а навiть помитись, i побiгла до кухнi. Там горiло вогнище, Путша наносив дров, дiвчата прибирали. - Добрий ранок, ключнице! А ми рано встали... ранiше! - зустрiла ?? холодним, злим поглядом Пракседа. Що могла ?й сказати ключниця? 4 Нелегко було Малушi й у свiтлицях княжого терема. Ранiше, працюючи ще на кухнi, коли думала вона про цi свiтлицi, то уявляла, що там - багатство, все ся?, блищить, там тиша, спокiй, все красиве. А от чому красиве, того не могла висловити. Вона пробувала тодi розпитати про княжий терем, свiтлицi його й палати в ключницi Ярини, але та вiдповiдала дуже коротко, невиразно: "Добре живуть нашi князi, Малушо, дуже добре. Не так, як ми з тобою. Та колись ти й сама побачиш, яке княже життя". Що ж доброго було в княжих теремах, того Ярина не говорила. Пiзнiше, коли Малуша переступила вперше порiг княжого терема, вiн приголомшив ?? красою сво?ю, багатством, скарбами... Убога дiвчина з Любеча навiть зупинилась, побачивши палати, опустила руки й заклiпала очима. Проте тодi вона була тiльки дворянкою, як i iншi дiвчата. Тепер, ставши ключницею, Малуша подивилась на терем iншими очима, побачила тут не тiльки багатство, красу, скарби, а й стикнулась з людьми, що жили тут, взнала ?х вдачу, душi, силу. Взнала Малуша найперше саму княгиню Ольгу. Ранiше, зустрiчаючи ?? в стравницi, та й пiзнiше, приймаючи вiд не? ключi вранцi й вiддаючи увечерi, вона бачила ?? в пишнотi й славi, уявляла грiзною, але справедливою, не такою, як усi люди. Тепер, коли Малушi доводилось бiгати до княгинi кожного дня, кожно? години, часто й ночами, вона побачила й пiзнала ?? зовсiм не такою, як ранiше, не такою, як уявляла. Може, трапилось це через те, що ранiше Малуша бачила княгиню у багатiй, шитiй золотом i срiблом одежi, з червоним корзном на плечах, у широкому поясi, що робив ?? ставною й тонкою, у червоних чи зелених хзових чобiтках. А тепер побачила в спочивальнi з темною намiткою на головi, у звичайнiй одежi, старих чув'ях на ногах. Може, i то безперечно так, це змусило Малушу подивитись на княгиню новими очима. Але, попри все, вона побачила й iнше: княгиня Ольга зовнi здавалась ласкавою й теплою, а насправдi була холодна й жорстока. Вона багато обiцяла, але мало давала. Вона була просто скупа, бо часто вночi кликала Малушу до себе й усе мiркувала, як би менше дати дворянам, як дешевше прогодувати гриднiв. Та й по собi Малуша вiдчувала, що княгиня зовсiм не така, якою вона ?? уявляла. Де подiлись ласкавi слова, якими княгиня ранiше ?? дарувала, де тепло очей, що колись грiло Малушу й що давало ?й радiсть, надiю? Княгиня Ольга тепер завжди була холодна з Малушею, говорила з нею тiльки про дiло, на всьому ?? перевiряла, в усьому ?й нiбито не вiрила. Не раз i не два Малуша навiть плакала вечорами в сво?й хлiвинi. А за ключi вiд клiтей боялася бiльше, нiж за сво? життя. I не тiльки княгиня Ольга, всi в княжому теремi так: зовнi - ласкавi, на людях - сердечнi, справедливi, щирi а в життi - в сво?х покоях, свiтлицях, опочивальнях - зовсiм не такi. Малуша боялась родичiв княгинi, во?води Свенелда, священика, усiх, усiх. Боялась вона й княжичiв - синiв княгинi Ольги, особливо Святослава. Менший княжич Улiб завжди був ласкавий з нею, дивився на не? веселими очима, в яких грали блискучi вогники, говорив слово - наче щось дарував. Тiльки Малуша не вiрила йому. Стереглась... Зовсiм не такий був княжич Святослав. Малуша не розумiла його. Вiн був суворий, навiть на матiр - княгиню - поглядав сердитими очима. Малуша не раз чула, як вiн перечить ?й, ую Асмусу, особливо Улiбу. I до Малушi вiн ставився так само. Ну хоч би колись сказав ?й, як Улiб, тепле слово, хоч би колись подякував, зрештою, хоч би подивився на не? ласкавим оком. Нi, не такий княжич Святослав. Вiн не озветься теплим словом, вiзьме - не спита?, хтось йому щось дасть - не подяку?, а тiльки що - нагрима?. Якось Малуша прибирала вранцi в його свiтлицi. Зда?ться, чого ще треба: пiдмела, витерла кожну порошинку, ложе застелила так, що й мачинку було б видно, пiдлогу вимила - все в свiтлицi заблищало. Але княжичу Святославу однаково не догодила. Вiн, поки прибирала Малуша, увесь час стояв бiля вiкна, дивився на Днiпро, часом спiдлоба позирав на не?. - Доки ти будеш прибирати? Чого згина?шся, навiщо? Перелякана його криком, Малуша випорснула з свiтлицi, зупинилась у сiнях i заплакала. Плакала вона, правда, тихо, щоб нiхто не почув, витирала сльози, щоб нiхто не помiтив. I раптом почула позад себе кроки. Оглянулась - княжич Святослав. Хотiла тiкати - вiн заступив ?й шлях. - Ти чого плачеш? - Я не плакала, княжичу, ?й-Перун, не плакала. Вiн подивився на не? очима, в яких було презирство, й осудження, i крихiтка ще чогось, чого не могла зрозумiти Малуша. Але на те вiн i княжич, так i тiльки так вiн i мусить дивитись на Малушу. - Гей, ти, дворянко! - сердито промовив Святослав. - Не плач! За чим, за чим ти лл?ш сльозив Вiн пiшов, i Малуша бiльше не плакала. Крий боже, скаже Святослав слово княгинi. Вiн страшний, не такий, як усi, його слiд стерегтись бiльше вiд усiх. I пiзнiше вона завжди боялась його. Особливо коли зустрiчала в темних сiнях терема або в присмерках десь надворi. Побачивши його здалеку, вона низько вклонялась, нижче, може, нiж годилось, i дуже повiльно, повiльнiше, нiж треба, пiдiймала голову, сподiваючись, що за цей час княжич промине ??. А коли вона нарештi пiдводила голову, то бачила, що князь Святослав не проминув ??, зупинився, сто?ть, жде, навмисне жде, поки вона випроста?ться. I тодi Малуша зустрiчала погляд його сiрих очей, бачила стиснутi уста, щось суворе в обличчi i ще щось дивне, схоже на посмiшку. Так i йшов далi княжич Святослав - з суворою посмiшкою, з примруженими очима. 5 Ранiше, будучи дворянкою, Малуша брала й давала кожному тiльки те, що велiла Ярина. Тепер думала й зважувала, як зробити так, щоб не сварилась княгиня. I давала Малуша не бiльше, а може, й менше, нiж дала б княгиня. Це йшло не вiд скупостi. Коли б усi багатства княжi належали ?й, о, тодi Малуша роздавала б усе щедрою рукою! Але, даючи чуже, княже, вона берегла тiльки одне - свою честь. Якось Добриня ?й сказав: - А чи зна?ш, Малушо, щось нашi гриднi не дуже добре говорять про тебе? Вона навiть зашарiлась, - вiд гриднiв, як це ?й всi говорили, нiчого ждати доброго слова, вони завжди п'ють, гуляють, кожен з них хвалиться собою, iншого ж гудить. Але невже хтось iз них посмiв сказати якусь лжу про не?? Вона ж нi з ким iз них не зустрiчалась, приводу не давала. - Що ж вони говорять? - запитала Малуша. - Кажуть, - вiдповiв Добриня, - що ти така ж, як i ключниця Ярина, - зайвого корчажка меду не даси, покорм вида?ш скупо, У не? одлягло вiд серця - отже, говориться не про ?? дiвочу честь. - I покорм, i мед я даю, як велить княгиня, - сердито вiдповiла вона братовi. - А тво? гриднi ненажери, ?м цiле гов'ядо дай, то й тодi буде мало. Добриня глузливо поглянув на Малушу. Диви, яка стала його сестра - не за гридня заступа?ться, а за княгиню! Та невже ж вона не розумi?, що без гридня й княгиня не княгиня, а вже без нього, Добринi, i Малушi не бачити б Гори довiку. Вiн нiчого не сказав Малушi, а подумав, що, либонь, гриднi говорять правду. Страшнi князi землi, але не гiршi й усi тi, хто ?м служить. Тiльки не думав Добриня про себе й про те, що вiн сам служить князям, що життя його в княжiй волi. Не сказав вiн i про те, чому саме почав з Малушею цю розмову. Стояла вона якусь хвилину, - примруживши очi, дивилась на стiну й Днiпро. А тодi раптом здригнулась, не попрощалась, слова не промовила, побiгла стежкою попiд деревами до терема. I чи то примарилось Добринi, чи, може, так i було, але здавалося йому, що Малуша витира? на обличчi сльози. Диви, не можна ?й сказати й слова? А говорив Добриня з Малушею так тому, що дуже уболiвав за побратимом сво?м Туром. Був гридень, а перевiвся нiнащо, ганчiркою став. Все почалося вiдтодi, як Тур признався Добринi, що Малуша йому до вподоби i, либонь, не гiрша горянських дiвчат. Насправдi ж Тур полюбив Малушу, вона здавалася йому кращою вiд усiх дiвчат Гори, хоч мiж ними були й во?водськi, i боярськi, i княжi дочки. Вiн полюбив ??, ходив тут, по Горi, а жадав ?? бачити, ?здив з iншими гриднями в далекому полi, але й там думав про не?. А який вiн був щасливий, коли раз i вдруге зустрiв ?? на Горi. Правда, Тур не говорив з нею, але ж нiщо йому не заважало думати про не?, i вiн думав, мрiяв, як колись стане поруч iз нею, скаже ?й все щиро, одверто. Сказав би ж вiн ?й, як це думано й передумано, мабуть, так: "От я, Малушо, дивись на мене, - гридень! А що таке гридень? Княжий слуга, робочич. Сьогоднi я живу на бiлому свiтi, а завтра, якщо пошле князь на смерть, - i помираю. Тiльки я, мабуть, Малушо, не помру. Бач, уже й ребра в мене поламанi, i покалiчена рука болить, проте, либонь, тепер уже мене нi спис, нi стрiла не вiзьмуть, бо знаю я проти них слово, яке ж - не признаюсь..." Так думав почати Тур, а далi б сказав: "...А тепер про тебе, Малушо... Я робочич, а ти роба, i в тебе така ж, як i в мене, доля! Гаразд, могло б бути куди гiрше. Тебе взяли до княжого двору, бо ти в'?хала на Гору пiд щитом, але що далi? Будеш ти робою, працюватимеш на кухнi, ?стимеш княжi об'?дки, ну, може, за довгi роки щось i збереш, не вотоляну* (*Вотола - груба доморобна тканина.) свитку одягнеш, а з крашеницi, може, й вовни. А далi що? Ти пiд щитом в'?хала на Гору, але ти рабиня i рабинею будеш... От як!" Але Тур не кiнчив би на цьому, а неодмiнно сказав би ще Малушi: "А що, коли б ми, Малушо, зробили так. Ти - роба, я - робочич, долi нема? в тебе i не буде ?? тут, на Горi, i в мене ?? не буде довiку; я ж тебе, чу?ш, Малушо, люблю так, як нiкого в свiтi; може, й ти мене полюбиш, коли не стiльки, то хоч менше. I от я скажу князям: "Служив я вам, дайте пожалування - шматок землi над Днiпром, де я поставлю хижу", - адже дають князi гридням, якi ?м вiрно служили, пожалування землею. I ти, Малушо, скажеш княгинi: "Служила я вам - пустiть тепер на волю, хочу я жити з таким робочичем, як сама, звiв нас Ладо..." I пустять князi, як же можна не пустити!" Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею вiдбудеться не скоро. Мине рiк, другий, може, й десять, - важко служити, а ще важче заробити щось у князiв. Але Тур згоден був ждати, нi вiн сам, нi роба Малуша не могли втекти вiд сво?? долi... I раптом сталось те, чого Тур нiяк не ждав: Малуша - ключниця. У похмурий осiннiй день, коли все Днiпро затягли густi тумани, а вгорi котились важкi темно-сiрi хмари, гридень Тур стояв на високiй кручi за Горою i не бачив нi неба, нi хмар, нi Днiпра. Чорна хмара вкрила його серце, затягла всю душу. Малуша - ключниця! Отепер кiнець всiм мрiям, нiколи вже нiчого вiн ?й не скаже. Доки була вона робою, вiн був ?й до пари, - о, яка б рабиня на Горi та не стала поруч з молодим, добрим гриднемi Тепер вона ключниця, в не? ключi вiд теремiв княжих, комор i клiтей. Спробуй поговорити з такою! Усi гриднi боялись ключницi Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малушi. Щось у душi, правда, говорило: "Нi, вона не така! Вона - iнша, вона така, як i ти, Туре!" Але йому було страшно. Нi, не за себе боявся Тур - чого боятись гридневi княжому? Вiн нiчого не бо?ться, навiть смертi. Безмежно кохаючи Малушу, вiн боявся за не?. Десь далеко-далеко з-за Днiпра долинула луна - там Перун уже йшов над землею, махав сво?ю блискучою палицею, хмари росли, все темнiшали й темнiшали. Отак у свiтлу радiсть людей вплiтаються скорбота й печаль, так у яснiй тишi народжуються блискавицi й громи. Увечерi, лежачи поряд iз Добринею, Тур довго не мiг заснути. Надворi шумiв вiтер, били громи, дощ, як просо, сiк i сiк дах ?хньо? хижi. I тодi Тур сказав: - Добре, що Малуша стала ключницею, тiльки страшно, щоб вона не стала такою, як Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих. - Вона не така, - вiдповiв на це Добриня, - вона чесного роду. - Коли б то так, - прохрипiв Тур. Звiвшись на лiкоть, вiн довго ждав, доки вiдгуркотить Перун, а тодi додав: - Коли б то так, то було б добре... бо я... Гридень Тур не встиг та й не змiг сказати того, що думав. У цей час вдарила блискавиця, освiтила через розчиненi дверi все в хижi, i Добриня тiльки побачив обличчя Тура, його широко розплющенi очi, стиснутi уста, муку й бiль у кожнiй рисi обличчя. Перун пiдiйшов зовсiм близько до хижi, вдарив палицею й погасив блискавицю. РОЗДIЛ ШОСТИЙ 1 Княгиня Ольга зробила, що замислила, - навеснi 957 року вирушила до Константинополя, ?хати туди вона могла двома шляхами: суходолом, через землi тиверцiв i уличiв, i далi через Болгарiю або ж Днiпром i Руським морем* (*Руське море - древня назва Чорного моря.), як звичайно ?здили купцi i гостi. Вона вибрала другий шлях. Ним можна було дiстатись до Вiзантi? безпечнiше й швидше. Княгинi i всьому ?? почту легше було ?хати в лодiях, анiж на конях: бажаючи добра й тишi Руськiй землi, хотiла вона говорити не з болгарськими каганами* (*Каган - князь.), що виконують волю Константинополя, а з самими iмператорами. До далеко? цi?? подорожi княгиня готувалась ще з зими; сама одiбрала для iмператорiв i для кого буде надоба дари великi - хутра, риб'чий зуб, золотi й срiбнi емалi, бобровi пахощi, а про запас кiлька мiхiв з диргемами, кунами, р?зами. Взимку ж для княгинi й почту ?? на Почайнi посмолили, пiдняли насади й зробили зверху настили на кiлькох лодiях; у кiнцi зими во?вода Свенелд послав тисячу во?в у поле над Днiпром, щоб стерегти пороги, коли ?х минатиме княгиня, а далi проводжати ?? понад лукою моря аж до краю земель тиверцiв i землi уличiв. Довго думала княгиня й над тим, кого ?й взяти з собою в далеку дорогу. Не на брань вона ?хала, а для хитро? й мудро? розмови, в час яко? напохватi треба було мати людей тямущих i бувалих. Зваживши все, велiла вона готуватись у дорогу дванадцяти слам, п'ятдесяти купцям i ще й п'яти тлумачам, якi красно вмiли говорити язиками грецьким, франкським i латинянським. Крiм того, аби не думали iмператори грецькi, що ки?вськi князi не мають нi роду, нi племенi, запросила вона ?хати з собю ще й родичок сво?х - посестрин* (*Посестрини - двоюрiднi сестри.), нетiв* (*Нетi - племiнники.) ще й жон князiв чернiгiвського й переяславського. Тi тiльки цього й ждали - шили всю зиму рiзноликi убори, чоботи з зеленого й червоного хза, все примiряли, все одна перед однi?ю вихвалялись: "0т яка я, от де Царгород здиву?мо!" А княгиня Ольга по терему ходила, посмiхалась, думала: "Заждiть! Яко? ви заспiва?те, коли вас колихне море Руське!" Ще велiла княгиня Ольга ключницi Малушi, щоб та одiбрала десять дворянок, i то найкраснiших, здорових, метких. Почувши цей загад, Малуша подумала: "Менi б по?хати з княгинею до Царевого городаi^ Але коли княгиня додала: "Ти ж, Малушо, залишайся на дворi, дивись, щоб i в теремi лад був i щоб княжичi були доглянутi", ключниця зрозумiла, що так уже ?й судила доля i що вона справдi мусить бути в городi, коли ?? княгиня ?де в далеку дорогу, Пiсля однi?? безсонно? ночi княгиня запросила до себе священика Григорiя. - I ти, отче, по?деш зi мною, - сказала вона. - Куди, матiнко княгине? - запитав вiн, не збагнувши спочатку, про що йдеться. - До Царевого города Константинополя, - вiдповiла вона. Старий священик вкрай перелякався, почувши про таку далеку й важку дорогу, але вiдповiв хитро, мудро: - Навiщо ж менi ?хати до Константинополя, матiнко княгине, коли я хрестився в болгар у Преславi? - Зi мною по?деш, отче, аки пастор iстинно? вiри. У нього заблищали очi. - То, може, матiнко княгине, ?демо ми для того, щоб там взяти для всi?? Русi християнську вiру? - Нi, отче, - суворо промовила княгиня. - Ти по?деш зi мною для того, аби вiдали вони, що я, княгиня, також християнка i презвутера свого маю... Священик Григорiй, радiючи, що трапилась ця нагода, знову завiв мову: - Добре робиш, княгине, що не береш вiд грекiв Христа, але, може, вiзьмемо його вiд болгар... Ти ж, матiнко княгине, сама християнка. - Вiрю во Христа, отче Григорiю, бо знаю, що тiльки Христос захистить мене, князiв, християн i всiх во?вод, купцiв, бояр, якi ще не приймають Христа. Знаю, Христос захистить i багатьох людей мо?х, iже омилися купiллю святою, й совлекли грiховнi одежi ветхого чоловiка Адама, i в новий Едем облеклися, iже суть Христос... Священик Григорiй молитовно пiдняв очi д'горi й промовив: - Чому ж ти, княгине - денниця перед сонцем, зоря перед свiтлом, - сама ся?ш, яко мiсяць вночi, а не хрестиш невiрних чоловiкiв, якi, не омовеннi хрещенням святим, потопають у грiхах, як у калi. Хрести, княгине, Русь, зроби християнською свою землю. - Не можу, отче Григорiю, бо боюся. Невiрним мо?м чоловiкам вiра християнська уродство суть, не смислять-бо, не розумiють, у тьмi ходять, не вiдають слави господньо?, одебелиша-бо серце ?х, ушима тяжке слишати, очима видити... Хрещу я зараз Русь - многi смiятись почнуть i сваритись також, а може, отче Григорiю, знову пiде плем'я на плем'я, земля на землю. Замислився священик i, напевне, пригадав усе, що йому доводилося чути вiд невiрних киян, - i глузування, i лайки, i погрози. I це в Ки?вi, де пiд боком Гора, дружина, княгиня-християнка. А що ж буде, коли хрестити якусь весь чи мерю, всю чудь заволоцьку?* (*Весь, меря, чудь - пiвнiчнi племена Древньо? Русi.) Правду каже княгиня: охрестити Русь - однаково що запалити пожежу по всiй землi. - Це так, матiнко княгине, - згодився вiн. - Русi хрестити не можна. Вiрити будемо, що прийде колись Русько? землi познання, до бога начаток примирення. Вiримо, будемо денно i нощно молити Христа. Так коли ж, княгине, ?демо до Константинополя? 2 Тiльки скресали льоди й виповнювався Днiпро, до Ки?ва з далеких заморських кра?н прибували гостi, що зимували по пониззi Днiпра i Верхньому Волоку, ждучи там тепло? години; прибували також з червенських городiв i вiд Iтиля-рiки, де ?х застала й не пустила до Ки?ва зима. Багато, дуже багато могли б розповiсти гостi з iнших земель про шляхи, якими вони потрапляли сюди, до Ки?ва. Це були далекi, дуже важкi шляхи, доводилось ?хати мiсяцями й роками - безводними пустелями, морями й рiками, горами й степами. Це були небезпечнi шляхи, бо скрiзь на заморського гостя чатували страшнi небезпеки: буря на морi, самум у пустелi, орда в Дикому полi, звiр i розбiйник - за кожним каменем i кущем. Купець тодi мусив бути й во?ном, - на спинi його коня лежали товари, а бiля пояса висiв меч. Для охорони купцi наймали ще й дружину. Але багатьом гостям, що з далеких земель ?хали до Днiпра, так i не судилось напитись води з нього. Не всi й ки?вськi купцi попадали в землi заморськi. Три шляхи тяглись вiд Ки?ва-города: Залозний, що починався на лiвому березi Днiпра й через Дике поле, рiку Тана?с* (*Тана?с-Дон.), по великiй рiцi Iтилю i далi Джурджанським морем вiв до земель хинських, аравiйських, до Бабель-Абваба, Бердаа й самого Ховерезма; на пiвдень вiд Ки?ва суходолом i Днiпром iшов Соляний шлях, яким ?здили до печенiгiв, херсонiтiв, болгар, гречинiв i ще далi - в море Середземне; а був ще шлях i Червенський, вiд Ки?ва на захiд - у городи на Карпатах, до чехiв, полякiв, франкiв. Але в Ки?вi на Подолi все забувалось - i далекi шляхи, i страшнi пригоди в дорозi, i навiть друзi, що не до?хали до Ки?ва, а тлiли десь у пiсках або на днi моря. Над Почайною терпко пахло смолою, скрiзь попiд берегом так густо, що можна було переходити з лодi? на лодiю, стояли великi, довгi ушку?, якi припливали сюди з пiвнiчних морiв, шнеки й буси з Чудi, струги й учани з Новгорода, важкi морськi хеландi? грецькi. А всi люди, що здалеку ?хали ними до Ки?ва, поспiшали в одне мiсце - на Подол, на торг. Торг на Подолi кипiв, шумiв, вирував. Уже здалеку було видно багатолюдний натовп, що колом громадився навкруг велико? площi, посеред яко? стояв високий стовп, палахкотiв вогонь. Хто пiдходив ближче, той бачив уже не стовп, а висiчену з дубово? колоди подобу тварини й людини. Тулуб постатi нагадував тiло людини з широкими, великими, майже жiночими грудьми, довгi руки також схожi були на людськi, тяглися вздовж тулуба i майже досягали землi. Голова ж подоби, крiм очей i носа, мала щось твариняче: рот ?? досягав аж до великих вух, iз нього витикались кабанячi гострi iкла, а над головою стирчали залiзнi роги. Це був Волос - бог торгiвлi. До нього часом з подякою, iнодi ж з надi?ю пiдходили гостi ки?вськi, що ?здили в далекi кра?, але на нього з острахом поглядали й заморськi гостi, чи то варяги, хозари, чи й гречини-християни. Кожного дня з ранку до вечора бог Волос поглинав сво? жертви. Перед ним на складеному з камiння жертовнику горiв вогонь, гостi ки?вськi й заморськi пiдходили до нього й складали сво? дання: хто живого пiвня, хто хутро, жбан меду, кадь ячменю чи проса. Богу Волосу нелегко було, звичайно, перетравити всi цi жертви, вогонь перед ним мусив горiти день i нiч. Тому бiля божо? подоби завжди поралось кiлька жерцiв, вони пiдкладали дрова, рiзали й кидали у вогонь належнi частини жертвених тварин, лили мед, клали вiск... Якщо жертва була коштовна - полотно, хутро, - вони чiпляли на день такi речi на тулуб Волоса, де для цього були залiзнi гаки, а вночi знiмали. I жили жерцi бiля свого бога в землянцi, де в них було справжн? сховище речей: боговi - боже, жерцям - на сущий день. Бiля Волоса били в бубон i грали на сопiлках жерцi, до жертовника пiдходили купцi ки?вськi й гостi заморськi, на залiзних гаках колихались хутра, в буйний вогонь падали шматки жертвених тварин, сипалось зерно, лилось вино. В повiтрi пахло смаженим м'ясом, ладаном, смирною. А до жертовника пiдходили новi й новi купцi, гостi з iнших земель. З раннього ранку до пiзнього вечора шумiв, кричав багатьма голосами i всiлякими язиками Подол: тут ки?вський купець чiтко карбував руськi слова, там гречин щось горлав над сво?м оксамитом, ще в одному мiсцi швидко сипав слова хозарин, а там аравi?ць - не в силi щось зрозумiти, як i витлумачити iншим, хоч бiля нього i крутились толковини, - обливався потом, пояснював на мигах, пiдiймав руку вгору, тикав пальцем у серце, пiдкидав на долонi свiй товар. На чiльному мiсцi, ближче до бога Волоса, стоять купцi земель руських - новгородцi привезли на торг горючий* (*Горючий камiнь - янтар.) камiнь, зiбраний на берегах Крижаного моря, купи хутр соболиних, кунячих, горноста?вих, чорно-буро? лисицi, шкури морського звiра; язики вiд Волока мають хутра оленiв, зайцiв, кiз; деревляни вихваляються шкурами й показують баранячi мiхури, у яких налито бобровi пахощi; вручайськi* (*Вручай - нинi Овруч.) каменерiзи привезли на торг пластини з червоного каменю й гори пряслиць; Полянська земля засипала торг пшеницею, ячменем, просом, перед купцями стоять дiжки з пахучим медом, лежать великi, схожi на жорна, круги жовтого воску. Багатi купцi Русько? землi, i ?м ? що продати гостям заморським. А вже гостi цi тут i чатують. На Почайнi колишуться ?хнi лодi?, над берегом стоять конi й верблюди, бiля яких просто на пiсках сплять стомленi дружини, раби ж носять i носять до торгу товари далеких гостей. Найкрикливiшi з них гречини. Вони часто гостюють у Ки?вi-городi, знають мову тутешнiх людей, говорять без толковинiв. Раби ?хнi носять вiд Днiпра й кладуть на помостах грецькi паволоки* (*Паволоки - коштовнi тканини.) й римськi дiбаджi* (*Дiбаджi - оксамити.), перед ними стоять високi корчаги з вином, амфори з парфумами й мастиками, лежить золоте й срiбне узороччя, на килимах розсипанi обручi на шию, руки, ноги; перснi, колти* (*Колти - пiдвiски з дужками до жiночого головного убору.) з дорогоцiнним камiнням, емалi. Греки-херсонiти, що живуть на Бiлобережжi, навезли i насипали на торзi купи солi, в'ялено? риби, вони ж пригнали табуни коней. Цi конi ще недавно вiльно мчали в степах над Руським морем, а херсонiти ?х пiймали, загнуздали, привчили до сiдел. Не конi - вiтер, вони риють копитами пiсок, iржуть над Почайною. За херсонiтами - аравiйцi, перед ними зелене намистечко з Ховерезма, перли з полуденних теплих морiв i знову парфуми й мастики, кориця, перець, лавровий лист, ладан i смирна. Найбiльше пишаються аравiйцi мечами з Багдада. Вiдомо всiм, як вони загартовують ?х: летять на скажених конях супроти холодного повiтря. Але зараз аравiйськi гостi через толковинiв намагаються пояснити, що на цей раз ?хнi мечi ще кращi, бо вони гартували ?х у м'язах живих рабiв. I раби ? тут, ?х також привезли на торг. Смутнi засмаглi юнаки й дiвчата стоять недалеко вiд купцiв. Товар вiдда?ться за товар: пшеницю - за сiль, хутро - за оксамит, мед - за коней, i за пшеницю - хутро, мед, раби. Але про запас у заморських гостей ? й драхми, диргеми, динари. У руських купцiв також ? золото й срiбло - це гривнi, куни, р?зи - шматочки дорогоцiнного металу, нарiзанi з прута. Крiм гостей та купцiв ки?вських, на торгу повно людей. Куди ж пiти в городi Ки?вi, як не на торг? Сюди йдуть i ?дуть на возах з Гори, тут ? що обмiняти ремiсникам з передграддя. А коли убогий чоловiк з Подолу тiльки подивиться на торг - i то для нього добре! I ходили на торзi у барвистих платнах з оксамиту, обояру* (*Обояр - перський шовк.), атласу, iз тонкими мереживами вподовж пiл i золотими запонами, у чоботях на високих закаблуках iз червоного i зеленого хза, у шапках з мiховими оторочками, з чепами й гривнами бояри. Ходили во?води в покритих оксамитом гостроверхих шапках, з мечами бiля поясiв, у добрих чоботях. Дружинники - в гiршому одязi, в поршнях - тупоносих черевиках з довгими ремiнцями, що закручувались навкруг ноги. Ходили й простi, убогi люди - у сукманинi, серм'язi. Бiля ж гречникiв i аравiйцiв, особливо там, де пахло парфумами, рум'янами й мастиками, де продавались рiзнi оздоби, шелестiв оксамит i адамашка* (*Адамашка - тканина з Дамаска.) вертiлися, присiдали, щебетали боярськi й во?водськi дочки, iнодi разом iз сво?ми матерями. Все ?х тут вабило, все було миле, все хотiлось одягти на себе, всiм кортiло прикраситись. Не тiльки заради цього приходили вони на торг. Одягнувши сукнi, саяни* (*Саян - жiночий одяг.), кожушки з пiдпушкою, намиста, прикрасивши пальцi золотими перснями з камiнними приковинами, зав'язавши волосся обручами i почепивши колти та усерязi з дорогоцiнними ахатами й полами* (*Ахати й лоли - агати й рубiни.), вони дивились на заморськi товари, але часто позирали i на во?вод i дружинникiв, що, поклавши одну руку на меч, а другою закручуючи вуса, ходили i ходили мiж купцiв i рядiв. З Похитуючися на свiжiй хвилi, нижче Ки?ва, у Вiтичевi, сто?ть чимало лодiй, а мiж ними й тi, якi ще взимку готувались для княгинi. Туди ж прямували вiд города вози з усяким добром, iшли мужi. У людей, що ?хали на лодiях, було багато дiла. Попереду стелилась далека й важка дорога - спочатку Днiпром, далi - морем. Багато з них вже не раз водили лодi? з Ки?ва до моря. Тепер вони сподiвались на повнiй водi пролетiти пороги, а все ж клали на лодi? й насади всяке рухло: весла, керма, залiзнi кочети, котки - на випадок, коли доведеться волоком обминати пороги, та ще великi бочки, якi мали наповнити прiсною водою на Бiлих берегах бiля луки моря. Рано прокинулись усi в княжому теремi - i княгиня Ольга, i родички ??, i жони князiв земель, що на?хали й кiлька днiв тут сидiли. У цю нiч вони зовсiм не лягали, соннi ходили з свiтлицi до свiтлицi, велiли ув'язувати й розв'язувати речi. Княгиня Ольга за цi днi зовсiм вибилася з сил, слухаючи ?х опити та розпити про далеку дорогу. Не спали всю нiч i дворяни, - вони готували одежу для княгинi, дари, ?жу. Терем нагадував вулик, з якого готу?ться вилiтати рiй: все в ньому гуло, шумiло, дзвенiло, перекликалось рiзними голосами. Тiльки княгиня здавалась спокiйною. Малуша розбудила ??, як було велено, пiсля змiни друго? нiчно? сторожi. Тодi до Ольги зайшов Свенелд, що ждав уже внизу в сiнях. - Отже, я ?ду, - почала вона. - Болить серце, ни? тiло, повiк не покинула б Ки?ва, але, вiда?ш сам, мушу ?хати... - Не турбуйся, княгине, ?дь спокiйно, - сказав Све-нелд. - Як же менi не турбуватись, як бути спокiйною! - сплеснула вона руками. - Ки?в, усi землi - як вони будуть без мене? Вона справдi не уявляла, як тут буде без не?. - Залишаю я на столi Святослава, - мовила далi княгиня, - нехай робить суд, да? правду людям, говорить з во?водами, боярами, нехай вчиться. Але ти, Свенелде, будеш його правою рукою. Запитаю не з нього. Що Святослав? Вiн ще молодий, дитина. Коли повернусь жива, запитаю з тебе... - Не турбуйся, княгине, ?дь спокiйно, - ще раз сказав Свенелд. - Ну, гаразд, - махнула рукою княгиня. - То й ходiмо, там мене вже весь почет жде. Золота палата ки?вських князiв мала цього ранку незвичайний вигляд. Тут горiли всi свiтильники й свiчада, але на помостi не сидiли князi, на лавах не було во?вод i бояр. Сли, купцi, родичi княгинi i вся служба зiбралися тут, шумiли, переходили з кутка в куток, товпились, перетягали якiсь мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, барила. Коли княгиня вийшла з сво?х поко?в, рiзноголосе це зборище занiмiло, зупинилось. Довгим поглядом подивилась княгиня на родичок сво?х, слiв, купцiв, якийсь час мовчала. - Зробимо по покону! - нарештi сказала вона. - Сядемо. I всi вони сiли, бо покон велiв перед дорогою сiсти, принести жертву предкам, попросити, щоб вони тут берегли дiм i щоб допомагали також i ?м на далеких i важких путях. З такими мислями сiли й зараз всi вони, якийсь час мовчки сидiли. I навiть священик Григорiй, що стояв у кутку палати з невеликим вузликом, у якому було ?вангелi?, написане руськими словесами, та ще одяг для богослужiння, не витримав i також сiв - вiн, як i княгиня Ольга, часом вагався, коли слiд дiяти по покону, а коли - по божому слову. - Вставайте! - промовила Ольга. Тодi княжий терем ожив, на сходах i в палатах з'явились тiуни, ябетники, гриднi, дворяни; вони тягли мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, котили барила. Шум i крики вирвалися з терема, де бiля ганку вже напоготовi стояли вози, iржали засiдланi конi. Десь у темрявi бiля Подольсько? вежi рипiли жеравцi на мосту, гукали сторожi. У промiннi смолоскипiв вози рушили з мiсця, захрипiли конi пiд князями й во?водами. Похiд, як велетенський полоз, вповз у ворота, витягнувся мостом i зник у темрявi ночi. Княгиня Ольга обережно зiйшла по походнi на лодiю i, спираючись на плечi родичок i гребцiв, пройшла до керма, де для не? приготовлений був куточок. Зупинилась перед цим куточком i уважно його оглянула: там був застелений хутром помiст, на якому можна сидiти й лежати, дощанi загородки мали захищати княгиню вiд вiтру й хвиль, дашок згори - вiд дощу. Це був непоганий куточок, княгинi вiн сподобався, вона сказала: - Що ж, якось до?демо! А потiм згадала ще про щось, торкнула рукою завiсу попереду, якою можна було вiдгородити куточок вiд цiкавих очей, тих, що сидiли в човнi, засунула ?? й розсунула. - I це добре! - дiловито додала вона. - Дорога далека! Аж тодi рiшуче ступила у свiй куточок, сiла, тугiше зав'язала шаль на головi, пiдняла комiр, сховала руки в широкi рукави. - Закутайте менi й ноги! - звелiла служницям. I вони хутром закутали ?й ноги, обмостили княгиню. Усi на березi розумiли, що настала остання хвилина перед вiд'?здом, i замовкли, занiмiли. Зовсiм недалеко вiд лодi? княгинi стояв на кручi й неспокiйно торгав червоним чобiтком право? ноги пiсок, що осипався й осипався у воду, Святослав. За ним стояли Улiб, во?води й бояри на чолi з Свенелдом, чимало мужiв з Гори, тiунiв, огнищан. Окремо й далi вiд них, мiж рiдких кущикiв верболозу й молоча?в, товпились дворяни, серед яких можна було помiтити й Малушу. Була вона сторожка й стривожена, нiби боялась, що княгиня от-от ?? покличе. Ще вище, над самим шляхом, що вився мiж ярiв до Ки?ва, стояли гриднi, дружинники, вiзники, збилось чимало возiв, конi гризли молоду пашу. А княгиня все сидiла в лодi?, як на санях перед далекою дорогою: сувора й замислена. - Ну, - промовила нарештi, - то й рушаймо! - Рушаймо! Рушаймо! - загомонiли на лодiях. - Рушають! - озвався берег. Лодiйнi майстри пiднiмали укотi* (*Укотi - якорi.), на березi кидали мотузи, якими лодi? були прив'язанi до дерев, над насадом важко пiднялися, затрiпотiли в повiтрi й надулися, набрякли кропив'янi вiтрила, одна за одною лодi?, насади, однодеревки стали одриватись вiд берега. - Матiнко, Перун! Дажбог!!! - хапались за насади й кликали на помiч усiх богiв родичi княгинi й служницi. Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась - сидiла бiля керма першо? лодi? похмура й мовчазна, дивилась на неспокiйне голубе плесо, що мiж зелених берегiв снувалось до пониззя. Вiяв горiшнiй вiтер, i лодi? швидко тiкали вiд Вiтиче-во? гори. Ось вони стали завертати до острова пiд лiвим берегом, ось, витягнувшись ключем, зникли одна за однi?ю в голубiй iмлi. Аж тодi на кручах, де всi стояли в мовчаннi, заходили, рушили, заговорили. Княжич Святослав скочив на коня й подався з дружиною. Во?води кликали сво?х гриднiв i також стрибали на коней, бояри вилазили на вози й вмощувались на сiнi. У кого ж не було чим ?хати, той рушив пiшки. Разом з дворянами пiшла й Малуша. Проте на кручi залишилось ще трохи людей, що, либонь, хотiли перепочити на зеленому дозвiллi, над голубим Днiпром, а може, про дещо й поговорити. Тут були князь переяславський Добислав, що тiльки-но вирядив з княгинею жону свою Сбиславу, тисяцький з Роднi Полуян, старi во?води Iгоревi Бождан i Остер. - Що б сказав князь Iгор, - засмiявся, показавши сво? щербатi зуби, во?вода Бождан, - коли б то бачив, яка рать вируша? на Царгород... - Мовчи, - хитро пiдморгнув до нього во?вода Остер, - бо з цi?ю раттю послав свою жону й князь наш переяславський. - А що, коли й моя жона, - сказав князь Добислав. - Щоб сам посилав ??, то тiльки на спис до Перуна. Звелiла княгиня Ольга - то i по?хала моя Сбислава. Нехай ?дуть, рать... Усi засмiялись, уявивши, як зараз лодi? пливуть Днiпром i веде ?х княгиня Ольга. - Не так ходили ми колись супроти роме?в, - роздратовано мовив во?вода Бождан, пригадавши, як стояли вони з князем Iгорем пiд стiнами Константинополя, i подивився старечими, але свiтлими голубими очима на далекi простори за Днiпром. - А вiдала ж колись княгиня наша, хто ? ворог Русi, а хто друг, - знову почав Добислав. - Де на Русi суть вороги, вона вiдала, - сказав на це Бождан, - примучувала, та ще й як примучувала, i деревлян, i тиверцiв, i уличiв. А от хто ворог всiй Русi-не зна?, клянусь Перуном, не зна?. - Коли б то вона сидiла не в Ки?вi, а десь на укра?нах, то знала б, яка загроза суне з поля i хто ?? на нас насила?. Хай би при?хала та посидiла в Переяславськiй землi... кров'ю там облива?мось. - А вже облива?мось, - додав тисяцький з Роднi Полуян. - Кожного дня в сторожi на полi загибають люди, насила? ж ?х один ворог - iмператор роме?в. I замислились во?води, стоячи над Днiпром, який носив лодi? ?хнi в рiдне Руське море. Носив не з жонами та слугами, а з дружиною i воями, що нi кровi сво??, нi життя не шкодували, аби тiльки стояла Русь. - Неправе дiло задумала княгиня, - сказав Добислав, - i будемо молитись, щоб вона жива й здорова вернулась з Царгорода. Не словом треба боротись з ворогом, що збройно став супроти нас, а силою. На тому стояла й стоятиме Русь! 4 Довго довелось княгинi Ользi з почтом сво?м добиратись до Константинополя. Далекий i важкий шлях стелився перед ними Днiпром i Руським морем. Але минули вони його щасливо: небезпечнi пороги лодi? пройшли по повнiй водi, море було спокiйне, тихе, з суходолу за ними аж до землi уличiв увесь час стежила й димами подавала знак, що там усе спокiйно, дружина. Звичайно, не обiйшлося й без пригод. I купцi, i сли, та й сама княгиня не боялись моря, витримували хитавицю. Проте з княжими родичками клопоту було чимало. Тiльки налiтав легенький вiтер i навкруг розгойдувались хвилi - ?х нудило, валило з нiг, вони кликали на помiч усiх богiв, проклинали море, Константинополь... Княгиня Ольга, сидячи на кормi, бачила ?хнi муки i страждання, стискувала пересохлi вiд вiтру й морсько? води уста й одверталась, дивилась удалину. Вона вперше в сво?му життi бачила море i тепер увесь час милувалась безконечними його просторами - то голубим, то синiм, а то чисто-зеленим лоном, свiтанками, ясними днями, чудовими вечорами. Лодi? пливли не тiльки вдень. Коли була добра година, то посувались вперед i ночами. Тодi на лодiях всi спали, не чути було нi голосу, нi крику, над морем лежала надзвичайна тиша. Тiльки гребцi пiднiмали й опускали весла та за упругами дзюркотала вода. Але цi звуки не заважали, а допомагали думати, мрiяти, милуватись. Княгиня Ольга дивилась на чудо-вий нiчний свiт, зорi, що ясно горiли вгорi, на ?хнi вiдблиски, що мерехтiли, як жар, на рiвному плесi, слухала далекий крик заблукало? чайки. "...Руське море! - думала княгиня. - Як i уся Русь, воно велике, неосяжне, дивно прекрасне в берегах сво?х! Скiльки тут простору, мiсця, краси неземно?!" I знов, i знов замислювалась вона над тим, чи добре зробила, вирушивши до Константинополя. Адже не зi збро?ю вона ?де i не веде з собою ратi. З нею жони, сли, купцi, якi хочуть довести iмператорам, що Русь велика й могутня. ? в нiй досить сонця, землi й моря, вона нiчого не хоче вiд Вiзантi?, а тiльки жити в мирi й любовi, торгувати. I ще хоче сказати княгиня вiд усiх руських людей iмператорам Вiзантi?, що в них також ? сво? сонце, сво? землi й моря, руськi люди нiколи не зазiхали й не зазiхнуть на них, але не хочуть вони й не допустять, щоб Вiзантiя зазiхала на Русь. I княгиня вiрила, що дiйде згоди з iмператорами, буде в них тиха й щира розмова. Колись древнi князi, а пiзнiше Олег i Iгор збройно ходили на Константинополь iз списами й мечами. Зараз вона ?де мирно, як християнка, з нею ?де презвутер iстинно? вiри священик Григорiй. Тiльки про одне думала й турбувалась княгиня - про повернення назад до Русi. У темнi ночi, коли не видно було берегiв, позад ?? закамарка на стернi стояв старий Супрун. Вiн ще з Iгорем ходив до Константинополя, знав безмежнi простори моря, впевнено вiв тепер лодiю княгинi. Але вiн говорив: - Це все добре, матiнко княгине, пливемо в ма?-розма?, коли на морi тиша й покiй, ?хати та й ?хати. Добре буде й тодi, коли ми невдовзi повернемось i назад. А що буде, матiнко княгине, якщо ми затрима?мось у тому Константинополi?.. - Хiба що, Супруне? - Страшне Руське море восени, коли почина?ться ревун* (*Ревун, або рю?н - вересень.), - говорив Супрун. - Тодi, матiнко моя, дме тут такий гост, що хвилi встають, як гори. У море пiдеш - потопить, до берега рушиш - розiб'? об скелi. Страшне Руське море восени. "...Швидше, - дума? княгиня, - до Константинополя - i назад до Ки?ва". Серед темно? ночi довгим ключем пливли лодi?, i на всiх них одноманiтно гримiли весла, налягали гребцi. Вони поспiшали: боялись грiзного Руського моря. 5 Iмператор Костянтин дiзнався, що лодi? русiв iдуть до Константинополя, ще тодi, коли вони минали гирло Дунаю. У Вiзантi? завжди цiкавились тим, що робиться у землях над Руським морем. Протягом столiть iмператори Схiдно? Римсько? iмперi? поширювали межi iмперi? й скорили мечем велику частину свiту на заходi й пiвднi. Але на суходолi в ?вропi вони мали тiльки шматок землi над Пропонтидою* (*Пропонтида - Мармурове море.) й тому мрiяли поширити сво? володiння на схiд i пiвнiч. Що за землi там лежать, у Константинополi достеменно не знали, що за люди живуть там - уявлення не мали. I тому iсторики ?хнi писали: "Земля там хлiбородна, повiтря чисте й живодайне. Вони живуть довше i щасливiше вiд iнших людей, бо не знають нi хвороб, нi злоби, нi вiйни, а проводять днi сво? у невинних, безпечних розвагах i в гордому споко?. Житлом ?м ? чудовi лiси й дiброви, а плоди дерев ? ?хньою ?жею; вони помирають спокiйно i тiльки тодi, коли життя втрача? для них всяку цiннiсть, i тодi вони влаштовують бенкет для родичiв i онукiв, прикрашають вiнками голови сво? й кидаються в хвилi морськi..." (Плiнiй). Звичайно, така чудова земля та ще й з такими незлобивими, щасливими людьми, яких роме? називали гiпер-бореями* (*Гiперборей - пiвнiчний вiтер.), дуже вабила iмператорiв римських. Вони були не вiд того, щоб цю землю пiдкорити, а людей ??, як i багато iнших народiв Азi? й Африки, зробити рабами. Грецькi купцi сiдають на сво? кораблi й рушають у Руське море, зупиняючись бiля пiвнiчних i навiть далеких схiдних його берегiв. ?м назустрiч виходять мiсцевi жителi - гiперборейцi - i радо ?х приймають, називаючи гостями сво?ми, бо звича?м людей над Руським морем було приймати гостей, як братiв. I греки, повертаючись на батькiвщину, називають море, у якому вони побували, Понтом Евксiнським* (*Понт Евксiнський - Гостинне море.). У себе на батькiвщинi цi першi купцi розповiдають дивнi речi про Понт Евксiнський i людей, якi живуть на його берегах. Це, виявля?ться, нiякi не гiперборейцi, а скiфи, анти, склавини. На берегах Днiпра, де сто?ть город Ки?в, з давнiх-давен живе русь, ще далi на пiвнiч живуть iншi Ки?ву пiдлеглi племена, яких купцi не бачили, i все це дуже гостиннi, мирнi люди. I земля в них багата - там ? безлiч городiв i сiл, а на полях навкруг них сiють зерно, випасають табуни худоби, в лiсах б'ють дорогого звiра, в рiках ловлять рибу. Це справдi багата земля. Тодi на береги Руського моря вирушають вже не тiльки купцi. З великими дружинами ?дуть туди грецькi патрикi? - полководцi, що прагнуть, як до цього робили скрiзь, захопити плодючi землi над морем. Вони сходять на береги, закладають там городи, осiдають на пониззi Днiпра, пруться на великий пiвострiв, що врiзу?ться в Руське море, добираються до далекого схiдного узбережжя. Так минали вiки, й цi городи то падали в прах, то знову виростали, руйнувались i знову поставали. Бо, як виявилось, люди над Руським морем охоче приймали в себе грекiв, коли вони при?жджали як гостi, але брали в руки зброю й нещадно били, коли бачили в них завойовникiв. Так були зруйнованi всi городи на пониззi Днiпра, над Руським морем, на схiдному узбережжi Руського моря. I завойовники затримались тiльки на пiвостровi, що врiзу?ться в море, - у землi Корсунськiй* (*Корсунська земля - сучасний Крим.). Саме тодi в Константинополi стали називати Руське море Понтом Аксiнським* (*Понт Аксiнський -Негостинне море.). А потiм i самi князi Русi, на чолi з князями ки?вськими, з великими сво?ми дружинами на сотнях лодiй, перетявши Руське море, з'явились до Константинополя. I це були не тi гiперборе?, про яких писали iсторики ромейськi, а дужi, нездоланнi люди. Руськi князi приходили до Константинополя не поневолювати роме?в. Вони говорили, що в них ? досить землi i багатства, що руськi люди хочуть мати любов i дружбу з iншими землями, але не можуть терпiти, коли чужинцi, роме?, будують сво? мiста над ?хнiм Руським морем, пруться на схiднi береги цього моря, лiзуть аж на Iтиль-рiку. У вiдповiдь на це, вiдчуваючи грiзну силу руських людей, iмператори Нового Риму клялись по закону сво?му - перед хрестом, - що не будуть чiпати русiв. Руськi ж люди - по покону сво?му, поклавши перед Перуном мечi й щити, давали роту* (*Давати роту - присягатись.), що берегтимуть мир з iмперi?ю, доколи свiтить сонце. Руськi люди говорили правду: вони хотiли тiльки миру й дружби з ромеями. Роме? ж клялись облудно: вони й не думали забиратись з берегiв Руського моря, далi будували городи на його берегах, лiзли на Дон, Iтиль, порiднилися навiть з хозарськими каганами, хоч тi сповiдали юдейську вiру, а ?хнiй будiвничий Петрона допомiг хозарам побудувати на узлучинi Дону, де проходив волок руських купцiв до Iтиля, фортецю Саркел. I знову руськi князi не раз приходили на сво?х лодi-ях пiд стiни Константинополя, щоб мечем вирiшити, хто з них дi? по правдi, а хто творить лжу. У Константинополi тремтiли, коли чули iмена князiв Олега i Iгоря. Цi iмена змушували здригатись всю iмперiю. До того ж Русь була й не одинока. Мiж ?? землями й iмперi?ю лежала ще одна кра?на, яка також не хотiла пiдкорятись iмперi?, - Болгарiя. З цi?ю землею i ?? людьми у Русi була одвiку дружба й мир. I мови, i звича? в них були майже однаковi. Болгарiя дiлилась iз Руссю сво?м письмом. Вчителi ?хнi, Кирило й Мефодiй, бували в Ки?вi i навiть у Корсунськiй землi, патрiархи болгарськi посилали на Русь сво?х священикiв, князь ки?вський Iгор i каган Болгарi? Симеон, бажаючи добра землям сво?м, один за одним ходили на Константинополь. I роме? однаково тремтiли перед русами й болгарами. Iмператор Костянтин VII Порфiрородний добре знав, як його предки - i Михайло II Косноязичний, i Михайло III П'яниця, i Василь I, i Костянтин VI, i особливо батько його Лев Фiлософ - боролись з болгарами й русами. Нi на крок не вiдступаючи вiд замислiв i заповiту предкiв, вiн вважав, що Схiдна Римська iмперiя неминуче стикнеться з Руссю i мусить перемогти ??. Правда, iмператор був певен, що те станеться пiзнiше, вже за сина його - Романа. Маючи нахил i любов до письма, вiн написав навiть цiлий трактат "Про управлiння iмперi?ю" i ще один трактат -"Про народи". Що й казати, iмператор Костянтин довго й старанно збирав вiдомостi для цих сво?х трактатiв. Коли посли його i купцi ?здили на Русь, а потiм повертались до Константинополя, вони найперше з'являлись до iмператора i розповiдали йому про городи ??, землi й людей... Але найкраща розповiдь не може замiнити очей. Iмператор Костянтин так i не мiг збагнути цi?? землi й ?? людей. Для нього то були схожi мiж собою гiперборе?, тавроскiфи, варвари, що ходять у звiрячих шкурах, жадiбнi до грошей, невiрнi й худороднi мешканцi пiвночi. I Костянтин у сво?х трактатах доводив одне: треба сварити болгар з русами, спроквола пiдкрадатись i знищувати болгар -сусiдiв Вiзантi?, а потiм... потiм бити й русiв, захоплювати ?х багатi землi. "Роздiляй i владарюй", - так писав iмператор. Так писав i дiяв вiн немарне. Задовго до цього в Болгарi? помер лютий ворог римських iмператорiв - болгарський каган Симеон, на престолi в Преславi сидiв син його Петро. Жона Петра, Марiя, була онукою iмператора Романа, дочкою iмператора Христофора i ненавидiла болгар. Тепер Вiзантiя тримала в Болгарi? сво? вiйсько, будувала фортецi на берегах Дунаю. ?дине ще мали болгари - вiру, церкву: ?хнiй патрiарх не визнавав зверхностi константинопольського патрiарха й сидiв на сво?му столi в Доростолi. Коли лодi? княгинi Ольги досягли гирла Дунаю. каган Болгарi? Петро свiтляними знаками вiд фара* (*Фар - маяк, що передавав свiтлянi гасла.) в Преславi до фара бiля Великого палацу в Константинополi передав звiстку: - Лодi? русiв пiд знаменами йдуть до Константинополя. Одного тiльки не знав iмператор Костянтин: хто з Русi й з якою метою ?де на цей раз до Константинополя. Купцi? Вони не викидають знамен. Сли? I ?м не належать знамена. Ки?вський князь Святослав? Але вiд сво?х купцiв i слiв iмператор Костянтин знав, що вiн ще юний, не вокнязився i навряд чи пiде до Константинополя... "Може, це зла витiвка русiв, - думав iмператор Костянтин, - може, ?дуть вони з невеликим числом людей, а за ними посуне тьма лодiй?" I на всякий випадок iмператор Костянтин велiв вислати за Босфор у Руське море фалангу швидких хеландiй з легiонерами й грецьким вогнем, надiйно охороняти входи до Босфору, а вiд берега до берега Золотого Рогу протягти важкий залiзний ланцюг. 6 Бiльше як сорок днiв пливли лодi? княгинi Ольги й купцiв спочатку Днiпром, далi понад берегами Руського моря до гирла Дунаю, пiзнiше ж, щоб скоротити шлях, одiрвались вiд суходолу i рушили безбережними морськими просторами, прямуючи на пiвденний захiд. Увесь час ?м щастило - на морi стояли тихi днi, паркi ночi, на обрi? не видно було нi хмаринки, керманичам нiчого було боятись, що налетить буря i закине ?х десь у Iраклiй або в Сiноп. Проте ця тиша набагато утруднювала ?м шлях - доводилось посуватись вперед на веслах, во? гребли день i нiч, у кров побили руки. Час вiд часу у морi наздоганяли вони й зустрiчали всiлякi судна. Це були грецькi хеландi?, кораблi херсо-нiтiв, гостроносi кубари з Абхазi?, Арменiану, Пафлаго-нi?, Халде?. Однi з них пливли, як i вони, до Константинополя, iншi повертались з столицi Вiзантi?. Недалеко ж вiд Босфору вони зустрiли не зовсiм звичайнi судна. Це були грецькi кораблi, що могли йти пiд вiтрилами й на веслах, дуже великi - на вiсiмдесят весел кожен, - обшитi високими насадами з бокiв, iз закованими в броню воями. Кораблi цi - а ?х було бiльше десяти - пройшли уранцi недалеко вiд руських лодiй i поволi зникли в просторах моря. Але надвечiр вони з'явились знову i вже йшли позаду пiвколом, нiби оточували руськi лодi?, - цiлий день, нiч, ще один день. - Це вiйськовi кораблi роме?в; отi великi - дромони, меншi - скедi?, - сказали бувалi во?. - Але чого вони з'явились тут i нiби женуться за нами? На це питання нiхто вiдповiсти не мiг. Тiльки во? на лодiях гребли дужче й дужче, часто змiнюючись. I от на далекому небосхилi з'явилась земля. Спочатку дехто не повiрив. Були такi, що дерлись навiть на щогли, намагаючись розгадати, що то за синя рисочка проступила далеко попереду серед слiпучого блиску сонця. Але сумнiву не залишалось - там, на заходi, виходила з моря i чимдалi збiльшувалась, стiною вставала земля. Це був Босфор - мета ?хнiх багатоденних мандрiв: глибока, заповнена водою ущелина мiж Руським i Мармуровим морями, рiвний, спокiйний уже тепер шлях до Константинополя. Грецькi дромони й скедi?, що переслiдували ?х в останнi днi, залишились далеко в морi. Але на змiну ?м заявились новi кораблi роме?в. I скiльки не пливли лодi? мiж двома високими берегами Босфору, скрiзь у затоках пiд скелями стояли iншi кубари й скедi?. Схоже було, що вони готовi першо?-лiпшо? години пiдняти якорi й накинутись на лодi? русiв. Але ж тi тихо, спокiйно просувались мiж берегами. - Стережуть роме? Босфор, - говорили на лодiях, - бояться за Константинополь. А, видно, над усе в свiтi бояться руського духу. - Крий боже, - озвався на лодi? iнший голос, - зустрiтись з ними малим числом. Та ще далеко в морi... - А що? Нападають? - Ще й як! У гречина совiстi нема? - на торзi радий з тебе шкуру зняти, у морi сам на сам зустрiне - забере все добро й душу. Скiльки тут, на днi, лежить наших лодiй, а скiльки людей поховано без могили й тризни! Княгиня Ольга чула цi розмови й уявляла, як колись чоловiк ??, князь Iгор, плив iз дружиною сво?ю на лодiях Босфором, поспiшаючи до Константинополя. Нелегко було це зробити: не тiльки лодi?, а й чайцi важко пролетiти мiж цими похмурими скелястими берегами, i на кожному кроцi тодi можна було ждати опору, зради... Тепер лодi? княгинi Ольги минули останнi вузькi ворота Босфору, плили пiсля цього ще одну нiч, а на свiтаннi нового дня ?хнiм очам вiдкрилась така велична, чудова, неповторна картина, що люди не могли сидiти на сво?х лавах - встали, а гребцi випустили з рук держаки весел. Перед ними, скiльки не кинь оком, лежало безконечне тепле, нiжно-голубе, майже зелене Мармурове море, над яким то тут, то там, вiдбиваючись у плесi, пливли легкi бiлi хмаринки; народжувались i зникали, схожi на лебедiв з крутими довгими шиями, хвилi; над ними лiтали i квилили, кидались, як слiпучi блискавицi, бiлокрилi чайки. Праворуч же, край неба, але, як здавалось, зовсiм близько, височiв, круто обриваючись над морем, великий пiвострiв, чiтко проступали зеленi лiси, сiрi стiни. Далi вглиб на багатьох горах сяяли золотi банi палацiв, церков, i мiж ними кiлька бань дива тогочасного свiту - собору свято? Софi?. - Константинополь! Царев город! Царгород! Чудо з чудес! Красота незрiвнянна! - лунали жiночi та й чоловiчi крики на лодiях. Тiльки бувалi, покалiченi во?-гребцi, опустивши весла, стояли мовчки й невеселими очима дивились на Царев город. ?м не вперше доводилось тут бувати, вони добре знали Константинополь, а в декого iз них занили костi й заболiли на тiлi рубцi, - в тих, що з князем Iгорем ходили сюди, стояли й бились пiд отими високими сiрими стiнами. Мовчала i княгиня Ольга. У цю справдi чудову й неповторну годину вона думала про долю рiдно? землi, турботи про яку привели ?? сюди, до далекого Мармурового моря. Княгиня бачила Константинополь i згадувала далекий Ки?в, вдихала солонкувато-гiркi пахощi моря i пригадувала, як у цей час над Днiпром, у Полянськiй землi, солодко пахне спiле жито. Недовго вже пливли лодi? морем, скоро вони потрапили до Суду* (*Суд - затока Золотий Рiг.). Тодi смiливо й зухвало вiд берега вiдчалили i стали йти водноруч з руськими лодiями чимало грецьких хеландiй. - Зустрiчають? - дивувався хтось. - Не зустрiчають, а обдивляються, - вiдповiли йому бувалi во?. Проте це нiкого не турбувало. Обдивляються, нехай i обдивляються - нiчого вони на руських лодiях не побачать. Усi спрямували погляд на Золотий Рiг, берег по праву руку, а найбiльше на пiвострiв, що лiворуч заходив далеко в море. На цьому пiвостровi, за сiрими стiнами i чотирикутними високими вежами з переходами й мiстками, що, здавалося, виростали з скелястого кам'яного берега, на семи зелених горах розкинулось велике мiсто Вiзантiон, як називали в давнину тогочасний Новий Рим Схiдно? iмперi? - Константинополь. З лiвого боку, на рiжку пiвострова, над самим морем, виднiлись мiж струнких кипарисiв палаци iмператорiв роме?в, церкви й собори з позолоченими банями й хрестами. Над усе ж височiла, нiби висiла в голубому небi, свята Софiя. I всюду були стiни й стiни, що ?х, за переказами грекiв, допомагали будувати боги Аполлон i Посейдон. Та що казки? Насправдi ж нелюдською працею сво?х рабiв поставили ?х iмператори Нового Риму - Костянтин Великий, Феодосiй Перший i Другий, Iраклiй, Феофiл i наступники ?хнi. Зараз новi iмператори також сидiли там, за стiнами. Далi ж вiд ?хнiх палацiв город мав iнший вигляд. Нiби по схiдцях, круто пiдiймаючись вище й вище, там громадились будiвлi й церкви; сiрi, похмурi, невеселi, вони тягнулись до самого обрiю, зливались з хмарами. Побачили гостi з Ки?ва й Суд, що в червонкуватому свiтлi згасаючого дня справдi нагадував золотий рiг. Широка горловина його виходила до моря, вузький рiжок губився десь серед рiвнини й лiсiв; i лодi? руськi довго пливли тi?ю затокою, поки не зупинились проти монастиря Мами* (*Мама - монастир святого Мамонта.), де звичайно зупинялись руськi купцi й гостi. У цю вечiрню годину в Золотому Розi вiд безлiчi кораблiв з усього свiту, що, поклавши укотi, спочивали на його рiвному плесi, не видно було й води. Тут були судна, що пройшли важкий i довгий шлях Руським морем, - на них ?хали купцi з держави Шахарменiв, з Ширвану, Ховерезма, Багдада, Кашгара i навiть китайського Чанваня. Поряд з ними похитувались кораблi, що прибули з Пелопоннесу, Аравi?, ?гипту й iнших полуденних земель. А були ще й кораблi, якi прибули через Середземне море з кiнця свiту - iз захiдного океану, iз закинутих серед нього островiв. На кораблях лунали рiзнi голоси й рiзнi язики заморських гостей; уже тут, на водi, вони обмiнювались, купували щось i продавали, торгувались. Поки зайшло сонце й з лодiй кинули укотi, княгиня, купцi руськi й сли побачили берег за Золотим Рогом - Перу, що нагадувало передграддя Ки?ва. Там подекуди височiли церкви й вежi, одна з яких, вежа Христа, стояла над самим морем навпроти рiжка пiвострова; видно було там убогi хижi, землянки, поля й городи, печери в скелях, помости, на яких будували кораблi. А ген далеко в останнiх промiннях теплого сонця нiжно голубiли гори. Коли лодi? зупинились, до них одразу ж пристало кiлька човнiв, а з них зiйшли руськi купцi, що прибули з Ки?ва ранiше вiд княгинi i вже два тижнi стояли тут, на Судi. Купцi були дуже радi, що тут, на чужинi, побачили людей з рiдно? землi. А ще бiльше зрадiли, коли дiзналися, що з лодiями прибула й княгиня Ольга. Вони негайно ж пiдпливли до не?, низько вклонились, привiтались, заходились скаржитись i нарiкати. - Матiнко княгине! - бiдкались вони. - Гинемо! Захисти нас, заступись!.. Купцi стояли навпроти княгинi в лодi?, що колихалась вiд легко? хвилi, й говорили: - Зачиненi, замкненi для нас ворота Царевого города. Для iнших гостей - з ?гипту, Азi?, iспанцiв, а хоч i франкiв - вони розкритi. А хiба ми для них гостi? Привезли ось у Царгород сво? добро - хутро, мед, вiск, - все як золото, хотiли взяти те, в чому у нас на Русi ? надоба, i мати хоч невеликий прирост. А вони нас, тiльки-но стали ми на Судi, повели до ?парха* (*?парх-начальник мiста.), сказали свою цiну, а цiна ця така, що один збиток. I хоч-не-хоч - продавай, бо один тiльки мiсяць ма?ш право стояти на Судi. А якщо не розпродав свого товару, то ?парх що хоче з ним зробить, i можеш ти в одних тiльки портах додому повернутись. Знову ж, - вели далi купцi, - коли вже продамо ми за безцiнок свiй товар, то хiба можемо купити, що бажа?мо? Та нi ж, матiнко княгине, нам продають тiльки те, що дозволить ?парх i що ?м самим непотрiбне: шовк - найгiрший, оксамит - прiлий, i то кожен ма? право купити тiльки на п'ятдесят золотникiв. От вина, мастики та парфумiв бери в них скiльки хочеш. А ми що ж, при?хали сюди вино пити, натирати мастикою тварi чи бороди, вибачай, княгине, парфумити? Отак ми й доторгувалися. У лодiях лежать оксамити, ма?мо мастики й парфуми, ходимо, як сама бачиш, пiд винним духом, а вже царевi мужi нас з Суду виганяють, нiби ми пси якiсь. З чим по?демо на Русь? I, вже не маючи сили стриматись, купцi з Русi говорили: - Про Царгород i iмперiю мовлять, нiби тут зiбранi багатства всi?? землi. Що й говорити, багатства тут ? досить, де ?гипет, Аравiя, Арменiя, Сiрiя з Миспота-мi?ю, - все сюди везуть. Тiльки цi багатства зiбранi в одному Великому палацi - у iмператора та його пат-рикi?в. А iмперiю вони жеруть i нас вже пожерли. Рятуй, матiнко княгине! Княгиня Ольга дивилась на прикритий шатами ночi довгий пiвострiв над Судом, край якого блищали вiкна в палацах i теремах. Вище ж, на горах, було темно, тихо. Темне було й обличчя княгинi. 7 Тiльки розвиднiлось, до лодiй прийшли царевi мужi: в темних одежах, iз золотими чепами на шиях, з товмачами й писцями. Пiднявшись на лодi?, вони запитували, звiдки прибули купцi, що привезли з собою, що бажають продати й купити. I вони не тiльки запитували, а ходили по лодiях, пiдiймали запони, дивились на товари, нiби там могло бути щось недозволене чи крадене. Купцi ж стискували кулаки, кидали злi погляди на царевих мужiв... Пiзнiше, коли лодi? були оглянутi, мужi сказали, що руським купцям дозволя?ться зiйти на берег i оселитись в монастирi Мамонта пiд городською стiною. Але попередили, що до города вони можуть ходити тiльки з ними, по п'ятдесят чоловiк за один раз, а в монастирi Мамонта можуть жити й мати покорм тiльки мiсяць, пiсля чого мусять залишити Суд. Це була не первина - купцi вже знали грецькi порядки. Тодi взялись за дiло товмачi й писцi. Озбро?вшись дощечками, вкритими тонким шаром воску, писцi заходились питати й записувати iмена купцiв. Що там писалось - хто зна?, бо вимовляли вони замiсть Прастена - Фрастьона, замiсть Степана - Стандера. - Оце, - смiялись купцi, - почитають у Великому палацi та й подумають, що ми не руськi люди, а якiсь варяги... Та пишiть уже, як вам заманеться, тiльки до варягiв не пишiть. Руськi люди ми, з Ки?ва, чу?те? Царевi мужi переписали купцiв, якi при?хали на торг, а тодi запитали: - Чи всi? Купцi вiдповiли: - Нi, не всi, бо з нами разом зi сво?ми послами при?хала ще й велика княгиня руська Ольга. Царевi мужi перезирнулись. - Княгиня Ольга?.. Але ж у Ки?вi князь Iкмор? - Був у Ки?вi великий князь Iгор, а не Iкмор, але вiн помер, - вiдповiли купцi. - 3 нами ж при?хала його жона i велика княгиня руська Ольга. Царевi мужi розгубились. Вони мали загад вiд ?парха добре придивитись, хто при?хав цього разу на багатьох лодiях з Русi. Вони ретельно оглянули лодi? й переписали всiх мужiв, але не зважали на жiнок, - хiба мало гостей при?жджа? до Константинополя iз жонами, сестрами чи рабинями?! I тiльки тепер вони побачили сувору, лiтню вже жiнку, що сидiла на однiй iз лодiй у темному одязi, з червоним корзном на плечах. Царевi мужi вклонились ?й, але не знали, як дiяти. Тому вони вирiшили за найкраще попрощатись з руськими купцями, пообiцяли, що швидко принесуть ?м грамоти й пришлють iнших мужiв, якi одведуть ?х у монастир Мамонта, i, швидко збiгши з лодiй, попрямували до ворiт, зникли за стiнами города. Але нi вранцi, нi за весь довгий день до лодiй, на яких при?хала з купцями сво?ми й слами княгиня Ольга, нiхто з царевих мужiв не прийшов. А без ?хнього дозволу самi вони не мали права зiйти на берег. Настав вечiр, княгиня Ольга сидiла на сво?й лодi? й дивилась на Константинополь. У мiстi було темно, тiльки на рiжку пiвострова свiтились вогнi, вогнi горiли й на лодiях, якi стояли на Судi. Вгорi висiло темне небо з безлiччю зiрок, яких вона не бачила в Ки?вi. I подумала княгиня Ольга: чи не помилилась вона, при?хавши до цього чужого мiста? Проте наступного ранку все нiбито налагодилось. Тiльки стало свiтати, до лодiй знову прийшли царевi мужi. Вони навiть пробачились, що не змогли прийти напередоднi, бо в мiстi, мовляв, не було ?парха. А зараз дозволили всiм вийти на берег, одвели до монастиря Мамонта, де для них приготованi вже були й поко?: по чотири купцi на келiю, жони - по двi в келi?, а княгинi Ользi - келiя з спочивальнею i сiньми. I ще царевi мужi повiдомили, що купцi руськi можуть одержати тут же, в монастирi, мiсячне* (*Мiсячне - утримання для купцiв на мiсяць.), а сли -слябне* (*Слябне - утримання для послiв.), дали ?м двi дощечки, на однiй iз яких записанi були iмена купцiв, а на другiй - послiв, а разом з ними й княгинi Ольги. Княгиня Ольга, почувши про це, обурилась i сказала царевим мужам: - Не як посол прибула я до Константинополя, а як княгиня Русько? землi - з послами сво?ми, купцями, почтом. I не просто я при?хала, а до iмператора на розмову. - Нашi сли в Ки?вi сповiстили нам, - вiдповiли мужi, - що пiсля того як князя Iкмора вбили нiмцi, на Ки?вському столi сидить син його Сфендослав. Княгиня Ольга роздратовано махнула рукою. - Я жона князя Iгоря, якого вбили не нiмцi, а який загинув у сво?й землi, володiю Ки?вським столом, маю сина не Сфендослава, а Свя-то-сла-ва i при?хала вiд себе й нього говорити з iмператорами. Чи приймуть вони мене? - Iмператора Костянтина, - вiдповiли мужi, - нема? нинi в Константинополi, коли вiн повернеться, - не зна?мо. Як тiльки буде тут, скажемо йому про княгиню. Поки ж просимо купцiв торгувати, послiв - ждати. Мiсячне купцям, а послам слябне готовi. - Ще мужi додали: - Якщо ж княгиня Ольга бажа? подивитись Константинополь, ми допоможемо ?й i покажемо все, що ?? цiкавить. Стоячи бiля одвiрка i тримаючись за нього рукою, княгиня Ольга - дуже блiда й стомлена, що, може, було наслiдком довго? дороги, а може, й iншо? яко?сь причини, - сказала царевим мужам: - За те, що прийняли мене, слiв мо?х i купцiв, - iмператору роме?в спасибi. Спасибi й за те, що да?те мiсячне купцям, - вiзьмуть вони його по надобi. Що ж до слябного - то нi я, нi сли не ма?мо в ньому потреби. Не убогi суть князi ки?вськi, i якщо ?дуть до Константинополя, то не на покорм до iмператора. - Закiнчивши, княгиня додала: - А доки iмператора вашого, як ви кажете, нема?, я справдi подивлюсь Константинополь. Не для того ж я ?хала сюди, щоб стирчати на Судi. Так i пiшли царевi мужi. Купцi ж руськi, сли та й княгиня Ольга розiйшлися по сво?х келiях. Проте незабаром княгиня покликала до себе найстарiшого з купцiв, Воротислава, й почала з ним розмову. - Так що ж, - звернулась до нього княгиня Ольга, - чи готуються купцi нашi йти на торг? А якщо пiдуть, то нинi чи завтра? Високий, сивобородий, гордий Воротислав стояв перед княгинею i, звiвши темнi брови, говорив: - Не вiда?мо, матiнко княгине, що робити. Учора, коли почули ми про торг, i нинi, коли побачили, як царевi мужi розмовляють з тобою, не зна?мо, як торгувати, що продавати? - А ви ?м нiчого й не продавайте. - Як, матiнко княгине? А де ж подiти нашi хутра, мед, вiск? - Я купую у вас всi вашi добра, - сказала княгиня. - I не по тiй цiнi, яку скаже ?парх, а по нашiй, руськiй. Знайте, не скривджу вас. Тут, - вона показала на келiю, - моя держава, за все я сплачу золотниками. Але, чу?ш, Воротиславе, купцi мо? нехай не йдуть на торг. - Слухаю, матiнко княгине, - зiтхнув Воротислав. - Якi збитки! Збитки матимеш, княгине! Княгиня Ольга подивилась у вiкно на Суд, де, як лiс, стояли лодi? з усього свiту. - Не заради заробку при?хали ми сюди, - закiнчила вона, - а заради добра й тишi землi Русько?... Роби, як сказала. Наступного ранку на подвiр'? монастиря Мамонта зацокотiли колiсницi, закричали й почали кликати на торг руських купцiв царевi мужi. Але трапилось те, чого мужi не ждали й не могли ждати. Руськi купцi вийшли до них, привiтались, порозмовляли, а потiм сказали, що не мають потреби ?хати на торг, бо всi ?хнi товари вже проданi. Царевi мужi, серед яких, звичайно, було чимало й торговцiв i якi надiялись з допомогою ?парха за безцiнь придбати те добро, яке лежало на лодiях i яке вони самi бачили на власнi очi, були дуже збентеженi, скривдженi в сво?х користолюбних намiрах. Адже не для когось думали вони з великим зиском придбати цi коштовнi речi, а для iмператора та його двору. - Яке ж ви мали право торгувати без згоди ?парха в Константинополi? - А ви запитайте про це в княгинi, - вiдповiдали руськi купцi. Тодi царевi мужi подалися до княгинi. ?м сказали, що княгиня ще спить. Мужi сiли й довго ждали пiд стiнами келi?. ?м сказали, що княгиня одяга?ться. Сонце пiдiймалось усе вище й вище, починало припiкати. Мужам сказали, що вона снiда?. Аж тодi, коли сонце стало в раннiй обiд, княгиня вийшла з келi?. Мужi рушили до не?, почали скаржитись, що руськi купцi порушують всi закони iмперi?, не хочуть торгувати. - А вони вже поторгували, - вiдповiла ?м на це княгиня, - я закупила в них усе ?хн? добро. - Але торг у Константинополi, - не вгавали мужi, - мусить iти через ?парха, за його згодою. - Я купила у мо?х купцiв все добро ще на морi, а не на константинопольському торзi. Тут роблю з ним, що хочу, може, й потоплю в Судi. Що могли сказати царевi мужi? - Я хотiла би бачити Константинополь, - сказала княгиня. - Де мо? купцi i сли? Хто з нами по?де, царевi мужi? I по п'ятдесят будете нас пускати чи, може, по бiльше? Ну, говорiть, невже бо?тесь мо?? ратi? 8 Тепер iмператор Костянтин знав, хто при?хав з далеко? Русi до столицi iмперi?. Знав вiн i те, як зiйшла княгиня Ольга на берег, як вiдмовилась вiд слябного, як не дозволила сво?м купцям ?хати на торг, а сама купила всi ?х добра. Усе це, а особливо остання витiвка княгинi Ольги, дуже роздратувало iмператора. Вiд ?парха Льва вiн знав, якi чудовi хутра привезли купцi з Русi, i хотiв, як про це також домовився з ?пархом, купити цi хутра для себе. - Пiвнiчна княгиня, - говорив iмператор Костянтин у сво?х покоях у Великому палацi, звертаючись до паракимомена* (*Паракимомен - перший мiнiстр.) Василя, - дуже дика, горда й неприступна, але, я думаю, ми зумi?мо ?? повчити й навчити. Я хотiв би, Василю, щоб княгинi показали всi багатства Нового Риму, а вже потiм ми ?? приймемо у Великому палацi. I день за днем чиновники iмператора водили княгиню в собор свято? Софi?, у церкви на Влахернi, двiчi на iмператорському дромонi ?? возили на море, щоб вона здалека побачила всю красу i велич Константинополя. Чиновники не тiльки возили ??, а й повчали: - Iмператор Костянтин незабаром повернеться до столицi й, ми надi?мось, прийме княгиню руську... Проте у Великому палацi iсну? церемонiал, якого мусять додержуватись усi, кому випада? щастя бачити василевса. За цим церемонiалом усiх послiв, якi йдуть на прийом до iмператора, супроводжують тiльки окремi особи, i коли iмператор да? дозвiл на прийом, посла вводять до зали пiд руки, i вiн, зайшовши до зали й побачивши iмператора, мусить впасти перед ним ниць... А далi вже все буде зроблено, як скаже iмператор. Крокуючи площею Августеона поряд iз царевими мужами, княгиня Ольга слухала цi слова й говорила: - Я би хотiла, щоб ви, мужi, переказали iмператору, що я прибула сюди не як посол. Я - руська княгиня i хочу прийти до iмператора iз жонами мого роду, а також iз слами сво?ми... Я б хотiла також сказати, що твердо стою на ногах i не бачу потреби, щоб мене, коли буду в палацi, тримали пiд руки. Та й по закону нашому перед князями земними не слiд падати ниць. Отже, це стосу?ться й iмператора роме?в. Iмператору Костянтину переказали це, але вiн був переконаний, що коли княгиня Ольга побачить велич Великого палацу, то, приголомшена й вражена, сама впаде навколiшки. Проте приголомшити руську княгиню було нелегко. В свiтi ще котилась i ширилась слава про мiцну, непереможну Схiдну iмперiю, величну Вiзантiю, багатий Константинополь, але насправдi це була не така вже мiцна iмперiя, зовсiм не велична Вiзантiя, не такий багатий i Константинополь. Греки Схiдно? iмперi? називали себе законними спадко?мцями Риму, iмператори Вiзантi? хвалились сво?м походженням вiд Августа Цезаря. Та й називали вони себе не греками, а римлянами, ромеями. Але Новому Риму було далеко до справжнього Древнього Риму. Цей Новий Рим iз столицею Константинополем тулився на невеличкому шматку землi мiж Пропонтидою i Золотим Рогом. А навкруги його оточували чужi землi, чужi племена й народи, вороги. Були часи, коли Новому Риму - Вiзантi? - щастило захоплювати в ?вропi, Азi?, ?гиптi великi простори землi, поневолювати цiлi народи, забирати ?хнi багатства, уярмлювати людей. Iсторiя Нового Риму - Схiдно? Римсько? iмперi? - знала часи, коли в цьому багатствi на людськiй кровi розквiтали науки й мистецтва, культура й письменнiсть. Свiт дивувався - i немарно - Костянтину Великому й Юстинiану. Константинополь досягнув тодi не менше, а може, й бiльше, нiж Древнiй Рим. Проте це було непевне, неспокiйне владарювання. Столiття за столiттям Вiзантiя вела жорстокi вiйни не десь, а в сво?й же iмперi?; всi землi Вiзантi?, аж до стiн самого Константинополя, политi були кров'ю. Що не рiк - повстання проти Вiзантi? спалахували то в Азi?, то в Африцi, то в ?вропi. Iмператори Вiзантi? володiли, правда, одним могутнiм засобом - вони озброювали й нацьковували народ на народ, сiяли мiж ними сварки й чвари, мали численне наймане вiйсько i флот, страхали сво?х ворогiв та?мничим грецьким вогнем, що здавався неосвiченим, темним людям небесними блискавицями, стрiлами самого бога. Проте i цей крайнiй засiб не мiг врятувати Вiзантi?. Так, Схiдна Римська iмперiя жила. Вiзантiя довго процвiтала, славилась. Але це був тiльки блискучий метеор. Той, хто дивився на нього, не мiг не дивуватись, але чим дужче вiн блищав, тим швидше мав згорiти. Не дивно, що серед iмператорiв Вiзантi? було так багато нiкчемних, негiдних. Вiд Юстинiана до кiнця iмперi? ?х було п'ятдесят дев'ять. Серед них траплялись досвiдченi полководцi, дехто з них займався й наукою. Але бiльшiсть з них - розпусники й п'яницi, бездари або звiрi в людськiй подобi: вони вбивали один одного, рiзали, тру?ли, топили, залили Соломонiв трон кров'ю. Не такий уже, як декому уявлялось, був багатий i Константинополь. Iмператори приходили й вiдходили, i пiсля кожного з них зменшувалось багатство Великого палацу, золото й срiбло його роздавалось, розкрадалось. Для того щоб зробити в якiйсь з палат прийом, доводилося вже стягати кадила, панiкадила, килими, посуд з iнших палат. Одяг iмператорiв, сановникiв його, чиновникiв, духiвництва давно уже був у зовсiм занедбаному станi. Немарно ж посол франкський Лiутпранд писав сво?му королю про "убогу урочистiсть" Великого палацу. I зараз, у той час, коли княгиня Ольга мандрувала по Константинополю, iмператор Костянтин не раз кликав до себе ?парха мiста Льва, паракимомена Василя, великого папiю* (*Великий папiя - головний розпорядник Великого палацу.) i разом з ними радився, як приймати княгиню Ольгу, через якi зали ??? слiд провести, в яких палатах частувати, щоб вона, крий боже, не взнала правди про iмператорськi палаци. 9 I нарештi 8 вересня 957 року царевi мужi повiдомили княгиню Ольгу, що iмператор Костянтин наступного дня прийме ?? з купцями й слами у Великому палацi. 9 вересня! У сво?й келi?, загинаючи палець за пальцем, княгиня Ольга пiдраховувала, скiльки ж то днiв проминуло вiдтодi, коли вона з лодiями сво?ми стала на Судi. Це були не тiльки днi, до них годилося додати ще й ночi, що збiльшувались, довшали, як збiльшувалась тривога, туга, обурення княгинi Ольги. Але вона мовчала, терпiла, ждала. Iмператора Костянтина, кажуть мужi, нема? в столицi, iмператор при?хав, iмператор недужий... Сонце вставало над Перу i спускалось у голубi води Пропонтиди, у Суд приходили й поспiшали назад кораблi з усiх земель, тiльки лодi? русько? княгинi все стояли там i стояли, а в серцi у не? наростали розпач i образа. Проте вона ждала немарно! 9 вересня, завтра, княгиня Ольга буде у Великому палацi, побачить iмператора, говоритиме з ним... Для прийому княгинi Ольги призначена була Магнавра - Золота палата, у якiй звичайно приймали iноземних царiв i послiв. За тим, щоб Магнавра була достойно прибрана, стежив великий папiя, всi дi?тарi? на чолi з примикарi?м* (*Дi?тарi? - помiчники великого папi?; примикарiй - ?хнiй начальник.), десятки лампiвникiв, прибиральникiв. Кiлька днiв i ночей вони мили, натирали мармуровi пiдлоги, наливали олiю й заправляли гноти в кадилах попiд стiнами i в панiкадилах, що висiли пiд куполом. В призначений час Магнавра сяяла. У кутку ?? на високому, вкритому темно-багряними килимами помостi стояв великий, зроблений з срiбла, оздоблений золотом i прикрашений емалями й iнкрустацiями Соломонiв трон - для iмператора, i нижче вiд нього крiсло для спiвцарствуючого iмператора Романа Другого, ще нижче - позолоченi, вкритi пурпурними тканинами крiсла для родини iмператора. У Магнаврi не могли вмiститись всi запрошенi на прийом члени сенату й синклiту, i тому частина ?х стояла в каморах, якi вiддiлялись вiд палати високими арками. У схiднiй i пiвнiчнiй каморах палати стояли хори з свято? Софi? й церкви святих апостолiв, проте арки до цих двох камор були завiшенi: спiваки не повиннi були бачити василевса. Час прийому наближався. Вже в Орологi? - сiнях палати - було повним-повно сановникiв, чиновникiв, чинiв кувiклiя* (*Чини кувiклiя - охорона.), деякi з них, збираючись купками, по рангах, розмовляли мiж собою, деякi-найбiльш поважнi - сидiли на лавах i непомiтно дрiмали. Вони ждали, що от-от iз-за завiси палати з'явиться папiя, дасть знак входити... Але папiя не виходив. Вже в його каморi - першiй вiд входу лiворуч - дi?тарi? приготували кадило, вже солодкий димок пробивався iз-за завiси в палату, але срiбнi дверi до поко?в iмператора були зачиненi, два кувiкiларi? бiля них стояли нiмi, мовчазнi. Iмператори Костянтин i Роман одягалися. Це була складна церемонiя. Дi?тарi? принесли з камори святого Феодора великi скринi з царським одягом - дивiтисiями з хламидами - i ларцi з вiнцями. Коли дi?тарi? вийшли, безбородi ?внухи почали одягати iмператорiв... На цей раз iмператор Костянтин примусив себе довго ждати. Вже всi сановники з ?внухiв, патрикi?, вищi чини гвардi? стояли позад i обабiч трону, пiд стiнами палати, натискували один на одного i намагались не ворушитись, вже папiя - котрий уже раз! - у сво?й каморi роздував i роздував кадило, спiваки, що стояли за завiсами, обливались сьомим потом, а iмператора не було й не було. Нарештi серед напружено? тишi, яка панувала в Золотiй палатi, почулися кроки багатьох нiг iз пiвденно? камори, дi?тарi? широко розчинили срiбнi дверi, якi туди вели, i iмператор роме?в Костянтин, а за ним спiвцарствуючий Роман з'явились на порозi. За завiсами почувся мелодiйний спiв хору Софi?: - Многi лiта вiнценосному iмператору... А iмператор, у багряному, золотом шитому дивiтисi?, пiдперезаний широким поясом, з хламидою на плечах, iшов вiд срiбних дверей, зупинився перед iконою Христа й вклонився, пiдiйнявся сходами i дуже повiльно сiв на трон. Тодi папiя схопив сво? кадило, пройшов з ним по палатi, починаючи вiд дверей на захiд до трону iмператора, обкурив царя, женучи на нього хмарки ладану й смирни. - Многi лiта богохранимому нашому василевсу! - гримiв хор. Так сидiв на тронi iмператор Вiзантi? - наступник бога на землi, василевс Нового Риму, владар мiльйонiв людей. - Логофета!* (*Логофет - церемонiймейстер.) - почав вiн церемонiю, звертаючись до папi?. Все сталось дуже швидко: розкривши завiсу, папiя вийшов в Левзiак, де вже ждав його адмiсiоналiй* (*Адмiсiоналiй - адмiнiстратор.). Той одразу викликав логофета. Ось логофет з'явився на захiдних дверях, упав ниць перед iмператором, а позад нього стала княгиня ки?вська Ольга. 10 Княгиня Ольга немарно провела багато часу на подвiр'? монастиря Мамонта. Серед людей, яких вона там зустрiчала, траплялись такi, що побували у Великому палацi, i вiд них княгиня Ольга вже знала, якi палати й чудеса ? в цьому палацi, як i де приймають iмператори, чула, звичайно, i про Золоту палату - Магнавру. А все ж княгиня не могла уявити всього, що ?? жде, i, ставши на порозi Магнаври, на хвилину розгубилася. Перед нею тягнулась довга й широка, вся залита вогнями палата, попiд стiнами ?? стояло безлiч людей, у кiнцi ж палати, де було найбiльше свiтла i де все сяяло золотом, височiв вкритий багряними килимами, оздоблений золотими деревами, пiд якими стояли позолочен леви, помiст, на ньому золотий трон, на тронi сидiв, як це одразу ж зрозумiла княгиня, iмператор Костянтин. Тисяча очей прикутi були в цю хвилину до не?. Усi знали, кого в цей день прийма? iмператор Вiзантi?, кожен iз цих людей багато чув про русiв i хотiв ?х бачити, хотiв дiзнатись, яка з себе пiвнiчна княгиня, як вона одягнена, як поводитиметься в Великому палацi? Княгиня стояла на порозi Магнаври. Була вона надто блiда, трохи сувора, з темними очима, мiцно стиснутими устами... Одягнена була княгиня в бiлу тонкого шовку з срiбними хрестами сукню iз золотим пружком по краях, пiдперезана широким червоним поясом, на плечах у не? легко лежало корзно з багряного оксамиту, оторочене соболями, голову княгинi покривала бiла шовкова пов'язка, кiнцi яко? спускались на плечi. На ши? в не? висiв знак княжеського роду - золота гривна з пiдвiсками, вiд скронь спадали великi, прикрашенi дорогими камiнцями колти. Жони, якi стояли позад княгинi, одягненi були простiше, але достойно, на них не було пишних золотих чи срiбних оздоб, сукнi - темнi, тiльки на двох - княжого роду - багрянi, iз золотою iскрою. Пояси, уставки на груди i плечi, намiтки на голови ткали чудовi ки?вськi майстри, що брали узори з квiтiв, трав, дивних звiрiв. Ще далi за жонами стояли чубатi, з довгими бородами купцi й сли, що постатями сво?ми i одягом нагадували во?в. Вони були в темних, шитих золотою й срiбною ниткою свитках, пiдперезанi високими шкiряними поясами з кишенями для ножа, огнива, горстки солi. Не було тiльки в них бiля поясiв мечiв. Коли княгиня рушила з мiсця, сталося диво. Усi в палатi стояли нерухомо, нiхто не подавав голосу, i раптом у цiй тишi почулись чарiвнi звуки - то на позолочених деревах спiвали зробленi якимсь умiльцем птахи, потiм заворушились, вiдкрили сво? пащi й ударили хвостами об землю позолоченi леви, вони висували довгi язики, ревли... Але княгиня чула вже про цi дива й не звертала уваги на позолоченi дерева й левiв. Вона бачила iнше: кiлька ?внухiв пiдставляли ?й сво? плечi, щоб вона сперлась на них, але княгиня рiшучим рухом вiдмовилась. Коли ж логофет, що крокував поперед не?, дав ?й знак зупинитись i впасти ниць перед iмператором, вона не зупинилась i не впала, а все йшла i йшла вперед, за нею крокували жони ?? почту, сли, купцi, товмачi й слуги - бiльше як сто чоловiк. I тiльки тодi, коли до трону було зовсiм близько, княгиня Ольга зупинилась, а позад не? став увесь почет. Тепер княгиня ждала, що скаже логофет. Але логофет мовчав, мовчали всi в палатi. На ?хнiх очах пiд урочистий спiв хорiв, що лунав одразу з двох камор, трон Соломона став пiдiйматись вгору, хитнувся на одному мiсцi, зупинився. Тепер iмператор Вiзантi? був вище всiх у цiй палатi. Вiн, здавалося, повис у повiтрi, а позад нього, на стiнi камори, видно було лик Христа. - Iмператор жде слова! - прошепотiв логофет. - Вiд роду руського i всiх князiв його ми прибули сюди, щоб iмати любов со царем гречеським совершенну на всi лiта... В урочистiй тишi логофет, що мав бiля себе товмача, проказав голосно слова княгинi Ольги. - А на знак любовi нашая принесли ми царевi грецькому дари нашi, просимо ?х прийняти на многi лiта... Хори в каморi заспiвали: - Многi лiта iмператорам, многi лiта! А в цей час наперед вийшли купцi й сли й стали класти перед троном iмператора дари... Тут, у Золотiй палатi вiзантiйських iмператорiв, звикли вже до дарункiв послiв рiзних земель, i здавалося, нiчим уже не могла здивувати iмператора княгиня з яко?сь пiвнiчно? суворо? й холодно? землi пiсля послiв iз ?гипту, Аравi?, Вiрменi? i ще дальших земель. Усi ждали, що це будуть дуже звичайнi, а може, й убогi для Золото? палати дари. Але вже з першого дарунка стало ясно, що Русi ? що показати у Вiзантi? i що княгиня Ольга знала, що привезти i чим здивувати iмператора роме?в. Купцi з Русi поклали перед престолом iмператора хутра горноста?вi - такi бiлi, що вiд них, здавалося, променилось сяйво, за ними впали хутра лисиць, чорнi, як небо вночi, рiвнi, блискучi, ось витягнулось хутро ведмедя - страшне й грiзне, ось заколихались цiлi низки куниць, тьмяно засяяли шкури бобрiв, а там соболiв i ще якихось дивних звiрiв. У Золотiй палатi було дуже тихо, без знака iмператора нiхто тут не мiг промовити жодного слова. Але коли хутра лягли на мармур, у цiй тишi стало чути важке, затамоване дихання багатьох людей, почувся шум - всi переступали з ноги на ногу, щоб бачити дарунки ки?всько? княгинi. Та це був тiльки початок. Коли одiйшли однi купцi, що несли хутра, ?х мiсце заступили iншi, на килими i мармур почали сипатись разки горючого каменю, поруч iз ним лягла цiла гора карбованого кращими новгородськими майстрами риб'ячого зуба... У Магнаврi чувся шум вiд речей, що падали на пiдлогу, вiд стримуваного дихання людей... А купцi вже несли на руках i поклали перед самим престолом iмператора, що невiдомо коли опустився на помiст, обкованi золотом, викладенi перлами, прикрашенi емалями й камiнням, що вилучали промiння, меч, шолом, золотий щит - вироби кузнецiв золота з Ки?ва й Роднi. Iмператор Костянтин дивився на дарунки княгинi Ольги, i блиск його очей, руки, що вп'ялися в поручнi престолу, свiдчили, що вiн, як i всi присутнi в Золотiй палатi, дуже вражений тим, що сталось, що вiн не ждав таких щедрих i коштовних дарiв. Однак iмператор, як належало його особi, намагався не виказати сво?х почуттiв, а тому стримано й холодно велiв логофету сказати пiвнiчнiй княгинi, що вiн дяку? за дарунки й прийма? ?х як знак любовi i дружби, якi здавна iснували й мусять iснувати мiж iмперi?ю i Руссю. А потiм швидко, так швидко, що княгиня i ?? сли навiть не помiтили, свiтло в каморi, де стояв трон iмператора, згасло, i вiн сам зник, нiби його й не було. Церемонiя у Золотiй палатi закiнчилась... Але весь прийом у Великому палацi ще не був закiнчений. Тiльки iмператор Костянтин зник iз Золото? палати, княгиню Ольгу й ?? почет оточили рiзнi урядовцi. Вони повели ?? переходами, галереями в палату Юстинiана, де мусила прийняти княгиню iмператриця. Iз Золото? палати до Юстинiана було зовсiм недалеко - якась сотня крокiв - через Левзiак або й ще ближче - через галерею Сорока мученикiв i Дафну. Але княгиню Ольгу повели зовсiм iншим, довгим, шляхом - через галерею Триконха, Апсиду, через портик Золото? руки, триклiн 19 акувiтiв, - безконечними переходами, галереями, нарештi, через внутрiшнiй iподром палацу. Це робилось, звичайно, навмисне. У всiх палатах, галереях, переходах, на колонах i арках, якi вони минали, почепленi були чудовi тканини, стояли золотi, емалевi й срiбнi амфори й вази, скрiзь висiла зброя - мечi, кольчуги, щити, а в багатьох мiсцях у скляних скринях лежали корони, хрести, царськi одежi... Коли б хтось iз осiб, якi супроводжували княгиню Ольгу й ?? почет, помилився i повiв ?х не цим шляхом, а через iншi палати й галере?, - гостi з Русi здивувались би, побачивши бiднiсть i убозтво Великого палацу. Але княгиню Ольгу вели примiщеннями, куди знесли багатство не тiльки Великого палацу, а й усього Константинополя. I це багатство вражало княгиню Ольгу, а особливо тих, що були на прийомi разом з нею. Так вони потрапили нарештi до палати Юстинiана - однi?? з кращих палат у Великому палацi. Високу стелю, звiдки через вiкно потоками лилося свiтло, пiдтримували колони iз зеленого мармуру, по якому кращi майстри висiкли схожi на мереживо найтоншi узори; над колонами зробленi були мусi?, що зображували iмператорiв колишнiх i ?хнi подвиги. В кiнцi палати, як i в Магнаврi, на високому, вкритому пурпуровими килимами помостi стояли два позолоченi крiсла, в одному з яких - посерединi -сидiла iмператриця ?лена, а праворуч вiд не? - невiстка ??, дружина iмператора Романа - Феофано. I цариця ?лена, i ?? невiстка одяглися для прийому якнайкраще. На iмператрицi була пурпурова мантiя iз золотою каймою, на Феофано - мантiя бузкового пурпуру з срiбною каймою. На августах сяяли золотом i камiнням дiадеми, Феофано вплела у волосся ще кiлька низок перлiв, а на плечi ??, на одяг спадали низки дорогоцiнного камiння. Iмператриця з невiсткою були не самi в цьому залi. Перед ?хнiм помостом попiд стiнами у золотих i срiбних тунiках, з високими, схожими на вежi, прополомами на головах стояли знатнi дами двору, кожна з яких мала свiй ряд i сво? мiсце. А попереду всiх ?х стояла висока жiнка - так звана опоясана патрикiя, права рука iмператрицi, головна особа в гiнеке?* (*Гiнекей - жiноча половина палацу.), вiд одного слова яко? залежали успiх, почестi, слава, а часом i життя кожно? жiнки з почту iмператрицi. Але зараз у Юстинiанi керувала прийомом не опоясана патрикiя, а препозит двору з сво?ми слугами. Вiн перший увiйшов до залу, слiдом за ним ступила княгиня Ольга. У залi було надзвичайно тихо, тiльки шовк шелестiв на жiнках. У цiй тишi препозит урочисто виголосив: - Княгиня руська Ольга. Iмператриця ?лена схилила голову, даючи знак, що згодна прийняти руську княгиню. Княгиня Ольга пiшла вперед. За нею, одна по однiй, iшли княгинi й бояринi. Потiм по знаку препозита княгиня стала. Звичайно на цьому мiсцi посли й гостi, яких приймала цариця, також повиннi були падати ниць. Але княгиня Ольга не стала й перед iмператрицею на колiна, вона тiльки вклонилась, за нею схилили голови, вдарили чолом всi руськi жони. I знову, як i в Золотiй палатi, княгиня Ольга вiтала iмператрицю, знову жони ки?вськi поклали перед троном дари - емалi, чудовi лунницi, скриньки з риб'ячого зуба, а iмператриця дякувала княгинi за ?? дарунки. Тодi за завiсами заграли два органи, i пiд мелодiйнi ?х звуки iмператриця ?лена i ?? невiстка Феофано вийшли з палати, а опоясана патрикiя ще з кiлькома жiнками у прополомах повела руську княгиню до Кентургiя - великого й високого залу, стеля якого трималась на шiстнадцяти мармурових колонах. Княгиня Ольга вже дуже стомилась, виходила чимало, за цей час нiхто з них не присiв - ?х водили або ж вони змушенi були стояти. Та, либонь, i самi господарi розумiли, що ?хнi гостi змучились. Опоясана патрикiя запропонувала княгинi Ользi сiсти в Кентургi? й спочити, доки ?х не покличуть до кiтону* (*Кiтон - поко? iмператорiв.) iмператорiв. Княгиня Ольга сiла й одразу ж забула про втому. "Отепер, - думала вона, - буде нагода поговорити з iмператором". У поко? з оббитими пурпурним оксамитом стiнами бiля невеликого позолоченого столу сидiла вся родина iмператора: вiн сам, його дружина ?лена, син Роман з дружиною Феофано та ще кiлька дочок. Тут все було набагато простiше i, мабуть, краще, нiж у великих залах, де тiльки що була княгиня Ольга. Там не вщухав гомiн вiд людських голосiв, музики, спiвiв, там очi болiли вiд яскравого свiтла й нiчим було дихати. А в цiй палатi було тихо; кiлька свiтильникiв, що горiли в кутках, заспокоювали очi; у поко? широко розчиненi дверi на балкон, за яким видно алею чудового парку, ряд струнких кипарисiв, залите мiсячним сяйвом срiбне плесо Пропонтиди. Коли княгиню Ольгу ввели до покою, iмператор Костянтин, що встиг уже переодягтись i був у легкому колово?* (*Коловiй - тунiка з короткими рукавами.), зустрiв ?? просто, привiтно. - Я думаю, - сказав вiн, - що в наших палатах княгиня Ольга досить вкусила гiркого, i тому запросив сюди - попробувати солодкого. На блюдах i в мисках, якi стояли на столi, горою були насипанi виноград, фiнiкiйськi ягоди, царгородськi рiжки; чудовi вази були наповненi садовиною, а корчаги вином. За цим столом прислужували тiльки знатнi жiнки двору, вони нечутно з'являлися iз-за завiс, ставили на стiл новi й новi плоди, наливали вино й непомiтно виходили. Так у цьому затишному куточку Великого палацу почалась розмова княгинi ки?всько? з родиною iмператора Костянтина. Княгиня Ольга ще з Ки?ва вiд священикiв сво?х непогано знала грецьку мову. За час вимушеного очiкування в Золотому Розi вона вже вiльно могла говорити i тепер досить впевнено вiдповiдала на питання iмператора i членiв його родини. А питань цих було багато. Княгиня Ольга розумiла, що вони нiчого, зовсiм нiчого не знають про ту далеку кра?ну, з яко? вона при?хала, навiть не уявляють, яка вона. Смакуючи вино й закушуючи його нiжними плодами пiвдня, вони запитували, чи справдi люди ?? кра?ни ходять голi, а коли холодно - залазять у нори й вкриваються хутрами, чи справдi в Ки?вi приносять у жертву багато людей, чи живуть за Рифiйськими* (*Рифiйськi гори -Уральськi гори.) горами одноокi люди? Не тiльки члени його родини, - сам iмператор Костянтин, який писав цiлi трактати про Русь, не уявляв по-справжньому, що то за земля, якi там живуть люди. Вiн чомусь вважав, що Русь живе лише на правому березi Днiпра, та й то тiльки у його верхiв'ях, а на лiвому березi живуть якiсь уси та ще хозари, вiн вважав, що печенiги володiють всiм берегом Понту Евксiнського аж до Херсонеса з Клiматами* (*Клiмати - область iмперi?, Крим.) i всiма землями вiд Дунаю до Дону. - Нi, iмператоре, - вiдповiла княгиня Ольга, - Русь живе i на правому, i на лiвому березi Днiпра, а печенiги - то тiльки хмара, яка блука? на землях Русi. - Чотири колiна печенiгiв, - почав iмператор, - Халово?, Явдергим... Княгиня Ольга посмiхнулась. - Я знаю цi чотири колiна, i вони знають Русь... Але Русь ма? набагато бiльше колiн, племен, земель. Русь споконвiку сидить над Днiпром i далi, аж до Крижаного моря, а печенiги тiльки приходять i вiдходять. I княгиня Ольга терпляче розповiдала, яка справдi ? Русь, як живуть люди над Руським i Крижаним морями, коротко сказала й про звича?, про вiру, побут цих людей. Усi дуже уважно слухали розповiдь княгинi Ольги i, як це було помiтно, стежили не тiльки за ?? розповiддю, а й за кожним рухом, словом... Особливо ж уважно стежила, не одриваючи очей вiд не?, невiстка iмператора - Феофано. Вiд слiв сво?х i вiд багатьох людей вже тут, у Золотому Розi, княгиня Ольга чула iсторiю цi?? дiвчини, що була розпусною дочкою шинкаря, а стала дружиною молодого iмператора Романа. Сли ж говорили княгинi, що Феофано вважа?ться найкрасивiшою жiнкою свiту. Княгиня Ольга зараз пильно дивилась на Романа й Феофано. Вони, безперечно, були до пари одне одному: Роман - стрункий, як кипарис, мав чудовi очi, свiтле обличчя, говорив тихо, вдумливо; Феофано ж нагадувала чарiвну квiтку пiвдня - вона була мiцна, але водночас i нiжна, волосся ?? було темне, а шкiра обличчя й тiла нагадувала мармур, у темних очах грали невловимi вогники. Навiть коли вона смiялась, на ?? обличчi з'являлось щось хиже, зле. Але не тiльки це побачила цього вечора спостережлива княгиня Ольга в очах Феофано. Кiлька разiв, коли iмператор Костянтин звертався з чимсь до сина Романа, княгиня Ольга перехоплювала погляд Феофано, яким вона впивалась у iмператора. I чомусь ?й здавалося, що то не невiстка дивиться на свого свекра, а хижа, дика кiшка, змiя, - щось зловiсне й страшне з'являлось у цi хвилини в очах Феофано. I iмператор, i всi члени його родини задовольнили свою цiкавiсть. Дехто вже став прощатись, пославшись на втому; пробачилась i пiшла iмператриця ?лена, слiдом за нею, попрощавшись з княгинею, пiшли Феофано й Роман. Помiтно було, що й сам iмператор хотiв би вже скiнчити прийом. Вiн дав знак, i опоясана патрикiя подала блюдо, на якому лежала купа золотникiв. Це було добряче золоте блюдо з зображенням Христа на денцi, викладене дорогоцiнними каменями i емалями. Iмператор Костянтин, подаючи його княгинi Ользi, сказав: - Я дарую це блюдо iз образом Христа на знак нашо? любовi, що живе, доки свiтить сонце. Княгиня Ольга встала, прийняла блюдо i поцiлувала образ Христа. Вона зрозумiла - цим закiнчу?ться прийом, але не могла припустити, що не зробить того, з чим iшла у Великий палац i що нiчого не сказала iмператору. I, використавши останню хвилину, вона затримала блюдо в сво?х руках, промовила: - Вiд землi Русько? я приймаю це блюдо, дякую iмператору за щедрiсть i ласку, але хочу запитати про дещо, з чим я ?хала сюди... Iмператор вислухав княгиню, i хмарка невдоволення лягла на його обличчя. Пiсля дару iмператора, за церемонiалом двору, гостям належало тiльки подякувати й прощатись... Вона бачила, що iмператор невдоволений i не хотiв би ?? слухати, але не знала, чи буде ще бачити його, i мусила говорити. - Я, великий василевсе, хочу сказати небагато... ?хала я сюди й ждала, щоб домовитись про нашу торгiвлю, хотiла говорити про городи грецькi на Руськiй землi i про город Саркел, збудований на нашому шляху до Джурджанського моря, та ще про Клiмати й про те, аби iмператори, а паче молодi дщерi царського роду при?хали колись до Ки?ва-города, де живу й князюю я з синами мо?ми Святославом i Улiбом... Iмператор Костянтин уважно вислухав княгиню, посмiхнувся i вiдповiв: - Багато запитала в мене княгиня руська, i багато менi треба б сказати, щоб вiдповiсти на все. Але зараз вже пiзно, княгине Ельго, до того ж я хворий... Що ж, ми зустрiнемось ще раз - i тодi поговоримо про все докладно... Прощавай, княгине Ельго! Вiн ледь схилив голову й вийшов з кiтону. На тому цього вечора у Великому палацi все й закiнчилось. Iмператори зникли, зникла опоясана патрикiя iз сво?ми помiчницями, лишився тiльки паракимомен Василь, що й супроводив княгиню Ольгу з Великого палацу. Iдучи площами й темними переходами, минаючи зали, де ледь-ледь поблискували лiхтарi, паракимомен запитував, чи задоволена княгиня прийомом, чи не стомилась вона. Княгиню Ольгу здивувало, що ця визначна особа iмперi? - права рука iмператора, перший його боярин i во?вода - розмовля? з нею руською мовою так, нiби вiн довго жив на Русi. Але вона не смiла нiчого запитувати в нього i вiдповiла, що дуже задоволена прийомом i що справдi трохи стомилась... Та потiм, коли вже було зовсiм близько до ворiт, вона зупинилась i запитала одверто в паракимомена: - Нинi я хотiла говорити з iмператором, але вiн чомусь не схотiв. - О, - вiдповiв паракимомен, - iмператор Костянтин просто хворий i над силу зробив прийом. - Але коли ж я тепер зможу з ним говорити? - Коли? - замислився паракимомен. - Я думаю, що це буде швидко. Ми повiдомимо княгиню Ольгу, коли iмператор зможе ?? прийняти й говорити з нею... Адже княгиня зупинилась там, де й всi посли, - на подвiр'? Мами? Стоячи пiд лiхтарем бiля ворiт Великого палацу, княгиня подивилась на безбороде обличчя паракимомена, що посмiхалось, i рушила до колiсницi... 11 Василевс Костянтин хоч i говорив про свою хворобу, але насправдi був цiлком здоровий. i коли руська княгиня залишила кiтон, вiн вийшов iз поко?в у сад над морем. Там його i знайшов паракимомен Василь, який, провiвши княгиню, повернувся до кiтону пересвiдчитись, що iмператор уже спить, i, не знайшовши його там, швидко рушив у сад. - Я бачу, що iмператора дуже стурбувала розмова з ки?вською княгинею, - тихим голосом мовив паракимомен, наблизившись до iмператора й вклоняючись йому. Костянтин одiрвав погляд вiд блискучого лона моря, над яким, схиляючись до обрiю, свiтив великий червонкуватий мiсяць. - Так, - вiдповiв iмператор, - ця розмова з княгинею дуже мене стурбувала. Я думав, що княгиня Ольга проста, неписьменна жiнка, але вона розумна, хитра. - Невже княгиня може високо пiдiйнятись над сво?м диким народом? - Я боюсь, - оглянувся навкруг i зашепотiв iмператор, - що ми не зна?мо цього народу. Русь, як ми дума?мо й скрiзь стверджу?мо, це - багатоплемiнний варварський народ, раби, убогi еллiни, що не знають во?нного ладу. Але чому ж вони вже не раз змушували здригатись нашу iмперiю? Адже ?хнi князi Олег i Iгор стояли он там, - вiн простяг праву руку й показав у темрявi на Перу й Галату, - пiд самими стiнами Константинополя. Звiдки цей гiперборейський вiтер? Паракимомен подивився у той бiк, куди показував iмператор, i щiльнiше закутався вiд холодного вiтру в свiй плащ. - Але зараз там сидять не Олег i Iгор, а жiнка... княгиня Ольга, - смiючись, промовив паракимомен Василь. - Ця жiнка не краща вiд сво?х князiв. Тi iшли з мечами та списами, вона ж хоче воювати словом. - Хiба княгиня Ольга сказала щось прикре чи образливе iмператору? - Вона нiчого не сказала, але запитала в мене про нашi городи над Понтом та ще про Саркел, який нiбито заважа? Русi на шляху до Джурджанського моря. Вона завела розмову про торгiвлю в Константинополi й про Клiмати. Ще вона припрошувала мене й молодих iмператорiв разом iз дочками мо?ми при?хати до Ки?ва, де в не? два сини... Сфендослаф, Гузлiб... - Княгиня справдi хитра й зухвала жiнка, - згодився паракимомен. - Але на таку зухвалу мову в нас ? вiдповiднi слова. - Я, як ми домовились, нiчого ?й сьогоднi не сказав. Треба знати, що дума? твiй ворог, але не поспiшати, вибрати слушну годину. - Що ж, - хижо засмiявся паракимомен, - княгиня одержала сповна все, що ?й належало. Надiюсь, що сьогоднi вона не спатиме, ?й ? над чим подумати i над чим замислитись. А щоб вона не спала багато днiв i ночей надалi, я сказав ?й, що мiй iмператор ще говоритиме з нею. - Вона просила мене про це. - Так, iмператоре, вона просила й ждатиме. Це дуже вперта жiнка... А вже насува? осiнь, у Понтi й зараз страшно, що ж буде там за мiсяць?.. - Ти зробив усе, як ми домовились? - Так, iмператоре, - вiдповiв паракимомен, - все зроблено, як ми домовились. Василiки* (*Василiк - посол.) нашi давно ви?хали до печенiгiв з дарами, а тi вже зустрiнуть ?х над морем чи над Борисфеном* (*Борисфен - грецька назва Днiпра.)... Iмператор здригнувся, бо вiдчув, як з моря вiйнув свiжий вiтер. - Я хочу спочити, - сказав вiн. - Час, iмператоре, час, - вз