та всi його дiла схожi на байку. Визволив дiвчину, лицаря. А Берт-Ер пiсля смертi братiв i батька не тiльки розправився з Бойтилою, а й повiв за собою рабiв. - Досить вам про те, - просить Балбаара. - Сiдайте до столу. Господиня славно подбала про свято. На столi - i оленина, й конина, i яловичина, i ведмежатина, i заболонна каша, i саламаат[30] та ще й рожевi лiлi?, солодкi на смак. Навiть смаженi гриби. ?х, тих грибiв, Байбал позавчора назбирав у лiсi для Павла й Ольги. Насмiявся тодi Грабовський досхочу, бо в кошику старого вперемiш з ?стiвними грибами були й отруйнi. Це Павла не дивувало: вiлюйчани майже не вживають грибiв, а тому не знаються на них. Коли вже кiнчали обiдати, в юрту зайшла Аанис, тягнучи за руку, наче свого однолiтка, Дулембу. - Отак його, так, - радiв Байбал. - Волочи ледацюгу. - I вже до Дулемби: - Що ж це ти, Гене, баришся? - Та ми он з нею, - гладить Генрик Адамович чорнi косенята дiвчинки, - балакали, читали. - Добре, що прийшов. А ти, онуко, дивись менi. Завжди така слухняна, а цього разу пiдвела дiда. Аанис ображено похнюпилась, але вже за мить пiдстрибнула до Грабовського лисичкою. - Дядьку Павле, - защебетала. - А я таки вивчила Мороз, Красный нос", ага! - До кiнця? --Весь - Зна?, зна?, - докинув Дулемба. - Менi розказувала. - I ще щось знаю, - похвалилася дiвчинка. - Що? - Не скажу. - Нi, треба сказати, - заохочу? Генрик Адамович, змовницьки пiдморгуючи. - Тiльки стань посерединi юрти. Аанис склала на животi руки ? голосно почала: Ну, прокидайтеся, дiти. Ранок - до книжки пора! Сонечко вспiло залити Все посереду двора! Швидше вдягайтесь до школи! Кращi прога?те днi, - Пiзно вертати, - нiколи ?х не повернете, нi! - Молодець, - похвалила дiвчинку Ольга. - Це тебе дядько Павло навчив? - Нi, - вiдповiв Грабовський. - Я взагалi сво?х вiршiв ?й нiколи не читав. - Це дiд Ген, - вставила Аанис. - Сьогоднi вранцi дав менi книжечку, таку маленьку й гарну, а я вже потiм сама вивчила. - Он якi - диву?ться Балбаара. - Уже й Павла Арсеновича зна?. - Добре, онуко, - радi? Байбал, втираючи долонею щасливi сльози на очах. - Вчися. Може, колись розберешся з тим озером. - О, дiд знову за сво?. - А ти, сину, не смiйся. Дума?ш, не розбереться, як виросте? Ого, ще й як розбереться, побачиш. ...Йшли вiд Дабиита удвох, радiснi й безтурботнi, побравшись, мов дiти, за руки. Зараз вiн зовсiм забув те, про що недавно писав Франковi. I душевнi муки, i сумнiви, i гризота сумлiння - все кудись раптом зникло, наче нiколи й не було. Спинились бiля ворiт. Не розмовляли. Тiльки дивилися одне на одного, немовби вперше зустрiлись. Вiн i незчувся, як пригорнув ??. 2_ Минулого разу казала, прийде в суботу, а прийшла - завчасу. Була збентежена. В очах коливався тяжкий смуток. В правiй руцi тримала конверта, протаврованого чорним штемпелем. - Кость написав, що дозвiл на пере?зд до Якутська дали. Звелiв поволi готуватися в дорогу. I змовкла. Грабовський сидiв, наче вражений громом. Кiнець. Вiн певно зна?: життя без не? буде для нього порожнiм i злиденним. Якби ж довелося боротись просто проти суперника-коханця, якби навiть треба було величезними зусиллями завойовувати ?? любов - все те не лякало б, а тут... Адже Кость не лише приятель i порядна людина... Ольга, мабуть, вгадувала його сумнi думки. Вона пiдiйшла, сiла на стiлець поряд. Взяла його обидвi руки, зовсiм розслабленi, i запитала: - Як же, Павле, далi? Вiн здригнувся. - Ти про що? - Що менi тепер робити? - Готуватися, ?хати, - вiдповiв, немовби мечем рубонув по власному тiлу. Здавалося, навiть бiль вiдчув. - А ти ж як залишишся? - Я? - Тобi ж завжди потрiбна дружня рука, лiкарська - особливо. - Не знаю, - журно хитнув головою. - Нiчого не знаю. Ясно лиш те, що без тебе, Олю, каратимусь. - I я без тебе, - схилилась до нього. - Я й не уявляю собi, як через кiлька днiв не буду бачити тебе. - А як же з Костем? *** Порiвнював вiршi "Пролiска" з тими, що тепер лежали на столi, i в грудях бринiло якесь дивне й самому незрозумiле почуття. Часу, зда?ться, минуло небагато, а змiни й самому впадають в око. Змiнився голос, спiв. Не тi мотиви. Не той настрiй. Не такий тембр. Замiсть житт?ствердного мажору часто прохоплю?ться болiсний мiнор. Не те, не те, що було ранiш. Не те, що треба громадi. Все це - тво? власне, суто приватне, особисте. Кому воно потрiбне? Яку струну зачепить у серцi читача? Чому доброму навчить? Куди поведе? В якiй житт?вiй нагодi придасться? Ти ж колись сам - пригаду?ш? - говорив, подумки викладаючи сво? кредо, що поет мусить... Бере аркуш зi столу. Рука ледь-ледь тремтить, i папiр звiльна похиту?ться. Перед очима мерехтять рядки: На гiрке життя уродився я, Не зазнав i раз щастя змолоду; Знудьгувалася вся душа моя Серед вiчно? стужi-холоду. На шляху мо?м скрiзь хрести самi Якась iродська сила ставила, Святу молодiсть пiдтяла в ярмi, Мети людсько? нагло збавила... Так, так - власне, особисте. А до того ж у ньому стiльки скарги i розпачливого лементу, стiльки жально? муки... Ось другий аркуш, також нiби блага? не чiпати його: Куди подiнусь я з нудьгою, Куди подамся вiд журби, Робак, роздавлений ногою, Нiкчемна iграшка судьби?.. I третiй - сумний, сумний та невеселий i набурмосений, як пiзня якутська осiнь: Не прийде надiя, одурить - я знаю, Бо то вже мiй жереб такий; Без долi вродився, без волi сконаю... _ О-о, а тут уже й зовсiм вi? цвинтарним холодом. До самого краю, до останньо? межi дiйшов. Нема найменшого просвiтку. Одна тобi чорна розпука клубочиться i вола?: Годi! Несила, незмога Так безнадiйно страждати. Годi! Скiнчилась дорога... Чи було щось подiбне в "Пролiску"? Зда?ться, було - "Людина ?сьм...". Але нi, не таке. Не таке. Та людина, змучена слаботами, тут поста? ще бiльш пригнiченою, скаржнiшою, а в ?? словах - нiчого, крiм гнiтючо? зневiри i темно? безнадi?. Робак. Так, так - робак, роздавлений ногою, не здатний нi на що. Слаботи. А скажи по правдi, кого здиву?ш тими слаботами? Скiльки ?х на всьому широкому свiтi, в кожному куточку землi, в людському серцi? Невже ж усi пiдряд будемо виказувати на оглядини громадi? Що ж тодi, пройнявшись ними, робитиме громада? Як вона боротиме повсюдне лихо, рватиме тi важкi кайдани, якими окуто ?? руки й ноги? Скажи, як? Не забувай про не?, громаду. Пiдводиться з-за столу, сну? по хатi, а запитання, гiркi й пекучi, мов отрута, клубочаться в душi, незримо розриваючи ?? на шматки. Чим одiб'?шся вiд них, чим? Хiба що... Ех, люди добрi, люди милi, не кваптеся з осудливими доганами, з суворими вироками. Не думайте, що я плачу або жалкую, шукаю спiвчуття, нарiкаю на долю. Певне, менi тяжко, певне, я нарiкаю. Та не на те, що не мав щастя, а що так доводиться нiвечитись не одному менi, нарiкаю на тi лихi обставини життя, якi вбивають душу в людинi i здорове тiло прирiкають на дочасну загибель. Це горе найперше вража? серце. Усiм нам, мученикам. Що ж тичеться мене особисто... I сказати соромно, i думати страшно, але, зда?ться, ще нiколи безнадiя та зневiра не огортали мене таким сумом, не затьмарювали так мого зору, як нинi. I кругла самотина ще не дошкуляла так... Самотина? А вони - Генрик Адамович, Байбал, Михайло, Дабиит? Про них забув? А тво? брати, сестри? А весь свiт - близький i дальнiй? Свiт працюючих з нужденним куснем хлiба? А в нього не бува? розпуки? Подумай. Чи, може, хочеш руки накласти на себе? Нi, нi! Ще не розтоптана душа, не поринула остаточно в багнюку. Геть зойки! Геть особисте! Угамуй - сам угамуй! - свою розпуку! Настали серце вогнями, а не болями! Втамуй, задуши в ньому мiнорнi звуки! Служи, спiвець, громадi! Хай твоя пiсня будить людей на прю велику! Он подивись на Лесю, згадай ?? пiснi крилатi, якими не нахвалиться навiть Iван Франко. Також хвора, ?? теж мучать сухоти, але вона, та слабосила дiвчина, живе й диха? громадськими думками й настроями, смiливо кличе: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Не бiйся досвiтньо? мли ---досвiтнi вогнi запали, коли ще зоря не заграла" А ти? Вслухайся добре, вдумайся сам, якими ти словами заговорив, якi мотиви забринiли у тво?му серцi, чим клопочешся: "Сяду за дiло --- нiчого не робиться, стану гадати - чомусь не гада?ться..." Соромся! Це не тво?, не для тебе воно! Не згадуй людям про вiчну млу труни, про мертвий сон могил, не додавай знесиленим журби, не добивай зневiр'ям пiдупалих. Ти перед ними невiдомi далi розгорни. Окриль ?х стягом осяйновогненним! Заклич до дiла, боротьби, окриль ?х iдеалами святими i разом з ними твердо йди! Поперед iнших стяг новий неси! Ти завинив перед громадою. I ма?ш звiрити ?й свою найщирiшу сповiдь. Скажи все, все до краплиночки, нiчого не _забудь i не приховай. Вона, громада, зрозумi? тебе. Мандруючи по хатi, вiн i не вiдав того, як поволi голубiшали його очi, як яснiшало хмарне чоло, просвiтлене новими думками й почуттями. Напившись холодно? води, знову сiда? за стiл, бере ручку i схиля?ться над чистим аркушем паперу. Сповiдь лл?ться журно, але на душi вiд не? легша?. _ Я пав духом на час, я заслаб в самотi, Весь погнувся пiд горя вагою; Враз померхли були iдеали святi, Я не бачив зорi за нудьгою... Я ридати почав, проклинати людей, Я почав на весь свiт нарiкати, Перестав одрiзнять блескiт свiтлих iдей, Забув звагу - братiв рятувати. Власнi болi самi в мо?м серцi жили, Я знiкчемнiв у власних недугах; А що ближнiх мо?х муки гiрш опрягли, То яке менi дiло до других? Тяжко сльози лились, що у мене нема Та й довiку не буде вже друга; Остогидла менi до загину тюрма, З виду темна не сходила смуга... О, простiть мене ви, непохитнi борцi, Та погляньте знов приязним зором! Про знемогу мою, про хвилини оцi Менi _навiть i згадувать сором. В грудях жвавiсть росте; думка кличе вперед; Вiдживають колишнi замiри; Перейшов по душi дошкульний уверед; Знов я повен надi? та вiри... 3_ Так, так - повен надi? та вiри. I самому трохи дивно. Вересень уже нахмурив брови, сиплеться дрiбними дощами, розвiшу? сивi тумани, обляга? землю довгими вечорами й ночами, а довколишнiй свiт став немовби яснiшим i якимсь привабливiшим. Зда?ться, й тайга одступилась вiд мiстечка. I на людських обличчях поменшали слiди скорботи. Навiть тюрма позира? менш зловiсно, анiж минуло? весни й лiта. Звiдкiля все це? Самообман? Що вiн знамену?, що вiщу?? Невже в очах посвiтлiшало? Спала хвороблива полуда з них? Можливо. А чи пам'ять притупилася? Чи серце заспоко?лось, переживши тяжку розлуку? Почав забувати ??, Ольгу? Нi. Нi. Он уже понад два мiсяцi спливло пiсля вiд'?зду Гаврилових, а вона не одступа?ться вiд нього: щоночi заквiтчу? собою його тривожнi сни, навiва? гадки, а цiлими днями чату? звабною тiнню. Iнодi привиджа?ться до того зримо, що вiн почина? розмовляти з нею. Ось i зараз сто?ть навпроти вiкна, пронизана якимсь дивовижним свiтлом, аж iскриться, а в очах задавненi жалi. Дивиться на нього довго, сумно i з болiсним докором. Хiба витрима?ш, мовчатимеш, не обiзвешся до не?? Олю! Олю! Друже мiй вiрний, друже милий. Прости, зiронько, сiромасi бездольному. Знаю, тобi важко. Та повiр, i менi нелегко. Без тебе конаю, мiсця не знаходжу собi, ледве-ледве поборюю фiзичнi й душевнi недуги. Ти зна?ш мене, а попереду ж - тутешня зима... Важко, але iнакше зробити, доленько моя, не можна було. Не можна. Навiть не кожен негiдник зважився б на таке, а ми ж люди. Вислухай мене, коли вже завiтала в мою господу. Повiк не забуду тi??, чи не найважчо? в мо?му життi, години, коли приходив прощатися з вами. Не знаю, як ти, а я добре завважив Костевi муки. I збагнув те, чого найбiльше боявся: Кость бачив, розумiв або самим чуттям закоханого чоловiка вловлював нашi з тобою стосунки. Вiн похапки зв'язував речi, складав у валiзу посуд, а в нього тремтiли руки. Крадькома поглядав то на тебе, то на мене i ще нижче схилявся над роботою, силкуючись не видавати свого горя. Що мордувало його - загроза назавжди втратити тебе? Очевидно. Але й це велике горе не робило його безсилим, жалюгiдним ревнивцем. Яке високе благородство, яка гiдна подиву людянiсть, яка внутрiшня краса вiдсвiчувалась у всiй його поведiнцi. Вiн переживав, карався не лише за себе, а й за нас. Саме так - i за нас. Пригадай, як ти, прощаючись зi мною, не стримала слiз. В ту мить Кость зовсiм розгубився. З рук випустив свiй фотоапарат, що нiс на пiдводу, i сам закляк, приголомшений. Не забула? Таке нiколи не забува?ться. А коли ти витерла сльози, вiн узяв тебе нiжно за плечi i, дивлячись прямо в очi, сказав: - Олю, зваж усе i остаточно вирiши. Щоб потiм не ремствувала на мене, на себе саму, на долю, щоб не каялась. Ще ? час, подумай. Я не буду проклинати тебе. Ти, не вiдповiвши нiчого, сiла на пiдводу. Я безпомильно бачив, що йому вiд того ненабагато полегшало. Вiн пiдiйшов до мене i запитав: - А ви ж, Павле, як? Залиша?тесь однi? Витрима?те? Не зiгнетесь? Я спромiгся лише головою кивнути, бо на бiльше не вистачило сил. Вiн зрозумiв мене: гаряче потиснув руку, по-братньому обняв. От який Кость у тебе, в нас. Минуло? ночi, Олю, ти менi так страшно наснилась, що я прокинувся, весь облитий холодним потом, i вже до ранку не заснув. Бачив тебе недужою, марною i заплаканою. Кость обв'язував тобi голову мокрим рушником, наливав у ложку лiки, а Гiммер стояв бiля порога, лютий-прелютий i з великим ножем у руках. Я нiколи не вiрив i зараз не вiрю нi в вiщi сни, нi в будь-якi iншi химери, але коли розвiялось страшне сонне видиво, то багато чого передумав. Що дi?ться з тобою, з вами, дорогi мо?? Справдi недуга? Знову переслiду? Гiммер? О-о, прокляття! Нiчого не вiдаю, не знаю, i вiд того ще важче на серцi. Кiлька разiв поривався писати вам, розпитати, як ма?тесь. Уже й писав, але не одсилав. То бiльше для самого себе, нiж для вас. Все не зважуюсь. Думка та серце змагаються, i вона часто забира? сво?. Все допиту?, як прокурор: - Нащо засилати отi листи, такi смутнi? Мушу дослухатися ??. Справдi - нащо, для чого? Ятрити старi рани, рвати вам серця, й без того наболiлi? Нi, не треба. Не можна. Побитi морозом квiти нiколи не розцвiтуть i не запахнуть... Лиха доля спiткала нас, наше кохання: Здибались ми ненароком Терпiть далеку неволю... Я був таким одиноким, Ти ж вiдшукала вже долю. Глухо скрiзь, холодно, темно; Смерть повiва? могильна... Щастя я прагнув даремно, Ти його дати невiльна. Два-три слiвця ненароком, Двi-три усмiшки коханих... Вражений болем глибоким, Знову б вiджив я в кайданах. Та непiдхоже бурлацi Збуджувать марiння краснi... Ми народились для працi, - Геть же всi пориви власнi! Сонячна моя! Цих рядкiв тобi я нiколи не звiряв, хоч вони зародилися в мо?й душi i вилилися з не? ще весною, коли ти була тут, бiля мене, коли мо? i хата, i душа повнилися тобою. Не мiг звiрити, тримав ?х у глибокiй та?мницi. I тепер прости, що згадав. Також поза сво?ю волею. Не можу не згадати, бо вони стали мо?ю молитвою, яко? нема сил нi забути, нi бодай на мить позбутися, повнiстю оволодiли мною i безжально диктують свою волю. Пекельна молитва, але що подi?ш з нею - вона моя, моя. Пита?ш, як живу? Дивися сама. От воно, мо? життя бурлацьке, все перед тобою, мов на тарiлцi виставлене. По вашому вiд'?здi небагато змiнилося в ньому, особливо ж на краще. Праця, читання, а найбiльше... Ех, та й годi - хiба вимiря?ш, чого зараз бiльше в мене? Недавно вичитав у пресi, що галицькi приятелi видали збiрку мо?х перекладiв пiд назвою "З чужого поля", а я тим часом вислав ?м книжечку сво?х нових творiв. Нарiк ?? просто, без будь-яких поетичних прикрас - "З пiвночi". I присвятив тобi. Тепер iнодi повертаюсь до ?? чернеток, що зберiгаються в мене, перечитую ?х, доробляю i ясно бачу: книжка - занадто вже сумовита, по самi вiнця наповнена жалями й сердечними зойками. Може, менi колись буде соромно за тi скаржнi зойки та жалi, але що мiг зробити, як поминути ?х? Усi вони не вигаданi, не награнi знiчев'я, всi правдиво вiдбили мiй тодiшнiй душевний стан. Я плакав, мучився, писавши деякi з вiршiв, що ввiйшли до не?, i тим рятувався вiд тяжко? згуби. Ти зна?ш мене, серденько, зна?ш краще, нiж будь-хто, тобi не треба пояснювати, сама все зрозумi?ш. Але навiть при тiй журбi, яка пану? над усiм збiрничком, менi зда?ться, що вiн з погляду поетично? технiки ? найлiпшим серед усього написаного мною досi. Тому й хочеться побачити його на свiтi. Коли вийде та книжечка - неодмiнно перешлю вам, i ти, прочитавши ??, ще повнiше уявиш собi, як я жив, як почував себе, i коли стрiчався з тобою тут, i пiсля вашого вiд'?зду. Та, власне, й зараз ненабагато полегшало. Все нуджусь та сумую, не знаючи, куди подiтись з сво?ю розпукою. Хочеться плакати, плакати без краю. Руки не пiдводяться до дiла, слово не йде з уст, наче ?х зацiпило назавжди. На вище, нiж переклади i переспiви, поки що не спромагаюсь. Переклади. Та й ?х не дуже густо. Оце зараз перекладаю ту поему, котру ми читали разом з тобою влiтку на березi Вiлюя, i, уяви собi, прямо-таки впиваюся нею. Дуже терпкий, часами гiркий той напiй, а я ковтаю його з якоюсь невтоленною жадобою i хмiльною насолодою, хоч сам бачу, що вiд того не краща?, а гiрша? менi. Не можу спинити себе, не можу втамувати жаги, наче забарений п'яниця в шинку. Не можу, бо ж Крукове фатальне слово "нiколи" назавжди втаврувалося в мо?му мозку, проникло в найдальшi закуточки душi i ворушиться там пiдколодним змi?м. Збираю всю снагу свою, щоб вирвати, випекти його звiдтiля, але Крук - о, той безжальний, страхiтливий Крук... "Гей, прорiчнику зловiщий! Чи ти птах, чи демон вiщий, - Богом, скритим вiд усiх, Вкупi з небом заклинаю - Ти скажи: в надземнiм раю, Межи ангелiв святих, Чи зустрiнусь я з душею Незабутньо? Ленори, Чи побачусь там iз нею, Що скраша? райськi доли?" Крук вiдрiк на те: "Нiколи!" - "Хто б не був ти: птах брехливий А чи Демон, Дух злостивий, Геть вiд мене! Геть туди, - Проказав я, з мiсця вставши, - Геть - де Пекло Ночi завше, Не вертайсь менi сюди! Чорнiш пiр'я твоя злоба, Твоя лжа, тво? "нiколи"; З мого серця вийми дзьоба; Щезни, лютий!" Крук поволи Вiдповiв на те: "Нiколи!" Ось, сонцекрила моя, який вiн, той Крук, - понурий вiщун смертi. I зараз бачу його на бюстi Паллади: сидить, лиховiсний, вгриза?ться залiзними пазурами, хижо мружить криваве око i висоту? з себе одне-?дине слово: "Нiколи!" А навколо нього все живе крижанi?. Дивитись на це, розумiти, вiдчувати - страшно й моторошно, бо отi пазури, отой закарлючений дзьоб, тi темнi крила чомусь нагадують менi обставини нашого нерадiсного буття. Вслухайся, вслухайся: "Нiколи!" Чу?ш? Але я... Нi, не пiддамся йому! Всiма вогнями свого серця спалю його, розтоплю те трикляте "нiколи!". I вигукну на весь свiт: - Життя переможе!!! Як товаришi дивляться на мою роботу? По-рiзному. Михайла Ромася поезiя не дуже цiкавить - цей захоплений сво?ми практичними справами. Цiлими тижнями вешта?ться по наслегах, а як повернеться в мiстечко й загляне до мене, то аж захлина?ться, викладаючи привезенi новини. Суруксут трохи пiдлiкувався, уже покинув лепрозорiй i разом з Дабиитом готу?ться до зимового полювання. А Байбал та Дулемба майже щодня навiдуються. Позавчора читав ?м уривок з "Крука". Байбал так розчулився, що заплакав i сказав: - Вiднинi круки - пекельнi вороги мо?. Генрик Адамович, мовчки слухаючи, супився. Переклад похвалив, але порадив не захоплюватися Едгаром По, якого вважа? романтиком-занепадником. Може, вiн i ма? рацiю, можливо, я не сперечався, та все ж мушу докiнчити почате... Недавно викликав нас усiх Кочаровський i об'явив царський манiфест: замiсть десяти лiт повно? безправностi менi визначили чотири роки. Бачиш, як змилувалися, хай ?м найгострiша болячка мiж ребра за це. Казав, згодом можна буде приписатися до яко?-небудь сiльсько? громади, тобто обернутися з полiтичного поселенця, позбавленого всiх прав, на хлiбороба з засланцiв - теж безправного. Ну, але як воно далi буде, мовляв слiпий, побачимо. Ох, круки, круки безсердечнi. Оце тобi, Олю, вся моя найсвятiша сповiдь, мiй найновiший curriculum vitae[31]. А ти, серденько, все мовчиш. Оченята засмученi. Чому? Гнiва?шся? Скажи хоч слово!.. * * * Вечiрнiй прихiд Кочаровського здивував i збентежив Грабовського. Дивуватися таки було чому. Окружний справник, здавалось, зовсiм не цiкавився життям вiлюйських засланцiв: у ?хнi мешкання нiколи не заглядав, а до себе в управлiння викликав лише при потребi. I раптом - сам завiтав. Та ще й у такий пiзнiй час. Яка лиха година пригнала його? Невже якийсь новий донос, i хоче вчинити обшук? - Ого-го! - вигукнув Кочаровський, шарячи поглядом по стосах книжок на ослонi й столi. - Я й не знав, що ви розвели в себе цiлу бiблiотеку. Недарма ходять чутки, нiбито у вас збираються люди, читають, сперечаються. - Взимку iнодi збиралися, а влiтку... ?м не до цього. Нема коли, хоч законом нам не заборонено збиратися. - Не заборонено, звiсно, якщо тi сходини та балачки не торкаються полiтики. Але зараз я до вас з iншим. - Будьте ласкавi, - показав Грабовський на стiлець. Справник подякував, скинув шапку i сiв. - Сьогоднi, - продовжив, - мiй помiчник повернувся з Якутська i привiз новину: губернатор велить вам покинути Вiлюйськ. - Як то? Кочаровський тiльки безпорадно розвiв руками. - Куди ж перебиратися? - На розсуд Мархiнсько? управи. - Знову? - Такий наказ. - Але ж пере?хати сюди менi дозволив генерал-губернатор. Хiба Якутськ ма? право скасовувати велiння Iркутська? - А чому ви дума?те, що губернатор зробив це без вiдома генерал-губернатора? Очевидно, навпаки. Вiн клопотався, а генерал-губернатор дав свою згоду. А може, хтось iнший доклав рук. Прошу тiльки вас, Павле Арсеновичу, не подумайте, боронь боже, що я тут чимсь завинив. Зрештою, поводили ви себе благопристойно, особливого клопоту менi не завдавали, то й не маю на вас лихого серця. - А губернатор? - Важко сказати. Однак про дещо можна здогадуватися. Власне, я тому й зайшов до вас - зустрiтися вiч-на-вiч поза службою. Думаю, тут орудувала рука Гiммера. - Але ж Гiммер подався в Ташкент i немовби назовсiм. - Подався, та не назовсiм. Вiн не хоче розлучатися з Вiлюйськом, маючи в лепрозорi? гарний заробiток. Спочине пiсля недуги i повернеться назад. Правду кажучи, добра вiд того повернення я не чекаю. Знову почнуться скарги, доноси, втечi з колонi?. Може, навiть якась комiсiя нарештi при?де. От i розбирайся. Набридло все це. Але заборонити йому повернутися не можу - це губернаторова канцелярiя вирiшу?, а ми мусимо виконувати ?? волю. - Канцелярi?ю ж не Гiммер керу?. - Так, не Гiммер, - згодився справник. - Проте... Пригаду?те, якось ще влiтку я жартома натякав, що вам, мабуть, доведеться залишити Вiлюйськ. То був не випадковий жарт. До мого вуха дiйшли чутки про деякi Гiммеровi заходи в Якутську супроти вас. Але передати ?х вам не мiг - то ж були тiльки чутки. Гiммер домагався, щоб вас i Гаврилових видворили з Вiлюйська в рiзнi i притому далекi наслеги. Як там далi обернулася справа, як пощастило Гавриловим потрапити в Якутськ, не вiдаю, а от ви мусите ?хати в Мархiно. - Коли? - Готуйтеся. Пiсля першого снiгу й вирушите. Кочаровський надягнув шапку i вже в сiнях майже пошепки сказав: - Зробiть менi, Павле Арсеновичу, одну послугу. - Яку? - Пообiцяйте, що про цi мо? вiдвiдини i нашу розмову нiхто не знатиме. Ви ж по?дете, а менi доведеться стрiчатись з Гiммером. - Обiцяю. * * * Несподiвана новина приголомшила друзiв Грабовського. По довгiй i гнiтючiй мовчанцi першим обiзвався Ромась. - Негiдник! Живорiз, - лаявся вiн. - Дивiться, якi коники викида?. Ох i лютий же я зараз на того, хто перешкодив нам звершити самосуд. Чого вихопився, наче Пилип з конопель? I сам не довiв дiла до кiнця, i ми, можна сказати, пошилися в дурнi. Мисливець почервонiв, мов рак в окропi, i мовчки чухав потилицю, низько схиливши голову. Дулемба мiркував уголос: - Не гарячкуй, Михайле. Суд можна буде влаштувати, коли Гiммер повернеться. Ти ж сам казав... - Казав, казав, - не вгамовувався Ромась. - Вiн випер Гаврилових у один бiк, Грабовського - в другий, скоро, далебi, ще когось випре. Хто ж його, гада, тодi судитиме, коли нас тут не буде? Дабиит, глухо кашлянувши, докинув: - Знайдуться такi. На перший раз вийшла помилка, а вдруге... - Так, - пiдхопив Генрик Адамович. - Я теж думаю, що люди знайдуться. Зараз справа не в судi, а в тiм, куди запроторять Павла. Це мене найбiльше тривожить. Хоч би у Мархiно залишили. - А чому в Мархiно? - здивувався Байбал. - У Бордонський наслег треба. Там сво? люди, юрта. Я також по?ду з Павлом. Удвох не пропадемо. - Егекеен[32], i мене вiзьмiть у наслег, - обiзвалася Аанис. - Там гарнi книжки читатиму. - Ой дитино моя, - тяжко зiтхнула Балбаара. - Скiнчилося вже тво? читання, назавжди скiнчилось. - Таки по?ду. Правда, дядьку Павле? - Я охоче взяв би тебе, коли б мама пустила. Балбаара витерла рiжком хустини затуманенi сльозою очi. - Не по?деш ти, доню. Далина ж то яка. Та й що я робитиму без тебе? Може, Павла Арсеновича скоро знову пустять до нас. Тодi й продовжиш свою науку. - Я доти зовсiм забуду читати й писати. До дiвчинки пiдiйшов Дулемба. - Не журися, мала, не забудеш. У тебе гарна пам'ять. Замiсть дядька Павла, я вчитиму тебе. Чи ти, може, не хочеш такого старого вчителя? - Хочу. Але хай i дядько Павло зоста?ться. - Якби ж то наша воля. 4_ Дверi причинилися, i в юртi запала густа тиша. Тепер Грабовський ще бiльше, нiж перед тим, вiдчув утому. Не спромiгся навiть покласти на стiлець бiля лiжка книжку, з яко? тiльки-но диктував, - вона сама випорснула з рук на долiвку. Рука безвiльно впала на груди, така важенна, що й дихання забива?. I пiдняти ?? не було сили. Так бува? майже пiсля кожного уроку. Доки учнi пишуть, читають, жебонять, вiн ще якось трима?ться, збира? в собi всю снагу, аби не виказати безсилля, пекучого болю. А як тiльки хлоп'ята пiдуть, тодi вже зовсiм губить владу над собою. Не годен навiть кварту дiстати, зволожити пересохлi губи. Коли дома Байбал, вiн допомага?, а коли нема, то Павло колодою лежить, зцiпивши зуби й заплющивши очi, доки спочине i бодай трохи набереться сил. Набереться сил. Та чи ж прибавляються тi сили? Чи мiцнi? тiло? Ой, нi, зда?ться, нi. То вiн тiльки тiшить себе рожевими сподiванками, що одужу?, що таки видужа?. Тiшить, розважа?ться, бо так нiби легше. Насправдi ж сили вичерпуються з кожним днем, i свiтлi надi? меншають, наче священний талiсман. Скiльки вже часу збiгло вiдтодi, як пере?хав з Вiлюйська в Бордонський наслег i злiг, а здоров'я не полiпшу?ться. Тричi, залишаючись сам у юртi, пробував пiдвестися з лiжка i написати листи, що наро?лися вже давно, та нiчого не виходило. I тепер щодня пише ?х подумки, бо по тих невдалих спробах недуга ще жорстокiше мстилася йому. Не допомагають нi навари пахучих трав, якими щедро напува? його Байбал, нi ведмеже сало. нi риб'ячий жир, нi тепле молоко Арамааново? корови... Листи. Цiлим натовпом юрмляться вони. Такi ряснi, скорботнi, що сльози навертаються на очi. I нагальнi. Кожен щомитi пiдступа?ться, нагаду? про себе, благаючи найперше одiслати його. I треба б. Та що вдi?ш, як одiшлеш, коли всi вони тiльки в головi, в думках, не вимережанi на паперi. До Миколи Ожигова, Михайла Павлика, Костя Панькiвського, Iвана Франка. Колись, далебi, змережаться i розлетяться в рiзнi боки свiтами дальнiми, несучи вiстi невеселi. Колись... А поки що вiн лише перегорта? ?х у пам'ятi, мов самоцвiти на долонi, i виколису?, як мати немовлят сво?х. Думка стрiча?ться з думкою, сперечаються, а нiчого путнього не виходить. Невже назавжди зачахли й перестануть iснувати одразу два часописи в Галичинi? Та ще й якi - "Народ", "Жит? i слово"! I подумати страшно. Павлик занедужав, вирiшив поступитися мiсцем молодшому поколiнню. Франко не змiг зiбрати потрiбне число передплатникiв. От тобi й ма?ш - галицька преса звужу?ться. Що ж далi? А чому "Жит? i слово" розгубило читачiв? Чому? Нелегко це визнавати, проте ми не страуси, щоб ховати голову пiд крило. Мусимо дивитися правдi в очi i казати, як воно ?. Передплатникiв розгублено, либонь, i тому, що "Жит?" недостатньо цiкавилося живою сучаснiстю, ?? щоденними потребами, надаючи багацько мiсця умершинi, всiляким давнiм легендам. Звiсно, були й iншi причини. Але хiба вiд того, що ми зна?мо ?х, легше? Думки знову й знову повертаються до Iвана Франка. Дивний чоловiк. Навiть збагнути важко. I соромно перед ним за сво? тiлеснi болi та душевну розпуку, особливо за той травневий лист, що написав йому з Вiлюйська, виливши всю свою пекельну муку. Боявся, чи збагне, чи зрозумi? все те, а вiн, Iван Якович, не лише збагнув, на сторiнках свого журналу явив ту сердечну зливу читаючому громадянству. Сам придумав назву тiй зливi - "Iз дневника невольника" - та ще й вiд себе додав кiлька рядкiв. I яких рядкiв! О, тi рядки, вони й зараз бринять у пам'ятi: "Одержавши вiд одного земляка оцей твiр - не твiр, а документ важкого психiчного настрою одного з молодих талановитих укра?нцiв, загнаного на Сибiр, ми друку?мо його з деякими пропусками. Може, шановний автор, котрого iм'я тут не пiдпису?мо з причин легко зрозумiлих, поремству? на нас за те, що друку?мо не самi вiршi, а й прозу, призначену, мабуть, для приватного вжитку. Та для нас вiршi i проза в сьому творi однаково дорогi, а навiть вiршi без прози подекуди не були б зрозумiлi. Зверта?мо на сей окрик сердечного болю i розпуки талановитого земляка увагу освiчено? громади росiйсько? - не само? тiльки укра?нсько?. Невже нема способу облегшити його важке життя хоч легальними способами, дружнiм спiвчуттям, листами, книжками, порадою та пiдмогою?" Поремству?... Друже мiй великий, оборонцю безкорисливий, натхненнику щедрий! Чим передати мо? найсвятiшi почуття до вас, мою вдячнiсть безмiрну? Скажу вам, як старшому братовi рiдному. Поява мого нерозважного листа в часописi здивувала мене, бо ж я не така значна людина, щоб привертати до себе увагу. Краще, коли тебе не знають. А то можуть говорити: - Носилися з ним, як з писаною торбою; думали, з нього що-небудь путн? вийде, а воно ледащо... Громада жалю не зна?; раз спiткнувсь - довiку не забуде. Ви турбу?тесь про полегшення мого життя, оклика?те громаду. А чи треба це робити? Добре, звiсно, було б визволитися звiдси, та не зовсiм при?мно, коли б хтось став клопотатися за мене, покладаючи якiсь надi?. Менi зда?ться, я в такому разi почував би себе завжди зв'язаним, нiби зобов'язаним, комусь пiдлеглим. Таке менi не кладеться нi в голову, нi в серце. Незабаром, кажуть, буде коронацiя. Може, новий цар видасть манiфеста про нашого брата, засланця полiтичного, i мене переведуть звiдси в якесь iнше мiсце. Ех, _якби-то, хоч надi? також невеликi. Радите, друже, взятися за оповiдання. Спасибi. Я й сам не раз думав спробувати хисту, та тiльки його, либонь, у мене й нема: оповiдання вимага? рiвно?, щоденно? запопадно? працi, а я так нездужаю, що можу працювати лише наскоками; на довгу рiч у мене не хватить нi сил, нi терпiння. От скiльки збираюсь сiсти за бурсацькi спомини, та нiяк не зберусь; хочу таки незабаром почати, можна б написати чимало. Та й сибiрських спогадiв хватило б надовго. Тiльки я не люблю писати, як звичайно оповiдання у нас пишуться. "Сонце, здiймаючись понад га?м, виблискувало промiннями... Соловейко потьохкував у зеленому садочку про те i про се... Легесенький вiтрець подмухав та ласкався до полискуючо? золотом травицi... ?? розкiшне вбрання... ?? чарiвна постать... Вiн поклав одну ногу на другу... Вiн був одягнений..." Одним словом, - вся та нiсенiтниця, що Успенський добре виразив словами: "Анна Ивановна (чи Марья Ивановна - не тямлю) полулежала на кушетке..." По-мо?му, предметом белетристичного зображення повинен бути лише внутрiшнiй, духовний свiт людини, а також тi соцiально-iсторичнi обставини житт?вi, що той або iнший духовний свiт виробили, той або iнший тип людини винесли на поверх течi? свiтово?. А всi отi: "вiн устав... пiшов... сiв... почухавсь..." - просто зайва вага, яку можна без жалю викинути. Через те я не перекладав би прозових творiв цiлком, а вибирав лишень те, що безпосередньо тичеться сутi, викидаючи все зайве... Хотiлося б побалакати з вами також про вiдгуки на мо? твори, але все стримую себе, бо й так забираю у вас багато часу. Чи, може, написати самим рецензентам? Так не випада? якось, тим паче, що ? намiр не тiльки подякувати за пiдтримку, а й посперечатись. Еге ж, посперечатися. Нi, далебi, вдамся до Костя Панькiвського - вiн же видавав тi твори, то й ма? свою думку про них. От недавнечко прочитав у "Зорi" рецензiю на збiрку "З пiвночi". Рецензiя прихильна, прихильна в такiй мiрi, що, може, мо? вiршi того й не заслуговують. Справдi ж бо: критик захоплю?ться ?х, кажучи його словами, "непiдробленою щирiстю, художньою формою i чесним, суто громадським настро?м". Може, й забагато в цiй рецензi? похвали... - Ну, як у тебе, Павле? - почув Байбалiв голос i розплющив очi, згубивши нитку роздумiв. Старий, видно, давненько повернувся додому, бо його кожушанка вже висить на стiнi, а вiн, роздягнутий, без шапки, сто?ть посеред юрти, тримаючи в руках безвухий глечик i склянку, наповнену молоком. - Про груди питаю. Не краще? Вiн чека? вiдповiдi, як приречений до страти - помилування, як найсвятiшо? надi?. Вона, та надiя, тихо жеврi? в його добрих очах, зовсiм неприхована, i ?? добре бачить Грабовський. Бачить завжди, а нинi - особливо. Йому шкода старого, шкода не менше нiж самого себе. I хочеться сказати щось при?мне, окрилююче, не погасити тi?? райдужно? надi?, не завдати чоловiковi зайвого болю Тому вiдповiда? на цi запитання, що повторюються кожного дня по кiльканадцять разiв, бадьоро, дещо прикрашуючи свiй справжнiй стан. - Трохи легше. - Слава святим духам, коли легше. Зараз ти нап'?шся гарячого молочка з маслом, може, ще покраща?. Арамаанова жiнка й сьогоднi твердила сво?: найлiпше - молоко. Пообiцяла на завтра зварити якусь iншу траву. Каже, така трава, що всi недуги як рукою знiма?. Пiдвiвшись на лiкоть, Грабовський одним махом випив двi склянки. Знову прилiг на подушку i задоволене зiтхнув У грудях справдi нiби полегшало трохи. Зда?ться, навiть сили в тiлi прибавилось. - Смачне молоко. Спробуйте й ви. - Обiйдуся, - байдуже махнув рукою Байбал, прикривши глечик покришкою. - Може, сими покушту?ш? - Спасибi. Пiзнiше, ?жте самi. - Я встигну, а от ти... Хочу, Павле, тебе вилаяти, а все нiяк не зберуся, нема часу. - Зараз i лайте, коли заслужив. Якраз вiльна година випала. - Випала, - посмiхнувся старий. - Шуткуй собi. Таки заслужив. Арамаановi хлопцi вже не прийдуть до тебе. - Чому? - Не прийдуть, доки не одужа?ш Так i Арамаан казав. Де ж то бачено таке: сам хворий, а до себе збира? малих обдертусiв з усього наслега. - ?х лише п'ять. - А п'ять - мало? I навча?ш ?х грамоти, можна сказати, нi за що. - То ж барахсанськi дiти. Я ж не взяв Юга?вого хлопчини, хоч староста обiцяв менi чималi грошi, аби погодився вчити лише його найменшого сина. - Ат, Югай, Югай, - одмахнувся Байбал, наче вiд мухи. - Того нечистий не вхопить. Свого вишкребка вiн уже одвiз у науку до якогось мархiнського вчителя. - Хай везе. Але ж я не можу лупити шкуру з бiдакiв, а ?хнiм дiтям також треба вчитися. - Не про грошi мовиться. За те, що не дереш шкуру з людей, вони тебе шанують. А про сво? здоров'я треба дбати. Видужа?ш - тодi вчи, скiльки тобi захочеться, а доти жодного хлопця не пущу в юрту. Хочеш - гнiвайся, а я таки постою на сво?му. 5_ Свого слова Байбал дотримав. Вiн, як жартома говорив Грабовський, без згоди на те "попечителя", самоправно влаштував зовсiм непередбаченi рiздвянi вакацi?. Наступного дня з самого ранку шпортався на подвiр'?, нiби зайнятий якимсь дiлом, а таки перестрiв учнiв за хвiрткою i сказав: - У дядька Павла тече кров горлом. Тому й наука вiдклада?ться не знати доки. Коли хвороба минеться - сам загадаю до школи. Довго й терпеливо чекали хлоп'ята: вчитель пiдвiвся з лiжка лише тодi, як одшумiли талi води i забрунькували дерева. Та й пiсля того учнi не встигли намилуватися сво?ю школою, наслухатися тих знадливих iсторiй та бувальщин, якi для них щодня множилися в Байбаловiй юртi. Незабаром розпочався збiр заболонi, i хлопчики, помiчники сво?х батькiв, потягнулися до лiсу, а наслег напiвспорожнiв. Грабовський теж захотiв попрацювати разом з людьми, але Байбал зразу став дибки. - Розумнiшого не мiг вигадати? - допитував сердито. - Нащо тобi та заболонь? Кого будеш нею частувати? I з голови викинь дурне. Сиди пiд юртою та грiйся, щоб усi болячки з тебе за лiто вийшли. Якщо хочеш купатися чи поглянути на лiс, то можна пiти, а за заболонню - нi й нi. Довелося скоритись волi хазя?на. Старий також не одривався вiд дому аж до середини лiта, не спускав Павла й на мить з очей. Вiдлучився тiльки на заготiвлю сими, але й з озера навiдувався майже щовечора, приносячи повну торбу в'ялено? риби. Прийде, розвiша? ту рибу на шкiряних перев'язях, якими обсноване все подвiр'я, наготу? вечерю i знову ладиться в дорогу, аби доспати коротку нiч на теплому пiщаному березi. Так i сьогоднi. От уже порожня торба пiд пахвою, а довгий ялиновий костур у руцi. - Хоч би повечеряли зi мною, - просить Грабовський. - Дома марнувати харч? - диву?ться, як завжди, старий. - Хiба там, на озерi, нема що ?сти? - I вже переводить на iнше: - На рiчцi нинi був? - Був. - Добре. Тiльки у водi не засиджуйся. Бiльше грiйся на сонцi. - Я так i роблю. - До Кранiхфельдiв завтра не збира?шся? - Нi. Багато роботи. Пiду в суботу. - Бувай здоровий. - Iдiть щасливо. Але ранок зруйнував усi плани. Грабовський ще й не скiнчив снiдати, як принесли лист з окружного полiцейського управлiння. Вiлюйський справник сповiщав: йому, Грабовському, дозволено приписатися до будь-яко? сiльсько? громади в межах Якутсько? областi, коли та громада не буде заперечувати. Повiдомлення Кочаровського так схвилювало Павла, що вiн i не доснiдав. Нашвидкуруч помив посуд, замкнув юрту i подався з наслега до Мархiнського висiлка. Iшов недавно скошеними луками, обминаючи копицi пахучого сiна, а в головi клубочилися ще не зовсiм яснi, але райдужнi думки i плани. Очевидно, такий самий дозвiл уже мають Кранiхфельди, Генрик Адамович, Михайло, Микола, Софiя. От якби всiм пощастило пристати до одного села, здобути паспорти i цiлим гуртом майнути з Якутi?. Спершу влада, мабуть, не пустить у ?вропейську Росiю, та поки що можна пожити i в Захiдному Сибiру, а потiм... - Обережно! - почув оклик i пiдняв голову. Прямо перед ним, пiд копицею сiна, сидiв Вiктор Кра-нiхфельд, замотуючи ногу онучею. - Чого тут розсiвся? - Перевзуваюсь, бо муля?, - посмiха?ться Вiктор. - Бiда з цими поетами, та й годi. Тиняються, як привиди. Так легко й чоловiка розтолочити. Куди торочишся? - До вас. - Хочеш похвалитися, що нарештi станеш гречкосi?м? Вiтаю тебе, бурлаче, i зичу всiлякого гаразду на новiй житт?вiй нивi. - Ви також отримали повiдомлення з Вiлюйська? - Учора. Значить, ти менi, а я тобi несли однакову звiстку. - Виходить, так. - Тодi я обертаю голоблi, i почимчику?мо до нас. Згода? - Хай. Кранiхфельд натягнув чоботи, i рушили. - Ну, як ти дивишся на цю царську ласку? - Особливо нема за що дякувати, хоч поселенець ма? бiльше права, нiж полiтичний засланець. - Бiльше? - Маючи паспорт, вiн може мандрувати по Сибiру. - Ти в це вiриш? - Правду кажучи, не дуже, однак юридичне... - А насправдi? - Треба, Вiтю, домагатись того, щоб де-юре дорiвнювалося де-факто. Це - перше. I друге. Якщо нам навiть заборонять мандрувати, то цим дозволом ми все ж можемо скористатись на краще. - Приснилися бабцi дiвочi вечорницi. - Не поспiшай. Могли б ми, балаганцi, приписатися до одного села? Могли б. А це вже дiло: принаймнi вкупi легше жити. Кранiхфельд вiдповiв не зразу. Видно, думав. - Загалом iдея досить спокуслива, - обiзвався нарештi. - Давайте до нас. - У Мархiнський виселок? - А чому б нi? Вiн не гiрший за iншi наслеги Вiлюйщини. - Може, й не гiрший, та мене бiльше вабить село Павловське. - Там Олексiй Макаревський живе? - Жив. Недавно ви?хав у Росiю. Справа тут не в Макаревському, а в тому, щоб бути ближче до обласного центру. В Якутську багато полiтичних засланцiв, книжки, преса. Кранiхфельд, який досi був у веселому, навiть грайливому настро?, враз спохмурнiв. Знову помовчав. - Ти, Павле, ма?ш рацiю, - сказав якось глухо, немовби вибачався. - Та, на жаль, при?днатися до твого плану ми не зможемо. - Чому? - Спитати легко. Ех, друже, ти, запеклий холостяк i непоправний романтик, багато чого не розумi?ш. Я й не дивуюсь, однак вдумайся сам, вдумайся не книжно, не з висоти полiтичних програм i переконань чи покликiв громадських, а по-людському, стоячи обома ногами на цiй грiшнiй землi. Скiльки потрачено за три роки працi, сил, здоров'я! Ми лише обжили садибу, хату, вирубали та викорчували бiля двох десятин лiсу пiд поле. I все це тепер покинути? - Можна спродатися. - Кому продамо? Хто його купить у цьому нещасному висiлку, купить так, щоб бодай труд вернувся? Нiхто. А потiм, куди по?деш, сподiваючись дiтей? Нi, ми з Евелiною остаточно вирiшили хлiборобити тут доти, доки не дiстанемо права повернутися в Росiю. Iншого виходу нема. - Нi, ?. - У пере?здi до Павловського? - Хоча б. - Ну що ж. Клич у Павловське Миколу, Софiю, Михайла, пере?здiть туди, обживайтесь, а потiм гукнете нас. - Завтра ж напишу вiлюйцям та верхоянцям. Якщо нiхто з них не пристане, по?ду в Павловське один. 6_ Хворi ноги аж гули. Чув, як вони, попухлi в колiнах, наливалися чимось важким i пекучим, немовби розтопленим оловом, а одiйти вiд вiкна не мiг. Спершись лiктями на лутку, надсадно хукав у шибку, тер ?? пальцями, знову хукав, набираючи повнi груди повiтря, але крижаний накип не танув. I це завдавало ще бiльшого болю. Зовсiм нiчого не видно. Що там дi?ться на свiтi божому? Чи все догори ногами пiшло, чи провалю?ться в безодню? - Знову?! - донiсся стривожений голос Ольги, яка нечутно зайшла в кiмнату. - Чому встав? --Та я... - похопився Грабовський. - Я... --Знаю, знаю, - перебила. Говорила, наче одрубувала кожне слово i сердито жбурляла в нього. ?? лице з морозу пашiло, а на оксамитових бровах срiблилися дрiбненькi краплини розталого снiгу. - Хто тобi дозволив? - Хотiв поглянути, що надворi робиться. Дослухаюсь - реве, свище, стогне за вiкном, будинок аж скрипить. Олю, зрозумiй... - Розумiю, все розумiю, але зрозумiй нарештi й ти: тобi необхiдно лежати, коли хочеш видужати. Лежати, - повторила з суворим притиском. - Доки ж лежати? - запитав з глибоким душевним надривом. - Навiть камiнь не витрима? тако? муки. Скiльки ще валятися колодою? - Скiльки треба, стiльки й можна, Павле, - в ?? голосi також забринiли крихкi нотки. - Лягай, прошу тебе, не муч мене. Скоряючись ?? проханню, спробував зробити крок, але кволо захитався, мов лозина пiд рвучким вiтром, зцiпив зуби i знову схилився до лутки. Замiсть зойку, який застиг у очах, тiльки болiсно кашлянув i весь позеленiв. Вона пiдбiгла до нього. - От бачиш, - скрушно зiтхнула i припала лицем до худого плеча. - Ну чому ти такий неслухняний, Павле? Вiн дихав важко й хапливо. Губи смикались, наче мимрили щось, та чути не було. Взяла пiд пахви, як дитину, пiдвела до лiжка, поклала i вкрила верблюжою ковдрою. Збивши подушку, торкнулася рукою чола. - О-о. в тебе жар! Ну, полеж тихо. Метнулась у другу кiмнату i за хвилину повернулась з мокрим рушником. Обв'язавши ним хворому голову, взялася готувати лiки. - Олю, Олюню, - заговорив тихо-тихо, випивши лiки. - Вислухай. Ти ж менi зараз найдорожча i найрiднiша у всьому свiтi, нiкого й нiчого, крiм тебе, не маю. Ти... словом, так далi жити я не можу. Не можу, - повторив. - Пiдшукай менi яку-небудь квартиру, хай маленьку, бо ж на путящу не стягнуся. Аби було де спати й працювати. Я перейду туди. Вона знову суворо звела брови. - Це я вже чула. I ще раз питаю - тобi в нас не подоба?ться? - Олю, друже мiй, не кажи цього. Я не можу знайти слiв, щоб передати вам свою вдячнiсть. - А все-таки силку?шся втекти? Ковдра на його грудях тривожно заколивалась. - Хiба ж не бачу, що став для вас зайвим тягарем? Треба бути або слiпцем, або непоправним нахабою, щоб не бачити цього. - Тобi не соромно? - Анiтрохи, бо все розумiю. Доки ж ви будете тулитися в тiй комiрчинi, тратитись на мене? У тебе ж i Кость немiчний, за ним ма?ш наглядати, а тут ще я. Знайди менi квартиру. - Добре, - журно хитнула головою i глибоко зiтхнула. - Зроблю тобi таку послугу, коли вже так наполяга?ш Тiльки бiльше не нагадуй про це. Але як i знайду, то вiдпущу тебе туди лише пiсля повного одужання. Домовились? - Спасибi. Може, колись забiжиш до мене, оглянеш, а я подивлюся на тебе. - I будеш щасливий? - Ну... - Олю-у, - долинув з сусiдньо? кiмнати кволий Костiв голос. - Де ти? У печi казанок збiга. - Iду, йду, - вiдповiла. А сама нахилилась до Павла, палко поцiлувала в чоло, нiжно погладила чуприну. - Добре, забiгатиму, оглядатиму, а тепер постарайся заснути, - i зникла за дверима. Постарайся. Не так легко, кохана моя, зробити це навiть уночi, а вдень i поготiв. Зда?ться, тисячi багнетiв уп'ялися в серце i розривають його на шматки, i воно квилить, як чайка над холодним осiннiм морем. А тут ще й легенi мучать - набрякли, гниють, дихати важко. Ревматизм шашелем свердлить кожну кiстку. Коли вгамуються оцi пекельнi тортури, коли? Та й чи вгамуються? З кожним днем певнiсть усе менша?. Пощо марно тiшити себе рожевими надiями? Хтозна, чи дотягну до лiта, чи побачу ще хоч раз талi води i пролiски? Може, навеснi вже виросте надi мною лопух! Лопух, а над ним - чорнi пазури зловiсного Крука чигатимуть на свiт, на сонце, на людей... I в Бордонському наслегу було погано, а тепер ще гiрше. Мабуть, далека дорога взяла сво?. Так, так, вона, бо ж коли разом iз Байбалом сiдав на Арамаановi сани, то почував себе непогано. I на тракт вибралися благополучно, i кiлька станцiй поминули гарно. Лихо трапилось на останньому прогонi. Вiн був довгий, а дорога - грузька. ?хали поволi. Почав замерзати i злiз, щоб нагрiтися. Але не ступнув i десять крокiв, як враз закашлявся i з горла потекла кров. Тодi знову всадили в сани, i Арамаан погнав коней щодуху. До Якутська дiсталися вже поночi. Завернули в улусну. Там, на щастя, знайшлась вiльна кiмната. Тяжкою була та нiч для всiх трьох, особливо для нього - у грудях пекло, бракувало повiтря, голова розпадалася. Хвилинами здавалось, не витрима?, не дотягне до ранку, ось-ось назавжди обiрвуться його муки. Стискував кулаки. зцiплював зуби, заплющував очi, аби не стогнати, не закричати. I якось таки вижив. Вранцi Арамаан рушив додому. Грабовський радив Байбаловi теж ?хати, але старий вiд подиву й обурення аж пiдстрибнув: - А тебе покинути?! Цього не буде. Нi, нi, не буде, i не говори зайвого. Пiддужа?ш - тодi й по?ду. Не журися, я тобi не заважатиму. Та й на прожиток зароблю. Дрова людям рубатиму, воду носитиму, якось проживем. - Я не про те. - А коли не про те, то мовчи. Та й дiло в мене тут ?: хочу добратися до губернатора. - З отим озером? - Так, з ним. Випровадивши Арамаана, Байбал зразу ж хотiв iти на розшуки Гаврилових. Але Грабовський стримав його. - Не кваптеся. Для чого завдавати людям зайвого клопоту: бачите ж, який я. От, може, трохи оклигаю - тодi й сповiстимо, що при?хали. Старий спершу протестував: - Що це, Павле, з тобою? Чого ховатися вiд людей? Чи ми обiкрали кого, чи вбили? Ну, занедужав ти... Ольга Василiвна, вона... Що мав на мислi старий, згадуючи Гаврилову, важко було здогадатися, та Грабовський твердо стояв на сво?му: - Не треба. Пiсля довго? розмови Байбал, здавалось, погодився. Правда, мовчки. Мовчки й клопотався бiля хворого, силкуючись скорiше звести його на ноги. Рiдко одривався в мiсто - хiба що на базар. Пiд кiнець тижня майже врочисто оголосив: - Уже, слава святим духам, поправля?шся. Лице порожевiло, ноги стухли, змiцнiли. Можна рушати до Ольги Василiвни. Недужий тiльки болiсно посмiхнувся. Знав, що старий перебiльшу?: яка там поправка? Ноги. Колоди колодами - ними й ворушити не годен пiд ковдрою Навiть якiсь пiдозрiлi виразки з'явилися на них, кровоточать. Чи не лепра, бува, захотiла породичатися з ним? Ще тiльки ?? бракувало... Цього дня Байбал довше, нiж звичайно, затримався в мiстi i повернувся не сам, а разом з Гавриловими. Оглянувши недужого, Ольга жахнулась, аж потемнiла на виду. - Варвари! Жорстокi вандали ви! Вампiри! - мовила гнiвно. - Обидва. Хiба можна так ставитися до свого здоров'я? О боже святий, боже милосердний. Лежить, кона?, а про порятунок i не дума?. - Я ж йому казав, що ви, а вiн... - вставив несмiливо Байбал. - Ну, зневажа?те мене як медика, хай, - провадила далi, - могли б покликати Гус?ва. Той нiколи не вiдмовиться. I лiкар тямущий. Ти поглянь, глянь, - кивнула чоловiковi, показуючи Павловi ноги, що вже бралися синявою. - Бачу, - скрушно хитнув головою Кость. - Ех, Павле Арсеновичу, бити вас треба за такi речi, нещадно бити. Далi ви тут не залишитесь. По?дете до нас. Так же, Олю? - I негайно, - потвердила. Пiсля обiду й вiдбулося переселення. З двох сво?х кiмнаток Гаврилови бiльшу вiдвели Грабовському та Байбаловi, а самi оташувалися в меншiй, де було зовсiм тiсно. В першi днi Павло протестував, незручно почуваючи себе в родинi кохано? жiнки. Просив найняти йому окрему квартиру, але нi Кость Семенович, нi Ольга не хотiли слухати. А потiм йому так погiршало, що вiн уже не мiг i просити. Гай-гай, скiльки часу спливло вiдтодi - понад чотири мiсяцi. Скоро й весна - то ж, мабуть, перед ?? приходом так заморозило й завiхолило. Тепер йому, порiвняно _з тим, як було, нiби полегшало, але ця зима назавжди закарбувала свою жорстоку печать: груди ниють, дихати важко, а ноги й зовсiм зледащiли. Вiн чудово розумi?: без Ольги навряд чи зможе змагатися з сво?ми недугами, а надто - перемогти, здолати ?х. Але й розумiючи все це, не може далi залишатися тут. I не залишиться. Не дозволя? сумлiння, любов i повага до господарiв. Адже зараз квартира Гаврилових нагаду? шпиталь: у цiй кiмнатi лежить вiн, а в другiй - Кость, якого теж мордують сухоти. Важко Ользi: кожного дня треба тричi нагодувати обох, кiлька разiв напо?ти ча?м, лiками, поставити банки, грiлки. Вона намага?ться не виказати сво?? перевтоми - бiга?, жарту?, бадьорить ?х. Але Павло добре бачить, як вона вибива?ться з сил, марнi?, як ширшають i густiшають синцi пiд ?? очима, а самi очi вiд того гублять свiй колишнiй блиск i або меншають, або ж глибше занурюються в орбiти... Вiташевський зайшов збуджений i веселий. - ?, ?! - гукнув ще в сiнях, зiрвавши з носа окуляри, якi враз змокрiли в кiмнатi. - Таки знайшов. I подав книжку в брунатнiй обкладинцi - "Поэзия славян", - прочитав Грабовський уголос. - О-о-о! - вигукнув. - Велика, безмежна дяка вам, Миколо Олексiйовичу. Для мене зараз це - прямо-таки лiки, бальзам, порятунок. - А я це й сам знаю, - задоволено посмiхнувся гiсть, надягаючи протертi окуляри. - Чув же, бачив, як ви побивались, як мрiяли про не?. - Де ж ви ?? взяли? - У тутешньо? вчительки Антонiни Михайлiвни Якуцевич. Вона працю? в жiночiй гiмназi?, любить поезiю i ма? непогану бiблiотеку. Колись познайомлю з нею, думаю, будете задоволенi. - Спасибi. - Маю для вас ще подарунок. - Який? Вiташевський поглянув на трохи вiдхиленi дверi. - Квартиру вам напитав. Недорога й близько звiдси - на Береговiй вулицi, у Габишевих. Хазя?в дво? та донька. I люди поряднi, чеснi. В них буде добре. От лиш потерпаю, чи не розсердяться на мене Кость Семенович та Ольга Василiвна. - А таки будемо сердитись, Миколо Олексiйовичу, - смiялася Ольга, заходячи в кiмнату. - Навiть розгнiватися можемо. Ми з Костем уже почули вашi секрети. За книжку дяку?мо, а Павла Арсеновича в такому станi не вiдпустимо, поки не одужа?. I не наполягайте. - А я й не кажу, Ольго Василiвно, зараз, - мовив Вiташевський. - Так, пiсля одужання цiлковитого й гарантованого, квартира почека?. Габишеви не квапляться. Маю до вас, Павле Арсеновичу, одну невеличку справу, але про не? скажу, мабуть, потiм. - Для чого ж вiдкладати? Кажiть. - Так, так, - докинула Ольга. - Замахнувшись - бийте. Чи при менi говорити не можна? Чоловiчi пота?мини? - Можна й при вас. Ви, Павле Арсеновичу, якось говорили, що взяли б собi учнiв. Учора, коли я був у Якуцевичiв, Антонiна Михайлiвна просила пiдшукати для однi?? гiмназистки репетитора. Та дiвчина в цьому роцi ма? закiнчити гiмназiю, але довго хорувала i вiдстала. Ну, вчителька, звiсно, хоче... - Часом, не для доньки осадчого? - перебила Гаврилова. - Для не?. Зда?ться, Анфiсою звуть. - Так, так, Анфiсою, - ствердила Ольга i якусь мить подумала. - Невелике щастя. Дивна вона, ця дiвчина. I вродлива собою, i розумом бог не скривдив, але чогось нiби ?й браку?. Кажуть, дуже химерна, не ма? нi характеру, нi сили волi, анi твердих переконань. Та ще й з мiщанськими забаганками... 7_ Цього разу повернувся Байбал, коли в хатi вже блимало свiтло. Мовчки скинув шапку, роздягнувся, грузько сiв на лаву i втупив очi в долiвку, наче йому було соромно. Кучмата голова низько схилена, плечi згорбленi, весь якийсь жалюгiдний. Коли б не важке дихання, час вiд часу перериване зiтханням, можна було подумати - старий скам'янiв. Що з ним? Не запитав про здоров'я, як завжди. Наче й не помiтив того, що хворий не лежить, а сидить за столом, працю?. Чим так заклопотаний? I де був? Пiшов ще зранку, мав тiльки зайти до Габишевих, оглянути кiмнату, познайомитися з хазяями. Чи, може, Габишеви передумали, i вiн шукав iншу квартиру? Грабовський кладе на стiл книжку, котру читав, поволi зводиться на ще не зовсiм слухнянi ноги. Голосно кашля?, нагадуючи про себе, i обережно ступа? по кiмнатi, як дитина, що вперше смаку? насолоду самостiйно? ходьби. - Ну, як там? Довго чека? на вiдповiдь, але Байбал мовчить. - Були в Габишевих? Старий тiльки болiсно зiтхнув. - Бачили кiмнату? Знову довга мовчанка. - Сподобалась? Байбал нарештi зводить голову, i Грабовський бачить у його вицвiлих очах сльози, а на лицi - темно-червонi садна. - Що трапилось? - стривожився. - Скажи менi, Павле, скажи! - вибуха? старечий голос. - Куди тепер iти? До кого вдаватися? Де шукати? - Габишеви не хочуть мене прийняти? - Скажи, кому скаржитись? - На кого? Але старий не вiдповiда?. - Правду ти говорив, ще там, у наслегу, а я, дурень, не вiрив. - Ви про що? - Та про губернатора ж. - Ходили до нього? - Ходив, хай з нього дух вийде. - Прийняв? - Не допустили. Став ?м викладати про озеро, а вони розреготалися й виштовхнули мене геть. Так само, як мархiнський писар, як вiлюйський справник. Бiля управи здибав одного чоловiка - нашого ж таки, якута, що сторожу? там. Розказав йому все, а вiн i порадив: Ти, каже, зроби, як iншi. ?х теж не пускають до губернатора. Вони чекають тут, пiд управою, а коли губернатор, скiнчивши службу, йде додому, переймають його, стають на колiна i виповiдають сво? скарги". Так я й зробив. Тiльки-но губернатор вийшов з управи, я впав на землю, але не встиг i слова вимовити. "Забрати!" - гукнув солдатам. Ну, тi й схопили мене. Я вiдбивався, то вони понадавали менi, скiльки захотiли. Байбал пройшовся пальцями по виразках на обличчi, нервово зiщулився, обхопив руками голову i весь затрясся в давкому риданнi. Видно, намагався стримати сльози, та не мiг. Грабовський стояв остовпiло, не вiдаючи, чим допомогти цiй людинi, завжди такiй незламнiй, беручкiй, сповненiй вiри, а тепер безсилiй та безпораднiй. Що викликало це розпучне ридання? Кривавi садна, чорна кривда, образа? Несправедливiсть? Можливо, й вони, можливо. Але найголовнiшим було, мабуть, iнше - крах свято? мрi?. Так, так, Байбал, очевидно, прощався з сво?ю роками виплеканою мрi?ю-надi?ю, i його душили невтiшнi сльози. - Ну от, - глухо заговорив вiн, сяк-так вгамувавши ридання. - Тепер усе, - похитав вiн головою, як над покiйником. - Озеро... Сiнокiс... Люди... Нi, нi, не з того кiнця треба починати. Не з того. Вогню, Павле, потрiбно. Вогню. Такого, щоб усе зiтлiло - i бордонський староста, i мархiнський писар, i вiлюйський справник, i тойони, й губернатор. До ?диного, до нiгтя. А тодi вже можна братися за осушення озера. Охо-хо-о... Завтра перевезу тебе до Габишевих та й по?ду. Далi затримуватися тут не можу, бо як почне танути снiг - тодi не доберешся, хоч на животi повзи. Саме трапля?ться пiдвода у Вiлюйськ, пiдвезе, а там... Годi просити. Почну з Югая... * * * Вiташевський та Байбал не прогадали - кiмната в будинку Габишевих сподобалася Грабовському. Була вона невеличка, але з двома вiкнами, якi виходили на пiвдень та захiд, тепла й затишна. В нiй зручно вмiстилися стiл, чотири стiльцi, лiжко й маленький, дбайливо виструганий ослiнчик бiля груби. Бракувало тiльки довго? лави, де б можна скласти книжки. Але через тиждень по приходi пожильця хазя?н змайстрував мiцну, хоч i не дуже зграбну, модринову подобу мисника, який увiбрав майже всю Павлову бiблiотеку. Згодом той мисник було пофарбовано охрою, а спереду зависла свiтло-синя ширмочка. Павло добре знав, що ?? почепили моторнi Нюргустанинi рученята, хоча й не бачив, коли те сталося. Нюргустана - ?дина донька, чорноока втiха Габишевих. ?й пiшов шiстнадцятий рiк. Вона вiльно чита?, трохи пише, зна? росiйську мову, але чомусь дуже сором'язлива i полохлива, мов сарна. Цю дивну й милу цнотливiсть дiвчини Павло помiтив з перших днiв свого життя у Габишевих. Кожен день чу?, як за стiною дзвiнко дзюрчить, грайливо переливаючись, безжурний смiх Нюргустани, а коли переступить порiг мешкання хазя?в - вона одразу змовкне i не зна?, куди подiти себе. ?? гарна, гладенько зачесана голiвка схилена, стрiлчастi вi? опущенi, густо-чорних, схожих на перестиглi черешнi, очей не видно, а пальцi хапаються за якусь роботу. Така вона i на подвiр'?, такою бачив ?? i в мiстi: йде вулицею - строга, зосереджена i поспiша?, наче бо?ться, щоб хтось не перейняв ?? або не окинув лихим поглядом. Скоро пiвроку, як Грабовський мешка? в Габишевих, а побалакати з Нюргустаною так i не довелося. Та й як побалака?ш? Стрiнешся в сiнях чи на подвiр'? - опуска? очi; працю?ш - нiколи не зайде. А що вона бува? в нього, це зразу видно: бо коли прибира? Нюргустана, тодi не тiльки пiдметено та витерто, але й на столi охайно складено всi папери. Недавно сталося й таке. Грабовський сфотографувався в Гаврилова, одiслав картки Грiнченковi, Ромасевi, Дулембi, Кранiхфельдам, Ожиговим, а одна зосталась. Поклав ?? на вiкнi, i вона лежала там, поволi згортаючись у дудочку. Та раптом зникла звiдти. Пошукав, пошукав, але не знайшов i на тому заспоко?вся - незручно було говорити хазяям. Минуло кiлька днiв. Повернувшись якось з мiста, здивувався: його фотографiя стояла на столi в новiй полакованiй рамочцi. Iнодi траплялися також iншi "пропажi". Одну з таких виявив випадково. Прочитавши в "Киевской старине" роман Михайла Старицького "Перед бурей", залишився незадоволений i поклав часопис у мисник. Згодом вирiшив написати гостру рецензiю на той роман. Подивився туди, де мала бути книга, - нема. Пригадував, чи не дав кому почитати. Нi, не давав. Понервував трохи, а через два днi виявив ?? на тому ж таки мiсцi. Здогадався - то робота Нюргустани, але дiвчинi нiчого не сказав - хай собi чита? на здоров'я. Потiм сам почав пiдбирати цiкавi книжки i навмисно клав на виднотi. Вони також зникали, а за кiлька днiв поверталися назад. Все це нагадувало йому дитячу гру в пiжмурки, яка iнтригувала, веселила й заохочувала. Позавчора розповiв про Нюргустанинi вчинки сво?й ученицi. Та слухала не дуже уважно, iнодi голосно смiялася, а потiм, закопиливши губу, кинула: - Якутка, дикунка. Павла вразила така неприхована зневага. - Як вам не соромно, Анфiсо? Дiвчина прикусила язика i густо зашарiлася. В кiмнатi запанувала терпка й прикра тиша. Довго обо? сидiли мовчки, не знаючи, що далi казати. Нарештi Анфiса звела на вчителя гарнi ревнивi очi. - Ви, бачу, закоханi в ту якутку. Чи не дума?те одружуватися з нею? Серед полiтичних таке зараз у модi. - Що ви говорите? - здивувався Грабовський. - Як вам не соромно! Я нiколи про це й не думав. Нюргустана справдi чудова дiвчина, але ж вона ще напiвдитина, майже вдвiчi молодша од мене. I взагалi... - Та, що жила в Зубрилова, скидалася на пiдлiтка. - Ви про що? Зубрилов? Василь Петрович? - Так! - випалила мстиво. - Було це понад десять рокiв тому. Тодi вiн поселив у себе малу якутяночку, ну, а потiм, коли при?хала сюди його наречена, якутяночцi довелося покинути тепле гнiздечко. Ту iсторiю й досi переказують у мiстi, можете самi почути. - Анфiсо!! - вигукнув вiн. - Для чого перегорта?те гидкий мiщанський мотлох? Не вiрте дурним пересудам. Ви ж молода, письменна. Всю правду про стосунки Зубрилова з тi?ю дiвчинкою розповiв Володимир Короленко у книзi "История моего современника". Я читав - знаю. Якщо хочете, ось вам книжка - почитайте. Анфiса ще дужче почервонiла. Бiльше не сказала жодного слова. Мовчки взяла книжку i вийшла не прощаючись. Чи прочитала вже? 8_ Рожевi, мов пелюстки розквiтло? троянди, мрi?-видiння, в обiймах яких звечора солодко заснув, сьогоднi вранцi зовсiм потьмарилися, згубивши сво? чiткi й манливi обриси. I не пiзнати, наче вночi хтось пiдмiнив ?х сiрими, похмурими й вiдворотними. В серцi ворушиться задавнений бiль, а очi туманить важкий, як осiннiй дощ, смуток. Що далi робити? Де знайти вихiд? Знову схиля?ться над присудом барнаульсько? мiщансько? громади, який учора нарештi отримав, ще i ще вчиту?ться в нього, вдуму?ться, а щасливого вечiрнього настрою, викликаного тим присудом, не осягне. Почина? злостиво ремствувати на себе, на свою хистку натуру, в якiй часто, слiдом за вогнистими спалахами райдужних надiй, звiльна народжуються пекучi сумнiви. Нема з ким погомонiти, порадитись - балаганцi далеко, Вiташевський i Зубрилов недужi, а Гаврилови й досi гостюють у Павловську. Нема. Тому в думках спереча?ться сам з собою, поволi роздвоюючись. Нiби два рiзнi, ба й протилежнi Грабовськi зiткнулись на вузькiй i непевнiй гребельцi й нiяк не можуть розминутися. Занадто багато пережито, занадто багато гiркого досвiду набуто, щоб весело й бездумно дивитися в завтрашнiй день, завбачити й наблизити його. - Ну, чого супишся? Не вiриш? Он же перед тобою лежить присуд, стверджений пiдписами старости Красiна i двох з половиною десяткiв мiщан та ще й печаткою. Тут недвозначно сказано - барнаульцi приймають тебе до сво?? громади. - I ручаться, що справно сплачуватиму казнi майбутнi побори? - Навiть самi зобов'язуються платити за тебе. - Якщо я помру, так i не поквитавшись з царським троном. - Усi помирають, коли приходить час... - А до того тягтиму податкову лямку, втративши i тi дванадцять карбованцiв запомоги, яка належить полiтичним засланцям? Знаю. Вже пересвiдчився. Так було i з селом Павловським, коли мене туди прийняли За те здерли двадцять п'ять карбованцiв, а ще чотири карбованцi й сорок одну з трьома чвертками копiйку - нiби на податок за бiжучий рiк. Сподiваючись, що барнаульцi задовольнять мо? прохання, позавчора ?здив у Павловське - провiдати, як виписатися звiдти. А там знову, наче на цимбалах, заграли: виписати можна, однак мусите сплатити податок за два роки наперед. Чу?ш - мусите. - Ну, коли треба... - Коли треба... А що дала менi та приписка до Павловського? Обернула з полiтичного засланця на селянина-поселенця - ото i все. Та й де ж грошi брати? Попросив би гонорар у львiв'ян, так не можна його переслати - однак держава конфiску?. Заробиш у злиденного осадчого? Марна надiя - то копiйки нiкчемнi. На Вiлюйщинi припас триста карбованцiв - до?хав сюди i он помаленьку вже кiнчаю ?х. А далi? - Ти ж одержиш у барнаульськiй громадi паспорт, а з ним - право на мандри по всьому Сибiру, i можеш спинитись жити там, де вподоба?ться. - Можеш, можеш... Так гадав, просячись у Павловське. А що вийшло? По?хав до старости, прошу паспорт, а той: не дам, не можу, генерал-губернатор заборонив. От тобi й право. - Барнаул - не Павловське, мiщанська громада - не сiльська. У не? бiльше сили. - Навiть дуже багато - як у жебрака майна. - Хай i так, але ж можеш поки що не мандрувати, а спинитися в Барнаулi. З клiматичного погляду це мiсто не таке вже й погане, у всякому разi краще, нiж Якутськ чи Вiлюйськ. Головне - можеш вирватися з цього пекла. Маючи на руках присуд громади, проси в генерал-губернатора дозволу ?хати до Барнаула. - Гада?ш, дозволить? - Чому ж би йому йти супроти громади? Ну, ще порадиться з томським губернатором. - Якраз той i може не прийняти. Для них нiяких законiв нема: не захотiв - i квит. - То вже ти дарма. Чого б йому бути проти твого пере?зду? Вiн тебе особисто зна?? Не зна?. Про всяк випадок, коли вже нiчого не сподiва?шся, просись у Мiнусiнськ, кажуть, ?нiсейський губернатор, котрому пiдляга? те мiсто, трохи поступливiший i людянiший. - Людянiший? Усi вони одним миром мазанi. - Зрештою, можна проситись i до Тобольська - все ж далi на захiд. Та й Вiктор Костюрiн там. - Нi, нi, про Тобольськ поки що мовчи. Як не вигорить з Барнаулом i Мiнусiнськом, тодi можна вхопитися й за Тобольськ. - Не заперечую. Тобольськ не втече. Спиняйся на Барнаулi й Мiнусiнську. Проси паспорт, аби ви?хати туди. Тiльки не вiдкладай. Зараз же бери папiр, ручку й пиши. ...Владно крокував новий рiк, перекривши снiгами все старе. Несамовито вiхолило пiд вiкнами. Мороз судомив груди, вищав на дорогах, душив рибу кригою, гнав дрiбну звiрину до селищ. У такий час знову стрiлися сам на сам два Грабовських. I знову, пiсля довгенько? перерви, ожила розмова-суперечка. - От бачиш. Ти казав: чого йому бути проти твого пере?зду? Вiн тебе особисто не зна?. А от же, вiдмовився прийняти. Навiть казенна палата перечислила мене в Барнаул, а iркутський генерал-губернатор Горемикiн, йдучи. назустрiч томському губернаторовi, не да? паспорта. - Погано, справдi, виходить. Я думав, сподiвався. Але на цьому спинятися не можна. Треба писати, писати, просити, клопотатися, вимагати, зрештою, - набридати. Краплини скелi руйнують. - Краплини руйнують, бо ?м допомагають сонце, вiтри, люди. А спробуй тут зруйнувати. Писав уже не один раз. Нагадував. Набридав, та все те як об стiну горохом. Я йому - Барнаул, Мiнусiнськ, а вiн менi - Балаганськ, i бiльше нiчого. Нiби глузу?, ?дь, мовляв. А чого туди по?ду - шукати сво?? загибелi? Балаганськ не кращий Якутська. - Що ж робити? - Не знаю. Нiчого не знаю i не бачу попереду. Вiда?ш, сю зиму нiби трохи легше - кров горлом не йде, але дихати важко. Сам бачиш: часом до порога дiйду i вже задихаюсь. Так само, як з ким побалакаю або навiть посиджу в шумному товариствi, - все мене знесилю?. Опроче, в останнiй час я почав цуратись людей: менi важко, як до мене хтось приходить, а самому ходити ще важче. В товариствi, коли доводиться бувати, сиджу мовчки, не кажу нi слова, про що говорять - не вслухаюсь, а думаю про що-небудь сво?. Часто хочеться плакати. Чую, все це - початок яко?сь хвороби, але iншим бути не здужаю; що далi, то гiрше. От хiба пустять до Барнаула, може, там оклигаю. Укра?нська книжка - се ?дина втiха, боюсь, щоб не прийшов час, коли й вона обридне, як усе навкруги; се буде справжн? нещастя i моя пагуба. - Укра?нськi книжки тобi приходять потроху, ти ?х так любиш, що не зможеш зненавидiти. До того ж з Барнаулом ще не все втрачено - остаточне слово залиша?ться за мiнiстром внутрiшнiх справ. Ти ж написав йому? - Написав. - Добре зробив. - Гада?ш, мiнiстр пiде супроти Горемикiна? - Можливо. - Цiлком виключено. Ворон вороновi ока не видзьоба?. Усi вони дiють за принципом: рука руку ми?. - Значить, виходу нема? - Так, нема. В кожному разi - для мене. - Як це зрозумiти? - Дуже просто. Можна б вирватися звiдси, написавши прошенi? на тему "грех юности моея и неведения моего не помяни", але такого прошенiя я не можу написати i нiколи не напишу. Нiколи! Значить, сиди i "нiчогiсiнько не жди", як казав наш великий правдовидець Тарас. - Так, так. А може б, не вiдпихати з порога того осоружного Балаганська, тверезо подумати над генерал-губернаторською пропозицi?ю. - ?хати туди? - Хай поки що туди, аби вирватися звiдси. - Ой-йо-йой. Уявляю собi, як мене там стрiнуть, пригадавши мою участь у протестi проти якутсько? рiзанини. Створять менi ще гiрше пекло, нiж тут. - А все-таки подумай. - Важко. Почекаю вiдповiдi мiнiстра. Якщо вiн пiдтрима? Горемикiна, тодi попрошуся в Тобольськ. 9_ Вони удвох розмовляли, а Ольга копалася в бiблiотецi, розглядаючи корiнцi книжок на миснику. - О-о! - зрадiла. - Тут ? поповнення. - Дещо позавчора прийшло з Ки?ва та Львова, - потвердив Грабовський. - Бачу, прийшло, але чому воно прихову?ться вiд друзiв? - Сам ще не встиг переглянути. Та й, крiм того, все те --- переважно про Укра?ну. - Хiба нас Укра?на не цiкавить? - Можливо, цiкавить, але мову не зрозумi?те. - Важкувато, однак я вже трохи наловчилася. Навiть Кость Семенович пiдучу?. Правда, Костику? --Так, - вiдповiв Гаврилов. - Пiдбери щось новеньке, дома почита?мо. - I вже до Грабовського: - Так от я й кажу, чи не по?хати б нам разом у Балаганськ. Я згоден, нас там не дуже чекають, але ми на ?х ласку не розрахову?мо. Давайте чкурнемо. - Ви так запрошу?те, нiби вже одержали дозвiл на пере?зд. Ще ж невiдомо, як поставиться генерал-губернатор до вашого клопотання. - Думаю, в Балаганськ дозволить, туди небагато просяться. Я тут уже просто дихати не можу. I з тим негiдником лиха не обберешся. - Ви про Сержа? - Та про нього ж, хай вiн без вогню згорить. - Знову щось напаскудив? - Кожен день паскудить, де тiльки може. Другий Гiммер. Крутиться мiж нами, слуха?, а потiм доносить начальству або розпуска? бруднi плiтки. Словом, ми з Олею до себе його бiльше не пустимо. А ви? - Вiн до мене нiколи не заходив, бо я не давав для цього приводу. Думаю, й надалi не заходитиме. У мене нiчого спiльного з ним нема i бути не може. - А ви це бачили? - перебила розмову Ольга. Грабовський пiзнав у ?? руках шостий номер часопису "Жит? i слово" за минулий рiк. - Що там таке? - поцiкавився Гаврилов. - А от слухайте. Ольга схилилась над розгорнутою книжкою i, долаючи труднощi вимови, поволi продовжила: - "Почина?мо оцю хронiку сумною звiсткою. Один з талановитих молодих письменникiв укра?нських, звiсний також читачам "Жит? i слово" пiд назвою Павла Граба, пробува? вже довгi лiта на далекiй Сибiрi. Важкi се лiта, що, мов тяжкий молот, викували його поетичний талант i пiддали йому тi проймаючi та заразом здержанi i глибокi тони, що так i стогнуть, i плачуть у його пiснях..." Грабовський хотiв спинити читання, але не мiг. Намагався не слухати, а чув. I диво - написане ним i про нього зараз сприймалося не так, як ранiш, коли читав сам: тепер iшлося нiби не про нього, а про iншу, сторонню людину, про яку колись, десь, зда?ться, чував, але яко? власновiч не бачив i не зна?. Може, то й не одна якась конкретна людина, а персонiфiкована ?днiсть тих буденних i страхiтливих явищ, тих мук i болячок, якими сповнене життя сибiрського засланця. Звiдкiля вони, тi явища, тi болячки, вiдомi Франковi? А, видно, таки вiдомi. Отже - Вiлюйськ... Переведено в Якутськ... Росiйський i укра?нський мартирологи... Замучений Чернишевський... Далекий глухий улус, де нема нi товариства, нi працi, нi помочi вiд хвороби... Про кого все це? Чекай, чекай, щось таки справдi знайоме... Голос Ольги тремтiв, гублячи свiй високий i дзвiнкий тембр. Лице жiнки обгорталося темною хмаринкою, плечi стискувалися, втягуючи бiлу шию. Дихала важко, глибоко. Дочитавши травневий Павлiв лист, наведений у статтi, вона змовкла, поклала книжку на колiна i стулила повiки. Сидiла немовби приречена. - Все? - ледве чутно запитав Кость. - Нi, - заперечливо хитнула головою. Згодом розтулила повiки i, не витираючи слiз, що бринiли на них, читала далi ще тихiше та душевнiше: - "Доконали людо?ди ще одну молоду силу, понiвечили гарний талант, що мiг би був зробити чимало доброго серед сво?? рiдно? суспiльностi. I нема то? сили, щоби хоч тепер, засудженого на смерть самою природою, вирвала його з пазурiв варварсько? адмiнiстрацi?, облегшила йому муки конання!" Знову мовчання, знову ще давкiшi сльози. - "Терпи ж, наш нещасний, сердешний товаришу! Неси до могили свiй важкий хрест та знай, що тут, далеко, в рiдному краю, тебе знають i люблять i що iм'я тво? яснiтиме в рядi тих наших мученикiв, що, наче стяг бойовий, ведуть i вестимуть цiлi поколiння до боротьби з усякою самоволею, з усяким гнiтом..." Ольга болiсно зойкнула, згорнула книжку, поклала на стiл i, рвучко висмикнувши з рукава хусточку, взялась витирати очi. Кость пiдiйшов до не?, обняв за плечi, нiжно погладив коси. - Заспокойся, Олю. А хто це писав? Замiсть Ольги вiдповiв Грабовський: - Iван Франко, мiй благодiйник на Укра?нi. - Видно, чоловiк велико? сили i доброго серця. - Та свiтлого розуму, - додав Грабовський. - Така пiдтримка багато важить. Щасливий той, хто ма? таких друзiв i заступникiв. - Кость трохи помовчав. - Ну, то як з Балаганськом? ?демо? Грабовський думав. - Олю, - звернувся Гаврилов до дружини, яка мовчки ще раз перечитувала Франкову статтю, - допоможи менi, проси й ти Павла Арсеновича, може, тебе вiн послуха?. Ольга одiрвалася вiд читання i благальне глянула на Грабовського. - ?дьмо, справдi, - сказала. - Разом буде i легше, i веселiше. Га? - Побачимо. *** Грабовський мовчки одсунув зошит, клопiтке потер долонею чоло i замислився. На розгорнутих сторiнках мiшма миготiли синi й червонi лiтери. Звiв здивований погляд на ученицю. - Що з вами, Анфiсо? Дiвчина скрипнула стiльцем, почервонiла, мов калиновий кетяг, i опустила сумнi очi додолу. Сьогоднi вiн таки не пiзнавав ??, хоч, здавалось, уже й вивчив. Досi так старанно працювала, так гарно засвоювала програму, що вiн щиро радiв доброю радiстю вчителя. Недавно навiть запитав Антонiну Михайлiвну, як устига? Анфiса в гiмназi?, i та сказала: - Нiчого, навiть добре. Пiдтягу?ться дiвчина, працю? з вогником. Якщо так i далi працюватиме, то одержить, думаю, атестат. Спасибi за допомогу, бо без вас вона нiколи б не осилила курсу. - Якби сама не взялася за розум, то i я б нiчого не зробив. - Та то вже так, але ранiш не бралася. Тримайте ?? в руках. I раптом - нинi прийшла на заняття зовсiм неготова. Домашн? завдання виконала неуважно i неохайно, правила запам'ятала нетвердо, в диктантi, тiльки-но написаному, допустила багато помилок. I навiть таких, якi нiколи в не? не траплялися, - переважно пропуски букв та роздiлових знакiв. Звiдки це? Чи дома щось трапилось, чи в школi? - Що з вами, Анфiсо? - повторив. - Можна забрати? - простягнула руку до зошита, нiби й не чула запитання. - Можна? - Можна, звичайно, але ж ви не вiдповiли на мо? питання. - Дозвольте менi йти, - попросила. - Iдiть, хоч я ще нiчого не пояснював i завдання не дав. Чи, може, моя допомога вам уже взагалi не потрiбна? - Нi, нi, потрiбна, - вiдповiла рiшуче. - Навiть дуже потрiбна. - А що ж сьогоднi сталося? - Нiчого особливого. До такого я вже звикла. - До чого? - Учора, як i завжди, батько прийшов додому п'яний, збиткувався над матiр'ю. Я заступилася, а вiн тодi напався на мене. Боже мiй, коли б менi вже закiнчити школу i перейти на власний хлiб. Далi так жити несила. Попрiкають шматком, грiшми, якi треба платити вам, обзивають, лають. Наказав бiльше не ходити нi в школу, нi до вас. Дiвчина змовкла, ледве стримуючи сльози, ?? повнi губи смикалися, наче в скривджено? дитини, що збира?ться плакати. Спантеличений i вражений, учитель не знав, як повестися. - Заспокойтесь, Анфiсо, - сказав, згортаючи зошит. - Слiзьми тут не зарадите. Батько сп'яну накричав, не зважайте на те. Гiмназiю таки не покидайте, а про плату менi не журiться, навiть викиньте ?? з голови. Я допоможу вам i без грошей. - Без грошей? - звела на нього заплаканi очi. - Даром? - Можете це й батьковi сказати, хай заспоко?ться. - Спасибi, - майже прошепотiла. - А за те, що я говорила про вас i Нюргустану, про Зубрилова i ту якутяночку, прошу вибачити менi. Наслухалася всiляких теревенiв та й сама почала плести дурницi. Короленка я прочитала, тепер вiрю йому. - От i добре. Берiмось за роботу. *** Сьогоднi Лена таки незвичайна. Бачив ?? вже не один десяток разiв, а такою, як зараз, ще не доводилось бачити. Чи сонце, спинившись у зенiтi, яскравiше свiтить, бо ж на небi жодно? тобi хмариночки, а чи, може, з цього величезного модринового плоту, на якому оце прилiг, вилiзши з води, краще видно. Течiя рiчки - широка, велична i лискуча, мов велетенське дзеркало, що увiбрало в себе все сонячне промiння. На нiй - золотавi косяки, спрямованi сво?ми пiщаними гостряками до русла, розлогi плеса та острови. По лiсистих островах - густа трава, на якiй пасуться воли, корови, телята. Тамтой берег ледве манячить, а на ньому - люди, люди наче мурахи. Старшi, скупавшись, вигрiваються мовчки, молодь веслу? на човнах, спiва?, смi?ться, а дiтлахи талапаються на прибережнiй мiлинi i галасують, аж лящить. Йому також при?мно й радiсно. Лiниво розкинув руки й ноги, бородою врився в гарячий пiсок. Зда?ться, навiть чу?, як сонячне промiння, пронизуючи все тiло, висмокту? з нього недуги. Легко диха?ться, легко дума?ться. От коли б тут, у Якутi?, стояли такi погожi та дзвiнкi, як нинiшнiй, днi хоча б чотири-п'ять мiсяцiв на рiк, то заради них можна було б якось коротати всi iншi - вологi, задушливi, люто холоднi. Але таких бува? мало, зовсiм мало, десь вiд кiнця червня до середини серпня. Нi, треба тiкати звiдси, тiкати скорiше, обриваючи поли. Тепер уже ясно, Барнаула йому не бачити - мiнiстр внутрiшнiх справ погодився з Горемикiним. Кiнець. Далi нема куди рипатись, нема перед ким клопотатися. - Годi, - мимрить. - До бога високо, до царя далеко... Що ж далi? Куди податися? У Балаганськ разом з Гавриловими? Гарнi вони люди - з ними не страшно ?хати. Уже й Ольга, окремо вiд Костя Семеновича, благала пристати до компанi?. Так, так, без жодного перебiльшення, - благала крiзь сльози. Але невже вона не розумi?, що i тут уже нема сил дивитися на не? здалеку, каратись, мучитись ночами, жити подвiйним життям, грати якусь дивовижну роль мiж нею та ?? чоловiком? А що ж буде в Балаганську? - Тю, бий тебе лиха година, - плюнув спересердя, побачивши недалеко вiд себе Сержа, який махав йому капелюхом. - Тiльки цього браку?. Про що говорити з цим пiдступним слимаком та ще й психопатом? Слухати його самохвали про те, як до нього липнуть мiсцевi дiвчата та молодицi, чи похулки на старих полiтичних засланцiв? Щоб уникнути небажано? розмови, Грабовський встав i квапно почав одягатися. Але пiзно. - Салют, Павле Арсеновичу, - сунув свою спiтнiлу руку Серж. - Салют i золотi побажання. Куди так поспiша?те? Давайте покупа?мось разом. - Спасибi, я тут уже давненько, а менi перегрiватися не можна. - Чому не можна? Повiрте менi, лiкаревi, - вам на сонцi треба бути найбiльше. Сонце, рiчкове повiтря, мiцнi вина i гарнi дiвчата... - Нi, нi, Гус?в радив оберiгатися. - Гус?в, - кисло скривився Серж. - Теж менi спецiалiст. Костоправ, коновал, ескулап нещасний. Не вiрте шарлатановi. Сучасна медицина таких невiгласiв викида? на смiтник. Крiм того, я давно вже збираюся поговорити з вами. - Про що? - Маю до вас справу. - Яку? - Та-а, - трохи зам'явся Серж, але за мить опанував себе. - Воно нiби й не справа, просто дружня розмова тет-а-тет... - Вiн оглянувся, набрав жертовного вигляду i продовжив: - Талановитим та смiливим людям, по-справжньому освiченим, самi вiда?те, живеться нелегко. А найприкрiше, мабуть, те, що часто лиха завдають ?м не супротивники, не вороги, а сво? - полiтичнi засланцi. Взяти хоча б мене. Звiсно, знаю я бiльше, нiж iншi, далi за них бачу. Але, дозвольте спитати, в чому ж тут моя провина? Хiба це да? резони старим пенькам вороже ставитись до мене, зневажати, ображати? Не да?, звичайно, проте саме так виходить. Готовi в ложцi води втопити, в багно затоптати, на порошок стерти. - Кого ма?те на увазi? - Та чимало всiляких там... Ну, бог з ними, залишимо ?х, тим паче що ?хня катеринка вже не гра? i нiколи не гратиме. Ми з вами освiченi, молодi, красивi, у нас ? сво? iнтереси, нам треба жити по-новому i вволю. Давайте разом пiдемо на вечiр. - Куди? - В гiмназiю. Там сьогоднi випуск. Кажуть, буде пiкнiк, за чаркою, звiсно, i безпремiнно танцi. А коли б ви знали, якi там апетитнi гiмназисточки - пальчики оближеш. Я запитав Антонiну Михайлiвну, чи можна прийти, i вона не заперечувала, хоч i здивовано потиснула плечима. Вважайте мене запрошеним, а ви зi мною не пропадете. Гайда? - Не пiду. Мене, правда, одна випускниця запрошувала, але не можу. - Запрошувала? Котра ж це? - Хiба неоднаково? Словом - не пiду. - Виходить, i ви вiдпиха?те мене, тягнете руку за старим луб'ям? - Я вас не вiдпихаю i руки... - Знаю, - перебив Серж. - Сердитесь за Дмитра Адольфовича, але я з ним нiколи не мав нiчого спiльного. - Хоча й обiцяли вiдплатити. - То брехня Гаврилових. Цього вже так не залишу. Я... - Забудьмо це, нiби ми й не розмовляли. Вибачте, менi час додому. Бажаю гарно провести вечiр. - Дозвольте на днях забiгти до вас? - Якщо дуже треба, то... _ 10_ Iшов поволi, машинально переставляючи ноги. I незчувся, як забрiв з Берегово? на Велику, як пересiк Собранську, обiгнув залишки дерев'яного острога i опинився на березi невеликого ставу. Присiвши на дерев'яну колоду, задивився на плесо, посрiблене пiвнiчним сяйвом. Он посерединi водоймища лiниво похиту?ться, наче п'яний, човен. На човнi маячать три темнi силуети, i чути пiсню. Слiв тi?? пiснi вiн не зна?, нiколи не чув, зда?ться, також мелодi?, але вона чимось нiби знайома. Хто ?? спiвав, де, коли? Звiдкiля вона запала в серце i зараз тихо бринить? Може, тому на душi так тихо. Тiльки десь у найглибшому закуточку ?? ворушиться неспокiй, у якому переплелися i радiсть, i жаль. Розумi?: iнакше й бути не може - адже завтра з Якутська вирушають Вiташевськi та Зубрилови. Нарештi дочекалися свого щастя - ?дуть у Росiю. Хiба ж не радiтимеш за них? I все-таки важко. Важко й сумно, коли подума?ш; можливо, з ними вже нiколи не зустрiнешся, не почу?ш ?х голосiв, не побачиш заклопотаних очей. А ще сумнiше, як згада?ш: тобi залиша?ться калатати тут ще понад дев'ять рокiв. Дев'ять пекельних зим, дев'ять болотистих осеней та весен, дев'ять парких, спекотливих лiт. Чи виживеш, чи перетягнеш? Нема надiй, ой, нема. Та цур ?м, тим надiям. Попрацювати б хоч трохи пером - бiльше нiчого й не треба. А де та моя "Доля"? Що з нею? Чи дiйшла до Львова, чи отримав ?? Кость Панькiвський, чи готу? до видання, а чи десь загубилася на розгiллi сибiрських дорiг? Уже й "Хому Баглая" час одсилати. Але кому? Знову Панькiвському, Франковi чи Павликовi? Нi, одiшлю, мабуть, Грiнченковi, може, тому пощастить видати. Треба, як радив Вiктор Кранiхфельд, шукати видавцiв i на Надднiпрянськiй Укра?нi... У Вiташевських поки що не було нiкого з тих, якi мали прийти на прощальну вечерю, - самi хазя? поралися, закiнчуючи збори в далеку дорогу. По кутках сiней i просторо? кiмнати горбилися набитi домашнiми речами мiшки, кошики, валiзи. Господар, зiгнувшись над столом, складав та зв'язував папери. Був замислений i трохи розжалоблений. - Оце, Павле Арсеновичу, - показав на два паперовi стосики, - нотатки з сибiряковсько? i алдансько? експедицiй, у котрих я брав участь, коли ви жили на Вiлюйщинi. Дуже, зна?те, цiкаво було подорожувати. То не забудеться нiколи. Та ба, якби ж була спромога знайдене пiд час тих нелегких мандрiвок якось передати людям, опублiкувати. У мене тут все записано - i з географi?, i з топографi?, i з етнографi?, i навiть дещо з археологi? та антропологi?. Зараз, переглядаючи нотатки, навiть сам дивуюся, як багато було побачено й передумано тодi. Та що з того - лежить воно напiвсировиною, неопрацьоване i незужите. - А чому не опрацювали? - Легко питати, та важко вiдповiсти. Звiсно, можна б довести, як то кажуть, до розуму, аби ж була надiя надрукувати його. Колись скористали б iсторики цього краю, надто етнографи. Кажу передусiм про етнографiв, бо ж i ландшафт, i русла рiк, i пiдземнi поклади - все те збережеться також для наступних поколiнь майже таким, яким ? тепер, а побут змiню?ться, особливо з настанням буржуазних вiдносин. Багато чого в ньому вiджива?, замiню?ться новим, а фольклор, який побуту? переважно в пам'ятi та устах народних, просто забува?ться. - То правда, - згоджу?ться Грабовський. - Можливо, пощастить у Росi? знайти видавця. - Дай боже, щоб пощастило. Проте тiшити себе райдужними сподiванками пiдстав небагато. Аби ж я осiв, скажiмо, в Петербурзi чи Москвi, може б, дещо i прилiпив у якесь видання, однак жити там менi не дозволять, та мене й самого туди не тягне. Хочу на Укра?ну. Думаю, коли зможу, оташуватися в Одесi або Херсонi. А хто в тих заштатних мiстах спокуситься на публiкування якутських матерiалiв? Такi ледве чи знайдуться. Згадка про Укра?ну, як i скаржна розповiдь Миколи Олексiйовича, глибоко вразила й засмутила Грабовського. Стояв наче зачарований, не бачив уже й паперiв, не чув ?хнього сухого шарудiння. Iнодi машинально щось запитував, кидав сякi-такi слова, а звихренi думки й почуття лiтали десь далеко-далеко. Розумiв, що поводитися так у гостях недобре, але нiчого зробити з собою не мiг. Укра?на. Вiн нею живе, диха?, мрi?, снить. Зда?ться, на Укра?нi вiд нього вiдпали б усi його хвороби, працював би на будь-якiй, найнепомiтнiшiй посадi. Напився б цiлющо? води з Днiпра, заглянув у Ки?в, Львiв, зустрiв сво?х заочних друзiв та благодiйникiв i серед них вiджив би тiлом та душею. Укра?на. Але що вiн зна? про не?? Чи повнiстю уявля? ?? собi? Мабуть, не повнiстю. Пушкарне, Охтирка, Валки, Харкiв - ото i вся, власне, Укра?на, яку реально бачив, а в нiй - злиднi аж кишать, пану? сваволя старост, урядникiв, стражникiв, справникiв, царських офiцерiв, тюремникiв. Нi, вона, Укра?на, зда?ться, повернена до нього тiльки сво?ю романтичною, поетичною стороною. Може, то неволя, в якiй доводиться жити, та ностальгiя викликають саме цю сторону, забуваючи про iншi. Можливо. Цiлком можливо. Уже як пощастить вирватись туди, на власнi очi все побачить, усе, нiчого не обiйде байдуже. Чи не розчару?ться тодi? З його натурою i таке не виключене. Незабутнi Шевченковi три лiта, якi осушили романтичнi сльози молодого спiвця, i вiн почав вити совою, го?ти болючi рани нищiвною сатирою, проклинати панiв неситих та самого господа бога... Але чи пощастить добратися на Укра?ну, хоч раз ще глянути на не?? - Ви замрiялися, Павле Арсеновичу, - помiтив господар невеселий настрiй гостя. - Про рiднi кра? дума?те? - Вгадали, - зiтхнув. - Бувши там, поклонiться вiд мене Укра?нi, бо менi, далебi, вже не доведеться побачити матiнку нашу. - Та що ви, бог з вами. Ого-о, я думаю, ми незабаром зустрiнемось на рiднiй землi, згада?мо цю розмову, i вам буде соромно. - Вашими устами мед пити та бога хвалити. - Не вiрите? - Щиро кажучи, не дуже вiрю. Ще майже десятилiття треба тинятися в Сибiру. - Це, звiсно, немало, i прожити його нелегко, особливо тут. Але повiрте менi - чорт не такий рогатий, як його малюють. Коли сказати правду, i я не сподiвався вижити. Ось-ось мине друге десятилiття, як був поранений i заарештований в Одесi. Потiм - тюрми, етапи, карiйська каторга. В самiй Якутi? уже п'ятнадцять рокiв вiдкоротав. Iнодi, особливо в улусах, бувало так круто, так сутужно, що надi? обривалися, готовий був пiдняти руку на себе. А от же - вижив. Не занепадайте, Павле Арсеновичу, духом, тримайтеся. Розмову перервав прихiд Якуцевичiв. - О-о-о! - побiг ?м назустрiч Вiташевський. - Антонiна Михайлiвна, Адольф Карлович! Безмежно радий i вдячний. У дверях блиснула лисина Зубрилова. - А що я прийшов, не радi?ш? Господар розвiв широко руки, наче для обiймiв. - Ощасливлений i зворушений до самих нiгтiв, Василю Петровичу, хоч ми з тобою ще довго подорожуватимемо разом, набалака?мося. Сiдай. Та збуджений Зубрилов не сiв. - Ого, ви, бачу, вже зiбралися! - провадив, оглядаючи мiшки та пакунки. - А я i не починав. Усе гасаю, про майбутн? музею клопочуся. Треба, бо осташкiни, бодай ?х... А зна?те, друзi, про що я, йдучи сюди, думав? - Того й сам бог не вiдгадав би. - Коли такi несмекалистi, то слухайте, але не смiйтеся. Чомусь людське життя загалом, а особливо наше, полiтичних засланцiв, бачиться менi суцiльним ланцюгом зустрiчей i розлук. Дивний ланцюг. Радiсть зустрiчей та бiль розлук переплiтаються в ньому майже безперервно, i, може, якраз ця безперервнiсть трима? людину на свiтi, допомага? ?й долати всi перепони, падати й пiдводитися, ридати й смiятися. I ми колись зустрiлися, як могли, пiдтримували одне одного, а тепер... Кажiть правду, чи до вподоби вам оця, з дозволу сказати, фiлософiя? На запитання нiхто не встиг вiдповiсти, бо в хату зайшли Кость та Ольга Гаврилови, несучи великий букет не дуже розкiшних якутських квiтiв. 11_ Несподiваний прихiд Анфiси при?мно здивував i схвилював його. Сам не зовсiм розумiв, як це i чому сталося, але вже давненько ловив себе на тому, що пiсля закiнчення занять з ученицею вiн почав усе частiше згадувати ??. У пам'ятi спливали такi подробицi, котрi ранiш проходили повз нього, не залишаючи жодного слiду. Згадувалося, i як вона сидiла напроти нього за столом, вся зiбрана, нiби замкнута в собi, i як нервово гризла нiгтi, коли виправляв допущенi нею помилки, i як захоплено дивилась на нього, коли розповiдав щось з iсторi? чи лiтератури, i як сором'язливо щулилась, наче боронилася вiд сподiваного удару, вiдчувши його погляд на собi. Хотiлось зустрiти ??, побачити, почути голос - лагiдний i трошки немовби полохливий. Якось навiть збирався пiти та привiтати з закiнченням гiмназi?, але стримував себе: осадчий може подумати - прийшов за обiцяною платою. - Добрий вечiр, Павле Арсеновичу, - подала маленьку теплу руку. - Чи пустите в хату? - Ви, зда?ться, вже зайшли. - Без запросин. - Для чого чекати запрошення? Ми з вами разом стiльки штурмували шкiльну мудрiсть, що можна заходити без зайвих церемонiй. Так же? - Так, але ви не захотiли побачити, як завершився той штурм, не побували на нашому випускному вечорi. - Не велика бiда. Думаю, покажете свiй атестат. - Авжеж покажу, того й завiтала. Нате, - простягнула, не зводячи захоплених очей з учителя. Оцiнки в атестатi були не блискучi, але й не поганi, середнi, навiть переважали вищi бали. Власне, вiн сподiвався гiршого. Мабуть, трошки натягували вчителi, зокрема Антонiна Михайлiвна. - Добре, - сказав, повертаючи документ. - Вiтаю з перемогою, - i мiцно потиснув обидвi руки дiвчини. Потиснув уже не як ученицi, а як давнiй знайомiй, за успiхи яко? щиро радiв. Анфiса не зiщулилась, не почервонiла, а сприйняла це як належне i цiлком зрозумiле. Видно, вiдчула себе дорослою i самостiйною. Колишнiй переляк в ?? зiницях обернувся на осмислену й симпатичну задуму. Зовнi також помiтно змiнилася. Замiсть гiмназично? форми на нiй - плаття, хоч i не дороге, але нове, зшите зi смаком та за новiшою модою: рукави коротенькi, в талi? звужене, а на грудях глибоко декольтоване. Зачiска, до яко? звик, згубила сво? строгi обриси, передбаченi гiмназичними побутовими нормами. Та й загалом дiвчина якось нiби пiдросла, вилюднiла, i ?? жiночi принади чiткiше окреслилися. Тiльки тепер згадав - вона не така молода, ?й уже перехилило за два десятки рокiв. - Вiтаю, - ще раз повторив. - Спасибi, - вiдповiла i грайливо сяйнула карими очима. - Але я на вас сердита i гнiваюсь. - За що? - На вечорi гiмназiя не могла вмiстити людей, грав оркестр, танцювали. Вас так чекала Антонiна Михайлiвна, так чекали... - Навiть чекали? - здивувався. - Чого раптом? Та й хто мене там зна?, крiм Антонiни Михайлiвни? - Менi було боляче i сумно. Не захотiли потiшитися разом зi мною. - Навпаки, я радий, що ви успiшно скiнчили школу, почнете працювати. Не хочу хвалитися, проте я тут теж зiграв якусь роль. - Головну, - додала палко. - Не головну, звичайно, головна належить вам: попрацювали, напружили всi сили - от i вийшло, як повинно бути. Коли хочете, щоб ми вiдзначили ваше закiнчення гiмназi?, давайте нагрi?мо чаю i разом побенкету?мо. Згода? - З великою радiстю. За роботу взялися дружно. Грiючи в сiнях самовар, через вiдчиненi дверi крадькома стежив, як вона поралася бiля посуду - мила, витирала склянки, чайнi ложки, блюдечка. Потiм взялася за стiл: переклала книжки та папери на мисник, застелила скатертиною, посерединi поставила миску з печивом, сло?к з варенням, цукор. Робила все це моторно й охайно, мов досвiдчена господиня. Коли принiс паруючий самовар, здалося, що кiмната посвiтлiшала i стала затишнiшою. Розумiв - нiчого в нiй не змiнилося, а проте було при?мно. - От i почина?мо повторний випускний вечiр, - засмiялась, наливаючи окрiп у склянки. - Вина й музикiв сьогоднi, зда?ться, не буде, однак вiд того врочистiсть анiтрохи не зменшу?ться. А як гада? мiй учитель? - i глянула прямо в очi. - Може, збiгати до лавки? - Не треба. Мiцний чай та ще в теплiй компанi? цiлком замiнить i вина, i лiкери, i коньяки, i горiлку, i навiть... - А мiй батенько дума? не так, - зiтхнула. - То його справа. Кажу про себе. А ви як вважа?те? - Учениця повинна йти за сво?м учителем. - Повинна? - Може, не те слово, просто - йде. - При?мно чути. Значить, учитель спромiгся прищепити ?й сво? погляди i смаки. А що учениця плану? далi робити? - Сподiва?ться, вчитель i тут пiдкаже. - Ще не шукали службу? - Шукала, та марно, нiде нема вакансi?. Обiця? допомогти Антонiна Михайлiвна. Якщо можете, поговорiть з нею, вона вас дуже поважа? i шану?. - Яка робота? - У бiблiотецi гiмназi?. - Побалакаю. Значить, на цьому науцi кiнець? - Навпаки, хочу далi вчитися, аби стати такою, як Антонiна Михайлiвна. Менi подоба?ться працювати в школi. Навчати дiтей читати, писати, вираховувати, готувати ?х до самостiйного життя... - Похвально! - аж вигукнув вiн. - Учiться. - А ви допоможете пiдготуватися до екзаменiв за вчительську семiнарiю? - запитала i, не чекаючи вiдповiдi, сквапно додала: - Тепер, маючи власний заробiток, справно сплачуватиму за науку. - Соромтеся, Анфiсо! - спохмурнiв нараз, наче йому завдали болю. - Чого з оплати почина?те? Невже не розумi?те, що це обража? мене? - Вибачайте, не хотiла образити. Ви стiльки вiддали менi часу й уваги, так допомогли... - Облиште те. Я i далi все, що зможу, зроблю для вас. Та, на жаль, зроблю, мабуть, небагато, бо збираюся ?хати з Якутська. - Куди? - Планую в Балаганськ. - Коли? - У кiнцi цього мiсяця. - Що-о-о? - ?? очi потемнiшали i округлилися, в них майнула глибока тривога. Довго мовчала, втупивши смутний погляд у склянку. I в тiй задумi була особливо привабливою. Вiн не знав, як вiдповiсти. Нараз схопилася, немовби згадала щось важливе. - Менi час, - зiтхнула. - Чого так раптово? Посидьте. Здавалось, не чула прохання. Мовчки пiдвелася, поправила зачiску i рушила з хати. - Бувайте здоровi. - Анфiсо! - пiдвiвся з стiльця, але доки вийшов надвiр, дiвчина вже була за брамою. Стояв розгублений i знiяковiлий, не знаючи, що робити. 12_ Тако? гостi, яка зараз прийшла, не сподiвався i сподiватися не мiг - старша донька Якуцевичiв. Захекана, розпатлана, тримала в однiй руцi лозину, а в другiй конверт. - Добрий день, Вiрочко, - вiдповiв на привiтання. - Чого так задихалась? - Бiгла, - випалила дiвчинка. - Боялася псiв. Вони такi злющi, так кусаються. Ось вам, - простягнула конверт. На ньому нiчого не було написано. - Вiд матерi? - Анфiса дала. Прийшла в гiмназiю, каже: однеси дядьковi Павловi. Побiжу, бо мама як дiзна?ться, що без ?? дозволу пiшла, то буде менi. Ляля одна не хоче гратися. Випровадивши дiвчинку, розкле?в конверта. Лист був великий - на двох зошитових аркушах, густо списаних з обох бокiв. Видно, Анфiса квапилася i нервувала писавши, бо забула залишати поля, лiтери стояли нерiвно, а в текстi рябiли закреслення, виправлення, багатокрапки. "Дорогий учителю! Не засуджуйте мене, що пишу Вам таке. Сама знаю, це негарно, непристойно, однак iнакше не можу. А втiм, воля Ваша, хочете - смiйтеся надi мною, хочете - зневажайте, засуджуйте. Менi однаково, а що маю сказати - скажу. От i слухайте. Даруйте за наглу втечу вiд Вас. Зробила погано, некультурно, нечемно, ще гiрше можна сказати. За той нерозважний вибрик сама себе ненавиджу, проклинаю. Тодi я, прийшовши додому, плакала до самого вечора i всю нiч. Наступного дня поривалася бiгти до Вас, просити пробачення, та сором стримував. Кiлька разiв починала писати Вам, але все палила. А дома й сьогоднi - сварка, лайка. Справжнiсiньке пекло. Ой боже мiй, боже, голова не витрима?, збожеволiю, порiшу себе. О, коли б Ви знали, коли б могли уявити, як менi важко, як потрiбнi Вашi добрi поради, Ваша допомога! До Вас, любий учителю, приходила не тiльки показати атестат i подякувати за науку. Хотiла побачити Вас, поговорити з Вами. Те чаювання... Я знаю. Вам, поетовi, полiтичному борцевi, дочка якогось осадчого потрiбна, як торiшнiй снiг. Знаю! Знаю! - кричу Вам, аж душа розрива?ться. Та що можу вдiяти, коли в такiй сiм'? народилася. Може, Вам i байдуже, однак знайте - Ви менi потрiбнi. Не смiйтесь у свою прекрасну бороду. Слухайте. Ще раз кажу i завжди казатиму: потрiбнi, необхiднi, як сонце, як повiтря, як життя. Бо ж вiдкрили очi на свiт, показали дорогу з страшного болота на сушу, визначили провiдну зiрку - далеко, далеко попереду ся? вона. Я побачила ??, тягнуся до не? всi?ю душею, а вона... Для чого показували? Хотiли потiшити, а потiм... От Ви покида?те Якутськ. А що, скажiть, я робитиму? Куди прихилюся? До кого? Де шукатиму опору? Хто пiдтрима?? Учительська семiнарiя... Вищi Бестужевськi курси... Про них без Вас, Вашо? допомоги годi навiть мрiяти. Менi ста? страшно, дуже страшно, коли замислююся над майбутнiм. Нi, сама я не осягну тi?? свято? мрi?, котру Ви розбудили в мо?му серцi, нiколи не осягну, i вона розвi?ться, як туман пiд вiтром, не залишивши й слiду по собi. На кого ж покида?те мене серед темно? ночi та бездорiжжя? Скажiть, Ви ж розумнiший за мене, усе зна?те. Вдiю, як звелите, бо поважаю i цiную Вас, як нiкого в свiтi, бо безмежно вiрю кожному Вашому слову, бо... Радьте! Я слухаю! Може, вчинити так, як вчинила торiк одна наша гiмназистка? Знайте, не злякаюсь, годна пiти ?? слiдом. У водах Лени мiсця багато. Повiрте, я не хочу думати про ту гiмназистку, ?? трагiчний кiнець. Нi, нi, не хочу! Але коли не знайду кращого виходу - все може статися. Спинилась на краю безоднi i думаю: таке життя - краще... Зрозумiйте, я так звикла до Вас, як не звикла i, мабуть, не звикну нi до кого в свiтi, нав