яв його пiд руку паракимомен.

   12

   Паракимомен Василь провiв iмператора до опочивальнi,  побув  там,  поки
Костянтин роздягався i лягав у  ложе,  постояв  бiля  дверей  опочивальнi,
пройшов коридорами Великого палацу, де на всiх поворотах  стояли  озбро?нi
етерiоти* (*Етерiоти - внутрiшня охорона.), i повернувся у парк, де  щойно
був з iмператором.
   Великий палац тепер  спав,  спав  весь  Константинополь,  червонкуватий
великий мiсяць повiльно спускався до моря, нiби також  хотiв  спати,  тихо
шелестiли, навiваючи сон, кипариси, соннi хвилi стомлено бились об береги.
   Тiльки Василь не мав права спати. Вiн був паракимоменом,  але  разом  i
постiльничим iмператора.  Коли  iмператор  прокидався,  постiльничий  його
мусив ждати; коли iмператор виходив  у  Золоту  палату,  паракимомен  iшов
поперед нього; коли iмператор спочивав, постiльничий охороняв його спокiй.
Вiн i тiльки вiн мусив бути першим другом i помiчником василевса.
   А тим часом в усiй Римськiй iмперi? не було,  мабуть,  людини,  що  так
ненавидiла б iмператора Костянтина, як  його  паракимомен  i  постiльничий
Василь. Саме про це вiн i думав, залишившись у повнiй самотi  в  саду  над
Пропонтидою.
   Постiльничий Василь вважав себе таким самим i не гiршим iмператором, як
i Костянтин, у них був один батько - Роман I. Костянтин був братом Василя.
   Але Костянтин був iмператором,  його  називали  Порфiрородним,  бо  вiн
народився у Великому  палацi,  у  Порфiровiй  палатi,  матiр'ю  його  була
iмператриця, дружина Романа I.
   Мати ж  Василя  була  рабинею-слов'янкою,  що  прислужувала  iмператору
Роману, коли вiн був у походi в Болгарi?,  вiддала  йому  тiло  й  душу  i
народила сина Василя.
   Iмператор Роман, обурений тим, що рабиня-слов'янка народила сина, велiв
одiрвати його вiд грудей матерi,  перевезти  до  Константинополя,  зробити
так, щоб вiн нiколи не знав, хто його батько, та ще велiв  оскопити  його,
щоб вiн жив на свiтi, але не мав нащадкiв.
   Проте пiсля смертi iмператора Романа Василь  довiдався,  хто  був  його
батько, i взнав правду про свою  матiр,  яка  не  змогла  жити  без  сина,
втопилася у морi.
   Сльоза не зiрвалася з очей Василя, коли вiн почув  страхiтливу  iсторiю
про смерть сво?? матерi. У той час вiн жив у Великому палацi, де на  рабiв
дивились, як на тварин. I хоч рабиня, про яку йому розповiдали, була  його
матiр'ю, вiн навiки забув про не?, бо не хотiв бути сином рабинi.
   Але вiн хотiв бути сином iмператора, де треба й де мiг  хвалився  сво?ю
кров'ю, пробивався по щаблях i?рархi? Великого палацу, втиснувся у царськi
поко? як безбородий*  (*Безбородi-?внухи,  скопцi.)  i  довго  працював  у
гiнеке?  iмператрицi  ?лени,  пiзнiше  став  куропалатом*  (*Куропалат   -
мiнiстр.), а ще згодом i постiльничим, а в  той  же  час  i  паракимоменом
iмператора Костянтина.
   Так Василь, син iмператора Романа вiд рабинi-слов'янки, досягнув свого.
Вiн був правою рукою, найближчим другом, помiчником iмператора Костянтина,
його допустили туди, куди не мiг зайти нiхто iз смертних, -  до  царського
ложа.
   Але постiльничому Василевi цього було  мало..  Вiн  заздрив  iмператору
Костянтину, бо той був порфiрородним, вiн ненавидiв його,  бо  вважав,  що
той посiв його мiсце, вiн жадав години, коли зможе одiбрати це мiсце собi,
вiн радий був прискорити смерть Костянтина, але не знав, на чию руку  йому
спертись.
   Зараз  постiльничий  Василь  був  неспокiйний.  Княгиня  Ольга   чомусь
нагадала йому невiдому матiр, яко? вiн боявся, яку зрадив i  прокляв.  Син
рабинi ненавидiв слов'ян, бо, як це йому i здавалося, вони  були  виннi  в
його долi. У саду над Пропонтидою постiльничий Василь думав про  помсту  i
вбивство.

   13

   В одну й ту ж нiч може трапитись багато подiй, якi, на  перший  погляд,
нiчого спiльного мiж собою не мають, але якi, проте, зв'язанi,  як  листки
на одному стеблi.
   Паракимомен i постiльничий Василь вважав, сидячи в парку над морем,  що
тiльки вiн один не спить у Великому палацi i що, безперечно,  тiльки  один
дума? про iмператора Костянтина.
   Але зовсiм недалеко вiд нього, у цьому ж Великому  палацi,  у  царських
покоях, була людина, яка теж не  могла  заснути  i  так  само  думала  про
iмператора Костянтина. Це була Феофано.
   Спав ?? чоловiк -  престолонаступник  Роман,  що  й  цього  вечора,  як
звичайно, дуже багато випив вина. А Феофано лежала, дивилась на мiсяць, що
опускався все нижче й нижче до моря, i мрiяла.
   Перед нею проходило все ?? життя. Цього життя було небагато, бо Феофано
мала тiльки вiсiмнадцять лiт. Але яке кипуче, бурхливе було воно!
   Феофано заплющувала очi i бачила старий, наполовину  схований  у  землi
шинок ??  батька,  до  вух  ??,  здавалося,  долiтав  багатоголосий  гамiр
постiйних i несподiваних вiдвiдувачiв. Вона, здавалося, чула пiсеньку,  що
завжди лунала пiд склепiнням шинку:

   Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi...
   У нас ? вино, музика i жiноча ласка!

   А батько ?? - старий, пузатий Кротир - ходив i  пiдливав  гостям  вина,
щоб дужче лунала пiсня, щоб веселiше було людям,  щоб  грошi  сипались  до
його скринi. А ще в одному кутку шинку, на помостi, гра? музика:

   Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi...

   I поперед музик - дiвчина у  короткiй  спiдницi,  у  сорочцi  з  куцими
рукавами, готова полюбити  кожного,  хто  подару?  ?й  золоту  або  срiбну
монету.
   Це була вона, Феофано, що тодi називалась iнакше - Анастасi?ю,  або  ще
простiше, як  кричали  п'янi,  знахабнiлi  чоловiки,  обiймаючи  ??  стан:
"Анастасо! Наша Анастасо!"
   Однi?? темно? ночi, коли надворi лив дощ, до шинку зайшов  i  сiв  бiля
столу в плащi, на якому блищали дощовi краплi, молодий  чоловiк  з  блiдим
обличчям, темними чудовими очима, гнучким станом. I сталося так,  що  цi??
ночi молодий чоловiк залишився у Феофано...
   Вранцi Анастасо дiзналась, хто пестив ?? всю нiч, назвав новим iм'ям  -
Феофано. Вона вiддавала жагу свого розбещеного тiла,  пристрасть  i  ласку
сину iмператора Костянтина - Роману...
   Вiн ?? полюбив. Чи любила вона його - хто зна?? Але вона любила  Романа
як сина iмператора, як божевiльну свою мрiю, що могла народитись тiльки  в
хмiльному диму шинку, серед падiння i розпусти, серед грошей i кровi.
   I, мабуть, важило тут найбiльше те, що Анастасо-Феофано яку б  не  мала
душу, а була однi?ю з найкрасивiших жiнок Вiзантi?, а може, й землi,  була
тi?ю великою грiшницею, якiй все проща?ться за ?? чари.
   Пiд владою цих чар у той час, коли батько - iмператор Костянтин - сидiв
на тронi й писав трактати "Про  церемонi?  вiзантiйського  двору"  i  "Про
управлiння iмперi?ю", син його Роман пив вино у  брудному  шинку  Кротира,
обiймав Феофано i був переконаний, що iмперiя однi??  людини  цiлком  може
вмiститись у шинку, а для щастя такого iмператора досить однi?? Феофано.
   Але якщо престолонаступнику iмператора Костянтина було просторо в шинку
Кротира, то незабаром цей шинок став тiсним для Феофано. Вона сказала  про
це Романовi пошепки мiж двома поцiлунками, вона  стала  голоснiше  про  це
говорити, коли Роман пристрасно вимагав у не? ново? й ново? ласки, вона на
весь голос крикнула про це, коли вiдчула, що буде матiр'ю.
   Iмператор Костянтин, що все сво? життя присвятив визначенню церемонiалу
вiзантiйського двору, дуже розгнiвався, почувши те, що не вкладалось нi  в
одну з вивчених ним i записаних у книгу церемонiй: син його Роман  заявив,
що хоче одружитись з дочкою шинкаря Кротира з Лакедемонi?. Це повiдомлення
спочатку тiльки роздратувало iмператора роме?в. Та  коли  Роман  до  цього
додав, що  у  Анастасо-Феофано  незабаром  буде  ще  й  дитина,  iмператор
схопився за голову.
   Справу полагодила сама Феофано. Вона домоглась того, що Роман провiв ??
у Великий палац, а тут зумiла знайти шлях до  царських  поко?в.  Прекрасна
лакедемонянка  впала  ниць  перед  iмператором  Вiзантi?,  потiм   встала,
подивилась на нього, i вiн побачив ?? стан, який мiг бути  взiрцем  краси,
?? темнi, iз живими вогниками очi, - таких не було, мабуть, на всiй землi,
?? уста, на яких, здавалося, запiкся сiк граната, ?? обличчя -  нiжне,  як
пелюстка троянди, ?? тонкий нiс, що  свiдчив  про  надзвичайну  чутливiсть
дiвчини,  перса,  руки,  ноги...  "Прекрасна  лакедемонянка!"  -   подумав
iмператор Костянтин.
   I  незабаром,  бо  вже  треба  було  поспiшати,   пiзнього   вечора   у
влахернськiй церквi, на околицi Константинополя, був освячений шлюб Романа
i Феофано, а ще через  кiлька  мiсяцiв,  уже  в  Порфiровiй  палатi,  вона
народила сина Василя.
   Здавалося, в цю чудову нiч, пiсля всього, що  сталось  з  нею,  Феофано
мусила спокiйно вiдпочивати. Проте сон не йшов, вона не хотiла й не  могла
спати.
   Дивлячись на великий червоний мiсяць, що крайком сво?м  торкався  води,
вiд чого здавалося, що  далеко,  на  самому  обрi?,  висять  два  однаковi
мiсяцi, Феофано чула, як  нестямно  б'?ться  ??  серце,  як  горить  тiло,
розриваються груди. Все те, що вона мала, хоч  насправдi  мала  вона  дуже
багато, здавалося ?й буденним, простим. Простою для не? була  опочивальня,
оздоблена  мармуром,  з  дверима  iз  слоново?  кiстки,  iз   позолоченими
кадилами, з широкими ложами. У не? вже не було нiякого почуття до  Романа,
що близько, поруч, щось шепотiв увi снi... Може, та,  мабуть,  i  напевне,
батькiв  шинок,  пiсня  "Ми  убогi  люди...",  келих  вина   i   поцiлунок
незнайомого легiонера дали б ?й у цю хвилину бiльше,  нiж  Великий  палац,
тиша його палат, царське ложе?!
   Але вороття до минулого вже не було, десь далеко-далеко затихала пiсня:

   Ми убогi люди, але ми багатшi вiд усiх...
   У нас ? музика, вино й жiноча ласка.

   Тепер на обрi? був тiльки мiсяць, що складався з двох  половинок:  одна
справжня, друга - вiдбиток у водi.  Цi  половинки  швидко  зменшувались  -
мiсяць заходив. I Феофано  неодмiнно  хотiла  ранiше,  нiж  зайде  мiсяць,
вирiшити, що ?й треба робити.
   Вона  уперто  думала.  Коли  ж  на  обрi?  залишилась  тiльки  тоненька
скибочка,  Феофано  вирiшила  -  iмператор  Костянтин   повинен   померти,
iмператором стане Роман, вона буде iмператрицею.
   Коли ж мiсяць зайшов, Феофано тихо вийшла з кiтону й рушила в сад.  Там
вона й зустрiла постiльни-чого Василя.

   - Що трапилось? Чому молода василiса не спить? - запитав вiн,  пiзнавши
?? тонку постать.
   Вона подивилась на безбороде, з блискучими очима, з хитрою посмiшкою  в
кутиках уст обличчя, його виразно було видно й у пiвтемрявi.
   - Чомусь я не можу сьогоднi спати, - вiдповiла вона. - У кiтонi  душно,
болить серце, от я й вийшла сюди, в сад.
   - Але iмператор Роман може образитись.
   - Iмператор Роман спить пiсля вечерi й мiцного вина так, що його й грiм
не розбудить. Вона подивилась на постiльничого.
   - Тут усi багато п'ють, а ще бiльше п'янiють. Скажи,  постiльничий,  ти
також багато п'?ш?
   - Я п'ю рiвно стiльки, щоб не сп'янiти, - вiдповiв вiн, - бо чим бiльше
п'ють навкруг мене, тим яснiший мушу мати розум я.
   - Це правда, - сказала Феофано, - я помiчаю, що ти п'?ш менше вiд iнших
i, мабуть, менше, нiж хотiв би сам.
   - Так, - щиро згодився вiн, - я завжди роблю менше, нiж хочу.
   - А постiльничому багато хочеться?
   - Нi, - глухо сказав вiн, - багато я не хочу, а все  ж  дещо  мусив  би
мати...
   - Що ти мусив би мати, постiльничий?
   - Я хотiв би спати, - вiдповiв Василь, -  коли  сплять  всi,  працювати
так, щоб люди шанували мою роботу, та ще...
   - А ще що?
   - Я хотiв би мати те, що менi належить.
   - А хiба постiльничий не ма? того,  що  йому  належить?  -  здивувалась
Феофано. - Вiн - найближча до iмператора особа,  вiн  перший  серед  усiх,
вiн, напевне, найбагатша в iмперi? людина... Чого ж ще бажа?  постiльничий
?
   - Що слава паракимомена й постiльничого, що багатство й пошана, коли  я
не той, за кого мене вважають, i не такий, як хочу...
   - Послухай, паракимомен, але хто ж тодi ти?
   - Невже ти й досi не зна?ш, Ферфано, хто я?
   - Не знаю...
   - Я такий, як i ти...
   - Не розумiю...
   - Ти - дочка шинкаря Кротира, а тепер жона iмператора Романа. Моя  мати
- рабиня-слов'янка, але батько iмператор Роман...
   - Почекай, то ти брат iмператора  Костянтина  i  дядько  мого  чоловiка
Романа?
   - Так, Феофано.
   - I ти не любиш брата iмператора?
   - Як i ти, Феофано...
   - Так ось чому ти не можеш спати! Тодi поговоримо, дорогий мiй  дядьку!
Я думаю, що ми - ти i я - зумi?мо поговорити...
   - Вони мене зробили безбородим,  i  в  мо?му  серцi  залишилась  тiльки
помста.
   - Коли до почуття помсти додати пристрасть, буде страшний напiй.

   14

   Повернувшись пiзньо? години на монастирське подвiр'я,  княгиня  знайшла
там всiх сво?х жон, слiв, купцiв, служниць - ?х привезли з Великого палацу
набагато ранiше, одразу  пiсля  закiнчення  прийому  в  Золотiй  палатi  й
Юстинiанi, але всi вони ще не спали, ходили  з  келi?  до  келi?,  голосно
висловлювали сво? захоплення, вихвалялись подарунками.
   Одразу ж, тiльки княгиня Ольга опинилась  у  сво?й  келi?,  кiлька  жон
зайшли до не?...
   - Не вемо, - запальне говорили вони, -  на  небi  -  сьми  були  чи  на
землi... онде бог з чоловiки пребува?, ми не можемо  забути  красоти  тоя,
всяк-бо чоловiк, аще вкусить солодкого, пiсля того гiркоти не прийма?...
   Вони розповiли княгинi, хто з них який  подарунок  одержав  у  Великому
палацi: купцi - по 6 мiлiсарiй* (*Мiлiсарi? - грецька монета.), священик -
8, сли - по 12, а всi жони також по 12 мiлiсарiй. Жони показували  княгинi
цi золотi кружальця, на яких був iмператорiв знак -  голова  Костянтина  з
куцою бородою i товстими вусами.
   - А тобi що подарували, матiнко княгине? Покажи! Вона кивнула в  куток,
де на лавi лежало замотане в шовк блюдо з грiшми, i  вони  кинулись  туди,
розгорнули шовк, вийняли блюдо, розсипали золотi, кинулись ?х збирати.
   - Чудо! - верещали вони. - Нi, нема? на землi красоти тако?...
   - Ви лiпше вже йдiть спати! - зупинила нарештi княгиня  Ольга  жон,  що
ладнi були сидiти тут i розповiдати про чудеса Великого палацу до ранку.
   Жони вийшли з ?? келi?, але заспоко?тись не могли i ще довго стояли  на
подвiр'?, гомонiли, плескали руками.
   Аж тодi, коли все затихло, княгиня Ольга покликала служницю й велiла ?й
запросити в келiю до себе купцiв  Воротислава,  Ратшу,  Кокора  й  кiлькох
слiв.
   Вони не спали й одразу заявились. Помiтно було, що вони немало й випили
у Великому палацi, а проте на ногах тримались твердо.
   - Сядьте, купцi мо? й сли! - звернулась до них княгиня, сперлась руками
на стiл, подивилась на свiчу, що стiкала воском, на блюдо з золотими...
   Потiм пiдвела голову, обвела усiх поглядом.
   - То як же, купцi мо? й сли? Чи бачили чудеса Великого палацу -  птахiв
спiвучих, левiв рикаючих i самого iмператора?
   - Бачили, - вiдповiв купець Воротислав, - i вельми милувались... Там, у
Золотiй палатi, зiбрано чудес багато.
   - А навкруг пустота, тлань i мряка, - засмiявся раптом купець Ратша.
   - Яка пустота i тлань? - поцiкавилась княгиня.
   - Купець Ратша випив надто грецького вина i всу? згаду? про  пустоту  й
тлань, - пiдвiвся й заговорив  Воротислав.  -  Проте  коли  почав,  скажу,
матiнко княгине... Довго ото ми сидiли з ним на прийомi в Золотiй  палатi,
де нас вельми частували всяким зiллям, а потiм по надобi  сво?й  вийшли  з
палати й пiшли та й пiшли.  I  от,  по  правдi  скажу,  княгине,  таку  ми
побачили там пустоту й тлань, що й не сказати... Адже вони все  поздирали,
аби ту Золоту палату прикрасити. А  пiшли  ми  навкруг  не?  (всякими  там
сiньми та переходами), а там  пустота,  тлань,  де-не-де  каганцi  горять,
скрiзь плiсень, iмла. Обiйшли чимало, ледве до Золото? палати добрались, i
всюди однаково!
   Княгиню Ольгу розвеселила розповiдь купцiв.
   - То правда, - згодилась вона. - Велика Вiзантiя багата,  розумна,  але
пустоти й тланi в нiй вистача?... Коли б це багатство нам...
   - Не такi ми ницi, матiнко княгине, - сказав Воротислав. - Нам  аби  не
орди, не ця Вiзантiя, та ще щоб пробитись з сво?ми товарами на схiд  сонця
й сюди, на захiд сонця, то ми б  ?х  сво?м  багатством  засипали...  Ти  б
бачила, княгине, що робилось з ними днесь, коли ми  викладали  сво?  дари!
Адже занiмiли, такого вони не бачили й не ждали. Оце чудо з  чудес!  I  ти
добре зробила, княгине, що взяла в нас усi товари. Знай - не купила  ти  у
нас ?х, ми тобi ?х подарували, i не ти давала дари iмператорам - уся Русь!
А вони що дали нам? По десять мiлiсарiй кожному, а  як  по-нашому,  то  по
гривнi? Та я слугам сво?м даю бiльше.
   - Ось ще блюдо  менi  дали,  -  промовила  княгиня.  Воротислав  ступив
уперед, взяв блюдо, пiдкинув його на руцi, попробував на зуб.
   - Що ж, - промовив вiн, - нашi ки?вськi кузнецi не згiрше  зроблять,  а
золото це не щире, ? в ньому мiдь, се реку - iржа.
   - На те я й покликала вас сюди, - суворо сказала княгиня. - I ви, i я з
одним ?хали сюди - говорити з iмператорами, укладати ряд,  аби-сьми  могли
торгувати тут, а гречини в нас i аби я могла взяти в них науку.
   Княгиня замовкла й довго  дивилась  на  свiчу,  що  стiкала  й  стiкала
воском.
   - Iмператор нинi не став про це говорити, але обiцяв ще раз  зустрiтись
i тодi про все домовитись. Як бути, купцi й сли, - чи ждати?
   - Горе, горе з iмператорами цими, - зiтхнули вони. - Але що  ж,  будемо
ждати, княгине!

   15

   Iмператор Костянтин змусив руську княгиню вистояти  кiлька  мiсяцiв  на
Судi, бо хотiв якнайдужче вразити, приголомшити  горду  пiвнiчну  княгиню,
показавши ?й Новий Рим, велич його соборiв i палацiв,  красу  й  багатство
города.
   Вiн досягнув свого. Пiсля першого прийому у Великому палацi, вiдвiдавши
в супроводi царевих мужiв святу  Софiю,  торг  мiж  форумом  Костянтина  i
площею Тавра, пройшовши вздовж i  впоперек  вiдому  всьому  свiту  головну
вулицю Константинополя Месу, зупиняючись там, де зупинялись  чиновники,  i
оглядаючи те, що вони хотiли ?й показати, княгиня  Ольга  була  здивована,
вражена, захоплена.
   Це був справдi чудовий, великий город  на  межi  ?вропи  й  Азi?.  Сюди
сходились  багатства  всi??  землi,  цей  город  над  Пропонтидою  з  його
палацами, великими, оздобленими мармуром, мусiями* (*Мусiя -  моза?ка.)  й
фресками соборами будували кращi  майстри  свiту.  Тут  розквiтали  науки,
збирались вченi, лунала музика, творили художники. Тут  на  торзi  княгиня
бачила арабiв з Багдада, що  продавали  харалужну  зброю  й  шовк,  бачила
китайцiв, якi суперничали з ними,  iталiйцiв,  що  розпродували  знаменитi
рукописи, вироби з слоново? кiстки й бронзи, оправленi в золото й  срiбло,
бачила iспанцiв - торговцiв килимами, кельтiв iз заальпiйських кра?н  i  з
берегiв далекого океану, фiнiкiйцiв  i  ?гиптян,  ще  багатьох  людей,  що
прибули сюди з далекого, невiдомого свiту.
   Iмператор Костянтин, як пересвiдчувалась княгиня  Ольга,  був  багатий,
вiн  показував  приклад  як  може  жити  людина,  що  ма?  в  сво?х  руках
незчисленнi скарби, на нього намагались бути схожими  у  всьому  патрикi?,
сановники. Вони також жили, як боги на землi.
   Але допитлива, хитра ки?вська  княгиня  побачила  в  Константинополi  й
iнше. Вона ходила з  царевими  мужами,  слухала  ?х,  запам'ятовувала,  що
бачила й чула. А бачила вона багато, око мала гостре,  чiпке,  чула  також
немало.
   Коли ж бiля не? не було царевих мужiв, вона рушала до города з кимсь iз
купцiв сво?х чи слiв - людьми бувалими, тямущими, якi достеменно знали цей
Новий Рим i розповiдали зовсiм не те, що царевi мужi. Згодом, коли княгиня
запам'ятала, де в Константинополi яка вулиця i як  потрапити  до  подвiр'я
монастиря Мамонта, то ходила  вона  вдень  I  вечорами  вже  й  сама,  без
надокучливих царевих мужiв.
   Тодi поряд iз багатством i красою, якi  ?й  показували  ретельнi  мужi,
княгиня Ольга  побачила  бiднiсть  Константинополя,  гидоту  й  бруд,  якi
звичайно заводяться у пихатого, але неохайного господаря, побачила  людей,
що жили пiд високими стiнами Константинополя в землянках, норах, а часто й
просто неба i тяжко працювали на василевса i його сирклiт; жiнок,  у  яких
руки й ноги опухали вiд солоно? води, дiтей, якi гризли смердючi костi,  i
рабiв, навiки прикутих важкими залiзними кайданами до хеландiй.
   Так в один iз вечорiв княгиня довго блука?ла вулицями  Константинополя,
пройшла вулицею Меси, довго  стояла  на  площi  Августеона,  перед  святою
Софi?ю, а потiм тихим кроком разом з  багатьма  iншими  людьми  зайшла  до
собору.
   Вона вже була  тут  вдень,  i  тодi  собор  справив  на  не?  величезне
враження, ?й здавалось, що вона потрапила в справжню  храмину,  де  людина
забува? про всi злигоднi життя, ?дна?ться з богом.
   Уночi собор виглядав ще величнiше, увесь  був  залитий  вогнями,  всюди
блищали золото, срiбло, мармур, оксамити.  Посерединi  височiв  амвон,  до
якого вели прикрашенi гiрляндами квiтiв сходи, в олтарi видно було престол
з дорогоцiнними шатами, за ним сяяв велетенський золотий,  весь  обсипаний
дiамантами й перлами хрест.
   У соборi було тихо,  чувся  тiльки  глухий  тупiт  нiг,  шелест  одягу,
покашлювання багатьох людей. Над головами угору тягнулись  вiсiм  колон  з
порфiру, привезених сюди з храму Сонця, й вiсiм мармурових зелених  колон,
що потрапили до Софi? з Ефеса. Вони закiнчувались високо вгорi  мережаними
капiтелями, навкруг  яких  мiж  мармуровим  склепiнням  виконанi  були  на
голубому й золотому тлi композицi? з  му  сiй.  Над  ними  ж  на  чотирьох
величезних кам'яних пiдпорах лежав  ?диний  у  свiтi  i  найбiльший  купол
Софi?, що нiби спускався на золотому ланцюгу з небес.
   Тут, у соборi Софi?, де  все  блищало  золотом,  срiблом,  дорогоцiнним
камiнням, цього вечора перед тисячами свiчок  молились  Iвану  Хрестителю,
просили його дати людям здоров'я, довгi лiта, щастя.
   "Там, - пригадала княгиня Ольга, - в далекому Ки?вi i по всiй  Русi,  в
цей вечiр заплiтали дерева, клали вогнi,  спiвали  пiсень,  водили  танцi,
славили Купала, Ладу, Полеля, просили ?х дати щастя й любов".
   Княгиня  Ольга  молитовно  думала  про  Iвана  Хрестителя,  з  трепетом
згадувала Купала, i молилась  ?м  обом.  Притулившись  чолом  до  холодно?
пiдлоги собору, вона молилась  за  Русь,  за  людей  ??,  за  синiв  сво?х
Святослава й Улiба.


   РОЗДIЛ СЬОМИЙ
   1

   У нiч пiд Купала ворiт на Гору  не  замикали.  Тiльки  почало  темнiти,
звiдти вийшло чимало гриднiв i юнакiв-дворян. Не з щитами  i  мечами  йшли
нинi юнаки, а разом з ними й дiвчата. На головах у них були вiнки, в руках
- квiти.
   З гучними пiснями, в яких славилися Купало й богиня Лада з дiтьми Лелем
i Полелем, рушило слiдом за горянськими юнаками й  дiвчатами  передграддя,
залунали пiснi на Подолi i ген-ген далi по Оболонi.
   З усiх концiв йшли  туди,  де  Почайна  допливала  до  Днiпра.  Там  на
широкому лузi ще завидна прибране було високе дерево  -  на  ньому  висiли
вiнки, квiтки, всiлякi оздоби. Тiльки стемнiло, навкруг дерева й скрiзь на
лузi запалали вогнища, почалося iгрище. Залунала пiсня юнакiв:
   Iде Купало, несе немало,
   Меди i жито, прирост, присип,
   Славим Купала, не спим до рана,
   Не спи, дiвчино, юнак - не спить!
   А в цей час з другого боку озивались дiвчата:
   Ой Ладо, Ладо, Леле, Полеле,
   Сплетемо квiти в один вiнок,
   Ой Ладо, Ладо, славимо радо,
   Ой Ладо, Леле, Леле, Полель.
   Десь грали вже й музики  -  пронизливо  свистiли  со-пiлi,  гули  роги,
торохтiли бубни.
   Тепер уже скрiзь понад Почайною i Днiпром  горiли,  як  свiчки,  вогнi,
звiдусiль линули музика й пiснi, пристраснi голоси чулись  у  темрявi,  що
стiною стояла одразу за вогнями.  Веселi  крики,  смiх  лунали  навiть  на
плесi, скрiзь по Почайнi й Днiпру.
   Та й як було не веселитись, не радiти: запашна, тепла нiч котилась  над
землею, вгорi мерехтiли яскравi зорi й срiблом мiнився Перунiв Шлях, квiти
пахли, як росою вмитi, в далеких лугах несамовито били перепели й деркачi,
мiж круч грала, нiби закипала вiд купальських вогнiв, вода.
   I горе було тому, хто посмiв би оскверняти або  ганити  свято  великого
Купала! От i цi?? ночi гурт старих уже чоловiкiв з Подолу  й  передграддя,
захопивши з собою чимало й молодикiв, рушили до ручаю, що струмував з  яру
пiд горою, туди, де стояла церква  християн.  Вони  посувались,  як  чорна
стiна, серед темно-зеленого освiтленого вогнями руна, зупинились  недалеко
вiд церкви, кричали всяку хулу, закочували сорочки й показували християнам
тiло. А тодi почулись лемент, крики: люди старо? вiри кидали на  церкву  й
людей, що зiбрались там молитись за якогось Iвана  Хрестителя,  камiння  й
дрючки. I всi, хто веселився навкруг купальських вогнiв, щосили  смiялись,
спостерiгаючи, як люди старо? вiри воюють з Христом.

   Iз вiкна терема княжич Святослав бачив, як iшла з Гори на свято  Купала
молодь, чув ?? веселi, запальнi пiснi. Пiзнiше побачив вогнi над Почайною,
але самому йому було невесело, тоскно.
   Доки княгиня Ольга була в дорозi, на Ки?вському столi з ??  волi  мусив
сидiти  вiн,  Святослав,  син  Iгорiв.  Вiн  дiяв  так,  як  велiв  покон:
прокидався до схiд сонця, вмивався холодною водою,  одягався,  накидав  на
плечi червоне, iз золотою оторочкою корзно,  взував  червонi,  з  довгими,
загнутими носками хзовi чоботи, клав на голову хутряну  шапку  iз  дорогим
камiнням, а на шию чiпляв золоту княжу гривну.
   Коли княжич виходив iз сво?? свiтлицi, минав Золоту палату й  спускався
сходами в сiни, там на нього вже ждали Свенелд, во?води, бояри, брат Улiб,
на ганку й у дворi  бiля  терема  чулись  голоси  тiунiв,  гiнцiв  земель,
огнищан.
   Проте княжич Святослав одразу не виходив до них, прямував до стравницi.
Слiдом за  ним  iшли  Улiб,  Свенелд,  во?води,  бояри.  У  стравницi,  як
годилось, Святослав клав жертву, всi мовчки ждали, поки ?? приймуть  боги,
а потiм сiдали до столу.
   Подавала ?м страви ключниця Малуша. Вона  вже  призвича?лась  до  сво??
роботи, низько вклонялась князям, тiльки  заходила  до  стравницi;  носила
миски, наливала вино,  прибирала  посуд  i  все  робила  швидко,  метко  i
спритно.
   Потiм княжич Святослав iшов наверх, сiдав у Люднiй або Золотiй  палатi,
по праву руку вiд нього стояв  во?вода  Свенелд,  по  лiву  -  брат  Улiб,
близько сiдав ларник Перенiг, чимало во?вод i бояр  стояли  позад  них.  I
княжич Святослав говорив з тiунами, приймав гiнцiв земель, слiв, якщо вони
потрапляли до Ки?ва, робив суд i правду людям.
   Власне, все  робив  не  вiн.  З  тiунами,  гiнцями,  всiма  людьми,  що
приходили до княжого терема в цю ранню годину, розмовляли Свенелд, во?води
й бояри, вони ж вели перемови з  гiнцями  земель,  творили  суд  i  правду
людям.
   Але ж княжич Святослав мав вуха i все чув. Тiуни говорили про оскудiння
княжо? скотницi, бо,  мовляв,  княгиня  Ольга  багато  взяла  з  собою,  й
вимагали збiльшення урокiв i уставiв. Приходили i ставали на суд бояри, що
в сварках за рольнi землi, бортневi знамена й бобровi гони скубли  один  у
одного бороди, ламали руки й ноги, бились мечами, батогами, а то й  просто
телеснею. Княжич слухав во?вод, якi хвалились, що не хтось iнший, а тiльки
вони кров'ю й життям сво?м захищають землi, за що просили пожалування.
   Уже й ранiше Святослав часто сидiв бiля матерi, коли вона робила суд  i
правду. Але тодi вiн покладався на не?, - вона зна? правду i покон.  Та  й
не завжди вiн сидiв  поруч  з  матiр'ю,  бо  здебiльшого  проводив  час  з
Асмусом, ?здив з ним десь у полi.
   Тепер вiн мусив слухати тiунiв, бояр, во?вод, i часто  йому  здавалось,
що вони не судяться, не правди  шукають,  а  розривають  на  шматки  рiдну
землю. Кожен iз них намага?ться вирвати собi бiльше,  все  найкраще,  i  в
запалi сво?му вони стають хижими, безжальними, такими, що аж кров  бризка?
в них з-пiд пальцiв.
   Цi мужi  ставали  на  прю  перед  ним,  князем,  обзивали  один  одного
найгiршими словами, сварились i навiть тут, у палатах, мало не бились, але
однаково не вiн  вирiшував  ?хню  долю,  бо  вони  сварились  i  мирились;
незважаючи на всi сво? сварки, стояли в'?дно,  хiба  що  тiльки  вимагали,
просили в князя за сво? шкоди пожалування.
   Проте вони були  справдi  жорстокими  й  безжальними,  коли  доводилось
судити не ?х, а коли самi судили iнших. Вони часто приводили на суд  людей
сво?х - смердiв, рядовичiв, закупiв i просто обельних  холопiв.  Той  утiк
вiд свого господаря, той потай вночi вдерся у  житницю,  той  взяв  чужого
коня, той убив княжого мужа, i вони - во?води й бояри Гори -  карали  оцих
роб'?х,  чорних  людей  як  тiльки  могли,  кидали  в  поруби*  (*Поруб  -
в'язниця.), вiддавали на поток, пограбування, прирiкали на смерть. Так-бо,
мовляв, велiв древнiй закон i покон.
   I княжич Святослав десницею сво?ю мусив стверджувати цей закон i покон,
судив, робив правду, хоч часом у нього й скнiло при цьому серце. Вiн  знав
i любив древнiй закон i покон, який змушу?  во?на  не  шкодувати  життя  й
стояти на смерть перед ворогом у полi, але не знав ще страхiтливих законiв
i покону Гори.
   Так у той час, коли мати ?здила  в  далеких  землях,  княжич  Святослав
стикнувся з силою сво?х мужiв, силою Гори.
   "Добре, - думав вiн, - що ця сила не може судити князя".
   Набагато краще почував себе княжич, коли залишав город i ?хав  у  поле.
Довго шукати нагоди для цього не доводилось - звiдти,  як  крик  поранено?
чайки, долiтали й долiтали недобрi вiстi, звiдти приходили мало не кожного
дня купцi, яких було пограбовано й покалiчено в далекiй дорозi, там  також
дуже часто загибали в сторожi во? - вiд меча, отру?но? стрiли,  вiд  хижо?
руки.
   Почувши далекий клич, княжич Святослав не когось посилав, а сам з малою
дружиною пере?жджав Днiпро, мчав гостинцем, що вився на схiд сонця,  часом
завертав праворуч до Переяслава  й  Роднi,  шугав  вгору  по  Деснi  -  до
Чернiгова.
   Вони завзято шукали ворога. Це були  печенiги,  чорнi  булгари,  загони
великих орд, що блукали за Iтилем-рiкою. Як татi, вони ночами скрадались у
полi, пiдбирались до городищ i сiл,  блискавицею  падали  на  мирнi  хижi,
грабували статки, забирали худобу, вбивали людей, а юнакiв та дiвчат гнали
в неволю.
   Не раз княжич Святослав iз дружиною сво?ю  стикався  iз  цими  ворогами
?хньо? землi. Вiн iшов по слiду, шукав ?х  у  байраках  i  ярах,  проходив
лiси, що перетинали шлях, мчав у широкому полi,  де  пiд  копитами  шумiла
тирса, високi могили вказували шлях, а на обрi? вставало марево.
   Часом це було й не марево. То, пiдiймаючи  позад  себе  стовпи  куряви,
мчали в безвiсть, до Iтиля-рiки, чужинцi, то  вони  везли  з  собою  добра
Русько? землi, гнали худобу, вели людей.
   Мов вiтер, мов грiм, що котиться i все пiдсилю?ться в безмов'?, мчали в
полi во? княжича Святослава, а попереду летiв вiн сам  -  рiшучий,  дужий,
безжальний.
   I вони здоганяли орду, стикалися з нею, рубались, одбивали сво?х людей,
гнали хижакiв далеко в поле, нищили, вбивали. I  це  княжич  робив  охоче,
любо, бо захищав рiдну землю, людей ??.
   На все життя залишилась у нього й пам'ятка про  цi  днi.  Одного  разу,
наздоганяючи орду, вiн стикнувся вiч-на-вiч з ?? каганом. Трохи  косоокий,
темний, iз вишкiреними зубами, каган був великий, спритний, мiцний i,  всю
силу свою вклавши в шаблю-кривульку, накинувся на княжича Святослава.
   Святослав бився з хижаком-ординцем мечем свого батька. Цей меч  зробили
князевi  Iгоревi  кузнецi-умiльцi  з   Роднi;   був   вiн   обоямогострий,
харалужний* (*Харалужний -  загартований.),  iз  золотим  крижем,  срiбним
яблуком, всипаний камiнням-огнивом. Меч цей розсiкав на льоту лист, дерево
нiби зрiзував...
   Але клятий ординець все викручувався, був у нього верткий кiнь, не  раз
i не два каган залiтав до княжича з спини.
   До Святослава квапились во?, що, женучись за ордою, розсипались у полi.
Вони помiтили небезпеку, що загрожувала князевi, й поспiшали до нього. Але
коли б княжич не був смiливий i дужий, вони  б  не  встигли.  Каган  вкрай
оскаженiв, люто одбивався, налiтав на нього. Один раз ударив по головi, ще
раз - у груди. Та княжич втримався в сiдлi й  ударом  меча  обiрвав  життя
кагана. Коли всi примчали, каган конав у густiй тирсi. Але i в  Святослава
була поранена голова, перебите ребро.
   Але що цi рани? На, молодому тiлi все швидко заросло, все  забулось,  i
вiн через короткий час знову мчав на чолi сво?? дружини в  полi,  вечорами
спочивав десь  на  високiй  могилi,  слухав  цiкавi  розповiдi  Асмуса,  а
навкруги бiля вогнища сидiли во?.
   Як дозвiльне було ?м всiм у цьому полi! Десь далеко була  Гора,  тiуни,
бояри, во?води, десь там був брат Улiб, що з ненавистю в очах  дивився  на
брата. Тут навкруги були тiльки земля та небо, високi  могили,  у  туманах
могли спокiйно спати городища й села.
   I, лежачи на теплiй землi,  слухаючи,  як  десь  далеко-далеко  в  полi
переклика?ться сторожа, вiн довго дивився на зорi, а  потiм  нiбито  легко
злiтав до них на невидимих крилах i мiцно засинав.
   Та чим сильнiше буяла весна, чим дужче пахли трави й квiти в полi,  тим
настiйнiше в душу княжича Святослава заповзала  якась  тривога,  неспокiй.
Часом бувало так, що, ?дучи в полi,  понад  лiсом  чи  рiкою,  вiн  раптом
зупиняв коня, довго дивився поперед  себе,  немов  ждав,  що  от-от  хтось
з'явиться в холодку дерев. Часом не знати чого  у  нього  починало  шалено
битись серце, йому здавалось, що вiн щось забув взяти з  собою  в  дорогу,
щось дуже дороге покинув у Ки?вi. I вiн завертав коня, поспiшав з поля  до
Ки?ва, але не бачив, не знаходив там бажаного.
   I все частiше i частiше мучило його  безсоння  в  безлюддi  й  безмов'?
полiв. Вiн лежав, чогось ждав, чогось бажав, серед зiрок на  небi  починав
шукати найкращi, любi оку... Вiн i знаходив ?х - це  були  двi  привабливi
голубуватi зiрки, що висiли, як сестрицi,  на  пiвнiчнiй  удолинi  неба  i
мiнились, грали, як перли.
   Не маючи сили одiрватись вiд краси ?х, вiн хотiв, як i ранiше,  линути,
летiти на незримих крилах до них, але не мiг, вi? його  не  склеплювались,
сон не приходив.
   Двi зiрки, як здавалося йому, свiтились все дужче й дужче,  не  вiн,  а
вони дивились на нього, кликали, манили. З зусиллям  вiн  зрештою  одривав
вiд них очi, пiдводився, вставав, поглядав на повите нiчною iмлою поле, на
могилу, на схилах яко? то тут, то там  просто  неба  лежали  i  вже  спали
гриднi, глибоко дихав настояним на ?вшанi й м'ятi повiтрям, знову лягав  i
склеплював повiки...
   Та через короткий час очi його розкривались i чомусь одразу ж прикипали
до тих самих зiрок-сестричок. I здавались вони вже не зiрками, а  очима  -
знайомими, любими, рiдними...
   Засинаючи, княжич Святослав намагався пригадати, чи? очi нагадують йому
цi зiрки?
   Пережив Святослав i ще одне - смерть свого вуйка Асмуса.
   Вiн помер, як належить во?ну, - рано, на свiтаннi, коли роса ста? такою
важкою, що сама сиплеться з трав, коли у полi нiмi? все навкруг  i  владу?
одвiчна тиша, коли сонце на сходi почина? пiднiмати  iз-за  обрiю  супроти
ночi блискуче лезо свого меча...
   На свiтаннi Асмус почув за Россю тупiт коня й свист i  одразу  ж  тихо,
щоб не розбудити Святослава, встав, узяв з собою кiлькох гриднiв i  помчав
удалину, де ще стояла нiч i колихалися тумани.
   Гриднi повернулись i привезли з собою тiло Асмуса.  Там,  за  Россю,  в
лугах, були три печенiги. Асмус  iз  гриднями  довго  гнались  за  ними  й
скарали, але один iз печенiгiв в останню смертну хвилину  натягнув  тятиву
лука й послав стрiлу, що вцiлила Асмусу в серце.
   Смерть Асмуса глибоко засмутила Святослава. Коли  вiн  стояв  над  його
могилою, то вiдчував, що проща?ться не тiльки з вуйком, а з чимсь бiльшим,
iз людиною, частку душi яко? вiн увiбрав у себе й нею жив.
   "Прийми його, Перуне, у сво? оселi, - думав Святослав, -  а  коли  менi
доведеться прощатись iз свiтом, то хотiв би померти так, як Асмус!"
   Коли вийти за древню Родню* (*Родня стояла на горi, нижче вiд сучасного
Канева.) й стати край Княжо? гори, над самим  ??  кра?м,  де  спiють  нинi
хлiба, буйно ростуть трави,  цвiтуть  квiти,  опадають  туманами  й  знову
пливуть над безмежними просторами хмари, - там i ? могила Асмуса!
   От про все це й думав княжич Святослав, стоячи в надвечiрнi купальсько?
ночi бiля вiкна терема. I чомусь йому знову стало невесело, тоскно, чомусь
захотiлось залишити свiтлицi, де за день розпеклось стало гарячим повiтря,
захотiлось вийти разом з усiма на  луки  над  Почайною,  когось  шукати  i
когось зустрiти.
   Бажання було настiльки непереможним, що  княжич  не  витримав,  одягнув
темне платне, накинув на плечi корзно, непомiтно  залишив  Гору,  перейшов
мiст i попрямував до Почайни.

   2

   Разом з iншими дворянами на свято Купала пiшла й  Малуша.  Ще  дома,  в
рiдному селищi, любила вона свята; холоднi,  але  гомiнкi  вечори  Коляди,
веселi днi веснянок, заквiтчану вогнями нiч Купала, п^янi вiд олу й  медiв
обжинки. Маленька дiвчинка у подертiй  сорочцi  стояла  тодi  оддалiк  вiд
усiх, боялась пiдiйти до гурту, але ?й було так радiсно.
   Свята в Ки?вi ще бiльше вабили  Малушу.  Тут  так  багато  вогнiв,  так
клично звучали пiснi! I все ж вона - проста  дворова  дiвчина,  а  пiзнiше
ключниця - i на цих святах стояла осторонь, боялась  влитись  у  гомiнкий,
веселий натовп, де веселились i подоляни, i дiти майстрiв з передграддя, i
навiть боярськi та во?водськi дiти.
   Вони завжди кликали Малушу погуляти з ними. Особливо  кликали,  просили
пiти з ними на свято гриднi з Гори. Та й як ?м було не  кликати  ???  Вона
вже не та маленька, худенька, перелякана дiвчина,  що  тремтiла  колись  у
лодi?, що ?хала, зщулившись пiд щитом, на Гору.
   Малуша змiнилася. Коли б батько вигадував ?й iм'я тепер,  то,  напевно,
назвав би не Малушею, а знайшов якесь iнше слово - теплiше, краще!
   Вона витяглась, була ставна, мала тугi, пружнi ноги, виразно  окресленi
стегна, тонкий стан, у маленьких ?? грудях було ще щось дитяче, але  разом
i достигле - жiноче, звабне.  Вона  мала  округле  обличчя  з  устами,  що
нагадували пелюстки квiтки, невеликий лукавий носик, темнi брови й  чудове
русе волосся.
   Але найбiльше вражали ?? очi -  карi,  глибокi,  живi,  що  вiд  одного
холодного слова могли затьмаритись, а вiд найменшого сонячного  променя  -
засвiтитись. Тiльки на людях нiколи  вони  не  були  смутними,  але  й  не
свiтилися, бо Малуша жила на Горi.
   У цю нiч, наблизившись до натовпу, Малуша забула про Гору й  терем,  ??
охопило при?мне збудження, вона стала в коло, що  оберталось  круг  вогню.
Разом з iншими дiвчатами, мiцно  взявшись  за  руки,  тiкала,  коли  юнаки
хотiли ?х улоскотати. Коли ж дiвчата й юнаки почали стрибати через  вогнi,
Малуша довго боялась, вагалась, а потiм скiльки було сили в ногах побiгла,
одiрвалась вiд землi, пропливла  над  багаттям,  стала  на  ноги,  але  не
зупинилась, а побiгла  далi,  щоб  зробити  коло  i,  повернувшись,  знову
стрибнути через вогонь...
   Так вона робила не  раз.  Купало  -  великий  чародiйник,  i  той,  хто
приходить на його свято, нiби випива? мiцного вина. Малуша також сп'янiла,
зникли кудись ?? страх i вагання, тепер вона була, як i всi,  в  полонi  у
Купала, у вирi любовi.
   А хiба вона не мрiяла й не думала про кохання? За тяжкою роботою у  не?
не вистачало часу спочити, помрiяти. Та вже не раз увi  снi  хтось  нiбито
бажаний i  дивно  знайомий  приходив  до  не?  в  хлiвину,  не  раз  вона,
жахаючись, прокидалась серед ночi, бо  здавалося  -  тiльки-но  хтось  був
поряд з нею, пригортав до себе, схилявся, так близько свiтились, пломенiли
його очi...
   - Рятуй мене, Перуне, рятуй, - шепотiла тодi  вона  й  торкалась  рукою
обереги - материного дарунка, богинi Роженицi.
   Зате тепер вона робила, як усi, i, як усi, могла дати волю душi сво?й i
серцю. Ще стрибок, ще один стрибок, ще  один  стрибок,  Малушо,  священний
вогонь Купала очища? тiло, вiн наближа? любов.
   А коли дiвчата почали заплiтати вiнки  й  пускати  ?х  у  Почайну,  щоб
запитати в долi, чи судилося ?м мати пару, а  якщо  судилось,  то  з  яко?
дороги, сплела вiнок i Малуша. Хiба ж  ?й,  як  i  всiм,  не  цiкаво  було
дiзнатись, попливе ?? вiнок чи потоне, знайде вона собi пару чи нiколи  не
знатиме любовi?
   Так, пустивши вiнок  на  воду,  й  пiшла  вона  понад  берегом,  пильно
придивляючись, чи тоне вiн, чи пливе. Якщо ж пливе, то куди, до кого?
   Вiнок не тонув, вiн плив i плив, у пасмугах вiд  вогнiв,  що  грали  на
плесi, на водi вимальовувалось його темне коло.
   I раптом Малуша побачила, що хтось невiдомий з'явився перед нею, а далi
схопив ?? за руки.
   - Хто це? - сполохано крикнула вона.
   - Невже ти мене не впiзнала? - почула Малуша знайомий голос.
   - Княжич Святослав?
   - Так, це я... А чого ж ти злякалась?
   - Я прийшла з дворянами поспiвати й стрибати, пустила свiй вiнок, пiшла
за ним...
   - То добре, Малушо... Сам Купало привiв тебе сюди...
   - Ой нi, княжичу... Це - нещастя, тут так темно... i я вже  пiду  назад
до вогнища. Там усi дворяни...
   - Нi, ти нiкуди не пiдеш...
   - Чому, княжичу? Як же так, що я нiкуди не пiду...
   - Так, Малушо! Сiдай ось тут, на кручi, i я сяду бiля тебе...
   Вона сiла, бо княжич не випускав ?? руки. Його рука була  така  дужа  й
гаряча. Сiла вона й тому, що не могла перемогти  зваби  цi??  неспокiйно?,
тривожно? ночi...
   Якусь хвилину мовчали. До них долiтали звуки купальських пiсень,  тихий
сплеск води, чи?сь голоси в темрявi, але все це було так далеко.
   - Ти вiриш у долю? - запитав Святослав.
   - Вiрю... нi, не вiрю! - знiтившись, вiдповiла вона.
   - А для чого ж ти пускала вiнок? Адже хотiла знати, куди вiн припливе?
   - Хотiла.
   - Отже, ти вiриш у долю. Вiрю в не? i я. Так мене навчив Асмус.
   - Але доля, княжичу, обдурю?, ?й не можна вiрити.
   - Нi, вона не обдурю?, - впевнено сказав вiн, - i ?й вiрити треба.
   Випустивши руку Малушi, Святослав довго сидiв I дивився на чорне плесо,
немов мiг там щось вчитати.
   - Ти колись думала про мене? - раптом запитав вiн, обернувшись до  не?,
i вона побачила його освiтленi вогнями очi й вуста. Тiльки цi очi й  вуста
тепер не були злими, як у теремi на Горi, а такими, якi  вона  бачила  увi
снi.
   - Я думала про тебе, - щиро призналась вона, - i завжди боялась... Коли
ти говорив, коли мовчав... i гримав на мене.
   - А може, - сказав вiн Малушi, а бiльше, мабуть, собi, -  може,  я  був
суворий з тобою i гримав через те, що любив тебе?
   - Ой княжичу, - жахнулась вона, - навiщо говорити такi слова, та  ще  в
нiч на Купала? Ти робив як треба, бо сам княжич, а я роба.  Хiба  ж  можна
воднораз ненавидiти й любити? - Вона знайшла силу стримано засмiятись.
   - Можна, - вiдповiв вiн. - Коли я ненавиджу, то вiд  усi??  душi,  коли
люблю - то до останку.
   - То ти, княжичу, разом любив мене й ненавидiв?
   Вiн сказав дуже голосно:
   - Нi, тебе я тiльки любив. Ненавидiв ?х, усiх на Горi...
   - За що, княжичу, за що?
   - За те, що зневажали тебе, за те, що для них ти була тiльки роба...  Я
сварився, i кричав, i гримав на тебе за те, що ти корилась ?м.
   - Нi, княжичу, я не розумiю, як можна разом ненавидiти i любити.
   - Але ж мене ти не ненавидиш?
   - Нi, княжичу, як я можу тебе ненавидiти, ти - княжич, я - роба...
   - Ти знову про це... Слухай i запам'ятай, - перебив вiн ??. - Я  говорю
правду. Клянусь Купалом...
   У тишi, яка настала пiсля цього i яку, здавалося,  ще  й  заглибила  ця
купальська нiч, вiн почав:
   - Слухай, Малушо! Отам, на Горi, i скрiзь - на Днiпрi, у  полi  -  менi
чогось не вистачало... Спочатку я  не  знав,  чого  менi  треба,  перестав
спати, вибирав зорi на небi, все когось ждав.  А  тепер  знаю,  що  шукав,
вибирав i ждав тебе, тiльки тебе. Я люблю тебе, Малушо!
   - Княжичу! - жахнулась вона. -  Як  можеш  ти  мене  любити?  Я  проста
дворянка!
   Малуша розповiла йому про себе. Втiм, що вона могла розповiсти?  Кiлька
слiв про Любеч, батька й матiр, ще про те, як при?хав i забрав ?? з  собою
Добриня, як вiн пiд щитом вивiз ??  на  Гору,  як  взяла  Малушу  до  себе
ключниця Ярина.
   - То гридень Добриня твiй брат? - запитав Святослав.
   - Так, княжичу, брат.
   - Добрий гридень, - задоволене сказав Святослав. - Нiколи не думав,  що
ти його сестра.
   I тут же подумав про те, що  мусить  зробити  щось  таке,  щоб  Добриня
вiдчув його княжу ласку: пожалувати чимсь, дати добру зброю. Тiльки Малушi
княжич про це нiчого не сказав, а, дивлячись на плесо й вогнi, вiв далi.
   - А може, я й люблю тебе саме через те, - запальне говорив вiн, - що ти
не княжна, не боярська i не во?водина дочка. Я для себе мiсця не  знаходжу
там, на Горi, я ночей не сплю, думаючи про тебе, ти для мене краща всiх на
свiтi...
   - Не говори так, не говори, княжичу Святославе.
   - Та чому ж не говорити?
   - Менi страшно, i я дуже нещасна, якщо ти говориш правду...
   - Клянусь Перуном...
   - Княжичу, якщо судилось нещастя, навiть Перун мене не захистить...
   - Не зможе Перун - я захищу... Слухай, Малушо, хiба це не щастя  сидiти
нам разом?..
   Вона подумала й навiть заплющила очi.
   - Так... щастя...
   - А коли я тебе обiйму, поцiлую?
   Малуша бачила зорi над собою, але  одразу  вони  затьмарились,  згасли.
Близько перед собою вона побачила очi княжича, почула його дихання, мiцна,
дужа рука стиснула ?? до болю, до крику... Проте цей бiль  тривав  коротку
хвилину, всю iстоту Малушi пронизали радiсть, щастя вiдчуто? любовi. Разом
з Святославом, нiби на хвилях рiчки, Малуша попливла кудись далеко,  може,
i в самий вирiй...
   ?й здавалося, що вона спить, кiлька разiв вона нiби прокидалася, бачила
купальськi вогнi, тремтливi ?х вiдблиски на плесi, до  слуху  ??  долiтали
звуки пiснi, але все це було так далеко. Новi й новi хвилi любовного  шалу
захоплювали ??, пiдносили, несли далi й далi...
   Проминуло багато часу. Вони прокинулись. Малуша була стомлена, немiчна.
   - Я проведу тебе, Малушо.
   - Не треба, княжичу, вогнi ще горять. Нiхто  не  повинен  знати,  де  я
була.
   - Гаразд, Малушо! Але завтра ми зустрiнемось, i я скажу тобi те ж саме,
що й сьогоднi. Де тебе ждати, куди прийти?
   - Не знаю, княжичу.
   - А коли я прийду через сiни в твою хижу?
   - Я тебе чекатиму, княжичу. Тiльки страшно, ой як страшно менi...
   - Не  плач,  не  плач,  Малушо,  все  буде  добре...  Малуша  пiшла  на
купальськi вогнi, тонка постать ?? вималювалась серед трав, а там i зникла
в темрявi ночi.
   А княжич Святослав ще довго стояв над  Днiпром.  Навкруг  нього  пливла
тиха, спокiйна нiч. Було темно, як це бува? перед  свiтанням.  Темряву  не
могли прорiзати навiть кволi вогнi, що догорали на лузi.  Найгострiше  око
серед цi?? пiтьми не помiтило б, де кiнчаються на обрi? береги й Днiпро, а
де почина?ться небо. Яскраво свiтилися угорi зорi, десь глибоко внизу  пiд
кручею дзвiнко плескалася вода.
   Княжич Святослав був щасливий, вiн вiдчував усю велич цi?? ночi, вдихав
тонкi пахощi квiтiв, трав, води, чув пристрасну,  стару,  але  вiчно  нову
пiсню соловiв, що спiвали тi?? ночi так само, як i сьогоднi.
   Щастя, безмежна радiсть, любов до життя обгортали  його,  грiли  серце,
живили душу. I особливою радiстю була  та,  яку  вiн  пережив  цi??  ночi.
Княжич Святослав почував себе найщасливiшою людиною в свiтi,  вiн  глибоко
вiрив, що любить Малушу i може знайти щастя з нею.

   Вогнища на лузi палали, молодь хотiла, либонь, гуляти до самого  ранку.
Наблизившись до вогню, Малуша одразу ж потрапила  у  вир  пiсень,  крикiв,
танцiв.
   Але тепер вона вже не зупинилась,  а  швидкою  ходою,  скрадаючись  мiж
кущiв, попрямувала до узвозу, щоб швидше дiстатися на Гору,  пiти  в  свою
хлiвину, залишитись на самотi з сво?ми думками.
   Раптом вона почула за собою кроки.  Той,  що  йшов  за  нею,  поспiшав,
намагався ?? наздогнати. Подумавши, що це, може, княжич  Святослав,  вона,
аби тiльки не зустрiли ?х разом на воротях, пiшла швидше, мало не побiгла.
Але кроки позаду лунали все ближче, все чутнiше.
   Нарештi Малуша зупинилась, бо зрозумiла, що однаково не втече. Хтось  у
темному  пiдiйшов  до  не?  й  також  зупинився.  Вона  придивилась  i   в
червонкуватому вiдсвiтi вогнiв вiд Почайни побачила обличчя гридня Тура.
   - Ти гнався за мною?
   - Так, побачив тебе i погнався...
   - Навiщо?
   - Щоб тебе хтось не скривдив цi?? темно? ночi...
   - Хто ж мене мiг скривдити?
   - А хiба я знаю, Малушо? Купало - великий чародiйник, вiн часом удалий,
часом п'яний. Я весь час, вiдколи ти тут,  на  Горi,  чогось  потерпаю  за
тебе...
   Вони йшли поруч - Малуша легкою, нечутною ходою, вiн -  важко,  твердо,
впевнено, як ходять гриднi.
   Тiльки в словах Тура не було певностi.
   - I ще я боявся, - вiв вiн далi, - щоб ти мене не скривдила...
   - Чим же я тебе, Туре, могла скривдити?
   - Хто зна?? - вiдповiв вiн. - Коли б ти була такою, як я, i коли  б  ти
була мiж нами, я б тодi не боявся. А коли ти стала ключницею, опинилась  у
теремi, я боюсь за тебе...
   Пiсля всього, що сталось цi?? ночi, ?й важко  було  зрозумiти,  про  що
говорить i на що натяка? Тур. Але  ??  вразили  щирiсть  i  теплота  цього
простого гридня, що так багато вже зробив для не? й ще  раз  виказав  сво?
почуття цi?? ночi. Тому Малуша й промовила:
   - Слухай, Туре! Та ти ж сам, зустрiвши мене на Горi, казав, що  коли  я
ви?хала сюди пiд щитом, то буде менi честь i слава...
   - Так, я говорив це...
   - То невже ж ти зараз не хочеш менi честi й слави?
   - Хочу!
   - Помолись за мене?
   - Молюсь! - зупинився вiн i подивився на всiяне зорями  небо.  -  Нехай
Перун дасть тобi тут, на Горi, велику честь, славу, щастя...
   - Не поспiшай, Туре! - сказала Малуша, помiтивши, що вiн хоче йти далi.
- Я також постою й помолюсь. Перуне, дай щастя менi i гридню  Туру.  Даси?
Вiн дасть, Туре, бачиш, як нам посмiхаються зорi. А тепер ходiмо. Тут  так
темно, дай менi руку.
   Вiн взяв ?? руку i обережно повiв узвозом. Недалеко на тлi синього неба
вже видно було мiст, ворота.
   - Перун кожному да? свою долю, - тихо говорив Тур. - Але в мене  нема?,
не було ще щастя, долi...
   - Не говори так. Туре, - заперечила вона. - I тобi, i менi Перун  дасть
однакову, щасливу долю...

   З

   Нема? княгинi Ольги, але на Горi все  робиться,  як  i  за  не?.  Покон
княжого двору - це закон, усталений вiками. Так було колись, так ?  зараз,
так мусить бути довiку.
   Княжич Святослав прокида?ться, розбуджений ударами  в  мiдяне  било  на
стiнi. Спав вiн чи нi? Хто зна??! Може, й заснув, не роздягаючись,  впавши
на ложе. Але зараз мусить вставати. Нема? в Ки?вi княгинi Ольги, на  столi
сидить вiн, Святослав,  треба  вставати,  йти  до  стравницi,  пiсля  того
вершити з во?водами й боярами суд, ?хати з  ними  ж  за  Днiпро  на  лови.
Княжич Святослав iде в куток  опочивальнi,  де  сто?ть  цебро,  вмива?ться
джерельною водою, одяга?ться, виходить.
   У сiнях, де  червонкувате  свiтло  кiлькох  свiтильникiв  змiшу?ться  з
зеленкуватим  промiнням  свiтанку,  його  вже  ждуть  брат  Улiб,  во?вода
Свенелд, тисяцький Маркел, бояри  Ратша  й  Хурс.  Коли  княжич  Святослав
спуска?ться сходами, вони, низько вклоняючись,  вiтають  його.  Улiб  ледь
схиля? голову перед братом. Потiм вони iдуть разом через  довгi  сiни,  де
догорають свiтильники, до стравницi - попереду княжич Святослав, поруч  iз
ним Улiб, за ними во?води i бояри.
   У стравницi давно вже все готове для  снiдання.  На  застеленому  бiлим
полотном столi ? хлiб i сiль, корчаги з  квасом,  веприна  й  рiзне  зело,
всiлякi страви. Бiля  столу  розставленi  вже  важкi  дубовi,  з  високими
спинками стiльцi.
   До вогню пiдходить княжич Святослав. Вiн кида? туди вiд хлiба, веприни,
дрiбку солi, вилива? меду. Усi моляться за щастя рiдно? землi, за добробут
города Ки?ва, за княгиню Ольгу в далекiй дорозi.
   Тiльки княжич Святослав молиться про iнше -  перед  його  очима  стоять
вогнi купальсько? ночi,  вiнок  на  плесi,  очi  Малушi.  Вогонь  поглина?
жертву. Мусить бути так, як замислив Святослав. Усi сiдають до столу.
   Тодi з дверей вiд кухнi виходить  ключниця  Малуша,  вона  зупиня?ться,
притуливши руки до серця, низько вклоня?ться.
   Але, вклонившись, Малуша цього разу дуже довго не  пiднiма?  голови.  А
може, це тiльки так зда?ться княжичу Святославу.
   Потiм  вона  пiдводить  голову.  Сто?ть  напроти  княжича   Святослава,
дивиться на нього, хоче побачити в ньому те, що жадала бачити, -  любов  i
ласку. Але бачить тi ж самi спокiйнi,  нiби  холоднi  очi,  чу?  звичайне,
тихе:
   - Подавай страви, ключнице!
   Малуша подавала страви i боялась дивитись йому у вiчi. А може, й краще,
що було саме так. Бо коли б вона пильнiше придивилась, то помiтила  б,  як
княжич Святослав кида? невдоволенi погляди на во?вод, бояр,  брата  Улiба,
помiтила б його стурбованiсть, неспокiй.
   Так закiнчилось снiдання. За вiкном  уже  сяяв  день,  звiдти  долiтали
людськi голоси, тупiт  коней.  Гора  оживала,  кликала,  вимагала.  Княжич
Святослав рвучко встав з-за столу, за ним пiдвелись  брат  Улiб,  во?води,
бояри.
   Святослав на одну мить зупинився бiля  столу  й  замислився,  приклавши
руку до чола, нiби хотiв щось пригадати. Потiм повiльно пiшов до дверей, а
за ним i всi, що були в стравницi.
   Схопившись рукою за рiжок столу, Малуша стояла i дивилась, як, оточений
боярами й во?водами, вийшов iз стравницi, iде сiньми княжич Святослав, Там
уже ждали його iншi мужi й бояри, вони вiтались,  при?днувались,  щiльнiше
оточили княжичiв. От уже й не видно Святослава.
   Холоднi пальцi Малушi випустили рiжок столу,  Княжич  Святослав  устав,
вийшов, так i не поглянувши на не?. А чого ж ждала Малуша?  Справдi,  чого
вона могла ждати? У княжича Святослава багато дiла -  зараз  вiн  судитиме
людей, пiзнiше, як це чула Малуша, по?де з  во?водою  Свенелдом  на  лови,
потiм обiд, вечiр, нiч. Однаковим життям живе Гора - сьогоднi,  як  учора,
завтра, як сьогоднi.
   Але не однакове життя в не?, в Малушi. Таким, як  сьогоднi,  буде  воно
завтра i в наступнi днi, але таким, як учора, вже не буде нiколи. Так що ж
робити, як бути, як жити?
   На очi набiга? сльоза. Малуша змаху? ?? рукою. Не можна плакати I Знову
сльоза - i знову вона змаху? ?? рукою. Не  плач,  Малко,  не  плач!  Крiзь
вiкно потоком влива?ться рожеве сяйво свiтанку, крий боже, хтось побачить,
що ключниця княгинi Ольги плаче! От i зараз у стравнвдю  заходить  красуня
Пракседа, щось запиту? в не?, дивиться на Малушу великими сво?ми чудовими,
але хижими й заздрiсними очима. Малушо, не плач!
   I вона вже не плаче. Снiдання закiнчене,  але  буде  ще  обiд,  вечеря,
треба iти до комор, усе взяти, приготувати. А хiба крiм того мало  всякого
дiла? Княжий терем великий, треба  скрiзь  прибрати  -  перестелити  ложа,
накрити столи, замести, змахнути кожну порошинку.
   Малуша йде теремом, виходить у двiр, пряму? до комор, медуш, бертяниць,
клiтей. Бiля пояса ?? брязкотить важка низка ключiв.  Тут  ключi  до  всiх
добр, у ?? руках усi багатства княгинi, княжичiв,  всього  княжого  двору.
Вона йде, зупиня?ться бiля комор i хиж, що  замкненi  важкими  замками,  i
почина? перебирати ключi.
   О, як багато в не? ключiв! Ось ключ - а за ним усi коштовностi княгинi,
ось ключ - i вона може одягти всю Гору, передграддя, Подол, ось ключ  -  i
перед нею будуть скарби, скарби... Але вона перебира? й  перебира?  ключi,
все не може знайти того, який  хотiла  б  мати  зараз.  Вона  розумi?,  що
полюбила княжича Святослава i без цi?? любовi не зможе  жити.  О,  якби-то
кузнецi вмiли кувати ключi до серця людини!

   Марно турбувалась Малуша, i марно вона, прибiгши пiсля  довгого  дня  в
хлiвину до себе, думала, що запiзнилась, Хвилювалась, що княжич  Святослав
не прийде, навiть заплакала.
   Княжич Святослав не мiг прийти до не? в хлiвину, поки в  теремi  ходили
бояри, родичi, гриднi, не мiг прийти й тодi, коли вступала на варту  перша
нiчна сторожа, бо в теремi не спали.
   Коли ж  княжич  переконався,  що  все  навкруги  заснуло,  вiн  погасив
свiтильник у сво?й свiтлицi, дуже тихо, щоб нiхто не почув, як поскрипують
мостини, увiйшов у Золоту палату,  де  в  пiвтемрявi  тьмяно  поблискували
зброя й доспiхи предкiв, минув верхнi сiни,  спустився  схiдцями  в  куток
нижнiх сiней i вiдчинив дверi до хлiвини Малушi.
   Одразу, тiльки Святослав переступив порiг i замкнув за собою дверi, вiн
вiдчув на ши? руки, тепле дихання, - о, якi солодкi були  уста  в  Малушi,
яким пружним, але водночас i гнучким було ?? тiло, перса, ноги!..
   За вiкном iшла нiч, там, над стiнами города Ки?ва,  робили  вiчнi  сво?
кола зорi, на городницях стояли сторожi й мiдяними билами вели лiк часу, а
вони були вдвох, для них не iснував час, вони пливли й пливли на  щасливих
хвилях любовi.
   Швидко збiгали години ночi, кожен iз них запитував себе - чи й була  ця
нiч, а вже на стiнi сторожi дзвонили в била, вже скреготали жеравцi мосту,
який опускали на день, на подвiр'?  лунали  кроки,  а  далеко  за  Днiпром
прорiзувалась ниточка свiтанку.

   4

   Усiм ?м дуже добре в цю вранiшню годину,  усiм  по-людсьiкому  хочеться
жити, кожен з насолодою глибоко вдиха? свiже повiтря, - о, як чудово пахне
воно водою, травами, зiллям, - кожен  милу?ться  голубим  небом,  рожевими
хмарками, що повисли, як намистечко, на обрi?, квiтами, що  всiма  барвами
грають серед безмежного зеленого руна.
   Але найщасливiший, мабуть, iз них у цю годину Добриня. Вiн  не  розумi?
ще, що сталось з ним, як не розумi? й того, як, чому це сталось. Учора вiн
був гриднем у княжiй дружинi, як сотнi й тисячi iнших хлопцiв, i думав, що
ходитиме в гриднях доти, доки не наразиться десь  на  печенiзький  спис  i
загине.
   Аж раптом на свiтаннi покликав  його  до  гридницi  во?вода  Свенелд  i
сказав, що вiн, Добриня, по?де з княжичем Святославом на лови й  поведе  з
собою сотню гриднiв. Але це було не все, - ?хнiй тисяцький, що був при цiй
нагодi в гридницi, додав, що  вiднинi,  з  княжо?  ласки,  Добриня  завжди
водитиме сотню. Отже, вiн - сотенний, вiднинi й навiки сотенний!
   Радiсть наповню? душу Добринi. Був би вiн  сам  -  ударив  би  коня,  з
криком-гиком помчав у поле, щоб аж земля  гула  пiд  копитами,  а  повiтря
розривало груди. Та й долетiв би вiн,  либонь,  аж  туди,  де  висять  над
обрi?м хмари. Сотенний! Чу?те, любечанин Добриня сотенний!
   Але мчати не можна.  Стримуючи  баского  коня,  вiн  ?де  одразу  ж  за
княжичем Святославом, iншi гриднi - ?м взап'яiть. Так вони й ?хатимуть  за
Днiпро, до дарницi княгинi Ольги - бобрових гонiв княжича Святослава.
   Усi  мовчать.  Негоже  говорити,  коли  мовчить  княжич.  А  вiн   ?де,
попустивши повiддя, iнодi тiльки, коли кiнь змiнить ногу  або  вiд  Днiпра
вiйне свiжий вiтрець,  пiдведе  голову,  подивиться  навкруги  замисленими
очима. Про що дума? княжич i чим стурбований? Чому в сiрих його очах часом
свiтиться радiсть, а iнодi промайне й тривога?
   Та хiба може гридень, а хоч би й сотенний, знати княжi думки? У князя -
сво?, у гридня - сво?. Добриня дума? про сво?,  вiн  знову  запиту?  себе:
чому так сталось? Де причина?
   Гарцюючи на конi за княжичем Святославом, пощипуючи час вiд часу тонкий
вус, то попускаючи, то натягуючи повiддя, граючи списом i  мiцно  тримаючи
щит, Добриня сьогоднi здавався сам собi набагато  кращим,  нiж  учора,  i,
безперечно, кращим вiд iнших гриднiв. У пам'ятi постали днi, коли йому  не
раз доводилося супроводжувати разом з iншими  гриднями  княгиню  Ольгу,  а
кiлька разiв i княжича Святослава.  I  хоч  тодi  нiчого  незвичайного  не
трапилось, Добриня тепер знаходив, що все було незвичайним: там вiн перший
допомiг княгинi вийти з човна, там вiн перший  пiдвiв  княжичу  Святославу
коня... Бач, Добрине, який ти добрий, бач, чим заробив собi честь i славу.
Так вище ж голову, тугiше повiддя, сотенний!

   5

   Швидко мина? в життi людському весна, швидко пливуть теплi й щедрi  днi
лiта, але найшвидше пробiгають днi й ночi любовi...
   Княжич Святослав переживав справжню весну. Вiн ?здив, як i  ранiше,  на
лови, з дружиною сво?ю побував влiтку за Переяславом,  у  Роднi,  ?здив  у
лiси за Любечем.
   Але тепер, де б вiн не був, де б не ночував у полi, де  б  не  стояв  у
степу, на високiй могилi, вiн бачив ?? обличчя, мрiяв обняти ??, впитись у
тугi уста, ще раз i ще раз горiти в шалу любовi.
   Навiть дружина не пiзнавала свого князя.  Ранiше  вiн  був  замислений,
сторожкий, неговiркий. I нiби хтось пiдмiнив  ?хнього  князя:  на  обличчi
його весь час грала посмiшка, рухи  стали  твердiшими,  вiн  бив  орла  на
льоту, смiливо йшов iз списом на тура, наздоганяв у степу дикого коня.
   Особливо ж вiн був щасливий, коли повертався з дружиною  до  Ки?ва.  Це
бувало звичайно надвечiр, коли теплом дихав Днiпро, повiтря було  насичене
пахощами достиглих яблук,  меду  й  квiтiв,  десь  далеко-далеко  в  лугах
народжувалась пiсня.
   Напо?нi сонцем, обвiянi вiтрами, трохи стомленi,  але  дужi,  мовчазнi,
але щасливi, перепливали вони на конях через Днiпро й Почайну, виходили на
берег, обмивались у теплiй водi i ?хали через  торг  Подолом,  пiдiймались
узвозом з передграддя, мостом, що здригався й гримiв пiд  копитами  коней,
в'?жджали на Гору.
   I знову нiч любовi,  чудова  нiч,  коли  не  вистача?  слiв,  коли  все
навкруг, зда?ться, оспiву? i славить кохання.
   А неминуче й невблаганне ходило вже близько бiля княжича  Святослава  й
Малушi, тiльки вони цього не знали й не вiдчували.
   Був мiсяць червен* (*Червен - липень.) - чудовий час, коли  в  Ки?вi  й
навкруг достигали овочi й виноград, на полях пахло житом, в лiсах - медом.
В цьому дозвiллi, серед невимовно? буйно? краси цвiла й ?хня любов.
   Прийшов зарев* (*Зарев - серпень.), зарипiли вози, встали стовпи куряви
над шляхами - багатство садiв, безмежного поля,  лiсiв  плавом  пливло  до
княжих клiтей, засiкiв, медуш на Горi.  Малуша  рук  не  чула,  пiдiймаючи
кадi, кошi, дiжки, цебра, у не? вiд тяжко?  працi  пiдгиналися  ноги.  Але
надходила нiч - все забувалось, бо молодiсть не зна? втоми,  а  любов  для
не? - спочинок...
   А потiм настав ревун, вiйнуло холодом над Днiпром, студена стала  вода,
в'яли трави й квiти на берегах,  птахи  летiли  на  пiвдень,  а  в  Малушi
заболiло серце.
   Вона не знала, коли це почалося, але ходила  сама  не  своя.  Вночi  не
спала, вдень не ?ла, зблiдла, змарнiла, тiльки очi блищали. Правда,  iнодi
в них спалахувала тривога.
   Однi?i? ночi вона довго, здригаючись вiд ударiв власного  серця,  ждала
Святослава. А коли вiн прийшов, призналась.
   - Княжичу любий, - несмiливо почала Малуша, - не знаю, чи  й  говорити,
але щось недобре менi... По щоках у не? котились сльози.
   - Ну, чого б тобi сумувати, - спробував заспоко?ти ?? Святослав.  -  Не
плач...
   - Мабуть, я непразна* (*Непразна - вагiтна.) суть...
   Вона пильно стежила за його обличчям i очима: хотiла  знати,  що  думав
Святослав.
   Але прочитати  щось  певне  на  його  обличчi  вона  не  могла.  Княжич
Святослав чув ?? слова, зрозумiв, що сталося, але дивився  не  на  не?,  а
далеко за вiконце, де високо в небi висiв срiблястий мiсяць.
   - Що ти дума?ш, княжичу? Мабуть, ти тепер ненавидиш мене, я тобi  тепер
не потрiбна?..
   - Нi, Малушо, - вiдповiв вiн. - Не про те я думаю, а про те,  що  ма?мо
робити. I ми зробимо, все зробимо так, що буде добре...
   - Але що робити?
   - Не поспiшай, Малушо, дай подумати, збагнути...
   Наступно? ночi вона була дуже  неспокiйна:  чи  прийде  до  не?  княжич
Святослав? А як i  прийде,  то  чи  буде  такий,  як  i  ранiше?..  О,  як
нетерпляче чекала вона цi?? ночi, крокiв за стiною в темрявi, доторку руки
до клямки (вона так добре знала цей  доторк!),  тихого  скрипу  дверей,  а
потiм - його самого, любого, ?диного.
   I вона не тiльки ждала, а й готувалась до його  приходу  -  прибрала  в
хатинi, нарвала квiтiв i поставила ?х у  череп'яному  горщику  бiля  ложа.
Довго думала, чи не може ще зробити щось  при?мне  для  княжича,  -  i  не
придумала...
   Малушi довелося ждати дуже  довго.  Вже  на  Горi  все  заспоко?лось  i
заснуло, сторожi раз i вдруге вдарили в била, мiсяць виплив iз-за Днiпра i
хитро зазирнув через зубчастi городницi, але за стiною все  не  чути  було
знайомих крокiв - княжич Святослав не йшов.
   Вiдчай i страх обгорнули спраглу душу ключницi Малушi,  вона  вирiшила,
що княжич вже не прийде, i не знала, що ж ?й тепер робити, як далi жити.
   I коли вона вже вкрай зневiрилась i  подумала,  що  щастя  й  любов  ??
минули навiки, не за стiною терема,  а  поруч,  у  дворi  почулися  кроки,
знайома рука доторкнулась до клямки, тихо скрипнули дверi...
   - Малушо!
   Вона вийшла з темного куточка, де стояла, притиснувши руки до серця, що
розривало груди.
   - Цей Улiб аки тать! Сто?ть  i  сто?ть  у  сiнях,  розмовля?  з  сво?ми
во?водами та боярами. Я вже вийшов iншими дверима. Через сад...
   Малуша не чула його слiв, вона дивилась i дивилась на  залите  мiсячним
промiнням обличчя Святослава, на його очi, в яких спалахували такi знайомi
?й iскринки.
   Святослав теж нiчого не чув, вiн прийшов  до  не?,  як  i  колись,  вiн
прийде завтра й позавтра, вiн не покине тебе, Малушо!
   А коли б вони  прислухались,  то  почули  б,  як  поруч  у  дворi,  пiд
деревами, пролунали чи?сь кроки. Там ворухнулась, рушила  з  мiсця  жiноча
постать. Зупинилась на мить i побiгла.

   РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

   1

   Проминуло ще  багато  днiв,  багато  довгих,  безсонних  ночей  провела
княгиня  Ольга  в  монастирi  Мамонта,  аж  поки  змогла  знову   побачити
iмператора Костянтина.
   Прилiтали холоднi вiтри з пiвночi, й опадав лист з тополь, що росли пiд
стiнами города; приходили в  Суд,  вивантажувались  i  поспiшали  вирушати
назад, до сво?х земель кораблi з усього свiту; з кожним днем  темнiшали  й
остигали води Суду й Пропонтиди, а Ольга все сидiла в  монастирi  Мамонта,
ждала зустрiчi з iмператором Костянтином.
   Часом княгиня закипала вiд обурення: доки ж ?й тут сидiти й ждати  цi??
зустрiчi? Чи не краще сказати купцям,  iцоб  вони  ставили  вiтрила  та  й
рушали в Руське море, до  рiдного  Днiпра?  Часом  вона  говорила  царевим
мужам, якi приходили й приходили до монастиря  й  цiкавились,  як  здоровi
княгинi, що почува? вона себе зле, збира?ться ви?жджати на Русь, бо тiльки
там буде ?й добре.
   Царевi мужi слухали, обiцяли переказати це iмператору,  зникали,  знову
приходили й кожного разу вигадували нову причину:  то,  мовляв,  iмператор
Костянтин трохи занедужав, то ви?хав десь недалеко у Македонiю чи  Фракiю,
то просто не ма? часу. Але завжди обiцяли, що  от-от  iмператор  запросить
княгиню Ольгу до Великого  палацу,  зустрiнеться  з  нею,  матиме  важливу
розмову.
   I княгиня ждала. Вона  мусила  ждати,  бо  мова  йшла  про  справедливi
вимоги, про добробут руських людей, про честь Ки?вського  столу.  Невже  ж
може бути, що iмператор Вiзантi?, який щоденно приймав князiв i  послiв  з
усього свiту, не прийме i не говоритиме з нею - руською княгинею?
   I ось нарештi, - це було через пiвроку пiсля  того,  як  княгиня  Ольга
ви?хала з Ки?ва, й через вiсiмдесят три днi пiсля того,  як  руськi  подi?
стали на Судi, - царевi мужi, задихаючись, прибiгли до монастиря Мамонта й
повiдомили  княгиню,  що  iмператор  Костянтин  ждатиме   ??   в   недiлю,
вiсiмнадцятого жовтня.
   Вiсiмнадцятого жовтня! Тут, над Пропонтидою,  було  ще  тепло,  але  на
серцi в княгинi Ольги холодно. Скiльки днiв i ночей! Що дасть ?й  ще  одна
зустрiч з iмператором?
   I знову вони з усiма церемонiями прийшли  у  Великий  палац,  знову  ?х
примусили ждати виходу iмператора. У Золотiй палатi на позолочених деревах
спiвали птахи, гирчали й били довгими хвостами об пiдлогу золотi  леви,  а
iмператор Костянтин пiдносився у конху* (*У конху - пiд склепiнням.) й там
височiв нарiвнi з образом Христа.
   Пiсля того був обiд. Купцi й сли за окремими столами обiдали в  Золотiй
палатi, де сидiв i iмператор Костянтин. Iмператриця ж з дочками й  Феофано
- у Пентакувiклi? святого Павла, куди було запрошено й княгиню Ольгу.
   На цей раз княгиня Ольга  сидiла  за  одним  столом  з  iмператрицею  й
Феофано, розмовляла з ними, мала змогу ще раз зблизька подивитись на  них.
I знову, як i пiд час першого прийому,  ??  непри?мно  вразили  сухiсть  i
черствiсть  iмператрицi  ?лени,  зухвала,  пiдкреслено   горда   поведiнка
Феофано.
   Час вiд часу в Пентакувiклi? лунали звуки органiв - тодi  всi  присутнi
на обiдi мусили вставати й слухати музику. Кiлька разiв пiд час  обiду  до
палати заходили карлики-блазнi й витiвники, що розважали гостей  всiлякими
жартами, робили дивнi вправи, поглинали вогонь, примушували речi зникати й
знову знаходили ?х, вилазили по тонких гнучких прутах аж до  стелi.  Перед
гiстьми виступив навiть чорний велетень, що мiг пiдняти вiсiм чоловiк.
   Але, хоч все  це  було  надзвичайно  цiкаво,  княгиня  Ольга  не  могла
забутись. Вона думала про те, чому iмператор обiда? з купцями й послами, а
вона - з iмператрицею й Феофано; ждала й гадала, чи покличе ?? iмператор.
   I от на дверях Пентакувiклiя з'явився паракимомен Василь.
   Iмператор Костянтин кликав княгиню Ольгу на розмову.
   Була пiзня осiнь, але тут, на березi Пропонтиди, ще не  вiдчувалось  ??
дихання. У саду, де йшли iмператор i княгиня, ще цвiли квiти, i терпкi  ?х
пахощi пiнили голову. Десь унизу, в темрявi, глухо билась об скелi морська
хвиля,  вдалинi  за  мурами  тьмяно  поблискував  Константинополь,   вгорi
переливались всiма барвами зорi.
   Iмператор  i  княгиня  Ольга  стали  на  скелi  над  морем,  i  те,  що
вiдкривалось ?хнiм очам, можна  було  назвати  справжньою  казкою.  Просто
перед ними лежав голубуватий безконечний простiр Мармурового моря.  Високо
над ним i нiби зовсiм близько, вiд землi плив срiбний, перетканий  темними
западинами мiсяць. У сяйвi мiсяця навкруг нього померкли, зникли всi зорi,
небо там було таке ж голубе й чисте, як i море внизу. Тiльки  на  пiвночi,
де небо закутала темна шаль,  нiби  потай  горiли  червонуватi  зорi.  Вiд
скелi, на якiй стояли  iмператор  i  княгиня,  аж  до  самого  обрiю  море
свiтилось, по ньому снувалась широка дорiжка вiд мiсяця; але не  тiльки  в
цьому мiсцi, а й по всьому простору  моря  кожна  краплина  його  вилучала
зеленкувате сяйво.
   I, впиваючись тишею ночi, вбираючи в себе сяйво  мiсяця,  спочиваючи  в
лонi сво?му, море час вiд часу зiтхало, нiби дихало, i тодi з глибин  його
виникала хвиля, котилась до берега, з тихим плескотом,  схожим  на  шепiт,
розбивалась на каменi  i  дрiбними  струмками,  що  дзвенiли,  як  струни,
поверталась у безодню...
   - Я хотiв показати княгинi руськiй красу Пропонтиди. Ось вона, - сказав
iмператор Костянтин.
   - Я дуже вдячна iмператору за увагу, - вiдповiла княгиня, - але за  три
мiсяцi я вже доста бачила цю красу, а он там, над Перу,  висить  хмара,  i
звiдти дме холодний вiтер.
   - Княгиня Ельга, бачу, обража?ться,  що  я  так  довго  не  мiг  з  нею
поговорити. Але ж я то хворiв, то ви?жджав з  Константинополя...  Зараз  я
дуже уважно слухаю княгиню.
   - Так, iмператоре, я довго чекала й хотiла говорити про  мир  i  любов,
якi повиннi бути мiж Вiзантi?ю i Руссю...
   - Хiба мiж нами нема? миру й любовi, княгине?! - нiбито щиро здивувався
iмператор. - Наскiльки я знаю, вони мiж нами нинi ?...
   - Мир i любов записанi в харатiях римських iмператорiв i князiв Олега й
Iгоря, що стояли колись тут, пiд стiнами Константинополя. Але на  дiлi  ?х
нема?, i в тому не повинна Русь.
   - Не розумiю, про що говорить княгиня.
   -Я говорю про те, що на сходi нашо?  землi,  на  далекому  Тана?сi,  де
проходить наш шлях до Iтиля-рiки й Джурджанського моря, Вiзантiя збудувала
свiй город Саркел i перетяла нам шлях...
   - Саркел?! - засмiявся iмператор Костянтин. - Але ж то  не  наш  город,
його збудував хозарський каган,  якому  ми  продавали,  правда,  мармур  i
камiнь, залiзо й скло...  Там,  як  я  пригадую,  був  i  наш  будiвничий,
спафарокандидат* (*Спафарокандидат - вищий чин.) Петрона... Але,  княгине,
будували цей город не ми, а хозари.  Так  само  буду?мо  ми  городи  iншим
народам. Захоче Русь - ми  допоможемо  i  ?й...  Звичайно,  за  грошi,  за
золото...
   - Що ж! - промовила, стримуючи себе, Ольга.  -  Про  Саркел  ми  будемо
говорити з хозарським каганом, але ж iмператори роме?в будують городи - не
тiльки на Тана?сi i не тiльки за золото, а й на берегах Руського моря  вiд
Iстра до Тмутараканi, де сто?ть Русь...
   - Княгиня Ельга помиля?ться, - суворо  сказав  iмператор  Костянтин.  -
Колись, у дуже  давнi  часи,  ми,  греки,  прозивали  Руське  море  Понтом
Аксiнським i не ходили туди, але пiзнiше це море стало Понтом Евксiнським,
i тодi багато грекiв оселилось над Iстром, у Клiматах, у  Тетрамархi,  яку
княгиня назива? Тмутараканню.
   - Я знаю, - говорила княгиня Ольга, - що в  давнi  часи  багато  грекiв
оселилось у Клiматах, i ми вiд тих часiв ма?мо з ними дружнi стосунки. Але
в Тмутараканi, яку iмператор назива? Тетрамархою, i скрiзь над морем  були
нашi землi...  Чому  ж  iмперiя  нинi  посила?  туди  сво?х  людей,  i  не
будiвничих, а во?в, i чому вони  нападають  на  наших  людей  i  не  дають
торгувати з Клiматами?
   - Древнiх наших городiв над Понтом ми не збира?мось руйнувати, - сказав
iмператор, - i на новi землi не по?демо.
   - Але нехай вони не заважають нам торгувати з Клiматами.
   - У Клiматах ?  свiй  синклiт,  стратиг,  протевон,  Русь  мусить  сама
домовлятись з ними.
   - Ми зумi?мо домовитись i з ними, - згодилась княгиня, - аби тiльки нам
не заважала iмперiя. Але, iмператоре, не все гаразд у нас з торгiвлею й  у
самому Константинополi...
   - Чому ж? Адже  ми  торгу?мо  з  Руссю  так,  як  сказано  у  харатiях,
пiдписаних нашими iмператорами i руськими князями.
   - Цi харатi? написанi дуже давно, а життя йде, i все  змiню?ться.  Наша
земля   багата   суть,   iмператоре,   багатша,   нiж   думають   тут,   у
Константинополi.
   - Я знаю це, княгине, i це вiдомо всiй iмперi?.
   - Тим паче, iмператоре! Ми хочемо  продавати  сво?  статки,  нам  ?  що
продати. Багато ми хочемо й купувати в  Константинополi...  Але  хiба  нам
дають торгувати? Адже коли купець наш при?жджа? сюди, вiн мусить  показати
свiй товар ?парху, той виставить цiну...  Де  ж  це  видано,  щоб  не  сам
купець, а щоб хтось встановляв йому цiну?! У нас у Ки?вi цього нема?. Вашi
купцi дають цiну, дiло наше - купувати чи не купувати. . .
   Iмператор  Костянтин  нiбито  уважно  слухав  княгиню  Ольгу,  а   вона
розпалювалась все бiльше i бiльше.
   - Знову ж, - вела вона далi, -  у  Константинополi  купцi  нашi  можуть
купувати вино, мастики й парфуми, а от паволок, шовку та  оксамиту  тiльки
на п'ятдесят золотникiв кожен... Чому це так, iмператоре? Я хочу не  вином
напо?ти, а одягти Русь.
   - Нашi iмператори, - сказав уперто Костянтин, - уклали  ряд  з  князями
руськими про торгiвлю, i я не бачу потреби змiнювати його.
   - Отцi нашi думали, що договори ?хнi будуть виконуватись. . .
   - Я подбаю, княгине, щоб вони виконувались, - сухо сказав iмператор,  -
але чому Русь не викону? договорiв?. .
   - Про що говорить iмператор?
   - Я говорю про те, що ще за iмператора Льва Премудрого  патрiарх  Фотiй
встановив на Русi християнську митрополiю, але вже сто лiт Русь i князi ??
не приймають цi?? митрополi?. . .
   - Я християнка, - сказала княгиня Ольга.
   - Я знаю, i тим бiльше дивуюсь.
   - Це не дивно, - запально промовила  княгиня,  -  не  токмо  я,  багато
християн вже ? на Русi. ? у нас i храми, i священики.  Але  Русь  не  хоче
бути пiд патрiархом константинопольським.
   - Чому?
   - Мабуть,  тому,  чому  й  болгари-християни  не  коряться  патрiарховi
константинопольському, а  мають  свого  патрiарха.  Ми,  iмператоре,  дуже
любимо i бережемо закони наших батькiв. I хоч змiню?мо цi закони,  але  це
знову закони нашi, сво?. Руськi люди не терплять нiкого над собою, вони не
вмiють бути рабами...
   - Та невже ж християнство - це рабство?
   - Я християнка i знаю, що християнство - це не рабство.  Але  бути  пiд
патрiархом константинопольським - це все одно, що бути пiд iмперi?ю.
   - Княгиня Ельга дуже одверта i гостра на словi, i  дуже  шкода,  що  не
хоче мати мене хрещеним батьком.
   - Так, iмператоре,  я  хрещена  суть  презвутером  болгарського  кагана
Симеона... Але хiба нема? шляхiв, щоб порiднити Вiзантiю i Русь?
   - Про якi шляхи говорить княгиня?
   - Iмператор, дай боже йому здоров'я, ма? кiлькох дочок... Я ж маю  двох
синiв, i з них старшого Святослава. . . Княжич Святослав  зараз  на  порi,
скоро посаджу його на Ки?вському столi. . . А що, коли б ки?вський  княжич
Святослав порiднився з iмператором Вiзантi??
   - Вiн еллiн* (*Роме? називали еллiнами всiх нехристиян.), язичник. . .
   - Так, вiн  язичник!  Але  ж  юде?,  хозари  -  i  тi  родичi  римських
iмператорiв.
   - Тi iмператори  римськi,  -  вiдповiв  Костянтин,  -  що  рiднились  з
хозарами, мають анафему, я ж хочу мати не анафему, а життя вiчне. . .
   - Шкода, iмператоре! Колись княжич Святослав побува? в  Константинополi
i iмператор пересвiдчиться, який вiн справедливий, смiливий. . .

   З невеселими думками залишала княгиня Ольга Великий  палац  iмператорiв
роме?в. Вийшла вона з поко?в Костянтина пiзньо?  години.  Увесь  почет  ??
ждав у Орологi? й, очевидно, трохи непоко?вся.
   Темними  вуличками,  майданчиками,  де  височiли  стрункi  кипариси   й
дзюркотiли  фонтани,  довгими  лункими  переходами,  оточенi  сановниками,
царевими мужами, охороною, пройшли вони мовчки до ворiт  Великого  палацу,
попрощалися, сiли у колiсницi й по?хали через широку площу, а далi вулицею
Меси.
   За той час, поки вони були в  палацi,  погода  змiнилася.  Над  Золотим
Рогом i Галатою повисла чорна грозова хмара, час вiд часу в нiй спалахував
вогонь, глухо гуркотiв грiм, до землi  летiли,  били  слiпучо-бiлi  гострi
блискавицi.
   У такi хвилини видно було весь похiд,  що  мчав  вулицею,  -  вiзникiв,
коней,  якi  боязко  ворушили  головами,  княгиню,  ??   супутникiв,   що,
вчепившись за поручнi, намагались не випасти з колiсниць.
   - Ну як? - один тiльки раз запитала княгиня Ольга  в  сво?х  родичок  i
боярських жон. - Такого чуда ми не бачили? Красоти тоя не забудемо?
   Жони мовчали. Чудес i краси Константинополя немов  i  не  бувало,  цi??
ночi у Великому палацi вони побачили щось iнше.
   Вони ?хали вулицями Константинополя дуже довго, перед ними з обох бокiв
у пiвтемрявi виникали й  тiкали  назад  будинки,  кипариси,  пам'ятники  й
колони. Скрiзь було порожньо,  вряди-годи  тiльки  зустрiчались  ?м  нiчнi
сторожi, де-не-де у вiкнах теплiлись схожi на свiтлячки вогники.
   Княгиня Ольга не бачила всього цього, не дивилась на  примарний  нiчний
Константинополь. Гiрка образа, бiль, злiсть  стискували  ??  серце,  рвали
груди.


   2

   Iсторики рiзних часiв i рiзних народiв витратили  гори  паперу  й  рiки
чорнил, описуючи, як лiта 957-го княгиня Ольга на лодiях з купцями  сво?ми
?хала до Константинополя, якi дари везла вона  з  собою,  як  приймали  ??
iмператори i що говорили з нею. Думали ще й про те, в  якi  днi  iмператор
Вiзантi? ?? приймав - дев'ятого вересня i вiсiмнадцятого жовтня чи в якiсь
iншi? Зрештою вони прийшли  майже  до  одностайно?  думки,  що  iмператори
приймали княгиню Ольгу вдруге вiсiмнадцятого жовтня, бо тiльки лiта 957-го
недiля припада? на вiсiмнадцяте жовтня. А чи приймали  iмператори  княгиню
Ольгу  вперше  дев'ятого  вересня,  чи  в  якийсь  iнший  день  -  про  це
сперечаються ще й досi.
   I чомусь нiхто з них не замислився над тим, а що ж робила княгиня Ольга
пiсля другого прийому в  iмператорiв?  Питання  це  може  видатись  комусь
смiшним, може, хтось з iсторикiв вiдповiсть на  нього  словами  лiтописця:
"Повернулась  до  Ки?ва  i,  ображена  iмператорами,  сказала:  "Ти  також
посто?ше в мене на Почайнi, якоже аз в Судi..."
   Та це не буде вiдповiддю на питання, бо справдi, що  ж  робила  княгиня
Ольга пiсля ночi вiсiмнадцятого жовтня, коли ?? прийняв вдруге i  востанн?
iмператор Костянтин?  Повернулась  до  монастиря  Мамонта,  заснула  та  й
по?хала до Ки?ва? Коли? Адже було вже вiсiмнадцяте жовтня.  Руським  морем
навряд чи можна було ?хати. Там у цей час  ревло  таке,  що  вiд  лодiй  i
трiсок би не лишилось. Про Днiпро й думати  не  доводилось,  бо  до  нього
треба було ще добратися. А коли б вони й  добралися,  то  побачили  б  там
тiльки кригу. Син княгинi Ольги Святослав ?хав через п'ятнадцять лiт пiсля
цього на лодiях до Ки?ва, ви?хав не вiсiмнадцятого жовтня, а в липнi, i не
з Константинополя, а з гирла Дунаю, та  й  не  мiг  до?хати,  а  замерз  з
лодiями в гирлi Днiпра, на узлучинi моря...
   Нi, питання про те, що робила Ольга пiсля  ночi  вiсiмнадцятого  жовтня
лiта 957-го, немарне, i вiдповiсти на нього треба.
   Коли колiсницi, на яких везли княгиню Ольгу  та  ??  почет  з  Великого
палацу, зупинились бiля монастиря Мамонта,  всi  встали,  гуртом  пiшли  в
ворота, зупинились на вимощеному  каменем  дворi.  Родичi  княгинi,  маючи
намiр поговорити мiж собою, вклонилися ?й i швидко пiшли до  сво?х  келiй.
Мовчала якийсь час, кутаючись у сво? корзно, щоб  захиститись  вiд  вiтру,
княгиня Ольга, а потiм сказала, звертаючись до купцiв:
   - Ви одразу зайдiть до мене...
   Через короткий час вони зiбрались в ?? келi?. Там горiли двi свiчки, що
освiтлювали убогу монастирську обстановку: стiл, кiлька лав, сiрi  кам'янi
стiни, вузькi вiконця, через якi долiтав шум вiтру й  стогiн  розбурханого
Суду.
   Княгиня встигла переодягтись i була в звичайному сво?му одязi, з темною
пов'язкою на головi, i це  ще  бiльше  пiдкреслювало  ??  блiде,  стомлене
обличчя, пересохлi, спраглi уста.
   Сiвши на лавi бiля столу, княгиня  прислухалась,  як  шумить  вiтер  за
вiкном i як стогнуть хвилi на Судi, стурбовано хитнула головою i почала:
   - Не лиха хотя, а заради добра й тишi землi Русько?  ?хали  ми  сюди  з
бременем тяжким, везли дари достойнi, дали ?х  iмператорам,  говорили  про
потреби нашi i все зробили по надобi...
   На хвилину княгиня замислилась, пригадуючи, як кiлька мiсяцiв  висидiла
на Судi, як довго добивалась i нарештi побувала у Великому палацi.
   Надi?? На що вона надiялась, чого сподiвалась? Нi, давнi  князi  руськi
Кий, Олег, Iгор, що ходили до роме?в не  з  подарунками,  не  з  ласкавими
словами, а з мечами i з списами, добре знали, за що й для чого йдуть  вони
проти Вiзантi?.
   Лукавi, хитрi роме? й iмператори ?хнi, брехливими словами  вони  завжди
намагались обдурити й  приспати  руських  князiв  i  всiх  руських  людей,
присягались Христом, але самi Христа в серцi сво?му нiколи не мали.
   Марнi розмови, що iмператори роме?в згоднi жити в  дружбi  й  любовi  з
руськими людьми. Цi iмператори, як павуки, висмоктують всi сили з  ?гипту,
Азi?, ?вропи, мрiють вони про ще бiльше - прагнуть пiдкорити Русь.
   О,  як  добре  вiдчувала  тепер  княгиня  Ольга  ненависть   ромейських
iмператорiв до Русi? Здригаючись всiм тiлом, чуючи, як кров  закипа?  бiля
серця, згадувала вона тижнi, коли сидiла на Судi, згадувала обидва прийоми
у Великому палацi, де ?? почет всiляко принижували й зневажали,  пригадала
й останню розмову з iмператором Костянтином.
   - Вотще ?хали ми до Цареграда, - сердито повела вона далi, - лiпше  бих
не були тут, бо що хотiли - не зробили, що шукали - не  дiстали,  добра  й
тишини - не здобули. Днесь я знову говорила з Костянтином, та що  це  була
за мова? Велику гордiсть взяли iмператори, дво?ручать, про любов  говорять
- пагубу нам чинять, потай дiють, чорнi ?х помисли й замишля?...
   I за цими словами сли й купцi  Русько?  землi  вiдчули  глибоку  образу
княгинi, що була й ?хньою образою, увесь бiль ??, що  був  також  i  ?хнiм
болем.
   - Але що ма?мо тепер робити, сли мо? й купцi? - запитала княгиня  Ольга
й оглянула ?хнi обличчя. - Адже Костянтин змусив нас три мiсяцi сидiти  на
Судi не токмо щоб вразити честь i гординю нашу, а  паче  щоб  у  безвихiдь
завести. Скажiть менi, купцi, - звернулась вона до них, - чи  можемо  нинi
лодiями ?хати до Русi?
   Купцi мовчали, i в цiй тишi ще дужче стало чути, як  шумить  за  вiкном
вiтер, як реве Суд... Княгиня ж  пригадала  тиху,  спокiйну  нiч  на  морi
Руському, коли вона ?хала сюди i коли стерновий Супрун говорив ?й:
   "Страшне Руське море восени, княгине...
   - Не прийме нас нинi Руське море, - встав з лави й  сказав  Воротислав,
що на сво?му вiку багато разiв ходив до Константинополя. -  Розкида?  нашi
подi?, потопить, поб'? об камiння... Буремне, страшне Руське море  восени,
княгине, - повторив вiн тi ж самi слова, якi вона чула колись вiд Супруна.
   - А коли б ми до?хали до Бiлих берегiв, - все  ж  запитала  княгиня,  -
тодi що?
   I знов вiдповiв той самий купець, а його пiдтримали й iншi купцi й сли:
   - Рятуй боже, матiнко княгине, встигнути за мiсяць  на  Бiлi  береги...
Там стоятиме вже крига, лодi?  нашi  вмерзнуть,  до  Ки?ва-города  нам  не
дiстатись, бо херсонiти  коней  не  продадуть.  А  печенiги,  либонь,  уже
чатують на нас... Рятуй боже!
   Суворе було обличчя в княгинi Ольги,  вогнi  свiчок  вiдбивались  у  ??
очах.
   - Так от затим три мiсяцi тримав нас Костянтин  на  Судi...  -  сердито
сказала вона. - Нi, не  токмо  честь  i  гординю  нашу  хотiв  би  вразити
iмператор, смертi нашо? на Бiлих островах вiн прагне...
   - Матiнко княгине, - залунало тодi вже багато голосiв, - вiдколи ?здимо
з Ки?ва в греки, так i допреж було: сто?мо на Судi - тяжка гостежба  наша,
в море йдемо - не чу?мо душi.
   - Ну, заждiть, - зi злiстю промовила й подивилась на вiкно  княгиня,  -
при?дете ви до Ки?ва, посто?те в мене на Почайнi, якоже аз на Судi...
   Але що важили цi слова княгинi Ольги не в Ки?вi, на Почайнi, а  тут,  у
чужому, ворожому Константинополi, в монастирi Мамонта над Судом?
   - Мусимо щось робити, - сказала княгиня, - а я вже багато днiв думала й
бачу, що ?хати нам треба не морем...
   У келi? все завмерло...
   - Якщо iмператор хотiв нас вирядити в море нинi, в жовтнi, - вела  далi
княгиня, - то нехай ?де туди сам... Ви ж, купцi мо? й сли, продайте  лодi?
тут, на Судi, купуйте конi й колiсницi, i по?демо ми на Русь  через  землю
Болгарську.
   - Нашi лодi? вони з руками вирвуть, - загомонiли купцi й сли, - конi  й
колiсницi придба?мо на ?хньому торзi, а шлях через  Болгарську  землю  нам
вiдомий. Ходили ним не раз.
   - Так i робiть, - закiнчила княгиня Ольга. - Побували  ми  у  Вiзантi?,
по?демо ще й до Болгарi?. Не знайшли щастя тут, пошука?мо  його  в  iншому
мiсцi.
   Проте княгиня Ольга не сказала, якого саме щастя хоче вона шукати.

   3

   У Великому палацi пильно стежили за кожним кроком княгинi Ольги, й тому
там одразу дiзнались, що ки?вськi гостi  не  вимагають  нi  мiсячного,  нi
слябного, нi вiтрил i харчiв у дорогу. А натомiсть продають на  Судi  сво?
лодi?, на торзi в Перу купують коней i колiсницi. Iмператор Костянтин  сам
викликав ?парха города Льва, довго розмовляв з ним,  цiкавився,  яку  цiну
правлять ки?вськi гостi за сво? лодi?, скiльки коней i  колiсниць  бажають
купити.
   - Вони правлять за сво? лодi? дуже високу цiну, - вiдповiдав  ?парх,  -
але нашi купцi виривають ?х з рук: у Константинополi знають, що цi лодi? з
дуба вiчнi й дуже зручнi. Що ж до коней i колiсниць - гостi не скупляться,
платять за них, скiльки запитують, тiльки хочуть, щоб конi  були  дужi,  а
колiсницi зручнi.
   -  Ки?вська  княгиня  вельми  обережна  й  хитра,  -  сказав  iмператор
Костянтин паракимомену Василю, коли ?парх пiшов  з  палацу.  -  Зрозумiло,
вона вертатиметься в свою землю не морем.
   - Шкода, - зiтхнув паракимомен. - До  печенiгiв  уже  давно  ви?хали  з
великими дарунками нашi посли, i, я певен, тi добре б зустрiли княгиню.
   - Звичайно, шкода, що вона ?де не морем, - зiтхнув  i  iмператор.  -  Я
також був певен, що,  побачивши  Константинополь,  вона  вже  не  побачить
Ки?ва. Проте, Василю, мене турбу? не те, що княгиня нас перехитрила, а те,
що по?де вона на Русь через землю проклятих болгар, що гризуть сирi шкiри.
   - О василевсе! - вигукнув паракимомен. -  Доки  дочка  iмператора  Льва
сидить у Преславi поруч iз кесарем Петром,  ми  можемо  бути  спокiйнi  за
Болгарiю...
   - Коли б ки?вська княгиня мала  справу  в  Болгарi?  тiльки  з  кесарем
Петром, я був  би  спокiйний.  Не  вiн,  так  василiса  Марiя  нам  завжди
допоможе. Але не тiльки кесар ? в Преславi,  ?  там  i  бояри  на  чолi  з
Сурсувулом,    на    заходi    Болгарi?    стоять    непокiрнi     комiти*
(*Комiти-управителi областей в Захiднiй Болгарi?.).
   - Я думаю, що ранiше,  нiж  колiсницi  ки?всько?  княгинi  при?дуть  до
Преслави, туди повиннi прибути нашi василiки з багатими дарунками...
   - Саме про це я хотiв тобi сказати, - згодився iмпе ратор. - Що  ж,  ми
ще раз вiдправимо посаг василiсi Марi?.
   - Цей посаг, - важко зiтхнув паракимомен Василь, -  який  ми  посила?мо
кожного року, кошту? нам дуже багато. То  ми  да?мо  посаг  василiсi,  щоб
Болгарiя не браталась з уграми, то платимо ?м за  те,  щоб  вони  зреклись
печенiгiв. А скарбниця наша не така вже багата.
   - Краще взяти з скарбницi останнi солiди й кинути ?х  псам-болгарам,  -
промовив iмператор Костянтин, - анiж ждати, поки вони накинуться на нас  i
покусають... А зараз я згоден вiддати й всю  скарбницю:  не  з  уграми  чи
печенiгами можуть побрататись болгари - з русами. А Болгарiя i  сукупно  з
нею Русь - це смерть для Вiзантi?. Константинополь уже  бачив  пiд  сво?ми
стiнами вiйсько кагана Симеона i князя  Iгоря.  Наша  iмперiя  врятувалась
тодi тiльки чудом. - Iмператор Костянтин замислився й  додав:  -  Доки  ми
сваримо  мiж  собою  Болгарiю  i  Русь,  у  Константинополi  можна  сидiти
спокiйно. Якщо ж вони, крий боже, зумiють зв'язатись i з'?днатись, нам  не
встояти навiть за мурами Юстинiана... тож не треба шкодувати нi грошей, нi
збро?, нi людей. Ми мусимо сварити ?х, роздiляти i владувати.
   Це говорив уже не той iмператор Костянтин, який так  лагiдно,  спокiйно
розмовляв у Великому палацi з ки?вською княгинею Ольгою. Щось  хиже,  люте
було в його обличчi й очах, пальцi рук щосили стиснули посох.
   - Я розумiю, що тебе турбу?, Василю, - закiнчу? вiн.  -  Грошi,  грошi!
Так, у iмперi? в нас зараз дуже важко, податки, якi  ми  наклада?мо,  дуже
великi. Ти говориш, що скрiзь починаються повстання. Знаю! Але що поробиш,
iмперiя - велика,  iмперiя  -  мiцна,  i  той,  кого  вона  захища?  сво?м
знаменом, мусить за це платити. Хлiбом, грiшми, кров'ю!..

   Тi?? ж ночi у  саду  над  Пропонтидою,  там,  де  розмовляли  Iмператор
Костянтин i княгиня Ольга, але набагато пiзнiше,  коли  вже  заснув  увесь
Великий палац i коли в сво?му ложi спав iмператор  Костянтин,  сталася  ще
одна зустрiч i ще одна розмова, тiльки нiхто ?? не чув.
   Що паракимомен Василь не мiг спати в цю пiзню годину ночi i опинився  в
саду над морем, було не дивно - як постiльничий, вiн мусив вартувати, коли
спочивали iмператори.
   Дивним було те, що саме в цей час i саме в цьому мiсцi  саду  опинилась
Феофано. Хто-хто, а вона мала право i  повинна  була  б  спати,  спочивати
поруч з чоловiком - молодим iмператором Романом.
   А все ж вона не спала i вийшла в сад, довго  стояла  в  однiй  iз  його
алей, помiтила в кiнцi ?? темну  постать  людини  й  одразу  прикипiла  до
кипариса. Довго ждала й напружено прислухалась, поки  постать  наближалася
до не?, чула кроки, дихання, а тодi раптом ступила вперед, прошепотiла:
   - Я тут, Василю... Жду!
   Вони зiйшли з але? в тiнь. Там стояла лава, ?х нiхто не мiг бачити.
   - О, якби ти знала, Феофано, - сказав, сiвши на лаву, паракимомен, - як
менi важко...
   - Чому? - нахилившись до нього, спитала  вона.  Десь  над  Галатою  бив
грiм, i луна його з виляском котилась над  морем.  У  вiдсвiтi  блискавиць
Феофано   побачила   перекошене   вiд   муки,   сухе   безбороде   обличчя
постiльничого.
   - Вони з мене зробили напiвлюдину, -  шепотiв  вiн.  -  Я  маю  голову,
серце, але в мене мертве тiло...
   - Невже ж у тебе нiчого не лишилося?
   - У мене залишилась помста, - вирвалось  у  нього.  -  Коли  я  досягну
свого, може, тодi заспоко?ться моя душа... .
   - Коли ти досягнеш свого, - пiдбадьорила вона його, - тодi  ти  захочеш
жити, в тебе з'явиться бажання...
   - Ти говориш правду?
   - Так, Василю! I бажання, i пристрасть...
   - Ти принесла, що обiцяла?
   - Так. Оцi порошки з ?гипту дiють дуже  повiльно,  але  невблаганно,  -
кiнець, смерть!
   - Дай менi!.. Скiльки ?х тут? Два? Ти говорила, що буде три...
   - Третiй я залишила  для  себе...  Але  я  дам  тобi  його,  коли  буде
потрiбно...

   4

   Дуже швидко, набагато ранiше, нiж туди могла прибути з  почтом  княгиня
Ольга,  у  столицi  Болгарi?  Преславi   з'явились   василiки   iмператора
Костянтина.
   Дивним було те, що, з'явившись  до  Преслави,  вони  не  добивались  на
прийом до кесаря - василевса Болгарi? Петра, а,  попросивши,  одразу  були
прийнятi дружиною Петра василiсою Iриною.
   Василiса  Iрина  мала  грецьке  iм'я  Марiя,  була  дочкою   iмператора
Христофора,  онукою  Романа  Першого   Лекапина   i,   нарештi,   дружиною
болгарського кесаря Петра.
   Появi василiси Iрини в Преславi передувало багато подiй, бо вiдколи  на
вузькому  пiвостровi  над  Пропонтидою  й  Судом  з'явився  Новий  Рим   -
Константинополь i Вiзантiя - мiж ним i болгарами,  що  жили  на  Балканах,
протягом столiть точилися  жорстокi  вiйни.  Не  Болгарiя  хотiла  скорити
Вiзантiю - нi. Слов'янськi племена й болгари, що ослов'янились  мiж  ними,
жили на Балканах споконвiку, набагато ранiше, нiж Вiзантiя. Вони гадки  не
мали iти чи тим бiльше поневолювати Вiзантiю, але Вiзантiя  завжди  хотiла
поневолити Болгарiю й знищити.
   Уже iмператор Костянтин  Четвертий  Погонат  воював  з  болгарами,  але
перемогти ?х не змiг. Воював пiзнiше з каганом Тервелем  Юстинiан,  воював
iмператор Костянтин П'ятий. Це iмператор Никифор Перший залив  кров'ю  всю
Болгарiю, спалив ?? столицю Плиску.
   Але болгари не скорялись Вiзантi?. У  вiдповiдь  на  жорстоку  розправу
Никифора каган Крум зiбрав велике вiйсько,  пiдняв  усю  Болгарiю,  оточив
вiйсько Никифора, знищив його, а з черепа iмператора велiв  зробити  келих
для вина...
   Особливо ж ненавидiв роме?в i  люто  мстив  ?м  за  всi  ?х  злочини  i
вбивства каган Болгарi? Симеон. Все сво? життя вiн  присвятив  боротьбi  з
римськими iмператорами, усе сво? життя  вiн  i  поплiч  з  ним  його  зять
болярин Георгiй Сурсувул вели болгар на Вiзантiю.  У  цiй  боротьбi  каган
Симеон мав сво?м спiльником i ки?вського князя Iгоря. То Симеон,  то  Iгор
чiпляли сво? щити на воротах Царевого города.
   I каган Симеон досягнув свого: вiн довiв, що  й  невеликий  народ  може
перемогти у справедливiй боротьбi проти хижо? iмперi?.
   Сам каган Симеон був високоосвiченою людиною, знав мови, вивчав  багато
наук, наповнив  палати  сво?х  теремiв  книгами,  творами  мистецтва,  сам
залишив для наступних поколiнь ряд творiв, перекладав на  болгарську  мову
кращi твори тогочасного свiту, також i грецькi.
   Але вiн ненавидiв тих грекiв i ?х  iмператорiв,  якi  протягом  столiть
поневолювали Болгарiю, якi хотiли загарбати у цього невеликого народу його
багатства, мрiяли пiсля скорення Болгарi? посуватись далi -  на  пiвнiч  i
схiд.
   У численних битвах болгари  незмiнно  громили  вiйська  роме?в.  I  хоч
iмператори нахвалялись, що  ?м  допомага?  бог,  але  на  цей  раз  i  бог
допомогти ?м не мiг, бо болгари боролись за сво? життя й  iснування,  а  у
iмператорiв було наймане вiйсько.
   Iз сво?м вiйськом каган Симеон бив роме?в  пiд  Адрiанополем,  пiдкорив
собi  Солунську,  Драчську  й  Адрiанопольську  феми*  (*Феми-   областi.)
Вiзантi?, вiйсько його стояло пiд самими стiнами  Константинополя,  вийшло
до Босфору.
   I тодi каган Симеон оголошу? себе кесарем болгар i  грекiв,  болгарськi
?пископи     проголошують     болгарську     церкву     незалежною     вiд
константинопольського патрiарха й обирають свого, болгарського, патрiарха,
а сам Симеон готу?ться до нового походу, щоб добити iмператорiв.
   I  саме  тодi,  коли  кесар  Симеон  готувався   остаточно   розгромити
iмператорiв i навчити ?х поважати iншi народи,  вiн  перед  сво?м  палацом
пада? мертвий з  коня.  Отрута?  Може,  й  так.  Хто?  Це  було  та?мницею
Константинополя.
   Георгiй Сурсувул, головний болярин, зять i щирий  друг  Симеона,  повiв
вiйсько нового кесаря - сина Симеона Петра - до Константинополя. Уже  конi
мчали в Фракi? й Македонi?, уже близька була перемога...
   Але  раптом  вiйсько  болгар  зупиня?ться.  Iмператори  шлють  молодому
кесаревi Петру багату дань, а той ?? прийма?. Далi кесар  Петро  оголошу?,
що вiн одружу?ться з дочкою iмператора Христофора Марi?ю,  а  ще  невдовзi
кесар прибува? до Константинополя, сто?ть  перед  престолом  у  церквi  на
Влахернi, яку палив батько його Симеон, одружу?ться з  Марi?ю,  ?й  навiть
дають нове iм'я - Iрина, що означа? - мир. Iмператори обiцяють надалi мати
мир i любов з  болгарами,  ще  обiцяють  iмператори  кожного  лiта  давати
василiсi Iринi посаг - дань для Болгарi?...

   5

   Василiса  Iрина  радо   приймала   в   сво?му   кiтонi   василiкiв   iз
Константинополя.
   Це вже була не та струнка, ставна, гнучка,  як  кипарис,  гречанка,  що
чарувала у вiсiмнадцять лiт серця багатьох i так полонила молодого  кесаря
Болгарi? Петра, що той забув заповiт отця,  продав  свiй  народ  i  зрадив
вiтчизну.
   Василiкiв iз Константинополя  приймала  тепер  пiдстаркувата  жiнка,  з
високою ши?ю, довгими руками, негарна, до того ж ще й хвора,  бо  василiса
Iрина страждала у цiй гiрськiй кра?нi вiд вола* (*Воло - (хвороба) зоб.).
   Але вона була й лишилась грекинею - розмовляла тiльки  грецькою  мовою,
читала книги, написанi в Константинополi, дбала,  щоб  у  Великому  палацi
кесарiв Болгарi? все нагадувало Константинополь.
   Часом це виглядало трохи смiшно. У Великому палацi в Преславi, як  i  в
Константинополi, була своя Магнавра,  Орологiй,  Левзiак,  iподром,  банi,
кiтони, все тут також блищало мармуром, золотом,  срiблом.  Проте  все  це
було якимсь дрiбним, недорозвиненим, як листя на деревi, що росте на голiй
скелi.
   За тридцять лiт, якi василiса Марiя провела в Преславi, вона  домоглась
того, що тут було заведено порядки  вiзантiйського  двору.  Тут,  як  i  у
Великому палацi, кесаря прозивали василевсом, а ?? василiсою, ?х  оточував
синклiт, що день i нiч славословив василевсiв, цей синклiт  одержував  вiд
кесаря щедрi дарунки, володiв Преславою, а по всiй Болгарi? кметi* (*Кметi
- управителi фем, областей.) й топархи* (*Топархи - вiйськовi начальники.)
намагались робити все так,  як  i  в  Преславi.  I  тепер,  коли  василiки
iмператора Костянтина потрапили до кiтону василiси  Iрини,  вона  приймала
?х, як i в Константинополi, а може, ще й сердечнiше, теплiше,  розпитувала
про життя у Великому палацi, цiкавилась, як живуть ?? брат i сестри.
   Звичайно, василiки найперше дали василiсi сво? дари. То  були  коштовнi
паволоки, вироби з костi й емалi, золота зброя - меч, щит, шолом,  вина  й
пахощi з полуденних земель, золото й  срiбло  в  злитках  i  в  монетах  з
зображенням iмператора Костянтина.
   Василiса Iрина просила  передати  iмператору  Костянтину  ??  найщирiшу
подяку за цi дари - черговий посаг. Паволоки вона вiзьме собi  й  роздасть
придворним жiнкам, щоб вони були одягнутi, як i в Константинополi, зброю й
вино василiки  нехай  подарують  кесаревi  Петру,  золото  й  срiбло  вона
використа? на Великий палац Преслави.
   Василiки розповiли й про те, що  змусило  ?х  у  негоду  добиватись  до
далеко? Преслави.
   - У нас в Константинополi увесь час  була  ки?вська  княгиня  Ольга,  -
сказали вони василiсi Iринi.
   - Що ж треба було цiй пiвнiчнiй княгинi  в  Константинополi?  -  одразу
зацiкавилась вона.
   - О, пiвнiчна княгиня дуже хитра, - вiдповiли василiки. - Вона хотiла б
мати багато всiляких  пiльг...  Бiльше,  нiж  ??  сусiди,  а  так  само  й
Болгарiя...
   - Що ж саме хотiла ця княгиня? - стиснула уста василiса Iрина.
   - Вона б хотiла, щоб ?? купцi без обмежень торгували в Константинополi,
лютувала, що ми допомогли хозарам поставити город  Саркел  на  Iтилi-рiцi,
дивувалась,  що  iмператори  породичались  iз  хозарськими  каганами,   й,
помiтно, була б не вiд того, щоб син ?? Сфендослав одружився з  однi?ю  iз
дiвиць царського роду...
   - Ото! - засмiялась василiса Iрина. - Пiвнiчна княгиня добре зна?, чого
хоче, а  хоче  вона  немало,  Порiднитись  з  iмператором  роме?в,  женити
Сфендослава на однiй iз василiс?! Надiюсь,  iмператор  Костянтин  вiдповiв
цiй еллiнцi як належить?
   - Iмператор Костянтин провчив пiвнiчну княгиню, кiлька  мiсяцiв  тримав
?? з послами в монастирi Мамонта, потiм прийняв i вислухав. Але вiн нiчого
не дав i не пообiцяв. Що може бути спiльного мiж богоспасенною Вiзантi?ю й
нехрещеною Руссю?
   - Ха-ха-ха, -  довго  смiялась  василiса  Iрина.  -  Кiлька  мiсяцiв  у
монастирi, а потiм одмова! Це схоже на iмператора Костянтина,  вiн  добрий
полiтик.
   - Але, - продовжували василiки, - княгиня Ольга,  поскiльки  розмова  з
iмператором Костянтином нiчого ?й не дала, вирiшила ?хати i вже ?де додому
через Болгарiю...
   - Через Болгарiю? - щиро здивувалась василiса. - А що ?й  тут,  у  нас,
треба?
   - Саме через те ми й при?хали  сюди,  -  разом  вiдповiли  василiки.  -
Наскiльки ми розумi?мо, княгиня Ольга, дiставши одкоша в  Константинополi,
мрi? i хоче нав'язати Болгарi? те, що вона хотiла б нав'язати Вiзантi?...
   - Ха-ха-ха! - знову довго смiялась василiса Iрина, вiд  чого  ??  воло,
груди й все огрядне тiло часто здригались. -  Ну,  скажiть,  яка  любов  i
дружба може бути у нас з Руссю?
   - Хто зна??! - вiдповiли василiки. - У минулому каган  Симеон  i  князь
ки?вський Iгор, що братались мiж собою, зробили Вiзантi? дуже багато  зла.
Каган Симеон тодi ж, як нам добре вiдомо,  послав  на  Русь  чимало  сво?х
священикiв, дав ?м книги, а багато русiв ходили сюди, в Болгарiю...  Ще  б
пак, один одного вони розумiють, у них однаковi звича?...
   - Годi! - крикнула василiса Iрина. - Того, що було в Болгарi? за кагана
Симеона, бiльше нiколи не буде. Болгарiя тепер така, якою ??  хоче  бачити
Константинополь.  -  Василiса  Iрина  закiнчила:  -  Нехай  княгиня  Ольга
при?жджа? до Преслави, ми приймемо ?? тут, як i в Константинополi.

   6

   Кесар Болгарi? Петро довго розмовляв iз старшим болярином, або, як його
часто називала василiса Iрина, паракимоменом Георгi?м Сурсувулом.
   Старий був болярин Сурсувул, посивiло волосся на його  головi,  глибокi
зморшки на чолi, великi сивi брови низько нависали  над  гострими  темними
очима. Тiльки довгi вуса чомусь мали свiй давнiй темний колiр.
   Проте болярин Сурсувул все ж зберiг змолоду  струнку  постать  во?води,
очi мав гострi, допитливi, сповненi неспокою, тривоги.
   - У покоях василiси знову гостi  з  Вiзантi?,  -  сказав  сердито  вiн,
зайшовши до свiтлицi кесаря.
   - Знаю, - спокiйно вiдповiв кесар Петро. -  Що  ж,  це  непогано.  Вони
привезли посаг василiсi - дань.
   - Що нам та дань? - незадоволено махнув  рукою  Сурсувул.  -  Кiстки  з
царського столу... Але привезли вони не тiльки дань, а й звiстку  про  те,
що до Преслави незабаром при?де ки?вська княгиня Ольга.
   - I це знаю, - сердито вже процiдив кесар. -  Що  ж,  нехай  при?здить,
нашi шляхи й на схiд, i на захiд сонця вiдкритi.
   - Я думаю, - заперечив Сурсувул, - що княгиня Ольга  не  тiльки  про?де
через Болгарiю, а й зупиниться в Преславi. Якщо  ж  вона  не  дума?  цього
робити, то,  може,  кесарю,  ми  подба?мо,  щоб  вона  тут  зупинилась,  i
поговоримо з нею?
   Кесар Петро звiв брови й з