инищивши лiс пекельною лавою.  Тепер  оддай  по  добрiй  волi.  Або
виходь, помiря?мось силою.
   Бог вододолу, зухвало взявшись у боки, зареготав, аж черево затряслося:
   - Ха-ха-ха-а-а! Малий ти ще й мiзерний. Надаю я  тобi  ляпасiв,  надаю!
Тiкай, поки не пiзно.
   Бог суходолу ворухнув рясним зелом:
   - А я ще раз кажу - вiддай. Май серце. Не бери грiха на душу. Подивись:
оленi, воли, корови, конi - без сiна, люди - без  поля.  Земля  пiд  водою
марну?ться. Бiднота заболонню перебива?ться. I слабу? вiд того.
   - А-ха-ха-ха-ха! - знову загорланив зухвалий бородань,  перебивши  мову
молодого. - Бiднота!.. - I жбурнув цiлим хмаровищем пiску:  -  Знай,  коли
такий.
   - Так ти он як, - розсердився нарештi бог суходолу.
   Вiн розмашистими кроками ступнув прямо на хвилях, схопив  старигана  за
бороду i витягнув на берег.  Тодi  почалося  таке,  чого  не  зна?  навiть
олонхо. В лютому двобо? здибилися не лише боги, а й земля та вода. Скiльки
вирувало те запекле бойовище - i не сказати.  Але  як  скiнчилося,  то  на
березi лежав напiвживий бог вододолу з потрощеними  ребрами  i  вискубаною
бородою.
   - Ой-йо-йой, - стогнав  i  корчився  вiн.  -  Не  вбивай,  зглянься  на
старiсть. Що я вартий без бороди? Благаю - зглянься, о-о-о...
   - Землю вiддаси? - питав молодий, стоячи над ним у зеленому вiнку.
   - Забирай, забирай усе, що хочеш, що тобi потрiбно.
   - Не менi, а людям.
   - Хай людям. Ти перемiг, за тобою сила. Бери i оддавай, кому хочеш. Але
не помились. Думай. Висушуй озера, переорюй дно, ходи по ньому.  Розтоплюй
сво? царство, скуте мо?ю одвiчною мерзлотою. Смiливо проникай у  нього.  I
там знайдеш, закуте в кризi, таке багатство, про яке ще нiхто не зна?,  не
вiда?. Вистачить на всiх. Я, переможений, пiддаюся тво?й волi.
   - От i гаразд, - урочисто промовив бог  суходолу,  i  його  великi  очi
спалахнули, мов сонця. - Не буду вбивати, живи собi, але живи  чесно.  Хай
вiдтепер дружать риба iз звiриною, як брат iз сестрою, земля з водою, а ми
з тобою. Щоб щастя осявало свiт. Щоб полегкiсть була барахсанам. Де  хочеш
жити?
   - Переселюся туди, де вода нiколи не сто?ть на мiсцi.
   - Iди, а люди тут самi дадуть собi раду. Вiн помiг водяниковi  звестися
на ноги. Той, доземно вклонившись  озеровi,  пошкандибав  до  рiчки.  Тодi
озеро втихомирилось. Звiрi та птахи у дружбi й злагодi розбрелися по лiсу.
Бог суходолу обернувся в золоту хмаринку,  а  пустельний  берег  встелився
буйним рястом.
   - От бачиш, - зiтхнув Байбал, виклавши сво? нiчне сновиддя. -  Сам  бог
провiща?, а вони менi, староста й писар, баки забивають, глузують.
   - Що ж сказав бог землi?
   - Що сказав?  -  перепитав  старий,  наче  не  розчув.  I,  якусь  мить
помовчавши, додав: - Нiчого.  Що  тут  ще  говорити?  I  так  ясно:  треба
осушувати озеро. Земля ж марну?ться, а  риби  доволi  i  в  рiчках.  Можна
прокопати канави вiд озера до рiчки. Я бачив, як у Вiлюйську один  чоловiк
прокопував ярки i ними спускав з мiста талi води в рiчку. Вiн говорив менi
не раз... Ех, та що балакати, час спати.
   Байбал роззувся, лiг i зразу заплющив очi. Все це зробив так скоро,  що
Грабовський не встиг i слова  промовити.  А  тепер  уже  й  сам  не  хотiв
тривожити старого, хоча й мав намiр поговорити, бо й  досi  не  вiдав,  на
яких умовах залишався жити в його юртi.
   Вважаючи, що старий заснув, взявся розпаковувати останню в'язку книжок.
Розкладаючи ?х на ослонi,  думав  над  дивним  сновидiнням,  яке  назавжди
зарубцювалося в його пам'ятi.
   Чи й справдi все оте наснилося Байбаловi? Могло наснитися. Могло, бо  ж
вiн увесь пройнявся iде?ю осушення озера, нею  тiльки  й  живе.  А  мiг  i
вигадати, аби цi?ю вигадкою  переконати  старосту  й  писаря  управи,  якi
здавалися  йому  головними  супротивниками.  Непогана  вигадка.  Поетична,
освiтлена промiнням вiри й надi? в торжество добра на землi.
   До того ж хiба все, про що вiн говорив, опрiч двобою  богiв,  ?  просто
химерою,  теревенями?  Не  все.  Звiсно,  зараз  осушити  велике  озеро  в
якутськiй тайзi, виливши з нього воду через канави в  рiчку,  нездiйсненна
мрiя, здатна викликати лише подив i смiх. Але хiба не через людськi  мрi?,
також  дуже  поетичнi  й  романтичнi,  навiть  малоймовiрнi,  розгадуються
одвiчнi та?мницi природи, одкриваються  закони  хiмi?,  фiзики,  механiки?
Винахiд Архiмеда скида?ться на дотепний анекдот. Хто  зараз,  за  винятком
попiв, може запевнити, що через якесь столiття,  пiвстолiття,  а  може,  й
ранiш, не  осушуватимуться  озера  та  непрохiднi  болота,  що  людина  не
мiнятиме русла рiчок,  не  обводнюватиме  з  допомогою  глибинних  каналiв
безплiднi пустелi, не створюватиме новi моря, не осво?ть i цей  напiвдикий
пiвнiчний край? Ех байбали, байбали, мученики фантазi?, сiромахи  нещаснi,
Архiмеди в лахмiттi!
   Грабовський  глянув  на  старого.  Той,  згорнувшись  калачиком,  лежав
тихо-тихо, немовби й не дихав. Вiдблиск  полум'я  освiтлював  його  плечi,
ледве прикритi латками сорочки, зморщену,  як  капшук,  шию,  закуйовджену
кучму на головi, що зараз срiблилася  ще  яскравiше,  нiж  удень.  Павлове
серце стиснулося, захлинаючись жалем i нiмою розпукою.
   Доле людська, доле! Тут навiть камiнь зарида?, збагнувши,  що  пiд  цим
строкатим латтям, пiд цим буйним чубом нечесаним, у цих  зморшках,  схожих
на темнi  борозни,  ро?ться  крилата  мрiя,  живе  i  б'?ться  невмирущий,
невсипущий дух дерзання.
   Вiдчини ще змалку перед Байбалом храми людсько?  культури,  бiблiотеки,
науковi лабораторi?, театри, дай  простiр  його  допитливiй  натурi,  його
крилатiй уявi, розумно спрямуй ??. I хто вiда?! -  може  б,  i  його  хист
розквiтнув на ввесь свiт. Залунала ж  аж  ген-ген  слава  селюкiв  Михайла
Ломоносова i Тараса Шевченка, пам'ятають, шанують  i  завжди  шануватимуть
люди синiв поморського рибалки та укра?нського  хлiбороба-крiпака.  А  цей
трусить лахами, умовля?, блага? старосту й писаря.
   Грабовський пiдiйшов до скриньки, одчинив ?? i витягнув сво? солдатське
вбрання. Воно ще мiцне, хоча й не нове: як скинув його з себе в  Бутирках,
переодягнувшись в арештантське,  то  так  i  лежало.  Тiльки  чи  не  буде
малувате?
   Розгорнув  штани  й  сорочку,  поглядом  примiряв   ?х   до   скуленого
Байбалового тiла i задоволено посмiхнувся: зда?ться, пiдходить. Оце вранцi
вiддасть старому, щоб не свiтив ребрами помiж людьми.
   - Агей, Павле, - подав Байбал голос.
   Грабовський з несподiванки аж здригнувся.
   - Що таке?
   - Не сердься, що заважаю тобi. А якби справдi прокопатися вглиб  i  там
подивитись? Розповiдав менi один козак, що нiбито  в  них,  у  Росi?,  пiд
землею добувають камiнь, який славно горить у печах, залiзо i навiть те, з
чого роблять грошi. Може б, i в нас воно знайшлося? Як ти дума?ш?
   - Звiсно, може  знайтися,  -  майже  машинально  вiдповiв  Грабовський,
вражений роздумами старого. - Треба шукати.
   - А як же пробитися туди, коли така мерзлота? От _ранiш я робив ями для
сими: прокопа?шся на аршин-пiвтора,  i  далi  не  йде  -  крига.  А  тi  ж
багатства, мабуть, аж он на якiй глибинi. Так кажеш, треба шукати?
   Грабовський не  вiдповiв,  бо  його  зараз  хвилювали  не  так  поклади
якутського пiдземелля, як те, щоб одягнути старого  мрiйника.  Тримаючи  в
руках убрання, пiдступився до Байбала.
   - Ану примiряйте, - подав штани.
   - Для чого?
   - Помiряйте, а як пiдiйдуть, то й ходiть у них. Ось i сорочка. Нате.
   Але Байбал не простягнув руки, навiть не глянув на подарунок.
   - Не вигадуй, - сказав рiшуче. - Не вiзьму.
   - Я ж прошу.
   - То не проси. Дабиит теж просив...
   - Хто це?
   - Син мiй.
   - У вас ? син?
   - Не тiльки син, а й невiстка Балбаара та внучка Аанис.
   Павло зовсiм спантеличився. Вiд фурмана чув, що Байбал одинокий, що всi
його дiти давно вимерли, а виявля?ться...
   --Вони живуть у наслегу?
   --- Нi, у Вiлюйську. Кiлька  рокiв  i  я  там  жив.  Тепер  лише  iнодi
навiдуюсь, аби побачити малу. Вони також просять, коли буваю в них,  взяти
якусь одежину чи ще там щось, але я... Для чого воно  менi,  старому,  хай
уже ви, молодi. Не исиах[27] справляю. Сховай.
   Розгублений Грабовський сто?ть онiмiло з вбранням у руках,  не  знаючи,
що далi робити. Певним залиша?ться одне: тут без хитрощiв не обiйтись.
   - Так берете?
   - Нема про що й балакати, - одрiзав Байбал. - Сказав же - сховай.
   - Ну добре. Не хочете - не треба. Не буду з сво?м набиватися, хоч  воно
менi й не потрiбно, бо мале. Завтра знайду собi  квартиру,  а  це  подарую
господаревi, де спинюся.
   - Знайдеш квартиру? - Байбал пiдвiвся на лiкоть. - А моя юрта  тобi  не
подоба?ться?
   - Подоба?ться, але що з того. Як можу у вас жити, коли ви не  прийма?те
вiд мене й тако? дрiбницi.
   - Дрiбницi?!
   Грабовський нiби й не чув надривного вигуку старого. Провадив сво??:
   - У нас на Укра?нi  ?  такий  звичай:  подарунка  не  приймають  тiльки
недобрi люди, вороги, а жити в домi ворога не можна.
   Вiн поклав штани й сорочку в скриньку, зачинив ?? i  взявся  зв'язувати
книжки. Перекладав з купки на купку, крадькома поглядаючи  на  схилену  до
само? пiдлоги Байбалову голову. Мовчанка тривала довго.
   - Павле, - обiзвався нарештi Байбал тремтячим голосом. - Не йди нiкуди,
живи в мо?й юртi. Сима ?, молоко буде.
   - Спасибi за все, i за симу, й за молоко. Але  зневажати  звича?  свого
народу не можна, грiх.
   - А штани справдi на тебе малi?..
   - Не налазять.
   - Ото бiда. Дай примiряю...
   Штани якраз прийшлися по Байбаловi. Тiльки комiр сорочки був малуватий,
i горiшнiй гудзик не досягав не те що петельки, а й хрящуватого кадика.
   --То залишишся, Павле?..
   --I кожушину надягайте.
   --I?.. А?..
   --Та надягайте ж...

   11_

   Сво? норови якутська весна виказувала  й  скупо,  i  лiниво,  але  око,
незвикле до цього краю, легко вловлювало  ?х.  Днi,  дуже  короткi,  майже
непомiтнi взимку, довшали,  доточуючись  iмлистими  ранками  та  вечорами.
Вночi крига на вiкнах голосно вищала,  боронячись  вiд  зальотiв  шаленого
морозу, а опiвднi заливалася рясними слiзьми, наче  нiмо  оплакувала  сво?
нiчнi муки. Може, од тих щоденних слiз вона  помiтно  марнiла  i  тоншала.
Високi снiговi намети драглiли й меншали, а  повiтря  надворi  та  в  юртi
водянiшало, мряковiло.
   Грабовський сто?ть бiля порога,  позира?  на  сизе  громаддя  нерухомих
хмар, на темно-сiре верхiв'я безлисто? тайги, що похмурою  стiною  облягла
малесенький наслег, i серце обгорта?ться холодним смутком. Далина,  ширина
- нi кiнця, нi краю. I однак тiсно, бо все довкола здушене тайгою i важким
каменем давить на груди. От якби хоч  шматок  пiвденного  степу,  залитого
слiпучим промiнням, дзвiнкого укра?нського простору. Гай-гай, якби ж то!
   На мить заплющивши очi, лине в  тi  далекi  весни,  якi  бачив  колись,
змалку, на рiднiй Слобожанщинi. Далекi, як прадавнi,  вiчнi  легенди,  але
вiд того ще милiшi й дорожчi. На ясно-синiм небосхилi вигра? сонце молоде,
схоже на яскраво-червону тканину; призьба пiдсиха? й злегка туманиться; на
вулицi, попiд тинами, руйнуючи кволi крижанi гребельки, воркоче струмок  i
несе дитячi кораблики, змайстрованi з сухого кукурудзиння. А понад полями,
що  вже  скинули  бiлу  намiтку  зими,  миготить,   переливаючись   нiжною
голубизною, марево... У пам'ятi зринають чи?сь слова:

   "Весна прийшла!
   Тепло знайшла!" -
   Кричать дiвчатка й хлопчики.
   "Цвiрiнь! Цвiрiнь!
   Журбу покинь!" -
   Клопочуться горобчики.
   Прилiз дiдок,
   Злiз на горбок,
   У хатi буть не хочеться.
   Тепляк дмухнув,
   Крилом махнув -
   По бородi лоскочеться.
   Все ожило,
   Все розцвiло,
   I рiй дiтей привiтненьких
   На той горбок
   Несе вiнок
   З фiалочок блакитненьких...

   Хорошi слова - прудкi, дзвiнкi, запальнi, як i  сама  весна,  як  i  тi
дiвчатка й хлопчики, що зустрiчають ??. Де, коли читав цi слова - зараз не
пригада?, та вже тиждень вони не сходять з його  уст.  Чудовi,  милi,  але
чомусь хисткi i плиннi, наче отi далекi  весни  в  слободi,  що  вiдшумiли
назавжди i не повторяться нiколи.
   Пiдняв повiки - чарiвна омана зникла. Олов'яне бескеття  хмар  нiби  ще
побiльшало, осiло нижче  до  землi,  i  тайга  злилася  з  ним,  утворивши
суцiльну пелену. Стало холоднiше. Над селищем схилявся вечiр.
   Зайшовши в юрту, Павло свiтить каганчик, сiда? за стiл i припада? очима
до невеличких аркушiв паперу, над якими побива?ться вже не день i не  два.
Не один такий аркуш пошматував, вкинув у вогонь. Не йшли на душу нi свiтлi
тони, нi радiснi  звуки,  нi  молодечий  настрiй,  якi  могли  б  передати
нестримну ходу весни. Навпаки, проти його  волi  зринало  те,  що  дiялось
довкола. Розумiв, вiдчував - це не та весна, яку не раз бачив у дитинствi,
але саме ця заволодiла всi?ю його уявою i проситься на папiр:
   _
   Весна, весна... Надворi май;
   А в нас лежать снiги;
   Пану? стужа навкруги...
   Весна, весна... а в нас - гай-гай!
   Дрiма похмуро чорний гай
   Та дода? нудьги.
   Весна, весна... Надворi май;
   А в серцi жаль та сум;
   Справля? небо якийсь глум...
   Весна, весна, а в нас - гай-гай!
   Хоча б малесенький розмай
   Для нерозважних дум!
   Весна, весна... Надворi май;
   А в нас, замiсто чар,
   Густий серпанок темних хмар...

   Ще три-чотири штрихи - i картинка, зда?ться,  буде  готовою.  Сумна  та
картинка, аж гнiтюча. О, як хочеться, щоб бодай  тi  останнi  штрихи  були
житт?радiсними, повними  вогню  й  весняного  захвату!  Може,  пiд  кiнець
шпакiвню  змайструвати  чи  пролiсок  цнотливий  або  ж  фiалку   синьооку
посадити? Посадити... Та де ж усе тут зiйдеш хоча б для вiрша?
   Колись  письменник-декабрист   Олександр   Бестужев-Марлiнський,   який
вiдбував заслання в Якутську, гiрко скаржився, що не мiг знайти квiтiв для
привiтання iменинницi:

   Но ах! Якутская весна
   Не зелена и не красна!
   И здешний май холодный, дикой
   Одной подснежною брусникой,
   А не лилиями богат.

   Так було при Бестужеву, так i зараз. Лiлi?, жоржини, троянди, фiалки.
   А де ж фiалкового настрою вiзьмеш, коли лють закипа?  в  грудях?  Iнодi
поетiв дехто ганить за те, що в ?хнiх творах переважають темнi  фарби,  що
вони оспiвують людську журбу та горе. А  запакуй  його  в  оцю  напiвтемну
юрту, похарчуй заболонною кашею  -  якi  тодi  вiн  побачить  барви,  яко?
заспiва??
   Хiба ми не прагнемо звеселяти людей i себе?  Хiба  не  любимо  щастя  й
радощiв? Прагнемо й любимо в сто  крат  бiльше,  нiж  хто.  Але  для  нас,
робочих шкап, тi високi прагнення, та пекуча любов  коштують...  От  пишу,
караюсь, а яка доля спiтка? це писання? Чи побачить воно  свiт  божий,  чи
прочитають його люди? За останнi два-три роки з iркутсько? тюрми  надiслав
у галицькi  часописи  поеми  "Бурятка",  "Текiнка",  понад  пiвтори  сотнi
вiршiв, перекладiв та дещо прозою. А де вони зараз, що з  них  дiйшло,  що
загинуло, що надруковано, що забраковано - хто те вiда?? Альковнi  мотиви,
мiнорнi пiвтони...
   - Ен капсе! - почув Грабовський позад  себе  густий  баритон  i  рвучко
обернувся.
   Спершу  нiяк  не  мiг  второпати,  що  воно.  Бiля  порога  клубочилося
хмаровисько холодного повiтря, i  в  ньому  похитувалась  масивна  людська
спина, оперезана широким патронташем. З подиву протер  очi,  але  це  мало
допомогло. Лише коли дверi причинились i хмаровисько  розвiялось,  побачив
чоловiка, який, назадгузь залазячи в юрту, тягнув за собою свинячу тушу.
   - Що ви робите? - вигукнув спересердя. - Хто вам дозволив?
   Окрик, видно, подiяв: чоловiк,  покинувши  тушу,  випростався,  чим  ще
бiльше здивував Павла. Це був справжнiй велетень. Такого  Грабовському  не
доводилось бачити не тiльки в Бордонському наслегу, але й протягом  усього
життя. Навiть Микола Ожигов проти нього виглядав би хлопчиком: вiн  стояв,
трохи схиливши голову, щоб не впертися в стелю.
   - Ен капсе,  -  .вдруге  привiтався,  також  трохи  спантеличений.  ---
Добридень, кажу. А де батько?
   - Нiчого не розумiю, - щиро зiзнався Павло.
   - Про Байбала питаю.
   - Ви часом не Дабиит?
   - Не часом, а завжди Дабиит, - пожартував  здоровань.  -  А  хто  ж  ти
такий?
   Грабовський, трохи оговтавшись, коротко розповiв, як потрапив у  наслег
та в Байбалову юрту. I сам не помiтив,  коли  перейшов  на  "ти".  Правда,
зробити це було неважко: Дабиит мав приблизно  стiльки  рокiв,  скiльки  й
вiн, до того  ж  видався  дотепним  i  компанiйським.  Слухав  уважно,  не
перебиваючи, а як Павло скiнчив, запитав:
   - Ну, як тобi тут, у нашiй юртi?
   - Нiчого, жити можна.
   - То живи, коли можеш, бо я вже думав розвалити ??.
   - Для чого?
   - Щоб батько сюди бiльше й ногою не ступав, щоб сидiв бiля мене.  Де  ж
вiн зараз може бути?
   - Очевидно, в Мархiно, недавно передавав менi звiдти гостинець.  Дивний
чоловiк.
   - Може, набридав з осушенням озера, закликав до спiлки?
   - Нi, не те. Пiшов вiн i  незабаром  повернувся  з  торбою  борошна  на
плечах. Думалося, до весни поживе тут зi мною. Та де там. Наступного ранку
- знову в дорогу. I борошно залишив менi, i грошей не схотiв брати.
   - Пiзнаю батька, - вставив Дабиит. - Ти не бери того до серця.
   - Вiдтодi вже тричi  переда?  менi  тутешнiми  людьми,  якi  бувають  у
Мархiно, борошно i ячну крупу. Де вiн ?х дiста??
   - Заробля?. Батько майстер на всi руки, до всього здатний,  i  старiсть
йому не заважа?. Косить  сiно,  муру?  печi,  розпилю?  дерево  на  дошки,
рибалить, заготовля? симу. Бiльше року не був  у  нас.  Дружина  й  донька
напосiлися на мене - привези дiда Здавалося б чого тобi, старому, потрiбно
- сиди дома та грайся з онукою. Так нi ж, прямо бiда з ним. Та хай про  це
потiм, зараз я випряжу й заведу в хитон коней, а  ти  тим  часом  приготуй
посуд - розберемо вепра.
   - Де добув такого?
   - Iду лiсом, дивлюсь - сновига? помiж деревами: поживу шукав. От я його
й нагодував. Добрий  вибухався  дiдько.  Сiм  зарядiв  випустив  у  нього,
усеньке рило й голову потрощив, поперебивав ноги, а вiн  -  живий,  насилу
докiнчив ножем.
   Надворi Дабиит не гаявся. Заким Грабовський сполоснув старi ночви,  вiн
повернувся, i взялись за вепра.
   - Чому ж батько не хоче жити у вас?  -  цiкавиться  Грабовський.  -  Не
подоба?ться йому Вiлюйськ?
   - Дiло складнiше.
   - Яке саме?
   Орудуючи ножем, Дабиит  веде  повагом  i  без  особливих  емоцiй,  наче
йдеться не про його, а чи?сь минуле. Вiн,  найстарший  Байбалiв  син,  був
пiдлiтком,  коли  померла  мати.  Батько,  розорений   ясачниками,   довго
домагався правди i в Мархiно, i в Вiлюйську, i в Якутську,  а  Дабиит  тим
часом доглядав сво?х менших братикiв i сестричку. Та що  мiг  зробити  для
них, хворих, коли в юртi не було нiчого?
   Повернувшись додому  з  порожнiми  руками,  принижений  i  зганьблений,
Байбал уже не застав двох молодших синiв-близнят, котрих задушила проказа.
Через якийсь час ослiпла вiд трахоми донька i також пiшла на той  свiт.  З
горя батько мало не збожеволiв. Навiть спробував руки накласти на себе, та
люди завчасно побачили його в зашморгу i перерiзали мотуз.
   Як розтанули снiги, Байбал  та  Дабиит  покинули  рiдний  наслег.  Лiто
пронаймитували  в  одного  мархiнського  тойона.  Восени  помандрували  до
Вiлюйська, де зиму перебилися, рубаючи людям дрова i полюючи на звiрину  А
весною, зiбравши довкола себе таких,  як  самi,  голодранцiв,  пiдрядилися
заготовляти симу... Через два роки поставили собi  юрту,  i  скоро  в  нiй
залунав голос молодо? Балбаари... До  Дабиита  прийшло  мисливське  щастя.
Жити стало легше, а недавн? лихо почало забуватися...
   Тодi Байбал найнявся до каторжно? тюрми, власне, до Чернишевського.
   -  -  До  Миколи  Гавриловича?   -   вигукнув   Грабовський,   вражений
несподiваною новиною.
   - Так, до нього. Чому диву?шся?
   - I ти знав Миколу Гавриловича?
   - Трохи, а батько бiльше.
   Байбал цiлими днями пропадав у тюремному подвiр'?, щоб чимось  догодити
Чернишевському. Там частенько  й  ночував,  коли  не  проганяли  козацький
урядник i жандарм. Старий так звик до сво?х добровiльних  обов'язкiв,  що,
коли Чернишевського забрали з Вiлюйська, не мiг нагрiти собi  мiсця  дома.
Невдовзi пiсля того й почалися його мандри та клопоти з  осушенням  озера.
Так уже дев'ять рокiв. А як почув позаторiк, що до Вiлюйська припроваджено
учасникiв якутсько? трагедi?, - знову повернувся. I зразу ж  -  до  тюрми.
Але його i в подвiр'я не пустили. Два мiсяцi тинявся попiд парканом,  доки
не випровадили монастирiвцiв звiдти на каторгу...

   12_

   Пiсля  купання  йти  по  чистому   i   сипкому,   мов   цукор,   пiску,
перестрибувати маленькi теплi калюжi легко й при?мно. Сонце, що, зда?ться,
спинилось у високостi, ласкаво  гладить  промiнням  сиру  землю,  i  вона,
рознiжена тi?ю ласкою, лелi? рожевими випарами, красуючись  свiтло-зеленою
намiткою молодих трав. Безлиста тайга все ще супиться, наче розгнiвана  на
весь довколишнiй свiт, але невгамовнi пернатi  спiваки  вже  розметали  ??
зимову  дрiмоту.  Розворушене  ?хнiми  спiвами,  серце  бринить,  як  нова
бандура, захлина?ться радiстю i п'янi?.
   Грабовський пригаду?  Арамаанове  застереження,  i  йому  ста?  смiшно.
Либонь, Арамаан хотiв тiльки полякати. Напучуючи його, як попасти у другий
Мархiнський виселок, Байбалiв двоюрiдний брат казав:
   - Головне дiстатися рiчки, а там просто - берегом.
   - Я вийду на рiчку? - зрадiв Павло.
   - Iнакше не можна, iншо? дороги нема.
   - То це ж чудово! Хоч викупаюсь нарештi.
   - Не купайся.
   - Чому?
   - Вода в наших рiчках ще холодна - зразу простудишся.
   Попередження Арамаана трохи зiпсувало Павловi настрiй. Та як побачив ще
здалеку срiблястий блиск  води,  як  ступив  на  берег,  враз  пригадалася
маленька Ушаковка в Iркутську, на яку три довгi лiта дивився через грати i
марив, щоб хоч раз пiрнути в ?? повiльну  течiю.  Вiдчував,  що  зараз  не
знайде в собi сили вистояти проти спокуси.
   I не вистояв. Затамувавши подих,  миттю  роздягнувся,  стиснув  зуби  i
стрибнув у воду. Вона  справдi  була  крижаною,  але  не  вилiз,  доки  не
накупався вволю. За таке щастя ладен перехворiти...
   Круто повернувши од берега, дорога помчала до лiсу. Крокуючи ним, Павло
дивувався: ялини, берези, кедри в ньому такi, як i  скрiзь,  а  модрини  й
сосни - вiд самого  кореня  аж  до  перших  гiлляк  -  зовсiм  голi,  наче
пообчухруванi. Хто б це i для чого так понiвечив, спотворив  ?х?  I  коли?
Мабуть, торiк, бо стара кора валялася на землi, а молода на стовбурах  уже
змiцнiла й деiнде потрiскалась.
   На узлiссi стрiв чоловiка. Запитав його про диво з модринами й соснами.
   - Та це ж нашi збирали влiтку заболонь. На зиму заготовляли. А вона пiд
корою, от i позчищали.
   - Ну, а берези, ялини - чому на них кора?
   - Тому що пiд нею нема заболонi.  Ми  харчу?мось  тiльки  з  модрин  та
сосон. А ви тут уперше?
   - Так.
   - То скоро побачите, як люди заготовляють заболонь, десь через мiсяць.
   Зразу ж за узлiссям починалося селище.  Воно  було  трохи  бiльше,  нiж
Бордонський наслег, мало десяткiв зо два юрт та кiлька  будинкiв.  Крайнiй
вiд лiсу тiльки що зiп'ятий.
   На даху бiля димаря порався чоловiк, у якому пiзнав Кранiхфельда.
   - Дурно робиш! - гукнув, спинившись перед будинком.
   - Правду кажеш, - вiдповiв Вiктор жартом, яким  на  подiбне  привiтання
вiдповiдали арештанти Олександрiвського  централу,  коли  ?х  виводили  на
роботу в тюремне подвiр'я. I оглянувся. - Диви! Здоров, коли не брешеш.
   --Це вже щось нове.
   - А чого нам до  старого  повертатися,  хай  воно  згорить.  По-новому,
Павле, живемо, то й байка нова. Йди  до  хати,  там  Евелiна,  а  я  зараз
докiнчу й злiзу.
   Евелiна стоячи навколiшки, шпаклювала пiдлогу в  передпоко?.  Так  була
заклопотана роботою, що й не почула, як гiсть переступив порiг.
   - День добрий у хату.
   Господиня пiдхопилася.
   - Тю на тебе, перелякав. Добридень, Павле.
   Змiни, якi сталися з нею за останнi пiвроку, важко  було  не  побачити.
Вона значно потовстiшала, руки й ноги стали дебелiшими  i  повiльнiшими  в
рухах. Замiсть безтурботно? дiвочо? веселостi в ?? очах  свiтилися  спокiй
та хазяйська дiловитiсть. Навiть коси,  завжди  чепурно  заплетенi,  тепер
були зжужмленi на потилицi i не справляли колишнього ефекту.
   Вона завважила його подив.
   - Вибачай, що такою нечупарою  застав,  -  хапливо  розгладжувала  свою
спiдницю, густо заляпану глиною, фарбою й схожу на потерту церату.  -  Оце
так кожен день, нiколи вгору глянути. Вiктора бачив?
   - Так.
   - Заходь, - показала на дверi сусiдньо? кiмнати, завiшанi полотнищем. -
А я зараз, - i вийшла в сiни.
   Кiмната, в яку потрапив, була вже обжитою й дихала  домашнiм  затишком.
На вимазанiй жовтою глиною печi, пофарбованiй пiдлозi,  заскленому  вiкнi,
на лiжку, столi, стiльцях - скрiзь вiдчувалась увага  вимогливо?  до  себе
господинi. Вразила тiльки в'язка книжок у кутку, напiвприкрита рядниною  й
затрушена  дерев'яними  стружками.  Поглянув  на  не?  -  i   аж   плечима
пересмикнув, наче хотiв скинути з себе непри?мне враження.
   - Кажу, коли не брешеш, - говорив Вiктор, заходячи в  кiмнату,  немовби
продовжував незакiнчену надворi розмову. - Бо та дотепна й там,  у  тюрмi,
справедлива приповiдка, Павле, зараз не пiдходить нам - робимо  для  себе.
Чого ж сто?ш, наче засватаний, сiдай i розповiдай, як воно там у тебе.
   - Не розказуй, Павле, - донiсся голос Евелiни  з-за  стiни.  -  Почекай
мене, я теж хочу послухати.
   За якусь хвилину-двi вона зайшла, вже зачесана i перевдягнена, але не в
тому вбраннi,  в  яке  вдягалася  ранiш,  а  в  новому  -  кольористому  i
облямованому на грудях та рукавах бiлячим хутром.
   - О, ти, бачу, гарно пiгменту?шся, - вiдзначив Грабовський.
   - Справдi? - зашарiлася. - А Вiктор каже... Iнакше, Павле, й не  можна.
Тут з гiмназичними забаганками далеко не по?деш. Тут потрiбно  бути  як  i
всi iншi, бо цуратимуться i засмiють До того ж менi вбрання мiсцевих жiнок
подоба?ться. Все. Мовчу. Тепер хвалися ти.
   - Хвалитися нема чим. Лiчу днi, як скупердяй червiнцi, ото i все.
   - Хворi?ш знову?
   - Зараз нiби нiчого. Сиджу, читаю, пишу потроху. Недавно отримав  листа
вiд Миколи Ожигова Пише, важко було добиратися  до  Верхоянська.  Вiн  там
перукарю? й самотужки вивча? медицину. Кланя?ться вам  од  себе  и  Софi?.
Вони, либонь, також побралися.
   - Уже?
   - Може, ще й нi, та поберуться. Це вiдчува?ться з листа.
   - А ти бурлаку?ш?
   - Як бачите.
   - На тому затявся?
   - Нi, не затявся. Поспiшати нема куди, i поки що цим не сушу голови.
   - Не сушу  голови,  -  докiрливо  повторив  Вiктор,  голосно  клацнувши
язиком. - Ех, Павле, Павле, нема кому взяти  тебе  в  руки  Тобi  найперше
треба одружитися. Добра, турботлива  жiнка  пiдтримала  б,  змiцнила  тво?
здоров'я i взагалi... От, скажiмо, я...
   - Тут зараз, Вiтю, не про тебе, -  вставила  Евелiна.  -  I  не  повчай
Павла, сам не маленький.
   - Я не повчаю, а кажу правду. "Читаю, пишу потроху..." I ти йому вiриш,
що потроху? Мабуть, так само працю?, як працював у тюрмi - днi i ночi,  не
виходячи навiть на повiтря. Сама ж  зна?ш,  як  йому  потрiбнi  затишок  i
вiдпочинок. Послухай, Павле, щиро? ради - кинь до лиха  оте  бурлакування.
Зрозумiло, тобi пiсля Надi? полюбити iншу нелегко,  але  життя  ?  життям.
Вiзьми  хоча  б  Софiю:  вона  теж  кохала  Юхима  Новаковського,  за  ним
добровiльно пiшла в Сибiр, ма? сина вiд нього, а тепер, сам ти  кажеш,  що
вiдчув мiж рядками. Знайди собi вiрну дружину, збудуй  хату.  Ми  посадили
картоплю, сподiва?мось непоганого врожаю, а на той рiк хочемо  викорчувати
пнi, там, де зрубали дерева для  _будинку,  i  посiяти  ячмiнь.  Володимир
Галактiонович, живучи в Амзi, також...
   -  Спасибi,  що  згадав  Короленка,  -  перебив  Грабовський.   -   Про
Шiльйонського в'язня" i досi нiчого не сповiстив?
   - Нiчого.
   - Отак звiдусюди, - зiтхнув Павло. - А про Сигиду,  Вiкторе,  ти  зайве
кажеш. Вона не сто?ть на перешкодi. Не хлопчик, добре розумiю, ??  нема  i
вже не буде. Я нiколи не забуду Надiю, до останнього подиху  любитиму  мою
прекрасну сестроньку. Дiло зовсiм не в цьому. Хазяйнувати тут, друзi  мо?,
я не хочу i не збираюсь. Все тягне мене в Якутськ або хоча б  поближче  до
нього. Якби ж то пощастило.
   - Щось уже робиш для цього?
   - Трохи. Пам'ята?те Олексу Макаревського, харкiв'янина?
   - Того, що був на вечерi у Вiташевських?
   - Вiн. Ну, так я  вже  перехрестив  його  на  свого  близького  родича,
двоюрiдного брата.
   - Як?
   - Дуже просто. Мiсяцiв два тому подав iркутському генерал-губернаторовi
заяву, в якiй, посилаючись на сво? погане здоров'я, прошу перевести мене в
Якутський округ, до двоюрiдного брата Олекси,  який,  мовляв,  доглядатиме
мене. Приклав i ту довiдку, яку дав  менi  лiкар  Гус?в,  -  може,  клюне.
Чекаю.
   - Хай бог помага?, як  то  кажуть,  а  ми  вирiшили  не  рипатися.  Оце
закiнчимо будинок, обгородимось та й почнемо хазяйнувати.  Евелiна  уже  й
насiння дiстала, щоб розвести квiтки на вiкнах.
   - Я б i виноград розвела, - докинула  Улановська.  -  Але  вiн  тут  не
росте, а квiти, очевидно, ростимуть.  Ну,  та  це  ще  побачимо.  Зараз  я
почастую тебе, Павле, сво?м обiдом. Коли б знала, що  прийдеш,  зварила  б
укра?нський борщ, галушки з сиром.
   Вона пiдвелася i  пiшла  до  печi.  В  кiмнатi  на  деякий  час  запала
мовчанка. Павло знову поглянув на  книжки  в  кутку,  якi  протягом  усi??
розмови не сходили йому з думки.
   - Ще так i не розв'язували? - показав на них.
   - Нема де розкласти,  -  вiдповiв  Кранiхфельд.  -  Все  чекають,  поки
спорядимо ту кiмнату. Там уже одведу для них мiсце, змайструю етажерку. Та
й читати поки що нiколи, все поспiша?мо, щоб не прогавити лiта.
   - А над чим ти трудишся, Павле?  -  обiзвалася  Евелiна,  -  Щось  нове
написав?
   -  Та  всiлякi  дрiб'язки.  Перекладаю  Байронового  "Чайльд-Гарольда",
переробляю деякi сво?  вiршi,  написанi  в  Iркутську.  Хочу  скомпонувати
збiрочку.
   ...Повертався додому з дивним, хворобливим  настро?м,  не  вiдаючи,  як
подолати його. Наче загубив щось дороге. Мiркував, докопувався, причiпливо
аналiзував кожну деталь.
   Евелiна. Вiктор, ?? знав ще з Харкова, його  -  з  Балаганська.  Завжди
такi байдужi до особистого, непримиреннi до зла, неправди, такi  гарячi  й
смiливi. Адже Кранiхфельдове заслання вже закiнчувалось, вiн мiг би  й  не
пiдписувати протесту проти розправи Осташкiна, щоб не  накликати  на  себе
бiди. Так нi ж, пiдписував, розповсюджував, а на слiдствi поводив себе, як
i належить справжньому революцiонеровi. Улановська майже п'ятнадцять рокiв
поневiря?ться по в'язницях та в засланнi.
   I раптом - знадив родинний затишок. Обох знадив. Невже втома? Прагнення
спочити, забутися, вiдчути повноту особистого  щастя?  Що  це,  друзi  мо?
вiрнi,  друзi  хорошi?  Вирiшили   не   рипатися.   Газету   лише   зрiдка
переглядають, книжки й  досi  не  розв'язанi.  Нi  з  ким  не  листуються.
Квiточки розводитимуть... Знайди собi дружину, збудуй хатину...
   О нi, нi! Ця наука менi не пiдходить i нiколи не пiдiйде Мила  Евелiно,
не про тi квiти, що прикрашають  у  кiмнатi  вiкно,  треба  дбати,  не  ?х
потрiбно сiяти. Квiти недремного людського духу, квiти-блискавицi,  що  не
бояться лютого морозу,  що  здатнi  пiдiймати  й  надихати  на  прю  проти
повсюдного лиха, - от якi ма?мо вирощувати!

   13_

   Так, так, тут  майже  все  якесь  ненормальне.  Масштабне,  гiгантське,
непiдвладне людськiй уявi:  i  ландшафт,  i  тайга,  i  довжина  рiчок,  i
кiлькiсть озер, i багатства, i злиднi, i разючi змiни температури.  Усього
цього нiколи не збагнеш, не  осягнеш,  не  побачивши  на  власнi  очi,  не
вiдчувши тiлом i душею, не переживши. Може, саме це робить i тих, якi  тут
мешкають, i тих, котрих недоля закида? сюди, такими витривалими,  мужнiми,
а разом з тим по-дитячому безпосереднiми, щирими й добрими.
   Якутську зиму Грабовський i ранiш уявляв собi так. Знав: вона холоднiша
й жорстокiша, нiж будь-де в неосяжнiй царськiй iмперi?. Про  ту  холоднечу
не раз думав ще в iркутськiй тюрмi, сподiваючись, що йому та  його  друзям
пiсля суду не поминути Якутi?. Думав i, правду кажучи, побоювався. I чи не
завдяки саме такiй - психологiчнiй - пiдготовцi успiшно, навiть  порiвняно
легко протистояв шаленим морозам, зокрема в Бордонському наслегу.
   До весни виявився менш готовим, нiж до зими. Сподiвався погожих днiв ще
у квiтнi, але марно - вони прийшли значно пiзнiше,  та  й  погожiсть  ?хня
була затьмарена водянистою, мов осiння плюта, габою. А лiта такого  зовсiм
не сподiвався, i коли б йому ранiш хтось розповiв про це, не  повiрив  би.
Спека. Неймовiрна, моторошна спека, яка  сво?м  шаленством,  очевидно,  ще
перевершу? сiчневi морози. Той, хто не бачив живо? Якутi?, вважа? ??  лише
кра?м страшного холоду i навiть не здогаду?ться, що вона -  край  жахливо?
спеки.
   Надворi сонце палить так, що й п'яти хвилин не висто?ш пiд ним -  шкура
болить, робиться моторошно. А  в  юртi  -  напiвтемрява  й  густа  задуха,
перемiшана з димом. ?дине вiкно щiльно затулене рядниною - щоб не залiтали
комарi, а особливо чорнi паути, якi кусають дуже боляче.  Дверi  вiдчиненi
навстiж, та це мало допомага?: адже перед порогом безперервно, з рання  до
смеркання, тлi? копичка кiзякiв, пiдтримуючи ядуче куриво - заслiн од  тих
самих комарiв i паутiв. Вiтру в спекотливi днi тут майже нема, а якщо  вiн
коли-не-коли й дихне, то занесе в житло лиш кiзяковий дим i чад.
   Працювати важко - солоний пiт залива? очi, змокрiлi пальцi млiють, а  в
головi думки плутаються i тануть.
   - Ото ще хазя?н, - донiсся з подвiр'я сердитий Байбалiв голос. - Не мiг
догадатися. I той йолоп...
   - Що там таке? - пiдхопився Грабовський, поклавши ручку на стiл. - Кого
ви ла?те?
   - Кого, кого, - провадив Байбал уже в юртi, скидаючи з плечей торбу.  -
Вiкно заткане, повно диму. Чому й досi не приладив сiтку?
   - Де ?? взяти?
   - У хитонi за дiжкою.
   - Я ж не знав, що вона там.
   - Пошукати треба. Попросив би Арамаана.
   - Його вже третiй тиждень нема дома, рибалить.
   - А хто ж тобi молоко носить?
   - Дiти.
   - Ет!
   Байбал, оглянувши юрту, вийшов у сiни  i  невдовзi  повернувся,  несучи
густу дротяну сiтку. Тiльки зiрвав з вiкна ряднину, як усередину  метнувся
рiй мурах.
   - Нiчого, хай летять, хай, - заспокоював, прибиваючи  сiтку.  -  Ми  ?х
випровадимо.
   Скiнчивши, вiн погасив вогонь i розклав новий крокiв за два  од  вiкна.
Запаленим вiхтем сiна повиганяв паутiв з юрти.
   - Тепер iнше дiло, - сказав, зачиняючи дверi. - Збирайся.
   - Куди?
   - До _озера.
   - Чого?
   - Побачиш його i будеш знати.
   - Може, завтра?
   - Нi, нi. Сьогоднi, зараз же, завтра я...
   - Знову пiдете?
   - Авжеж. Оце навiдався, щоб побачити, як хазяйну?ш, а вранцi пiду.  Ось
тобi.
   Розв'язавши мiшок, Байбал витягнув з нього волосяну сiтку, якою  влiтку
люди закривають лице вiд комарiв, i подав Грабовському.
   - А ви ж як?
   - Вони мене знають._
   Зiбралися скоро.
   - Де ж це ви стiльки пропадали? - поспитав Грабовський уже за наслегом.
- Були в Дабиита?
   - Був. Отож вiн тодi, як ти його  напоумив,  знайшов  мене  в  Мархiно.
Пожив я в них, заки снiг не злiз, а тодi... Чого ж буду сидiти  комусь  на
ши?? Доки ще ? сила, то мушу сам собi заробляти,  а  не  жебрати.  Правда,
цього разу заробив я так, що соромно й людям казати.  Хай  вiн  подавиться
сво?ми грiшми.
   - Хто?
   - Югай, бодай йому добра не було.
   Вiд Дабиита Байбал потрапив у Кангальський наслег, де пристав до  гурту
чоловiкiв, якi споруджували мiсцевому тойоновi будинок. Бiля того  будинку
морочилися всю весну, а як робота  скiнчилася,  старий  вирiшив  заглянути
додому. I заглянув, але свого пожильця не застав  -  Павло  тодi  ходив  у
Мархiнський виселок. А тут причепився до нього бордонський староста -  йди
косити сiно. Не хотiлося Байбаловi найматись, бо ж треба  було  сiдати  на
власну косарку - ту, що Югай купив тодi, коли спродували Байбалове  майно.
Але погодився на сво? безголiв'я -  староста  обiцяв  добре  заплатити.  I
заплатив...
   Косовиця йшла гарно. Уже й лан кiнчався, та несподiвано трапилось лихо:
косарка наскочила на пень, i полетiли ножi. Югай мало не сказився. Це  ти,
каже, навмисно зробив, аби зiпсувати косарку, яку сам колись  прогайнував.
I сплатити зароблене вiдмовився.
   Не стерпiв тако? кривди, тако? наруги Байбал. Плюнув  старостi  в  його
поганi очi та й пiшов зi скаргою в управу. Все розповiв головi.  Та  що  з
того?  Голова  дослухався  до  тi??  щиро?  й  правдиво?  сповiдi,  як  до
торiшнього грому. Сказав, нiякого суду чинити не може, бо ж не був на полi
i не зна?, хто бiльше завинив - наймит чи господар. Вийшло так, що  Байбал
мусить двiчi лягти пiд канчуки на хара масу,  тобто  чорну  дошку  ганьби:
перший раз - за образу старости, а другий - за те, що покинув  роботу,  не
добувши строку.
   - Чу?ш, Павле? На хара масу! Бач, яка правда! Нi, нi,  я  на  них  таки
знайду закон - i на Югая, i на голову управи Захара Попова.  Я  ?м  покажу
хара масу. Знатимуть. Де це видано, щоб нi за що  класти  людину  на  хара
масу й бити?  Вже  забули  про  Монастирiвку?  Завтра  пiду  до  окружного
справника, а не допоможе - в Якутськ подамся, до найвищого тойона.
   - Дума?те, справник або губернатор кращий за Югая чи Попова?
   - Мусить бути кращим, мусить судити по правдi, а не так.
   - Мусить...
   - А що ж робити, Павле? Мовчати й лягати на хара масу?
   - Нi,  не  мовчати  й  не  лягати,  -  вiдповiв  Грабовський  i,  трохи
помовчавши, додав: - Треба протестувати, але  протестувати  не  одному,  а
цiлими наслегами й улусами, разом. Тодi до наших скарг дослухатимуться  не
тiльки староста чи голова, а й губернатор. Потрiбно усiм зразу.
   - А як же ?х зiбрати докупи?
   - У цьому якраз головна бiда наша, особливо в  Якутi?,  де  наслег  вiд
наслега за сотнi верст.
   За балачкою Грабовський i не помiтив, як забралися в  лiсову  гущавину.
Тут паути нападали цiлими зграями, i вiн змушений був надягнути на  голову
волосяну сiтку. Байбал iшов спокiйно, як i ранiш, не одбивався вiд  мурах,
наче вони й не кусали його. Вiн, видно, знав цей лiс не  гiрше,  нiж  свою
юрту, бо простував навмання, не роздивляючись по боках.

   ***
   Озеро   показалось   несподiвано,   немовби    зненацька    пiдкралося.
Напiвовальне, повноводе, воно вражало сво?ми обширами й незайманою красою.
Його дальнi обриси губилися пiд суцiльною стiною низькорослого лiсу.  Лише
в одному мiсцi зелена стiна обривалася, нiби  хтось  розвалив  ??,  i  там
похилий берег, заллятий сонцем, золотавився галявиною. На галявинi маячать
намети, метушаться люди, а на водi при березi тулиться багато човнiв.
   - Що там таке? - показу? Грабовський на галявину.
   - Мабуть, нашi заготовляють симу, - пояснив Байбал. - А може, з якогось
iншого наслегу. Зараз побачимо. Ну, як? - пiдморгу? на озеро.
   - Гарне.
   - Не про те питаю. Вистачило б поля й сiнокосу для бордонцiв?
   - Певно.
   - То-то ж.
   - Глибоке воно?
   - При березi не дуже, а туди далi, посерединi, ого-го .. - Не скiнчивши
фрази, Байбал руша? берегом до  галявини.  Ступаючи  за  ним,  Грабовський
огляда?  озеро  й  остаточно  допевню?ться,  що  iдея  старого  -  химера.
Вихлюпати таке водоймище, осушити його  -  скiльки  ж  тут  рук  потрiбно,
скiльки працi? А якою ма? бути глибина каналу? Химера. В усякому разi поки
що.
   Якби ж Байбал збагнув це.  Не  збагне.  Навiть  не  тому,  що  не  може
збагнути. Не хоче i, очевидно, нiколи не захоче. Вiн так уже зжився з цi?ю
мрi?ю, так переконався в можливостi, або, вiрнiше,  в  потребi  здiйснення
??, що розлучити його з нею  зможе  хiба  смерть.  Це  Павло  вiдчув  усiм
серцем, тому й не  намагався  затьмарювати  свiтлу  надiю  старого.  Може,
тiльки вона, та надiя, трима? його на  свiтi,  бодай  трохи  скраша?  його
нужденне життя.
   Галявина виявилася досить великою. Зараз вона нагадувала собою  кочовий
табiр,  густо  уставлений  шкiряними  наметами,  куренями,  купами   риби,
модриново? кори,  берестовими  дiжками,  рiзним  рибальським  причандаллям
тощо. Людей - до сотнi, i купчаться сво?ми наслегами. Бордонцi - на самому
березi.
   - От i пiдмога! - радiсно вигукнув Арамаан, уздрiвши прибулих. - Добре,
що прийшли. Водиця цього року гарно вродила. I галян, i окунь, i карась, i
щука. Буде сима. Приста?те до нас?
   - Нi, - вiдповiв Байбал. - Ми про симу й не гадали. Оце думав  показати
Павловi озеро, а сам пiду.
   Арамаан поклав на землю сiть, випростався.
   - Ой, брате, брате, i доки ти отак тинятимешся по свiту? Однак  з  того
твого дива не буде пива.
   - Не буде?! - спалахнув Байбал. - I ти  вже  почина?ш  каркати?  Тягнеш
тойонську руку?
   - Бодай та рука всохла. Не в нiй,  брате,  дiло,  а  в  тому,  що  отак
марну?ш свiй вiк.
   - Я марную?
   - Авжеж. Ходиш, домага?шся, а багачам i за вухом не свербить. Що  ж  це
за життя? Одумайся, щоб не було пiзно.
   Бордонськi чоловiки, припинивши  роботу,  потягнулися  до  Арамаанового
намету. Босi, без сорочок i сiток, видубленi сонцем, водою i вiтрами, вони
всiдалися на гарячому пiску, мов на морiжку, i навперейми розпитували  про
новини.
   - Чого це ти не поладнав iз старостою?
   - Хай з ним злi духи ладнають, - супить кущуватi брови Байбал i почина?
розповiдати з усiма подробицями свою лиху пригоду на сiнокосi.
   Павловi нецiкаво вдруге слухати ??. Знявши з голови волосяну сiтку, вiн
побрiв  табором.  I  дивувався:  паути  тут  не  кусали,  хоч  i  було  ?х
сила-силенна. Iшов поволi, роздивлявся довкола i вiдкривав для себе новий,
нiколи не бачений свiт.
   Тут, у цьому таборi, всюди пану? копiтка i тонко злагоджена праця.  Нею
зайнятi всi - вiд найстаршого до наймолодшого, кожен робить сво?.
   Посеред галявини палахкотить вогонь, у який дiтлахи пiдкидають хмиз,  а
над ним кипить i пару? пузатий казан. Витягнувши з нього  перемлiлу  рибу,
жiнки розминають ?? ложками на тiсто i висипають у мiшок з сирицi. Коли  ж
вiн наповню?ться до гички, два чоловiки зашивають його шкiряними дратвами,
тягнуть на берег i, припнувши на довгий мотуз до човна, кидають у воду.
   - То для чого? - диву?ться Грабовський.
   - Щоб сима не псувалася на сонцi, - вiдповiда? одна з жiнок.  -  Потiм,
як стане холоднiше, ми ?? витягнемо.
   У найдальшому кiпцi галявини  натрапив  на  дивну  споруду,  бiля  яко?
поралися  старий  дiдусь  i  маленький  хлопчик.  До  чотирьох   невисоких
стовпчикiв прибита лозяна решiтка шириною зо два аршини i довжиною  сажнiв
на п'ять. Зверху - тонкий шар висмаженого риб'ячого м'яса, а знизу - тихий
димокур з листя та iншого лiсового непотребу.
   - Що це? - пита? дiдуся.
   - Барчу робимо, - вiдповiда? той. - Вiзьми спробуй, хоч вона  ще  й  не
готова. Пiди-но, - зверта?ться до маленького помiчника, --- принеси  тi??,
яку ми вчора зробили.
   - Спасибi, - дяку? Павло. - Я знаю, що таке барча, але ще не бачив,  як
вона готу?ться. Мудро придумано.
   За десяток сажнiв од сушарнi  на  модриновiй  корi  в'яляться  окунi  й
карасi. Це  -  майбутня  хохту,  котру  дома  ще  треба  пiдсмажувати.  ??
найбiльше заготовляють якути, особливо коли багатий  улов  i  не  вистача?
рук, щоб обернути його на барчу або симу.
   Повертаючись до Арамаанового намету, Грабовський почув наглий  тупiт  i
оглянувся. Прямо на нього мчав на баскому конi Югай.
   - Хто дозволив одлучатися з наслегу? -  гримнув  бордонський  староста,
порiвнявшись. - Хто?
   - Нiхто. Менi й не треба дозволу.
   - Як?
   - А так. У вироку суду не сказано, що нам, засланцям, не можна ходити в
лiс чи в поле.
   --У лiс чи в поле, - перекривив Югай. - А в Мархiнський виселок?
   - Там живуть мо? друзi, i я маю право вiдвiдувати ?х.
   - Я забороняю! Я!.. - зарепетував староста, аж синiючи на виду. -  Я  в
управу!! До справника!
   На галас  збiглися  бордонцi  i  обступили  Грабовського,  наче  хотiли
одгородити його вiд розлютованого Югая.
   - Плюнь на нього, Павле, - заговорив Байбал. - Плюнь i не дивись. - Вiн
обернувся до старости: - Чого ти в'язнеш до чоловiка?
   Югай аж затрясся в сiдлi. Не тямлячи себе, вiн  рвонув  повiд,  i  кiнь
свiчкою звiвся перед Байбалом, краючи переднiми ногами повiтря. Але старий
навiть не ворухнувся, наче нiяко? загрози й не iснувало.
   - Чого в'язнеш? - продовжував допитувати. - Що вiн тобi зробив? Дума?ш,
як тойон, так на тебе й управи не знайдеться? Знайдеться. I за роботу менi
сплатиш, бо я не винуватий, що на тво?му сiнокосi пакiлля.
   На обличчi Югая трiпнулася зневажлива посмiшка.
   - Наставляй кишенi, вiзьмеш, волоцюго, вiзьмеш.
   - I вiзьму! Але тут  не  про  мене.  Де  таке  бачено,  щоб  чоловiковi
боронилося ловити рибу? Чим вiн буде взимку харчуватися?
   До бордонцiв пiдходили люди з iнших наслегiв. Натовп усе бiльшав, глухо
ремствуючи.
   - Женiть його звiдси! - вигукнув хтось.
   - Геть! - долинуло з iншого боку.
   Староста побiлiв. Його руки тремтiли, а  пiт  заливав  переляканi  очi.
Такого повороту вiн не сподiвався, бо в Бордонському наслегу  йому  нiхто,
крiм хiба Байбала, нiколи слова не сказав наперекiр. Як же тепер вибратися
з цi?? халепи? Не рубонеш же всiх канчуком, не  покладеш  разом  на  чорну
дошку.
   - Люди! - знайшов Югай нарештi мову. - Я  нiкому  не  забороняв  ловити
рибу, ловiть собi.
   - А чого причепився до Грабовського? Хiба вiн не наш?
   - Що ма?ш до нього?
   - I Грабовському не забороняю, - продовжив староста, коли влiгся галас.
Тепер говорив спокiйно, тихо. - Хай ловить. Але мав би  менi  сказати,  що
йде на озеро, бо ж закон того вимага?...
   - Ет, закон, закон, - заговорив Арамаан, вийшовши з  натовпу.  -  Його,
звiсно, треба виконувати, але ж де той закон, а життя...  Тут  Грабовський
не винуватий. То ми його сюди потягли. Що потрiбен твiй дозвiл, не  знали.
Вибачай, думалося... А як закон не  велить  засланцевi  рибалити,  ми  для
нього самi заготу?мо сими.
   - Може й вiн  з  вами  бути  тут,  -  подобрiшав  староста.  -  Але  ви
вiдповiда?те за нього.
   - Можемо вiдповiдати. Спасибi тобi за добре серце та ?дь додому.
   Югай задоволене посмiхнувся, витер пiт з чола, повернув  коня  i  скоро
зник у лiсовiй просiцi.
   - Хоч ти й брат менi, а останнiй дурень, - кинув сердито Байбал  у  бiк
Арамаана. - Дяку? за добре серце. Його, негiдника, треба... А ти...
   - Не лайся, брате, iнакше не можна було зробити. Подумай сам. Закон  на
його боцi. Ти кричи й лусни, а вiн мiг забрати Павла, за  грати  посадити.
Хай собi ?де задоволений, а ти, Павле, залишайся з нами. Згоден?
   - Авжеж.

   14_

   Пролiсок.
   Перше живе зело землi, ще затиснуто? в лещатах зими,  перший  провiсник
тепла й пiснi. Нiжний, цнотливий, немов  дiвча-пiдлiток.  Хтось  з  поетiв
назвав його несмiливим. Чи таки несмiливий? О нi! Вiн -  сама  смiливiсть,
найчистiша, найщирiша, найпалкiша, яка, зда?ться, межу? з безумством,  але
саме тому так приваблю? й збуджу? свiтлi думи i настро?.  Нi  троянди,  нi
жоржини, барвiнок чи  крученi  паничi  -  нiхто  з  цих  лiтнiх  красенiв,
розкiшних i пахучих, не стане на прю з березневими вiхолами та дошкульними
морозами - нiхто. А вiн, - синьоокий, тендiтний, нiжний, - ста? на  герць.
I виходить у тяжкому двобо?  переможцем,  вiщуючи  сво?м  бiлим  суцвiттям
наступ погожих днiв.
   "Пролiсок" - саме так називатиметься майбутня книжка, якщо ?й пощастить
побачити свiт. Пролiсок весни поетично?! Ти мусиш бути особливо  смiливим,
не боятись люто? негоди, не гнутися, жити й рости,  служити  людям,  даючи
щастя й насолоду. Нести в собi любов i  гнiв,  мрiй  крилатих  перегони  i
рокiт сурми грозовий. Нести завзято, щедро, без страху i вагань, розпуки й
каяття.
   Грабовський сидить за столом, перегорта? дрiбно списанi аркушi, i  вони
вливаються йому в душу кожен сво?ми муками й  жалями.  Того  болить  гiрка
доля робiтника, котрий на вiчнiм заробiтку страча? силоньки сво? i  топить
горенько у чарцi... Той колише,  наче  свою  недужу  дитину,  тяжку  журбу
швачки-страдницi, в яко? над роботою з раннього ранку до пiзньо?  нiченьки
рученьки терпнуть, злипаються вiченьки... Той захлина?ться в невiльницькiй
глушинi: людина ?сьм... мене гнiтуть слаботи; я чую ?х, несила ж утекти...
На iнших постають, немов докiр сумлiнню, сiльська вчителька, що молодою ще
злягла в могилу; незабутня сестронька Надiя, замордована катами; зустрiчi,
розлуки, прощання, пекучi сльози, нiмий смуток...
   Уже чимало набралось вiршiв, викiнчених i начисто переписаних, -  скоро
й до сотнi сягне. Таки набiга?  книжечка.  Але  потрiбно  ще  працювати  й
працювати, як отiй нужденнiй швачцi. От хоч би й цей  -  про  геро?в.  Уже
скiльки часу б'?ться над ним, скiльки варiантiв знайдено й перекреслено, а
вiн i досi, як то кажуть, не  витанцювався,  не  явля?  того,  що  повинен
явити:

   Не вам мiй спiв, уквiтчанi геро?
   Кривавих справ, не вам мiй голос, - нi!
   З-пiд барв рожевих вигадки пусто?
   На чорнiм тлi ви бачитесь менi.
   Хай досi сниться iншому пi?тi
   Шалений брязкiт кинутих шабель...
   Не кращ було б запособлять освiтi,
   Пiдняти люд хоть на один щабель?
   Моя хвала трудiвникам незнаним,
   Що двигли мисль по селах, хуторах,
   Цуравшись власно мрiй золототканих,
   Чий невiдомо почива? прах;
   Чий вiк минув за працею, як днина,
   Слiпим братам торуючи межу...
   Перед тими я стану на колiна,
   Героям тим подяку я зложу!
   Моя хвала живим, як i помершим,
   Отим борцям за будуче Русi...

   Нi, таки ще до кiнця не витанцювався. А витанцюватися мусить, бо ж  без
вiрша про творче кредо поета немислимий дебют взагалi - митець  зразу  ма?
проголосити свою вiру, сво? погляди, прагнення, смаки. Немислимий тим паче
такий: дебютантовi не дев'ятнадцять рокiв, коли початкуючий пi?та  склада?
гiмни бiлому цвiтовi яблунь, волошкам, шарудiнню хвиль на морi, мерехтiнню
зiр на лiтньому небi, захлинаючись у лiричнiй бiгунцi.  Все  повинно  бути
гранично чiтким i недвозначним: щоб i в цiй збiрцi читачi  ясно  побачили,
чого можна чекати вiд ?? автора в майбутньому.
   Це кредо необхiдно висловити також на  типово  укра?нському  матерiалi,
щоб було конкретнiше i зрозумiлiше для читачiв, а надто для  тих  спiвцiв,
якi зовсiм поринули  в  минуле,  лише  тим  i  займаються,  що  вихваляють
запорозьку старовину або  зойкають  над  нею,  обливаючи  ??  холодними  й
рiденькими сльозами. Широкi, як син? море, шаровари, розметаний  на  вiтрi
чуб-оселедець,  шибайголови-характерники,  золотi  череси,  кривi   шаблi,
ятагани, гетьманськi булави, полковничi пiрначi, корогви, литаври -  от  i
весь ?х свiт, близький i дальнiй. Та ще, може, покiрний  пановi  й  боговi
мужик.
   До таких служителiв музи порива? гукнути на повен голос:

   Запорожжя та козацтво
   Спать уклалося в журбi...
   Iнший час, панове-братство, -
   Iншi теми на добi!
   Вiдлiчивши козаковi
   Поважання данину,
   Чи не глянуть мужиковi
   У хатиноньку сумну?
   Глянуть просто, без серпанку,
   Яким все обволiка
   Пан поет, що бачить з ганку
   Богоносця-мужика...

   Так, так, братове, iншi теми на добi. Iншi проблеми,  iншi  геро?.  Все
iнше, бо ж плин iсторi? не спиня?ться нi  на  мить.  Якраз  навпаки:  його
скорiсть, як i насиченiсть новiтнiми суспiльними явищами, зроста? з кожним
наступним десятилiттям, роком, мiсяцем, тижнем, днем. I громадський  дiяч,
митець - а митця важко собi уявити не  громадським  дiячем  -  повинен  це
вiдчувати, бачити, знати. Без цього бачення й знання годi бути  не  тiльки
сурмачем,  заспiвувачем,  а  й  останнiм  пiдголоском.   Байрон,   Пушкiн,
Шевченко, Мiцкевич  стали  знаменами  сво?х  iсторичних  епох  завдяки  ?х
генiальностi, тобто вмiнню уловлювати  пульс  життя  i  правдиво  виражати
його.
   Чи ж багато ма? зараз Укра?на iстинних сурмачiв, володарiв i виразникiв
дум людських? На превеликий жаль, мало. Мудрий Iван Франко,  крилата  Леся
Укра?нка, чудовий знавець народного духу Панас Мирний, ну, ще дехто...
   Та й чи ж хоч половина усi?? пишучо? братi? бачить i вiдчува? тi змiни,
невпинне вiдмирання  й  оновлення,  якi  вiдбуваються  тепер  у  сферах  i
господарсько-виробничiй, i полiтично-становiй,  i  культурно-духовнiй?  Ой
нi, нi. Особливо там, у Галичинi...
   Перечиту?ш тi галицькi часописи, котрi  вряди-годи  прориваються  через
кордон сюди, i нерiдко серце закипа? кров'ю.  Дума?ш,  докопу?шся,  пита?ш
сам себе: чому? Чому вiд значно? частини  опублiкованих  на  ?х  сторiнках
творiв  так  i  тхне  старовиною,  якоюсь  задавленiстю,   антиiсторизмом,
сво?рiдним  анахронiзмом?  Чому  в  них  домiну?  давно   вiджиле,   часто
скидаючись не так на вiдбитки реального теперiшнього життя,  як  на  кволi
лiтературнi ремiнiсценцi?? I не лише тодi, коли йдеться про  минуле,  а  й
про сучасне.
   Недавно прочитав "Ядзю i Катрусю". Загалом повiсть цiкава  й  засвiдчу?
симпатичний мистецький хист  у  Наталi  Кобринсько?,  зосiбна  тi?ю  сво?ю
частиною, в якiй змальовано долю  одвiчно?  наймички  Катрусi.  Таких,  як
Катруся, о цiй порi, - в тому рахунку i в Галичинi,  -  сила-силенна,  ?м,
щодня кривдженим свiтом визиску i безправ'я, важко живеться, але  вони  не
схиляють голови, не пiддаються чорнiй розпуцi,  не  йдуть  пiд  суспiльний
укiс,  а  боронять  свою  людську  гiднiсть,  борються,  працюють,  навiть
знаходять у собi сили жартувати, смiятися, не видавати людям  свого  горя,
знаходити хвилини щастя.
   А панна Ядзя? Неважко здогадатися, що цi?ю сво?ю  геро?нею  письменниця
порушу? проблему ролi шляхетно? жiнки в громадi. Як же  вона  ставить,  як
розв'язу? цю справдi важливу проблему? Наскiльки життя,  клопоти,  думи  й
почування молодо? Селецько? позначенi сьогоднiшнiм духом? Як вони несуть у
собi  правду  про  громадянську  активнiсть  теперiшньо?  жiнки-патрiотки?
Вiдповiдь на всi цi питання, як тракту?  ?х  авторка,  може  б,  i  змогла
втiшити iсторичних ровесниць Наталки Полтавки, та сучасному читачевi, який
бачить  те,  що  дi?ться  навколо,  вона  видасться  ветхою  ба?чкою   про
блiднолицю панянку-красуню з добрим серцем, але нещасливу в  коханнi,  яка
непомiтно для само? себе ста? добродiйкою свого села.
   Бере книжку, горта? _?? i  спиня?ться  на  однiй  з  сторiнок,  нервово
покресленiй олiвцем. _От хоч би оце: "В добротi свого  серця  вона  любила
думати про тих далеких бiдних, котрим вона з сво?ми робiтками приходила  з
помiччю.  Перед  ??  уявою  поставали  дуже  зворушливi  сцени,   вичитанi
переважно з повiстей. Вона бачила нещасливу матiр, котра не мала  що  дати
дiтям ?сти i в найбiльшiй розпуцi хотiла вiдiбрати  собi  й  дiтям  життя,
коли несподiвано з рук невiдомо? добродiйки надiйшла помiч".
   Яка все це старовина! Який iсторичний анахронiзм, що сяга? аж ген-ген у
крiпаччину або й далi?! Тип Ядзi дуже блiдий i для  сучасностi  забарений.
Танцюрки на "добродiйнi цiлi", подiбно до роз'?здiв у при?мнiй  асистенцi?
пана Адама по шляхетських ма?тках за пожертвуванням для селян,  потерпiлих
вiд градобою, не вартi серйозно? уваги.
   Виявляти тепер суспiльну роль жiнки такими благодiйницькими дрiбницями,
котрими звеличу? себе панна Ядзя, лiтература не може, не ма?  права,  якщо
вона хоче корисно слугувати громадi. Не ма? права, бо ж на iсторичний  кiн
уже вийшла нова жiнка - революцiйний борець, громадський  дiяч,  трудiвник
науки i культури. Софiя  Перовська,  Вiра  Засулич,  Надiя  Сигида,  Марiя
Калюжна, Марiя Ковалевська, Евелiна Улановська, Софiя Новаковська...  Чого
вартi  "добродiйницькi"  дрiбницi  Ядзi  Селецько?   проти   громадянських
подвигiв цих велеток духу людського?!
   А звiдкiля беруться в писаннях галичан  такi  прикрi  анахронiзми,  якi
бачимо в повiстi Наталi Кобринсько?? Безумовно, вони не просто  собi  плiд
авторсько? рутини. Вони, мабуть, живляться сво?рiднiстю галицького  укладу
життя i зумовленi недостатньою зрiлiстю суспiльно? думки  _та  лiтератури.
Либонь, звiдсiля йде все iнше, в тому числi й питання  про  роль  жiнки  в
громадi. Взяти хоч би отi не дуже численнi товариства, що вже iснують  або
створюються в Галичинi. Завдання, якi ставлять вони перед собою, видаються
зародковими, початковими. Цей первiсний стан у Росi? давно вже пережитий.
   Навiть  при  наявностi  тяжко?  державно?  кормиги,   при   вiдсутностi
елементарно? демократi?, передова  частина  росiйсько?  громади  в  царинi
духовнiй сто?ть  вельми  високо  i  твердо.  Далеко  не  треба  ходити  за
доказами: тодi як у _Русi Австрiйськiй нема? жодно?  дiвочо?  гiмназi?,  а
жiноче питання почало прокидатися лише тепер,  -  у  Росi?  жiноча  освiта
посiда?  не  останн?  мiсце,  а  жiнка  з  давнього-давна  бере  участь  у
письменствi та науцi. Пiд кiнець шiстдесятих,  а  переважно  з  сiмдесятих
рокiв женщина виступа? вже i як громадянка в  рiзних  проявах  поступового
руху  суспiльства.  В  усiх  на  очах  вiдбувся  масовий,  можна  сказати,
хрестовий похiд у народ. Усi знають i ту сумну долю, i тi жертви, якi  тут
принесла до вiвтаря  батькiвщини  женщина.  На  тому  важкому  шляху  вона
виявила стiльки духовних скарбiв та високо? величi,  що  вiки  сяятиме  ??
свiтлий, обайно прекрасний образ.
   Починаючи з Пушкiново? Тетяни, лiтература змалювала нам чимало чудових,
живих, на  диво  рiдких  типiв  женщини  росiйсько?;  найбiльшим  артизмом
вiдрiзнявся Тургенев, котрому  переважно  мусить  бути  вдячним  жiноцтво.
Письменники-народники показали нам щирi взiрцi тих типiв у нижчих верствах
суспiльностi,  не  поминувши  простого  люду.  Тi  любi,   дорогi   образи
зворушують читача вродою внутрiшнiх прикмет, зiгрiвають почуттям  дiяльно?
любовi до нужденного брата.
   Женщина-укра?нка йшла поруч з московкою, бо iсторiя зв'язала ?х  докупи
у тому руховi, i з цього погляду ми не добача?мо нiяко? рiзницi мiж тi?ю i
другою. Iнше треба сказати про Польщу, що бiльш або менш  вiдокремлювалась
у сво?х  змаганнях  суспiльних:  женщина  сто?ть  там  на  далеко  нижчому
ступеневi просвiтному, як i громадянському; женщина-полька,  зда?ться,  не
забула ще, що вона насамперед панi чи панночка,  а  вже  потiм  i  одиниця
великого гурту людностi. На те, звичайно, мались сво? причини,  -  даремно
було б чiпати питання про "вину"; та й як розiбратись у  тому  iсторичному
виру, що поглинув у сво?й безоднi стiльки  людських  мрiй,  стiльки  часом
доброго та прекрасного!
   Всi цi оцiнки, якi вже давно снуються в головi й просяться  на  широкий
суспiльний простiр, треба буде  згодом  висловити  в  одному  з  галицьких
часописiв, хай у Франковому  "Народi".  Коли  б  вони  викликали  голосний
вiдгомiн серед галичан, а найперше серед тих, хто практично i в  творчостi
займа?ться жiночим питанням, - було б добре.  Мабуть,  у  тому  вiдгомонi,
якщо  вiн  пролуна?,  знайдуться  i  сердите  невдоволення,   продиктоване
мiсцевим гонором, i скарги на лиху iсторичну долю, i  докори  авторовi  за
його "прагнення посварити" Галичину з Надднiпрянщиною, i  ще  дещо.  Ну  й
хай: хоч ти менi, Платоне, й друг, та  iстина,  братику,  дорожча,  казали
древнi...
   А iстина, милi мо? побратими, в тому, що  жiнка  Росi?  i  Укра?ни,  на
вiдмiну вiд жiнки Галичини,  бере  активну  участь  у  суспiльному  життi,
виступа? борцем за кращу будучину.  В  полi  ??  дiяльностi,  ??  духовних
змагань i пошукiв - господарство, полiтика, наука, культура, просвiта.  Це
стверджують подвиги не тiльки славетних геро?нь типу, скажiмо,  Перовсько?
чи Сигиди, а й багатьох не вiдомих широкому загаловi, про яких недавно вже
говорила преса: слухачка Рождественських лiкарських курсiв Юлiя Нагiрська,
яка доброхiть по?хала на допомогу голодуючим  Самарсько?  губернi?  i  там
передчасно  померла  вiд  тифу;  донька  колишнього   ректора   Ки?вського
унiверситету Михайла Максимовича, що по закiнченнi Вищих жiночих курсiв не
залишилась у великому мiстi,  а  стала  скромною  сiльською  вчителькою  i
чимало корисного зробила для людей... Коли-то,  хочеться  запитати,  панни
Ядзi стануть нарештi Нагiрськими?
   Нагiрська, Максимовичка, Симонова та багато  iнших  геро?нь-трудiвниць,
яких ми ще не зна?мо, - то не плiд поетично? фантазi?, то реальнi люди, не
об'?днанi в якiсь "товариства"  чи  "клуби",  а  розкиданi  по  найдальших
закутках кра?ни, зайнятi сво?ми рiзними  дiлами,  але  вони,  винесенi  на
сторiнки газет i  журналiв,  постають  яскравими  лiтературними  образами,
гiдними  наслiдування.  Це  -  суспiльнi  типи,  вихопленi  з   росiйсько?
пореформно? дiйсностi, _?х спорiднюють, роблять  саме  суспiльними  типами
думки, мета, змагання, навiть риси духовно?  величi  та  обайностi.  Мовби
вони ? дiтьми однi?? духовно? неньки.
   Еге  ж  -   духовно?   неньки.   За   ту   неньку   правлять   наслiдки
загальнолюдського  руху  просвiтного,  якi   осягнуло   сучасне   людство.
Прекраснi iстоти, чудовi типи! Чи ? ж такi в Галичинi, поки що важко певно
сказати; коли ? -  тим  краще.  Все  ж  жiноцтву  галицькому  чимало  чого
знайдеться повчитись у росiйського - от хоча б тi?? щиро? прихильностi  до
простого люду, того розумiння насущних потреб його, того болiння  народним
горем, тi?? геро?чно? мужностi в прямуваннi до повзято? мети, всього того,
словом, що так яскраво  виявили  згаданi  трудiвницi.  Вiдгомони  подiбних
змагань дочува?мо ми i  мiж  галицьких  русинок;  дай  же,  боже,  щоб  тi
вiдгомони вилилися в  один  широкий,  живий  i  могутнiй  рух  на  користь
Русi-Укра?ни, на полiпшення тяжкого горя, в якому  перебува?  наш  темний,
нужденний люд, - дай боже!..
   "Думи мо?, думи мо?, лихо менi з вами", - сказав колись Кобзар  великий
народу нашого. Так воно насправдi ?,  так  воно,  либонь,  ще  й  буде  до
котрогось часу, - лихо менi з вами.  Вони,  думи,  звiльна  рояться  серед
чотирьох рублених стiн юрти, б'ються  об  нiму  самотину  i  розпливаються
неясним, невловним, наче сновиддя, мереживом надiй далеких  та  захмарних,
завдаючи пекельних мук.
   Стомлений роздумами, Грабовський пiдводиться з-за столу i,  розправивши
плечi, пiдходить до вiкна. Воно тепер уже не загороджене дротяною  сiткою,
i через нього добре видно  захiд  сонця,  що  червонясте  палахкотить  над
далекими верховинами тайги, густо заливаючи ?? золотавим  багрянцем.  Ледь
прижовклi молодi берiзки, що стоять, немов почесна варта, мiж наслегом  та
безмежним лiсом, у  тому  багрянцi  скидаються  на  фантастичних  русалок,
задивлених у сизе небо, i наганяють легкий смуток.
   Рання якутська осiнь - вона також диву?, i насамперед тим, що  почалася
зовсiм несподiвано. Ще в кiнцi липня, коли разом з бордонцями  рибалив  на
озерi, сонце так пекло, так шаленiло, що здавалось, нiколи не  вгаму?ться.
А вже на самому початку серпня раптом  схаменулось,  наче  враз  спало  на
сво?й пекельнiй силi.  З  кожним  новим  днем  показувалося  на  свiт  уже
пiзнiше. Невеселе, мандрувало в небесному склепiннi все нижче й  нижче  i,
ховаючись за хмари, поспiшало до заходу. Не встигало нагрiвати, як  ранiш,
землю - i вона дихала спокiйною прохолодою. Невже  так  зненацька  й  зима
наступить?
   Знову повернувшись до столу, Павло схиля?ться  над  недописаним  листом
Василю Лукичу. Довгим i якимсь незiбраним  виходить  цей  лист:  сам  лише
житт?пис ледве вмiстився на кiлькох аркушах, а ще ж  хочеться  вставити  в
нього замiтку про Порфира Кореницького. Та й пурхати по верхах не можна  -
це ж вiдповiдь на перше  послання  люб'язного  Лукича.  Коли  вже  чоловiк
цiкавиться тобою, просить написати про тво?  життя,  звiрити  тво?  плани,
настро?, думки, - уваж йому.
   Але справа тут, зрештою, не в самiй людськiй чемностi. Нi. В  бiльшому.
До яко? з галицьких полiтичних груп належить Василь Лукич, не зовсiм ясно.
Якщо судити по редагованiй ним "Зорi", то... Але що тут гадати на киселицi
- все напиши, як ?, як дума?ш,  як  почува?ш.  Хай  вiда?  чоловiк,  якого
автора запрошу? до спiвробiтництва в журналi, щоб потiм не каявся.
   Його, Лукича, видно, найбiльше турбу? питання  про  вза?мини  народу  й
iнтелiгенцi?, зокрема в Галичинi, про нацiональну мову,  культуру.  Правду
кажучи, цi питання хвилюють не тiльки редактора "Зорi", а й самого  Павла,
на них вiн ма? сво? власнi погляди. Може,  Лукич  i  не  пристане  до  цих
поглядiв, але мудре правило стародавнiх грекiв про iстину ще не  застарiло
й нiколи не застарi?.
   Вмочивши перо в чорнило, продовжу?  писати  шпарко-шпарко:  "Щодо  мо?х
думок, то я дивлюся так. Iнтелiгенцiя  кожного  народу  повинна  працювати
коло свого народу, надiючись тiльки на себе - i снага,  i  слабота  в  них
самих; вона  (iнтелiгенцiя)  не  тiльки  сама  повинна  стояти  врiвень  з
найвищими думками вiку, але й  зробити  тi  думки  по  спромозi  власнiстю
народу... Таким робом, наша цiль  -  рятування  власно?  народностi  через
ужиття здобуткiв загальнолюдського поступу; народ наш мусить  пiднятись  у
розвитку  до  iнших  освiчених  народiв,  остаючись  тим   часом   народом
укра?нським..."
   Скрипнули  дверi,  i  з  сiней  донiсся  гамiр.   Припинивши   писання,
Грабовський оглянувся. Бiля порога стояли Арамаан та ще два чоловiки. Лише
тепер Павло пригадав, що вчора обiцяв ?м сьогоднi увечерi  розповiсти  про
Укра?ну.

   15_

   -  Ти,  Вiтю,  справжнiй  герой!  -  не  мiг  втамувати  свою   радiсть
Грабовський,  стягуючи  з  гостя  мокрого  плаща  -  Подумати  лише:  така
непогiдь, така холодна i в'?длива плюта, а вiн при?хав!  У  нашому  селищi
цiлий тиждень нiхто й носа не показу? надвiр, наче весь  наслег  вивмирав.
Чистiсiнький тобi лицар!
   - Такий лицар, як  з  псячого  хвоста  сито,  -  смi?ться  Кранiхфельд,
незграбно повертаючись, весь обмоклий до  нитки.  -  Та  не  шарпай,  руки
повисмикувати можна. I де ти тако? сили набрався? Видно, Якутiя  йде  тобi
на добре. Поневолi залицарю?ш, мавши таких приятелiв.
   Ти про що? - пита? Павло, розвiшуючи плащ бiля гарячо? печi.
   - Навiть не здогаду?шся? Як тобi не соромно? Стiльки часу не був у нас!
Що ми лише не передумали - захворiв, закохався, нагнiвався. А  воно  -  нi
се, нi те, нi п'яте, нi десяте. Ну, хай уже ми не могли навiдати тебе,  бо
ж таки не ма?мо часу, сам зна?ш...
   - Хазяйну?те?
   - Та хазяйну?мо, хай йому грець.
   - Самi ж забагли.
   - Забагли? - в голосi  гостя  забринiла  образа.  Вiн  струснув  мокрим
чубом, а на пiдлозi видовжилася мокра дорiжка.
   - Ну, не  сердься,  Вiтю.  Спасибi,  що  заглянув.  Сiдай.  Може,  ча?м
почастувати?
   - Не завадить, але спершу частуй новинами.
   - Особливими похвалитися не можу.
   - Давай, якi ?.
   Кранiхфельд  пройшовся  по  юртi,  мерзлякувато  здвигуючи  плечима,  i
схилився над столом.
   - А це що? - показав на товстий пакет з сiрого паперу i без  адреси.  -
Такi великi листи пишеш? Справдi, мабуть, закохався?
   Лице Грабовського вкрилося сором'язливим рум'янцем.
   Вiн теж пiдiйшов до столу i глянув на пакет, наче вперше бачив його.
   - Рукопис тi?? книжки, про яку розповiдав вам улiтку.
   - Закiнчив?
   - Зда?ться.
   - А як назвав?
   - "Пролiсок".
   - Гарна назва, поетична. А де збира?шся видавати, якщо не секрет?
   - Хотiв би у Львовi.
   - Чому ж не в Росi? або на Надднiпрянськiй Укра?нi, скажiмо, в Ки?вi?
   - Чому? - перепитав Грабовський i, трохи подумавши, сумовито продовжив:
- Певно, що хотiлося б у Ки?вi, проте видати укра?нську  книжку  там  дуже
важко, особливо такому гультiпацi, як я. Хто  вiзьметься  за  те  видання,
якщо  навiть  дозволить  царська   цензура,   хто   вкладе   сво?   кошти,
потурбу?ться? Таких доброзичливцiв у мене там нема.
   - А у Львовi?
   - У Львовi ?, хоча й не дуже грошовитi. Про  Iвана  Франка  чув?  Цього
лiта я почав листуватися з Франковим другом Михайлом Павликом i редактором
одного з галицьких часописiв Василем Лукичем. Оце й посилаю Лукичу,  думаю
просити також Павлика, Франка, щоб вони допомогли, чим можуть.
   - Коли так  -  посилай,  дiло  тво?,  але  вiдносно  доброзичливцiв  ти
помиля?шся. ? вони в тебе й на Надднiпрянщинi.
   - Тобi краще вiдомо, нiж менi?
   - Може, - загадково вiдповiв Кранiхфельд. Вiн видобув  з  кишенi  аркуш
паперу, розгорнув його i хапливо пробiг очима, шукаючи чогось.
   - Ага, - хитнув задоволене головою. - Ось воно, те мiсце, що стосу?ться
тебе. Слухай: "Вы когда-то интересовались переводом  "Шильонского  узника"
на малорусский язык. Было это так давно, что вы,  может  быть,  и  забыли;
история этого перевода следующая: во 1-х, я  послал  его  в  Киев,  одному
малороссу-писателю. Он ответил, что перевод очень  хорош,  но  -  странное
дело: у нас теперь можно печатать по-малорусски оригинальные произведения,
а переводов - нельзя. Поэтому  байроновская  поэма  у  нас  печататься  не
может. Он обещал похлопотать и прочее, - но до сих пор я так ничего  и  не
знаю. Наведу еще раз справки, да, может, кстати, и  это  распоряжение  уже
отменено. Несомненно одно, что перевод прекрасный".
   - Не Короленко часом пише?  -  запитав  Грабовський,  коли  Кранiхфельд
скiнчив читати.
   - Вiн, Володимир Галактiонович. Учора  Евелiна  отримала  цього  листа.
Бачиш, чоловiк пам'ята?, клопочеться, мабуть, сам  читав  i  iнших  просив
почитати, а ти - доброзичливцiв нема... Що тепер скажеш?
   Павло не вiдповiв. Був так уражений  i  зворушений,  що  не  мiг  слова
вимовити. Думки й  почуття  враз  безладно  змiшалися,  наче  ?х  пiдхопив
буревiй. ?, ? доброзичливцi i  на  Надднiпрянщинi!  Та  ще  й  якi  -  сам
Володимир Короленко! Той Короленко, який теж побував у Якутi?. Хай поки що
й не надрукують "Шiльйонського в'язня"  в  Росi?,  хай,  але  вже  те,  що
Короленко, як i той його ки?вський знайомий, визнав переклад прекрасним, -
це  чогось  та  варте.  Виходить,   треба   й   надалi   не   послаблювати
перекладацько? працi, треба шукати добрих людей i в Ки?вi.
   - Ти, Вiтю, - звернувся до Кранiхфельда, що сидiв мовчки,  ---  попроси
вiд мене Евелiну, щоб подякувала Володимиру Галактiоновичу за турботу.
   - Це вона зробить i без прохання. ? в  мене,  Павле,  ще  одна  новина,
цiкава для тебе, але поки не затанцю?ш - не скажу.
   - Не жартуй.
   - А чому б i не пожартувати. Танцюй!
   - Друже...
   - Танцюй... Хоча б ту, що ти полюбля?ш: ой гоп, ти-ни-ни...
   - Ех, - Павло взявся руками в боки,  хвацько  вибив  дрiбушечку,  тричi
присiв, викидаючи наперед носки чобiт, i пiшов кружляти.
   -  Ой  гоп  гопака,  чорнi  брови  в  козака!  -  регоче   Кранiхфельд,
захлинаючись. - Ну годi, а то  ще  юрту  розвалиш.  Так  от.  У  Вiлюйську
з'явився польський засланець Дулемба, там же отаборилися Гаврилови.
   - Дулемба? - пiдстрибнув Грабовський. - Невже той,  що  був  у  мене  в
камерi i розповiв про смерть Надiйки?
   - Не знаю. А незабаром туди ма? прибути Ромась.
   - Михайло?! Де ж вiн зараз?
   - Нiби в Якутську, але скоро вирушить звiдти.
   - Так це ж чудово! От би зiбратися всiм докупи та побалакати  од  душi!
Ти, Евелiна, Микола Ожигов, Софiя Новаковська, Михайло  Ромась,  словом  -
балаганцi. Уявля?ш?
   - Ще б пак. Але ж це неможливо, -  зiтхнув  Кранiхфельд.  -  Неможливо,
голубе. Надто далеко вiд нас Микола та Софiя. А з Ромасем  тво?м,  мабуть,
таки скоро побачимось. Зна?ш, що ми з Евелiною намислили?
   - Що?
   - Влаштувати весiлля.
   - Справдi?
   - Може, й не весiлля, а зустрiч усiх засланцiв Вiлюйщини  пiд  виглядом
весiлля. Гадаю, властi не заборонять.
   - Всiляке може трапитись.
   - Звiсно, але спробу?мо. Нам треба, Павле, частiше зустрiчатися. Ой, як
треба! Бо так поодинцi й  зовсiм  можна  занидiти.  На  власнiй  шкурi  це
вiдчуваю. За хазяйськими клопотами я, зда?ться, й  читати  розучився.  Ну,
про це ще побалака?мо, а тепер частуй ча?м.
   ***
   Розпрощавшись на краю наслега з Кранiхфельдом,  Грабовський  повертався
додому мов зачарований. _Не _помiчав нi дошкульно? мряки, що сiялась густо
й настирливо,  нi  хлюпотливих  калюж  пiд  ногами,  нi  навiть  вузенько?
вулички. Ввижалися лише чорнi коси та карi очi, пойнятi далеким i  мрiйним
полиском. Буйне шумовиння волосся поволi розплива?ться  i  тане,  а  тихий
мерехтливий зорепад великих очей, зда?ться, огорта? душу, i  вона  млi?  в
його шальних обiймах, захлина?ться солодкими муками
   Ольга. I чого так забилося серце тодi, коли Вiктор сказав, що Гаврилови
у Вiлюйську? Чому? Ну, сподобалась тобi жiнка, дуже сподобалась, запала  в
кожну фiброчку твого ?ства. Може, тому, що чимось нагаду?  твою  незабутню
сестроньку. Може. Але  ж  ти  так  мало  зна?ш  ??:  всього  кiлька  разiв
бачились, а розмовляли ще менше. До того ж замiжня вона. Сам  помисли  над
цим. Помисли!
   Та думки каламутяться, як i оте звабне й  хистке  марево  кiс.  Де  там
зараз зiбрати ?х докупи, зладити, спрямувати? Вона, одна вона - Ольга.
   Вiн  не  споруджу?  собi  якихось  фантастичних   замкiв,   нiчого   не
розрахову?, не плану?, не сподiва?ться  фатального  збiгу  обставин:  вона
потрапля? у велике нещастя, вiн дола? незмiрнi перепони, ряту?... Нi. Хоча
б зрiдка бачити ??, чути голос... Така сподiванка жеврiла саме в той  час,
коли обдумував i писав клопотання дозволити йому пере?хати  в  Якутськ,  а
тепер... Якби ж то знаття, що так вийде, то лiпше просився б у Вiлюйськ.
   Бiля Байбалових ворiт побачив коня i здивувався - невже новi  гостi?  У
вершниковi,  який  тупцяв  перед   юртою,   пiзнав   симпатичного   конюха
Мархiнсько? управи.
   - Я, Павле Арсеновичу, - сказав той уже в юртi, - на хвилинку заскочив.
   - Таке спiшне дiло, що пiд плютою добиралися?
   - Нiби не таке й спiшне, але  нашому  головi  не  терпиться.  Все  хоче
збутися вас.
   - Звiдси?
   - Так. Ви, зда?ться, клопотались про пере?зд у Якутськ?
   - Так, а що?
   -  Прийшла  вiдповiдь  з  Iркутська.  Генерал-губернатор  дозволив  вам
пере?хати, але не в Якутськ, а до Вiлюйська.
   - У Вiлюйськ? - не повiрив сво?м вухам.
   - Еге. Коли не захочете - можете й не ?хати. То вже ваш клопiт. Але я б
не радив вам лишатися тут.
   - Чому?
   - ? одна причина. Тому й за?хав.
   Десь мiсяць тому  староста  Югай  надiслав  головi  Мархiнсько?  управи
Попову скаргу, в якiй ремству?  на  Грабовського.  Засланець,  мовляв,  не
покаявся, продовжу? сво? витiвки. Самочинно, не питаючи дозволу, ходить  у
сусiднi наслеги, до таких, як сам,  злочинцiв.  Вони  вiдвiдують  його,  i
невiдомо,  про  що  розмовляють.  Очевидно,  знову   ведуть   протиурядову
полiтику. До нього в юрту вечорами сходяться й бордонськi  барахсани,  там
вiн ?м щось говорить  та  вичиту?  з  книжок,  пiдмовляючи  до  непослуху.
Староста  просить  голову  управи  зробити  трус  у  Грабовського,  а  всi
самочиннi походеньки, зустрiчi й зборища суворо заборонити.
   Захар Попов, чоловiк хитрий i нерiшучий, довго сушив  собi  голову  над
тi?ю скаргою. Не  знав,  що  робити  з  нею,  чи  переслати  ??  окружному
справниковi, чи викликати до себе Грабовського i побалакати з ним. Так  нi
до чого путнього й не дiйшов, а тим часом з  Вiлюйська  привезли  циркуляр
генерал-губернатора. Голова управи дуже  зрадiв  -  халепа  сама  впала  з
плечей.
   - От i погнав мене передати старостi  генерал-губернаторове  повелiння,
ну, а я самохiть тихенько забiг до вас. На цьому бувайте здоровi.
   - Зачекайте трохи, хоч перекусите, - заклопотався Грабовський.
   - Нi, нi, дякую. Треба поспiшати до Югая.
   - Спасибi, чоловiче добрий, велике спасибi.
   - Нема за що. Аби тiльки вам пiшло на краще.

   16_

   Гострий запах прiло? глини, що пiдсихала на тiльки-но  складенiй  печi,
дратiвливо лоскотав у  носi,  дурманив  i  стомлював.  Полишивши  писання,
Грабовський вмостився бiля тепло?  груби  i  почав  гортати  свiжу  книжку
"Народу", яку отримав вiд Павлика в день вiд'?зду з наслега i  встиг  лише
нашвидку переглянути. Але й читати не  хотiлось.  В  пам'ятi  ро?лося  все
пережите за останнi тижнi.
   "Весiлля" Вiктора та Евелiни не вiдбулося, в чому значною мiрою завинив
також вiн, Павло. Як тiльки раптовий мороз скував плюту, а земля  вкрилася
снiгом, Грабовський на Арамаанових  нартах  помчав  у  другий  Mapхiнський
виселок.
   Кранiхфельди  радiсно  стрiли  його,  але  коли  почули  про   циркуляр
генерал-губернатора та Юга?в донос, то стривожились i засмутилися. Хоч  як
важко було розлучатися з найближчим другом, вони все ж  одностайно  радили
скористатися дозволом.
   - ?дь, Павле, - говорила Евелiна. -  I  не  зволiкай.  Бо  вже  як  той
осоружний староста в'?вся, то вiд нього не одкараска?шся.  Буде  паскудити
тобi, де тiльки зможе, сам добре зна?ш цих чиновних башибузукiв.
   - Та дивись, не цурайся нас, - докинув Вiктор. -  Коли  буде  в  чомусь
потреба, подавай звiстку, ми  ж  ма?мо  сво?  хазяйство  -  допоможемо.  А
"весiлля" справимо пiзнiше, ?дь.
   Грабовський послухався дружньо? ради. Повернувшись  вiд  Кранiхфельдiв,
почав готуватися до вiд'?зду.  Тихцем  рихтував  сво?  пожитки,  запасався
харчами на дорогу, чекаючи, доки Югай офiцiйно сповiстить розпорядження  з
Iркутська. Але староста не сповiщав, наче не хотiв  одпускати  засланця  з
свого наслега. За  цей  час  вiн  чогось  двiчi  ?здив  до  управи:  може,
домагався дозволу зробити обшук у Байбаловiй юртi. Либонь, щось таке було,
бо коли нарештi покликав Павла до себе,  то  аж  палахкотiв  люттю.  Ледве
процiдив крiзь зуби кiлька крижаних слiв.
   Через  п'ять  днiв  по  тiй  короткiй  балачцi  Грабовський  побачив  у
вiлюйському полiцейському управлiннi нового справника - Кочаровського -  i
був при?мно  вражений.  Порiвнюючи  з  Антоновичем,  цей  виглядав  значно
старшим, здавався  бiльш  розважливим  i  людяним.  Говорив  тихо,  теплим
грудним голосом:
   - Ромась уже прибув, але зараз  його  в  мiстi  нема.  Я  доручив  йому
зробити опис нашого округу, i вiн  по?хав  по  улусах.  Коли  повернеться,
важко сказати, мабуть, у кiнцi тижня.
   - А як з мешканням? - поцiкавився Грабовський.
   - З житлом у нас погано. Тiснота страшна, особливо в юртах. А  тут,  як
на лихо, ще й люди прибувають. Ледве влаштував Гаврилових i Ромася,  тепер
- ви, а вже отримав повiдомлення з  _Якутська,  що  скоро  при?дуть  якiсь
Юделевський, Михайський i Кассiушi. Словом,  можу  порадити  вам  хiба  що
таке. Недалеко вiд тюрми пусту? колишня сторожка. Правду кажучи, пусту?  з
дурного дива: у нiй позаторiк  застрелився  поштмейстер.  Вiдтодi  вона  й
виклика? страх у  вiлюйцiв.  Темнота,  зна?те,  забобони.  Коли  хочете  -
поселяйтесь. Там, правда, ще  треба  докласти  рук...  Можете  й  сьогоднi
глянути.
   Одвернувшись до вiдчинено? кватирки, Кочаровський гукнув:
   - Генрик Адамович!
   До кабiнету зайшов чоловiк, у якому Грабовський, на великий  подив  для
себе, пiзнав того, що принiс йому в iркутську тюрму звiстку  про  трагiчну
смерть Надi? Сигиди.
   - Дулемба?! - пiдхопився з стiльця.
   - Павло? - вигукнув у нестямi й колишнiй карiйський каторжник.
   Якусь мить мовчки оглядали один одного, а потiм мiцно потисли руки.
   - Ви знайомi? - здивувався Кочаровський.
   - Знайомi, прошу пана, - ствердив Дулемба. - Зо двi години разом сидiли
в однiй буцегарнi. Оце зустрiч! Ти лише зараз, Павле, звiдтам?
   -  Нi,  давненько  вже,  року  пiвтора.  Жив  у  Бордонському   наслегу
Мархiнсько? управи, а тепер перевели сюди.
   - Квартиру знайшов?
   - Ще не шукав.
   - То й не треба. Спинишся в мене. Пан справник дозволить?
   Кочаровський не заперечував. Був навiть задоволений, що  так  просто  й
легко вирiшилось з мешканням для нового полiтичного засланця. Але  ще  раз
нагадав про тюремну сторожку.
   - За тим i покликав вас, щоб ви показали ?? Павловi Арсеновичу.  Гадаю,
в нiй можна жити.
   - О-о! - запалився Генрик Адамович, мов юнак. - З  то?  вартiвнi  вийде
файна халупа. Завтра покажу, а зараз - до мене.
   Кiмната Дулемби була невеличкою i на диво затишною, наче  ??  доглядало
дбайливе жiноче око. Та найбiльше вабили Грабовського в  нiй  книжки,  якi
купчилися не тiльки на столi й вiкнах, а й на пiдлозi.  При?мно  вражав  i
господар. У ньому, енергiйному, радiсно збудженому, тепер не було й  слiду
тi?? важко? морально? пригнiченостi, з якою три роки тому завiтав до Павла
в камеру iркутсько? кам'яницi. Навiть повен рот  зубiв  ма?,  видно,  новi
вставив.
   Запитанням, переказам не було кiнця. За ними й вечiр,  i  довга  зимова
нiч спливли непомiтно. Бiльше говорив Генрик Адамович.
   Виходець з дрiбно? шляхти, Генрик не  пiшов  узвича?ною  стежкою  сво?х
дiдiв та батькiв. Не скiнчивши гiмназi?, юнак покинув ?? i став  заробляти
собi шматок хлiба _на однiй з варшавських миловарень. Там i почалася  його
житт?ва школа. Читання заборонених книжок, знайомство  з  трудовим  людом,
виступи з промовами на зборах. Перший арешт, два роки сидiння в тюрмi...
   Пiсля ув'язнення - знову  дiла.  Ще  цiкавiшi  й  iнтенсивнiшi.  Людвиг
Варинський, Едуард Плоський, Тадеуш Рехневський,  Дулемба  фундують  першу
польську  партiю  робiтникiв  "Пролетарiат",  створюють   ??   центральний
комiтет,  органiзовують  каси  допомоги  безробiтним,  агiтують  живим   i
друкованим  словом,  чинять  праведний  суд  над   царськими   посiпаками,
налагоджують стосунки з петербурзькими та ки?вськими народовольцями...
   А потiм - сталося це десять рокiв тому - прошумiли  .масовi  арешти  по
всiй Польщi. До варшавсько?  цитаделi  кинуто  було  близько  двох  сотень
робiтникiв та iнтелiгентiв. Довго тривало слiдство. Власне, не слiдство, а
паскудна карикатура на нього.  Пiдробка  протоколiв,  фiзичнi  й  моральнi
тортури  над  допитуваними,  шпигунство,  провокацi?  пiдкупленi   свiдки,
цiлковита зневага до голосу оборонцiв  -  чого  там  тiльки  не  було  пiд
виглядом правосуддя. Жорстокiшого вироку  навiть  сам  диявол  не  мiг  би
придумати: чотири керiвники "Пролетарiату" - Петро Бардовський,  Станiслав
Куницький, Михайло Осовський, Ян  Петрусинський  -  зависли  на  шибеницi.
Двадцять п'ять пiшли на каторгу або в заслання. Крiм них ще  тридцять  три
зазнали нелюдсько? розправи так званим адмiнiстративним шляхом.
   Дулембi дали тодi тринадцять рокiв каторги.  Скоро  вiн  пiзнав  ??  на
Карi. Майже двi тисячi днiв - робота, робота, робота, на ногах -  кайдани,
в руках - прикована тачка. Стусани наглядачiв, хлiб, схожий на гранiт, суп
з гнилою рибою, позачерговi нiчнi  наряди  за  непокiрнiсть  Далi  -  дике
знущання над Лизаветою Ковальською, жiночий протест, смерть Надi?  Сигиди,
самоотру?ння Марi? Калюжно?, Марi? Ковалевсько?, Надi? Смирницько?,  Iвана
Калюжного, Сергiя Бобохова, довгий етап до Iркутська.
   --3 iркутсько? кардегардi?, -  казав  Генрик  Адамович,  кошлаючи  бiлу
чуприну на головi, -  погнали  мене  в  акатуйську  каторжну  тюрму.  Вона
нiтрохи не краща, нiж iркутська, та запiзнати ?? менi вже не довелось,  бо
через пiвроку  потрапив  у  вiльну  команду.  Згодом  прибився  сюди,  тут
ошатувався.  Про  варiння  мила  забув.  Знайшов  собi  iнше   ремесло   -
столярство. Роботи вистача?. От i сьогоднi справник  покликав  перестелити
пiдлогу в однiй з кiмнат управлiння. Ех, Павле, були б руки,  а  мука  для
них знайдеться!
   ***
   Вранцi Грабовський та Дулемба оглядали сторожку, нараяну  Кочаровським.
Вона як зловiсна потвора стояла на голомозому пiщаному горбi обiч  високо?
тюремно?   загороди.   Вiкна   повибиванi,   дверi   напiводчиненi,   сiни
перегородженi снiговим заметом.
   У двох ?? кiмнатах - теж косяки снiгу, що сво?ми вершечками сягають  до
вiконних луток, а в третiй, яка колись, очевидно, правила за  кухню,  бiля
печi - купка сухих полiняк.
   - Буде, пся крев, халупа, буде,  -  висловив  сво?  задоволення  Генрик
Адамович. - Зараз i почнемо. Ти, Павле, розпалюй у печi.
   Поклавши  барду  на  припiчок,  Дулемба   взявся   викидати   снiг.   У
Грабовського ж не ладилося.  Хоч  дрова  й  добре  горiли,  але  комин  не
витягував диму. Довелось переносити палаючi полiна з  печi  в  грубу,  яка
виявилася справною й незабаром дихнула теплом.
   Пiд кiнець тижня сторожка посмiхалася скляними шибками, i в нiй  лунали
бадьорий  перестук  молотка  та  весела  гембелева   пiсня.   То   Дулемба
вистругував дошки для столу, а Грабовський збивав нове лiжко.
   Надвечiр несподiвано прибiг Байбал.  Був  захеканий,  наче  змагався  з
кимось наввипередки.
   - Оце такi - кинув, переступаючи порiг. - Значить, при?хав i  сам  собi
хазяйну?, а тобi, старий, - зась. Гарно,  гарно.  Чому  ж  ти,  Павле,  не
зайшов до Дабиита та не дав знати?
   - Та я ж, бачите... - почав було Грабовський, але Байбал перебив:
   - Бачу, бачу. Не  мав  часу,  знаю.  А  я  мав  час  у  таку  снiговицю
плентатися туди й назад?
   - Ви були в наслегу?
   - Авжеж. I вийшов звiдси  саме  в  той  день,  коли  ти  при?хав  сюди.
Приходжу, дивлюся - юрта порожня, побiг до Арамаана, а вiн каже... Я й  на
нiч не залишився, поспiшив сюди.
   Байбал пiдiйшов  до  лiжка,  майже  готового,  поглянув  i  невдоволено
скривився.
   - Хiба так роблять?
   Грюкаючи бардою, вмить розiбрав лiжко,  причiпливо  оглянув  стовпчики,
дошки, вирiзи та дiрки в них i, не сказавши й слова, почав знову  збивати.
Грабовський та Дулемба, пораючись бiля столу, мовчки позирали на старого.
   - От як треба! - радiсно вигукнув Байбал, зiбравши лiжко.
   Потiм никав з кутка в куток, не знаючи, за що взятись.
   - Ану, пустiть-но мене, - пiдступився до столу. - Бо й  тут,  бачу,  не
буде дiла.
   З ним не сперечалися. Стукнув  молотком  по  однiй  нiжцi,  по  другiй,
пiдсунув стiл до стiни.
   - Отак потрiбно.
   - Ми ж так i думали...
   Клопотався вже iншим.
   - Чому вона нидi?, а не горить? - показав на грубу.
   - Дрова сирi, тiльки позавчора привезли з лiсу.
   - Сьогоднi принесу сухих з подвiр'я тюрми. Треба i в печi топити.
   - Пробували, але вона димить.
   - Сам вiзьмуся за не?, тiльки не заважайте...
   Прийшовши  наступного  ранку  в   сторожку,   Грабовський   i   Дулемба
здивувалися: посеред кухнi лежала купа  цегли,  а  на  мiсцi  старо?  печi
зводився пiдмурок ново?.  Дабиит  розмiшував  глину  в  коритi,  а  Байбал
мурував. У цьому дiлi вiн був мастак.
   - Бiльше вона не буде курiти, нi, - говорив, орудуючи кельмою.
   I не помилився: в новiй печi дрова палахкотiли, як у паровознiй  топцi,
а в кухнi й не пахло димом. Закiнчивши  пiч,  Байбал  хотiв  перекласти  й
грубу. Ледве вiдговорили його. Тодi вхопився за iнше  -  поставити  паркан
довкола сторожки.
   - Не потрiбно, - умовляв його Грабовський. - Це зовсiм зайве.  Не  хочу
вiд свiту одгороджуватися.
   - Тобi виднiш...
   _
   17_

   Михайло  Ромась  увiрвався  в  хату,  мов  буря.  Весь  заснiжений,   з
розчервонiлим лицем, вiн обхопив  Грабовського  дебелими  руками  й  довго
мовчки тиснув до грудей.
   - Ану, покажись, голубе  сизокрилий,  покажись,  -  заговорив  нарештi,
трохи одступивши. - Нiчого! - вигукнув радiсно. - ?й-богу, нiчого!  Вирiс,
посолiднiшав, вуса й борода як у Дiда Мороза, тiльки сивини браку?. А я  з
улусу. Заскочив до справника, щоб доповiсти, що повернувся,  а  вiн  менi:
"Вами цiкавився Грабовський".
   Павло  задоволений  сво?м  другом.  Незабаром  шiсть  рокiв,  як   вони
розлучилися. Так, так - шiсть рокiв, з яких бiля трьох проведено в тюрмах,
а Ромась, на додачу до всього,  цiлий  рiк  мандрував  -  з  Павлодара  до
Вiлюйська.  Проте  здоровий,  мiцний,  як  дубчак,  i,  зда?ться,   навiть
бадьорiший, нiж колись.
   - Добре, Павле, що ти  при?хав,  що  не  огнiздився  на  Мархiнщинi,  -
продовжував Ромась. - Тут ми з тобою таке закрутимо.
   - Навiть?
   - Побачиш. Якби ти знав, скiльки цiкавого в тому  дiлi,  котре  доручив
менi Кочаровський! Побувши оце пiвтора мiсяця в улусах,  повештавшись  мiж
людьми, побачивши ?хн? життя, я всiм серцем вiдчув,  збагнув,  як  тутешн?
суспiльство засмоктала темрява, як спритно орудують у цiй темрявi, немовби
щуки в  морi,  голови,  старости,  писарi,  податковi  чиновники  та  iншi
кровопивцi. Перечиту?ш звiти управ, перегляда?ш  всiлякi  документи,  -  i
чуприна на головi стовбурчиться.  Самочинство,  чорна  несправедливiсть  i
брутальна кривда  виром  вирують.  Ти  уже  зв'язався  з  якимсь  мiсцевим
часописом?
   - Поки що нi. Та й не поспiшаю,  бо  не  збираюсь  писати,  скажiмо,  в
"Якутские епархиальные ведомости". А для чого тобi тi часописи?
   - Менi вони, власне, не потрiбнi. Розумi?ш, у тих звiтах, якi я одержав
з управ, ? такi разючi факти про свавiлля мiсцево? адмiнiстрацi?, що  самi
просяться на шпальти. Чому б тобi не повiдати ?х людям?
   - Хай трохи згодом. Зараз не маю жодно? вiльно? хвилинки та й не  знаю,
до якого друкованого органу краще адресуватись. В Якутську я  познайомився
з Вiктором Костюрiним. Вiн, мiж iншим, також з Укра?ни,  колись  учився  в
Одеському унiверситетi, жив у Херсонi. Торiк закiнчив термiн  в  Якутi?  i
по?хав  до  Тобольська.  Там  його  дружина  збира?ться  видавати   газету
"Сибирский листок". Якщо ?й пощастить здiйснити  свiй  намiр,  тодi  зможу
написати.
   - От i чудово. А тепер, Павле, розкажи менi, бо я й досi не знаю, як  i
чому мене притулили до балаганського протесту.
   - Як i чому? - перепитав Грабовський.
   Цього  питання  сподiвався.  Скiльки  разiв  ставив  його  сам  собi  i
намагався знайти вiдповiдь. Та жодна з них не задовольняла i  не  втiшала.
Спростовував  ?х  i  безжально  вiдкидав,  бо  видавалися   компромiсними.
Вiдчував одне - саме вiн винуватий перед Михайлом.
   Тому й  гiрко  було  на  душi  ще  тодi,  коли  велося  слiдство,  коли
зачитували вирок. Гризло сумлiння: за що ж Ромасю дали каторгу, а потiм  -
заслання? Адже вiн не жив  у  Балаганську,  не  писав,  не  розповсюджував
протесту проти розправи в Якутську.
   - Вибачай, Михайле, - почав скрушно. - Прости, що так вийшло. Я ж писав
тобi, як друговi, i, звiсно, сподiвався, що ти пристанеш до нас,  пiднiмеш
усiх павлодарських полiтичних, а сталося...
   - Що сталося?
   - Ну те, що й ти сюди потрапив. Винен я.
   -  Ти?  -  хмурить  брови  Ромась.  -  Нерозумна  вигадка  i  недоречна
сентиментальнiсть. Не будь, Павле, бiдною Лiзою. Ти тут нi до чого.
   - Але ж мiй лист викликав твою вiдповiдь.
   - То й що? Май на увазi, про якутськi кривавi подi? в  Павлодарi  знали
ще до твого листа, i я ?х сприйняв саме так, як написав. Було дуже  боляче
й прямо-таки жахливо.
   Ромась трохи помовчав.
   - Зараз, голубе сизий, - заговорив знову, - i  сам  себе  лаю,  що  був
половинчатим, здався на раду товаришiв.  Тепер  розумiю:  нам  треба  було
протестувати разом з вами. Ви, балаганцi, зробили вiрно,  хоч  наслiдки  й
вийшли дуже драматичнi.
   - Справдi драматичнi, але ми на похвалу не  розраховували.  Особливо  ж
драматичнi для тебе: ти нi за що дiстав таку жорстоку кару.
   - Оце мене найбiльше болiло.  Тому  й  на  слiдствi,  на  свою  голову,
поводився, як  ображена  панянка.  Правда.  того,  що  зроблено,_  вже  не
виправити, але ти тут не винуватий: мiй лист до  тебе,  як  я  зрозумiв  з
запитань слiдчих, перехопили жандарми i приплели  до  вашо?  справи.  Так,
зда?ться?
   - Так, --- ствердив Грабовський. - Того твого листа я не  отримував.  У
Балаганськ вiн прийшов пiсля мого арешту. Менi на допитах  цитували  його,
та й то лише одне мiсце - де ти погрожував самодержавству динамiтом. Що ти
писав?
   - Зараз не пригадаю, але нiчого особливого там не було. Ну сповiщав, що
тво?  послання  отримав,  що  порадився  з   павлодарськими   арештантами,
бiльшiсть яких вiдмовилася  пiдписати  ваше  звернення  й  висловилася  за
доцiльнiсть протестувати не в  Сибiру  i  не  на  паперi,  а  в  Росi?,  з
динамiтом у руках.
   - Кажуть, ти розповсюджував нашу вiдозву?
   - Нi, тiльки показав нашим в'язням i передав з тюрми на волю.
   Ромась помiтно хвилювався. Певно, йому важко було згадувати  минувшину.
Очi його нараз погасли, а чоло спiтнiло. Вiн спересердя  кинув  недокурок,
що вже пiк пальцi, скрутив цигарку, жадiбно затягнувся i продовжив:
   - Павле, друже, мушу звiрити тобi те,  чого  ще  нiкому  не  звiряв  i,
мабуть, нiколи не звiрю.
   - Ну, - посмiхнувся Грабовський. - Може, закохався?
   - Нi, таке, що в грудях пече.
   Павловi брови насупились.
   - Зрадив?
   - Називай, як хочеш.
   - Коротше!
   - Весь час караюсь не тiльки за те, що мало зробив для поширення вашого
протесту, а й за поведiнку пiд час слiдства.
   - Що-о-о?
   - Зрозумiй мене. Усi ви, балаганцi, були разом ув'язненi i знали, за що
саме. А я не мав  анi  найменшо?  уяви,  чому  мене  раптом  перекинули  з
спiльно? камери в одиночну. Довго  сидiв  там,  мов  глухонiмий,  доки  ти
весною не сповiстив листовне  причини  мого  нового  арешту.  Згодом  менi
офiцiйно iнкримiнували  поширення  вашо?  вiдозви  у  Павлодарi.  Почалися
допити, сповненi рiзних погроз та всiляких натякiв. У руках слiдчого  було
всього два факти - моя вiдповiдь тобi i примiрник  вiдозви,  не  до  кiнця
переписано? мною. У сво?х  показаннях  я  плутав,  але  з  тi??  плутанини
загалом випливало, що не подiляв настро?в  балаганських  протестантiв,  не
при?днався  до  них,  умовляв  тебе  не   пiдписувати   звернення   i   не
розповсюджувати його.  Спершу,  мовляв,  хотiв  переписати  ту  вiдозву  й
вiддати комусь, та потiм, добре помисливши,  вирiшив,  що  все  це  зайве,
непотрiбне, тому й кинув переписувати.  Словом,  одгороджувався  вiд  вас,
викручувався. За все те не можу  простити  собi.  Колись  стiльки  зазнали
разом випробувань, та ще яких...
   Ромась змовк, витер рукавом пiт з чола i вiдсапнув так, наче  скинув  з
плечей важку ношу. Мовчав  i  Грабовський.  Тiльки  густа  зажура  в  очах
видавала його душевну муку.
   - Не можу  i  я  похвалити  тебе,  -  сказав  згодом.  Говорив  поволi,
_карбуючи кожне слово, наче виривав ?х з найдальших глибин власного серця.
- Правду кажучи, не сподiвався, що _ти по  довгiй  розлуцi  принесеш  менi
таку звiстку.
   - Повiр, Павле, я не мiг приховати це вiд тебе.
   - I добре, що не приховав, але...
   - Павле...
   - Бачиш, у тво?й поведiнцi мене вража? не  те,  що  ти  вигороджувався.
Зрештою, ти мав на це право, бо найменше завинив.
   Грабовський пiдвiвся, нервово покошлав чуприну, пройшовся од  столу  до
дверей i знову сiв.
   - Ет, Михайле, Михайле. Описуючи тобi якутську рiзанину, викладаючи наш
протест  i  закликаючи  поширити  його  серед  засланцiв  Семипалатинсько?
областi, я не допускав, що ти зможеш  залишитися  байдужим.  Навпаки,  був
абсолютно певний, що ти... Вiзьми хоч би Кранiхфельда, якого тобi, правда,
не доводилося бачити. Так  от,  у  нього  майже  не  було  знайомих  серед
монастирiвцiв, i його  заслання  в  Балаганському  окрузi  наближалося  до
кiнця, Йому, очевидно, найлегше було б пропустити повз вуха трагiчнi вiстi
з Якутська. Але вiн не стерпiв, не подумав про власну долю, став  одним  з
iнiцiаторiв протесту, писав його,  розповсюджував,  за  що  й  потрапив  у
Якутiю. Або Софiя Новаковська - сама надiслала листа мiнiстровi внутрiшнiх
справ, рiшуче заявивши, що при?дну?ться до протесту. А ти, Михайле,  як  i
я, ще в Бутирках познайомився i подружив з багатьма монастирiвцями.
   - Павле, я дуже  переживав.  Я  вже  пiсля  вироку,  оголошеного  менi,
вiдмовився просити помилування.
   - Чув. Це добре. Добре й те, що...
   Розмову перервав несмiливий стукiт у дверi. До хати зайшли Гаврилови.
   - Даруйте, що самi завiтали, без запросин, - вибачався Кость Семенович,
сяючи сво?м хворобливим рум'янцем.
   - Дуже радий бачити вас, - хвилювався хазя?н.  -  Навiть  сам  збирався
розшукувати, де ви живете.
   - Повiльно збира?тесь, - вставила Ольга Василiвна. - Ми тiльки сьогоднi
почули про ваш при?зд, а ви, кажуть, давненько тут. I все збира?тесь...
   - Житло обладнував. А ви вже обжилися?
   - Трохи.
   - Знайшли роботу?
   - Я  займаюся  фотографi?ю,  -  вiдповiв  Кость  Семенович,  -  а  Оля,
зда?ться, скоро почне працювати в лепрозорi?.

   18_

   Низько схиливши кучмату голову, Байбал ходить по хатi, супиться,  iнодi
зiтха? i скоса зирка? на хазя?на. Але кожна зморшка  його  худого  обличчя
свiтиться теплою батькiвською любов'ю,  яку  не  можна  нi  вгамувати,  нi
приховати.
   Той день, коли сторожка була повнiстю вiдбудована  i  Павло  перебрався
сюди  вiд  Дулемби,  здавалося,  став  для  Байбала  святом.  Вiн   бiгав,
метушився, перекладав принесенi речi й книжки, топив у грубi, в  печi,  до
блиску вимивав пiдлогу. Вiдтодi й приходив щоранку i  шукав  собi  якогось
дiла. Поробивши все, взявся прокопувати стежку до церкви на березi  Вiлюя,
сажнiв за двiстi вiд тюрми. Всi умовляння Грабовського були марними.
   - Не дума?ш ходити на вiдправу, то я  тебе  не  силую,  _не  ходи.  Але
стежка ма? бути, - вiдмагався i продовжував вергати лопатою  снiг.  -  Щоб
нiхто не дорiкав, що не шану?ш бога.
   Згодом почала виявлятися нова химера  старого  -  подоба  ревнощiв.  Як
хтось заходив до Грабовського i  довгенько  затримувався,  Байбал  не  мiг
приховати свого невдоволення: переступав з ноги на ногу, голосно позiхав i
спiдлоба поглядав у бiк хазя?на,  немовби  пiдказував  -  випроваджай  уже
цього непрошеного гостя, тобi треба працювати.
   Так i сьогоднi. Вранцi, йдучи на роботу, завiтав Генрик  Адамович.  Вiн
недовго сидiв: оддав часописи, що брав почитати, похвалив Павла  за  намiр
написати статтю про Чернишевського та й пiшов.
   - Чернишевський, Чернишевський,  -  перекривив  того  Байбал,  коли  за
Дулембою зачинилися дверi. - Що вiн  зна?  про  Миколу  Гавриловича,  адже
нiколи навiть не бачив його? Стружиш собi дошки, то й стружи, а  то  ще  -
Чернишевський, стоющий чоловiк, свiтило...
   - Е-е, це ви  вже  дарма,  -  стримано  посмiха?ться  Павло.  -  Генрик
Адамович вмi? не тiльки стругати. Вiн зна?ться на  грамотi,  читав  книжки
Чернишевського, навiть розповсюджував ?х.
   - Читав? - здивувався старий. - Ну, коли так  -  дiло  зовсiм  iнше.  А
такий непоказний. Хочеш писати про Миколу Гавриловича?
   - Авжеж.
   - Це добре. Але спершу пiди та розпитай людей.
   - Тут ? багато таких, що знали його?
   - Вистачить. I я можу одвести тебе до них. От хоч би Карякiна,  чи,  як
?? прозивають у мiстi,  Карячиха.  Вiн  колись  столувався  в  не?.  Треба
заглянути й до Миколи Жиркова. Цей тодi вчився в  козачiй  школi  i  часто
ходив  з  Миколою  Гавриловичем  на  прогулянки.  Можна  б  сходити  й  до
Кокшарських, але тi, мабуть, нiчого гарного не скажуть або ще й набрешуть.
   - Чому?
   - Вiн розбив з ними глека.
   - Глека?
   - Кокшарський тодi був помiчником справника  i  якось  запросив  Миколу
Гавриловича додому. Той пiшов.  Може  _б,  лиха  й  не  сталося,  якби  не
Кокшарська. За ча?м вона почала вихвалятися, як  спритно  вмi?  обдурювати
якутiв, виторговувати в них хутра. Мовчки вислухавши це, Микола Гаврилович
шапку в руки i гайда з хати. Бiльше нiколи й не  заглянув  до  них.  Любив
правду, а за бiдних горою стояв.
   - А в камерi Чернишевського ви бували?
   - Таке пита?ш! Вважай, щодня, як оце в тебе.
   - От менi б побачити ??, ту камеру.
   - Тодi ходiмо.
   Грабовський одягнувся, й рушили. Спинились перед темно-бурою брамою, що
дивилася прямо на крижане дзеркало рiчки.  Впоперек  не?,  вiд  слупiв  до
середини, пролягли двi залiзнi штаби, зiмкненi важкою колодою.
   - Оце так замкнули пiсля монастирiвцiв, - маца? Байбал  колодку  i  йде
далi.
   Недалеко  вiд  брами  знайшли  дiрку  в  загородi  i,   попригинавшись,
пролiзли. Грабовський огляда? подвiр'я. Так вiн i _уявляв  собi  його,  не
раз вдивляючись поверх гостроколу в покрiвлi тюремних будинкiв.
   Он, у найдальшому закутку, ледве визирають з-пiд  снiгу  двi  невеличкi
споруди, уже напiврозваленi. Там, кажуть, ранiш мiстилися цейхгауз, кухня,
лазня. Ближче до брами  -  великий,  продовгастий  i  похмурий  будинок  з
ганком, одними дверима  i  частими  вiкнами,  густо  загратованими.  Павло
догаду?ться - то i ? в'язниця.
   - На цьому ганку, - каже Байбал, одчиняючи важкi дверi, - любив  стояти
Микола Гаврилович, зустрiчаючи  вранiшн?  сонце.  Iнодi  лiтнiми  вечорами
сидiв тут. Сам собi, щоб нiхто  не  заважав.  Вийде,  бувало,  з  книжкою,
сяде...
   Посеред в'язницi - широкий, як вулиця, коридор  з  подвiйними  вiкнами.
Обабiч нього - шестеро дверей з вухатими  залiзними  засувами:  до  кожно?
камери. На коридорi i в  камерах  валяються  розламанi  тапчани,  стiльцi,
злежане сiно та  рiзний  мотлох,  покритий  товстим  шаром  пороху.  Всюди
моторошна, гнiтюча пустка.
   Важко дивитися.
   Важко дихати.
   Важко думати.
   - У цiй, - показу? Байбал на першу камеру праворуч, -  жив  жандарм.  У
сусiднiй -  козачий  урядник.  Микола  Гаврилович  -  он  у  тiй  крайнiй,
найтемнiшiй i найхолоднiшiй. А я - по всьому коридору. Тут у печах  палив,
варив, прибирав...
   Дверi камери Чернишевського прикрученi  дротом.  Перед  ними  пiдметена
пiдлога.
   - Хтось тут хазяйну??
   - Це я позавчора, - вiдповiда? старий.
   Вiн повагом розмоту? дрiт, скида? з голови шапку i врочисто,  з  якимсь
побожним трепетом, вiдчиня?. Ця камера, як  на  одного  арештанта,  досить
простора, може, трохи й бiльша за iншi, але набагато темнiша, бо ??  вiкно
майже впира?ться в тюремну загороду i до нього не сяга? жоден промiнець. У
нiй чисто, меблi цiлi i незапорошенi - мабуть, Байбал повитирав.
   Пiд одною стiною - дерев'яне лiжко, маленький столик, на  якому  лежать
окуляри з одним скельцем i ручка з поржавiлим пером. До протилежно?  стiни
притулилася масивна скриня та довжелезний стiл. В кутку, бiля голландсько?
грубки, - схожа на баддю бочечка з лозовими поворозками.
   - Все це так i було при Миколi Гавриловичу, - поясню? Байбал. - Правда,
одразу пiсля його  ви?зду  пропало  крiсло,  сонячний  годинник  i  мiдний
самовар. Певно, вартовi поцупили або й сам Кокшарський, що  любив  погрiти
руки на чужому. В цьому бочонку Микола Гаврилович тримав воду.  Пiдвiшував
його до стелi, аби не налазили таргани та мишi, якi тут кишiли.  В  скринi
зберiгалися харчi, посуд, деяка  одежа.  Тi?ю  ручкою  писав.  Ото  бiдний
мучився, коли зламались окуляри. Заки привезли новi,  дивився  через  одне
скельце i нагинався до самого  паперу.  На  цьому  великому  столi  горами
стояли книжки, до яких нiкого не допускав, навiть мене.
   - Куди ж вони дiлись? Узяв з собою?
   - Його звiдси випровадили тiльки з тим, що на ньому. Книжки залишились.
Потiм, кажуть, ?х вивезли в Якутськ. А вiн, чу?ш, мовби здогадавсь, що ма?
покинути Вiлюйськ; за два днi перед тим подарував менi новiсiнький каптан,
який прислала йому жiнка. Добрий був, нiколи нiкого не кривдив, мене часто
пiдгодовував. Ото принесе йому Карячиха, а вiн, що з'?в чи не з'?в, i  вже
кличе: "Нате, покуштуйте, як люди смачно готують".
   - Ви довго йому слугували?
   - Слугував? Так iнодi допомагав. Хоч вiн того не любив. Прийду, бувало,
вранцi, а в нього вже чисто-чистiсiнько. Хочу помити пiдлогу - теж не да?:
сам, мовляв, помию. Правда, топив я йому в грубi лiпше, нiж у  жандарма  й
урядника. За це вiн, сердега, один раз мав велику халепу.
   - Яку?
   - Був серед козачо? варти  п'ятидесятник  ?втропiй  Бродников.  П'яниця
невсипущий, а начальству лiз без мила куди не слiд. До Миколи  Гавриловича
завжди прискiпувався, ходив за ним назирцi. На мене  гримав:  Чого,  саха,
.турбу?шся про полiтичного злочинця? Чому погано топиш у мо?й грубi?" Та я
його слухав, як бог  шамана....  Коли  одного  разу  рано-вранцi  заходить
справник Третяков, його помiчник  Кокшарський  та  ще  якийсь  чиновник  з
Якутська.  Чогось  довго  обдивлялися  подвiр'я,  тюрму,   камери.   Потiм
допитували всю варту, чи справно стереже  вона  в'язня.  Аж  згодом  стало
вiдомо, що то Бродников написав брехливий донос на Миколу Гавриловича.
   - Що ж Бродникову було за те?
   - Нiчого. Трохи полаяли, на  тому  й  скiнчилося.  Навiть  з  варти  не
вигнали.
   - А ви при?зд полковника Купенка пам'ята?те?
   - Ще б не  пам'ятати!  Той  бузувiр  тодi  нако?в  такого,  _що  Микола
Гаврилович ледве видихав.
   Сталося це пiд рiздво,  в  найлютiшi  морози.  Раптом  серед  ночi,  не
сповiщаючи окружного справника Iвана Жирк