi подали ?й, i вона зав'язала на Святославi пояс iз мечем. Один iз старiйших бояр дав Святославу лук i тул... - Славен наш князь! - гримiло, виплескувалось з дверей i вiкон. Тодi князь Святослав вийшов iз Золото? палати, за ним рушили всi во?води й бояри. Перед ганком, скiльки не глянь оком, по Горi, на городницях стiн, на дахах будинкiв, навiть на гiллях дерев - скрiзь було повним повнiсiнько людей. Одразу ж за ганком, обабiч шляху, що вiв до Перуна, у бойових доспiхах сво?х, iз щитами й мечами у кiлька рядiв стояли дружинники, а попереду них, на чолi, - сотеннi й десятники, над ними срiблом блищали списи, пiд подихом вiтру з Днiпра розвiвались знамена землi Чернiгiвсько?, Переяславсько?, Деревлянсько?, Новгородсько? i ще багатьох, що прислали сюди сво?х гiнцiв. За дружинниками стояли купцi, ремiсники, жiнки й дiти з усi?? Гори... Тiльки князь Святослав вийшов на ганок - вдарили бубни, пронизливо загули труби, засвистiли сопiлi, дружинники забряжчали в щити, люди закричали. Iз дахiв, з голубниць, коли почувся цей шум i крик, хмарою полетiли вгору голуби, вони довго ще кружляли над Горою. Князь Святослав разом iз матiр'ю спускався з ганку. За ними йшли мужi лiпшi - князi земель i городiв, бояри, во?води й тисяцькi, огнищани, тiуни, сли заморськi, родичi княжi, гриднi. На гомiн людей i на крики князь Святослав вiдповiдав посмiшкою, вiтав усiх рукою. Так у вирi крикiв i йшли вони - мiж рядами дружинникiв - до пiвденно? стiни Гори, до Перунового требища. Там уже горiв вогонь, кiлька жерцiв готували жертву, сам Перун був оздоблений - на начищених ще з ночi золотих його очах i срiбних вусах грав вiдсвiт вогню, дерев'яний тулуб його був обвитий гiллям, бiля нiг простеленi килими, а на них стояли корчаги з вином, лежав випечений заради цi?? нагоди величезний бiлий хлiб iз знаменом княжим, скрiзь розкиданi були квiти. Коли князь наблизився до Перуна, крики на Горi затихли. Усi, що йшли за князем, зупинились, вiн сам ступив уперед i став перед вогнем. Там князь поклав на землю щит, меч, шолом. Жрець подав йому на срiбному блюдi частини жертовних тварин, якi вiн кинув у вогонь; коли ж жрець подав корчагу, вiн плеснув з не? у вогонь вина. Над вогнищем пiдiйнявся димок, на якусь мить зiв'яли вогнянi язики. - Боги! - голосно промовив князь Святослав. - Звернiть очi сво? на нас, дiтей ваших. Ми прийшли до вас сьогоднi iз жертвою й просимо - дайте нам, боги, тепло з неба, урожай з землi, мир городам нашим, перемогу над ворогами! Дайте, боги! Вiн дивився блискучими очима на вогонь, звiв очi вгору й простягнув руки до дерев'яно? постатi Перуна. Весь його вигляд, очi, рухи свiдчили, що Святослав вiрив у те, що говорив. Вiрив, що Перун може дати Русi тепло, урожай, мир i перемогу. А близько бiля князя стояла його мати Ольга, i хоч вона, як княгиня, мусила тут бути, але ?? скорбнi очi, блiде обличчя, складенi на грудях руки красномовно свiдчили, що ?? не зворушу? те, що робиться на требищi, душа ?? заперечу? проти цi?? жертви, в думках вона вита? десь далеко. - Перун прийняв жертву! - раптом закричав жрець. Вогонь уже поглинув жертовне м'ясо, пролите вино дало буйне горiння дереву, i вогнище перед Перуном розгорiлось, замиготiло, в очах i на вусах бога заграли червонi вiдблиски, здавалося, що, стоячи на горi, бог Перун торжеству?, смi?ться. Князь Святослав узяв свiй меч i щит, одягнув шолом, княгиня Ольга глибоко зiтхнула, але нiхто не почув ?? зiтхання. Вийнявши мечi з пiхов i високо ?х пiднявши над головами, кiлька десяткiв дружинникiв стали колом навкруг вогню. Клично вдарили бубни, до них вiдгукнулися труби, голосно запищали сопiлi, княжа дружина забряжчала в щити. Розмахуючи мечами, сходячись i розходячись, нiби це був справжнiй бiй, дружинники ходили навкруг вогню, виконували священний танець сво?х далеких предкiв. Все частiше й частiше били бубни, все дужче i дужче гули труби, безперестану свистiли сопiлi - аж гула вся Гора. I так довго, як велiв покон, во? ходили круг вогню, зображаючи, як вони зустрiчають несподiваного ворога, як завзято б'ються й перемагають його, як працюють на сво?х нивах, як любляться, веселяться. А в цей же час то тут, то там у численному натовпi лунали й пiснi - деякi з них були древнi, як свiт, деякi - тiльки-но складались. Ой славен, ясен, красний наш князь, Ки?ва-города князь Святослав. - Нехай люди гуляють! - сказав князь Святослав старшинi. А вже з княжих медуш були викоченi перевари меду, вже винесли з клiтей рядна й постелили ?х на травi, вже лежали на них хлiб, м'ясо i всяке зело: на Горi, у передграддi, на Подолi починалося свято - Святослав, син Iгорiв, вокняжався на Ки?вському столi. 4 I ще раз прийшла весна, прилетiли гуси й журавлi, на крилах сво?х принесли сонце, на Росi потрощило й хвилею прогнало кригу, iз землi стрiлами тягнулись трави, настали гарячi днi, теплi ночi. В одну з цих ночей Малущi стало дуже важко, нестерпно боляче. Бiль народжувався нижче серця, зводило ноги, тiло здригалось, хотiло визволитись вiд болю, розродитись вiд того, що само вже прагнуло життя... Малуша лежала на травi в землянцi. Желань не запалювала свiтла, але надворi високо над Россю висiв мiсяць, все навкруг заливало яскраве зеленкувате свiтло. Промiнь мiсячного сяйва заглядав через душник i в землянку, освiтлював купу трави, Малушу, Желаць, що схилилася над нею. - Кричи... стогни... ворушись... дужче ворушись, Малко! - говорила Желань. У Малуш? вiд болю було перекошене обличчя. Великими очима дивилась вона на мiсяць, з грудей ?? виривались важкi стогони. - Малушо! Ворушись, ворушись, Малко! Добрияя стояв у цей час недалеко вiд аемлянки на високiй кручi й дивився на Рось. Чорнi тiнi лягали вiд скель, чорним-чоррна була вода в берегах, тiльки плесо свiтилось, сяяло, нiби там лускою грала срiбна риба. Добриня ждав. Вiн вiрив, що мине якийсь час i на нiiбi загориться ще одна зоря, а на землi, поруч, у землянцi, народиться нове життя. Це було так просто й так звичайно, що вiн над цим навiть не замислювався. Так завжди було в свiтi, так мусить буте й тепер. Вiн думав про iнше. Кожна зоря в небi ма? свiй круг, матиме свiй круг i ця нова зоря, що народиться цi?? ночi. Але яку долю матиме дитина, що народжу?ться зараз у землянцi над Россю? Для Добрию то не байдуже. Жiнка, що стогнала й кричала в земляяцi, була його сестрою, в нiй текла та ж сама кров, що й у Добринi, - кров Анта, дiда Улiба, Во?ка... ?хня ж кров буде i в новонародженiй дитинi, кров полянського роду... Але буде в дитини й iнша кров, i коли Добриня думав про це, холодок i трепет пробiгали по його тiлу. У землянцi пролунав дитячий плач; здригнувся на кручi над Россю Добриня, зняв з голови шолом, поклав руку на криж меча. У землянцi рипнули дверi, звiдти вийшла Желань. - Це ти, Добрине? - Я, Желань... Тодi вона сказала одно слово: - Син... I стала швидко з цебром спускатись до рiчки. А Добриня зайшов до землянки. Мiсячний промiнь доходив до кутка землянки й освiтлював голову Малушi й груди. Вона стомленими, глибоко запалими очима дивилась на нього, показала очима бiля себе. Там лежало дитя - ?? син, що тiльки-тiльки з'явився на свiт. Вiн ще не знав i не бачив свiту, але хотiв iти в цей свiт, хотiв жити й так голосно кричав. Добриня ступив уперед i поклав на землю бiля ложа свiй шолом, зняв з пояса й поруч iз ним поклав i меч... Здивованими очима дивилась на нього Малуша. - Кланяюсь тобi, княжичу! - промовив Добриня. - Буде вiн Володимиром, - сказала Малуша, - так велiв батько... - Здоров будь, Володимире! - проказав ще раз Добриня. - У тебе добре iм'я. Нехай боги допоможуть тобi володiти миром у Руськiй землi, нищити ворогiв. Дай боже! Малуша заплющила очi. Добриня вийшов з землянки. Повз нього з повним цебром вiд берега поспiшала Желань. Пiдiйнявши голову, Добриня дивився на небо, що глибоким бездонним шатром висiло над землею. По праву руку над Россю, де плив мiсяць, небо було свiтле, там зорi ледь окреслювались, тлiли. А на пiвночi й сходi небо було темно-син?, глибоке, i в ньому, як зсипище перлин, мiнилися, переливались, грали барвами великi й дрiбнi зорi. Де ж, думав Добриня, мiж цими зорями та нова, що запалилась цi?? ночi, де зоря Володимира, сина Святослава? Ця зоря вже горiла, вона мусила горiти. Але Добриня був у землянцi, коли вона запалювалась, й тепер уже не мiг знайти ?? в морi зiрок, що грали перлинами, мiнились, сяяли, як холодний срiбний пилок у високому бездонному небi. Тi?? ж ночi, коли мiсяць почервонiв i став схилятись до лiсiв потойбiч, а чорна тiнь вiд скель закрила плесо Росi, кручi, а потiм i землянку над ними, з Будутина ви?хав вершник. У полi не видно було шляху, у долинах клубочились тумани, вони повзли, затягали все навкруг. Але вершник твердо сидiв у сiдлi, вiн добре знав шлях у полi, щосили гнав коня, i луна копит, як це бува? перед свiтанком, широко летiла навкруг. То мчав до города Ки?ва Добриня, вiн хотiв швидше привезти до княжого столу звiстку про те, що в Будути-нi над Россю народився вiд рабинi Малушi Володимир, син Святослава. 5 I знову доля ще раз усмiхнулася Малушi... Щастя матерi! Уже в ту нiч, коли бiля грудей лежала рiдна дитина, жадiбно п'ючи материнське молоко, вбираючи ?? сили, Малушi було невимовне радiсно, вона була по-справжньому щаслива. Усе минуле, яке б воно донедавна не було важким i страшним, одступило вiд не?, як буря на Днiпрi. Тепле, нiжне тiло сина лежало поруч ?? тугих, наповнених молоком грудей, вона проводила рукою по цьому тiлу - голiвцi, спинi, нiжках, - i це нiби заспокоювало, втiшало. Вона лежала на ложi в кутку землянки, що вимощене було з трави, пiд нею була звичайна ряднина, твердий узголовник в головах, на долiвцi поруч стояло цебро з водою iз Росi, кухоль, миска з юшкою. Низько звисала сплетена iз лози й присипана землею стеля, з яко? вряди-годи сипались грудочки. В землянцi не горiло свiтло, тiльки через душник сюди вривався зеленкуватий мiсячний промiнь. А ?й здавалося, що в не? найкраще в свiтi ложе, ? в не? все, чого тiльки може бажати людина, ? в не? й найголовнiше, найбiльше - щастя. I так було не тiльки цi?? ночi. Ранок ?й видався кращим ще, нiж нiч, бо тодi вона вперше побачила очi свого сина, дивилась у них, як у любов свою й душу. День пробiг, як промiнь, бо до землянки приходили, як велiв покон, простi люди Будутина, й усi вони несли сво? дари. Вечiр ще раз втiшив ??, бо тепер син уже хотiв спати, а сама Малуша вiдчула важку втому, заснула та так i спала, обнявши рукою сина, всю нiч. А там за який день-два Малуша почала й працювати, бо тепер Желань не могла впоратись сама по хазяйству, бо тепер у них в землянцi був цiлий рiд - баба, мати, син... Але робота не стомлювала Малушу, i нiколи вона нiбито не працювала з такою радiстю й насолодою, як тепер. Вона доглядала сина, годувала його, бiгла на рiчку, поралась на городi, допомагала Желанi, - та хiба перелiчиш усе, що робила й що хотiла зробити ще Малуша. Свiт розквiтав навкруг не?, за весною прийшло лiто, за лiтом осiнь, але навкруг було однаково багато сонця, тепла, радостi, щастя. I навiть взимку, коли Рось скувала крига, а за стiною землянки гула вiхола й сичав мороз, ?м у землянцi було затишно, тепло. Баба Желань крутила й крутила пряслице, Малуша сидiла недалеко вiд вогнища перед колискою, злегка погойдувала ??, пригадала пiсню, яку спiвали в Любечi над дiтьми сво?ми матерi, яку чула й сама в рiднiй хатi. Колишся, колиско, вiд кута до кута, Маленька дитина, велика покута, - починала Малуша i прислухалась до сво?х слiв, бо це було нiбито сказано про не?, як i всi слова далi: Ой сину мiй, сину, за тобою гину, Не одну я нiчку з тобою спочину, Та я б тебе, сину, усе колисала, Аби тiльки з тебе радостi дiждала... О, якi це були добрi, радiснi слова. 6 Увечерi бiля двору зупинилось кiлька вершникiв. Малушу це не здивувало - княжi дружинники часто ?здили за Рось i завжди зупинялись бiля ?хньо? землянки ранiше нiж пере?хати рiчку. Почувши вдалинi тупiт коней, вона сама виходила ?м назустрiч - дасть напитись води, перекинеться якимсь словом, а там запита? й про Ки?в, про княгиню Ольгу й Святослава. На цей раз вона не встигла вийти назустрiч воям, бо щось прала на Росi. А поки добiгла, княжi дружинники - ?х було четверо - вже встали з коней, прив'язали ?х до дубкiв, а потiм пiшли, зупинились бiля землянки. Може, розминались, може, ждали ??. I Малуша уповiльнила трохи кроки, придивилась. Серед чотирьох дружинникiв вона впiзнала Добриню. Малуша зрадiла. - Як добре, що ти при?хав, брате, - промовила вона, одiйшовши з Добринею набiк. - Ми так давно не бачились з тобою. - Я ?здив у поле з князем. Далеко бували. - Ти сказав - з князем. Хiба вiн?.. - Так, Малушо, князь Святослав сiв на Ки?вському столi. - I як вiн? Ти бачив, говорив з ним? - Бачив, Малко, i говорив... Князь Святослав живий, здоровий, вiн мене довго розпитував про тебе, велiв сказати, що пам'ята? про тебе й не забуде. - Слава Перуновi, - радiсно промовила Малуша. - Я немарно молилась, вiн почув мене. Славен князь Святослав. А тобi, брате, спасибi. I довго, сидячи бiля землянки, розмовляв Добриня з сестрою. До Росi все нижче i нижче схилялось сонце, темнiшали тiнi бiля скель, холодком повiяло вiд води, i поглибились чомусь зморшки на обличчi Добринi. - Слухай, Малушо, - сказав вiн, зайшовши до землянки, - я при?хав до тебе по загаду княжому. - Що трапилось? - заскнiло у не? серце. - Княгиня Ольга i великий князь Святослав послали дiзнатись про здоров'я Володимира. Малушi одлягло вiд серця - вони не забули про ?? сина, пам'ятають його, цiкавляться ним. - Скажи, що росте дужий, здоровий, - вiдповiла вона братовi. - Та чому б йому не бути здоровим? Тут у нас, над Россю, все ?, взимку було тепло, всього вистачало. - Але, Малушо, - вiв далi Добриня, - Володимир - княжич, прийде час - стане князем. - Знаю, Добрине, - говорила вона. - Це так, i я також хочу, щоб вiн був князем. Але хiба я його недобре доглядаю? У мене в свiтi нiкого дорожчого нема?, нiж вiн - мiй синочок Володимир. Вона й зараз притулилась обличчям до голiвки сина, кiлька разiв його поцiлувала. I Добриня якусь хвилину мовчав, милуючись матiр'ю i сином. - Це все так, i серце тво? я знаю, Малушо, - промовив вiн, оглядаючи землянку. - Але негоже княжичу жити тут... - Що ви надумали? - скрикнула вона. - Говори, говори, Добрине. - Мушу забрати княжича Володимира, - важко зiтхнув вiн. - 3 тим i при?хав. - Забрати? - пiдняла вона стривожене обличчя. - Одiрвати цого вiд мо?х грудей! Нi, Добрине, так не буде, краще вже в Рось... - У Рось княжича Володимира? - дуже повiльно й суворо промовив Добриня. - Подумай, що говориш, Малушо! Не твiй Володимир - Ки?всько? зеплi княжич. Вона заплющила очi. Мiцно стиснула уста, опустила голову. - Правда, Добрине... я думала, що Володимир мiй, але вiн княжич! Що ж залиша?ться тодi в мене? Був син - i я ще жила, вiзьмеш його - i нiчого, нiчого в мене нема?. Слухай, Добрине, менi страшно, ой, як менi страшно. Душу ти забира?ш у мене! Горе Малушi було таке велике, що вона бiльш нiчого не могла сказати, а, притулившись до дитини, мовчки плакала. Коли б Малуша в цю хвилину подивилась на брата, вона б побачила, як з його очей також вкоотились одна за одною кiлька сльозин. Добриня плакав, i це була, мабуть, найважча в його життi хвилина, бо ще раз гридень вiдчув, що i вiн, i Мрлуша - це роб'? люди, княжi раби. А потiм Добриня змахнув сльози - нi Мадуша, нi хтось iнший не повинен бачити, що гридень також може плакати. Але Малуща i не дивилась на Добриню, вона це могла одiрвати рук i очей вiд свого сина, бо надовго, а може, i навiки прощалася з ним. Далi було, як увi снi. Коли почало темнiти, Добриня з дружинниками заходилися збиратись у далеку дорогу: сiдлали коней, поперек сiдла Добрицi мiцно ув'язали короб... Малуша сама винесла дитину iз землянки, передала ?? на руки Добринi, а вiн уклав у короб. I вони так обережно все це робили, що дитя навiть не прокинулось. - Прощай, сестро, - тiльки долетiло до Малушi. - Не сам роблю, десницею князя... Вiн поклав ?й на плечi сво? руки i вклонився. - Прощай! Дружинники сiли на коней, чотири чорних вершники, як птахи, полетiли на захiд, де ще пломенiла багряна заграва. Малуша зайшла до землянки i, нiчого не тямлячи, обшарила руками одрину попiд стiною, де недавно лежав ?? син. Одрина ще була тепла, на нiй у тому мiсцi, де лежав Володимир, лишились западинки. Але сина нема, не буде... Вона кинулась iз землянки, нiби могла просити щось у дружинникiв i брата, якi тiльки-но по?хали. Але надворi було темно й тихо, нiде не чути нi голосу, нi кiнського тупоту. Вони вже по?хали далеко, далеко... Темна постать жiнки метнулась круг землянки до дубiв, де недавно прив'язанi були конi, до криницi, з яко? вони напували коней, до кручi, з яко? вона часто дивилась на Рось... Розгублена жiнка дивилась на небо, благально пiдносила руки вгору, до зiр, але ?й не всмiхнулась жодна зоря, на небi не було нi ?дино? хмарки, що могла б спуститися до не?. I тодi вона впала на росяну траву, обхопила голову руками i заридала, застогнала, затужила так, як може ридати тiльки мати, - нестримно, невтiшно... - Володимире! Мiй синочку! Моя дитинко! Сонечко мо?, життя мо?, радiсть моя, де ти, де ти, озовися?! Ти був бiля мене - i я смiялася, ти був бiля мене - i не було в мене бiльшо? радостi, чому ж ти пiшов вiд мене, чому покинув?.. Боги на високому небi, люди на широкiй землi, та поможiть же менi, рятуйте мене, повернiть менi синочка!.. То я б тебе, синку, усе колисала, аби тiльки з тебе радостi дiждала... Вiд самого серця йшли простi слова, плакала, квилила, обiкрадена, знедолена мати. I коли б камiнь мав голос, то й вiн озвався б на цей крик. Але камiнь голосу не ма?, а бiльш нiхто серед ночi почути ?? не мiг. I за весь цей час ?й жодного разу не прийшла i не могла прийти в голову думка, що вона, проста жiнка полянського роду, дала життя дитинi, яка стане колись великим князем Ки?вського столу i що через тисячу лiт люди пригадають ??, рабиню Малушу, i здивуються ?? великiй, святiй любовi. 7 У покоях княгинi Ольги не ждали князя Святослава. Коли вiн раптом вiдчинив дверi й зупинився на порозi, то побачив матiр, що сидiла на лавi, священика Григорiя, який стояв перед нею i в чомусь ?? нiбито переконував, та ще ключницю Пракседу, що поралась у кутку. В цьому не було нiчого незвичайного: княгиня завжди кликала увечерi до себе священика, кожного вечора до не? заходила й Пракседа, щоб радитись про наступний день. I в свiтлицi все було як завжди: у двох кутках горiли свiчки, на столi лежав хлiб i стояла корчага з водою, ложе княгинi прибране, скрiзь заметено. Але було в свiтлицi й незвичайне: у темному кутку Святослав помiтив колиску, а в нiй дитя... Вiн стояв i думав, що йому робити? Вiн хотiв, його поривало кинутись вперед, схилитись, як велiло серце, над колискою, подивитись, взяти на руки сво? дитя. Але вiн не знав, вагався, чи може виказувати почуття, коли в свiтлицi ? священик Григорiй, Пракседа!.. Його зрозумiла й допомогла мати княгиня. - Ти йди, - велiла вона Пракседi. - I ти, отче, - винувато додала вона, - перепочинь, ми з князем мусимо поговорити. Князь Святослав ждав, поки вони вийдуть, а потiм швидко пiшов уперед, зупинився перед колискою. Княгиня Ольга, взявши в руку свiчку, рушила за ним слiдом i стала позаду. У промiннi вiд свiчки вiн побачив сина, який лежав, сповитий бiлим полотном. Син спав, у нього були заплющенi очi, вiн рiвно й спокiйно дихав, теплi рум'янцi грали на його щоках. I було в цьому дитячому личку те, що примусило здригнутись серце князя Святослава. Личко це - високе чоло, темнi брови, рiвний носик, маленькi уста - нагадало йому дороге й рiдне обличчя Малушi. - Володимире... сонечко! - вирвалось у Святослава, що не знайшов iнших слiв, якими можна було б висловити всю радiсть i щастя, i дуже обережно, щоб не зачепити колиски, схилився i поцiлував теплий лобик Володимира. У цю хвилину йому було не тiльки радiсно, але й боляче, бо не сина цiлував вiн, а втрачену молодiсть, бо, коли торкався теплого лобика, здалося йому, що вiн цiлу? далеку Малушу. А потiм вiн пiдвiв голову й побачив очi матерi, що все стояла позад нього з свiчкою в руках i також з любов'ю i радiстю дивилась на онука. Це були тi самi очi, якi вiн щодня бачив i знав, у цю хвилину в них була ласка й нiжнiсть. Але перед ним виринули подi? ще однi?? страшно? ночi, i вiн прочитав у очах матерi те ж саме, що й тодi. Вiн бачив у нiй мудру, хитру, рiшучу княгиню. - Що ж, мамо, надумала робити? - запитав вiн, показавши рукою на стiл, де лежали ?вангелi?, хрест i кропило, та ще на лаву, де стояла купiль з водою. Княгиня зрозумiла - син зна?, що вона замислила. I хрест, i купiль, i кропило... Так, княгиня думала хрестити онука. Вона хотiла, щоб син ?? зрозумiв i не засуджував i щоб знав, що iнакше дiяти вона не може. - Не зла хочу я тобi, Святославе, й онуку сво?му, - промовила вона, - а добра й щастя. - Але де добро, де щастя?! - крикнув вiн. Вона якусь мить мовчала, поглянула на Святослава, перевела очi на онука й повела далi: - Ти зна?ш, сину, яку муку я мала, коли, повернувшись з Константинополя, дiзналась про все i про Малушу. Це було велике горе, лихо в нашому теремi й на Горi. I тодi я, щоб врятувати тебе, князя, мусила так зробити... - Гаразд, - сказав Святослав. - Ти зробила так, як хотiла Гора, ти врятувала свою, княжу, честь, зробила мене князем, ти дала менi князiвну, яку я не любив i не люблю. Але для чого ти тепер, коли я став князем, хочеш хрестити мою дитину? - Як я хотiла й хочу добра тобi, - вiдповiла на це вона, - так хочу добра й тво?му сину, а мо?му онуку. Подивись на нього, - хто вiн? Син рабинi, язичник, вiн навiть iменi не ма?. А я хочу, i це буде велика користь для тебе, щоб вiн був сином князя Святослава, я хочу, щоб вiн мав сво? княже iм'я. - I знову цього хоче Гора? - Так, сину, саме для цього я й хотiла його хрестити, - закiнчила княгиня Ольга. I тодi на довгу-довгу хвилину в свiтлицi княгинi Ольги настала тиша. Мати i син стояли над колискою, дивились на дитя, що мiцно спало, мовчали... Князь Святослав пiдвiв голову, зустрiв гострi, пронизливi очi матерi й сказав: - Не для того я прийшов сюди, мамо, щоб сварку з тобою чинити, не для того стою тут, щоб зробити те, що тiльки сам хочу. Нi, мамо, над колискою мого сина сто?мо зараз не тiльки ми - ти i я, - вся Руська земля сто?ть днесь над колискою Володимира... Великими темними очима дивилась княгиня Ольга на сина Святослава i нiби не пiзнавала його: той Святослав - i не той, такий - i не такий. Нi, вiн був не такий, як ранiше, - вiн був тепер як i батько його Iгор... - Слухай, мамо, i подумай, що ти наробила, - вiв син. - I я говорю це не для того, щоб сказати, що ти лиха хотiла землi Руськiй. Нi, ти хотiла i багато зробила добра Русi, ти помстилась за батька й примучила деревлян, ти, добра бажаючи людям, знищила дань i завела уроки й устави, ти багато зробила, устрояя Руську землю, ти була мудрою й хитрою княгинею Русько? землi, Ки?вського столу... Але, - вiв далi Святослав, - устрояя Руську землю, ти забула, що ? в нiй тьма племен, земель, людей. Ти, мамо, забула, що в них ? тьма ворогiв. На Гору ти сперлась, а всiх сво?х людей стала вважати ворогами, ти поставила високi стiни на Горi, оточила себе боярами, во?водами, тiунами, ти забирала в людей i давала Горi землi й лiси, озера й рiки. А коли побачила, що наробила, злякалась й на помiч собi покликала Христа... - Не хули Христа! - сказала княгиня Ольга - Не клич iменi його всу?... Вiн покара? тебе... - Нi! - зухвало вiдповiв Святослав. - Мо? боги не благословили б того, що благословля? Хртотос, мо? боги - вiра батькiв, твiй Христос - сила твоя й бояр... - Так чого ж ти йдеш проти цi?? сили? Куди ти iдеш, Святославе? Вiн подивився за вiкно, у нiч, що стелилась над Горою, стiнами й Днiпром. - О мамо, - промовив вiн. - Хто-хто, а я добре знаю цю силу. Ця сила вже раз зломила мене. Але це було тiльки раз, i вдруге вона мене не зломить. Не зломить вона й Русi, не бояри й во?води, сама себе вряту? Русь... Може, тодi прийде на Русь Христос, може, пiсля нам без нього не обiйтися. - У мене радi? душа, - склала хрестом руки па грудях княгиня. - Свiт iстинно? вiри, бачу, сходить на тебе... - Нi! - крикнув Святослав. - Трижди, чотирижди нi! Я не християнин нинi, а еллiн, язичник. А ти що робиш? Хочеш хрестити мого сина, хочеш, щоб я був язичником, а вiн християнином, хочеш, щоб я стояв за Русь, а син мiй за Вiзантiю?! - Не цього я хотiла, сину, - спробувала заперечити княгиня. - Я кажу тобi: хочу, щоб син твiй був не сином рабинi, а князем, щоб мав вiн сво? княже iм'я... Суворе було обличчя в князя Святослава, гнiвнi його слова. - Я послухав тебе, мамо, - сказав вiн, - i виконав твiй загад, коли ти виганяла звiдси, з Гори, Малушу. Будь по тому, я зробив так, як ти велiла. Я одружився з князiвною, - ти й цього хотiла. Я став князем, - i про це просила ти мене... Але тепер, як князь, я велю... Вiн дивився на сина, що спав у колисцi. - Не ти перемогла рабиню, - говорив Святослав, - вона перемогла тебе, княгиню. Бо породила сина, про якого мрiяв я i якого ждуть руськi люди. Ти бо?шся, бо в тебе за спиною Гора, а я не боюсь, бо за мною сто?ть дружина i вся Русь. Бути йому, як воно i ?, сином рабинi, великим князем. Ти сказала, що в нього нема? iм'я. Нi, вiн ма? iм'я. Це я i мати його - рабиня - нарекли його Володимиром, бо хочемо, щоб вiн володiв миром у Руськiй землi. I вiн володiтиме миром, у важкий час вряту? Русь. Князь Святослав пiшов до дверей i покликав Добриню, що ждав його. - Добрине, - сказав Святослав. - Ти зберiг, привiз iз Будутина до Ки?ва сина мого Володимира, буть тобi во?водою, його ву?м, рости його... Добриня низько вклонився князевi й княгинi. - Вiзьми його на руки, Добрине, й неси за мною. Гряди, Володимире! КНИГА ДРУГА НАД МОРЕМ РУСЬКИМ _Ой славен, ясен красний наш кязь, _ _Ки?ва - города князь Святослав. _ _Вiн iзвечора в човен сiдав, _ _а вже над ранок пiд Царгород став._ __ _Рушили во? на Царiв город, _ _цар ся диву?, хто то вою?, _ _роме? ходять, все раду радять! _ _що тому князю за дари дати?_ __ _Вийшли князю вони в нарядi;_ _кони вiн взяв - не дякував, _ _не дякував, шапки не зняв, _ _шапки не зняв, не поклонився, _ _не поклонився i не скорився._ __ _Рушили во? вдруге на город, _ _цар ся диву?, хто то вою?, _ _роме? ходять, все раду радять:_ _що тому князю за дари дати?_ __ _Винесли князю багато злата;_ _золото взмв вiн - не дякував, _ _не дякував, шапки не зняв, _ _шапки не зняв, не поклонився, _ _не поклонився i не скоривсм._ __ _Рушили во? втрет? на город, _ _цар ся диву?, хто то вою?, _ _тремтять роме?, все раду радять: _ _що тому князю за дари дати?_ __ _Вивели ж йому царiвну в коронi;_ _царiвну взяв вiн та й подякував, _ _шапочку зняв, ще й поклонився, _ _князь поклонився, та не скорився._ РОЗДIЛ ПЕРШИЙ 1 Сонце ще високо стояло над Щекавицею, коли на пониззi Днiпра зарябiло, а згодом вималювалось кiлька лодiй. Розсiкаючи зустрiчну хвилю, йшли грецькi хеландi? - з гострими носами, високими щоглами, багатьма реями - справжнi морськi чудеса. З Подолу й передграддя кинулись тодi до Почайни купцi, ремiсники, роб'? люди. На таких коробах при?жджали звичайно падкi до торгу гостi з Константинополя; хто хотiв, мiг щось у них купити, щось продати. Проте поки хеландi? досягли Почайни, там, де вона допливала до Днiпра, й поклали укотi напроти Боричевого узвозу, рiчку й береги обкутали присмерки. Не змогли кияни й поговорити з прибулими, бо тiльки но хеландi? стали бiля берега, одразу ж туди з Гори спустились княжi мужi з невеликою дружиною. Вони нагримали на подолян i велiли ?м забиратись вiд Почайни. Самi ж, як водиться, зiйшли на хеландi?, привiтались з прибулими, запитали, що вони за люди й за чим припливли до Ки?ва. На хеландiях були гостi з Константинополя, що привезли з собою паволоки, узороччя, вина. Княжi мужi пообiцяли, що вранцi до них прийдуть тiуни, вiзьмуть належний устав, проведуть на торг. А там уже гостям буде вiльно чи продавати щось, чи купувати. На однiй же з хеландiй, як виявилось, прибув з численною, добре озбро?ною сторожею й кiлькома рабами не просто царгородський гiсть, а василiк iмператора роме?в. Почувши вiд сво?? сторожi, що до хеландi? прийшли мужi ки?вського князя, цей василiк з дуже недобрим - стомленим чи хворобливим - виглядом вилiз iз - пiд настилу, де лежав до цього. Випроставшись на весь зрiст, вiн через товмачiв сказав, що прибув до ки?вського князя з грамотою вiд iмператора роме?в Никифора, ма? до нього важливу справу й мусить говорити про не? самовидь, що i просить переказати ки?вському князевi. Княжi мужi вiдповiли на це, що вже пiзня година, в такий час ки?вський князь, либонь, спочива?. Проте пообiцяли наступного ж дня вранцi передати все князевi Святославу. Василiк повторив, що хотiв би, аби князь покликав його швидше, а потiм несмiливо поцiкавився, чи не могли б мужi залишити бiля хеландiй свою сторожу. Мужi сказали, що сторожу вони залишать i просять василiка не турбуватись, - Ки?в добрий город, тут радi кожному гостевi i нiкого не скривдять. З тим вони й пiшли, а сторожа лишилась бiля хеландiй. На Днiпрi покотив туман, вiтер, як здавалося, василiку, та?мничо й погрозливо свистiв у лозах над Почайною, вздовж берега йому чулись голоси, на тлi багряного неба височiла оточена стiнами й вежами сувора фортеця, де й жив ки?вський князь. Василiк, здригаючись вiд холоду, постояв на настилi лодi? й полiз у сво? затишне кубло. Знаючи церемонiал вiзантiйського двору, за яким iмператори, ранiше нiж прийняти посла, неодмiнно його затримували, вiн мiркував: чи довго ки?вський князь змусить його стояти на цiй холоднiй рiчцi?.. Проте ки?вський князь не примусив василiка з Константинополя без дiла стояти на Почайнi. Наступного ранку, тiльки почало свiтати над Днiпром, до грецьких хеландiй прийшли тiуни. Вони одразу кiнчили справу з купцями, взяли устав i повели ?х на торг. Разом з ними - i вже до василiка - прийшли й тi мужi, що були тут минулого вечора; вони сказали василiку, що князь Святослав зна? вже про посла iмператора, прийме його цього ж ранку, запросили йти з ними. Нашвидку прибравшись у найкращий свiй одяг - довге, чорного оксамиту платно, взувши зеленi черевики, почепивши на голову клобук, василiк iмператора звелiв рабам брати дари. Потiм слiдом за мужами, у пасмугах рожевого промiння, що котилось iз-за Днiпра, вiн пройшов глибоким Боричевим узвозом, через мiст i ворота потрапив на Гору, а там до княжого терема й Золото? палати. Крокуючи цим шляхом i часто зупиняючись, щоб передихнути, василiк пильно примiчав усе, що бачив, i порiвнював з тим, до чого звик у Константинополi. Тут, у Ки?вi, не було, як там, високих стiн i кам'яних споруд, багатьох вулиць i площ, оздоб, колон, статуй. Проте все, що бачив василiк, - глибокий Боричiв узвiз, де проходив ?диний вiд Днiпра шлях на Гору, старi дерев'янi стiни, що стояли над глибокими урвищами, а мали ще й присипи з гострим околлям, перекинутий через глибокий рiв мiст, город на Горi з теремами й клiтями, гридницi, навкруги яких василiк побачив багато во?в, требище, де перед Перуном, що дивився золотими очима на Днiпро, палахкотiв вогонь i творилась вранiшня жертва, - все це примусило василiка здивуватись i здригнутись: високо сидять ки?вськi князi, нелегко до них доступитись! У Золотiй палатi, куди через сiни й Людну палату завели василiка, все також було суворим i та?мничим. Тут горiло багато свiтильникiв, вiдблиски яких грали на позолоченiй i срiбнiй збро?, попiд стiнами на лавах сидiли поважнi, бородатi, одягненi в темнi вбрання люди, на помостi в кiнцi палати василiк побачив князя Святослава. Василiк пiшов уперед, низько вклонився князевi й через товмачiв сказав: - Вiрний у бозi iмператор Схiдно? Римсько? iмперi? Никифор послав мене, патрикiя Калокiра, з дарами i грамотою сво?ю до тебе, княже Русi, щоб ствердити любов, сущу з тобою й людьми руськими, на всi лiта... До палати зайшли раби, що крокували слiдом за василiком, i поклали перед ки?вським князем дари - коштовнi наволоки, узороччя, позолочений щит i меч. - Грамоту я приймаю, - з посмiшкою глянувши на добру зброю, сказав князь Святослав, - i за дари дякую... Передай, натрикiю Калекiре, iмператоровi роме?в, що князi руськi, боярство i всi люди руськi бережуть, любов, сущу межи нами, i да не розрушиться вона, дондеже ся? сонце. Пiсля того, як водиться, князь Святослав запитав посла, як йому ?халось у далекiй дорозi, як почува? вiн себе нинi, запрошував бути в Ки?вi-городi скiльки охота, а тiунам сво?м одразу ж велiв давати василiковi, сторожi його й рабам на хеландi? повний покорм i всiлякi меди з сво?х клiтей. Низько вклоняючись, патрикiй Калокiр щиро дякував ки?веьмому князевi, боярам i руським людям за добрi побажання, за покорм i меди, сам побажав йому, родинi i усiм боярам, якi сидiли в Золотiй податi й були скрiзь по Русi, доброго здоров'я й щастя на многi лiта... Звичайно, це будо не все, що хотiв i мав сказати василiк. Прощаючись, вiн сам висловив надiю, що князь Святослав знайде час i нагоду ще раз з ним поговорити. Князь Святослав розумiв посла Вiзантi?. Усi вони - оцi василiки - улесливi, хитрi люди. Що ж, вони ще зустрiнуться з василiком. Може, патрикiй Калокiр пообiда? нинi разом з князями? Але i пiд ча? обiду василiк Калокiр не сказав князевi Святославу, що привело його до Ки?ва. Може, сталось так тому, що на обiдi було багато людей - сам князь Святослав, брат його Улiб, мати Ольга, три сини - Володимир, Ярополк, Олег, - чимало во?вод, бояр, рiзних мужiв. Кожен iз них щось запитував у посла, кожному той мусив вiдповiдати, - так у бесiдi та мiж розмовами й минав обiд. Василiк Калокiр, може, не змiг говорити ще й тому, бо цiкавився, що подають i як ?дять тут, у стравницi князiв Русi. Адже в Константинополi в палатах Великого палацу подавали все й частували з розбором - кому грецькi горiхи, а кому щкаралупина... Зовсiм не те побачив Калокiр у стравницi руських князiв. Подавала страви молода ще, вродлива жiнка, яку всi називали Пракседою. ?й допомагало кiлька дiвчат, що вражали сво?ю красою. Носили вони все з кухнi до стравницi притьмом, миттю. А носити ?м доводилось чимало: коли запрошенi на обiд тiльки зайшли до стравницi, там на столах була приготовлена й холодна веприна, й ведмежина, всiляка солона й копчена риба - осетри, пструги* (*Пструг - форель.), судаки, рiзнi овочi й зiлля; пiд час самого обiду на столи подавали варену й смажену баранину, гов'ядо, юшки з сочива й риби, меди, ол, брагу, кваси. ?ли тут i запивали без зайвих слiв, без перепрошень, - просто, як це бува? вдома, в родинi. Один тiльки раз во?вода Свенелд, взявши чару, сказав, що хоче випити за князя. I всi з брязкотом пiдняли сво? чари, келихи... - П'?мо на тя, княже! На кiнець обiду всi, а так само й василiк Калокiр, вiдчули, що по?ли досита, а меди й ол з княжих медуш мiцнi, п'янкi. Саме тодi князь Святослав i запропонував василiку про?хати з ним на лодi?, показати з Днiпра город Ки?в, його будiвлi, вали, стiни. Князь Святослав звелiв гридням приготувати лодiю, спустився з василiком до Почайни, з кiлькома боярами й толковинами вони про?хали Днiпром аж до Чортория. Чудовий був Днiпро й Ки?в - город у цю передвечiрню годину. Ще була весна, вiд самого Верхнього Волока котив Днiпро могутнi води, й тут, бiля Чортория, де плесо його видно було вгору до Десни* (*Десна - лiвий доплив Днiпра.) й Вишнього города княгинi Ольги, а вниз - до Вiтичева й Лисо? гори над ним, - тут здавалося, що нема? йому кiнця й нема? краю. У лодi?, на якiй сидiли князь Святослав, брат його Улiб, василiк Калокiр i бояри з толковинами, було двадцять гребцiв - по десять з кожного боку. Пiд дужими ударами ?хнiх весел лодiя швидко линула вперед, позад не? на блискучому лонi стелився, як бiла полотнина, запiнений слiд. Ки?в i гори тiкали й тiкали назад. I тодi в усiй величi сво?й постав перед ними древнiй город над Днiпром, город, стiни якого закладенi були князем Ки?м. Багато лiт минуло вiдтодi, а вони росли й змiцнювались, як i все за ними, як i все навкруг Ки?вого города над Днiпром. Три гори височiли вдалинi i до них прикутi були очi всiх на лодi?: Ки?ва гора, де й був тепер княжий город - Гора, гора Щекавиця, де поставив першi стiни Ки?в брат Щек, та ще гора Хоревиця - вотчина Хорива, другого брата Кия. Колись це були три двори-городища на горах над Днiпром. Тепер над всi гори стояв Ки?в - город з високими стiнами, вежами й дахами княжих теремiв, що золотом грали в промiннi згасаючого сонця, з схилами, що круто обривались над Днiпром, густими лiсами, що оточували город, глибокими ярами, в яких уже лежали пiзнi темнi тiнi. Це й була Гора, справжн? орлине гнiздо над Днiпром, з стiн якого на багато поприщ видно було все навкруг, але до якого жоден ворог не мiг доступитись. Невпiзнанно змiнився Ки?в-город вiдтодi, коли було закладено першi його стiни. Вже не тiльки на Горi жили тепер люди. Одразу ж бiля стiн города на схилах виростав новий город, де жила княгиня Ольга й чимало бояр. Над Боричевим узвозом, над ярами, а часто i в них у цю годину видно було вогнi й димки - там жило й трудилось передграддя, за ним до Почайни тягнувся Подол, ще далi Оболонь - рольнi землi князiв, во?вод, бояр. - Чуден Борисфен i город твiй, княже Святославе! - вигукнув, дивлячись на гори й плесо Днiпра, василiк Калокiр. - Може б, ми стали до берега й подивились звiдти на Ки?в, - запропонував князь Святослав. - О, я був би вельми радий! - захоплено вiдповiв Калокiр. I саме тодi, коли нiс лодi? зарився у пiсок на Чортори? i коли князь Святослав, Калокiр, а за ними княжич Улiб, бояри й толковини сходили на берег, саме тодi василiк уповiльнив крок, пiшов поряд з князем i тихо промовив: - Може б, ми пiшли далi самi, з тобою тiльки, княже? Цi слова були сказанi не через толковинiв, а звичайною руською мовою, i тому князь Святослав зупинився, здивовано поглянув на посла iмператора. - Я хотiв би поговорити тiльки з тобою, вiч-на- вiч, - ще раз сказав Калокiр. - Добро! - так тихо, що нiхто з бояр його не почув, промовив князь Святослав. I, коли всi зiйшли на берег, вiн звернувся до брата Улiба, бояр, толковинiв: - Ми пiдемо з патрикi?м Калокiром удвох, хочу показати йому береги, а ви тут спочиньте... Коси над Чортори?м сягали далеко в Днiпро жовтогарячими стрiлами, навкруг них перламутром мiнились води, у берегах ледь зiтхали заблуканi хвилi. Князь Святослав i патрикiй Калокiр довго йшли тугим, змоченим пiском, що рипiв пiд ?хнiми ногами. Уже далеко позаду лишилась лодiя з людьми, велика тиша приймала й обгортала ?х, тiльки сполошенi кряки й кулики тоскно кричали й били крилами. А вони йшли далi й далi - у роздумах i мовчаннi... - Отже, ти зна?ш нашу мову? - зупинився нарештi князь Святослав i подивився на василiка Вiзантi?. Калокiр також зупинився. Вiн довго стояв - з темним, засмаглим обличчям i гострими вилицями, на якi лягав вiдсвiт червоного сонця, горбоносий, з примруженими очима, що дивились на Ки?в i Днiпро. Щось уперто думав, а потiм посмiхнувся до князя й вiдповiв: - Так, княже Святославе... Я знаю твою мову i добре знаю руських людей. - Хто ж ти ?си? Вiд правого берега Днiпра, з Оболонi, вiйнув вечiрнiй вiтер, i темне, пiдперезане шнуром платне обхопило кощавий стан патрикiя. - Iмператор Никифор, - сказав Калокiр, - послав мене як василiка свого з Константинополя, але я живу в Клiматах, у Херсонесi, де батько мiй служить протевоном* (*Протевон - голова самоврядування, конвенту.). А херсонiти, як вiдомо князевi, i русiв, i мову ?х добре знають... - Честь i слава iмператору роме?в, - сказав князь Святослав, - що посила? сво?ми василiками до нас людей, якi знають Русь. Але якщо iмператор посила? василiком до мене таку поважну людину, то, певне, не тiльки заради того, щоб передати сво? вiтання?! - Звичайно, нi, - посмiхнувся Калокiр. - Iмператор Никифор велiв дякувати за любов, сущу мiж iмперi?ю i Руссю, i за те, що князi руськi вже не раз допомагали ?м могутньою збройною силою, а тепер iмператор Никифор просив, щоб ти ще раз допомiг йому, княже Святославе. - Проти кого ж дума? iти на брань iмператор Никифор? - Iмперiя не може починати зараз бранi сама, - вiдповiв Калокiр, - бо неспокiйно в Азi? i ?гиптi... Але iмператор Никифор посварився з болгарами i мусить негайно покарати ?х, а тому просить князя Святослава пiти з воями на Болгарiю й скорити ??. Калокiр замовк, але одразу додав: - За це iмператор Никифор щедро подяку? князевi Святославу i його воям... На хеландiях у мене лежить для тебе, княже, п'ятнадцять кентинарi?в* (*Кентинарiй - мiра золота; 15 кентинарi?в - приблизно 100000 древнiх золотникiв - червiнцiв.) золота. Князь Святослав не затримався з вiдповiддю, але це була, зда?ться, не та вiдповiдь, на яку мiг розраховувати василiк Калокiр. - Дивно менi це чути, - одверто сказав князь. - Ти говорив правду, за рядом, який давнi князi нашi уклали з Вiзантi?ю, Русь не раз давала ?м помiч збройною силою... - О, во? русiв - добрi во?. Це зна? весь свiт! - захоплено вигукнув Калокiр i облизав пересохлi уста. Князь Святослав нiби не почув його слiв i вiв далi: - Але як може iмператор Никифор просити в мене помочi проти болгар? Адже, наскiльки я знаю, мiж iмператорами роме?в i Болгарi?ю iсну? мир. Кесар одружений з дочкою римського iмператора, Вiзантiя навiть да? дань болгарам... - Який мир i що за дань? - голосно засмiявся василiк. - Усi кагани болгарськi, а найпаче гордий каган Симеон, люто ворогували з ромеями, завдавали ?м велико? шкоди. За Петра, сина Симеона, мiж Вiзантi?ю i болгарами був нiбито мир. Кесар Петро - це правда - взяв собi в жони дочку iмператора Христофора. Але болгари однаково носили й носять у сво?х серцях люту ненависть до роме?в, вже давно пiв-Болгарi? iде проти Константинополя i одмовилось вiд Петра й Преслави. А тепер, коли дочка iмператора Христофора й дружина кесаря Петра Iрина померла, iмператор Никифор вiдмовився платити дань болгарам, послiв кесаря, що з'явились по не? до Константинополя, велiв бити по обличчю й вигнати за город. - Жорстоко кара? iмператор, - глузливо процiдив князь Святослав, - кесаря свого Петра, що так довго й вiрно служив йому i дослужився до того, що й Болгарiя розпалась. Отже, тепер, пiсля довгого миру з Петром, iмператор хоче добити, знищити Болгарiю? - Так, княже, - вiдповiв Калокiр, прикипiвши темними сво?ми очима до обличчя Святослава. - Iмператор Никифор, як i завжди, дi? рiшуче, i вiн, звичайно, рушив би супроти Петра сам, але зараз у iмперi? неспокiйно, почався новий заколот у Сiрi? й Антiохi?, iмператор мусить вирушити туди, в Азiю, а тобi посила? золото... Вiн дума?, що ти згодишся, пiдеш на болгар, i доки з воями сво?ми вийдеш на Дунай i скориш кесаря Петра, вiн сам повернеться iз земель азiатських, вийде в Македонiю. Так, з допомогою бога, буде покарана Болгарiя. Князь Святослав якусь хвилину помовчав. - Люту кару вигадав iмператор роме?в для болгар, - далi сказав вiн. - I коли б справдi я з воями сво?ми пiшов за Дунай, а вiн рушив би назустрiч менi з Македонi?, з Болгарi?ю було б покiнчено довiку, назавжди! Тiльки ж я, василiку Калокiре, на Болгарiю не пiду. Нi, нi! - А чого ти не пiдеш, княже Святославе? - хижо запитав Калокiр. - Може, ти вважа?ш, що я привiз мало золота? Так це ж не все. Коли закiнчиться вiйна, ти матимеш ще багато золота i дань. - Нi, - ще раз сказав Святослав. - Не про золото i не про дань я думаю. - Тодi чому? Князь Святослав вiдповiв: - Коли iмператори роме?в просили нас, ки?вських князiв, дати ?м помiч i воювати - з ворогами сво?ми в iмперi?, ми, пам'ятаючи про ряд мiж нами, цю помiч давали. Зараз iмператор Никифор посила? золото, щоб скорити болгар. Але ж iмператор зна?, що у нас з болгарами вiд вiку iсну? мир, ми з ними одноязичнi люди. Болгари - то сусiди нашi, i ми мали вiд них тiльки добро. Нi, василiку Калокiре, руськi люди - не якiсь печенiги чи хозари, за золото ми не вою?мо. I коли б iмператор Никифор прислав менi не п'ятнадцять кентинарi?в, а п'ятнадцять хеландiй iз золотом, то й тодi я сказав би - не згоден. - Що ж, - задоволено сказав Калокiр. - Це дуже добре, i коли я ?хав сюди, то був певен, що ти, княже, у вiдповiдь на прохання iмператора скажеш - нi, не згоден! Князь Святослав здивованими очима подивився на василiка, не розумiючи, як може вiн радiти, що ки?вський князь не хоче допомогти iмператору. - Я бачу, що ти не розумi?ш мене, княже, - нiби вгадав його думки Калокiр. - Тодi дозволь менi сказати те, чого не говорив i не доручав менi iмператор Никифор? - Дивний ти василiк, Калокiре, - сказав князь Святослав. - Що ж, говори, я слухаю. - Скажу все, все, княже, - здригнувся Калокiр. - Але перед тим дай князiвське слово, що те, що почу?ш, знатимеш тiльки ти, я та ще Борисфен. - Ти хочеш клятьби, я ж звик клястись тiльки на збро?. Проте слово даю - все буде мiж нами. - Iмператор Никифор, - почав Калокiр, - вчинив безумство, коли розiрвав мир i хоче почати вiйну з болгарами. Князь Святослав засмiявся, але посмiшка враз зникла з його обличчя. - Почекай, Калокiре, - суворо сказав вiн. - Ти посланець iмператора роме?в i просиш мене йти на болгар. А тепер ти говориш, що iмператор чинить безумство, починаючи вiйну з болгарами. Чи можу я вiрити сво?м вухам? - Я говорю, княже, те, що думаю, - вiдповiв суворо Калокiр. - Iмператор Никифор уже давно втратив розум, бо довiв iмперiю до голоду й злиднiв. Вiн безумний, бо пiдозрою, чварами й лютими розправами обурив проти себе тисячi достойних людей в Константинополi i фемах. Вiн втратив останнiй глузд i зробив непоправну похибку, зламавши мир з болгарами... - Василiк iмператора! - крикнув князь Святослав. - Для чого, скажи, говориш ти все це менi, ки?вському князевi? - Зараз ти мене зрозумi?ш, княже Святославе, - так само суворо вiв Калокiр. - Мiй батько був звичайним вiрменським ченцем, але змушений був ви?хати до Константинополя, бо дома його ждала смерть вiд iмперi?. Тодi з Вiрменi? до Константинополя ви?хало дуже багато наших людей, бо вже, гадали вони, краще бути в багатому Константинополi, анiж помирати дома... Але батько мiй був дуже розумною людиною, i там, у Константинополi, це швидко помiтили. Його допустили до двору, про нього взнали iмператори Роман i Костянтин, вони послали його василiком до печенiгiв, ще раз - до угрiв. А коли помер кесар Симеон i Вiзантiя хотiла укласти мир з болгарами, батька мого послали василiком до кесаря Петра, вiн повiз йому дари, умовив Петра, i той при?хав у Константинополь укласти мир i взяти в жони дочку iмператора... - Отже, твiй батько був другом болгар i допомiг укласти мир мiж iмператорами i кесарями? - Ти мене зрозумiв. Батько мiй був другом болгар. Але пiсля Романа i Костянтина прийшов Никифор Фока, який ненавидить болгар i всiх тих, що допомагали миру з ними. I тому вiн хотiв люто покарати мого батька. Його пси вже напали на слiд, i батька ждав монастир, а може, й галери. Але батько мiй, як я тобi вже говорив, князю, був дуже розумною людиною i тому через землю тиверцiв i уличiв утiк до Херсонеса. Ця довга i до того ж виголошена одним духом промова, мабуть, стомила василiка Калокiра, i вiн якийсь час спочивав, дивлячись на небо над Ки?вом, що стало темно-вишневим, тривожним, i на плесо, що швидко синiло... - Там, у Херсонесi, i в усiх Клiматах, - повiв далi вiн, - як ти, мабуть, княже, добре зна?ш, ? дуже багато людей, якi ненавидять iмперiю. Туди з Константинополя виганяють усiх, ким невдоволенi iмператори, туди ж тiкають i тi, хто невдоволений iмператорами. I хоч Клiмати - це фема iмперi?, i хоч там ? ?хнiй стратиг, але херсонiти мають свiй конвент, на чолi якого сто?ть протевон. Минув короткий час, i мiй батько був обраний протевоном, а зараз, коли в iмператора Никифора виникла потреба послати василiка до тебе, вiн зупинився на менi, синовi протевона... - Але ж, - запитав князь Святослав, - iмператор Никифор зна? те, що ти менi розповiв, - хто твiй батько i хто сам ти? Як же вiн посила? тебе до мене? Василiк Калокiр задоволене потер руки, а може, йому стало просто холодно, бо з Днiпра починав повiвати вiтер. - Iмператор Никифор, - вiдповiв вiн, - звичайно, зна?, хто мiй батько i хто я, але зна? й те, що коли ми беремось, то доводимо справу до кiнця. До того ж вiн дещо й зробив для мене: дав високе звання патрикiя. Це звання, - щиро признався Калокiр, - було дуже менi потрiбне, - князю. Я маю багато друзiв i прихильникiв у Константинополi, i якщо Никифору не одрубають голови в Сiрi?, то вiн незабаром втратить ?? у Великому палацi, а тодi... Калокiр на мить обiрвав потiк сво?х слiв, хижими очима подивився на Днiпро й небо. - ...тодi, - зашепотiв вiн, - для iмперi? почнеться новий час. Навiщо ?й сваритись з Болгарi?ю й Руссю, навiщо ?й простягати пазури до далеко? Вiрменi?, навiщо ?й Клiмати й сам Херсонес? - Ти - добра людина i щедра, - сказав на це Святослав. - Дуже добре й те, що ти, як син протевона, розумi?ш, що Клiмати - це не римська, а руська земля. Якщо говорити правду, то i я думаю, що iмператор Никифор робить помилку, починаючи вiйну з болгарами. Нам, князям Русi, не варто йому в цьому допомагати, не слiд iти супроти болгар. - Нi, княже Святославе, - раптом скрикнув Калокiр, - я не говорив, що тобi не слiд iти супроти болгар... - Почекай, Калокiре, - перебив його Святослав. - А що ж, по - тво?му, iти нам на болгар? - Iти, iти, княже! - Як же я можу iти супроти Болгарi?? За що, для чого? - вже роздратовано промовив князь Святослав. - Iти для того, щоб Вiзантiя i Болгарiя сукупно не пiшли проти Русi. - Болгарiя не пiде супроти Русi, - впевнено сказав Святослав. Темне було обличчя в патрикiя Калокiра i страшнi, темнi його слова: - Болгарiя не пiде, але кесар ?? Петро сукупно з iмператорм Никифором поведуть сво? вiйсько супроти Русi. Слухай, княже Святославе, iмператор Никифор вигнав послiв Болгарi?, але може кожного дня помiритись з кесарем Петром. I коли б вiн послав п'ятнадцять кентинарi?в нинi не тобi, а Петровi, той не вагався б, взяв би ?х, бо йому нiчого втрачати - вiн усе вже втратив. Тодi Никифор i Петро вийдуть на Дунай, уже в Руському морi повно грецьких кораблiв, вже тьма легiонерiв сто?ть у Клiматах, вони пливуть вгору по Тана?су, стоять у Саркелi, збирають хозарiв, шлють василiкiв в печенiзькi улуси. Чи бачиш ти тепер, княже, як вони обступають зi всiх бокiв Русь, як уже iдуть на не?, як навкруг пахне кровлю?! Коли ж ти пiдеш на болгар, то зруйну?ш ?хнi диявольськi намiри, ти пройдеш за Дунай i розiб'?ш Петра, ти зупинишся тiльки пiд стiнами Константинополя. Темна хмара встала тим часом на заходi, вiд Днiпра зривався й усе дужчав вiтер, бiля самих нiг Святослава й василiка завирувала, вдарила хвилею вода. - Я розумiю тебе, - перемагаючи шум вiтру й хвилi, голосно говорив князь Святослав, - бачу, що замислили iмператори роме?в. - Золото iмператорiв лежить на хеландiях, - так само голосно промовив василiк. - Бери його, княже, i йди на Петра. Я сказав тобi правду, iди й перемагай. А менi, княже Святославе, допоможеш, коли я буду в Константинополi. Це вже був не той василiк Калокiр, який недавно вклонявся князю Святославу, боярам його i всiм людям Русi в Золотiй палатi, а хижий, неситий син протевона, що розповiв про страшнi намiри iмператорiв роме?в, але жадав власно? користi, власно? слави в iмперi?. - Я розумiю тебе, - збагнувши всю суть Калокiра, вiдповiв князь Святослав. - Та зараз нiчого не можу сказати. Не сам мушу думати про це, мусить думати вся Русь. Уже пiзно. Почина?ться буря. Ходiмо до лодi?. Згодом я тобi скажу мо? слово. Перемагаючи грудьми дужий холодний вiтер, вони швидко пiшли до лодi?, назустрiч ночi, що насувала зi сходу. 2 Буря вщухла тiльки вночi, й тодi, як це звичайно бува? пiсля шуму, реву й свисту, над Днiпром i берегами настала велика, урочиста тиша. У бездонному небi засвiтились великi теплi зорi, а мiж ними послався мерехтливий Перунiв Шлях. Зорi й Шлях вiдбились, потоеули й засвiтились у бездонних глибинах рiвного, спокiйного Днiпра, що котив i котив води сво? на пониззя, до Руського моря. По - весняному терпко й солодко пахла земля, скрiзь на Горi й на схилах до Почайни у лiсах i затьохкали еоловЧ, - чудова нiч пливла над широким свiтом. Все навкруг, здавалося, спало, спочивало. Не спав тiльки i не мiг спати князь Святослав. Вiн повернувся з Днiпра, коди добре стемнiло. Василiк Калокiр залишився бiля свого золота на хеландiях, але просив у князя збiльшити сторожу. Князь Святослав вийшов з терема, опинився в саду, де нестерпно пахло квiтами i з гiлля сипалась роса, побачив у темрявi чорну стiну, вийшов сходами на городницi. Там бiля сво?х бил стояли мовчазнi сторожi. Пiзнавши князя, вони розступились перед ним. Сiвши бiля заборола на лавi, князь Святослав довго дивився перед собою. Перед ним лежали крутi схили Гори, що обривались над Днiпром, нiде не свiтився жоден вогник, тiльки над Почайною видно було полум'я багаття - це гриднi вартували й грiлись бiля грецьких хеландiй... Спали Гора, передграддя, Подол, городи й весi над Днiпром, велика тиша стояла над землею. У цiй тишi й безмовнi князь Святослав сидiв на лавi, спершись рукою на забороло, й думав свою думу. I раптом вiн пригадав, як колись давно над Почайною в таку ж теплу, тиху нiч горiв не один, а багато вогнiв, i заболiло серце князя, неспокiйно йому стало, невесело, смутно. У ту нiч вiн зустрiв над Почайною, саме там, де зараз горiв вогник, ключницю з княжого терема Малушу i полюбив ?? так, як люблять раз у життi, полюбив, здавалося, довiку. I пригадав князь Святослав ?? голос i ?? красу, ?? ласку, кожен рух, кожне слово... Сторожi на городницях заворушились, ступили до сво?х бил, раптом вдарили, i мiдянi скорботнi звуки лунко полинули до Почайни, на Днiпро i в далеке, безмежне поле. Глибоке зiтхання вирвалось з грудей князя Святослава, нiби вiдкрилась у нього, занила давня болюча рана... У цю годину вiн пригадав ще одну далеку нiч, розмову з матiр'ю, яка заборонила йому - княжичу - любити ключницю Малушу, одiрвала ?? вiд серця. Пригадав вiн i останню зустрiч з Малушею, кожне сказане нею слово, кожну, здавалося, снiжинку в полi, бiль, що пройшов тодi, мабуть, по самому серцю й що, як i тодi, пiк, мучив його сьогоднi. Вiн скорився матерi, Малуша по?хала в далеке княже село Будутин, народила там сина Володимира, який живе й росте на Горi разом iз сво?ми братами - дiтьми вiд князiвни Предслави - Ярополком i Олегом. Отже, всi його дiти живуть тут, у Ки?вi. Чи зустрiчав вiн колись пiсля того Малушу? Нi, не зустрiчав. Не мiг зустрiти, бо знав: вона нiколи не пробачить, що вiн у годину, коли треба було вибирати мiж любов'ю й обов'язком, обрав останн?. I вiн взяв у руку меч - виконувати обов'язок, якщо не лишилось любовi, рушив з дружиною проти ворогiв Русi. Святослав знав, що серед усiх ворогiв найстрашнiшим для Русi й найнебезпечнiшим ? Вiзантiя. Але вiн не мiг одразу стати супроти не?, бо найближчим ворогом Русi були хозари, яким Русь мусила платити дань, вони сидiли на Iтилi-рiцi i одразу напали б на Ки?в, тiльки б вiн вирушив на захiд. Примучивши в'ятичiв i розгромивши чорних булгар, що жили у верхiв'ях Iтиля i платили дань хозарам, князь Святослав з великою дружиною налiта? на злодiйське гнiздо - Саркел, iде походом на Iтиль розгромлю? вiйсько кагана, не залиша? слiду вiд усього хозарського каганату, вiдкрива? ворота на схiд, у поле за Iтилем-рiкою, до Джурджанського моря. Але й на цьому не зупиня?ться князь Святослав, а проходить з дружиною сво?ю до Аських гiр, зупиня??ться аж у Тмутараканi, сто?ть на березi Руського моря, дума? й диву?ться, яка велика рiдна його земля, яка неосяжна Русь, i поверта?ться до Ки?ва з глибоким переконанням, що все ближче й ближче час остаточно? сутички з Вiзантi?ю, з iмператорами роме?в. У лютiй сво?й ненавистi до iмператорiв i жадобi слави василiк Калокiр розповiв князю Святославу багато такого, про що вiн не знав i гадки не мав. Отже, роме? не вiдмовились вiд Саркела, вони думають вiдродити каганат, посилають туди на помiч хозарам сво?х во?в, збирають вiйсько в Клiматах, прагнуть руками руських людей поневолити Болгарiю, щоб потiм поневолити й Русь... I жаль за Руською землею, за людьми, якi вже загинули й гинуть у тяжкiй борнi, краяв серце князя Святослава. Ворог прита?вся за Дуна?м, ворог цей гострив зброю. Вже посила? вiн сво?х василiкiв, щоб обдурити його - князя Святослава, обдурити Русь. Так що ж робити ки?вському князю серед чорно? ночi, що стелиться навкруг? 3 Через ворота й мостом, що тепер, коли на Днiпрi й скрiзь у полi було тихо, не пiднiмався й на нiч, але обабiч якого стояла невсипуща сторожа, князь Святослав вийшов з Гори й попрямував до нового города, де жила княгиня Ольга. Колись тут стояв один тiльки ?? терем, але за десять лiт близько княгинi оселилось i поставило хороми чимало бояр. Це вже був цiлий город за Горою, обкопаний глибокими ровами, вiдгороджений верхнiм валом з густим i гострим околлям по один бiк рову й нижнiм валом вiд Днiпра, - за ними княгиня Ольга з боярами почувала себе безпечнiше. Княгиня Ольга ще не спала, Святослав застав ?? в опочивальнi його синiв. Багато лiт княгиня пестила й виховувала онукiв Ярополка й Олега, а потiм, коли Святослав iшов на брань з хозарами, то вiддав пiд ?? догляд i Володимира, якого Добриня виростив мiцним, дужим отроком. Святослав бачив, що мати вже немiчна, стара, - нехай буде радiсною ?? старiсть. Проте й Добриня так само не вiдходив вiд свого пестуна, жив у новому городi, бiля княгинi. Якийсь час князь Святослав постояв бiля матерi, що сидiла в крiслi бiля узголовникiв онукiв. Набiгавшись за день, вони зараз спали; в промiннi свiтильника Святослав довго дивився на обличчя Володимира, дужi його плечi, груди. Княгиня Ольга розумiла, що Святослав прийшов так пiзно до не? недаремно, встала, погасила свiтильник у опочивальнi онукiв i пiшла з Святославом до сво?? свiтлицi. - Щось трапилось, Святославе? - запитала вона, зайшовши до свiтлицi й сiвши бiля вiкна, що виходило до Днiпра. - Нi, мамо, - вiдповiв вiн. - У полi й на Днiпрi тихо. - Але ти неспокiйний, Святославе. Що турбу? тебе? - Ти вгадала, мамо. У землi нашiй тихо, але чую далеку брань i кров для Русi. - Про що говориш, Святославе? - Про василiка грецького Калокiра, якого ти бачила в мене на обiдi. - А що з ним? Князь Святослав розповiв, як вiн пiсля обiду по?хав з василiком на Днiпро, як Калокiр захотiв говорити з ним вiч-на-вiч i що вiн сказав йому на косi над Чортори?м... - Щоб руси йшли на болгар? - здивувалась княгине вислухавши сина. - Щось непотребне замислив iмператор... Суворе й замислене було обличчя в князя Святослава. - Нi, - сказав вiн матерi, - iмператор замислив потребне для себе. Йдеться, матiнко княгине, до того, про що давно мрi? Вiзантiя та ?? iмператори, - хочуть вони знищити Болгарiю. - О, - зiтхнула княгиня Ольга, - вже хто - хто, а я добре знаю, про що мрiють iмператори римськi! Але з Болгарi?ю у них мир, там сидить i ма? дань з Вiзантi? василiса Iрина. Навiщо iмператорам сваритись з кесарем, а тим бiльше насилати на них нас, русiв? - Так було давно, - гiрко якось посмiхнувся князь Святослав, - ще тодi, коли ти була в Болгарi?. Недавно василiса Iрина померла, Вiзантiя вже не да? данi болгарам, а iмператор Никифор вигнав з свого палацу i велiв бити болгарських послiв, що при?хали по дань. Миру мiж Вiзантi?ю й Болгарi?ю тепер нема?. - То нехай iмператор Никифор сам iде на Петра, вiн його випестив. - О, - вiдповiв на це Святослав, - iмператор Никифор радо пiшов би на Болгарiю й поглинув ??, але у нього самого в iмперi? дуже неспокiйно. А, крiм того, вiн зна?, що за Болгарi?ю сто?ть i захистить ?? Русь. - Нарештi я почула вiд тебе те, що хотiла, - сказала княгиня Ольга. - ?дина мова, ?дина вiра. Я знала, що бог не допустить тебе пiти на болгар. - Нi, матiнко княгиве, - рiшуче заперечив ?й Святослав, - я мушу йти й пiду на болгар. Княгиня Ольга схопилася з лави й стала серед свiтлицi така, якою ?? колись пам'ятав Святослав, - розгнiвана, горда, нестримна в гнiвi сво?м. - Войовничий язичнику! - крикнула вона. - Невже ти за п'ятнадцять кентинарiш будеш губити тьму братiв наших, християн болгар? - Не за п'ятнадцять кентинарi?в пiду я, - суворо вiдповiв Святослав, - а за щастя, славу, честь Русi. - То неправда, неправда, Святославе, - все не вгавала вона, - за золото ти iдеш, данi шука?ш, як i батько твiй у Деревськiй землi... Суворий i гнiвний стояв i князь Святослав. Поважаючи старiсть матерi, вiн мовчав, але йому важко було стримуватись, говорити з княгинею тихо, спокiйно. - Ти сказала, матiнко княгине, - почав вiн, - що я схожий на сво?х батькiв. То правда. Я такий, як вони. А хiба ти вiдмовля?шся вiд них, мамо? I знову ж - хiба батьки мо? жили, боролись i помирали тiльки за золото? I чи личить тобi, княгине, так згадувати мужа свого, а мого батька Iгоря? Якого золота шукав вiн у Деревськiй землi? Недавно й я ходив до в'ятичтв - примучив ?х, але хiба я шукав там золота? Нi, не за золото боролись батьки мо?, так мушу боротись i я. У великих трудах, у тяжкiй борнi народжувалась наша земля. Довго племена нашi не мирились, а часом i зараз не миряться мiж собою, але стоять вони вже в'?дно. Русь мусить стояти, доки свiтить сонце... - Але ж батьки тво? не ходили на болгар! - спробувала заперечити княгиня Ольга. - Чого ж батькам мо?м iти було на болгар, аще вони сукупно з болгарами ходили проти Вiзантi? i змушували, як грому й блискавки, боятись ?х. Коли ж у Болгарi? не стало Симеона, кесар Петро - i це ти говорила менi - продав Болгарiю Вiзантi?. Коли на Русi не стало Iгоря, Ки?в став боятись Константинополя i iмператорiв. - Ти винуватиш мене? - Не можна всп'ять повернути Днiпро, - вiдповiв на це Святослав, - а коли б я винуватив тебе, то, мабуть, не прийшов би зараз радитись з тобою. Закон батькiв наших i покон справедливi суть, вони кажуть: аще хто хоче убити тебе - убий його, ближнього твого хтось хоче убити - не пожалiй кровi сво?? для нього, аще хто убив - заплати кровлю за кров... Iмператор Никифор мрi? про те, що й усi iмператори, - вiн хоче руками русiв розбити болгар, списи болгар наставити на русiв, а потiм бити болгар i русiв... - Тодi пошли слiв до болгар, скажи ?м, що хочеш стати сукупно з ними проти Вiзантi?, зробити так, як робили батько твiй Iгор i каган Симеон. - Мамо, мамо! - зiтхнув Святослав. - Нема? князя Iгоря i нема? кагана Симеона. I хоч я язичник - блюду закон батька свого, а християнин кесар Петро зрадив свого батька... - Звiдки ти зна?ш? - Ти сама говорила менi, що не знала, де кiнча?ться двiр iмператора i де почина?ться двiр кесарiв. Зараз стало ще гiрше! - Сину Святославе! - благальне промовила вона. - Не вбивай болгар, не йди на ближнiх сво?х... - Я слухаю тебе, мамо, i зроблю, як просиш. Я пошлю послiв до кесаря Петра, скажу, що згоден сукупно iти з ним на Вiзантiю. Зане ж кесар не згодиться, - скажу: iду на ви!.. Крiзь розчинене вiкно вiд Днiпра вливалось свiже, холоднувате нiчне повiтря, на столi коливався вогник свiчi, а навкруг нього вилися свiтло-зеленi метелики - такi ж, якi лiтають весняними ночами над Днiпром i тепер. Тi?? ж ночi, перед самим свiтанням, князь Святослав велiв покликати до себе тисяцького Богдана. Це був добрий во?вода, про нього говорили, що дав його людям сам бог Перун. Iншi ж говорили, що Перун любить Богдана, бо спить вiн з мечем... На свiтаннi Богдан знайшов князя Святослава у саду за теремом, де той сидiв на ослонi й про щось розмовляв з во?водою Свенелдом. - Маю до тебе дiло, - почав князь Святослав, побачивши тисяцького Богдана. - Не пошкодуй сили сво??, вiзьми з собою дружину, дам я тобi золоту свою печать, ?дь у землю Болгарську i добийся до кесаря Петра. Чи зумi?ш це зробити? - Зумiю, княже... За Дуна?м я бував... - Зане ж знайдеш кесаря, - продовжив Святослав, - нагадай йому про давню дружбу i любов мiж болгарами i русами, нагадай, як каган Симеон i князь Iгор разом ходили на роме?в, скажи, що кров болгарська i руська змiшались давно вже над морем Руським. - Скажу, княже, бо ? в тому морi краплина й мо?? кровi. - А так почавши мову, передай кесаревi Петру мо? дари - лiпшого коня Русько? землi, меч мiй княжий i щит - i скажи йому, що прислав до мене iмператор Никифор василiка свого iз золотом, пропону? менi взяти дружину й iти на болгар. Слухай, Богдане, i скажи мо?ми словами кесаревi Петру, що в болгар i русiв був i ? один ворог - роме?, i немарно люди нашi, й мудрi кесарi, й князi воювали з василевсами константинопольськими. I зараз я не беру золота iмператорiв, - дружина моя його не хоче, але знаю я, що Вiзантiя хотiла б спочатку розбити Болгарiю, а потiм Русь. Тому й кажу Петру - ходiмо сукупно на Вiзантiю. Про це я й пишу кесаревi в сво?й харатi?, ось вона, а ось - моя печать. - Слухаю, княже, i все зроблю, - вклонився тисяцький Богдан. - Коли велiтш ?хати? - Нинi, - одразу вiдповiв князь Святослав, - бери дружину i ?дь з сонцем. Але я не кiнчив всього, мiй во?водо, - промовив князь Святослав, помiтивши, що Богдан хоче пiти. - Про все, що я говорив тобi, написано в харатi?. Але коли кесар Петро харатi? й дарiв не прийме або ж коли не стане на не? вiдповiдати, скажи кесаревi, що Русь i люди ?? не хочуть загибати, не бажають вони смертi й болгарам, i тодi скажи кесаревi Петру: князь Святослав iде на ви! - Все зроблю, як ти велiв, княже! За Днiпром свiтало, вже починало голубiти плесо, на березi Почайни, як чорнi птахи, що згорнули сво? крила, похитувались хеландi?. 4 Гора, передграддя й Подол жили звичайним сво?м життям. Вже на княжих i боярських нивах буйно виросло, викинуло колос, зацвiло й почало наливатись всяке жито, вже iз-за Днiпра з бортничiв* (*Бортничi - лiси, де стояли бортi (вулики).) чадь везла колоди iз пахучим медом, вже в дарницi ки?вського князя на заднiпрянських луках покосили трави й перевезли до гороца, а грецькi хеландi? все стояли над Почайною... Посол Калокiр не раз добивався до князя, зустрiчався з ним, запитував: - Якою ж буде твоя вiдповiдь, великий княже? Князь Святослав дивився на хитрого василiка й розумiв його тривогу, бо днi йшли за днями, а сидiти сину протевопа на Почайнi було нудно й сумно. Але ж князь не мiг дати остаточну вiдповiдь василiку, бо ждав тисяцького Богдана з Болгарi?, i говорив йому рiшуче, твердо: - Я не iмператор роме?в, щоб днесь шось вирiшувати, а завтра змiнювати. Велика Русь, багато земель у нiй, мушу в усiх князiв запитати. Послав до них гiнцiв сво?х, жду тепер вiдповiдi. А хiба тобi недобре в Ки?вi-городi? - У Ки?вi-городi менi дуже добре, княже, - нетерпеливився Калокiр. - Проте й додому час рушати... - Як же рушиш, Калокiре? Днiпро висох, тво? хеландi? через пороги не пройдуть, а по осенi з повною водою полетять до моря. - Ой княже Святославе! - бiдкався Калокiр. - Так менi, либонь, доведеться у вашому Ки?вi-городi ще й зимувати... - Нi, Калокiре, до зими не допустимо. А втiм, щоб побував ти в Ки?вi взимку, то не пошкодував би. Чудовий Ки?в i Днiпро влiтку, добре тут i взимку... - Все ж волiю мати вiдповiдь з теплом, а не з кригою... Незабаром Калокiр одержав вiдповiдь. Ще далеко до свiтання, але сторожа на городницях да? знати, що нiч закiнчу?ться. Спочатку мiдянi звуки бил лунають на головнiй вежi, над ворiтьми, де почина?ться шлях до Подолу. - Бля-а-ам... Бля-а-ам... Бля-ам.., - нiби просять вони чогось... Одразу ж озиваються била по всiй стiнi - на вежi, що височить над руча?м, на вежi вiд Берестового, над ворiтьми, що ведуть до Перевесища. Тодi одразу розчиняються ворота Подольськi i Перевесищанськi, на тлi сiрого ще неба видно, як по той бiк ворiт уже ждуть дворяни, що привезли всячину iз сiл княжих. Вони повiльно ви?жджають на мости, в склепiннi ворiт лунко тупотять кешi. Гора ожива?. То тут, то там спалахують вогники в будинках над головним концем, що тягнеться вiд Подольських ворiт до Берестовсько? вежi, запалюються вогники i в теремах княжих та службах, що чорнiють сво?ми шатрами лiворуч вiд головного конця аж до стiни города, ще бiльше вогнiв спалаху? праворуч - там, де живуть во?води й бояри, а далi за ними до Перевесищансько? стiни - купцi, ремiсники княжi й боярськi, кузнецi рiзноликi й просто дворяни, всякая челядь, роб'?, чорнi люди. Не тiльки вогнi свiдчать про те, що Гора прокинулась; мов у роздратованiй бортi, все шумить, гомонить скрiзь на Горi. На городницях змiнюються сторожi, а вже вони завжди такi: вночi ходять потай, а тiльки день - деруть пельки... - Гей, там, над руча?м, а чи? то лодi? прибули вночi? - чути на вежi дужий, хрипкий голос. - Iз Роднi... Ро - о - днi! - вирина? десь здалеку, з туману... - А чи? стоять на плесi? - Переяслав... Остер... Чернiгiв... На всiх концях Гори вже iржуть конi, реве худоба, спiвають когути, риплять дверi, чути чоловiчi й жiночi голоси. Десь гупа? молот, десь плаче дитина. Одразу за стiною города вже прокинулись яри й лiси - звiдти лине багатоголосий спiв птахiв. Але найбiльше голосiв чути бiля терема княжого - з усiх концiв прямують туди во?води й бояри, у сiрiй iмлi окреслюються темнi ?хнi постатi, чути, як бряжчить зброя, б'ються об камiнь i викрешують на ньому iскри посохи... У Золотiй палатi горить небагато вогнiв - два високi срiбнi свiчники на помостi, обабiч старого дерев'яного з високою спинкою стiльця, на якому сидить князь. Ще кiлька свiчникiв горять у кутках палати. Вiдблиски вiд них виривають з холодно? пiвтемряви палати рубленi стiни, на яких висять шоломи, броня i зброя давнiх князiв. У промiннi вiд свiчникiв видно чорну рiзьблену стелю з сволоками, вiд яких спускаються позолоченi панiкадила, ослони попiд стiнами... Та от кiлька гриднiв вiдкривають важкi дверi, i в палату повiльно входять бояри й во?води. Деякi з них - старiшi, мужi лiпшi й нарочитi - одразу прямують до ослонiв, спираючись на посохи, сiдають. Деякi товпляться посеред палати, стиха розмовляють мiж собою. Бояри й во?води, як i завжди, добре одягненi, з ними всi прикраси й знаки. На раду в Золотiй палатi одягли вони оксамитовi й полуяровi жупани, пiдперезались високими шкiряними, золотом оздобленими поясами, взули червонi й зеленi хзовi чоботи, почепили на ши? золотi й срiбнi гривни, а на груди чепи. Во?води ж одягнутi ще краще - вони в жупанах, тканих золотою й срiбною ниткою, з мечами, яблука яких сяють дорогоцiнним камiнням. Князь Святослав вийшов цього ранку iз дверей, що чорнiли одразу за помостом, не сам. ПIо праву руку вiд нього йшла княгиня Ольга, слiдом за ними ступав во?вода Свенелд, але вiн обминув помост i зупинився, став пiд стiною, де починались ослони. У палатi залунали голоси: - Здрав будь, княже со княгинею! Князь Святослав вiдповiв: - Здоровi будьте й ви, бояри мо? й во?води. I князь Святослав з матiр'ю сiли на помостi. Тодi в палатi стало надзвичайно тихо, тi, що сидiли на ослонах, прикипiли, здавалося, до холодних стiн, тi, що стояли серед палати, боялись поворухнутись. - Бояри мо? й во?води! - почав князь. - Днесь я покликав вас, щоб говорити про Русь, про живот i будучнiсть нашу. У вузьких i високих вiкнах палати, в якi вправленi круглi скельця, починало запалюватись голубе сяйво свiтанку, воно змiшувалося з промiнням свiчок, i обличчя людей здавалися вiд цього блiдими. - Вiда?те, бояри й во?води, - вiв далi князь Святослав, - як ми жили i як живемо нинi. Батьки й дiди нашi, - вiн подивився на бронi князiв i шоломи ?х, у прорiзах яких пiд заборолами нiбито свiтились очi, - цi батьки й дiди нашi, - вiв далi вiн, - з'?днували роди нашi й племена, боролись з ворогами, якi збройне iшли на Русь, перемагали. Але й днесь цi вороги не вгавають, вони прагнуть знищити нас, готують похiд проти наших земель. - Хозари? - луна? голос у гридницi. - Печенiги? - запиту? iнший. - Невже гречини? - луна? одразу кiлька голосiв. - Хозари зараз розбитi, i вже ?м не брати данi з Русi, - вiдповiда? князь Святослав. - Iз печенiгами живемо ми мирно. Брань проти нас готують iмператори Вiзантi?, Нового Риму. - Так чого ж, княже, - голосно промовляють, хапаючись за мечi, во?води, - терпимо ми? - Уже купцiв наших роме? вбивають на всiх укра?нах.., - луна? хрипкий голос. - Уже всi шляхи iз земель наших закритi... - Чому, княже, дозволя?ш, - луна? ще один розпачливий голос, - ?хати ?м до нас? Он грецькi хеландi? все лiто стоять на Почайнi... У палатi ста? все виднiше, i князь Святослав бачить бородатi роздратованi обличчя бояр i во?вод. Всi схопились з ослонiв, стоять, б'ють об пiдлогу посохами. - Здавна, - почина? знову князь Святослав, - роме? говорять про мир i любов з нами, а справдi думають лише про брань i хочуть знищити Русь. Вони, як татi, здавна пiдкрадаються до наших земель, ставлять городи над нашим морем, збудували Саркеле, щоб перетяти нам шлях на схiд. Вони насилали на нас хозар, печенiгiв, всiлякi орди... Але ми боролись з ними, сукупно з нами проти них боролись болгари. I коли батько мiй Iгор з каганом Симеоном пiшли на Константинополь, iмператори тремтiли... - Так ходiмо сукупно з болгарами на Константинополь, княже! Веди нас! - гримiло в палатi. - Коли б то ми могли пiти зараз на Константинополь сукупно з болгарами, - вiдповiв на це князь Святослав, - тодi б ми ще раз прибили щит над його ворiтьми. Але в Болгарi? зараз кесарю? Петро, мав вiн приязнь з iмператорами таку, що невiдомо було, де кiнча?ться iмперiя, а де почина?ться Болгарiя. I хоч зараз кесар посварився з iмператором Никифором, дивиться вiн не на Ки?в, а на Константинополь. Князь Святослав помовчав i глянув на матiр. Вона сидiла, заплющивши очi, всi в палатi тепер мовчали. - На грецьких хеландiях, якi стоять на Почайнi, - сказав князь Святослав, - при?хав василiк iз Константинополя. Вiн привiз iз собою п'ятнадцять кентинарi?в, щоб я дав це золото дружинi i йшов на болгар... - А скiлькох болгар волiли б iмператори, щоб ми вбили за це золото, княже? - роздратовано крикнув старий, сивий во?вода Хрум, що стояв попереду, недалеко вiд помосту. - Багато, во?водо, багато... десять, двадцять, а може, й тридцять тисяч. - Дешево цiнують iмператори людську кров! - ще бiльш роздратовано, сердито крикнув во?вода Хрум. - Чу?те, за грецький золотник двi тисячi люду. Золота палата гомонiла багатьма голосами, як Днiпро в негоду. - Во?вода Хрум, - пiдняв свою руку i обiрвав гомiн у палатi князь Святослав, - сказав добре про золото грецьке. Iмператори роме?в, поки в них нема? миру з кесарем, хотiли б, щоб я взяв це золото, зiбрав дружину, пiшов за Дунай, знищив якомога бiльше болгар, втратив i свою дружину. А Вiзантiя потiм добила б Болгарiю, а згодом, ставши на Дуна?, пiшла б i пiдкорила Русь... - То ? чорна зрада, княже! - крикнули всi в палатi - - Не вiр, княже, гречинам!., Не йди в Болгарiю!.. - А далi? - запитав i ледь посмiхнувся князь Святослав. - Якщо не пiдемо, iмператори пiдкорять Болгарiю, вийдуть на Дунай, зроблять там середу сво?? землi i пiдуть на Русь... Велику думу завдав боярам сво?м i во?водам князь Святослав, i всi вони в глибокому мовчаннi стояли в палатi. - Тому я, - обiрвав напружене мовчання князь Святослав, - роблю так, щоб урятувати Русь i захистити Болгарiю. Порадившись iз матiр'ю княгинею, я послав, бояри мо? i во?води, до болгарського кесаря Петра тисяцького Богдана з дружиною, дав харатiю, а в нiй писав, що Вiзантiя да? менi золото за те, щоб я йшов на нього, i ще писав, що Русь не вою? за золото, а пропону? йому сукупно з нею йти на Вiзантiю... Зане ж, писав ще я, ти, кесарю Петре, не згоден iти на Вiзантiю сукупно з нами, то я iду на тебе, щоб не з тобою, а з болгарами йти далi на Вiзантiю... - I яку вiдповiдь привiз тисяцький Богдан? - Тисяцький Богдан не мiг привезти вiдповiдь, бо його на смерть скарав кесар Петро. - Розбiйник! УбивцяI - лунали голоси. I ше дужче й грiзнiше, як хвиля, що б'?ться в скелю: - Веди нас, княже, на гречанiв i Петра!.. Потягнемо за тобою... Веди нас! Через усi землi пiдемо! Ведиi Князь Святослав дивився у палату, де вирувало море людських пристрастей. Вiн розумiв бояр i во?вод. О, тепер вони були ?динi, бо знали, що Вiзантiя всiм ?м готу? ярмо i смерть. А хiба не те саме скажуть люди земель Русi, коли Святослав звернеться до них? Вiн пiдняв руку, у якiй тепер сяяла булава - золотий знак ки?вських князiв. Здавалося, яблуко булави увiбрало в себе промi?шя вiд свiчок i все сяйво дня, що вривалось у палату. - Во?води мо? i бояри! - урочисто сказав князь Святослав, i слова його звучали, як на ротi, - Зараз на нас дивиться Русь, тож нехай вона чу?! Ми, вiд роду руського ки?вськi князi, во?води, бояри i всi людi? Русько? землi, да?мо роту боротись за Русь з iмператором роме?в i кесарем Болгарi?. Це була надзвичайна й вирiшальна година для земель Русi, для всiх людей ?? i далеких нащадкiв. Не вперше Русь iшла проти Вiзантi?, з великими й меншими дружинами туди ходили Олег i Iгор. А все ж то були бранi малi, рани вiд них вже давно забулись. Зараз прийшла iнша година. Вiзантiя збиралась поглинути Русь, зробити з нею те ж саме, що вона вже зробила з Азi?ю й ?гиптом, на довгi вiки вона хотiла одягти на Русь ярмо, а людей ?? перетворити на рабiв. Але Русь не носитиме вiзантiйського ярма, руськi люди не будуть рабами Вiзантi?. Тримаючи в руцi свiй знак, перед щитом i мечем став навколiшки, даючи роту, князь Святослав. Всi мостини в палатi загули - навколiшки ставали во?води й бояри. Завтра вся Русь стане навколiшки, промовляючи священну клятву. - До Перуна! До Перуна! - гримiло в палатi. РОЗДIЛ ДРУГИЙ 1 Князь Святослав знав, що важко буде Русi боротись з iмперi?ю, яка ма? найкраще в свiтi вiйсько, i тому готувався до вiйни так, щоб вдарити на ворога всi?ю силою, а самим якнайменше пролити кровi. На вiдмiну вiд батькiв сво?х Олега i Iгоря, що ходили до Константинополя тiльки на лодiях, князь вирiшив iти тепер морем i суходолом. Та й ворогiв було тепер два - кесар i iмператор. Отже, i вiйська треба було мати вдво?, втро? бiльше, нiж у колишнiх походах, - п'ятдесят, шiстдесят тисяч. У першу чергу князь звелiв готувати де далекого походу лодi?. Вiн хотiв посадити на них тисяч двадцять во?в. На кожнiй лодi? могло ?хати тридцять - сорок во?в, отже, треба було мати десь з пiвтисячi лодiй. I це мусили бути не однодеревки - довбанки, а високi набойнi лодi?, насади з настилом угорi. Лодi? будували всi землi Русi - Чернiгiв i Любеч, Смоленськ i Новгород, верхнi землi. Першо? ж весни з прибутною водою Днiпром, Десною, Прип'яттю попливли до Ки?ва плоти й ключi однодеревок, видовбаних чи випалених з великих i довгих колод дуба, липи, верби. Нижче вiд Ки?ва, у Вiтичевi, плоти цi й однодеревки зустрiчали вправнi дереводiли. Вони витягали колоди й однодеревки з води, однодеревки просушували, колоди розколювали й тесали на дошки. Тут же, на березi, в кiлька рядiв ставили пiдпори для майбутнiх насадiв, випалювали на вогнищах, гнули для них мiцнi дубовi кокори, з кори дерев i лози готували гужбу. В цей же час до Вiтичева через Перевесище й Берестове ?хали i ?хали вози - на них везли рiзну кузнь, яку майстри залiза готували в передграддi: сокири, тесла, долота, крученi цвяхи. Працювали вдень i вночi. Далеко понад Днiпром чути було людськi голоси, цокотiння сокир, сухi удари тесел, скрiзь горiли вогнища, пахло смолою. I вже у Вiтичевi понад берегом на пiдпорах вимальовувались обриси майбутнiх лодiй - днища в них довбанi, залiзними цвяхами прибитi кокори, а до них, все вище й вище, набивались або прив'язувались гужвою дошки - насади, поверх яких клали ще й настил. Це були справжнi кораблi, що могли рушати i в море! Неспокiйно було в цей час i на передграддi, де в хижах i землянках жили кузнецi залiза, де поруч iз усмарями* (*Усмарi - чинбарi.) тулились сiдельники, а бiля розжарених печей порались скудельники* (*Скудельники - гончарi.). З раннього ранку по кручах Днiпра повзли димки, сопiли мiхи кузнецiв, гупали на ковадлах молоти, бiля хиж усмарiв забивало дух шкiрою й квасом, скудельники цiлими родинами розминали в ямах зеленкувату й червону глину. Найбiльше дiла було в кузнецiв залiза та мiдi. В корченицях ?хнiх, що тулились скрiзь понад горою, цiлi днi й ночi не вгасали горни, свистiли мiхи, гупали по ковадлах молоти. Скiльки i яко? кузнi треба було ?м приготувати для дружини княжо? й усiх во?в! Вони кували зброю iз залiза, мiдi, лiпшi дружинники замовляли ?м зброю харалужну або ж iз залiза, загартованого в сечi рудого хлопця чи чорного цапа. Таке залiзо, говорили бувальцi, не щербилось, не тупилось. А рудих хлопцiв i чорних цапiв на передграддi вистачало. I кузнецi кували гострi з обох бокiв полянськi мечi, кривi, схожi на перськi чи хозарськi, шаблi, довгi й гострi списи, широкi сокири, легкi топiрцi, ножi для сулиць i маленькi, але надзвичайно гострi вiстря для стрiл... Кузнецi ж лiпшi клепали з пластин або зварювали з кiлець бронi. З пластин зварювали шоломи, вибивали з мiдi кола для щитiв дружинникiв, золотi й срiбнi - для во?вод, клали по збро? чернь, приковували дорогоцiнне камiння. Недалеко вiд кузнецiв, а часто й поруч iз ними у великих дiжках розводили квас усмарi. Вони мочили в ньому скори, тут же, на травi, виминали ?х руками, стругом очищали вiд м'яса i жил. З-пiд спритних рук усмарiв виходила добряча усма, червоний i зелений хоз... Поруч iз усмарями жили чоботарi, сiдельники. Вони шили чоботи iз хза з високими халявами й закаблуками, прошивали ?х золотом i пiдбивали срiбними цвяхами - для во?вод i тисяцьких. Шили й тупоносi поршнi без пiдошов, з довгими зав'язками - для княжих дружинникiв. Тут сiдельники обтягали товстою усмою з веприни дерев'янi колодки, оздоблювали сiдла золотими й срiбними цвяхами, шили узди, поводи. А хiба мало було дiла в скудельникiв? У далекiй дорозi дружина мусила ?сти, пити. I вони робили з глини горнцi, корчаги, плоскви, обпалювали череп'яне добро в печах, обливали його гарячим мiцним квасом з капусти, щоб посуд був як кремiнь! I вночi не засипало передграддя. У пiтьму поринала Гора, гасли вогники над Почайною i на Подолi, а в передграддi то тут, то там темряву прорiзувало багряне промiння, - кузнецi варили в череп'яних домницях крицю, скудельники випалювали у великих печах рiзноликий посуд. 2 А в цей же час через поля й лiси, через рiки й болотну ткань мчали на конях, ?хали човнами, крокували з дружинами сво?ми во?води й мужi нарочитi: князь Святослав кликав людей усiх земель Русi збиратись на рать, iти проти роме?в. Серед, цих людей був i Добриня. З дружиною во?води Гудима ?хав вiн до Новгорода. Шлях був далекий i важкий. Пливти лодiями до Верхнього Волока, перетягати ?х там до Ловатi i далi до самого Новгорода треба було мiсяцiв зо три. Во?вода Гудим мав там ждати, поки збереться вiйсько. Тiльки наступно? весни з повною водою мiг Добриня повернутись до Ки?ва. З важким серцем ?хав вiн у далеку дорогу. Лiпше було б йому побувати в цей час у Любечi, побачити батька й матiр, порадитись з ними. Але туди по?хала iнша дружина. Серце болiло у Добривi за Малушею, зле не знав, чим ?й зарадити. Найбiльше ж непоко?вся Добриня за небожем сво?м Володимиром - живе княжич в теремi у княгинi Ольги в достатках i багатствi, а все ж важко йому, нема? у Володимира любозi з братами Ярополком i Олегом. Дворяни, а особливо ключниця Пракседа, всiляко уношу зневажають. Звичайно, нiхто вголос про це не говорить, але й так вiдомо: робочич* (*Робочич - син рабинi.) Володимир, простого роду, не горянський, а подолянський, може, - думав хтось, але не говорив уголос, - вiн i любечанський. Добре, що Добриня був увесь час бiля нього. Мудро зробив князь Святослав, давши Добриню у вуйки Володимиру. Вiк його ростив просто, так, як ростили його самого батьки, - будив до схiд сонця, купав улiтку й зимою в холоднiй водi, вчив стрiляти з лука, рубатись мечем, мчати на конi, ходити на лови. I виростав княжич Володимир смiливим, мужнiм, зовсiм не схожим на Ярополка й Олега, яких пестила й доглядала княгиня Ольга. Та вiн i зовнi не нагадував ?х, тi - тендiтнi, нiжнi, а Володимир - мiцний, як дубок, малоговiркий, але замислений, пристрасний, але стриманий, як вогонь, що тлi? пiд тонким шаром попелу, як свiжий вiтер на Горi. Опрiч того, був вiн ще й темноволосий, мав карi очi. Добриня день за днем i лiто за лiтом придивлявся до нього, i здавалось йому, що бачить вiн Любеч, рiдне городище, батька, а найбiльше Малушу. Такою, саме такою була колись i його сестра! Не такою, правда, стала Малуша пiзнiше, вiдтодi, коли княгиня Ольга прогнала ?? з Гори. Добриня був добрим братом, i якщо не змiг врятувати ?? честi, то хотiв допомогти ?й у горi. Вiн часто бував у Будутинi, допомагав сестрi, пробував давати трохи золота й срiбла. Тiльки Малуша не приймала помочi брата, не брала його золота й срiбла. "Це княже, - говорила вона, - а я нiчого княжого не хочу... Не треба, нiчого менi не треба, брате!" I ?й справдi нiчого не було треба: вона разом з Желанню заробляла хлiб на княжому дворi. Коли Желань померла, заробляла одна, у не? в землянцi нiчого не було, але вона, здавалося, нiчого й не хотiла. Тiльки жадiбно розпитувала, коли Добриня при?жджав до Будутина, як живе i чи здоровий князь Святослав, як росте й мужнi? син ?? Володимир. "А якi в нього очi? А якi в нього руки? А який у нього голос?" Але як би не хотiла Малуша, щоб брат побув у Будутинi довше, проте раптом вона обривала розмову, схоплювалась, говорила: "То ти й ?дь, ?дь уже, Добрине, адже Володимир там сам..." I вiн мусив сiдати на коня, рушав вiд землянки, а Малуша довго стояла на скелi над Россю, дивилась услiд брату. Тонка й ставна ще, але дуже худа, з такими ж великими карими очима, але з багатьма зморшками навколо них, з тими ж устами, тiльки стиснутими вiд болю, та ще з сльозою на щоцi. Нi, нi, не та вже була Малуша! Коли ж пiсля цього в Ки?вi князь Святослав кликав його до себе в свiтлицю й розпитував про Малушу, то Добриня помiчав, що й вiн став не такий, як ранiше: у князя Святослава були тi ж яснi сiрi очi, тi ж тугi уста, пасмо волосся, довгi вуси, але на чолi в нього вирiзьблялись все глибше зморшки, а на головi й у вусах ткалась срiбна волосiнь. Князь Святослав також змiнювався, як i все на свiтi. Проте однi?? змiни Добриня зрозумiти не мiг. Раз i вдруге, а пiзнiше й завжди, як тiльки - но повертався з Будутина, його кликала до себе княгиня Ольга. Вона звичайно розпитувала його про княжича Володимира, але поза цим цiкавилась, чи не був часом Добриня в Будутинi. Коли ж був, то чи бачив Малушу, коли говорив, то про що, i ще - чи здорова вона, чи не бiду?... Добриня розповiдав княгинi про Малушу, що знав. Але чому це могло цiкавити княгиню Ольгу, чому вона про все допитувалась, а коли чула вiдповiдi, замислювалась, зiтхала - цього вуйко княжича Володимира не розумiв. Не розумiв Добриня й того, чому княгиня Ольга так часто приходила з свого терема за городом на Гору, до онука Володимира. А коли по?хав князь на брань з хозарами, то взяла до себе Володимира, пестила й любила його. Тiльки уноша княжич не приймав i не любив бабино? ласки. Втiм, вiн не терпiв будь-чи?? ласки, вiн любив тiльки батька-князя та ще Добриню. Це, звичайно, розумiв i князь Святослав. Тому нiколи не брав Добринi з собою в походи, не вiдпустив би його й тепер. Але знав, мабуть, князь Святослав про Новгород бiльше, нiж iншi, а тому й сказав Добринi: - ?деш ти, Добрине, з во?водою Гудимом до Новгорода збирати вiйсько. Але не токмо про це думай. Велика земля Новгородська, добрi люди там живуть, тiльки далеко до них. Верхнiй Волок мiж нами, як стiна, сто?ть. Зiйдись з людьми, поговори з ними, про Ки?в скажи, сам про Новгород послухай... Так i по?хав Добриня за Верхнiй Волок, у верхнi землi Русi. З До Любеча волостелин Кожема з невеликою дружиною примчав надвечiр. Конi ?хнi були в милi, самi вони хиталися, як п'янi. Але не можна було надовго зупинятись, путь ?х лежав у iншi села над Днiпром, i вони одразу ж велiли любечанам збиратись. Разом з усiма пiшов i Микула. Збирались вони за городищем над Днiпром - там споконвiку вiдбувався торг, iгрища й свята, за городищем у полi спочивали вiчним сном також старiйшини й усi простi люди ?хнього роду. Усi стали на кручi, щоб чути волостелина Кожему, що, сидячи на конi, поблискуючи золотою гривною на ши?, говорив: - Великий князь ки?вський Святослав велiв сказати людiям сво?м, що одвiку гречини робили велике лихо Русi, а зараз ще бiльшу роблять лжу, хочуть поневолити сусiд наших болгар, а вiдтак i нас... Князь Святослав велiв сказати людiям сво?м, - вiв далi Кожема, - що мусимо-сьми встати за честь i славу нашу, берегти покон батькiв, iти на ворогiв. За собою кличе вас князь на рать! Микула уважно слухав волостелина й не пропускав жодного слова. Коли ж той промовив: - "Великий князь Святослав кличе всiх на рать", Микула оглянувся навкруг. Вiн думав, що з гурту його односельцiв один за одним почнуть виходити поважнi люди, якi з давнiх-давен радо йшли на рать, бо вiйна ж ?м приносила дань i славу, вийдуть Бразд i Сварг, вийдуть Гордин i Путша. Микула гадав, що ?х буде так багато, що для нього в ратi не знайдеться мiсця. Та й не Микулi ?хати на рать - у них конi, зброя, а в нього тiльки руки. Але чому ж це Бразд не вшюдить наперед i не пода? голосу? Сварг? Тiльки тепер Микула помiтив, що Сварга тут зовсiм нема?, а здалеку долетiла луна молота, - клепле Сварг бронi. Не виходили наперед i Гордин та Путша, - вони стояли збоку, щось говорили мiж собою. - Мужi! - трохи розгублено i з якоюсь тривогою крикнув Кожема. - Уся земля наша в небезпецi, смерть готу?ться для нас i дiтей наших. Або роме?, або ми... Князь Святослав кличе всiх сво?х людей. Серце нестямно забилось у грудях Микули. Отепер, вiн був певен, всi вийдуть наперед, ?х кличе князь Святослав, у великiй небезпецi земля, смерть ?м готують роме?. Але знову нiхто не вийшов. Стоячи бiля коня, щось говорив з волостелином Бразд, Сварг далеко клепав бронi, Гордин i Путша мовчали. I чомусь саме в цю хвилину Микула пригадав батька свого Анта, згадав слова його про невiдомий скарб, який Микула мусить охороняти, пригадав, як батько говорив, що будуть рiзнi часи й рiзнi люди, але Микула мусить бути незмiнним, мусить пам'ятати й охороняти рiдну землю... I коли досi Микула гаразд не розумiв, про який скарб говорив його батько, як не розумiв i того, де цей скарб шукати, то зараз йому здалося, що вiн усе зрозумiв. Вiн зрозумiв, що любить над усе в свiтi Днiпро, синi гори над ним, зеленi луки й жовтi пiщанi коси, тепле небо над собою, жону й дiтей, людей, якi стоять тут, над кручею, i за все це готовий