Семен Скляренко. Святослав ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ КНИГА ПЕРША КНЯГИНЯ I РАБИНЯ _Мандруючи понад старим Днiпром _ _свiтанками, удень i вечорами, _ _вночi, пiд чистим зоряним шатром, _ _перед вогнем, що руки грiв теплом, _ _я думкою летiв через тумани._ __ _Туди, в минувшину далеких днiв, _ _коли дiди, забутi й незабутнi, _ _уперше стали мiж високих гiр, _ _оглянули широкий виднозiр, _ _за поколiння дбаючи майбутнi._ __ _Трудилися у потi сво?х чiл, _ _орали землю, ставили оселi, _ _воздвигли городи i частокiл _ _i в клопотi буденних трудних дiл _ _сади садили, будували села._ __ _Сварилися, бо рiд iшов на рiд _ _i плем'я кров братерську проливало, _ _на князя князь iшов, i був розбрiд, _ _i знов був мир, за рало брався рiд, _ _Русi знамена сонце осявало._ __ _Боролись предки. З моря i степiв _ _ворожi хижi орди налiтали, _ _палили городи i нищили засiв, _ _та проти них вставала тьма списiв, _ _мечi iз пiхов люди витягали._ __ _Спасибi вам за цю тернисту путь, _ _в трудi й на ратi гiдно ви стояли, _ _нiкому з нас нiколи не забуть, _ _i кожному годиться пом'януть, _ _що ви створили, що ви збудували._ __ _Почнемо ж нинi повiсть цю смутну _ _про порохом повиту давнину, _ _про тi часи, далекi й незабутнi, _ _коли дiди, прославленi в вiках, _ _виходили на свiй великий шлях, _ _за поколiння дбаючи майбутнi._ РОЗДIЛ ПЕРШИЙ 1 Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе вiщувало добру днину: вiд Днiпра ледь повiвав теплий низовий вiтер, небо вгорi було чисте, а зорi на ньому яснi, срiбний серп мiсяця спускався до правого берега, на травах лежала щедра роса, на Днiпрi i в затоках, прокидаючись, весело перекликались птахи. Тож Ант вирiшив, що йому не слiд ждати, й одразу повернувся до хижi. Переступивши в темрявi кiлька кам'яних схiдцiв, що вели вниз, вiн вiдчинив важкi набряклi дверi i опинився в хижi. Там було дуже тепло, парко. Посерединi, у викладенiй камiнням ямi, тлiло вогнище, над яким, нiби велике кiнське вухо, звисав виплетений з лози й обмащений рудою глиною широкий димар. Ант знайшов у пiвтемрявi сухих дров, пiдкинув до вогнища, i воно ожило, загоготiло, у димар хвилею покотив густий дим. Коли вогонь розгорiвся ще дужче, у хижi посвiтлiшало, в червонкуватому миготливому вiдсвiтi окреслились стiни, на кiлочках висiли зброя й одежа; складена iз жердин, пiдперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам'яна пiдлога, низькi дверi в стiнi, що вели до клiтей. Посеред хижi, недалеко вiд вогнища, стало видно викладену камiнням ще одну яму-пiч, у якiй пекли хлiб, рiзний посуд бiля не? - череп'янi з вузькими шийками корчаги й широковерхi горнцi, дерев'янi кадоби, ночви, миски. Нарештi полум'я освiтило й куточки хижi; в одному з яких - за вогнищем - стало видно глиняний приступок, а на ньому дерев'янi постатi Перуна й Волоса, невеличко? бронзово?, вкрито? прозеленню Роженицi - фiгурки голо?, iз складеними на животi руками жiнки. У другому кутку хижi, праворуч вiд вогнища, на низькому помостi з дощок, прикрившись звiриними шкурами, лежало кiлька чоловiк. Ант ходив по хижi дуже тихо, скрадаючись, i вони, либонь, не чули його крокiв - спали. Ант зняв iз стiни лук i тул* (*Тул - колчан для стрiл.), поклав ?х бiля вогнища. Зiгнувшись у низьких дверях, залiз у клiть, щось у темрявi довго шукав, а коли повернувся, в руках у нього був цiлий жмут комишевого й березового пруття, рiзнi залiзця. Сiв бiля вогнища, взяв нiж, заходився, готуючи стрiли, стругати пруття; на один, тонкий, кiнець кожного прутика насаджував жолобчате залiзце з вiстрям, на другому робив вирiзку або доточував костяний зуб. У цей час на помостi пiд шкурами хтось заворушився, i звiдти вилiз спочатку син Анта Микула, а за ним - його жона Вiста. - Що, отче? - запитав, протираючи очi, Микула. - На лови збира?шся? - Чув нинi нiччю рик, - вiдповiв Ант. - Пiду поникаю... - То, може, пiшли би оба? - Нi, Микуло, - заперечив Ант. - На лови йду сам, ви з Вiстою лiпше iдiть випалюйте лiс. - Гаразд, отче, - згодився Микула. - Ми пiдемо до лiсу. Вiста вже зарила в жар горнець з водою, кинула в нього в'ялено? риби й солi, дiстала коржiв, поставила просто на каменi перед вогнищем дерев'яну миску, поклала ложки, метнулась з хижi з цебром, щоб принести води, за нею вийшов i Микула. Тодi пiд шкурами на помостi ще щось заворушилось, i звiдти висунула спочатку голову, а потiм вилiзла дiвчина - в однiй сорочинi на голому тiлi, з розкошланим волоссям, карими блискучими очима. Вона прокинулась, либонь, ранiше i чула розмову старших, бо пiдiйшла до Анта й запитала: - А що то за рик, дiду? Ант теплими очима подивився на онуку, одiклав набiк комишину, до яко? готувався ладнати залiзце, й погладив дiвчину по головi. - То й ти встала, Малушо? - Я давно не сплю, дiду. - Рикають оленi, - сказав, тримаючи на головi в дiвчини свою руку, Ант. - От пiду поникаю, встрель оленя, приволочу - буде м'ясо, буде й хутро. - А ти не бо?шся, дiду? - Нi, Малушо! Я поцiлю його ось цi?ю стрiлою, а коли впаде-ножем... Дiвчина захоплено дивилась на обличчя Анта - засмагле, все в глибоких зморшках, з срiблясто-сивою бородою, з довгими вусами. По ньому повз багряний вiдсвiт вогнища. Увiйшов Микула. - Денниця* (*Денниця-вранiшня зоря.) догорiла, - сказав вiн. - Свiта?. Бiля хижi почулись швидкi кроки. Вiста принесла цебер води. - Обмийся, - звелiла вона дiвчинi. На жару в горнцi вже парувала юшка. - То й сядемо, - владно промовив Ант. Усi стали пiдходити до вогнища. Вiста налила з горнця у миску юшку, поклала ложки, наламала коржiв. Але нiхто не ?в, усi мовчали. Ант вiдклав сво? стрiли й залiзця, встав i пiшов до дверей хижi, розчинив ?х i одступив набiк, щоб кожен, хто трапився б у цю годину, мiг зайти й сiсти до вогнища. Але в дворi, як звичайно, нiкого не було, i, зачинивши дверi, Ант повернувся й сiв на пiдлозi перед вогнищем. Близько вiд нього сiли Микула з Вiстою й дiвчина. Проте й зараз нiхто не почав ?сти. Усi мовчали. Замисленими очима дивився на вогонь Ант, туди ж неспокiйним поглядом дивились Микула, Вiста, дiвчина. Такий був давнiй покон* (*Покон- звичай.) ?хнього роду: люди, що жили у городищi, в цiй хижi i в iнших, завжди збиралися на свiтаннi тут, щоб по?сти, послухати слова старiйшини. Ранiше нiж починати снiдання, старiйшина ламав хлiб, брав частку вiд страв i кидав це у вогнище, бо, як вiрили, пiд ним жили душi пращурiв, усiх, що пiшли вже з роду. Вони також жадали сво?? жертви. I зараз старiйшина Ант одломив i кинув у вогонь шматок коржа, набрав з миски й виплеснув ложку юшки. Усi бачили, як упав на жар шматочок коржа, як у тому мiсцi, де пролилась юшка, вогонь притух, а потiм розгорiвся. Тодi Ант набрав нову ложку юшки. - Боги прийняли жертву, - сказав вiн. - Будемо ?сти ми, i щоб завжди нам було добре... Хiба мiг старий Ант знати, що це остання його жертва? Пiсля снiдання Ант одягнув широкий пояс, почепив до нього з лiвого боку набитий стрiлами ремiнний тул, з правого - нiж, взяв у руки зроблений з буйволово? костi лук, попробував тятиву. Це був добрий лук, який Ант дiстав тодi, коли ходив з князем Олегом до Джурджанського* (*Джурджанське - Каспiйське море) моря. Тятива на ньому була зроблена iз кiнсько? жили, i зараз, коли Ант натягнув ?? й раптом одпустив, вона довго й тонко дзвенiла. - Гра?! -засмiявся Ант. - Аби тiльки олень! Так вони вийшли з хижi - батько Ант, босий, у чорному гостроверхому вовняному ковпаку, грубих сiрих ногавицях i такiй самiй сорочцi, пiдперезаний поясом, озбро?ний луком, стрiлами, - во?н; син його Микула - з непокритою головою, в довгiй, пiдперезанiй ремiнцем сорочцi, босий; на порозi стояла Вiста - вона винесла батьковi на дорогу у мiху коржiв, шматок веприни, дрiбок солi; з темно? ж хижi, де ясним вогнем горiло вогнище, визирала Малуша. Батько Ант зiтхнув - певне, вiн пригадав, як колись, почувши оленячий рик у лiсах, збирались на цьому дворi, сiдлали коней во? - десять, двадцять, тридцять, - ?х проводжали жони, дiти, старiйшини ж сидiли пiд стiнами хижi й посмiхались, пригадуючи сво? давнi лови... Зараз батько й син стояли на тому ж мiсцi, серед того ж самого двору, але тихо й порожньо було навкруг. Хижа, у якiй жив Ант i його предки, вросла в землю, похилилась; бiля хижi ще лежав камiнь, на якому колись гострили мечi й ножi, але зараз його затягало травою й зеленим мохом; у дворi не ревла, як колись, худоба, а кiнь Анта - старий бойовий кiнь -гриз на валу в'ялу пашу; навiть пес ?хнiй - добрий пес, вовкодав, - постарiв, спав пiд стiною. Коли Ант з Микулою пройшли двором i вийшли на вал, ?м стало видно хижi i тих родовичiв, що народились тут, у городищi, але пiшли звiдси. Хижi тяглись пiвколом, що починалось бiля Днiпра, завертало до лiсу i знову виходило до Днiпра вище, бiля кам'яного оскола* (*Оскол - скеля.). Хижi цi були не такi, як та, в якiй доживав Ант. Стара хижа ?хнього роду ховалась за валами городища, цi ж здебiльшого стояли на горбках. У городищi було цiле поле, двiр вiд двору вiддiляло гостре околля, самi хижi були великi, деякi з них помащенi бiлою або зеленою глиною, над деякими височiли дахи з драницi, з димарями, голубниками. Зараз скрiзь у хижах вже прокинулись, там чулись голоси, ревла худоба, високо в небо вiд хиж тяглись димки. - То я й пiду! - промовив Ант, взявшись за лук; - Iди, отче - попрощався Микула. 2 Великий i численний рiд, один iз родiв полянського, племенi, до якого належав Ант, споконвiку жив над Днiпром. У тi часи, про якi йде мова, тут, на високiй кручi, недалеко вiд землянки Анта, ще стояло - впритул одним боком до лiсу, а другим до Днiпра - городище, на валах якого пращури роду не раз сходились з ворогами, через що рови й пiски навкруг засiянi були стрiлами, людськими кiстьми, черепаям. Звiдсiля ж скрiзь по кручах над Днiпром у ясну днину можна було побачити городища iнших родiв, вiд них ген-ген у степ рядами тягнулись могили - деякi дуже давнi - з кам'яними постатями забутих предкiв. Вони стояли на вершинах могил, як сторожi, у шоломах, з мечами бiля поясiв, довгими, аж до колiн, руками; могили повеснi обсипав бiлий цвiт, а восени, нiби бризки кровi, буйно вкривали кетяги калини. Ант прожив чимало на свiтi, мав братiв - Тудора, Жадана, Тельця й Прися, що загинули один за одним на бранi, було в Анта три жони, яких вiн набагато пережив, а вiд них мав синiв... Але й з синами не пощастило Анту - чотири з них склали голови в далеких походах, з трьох синiв, що залишились живi, два покинули пiд старiсть батька. Як i чому все це сталось, Ант зрозумiти не мiг. Колись, ще за дiда Во?ка й батька Улiба, жили вони родом сво?м у городищi в одному дворi, де на чiльному мiсцi стояла землянка старiйшини, а ошую й одесну вiд не? землянки молодих, ще далi - клiтi, ями для всякого жита, обори. Тодi вони разом виходили за городище, щоб засiвати землю, разом ходили на лови, ?ли бiля одного вогнища, поважали й слухали старiйшин сво?х. I старiйшини, правда, були того вартi - вони першими виходили на вали, коли на Днiпрi чи в степу з'являвся ворог, водили людей на рать, вiд роду складали богам жертви, чинили суд. Часто, пiдiйнявшись стежкою мiж трав на вали городища й дивлячись на плесо, кручi, на весь Любеч, як прозивали це мiсце люди, Ант думав i сумував, чому живе так довго, чому його не кличуть до себе предки? Вiн, Ант, як ?диний син, що залишився в живих пiсля старiйшини Улiба, заступив мiсце батька, по закону й покону дiдiв був старiйшиною, але хiба вiн мiг стримати рiд, що розсипався на його очах, танув?! Це почалося за старiйшин Во?ка й Улiба, але тодi рiд був великий, мiцний, дружний, i коли один во?н пiшов жити до жони в iнший рiд за Днiпром, а ще раз молоде подружжя оселилось на горi мiж двома родами - шкоди вiд цього не було. Але коли помер Улiб, то одразу багато родичiв вийшли й поставили сво? хижi далеко вiд городища над Днiпром i попiд лiсом; пiзнiше родовичi стали виходити один за одним, i нарештi дiйшло до того, що по всiй долинi й кручах виросли, як гриби, хижi й оселi. Бiля старiйшини Анта залишилися тiльки три сини - Бразд, Сварг та ще Микула. Довго сидiв на дiдiвському дворi i син Бразд. Ант сам послав його до княжо? дружини, коли князь Iгор iшов на деревлян, сподiвався, що повернеться Бразд i житиме з ними сукупно. Бразд повернувся i, як говорили люди, з великою данню. Цiлий мiх привiз iз собою, а крiм того, ще й княжу печать, пожалування. За вiрну службу князь Iгор давав йому поприще* (*Поприще - мiра довжини, 2/3 версти.) землi, поприще лiсу, де сам захоче Бразд, i назвав його в Любечi сво?м княжим мужем. Що це за княжий муж, усi дiзнались пiзнiше, коли в Деревлянськiй землi вбили князя Iгоря i коли на столi в Ки?вi сiла Ольга. До цього Любеч платив князевi дань - вiд рала й вiд диму. Княгиня ж Ольга завела скрiзь - i в Любечi також - уроки й устави* (*Уроки й устави - податки.). Устав ?м робив князь чернiгiвський Оскол, брав урок волостелин остерський Кожема, а посадником його в Любечi став Бразд. Тодi вiн i пiшов вiд батька Анта, збудував над Днiпром терем. Жив бiля батька син Сварг - золотi руки мав хлопцем, вiд старих людей, а також i вiд Анта навчився варити крицю, замолоду залiзом i кузню* (*Кузнь - рiзнi вироби iз залiза.) постачав весь рiд. Але пiзнiше, коли одружився Сварг з дiвчиною iншого, заднiпрянського роду, то вийшов з городища, поставив на узлiссi свою хижу. Тiльки один син Микула залишився з батьком Антом. З цим сином старiйшина i доживав свiй вiк. Любеч - так здавна називали люди полянського племенi городцще роду Во?кiв над Днiпром. Навкруг цього городища стали iншi городища й роди - все любечани. А от роди й розсипались. Любеч, Любеч, що сталось з тобою? Заглибившись у сво? думи, тихо крокував лiсом старiйшина Ант. Це був чудовий вiковий лiс, що починався далеко здiдси в верхнiх землях i широкою пасмугою, звиваючись, як полоз, тягнувся понад лiвим берегом Днiпра, нiби прикриваючи його вiд поля, аж до пониззя. Вищi вiд усiх дерев стояли тут сосни, часом густо, часом поодинцi, з голими, жовтими як вiск стовбурами, i зеленими, рясними вершинами височiли вони над лiсом, нiби дозорцi, що, збивши наозад ковпаки й приклавши руки до чiл, пильнують, дивляться у вiчнiсть. Пiд ними ж, як во?, що тiльки ждуть загаду i одразу, коли пролуна? клич, рушать уперед, - стояли, переплiтаючись гiллям, вростали в землю корiнням дуби й берези, ясенi й осокори, а де болота - вiльшина. Були днi, коли по вершинах сосон угорi пробiгав легiт, все дужче й дужче починали дзвенiти ?хнi стовбури, i тьма дерев озивалась шумом-скрипом, розгойдувалась, рипiла, рвалась iз землi. Тодi над лiсом, як вали в морi, котились важкi, чорнi хмари, вони чiплялись за вершини сосон, обгортали тьму дерев, у чорнiй iмлi з хмар починали бити блискавки - вцiляли то в одно, то в друге дерево, що з великим гуком, нiби прощаючись iз життям, падали, валились на землю. Але цього ранку, коли Ант вирушив на лови, в лiсi було тихо, нiщо не порушувало його спокою й величi, вряди-годи тiльки десь сумно жалiлись горлицi, каркав ворон, та ще в ярах, якi перерiзували лiс, дзвенiли шумнi потоки. Проте не до цих шумiв i звукiв дослухався Ант. М'яко ступаючи по настилу з опалого листу, який товстим шаром лежав пiд деревами, обережно розриваючи гiлля всипано? червоними ягодами шипшини, вiн слухав, чи не почу?-десь рику оленя. Раз вiн натрапив на цiлий табун вепрiв, що спали в яру над потоком, сполошив ?х, але не став гнатись за ними, бо стикатись одному з цiлим стовпищем цих хижих звiрiв було небезпечно. Потiм Ант пройшов зовсiм близько вiд барлога ведмедя - i з ведмедем вiн зустрiчатись у цей час вiч-на-вiч не хотiв: нехай ляга? спати. Ант зустрiнеться з ним, коли все навкруг вкриють снiги. А потiм вiн хоч i не чув рику, але натрапив i на оленячий слiд... ?х було два, це Ант побачив по слiду копит. Оленi провели тут усю нiч, що видно було по розбитiй землi, вони пiшли звiдси зовсiм недавно, бо скрiзь на травi ще лежала роса, а там, де проходили оленi, вона була збита. Ант рушив по слiду оленiв. ?х, напевне, хтось сполохав, бо спочатку вони бiгли широким кроком, далi пiшли спокiйнiше, один за одним, часто зупиняючись i обгризаючи молодi пагiнцi на берiзках i грушах, а в зелених долинках ласували свiжою травою. Пiзнiше, коли сонце пiднялось високо над лiсом, роса опала, трава просохла i стежити за оленями стало важче, Ант вдивлявся навкруг так, що йому аж очi болiли, слухав так, що аж дзвенiло у вухах, втрачав слiд, знову знаходив його, знову втрачав. Проминуло, мабуть, багато часу, i далеко зайшов Ант, бо помiтив, що лiс рiдша?, сонце опинилося в нього за спиною. Але в цей час вiн ще раз пiймав слiд оленiв - вони тiльки-тiльки пройшли березняком, вiльшиною по болоту i йшли спокiйно рядком. Ант вийшов на узлiсся, став пiд деревом, щоб його не помiтили оленi, побачив перед собою випалене сонцем поле, де рядами стояли високi могили, де було надзвичайно тихо, тiльки цокотiли й цокотiли коники. I тодi сталось те, чого Ант не мiг ждати, - серед одноманiтного стрекотання коникiв почувся пронизливий свист, i раптом гостра стрiла впилася в груди старiйшини Анта... З Стоячи на валу, Микула довго дивився, як батько пiшов з луком у лiвiй руцi в'ялими травами, якийсь час крокував по узлiссю, а там i зник мiж стовбурами дерев. Тодi Микула з Вiстою, взявши корчажець iз жаром, також пiшли до лiсу, де треба було випалювати пеньки, а в городищi залишилась тiльки Малуша. Коли ж увечерi, чорнi вiд диму й дуже стомленi, Микула з Вiстою повернулись з лiсу, батька не було. - Забарився старiйшина, - сказав Микула. - Певне, далеко зайшов. I коли стемнiло, Микула кiлька разiв виходив у двiр, прислухався, але нi увечерi, нi за всю довгу нiч крокiв батька бiля хижi не було чути. Не з'явився Ант i наступного дня, й ще однiй ночi. Тодi, аж на третiй день, Микула кинувся по Любечу: рiд розповзся, кожен живе нарiзно, а все ж Ант - старiйшина: коли при?жджа? хто вiд князя - вiн веде з тим мову, коли ставиться дань - йому належить перше слово... Микула не помилився: i брат Бразд, i брат Сварг дуже стурбувались, почувши, що Ант два днi тому пiшов до лiсу й не повернувся; усе селище сполошила чутка про те, що Ант зник. Тому три брати i ще кiлька любечан з ними засiдлали коней, по?хали слiдом Анта, довго никали в лiсi; нiчого там не знайшовши, ви?хали в поле. Там, на високiй могилi з кам'яним пам'ятником колишньому старiйшинi ?хнього роду Во?ку, вони знайшли Анта. Вiн лежав весь у кровi, з стрiлою в грудях. Проминули день i нiч, ще один день i нова нiч, але Ант не приходив до пам'ятi; весь у вогнi лежав на помостi, з грудей його виривались хрипи й свист, часом вiн заходився вiд кашлю, простягав перед собою руки. Микула й Вiста не вiдходили вiд батька, перевертали старiйшину, пiднiмали вище на соломi його голову, напували. Уранцi й надвечiр невелика родина сiдала навкруг вогнища. Вiста наливала в миски страви, клала дерев'янi ложки, ?жа в них була одноманiтна, убога - юшка з в'ялено? риби з прiсними коржами, спеченими на камiннях вогнища, сочиво з гороху або квасолi, iнодi цiж iз ситою* (*Цiж iз ситою - кисiль з розчином меду.). Тепер уже Микула лив ложку юшки й кидав дрiбнi шматочки коржа у вогонь. Принишклi Вiста й Малуша дивились, як вогнянi язики обгортають i поглинають жертву, потiм починали ?сти. Тiльки батько Ант нiчого не ?в, лише зрiдка ковтав воду. Дивно було, як тiльки живе старiйшина. Пiзньо? ночi Микула сидiв бiля вогнища i думав. Вiста i Малуша вже спали. У вогнищi потрiскувало й сичало мокре корiння, неначе там хтось сидiв i важко дихав. Звуки долiтали i з-за стiн хижi. Одного разу здалося, що десь близько плаче дитина, iншим разом чувся безугавний, страхiтливий легiт, iнодi бiля самого порога лунали дивнi кроки - не людини i не коня... Але Микулу цi звуки й шуми не дивували й не лякали. Вiн, як i всi його предки, що споконвiку жили над Днiпром, вiрив у те, що на свiтi ? боги добрi i боги злi, що людина може жертвою купити у добрих богiв щасливе життя, але не повинна ворогувати й з богами зла. Дослухаючись до звукiв i шумiв ночi, вiн пiзнавав за дверима кроки домовика, що ма? цапинi копита, на вiтах дерев плакали, як малi дiти, нави, на даху реготались диви, а пiд вогнищем у землянцi ворушились чури - душi предкiв. I раптом вiн почув тихий голос батька Анта: - Микуло! Вiн аж здригнувся, бо нiяк не сподiвався, що батько Ант може подати голос. Схопився i одним кроком опинився бiля помосту. Батько Ант дивився на нього таким поглядом, нiби хотiв переконатись, чи справдi то син сто?ть перед ним. - Микуло! - Це я, батьку Ант! Що треба? Старiйшина сказав: - Нiчого... Чи готовi сани? - Сани? - Так, так, вони мусять стояти за порогом... Подивись... Микула зрозумiв i жахнувся батькових слiв. Сани! Отже, вiн збирався у далеку дорогу - до пращурiв. - Сани готовi, - сказав Микула. - То й добре, - промовив Ант. - Я вже буду ?хати. Вiн на мить замовк, одкинув голову i довго дивився на димар, куди тонким струмком вкочувався дим... Потiм сп'явся на руки, провiв очима по землянцi й помосту, де спали Вiста i Малуша. - Тут нiкого нема?? - запитав Ант. - Нi, батьку Ант, тут нiкого нема?, - швидко вiдповiв Микула, думаючи, що старiйшина знову втрача? свiдомiсть. Батько Ант сидiв на помостi, впираючись руками в дошки. Обличчя в нього блiде й суворе, очi чистi, вiн навiть не хрипiв, не кашляв, був лише неспокiйний. - За порогом хтось сто?ть, - сказав вiн. - Нi, батьку, - вiдповiв Микула, - там нiкого нема?. - Не говори, - перебив його Ант. - Я знаю... Вони стоять, ждуть. Iди ближче. Слухай, Микуло... Вiн замислився, нiби пригадував щось. - Так, так, - повiв далi вiн. - Отодi за лiсом мене вцiлив печенiг... стрiлою в груди... Але я вистояв, сховався, а потiм поповз у поле, вбив печенiга бiля могили старiйшини дiда Во?ка. I там я довго лежав... Уночi ж, коли зiйшов мiсяць, до мене прийшли Улiб i Во?к, всi старiйшини, вони сiли навкруг мене iз мечами й щитами, довго говорили... Але що, що вони менi сказали? Ант знову замовк, заплющив очi, намагаючись, певне, уявити, як вiн лежав уночi в полi на могилi, як сидiли, поставивши бiля себе щити й спираючись руками на блискучi мечi, давнi прадiди його, як один за одним вони говорили. - Старiйшина Улiб сказав: "Ант вже багато прожив на свiтi, вiн старий i немiчний, покличемо його до себе!" А старiйшина Во?к вдарив мечем об землю й морив; "А хто берегтиме наш скарб?" Тодi всi сказали: "Нехай вже сам Ант дума?, кому берегти скарб". Ти чу?ш, Микуло... Сани стоять, я пiду до предкiв, i вiднинi старiйшиною роду будеш ти... Слухай, Микуло, i запам'ятай... Бранi були прежд? дiдiв наших i при батьках наших, свiт стояв до бранi, брань була до свiту... Не я винен, що рiд наш розпада?ться i вже розпався... Але роди знову зiйдуться i зiллються... Тобi заповiдаю - бережи рiд свiй, бережи скарб, що залишився нам вiд батькiв i дiдiв... - Який скарб? - вирвалось у Микули. - Цей скарб лежить у землi над Днiпром... Вiзьми рискаль i шукай його... Вiн закопаний тут, за городищем, над Днiпром... Ти чу?ш, Микуло? - Чую, батьку Ант. - Збережеш скарб? - Збережу, батьку. I раптом на очах Микули батько Ант змiнився: обличчя його стало блiдим як крейда, погляд поплив по хижi. - Ти чу?ш? - тривожно запитав вiн. - Що? - Вони шумлять - iдуть. I несподiвано: - Де мiй лук i стрiли? - Он висить лук, а он стрiли, - Дай менi лук, дай стрiли... Та швидше, Микуло... Микула кинувся до стiни, зняв лук, вибрав стрiлу. Тодi Ант встав з помосту, взяв лук i стрiлу, пiшов до дверей, вiдчинив ?х. Микула не знав, куди збирався йти батько, але й сам кинувся вперед, пiдтримав Анта. За дверима лежала чорним чорна нiч, нiчого не було видно - порожнеча, пустка. Але Ант, напевне, щось бачив серед цi?? ночi, бо затремтiв, схопив у лiву руку лук, поклав на тятиву стрiлу. - Бачиш, - хрипко сказав вiн Микулi. - Он вони iдуть на наш рiд, на землю нашу... Але не дiждете, не вiзьмете наших скарбiв... Так, нiби вiн був зовсiм здоровий, батько Ант прицiлився кудись у темряву, щосили натягнув тятиву - i задзвенiла вона, заспiвала стрiла, вирвалась i полетiла в темряву ночi. А далi батько Ант випустив лук, здригнувся, враз неначе переломився i важко впав на долiвку. - Батьку Ант! - крикнув Микула. - Батьку Ант! Вiн бачив, як лише раз дихнув батько, лише раз здригнулась права його рука. У хижi стало надзвичайно тихо. Коли батько Ант помер, прокинулись Вiста й Малуша. Смерть старiйшини приголомшила ?х, груди ?м розривала печаль. Але вони знали, що в цю хвилину, коли душа Анта тiльки-но розлучилася з тiлом, не можна i не треба плакати. Вони тiльки стрiмголов побiгли до найближчих сво?х сусiдiв, щоб привести ?х опорядити тiло i вже тодi поплакати. Незабаром вони повернулись з сусiдками, разом обмили й одягли небiжчика, вимостили на землi з соломи довге й широке ложе, застелили його старим килимом, поклали тiло так, неначе старiйшина сидiв, витягнувши до колiн руки, трохи одкинувши назад голову, i думав. Микула ж дiстав шолом, меч i щит батька, поклав ?х поруч iз тiлом: шолом у головах, меч - бiля право? руки, щит приставив до нiг во?на. Бiля голови батька Микула поставив спис. Тепер вогонь горiв позад старiйшини, вiн вже попрощався з вогнищем роду i був повернутий до порога - там стелилась нова його дорога до предкiв. Дверi хижi й вiкно в стiнi були розкритi, на пiдвiконня поставили корчажець з ситою, що лишилась вiд вечерi, i поклали шматок теплого ще коржа. Потiм жiнки вчинили жаль по мертвому, плакали бiля старiйшини, розповiдали про печаль-широку, як море, глибоку, як небо. Микула не мiг сидiти в землянцi, вийшов у двiр, опустився на товсту дерев'яну колодку й замислився. Смерть батька надзвичайно вразила його, але все це було вже позаду. Зараз вiн думав про те, що батька треба поховати, як велить покон, наступного дня, а зараз слiд пiти до братiв Бразда й Сварга. I тiльки почало свiтати, вiн зробив з ряднини чорну корогву, рушив з нею по Любечу, попрямував до дворища брата Бразда. Потрапити до брата Бразда, правда, було не так легко. Вийшовши з батькового двору, вiн оселився далеко вiд усiх любечан, серед старих випалiв, яких уже не засiвали, поставив там велику хижу, обкопав дворище ровом, насипав вали, а на них виставив ще й гостре околля - вiд звiра, - говорив Бразд. Так i жив брат осторонь вiд людей iз дружиною Павлиною, яку привiз з-за Днiпра, жилавою, неговiркою жiнкою; мали вони трьох хлопцiв, працювали скопом, рано прокидались i рано лягали, а на нiч випускали на вали лютих псiв. Цi пси й зараз не пускали Микулу до дворища Бразда, як не махав вiн чорною корогвою, як не кричав на них. I тiльки тодi, коли з хижi вийшла Павлина й нагримала на псiв, вони вiдступили вiд Микули. - Батько Ант помер цi?? ночi... - сказав Микула. Бразд похилив голову, постояв хвилину, але одразу ж вирiвнявся, промовив: - Доста пожив на цьому свiтi. Старий вже був i немiчний наш батько. Микула хотiв заперечити, сказати, що Ант був ще роботящий, дужий i багато-багато лiт мiг би ще жити, але пригадались сварки Бразда з батьком, пригадався день, коли Бразд пiшов з гнiзда старiйшини, i змовчав Микула, тiльки стиснув у руках чорну корогву. Сказав: - Сьогоднi треба й поховати його. - Добре, - згодився Бразд, - похова?мо. - У мене нема? коней, щоб одвезти до городища. - Дам конi. - Хотiв би я й тризну справити... - Дам вепра. - Спалити б треба було батька... - сказав Микула. Бразд подивився навкруг, погладив свою бороду. - Це ж лiсу скiльки треба. Навозити й пустити за вiтром? I вже давно нiкого не спалюють, всiх просто в землю. - Так вiн же не всi, а старiйшина... - Ет, старiйшина! - махнув рукою Бразд. - У землю... Набагато уважнiше вислухав Микулу брат Сварг - вiн i за життя нiколи не сварився з батьком Антом, розмовляв шанобливо й ласкаво, про все з ним радився. Зараз, почувши про смерть батька Анта, вiн розпитав у Микули, як помирав батько, що говорив, навiть заплакав. I жона Сварга, руда Милана, також заплакала, затужила, хоч було помiтно, що робила це вона не вiд серця, а по покону - нехай чу? душа мертвого, що за нею тужать усi. - А про який же скарб говорив батько? - поцiкавився Сварг, почувши про заповiт батька. - Не вiдаю, - вiдповiв Микула. - За городищем, над Днiпром? - Сварг довго дивився темними сво?ми очима на городище й могили за ним. - Але ж там живеш ти? - Не знаю, брате, про що говорив батько. - То я зараз i прийду, - сказав Сварг i якось гостро подивився на брата. - Може, що треба й принести? Колоду на корсту* (*Корста - труна.), цвяхи, якесь залiзо. Говори, Микуло! Все принесу, все вiддам, я ж так любив старого, i таке зараз у нас горе. Говори, Микуло! Нi, Сварг, безперечно, був добрим сином батька Анта! 4 Усi поспiшали. Недалеко вiд хижi серед зелено? трави кiлька дереводiлiв кiнчали видовбувати з колоди корсту, а ще один лаштував до не? вiко. Бiля ворiт двору стояли запряженi парою коней сани. Поховати тiло Анта будь-що треба було до заходу сонця, бо iнакше душа його могла заблудитись у нiчнiй iмлi. Ховали Анта як старiйшину. На дворi вже до полудня зiбрався весь Любеч. Жiнки iшли з плачем, несли страви для тризни. Чоловiки збиралися з щитами i мечами, як велiв покон. Iз хижi чимдалi дужче долiтав одноманiтний, дуже смутний плач жiнок. Ант сидiв на помостi перед вогнищем i неначе слухав цей плач. На вiкнi стояв покорм для душi Анта - сита й хлiб. Микула вийшов у двiр. Дереводiли вже кiнчили корсту, вони разом перенесли i поставили ?? на санях. Потiм Микула випустив з обори коня Анта. Колись це був добрий жереб, зараз вiн стояв старий, сухоребрий серед двору, низько опустивши голову, нiби також сумував. На дворi були Бразд i Сварг. Бразд незадоволено покрутив головою - сонце схилялось все нижче й нижче. - Почнемо! - промовив Бразд. Разом iз дереводiлами брати пiшли до причiлка хижi. Глухо вдарився об стiну топiр, вдруге удар прозвучав дзвiнкiше, трiски полетiли вiд сохи на причiлку. Трохи згодом соха переломилась, чоловiки вперлись руками, i частина стiни з трiском вивалилась просто в хижу. Через цю дiрку в стiнi i винесли надвiр тiло Анта. Дужче заплакали, затужили жiнки, Анта поклали в корсту. В ногах у нього поставили вiко, меч, щит, корчагу з вином, хлiб. Потiм Мйкула винiс iз хижi й розбив на дерев'яному чурбанi двi корчаги - на цiй землi вони батьку Анту не були потрiбнi. Винiс вiн ще з хижi лико з вiвсом, щоб посипати шлях, коли рушать конi. Ще дужче затужили, заплакали жiнки, не стрималась i Вiста - ?? тужний крик, залунав серед двору. Конi рушили. За саньми хтось вiв коня. Услiд жалобному походу Вiста кидала овес. Потiм Вiста повернулась до хижi - там треба було спалити солому, на якiй лежав Ант, ставити на вогонь корчаги з м'ясом, готуватись до тризни по покiйному. Старiйшину поховали над Днiпром, одразу за городищем, недалеко вiд могил iнших родовичiв, Могила для Анта була викопана широка, простора. Кiлька чоловiк зняли корсту з саней, поставили на дно ями. Поруч iз старiйшиною поклали його щит, меч, спис, а в ногах поставили двi корчаги з медом i вином, Колись, i це добре пам'ятали люди, саме тодi, коли ховали Улiба й Во?ка, бiля могили вбивали й кидали на дно ще й коня, але зараз всi про це забули. Антiв кiнь постояв якусь хвилину бiля натовпу, понюхав землю i побрiв, кощавий, немiчний, серед в'ялих трав. Як тiльки в могилу посипались першi грудки землi, любечани, як i колись, вдарили в сво? щити, у нестямi закричали жiжи, i цi шуми й крики довго лунали над кручами й Днiпром, у далеких просторах. Мовчки всi повертались до землянки старiйшини, бiля порога для очищення обмивали руки водою, над вогнищем ?х грiли. А на душнику, через який iз землянки викочувалась надвiр гаряча пара вiд ?жi i людей, стояв непочатий корчажець iз ситою й лежав шматок коржа - це було все, що рiд залишав для душi старого Анта. - Сядемо, люди, до вогню, - запросив Микула. - То й сядемо, - залунали з усiх куткiв голоси. А вже в хижi збилося так багато людей, що бiля вогнища не вистачало й мiсця. Тому дехто сiв, а багато ще й стояло, жадiбно поглядаючи на казан, над яким вставала пахуча пара. Тризну почав старший син Бразд. Вiн кинув у вогонь жертву, плеснув вина. Усi стежили, як вогонь поглинав м'ясо, пригас у тому мiсцi, де пролилось вино, й забуяв з новою силою. Микула поспiшав. Вiн раз за разом черпав у кадi вино, давав людям. До ночов, куди Вiста поклала варене м'ясо, простягалось разом багато рук, люди пальцями брали кращi шматки. Коли ж усi добре сп'янiли, у хижi залунав голос когось iз старших: -- Ант був сином Улiба, онуком хороброго Во?ка, нашого полянського роду... I люди, кожен по-сво?му, але всi в один голос, проказали, нiби проспiвали: - Нашого полянського роду... Один голос дуже спокiйно повiв далi: - Рано Ант сiв на коня, взяв у руки меч i щит, все життя боровся з ворогами... Люди одразу ж спiвучими голосами пiдхопили: - Боровся з ворогами... Пили мед, рвали руками м'ясо, славили Анта. ...Потiм усi пiшли. Вiста з Малушею, натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати. Доста натомився i Микула, вiн також хотiв спочити, але не йшов брат Бразд, сп'янiлий вiд меду й олу* (*Ол - пиво.). Вiн все ходив по хижi, зупинявся то в одному кутку, то в другому, брат Сварг також не йшов, сидiв бiля вогнища мовчазний i похмурий. - То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? - сказав Мйкула. - Спати? - Бразд зупинився серед хижi й хитнув важкою розкуйовдженою головою. - Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться спати... i, мабуть, вже ми й пiдемо, Сварже. А тiльки, може, лiпше би було поговорити про все нинi. - Правда, правда, - пiдтримав його Сварг. - То й поговоримо, брати, - згодився Микула, думаючи, що Сварг i Бразд, враженi смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього, пригадати. - Сiдайте, браття, до вогню, я ось древа пiдкину. Вiн пiшов у куток хижi, взяв трiсок, якi дереводiли натесали, готуючи корсту для батька Анта, i кинув ?х до вогнища. Потiм усi тро? сiли до вогню так, що майже торкалися головами. - Добре... добре... - почав Бразд. - От ми й зiбрались тут, при вогнищi, то поговоримо про дiло. - А про яке дiло говорити ма?мо? - запитав Микула й поворушив трiски, що встигли вже пiдсохнути й одразу ж повилися вогняними язиками, залопотiли. - Та про озадок* (*Озадок - спадщина.) той, - вiдповiв Бразд, одвiвши голову вiд вогнища, що обпiкало йому шкiру, й дивлячись на брата великими блискучими очима, в яких вiдбивалося полум'я й жар. - Слухай, Бразде! - крикнув тодi Микула. - Та хiба ж можна нинi, коли ще й вогнище не перегорiло, говорити про озадок! - А коли ж про це й говорити, як не нинi, - суворо процiдив Бразд, i Микула на цей раз чомусь не пiзнав голосу старшого свого брата. - Оже отець Ант, помираючи, роздiлив би дом сво? дiти, на тому б i стояти, паки ж без ряду* (*Без ряду - без заповiту.) помер, то всiм дiтям озадок... Так говорив i сам батько Ант. А вже вiн знав закон i покон... - То правду, правду мовив Бразд, - втрутився Сварг. - А чому ма?мо ждати? Нинi кiнчимо все. - Але що будемо дiлити? - обвiв очима хижу Микула. - А все, - широко розвiвши руки, неначе обнiмаючи вогнище, хижу i всi речi в нiй, сказав Бразд. - Все подiлимо, що лишилося по батьку... У цей час у вогнищi розпалилося, загоготiло, iз нього з трiском посипались в усi боки iскри, i Микула подумав, що то, напевне, душi пращурiв, якi звичайно живуть у теплi пiд вогнищем, почули ?хню розмову, гнiваються, але не сказав нiчого про це братам, а промовив стиха: - Так от чому ви залишились, браття, i не можете спати... Ех, брати, брати!.. - Зажди, - перебив його Бразд. - Ти що, сваришся? Може, ти не згоден, тодi розтяжа?мось про озадок перед князем, нехай д?тський*(*Д?тський - княжий виконавець.) iде нас дiлити. На покорм вiзьмемо, дамо йому гривню кун*(*Гривня, куни - грошовi одиницi.) за в'?зд i на ви?зд... А може, батько Ант залишив усе тобi? Так ти говори, розтяжа?мось... Ну, говори! - Ну, говори! - крикнув сердито вже й Сварг. - Нi, брати! - вiдповiв ?м Микула, якого злякала сама думка про те, що вони, сини старiйшини, пiдуть розтяжатись до князя. - Не треба нам тяжби, нiчого менi батько не залишав, а заповiдав одно: бути таким, як вiн, берегти рiд, вогнище наше. - Вогнище тобi й буде, - промовив Бразд, - по закону давньому вiдомо, що якщо отень*(*Отень - батькiвський.) двiр буде без дiла, то належить меншому синовi... Ти, Микуло, менший, - твiй i двiр, i рiд, i вогнище... Але хiба, крiм вогнища, нам нiчого дiлити? Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло перегорiти й пригасало, сидiв i думав важку думу Микула. Бразд говорив правду, - вiн дi? i чинить так, як велить усталений вiками покон i як велiв робити сам батько Ант... Але i покон, i батько Ант говорили про членiв роду, а Ант був головою всього роду, i оце вогнище, бiля якого вони зараз сидять, - це ж вогнище не Анта, не Микули, а знову ж усього роду. Але Микула не мiг розповiсти цього братам. - Дiлiть! - сказав вiн i з одча?м махнув рукою. - Дiлiть вогонь, мене, жону... - Навiщо нам дiлити вогонь, жону... - глузливо засмiявся Бразд. - Подiлимо тiльки те, що було Антовим, нашим, кожному - сво?... - Дiлiть! - ще раз сказав Микула. - А дiлити нам i небагато, - повiв Бразд. - Про двiр i хижу ми домовились - ти менший, це тво?... Але ?, Микуло, лядина...*(*Лядина - поле, оброблена земля.) Микула подивився на Бразда, нiби не розумiв його. - Та хiба ж мало землi навкруг? Бери хоч i всю, до самого города Ки?ва. - Навiщо менi вся земля? - хижо засмiявся Бразд. - Багато землi менi не треба, трохи маю, трохи мушу додати. Тому й сказав про лядину, про ту землю, яку ми родом обробляли, де рубали дерева, палили пнi, орали, засiвали оцими-о руками. Вiд лiсу до пiскiв - от про що говорю. Кому ?? дати? - То, може, хай тобi i буде лядина? - допомiг Браздовi Сварг. - Менi, браття, землi не треба, я вже якось без не? проживу. Микула, бачу, теж за лядину не б'?ться. Бери ?? собi, Бразде. Коли б це трапилось пiзнiше, Микула дiяв би iнакше, тодi б вiн напевне замислився над тим, чому Бразд завiв мову про лядину, але зараз вiн тiльки крикнув: - Бери собi лядину, брате! У цю годину, коли йому було так важко, вiн подумав ще й про коня, про якого пiсля похорон усi забули i який, либонь, бродить десь на луках... старий, немiчний кiнь. - То й коня бери, - сказав Микула. - Кiнь буде тобi, - заспоко?в його Бразд. - Кiнь при дому... А от возiв, ?х два, - подiлимось, Микуло. - Один буде тобi, Бразде, - сказав Сварг, - один Микулi, а я скую собi сам. - Вiзьму, - згодився Бразд. - Але там у клiтях ? ще й лемешi, рала. Тобi, либонь, не треба, Сварже? - Не треба, - вiдповiв Сварг, - скую. - Тодi навпiл, Микуло? - Бери хоч i всi. - Нi, - заперечив Бразд, - тiльки навпiл. I корчагами в дворi, куди колись насипали всяке жито, i батьковим одягом також подiлимось. - ? ще й зброя, - нагадав Микула й показав очима на старовиннi шолом, щит i меч, якi лишились пiсля батька Анта, а зараз стояли пiд стiною. Бразд байдуже махнув рукою: - Нехай це буде тобi. Аж тодi Сварг тихо промовив: - А менi, браття, дайте рiзну кузнь. Там у клiтях чимало ?? лежить - криця й ллячки, ковадла та молоти. Вам вони нi до чого, менi будуть у нагодi. - Забирай усе! - крикнув Бразд. - Бери, - згодився Микула. I вони замовкли. З усiм нiбито закiнчили. Що, справдi, можна було ще подiлити в оцiй старiй, убогiй хижi? Але брати не йшли, вони немов сп'янiли вiд розмови, може, в них бродив ще хмiль i вiд тризни. - А скажи, брате, - запитав раптом Сварг, - чи не було в батька Анта золота, срiбла, кун? Вiн подивився на Микулу недовiрливими хижими очима. - Золота, срiбла, кун? - хрипким голосом промовив Микула. - Та звiдки ж вони? - Зажди, брате? - вже бiльш сердитим голосом крикнув Сварг. - Але ж ти менi сам говорив про скарб, який тобi заповiдав батько. - Так, говорив... - Бач, Бразде, - звернувся Сварг до старшого брата. - Я ж тобi казав. - Бачу, Сварже, бачу, - запалився i Бразд. - Так де ж цей скарб? - заревiв Сварг. Микула схопився на ноги. Схопились i брати. Червоний жар свiтився в них пiд ногами, тiнi братiв сягали стелi, й здавалося, що вони впираються в не? головами. - Що ви говорите? - захрипiв Микула. - Говори краще ти! - кричав Бразд. - Вiддавай скарбi - волав Сварг. I вже Бразд i Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, нiби з його тiла мiг висипатись батькiв скарб. - Клянусь Перуном! - хрипiв Микула. - Не дав менi батько нiякого скарбу. Вiн говорив, що скарб за городищем, над Днiпром. - Брешеш! - кричав Бразд i трусив Микулу. -Лжа! - волав Сварг. Але в цю хвилину в хижi пролунав ще дужчий крик - на помостi прокинулася Вiста i в однiй сорочцi, як спала, схопилась, пiдбiгла до трьох братiв, заголосила: - Пощо убива?те? Пощо? Слiдом за нею схопилася й Малуша, вона також пiдбiгла до батька й також закричала. Сварг з Браздом облишили брата Микулу. - Ходiмо! - промовив Сварг. - Пiдемо! - махнув рукою Бразд. Вони ще потоптались на мiсцi, обернулись i, вдаривши дверима, вийшли з хижi. - Що то було? - запитала Вiста. - Чого вони тебе хотiли вбити? - Мовчи! - вiдповiв Микула. - Мобчи, Вiсто, мовчи й ти, Малушо. Нiхто мене не вб'?. Лягайте спати, спiть... Вони вiдступили до помосту, а Микула сiв бiля вогнища, схилив голову на руки i задивився на жар, що та?мничо, з легким трiскотом дотлiвав на камiннi. З його засмучених очей викотилися одна за одною кiлька сльозин, а з грудей вирвався стогiн. РОЗДIЛ ДРУГИЙ 1 Гора* (*Гора - найстарiша частина давнього Ки?ва.), як i передграддя з Подолом, прокидались рано, до схiд сонця. Тiльки друга, нiчна, змiна сторожi закiнчувала свою варту, приходили сторожi деннi, на вежах i наокруг стiн Гори - вiд Подолу, Днiпра й Перевесища - лунали звуки бил: нiч закiнчувалась. Одразу ж пiсля цього на Горi - у теремах княжих, на дворах во?вод, бояр, тисяцьких i тiунiв* (*Тiуни -урядовцi, виконавцi.), що стояли посеред Гори, i в землянках i хижах гриднiв* (*Гриднi - княжа охорона.), смердiв, ремiсничого люду, що тулились до внутрiшнiх стiн города, - запалювались жовтi вогники, чулись голоси, iржали конi, ревла худоба. Тодi ж опускали мiст, через який з Гори iшов шлях до Подолу. Довго рипiли жеравцi* (*Жеравцi-блоки.), щось вигукувала в пiтьмi сторожа, нарештi, торкаючись протилежного кiнця рову, гупав мiст. По той бiк рову вже ждали, бо на дерев'яному настилi мосту одразу ж тупотiли конi, лунали кроки багатьох людей - то сюди, на Гору, з Оболонi й княжих садiв i городiв холопи везли молоко, овочi й зiлля* (*Овочi - садовина, зiлля - городина.), поспiшали на роботу здателi* (*Здателi - будiвельнi майстри.), всiлякi кузнецi, яким не було де жити на Горi i якi тулились у хижах i землянках передграддя. Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвiчуючи лiхтарем, з сво?ми дворянами* (*Дворяни - слуги на княжому дворi.), одмикала клiтi й медушi ключниця княжа Ярина; ремiсники й кузнецi запалювали й роздмухували горна, скрiзь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свiжим печеним хлiбом, рибою, м'ясом; жерцi розпалювали вогонь на требищi, i на тлi чорного неба вирiзувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срiбними вусами й бородою, вiн, здавалося, пiдiйма?ться навшпиньки й дивиться через стiну Гори на Подол, Днiпро i далекий, темний ще берег. На головному концi* (*Конець - вулиця.) Гори, що тягнувся вiд Подольських ворiт до требища, видно було все бiльше возiв, спроквола ?хали на конях гриднi, а далi забряжчали об камiнь посохи - бояри й во?води, мужi лiпшi й тiуни поспiшали до широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня. Хтось торкнув княжича Святослава за плече: - Вставай, княжичу, вставай! Вiн ще хотiв спати, нелегко було пiдiйняти важкi повiки, але знову до плеча торкнулась рука: - Вставай-бо, княжичу! I тодi княжич остаточно прокинувся, розплющив очi, подивився перед собою. Бiля лiжка стояв вуйко* (*Вуйко, уй - дядько, вихователь, пестун.) його Асмус в темному опашнi, на якому окреслювались сива борода й блiдi руки. Праворуч вiд нього на столику рiвним вогнем горiла свiчка, через вузьке вiкно, бiля якого стояло лiжко княжича, видно було зорi. Вуйко Асмус допомiг княжичу помитись, простежив, коли вiн одягався, i разом з ним спустився сходами в сiни. Тут, у сiнях, було людно. Саме в цей час змiнювались гриднi - сторожi терема, скрiзь горiли свiтильники, бiля сходiв стояли молодший брат Святослава Улiб, во?вода Свенелд i ще кiлька бояр i во?вод, що, либонь, ждали Святослава, бо, тiльки вiн спустився, привiтались i рушили переходами до стравницi. Стравниця виходила вiкном на Днiпро, там вже горiли два свiтильники; в кутку, у побудованiй як жертовник печi, палахкотiв вогонь. Посеред стравницi стояв стiл, накритий бiлою скатертиною, навкруг нього - стiльцi з високими спинками. На столi все було готове для снiдання: посерединi лежав у великiй корчазi хлiб, край столу - череп'янi миски й дерев'янi ложки, келихи, налитi пахучим квасом з княжих медуш. Княгиня Ольга увiйшла до стравницi з iнших дверей i зупинилась на порозi. Була вона одягнута, як належало, - у бiлiй сукнi тонкого шовку з срiбними пальметами по всiй тканинi, облямованiй широкою темною каймою; поверх сукнi плечi ?? облягало червоне, заткане золотом корзно* (*Корзно - мантiя, накидка.); темне волосся, зачесане на продiл, прикривала шовкова бiла пов'язка, кiнцi яко? спускалися на груди, ?диний знак великокняжого роду - золота гривна* (*Гривна - золотий обруч.) - поблискував на ши?, а на ногах у не? були червонi хзовi* (*Хоз (хзовий) - сап'янова шкiра.) - чобiтки. Княгиня була не молода вже жiнка, з продовгуватим обличчям, тонкими темними бровами, чiтко окресленим носом, тугими устами, проте блiдiсть, кiлька глибоких зморщок на чолi, великi запаленi очi, що проймали, здавалося, людину наскрiзь, свiдчили про ?? неспокiй, тривогу, може, довгi безсоннi ночi. Тiльки княгиня увiйшла, сини, во?води й бояри низько ?й вклонились. - Здрава будь, княгине! - мовили вони. Княгиня вiдповiла на ?х привiтання, ступила вперед i зупинилась бiля столу. Тодi до стравницi зайшла лiтня, трохи зiгнута жiнка з сивим волоссям - ключниця Ярина. Вона наблизилась до княгинi, вклонилась ?й i поцiлувала руку. - Дозволь, княгине, подавати страви! - Починай, Ярино! - вiдповiла княгиня. Ярина вийшла, повернулась, принесла й поставила на стiл горнцi, в яких парувало смажене м'ясо, казанок, у якому булькотiла юшка, велику миску з сочивом. У свiтлицi запахло лавром, чябром, перцем. Але княгиня не робила знака сiдали до столу. Вона обернулась до во?води Свенелда, кивнула йому головою, i той узяв на столi одну з порожнiх дерев'яних мисок, поклав на не? потроху вiд кожно? страви, якi були на столi, - хлiба, м'яса, риби, сочива, - потiм ступив до печi в кутку i поклав з миски на вогонь вранiшню жертву. Вогонь пригас, над жаром пiднявся i клубком покотився по стравницi димок, але одразу ж вогнянi язики, неначе жадiбнi гнучкi пальцi, обгорнули страву, у жертовнику вибухнуло, загоготiло полум'я. Тiльки тодi всi сiли до столу й почали снiдання. На покутi, на чiльному мiсцi, сiла княгиня, по праву руку вiд не? син Святослав, по лiву - Улiб, а ще далi во?води, бояри. Княгиня Ольга теплими очима дивилась на сво?х синiв. Ось сидить Святослав! Вузлуватий, широкий в плечах, трохи незграбний, з високими грудьми й дужими руками, вiн зда?ться старшим вiд сво?х лiт. Русявого, з довгим i цупким волоссям, що, рiвно пiдстрижене над чолом, пасмами спадало до ши?, з сiрими очима, що iнодi, правда, можуть раптом невiдомо чому i потемнiти, з сухим, iз невеликою горбинкою носом i жорсткуватими устами, Святослава не можна було назвати красивим хлопцем. Iнодi ж княгиню Ольгу вражало й те, що Святослав зненацька мiг сказати рiзке слово, вихопитись iз власною думкою поперед старших, зробити щось всупереч, на сво?. Зовсiм не таким був менший син княгинi Улiб. Бiлолиций, з рум'янцями на щоках, з темним хвилястим волоссям i такими ж темними рiвними бровами, карими ласкавими очима, менший син княгинi був слухняний, запобiгливий, тихий, i коли б не хлоп'ячий одяг, його можна було б прийняти за дiвчину. Вона любила обох синiв, але серце ?? чомусь бiльше лежало до молодшого сина Улiба. Чому? Вона не могла б на це вiдповiсти, але справдi, мабуть, тому, що старший, Святослав, i схожий був на батька - чоловiка княгинi Ольги - Iгоря, i вдачею нагадував його, менший же син Улiб нагадував ?? саму, княгиню. А хiба може людина не любити себе або хоч свою вiдбитку?! ?ли в мовчаннi. Ключниця Ярина так само мовчки час вiд часу заходила до стравницi, пiдкладала страви, принесла нарештi корчагу з вином. I тодi сталось те, чого давно не траплялось тут, у стравницi, i що дуже сполошило княгиню Ольгу, а ще бiльше ключницю Ярину. Коли Ярина пiдiймала перед собою корчажець, щоб спочатку налити вина княгинi, а потiм княжичам, во?водам i боярам, рука ?? здригнулась, на чолi рясно виступили краплини поту. Проте вона не зупинилась, пiдняла корчажець ще вище, пiднесла його до келиха княгинi й почала наливати. Але вино полилося не в келих, а на скатертину перед княгинею, розпливлося кривавою плямою. - Що ти наробила? - сплеснула руками княгиня. - Матiнко княгине! - крикнула Ярина. - Це ж я... я не бачила, матiнко княгине. Вона залишила свiй корчажець i пiдвела голову. У цю хвилину на стару жiнку, сиве волосся яко? вибилось з-пiд чорно? хустки, а очi закипiли слiзьми, страшно було дивитись. - Матiнко княгине! - благала вона. - Прости мене, свою робу. Вiк працюю... цього не бувало... Стара я вже стала, немiчна! - бiдкалась ключниця, намагаючись пiймати руку княгинi. У княгинi на перенiссi гнiвно звелися брови, очi ?? блищали недобрим вогнем, проте вона стримала себе, опустила брови, примружила очi. - Вино пролива?ться на щастя... А тобi чи не час спочити вже, Ярино?.. Адже тремтить рука... Терем ки?вських князiв збудований був на два поверхи. Перший поверх, куди через високий ганок входили просто з двору, мав сiни - великий покой, у який через дво? вузьких загратованих вiкон iз вкованими в них скельцями лилось кволе свiтло. В сiнях стояли день i нiч княжi гриднi, сюди раннього ранку приходили тiуни, бояри, во?води, мужi нарочитi. Вiд сiней праворуч i лiворуч тяглися довгi вузькi переходи. Лiворуч - перехiд до княжо? стравницi, праворуч - ще один перехiд, обабiч якого видно було дверi багатьох свiтлиць: в однiй ждали сво?? черги й дрiмали вночi гриднi, ще в однiй жив ларник* (*Ларник - княжий писепь i охоронник печатi.) Перенiг, що берiг харатi? князiв i ?хнi печатi, в самому куточку тулився християнський священик Григорiй, якого княгиня тримала бiля себе на Горi. Це був добрячий поверх, будували його стiни в давнi часи, i нiби перший камiнь в них поклав сам Кий. Пiзнiшi ж князi добудовували його й поширювали. Але все тут було, як i колись: у сiнях i переходах стояли важкi свiтильники, пiд стелею висiли свiчада, камiнь пiдлоги витертий був до блиску тисячами нiг, тут пахло землею й цвiллю, звуки крокiв лунали глухо, невиразно. Зовсiм iнший вигляд мав другий поверх терема, який звичайно всi називали верхом. Туди вели широкi сходи, в кiнцi яких була Людна палата, де звичайно збирались тi, що ждали виходу княгинi або ж готувались увiйти в Золоту палату. Тут iнодi, сидячи в крiслi пiд вiкном, чинила суд i правду княгиня. З другого ж боку вiд сходiв починався самий верх. Тут була Золота палата, поко? князiв. Особливо вражала тих, кому щастило потрапити на верх, Золота палата. Була вона, як на тi часи, досить велика - крокiв тридцять завдовжки, десять - п'ятнадцять завширшки. Знадвору через вузькi, але високi вiкна, в олов'янi рами яких встановлено було склянi круглi шибки, сюди вливалось багато свiтла, все в палатi сяяло й блищало: срiбнi свiтильники попiд стiнами, свiчада пiд стелею, високий помiст в кiнцi палати, де стояло велике, викладене золотом крiсло, два золотi перехрещенi списи над ним - знамена княжi, i ще два такi ж, але меншi крiсла без списiв обабiч. Проте не все сяяло в цiй палатi. Попiд ?? стiнами стояли важкi, темнi дубовi лави, а над ними на стiнах ряд у ряд тьмяно поблискували по?денi прозеленню шоломи, кольчуги, щити, списи. Тому, хто нiколи не був у цiй палатi, спочатку здавалося, що то встали з лав, стоять попiд стiнами якiсь велетнi, богатирi. Та нi, на лавах звичайно, коли входив князь, сидiли во?води й бояри, зброя ж на стiнах належала покiйним ки?вським князям. Тут висiла зброя й обладунок перших ки?вських во?вод - залiзний, клепаний такими ж цвяхами шолом без заборола, який колись носив Кий, його щит i топiр i такi ж шоломи й топори во?вод-князiв Щека й Хорива. З-помiж iншого видiлялися шолом i броня князя Олега. По них кожний мiг бачити, що князь був надзвичайно високий, широкий у плечах, мав велику славу, бо i шолом, i броня-меч, i щит князя Олега блищали золотом i срiблом, всипанi були дорогоцiнним камiнням. Недалеко вiд цi?? збро? висiли шолом i меч князя Iгоря, його броня й щит у кiлькох мiсцях погнутi були мечем. I тому, хто проходив тут, через Золоту палату, особливо ж у вечiрнi години, коли променi сонця мiнливо грали на стiнах, здавалося, що за цими шоломами крiзь щiлини заборол свiтяться очi людей, що бронi цi ще теплi вiд людських сердець. У палатi було кiлька дверей - праворуч i лiворуч, що вели до свiтлиць княгинi й княжичiв, i в стiнi за помостом - до спочивальнi княгинi та ?? поко?в. За ними, хоч не всi це знали, знаходились ще однi - чорнi сходи, якими можна було пройти до стравницi, вийти в двiр, спуститись у сiни. Але цими сходами ходили тiльки княгиня та ?? сини. Княгиня Ольга не сказала Яринi правди. Пляма вiд червоного вина на скатертинi в стравницi дуже збентежила ?? - то, гадала вона, був недобрий знак, пересторога. Якщо так почина?ться день, слiд ждати лиха й надалi. Княгиня не помилилась. Коли вони виходили з стравницi, во?вода Свенелд, що нечутно ступав трохи позаду не? з лiво? руки, встиг сказати: - Недобрi вiстi з поля, княгине! - А що? - Печенiги прорвалися за Нежатою Нивою, доходили аж до Любеча, наробили великого зла. - Куди ж дивилася сторожа поля? - Князь Оскол тут, сам скаже. Княгиня Ольга уповiльнила кроки; з сiней долiтав шум людей, що ждали там княгиню. - Знову ж повернулись купцi нашi вiд Саркела* (*Саркел - Бiлi Вежi, хозарське мiсто на Дону.), - встиг ще сказати Свенелд, - пограбували ?х там, двох убили, а Полуяра ослiпили. А в сiнях все зроста? шум: перед княгинею, що вийшла з темних переходiв i сто?ть, освiтлена багатьма вогнями, на порозi, низько вклоняються во?води й бояри, до само? землi згинаються тiуни. - Здрава будь, княгине! - На многi лiта, княгине! Вона суворо огляда? весь цей натовп, дивиться на довгобородих, озбро?них високими посохами мужiв нарочитих, у яких на темних опашнях висять по двi-три золотi гривни, на во?вод, що, погладжуючи довгi вуса, тримають правi руки на золотих яблуках сво?х мечiв, на старших i молодших бояр, якi так низько вклонились, що не видно ?хнiх облич. - Здоровi будьте, во?води, бояри, мужi! - вiдповiда? княгиня Ольга i, зробивши рукою знак Свенелду, почина? пiднiматись сходами вгору. За нею iдуть сини Святослав i Улiб, во?вода Свенелд, тисяцький сторожi поля Прись, князь чернiгiвський Оскол, мужi нарочитi i ларник Перенiг. Усi вони, важко гупаючи ногами, слiдом за княгинею Ольгою пiдiймаються сходами в Людну палату. У цiй просторiй палатi, де стелю пiдпирають дубовi тесанi стовпи, дверi й вiкна розчиненi, крiзь них повiва? свiжий вiтер з Днiпра. Небо над Днiпром ще темне, на ньому горять яскравi зорi, вище вiд усiх палахкотить схожа на розпечений камiнь денниця. Княгиня Ольга сiда? в крiсло. Обабiч не? горять два свiтильники. Вiтер з Днiпра роздмуху? вогнi, мiнливе промiння блука? по палатi. Бояри, во?води й тiуни встигли вже увiйти, стоять пiвколом попiд стiнами, й княгиня бачить ?хнi довгобородi обличчя, гострi очi, чiпкi, нiби до самого долу опущенi руки. Позад крiсла за княгинею стоять мужi нарочитi й сини Святослав i Улiб. - Чули ви, бояри й мужi, - почина? княгиня, - печенiги нiби заявились у полi? - Чули. У землi Сiверськiй i Переяславськiй, - лунають сполоханi голоси. - А де князь чернiгiвський Оскол? - Я тут, княгине! - Вийди сюди... Князь Оскол виходить наперед i зупиня?ться напроти княгинi. Це не старий ще чоловiк, небiж князя Iгоря по сестрi Горинi, мужу яко?, Ратомиру, князь Iгор i подарував Чернiгiв. Але як несхожий Оскол на свого батька, що вiрно служив Ки?вському столу, не раз ходив з князем Iгорем на рать i загинув, захищаючи його в землi Деревлянськiй. Дивиться княгиня Ольга на Оскола i дума?: багатий, дуже багатий князь чернiгiвський, хто зна?, у кого бiльше в скотницi* (*Скотниця - скарбниця.) золота, срiбла й рiзних скарбiв - у не? на Горi чи в нього в Чернiговi. I не хтось, а сама княгиня Ольга винна, що став таким князь Оскол. Адже це вона, уставляючи Руську землю й даючи погостам уроки, подарувала князю Осколу кращi землi за Чернiговом, лiси над Десною, гони на рiках. Багатий, думала, буде князь чернiгiвський, мiцним буде стiл Ки?вський. От i помилилась княгиня. Алчна душа в князя Оскола, не може вiн задовольнити сво?? жадоби, насипа? скотницi, збира? землi, перетiсу?* (*Перетесати - поставити сво? клеймо, печать.) лiси, замика? гони. А от землi Русько? не береже князь Оскол. Сидить у дiтинцi* (*Дiтинець - фортеця города.) на Чорних горах, ма? численну дружину, зна?, що нiхто не пiдступить i не вiзьме його там. Та й кому Чернiгiв i вся Сiверська земля на завадi? Не на Чернiгiв, а на Ки?в цiляться вороги - з одного боку в Оскола сидять деревляни, що тiльки й думають, як би одiрватись вiд Ки?вського столу, з другого - в'ятичi, що й днесь не визнають зверхностi Ки?ва. А на схiд вiд Чернiгова - Дике поле, печенiги. Знiме князь Оскол сво? сторожi по Сейму - от i вiдкритий печенiгам шлях до Ки?ва. Не тiльки князь чернiгiвський Оскол такий. Три днi тому був у Ки?вi князь переяславський Добислав, скаржився, що налiтають i налiтають печенiги на його землю, просив пiдмоги й пожалування для себе, во?вод, бояр, волостелинiв. I мусила княгиня Ольга дати пожалування над Альтою. - Князю Оскол, - промовля? суворо княгиня. - Чому не стримав печенiгiв на Сеймi, адже пройшли вони через усю Сiверську землю, були пiд Любечем i Остром, могли дiстатись i до Ки?ва. - Матiнко княгине, - спроквола й тихо вiдповiда? Оскол. - Налетiли печенiги з поля нагло, не самi iшли - нiби якась сила ?х випирала, щити - хозарськi, мечi - грецькi, як можу я один супроти Вiзантi?, хозар i печенiгiв стояти? - Супроти Вiзантi? й хозар сто?ть Ки?в, ти стережи в полi печенiга. - Матiнко княгине, - скривджено каже Оскол. - Поле - широке, Сейм - глибокий, сторожа сто?ть на горi, печерiг скрада?ться яругами... - Так постав сторожу, щоб печенiг не пройшов нi горою, нi яругами, плече в плече став, не токмо мене - сiверян ряту?ш. - Кого поставлю, матiнко княгине? Тяжко ратають люди в Чернiговi, Любечi, Острi... - А ти дай землi людям по Сейму. I над Десною та Днiпром дай, нехай кожен себе береже... - Не маю вiльно? землi по Сейму, Деснi i Днiпру. То твоя земля, княгине. Княгиня Ольга подивилась на мужiв i бояр, поглянула на широко розчиненi дверi палати. Там, за Днiпром, над самим обрi?м нiби хтось провiв розпеченим жигалом, пiсля чого залишився вогняний слiд - рожева смужечка, що стала ширитись i розгортатись, а вiд не?, як колосся, в усi боки потекло ясне промiння. - То як скажемо, мужi й бояри? - запитала княгиня. - Дамо землi князевi Осколу, - пролунали хрипкi голоси. - Нехай захища? Руську землю. - Чи згоднi? - Згоднi. Тодi княгиня Ольга, звертаючись до ларника Перенiга, що сидiв недалеко вiд не? на ослонi пiд стiною, де горiла свiчка, i тримав перед собою звиток шкiри й перо, сказала: - Пиши, ларнику... Землю над Сеймом на два поприща до заходу сонця дати князю Осколу й волостелинам, щоб боронили межу... - I бiля Остра, й на Днiпрi пiд Любечем, - вставив князь Оскол. - I бiля Остра на два поприща по Деснi, i бiля Любеча на два поприща, - згодилась княгиня. - Тiльки бережи Руську землю, Ки?в бережи. - Бережу, матiнко княгине, - голосно промовив Оскол. - Моя сторожа вже прогнала ?х далеко в поле. I не допустимо, не допустимо до Ки?ва повiк. Але княгиня була все ж неспокiйна. - А може би, мужi й бояри, - промовила вона, - послати за Ки?в дружину в поле? - Лiпше, княгине, лiпше, - загомонiли мужi. - Пошлемо дружину, - сказала княгиня, - а поведе ?? княжич Святослав з во?водою Асмусом. Чу?ш, сину? - Чую, - промовив княжич Святослав i вклонився матерi. У цей час на сходах, що вели в сiни, почулися кроки багатьох нiг, збудженi голоси, i в Людну палату увiйшло кiлька чоловiк - в темних свитках, пiдперезанi широкими ремiнними поясами, з кишенями на них для ножiв, огнива, солi й гаками, на якi можна було чiпляти речi, у важких, кованих цвяхами чоботях, бородатi, чорнi вiд сонця й вiтру. Найбiльше з них вражав один чоловiк - старий, сивий, якого вели пiд руки, бо вiн нiчого не бачив - замiсть очей в нього зяяли двi червонi западини. - Це ти, Полуяре? - запитала сухим голосом княгиня Ольга, побачивши слiпого. - Я, матiнко княгине! - крикнув, почувши ?? голос, Полуяр i повалився ?й у ноги. - Встань, Полуяре, - сказала княгиня. Вiн встав. - Говори! У палатi настала така тиша, що чути було, як вi? вiтер одразу за вiкнами, як глибоко зiтхнув Полуяр. - Ранньо? весни, - почав вiн, - як пам^ята?ш ти, княгине, i всi ви, люди, вибули ми лодiями з Ки?ва-го-рода, щоб дiйти до Верхнього Волока* (*Верхнiй Волок - мiсце, де з Днiпра перетягали лодi? до Волхова.), спуститись Доном, переволокти подi? до Iтиля-рiки* (*Iтиль-рiка - Волга.) i пливти в Джурджанське море. Не вперше ми ?здимо цим шляхом, як i батьки нашi, дiди й прадiди, з добром усяким - торгувати, з мечем - захищати межi. Так ?хали й ми з великим добром - мо?м, тво?м, княгине, вашим, добрi люди, щоб самим його продати, а iнше добро собi привезти. Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньо? весни вирушали вони з Ки?ва, довго билися проти швидко? течi? Десною й Сеймом, як волокли подi? вiд Сейму до Дону i як пливли Доном до Саркела, де в бiлих вежах стоять хозари й беруть десятину. Але про цей довгий i важкий шлях купець Полуяр не сказав, бо хто ж тут, у Ки?вi, цього не знав, а закiнчив: - Проте коли добилися до Саркела, то побачили там не бiлi вежi, а великий кам'яний город, i заплатили за волок не десятину, а головою, бо темно? ночi налетiли й оточили нас во?. Двох купцiв - Греха i Стогуда - вбили, багатьох покалiчили, все добро наше й тво? забрали, а менi за те, що не випустив меча з рук, викололи очi. - Що ж то за город? - Хозарський, тiльки храмина в ньому поганська, грецька. - А головникiв* (*Головники-вбивцi.) бачив? - Бачив, княгине. - Хто вони? - Гречини... Над обрi?м з'явився блискучий промiнь сонця. У палату враз увiрвалося багато свiтла, постатi бояр, во?вод i тiунiв стали виразнiшими, на обличчях ?хнiх можна було вчитати тривогу й розпач. - Матiнко княгине! - залунало багато голосiв. - Що робиться? На Iтилi-рiцi вбивають, у Царгородi роздягають, а печенiги хiба не вiд них? Гречини, тiльки гречини... - Недобре дiють хозари й гречини, - сказала княгиня Ольга, - але ма?мо з ними ряд, хозарам платимо дань, грекам у Царгородi да?мо i все беремо вiд них по укладу. - У Царгородi, - гомонiли купцi, що не раз за сво? життя вимiряли шлях до Константинополя, - з нами не торгують, а глузують з нас. А доки будемо платити дань хозарам? За що? За те, що вбивають наших людей? Нi, княгине, мусимо ?хати до iмператорiв i до кагана, чинити суд з ними... Княгиня Ольга встала з крiсла. Вона знала, що кричать до не? не тiльки тi, що стоять тут, у палатi, кричить, вола? до не? вся земля. Та хiба ж можна рвати ряд з хозарами, укладений ще Iгорем? Хiба можна потопити в Днiпрi харатi? з греками, пiдписанi давнiми князями? - Я чую вас, бояри й во?води, - промовила вона, - i пошлю слiв* (*Сли - посли.) до Iтиля i Царгорода. - Що зроблять сли? - крикнули тодi во?води. - Не з словом до них треба йти, а з мечем. - Але як iти з мечем? - з болем сказала княгиня. - Iти на хозар, щоб тут на нас напали греки, чи йти на грекiв, щоб пiд Ки?вом стали хозари. А в полi блукають ще й печенiги - вони служать i хозарам, i ро-меям... - Не бiйся, княгине! - кричали во?води. - Пiдемо на хозар, а там i на гречинiв. Княгиня Ольга, дуже блiда, iз запаленими очима, якусь хвилину мовчала. - Не за себе боюсь, за Русь. Ряду ламати не стану, слiв посилати не буду. Сама по?ду в Царгород. - Добре дiло зробиш, княгине, - загомонiли бояри. - А тобi, Полуяре, буде таке, - промовила княгиня, звертаючись до слiпого купця. - Пиши, ларнику... Купцю Полуяру iз нашо? скотницi дати все, що вiн втратив, а ще дарую йому боярську гривну, три поприща поля за Днiпром... Боярин Полуяр упав додолу, проповз на колiнах кiлька крокiв, нiби хотiв знайти руку велико? княгинi... От немовби й розв'язано всi тi дiла, якi турбують Руську землю, якi не дають спати людям на Русi. Але нi, ? ще й Гора, у яко? багато сво?х власних справ, яка вимага? в княгинi Ольги суду й правди. На сходах гримлять кроки, iде тiун дворiв княжих Талець, а за ним кiлька гриднiв ведуть зв'язаного закривавленого чоловiка. - Що сталось? - запиту? княгиня. Тiун Талець низько вклоня?ться княгинi, витяга? голову так далеко вперед, що вона, зда?ться, от-от одiрветься вiд ши?. - Татьба i вбивство! - каже вiн. - Минуло? ночi оцей смерд Векша пiдкрався у Вишньому городi до житницi боярина Драча, утнув* (*Утнути - убити.) на смерть княжого мужа. - Татьба i вбивство! - гомонять бояри. - Доки це буде?! Роби суд, княгине, по правдi! Смерд Векша - здоровий, молодий ще, широкоплечий чоловiк iз копицею волосся, що нагаду? стигле жито, босий, в однiй сорочцi й портах - сто?ть серед палати, дивиться на бояр, во?вод i, либонь, не розумi?, де вiн опинився й що сталося. А потiм бачить княгиню, й на закривавленому його обличчi з'явля?ться чи то страх, чи надiя - вiн пада? ?й в ноги. Княгиня мовчить. Тут ? кому розпитати й допитати смерда, буде потреба - мужi й бояри, що стоять у палатi, не тiльки розпитають чи допитають, а зроблять ще й божий суд - кинуть людину у воду i будуть дивитись, чи вона не втоне, змусять людину взяти голiруч розпечене залiзо i дивитимуться, згорiла чи не згорiла на руках шкiра, мужi нарочитi й лiпшi бояри зроблять все, що треба, княгиня ж скаже останн? слово, вчинить суд по закону, по правдi! - Чого полiз у житницю боярську? Пощо вбив княжого мужа? - допитують мужi. Смерд Векша пiдiйма? голову. - Голодно ? в хижi... Жона, дiти... Куди пiду? Купу в бояринi маю - нiчим вiддати, заставу у купця взяв - нiчим платити... - Чули! Зна?мо! Кожного разу те ж саме, - обурено гомонять мужi й бояри. - Бояри мо? i всi мужi! - зупиня? княгиня цi голоси i обводить поглядом бородатих людей, якi ждуть княжого суду. - Як мусимо судити за вбивство? - За смерть - смерть! - рiшуче промовля? хтось у натовпi. - Як велить покон. Княгиня Ольга дивиться туди, звiдки луна? цей голос, але не пiзна?, хто це сказав: во?вода Зморщ чи боярин Ратша. Проте хiба не однаково, хто сказав? Смерть за смерть - так велить покон, так думають усi бояри, во?води й мужi, так дума? й сама княгиня. Вона пiднiма? руку. - Отже, вбив смерд княжого мужа, то головнику смерть. Але в цей час виступа? вперед боярин Драч - у темному опашнi, з посохом у руках. - А моя житниця зламана, княгине, - каже вiн. - I то чи перший раз був там смерд Векша? Маю шкоду, княгине. - Правда, княгине, - гомонять бояри й во?води, у яких то тут, то там на дворах все частiше трапляються розбо? й татьба. - Векшу на смерть, - закiнчу? княгиня, - а двiр його з жоною й дiтьми на поток i пограбування* (*На поток i пограбування - конфiскацiя майна й вiддання родини в рабство.) . - То ? по правдi, - луна? в гридницi. 2 Битим шляхом за Днiпром ?де з дружиною сво?ю княжич Святослав. Як велiла княгиня Ольга, вони повиннi про?хати чимдалi за Днiпро, шукати там печенiгiв, якщо ж знайдуть, - гнати ?х з поля. Княжич Святослав ?де попереду дружини, поруч iз ним - Асмус. З дитячих лiт вихову? Асмус княжича, куди княжич - туди й вiн. Тiльки все важче й важче Асмусовi супроводжувати Святослава в далеких походах - пусти княжича, то помчить вiн аж за Iтiль-рiку, за Джурджанське море. А куди вже летiти старому во?водi? Не тi лiта! Проте Асмус нiколи не скаржився та й не поскаржиться на те, що йому важко сидiти на конi i що часом хочеться ви?хати на високу могилу, витягнутись на травi, спочити. Нi, во?водi, що пройшов з краю в край цю землю, побував за багатьма морями, стояв пiд стiнами Константинополя, негоже сидiти на землi, лiпше вже ?хати на конi до кiнця. Та й не тiльки це змушу? Асмуса супроводжувати княжича Святослава. Йому випала щаслива доля. З дитячих лiт пестить вiн княжича, переказу? йому все, що зна?, вчить тому, що сам умi?, готу? Святослава до вокняжiння. От i зараз ?дуть вони попереду дружини, широко розплющеними очима дивиться молодий княжич вдалину, милу?ться небом i землею, впива?ться пахощами трав, а вiдтак почина? розпитувати Асмуса. Навкруг них широко стелиться поле. Над ним пробiга? й пробiга? свiжий вiтер, струшу? росу з трав, розгойду?, хилить до землi бiлi квiти ромену, жовтi сережки шальвi?; тiльки тирса супротивиться - пiдiйма? вгору сво? пружнi остi, й мiнлива сивина затяга? поле з краю в край. Княжич Святослав з дружиною сво?ю ?де шляхом, що повився мiж могил, на вершинах яких стоять сiрi, витесанi з каменю постатi богатирiв, якi в давнi часи боронили цю землю. Це - Залозний шлях, гостинець, яким ?здять купцi-гостi. Вiн тягнеться вiд города Ки?ва до Iтиля-рiки, ним можна ?хати день, два, тиждень, не побачивши людини, тiльки в травi сюрчатимуть коники, високо вгорi спiватимуть жайворонки, на схилах могил iнодi засвистить байбак, а ген-ген на обрi? промчить, як хмара, табун диких коней. Але i княжич Святослав, i його дружина знають, що це не безлюдна земля. Варто звернути з шляху, про?хати десяток поприщ, i очам вiдкриються села, городища, ниви, сади, колодязi. З давнiх-давен живуть тут люди, орють землю, випасають табуни худоби, б'ють звiра в лiсах, що перетинають поле, ловлять рибу в рiках, якi тихо несуть сво? води до Днiпра. От про цю землю, про поле, яким вони ?дуть, про далину, в якiй встають марева, i розпиту? княжич Святослав вуйка свого Асмуса. - I що там? - показу? княжич рукою на пiвнiч. - Тут, княжичу, поле й поле, а там лiси, великi рiки, озера. Коли ?хати все вище й вище, буде Оковський лiс, далi Волок, Заволоччя, ще далi верхнi землi, Новгород i Крижаний окiян. А за окiяном вже варяги по морю, далi ляхове, нiмцi, франки, а на островi в морi англяни... - I всюди до окiяну живуть нашi язики? - Так, княжичу, аж до окiяну живуть язики нашi, деякi з них жили тут, у полi й над морем, а потiм пiшли у верхнi землi, деякi вийшли iз-за Iтиля-рiки i порiднились з нашими племенами. - I всi вони тягнуть до Ки?ва? - Так, княжичу, усi вони чують Ки?в, бо без нього загинуть. От тiльки в'ятичi, - вiн показав рукою на пiвнiчний схiд, де низько над обрi?м висiла рожева хмара, - дань дають не нам, а хозарам, та ще булгари по Iтилю, що також сукупно з хозарами. - Звiдки ж взялися цi хозари? - запиту? княжич. Асмус замислю?ться. - Там, над Iтилем, - поволi вiдповiда? вiн, - жили ранiше нашi люди, нашi племена, а вже потiм iз земель пiвденних прийшли хозари. Не нашо? вiри, чужого роду... - То треба було ?х не пускати, бити. - Не пускали, били, - вiдповiда? Асмус, торкаючись перебито? руки i згадуючи, либонь, про давнi рани. - Але в наших землях було неспокiйно, мусили боротись з варягами, вже кiлька вiкiв боремось з Вiзантi?ю, а тим часом хозари сiли над Iтилем, перетяли нам шлях до моря, порiднились, хоч самi юде?, з iмператором Вiзантi? - християнами, от i мусимо ми ?м платити дань... Святослав зупиня? коня. Сiрими сво?ми очима довго дивиться на схiд, на рожеву хмару, що пливе й пливе над обрi?м. - I далеко до цих хозарiв? - запиту? вiн. Зупиня? коня й Асмус, дивиться на хмару. - Оцим полем, - повiльно говорить вiн, - треба ?хати повний круг мiсяця, й тодi буде Iтиль-рiка. - А далi, далi? - За Iтилем-рiкою, - веде далi Асмус, - буде Джурджанське, а як по-нашому - Хвалинське море, над яким живуть рiзнi язики - Вiрменiя, Персида, Ватр, Сiрiя, Мiдiя, Вавiлон, Аравiя, Iндiя, а ген-ген - хинцi... Асмус примружу? очi, пригаду?. - А в полуденних землях, он там, - показу? вiн рукою, - за нашим Руським морем, суть Лiвiя, Нумiдiя, Масурiя, там Еюпет, Фiва... - I ти скрiзь там бував, уй Асмусе? Асмус глибоко зiтха?. - Свiт великий, княжичу мiй, - каже вiн, - i всього його однiй людинi не сходити. Та й що свiт? Своя земля, сво? язики й роди, ?х я, княжичу, знаю i люблю... Увечерi вони зупинились у полi пiд високою могилою, спутали коней, на схилi могили поклали сiдла й постелили попони, назбирали гiлля й, викресавши вогонь, розпалили багаття. Хтось з дружинникiв дiстав з торби шматок конини, покраяв ?? тоненькими скибочками, пiдсмажив на кiнцi списа в гарячому полум'? i перший шматок подав княжичевi. Це була дуже добра вечеря - м'ясо пахло димком i хрумтiло на зубах, пахнув димком i корж, привезений з Ки?ва, а ковток меду з мiха будив згадки й нiс на сво?х крилах у далину й майбутн?. У степу було надзвичайно тихо, тiльки десь бив i бив перепел, iнодi здалеку долiтала луна копит диких коней, а мiж цим стигла тиша, - вiчна, здавалося, i все ж неповторна. Лягли спати. Просто на землi, на пахучих травах, поклавши голови на сiдла; але кiлька дружинникiв пiшли навкруг у поле - пильнувати, щоб хтось уночi не пiдкрався до могили. Княжич Святослав лiг поруч iз дружинниками сво?ми, поклав голову на тверде сiдло, витягнувся на попонi, розкинув широко руки, задивився на небо, зорi. У й Асмус не лягав, а довго ще сидiв, притулившись спиною до кам'яно? постатi богатиря на могилi. - От i стемнiло, - стиха говорив вiн. - Нiч... Чу?ш, княжичу, як пливе земля? - Куди? - Земля пливе в окiянi, на чотирьох рибах-китах. - А вгорi що над нами? Асмус пiдвiв догори обличчя й довго дивився на небо, на якому то тут, то там спалахували, а далi заткали всю синь зiрки. - Небо - також окiян, зорi - свiчада богiв, - долiтав його голос. - Там, далеко-далеко, ? острiв Буян з алатир-каменю, де живуть Перун i богиня Лада, лежить громовий змiй, гнiздиться птаха-буря, рояться бджоли-блискавки, стоять засiки дощiв... Там, - вiн показав на схiдну частину неба, - буде вирiй, де течуть рiки з молока i меду; там, - вiн показав на захiд, - чорний окiян, куди на нiч зника? сонце, а вдень ховаються зорi... - А люди? - У кожно? людини ? своя доля, призначена Перу-ном. ? доля щаслива, ? нещаслива. У нас iз тобою, княжичу, щасливi долi... - Чому? - Ми - во?, княжичу, захища?мо рiдну землю, помремо, коли покличе Перун, i вже готове нам мiсце у вирi?. Хiба це не щастя? Багаття на схилi могили то розгоралося, то пригасало, голос Асмуса то дужчав, то притихав, i Святославу часом здавалося, що чу? вiн голос не Асмуса, а кам'яного богатиря, який, опустивши вниз руки, сто?ть на могилi, дивиться великими очима в тьмяну далину. - Свiт широкий, княжичу Святославе, i поглянь навкруг - багато мiсця ма? в ньому Русь. Але ? в свiтi злi сили, злi язики, а мiж ними хозари й роме?, якi ненавидять нас i бажають знищити. Багато лиха вже мала вiд них Русь, ще бiльше матиме, бо вони як шашiль, що точить дерево, як чорна хмара, що закрива? сонце... Святослав пiдводиться на лiктi, схиля? голову до Асмуса. - Так чому ж не йдемо на них? Адже я скрiзь чую цi слова. Асмус вiдповiда? не одразу. - Був час, - говорить вiн тихо, замислившись, спроквола, - i ми, руськi люди, били ворога, тiльки вiн з'являвся перед нами. Варяги до нас потикались - били ?х нещадно, тепер вони духу нашого бояться, служать вiрно. - Во?вода Свенелд також варяг, Асмусе! - Так, княжичу, Свенелд - варяг, але не про нього мовлю. Були iншi, рiзнi варяги. Ки?в-город i вся ця земля, - вiн обводить рукою навкруг, - це острiв у окiянi, насувають i насувають хвилi. Рiзнi йшли на нас племена й орди: були торки - розбили, чорнi клобуки - розсiялись вони по всiй нашiй землi, iшли булгари - показали i ?м меч, пробували напитись води з Днiпра обри - погибоша, а тi, що лишились, побiгли за гори на захiд... Многих ворогiв мала Русь - i всiх побиваша. Били ?х Гостомисл, Кий, Щек, Хорив, князi Олег i Iгор i велике множество людей наших. Святослав бачить, що Асмус зводиться на ноги, сто?ть, дивиться вдалину. Схоплю?ться i вiн, ста? поруч iз ву?м, дивиться на схiд... I ще помiча? Святослав, що Асмус бере його руку, тисне ?? сво?ю гарячою правицею. - Вiчна пам'ять князям нашим i всiм людям, оже полягли за Русь! - натхненно каже Асмус. - Вiчна пам'ять! - промовля? за ним Святослав. I якесь дивне, велике почуття охоплю? душу княжича. Вiн сто?ть, тримаючи руку старого свого уя, i зда?ться йому, що обидва вони й дружина, яка спочива? навкруг, - всi, як трави, квiти, всяке зело, виростають з цi?? тепло?, пахучо? землi, торкаючись неба, що тiльки продовжу? твердь... - Так чому ж не б'?мо ми хозар i печенiгiв? - знову запиту? Святослав i дужо, скiльки в нього ? сили, стиску? руку Асмуса. - У тебе мiцна рука, - чу? вiн у вiдповiдь, i бачить перед собою освiтлене багрянцем вогнища обличчя Асмуса, i помiча?, що це обличчя суворе, замислене. - Хозар i печенiгiв ми мусимо стерегтись, мусимо боротись iз ними, щоб жити... Це говорю я, Асмус, так говорить дружина, множество людей. Але ? вороги й окрiм них, i цих ворогiв мусимо ми берегтись паче хозар i печенiгiв. - Хто ж вони, вуйку, скажи? - Цi вороги мiж нами, княжичу, вони обiкрали землю нашу, взяли поля й лiси, рiки й озера, вони збирають у скотницях сво?х золото й срiбло, i це вони миряться з хозарами й греками. - То це християне? - вирива?ться у Святослава. - Нi, такi не токмо поганцi-християне, много ?х ? й серед людей нашо?, iстинно? вiри. Хто забува? про Русь, а дума? тiльки про себе, - той наш ворог. - То й мати моя, княгиня... - схиля?ться до самого вуха княжич Святослав. - Нi! - голосно вiдповiда? Асмус. - Наша мати княгиня - мудра, справедлива, вона перша предстательниця людей руських i перед богом, i перед усiм свiтом. - То хто ж тодi? - запиту? Святослав. - Мине час, - повiльно вiдповiда? Асмус, - i ти побачиш, хто, не призиваючи всу? бога, хоче добра й щастя Руськiй землi, а хто хоч i клянеться всiма богами, але робить Русi тiльки зло. Я не скажу тобi, княжичу, хто цi люди, бо ворога пiзна?ш тiльки тодi, коли зустрiча?ш вiч-на-вiч. У життi сво?му ти зустрiнеш ?х i одразу пiзна?ш. Будь тодi безжальним, борись з ними. - Я ?х знищу, покараю... Асмус нiби не чув його слiв. - А коли, княжичу, побачиш, що не зможеш вистояти проти них, дай ?м те, чого вони жадають - золото й срiбло, але не давай Русi, сам борись за не?... Ти - Iгорiв син, будь як отець твiй! - Уй Асмусе! Я робитиму, як отець Iгор, я нiколи не забуду оцi?? землi, мо?х людей... - Так i буде, княжичу! А тепер ляж, спи... З Ключниця Ярина жила в хлiвинi, прибудованiй до стiни терема вiд двору, де були стайнi, клiтi, медушi, стояла кухня, а в багатьох хижах i таких самих хлiвинах тулилась численна двiрня. Але хлiвина Ярини рiзнилась вiд iнших - однi дверi ?? виходили в двiр, другi ж, невисокi й вузенькi, через якi могла протиснутись тiльки Ярина, вели до княжого терема. Туди ключниця часто ходила сама, звiдти чи то вдень, чи вночi ?? могла покликати, а часто й кликала княгиня Ольга. У пiзню годину ключниця Ярина не спала. Але не тому, що боялась кличу з терема. Розчинивши дверi надвiр, сидiла вона на порозi й все думала й думала про минулий день, про червону пляму на скатертинi в стравницi. На очi ?? набiгали сльози, але вона стримувала ?х. У дворi було дуже тихо, все навкруг спало, спочивало, чути було тiльки, як десь недалеко б'ють копитами об землю в стайнях конi, час вiд часу долiтали з стiни притишенi голоси нiчних сторожiв та ще вiтер з-за Днiпра тихо перебирав гiлля дерев поблизу хлiвини. Що плакати, коли нiхто не побачить слiз; до кого звернутись, коли нiхто не почу?? А Яринi так хотiлось, щоб хтось побачив i витер ?? сльози, щоб хтось почув ?? гiрке слово i вiдповiв словом теплим, ласкавим, адже ждала вона цього слова, ласки, тепла все життя... Усе життя! Як легко й просто нiби це сказати, але скiльки було в тому життi днiв i ночей, довгих i важких лiт, горя, муки, образи i вiдчаю. Проте горе, мука, образи й вiдчай були не завжди. Пригадай-но, Ярино, як колись у давноминулi роки поховала ти батька й матiр, що загинули в полi, i прийшла у город Ки?в, працювала дiвчиною у купця Ратшi на Подолi, перейшла з купцем, коли вiн розбагатiв, на Гору. А коли купець подарував тебе княгинi Ользi, стала княжою дворянкою. Нi, Ярино, ти була тодi молода, радiла, коли попала до Ратшi, ощасливилась, потрапивши до княжого двору, мрiяла, молилась Перуну i всiм богам, все чогось ждала. I ти, Ярино, дiждалась! Мабуть, ти була дуже красивою, якщо на тобi зупинилось око княгинi, ти, либонь, була привiтною й ласкавою, якщо тебе допустили до стравницi, i вже, звичайно, не шкодувала сил, не знала втоми, чесною була, якщо з багатьох дворянок саме тебе зробила княгиня Ольга ключницею сво?ю. Довго сидiла ключниця Ярина на порозi хлiвини й пригадувала, як все це склалось i як справдi в не? у тi давно минулi лiта були й краса, й тепло, i ласка, i, що найголовнiше, жила в серцi надiя. На що ж вона надiялась? Навряд чи могла тепер Ярина вiдповiсти на це, бо кожен вiк ма? свою надiю, бо нема? в свiтi людини, яка б не надiялась, але мало ? таких, що побачили сво? надi? здiйсненими. Колись була Ярина молодою, любила i сама, i ?? любили. У отрока князя Iгоря, Роксая, були голубi очi, а волосся нагадувало льон. Вони зустрiчались кiлька разiв у княжому саду, але так нiчого одне одному й не сказали, тiльки вiдчули, що полюбились навiки... А там по?хав Роксай з князем до Iскоростеня - i не повернувся. Так була й зникла надiя. От тепер i впала з очей у Ярини сльоза. А життя iшло, i народжувались новi надi?. Це було давно, коли, як це добре пам'ята? Ярина, тут, на Горi, жити було важко, стiни на нiй були коротшi, вужчi, нижчi, князi й дружини ?х спали сторожко. Траплялись ночi, коли вони й зовсiм не знiмали бронi, а стояли на городницях, бо над Днiпром, а часто й пiд самими стiнами города блукав, бряжчав списами ворог... То були важкi лiта, важке життя, багато во?в полягло тодi на городницях, валах. Як i всi, Ярина тодi допомагала воям, обмивала й перев'язувала рани. I коли не стало Роксая, все ж залишилися iншi люди, був князь iз княгинею, були ?хнi дiти. I вона вiддавала вже ?м усi сво? сили. Деякi з дiтей княгинi Ольги померли, сини Святослав i Улiб виросли - ?х ключниця Ярина виносила на руках: не своя, чужа, а все ж дитина, хто ?й допоможе! Тепер Гора не та! Стiни ?? посунулись ближче до Подолу, глибоко врiзались у Перевесище, пiшли й униз понад Днiпром, до варязьких печер... А скiльки людей стало тут тепер! Колись був князь со дружиною, а зараз i бояри, i во?води, i купцi, i сли, а в кожного свiй двiр i холопи, гриднi. На всiх працюють кузнецi, ремiсники. Як вулик, гуде Гора, нiби матка - княгиня, бджоли носять мед, а скiльки ж тут трутнiв. Колись-то Ярина не думала б так i не сказала, та й чого б вона стала це говорити! Але скiльки вже лiт бачить вона й чу?, як до князiв iдуть оцi бояри, во?води, купцi й сли, що живуть на Горi, як обсiдають ?х тiуни й ябетники* (*Ябетники - княжi прикажчики.) i як кожен iз них просить собi пожалування - землею, лiсами, водами, а то просто золотом i срiблом iз скотницi княжо?. Тiльки Ярина нiколи не просила в князiв пожалування, самi ж вони про не? забули. Просити, а чого просити? У ?? руках ключi вiд теремiв княжих, усiх поко?в, скотниць, клiтей. Хотiла б Ярина - i одяглась би, i взулась, мала б повну скриню всякого добра... Чому ж у Ярини так порожньо в хлiвинi, в скринi ??, що сто?ть бiля лiжка, ? тiльки два суво? полотна, якi напряла й виткала власними руками. З добра у Ярини ? кiлька сорочок, черевики й платно* (*Платно - верхнiй одяг.) носить, поки зносяться, та ще ма? платно - дарунок княгинi, у якому пода? князям у стравницi. I не за цим тужила зараз ключниця Ярина, не за тим шкодувала, що нiчого не ма?. ?й, старiй i убогiй, здалося цього вечора, що в не? вкрадено душу. 4 Нiч. Гора спить. Вряди-годи на стiнах чути кроки, тихi голоси - там сто?ть сторожа, береже город, не змика? вiй. А в теремах бояр i во?вод, у хижах попiд стiною - темно, тихо, там ходить сон. Як червонi жарини, поблискують лише кiлька вiкон у теремi княжому. Одно вiкно свiтиться вiд Днiпра - там окреслю?ться чиясь тiнь, iнодi вона колихнеться, iнодi вирiвня?ться й надовго застига?. То бiля вiкна сто?ть княгиня Ольга. Тiльки стемнiло, лягла вона, довго лежала в темрявi, намагалась заснути, але бажаний спокiй не йшов до не?, думки заважали спочити. От вона й запалила свiчу на столi, сто?ть бiля вiкна, дивиться на нiчний Ки?в, на темну Гору, стiну, зорi, що тлiють вгорi й срiбним пилком одбиваються на плесi Днiпра, дивиться на далекi сiрi луки й береги. Чому ж у цю пiзню годину, коли все навкруг спочива?, не спить княгиня Ольга? Стурбувала ?? звiстка про печенiгiв у полi, може, налякали слова купцiв про нову фортецю на Дону чи, може, просто як жiнцi-удовицi тоскно ?й i неспокiйно в цю задушливу теплу нiч: тiло гаряче, ложе холодне, поруч вчуваються тихi слова i дихання. Та нi, не це турбу?, не це не да? спочити княгинi. Колись, як мужа ?? Iгоря вбили в землi Деревлянськiй, довго вона не могла спати ночами, все ждала, що вiн прийде. I коли переконалась навiть, що не прийде, однаково думала про нього, згадувала, ждала. Але все це було давно, вже сини ?? пiдростають, в них вся любов i душа княгинi. Не новина для не? й звiстка про печенiгiв у полi. Скiльки живе Ки?в - сто?ть вiн, нiби богатир, на цiй високiй горi на сторожi земель. Багато орд проходило мимо нього, були такi, що пробували лiзти на його стiни, але всi вони розсипались, як пiсок на березi Днiпра. Не страшнi Ки?ву й печенiги, що, як пси, блукають з сво?ми улусами в полi. Мислить княгиня й про фортецю над Доном - Саркел. Не вперше вже стикаються на шляху до Джурджанського моря ?? купцi з грабiжниками й вбивцями. Темний i загрозливий Схiд, страшнi простори за Iтилем-рiкою. Що ж, зараз вона пошле слiв сво?х до хозарського кагана, а там пiдростуть сини, нехай вони поквитаються з каганами. Розумi? княгиня i те, яку згубу чинить Русi Вiзантiя, розумi?, що обсiда? вона Русь сво?ми фортецями, насила? на них то хозар, то печенiгiв. Був би живий князь Iгор, вiн би давно пiшов на Вiзантiю, як колись ходив, прибив би ще раз свiй щит на воротях Царгорода. Але княгиня бiльше всього бо?ться вiйни. Вже скiльки лiт мирно править сво?ми землями, вже скiльки лiт не зна? Русь бранi. Кличуть во?води ?? йти на печенiгiв, вимiтати ?х з поля, рушати на Саркел. Во?вода Свенелд не раз говорив, що мир для Русi страшнiший нинi вiд бранi, що на укра?нах сво?х i в полi Русь пролива? кровi бiльше, нiж на бранi, що пiдповза? до Русi Вiзантiя. Та хiба княгиня сама не зна?, скiльки зла ма? Руська земля вiд печенiгiв i хозар, хiба не бачить, як кожного дня лл?ться гаряча кров ?? людей? А все ж ?й зда?ться, що навiть найважчий мир, тиша рiдно? землi краще, нiж смерть на бранi, що лiпше платити дань хозарам, анiж воювати з ними, що краще з великим трудом торгувати з греками, анiж iти на них зi збро?ю. I немарне говорила нинi княгиня, що сама по?де до Царгорода. Це важкий, далекий i небезпечний шлях Днiпром i морем до Константинополя, але вона вже давно збира?ться туди по?хати, хоче говорити з iмператорами. Невже ж вони не знають i не розумiють, яка велика, багата й дужа Русь, невже вигiдно ?м гострити проти не? зброю замiсть того, щоб жити в мирi, любовi й дружбi? Княгинi Ользi зда?ться, що коли вона побува? в Константинополi, то домовиться про все з iмператорами i добро й тиша прийдуть на Руську землю. Iнше турбу? княгиню Ольгу в цю годину, коли так тихо навкруг, коли спить Гора, передграддя й Подол. Чомусь вона пригаду? минулий день, ранок, перед нею все сто?ть перекошене, страхiтливе обличчя смерда Векшi, до не?, зда?ться, долiта? останнiй його крик: "Княгине, помилуй!" I дума? княгиня про те, що Векша не один, кожного дня до столу ?? ведуть i ведуть зв'язаних людей, вимагають у не? суду й правди... Княжi суд i правда потрiбнi. Одвiку сюди, на княжий двiр а чи в палату терема, приходили люди, просили суду й правди, i княгиню це не дивувало, бо навiть хмари мiж собою сваряться, а людей ? множество, не можуть вони жити в повнiй злагодi мiж собою. Князь один, йому належить чинити суд i правду. Княгиня Ольга пригаду? покiйного свого мужа князя Iгоря. Коли вiн робив суд i правду, вона сидiла поряд з ним, слухала й дивилась, як вiн устроя? землю. Князь Iгор був мудрий i смiливий. Княгиня Ольга пригаду?, як рiшуче й безжально судив вiн дружину свою, коли хто перед ворогом показував спину; вiн карав, коли мужi безчестили один одного мечем, топором а чи просто телеснею; вiн судив i карав, коли умикали жону не по любовi, коли син не корився батьковi, коли муж одного роду убивав мужа iншого роду. За смерть вiн карав смертю. I коли княгиня Ольга брала на себе обов'язки княжi, вона добре знала суворий старий покон, говорила собi: сiла ?си на стiл, судяй правду... Але що ? правда i як творити суд, коли все бiльше й бiльше ведуть до княжого двору людей, коли лл?ться кров на укра?нах Русi i в самому стольному городi Ки?вi?! Чому ж лл?ться кров, що змушу? одного мужа пiдiймати меч супроти другого, брата вбивати брата, сина ганити отця? Може, не в змозi вони подiлити здобуто? на бранях слави, може, як колись, кожен iз них захища? честь свою, честь брата, сестри й роду, як це одвiку водилося в Руськiй землi? Проте нi, це зовсiм не те, що було одвiку на Русi, це не те, що було за давнiх князiв i встановлено древнiм поконом. Слава? - о, той, хто ма? славу, зна?, як ?? зберегти; честь? - i ?? руськi люди - хай тiльки хто посягне - зумiють захистити, не по честь свою i не заради слави йдуть нинi на княжий суд люди. Той переорав межу чи перетесав знамено* (*Знамено - клеймо, печать.), той зламав житницю й уволiк мiх жита, той пiймав чужого коня, взяв оружжя, порти, той убив огнищанина, княжого тiуна чи посадника, - скрiзь татьба i розбой, скрiзь кров i смерть. Часом княгиня Ольга жаха?ться, - що ж це сталось нинi на Русi? Адже сваряться мiж собою землi, города, села, всi люди! Куди, куди йде Русь? А проте княгиня Ольга розумi?, що це не так. Не землi сваряться мiж собою, а князi земель, не городи з городами, а во?води з во?водами й бояри з боярами. I це ж не татьба i розбой. Кожен iз них зумi? взяти сво?, кожен з них зумi? дiстати, що йому треба, й вiд князя. Нi, татьбу i розбой чинять iншi люди - це рядовичi* (*Рядовичi - люди, що працювали по ряду (договору).), закупи* (*Закупи - тi, що брали купу (позику).), смерди, холопи i всякi чорнi роб'? люди, це вони лiзуть у житницi во?вод i бояр, це вони переорюють межi, палять знамена, роблять перетеси! А хiба не чу? кожного дня княгиня Ольга, що чорнi люди чинять татьбу й розбой на ?? дворах, переорюють межi ?? земель, роблять перетеси в ?? лiсах, знiмають птаство на перевесищах княжих, потай б'ють бобрiв на гонах, звiра в лiсах, рибу в княжих рiках? Княгиня розумi?, що на Русi сталось те, чого ранiше не бувало: мали колись во?води й бояри честь - нинi мають землi, лiси й рiки, мали колись славу - бережуть нинi скотницi й знамена, мали дружини - а тепер прагнуть мати якнайбiльше холопiв. Та й сама честь i слава нiбито змiнилася. Хвалилися колись люди подвигами ратними й шрамами вiд ран - тепер хваляться добром сво?м i достатками. Здрига?ться княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвiку була Русь, були князi в племенах ??, одвiку князi берегли межi землi, брали тяжку дань з людей, але й платили за не? власною кров'ю. "Але ж, - дума? княгиня Ольга, - Русь не могла жити так, як жила допреже, тяжка дань з племен i родiв - то була згуба для Русi, муж мiй Iгор за цю дань загинув..." Усе сво? життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона цiла й несхитна, щоб Ки?в-город був городом усiх земель, а в кожнiй землi був свiй город, думала вона й про полегкiсть людям. Усю землю розбила, уставила волостi, погости, кожному дала урок i устав. Зробити це було нелегко. Скiльки лiт минуло! Княгиня Ольга була тодi ще молодою, це вона йшла на чолi дружини, щоб помститись за мужа Iгоря й примучити* (*Примучити - при?днати.) до Ки?вського столу деревлян, це вона в люту зимову стужу об'?хала на санях всю землю аж за Верхнiй Волок, доходила до В'ятсько? землi, устрояла Руську землю. Так чому ж ця земля нинi неспокiйна? Зда?ться, вона робила все як слiд, хотiла тишi Руськiй землi, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь iде на суд? Раптом вона обрива? сво? думки, здрига?ться, прикипа? руками до лутки вiкна. Нi, вона не помилилась, десь здалеку, iз схилiв передграддя, а може, й з берегiв Днiпра, долина? крик людини. Крик цей народився далеко, але, зда?ться, луна? зовсiм близько, поруч з теремом. - Княгине, помилуй! - вчува?ться княгинi Ользi, i вона сто?ть, напружено слуха?, що ж буде далi? Та крик бiльше вже не повторю?ться. Народившись вдалинi, вiн там i завмира?. - Що це? Що це? - шепоче княгиня. "Невже це смерд Векша? Нiч темна, час пiзнiй, саме в таку годину мо? гриднi вершать суд..." Вона молиться й не чу?, як тихо вiдчиняються дверi до свiтлицi, хтось зупиня?ться на порозi. Це священик Григорiй. Вiн живе тут же, в теремi, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, - бiля ручая на Подолi. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесiду. От i зараз прийшов вiн, у чорнiй рясi, з ?вангелi?м у руцi, сто?ть на порозi, дивиться на княгиню, яка впала на колiна перед образом Христа, i смутна посмiшка пробiга? по блiдому його обличчю. - Хто це? - одрива? голову вiд пiдлоги й оберта?ться до священика княгиня Ольга. - Це я прийшов до тебе, - тихим голосом вiдповiда? вiн. - Адже ти мене кликала? - Так, я тебе кликала. Iди сюди. Сядь, отче. Княгиня вста?, стомлено сiда? в крiсло, недалеко вiд не? на лавi сiда? священик. Тепер вiн бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свiдчить блiде обличчя, блискучi очi, стиснутi уста. - Княгиня молилась, i це добре, - почина? священик. - Але чому нинi княгиня неспокiйна? - Менi страшно, отче. - Чому? Вона дивиться за вiкно, де тихо колишеться гiлля дерев, i спроквола говорить: - Бачу я навкруг велику землю, багато племен i родiв, що прожили безлiк вiкiв, перемогли ворогiв, збудували городи... - Ти речеш правду, княгине, - згоджу?ться й похиту? сивою головою священик. - Велика Руська земля, дужа, незборна. - Немало трудiв, - веде вона далi, - поклали батьки мо?, князi, щоб з'?днати племена й роди, одбити ворогiв, - скрiзь знають нинi Ки?в i Русь. - I ти, княгине, немало зробила, - дода? священик, - устрояя Русь, ти биша для не?, аки денниця перед сонцем, сяяша, аки мiсяць уночi. Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких гра? вiдсвiт свiчi, бере руку й запиту?: - Але що робиться нинi? Звiдки цей каламутний потiк, що бруднить чисту воду нашу, звiдки вiтер, що збива? спiле жито? - Про що ти мовиш, княгине? Княгиня сплеску? руками, а потiм приклада? ?х до серця. - Колись люди мо? жили родами сво?ми, i в кожному роду панували тиша i мир, колись роди були ?динi в племенi сво?м, а племена стояли тiльки перед ворогом i богом. - Свiт незмiнний, княгине, - вгаду? нитку ?? думок i вiдповiда? священик, - ми тiльки iними очима зримо й бачимо його. - Нi, священику, - перебива? його княгиня, - свiт змiню?ться, вiн змiнився, бо муж iде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорнi люди на бояр, во?вод i не токмо на них, а й на князiв. Священику, що ж сталось? - Свiт незмiнний, княгине, - ще раз каже священик, - одвiку брат iшов на брата, i Ка?н перший убив брата свого Авеля, одвiку були князi й чорнi люди, бо ? на небi мiсяць, а ? й зорi, одвiку були багатi й ницi, бо бог багатий, а що ма?мо ми - його слуги? - Але де мiй бог? - тихо шепоче княгиня. - Перед мо?ми очима кладуть жертви й кланяються Перуну, а я пiсля того йду й молюсь Христу. - Не суть важливе те, яким ликам вклоня?ться людина, важливе те, якого бога сповiда? вона в душi сво?й. - Слухай, священику, - каже княгиня, - я сповiдаю Христа й одному йому молюсь, але що маю дiяти, коли вiн менi велить: "Не убий!" - а бояри й во?води мо? кажуть, що аще уб'? муж мужа, то мстить брату брат, сину отець, отцю син. Христос велить: "Не убий!" - а я тих, що чинять татьбу й розбой, переорюють межi й знищують знамена, велю на судi убивати во пса мiсто. - Христос говорить: "Не убий", але вiн вiнча? за добро й проща? кожного, хто сотворив зло. - I убивство проща?? - Проща?, коли це на добро людям. - То що ж ? добро й зло? Священик довго не вiдповiда?, а, склавши руки на грудях, дивиться на всипане зорями небо, на гiлля дерев, що колишеться одразу за вiкном. - Добро й зло iснують у свiтi, - промовля? вiн, - одвiку i житимуть такожде довiку, бо ? бог, але ? й диявол, бо добро - вiд бога, а зло - вiд диявола. Бог рече: свiт незмiнний, таким його сотворив отець, кровiю окропив син, дух божий вита? над ним. Бог рече: життя наше на землi - це тiльки подих вiтру, пiщинка на березi морському, крапля в окiянi; вiчне життя тiльки там - на небi; рай тому, хто йшов у життi божим шляхом, ге?на вогняна i скрежет зубовний тим, що слухали диявола. - А багатства землi? - запиту? княгиня. - Вiд бога, - вiдповiда? священик. - Все вiд бога - князевi корона, слава й честь, во?водi - сво?, боярину - сво?, i чорнi люди створенi такожде не кимсь, а токмо богом. А чому це турбу? тебе, княгине? По дiлам його кожному дасть бог, i буде князь справедливим i йтиме шляхом божим - йому готоване мiсце в раю; буде князь слухати диявола - вверже його господь у ге?ну. I ниций, чорний чоловiк, що стражда? на землi, може сiсти поруч iз князем у раю. Так каже Христос. Княгиня Ольга дивиться на образ Христа, перед яким горить свiча, i в очах ?? з'являються лагiднiсть i покора. - Молись, княгине, - чу?