рливо проказав Кузьма. - Так це ти сидиш вiдтодi, як тебе забрали за службу в пана Трутовського? - Нi, дядьку. Тодi я посидiв мiсяць в охтирськiй буцегарнi та й випустили. Пiсля того ще жив у Харковi, а звiдти пiшов у солдати. Чи не видно ж по шкурi? - показав свою вiйськову одежу. - А з солдатiв сюди? - Не зразу. Багато свiта довелося побачити. Був у Криму, в Оренбурзi, на Кавказi, куди мене тiльки не возили... Та все вже минуло. Не треба й згадувати. А якими вiтрами вас сюди занесло? - Якими? - болiсно скривився Кузьма. - Бог його святий зна?. Багато, Павле, розказувати... Грюкнули дверi, i порiг переступив коридорний вартовий - товстий, з брезклим лицем. Лупнув злими очицями по камерi: - Обiдi Нi Кузьма, нi Грабовський не вставали з нар, наче и не помiтили його приходу. - Чого сидите, як засватанi? Може, прислужити вам? Панство... - Чого горло дереш, як на свого батька? Бачиш, чоловiк не може встати, - Грабовський показав на Кузьму. - Чоловiк, чоловiк, - гидливо перекривив тюремник. - А ти? Також не годен? Чи, може, знову якiсь примхи? - Я не буду ?сти. - Як-то, Павле, не будеш ?сти? Чому ж це? - здивувався Кузьма. - А як же жити? Бери, бери та й менi подай. - Вам подам, а сам ?сти не буду, - повторив Грабовський. - Ми, дядьку, вже третiй день не ?мо i не будемо ?сти доти, доки не оголосять нам вироку. Так i передай сво?му начальству, - кинув вартовому. - А хто це, Павле, ми? - Я та мо? друзi. Нас тут понад десяток. Ви ?х не зна?те. Кузьма спробував умовляти Грабовського, але побачив його насупленi брови i замовк. - Перекажи, щоб лiкар прийшов, - звернувся Павло до тюремника, коли той рушив до дверей. - Бачиш, людина ледве диха?. Вiн подав Кузьмi обiд. Той трохи погриз чорний, як земля, шматок хлiба, сьорбнув рiденького супу i поклав ложку. - Вiзьми, Павле, по?ж. Хiба вони будуть знати, чи ти ?в. Бери, бери. - Спасибi, дядьку, не буду. - Май розум. Так i померти недовго. - Нiчого, не помру. Вже не перший раз, звик. Ви, дядьку, краще розкажiть, за що потрапили сюди. - За що... - повторив Кузьма, i Грабовський ледве помiтив у сутiнках його болiсну посмiшку. - Бодай вони так знали, який ниньки день, як я знаю, за що попав. - Хто це - вони? - Та тi ж, що називають себе нашими друзями, бодай би ?х свята кодня не минула! - вилаявся Кузьма. - Може, пам'ята?ш отих двох, що приходили до пана старосiльського найматися? - Цирульники? - Тi, тi, цирульники. Так от, невдовзi пiсля твого арешту в Трутовського вони кудись повiялися. Аж перед рiздвом один об'явився. I вже не цирульником, а з повним мiшком шевського струменту. Говорив, хоче чоботарювати. Найняв у старо? Мотрi, що коло ставка живе, половину хати, привiз з мiста кiлька столикiв i почав набирати до себе селян, аби вчити ?х чоботарського ремесла. "До камунi?, каже, присоглашаю всiх, хто хоче". Ну, присоглаша?ш, то й присоглашай собi. Дiло, значиця, не погане. Хай буде. Зголосилося, зна?ш, чималенько. I скоро в Мотринiй хатi застукали молотки. Село, скажу я тобi, не могло нахвалитися камунi?ю, бо хоч вона шила й не лепсько, але дешево, а мужиковi чого ще треба? Самим Хведором - так звали заводiя тi?? камунi? - не могли й нахвалитися. Якось здибав мене Хведiр у селi та й попросився в комiрники. Порадилися ми з старою. Все ж, думалося, коли якийсь чобiт залата?. Взяли. Жив вiн через сiни з нами. Все казав, навеснi привезе жiнку i маленьку дочку з далекого краю. А в нього та жiнка, мать, так була, як у пса хата. Не скупий вдався, завсiгди, бувало, частував наших дiтей всякими лакiтками, що привозив з города. Вставав раненько, вмивався пахучим милом, витирався м'яким рушником, снiдав i йшов з дому. Повертався пiзно, бо, як говорили в селi, вечорами провадив якiсь там балачки з сво?ю кумпанi?ю, читав книжки. У зимнi м'ясницi камунiя почала збиратися вже у мо?й хатi, на Хведоровiй половинi. Приходили й мужики. Зима - завiрюха, чортма-куди на зарiбки податися. Мужик вихропиться за день, напече живiт у просi i готовий триндикати цiлу нiч. Зiйдуться, дивись, посiдають де попало, балу-балу, слово за словом... Кленуть сво? злиднi, скаржаться на подушне, на пана, що вiдбатував собi в обчества найкращу землю, а обчество вигнав на Чортову гору, де, окрiм осоту та полину, нiчого не росте. Радяться, як повернути свою земельку, та все чадять, аж хреста на сволоцi не видно. Хведiр слуха?, слуха?, бувало, колись перепита? кого i наче олi?ю пiдмастить мужицькi горлянки, а коли бачить, що вже втомилися, сам почина? всяку всячину плескати. Розказу?, як живуть мужики у його далекiм краю, як вони не бояться панiв, старост, i як справляють весiлля, i як ховають покiйникiв, i як жиють-розкошують паничi та панянки в мiстi. Мужики аж писки пороззявляють, бо умiв складно говорити. Якось у масляну недiлю, коли зiбралося багацько людей, Хведiр сказав, що чув у городi, нiби сусiднi села посилають ходакiв до самiсiнького царя. Хтось запитав, чи не послати б i нам. Та кого ж пошлеш до столицi? Всi мужики неграмотнi, а тут ще й весна не за горами - ось-ось вигулькне. Почали просити Хведора. Вiн довго огинався, скаржився, що болять ноги, що нема грошей. А коли пообiцяли обчеськi грошики, зразу згодився. У це дiло, Павле, i мене дiдько впхав. Ходив я до мужикiв, збирав отi грошi, лагодив його, бусурмана, в дорогу. Було зiбрано двадцять шiсть рублiв i сiмнадцять копiйок. Хведiр поцупив грошики та й подався з села. Уже минуло три тижнi посту, а наш ходак - анiтелень про себе. Мужики стали подейкувати: пропала, мовляв, наша кривавиця! Оце так знайшли собi ходака! I почалося... Що не день, то й добридень у мою хату. Зiйдуться, посiдають, радяться, що далi робити. Скоро стали й на мене ремствувати. "Твiй, кажуть, Кузьмо, комiрник, от i одвiчай за все. Мусиш знати, куди його лихий понiс". Та тю на вас, кажу, люди добрi. Звiдки б це менi знати? Хiба я винен, що таке лихо причепилося? А там настали веснянi роботи, i люди забули про Хведора. Нiхто не приходив, бо й сам я не бував дома - днi i ночi шпортався в панськiй рiллi. Аж у страсний четвер, коли вийшли з церкви, пiдходять до мене нашi мужики i кажуть: "Зна?ш, що ми надумали, Кузьмо? Либонь, того анцихриста вже й не буде, пропав, як собака в ярмарку. То ми так гада?мо, що треба забрати всi його лахи, якi зосталися в хатi, та всяке там причандалля в камунi?, продати i вiддати людям грошi". Ну, то, кажу, дивiться, люди, дiло ваше. Як зна?те, так i робiть. А коли ж, питаю, дума?те продавати? "На другий день паски, - вiдказують. - Щоб не каляти рук на перший день свята". - I продали? - запитав Грабовський, аби прискорити розповiдь. - Не вспiли, - зiтхнув Кузьма i змовк. - Прийшов? - пiдганяв Грабовський. Але оповiдач наче и не почув запитання. Довго лежав мовчки, нiби скам'янiлий, втупивши очi в тьмянi гудзики Павлово? шинелi. - Дядьку... - тихо нагадав про себе Грабовський. Кузьма не вiдгукнувся, навiть очi його не трiпнулись. Аж по довгому часi щось прохрипiв. Годi було й розiбрати, чи молився Кузьма, чи плакав, а чи, може, марилось йому якесь страхiття. В сутiнках коливалося болiсне зiтхання, схоже на шарудiння сухого листя. 7_ Минув день, другий. I третiй доходив свого кiнця. Якийсь марудний, засмучений, звiльна кульгав до червонястого бескеття, що палало над далеким захiдним небокра?м. А Кузьма все лежав. I не спав, та очей не розплющував. Тiльки iнодi ворушив пальцями право? руки, i Грабовський догадувався, чого вiн хоче. Брав казанок, трошки пiдводив недужого i напував холодним супом. Напо?вши, обережно клав його голову на нари й тихо чекав, поки той засне. То були найважчi хвилини. Побачивши в казанку суп, Павло вiдчував, що хоче ?сти, щось нудке пiдкочувалося до грудей i немилосердно смоктало пiд ложечкою, а в рот напливала в'язка слина. Намагався й не дивитися на той суп. Похапцем засував казанок пiд нари i починав ходити по камерi. Тихо, сторожко, щоб не розбудити Кузьму. Так, здавалось, угамовувався голод, згасали пекучi болi в животi. Уже який раз згадував, обдумував-передумував сво? школярство, проводи Оксани Петрiвни, строкування з Кузьмою. Тодi ставало якось нiби затишнiше, на нього вiяло рiдною домiвкою... От вони ?дуть по снопи. Вiн сто?ть бiля передньо? крижiвницi i поганя? довгим малаха?м круторогих, а Кузьма сидить позаду на днi гарби. Сидить i смокче цигарку, яка, зроблена з кукурудзяного хмелиння, скида?ться на голубець. Спочива?, бо ж коли пiд'?дуть до полукiпкiв на панському лану, йому буде робота. Який вiн дужий був тодi, а який добрий, цей дядько Кузьма. Не да?, бувало, Павловi й за вила взятися, "Молодий ще, пiдiрватися можеш". Сам пода? снопи, а Павло вивершу? хуру. Сам i скида? ?х бiля молотарки... А смiху ж було тодi, як перекинулися на Чортовiй горi. I смiху, i грiха, доки знову склали снопи. Прикажчик мало не побив обох, бо ж панську пшеницю вимолотили, не довiзши до току... Жалiв Кузьма Павла там, у строку, жалiв, як рiдного сина. Знав вiн покiйного Павлового батька i добрим словом згадував його. "Душевний, - каже, - був Арсен i розумний. Такого паламаря зараз i з свiчкою серед бiлого дня не знайдеш". Iнодi, по старiй дружбi з Арсеном, Кузьма навiдувався i в Пушкарне. Його рiдне село Старосiлля зовсiм близенько вiд Пушкарного - рукою подати. Приходив з жiнкою та маленькою дочкою. То-то ж було тодi вже радостi i в старих, i в дiтей. А на школу, в якiй колись сторожував, завжди дивився похмуро. I на Колупа?ву хату... Павло згаду? Федора. Вiн кiлька днiв вештався бiля гармана. Такий, здавалось, простий, такий ввiчливий, навiть до строкарiв. Казав, умi? стригти, голити, псалтир читати i дiтей вчити. Та до нього не так уже й прислухалися люди: кому потрiбне оте голiння чи грамота, а псалтиря то й дяк прочита? - однак же й тому треба платити... А потiм, виявля?ться, прикинувся шевцем. Федiр, Федiр... Цирульник... Що вiн там наробив? Отож лихо, що не встиг розповiсти дядько Кузьма. Павло аж на лицi мiниться, так йому кортить дiзнатися, що нако?в Федiр, чим кiнчилося оте його ходакування до столицi, як потрапив до в'язницi Кузьма. Скорiше б вичуняв дядько, почути б... Тривожнi Павловi думки наче дiйшли до недужого. Вiн поворухнувся, розплющив очi. - Чого ти ходиш? - спитав, i Павло вiдчув, що голос його нiби трохи окрiп, побадьорiшав. - Та отак тиняюся знiчев'я, думаю... - Дума?ш? Ох, думай, думай, та не дуже задумуйся, бо воно... Йди-но сядь коло мене. Павло пiдiйшов i присiв на краю нар. - Про що ж ти, синку, дума?ш? - Та так, про всяку всячину. А оце тiльки-но - про того самого Хведора... - Про Хведора? - здивувався Кузьма. - Викинь ти його, Павле, з голови. Хай про нього дума? той рогатий, що в болотi водиться. - Та воно так, але... Скажiть, чому ж не встигли тодi продати його лахи? Може, прийшов?.. - Хведiр? - Кузьма помовчав трохи, наче пригадував. - Прийшов, шибеник. Приволочився на перший день великодня. Такий собi моторний, поправився, побiлiв. У гарних черевиках, у капелюсi, на руцi нова свита, а через плечi невеликi сакви, - ну тобi на прощу зiбрався, та й годi. Сiв з нами, пообiдав, що бог послав, дав дiтям цукеркiв i випровадив ?х на вулицю погратися. Коли залишилися ми з ним самi, вiн каже: "Збирай, Кузьмо, мужикiв. Тихо тiльки, аби, бува, не взнали пан та староста. Секрет. Зрозумiв?.." Ну й пiшов я селом дрочити собак. Вiд тину до тину, вiд хати до хати, як найнявся. Аж сором очi менi випiкав. Та й страшно ж було: а раптом попадешся старостi в руки... Та вже як дiзналися мужики, що ходак повернувся i кличе на балачку, то, чу?ш, ревiли, наче худоба. З радостi. Бо де ж то таки, аж знудьгувалися по ньому. Та й не так по ньому, як по сво?х грошах... Пiдвечiр, хто якими мiг стежками, зiбралися на царинi коло Попово? березини. Прийшов i Хведiр. "Ну, - питають люди, - був у столицi?" - "Був",- - вiдказу?. "Бачив царя?" - "Аякже, бачив. I царицю-матушку" Розказував, дуже добре приймали його цар i цариця. Кiлька тижнiв нiби жив у царських палатах, заки познайомився з царськими слугами, великими хабарниками. Так всюди й вимагають: дай, i амба. А цариця, казав, така вже добра, що й куди: частувала його борщем, булкою з урюком i кохвi?ю. Брехав, мать, а може, й правда. "Ну, а як же здоров'я царя-батюшки?" - цiкавляться люди. "Погано", - каже. "А що таке?" - "Спати, бiдний, не може. Всенькi ночi сидить на тронi, неборака, i все дума?, дума?, як би народовi робочому полегкiсть зробити. Аж сивiти почав. На трон йому й обiдати носять, - каже. - Тяжко йому, бiдоласi". - "Чого ж то?" - питають. "Мiнiстри, - каже, - в нього вреднi. Вiн - за народ, а вони - супроти народу. I так кожен божий день i кожну божу нiч. Надивився я, - каже, - на все". "Прошенi? наше давав царевi?" - питають мужики. Давав", - вiдповiда?. "Читав вiн?" - "Читав, - каже. - Як прочитав, то за голову схопився i заплакав. Дай менi, Хведоре, попросив, три днi строку, щоб я подумав. А там забiжи до мене якось так, щоб нiкого з мiнiстрiв, князiв та всяких грахвiв не було..." Цiлий тиждень, каже, ждав, поки вибрав мент, щоб коло трону нiкого з отих мiнiстрiв i князiв не було. Тiльки забiг, цар швиденько розказав йому все, дав бомагу, попросив заховати i скорiш тiкати, щоб, бува, мiнiстри не перестрiли i не видерли. Про царя довго розказував, а там вийняв якусь бомагу з гербом i сказав, що цар дав таку грамоту, щоб нiбито бити панiв, бо вони заховали царський манiхвест про волю i землю для мужикiв, а мужикам пiдсунули свого несправедливого манiхвеста. В цiй грамотi цар радить мужикам не слухати панiв, не йти робити на них, а та?мно готуватися до повстання. Я, мовляв, буду готуватися тут, на тронi, а ви там, удома, запасайтеся дрючками, косами. Коли ж у мене буде все готове, я подам знак. Тодi ви звiдти, а я звiдси зразу насядемо на панiв та грахвiв, усiх перетремо, як пiр'я, i знайдемо мого справжнього манiхвеста. Правду тобi казати, Павле, люди нашi спершу вагалися, розумiли, що тако? славно? грамоти, мать, i сам цар-батюшка не змiг би прописати. Але Хведiр так умовляв людей, навiть сам перший склав присягу. От i повiрили на свою голову. Але ж хто мiг знати, що так вийде? - А що ж вийшло? - Що вийшло? - зiтхнув Кузьма. - Вийшло, Павле, дiло, якого нiхто не чекав i не гадав... Так просидiли ми тодi на царинi до пiзньо? ночi. Там i спiлку уклали, i присягу прийняли, i розбилися на десятки, i обрали старших, щоб готувати оте прокляте повстання, та й розiйшлися. I готувалися. Кожен пририхтував собi вила, сапу чи косу. Минув помаленьку Iван Купайло. Мужики почали вже й хвилюватись: чого чека?мо? А Хведiр все говорив, що нема знаку вiд царя. Коли то якось, саме в обiд, як грiм з чистого неба, заскочили в наше село солдати. Тут i почалося. Мужикiв, як волiв на бойню, стали тягнути до управи. А як зiгнали всiх, взялись допитувати. Ну, звiсно, люди поперелякувалися, в селi знявся такий галас i плач, що страшно було слухати. Та спершу мужики не пiддавалися, мовчали. А мiй покiйний брат Харитон, хай дасть йому бог милосердний щастя хоч на тому свiтi... - Кузьма зупинився, зiтхнув, трохи помовчав. - Харитон, Павле, навiть крик пiдняв: "Що ви, - гукав, - розбiйники, до нас руки простяга?те? Прийде на вас погибель, чума прийде! Скоро ми допоможемо царю з вас шкури поздирати". Та що вийшло з того крику? На Харитона наскочили солдати, схопили сердешного, скрутили дротом руки, i то? ж ночi вiддав вiн боговi душу в холоднiй. Три днi тодi всеньке село молотили солдати. Нiкого не минали. Нi чоловiкiв, нi дiтей, нi жiнок, нi дiдiв. "Ми, - приповiдали i смiялися, - дамо вам землi. Нате ж, нате! - та все в морду. - Щоб розумнiшими були, аби знали, як слухати всяких розбишак... Оце вам за друзiв народу..." Тут-то ми й дiзналися, Павле, що нас обманув Хведiр, що в царя вiн нiколи не був, а сам пiдробив ту бомагу. Нас, чоловiкiв, майже всiх на третiй день, як сонечко зiйшло, погнали до волостi, потiм далi в повiт, а там - кого куди. Добре тому, хто зразу пiшов у землю, йому легше... А от залишись так, як я... - зiтхнув Кузьма. - Другий рiк, чу?ш, Павле, митарствую. Другий рiк нужу годую. Другий рiк менi щодня морду б'ють. Тiльки й вiдпочиваю, як переходжу з однi?? тюрми в другу. - А що ж, дядьку, з Хведором? - запитав Грабовський. - Де вiн зараз? - Де? - Кузьма помовчав трохи. - Не знаю. Бiльше ми його не бачили. Вiн ще за два днi до приходу солдатiв по?хав у мiсто i вже не повернувся. Шкода. Як собаку задушили б. А так ще когось турне в яму... Уже коли були в тюрмi, то хтось, буцiмто, чув, що його спiймали. Говорили, нiби вiн зовсiм не швець i не Хведiр, а якийсь хитрий юриста, i тiльки пiдробився пiд мужика, аби краще дурити людей. Е, нема що тут, Павле, казати. Не ма? мужик заступника нiде. Один у нього рятунок - могила. I пани, й цар, i отi, що прикидаються друзями мужика, всi вони тiльки за себе дбають i посмiхаються в кулак, дивлячись на нашi злиднi. А мужики гризуться мiж собою, як собаки. Нема правди па свiтi. Нема... Кузьма, закашлявшись, замовк. Мовчав i Грабовський В камерi висiв густий морок. Темна нiч тихо повзла, прикриваючи собою нiмi болi, муки, жалi... Запiвнiч Кузьмi погiршало. Вiн болiсно стогнав i часто кашляв. - Води... води... - благав тремтячим голосом. Павло пiдхопився з нар, постукав у дверi. Далекою приглушеною луною вiдгукнувся сонний коридор i занiмiв. Грабовський постояв трохи, вслухаючись, чи не пiдходить хто до дверей, але нiчого не почув. Тюрма спала. Згадавши про казанок з супом, що не до?в Кузьма, помацки знайшов його. Допомiг хворому пiдвестися i, притримуючи однi?ю рукою за плечi, другою пiднiс казанок до рота. Весь мокрий вiд поту, Кузьма пахтiв жаром, як розпечене залiзо. Пив спрагло, хапаючись. Та враз здригнувся, вибухнув глибоким кашлем i опустився на нари. Грабовський допомiг йому лягти, постояв якийсь час i собi прилiг бiля нього. Силкувався заснути, але марно. - Ну, як вам, дядьку, полегшало? - спитав, упевнившись, що Кузьма заспоко?вся. - Полегшало, - ледве чутно вiдповiв Кузьма. - Чу? мо? серце, Павле, що каюк. Кiнець. Полегша?, либонь, на тiм свiтi. Скорiше б тiльки. Ех... Вороття не буде. Краще до бога... О дiти, дiти!.. Що будете робити на бiлому свiтi однi?.. Сироти, старцi, мiхоношi... Зглянься над ними, господи милосердний, не пусти попiд плотами. Дiти, дiти, перепеленята нещаснi мо?... - заридав Кузьма i змовк, тiльки тiло його здригалося. Грабовський поривався щось сказати, але не мiг. Що тут можна говорити, як затамувати бiль? Серце стискалося вiд мук. От вiн перед тобою - народ, якому ти присягнув служити силою й розумом. Лежить i тiпа?ться в пропасницi. Народ... I раптом спливла перед очима постать Федора. Капелюх, свита, сап'янцi, сакви... Маскарад. Яка огида! Але хiба справа тiльки в самому маскарадi? Ой, нi, нi, не тiльки! Якби-то лише в ньому! А скалiченi назавжди душi? Розбитi серця? Кривавий кашель? Осиротiлi дiти попiдтинню? А вiдбитi печiнки в Кузьми? Народники... Хочеться вибухнути прокльонами, затаврувати, забути, як страшну пошесть. Але хiба той Федiр справжнiй народник? Желябов, Перовська, Халтурiн, Кибальчич, Фроленко, Осинський... Що ма? спiльного з ними пройдисвiт Федiр? Хай тi помилялися, хай iнодi навiть марно тратили сили, але вони боролися, не шкодуючи нiчого, навiть життя. Ось п'ять .i них, як i Цимбалюк, дохитуються на шибеницi... Борцi! Геро?! А вiн? Федiр? Обдурю? селянина, розпалю? в ньому вiру в царський трон, царя, а потiм ще й штовха? його пiд солдатськi шомполи. А сам тiка?, як останнiй боягуз. От герой, от друг народу! Переводяться народники-геро?, переводяться. А пiд ?х iменем плодяться всiлякi... Нi, все це треба передумати. Глибше, краще. Адже в лiсовiй хатинi не було таких, як Федiр, а вийшло також не дуже добре. Так, передумати... Адже Плеханов, кажуть, передуму?. Як би про це повнiше дiзнатися? Думки розпирали голову, а почуття - серце. Новi, не зовсiм яснi й зрозумiлi. Бачив i себе винуватим за це хрипливе дихання, за пролитi кров i сльози. - Павле, - простогнав Кузьма. - Я, либонь, далi вже не потяг... ну... Ти... напиши про мене... Напиши, що бачив... Щоб знали... Ой-ой... Грабовський не спiшив вiдповiдати, намагаючись зрозумiти прохання Кузьми. Але кволий голос хворого, що ледве-ледве бринiв, обiрвався, як перетягнута струна. - Дядьку! Дядьку! - викрикнув Грабовський i сiв на нарах. Кузьма мовчав. Все тiло його враз заделькотiло, затiпалось, наче вiд великого холоду. Грабовський обережно витяг з-пiд голови шинелю, прикрив нею Кузьму. Так i сидiв з замруженими очима. Вiд сильного удару в рейку Павло розплющив очi. В камерi стояв ранок - сивий, марудний, наче зажурений. - Дядьку! - легенько торкнув Кузьму. Той не вiдповiдав. Грабовський рвучко смикнув шинелю, припав вухом до грудей Кузьми, прислухався. Серце не билося. - Все. Кiнець, - прошепотiв Грабовський. Пройшовся до дверей камери, постояв коло них роздумуючи i повернувся до нар. Очi на мить зупинилися на маленькiй калюжi. На сiрiй поверхнi розлитого вночi супу червонiли шматочки запечено? кровi. Павло повернув тiло Кузьми горiлиць, випростав ноги, склав на грудях руки, пальцями розчесав скуйовджене волосся на головi. Спробував зiмкнути очi, але повiки не стулялися, очi продовжували дивитись на свiт скорботно i докiрливо. Пiдiйшов до загратованого вiкна. За вiкном висiв густий туман, крiзь який ледве манячила будка вартового. Надворi йшов дощ. густий, повiльний. - Снiдай та готуйся в дорогу, - почув Грабовський i побачив простромлену через кватирку в дверях руку тюремника з казанком. - Ha! Чу?ш! Чи тобi позакладало? - Чого горланиш, бусурмане? Перехрести хоч лоба, - вiдповiв Грабовський. - Бачиш, вiддав боговi душу, - показав рукою на тiло Кузьми. - Еге-ге-ге!! - голосно зареготав тюремник, ошкiривши великi рiдкi зуби. - Помер? Ну, то й що? Воскрешати буду його? Марна праця. Добре зробив, ?х за день стiльки преставля?ться, що якби я за кожного хрестився, то й рука спухла б. Бери! Чи знову не хочеш? Ну, не хочеш, то як хочеш, тепер ти менi вже без надобностi, - i тюремник тицьнув казанок. - А коли ж заберете тiло? - Тiло? - перепитав тюремник i причинив кватирку, не вiдповiвши. - Йому вже нема куди квапитися. То будеш снiдати? ...Грабовський стояв коло загратованого вiконця. Дивився, як пiсля мжички, що вже вгамувалась, розсiвався туман. Удалинi виринали дахи будинкiв, бовванiла фабрична труба, лiниво хитались верховiття високих вiльх. - Збирайся на етап! Коло дверей камери стояли два тюремники. Один тримав старi подертi носилки. Другий, притулившись спиною до стiни, пожадно обмацував очима Кузьмовi сакви, що горбочком лежали на нарах. Грабовський надягнув шинелю, взяв маленьку скриньку i, вiдчинивши ??, почав збирати з стiльця шматки списано? бiбули. - А це куди? Не бери! - загрозливо простягнув руки тюремник, вiдiрвавши очi вiд сакв. - Не чiпай! - Це ж мо?. - Не велено жодних бомаг виносити, - сухо пояснив той. - Не положено. Рушай. В iзюмськiй ще напишеш, там, у Марченка, все можна... Грабовський перегорнув аркушики, пробiг ?х очима, намагаючись запам'ятати написане, зiтхнув i пiдiйшов до нар. Скинув кашкета, пучкою перехрестив Кузьму i поцiлував у жовте, як вiск, чоло. - Прощай, друже, - сказав тихим, але твердим голосом, дивлячись у розплющенi очi покiйного. - Прощай i прости... мо? помилки... Я все зрозумiв i запам'ятав .. Спасибi тобi! Я напишу про тебе, обов'язково напишу!.. Щоб знали... Напишу... - Напиши, напиши... - хихикнув тюремник. Але Грабовський нiби й не почув його. Ще трохи постояв мовчки i взяв скриньку. Тюремники також мовчали, тупi й бездумнi. 8_ Iзюмська тюрма на теренi Харкiвщини вважалася зразковою. Начальник губернського жандармського управлiння завжди хвалив ??, ставлячи в приклад iншим i за чiтку регламентованiсть внутрiшнього життя та справне виконання наказiв згори, i за дбайливе ведення документацi? та порiвняно невелику кiлькiсть у нiй скандальних випадкiв. Правда, вiн гаразд розумiв, що вiдносне благополуччя у тiй в'язницi зумовлене деяким лiбералiзмом ?? наглядача Марченка, але про те волiв краще примовчувати не тiльки перед мiнiстерством юстицi?, але й перед сво?м найближчим начальником - губернатором: треба ж йому бодай для стороннього ока мати поряднi, показовi тюрми, щоб i самому виглядати на людях непогано. Тому, запобiгаючи на всякий випадок щось непередбачене, наказав замiсть мiсцево? обслуги до камер харкiвських народникiв поставити iнших вартових, викликаних з печенiзько? центрально? каторжно? тюрми. Цi вартiвники, що самi себе з гордiстю звали просто печенiгами, мабуть, були гарно проiнструктованi, а ще краще настраханi: перший тиждень стояли проти кожник дверей суворо насупленi, нiмi й неприступнi, мов фортецi. Здавалися мертвими, зробленими з дерева або каменю. Тiльки вi? i товстi вилицi, що зрiдка ворушились, видавали в них живих людей. Цвинтарна тиша коридора скаламучувалася лише коли появлявся iзюмський справник, який старанно перевiряв варту. Тодi задубiлi печенiги переступали з ноги на ногу i глухо шморгали носами. Якийсь час не виявляли себе також в'язнi: першi три днi по пере?здi сюди продовжували голодування, розпочате в Харковi, а потiм, прийнявши ?жу, тихо лежали в сво?х закутках, мовчки оклигували - були так збезсиленi, що не могли рухатися. На прогулянки, якi почалися згодом, теж виходили чинно й ладно, без бурхливих екзальтацiй, наче слухнянi, добре вихованi дiти. Чемний кивок головою, сумний поблиск очей, мiцний потиск рук, короткi шепiтнi перемови - ото i все. Дiти, божi дiти, безгрiшнi ангелята, первiснi потомки Адама i ?ви. Ними б милуватися батькам, сусiдам, з них би брати приклад, вчитися жити... I, може, поведiнка арештантiв, як i довге спартанське нiмування, почала впливати на печенiгiв, розворушувати ?х: вони поволi губили свою службову врочистiсть та суворiсть - чухалися, нагинались, робили по два-три кроки, виймали з пiхов шаблi, закурювали, переморгувалися, а то й перемовлялися мiж собою. Людська природа брала сво? - вона мудра, ?? не обдуриш, вона зна?, що робить, у не? ? сво? твердi закони. - Дивнi якiсь рештанти, - мимрить, нiби сам собi, один. - Анiтрохи не схожi на бандюг-кримiналiстiв печенiзько?. До тих справдi треба шаблi й наручникiв, та й обережностi. А цi - молоденькi, худесенькi, як каченята, дивися, не пиячать, не рiжуться мiж собою, не лаються, навiть кривого слова не почу?ш вiд них. Для чого запроторили ?х до одиночок, пощо так пильно стерегти? Це каже Перцов - чоловiк рокiв на сорок, якого поважають усi печенiги. Говорять - вiн розумний, помiркований i слова на вiтер не кида?. - Хiба я знаю? - вiдповiда? запитанням одноокий Филимонов. - Сам думаю i нiяк не дошолопаю, що воно й куди. Так наганяв нам справник страху, наказував, попереджав, лякав. Думалося - побачимо справдi щось страхiтливе, якихось душогубiв, а вийшло... - З грiзно? хмари завжди малий дощ, - докида? Волков. - Казав, страшнi злочинцi, революцiонери... - Соцiалiсти... - А хто вони, братцi, отi соцiалiсти? - Запитай справника. - Не скаже, юродивий. - Ще й назад може вiдправити. - Можна запитати в них, рештантiв. - Еге, в них... - 0т ти кажеш - назад вiдправити, - мiрку? вголос вартовий з перерубаним i марудним лицем. - Хай вiдправляють. Мене, мовити правду, Iзюм не приваблю?, навiть нудить. У нас дома знав одне - перед тобою зарiзяки, ? що стерегти й чого самому остерiгатися. А це - монастир з дiтлахiв, нема кого й за боже пришиття схопити, душу витрясти i посмiхнутися. Нi, нi, як собi хочете, а тут невесело. I Прошцi, сам каже, дуже сумно, нема нiяко? розваги-переваги. - Ще б пак, - пода? голос також Андреев. - Знайшов собi кумпанiю. Прошка сам п'ять рокiв був каторжником за вбивство власно? дружини та дiтей. Розважився... Вiн давно звик пиячити й витрушувати душi, то йому тут i сумно, а менi цiкаво придивитися до цих юнакiв. Справдi, чого за ними встановили такий суворий нагляд? - Можливо, у них ? щось таке, чого ми не зна?мо... - Щось таке... I скаже розумна голова... - А ти не лiзь з сво?ми клешнями. Може, i справдi в них... - Плетеш дурне. В них, у них... Ти не бачив ?х? Голi, як соколи, до того ж слухнянi i обходительнi. Це тобi не нашi душогуби. - Агей, Перцов! Ти ж у нас майстер на всi руки, годен i мертвого розворушити. Може б, поговорив з котримсь, дiзнався.. - Поговорити... Зараз прибiжить справник, от i дiзна?шся... - Таки треба дiзнатися. Сторожимо, а кого? - Треба, треба. . Всi розумнi, тiльки бояться вночi надвiр виходити, а тому вранцi штани мокрi... Потрiбна якась приключка. Не зайду ж я нi з сього нi з того в камеру i - здрастуйте, я ваш далекий родич, а далi скажiть, хто ви такi i чого сюди попали... Необхiдно щось придумати. - Ти чоловiк розумний, то й придумай... За безжурними балачками печенiги й не помiтили, як покинули сво? пости i скучкувалися напроти дверей Михайла Рклицького. Зате ?х бачив i чув тонкий на вухо пожилець камери. Вiн, притулившись до вiчка, подумки також шукав приводу, щоб зав'язати з ними розмову. Хотiв уже було постукати в дверi, як зненацька набiгла iнша думка. Вiн заспiвав свою улюблену пiсню: Та нема гiрш нiкому, Як тiй сиротинi, Нiхто не пригорне При лихiй годинi. Та не пригорне батько, Не пригорне мати, Тiльки той пригорне, Хто дума? взяти. I побачив - _вартовi раптом розбiглися хто куди. Не рушив з мiсця один Перцов. Щось показував на мигах (_зда?ться, просив не гримiти чобiтьми) i мимрив губами. Та налетiли гуси З далекого краю, Замутили воду В тихому Дунаю. Почувши тихий стук у дверi, Рклицький перестав спiвати. Глянув у вiчко i побачив посеред коридора iзюмського повiтового справника. Той грiзно звiв брови, пройшовся сюди-туди, пильно оглянув печенiгiв. - Що тут у вас? - Нiчого, - вiдповiв Перцов. - Не бунтували? - Навiть не шебернули. Сплять. Справник поторгав тро? дверей, приклався до вiчок. - До ранку, - сказав, - вартуватимеш з Филимоновим. Решту заберу на пiдмiну бiля карцерiв та на чорному дворi. - Берiть. - I мене залишiть з Перцовим, - викликався бородатий Волков. Але справник недобре насупився. - Пiшли, - кивнув головою, i коридор спорожнiв. Перцов показав Филимонову на дверi, в якi вийшов справник з вартою, провiв очима по коридору, пiдтягнув шаблю на боцi. - Наглядай, щоб бува хто... Сам постукав у дверi Рклицького. - Чого? - запитав Михайло. - Вибачай, що перервав твою спiванку. Начальство приходило. Продовжуй, уже нiхто не заважа?. - Сподобалось? - Гарнi слова. Можна голоснiше. Вiзьми спочатку. Рклицький уважив прохання. _ Як ми кохалися, Мов голубiв пара, - Тепер розiйшлися, Як чорная хмара, Перцов одсунув кватирку, через яку подавали ?жу. - Слухай, чому воно так? - Що? - Слова уже нiби знаю, а на голос не втну. Вiн спробував заспiвати. - Нiчого не виходить, хоч караул кричи. - Треба пiдучитися. - Пiдучиш? - Хочете? - Дуже. Тут, розумi?ш, дiло тонке. Буваю iнодi в сусiдiв, запрошують, коли веселяться. Вони спiвають, пiдохочують i нас, а ми з жiнкою нi тпру, нi но, нi дай, нi вiзьми. Незручно сидiти ступою. I, знову ж таки, душа просить, хочеться... Трохи вже наловчився про Галю молодую та про гусей, що йдуть на став, але того ж мало. Компанiя, брат... Хоч би ще оцю, що ти спiва?ш. Навчиш? - Можу. Тiльки з мене спiвак, як з псячого хвоста сито. Послухали б Сашка Енгеля, ого-го. - Отой з п'ято? камери? - Еге. - Так вiн же юда. - То й що з того? - Пiсень, мабуть, не зна? ваших. - Зна? i наших, i ваших. - А такий непоказний, миршавий, рудий. - Соловей також не дуже показний. - Так, кажеш, вiн... - Попросiть i почу?те. - Пiзно, хай уже завтра. Хотiв би ще запитати тебе одне. - Питайте. - Скажи менi, хто з вас найголовнiший i найрозумнiший? Михайло посмiхнувся, але пiвтемрява сховала ту посмiшку вiд простодушного Перцова. - Найголовнiший i найрозумнiший... Нащо вам? - ? одне дiло. - Мабуть, Грабовський. - I я так гадав. - Чому? --Розумi?ш, борода, вуса, завжди ходить з книжками, чита?... - На попа вчився, семiнарист... - Он воно що. А ти ж? - Студент. - Значить, менший вiд семiнариста? - Трохи. - А iншi ж хто такi? - Рiзнi. Студенти, семiнаристи, гiмназисти, учнi фельдшерсько? школи, майбутнi лiкарi. - Дивися ж ти! I фершали? - Лiда Лойко - готовий фельдшер, а Балабуха i Голосов майже лiкарi, вчилися на медичному факультетi Харкiвського унiверситету. - Справдi? Чому ж справник говорить?.. Що говорив справник, Перцов не встиг повiдати, бо його покликав Филимонов. Вони шепталися, закурювали, а за якусь хвилину Перцов уже вiдчиняв кватирку Грабовського. Глянув - i здивувався: в'язень снувався по камерi, щось жебонячи. - Не спиться? - запитав. - Зараз ляжу. - Можна й не лягати, коли сон не приходить. Ученi, кажуть люди, завжди якiсь химернi. Думав трохи побалакати. Грабовський пiдiйшов до кватирки. - Про що? Перцов оглянувся, кивнув Филимонову, одiмкнув дверi i став на порозi камери, обтягуючи насокирену шинелю. - От, iк примiру, нас привезли сюди i все лякають - соцiалiсти, соцiалiсти, але не кажуть, що воно таке, а ми, печенiги, хочемо знати. То чи не могли б ви розтовкмачити менi, а я б передав сво?м. Цього запитання, як i взагалi нiчних вiдвiдин вартового, Павло зовсiм не сподiвався. Дивно справдi. Невже й похмурi печенiги оживають? А може, пiдступ? Але який i для чого? Кому вiн потрiбен? Допити закiнчилися ще в Харковi, жандармерi? вiдомi дi? та погляди народникiв, ?х справа давно пiшла на розгляд найвищих державних iнстанцiй, арештанти не дочекаються вирiшення сво?? долi... - Чи й ви того не зна?те? - захвилювався Перцов. - Знаю. - Слава богу, - зрадiв печенiг. - То кажiть же, бо знову справник може припертися. - Соцiалiстами називають тих людей, якi хочуть знищити самодержавство i встановити новий лад, справедливий, соцiалiстичний. - Соцiалiстичний? - Землю у панiв, а фабрики й заводи у капiталiстiв забрати i передати трудовим людям - сiльським та мiським громадам. Завести рiвне право для всiх, щоб не було голих, голодних, покривджених... - I ви того домага?тесь? - I ми. - О-о-о. А тюрми залишаться? - Служба потрiбна? - Ну, живий про живе дума?. - Залишаться, але тiльки для тих, якi не хочуть чесно працювати i завдають шкоди суспiльству - злодi?, вбивцi, рiзнi здирники. - Такi, як Проша? - I такi. Його ж, зда?ться, уже нема мiж вами. - Нема, утiк, подався назад до насько? тюрми. Каже, невесело... - Шука? веселого життя? - Атож. Вiн такий. Значить, кажете, соцiалiзм. Тепер ясно, спасибi, бо справник торочить... Мабуть, сам не тямить. - Тямить, та навмисне забива? вам баки, нацькову? на нас. Коли хочете, завтра дам вам книжку, в якiй самi знайдете i про соцiалiстiв, i про царя, навiть про таких, як Проша. - I про Прошу, того п'янюгу, написано? - Про таких, як вiн, що служать царевi. Вiзьмете? - Взяти можна, але я неписьменний. - А з ваших хто-небудь чита?? - Один Волков трохи бека?, але тiльки по молитовнику. - Якщо хочете, вранцi сам прочитаю вам уголос на коридорi. - Оце дiло iнше, ми до того вдатнi. Зна?те, i страшно, i цiкаво. - Без риску i блохи не зловиш... - То правда. Пораджуся з сво?ми, а потiм скажу вам. - Радьтеся. 9_ Уже в серединi великого посту Марченко почав не пiзнавати свою тюрму, а як запахло весною, то вiд того жорстокого порядку, який встановив справник зразу ж по при?здi харкiвських народникiв, не залишилося й слiду. Всi камери полiтичних вiд самого ранку i до пiзнього вечора одчиненi, арештанти ходять один до одного на посиденьки, збираються по три-чотири разом, читають, сперечаються, навiть розiгрують водевiль "Москаль-чарiвник", приймають вiдвiдувачiв коли хочуть, а печенiги з ними запанiбрата, прямо-таки на дружнiй нозi, роблять ?м рiзнi покупки, приносять свiжi газети. Дуже змiнилися посланцi печенiзько? каторжно?. Згубили свою мовчазнiсть та похмурiсть, стали балакучими, моторними, жвавiшими й веселiшими, посмiливiшали. Сам городовий бачив i чув, як вони, вечеряючи в трактирi, кричали: "Хай живе соцiалiзм!", "За здоров'я наших соцiалiстiв!" Гарно навчилися нести службу: бiльше стоять не бiля камер, а при коридорних вiкнах, пильно стежачи за тим, яке начальство наближа?ться. Наглядач усе це зна?: iдеш подвiр'ям i бачиш вартового через шибку, а заскочиш у коридор - тихо, дверi камер замкненi i печенiги стоять коло них, наче жердки поковтали. Так, так, Марченко зна?, i його iнодi охоплю? страх - легко можна загубити службу або й за грати втрапити. Страшно, та що поробиш? Вiн же не звiрюка безсердечна, а живий чоловiк. Ма? i власних дiтей. Хто зна?, як складеться ?хн? життя, якими стежками пiдуть, де закiнчать тi стежки. От був Брайловський - всього двадцять шiсть рокiв, тiльки жити та бога хвалити - i нема: минуло? ночi преставився. Позавчора при?хала його ненька, сива, мов голубка, чекала, аби випровадити сина в останню дорогу. Чи витрима?, бiдна, тi проводи? Тут камiнь заплаче. Нi, нi, Марченко таки не кривдитиме полiтичних в'язнiв. Славнi вони люди - письменнi, чемнi i на всiлякi штуки вдатнi. От хоч би Лiда Лойко: подивилася наглядачеву дружину, потерла скронi, перенiсся - i наче стерла мiгрень, аж дома веселiше стало. Або Микола Голосов. Запеклий рибалка. Каже, вмi? ловити рибу i дорiжкою, i блешнею, i пiдсакою, i нахльостом помiж кущами. Мастак. А яку сiтку зв'язав - не намилу?шся, тако? i в Харковi не знайдеш. Наглядач давненько вже плека? знадливу мрiю. Настане весна. Вiн тихенько, щоб не знав справник, вiзьме Миколу Андрiйовича, i вони удвох майнуть на Донець. Повудять рибку, наварять пресмачно? ухи, вихилять, звiсно, по чарочцi мiцно? калганiвки i набалакаються досхочу. А справниковi - дулю, все йому недогода, готовий облизувати начальство i спереду i ззаду, аби вислужитися... Шкода Брайловського. Та ще й з Грабовським не знати, що буде. Зда?ться, теж наставився туди. Майже мiсяць уже хворi?. I недуга якась незрозумiла. Ночами рiдко спить, ?сть трошки-трошки, мов котеня, висох на трiску, з кожним днем тане, наче свiчка лойова. Вдень чита?, пише або ж лежить на нарах, дивиться в стелю i щось шепче, а ночами... Зайдеш у камеру - змовкне, запита?ш, що з ним - вiдповiда?: - Нiчого, серце поболю?... На вимогу завiдуючого iзюмсько? тюремно? лiкарнi Феоктистова пiвмiсяця тому перевiв хлопця до нього. Той костоправ стежив за ним цiлих дванадцять днiв i прийшов до страшного висновку - в'язень божеволi?, робить, мовляв, якiсь недоладнi рухи, iстерично рида?, впада? в тяжку меланхолiю. Недуга затяжна, хронiчна i ледве чи пiддасться вилiкуванню. Марченко несхитно певен: Грабовський хворий, тяжко хворий, але не божевiльний. Ой Феоктистов, Феоктистов, якби випало тобi так пожити, як вiн жив, стiльки поголодувати, поспати на цементi, коли б тебе так помордували, так полiкували, як лiкували його в тво?му арештантському барацi рiзними мушками та бромом, одiрвали вiд товариства, дошукувалися в тобi психопата, навмисно робили ним, ти б не ридав, не впадав у меланхолiю, а лiз би на стiну, заводив скаженим вовком. От же повернувся вчора хлопець до в'язницi, наглядач побалакав з ним i побачив: вiн абсолютно нормальний, але дуже знервований i змучений. Всю нiч просидiв при Брайловському, той i помер у нього на руках... Уранцi всi арештанти i навiть печенiги просили наглядача зробити людський похорон покiйному. Вiн не змiг вiдмовити - занадто важко все це, подiбна смерть за час його нагляду ще не траплялася в iзюмськiй тюрмi. Звелiв пофарбувати i оббити червоною китайкою домовину, покласти в не? нову подушку. Попа не покликав - Брайловський не православний, - а равин не прийде до в'язницi. Дай бог, аби хоч не наскочив справник. Той паскудний чоловiк може все зiрвати i лиха нако?ти. I виплодиться ж на свiт таке нещастя. ...Похорон почався опiвднi. Самi в'язнi обмили, спорядили товариша в його камерi, винесли труну в коридор i поклали на два стiльцi. Обличчя й руки покiйного були блiдi й жовтi, наче навощенi, тiльки пiд очима синiли густi слiди задавнено? муки. На бiлiй подушцi його буйнi кучерi здавалися особливо чорними й гарними. Коло домовини стояли в'язнi, а за ними - печенiги. Всi мовчки ковтали терпку жалобу i витирали сльози на очах._ Скорботну тишу сколихнув Енгелiв баритон. Завжди такий соковитий i дзвiнкий, тепер вiн тужив, ледь-ледь вiдлунюючи хрипкими нотами: Замучен тяжелой неволей, Ты славною смертью почил, В борьбе за народное дело Ты голову честно сложил. - Прощай, Соломоне. - Прощай, товаришу. - Прощай, друже. - Рiдна земля тебе не забуде. - Ми пiдемо далi тi?ю ж дорогою, i тво? iм'я завжди буде _мiж нами. Грабовський не мiг вимовити слова, упав на груди покiйного i застогнав. Михайло Рклицький та Лiда Лойко завели його в камеру i положили на нари. Iншi товаришi винесли домовину до брами i передали тюремнiй обслузi. Всю другу половину дня коридор нiмував. I в'язнi, i вартовi тинялися кволi й маруднi, немов осiннi мухи. Камери були повiдчиненi навстiж, i нiхто не остерiгався наскоку начальства. Так i звечорiло. Згодом арештанти поснули, а Перцов та Филимонов вiдлучилися в мiсто повечеряти. Куняв тiльки один Волков. Раптом у коридор увiрвався справник. Розлютований, зразу кинувся до Волкова. - Спиш?! - Вартую, - спокiйно вiдповiв той. - Оце так? - Погано? - Що тут сьогоднi було? --Похорон. - Хто дозволив? - Не мав же покiйник у камерi гнити. - Демонстрацiю, манiфестацiю влаштували? - Прощалися. Хороший хлопець був. - Хоррроший?! - Тихий, душевний. Мучився, бiдний. - Замовкни, мурло! - Мовчу. - Де Перцов i Филимонов? - Мовчу. - Де, я тебе питаю? - Пiшли по надобностi. - Чому камери вiдчиненi? - Провiтрюються, щоб хлопцям краще спалося. Пiсля похорону... - Зараз же замкни! - Хлопцi просили не замикати. - Дай ключi! - Не дам. - Не даси?! - Ти менi нiякий не начальник. - Сахалiнщик!! Волков нарештi також озлився. - А на мене не кричи, бо я зараз... Вiн вихопив з кобури свiй револьвер i почав зводити курок. Справника наче вiтром видуло з коридора. Пiсля похорону Соломона Брайловського життя-буття iзюмсько? тюрми круто звернуло вбiк. Настали чорнi днi, i тепер полiтичнi в'язнi, принишклi в камерах, тужливо згадували свою недавню вольницю. Перцов, Филимонов i Волков були заарештованi, чекали суду, а обновлену варту безперервно очолювали, чергуючись мiж собою, помiчник повiтового справника та два старшi пристави з тi?? ж полiцейсько? дiльницi. Марченко ходив немовби з ополонки витягнутий, зiтхав i скаржився: - Бiда. Напевно, ревiзiя буде, а в мене пiвсотнi нових халатiв не вистача?. Посадять i за розтрату, i за людяне ставлення до арештантiв. Вони знають, як скрутити людинi в'язи. Та ще той справник, бодай йому .. Пожвавiшали харкiвськi народники аж тодi, коли отримали присуд. Навiть радiли. I не тiльки Рклицький, Балабуха, Лойко, яким належало вiдбути п'ятилiтн? заслання в Сибiру, але й Коган та Енгель, покаранi найжорстокiше (перший мав вiсiм, а другий десять рокiв прожити в холоднiй Якутi?). Думали не про мiру, справедливiсть чи несправедливiсть присуду, а про те, що нарештi вирвуться з-за грат, подихають чистим повiтрям, побачать лiтн? сонце i вiльних людей, розiмнуть засидженi ноги, забудуть твердi в'язничнi нари. Не радiв лише Павло. Зачитуючи вирок, справник його прiзвище навiть не згадав. А в кiнцi пояснив: - Ваша справа, Грабовський, ще не розглядалася. - Чому? - Можна тiльки здогадуватися. Ви майже всю зиму хворiли, i тодi ми просили вищi iнстанцi? не поспiшати з вирiшенням вашо? долi. Правда, в кiнцi першо? половини квiтня я, посилаючись на iнформацiю Феоктистова, рапортував губернаторовi про полiпшення вашого здоров'я, та, мабуть... Щиро кажучи, нам хотiлося б i вас якомога скорiше спровадити, але... - Що ж менi робити? - Можу порадити одне: негайно йдiть на медичну комiсiю, хай вона ще раз засвiдчить ваш нормальний психiчний стан, а ми оформимо новi документи i спiшно надiшлемо прокуроровi харкiвсько? судово? палати. Поважний лiкарський консилiум при iзюмському окружному судi справдi зiбрався швидко i провiв ретельне обстеження, але на тому все, власне, й скiнчилося. Минали днi, тижнi, нарештi з Iзюма в московську пересильну тюрму вирушили всi засудженi харкiвськi народники, а прокурор не вiдгукувався. Ще важче затуживши, Грабовський знову занедужав. Тодi й вирiшив клопотатися, аби його повернули до харкiвсько? в'язницi. Причиною для переводу виставляв кончу потребу бачитися з братом та сестрою, а мав на думцi також iнше - зустрiти бодай когось з сво?? органiзацi?. Там, якщо вони схопленi полiцi?ю, мали бути i Олекса Макаревський, i Евелiна Улановська, i Василь Бражников, а може, й брати Уси та Iван Пiщанський... Цього разу губернатор не дуже зволiкав: пiд кiнець третього тижня прийшло його розпорядження - перевести. От i знову знайомi, рiднi й до щемкого болю милi мiсця. За вiкном вагона, зовсiм недалеко вiд рейок, половiли пшеницi, похитувалося вусате колосся ячменiв, пiнилися бiлi гречки, а за далеким обрi?м мрiли лiси та перелiски. На житяних полях уже де-не-де стояли полукiпки, пустопаш тирлувалися вiвцi, гуси. Промайнули кучерявi садки Москалiвки, блиснула вузенька стрiчка Лопанi, i по?зд спинився на станцi?. Логвинов стрiв Грабовського з неприхованою радiстю. - А-а-а, у-у... - мстиво прогув. Видно, згадав, скiльки мороки завдав йому цей непокiрний бородань торiк узимку. - Зараз ми тебе... Камера, в яку завiв наглядач в'язня, була навпiл перегороджена суцiльними i так густо заплетеними гратами, що через них тiльки ледь-ледь ряхтiло вiкно на протилежнiй стiнi. На хвiрточцi у гратах висiла мiцна колодка. - Одчинiть хвiртку, щоб можна пiдiйти до вiкна i дихати свiжим повiтрям, я хворий. - Що-о-о? - Мене голова болить. - Ха-ха-ха... - Лiкаря надiшлiть. - Ще, ще... - Прошу вiдкрити менi абонемент... - Тепер також збира?шся викидати фiглi-мiглi? Я тобi влаштую пансiон, влаштую, запам'ята?ш... Пообiцявши, ще раз зареготав зловiсне, гримнув дверима i крутнув у них ключем з того боку. Що вiн далi робив, аби виконати свою обiцянку, назавжди залишилося та?мницею для iсторi?, але таки виконав - через три днi Павло переступив порiг цегельно-червоного будинку арештантських рот на Холоднiй горi. I тепер почав пригадувати жахну розповiдь про цi роти Михайла Рклицького, який побував у них зразу ж пiсля ув'язнення. Страшнi вони, страшнiшi й придумати важко - табiр безправ'я, дикого свавiлля та цiлковитого беззаконня. Камера, вiдведена тут Грабовському, темнотою, плiснявою i брудом не поступалася перед тi?ю, з яко? прийшов вiд Логвинова, але в нiй, на вiдмiну вiд тi??, окрiм того, кишмом кишiли голоднi та настирливi, мов пси, пацюки. Вдень вони ще трохи побоювалися, а вночi налiтали цiлими зграями, стрибали, гризлися мiж собою, пищали Щоб хоч сяк-так перележати нiч, доводилося шинелю не тiльки застiбати, але й пiдперiзувати, комiр пiдiймати, кашкет насувати на вуха, а обличчя й руки обв'язувати рушником та бiлизною. Найбiльше дошкуляв брак книжок: ?х заборонялося не лише брати в тюремнiй бiблiотецi, але й отримувати ззовнi. Тi, що привiз з iзюмсько? в'язницi, Павло перечитав по кiлька разiв. Щоб затамувати пекучу жагу, накинувся на нiмецькi та французькi граматики i словники, почав писати й перекладати... Так спливли лiто, осiнь, поволi насувалася зима. Засилав клопотання, домагаючись присуду, i в департамент полiцi?, i в мiнiстерство юстицi?, i в харкiвську судову палату, а звiдтiля - нi слова, нi пiвслова, наче змовилися мовчки доконувати його. Почав рiзко спадати на силi i губити нервову рiвновагу. "Я, - скаржився прокуроровi судово? палати, - продовжую хворiти, i нервово i фiзично зовсiм ослаб, останнього часу ледве ходжу i ночами не сплю". Сподiвання зустрiти когось з харкiвських народникiв також виявилися марними - нi в тюрмi Логвинова, нi в арештантських ротах товаришiв по органiзацi? не було. Раз на прогулянцi бачив трьох печенiгiв. Вони вже стояли перед судом - Перцов та Филимонов одержали по шiсть, а Волков дванадцять рокiв каторги - i того ж дня мали рушити на Акатуй. Сумували, проклинали iзюмського справника, однак не каялися. Щонедiлi навiдують його Михайло та Марiя. I тодi вiн щасливий, тодi йому легко й радiсно: слухаючи рiднi дзвiнкi голосочки, забува? i брудну та холодну камеру, i напосiдливих пацюкiв, i глухий щем у грудях, i все на свiтi. От i сьогоднi прийшли, повернувшись пiсля рiздвяних вакацiй з Пушкарного. Радiють, що застали брата, викладають подарунки вiд матерi, Олександри та шурина, щебечуть, переказуючи слобожанськi новини. - За хату вже розплатилися. Григорiй прикупив ще пiвдесятини землi, отам за вигоном, дума? весною ярою пшеницею засiяти. - Матвiя Колупая за великi хабарi вигнали з полiцi?, а вiн, повернувшись додому, вижив Любинського i сам паламарю? при Обухiвському. Обидва не протверезюються i ночують у монопольцi. - Тихiн також був дома, передав тобi привiт. - Як вiн учиться? - Гарно. - Мати озута й одягнута? - У тому, що ще ти купив на заробленi в Трутовського грошi. Збиралася разом з нами ?хати до тебе, та простудила ноги i захворiла. Казала, вичунявши, зразу ж при?де. Не зна?ш, коли тебе вiдправлятимуть? - Прокурор судово? палати передав начальниковi арештантських рот: якнайскорiше. - Куди? - Мабуть, у Сибiр. - На скiльки? - Не знаю. Мо?м товаришам дали по п'ять-десять рокiв. Цього ж треба сподiватися й менi. - Десять рокiв, - тихо повторила Марiя, i в ?? зiницях хитнувся тяжкий смуток. - Десять... Як у той Сибiр дiйти i стiльки перегибiти? Аж страшно. - Нiчого страшного, сестричко, нема, - зiтхнув Павло, - я уже звик. - I посмiхнувся. - Ти з Михайлом тим часом закiнчите науку, поодружу?теся, надба?те дiтей, а я повернуся з ще бiльшою бородою, житиму бiля вас, коли приймете, i няньчитиму небожат. - Ат, iди ти, таке скажеш... - Швидше повертайся, братику, - докинув Михайло, в якого теж уже засiвалися вусенята. - На покутi посадимо тебе, не дамо пилинцi впасти на твою дорогу голову. 10_ Дороги, дороги! Примхливi й незавбаченi, як людськi долi. Де ваш початок, де ваш кiнець? Хто змiряв вашу далину? Хто збагнув ваше химерне, як юнацька фантазiя, плетиво? Хто? Бiжите, бiжите ви, не знаючи куди, не вiдаючи за чим. Бiжите наослiп. Гори i доли, лiси й степи, рiчки й проярки - все, все стелеться вам пiд ноги. I так - вiками. От двi ненароком зустрiлися, посмiхнулись одна однiй мрiйними очима, грайливо метнули вузькими стрiчками, перестрибнули одна одну й помчали в рiзнi боки, ховаючи; сво? гiнкi хребти мiж снiговими заметами. А чи зустрiнетеся ще раз? О-о-о .. Гора з горою не сходиться, а люди, а шляхи... Там, попереду, ви знову перетнете гнучкий стан сво??, тако? ж, як i ви, плоскогрудо? посестри i знову захова?тесь мiж горбатими заметами, загубитесь у туманi часу й простору. Аж душа холоне. I думки шмату? далекий виднокiл. Дороги... А навколо, куди сягне око, поле та поле - широке, розлоге, встелене бiлою, аж слiпучою, ковдрою. Тiльки де-не-де в тому безкрайньому полi тьмянiють, клубочаться, як густий дим, острiвцi лiсiв, бовванiють ожереди соломи, хита?ться торiшн? бадилля... Дороги. Тяжкi й незвiданi. Скiльки вже пройдено вас, а скiльки ще попереду! Одна Сибiр неiсходима, казав поет... Поле. Таке з дитинства миле! Орали, сiяли, баштан садили... Батько, паламар, ходив за плугом, мати и Олеся саджали картоплю. Павло водив слiпого коня, наштовхуючи його до борозни... Околиця великого мiста солодко нiжиться в передранковому снi. Москва - столиця росiйських царiв та iмператорiв. При?мно, кажуть люди, пiд теплими ковдрами. Не хочеться вставати, хай навiть гудки вже кличуть до працi. Вулицi, тiснi провулки, горбовини, виярки. Десь i сонце, сяйнувши один раз сво?м золотим чолом, пiрнуло в сивогривi хмари. - Агов! - зупинився жандарм i вiдсапнув усiм тельбухатим черевом. - Гов! Звертай сюди! Арештант, що йшов попереду, також зупинився, але не повертав туди, куди показував той. Мабуть, не второпав. - Звертай, звертай-бо, - повторив жандарм-конво?р, тикаючи кожушаною рукавицею на браму. - Це i ? вона - Бутирка. Ну, як? Гарна? Чи не до смаку? Арештант мовчки пiдступив до брами. Конво?р довго шпортався коло хвiртки, шукаючи клямку, але, не знайшовши ??, почав гамселити перемерзлими чобiтьми в браму, збуджуючи похмуру ранкову тишу. Чийсь грубий голос невдоволено озвався за брамою. - Не бурчи! Вiдчиняй! - гукнув i жандарм. - Хто? - Сво?! - Сво? коней викрадають. - Не патякай. Вiдчиняй. Дiло ?. - Зараз! Дiло в нього, - знову пробурчало за брамою. - Чого такий шпаркий? Квапишся, як попiвна до шлюбу. I затихло. Минуло доволi часу, а брама все нiмувала. Ще грюкнувши, жандарм пошкрiб потилицю i почав набивати тютюном люльку з довгим цибухом. - Скуштуй потерухи, - простягнув арештантовi кисет. - Зiгрi?шся трохи. Домашнiй. Бакун. Сам сiю, як каже моя Гапка, сам i споживаю, хай дасть бог здоровля. Бери. - Спасибi Не палю. - Збира?шся, мать, довго жити? Ну, роби як зна?ш. Дивися тiльки, щоб не прошпетився. Так мiй дiд, хай земля йому пером, збирався до ста лiт доскочити. Не пив, не курив, за молодицями - нi. А в пiст зовсiм не ?в. Як святий жив. I що ти дума?ш? Кажуть, не доплентався неборак навiть до п'ято? чисницi. На дорозi преставився. Смерть - то вже дiло, брат, у десницi божiй, кому скiльки на роду написано, то й ма?ш: або кусай, або лише дивися. Значить, не хочеш? Ну, не хоч, то як хоч. Я так уже, за звичкою... Жандарм мiцно затягнувся i зник на мить у сизiй хмарцi диму. По часi виринувши з не?, вiн вдоволено заворушив зарослими рудою щетиною вилицями. - Стукайте ще, бо мене вже ноги не тримають, - попросив арештант. - Може, там знову позасинали. - Та кат ?х зна?, - жандарм почухав потилицю, лiниво позiхнув i знову гримнув у браму. - Не квапся, парубче. Роздивляйся, щоб запам'ятав. Бо не встигнеш навiть оглянутися на заднi колеса. Це тобi не в Iзюмi i не в Харковi. Тут, у Москвi, вашого брата не тримають: раз-два, i ваших н?т. Так i знай. Надивляйся i начувайся. Щоб запам'яталося, значить. Та арештант не слухав балачки жандарма, вкутаного в нову теплу бекешу. Його рiдка, як решето, в кiлькох мiсцях залатана шинелина метляла полами на дошкульному вiтрi, а задубiлi колiна, наче вiд пропасницi, дрiбно делькотали. Вiн тупцював на утрамбованому снiговi, надсадно дихав у руки, але це не помагало. Чув, як вiд холоду i втоми йому туманиться в головi, на очi звiльна насуваються повiки. Ноги кам'янiють, зда?ться, й серце дубi?. Нарештi заскрипiла залiзна хвiртка, i з не? вивалився вартовий у довжелезному, як ряса, кожусi, у величезних валянках, з башликом за плечима. - Звiдки такi нетерплячi? - запитав, не дивлячись на прибулих. - З солодкого та ще й теплого краю. Хiба не бачиш? - криво посмiхнувся жандарм, пiдморгуючи на посинiлого вiд холоду арештанта. - Не край, а рай, кажу тобi. Всi знають. Як каже моя Гануся... - Ну годi, годi акафiста правити. Звiдки, питаю? - З харкiвсько?, - офiцiйно вiдповiв жандарм. - Отак би й сказав. Залiзай, - покосився вартовий на хвiртку. - Бомагу приготуй. Бачиш, начальство, - показав рушницею у тюремне подвiр'я. Минувши хвiртку, арештант поглянув на дерев'яний будинок, що правив за канцелярiю Бутирки. На порозi стояв високий, сухий, наче кочерга, чоловiк. Це був наглядач московсько? пересильно? тюрми. Похитуючись на кривих, як у кавалеристiв, ногах, вiн оглянув прибулих. - Куди? - витрiщився каламутними очима на конво?ра. Вiд нього несло горiлчаним перегаром. Вiн похитнувся i пiшов прямо на конво?ра. - Куди, питаю? - До вас, пане, - нерiшуче доповiв жандарм, задкуючи вiд наглядача, наче вiд примари. - З яко? камери? - З Харкова. Привiв вам... - квапився жандарм уже з-за плечей арештанта. - З Харкова? -- зупинився наглядач. - Давай бомагу. Жандарм похапцем висмикнув з-за пазухи пакет i, вибiгши наперед арештанта, подав наглядачевi: - Осiсьо. Видобувши з пакета аркуш, наглядач довго повзав по ньому банькуватими очима. - Пушкарний?.. Полiтичний, значить?.. Це ти i ? Пушкарний? Полiтичний? - тицьнув пальцем на жандарма. - Нi, нi, пане, - поспiшив жандарм. - То я його привiв. Маю передати вам i назад повертати. Привiв .. - Кого привiв? - Його, - жандарм показав на арештанта. - Це ти Пушкарний? - пiдступився наглядач до арештанта. - Нi, не я, - вiдповiв той спокiйно, i загадкова посмiшка майнула на його сухорлявому блiдому лицi. - А хто ж? Вiн? - наглядач ткнув аркушем на жандарма. - Ти? Кажи? Морда!.. - Нi, пане. Я - це не вiн. Я привiв його... - Куди? - Сюди. До вас... - Звiдки? - Вiд нас, з Харкова. - Для чого привiв? - А хiба ж я знаю? Наш назиратель звелiли... - Хто це мiг, опрiч мене, звелiти? - визвiрився бутирський наглядач. - Хто? Який це там ще? - Ну, мiй назиратель... - Твiй? - З харкiвсько? тюрми... - З харкiвсько??.. - зморщив вузьке чоло. - Та якого ж ти дiдька морочиш мене, коли сидиш в харкiвськiй? - Я не сидю. Я ж привiв... - Кого? - озлився вже бутирець. Вилицi конво?ра позеленiли. - Його, - показав на арештанта i звернувся вже до того. - Ну, чого ж ти мовчиш? Скажи, тебе я привiв? - Мене, - байдуже вiдповiв арештант. - Tак ти i ? полiтичний Пушкарний? - кинув на нього каламутними очима. - Нi, я не Пушкарний. Наглядача, видно, смикнула за живе загадка: котрий з цих двох чоловiкiв, що ледь-ледь туманiють, як сновиди, перед ним, ? полiтичний Пушкарний? Хто кого з них привiв i звiдкiля саме? Вiн ще кiлька разiв допитував жандарма, жандарм пояснював, як мiг, тицяв рукавицею в арештанта, але той все заперечував посмiхаючись. Ця гра нарештi обридла арештантовi. - Читайте уважнiше, - показав на папiр. Наглядач припинив допитування, насупив брови, i його очi втупилися в папiр: - Грр... Гра-а... Грабовсь-сь-ки-ий Па-а-вло-о Арсено-о... Арсенович. Грабовський, значить? - Так, так, пане назиратель! - радiсно вигукнув жандарм. - Грабовський, бий тебе коцюба. Тiльки-но зараз пригадав. От нечиста сила. - Також полiтичний? - Так точно, полiтичний. - А де ж вiн, той самий Грабовський? - Я, - обiзвався арештант. - Значить, ти ? полiтичний Грабовський? Так? А де ж той Пушкарний? - докопувався. - Це ти? - вперся вiн посоловiлими баньками в жандарма. - Нi, не я, - бiдкався жандарм, безпорадно розводячи руками. - Його тут нема. - Як нема? А от же написано, - наглядач копнув пальцем у папiр. - О-о. Пушкар... Де ж вiн, той Пушкар? Кажи! Мене не проведеш, я знаю вас, таких. Ну! - гукнув вiн на вартового, який досi стовбичив осторонь. - Одведи обидвох до камери, а потiм розберемося. Чого сто?ш, морда? Валяй! - Як це до камери? - заволав жандарм. - Змилуйтеся, пане назиратель. Та мене там... Менi ж треба ?хати додому. - Ну, ну, не варнякай, - наставився вартовий рушницею. - Кроком руш! Жандарм зовсiм пополотнiв. Вiн розмахував руками, снуючи синi пасма, що вимотувалися з люльки, обурювався, хапливо роз'яснював. Але все це мало допомагало, бо вартовий, не церемонячись, уже штовхав його в груди цiвкою рушницi. - Оговтайтесь, - звернувся Грабовський до наглядача. - Нiякого Пушкарного з нами не було. - Не було!.. Iстинний бог, не було, вiн правду каже. Присягаюсь, - безладно хрестився жандарм, облесливо зазираючи в очi то наглядачу, то арештанту. - Пушкарне, - пояснив Грабовський, коли змовк жандарм, - це мо? рiдне село. Там воно й позначене. Прочитайте ще раз. - Так, так, прочитайте ще раз, - залементував жандарм. - Рiдне село, позначене... Iстинний бог, позначене... присягаюся на хрестi... Ще минуло з чверть години, доки наглядач второпав, що й до чого, i солдат повiв Грабовського в камеру. Дорогою вiн сказав - до камери арештант не ма? права брати нiяких речей, сундучок треба здати в тюремний цейхгауз. - Ну, - здвигнув плечима Грабовський, - коли потрiбно... - Давай сво? бебехи, - кинув кривов'язий коридорний, перевiривши документи нового в'язня. - Будеш виходити - забереш. - Дозвольте хоч книжку взяти, - попросив Грабовський уже в цейхгаузi. - Книжку? - здивувався кривов'язий. - Яку? - Там, - показав на сундучок. - Ма?ш знати, в камерi читати не велено, - сухо процiдив крiзь зуби коридорний. - Не положено. Понятно? Ще, може, полiтичецьку яку заманеться, боже борони... - Та яку там полiтичецьку, - вимушено засмiявся Грабовський. - Так собi книжки, та й годi. - Якi це "так собi"? Зна?мо вас, на те й приставленi тут... Так собi... Збагнувши, що впросити кривов'язого нема надi?, Грабовський вирiшив схитрувати: - Духовнi книжки, божественнi. - Молитовник, чи як? - Звiсно. Треба ж сво? грiхи якось спокутувати перед богом. - То-то, - пом'якшав кривов'язий, почувши про бога. - Кажеш, молитовник? - Та певно ж. - Тодi, - клацнув язиком кривов'язий i вiддав сундучок, - бери. Спокутувати грiхи, значить... Грабовський видобув книжку. Коридорний простягнув руку: - Дай-но сюди. Довго оглядав ?? з усiх бокiв, потiм висадив окуляри на носа i почав читати на титульнiй сторiнцi: - Ги-ил-леб. Глеб. Уси-пи-ен-си-ки-ий. Успенский. Це така божественна? А хто цей Успенський? - Не зна?те? - зопалу перепитав Грабовський i, не задумуючись, вiдповiв: - Ну, святий такий. Великомученик. Жив у Ки?во-Печерськiй... - Який же це? Я, хвалити бога, усiх... - Новий святий. Сорок перший. Колишнiй iнок Гл?б з церкви святого Успенiя. Хiба ще не чували про нього? Коридорний заперечливо хитнув головою: нi, не доводилося чувати. - Ще почу?те. - А ти не той?.. - завагався тюремник. - Хiба ж можна про бога брехнi плести? - Ага. То бери, коли духовна. Так, кажеш, з Ки?во-Печерсько?... новий... великомученик... Гл?б з Успенiя... Слава богу, - бубонiв кривов'язий, ведучи нового в'язня темними вузькими коридорами. 11_ _ Не встиг Грабовський переступити порiг камери, як чи?сь руки мiцно обхопили його шию. - А-а-а! Пропаща грамота. Де ж це тебе стiльки нечиста носила й нарештi сюди припровадила? Це горланив, обiймаючи Грабовського, Михайло Рклицький. Вимучений довгою недугою, голодом i тяжкою дорогою, Павло ледве тримався на ногах. Стиснутий дужими руками, вiн остаточно втратив рiвновагу, захитався i, якби не тi руки, простягнувся б на долiвцi. - Що з тобою, Павле? - захвилювався Рклицький, всаджуючи Грабовського на нарах. - Нiчого, нiчого, - вiдповiв той тихо, напружуючи всi сили. - Я трошки полежу. Схилився на нари, зсунув солдатський кашкет на очi i наче пiрнув у колючу темряву. Чув гострий, як уколи розпечено? голки, бiль у тiлi i глухий стукiт у скронях. Болiло все тiло. Навiть не болiло, а просто нило, кричало про сво? муки. Нi вгаму йому, нi спокою. В груди тлумилися химернi бажання, змiшанi з пекучими болями й жалями. Грабовський не любив галасу, бо давно допевнився, що галас передчасно втомлював його, затуманював мозок. Коли на зборах органiзацi? товаришi в полемiчному запалi здiймали словесну веремiю, вiн нервувався i закликав до порядку або навiть покидав зiбрання. Так було легше, заспокоювалися хворi груди. А зараз хотiлося галасу, галасу дужого, невгамовного, як буря. Може, вiн затаму?, заглушить бiль. А галасу-то й не було. Це дивувало й дратувало. Будило й пiдганяло золотою рiзкою охлялi думки... Не встиг побачити, скiльки людей у цiй камерi. По руках, якi враз пiдхопили його, догадувався, що мешканцiв тут чимало. Та де ж вони зараз? Чому не чути жодного слова, навiть шелесту, наче всi понiмiли? Невже вони тихцем, як примари, вийшли з камери? Спробував повернутись на нарах, щоб оглянути камеру, але сил вистачило лише на те, щоб витягнути з-пiд голови отерплу руку. I коли ворухнувся, почув приглушений, тривожний шепiт коло нар, в якому зливалося кiлька голосiв. Аж стрепенувся, хоча й сподiвався ?х. - Ти полеж, Павле, - нахилився над ним Михайло Рклицький. - Спочинь, засни, до обiду я тебе розбуджу. Грабовський нiчого не вiдповiв. Тiльки через силу обернувся лицем до стiни i пiдiбгав пiд себе ноги. Так легше заснути. Та заснув не скоро. Несподiвано в його уявi виплив Михайло Рклицький. Рклицький? Михайло? О доле! I все поста? перед очима, як живе. Кругловидий, мов дитина, бiлявий, у старанно напрасованому костюмi, з пiднятими над головою руками, гарячими очима - оце Михайло Рклицький. Такий, яким колись багато разiв бачив його на сходках. Товаришi з харкiвсько? органiзацi? поважали Михайла, любили його квiтчастi промови, i, може, саме тому вiн виступав на кожних зборах. Вiртуозно правуючи словом, маючи чи не найбiльший серед усiх членiв органiзацi? запас знань з iсторi?, сучасно? полiтично? та художньо? лiтератури, цей студент четвертого курсу унiверситету легко опановував аудиторiю, мiг повести ?? за собою. Вiн не вiдчував найменших труднощiв у вербуваннi неофiтiв народницько? вiри. Тiльки один Павло Грабовський, учень харкiвсько? семiнарi?, а потiм газетяр, чомусь був настороженим, обережним до Рклицького. Чому - сам не мiг розiбрати. Навiть вiдчував, що пiдстав для цi?? настороженостi, стриманостi нема?, проте змiнитися не мiг. Не раз сам себе з острахом питав, чи, бува, не заздрощi викликають цю настороженiсть? Але тут же доходив думки - нi, не вони. - А що ж? - стояло, як привид, i з сумовитим докором западало в душу питання. - Що? Вiдповiдi не було. Павловi спершу також подобалися запальнi Михайловi промови, але довго чути ?х не мiг: слухав доти, доки промовець говорив спокiйно, розважливо, забувши про позу, про те, що його слухають, що на нього дивляться. Але чим далi оратор заглиблювався в нетрi теорi? та iсторi?, тим бiльше загорявся, втрачав спокiй, збивався з плавно? течi? - i тодi нiби зривалася хуртовина, в якiй мiшма, як розцяцькованi марiонетки, пролiтали iсторичнi та лiтературнi геро? рiзних епох i полiтичних орi?нтацiй, починаючи вiд Цезаря, Робесп'?ра i кiнчаючи Бакунiним i Раскольниковим, Рахметовым i Базаровим. У цiй хуртовинi важко було не тiльки розiбратися, а й уловити що-небудь живе й вiдчутне. Павла Грабовського це дратувало й обурювало. Йому не раз хотiлося просто обiрвати промовця. Вiн якось пiдсвiдомо вiдчував вiдсутнiсть будь-якого зв'язку тих численних книжкових, на диво яскравих i строкатих фактiв, якими бравував оратор, з тими проблемами, котрi тут обмiрковувалися, котрi пекли його, Грабовського, як власнi рани. Але головне... Головним було, мабуть, те, що Павло не вiрив у щирiсть Михайла Рклицького, в щирий пафос його промов. Звичайно, не мав для цього доказiв. Та докази ? доказами, а почуття - почуттями... Як би там не було, а живий Михайло Рклицький, шанований i боготворений багатьма старшими членами органiзацi?, для Павла губився в густому плетивi незлiченних "може". Згодом йому набридла ця загадковiсть, i вiн силомiць виштовхнув Михайла поза коло сво?? уваги. Хто, власне, такий для нього Рклицький - кум, сват, брат, ворог, друг чи ще хтось, щоб так ламати собi голову? Для нього перестав iснувати Михайло, як перестали iснувати i претенденти на Михайлову славу. При згадцi про них вiн тихо процiджував крiзь зуби одне осоружне йому слово - паничi, i на губах вiдчував терпкий присмак. Так бувало в органiзацi?. I раптом сьогоднi зовсiм несподiвано все почало змiнюватися. Пухкеньке, кругленьке личко, гладко прилизана каштанова чуприна, старанно напрасований костюм кольору кави з молоком - все це блiдло, ховалося за новим образом Михайла Рклицького... Крiзь ледь-ледь зiмкнутi повiки Грабовський бачить, як з широко розкриленими руками бiжить до нього Михайло. Став вiн якийсь простiший i мужнiший. Хапа? Павла у сво? тугi обiйми i стиска? з такою силою, що аж кiстки трiщать, а в головi паморочиться. Але Павло не чу? болю. В його серцi лунають, як звабна музика, Михайловi слова: "Що з тобою, Павле?" Добрi, теплi, щирi слова... Прокинувся Грабовський, коли в кутках камери уже бовванiли надвечiрнi сутiнки. Тiло, здавалося, зовсiм занiмiло i стало тяжким, безсилим, здерев'янiлим, наче з нього хтось висмоктав i пекучi болi, i навiть той нiкчемний запас сил, який ще почував у собi, зайшовши до камери. Хотiлося лежати мовчки, не рухаючись, нi на що не дивлячись, нi про що не думаючи. Та лежати не пощастило. - Ну як, Павле, тво? дiла? - перехилившись через нари, питав Рклицький. - Мабуть, ?сти хочеш. Вставай, пiдпасеш коня. Обiд ?. - Зараз, - вiдповiв Павло. Звiстка про обiд нагадала йому, що вiн уже другу добу й росинки не мав у ротi. Тiльки зараз вiдчув, що хоче ?сти. - Але перед трапезою ти причастишся. Ось тобi. - Михайло пiднiс ложку прозоро? рiдини. - Вiд простуди. Ми тут, коли ти спав, зняли галас, i лiкар принiс. Випивши гiркi лiки, Павло похапцем сьорбав захололий суп. ?в мовчки, крадькома роздивляючи сво? нове житло. Помiтив, що в камерi, крiм Рклицького, були ще два, також молодi арештанти. Один з них сидiв на табуретi пiд стiною i читав принесену Павлом книжку Успенського. Другий, стоячи коло густо загратованого вiкна, стежив за заходом сонця. - Ви погляньте, хлопцi, яка чудова гармонiя кольорiв! Ану, безнадiйний хiмiку, iди, проаналiзуй цю моза?ку, визнач ?? формулу, - говорив, не одриваючи очей вiд барвистих заграв. Юнак на табуретцi згорнув книжку i, не поспiшаючи, пiдiйшов до вiкна. - Та-а-ак, - протягнув. - Картина справдi чудова. Але хай тобi, Михайле, буде раз i назавжди вiдомо, що вивести формулу цi?? моза?ки не можна, бо вона ? не хiмiчною сполукою, а механiчною сумiшшю. Одне слово, друже мiй, в хiмi? ти шкутильга?ш на всi чотири. Треба, брат, не захоплюватися, а вивчати. Видно, мороз буде добрячий, - пiдсумував юнак i, повернувшись до табуретки, знову взявся за читання. - Заморив трохи черв'яка? - спитав Рклицький, коли Павло скiнчив обiд. - О-о! Я й забув познайомити вас. Знайомся, Павле, це мо? товаришi, а з цi?? велично? хвилини - i тво?. Оцей, - посмiхнувшись, показав вiн на арештанта з вузькими чорними модно, як у корнетiв, закрученими догори вусиками та довгими клинцюватими бакенбардами, - завзятий чорнопередiлець, любитель мазурки i пуншу, вiдомий гульвiса i серце?д. Одне слово - Михайло Поляков. Прошу любити й не кривдити, бо вiн умi? захищатися i давати здачi. - Годi тобi, Михайле, тропарi читати. Стренчиш, наче на торговицi, - зашарiвся юнак, що стояв коло вiкна. Вiн пiдступив до нар i подав Павловi руку. - А це, - хитрувато пiдморгнув Рклицький на того. що читав книгу, - як би тобi сказати, щоб точнiше? Нi, це не Михайло Ломоносов, а Михайло Iванович Ромась, хоч також пiдходящий, можна сказати, славетний на весь свiт хiмiк... мiг би вийти, якби не вигнали з восьмого класу лубнянсько? гiмназi?. Стане, мабуть, алхiмiком. Знову ж таки, друг народу, лише притриму?ться дещо iншо? орi?нтацi? - народоволець. Блiда тiнь Кибальчича. Хiмi?ю займа?ться не з самих наукових iнтересiв, а й з полiтичних та гуманних мiркувань. Клопочеться над тим, щоб винайти кiлька нових хiмiчних сполук, якими можна було б, сидячи в лабораторi? або навiть, вибачайте, на простiсiнькiй печi, в одну прекрасну тиху нiч привести в мир божий чисту i свiтлу, як ясочка, волю. - Що ж то за сполуки? - тиснучи руку новому знайомому, запитав Грабовський. - I чому ?х ма? бути декiлька? Рклицький примружився. Трохи помовчав, наче збирався з думками. - Чому? Так ти пита?ш, Павле? Дiло дуже сурйозне. Найзручнiше, бачиш, на це резонне запитання вiдповiсти самому майбутньому Мендел??ву. Але оскiльки справжнi вченi полюбляють бiльше винаходити, анiж займатися популяризацi?ю винаходiв, перекладаючи сю панщину на iнших, то я дозволю собi, бодай коротко, викласти заховану вiд простого, не просвiченого промiнням науки ока суть мудрого винаходу. Хтозна, може, йому належить справа оновлення старого, цього давно заплiснявiлого свiту. - Михайле, Михайле... - намагався вгамувати Рклицького Ромась. Вiн. як мiмоза, мiняв барви на лицi, але Рклицького, витiвника й любителя грати в слова, годi було спинити. - Так от, задум цей менi бачиться простим, як i всi генiальнi вiдкриття. Михайло Iванович винайде кiлька сполук сильно? дi?. ?х утворюватимуть рiзнi хiмiчнi речовини з допомогою електрично? iскри. Заздалегiдь цi речовини, як i динамiт, будуть закладенi пiд царський палац, пiд хороми всяких губернаторiв, полiцмейстерiв та iншу коросту. Винахiдник стоятиме у сво?й лабораторi? i стежитиме за електричними приладами. Коли йому прибандюриться, вiн увiмкне важiль, скажiмо, iкс, i - цар полетить до дiдька. Потiм важiль iгрек - i нема губернаторiв. Далi важiль зет - нема й полiцмейстерiв. А на помiщикiв, предводителiв, жандармiв вiн просто напустить мор. Сво?рiдний страшний суд, тiльки Но?вого ковчега не буде. Уявiть собi, друзi мо?, - мрiйно закинув Михайло погляд на брудну стелю камери, - що одного, знову ж таки прекрасного, тихого ранку ми вста?мо i бачимо - о матiнко рiдна! - нi царя тобi, нi губернатора, нi полiцмейстера. Тiльки помiщики й фабриканти бродять, як почадiлi, та ридають не сво?ми голосами за царем-батюшкою. А сонечко вирина? таке молоде, тепле, лагiдне. На землi, куди не глянь, течуть i пiняться молочнi рiки в кисiльних берегах. А пташки спiвають так весело, що аж макiтриться в головi. А народ, щасливий, вiльний, багатий, iде i славить нового месiю - Михайла Iвановича Ромася. Кругом ладан димить, димить. О, то будуть величнi, неповторнi картини! Дай, тезко, авансом поцiлую тебе за ощасливлений люд. Знаю, сердего, що ти ворог всiляко? слави, але ба: те, що належиться, - треба брати, що заробив, те й споживай. Рклицький пiдiйшов до Ромася й нахилився. - Та ну, - розвiв вiн розпачливо руками. - Ти ще сьогоднi не помив свою пику. Тодi вибачай, поцiлую iншим разом, кращим часом. Веселий регiт наповнив камеру. Поляков аж качався на нарах. Грабовський смiявся стримано, щоб не образити нового знайомого. Тiльки Рклицький стояв строгий i зосереджений, наче говорив справдi поважнi речi. Був, здавалось, невдоволений реготом i чекав уваги, аби закiнчити свою думку. Навiть пiдняв руку над головою i насупив брови. - Ну от, Павле, - продовжив тим же спокiйним i серйозним тоном. - От що мiг я сказати, звичайно, в основному, про цих громадян, - показав на Полякова й Ромася. - Люди вони, як сам зволиш бачити, не якiсь там задериштаньки, а хлопцi хоч куди. Тепер ти можеш не турбуваться про сво? життя, можеш спокiйнiсiнько спати. Ма?ш зразу три Михайли, дивися ж, не поплутай ?х. - Спробую, - посмiхнувся Грабовський. - Тво?? персони, Михайле, - вставив Ромась, - не можна нiколи i нi з ким сплутати. - Так то так, дорогий мiй Ромасику, - хитрувато пiдморгнув Рклицький. - Але ще й зараз де-не-де трапляються люди, якi плутають мене зi мною ж таки... Так, дорогi мо?, про вас я Павловi розповiв, а вам також належить вiдати, яке вiн ? зiлля i чого тут вирiс. - Передмову скоротити можна? - перебив Поляков. - Для тебе, Михайле, людини, яку нiколи не хвилювало пiзнання свiту i людей, можна скоротити й зовсiм. Отже, без передмови. Павло Арсенович Грабовський, шановнi колеги мо?, належить до нащадкiв велико? богинi музи на цiй грiховнiй землi. Пi?т вiн, хоч поки що й "неведомый, но милый". Я не можу знайти потрiбних слiв, епiтетiв i гiпербол, звукiв i кольорiв, щоб розкрити перед вами його генiй. Не зможу. Лiпше попросимо його явити перед нами цнотливий лик сво?? праведно? богинi. - Ти правду кажеш? Поет? - з жвавим iнтересом запитав Ромась. - Правду, Михаиле, чистiсiньку, - вiдповiв Рклицький. - Я, зда?ться, не твого батька син, щоб неправдою торгувати. Ану ж бо, Павлику-равлику, вистав нiжки на всi три дорiжки, докажи цьому невiрi. Кинь золотi персти на срiбнi струни сво?? трагiчно? арфи i возопiй що-небудь таке, щоб аж горобцi й сови заридали. - Михаиле, не глузуй хоч, - просив Грабовський. - Пощо морочиш хлопцiв? - Морочу? - раптом темна хмарина налетiла на обличчя Рклицького, а очi блиснули якимось холодним вогнем. - Нi, друзi мо?, жарти жартами, але цього разу не морочу i не збираюся морочити вас. Поет наш Павло Грабовський, справжнiсiнький поет. - Михаиле, прошу тебе, годi, не верзи дурниць. - Ну добре, Павле, не буду. Рклицький сумовито поглянув в очi Грабовському i одiйшов до вiкна. - Не буду бiльше, вибачай. Мамо-голубко! Прийди, подивися, Сина вiд мук захисти! Болi зi споду душi пiднялися, Що вже несила нести. Мамо-голубко! Горю?ш ти, бачу, Стогнеш сама в журбi; Хай я в неволi конаю та плачу, - Важче незмiрно тобi. Бачити бiльше тебе я не буду; Не дорiкай, а прости; Та вiд людського неправого суду Сина свого захисти! Коли Михайло непомiтно почав читати, Павло не звернув уваги. Вiн добре знав Рклицького як любителя декламацi?. Притому театральнiсть пози та вишуканiсть, а часто й недоладнiсть його жестiв не подобалися Павловi. Звик до них i завжди чекав, щоб скорiше закiнчилася декламацiя. Так було й цього разу. Але недовго. Уже при словах "болi зi споду душi пiднялися" вiн збагнув, що Рклицький читав його вiрша, написаного в iзюмськiй тюрмi. Звiв очi на Михайла. Той стояв, дивлячись через вiкно кудись далеко-далеко, i не читав, не декламував, як завжди, а говорив, наче справдi звертався до рiдно? неньки, яка була десь там, за вiкном. Стояв, як скам'янiлий, а голос звучав тихо й журливо, без жодно? фальшиво? нотки. В ньому чулося стiльки щиростi, стiльки живо? муки, що Павловi очi наповнилися слiзьми. Вiн, захоплений Михайловим читанням, не бачив, як Поляков i Ромась пильно стежили за ним. А Рклицький, скiнчивши читати, ще довго нiмував, немовби чекав материнського захисту. - Чого ж ви мовчите? - вiдiрвався нарештi од вiкна. - Дошкуля? "кнутом иссеченная муза"? На запитання нiхто не вiдповiв. - I ти, Павле, мовчиш? Не пiзна?ш? Це, хлопцi, його, Павлiв, вiрш. Чи, може, не твiй? Ну, скажи? - Михайле, якщо ти хочеш, щоб я на тебе не сердився, то припини розмову, - попросив Грабовський, весь заллятий гарячим рум'янцем. - Можеш сердитися, навiть пересердитися, - не вгамовувався Рклицький. - Кажи одним словом - твiй? - А якщо мiй, то що з того? Я його писав не для друку. Так собi... Краще скажи, як вiн до тебе потрапив? - А це вже, Павлику, мiй секрет. Напиши напам'ять, то й скажу. Грабовський не вiдповiдав. Рклицький трохи почекав i вiв далi: - Не хочеш - то право тво?. Скажу й так. Дала Лiда Лойко. I не тiльки менi. Усi ми, коли ?хали з Харкова сюди, переписали в не?. А де вона його взяла, присягаюся мо?м патроном Меркурi?м, не знаю. Думаю, тобi краще вiдомо, як твiй вiрш потрапив до тi?? красунi. - Я ?й не давав! - Я теж не мiг дати. Та й не в тому рiч, де в хатi пiч, а в тому, щоб вона грiла. - Еге, якби ж грiла, а то бува?, що й пече... - А чого ти, Павле, вiдпира?шся? Написав, то й добре, - втрутився Ромась. - Умiв би я написати... - Не дав бог жабi хвоста, а то б вона всю траву витолочила, - вставив Рклицький. Три голоси гримнули дружнiм реготом. Тiльки Ромась стояв нi в сих нi в тих, нервово перестукуючи пальцями по голих нарах. Вiн не мiг пiдiбрати для вiдповiдi дошкульного слова, i словесний герць перервався. Грабовський навiть пошкодував за ним, бо помiтив, що невимушена, щира, хоч зовнi й гострувата розмова мiж товаришами гарно впливала на нього. Устав з нар, пройшовся по камерi, постояв бiля вiкна, ще пройшовся. Було легко на душi. Хотiлося продовжити веселий настрiй. Вiн розповiв хлопцям про свою пригоду на подвiр'? тюрми з наглядачем, про переляк жандарма, який мало не потрапив разом з ним до камери. Хлопцi смiялися, навiть лаяли Павла за те, що допомiг п'яному наглядачевi розiбратися з Пушкарним. - Не хотiв я воловодиться з ними, - пояснив Грабовський. - Там такий холод, що й п'яти хвилин не висто?ш на одному мiсцi. Аж душа зледенiла в мене. Не ?х, а сам себе виручав. Та хай ?м бiс. - Нi, нi, Павле, негоже ти зробив, - пiдхопив Поляков. - Таких випадкiв не можна пропускати. Ми всюди ма?мо допiкати нашим ворогам. - Мiй конво?р не дуже й допiкав менi. Не вiн мене, а я його вiв сюди. Навiть помсти не заслугову?. Таке якесь, нi Свирид, нi Демид. Я весь час думав, що йому браку? кiлькох клепок. - Ну, ну, Демид... Не думай, що вiн такий плохенький. Прикида?ться. Не хоче трудитись, як усi чеснi люди, а йде арештантiв конвоювати. Сюди б його привiв. - Вiрно, Михаиле, треба вчити, та ще й так, щоб десятому заказував, - втрутився Ромась. - Хай би хоч два-три днi посидiв з нами, ми б клепки йому перелiчили. Аж руки сверблять. - Сверблять? - запитав Рклицький. - Почухай ?х на Павлових кiстках. Аби знав, як ворогiв випускати з рук. - Ну, коли б уже довелося чухати, то це найзручнiше зробити на тво?й спинi, - засмiявся Павло, натякаючи на округлостi Михайлово? статури. 12_ Днi тягнулися лiнькувато, мов череда з пасовиська. - Казав же я тобi, Михайлику, навчав тебе, як друга: не сунь сво? гарне рильце туди, де приймають його не дуже охоче, - вичитував з робленою серйознiстю Михайло Рклицький Михайловi Полякову, переступаючи порiг камери. - Я ж знав, що так воно вийде. - Вийде, вийде! - збуджено вiдповiв Поляков. - Набрид ти менi зi сво?ми проповiдями. А що ж вийшло? Що? Я начхав на не?. А якщо хочеш, то й на... - На себе самого, - перехопив Рклицький. - Останн? кориснiше не тiльки для не?, а й для тебе. Так, кажеш, нiчого не сталося? Зда?ться, сталось, сталося, Михайле, велике i страшне. Це засвiдчать десятки людей. Ромасику, якби ти знав, що ско?лося, то ти б зараз же помер i, смертю смерть поправ, воскрес би лише пiсля страшного суду. Все життя шкодуватимеш, друже мiй, за тим, що не пiшов сьогоднi на прогулянку. Ай-я-я-а, таку, можна сказати, оказiю прогавив. Не таланить тобi, ой, не таланить. - Та що ж там? - поцiкавився Ромась. - Що? - з удаваним неспоко?м перепитав Рклицький. - Менi аж страшно, як згадаю оту... Краще попроси, друже, хай розповiсть про не?, про все, що трапилось, сам герой отих страшних подiй. Розкажи, Михайлику. Але Поляков, насуплений, як осiння нiч, не вiдгукувався на запросини. Завваживши поганий настрiй Полякова, Ромась зрозумiв, що пiд час прогулянки трапилась якась непри?мна пригода. Хоч його й розбирала цiкавiсть, але вiн не допитувався. - Ну, досить тобi, Михайле, - кинув Рклицькому. - Потiм розповiси. Скажу тобi, ма?ш не зовсiм гарну звичку завжди шукати жертв для свого колючого язика. - Я? Шукаю жертв? - щиро здивувався Рклицький. - Ти, Ромасику, наче з верби впав. То, значить, Михайло ? мо?ю жертвою? Ти таки справдi, друже, безнадiйний алхiмiк. Та чи ж вiдомо тобi, що цей рицар сумного образу, - пiдморгнув на Полякова, - ? жертвою тi??, про яку вiн марить днi й ночi в нашi тяжкi часи, а якщо доживе до сивих пелехiв, то присвятить ?й сво? мемуари. - Сигиди? - сплеснув руками Ромась i метнув недобрий погляд на Полякова, журно хитаючи головою. - Ага, ??. Ось послухай, що вчинилось, - також журно заспiвав Рклицький. - Страх бере мене й тепер. Лишенько таке зробилось... Сто?мо ми, значить, на подвiр'?, коли тут - гульк - виходять на прогулянку нашi ясочки. Кожен, певно, нагляда? свою, а наш Поляк-неборак впiрив очицi, як кiт на сало, на Надiю. Так дивиться, аж сльози йому зiницi туманять. Ну, вiдомо, я вiльний вiд будь-яких сердечних обов'язкiв козак. Нема чого робити. От i дивлюся на Михайла. А вiн, вiн - прямо тобi горить-пала?, та все джигуном, джигуном... - Що ти вигаду?ш, бурмило? - огризнувся аж зелений од лютi Поляков. - Я дивився на тополю за муром, а не на не?. - Так, так, на тополю, натурально, на тополю, - не збавляючи роблено дiлового тону, пiдхопив Рклицький. - Тiльки на яку, друже мiй? Чи не на ту, в яко? на лицi цвiте калина, брови хвилею крутою, стан стрункий, немов ожина, очi зрошенi журбою? - Пiшов уже, тiльки слухай. Римач нещасний... - А, власне, чого ти перебива?ш? Не до тебе ж чарка - не кажи дай, боже, здоровля". Не тобi розповiдаю. Можеш навiть вуха затулити, коли не цiкаво. Так от, Ромасику, стою й дивлюся. Iншi дiвчата жартують, смiються, аж лящить. А вона - мрiя. Притулилась до муру, поринула у сво? якiсь пота?мнi думки, i, зда?ться, для не? нема нi тюрми, нi людей, нi навiть ?? само?, не кажучи вже про цього залiтайка. Рклицький кивнув на Полякова. - Тiльки золотаве пасмо кiс, що вибилося з-пiд хустки, тихо перегорта? вiтер, наче показу? Михайловi ?хню красу. Вiн, бiдолаха, стояв, стояв, а тодi - до не?. I почав, як умi?, пiдпускати бiсикiв. Та уяви собi, друже мiй, Надiя навiть не глянула на нього. Вiдiйшла i стала трохи далi. Вiн - туди, i давай знову. "Чого така горда? Чи не з пансiону?" I тут сталося страшне! Надiя глянула на цього прудивуса, наче три копiйки подарувала, плюнула перед самiсiньким його носом на снiг, розтерла ногою й пiшла собi геть. - Брешеш! - вирвався Поляков, не тямлячи себе. - Вона не розтерла!.. - Спасибi, що пiдправив, може, й справдi не розтерла. Це дуже iстотно... - Iстотно, iстотно, - лютував Поляков. - Он Грабовський так i ходить за нею назирцi, немовби тiнь. I зараз... Тiльки мовчить та не наважу?ться пiдiйти. З нього ти не глузу?ш, а мене враз побачив. - Зараз тво? мливо на кошi, - вставив Рклицький. - З тебе й мiрчук. - Воно, правда, й зрозумiло, - бурчав Поляков, - з одно? органiзацi?, чорнопередiльцi, старi друзi. Рука руку ми?. Рклицький пильно дивився на Полякова, слухаючи його докори, i вiдчував, як у грудях закипала гаряча образа. Куди й дiвся його жартiвливий настрiй. Аж волосся заворушилося на головi. - Не ремствуй на Павла i не допiкай менi ним, - рiзко почав, коли змовк Поляков. - Перекладати з хворо? голови на здорову - не дуже мудра й похвальна робота. Запам'ятай це раз i назавжди. - А ти не сповiдай мене. - Не збираюся, хоч таких, як ти, треба не тiльки сповiдати, а й вихрещувати. Загалом я помiчаю, що Павло тобi ста? нiби кiсткою поперек горла. Це справа, звичайно, твоя, однак кривдити його не ма?ш права. Ти ще не зна?ш, хто такий Грабовський. - Ще б пак, - закопилив губу Поляков. - ? що знати. Тобi пiд пару - пi?т, подума?ш, велике цабе... - Нi, не цабе. Не туди гнеш. Зараз думаю зовсiм не про його писання, хоч воно менi й подоба?ться. Я, коли тобi сказати правду, досi не був його другом та, може, й не буду. Але Павло - серйозна, справжня людина, i в цьому я пересвiдчився в харкiвськiй та iзюмськiй тюрмах. Ще в органiзацi? вiн не вражав сво?ю активнiстю, на зборах бiльше слухав, а якщо й виступав, то говорив коротко, скупо. А от коли потрапив за грати, де iншi, дуже активнi на волi, розгубилися, Павло став душею товариства. Вiн ще до того арешту побував у тюрмi, знав ?? порядки i навчав нас, як треба поводитися на допитах. А найголовнiше, сам був для нас прикладом спокою й мужностi. - А в чому це виявилося? - У всьому. В тому, що при розмовах з слiдчим не принижував сво?? гiдностi, не вигороджував себе, не каявся, а звинувачував властi. Вiн був призвiдцем i органiзатором багатьох наших протестiв проти зухвальства тюремникiв i зачинателем нашо? голодухи. Вона, та голодуха, була важкою. Дехто вже на четвертий день заволав. На шостий кiлька хлопцiв здали на гальмах i взяли ?жу. Побачив би ти тодi Павла. Завжди спокiйний, вiн нараз став лихим. Лаяв, ганьбив легкодухих, називаючи ?х маминими синочками. Лише п'ятеро нас протрималися вiсiм днiв, i протрималися, вважай, завдяки Павловi. - А потiм здалися? - Нi, не здалися. Позадкували тюремники, задовольнили нашi вимоги. Пiсля голодовки Павло надовго захворiв. Нас усiх згодом повели сюди, а його, нiби навмисно, щоб укоротити вiку, вiдiрвали од товариства, замкнули в одиночку i протримали там бiльше пiвроку. I дума?ш, що зламали? Частково, певно, так: бачив же ти, яким вимученим прийшов. Але годi було ?м домогтися свого - приборкати, здолати в Павловi дух, зробити його ручним. Ти, Михайле, познайомся з Павлом ближче, то й побачиш, який вiн. Словом, його не чiпай. Розмова ця. зрозумiло, тiльки мiж нами. Щоб вiн ?? не знав. Домовились? - Я й не думав доповiдати йому, - вiдмахнувся вже дещо винувато Поляков. - То-то. Та й на Сигиду не тримай каменюки, бо сам винуватий. Зна?ш i те, що ти не перший: уже багатьох таких спритних вона вiдiгнала од себе. Думаю, не ти й останнiй. Павлове, бачу, також наближа?ться. 13_ Павлове наближалося. З першо? прогулянки в московськiй пересильнiй тюрмi _йому запала в око ця молода жiнка. Не знав нiчого про не?. Чув вiд Ромася, що звати ?? Надi?ю, що до не? линуть хлопцi, а вона залиша?ться холодною й байдужою. Уже кiлька тижнiв стежив за нею i вiдчував - з кожним днем вона все владнiше врива?ться в його серце. Чим саме манила до себе Надiя Сигида, не мiг поки що збагнути. Яко?сь вражаючо? краси в нiй, здавалося, й не було. Смагляве лице, на якому, коли смiялась, визначалися ямочки, високе i ясне чоло, завжди задуманi волошковi очi, худенька струнка постать - такою була Надiя. Видiлялися в не? хiба що на диво гарнi й чорнi, як оксамитовi, дугастi брови та пишнi, кольору стигло? пшеницi, коси. Але навiть не вони вабили Павла. Вабила якась загадковiсть. Бачив, що Надiя завжди сама й замрiяна. Мабуть, носить у серцi якесь невтiшне горе. Це горе, видно, опанувало нею, i вона, не маючи сил боронитися, повнiстю вiддала себе в його запаморочливi обiйми. До не? iнодi пiдходили арештанти, аби хоч трохи розважити ??, але вона просила дати ?й спокiй. Особливо ж пiсля негiдного вчинку Михайла Полякова. Про нього дiзнався Павло вiд Ромася. - На Сигиду, - казав Ромась, - давно накида? оком наш Михайло. Але з нього поганий рибалка. Йому ракiв ловити, а не таку золоту рибку, як Надiя. Вона й дивиться на нього не хоче, а вiн люту?, мов навiжений. Якось додумався до того, що, проходячи повз не? на подвiр'?, проспiвав: За гордою Сигидою Всi парубки чередою. Цимбалики тнуть, тнуть, Цимбалики тнуть, тнуть. - Це Поляков?! - здивувався Грабовський. - Так, - ствердив Ромась. - Ми з Рклицьким мало не побили його за ту нерозважливу витiвку. Стрималися тiльки тому, що пообiцяв вибачитись перед Надi?ю. - I вибачився? - Поки що нi. Каже, не пiдбере нагоди. Розмова ця вiдбулася позавчора. Сьогоднi вона знову пригадалася Павловi, коли вiн здалеку побачив, як Сигида дала одкоша Полякову. - Невдячна, - сказав сам собi. - А може, Михайло хотiв вибачитися... Прикра пригода насторожила Грабовського i, здавалося, остаточно розбила його сподiвання на знайомство з Сигидою, на те, що вiн розкри? ту загадку, яка мучила серце i не давала спати ночами. О серце, серце! Воно наослiп рвалося до невiдомо? жiнки, а свiдомiсть хапала за руки, ноги, велiла спинитися, звернути вбiк... Довго вимiрював двi протилежнi сили, i нарештi свiдомiсть перемогла. - Не треба, - вирiшив сам собi, - не можна. Нi, нi, нiколи в свiтi вiн не заговорить з Сигидою. Не буде бiльше думати про не?. Так лiпше. I перестав думати. Заклавши руки за спину, похиливши голову, самотнiй блукав подвiр'ям. Намагався уявити мiсце свого заслання, про яке йому сповiстили ще в Харковi, - Молькiнська iнородна управа Балагансько? округи Iркутсько? губернi?. Де то вона, та iнородна управа? Уже вiд людей дiзнався, що там живуть якути, що мешкають вони не в хатах, а в юртах. Хлiба, без якого не живе жодна людина в Росi? та на Укра?нi, нiби зовсiм не споживають, бо нiчого не сiють. Усе це чув, але нi тi?? Молькiнсько? управи, нi життя якутiв виразно уявити собi не мiг. Як то доведеться йому розлучатися з новими товаришами - трьома Михайлами, а надто з Рклицьким? За цi три мiсяцi перебування в московськiй пересильнiй тюрмi вiн зовсiм iншими очима поглянув на Рклицького. Спiзнавшись ближче, побачив, що Михайло щиро любить i розумi? художню штуку, сам випробову? себе в прозi; iнколи бавиться й вiршами. Нахил до позування, картинностi, до гри в слова - то лише марка. За нею в Михайловi б'?ться гаряче й добре серце. Зараз Павло сам себе нишком карта? за колишнi темнi пiдозри до Рклицького. Тепер вiн добре зна?, що важко буде розлучатися з другом, а розлука таки неминуча, бо мiсця заслання в них рiзнi... За думками й не помiтив, як чиясь тонка, трохи нахилена тiнь нечутно пропливла по осяянiй весняним сонцем землi. Аж стрепенувся. - Даруйте, прошу, - сам не знаючи для чого й до кого сказав. Тiнь нервово шарпнулася, немовби хотiла вирватися з-пiд його нiг, але зразу ж зупинилась. Глянувши вперед, Павло поточився - перед ним стояла Надiя Сигида. В ?? пойнятих смутком очах свiтився подив. Вiд несподiванки розгубився, не знаючи, як далi бути, що робити. Стоять мовчки i дивляться одне на одного. Павловi вже зда?ться, що стоять отак цiлу вiчнiсть. Вiн вiдчува? навiть бiль у ногах. А волошковi очi дивляться з нiмим докором, нiби промовляють: "Ех ти, а я думала..." Вiн не витриму? того нiмого докору. Йому хочеться щось сказати, але язик закостенiв у ротi i, зда?ться, нiколи вже не ворухнеться. - Чому ви завжди така сумна? - несподiвано вимовля? Павло. На синiх очах легким промiнчиком трiпнулась посмiшка i враз згасла. - У вас навчилася, - вiдповiла Сигида. - Як це? - Дуже просто: ви також суму?те, як Вертер. - Ви завжди ходите одна, наче чогось шука?те... - Вам допомагаю. - В чому? - Шукати. - Чого? - Вчорашнього дня, - знову спалахнули синi очi. - Ви, зда?ться, його шука?те, так? - Нi, - рiшуче вiдповiв Павло i вiдчув, як у ньому заворушилася образа. Хотiлося кинути жiнцi колюче слово i одiйти. Раз i назавжди. Але стримався. - Нi, не його. Та й взагалi нiчого не шукаю, бо нiчого не загубив, - вiдповiв i, помовчавши трохи, додав: - А глузувати - роль не дуже вдячна, i вам вона зовсiм не пiдходить. Та мене не глузування вашi займають. Я знаю, бачу, що вас гнiтить якесь горе, а в народi кажуть: роздiлене щастя подвою?ться... - То й дiлiть його з кимось, - перебила Надiя. - Роздiлене ж горе, - продовжив Павло, - ста? вдвiчi легшим. Так каже народ i, мабуть, не помиля?ться. Я не думаю, що можу стати тим, хто роздiлить з вами горе, але певен, що знайдуться такi люди. I ви дарма вiдштовху?те ?х... вибачте, iнодi не зовсiм делiкатно, як сьогоднi Полякова. - Якого? - Що оце недавно пiдходив до вас. - А-а-а, - спокiйно вiдповiла. - Це я йому за цимбалики i щоб не горобцював. Непомiтно рушили i пiшли разом. Павло скоро помiтив, що очi багатьох арештантiв прилипли до них. Розумiв: ?х увагу займав не вiн, а Надiя. Про не? вже ходила слава гордо? й неприступно?. Мiж хлопцями та чоловiками всiляке говорили. Що ж до дiвчат, то вони дiлилися на двi нерiвнi групи. Бiльшiсть - полiтичних - дивилася на Сигиду з замилуванням, iншi ж, переважно кримiнальнi, глузували, пiдсмiювалися й розпiкали хлопцiв, якi вже схопили облизня. I враз дивний, для всiх несподiваний поворот: неприступна завела розмову з нiчим не примiтним арештантом. Ну, що вона побачила в ньому? Сухорлявий, невисокий, трохи сутулуватий. Тiльки й того, що ма? великi очi, якi, зда?ться, увiбрали в себе всю блакить укра?нського неба. Надiя також завважила, що ними цiкавиться все подвiр'я. Вона зашарiлася, але намагалась не видати свого хвилювання. Йдучи поряд, вiдповiдала на запитання скупо, неохоче. Бiльшiсть тих вiдповiдей також була схожа на запитання. Павло скоро збагнув, що Сигида замика?ться в собi. А йому хотiлося знайти стежку до пригнiченого якимось незримим вантажем серця, знайти в ньому шпаринку. I та шпаринка несподiвано засвiтилася сама собою. - Ви, мабуть, недавно розлучилися з кимось, що так суму?те? - напiвзапитав, напiввисловив здогадку Грабовський. Надiя пiдозрiло глянула на нього i нiчого не вiдповiла. - Коли це та?мниця, говорити не треба. Я сам люблю берегти та?мницi. - А я не люблю, - спалахнула вона. - Не люблю. Але нащо звiряти ?х людям, якi ними цiкавляться так само, як, скажiмо, тим, чи ходили ви торiшнього рiздва колядувати? Просто знiчев'я. Вони не зашкодять, але й не допоможуть. А щодо мо?х та?мниць, то ?х зовсiм нема. Коли вже так хочете знати, скажу. Я недавно втратила найдорожчу менi людину. Так, найдорожчу - повторила i змовкла. - Вона померла чи також засуджена? - запитав по довгiй паузi. - Не знаю. - Де ви ?? залишили? - Там. де й працювала, - у Таганрозi, - зiтхнула Надiя. - Уже в тюрмi якось довелося чути, що ?? там заарештовано, але чи так, чи не так, не знаю. Ех, Оксано Петрiвно, чи ми ще стрiнемося коли-небудь? - тремтячим голосом запитала, дивлячись поверх тюремно? загорожi вдалину. - Хто це? - стрепенувся Павло. - Моя подруга. Ми з нею вчителювали разом. - Разом вчителювали? - Павло й нестямився, як схопив Надiю за обидвi руки. - Яцко? - Так, - ?? очi стали ще синiшими й круглiшими. - А ви... - Ой боже, боже, Оксана Петрiвна, - тиснув Надi?нi руки, а вона не забирала ?х. - То ж моя колишня вчителька. Вона нiколи не розповiдала вам, як ?? було звiльнено зi школи в селi Пушкарному? Бренькнула рейка, сповiщаючи, що прогулянка закiнчилась, i солдат, не давши докiнчити розмову, звелiв розходитися. Уже з дiвочо? групи Надiя гукнула: - Розповiдала!.. ...Клубок розмотувався, загадка прояснювалася. Уже на наступнiй прогулянцi Павло й Надiя зустрiлися, як тi, що ?м необхiдно поговорити про пильну справу. Зразу ж пiшла мова про Оксану Петрiвну. Виявилося, Сигида i Яцко вчителювали в однiй школi, дружили i разом брали участь у таганрозькiй народницькiй органiзацi?. Надiя дуже любила Оксану Петрiвну. З легким смутком згадувала вона той день, коли вперше переступила порiг школи. Старi вчителi зустрiли ?? з погордою, яка легко передавалась учням. Тяжко й страшно було молодiй, та ще й бiдно зодягненiй вчительцi. Дiйшло до того, що хоч покидай школу. Але вона не покинула. Не така була. Та й серед учительсько? громади знайшлася добра душа - Оксана Петрiвна Яцко. Вона перебувала пiд негласним наглядом полiцi?, зазнала неодноразових обшукiв. Всi побоювалися дружити з нею, i вона залишалася самiтною. Це сприяло ?хньому зближенню. Павло помiтив, що Оксана Петрiвна залишила глибокий слiд у серцi вразливо? Сигиди. Надiя запозичила в старшо? подруги навiть деякi манери i насамперед мову. Вживання "ми", де звичайно говорять "я", йшло, здавалося йому, саме вiд Оксани Петрiвни. Павловi ще в школi запало в душу оте "ми". Оксана Петрiвна майже не вживала "я", наче сама й не iснувала. - Не якай, - говорила з легким докором учневi-забудьку. - Не якай. Я - остання буква в азбуцi, i користатися нею треба з розумом. Це дуже припало Павловi до серця. Уже при першiй розмовi з Надi?ю вiн помiтив оте "ми", i воно тепер заграло ще принаднiшими барвами. Надiя й сама зiзналася, що вона взяла те "ми" у Оксани Петрiвни. Тодi ж Павло довiдався про друге Надi?не горе - вона втратила чоловiка. I тут також побачив слiди революцiйно? дiяльностi сво?? пушкарнянсько? виховательки. - Оксана Петрiвна була ентузiастом нашо? органiзацi?, - розповiдала Сигида. - Коли почалися масовi арешти, треба було добре заховати друкарню. Довго мiркували, пiдшукуючи безпечне мiсце. Оксана Пе