iть до рiдних батькiв. I нiкого так не поважаю i не... Чу?те? Нiхто Вас не замiнить менi, нiхто й нiколи. Невже у Вас не знайдеться бодай краплини спiвчуття чи хоча б крихiтки жалю до мене, Вашо? нещасно? ученицi? Що можу ще сказати? ?дине: завжди, завжди хочу бачити Вас. Можливо, цього не треба говорити, але Вам зiзнаюсь, мов сама собi, наче боговi. Учора пiвдня блукала на березi, там, де Ви любите купатися, думала - стрiну, а Ви не приходили. I не пам'ятаю, як добралася додому. Де ж Ви? Де? Рятуйте мою душу!! Учителю любий, благаю - передумайте, не ?дьте з Якутська. Кричу Вам з кручi над проваллям, кричу у вiдча? i не бачу дна прiрви, що хоче поглинути мене. Не ?дьте! I втiште мене кiлькома добрими словами. Передайте, якщо напишете, мо?м маленьким посланцем. Залишаюся з тугою i тривогою в серцi. Ваша учениця. P. S. Робота, зда?ться, буде. Оце сиджу в гiмназi? та чекаю, доки Антонiна Михайлiвна веде перемови з начальством. Не засуджуйте мене за цю хаотичну писанину. Порвiть i викиньте або спалiть. Тiльки не мовчiть, вiдгукнiться. Ваша... Чекаю. Сподiваюсь. Ан-са" Дочитавши листа, вдруге пробiг його очима. Думки плутались, серце прискорено билося. Не знав, що можна i що треба робити. Одне розумiв: дiвчина в тяжкому станi, ?й необхiдна допомога, особливо тепер. Чому не затримав Вiрочку? Ким перешлеш вiдповiдь? Iти самому? Але куди? В гiмназiю? До осадчого? Де зараз Анфiса? Що з нею дi?ться? Сумлiння велiло, владно диктувало: iди, шукай, знайди i подай товариську руку. Повинен це зробити i зробиш. В не?, зда?ться, добра, чутлива, щира душа. I смiлива. Не кожна переступить одвiчну кологрань свiту жiночих забобонiв. А вона зважилася, переступила - сама звернулася до тебе, нездогадливого. Хто сказав тобi стiльки теплих, ласкавих слiв, як вона в цьому листi? Хто так оцiнив тебе, пiднiс на таку височину навiть у тво?х власних очах? Дорогий, милий, любий учителю... Вiдкрили очi... Розумнiшi за мене... Безмежно вiрю кожному слову... Потрiбнi, необхiднi... Вдумайся, вiд кого чув таке? До того ж вона не байдужа тобi. Нi, нi, - не байдужа. Не заперечуй, не викручуйся. Адже згаду?ш ??, згаду?ш вдень i вночi, особливо пiсля останнiх вiдвiдин. Дума?ш про не?, сподiва?шся, ще прийде, i чека?ш. Тепер черга за тобою - iди! У тво?х руках людська доля. Не ма?ш права не пiти. Мусиш подати руку, зарятувати знедолену душу. Вiн ще якусь хвилину крутить листа в руках, потiм кладе на стiл. Кладе легенько, наче квiтку, боячись збити тендiтнi пелюстки. Подiбних листiв нiколи не доводилося отримувати. Звiсно, чоловiки, з якими листувався, про такi речi й писати не могли. А жiнки? Зда?ться, теж не писали. В Надiйчиних нечисленних посланнях з Кари палахкотiв вогонь ненавистi до катiв, до лихих порядкiв на каторзi, буяла готовнiсть пожертвувати власною головою заради торжества справедливостi на землi. I несхитна вiра у прийдешнiсть того торжества. А тут зовсiм iнше - людська драма. Хай невелика, хай особиста, але таки iстинна, проймаюча драма. Лиха жiноча доля. Як сидiв за столом, без пiджака, без картуза, так i вийшов на вулицю, безлюдну й залиту сонцем. Не йшов, а майже бiг до гiмназi?. Але там, крiм технiчно? обслуги, нiкого не застав. Прибиральниця, вимахуючи мiтлою, сказала: - Недавно тут була. Когось чекала, виглядала, чогось плакала, а потiм пiшла. На стук у дверi квартири Якуцевичiв, що мiстилася в гiмназiйному будинку, нiхто не вiдгукнувсь. Не застав Анфiси також дома. 13_ Два днi побивався за Анфiсою, та марно. Кого не питав - усi безпорадно розводили руками, потискували плечима, iнодi висловлюючи найдивовижнiшi догадки, а бiльше вiдмовчувалися. Батьки залишалися байдужими, наче ?х зовсiм не обходила доля рiдно? дитини. Тiльки пiдвечiр другого дня пощастило Антонiнi Михайлiвнi втрапити на бажаний слiд: вiд дружини гiмназiйного сторожа дiзналася, що Анфiса товаришу? з ученицею молодшого класу, що живе та дiвчина на Coбранськiй, у третьому будинку вiд краю. - Пiдiть, Павле Арсеновичу, ще туди, - порадила Якуцевич. - А якщо й там не буде, доведеться заявити полiцмейстеру. Невже вона могла зважитися на дурне? Я цьому не вiрю. Роботу ?й обiцяли дати десь через мiсяць. Чого ж би ще? Сходiть, благаю вас. Iшов поволi, бо i стомленi ноги скимiли, i, правду кажучи, не мав певно? надi? побачити свою ученицю живою. Довгi розшуки робили сво? - в груди закрадався пекучий сумнiв. Побережи ??, доле, одверни вiд нерозумно? згуби. Вiн, виявля?ться, не знав ??, як треба, не знав того, що вона з кожним днем важитиме для нього все бiльше й бiльше, що скучатиме, нудьгуватиме за нею. Коли б не заподiяла собi чого, коли б знайшлася. Нiчого б не пошкодував, аби допомогти ?й скласти екзамени за вчительську семiнарiю. Ось уже й Собранська. Третiй будинок вiд краю. Високий дощаний паркан. Вiдчинивши хвiртку, з несподiванки аж похитнувся: перед ним стояла з маленьким вузликом пiд пахвою Анфiса. - Ви тут? - вигукнув i зопалу обняв дiвчину. - А ми... А я... - Була тут, а тепер... Мовила глухо, якимсь чужим i приреченим голосом, не вириваючись з його обiймiв i не вiдповiдаючи на них. - Що ж ви так?.. - не мiг угамуватися. - Чому тодi пiшли з гiмназi?? Я не знав, що чекатимете вiдповiдi, i вiдпустив Вiрочку. А коли прочитав - зразу ж побiг, та було пiзно. З того часу мiсця собi не знаходжу. З нiг збилися. Я, Антонiна Михайлiвна... - Не треба було бiгати. - Не треба?! Але чого ми тут сто?мо? Ходiм звiдси... - Чому ви, Анфiсо, така? - запитав уже на вулицi. - Яка? - Зажурена, неговiрка. Вона спинилася, глянула йому в очi, важко зiтхнула i знову рушила. - Вибачте за той лист, нечемний i нерозумний. Сама не знаю, що мене шибнуло написати таке, наговорити стiльки всiлякого... - Спасибi, що написали. Я так... - Вiдтодi, - продовжувала, не слухаючи його, - менi довелося багато передумати, зважити, подивитися на себе збоку. I зрозумiла, що не годна навiть накласти руки на себе, а на щось бiльше, складнiше - i поготiв. Зовсiм безсила, безпорадна. Такi не можуть собi знайти затишне мiсце на землi, осягнути щастя, а жити без нього, поневiрятися... - Як вам не соромно говорити отаке? Одумайтесь. Ви ж молода, здорова, розумна, вродлива. - Кому все те потрiбно? Не вродися гарною, а щасливою. - Це вже зовсiм фаталiстичне звучить. Непри?мно навiть слухати. Хiба я вас такому вчив? - Вчили, та не довчили, - вперше знехотя посмiхнулася. - Така учениця вам випала. Соромно й людям сказати. - Дай боже кожному таку. - Навiть по кiлька, - починала жартувати. - То забагато. Хоча б одну до пуття довести. - Кажуть, полком легше управляти, нiж одною жiнкою. - Не знаю, не доводилось. - На вiку, як на довгiй нивi... За розмовою не помiтили, коли мiсто обгорнули благенькi сутiнки раннього вечора. Спинилися на березi, загадкову тишу якого порушували тiльки воркотливi хвилi. Зеленi острiвцi на течi?, вдень такi кучерявi й знадливi, тепер нагадували масивнi гори, похмурi й грiзнi, а рiчкова просторiнь лискотiла лiловим багрянцем. - Яка краса! - захоплювався Грабовський, дивлячись на iмлисту гладизну води. - Нерукотворне чудо! Царство небесне. Казка. Анфiсо, вам подоба?ться тут? - Дуже. Однак... - Однак? Ну, ну. - Та... Скажiть, коли вируша?те? Вiн трохи подумав. - Точно не знаю. Планую разом з Гавриловими ?хати, але в них ще нема дозволу. Чекають вiдповiдi генерал-губернатора. - А ви ма?те дозвiл? - Менi дозволено понад три мiсяцi тому. Та рушати одному не хотiлось. Крiм того, сподiвався, пустять у Барнаул, а недавно сповiстили: туди для мене дорога заказана. - Значить, остаточно вирiшили в Балаганськ? - Зда?ться. - Це вiдповiдь на мiй лист? - Нi. I сам не знаю, як бути. Порадьте. - Я ж писала - залишатися в Якутську. - Дозвольте називати вас мо?м другом. - Прошу. - Так от, друже мiй. Я ладен зробити для вас усе, що в мо?х силах, але залишатися тут не можу. Клiмат згубний для мене. - А якщо я ще раз попрошу? - Невже не хочете менi добра? - Навпаки, хочу. Воно й тут можливе. - Це виключено. Рушили берегом. Вiн узяв ?? пiд руку. - Чому не одружу?тесь? - запитала. - Навiть не знаю, як вiдповiсти, щоб не було смiшно. - Менi зараз зовсiм не до смiху. - ? рiзнi причини, а серед них i домашнi клопоти. Родина, майбутнi дiти. ?х треба утримувати, вирощувати, щодня займатися ними. - Можна займатися разом з дружиною. Вона б також працювала, заробляла. Кажуть, любов, добра злагода роблять чудеса... - Опрiч того, сподiваюсь повернутися в рiднi мiсця. - Хiба одруження зашкодить цьому? - Якоюсь мiрою може зашкодити. Ще ж невiдомо, чи захотiла б дружина по?хати на Укра?ну, про що я мрiю вдень i вночi. - Чому ж би ?й не захотiти? Я за тим, кого люблю, на край свiту готова пiти, пiти в однiй сорочцi, не задумуючись, Куди голка - туди й нитка. - А ? вже такий щасливець? - ?. - Я його знаю? - Зна?те. - Назвiть. - Догадайтесь. - Мало знайомий з мiсцевими парубками. - З тим знайомi. Грабовський почав називати iмена вiдомих йому якутських холостякiв. Вона посмiхалася, заперечливо хитаючи головою. Бачив - кокетувала, але йому було при?мно. - Здаюся, - пiдняв угору обидвi руки. - Не здавайтесь так скоро, - зальотно вдарила його по руках. - Спробую описати вам його, як зможу. Слухайте та будьте уважнi. Середнього зросту, худорлявий, сiрi очi з мрiйливою поволокою, гарнi бiлi зуби, довга чорна чуприна, зачесана назад, такi ж вуса й борода, брови крилатi, нiс з грецькою горбинкою, а характер... Пiдкажiть, який у нього характер. - Не знаю, - зопалу вiдповiв. - Характер м'який, лагiдний, делiкатний, - продовжила. - Вiн дуже вразливий i чутливий, дуже захоплю?ться, коли розповiда? щось цiкаве, його можна слухати годинами, днями, роками. Але iнодi бува? впертий i недогадливий, такий... - Не жартуйте, Анфiсо. - А я не жартую. Не пiзна?те себе? Вiн спинився. - То правда? - схопив ?? руки i стиснув щосили. - Правда, вчителю мiй. - Любите? - Давно, - прошепотiла. - Вiдтодi, як уперше побачила, а покохала ще сильнiше, коли бiльше спiзнала вас, коли... Вiн захопив ?? в обiйми. Вона притулилася до його грудей. Довго стояли мовчки, слухаючи прискоренi перебо? власних сердець. З мiста долинули голоси перших пiвнiв. Пристань обiзвалася басовитим гудком пароплава. Пiдслiпувато блимнули сторожовi вогники, задивленi в темну течiю. - А ви не помиля?тесь? - запитав, тамуючи хвилювання. - Вивiрили сво? почуття? Помилки тут завдають людям великого лиха. - На хрестi можу поклястись. - Не треба. Кохання клятвами не живиться. - Люблю i вiчно любитиму, навiть якщо ми не... Його свiдомiсть огортав паморочливий туман. Здавалось, за плечима виростають могутнi крила, на яких можна злетiти в пiднебесся, i сто?ть вiн не на березi, а снить, снить солодко, як дитина пiсля шальвi?вого купелю. I незчувся, як само вирвалося з уст: - Анфiсо, ви б згодилися стати мо?ю дружиною? На вiдповiдь вона ще мiцнiше пригорнулася до нього. - Спасибi. Але чи вiдомо вам, що я старший од вас на цiлих дванадцять рокiв? - Не хочу й думати про чоловiка-ровесника. Вiн повинен бути серйозним, солiдним, здатним вести, вчити, направляти жiнку. - Знайте i таке: в мене нема жодного багатства, нема якихось постiйних прибуткiв, усе в мо?х руках, у працi. - Про багатство менi байдуже. Нiколи не знала його. Поряд з вашими ? ще й мо? руки. Працюватиму, закiнчу Бестужевськi курси, пiду в школу, - починала мрiяти. Вiн нахилився до ?? вуха. - Я можу назвати вас мо?ю? Вона пiдвела голову, глянула йому в очi i знову припала до грудей. В ?? шалених обiймах губив владу над собою, задихався. - Можете, можеш, коханий. - Люба... - Дорогий... Крiзь нiчний морок поволi вирiзувався голубий свiтанок. Десь далеко жеврiло крайнебо, от-от мало спалахнути. До пристанi хиталися людськi тiнi. Над островами птаство розгойдувало сво? галасливi хороводи. - Анфiсо, коли менi поговорити з тво?ми батьками? Чи, може, не треба? Переходь до мене - i все. - Нi, так не можна. Якi вони не ?, а все ж - батьки, i благословення в них мусимо попросити. 14_ У Гаврилових застав саму Ольгу - заклопотано поралася бiля вiдчиненого чемодана, впаковуючи дорожнi речi. - О-о! - здивувалась. - Здогадався нарештi? За жениханням нiколи й друзiв навiдати. - За жениханням? - Не прикидайся ягнятком. Уже все мiсто аж лящить, смакуючи сенсацiйну новину. - Яку? - Ще б пак. Одружу?ться полiтичний засланець, поет з романтичною бородою та голубими очима, який, думали... - Не кепкуй, Олю. - I не збираюсь кепкувати. Тiльки прикро, що ця новина дiйшла до нас через десятi уста. Кость i досi не йме вiри. Не може того бути, говорить, щоб Павло Арсенович не подiлився з нами сво?ю радiстю. Якась плiтка. Хотiли вже й до тебе сходити, та все нiяк не зберемося. То правда? - Майже. - I мовчав? - Нема чого кричати. Ми тiльки домовилися з нею, як то в народi кажуть, заручилися, Коли хочеш, можеш побачити ??. - Щоб дуже хотiла... Родину осадчого трохи знаю, не так знаю, як чувала про не?. Погана слава ма? багато дорiг, ?? не затрима?ш, як не прихова?ш шило в мiшку. - Погана слава? - Звичайно, за все чуте поручитися не берусь i не можу, але диму без вогню не бува?. Сам осадчий не тiльки п'яниця. Це ще пiвбiди. ? й iнше: вiн запеклий злодюга i душогуб. Потрапив сюди за кримiнальнi злочини. Та й тут не обмине, як можна щось поцупити. Уже кiлька разiв притягався до вiдповiдальностi за кражi. Дружина також не краща - саме йому пiд пару. Вiн краде, пиячить, а вона торгу? собою, власне, торгувала, бо вже нiхто не купля? стару повiю. У ?хнiй хатi, на подвiр'?, а то й коло двору, кажуть, щодня вiдбуваються кривавi бенефiси. Сусiдам набридло. - Про тi спектаклi я трохи знаю вiд само? Анфiси. Вони ?й теж завдають багато мук. - Яблуко вiд яблунi далеко не вiдкочу?ться. В нього затремтiли руки. Встав i нервовим кроком промiряв кiмнату. Було гiрко й боляче. - Вiд тебе, Олю, я такого не сподiвався. Хай би хтось iнший говорив, але ти... Анфiса на батькiв, зда?ться, зовсiм не схожа. Зрозумiй, вона така вразлива, така... - П'яницями й повiями не народжуються. - Знову сво??? Анфiса тiльки й мрi? скорше покинути ?х, пiти на службу i зажити власним життям. - От-от, власним. - Тобто родинним. З не? може вийти гарна господиня. - З вовка мiг би вийти добрий пес, коли б у лiс не тягнуло. Дивися, аби не довелось кусати лiктi. - Ну, зна?ш... - Не закипай. Сядь i послухай. Вона припинила роботу. - Ех, Павле, Павле, - повела далi, - ти, на жаль, мало розбира?шся в життi, в людях. Зразу захоплю?шся, можеш обожнювати все, що тебе оточу?, з першого поетичного враження А першi враження найчастiше бувають помилковими. Не думай, що в менi говорять ревнощi чи заздрощi. Я тебе люблю. Це так, заради тебе готова на все, але моя любов не ма? нiякого вiдношення до дано? розмови. Ти для мене, друже, занадто дорогий, щоб я залишалася спокiйною, байдуже дивилась на тво? одруження з тi?ю самою... - Анфiсою... - То не так iстотно. Анфiса, Акулина, А?да, Афродiта... До речi, я ?? нiколи не бачила, кажуть, така гарненька, як була колись ?? неня. Зараз думаю не про не?. а про тебе, твою долю. I не хочу затьмарювати тво? сонячнi почуття, вiдмовляти, нацьковувати тебе. Коли б ота Анфiса виявилася справжньою, вiрною i дбайливою дружиною, я б вважала i себе щасливою, хоч менi й важко усвiдомлювати, що тво? серце вже нiколи не буде зi мною. А що, як вона пiде слизькими стежками сво?? блудливо? матерi? Ти ж, при тво?й душевнiй чистотi, тонкiй i вразливiй психiчнiй органiзацi?, з тво?м серцем - ти не витрима?ш. Я ладна трупом лягти, аби тiльки таке лихо не трапилось. А воно, лихо... - Олю, не розпинай хоч ти мене. Крук Едгара По й так вита? надi мною. Адже нi ти менi, нi я тобi щастя дати не можемо. Скiльки спливло часу, скiльки зазнано душевних мук обома нами, а яка прийдешнiсть посмiха?ться нам, що попереду? Вона одiйшла до вiкна i там, здавалось, скам'янiла. Тiльки тепер побачив тяжку скорботу, яка оповила всю Ольжину постать. - Вибачай, друже, - сказала по часi. - Я не розпинаю, бо зичу тобi лише добра. Тому ще раз кажу, зрештою, прошу: подумай, осмисли все, виваж. Бува? каяття, та не завжди можливе вороття. I знову змовкла, машинально перекладаючи в чемоданi речi. Якийсь час мовчав i Грабовський. - Олю, душевна порадо моя, спасибi тобi, - заговорив згодом, - Але що думати, коли пообiцяв сьогоднi говорити з ?? батьками. Менi не п'ятнадцять рокiв. Хотiв, щоб ти з Костем була при тiй розмовi. За тим i зайшов. Ольга сплеснула руками, ?? вуста пересмикнулися. - _Тiльки не це, - сказала рiшуче. - Якщо Кость захоче, хай iде, а мене i не вмовляй - не пiду. Свiдкувати на таких зводинах, даруй... До речi, менi й нiколи бачиш, готуюся в дорогу. - Куди? - В Iркутськ. Уже маю дозвiл. - Коли ?деш? - Завтра. - За чим? - На весiлля. Можу тво?й молодiй прихапцем фату купити. - Я ж серйозно питаю. - А я не менш серйозно вiдповiдаю. Там живе мiй двоюрiдний брат, теж запеклий холостяк. А тепер вирiшив зробити свою першу фатальну помилку i оце кличе мене бути при тому. Незручно вiдмовитися, тим паче що ми колись разом росли. Ну, маю ще полагодити там деякi сво? дрiбнi справи. - Коли повернешся? - Днiв через двадцять. - Чого так довго затрима?шся? - З весiллям квапишся? - Хоча б. - Встигну, а якщо спiзнюсь, то Кость i за мене вiдбуде. * * * Осадчиха зайшла, коли, поснiдавши, сiдав працювати. Ковзнула по кiмнатi оцiнковим поглядом i,_ не привiтавшись, кинула: - Назива?ться наречений. Вона кона?, от-от преставиться, а вiн собi, дивiться на нього, i не нагляне. - Анфiса? - вихопився з-за столу. - Не я ж, хай бог боронить. Уся горить, ?сти не може, важко дихати, плаче. - Що трапилось, скажiть до пуття? - Хiба я знаю? Кажу ж - горить, плаче. Всю нiч не спала, тебе кликала, побивалась... Бiльше не допигуючись, прожогом вискочив з хати. Дивувався, нiчого не розумiючи. Позавчора приходила до нього, разом вечеряли, потiм переглядали свiжi газети, була здорова, весела, навiть спiвала. Правда, вчора не бачились. Так було й домовлено - вiн удень мав закiнчити листи на Укра?ну i передати з поштою, яка сьогоднi вiд'?жджа?. - Вiд чого могла раптово захворiти? Анфiса лежала на тапчанi, вкрита теплою ковдрою. ?? справдi лихоманило. Була блiда й квола, наче розварена. - Що з тобою? - кинувся до не?. - Не знаю, - ледве прошепотiла, показуючи на горло, що ?й важко говорити. - Болить, не можу ковтати й дихати. - Може, щось з'?ла, випила? Не вiдповiла, тiльки закохано глянула на нього. - Потерпи, серденько. Намагайся лежати тихо, а я зараз приведу лiкаря. Вибiгши на вулицю, уповiльнив ходу i задумався: куди ж iти, де того лiкаря шукати? Була б Ольга дома - пiшов би до не?. Та вона ще не повернулася з Iркутська. Хiба попросити Гус?ва? В лiкарнi виявилось - Гус?в уже третiй день сам хору?, до того ж заразною хворобою, пiдхопленою в якомусь далекому наслегу. - Куди тепер? - запитав, нi до кого не звертаючись. - Шукайте приватника, - порадила старенька санiтарка. - ? тут один такий, живе недалеко вiд острога. Вiн, кажуть, зна?ться на хворобах, як баран на зорях, але оглянути може. Спробуйте. Подякувавши санiтарцi, вийшов з лiкарнi. - Павле Арсеновичу! - почув оклик i оглянувся. Його наздоганяв Серж. - Ходiмо на рiчку, доки не дуже палить сонце. Маю багато чого iнтересного розповiсти вам. Пальчики оближете. Нашi старцуни, виявля?ться, уявiть собi... Гайда? - Спасибi. Нема коли купатися i слухати. Лихо в мене трапилось. - Яке? - Я заручився з однi?ю дiвчиною, вже готувалися до весiлля, а вона занедужала. - Цiкаво, - пiдморгнув Серж. - Значить, наш парубоцький легiон рiдша?. Ну, вiтаю. На весiлля, сподiваюсь, запросите? - Захворiла. Розумi?те? - А-а, захворiла. Цьому можна зарадити. Де вона? - Дома. - Пiшли. Зараз ми ??... - При вас же нема нi струменту, нi лiкiв. - Менi не перший раз. Оглянемо, поставимо дiагноз, а вже потiм почнемо лiкування. Для спецiалiстiв усе це просто. Не треба гарячкувати. Коли рушили, Серж перевiв мову на iнше: - Можете, друже, не шкодувати, що не пiшли на випускний вечiр. Нiчого цiкавого. Випивон слабенький, закусон ще бiднiший, музика з якихось трьох торбохватiв. Та й гiмназистки - самi тобi вiники, нема на що й глянути. Аж три в'язнули до мене, та нащо вони менi, такi перебiрки. Була там одна гарненька пампушечка, можна пальчики облизати i смачно поласувати, але вона весь вечiр просидiла засмучена, навiть вiдмовилась пiти зi мною на тур вальса. Грабовський пропускав повз вуха Сержеву розповiдь, бо вся його увага, всi помисли снували бiля наречено?. Як вона там почува?ться? Невже й цього разу над ним, над його щастям, його коханням поглузу? доля? Надiйка, незабутня сестронька... Оля, недосяжна, як мерехтлива зiрка в небi... Анфiсо, крiпись, люба. Все мине, ти видужа?ш. Повинна, мусиш видужати. Скинувши оком на недужу, Серж вигукнув: - О-о! Ви?! Анфiса нiчого не вiдповiла i, мабуть, вiд шаленого болю заплющила очi. Хазя? та ще двi жiнки, що заклопотанi стояли бiля тапчана, шанобливо розступилися в рiзнi боки. Серж пiдiйшов до хворо?, поклав долоню на ?? чоло. - Прошу, панове, вийти, мушу оглянути пацi?нтку як слiд. За мить кiмната спорожнiла. Серж пiдiйшов до дверей, щiльно причинив ?х i повернувся до Анфiси, облесно посмiхаючись. - От бачите, як воно виходить. Ви на випускному вечорi вiдмовилися зi мною танцювати, власне, образили мене, а тепер... Серж незабаром вийшов. Був веселий, аж свiтився. - Ну? - обступили його. Вiн набрав сумовитого вигляду. - Пневмонiя i, зда?ться, атеросклероз. - Що-о? - Боже святий, царице небесна, вiдверни. - Зразу важко визначити остаточно. Мабуть, ще й ще доведеться оглядати. Ходiмо, Павле Арсеновичу. Дорогою побалака?мо. Уже за ворiтьми продовжив: - Зараз iду додому, нарихтую лiки i пiдвечiр знову загляну до хворо?. Проти ночi температура пiднiма?ться. - Чого ж ви будете шукати лiки? Скажiть, якi - сам знайду. --В аптецi ?х нема. Я навiть не пригадую, чи ? в мене дома. Коли нема, збiгаю в лiкарню, там дiстану. - Дати грошi? - Цим образите мене. Хочу вам дружньо порадити: поки що, принаймнi два-три днi, менше бувайте в недужо?, аби не турбувати ??. Весiлля, звiсно, доведеться вiдкласти до цiлковитого одужання. * * * Гус?в, запрошений Грабовським, уважно й довго оглядав Анфiсу, суплячи брови. Навiть не повiрив сво?му стетоскоповi: .струснув його, як термометр, подув у рурочку i знов приклав до ребер нижче лiво? лопатки. - Нiчого не розумiю, - безпорадно розвiв руками. - Тиск нормальний, температура - теж, серце працю? ритмiчно, легенi здоровi. Ну, була ангiна, але тепер нема й слiду. Щось тут не те. Нi, нi, не те. Ще раз оглянув недужу, ще подумав. - Не знаходжу у вас нiяко? хвороби, - сказав твердо. - Треба йти на повiтря, братися за роботу i викинути з голови всiлякi дурницi. Iнодi ми, люди добрi, самi себе ляка?мо i потiм бо?мося, пiдсилюючи переляк. Так можна дiйти до справжньо? розпуки i таки занедужати. Не переживайте, Павле Арсеновичу. Ваша подруга мiцна, як гармата, дай бог кожному таке здоров'я. Вiн потягнувся до пляшечки з бурою рiдиною. Пильно роздивився ??, збовтнув i пришкалив праве око. - А це що таке? - Мiкстура, лiки, - вiдповiв Грабовський. - Дiстав один лiкар. Гус?в розсмiявся. - Бурда, а не лiки, даруйте, якiсь поми?. Тiльки круглий дурень або негiдник мiг порадити вживати таку погань. Вилийте геть i прикопайте, щоб, бува, собаки або кури не спробували. Вона розслаблю? нерви, побiльшу? апатiю, пригнiчу? людину i нiчого корисного не да?. 15_ Осiнь поволi згортала сво? жовтогарячi вiтрила, i вони, кволi, змарнiлi и перем'ятi, стелилися на видноколах тихим смутком. Земля вкривалась темно-сiрою габою сивих туманiв, впивалася холодними дощами, п'янiла, горлала буйнi пiснi-ридання, а голоребрi лiси зловiсно завивали, мов зголоднiлi вовки-сiроманцi. Ось-ось зав'южить каламуть якутських копнистих снiгiв. I в груди заповзала осiнь - гнiтюча сво?ю похмурою загадковiстю. Кругом загадка. Живеш, ходиш, дума?ш, наче в зачарованому колi, в моторошному пiвснi-мареннi. Коли зникне це страшне коло i перед хмарними очима постануть яснi далi? Хто ?х покаже? Хто покличе, подасть дружню руку, зiгрi? крижанiючу душу? З Укра?ни нi словечка, хоч кричи пробi. Знову всi занiмiли, як гiрське камiння. Правда, у цьому й сам чимало завинив, навiть перш за все сам: адже останнього листа Борисовi Дмитровичу одiслав ще ранньою весною, Панькiвському - в кiнцi минулого року, а Франковi - вже й не пригадати коли. До того ж Бориса Грiнченка просив писати на Iркутськ, куди сподiвався заскочити, ?дучи в Балаганськ. Може, там, в Iркутську, i чекають Грiнченковi листи, та як туди дiстанешся. Ольга, каже, ходила на пошту, питала, але з нею й говорити не хотiли - забув дати доручення. Сам, сам винуватий. I пере?зд до Балаганська прогавив, i навiть клопотання не подав губернаторовi, щоб вiдпустили в Тобольськ. Послухав Анфiсу, заженихався. А стосунки з нею - як ?х розбереш? Вона вже зовсiм здорова, ходить на службу, але до не? i тепер майже щодня вчаща? Серж: все нiби нагляда? за якоюсь прихованою хворобою. Про пiдготовку до екзаменiв за вчительську семiнарiю дiвчина не хоче й слухати. Каже - потiм. Зустрiнешся з нею - якась дивна: або мовчить насурмлена, або кида? сякi-такi слова, часто й невпопад, i квапиться випровадити нареченого. Нагада?ш про весiлля, про перехiд на його квартиру - просить почекати. Ранiш сама квапила, а зараз... Гаврилови обо? були похмурi. Вперше за все ?хн? знайомство зустрiли його холодно. Кость мовчав, ховаючи свiй журливий погляд у кутках кiмнати, а Ольга, навiть не запросивши гостя сiсти, зразу почала накривати його чорним рядном. - Всього можна було сподiватися, всього, але не такого, - заговорила палко, з сердитими нотками. - Коли нас було тут багато, тодi дечи? легковажнi вчинки залишалися не такими помiтними, не впадали кожному в очi, не привертали до себе увагу мiсцевого населення. А зараз, пiсля вiд'?зду Вiташевських, Зубрилових та iнших полiтичних засланцiв, нас залишилася всього жменька. Тепер мусимо особливо дбати про нашу честь, не плямувати ?? заради власних примх та забаганок, не давати на поталу всiляким пройдисвiтам. Грабовський не розумiв нi дивного настрою хазя?в, нi безпредметно? Ольжино? тиради. Скинув шапку, розстебнув пальто, але далi завагався: роздягатись чи повертати назад. Запитливо глянув на господаря, господиню i подивно стенув плечима. - Кажiть, кажiть усе, лише без туманних натякiв. - Нiхто не збира?ться натякати, гратися в пiжмурки, у цьому нема найменшо? потреби. Тiльки боляче й гiрко вiд того, що ? люди, схожi на невдалий холодець, котрого не можна нi ?сти, нi пити. Та... - махнула байдуже рукою. - Горбатого, видно, й могила не вирiвня?. - Знову туман, туман i пустота, - спробував пожартувати Грабовський. - А вiдомо - за туманом нiчого не видно. Втрутився Кость Семенович. - Нiякого тут туману нема, хоч Оля нiчого конкретного й не сказала. Я ?? розумiю - говорити важко. Ми вам не стороннi люди, i нас це таки обража?. Вдумайтесь самi. Ну, розпустили про вас чутку - одружу?тесь. Чутка, якщо пригаду?те, була сенсацiйною. Осадчi носилися з нею, мов дурень з писаною торбою, трубили на всiх перехрестях, величались, як свиня орчиком, - сам поет просить руки ?хньо? доньки. Ну, пiшли ми з вами удвох до них, перебалакали, дiйшли згоди. Хай, думалось, уже й так. Пiзнiше все мiсто заговорило про вас та Анфiсу як заручених, сподiвалося весiлля. А що вийшло? - Поки що нiчого, - вставив Грабовський, - але, очевидно, буде, в кожному разi, до того хилиться. - Буде на собачi заговини, - докинула Ольга. Кость Семенович докiрливо глянув на дружину i продовжив: - Щось ви там ворожили, ворожили, а тепер нате вам - нова поголоска, ще сенсацiйнiша вiд попереднiх. - Яка? - На жаль, поганi новини завжди приходять до нас з величезним запiзненням та через десятi уста. Он пiдiть i самi послухайте, що люди гомонять, смакуючи i перевертаючи на всi лади: Анфiса пiднесла Грабовському зеленого гарбуза, забрала колишн? сво? слово назад, а знайшла собi кращу партiю - _знатну й багату. - Невже? - Не зна?мо, ви ж з нами не дiлитесь секретами. Людськi язики плещуть. Та ще й нас приплутують, заливаючи багнюкою i помиями. - Вас? - Глузують над нами: силкувалися, мовляв, нав'язати осадчим негодящий товар, якогось злиденного напiвмерця, бунтаря, котрого цар навiки загнав сюди, але не на дурних наскочили. Гаврилов змовк. Якусь хвилину мовчали всi тро?. - Да-а-а, - зiтхнув Грабовський. Мовчки обернувся i, не прощаючись, вийшов з хати. Анфiсу знайшов у бiблiотецi. - У таку пору? - скинула на нього розгубленi очi. - Я трохи затрималась. Хочу дочитати, - похвалилася "Декамероном". - Так цiкаво, не одiрвешся. Отож бувають iсторi?. Сiдай, коли прийшов. Почала збиратися, хапливо причепурюючись. - Зачекай, - попросив. - Треба поговорити. - Про що? - тривожно стрепенулась. - Почу?ш. - Може, iншим разом? Дуже спiшу. - Встигнеш. - Куди? - Туди, куди спiшиш. Не заберу багато часу. - Ти сьогоднi якийсь дивний. - Такий як ?. Поясни менi, що вiдбува?ться? - Де? - Усе мiсто говорить, у тебе ? вже новий наречений, ти зламала дане менi слово, а я нiчого не вiдаю. - Я також. - Звiдкiля ж такi розмови беруться? Вона спаленiла до вух, абияк гортаючи книжку. Стежив за ?? безладними рухами i догадувався - сказала неправду. - Бачиш, Павле, - заговорила, тамуючи хвилювання. - Чим бiльше я замислююсь над нашим шлюбам, то все страшнiше ста? менi. Подумай сам. Тебе необхiдно завжди лiкувати, доглядати. I в мене здоров'я погане. Пiдуть дiти, теж хворi, бо ж сухоти передаються з роду в рiд. Знову клопоти, лiки, в домi безперервний лазарет, сморiд, прання, латання бiлизни, голодна родина... - Ранiш над цим не думала? Я ж, зда?ться, про неминучi труднощi говорив, попереджав. - Говорив, але тодi я не все розумiла. - Хто ж зараз напоумив тебе? - Люди, сама... - Не треба криводушити, кажи правду. Невже я за все наше знайомство, за час нашо? дружби заслужив того, щоб мене обдурювати? Анфiсо, пригадай, що ти говорила менi в листi, а потiм на березi. На ?? щоки покотилися ряснi сльози. Книжка випала з рук i якось навдивовижу гулко гупнулась об пiдлогу. Нiхто не пiдняв ??. - Вибач менi i прости, коли можеш, - заламала Анфiса спорожнiлi руки. - Ти добрий, людяний, ма?ш чуле серце. Я вiрю, вiрю, не станеш, не зможеш стати проти мого щастя. - Щастя? З ким? - З Сержем. Вiн - дворянин, багатий, з вишуканими великосвiтськими манерами, широкими знайомствами. Зрозумiй, Павле, тiльки Серж годен вилiкувати мо? хвороби... _ 16_ Днi i ночi лiзли черепахами, неохоче пiдступаючись до марудно? та в'?дливо? якутсько? осенi. Третiй тиждень дощило, напуваючи спраглу за коротке, але гаряче лiто землю. Сiрий, важкий i волохатий смуток снувався над тайгою, брiв пустельними вулицями мiста, каламутними очима зазирав у будинки, юрти, ворушився в людських серцях... Тривожно клямкнули сiнешнi дверi, i Нюргустана прожогом вихопилася з кiмнати, немовби з вогню, ?? щоки палахкотiли смаглявим багрянцем. - Чого тiка?ш? - перейняла дiвчину Ольга, скидаючи з голови мокру хустку. - Що з тобою? - Думала, Павло Арсенович. - Його нема дома? - Давно пiшов. З ним щось дивне ко?ться. Йде зранку, десь блука?, люди бачили за мiстом, а я - на березi. Увечерi довго не спить. - Звiдкiля все те зна?ш? - Бачила. I тато, i мати бачили. Ми ляга?мо спати лише тодi, коли вiн засне. А зараз прочитала таке, що перелякалася, хоч i не все розiбрала, бо вiн якось чудно пише. - Де прочитала? - Ось. Дiвчина взяла зi столу папiр i подала Гавриловiй. Ольга пiзнала дрiбненький почерк Грабовського. "Брате мiй дорогий та любий! Вибачайте, що так давно не писав Вам, бо нiкому не писав нiчого. Як я жив лiто i через що не по?хав нiкуди вiдси - краще не казатиму; коли треба буде - напишу, а ся потреба, може, складеться незабаром. Листiв нi вiд кого не дiстаю, бо дав свiй адрес на Iркутськ, а сам сиджу тут. Та по правдi - що менi тi листи, нащо вони? Мертвого нiчим не зведеш... Всi зв'язки, життя порватi, душа доболiлась до краю, нiчого не жалко, нiщо не втiша?. Людей... часом проклинаю, часом пригорнув би всiх до серця. Збiрник, що посилаю, мабуть, останнiй, бо не знаю, чи вiзьмусь коли знов за працю. З необробленого матерiалу дещо зберiг, дещо пошматував та попалив. Шматую, i менi якось вiдрадно робиться. Хочете - пишiть, хочете - нi, менi про все байдуже, нiчого цiкавого не осталось на свiтi .." Лист недописаний. Пiсля останнього слова синiла засохла пляма. Ще бiльша i стрiлчаста, як несиметрична зiрка, лиснiла на столi, а бiля не? лежала ручка зi зламаним пером. Видно, нервував i, не змiгши закiнчити писання, зозла жбурнув ручку. Ольга поклала лист у шухляду. - Куди вiн мiг пiти? - Може, на весiлля, - висловила догадку Нюргустана. - Бог з тобою. - Учора до нього приходив осадчий. Можливо, запрошував. - Нi, нi. Це вiдпада?. - Може, на рiчцi. Вiн полюбля? ходити туди. - У такий дощ? Дiвчина непорозумiло стенула плечима. Гаврилова накинула на себе хустку, поглянула в заплакане вiкно i рушила до порога. - Ви куди? - Треба шукати. Вiн зараз у такому станi, особливо сьогоднi, що може зважитися на найгiрше. Ти ж читала в листi - нiчого цiкавого не осталось на свiтi. Тепер, Нюргустано, за ним треба пильно й невiдступно стежити, навiть уночi. - Я стежу. Тiльки нинi не впильнувала, бо корiв до?ла, коли вiн вийшов з подвiр'я. Ольго Василiвно, менi можна пiти з вами? - Одягайся скорiш. Наливний дощ забивав дихання, слiпив очi. Розгрузла вулиця, здавалось, уся тягнулася за ногами. Обходили весь примiський берег, заглянули на пристань, де майже нiкого не було, в переповнену людьми улусну, в музей, у лiкарню, знову повернули в мiсто, i марно. Дощ поволi вгамовувався. На небi хмари розiйшлися, iнодi показувалась половина блiдого мiсяця, деiнде жеврiли зорi - на землi посвiтлiшало й повеселiшало. Хоч у черевиках давно вже помiж пальцями цвiркала вода, великi калюжi обминали. Йти було легше, нiж ранiш, але в Ольги на серцi з кожним новим кроком ставало все тяжче й тяжче. Наростала тривога, множились темнi й лиховiснi передчуття. "Павле, Павле! - кричало серце. - Де ти, милий, що з тобою? Одiзвися! Позабудь горе, що несподiвано впало на тебе. Ще настануть кращi часи. Весною по?деш з нами у Балаганськ, розвi?шся... Бо як ти, боронь боже, щось заподi?ш собi, я також не витримаю, пiду за тобою. Обiцяв написати в мiй альбом вiрша..." Нюргустана схопила Гаврилову за руку. - Дивiться, - показала на ру?ни острога. - Доки стояло недалеко вiд стiни, я думала, привиджу?ться, а як рушило, о-о. - Павле-е!! - гукнула з усiх сил Гаврилова. Постать спинилася. - Павле Арсенович-чу-уу! - зiрвався дзвiнкий Нюргустанин голос. - Iдiть сюди! Скорiше-е! - Що ви тут робите? - спитав Грабовський, пiзнавши ?х. Був до краю знiяковiлий i розчарований. - Ми, ми... - запнулася дiвчина. Нарештi подолала зацiпенiння Ольга. - Йдемо до нас. Нюргустана хоче взяти в мене канву для вишиття. А ти чого там тинявся, куди чимчикував? - Гуляв собi... - От i добре, що гуляв, тепер ходiмо з нами. Грабовський завагався. - Менi треба додому. - I тобi не соромно? Стiльки блукав, а зараз - додому. Значить, одна дiвчина слiпатиме назад поночi. Парубок назива?ться. Бери, Нюргустано, його з того боку за руку, та й вестимемо удвох, наче бранця. Розмова не в'язалася. Йшли мовчки, ледве витягуючи ноги з болота. У нiчнiй тишi Ольга виразно почула дикий лемент труби та надсадне гупання барабана. Щоб якось одвернути Павлову увагу вiд весiлля, почала говорити голосно й безтурботно: - Одгадай, Павле, яка в мене сьогоднi радiсть? Вiн не вiдгукнувся. - Хiба тобi не цiкаво? - Скажи. - Отримала листа з Iркутська, вiд брата. Незабаром ма? при?хати до нас погостювати. Якщо хочеш, напиши доручення, я одiшлю йому, i вiн привезе тобi листи, якщо вони там ?. Напишеш? - Нi. - Чому? Ти ж так побивався за листами з Укра?ни. - Колись побивався, а зараз не хочу мати ?х, i не нагадуй менi про них. Обiйдуся... *** Крокуючи по дерев'яному мостовинню, ставили ноги обачно та скрадно, бо з прощiлин мiж дошками вода сичала прудкими гадюками, забризкуючи чоботи й одежу. - Гляньте, як розбушувалася Лена, - мовив Кость Семенович, коли спинились за сажень вiд води, що при березi вже бралася тонким, схожим на павутину, льодом. - Видно, не хоче красуня даватись у крижаний полон, змага?ться за волю й тепле лiто. От сила життя, прямо-таки нездоланна. Все чiпля?ться за нього, все виборю? собi право на iснування. - Чiпля?ться, доки те iснування ма? смисл, - докинув Грабовський. - О, безумовно. Але смисл - то не богом кинута з неба манна. Його створюють, його виробляють, множать самi люди. Нi, не кажiть, Павле Арсеновичу, життя - велика й мудра рiч, не менi вам говорити, вас повчати. - Еге ж, - зiтхнув Грабовський. - Мудра доти, доки не вичерпу?ться саме ?? мудрiсть. А вже коли та мудрiсть... - Оберта?ться на дурiсть? - Хоча б. - Тодi? - Кожен по-сво?му вирiшу? i шука? розв'язки. - Кожен, пригаду?ться, якось говорили ви з iншого приводу, по-сво?му з глузду з'?жджа?. Дехто навiть пуска? кулю в лоб. - Iнодi трапля?ться й таке. Самогубство не завжди можна засуджувати, бо воно бува? не тiльки ознакою морально? незагартованостi, невмiння знайти вихiд, осягнути перемогу. Розумi?те, коли нарештi вiдчу?ш... Грабовський замовк, байдужим поглядом озираючи сiрi й невиразнi обриси мiста, поснованого вранiшнiм туманом. - Продовжуйте. - Коли нарештi вiдчу?ш, що далi тво? життя втрача? свiй сенс, ста? тягарем i для тебе самого, i для iнших людей, ех... Грабовський знову замовк. Гаврилов поглянув у його вiдчуженi й засмученi очi. Також якийсь час помовчав, дивлячись на острови, уже злегка позолотавленi невеселим пензлем ранньо? якутсько? осенi. - Ви, Павле Арсеновичу, - сказав перегодом, - так говорите, наче самi готовi звести на себе руку. Дивно чути таке з ваших вуст. - Можливо... - Готовi? Грабовський промовчав. 17_ Хоч надворi лютував шалений мороз, на шибках сiрiв товстий шар криги, а в кiмнатi висiла напiвтемрява, серце бринiло весняним настро?м. Такого дня, як нинi, не пригаду? давно. Перед обiдом його викликали до полiцейського управлiння i сповiстили дозвiл мiнiстра внутрiшнiх справ пере?хати до Тобольська. Там же, в управлiннi, отримав велику бандероль та лист вiд Бориса Грiнченка В бандеролi - цiле багатство: крiм кiлькох незначних книжечок - "Про вiспу", "Батькове вiщування", - словник Тимченка, житт?пис Iвана Котляревського та найновiшi номери "Лiтературно-наукового вiсника". Не встиг переглянути весь цей скарб, як Нюргустана принесла листи вiд Вiктора Костюрiна, Миколи Вiташевського, Миколи Ожигова i Михайла Ромася, привезенi Ольжиним братом з Iркутська. Дiвчина також сказала - Гаврилови кликали до себе на вечерю. Але не пiшов. Не мiг пересилити себе. Стiльки новин, що не вмiщалися нi в головi, нi в грудях. Вiктор Федорович просив статей для свого "Сибирского листка"; Вiташевський сповiщав, що розлучився з Зубриловим ще в Iркутську - Василь Петрович по?хав у Центральну Росiю, вiн же добрався до рiдно? Херсонщини i поновлю? там старi зв'язки, шука? роботи; Микола Ожигов хвалиться - таки доскочив свого, влаштувався при верхоянськiй лiкарнi, хай поки що тiльки санiтаром, але, мовляв, поганий той солдат, який не мрi? про маршальський жезл... Книжки та журнали переглядав пiсля вечерi. Найбiльше вразив "Лiтературно-науковий вiсник". Так i тягне на запальне сперечання з редакцi?ю. Вона, редакцiя, одрива?ться вiд реального грунту, забува? про елементарну чемнiсть, завищу? цiну свого часопису. Порiвнюючи "Вiсник" з "Зорею", перебiльшу? його вагу. Нi, нi, цей журнал таки не сто?ть вище "Зорi", зокрема в справi рiдного слова Справдi ж бо, якщо викинути переклади та статтi про чужостороннiх письменникiв, то звiстки про нашу лiтературу стануть ще бiднiшi, нiж у "Зорi", матерiал суто укра?нський вийде убогеньким. З "Зорi", наприклад, можна було дiзнатися, якi часописи виходять у нас та про що в них пишеться, а з "Вiсника" i того не довiда?шся, хоч знайдеш розвiдку, присвячену Малярме. Отже статтi про Ветлину, Лесю Укра?нку та Щоголева - оце, зда?ться, i весь укра?нський матерiал. Важко сподiватися, щоб "Вiсник" таким, яким вiн зараз ?, завоював собi багато прихильникiв на Укра?нi. Та й не тiльки на Укра?нi. Взяти хоч би мене. Я, звiсно, радий читати статтi про Золя, але хочу знати також сво? рiдне письменство, бо знаю його чи не найгiрше. I не тiльки я. Та це й не диво. Адже у нас не те що звичайна громада, а й письменники погано знають свою рiдну лiтературу. "Вiсник" добре зробив би, коли б дав побiльше таких статей, як про Ветлину, Лесю Укра?нку та Щоголева, а проте ?х мало. Зда?ться, земляки сказали б превелике спасибi, коли б "Вiсник" почав систематично подавати iсторiю нашого письменства, як колись подавала "Зоря" статтi небiжчика Огоновського. Дума?ться, в цьому у нас потреба найдошкульнiша. Подавати. А чи ? кому на Укра?нi написати ту "Iсторiю"? На жаль, тих, яким по плечу така грандiозна, потужна i складна робота, небагато. Хiба що Iван Франко. I Борис Дмитрович - чоловiк тямущий, беручкий та з нахилом до розма?тостi, а все-таки його творчi iнтереси лежать переважно в iншiй суспiльно-культурнiй сферi. Тут необхiднi велика ерудицiя та нахил до розумного синтезу. Треба не хапатися за все, не зводити докупи грiшне й праведне, справдi гiдне уваги i прохiдне, як це робив Омелян Огоновський, а одiбрати найцiкавiше та найвизначнiше i таким робом науково, без звичайно? нашо? хаотичностi, в одному спорому томовi оглянути, проаналiзувати нашу лiтературу, виявити ?? природу й тенденцiю На таке зараз на Укра?нi здатен, мабуть, лише один Франко - бiльше нiхто. Треба написати i нагадати йому про це. У дверi постукали. - Зайдiть, - кинув через плече. Згорнув "Вiсник" i оглянувся. Бiля порога стояла Нюргустана з книжками пiд пахвою. - То що? - Ольга Василiвна розгнiвалася, що ви не прийшли, i оце передала, - дiвчина простягнула книжки. Там були твори Морiса Метерлiнка, Поля Верлена та Казiмiра Тетмай?ра. - А де ж Негрi? - Ольга Василiвна вибачалась. Не знайшла. Казала, були в одного чоловiка аж два томи, ще й iталiйською мовою, але той чоловiк переслав ?х сво?му приятелевi у Верхоянськ. Кость Семенович просив завтра неодмiнно завiтати до них. I вийшла. - Ого! - вигукнув радiсно, дивлячись на книжки й листи, якими був закладений весь стiл. - От привалило щастя! Тепер на кiльканадцять днiв буде чим упиватися. Одне щемiло в грудях - Ада Негрi. Нема. Шкода, бо ж твори тi?? талановито? iталiйсько? поетеси дуже полюбились йому, i хочеться подати ?? укра?нському читачевi рiдною мовою. Дивовижно, але чомусь нiхто з укра?нцiв не переклада? Негрi. Невже не знають ??? Не може того бути. А перекласти ? кому. Хоч би наша Леся - вона б здужала це зробити якнайкраще... За вiкном зойкнула брама. Форкнули конi. Забряжчала упряж. Хто б це мiг пiд'?хати так пiзно? Всi Габишеви, зда?ться, дома. О, гомонять. Хтось таки при?хав. Уже тупають пiд дверима. Доки видобувся з-за столу, у хату вже зайшли Байбал та Дулемба. - Хiба ж я не казав тобi, Гене? - запитав старий якут, наче продовжував розмову. - Всеньке мiсто, мабуть, третiй сон досипа?, а вiн - дивися на нього. Отак було i в Бордонському. Працю?ш, Павле? Здоров. - Здоровi будьте з при?здом, - привiтався Грабовський, обiймаючи Байбала. I кинувся до Дулемби. - Ви також будьте здоровi, Генрику Адамовичу. Яким побитом прибилися до нас? Роздягайтесь. А хто ще ? надворi? - Нема нiкого, - вiдповiв Байбал. - Фурман по?хав до улусно?, там ночуватиме. Треба тiльки речi занести. - Якi? - Мо?, - докинув Дулемба. - Я вже назовсiм з Вiлюйська. - У Якутськ? - На захiд. Маю дозвiл, пся крев, вiдпустили нарештi. Гармидер, що зчинився, розбудив хазя?в. До кiмнати Грабовського зайшов Габишев. Привiтавшись з прибулими, скоро поставив на стiл гарячий самовар. - Оце дiло, - закректав Байбал, тулячи шкарубкi руки до блискучих бокiв самовара. - Ну, як ти тут, Павле? - Спасибi, нiчого. Тягну помаленьку. - Вiн у нас молодчага, - похвалив Габишев. - От лише багато чита? i пише, а вiдпочива? мало. - Мало, кажете? - перепитав Байбал. - За це i я не дуже хвалю його. Завжди такий. - Ну, пийте чай i розповiдайте менi вiлюйськi новини, - просить схвильований Грабовський. - Що поробля? Ромась? - Гарний чай, - смаку? Дулемба. - А Михайло Iванович уже давненько ви?хав з Вiлюйська. - Куди? - Осiв у селi Сантар Вiлюйського округу i заправля? метеорологiчною станцi?ю. Чоловiк умi? чiплятися за життя. Про Гiммера, далебi, чував? - Нiчого. - Той лайдак таки вкоротив вiку Суруксутовi невдовзi по тво?му вiд'?здi. Потiм Дабиит його вдруге почастував, то вiн i вiддав дябловi душу. Правда, з Вiлюйська сучий син ще вибрався живим, а дорогою, кажуть, сконав. - Як це - вдруге? - Тодi, в позаминулому роцi, то ж Дабиит походив коло Гiммера. Сам признався. Зна?ш, цiха вода бжегi рв?... - I що ж з Дабиитом? - Нiчого, бо того нiхто не бачив i не вiда?. Тiльки ми зна?мо. Аанис уже добре чита? й пише, збира?ться братика вчити. - Братика? - Молодшого. Балбаара народила Дабиитовi сина. Такий файний козарлюга, що й ну. А того гунцвота бачиш тут? - Якого? - Сержа. Грабовського пересмикнуло. - Бачу iнодi. Куди ж ви дума?те направити сво? стопи? - Додому, звiсно. Хочу в Варшаву, якщо пустять. Треба ж продовжити нашi справи з "Пролетарiатом". Не знаю тiльки, чи iсну? вiн тепер. - А як же з Юга?м? - зверта?ться Павло до Байбала. - Ще не згорiв? Старий невдоволено супиться, скоса поглядаючи на Дулембу. - Не згорiв. Я уже було зiбрався пiти в наслег i спопелити шкуродера, а Ген одговорив. Каже, пiдпалом одного тойона всi?? кривди не подола?ш... 18_ Повертаючись вiд Гаврилових, зайшов до Якуцевичiв - давно бачився з цi?ю милою родиною та й мав намiр позичити збiрку поезiй Фета. У свiтлицi застав Антонiну Михайлiвну за роботою. Господиня вiдклала зошити, якi перевiряла, i пiшла назустрiч. - Добрий вечiр, Павле Арсеновичу, - люб'язно посмiхнулася, i на ?? округлому лицi вирiзьбилися симпатичнi ямочки. Вона звернула увагу на барнаульське хутро, яке сягало гостевi майже до п'ят. - З обновою вас. Але чого це ви, коли запахло весною, надумали знову викликати зиму? Не набридло? - Хай ?й всячина, - вiдмахнувся, роздягаючись. - Дбайливий господар готу? сани влiтку. - З якого часу почали ви прицiлюватися на дбайливого господаря? Такi таланти за вами, зда?ться, не водились. - I зараз не водяться. Якось само собою вийшло. Ходили вчора з Байбалом на базар - помаленьку готуюся в дорогу. Ця свита вподобалася старому, то вiн i пораяв купити. В Тобольську, мовляв, також не душно взимку. От i придбав та й вирiшив обносити. До того ж у вашiй хатi сьогоднi холоднувато. - В тiй кiмнатi теплiше, але там дiти граються, а я сюди перейшла. Дрова сирi, горiти не хочуть. Адольф затримався на службi, якась нарада в нього, а вiн у нас майстер розпалювати. - Зараз я спробую, - викликався Грабовський. Скоро на пiдлозi виросла чубата купка бiленьких трiсочок, а в печi загоготiло полум'я, розстеливши золоту райдугу на пiдлозi й стiнi. Антонiна Михайлiвна скинула демiсезонне пальто, в якому працювала, i заглянула в сусiдню кiмнату. - Дiвчатка! - гукнула. - Подивiться, хто до нас прийшов. З дверей випорхнули, як перепiлки з-пiд копи, Вiра й Ляля. - Дядьо Павло! Дядьо Павло, - лепетали навперейми. За мить маленька Ляля вже сидiла в гостя на колiнах, тримаючи в руках сво? потрiпанi книжки, i лисичкою дивилася йому в очi. - Дядьо, прочитайте казочку. - Добре, добре, - пестив ??, пiдбираючи з чола неслухнянi косенята. - Прочитаю, але ти спочатку скажи менi, як тебе звати-величати. - Якутевич, - випалила. - Як? Не второпаю. - Ну, Я-я... Якутевич. - Скажи правильно. - А я ж правильно. - Хiба ти Якутевич? - Нi, не Якутевич, а Якутевич. - Кажи, Лялю, Яку-це-вич, - докинула Вiра. - Я так i кажу - Яку-те-вич. Читайте вже. Грабовський взяв тоненьку книжечку з гарними малюнками, оглянув, розгорнув i почав: Жил старик со своею старухой У самого синего моря... - Цю знаю, - вередливо заломила губи. - Зна?ш? Продовжуй. - Спочатку. Добре? Грабовський хитнув головою. Жил старик со своею старухой У самого синего моря; Они жили в ветхой землянке Ровно тридцать лет и три года. --- Зна?ш. А цю: Жил-был поп, Толоконный лоб. Пошел поп по базару... - Не хочу про Балду, - замахала дiвчинка руками. - Хочу про вченого кота, який вдень i вночi ходить на золотому ланцюжку. - Зараз знайдемо i про кота. Втрутилась мати. - Годi читати. Iдiть, дiвчатка, спати. А ви, Павле Арсеновичу, щоб не нудилися, доки я вкладу дiтей, побалакайте з вашим Тарасом, - подала книжку. - "Кобзар"? Звiдкiля вiн у вас? - З Ки?ва. - Справдi? - Ще як була курсисткою, ?здила в Ки?в i купила. Я дуже люблю Шевченковi твори. А "Садок вишневий коло хати" то й Вiрочка зна? напам'ять. Гортав "Кобзаря", перечитував з дитинства знанi вiршi, а в головi снувалися радiснi думки. Ех, Тарасе, Тарасе, батьку наш великий, ясновидцю незрiвнянний. Пiднiсся ти над свiтом, як отой вiкопомний Прометей. I Укра?ну пiднiс, дав крила могутнi. Тво? слово вита? не тiльки над Невою й Тереком, Вiслою i Влтавою, воно сягнуло i туди, де тисячi невiльникiв iз нiр золото виносять, щоб залити пельку неситому, аж сюди, на вiчну мерзлоту, де майже третину року лежать снiги, у край нелюдських мук та безнадi?... - Не хочуть спати, хоч камiнцями ?х прикладай, - заговорила Антонiна Михайлiвна, причиняючи дверi. - I отак завжди, коли ви приходите. Побалакали з Тарасом? - Спасибi, побалакав. У нас з ним давня розмова i нiколи не скiнчиться. Якраз цього видання "Кобзаря" не маю. - Хочете випросити? Зразу кажу - не подару?мо, вiн i нам потрiбен. Коли дума?те покидати Якутськ? - Чекаю, доки води збiжать та повiтря прогрi?ться. Планую вирушити десь на початку червня. А ви? - Ми, мабуть, ранiш. Адольфа вже чека? служба в Петербурзi. Оце ж провела останнi контрольнi роботи, хочу виставити гiмназисткам пiдсумковi оцiнки. Анфiси не бачили цими днями? - А чого б мав бачити? - запитав сердито. I спохопився: так розмовляти з гостинною хазяйкою не можна. Продовжив спокiйнiше: - Пiсля останньо? розмови в бiблiотецi не стрiчав i не хочу стрiчатися з нею. - Дарма. Це не пасу? вам. Варто було б побачитися. ?й зараз нелегко. - Не цiкавлюся. - Знову ж - дарма. Станьте вище особисто? образи. Кожен день забiгаю в бiблiотеку. Плаче, бiдолашна, за слiзьми свiта не бачить. - Чого? - i сам незчувся, як запитав. - Рида?, ка?ться, лiктi б гризла, та не дiстане. Усе через нього, Сержа. Спершу, каже, був такий галантний, турботливий i щедрий на обiцянки, а тепер звiром став. Зневажа? нею, допiка?, що любила вас, ганьбить вуличною. Додому приходить п'яний, а часто ночу? хтозна-де. Перевелася дiвчина нiнащо, важко й пiзнати. Питала, як ви живете, як почува?те себе. Довго розпитувала про вас, про ваше здоров'я. - З яко? речi? Антонiна Михайлiвна помовчала. - Не будьте таким жорстоким. Пита?, значить, серце болить. Вона вас таки щиро любила i зараз боготворить. Свого часу я також ?? засудила без найменшо? скидки. Менi було боляче за те, що сталося мiж вами. - Я винуватий? - Винувата вона. А може, й не зовсiм вона. Тепер це менi, зда?ться, ясно. Всьому причина - той булькатий недолюдок, Серж. Вiн зманив ?? у свою пащу, як удав зманю? зайця. - Хай би мала голову на плечах. - Згодна з вами. Нам, жiнкам, на жаль, нерiдко браку? тi?? голови. Але за те нас треба не тiльки ганити, а iнодi й спiвчувати нам, допомагати. То, звичайно, ваша справа, однак менi зда?ться, ви ма?те зустрiтися з Анфiсою, поговорити, пiдтримати в нiй дух. Саме ви, бо нiхто, крiм вас, ?? не розважить, нiкого вона не послуха?, нiкому не повiрить. Грабовський рвучко пiдхопився з стiльця, пройшовся по кiмнатi i знову сiв, розмашисто громадячи п'ятiрнею чуприну. - Антонiно Михайлiвно, ви зна?те, я вас шаную i поважаю, готовий слухати вашi поради завжди, але те, що ви зараз сказали, вибачайте .. Розмову перебив Адольф Карлович. Прийшов дуже збентежений. - Що з тобою? - стривожилась дружина. - Зi мною, Тоню, нiчого, а з музе?м гiрше й бути не може. Знову оце воювали за нього. Хочеться ж довести до пуття, а тут цi башибузуки уперлися. Осадчий ледве стояв на ногах, але язик його не заплiтався, а очi дивилися смутно-смутно. Був похилений, наче пiд важкою ношею, i не такий словоохочий, як завжди. - Не виганяй мене, Павле, - заговорив жалiбно, майже крiзь сльози. - Я не прийшов просити на мерзавчика. Оце вперше за тиждень випив чарку. Не мiг не випити. Хата на пекло обернулась, руки до мотузка тягнуться... Грабовському стало жаль осадчого. Хай вiн колишнiй кримiналiст, дрiбний фiскал i п'яничка, однак зараз у ньому говорить, видно, не горiлка, а таки справжн? горе. - Що трапилось? - Утiк, одцурався, душогуб. - Хто? - Та ж той, Серж, святi б вiд нього одцуралися. Ма?тки пiд Москвою, економ... Чу?ш, на тому тижнi по?хав, обiцяв скоро викликати Анфiску, мене. А вчора прийшов лист вiд нього. З дороги написав, iрод. Каже, нiяких ма?ткiв у нього нема, ?де не в Москву, а куди - то його справа. I, мовляв, не шукай, не допитуйся, бо ти нiяка менi не дружина, а шлюха й полюбовниця Грабовського. Iди до нього, той усе простить. I передай йому, щоб завжди пам'ятав, як кривдити мо?х приятелiв. - Так i написав? - Отак! _Щось про Вiлюйськ згаду?, якусь колонiю прокажених, якогось начальника. Покинув з животом. А вона, чу?ш, мовби не при сво?му розумi. То плакала, а тепер уже й не плаче. Ходить, як причинна, балака? сама з собою, регочеться. Я вже й потерпаю за не?. Порадь, Павле, що робити? У Грабовського не було поради. Вiн уже забув i свою образу, i горе, i муки, яких зазнав. Хотiв чимсь допомогти колишнiй ученицi, та чим саме - не знаходив. * * * Обидва пiдхопились раненько - разом з веселим червневим сонцем. Нашвидкуруч поснiдавши, взялися за роботу - пакували поклажу на дорогу. Коли зв'язали книжки, Байбал завдав першу в'язку на плечi i подався до пристанi, а Грабовський - у полiцейське управлiння. Секретар зустрiв його люб'язно. - Значить, не сподобалося в нас. Шука?те лiпшо? долi. Воно, звiсно, риба любить глибину. Але Тобольськ, порiвняно з Якутськом, не набагато кращий. - Казав слiпий, побачимо. - Дотепно, - реготнув секретар. - От вам прохiдне свiдоцтво, розпишiться, що отримали, - вiн ткнув пальцем у розкриту книгу. - I пам'ятайте, в Тобольську ма?те бути двадцять другого червня, рiвно через шiсть днiв Там уже знають, вас зустрiнуть, як положено. Коли ж дорогою десь затрима?теся, мусите негайно заявити мiсцевому полiцейському начальству i зробити вiдповiдну позначку в цьому документi. Дома застав Ольгу. Стояла посеред спорожнiло? кiмнати, засмучена, нiби зiв'яла. - А де Кость? - Не змiг прийти, - зiтхнула. - Ти ж бачив увечерi, який вiн був, а вночi ще погiршало, не годен i з лiжка пiдвестися. - Шкода, дуже шкода, - зiтхнув також Грабовський. - Боюсь, аби його хвороба не загальмувала ваш вiд'?зд. - Все може бути. Забiг Байбал - розiпрiлий, захеканий. Похапцем витирав шапкою чоло, стягував з себе кропив'яний налигач, котрим був пiдперезаний. - Давайте скорiш, - квапив, обв'язуючи налигачем скриньку з одежею. - "Якут" уже готовий. Люди займають сво? мiсця. Я книжки занiс на палубу i залишив бiля них Нюргустану. Гайда, запiзнимося. Капiтан кричить... Як ступили на пристань, пароплав клично загув. - Давайте, давайте! - гукала Нюргустана. - Iду! - вiдповiв Байбал. Павло й Ольга спинилися. Вiн поцiлував ?? в щоку. - Спасибi, друже, за все, за все. Повiк не забуду. Дивись за Костем i за собою. Гаврилова витерла очi. - Ти ж напиши, як до?деш. Посилай у Балаганськ. Доки лист прийде, ми будемо там. Байбал i Нюргустана вже стояли бiля трапу. Обом ?м потиснув руки i зiйшов на корму. Пароплав потягнув люльку, обгортаючись чорним димом, знову пробасив, сановито похитнувся i рушив. - Щасливо? дороги-и! - махали руками Ольга й Нюргустана. А Байбал мовчав. Здавалося, так i застиг обiч них, пiднявши шапку над головою. Важко сопучи, "Якут" поволi вигрiбся до середини рiчки. Павло стояв на кормi. Очi туманились вологим серпанком. От i все. Шiсть з половиною рокiв. Рокiв мук i конання, злетiв i падiнь, лютих снiговищ i шалених спек. I - зустрiчей та розлук. Кранiхфельди, Ожигови, Вiташевськi, Зубрилови, Якуцевичi, Гаврилови, Михайло Ромась, Генрик Дулемба, Байбал, Дабиит, Ааанис, Балбаара, Нюргустана. Бiльше нiкого i нiчого. Нiкого? - А хто ж то? - ворухнулись губи. До причалу бiгла жiнка. Побачивши пароплав, що вже обгинав острiвець, вона спинилась недалеко вiд Ольги та Нюргустани i прихилилася до одинокого стовпа на причальному вигонi. По бiлому шарфi, що пiнився на ши?, пiзнав - Анфiса. Кiнцi шарфа, здавалось, осиротiло маяли, наче прощалися. Вихопив з кишенi газету i теж помахав. - Прощай. Прощайте. Ще бiлiтимуть снiги, ще болiтимуть серце i тiло. З повiк викотилася маленька тепла кулька. Тихо стрибнула, вдарилась об палубу i обернулася на зiрчасту пляму. _ 1964 - 1970_ [1] Маслосвяття, або ?леосвячення, - давнiй християнський обряд, що вiдбувався дома у хворого з читанням молитв та змащуванням недужого оливою - ?ле?м, з яким нiбито сходить на людину "божественна благодать" i змiцню? ?? сили. [2]Сий (церковнослов'янське) - _iснуючий. [3] Ни (церковнослов'янське) - _нас. [4] Ви ? щасливi, коли переслiдують i гонять вас, говорять про вас всiлякi образливi слова i кривдять за мене: радiйте i тiштеся, бо ваша велика винагорода на небi (церковнослов'янське)_ [5] Alea jacta est (лат.) - _жереб кинуто. [6] De mortuis aut bene aut nihil (лат.) - _про мертвих говори або добре, або нiчого. [7] Erare humanum est (лат) - _помилятися притаманно людям. [8] Патристика (вiд лат, pater - батько, отець) - сукупнiсть творiв так званих християнських отцiв церкви, якi розробили в II - VIII ст. основи церковно? догматики, богословiя (теологи) та фiлософi? християнства. [9] Bellum omnium contra omnes (лат.) - _вiйна всiх проти всiх. [10] В шинку, харчевнi. [11] Твое царство. [12] Поки в нашiй головi. [13] Турбота. [14] Гiднi господа бога. [15] Але всi цi. [16] З'?днанi. [17] 'Vale (лат ) - _будь здоровий, прощай. [18] На ноги каторжникiв надягалися кайдани вагою в тринадцять фунтiв. [19] Наслег - маленьке селище в Якутi?, щось схоже на хутiр Улус - також селище, тiльки бiльше. [20] Протест проти свавiлля тюремно? адмiнiстрацi? i заклик до арештантiв вчинити масовий опiр, за що М. Ромась був засуджений на шiсть мiсяцiв суворо? iзоляцi?. [21] Ясачники - податковi чиновники. [22] 3 волi якутського вiце-губернатора Осташкiна 22-березня 1889 р. була вчинена жорстока розправа над полiтичними засланцями, вiдома пiд назвою "Якутська трагедiя": шiсть чоловiк було вбито, а 28 - тяжко поранено й покалiчено. Засланцi Балаганського округу - Грабовський, Кранiхфельд, Улановська, Новаковська, Ожигов - вчинили протест проти цi?? сваволi, за що й потрапили на заслання в Якутiю. [23] Так ранiш називали завiдуючих музеями. [24] Весняна земляна сима - один iз видiв приготування якутами риби про запас: варену, добре висушену рибу складали в яму, вимощену модриновою корою, щiльно прикривати зверху i присипали землею. Видобували потiм для вживання десь у жовтнi - листопадi. [25] Заболонь - зовнiшнiй шар деревини, що лежить безпосередньо пiд корою. Ранiш, коли в Якутi? хлiба було дуже мало, ?? населення, особливо бiднота, харчувалася переважно заболонню. Заготовляли заболонь, як правило, жiнки на початку лiта: очистивши з молодо?, ще не смолисто?, сосни чи модрини верхню кору, вправно здирали в формi пасем тонкий соковитий шар камбiю, пiдсушували, розмелювали в ступах на муку, з котро? потiм варили кашу. [26] Батур, батур, акари! (Якутськ.) - _Гайда, гайда, дурню! [27] Исиах - нацiональне свято якутiв. [28] Йоге (Якутськ.) - _ведмiдь. [29] Но - вигук, який можна перекласти приблизно так: "Ого-о, ще й не таке бувало!" Цим вигуком якути-слухачi нiби пiдохочують олонхосута. Мiж iншим, олонхо розповiда?ться цiлими ночами, iнодi навiть по кiлька ночей пiдряд. Олонхосут звичайно сидить коло вогню, його частують кумисом i слухають. [30] Саламаат (Якутськ.) - _каша з ведмежим салом. [31] Curriculum vitae (лат.) - _житт?пис. [32] Егекеен (якутськ.) - _дiдусь.