ова, той жандармський полковник з десятком солдатiв заскочив у тюрму. I зразу ж до Миколи Гавриловича. Всю нiч рилися в його камерi, все перетрусили й поставили догори ногами. А вранцi пiшли по мiстечку. Заглядали в двори, на горища, копирсалися в коморах, порожнiх ямах з-пiд сими, зривали пiдлогу в будинках - чогось шукали. Та не знайшли. - А в Миколи Гавриловича? - Забрали кiлька папiрцiв та грошi, i бiльш нiчого. Мiж людьми ходила чутка, нiбито Купенко вивiз цiлу хуру всiлякого писання, але то неправда, бо я був тодi i все бачив. Коли по?хав Купенко, для Миколи Гавриловича настали ще гiршi часи. Жандарми не одставали вiд нього нi на крок. I вдень, i вночi, навiть до вiтру водили пiд караулом. Грабовський слуха?, мовчки озира? кiмнату, i йому зда?ться, що всюди бачить слiди рук великого правдолюбця. Виразнi, наче вкарбованi, вогнем душi випеченi, незгладимi слiди. Ох, купенки, бродникови, - i ви тут ходили, людо?ди, обмацували все брудними пальцями, вгризалися зубами й пазурами, топталися кованими чоботищами, хижо, з звiрячою люттю розривали його скривавлене серце, розпинали, як Прометея, та сво?х слiдiв не залишили. Нi! Тiльки сумна згадка тюремного сторожа, сльози матерiв i дiтей, над головами яких ви руйнували дахи серед зими, розпанаханi ями з-пiд сими. Ото i все. Можливо, ви десь ще тиня?тесь по свiту, вишукуючи собi новi жертви. Можливо, хизу?тесь блискучими еполетами, аксельбантами, орденами, нишком строчите доноси. Над його ж могилою скоро вп'яте розцвiтуть квiти - синi, голубi, жовтогарячi, червонi. Але ви вже давно мерцi, готова пожиiза для хробакiв, бо такими зачалися в материнському лонi. А вiн - живе i зараз, житиме й потiм - навiчно нездоланний велет. Пророча мисль i дальнолетна мрiя, непiдвладнi нiяким гратам, незмiрнi праця й туга, народженi й похованi сюжети, палкi поривання i свiтлi надi? - все тут його. Вони завжди зорiтимуть над високими кручами холодного Вiлюя, над убогими якутськими оселями, над Руссю неосяжною, над усiма видноколами. О, не вам, нiкчемнi купенки та бродникови, не вам зорiти над свiтом, не вам, убогим, ставати на прю з великим ним... I дома Грабовський не мiг вгамувати збентежене серце. Було гiрко й важко. Мiсця собi не знаходив, а сльози самi наверталися на очi. Уява повнiстю опанувала його, диктуючи сво? права, сво? велiння. Вона поновлювала в пам'ятi все, що бачив сьогоднi у в'язницi, творила й те, чого нiколи не бачив. Он там, на ганку каторжно? тюрми, показався старенький i сивенький, скарлючений недолею дiдусь. У сiрiй широкополiй свитинi, розтоптаних валянках, з книжкою та паперами в руках. Затiнивши окуляри долонею, яка безугавно тремтить, вiн полинув у думках, як птах у стрiмкому польотi, в далеку й захмарну далину. Дивиться Гада?. Когось чека?. Сподiва?ться. Кличе. А може, рида? невидимими сльозами. Може, нишком полинув туди, де кона? Росiя в кайданах, стенаючись у тяжких муках i прагнучи, як свiта-сонця, поступу вперед. Може .. Нараз переступив з ноги на ногу, немов пiк його дерев'яний порiг, опустив кволу руку, похитнувся, наче пiдстрелений орел, i зник за високими дверима. Через якусь хвилю вже сидить на стiльцi, притиску? до самих брiв окуляри з одним скельцем, примружу? пiдслiпуватi очi i шпарко пише. Пише, пише, нiби бо?ться, що хтось схопить його за руку i спинить, не давши висловити те, чим повниться душа. О сили небеснi, о кривдо земна, о доле нещасна! Козацький урядник, нахабний, як i саме найбiльше зло Русi, схилився над його худим плечем, напружу? зеленi зiницi, аж пропiка? папiр хижим, пронизливим зором. Зненацька, якось незримо й невiдомо звiдки, насунулась темна хмарина i затуманила собою все, навдивовижу яскраве, видiння. А як розтанула вона, легенька, то в камерi вже не було нi дiдуся, нi урядника, нi столу, нi стiльця, нiчогiсiнько. Лише метався по стiнах i стелi, поблискуючи пекельними зубами i пожираючи списанi папери, вогонь, а з нього викублювався темний попiлець. Павлове серце стискалось вiд шаленого болю. Це ж, певно, нiхто нiколи не довiда?ться, що думав, чим клопотався великий чоловiк, якi благороднi думи i мрi? поглинуло зажерливе полум'я. * * * З пiщаного горба снiг злiз скоро, а на рiвнинi, де його було найбiльше, танув поволi, обертаючись у рiденьку кашу, сiру й холодну. Вона заполонила всю прибережну вулицю, оддiливши тюрму вiд мiстечка. Хоч бери та й човном перепливай. - I так кожно? весни, - каже Байбал, поглиблюючи канаву мiж вулицею та вiлюйським надбережжям. - Зо два тижнi нi пройти, нi про?хати, поки сама вода не висохне. А доглядати за ярками, прокопаними Миколою Гавриловичем, начальство не хоче, навiть людям боронить. ?х, цих яркiв, було три - цей та два з того боку тюрми, вiд яких i слiду вже не зосталось. Любив небiжчик це дiло. Iнодi я пiдсобляв йому трохи, i тим самим начальству нiби болячку посадили на м'яке мiсце. Он уже й зараз суне... Грабовський озирнувся. Попiд тюремною загородою поспiшав полiцай, цибатий, мов журавель. - Чого тут порпа?тесь? - гримнув до копачiв. - Хочемо воду спустити в рiчку, - вiдповiв Грабовський. - Могли б у iншому мiсцi копати. - Для чого ж, коли ? стара канава. - Пан справник забороня?. Хiба не зна?те, чий це ярок? - А звiдкiля нам знати? - схитрував Павло. - Не забивай менi баки. У Вiлюйську всi знають, хто його викопав. - Може, вiлюйцi й знають, а я при?хав сюди перед рiздвом, коли все було заметено снiгом. Оце вперше бачу. - А ти? - похопився полiцай до Байбала. - I я вперше. Колись любив копати ярки Чернишевський. Але _то було давно i копав не тут, а по той бiк тюрми. Цей не Чернишевського. - Не Чернишевського, не Чернишевського, - глузливо повторив полiцай. - Хто тобi дозволив згадувати злочинця? - А я й не згадую, так, прийшлося до слова. - Годi! - розсердився полiцай. - Кiнчай, кажу тобi, бо справник... - Зараз, зараз, пане. Старий зруйнував гребельку i завдав лопату на плечi. - От бачите, - сказав, дивлячись на брудну воду, що вже наповняла прочищений ярок. - А ви кричите. Хай собi бiжить до рiчки. Людям буде дорога в церкву, а поповi - вигода. - Тепер геть звiдцiля, щоб я вас тут бiльше не бачив, - пробурмотiв полiцай i рушив до мiста. - Добре, добре, - хитав головою Байбал. - Ось я навiть лопати однесу додому, Зiйшовши на кручу, Грабовський окинув зором рiчку. Вона широка й повновода, а на крутому поворотi - швидка, сердита, аж бурунить хвилями. Вони, вкупi з масивними крижинами, навальне летять до пiскуватого пiднiжжя кручi, грiзно б'ються об не?, i вiд тих ударiв здрига?ться тюремне подвiр'я, поскрипуючи дерев'яними будiвлями. Течiя вихоплю? з кручi цiлi брили землi, розмелю? _?х мiж крижинами i несе в безвiсть. Ото сила. Перед нею, зда?ться, нiщо не зможе встояти. Ще двi-три весни, й такi розливи, як оце зараз, зруйнують похмуру в'язницю, де загинуло стiльки великих думок мужньо? й нездоланно? людини. 19_ День видався хмарний i марудний, наче не доспав у коротку червневу нiч. Вранiшн? сонце, вихопившись з-за лiсу, гайнуло пiскуватими горбами, розлилось на вiкнах колишньо? тюремно? сторожки i кудись зникло, немовби стрибнуло в провалля. Небо й земля спохмурнiли, зажурилися. Грабовський поспiшав. Стискуючи мiж пальцями ручку, схилявся над папером, i перо тихо поскрипувало. Потiм одривався вiд столу i починав ходити з кутка в куток сво?? напiвпорожньо? господи. На ходу видобував з конвертiв листи, перечитанi вже не раз, пробiгав ?х очима, супив брови. - Негарно вийшло, негарно, - потира? чоло. - Для чого було, не подумавши, робити таке? Ще позавчора пообiцяв сво?м маленьким друзям пiти сьогоднi на вiлюйськi плеса й луки. Там зараз дуже цiкаво. Пiсля весняно? повенi Вiлюй лiниво й тихо перегорта? сво? крижанi хвилi. Аж ген-ген, потойбiч вiд тайги, на його широкому узбережжi, вкритому рiвною й густою щiткою трав, купчаться, шукаючи поживи, птахи. Яких тiльки не побачиш: гуси, качки, кулики, дикушi, кукшi, рябчики, лебедi, бiлий журавель, i трипалий дятел, i рожевий мартин... Гудить себе Павло. Пощо було обiцяти? Знав же, сподiвався, що сьогоднi чи завтра прийде пошта i принесе йому, як завжди, разом iз щастям новi тривоги, коли вже нiколи буде думати не те що про звабнi вiлюйськi плеса, дiтвору та пернате царство, а навiть заснути. Давно чекав тi?? пошти. Два тижнi тому мала бути, та не була. Уже навiть подумував, що прогавив або що вона нiчого йому не привезла i тому не зайшов поштмейстер. На столi зiбралася он яка купа листiв на Укра?ну. Думки, як галич, рояться одна чорнiша друго?. Невже набрид сво?ми скаржними листами там, на Укра?нi? Набрид... Ех люди, коли б ви знали, як тут живеться! Всi понiмiли, наче змовились його докопувати. Що з тими статтями й вiршами, котрi послав уже звiдси в Галичину? Дiйшли вони чи загинули в дорозi? Чому не пише Iван Франко? Це особливо боляче. То ж вiн перший вiдгукнувся на його голос, перший оповiстив читаючу громаду про поета-засланця Павла Граба, а тепер чомусь замовк. Мовчать i Михайло Павлик, i Кость Панькiвський, що вислав ще в квiтнi окремi аркушi "Пролiска", i Василь Лукич - невже розсердився за те, що в листi до Франка назвав його "Зорю" безкритичною? Але за таке сердитися не можна, бо ж сказано таки правду, а правда, братики мо?, вища над усе! Серце ридало. Угамовував його, як мiг. Чого ти, дурне, чого? Заспокойся. Може, ?м не до мене, може, сво? лихо, сво? клопоти допiкають?.. Нарештi не втерпiв, воно, серце, таки здолало, - i самi собою полилися слова, пекучi, мов отрута, настояна на всiх найгiркiших полинах: _ Чи ви живi, чи повмирали; Чи я дiждусь коли, чи нi, Щоб клаптик часом переслали Паперу братнього менi? Прохав, молив... Що бiльше вдiю? Хоча б хто на смiх написав... То все б кохав дурну надiю, Все б долi привид не зникав. Привид долi. А вiн таки тiкав. Тiкала надiя, ховаючись за видноколами. Куди ще звертатися, кому писати, що робити? Питав нiмих стiн, питав Байбала, але стiни не озивалися, а старий якут лише зiтхав i вiдкашлювався, наче його щось дерло по горлi. Iнодi колишнiй тюремний сторож поймався недобрим гнiвом i жбурляв слова, мов камiнцi: - Забудь, Павле, про них, коли такi, хай ?м. Микола Гаврилович також усе нудився за листами. Та вiд Байбалово? ради не ставало легше. Деякi листи й вiршi, наготованi до вiдсилки, пошматував, викинув за порiг i вирiшив бодай трохи розважити наболiлу душу - пiти з дiтлахами на плеса. А вчора, вже по обiдi, забiг поштмейстер i поклав на його стiл цiлий пакунок. Все з Укра?ни. Вiд радостi, що враз гарячим прибо?м залила груди, дав поштмейстеровi цiлого карбованця. Вражений таким несподiваним дарунком, чиновник пообiцяв на один день затримати вiлюйську пошту, аби щедрий засланець спорядив усе те, що ма? одсилати. Випровадивши поштмейстера, тремтячими руками порозклеював пакунки та листи i взявся читати. Кость Панькiвський надiслав ще десять примiрникiв "Пролiска", а в листi просив нових творiв, запитував, чи все дiйшло з його попереднiх посилок. Лист вiд Михайла Павлика _був значно ширший. Цiлий тобi трактат. От добродiй Павлик, який вiн сумлiнний i розумний. Умi? сказати те, що хоче. Чита?ш його послання, i нiби проясню?ться твоя уява, свiтлiша? в головi, поста? перед тобою цiла картина галицького лiтературного життя, полiтичних i мистецьких змагань. Спасибi йому, що не пошкодував часу й сил, задовольнив прохання. Потiм узявся за часописи. То були деякi минулорiчнi книжки Народу" й "Хлiбороба" та найновiшi - сьогорiчно? "Зорi" й "Правди". Спершу припав до "Зорi" - цi?? найдавнiшо? сво?? знайомо?. У нiй шукав насамперед те, що ранiш знаходив, - зашифроване листування з ним. Гортав нервово, стрибаючи гарячими очима по сторiнках. - 0-о! ?! - гукнув так, що шибки дзенькнули. I, стишивши голос, прочитав: - "Вп. П. Граб. Поезi? i iн. статтi дiстали. Незабаром покористу?мось, спасибi Вам". Сльози радостi котилися по худих щоках. - Спасибi й вам, люди добрi, що не забува?те. Книжки "Народу" й "Хлiбороба" переглядав до пiвночi Забув i про вечерю. Поклавши журнали на стiл, ходив по хатi i обдумував прочитане. Почуття були збуренi, а враження строкатi й барвистi, як отi привiлюйськi луки. В "Народi" не сподобалася стаття Якова Невестюка, що без знання справи, подекуди навiть райдужними барвами малювала життя полiтичних в'язнiв царсько? iмперi?. Чому чоловiк береться писати про те, чого сам не скуштував? Чому й Павлик легковажить з друком? Якийсь Римар у "Хлiборобi", розповiдаючи про свою тяганину з мiсцевим попом, милу?ться облудною християнською мораллю, готовий навiть схилятися перед цiсарською деспотi?ю... Пiдхопився ще до сходу сонця i зразу ж сiв за стiл. Квапився, сподiваючись, що з хвилини на хвилину галасливi хлопчики принесуть у його нiму хатину свiй дзвiнкий i милий смiх. Писалось легко. Нiби то не перо шурхотiло, а думки, яснi й погожi, злагоджено крокували, зручно влягаючись у рядки. От уже готова вiдповiдь Панькiвському. Вова - стисла, дiлова, густо пересипана назвами книг, часописiв та цифрами. Над листом до Павлика задумався. Чомусь почали розбiгатися думки. Нiяк не зладиш ?х, не зосередиш, щоб одним махом викласти на папiр. Ще перечитав Павликове послання, поклав на стiл i непомiтно для самого себе повернувся до того, над чим уже не раз i не два замислювався. Потирав чоло, кошлав чуба. Халепа, та й годi. Не легко розiбратися в тих галицьких лiтературно-полiтичних партiях. Там, на мiсцi, певно, легше розпiзнати ?х. Одне нiби ясно: вiн не мiг би пристати нi до москвофiлiв, нi до народовцiв. То вже так. Ранiш, читаючи "Правду" i вiрячи ?й, проймався беззастережною повагою до народовцiв. Москвофiлiв зневажав, коли не сказати бiльше. Цих агентiв самодержавства в Галичинi добре показав ще переднiше Чернишевський. Так як нiхто цього не зробить мiж галичан, хiба що Франко. Вони зрозумiлi - недвозначно "твердi" у сво?му, може й платному, служiннi царському троновi. Але народовцi - з цими справа набагато складнiша... Знову простяга? руку до Павликового листа, розгорта? його, вчиту?ться - i аж на лицi мiниться. Ще загляда? в учора принесену поштмейстером книжку "Народу". Так воно таки й виходить. Залицяються народовцi до цiсаря, б'ють йому доземнi поклони, сподiваються на його ласку. От тобi й "нова ера", нова, м'яко кажучи, недоладнiсть. Схиля?ться над чистим аркушем, i перо шарудить, волочачи за собою кривулясту стрiчечку. "Дорогий брате Павлику! Листи вашi дiстаю правильно - чимале вам спасибi! Ви розчинили трохи мо? очi на справи галицько-руського життя, бо доти я блукав у темрявi. Та й як було не блукати - одно: через лихi обставини, в яких перебуваю; друге - через свою укра?нську байдужiсть; трет? - староруським брехням, що часом появляються на сторiнках росiйських реакцiйних видань, я не вiрив i не вiритиму, навiть тодi, коли що-небудь походитиме на правду... Що тичеться народовцiв, то я виображав ?х "свiчадом доброчинностi", високо ставив у сво?й уявi, з великим болем перечитував про "нову еру" i другi подi?... Менi здавалось, що в запалу бiйки Ви, може, й побiльшували вини табору народовського, бо ж самi кажете, що тiй "ерi", як i iншим подiям, причасна гiрстка народовцiв, а далеко не всi вони. Як би там не було, по мо?й думцi, у радикалiв може бути згода де в чому тiльки з народовцями..." Нараз плин думок, що набрав потрiбного ладу, скаламутило глухе тупотiння нiг пiд хатою. Грабовський почав наслухати. На устах трiпнулась посмiшка. Догадувався - то прийшли хлопченята. Стало i прикро, i при?мно. Ну хай так, хай - вiн пiде з ними трохи на луг, може, ще краще збереться думками i вночi закiнчить. - Дядьку Павле! Дя-а! - донеслось з-за вiкна. Грабовський поспiшив до дверей. Одчинивши ?х, спинився вражений. Перед порогом стояла чорноока дiвчинка i витирала сльози. Бiля не?, пiдiгнувши передню лiву ногу, топтався i скавучав кудлатий Тигин. - Аанис?! Заходь до хати. Що з тобою? Але дiвчинка не ворухнулась. - Там чоловiк, - хлипала. - Де? - Там, - показала на чагарник за вiлюйськими плесами. - Весь закривавлений, стогне. Ведмiдь напав на нього. Ми були там. Хтось крикнув, i ми побiгли. Дивимось, а кривоп'ятий йоге[28] на чоловiковi, лапами б'? i гризе. Тигин кидався на нього, а вiн одкусювався. Потiм пiшов собi в гущавину, а чоловiк залишився. Дядю Павле, йому ж болить, ходiм туди... *** Вогкий, багнистий грунт, сiрi, бiльма калюж утруднювали ходу. Кудлань Тигин, скаржно гавкаючи, то забiгав далеко вперед, то повертався назад, зазивно дивився в очi дiвчинки i рвався до лiсу. Грабовський, напружуючи всi сили, бiг, аж у головi дурманилось. Чув, як захлина?ться серце, тремтять ноги, а пiт залива? очi. Оце лише тиждень тому пiдвiвся з лiжка пiсля короткотривало?, але гостро? недуги i почував себе кепсько. По тiй недузi до нинiшнього дня i за порiг не виходив, не те щоб отак далеко бiгти. Важко, ой як важко, наче хуру везеш на гору! Часто спиня?ться, вiдсапу? i знову йде. Та ноги плутаються в бур'янi, нiби зовсiм непiдвладнi йому. За першими кущами, де починався лiс, Аанис стала. - О-о, - показала на купу пошматовано? одежi, бiля котро? вже метався пес. Грабовський розгорнув лахмiття й жахнувся. На землi лежав Дабиит. Руки, ноги й лице були пораненi, кривавились, очi заплющенi. З-пiд тiла визирало широке лезо ножа, на якому тьмянiв тоненький струмочок кровi. - Дя-а, хто то? - запитала дiвчинка. Вона боялась пiдходити до скалiченого, стояла осторонь, силкуючись угамувати кудланя, що гасав мiж нею й Павлом _та вискав. - Дя-а .. Грабовський не вiдповiдав. Та й що було казати? Аанис не вiдала, що в купi дрантя лежав ?? рiдний батько, найславетнiший вiлюйський мисливець. Ще вчора хвалилася: тато по?хав у Мархiно, побуде там з тиждень i привезе гостинця. От тобi, дiвчинко, й гостинець... Павло розсува? шмаття Дабиитово? сорочки i припада? вухом до грудей. Серце б'?ться чiтко, ритмiчно. На грудях ятриться велика вирва. - Аанис, - кличе дiвчинку, вдаючи з себе спокiйного. - Хто? - вирива?ться в не? тривожне запитання. - Збiгай до мене в хату, вiзьми на вiкнi пляшечку iз спиртом i неси сюди. Не забудь рушника захопити. Аанис ще якусь мить сто?ть, переминаючись з ноги на ногу. Наче жде чогось. Так воно i ?. ?? чорнi оченята палають. У них видовжилося нiме й тривожне запитання - хто? - Ну йди Треба кров спинити. Почувши про кров, дiвчинка блискавкою шугнула з лiсу. За нею покульгав Тигин. Зоставшись бiля Дабиита, Грабовський почав оглядати його Мисливець був добре понiвечений. Права рука, вибита з ключицi, лежала безвiльно на землi, наче обривок товстого мотуза. Жили на лiвiй нозi, трохи вище колiна, немовби перерубанi. Глибокi слiди ведмежих пазурiв темнiли на обличчi, спинi, грудях. Видно, довго змагався чоловiк з лютим звiром. Що ж тепер робити? Як же вiн, Дабиит, сьогоднi з'явився тут? Невже за два днi полагодив усi сво? справи в Мархiно? Тричi вже викликали Дабиита за юрту в Бордонському наслегу: чому старий Байбал вешта?ться по свiту та ще й податку в казну не сплачу?? Крутили, вертiли, мов злочинця, допитували. Думав, що заспоко?лися, бо ж останнього разу, коли ?здив на виклик голови управи, одвiз ?м пiвсотнi бiлячих _та заячих шкурок. Але на тому, видно, не минулось. Знову покликали чоловiка... За роздумами Грабовський i незчувся, як з-за куща вихопилася Аанис. - Ага?! --- викрикнула дiвчинка й остовпiла, дивлячись на закривавлене Дабиитове лице. - Ага-а... Тато-о... - Цить, Аанис, цить, - розгубився Грабовський, лаючи себе за те, що не придумав, як зустрiти дiвчинку, щоб вона не перелякалася. - Давай сюди, - схопив ?? за рученята. - Не плач, татко здоровий. Ось ми йому зараз... Вливши _кiлька краплин спирту мисливцевi в рот, почав обкутувати його рушником поперек грудей. Коли притиснув рушник до вирви, гамуючи кров, Дабиит розплющив _очi i застогнав. Почувши батькiв голос, Аанис ще дужче заплакала, а Тигин, що сидiв бiля не?, зализуючи _скалiчену ногу, хижо на?жачився i загарчав. - Не плач, Аанис, тато вже дивиться. - Дивиться? - Еге ж, - ствердив Павло, хоч мисливцевi очi, блиснувши на мить, знову заплющилися. Скiнчивши порати непритомного, Грабовський зiтхнув. А що ж далi робити? Удвох з дiвчинкою вони не допровадять Дабиита додому. - Тепер, Аанис, бiжи в мiстечко за людьми. Покликавши Тигина, дiвчинка рушила. Грабовський пiдвiвся i лише тепер вiдчув гострий бiль у ногах. Наче сотнi голок ворушилися в них, немилосердно _колючи. Довго навпочiпки порався над Дабиитом, от вони й занiмiли. Ще ж, зда?ться, не такий старий, тридцятий рiк iде. Он Ромась лиш на два роки молодший за нього, а дивись, який дужий та шпаркий. Так захопився описом Вiлюйського округу, що й мiсця не може собi нагрiти. Все шука?, розкопу?, нiби золотошукач. Допався чоловiк до живого дiла i нiби вдруге на свiт народився. _ 20_ Дабиитове подвiр'я було переповнене людьми, а господар лежав на ведмежих шкурах пiд юртою i глухо стогнав. Бiля нього, вклякнувши на колiнах, розпачливо голосила Балбаара. Грабовський покликав до себе Аанис, котра стояла в дитячому _гуртi i розповiдала, як вони з Тигином знайшли пiд лiсом батька. Даючи ?й записку, сказав: - Скоренько однеси до Гаврилових. Якщо Ольга Василiвна дома, передай, щоб негайно йшла сюди. Дiвчинка вибiгла з двору. - Легiентей... Легiентей... - шугнуло натовпом. Люди шанобливо розступилися, даючи дорогу мiсцевому шамановi i двом чоловiкам, що несли за ним з пiвтора десятка орлiв, ворон, чайок, гагар, зозуль, сайок та iнших птахiв, вирiзаних з дерева, i невеличкий бубон. Про Легiенте?вi камлання проти рiзних хвороб Грабовський уже чував, але самого шамана, вславленого серед вiлюйчан, ще не бачив i тому зараз роздивлявся його з неприхованим iнтересом. Власне, в Легiенте?вi, порiвняно з iншими якутами, нiчого особливого не було. З-помiж них вiн вирiзнявся хiба що опасистим черевом, навдивовиж пронизливими, пойнятими хижим блиском очима та куцим шкiряним кiйосаном, облямованим багатьма залiзними й мiдними прикрасами найхимернiших форм. На головi в шамана стирчала висока однорога шапка, спереду i ззаду пiдбита дорогим хутром, а носки чобiт скидалися на пазуристi ведмежi лапища. Балбаара пiдвелася й поспiшила назустрiч Легiенте?вi. - Ой, горе в нас, велике горе, - простягнула благально руки. - Що з ним трапилося? - запитав Легiентей, не дивлячись на Дабиита. - Ведмiдь покалiчив. Шаман закопилив масну губу. - Не плач, - кинув невдоволено. - Слiзьми не зарадиш. Ведмiдь, значить. Даси корову i... - Корову?! А як же ми без не?? - Корову й п'ять лисячих шкур, - додав Легiентей тоном, що не допускав жодних заперечень. - Боже!.. - Як зна?ш. Калiцтво вiд йоге - то страшне наслання, його важко подолати. - Хай уже й так, аби тiльки жив. - За це нiхто поручитися не може, хiба що святi духи. Значить, корова сьогоднi буде в мо?й чередi... Легiентей кивнув двом сво?м помiчникам, i тi, оддавши йому бубон, почали ставити довкола Дабиита дерев'яних птахiв, якi символiзували собою святих духiв. Шаман глянув на недужого, обiйшов усiх iдолiв, спиняючись бiля кожного i нечутно щось мимрячи. Звiв побожно очi до неба i якусь мить остовпiло стояв. Нараз з усi?? сили гримнув у бубон i пiдстрибнув. Далi годi було й розiбрати, що дiялося з ним. Вигукував якiсь закляття, лиховiсне завивав, чудернацько викривляв руки, ноги, трясся, наче в лихоманцi. Все це, як i несамовите дзеленчання брязкалець на кiйосанi, приголомшувало людей. Дiти, що ранiш було вилiзли наперед, тепер схлипували i ховалися за дорослих. Шаманове бiснування не займало тiльки Дабиита - мисливець продовжував лежати з заплющеними очима. У воротях показалися Аанис i Ольга. - Сюди йдiть! - гукнув ?м Грабовський. Гаврилова пройшла мiж iдолами i взяла Дабиитову руку, слухаючи пульс. Легiентей коршуном кинувся до не?. - Хто ти така? - Милосердна сестра, - вiдповiла Ольга, видобуваючи з сво?? валiзи медичне приладдя. - Руська? Полiтична? - гримiв шаман. - Для хворих це не ма? значення. - Але Дабиит - саха, якут. - I це нiчого не важить. - Важить! Ти хочеш отру?ти його! Я справниковi поскаржусь! Грабовський став мiж Легiенте?м i Гавриловою. - Скаржитися можете й ма?те право, - кинув шамановi, - але лiкувати потерпiлого не заважайте. Дабиитовi зараз потрiбна медична допомога, а не ваше бiснування. - Бiснування?! - верескнув шаман, немовби його шилом шпигонули. - Я самому губернаторовi!.. Дабиит - саха i може бути врятований тiльки камланням. Ви, полiтичнi, не втручайтесь в наше життя, ми, якути, самi розберемось. Не дозволимо вам його тру?ти. Iдiть геть! Грабовський не рушив з мiсця, а Гаврилова тим часом перев'язувала мисливцевi рани. - Балбааро!! - затупав ногами шаман. - Вижени ?х з двору! Зараз же вижени! Геть! Геть! Приголомшена лихом жiнка тiльки скрушно хитала головою. Вона посоловiлими очима дивилась на людей, наче питала ?х, що ?й робити, але вони мовчали, переляканi. - Чого сто?ш? - наступав Легiентей. - Хiба не бачиш, що вони отруюють твого чоловiка? Виганяй! - Кого виганяти? - донеслося з вулицi. Грабовський озирнувся i побачив Байбала й Дулембу, якi забiгли в подвiр'я, тримаючи в руках довгi вудлища. - Кого, питаю, виганяти? - гукав Байбал. - Легiентей велить, аби я ?х вигнала, - вiдповiла Балбаара, показуючи на Грабовського й Гаврилову. - Вони, каже, труять Дабиита, а я... Та Байбал уже не слухав невiстку. Посинiлий вiд обурення, не тямлячи себе, вiн розмашисте ступнув до Легiентея, вихопив у нього бубон i жбурнув об землю. - Труять?! - гукнув, захлинаючись. - Це ти сказав? А хто тебе сюди просив? - Я сам прийшов! - врочисто вiдповiв Легiентей. - Сина твого рятувати прийшов, Байбале, вiд отрути. - Сам?! Ану забирайся геть, щоб тобою й не смердiло! Iди рятувати сво?х тойонiв, яким лижеш сiдницi. - А-а-а! Он як, - на?жачився шаман. - Ти тягнеш руку за полiтичними злочинцями, царевбивцями? Зневажа?ш заповiдi великого шамана? - Не тво? дiло! - одрубав Байбал. - А полiтичними менi не дорiкай, бо я не ручусь за себе. Iди! - Я пiду, але пам'ятай про кару святих духiв. - Геть!! Зганьблений шаман ще трохи потоптався i рушив з двору. - А корова щоб сьогоднi була в мо?му загонi, - подав голос уже з вулицi. - Яка корова? - не зрозумiв Байбал. - Наша, - вiдповiла Балбаара. - Вiн заправив ?? за камлання, i я пообiцяла, бо ж iншого виходу не було. - Дурна! - гримнув старий i погрозив Легiенте?вi кулаком: - Я тобi дам корову! Люди якийсь час стояли, мов приголомшенi. - Байбале! Байбале! - загукали навперебiй Легiенте?вi помiчники. - Що ти наробив? Розгубленi й переляканi, вони повизбирували сво?х дерев'яних iдолiв i кинулись навздогiн. Тiльки тепер натовп, здавалось, прийшов до тями. - Образив шамана... - Скривдив святих духiв... - Гнiву неба _не минути... - тривожно гомонiли люди й поволi виходили з двору. --Куди ж ви? - хапала Балбаара ?х за поли, забувши.вже й про недужого чоловiка. - Покида?те нас самих? --Не зна?мо, нiчого не зна?мо. Шаман, Легiентей, - озивались до не? тi, що ще не встигли вийти з подвiр'я, але також поспiшали за переднiми. - Чого ти, Балбааро, побива?шся? - гукав Байбал. - Чого? Хай тiкають, коли такi. Скоро подвiр'я майже спорожнiло: на ньому залишились тiльки найближчi Дабиитовi сусiди, що, мабуть, зважили на Балбаарине слiзне благання та плач маленько? Аанис. Прикра пригода глибоко вразила Грабовського. Дивувала _не так Байбалова звага, як поведiнка людей, що залишили скалiченого мисливця й пiшли за шаманом. Але чим глибше вдумувався в цю пригоду, тим яснiше добачав те, що ранiше й не приходило в голову. Яка незмiрна далина пролягла мiж Якутi?ю i Укра?ною! ?? навiть важко уявити. Яка колосальна вiдмiннiсть у способах життя та рiвнях духовного зросту мешканцiв обапiль Лени i Днiпра, Вiлюя i Бугу, Iндiгiрки та Дiнця, Колими та Десни, а забобони, моторошний страх перед карою господньою - все таке спорiднене й близьке. Хiба там, на Укра?нi, не так само, як тут? Трудовий люд, а найпаче сiрома, подiбно до Байбала, дошкульно глузу? над попами, називаючи ?х брехунами, ненажерами, п'яницями, жiночими облесниками, лицемiрними боговiдступниками, i водночас бо?ться ?хнiх погроз, нерiдко й зрiка?ться сво?х близьких, друзiв, навiть кревних родичiв, вiдданих з амвона анафемi, покараних ?пiтимi?ю. Дивувало й iнше - вза?мини мiж Байбалом та Дулембою. Минуло? зими, одразу ж по при?здi до Вiлюйська, Павло трохи побоювався, щоб цi два його приятелi не стали запеклими ворогами: адже Байбал тодi й не приховував сво?? неприязнi до Дулемби. Правда, Генрик Адамович не дуже сердився на те, iнодi навiть посмiювався незлобливо, проте могло статися всiляке - у Байбала вдача крутенька: якщо вiн уже зненавидить когось, то не так легко розвiяти ту ненависть. Але згодом, якось зовсiм несподiвано, стався злам на краще. Причини цього повороту залишаються загадкою й досi. Вони могли бути в тому, що Дулемба, закiнчивши вiдбудову вартiвнi, не дуже часто навiдував Павла, i Байбаловi ревнощi, нiчим не живленi, зiйшли нанiвець. Могло вплинути й те, що Байбал вiдчув у Дулембi освiчену людину, знайому з творами Чернишевського. Може, зближало _?х i теслярське ремесло. Ну, та що б там не впливало, але вже ранньо? провесни варшавський робiтник i бордонський барахсан столярували разом. За роботою, очевидно, багато говорили про сво? життя, бо, забiгши якось увечерi до Грабовського, Байбал почав розпитувати про Варшаву, Ки?в, iркутську тюрму, карiйську каторгу, смерть Надi? Сигиди, захоплено говорив про тих, хто створив партiю "Пролетарiат", а Дулембою не мiг нахвалитися. Коли ж настало лiто, почали вкупi ловити рибу. _От i сьогоднi з рiчки прибiгли. - Павле! - гукнув Генрик Адамович, що допомагав Гавриловiй. - Йди-но сюди, занесемо Дабиита в юрту. 21_ Свято исиах, котрим якути зустрiчають лiто i вславляють конярство та вдатних вершникiв, Грабовський бачив ще торiк у Бордонському наслегу, i воно не сподобалось йому. Там порядкував Югай. Вiн поскликав до себе таких, як i сам, багатi?в з Мархiно та найближчих селищ, i тут з ними просив бога Дь?сегея побiльшити ?хнi конячi гурти. Вони пили, ?ли, розважалися, а барахсани лише здалеку дивилися на тi розкiшнi веселощi. Повернувся тодi в юрту з гнiтючим почуттям, якого не мiг позбутися кiлька днiв. Тому й зараз не квапився. - Що там твiй Югай? - говорив з серцем Байбал. - Свято справля? не вiн, а громада. Хiба можна не пiти? Правда, Гене? - Правда, - пiдтримав його Дулемба, одягнений по-святковому. - Громаду треба шанувати. Свято влаштовувалось на широкому вигонi, де вже юрмилося чимало люду. Сивоголовий дiдусь Мичар люб'язно вiтав прибулих: - Спасибi, що прийшли, не погордували нами. - Ну,_ не я тобi казав? - радiсно посмiхнувся Байбал. - Громаду, Павле, правду мовить Генрик Адамович, треба шанувати. Увагу Грабовського привернула дивна споруда. Тако? на бордонському святi не було. На чотирьох стовпах висотою в сажень прибита гладенька перекладина. Довкола них устромленi в землю молоденькi берiзки, вiття яких сяга? перекладини i майже повнiстю закрива? ??. Обабiч струнчаться ще два ряди берiзок, обв'язанi квiтчастою волосяною шворкою. До не? поприплетено силу-силенну барвистих стрiчок, iграшок та кiлька телячих намордникiв. - Це, - каже тихо Байбал Грабовському й Дулембi, - назива?ться тюселге, тобто коло, а для чого воно, скоро побачите. Сажнiв за п'ять вiд тюселге чоловiки закопують товстий модриновий стовп. Мiцно утрамбувавши землю, просвердлюють вiсiм дiрок i забивають у них чисто виструганi бiлi кiлки. Вище i нижче шийки стовп прикрашають десятьма обручами рiзного кольору, а поверх них прив'язують мотузки з пасмами конячого хвоста й гриви. Повтикавши навкруги берiзки, до нього припинають бiлого коня, озбро?ного й окульбаченого старовинним сiдлом у срiбнiй оправi. Жiнки зайнятi сво?м дiлом. Он двi несуть масивну шкiряну баддю з кумисом. Притуливши ?? до крайнього стовпа тюселге, перекидають квiтчасту шворку через перекладину. Iншi пiдносять туди наповненi кумисом глечики, кварти, що називаються чоронами, кухлики, миски з м'ясом, кашею та iншими на?дками. - Не кваптеся з цим, - пiдходить до них Мичар. - А де ж стане далбар чибичах? Слiдом за ним парубки пiдносять порожню берестову дiжчину, гарно оздоблену конячим волоссям, i ставлять ?? поруч з великою баддею. Мичар налива? в не? кумис, кладе кавалок коров'ячого масла i розмiшу? новою березовою ложкою, держак яко? прикрашено мичкою бiло? гриви. - Отак, - клаца? задоволене язиком. - Далбар чибичах готовий. Хай не гнiваються на нас небожителi й духи природи. Байбал торкнув Грабовського за лiкоть. - Ось почнеться алгис, якого в Бордонському наслегу нiхто не зна? i не годен зробити. - Що то таке? - Заклинання, яке виголошу?ться при висвяченнi юнакiв у вершники. Слухай. Ще раз оглянувши тюселге, Мичар надягнув шапку з срiбним вiзерунком, перехоплену двома яскраво-червоними стрiчками, покликав до себе дев'ять юнакiв та вiсiм дiвчат i дав ?м по чорону й кухлику з кумисом. Потiм поставив хлопцiв у лаву обличчям до сходу сонця, дiвчат - лiворуч. Став мiж ними, пiдпалив багаття, вклякнув на лiве колiно, пiдняв праву руку догори й почав: Нарештi прийшов той день, Коли ми дев'яти юнакам, Якi ще не зналися з тими, Хто ходить у спiдницях, А також дiвчатам Шанобливо пiдносимо Великi чорони й маленькi кухлики. I повторю?мо: цей день, молодi наш!, Настав. Ми вас напува?мо й году?мо Через син? полум'я. Залишений нашим дiдом-прадiдом Елле?м Боотуром заповiт, Укладений ним _колись звичай Мусить бути священним I для всiх _наступних поколiнь. Хай царствують щастя й радiсть! Дiдусь на мить змовк, передихнув, звiвся на ноги й обернувся врочистим лицем на схiд: Святи Кюрре Дь?сегею, Називаючи тво? славне iм'я, Звеличуючи твою високу славу, Пiдносимо тобi в чоронах яства, Через священний вогонь налива?мо, Через голубе полум'я часту?мо! Узявши в руки найбiльший чорон, Мичар тричi хлюпнув у вогонь кумис, нахиляючи посуд до себе. - Хто такий цей самий Дь?сегей, що йому така шана? - пита? _стиха Грабовський Байбала. - Наш великий бог, - вiдповiда? той. - Покровитель коней, всього конярства. Слухай, слухай. А Мичар, поклавши спорожнiлий чорон, вiв далi: Боги нашi, святi духи землi! Блага?мо: посмiхнiться радiсно нам I дбайте про наш достаток! Вам найпершим пода?мо яства, Котрих ще нiхто не куштував, - Дев'ять чоронiв кумису пiдносимо вам! Звеличу?мо вашу високу славу, Через вогонь налива?мо, Через голубе полум'я часту?мо! Розмашисте зачерпнув березовою ложкою з далбар чибичаха смачно? кумисо-масляно? сумiшi, покропив нею берiзки бiля тюселге, зняв з голови свою обрядову шапку. Люди почали всiдатися на землю. Скоро довкола напо?в та на?дкiв утворилися три гурти: чоловiчий, жiночий, молодiжний. - Вас, - кивнув Мичар Грабовському й Дулембi, - прошу сюди. Сiдайте ось тут, - вказав на вiльне мiсце бiля шкiряно? баддi. - А ти, Байбале, порядкуй серед дiтей. Мичар першим пригубився до великого чорона i, як велить звичай, передав його сусiдовi - Генрику Адамовичу. Вiд Дулемби чорон потрапив до Грабовського i згодом, обiйшовши все чоловiче товариство, вже порожнiй, повернувся до Мичара. Далi кожен пригощав сам себе: пив кухликом кумис, за?дав кашею, м'ясом, симою, заболонними коржами. Пiсля святково? трапези почалися розваги. Кволий i хриплий голос Мичара затягнув пiсню про славетних косарiв, яку дружно пiдхопив увесь чоловiчий гурт: Такий, як Титкiв син, Як велет Бахаана, Котрий впродовж всi?? косовицi Накошував щодня по вiсiм копиць сiна, Такий не народився ще. - Слава! Слава доброму косаревi! - залунало в молодiжному гуртi так, що бiлий кiнь коло шанобливого стовпа став дибки. Той гурт уже розгойдував свою пiсню: Тих, що з кокардами на шапках, - геть! Тих, хто в еполетах, - повалити! Тих, якi чваняться кортиком, - знищити! Тих, якi троновi служать, - також! - Агей! - гукнув молодi Мичар. - Хто там забаг на хара масу? Тихiше треба. - Чого тихiше?! - подав голос Байбал. - Ми й так багато мовчимо. Не затикай нам рота хоч на свято. Хара маса... Спiвайте, спiвайте, хлопцi, щоб знали царськi офiцери, а вкупi з ними нашi тойони, що чека? ?х. Настане пора - згинуть усi до одного, як чорнi паути. Жiнки й дiти слухали олонхосута. До них скоро при?дналися майже всi учасники исиаху. Олонхосут, чоловiк рокiв за п'ятдесят, видно, з колiна вiлюйських барахсанiв, мав гарний голос i хист iмпровiзатора. Говорив розважно, вдумливо, немовби на ходу складав геро?чний епос про легендарного предка якутiв Нюргуна-Боотура, прозваного Стрiмким. Свою розповiдь часто переплiтав ритмiчним речитативом та при?мним баритональним спiвом. Одягни його в бiлi гребiннi штани й сорочку, дай солом'яного бриля на голову, а в руки бандуру - i готовий тобi кобзар. - Но![29] - заохочу? Байбал оповiдача. У Павловiй уявi, збудженiй i розкриленiй натхненними словами олонхосута, поволi вироста? оповита романтичним серпанком звабна постать Нюргуна, окреслюються його патрiотичнi й волелюбнi дiла, його самовiддане служiння "середньому свiтовi", тобто якутськiй землi, на якiй випала доля жити племенi айии аймага. На цю багату чудову землю Нюргуна посадовив творець всесвiту Юрюн Айии та властитель людських доль Дьилга Хаан, звелiвши йому бути на нiй господарем i обороняти плем'я айии аймага вiд нападiв абааси - потворних носi?в зла з "нижнього свiту", котрий навiть уявити собi важко. Виконуючи це велiння, Нюргун-Боотур звершу? багато подвигiв. У тяжких герцях знищу? вiн лихих богатирiв абааси Йииста Хара, Тимiр Дь?сиентейя, злого чарiвника Алип-Хара; визволя? з абаасько? неволi свою сестру Айтали-Куо, красуню Кюн Туйярима та тридцять дев'ять мужiв "середнього свiту". Тридцять днiв змага?ться вiн з одноруким та одноногим циклопом Уотом Усутааки... Нюргун не завойовник, а благородний лицар - не бере в полон, не грабу? переможених. I мудрий господар, викорiнюючи лихо в рiдному краю, дба? про народний достаток: Загороджу? обори для скотини, Колиски майстру? для дiтей, Став прабатьком всiх людей Незмiрно? якутсько? землi. - Отакий наш славетний предок Нюргун-Боотур Стрiмкий, - врочисто закiнчу? олонхосут. Вiн бере свiй чорон i, сьорбнувши кумису, почина? мовчки закурювати. Якийсь час усi мовчать. Тiльки гарячий блиск очей вида? ?хню глибоку схвильованiсть. - Да-а-а, - порушив мовчанку Байбал. - Були колись мужi в Якутi?, а тепер - одне смiття. - То _ми, виходить, смiття? - пода? голос Мичар. - Нi, не смiття, ми - люди, але зараз не про нас кажу. Тойони, ба?, купцi, царськi чиновники, попи, шамани - коли на них уже прийде безстрашний Нюргун? - Ти знову про сво?? I свербить же тобi язик. Ануте, хлопцi, починайте стрибки, а ви, дiвчата, готуйте нагороди переможцям. - Зараз! Зараз! - пiдхопилася на ноги весела молодь. _ 22_ Недуга переслiдувала Дабиита довго й настирливо. Минуло коротке вiлюйське лiто, залягла вже й осiнь, а вiн ледве-ледве переступав з ноги на ногу, тримаючись за стiни, стискаючи зуби, щоб не стогнати вiд шаленого болю. Початок зимового полювання ще побiльшив муки запеклого мисливця. Ранками Дабиит, пiдвiвшись з лiжка, брав рушницю в руки, перевiряв набо?, курки, шкандибав до вiкна i пожадливо дивився на тайгу доти, доки не терпли хворi ноги. Iнодi хапався збиратись у лiс, але стиснутi взуттям i одягом рани починали кровоточити, i вiн непритомнiв. З настанням осiнньо? негоди глибокi вирви на Дабиитовому тiлi, здавалось, зовсiм перестали го?тися. Тодi хтось пустив у мiстечку здогад, що то мордують мисливця мстивi духи чорного шамана, насланi Легiенте?м за образу й за те, що Балбаара не пригнала обiцяну корову. - Таке _може бути, - говорив Мичар, який беззастережно вiрив у шаманову всемогутнiсть i боявся ??. - Може бути, ти, Байбале, не глузуй. Байбал смiявся: - Духи чорного шамана? Пора б тобi, Мичаре, вже власну голову мати, а не перебиватися позичками. То сам Легiентей стара?ться, щоб допекти за свою ганьбу, а ти розвiсив вуха i балабониш казна-що. От я зустрiну його та й покажу духiв. Все корiвка спокою не да?. Не вдалося пограбувати. Чорного шамана? Усi вони чорнi, а Легiентей найчорнiший серед них. Згодом пiшла чутка набагато страшнiша, нiж шаманове прокляття. Люди мiркували: чи не був той ведмiдь, що покусав Дабиита, прокаженим i чи не заразив вiн мисливця? Це викликало в Байбала не глузування, а тривогу. - Так, так, - журився старий. - Мабуть, проказа. Бо чому ж би ?м, тим ранам, не го?тися? Гаврилова рiшуче заперечувала можливiсть прокази, але це не переконало не тiльки Дабиита, а й Грабовського з Дулембою. Вирiшили попросити Ольгу Василiвну - хай привезе спецiалiста з лепрозорiю. - Закiнчуй, Аанис, закiнчуй, - вдруге нагаду? Грабовський. - Час рушати, бо скоро лiкар прийде до тата. Дiвчинка зводить на нього оченята, повнi щирого дитячого благання. - Я ще хочу писати. Iдiть, сама прибiжу. Глянувши через ?? плече на розгорнутий зошит, вiн бачить старанно виведенi, великi, як горобцi, лiтери, i тепла радiсть лоскочеться в грудях. - Ну, хай, - згоджу?ться. - Тiльки не забудь замкнути хату та ключа не загуби. В Дабиитовiй хатi застав лише господаря з дружиною. - А де Аанис? - запитала Балбаара. - Залишилась у мене писати. - Морочите собi голову з нею. Ще не набридла вам? - Нi, вона славна дiвчинка i розумна. - Дума?те, щось вийде з не?? - Авжеж вийде. Так гарно виводить букви, що любо дивитися. Через тиждень-пiвтора вiзьмемося за читання. - Не треба ?й того, - зiтхнула жiнка. - Чому ж не треба? - обiзвався Дабиит. - Хай набира?ться розуму, коли люди пособляють. Щоб не була такою темною, як ми з тобою. Он же Ольга Василiвна лiку?. - Таке скажеш, - не згоджу?ться Балбаара. - Ольга Василiвна з Росi?, та ще й полiтична. - То й що? Хiба серед наших нема грамотних? У Якутську, кажуть, ? школи для дiвчат. То правда, Павле? - Правда. I медичнi, й духовнi. - Нас, якутiв, туди не пускають, лише декого з тойонiв. - Поки що з тойонiв, а згодом пустять усiх. Знаного, Балбааро, за плечима не носити. Хай дiвчинка вчиться; Доки буду жити тут - помагатиму ?й, а потiм само дiло покаже. - Спасибi вам за добре серце. Якби вже хоч недуга одчепилася вiд нашого господаря. - Будемо сподiватися. Скажiть, ви коли-небудь чули, щоб звiрi хворiли проказою? - Менi не доводилося чувати, - вiдповiв Дабиит. - Та й хто це _може знати? Звiдкись же та болячка береться в людей. Може, й вiд звiрини. А цього ведмедя я не встиг розгледiти, бо вiн напав на мене зовсiм зненацька, наче навмисно стерiг за кущами. Ех, була б зi мною рушниця. А то - один нiж. Кiлька разiв я таки добре садонув його, та, мабуть, не влучив. Може, вiн i справдi був прокажений, але ж Тигинова нога, скалiчена тим самим ведмедем, давно заго?лася, а мо? рани - нi. Надворi загавкав пес, наче почув, що йдеться про нього. Балбаара притьмом вибiгла з юрти i повернулася з Гавриловою та незнайомим чоловiком. - Знайомтесь, - заговорила Ольга, роздягаючись. Чоловiк передав Балбаарi свою палицю, пальто, шапку, причесав напiвоблiзлу голову i з пiдкресленим почуттям _власно? гiдностi простягнув Грабовському випещену руку, увiнчану перснем та довгими й трохи закрученими, наче пазури, сизими нiгтями. - Дмитро Адольфович Гiммер! Вiн одрекомендувався так голосно й велично, немовби йшлося про якусь знаменитiсть, принаймнi з iмператорського роду, котра зараз мала ощасливити Дабиитову юрту сво?ю царственою особою. Такий апломб був явно недоречним i нiчого, крiм посмiшки, викликати не мiг: адже лiкар скидався на кирпатенького, занадто товстого i невиразного, як задавнена пляма, недоростка. Помивши руки, вiн пiдступився до хворого. Оголенi мисливцевi рани оглядав здалеку й похапки. На його лицi сяяли бездумнiсть та байдужiсть. - Лепра! - виригнув свiй дiагноз i задоволене потер руки. Вiд того вигуку Гаврилова аж похитнулася. - Невже?! - тiльки й спромоглася запитати. - Так, так, мила моя. Проказа, та ще й лепроматозна. Хворого треба негайно взяти до нас. - Я не пущу його з дому! - забiдкалася Балбаара. - Змилуйтесь, люди добрi. Ми нiкому нiчого не виннi, за що ж це таке... - Не плач, жiнко, - обiзвався Дабиит, який досi лежав мовчки i тiльки слухав. - Нiкуди я не по?ду. Звiдси винести мене зможуть лише вперед ногами або закованого. - Що?! - зловтiшне скривився Гiммер. - Тебе, саха, нiхто питати не буде. Коли треба, то й кайдани знайдемо. - Не дам!! Не дам!! - закричала Балбаара. Вона схопила полiняку бiля печi, пiдняла ?? над головою i стала коло Дабиитового лiжка, готова кинутись на кожного, хто б спробував приторкнутися до ?? чоловiка. - Не дам! Там уже Суруксут... - Заспокойтесь, Балбааро, - втрутився Грабовський. - Нiхто Дабиита ще не забира?. Прошу дарувати, пане Гiммер, але менi зда?ться, ваш висновок дещо поспiшний. Гiммер приклав долоню до вуха, нiби не розчув. - Як? Як? А чи зна?те ви, милий мiй, наказ властей строго iзолювати всiх прокажених? - Так то прокажених, а в Дабиита ознаки лепри вiдсутнi. - Ого-о-о! Ви, виявля?ться, теж тямите щось! Цiкаво! Значить, вiдсутнi? - Таки вiдсутнi, - докинула Гаврилова, ледве стримуючи сво? хвилювання. - Шановний Дмитре Адольфовичу, подивiться уважнiше. Я абсолютно переконана - це не лепра, i запрошувала вас сюди, аби ви сво?м авторитетом розвiяли безпiдставну поголоску вiдносно прокази. Гляньте ж, плям на тiлi хворого нема, вi?, брови не випадають, кiстки мiцнi, обличчя чисте, з нормальним виразом. - Чисте?! Ха-ха-ха! - зареготав Гiммер. - В якута лице з нормальним виразом. Вам, мила моя, бiльше пiдходить бути повпредом дикунiв, анiж фельдшером. Щоки Гаврилово? залилися густим багрянцем, а очi спалахнули вiдча?м. Вона зiщулилась, наче боялась, що ?? зараз ударять. - Дмитре Адольфовичу... - Досить! - грубо обiрвав Гiммер. - Я сказав - проказа i бiльше й слухати не хочу. Грабовський бачить, що цей лiкар нiчого не допоможе, i подумки ла? себе за пораду Гавриловiй вдатися до фахiвця. - Слухайте, ви, - зверта?ться до Гiммера, не приховуючи свого гнiву. - Будьте хоча б з жiнками чемнiшим. - То вас не стосу?ться, - огризнувся Гiммер i вже до Ольги: - Зобов'язую вас завтра припровадити хворого в колонiю. Там ще раз подивлюсь на нього, якщо буде потрiбно. - Не-треба, не треба дивитися! Ой-йой-йой, - знову заголосила Балбаара. - Хай тут помре, коли йому вже таке випало, але на муки не дам. - Ну, зна?те, - кинув Гiммер i почав одягатися. - В таких умовах не можна працювати. Я вам не Легiентей i не дам себе на посмiховисько. По?хали. - Дмитре Адольфовичу, може, я прийду трохи згодом, - попросила Гаврилова. - Нi, мила моя, по?демо разом. Ви на службi, а в колонi? ? невiдкладна робота. Гайда. Ольга знизала плечима, наче вибачилася перед хазяями, i рушила з юрти. - Вiн недобрий чоловiк, - сказала Балбаара, коли зачинилися дверi. - Не треба було й приводити такого. Хай би Ольга Василiвна сама лiкувала. *** Баби Карячихи Грабовський дома не застав - тиждень тому по?хала в Якутськ до доньки. Замiсть господинi в хатi поралася iнша, також уже не молода. Гостинна i балакуча, вона зразу виповiла все, що видавалось ?й пiд таку нагоду найiстотнiшим. Колись була наймичкою в Карякiних, доглядала ?хнiх дiтей, а оце вже кiлька рокiв хазяйну? з ?впраксинi?ю. I про Чернишевського зна? не менше за Карячиху: все, що вiдбувалося в цiй хатi, бачила на власнi очi. Почастувавши несподiваного гостя ча?м, сiла навпроти - i потекла тиха бесiда. Грабовський iнодi перепитував, уточнював деякi подробицi, але жiнка навiть була задоволена тим i повагом вела сво?. Так, Микола Гаврилович часто навiдував Карякiних - харчувався в них. Спершу не ладилося з тим харчуванням. У Вiлюйську тодi, як i тепер, надто серед лiта, важко було роздобути м'ясо чи рибу, - вiд спеки все псу?ться. А який то обiд без м'ясного? Або ще. Вiлюйчани страви готують по-сво?му, i щi, i _суп, i все iнше. Тут яловичину варять з коров'ячим маслом, а Миколi Гавриловичу то зовсiм не йшло. Довго вiн показував нам, як робити щi, i таки навчив. Карякiни корiв не тримали, бiльше клопочучись торгом, самi жили на купованому молоцi. А вiн найчастiше готував чай з молоком. Брав молоко в одних багачiв, якi мали свою цiлу череду, i пражив його сам собi в тюрмi. Любив Микола Гаврилович якутiв, особливо барахсанiв. Зачувши, бувало, що в якiйсь бiдацькiй юртi недуга морду? дiтей, - iде туди, а потiм ще й лiкарiв шука?. Зате ж i якути поважали його. Карякiни не раз смiялися, дивлячись у вiкно, як вiн, простуючи до них на обiд, стрiчався з якутами. Уздрiвши Миколу Гавриловича, барахсан ще здалеку скидав шапку i низько схиляв голову, незважаючи на мороз. Вiн пiдiйде до того дивака, вiзьме шапку, надягне йому на голову, теж уклониться i йде далi. Карякiна Микола Гаврилович недолюблював. Ще поки не мав капiталу i торгував рiзним дрiб'язком, то скидався на душевного чоловiка. Та згодом, як нажив грошенят i спорудив собi лавку, зовсiм закопилив губу. Вiд того, чим здавався ранiш, у нього залишилася хiба що богомiльнiсть: кожно? суботи й недiлi ходив до церкви, годинами колiнкував перед господнiм розп'яттям та вибивав поклони, живцем збирався в рай. Але з богобоязливiстю там-таки, в храмi, й прощався, бо за прилавком шахраював i матiрно лаявся, як найзапеклiший антихрист. Микола Гаврилович, бачивши те, частенько говорив Карячисi, що _?? чоловiк - ханжа, бузувiр, кровопивця безсоромний. Спершу господиня жартома сприймала те глузування i весело смiялася, а потiм, видно, й сама почала замислюватись. Як би там не було, але коли Миколу Гавриловича вивезли з Вiлюйська, жiнка цiлий день не виходила з сво?? кiмнати - все плакала. Чоловiка й бачити не могла, а попа, що прийшов висповiдати ??, вигнала. Доньку, яка народилася через пiвроку, хрестити вiдмовилась. Карякiн казився вiд лютi й гримав на дружину: - Ти сво?м безбожництвом ганьбиш мене серед купецько? громади, через тебе скоро люди перестануть заходити у нашу крамницю. - То й добре, - кидала вона байдуже. - Продай оту кляту лавку або й спали, не грабуй людей, не обкрадай. - Я обкрадаю? - Обкрада?ш, як i всi купцi. Жиру?те на спинах якутiв та козакiв. Але скоро вам i вашому грабунку прийде кiнець. Надбай власними руками, зароби - то й май. От як треба жити! - Чернишевський так навчив тебе? - Ну вiн. Вiн! Ваш брат, купчик, не навчить. А Миколу Гавриловича не чiпай, не ма?ш права! - Хочеш ступити на його стежку? - То не твiй клопiт. - Ти ж моя дружина. - Доки була дурною - корилася тобi, а вiднинi не буду. Пiсля зимових м'ясниць Карякiни назавжди розлучилися: вiн пiшов жити в свою лавку, а ?впраксинiя залишилася з дiтьми. - З того часу нашу хату, - вела оповiдачка, - немовби святi перелетiли. Стала вона гостинною й затишною. У нiй завжди знаходять притулок не тiльки полiтичнi засланцi, а й жебраки з улусiв та наслегiв. ?впраксинiю люди називають сердитою бабою, а проте горнуться до не?, бо вона живе справедливо, нiкого не кривдить. 23_ Найуважнiшим слухачем цього разу був Байбал: вiн сидiв навпочiпки бiля печi i, здавалось, ловив кожне слово, кожен звук. Таку ж зосередженiсть виявляв Дмитро Гiммер, хоч його, видно, бiльше цiкавила сама читачка, нiж те, що вимовляли ?? вуста. Iншi ж скидалися на студентiв, котрих не так хвилювала, як дратувала чергова лекцiя ординарного професора-богослова, що нудно переказував чужi й старi, як свiт, погляди, деiнде пiдновлюючи ?х тривiальними дотепами власно? фабрикацi?. Генрик Адамович байдуже, за давньою звичкою, смокче свою саморобну люльку з довжелезним цибухом; Михальський i Юделевський, прозванi тут запеклими книжниками, нетерпляче соваються на ослонi, iнодi стиха перешiптуючись мiж собою, здивовано потискують плечима та виразно жестикулюють; Гаврилов знiчев'я перегорта? подертий журнал "Акушерка", лiниво переглядаючи пожовклi iлюстрацi?; банькатi Сержевi очi бездумно бiгають по стiнах i стелi, нi на чому не затримуючись. Думки Грабовського кружляють довкола Гiммера та Сержа. Нинi вiн дещо запiзнився, i на нього вже чекали. Уздрiвши Гiммера, щиро здивувався: досi в зiбраннях вiлюйських полiтичних засланцiв нiхто стороннiй, за винятком Байбала, що завжди приходив з Дулембою, участi не брав. До того ж пiсля непри?мно? розмови в Дабиитовiй юртi Павловi не хотiлося бути з Гiммером у однiй, а найпаче в цiй компанi?, де всi добре знали один одного i висловлювали сво? думки й настро? вiльно, не боячись того, що завтра чи позавтра ?х покличуть на розмову до полiцейського управлiння. Хто запросив Гiммера i для чого? Невже керiвник колонi? прокажених, який, подейкують, при?хав у Вiлюйськ з Ташкента лише для того, щоб набити собi кишеню та зажити слави борця проти лепри, також займа?ться полiтикою? Та ще цей витрiшкуватий Серж, що прийшов з ним i аж дметься вiд сво?? пихи. Ще б пак - теж лiкар, власне, напiвлiкар, бо позаторiк вiдчислений з студентiв за неблагонадiйнiсть. Вiдбува? заслання в Якутську i цим надмiру гордиться - борець, жертва деспотизму, якiй не пощастило скiнчити курс навчання. Знайомий з Вiташевським, Зубриловим, Гус?вим. Навiть нiби на близькiй нозi з ними, але загалом невисоко? думки про них. Консерватори, любить говорити, вони зараз не в модi, оджили свiй вiк. Копаються в нiкому не потрiбнiй якутськiй iсторi?, мовi, збирають рiзне дрантя на зразок олонхо, а молодих слухати не хочуть. Рiзне дрантя. Мова й iсторiя цiлого народу нiкому не потрiбнi... - От i все, - каже Ольга, припинивши читання. - Далi йде наступний роздiл. Хай продовжу? хтось iнший. ? охочi? Нiхто не зголошувався. - А чи треба продовжувати? - запитав Дулемба, нi до кого не звертаючись. - Чому ж не треба? - диву?ться Гiммер. - Якраз цiкаво. Ольга Василiвна чита? непогано, я слухав з задоволенням. - Ольга Василiвна справдi гарно чита?, - не заперечу? Дулемба. - Але чи слiд продовжувати... Де ти, Михайле, знайшов таке, щоб нам забивати баки? Засоромлений Ромась червонi?. - Даруйте, друзi. Ранiш я цi?? книжки нiколи не бачив. Дивлюся - "Iсторiя матерiалiзму". Нiби й нiчого, пiдходяща. - Де видобув? - Дмитро Адольфович принiс i порадив для читання. - Невже? - Еге ж, панове, я, - ствердив керiвник лепрозорiю. - А менi привiз ?? пан Серж i сказав - то фiлософська новинка. - Новинка? Ха-ха-ха-а, - зареготав Михальський. - Ця бородата новинка з'явилася на свiт ще тодi, коли дехто з нас ходив пiшки пiд столом. I одразу ж по виходi ?? нещадно розкритикував Фрiдрiх Енгельс, назвавши автора плутаником. - То й що з того? - подав задерикуватий голос Серж. Вiн одкашлявся, трохи помовчав. - Розкритикував Енгельс. Майте, панове, на увазi, ця книга зараз у великiй модi. Мо? якутськi колеги захоплюються нею. Не менш популярною ? й друга книга Фрiдрiха Ланге: "Робiтниче питання, його значення тепер i в майбутньому". - Таке ж саме шарлатанство, як i ця "Iсторiя", - вкинув Дулемба. Але його зауваження, мабуть, не дiйшло до Сержа, бо той продовжував: - Ми чита?мо також книги Лассаля, Каутського й iнших фiлософiв та економiстiв. У наш час не можна сидiти в сво?му провiнцiйному закутку i мислити його масштабами. На межi двох столiть, панове, скажу я вам... - На розмежжi, як i роздорiжжi, - пiдхопив раптом Кассiушi, таки збивши промовця, - жити, звiсно, важко, а ще важче шукати собi стежку. Скажiть, молодий чоловiче, вам i вашим колегам не попадалася часом така новинка, як лекцi? Карла Бiдермана, виголошенi майже пiвстолiття тому в Нiмеччинi? Серж знiтився i знову одвiв погляд. - Власне... Я тодi... Нi, не знаю, або що? - Шкода, - вiдповiв Генрик Дулемба. - Таке саме лахмiття, як i писанина Лассаля, Каутського та iнших шукачiв унiверсального фiлософського каменя, за допомогою якого можна одним махом розв'язати всi проблеми й суперечностi буржуазного суспiльства. Перенаселення земно? _кулi,_ послiдовне й неминуче зубожiння народних мас як невiдхильний закон iсторичного процесу, народження пролетарiату - цього суспiльного лиха нових часiв, залiзний закон заробiтно? плати, необхiднiсть обмеження шлюбiв, потреба зректися страйкiв i демонстрацiй, якi дратують багатi?в i заважають осягненню станово? гармонi?... Можливо, для когось у всьому цьому i ? новина, однак усе це - старовина, котру люди мого вiку знають давним-давно. - I не тiльки вашого, - вставив Юделевський. - Безумовно, не тiльки мого. Замiсть того, паничу, щоб смакувати цю прiсну й непоживну жвачку, почитали б професора Хейлiберського коледжу Томаса-Роберта Мальтуса, наприклад, його "Дослiдження про закон народонаселення", з якого черпав Ланге. А загалом, я б вам i вашим колегам щиро порадив як стрiляний вовк: киньте до бiса всi отi заплiснявiлi "новини" та пильнiше придивляйтеся до життя, бо воно незрiвнянно багатша и складнiша школа, нiж кафедральнi викрути Мальтуса, Ланге, Бiдермана та ?м подiбних прислужникiв товстого гаманця. - А я з вами, пане Дулембо, не згоден, - пiдвiвся Гiммер i, на знак протесту, навiть махнув палицею. - Не згоден! - вигукнув, мов на мiтингу. - Я лiкар, а не полiтик, i тих книжок, що тут згадувалися, не студiював, однак гадаю, в них ? речi, гiднi уваги культурно? людини. Ну, хоч би взяти рекомендацi? обмежити .шлюб. Вони, вважаю, слушнi i насамперед для таких напiвдиких племен, як, скажiмо, те, серед котрого, по необхiдностi, доводиться нам жити. Чи варто якутам розмножуватись, особливо за рахунок ?х найбiднiшо? частини? Нi, не _варто. - Чому? - Тому, що розмноження веде i до голоду, i до рiзних захворювань. От я вже третiй рiк займаюсь у Вiлюйську лепрою. I бачу: вона кублиться переважно в бiдняцьких юртах. Та й як ?й не кублитись, коли в кожнiй юртi по восьмеро-десятеро дiтей. Занедужа? одне - усi за ним, а далi переда?ться в iншi юрти, наслеги. Адже характерно: серед тойонiв, як i серед мiсцевого чиновництва, прокажених майже нема. Отже... - Заборонити бiднотi розмножуватись? - А чому б i нi? Добрий хазя?н розводить скотину лише породисту, здатну збiльшувати й полiпшувати стадо Гадаю, обмеження шлюбiв на околицях iмперi? дало б сво? позитивнi наслiдки. Тим паче, що iнородцi, як вiдомо, цивiлiзацi? не пiддаються, не рухають ?? вперед, i для прогресу... - Оце так штука, - озвався Байбал, який протягом усi?? суперечки _тiльки поглядав то на Дулембу, то на Грабовського i не зронив жодного слова. - Значить, ти, Югаю, милуйся з сво?ю жiнкою, скiльки хочеш, а ти, Арамаане, не ма?ш права, бо його, Юга?ва, жiнка приводить здорових дiтей, а твоя, барахсанова, приводить прокажених. Гарний закон. Спасибi, що придумали. - Саме так, - додав Юделевський, - придумали. Висмоктали з пальця на догоду колонiзаторам усiх мастей. Нiмецька бiдерманiвщина пересаджу?ться на грунт росiйського самодержавства. За ?? допомогою можна викорiнити не тiльки лепру, а усе iстинно живе, трудове. Та поста? питання: хто ж тодi оброблятиме землю, працюватиме на заводах i фабриках, хто годуватиме отих так званих цивiлiзаторiв? Вiн замовк, а за ним i iншi. Мовчанка та була недоброю, настороженою i пiдступною. Всi сидiли наче на вулканi, який мiг вибухнути першо?-лiпшо? митi. Чулося, як шкварчала, немовби сердилась, цибухата люлька Генрика Адамовича. Гаврилов згорнув потрiпану "Акушерку", поклав на стiл i пiдморгнув Грабовському. - Павле Арсеновичу, почитайте щось з ваших нових вiршiв, бо, ?й-богу, пiсля глевко? фiлософi? Ланге, заправлено? гадючим салом шовiнiзму, так i тягне на поетичний десерт. - Ого-го! - зрадiв Ромась. - Наш Кость Семенович, видно, також зна?ться з музами, дивiться, якi образнi фейерверки пуска?. Ану, Павле, почастуй десертом. - Хи-хи-хи-и. - зморщився Гiммер. - Малоруський поетичний десерт, панове, - сказав, розтягуючи слова, - нiтрохи не смачнiший вiд якутського кумису, розведеного олонховим квасом. - Лiкар трохи помовчав, мабуть, сподiваючись похвали за дотеп, але нiхто не обiзвався. - I коли вже переведеться те мазепинство? - запитав. - Щось там пишуть, друкують на тому хохлацькому жаргонi, а кому воно потрiбне, хто його читатиме? - Дмитре Адольфовичу! - крикнув Ромась, багровiючи на виду. - Прошу бути обережнiшим! Це вам не полiцейська дiльниця. Самi напросилися, я дозволив прийти разом з вашим приятелем, але не дам у мо?й хатi виливати цю расистську каламуть. Ми збира?мося часто, розмовля?мо про рiзне, проте нiколи не думали, хто з нас якут, росiянин, ?врей, поляк чи укра?нець, маючи багато клопоту й без цього. За звинувачення в мазепинствi, сепаратизмi я можу порахувати вашi ребра. Знайшовся менi оборонець настанов iмператорського трону... - Платний агент царату, башибузук паскудний, - докинув Гаврилов. - Хай зараз же вибачиться перед Павлом за образу! - Та плюнь ти на нього, Михайле, - заспокоював Грабовський Ромася, який уже схопився за важку чавунну праску. - Хай iде собi до дiдька зi сво?м вибаченням. Таких, як вiн, менi вже доводилося стрiчати. Я легко пiзнавав ?х, як i ?хн? смердюче мракобiсся, тому й не беру всього того до серця. Такi, виконуючи циркуляр тих, хто ?х_ году?, ладнi заборонити користуватися рiдною мовою не тiльки укра?нцям, полякам чи грузинам, але й нiмцям, французам, ба й iстинним росiянам. Розпинали ж вони Чернишевського, проклинали Герцена за те, що вiн будив Русь од сплячки, а Б?лiнського вiд розп'яття врятувала тiльки передчасна смерть. Усе це мене не диву?. Iнше гнiтить - доки цi чортополохи плодитимуться на землi та пускатимуть усобиць лютую змiю помiж народами? Чи скоро викорчу?мо цю найтяжчу проказу i дочека?мось того, щоб назавше засяяла зоря братнього довiр'я i злагоди над нами? Чув, як затрiпотiло серце, заболiли груди, i сiв на лаву, важко дихаючи. - Чи скоро? - перепитав Дулемба тихо й задумливо. - Над нами, засланцями, Павле, та зоря вже давно зiйшла. А щоб вона засяяла над нашими народами - ще багато доведеться потрудитись. I не тiльки нам, а й прийдешнiм поколiнням. Але вона таки зася?. Iнакше й бути не може, бо, як казав великий поет слов'янського свiту Тарас Шевченко, "сонце стане i осквернену землю спалить". Ех, братовбивцi лукавi, скорпiони безсердечнi, доки ви запускатимете сво? затру?нi жала в людей?! 24_ Таким Байбала ще нiколи не доводилося бачити. Збентежений, сердитий, очi палахкотять, а голос аж тремтить. - Ну скажи менi, Павле, скажи, хiба так можна робити з людиною? - гукав, задихаючись, наче йому бракувало повiтря. - Що таке? - не второпав Грабовський. - Суруксута схопили! Досi Павло знав, що рiдний Балбаарин брат Суруксут, хворий на проказу, уже третiй рiк перебува? в лепрозорi?. П'ять разiв тiкав звiдтiля, але невдало: його ловили й повертали назад. - Де схопили? Хто? - У його ж юртi. Тодi саме там була Балбаара i все бачила. Сьогоднi вранцi вiн вибрався за загороду i подався до мiста. Хотiв поскаржитися справниковi на Гiммера. Ну, перед тим, як iти в полiцейське управлiння, забiг додому. Тiльки сiв за стiл, не встиг i перекусити, а тут - козаки. Зв'язали його, мов розбiйника, кинули в сани i попровадили в колонiю. Казав, ма? скаргу до справника, просив одвезти його туди, але козаки над тим лише посмiялися. Тепер уже Суруксутовi кiнець. - Чому? - Ще пита?ш. I за попереднi втечi його нещадно карали, ледве виживав. Так тодi ж вiн не скаржився. - I цього разу не поскаржився. - Не поскаржився. Хiба козаки не скажуть Гiммеровi? А той не простить. Закату?, недолюдок. - То ви вже перебiльшу?те. - Перебiльшую? Ти ж не бував у колонi? i не бачив, скiльки на ?? кладовищi гробкiв. Дума?ш, усi, що там лежать, померли сво?ю смертю? Бiльшiсть iз них замучена. Тiкали, скаржились, а ?х ловили, повертали й незабаром закопували на цвинтарi. Нi, тепер уже Суруксутовi кiнець. Та й Дабиит щоб не нако?в лиха. - Якого? - Як прийшла Балбаара i розказала, що сталося з братом, Дабиит зразу схопився за сокиру i поривався бiгти в колонiю. - Вiн уже добре ходить? - Не дуже добре, але в подвiр'? прогулю?ться, iнодi й на вулицю вигляда?. Вiн давно дружить з Суруксутом, то може дiйти й до колонi?. Скажи, Павле, що робити? Що робити? Це запитання постало перед Грабовським ще на початку розмови, а вiдповiдь на нього не приходила. Податися до справника? А що з того вийде? Адже втiкачi з колонi? не раз зверталися в окружне управлiння, та Гiммеровi все легко мина?. Можливо, Кочаровський i втрутився б у Суруксутову справу, але якi звинувачення проти Гiммера можна викласти йому? Потрiбнi факти. - Га, Павле? - нагаду? Байбал. Грабовський ще якийсь час мовчить, мiркуючи. - Iдiть додому, - вiдповiда? нарештi, - i скажiть Дабиитовi, щоб не зв'язувався з колонi?ю. - А Суруксут? - Ним я займуся Випровадивши старого, одягнувся i вийшов на вулицю. Новий план, що враз виник, обмислював уже дорогою. Зараз вiн попросить Костя Семеновича, i вони разом по?дуть до лепрозорiю. Може, при допомозi Ольги пощастить переговорити з Гiммером вiдносно Суруксута. Квартира Гаврилових була незамкнена, але на стук не озивалися. Павло смикнув за клямку - дверi навстiж розчинилися. Переступивши порiг, аж одсахнувся. Посеред кiмнати сидiла Ольга, згорблена i зовсiм не схожа на себе. В зiм'ятому халатi, з розпатланими косами й заплаканими очима. Дивилась прямо на нього, та затуманенi зiницi, мабуть, нiчого не бачили. - Що з вами? - запитав, не вiдаючи, як повестися в такiй дивнiй i несподiванiй ситуацi?. Ольга нараз зiщулилась, наче вiд дошкульного холоду, i пiдвелася з стiльця, хапливо обсмикуючи на собi одежу. - Це ви, Павле? - Я. Хiба не бачите? - Та бачу... - А де ж Кость Семенович? - У Мархiно. Ще в середу по?хав. Справник послав щось там сфотографувати. - Чому ви не на службi? --Ет, - зiтхнула важко, затулила очi хусточкою i гiрке заплакала. Грабовський пiдбiг до не?, схопив за плечi, якi дрiбно здригались. --- Ольго Василiвно! Що трапилось? Хто вас скривдив? Вона не вiдповiдала, а вiн бiльше и не питав. Не мiг нi ворухнутися, нi вимовити слова. Отямився лише тодi, коли удвох сiли на канапу i Ольга, вже причесана й переодягнена, розповiдала про те, що сталося. Вела здалеку. Ще з перших днiв служби в лепрозорiю вона вiдчула на собi похiтливi очi Гiммера. Вiн намагався всiляко привернути ?? увагу, показатись перед нею в найпривабливiшому свiтлi. Нову фельдшерку вихваляв, де тiльки траплялась нагода, ставив за приклад для iнших. Видiлив для не? кращу палату, звiльнив од нiчного чергування. А вона вдавала з себе недогадливе дiвчисько. Приймала всi тi заходи як належну турботу начальства про пiдлеглих, справно виконувала сво? обов'язки, доглядала хворих, не виявляючи до нього нi уваги, нi прихильностi. Так минула зима. З наступом весни Гiммер пожвавився. Кiлька разiв, нiби ненароком, набивався супроводжувати ?? з колонi? в мiсто. Дорогою викладав рiзнi теорi? вiльного кохання, на яких гарно знався, звiряв сво? почуття до не?. Пропонував дружити з ним, обiцяючи ?й свою безмежну вiдданiсть i значне пiдвищення службового окладу. Уголос мрiяв про принадну втiху, котра чекала ?х попереду. Вона слухала, вряди-годи навiть люб'язно посмiхалася, переводячи непри?мну розмову на легкий _жарт. Не домiгшись свого влiтку, Гiммер змiнив тактику: дружину з немовлям вiдпровадив на всю зиму до Ташкента, а Ольжине прiзвище з'явилося в графiку нiчних чергувань по лепрозорiю. Вiн довго затримувався в кабiнетi, часто викликав ?? до себе, питав, чи не стомилась, скаржився на самотнiсть i благав посидiти з ним. Якось, прийшовши на його виклик, застала на столi вино й закуску. Як не вiдмовлялася, а таки змусив пригубити чарку. Пiдпивши, спробував пригорнути ??, але вона так одштовхнула його, що вiн гримнувся головою об шафу i пiшов додому з великою гулею на чолi. Цiлий тиждень не з'являвся на службу. Сподiвалася всього - i гнiву, i кари, i звiльнення. Та не сталося нi того, нi iншого. Позбувшись гулi, Гiммер вийшов на службу i нiчим не виявив сво?? образи. Навiть вибачився, що сп'яну наробив дурниць. Думала, бiльше не в'язнутиме, i в душi радiла. Але та радiсть була передчасною. Свого намiру вiн таки не зрiкся, хоч поводився значно стриманiше й обережнiше. Чогось раптом потягло його на полiтику. Розпитував, де збираються вечорами полiтичнi засланцi, що роблять, просив побалакати з Ромасем, аби той йому дозволив вiдвiдувати вечори. - Кость Семенович вiдав про все це? - запитав обережно Грабовський. - Нi, не вiдав. - Чому? - Тут справа складна. Кость дуже вразливий. Пiсля арешту за замах на астраханського губернатора Цеймерна вiн у тюрмi збожеволiв i на деякий час був переведений _до будинку душевнохворих. Рецидиви цi?? недуги нагадували про себе й пiзнiше. Навiть дрiбнi ускладнення, на якi iнший зовсiм не зважав би, згубно дiють на нього. Костя треба оберiгати вiд зайвих подразнень. Сподiвалась, усе якось само минеться. - Ви дружинi Гiммера говорили про це? - Нi. Та й для чого було розповiдати? Вона порядна жiнка, але безсила. Вiн, кажуть, так глумиться над нею, що ?й доводиться часто вiдлежуватись пiсля побо?в. - Треба було товаришам сказати. - Треба було, - гiрко всмiхнулася. - Знаю, нашi зразу зчинили б гвалт. Не забувайте, я жiнка. Менi не хотiлось, щоб мо? службовi дiла i мо? iнтимне життя ставали предметом усiляких плiток. Такi речi не роблять честi для жiнки, тим паче тi??, що вiдбува? полiтичне заслання. Вiрила у сво? власнi сили, а вийшло... Останнiм часом, особливо пiсля сходин у Ромася, Гiммер знову почав липнути до Ольги. Тепер сягав значно дальше i дiяв настирливiше. Якщо вона згодиться стати його дружиною, то вiн покине сiм'ю i, маючи в Якутську славних приятелiв, зробить так, що Гаврилова випруть звiдси у якийсь далекий наслег, навiть за межами Вiлюйського округу. Доки скiнчиться термiн ?? заслання, вони разом працюватимуть у лепрозорi?, зароблять побiльше грошей, ви?дуть кудись на пiвдень i там заживуть, як у раю. А позавчора, дiзнавшись про вiд'?зд Костя, повiдомив ?? цидулкою, що ввечерi прийде до не?. Сказати це у вiчi, видно, не зважився. Ображена й обурена, вона шукала його по всiй колонi?, аби жбурнути оту нахабну цидулку в самiсiнькi очi, та не знайшла: мабуть, навмисно завчасу пiшов зi служби. Прибiгши додому, замкнула дверi й сидiла без свiтла. Вiн таки приходив. Довго стовбичив на подвiр'?, гримав у вiкна, дверi, але з тим i пiшов. Важкою була та нiч для не?. Тiльки перед ранком забулася тривожним сном. I заспала, трохи спiзнившись на службу. У його кабiнетi побачила всiх лiкарiв i фельдшерiв. Вiн зразу ж накрив ?? чорним рядном. Такими словами обсипав, так мерзив, що важко й передати. Вона й ледача, i нехлюйка, i нечесна, i пiдла, i зрадлива, i до служби ставиться погано. Ледве витримала, щоб не розридатись, змовчати. Але на тому не скiнчилося. Десь опiвднi Гiммерова лайка стала вiдома хворим, i вони вiдмовилися обiдати. Найрiшучiше дiяли люди з ?? палати, надто Суруксут, котрий погрожував убити начальника лепрозорiю. Почувши це, Гiммер звелiв одшмагати Суруксута, а Ольгу покликав до себе. Знову кричав, тричi вдарив по головi i сказав бiльше в колонiю не з'являтись. Ну, вона i пiшла. Не втрата служби гнiтить Ольгу, нi, хоч i служба ?й потрiбна. Iнше болить - несправедливiсть, дике самодурство, страшенна зневага до людини. Коли б хтось стороннiй побачив, як тяжко хворим у лепрозорi?, - жахнувся б. ?х зовсiм не лiкують, всi вони напiвголоднi, обдертi, живуть в антисанiтарних умовах, не мають жодного захисту вiд Гiммерового свавiлля. Санiтарами там служать звичайнiсiнькi козаки, якi не мають найменшо? уяви про медицину i намагаються якомога суворiше тримати нещасних людей у руках, тобто вкорочувати ?м вiк. Навiть подумати страшно, що вони зроблять з хворими ?? палати, з Суруксутом. - Ви й не зна?те, що Суруксут з колонi? утiк? - Утiк? - Сьогоднi прийшов додому, але його зловили й повезли назад. - Тепер може пропасти. - Справдi? - Так. Розумi?те, колонiя iзольована. Крiм обслуги, туди нiкого не пускають. Вище начальство нiколи й не загляда?, а козаки прекрасно розумiють Гiммера i вмiють йому догоджати. - Завтра пiду до справника. - Не будьте, Павле, на?вним. Кочаровський не ма? влади над Гiммером i сам побою?ться цього спрута. - В канцелярiю губернатора пошлю листа. Зажадаю спецiально? комiсi?, яка б при?хала й розiбралася. - Багато разiв уже писали в Якутськ, але все те не допомогло. - Треба звертатися до преси. - Це справа iнша. Та що з того вийде, ще не вiдомо, а Суруксутове життя в небезпецi. - У вас знайдеться папiр? - Певно. - Давайте зараз i напишемо. Грабовський пiдвiвся, ступив до столу, але вiдчув гострий бiль у серцi, схопився за груди й знову присiв на канапу. * * * Додому прийшов перед свiтанком. Ледве плентав, часто спинявся i, притулившись до паркана, довго вiддихувався. А переступивши порiг сво?? господи, зразу впав на лiжко, не маючи сил навiть розпалити в печi, зогрiти вихололу хату. Тiльки тепер почав пригадувати вчорашнiй день, але не мiг все вловити. Думки лiзли повiльно й лiниво. Ольжина розповiдь, сльози. Раптовий бiль у серцi. Нiжнi жiночi руки на грудях. Вони ще й зараз нiби пестять його i звабливо пахнуть... Пiд полудень прибiг Байбал i злякався, побачивши Павла в тяжкому станi. Зразу затопив у хатi, напо?в недужого ча?м, нагодував обiдом, переданим Балбаарою. Так пролежав Грабовський цiлий тиждень. Уся Дабиитова родина впадала бiля нього. Байбал - уночi, а Балбаара з донькою - вдень. Один раз навiть Дабиит приходив, спираючись на палицю. Чорноока Аанис цiлими днями висиджувала на стiльчику коло його лiжка, читаючи буквар та терпеливо ждучи, коли дядьковi Павлу полегша? i вiн розповiсть ?й дивовижну казку про той край, де ростуть солодкi-пресолодкi суницi, черешнi, вишнi, сливи, грушi, яблука й кавуни. Слухати ту казку дуже при?мно. Дядько Павло обiця?: як Аанис стане бiльшою, а тойон дозволить йому ви?хати на Укра?ну, то вiн вiзьме ?? з собою. Тодi вона вже на?сться тих ласощiв досхочу... Iнодi приходила Ольга. Але з нею майже не розмовляв. Вона завжди поспiшала. Огляне його, дасть лiки i порива?ться додому - Кость Семенович, ?дучи з Мархiно, серйозно застудився, теж хворi? i потребу? допомоги. Та й йому важко було говорити, бо почував себе якось нiяково. Власне, й балакати не хотiлось. Коли поралася бiля нього, вiн крадькома дивився на ?? хвилястi коси, високе бiле чоло, оксамитовi брови, а найбiльше на пальцi - довгi й моторнi, як у музикантiв. Дивився i жадiбно вдихав ?х неповторний запах. Без не? знову снував думки - _звихренi, непевнi, п'янкi. Розмовляючи, не згадували нi про лепрозорiй, нi про Гiммера, нi навiть про статтю, що збиралися разом писати. Якось вiн спробував заговорити про все те, але вона затулила йому рот рукою. - Не треба. Потiм. Видужуйте. Сьогоднi нарештi пiдвiвся. Ранком, як тiльки Байбал пiшов додому, зразу сiв за стiл. Статтю про Гiммеровi вчинки закiнчив аж перед обiдом. Поставивши останню крапку, випростався i полегшено зiтхнув. Як завжди, без стуку зайшов Ромась. Вибачився, що давно не був у нього - все гаса? по наслегах, перепису?, iнструкту?. Прочитавши статтю, захоплено вигукнув: - Добре, Павле! Гостро, гаряче, а головне - вiрно й справедливо! Пора. Я про тi чорнi Гiммеровi справи чував немало навiть у далеких наслегах. Люди скрiзь ремствують на лепрозорiй. - Чув? А чому ж мовчав? Чого приймав того нахабу в себе дома? Знай, коли й далi прийматимеш, - я тобi бiльше не друг i не товариш. Так, Михайло чував навiть гидкiше, нiж тут написано, Але не знав, чи то було правдою. Павловi про те не казав, бо знав, що Грабовському вистача? й сво?х клопотiв. А що Гiммер в'язнув до Гаврилово? - про те таки не вiдав. Словом, статтю треба посилати. Але куди? - У Тобольськ. До Вiктора Костюрiна. Той, якщо зможе, надруку?. 25_ Повернувшись з пошти, Грабовський застав дома, крiм Дабиита, який залишався в хатi, майже всiх вiлюйських засланцiв. Були до краю збудженi й стривоженi. Говорили голосно, обурювалися, а Михайло Ромась, розмахуючи руками, гукав на все горло: - Голову йому одрубати треба! Коли трохи вгамувалися, розповiла Ольга. Сьогоднi вранцi викликав ?? до себе Кочаровський i допитував, якi зв'язки пiдтриму? вона з тутешнiми засланцями, зокрема з Грабовським та Дулембою. Казав, ма? вiдомостi, нiбито вони втрьох склали якусь протиурядову спiлку i готують цiлу полiтичну акцiю. Пропонував припинити те спiлкування. Вiн, мовляв, такого не потерпить: може заарештувати й вiдпровадити в Якутськ - хай там розберуться. Про Гаврилова й не згадував - значить, фотографа у доносi не названо. Кость Семенович додав: нинi пiсляобiд вiн пiд великим секретом дiзнався вiд писаря полiцейського управлiння, що донiс справниковi Дмитро Гiммер. Повiдомив також Михальський: учора вiн чув на ярмарку мiж людьми, нiбито Гiммер вiда? про статтю Грабовського проти нього i обiця? суворо вiдплатити Павловi. Начальник лепрозорiю також розпуска? поголоску про iснування серед засланцiв та?мно? полiтично? змови. Ту чутку, кажуть, поширю? й шаман, котрий на дружнiй нозi з Гiммером. До глибоко? ночi точилися розмови. Усi пригадували, хто i коли приватно зустрiчався з Гiммером, про що була чи могла бути балачка. З'ясувалось: Ольга, крiм служби, зустрiчалася з Гiммером у хворого Дабиита та на читаннях "Iсторi? матерiалiзму" Ланге в Ромася. Бiльше, зда?ться, нiде й нiколи... Ухвалу вчинили одностайно: завтра Грабовський i Дулемба, якщо ?х не покличе справник, самi пiдуть до нього й постараються розкрити йому очi на брехню донощика. Якщо ж Кочаровський не повiрить ?м, вони зажадають очно? ставки з наклепником, прiзвища якого нiбито не знають. Опрiч того, вiдтепер усi засланцi оголосять Гiммеровi обструкцiю: нiхто з ним не вступа? в будь-якi стосунки й розмови, навiть не вiта?ться. Дулемба запропонував: коли розмова у справника не дасть бажаних наслiдкiв, треба зiбратися на вечiр усiм, запросити Гiммера i, як прийде, влаштувати йому суд. - Та не словесний, а кулачний, - додав Ромась. - Тепер вiн, либонь, не прийде, - висловив здогадку Кассiушi. - Нi, нi, бiльше таки не прийде, - нiби ствердив Дабиит. - Не прийде! *** Наступного дня Дулембi i Грабовському не пощастило поговорити з справником. Вони застали його на службi, але той дуже поспiшав. Казав, викликають до губернатора. А як по?хав - наче у воду впав. Минуло понад два тижнi - не повертався. Засланцi стривожилися. Що все те значить? Може, Кочаровський там, у Якутську, займа?ться доносом, може, саме його й повiз, збрехавши про виклик. З дня на день, з години на годину сподiвалися "гостей" з обласного полiцейського управлiння. Уже чекали трусу: все, що могло викликати пiдозру, позаховували або й знищили. Деякi книжки та папери Грабовського перекочували з вартiвнi в Дабиитову садибу i були схованi в копицi сiна. Грабовський бiдкався. Як, звiдкiля Гiммер вивiдав про статтю? Невже поштмейстер розклеював конверта, читав написане i розповiв Гiммеровi? Цiкаво. Але важливiше iнше: чому мовчить Вiктор Костюрiн, чому не публiку? статтю про порядки в лепрозорi?? Невже щось сталося з "Сибирским листком"? Цю останню загадку нарештi розвiяв лист, що вчора прийшов вiд Костюрiна. Так, сталося: в "Листка" ускладнення з цензурою, тому вiн зараз не може виступити з статтею полiтичного засланця - цензура не пустить. Вiктор Федорович повiдомив, що допис про Гiммера вiн одiслав у тижневик "Неделя", а чи надрукують його, не вiда?. Ще болiснiше, нiж Грабовський, переживав Гаврилов. Вiн понад тиждень валявся в лiжку, змарнiв, зсохся. Навiть поривався ?хати до губернатора зi скаргою на Гiммера, хотiв просити, щоб його дружину повернули в лепрозорiй, а кривдника й наклепника покарали. Але товаришi вiдраджували: ?хати зараз не варто, треба почекати Кочаровського - коли справник офiцiйно повiдомить прiзвище донощика, тодi й скарга буде вагомiшою. Михайло Ромась i в наслеги та управи не ?хав. Ходив хмарою грозовою. Потирав руки, чекаючи, щоб справник не оголосив прiзвище донощика: можна буде влаштувати кулачний суд Гiммеровi, остаточно звести з ним рахунки. А Дабиит мовчав, сердячись на свою праву ногу, яка все ще поболювала й змушувала його спиратися на палицю. Тепер рiдко заходив до Грабовського, а коли й навiдувався, то сидiв мовчки, думаючи про щось сво?. Нарештi при?хав з Якутська Кочаровський. Але нi Ольгу, нi Грабовського, нi Дулембу до себе не викликав. Павло Арсенович та Генрик Адамович пiшли до нього самi. Вiн вислухав ?х, сказав, що донос про ?хн? спiлкування справдi ?. Навiть переказав змiст, а донощика не назвав. Цього вони, власне, й не чекали, плекаючи надiю вчинити суд. Старанно готували збори, а Ромась вiв перемови з керiвником лепрозорiю, заманюючи його в товариство. У призначений вечiр зiбралися до Кассiушi. Та суд не вiдбувся. Михальський, який останнiм прибув на зiбрання, повiдомив: йдучи сюди, вiн стрiв пiдводу окружного полiцейського управлiння, котра везла напiвживого Гiммера. Фурмани казали, що знайшли лiкаря за мiстечком. Хтось, видно, почастував. Може, й не оклига?, бо голова провалена, а хребет переламаний. - Шкода-а, - пожалкував Ромась. - Значить, суд переноситься. - Може, й назовсiм. - Якщо не оклига?. Прийшовши додому, Грабовський застав у хатi Дабиита. I здивувався: той був веселий, говiркий, ходив без палицi. Тiльки коли почув про Гiммера, враз змовк i спохмурнiв. Довго сидiв нiби опечалений тим, що сталося. - Невже видужа?? - запитав, прощаючись з хазя?ном, але вiдповiдi не ждав. *** Гiммер хворiв уперто. Нiби важився чоловiк, що йому вигiднiше: чи остаточно податися на той свiт, а чи звестися на ноги й ще топтати ряст, доки дозволить доля? Знайшовши непритомним, його одвезли в лепрозорiй i поклали в окрему палату. Спершу лiкарi i фельдшери колонi? рiшуче одмовлялися доглядати свого начальника. Довелося навiть втрутитися Кочаровському. З лепрозорiю в мiстечко щодня приходили вiстi. Засланцям ?х приносила Ольга, яку одразу ж пiсля нападу на Гiммера було викликано в колонiю i запропоновано повернутися на свою посаду. Тi вiстi були мiнливi й видавалися майже неймовiрними: смерть то насiдала на Гiммера, то одступала. Якось навiть пройшла чутка, що начальник колонi? вiддав боговi душу, а на другий день уже гомонiли, що вiн зовсiм видужав, завтра чи пiслязавтра заявиться i перстом вкаже на свого напасника. Всi тi суперечливi й непевнi звiстки сприймалися засланцями по-рiзному. Гаврилови сподiвалися помсти, якщо Гiммер виживе. Ромася найбiльше непоко?в майбутнiй суд. Грабовський ждав число "Недели" з сво?ю статтею. Михальський та Кассiушi, цi нерозлучнi книжники, ходили настороженi, переймаючись Ромасевим мстивим настро?м. Найближче брав до серця чутки Дабиит. При звiстцi про погiршення Гiммерового здоров'я вiн бадьорiшав, а коли говорили, що воно полiпшу?ться, - супив брови i тяжко зiтхав. Мисливець намагався приховати свiй стан, але спостережливе Павлове око легко вловлювало все те. Лиховiсне текли днi й ночi також у Кочаровського. Ще б пак: у самому серцi його величезного округу такий непри?мний, прямо-таки ганебний випадок. Ну, хай би то трапилося в якомусь сусiдньому окрузi, в Якутську, Iркутську чи й у столицi iмперi?. Хай би навiть царський трон завалився. До всього того йому, вiлюйському справниковi, жодного дiла нема. А це ж ско?лося в нього. Та ще з ким - керiвником колонi? прокажених, лiкарем, який ма? пiдтримку в губернаторськiй канцелярi?. До того ж одразу пiсля доносу на полiтичних. Хто винуватий, хто скалiчив Гiммера? Ясно - полiтичнi. Вони, вони - i бiльше нiхто. Але викликати ?х до себе в управлiння нiяк не випада?: жодних доказiв проти них нема. Звiдкiля б могли знати про донощика? Пред'явиш звинувачення, почнеш допитувати - зразу ж догадаються, що борониш свого лакузу. Нi, викликати полiтичних не можна. Крiм того, Гiммера мiг пригостити хтось iз обслуги лепрозорiю або навiть з хворих. Майже тиждень просидiв Кочаровський у колонi?. Говорив з лiкарями, фельдшерами, допитував козакiв, хворих, та нiчого не виявив. Городовi притягнули до справника декого з мешканцiв мiста, але й те намарне. Так минуло три мiсяцi. Уже й запахло провесiнню: хуги втихли, снiги драглiли, дерева сумно хитали голим вiттям i опiвднi плакали прозорими слiзьми. Ночами трiщала крига на Вiлю?, краючи цвинтарну тишу тюрми. Сонце бралося на небосхил все вище та вище, золотавi багнети пронизували понуру тайгу. Знову прийшла звiстка, i цього разу певна: Гiммер таки видужу?, а для поправки його повезли в Якутськ. Захвилювалися Гаврилови: будучи в Якутську, де ма? мiцну руку, начальник лепрозорiю напаскудить ?м. Друзi порадили Костю Семеновичу: сам ?дь у Якутськ зi скаргою про переслiдування дружини, бийся до кiнця, а ми надiшлемо колективний протест. Гаврилов послухався. * * * Цього разу Михайло Ромась був бiльше збуджений, нiж завжди. Ще здалеку, побачивши Грабовського, махнув йому рукою i побiг назустрiч. - Здоров був, - схопив за обидвi руки. - Ти знову хмарний та смутний? А дивися ж - весна навколо! Хай вона й не укра?нська, не така гомiнка, а все ж - весна. Знову над чимось марику?ш? Вiршi, еге? - Так. Зна?ш, Михаиле, зда?ться, буде нова збiрка. Михайло регоче: - Не мала баба клопоту та й купила порося. Отак, Павле, i в тебе. Вiршi, вiршi, статтi. Вони, ясно, також потрiбнi, хай читають люди. Але ще потрiбнiше щось конкретне, практичне. Розумi?ш? Служити людям! Взяти хоча б Володимира Короленка, про якого ходять легенди по всiй Якутi?. Навчав чоловiк людей обробляти землю, вирощувати городину. Звiсно, все це, з першого погляду, дрiбне, майже нiкчемне, але необхiдне, особливо тут, де господарська культура, якщо вона тут ? взагалi... - А як з тво?м переписом? - пита? Грабовський. - Нiчого, посува?ться потроху. Закiнчую. Та ? нове дiло... Михайло Ромась, знаючи наближення того кiнця, почав було нудитися: за що ж тепер корисне взятися? I, зда?ться, натрапив. Прочувши, що незабаром збираються вiдкрити у Вiлюйську метеорологiчну станцiю, вiн уже ходив до Кочаровського. Чутка ствердилась - станцiю будуватимуть. Кому ж нею орудувати, як не йому, Михайловi? Хто тут краще обiзнаний з метеорологi?ю i технiкою, нiж вiн? Кочаровський згодився доручити це йому. Павло не намилу?ться сво?м другом. Скiльки сили й завзяття в нього! Який вiн до всього практичного вдатний. Коли б ту силу й енергiю йому, Павловi. *** У Павла справи також посувалися - збiрка вiршiв, про яку казав Ромасевi, таки складалася. Повiльно, але визрiвала. Уже й заголовок ?? окреслився - "З пiвночi". От би справдi сказати людям слово про цей суворий край, про тутешн? життя. Ех, життя, життя! Куди пливеш ти, де русло тво?, яке майбуття в тебе? Перо шарудить, нашiптуючи веснянi мотиви: Зiйшли снiги, шумить вода, Весною повiва; Земля квiточки викида, Буя? травка молода, Все мертве ожива. Веселе сонечко блистить, Промiння щедро лл?; Гайок привiтно шелестить, Неначе кличе пригостить; Струмочок вигра?. Сiяють злотом небеса, Витьохкують пташки... А груди думонька стиска; Хова? зверхня ця краса Смердючi болячки Поклавши ручку на стiл, виходить з хатини. Довго сто?ть за порогом, оглядаючи тайгу, що тулиться до берега Вiлюя. Непривiтна зараз вона, якась злиденна й насуплена, аж смутком повiва?, наче пiсля пожежi. То ж там, на Укра?нi, зараз уже одцвiли сади, поля ряхтять квiтами, люди майструють, нагострюють сапи, коси. А тут тiль-тiль розворушу?ться земля. Та й повiльно ж, мов тюрма. А для чого в цьому кра? тюрми? Достатньо запроторити людину сюди - i вона вже в тюрмi, хоч i незамкнутiй. Добре колись казав Микола Ожигов - як звiдсiля втечеш? I куди? Взимку замерзнеш серед снiгiв, а влiтку - пропадеш у хащах та болотах. I влiтку i взимку - хижа й голодна звiрина. Страшний край. А люди як люди - i там i тут. ?хнi радощi й болi, думи й праця. I мрi? про щастя. Дабиит ловить звiра. Байбал прагне подолати одвiчну мерзлоту, одiгнати тайгу, здобути людям родючу землю. Балбаара збира? насiння всiляко? городини. А он десь, зовсiм поблизу, наче за стiною, чути, як i в Охтирцi чи Харковi, дружний перестук сокир, молоткiв, повискування пилки. Вiн добре зна?, звiдки все те долина? - з будiвництва купцiв Розторгу?вих, де Байбал i Дулемба заробляють нужденнi копiйки. Вони, купцi, квапляться, хочуть ще в цьому роцi розгорнути промисел. Риба, м'ясо, хутро. Готуй сво? руки, Дабиите. Нiколи вже не розiгнеться твоя натруджена спина, Байбале... Грабовський уже не раз ходив на будiвництво Розторгу?вих. Придивлявся, як споруджуються будинки. Вiн зна? багатьох з тих, що тут працюють, - i росiяни, i чукчi, й укра?нцi, i ескiмоси, а найбiльше - якути. Учора був свiдком нещасного випадку: коли висаджували на стiну масивну балку, вона зiрвалася i чотирьох теслярiв покалiчила, а Киргиелей наклав головою. Учора ж таки поховали сердегу. Просто запорпали в землю - та й усе. Просили люди Розторгу?ва змилуватися на похорон, але дука вiдмiгся: сам, каже, винуватий, роботу менi затримав. Книга четверта _ БIЛЬ У СЕРЦI Броджу, тиняюсь, мов потороча, Тужу день божий - ввечерi, вранцi... Чи ж приголубить душа жiноча Хоч на хвилинку, хоч наостанцi? Стою, питаю... Нема нi гуку... Мутиться розум, слабiють сили .. П. Грабовський 1_ Уже понад тиждень минуло пiсля вiд'?зду Гаврилова в Якутськ. Тодi, як удвох iшли з берега, випровадивши Костя Семеновича, Ольга просила не цуратися ?хньо? господи, навiдуватися. Вiн обiцяв, та сво?? обiцянки не виконав. Чи не нагнiвалася, чи не зобидилася? Можливо. Бо ж сама не заходить до нього. I якщо нагнiвалась, то справедливо: скiльки сил оддала, рятуючи його вiд рiзних недуг, i нiчого за тi послуги не бере. З його боку вийшло таки нечемно, негарно i нелюдяне. Але хiба вiн не вiдвiду? тому, що не хоче, зневажа?? Нi, нi! Вiдчува? i добре розумi?: як пiде, то не вгаму? свого серця. Воно здола? i його, i ??. Так, так, - здола?. А чи ма? вiн моральне право кохати Ольгу? Надiйка була вiльна, як птах, ця ж замiжня, з родинними обов'язками, хворим чоловiком. Нi, не ма? права. До того ж йому ще не вiдомо, чи коха? вона його. Тому не ходив усi цi днi до Гаврилових. Не хотiв також людського поговору. Сподiвався, серце охолоне, вгаму?ться. А воно... Учора побачив Ольгу з вiкна козачо? школи, коли проходила вулицею, i знову весь спалахнув. Довго пiсля тогo блукав по мiсту. Хотiлось зустрiти ??, i боявся. Навiть придумував собi рiзнi ситуацi? несподiвано? зустрiчi, ?й загрожувала небезпека, вiн рятував ??... Прийшов додому за пiвнiч. У сiнях знайшов записку. Прочитав уже в хатi, при свiчцi: "Хотiли бачити Вас, та, на жаль, не застали. Чого цура?тесь? ? новини". Пiдпису не було, але пiзнав Ольжину руку. Лаяв себе, вiдшукуючи в пам'ятi найдошкульнiшi слова. I чого понесло його до тi?? школи? Мав надiю зустрiтися з учителем, котрий обiцяв пiдшукати йому учнiв. Це мiг зробити й iншим часом. Та й то - хiба ж знав, що вона саме тодi йтиме? Приходила. "Чого цура?тесь?" Цура?тесь. Боже святий, боже правий! Цуратися святинi? Де це було, коли, в кого? А що там за новини? I хто разом з нею мiг бути? Ромась? Дулемба? Чоловiк? Останн? найiмовiрнiше - чого ж би писала вiд чийогось iменi. Значить, новини привiз Кость Семенович. Якi вони? Не заспоко?вся до самого ранку. Безлiч разiв перечитував тi кiлька слiв, виведених милою рукою. Уже й напам'ять вивчив ?х, звiльна повторював, як молитву, а все ж у папiр заглядав. Кожне слово з того рожевого паперу дихало на нього святешно й загадково. Вдивлявся у них, наче в чари. I думав. Рано-вранцi вiн таки пiде до Гаврилових. Не пiде - побiжить. Саме вранцi. Щоб побалакати з Костем Семеновичем i не стрiтися з Ольгою, яка буде в колонi?. Так. Тiльки так. Та ранком, i сам не розумiв чому, але снувався по хатi, як замовлений. Перегортав старi часописи, переглядав якiсь нотатки, в котрих нiчого цiкавого не знаходив. Уже почав ловити себе на мислi, що навмисно зволiка? свiй прихiд до Гаврилових. Вiдчував, чому саме так робив, - Ольги ж зараз дома не було, - але побороти себе не мiг. I раптом сама Ольга ластiвкою майнула пiд вiкном. Навiть не повiрив тому. Та як не повiрити, коли ось вона вже переступила порiг. Свiжа й радiсна, коси живим срiблом ворушаться на плечах, а щоки аж пашать райдужними рум'янцями. Видно, бачить його спантеличенiсть i сама почина? розповiдати. А далi - дивна розмова. Так, так, учора вона приходила разом з Костем, перед вiд'?здом чоловiка. Куди по?хав? У Якутськ. Як там пожива? Гiммер? Видужав нiби, але звiдти вирушив не до Вiлюйська, а в Ташкент. Чи тимчасово, чи назовсiм - невiдомо. Це розповiдав Костевi Серж. Казав булькач, Гiммер почува? себе скривдженим. Лiкар немовби нiяких лихих замiрiв супроти Ольги не мав, усе те вона сама вигадала; сподiваючись прославитися серед полiтичних засланцiв. Вiн, Гiммер, i зараз не ма? лихого серця на не?. А от Серж за свого друга вiдплатить. Не Ользi, нi, комусь iншому, то _ще буде видно, але вiдплатить. Чого ж Кость Семенович удруге по?хав до Якутська? ? надiя, що губернатор дозволить нам повернутися в Якутськ. Ото й подався за тим дозволом. Там пiдшукуватиме й роботу. А Павло таки нехороший. Ну, чому за всi цi днi й разу не заглянув у хату? Загордився? I сьогоднi не збирався? Спасибi. Ну, хай йому не до вподоби ?? товариство, хай. Не до вподоби? Виходить так. Мiг би не вечорничити, не досвiткувати в не?, а лише прийти, привiтатися, сказати слово-два i пiти. Та вiн же й цього не зробив. А коли б вона за цей час померла? Йому однаково? Однаково... Ольга нiби глумиться над ним, навмисно смика? його нерви, давно й так уже розсмиканi. I що ти ?й на це вiдповiси? Скажеш правду? Нi, нi, такого не буде. Не буде! Павло, як хлопчисько, кида? сякi-такi слова, а бiльше вiдмовчу?ться. Не зна?, де й очi сво? подiти. А ?й хоч би що. Ходить по хатi грайлива, збуджена, з якимось глузливим настро?м. Що це Павло малю?? Вона пiдходить до столу, перегляда? купу списаних паперiв, на деяких спиня?ться, перечиту?. О, вiн творить, вiршу?! Значить, "не згинайсь, угамуй сво? горе"? Добре. Ну, коли вже так його приворожила муза i не одпуска? вiд себе, то Ольга не буде змагатися з тi?ю богинею, не кликатиме його до себе, не вiдбиратиме дорогого часу. Хай собi пише, хай творить, бо все те потрiбне людям. Може, i ?й колись присвятить кiлька рядочкiв. Хороших, щирих, дружнiх. Еге ж? Що ти ?й скажеш? Та вiн для не? ладен прихилити небо,_ дiстати найдальшу зiрку, обiйняти тайгу!.. Чи напише? Уже написав. I не кiлька рядкiв, а десятки вiршiв, найдорожчих, наймилiших. Хай вони не всi присвяченi ?й, але народилися в його серцi не без не?. Коли вiн пише, то це вона, Ольга, водить його рукою, мережить мрi?. Чи розповiсть ?й коли-небудь про все те, чи звiрить святу та?мницю? Нi, мабуть, нiколи. Не може звiрити, не ма? права. Нiколи. Гай-гай. Легше носити розпечений шворiнь у грудях, нiж цю та?мницю-муку. Ользi весело. Вона вся так i ся? радiстю, мов весняне небо. Чiтко окресленi, наче вирiзьбленi, жiночi форми та принади, тривожна хвиля шовку на високих грудях, палкi очi-блискавки i десь глибоко-глибоко зата?не в зiницях тужливе шумовиння... Завтра свято. Недiля. Вона таки одiрве його вiд роботи. I нема чого супити брови. Йому треба спочити, погрiтися на сонцi. Човен уже замовлено. Вони будуть лише удвох. Попливуть далеко-далеко за течi?ю Вiлюя. Скупаються, половлять рибу. Вiн читатиме ?й сво? вiршi, а вона слухатиме так уважно, як ще нiколи i нiкого не слухала. *** Прогулянка по Вiлюю зараз зрина? в його уявi, як знадлива казка. Берестовий човник, легесенький, наче висушена трiска, мiрно похиту?ться на хвилях, що односять його вниз течi?ю. Вона у квiтчастому шовковому платтi, на якому змiшалися пелюстки червоних троянд i кетяги бузку. Сидить на тупому носi човника, розповiда? про сво? безтурботне дитинство, iскристо смi?ться. Iнодi нагина?ться, захоплю? рукою холодну воду i бризка? на нього. Вiн - босий, без сорочки, з розвихреним чубом. Пiдставив худi плечi лагiдному сонцю i слуха? ??, кермуючи веслом. Берег порожнiй i чистий, аж свiтиться. Купались довго. Плавали. Потiм лежали на гарячому пiску. ?? чорнi коси, пiдсихаючи, врунились над високим бiлим чолом, а в очах коливалась промениста заграва Чи вiд зваб ?? молодого, налитого буйними силами тiла, яке вперше отак бачив, чи вiд тi?? палахкотливо? заграви, Павло почував, що й сам пала?. Вдовольняючи ?? прохання, розповiдав про сво? минуле життя, та робив це якось нiби пiдсвiдоме, не чуючи власного голосу. Коли розповiв про дружбу з Надi?ю Сигидою i прочитав деякi вiршi, Ольга вперше за весь день засмутилася. Схиливши голову на руки, лежала мовчки i важко дихала. - Ти ?? дуже любив? - спитала перегодом. Вiн мовчав. - I зараз коха?ш? Вiн не вiдповiдав, але вона бачила вiдповiдь на обличчi. Враз пiдвелася на колiна, обгорнула його шию руками i поцiлувала в губи. Спершу вiн навiть не збагнув, що сталось, i розгублено заклiпав очима. - Вибачай, - сказала, витираючи сльози, якi бринiли на ?? довгих вiях. - Це за не? i за тебе, за вас обох, за те, що ви такi... Як повертались до мiста, куди подiла човен, де розпрощалися, Павло всього того не пам'ята?. Прийшовши в свою хатину, якийсь час сидiв за столом нiчого не бачачи. Потiм упав на лiжко i так пролежав з вiдкритими очима до ранку. А вранцi взявся писати листа Франковi. Не пiдвiвся з-за столу аж до темно? ночi. Не думав про стиль, красу й смислову наповненiсть слова. Писав мiшма - i вiршами, i прозою - так, як напливали самi думки, як лягали на папiр. А коли закiнчив i перечитав, стало соромно. I перед самим собою, i перед свiтом. Що подума? Франко, прочитавши всю цю душевну зливу? * * * Як не вiдмагалися, а Дабиит пiсля исиаху таки забрав ?х додому. - Коли б не пiшли, - казав дорогою, - то ж була б найбiльша зневага й образа. Ви ж мене врятували, ви... Юрта, дбайливо прибрана, посмiхалася. На пiдлозi - гарно вичиненi шкури звiрiв. У кутку, майже пiд самою стелею, - гiллястi оленячi роги, пов'язанi барвистими стрiчками. Обабiч них - велике коняче копито i кошлатий загривок. На стiнах - рiзнi iграшки з бiло? кiстки. Всi?? цi?? мудро? краси хазя? ранiш, либонь, i не виказували. - Спасибi, що прийшли, - хвилю?ться Балбаара, заставляючи стiл мисками й глечиками. - А я виглядала, виглядала, чому ж це вони, думаю, баряться? - Павловi, жiнко, давай зразу п'ять чоронiв кумису, - жарту? Дабиит. - Щоб знав, як вiдмовлятися. Ольга Василiвна ще сяк-так, а вiн уперся, хоч налигачем тягни. I що там цiкавого побачив на тому исиаху? Як i торiк, i позаторiк... - Не зовсiм так, - заперечу? Байбал. - Торiк правував Мичар, а нинi - люди тiльки згадували його полохливу душу, яка вже вита? серед небожителiв. Цього разу замiсть олонхо розповiдалася казка про дуку Бойтилу та барахсана Бордо. Менi, Павле, син Бордо, Берт-Ер, бiльше подоба?ться, нiж Нюргун. - I Нюргун дуже привабливий. - Еге ж, привабливий,