ен насторожити й нас.  До  речi,
чому в протоколi не вiдбито свiдчення пушкарнянського паламаря?
   - Нiбито Грабовський жалкував, що  Калюжна,  стрiляючи  в  Катанського,
промахнулась?
   - Воно.
   - З Любинським я розмовляв пiсля допиту Грабовського.
   - Треба було ще раз поговорити.
   - Для чого? Я переконаний: Грабовського  треба  негайно  звiльнити,  бо
вагомих пiдстав для нового покарання нема.
   - Така пропозицiя менi не зовсiм подоба?ться. Пораджусь з губернатором.

   38_

   У слобiдськiй розправi, куди  зайшов  Павло,  крiм  старости,  не  було
нiкого. Таке траплялося рiдко - довкола Семена Язикатого  завжди  юрмились
пушкарняни, особливо бiднiшi та допитливiшi. Тепер же  вiн  самотою  стояв
бiля тепло? груби i стиха мимрив.
   - Вiршу?те? - запитав Павло, скидаючи шапку.
   - Хай йому, тому вiршуванню...
   - Щось сталося?
   - Нажив собi нову халепу.
   - Яку?
   - Вчора покликав мене волосний урядник i давай розпiкати за того вiрша,
що я тобi читав - про попiвського загнибiду  Мартина,  який  повернувся  з
Катеринодарщини голий, мов турецький святий. Ти,  каже,  шельму?ш  доброго
хазя?на. Мартин  Герасимович  уже  виклопотав  позичку  в  банку  i  знову
спина?ться на ноги...
   - Як урядник дiзнався про вiрш?
   - Поскаржився нiби сам Мартин, а вiн почув коло попiвсько? лавки.
   - Значить, ваш твiр зна? i Попiвка.
   - Краще б не знала, бо вона порегоче собi знiчев'я, а менi - в холодну.
   - Справдi?
   - Цього разу, зда?ться, бог милував, але урядник погрожував: виявлю  ще
щось подiбне - харчуватимеш нужу за гратами.
   - Бiльше не складатимете вiршiв?
   - Пита?ш у хворого здоров'я.  Про  Пушкарiв  та  Колупа?в  ще  не  таке
врiжу... Ти цими днями нiкуди не вiдлучався?
   - До Харкова ?здив. Сьогоднi вранцi повернувся.
   - Виходить, я знову набрехав урядниковi. Вiн запитав, де ти зараз, а  я
йому - дома, живе в будинку сво?? матерi... Не повiрив, вибатькував мене i
сказав, що тебе вже кiлька днiв розшукують по всiх повiтах Харкiвщини.
   - Розшукують? До нас нiхто не при?здив нi з Охтирки, нi з  Рясного,  не
цiкавився мною.
   - Ти нiкому не говорив про свiй вiд'?зд?
   - Знали тiльки дома та Любинський.
   - Невже паламар донiс полiцi??
   - Це вiдпада?: сам радив менi ?хати, навiть грошей позичив на дорогу.
   - От так штука, його, чував я, пiсля обшуку й твого арешту викликали  в
Охтирку на допит.
   - Так.
   - Що ж вiн там насвiдчив?
   - Нiби скрiзь лив воду на мiй млин.
   - Звiдкiля зна?ш?
   - Сам казав.
   - Казав... А Овчаренко чув його свiдчення?
   - ?х допитували нарiзно.
   - Чи не занадто звiря?шся йому?
   - Зда?ться, вiн...
   - Ну, дiдько з ним. Розкажи, що робив у Харковi, бо ж завтра мушу ?хати
вибачитися перед урядником, то питатиме.
   - За два днi, що пробув там, багато не зробиш. Носився  з  статтею  про
шкiльну освiту в нашому повiтi, хотiв приладити ?? у якомусь часописi.
   - Приладив?
   -  "Южный  край"  та  "Харьковские  губернские  ведомости"  вiдмовилися
надрукувати. Редактор  "Статистического  листка"  забрав,  але  попередив:
пiдстриже ??, особливо рядки на оборону вчительок. Тут, мовляв,  переважа?
полiтика, а не статистика. Цензура не пропустить.
   - Шкода.
   - Шкода, звiсно, та iншого виходу не знайшов, мусив погодитись, щоб  не
пропадала праця. Власне, виловити в тiй статтi полiтику просто  неможливо,
бо вона наскрiзь полiтична. Побачимо, що  з  тi??  стрижки  вийде.  Хочете
розповiдати урядниковi про статтю?
   - Не такий я рудий. Спитав, аби знати, як викручуватись.  Скажу,  ?здив
по лiки для хворо? матерi...
   Язикатий пiдiйшов до вiкна,  ледь  позолотавленого  скупим  надвечiрнiм
промiнням.
   - Видно, пiдступаються рiздвянi морози.
   - По чому вгаду?те?
   - Подивись сам.
   Грабовський теж глянув у вiкно. На дровiтнi сидiла купа горобцiв. Зграя
ворон кружляла над подвiр'ям i тривожно галасувала, а iншi,  позаховувавши
дзьоби пiд крила, чорним груддям валялись на снiгу.
   - Нiяких прикмет не бачу.
   - Жаль. Коли горобцi ховаються у хмиз, а ворони виробляють  те,  що  он
зараз, - буде холодно або й заметiль. Того ж сподiвайся, коли сорока  лiзе
в стрiху, а синичка почина? пищати ще зранку.
   - Забобони.
   - Нiяких забобонiв. Птахи й худоба тонше вiдчувають змiну  погоди,  нiж
люди. Треба лише вмiти спостерiгати й розгадувати ?х поведенцiю. Снiгурi й
горобцi дружно цвiрiнчать перед вiдлигою. Ворона гра? на льоту, веселиться
галка ввечерi - чекай ясних i теплих днiв. У всьому  цьому  я  переконався
давно.  Раджу  й  тобi  придивлятись.  Словом,  завтра   треба   зодягнути
паровицю...

   39_

   Приставовi другого стану нiчого вже не миле. Не служба - каторга. Щодня
вислуховувати, стоячи  прямцем,  докори,  догани,  погрози,  глузування  i
витирати пiт з чола - хто таке витрима?? Хоч пере?зди в iнший повiт.
   А справник не вгавав.
   - Слухайте, Ткаченко, коли ви нарештi навчитесь бодай що-небудь зробити
розумно? Третiй рiк б'?те байдики  при  управi,  загрiба?те  жалування,  а
користi од вас, як вiд ялово? корови молока. Самi непри?мностi з вами.
   - Я думав...
   - Iндик також думав, доки в  борщ  не  попав.  Караул!  Злочин  викрив!
Гала-гала-гала!.. Зчинили веремiю, розголосили на всю губернiю, пiдняли на
ноги полiцiю i жандармерiю, полетiли рапорти,  телеграми,  а  Грабовський,
виявля?ться, дома.
   - У Харковi вiн таки був.
   - А зна?те, по що ?здив?
   - Те мене не цiкавить.
   - Соромтеся, чиновнику. Шукав лiки недужiй матерi.
   - Бреше.
   - Прочитайте ось рапорт з Рясного.
   Пристав ковзнув очима по списаному аркушу, але нiчого там не розiбрав -
лiтери урядниково? реляцi? нагадували безладну вiхолу.
   - Для чого галасували та ще й вiд мого iменi?
   - Ви тодi були в Сумах.
   - Чому не почекали, доки повернеться хлопець, i не  поговорили  з  ним?
Дивiться,  що  вийшло.  Шiстнадцятого  грудня  ви  телеграфували  за  мо?м
пiдписом, що Грабовський вiдлучився в Харкiв, а  сьогоднi,  через  тиждень
пiсля  того,  я  мушу,  вiдповiдно  до  рапорту   ряснянського   урядника,
доповiдати, що вiн числом ранiш уже був дома.
   - Значить, Любинський затримався з доносом.
   - Значить, треба мати голову, а не казан на плечах. Вийшло так само, як
з отим придуркуватим обшуком у Пушкарному.
   - Придуркуватим?
   - Безумовно. При?хали й зразу - ненависть до  iснуючих  порядкiв,  глум
над мiсцевою владою, зносини з соцiально-революцiйною партi?ю,  гальмо  на
шляху революцiйного розвитку... Я, на жаль, не  розiбрався  в  отiй  зливi
страшних слiв, скопiював  вашого  рапорта  i  в  формi  постанови  одiслав
губернаторовi. А  Трубников  проаналiзував  усе  й  прийшов  до  висновку:
Грабовський не заслугову? найменшого покарання.  Так  з  вашо?  волi  наша
управа пошилася в дурнi.
   - Полковник Цугаловський не погодився з  висновками  пiдполковника.  До
нього схилився також губернатор i клопочеться перед  мiнiстром  внутрiшнiх
справ продовжити нагляд за Грабовським ще на два роки.
   - Звiдкiля зна?те?
   - Знаю.
   - Почина?мо в пiжмурки грати?
   - Менi написали з губернаторово? канцелярi?.
   - А мене не iнформу?те?
   - То приватний лист.
   - Можливо, але справа, про котру вiн сповiща?,  не  приватна.  Заварили
глевку кашу, пiдбили мене на не?, а тепер ще й  перешiпту?тесь  поза  мо?ю
спиною. Ой, дивiться, аби не довелося вам гризти власнi кулаки...

   Грабовський  поволi  ступав  вузенькими  охтирськими  вуличками,  густо
забiленими п'янким суцвiттям черешень та вишень,  i  губився  в  тривожних
здогадах.  Чого  покликано?  Яко?  тепер  заспiвають?  Дозволять  покинути
Пушкарне? Можливо: адже термiн гласного нагляду, вiдповiдно  до  царського
повелiння, вичерпався тиждень тому. Але ж справа з обшуком, що його провiв
Ткаченко, поки що не розв'язана, хоч вiд допиту Трубниковим минуло вже сiм
з половиною мiсяцiв.
   Арцибашева застав у кабiнетi. Справник був веселий i  трохи  збуджений.
Встав з-за столу, пiшов назустрiч, мiцно потиснув руку.
   - Будемо прощатися, Павле Арсеновичу?
   Грабовський спантеличено заклiпав вiями.
   - Термiн вашого заслання скiнчився.
   - А як з тим, що мене допитував пiдполковник?
   - Те назавжди кануло в Лету. Трубников цiлком  вигородив  вас.  Правда,
начальник жандармського управлiння та  губернатор  силкувалися  продовжити
вам  заслання  ще  на  два  роки,  але  особлива  нарада  вiдхилила   ?хн?
клопотання.
   Грабовський полегшено зiтхнув.
   - Отже, ма?те  право  жити  де  хочете,  за  винятком  обох  столиць  i
Петербурзько? губернi?.
   - А мене туди й не тягне.
   - Куди ж збира?тесь?
   - У Харкiв.
   - Де дума?те служити?
   - В редакцiях газет.
   - Хай щастить.
   - Спасибi.
   - Та не попадайтесь бiльше.
   - Спробую.
   - Хочу сповiстити вам одну та?мницю, тiльки  хай  вона  залишиться  мiж
нами.
   - Обiцяю.
   - Бережiться пушкарнянського паламаря.
   Грабовський поточився.
   - Любинського?
   - Протягом обох рокiв той Любинський доносив Ткаченковi про  кожен  ваш
крок - i про вiдлучки в Попiвку та Харкiв, i про розмову з Твердохлiбом та
пiдготовку листа до Данька, а на допитi в Трубникова жорстоко прискаржував
вас.
   - Справдi?
   - Казав, ви вболiва?те за  Калюжну,  шкоду?те,  що  вона,  стрiлявши  в
полковника Катанського, схибила.
   --- Невже?
   - Слово честi.
   - Ох гадина ж, пiдступний змiй i брехун!
   Недалеко вiд полiцейсько? управи несподiвано наткнувся на Любинського.
   - Здоров, друже, - простягнув паламар обидвi руки. - Як тво? дiла?
   Замiсть вiдповiдi й привiтання Павло дав йому ляпаса.
   - Скорпiон.
   - За що це?..
   - Зна?ш, паскудо. Тепер я також знаю. Як тебе земля носить?!
   Плюнув, обернувся i покрокував до вокзалу,  щоб  сiсти  на  харкiвський
по?зд.


Книга друга

ЗА МУРАМИ, ЗА ГРАТАМИ

   Вiчний революцiонер -
   Дух, що тiло рве до бою,
   Рве за поступ, щастя й волю, -
   Вiн живе, вiн ще не вмер.
   Нi попiвськi? тортури,
   Нi тюремнi царськi мури,
   Анi вiйська муштрованi,
   Нi гармати лаштованi,
   Нi шпiонське ремесло
   В грiб його ще не звело.
   /. Франко_

   1_

   - Ну й спекота. Душа не витриму?! Ходиш, немов у печi. Оце так лiто!  З
перцем, - скаржився товстенький чоловiк  середнього  зросту,  переступаючи
порiг коректорського кабiнету.
   Причинивши високi голубi  дверi,  вiн  зняв  ширококрисого  солом'яного
бриля, витер картатою хусткою невелику лисину, що поблискувала мiж довго?,
вже трохи срiблясто? чуприни, i стомлено сiв на канапу пiд стiною.
   -  Помагайбi,  козаче,  помагайбi,  -  привiтався   до   юнака,   який,
нахилившись над столом, зосереджено вичитував i креслив якiсь папери.
   - Спасибi! Боже й  вам  помагай,  -  вiдповiв  той  на  привiтання,  не
пiдводячи голови.
   - А ти все сидиш, марику?ш, - набиваючи цибухату люльку тютюном,  мовив
чоловiк - Дума?ш, титулярного дадуть тобi? Титулярнi радники, братику,  на
дорозi не валяються, та й горбом не доскакуються. Ну, ти скоро?
   - Кiнчаю, Семене Потаповичу, кiнчаю, - одповiв юнак, не вiдриваючись од
роботи.
   Чоловiк устав з канапи, пiдiйшов до столу i, пахкаючи люлькою, заглянув
у дрiбно списанi, багато разiв покресленi папери перед юнаком.
   - Кiнчаю, кiнчаю, - невдоволено повторив вiн. - З тебе, Павле,  був  би
гарний канцелярист, письмоводитель, а не лiтератор.  Не  гнiвайся,  правду
чуючи. Не дiло це, друже, не дiло. - Чоловiк перейшов на повчальний тон. -
Якби отак кожен лiтератор кебетував, то скоро загинув би  або  вiд  сухот,
або з голоду. Ну хiба ж  можна  марнувати  стiльки  часу  i  сил  на  таку
дурничку? Та й що дасть тобi ота клятуща замiтка? Нi для  кишенi,  нi  для
душi. Гаразд, кiнчай, а я зачекаю, бо ти менi потрiбен.
   Чоловiк знову сiв на  канапу  i  почав  переглядати  газету.  Срiблястi
скронi, така ж сама борода, дбайливо розчесана на два боки, пригаслi  сiрi
очi, невеличка лисина свiдчили про поважний вiк ?х власника.  Пишнi  вуса,
що прикривали не тiльки верхню, а й нижню губу, вишивана хрестиком сорочка
та широкi шаровари, заправленi в сап'яновi халяви, робили його  схожим  на
чумака, який тiльки-но повернувся з далеко? дороги i зiбрався до церкви.
   - Оттуди! I забув, - клацнув язиком Семен Потапович. - Кiнчай, Павле, а
я загляну на хвильку до редактора.
   Тiльки вийшов вiн, як на порозi коректорсько?  стала  чорнокоса  молода
дiвчина в легенькiй бордовiй сукнi.
   - Ну, мрiйнику, ти не забув?
   Юнак пiдвiв голову:
   - Пам'ятаю, Евелiно, пам'ятаю. Уже втрет? нагаду?ш.
   - Хай навiть уп'яте. Але ж ти пам'ятай. Чека?мо в  лiсовiй  хатi.  Будь
здоров. - I вона причинила за собою дверi.
   - Так, так. Мужики збунтувалися, -  подумав  уголос  юнак,  залишившись
один, - збунту-ва-ли-ся, - повторив, видiляючи кожен склад. - Нi,  так  не
пропустять.
   Вiн  закреслив  слово  "збунтувалися"  i  вивiв  "запротестували".   Ще
подумав, закреслив i написав: "Почали допитуватися, коли  пан  поверне  ?м
вiдрiзану землю".
   - От i все! Так уже, мабуть, проскочить.
   Юнак поклав ручку на стiл, устав i солодко потягнувся, сплiвши руки над
головою.
   Тепер можна було пiзнати в ньому  Павла  Грабовського.  Понад  дворiчне
життя пiд наглядом мiсцево? влади в рiдному селi  наклало  на  нього  сво?
слiди. Худорлявий, як i ранiш, вiн, однак, значно вирiс, змужнiв, поширшав
у плечах, на верхнiй губi уже  посiялися  майбутнi  вуса.  Тонка  постать,
широке вiдкрите чоло, на якому лежала перша, ледве помiтна складка, великi
блакитнi очi, що свiтилися силою i рiшучiстю, особливо  коли  був  радiсно
збуджений.
   Уже пiвроку минуло вiдтодi, як Грабовський, дiставши  дозвiл  влади,  з
рiдного Пушкарного знову при?хав до Харкова. Жив, як i  кожен  початкуючий
газетяр, що перебива?ться  на  бiдних  коректорських  хлiбах,  йому  часто
доводилось виконувати також репортерськi обов'язки. З раннього ранку ходив
по мiсту, перечитував афiшi та  оголошення,  забiгав  до  рiзних  установ,
салонiв - шукав новинок, на якi так був жадiбний редактор.
   Бiганина висмоктувала всi сили, даючи нiкчемнi копiйки, на якi  хлопець
ледве мiг зводити кiнцi з кiнцями. Мешкав i тепер на Москалiвцi,  але  вже
не в Архипихи, бо, повернувшись до Харкова, дiзнався,  що  бабуся  померла
понад рiк тому, а убогу  хатинку  ??  забрали  сусiди  за  похорон.  Знову
згадалося: "I направо - старiй бабi смерть пiдпису? патент, а налiво - без
копiйки б'?ться з нуждою студент..."
   Бiдна  вдова,  в  яко?  займав  куток,  радiсно  зустрiчала  небагатого
квартиранта. Вiн не заважав ?й, бо дома бував  рiдко.  Вона  iнодi  вже  й
журилася, чи не запропастився де ?? дивний  пожилець.  Але  минало  кiлька
днiв, i вiн забiгав додому. Нашвидкуруч мiняв бiлизну,  скаржився,  що  не
ма? вiльного часу, i, спавши не спавши, раненько зникав.  Знову  пустувало
пристелене старою ковдрою лiжко, журилася вдова, а квартирант нiби у  воду
впав.
   Вдень вiн  був  зайнятий  редакцiйними  справами,  а  ночами  сидiв  за
столиком, писав вiршi i тiльки перед ранком, зовсiм знесилений,  лягав  на
стару, давно порвану канапу, що стояла в коректорськiй. Так спливали  днi,
тижнi, мiсяцi. За щоденними клопотами навiть  не  помiтив,  як  одцвiли  й
обважнiли соковитими плодами москалiвськi садки.
   Тут же, в редакцi? "Южного края", зустрiв декого з старих  знайомих  та
придбав нових, а серед останнiх - i Семена  Потаповича.  З  цим  зблизився
навiть бiльше, нiж з iншими, не дивлячись на  значну  вiкову  рiзницю  мiж
ними. Цей пiдстаркуватий напiвпоет, напiвфольклорист,  напiветнограф  умiв
зваблювати людей, особливо ж лiтературну та студентську молодь, яка завжди
горнулася до нього i помiж себе жартома  називала  його  Митусою.  Про  цю
витiвку молодикiв Семен  Потапович  знав,  але  не  сердився,  а  може,  й
гордився сво?м високим титулом славетного спiвця.
   Семен Потапович друкувався рiдко, бо  i  в  поезi?,  i  в  прозi  йому,
старому мрiйниковi, не  дуже  таланило,  а  за  нарис  чи  статтю,  завжди
потрiбнi часописам, не хотiв  братися,  вважаючи  ?х  лiтературою  нижчого
гатунку. Кохався переважно в iсторi? та давнiй культурi, якi знав так,  що
легко змагав унiверситетських професорiв.  Може,  саме  ця  освiченiсть  i
тягнула початкуючих лiтераторiв  до  Митуси.  Та  ще  солiдна  бiблiотека,
книжок яко? ?? власник не шкодував нi для кого.
   Був  Семен  Потапович  також  ентузiастом   видавничо?   справи,   якiй
вiддавався цiлком. То ж вiн, кажуть,  напоумив  старого  поета  Володимира
Степановича   Александрова   та    молодого    лiкаря-лiтератора    Кесаря
Олександровича  Бiлиловського,  який  недавно  при?хав  у  Харкiв,  видати
альманах пiд назвою "Складка" i сам докладав багато зусиль, щоб  здiйснити
цю iдею. Для майбутнього видання розшукував нових авторiв, новi твори. Вiн
звiв Павла з Александровим, просив написати щось для альманаха...
   Сьогоднiшнiй  день  нiчим  не  вiдрiзнявся   вiд   попереднiх.   Ранком
Грабовський  пiшов  "на  полювання"  за  матерiалом  для   iнформацiй,   а
повернувшись до редакцi?, сiв за опрацювання зiбраного.
   Не дуже дбав про стиль, бо знав, що сама  "пiкантнiсть"  виведе  ?х  на
шпальти, а над одною статейкою морочився дуже довго, - писав,  закреслював
i знову писав та виправляв.
   - Ти готовий? - з-за  дверей  гукнув  Митуса.  -  Можеш  мене,  хлопче,
привiтати. Ще одна, хоч i незначна, вiкторiя. Завтра, сказав редактор, мiй
матерiал буде набрано. Ну, гайда! О,  а  я  й  забув  тобi  сказати.  Нинi
обiда?мо в мене. Не вiдмовляйся, i слухати не буду. Не буду, не буду.  Маю
велику радiсть. Нарештi при?хав мiй хрещеник, пам'ята?ш, я говорив  колись
тобi. Вiн також обiдатиме з нами. Жду i Володимира Степановича.  Ну  й  ще
буде дехто.
   - Спасибi.
   - Ти не дякуй, а скажи, чи йдеш.
   - Ну, коли треба...
   - Треба, навiть дуже. Тобi ж на користь. Ну, по?хали на сво?х двох.
   - А де ж був ваш хрещеник? - поцiкавився Павло вже на вулицi.
   - Де? Хiба забув? - з почуттям образи спитав Митуса.
   Вiн надмiру був прив'язаний до свого хрещеника, сина багатого помiщика,
що жив неподалiк вiд Харкова i славився серед сво?х сусiдiв  меценатством.
Кожному зустрiчному не мiг нахвалитися  ним.  Розповiдав  багато  разiв  i
Павловi, але той звик до цих розповiдей i пропускав повз вуха.
   - Та нi, я пам'ятаю, - вiдчувши образу Семена Потаповича, виправив свою
помилку юнак. - Питаю, звiдкiля вiн зараз?
   - Здалеку, Павле, здалеку. Бував скрiзь i всюди - в Берлiнi, Мiланi,  а
зараз  з  самiсiнького  Парижа.  Розумi?ш,  з  Парижа.  Ще  торiк,   пiсля
закiнчення академi?, по?хав набиратися ума-розуму. Там такий  козарлюга  -
сам побачиш! Наш,  можна  сказати,  з  нiг  до  голови.  Ану,  поглянь,  -
простягнув Павловi книжку в сiрiй обкладинцi. - Для тебе роздобув. Iстинна
книжка. Читатимеш з насолодою.
   - А-а-а, Семен Жук", - з легкою посмiшкою вимовив  Павло,  перегортаючи
книжку. - Читав i "Пропащих людей", i Перед свiтом". Але  чомусь  менi  не
зовсiм до вподоби цей письменник.
   - Чому? Пан Кониський гарний майстер слова.
   - Я не кажу, що вiн поганий майстер, але от люди в його  книжках  якiсь
не такi, якими вони в життi насправдi ?, а головне - якими  повиннi  бути.
Чи не здаються вам занадто дрiбними справи, котрими тi геро? займаються?
   - Як-то?
   - Дивнi якiсь вони, наче з полудою  на  очах.  Вештаються  мiж  людьми,
багато балакають про народ, наче щось роблять для  нього,  але  чомусь  не
бачать i не чують, як стогне той народ вiд злиднiв i темряви.
   - Таж вони й борються проти темряви.
   - Борються. Але чому, скажiть, вони не боронять мужика  вiд  розжирiлих
багатi?в, лихварiв усяких? Зна?те, Семене Потаповичу,  -  палко  заговорив
Павло, - коли по правдi, то менi не подоба?ться не тiльки Кониський,  а  й
iншi нашi надднiпрянцi. От учора читав я Юрiя  Федьковича.  В  нього  люди
зовсiм iнакшi. У них теж багато горя, мук, але ? й вогонь.
   - Бачиш, Павле, - перебив Митуса, - у Федьковича iнакше. Над  Буковиною
нiмчик пану?. Федьковичевi геро? борються проти мадьярщини.
   - Чому? Не тiльки, - заперечив Павло. - Хiба ж  зображенi  ним  багатi?
Микитула чи Янко - мадьярщина? Нi, зовсiм нi. А в наших селах  мало  таких
Микитул? Хоч греблю гати.
   - Опрiч того, - знизав плечима Семен Потапович, - Кониський i Федькович
- то рiзнi письменники.
   - Та я ж про це й кажу. Зовсiм рiзнi,
   - Ну, то вiзьмеш?
   Грабовський промовчав. Митуса мовчки  простягнув  руку,  взяв  у  юнака
книжку i замахав нею, як вiялом, перед самим носом.
   Iшли повагом. Хоч денна спека поволi й  пересiдалася  i  косе  промiння
надвечiрнього сонця вже не пекло, але  брук  був  ще  гарячий.  У  повiтрi
висiла суха задуха, вiд яко? прив'яле листя каштанiв та акацiй,  що  росли
обабiч вулиць, згорталося в дудочки.
   Задуха доконувала Митусу. Вiн, лiниво переставляючи ноги, часто звертав
пiд довгастi тiнi дерев, безперервно махав  книжкою,  наче  боронився  вiд
настирливих мух, але все це мало допомагало.
   - Тю, бий тебе коцюба! - не витерпiв нарештi i зупинився пiд  крислатим
каштаном, витираючи спiтнiле обличчя хусточкою. - I коли  вговта?ться  оце
пекло? Так зовсiм розтанути можна. - Вiн поглянув на Павла. - Чому це так,
скажи на милiсть, козаче, йдемо наче одною дорогою, але я от упрiв, а тобi
нiчогiсiнько.
   - Чому, пита?те? Це тiльки начеб,  -  засмiявся  юнак.  Вiн  пiдкреслив
слово "начеб". - Я, Семене Потаповичу, йду пiд сонцем, а  ви  все  шука?те
затiнку.
   - Еге, ти, видно, хлопче, ще й штукар. Та я вже и  сам  не  знаю,  яко?
болячки шукаю. Хiба ж не бачиш, обливаюсь потом, от-от захлинуся.
   - Та бачу ж, -  уже  серйозно  вiдповiв  Павло.  -  То  воно,  може,  з
незвички. Я все сво? життя не знав та й не шукав  холодкiв.  Багато  бував
пiд снiгом, дощем, спекою i до всього звик.
   - Ет, звик, звик, - вже з роздратуванням перебив  поет.  -  Все  життя.
Скiльки ж ото ти прожив? А я хiба де виростав, у покоях? Ти, брат...
   Але не встиг закiнчити, бо саме в цей час з бiчно? вулицi  сивi  рисаки
винесли,  мов  пiр'?нку,  фаетон  з  великою   розцяцькованою   халабудою.
Машталiр, надутий, гордий, як ?гипетський фараон, мiцно  тримав  вiжки,  а
баскi конi рвали брук пiд собою. Ще не  порiвнявшись  з  фаетоном,  Митуса
рвонув свiй капелюх з голови, зiгнувся в три  погибелi,  якось  неприродно
втягнув шию в плечi, наче йому сипали гарячий пiсок за комiр. Коли  фаетон
вiд'?хав,  вiн  випростався  i  надiв  капелюх.  Пiдiйшовши,   Грабовський
побачив, що його супутник побiлiв.
   - Що з вами? - здивувався. - Аж на виду змiнилися.
   - Де? Верзеш отаке!
   - А чого ж так були зiгнулися?
   - Ну й вигадник ти, хлопче! То я просто привiтався.
   - З ким? - оглянувся навколо Павло.
   - Хiба ж ти не бачив, що по?хав полiцмейстер?
   - То й що? -  голосно  засмiявся  Павло.  -  Та  хай  би  там  був  сам
iмператор.
   - Iмператор? - обличчя Митуси нараз стало врочисте, аж суворе. - Не був
ти, хлопче, як то кажуть, у голодного в руках, то й патяка?ш казна-що.  Не
зна?ш ти нашого полiцмейстера.
   - Нi, нi, Семене Потаповичу,  на  сво?  нещастя,  трохи  знаю,  бо  вiн
особисто займався мо?ю справою пiсля виключення мене з  семiнарi?.  Але  у
фаетонi  нiкого,  опрiч  кучера,  не  було.  О,  гляньте,   вiн,   либонь,
поверта?ться.
   Фаетон, справдi, добiг до кiнця кварталу, обiгнув дугу коло городового,
що стовбичив на перехрестi, i рушив назад.
   - Ну, ти дивись, коли тобi цiкаво, а я...  -  Митуса  закрокував  геть,
тривожно оглядаючись на фаетон, що доганяв ?х.
   - О! 0! Подивiться! -  вигукнув  зрадiло  Павло,  показуючи  пальцем  у
порожню халабуду.
   Окрик, мабуть, донiсся до машталiра, бо  вiн,  натягнувши  вiжки,  всiм
корпусом, як вовк, обернувся  до  Павла.  Митуса  знову  зiрвав  з  голови
капелюха, нагнувся i так простояв, аж поки той не про?хав.
   Довго йшли мовчки. Говорити обом не хотiлося. Семен Потапович  змагався
з потом, що заливав йому лице, а Павло обдумував зустрiч з  фаетоном.  Цей
випадок  якось  враз  похитнув  у  ньому  пошану  до  старого  лiтератора.
Непри?мний осадок, як намул, лiг на серце.
   - Нi для кишенi, нi для душi, сказали ви,  -  порушив  згодом  мовчанку
Грабовський.
   Митуса запитливо глянув на юнака, не тямлячи, про що той говорить.
   - Все  думаю  над  тим,  що  ви  сказали  в  коректорськiй,  -  пояснив
Грабовський. - Щодо кишенi, то ма?те рацiю, що ж до душi - не зовсiм.
   - Чому?
   - А от чому, - Павло приглушив голос. - Хiба не бачите, як влада та  ??
посiпаки роздмухують кадильницю навколо двадцять п'ято?  рiчницi  реформи,
як розцяцьковують це "визволення" i самого небiжчика  Олександра  Другого?
Та хлiбороби зустрiчають "визволення" по-сво?му.
   - Як це "по-сво?му"?
   - А ось як. В одному селi, коли пiсля вiдправи пiп  став  говорити  про
наближення свята "визволення", якийсь селянин почав вимагати, щоб  помiщик
повернув хлiборобам вiдрiзки.
   Грабовський замовк, оглядаючи жандарма, що проходив поруч.
   - I повернув? - спитав Митуса, коли розминулися з жандармом.
   - На другий день селянина кинули до в'язницi, а односельцi,  обороняючи
товариша, вчинили бунт, спалили панський ма?ток, а самого пана вбили.  Ну,
як то водиться, було викликане вiйсько, хлiбороби оборонялися вiсiм годин.
Звiстка про  це  коротка,  але  вразлива:  трьох  хлiборобiв  забито,  сiм
поранено, двадцять кинуто до в'язницi, а решту вiдшмагано шпiцрутенами.
   - Про це я чув, - байдуже вставив Митуса. - Але яке вiдношення ма? воно
"до душi"?
   - Ма?, Семене Потаповичу, ма?, ще й неабияке. Зiбравши свiдчення про цю
лиху подiю, я хочу написати  в  газету.  Але  треба  добре  продумати,  як
провести маленьку замiточку через Сцiллу й Харiбду, яку обрати форму,  щоб
пропустив редактор, а потiм i цензура. Тому й  сидiв  так  довго,  не  для
грошей, а саме для душi.
   Знову замовкли. Тiльки коли звернули в вузеньку вуличку, на якiй,  крiм
свиней та  гусей,  що  скубли  пiд  тинами  подорожник,  нiкого  не  було,
письменник оглянувся i почав заклопотаним голосом:
   - Дивний ти, Павле. Чи й справдi гада?ш, що ота  твоя  замiтка,  навiть
коли вона потрапить у газету, зможе повернути хоч  сажень  тих  вiдрiзкiв,
яких допоминаються мужики? Боюся, колись доведеться  тобi,  хлопче,  гiрко
визнавати помилковiсть сво?х теперiшнiх поглядiв  i  поривiв.  Ох,  пориви
юностi, гарячi й нерозважнi, дорого кошту?те  ви,  -  зiтхнув.  -  Тому  й
рвешся, як нетля  на  вогонь.  Послухай  старших.  Багато  таких,  як  ти,
гарячих, не розвiдавши броду, побрели у воду i... Так,  так,  захлинулись.
Подумай над цим, голубе мiй сизокрилий. Подумай, щоб не було пiзно.
   Грабовський iшов замислений. Йому вперше  за  тримiсячне  знайомство  з
Митусою випало торкнутися того, що виходило за межi поезi? i так хвилювало
його юнацьке серце. Боляче було вiдчути, що людина, яку вiн поважав, дума?
по-iншому.
   - Читав, Павле, твою "Вчительку", - перевiв розмову Семен Потапович.  -
Взяв у Володимира Степановича.
   Кiлька днiв  тому  Грабовський  вiддав  свою  поему  Александрову  i  з
нетерпiнням чекав, що скаже про не?  цей  досвiдчений  поет.  А  Володимир
Степанович, виявля?ться, дав ?? почитати сво?му приятелевi.
   - Читав, - повторив Митуса. - Скажу прямо: до вподоби вона менi. Гарна,
зна?ш, штука, хоч потребу? рук. Я так думаю, що можна було б вмiстити ?? в
альманасi. Звичайно, пiсля деяких змiн та доробок.
   - А яких саме?
   - Яких? Так, бачиш, говорити важкувато, це легше робиться  в  рукописi,
там виднiше. Але дещо можу сказати й зараз. Дуже  мила  й  мальовнича,  як
жива, вийшла в тебе геро?ня. Вона любить дiтей, бува?  в  мужикiв,  навча?
?х, да? книжки. Добре. Таким ма?  бути  вчитель.  Але  там,  де  ти  хочеш
показати ?? життя i зробити з  не?  якогось  оборонця  мужикiв,  виходить,
скажу прямо, невдало, навiть погано. Ну, от, примiром, подивися сам:  живе
твоя  вчителька  дуже  бiдно,  аж  злиденно,  ??  переслiдують,  над   нею
знущаються староста й пiп. Вона виступа? проти них, захища? мужикiв.  Одне
слово - полiтика, чистiсiнька полiтика, а  не  поезiя.  А  хiба  так  слiд
показувати нашого вчителя? Хiба таким його треба малювати?
   - Але ж так, Семене Потаповичу, в життi! Я сам бачив. У нашому  селi...
- спробував боронитися Грабовський.
   Та спiврозмовник не дав закiнчити:
   - У вашому селi. Мало що ти мiг побачити там, у сво?му селi. Мова ж  не
про тво? село,  а  про  лiтературу,  як  вона  повинна  показувати  нашого
вчителя. Лiтература ма? зображувати такого  вчителя,  який  нам  потрiбен,
якого б полюбив читач, дивився б на нього як на  носiя  свiтла,  культури,
чемностi, високо? моральностi, i тут те, що ти бачив  у  сво?му  селi,  не
допоможе.
   Митуса трохи помовчав i продовжив:
   -  Полiтика,  Павле,  то  дiло  не  вчителя  або  лiтератора,  а  самих
полiтикiв. Головне його дiло не пiдiймати мужика на  бунт  проти  пана  чи
властей, як це ти хочеш, а навчати, просвiщати того  мужика  i  при  тому,
скажу тобi, не на противагу церквi,  а  разом  iз  священиком  -  духовним
пастором. Так ма? стояти справа в iстиннiй поезi?. Отож  i  тобi,  либонь,
доведеться гарненько продумати, а може, й передумати свою "Вчительку".
   -  Продумати,  передумати...  -  тихо,  мовби  сам  iз  собою,  радився
Грабовський. - Менi зда?ться, Семене  Потаповичу,  що  тяжко  передумувати
так, як ви кажете. Тяжко та, мабуть, i неможливо.
   -  Тяжко,  тяжко,  неможливо.  Нiчого  легкого,  хлопче,  як  i  нiчого
неможливого, в лiтературi не  бува?.  Пам'ятай,  Павле,  кришталевi  дверi
священного храму поезi?, якi ? доступними тiльки обраним, вiдчиняються  не
iнформацiями чи замiточками про мужицькi  бунти,  а  iстинними  творiннями
серця. Зваж на це.
   - А коли дума? Володимир Степанович видавати  альманах?  -  поцiкавився
Павло.
   - Коли - легко питати. - Митуса  якусь  мить  подумав.  -  Пора  б  уже
видавати, бо давно носимося з ним.  Та  занадто  мало  у  нас  працьовитих
людей. Обiцяють враз, навiть не моргнувши,  а  пишуть  дуже  повiльно.  Не
легше й з виданням.
   - А чому?
   - Сам собi часто ставлю таке питання, а вiдповiдi дошукатися важкувато.
Думаю, що надто холоднi ми до рiдно?  справи,  до  рiдного  слова.  Багато
спимо та  чуха?мо  потилицi  Поглянь,  як  заворушились  галичани,  навiть
буковинцi подають голос. Але сили  нашi  дуже  розпорошенi.  Позасiдали  в
запiчках i загальною справою не цiкавляться. Це тi, що  старшi,  а  молодь
бiльше тягнеться до полiтики, нiж до справжньо? лiтератури. От  дивлюся  й
на тебе - га?ш час, марну?ш талан на отi дописи про бунти,  а  чому  б  не
повiдати свiтовi про славне Запорожжя, гетьманськi булави, бунчуки, шлики?
Гай, гай, ? в нас про що писати, ?!
   - Це, справдi, цiкаво! -  радiсно  пiдхопив  Грабовський.  -  Так  менi
недавно говорив i Володимир Степанович. Я,  Семене  Потаповичу,  хотiв  би
спробувати скомпонувати дещо про минулу бувальщину.  Ну,  от  хоч  би  про
батька Хмеля, славного Наливайка  чи  й  самого  Кармалюка.  Може,  й  про
Залiзняка або Гонту, хоч пiсля Шевченка не так-то й легко братися за них.
   - Бачу, хлопче, - сумовито захитав головою Митуса, - ти знову  гнеш  до
полiтики. Що можна писати  про  Наливайка,  Залiзняка,  а  надто  вже  про
Кармалюка? Теж виськалися менi лицарi постолатi,  бунтарi  та  забiяки.  А
щодо Шевченкових гайдамакiв, то треба знати,  що  про  них  сказав  Панько
Кулiш. Ну, та про це ми ще поговоримо, - закiнчив, вiдчиняючи  хвiртку  до
свого подвiр'я.

   2_

   Ще в сiнях на Митусу напала  розчервонiла,  як  варений  рак,  дружина,
дорiкаючи за те, що проблукав хтозна-де цiлий день.
   - Тихше, тихше, серденько, - заспокоював дружину уже в свiтлицi. -  Тут
таке дiло, хай йому всячина. При?хали?
   - Дiло, дiло. Давно сидять, чекають, скоро й позасинають, а ти пiшов та
й забув.
   - I Володимир Степанович при?хав?
   - Переказав - не буде. Та йдiть же.
   - Добре, добре, зараз.
   Вiн помив руки, причесався, полив хусточку  парфумами,  тернув  нею  по
лисинi, i рушили.
   - А-а-а! Скiльки  лiт,  скiльки  зим!  -  переступивши  порiг  ?дальнi,
закричав радiсно господар i почав вiтатися з гостями.
   Поцiлувавши  рукавички  кiлькох  панiй  та  панянок,  потиснувши   руки
паничiв, вiн довго обiймав товстого, як кадуб, пана в  бiлому  костюмi,  з
коротко пiдстриженою рудою борiдкою. Потiм пiдбiг  до  молодого  панича  в
чорному фрацi i вузьких смугастих штанях, в якому Павло впiзнав Митусиного
хрещеника.
   - Ого-го-го! Кого я  бачу!  Лелека  з  далекого  вирiю!  Вiтаю,  вiтаю,
козаче, з поверненням до рiдного гнiзда! - I голосно поцiлував у чоло, вiд
чого той гидливо скривився, зирнувши в бiк, де сидiли молодi панянки.
   Але захоплений хресний батько того й не помiтив.
   - Чую, чую в сво?й господi ?вропейський дух, - провадив далi, - А ти  ж
чого, Павле, не йдеш ближче? Пiдходь! Почувай себе як дома, тут усi  сво?.
Панове! -  звернувся  до  присутнiх.  -  3  вашого  великодушного  дозволу
представляю молодого талановитого поета.
   Слова господаря справили рiзне враження на  присутнiх.  Дехто  з  жiнок
вiдсалютував  Грабовському  вiялом,  окремi  паничi  на  знак   привiтання
стиснули власнi руки.
   На викоханому лицi панича трiпнулася гордовита посмiшка.
   - Також хохлацький? - запитав вiн.
   - Не хохлацький, Грицуню, нi, - образився господар.
   - Що?! - скипiв панич, вiд чого Семен Потапович  аж  рота  роззявив.  -
Грицунi у нас на стайнi!
   - А як же тебе? - сполохався хрещений батько.
   - Георг, панове, Георг, - лiниво вставив пан з рудою борiдкою.
   - Вiдколи?! - здивувався господар.
   - Так завжди було! - рубонув повiтря рукою панич у фрацi. -  Так  було,
так ?сть i так буде!
   - То хай, хай буде й так, - поспiшив Митуса. -  Не  Грицько,  то  й  не
Грицько. Воно, правду казати, це iм'я теж менi не до душi.  Георг,  певно,
краще, поетичнiше. Ну, так от,  дорогий  мiй  Георгiю,  викинь  дурницi  з
голови. Минулося. Нема вже Малоросi?, нема й хохлiв. Малоросiйська  поезiя
була та й загула. Тепер ? наша, укра?нська.
   - Та годi, годi!  -  втрутилася  господиня.  -  Набрид  ти  менi  сво?ю
лiтературою. Ще зараз про народ, про освiту почнеш... Просив би гостей  до
столу, а то мориш голодом.
   - А я ж хiба що, - схаменувся господар, - я тiльки так собi.  Ну,  любi
мо?, запрошую.
   Гостi, не кваплячись, почали всiдатися навколо великого круглого столу,
густо заставленого пляшками й тарiлками. Коли гамiр ущух, Семен  Потапович
встав, урочисто розправив вуса, пiднiс високо чарку й  виголосив  тост  за
царську родину. Гостi схилилися над тарiлками. ?ли, аж за  вухами  лящало.
Наймичка, струнка, вродлива, рокiв двадцяти, бiгала, як на  пожежi,  ледве
встигаючи пiдбирати спорожнiлий та пiдставляти наповнений новими  стравами
посуд.
   - Ху!.. - вiдкинувся на спинку стiльця  пан  з  рудою  борiдкою,  мнучи
пухкими пальцями бiлу серветку. - Добре зрихтована ваша скумбрiйка, добре.
А хто це у вас, шановна добродiйко, так смачно готу??
   Господиня, задоволена комплiментом поважного гостя, спробувала  зробити
реверанс, але ?? масивний стан повертався, як гарба з снопами.
   - То секрет, - _жартома помахала пальцем. - Секрет нашо? кухнi.
   - Та який там, серденько, секрет, - перебив ?? чоловiк. - Все це робить
наша Ярина, - показав на наймичку, що наближалася до столу.
   - О-о-о! - протягнув пан, втупивши блудливi очi в Ярину. -  Дуже,  дуже
цiкаво.
   Дiвчина, догадавшись, що мова про  не?,  вся  зашарiлася,  як  достигла
вишня. Поправивши на головi хустку, зiбрала  порожнi  тарiлки  з  столу  i
майнула до кухнi.
   - А яку вона наливку майстру?! - докинув Митуса. -  Iстинно  поезiя,  з
вашого дозволу, а не наливка. Куди там яким-небудь шампанським чи  токаям.
- I вiн запитливо глянув на дружину.
   Сите, широке обличчя жiнки, пойняте  гордiстю,  блищало,  як  начищений
мiдний таз.
   - Пардон, шер амi! - випростався хрещеник, зрадiвши, що  випала  нагода
показати свою обiзнанiсть. - Не буду казати про угрiв,  але  дозволю  собi
стати на оборону французiв. Краще вiд них нiхто в  свiтi  не  може  робити
вина. Це аксiома, i  така,  панове,  що  ??  не  може  спростувати  навiть
перебiльшена любов до власно? наливки. - I задоволене глянув на господаря.
- Ви про Францiю, панове, тiльки чули, та й то, може, з десятих уст,  а  я
бачив ?? на власнi очi, як оце зараз вас. Так, так, бачив.
   - Проклята нацiя, - втрутився в розмову пан з рудою  борiдкою.  В  його
голосi дзвенiли крицевi ноти  -  Не  хвалися  сво?ми  французами,  молодий
чоловiче. Вони не так майстри вина, як революцi?,  -  руйнувати  трони  та
вбивати королiв i царiв. Робесп'?ри, одне слово. Краще  б  вони  не  сiяли
розбрату на землi, а наш мужик, коли його гарненько тримати пiд  канчуком,
зробить i краще вино.
   - _Iстинно так! Мудро сказано! - пiдтримав  гостя,  господар,  пiднявши
палець над головою. - Наш народ, з вашого великодушного дозволу,  до  бiса
талановитий. . . Ма? свою власну блискучу iсторiю. Нашi могили, що синiють
по степах, як гори, не гiршi пам'ятники, нiж ?гипетськi пiрамiди. А  борщ,
а вареники, а пiснi, а бандура - хто  це,  питаю  вас,  дав  свiтовi?  Ми,
укра?нцi, - талановитий народ! Одне тiльки в нього, можна сказати, лихо  -
затурканий. Культури малувато.
   - I добре, - вставив пан з рудуватою борiдкою. - ?? зовсiм не треба, бо
як даси мужиковi культуру, то знову  об'явиться  якийсь  Кармалюк.  Батiг,
батiг - от мужикова культура.
   Письменник трохи поморщився, зрозумiвши, що не потрапив у лад гостю.
   - Мужик  повинен  знати  рало,  батiг,  налигач.  Оце  його  поезiя,  -
безапеляцiйно закiнчив пан з рудою борiдкою.
   - Шармант! - вигукнув хрещеник.
   Гостi дружно заляскали в долонi, схвалюючи  дотеп.  Господар  знiтився,
заклiпав очима. А потiм i сам почав ляскати, хоч оплески вже затихли.
   Один Павло сидiв нерухомо, мовчки дивився на господаря, на його гостей.
До цього кiлька разiв вiдвiдував Митусу, коли збиралися  мiсцевi  любителi
лiтератури. Тодi на досвiдченого  лiтератора  всi  дивилися,  як  на  щось
недосяжне. Так дивився й Павло. Але зараз вiн бачив  письменника  в  iншiй
обстановцi, в  iншому  оточеннi.  Слухав  розмови,  дивився  на  поведiнку
господаря й вiдчував, як у груди закрадалася холодна порожнеча, серед яко?
незримо ворушились жаль i сум.
   Запiзнiлi оплески Митуси особливо непри?мно  вразили  Грабовського.  ?х
недоречнiсть вiдчув, мабуть, i сам господар. Щоб сяк-так загладити те,  що
сталося, вiн заходився наливати чарки:
   - Не погордуйте, шановнi друзi, скуштувати нашо?  домашньо?  запiканки.
Вона ? iстинною гордiстю нашого народу.  Таку  запiканку  в  сиву  давнину
справжнi лицарi пили не оцими нiкчемними чарочками, а михайликами. За  наш
талановитий народ! -  виголосив  i  сховав  чарку  мiж  навислими  вусами,
причiкуючи, поки вип'ють гостi.
   Та  раптом  закашлявся  панич  у  фрацi,  захиталась  його   чарка,   i
червоно-бурi краплi впали на бiлу манишку.
   - Серветку, серветку вiзьмiть! - заспiшила господиня.
   Знiяковiлий панич поставив чарку i зашарив мокрими руками по столу, але
серветки не знаходив.
   - Ярино! - закричала господиня i прожогом кинулася до кухнi.
   Тим часом панич намацав  серветку,  що  лежала  за  тарiлкою,  i  почав
старанно витирати руки.
   - Коровище! Паскудо! - донiсся з кухнi хрипкий голос.
   Брязнув посуд, зойкнула Ярина, засичала господиня, i, наче  з  далекого
току, донеслося глухе гупання.
   У ?дальнi запанувала напружена тиша, серед яко? ще виразнiше було  чути
те гупання. Митуса завертiвся на стiльцi, знiяковiло поглядаючи на дверi.
   - Нумо, панове, допиймо чарки! Хто там поставив свою? За наш  народ!  -
закричав вiн, наче хотiв тим криком заглушити те, що ко?лося в кухнi.
   Павло аж зблiд. Чув, як затремтiли руки й  ноги,  як  до  горла  поповз
гарячий давкий клубок.  Важко  було  дихати.  Хотiлося  вийти  надвiр,  на
повiтря.
   Вiн рвучко встав.
   - Що з тобою, Павле? Ти  куди?  -  вигукнув  господар.  -  Сядь,  сядь,
козаче, ми ще вип'?мо.
   - Чогось не п'? ваш поет, - зауважила Павлова сусiдка, стара, поморщена
панi. - За весь вечiр тiльки одну чарку випив.
   - Одну? Ха-ха-ха! Одну-однiсiньку? - зареготав Митуса.  -  Ганьба!  Яка
ганьба! Я думав, Павле, що ти iстинний козарлюга, а  виходить...  Як  каже
народ, - нi боговi свiчка, нi чортовi кочерга. Давай-но вип'?мо, щоб  наша
доля нас не цуралась.
   - Дякую, - сумно вiдповiв Павло, опускаючись на  стiлець.  -  Не  можу.
Голова болить.
   - Чого ти причепився до хлопця, чого силу?ш? Доброго навча?ш,  нема  що
казати, - журно  похитала  господиня  головою  i  сiла  на  свiй  стiлець,
схрестивши на грудях руки.
   - Та я що, борони боже... - знiтився господар.
   Пригода з паничем у  фраку  позначилася  на  присутнiх.  Хоч  про  не?,
здавалося, вже й забули, але поновити веселий настрiй, яким почався вечiр,
не могли нi дотепи хазя?на, нi припрошування господинi.
   Хтось захотiв пограти в фанти. Це сподобалося молодшим.
   Вони, вибираючись з-за столу, переходили до iншо? кiмнати.  За  молоддю
потягнулися й старшi. ?дальня скоро спорожнiла.
   - Хай собi побавляться, - сказав Митуса, сiдаючи на стiлець бiля пана з
рудою борiдкою. - Наше дiло козаче:  заливай  душу,  щоб  не  розсихалася.
Пiдсувайтесь, хлопцi, ближче, - запросив вiн рукою Павла i хрещеника, який
також не схотiв грати в фанти. - Розкажи-но нам, Георгiю, як  там  пожива?
закордон, чи скоро порiвня?мося з ним?
   Паничевi сподобалось  прохання  господаря.  Вiн  випив  чарку,  запалив
цигарку й почав:
   - Порiвня?мося? Ви гра?те в слова. Не забувайте, мон шер, що закордон i
ми - то небо й земля. Зайве навiть порiвнювати,  панове,  зайве.  Там  усе
найновiше, все за останньою модою, - вiн  артистично  махнув  ножиком  для
нiгтiв, наче хотiв пiдкреслити вiрнiсть свого твердження. - А  ви  кажете:
"Порiвня?мося". Не рiвнятися нам треба, а вчитися в них, учитися,  панове,
- пiдсумував i гордовито вiдкинувся на спинку стiльця.
   - Ну, а як там театри, лiтература?
   - Божественно! - випалив панич. - Шармант.
   - Що? - не зрозумiв господар.
   - Все, все! - I панич зажмурив очi вiд задоволення.
   - Дозвольте, - втрутився в розмову Павло. -  А  може,  ви  назвете  нам
що-небудь з лiтературних новин?
   Павлове  запитання,  видно,  дещо  спантеличило  панича.  Вiн   помiтно
захвилювався, почервонiв, але скоренько опанував себе.
   - Що називати? Хiба треба доказiв? Це весь  свiт  зна?,  всi  культурнi
люди. Аксiома! Все, все божественне i незрiвнянне. Куди нам!
   - То ти вже дарма, Георгiю! - вставив господар. -  Ми  також  не  ликом
шитi. Ростемо помаленьку, дякувати боговi. Легше нам зараз. Властi, бачиш,
допомагають. У нас також ? сво? театри, поети,  письменники,  а  згодом...
Еге-ге, сам побачиш.
   - Якi там поети? - знизав плечима панич. - Де вони? Хто ?х бачив?
   - А про Шевченка чували? - не втерпiв Павло.
   - А це що ще за Шевченко? Той, що в мого батька свинi пасе?
   - Ти, Георгiю, не дуже... - пiдтримав Павла господар.  -  Май  совiсть.
Тарас Шевченко - то наш великий поет. Ану, Павле,  продекламуй  що-небудь,
як ти вмi?ш. Хоча б оце, як його...

   Тече вода в син? море,
   Та не витiка?.
   Шука козак свою долю...

   Давай-но! Послухайте, ласкавi добродi?, - iстинна поезiя.
   - Цiкаво, цiкаво!  -  зареготав  панич.  Його  пiдтримав  пан  з  рудою
борiдкою.
   Регiт, мов бритва, рiзонув Павла по серцю. Вiн не збирався читати,  але
зухвалий виклик пiдштовхнув його.
   - Послухайте, коли зволите. Це Шевченко, зда?ться, писав прямо-таки про
вас, милостивi добродi?. - I почав:

   Нема на свiтi Укра?ни,
   Нема? другого Днiпра,
   А ви претеся на чужину
   Шукати доброго добра...
   Найшли,
   Несли, несли з чужого поля
   I в Укра?ну принесли
   Великих слов велику силу,
   Та й бiльш нiчого. Кричите,
   Що бог создав вас не на те,
   Щоб ви неправдi поклонились!..
   I хилитесь, як i хилились!
   I знову шкуру дерете
   З братiв незрящих, гречкосi?в.
   I сонця-правди дозрiвать
   В нiмецькi землi, не чужi?,
   Претеся знову!..

   Павло уже помiтив, як зiщулився, став  зелений,  мов  жаба,  панич,  як
спалахнули лихi вогники в очах пана з рудою  борiдкою,  як  закрутився  на
стiльцi господар, та спинитися не мiг. Весь вечiр поривався жбурнути ?м  у
лице щось образливе, колюче, але стримував себе.
   Вiн зробив паузу, набрав повнi груди повiтря i повернувся до панича:

   Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
   Щоб там i здихали, де ви поросли!
   Не плакали б дiти, мати б не ридала,
   Не чули б у бога вашо? хули.
   I сонце не грiло б смердячого гною
   На чистiй, широкiй, на вольнiй землi.
   I люди б не знали, що ви за орли,
   I не покивали б на вас головою.

   Господар, весь перекривлений, пiдскочив з стiльця  i  безладно  замахав
руками, наче хотiв затулити рота Павловi. Але той не зупинявся:

   Схаменiться! будьте люде,
   Бо лихо вам буде,
   Розкуються незабаром...

   - Якобiнець! - почув i тiльки тодi зупинився.
   Пана з рудою борiдкою за столом уже не було. Пошукав очима панича,  але
встиг побачити тiльки чорний хвiст фрака, що, ляснувши об одвiрок, зник за
порогом.
   - Що ти наробив! Що ти нако?в! - схопившись за голову, закричав  Митуса
i теж побiг за паничем.
   Павло оглянув спорожнiлу ?дальню, глибоко зiтхнув, безсило  сiдаючи  на
стiлець. Жалкував, що не встиг вилити всього, що накипiло на серцi.
   Почекав ще трохи, але до ?дальнi нiхто не  повертався.  Встав,  знайшов
картуз i вийшов.
   Надворi було тихо, аж моторошно. Мiсяць iз високостi дивився  на  землю
смутно, зажурено. Де-не-де на небi ледве мерехтiли зорi.
   Недалеко вiд ворiт помiтив людську постать пiд  акацi?ю.  Наблизившись,
пiзнав Ярину. Дiвчина стояла без хустини, розсипанi по  плечах  коси  були
скуйовдженi, зiм'ятi. На правiй руцi телiпався обривок рукава.
   Дiвчина приглушено ридала.  Мовби  спiвчуваючи  ?й,  журливо  шелестiла
акацiя.
   Павло хотiв спитати дiвчину, що  трапилось,  але  пригадав  гупання  на
кухнi i все зрозумiв. Обернувся лицем до  заллятих  свiтлом  вiкон,  мiцно
стиснув кулаки, зцiпив зуби i рушив до хвiртки.
   Вузька вуличка, стиснута будинками, була темна i глуха. Де-не-де на нiй
тьмяно блищали плями свiтла, що падало вiд гасових лiхтарiв,  прикрiплених
над ворiтьми.
   Скоро  почалася  широка  вулиця.  Легко  дихнув  свiжий   передранковий
вiтерець.  Павло  зняв  картуза,  розстебнув  комiр   сорочки   i   вiдчув
полегкiсть, наче з його плечей впала тяжка ноша.
   Народ, поезiя, наливка, Яринине ридання - все це ро?лося в головi, а  в
грудях закипали бiль i вiдраза.
   - Яка гидота, - промовив тихо. - А вiн каже, ми  йдемо  одною  дорогою.
Каже. А з ким водиться? Що в нього в домi?.. Нi, нi, пане, в нас  не  одна
дорога. I не може бути одна.
   Пiдвiв голову. Попереду сяяла широка освiтлена  вулиця,  а  ген  далеко
рум'янився клапоть неба. Благословлялося на новий день.

   3_

   Уже й не пригадати, скiльки разiв бував тут, а винесене  звiдси  колись
перше враження, навдивовижу розма?те та яскраве, i досi не послаблювалось.
У цьому тихому й затишному куточку, де народилися п'?си "За  Немань  iду",
"Не ходи, Грицю, на вечорницi" та пречудова пiсня "Розбите серце", яку вже
спiвають люди в селах i мiстах, юнаковi все подобалося. Простора  вiтальня
зорила на нього десятками очей славетних запорозьких гетьманiв i  ватажкiв
народних повстань на Укра?нi, людей, про бiльшiсть з яких ранiше нiчого не
знав i не чув. На стiнах кабiнету сидiли та  стояли  в  засклених  рамцях,
немовби зiбрались на дружню раду-пораду, укра?нськi  лiтератори.  Розкiшна
бiблiотека (куди до не? бiблiотецi пана Трутовського!) повнилась десятками
сотень книжок на рiзних  мовах,  а  на  великому  столi  горився  стосиком
рукописiв майбутнiй альманах  "Складка".  Як  не  за-милуватись  усiм  цим
незвичайним багатством! Попасти в таке царство...
   Подобався Павловi Грабовському  також  хазя?н  затишно?  господи.  Йому
недавно перевалило за сьомий десяток, але виглядав вiн значно молодшим. Не
старили його нi окуляри, нi сива шевелюра, вуса та борода. Для свого  вiку
вiн був досить струнким, завжди  охайним,  ба  й  елегантним,  особливо  в
сво?му парадному мундирi вiйськового лiкаря. А разом з тим, -  навдивовижу
земний,  простий,  людяний   i   шляхетний.   Найдошкульнiшi   речi   умiв
висловлювати так, щоб не ображати гiдностi спiврозмовника, не загострювати
розмови до конфлiкту З ним було важко посваритись, розгнiватися на  нього.
То найпота?мнiший секрет i висока врода  людсько?  натури.  Такi  щасливцi
народжуються рiдко...
   З Володимиром Степановичем Александровим Павло познайомився в  редакцi?
"Южного края". Звiв ?х докупи всюдисущий i завжди непосидющий Митуса.
   - Ви обидва поети, - сказав тодi Семен Потапович, мило посмiхаючись,  -
самi й розбирайтеся мiж собою, бо менi дуже нiколи, бiжу-лечу...
   I побiг, а вони легко розiбралися. Того ж дня  Грабовський  гостював  у
старого  письменника,  дав  йому  прочитати  свою  поему  про   вчительку,
пожадливо оглядав вiтальню, кабiнет, бiблiотеку, читав дещо з редакцiйного
портфеля "Складки", з  величезною  насолодою  обiдав  та  вечеряв,  хоч  i
почував  себе  трошки  нiяково.  На  Москалiвку  повернувся  пiзно  вночi,
обтяженнй при?мними враженнями та книжками з теплими дарчими написами.
   Вiдтодi йому майже не випадало бачити Александрова й Митусу разом, наче
вони ходили лише  рiзними  дорогами  або  назавжди  розлучилися.  Але  про
розлуку нiщо не свiдчило. Навпаки, Семен Потапович,  де  випадала  хоча  б
найменша нагода, завжди похвалявся сво?ю сердечною дружбою  з  Володимиром
Степановичем, заочно  називаючи  його  просто  Володькою.  Александров  же
тiльки вряди-годи  згадував  Митусу,  не  забуваючи  при  тому  добродушно
пожартувати над його незiбранiстю та кумедними витiвками.
   Вза?мини Митуси й Александрова до минуло? суботи не цiкавили Павла, хоч
iнодi дещо й дивували, але  пiсля  гостини  в  Семена  Потаповича  хлопець
серйозно замислився над тими вза?минами. Власне, не так над ними,  як  над
поважним письменником. Тепер  дволикий  Митуса  був  ясний  i  зрозумiлий.
Цiкавив Александров. Який вiн, Володимир  Степанович?  Чи  пiд  пару  його
приятелевi? Зда?ться, те ж  замилування  запорозькою  старовиною,  побожне
схиляння перед  козацькою  славою,  та  ж  любов  до  укра?нського  слова,
фольклору, лiтератури, Шевченково? поезi?, а  суспiльне  становище  значно
вище i вагомiше...
   Сьогоднi Грабовський iшов до Александрова з настро?м, якого  й  сам  не
мiг збагнути. Юнака болiло, пекло, мучило, щось незриме затуманювало  йому
ясний погляд i каламутило думки. Хотiлося показати письменниковi  справжн?
обличчя Митуси, а  водночас  пильнiше  придивитися  до  самого  Володимира
Степановича. Невже i в цього душа з подвiйним дном, яке легко поверта?ться
то до опозицiйне настро?них початкуючих лiтераторiв, заслiплюючи  ?м  очi,
то до влади й  сили  iмущих?  Боже,  боже!  В  такому  разi  пропадай  усе
пропадом. Йому, Павловi,  не  вперше  втрачати  тих,  до  кого  переймався
повагою  або  й  симпатi?ю.  Пушкарнянський  паламар   Любинський,   Семен
Потапович... Хто наступний?
   Александрова застав дома - як i завжди, добродушного, ледь  усмiхненого
та люб'язного. Розповiвши йому про гостину та  свою  поведiнку  в  Митуси,
Грабовський замовк i полегшено зiтхнув.  Володимир  Степанович,  що  сидiв
поруч на  канапi,  потер  долонею  чоло,  захмарене  й  збрижене  товстими
фалдами.
   - Випадок, звiсно, негарний, - заговорив. - Точнiше -  ганебний.  I  ви
вiрно    зробили,    давши    Шевченковими     словами     одкоша     тому
паничевi-безбатченку, хоч, можливо, й повелися не зовсiм так, як подоба? в
гостях.
   - Менi нiколи було думати над ввiчливiстю.
   - Над нею не треба особливо думати, але нiколи не треба також  забувати
??, бо роздратованiсть, а тим паче розгойдана iстерика, не можуть  служити
показниками морально? переваги.  Та  суть,  зрештою,  не  в  цьому.  Семен
Потапович завжди був i залишиться собою, його, як то кажуть, не  виправить
уже й гробова дошка.
   - Таких потрiбно зневажати та нещадно бити.
   Александров толерантно перечекав палку реплiку.
   - Поважати таких справдi нема за що, проте не дуже кваптеся з кулаками,
снаги може не вистачити. На жаль, порода семенiв  потаповичiв  чи  потапiв
семеновичiв у наш час, а надто на Укра?нi, досить-таки численна й  живуча,
розплоджу?ться, як  блощицi,  i  спритно  пристосову?ться  до  полiтичного
клiмату. Митуси  балансують  мiж  злом  та  добром,  кривдою  та  правдою,
благородством та пiдлотою. Вони готовi сказати добре слово про трудiвника,
iнодi хочуть зробити для нього щось  корисне,  пiдтримати  рiдну  культуру
тощо, але дуже бояться царського трону, завжди  тремтять,  мов  щедрiнськi
премудрi пiскарi, запобiгають ласки  у  багатих,  силкуються  догодити  не
тiльки високому, а  й  малому  мiсцевому  начальству,  i  це  зумовлю?  ?х
трагiкомiчне становище. Якби не було на вечорi  рудобородого  пана,  Семен
Потапович, мабуть, повiвся б зовсiм iнакше,  може,  й  сам  би  висповiдав
хрещеника.
   Павло не стерпiв.
   - Чому ж запрошу? того похмурого крiпосника до себе?
   Александров посмiхнувся.
   - На те вiн пiскар. Не зна?те, чому запрошу??
   - I знати не хочу.
   - Дарма, бо без цього багато чого не зрозумi?те. Запрошу? тому, що  той
пан вда? з себе мецената, i Митуса пiдлащу?ться до нього,  аби  вициганити
якусь копiйчину для видання нашо? "Складки". Намiр, як бачите, добрий.
   - Добрими намiрами викладена дорога в пекло.
   - Згоден. Однак Семен Потапович на видноколах нашого культурного розвою
майже непомiтний i не робить погоди, проти цього дрiбного жевжика ледве чи
варто тратити порох. На жаль, ? митуси бiльшi, впливовiшi, тi,  до  голосу
котрих нерiдко прислуха?ться лiтературна молодь.
   Александров дiстав зi столу свiжий номер "Южного края".
   - Читали отут вiрш Пантелеймона Кулiша?
   - Читав i цей, i тi, якi  ще  не  опублiкованi.  Вiн  прислав  ?х  цiлу
в'язку, щось подiбне на вiночок.
   - Що ж скажете про них?
   - Звичайнi вiрнопiдданськi писання, я до таких звик i не реагую на них.
   Александрова гостро пересмикнуло.
   - Не реагу?те?! - запитав з якимсь болiсним надривом. - Може,  даруйте,
й самi збира?теся такi фабрикувати?
   Грабовського несподiваний докiр  також  перекоробив.  Хотiв  вiдповiсти
найдошкульнiше, але всiма зусиллями волi стримав себе.
   - Не збираюсь. Я б собi руку одрубав, якби вона спробувала...
   - Чому ж так делiкатно оцiню?те?  Препаскуднi  вiршики,  в  яких  автор
переплюнув навiть самого себе. Це моральна патологiя,  а  з  патологiчними
явищами треба поводитися найнещаднiше.
   Очi  Грабовського  округлилися.  Подiбного  тону,  подiбно?  зваги  вiд
Володимира Степановича вiн  нiяк  не  сподiвався  i  не  мiг  сподiватися.
Витонченi манери,  iнтелiгентна  шляхетнiсть,  зрештою,  державна  служба,
блискучi еполети i - нестримна  рiшучiсть...  Нi,  на  подiбне  митуси  не
здатнi.
   - Послухайте, вдумайтесь:

   Я був собi п'яний, а баба Талалайка
   Безкостим язиком мене благословила
   I голову мою, почавши з Наливайка,
   Високославними героями набила...

   Чули? Був п'яний, а тепер протверезився  i  зневажа?  свою  простодушну
виховательку, злостиво посмiха?ться над нею. Бачите, куди зайшов  колишнiй
кирило-мефодi?вський братчик? Не спинився в хижому юродствi перед  свiтлою
пам'яттю Шевченка й  Рил??ва,  якi  так  натхненно  уславили  благородного
патрiота Северина Наливайка.
   Володимир Степанович згорнув газету i поклав на стiл.
   - Шкода. Велика шкода. Рятуймо людей, гукнiмо Кулiшевi:
   _
   Ой онуче, ой онуче баби Талалайки!
   Що, скажи, тебе доводить до брехнi та лайки?..
   _
   - Ви скомпонували?
   - Само набiгло...
   - Дотепно.
   - Спасибi за похвалу, але... Коли редакцiя збира?ться публiкувати решту
надiсланих Кулiшем вiршiв?
   - Зовсiм не збира?ться. I за цей редакторовi накрутили чуба.
   - Мало фiмiаму в ньому було а чи знущання над iсторi?ю нашого народу?
   - Нi, того не бракувало i те подобалося. Не влаштувала мова.
   - Ранiш дещо укра?нське проскакувало в "Южном крае".
   - Зрiдка, а тепер не проскочить - учора найсуворiше заказано.
   - От тобi, бабусю,  напасть...  Тяжкi  нашi  часи,  ой,  тяжкi,  юначе.
Вдивляйтеся в них, вдумуйтеся. Ми старi, вiджива?мо свiй вiк, а  ваше  все
попереду. Вам, молодий друже, доведеться ставити та розв'язувати питання i
соцiальнi, i культурнi, i нацiональнi. А вони, тi питання, стають на часi.
Може, ви й не зна?те, але укра?нське культурне життя в Харковi, пiсля отих
попереднiх спроб видавати нашi журнали  та  альманахи,  помiтно  пiдупало.
"Складку" нiяк не складемо. За вами, молоддю, слово. Я  знаю,  менi  Семен
Потапович виклав  сво?  претензi?  до  вашо?  "Вчительки".  То  ви  будьте
розумнiшим: вислухайте його, особливо не  заперечуйте,  на  словах  навiть
згоджуйтесь.
   - Це неможливо.
   - Кажу, на словах навiть згоджуйтесь, а  насправдi  робiть  сво?.  Менi
особисто ваша поема подоба?ться От ви i тримайтеся свого берега.  Бо,  хто
не ма? того берега, той топиться. Тут... далi я вам нiчого не скажу.
   В кабiнетi запала давка тиша. Згодом порушив ?? Павло:
   - Чув, ви написали нову п'?су.
   - Написав, та радостi вiд того нема.
   - Чого?
   - Цензура не дозволя?.
   - Також мова стала на завадi?
   - I мова, i змiст.
   - Дайте прочитати.
   - Сам не  маю  ??.  Вiддав  цензурному  комiтетовi  оригiнал,  а  тепер
вiдшукати не можу.
   - Драма, комедiя?
   - Смiх крiзь сльози.
   - Розкажiть хоч коротко.
   - Вийшла звичайнiсiнька iсторiя, яку можна побачити в кожному сучасному
третьому селi. Становому сподобалася вродлива дiвчина, яка коха?  молодого
семiнариста.  Силкуючись  прибрати  з  дороги  суперника,  становий   пише
брехливого  доноса  про  полiтичну   неблагонадiйнiсть   юнака,   i   того
заарештовують. От i все.
   - Правдива iсторiя.
   - Еге, правдива, - зiтхнув драматург. - Якби ж то вашi слова  потрапили
у вуха цензору, а так...
   * * *

   Вибравшись за мiську околицю, Грабовський  прискорив  крок.  Нiколи  не
запiзнювався, бо не прощав того нi собi,  нi  iншим,  -  таку  вже  звичку
виробив, а сьогоднi таки не встиг. Редактор затримав.  Понiс  йому  заяву,
аби звiльнив, думав, жодного заперечення не буде - iде  ж  служити  "вiрi,
царю й отечеству".
   Та  справа  обернулася  не  так  Редактор  почав  розраджувати,  просив
почекати з вiйськом, лишатися при газетi. Обiцяв  надрукувати  статтю  про
стан шкiльно? освiти на  Охтирщинi,  добiрку  вiршiв  i  навiть  пiдвищити
плату. "Нам, каже, такi, як ти, потрiбнi до зарiзу".
   Ледве умовив...
   Ось i лiсова хатина. Так жартома назива? ?? однорукий Кирило  Карпович,
що стереже лiс i мешка? в нiй сам самiтний, як палець. Справдi  -  лiсова.
Рублена з  сосни,  присадкувата,  вона,  мов  перелякане  звiрятко,  лупа?
пiдслiпуватими вiконцями з-помiж крислатих вишень, бузку  й  черемшини  на
дорогу в поле.
   - Влiтку, коли над хатиною звиса? зелена кучма розкiшних дубiв i берiз,
?? майже не видно зi шляху. I в таку пору не долiтають до  не?  нi  дощовi
краплини, нi сонячне промiння, нi подихи вiтру, нi людський гамiр.
   Та осiнь уже давно обтрусила зеленi шати, лягла жовтим листом на землю.
Над хатиною темнi? буре гiлля, i вона, нiби на  оглядини,  виставила  свою
старiсть та убозтво. Але люди, проходячи шляхом, залишаються байдужими  до
не?, до ?? злиднiв. Не дивляться, не дивуються: у них не  браку?  й  сво?х
клопотiв.
   Бiля низенького  вориння,  що  вiдгороджу?  лiсову  хатину  вiд  шляху,
Грабовський  стрiв  дво?  людей,  якi,  порiвнявшись,  здавалось,   уважно
оглянули його. Щоб нiчим не видати сво?? тривоги,  вiн  навiть  сповiльнив
ходу.
   За кiлька крокiв зупинився. Оглянувся. Упевнившись, що дво?  незнайомих
не стежать за ним, прожогом стрибнув через тин. В умовленому мiсцi знайшов
вартового Голосова.
   - Усi зiбрались? - запитав.
   - Майже  всi.  Чомусь  не  прийшли  Мерхальов  та  Брайловський.  Ксеня
Трипiльська, кажуть, занедужала.
   Потиснув Голосову руку i попрямував до хати.
   - Вечiр добрий, - _хором вiдповiли на його привiтання юнаки й дiвчата.
   - То не добже, цо пан ся спiзню?, - пожартувала Улановська.
   - H?x файна пан?нка Евелiна мi пробачить  цей  нешляхетний  фортель,  -
пожартував  i  Грабовський  -  Справдi,  вибачайте,  друзi,  затримався  в
редакцi?.
   - Сiдай, сiдай, виправдовуватися будеш у городового,  -  докинула  Лiда
Лойко, чорнява дiвчина, що пiдписувала конверти. - Ми довго чекали на тебе
та й почали самi.
   - Що встигли?
   - Вiдгектографували першу вiдозву, - розповiдав Кирило Карпович,  -  ще
раз прочитали i готу?мо другу. На, глянь, - подав сiрий конверт, на  якому
чорнiли слова:
   "Прочитай i передай iншим".
   Грабовський витяг з конверта складений удво? аркуш паперу, розгорнув  i
прочитав надрукований великим шрифтом заголовок: "Слово до народу".
   - Добре вийшло, - сказав, поклавши конверта.
   - Вiрнiше - йде, бо, як вийде, побачимо, - поправив Михайло  Рклицький.
- Ну, сiдай.
   Довго писали та редагували другу вiдозву, а коли ?? повний  текст  було
остаточно схвалено, Сергiй Балабуха, Михайло  Рклицький,  Лiдiя  Лойко  та
Кирило Карпович пiшли до комiрчини, де стояв гектограф.
   Павло й Евелiна, залишившись у хатi, продовжували залiплювати конверти.
   - Маю для тебе, Павле, новину, - мовила дiвчина.
   - Яку?
   - Сподiваюсь, не забув Ксану, ну, польову русалку?
   На юнакових щоках заграв теплий рум'янок.
   - Пам'ятаю, - вiдповiв. - Я ж мав вiд не? три листи, коли жив  у  селi.
Але це було майже два роки тому. Потiм припинилося  листування.  Та  й  не
тiльки з нею... Мабуть, осiдало воно в кишенi почтмейстера. То  так  i  не
вiдаю, де дiлася наша русалонька. Зна?ш щось?
   - Дещо.
   - Розкажи. Ти ж з нею, зда?ться, дружила.
   - Трохи було, - зiтхнула Евелiна. - Дружили, а тепер менi  й  слова  не
пише.
   - Посварилися? Вона ж така...
   - Еге ж, така. Була. Позавчора я стрiла одну свою знайому. Вона недавно
отримала листа вiд Ксани з Пiнська. Русалка  пише,  що  бачила  там  твого
приятеля по семiнарi? Петра Цимбалюка. Вiн,  виявля?ться,  утiк  з  тюрми,
довго блукав свiтами, аж поки забрiв у Бiлорусiю  i  пристав  до  пiнсько?
органiзацi? народовольцiв. Там застрелив якогось високого  чиновника,  був
схоплений i завис на шибеницi. Нема вже нашого Цiцерона...
   - Що-о-о?! - пiдхопився Павло з стiльця. - Загинув?
   - Так. Шкода хлопця, славний був, - сумовито закiнчила Евелiна.
   - Шкода, - пiсля довго? мовчанки тихо мовив Грабовський. - Навiть  дуже
шкода. В таких, Евелiно, вольових, як Петро, середини не  бува?.  Вiн  мав
або  щось  незвичайне  вчинити,  або  накласти  головою.  От   i   сталося
непоправне. Iнакше й бути  не  могло.  А  шкода.  З  Цимбалюка  мiг  вийти
справжнiй  агiтатор  -  розумний,  голосистий,  запальний...   Так,   так,
помилковий, шкiдливий шлях. Терор - то опiнiя  геро?в-одинакiв,  одiрваних
вiд народу... А що з Ксаною? Мабуть, i зараз вою??
   - Вою?... - повторила Улановська з неприхованим роздратуванням. - Гидко
й розказувати. Повiсилась на  шию  тамошньому  полiцмейстеровi  i  махнула
рукою на все те, чим захоплювалася в Харковi.
   - Невже?
   - Тепер, певно, уже не молиться на Рахметова. Навiщо  зараз  ?й,  зiрцi
багатих пiнських салонiв, напiвголодне життя, давнi друзi,  крилатi  мрi??
Рiдного брата, кажуть, допомогла сво?му чоловiковi спровадити в Сибiр.
   - Не може бути!
   - Може, Павле, може, не гарячкуй, - пiднесла руку Улановська. - Якось я
хотiла тобi сказати про це, та  все  не  випадало.  Чула  вiд  людей,  якi
достеменно знають. Уже, грiшним дiлом, навiть думаю, чи не ??  юдина  рука
завела Петра Цимбалюка пiд шибеницю.
   - Навiть?! - жбурнув Грабовський квачик, яким залiплював конверти. - Це
ти тiльки так гада?ш чи ? якiсь докази?
   - На жаль, твердих доказiв поки що  нема,  але,  мабуть,  таки  будуть.
Багато хто з нас у цьому переконаний. Один симпатичний молодий  чоловiк  з
Мiнська,  Вiктор  Кранiхфельд,  що  недавно  при?здив  у  Харкiв,   обiцяв
розвiдати й передати нам. От i чека?мо, а тодi вже...
   Евелiна змовкла, не закiнчивши думки.
   - А що тодi?
   - Буде видно. Дума?мо, коли все це пiдтвердиться, то  польовiй  русалцi
та ?? полiцмейстеровi не уникнути смертi.
   - Справдi?! - Павловi брови пiдстрибнули. - Нi, Евелiно, цього не  може
статися. Знищувати колишнiх сво?х...
   Улановська спалахнула.
   - А вона буде й далi видавати наших ворогам, вести на шибеницю! Ех  ти,
романтик! Тут тобi не вiршi...
   - Але ж...
   - Але ж, - перехопила Евелiна. - Ти сам давав ?й роман  Чернишевського.
А що з того вийшло? Чи пiшла вона тим  шляхом,  яким  пiшов  Рахметов,  ??
тодiшнiй напiвбог? Хай би кинулася в  обiйми  самому  дияволовi,  вiльному
воля... Але зрадити товаришiв, велику справу, стати катом...
   - Однак, Евелiно, це ж знову терор.
   - А смерть Петра - не терор? Ех, Павле, Павле, не впiзнаю тебе.
   Та Грабовський вже не слухав, нервово крокуючи по хатi, його  тортурили
гнiв, жаль, зненависть i бiль. Петро, Петро. Хай ти й помилявся, але полiг
буйною головою на страднiй дорозi. А вона, Ксана, польова русалка...
   - Невже мiж нами ? й такi? - надривно  вигукнув,  кошлаючи  чуприну  на
головi. - Де ж правда?
   Улановська мовчала. Вона, зiтхнувши, знову взялася заклеювати конверти.
   - Ну, як  тут?  -  спитав  Кирило  Карпович,  поклавши  на  стiл  пачку
надрукованих вiдозв. - Дiла, бачу, йдуть. Ой, iдуть,  iдуть.  Ану  оцiнiть
полiграфiчну роботу.
   Листiвки вийшли такими, що годi  було  й  сподiватися  вiд  старенького
гектографа. Рядки лежали рiвно, а лiтери аж посмiхалися.
   - Чудово! Пречудове! - зрадiла Евелiна. - Дайте, Карповичу, вашу золоту
правицю.
   - Е-ех, було, дочко, - вдячно  посмiхнувся  Кирило  Карпович.  -  Понад
десять рокiв проробив друкарем. Та потiм  загубив  руку,  -  вiн  пометляв
порожнiм лiвим рукавом, - i пiшов, як бачите, в сторожi... Що  тут  у  вас
трапилось? - поглянув на Грабовського, потiм на Улановську. - Ну?
   - Нiчого особливого, - вiдповiла Евелiна. - Тiльки й того, що розповiла
Павловi про оту пiнську, ?? вчинки, а вона ж колишня близька його знайома,
зда?ться, навiть...
   - Та шльондра? - здивувався сторож. - Яка ганьба! Фе.
   - То ви вже занадто, Павло тут  нiчим  не  завинив,  -  боронила  юнака
Евелiна. - Вiн давно ?? не бачив.
   - Та я ж не про нього, а про ту гадину повзучу. А ти, Павле,  плюнь  на
не?, та й годi. Не варта вона й доброго слова. У життi, як на довгiй нивi,
- стрiчаються й бур'яни. Треба ?х виривати, скидати на межу  i  йти  дiлi.
Дiла - от що головне для нас!
   - Дiла, дiла, - мрiйно повторив Грабовський. - Дiла, Кириле  Карповичу,
без людей не бувають, ?х роблять люди. А з людьми  он  що  виходить?  Одна
зрадила, переметнулась у  ворожий  стан,  другого  стратили.  А  який  був
хлопець! Ви його знали?
   - Вiн тут у мене не бував.
   - Можете пошкодувати. Такi, як Цимбалюк, не часто  стрiчаються.  Тiльки
не змiг звернути з хибно? дороги. Терор...
   - Ну годi, - перебила Улановська. - Спогади потiм, а зараз берiмося  за
роботу, бо час не сто?ть.
   Шарудiв тонкий папiр, i на столi скоро повиростали копички пухких сiрих
конвертiв.
   Коли  робота  була  скiнчена,  Грабовський  розподiлив   конверти   мiж
присутнiми.
   - Та, дивiться, добре заховуйте, - сказав. - Нiхто не забув, якi за ким
села й волостi?
   Всi мовчали.
   - Ти, Сергiю, завтра вируша?ш на сво? Подiлля? - звернувся до Балабухи.
   - Ранковим по?здом.
   - Будь обережним. Пам'ятай,  на  яке  дiло  йдеш.  За  тобою,  Михайле,
Полтавщина...
   - А як же з вiдозвою до iнтелiгенцi?? - цiкавиться Голосов,  якого  вже
пiдмiнили на вартi.
   - Не встиг повнiстю опрацювати текст, - вiдповiв Рклицький. -  Сьогоднi
в унiверситетi був такий переполох, що все палахкотiло. Завтра закiнчу.
   - У нас  на  залiзницi,  -  докида?  Улановська,  -  також  почина?ться
завiрюха. Начальство  насторожене,  робiтники  ходять  насупленi,  шпигуни
понаставили вуха...
   - Не краще i в фельдшерському училищi, - скаржиться Лiда Лойко. - Ксенi
Трипiльськiй учора так перепало, що  захворiла  й  нинi  не  приходила  на
заняття. Скрiзь почина?ться, але з вiдозвами треба поспiшати...
   Випровадив Кирило Карпович сво?х молодих друзiв аж перед ранком.  Павло
й Евелiна верталися до мiста разом, йти було легко й  при?мно.  Тепла  нiч
п'янила серця.
   - Ну, як у тебе справи в редакцi?? - спитала дiвчина,  коли  зупинилися
бiля ?? ворiт.
   - Можна сказати, закiнченi.
   - Як-то?
   - Звiльняюся. Сьогоднi й заяву подав,
   - Чому?
   - Йду до вiйська.
   - Покликали?
   - Та...
   - Не розумiю.
   - I покликали, i сам iду, хочу ранiш одбути свiй  строк.  Трохи  побачу
солдатське життя-буття, бiльше пiзнаю людей.
   - А як же наша робота? Тiка?ш у кущi?
   - Хiба в армi? не можна провадити ту саму роботу? Можна. Ви  тут,  а  я
там, не  пориваючи  зв'язкiв.  I  наших  вiдозв  захоплю  з  собою,  може,
пощастить розповсюдити ?х також i серед солдатiв.
   - Коли йдеш?
   - Десь на тому тижнi.  Оце  завтра  по?ду  в  Охтирку,  одвезу  й  туди
гостинець, - показав на конверти за пазухою. - Можливо, заскочу до  рiдних
попрощатися.
   Дiвчина, потиснувши Павловi руку, зникла за хвiрткою. Вiн почекав, доки
скрипнули ?? сiнешнi дверi, i покрокував на Москалiвку.

   4_

   Зима не хотiла здаватися. Насуплена й люта,  вона  ночами  виповзала  з
глибоких яруг, сковувала гомiнкi струмочки, що схоплювалися  вдень.  Брела
полями, хапалася задубiлими пальцями за землю,  гула  рвучкими  вiтрами  й
морозила.  На  свiтанку  розпускала  сивогривi  тумани,  жбурляла  лапатим
снiгом, iне?м, дощами.
   А березневе сонце, вирвавшись iз обiймiв ночi, линуло в зенiт - молоде,
радiсне. Хто його заморозить? Хто спинить?
   Сонце...
   Минав четвертий мiсяць  вiдтодi,  як  Грабовський,  скинувши  цивiльний
одяг, "обмундирувався". Сталося те двадцять п'ятого листопада  1885  року.
Того  дня  юнака  поставили  пiд  аршин,  обстригли  чуприну,  а  надвечiр
новобранцi покинули Охтирку.
   Мiстечко Валки, куди прибули вони по обiдi наступного дня, зустрiло  ?х
густою пеленою туману та дрiбною в'?дливою  мрякою.  Обшарпанi  мiстечковi
хатки гуртувалися невеличкими черiдками i сторонились високих казарм,  що,
як зголоднiлi вовки, дивилися на сiрi хмарки диму i внюхувалися в  нехитрi
запахи борщiв, юшок, картоплi.
   Кiлька годин пiдряд новобранцiв не пускали на батальйонне  подвiр'я,  i
вони тулилися до високого дерев'яного паркана,  намагаючись  сховати  сво?
голови вiд плюти  пiд  його  вузьким  дашком.  Уздовж  паркана  клубочився
цигарковий дим. Де-не-де точаться розмови. Мокро, сумно й холодно.  Раптом
на подвiр'?, десь зовсiм недалеко  вiд  паркана,  бризнула  теплою  хвилею
звукiв трирядка,  ??  пiдхопили  людськi  голоси  -  i  в  заплакане  небо
метнулась пiсня:

   Ти, машина, ти, залiзна,
   Куди милого повезла?
   Ей-гей, охо-хо-хо,
   Куди милого повезла?

   Серед густих  басiв  та  баритонiв  видiлявся  оксамитовий,  високий  i
тонкий, як багнет, тенор. Вiн, здавалося, доганяв шалений по?зд, хапав  за
колеса, бився  об  вiкна  вагонiв  i  благальне  допитував:  "Куди  милого
повезла?"

   Витяг номер сорок п'ятий,
   Закричали, що прийнятий.
   Ей-гей, охо-хо-хо,
   Закричали, що прийнятий...

   Пiсня скувала Грабовського - не мiг ворухнутися, наче зачарований. Знав
?? давно, але зараз вона якось особливо розпачливо виливала людськi жалi й
болi. Уже й скiнчилася, вже й кликнули новобранцiв до брами, а вiн  стояв,
як прикутий до паркана.
   Гармонiя передихнула,  заплакала  сумним  перебором  i  знову  бризнула
грайливим розгiллям звукiв. Покотилися частушки:
   Я отечеству защита,
   А спина всегда избита.
   Я отечеству ограда,
   В зуботычинах награ...

   - Распроканалi?! - зiрвався сердитий голос.
   Пiсня враз занiмiла, наче хтось наступив ?й чоботом на горло.
   Коли новобранцi зайшли  на  подвiр'я,  перед  ними  вiдкрилася  страшна
картина.  Розлютований  офiцер  бiгав  помiж  солдатами,  що  стояли   пiд
невеличкою повiткою, i молотив довгою сучкуватою палицею. По  головах,  по
спинах, по ногах, а вони мовчали, немовби нiмi, марно силкуючись  затулити
обличчя руками.
   - Я вам дам награду. Я вам покажу, -  приповiдав,  шмагаючи.  -  Скоти!
Каторжники!
   Таким було перше знайомство Грабовського з вiйськом. А  потiм  пiшло...
Почався четвертий мiсяць. За час, що минув,  довелося  багато  побачити  й
самому пережити. Всього зазнав. Назавжди запам'яталось. Якби й хотiв -  не
забудеться.
   Придбав також нових знайомих та приятелiв. ? вони i  в  мiстечку,  i  в
шiстдесят другому резервному батальйонi матiнки-пiхоти, де  служить,  i  в
усьому невеликому валкiвському гарнiзонi.  Серед  них  переважають  рядовi
солдати та найнижчi чини, люди  без  матерiального  достатку  i  станового
гонору, простi й сердечнi. З ними, не кривлячи душею, не остерiгаючись, що
завтра  потягнуть  до  штабу,  на  гауптвахту,  можна   щиро   поговорити,
порадитися й порадити, повеселитись i посумувати,  хоч  на  часину  забути
осоружну муштру, мордобо?, наруги та приниження.
   Найближче зiйшовся  з  Андрi?м  Усом  -  старшим  фей?рверкером  першо?
батаре? дев'ято? артилерiйсько? бригади. Цього колишнього учня харкiвсько?
фельдшерсько? школи бачить майже щодня, а переднедiльнi вечори вони завжди
коротають разом або в Андрi?вих батькiв дома, що живуть у Валках, або ж  у
його незатишнiй кiмнатцi на територi? гарнiзону. Тут ?м нiхто не  заважа?,
нiхто ними не команду?. Iнодi, довго засидiвшись, удвох i сплять на одному
лiжку.
   Нинi Грабовський прийшов до  фей?рверкера  зразу  ж  по  заходi  сонця.
Нагрiли чаю, всiлися один  напроти  одного  за  столом,  поволi  сьорбають
солодкий напiй i стиха  гомонять.  У  них  ?  про  що  поговорити,  ?  чим
подiлитися. Зараз бiльше розпиту? Павло, а балакучий Ус,  якому  пощастило
вдень виспатися досхочу, залюбки вiдповiда?.
   - Скiльки рокiв ти провчився на фельдшера?
   - Два з половиною.
   - Виходить, на три мiсяцi бiльше, нiж я  в  семiнарi?.  Звiдтiля  i  до
вiйська попав?
   - Еге ж.
   - Покликали чи доброхiть зголосився?
   Ус гiрко посмiхнувся.
   -  Доброхiть  поневолi.  Мобiлiзували,  присутствi?  забрило.  Але   я,
вiдверто кажучи, не опинався - то був найкращий вихiд з  мого  тогочасного
становища.
   - Якого?
   - Тодi нашу школу залихоманили обшуки та арешти. Лiда Лойко,  рятуючись
вiд напастi, покинула на деякий час Харкiв, по?хала  в  рiдне  село,  нiби
занедужала. Полiцiя спочатку схопила двох учнiв,  потiм  ще  трьох.  Черга
пiдходила до мене, бо ж я теж вiдвiдував  та?мнi  сходки,  читав  i  давав
iншим читати заборонену лiтературу, полiтичнi листiвки та прокламацi?.  Не
хотiлось потрапити за грати, позбавити себе права стати  фельдшером  бодай
пiзнiше. Тому i втiшився мобiлiзацi?ю, як дитина новою цяцькою.
   - I сподобалося в армi??
   - До всього можна звикнути...
   - Дума?ш допинати офiцерського чину?
   - Я ще не збожеволiв. Одслужу сво? - i знову на навчання.  Фельдшерська
школа, брат...
   - У нiй iснувала якась та?мна органiзацiя чи група?
   - Нi. Нашi учнi  спiлкувалися  з  молоддю  харкiвських  вузiв,  зокрема
унiверситету та ветеринарного iнституту. Зна?ш,  студенти  -  народ  бiльш
дорослий, зрiлий i досвiдчений.
   - З унiверситетських нiкого не пам'ята?ш?
   - Пам'ятаю Михайла Рклицького,  Соломона  Брайловського,  а  на  зборах
слухав промови i Бражникова, i Голосова, i Макаревського.
   - Олекса Макаревський вчиться у ветеринарному.
   - Можливо, вже позабувалося. Зна?ш його особисто?
   - I його, i всiх iнших,  названих  тобою.  Славнi  хлопцi.  То  ж  вони
компонували, а зараз розповсюджують вiдозви про ювiлей  царсько?  реформи,
готують серйозну акцiю на дев'ятнадцяте число цього мiсяця.
   - У тебе нема жодно? вiдозви?
   - ?, i не одна.
   - При тобi?
   - Захованi в надiйному мiсцi.
   - Чому ж досi не сказав про них?
   - Ти не питав.
   - Даси прочитати?
   - Дам. Однак потрiбно не лише читати
   - А що ще?..
   - Ознайомити з ними артилеристiв.
   - Ознайомити...
   Ус пiдлив у склянку гарячого окропу, всипав цукру, поколотив ложечкою i
вмочив сухаря. Робив усе  те  поволi  i  якось  нiби  машинально.  Мабуть,
обдумував несподiвану пропозицiю.
   - Коли сказати по правдi, то я останнiм  часом  полiтичною  роботою  не
дуже захоплююся, служба...
   У дверi постучали.
   - Зайдiть.
   На порозi виросли два  юнаки  в  формi  залiзничного  училища.  Панаса,
меншого Андрi?вого брата, Грабовський уже знав,  а  другого,  що  назвався
Iваном Пiщанським, побачив уперше.
   - Сiдайте, парубки, на чому сто?те, i ноги спустiть, щоб не  дармували,
- пожартував господар, озираючи сво? пустельне мешкання. - Або тому, що ви
з племенi крутигаврилiв, та ще й бажанi гостi, дозволяю  вам  примоститися
на мо?му лiжку. Ча?м погрi?тесь?
   - Охоче, - вiдповiв Панас. -  Надворi  мороз  -  аж  iскри  скачуть,  а
циганськi дiти дулi сучать.
   - Паршивi поросята i в петрiвку мерзнуть. А  яко?  заспiвали  б  ви  на
муштрi взимку посеред голого плацу? То вам не в паровознiй топцi.
   - Провiдникам ваговозiв теж непереливки, а надто при хурделицi.
   - Уже скуштували? - пита? Павло.
   - Ще, - тiшиться Iван, грiючи закоценiлi пальцi об склянку. - Ми ?здимо
в пасажирських вагонах, а от крутигаврилам...
   - У чугу?вському депо бува?те?
   - Зрiдка, коли на практику водять. Або що?
   - Як живуть там ремонтники?
   - По-рiзному. Хто ма?  власну  хату,  землю,  тому  байдуже,  а  котрий
харчу?ться тiльки з мозолястих, той клаца? зубами. Мiй, наприклад,  рiдний
дядько, який обточу? гайки...
   Андрiй цiкавиться домашнiми справами.
   - Учора отелилась наша  Манька,  -  хвалиться  Панас.  -  Такого  бичка
привела, що й ну. Весь чорний,  мов  жучок,  а  на  чолi  бiла  лисинка...
Приходь завтра на молозиво.
   - Прийду. Коли вируша?ш до Чугу?ва?
   - Хочу заскочити з Iваном у Харкiв, а звiдти...
   Андрi?ву кiмнату покинули пiд голосний спiв перших пiвнiв...
   Заспане мiстечко вже  лиш  де-не-де  поблимувало  вiкнами  та  гасовими
лiхтарями. Артилерiйськi казарми в нiчнiй пiвтемрявi нагадували могутнi  й
грiзнi гори.
   Прощався Грабовський  з  молодшим  Усом  та  Пiщанським  за  ярмарковим
вигоном, стиснутим карликуватими будинками.
   - Ти на книжки не багатий? - запитав Панас.
   - Яких потрiбно?
   - Хоча б якi-небудь, зовсiм нi за що очей зачепити. Правда, Iване?
   - Правда, - потвердив Пiщанський. - Неначе в Сахарi.
   - Книжки ?, та не тут.
   - А де ж?
   - Далеко звiдси, у Харковi.
   - Ми збира?мось туди, позавтра ?демо.
   - Якщо хочете, я передам вами мо?м друзям листи, зустрiнетесь з ними  i
попросите книжок.
   - Добре.
   - Знайте однак, що кореспонденцi?,  якi  везтимете,  пересилати  поштою
небезпечно. Розумi?те?
   Хлопцi дружно кивнули головами.
   - Не бо?тесь?
   - Нам уже доводилося...
   - За таке дiло...
   - Не лякай. В нашому училищi...
   Грабовський вийняв з кишенi три конверти i простяг Усовi.
   - Тут не написано, куди i кому адресу?ться. Не можна писати. Слухайте i
запам'ятовуйте. Спершу знайдiть студента унiверситету Михайла  Васильовича
Рклицького, який мешка? в чотирнадцятому будинку по вулицi Пiдгiрнiй. Якщо
ж його в мiстi  не  буде,  шукайте  Лiдiю  Павлiвну  Лойко.  На  жаль,  ??
домашньо? адреси я не знаю, але вона  вчиться  в  фельдшерськiй  школi  на
Сабуровiй Дачi, там можна з нею зустрiтись. Затямили?
   - Кому вiддати листи i в кого просити книжки?
   -  Однаково.  Не  буде  Михайла  -  дайте  Лiдi.  Вони   обо?   нарiвнi
розпоряджаються книжками i вирiшують всiлякi iншi справи. Розкажiть ?м про
цю мою розмову з вами. Ще ? запитання?
   Юнаки знизали плечима i переглянулися. Заговорив Ус:
   - От ти сказав, вони вирiшують... Нам цiкаво знати, якi тi справи, якщо
це не дуже великий секрет.
   Грабовський зiтхнув, мить подумав.
   -  Коли  я  вже  покладаюся  на  вашу  добропоряднiсть,  звiряюся  вам,
доручаю... Умi?те тримати язики за зубами?
   - Не журись.
   - Про свято реформи, яке готу?ться, чули?
   - Нам розповiдали на уроках, казали i в церквi.
   - Так  от.  Зараз  по  всiй  Укра?нi  ширяться  прокламацi?,  в  котрих
написано, як двадцять п'ять рокiв тому помiщики пiд орудою царя обдурили й
пограбували селян.
   - Ти бачив тi прокламацi??
   - Ви теж можете побачити.
   - Де?
   - У Рклицького. Вiн вам дасть ?х i скаже,  що  з  ними  треба  зробити.
Нагадайте йому. Добре?
   - Неодмiнно. Оце так вийде штука... - зрадiв Пiщанський.

   5_

   Служба вимучувала. Лише  ночами  одривався  вiд  не?,  але  й  вони  не
приносили полегкостi. Лежав на третьому ярусi твердих,  мов  залiзо,  нар,
навколо хропли десятки таких, як i вiн, втомлених людей. Натягав на голову
жорстку солдатську ковдру, машинально лiчив цифри, та заснути не мiг.
   В уявi поставали велике гомiнке мiсто, лiсова хатина,  друзi,  гойдався
на шибеницi Петро, пiд акацi?ю заливалась слiзьми Ярина. I серце  обкипало
кров'ю.
   Тяжкi солдатськi ночi...
   Сусiд Грабовського, хворобливий чоловiк рокiв тридцяти п'яти,  зайшовся
протяжним кашлем. Павловi зда?ться, в солдата от-от обiрвуться легенi.
   - Що з вами? - спитав тихо.
   Солдат не вiдповiв i ще важче закашлявся.
   Не допитуючись бiльше, Грабовський пiдвiвся,  злiз  навпомацки  з  нар,
набрав з бочки бляшану кварту води i подав  хворому.  Той  ковтнув  кiлька
разiв.
   - Знову погiршало?
   - Погiршало так, що й не знаю, чи полегша? коли-небудь. I треба ж  було
менi на лихо показувати отой папiр. Ну, та вже пiзно каятися.
   - А де ж ви взяли його?
   - А-а-а, де взяв... - неохоче протяг сусiд. - Тяжко й згадувати.  Якось
ротний послав мене за фельдфебелем на квартиру, а коли я  вже  повертався,
якiсь хлопцi дали менi сiрого конверта i сказали передати  солдатам.  Я  ж
сам неграмотний, не знаю, що там написано. Прийшов та й дав капраловi. Вiн
же з мого села, у хторокласнiй вчився. Капрал i  прочитав  солдатам.  Було
там щось про царя, землю й волю, я вже й забув. А потiм  дiзнався  ротний,
почав допитуватись. Мене й потягли, як чорти душу. П'ять днiв  тримали  на
обахтi i все  били  в  морду,  в  плечi,  в  груди,  наче  скотину.  От  i
дослужився...
   - А як до нас попали?
   - Служив я в Харковi. Був денщиком. А як  оце  лучилось,  то  з  мiсяць
валявся в шпиталi,  потiм  виписали  мене  i  сюди  пригнали.  Буцiм,  щоб
поправився. Еге, поправишся. Вiдбили печiнки та й здали на чужi руки.  Аби
тiльки не в них здох. Он як воно робиться. Менi ж  через  якихось  пiвроку
вже й додому б час. Та що з того. На той свiт, у вишник, а не додому.
   Сусiдовi важко було говорити, i Грабовський бiльше не допитувався. Та й
навiщо було ятрити болючi рани скривджено?  людини?  Догадувався:  солдата
побили за ту саму вiдозву, яку  вiн  редагував  i  вкладав  у  конверти  в
лiсовiй хатинi. Навiть сам не гадав, коли працював над Словом до  народу",
що воно потрапить i в солдатськi руки.
   Потрапило, в той самий день, на який  призначалось  -  18  лютого  1886
року. Наслiдкiв сподiвався iнших -  радiсних,  а  зараз  бачив  коло  себе
тiльки понiвечену, нещасну людину.
   Уже й не клопотався сном. Думав про солдата, який притишено  схлипував.
Гризло сумлiння, що вiн ? причиною цього приглушеного ридання. Вiдчував  -
так далi жити неможливо. Вiн не  витерпить  цих  знущань  i  наруги.  Щось
заподi?, щоб потiм з трибуни суду сповiстити свiтовi про солдатську  гiрку
долю. Про це вже написав Лiзi Кац i так зробить...
   Нарештi програли  "зорю".  Павло  перший  зiскочив  з  нар.  Зодягався,
вмивався, наче вчадiлий. До супу навiть не доторкнувся, вiддав сусiдовi по
нарах, хоч i той вiдмовився - не мiг уже ?сти.
   Пiсля снiданку ротний звелiв дати ротi "повну викладку".  Ще  не  встиг
прапорщик виконати  наказ,  як  хлюпнув  холодний  дощ.  Небо  загорнулося
хмарами, i жодно? надi? на прояснення не  було.  Солдати  поскулювалися  у
сво?х ще вiд учора не просохлих шинелях.
   Фельдфебель запитав прапорщика, чи не краще було б не  йти  в  поле,  а
займатися на мiстечковому  брукованому  майданi,  але  той  i  слухати  не
захотiв.
   - Годi! - гаркнув. - Зовсiм  порозкисали.  Нiчого  не  вийде.  Сьогоднi
команду? сам Магомет.
   Ця звiстка приголомшила солдатiв. Рокiв п'ятнадцять тому, кажуть, хтось
Магометом  охрестив  ротного.  Iшов  час,  мiнялися  офiцери,  а   Магомет
залишався у Валках, як домовик.
   Вгадати зараз, чому невiдомий дотепник вибрав для  ротного  таке  iм'я,
важко було. Маленький, кривобокий, з  великою,  як  ковзанка,  лисиною,  з
поморщеними вилицями, на яких не хотiло рости волосся, з колючими очима  -
ротний зовсiм не скидався на пророка. Полюбляв чоботи з високими пiдборами
та завжди натягав кашкет аж на брови. I мав  дивовижну  пристрасть  мучити
солдатiв...
   Магомет пiдiйшов до роти, повернув ?? кiлька разiв  у  густому  болотi,
сам перевiрив "викладку" i вивiв на брукiвку.
   - Ррраас... тва, трррии, рррс...аа...тррр...
   За крайнiми хатами мiстечка брук закiнчився. Далi на всi  боки  чорнiли
звiльненi вiд снiгу, розмоклi поля,  на  яких  де-не-де  лиснiлися  озерця
тало? води.
   - Ваше благородi?... Не можу, - почувся кволий голос.
   Рота зупинилась без команди. Спинився  й  Магомет.  Вiн  повернув  роту
фронтом до  себе,  зробив  два  кроки  до  передньо?  шеренги,  i  в  його
примружених очах блимнув радiсний вогник.
   Пройшов уздовж шеренги, повернувся до середини, зупинився i заклав руки
за спину:
   - Хто не може? Крок уперед, арш-ш-ш!
   З шеренги, похитуючись, вийшов солдат, якому вночi Грабовський  подавав
воду.
   - Я не можу, не можу, - ледве чутно вимовив вiн, витираючи мокре чоло.
   Якось винувато дивився на солдатiв туманними очима, наче пробачався  за
те, що наклика? на них бiду.
   - Не  можеш!  -  багатозначно  процiдив  крiзь  зуби  ротний.  -  Зараз
допоможу.
   Вiн подивився навколо:
   - Капрал!
   - Слухаю, ваше благородi?!
   - Он бачиш? - Магомет показав на купу камiння за дорогою.
   - Так точно!
   - Пiди й набери повний ранець.
   - ?сть пiти й набрати в ранець.
   Капрал побрьохав до купи камiння, залишаючи пiсля себе  глибокий  слiд.
Рота стояла онiмiло, а Магомет пильно розглядав свою брунатну рукавичку.
   - Ваш наказ... - почав капрал.
   - Засупонь!
   Капрал надягнув солдатовi на спину ранець.
   - Прямо, вперед, арш-ш-ш! - засичав Магомет, прикривши  сво?  попелястi
брови кашкетом.
   Солдат, похитуючись, зробив чотири кроки i зупинився.
   - Не можу...
   Ротний шарпнувся вперед, та враз зупинивсь, потеребив рукавичку i  люто
скомандував:
   - Прямо, вперед по-пластунськи, арш-ш-ш!
   Солдат весь напружився, щоб .витягти ногу з болота,  але  захитався  i,
сплюнувши кров'ю, впав у болото.
   Павло, стоячи  в  другiй  шерензi,  враз  розштовхав  лiктями  першу  i
пiдскочив до ротного.
   - Хто вам дав право робити з муштри кару, знущатися з нас? Хто? Ви кат,
а не командир! - кричав, згубивши владу над собою. - Кат! Душогуб!
   Магомет вiд несподiванки аж зiщулився, наче  його  вдарили  по  головi.
Лайкова рукавичка випала з рук. Але коли  Павло  замовк  i  повернувся  до
солдата, що  й  досi  безпорадно  лежав  у  болотi,  Магомет  випростався,
пiдсунув козирок, придивляючись до зухвальця.
   - Що? - закричав. - Бунт? Революцiя? Прапорщик!
   - ?сть, - злякано клiпаючи очима, пiдскочив молоденький офiцерик.
   - От ваша наука.
   - Винуватий...
   - Знаю! На гауптвахту каналiю! Трибунал! У кайдани! На  вiчну  каторгу!
Чу?те? Я вам!..
   - Так точно, - намагався заспоко?ти прапорщик Магомета.
   - Ведiть!
   Понад  тиждень   просидiв   Грабовський   на   гауптвахтi.   Викликали,
допитували. Нiчого не приховував, не перебiльшував. Говорив усе, як  було.
Сподiвався на суд i готувався до нього.
   Збирався говорити не так про випадок з  Магометом,  як  про  солдатське
життя-буття.
   - ...За чотири мiсяцi перебування  у  вiйську,  -  шептав,  блукаючи  у
напiвтемному холодному погребi, який правив за батальйонну гауптвахту, - я
бачив тiльки знущання та наругу над солдатом, бачив...
   - Сподобалась, видно, муштра, сам шпацiру?ш?
   Павло здригнувся. Повторюючи  свою  майбутню  промову,  вiн  навiть  не
почув, як у погрiб зайшов капрал.  Старий  добродушний  служака  стояв  на
порозi й усмiхався.
   - Що ти ворожиш тут, солдатику, наче генерал перед баталi?ю? Збирайся.
   - Куди?
   - До штабу.
   - Чого?
   - Не знаю.
   - А як дума?ш?
   - Не думаю. Нам, капралам, думати заборонено.
   - Так-таки й зовсiм не дума?ш?
   - Ще позаторiк перед Водохрещами трохи думав, а потiм вiдморозив думало
i з того часу анiнi. Або  iнодi  думаю,  але  тихенько.  Зда?ться,  кудись
вiдправляти тебе збираються.
   Вiд гауптвахти до штабу -  пiвсотнi  крокiв.  Не  встиг  Грабовський  i
дихнути весняним повiтрям, як опинився перед високими кованими дверима.
   Капрал, виструнчившись, доповiв штабному офiцеровi, що  наказ  виконав.
Той подав йому засургучований пакет:
   - Одвести солдата i здати в залiзничну комендатуру. Ясно?
   - Так точно! Одвести солдата...
   - Давай.
   Капрал круто обернувся i гримнув закаблуками.
   Вийшли з полкового подвiр'я. Лише тепер Грабовський побачив, що навколо
буяла весна, аж видзвонювала. Над землею струмувала волога. Обабiч  дороги
витикались першi листочки трави, за тинами брунькували сади. Мiстечко, яке
зустрiло його  восени  дощем  i  туманом,  зараз,  здавалось,  помолодiло,
причепурилось.
   - Грабовський! - почув  Павло  i  повернув  голову.  Перед  ним  стояла
Улановська.
   - Евелiна! - схвильовано гукнув. - Дозвольте на  хвилинку,  -  попросив
капрала. Старий змiряв дiвчину очима з голови до нiг i зiтхнув:
   - Тiльки недовго. А я перевзуюсь, бо онуча, видко, закотилася.
   - Ти чого сюди потрапила? - тиснучи руки дiвчинi, спитав Павло.
   - Треба. Дiла, Павле. Зна?ш, якого шелесту наробила наша вiдозва?
   - Трохи знаю...
   - Трохи? Що там тво? "трохи". Уже кiльканадцять помiщикiв та чиновникiв
мужики вiдправили в царство небесне, а червонi пiвнi  спiвають  не  тiльки
вночi, а й вдень. Гарну кашу ми заварили, - радiла Улановська.  -  Правда,
властi теж заворушилися. В селах так i гасають жандарми. Ну, та хай. Оце ж
правлюся в Катеринослав, у цiй самiй справi. Лiда Лойко по?хала  в  Одесу,
Соломон Брайловський - у Микола?в,  Iсаак  Коган  подався  на  Херсонщину.
Присланi тобою хлопцi Ус та Пiщанський обiцяли постаратися в Чугу?вi... Як
же тобi служиться?
   - Помаленьку.
   Розповiдь Улановсько? пiдбадьорила його. Розпитував про  товаришiв,  ?х
роботу, розповiдав про сво? життя, про подi? останнiх днiв.
   - А тепер куди? - прощаючись, запитала Улановська.
   - Не знаю. Гiрше не буде!  -  уже  з  дороги  гукнув  Павло.  I  вголос
подумав: - Куди ж, справдi, тепер?
   Капрал мовчав. Лише коли завернули на iншу вулицю i  штаб  сховався  за
будинками, старий пiдiйшов ближче до Грабовського.
   - Ти таки не вiда?ш, куди?
   - Зовсiм.
   - Я дещо знаю, писар  казав  менi.  Мали  тебе,  брат,  судити,  хотiли
запроторити в рештантськi роти, Магомет вимагав. Щось  думали,  примiряли,
прикладали, та все виходило то криво, то косо. Ото й змикитили  не  судити
тебе, а спровадити до якогось Ташкента, словом, у  Туркестанський  во?нний
округ.
   - А чому не судили? Пожалiли?
   - Пожалiв вовк кобилу та залишив хвiст i  гриву.  Себе  пожалiли.  Хiба
вигiдно нашому начальству розпалювати таке, щоб потiм нагорi подумали,  що
в батальйонi непорядок? Тому й вирiшили спекатися тебе. Розчовпав?
   - Ясно.
   - Отож-бо. Думати треба. Тiльки тихенько, як каже каптенармус  Гуркало,
- багатозначно пiдморгнув капрал уже перед дверима коменданта вокзалу.
   ...Йдучи в супроводi конвойного до ешелону, Грабовський побачив Митусу.
Той стояв коло купи  саквояжiв  i  розповiдав  сво?му  хрещениковi  та  ще
кiльком панночкам якусь, видно, веселу iсторiю, бо й сам реготав. Ось  вiн
повернувся до по?зда обличчям, i його  очi  стрiлися  з  Павловими.  Павло
посмiхнувся. Рука  вже  потягнулася  до  козирка,  щоб  привiтати  старого
знайомого, але так i застигла в повiтрi, бо Семен Потапович опустив очi  й
обернувся до нього спиною, нiби й не  помiтив.  Павло  зiтхнув  i  так,  з
пiднятою рукою, побрiв до вагона.
   Ще виглянув з вiкна, але Митуси на вокзалi вже не побачив...
   Паровоз закашлявся, буфернi  пружини  надулись,  завищали.  Стрепенувся
вокзал, блиснув вiкнами. Розстелюючи кошлату гриву  диму,  по?зд  стогнав,
похитувався i повз, повз, повз...
   Притулившись до запорошено? шибки, Грабовський вдивлявся  у  позолоченi
сонцем поля, що мерехтiли i мчали назад.
   - Так-так-так, так-так-так, так-так-так, - озивалися колеса, а  юнаковi
чулося:
   - Ташк-ташк-кент...

   6_

   Вузька, продовгаста камера,  бiльшу  половину  яко?  займали  дерев'янi
нари, не дозволяла широко ступати, i тому в'язень не ходив, а крутився  на
одному мiсцi.
   Темна, схожа на грудку торфу, ледь  закучерявлена  борiдка  i  блискуча
смужка вусiв вiдтiняли  блiдiсть  його  вродливого  лиця.  В'язень  був  у
великих шкапових чоботях, давно вицвiлiй солдатськiй одежi i в  кашкетi  з
позеленiлою кокардою.
   Довго  крокував.  Нараз  зупинивсь,  нахилився  над  нарами,  розгладив
клапоть темно-сiро? бiбули, взяв огризок олiвця i, тихо  бурмочучи,  почав
писати:

   В ?? руках блиснув кинджал.
   - Невже мара не оманила?..
   О, нi... аллах... не жаль... не жаль... -
   Вона скривилась, застогнала,
   Тягучу думку вiдiгнала:
   Котились сльози, мов кришталь.
   Вона змахнула... "Сестро мила!"
   I прямо в серце устромила
   Сво?й сестрi холодну сталь.

   Випростався. Поклав огризок,  потер  худою  рукою  чоло.  Пробiг  очима
написане i знову мовчки затупцював на рудiй латцi цегляно? долiвки.
   Насуплений  грудневий  вечiр,  виповзаючи  з-за  арештантських  рот  на
Холоднiй горi,  поволi  обступав  центральну  харкiвську  тюрму.  I  вона,
стомлена  денними  турботами  та  непри?мностями,  починала  згортатися  й
торочити  невiльницькi  сни,  густо  змереженi   жахливими   видiннями   й
тривожними скриками.
   Не вгамовувався тiльки  коридор,  якого  вже  понад  пiвроку  називають
полiтичним. Не  зважаючи  на  двох  вартових,  що  куняли,  схилившись  на
пiдвiконня, вiн гаморив,  гомонiв,  лунав  веселими  жартами,  дошкульними
дотепами, дальнiми перегуками.
   - Хто зна?, де тепер Евелiна?
   - Невiдомо. На допитах ?? прiзвище не згаду?ться. ?й, мабуть, пощастило
запорошити всевидюще жандармське око. Якщо слiдчий питатиме про не?, кожен
вiдповiдайте - не знаю.
   - Хлопцi, що чувати про Брайловського?
   - Вiн, написали менi, давно в iзюмськiй  зразковiй.  Дуже  захворiв  на
сухоти, а лiкiв нiяких не дають.
   - Iроди скаженi...
   - Нiхто не отримав вiдповiдi губернатора?
   - Зволiка?, христопродавець...
   - Сергiю, переглянув уже Шлоссера?
   - Уранцi закiнчу i вiддам тобi.
   - Чому Павло мовчить?
   - Очевидно, працю?, не заважайте йому. Обiцяв завтра  голосно  почитати
"Фауста" в оригiналi.
   - Ми його зовсiм заморду?мо. Сьогоднi читати Короленка, завтра -  Гете,
а пiслязавтра...
   - Лiдо, в тебе касторка знайдеться?
   - Нащо вона тобi, Михайле?
   - Хочу послати царевi-батюшцi, доки вiн ще не спочив у  бозi,  як  його
блаженно? пам'ятi батечко... Кажуть,  у  нього  з  великого  страху  перед
народовольцями об'явився сильний запор.
   - Касторку можна замiнити конопляною олi?ю.
   - Або поставити клiзму, сконструйовану Кибальчичем...
   - Йому мiнiстри та губернатори попiдлизують, то видужа?...
   - Ха-ха-ха...
   У безладному гомонi враз наче бомба вибухнула:
   - Годi!! Досить!!
   В'язень глянув крiзь вiчко. Посеред коридора люто розмахував пiстолетом
начальник губернського жандармського  управлiння  Цугаловський,  а  обабiч
нього тупцювали, мов на розпеченому вугiллi, переляканi вартовi.
   - Кайданники запеклi! Так службу несете?!
   - Пане полковнику, ваше...
   - Мовчать! Де Дзюба?
   - У себе...
   - Сюди! I Логвинова.
   За  мить  перед  Цугаловським  стояли  покрейдянiлi  наглядач  та  його
заступник.
   - Ну-у?! - гримнув полковник, ховаючи  пiстоль  у  кишеню.  -  Значить,
керу?те, пильну?те... Я безборонне пробрався сюди, нiхто мене не затримав,
сторожа хропе... Майже двi години ходжу, слухаю, збожеволiти легко...  Тут
не тюрма, а справжнiсiнький клуб якобiнцiв.
   - Навiть  гiрше,  -  вставив  Логвинов,  пожираючи  очима  розчервонiле
обличчя Цугаловського. - Я  докладаю  старання,  намагаюсь,  однак  жодно?
пiдтримки не знаходжу.
   - Не знаходите?.. - диву?ться Дзюба.
   - Не знаходжу i кажу вам це вiдверто, бо iнтереси корони... Ви дивитесь
на цих непоправних буянiв як на вчених  i  нешкiдливих,  ба  й  безгрiшних
молодикiв, а ?х потрiбно так притиснути, щоб з них аж  юшка  потекла,  щоб
кожен, якщо виживе, сотому заказував.
   - I вам не соромно? Знаю, ви справдi хотiли  б  завести  тут  суцiльний
карцер, поробити молодих людей фiзичними й моральними калiками,  але  ж  у
нас ? iнструкцi?, iснують якiсь норми, принципи...
   -  Замовчати?  -  перебив  його  високий  жандармський   начальник.   -
Принципи...  Негайно  передати  всi  справи  заступниковi.  -  I  вже   до
Логвинова: - Якомога скорiше наведiть порядок, не панькайтесь...
   -  Готовий  служити.  Ваше  довiр'я...  З  цi??  хвилини  всi  книжковi
абонементи касую, груповi прогулянки забороняю,  побачення  з  рiдними  та
знайомими дозволятиму лише декому i не бiльше одного разу на мiсяць, листи
перечитую  сам,  за  найменше  порушення  дисциплiни  -  карцер.   Я   ?х,
запiзнають...
   - Отак i дiйте. Наказ про ваше призначення отрима?те в понедiлок.
   I рушив до дверей. За ним навшпиньки побiг  Логвинов.  Дзюба  докiрливо
глянув на варту, зiтхнув i також вийшов.
   Коридор на якийсь час занiмiв. Але згодом  його  таки  прорвало.  Марно
вартовi пiдбiгали до вiчок, вимагали й благали спокою.
   - Усi чули тронну промову нового наглядача?
   - Чули, чули!
   - Держиморда!
   - ?внух проклятий!
   - Помпадур!
   - Угрюм-Бурче?в!
   - Поскаржимося!
   - Запротесту?мо!
   - Голодуватимемо!
   * * *
   Раптово пiдвищений по службi, Логвинов обiруч  схопився  за  полiтичний
коридор. Не довiряючи сво?м помiчникам, сам у ньому днював i  ночував,  не
обминав без уваги кожно?, навiть найнiкчемнiшо? дрiбницi:  важенну  в'язку
ключiв тримав у власнiй кишенi, по кiлька разiв на добу заглядав у камери,
перетрушував арештантську одежу,  шукаючи  книжок,  паперу  та  письмового
приладдя, геть додивлявся, коли спорожнювали парашi.  А  все  ж  сподiванi
наслiдки не приходили: полiтичний коридор не переставав вирувати,  причому
тепер лунав вiн уже не жартами й  дотепами,  а  бурхливими  протестами  та
погрозами.
   Полковник Цугаловський почував себе зовсiм погано, бо з кожним днем все
бiльше й бiльше переконувався, що його висуванець  не  приборка?  завзятих
народникiв, що справа, роздмухана ним, зроста? i  може  вилитися  в  такий
скандал,  який  набере  розголосу  по  всiй  iмперi?.  Шукаючи  виходу   з
загрозливо? ситуацi?, вiн почав клопотатися перед губернатором  перекинути
найнеслухнянiших арештантiв до  Iзюма.  Губернатор  охоче  задовольнив  те
клопотання.
   ...Глухо заскреготав ключ у дверях. Два товстi  тюремники  штовхнули  в
камеру чоловiка i хутко зачинили дверi.
   Чоловiк ступнув, захитався i, прихилившись до стiни, повiльно сповз  на
долiвку.
   В'язень кинувся до нього, пiдвiв i обережно положив на нари.
   - 0-о-ой... о-о-о-о... - простогнав чоловiк. - Води... во-оди-и...
   В'язень  обвiв  заклопотаними  очима  камеру,  кинувся  до   дверей   i
затарабанив у них кулаками.
   - Чого? - донеслося з коридора.
   - Людина помира?! Води дайте!
   - А може, лимонаду? - у?дливо спитав той же голос.
   - Та зрозумiйте ж, iроди, помира?... Людина!
   - А-а-а... Людина... Ха-ха-ха!..  Чи  й  справдi  людина?  Ха-ха-ха!  -
допiкав регiт.
   - Душогуби! Кати! - вилаявсь в'язень i з усi?? сили гримнув чобiтьми  в
дверi.
   - Ой, ой-йой-ой... Не гати так... Серце не витрима?, - попросив чоловiк
на нарах. - Не треба... може, якось... обiйдуся...
   В'язень перестав  бити  в  дверi.  Вiн  пiдiйшов  до  нар,  згрiб  свою
розстелену шинелю i пiдклав пiд голову прибулому.
   - Тук... тук... тук... тук... - застукали в стiнку з сусiдньо? камери.
   В'язень наблизився до того мiсця, звiдки  линув  глухий  стукiт.  Довго
вслухався, затамувавши дихання, брижив чоло, хмурив  брови,  а  потiм  сам
простяг руку до стiни:
   - Тук... тук... тук...
   - Хто там? Чого вони хочуть? - запитав прибулий.
   - Це сво?, полiтичнi. Питають, що у нас сталося.
   За  хвилину  весь  коридор  тюрми  виповнився  гулом,  наче  на   нього
посипалось камiння. Десятки рук били  у  дверi  камер.  Серед  моторошного
гуркоту лунали окрики, лайка, свист. Хтось кричав i в коридорi. А коли гул
ущух, вiдчинилася маленька кватирка у дверях  i  крiзь  не?  простромилася
залiзна кварта з водою.
   - Ну, що, башибузуки, почули людину? - запитав в'язень.
   - Почули, почули... - прошипiв, скрегочучи зубами, вартовий  i  зачинив
дверцята.
   Вiдчувши коло  пересохлих  губ  холодну  кварту,  прибулий  обхопив  ??
тремтячими руками i почав жадiбно ковтати воду. Задихався, кашляв, але  не
випускав кварти з рук. Висмоктавши всю воду,  одкинув  голову  на  шинелю,
замружив очi i полегшено зiтхнув.
   З сусiдньо? камери знову стукали.
   - А тепер що? - спитав, коли в'язень закiнчив "розмову" з сусiдами.
   - Питають, чи дали воду.
   - Дали, дали, спасибi.
   - Спасибi, тiльки не тим, що дали, а тим, якi змусили  подати.  Так?  -
запитав в'язень. Але вiдповiдi не було. Прибулий вмить  зiмкнув  повiки  i
заснув.
   В'язень узяв з стiльця шматки списано? бiбули, пiдiйшов  до  маленького
загратованого  вiконця,  за  яким  почало  вже  сутенiти,  i  став  мовчки
перечитувати.
   Десь з глибини тюрми вирвався гарний баритон:

   Сижу за решеткой в темнице сырой,
   Вскормленный в неволе орел молодой.
   Мой грустный товарищ, махая крылом,
   Кровавую пищу клюет под окном.

   У голосi спiвака було стiльки  безпосередностi  й  муки,  що  у  в'язня
стиснулося  серце.  Перестав  читати,  стояв  i  слухав  мовчки,   боячись
пропустити хоча б звук. До баритона скоро при?дналося ще кiлька голосiв. В
?диному поривi виливала свою силу i волю цiла тюрма:

   Мы вольные птицы: пора, брат, пора!
   Туда, где за тучей белеет гора,
   Туда, где синеют морские края,
   Туда, где гуляет лишь ветер да я!..

   Досягши найвищо? напруги, пiсня раптом обiрвалася. Камеру знову  залила
глуха тиша.
   - Пора, брат, пора... - ледве ворушив губами в'язень.
   Пiдiйшовши до нар, вiн почав розглядати  чоловiка,  що  спокiйно  спав.
Враз насупився, аж чорнi брови з'?дналися на перенiссi. Чоловiк  на  нарах
був нiби знайомий. Цей обривок лiвого вуха, цей синюватий товстий  рубець,
що перерiзував усе чоло, вiн десь уже бачив.
   - Дядько Кузьма... Невже? - прошепотiв i затулив рот долонею.
   - Що? - розкрив полохливi очi чоловiк.  -  Мене  хтось  кликав?  Чи  не
причулося?
   - Дядьку Кузьма! Хiба не впiзна?те?
   Чоловiк трохи пiдвiвся, сперся на лiкоть i, поглянувши в  лице  в'язня,
заперечливо хитнув головою.
   - Пушкарне... Старосiлля... Оксана Петрiвна... Не згаду?те? - засмiявся
в'язень i стягнув з голови кашкет. - Забули, як возили снопи i перевернули
хуру на Чортовiй горi? У старосiльського пана... Позаторiк... Коли  ото  з
Колупа?м?.. Забули?..
   - Павло?
   - Авжеж! - в'язень кинувся обiймати  несподiваного  гостя.  -  Оце  так
зустрiч!
   - Ну й змiнився ж ти, Павле,  -  заговорив  через  якийсь  час  Кузьма,
оглядаючи Грабовського. - Пiдрiс, витягнувся. Борода, вуса... Не впiзнати.
А чого ж ти такий худий?
   - Нiчого, поправимось...
   - Поправимось на тому свiтi, - жу