Якось, повернувшись  з  прогулянки,  на  котру  Грабовський  не  ходив,
чергуючи коло хворого, Микола  й  Вiктор  розповiли  про  свою  зустрiч  з
Евелiною Улановською.
   - Вона живе разом з Софi?ю  Новаковською,  -  тихо,  щоб  не  розбудити
Володимира Iвановича, говорив Ожигов. - Казала, Новаковська  почува?  себе
зовсiм погано. Пiсля суду захворiла i вже  не  вста?.  Не  набагато  краще
вигляда? й сама Евелiна - квола й блiда, як з хреста знята.  Вiд  себе  та
вiд Софi? просила звернутися всiм  до  сенату  з  клопотанням  переглянути
вирок. Ну, ми з Вiктором i вирiшили...
   - Писати прошенi?? - насупив брови Павло.
   - Нi, спершу порадитися з Володимиром Iвановичем,  з  тобою,  а  потiм,
якщо вирiшимо...
   - Прошенi??
   - Ну, називай його як хочеш,  -  втрутився  Кранiхфельд.  -  Тут  дiло,
Павле, зовсiм не в назвi. А що ти, власне,  бачиш  поганого  в  тому,  щоб
написати? Адже йдеться... - вiн зам'явся трохи.
   - Ну, ну, - пiдштовхнув його Павло, - про що йдеться?
   - Про полегшення наших мук.
   - Писати прошенi? .. - мiркував Павло, не звертаючись  нi  до  кого.  -
Значить, у ньому мусимо зректися наших переконань i всього, що обстоювали,
за що боролися, одне слово - все визнати помилкою. Це  важко  й  збагнути,
хлопцi.
   - Так, Павле, збагнути не легко. Але треба зрозумiти й iнше.
   - Що саме, Вiтю?
   - Завтра закiнчу?ться наше право подавати апеляцiю.
   - Ех, Павле, Павле, - зiтхнув Микола, - якби  ти  бачив  Евелiну,  якби
послухав ??...
   - А Новаковська! - пiдхопив Кранiхфельд. - Вона, звичайно, не  належить
до нашо? групи, ми ?? вперше бачили на судi, але ж жiнка - наш однодумець,
також стражда? за нас. Думаю, ми не можемо бути байдужими до не?, до  долi
?? маленького сина...
   Павло мовчки одiйшов до вiкна. Евелiна, Софiя. Вiн якось досi не  думав
про них, а якщо й думав,  то  не  помiчав  рiзницi  мiж  ?х  становищем  i
становищем чоловiкiв.
   Та зараз вiдчув. Софi? й Евелiнi тiльки по тридцять рокiв,  як  i  його
покiйнiй Надiйцi. Тридцять. Це ж  лише  половина  людського  вiку.  I  вже
каторга. Жахливо. Ну, а чим зарадити? Чим можна допомогти ?м? Задля  цього
вiн готовий  на  все,  навiть  на  шибеницю,  крiм  одного  -  вiдмови  од
переконань, од боротьби.
   - Що ж робити? - запитливо глянув на Кранiхфельда i Ожигова.
   Товаришi мовчали.
   - Що робити?.. - донiсся кволий голос Володимира  Iвановича.  Всi  тро?
кинулися до хворого. Йому, видно, полегшало, бо лежав, спокiйно  дивлячись
на стелю. - Спереча?теся, хлопцi? Шука?те виходу? Хочете, щоб i вовки були
ситi, i вiвцi цiлi? Але... - хворий, не закiнчивши фразу, зайшовся кашлем.
   Хлопцi стояли розгубленi й винуватi. Зрозумiли - Володимир Iванович чув
?хню розмову. Мовчки чекали, що скаже вiн, старий  пролетар.  Коли  кашель
вгамувався,  Володимир  Iванович  перевернувсь  на  лiвий  бiк  i  пальцем
покликав до себе Грабовського.
   - Вiрно робиш, Павле.  Правильно,  -  заговорив  тихо.  -  Шкода  наших
дiвчаток, дуже шкода. Та й вас шкода, дорогi мо?, всi  молодi,  як  квiти.
Але я мало вiрю в те, що ваше прошенi? дасть якусь полегкiсть дiвчатам,  а
нашiй справi може пошкодити. Так, може. Треба гарненько подумати, що i  як
писати.  Бо  ж  просити,  значить,  визнати  себе  переможеними,  каятися,
зрiкатися найсвятiшого. Без цього навряд чи прислухаються, бо  ?м  саме  й
треба домогтися вiд нас зречення. А каятися, зрiкатися ми  не  можемо,  не
ма?мо  права.  Можемо  тiльки  вимагати.  Вимагати  скасувати  вирок,   як
неправильний. Протест i вимоги - от наша правда...
   Володимир Iванович знову закашлявся. Цього разу кашель був ще довший  i
важчий. Вiдкашлявшись, старий мовчки одвернувся до стiни очима...
   - Що ж будемо робити? - пошепки  запитав  Кранiхфельд,  коли  Володимир
Iванович заснув.
   - А хiба не ясно, Вiтю? - спитав Павло. - Вiдбувати  кару,  от  i  все.
Писати сльозливе прошенi? - я категорично проти.
   - А як же, Павле, бути з дiвчатами? I  ?м  на  каторгу?..  -  втрутився
Ожигов. - Невже ти гада?ш, що ми  з  Вiктором  бо?мося  за  себе?  Подумай
добре, - показав на Володимира Iвановича.  -  Чи  довго  протягне  вiн  на
каторзi? Чи довго протягнуть Евелiна i Софiя? Ми витрима?мо - це  ясно,  а
от вони, я питаю? Ти про це, Павле, подумав?
   -  Ще  в  харкiвськiй  тюрмi  менi  пропонували  написати  прошенi?,  -
заговорив Павло, не вiдповiдаючи на запитання. - Кiлька днiв у мо?й камерi
лежали папiр  та  перо.  Пропонували,  пiдказували,  навiть  умовляли.  Не
написав. I зараз, хлопцi, я нi писати, нi пiдписувати нiчого не  буду.  Не
можу. - Помовчав трохи i додав: - Можете писати, я не  буду  проти  -  при
однiй умовi: якщо у вашiй апеляцi? - не в прошенi?, а в апеляцi? - не буде
каяття, не буде прохання, а тiльки вимога.
   - Тiльки вимога, саме так, Павле, саме так. -  Ожигов  пiдбiг  i  обняв
Грабовського. - На цьому, Вiтю, стою i я. Тiльки вимога.  Одна  вимога,  i
бiльше нiчого.  Ми  не  злочинцi,  й  каятися  нам  нема?  в  чому.  А  не
прислухаються, _то хай знають, що ми не схилилися, лишилися собою.  Згода,
Вiтю?
   - Згода, згода! - Кранiхфельд захопив обох в обiйми. - Тiльки вимога!
   ...Поверталися з прогулянки збудженi, особливо  Ожигов  i  Кранiхфельд.
Пiдписану ними та Улановською апеляцiю тюремне начальство взяло й  обiцяло
надiслати до сенату.
   - Тепер чекай з моря  погоди,  -  зауважив  Павло,  коли  пiдходили  до
камери. - Дарма радi?те. Ще  доведеться  не  один  мiсяць  годувати  нужу.
Пообiцяли, а ви й повiрили. Вони м'яко стелять, зате спати твердо. Я  знаю
?х.
   - Це ти вже зайве, Павле, - заперечив Кранiхфельд. - ?м самим невигiдно
нас тут тримати. А ми теж нiчого не програ?мо, якщо й затягнуть трохи. Хоч
дочека?мось теплих днiв, легше буде йти на каторгу.
   - Боюсь, щоб не стало душно...
   Переступивши порiг камери, балаганцi зупинились як  укопанi.  Володимир
Iванович лежав на лiжку горiлиць. Лiва рука  його,  здавалось,  прикривала
серце, а права безсило  звисала  додолу,  затиснувши  мiж  двома  пальцями
невелику,  трохи  пожовклу  фотографiю.  З-помiж  напiврозплющених   повiк
ледь-ледь сутенiли очi. Тiло було ще тепле, старий, мабуть, щойно помер.
   Поскидавши шапки, хлопцi якийсь час стояли в  скорботi.  Потiм  стулили
небiжчиковi повiки,  склали  йому  на  грудях  руки  i  почали  розглядати
фотографiю. З не? дивилися теплi, трохи пойнятi  сумом  жiночi  очi.  Бiля
жiнки з обох бокiв стояли хлопчик рокiв дванадцяти та менша  дiвчинка.  На
руках жiнка тримала бiленьке, пухнасте, мов курчатко, немовля, яке охопило
рученятами шию матерi i сяяло_ ясною, схожою на ранковий промiнь усмiшкою.
   - Прощався, мабуть, Володимир Iванович, - журно сказав Микола Ожигов. -
Ви бачили коли-небудь ??? - показав на фотографiю.
   Грабовський  i  Кранiхфельд  заперечливо  хитнули  головами.  Нiхто   з
балаганцiв не бачив нiколи фотографi? родини Володимира Iвановича. Старого
шанували засланцi, часто приходили до нього за порадою. Вiн слухав скарги,
розпитував про сiм'?, радив, пiдбадьорював. А про власну родину нiколи  не
розповiдав, наче в нього  ??  не  було.  По  табору  ходила  чутка,  що  у
Володимира Iвановича ? жiнка й дiти, що живуть вони десь пiд Москвою,  але
напевно  того  нiхто  не  знав.  Мабуть,  тiльки  залишаючись  на  самотi,
Володимир Iванович  думав  про  дружину  й  дiтей  та  розглядав  пожовклу
фотографiю.
   - Чекають, - не зводячи очей з фотографi?, майже крiзь  сльози  говорив
Вiктор Кранiхфельд. - I ще довго будуть чекати, виглядати, сподiватися, що
ось-ось повернеться татко, погладить вихрястi голiвки. А вiн уже нiколи не
прийде, назавжди покинув. I покинув заради щастя iнших...
   Павло мовчав. Руки дрiбно тремтiли, губи посмикувалися, як у дитини, що
от-от ма? розплакатись, а очi, сухi, аж  заваленi,  жадiбно  вдивлялися  в
обличчя  хлопчика  на  фотографi?,  дивовижно   схожого   на   батька.   В
примружених, трохи суворих оченятах пiдлiтка,  в  круто  зламаних  бровах,
вольовому, ще не зовсiм окресленому пiдборiддi, в тiсно стулених губах вiн
бачив силу батька. Здавалося, цей хлопчик зараз  стисне  кулаки,  зiйде  з
фотографi? i гукне: "Я готовий до бою!"
   - Нi, Володимир Iванович не помер, - тихо, але рiшуче промовив Павло. -
Не помер. Вiн живе! - I показав _на пiдлiтка. - _Вiн буде жити.

   24_
   _
   Повiльно,  але  неухильно  весна  вiдвойовувала  сво?  права.  Глибокi,
завалистi сибiрськi снiги щодень присiдали до землi, i воркотливо дзюрчали
в ярах талi води.  Ранками  схоплювалось  сонце,  викочувалося  на  голубу
просторiнь неба, оглядало землю, що звiльнялася вiд  снiгового  полону,  i
золотими вiниками замiтало ??.
   Набухлi бруньки, пiдiгрiтi промiнням, здавалося, зараз бризнуть зеленим
листям i п'янким суцвiттям. Навiть завжди насуплене  й  мовчазне  подвiр'я
тюрми, обгороджене товстим темно-сiрим муром, оживало.
   Сьогоднi, замiсть  прогулянки,  балаганцiв  послали  прибирати  тюремне
подвiр'я. I це було для них маленьким щастям. За три  роки  перебування  в
iркутськiй тюрмi знали лише  заплiснявiлу  камеру,  допити,  хижi  очi  та
кулаки тюремно? обслуги. Руки аж свербiли до працi.
   Позабиравши лопати, граблi, Грабовський i Ожигов вигрiбали  з-пiд  муру
торiшн? перемерзле листя, шматки череп'яного посуду, закиненi сюди з вiкон
в'язницi. Кранiхфельд, упрягшись в залiзну тачку,  вивозив  мерзлятину  на
смiтник.
   Настрiй був пiднесений, робота кипiла, i  навiть  напiвсоннi  безбарвнi
очi солдата, що стовбичив недалеко, здавалось, задоволене поблискували.
   - Я бачу, Вiтю, - навантажуючи  тачку,  посмiхався  Микола,  -  з  тебе
вийде, як каже Евелiна, файний каторжник. Ну, прямо тобi не  вмирав  i  не
воскресав, з дiда-прадiда каторжник.
   Кранiхфельд не вiдповiв на жарт товариша, мовчки  взяв  голоблi  тачки,
напнувся й рушив. Високий, тонкий, вiн од  тягаря  аж  натужився,  i  було
видно, як пiд перетлiлим мундиром рухалися всi його кiстки та м'язи.
   - Так, Павле, - заговорив Микола, коли тачка сховалася за рогом  тюрми,
- тепер починаю розумiти, що ми, мабуть, дали маху з нашою апеляцi?ю,  ??,
видно, заморозили, i  нам  доведеться  тут  сидiти  хтозна-скiльки.  Та  й
взагалi надiй на не? дуже небагато.
   - Я про це, пригадую, говорив  ранiше,  -  з  нотками  докору  вiдповiв
Грабовський. - Бути пророком post factum, не ображайся,  Миколо,  не  така
вже мудра рiч. Ясно, то була помилка, i за не? я лаю передусiм тебе.
   Лице Ожигова налилося кров'ю, але дивився вiн на друга  спокiйно,  нiби
чекав саме тако? вiдповiдi.
   - Лаяти - тво? право, Павле, - мовив вiн. - Може, й заслуговую  на  це.
Але хочу, друже, аби ти зрозумiв одне: я не думав про якiсь власнi вигоди.
Менi нiщо не страшне - не тiльки каторга,  а  й  саме  пекло.  Пiдтримуючи
Вiктора, думав лише про Евелiну, Софiю, Володимира Iвановича,  хоч  нiколи
не говорив про це, бо знав, що наш старий не схвалив би  мо?х  намiрiв.  Я
знав, i ти... Зрозумiй хоч зараз, -  Микола  пiдступив  майже  впритул  до
Грабовського, - зрозумiй i прости, коли я помилявся. _
   - Ти наче з дуба впав, - засмiявся Павло. - Що  я,  по-тво?му,  бог  чи
папа римський, щоб iндульгенцiями торгувати?  Такi  грiхи  не  прощаються.
Якби я хоч трохи був певний, що, обстоюючи прошенi?, ви домагалися якихось
там, як ти кажеш, власних вигод, то я б  вас  обох  прокляв  назавжди  або
просто подушив би сво?ми руками.
   - _Ну, це вже занадто. Звiдки ти певний, що змiг би  задушити.-скажiмо,
мене? - пожартував Микола, натякаючи на свою велетенську статуру.
   - Хотiв _би я, Миколо, випробувати тво? здiбностi, - виплив  з-за  рогу
тюрми Кранiхфельд, тручаючи порожню тачку. - Ану-бо, вiдвези кiлька разiв,
а я накидатиму. Заодно й поглянемо з Павлом, наскiльки ти пiдготований  до
каторги.
   - Так, так. Колю, заодно й подивимось, - пiдхопив Павло. - Бери-но.
   Ожигов обвiв товаришiв хитрим поглядом.
   - Намiр у вас, хлопцi,  добрий,  -  почав.  -  Але  марна  праця.  Можу
запевнити, що до ролi, про яку ви говорите, не пiдходжу. Тачка,  наскiльки
я розумiюсь на цiй справi, рiч тендiтна, до не? потрiбна крихка  кiсточка,
голуба кров, ну, й вiдповiдне виховання. А що я? Козак. Руцi мо?, як  самi
зводите  бачити,  не  дуже  тонко?  роботи.  Уявiть  собi,  отакий   гевал
вiзьметься за голоблi тачки -  вони  зараз  трiснуть.  Словом,  негодящий.
Зовсiм iнший коленкор - ви, вам тiльки до тачки, особливо, Вiтю, тобi.
   - З тобою, бува, не радилися суддi? - запитав Грабовський.
   - Нi, Павле, не радилися,  -  продовжував  Ожигов.  -  Вони  керувалися
вашими злочинами перед царем, у сво?х же висновках про вашу придатнiсть до
тачки я виходжу з iнших мiркувань - з ваших родослiвних.
   - Ти часом не дружив  з  мо?ю  бабкою?  -  з  ледь  помiтним  вiдтiнком
роздратування запитав Кранiхфельд.
   - На жаль, не довелося. Але якщо вiрити, Вiтю, тво?й  бiографi?,  то  i
твоя дворянська кров, i твiй чин  пiдпоручика  цiлком  пiдходять  до  цi??
роботи.
   - Годi тобi! -  втрутився  Павло.  -  Не  замовляй  зубiв.  Запрягайся.
Накидай, Вiтю.
   Але везти Миколi тачку не довелося, бо солдат звелiв балаганцям негайно
покинути роботу.
   Через якийсь час до камери , крiм коридорного, зайшов високий офiцер  у
модному пенсне.
   --Ваше прошенi?, --- сказав, дивлячись на папери в масивнiй папцi,  ---
розглянув сенат. Обороняв пан Спасович. Сенат, з  огляду  на  ряд  причин,
знайшов можливим замiнити вам каторгу засланням. Про мiсце буде  сповiщено
окремо.
   --А як з жiнками? --- запитав Павло.
   --Так, як i з вами.
   --Усi в одне мiсце?
   --Мабуть, у рiзнi.
   --А попроситися всiм в одне не можна?
   Офiцер нiчого не вiдповiв, поглянув на годинники i вийшов.
   --Ну, --- Кранiхфельд  обняв  обох  товаришiв.  ---  Бачиш,  Павле,  ми
виграли, а ти говорив!..
   --По перше, Вiтю, не виграли, а перемогли, --- прохопився  Микола.  ---
Перемогли. I,  по-друге,  перемогли  тому,  що  не  просили,  а  вимагали.
Вимагали - й перемогли. Розумi?ш?
   --Та хай  так,  але  наша  все-таки  зверху,  ---  не  мiг  угамуватися
Кранiхфельд.
   ...Гулкий стукiт у дверi розбудив балаганцiв. На долiвцi й стiнi камери
вже блищала смуга вранiшнього промiння.
   --Ожигов! Зiбратися в дорогу, ---  просунулася  крiзь  вiдтуленi  дверi
голова коридорного.
   --А ми?
   --Не знаю. Сказано --- Ожигову. Збирайся! --- байдуже кивнув тюремник.
   Пiсля снiданку вiн знову показав голову.
   --Ожигов! Виходь.
   Микола обняв товаришiв, потиснув ?м руки.
   --Ну, друзi, не згадуйте лихом. Може, доля ще зведе  нас  колись,  тодi
знову повою?мо. А коли пощастить повернутися в Луганськ, то розкажу  сво?м
землякам, як ми тут разом  терпiли,  боролися  й  мрiяли.  Так,  неодмiнно
розкажу, --- зiтхнув i рушив до дверей.
   Павло i Вiктор пiдiйшли до вiкна.  На  тюремному  подвiр'?  стояли  двi
групи арештантiв. Недалеко од них щось розмiрковувало начальство,  снували
туди-сюди конво?ри.
   --Евелi-i-iно-о-о! --- гукнув Кранiхфельд, притискаючись до грат.
   Над  головами  арештантiв  затрiпотiла  бiла  хусточка.  Махаючи   нею,
Улановська щось радiсно кричала,  але  серед  галасу  на  подвiр'?  нiчого
розiбрати не можна було.
   --Павле, --- одiрвався Вiктор од вiкна, --- дай паперу.
   Павло подивився на друга:
   --Що?
   Вiн витягнув  записну  книжечку,  перегорнув  ??  й  зiщулився.  Чистим
лишився тiльки один --- останнiй листок. Мовчки показав його Кранiхфельду.
   --Оце i все? --- скрушно запитав той. У його голосi бринiла тяжка мука.
   Грабовський схилився над столом, роздiлив листочок  на  двi  половинки,
одiрвав одну й подав:
   --Густо пиши.
   Скiнчивши писати, Вiктор просунув руку крiзь грати.
   --Евелiно, ло-ви-и!
   Дiвчина рвонулась назустрiч папiрцевi, що плавко спускався на землю. Та
не встигла, бо конво?р пiдхопив папiрець i сховав до кишенi.
   --Вiддайте! Вiддайте, то менi! --- благала дiвчина.
   Конво?р погрозив рушницею.
   --Марш на сво? мiсце!
   --Вiддай! --- на весь голос крикнув Грабовський i  жбурнув  у  конво?ра
кварту.
   --Вiддай, гад! Поверни! --- вигукнули кiлька арештантiв.
   Конво?р висмикнув з кишенi папiрця, перечитав його i кинув на землю.
   --Вiтю-у! Спа-си-бi-i, --- уже з юрби гукала Евелiна, махаючи  запискою
над головою. --- До-о-об-ре! Неод-мiно на-пи-шу-у!
   --Ладнайсь! --- пролунала команда, i конво?ри заметушилися.
   Першою  рушила  група,  до  яко?  прилучили  Ожигова,  за   нею   група
Улановсько? й Новаковсько?.
   --Ща-сли-во? до-ро-о-о-ги!  До  ско-ро-го  по-ба-чен-ня-я!  ---  гукали
Грабовський i Кранiхфельд.
   --Спа-си-бi-i! Ру-шай-те за на-ми-и!..
   --Ну, от... --- зiтхнув Кранiхфельд, коли  хвiст  арештантсько?  колони
виповз за браму. --- Тепер ми лишилися вдвох. Пiшли, а в  яку  дорогу?  Чи
побачимо, чи зустрiнемо ми ще ?х, чи, може...
   - Гора з горою не сходяться... Скажи, Вiтю,  дуже  ??  любиш?  -  Павло
глянув прямо в очi друговi.
   - Евелiну? - перепитав Вiктор. - Як би тобi вiдповiсти? .  Так,  як  ти
свою Надiю. Я без не?  просто  не  можу,  Павле,  не  можу,  розумi?ш?  Ми
зблизилися за рiк до твого приходу в Балаганськ, а познайомилися ще  майже
шiсть рокiв тому, коли я при?здив з Мiнська в Харкiв. Евелiна -  справжнiй
борець.  Не  перебiльшую.  Вона  могла  спокiйнiсiнько   жити   на   хлiбi
матерi-акушерки та братiв i вчитися. Але цього  не  зробила,  пiшла  iншою
дорогою. I не вага?ться, не ка?ться. Навiть не йде, а  лине,  не  живе,  а
горить. Ти б послухав, що вона сказала менi, дiзнавшись про замiну каторги
засланням. Я радiю, говорила, не тому, що боюся  каторги,  а  тому,  що  в
засланнi, користуючись хоч крихтою свободи, зможу краще боротися за щастя.
I я вiрю ?й, друже мiй, вiрю: вона буде боротися до останнього подиху.
   Кранiхфельд _трохи помовчав.
   - Я ??, Павле, знайду, отож дав ?й мiнську адресу сво?? сестри. Сказала
напише. Знайду, друже. Найдорожчою цiною знайду.
   Павло слухав схвильовану розповiдь Кранiхфельда i радiв за нього. Радiв
щиро,  хоч  серце  обкипало  кров'ю  i  болiсно   стискалося.   Надiйка...
Надiйка...
   - Грабовський! Рихтуйся, - коротко сповiстив тюремник, принiсши обiд.
   - Не зна?те, куди?
   - Скажуть.
   - От i край, - зiтхнув  Кранiхфельд,  коли  вийшов  коридорний.  -  Час
настав. Сядьмо, Павле, та ще пообiда?мо разом. Може, востанн?.
   Кулiш не йшов у рот. Тримаючи ложки в руках, мовчки надивлялися один на
одного: щоб запам'ятати назавжди...


   Книга третя
   _
   ПРОЛIСОК

   Я не спiвець чудовно? природи
   З холодною байдужiстю ??;
   Мiй ум ворушать змученi народи, -
   ?м я вiддав усi чуття мо?
   Нехай поети, до вiтхнення вдатнi,
   Спiвають нам на всякi голоси
   Про мировi куточки благодатнi, -
   Де ? страждання, там нема краси!
   П._ Грабовський_

   1_

   Дво? саней раптово спинилися, i люди, що сидiли  в  них,  побачили  на-
дверях великого будинку бiлу таблицю. Обведена тоненькою золотавою рамкою,
вона стрiляла кожному в очi чорними лiтерами, попереджуючи: тут - якутське
обласне полiцiйне управлiння.
   П'ять вершникiв,  якi  супроводжували  пiдводи,  про  щось  напiвголоса
погомонiли  мiж  собою,  i  один  з  них,  припоручивши  коня  товаришевi,
лiнькувато поплентав до дверей. То був старший конво?р.
   Подорожнi  злiзли  з  саней,   заставлених   валiзами   й   скриньками,
затупцювали  на  скованому  морозом  снiгу.  На  вiдмiну   од   вершникiв,
зодягнених у однаковi кожухи, всi вони були в чому бог дав.
   - Hарештi при?хали, - сказав Кранiхфельд, немилосердно б'ючи руками  об
поли свого темно-сiрого пальта.
   - Спасибi, Вiтю, за добрi вiстi, бо я думав,  ще  ?демо,  -  пожартував
Ожигов. - Вiд тво?х слiв нiби потеплiшало. Повтори, братику.
   - Авжеж, потеплiшало, -  вкинула  Новаковська,  заправляючи  пiд  шапку
кучеряве волосся - У декого почалася навiть пiд носом вiдлига...
   - Ти про себе, Соню, могла б не сповiщати, - впала в слово  Улановська.
- Автобiографiчне, зна?ш... Он Павло, либонь, уже вiршу?. По бородi видно,
зуби висiкають ритмiку Байронового в'язня. Чи не так, Арсеновичу?
   - Може, так, а може, i не так, як казав колись наш дяк. Тобi,  Евелiно,
збоку виднiше, - посмiхнувся в бороду Грабовський, та жартiвливо?  розмови
не пiдтримав.
   Хоч Евелiна жартувала, але в ?? жартi була правда:
   Павло  таки  добре  змерз.  Доки  ?хали  й  сидiв   мiж   Ожиговим   та
Кранiхфельдом, прикривши ноги  ведмежою  шкурою,  здавалося,  не  вiдчував
шаленого морозу, а зараз зуби вистукували дрiбушечку.
   Але вiн думав не про те,  бо  всю  увагу  поглинуло  мiсто,  яке  бачив
уперше. Оглядав його, скiльки мiг сягнути  зором,  i  з  подиву  аж  очима
клiпав. Ще в тюрмi, а потiм дорогою  думаючи  про  нього,  не  сподiвався,
звiсно, застати тут щось подiбне хоч  би  на  Харкiв  чи  Iркутськ,  проте
все-таки знав, що в Якутську сидить вiце-губернатор, тому й сподiвався  на
краще, нiж застав. Власне, нiякого мiста нема, ?, якби на Укра?нi,  велике
село, в кращому разi - повiтове мiстечко.
   Правда, сво? обличчя воно ма?, до того ж обличчя досить цiкаве. Хоч  би
й ця, видно,  головна  вулиця.  Широка,  рiвна  i  зовсiм  порожня,  можна
качатися по нiй - нiде тобi жодного дерева. Обабiч не?  -  десяткiв  п'ять
рублених  будинкiв,  схожих  на  цей,  в   якому   мiститься   полiцейське
управлiння. Бiльшiсть  з  них  вiд  свiту  одгороджена  високими  дощаними
парканами та ще вищими, нiж паркани, мiцними  брамами.  Праворуч  за  цi?ю
вулицею  аж  ген-ген  поклубочилися,  наче  темна  овеча  отара,  низенькi
споруди, оточенi такими ж низенькими парканами. Догаду?ться: то, очевидно,
юрти.
   Оце так обласний центр, столиця. В таких можуть  плодитися  й  царювати
кривавi осташкiни. А де ж той будинок Монастирьова, про який уже вiда?  не
тiльки Росiя, а й закордон? Чи ще сто?ть вiн, а чи вже знесли його?
   Хотiв було запитати чоловiка в окулярах й  бахматiй  шапцi,  який  iшов
правим боком вулицi, уважно оглядаючи сани й людей, але  не  встиг,  бо  з
управлiння саме вийшов старший конво?р у супроводi мiсцевого полiцейського
чиновника i загадав обертати пiдводи.
   - Куди ще? - поцiкавився Ожигов.
   --До хижi, - загадково посмiхаючись, пояснив чиновник.
   На сани вже не сiдали,  ступали  за  ними  разом  з  конво?рами,  котрi
тягнули за повiддя сво?х наморених  коней.  Iти  довелося  недовго:  тюрма
стояла за якихось  дво?  гiн  вiд  полiцейського  управлiння.  Грабовський
пiзнав ?? легко: маячiла одразу ж за мiською межею - темна й  гостроверха,
наче копиця гною на  снiгу.  На  iркутську  скидалася  хiба  тiльки  сво?м
похмурим кольором. На вiдмiну  вiд  тi??,  грiзно?  кам'яницi,  оперезано?
високим муром, була дерев'яною.
   I всерединi тюрми, куди скоро потрапили прибулi, всюди кидалося  в  очi
дерево.
   - Звернiть увагу: тут зовсiм нема каменю  й  залiза,  -  висловив  сво?
враження Грабовський, оглядаючи тюремне подвiр'я.
   Новаковська гiрко посмiхнулася.
   - Ех, Павле Арсеновичу, Павле, - заговорила якось журно  i  з  болiсним
докором. - Довгу й тернисту дорогу пройшли ви в сво?му життi, багато  лиха
скуштували, а все-таки  залиша?теся  поетом,  романтиком.  Нема  залiза  й
каменю. Хочете побачити, то подивiться, - показала  на  двох  каторжникiв,
якi несли за дужки велику металеву парашу.
   ?х важко  було  одрiзнити,  бо  схожi  один  на  одного,  мов  олов'янi
солдатики. Обидва без шапок, з напiвбритими  головами,  в  сiрих  суконних
халатах, пiдперезаних мотуззям. На ногах замiсть чобiт - масивнi коти,  чи
шкiрянi капцi, за якими волочилися, глухо подзвонюючи, кайдани.
   - Не залiзо? - запитала Новаковська, коли каторжники повернули  за  рiг
будинку.  -  Мало  його?  Лише  на  цих  двох  мучениках  двадцять   шiсть
фунтiв[18], не кажучи вже про наручники й парашу. I каменю  не  браку?.  А
серця тих, хто щодня збитку?ться над в'язнями, -  не  холодне  залiзо,  не
камiння?
   - Та воно звiсно, - згоджу?ться Грабовський.  -  Такого  каменю  й  тут
вистача?, але ви, Софi?, мене не так зрозумiли.  Я  казав,  порiвнюючи  цю
тюрму з iркутською кам'яницею.
   - Можеш, Павле, ще раз пересвiдчитися, - докинув Кранiхфельд, киваючи в
бiк тюремного чиновника, що наближався  з  текою  паперiв  пiд  пахвою.  -
Камiнь номер перший.
   Але чоловiк, що пiдiйшов, виявився зовсiм не каменюкою.  Худорлявий,  з
чималеньким горбом за плечима, писклявим голосом i полохливими очима,  вiн
самохiть освiдчився. Походить з колiна  старовiрiв,  яких  колись  загнала
сюди лиха година. Тепер писарю?, заробляючи шматочок хлiба  завдяки  сво?й
калiграфi?, котрою не може намилуватися начальство. Хай вони не  дивуються
i хай це буде мiж ними, але вiн до них  вiд  начальника  тюремного  замку.
Кумедно  якось  виходить.  Дiзнавшись  вiд  конво?рiв,  кого  привезено  з
Iркутська,  начальник  спершу  пополотнiв,  а  потiм,  трохи  оговтавшись,
наодрiз вiдмовився приймати балаганцiв.
   - Чого раптом? - здивувалась Улановська.
   - Чого? - знизав плечима писар. - Нiби самi  не  вiда?те.  Потерпа?  за
себе. Пiсля Монастирiвки порядки в нас, звiсно, трохи  пом'якшали,  але  й
зараз ще трапля?ться, о, не дай господи... То  й  побою?ться,  щоб  ви  не
ославили його перед усiм свiтом. Зна?те, коли ото розiйшовся по Росi?  ваш
протест, тут зчинився такий переполох, таких синякiв нашим  поналiплювали,
що Осташкiн i досi нiяк не зми? ?х.
   Писар вдався  на  диво  балакучим.  Словом,  начальник  тюрми  прийняти
балаганцiв вiдмовився. А коли конво?ри пiшли в полiцейське  управлiння  зi
скаргою на нього, вiн наказав сво?му помiчниковi переселити  арештантiв  з
переповнених камер у порожнi. До себе ж  покликав  писаря  i  звелiв  йому
шепнути прибулим, аби вони попросили губернатора дозволити ?м  мешкати  цi
кiлька днiв, доки будуть вiдправленi на поселення, не в тюрмi, а в  мiстi,
на приватних квартирах. Необхiдно,  мовляв,  пiдготуватися  до  далеко?  й
важко? дороги, дещо прикупити... Хай вони тiльки напишуть, кожен  зосiбна,
прошенiя, а вже з  ними,  тими  прошенiями,  подасться,  куди  треба,  сам
начальник.
   - Де ж сьогоднi ночуватимемо?
   - Можна i в улуснiй.
   - Що воно таке? - не розiбрав Кранiхфельд.
   - Такий будинок на вулицi Собранськiй. Сказати  б,  за?жджий  двiр,  де
спиняються ночувати улуснi чиновники, що при?здять сюди за  якимсь  дiлом,
та iншi люди. Там не дуже завiзно й не нудно, можна переспати й пообiдати.
То будемо писати?
   Балаганцi переглянулися.
   - Отут на снiгу?
   - Чому ж на снiгу? - перехопив  писар,  вiдчувши,  що  прибулi  схильнi
здатися на його намову. - Хiба ми вже такi бiднi,  щоб  серед  подвiр'я...
Ходiмо.
   3а якусь хвилину переступили порiг кiмнати для побачень, котра межувала
з тюремною канцелярi?ю. Посеред не? стояв довгий стiл, обставлений важкими
й незграбними,  мов  колоди,  стiльцями,  в  кутку  -  дiжка  з  водою  ти
прив'язана до не? на  ланцюжку  кварта.  Ще  й  не  встигли  всiстися,  як
запобiгливий писар принiс щербатий каламар  з  червоним  чорнилом,  кiлька
ручок i цiлий жмут паперу, моторно розкладаючи все те на столi.
   - От бачите, прошу,  -  смачно  клацнув  язиком,  скiнчивши  роботу,  i
вийшов. Навiть дверi зачинив за собою, щоб не заважати: хай радяться  собi
й пишуть.
   Залишившись однi, балаганцi довго сидiли мовчки. Ожигов так зосереджено
стежив за блощицями, якi цiлими гуртами мандрували по стiнах, наче  нiколи
в життi ?х не бачив.
   - Тьху, бий тебе лиха година, - порушив нарештi мовчанку. - Прямо  тобi
якийсь вертеп. Чу?те, нас уже тут бояться.  Потерпа?,  щоб  не  прославили
його, й сам пiдказу?. Це треба розумiти.  Ну,  то  як  же,  друзi,  будемо
писати? Чи ти, Павле, й зараз проти, як тодi, в iркутськiй тюрмi?
   - Все не можеш забути? - посмiхнувся Грабовський. - Нi, цього  разу  не
проти, бо це прошенi? - слiпому дзеркало. Воно ?м стiльки дасть, як од нас
забере. Такi можна  писати,  навiть  доцiльно.  Може,  справдi  губернатор
уважить  клопотанню  начальника,  то  нам  i  ковiнька  на  руку   -   хоч
познайомимося з тутешнiми засланцями  та  побачимо  Монастирiвку.  Давайте
починати, бо писар скоро вже прибiжить.
   - Ну, благослови, боже, i  ти  пособляй,  свята  Магдалино,  -  жартома
перехрестився Кранiхфельд, узяв ручку й пiдсунув до себе папiр. - А  що  ж
писати тому губернаторовi? Як ти гада?ш, Павле?
   - Тут нема чого, Вiтю, гадати, - вiдповiв замiсть Грабовського  Ожигов.
- Коли б я був на тво?му мiсцi, то менi й за вухом не  свербiло  б.  Ти  ж
колись грав на фортепiано, а цей губернатор, кажуть, полюбля? бринькати на
балалайцi. От i ма?ш, можна сказати, приключку. Пиши  так,  аби  розчулити
його. Великий, мовляв, маестро.  Оце  ниньки  притарабанили  мене  сюди  з
Олександрiвського централу та й хочуть запакувати у тюремний замок, що пiд
тво?м високим началом, бояться, далебi, щоб я звiдсiля не чкурнув. Ото  ще
йолопи царя небесного - бiльше нiчого й не скажеш про них. Куди ж би мiг я
втекти, коли тут, у тво?му богом береженому володiннi, - всюди тюрма, хоча
й не замкнута, як сказав колись один мудрий поет. Так що зласкався,  любий
маестро, i звели цим сво?м пням, хай дозволять менi, "лишенному всех  прав
состояния", пожити бодай кiлька днiв у  мiстi  -  може,  там  хоч  блощиць
менше, бо тут бр-ррр...
   - Ну, годi тобi, Миколо, баляндрасити, - втрутився  Грабовський.  -  Не
заважай, - i сам потягнувся до ручки.

   2_

   Губернатор  таки  вважив  клопотанню  начальника  тюрми,   пiдтриманого
полiцмейстером:  десь  по  обiдi  писар,  забiгши  до  кiмнати   побачень,
сповiстив балаганцям, що ?м дозволено мешкати в мiстi.
   Залишивши сво? пожитки при вартових бiля тюремно?  брами,  всi  п'ятеро
рушили.  Грабовський  подав  думку  шукати  спершу  не  житло,  а  будинок
Монастирьова, але до його ради не пристали: треба насамперед  подбати  про
нiч, яка незабаром мала насунути пiсля короткого зимового дня.
   Спершу подались до улусно?, та марно: там було повно людей, а на дверях
шинку висiла колодка. Постукали в деякi брами, i теж дарма -  нiхто  й  не
вiдгукнувся.
   - З цим у нас неважко, - пригадав Ожигов писаревi  слова  i  спересердя
плюнув. - Уже й сутiнки  сiдають.  Боюсь,  нам  доведеться  колядувати  до
ранку. Давайте повернемось до тюрми, переночу?мо, а вранцi знову пiдемо на
розшуки.
   - Нi, - одрубала Новаковська. - Нiзащо. Серед вулицi на снiгу  спатиму,
а туди не пiду. Вiльному - воля, я шукатиму навiть усю нiч.
   ?? пiдтримали iншi. I не помилились. Щастя несподiвано всмiхнулося  вже
бiля наступно? брами. На грюкання вийшов  господар,  у  якому  Грабовський
пiзнав чоловiка в окулярах, котрого хотiв  бiля  полiцейського  управлiння
запитати  про  будинок  Монастирьова.  Вiн  чомусь  так   зрадiв   ?хньому
приходовi, що, не розпитуючи, запросив до  господи  погрiтися  ча?м.  Вони
подякували, але вiдмовились,  нашвидку  викладаючи  сво?  клопоти.  Хазя?н
одягся й пiшов з ними. Уже дорогою розпитував i  розповiдав  про  себе  та
якутське заслання.
   Вiн - Вiташевський - родом з  Одеси,  також  полiтичний.  Попосидiв  по
тюрмах, побував на карiйськiй  каторзi,  однак  якось  винiс  ноги.  Скоро
десять рокiв, як потрапив на поселення в Якутiю. Довго жив у  наслегах  та
улусах[19], а оце недавно дозволили пере?хати в мiсто.
   Тут чимало засланцiв, також переважно поселенцiв,  що  перебувають  пiд
гласним наглядом полiцi?. Серед них ? цiкавi люди. Взяти хоча б Костюрiних
чи Гаврилових. Живуть  по-рiзному,  хто  як  може,  а  вiн,  Вiташевський,
перебива?ться на хлiбах приватного вчителя та ще малю?,  цiкавиться  також
якутською етнографi?ю. Але його цiкавiсть мало чого варта, от  Зубрилов  -
то ентузiаст, прямо-таки фанатик.
   - Уявiть собi, заснував тут  кра?знавчий  музей.  Скiльки  вiддав  сил,
скiльки поклав працi, подолав рiзних перешкод, а таки домiгся свого.
   За розповiддю свого добровiльного рятiвника й незчулися, як пiдiйшли до
будинку, де ледь поблимувало свiтло.
   - Тут живе мати одного козака, який цi?? осенi  пере?хав  з  родиною  в
улус. Вам буде зручно в не?.
   Господиня справдi сподобалась всiм, а надто жiнкам, якi зразу прилинули
до не?, наче до рiдно? неньки. Вислухавши рекомендацi? Вiташевського, вона
аж руками сплеснула.
   - Спасибi, Миколо Олексiйовичу, що не забули про мене й привели.  Де  ж
би це вони, сердешнi, тулилися в  такий  скiпень?  Залишайтеся  й  живiть,
скiльки вам треба, а про грошi й не говорiть. Нiяко? плати  не  хочу.  Ви,
дiвчата, будете спати в мо?й кiмнатi, а хлопцi тут. У нiй  зараз  холодно,
бо ж не палю, але цьому можна зарадити. I тапчан внесемо. Та роздягайтеся,
сiдайте, ось я вам зараз стiльцi внесу.
   - Не турбуйтеся, Василино Маркiвно, - мовив Вiташевський. -  ?м  нiколи
сидiти, треба ще речi принести.
   - То ви, хлопцi, збiгайте, а ми з  дiвчатами  тим  часом  нагрi?мо  вам
кiмнату i про вечерю подума?мо.
   Вiташевський  також  зголосився  пiдтримати  хлопчачу  компанiю.  Довго
умовляли, що легко обiйдуться без його допомоги. Згодився лише тодi,  коли
пообiцяли завтра побачити Монастирiвку, а потiм буде видно.
   Пожиткiв у них, здавалося, нiяких i нема,  а  все-таки  довелося  тричi
обертати туди-сюди.
   Повернувшись, хлопцi не  впiзнали  сво??  кiмнати.  Тепер  вона  дихала
теплом, привiтно посмiхалася. На столi парували  миски  й  високий  мiдний
чайник, а попiд стiнами красувалися дбайливо застеленi три тапчани.
   Вечеряли  не  поспiшаючи.  Скидалися  на  веселу  дружню   родину,   де
Грабовський, завдяки його окладистiй бородi й вусам,  сходив  за  старшого
сина. Лад усьому давала Улановська,  з  яко?  не  зводив  захоплених  очей
Кранiхфельд, мабуть, дивуючись ?? хазяйновитостi  й  моторностi.  Василина
Маркiвна,  поволеньки  сьорбаючи  чай,  розпитувала   сво?х   несподiваних
пожильцiв, кожного зосiбна, звiдки вони родом, чи ? батьки  й  матерi,  як
потрапили в якутську неволю. Уважно слухаючи, тихо зiтхала, часто витирала
рiжком фартуха вологi очi.
   - А що ж вас, матусю, загнало сюди? - запитав Грабовський,  коли  Софiя
Новаковська скiнчила розповiдь про сво? тяжкi митарства, про ?? чоловiка й
восьмирiчного сина  Сергiйка,  якому  випало  дитинство  без  материнсько?
ласки.
   - Ет, бодай того не знати й  не  згадувати,  -  скрушно  хитнула  сивою
головою стара. - Кубанцi ми з дiда-прадiда. Жили колись, хвалити  бога,  з
достатком. Та треба ж було лучитися лиховi невсипущому. Мiй чоловiк  полiг
на вiйнi проти бусурмана, а я зосталася з сво?м малим Климком,  таким,  як
оце зараз ваш, Софi?, синок. Хазяйнувала якось сама. Коли ж Клим вигулявся
на парубка - забаг у козаки. Як не вiдмовляла його,  таки  не  послухав  -
пiшов. Спродала я  все  та  й  потяглась  за  ним  П'ять  рокiв  служив  у
Черкаську. Потiм ?х полк, пiсля яко?сь там заворушки,  розiгнали,  козакiв
кого куди, а мiй Клим аж тут опинився. Згодом до нього при?хала невiстка з
дiтьми, а за ними i я. А хiба ж угодиш цьому  гемонському  начальству?  Не
догодив Клим, i погнали, мов пса, в  улус...  Повернутися  в  рiднi  кра?,
далебi, вже нема надi?, тут, у цих снiгах, доведеться й звiкувати Ех, горе
наше, горе, як господн? наслання.
   - За що вашого Клима прогнали звiдси? - поцiкавився Микола Ожигов.
   - Та хай на ?хнiй головi окошиться, - знiчев'я махнула  стара  рукою  i
бiльше нiчого не сказала. Видно, ?й важко було  говорити,  а  може,  й  не
хотiла звiряти родинну та?мницю. Нiхто й не зважився бiльше допитуватись.
   Обляглися уже далеко за пiвнiч. Ожигов i Кранiхфельд трохи погомонiли й
поснули. А Грабовський не мiг: нi втома, нi смачна страва, нi хатн?  тепло
- нiщо не могло навiяти сну. Лежав не вкриваючись, з розплющеними очима  i
задоволено дихав давно забутим i  таким  милим  домашнiм  затишком.  Думки
пливуть, рожевi й легкi, немовби павутиння над нивами.
   От проплива? ще зовсiм свiжа картина  розлуки  в  губернськiй  тюрмi  з
Улановською, Ожиговим i Кранiхфельдом. Усе те було тяжким, повним  розпуки
й гiркоти, а зараз вида?ться  таким  райдужним,  аж  нiби  казковим.  Тодi
Вiктор клявся знайти Евелiну. I таки знайшов. Сталося це того самого дня й
без карколомних романтичних пригод, якими так  щедро  напхано  романи  про
молодих закоханих, котрим доводиться розлучатись проти волi.
   Коли партiя, з якою мав вирушати  Грабовський,  уже  вишикувалась  бiля
тюремно? брами, до не? прилучили ще зо  два  десятки  арештантiв,  в  тому
числi й Кранiхфельда. Обiгнувши мiсто, вона пiдвечiр  вступила  в  дворище
Олександрiвського централу, де сидiли переважно тi, хто знав свiй вирок  i
чекав вiдправки на мiсце. Там Вiктор i зустрiвся з Евелiною.
   Так знову зiбралися докупи всi балаганцi, крiм Володимира Iвановича.
   Там, у централi, просидiли понад пiвроку - до глибоко?  осенi.  Згадало
начальство про них лише тодi, як настала санна дорога, ?хати  було  важко,
особливо для Грабовського з його кволим здоров'ям та невiдступними  болями
в серцi. Мандрували понад три мiсяцi. Скаженi морози, шаленi вiхоли-вiтри,
бездорiжжя, благенька одежа, нiкудишн? харчування...
   I якщо вiн до?хав сюди, не полiг на страднiй путi, то цим завдячу? перш
за все сво?м товаришам, ?м i лише ?м  та  сво?й  волi  до  життя.  Скiльки
виявили дружньо? уваги й турботи, пiклуючись про його здоров'я! I не  однi
хлопцi, а й Улановська та Новаковська на етапних станцiях дбали, як могли,
щоб видiлити йому кращий шматок хлiба, миску  гарячо?  страви  чи  склянку
мiцного чаю; i ведмежу шкуру,  яку  придбали  дорогою,  також  вiддали  на
чоловiчi сани - Павла загорнути.
   Хоч як опинався старший конво?р, а вони таки  змусили  його  за?хати  в
Киренськ, показати недужого лiкаревi й дiстати  потрiбну  мiкстуру.  Трохи
полегшало.
   Грабовський був дуже  здивований  i  вражений,  несподiвано  стрiвши  в
Киренську харкiв'янина Сергiя Балабуху,  з  яким  розлучився  понад  п'ять
рокiв тому - в iзюмськiй тюрмi: тодi Балабуху погнали в Схiдний  Сибiр,  i
вiн, виявилося, потрапив до Киренська. Сергi?в  строк  вийшов  ще  минулою
весною, але влiтку чоловiк не мiг вибратися звiдси -  також  чекав  санно?
погоди.  Не  встигли  набалакатися  -  старший  конво?р  квапив.   Передав
Балабухою поклiн на Укра?ну...
   Думка знову поверта?ться до  балаганцiв.  Добрi  в  нього  товаришi,  з
такими легко жити, й боротися, i  навiть  померти.  Оберiгають  його,  мов
дитину. Коли зможе вiддячити ?м? Та чи й заслугову? вiн того?  Кажуть:  ти
спiвець,  ма?ш  голос,  усiм  нам  потрiбний,  а  найбiльше  -   народовi.
Спiвець... Народовi...
   Ех, друзi, друзi мо? незрадливi! А який я, власне, спiвець? Якi  струни
розворушив у серцях знедолених, що повiдав ?м, чому доброму навчив ?х?  Що
створив для них? Поеми "Текiнка" й  "Бурятка",  сотнi  пiвтори  вiршiв  та
перекладiв, кiлька дрiб'язкiв прозою, якi ще не побачили свiту i  невiдомо
коли й побачать. Хiба все це варте вже того, щоб натягувати на себе мантiю
бояна? Ех, бояни, бояни. "Поэтом можешь ты не быть,  но  гражданином  быть
обязан".  Вiрно  сказав   славетний   спiвець   землi   росiйсько?.   Бути
громадянином, жити болями й муками працюючо?  громади  -  ото  i  плуг,  i
молот, i арфа кожного з нас. Узявшись за перо, мусиш пам'ятати це.
   Плуг, молот. Чи ж зможеш ти з тво?м здоров'ям орудувати  ними?  Хоча  б
так, як орудують iншi? Зможеш? Та й чи знайдеш у собi сили зректися  пера?
I загалом, чи на ту дорогу ступа?ш? Затуманенi байраки, колючi терни, дощi
i спека, iнодi роздорiжжя...
   А  Микола  Ожигов,  якось  прочитавши  в   Олександрiвському   централi
"Текiнку" й уривок з перекладу "Шiльйонського в'язня", сказав: "Ти, Павле,
не Байрон i не Шевченко. Словом, поки що не справжнiй поет.  Але  можеш  i
повинен стати справжнiм. В  тобi  ?  божа  iскра.  Отож  роздмухуй  ??..."
Можеш... Мусиш... Миколо, друже мiй душевний,  друже  щирий.  Невже  тепер
розлучать нас з тобою? Це важко й уявити собi.
   А де ж то Ромасик зараз? Що поробля? i як почува? себе? Чи  вже  вивели
його з Павлодара, чи не кара?ться в тюрмi? Писав,  сподiва?ться  етапу  на
Iркутськ, отже, скорого побачення з усiма балаганцями. Та  минуло  вiдтодi
майже два мiсяцi, але нема нi його самого, нi  хоча  б  листа.  Або  знову
встругнув якусь штуку, як ото в Тюменi[20], i заробив  карцерний  режим  з
забороною листуватися, або ж десь мандру?. Куди попровадять  Михайла,  яку
дiрку знайдуть для нього? Невже нiколи не доведеться зустрiтися з  ним?  А
треба, дуже треба. При зустрiчi можна буде  розповiсти,  чому  i  як  саме
прилучили його до балаганцiв i судили заочно, чому вiн, як i вони, отримав
спершу чотири роки каторги, а потiм поселення в Схiдному Сибiру.  Вiн  же,
мабуть, i не вiда? того, що тут невiльно прислужився йому його друг Павло.
Все це ма? з'ясуватися. Ой Михаиле, Михайлику...

   3_

   Пiсля снiданку хлопцi взялися за роботу на подвiр'?. Ожигов  величезним
колуном рубав дрова, що ?х Кранiхфельд носив до  повiтки,  а  Грабовський,
замашно орудуючи лопатою, прокладав у глибокому снiгу тунель  вiд  будинку
до хвiртки. Василина  Маркiвна,  що  допомогла  жiнкам  розвiсити  випрану
бiлизну,  не  могла  намилуватися  дружною  роботою  сво?х   квартирантiв.
Особливо подобалась ?й вправнiсть Миколи.
   - Бачу, ви, паруб'ята мо?  хорошi,  занудилися  по  дiлу,  -  говорила,
визбируючи трiски. - То добре, бо ж праця - вона всьому голова. Хто вмива?
руки вiд не?, той, хай йому... Зате в обiд ми почасту?мо вас варениками  й
тутешнiм киселиком. Бiжiть-но, Соню, подивiться, що в нашiй печi  дi?ться,
чи не вичахла. Ви, Лiно, полiзьте на горище i наберiть  там,  у  дiжi,  що
бiля коминка, ягiд, а я  зараз  принесу  вiд  сусiдки  сиру.  Перепочиньте
Павле, трохи та не докопуйтесь до само? землi, бо тут стiльки  понадувало,
що й до весни не розчистите.
   - Так, так, Василино Маркiвно, учiть молодих, аби  знали,  -  донеслося
вiд ворiт. - Знаного за плечима не носити.
   Грабовський побачив у хвiртцi Вiташевського.
   - А ви вже, значить, хазяйну?те, - продовжував той. - Ну, як воно  тут,
хлопцi й дiвчата? Не дуже ремству?те на мене за квартиру?
   - Та що ви, Миколо Олексiйовичу, ми з  Василиною  Маркiвною  наче...  -
почав було Кранiхфельд, але гiсть перебив його.
   - То й добре, коли задоволенi. А я, Павле Арсеновичу, прийшов  виконати
свою обiцянку. Навiть  захопив  деякi  новi  матерiали  про  Монастирiвку,
залишу  вам,  почита?те.  Цiкаво.  То  пiдемо?  Ви,   Василино   Маркiвно,
вiдпустите ?х на годину-двi?
   - Я? - стенула плечима стара, i блiдий рум'янець заграв  на  ??  колись
вродливому лицi. - Таке скажете. Хай iдуть, як треба, роботу можна й потiм
закiнчити, а про обiд я подбаю сама. Кидайте, хлопцi. Коли вже  вiзьметься
за вас наш Микола Олексiйович, то...  Тiльки  не  дуже  барiться  там,  бо
вареники...
   Через якийсь  десяток  хвилин  балаганцi  вже  поминули  губернаторську
резиденцiю,  котра  мiстилася   недалеко   вiд   обласного   полiцейського
управлiння. Вiташевський розповiдав майже про кожен будинок.
   - Це наша  магiстраль,  головна  вулиця,  i  назива?ться  Великою  Таке
наймення, правда, пасу? хiба що до ?? ширини,  бо  сама  вона  куценька  й
обшарпана, мов старець. Нема кому дбати про мiсто. Всiлякi  там  осташкiни
клопочуться не так iнтересами цього убогого краю, як власними гаманцями та
ще тим, щоб дужче допекти нашому братовi.
   На мить спинилися бiля будинку, на дверях якого  красувалося  "Якутские
епархиальные ведомости".
   - Тутешня газета, - пояснив Вiташевський. - Також  дме  в  осташкiнську
дудку.
   Його не дослухали, бо всi  звернули  увагу  на  кремезного  чоловiка  з
вилицюватим лицем i занадто виряченими, нiби пiдпухлими, очима, що  вийшов
з редакцi?. Здивував  насамперед  його  одяг:  пальто  з  ведмежо?  шкури,
горноста?ва шапка, хутрянi рукавицi, а  при  боцi  -  невеличкий  тесак  у
пiхвочках, облямованих срiблом.  Вiн,  очевидно,  збагнув,  що  перед  ним
полiтичнi засланцi,  бо  хижо  глянув  на  них,  обiйшов  i  поплентав  до
розцяцькованих саней посеред вулицi.
   - Оце так бурмило, можна й без рушницi посилати на  ведмедiв,  -  подав
голос Ожигов- - У вас, Миколо Олексiйовичу, i такi водяться?
   - А чому б ?м не водитися? ?. Поживете - самi побачите. Мiсцевий  тойон
з якогось улусу. Видно, з ясачникiвського[21] колiна: то ж ?м цар  дарував
такi тесаки за справний збiр податкiв. Вони, грабуючи мисливцiв, постачали
йому хутро, за яке вiн на ?вропейських ринках лупив мiльйони, а ?м  за  те
дарував тесачки. Вони, зна?те, гордяться  тими  дарунками  не  менше,  нiж
польська шляхта сво?ми гербами. Якраз на  таких,  як  оцей,  i  спираються
всiлякi осташкiни та ?х брехливi "вiдомостi". От ми й прийшли.
   Подвiр'я Монастирьова, де чотири роки тому сталися трагiчнi  подi?[22],
справляло гнiтюче враження. Замiсть хвiртки зяяла  велика  дiрка,  а  сама
хвiртка валялася  на  снiгу.  Горiшнiй  завiс  одно?  половини  брами  був
вирваний, i вона хиталася пiд вiтром, жалiбно поскрипуючи.
   - Бачите, що коять осташкiни, - заговорив Вiташевський. - Наче  поперек
горла сто?ть ?м  Монастирiвка,  очi  мозолить,  ладнi  й  слiд  затоптати.
Минулого лiта вночi хтось i вогнище розклав бiля самого ганку.  Добре,  що
люди уздрiли й погасили, а то все спопелiло б.  От  бузувiри.  Ну,  правду
казати, нас осташкiни теж побоюються, бо пiсля того вогню ми  зняли  бучу.
Так i заявили: якщо вони спалять або зруйнують цей будинок, то запротесту?
все сибiрське заслання i про новий злочин  знатимуть  скрiзь.  Трохи  було
нiби притихли, а зараз знову починають.
   Поставили хвiртку на завiси, висторцювали браму, взяли ??  на  засув  i
лише тодi рушили до  будинку,  що  стояв  у  лiвому  кутку  подвiр'я.  Вiн
невеличкий i зовсiм занедбаний, але ще мiцно трима?ться на землi, вигляда?
навiть грiзно, неначе готовий дати одкоша всякому, хто  зважиться  напасти
на нього. На дверях  висить  колодка,  дво?  вiкон  заскленi,  а  iншi,  з
причiлля й затилля, щiльно позабиванi дошками.
   Перед ганком спинилися, поскидали шапки i, трохи постоявши з похиленими
головами, почали оглядати мiсце кривавих подiй, якi привели  балаганцiв  у
Якутiю.
   - Вцiлiли? - показу? Грабовський на заскленi вiкна.
   - Нi, - вiдповiв Вiташевський. - То вже ми самi  повставляли,  а  решту
позабивали.
   - Тут не живуть?
   - Як бачите.  З  мiсцевих  нiхто  не  хоче,  аби  не  мати  докуки  вiд
осташкiнцiв  та  вiдвiдувачiв,  якi  частенько  сюди  заглядають,  ну,   а
засланцям  полiцмейстер  не  дозволя?.  Звiсно,  треба,  щоб  хтось   таки
поселився: хоча б не допускав руйнацi?, та, може б,  i  осташкiни  не  так
збиткувались. Ми з Зубриловим уже клопочемося про дозвiл  розташувати  тут
музей. Але мiсцева влада опина?ться, бо розумi?, куди воно хилиться.
   - Всередину заглянути б, - просить Новаковська.
   - Зараз. То ми зачинили, аби нiхто тут не лазив, доки  ведемо  торги  з
полiцмейстером.
   Вiташевський одiмкнув колодку. Через порожнi сiни потрапили в першу,  а
потiм i в другу кiмнату.  Скрiзь  слiди  спустошення.  Пiдлога  майже  вся
зiрвана, а земля перерита. Бiля розвалено? печi  сто?ть  диван  з  високою
спинкою,  люто  пошматованою.  Поруч  валяються  уламки  столу,  стiльцiв,
череп'я, заплямлене кров'ю, перетлiле ганчiр'я, розiрванi ланцюжки  ручних
кайданiв, а пiд стiною, коло вирубаного плiнтуса, - розтолочений маленький
черевичок.
   Софiя  Новаковська  ступнула  до  черевичка,  схилилася  над   ним   i,
здавалось, скам'янiла.
   - Мабуть, Гаусманово? донечки, - тихо поясню? Вiташевський. -  Гаусман,
Альберт Львович. Уявiть собi чоловiка,  який,  уже  знаючи  свiй  смертний
вирок, крадькома, щоб не помiтили дружина й донька, позирав через грати на
шибеницю, яку майстрували для  нього,  а  тим  часом  думав  над  законами
природи,  жорстоким  якутським  клiматом  i  ще  жорстокiшим  судочинством
царсько? iмперi?. I розважав маленьку доньку, аби не нудилася  в  похмурiй
камерi, - оповiдав ?й казки, смiшнi дитячi  вiршики,  заплiтав  неслухнянi
кiски.
   Голос  Вiташевського  тремтить,  вiдлунюючи  жалiбними  нотками.  Жiнки
витирають  хусточками  сльози,  Кранiхфельд  i  Ожигов  дихають,   немовби
придушенi важенною брилою, а  Грабовський  прикипiв  гарячим  поглядом  до
поколупано? кулями й багнетами стiни i не може дати сво?му серцю ради.
   Уявiть собi. Справдi, iншим  балаганцям  важко  уявити  будь-котрого  з
монастирiвцiв, а от йому легко. Бiльшiсть з них вiн не лише бачив, чекаючи
в Бутирках весни, а потiм першо? арештантсько? партi?  в  Сибiр.  Разом  з
ними йому довелося ?хати у вагонi до Нижнього Новгорода,  далi  Волгою  та
Камою пливти на тюремнiй баржi, де  вiн  написав  i  подарував  на  спогад
?вгенi? Шефтель вiрш... Говорили, радилися,  сперечались.  Лев  Матвiйович
Коган-Бернштейн, його мила дружина Наталя  Йосипiвна,  безстрашний  Микола
Львович Зотов, дотепний поет Шур, iншi. Хiба можна забути i не  уявити  ?х
живими навiть через десятки, сотнi рокiв?
   - Миколо  Олексiйовичу,  -  зверта?ться  Улановська,  трохи  вгамувавши
сльози, - розкажiть нам, як усе те вiдбулося.
   Вiташевському,  видно,  важко  говорити,  бо  кiстлявi  пальцi   дрiбно
тремтять, протираючи скельця окулярiв.
   Жив вiн тодi в улусi, але часто при?здив до мiста, бачився з  Ноткiним,
який   квартирував   у   Монастирьова,    з    Подб?льським,    Гаусманом,
Коганом-Бернштейном, а з Миколою Зотовим та Мiнором був на  дружнiй  нозi.
Вiд них, звiсно, знав i про нелюдський наказ Осташкiна, i про той протест,
що готувався. Та хто ж мiг передбачити,  що  воно  ско?ться  так  нагло  й
трагiчно.
   Вiн саме гостював у селi Павловському. Вранцi двадцять другого  березня
прибiг до його приятеля  Гейман,  який  вiдбував  там  сво?  поселення,  i
сповiстив, що Осташкiн  сьогоднi  збира?ться  розправитись  з  непокiрними
якутськими засланцями. Приятель, недовго роздумуючи, запрiг конi,  i  вони
рушили, однак, поки добралися,  тут  уже  лилась  кров.  Марно  намагались
проскочити в подвiр'я - воно кругом було оточене  козаками  й  городовими.
Чули стрiлянину, брутальну солдатську лайку, жiночий i дитячий лемент.
   Раптом  з  хвiртки  вихопився  Осташкiн,  зiгнутий  у   три   погибелi,
переляканий. Обома руками тримався за груди. Слiдом за ним  мчали  офiцери
Карамзiн  та  Важев.  Добiгши  до  пiдводи  бiля  ворiт,   вони   посадили
вiце-губернатора на не? i щодуху погнали в управлiння. Потiм  з'ясувалось,
що Зотов послав навздогiн Осташкiну двi кулi,  одна  з  яких,  влучивши  в
гудзик, завдала вiце-губернаторовi легко? контузi?, а  Важев  i  Карамзiн,
мабуть, просто скористалися цим, аби врятувати власнi шкури.
   Лише  коли  вщухла  стрiлянина,  а  солдати  трохи  вгамувалися,  народ
розштовхав пiд ворiтьми козакiв i увiрвався в подвiр'я.  На  землi  лежали
тiла Ноткiна, Муханова, Шура i Пiка. Бiля ганку хрипiв i корчився в тяжких
конвульсiях Подб?льський, але до нього не допускали солдатськi багнети.  З
будинку доносилися стогiн i ридання - там Наталя Йосипiвна подавала  першу
допомогу пораненим - чоловiковi, Фундаминському, Мiнору,  Зотову  й  Софi?
Гуревич. Остання була вся поколота i невдовзi померла.
   Нi Осташкiн, нi Карамзiн, нi Важев  бiльше  не  повернулися.  Завершити
справу, очевидно, було доручено  полiцмейстеру  Сухачову,  бо  вiн  згодом
появився з десятком городових i трьома порожнiми пiдводами. Вигнавши людей
з подвiр'я, солдати й городовi пiд його орудою скидали трупи на однi сани,
на другi - тих, якi вже не могли йти, а на третi  -  все,  що  вигребли  з
житла Ноткiна. Живих i легко поранених вишикували  за  саньми,  i  жалiбна
процесiя посунула до тюрми.
   Тодi розгнiвив мiсцеву владу також син Василини Маркiвни.  Чоловiк  вiн
чесний,  душевний,  як  i  його  мати.  А  такi,  звiсно,  не  подобаються
начальству. Уже на вулицi  Подб?льський,  який  лежав  з  тiлами  забитих,
востанн? застогнав, рвучко пересмикнувся, i голова його впала на снiг.  Не
витерпiв Клим, що йшов у солдатському-козацькому кiльцi, вилаявся, передав
на мить свою рушницю сусiдовi i пiдтягнув мертвого героя на  сани.  За  те
його мало не судили, а потiм виперли в улус.
   - А оце, - показу?  Вiташевський  на  зiрвану  пiдлогу  та  пошматовану
обшивку дивана, - полiцiя нако?ла вже потiм. Сподiвалася, певно, що Ноткiн
тут понаховував чогось, що знайде  якiсь  матерiали  для  свого  ганебного
судилища. Осташкiни все  роблять,  щоб  заплямувати  славну  Монастирiвку,
викорiнити й згадку про не?, але всього цього ?м уже не бачити,  як  свинi
неба.

   4_

   Меморiальний музей, до якого сьогоднi завiтали  балаганцi,  мiстився  в
однiй кiмнатi. Вона не така вже и мала, але музе?вi в  нiй  зовсiм  тiсно:
експонати висять на стiнах, лежать на столах i навiть на пiдлозi.  Посеред
кiмнати вiльного мiсця так мало, що вiдвiдувачам нiде обернутися.
   Зубрилов   хвилювався,   аж   червонiв,   наче    був    не    поважним
консерватором[23], чоловiком з посрiбленими скронями та помiтним черевцем,
а початкуючою вчителькою,  яка  пiсля  закiнчення  жiночих  курсiв  уперше
переступила порiг  класу.  Забувши  про  дбайливо  вистругану  указку,  що
стирчала з халяви повстяка, вiн схилявся майже  над  кожним  експонатом  i
розповiдав не лише про його змiст та iсторичну вартiсть, а й про те, ким i
коли подарований музе?вi. В тiй квапливiй i непослiдовнiй  розповiдi  було
стiльки захвату й сердечного вогню, що ??  не  змiг  би  спокiйно  слухати
навiть той, хто нiколи не цiкавився минулим,
   Балаганцi вже не так оглядають експонати, як  дивляться  на  збудженого
оповiдача, хоча й серед експонатiв ? цiкавi i  привабливi.  Он  на  жердцi
висить пара жiночих чобiточкiв: вони без пiдборiв i закаблукiв, а халяви й
витяжки тонко вигаптуванi слiпучо яскравим бiсером. Поряд з ними -  вельми
гарна хутряна одежа.
   . - А  оце  тiльки  сьогоднi  принiс,  -  показу?  Зубрилов  на,  купку
кольорових мiнералiв пiд стiною. - Ще не встиг виготовити бирочки. Звiсно,
експонатiв у нас поки що мало, - нiби вибача?ться,  що  не  може  повнiстю
задовольнити сподiванку гостей, - але, повiрте менi, згодом  буде  багато.
Зараз саме мина?, - висмикнув з бiчно? кишенi сюртука схожий  на  цибулину
годинник i поглянув на  циферблат,  розцяцькований  римськими  цифрами,  -
мина? один рiк, вiсiм мiсяцiв i три днi, як ми врочисто нарекли цю кiмнату
музе?м. Тодi мали сiмсот шiстдесят чотири експонати, а  тепер  уже  лiчимо
двi тисячi дев'ятсот дев'яносто сiм, включаючи i  роздобутi  сьогоднi.  I,
дума?те, влада дба?? Навпаки - дорогу перегороджу?. Люди допомагають. Самi
приносять усе, що, на ?х гадку, гiдне увiчнення. I з мiста,  i  з  улусiв,
навiть з найдальших наслегiв. Народ,  зна?те,  любить  рiдну  землю,  свою
iсторiю, гордиться нею i хоче, щоб його нащадки не думали, нiби вони якiсь
безбатченки.
   - Хай тi нащадки, якi колись милуватимуться  нашим  музе?м,  -  вставив
Костюрiн, непомiтно зайшовши до  кiмнати,  -  завдячують  оцьому  славному
дiдусевi, - i показав на масивну волячу голову, що стояла окремо на мiцнiй
дерев'янiй пiдставцi.
   - А так, так, Вiкторе Федоровичу, - жваво пiдхопив Зубрилов.
   Вiн пiдiйшов, поклав руку на лоба, нiжно погладив,  мов  живу  скотину,
заглянув у темнi орбiти, де колись були очi, навiть протер ?х хусточкою.
   - Справдi, йому мають дякувати нащадки, бо все  з  нього  почалося.  Ми
недарма назвали його дiдусем нашого музею.
   Було це  чотири  роки  тому.  Тодi  Зубрилов  мандрував  по  Вiлюйщинi,
записуючи з народних уст олонхо - епос якутiв. За?хав  також  у  Вiлюйськ.
Ночуючи в Семена ?горова,  побачив  у  його  юртi  цю  голову  i  запитав,
звiдкiля вiн роздобув. Хазя?н i каже: знайшов,  копаючи  яму  пiд  весняну
земляну симу[24]. I тi?? само? митi заро?лася в Зубрилова думка про музей.
Захоплений нею, всю нiч не спав, а коли вранцi висловив ту думку  ?горову,
той подарував йому голову: менi вона, мовляв, без надоби, а там  служитиме
доброму дiловi. Ну, Зубрилов, звiсно, забрав.
   За?здив тодi в  Мархiнський,  Батурський,  Намський  та  iншi  улуси  i
скрiзь, де тiльки випадала нагода, вiв мову про майбутнiй музей, а  голову
показував, як свiдчення того,  що  заснування  музею  вже  почалося.  Люди
вiдгукувались гаряче i не скупилися. Тодi вiн  привiз  у  Якутськ  близько
сотнi дрiбних речей - хатнiй посуд, мiнерали,  вироби  з  кiсток,  дерева,
каменю й слюди.
   - Багато допомогли й нашi засланцi, а надто Вiктор Федорович та  Микола
Олексiйович.
   - То вже зайве говорите, - зашарiвся Костюрiн.
   - Чому ж, Вiкторе Федоровичу? Зовсiм не зайве, - наполягав Зубрилов.  -
А пригаду?те, як ви з Миколою Олексiйовичем захопилися, коли я звiрив  вам
свою iдею, як самi ходили до людей i  збiльшили  кiлькiсть  експонатiв  на
одну чверть? Не вiдпирайтеся... Бачу, бачу, - звернувся вже до балаганцiв,
- як Вiктор Федорович та Микола Олексiйович люблять наш музей.  Хоч  i  не
служать у _нас а щодня заходять. I  майже  кожного  разу  не  з  порожнiми
руками. Ану, Вiкторе Федоровичу, вивернiть-но сво?  кишенi,  покажiть,  що
принесли.
   - Нiчого особливого, - поморщився Костюрiн i простягнув  консерваторовi
срiбне стремено. - Це вiд старовинного якутського сiдла.
   -  От  бачите,  -  ще  бiльше  запалився  Зубрилов,   милуючись   новим
подарунком. - Спасибi. А хiба ж, скажiть, без вас та Миколи Олексiйовича я
придбав би оту модель?
   - Не поспiшайте, - посмiхнувся Костюрiн. - Ви ще ?? не придбали.
   - Еге, не придбали, але тепер, зда?ться, вже вирiшено.
   Зубрилов не може стриматись, щоб не розповiсти вiдвiдувачам  про  новий
експонат, яким скоро ма? поповнитися музей.
   ? тут в одних людей, виточена ще ?х покiйним дiдом, модель старовинного
острога, одна з башт якого ще й досi височить на околицi мiста. Тiй моделi
навiть важко скласти цiну, бо в  нiй,  можна  сказати  без  перебiльшення,
генiально виявилася висока обдарованiсть i майстернiсть якутiв у рiзьбi по
кiстцi. Вдумайтеся лише: вся вона зроблена  з  кiстки  у  формi  квадрата,
рамена якого  мають  не  менше  по  пiвтора  аршина.  В  кожному  кутку  i
посерединi рамен, що являють собою фортечнi стiни, - башти, яких аж вiсiм.
I все це вирiзьблено так тонко, з таким умiнням i любов'ю, що  дивишся  на
нього, як на  нерукотворне  чудо.  Якого  терпiння,  яко?  наполегливостi,
скiльки зусиль  треба  було,  щоб  довести  все  те  до  тако?  дивовижно?
досконалостi I
   - От вам i дикi  племена,  iнородцi,  як  обзивають  царськi  чиновники
якутiв, евенкiв, чукчiв, юкагiрiв та iншi народи Далеко? Пiвночi. Нi, я не
спинюсь нi перед чим, а та модель таки стоятиме тут. Бо  так  мислю  собi:
кожен з нас, потрапивши в силу лихих обставин сюди, повинен  зробити  щось
корисне для людей, для цього багатого, а водночас  i  дуже  бiдного  краю.
Тiснота в нас, як самi бачите, величезна.
   - А як же з будинком Монастирьова? - запитав Ожигов.
   - Ви вже зна?те про наш задум?
   - Микола Олексiйович розповiдав.
   - Задум гарний, та нема пуття, - зiтхнув Зубрилов. - Зда?ться, нiчого з
того не вийде. От хай скаже Вiктор Федорович, скiльки ми оббивали пороги в
обласному та мiському управлiннях, але все марно.  Не  хочуть  i  слухати,
навiть сердяться, коли заводиш мову про те. Обiцяють видiлити тут  нам  ще
одну кiмнату. Ну, та хоча б уже це...

   5_

   Людей зiбралося до  Вiташевських  чималенько.  То  були  все  полiтичнi
засланцi, а також двi якутськi родини - сусiди господарiв.  Декого  з  них
балаганцi вже знали, але бiльшiсть бачили вперше.
   Слухаючи розмови, жарти, що  лунали  звiдусiль,  Грабовський  крадькома
розглядав наймолодшу серед гостей пару,  що  сидiла  з  протилежного  боку
столу i не брала  участi  в  спiльнiй  балачцi.  Це,  як  виявилося,  були
Гаврилови,  найближчi  приятелi   Вiташевських.   Вiн   -   худенький,   з
клинцюватими залисинами, гострими рудуватими вусиками  i  надмiру  блiдий.
Вона йому нiби й не пiд пару, бо  повна  молодечо?  сили,  наче  розквiтла
троянда, i чимсь нагаду? Сигиду. Чим саме -  не  можна  й  збагнути.  Адже
зовнi вони зовсiм не схожi одна на одну: та була смаглявою, з  волошковими
очима i свiтлим волоссям; у  цi??  лице  бiле,  аж  просвiчу?ться,  неначе
тонкий порцелян, коси  чорнi-чорнi,  а  брови  ще  чорнiшi  i  з  яскравим
вiдблиском. О, либонь, нарештi уловив - ?х спорiднюють очi, i не кольором,
нi, а тi?ю глибиною, якiй, зда?ться,  кiнця-краю  нема.  Невже  й  ця,  як
покiйна Надiя, полiтичний борець, присвятила себе великiй справi?
   Роздуми Грабовського перебив господар дому, певно, й не вiдаючи того.
   - Дорогi гостi, - пiдняв вiн чару. -  Велике  вам  спасибi  за  те,  що
завiтали до нашо? хати i зiгрiли ?? сво?ю ласкою. Дозволю собi вiд  усього
тутешнього заслання сердечно привiтати тих, якi слiдом  за  монастирiвцями
пiднесли голос протесту проти  самодержавно?  деспотi?  i  за  це  зазнали
тяжко? кари. Славнi  балаганцi,  ваш  мужнiй  приклад  запалив  смiливiстю
мiльйони сердець на боротьбу  за  волю.  Наслiдки  ваших  безстрашних  дiй
особливо добре вiдчули  ми  тут.  Доти  нiчим  не  обмеженi,  свавiльнi  й
нахабнi, тутешнi полiцейськi властi, довiдавшись про ваш протест, про  той
розголос, якого вiн набрав  не  лише  в  Росi?,  а  й  за  кордоном,  ураз
принишкли. Ми вiльнiше дихнули i цим завдячу?мо насамперед вам.
   На знак згоди з господарем всi гостi пiдвелися.
   - Тепер слово за iменинниками, - подав голос Олекса Макаревський.
   Балаганцi перезирнулися. Кранiхфельд недвозначно наступив пiд столом на
ногу  Грабовському,  а  Ожигов,  запеклий  противник  будь-яких  та?мниць,
сказав:
   - Це ми доруча?мо Павловi Арсеновичу. Вiн  у  нас  -  поет,  мастак  на
промови, а до того ж був iнiцiатором i натхненником нашого протесту.
   Його мову заглушили дружнi оплески.  Вiд  них  Грабовський  розгубився.
Почував себе до того скованим, що насилу одiрвався вiд стiльця.
   - Милi друзi, - почав, ледве стримуючи хвилювання. - Хочу перш  за  все
сказати, що Микола Олександрович завiв вас  в  оману  щодо  мо?х  скромних
лiтературних спроб i мо??  ролi  в  органiзацi?  протесту...  Все  це  вiн
занадто перебiльшив.
   - От тобi й ма?ш! - розвiв руками Ожигов. - Адже тут ? живi  свiдки,  i
на судi ти, Павле, говорив, що не тiльки писав нашу вiдозву, а й  розсилав
?? сам i що вiдповiдальнiсть за не? повнiстю береш на себе. Було таке?
   - Було! - разом потвердили Улановська, Новаковська i Кранiхфельд.
   Довкола столу  знову  пролунали  гарячi  оплески.  Але  тепер  вони  не
сковували, а пiдбадьорювали Грабовського:
   - А хiба ти, Миколо, ти, Евелiно, ти, Вiтю, та наш  покiйний  Володимир
Iванович не так само говорили, намагаючись зменшити  кару  для  iнших?  Не
будемо зараз вимiрювати й порiвнювати нашi  заслуги.  Хочу  сказати  iнше.
Мене, як i мо?х товаришiв, глибоко зворушила. та велика й  душевна  увага,
якою оточили нас тут. I не лише в гостиннiй господi Миколи Олексiйовича.
   Вiн якусь мить помовчав i продовжив:
   - У нас ще вчора жеврiла надiя, що губернатор дозволить нам  залишитися
в Якутську, жити разом з  вами.  Але  сьогоднi  вона  лопнула,  як  мильна
бульбашка, бо нам уже  оголосили  мiсце  поселення:  я,  Вiктор  Павлович,
Евелiна Людвигiвна - на Вiлюйщинi, а Микола Олександрович i Софiя Юхимiвна
- на Верхоянщинi. На нашi домагання не зважили: не дозволили усiм  п'ятьом
мешкати вкупi. Отже, розлука неминуча, вона скоро настане. Одначе тим, хто
ще зараз вершить нашi долi, доведеться переконатись, що роз'?днати нас  ?м
не вдалося i нiколи не вдасться: навiть перебуваючи в  рiзних  мiсцях,  за
сотнi, за тисячi верст одне вiд одного, нашi серця завжди будуть разом.  I
в цьому наша сила, запорука того, що хай не завтра,  не  пiслязавтра,  хай
пiзнiше, але ми таки переможемо. Давайте ж вип'?мо за безсмертя  тих,  якi
чесно полягли на тернистих дорогах людського поступу, за  торжество  добра
над злом.
   До сво?? чарки Грабовський тiльки  пригубився.  Це  завважив  Костюрiн,
який сидiв лiворуч вiд нього.
   - То вже не дiло, - нахилився до вуха Грабовського. - Ви й попереднього
разу не пiдтримали компанiю, але зараз, виголосивши такий тост,  ухилятися
не личить.
   - Нi,  Вiкторе  Федоровичу,  я  не  ухиляюсь,  проте  випити  не  можу.
Спиртного взагалi не вживаю, як i не палю.
   - Це така ваша релiгiя?
   - Зовсiм не релiгiя, а так уже склалося. Колись палив, iнодi мiг  також
випити чарку. Але ж я майже вiсiм рокiв просидiв у тюрмах i  нi  вiд  кого
передач не мав, крiм хiба що вiд сестри й брата в Харковi.  Де  ж  би  мав
дiставати тютюн чи горiлку? Довелося просто вiдучити себе,  i  зробити  це
було не важко. Ну, а зараз, при мо?й хворобi, зайва краплина спиртного або
навiть запах цигаркового диму завдають менi  таких  мук,  що  бодай  i  не
згадувати.
   - Даруйте за недоречний жарт. Я, власне, хотiв про  iнше.  Маю  до  вас
прохання. Термiн мого заслання тут скоро закiнчу?ться. Думаю ?хати  звiдси
в Тобольськ i  взятися  там  за  редагування  газети  "Сибирский  листок",
офiцiйним видавцем яко? числитиметься  моя  дружина.  Хочу  просити  вашо?
згоди, щоб ви, живучи на Вiлюйщинi, були нашим  постiйним  кореспондентом.
Як дивитесь на це?
   - Можу лише подякувати за увагу  i  постараюсь  задовольнити  прохання.
Вас, очевидно, цiкавитимуть насамперед мiсцевi матерiали?
   - Звичайно, однак не тiльки вони, а й iншi, в тому числi й лiтературнi.

   6_

   Дiла не бракувало всiм. Але найбiльш мала його  Василина  Маркiвна.  Бо
вже ?? пожильцям видали в управлiннi грошi на дорогу. Повернувшись з  того
триклятого управлiння додому, довго радилися, як приготуватися  в  дорогу,
але нiчого з тi?? ради не виходило. Та й не диво -  молодi,  зеленi,  хiба
вони знаються на цьому. От i довелося Василинi Маркiвнi взяти весь  клопiт
на свою голову. Та й клопiт не малий.  Грошей  тих  мов  кiт  наплакав,  а
стiльки ж усього треба - i харчiв, i одежi, i всiлякого припасу. Мандрiвка
- не рiдна тiтонька, не пригрi?, не нагоду?. Всi озутi й одягнутi абияк, а
?хати ж який свiт. Торiк ?? Клим возив одного монастирiвця  i  розказував:
туди верстов сiмсот, станцi? одна вiд одно? далеко, а на _них нiчогiсiнько
не розживешся.
   Василина Маркiвна добре бачить, чого кому найнагальнiш потрiбно,  бо  ж
за цi два тижнi, що живуть у не?, звиклася  з  ними,  наче  з  рiдними,  i
придивилася. Он на Вiкторовi шапчина зовсiм  мiленька,  немовби  покришка,
вух не прикрива?,  а  в  Миколи  тiльки  й  слава,  що  ?  рукавицi:  вони
брезентовi i без пiдкладки,  де  там  теплу  затриматися.  У  Софi?  комiр
куценький, на Евелiнi валянки ледве дихають.
   Але цi четверо хоч, дякувати боговi, здоровi. Особливо болить  ??  душа
за Павла. Дивiться ж бо: наймолодший серед них, всього двадцять сiм  рокiв
ма?, а вже сухотнявий i серцем недужий. Йому б  про  таку  дорогу  доброго
кожуха i повстякiв, а вiн напiвголий. Де того всього вiзьмеш? Як би  зараз
знадобилися отi теплi Климовi штани, але ж Клим забрав  ?х  з  собою.  Чи,
може, дати свою кожушину? Так у чому ж самiй залишитися,  коли  вся  одежа
уже в улусi? I так пече, i так гаряче.
   А про те, щоб з цi?? мiзерi?, яку дали в управлiннi, вигадати якось  на
кожух, нема що й думати. Он  сьогоднi  ярмаркували  разом  з  Евелiною  та
Софi?ю: купили три пуди житнього борошна,  пуд  риби,  пiвпуда  яловичини,
десять фунтiв коров'ячого масла, три ворки сиру, кiлька кварт ягiд,  бо  ж
треба щось i до вiд'?зду  ?сти,  i  на  дорогу  насушити  сухарiв,  спекти
пирогiв. Коли оглянулися  на  грошi  -  в  очах  потемнiло.  Утрьох  знову
перелiчили витрати, все зiйшлося  копiйка  в  копiйку,  а  гаманець  майже
порожнiй. От тобi i Павлiв кожух, i Вiкторова шапка, i Евелiнинi  валянки,
i Миколинi рукавицi.  Як  то  кажуть,  купило  притупило.  Але  Павла  так
вiдпустити не можна - не до?де, загине хлопець дорогою.  Хай  тут  дiвчата
самi завдають розчину, а вона, Василина Маркiвна, сходить до Вiташевських,
Гаврилових i побалака? з ними про Павла...

   ***
   Ще й не розвиднiлося добре, а в подвiр'?  Василини  Маркiвни  було  вже
людно й гамiрно. Вiташевський i Ожигов виносили з сiней скриньки,  валiзи,
мiшки з сухарями i складали бiля ворiт. Там же Костюрiн сторцював в'язанки
книжок, а Гаврилов i Кранiхфельд витрiпували коло дровiтнi ведмежу  шкуру.
Вiкторовi, видно, так i не пощастило замiнити свою мiлку шапку, але  тепер
у нього за плечима чорнiв добрячий башлик, i, може,  тому  вiн  задоволене
посмiхався.
   Усi поспiшали, бо сподiвалися пiдвiд з конво?рами, якi мають  провадити
Кранiхфельда, Улановську i Грабовського у Вiлюйськ. Микола Ожигов  жартома
уже цiлий  тиждень  назива?  ?х  вiлюйчанами,  а  себе  з  Новаковською  -
верхоянцями. Про свiй  сьогоднiшнiй  вiд'?зд  були  попередженi  опiвночi:
рушають вони на свiтанку, бо треба нинi  покрити  два  станки,  якi  мають
понад сотню верст, а день зовсiм короткий. Мусила Василина Маркiвна поночi
бiгти до Вiташевських, а  вже  потiм  Микола  Олексiйович  обiйшов  iнших,
сповiщаючи новину, яко?, власне, й сподiвалися.
   Витiвка полiцмейстера була зрозумiлою: вiн хотiв  тихенько  випровадити
вiлюйцiв, ще коли спало мiсто, - щоб не зiйшлися на проводи люди, а  надто
полiтичнi засланцi Якутська. Балачка про довжину двох перших станкiв -  то
пилюка в очi. Але  Вiташевський  також  не  з  плоту  виламаний  -  вiн  з
Гавриловим та  Макаревським  постарався  не  гiрше,  нiж  усе  полiцейське
управлiння.
   - Ого - радiсно вигукнув Зубрилов, заходячи в подвiр'я. - Тут збiр  уже
повний.  Значить,  осташкiни  провалилися  А  мене  трохи   затримали   тi
собачники, городовi. Аж утрьох прив'язалися, як наслання: куди  й  за  чим
так рано квапишся? Спершу я одпихався то сим, то тим, а потiм,  побачивши,
що тiльки час марную, сказав, як воно ?. Почали мене умовляти:  нема  чого
туди йти, нiхто нiкуди сьогоднi не ?де. Ну,  я  ?м,  звiсно,  не  повiрив,
чемно розкланявся i пiшов. Але й вони  сюди  торочаться,  очевидно,  мають
розпорядження полiцмейстера.
   - Хай приходять, коли ?м так цiкаво,  -  махнув  рукою  Вiташевський  -
_Тепер, пiсля Монастирiвки, вони не наважаться зачепити нас, а _ми не дамо
?м маслака в зуби.
   Василина  Маркiвна  пора?ться  бiля  пирогiв  та  коржикiв.  Пачку?  ?х
десятками i склада? в торбинки.
   - Оце, - навча? Евелiну, - на кожен  станок  окремо.  Та  дивися  менi,
дорогою будь ощадна, не роздаровуй конво?рам i погоничам. А хлопцiв харчуй
добре. На станцiях готуй ?м щось гаряченьке. Павло хай побiльше п'? чаю  з
малиною.
   На подвiр'? люди вже кишать кишмом. Не тiльки полiтичнi засланцi,  а  й
мiсцевi. Гаврилови обступили Грабовського. Вони також засмученi,  особливо
Ольга Василiвна.
   - Нас, Павле Арсеновичу, скоро також, зда?ться, випруть у Вiлюйськ.
   - Невже?
   - Либонь так, - ствердно хита? головою  Кость  Семенович.  -  Менi  вже
натякали, хоча наказу ще нема. Нам, звiсно, не хочеться. I не тiльки тому,
що там - глушина. ? й iнша причина. Я - фотограф.  У  Якутську  все  ж  до
шести тисяч мешканцiв, а там, кажуть, у десять разiв менше.  Чи  ж  матиму
заробiток? Ну, то вже побачимо, може, якось обкрутиться.
   До них пiдходить мiський лiкар Гус?в. Цього хiрурга, який  славиться  в
Якутську не тiльки сво?м ремеслом, а  й  високою  поряднiстю,  Грабовський
трохи  зна?.  Зна?  не  тiльки  з  похвальних  розповiдей   Зубрилова   та
Вiташевського про те, як турботливо рятував Гус?в поранених монастирiвцiв,
а й  з  власного  досвiду  -  двiчi  бував  у  нього  в  лiкарнi.  Тодi  й
переконався: цей гуманний лiкар володi? секретами не лише хiрургi?, але  й
терапi?.
   Потиснувши усiм руки,  Гус?в  довго  тупця?  довкола  них,  немовби  на
жаринах. Його права рука безугавно непоко?ться в кишенi кожушано?  бекешi,
а очi аж пронизують недогадливих Гаврилових.
   - Костю Семеновичу, - нарештi мовить вибачливо, - прошу дарувати  менi,
але, за обов'язками  ескулапа,  мушу  висловити  сво?му  пацi?нтовi  деякi
поради на дорогу.
   I, не чекаючи згоди, узяв Грабовського пiд руку.
   - Я  от  що  хотiв,  Павле  Арсеновичу,  -  продовжив  стишеним,  майже
змовницьким голосом, як трохи одiйшли вбiк. - Ви ж ото бували  в  мене  на
прийомi. Я собi й подумав: чому б вам не захопити вiд нас довiдки про стан
вашого  здоров'я.  Вона  не  зашкодить,  а  iнодi  може  знадобитися.  Ну,
примiром, скориставшись нею, могли  б  домагатися  дозволу  повернутись  у
Якутськ - пiд медичний догляд. Правда?
   - Та воно так, звичайно, - згоджу?ться Грабовський, - але якби ж про це
було ранiш подумати, а тепер уже пiзно.
   - Пiзно лише мертвому робити припарку,  кажуть  у  нас,  -  посмiхнувся
лiкар, - а тим, хто ще живий, можна i  треба.  -  Вiн  витягнув  з  кишенi
папiр. - Берiть. Хай щастить.  Добре,  що  встигли,  бо  он  уже  й  гостi
прийшли.
   Грабовський  оглянувся  i  уздрiв  трьох  городових,  якi  заходили   в
подвiр'я.
   - От бачите, - неприховане глузував над ними Зубрилов, - а ви ж казали,
нинi нiхто...
   Вiн не докiнчив, бо слiдом за  городовими  у  хвiртцi  виросла  постать
полiцмейстера.

   7_

   - Хот. Хот, - маха? погонич довгою пужакою, дзвiнко  торохтить  нею  по
переднiй рамi нарт, а оленi нiби й не чують того: ступають неквапно, ледве
переставляючи ноги в копнистому снiговi, i  нарти  повзуть  за  ними,  мов
черепаха.
   Ступаючи  за  нартами,  Грабовський  час  вiд  часу  позира?  на  темну
халабуду,  що  манячить  ген-ген  попереду.  То  пiдвода,  на  якiй  ?дуть
Улановська i Кранiхфельд. Вона - кiнна. Конi, запряженi в не?, також  дуже
худi, але все-таки трохи моторнiшi вiд оленiв, i  оленi  не  встигають  за
ними.
   Ту пiдводу роздобули у Вiлюйську самi, без допомоги окружного справника
Антоновича, i з величезними зусиллями, зате вона добре зарятувала ?х учора
пiд час вiхоли. Правда, халабуда маленька, там навiть двом тiснувато, тому
в нiй постiйно  ?хала  одна  Евелiна,  а  хлопцi,  чергуючись  мiж  собою,
заглядали в не? лише для того, щоб погрiтися, але й то не мале дiло. Вночi
ж вiхола вгамувалася, i Грабовський ще зранку вирiшив: хай у халабудi весь
день ?дуть Кранiхфельди, як вiн почав жартома називати Вiктора  й  Евелiну
пiсля того, коли вони вирiшили побратися. ?м упарi буде затишно й  при?мно
воркувати. А йому байдуже й на нартах, у компанi? фурмана та конво?ра, тим
паче що вони сидять нiмотою i не заважають йому  думати.  До  того  ж  вiн
лiпше зодягнений, нiж Вiктор: Василина Маркiвна та  Ольга  Василiвна  десь
роздобули для нього i повстянi валянки, i кожушанку пiд
   пальто.
   Якби тiльки не забивало дух i не кололо в грудях, то так би йшов  увесь
день, перемiряв би все це якутське снiгове безмежжя, яке не може  осягнути
нi зiр, нi навiть тяма. Але що поробиш. От i  зараз.  Продибав  не  бiльше
гони-пiвтори, а груди вже розпира?, як циганську халабуду, вони, зда?ться,
не витримають того шаленого внутрiшнього тиску i лопнуть.  Серце  скнi?  i
б'?ться, аж у головi каламутиться.
   I як Тут не  згада?ш  Кобзарево?  влюбленицi.  Кажуть,  вiн  з  нею  не
розлучався впродовж всього  свого  засланання.  Вона,  Журлива  й  жальна,
обiйма? всього тебе, i годi вирватися з тих владних обiймiв. Коли б малися
сили, затягнув  би  ??  на  все  горло,  щоб  розбудити,  розворушити  оцю
довколишню, сковану лютим морозом, тишу.  Та  ба  -  нема  сил.  ?х  ледве
вистача? хiба лише на те, аби лелiяти ?? в думках:

   Та забiлiли снiги,
   Забiлiли бiлi,
   Ще й дiбровонька...
   Та заболiло тiло ;
   Бурлацьке? бiле,
   Ще й головонька...

   Наздогнавши нарти, вилiза? на них,  загорта?  колiна  ведмежою  шкурою,
всiда?ться i хапливо диха?. Коли нарештi вiддиху?ться, йому ста?  легко  i
при?мно. Тепер нiби й повiтря порiдшало, менше тисне на груди.
   А серце б'?ться стривоженою пташиною:
   Нiхто не заплаче
   По бiлому тiлу
   По бурлацькому...
   Нi отець, нi мати,
   Нi брат, нi сестриця,
   Нi жона його...
   Конво?р, бачачи, як густiшають сутiнки надвечiр'я,  а  передня  пiдвода
оберта?ться в них на невиразну пляму. почина? непоко?тися.
   - Агей, саха! - термосить фурмана за плече. -  Не  куняй.  Лоскочи  ?х,
лоскочи. Бо я зараз сам вiзьмуся i за них, i за тебе.
   Та фурман на тi погрози зважа? так само,  як  оленi  зважають  на  його
безперервнi понуки: не огляда?ться, не вiдповiда?, не поспiша?. Як i досi,
повторю? монотонно i незлобиво:
   - Хот. Хот...
   - Хот, хот, бодай вони тобi виздихали, - перекривля? конво?р,  але  вже
не погрожу?, просить: - Ворожи  ?м  що-небудь...  В  управi  ж  нiкого  не
застанемо, доведеться всю нiч гибiти на вулицi. I де ти  такий  взявся  на
мою голову разом з тво?ми сухоребрими оленями.
   Загалом цей конво?р - непоганий, в кожному  разi  набагато  кращий  вiд
тих, з якими не один раз доводилося мандрувати. Кращий уже хоча б тим,  що
?де мовчки: оце за всю дорогу вперше забалакав.
   - I за що ви кленете чоловiка? - зверта?ться до  нього  Грабовський.  -
Хiба вiн винуватий, що торiк не вродило сiно i скотиною аж  вiтер  колише?
Та й вашi прокльони не прискорять ?зди.
   - Певно, не прискорять, - згоджу?ться конво?р, - але ж тих  уже  зовсiм
не видно.
   - Не журiться, не пропадуть, в улусi спиняться. А те, що  поспiшили,  -
навiть добре: може, ще застануть когось в управi. Правда?
   Конво?р нiчого не  вiдповiв.  Слова  Грабовського,  мабуть,  заспоко?ли
його. Вiн поклав рушницю на нарти, загорнувся великим  комiром  i  прилiг,
немовби збирався спати.
   Не хотiлося говорити i Грабовському. В тихих  сутiнках  поволi  рояться
думи-спогади. Вони спалахують бiля кожно? _з тих численних,  непри?мних  i
важких пригод,  якими  позначена  довга,  майже  двотижнева,  мандрiвка  з
Якутська, але найбiльше снуються над Вiлюйськом.
   Вiлюйськ - мiсце мук Чернишевського i багатьох iнших.  Нарештi  побачив
його. Погане мiстечко, навiть гiрше за Балаганськ, Кiлька купецьких садиб,
заставлених великими будинками та склепами, козача школа, церква, тюрма  -
ото i всi його "команднi висоти". Тюремне подвiр'я  було  замкнуте,  i  на
саму в'язницю зиркнув, можна сказати, одним оком - крiзь вузькi  прощiлини
огорожi. Тепер вона, тюрма, порожня i вся заметена снiгом.  Кажуть,  пiсля
монастирiвцiв-каторжникiв до не? поки що нiкого _не кидали - так i  пусту?
самотою, одгороджена вiд свiту височенними гострими палями;
   Всього два днi побули у Вiлюйську, похапцем оглянув  його,  а  враження
залишилося назавжди. Воно,  враження,  -  гнiтюче,_  особливо  вiд  юрт  i
життя-буття мiсцево? бiдноти. Кругом злиднi аж  кишать.  Жiнки,  чоловiки,
дiти, котрих  стрiчав  на  вулицi,  -  обдертi,  виснаженi,  з  остуженими
носами,_ щоками, з  очима,  роз'?деними  трахомою,  або  й  зовсiм  слiпi.
Багатьох загриза? проказа. Подивишся' на них - i кров холоне в жилах. Чув,
згодом почне працювати лепрозорiй, що створю?ться зусиллями й заходами мiс
Кеттi Марсден. Коли б хоч скорiше, бо лепра тут  ---  чи  не  найстрашнiше
лихо.
   А ще лихо - убоге харчування. Воно, те харчування, в бiдноти; зда?ться,
навiть убогiше, нiж у тюрмi. Люди, в яких довелося жити, чекаючи  фурманки
на Мархiно, частували його тiльки ча?м та заболонною кашею[25]. Бо ж  нема
нiчого. Житнi сухарi Грабовського були для них справжнiми ласощами...
   Багато помарудили засланцiв  у  вiлюйському  полiцейському  управлiннi.
Окружний справник Антонович зустрiв ?х  холодно,  з  вiдвертою  неприязню.
Видно, заздалегiдь був попереджений, хто ма? при?хати, бо зразу  оголосив:
балаганцi будуть поселенi в рiзнi наслеги i  не  менше  за  двi-три  сотнi
верст од Вiлюйська. Ледве ублагали його поселити Кранiхфельда й Улановську
разом. Про себе Грабовський уже й не говорив, побоюючись нашкодити друзям.
Та  йому,  власне,  однаково,  де  саме  жити  на  Вiлюйщинi.  У   другому
Бордонському наслегу - хай i в ньому, тим бiльше що вiд нього  до  другого
Мархiнського селища, де мешкатимуть Вiктор  i  Евелiна,  нiбито  недалеко,
якихось там, казали, вiсiм чи десять верст...
   Павловi роздуми перервав конво?р.
   - _От уже, либонь,  i  Мархiно,  -  висловив  догадку,  беручи  в  руки
берданку. - _Слава богу.
   Незабаром справдi в'?хали в селище, яке  пiд  блiдим  мiсячним  свiтлом
ледве виказувало сво? обриси. Чи воно уже спало, чи ще вечорничило,  важко
було встановити: на вулицi не зустрiли жодно? живо? душi,  вiкна  нiде  не
блимали, але майже над усiма покрiвлями струмував дим, вистелюючи на снiгу
кучерявi тiнi.
   В  управi,  що  стояла  на  пригорку,   ще   свiтилося.   Там   застали
Кранiхфельда, який розмовляв з писарем.
   - А де Евелiна? - запитав Грабовський.
   - Я тут, Павле, - обiзвалася Улановська з сусiдньо? кiмнати, -  Скорiше
несiть речi з нарт, i будемо  ?сти.  Грабовський  непорозумiло  глянув  на
Вiктора.
   - Пiшли, - сказав той, налягаючи шапку, - зараз розповiм.
   З'ясувалося, в тiй кiмнатi, з яко? подавала  голос  Улановська,  мешка?
сторож управи, i писар домовився з ним, що засланцi переночують  у  нього.
Евелiна вже познайомилася з господинею, i вони разом готують вечерю.
   В управi було свiтло й тепло, а писар, опецькуватий чолов'яга  з  чисто
виголеним лицем, виявився на диво люб'язним,  трохи  навiть  запобiгливим.
Переглянувши переданi йому конво?ром папери, поклав ?х у шухляду i запитав
про дорогу.
   - Ну, дорога... - почав було Кранiхфельд, та не  встиг  розповiсти,  бо
нараз одчинилися сiнешнi дверi i порiг переступив дiдусь. Був одягнений  у
якесь  лахмiття,  що  звисало   довкола   нього   строкатим   канцуряччям,
прикриваючи величезнi личаки. На головi мав гостроверху шапку, в  руках  -
цiпок.
   - Байбале, - звернувся до нього писар,  -  ти  вже  тут?  Знову  почнеш
чудасiю?
   Але дiд не вiдповiдав. Пiдступившись до  Кранiхфельда  i  Грабовського,
якi сидiли на лавi пiд стiною,  скинув  шапку  i  одважив  п'ять  доземних
поклонiв.
   - Тойони! Тойони! - вигукнув благальне.
   Говорив шпарко, хапливо, наче боявся,  що  йому  не  дадуть  закiнчити.
Якутську   мову   iнодi   пересипав   росiйськими   словами,    розмашисте
жестикулював, але нi Павло, нi Вiктор не могли достоту второпати, чого вiн
хоче. Грабовський збагнув лише те, що йшлося про якесь озеро, рiчку, поля,
сiнокоси, сiльських бiдарiв,  голодну  скотину.  Догадувався:  перед  ними
сто?ть, шанобливо схилившись, не жебрак,  а  людина,  котру  болить  якась
важлива громадська справа.
   Вислухати й зрозумiти прохача заважав також  опецькуватий  писар,  який
враз зареготав. Дiдовi гарячi зливи i  писарiв  розкотистий  смiх  тривали
кiлька хвилин.
   Нарештi писар змовк. Витерши строкатою  хусткою  спiтнiлу  лисину,  вiн
видобувся з-за столу. Пiдiйшов до старого, взяв за плечi, обернув лицем до
порога i штовхнув у спину.
   - Батур, батур, акари[26]! Забирайся геть. Це не тойони, iди.
   - Не виганяйте його, - попросив Грабовський. - Скажiть, чого вiн хоче.
   Але писар нiби й не чув. Заспоко?вся лише тодi, коли випер нещасного  з
управи.
   - Це наш дивак, - почав пояснювати, причинивши щiльно дверi, - Байбалом
звати. На весь свiт ремству?, а тих, котрi багатшi, готовий  прямо  живцем
закопати. Домага?ться яко?сь там правди, вою? проти податкiв,  все  чогось
шука?, а чого - й сам не тямить. Тiльки людей морочить та  властi  драту?.
Його не переслуха?те. Прийняв вас за начальство, ото й  розiйшовся.  Тепер
до ранку тупцюватиме бiля управи.  Таке  трапля?ться  кожного  разу,  коли
при?здять до нас окружний справник або хтось з обласного  управлiння.  Ну,
дiдько з ним. Iдiть спочивайте, а завтра рушите в сво? наслеги.

   8_

   Знову дорога.
   Диву?ться Грабовський: мороз сяга? за сорок  градусiв,  снiг  iскриться
блискiтками, аж повиску? пiд полоззям, а не холодно.  Навiть  густе,  наче
холодець, повiтря не душить грудей, i ?хати при?мно. Чи це тому, що ситi в
сiрих яблуках конi летять, мов змi?, стримуванi конюхом управи,  чи  тому,
що поруч не сидить конво?р з рушницею, а чи  тому,  що  скоро  закiнчиться
останнiй прогiн?
   Останнiй. Що явля? собою той Бордонський наслег? Як добиратися з  нього
до Кранiхфельдiв?
   Вiктор та Евелiна ще залишилися в управi. Затримаються  там  днiв  два,
доки вирiшать питання про земельний  надiл.  Вони  порiшили,  одружившись,
завести власне господарство. Радили те саме робити й Павловi, але ?х плани
не ваблять його. Вiн не вiдчува? в собi нi талантiв дбайливого хазя?на, нi
охоти до того. I не дума? огнiздюватися тут, у Якутi?,  бо  ж  то  значить
зв'язати собi руки й ноги, розпрощатися з святою мрi?ю про  повернення  на
Укра?ну. Нi, нi - геть клопоти хазяйськi, геть  домочадськi  спокуси!  Тих
сто шiстдесят шiсть карбованцiв i п'ятдесят вiсiм  копiйок,  якi  даватиме
казна щорiчно, йому вистачить на прожиток - до розкошiв не звик. Знайти  б
собi одного-двох учнiв, щоб заробити на книжки та газети, - то  й  було  б
досить...
   Звернувши з  санного  набою  по  закрижанiлому  руслi  рiчки  в  лiсову
просiку, побачили чоловiка, що стояв за  гiн  дво?  вiд  просiки  на  краю
величезно? галявини i розмахував руками, наче комусь подавав якiсь знаки.
   - Що вiн там робить? - здивувався Грабовський.
   - Видно, знову плану?, - вiдповiв погонич, i добра посмiшка сяйнула  на
його симпатичному обличчi.
   - Плану??
   - Еге. То ж Байбал, дивак з наслега, у який ми...
   Грабовський уже не чу? дальших слiв фурмана. Придивляючись до  чоловiка
на галявинi, вiн справдi пiзна? того дiда, котрого вчора  писар  брутально
вигнав з управи. Дiдусь, звiсно, й не вiда?, що Павло пiсля  вечерi  тричi
виходив надвiр, довго  блукав  попiд  управою,  сподiваючись  застати  там
старого i вислухати його душевну  скаргу-прохання,  що  прикра  пригода  в
управi  не  давала  йому  вночi  заснути,  що  через  не?  вiн  зненавидiв
облесливого писаря-товстуна.
   - Байбал з Бордонського наслегу?
   - Так, - кива? головою погонич. - Родом.
   - То запросiть його на сани, - перебива? його Грабовський -  Я  хочу  з
ним побалакати.
   - Ого! - смi?ться фурман.  -  Запросiть...  Зараз  його  й  калачем  не
виманите звiдси, коли прийшов на сво? озеро
   - Сво?? Там озеро? Його?
   - Гарне озеро, побачили б ви його влiтку. А Байбаловим люди  називають.
Про те озеро та рiзнi дiдовi химери, пов'язанi з  цим  озером,  знають  не
тiльки в Бордонському наслегу чи в  Мархiно,  а  й  у  всьому  Вiлюйському
окрузi.
   Спинивши коней, фурман крикнув. Байбал, либонь, почув, бо обернувся  до
пiдводи лицем, але не вiдгукнувся. тiльки помахав шапкою - не прийде.
   - От бачите. Оце доки не обiйде всеньке озеро, а потiм не  почвала?  од
нього до рiчки, доти й не звертайся -  все  дарма.  Ще  сьогоднi  побачите
його, сам знайде вас, якщо завiта? до наслегу. Бо може й не  завiтати.  То
такий. Усе прикида?, мудру?.
   - Над чим мудру??
   - Це дiло довге, двома словами не розкажеш.
   - То розкажiть бодай коротко. Розумi?те, вiн учора почав був  викладати
менi в управi якусь свою скаргу, але писар витурляв бiдолаху.
   - Ойо-йой, - зiтхнув фурман. - Таки правду кажете - бiдолаха. Хiба  той
писар уперше витурляв його? Та й чи до вас першого зверта?ться Байбал?
   - Хто ж вiн такий i чого хоче?
   Пустивши коней легким чвалом, фурман почина? розповiдати.  Власне,  вiн
не все достоту й вiда? про бордонського дивака. Зна? лише те, що чував  од
людей. Колись, рокiв п'ятнадцять тому, Байбал був хазя?ном середньо? руки.
Мав садибу, юрту з чималим хитоном для скотини,  десяткiв  зо  два  корiв,
коней, волiв, навiть власну сiножатку. I громада поважала його, бо й  тодi
ще не давав пальця в рот нi старостi, нi ясачникам. До того ж добре знався
на рибальствi i готуваннi рiзних сим.
   Та от налетiло на чоловiка лихо, мов буран серед погожого дня.  Дружина
померла вiд пологiв, а дiти, залишившись без материнського догляду, почали
слабувати, слiпнути i пiшли одне за одним у землю. Мовлять же люди -  бiда
не сама ходить, а й свою донечку за собою водить...
   Покликали якось Байбала в улусну управу  та  звiстили:  вiн  -  великий
грiшник, злочинець. Он уже скiльки рокiв не платить казнi податкiв.  I  не
допомогло йому нiщо  -  нi  запевнення,  що  був  справним  платником,  нi
благання, нi сусiди-свiдки, бо ж паперiв про виплати не мав на руках.
   Щоб розквитатися з казною, мусив Байбал спродати за безцiнь i  скотину,
i сiножатку, i сво? рибальське причандалля. То все робота старости.
   Староста, кажуть, загарбав  бiльшу  половину  Байбалових  статкiв.  Так
колишнiй господар  обернувся  на  барахсана,  сiрому.  Правда,  Байбал  не
скорився лихiй долi. Подався в округ зi скаргою, але те  нiчого  не  дало.
Довго не повертався бiдолашний додому, жив нiбито у Вiлюйську,  наймитуючи
при каторжнiй тюрмi. Зда?ться, й зараз там, тiльки  iнодi  навiду?ться  до
рiдного наслегу. Все клопочеться про те озеро.
   - Як то?
   Це також ма? свою iсторiю. Стративши родину й господарство, Байбал став
трохи  несповна  розуму.  Мiркуючи  над  тим,  як  оборонити  бiдноту  вiд
зажерливих тойонiв, надумав випустити воду з цього  озера  i  таким  чином
дати барахсанам землю пiд сiнокоси.  Те  нiби  наснилося  йому,  пiдказано
самим богом суходолу, який у  тяжкому  двобо?  здолав  бога  водяного.  От
чоловiк i не може заспоко?тись. Безлiч разiв був у голови нашо? управи,  i
в окружного справника, i в попiв, але всi вони лише глузують над ним...

   9_

   - А може, я таки по?ду з вами? Все ж пiдсоблю.
   - Нi, нi, не треба. Ми й самi впора?мося, звиклi.
   -  То  вiзьмiть  хоч  мою  кожушанку,  дивiться,  який  мороз  надворi,
простудитись можна.
   - I не вигадуй того! - замахав обома руками Байбал, наче одбивався  вiд
напастi. - ?сти бери на столi та пiдкладай  дров  у  камельок,  а  як  хто
питатиме, то скажи, скоро повернуся.
   Вiн пiдперезав на собi лахмiття, взяв  поперечну  пилку  й  сокиру  пiд
стiною i вийшов.
   Залишившись один, Грабовський довго стояв, тримаючи в руках  кожушанку,
i мовчки дивився на похиленi, струхлявiлi дверi,  немовби  сподiвався,  що
вони ось-ось знову одхиляться i хазя?н вiзьме запропоновану йому  одежину.
Але старий не повертався. Лише згодом донiсся його хрипкуватий голос:
   - Хот! Хот!
   Грабовський глянув у вiкно,  та  через  товстий  шар  криги  нiчого  не
побачив. Повiсивши кожушанку на кiлок, став оглядати юрту. Вона не гiрша i
не лiпша од тих, котрi ранiш довелося бачити. Хiба що  старiша,  бо  стiни
осiли в землю, та менш обжита i тому трохи пустельнiша й нiби  просторiша.
В одному кутку - стiл, обабiч  якого  притулилася  низенька  лава  та  два
стiльцi, в другому - щось схоже на тапчан, в третьому - масивна  росiйська
пiч, у четвертому - камельок, що пахтить теплом, -  ото  i  все  багатство
Байбалово? господи, коли не рахувать  Павлово?  скриньки  та  книжок,  якi
лежать купою посеред юрти.
   - Ой господо, господо, - подумав уголос. - Як  то  поведеться  в  тобi?
Треба ж було трапитись такому.
   Трапилося справдi те, чого i в думцi не могло бути.
   Бордонський староста, мiсцевий тойон  рокiв  за  шiстдесят,  з  хитрими
миготливими  очима,  стрiв  засланця,  як  ще  його  нiхто  не  зустрiчав.
Заглянувши в папери, почухав потилицю i скривився, нiби вкусив перцю.
   - Ну що  ж,  -  протягнув  лiниво.  -  Коли  велять,  то  нам  належить
виконувати. Однак попереджаю. У нас,  зна?те,  не  Якутськ,  не  Вiлюйськ,
навiть не Мархiно. Тут я не допущу  сваволi.  Якщо  буде  потрiбно  кудись
одлучитися чи ще там що, - неодмiнно сказати менi.  Словом,  шукайте  собi
житло. Загляньте он туди, - показав у вiкно на юрту, яка ледве визирала  з
снiгового намету.
   На тому розмова й  припинилася:  староста  був  напiдпитку  i  не  дуже
цiкавився особою засланця, а Грабовський не  хотiв  псувати  собi  настрою
пiсля при?мно? дороги.
   Сусiди старости взяли нового бордонського пожильця переночувати, хоч  i
самим було тiсно: крiм господаря й  господинi,  в  юртi  тулилося  п'ятеро
дiтей. Обiдати запросили. Розмовляли мало й переважно на мигах, бо зо  два
десятки якутських слiв, котрi вже встиг опанувати Павло, мало  допомагали,
а хазя? не вiдали того, що можна балакати не по-?хньому.
   Не встигли встати з-за столу, як до юрти зайшов Байбал. I зразу, навiть
не  привiтавшись,  почав  викладати  свою  скаргу.  Слухаючи,  Грабовський
дивувався: чи тому, що вже дещо знав про нього вiд фурмана, а чи тому,  що
старий говорив розважнiше, нiж тодi в управi, але тепер  його  можна  було
зрозумiти.
   Нiхто з начальства не  хоче  вдуматися  в  добру  раду  Байбалову.  ?х,
начальникiв, як i бордонського старосту, не муляють злиднi.  А  яка  ж  то
була б вигода  вiд  осушення  озера,  вигода  насамперед  для  бордонсько?
бiдноти! Та й хiба те озеро ?дине? Скiльки  ?х  у  Вiлюйському  окрузi,  в
цiлiй Якутi?! Ото б прибавилося землi i пiд сiножатi, й пiд поля!  Так  не
хочуть  послухати,  окаяннi,  не  вiрять,  регочуть!  Нi,  треба,  либонь,
говорити не з начальниками, а з людьми. Коли люди самi нарештi  вiзьмуться
за розум - дiло пiде...
   Довго розповiдав Байбал про якутське життя, про недолю барахсанську  та
розкошi тойонськi. Обiч нього, напроти  камелька,  який  ледве  похлипував
синюватими промiнцями, розкидаючи блискiтки по тьмяних стiнах юрти, сидiли
господар i господиня й мовчки хитали головами, немовби стверджуючи: все те
- правда.
   Грабовський дивився на них, на  оповiдача,  i  в  його  збудженiй  уявi
поставали  гiркi  злиднi,  якi  нiколи  не  переводилися  пiд  солом'яними
стрiхами пушкарнянсько? бiдноти i в хатi  його  рiдно?  матерi.  Пiд  тими
убогими стрiхами теж не вгава?  слiзне  бiдкання  про  кусень  хлiба,  про
чоботи на ноги взимку та одежину на плечi, не вгава? ремство  на  мiсцевих
дукiв, шинкарiв та  iнших  жмикрутiв.  I  там,  на  Укра?нi,  виром  виру?
ненависть голоти, тиняються по мiстах i селах  такi,  як  Байбал,  народнi
заступники, невтомнi шукачi справедливостi й щастя.
   А хiба там не глузують, не знущаються пани, старости, попи,  справники?
От нiби й зараз срiблиться перед ним  голова  каторжника  Дулемби,  котрий
принiс сумну звiстку про смерть Надi? Сигиди, жеврi? кров,  якою  востанн?
сплюнув дядько Кузьма.  Тих  обох,  поляка  й  укра?нця,  зламали  тюремнi
каземати, а цi тут конають i без тюрми, щодня мордованi голодом, трахомою,
проказою. Скрiзь однаково, всюди земля гуде, волаючи нещадно?  розправи  й
праведного суду над кривдою...
   Пiшов Байбал  опiвночi,  виливши  все  найгiркiше  i  найболючiше,  чим
повнилася його неспокiйна душа. А як тiльки  розвиднiлось,  знову  прибiг.
Тепер не скаржився, був бадьорий i веселий, нiби бiльше й не iснувало  для
нього клопотiв з осушенням озера.
   - От i добре! - радiсно вигукнув. - А я боявся,  щоб  хтось,  бува,  не
випередив мене.
   Не питаючи згоди, завдав Павлову скриньку на сво? згорбленi плечi, взяв
паку книжок i рушив до дверей.
   - Гайда, - кивнув головою.
   - Куди? - не зрозумiв Грабовський.
   - Ну, до мене ж, - вiдповiв, наче це вже було  вирiшено.  -  Житимеш  у
мо?й юртi. Я тобi не заважатиму. Палива привезу, сима  ?.  Через  день-два
пiду, а ти хазяйнуй...
   Вiн так умовляв, так благав, розхвалюючи свою юрту,  що  Павло  не  мiг
йому одмовити. Догнав старого вже на вулицi...
   - О Байбал, ну й дивак, - посмiхнувся сво?м думкам, пiдходячи до столу.
   На столi стояло горнятко з симою. Обiч нього лежала дерев'яна ложка  та
кусень  густо  загнiченого  коржа  з   сосново?   заболонi.   Такий   корж
Грабовському доводилося куштувати у Вiлюйську i вчора за  обiдом.  Вiн  ще
гiрший,  нiж  той  вiвсюжник,  яким  старосiльський  пан   годував   сво?х
строкарiв. Давкий, терпкий, неспоживний i вiдгонить смолою.
   Спробував сими. Тепла i смачна. Нагадувала тiльки-но засмаженi карасi в
сметанi. З'?вши ?? кiлька ложок з сухарями,  почав  розпаковувати  книжки.
Видобував одну за одною, кожну легенько  стрiпував,  витирав  ганчiркою  i
оглядав, наче давнього й доброго приятеля пiсля розлуки.
   Так, так - то давнi й добрi приятелi, котрих нiколи забути не можна,  з
котрими нiколи не розлучишся, як з власним сумлiнням. Серед них ? й тi, що
з ними подружився ще в  Харковi,  Iзюмi,  Бутирцi  та  промандрував  увесь
безмежний Сибiр, i тi, якi в Iркутську передавав тишком-нишком,  обминаючи
тюремне начальство, любий Станiслав Хлусевич.
   Як i листи друзiв з волi, книжки  приносили  йому  розраду,  допомагали
коротати  похмуру  в'язничну  самотину,  давали  силу  й  множили  вiру  в
неминучiсть торжества правди над кривдою.
   Над ними бився днями й ночами, ридав i тiшивсь, на ?х крилах  злiтав  i
падав, з ними покiрно радивсь  i  гаряче  сперечався,  з  них  пив  велику
мудрiсть i стiйкiсть людського духу.
   Зна? ?х, зна? кожну майже напам'ять, але зараз почува?, що знудьгувався
по них, немовби зголоднiв, спрагнув. Та й не дивно - понад три  мiсяцi  не
розмовляв з ними. Дорогою  читав  мало,  похапцем  -  хiба  що  газети  та
пошматованi журнали рiчно? давностi. У Якутську днi були вщерть  заповненi
iншими дiлами  й  клопотами.  От  i  занудьгував.  I  вони,  зда?ться,  аж
посмiхаються  йому,  просяться  до  рук.  Вiд  них  уже  й  не  чути  того
дурманячого в'язничного духу, який ще й досi не вивiтрився з його одежi.
   Байбал повернувся додому, коли в юртi вже тлумилися надвечiрнi сутiнки.
Весь у снiгу, з крижаними бурульками на бородi й вусах,  перемерзлий,  але
збуджений, нiби навiть помолодiлий.
   - От i все, - сказав, обтрушуючись. - Двi сосни зрубали,  розпиляли  на
колодки i привезли. Тепер можеш палити,  скiльки  забагнеться.  До  самого
лiта вистачить.
   Не роздягаючись,  набрав  у  кварту  окропу  з  казанка,  що  кипiв  на
камельку, i, стягнувши бурульки з вусiв, почав жадiбно сьорбати.
   - Берiть он сухарi, - показав Грабовський на стiл. - Почекайте хвильку,
я чай зварю. - I поспiшив до сво?? скриньки.
   - Не треба, - задоволене кректав старий. - I без чаю обiйдуся. Менi аби
тiльки кишки нагрiти.
   - У мене ? трохи, привiз з Якутська.
   - То й добре, що привiз. Тримай для  себе.  Тут  не  роздобудеш  i  око
затрусити.
   Грабовський розв'язав ворочок землистого кольору, наготований Василиною
Маркiвною, i кинув двi пучки чаю в казанок.
   - Для чого ж так багато?! - смикнувся Байбал, наче його  самого  обдало
окропом.
   Грабовський  одiбрав  у  старого  кварту,  вилив  недопитий  окрiп   i,
наповнивши ?? мiцним ча?м, поставив на стiл.
   - Сiдайте.
   Але Байбал не сiв. Спритно крутнувшись на однiй нозi,  мов  хлопчисько,
шугнув у сiни i через якусь мить повернувся, тримаючи в руках повну  миску
сими.
   - Я зберiгаю _?? в хитонi, там, де колись стояли конi, -  пояснював.  -
Так i ти роби, щоб не псувалася в теплi, то  й  матимеш  надовго.  Там  ??
пудiв зо три, тобi одному ген-ген вистачить, може, й до лiта.
   - Менi?
   - Коли захочеш, можеш i людей частувати.
   - А ви ж де будете?
   - Подамся в Мархiно. На них я таки знайду управу. А  ти  тут  рибою  не
скупися, ?ж, скiльки зможеш. Весною знову заготу?мо. У нас цього  дива  ?,
аби тiльки не лiнувався. Колись я тако? сими робив велику  яму,  пудiв  на
десять-п'ятнадцять, а тепер  нащо  вона  менi.  Я  бiльше  в  Мархiно,  на
заробiтках. Сюди лише iнодi заглядаю. Очi мо? не можуть дивитися  на  того
недолюдка, старосту.
   Поставивши миску на стiл, почав  роздягатися.  I  коли  скинув  з  себе
верхн? лахмiття, Грабовський з подиву жахнувся:  на  старому  були  тiльки
благенькi лiтнi штани, залатанi на колiнах,  а  замiсть  сорочки  -  якесь
канцур'я непевного кольору, навiть без комiра.
   Боже, боже, i оце так, напiвголим, тиня?ться чоловiк узимку вiд села до
села, клопочеться громадськими справами. У  лiс  ?здив.  I  ось  бадьорий,
вiрить у кращу будучину.
   А Байбал, видно, нiтрохи не соромився сво?ми дивовижними злиднями, нiби
й не помiчав ?х. Сiдаючи  за  стiл,  навiть  дбайливо  розгладив  долонями
зiм'яте лаття на плечах.
   - Берiть же сухарi,  -  ледве  вимовив  Павло,  завваживши,  що  Байбал
потягнувся до коржа.
   -  Сухарi?  -  здивувався  старий,   наче   йому   запропонували   щось
надзвичайне. - То хай тобi. Ми й до заболонi звичнi.
   - Спробуйте хоч.
   - Хiба з ча?м.
   Але й до чаю одламав лише малесенький шматочок, i не стiльки  ?в  його,
скiльки смоктав, мов ласощi, голосно смакуючи.
   - Добре, - сказав, облизавши губи. - В далеких краях, кажуть, усi  люди
таке ?дять, а в нас однi тойони, шамани та ?хнi дiти.

   10_

   По вечерi Байбал дiстав з-пiд ослона довгий мисливський нiж i, всiвшися
поблизу  камелька,  почав  колоти  сосновi  полiна  на  трiски.   Працював
повiльно, але так зосереджено, наче  оперував  живе  тiло  -  без  жодного
зайвого руху. Стежачи за його чорними грубими пальцями, Грабовський не мiг
вгамувати подиву. I чомусь пригадалась натхненна розповiдь  Зубрилова  про
високу  майстернiсть  того,  хто  залишив  для  нащадкiв  кiстяну   модель
старовинного острога. Мабуть, i в того були такi самi руки, як у  Байбала,
мабуть, i той довгими зимовими вечорами длубався у пiдслiпуватiй юртi  над
сво?м нетлiнним творiнням, якому й цiну важко скласти. Очевидно, Байбал  з
його високолетною, iстинно поетичною фантазi?ю, з  його  майже  фанатичною
наполегливiстю та фiлiгранною точнiстю рухiв теж мiг би вирiзати не гiршу,
а то й кращу модель.
   Нiби нiчого мудрого й нема, все просте, звичне, як i всi  iншi  домашнi
клопоти, цi трiски. А поглянь уважнiше на них, придивися до кожно? зокрема
- як вони схожi одна на одну! Рiвненькi, тоненькi, аж  свiтяться.  Коли  б
ними зашалювати вiкно, то в юртi, далебi, було б краще видно, нiж вiд того
крижаного накипу, що править за шибки.
   Скiнчивши  колоти  останн?  полiно,  Байбал  поклав  ножа  пiд   ослiн.
Пройшовся по юртi, узяв  свою  свиту,  яка  вже  розмерзлася,  але  ще  не
висохла, бо ледь-ледь парувала, наповнюючи  житло  водянистим  запахом,  i
розстелив там, де тiльки-но сидiв.
   - Що ви робите? - запитав Грабовський.
   - Спати пора.
   - На тапчан лягайте.
   - Там ти спатимеш.
   - Для мене ж ? лава.
   - О, нi. У нас так не  можна.  Коли  ти  гiсть  -  тобi  все:  i  мiсце
найкраще, i постiль, якщо вона ?. Так велить звичай.  Менi  й  тут  добре.
Трохи спочину, а вранцi пiду.
   - Куди?
   - Спершу в Мархiно, а там - побачу.
   - Побудьте хоч кiлька днiв, доки я обживуся.
   - Не можу. Не гнiвайся, але не можу. Та й що тут обживатися? Сьогоднi я
вже побалакав з  сво?м  двоюрiдним  братом  Арамааном  -  вiн  тобi  щодня
приноситиме молоко, сир i сметану. Треба йти, дiло не жде.
   - Що там таке спiшне? Не з озером бува?
   - А коли б i з ним, то що? Чи вже й ти почина?ш глузувати з мене?
   - Глузувати я й не думаю, бо нема чого, але...
   - Але? - аж розсердився. - Не алекай. Зна?ш, що я  минуло?  ночi  бачив
увi снi? Уже втрет?...
   - Розкажете - знатиму.
   Так, так, учора старому знову об'явилося знамення  боже.  Таке,  що  не
будеш алекати, побачивши на власнi очi. А  чого  б  йому,  тому  знаменню,
об'являтися, коли все те, про що клопочеться  Байбал,  просто  химера,  як
кажуть голова й писар улусно? управи? Чого?  I  чому  воно,  те  знамення,
з'явилося не комусь iншому, а саме  йому,  Байбаловi?  Чого  бог  суходолу
говорив з ним? Утрет?...
   А сталося таке. Ще не встиг учора Байбал склепити повiки,  як  опинився
не в сво?й юртi, а в лiсi.  I  на  березi  озера  побачив  бога  суходолу.
Молодий, веселий, з гарячими очима. Заквiтчаний зеленим листом та всiляким
зелом, бог дивився у воду i гукав:
   --- Годi тобi марнувати землю! Оддай менi ??!
   Озеро довго мовчало. А потiм грiзно загуло, запiнилось, немов  скажене.
Розверзлося диким водогра?м,  i  на  його  поверхню  виплив  водяний  бог.
Коренастий, весь у баговиннi, борода наче в бiлого ведмедя, брови похмурi,
а _очi хижi.
   - Iди геть звiдси! - пробубонiв глухо, погладжуючи на  грудях  густу  й
велику, як тайга, сиву бороду. - Тут мо? царство, i тобi до нього -  зась.
А захочу - i тво? заберу. Зроблю сво?м.
   - Подавишся! - дзвiнко кинув бог суходолу. I луна вiдгукнулася  в  лiсi
далеким перекатом. - Це менi належить здавна-прадавна. Ти  нагло  загарбав
його, в