вона тихий, але владний голос священика.
   Вона ста? на колiна.
   - Молись, - каже священик. - Вiн захистить тебе й захистить Русь.
   Княгиня Ольга почина? бити поклони.
   - I хрести ?х, - долiтають до не? слова пастиря. - Приведи ?х  до  бога
iстинного, нехай вiн захистить багатого й убогого, всi  рiвнi  перед  його
судом.
   - Не можу, - одрива? вона голову вiд холодно? пiдлоги.  -  Сама  -  вже
християнка, вiрю в отця, сина, святого духа.
   - I навкруг тебе багато християн, - каже священик.  -  Уже  сто  лiт  у
Ки?вi сто?ть, аки зоря над свiтом, наша християнська церква. Тут  спочива?
митрополит Михайло,  що  прибув  сюди  з  Болгарi?.  ?  церква  наша  й  у
Новгородi...
   - Вiдаю, - дивиться вона на образ Христа, - i знаю, що iде  Христос  по
Русi, призрiва? багатого, убогого i мене, княгиню. Але повергнути кумири й
хрестити всiх людей мо?х не можу. Безлiч-бо ?х живе в  старiй  вiрi,  хоче
старого покону. Боюсь я ?х.
   - Молись за те, щоб сяйво Христово?  вiри  швидше  зiйшло  на  них.  Ти
багато зробила, княгине, утверждая владу на землi.  Утверди  ж  i  вiру  в
?хнiх душах. Молись, молись, княгине, - говорить священик, i обличчя  його
суворiша?.
   Вiн сам ста? поруч з нею на колiна. За вiкном мерехтять  зорi,  близько
колишеться, нiби хоче заглянути в  княжу  свiтлицю,  гiлля,  перед  iконою
горить i стiка? великими краплинами свiча.

   РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

   1

   Онук Анта Добриня служив  гриднем  у  дружинi  ки?всько?  княгинi.  Вiн
швидко дiзнався вiд любечан, якi часто при?жджали  до  Ки?ва,  про  смерть
старiйшини-дiда й ждав першо? нагоди, щоб побувати вдома.

   Нагода  ця  трапилась  дуже  швидко.  У  далеких  землях  були  повними
владарями й брали уроки з людей князi, поставленi Ки?вом. Вони брали сво?,
частину давали  вiд  себе  Ки?ву.  У  близьких  же  землях  -  Полянськiй,
Деревлянськiй, Сiверськiй - господарями були не тiльки мiсцевi князi, а  й
княгиня Ольга - над Днiпром i Десною у полi, в лiсах  стояли  ??  знамена,
були й двори, брати уроки з яких вона посилала сво?х мужiв з дружинами.  З
однi?ю такою дружиною й рушив до города Остра Добриня, а там вiдпросився в
сотенного й опинився в Любечi.
   Хвилюючись, у лодi?, якою купцi з Ки?ва ?хали  до  далекого  Новгорода,
наближався Добриня до Любеча, де народився, провiв юнацькi  роки,  де  жив
дiд його Ант, де лишались батьки його й сестра Малуша.
   Ще здалеку побачив вiн димки над берегами Днiпра, пiзнав  гору,  кручi,
лiси, якi сходив власними ногами, пiзнiше  помiтив  i  темну  цяточку  над
кручами - хижу рiдного дворища.
   Тiльки лодiя зарилась носом у пiсок, Добриня стрибнув на  берег.  Купцi
попливли далi, а вiн збiг на кручу, попрямував лугом, рушив до городища.
   Нiхто не вийшов  з  хижi  назустрiч  Добринi,  в  оборах  навстiж  були
розчиненi ворота, навiть пса не видно було на дворi. Тiльки кiнь  байдуже,
низько схиливши голову, стояв на старому валу, нiби щось думав.
   Поспiшаючи, Добриня пробiг двором, рвучко розчинив  дверi,  згинаючись,
зайшов до хижi.
   - Хто тут ?? - гукнув у пiвтемряву.
   - А кого тобi треба, чоловiче? - пролунав голос з глибини.
   Серед хижi ледь-ледь тлiло вогнище. У кволому  свiтлi  Добриня  побачив
знайомий помiст, людину, що лежала головою до  вогнища,  бородату  голову,
заспанi, якiсь байдужi очi.
   - Я - Добриня! - крикнув вiн.
   - Сину! - закричав тодi й Микула. - Я ж думав, це Бразд або Сварг.
   Батько встав з помосту. Добриня побачив i Вiсту, що там спала,  Малушу;
вони прокинулись, схопились, побiгли до нього.
   - А чому ти ждав Бразда  чи  Сварга,  отче?  Микула  безнадiйно  махнув
рукою.
   - Зажди, сину, повiм! Усе повiм! Ось давай сядемо до нашого вогнища  та
й поговоримо. А ти, Вiсто, - звернувся до жони,  -  приготуй  нам  страву,
принеси меду. Там у медушi ? ще одна корчага.
   Але нi Вiста, нi Малуша не чули слiв Микули. I мати, й дочка однаковими
захопленими очима дивились на  сина  й  брата  свого  Добриню,  торкаючись
руками його бiло? свитки iз срiбними застiбками, широкого пояса, меча...
   Тiльки тодi, коли все було оглянуте, Вiста  кинулась  готувати  страву,
Малуша ж не вiдходила вiд брата, а коли вiн сiв, сiла з ним поруч.
   - Отак батька Анта й не стало,  -  почав  Микула,  пiдкидаючи  дров  до
вогнища. - Пiшов на лови, а дiстав стрiлу вiд печенiга в полi.
   - Його поховали як слiд? Зробили тризну?
   - Так, Добрине, його поховали як слiд. Вийшов весь Любеч,  весь  рiд...
Зробили й тризну. А пiсля тризии мало мене не вбили.
   - Хто?
   - Брати мо? - Бразд i Сварг.
   - За що?
   - А от за це, -  розвiв  широко  руки,  показуючи  на  хижу,  помiст  i
вогнище.  -  Коли  кiнчилась  тризна  i  всi  пiшли,  тут,  бiля  вогнища,
залишились Сварг, Бразд i я... I вони сказали, що ми мусимо подiлити пiсля
батька весь озадок, i подiлили, а потiм вимагали в мене золота,  срiбла  й
мало не вбили...
   - I ти ?м усе вiддав?
   - Усе вiддав... У роду нашого справдi було чимало добра:  вози,  плуги,
борони, кузнь, одяг, корчаги, горнцi, - вiддав я все братам. Тiльки золота
й срiбла не було вже давно в роду.
   - А собi що взяв?
   - Ого, - вiдповiв батько, - i в мене багато лишилось: оця хижа,  клiтi,
житницi, медуша, обори... Ще он зброя батькова лишилась, вiзьми  ??  собi,
Добрине. Для тебе берiг.
   Добриня подивився на зброю дiда Анта, що висiла на кiлочках на стiнi, й
посмiшка пробiгла його устами. Це була дуже давня  зброя,  з  нею  воювали
проти ворогiв його предки - Ант, Улiб, Во?к. Простий, клепаний  iз  залiза
шолом iз невисокою тулi?ю, куди звичайно  вставлялось  перо  кречета,  без
жодних прикрас, без заборола, - а на Добринi був клепаний з  мiдi  високий
шолом з гострою тулi?ю, з кiлькома камiнцями по тiлу, срiблом цятований по
вiнцю, iз  заборолом  i  довгими  бармами*  (*Барма,  бармиця  -  сiтка  з
кольчуги, що спадала на плечi.); перед ним  висiв  дерев'яний,  обтягнутий
грубою шкiрою щит, - а в Добринi щит був також мiдний; дiдiвський меч  був
однобокий, короткий, а Добриня мав новий меч - набагато довший,  одточений
на два боки, iз червоним камiнцем у яблуцi.
   - Спасибi, отче, - вiдповiв Добриня батьковi. -  Але,  сам  бачиш,  маю
зброю лiпшу, княжу. Нехай ця буде тобi, ще, може, знадобиться.
   - Чому ж не знадобиться? - замислився Микула.  -  Зброю  в  домi  добре
мати.
   - Про iнше думаю я, отче, - повiв далi Добриня, - обiкрали тебе  брати,
все забрали.
   - Мабуть, так, - зiтхнув Микула. - Отень двiр, говорили, тобi...  От  i
?... Усе нiби ? - i нiчого нема?. У клiтях - порожньо, в  житницях  пищать
мишi, коня отчого менi залишили, але лежить вiн бiльше, нiж сто?ть.
   - То, може, я пiду до Сварга й Бразда?
   - Не треба, сину! Просити? А що? Вони взяли сво?... по покону...
   - Так чим же я тобi можу помiч дати? - запитав Добриня.
   - А що менi допомагати? - вiдповiв i навiть засмiявся  Микула.  -  Куди
ходить мiй топiр i рало, там i я ще хазя?н. Маю руки  сам,  добрi  руки  у
Вiсти.
   - Ми проживемо, сину, - додала й мати.
   - От тiльки Малушi жаль, - замислився Микула. - Будь усе, як колись, та
щоб могли ми приготувати ?й посаг - умикнули б дiвчину з  нашого  роду.  А
так... ну що ж, у не? руки також добрi, де будемо ми, там i вона.
   Малуша, що сидiла напроти батька  й  поволi  сьорбала  юшку,  не  могла
збагнути всього, що говорять про не?.  Вона  розумiла  тiльки  одно  -  ?й
бажають добра.
   Але в Добринi, що дивився на сестру й милувався нею, дуже болiло  серце
- адже справдi жде ?? тут, у Любечi,  зла  доля;  що  краса  дiвоча,  коли
посагу нема?.
   I через те що мед трохи вдарив у голову  Добринi,  а  хотiлось  зробити
сестрi добре, вiн сказав:
   - А що, коли я вiзьму Малку до города?
   - Що ти мовиш, сину? - навiть не зрозумiв батько.
   - А те, що хочу взять Малушу до Ки?ва. Чи по?деш ти зi мною  до  Ки?ва,
Малко? - звернувся вiн до сестри.
   Вона поклала ложку набiк i подивилась на Добриню великими сво?ми очима.
Тепер вона зрозумiла, про що йде  мова.  Добриня  пита?,  чи  згодна  вона
по?хати до Ки?ва.
   Вiдповiсти на це питання  дiвчинi  було  нелегко:  вона  звикла  робити
тiльки те, що загаду? батько, i  тепер  повернулась  до  нього,  поглянула
батьковi в очi.
   - Ну, Малко, - вiдповiв, пiдбадьорюючи, той, - думай сама,  що  робити.
Чи хочеш до Ки?ва?
   - Хочу... - тихо сказала Малуша.
   - Отак i буде, - сказав Добриня, - вийдемо до Днiпра, сядемо  на  якусь
лодiю, по?демо ми до Ки?ва-города, станемо на Почайнi, покажу тобi  Подол,
Гору, де живе княгиня Ольга со княжичами, де  стоять  тереми  iз  золотими
верхами, а на стiнах - во? iз знаменами, а мiдянi били б'ють та б'ють... I
такi руки, як у тебе, знадобляться, - бояринею не будеш,  а  на  боярських
дворах вiзьмуть...
   Мов дивну казку, слухали Микула, Вiста й  Малуша  розповiдь  про  город
Ки?в i ще довго отак могли би слухати, але у Добринi не  вистачило  бiльше
снаги й хисту, i вiн кiнчив:
   - То ти й збирайся, Малко... Завтра рано будемо ?хати...

   Уночi Малуша довго не могла заснути й все думала, що жде ??  наступного
ранку. Вона ще не вiрила, що Добриня сказав правду,  що  встане  сонце,  i
сяде вона в лодiю, попливе до Ки?ва.
   Але все це, мабуть, правда. У  хижi  тлi?  вогнище,  червонкувате  його
промiння освiтлю? стiни, помiст, на якому  сплять  батько  й  мати.  А  он
лежить на лавi Добриня, недалеко вiд нього пiд стiною стоять щит,  спис...
Бiля Малушi лежить маленький вузлик: мати зiбрала все для не?, зав'язала в
убрус кiлька пряслиць* (*Пряслиця-камiнний грузок для ткацького верстата.)
- доведеться ж Малушi десь працювати, а що вона зна?, крiм того, що прясти
й ткати; поклала оберегу - маленьку фiгурку голо? жiнки з довгими руками й
пухлим животиком - це  Рожениця,  богиня  жiнок  роду,  вона  захистить  i
збереже Малушу, та ще поклала харчiв. Що, крiм  цього,  могла  дати  мати?
Вузлик Малуша на нiч поклала бiля себе, держала рукою - так було  певнiше,
що вона по?де...

   Зiбгавшись у куточку лодi?, щоб не заважати гребцям, Малуша думала  про
те, що жде ?? в майбутньому, але не могла його уявити. ?де  Добриня,  взяв
?? з собою, далi станеться що станеться...
   А Добриня гордовито став на стернi,  гребцi  пiдняли  весла,  любечани,
забрiвши у воду, одштовхнули навантажену по край лодiю. От вона й  рушила,
гострим носом розрiзуючи голубувате плесо, залишаючи по собi рябий, схожий
на срiбну луску, слiд.
   Малуша  жадiбно  дивилась,  як  швидко  тiка?  вiд  лодi?   берег,   як
зменшуються й зменшуються  там  постатi  любечан.  Ще  раз  ??  наздогнало
вiдлуння дужого крику, а потiм по обидвi руки розкинувся  простiр  Днiпра,
рiвне лоно, над яким у голубiй височинi пливли, як i лодi?, бiлi  хмари  з
рожевими надутими вiтрилами.
   I  Малуша  увесь  час  дивилась  iз  свого  куточка  на  цей  свiт,  що
вiдкривався перед нею. Досi вона такого не бачила, знала тiльки сво? село,
кожну кручу бiля  городища  над  Днiпром,  кожне  деревце  i  кущик.  Там,
здавалося ?й, i закiнчувався свiт, вона навiть не замислювалась,  а  що  ж
може бути далi?
   А тут вони пливли день, два, три, i Малуша  увесь  час  iз  захопленням
дивилась на береги, що стрiчкою розмотувались перед нею, на  городища,  що
заявлялись попереду, велично пропливали  й  залишались  позаду,  на  лодi?
ки?вських купцiв, якi зустрiчались ?м на водному шляху.
   I навiть коли вечорiло, вона довго не спала, а сидiла в сво?му куточку,
дивилась на небо, де сяяло безлiч зiрок, на та?мниче темне плесо,  береги,
що вночi здавались високими, страшними, i на самотнi вогники,  що  блукали
десь далеко в полi.
   Усе ближче й ближче був Ки?в. Якось удосвiта вона побачила на горi,  на
правому березi, цiлий город - з високими стiнами,  вежами,  а  внизу,  пiд
горою, сотнi лодiй. Це був Вишгород.
   За Вишгородом Днiпро круто повертав лiворуч. Тут на  стрижнi  сходились
вiтри з Днiпра й Десни, чорториями вирували води, i лодiя, розрiзуючи  ?х,
рила носом високу хвилю, за нею лишався запiнений, схожий на борозну слiд.
   Але одразу ж за шпилем, де Днiпро, прийнятий деснянськi води,  повертав
праворуч, вiтер затих, плесо заголубiло, в ньому вiдбилися лiси, луки  над
рiчкою Почайною, що допливала до Днiпра, високi гори, а на них город Ки?в.
   Мов зачарована дивилась Малуша навкруг. Випливали з  голубо?  далини  i
все яснiшали три гори, вiд вершин аж до Днiпра й Почайни вкритi лiсами.  У
багатьох мiсцях цi лiси по схилах були вже вирубанi  чи  випаленi,  i  там
всюди темнiли рiльнi землi й людськi  оселi.  Найбiльше  ж  вирубано  було
лiсiв i найбiльше жител стояло на середнiй,  найвищiй,  горi.  Там  i  був
город Ки?в!
   З лодi? видно було вершину, де височiли побудованi з колод стiни Гори -
з багатьма вежами, заборолами, ворiтьми, ровами й валами, з околлям  перед
ними. За стiнами пiд промiнням сонця, що вставало все  вище  над  Днiпром,
золотом грали дахи теремiв княжих.
   Нижче вiд города, кiльцем вкруг нього, лiпилися  до  стiн,  як  п'явки,
чорнi дворища бояр, яким не вистачало  мiсця  на  Горi.  На  цих  дворищах
стояло чимало хиж дворян - ремiсникiв, холопiв, рабiв. Ще нижче  розкиданi
були, неначе ластiвчинi гнiзда, хижi, халупи,  землянки  простого  люду  -
чадi. Це мiсце так i звалось - передграддям. За ним гори круто обривались,
мiж ярами тяглось кiлька шляхiв до Почайни, ще  один,  найкрутiший  узвiз,
спускався до Днiпра нижче вiд Почайни.
   Унизу, над самою  Почайною  -  на  Подолi  -  знову  видно  було  хижi,
землянки, намети, на кучугурi височiв  дерев'яний  Волос*  (*Волос  -  бог
худоби, торгiвлi.), бiля берега на тихiй водi стояли з опущеними вiтрилами
лодi? й однодеревки киян. Вiд цього ж  мiсця  важкi  пороми  ходили  й  до
лiвого берега, де починався й зникав у лiсах гостинець - шлях, яким рушали
на конях у далекi кра?ни купцi з Ки?ва i яким приходили сюди чужi  люди  -
заморськi гостi.

   2

   Тiльки лодi? пристали до жовтих круч Почайни, як  туди  прийшли  купцi,
пригнали вози, заходились все купувати, везти  на  торг.  Гомiн  стояв  на
березi, iржали конi, пiд ногами людей хмарами вставала  пилюга.  Незабаром
один за одним навантаженi вози стали пiдiйматись на кручi.
   Добриня ждав, доки все це скiнчиться, але й тодi,  коли  купцi  й  вози
зникли, не пiшов слiдом за ними,  а  зупинився  на  кручi  й  довго  стояв
замислений i неспокiйний.
   Аж тепер зрозумiв вiн, що в Ки?вi все буде не так просто, як  здавалось
йому здалеку, з Любеча. При?дь до Ки?ва вiн сам, як це бувало  ранiше,  нi
про що й думати: ось - Подол, он - Гора,  всi  ворота  йому  вiдчиненi.  З
лодi? встав - у гридницю попав. А вже там йому i веприна, i конина, i,  як
це водиться, кухоль меду. Але ж вiн при?хав не сам, з ним Малуша. Он  вона
сидить, загорнувшись у ряднину, на кормi; принишкла, мовчить, переляканими
очима позира? на Почайну, на берег. Що робити з  нею,  адже  на  Гору,  до
княжого двору, яко?сь дiвчини не пустять?!
   Проте довго думати не доводилось. Вiн мусив щось робити, i  то  швидше,
поки не настав вечiр i на Горi не опустили мосту й не замкнули ворiт.
   - Ти вже сиди тут i жди, - сказав вiн Малушi, - а я пiду поникаю там  i
повернусь.
   - Я сидiтиму й ждатиму, - вiдповiла дiвчина i, щоб брат не  турбувався,
навiть посмiхнулась.
   Та коли Добриня закрокував по кручi й зник, ?й стало страшно. Вона  так
загорнулась у ряднину, що видко  було  тiльки  блiде  чоло  й  надзвичайно
великi очi, i схожа була  на  пташку,  що,  почувши  небезпеку,  щулиться,
хова?ться в сво?му гнiздi.
   Добриня повернувся не швидко i зовсiм не так, як могла  уявити  Малуша.
Вона ждала, що прийде вiн такий, як ?хав  з  нею  в  лодi?,  -  звичайний,
простий. Аж гульк - на кручi кiнь ударив копитом, а на конi  сидить  князь
чи во?вода. Вона хотiла щiльнiше загорнутись у ряднину, а вершник гука? до
не?: "Малушо! Малко!"
   Тiльки тодi пiзнала вона, що то Добриня сидить на конi, з щитом у лiвiй
руцi, з списом у правицi, нiби богатир, про якого розповiдала ?й мати.
   Малуша одразу ж ластiвкою випорхнула з лодi?. Добре, що хоч  вузлика  -
материн подарунок - не забула взяти. Стала оддалiк вiд коня, дивиться,  що
буде далi.
   А Добриня ?й каже:
   - Лiзь до мене!
   - Куди?
   - Та сюди ж, у сiдло...
   Ще й руку подав.
   Малушi це була не первина, на незасiдланого  коня  в  Любечi  стрибала,
учепилась i тут за стремено, за руку Добринi - i  мов  прикипiла  на  луцi
поперед брата.
   Добриня торкнув коня, вони по?хали, i  тодi  Малуша  побачила  набагато
бiльше, нiж iз лодi?. Вони ?хали якийсь час по низинi  -  Оболонi,  де  то
тут, то там стояли убогi хижi й землянки, а праворуч i лiворуч за огорожею
виростало всяке зело. То були, як пояснив Добриня,  княжi  огороди.  Потiм
вони одразу пiрнули у велике стовпище людей, що, збившись навкруг високого
дерев'яного боввана, перед яким горiв вогонь, кричали, сперечались, махали
руками.
   - Не бiйся, - сказав Добриня, - це торг, а ото сто?ть бог Волос.
   I Малуша  довго  озиралась  на  багатоголосий  торг  i  на  освiтленого
полум'ям вогнища бога, що срiбними  блискучими  очима  дивився  на  Подол,
Почайну i, як здавалося Малушi, позирав також i на не?.
   Коли ж Малуша одiрвала погляд вiд торгу й бога, то  помiтила,  що  вони
вже ?дуть узвозом i що попереду них, зовсiм близько, вималювалась на небi,
нiби заступила половину його, висока гора, на вершинi  яко?  видно  стiни,
ворота, мiст.
   Але на цей раз Малуша так i не встигла побачити нiчого на вершинi гори,
бо Добриня раптом закрив ?? щитом, ще й сказав:
   - Отак пiд щитом i сиди, а вже потiм все побачиш. Ось чому сталось так,
що Малуша потрапила на Гору, не побачивши нiчого з того, що хотiла бачити,
та й не розумiючи, що замислив i робить ?? брат. Вона зрозумiла тiльки, що
чомусь ?й треба ховатись, зщулилась, як звiрятко, за щитом, бачила  тiльки
руку Добри-нi, якою вiн тримав  ремiнь  щита,  чула,  як,  важко  ступаючи
нагору, диха? кiнь, чула, як важко диха? й Добриня.
   А Добриня ?хав, гордовито тримаючи  поперед  себе  в  лiвiй  руцi  щит,
правицею грав легенько списом. Ось копита коня  затупотiли  по  мосту,  на
якому сто?ть кiлька сторожiв  города,  ось  ворота,  бiля  них  ще  кiлька
сторожiв. Але Добриня не помилився,  вiн  все  зробив  так,  як  замислив.
Сторожi, якi стояли на  воротях,  подивилися  на  Добриню,  що,  гордовито
сидячи на конi й тримаючи щит перед собою, ?хав мостом, але нiчого в нього
не запитали. Мовчали сторожi й тодi, коли кiнь  Добринi  рушив  у  ворота.
Скiльки тих гриднiв про?жджа? цими ворiтьми - один туди,  другий  сюди,  з
Гори ?дуть - конi гарцюють, вiд Подолу пiдiймаються - конi ледве йдуть.  А
кожен гридень щось везе з собою - той козу,  iнший  -  вiвцю,  ще  один  -
бранку з поля. Спробуй поговорити з  ними  -  не  перекричиш,  клопоту  не
оберешся, ще й до князя  на  суд  потягнуть.  А  хто  в  князя  за  гридня
дорожчий? Iнша справа ремiсник з передграддя чи купець  з  Подолу.  З  них
можна запитати, з них можна i взяти. Для того й сто?ть на воротях  сторожа
- береже князя со дружиною, але й себе не забува?.
   Добриня зупинив коня бiля хиж, що купчились одразу  за  гридницею.  Тут
жили його друзi - такi ж княжi гриднi, як i Добриня. I зараз вони, почувши
тупiт коня, вискакували з хиж, товпились, дивились, що то за  вершник  ?де
по Горi.
   - Та це ж Добриня, - виступивши наперед, заволав  раптом  один  з  них,
височенний, широкий у  плечах,  майже  голий,  в  самих  тiльки  ногавицях
хлопчина, якого всi прозивали Туром. - Гей, Добрине, де ?си бував?
   Добриня нiчого не вiдповiв, зiскочив з коня  i,  поставивши  до  дерева
щит, подав обидвi руки Малушi.
   - Правду рече Тур, - закричали тодi кiлька гриднiв, - де  ж  бував  ти,
Добрине, де дiстав таку дiвчину красну? У печенiгiв а чи хозарiв?
   Малуша розгублено озиралась на здорових, червонощоких, вусатих хлопцiв,
що обступали ?? колом, смiялись, сiпали за руки, навiть за  косицi.  Вкрай
знiтившись, вона вiдступила, благально поглядаючи на брата.
   Суворий i замислений стояв Добриня.  Вiн  спiвчутливо  поглянув  раз  i
вдруге на Малушу, зиркнув сердитими  очима  на  друзiв-гриднiв  i  нарештi
крикнув:
   - Самi печенiги ви суть, а не гриднi!  А  ти,  Туре,  що  собi  мислиш?
Сестра це моя, Малуша, чу?те, сестра!..
   I враз нiби холодним вiтром хльоснуло вусатих хлопцiв. Тепер  вже  вони
знiтились, замовкли, iншими нiбито очима, ласкаво й  тепло,  поглянули  на
дiвчину.
   - Так чому ж мовчав? - промовив нарештi той самий Тур, що  заварив  усю
халепу. - Сказав би, то воздвигли б славу... - Але вiн на цьому не кiнчив,
а, широко розставивши босi ноги i взявшись руками в боки, додав: - А  коли
така притичина вийшла, то скажу: вiд роду не бувало, щоб  жона  пiд  щитом
ви?жджала на Гору. Зичу я, Тур, i буде тобi, Малушо, тут, на Горi,  велика
честь i щастя.

   У першу нiч, коли Малуша з'явилась на Горi, Добриня не знав, що  з  нею
робити. Сам вiн, разом з двадцятьма гриднями, жив  у  хижi  пiд  стiною  i
покласти Малушу там не мiг. Гриднi - хлопцi простi, i випити,  й  погуляти
зугарнi, але щоб дiвчина спала помiж ними - не бувало. Одвести ?? в  якусь
iз хлiвин, де живуть з родинами ремiсники й кузнецi, - але ж вiн нiкого  з
них не знав. Про це й думав вiн, сидячи на призьбi сво?? хижi.  Добре,  що
хоч Малуша цього не вiда?: вона встигла вже обiйти  весь  город,  а  тепер
пiшла до требища, де жерцi складали вечiрню жертву.
   I тодi допомiг йому гридень Тур,  той  самий,  що  недавно  глузував  з
Малушi, побачивши ?? пiд щитом на конi.
   Вiн пiдiйшов до Добринi нiбито  знiчев'я,  постояв,  почухав  п'ятiрнею
волосся, винувато сiв.
   - Щось ти невеселий? - почав Тур, дивлячись на Добриню.
   Добриня обернувся до  Тура  подивитись,  чи  не  збира?ться  той  знову
глузувати. Але Тур не жартував - великий,  з  копицею  рудого  волосся,  з
глибокими шрамами на обличчi, в  однiй  сорочцi  й  ногавицях,  сидiв  вiн
суворий i тихий, дивився на  сонце,  що  закочувалось  за  дахи  боярських
будинкiв, на голубiв, що табуном ширяли в небi.
   - А чого ж менi бути веселим? - роздратовано сказав  Добриня.  -  Вдома
сестрi жити несила, як ?? довiз сюди - не знаю, як обдурив сторожу  -  сам
жахаюсь. А тут? Поглузували з мене й сестри та й пiшли. А менi  що  з  нею
робити?
   - Ти не май зла на мене, - сердечне промовив Тур. -  Сказав  уже  -  не
знав, що це твоя сестра, от i зiрвалось слово... Прости мене за це.
   Добринi стало шкода Тура. Справдi, що дивуватись з  гридня.  Днесь  вiн
п'е та гуля?, завтра загине. Раз жити на свiтi, раз i помирати, -  глузуй,
гридне, з людей, з себе самого  насмiхайся,  може,  завтра  ворон  у  полi
закряче над тобою.
   - Гаразд, Туре! - тихо промовив вiн. - Не винувать себе, i  я  тебе  не
винувачу. А от що робити з Малушею - не знаю. Вона в мене молода, нiде  ще
не бувала, сама про себе не подба?, а я куди ?? поведу? У  гридницю  чи  в
нашi хижi?
   - Нi, - вiдповiв Тур. - У гридницi i в  наших  хижах  ??  не  покладеш:
дiзна?ться сотенний, скаже тисяцькому, тисяцький во?водi, а тодi з нею хоч
у прiрву... А ти, Добрине, не зна?ш когось iз кузнецiв чи ремiсникiв?
   - Коли б то знав...
   - I я не знаю, - зiтхнув Тур. - А  що,  -  замислився  вiн,  -  коли  б
поклали ми ?? у стайнi на сiнi?
   - Що ти говориш, Туре? Туди ж i вдень i вночi ходять усi гриднi,  княжi
слуги.
   - Правда, Добрине, - згодився Тур. - Там сестру побачать i скривдять.
   Обо? замовкли. Добриня безнадiйно дивився  на  город,  на  требище,  де
загорiлось, затанцювало довгими червоними язиками багаття. Тур дивився  на
небо, що починало темнiти, на голубiв, що бiлими цяточками висiли в ньому.
   - А що, - опустив раптом голову й засмiявся Тур, -  коли  ми  покладемо
Малушу коло себе?..
   - У хижi? - щиро здивувався Добриня.
   - Та нi ж, - перебив його Тур. - У хижi  не  можна,  покладемо  ??  над
хижею...
   - Де?
   - У голубнику... Тур простягнув руку й показав на великий голубник,  що
одним кiнцем сво?м спирався на дах хижi, другим - на гiлку старого дуба. -
Адже там, бiля голубника, ? закамарок для харчiв. Взимку туди лазять княжi
сторожi, а зараз нiхто не полiзе, нiхто Малушу не зачепить.
   Добриня замислився. У словах Тура була правда. Тут, на Горi,  всi  дуже
любили голубiв. Зробленi з дерева,  прикритi  дашками  голубники  для  них
стояли на княжих i боярських теремах. З давнiх-давен був такий голубник  i
над ?хньою гридницькою хижею, а бiля  нього  закамарок,  куди  взимку  для
голубiв зсипали зерно.
   Голубiв на Горi нiхто не чiпав, не ?в,  вони  вважались  божою  птицею,
вiльно виводились, зграями лiтали над зеленою Горою.
   - Справдi, - згодився Добриня. - У закамарку ?й  буде  непогано.  Та  й
сотенний нiчого не скаже.
   - А що йому говорити? Це ж не  гридниця,  а  голубник.  Удень  гулятиме
Малуша, спатиме на голубнику. Принесемо ми ?й ?сти  й  пити...  Адже  так,
Добрине?!
   - Буде такi - згодився Добриня. - Це ти добре придумав. Буде так!

   I Малуша тi?? ночi спала  у  закамарку  бiля  голубника.  Увечерi  вона
попо?ла разом з братом у хижi. Вечеря була дуже смачна  -  юшка  з  рибою,
пахучий хлiб. Рудий гридень Тур дав ?й ще й кiлька  чудових  царгородських
рiжкiв, яких вона  зроду  не  бачила.  Коли  ж  зовсiм  стемнiло,  Добриня
пiдставив ?й плече, допомiг вилiзти у закамарок бiля голубника.
   - Отам, Малко, й спи! Голуби - вони чистi, смирнi!
   - А я не боюсь... З ними ще краще.
   Та й чого б вона  боялась?  У  закамарку  було  затишно,  тепло,  крiзь
розчинене вiконце видно було шматочок неба й кiлька зiрок, десь близько за
стiною воркотали й пурхали старi голуби, тихо пищали голубенята. Була вона
задоволена й щаслива, бо за довгий день побачила бiльше, нiж за  все  сво?
життя, бо опинилась у  городi  Ки?вi,  вiдчула  ласку  гриднiв.  Швидко  й
заснула Малуша.
   Спали й гриднi в хижi пiд голубником. Тут, у дерев'яному  городi,  крiм
теремiв княжих, заборонено було запалювати вночi вогнi, бо  скiльки  разiв
траплялось, що з мало? iскри спалахувала й буяла велика пожежа. Усi лягали
спати в городi, тiльки сутiнки обгортали Гору, а коли хтось що й робив, то
в темрявi, помацки. Сторожi на городницях стежили всю  нiч  за  валами,  а
разом дивились, щоб хтось не палив свiтла. Прокидались у городi всi  рано,
до схiд сонця. У хижi пiд голубником гриднi спали мiцно.
   Не спав з них тiльки один. Вiн довго  лежав  на  дерев'янiй  одринi  iз
розплющеними очима, потiм пiдвiвся, встав,  обережно,  щоб  у  темрявi  не
зачепитись об щось, вийшов з хижi й сiв на призьбi.
   Рудий, веселий Тур зараз був засмучений;  схиливши  голову  до  грудей,
поклавши  руки  на  колiна,  сидiв  вiн  на  призьбi   мовчазний,   тихий,
замислений.
   Гридень думав про те, що прийшов вiн на Гору ще за князя Iгоря.  Служив
у його дружинi, ходив з  князем  на  деревлян,  бився  з  обрами,  чорними
клобуками, печенiгами в полi, посiчений був мечами. Один  печенiг  перебив
йому мечем все чоло, - довiку носитиме цей шрам гридень Тур...
   Це було бурхливе, веселе життя. Сьогоднi пий, гридне, та гуляй, завтра,
може, костi тво? забiлiють у Дикому полi, - так живуть  гриднi,  во?,  вся
княжа дружина, так жив i гридень Тур.
   I ось гридень Тур замислився. У нiчну годину пригадав вiн  далеке  село
над рiкою Десною, коло города Остра, пригадав батька й матiр, двох  братiв
i сестру...
   Жаль обгорнув душу Тура. Батько його Тур був давнього славетного  роду,
- хто в Острi не знав Турiвi Але ж батько не мав нi слави,  нi  багатства.
Збiднiв, взяв купу в боярина Кожеми, не мiг ??  сплатити  й  став  холопом
княжим, а якось навеснi, коли рубали й спускали на воду дерева, попав  пiд
колоду, потонув у Деснi.
   За батьком пiшли всi - мати, сестра, два брати. Всi вони померли,  коли
пiсля люто? зими закотився до Остра мор.  Тiльки  вiн  -  молодший  Тур  -
видужав, оклигав, вижив.
   Так i потрапив до Ки?ва й княжо? дружини. У селi  коло  Остра,  де  всi
землi забрали Кожема й iншi бояри й во?води, Тур, либонь,  загинув  би.  У
княжiй дружинi його одягали, годували, тут,  на  Горi,  вiн  мав  дах  над
головою, одрину пiд боком. Пий, гридне, веселись, може, не швидко ще груди
пройме стрiла, а череп розтрощить меч!
   "А коли, - подумав тепер Тур, - не вiзьме стрiла i не  вб'?  меч,  тодi
що?!"
   I справдi, поки вiн ще  молодий  та  здоровий,  то  потрiбен  у  княжiй
дружинi, а коли в Тура не стане сил, куди ж тодi? Пожалування, це так.  За
добру службу можуть дати гридневi шмат  землi  в  Дикому  полi.  Поки  був
молодий, то стерiг князя в городi, старий став - бережи його поле,
   "Нi, - думав далi Тур, - так не можна, треба жити iнакше!"
   I ще замислився гридень Тур над тим, чому саме в цю нiч прийшли йому  в
голову такi думки, чому зараз вiн не може спати?
   Тур встав з призьби, трохи одiйшов, побачив у нiчнiй пiтьмi голубник на
даху, уявив, як там спить дiвчина Малуша.
   Так ось чого  не  спиться  Туровi.  Ця  дiвчина  з  карими  очима  дуже
схвилювала його. Вона нагадала йому минулi  роки,  батька,  матiр,  брата,
сестру. Вона, либонь, i схожа на його сестру  Веселку...  Так,  так,  вона
дуже схожа на не?...
   Але не тiльки схожа. Коли Тур подумав про те, що вона  лежить  там,  на
голубнику, тихо диха?, спить, у нього дуже забилось серце,  вiн  хотiв  би
сiсти коло не?, взяти ?? за руку, сказати щось сердечне, щире, ласкаве.
   Нi, гридень Тур не знав, що з ним сталось. Звiдки це найшло  на  нього,
чому вiн хоче жити й любити?

   3

   Ключниця  Ярина  не  забула  того,  що  ?й  сказала  княгиня,  й  часто
замислювалась, кого ж ?й взяти собi наступницею, кого доведеться вести  до
княжо? стравницi. Хоч мала Ярина пiд сво?ю рукою й чимало дворянок,  проте
зупинитись на комусь не могла - та була неповоротка, iнша зухвала, ще одна
некрасива з лиця, а таких князi не любили.
   Часто придивлялась Ярина до Пракседи. З усiх дворянок це була  найкраща
дiвчина-переяславка, струнка, ставна, з високим  чолом,  великими  темними
очима - краса!
   Та не все подобалось Яринi в Пракседi. Мала ключниця метке око,  i  хоч
Пракседа прикидалась тихою й ласкавою, раз i другий помiтила, що  Пракседа
часто свариться з iншими дворянками. Бачила Ярина ?? i в гнiвi - iз очима,
в яких палахкотiла  мста,  iз  закушеними  до  кровi  устами,  хижу,  злу,
нестримну. Чудова дiвчина-переяславка Пракседа, але Ярина  боялась  ввести
?? до княжо? стравницi.
   Тим часом i сама Ярина вiдчула себе краще, хвороба й  кволiсть  зникли,
поралась  вона  добре.  Княгиня  мовчала,   тому   й   вирiшила   ключниця
перечасувати, шукати собi наступницю не тiльки на  Горi,  а  й  на  княжих
дворах - у Вишгородi чи Бiлгородi. Про це Ярина  не  раз  говорила  княжим
тiунам, просила привезти кiлькох дворянок - метких, вправних, красивих,  а
сама ключiв iз сво?х рук не випускала.
   А вже пiшла осiнь, роботи в ключницi було багато, з  усiх  князiвств  i
дворiв везли на Гору всяке добро - жито, мед,  вiск,  в'ялену  й  посолену
рибу. Ярина все ходила й ходила, брязкотiла сво?ми ключами  бiля  житниць,
медуш, бертяниць* (*Медуш i, бертяницi  -  клiтi,  де  ховали  мед,  бортi
(вулики).), хлiвiв, все думала, як би чого не забути, приготувати до зими.
Так вона згадала й про голубники - треба було й для птахiв запасти  зерно,
подивитись, чи не повибивалися там стiни.
   До великого голубника, що був побудований одразу  за  гридницею,  Ярина
прийшла на свiтаннi, коли ще всi гриднi спали, бо не любила зустрiчатись з
ними - крiм лайки та лихого слова, вiд них нiчого не  почу?ш.  Тому  Ярина
тихо пройшла до голубника,  пiднялась  драбиною  до  закамарка,  вiдчинила
дверi...
   I раптом вона мало не впала з драбини, остовпiла, потiм затремтiла,  бо
в сiрому промiннi побачила перед собою в закамарку обличчя, руки.
   - Хто це?  -  прошепотiла  Ярина,  побоюючись,  що  то  якась  вихватка
гриднiв.
   - Це я, - почула вона тонкий дiвочий голос.
   - А злазь-но сюди! - сказала Ярина й стала спускатись драбиною назад.
   Слiдом за нею вилiзла iз закамарка й спустилась на землю дiвчина,  якiй
на вигляд було не бiльше як п'ятнадцять-шiстнадцять лiт. На нiй була  сама
тiльки сорочина, пiдперезана мотузком, ноги босi, обличчя невмите, волосся
розкуйовджене.
   Але було в дiвчинi щось таке, що й привабило Ярину. Дiвчина  була  дуже
перелякана, i ключницi стало шкода, що це вона так  ??  настрахала.  Яринi
сподобалось i обличчя дiвчини, великi карi очi.
   I ще, звичайно, зацiкавило ключницю, звiдки з'явилось це дiвча тут,  де
живуть гриднi.
   - А пiдiйди-но сюди ближче, дiвчино, - промовила Ярина.
   Малуша пiдiйшла, але, либонь, злякалась ще бiльше, бо  Ярина  помiтила,
що в не? тремтить все тiло.
   - Ну, чого ти бо?шся? - якомога ласкавiше додала ключниця. - Я тобi  не
зроблю зла, iди-но сюди. Дiвчина пiдступила трохи ближче.
   - Ти звiдки? - запитала Ярина.
   - З Любеча, - вiдповiла дiвчина зляканим, але дзвiнким голосом.
   - А як звуть тебе?
   - Малка.
   - Бачу, що малка. А чия?
   - Добринина.
   - А чого ти опинилась на Горi?
   - Брат Добриня привiз...
   Але в цей час почулись кроки, i на  стежцi  з'явився  Добриня,  що  нiс
сiдло. Побачивши ключницю княгинi Ярину, яку гриднi, так само, як  i  вона
?х, не дуже долюбляли,  вiн  хотiв  привiтатись  та  й  обминути  ??.  Але
ключниця була не сама, вона з кимсь розмовляла. Ступивши ще один  крок,  з
трепетом душевним Добриня побачив, що розмовля? вона не з кимсь, а з  його
сестрою Малушею. Вiн навiть остовпiв: не вистачало, щоб ключниця знала про
його грiх!
   Та справу полагодила сама  Малуша.  Побачивши  Добриню,  вона  притьмом
кинулась до нього i сховалась за братовою спиною. Певна, що тепер  ?й  вже
нiщо не загрожу?, вона визирала з-за спини, дивилась на ключницю iншими  -
лукавими - очима.
   - Слухай, гридне, - промовила тодi Ярина. - Та що ж то ? за дiвчина?
   Добриня поклав на траву сiдло, витер спiтнiле чоло й сказав:
   - Це моя сестра.
   - Так чому ж вона тут? - ключниця показала на голубник.
   Добриня безнадiйно махнув рукою й виштовхнув Малушу поперед себе.
   - А що я мав робити? - показуючи на дiвчину, запитав вiн.  -  По?хав  я
нинi до Любеча, сам я звiдти, батько там у мене, мати, був дiд  Ант...  та
ось ще сестра Малуша... При?хав я, подивився, дiда Анта нема? - помер  вiд
печенiзько? стрiли, все добро дiда добрi  вуйки  забрали,  батько  й  мати
голоднi, назi, i оця -  Малуша  -  загиба?.  Адже  загине,  загине,  бачу,
сестра. А вона менi люба. Ти не дивись, ключнице, що вона така  занехаяна,
квола. Вона хороша сестра. Адже так, Малушо? Ну, говори!
   Малуша мовчала, та й що вона могла сказати?
   - От я й привiз ?? сюди, - сказав Добриня. - Нехай,  думаю,  буде  бiля
мене тут, на Горi. А далi, вже коли привiз,  замислився:  що  менi  з  нею
дiяти? Роботу знайти - а де, жити сестрi треба,  а  куточка  нема?.  От  з
гриднями надумали - нехай живе Малуша тут, на голубнику, разом з  птахами,
а ?сть те, що лиша?ться в мо?й мисцi.
   Ярина подивилась на Малушу, що, опустивши руки,  стояла  перед  нею,  й
тепла посмiшка зiгрiла тепер обличчя старо? ключницi, ?й  сподобалось,  що
Добриня так просто й одверто розповiв про свою  сестру,  подобалась  ?й  i
сама дiвчина з великими карими очима, що так допитливо дивилась на не?.
   I ще вiдчула Ярина, як болять у не?  всi  костi,  пригадала  розмову  з
княгинею Ольгою, подумала про те, що  треба  ?й  когось  на  пiдмогу  собi
брати, бо скоро-скоро зовсiм працювати не зможе.
   - А що, - замислившись, вголос проказала сво? думки Ярина, - коли  б  я
взяла твою Малушу до двору? Там i для не? робота знайдеться.
   - Матiнко ключнице, - крикнув Добриня, забувши, що всi гриднi бояться й
цураються Ярини, - та коли б ти взяла ?? до двору, я б тобi дякував,  доки
живу, довiку!
   - Не треба менi дякувати, - зiтхнула Ярина, -  там,  у  дворi,  дiвчинi
також буде нелегко. Поки мала - небагато  роботи  з  не?  запитаю,  бiльша
стане - ой, багато доведеться працювати. А ти не бо?шся,  Малушо,  йти  до
княжого двору?
   - Не боюсь, - тихо вiдповiла дiвчина.
   - То приведи ?? завтра рано-вранцi до мене, там бiля терема ? хижа.  Та
обмий ??, чисту сорочку одягни. Чи  ?  в  тебе  сорочка?-запитала  вона  в
Малушi.
   - ? сорочка! - радiсно вiдповiла Малуша, пригадавши про материн вузлик.
   - Буть по цьому, - промовила ключниця й рушила стежкою до терема.

   4

   Ще було далеко до свiтання, коли хтось кiлька разiв штовхнув  Малушу  в
плече. Не розумiючи, де вона опинилась, хто  ??  будить,  здригаючись  вiд
холодного повiтря, що струмувало навкруг,  вона  заходилась  обома  руками
протирати очi.
   - Ходiмо, Малко, скоро вже день... - почула вона знайомий голос.
   Аж тодi Малуша зрозумiла, що сидить вона на голубнику, пригадала минулi
днi, i особливо останнiй день, коли вони з братом зустрiли в саду ключницю
Ярину i коли Добриня пообiцяв ?й вранцi привести сестру до княжого двору.
   - Я зараз... зараз... - прошепотiла Малуша, миттю схопилась на ноги,  у
темрявi знайшла вузлик - материн дарунок, - швидко одягла  чисту  вишивану
сорочку,  обгорнулась  плахтиною,  завинула  пояс,   перевiрила,   чи   не
повипадали з вух ?? усерязi* (*Усерязi- сережки.) iз зеленими камiнчиками,
взула постоли й стрибнула на землю, де вже стояв i нетерпеливився Добриня.
   - То й пiшли! - глухо сказав вiн.
   Було  непривiтно,  похмуро,  сiро.  Iз-за  стiн  города,  вiд   Днiпра,
виривався й проймав тiло гострий вiтер, низько над Горою, торкаючись дахiв
теремiв, пливли й сiяли мряку важкi хмари, з трав бризкала холодна роса.
   Але Малуша не зважала на вiтер i мряку, думи  ??  летiли  в  терем,  де
судилося ?й служити. Вона уявляла його високi свiтлицi,  княгиню  Ольгу  й
рiзних князiв у бiлих одежах, у золотi, срiблi, багато речей,  назви  яким
не знала, i все те було високе, свiтле, блискуче.
   Серед багатства й блиску вона бачила й себе. Правда, Малуша стояла десь
у куточку тонкою бадилинкою,  коли  йшла  -  нiхто  ??  не  помiчав,  коли
говорила - голосу ?? не було чути.
   - Ти ж слухайся Ярини, - тихо радив, крокуючи поперед сестри,  Добриня.
- Жона вона могутня, дужа, у не? ключi вiд усiх теремiв -  ключниця  само?
княгинi Ольги.
   - Я слухатимусь, - вiдповiла Малуша, швидко ступаючи по травi,  з  яко?
бризкала й сiкла голi ноги холодна роса.
   Так вони дiйшли до княжого терема, де зустрiли нiчних сторожiв. Добриня
?х знав, це були його ж друзi - гриднi, i тому перекинулись з ним кiлькома
словами. А потiм Добриня взяв Малушу за  руку  й  швидко  повiв  ??  округ
княжого терема, на задвiрки.
   Там, хоч нiч ще не минула, було людно й шумно, бiля  клiтей  ворушились
постатi чоловiкiв i жiнок, десь форкали конi, бряжчало залiзо, подекуди  у
вiконницях i дверях свiтились вогники.
   На один з цих вогникiв i пiшов Добриня. Зупинився перед якоюсь хижею.
   - Ти стiй тут, - сказав вiн, - i жди мене.
   I зник у дверях хижi, де чулись голоси й горiв вогонь.
   Коли Малуша залишилась сама, ?й стало дуже страшно. Знала, куди  привiв
?? Добриня, а все ж ?й здавалось, що з темряви от-от вирне якась потвора й
схопить ??. Найбiльше ж  вона  боялась  того,  що  Добриня,  повернувшись,
скаже, що роботи для не? тут нема?, що ?? не вiзьмуть до княжого  двору...
I через те почала тремтiти вiд холоду,  вiтру  й  дощу  так,  що  аж  зуби
цокотiли.
   Проте боятись, як виявилось, було нiчого. Через  короткий  час  постать
Добринi окреслилась на дверях хижi, поруч iз ним Малуша  побачила  постать
жiнки, з якою вони напередоднi  розмовляли  в  саду,  -  могутньо?,  дужо?
ключницi Ярини.
   - Малко! - крикнув у темряву Добриня. - А йди-но сюди!
   Вона одразу вихопилась вперед i потрапила в промiнь свiтла, що сягав  з
хижi.
   - Ходiмо, Малко! - озвалась до не?  ключниця,  перебираючи  ключi  бiля
пояса. Добриня вiдступив у темряву, i там лунко загримiли  його  кроки,  а
Малуша зайшла до хижi.
   Так вона потрапила до княжого терема, про який мрiяла  i  який  уявляла
таким високим, блискучим...
   Але де подiлися мрi? Малушi?
   У кутку хижi горiв свiтильник, i в кволому його  свiтлi  вона  побачила
темнi, складенi з важких колод стiни й низьку, також темну, стелю. Посеред
хижi горiло на камiннi вогнище, дим вiд якого  викочувався  через  широкий
комин, бiля вогнища порався, роздуваючи жевриво, бородатий лiтнiй чоловiк.
Одна дiвчина клала щось у корчажцi, якi стояли на гарячому вугiллi.
   - Диви, як ти прибралась! - промовила ключниця й пильно глянула на бiлу
вишивану сорочку дiвчини, на ?? строкату  плахтину,  на  усерязi,  в  яких
та?мничими зеленими вогниками поблискували камiнцi.
   Дiвчинi здалося, що в словах ключницi звучить якийсь осуд. Але ключниця
дивилась на Малушу такими теплими очима, голос у не? був такий  сердечний,
що дiвчина заспоко?лась.
   - Що ж, Малко, - сказала ключниця i  чомусь  важко  зiтхнула,  -  скоро
свiтатиме, а в нас ще доста роботи. Ходи сюди!
   Бородатий чоловiк, що порався, бурмочучи  щось  про  себе,  з  цурками,
дiвчина, яка пильнувала за корчажцями, здавалось, не помiтили навiть, що в
хижi з'явилась ще одна iстота. Може,  ?м  нiколи  було  помiчати,  хто  ще
прийшов на пiдмогу, може, було байдуже, хто ще подiлить ?хню долю. Так  чи
не так, а для Малушi сталось  на  краще.  Вона,  напевне,  нiкому  тут  не
заважала, тож i для не? знайшлися мiсце й робота.
   А роботи в хижi справдi вистачало. Ключниця послала Малку набрати  води
з джерела  -  одразу  за  хижею,  дала  помити  кiлька  корчажцiв,  ночви,
дерев'янi миски, ложки, загадала замести смiття  в  хижi,  помити  стiл  i
лави.
   Малуша поралась спритно, швидко, робота нiколи не  лякала  ??,  бо  так
вона з самого малку працювала ще й у матерi, в рiдному сво?му  домi,  мала
вона мiцнi руки, пружнi ноги. Коли б Малуша була бiльш спостережливою, то,
напевне, помiтила б, як ключниця Ярина раз i  другий  глянула  в  ??  бiк,
посмiхнулась i задоволене хитнула головою. Помiтила б вона, мабуть, i  те,
що коли горнцi на  вогнищi  закипiли,  дiвчина,  яка  поралась  бiля  них,
пiдвела голову, поглянула на Малушу, одвернулась, знову поглянула...  I  в
очах у не? заграли недобрi, злi вогники.
   Проте Малуша цього не бачила, не звертала уваги. Вона думала: де ж  той
терем, який недавно уявляла, бiля якого була так близько? Де княгиня Ольга
i рiзнi князi?
   А терем був поряд! Страви на вогнищi готувались  для  князiв.  Це  були
багатi, смачнi княжi  страви.  Ключниця  Ярина  пильнувала,  як  закипають
корчажцi, але час вiд часу виходила в дверi, що вели ще до однi?? хижi. За
цi?ю ж другою хижею Малуша побачила високу, освiтлену, блискучу свiтлицю.
   Лише одну мить, замiтаючи бiля дверей, Малуша бачила  свiтлицю,  але  й
цього було досить, щоб вона зрозумiла: ото i ? княжий терем,  то,  либонь,
стравниця, там снiдатимуть княгиня Ольга, рiзнi князi, во?води, бояри.
   I от вони прийшли. Малуша  одразу  помiтила,  що  це  сталось.  Там,  у
свiтлицi, почулись  кроки  й  голоси,  бородатий  чоловiк  i  дiвчина,  що
порались бiля вогнища, схопились на ноги, до хижi швидко  вбiгла  ключниця
Ярина.
   Вона нiби аж змiнилась - вирiвнялась, посуворiшала. В руках у не?  було
срiбне блюдо, на якому стояло кiлька мисок. Поспiшаючи, Ярина пiдiйшла  до
корчаг, у яких варились страви, уполовником налила  в  миски  юшки,  пiсля
чого повернулась до свiтлицi.
   Так вона приходила кiлька  разiв,  приносила  порожнi  миски,  брала  в
сусiднiй хижi новi, клала в них варене  м'ясо,  сочиво,  наливала  медовий
узвар. I увесь цей час у свiтлицi було тихо, тiльки Ярина все ходила  туди
й назад. Нарештi знову почулись голоси, залунали й десь затихли  кроки,  а
тодi Ярина повiльно вернулась до кухнi.
   - Князi поснiдали, - промовила вона i важко сiла на лавi в кутку.
   Малуша поглянула й  не  впiзнала  Ярини.  Важко  вiддихуючи,  опустивши
натрудженi руки, схиливши до грудей голову, стомлена, блiда, iз  зернятами
поту на чолi, сидiла на лавi  ключниця  велико?  княгинi,  якимсь  тьмяним
поглядом дивилась на вогнище, що починало пригасати, уста  ??,  здавалося,
щось шепотiли.
   Але нiхто не почув слiв. Вже голоснiше вона сказала:
   - Путшо! Пракседо! Сiдайте ?жте самi. Бородатий Путша  i  Пракседа,  що
порались бiля вогнища, сiли до столу в кутку, де горiв  свiтильник,  взяли
миски з княжого  столу,  в  яких  залишались  страви,  мовчки  й  жадiбно,
розриваючи м'ясо руками, заходились ?сти.
   - I ти, Малко, ?ж, - тихо промовила  ключниця,  помiтивши,  що  дiвчина
сто?ть серед хижi.
   Малуша сiла й собi. Залишки з княжого столу були такi смачнi.  Але  ?ла
вона мало, все поглядала на ключницю Ярину, що сидiла стомлена в  куточку.
Мало ?ла вона й через те, що вiдчувала на собi очi  дiвчини  Пракседи.  Цi
очi були хижi, злi, а чому - того не знала Малуша.

   5

   Добриня був задоволений. Чого могла ждати Малуша в Любечi  у  холоднiй,
убогiй хижi батька?! А княжий двiр багатий, i дворяни - неабиякi люди,  ?м
заздрить весь город. Пiд рукою в ключницi Ярини Малушi  буде  добре,  вона
пiдросте, збере якесь добро, може, ще й полюбиться комусь iз гриднiв  тут,
на Горi?!
   "Нi, - думав вiн, - не по правдi дiють нашi гриднi, обзиваючи  ключницю
Ярину недоброю та ще й злою. Яка ж вона недобра  й  зла,  коли  так  тепло
зустрiла Малушу, поговорила з нею, а тепер взяла до себе, на двiр княжий".
   Тому Добриня дуже зрадiв, коли, повертаючись вiд княжого  терема,  куди
вiн одвiв Малушу, побачив коло сво?? хижi якогось гридня, а  придивившись,
пiзнав у ньому Тура.
   - Не спиш? - здивувався Добриня.
   - Тiльки-но прокинувся, вийшов, - вiдповiв Тур, хоч справдi  прокинувся
разом з Добринею i тодi ж вийшов з хижi, стояв пiд стiною, чув, як Добриня
будив Малушу, пiшов з нею.
   - Я оце Малушу одводив, - сказав Добриня.
   - Куди?
   - На княжому дворi вона тепер працюватиме, - гордовито похвалився. -  У
княжих теремах...
   - У теремах? - щиро здивувався Тур.
   - А так... побачила ?? тут, у саду, ключниця Ярина, поговорила,  велiла
привести до себе.
   - То це не в теремах, а коло Ярини, на кухнi,  -  полегшено  зiтхнув  i
стиха засмiявся Тур. - Що ж, Добрине, це добре. -  Вiн  помовчав  трохи  й
додав: - Бач, Добрине, немарно я говорив, що коли жона пiд щитом  ви?жджа?
на Гору, то жде ?? тут велика честь i щастя.
   - Ой Туре, Туре, - вiдповiв Добриня, - де вже нам  та  честь  i  щастя.
Горе та лихо поруч з нами ходять.
   - Хто зна?, - вiдповiв на це Тур. - Ти на себе, гридня, не рiвняй, а  в
теремах княжих ми не бували. Добре, коли там пощастить Малушi  i  коли  ?й
поможуть добрi люди.
   - Що ти говориш, Туре! -  запально  крикнув  Добриня.  -  Потрапити  до
княжого терема - велике щастя!
   - Темнi тереми княжi, - сказав дуже тихо Тур, - i не вiда?мо ми, що там
бува?... Помолимось Перуну, щоб Малуша була щаслива.
   - Дивний ти чоловiк! - вирвалось  тодi  в  Добринi.  -  Малуша  справдi
ви?хала на Гору пiд щитом, вже вона потрапила  до  терема,  далi  буде  ще
краще.
   Тур нiчого не вiдповiв на його слова. Спохмурнiлий, з темним  обличчям,
опустивши руки, стояв вiн i дивився на городницi, за якими починав  яснiти
свiтанок.
   Хiба мiг сказати Добринi Тур, як багато пережив вiн за  останнi  днi  й
ночi, полюбив Малушу, думав про не? й власну свою долю, надiявся...

   РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   1

   Увесь день не стухав вогонь у  хижi,  тричi  ставила  Пракседа  на  жар
корчажцi, i тричi ключниця Ярина раз за разом починала бiгати  вiд  княжо?
стравницi до хижi.
   А й крiм того в ключницi вистачало дiла. Немарно вона носила бiля пояса
цiлу низку ключiв - на ?? руках був княжий терем, ключi вiд усiх клiтей.
   Правда, i в теремi, i бiля клiтей працювало ще чимало дворян. Але Ярина
мусила дати кожному загад, за всiм доглянути, все одiмкнути й замкнути.  I
хоч вечеряли в княжiй стравницi, як i по всiй Горi, завидна, ще до  вечора
Ярина була вкрай знеможена, ледь пересувала ноги.
   Коли князi повечеряли, Ярина вiдпустила Путшу. Помивши посуд, довго  ще
поралась,  а  потiм  пiшла  спочивати  й  Пракседа,  i  тодi  в  стравницi
залишились тiльки ключниця й Малуша.
   - Почекай, - промовила Ярина, - а де ж ти нинi спатимеш?
   Малуша змовчала, бо не знала, що вiдповiсти ключницi.
   Ключниця замислилась, тепла посмiшка на якусь мить зiгрiла ?? обличчя.
   - Добре, - нарештi сказала вона. - Коли так, ходiмо зi мною.
   Вони зайшли  до  яко?сь  хлiвини,  що  була  прибудована  недалеко  вiд
стравницi до стiни терема. Хлiвина мала  невелике,  загратоване  залiзними
прутами  вiконце,  через   яке   знадвору   вривався   мiсячний   промiнь.
Переступивши порiг, Малуша побачила голi дерев'янi  стiни,  тверде  лiжко,
скриню бiля нього. В протилежнiй стiнi пробитi були ще однi  дверi,  зараз
замкнутi.
   - Часом i вночi кличуть до терема, - сказала Ярина, показавши рукою  на
дверi. - Як захочеться матiнцi княгинi.  Але  де  менi  тебе  покласти?  -
безпорадно озирнулась вона.
   - Я ляжу долi, - вiдповiла Малуша. - Звикла я й дома так спати.
   - Ну, то й лягай, - згодилась  Ярина,  -  все  ж  лiпше  буде,  нiж  на
голубнику.
   Вона  пiдняла  ляду  скринi,  дiстала  ряднину,  взяла  з  свого   ложа
узголовник i дала все це Малушi.
   - Стелись i спи, - ласкаво додала ключниця, - нам, унотько* (*Унотька -
дiвчинка.), треба рано вставати.
   Малуша рада була лягти де завгодно. Сказали б - спала просто на  землi.
I зараз вона швидко постелилась, зняла постоли й пояс, подумала й  вийняла
усерязi iз зеленими камiнчиками, поклала все це недалеко вiд себе на землю
й лягла сама на ряднинi.
   Деякий час вона чула, як десь  недалеко,  одразу  за  хлiбиную,  ходять
люди, кiлька разiв долинули грубi  голоси  десь  iз-за  стiни,  з  княжого
терема. Перед нею виринуло обличчя ключницi Ярини, що сидiла,  одкинувшись
головою до стiни, на лiжку й дивилась на мiсяць. Потiм сон пiдхопив Малушу
й понiс на сво?х крилах у тьмянi простори.
   Ключниця бачила, як швидко заснула Малуша, чула ?? рiвне  дихання,  але
сама не могла спати. Вона сидiла й згадувала, як  колись  привезли  ??  на
Гору i як вона спала тут, у хлiвинi, на тому ж мiсцi, де спить Малуша.
   Мiсячний промiнь повз по долiвцi, дiйшов до голови Малушi,  освiтив  ??
блiде,  спокiйне  обличчя,  заплющенi  очi,  уста,  переповз  ще  трохи  й
зупинився на постолах, поясi й усерезях,  запаливши  в  камiнцях  та?мничi
зеленi вогники,
   Ключниця Ярина довго дивилась на цi звабнi вогнi. Що вiщу? дiвчинi  цей
камiнь? Потiм ключниця стала на колiна, помолилась за себе i поклала хрест
за дiвчину.

   Малушi щастило. Ярина мала пiд сво?ю рукою чимало дворян  -  у  княжому
теремi,  бiля  клiтей,  скрiзь  у  дворi.  I   на   кухнi   в   не?   була
дiвчина-переяславка Пракседа - тямуща, метка, напрочуд красива.  А  все  ж
ключниця приголубила саме Малушу, повiрила ?й, а вiдтак  зробила  й  сво?ю
помiчницею. Чому так сталось - хто зна?, певне, полюбилась  вона  ключницi
Яринi.
   Через те, куди б Ярина не йшла i що б не робила, завжди брала  з  собою
тiльки Малушу. У клiтi, в комори, в медушi й бертяницi - скрiзь вона  йшла
з Малушею, те показувала, те велiла взяти.
   Малуша побачила й князiв, кроки яких i голоси до них  тiльки  долiтали.
Побачила вона ?х з темно? кузнi, здалеку,  затамувавши  подих,  схопившись
руками за соху, що пiдпирала стелю. Малуша бачила, як вiдчинились дверi  i
до стравницi зайшла лiтня жiнка у темнiй, срiблом шитiй одежi, два юнаки у
свiтлих, пiдперезаних широкими поясами свитках, високий, статний во?вода з
довгими сивими вусами, з мечем коло пояса, ще кiлька  старих  чоловiкiв  у
чорних платнах, iз золотими гривнами на шиях.
   Малуша не знала нiкого з них, але  Пракседа,  горда  з  того,  що  зна?
бiльше, нiж Малуша, i що може цим похвалитись, пояснювала:
   - Ота жiнка - княгиня, во?вода - Свенелд, у чорному - бояри, а юнаки  -
княжичi: з свiтлим волоссям - Святослав, темний - Улiб... який тобi бiльше
подоба?ться? Менi - Улiб... Адже вiн кращий вiд Святослава!
   Малуша нiчого ?й не вiдповiла, бо з стравницi до  кухнi  раптом  вбiгла
ключниця Ярина.
   - Чого ви шепчетесь!? - гримнула вона на  них.  -  Давайте  ложки,  ти,
Пракседо, наливай миски. Та хутчiш, хутчiш!
   Так того ранку Малушi й не довелося ще раз кинути погляд  у  стравницю.
Дiла у них на кухнi вистачало.

   Невдовзi пiсля цього Ярина захворiла.  Звичайно,  причиною  цього  була
старiсть, лiта, але найбiльше  важило,  мабуть,  те,  що  почалась  осiнь,
негода, сльота. То для Малушi в  хлiвинi  ключницi  був  рай,  а  Яринi  з
хворими кiстьми слiд було б жити вже в теплi та дозвiллi. Не в теремах,  а
бодай у теплiй хижi. В одну з ночей Ярина почала нестримно кашляти, горiла
вогнем.
   Малуша доглядала стару, всю нiч не спала, подавала ?й  воду,  клала  до
голови мокрий убрус.
   Пiзно вночi ключниця сказала:
   - Мабуть, доведеться тобi, Малко, стати на мо? мiсце в стравницi.
   - Що ти? Що ти? - спробувала заперечити Малуша.
   - Мовчи! - суворо промовила Ярина. - Знаю, що говорю. Скажи  краще,  чи
зумi?ш?
   - Коли велиш, все зроблю.
   I, лежачи  на  твердому  сво?му  лiжку,  Ярина  довго  розповiдала,  як
годиться входити до стравницi, вклонятись князям, подавати ?м страви.
   Малуша сидiла бiля лiжка, все слухала й запам'ятовувала, хоч  часом  ?й
здавалося, що ключниця Ярина розповiда? все це ?й не  при  сво?му  умi,  а
марить у тяжкiй хворобi.
   Проте тiльки за стiнами Гори  почало  днiти,  Ярина  встала,  одяглась,
помолилась i пiшла до кухнi. Малуша пiшла слiдом за нею i,  помiтивши,  що
ключниця аж хита?ться, кiлька разiв подавала ?й  руку:  вона  боялась,  що
стара жiнка впаде.
   Поратись того дня ключницi Яринi було дуже важко. I сталось все  зовсiм
не так, як гадала Малуша. Вони всi разом вчасно приготували  страви;  коли
князi увiйшли до стравницi, ?м, як i завжди, назустрiч рушила  Ярина,  але
одразу ж повернулась, сказала:
   - Малушо! Iди за мною i роби, як я говорила. Малуша  зрозумiла,  що  ?й
доведеться вийти до  стравницi,  швидко  причепурилась,  пiшла  слiдом  за
ключницею. У стравницi вона стала бiля порога, низько,  як  велiла  Ярина,
вклонилась княгинi й княжичам, потiм пiдвела голову.
   Вона вперше  стояла  так  близько  перед  княгинею  й  княжичами.  Було
страшно, але Малуша примусила себе подивитись в обличчя княгинi,  побачила
сиве волосся, гострi очi, стиснутi уста.
   - Як тебе звуть? - запитала княгиня.
   - Малуша, - вiдповiла дiвчина.
   - Що ж, спробу?мо, - промовила княгиня. - Наша Ярина хвора,  нехай  вже
буде там, на кухнi, а ти порайся тут, у стравницi.
   Малуша ще раз низько вклонилась князям.
   I вона цього дня робила все так само, як i Ярина, а може, й  краще,  бо
довгий час стежила за старою ключницею, мала мiцнi руки, швидкi ноги.
   Подаючи страви й приймаючи посуд, Малуша  спочатку  вiдчувала  на  собi
гострий погляд княгинi Ольги, розумiла, що вона  слiдку?  за  нею.  Молода
дiвчина нiяковiла, тремтiла, боялась, бо знала, що вiд одного ?? невдалого
руху, найменшо? помилки залежить життя, щастя.  I  все  ж  вона  владувала
собою, швидко, метко, легко, нечутно бiгала з стравницi до  кухнi,  носила
снiданок, приймала посуд. Нарештi вона помiтила, що княгиня вже не слiдку?
за нею, i ?й стало набагато легше, вiльнiше. Наприкiнцi ж снiдання княгиня
обернулась до не?, сказала, нiби гривну подарувала:
   - Либонь, ти зумi?ш, дiвчино, працювати. Так i роби надалi.
   I навiть Ярина, що сидiла й спочивала в кухнi увесь час, поки молода ??
помiчниця прислужувала князям, сказала ?й,  коли  стравниця  спорожнiла  i
коли всi вони - Путша, Малуша, Пракседа - сiли снiдати:
   - Що ж, Малко, урок ти витримала. Так тепер i буде.  А  коли  б  то  ти
знала, - додала вона, - як важко потрапити робi до стравницi, а ще  бiльше
- служити князям. Колись, ще за князя Олега, коли я сюди прийшла...
   Ярина не кiнчила сво?? думки, бо  раптом  сталось  щось  незрозумiле  й
дивне: дворянка  Пракседа-переяславка,  що  замислено  сидiла  за  столом,
сьорбаючи юшку, випустила з руки ложку, якось дивно хлипнула, схопилась  i
притьмом вискочила з кухнi.
   Усi дивились ?й услiд, а Малуша хотiла  взяти  кухоль  води,  щоб  дати
напитись Пракседi.
   - Вона, либонь, подавилась. Ключниця Ярина похитала головою.
   - Не треба... Вона не подавилась. Це не те, не те, Малушо!
   Але вона так i не сказала, що ж сталось з Пракседою, i Малуша цього  не
знала.
   - Ти, Малко, про це не думай, - тiльки й промовила ключниця. -  Працю?ш
ти i працюватимеш. На тобi ось ключi, пiди  в  клiтi,  принеси  веприни  й
борошна.
   I вона дала Малушi ключi вiд клiтей. Це не лякало Малушу - вони вже  не
раз ходили туди разом, пiде тепер i все зробить сама.

   2

   Пiсля смертi Анта у життi любечан сталося щось значиме.
   На перший погляд здавалось, не змiнилося нiчого. Що могли важити  життя
й смерть однi?? людини - Анта чи когось iншого?!
   У Любечi i навкруг у землях були бранi, що  забирали  багато  смiливих,
звитяжних людей, - а хiба це впливало на життя?
   Над Любечем прокочувались важкi моровi хвороби, що косили безлiч  люду,
та й без того, що не лiто, загибали й загибали люди - хто в Днiпрi, хто на
ловах, хто пiд деревом у лiсi, а хто - звичайною правдивою смертю. I знову
ж це не зупиняло життя, живi швидко  забували  мертвих,  молодi  росли  на
змiну старим.
   I те, що Ант був старiйшиною, також нiбито нiчого  не  важило,  бо  вiн
давно вже не робив суду людям, не вiн вiд роду свого, а княжi мужi збирали
з Любеча дань, не вiн, а знову ж княжi мужi ставили  уроки  й  устави,  не
вiн, а княжi мужi кликали людей на брань, робили суд i правду.
   До Анта, коли вiн був живий, звертались тiльки тодi,  коли  треба  було
принести жертву богам, та ще на свята, якi  водилось  зачинати  комусь  iз
старших. Ант умiв принести жертву, на святах вiн стояв  попереду  всiх  iз
посохом у руках i на коляду запалював коло, перший закликав весну. Проте в
Любечi все менше й менше приносили жертв старим богам,  все  менш  i  менш
людей збиралось на старi свята, бо багато любечан вже носили  хрестики  на
ши?, а було ще багато й потайних християн - ?м Ант з його старими поконами
стояв на завадi.
   I так було не тiльки в Любечi, а й в усiх селах над Днiпром - нижче, де
здавна сидiв рiд хоробричiв, вище - у сварогiв, що одвiку кували мечi,  за
Днiпром - у рудакiв, якi збирали на  болотах  руду,  i  на  високих  горах
правого берега, де жив славетний рiд Турiв.
   Тож, коли Ант помер, усiм здавалось, що з його смертю нiчого особливого
не трапилося, - була людина - i не  стало  ??,  хiба  смерть  одного  може
змiнити життя?
   Нiкому на думку не спадало, що помер не Ант, а  вмерло  щось  бiльше  -
старi закони й покон батькiв. Не Ант забрав ?х з собою в землю - ?х  давно
вже пiдточувала й руйнувала якась сила, що увiрвалася, як тать, у село над
Днiпром i невблаганно змiнювала основи життя, змiнювала людей, ?хнi душi.
   Так бува?, коли на Днiпрi часом засто?ться крига. Вже немилосердно пече
сонце, вже вiтер рве й вихрить над льодами, вже  потрiскались,  покололись
вони, але Днiпро не може скинути крижаного покрову, жде.
   I раптом у безмовнi над рiкою луна? трiск i гук -  одна  якась  крижина
одрива?ться вiд берега, летить на iншi,  пiдiйма?  слiпучу  хмару  бризок,
розколю?ться, трiщить, зника? в глибинi.
   Досить  було  цiй  однiй  крижинi  одколотись,  рушити,  загинути,   як
прокида?ться, приходить  у  рух  все  громаддя  криг,  вони  розколюються,
трiщать, лiзуть одна на одну, разом летять по Днiпру й  знову  стикаються,
знову кришаться, руйнуються i нарештi тануть, осiдають на дно.
   А там мина? короткий час - i спокiйно линуть води  Днiпра,  пiд  сонцем
блищить рiвне плесо, тиша й спокiй панують навкруг.
   Так пiсля смертi Анта декому здалося, що без нього жити в Любечi  стало
навiть легше, краще, бо вiн був живим  свiдком  минулого,  а  такi  свiдки
зайвi. Тiнь його сягала в далеку, забуту вже давнину, а люди рвались тепер
i мчали кудись уперед.

   З

   Багато дiла було  в  Бразда.  Тепер  вiн,  як  нiколи  ранiше,  кожному
хвалився, що  його  батько  -  старiйшина  Ант,  дiд  -  старiйшина  Улiб,
прадiд-старiйшина Во?к... Бразд  не  тiльки  хвалився,  а  показував:  он,
дивiться, лежать вони, пращури нашi, на високих могилах. нiби кличуть: "За
Русь! За Русь!" Тож хiба можу я, син таких славетних батькiв i  дiдiв,  не
дбати про Руську землю.
   I Бразд дбав. Тепер,  пiсля  смертi  батька,  нiхто  в  Любечi  не  мiг
сказати, коли щось траплялось, що треба пiти до старiйшини Анта. Ант умер,
старiйшини нема? й не буде.  ?  великий  князь  у  Ки?вi,  князь  Оскол  у
Чернiговi, волостелин у Острi Кожема, княжий муж. його  посадник  Бразд  у
Любечi.
   У посадника було багато дiла. Це вiн  за  княжим  загадом  давав  людям
устави й уроки. З Ки?ва,  Чернiгова  й  волостi  при?жджали  на  замилених
конях, возами й лодiями княжi тiуни, ябетники, мечники* (*Мечники - судовi
виконавцi.). Вони велiли посаднику гнати на брань  людей,  давати  конi  й
воли, жито, хутра, мед, вiск.
   I Бразд виконував княжий загад. Вiн ставив тiунiв, ябетникiв i мечникiв
на покорм по хижах i велiв давати, поки  вони  стоять,  по  барану  або  ж
гов'яда на тиждень. по двi кури на день, а ще й хлiба, пшона, сиру,  меду,
гривну за в'?зд i окремо за ви?зд.
   Весь нiмiла - не мали чого дати князевi,  страшний  був  покорм,  бо  в
самих нiчого ?сти; у дворах не тiльки баранiв чи гов'яда, а й кур нема?.
   Однак знаходили, несли, давали - все на двiр до посадника Бразда. Краще
вже нехай вiн ма? справу з тiунами, ябетниками, нiж ходитимуть тi з  двору
до двору.
   Проте Бразд втiшав людей, говорив, що за все це  вони  сповна  одержать
подяку - дань на вiйнi, честь вiд князя, славу на Русi.
   Сам же Бразд не мiг мати данi вiд ворога,  честi  вiд  князя,  слави  в
землi, i про це вiн не раз  говорив  волостелину  сво?му  во?водi  Кожемi.
Бразд говорив не тiльки про це, прикладаючи руки до серця й пiдiймаючи очi
дторi. Вiн нарiкав, що в цей важкий час i  йому,  i  волостелиновi  Кожемi
однаково - данi вони не матимуть, бо не ходять на бранi, честi  вiд  князя
не здобудуть, бо, крiм них, ? багато волостелинiв, посадникiв, а де вже ?м
обом думати про славу в рiднiй землi?
   Розумiючи все це, Бразд дбав, щоб  життя  волостелина  було  кращим,  i
кожного разу, коли при?жджав до волостi, привозив Кожемi дарунок  -  сотню
вевериць* (*Вевериця -  горностай.),  кiлька  кадей  меду,  кiлька  кругiв
воску, додаючи до цього ще й мiх з кунами,  р?зами  чи,  коли  траплялись,
динарiями або солiдами* (*Куни, р?зи -  древнi  руськi  грошi,  динарi?  -
арабськi, солiди - грецькi.).
   Кожема приймав дарунки нiбито неохоче.
   - Добре, - говорив вiн, - вiзьму,  либонь,  бо...  -  вiн  схиляв  свою
голову ближче до Бразда й та?мниче шепотiв: - Бо мушу дати  щось  i  князю
чернiгiвському... У нього, зна?ш, також - нi данi на бранi, нi  честi  вiд
князя, нi слави на Русi.
   - Х'ба ж я не знаю, - посмiхнувся на це Бразд.  -  Саме  тому  я  додав
трохи динарi?в.
   Волостелин Кожема, звичайно, говорив правду: князевi чернiгiвському вiн
мусив дати багато, князь вимагав вiд Кожеми  дедалi  бiльше  й  бiльше.  I
Кожема йому давав, як i всi волостелини. Звичайно, князь чернiгiвський  не
забував i Кожему - на ши? у волостелина була не срiбна, а  золота  гривна,
знамена* (*Знамено - тут: знак, герб.) Кожеми -  око  з  трьома  рисами  й
променями над ним - все частiше й частiше можна було зустрiти на полях,  в
лiсах, на гонах над Десною.
   Кожема ж, бажаючи допомогти сво?м посадникам, дозволяв усiм ?м, а також
i Бразду, мати сво? знамена.
   - Яке ж знамено хочеш ти мати? - запитав вiн у Бразда.
   Бразд був задоволений i, подумавши, сказав, що коли судилося йому  мати
знамено, то вiн хотiв би мати мiсяць пiд сонцем, бо,  мовляв,  ходить  пiд
волостелином, як пiд сонцем.
   - Буть по цьому, - згодився волостелин Кожема. - Роби  таке  знамено...
Кожема замислився.
   - ...I постав сво? знамено, - додав вiн, - на землi  пiд  Любечем:  вiд
оскола Днiпра до двох рядових могил...
   - Улiба i Во?ка, - пiдказав Бразд.
   - Ти ?х зна?ш лiпше, - махнув рукою Кожема. - У  нас  пiд  Остром  сво?
могили. А вiд тих рядових могил на пiвнiч до  випаленого  лiсу,  звiдти  ж
через березову дiброву знову до Днiпра, де Княжий брiд.
   Бразд низько, скiльки дозволила йому спина, вклонився.
   - А вiд Княжого броду, - вiв далi Кожема, - назад до березово? дiброви,
на пiвдень сонця до трьох могил i на захiд до Днiпра стоятиме мо? знамено,
- так велiв князь чернiгiвський.
   - Скiльки маю сил, берегтиму, - ще раз вклонився Бразд.
   Але не тiльки землю мав тепер Бразд. Як посаднику, йому не личило  жити
в якiйсь хижi. Мав же Кожема цiлий терем!
   Бразд почав будуватись - на власнiй землi, на найкращому мiсцi,  звiдки
видно було Днiпро, всi сво? добра. I не землянку чи  хижу,  а  рублений  з
товстих соснових колод, з дахом iз драницi, не з вогнищем, а  з  пiччю,  з
комином, обмащений зокола i всерединi бiлою глиною терем.
   Будувати його Бразду було не так вже важко - лiс вiн мав, купу в  нього
брав не один десяток людей. Тiльки Бразд кликнув  -  всi  вони  з'явились:
нарубали лiсу, потесали, склали, вивершили, перекрили,  накрили  -  добрий
терем мав тепер Бразд. Здалеку видно було його з Днiпра!
   Закупи ж обробляли йому й землю. Взявши купу,  мусили  вони  робити  на
себе й Бразда. Строк купам минав, але Бразд  давав  новий  строк.  Коли  б
Бразд мав iнше серце, вiн би всiх оцих закупiв зробив обельними  холопами*
(*Обельний холоп - повний холоп, раб.). Але Бразд цього не робив!
   I вже почав замислюватись Бразд над тим, у якого  ж  вiн  ма?  вiрувати
бога. Досi думка про це йому нiколи не приходила в  голову,  вiн  вiрив  у
богiв сво?х отцiв - Перуна, Дажбога, Сварога, Волоса, а крiм того, в духiв
предкiв свого роду - домовикiв.
   Коли Бразд пiшов з дому сво?х отцiв, то  вiдчув,  що  духiв  предкiв  у
нього не  стало.  Вiн  не  перенiс  вогнища,  пiд  яким  вони  жили,  духи
залишились там, де й були, - в хижi Микули. Але вони  й  Микулi  тепер  не
допомагали: вiн жив бiдно, голодував, мерз.  Нi,  щось  сталося  з  духами
предкiв, вони, либонь, пiшли зовсiм з роду. Бразд у них вже не вiрив.
   Замислювався вiн i над небесними богами - Перуном i iншими.  Колись,  у
давнi часи, Бразд часто до них звертався, але тодi  вони  йому  нiчого  не
давали, вiн тiльки боявся ?х.
   Пiзнiше Бразд перестав до них звертатись, бо переконався, що може  дещо
зробити сам, власними руками. I вiн робив це потай  вiд  богiв,  щоб  вони
навiть не бачили. Бо, збираючи з людей, дещо брав собi, даючи князям, дещо
собi залишав, а старi боги, як те достеменно знав Бразд, цього не любили.
   Тепер Бразд боявся помсти богiв. I коли стояв пiд час грози на  дворищi
або, що набагато гiрше, ?хав з чимсь  до  Остра  чи  був  на  Днiпрi,  то,
почувши далекий грiм i побачивши блискавицi, якi вцiляли в  землю,  тiкав,
ховався, лiз у нору, пiд скелю, бо гадав, що  це  його  шукають  i  хочуть
покарати всемогучi.
   - Чур, захисти мене, - шепотiв, ляскаючи зубами, Бразд.
   Боги не покарали його. У Бразда стало легше на душi. Вiн  зрозумiв,  що
богам  не  до  нього.  Поглянь  навкруг  -  скiльки  ?  таких  посадникiв,
волостелинiв, князiв земель, во?вод, бояр, тiунiв, огнищан... ?х-як  пiску
над Днiпром. Та хiба ж може Перун усiх ?х  вибити?  I  хоч  вiн  i  надалi
ховався вiд грому й блискавиць, але тримався спокiйнiше, бо менше вiрив  у
силу старих богiв, тiльки йому було якось порожньо на свiтi без бога.
   Тодi Бразд почув про Христа. Власне, про Христа й християн вiн чув  уже
ранiше. У самому Любечi, як вiн знав, були вже  та?мнi  християни,  тiльки
вiн не цiкавився ними.
   Почув же вiн нове про Христа й християн саме  вiд  волостелина  Кожеми,
коли одного разу при?хав до нього й привiз кiлька возiв усякого  добра,  а
на додачу трохи золота i срiбла.
   - От i гаразд,  -  сказав  Кожема,  -  а  я  оце  збираюсь  по?хати  до
Чернiгова, бо сам зна?ш: князевi - княже...
   Вiн помовчав, прикидаючи, скiльки важить вузлик з золотом  та  срiблом,
який йому привiз Бразд, а воднораз  i  зазирнув,  скiльки  там  золота,  а
скiльки срiбла.
   - Треба було б бiльше золота покласти, - докiрливо сказав Кожема, -  бо
надумав я, та й князь велить, у Острi храм будувати...
   - Храм? - не зрозумiв, про що йде мова, Бразд.
   - А так, - вiдповiв Кожема, - храм во славу богородицi, для християн. Я
ж то сам також християнин... Невже не знав?
   - Не знав, - вiдповiв Бразд.
   - Дивно! - промовив Кожема.
   - I менi дивно, - тихо прошепотiв Бразд. - Адже християни  -  поганини,
не богу моляться - древу, пiснi ?хнi - грецькi, i самi вони аки гречини...
   Волостелин Кожема, примруживши очi, подивився на Бразда, потiм запустив
усю п'ятiрню правицi в волосся на головi, нiби щось йому там свербiло.
   - Дивно ти говориш, посаднику,  -  сказав  нарештi  вiн.  -  Хто  ж  цi
поганини - княгиня Ольга, князь чернiгiвський Оскол, бояри, во?води,  я  i
множество людей, якi вiрують у Христа?
   - Що ти, волостелине, що ти? - скрикнув перелякано Бразд.
   - Я також, як i ти, вiрив у Перуна,  -  вiв  далi  Кожема,  -  вiрив  у
Дажбога, Сварога - богiв мо?х отцiв. Але як я можу вiрити  ?м  днесь,  чим
вони менi допоможуть? Грiм та блискавку нашлють на ворогiв? Нi, посаднику,
громом та блискавкою людей не скориш, уроку не вiзьмеш. Подивись на  мене,
дай менi в руки грiм та блискавку,  -  що  я  ними  вдiю?  А  от  золотом,
срiблом, добрим хутром,  медом  одолiю  я  кожного.  Адже  так?  -  Кожема
замислився, посмiхнувся й додав: - 3 усiх  старих  богiв  найбiльше  любий
менi Волос - вiн хоч худобу благословить,  благословить  торг.  Але  ж  не
токмо однi?ю худобою я живу, ? в мене терем, земля, лiси...  i  золото,  й
срiбло такожде. Тепер менi потрiбний не Волос, а бог з двома чи  й  трьома
головами.
   З великою тривогою й страхом слухав Бразд  слова  волостелина,  а  вони
чимдалi були смiливiшими i грiзнiшими.
   - Я довго мучився й страждав, - говорив Кожема. - Вiрити хочу,  бо  без
бога, як  i  отцi  мо?,  жити  не  можу.  А  який  бог  мене  захистить  i
благословить? Токмо  Христос.  Вiн  не  один,  а  одразу  в  трьох  лицях:
бог-отець, син, дух. Вiн захища? й  благословля?  багатого,  вiн  допоможе
бiдному, - ? ж бо не тiльки земля, а й небо, а на небi всi ми, а такожде i
бiднi, будемо рiвнi. Я небагато хочу, я нiкого не уб'ю, я  не  хочу  добра
ближнього мого, я сам знайду, що менi треба, нехай тiльки бог благословить
мене... Господи, благослови!  -  з  великим  почуттям  промовив  Кожема  й
перехрестився. - Благослови, боже, i прийми мене в царство тво?...
   - Я, волостелине, дам тобi ще трохи грошей, - сказав Бразд i,  вийнявши
баранячий мiхур, заходився рахувати динарi?. - Багато не  можу,  а  трошки
дам... Десять, двадесять... Господи, благослови!
   Але в цей час трапилось те, чого зовсiм не ждав Бразд i  що  на  смерть
перелякало його, - над самим теремом загримiв грiм, вдарила блискавиця,  i
в свiтлицi стало видно, як удень.
   - Перун! - крикнув Бразд, який подумав, що це, либонь, Перун почув ?хню
розмову, бачив, як вiн да? грошi на християнську кумирню, й  вирiшив  його
покарати. - Перун, чур мене! - ще  раз  крикнув  вiн,  схопився  на  ноги,
пiдскочив на мiсцi,  бо  над  теремом  знову  загримiло  i  знову  вдарила
блискавиця, а потiм, нiчого вже  не  тямлячи,  випустив  з  рук  мiхур  iз
грiшми, а сам кинувся пiд лаву.
   Бразд чув, як по дерев'янiй пiдлозi терема котяться й  брязкотять  його
грошi, як щось кричить волостелин Кожема, але страх перед Перуном  i  його
помстою був такий великий, що вiн нiчого не тямив та й не мiг тямити.
   Тiльки тодi, коли Перун став бити далi й  далi  й  не  видно  вже  було
блискавиць, Бразд висунув голову з-пiд лави й подивився по свiтлицi.
   Вiн побачив, що  Кожема  встиг  викресати  вогонь  i  запалити  свiчку,
розчинив вiкно, сто?ть перед ним, дивиться, говорить:
   - Iлля про?хав... Ну, посаднику, вилазь. Так хто, по-тво?му,  дужчий  -
Перун чи Христос?
   - Динарi? я розсипав, - глухо вiдповiв Бразд, якому шкода було грошей i
який не хотiв признатись, що й досi бо?ться Перуна.
   - А я зберу ?х... зберу, - заспоко?в  його  Кожема.  Все  це  й  згадав
посадник любецький Бразд, стоячи у вечiрню годину над  Днiпром  i  думаючи
над тим, з якими ж богами йому жити?

   4

   Коли три сини старiйшини Анта дiлили мiж  собою  спадщину,  середульший
син Сварг недаремно взяв собi всяку кузнь.
   На дворищi, де жив Ант, а  до  нього  ще  чимало  попереднiх  поколiнь,
споконвiку працювали самi на себе. Випалювали лiси й  сiяли  зерно,  плели
сiтi й ловили рибу, ставили бортi в лiсi й брали  мед,  ходили  гуртом  на
звiра i гуртом також для потреб сво?х варили залiзо.
   Ще бувши малим, Сварг бачив,  як  це  робилось.  Тодi,  найчастiше  пiд
осiнь, коли закiнчувалась робота  на  полi,  чимало  чоловiкiв  збирались,
сiдали в лодi? i ?хали понад берегами, ходили по затоках, де були кручi, й
болотах i або ж  брали  руками,  або  дiставали  черпаками  з  дна  важку,
червонувату, жорстку руду.
   Вони немарно називали ?? рудою* (*Руда i  кров  мали  в  древньоруськiй
мовi однакове значення.). Як кров наповню?  й  живить  тiло  людини,  так,
думали вони, й ця руда ? кров'ю землi, влитою в не? богами. I людина  мала
право взяти цю кров у землi для сво?? потреби.
   Проте примусити руду  служити  людинi  було  нелегко.  Повернувшись  до
селища на лодiях, навантажених рудою,  чоловiки  вигортали  ??  на  берег,
сушили, iнодi, якщо починались дощi, й обпалювали.
   А далi вони варили залiзо. Чоловiки робили  з  твердо?  червоно?  глини
домницi* (*Домницi - схожi на великi глечики печi для виплавки залiза.)  з
горловиною вгорi, з дiрками для сопел у денцях, засипали туди  вперемiш  з
вугiллям руду, накладали  пiд  домницi  сухих  дров,  мiхами  через  сопла
нагонили дух. I пiсля довгих годин гасили вогонь,  розбивали  домницi,  де
вже була не руда, а криця* (*Криця - залiзо.).
   Що робилося в домницях, коли закипала руда, чому червонкувата жорства з
болота перетворювалася в залiзо, чому з  цього  залiза,  коли  його  знову
розпекти й загартувати у водi або, ще краще, в сечi чорного цапа, виходить
оцел* (*Оцел -  сталь,  криця.),  -  цього  нiхто  не  знав.  Думали  всi,
переконанi були, що бiля домниць  ходять  i  люди,  й  боги;  це  вони,  а
найбiльше бог Сварог, перетворюють руду землi на залiзо.
   Через те в ночi, коли варилось залiзо, на берег Днiпра виходили  тiльки
старiйшини та кузнецi. Усi ж люди оддалiк дивились, як  пала?  вогонь  пiд
домницями  над  Днiпром,  як  червонi  вiдблиски  його  грають  на  плесi,
вiдсвiчуються в хмарах, що низько звисли над рiкою.
   - Сварожичi варять залiзо, - говорили люди й  намагались  побачити,  як
боги сходять на землю, допомагають кузнецям.
   У такi ночi й середульший син Анта дивився на далекi вогнi, хотiв  бути
там - разом з богами й кузнецями.
   Бачив вiн пiзнiше, як уже на дворi в корченицi* (*Корчениця  -  кузня.)
кузнецi робили всiлякi речi:  серпи  й  мечi,  лемешi  й  шоломи,  ножi  й
пiдкови. А були в роду й такi кузнецi,  що  вмiли  виливати  не  тiльки  з
крицi, а й з золота та срiбла лунницi й усерязi, обереги, перснi, -  добрi
майстри були в Любечi, як i скрiзь на Русi.
   Для середульшого  сина  Анта  не  було  бiльшо?  розваги,  як  пiти  до
корченицi, сiсти там у куточку, дивитись, як  кузнецi  сиплють  вугiлля  в
горна, надувають мiхи, розпiкають крицю, б'ють, крутять,  перекручують  на
ковадлi, роблять з не? всiляку кузнь. За те, що цей середульший син день i
нiч сидiв у корченицi, його й Сваргом прозвали, - адже бог Сварог, як його
уявляли люди, був  весь  у  вугiллi,  чорний,  страшний.  Iм'я  Сварг  для
чорнявого, з гострими темно-карими оченятами хлопця цiлком личило.
   Але незабаром тут, у Любечi, покинули варити залiзо. Точилися  жорстокi
бранi - князь Iгор кiлька разiв ходив на  Царгород,  разом  з  ним  ходили
сiверяни, пiзнiше примучували деревлян. I тодi дуже багато людей з  Любеча
пiшло на брань, а мало повернулось. З тих, що повернулись, нiхто не  пiшов
на старе городище, розтеклися гнiздами понад Днiпром, поставили сво? хижi.
Не стало й кузнецiв - вони були смiливi люди й полягли головами. Так i ?ла
iржа всяку кузнь на дворi батька Анта, а в кого з любечан була  потреба  в
залiзi, той возив його з Ки?ва-города.
   Сварг також ходив на рать i, повернувшись звiдти, збудував  собi  хижу,
але не над Днiпром, а далi вiд  берега,  на  узлiссi.  Спочатку  нiхто  не
розумiв, чому вiн пiшов далi вiд людей i навiщо йому потрiбен лiс.
   Незабаром все з'ясувалось, особливо ж тодi, коли якось уранцi вiд  хижi
Сварга на узлiссi долетiли удари молота по ковадлу. Що ж це надумав Сварг,
дивувались люди, що вiн там ку?, для кого?
   А ще через якийсь час люди валом пiшли до  Сварга,  -  вiн,  виявилося,
поставив недалеко вiд сво?? хижi, над шляхом, що вiв  до  Остра,  невелику
корченицю, i туди до нього  чи  то  пiдкувати  коня,  чи  наварити  лемiш,
зробити серпа чи щит, та навiть коли треба було дiстати гак на рибу, замок
чи голку, iшли й iшли люди. I кожен, звичайно, щось йому нiс - той  хутро,
той жита чи горнець меду, а хто куни чи й гривню. Коли ж у когось не  було
чого дати, Сварг i не вимагав, а лише ставив умову: тепер вiн ку?  лемешi,
серпи, прийде час - i йому допоможуть, одроблять.
   I нагода одробити Сваргу трапилась одразу ж пiсля смертi  батька  Анта,
коли три брати подiлили мiж собою спадщину i коли Сварг узяв те, що нiбито
нiкому не було потрiбне, - всяку кузнь.
   Вiн при?хав на старе дворище наступного ж дня пiсля похорон i возив  цю
кузнь з раннього ранку до пiзнього вечора. I вночi не спав,  а  все  ходив
при свiтлi мiсяця бiля сво?? корченицi, розкладав  кузнь,  гримiв  залiзом
так, що луна котилась аж до Днiпра.
   Над осiнь, коли любечани закiнчили роботу на полi, Сварг пiшов до  тих,
що завинили йому за всяку кузнь. Вiн не турбував людей, коли вони порались
на полi: у рiльникiв дорога своя година, у кузнеця  своя.  Але  зараз  вiн
просив ?х по?хати з ним по Днiпру вище  вiд  Любеча  й  допомогти  набрати
руди. Хоч у людей ще було багато свого дiла -  йде  осiнь,  за  нею  зима,
треба збирати гриби, шукати бортiв, возити дрова, бити звiра, -  але  вони
мусили ?хати з Сваргом.
   Правда, Сварг довго ?х не затримав. Вiн знав, де  брати  руду.  Обминув
сосновi бори й зупинився там, де росли  береза  й  осика.  Вiн  знав  такi
кручi, де важку, червону, як кров, руду можна було брати просто руками. За
кiлька днiв вiн привiз шiсть лодiй руди. Люди  ж  перенесли  ??  до  само?
корченицi.
   Потiм Сварг заходився ставити  домницi.  Нiхто,  крiм  нього,  не  знав
тепер, як викладати зводи, робити верх, бити внизу парнi* (*Парнi -  дiрки
для сопел.), перемiшувати шари вугiлля й руди. Та й сам  Сварг  не  мiг  з
дитячих рокiв цього пам'ятати. Але немарне бував вiн у Ки?вi,  придивлявся
до роботи спритних ки?вських кузнецiв.
   Тепер йому знадобився й лiс, що рiс бiля само? хижi. Разом з людьми вiн
звалив чимало дубiв, напалив вугiлля.
   В одну з ночей з усiх гнiзд Любеча побачили, як пiд лiсом, там, де  йде
шлях на Остер, спалахнув вогонь. Думали, що це,  може,  крийте  нас  боги,
загорiвся лiс, повисипали з хиж i землянок, щоб бiгти й гасити пожежу.
   Але не пожежа то була - там, пiд лiсом, недалеко вiд корченицi  Сварга,
горiли три вогнища. Бiля них стрибали, кричали  кiлька  чоловiк,  тривожна
луна котилась у лiсi, червона заграва встала пiд небом.
   Нiхто не пiшов до лiсу. Уже здавна чули, що кузнецi - то страшнi  люди.
А в цю годину, коли вони варили залiзо  разом  iз  сво?ми  сварожичами,  й
поготiв страшно було до них пiдступитись.
   Вiдтодi кузнець Сварг час вiд часу ?здив i брав руду, розкладав вогнища
попiд лiсом, варив залiзо. Тепер  вже  любечанам  не  доводилось  везти  з
Ки?ва-города шматки крицi, щоб кувати з них лемешi, серпи. У  Сварга  була
своя криця, ?? вистачало на всiх.
   Про самого Сварга йшло дедалi бiльше чуток. Колись, говорили  люди,  на
отчому городищi, де зараз лишився Антiв Микула, варили  гуртом  залiзо,  з
кузнецями були всi сварожичi, пращури  дому.  Але  тi  кузнецi  повмирали,
сварожичi одвернулись, пращури пiшли в лiси чи поля.
   А Сварг зумiв скликати пращурiв, вiн добився до сварожичiв, вiн один на
весь Любеч вмi? варити залiзо, але зна? не тiльки це - вiн все  зна?,  все
може, все вмi?, - страшний, однак дуже потрiбний чоловiк.
   До Сварга йшли тепер кувати,  варити,  загартовувати  всяку  кузнь.  На
дворi в нього було  кiлька  коней,  бикiв,  корiв  i  два  чорних  цапи  -
гартувати залiзо. В корченицi його була не тiльки  всяка  кузнь.  Вiн  мав
трави, всяке камiння, обереги, причари.

   5

   Микула не мiг зрозумiти, чому все  йдеться  на  зле.  Але  нещастя,  як
пiзньо? осенi жолуддя з дуба, сипались i сипались на нього.
   Здавалося, вiн жив по правдi, вчасно приносив жертви богам, ранiше, нiж
самому щось з'?сти, кидав у вогнище перший кусень чурам, але  нiхто  тепер
йому не допомагав, життя важчало, двiр убожiшав, йшлося зовсiм на зле.
   Звичайно, смерть Анта завдала велико? й непоправно?  шкоди  роду.  Поки
старий жив, всi до Микули ставились з пошаною, нiхто його не чiпав i нiхто
йому не шкодив. Хоча й з батьком було не легко, але вони все ж були вдвох,
коло них була й Вiста, на дворi в них ходив батькiвський бойовий кiнь, час
вiд часу вони випалювали шматок лiсу над Днiпром, корчували  пнi,  щовесни
проходили з ралом, кидали в землю зерно.
   Був до того Ант ще й добрим,  тямущим  мисливцем,  рибалкою,  знав,  де
можна знайти в лiсi бортi, де живе звiр, водиться риба. Разом iз ним ходив
i Микула, - вони нiколи не повертались до сво?? хижi з порожнiми руками.
   Пiсля смертi Анта все змiнилося, тепер двiр Микули  став  таким,  як  i
iншi в Любечi, що було кращого на дворi - взяли Бразд i Сварг. Коли  пiсля
тi?? страшно? тризни брати при?хали кiньми й забрали сво? добро, Микула аж
за голову схопився - адже вони взяли все, у нього  лишились  тiльки  кiнь,
вiз та рало.
   Проте Микула ще тримався. Вiн ма? руки, ма? руки й  Вiста,  удвох  вони
посiють, скiльки ?м треба,  у  лiсi  ще  вiд  батька  зна?  Микула  бортнi
захожа?*(*Захожа? - дiлянки, урочища.), у  Днiпрi  ?  риба!  Восени,  коли
прийшов час, Микула опорядив старе рало, взяв борону, запрiг коня й по?хав
за Любеч до лiсу, де колись вони з батьком  випалили  шматок,  викорчували
пнi й рiк за роком сiяли жито.
   Але коли Микула до?хав до цi?? рiллi, вiн не  повiрив  сво?м  очам:  на
межi у нього i ще в багатьох людей стояло на стовпi знамено.
   Знамено! Спочатку вiн не зрозумiв навiть, що  це.  Витесаний  з  дерева
стовп, вгорi на ньому впоперек свiжа жовта дошка, а на нiй чорний смоляний
знак - два гострi перехрещенi списи. Вiн дiйшов до межi свого випалу,  там
теж стояло знамено - око з трьома рисами, побiг до межi сусiда -  знамено:
мiсяць пiд сонцем, нова межа - i знов: око, око!
   На полi зiбралося кiлька любечан, людей одного роду, що хоч i  пiшли  з
рiдного гнiзда, але мали те, що з'?днувало ?х i рiднило, - землю.
   Тепер виявилося, вже й земля ?х не рiднила, а, навпаки,  роздiляла.  Бо
там, де стояли знамена з списами, - то була княжа земля, де знамена з оком
- земля волостелина Кожеми, а знамено, на якому  був  мiсяць  пiд  сонцем,
належало посаднику, людинi з ?хнього i не ?хнього тепер роду - Браздовi.
   I довго в холодний осiннiй вечiр, коли з пiвночi задував вiтер,  а  вiд
Днiпра повз туман, стояли ницi любечани за селищем, не могли зрозумiти, як
i чому це сталося, не  могли  збагнути,  як  втратили  рiдну  землю.  Вони
дивились на небо, на плесо Днiпра, селище, рiльнi випали, лiси - все,  все
рiдна земля. Так було за батькiв, так велось за дiдiв, одвiку.  Було  так,
що при?жджали до них князi з дружинами, брали дань  вiд  диму  -  вони  це
давали; поставили князi над  ними  волостелинiв  i  посадникiв,  визначили
уроки й устави - вони i ?х давали, бо земля ж то була ?хня, рiдна...
   I от тепер земля  перестала  бути  ?хньою,  вона  не  рiдна,  а  княжа,
волосна, посадська. Чому ж так? Адже князь з сво?ю дружиною не ходить бiля
не?, не оре, не сi?. Не випалював, не  корчував,  не  орав  цi??  землi  й
волостелин Кожема, i посадник Бразд. Любечани  згадали  давноминулi  часи,
коли виходили великим родом, рубали лiс, корчували й випалювали пнi, орали
випали, клали в землю зерно й збирали врожа?. Ця випалена земля  була  для
них така дорога, це була ?хня кров.
   Лишалося, правда, ще  багато  землi  навкруг  -  рубай  лiси,  випалюй,
корчуй, сiй! Але хiба  могли  тепер  вони,  розпорошенi,  роздрiбненi,  це
зробити? Рубати лiси - з ким? Випалювати ?х - а як випалювати  одному?  О,
дядина була добра земля, пройшов по нiй з ралом i  сiй!  А  от  лядини  не
стало...
   Поряд з iншими ницими людьми стояв i Микула, думав, як  втратив  землю:
стару лядину в ту пам'ятну нiч взяв собi Бразд, - тепер на нiй стояло його
знамено, на новiй дядинi знамено волостелина.
   - Що ж, пiдемо в  лiс,  будемо  рубати  дерево,  випалювати,  орати,  -
гомонiли люди, стискуючи натрудженi кулаки.
   Микула йшов позаду й думав, чи не завернути йому до Бразда.  Адже  брат
вiн, посадник, усе може зробити. Але нi, не  завернув  Микула.  Нижче  вiд
оскола над Днiпром, де не стояли княжi знамена, вiн  виорав  шмат  пiсно?,
пiскувато? землi. Виорав пiзно, кинув у рiллю все сво? жито,  але  скiльки
туди не ходив, скiльки не дивився, не дiждався буйного сходу. Стеблина  та
ще стеблина - от i все...
   Жахаючись голодно? зими, вiн кинувся в лiси, де вiд батька знав  бортнi
дерева. Але й там на бортневих захожаях стояли знамена - мiсяць, око!
   Однi?? ночi Микула  опинився  далеко  вiд  рiдного  двору,  в  глухому,
дрiмучому лiсi. Все навкруг було наповнене дивними звуками звiрiв, птахiв,
водяникiв лiсових болiт, водяних дiв... Галявину, на  якiй  сидiв  Микула,
заливало мiсячне сяйво, пiд промiнням окреслювались в'яле листя  папоротi,
барвиста роса, темнi квiти.
   Але не на них дивився Микула, а тiльки на  стовбур  одного  дерева,  де
гострою сокирою зроблено було отiс, а на ньому  чорною  смолою  вималюване
око.
   Раптом вiн встав i, похиливши набiк голову, довго, напружено,  сторожко
слухав. Нi, в лiсi було спокiйно. Тi ж самi голоси  звiрiв,  птахiв;  десь
далеко на болотi хлюпав по водi руками i  розгонисте  смiявся  водяник.  А
людей, крiм Микули, не було.
   Тодi вiн зробив кiлька швидких крокiв уперед, вихопив iз-за пояса  свiй
гострий топiр - бойовий топiр старiйшини Анта - i почав рубати,  стесувати
з дерева знамено... Тiльки тодi, коли око  трiсками  осипалось  на  росяну
траву, отямився Микула. I  побiг  геть  вiд  бортневого  мiсця,  в  нетрi.
Поперед нього пiдiймались i мчали, ламаючи гiлля, звiрi, над самою головою
пролiтали з криком сполоханi птахи. Вiн помiтив, бiжачи,  зелений  вогник,
що, напевно, горiв над кладом. Але не зупинився, аж поки не вибiг на кручi
до Днiпра. Потай добився до селища, сховав на дворi у клiтi топiр i тiльки
тодi зайшов до хижi.
   - Що з тобою було? - запитала Вiста,  побачивши  його  стомлене,  блiде
обличчя.
   - Нiчого? - вiдповiв вiн. - Тiльки я не знаю вже, як менi й жити?!

   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   1

   Ярина пiсля багатьох днiв хвороби одужала, але незабаром знову  злягла,
i то дуже важко. Тепер у не? не було гарячки, вона не кашляла, але не мала
сили встати, не виходила на кухню. Цiлими днями лежала,  не  промовивши  й
слова, нiби щось уперто думаючи, часом скаржилась, що ?й нiчим дихати й що
в не? зупиня?ться серце.
   Малуша працювала сама - на кухнi,  в  стравницi,  бiля  клiтей,  комор,
медуш, бертяниць.
   За князями ?й не вистачало часу, щоб як слiд доглянути ключницю. Уранцi
вона залишала ?й  пити,  ?сти,  вдень  раз  чи  два  забiгала,  щоб  чимсь
допомогти старiй, i знову зникала. А були днi, коли вона жодного  разу  не
могла заглянути до Ярини. I тiльки пiзнього вечора, не чуючи  нi  нiг,  нi
рук, переступала порiг, говорила винувато:
   - Аж ось коли я прийшла, матiнко Ярино!
   - А я спала, - вiдповiла на це Ярина. - Мiцно спала, бачила сон.
   Одного  разу,  повернувшись  увечерi  до  хлiвини,  Малуша   так   само
зупинилась на порозi, сказала:
   - Я прийшла, матiнко Ярино!
   - Добре, Малушо! - почула вона тихий голос. -  Дай  менi  води...  Щось
менi дуже погано, Малушо.
   - То, може, я когось покличу?
   - Нi, не треба... Дай  менi  води  i  спи.  Ти  стомилась,  тобi  треба
заснути.
   Малуша довго не спала, слухала, як важко диха? ключниця Ярина, i  потiм
заснула.
   Прокинулась вона рано, як звичайно, i одразу ж кинулась до Ярини.
   Мертва, холодна Ярина лежала так, як спала, - на правому боцi, поклавши
пiд голову руку...
   Перелякана Малуша прожогом вискочила з хлiвини, пiдбiгла  до  сторожiв,
якi саме сходили з городницi, розповiла  ?м,  що  сталось.  Сторожi  пiшли
одразу ж до тисяцького.
   Але нiч iшла, збiгав час, а на кухнi було так багато роботи.  I  Малуша
зайшла на кухню, побудила дворян, сама принесла  гов'яда,  зерна,  рiзного
зiлля, помила посуд, запалила свiчки й прибрала все в стравницi.
   Коли княгиня з княжичами,  во?водою  Свенелдом,  боярами  i  священиком
зайшла до стравницi, Малуша ?х зустрiла поклоном i, схлипнувши, сказала:
   - Матiнко княгине! Ярина померла!
   - Я знаю, Малушо! - вiдповiла княгиня й звернулась до  священика:  -  Я
вже сказала, що робити. Похова?мо ??, отче, на  Воздихальницi,  де  лежать
християни.
   Снiдали в мовчаннi. За вiкном тьмяно народжувався свiтанок, примеркали,
жовтiшали вогнi сбiчок. Малуша увесь час думала  про  несподiвану  кончину
Ярини. Сльози набiгали й набiгали ?й на очi.  Але  нiхто  в  стравницi  не
бачив, як плаче Малуша. У мовчаннi по?ли, священик пiсля  того  помолився,
всi встали й вийшли.
   Тiльки княгиня на якийсь час лишилась у стравницi.
   - Малушо! - покликала вона.
   Малуша стала перед нею.
   Княгиня Ольга подивилась на  дiвчину,  на  чудове  ??  обличчя,  вкрите
гарячими рум'янцями, темно-карi очi, окинула поглядом гнучкий,  тонкий  ??
стан, тугi груди, дужi руки.
   - От i нема? Ярини, - промовила княгиня. - Що ж, Малушо, будеш тепер ти
менi допомагати. Зайди до мене в терем, у свiтлицю, скажу, що ма?ш робити.

   2

   Пiсля смертi Ярини княгиня Ольга  якийсь  час  тримала  ключi  в  сво?х
руках. Припоручати ?х комусь iз сво?х родичок не  хотiла  -  завидющi  всi
вони, жадiбнi, тiльки й думають, як би щось привласнити. Дати ключi комусь
iз дворян боялась: молодi, тi самi, може, побояться, так  iншi  за  ?хньою
спиною все розтягнуть.
   А добра в княгинi було багато. Що б вона була за княгиня, коли  б  його
не мала! Дiди й прадiди ??, що сидiли на  Ки?вському  столi  -  а  княгиня
Ольга по закону вважала себе ?х спадко?мницею,  -  не  одразу  зiбрали  це
добро, кров'ю здобували його в далеких походах, спотружались, встановлюючи
уклад i даючи лад сво?й землi. Та навiть ?? чоловiк,  князь  Iгор,  беручи
дань з деревлян, за це полiг.
   Княгиня Ольга  теж  брала  дань,  пiзнiше  поставила  уроки  й  устави.
Ки?вський князь - глава племенам i землям, вiн заступник всiх людей  перед
богом, вiн i во?вода, коли хто напада? на Русь.
   Але щоб тримати лад у землях, бути  готовим  одбити  ворога,  якщо  вiн
посяга? на Русь,  годувати,  по?ти  й  одягати  дружину,  будувати  город,
ставити сторожу, ще й складати богам жертву - для цього ки?вському князевi
треба було мати багато добра, вiн мусив бути багатшим вiд iнших князiв.
   Знамена княгинi Ольги стояли на багатьох i багатьох полях понад Днiпром
i Десною, знаменом ?? перетесано було багато лiсiв, ?? гони були на рiках,
перевесища в лiсах. А крiм того, мала вона й княжi двори, весi,  -  багато
тiунiв княгинi Ольги трудилися, щоб взяти з всього цього князевi -  княже,
а собi - сво?.
   Немало багатств i скарбiв було  й  на  Горi  -  в  свiтлицях,  палатах,
клiтях, коморах, скотницi княжiй. Треба ж було княгинi тримати в руках  цi
багатства.
   I, навiть ставши християнкою, Ольга не змiнила сво?х  переконань.  Адже
Христос говорив: "Боговi - боже, а  князевi  -  княже",  вiн  благословляв
багатства й захищав убогих.
   Княгиня багато свого багатства довiряла ключницi Яринi. I як ?й було не
довiряти: прожила Ярина весь свiй  вiк  на  Горi.  Робою  туди  прийшла  -
ключницею стала. Знала вона князя Олега, колихала Iгоря, Ольгу зустрiла ще
замолоду. I все берегла, стерегла, як справжня господиня.
   Коли Ярина померла, зайшла княгиня до ?? хлiвини,  бiля  тiла  постояла
(як не кажи, а прожила в цiй хлiвинi  Ярина,  служачи  князям,  бiльше  як
пiвста лiт), а тодi вiдкрила ляду ?? скринi.
   Нi, тако?? ключницi, як Ярина, вже не матиме Ольга. У скринi ?? не було
нiяких скарбiв. Тiльки звичайнi сорочки, кiлька спiдниць,  дещо  з  тепло?
одежi та ще два суво? полотна, якi Ярина виткала власними руками.
   - Вiзьмiть полотно в клiтi.
   Княгиня дуже уболiвала за Яриною. А тодi взяла собi в помiчницi Малушу.
Вона не думала робити ?? ключницею - нi,  Малуша  була  надто  молода  для
тако? роботи. Княгинi просто чомусь подобалась  ця  дiвчина,  щось  у  нiй
викликало приязнь, довiру.
   Малуша, як швидко переконалась княгиня,  виявилась  доброю  помiчницею.
Вона увесь день поралась на  великому  господарствi,  iшла  вiд  клiтi  до
клiтi, з медушi в медушу, брала все, що було треба, в кiнцi дня  приходила
до терема й клала перед княгинею ключi. Нi, княгиня не помилилась,  взявши
Малушу  до  терема,  -  тямуща  вона,  чесна,  такiй  весь   терем   можна
припоручити.
   Через це само собою так вийшло, що одного  разу  увечерi,  коли  Малуша
взяла з клiтей все, що велiла княгиня й що потрiбно було для  снiдання,  а
потiм прийшла до не? в спочивальню й поклала ключi на лаву, Ольга сказала:
   - Ти вже ?х тут не клади.
   - А де покласти? - не зрозумiла Малуша.
   Княгиня була дуже стомлена, вона  сидiла  на  ложi,  спочивала  й  щось
уперто думала.
   - Важко це менi, Малушо! - промовила, зiтхнувши, вона. - Думай над тим,
що кому дати! Нi, Малушо, у мене й так багато дiла. Сама вже  подумай,  що
треба робити в теремi. Ти ж усе зна?ш.
   - Знаю, матiнко княгине.
   - Отож i носи ключi з собою при поясi. Ключницею мо?ю будеш.
   Малуша впала княгинi в ноги, але не радiсть, а  страх  спонукав  ??  це
зробити.
   - Боюсь я, матiнко княгине, - призналась вона.
   - А чого тобi боятись?
   - Тереми великi, клiтей багато.
   - А що в нас - дворян мало? - суворо мовила княгиня. -  Носитимеш  бiля
пояса мо? ключi - всi слухатимуться тебе.
   I, помовчавши трохи, додала:
   - Отак i роби, Малупюi Милостниця* (*Милостниця - улюблениця.) ти  моя!
Нi, княгиня Ольга не помилилась, взявши Малушу в ключницi. Добро ?? було в
певних руках.
   - А оцей ключ, - вибрала вона з низки i показала Малупгi, - з терема до
тво?? хлiвини. Дверi одiмкни, нехай так i будуть, - можу тебе по надобi  й
вночi покликати. Так було при Яринi, так буде i з тобою.
   Малуша вийшла з спочивальнi княгинi, пройшла  сiньми.  Думала  вийти  в
двiр, але повернулась, бо пригадала, що мусить одiмкнути з сiней дверi  до
сво?? хлiвини.
   Довго одмикала замок, бо в не? тремтiли руки, i вперше зайшла до  свого
житла з княжого терема.
   Стала вона посеред хлiвини - i та нiби хлiвина, i не та, i та Малуша, i
нiби не та. Хвилюючись, сiла на тверде ложе й замислилась.
   Отже, ключi вiд теремiв, комор i всього княжого двору у не? в руках. Не
шукала вона ?х i не добивалась - доля  судила,  що  важка  металева  низка
забряжчала коло пояса.
   Чи розумiла вона сама, що досягла щастя, про яке хтось  iнший  тут,  на
Горi, мiг тiльки мрiяти? I чи думала над  тим,  що,  прийнявши  ключi  вiд
княгинi, може одiмкнути не клiтi й комори, а щось бiльше, значимiше?  Адже
тут, на  Горi,  всi,  хто  порався  коло  княжих  багатств,  самi  ставали
багатими. I це не вважалось татьбою, за це не карав нi закон, нi покон. Та
коли б Малуша чи в цi днi, чи згодом щось i попросила в княгинi, хiба б та
вiдмовила ?й?
   Нi, Малуша не розумiла цього, бо досi жила  в  хатi  свого  батька,  де
кожен робив, що мiг, одягав, що мав, ?в, що було,  нiколи  не  посягав  на
чуже, не сво?, хоч би воно було краще й дорожче.
   Про все це подумала Малуша набагато пiзнiше. А  зараз  вона  тримала  в
руках ключi, перебирала ?х. Один, другий, третiй, о, як багато?  "Який  же
ключ мiй?" - заплющивши очi, замислилась вона.

   З

   Дуже швидко Малуша вiдчула, що бути ключницею  княгинi  Ольги  набагато
важче, нiж вона думала.
   Малуша не боялась роботи, як i ранiше, вона працювала  з  усiх  сил  i,
коли говорити правду, навiть над  силу,  бiльше,  нiж  дозволяв  час.  Але
Малуша не нарiкала на це. Що ж, менше поспить, якусь нiч може й зовсiм  не
спати, - у не? було здоров'я, запал,  а  найголовнiше  -  молодiсть.  Вона
працювала, не бачила кiнця роботi, але не  це  турбувало  ??.  Аби  тiльки
вистачило сили.
   Турбувало ?? iнше, i саме те, про що вона не думала  й  не  гадала.  Це
почалось одразу, тiльки-но вона стала ключницею...
   Наступного дня, пiсля того як княгиня висловила ?й  свою  волю,  Малуша
встала дуже рано, ранiше, нiж вона звичайно вставала.  Можливо,  Малуша  й
зовсiм не спала. Полежала, склепивши повiки, побачила сон нiбито: що князi
увiйшли до стравницi, а в не? ж нiчого не приготовано, - i схопилась серед
ночi з серцем, що розривалося в грудях, швидко  одяглась,  сплеснула  лице
холодною водою, вийшла у двiр.
   Аж тодi вона зрозумiла, що встала надто рано. Саме в цей час сторожi на
городницях двiчi ударили в била - на вежi над  Подольськими  воротами,  на
вежi вiд Днiпра, на Перевесищанськiй i  далi,  далi.  Здавалось,  хтось  у
чорному кроку? там угорi по городницях i да?  знати  про  себе:  "Ба-а-ам!
Ба-ам! Спiiть! Я не сплю! Спiть! Я не сплю! Ба-а-ам! Ба-а-амI" Це був час,
коли змiнювалась перша нiчна сторожа, до свiтанку - далеко.
   Але Малуша не повернулась до хлiвини. Рано то й рано. Що  ж,  вона,  не
поспiшаючи, зробить  свою  роботу.  Темним  двором  попрямувала  до  стiни
терема, де тьмяно, як купка грибiв, окреслювались хижi й клiтi.
   У цих хижах, де жила дворня i де готували страви князям, всi ще  спали.
Тихо, щоб нiкого не побудити, вона зайшла до кухнi й хотiла сiсти на  лавi
перед вогнищем, щоб подумати, з чого ж ?й починати.
   Проте вона не все зважила. Тiльки зайшла до кухнi i думала вже сiсти на
лавi, як у темрявi  бiля  теплого  ще  вогнища  хтось  поворухнувся,  сiв,
запитав:
   - А хто там ходить?
   Вона впiзнала бородача Путшу, який завжди з самого ранку  рубав  дрова,
розпалював i порався весь день бiля вогню. Вiн, зрозумiла тепер Малуша,  i
спить бiля свого вогнища. Та й справдi, тут так тепло й затишно.
   - Це я, Путшо, - тихо, щоб не побудити когось у хижах поруч,  промовила
Малуша.
   - Бачу, бачу, - сказав i голосно позiхнув Путша. - А я  вже  думав,  що
якийсь тать, i схопився за сокиру. Малуша засмiялась, засмiявся й Путша.
   - От бач, якi татi бувають на свiтi...
   - Мабуть, я вже й встану, - раптом обiрвав смiх Путша, i Малуша почула,
як вiн у темрявi висiкав вогонь, а у виблисках  кресала  побачила  кошлату
бороду, вуеи й суворе обличчя.
   - Ще рано, - промовила Малуша. - Спи, Путшо, спи!
   Вiн кресав i кресав вогонь. Ось почав тлiти,  а  далi  спалахнув  ясним
вогником трут, Путша знайшов i запалив вiд нього жмут соснових скiпок.
   - Де вже там спати, - невдоволено сказав вiн. - Якщо ключниця не спить,
де вже спати дворянам...
   Одягнувши постоли, прикривши плечi драною хутриною, вiн узяв  сокиру  й
вийшов з хижi.
   А  тим  часом  дуже  швидко  загоготiло  вогнище,  в   хижi   розлилося
червонкувате свiтло, вiд гарячого жару по хижi пiшло тепло. Малушi  навiть
захотiлося схилити голову до лави, якусь часинку задрiмати. Адже тут  було
набагато краще, нiж у ?? холоднiй хлiвинi.
   З двору долетiли раз i вдруге глухi удари сокири - не спав  уже  Путша,
вiн на весь день запасав для вогнища дрова. То хiба ж могла спати  Малуша?
В не? ? стiльки всяко? роботи - щоб впоратись, мало дня й ночi.
   I знову вона дуже тихо, щоб не побудити дворян у хижах поруч, встала  з
лави, пригасила трохи у вогнищi жар i запалила свiчку, а  потiм,  тримаючи
?? в руках, пiшла до сiней, де стояв посуд,  до  стравницi,  запалила  там
свiчки.
   Так вона ще з ночi почала свiй день - замела стравницю i застелила  там
на столi  чисту  полотняну  скатерку,  витерла  стiльцi,  змiнила  воду  в
корчагах, далi заходилась уже в сiнях на полицях ставити по-сво?му  посуд:
миски до мисок, корчаги до корчаг, келихи до келихiв. I думала Малуша,  що
нiкого не потурбувала.
   Раптом до ?? вуха долетiв тихий шепiт за дверима в кухнi.
   - Та хiба вона вже встала? - пiзнала Малуша голос Пракседи.
   - Встала, ще й давно... i мене розбудила, - вiдповiв Путша.
   - От лихо! - Чути було, як Пракседа сплеснула руками. - Ну, то й я пiду
побуджу сво?х дворянок.
   Малуша вискочила в кухню сказати, що нiкого  не  треба  будити,  бо  ще
рано. Але перед самим ?? носом i Путша, i  Пракседа  вийшли  з  кухнi,  за
стiною в хижах приглушено загомонiли,  мiж  багатьма  невиразними  словами
вона почула одне слово:
   - Ключниця! Ключниця!
   Нi, пiзно було вже Малушi йти в хижi й говорити, благати,  щоб  дворяни
спали, бо ще ж зовсiм рано. Дивне  почуття  з'явилось  у  не?.  Нiби  вона
тiльки-но стояла на кручi, ворухнула камiнь, який давив ?й груди,  скинула
його з грудей. Але камiнь той не зупинився на мiсцi, а зiрвався, покотився
по схилах i летить тепер, збиваючи з нiг людей.
   - Ключниця! Ключниця! - чула Малуша навкруг. I коли одразу пiсля  цього
заспанi дворяни  почали  заходити  до  кухнi,  стали  робити  кожен  сво?,
допомагати Малушi, ?й стало зовсiм страшно: вони вiтались з нею не так, як
звичайно, а якось iнакше, нiбито шанобливiше. Вона дорiкала,  навiщо  вони
встали так рано, вони  ж  винувато  говорили,  що  трохи  заспали.  Малуша
кидалась з кутка в куток, щоб бiльше взяти на сво? плечi, а  виходило,  що
це вона ?х змушу? працювати бiльше, жвавiше, швидше... Так першого ж ранку
Малушi здалося, що потрапила вона в якесь павутиння,  хоче  його  порвати,
скида? з себе, а воно облипа?, обсоту? ?? все мiцнiше й мiцнiше.
   Настав нарештi ранок. Все завчасу було готове i в стравницi, i в сiнях,
i на кухнi, Малуша ще до снiдання встигла обiйти весь терем  i  поглянула,
чи все зробили теремнi дiвчата.
   Усе було готове, i ??  теремнi  дiвчата  й  дворяни  стали  такими,  як
завжди. Скоро до  стравницi  вийдуть  князi,  а  пiсля  них  поснiдають  i
дворяни. I князi вийшли, поснiдали. В час  снiдання  Малуша  помiтила,  що
княгиня  Ольга  стежить  за  нею,  спогляда?  i,  либонь,  задоволена,  бо
посмiха?ться. Коли князi пiшли правити суд, Малуша, як i  ранiше,  сiла  з
дворянами, поснiдала. Залишки вiд княжих  страв  були  ще  теплi,  смачнi.
Малуша дала Путшi й кiльком дворянам, а мiж ними й Пракседi, потроху вина,
що залишилось у келихах князiв, i тодi за  столом,  де  всi  рвали  руками
м'ясо, набивали роти, голосно чавкали, стало  веселiше,  теплiше,  -  один
дворянський рiд! I Малушi стало спокiйнiше, камiнь, який  вона  зрушила  i
який котився схилами, здавалося, нарештi зупинився.
   Але камiнь не зупинився. Наступного дня  Малуша  прокинулась  так  само
задовго до свiтання. Вийшла з хижi, почула удари нiчних сторожiв i  хотiла
вернутись до сво?? хлiвини, але побачила, що в  хижах  бiля  терема  i  на
кухнi вже блищать вогники, а десь у темрявi глухо гупа?  сокира:  "У-у-ух!
У-у-ух!"
   Вона навiть схопилась за голову. Та невже ж треба вставати так рано? Ще
скiльки тих годин до свiтання, спати б та й  спати!  Тiльки  вона  вже  не
могла й не смiла  спати.  Повернулась  до  хлiвини,  швидко  одяглась,  не
встигл