трiвна  порадила
перенести друкарню до мене, вважаючи, що моя хата на далекiй околицi мiста
не приверне уваги жандармерi?. Я погодилась. Вночi принесли друкарню, а  з
нею залишилися два чоловiки - Пилип Оржих  та  Яким  Сигида.  Оржих  ранiш
сидiв у тюрмi i був на оцi в полiцi?. Вiн мiг  заходити  тiльки  вночi.  А
треба ж бути  комусь  постiйно  при  друкарнi.  Яким  служив  дiловодом  у
мiському судi i вважався поза пiдозрою, отож органiзацiя й закрiпила  його
за друкарнею.
   Оксана Петрiвна - витiвниця на всi руки. Щоб пустити туман у зiрке  око
полiцi?, вона пiдказала зiграти уявне весiлля мiж мною та Якимом. Не буде,
мовляв, пiдозри. Ми повiнчалися, i вiн перейшов до мене. Жили  як  сусiди.
Нi я, нi вiн, правду казати, не  думали  про  шлюб,  бо,  крiм  роботи  по
органiзацi?, нас нiчого не зв'язувало.
   А потiм сталося так, що подружились, навiть  покохали  одне  одного,  i
шлюб став не тiльки юридичним, але й фактичним... Згодом Якима  забрали  в
солдати, але вiн служив у Таганрозi i  часто  приходив  додому  допомагати
нам.  Робота  кипiла.  Ми  друкували  листiвки  й  розповсюджували  ?х   у
Таганрозi, по селах. Та якось, перед самими вакацiями,  до  мене  прибiгла
Оксана Петрiвна. Була схвильована,  рiшуча,  наче  приготувалася  до  бою.
Сказала. що декого з наших арештовано, що жандармерiя переривши все мiсто,
розшуку? друкарню. Прибiгши додому, я застала в хатi жандармiв.  Вони  вже
знайшли друкарню i чекали на мене.  Заарештований  був  i  Яким.  А  потiм
допити - нуднi, морочливi, тяжкi. Ну, я ще трималась, а Яким скоро заслаб.
Надто переживав, коли на судi нам силкувалися пришити тероризм. Виявилось,
Оржих понаховував у нiшах нашого погреба багато динамiту, який  уже  пiсля
арешту було знайдено. За цей динамiт нас  найбiльше  мучили.  За  нього  ж
загинув i Яким.
   - Загинув?!
   - Так, - журно кивнула головою. - Був вiн у мене  кволенький  та  ще  й
дуже вразливий. Дiзнавшись про вчинок Оржиха, трохи не збожеволiв. А  коли
почув, що за вироком нас розлучають - мене на Кару, а його на  Сахалiн,  -
то й зовсiм стерявся. До Сахалiну не дiйшов, бiдний, помер дорогою.
   - Звiдки ви зна?те?
   - На тому тижнi сказав  менi  бутирський  конво?р,  який  супроводжував
Якима на Сахалiн. Недалеко нiби й од'?хали вiд Москви. Здавши Якимове тiло
на одному з етапних пунктiв, сам повернув назад...

   14_

   Етапна команда, не дивлячись  на  накази  конво?рiв,  сповiльню?  крок.
Розтягнена по вузькiй дорозi,  яка  в'юниться  мiж  порудiлими  вiд  спеки
смужками нив, вона нагаду? безладну ватагу. Прапорщик,  що  ?де  попереду,
час вiд часу зупиня? коня, незграбно  оберта?  в  сiдлi  сво?  опецькувате
тiло, жолобком приклада? лiву руку до брiв i, вдивляючись  у  бурий  хвiст
ватаги, зло стиска? держак нагая
   - Ей, дармо?ди! - зрива?ться на писклявих  нотах  його  голос.  -  Чого
панька?теся з ними? Да-ва-ай! Да-ва-ай!
   Переполоханi начальницьким окриком, конво?ри  люто  острожать  зiпрiлих
коней, вихоплюють з пiхов блискучi шаблi i налiтають прямо  на  знеможених
людей.
   - Чого заснув? Не гайся!
   - Не казися, - чути з хвоста ватаги.
   - Встигнеш. Яка плата, така й робота, -  кида?  iнший  голос  з  голови
ватаги.
   Конво?ри  крутять  головами  сюди-туди,  смикають  повiддя,   аж   конi
дибляться, але не можуть помiтити зухвальцiв. Вони супляться  й  стискають
зуби. Та ?х лютi  погляди  мало  допомагають.  Оберiгаючи  босi  ноги  вiд
кiнських копит, арештанти на час змикають,  наче  стискують,  ватагу,  але
згодом вона знову розтягу?ться й рiдша?.
   Людей мучить втома i спрага.  Надто  мордуються  дiти.  Вони  щохвилини
просять води, скаржаться, що болять ноженята, схлипують, i над ватагою  не
змовка? розпачливий лемент. Вiн ще бiльше,  нiж  спека  i  втома,  гнiтить
дорослих. Чоловiки, щоб зменшити горе матерiв, давно понав'ючували на себе
?х торби з етапним пайком, позабирали на руки дiтей,  пiдбадьорюють  жiнок
добрим словом, хоч i самi ледве волочать ноги.
   - Ой боже, боже милосердний. Анахтеми проклятi. Дали б хоч  перепочити.
Бодай вам добра не було, - спалаху? вiдчайдушний жiночий зойк i  згаса?  в
густiй задусi червневого дня.
   А зовсiм недалеко вiд дороги зеленi? й диха? прохолодою безмежний  лiс.
Вiн вабить очi, кличе до себе  Етапники  поглядають  на  нього  й  болiсно
зiтхають. Звернути б туди, та прапорщик, наче на глум, веде ?х суголовкою,
де вiд шалено? спеки давно вигорiв спориш.
   Павло йде у хвостi ватаги. Вже  скоро  мiсяць,  як  покинув  московську
пересильну тюрму. Вiдтодi довелося плентати рiзними  дорогами,  з  рiзними
етапними партiями.  А  вчора,  вже  пiзно  ввечерi,  його  та  ще  десяток
чоловiкiв прилучили до цi?? партi?.
   Зранку, як тiльки рушили, придивлявся, сподiваючись побачити знайомого.
Але скоро переконався - всi йому невiдомi. Тодi занурився у власнi думки i
йде, огорнений тими думками, наче каламутною водою.
   Поволi переставля? ноги, залишаючи босий  слiд  у  гарячому  поросi,  а
думи, як хвилi, наринають i непомiтно тануть  у  золотому  маревi  дорогих
кiс. Надiя, Надiя... Де ти зараз? Що з тобою? Як же так трапилось? Чому не
подала звiстки? Чи доведеться коли зустрiтися?
   А нiме марево хита?ться, як полум'я, i залива? душу невтiшною журбою.
   - Пити, - чу? жалiбний дитячий плач у головi ватаги.
   Вiдрива? очi вiд сиво?, розпечено? дороги i нiби вирина? з  каламутного
водограю нерозважних дум.  Той  дитячий  плач,  що  переходить  у  вереск,
врiзу?ться в серце, збуджу? пригаслi болi.
   Павло поверта? голову i бачить: поруч нього худенький, з довгими сивими
вусами чоловiчок кiстлявими руками стиску? гичку мiшка,  що  сповз  уже  з
плечей. Вiн силку?ться пiдтягнути мiшок, однак шкарубкi пальцi не слухають
Пiт градом котиться по зораному зморшками чолу старого.
   Чоловiк, щоб не вiдстати, пiдстрибу?, але безладно плута?, як учадiлий,
ногами i, зда?ться, ось-ось впаде.
   - Дайте допоможу, - простяга? Павло руку.
   - Спасибi,  -  чоловiк  здивовано  зорить  прямо  в  очi  Грабовському,
вiддаючи мiшок. - Спасибi, - квапливо повторю?  -  Зовсiм  пiдсiкся.  Нема
сили. А тут ще ця маруда причепилася. Тьху,  -  маха?  руками,  прискорено
дихаючи.
   - Яка маруда? - пита? Грабовський, пiдставляючи лiктя старому.
   Чоловiк тремтячою рукою хапа?ться за  лiкоть  несподiваного  рятiвника,
наляга? на нього всi?ю вагою свого розм'яклого тiла й полегшено зiтха?.
   - Малярiя, хлопче. Причепилася, проклята, як до бiдного злиднi. Видать,
i не збира?ться покидати. Так морду?, так морду?, нiби найнялася.
   - Давно вона у вас?
   - Вже другий рiк. Вчаща?,  як  пiп  до  грiшницi.  Не  встигнеш  з  нею
попрощатися, дивись - знову чолом б'?. Мабуть, уже докона?.
   - Треба було не йти, коли знали, що може схопити в дорозi.  Вiдмовилися
б, та й годi.
   - Вiдмовитися можна було, - мiрку? старий, наче сам iз собою  радиться.
- Але й там, у тюрмi, далi залишатися не  хотiв.  Набридла.  У  вогонь  би
вистрибнув з не?. Тому й пiшов. Навiть чув, що почина?ться приступ, та  не
сказав нiкому. В поле, думалось, вийду, то, може, вгаму?ться. А  в  дорозi
погiршало. Вчора ледве приплiвся на нiчлiг.
   - Уже б дорогою вiдмовилися йти, - наполяга? на сво?му  Грабовський.  -
Треба було заявити, що нездужа?те, лягли б десь до  шпиталю  -  все  ж  не
тюрма. А там,  пiдчунявши  гарненько,  пiшли  б  з  якоюсь  iншою  партi?ю
Заслання не за?ць - не втече.
   - Воно-то так, - схвально кива? чоловiк сивуватою головою. - Та хiба  ж
послухають? Учора, коли геть вибився з сил, сказав конво?ровi, що далi йти
не можу. Вiн передав прапорщиковi, а той  вислухав  та  тiльки  засмiявся.
"Хто, - каже, - той? Дурака корчить. Умiв бунтувати, хай iде". Не дозволив
навiть на воза сiсти. Спасибi, знайшлися добрi люди, взяли пiд руки  та  й
дотягли.
   Розговорилися. Володимир Iванович - так звали арештанта - розповiв  про
сво? митарства, якi вивели його на сибiрську етапну дорогу.
   Народився вiн у пiдмосковному селi. Коли вийшла "воля",  залишив  рiдну
оселю й пiшов свiтами, шукаючи лiпшо? долi. Так добрiв  до  Ор?хово-Зу?ва.
Там згодом став мотористом на фабрицi Морозова.
   - Доводилося, може,  чувати  про  нашу  фабрику?  -  запитав  Володимир
Iванович. - Тепер знають ?? по всiх усюдах. Доводилося?
   - Трохи чув. Так, кра?м вуха.
   - Кра?м вуха, - з докором повторю? старий. -  А  про  Мойсе?нка,  Петра
Онисимовича, теж тiльки кра?м?
   У голосi Володимира Iвановича чу?ться неприхована досада.
   - Нi, - схоплю?ться Грабовський. -  Про  нього  чув  обома.  В  Сибiру,
зда?ться, зараз?
   - В Сибiру. За нашу стачку, бодай  ?х  кати  судили.  Понiвечили  життя
чоловiковi, та ще й якому.
   - А ви хiба зна?те Мойсе?нка?
   - Ще б не знати. - Пригаслi чорнi  очi  колишнього  моториста  блиснули
гордiстю. - Добрий чоловiк. Богатир.  Прийшов  Петро  Онисимович  на  нашу
фабрику якось перед жнивами. I  його  зразу,  як  бджоли  матку,  облiпили
робочi. Мiй брат Лука, Васька Волков стали йому в пiдпрягу. Вiн нам пiддав
згуртованостi. Тодi Морозов зi  сво?ми  приморозками  так  розперезався!..
Дiйшло до того, що не можна нi ступнути, нi дихнути, хоч  живим  у  могилу
лiзь. А Петро Онисимович i каже нам: "Стачку треба". Довго готували ми  ту
стачку, зате й провели ?? на славу.
   Старий помовчав трохи, наче збирався з думками, потiм говорив далi:
   - Сам губернатор зволив при?хати, коли ми розiйшлися.  Цар  у  це  дiло
вплутався.  Як  не  крутив  фабрикант,  як  не  лякав  губернатор,   Петро
Онисимович нам одне толку?: не поступатись, домагатися свого. I домоглися.
А почув би ти, як вiн...
   - Вода! Вода! - прокотилося з голови  до  хвоста  ватаги  i  стрепенуло
кожного етапника.
   За коротку мить розтягнена  ватага,  пiдiбравши  хвiст,  вирiвнялась  у
довгу шеренгу i десятками жадiбних очей прикипiла  до  блискучо?  стрiчки.
Попереду розкинулась широка, рiвна, нiби виткана зеленим шовком, долина
   Посерединi долини  лиснiла  вузенька  рiчка,  на  березi  яко?  маячили
людськi постатi.
   Враз  шеренга  вигнула  хребет,  метнула  флангами,  як  могутнiй  птах
крильми, i затрiпотiла над узгiр'ям. Зараз вона була схожа на темну хвилю,
що з шаленим гоготом  котилася  згори.  Дарма  конво?ри  рiзали  острогами
змученим коням боки, гасали по узгiр'ю, ляскали людей шаблями  й  нагаями,
нiщо не могло спинити цю нестримну й грiзну хвилю.
   От вона докотилася до берега, схрестилась з течi?ю рiчки i занiмiла.
   Павло й Володимир Iванович не квапились. Якийсь час стояли на узвишшi i
стежили за людьми, а потiм пiшли повагом: хоч Володимира Iвановича малярiя
трохи й вiдпустила, але вiн ще чув бiль у тiлi i бiгти не мiг.
   - Подивись, Павле, яка сила в народi, -  мовив,  обережно  ступаючи.  -
Захотiли - зробили. Вiзьми та спини ?х. У конво?рiв, бачиш,  зброя,  а  що
можуть зробити проти цi?? сили. Нiчого. Правду говорив Петро Онисимович.
   - Правду, Володимире Iвановичу, - згоджу?ться Грабовський,  пiдтримуючи
старого за лiкоть. - Велика сила, але скована вона, не  ма?  простору  для
льоту. От де бiда.
   - Простiр, Павле, не да?ться, а береться. Силою береться. Добре,  що  ?
сила, i простiр буде...
   Коли зiйшли на долину, то  люди,  якi  вже  вдовольнили  спрагу,  трохи
заспоко?лись. Однi купались  або  мили  ноги  в  рiчцi,  iншi,  розмочивши
сухарi, без дозволу конво?рiв почали передчасну вечерю.
   Дiти, як метелики, пурхали у високiй травi. Вони зривали нiжнi ромашки,
тендiтнi голiвки кульбаби, борюкалися, здiймаючи веселий галас.
   Згори прогуркотiв конво?рський вiз i  зупинився  недалеко  вiд  берега.
Прапорщик покликав конво?рiв i,  розмахуючи  руками,  щось  пояснював  ?м.
Потiм вони спiшилися, стриножили коней i пустили пастися, а самi вервечкою
потяглись до рiчки.
   - Чи не по?сти б i нам, Володимире Iвановичу, поки ще  не  стемнiло?  -
спитав Грабовський, напившись води
   Володимир Iванович ?сти  вiдмовився,  скаржачись  на  втому.  Розстелив
шинелю Грабовського, поклав  пiд  голови  свiй  засмальцьований  пiджак  i
прилiг.
   - Ти ?ж, Павле, - зiтхнув полегшено, - а я, може, трохи перегодом. Коли
ж засну, то не буди, смачнiше поснiдаю.
   Грабовський не наполягав, бо й сам вiдчував, що пiсля денно? спеки ?сти
не  хотiлось.  Витягнувши  iз  сво??  маленько?  скриньки  потертий  томик
Пушкiна, пiшов до рiчки.
   Давненько вже подружив з цим томиком. Ще в  московськiй  тюрмi  задумав
перекласти "?вгенiя Он?гiна". Навiть переклав деякi строфи, але вони разом
iз записками Надi? лишились у кривов'язого.
   Пiдкачав штани, встромив ноги в холодну воду i розгорнув книжку.  Перед
очима трiпнувся коротенький чорний рядок - "В Сибирь". Не  раз  уже  читав
цей вiрш, знав його напам'ять, але зараз чомусь вiн особливо привернув  до
себе увагу.

   Во глубине сибирских руд
   Храните гордое терпенье... -

   пробiг очима й замислився. Спiймав себе  на  думцi,  що  ранiш,  безлiч
разiв повторюючи цi рядки, якось не вдумувався в них. А  зараз,  зда?ться,
збагнув ?х пота?мний дух. Вони стали йому такими зрозумiлими й  близькими,
як кожному, хто перемiряв довгi  етапнi  дороги  в  Сибiр,  кому  довелося
скуштувати поту i слiз у сибiрських руднях.
   На устах шелестять слова, але вже не чи?сь, а сво? власнi, продиктованi
серцем.
   Витягнув з кишенi  записну  книжечку,  розклав  на  колiнi,  i  чорними
стежинками побiгли лiтери:

   Привет вам, гордые бойцы,
   Мужайся, юность удалая.
   И вы, невольные жильцы
   Людьми отверженного края...
   Вперед! Святой зари лучи
   Над миром ярко разольются,
   И животворные ключи
   Из сердца вашего пробьются.
   Вперед! Заря недалеко...

   Одiрвав олiвець вiд паперу i, дивлячись у воду  став  пiдбирати  слова,
щоб закiнчити строфу. Думки пливли спокiйно, нiби пiдладжувались пiд  тиху
течiю рiки.

   15_

   Захоплений ними, вiн не помiтив, як пiдкралась i стала за його  плечима
людська постать. Вона нахилялася нiби роздивлялась його  згорблену  спину,
витягувала  шию,  зазирала  через  плече.  Так  кiлька  разiв,   а   потiм
випросталася, ще трохи постояла, наче обдумувала, що  далi  робити,  знову
рiшуче нагнулась, вперлася лiктями в його плечi  й  спритно  затулила  очi
руками.
   Вiд несподiванки Грабовський здригнувся, хоч i був певен, що то  жарту?
хтось з етапникiв. Але з яко? речi, адже,  крiм  Володимира  Iвановича,  у
нього на цiй долинi нема нi близьких, нi знайомих?  Не  буде  ж  Володимир
Iванович займатися дурницями.
   - Хто? - спитав, пробуючи обернутися до непрошеного жартуна.
   Та обернутися не змiг, бо чужi  руки  ще  тiснiше  затулили  йому  очi,
стиснули голову, а гострi лiктi глибше вгрузли в плечi.  Помацав  руки  на
очах i зрозумiв, що вони маленькi, жiночi.
   - Що за жарти? - запитав уже сердито.
   - Не крутися i не лай, кого любиш -  називай,  -  почув  дзвiнкi  слова
нехитро? дитячо? гри.
   I, не задумуючись, також дзвiнко вигукнув здавна знану вiдповiдь:
   - Тата, маму, дiда, бабу i тебе - зелену жабу! Покажися!
   Постать  рвучко  смикнула  руки,  i  Грабовський  покотився  в   траву.
Схопившись на ноги, прожогом кинувся до жартуна.
   - Надiя?! - скрикнув.
   Протер очi, не вiрячи ?м.
   - Вона... зелена жаба, - смiялась Сигида, простягаючи до нього засмаглi
руки. - Не вiриш? Точнiсiнько, як у романах. Правда?
   - Що це... як... яким побитом... звiдки тут появилась? - безладно сипав
запитання, схопивши ?? руку в сво? долонi.
   А вона стояла перед ним - струнка, радiсна,  з  позолоченими  промiнням
надвечiрнього сонця косами, з густим рум'янцем на осяяному посмiшкою лицi.
   - З неба, Павле, з самiсiнького неба,  -  смiялася,  грайливо  смикаючи
руку. - Янголи на крилах принесли. А ти, бачу, невдоволений.
   - Що ти, Надю! Грiх таке говорити. Я не йму вiри, чи це  дiйснiсть,  чи
сон.
   - Сон, Павле, сон. Он, бачиш, - показала на долину, де вже люди  лежали
покотом. - Ти спав минуло? ночi?
   - Спав, спав, - поспiшив Павло, не вiдчувши жарту в запитаннi.
   - То й добре. Ми ще пiдобiд сюди прийшли. Зупинилися чекати якусь  нову
партiю. Мабуть, вашу, бо як тiльки ви спустилися  в  долину,  наш  старший
пiшов до вашого та й досi не повернувся. Я сидiла, сидiла i вирiшила  пiти
трохи берегом, думала, може, стрiну кого з дiвчат. Йду, коли дивлюся:  "на
берегу пустынных волн" сидить вiн... i жабам спати не да?.
   - Так уже й не да?...
   Павло, смiючись, притягнув Надiю до себе.
   - Агей там, кiнчай! - почули  грубий  окрик  i  вiдсахнулися  одне  вiд
одного.
   Так стояли, опустивши очi, знiяковiлi, як дiти, спiйманi на бешкетi.
   - Годi намиватися. Кiнчай, кажу, - донiсся той самий грубий голос.
   Тiльки  зараз  побачили  конво?ра,  що  стояв  на  березi  i  наказував
етапникам, якi ще купалися, вилiзати з води.
   Вiн склав долонi рурою:
   - Рихтуйся до сну! Вночi за табiр не виходити!  Хто  порушить  наказ  -
нарiкай на себе.
   - А чого ж це ми тут сто?мо? -  захвилювався  Грабовський,  коли  змовк
конво?р. - Ходiмо, Надю, до мене.
   - А може, до мене? - засмiялася. - У мене затишнiше й теплiше.
   - Зате в мене просторiш, - вiдповiв також жартом, узяв ??  за  руку,  й
разом пiшли туди, де спав Володимир Iванович.
   На долину сiдали першi, легкi й прозорi,  як  весняне  марево,  сутiнки
молодого вечора, i конво?ри, що  густо  оточили  табiр,  нагадували  собою
темний мур.
   Долиною де-не-де забринiли язики вогнiв. Сизi пасма диму, що  тягнулися
вiд них, з'?днались над рiчкою i зiткали густу зелено-сизу пелену.
   Сумовито покотилась над травами  пiсня  про  кайданникiв.  Вона  спершу
спалахнула коло одного з вогнiв, а потiм  у  не?  влилися,  наче  маленькi
струмочки у велику рiку, голоси з рiзних кiнцiв долини, i  вона  попливла,
попливла...

   Бродяга к Байкалу подходит,
   Рыбачью он лодку берет,
   Унылую песню заводит,
   Про родину что-то поет...

   - Досить горланити! - врива?ться, як тяжкий камiнь у спокiйну  поверхню
рiки, терпкий голос конво?ра.
   Пiсня похитнулася,  на  мить  змовкла,  а  потiм  ще  з  бiльшою  силою
здiйнялась над травами:

   Отец твой давно уж в могиле,
   Давно он землею зарыт,
   А брат твой давно уж в Сибири,
   Давно кандалами гремит...

   - А все ж, Надю, я гнiваюсь на тебе, - мовив  Грабовський,  коли  пiсня
вщухла. - Чому ти не сповiстила мене, коли покидала пересильну тюрму?
   - Не гнiвайся, Павле. Нема за що, - мрiйно вiдповiла Сигида. -  Дума?ш,
не хотiла? Не могла. Писала тобi вдень, а надвечiр  того  ж  дня  покинула
камеру, йшла якась команда, i нас  пiдпрягли  до  не?.  Дiвчатам  залишила
записку для тебе, але згодом зустрiла ?х у  дорозi.  Вони  повернули  менi
записку, сказавши, що не встигли  передати  тобi,  бо  ?х  також  нагально
випровадили з тюрми.  Не  так  сталося,  як  гадалося.  Зна?ш,  скiльки  я
переживала, думала...
   Наче спiймавши себе на тому, що виказу?  недозволену  та?мницю,  раптом
обiрвала розповiдь. Довго сидiла  мовчки.  Важко  було  розгадати,  чи  ??
образив Павлiв докiр, чи думала про щось iнше, але мовчанка  душила  сво?ю
загадковiстю, ставала нестерпною.
   - Надю, - тихо, щоб не сполохати ??, шепоче Грабовський. - Що з  тобою?
Я тебе образив?
   - Коли я згадувала тебе, то завжди думала, сподiвалась, що ще зустрiну,
- заговорила Сигида сумовито, не вiдриваючи очей вiд сизо? iмли. Говорила,
нiби не чула його запитань. - Сподiвалася, вiрила, чекала  цi??  зустрiчi.
Чомусь здавалося менi, вона от-от ма? статись. Я вже так зжилася зi  сво?ю
мрi?ю... А вранцi, вiриш, навiть подумала - саме сьогоднi ти прийдеш. Коли
дiзналася, що чека?мо яко?сь  партi?,  весь  день  виглядала.  Не  смiйся,
Павле, не смiйся. Я не вiрю в чудо, як i в iншi забобони, але... - i знову
змовкла.
   - Говори, Надю. Я тебе слухаю, - попросив Грабовський по довгiй паузi.
   - Ти ?сти хочеш? - запитала дiловитим тоном, залишивши без  уваги  його
прохання.
   - Або що?
   - Нiчого. Хочеш?
   - Не дуже.
   - Коли ?в? Тiльки правду...
   - Правду? - помовчав, наче пригадував. - Вечеряв.
   - Уже?
   - Вчора.
   - Нема що?
   - ? сухарi й цукор, але вдень якось не хотiлось.
   - Давай змайстру?мо гарячу вечерю. Кашу. Гайда?
   - Тобi забаглося надi мною покепкувати?
   - Анiтрохи. Почекай-но мене.
   Надiя рвучко встала, грайливо  скуйовдила  йому  чуприну  i  пiрнула  в
сутiнки.
   Скоро повернулася, тримаючи на однiй руцi пальто, а в другiй  невеличку
шкiряну валiзку й казанок:
   - Я до тебе  нiби  назовсiм,  з  усiм  сво?м  посагом.  Можна  сказати,
перебралася.
   Поклала речi на траву, дiстала з валiзки  невеличкий  вузлик  i  подала
Павловi:
   - Подивися, якщо такий Хома-невiра.
   - Пшоно?
   - Учора, коли проходили через одне село, якась старенька дала. Я дякую,
вiдмовляюсь, а вона тiльки насупила брови. "Бери, - каже, - бери, в дорозi
здасться". Видно, хазяйновита бабуся - до пшона додала ще масла й солi. От
тiльки паливо...
   Грабовський пiшов до  рiчки,  помацки  назбирав  на  березi  торiшнього
бадилля, знайшов кiлька трiсок, викинутих хвилями.
   Скоро на долинi спалахнув новий вогонь, а на ньому заворкотiв  казанок.
Вмостившись бiля вогню, Павло й  Надiя  пiдкладали  паливо,  помiшували  в
казанку, вдихаючи принадний, давно забутий запах варива.
   - Поглянь, Павле, - показала на рiчку. - Он бачиш ту хмаринку? Яка вона
гарна! Наче в казцi.
   Грабовський глянув на рiчку. Там картина справдi  була  чудова:  пелена
диму, що висiла над течi?ю, не торкаючись ??,  скидалася  на  фантастичний
вал, облямований свiтло-сiрою  гривою.  В  найближчому  вiд  вогню  мiсцi,
осяяний  тремтячим  полум'ям,  той  вал  безперервно  мiняв  сво?   барви,
одсвiчував  найрiзноманiтнiшими,  часто  ледве  помiтними  вiдтiнками,  од
нiжно-фiалкових до блiдо-рожевих.
   - Тобi подобаються лiтнi ночi в степу? - запитала. - Бачив ?х до етапу?
   - Бачив, Надю, i до етапу, -  вiдповiв  Павло.  Вiн  пiдклав  у  вогонь
бадилля. - Три роки тому я вiдбував перше заслання - в сво?му селi. Родина
в нас велика, батько помер уже давненько. Злиднi аж кулаками  товклися.  А
тут ще й мене урядник не вiдпуска? на  заробiтки.  Хоч  бери  та  й  пробi
кричи. Якось все-таки пощастило  найнятися  до  пана  з  сусiднього  села.
Працював на молотьбi - пiдвозив снопи. Воли  круторогi,  гарби  величезнi.
Паровик мота? барабаном, молотарка реве, мов навiсна, а ми не встига?мо  з
снопами. Економ кричить, люту?. До вечора так вимота?шся, що  ледве  живим
привозиш останню хуру.
   А нiч також не  твоя.  Повечеряв  чи  не  повечеряв  -  гониш  воли  на
пасовисько. Толока, на якiй випасалась панська худоба,  широка,  трава  на
нiй висока, як от на цiй долинi. Воли понапасаються, лежать та  ремигають,
а ми, строковики,  розкладемо  вогнище,  цiле  багаття,  печемо  картоплю,
кукурудзу. Пiдлiтки стрибають через полум'я.  Старi  розповiдають  всiлякi
бувальщини. Так до пiвночi, а там, дивись, уже лежать,  хто  де  впав,  як
побитi.
   Я не любив хлоп'ячих iгрищ.  Бiльше  вподобляв  дивитися  в  полум'я  i
слухати старикiв. Навiть коли  всi  вже  засинали,  ще  довго  сидiв  бiля
багаття  i  стежив,  як  воно  повiльно  згаса?,   похлипуючи   райдужними
спалахами. I був щасливий...
   Вдосвiта хлопцi не могли мене  добудитися.  Тяжко  було  розлучатися  з
солодким сном, але я нiколи не каявся, що довго сидiв коло вогнища.  Та  й
зараз не каюсь. Toй вогонь завжди ношу з собою, - вiн нiби зiгрiва?  мене.
Так, так._ Окрiм того вогнища,  нiчого  не  винiс  я  з  свого  тодiшнього
бурлакування. Все таке паскудне, згадувати не хочеться...
   Довго сидiли мовчки: вiн пiдкладав у вогонь бадилля, а вона  помiшувала
кашу. Навколо табору перемовлялися, клацали  збро?ю  конво?ри  -  мiнялися
вартовi.
   До вечерi  розбудили  Володимира  Iвановича.  Старий  дуже  здивувався,
побачивши Павла в товариствi незнайомо? жiнки.  З'?в  кiлька  ложок  кашi,
подякував i скоро захрiп.
   Повечерявши, Павло й Надiя пересiли ближче до вогню, який вже ледь-ледь
жеврiв. Знову потекли розповiдi, запитання. Все  те,  що  було  невiдомим,
загадковим, коли  ранiше  думали  одне  про  одного,  тепер  розкривалося,
ставало ясним i зрозумiлим.
   Обо? вiдчували, що ?х давно вже зв'язував якийсь незримий ланцюжок. Тим
ланцюжком була Оксана Петрiвна. Вона ввiйшла в ?х життя, залишила в  ньому
виразний, наче давня зарубка, слiд, якого не зможе нiхто й нiколи  стерти.
Обо? вiдчували, що Оксана Петрiвна зараз сто?ть мiж ними, зближу?, зрiдню?
?х. Вiд цього робилося затишнiше, теплiше.
   На тиху блакить неба виплив молодий, радiсно усмiхнений мiсяць.  Владно
махнув рукавом - i м'яка блакить  стрiпнулася  золотими  зорями.  Узгiр'я,
долина i навiть сизий  вал  над  рiчкою  посвiтлiшали,  заграли  райдужним
вiдсвiтом. Легкий вiтер трiпнувся мiж травами, сяйнув бiсером тепло? роси,
доторкнувся свiтло-сизого валу над рiчкою, розiрвав  його  на  хмаринки  i
помчав у безвiсть.
   Мовчали. Мовчало все  навколо.  Навiть  вартовi,  сонно  обiпершись  на
рушницi.
   Враз Надiя болiсно зiщулилась  i  притулилася  до  Павла,  наче  шукала
захисту од вiтру. Пасмо кiс доторкнулося його лиця.  Вiдчув,  як  по  тiлу
пробiгло щось  до  болю  при?мне.  Чув  трепет  молодого  тiла,  тривожний
перестук серця. Боявся поворухнутися, щоб не одiрвалась вiд нього, щоб  не
зробити ?й боляче.
   Навiть незчувся, як ?? губи злилися з його губами.
   Наче шалений, обхопив Надi?ну голову i жагуче цiлував щоки, очi, брови.
   - Надю... Надю... Надiйко...
   - Павлику...
   Мiсяць,  випливши  в  зенiт,  зупинився,  замислений.  Зорi   трiпотiли
золотими крильцями, здивовано пiдтягували брови.
   Вiтер лоскотав трави. Радiсно  воркотiли  хвилi,  тулячись  до  теплого
берега.
   _
   16_

   Липень промайнув гарячим крилом над землею i  розтанув  мiж  соковитими
травами. Молодий серпень, пiдперезаний свiтлим  перевеслом,  iшов  гордою,
спокiйною ходою, хазяйновито оглядаючи багатi дари лiта.  Сонце,  вiддавши
весь запас свого вогню, тепер уже не  палило,  а  тiльки  лагiдно  гладило
порудiлу землю._
   Частiше стали перепадати дощi. Нижче, якось безладнiше закублилися  над
землею тумани. Широкополi,  розма?тi  степи,  мiж  якими  ранiш  звивалася
етапна дорога, залишилися позаду.
   Засинiли лiси - могутнi, дрiмучi, незайманi.
   - Куди б не йшов бiдняк, йому завжди вiтер  у  груди.  Отак  i  нам,  -
говорив Володимир Iванович. - Коли  смажило  сонце  -  нi  лiсу  тобi,  нi
хмаринки, нi краплини дощу. А зараз, як уже пiшли лiси з холодочками, то й
спека пересiлася. Дивнi, кажуть, дiла тво?, господи. Воно правда й те,  що
людинi важко догодити: завжди ?й то болить, то свербить - i все на  одному
мiсцi.
   Жартував старий не тому, що був у доброму настро?. Бiльше для того, щоб
зiгнати похмурi  тiнi  з  лиця  Грабовського,  хоч  би  трохи  розвеселити
молодого друга. Та дарма. Жарт не дiяв. Павло зовсiм  не  чув  його.  Йшов
мовчазний, зосереджений.
   Уже близько мiсяця йдуть  в  однiй  партi?  Павло,  Надiя  i  Володимир
Iванович. Вiдтодi, як на долинi стрiлися й об'?дналися ?х групи. Йшли весь
час  поруч,  разом  харчувалися.  Молодi  несли  убогi   статки   старого,
допомагали боротися з настирливою малярi?ю.
   Довга етапна дорога зблизила Павла й Надiю. Вони покохали одне  одного.
Покохали щиро, глибоко, нi вiд кого не приховуючи сво?? любовi.  Вечорами,
коли стомлений дорогою Володимир Iванович засинав, вони ще  довго  сидiли.
Обмiрковували подi? дня, згадували минуле, мрiяли про майбутн?.
   Якось в один з таких вечорiв Надiя сказала:
   - Добре нам, Павлику, вдвох. Я б згодилася отак усе життя  йти.  Добре,
але й страшно, коли подумаю, що не сьогоднi-завтра  треба  розлучатися  i,
може, назавжди.
   - Що ти говориш, Надiйко? - не  зрозумiв  Павло.  У  його  голосi  було
стiльки тривоги й вiдчаю, що Сигида злякано вiдсахнулася.
   - Нiчого, Павлику, особливого. - Помовчала й додала: - Чого приховувати
те, з чим неминуче доведеться стрiтись. Ти - в Балаган,  я  -  на  Кару...
далека вiдстань помiж нами. Так, друже мiй?
   Павло вiдповiв не скоро. Думав. Потiм рвучко схопив ?? за руки:
   - Невже так i станеться, голубонько моя? Невже не можна нiчим зарадити?
А може... я спробую. Неодмiнно спробую, давай тiльки  поки  що  не  будемо
отруювати нашого щастя.
   I не отруювали. Бiльше не згадували про той страшний день, що невмолимо
наближався. Не говорили, однак кожне  пам'ятало,  з  острахом  думало  про
нього. Павло все робив, щоб якось вiдвернути, не допустити того дня.
   Уже двiчi, влучивши момент, аби не бачила Надiя, ходив до конво?рського
воза. Спершу просив прапорщика, щоб  той  помiняв  мiсцями  його  i  Надiю
Сигиду: вiн пiде замiсть не? на карiйську каторгу, а вона хай iде  замiсть
нього в Балаган, на заслання.
   Спантеличений прапорщик  довго  роздивлявся  полiтичного,  запiдозрюючи
його в  божевiллi.  Але  коли  допевнився,  що  той  зовсiм  здоровий,  що
справдi-таки прийшов з отим проханням, то не захотiв бiльше слухати.
   Тодi Павло  почав  просити  дозволу  пiти  разом  з  Сигидою  на  Кару.
Настирливiсть озлила прапорщика, i вiн вилаявся:
   - Тiльки кожен за себе i на сво? мiсце. За вироком. Годi забаганок.
   Наступного  дня  про  розмову  Грабовського  з  прапорщиком  знала  вся
команда. Коли ж зачула Надiя, то спалахнула:
   - Чому розпоряджа?шся мо?ю долею? - питала ображено,  -  Хто  тобi  дав
право? Ти зi мною порадився? Чи, може, дума?ш, нема потреби радитися?
   -  Вибачай,  прости,  Надiйко,  -  виправдовувався  Павло,   прискорено
клiпаючи очима. - Я ж тiльки хотiв...
   - Знаю, що хотiв, - продовжувала супитись. - Знаю. Але чому  без  мене?
Чому сам вирiшу?ш?
   - Знав,_ що будеш проти. Думав, потiм згодишся. Надiйко, дорога моя,  -
Павлiв голос забринiв  майже  трагiчними  нотами.  -  Менi  страшно,  дуже
страшно, коли згадаю, що тобi на каторгу. Я не можу  без  тебе,  не  можу,
розумi?ш? I готовий все зробити, на все зважитися...
   Сигида слухала, дивилася в  гарячi,  сповненi  скорботно?  тривоги  очi
друга, i оксамит ?? брiв розгладжувався, м'якшав.
   - Даруй менi, Павлику, - заговорила, тиснучи його руку. - Я розумiю, ти
хотiв не допустити мене до каторги. Розумiю. Але мав би подумати й про те,
хороший мiй, що це химера. Не дозволять вони - раз, сама не  дозволю,  щоб
ти пiшов замiсть мене, - два.
   - Але ж, Надю...
   - Але ж, на?вний мiй, - пiдхопила тим же тоном, - пам'ята?ш, сам просив
не тру?ти щастя. Пам'ята?ш?
   - Однак я думав...
   - Я також думала, хоч тобi й не говорила. Нiчого не допоможе.  Так  ма?
бути.
   На цьому й скiнчилося тодi. Довго не згадували, не говорили  про  день,
якого з тривогою чекали. А потiм заговорили знову. Сьогоднi.
   На  свiтанку  конво?ри  нагальне  пiдняли  людей  з   нагрiтих   мiсць,
вишикували в одну колону i, викликаючи за списком, роздiлили на двi групи:
одна, що мала йти до Балаганська, - полiтичнi засланцi, i друга,  що  мала
йти на рiчку  Кару,  -  полiтичнi  каторжники.  Грабовський  та  Володимир
Iванович стали до першо?, Надiя Сигида - до друго? групи.
   Павло спершу також став до групи Надi?, але цим  тiльки  викликав  хижу
лють конво?ра та суворий погляд Сигиди.  Змушений  був  перейти  до  сво??
партi?.
   Пiсля розподiлу люди снiдали. Надiя  пiдiйшла  до  Павла  i  Володимира
Iвановича. Бiльше говорили, нiж ?ли. Старий навчав Сигиду, як поводитися в
дорозi та на каторзi:
   - Нiколи не гарячкуй, - радив, - будь спокiйною. Завжди тримайся  людей
- легше буде й тобi i ?м. Народ - великий чоловiк, шануй i  люби  його.  А
втiм, ти сама розум ма?ш.
   I одiйшов вiд молодих: хай поговорять.
   - Ну от, Павлику, - зiтхнула Надiя, коли залишилися вдвох. - От  вiн  i
прийшов, той день. Ти будеш мо?м другом? Не забудеш мене, нi?
   Дивилася на нього очима, повними слiз, нiжно, ласкаво.
   - Нiколи не забуду, голубко моя,  -  тихо  ворушив  пересохлими  губами
Павло. - Завжди буду тво?м. Навiки. I не тiльки другом, а й братом.
   - Братом? - запитала, витираючи сльози. - А я сестрою.
   - А ти сестрою, Надiйко, коли захочеш, дорогою, рiдною, -  гладив  худi
плечi, цiлував золотисте марево кiс.
   - I не забудеш? - шептала на його грудях, нiби питала юнакове серце.
   - Нiколи...
   - Так, так,  Павлику,  нiколи...  Я  знаю...  вiрю...  Будеш,  братику,
пам'ятати мене...
   Одiрвалася  вiд  нього,  мить  постояла  в  глибокiй  задумi,   немовби
вдивлялась у темно-сiре верхiв'я лiсу. Потiм витягнула з валiзки  маленькi
ножицi, вибрала на головi пасмо кiс, одрiзала, обгорнула носовою хусточкою
кольору весняних пролiскiв, поклала в свою записну книжечку, притулила  до
очей i подала:
   - Пам'ятай, Павлику...
   - Спасибi, сестро, - тiльки й устиг сказати,  бо  вже  грiзно  рокотала
конво?рська команда.
   Скоро рушили. Попереду йшли балаганцi,  за  ними  -  крокiв  за  сто  -
карiйцi.  Грабовський  часто  обертався,  махав  над   головою   картузом,
тривожними очима шукав Надiю. Сусiди не сердилися, знаючи горе юнака. Самi
оглядалися й бачили,  як  у  вiдповiдь  на  помах  картуза  над  карiйцями
спалахувала, трiпочучи на вiтрi, Надi?на косинка, червона,  як  надвечiрня
заграва.

   17_

   Селище показалось раптово. Черiдка тесаних будиночкiв  нiби  одiрвалась
вiд дрiмучого лiсу, вибiгла в поле i  враз  скам'янiла,  з  нiмим  подивом
розглядаючи темну ватагу, яка, ледве похитуючись, наближалася.
   - Балаганськ. Балаган...
   Незабаром  ватага,  проминувши  першi  мовчазнi,  немовби   зачарованi,
будиночки, посунула вузькою кривою вулицею. Уздовж вулицi нi деревини,  нi
тину, нi ворiт - тiльки самiтнi будиночки, нiби чиряки на  тiлi.  Якби  не
слiди босих нiг,  не  замурзанi  дитячi  лиця,  що  визирали  з  маленьких
вiконець, важко було й сказати, чи живуть у селищi люди.
   - Оце так Балаганськ, - вголос мiркував Грабовський. -  Справжнiсiнький
балаган.
   - А ти сподiвався кращого? -  байдуже  запитав  Володимир  Iванович.  -
Дарма, Павле. Якби був кращим, то не став би мiсцем заслання. Та мiсто  не
таке вже й погане. Дивись, - вiн показав рукою на правий берег рiки. - Там
навiть двоповерховi будинки.  Нiчого,  жити,  видно,  можна.  Все  ж  таки
повiтовий центр. Менi доводилося бувати в гiршому. Суща незамкнута тюрма.
   - В такiй самотинi й збожеволiти не важко.
   - Авжеж, не важко. Але збожеволiти всюди легко. Не про це треба думати.
Адже тут живуть такi, як i ми, люди. Мiж ними не збожеволi?мо. Поживемо  -
побачимо. Дивись, нас уже зустрiчають.
   З хатини вийшов на високих милицях, з бiлою, як _куделя, головою дiдок.
Притулившись  до  стiни,  пильно  вдивлявся  у  ватагу,  наче  шукав   там
знайомого, а потiм тричi перехрестився i мовчки пошкандибав до дверей.
   -  Дуже,  видно,  радi?  чоловiк   нашому   приходовi,   -   пожартував
Грабовський.
   Вулиця круто звернула й побiгла понад берегом велико? рiчки.
   - Он, мабуть, вiн, - показав Володимир Iванович на  сосновий  живоплiт,
за яким маячили довгi будiвлi.
   Постоявши перед високою просмоленою брамою, поки прапорщик  переговорив
з вартовими, ватага вповзла в подвiр'я етапного пункту.
   Коло дверей довгого, присадкуватого, схожого на старий зруйнований окiп
барака  стояли  люди.  Серед  них  видiлявся  високий  юнак  без  сорочки.
Широкоплечий, грудастий, з тугими мускулами на  руках  i  буйною  лискучою
чуприною, вiн нагадував Грабовському гладiатора, що вийшов на герць.
   - Доземний уклiн i пошана дорогим гостям! - зарокотав громовий баритон,
а на вродливому засмаглому обличчi велетня  сяйнула  слiпучо-бiла  стрiчка
зубiв.
   - Чолом, - вiдповiв хтось з ватаги.
   - А ми  всi  очi  видивилися,  мало  не  послiпли,  виглядаючи  вас,  -
продовжував велетень жартома. - Ну, де, дума?мо, похапала вас безноса?  Аж
ви - гульк, як Пилип з конопель.  Ласкаво  просимо,  -  розмашисте  шарнув
повiтря рукою. - Заходьте. Почувайте себе як дома, та не забувайте,  що  в
гостях. Призволяйтеся, чим багатi, тим i радi.
   - Спасибi! - вiдповiв той же голос з ватаги.
   - Яка сила! Прямо тобi Геркулес, - з захопленням  говорив  Грабовський,
показуючи на велетня. - Та ще й штукар.
   - Бачу, ти вже закоханий у нього, - посмiхнувся Володимир Iванович.
   - Хiба в такого можна не закохатися? Ото вибуяв...
   Прапорщик зупинив ватагу, повернув ?? лiворуч i  сяк-так  пiдладив.  До
нього в супроводi запобiгливого писаря  пiдiйшов  молоденький,  з  чорними
тонкими вусиками штабс-капiтан. Чемно  привiтавшись,  узяв  буру  теку  зi
списками.
   Нудна церемонiя передачi-прийому  арештантiв,  якi  мали  залишитися  в
Балаганську, почалась. Капiтан викликав кожного прибулого, ставив  два-три
запитання i показував писаревi, до якого барака записати.
   Робота  йшла  повiльно.  Змученi  люди  вiдповiдали  мляво  i  плутано.
Штабс-капiтан нервував, посмикував тонкi вусики.  Особливо  дратував  його
тягучий плач дитини.
   - Вгамуйте! - кинув на ватагу. - Чого воно скиглить?
   - Води просить, - вiдповiла жiнка, притискуючи дитину до грудей.
   - Так чого ж сто?ш, як на оглядинах? - лайнулися чорнi  вусики  -  Iди,
хай нап'?ться.
   Перелякана мати передала сусiдцi  дитину,  схопила  простягнуту  кимось
пляшку i побiгла до журавля, що стовбичив посеред подвiр'я. Витягши баддю,
втиснула в не? пляшку.
   - Стiй! Стiй! - струснув повiтря лютий голос.
   Жiнка повернула голову. До не? через подвiр'я пожадливими кроками  йшов
гладкий чоловiк у бiлому кiтелi i в такому ж бiлому,  з  широкими  крисами
кашкетi.
   Це був комендант етапного пункту. Його  добре  знали  етапники,  котрим
надовго доводилося затримуватись тут, i обминали  десятою  дорогою.  Щодня
пiсля  обiду  вiн,  зодягнувшись  у  лiтню  парадну  форму,   прогулювався
подвiр'ям.
   Заклавши руки за спину, стиснувши  в  них  гумову  палицю,  бродить  по
подвiр'?,  доки  не  надиба?  когось  iз  засланцiв.   А   надибавши,   не
допитувався, вихоплював з-за спини палицю i перiщив бiдного, аж  доки  той
непритомнiв. Такий вже полюбився комендантовi пiсляобiднiй  моцiон.  Зараз
був саме час моцiону.
   - Куди? - показав палицею на пляшку з водою.
   - Дитинi. Захворiла в дорозi, плаче...
   Та комендант не слухав. Вихопивши з тремтячих рук жiнки  пляшку,  кинув
об камiння, i його замашна палиця засвистiла.  Нещасна  жiнка  .згиналася,
пiдiймала руки, щоб захистити, прикрити голову, але не довго боронилась  -
пiсля кiлькох ударiв простягнулася, як мертва. Та  комендант  не  припиняв
розправи. Пiдбiгши до  розпластаного  безвiльного  тiла,  почав  гамселити
чобiтьми.
   - Що вiн робить, ?внух проклятий? -  вигукнув  Грабовський  i  прожогом
кинувся до криницi.
   - За що б'?ш?! - закричав i вiдтрутив кривдника од нерухомого тiла.
   З несподiванки комендант на мить остовпiв. Як це! Хто посмiв?  Весь  аж
зелений вiд лютi, вiн лише клiпав очима i брижив вузького спiтнiлого лоба.
Та зрозумiвши, що сталося, як дикий кабан, накинувся на Павла.
   Не маючи намiру вступати в бiйку,  Грабовський  спритно  маневрував.  А
комендант  наступав.  Враз  схопилися  за  руки.  Довго  воловодились,  бо
комендант,  переважаючи  силою,  поступався  перед   сво?м   супротивником
вправнiстю: тiльки наляже всiма сво?ми бебехами, щоб пiдм'яти пiд себе,  а
Павло викрутиться.
   Та от Грабовський несподiвано  зачепився  ногою  за  камiнь,  що  лежав
позаду, i комендант навалився на нього.
   - А-а-а! - радiсно заревiв.
   Вже простяг руки, щоб запустити ?х у Павлiв чуб, та  раптом  почув,  як
щось мiцне, наче обценьки, здавило йому спину. Болiсно  заскрипiв  хребет,
замакiтрилася голова, заметляли ноги.
   Грабовський, почувши полегкiсть на плечах, миттю звiвся  на  ноги,  але
замiсть коменданта перед ним стояв велетень без сорочки. Стояв,  витираючи
руки i посмiхаючись.
   - Ожигов, - стиснув вiн руку Грабовському. - Вiтаю з  вiкторi?ю.  Перше
бойове хрещення в нашому богом береженому Балаганську.
   - Розiйдись! - гримнув штабс-капiтан з чорними вусиками.
   - В холодну обох! - зверескнув комендант.

   18_

   - Ну от, обстановка дозволя? познайомитися ближче, -  сказав  велетень,
коли зачинилися дверi невеличко? тюрми етапного пункту, i простягнув руку.
-  Син  власно?  матерi,  внук  рiдно?  бабусi,  якi  живi-здоровi   i   в
благоденствi?... Випуску 1862 року, фiрми Ожигових... Микола.  Родився  за
власним бажанням, без особливих труднощiв. Помирати ще не збираюся.
   Грабовський подав руку, назвав себе.
   - А чому лише матерi й бабусi? - поцiкавився.
   - Тебе дiд цiкавить? Помер, брат, помер давненько.
   - А батько?
   - Взагалi ще живе,  але  для  мене...  -  не  закiнчив  думку,  болiсно
поморщився. Видно було, що питання йому не сподобалось.
   - Ти надовго в цю яму? - запитав. Павло показав п'ять пальцiв.
   - ' Я маю на рiк бiльше, але один уже вiдтоптав. Мiсяцiв три спершу жив
тут, у барацi, а потiм перейшов у мiстечко. Як засланець.  Там,  звичайно,
трохи краще. А оце сьогоднi прийшов сюди, щоб пiдiбрати когось з  прибулих
до себе на квартиру. Все ж веселiше буде, та й  менше  коштуватиме.  От  i
пiдiбрав...
   Уже першi днi життя в тюрмi обидва вiдчули, що мають  рiзнi  характери.
Але це не вiддаляло, а навiть зближало ?х.
   Микола Ожигов, цей завжди спокiйний, з першого погляду навiть до всього
байдужий велетень, був чулою, на диво сердечною i  водночас  дуже  рiшучою
людиною. Любив лiтературу,  а  надто  поезiю.  Вiн  залюбки  слухав,  коли
Грабовський декламував сво? або  чужi  вiршi.  Сам  же  знав  силу-силенну
рiзних анекдотiв i дотепно розказував ?х.
   Довгi розмови лилися легко, невимушене,  а  обидва  спiврозмовники  все
бiльше вiдчували потребу бути разом.
   Було й iнше, що  зблизило  Павла  Грабовського  з  Миколою  Ожиговим  -
земляцтво.  Виявилося,  Ожигов  з  Укра?ни.  Пiсля  розриву   з   батьком,
пiдполковником, якого нiколи не любив, перейшов на  власний  хлiб.  Жив  у
Луганську, промишляв на перукарствi, а мрiяв  про  медицину.  Там  i  став
членом  народницько?  органiзацi?.  Його  цирульня  служила  мiсцем   явки
народникiв, а сам вiн найчастiше був  зв'язковим.  З  рiзними  дорученнями
доводилося ?здити в Петербург, Ки?в, Харкiв, Полтаву... '
   - I в Харкiв? - перебив Павло розповiдь.
   . - I в Харкiв, - потвердив Ожигов. - Туди ?здив найбiльше.
   - Кого-небудь знав з харкiвсько? органiзацi??
   - Не дуже багато.
   - А Петра Цимбалюка?
   - Це той Цiцерон-одчаюга? Чув про нього, але не бачив. Ти його знав?
   - Добре.
   - Де ж вiн зараз?
   - Повiсили, кажуть. Стрiляв у якогось чиновника в
   Пiнську.
   ...День стояв  погожий.  Миколу  викликали  до  канцелярi?.  Повернувся
збуджений, радiсний.
   - Наше, Павле, зда?ться, зверху. Все нiби до цього хилиться. Зараз  теж
мене розпитували, як, чому, за що лупцювали ми того череваня.  Але  питали
спокiйнiше, навiть  трохи  запобiгали.  Що  б  воно  значило?  Казав  менi
служивий, ведучи назад, що комендант  наш  ходить  понурий.  Мабуть,  дiло
пахне ладаном, бо жiнка та  вже  ледве  дише.  Ну,  буде  видно.  Iсторiя,
зда?ться, працю?, як любив говорити мiй один знайомий, на нас. Не сумуй.
   - I не збирався, - бадьоро сказав Грабовський.
   - Ми ще повою?мо, ого.
   - А в Балаганську е добрi люди?
   - ?. Чого кошту? один Вiктор Кранiхфельд.  Другий  Цимбалюк.  Дворянин,
офiцер, а хлопець - вогонь. ? й дiвчата чудовi. Особливо Улановська...
   - Евелiна?!
   - Шабля, а не дiвчина... Ти ?? зна?ш?
   - У Харковi разом працювали,  писали  й  друкували  вiдозву  в  лiсовiй
хатинi... Так вона тут?
   - Тут. Оце вийдемо звiдси, то й пiдемо до не?.
   - Добре.
   - Слухай, Павле, а чи не пiшов би ти жити до мене?
   - З радiстю, якщо приймеш. Тiльки зi мною прийшов ще один товариш.
   - Хто?
   - Робiтник з Ор?хово-Зу?ва. Учасник морозовсько? стачки.
   - I його влашту?мо.
   ...По  обiдi  в  камеру  завiтав  посланець   балаганського   окружного
справника. Вiн назвав себе виборним Молькiнсько? iнородно? управи.
   - Зна?те Надiю Сигиду? - запитав Грабовського.
   - Для чого це вам? - вiдповiв Павло запитанням.
   - Треба, коли питаю.
   - Скажiть для чого.
   - Дивак ви, та й годi, - потиснув плечима  виборний.  -  Ким  вона  вам
доводиться, та Сигида?
   - Та скажiть же нарештi, в чому справа?  -  втрутився  Ожигов.  -  Чого
гра?теся в пiжмурки?
   - А це, молодий чоловiче, вас не стосу?ться, - на?жачився посланець.  I
вже до Грабовського: - Бачите, Сигида  написала  вам  листа  з  Кари.  Але
карiйським  полiтичним  каторжникам  дозволя?ться   листуватися   лише   з
родичами. То тамошнiй  начальник  i  пита?  нашого  справника  -  в  якому
родинному колiнi перебува?те ви з Сигидою.
   Павло аж затремтiв од радостi - перша вiсточка вiд Надiйки.
   - Де той лист?
   - У справника. То ким ви доводитеся Сигидi?
   - Братом.
   - Рiдним?
   - Двоюрiдним. Нашi матерi - сестри.
   - Ну, матерi нам без надобностi. Брат,  значить.  Отак  i  напишiть,  -
виборний подав папiр. - Щоб усе було, як велить циркуляр.
   * * *
   Довжелезна казарма, що вже мовчки готувалася до сну, враз  заклекотiла,
наче грiзна весняна повiнь. Темна хвиля тривожно хитнулася над  нарами,  i
за мить коло Грабовського та Ожигова вирiс натовп.
   - Що сталося?
   - Кого пострiляно?
   - Де?
   - Коли?
   - Миколо! Павле! - гула казарма, i в цьому гаморi важко було второпати,
що трапилось.
   - Та замовкнiть же! Пiдiйдiть!
   Коли галас ущух i люди згуртувалися тiсним пiвколом  бiля  нар,  Микола
Ожигов почав:
   - Слухайте i не перебивайте. Сьогоднi ми з Павлом, - вiн кивнув головою
в бiк Грабовського, - почули страшну звiстку: мiсяцiв чотири тому  вчинено
розправу над полiтичними.
   - Де?
   - В Якутську. Тридцять  вiсiм  чоловiк,  засуджених  на  каторгу,  мали
вирушити  в  далеку  дорогу,  зда?ться,  аж  у  Верхоянськ.  Ну,   тюремне
начальство, як i водиться, нiчого не  дало  каторжникам  на  дорогу  -  нi
одежi, нi харчiв. Люди запротестували: не пiдемо, мовляв, без того, що нам
належить.  I  вiце-губернатор   Осташкiн   "провчив"   непокiрних:   шiсть
протестантiв було одразу вбито. Сталося це в будинку  якута  Монастирьова,
де мешкав один з каторжникiв...
   Попритулявшись плечем до плеча, мовчки  стояли  арештанти  -  зажуренi,
насупленi. Кожен обдумував  принесену  звiстку,  зв'язуючи  ??  з  власною
долею.  Нiхто  з  них,  закинутих  сюди,   не   може   бути   певним,   що
завтра-позавтра його не спiтка? те, що спiткало якутських засланцiв.
   Павло Грабовський сто?ть поруч Ожигова. Спершу в  його  уявi  поставали
якутськi подi?, а потiм глянув на  темний,  як  застигла  олов'яна  хвиля,
арештантський натовп. Очi  вдивляються,  а  в  головi  наче  завiрюха.  Що
думають, що почувають зараз цi щодня  мордованi  люди?  Що  дi?ться  в  ?х
серцях?
   Вiн зна?, кожен з присутнiх тут ма?  свою  власну  iсторiю.  Не  просто
бiографiю, а власну iсторiю гiрких  роздумiв,  жагучих  поривань,  пекучих
сумнiвiв. Вони, цi iсторi?, рiзнi i  неповторнi.  Але  скiльки  спiльного,
подiбного в них!
   Йому навiть зда?ться, що це одна iсторiя - строката  iсторiя  боротьби.
Де той розум, що збагне ??, складну й переплутану? Де  той  звитяжець,  що
доведе ?? аж до брами щастя? Де той великий митець, що перелл? це в слова,
звуки, барви?..
   Iсторiя...
   Ось вони, простi учасники, непомiтнi творцi iсторi?,  силомiць  зiгнанi
сюди з усiх кiнцiв  царсько?  iмперi?-в'язницi,  -  обiрванi,  нестриженi,
погорбленi, голоднi й холоднi.  Найкращi  сини  вiтчизни!  Пiд  рубцями  й
латками б'ються найпалкiшi серця!
   Вони прагнули щастя для себе, для народу, хай урозбрiд, але пристрасно,
забуваючи все на свiтi, линули до мети. I от схопили  ?х  кривавi  пазури,
пiдсiкли крила i кинули до цi?? багнюки.
   Прямо   перед   Грабовським   сто?ть   Вiктор    Кранiхфельд.    Безлiч
латаний-перелатаний  офiцерський  мундир  ще  виразнiше   вiдтiня?   вроду
схудлого, змарнiлого обличчя, бiлизну шовкового чуба, гарячий блиск  карих
очей. Сто?ть наче за  рiдкою  пеленою  туману.  Погляд  його  блука?  десь
далеко-далеко.
   Бiля Кранiхфельда -  Володимир  Iванович.  Давно  не  голена  срiбляста
борода, довгi, пожовклi вiд  цигарки  вуса  та  кошлатi  брови  приховують
поморщене лице ткача. Тiльки чорнi очi  палають  бадьорим  вогнем.  Вкритi
товстими бурими жилами руки стискають козирок картуза.
   А он, трохи далi, похилив голову юнак з  розкосими  очима.  Та  де  там
юнак! Зовсiм ще пiдлiток. Мабуть,  недавно  пригнали.  Хто  вiн  -  узбек,
кита?ць, казах? Пожадно вслуха?ться в кожне слово оповiдача, i його смугле
лице весь час мiня? барви, нiби на ньому пробiгають сполоханi тiнi.
   А он i ще...
   Рiзнi за походженням i вiком, рiзнi вдачею, але близькi  прагненнями  й
долею. "Друзi. Побратими", - вистуку? Павлове серце.
   Грабовському так хочеться зараз усiх ?х  стиснути  в  обiймах,  зiгнати
смуток з ?хнiх очей.
   - Але на, цьому не закiнчилось, - чу?, наче крiзь сон, голос Ожигова. -
Тих, що залишилися живими пiсля стрiлянини, вiддано до  вiйськового  суду.
Суд  i  довершив  розправу:  трьох  страчено,  двадцять  вiсiм  прогримiли
кайданами на каторгу або пiдгодовують нужу в тюрмах.
   У казармi запанувала густа, як глей, тиша. В цiй  тишi  Грабовський  ще
виразнiше  чу?  стук  свого  серця  -  прискорений,  тривожний.  На  нього
дивляться багато людей. Чого вони хочуть? Що ще можна сказати ?м? Усе, про
що дiзналися, розповiв Микола. Павло нiчого бiльше не зна?. Нiчого.
   А десятки очей дивляться, нiби промовляють: говори!
   Чорнi очi Володимира Iвановича-теж, зда?ться, вимагають:  кресни  сво?м
серцем об цi незгаснi серця, i з них не iскра, а цiла пожежа спалахне.
   Говори!
   Павло вiдчува? - далi мовчати не ма? права.
   - Друзi, - звучить його голос, спершу сухо i терпко, -  це  страхiтлива
звiстка. Але до нас долетiла тiльки вона ?дина. Та й долетiла  через  який
час - три мiсяцi. А скiльки  звiсток  про  такi  ж  розправи,  вчиненi  до
якутсько? i пiсля не?, не дiйшло сюди! Скiльки, питаю?  Навряд  чи  можуть
вiдповiсти навiть самi лиходi?, бо ?м не потрiбен ?хнiй  власний  кривавий
рахунок, по якому невдовзi доведеться все сплачувати...
   - То правда, - тихо вкинув хтось.
   - Гiрка правда, - говорив далi Грабовський. - Але хто винен у тому,  що
подiбнi розправи мають мiсце? Не тiльки кат вiце-губернатор. Виннi iснуючi
порядки. Сама  полiтична  система,  яка  дозволя?  заслання  й  тюрму  для
полiтичних перетворювати на розгнуздане  свавiлля,  грубу  помсту  й  дике
знущання.
   Грабовський зробив паузу, тамуючи хвилювання.
   - Виннi й ми. Виннi, бо над нами бешкетують, як хочуть, рiзнi посiпаки,
а ми мовчимо. Диву?мось жорстокостi наших  кривдникiв,  але  не  диву?мось
нашiй байдужостi. А тим часом цiлими рiчками лл?ться наша ж кров.  Страшно
й подумати.
   Промовець знову помовчав.
   - Нi! Нi! Нi! - в його голосi забринiли  вольовi,  крицевi  ноти.  -  Я
думаю, далi мовчати не будемо. Край  терпiнню!  Ми  повиннi  пiднести  наш
голос проти свавiлля й знущань, при?днати його до голосу якутських геро?в.
Вони - геро?! Бо виступили  на  захист  сво?х  прав,  на  захист  людсько?
гiдностi. I я вiрю  в  те,  що  й  ми  не  залишимося  одинокими,  що  нас
пiдтримають тисячi, що наш голос  увiлл?ться  в  могутнiй  протест  всього
сибiрського заслання i викличе нову хвилю революцiйно? енергi?. Хвилю, яка
змете, спопелить саму полiтичну систему.
   - Правильно!
   - Досить мовчати! - заiскрились очi Кранiхфельда.
   - Бити ?х треба!
   - Прямо в самi печiнки!..
   - Як собак скажених!
   - На шибеницю!
   - Еге ж, на шибеницю! - одiрвався вiд стiни вимучений, зiгнутий в  дугу
чоловiк. - Гарна байка,  тiльки  шкода,  що  коротка.  Шибеницi...  Казала
Настя, ще як удасться. Та поки ми витягнемо ?х на тi шибеницi,  вони  всiх
нас закатують. Я колись так само думав, та от, дивiться, який  став,  -  i
вiн прошкутильгав, як скривлене колесо. - Бiльше  мене  не  пiдведете  пiд
дурного хату.
   Люди повернули голови до чоловiка-дуги. Вiн лише  сьогоднi  прийшов  на
балаганський етапний пункт, i нiхто не знав, що  саме  так  зiгнуло  його.
Хтось навiть почав допитуватись, але чоловiк тiльки  спересердя  плюнув  i
полiз на другий ярус нар.
   Володимир Iванович, який досi стояв мовчки, пiдiйшов  до  Грабовського,
мiцно потиснув йому руки i обернувся до людей.
   - Я згоден з Павлом. Правду каже, - заговорив ткач поволi. - Наш  голос
мусить пролунати не тiльки тут, а й по всiй Росi?, проникнути в  тюрми,  в
каторжнi пiдземелля. Тодi...
   Та не встиг  закiнчити,  бо  пронизливо  зарипiли  дверi  барака,  нiби
попереджаючи про небезпеку, i на порозi  вигулькнула  постать  коменданта.
Володимир  Iванович  замовк  i  прихилився  до  нар.   Люди   колихнулися,
зацитькали, проте з мiсця нiхто не зрушив...  Все  наче  скам'янiло.  Тишу
порушувало тiльки кволе хропiння чоловiка-дуги.
   Комендант постояв бiля порога, обмацуючи людей  _маленькими  зеленавими
очицями, стиснув кулаки, сунув ?х до кишень i, карбуючи крок,  пiдступився
до крайнього:
   - Чого дивишся?
   - Очi маю.
   - А я зараз тобi ?х повибиваю...
   - А я повставляю, - почулося з натовпу.
   Комендант  скипiв.  Вiн  висмикнув  кулаки;  i  круто  обернувся,   щоб
накинутись на зухвальця, але, зустрiвшися з очима Миколи Ожигова,  посинiв
вiд лютi i знову запхав руки в кишенi.
   - Чого не спиш? - ступив до пiдлiтка з_ розкосими очима.
   - Збирався, зараз ляжу, - перелякано вiдповiв той, эадкуючи мiж людей.
   - А ти? - до Володимира Iвановича.
   - А ти? - Ожигов схопив коменданта за комiр. - А  ти,  питаю?  Чого  до
людей прискiпу?шся? Знову закортiло?
   - Я, я... - тiльки встиг промимрити переляканий комендант.
   Ожигов обкрутив його навколо себе, пiдвiв до дверей  i  з  такою  силою
пхнув, що той, вiдчинивши головою дверi, вилетiв на подвiр'я.
   - Що ти наробив? - з тривогою запитав хтось. - Тепер лиха не обберешся.
   - Нiчого, - спокiйно вiдповiв Ожигов. - Чого  прода?ш  дрижаки?  Ну,  а
тепер спати. Ходiм, друже, - взяв Павла за лiкоть i повiв до дверей.
   Уже за ворiтьми ?х наздогнали Вiктор Кранiхфельд та Володимир Iванович.
Якийсь час iшли мовчки.
   - Негарно вийшло, - заговорив Вiктор. - Не довели дiла до кiнця.
   - Так, Вiтю, трохи негарно, - згодився  Володимир  Iванович.  -  Але  я
думаю, все-таки зробили добре  дiло.  Хaй  знають  етапники  i  передадуть
iншим. А до нас завтра, мабуть, прийде справник.
   - Навряд, - заспоко?в друзiв  Ожигов.  -  Комендант  не  захоче  бiльше
зв'язуватися зi мною.
   - I я так гадаю, - пiдтримав Грабовський. - Хай ще дяку? боговi, що  та
жiнка оклигала i справу вдалося зам'яти. Ну, та зараз не про це. Ми мусимо
протестувати проти злочину якутських тюремникiв.
   - I негайно! - сказав  Ожигов.  -  Тому  пропоную  зараз  iти  до  нас,
написати найрiшучiший протест i завтра ж розiслати його, куди  слiд.  Перш
за все, мiнiстру внутрiшнiх справ та мiнiстру юстицi?, ну й ще директоровi
департаменту полiцi?... Згода?
   - Та згода, звичайно, - вкинув Володимир Iванович. - Тiльки,  може,  до
мене пiдемо? Мо?х хазя?в сьогоднi нема, то нiхто й заважати не буде.
   - У вас же й сiсти нiде, - мовив Грабовський.  -  А  у  нас  з  Миколою
цiлiсiнька тобi кошара. Та й хазя?н  не  стане  на  завадi.  Сам  колишнiй
полiтичний засланець. Волзький моряк.
   ...Тепло? червнево? ночi спить невеличке повiтове мiстечко  Балаганськ,
притулившись до неспокiйного плеса велико? рiки. Спить тихо, мiцно. Далеко
воно вiд губернсько? столицi - Iркутська, десь понад двi сотнi  верст.  Та
вночi нiхто й не заважа?... Хай хоч виспиться, бо завтра... Хто  зна?,  що
вдень повелять  з  губернi?,  звiдкiля  прийдуть  новi  ватаги  полiтичних
засланцiв, якi новини принесуть вони?
   Тiльки в одному  будиночковi,  що  самотньо  сто?ть,  як  сновида,  над
неглибоким виярком,  блима?  свiтло.  Воно  немовби  змага?ться  з  темним
проваллям ночi, неначе кличе його на  герць.  У  тому  будиночку  мешкають
нерозлучнi друзi Павло Грабовський  та  Микола  Ожигов.  Павло  дикту?,  а
Кранiхфельдова рука старанно виводить букви...

   19_

   Грабовський знав тюрми. Харкiвська, iзюмська,  оренбурзька,  бутирська.
Страшнi вони, що й казати.  Але  для  iркутсько?,  до  яко?  потрапив,  не
знаходив навiть порiвнянь.
   Оце тюрма - усiм тюрмам тюрма. Вона, захопивши в  сво?  черево  людину,
мовчки лама?, висмокту?, висушу?, аж доки не зробить з не? губку.
   Гнiтить перш за все темно-сiрий колiр. Тут усе сiре, наче  замулене,  -
мур з густо понатиканими  грибками  для  вартових,  товстi  стiни,  вузькi
коридори, камери, посуд, тюремна  обслуга,  навiть  сонячне  промiння,  що
iнколи пробива?ться крiзь грати.
   Гнiтить тиша. Сiрий колiр ста? ще  густiший  i  важчий  вiд  мертвотно?
мовчанки. Тут усе мовчить, як скам'янiле. Вiд цього кров застига? в жилах,
поволi висиха? мозок, гаснуть очi, глухнуть вуха, тупiють чуття. Зда?ться,
залiзо не витримало б. А людина  витриму?.  Дивне  створiння  людина.  Все
витриму?.
   Грабовський сто?ть  бiля  загратованого  вiкна,  а  очi  блукають  десь
далеко-далеко понад  заснiженими  дахами  будинкiв.  Нiчого  вони  там  не
шукають, нi до чого не придивляються. Так собi - блукають.
   Уже нiби трохи полегшало. Може, тому, що  почалося  слiдство.  Може,  й
тому, що iнколи бачить сво?х товаришiв. А то ж було...
   Серед ночi конво?ри припровадили до тюрми,  загнали  в  камеру  i  нiби
забули про нього. Два рази на  день  зайде  коридорний,  мовчки  поставить
порцiю та й зникне за дверима. Ото  й  усе.  Так  день  у  день.  Тиждень.
Мiсяць.
   Невiдомiсть  не  тiльки  гнiтила,  але  й   дратувала.   За   що   його
заарештовано? Перегортав сторiнки сво?? "балагансько?" бiографi?,  губився
в догадках, та нi на чому твердо зупинитися не мiг. Протест? Але ж то була
правда.
   Раз навiть спробував поговорити  з  коридорним,  та  сумно  закiнчилася
розмова.
   - Чому менi не говорять, за що заарештували? - спитав у тюремника.
   Коридорний здивовано витрiщив очi i мовчки рушив до дверей. Не  стерпiв
Павло, схопив за плечi:
   - Ну, скажи ж, будь людиною! Чого тiка?ш?
   Тюремник обернувся, лютими очима змiряв настирливого  в'язня  i  мовчки
пхнув його в груди важким,  як  гиря,  кулаком.  Грабовський  заточився  й
присiв на тапчан. Поговорили...
   Бiльше не допитувавсь.
   Гнiтила самотнiсть. Важка невiльнича самотнiсть. I  книжок  не  давали.
Вдень ще якось так-сяк. Цiлими годинами,  наче  тiнь,  снував  по  камерi,
перечитував списанi листки невеличко? записно?  книжечки  або  перелiчував
тi, що були ще чистими.
   - Як ?х мало! _Якi вони маленькi! - аж жахався,  бачачи,  що  кiлькiсть
неописаних листочкiв меншала з кожним днем.
   Довго ходить, мимрить губами, пiдбира? слова,  рими,  по  кiлька  разiв
обдуму? рядки та цiлi строфи. I, тiльки знаючи  напам'ять  найдосконалiший
варiант вiрша, береться за олiвець Пише густо, майже  насаджуючи  одна  на
одну малюсiнькi букви. Закiнчивши писати, ще перечиту?,  обережно  згорта?
книжечку i кладе до кишенi.
   Перша частина дня закiнчувалася.
   Починалася друга - спiви. Сидить на залiзному тапчанi, а голос  лл?ться
тихо, задумливо...

   Повiй, вiтре, на Вкра?ну,
   Де покинув я дiвчину...

   Покинув дiвчину А чи покинув? Кого? Коли? Ксана - польова русалка? Вона
справдi йому подобалась, але ж то були тiльки першi порухи серця. Та й хто
зна, куди б завело його  те  необачне  серце.  Адже  стала  вона  дружиною
полiцмейстера. Народниця, геро?ня...
   Нi, нi, вiн нiкого й нiчого  на  Укра?нi  не  покинув.  Навiть  жодного
поцiлунку. Все, що мав, забрав iз собою.
   Вiн зустрiв свою любов, пiзнав щастя не в  тiй  заквiтчанiй  бузком  та
вишнями хатинi, що над рiчкою пiд горою,  а  на  тернистих,  безкра?х,  як
вiчнiсть, етапних дорогах.
   Надiя! . Надя...
   Де зараз вона? Майнула,  мов  зiрка  серед  темно?  ночi,  креснула  ще
недоторкане серце, запалила його шаленим вогнем i зникла.
   Зникла?
   Нi, нi, така не зника?, хiба згорить. Вiн вiрить у не?, як сам у  себе.
Вiрить. Ось  у  його  кишенi  зберiга?ться  золоте  пасмо  ??  милих  кiс,
хусточка, записна книжечка. I навiть чу? палкi  дiвочi  слова.  "Назавжди,
навiки з тобою, братику..."
   Тихий, мрiйливий смуток пiснi хита?ться, б'?ться об сiрi холоднi  стiни
камери:

   Вiтер вi?-повiва?,
   З Укра?ни не верта?...

   Рука коридорного глухо гупа? в дверi. Скрипить, як стара бляха, голос:
   - Мовчать!
   Та хiба ? така сила, що змусила б його замовкнути? Де вона? Нема!
   Вiн уже бачить, як змарнiла, запорошена вдова з торбою через плече  пiд
буйним вiтром хита?ться, наче тополя, на сво?й вузькiй нивi i блага? бога,
щоб вродив пшеницю для ?? дiточок-сирiт.

   Ой уроди, боже,
   Та пшениченьку яру
   На вдовине щастячко,
   На сирiтську славу!

   Вiдчиня?ться кватирка в дверях, в камеру врiзуються, немов  два  списи,
олов'янi очi тюремника:
   - Годi!
   Та Грабовський рвучко пiдстрибу? i, як вихор, кида?ться в танок:

   Ой гоп, ти-ни-ни,
   Вари, жiнко, лини!

   Дивиться коридорний, очманiло смика? плечима, зачиняючи кватирку. Зна?:
нiчого не вдi?ш з арештантом. Спiвай.
   Це днями.
   А ночами...
   Довгi й нiмi осiннi ночi були тяжкою мукою. За вiкном  небо  влива?ться
густими, пронизливими дощами, яким,  _зда?ться,  нема  кiнця-краю.  Грiзно
завивають, мов буйнi тури, свавiльнi вiтри. Зловiсно перегукуються сови та
.вартовi на мурi пiд грибками.
   У_ камерi темно, аж моторошно, хоч в око стрель. Не дають  свiтла.  Для
чого марно перепалювати казеннi грошi? Хай  спить  арештант.  Хай  нагулю?
тiло, щоб не болiли у тюремникiв кулаки на допитах. Хай спить...
   А хiба заснеш у такiй тишi? Вiтри нiби пiдхопили на сво?  прудкi  крила
тво? сни i понесли десь далеко на доли, на лiси - нема ?х. Нема, хоч пробi
кричи. Та що тут  крик?  Хто  його  почу??  Хто  вiдгукнеться?  Хто  зможе
розiрвати цю тишу, розметати темряву?
   Лежить горiлиць на залiзному тапчанi,  мiцно  зiмкнув  вi?  i  нiби  ще
глибше поринув у пiтьму. Холоне тiло, терпнуть надушенi об  метал  кiстки.
Та вiн не чу? нi холоду, нi болю, захоплений химерного хуртовиною думок. А
вони зринають сполоханими роями, кружляють, тремтять i повiльно  тануть  у
густому мороцi, не залишаючи  по  собi  нiякiсiнького  слiду,  наче  яловi
хмарки.
   Думи, думи...
   Часто переносять вони його в рiдне Пушкарне. Невидимою тiнню стане  пiд
вiкнами старо? хатини - дивиться та слуха?. Бачить, як, схилившись на свою
нiчну подругу-куделю, куня? сива, мов голубка, висушена горем та  злиднями
мати. Веретено застигло в ?? немiчнiй руцi.
   О рiдна матусю! Як хочеться зараз маленьким хлопчиком  впасти  на  тво?
худi колiна, притулитися до грудей i забутися хоча б на мить.
   Пошерхлi губи шепочуть:

   Зелений гай, пахуче поле
   В тюрмi приснилися менi -
   I луг широкий, наче море,
   I тихни сум по кружинi.
   Садок приснився коло хати,
   Весела лiтяна пора;
   А в хатi... там знудилась мати,
   Iзнудьгувалася сестра.
   Поблiдло личко, згасли очi.
   Надiя вмерла, стан зiгнувсь...
   I я заплакав опiвночi
   I, гiрко плачучи, проснувсь.

   Найбiльше думав про арешт. Не тому, що не сподiвався його. Добре  знав,
коли писав протест, - воно так безкарно не минеться, за нього  по  голiвцi
не погладять. Дивувало iнше: все ско?лося дуже скоро й нагальне. Не минуло
й тижня вiдтодi, коли  розiслано  останнi  примiрники  протесту,  як  його
збудили серед ночi, стягнули з лiжка i запакували в тюрму. А через три днi
вивели з Балаганська та й погнали етапом прямо в Iркутськ, нi  про  що  не
питаючи, нi в чому не звинувачуючи.
   Чи й справдi начальство заздалегiдь рознюхало?  Але  як,  вiд  кого?  -
свердлили мiзок думки. Невже серед друзiв-однодумцiв був зрадник, юда?
   - Нi, нi! - протестувало серце. - Не було, не могло бути!
   То, може, балаганська цензура або пошта все розкрила  й  не  пропустила
жодного примiрника до адресатiв? Це найстрашнiше -  вся  робота  пiшла  на
вiтер.
   О скорпiони! Доки ви, зневажаючи закон i гiднiсть, будете  бабратися  в
людських душах, у ?х та?мницях?
   - Доки? - ворушаться губи.
   У  збудженiй  уявi  поставали  зовсiм  недавнi,  але  вже  трохи   нiби
запорошенi подi?. Балаганський етапний пункт... Бурхливi збори... Гримiла,
вирувала гнiвними голосами казарма... Нiби й зараз  ще  лунають  тi  щирi,
гарячi голоси... А що далi було?..
   Далi? Ага, протест. Як тодi легко йшла робота, як самi лягали на  папiр
скорботнi й гнiвнi думки, як зливалися почуття! "Мета нашо? заяви вiдкрито
висловити... презирство й ненависть, що ?х  породжу?  в  нас  перетворення
заслання в акт грубо? помсти, i виставити на суд росiйського  суспiльства,
в  цiлковитiй  i  непохитнiй  певностi,  що  кров   наших   товаришiв   та
протестуючий голос заслання викличуть у  ньому  новий  запас  революцiйно?
енергi?...  в  боротьбi  проти  деспотизму...  за  лiпше  майбутн?   нашо?
вiтчизни..."
   Потiм обговорювали написане i прикладали сво? руки. Вiктор Кранiхфельд,
Евелiна Улановська, Микола  Ожигов,  Володимир  Iванович.  Наступного  дня
протест рушив у неосяжнi простори iмперi?...
   Тривожився за товаришiв. Що з ними? Де вони?  Нiчого  не  знав.  У  той
вечiр вiн перший прийшов додому i заснув. А коли серед ночi розбудили,  то
Ожигова дома не було...
   Тюремнi  ночi.  Якi  вони  довгi,  загадковi,  сповненi  нiмих  мук   i
розпуки!..
   А потiм трохи полегшало. Зима затрепетала бiлими снiгами,  i  вiд  того
ночi в камерi стали немовби яснiшими,  Прозорiшими.  Начальство  дозволило
робити короткi прогулянки. На прогулянках побачив i.  сво?х  балаганцiв  -
Миколу Ожигова, Володимира  Iвановича,  Вiктора  Кранiхфельда  та  Евелiну
Улановську. Не говорив, правда, з ними, бо тюремники  забороняли.  Та  вже
те, що бачив ?х коло  себе,  остаточно  переконало:  причиною  арешту  був
протест проти якутсько? розправи.
   На четвертому мiсяцi пiсля ув'язнення почалися допити. Вони вiдбувалися
переважно вночi. Навмисно,  щоб  легше  витягнути  з  арештантiв  потрiбнi
зiзнання. Людина, змучена тюрмою, хоче вiдпочити, вона ладна  все  вiддати
за нiчний сон. А ?? серед ночi зганяють з мiсця, ведуть до слiдчого.  Той,
виспавшись удень, допиту?, одсила?  до  камери,  через  якийсь  час  знову
виклика?, допиту?, одсила?. I так до ранку. При таких допитах арештант  не
тiльки зiзна?ться в тому, чим завинив, вiн ладен пiдписати протокола, який
звинувачу? його в тому, в чому зовсiм не винен. Тiльки б спочити, тiльки б
поспати, забутися.
   Але допити Грабовському здавалися щастям.  Полегшували  тяжкi  безсоннi
ночi.
   На допитах, до яких  незабаром  звик,  поводив  себе  зовсiм  спокiйно.
Нiчого не приховуючи, вiдповiдав  вичерпно  на  всi  запитання.  Дратувало
iнколи тiльки те, що кожно? ночi слiдчий повторював однi й тi ж запитання,
вiдповiдi на якi Грабовський давно завчив, як "Отче наш", i вiдповiдав уже
машинально.
   Так, вiн винен, винен у всьому, бо сам писав  протест,  сам  редагував,
навiть розсилав. Отож винен тiльки вiн один. За це й готовий  вiдповiдати.
Не розкаю?ться в тому, що робив, бо чинив свiдомо. I якщо ще  колись  йому
випаде нагода дiзнатися про такi ганебнi подi?, як якутська розправа,  вiн
зробить те ж, що зробив цього разу. Що ж тут ? незрозумiлого?..
   _
   20_

   Повернувшись з прогулянки, Грабовський застав  у  сво?й  камерi  нового
мешканця. Це був кремезний, костистий, але до того висушений  чоловiк,  що
його голова скидалася на череп, тiсно обтягнений темно-жовтим пергаментом.
Сива, аж бiла чуприна й борода,  а  брови  чорнi-чорнi,  неначе  пiдведенi
сажею.
   - Чого так дивитесь? - запитав чоловiк. - Хочете пiзнати? Марна  праця.
Рiдна мати б не пiзнала.
   - Та нi, - здвигнув плечима Павло. - Ваш прихiд  мене  диву?.  Адже  за
весь час мого сидiння тут  ви  -  перша  людина,  яку  _до  мене  пустили.
Розумi?те?
   - Даруйте, не моя ж на те воля, -  вибачився  чоловiк,  нахилившись  до
торбини на долiвцi, наче збирався покинути камеру. -  Та  я,  зда?ться,  й
ненадовго до вас. Казали, скоро переведуть. Не встигну набриднути.
   - Що ви, що ви! - збентежився Павло. - Навпаки,  я  дуже  радий  вашому
приходовi. Тут пропасти можна вiд самоти та бездiлля.
   - Пропасти вiд бездiлля, - якось неприродно посмiхнувся  чоловiк,  -  А
менi, перепрошую, до живого намуляла та проклята праця, ой намуляла. Може,
хоч тепер спочину. А вас часто гонять на роботу?
   - Нiколи. За весь час я навiть нитки  не  перервав.  Якби  ганяли,  то,
може, лiпше було б.
   - Лiпше? - здивувався гiсть. - То  ви,  запевне,  чоловiче  добрий,  не
зна?те, що таке робота. Бачите? - простягнув руки.
   Масивнi, темно-бурi, вони були густо вкритi виразками.
   - Вiд роботи?
   - Вiд не?, - хитнув головою. I, помовчавши, додав: - Хоч  я,  вважайте,
теж колись любив працю. Ще й як! Без не? жити не мiг. А зараз хай ?? дябль
любить.
   - Де ж це ви намучились так?
   - На каторзi. Вона ж не  красить  людину,  ой  не  красить,  -  зiтхнув
чоловiк, вмощуючись на долiвцi коло торбинки.
   Та Грабовський уже не чув. Вiн прикипiв до незнайомого  палкими  очима,
не знаходячи сил нi одiрватися вiд нього, нi промовити  слово.  Перед  ним
сидiв живий каторжник. Досi вiн тiльки чув  про  каторгу,  каторжникiв,  i
вони ввижалися йому страшними, але на власнi очi  не  бачив  ?х.  А  зараз
побачив. Он якi вони, мученики каторги! От що  робить  каторга  з  людини.
Надю, сестронько!..
   Чоловiк взявся перев'язувати розiрваний чобiт, а Грабовський стежив  за
роботою.
   - Може, дума?те, я такий старий, - заговорив сумовито каторжник. -  Нi.
Тiльки за сорок перейшло, а от, бачите, посивiв. Чи ж такий  я  був  п'ять
рокiв тому? Де там! Ой, Кара, Кара! Недарма так i охрестили ?? люди.
   - Ви про що? - не зрозумiв Грабовський.
   - Та про карiйську ж каторгу.
   - Зна?те той табiр?
   - Трохи знаю, - гiрко посмiхнувся гiсть. - П'ять рокiв протрубив там. А
це провадять на Акатуй. Коли б ще трохи, то, мабуть, не витерпiв  би,  сам
руки наклав би на себе, як iншi. Кара... iстинна кара. Гiршо? й  придумати
не можна.
   - I зараз прямо звiдти? - перебив оповiдача Павло, охоплений тривогою.
   Каторжник ствердно хитнув сивою кучмою i потягнувся до торбинки.
   Павло стояв, мов учадiлий. Кара. Карiйський каторжний табiр. Надiя...
   Перебуваючи в Балаганському окрузi, отримав кiлька листiв од не?.  Один
прислала сюди, в iркутську тюрму. Але  вiдтодi  минуло  вже  бiльше  року.
Писав, слав листи майже щодня, а вiдповiдi не було. Де вона? Чому мовчить?
Чи жива-здорова?
   I раптом, наче промiнь серед мороку ночi, прямо в його  камеру  прийшла
людина з само? Кари. Як сон. Аж голова наморочиться.
   Павло морщить чоло, протира?  очi.  Нi,  не  сон:  перед  ним  _сидить,
порпаючись у торбинцi, чоловiк. Нiби для того, щоб упевнитися, що  все  це
не омана, Павло пiдходить до каторжника, торка?ться його кiстлявого  плеча
i сiда? поряд на пiдлогу.
   Каторжник довго мне в руках  маленький,  землистого  кольору  капшучок,
переверта? його, i на вкриту виразками долоню падають  чистi  й  бiлi,  як
квасоля, зуби.
   - Мо?, - перегортаючи на долонi зуби,  спокiйно  говорить  i  наче  для
пiдтвердження широко смi?ться порожнiм ротом. - Усi зберiгаю. Хай  будуть.
Файнi п'ястуки виплекало  карiйське  начальство.  Б'ють,  як  гамана.  Ой,
б'ють, б'ють, матка боска...
   Каторжник ще перегорнув зуби на долонi, уважно переглянув  ?х,  немовби
перевiряв, чи всi вони зберiгаються в належному станi, висипав у  капшучок
i, зав'язавши його, сунув у торбинку,
   - Ну, та вже, зда?ться, пронесло, минулося.  Наш  табiр,  далебi  чули,
розганяють. Надумалися.
   - А вам не зустрiчалася часом  Сигида?  -  не  стерпiв  Грабовський.  -
Сигида. Не чули про таку?
   - Надiя? - здивувався каторжник. - А хто  ж  ??  може  не  знати?  Знаю
добре. Уже чули про не??
   - Я знаю _?? по етапу. Разом iшли з Бутирсько?... Вона моя подруга...
   - Подруга... - загадково протягнув каторжник. I повторив: - Подруга. То
ви не зна?те, що з нею сталося?
   - Сталося? - Павло схопив його за руки. - Нiчого не вiдаю. Говорiть!..
   - А вас не Павлом,  бува,  звати?  -  махнув  чорними  острiшками  брiв
каторжник.
   - Так, так. Павлом. Павлом Грабовським.
   - Згадувала про вас. Все розповiдала подругам та шкодувала,  що  бiльше
не зустрiнетесь.
   - Що з нею?
   Неспокiй, що враз охопив Грабовського,  мабуть,  переконав  каторжника:
вiн натрапив саме на того, про кого згадувала Надiя Сигида. Вiн  скоренько
зав'язав торбинку, поклав ?? коло себе й почав розповiдати.
   - Наш табiр, скажу вам, дуже страшний. Звiдти мало хто виривався живим,
а коли й виривався, то морочив свiт недовго. Пам'ятаю, був у нас такий, як
сокiл, хлопець. Також з Польщi...
   Говорив повагом, розмiрене, наче слово за словом вiдривав од серця.
   - Ну з нами, чоловiками, було ще так i сяк.  Ми  народ  i  мiцнiший,  i
крутiший. Нас, правду кажучи, побоювалося начальство i не  так  чiплялося.
Та якось у табiр пригнали жiнок, тодi начальство й розперезалося.  Бiгали,
перебирали, як буга?. Зойки, крики, аж лящали жiночi  казарми.  Всякi  там
наглядачi та солдатня ласували, як хотiли, а  надто  влiтку,  коли  кругом
високi бур'яни. Були, правда, серед дiвчат i гордi. Але й  вони  не  довго
могли втриматись i мусили або  пiддаватися,  або  вiддавати  боговi  душу.
Нема, нема, та й, дивись, знайдено десь недалеко вiд казарми задушену.  Як
все те робилося, ми не вiдали, але багато непокiрних пiшли на той свiт.
   Та от на початку минулого року до нас пригнали нових жiнок, а серед них
i Надiю. То були самi  полiтичнi.  Вони  одразу  так  повернули  дiло,  що
виманити  якусь   у   бур'яни   стало   неможливо.   Начальство,   звiсно,
розсердилося. Табором пройшла чутка, що воно гострить зуби на  полiтичних.
Та ми на те не дуже зважали, бо ж на кого там не чигають...  А  вам  давно
писала Надiя? - несподiвано запитав.
   - Понад рiк тому.
   - А-а-а... - загадково протягнув. - То ви справдi нiчого _не зна?те?  А
я думав...
   - Не знаю анiчогiсiнько. Кажiть далi!
   - Гай-гай, -  зiтхнув  оповiдач.  -  А  ско?лося  таке,  що  страшно  й
згадувати.   П'ятого   серпня   минулого   року   нашу   тюрму    вiдвiдав
генерал-губернатор Корф. На  стiльцi  серед  двору  тодi  сидiла  Лизавета
Ковалевська i не встала перед ним. Корф образився i звелiв перевести ??  у
верхн?удинську центральну тюрму.  Ранком  на  жiнку  накинулися  жандарми,
стягли в бiлизнi з лiжка, напнули арештантський сiряк i  погнали  в  якусь
сторожку на березi Шилки. Там ?? знову  роздягли,  пошматували  сорочку  й
обрядили в усе арештантське. Комендант тюрми Масюков орудував тою справою,
а покликаний  йому  на  пiдмогу  смотритель  Бобровський  так  знущався  з
Ковалевсько?, що вона кiлька разiв падала без тями.
   Одвели ?? у Верхн?удинськ i запакували в тюрму. Одинадцять  мiсяцiв  не
виходила з камери, дверi яко? завжди були опечатанi. Це викликало обурення
серед товариства; воно вирiшило домагатися, аби Масюкова  було  скинуто  з
посади. Просьби не дали нiяких наслiдкiв. Сам Масюков не один раз запевняв
словом честi,  що  покине  уряд,  та  завше  ламав  те  слово.  Ми  почали
голодовку: не брали в рот анi крихiтки. Надя не вiрила, що таким  способом
можна чогось досягти, але потiм пристала до гурту. Голодовку спинили  лише
тодi, як начальство показало телеграму, буцiм Масюков переводиться,  через
три мiсяцi його не буде.
   Тодi ми вирiшили порвати всякi зносини з Масюковим: вiдреклись  книжок,
грошей, листiв, - словом, усього. Надiя вiдреклася також, але для не? було
страшенною мукою лишитися без листiв, - вона сумувала, нудилась. Час iшов,
а Масюков зоставався на посадi. Надя одна з  перших  заговорила  про  нову
голодовку. "Краще вмерти,  анiж  терпiти",  -  казала  вона.  Кiлька  днiв
блукала схвильована, нiчого не ?ла, мало спала.
   В нiч на тридцяте серпня вона лягла  до  краю  змучена,  але  на  ранок
прокинулася жвава й заспоко?на, з незламаною думкою  покiнчити  нестерпний
стан речей. Цiлий день провела в  страшенних  душевних  муках,  розпачливо
ридала, а ввечерi знов заспоко?лася i пiшла завчасу спати. Того  ж  вечора
написала  записку  комендантовi,  що  хоче  бачити  його.  Ранком  устала,
скоренько вбралася в  чорний  одяг  i  сiла  читати  Успенського;  прийшли
жандарми  вiд  коменданта  за  нею.  Похапцем  одяглась,   попрощалася   з
товаришками й пiшла. Ну, а в кабiнетi Масюкова дала комендантовi по пицi.
   - Ударила?! - радiсно гукнув Павло. - Вiрно зробила, сестронько. Вiрно!
Так йому й треба!
   - Еге, вiрно, - зiтхнув оповiдач. - Вiрно, кажете? В той же день  Надiю
перегнали з барака в каторжну тюрму, ??  подруги  ще  голодували,  волаючи
повернути Надiю в барак.
   Дiставши звiстку про  ганьбу  Масюкова,  Корф  наказав  покарати  Надiю
сотнею ударiв при лiкаревi, але без медичного обстеження. Лiкар вiдмовився
бути  присутнiм  i  приватним  листом  сповiстив  читинського  губернатора
Хорошкiна, що Сигида хворi?, а тому виконувати Корфiв  присуд  небезпечно.
_Та губернатор звелiв лiкаревi не втручатися.
   Керував катуванням Бобровський, який перебрав на себе i роль лiкаря.  В
пiсляобiдню пору вiн заявився в тюрму i звелiв вивести Надiю. Вона  вийшла
блiда,  з  похиленою  головою  i  пов'язана  хусткою,  бо   болiли   зуби.
Бобровський зiрвав хустку, змiряв нещасну  звiрячим  поглядом  i  зловiсно
кинув:
   - Ця витрима?!  Ану  виведiть  ??  за  браму  i  роздягнiть,  -  звелiв
солдатам, що стояли з рiзками в руках.
   Екзекуцiя вiдбувалася за тюремним подвiр'ям. Бобровський заборонив дати
води, яко? просила Надiя... Так i залишили ?? на снiгу серед  поля  всю  в
кровi. Поривалися ми запомогти, але нiкого не випускали  з  табору.  Один,
правда, таки вирвався за ворота, та далеко не побiг,  вартовий  застрелив.
Тiльки коли смеркло, солдати принесли  Надiю  в  каторжну  тюрму,  де  вже
сидiли ?? подруги. Розказували, згадувала вас, матiнку та ще якусь  Оксану
Петрiвну. Ну, а на ранок... .
   Чоловiк витер зашкарублою полою пiджака глибокi орбiти.
   - ?? вже нема? Нема? Чого мовчите?! - закричав Павло, ошалiло дивлячись
на оповiдача.
   - Тi?? ж ночi. Скiнчилися ?? муки.
   Павло бiльше нiчого не чув. Довго дивився в  куток  камери,  силкуючись
збагнути страшну звiстку.

   21_
   _
   Вiдчинилися дверi камери.
   - Дулембо, виходь. Знайшлася вiльна камера.
   Каторжник пiдвiвся.
   - Не побивайтеся, Павле. Сльози - ледачий  помiчник  у  бiдi...  Ранком
коло Надi?ного тiла лежали ?? подруги, якi випили отруту. А, я й забув.  -
Вiн видобув з-за пазухи аркуш паперу  i  простягнув  Грабовському.  -  Ось
вiзьмiть. Це все, що лишилося вiд Надiйки... Нашi  жiнки  знайшли  пiд  ??
подушкою уже по смертi. Видно, комусь писала, але не встигла  закiнчити  й
одiслати. Нате, може, це якраз вам писалося.
   - Ну годi, йди, - тупцяв коло порога тюремник.
   Дулемба не слухав.
   - А через день пiсля похорону отру?лися  ще  шiстнадцять  чоловiк.  Ну,
тодi вже побенкетували  ми,  як  хотiли.  Декого  пощастило  врятувати,  а
Ковалевська,  Смирницька,  Бобохов,  Марiя  та  Iван  Калюжнi   померли...
Багатьом душогубам живцем голови повiдривали. Гордiться Надi?ю, гордiться,
добрий чоловiче.
   Каторжник узяв Грабовського за плечi, легко потермосив i, зiбравши свою
торбинку, рушив за тюремником.
   Коли зачинилися дверi камери, Павло взяв  з  колiн  залишений  Дулембою
аркуш i поглянув у нього. Перед очима замерехтiли букви: "... Не зiйду я з
того шляху, на який стала, i розпрощаюся, коли треба буде, навiки з  волею
i з вами... Що буде, не знаю, я  до  всього  готова...  надiйтесь  на  мо?
сили... усе винесу жваво... живу любов'ю до святого дiла, вiрою та  надi?ю
на щасливу, хоча й не близьку будучину... Не турбуюся, коли менi навiть не
доведеться дiждатись... Досить з мене глибоко? вiри  в  будучину;  досить,
щоб витерпiти всi, всi пригоди. Жити отi?ю будучиною, уявляти  собi  щастя
та земний рай тих обранцiв, що будуть жити серед добра, ладу та любовi,  -
а тому справдитись, певно справдитись: гадаючи  про  те,  я  все  забуваю,
забуваю гiркоту, бiль та морок сучасностi. За мороком та гiркотою я вбачаю
свiтло й вiдраду i не падаю духом. Не падайте ж i ви, вiрте  в  силу  душi
людсько? i борiться мiцно, палко, безперестанку, з  усiма  незгодинами,  з
усiма темними та дикими силами. Звалiть ?х! Не доведеться,  може,  вам  ?х
добути, а пiдхитати - пiдхитайте; вiрте тiльки в перевагу  вищих  сил,  то
будете щасливi довiку..."
   Далi читати не мiг, бо затуманилися зiницi i всi слова злилися  докупи.
У скронях шалено гуло, а серце скнiло вiд пекучого болю.
   ***
   Весь день Грабовський просидiв мовчки, з похиленою головою. Як  прийшов
до  тями,  в  камерi  висiли  смугастi  сутiнки,  а  на  цеглянiй  пiдлозi
похитувався, пересуваючись з мiсця на  мiсце,  химерний  вiзерунок.  Довго
вдивлявся в нього  i  ледве  зрозумiв  -  то  рухалась  тiнь  заснiженого,
пронизаного мiсячним промiнням верхiв'я вiльхи, яка росла за муром  тюрми.
Ноги здерев'янiли на  пiдлозi,  болiли,  нiби  побитi.  Пригадав  Дулембу,
пошукав його в темнотi, покликав, але нiхто не обiзвався.
   Простягнув задубiлi ноги, а коли розтерплися, встав. За  вiкном  лежала
тиха й прозора, як мрiя, нiч. Мiж черiдками хмар плив  пишний,  повновидий
мiсяць, нерухомо стояли зiрки. Десь далеко тьмяно поблимував вогник.  З-за
вiкна тягнувся лоскотливий запах печеного хлiба.  Чи  ?в  сьогоднi,  Павло
пригадати не мiг.
   Багато скуштував Грабовський на сво?му короткому вiку лиха. Але такого,
як зараз, ще не було. Розбите серце, мов маленьке пташеня, зголоднiле  без
матерi в гнiздi, квилило жалiбним голосом, обливалося  кров'ю,  рвалося  з
грудей. Воно, здавалось, губить останнi надi?, останнi зв'язки з життям, i
нема тих лiкiв, якi б змогли заго?ти глибоку рану, нема в свiтi того,  хто
б мiг заповнити так несподiвано вiдкриту порожнечу.
   Безкрайня, холодна i нiма нiч поглиблювала, розширювала ту порожнечу.

   Когда я на почте служил ямщиком... -

   ввiрвалося до камери.
   Зразу пiзнав голос, слова, такi звичнi й дорогi. Спiвав Микола  Ожигов.
Цi?ю пiснею щодня по заходi сонця вiн давав про себе знати друговi.  Павло
вiдповiдав сво?ю любимою "Повiй, вiтре, на Вкра?ну".
   Але чому раптом серед ночi? Що  могло  трапитися  з  Миколою?  Чому  не
спить? Що хоче передати  пiснею?  Невже  тiльки  сповiстити  про  себе  та
запитати  про  нього?  Правда,  пригаду?,  сьогоднi  не  бачив  нiкого   з
балаганцiв, не чув Миколино? пiснi. Може, занедужав, а може, з  кимось  iз
товаришiв ско?лося лихо?
   Та нi, баритон друга лл?ться рiвно, спокiйно, як повновода рiка:

   Любил молодую девчонку...
   _
   Павло сто?ть бiля грат, як  заворожений.  Тiло  зiв'яле,  руки  безсило
звисають, очi замруженi.
   Зда?ться,  вiд  Миколино?  пiснi  коливаються  тюремнi  стiни,  крутить
вiхола. Над бiлим степом бурими валами котиться туман.
   Розриваючи мiцним погруддям бурi вали, полем мчить вороний кiнь. Але на
конi сидить не той вiкопомний ямщик, а вiн - Павло. Мчить, немов назустрiч
долi. Чу?, як передзвонюють вудила, поскрипують  пiд  замерзлими  чобiтьми
стремена. А пiсня лине, лине...
   Швидше, конику, швидше, друже, - вперед, вперед! Я чую ??  голос,  чую.
Вона блага? матiнку свою, щоб прилетiла, доторкнулась  стареньким  крилом.
Води просить. Швидше, вороненький, швидше... ще... ще... Може,  встигнемо,
може...
   I раптом, як перед проваллям, вороний  дрiбно  затупотiв  i  зупинився,
немов у землю врiс. Вершник протира? очi, але за сивими клубами  пари,  що
хмарою знялася над кошлатою  гривою,  нiчого  не  може  побачити.  Вороний
басу?, гризе вудила, люто довба? копитами перемерзлу землю. Вершник пуска?
повiддя, вирива? ноги з стремен, зiскаку?...
   - Вона!
   Надiя лежить серед безмежного поля.  Золотистi  коси  густо  запорошила
паморозь. На оголенi, зсiченi чорними смугами плечi тихо сiдають снiжинки.
Маленька рука затиснута в кулак, пiдкладена пiд праву щоку. Лице горде,  а
губи мiцно зцiпленi.

   Налейте, налейте бокал мне вина... -

   пiдноситься баритон високо, високо. I, нiби  ослiп,  наштовхнувшись  на
щось гостре, обрива?ться.
   Тиша знову, як повiнь, залива? камеру,  i  вiд  не?  ще  бiльше  гускне
темнота.
   - Що це? - дума? Павло вголос. - Галюцинацiя? Сновидь? Божевiлля? Що? -
хапа? руками темряву, але вона мовчить, насторожена i загадкова.
   Ста? терпко. А уява похапливо розкрилю?ться.
   Надiя лежить одна серед степу - безсила, непритомна. А снiг мете, мете.
I вже замiсть не? вироста? бiлий горбок, схожий на замет.
   - Кати! Людо?ди! - несамовито стиска? кулаки Грабовський. -  Надiйко...
Надiйко... Сестрице...
   - Пав-ли-ку... - чу? жiночий i якийсь знайомий голос.
   Напружу? зiницi i бачить над снiговим горбком нахилену  постать.  Довга
чорна сукня, широкий, з блискучою пряжкою  пояс,  висока  коронка  кiс  на
головi.
   - Не ридай, хлопчику мiй, не треба, - спокiйно i твердо мовить постать.
- У всьому винна я. Тебе, Надiю  i  багато  таких,  як  ви,  на  цю  довгу
тернисту дорогу направила. I сама йду  нею.  I  не  каюсь.  I  не  покаюсь
нiколи. Знаю, тяжко. Але так ма? бути, дорогий Павлику. Так  потрiбно.  Я,
ти, вона, ще, ще... Комусь же треба ..
   - Оксано Петрiвно, - шепочуть Павловi губи. - Матiнко рiдна, Окса...
   Але постать поволi вiддаля?ться, вiддаля?ться i разом з Надi?ю  тане  в
морi вiхоли...
   У коридорi сухо загупали важкi чоботи.  Грабовський  здрига?ться,  нiби
вiд пронизливого холоду, i розплющу? очi.
   За вiкном уже сiрi? свiтанок. У камерi ледь-ледь  вимальовуються  темнi
силуети столика, тапчана.
   Вiдiрвавшись од вiкна, Павло довго ходить по камерi, щось нашiптуючи. А
коли зовсiм  розвидню?ться,  бере  записну  книжечку  i,  нахилившись  над
столиком, пише:

   Навiк минули вiльнi годи,
   В далекий край припала йти,
   I от пiд тяжкий час пригоди
   Менi сестрою стала ти.
   Мов ангел, сяла предо мною,
   Неначе квiтонька цвiла.
   Мо?ю зорею ясною,
   Мо?ю музою була.
   Тебе нема, а все з могили
   Твiй. образ свiтлий уста?,
   I знов душа почу? сили,
   Замарить серденько мо?.
   _
   Закiнчивши писати, знову кружля? по камерi.
   - Замарить... - шарудять губи. -  Тiльки  замарить?  Нi,  нi,  закипить
воно, завиру?. Ой, завиру?, сестронько мила.

   22_

   Слiдчий був при?мно вражений, вiдчувши змiну в поведiнцi арештанта.
   - Домiгся! Таки домiгся свого, слава  тобi  господи!  -  тiшився  вiн,_
смачно ковтаючи слину, як вовк,  що  пiсля  довго?  й  важко?  гонитви  за
жертвою нарештi побачив зовсiм близько ?? змокрiлу спину i  почув  п'янкий
дух живо? кровi.
   I  мав,  здавалося,  чого.  тiшитись.  Та  гiднiсть,  спокiй  i  навiть
_байдужiсть, з якими протягом он уже якого часу _тримав  себе  на  допитах
в'язень, з якими вiдповiдав на всi запитання, дуже дратували слiдчого.  Та
хiба лише дратували? Мучили, псували  апетит,  сон.  А  начальник  вiддiлу
глузував  над  слiдчим,  нiби  над  хлопчиком,  що  не  може  впоратись  з
якимось-там  полiтичним  злочинцем.  Глузував,   глумився   i   погрожував
перевести його в помiчники слiдчого.
   Втрутився  навiть  губернський  прокурор.  Був  невдоволений  тим,   що
слiдство йшло дуже повiльно, а потiм  i  зовсiм  загальмувалось.  Супився,
лаяв i начальника тюрми, i керiвника слiдчого вiддiлу, а його,  Кириленка,
прямо-таки розпiкав, як залiзо, обiцяючи вiддати до мiсцевого  суду,  наче
державного злочинця. Кириленко думав, то лиш для  переляку,  але  прокурор
виконав свою обiцянку. Суд  засiдав  цiлий  день  вiсiмнадцятого  вересня.
Крутив звинувачення проти слiдчого то  так,  то  сяк  i  нарештi  оголосив
Кириленковi  сувору  догану  й  зажадав  прискорити   допити   балаганцiв.
Перетремтiв тодi слiдчий, _а дома зiгнав свою лють на наймичцi.
   Правда, той несподiваний i нерозумний  суд  став  Кириленковi  також  у
пригодi.  На  засiданнях  вiн  дiзнався   про   затяжне   листування   мiж
генерал-губернатором та мiнiстерством юстицi? i зрозумiв - держава поки що
й сама не ма? певно? думки, що саме  робити  з  ув'язненими  засланцями  з
Балаганська.  Царськi  сановники  й   досi   торгуються,   а   точнiше   -
сперечаються, не знаходячи спiльного рiшення.
   Генерал-губернатор,  спонуканий  iркутським  прокурором,  ще   двадцять
восьмого лютого  просив  мiнiстра  не  розпочинати  судового  процесу  над
авторами вiдозви "Росiйському урядовi" в Iркутську, бо тут  вони,  мовляв,
мають багато прихильникiв, якi можуть пiдняти голови  й  нако?ти  лиха.  I
радив - без шуму, тихенько, в адмiнiстративному порядку,  дати  арештантам
по п'ять рокiв тюремного ув'язнення або ж  по  десять  рокiв  заслання  на
Сахалiн. Цю свою пораду вiн  обстоював  досить  наполегливо,  застерiгаючи
мiнiстра  не  засилати  пiдсудних  у  Якутiю,  зокрема  в  мiста  Якутськ,
Колимськ, Ольмiнськ, Верхоянськ, Вiлюйськ, де  вони  скоро  знайдуть  собi
однодумцiв.
   Мiнiстерство юстицi? довго консультувалося з  мiнiстерством  внутрiшнiх
справ, зi сво?ми  вiддiлами,  виважувало  все,  не  кваплячись:  на  запит
генерал-губернатора  вiдповiло  аж  через  п'ять  мiсяцiв.   I   зажадало,
зневаживши генерал-губернаторову пораду, продовжити допити  i,  завершивши
?х, передати iркутському губернському судовi.
   Зi всього того листування Кириленко нарештi збагнув, як i чому потрапив
на лаву пiдсудних: адже ще сьомого травня  цього,  1891,  року  iркутський
прокурор отримав суворий наказ  -  закiнчити  слiдство  негайно.  Зрозумiв
також, що ма? робити. Але й досi не мiг намислити,  як  домогтися  бажаних
наслiдкiв, як здолати балаганцiв, а надто Павла Грабовського.
   О, скiльки завдав клопоту йому  цей  колишнiй  харкiвський  семiнарист!
Скiльки змарновано днiв i ночей, сил i надлюдсько? працi! А ключа так i не
мiг пiдiбрати до нього. Потайний, впертий. Нiчим не  схожий  на  плаксивих
поетiв. А ?х слiдчий зна? непогано: не  один  раз  доводилося  допитувати.
Там, звичайно, раз-два - i все готово. А тут...
   Слiдчий уже навiть мало вiрив у те, що цей в'язень --- поет, хай навiть
малоросiйський. Воно, правда, й поетiв  треба  вiшати,  але  цьому  бiльше
пiдходило б висiти не мiж поетами, а мiж тими, що ?х повiсили за замах  на
священну особу царя.
   Твердий, як i всi справжнi полiтичнi злочинцi. Гранiт.  Слiдчий  уже  й
пiдлещувався, й догоджав, обiцяв золотi гори, погрожував. А той - нi,  хоч
ти йому кола на головi теши.
   Хiба мало фактiв? Кiлька примiрникiв тi?? само? осоружно? вiдозви,  яку
вiн пiдписав разом з Ожиговим та Улановською. Свiдчення...
   Добре, що пощастило завчасно перехопити ту вiдозву.  За  те  вже  треба
дякувати мiнiстрам та губернаторам,  якi,  отримавши  ??,  направили  куди
слiд.
   Показував йому всi примiрники; припирав ними  до  стiни,  а  вiн  i  не
заперечу?. Каже, писав i розсилав. Але бiльше - нi  слова,  анi  пiвслова.
Кремiнь, та й годi. А скiльки в ньому мужичо? гордостi!
   - Як зламати цю гордiсть? Як приборкати? - запитував сердито  сам  себе
слiдчий.
   Мiняв тактику. Почав було викликати арештанта замiсть ночi  вдень,  але
скоро зрозумiв, що це нiчого не дасть. Якийсь час зовсiм не  викликав.  Та
коли знову стрiвся, побачив, що жодних очiкуваних змiн  не  сталося.  Тодi
почав викликати вдень i вночi, разiв по десять на добу. I все марно.
   Той самий спокiй,  та  сама  незалежнiсть,  та  сама  непохитна  мужича
гордiсть.
   Слiдчий був у розпачi. Уже збирався пiти до  начальника  й  вiдмовитися
допитувати, хай би сам спробував, хай...
   I враз, наче снiг у петрiвку, - арештант  втратив  спокiй.  Тепер  вiн,
викликаний на допит, або мовчав, як нiмий, або зненацька  вибухав  гнiвом,
кляв царя i весь царський рiд. I вимагав  негайного  суду.  Суду,  суду  i
нiчого бiльше. _Вiд того аж стовбурчилося волосся на головi слiдчого.
   Вiн не цiкавився, чому  так  перемiнився  в'язень.  Був  певен,  що  то
наслiдок його вмiння вести справу.  Значить,  не  змарновано  два  десятки
рокiв, проведених на  цьому  твердому  стiльцi.  Не  пропали  дарма  сотнi
вибитих зубiв, вiдтиснутих нiгтiв, викручених пальцiв,  вiдбитих  печiнок,
потрощених ребер - не пропали. Досвiд - мудра штука.
   Сьогоднi слiдчий поставить йому новi запитання, яких  вiн  ще  не  чув.
Щойно прийшли додатковi данi з  Павлодара  про  Ромася.  А  ось  телеграма
Новаковсько?, надiслана в Балаганськ з Черемхова. Тут ясно сказано:  вона,
Новаковська, при?дну? до балаганських лиходi?в свiй голос  протесту  проти
якутсько?, як вони кажуть, рiзанини. Ну, яко? тепер заспiва? упертий поет?
   Тiльки цього разу треба бути спокiйним. Щоб одразу  поставити  його  на
колiна, а тодi гарненько погратися, як кiт з мишею.
   Та слiдчий помилявся. Змiни в поведiнцi арештанта викликала не  тактика
допитування, а зовсiм iншi причини.
   Кiлька днiв тому на прогулянцi Грабовський дiзнався вiд Миколи Ожигова,
що Володимир Iванович пiсля довгого сидiння в карцерi тяжко занедужав,  що
його допитують у камерi, бо ходити на  допити  вже  не  може.  Ця  звiстка
приголомшила Павла. Вiн так любив старого ор?хово-зу?вського робiтника...
   Розбитi нерви не мiг стримувати. А слiдчий зачастив, мов на безголов'я.
   Сьогоднi Павло уже втрет? переступа? порiг знайомого кабiнету. Тут  усе
так само, як було i годину тому, i вчора, i  позавчора.  Масивний  стiл  з
ажурно виточеними нiжками. На столi папiрцi. З-пiд них визирають  новенькi
блискучi наручники. За столом  сидить,  вiдкинувшись  на  спинку  стiльця,
слiдчий.
   - Ну, як спалось-спочивалося? - жвака? свою звичну фразу. - Якi  бачили
сни?
   Грабовський, не вiдповiдаючи, сiда?  на  стiлець  з  протилежного  боку
стола. Розправля? плечi, зручно  вмощу?ться.  Очi  слiдчого  прикипiли  до
нього. Павло добре вiдчува? ?х, але не  зважа?  на  те.  Це  знову  драту?
слiдчого: вiн чу?, як по його тiлу пробiгають дрижаки.  Однак  намага?ться
стримати себе.
   - Бачу, ви сьогоднi, любий: мiй, не в доброму гуморi, -  лiниво  смаку?
вiн заяложений дотеп. - На привiтання треба вiдповiдати всiм, навiть,  так
би мовити, ворогам, а тим паче людям, котрi зичать вам  добра.  Гадаю,  ви
належно оцiните мо? ставлення до вас?
   Грабовський мовчить, дивлячись на вишлiфовану сталь, що  поблиску?  мiж
паперiв.
   Слiдчий, мабуть, перехопив його погляд i посмiхнувся. Встав з-за столу,
пройшовся кабiнетом, артистично взяв наручники  i  любовно  поклав  ?х  на
долоню.
   - Цiкавитесь, зда?ться?
   Грабовський перевiв погляд у далекий куток, кабiнету.
   - Ма?те рацiю, - продовжу? слiдчий. - Останн?  слово,  так  би  мовити,
технiчно? думки нашого процесуального карного свiту. I до чого  тiльки  не
додума?ться  спритний  нiмчик!  Дуже  зручна,  зна?те,  штука,  дуже.   Не
доводилося ще, так би мовити, куштувати?
   Грабовський мовчить.
   - Та-ак, - тягне слiдчий. - Бачу, ви сьогоднi таки розминулися з добрим
настро?м. Та хай технiчними справами займаються тi кому слiд, а ми з  вами
займемося тим, що, так би мовити, нам належить.
   Слiдчий ще раз закохано оглянув кримiнальну новинку, легенько поклав ??
на папери i стомлено сiв на стiлець.
   - Цiкавить мене, - _почав вiн,  -  одне-однiсiньке,  Павле  Арсеновичу,
питаннячко, i, сподiваюсь, ви допоможете менi, так би  мовити,  розв'язати
його. Скажiть, хто, зрештою, був органiзатором та керiвником  балагансько?
протиурядово?  групи?  Хто  був  автором  та  iнiцiатором  тi??  шкiдливо?
вiдозви? Якщо вiрити вам, усе те робили ви самi. Так?
   - Так. Про це я вже сто разiв говорив. Час би пам'ятати.
   - Значить, i вiдозву писали ви самi? А що ж робили iншi?
   Грабовський мовчить.
   - Ну?
   Мовчанка.
   - Значить, ви. Так i запишемо. Але бiда в тому, що те ж  саме  говорять
усi вашi однодумцi, навiть Улановська.
   - Бо то правда.
   - Правда, однак не зовсiм.  Вони  кажуть,  що  не  ви,  а  вони,  кожен
зокрема. Виходить, усi керували, усi писали, усi розсилали, всi  закликали
до повалення царського трону. Як це, так би мовити, зрозумiти?
   Питання i смiшить, i драту? Грабовського.  Чи  й  справдi  цей  служака
нiчого не розумi?, а чи тiльки прикида?ться дурнем? Ну, та хай.
   - Не розумi?те? - спокiйно пита? Павло. - Уявiть собi, цього разу я вам
таки вiрю. Не розумi?те. I, мабуть, нiколи не зрозумi?те. Спiвчуваю, проте
нiчим не можу допомогти.
   - Чому? - здивувався слiдчий  i  задоволено  усмiхнувся.  -  Нi,  Павле
Арсеновичу, можете, але не хочете.
   - Нi, не можу, бо ви вже до  того  знiвечений,  що  нездатнi  зрозумiти
навiть найпростiших речей. Горбатого, як то кажуть...
   - Грабовський! - пiдхопився слiдчий. Лице горiло, а очi стали як гострi
шпичаки. - Я, зда?ться, з вами чемний.
   - От я й користуюся вашою жандармською чемнiстю, - вiв  далi  Павло.  -
Кажу вам чистiсiньку  правду.  А  ви  будьте  ще  чемнiшим  i  вислухайте.
Присядьте, - пiдняв вiн  руку,  i  слiдчий,  як  покiрна  дитина,  сiв  на
стiлець. - Вас безнадiйно зiпсовано.  Ви  ж  не  першого  мене  допиту?те.
Правда ?
   Слiдчий мимохiть кивнув головою.
   - Не першого. Але й жодного серед тих,  кого  мучили  до  мене  i  кого
будете ще мучити, не розгадали й не розгада?те.  Не  менi  -  самому  собi
зiзнайтеся в цьому.
   - Слухайте, ви, - смикнувся слiдчий. - Я вас, так би мовити, не про  це
питаю. Вашi сентенцi?, власне, менi...
   - Не потрiбнi, - пiдхопив Грабовський i так блиснув очима,  що  слiдчий
знiтився, притискуючись до спинки стiльця.
   - Знаю, - вiв далi Павло, мiцно спершись руками об  стiл.  -  Не  думаю
викладати моральнi норми, бо  все  це  не  дасть  вам  нiчого.  Хочу  лише
сказати, що ви i тисячi вам подiбних ? нiчим iншим,  як  слiпою  збро?ю  в
руках тих могутнiх кровопивцiв, якi  сидять  на  позолочених  тронах.  Вам
тiльки дай право рiзати людей,  то  ви  й  рiдного  батька  зарiжете.  Але
знайте: коли наша рука дотягнеться до короновано? голови,  вона  знайде  i
вашого брата.
   - Мовчати! - Слiдчий зiрвався з стiльця,  схопив  наручники  i  брязнув
ними об стiл. - Мовчати! Я тебе навчу поважати закон!
   - Не лякайте, - кинув Павло. - Давайте суд. Чого тягнете?
   - Не спiши. Вiн тобi не обiця? нiчого доброго.
   - Знаю.
   Слiдчий довго дивився на арештанта, наче вперше бачив  його,  а  потiм,
порившись у паперах, заговорив уже спокiйнiше.
   - Дивний ви чоловiк, Грабовський. А втiм,  можете  гордитися.  Хоч  ваш
протест i не викликав нового запасу революцiйно? енергi?,  вищого,  як  ви
сподiвалися, ступеня напруги в  боротьбi  проти,  кажучи  вашими  словами,
деспотизму, вiн, мушу сказати, все-таки знайшов собi прихильникiв.
   Грабовський допитливо глянув на слiдчого. Той, помiтивши це, продовжив:
   - Може, вам зараз це не зовсiм вигiдно, бо збiльшу? вашi провини  перед
владою i, ясна рiч, матиме вплив на вирок суду, якого ви так  домага?тесь,
але... Знайшлися навiть такi диваки, котрi оту вашу листiвку зрозумiли  як
заклик до бунту i ладнi були припасти динамiту,  пороху  та  iнших  речей,
необхiдних для того. Бачите, як воно виходить...
   Вперше за весь час допитiв  Грабовський  уважно  слухав  слiдчого,  але
нiчого второпати не мiг.
   - Не розумi?те? То я допоможу, i, сподiваюсь, ви  враху?те  це.  Що  ви
зна?те, будьте ласкавi, про Софiю Новаковську?
   - Нiчого, - не задумуючись, вiдповiв Павло.
   - А про Михайла Ромася?
   - Стiльки ж.
   - Не вмi?те, любий мiй, бути вдячним, -  поморщився  слiдчий.  -  А  ви
подумайте, пригадайте. Можу ще додати: той  самий  Ромась,  отримавши  ваш
протест аж у Павлодарi, зрозумiв його вiрно i вiдповiв вам, - тут  слiдчий
заглянув у папiрець на столi, - i вiдповiв вам так: треба протестувати  не
тiльки в Сибiру, а по всiй Росi?, протестувати  не  вiдозвами,  а  бомбою.
Чу?те? Бомбою. Он як.
   Павло мовчав. В його уявi постав  завжди  розважливий  Ромась.  "Пiзнаю
Михайлiв почерк, - з гордiстю подумав. - Вiн - послiдовник Кибальчича".
   - Пригадали? - спитав слiдчий.
   - Менi нема  чого  пригадувати.  Вперше  чую  цi  прiзвища.  Вони  менi
нагадують стiльки ж, скiльки нагадало б i ваше, скажiмо, за два мiсяцi  до
нашо? зустрiчi.
   - О-о! - скрипнув стiльцем слiдчий. - Бачу, ви ще  й,  так  би  мовити,
дотепник. Та зараз мене цiкавлять не вашi дотепи, а те, в  яких  стосунках
ви були з Ромасем i Новаковською. Годi кле?ти дурня. Вiдповiдайте!
   - Вперше чую про _них.
   - Слухайте,  Грабовський,  -  затарабанив  слiдчий  олiвцем  по  столу,
зеленiючи вiд лютi. - Сьогоднi  я  примушу  вас  говорити  правду.  Чу?те,
примушу!
   - Не звольте турбувати свою особу,  -  ?дко  засмiявся  Грабовський.  -
Бережiть нерви. А коли вже вам так цiкаво, то_ слухайте: названих людей  я
у вiчi не бачив i не знаю. Але якщо вони справдi на нашу вiдозву вiдповiли
готовнiстю до збройно? боротьби проти деспотизму,  то,  затямте  собi,  це
справжнi люди. Шкода тiльки, що спiзнилися, а  то,  може  б,  нам  з  вами
довелось i не так зустрiтися. Iнша розмова була б короткою.
   - Го-дi-i! - заверещав слiдчий i, схопивши наручники, вибiг з-за столу.
   Вiн розмахнувся i вдарив Павла в праву щоку. Намiрився ще раз,  але  не
встиг,  бо  Грабовський  вiдповiв  йому   стусаном.   Слiдчий,   впустивши
наручники, обома руками затиснув розквашеного носа i впав на стiлець.
   Сутичка вiдбулася блискавично. Доки солдат,  що  вартував  за  дверима,
забiг до кабiнету, обо? сидiли на сво?х мiсцях, наче вели мирну бесiду.
   - В карцер! - заскреготав зубами слiдчий. - Згною! А-а-а!..

   23_

   Пiзня, глибока, як безвiсть, осiнь. Сивi  хмари  пливуть  низько-низько
над видноколом,  торкаючись  сво?ми  мокрими  кучмами  безлистих  дерев  i
покрiвель. Тiльки iнодi викотиться на  небосхил  сонце,  погляне  байдужим
оком на непривiтну землю i знову квапливо схова?ться  за  темними  сувоями
хмар. Земля, напо?на дощами  та  людськими  болями,  приглушено  хлипа?  i
натяга? на себе холодну ковдру туманiв.
   Степами, ярами,  оселями  бродить,  як  сновида,  людська  доля.  Худа,
змарнiла, з смутними, напiвсонними очима.
   Лише вiтровi не  до  сну.  Змагаючись  з  мжичкою,  вiн  мчить  полями,
розпанаху? темну пелену туманiв, вирива? старе  бадилля.  Стугонить  попiд
вiкнами, хапа? людей за поли:
   - Не спи, земле, не спи! Не дозволю! - шаленi? гордий сваволець.
   I земля квилить як чайка...
   Чотири роки каторги - такий був вирок  суду.  Усiм  по  чотири,  навiть
жiнкам.  Пiсля  вироку  чоловiкiв  переведено  до  спiльно?   камери,   ?х
прогулянки подовшали, сягаючи iнодi й до двох годин.
   Не мiг скористатися  ними  тiльки  Володимир  Iванович  -  лежав  тяжко
хворий.
   Старий,  виснажений  багаторiчною  працею,  вiн  найгострiше   вiдчував
згубний вплив тюрми. Досвiдчений страйкар  на  допитах  поводився,  як  на
мiтингу, виголошував короткi, але гарячi промови, погрожував. За це  часто
потрапляв до карцера i виривався звiдти  лише  цiною  тривалих  голодовок.
Карцер та голодування руйнували кволе тiло  i  нарештi  зламали  його.  На
другому роцi пiсля арешту Володимир Iванович зовсiм занедужав.
   На суд його ледве привели. Там вiн сидiв мовчазний,  байдужий,  начебто
все, що вiдбувалося в залi, було йому стороннiм  i  чужим.  Каламутнi  очi
блукали десь за вiкном. Тiльки iнколи в них  спалахували  вогники  лютi  й
болю, але зразу гаснули, i в зiницях знову застигала каламуть.
   Коли ж суддя закiнчив  читати  вирок,  ор?ховозу?вець  стрепенувся,  як
пiдстрелений орел, обвiв очима суддiв, гiрко посмiхнувся  кутиками  губ  i
мовчки схилився на Павлове плече. Так його занiмiлого й привели до камери.
Лише коли поклали на лiжко пiд стiною, то побачили, що на очах  Володимира
Iвановича бринiли сльози.
   ...Зустрiч  пiсля  довго?   розлуки   збуджувала   всiх   до   розмови.
Грабовський, Ожигов, Кранiхфельд розповiдали, як кого  було  заарештовано,
як потрапили в Iркутськ, як  поводилися  на  допитах.  Володимир  Iванович
слухав, зрiдка докидав якесь слово, але розповiдати сам не  мiг.  Говорили
про все, не торкалися тiльки вироку, наче боялись згадувати його.
   Але згодом згадали й про нього.