оручив iншiй жiнцi). Мати. Дивиться Павло на не? - а його серце повниться i пекучим болем, i великою гордiстю, ?й тiльки-тiльки перейшло за сорок, а вона вже давненько догляда? онукiв. Спрацьована, згорьована, коси сивi, щоки запалi, в глибоких орбiтах замiсть очей - самi задавненi смутки та жалi. Мудрi кажуть: життя прожить - не хоровод веснянок проспiвати, не вечiр з милим пiд вербою простояти - колючу ниву треба перейти ногами босими. I вона перейшла ту страдницьку ниву. ?й ледве чи довелось справляти хороводи, слухати шепiт верб та милуватися зорями й мiсяцем. Шiстнадцяткою стала на шлюбний рушник, через рiк подарувала чоловiковi свою первiсточку - Олесю, а потiм - ще чотирьох; останнiй, Тишко, народився через мiсяць пiсля батьково? смертi. Тодi ?й не було ще й тридцяти повних. А на руках - п'ятеро дiтей... I вона не тiльки вберегла ?х вiд голодно? смертi, але й подбала про майбутн? кожного: Олександру видала за порядного чоловiка i гарного кравця Григорiя Овчаренка, його, Павла, пiсля бурси вiддала в семiнарiю, Михайла - в земську фельдшерську школу, Марiю - за ученицю до кравчинi, Тихона - в Охтирське духовне училище. Таке навiть не кожному чоловiковi пiд силу... Те, що трапилося з Павлом у Харковi, спершу приголомшило Ксеню Григорiвну, новим тягарем лягло на ?? душу й плечi: вона помiтно згорбатiла, синцi попiд очима поширшали, а зморшки на чолi погустiшали. Стала якоюсь нiби сновидою. Особливо коли залишалася з сином наодинцi. Сну?ться по хатi: переставить вiдро з водою, поправить подушку на постелi, загляне в пiч... I так без кiнця, аж доки хтось стороннiй не зайде до хати. А одного разу заговорила, не заговорила - заквилiла: - Ой горе, синочку, горе, горенько невсипуще наше та бiда. I звiдкiля воно впало на нас, на твою голiвоньку? Хто наслав його i за що? Чи бачить бог?.. Думала - скiнчиш науку, вiзьмеш парафiю, разом поставимо на ноги Михайлика, Тишка, Марiйку, дамо ?м шматок хлiба в руки... Заможемо злиднi нашi, пiдсобимо також Григорi?вi розплатитися за хату, а вийшло... Не сердься, не гнiвись на мене. Хiба б хотiла таке говорити? Перед людьми... перед собою... перед батьковою пам'яттю... I - бiльше нi слова про несподiване лихо, нi скарги на нещасну долю, нi докору, нi одчаю та розпуки. Вдень не тиня?ться по хатi, не переставля? речi з мiсця на мiсце десятки разiв - допомага? Григорi?вi та Олександрi в шитвi. А довгими зимовими вечорами - вони собi удвох (за стiною в сусiднiй кiмнатi деркоче швейна машина, скрегочуть ножицi, глухо гупа? праска): син за столом - чита?, пише, а мати, примостившись бiля груби, смика? кужiль - таку ж, як i вона, сиву ?? давню розрадницю, ?? подругу й муку. Павло час вiд часу перекида? погляд з паперiв на не?. Ой горе тiй чайцi, ча?чцi-небозi, Що вивела ча?няток при битiй дорозi. Ой iшли чумаки, весело спiвали, I ча?чку iзiгнали, ча?нят забрали. Нi, то не мати спiва? - виплакала свiй колись гарний голос. То вiн чу? ?? улюблену пiсню в усьому: у воркотiннi веретена, в шарудiннi скоцюрблених пальцiв пiд прядивом, у тихому, мов далеке жебонiння, зiтханнi; бачить у розмiреному похитуваннi голови, в сльозах, що котяться по безкровних щоках i падають на колiна. А ча?чка в'?ться, об дорогу б'?ться, К сирiй землi припада?, чумакiв блага?: "Ой ви, чумаченьки, ви ще молоденькi! Вернiть мо?х ча?няток, вони ще маленькi!" I долина? здалеку, наче з туманних чумацьких шляхiв, на яких лiниво ступають воли круторогi, скриплять ярма, похитуються мажi з високими халабудами: _ "Ой ча?чко наша, неправдонька ваша. Поварили ча?няток - добра була каша!" _ Так не спiва? нiхто - нi кохана дiвчина, нi друг-товариш, нi кобзарi, нi солов'?. Так умi? спiвати тiльки кревна ненька. Так слухати можуть лише рiднi дiти. "Бодай ви, чумаки, щастя не дiждали, Що ви мо?х дрiбних дiток iз гнiзда забрали! Бодай же ви, чумаки, на Дiн не сходили, Що ви мо?х дрiбних дiток в кашi поварили!" Мамо! Матусю! Нене! Ненечко! Знаю, бачу - важко вам, тяжко. Все, що мали ви, вiддали дiтям, усе до краплиночки, до крихiтоньки. Нами та для нас жили. I сподiвались, i чекали, виглядали, як сонця-свiту, лiпшо? будучини. Насамперед вiд мене, вiд мо?? науки. Та не дочекались. Ударив лютий мороз - i вашi рожевi квiти-сподiванки схилили голiвоньки, наче марево, розтанули вашi свiтлi надi?-видiння. На серце лiг камiнь, якого нiхто i нiщо не зможе зрушити. Матусю! Даруйте менi за цей великий i нестерпний бiль, так несподiвано завданий вам. Простiть сво?му бездольному синовi. I зрозумiйте - iнакше повестися не мiг. Такий уже вдався, iншим бути не зможу. Не раз же самi говорили сусiдам - пiшов у батька весь: Арсенова чеснiсть, вразливiсть, звага, химери... Так воно, мабуть, i ? - все вiд тата. А разом з тим - i вiд вас. Хiба ж не бачу, як вам дошкуля? неправда, .несправедливiсть? Ранiш, коли я жив отут разом з вами, не знав, що дiялось поза слободою, - був байдужий до всього, окрiм наших власних злиднiв, бабусиних казок, ваших милих пiсень та книжок про життя святих великомученикiв. А потiм, як вибрався в Охтирку, Харкiв, як потерся мiж людьми, надивився, наслухався, начитався... Море кривди розлито на свiтi. Бiльшiсть людей без насущного шматка. Старi, малi, калiки. Цiла армiя таких, як ви, вдiв, таких, як ми, напiвсирiт та круглих сирiт. Безправ'я. Безхлiб'я, кров, сльози... Голова обертом iде, в очах темнi?... Ще в бурсi моя вiра в спасителя-одинака розвiялась; тепер передi мною постав великий загал, робочий народ, щодень кривджений i гнаний. I я вiддамся йому, тiльки йому ?диному. Це - невiдхильна потреба серця, котру не може затамувати нiщо. Краще смерть, найпекельнiшi муки, нiж неволя, нiж стояти на колiнах, дивитися на кривду й мовчати... Не думайте, що тiльки ваш старший син такий. О, якби ви знали, якби могли уявити, скiльки зараз по мiстах Укра?ни, всi?? неозоро? царсько? iмперi? ? хлопцiв та дiвчат, перейнятих найщирiшими думками й помислами про простого трударя, про матерiв i дiтей, ?хн? щастя! Нас не злякають нi тюрми, нi кайдани, нi сибiрська каторга, нi навiть кулi та шибеницi. Желябов, Перовська, Халтурiн, Кибальчич загинули, але пiсля ?х смертi лави протестантiв, самовiдданих борцiв поповнилися новими сотнями, тисячами. Вся кра?на заворушилась, завирувала. Все, що ? найкращого, найчеснiшого, найсмiливiшого в нiй, шука? шляхiв у щасливу будучину, до волi й рiвноправства. Однi з револьвером, бомбою в руках, другi з полум'яним словом на устах, третi з смiливими iдеями в головах... I сперечаються мiж собою, перевiряючи сво? думки та серця. А на чи?му боцi iстина, хто зiркiший i мудрiший, - те ще побачимо. Петро Цимбалюк сто?ть на сво?му, про iнше й чути не хоче, Михайло Рклицький вага?ться, Евелiна Улановська, Лiда Лойко, польова русалка Ксана, вiд яко? учора прийшов лист... Павловi роздуми перебив Кузьма, що несподiвано виплив з бiчно? вулицi. - Здоров був, козаче. Як дома живеться-ма?ться? - Нiчого, спасибi. А у вас що нового? - У мене все нове, казав той, опрiч взувачки, вдягачки та злиднiв... А Матвiй, чу?ш, таки напаскудив менi. - Невже? - Еге ж. На тому тижнi покликав мене Денис Iванович до себе i давай чистити в хвiст та в гриву. "Чого, пита?, тебе на мо?х конях носить за всiлякими супротивниками царя? Хочеш вскочити так, як вскочив паламаренко?" Я йому i сенди, i тенди, не бачив, кажу, не вiз нiякого паламаренка. А його наче сказ напав, от-от гавкати почне на сонце. Вимерзив, одiбрав ?здовi, не сплатив мiсячного заробiтку та й послав доглядати свиней, бодай вони йому виздихали. Отаке-то. Ну, бувай здоровий, кланяйся матерi та Овчаренкам. Бiжу, бо ось-ось ма? впороситися льоха. 29_ Повiтовий справник Арцибашев сидiв у сво?му кабiнетi за столом i перегортав справу Грабовського. Паперiв там накопичилось багатенько - цiлий стiжечок. Листи, протоколи дiзнання, списки, запитання, вiдповiдi, розпорядження, накази, телеграми, а найбiльше рапортiв. Дивися ж ти, якийсь там семiнарист, котрий, власне, нiяко? шкоди державi не завдав i, мабуть, не збирався завдавати, а довкола нього протягом пiвроку зiбралося стiльки документiв. Та це ж тiльки в Охтирцi, а скiльки ще в Харковi, у самiй столицi? Мабуть, усiх тих паперiв i не полiчити. Зчинилася справжня крутiя, яка захопила семiнарiю, ?пiскопа харкiвського i охтирського, вiдомство православно? сповiдi, урядникiв, приставiв, справникiв, полiцмейстера, прокурора судово? палати, начальника губернського жандармського управлiння, губернатора та його канцелярiю, департамент полiцi?, мiнiстерства внутрiшнiх справ та юстицi?, навiть священну особу самого вiнценосця. Чи не забагато? Чи не стрiля?мо з гармат по горобцях? Власне, яких злочинiв нако?в той вiсiмнадцятилiтнiй семiнарист? Пiдiрвав основи самодержавiя i православiя? Висадив у повiтря Кремль чи Зимовий палац? Вчинив замах на iмператора чи якогось члена царсько? родини? Нiчого серйозного не сталось. Нема матерiалу навiть для судового звинувачення. Два чи три обшуки робили в хлопця. А що знайшли? Гектографовану брошуру "Iнтелiгенцiя i народна маса", невiдомо чий i до кого лист з Сибiру, лотерейнi бiлети, якась записка про гниле корiння, якась цидула з шiстьма рядками незрозумiлих слiв, книжки... Таке добро зараз водиться майже в кожного молодика. Не тiльки в студента академi?, унiверситету, iнституту, а й у гiмназиста та бурсака. Невже ж усiх ?х обшукувати, хапати, ув'язнювати, судити? Бог з вами, панове. В такому разi довелося б подесятерити штати полiцi?, жандармерi?, судовикiв, рiзних донощикiв, а всю армiю кинути на спiшне будiвництво в'язниць. Перенаселимо Сибiр, збезлюдимо центр iмперi?. Забракне кайданiв для каторжникiв. Погана слава про наш трон розiйдеться по всьому свiту. Самi сво?ю панiкою, зчиненим повсюдно гвалтом не стiльки згасимо протестантську вогневицю, скiльки роздмуха?мо ??, прику?мо увагу пiдростаючого поколiння до не? i тим самим помножимо лави справжнiх революцiонерiв, озлобимо молодь проти себе. Це треба пам'ятати не лише мiнiстру, губернатору, ректору, але й останньому околодочному... Прокурор харкiвсько? судово? палати, як вiдомо, не вiдзнача?ться нi особливими розумовими здiбностями, нi проникливiстю, нi людянiстю, але й вiн не знайшов вагомих резонiв для серйозного покарання юнака. Виходячи з фактiв першого дiзнання, проведеного помiчником начальника харкiвського губернського жандармського управлiння майором Сазоновим, прийшов загалом до справедливих i вiрно мотивованих висновкiв. От вони: "...имея в виду несовершеннолетие обвиняемого, я полагал бы возможным: разрешив настоящее дело в административном порядке, оставить оное без дальнейших последствий, вменить Грабовскому в наказание содержание его под стражею и исключение из семинарии, отменить затем учрежденный над ним полицейский надзор..." На жаль, мiнiстр юстицi? не дослухався до голосу провiнцiйного прокурора i порадив мiнiстровi внутрiшнiх справ вiддати колишнього семiнариста пiд нагляд полiцi? протягом двох рокiв. Мiнiстр внутрiшнiх справ схилився до ради свого колеги з юстицi?, запропонував ?? царевi, а той, за давно узвича?ною формулою, "высочайше повелеть соизволил: разрешить настоящее дознание административным порядком с тем, чтобы подчинить Павла Грабовского в месте его родины гласному надзору полиции на два года". От тобi нарештi й обсмоктали "оное", от тобi нарештi "соизволил"... Вчинили вирок, який не виплива? нi з букви, нi з духу виявлених у семiнариста "злочинних" матерiалiв, "вещественных доказательств". Замiсть того, щоб сам ректор та вихователi розтлумачили юнаковi недоцiльнiсть його романтичних захоплень - а вони, видно, романтичнi, - насварили, наставили на путь iстини, прищепили йому пошану й любов до трону, - замiсть усього цього зробили з нього помiтного державного злочинця, мало що не героя, мученика. Тепер вiн, напевно, привертатиме до себе увагу не тiльки свого села, але й волостi, ба й цiлого повiту. Назива?ться, здолали супостата... Так згори донизу, всюди скам'янiла казенщина. Перед самим собою можна i треба визнати, що в охтирськiй полiцейськiй управi справи також не кращi. Не додивишся - зразу летять дрова. От i в даному випадку. Протримали хлопця три днi в тюрмi та й вiдпустили в Пушкарне, не зробивши навiть формального допиту, аби заповнити вiдповiдну сторiнку в книзi про пiднаглядних та належну вiдомiсть. Тому й залишилась без вiдповiдi цiла низка iстотних питань - хто такий засланець, яке його родинне становище, чи ма? засоби для iснування, за що покараний, яким ма? бути полiцейський нагляд - офiцiйний чи неофiцiйний, дозволяються а чи не дозволяються йому вiдлучки з села? Пристав Ткаченко все переклада? на Матушинського: я, мовляв, радив йому затримати Грабовського у в'язницi до повернення справника, а вiн вiдпустив. Так, Матушинський трохи поквапився. Але ж оформлення всi?? документацi? на пiднаглядних, а тим паче по Ряснянськiй волостi, входить до обов'язкiв пристава другого стану. Саме Ткаченко мусив, уважно переглянувши привезенi разом з арештантом документи, побачити, яких даних браку? там, i через городового зажадати ?х вiд харкiвського полiцмейстера, допитати семiнариста i доповiсти, за вiдсутнiстю справника, Матушинському. А що вiн зробив? Вiдношення полiцмейстера та копiю постанови майора Сазонова засунув у шухляду, в'язня запхнув у камеру, не забезпечивши його навiть державними харчами... Служить, назива?ться. Дума?, якщо старий Ткаченко вiдпровадив не одну пiдводу подарункiв у Харкiв, аби прилiпити свого придуркуватого сина при повiтовiй полiцейськiй управi, то йому все сходитиме з рук... Повернувшись з Харкова, справник розпочав довге й нудне листування з губернатором, щоб роздобути необхiднi матерiали про Грабовського i завести на нього окрему справу. А губернаторова канцелярiя теж неповоротка й недолуга. Ти ?й ставиш десять запитань, а вона ледве вiдповiсть на одне, та й то плутано: робiть то офiцiйний, то неофiцiйний нагляд. А потiм, не морочачи довго голови, бахнула: "...независимо от гласного надзора... учредить за Грабовским и негласный полицейский надзор". Довелось чекати, доки iмператор "высочайше повелеть соизволил". Тепер стало яснiше i можна конкретно поговорити з Грабовським, точно викласти перед ним перспективи та заразом узяти в нього данi для книги про пiднаглядних. Геть негласний нагляд, геть сiльських шпигiв та сексотiв! Вистачить гласних очей повiтового пристава i волосного урядника. Правда, ряснянський урядник не дуже запопадливий, не дуже охочий до вистежування та рапортiв, але те, може, й на краще... Арцибашев i сам не збагне чому, але пройма?ться спiвчуттям до Грабовського, особливо пiсля того, як дiзнався вiд Ткаченка, що родина покiйного пушкарнянського паламаря живе в тяжких злиднях. Звiдкiля йде це спiвчуття? Можливо, вiд деяко? бiографiчно? спорiдненостi: адже його, справникiв, батько був також паламарем сiльсько? церкви, теж помер молодим, залишивши на руках дружини чималу сiм'ю, i вiн, теперiшнiй охтирський справник, тодiшнiй студент другого курсу сiльськогосподарського iнституту, мусив покинути навчання, розпрощатися з мрi?ю стати агрономом i ступив на полiцейську стезю. Слизька й гидка ця стезя, однак тiльки завдяки ?й вiн, найстарший син, пожертвувавши собою, допомiг матерi поставити на ноги молодших дiтей. Тодi було шкода ?х, братiв та сестер, а тепер - себе, сво?? молодостi, сво?х юначих сил, розтриньканих на поцяцькованiй тумбi городового, на жорсткому стiльцi пристава, сво?? золото? мрi?, поховано? дочасно й заживо. Вже старий, з срiблястими скронями, з перетлiлими почуттями, але й зараз, iнодi ?дучи в село, дивиться на зеленi поля, мов на чари. А потiм, стомившись тихим напливом виколисаного в марах, та недосягненного щастя, почува? себе обiкраденим i нещасним, наче поверта?ться з цвинтаря пiсля похорону найближчо?, найдорожчо? людини... Можливо, те спiвчуття живиться й iншим джерелом. Справник болiсно пережива? гiрку долю сво?? сестри Васси. Невдало склалося життя наймолодшо? Арцибашево?. Чоловiк загинув на росiйсько-турецькому фронтi, а вона, квола й хвороблива вiд природи, залишилася з маленьким сином. Славним хлопцем рiс Фаня - допитливим, веселим, запальним. Закiнчив бурсу з похвальним листом. Вступив до семiнарi?, прекрасно вчився i - який дивовижний збiг! - позаторiк був ув'язнений за читання та розповсюдження якихось дурних прокламацiй. Васса мало не померла з горя. При?здила сюди, по пораду та допомогу до брата, а вiн ?здив у Тулу. Всiлякими правдами й неправдами ледве домiгся визволення i повернення племiнника в семiнарiю. А хто ж допоможе вдовицi Грабовськiй, ?? синовi, що по сво?й недосвiдченостi потрапив у бiду? Могла б попросити заступництва хiба в охтирського пристава другого стану Матвiя Ткаченка, але цей земляк чомусь тiльки прискаржу? семiнариста, силку?ться затоптати в багно, ладен у ложцi води втопити, живцем з'?сти... У дверi постукали, i справник стомлено пiдвiв голову. - Зайдiть. Коли вiдвiдувач увiйшов, Арцибашев аж вiдхитнувся: здалось, перед ним стояв його рiдний небiж - невисокий на зрiст, худорлявий, чорночубий, у потрiпанiй семiнарськiй шинелi, босонiж... - Фаня... - самi прошепотiли губи. - А де ж мама? - ?? не викликали, - вiдповiв прибулий. - Ряснянський урядник звелiв менi одному йти. - Грабовський? - отямивсь Арцибашев. - Так, Павло Арсенович, з слободи Пушкарно?. Арцибашев нарештi приборкав свою спантеличенiсть i в думцi вилаяв себе - такий старий i стрiляний за?ць, а нараз розгубився... - Сiдайте, - показав на стiлець. Павло здивований: Ткаченко не запрошував сiдати, а цей, такий значний начальник... Присiв, оглядiвся. В кабiнетi чисто, свiтло, стiл застелений важкою темно-зеленою скатеркою, на ньому двi купи книжок, в полив'яному сло?ку цiла батарея старанно пiдструганих кольорових олiвцiв. Диву?ться також справник, придивляючись до Грабовського. Цей хлопець трохи нiби й схожий на Фаню, але в деталях - нi, у ньому ? сво?, неповторне, виразно пiдкреслене. Чорне волосся, зачесане назад, спереду збрижене ледве помiтними хвилями, що переливаються при?мним вiдблиском, високе й широке чоло свiтиться споко?м, людським благородством i фiлософiчною мудрiстю; лискучi брови в стрiмкому розльотi, а очi... О, такi не часто стрiнеш - великi, густо залитi свiтлою блакиттю, з мерехтливими, як зорi, зiницями. - Як пожива?те дома? Блакить юнакових очей спалахнула, i в нiй Арцибашев прочитав iнше запитання - чого це раптом у повiтовiй полiцейськiй управi цiкавляться життям полiтичного злочинця, ворога царського трону, засланого в рiдне село? - У матерi, кажуть, хата згорiла. - Шурин уже купив iншу, хоч грошi ще не всi виплатив. - Новий врожай також згорiв? - Нi, вiн був на нивi. - Багато землi ма?те? - Десятину поля та пiвдесятини городу. Справник зiтхнув i хвильку помовчав. - На чи?му утриманнi перебува?те? - На шуриновому. Мати хвора. - Якесь ремесло зна?те? - Нiякого. Арцибашев знову помовчав, дивлячись кудись у куток. - Строк свого заслання зна?те? - Не знаю. - Чималий. За царським повелiнням - два роки, рахуючи вiд учорашнього дня. - Вiдлучатися з дому можна? На заробiтки. - В тому-то й бiда, що суворо заборонено. - А з чого жити? Не можу ж я сидiти дармо?дом на ши? в шурина? - Шурин хлiбороб? - Кравець. Вiн непоганий чоловiк, але ж ма? власну сiм'ю, утриму? тещу, мусить розраховуватися за хату. - Не дуже весело, - похитав головою справник. - А що ж будемо робити, як вiдбуватимемо покарання? Грабовський знизав плечима. Арцибашев бачив: юнак не хитру?, не прикида?ться - справдi не зна?, як пережити два майбутнi роки... Чим же йому допомогти? Не тiльки повiтовий справник, але й губернатор не ма? права не лише скасувати, а й навiть порушити "высочайшее повеление". Це компетенцiя мiнiстра внутрiшнiх справ. Доведеться просто зажмурити очi й нiби нiчого не помiчати. - Якi документи ма?те при собi? - Нiяких. - А де метрична довiдка, свiдоцтво про закiнчення бурси? - Залишилися в семiнарi?. - Зна?те, що ви вiдчисленi з семiнарi?? - Чув. Арцибашев потер скронi. Витягнув з шухляди аркуш i простягнув Грабовському. - Оце вам свiдоцтво на право проживання в Пушкарному. Грабовський, переглянувши папiр, гiрко посмiхнувся. - Цiкаво сказано: "На свободное проживательство в селе Пушкарном... с тем, чтобы... нигде, кроме Пушкарного, не проживал". Грамотно i точно. Свободно... - То ваш однослобожанин Ткаченко компонував, а вiн до такого дiла нахилiв не ма?. Зрештою, хоч яким кострубатим ? це свiдоцтво, суть присуду воно переда? вiрно.. Хочу сказати вам ось що: кожен мусить умiти питати та витлумачувати державнi документи, так би мовити, на свою користь, - дечого в них не помiчати, iнакше трактувати... Пере?жджати на довготривале мешкання в якийсь iнший населений пункт з Пушкарного вам заборонено, однак, як говорив поет, правила без виняткiв не iснують... Ви мене розумi?те? - Зда?ться... - От i гаразд. А зараз зайдiть до пристава Ткаченка, дасте йому деякi вiдомостi про себе для нашо? документацi? i - з богом. Та частiше оглядайтеся, хто довкола вас вешта?ться, остерiгайтеся в розмовах... Ех, молодiсть, молодiсть... Вражений, вийшов Павло од справника... 30_ Настали довгожданi жнива. На полях зашарудiли серпи, коси, граблi, закрутилися в'юрки, перевесла. Токи вiдгукнулись глухим гупанням. Дим, що струмував з коминкiв, запах свiжим хлiбом. У хатах i подвiр'ях посвiтлiшало. Обличчя людей стали веселiшими, на них заграв житт?радiсний рум'янець. На вулицi чути: - Магайбi, Ганно! - Спасибi, i вам магайбi, Докi?! - Нового хлiбця вже покуштували? - Слава Всевишньому. Ще не мололи, але в ступi натовкли, то й спекла коржi з маком. А ви не куштували ще? - Мiй старий кинув на жорна цiлу мiрку, вийшли i буханцi, i пироги, i вареники. - Молiмо бога, аби й на той рiк зарятував наших дiток. - Ой, молiмо, молiмо, сусiдонько. Все в його руках... Повеселiшало також у хатi Грабовських. Тамто? недiлi Ксеня Григорiвна пiсля церковно? вiдправи ходила в поле i повернулась якоюсь нiби вiдмолодiлою. - Можна починати, - сказала врочисто. - I треба, бо через чотири-п'ять днiв колос потече. У вiвторок раненько всi?ю сiм'?ю вийшли на ниву, i Павло вперше оглянув ?? очима дорослого. Невелика нива - всього десятина. На трьох чвертках цi?? десятини шарудять стиглим колоссям пшениця арнаутка i жито, четверта ще зелена й перiста, бо вона пiд яровиною: тут по клаптику всього - i ячменю, i проса, i гречки, i гороху, i кукурудзи, i соняшникiв попiд межею. Взялися у двi коси. Спершу перед вiв Григорiй. Вiн - цибатий, кiсся у нього довге, грабки високi, тому й бере ручку широку, як вулиця. Павлова ручка набагато вужча, але хлопець i з нею скоро вiдстав. Не ладиться в нього. Шарне косою, зда?ться, рiвно й плавко, а вона, клята, замiсть того щоб рiзати стебло, вiзьме i пiрне носом у землю, залишивши по собi обчухрану гриву. - Е-е, - говорить Григорiй, посмiхаючись, - пiсля тво?? косовицi не треба й молотити - все зерно висипалось. Коса, брат, не слуха?ться криворуких. Вона любить, коли з нею лагiдненько, без пасi?... Веди ?? так, аби п'ятка йшла над самою землею, а гостряк трошки вище. - Та я ж нiби так i веду. - То ж тiльки нiби. Голкою криво вколеш - пiд пазур залiзе, а коса... Дай-но сюди i подивись, як треба. Оглянув косу, вдарив молоточком у плiшку, махнув сюди-туди брусом по блискучому лезу, трохи перехилився на правий бiк, потягнув - i золотий жмуток пшеничних стеблин тихо лiг на покiс... Дивиться Павло, витира? рукавом пiт з чола, а сором залива? йому обличчя: там, де покосив шурин, - стерня, мов щiтка, рiвненька, мiж нею жодно? соломинки, де вiн - наче гуси поскубали. - Бачив? - питав Овчаренко, вiддаючи косу. - Тепер пiдеш попереду, а я за тобою. Та будь моторнiшим, бо можеш без п'ят зостатися. - I вже до дружини й тещi, якi позаду в'яжуть снопи, кладуть полукiпки та пiдгромаджують: - Дайте нам води холодненько?, бо зажоха?мось. Згодом Павло таки збагнув секрети незвично? для нього працi, i коса стала набагато слухнянiшою, а покоси рiвнiшими. - Нiчого, нiчого, семiнарiя, - хвалив його за полуднем Григорiй. - Добре пiшло, ?й-бо, добре, я й не сподiвався. Правда, мамо? Ксеня Григорiвна теж не шкоду? теплих слiв: - Таки гарно, а як поклепа?те зараз коси - пiде ще краще. Покiйний Арсен також був смекалистий. Бувало, вiзьметься за якесь нове дiло, спершу длуба?ться, длуба?ться, а потiм, дивись, уже й виходить... - I зiтхнула. - Було б що косити... Додому поверталися при мерехтливому свiтлi вечiрньо? зiрницi та круторогого молодика. Павловi руки й ноги аж гули од при?мно? втоми. По вечерi хотiв ще трохи почитати, та не спромiгся - зразу ж заснув прямо на подвiр'? просто неба. Прокинувся вiд першого сонячного промiння, що позолотило йому лице. I здивувався - тiло було свiже, здорове, наче вночi хтось висмоктав з нього вчорашню перевтому... В середу справили обжинки. Мати зв'язала перевеслом докупи кiлька залишених косарями стеблин - бороду, витеребила з колосся в руку i, перехрестившись, сипнула зернини на стерню. - Сiйся, родися, жито-пшениця... - А щоб росло та буйно квiтувало, годиться примочити, - додав Овчаренко, висмикуючи кукурудзяний качаник з горла пляшки. - Давай, Олесю, що бог послав... У четвер привезли снопи додому - i за коморою вирiс невеличкий стiжечок. До вечора встигли навiть змолотити першу п'ятнадцятку. - Значить, - за вечерею мiркувала вголос Ксеня Григорiвна, - ця п'ятнадцятка дала майже повний корець. У стiжку ма?мо шiсть кiп жита i двi копи без дев'яти снопiв пшеницi. Вважайте, на сво?му хлiбцевi перетягнемо за середину великого посту або хай навiть доплента?мось до паски, а далi хоч бери та й зуби на кiлок вiшай, о-хо-хо... - Дякуйте, мамо, й за це боговi, - розраджу? тещу Григорiй. - Вiдтодi як при нас живете, з торбами попiдтинню псiв не дрочили, iменем Христовим не перебивались, то, далебi, й не доведеться. - Дай господи, щоб не довелося. Ти в мене добрий зять, не зобиджа?ш, крихтою дiлишся, але здобувати тобi ту крихту нелегко, ой, нелегко... Тi?? ночi Павло довго не мiг заснути. Перевертався з боку на бiк, зажмурював очi, навiть руки клав на вi?, щоб не бачити мiсячно? повенi та забутися, але вечiрня материна журба не виходила з серця й голови... Поснiдавши, подякував i сказав матерi: - Пiду. - Куди? - сполошилась вона. - Пошукаю якогось заробiтку. - Де? Чи не до Пушкаря надумав? - Нi. Той, знаючи, що я пiд наглядом полiцi?, не вiзьме мене на роботу. - Схилиш голову перед Колупа?м? Хай бог боронить. - Перед тим не схилюсь, якби й з голоду здихав. Подамся на сусiднi села, може, щось надибаю. В розмову втрутився Овчаренко: - Не вигадуй, Павле, казна-що. Чи я тебе попрiкаю шматком, чи вовком дивлюся на тебе? Тобi ж ходити в iншi села заказано. Хочеш вскочити ще в нову бiду? Сиди пока дома. Якось купкою проживемо. Правда, Олесю? - Правда, голубе мiй, правда, - усмiхнулась Олександра. - Не рипайся, братику, нiкуди. Може, згодом тобi якась полегкiсть вийде... Не послухав Павло родинно? ради - пiшов. Не далеко. Вибрався за городи, перемахнув рiчечку i опинився в Старосiллi. Бiля пансько? брами стрiв Кузьму. - О! - зрадiв той. - Про вовка помовка, а вовк з лiсу. Думав увечерi бiгти до вас. - Чого? - Перебалакав з токовим нашого пана, i вiн погодився взяти тебе на возовицю. Зна?ш, молотьба, невправка, людей браку?... - Ви ж у Пушкаря служили. - Покинув, ще з весни покинув, хай вiн западеться на рiвному. То пiдеш? - Спробую, побачимо, що з того вийде. Виходило спершу не зовсiм ладно, i лановий не раз кидав похмурим оком на юнака, що невмiло орудував вилами. Порятувало Павла те, що вiн возив пшеницю на тiк разом з Кузьмою. Бувалий строковик скоро навчив його рiвно класти хуру, а сам i подавав снопи, i скидав ?х потiм на стiл молотарки. - Не хапайся, Павле, - заспокоював. - Тихше треба. I не юритуйся. Мовляв твiй тато, не святi горшки лiплять, навчишся. Так минув тиждень i настав другий. Увесь день сонце палахкотiло, мов навiсне. Та, нарештi, стомилось, скотилося з голубо? високостi i зачепилось за захiдне бескеття, видовжуючи хисткi тiнi i золотячи тiк та людей на ньому сво?м останнiм промiнням. Кузьма вже кiнчав скидати снопи барабанщиковi, як на тiк за?хала бричка повiтово? полiцейсько? управи i з не? зiскочили дво? - пристав другого стану та пушкарянський громадський староста. - Грабовський! - надсадно гримнув Ткаченко - Сюди! Павло покинув запрягати коней i пiдiйшов. - Чого ти тут? - визвiрився Ткаченко. - А де маю бути? - Не зна?ш? Дома, в Пушкарному i нiде бiльше - Он воно, Пушкарне, - показав Павло рукою через рiчку. - До нього i пiвверстви нема. - На один сажень не ма?ш права вiдлучатися. Почувши галас, Кузьма зiскочив з воза i поспiшив до брички. Машинiст скинув паса з маховика, аби марно не крутити порожнiм барабаном, --- i люди потягнулись за Кузьмою. На галас прибiг також збентежений токовий. - Хто вам дозволив брати на роботу державних злочинцiв? - наскочив на нього пристав. - Хто дозволив, питаю? - Яких злочинцiв? - не зрозумiв токовий. - А от яких, - тицьнув на Грабовського. - Ви зна?те, що державним злочинцям, якi перебувають пiд гласним наглядом полiцi?, всiляка публiчна дiяльнiсть найсуворiше заборонена? - Як ви сказали? - заклiпав токовий вiями. - Пуб... - Публiчна дiяльнiсть, - повторив громадський староста, хихикаючи собi в вуса. - А що ж то воно таке? - Бог його святий зна?, - знизав плечима Семен Язикатий. - Однi кажуть - конокрадство, другi - чаклунство, третi - прелюбодiянi?, четвертi... Говорять рiзне, а толку... Розтовкмачте, пане начальнику, нам, калiкам-недорiкам, що то за киселиця-печериця i для чого годиться. Бо ж, самi бачите, кругом - мужва репана, на всi ноги наче кована, а насправдi неодукована, коли уже щось нашняпить, то й додому не потрапить, поки не розшолопа?. - Розтовкмачте, розтовкмачте, - посипалося з натовпу. Тепер настала черга клiпати Ткаченку. - Слухай, Матвiю, - звернувся до нього Грабовський. - Раджу тобi, не клей дурня i не забивай людям баки. Публiчна дiяльнiсть до сьогоднiшньо? молотьби найменшого вiдношення не ма?, а заборонити менi возити снопи за дво?-тро? гiн вiд рiдного села нiхто не може. Не подумавши, ти таке втелющив: публiчна дiяльнiсть на току... - Оце так розтлумачив, - пiдхопив Язикатий - А то - конокрадство, прелюбодiянi?... Свята темнота, господи прости. Але й ти, Павле, трохи той... Хiба ж пан пристав кле?ли дурня? У них i так гарно виходить, не треба навмисно кле?ти, бо скоро можна заблеяти. На плечах пана начальника голова гай-гай... Нiби публiчна i, мовляв той шляхтич, бардзо слiчна... Люди затуляли роти кулаками, щоб не зареготати, а Ткаченко стояв нi в сих нi в тих. Ледве спромiгся на слово. - Iди з-перед очей! - гримнув на старосту. Той одступився i ледве чутно процiдив: - Придурок. Хтось, не стримавшись, бризнув смiхом. --Що ти сказав? - пiдстрибнув пристав до старости. - Нiчого, ?йбо-присейбо. - Брешеш. - Хто бреше, тому легше... Пристав ледве перевiв дух. - Ось тобi мiй наказ, - вимовив офiцiйно, немовби продиктував. - Зараз же пiдеш, нi, не пiдеш, а побiжиш у Рясне. - Свят, свят, - перехрестився Язикатий. - Та в мене ж мозолi... - Побiжиш i передаси урядниковi: я звелiв посадити тебе на тиждень у холодну. - Передати i зразу ж вертати додому? - Вiдсидиш, а потiм повернешся. - Це вже зовсiм кепсько. Подумайте сво?ю розумною головою: жнива, молотьба, подушне збирати, скрiзь гаряча пора, а староста бомки б'?, у холоднiй байдику?... А може, я завтра подамся в Рясне, бо ж он уже сонечко зайшло, а свiт не близький. Або дозвольте замiсть волосно? буцегарнi одсидiти в мо?й розправi. Я там так запруся-зачинюся, що нiхто мене звiдтiля не виколупа?. Зволите? - Геть! - ще гiрше озлився пристав. Староста, вдаючи зляканого, позадкував за спину пристава, знизав дивакувате плечима i показав язика. Матвiй ступив до Грабовського. - А ти, розбiйнику, сiдай на бричку та й по?деш зi мною. - Куди? - В Охтирку. - Чого? - Там побачиш. Гайда. - Не по?ду. - Що-о? Пристав вихопив у фурмана батiг i кинувся на неслухнянця, однак дорогу йому заступив Кузьма з вилами в руках. - Стань! Тут тобi жаба цицьки дасть... Пристав пополотнiв. Одступився, вiддав батога фурмановi, мить помовчав i заговорив спокiйнiше. - Завтра, Грабовський, - в управу. - Письмовий наказ справника ?? - Зараз буде. Ткаченко хапливо пошарив у кишенях, але нiчого не знайшов. - Дайте паперу й олiвця, - звелiв токовому. - Я все забув на службi. - У мене нема. Покликати вагаря? - Гукайте. - Оце так штукерiя, мосьпане, - вставив Язикатий. - При?хали купцi з Бару, i нi грошей, нi товару... Пристав обернувся до нього. - Знову гишаки? - Бог з вами, пане начальнику, нiяких гишакiв. Розповiдаю хлопцям про прицюцинувату Хiврю... - Замовкни! - Нiчим не вгодиш вам, як отiй болячцi, чiпля?тесь до всього... - Одсидиш у холоднiй, - перебив пристав, - не тиждень, а два. - А може, мiсяць, аби кругло вже було... Вагар принiс папiр та олiвець. Пристав написав розпорядження, простягнув Грабовському. - Завтра будь у повiтовiй управi. Павло переглянув незграбну писанину, склав аркуш учетверо, роздер, кинув на землю i притоптав ногою. - Що ти зробив, гайдамако?! - ледь не захлинувся Ткаченко. - Не бачиш? - Збитку?шся над державним документом? - Це такий документ, як ти державний муж. Недолуга записулька. Краще мовчи, бо зараз прочитаю людям, що там наварнякано, то засмiють. "По получению оного ордера ниже слiдующий..." Так у тебе завжди виходило i в бурсi. А до управи прийду тодi, коли отримаю наказ справника, за його пiдписом та печаткою. - Ах, бунт!! - зарепетував пристав. - Знущання над представником влади? Пам'ятатимеш, розбiйнику, пам'ятатимеш!.. Вiн притьмом вихопився на бричку, i вона погуркотiла з току, збивши густу куряву. - З богом, Парасю, доки трапляються люди, - тюкнув Семен Язикатий. - Отож загорений, отож навiжений. Таке молоде, а вже скажене. Виродиться ж! Прямо-таки нi в тин, нi в ворота судариня криворота. - Вiн трохи помовчав, дивлячись на паперовi клаптi, викинутi Грабовським, i спохмурнiв. - На цьому, добрi люди, словi бувайте здоровi, а я пiду до Рясного виконать волю дурного. Спокутую там, Павле, i тво?, i сво? нинiшнi грiхи та, може, тим часом складу якусь кумедiю о тiм, як нинi молотили i Колупая-мармолая публiчно зганьбили. 31_ Довго й терпляче ждав Грабовський виклику повiтово? управи, старанно готувався до розмови з Арцибашевим або Матушинським, але Охтирка мовчала, наче ?й зацiпило. Пристав теж бiльше не навiдувався. Не подавав голосу, також волосний урядник, котрому насамперед належало здiйснювати гласний полiцейський нагляд за полiтичним засланцем. Так минув мiсяць, минув другий, перевалило за половину й на третiй. Наступила осiнь. Небо ставало хмарним, часто загорталося бурими хмарами, бризкало дрiбними дощами. Спорожнiлi вiд плодiв садки натягували на себе жовтогарячу намiтку, тривожно перешiптувалися i вмивалися холодними росами. Тяжко Павловi без дiла дома. Нема куди подiти себе, нема за що руки зачепити. Попросив, щоб не заважали йому, - сам збиратиме городину. Всьому дав хазяйський лад: картопля, перебрана на крупнiшу й дрiбнiшу, лежить у льоху двома купами, а на третiй купi мiшма - буряки та морква; кабаки - в сiнях; вiнки часнику та цибулi висять на горищi. Постягував картоплиння, огудину i спалив, а весь город перекопав. Знiчев'я й тин полагодив. - От бачиш, - радiв Овчаренко, - знайшлась робота Привчайся до всього, знаного за плечима не носити Поробивши усе в господарствi, Павло скрушно розвiв руками: ' - За що ж тепер братися? Книжки б читав, та де ?х дiстати. Тi, якi пощастило роздобути в слободi, давно поперечитував У сусiднi села не пiдеш, шукаючи книжок, - заборонено. I громадський староста, якого навiду? Павло, радить поки що нiкуди не вiдлучатися. - Потерпи, хлопче, трохи. Може ж трапитися таке: ти тiльки за ворота, а тут хтось iз повiту чи волостi - гульк, i Колупа?вi ковiнька на руку. Коли б уже скiнчились польовi роботи i випав снiг, мiрку? Павло, вештаючись по подвiр'?. Може, взимку пощастить зiбрати сiльську молодь у себе дома. Щоправда, надiя на те невелика. Хлопцi настороженi, побоюються, а дiвчата й поготiв. Навiть Антiн Щербак, ровесник i товариш по школi, - i цей жодного разу не заходив у хату, хоч у попереднi роки, як Павло бував на вакацiях з бурси та семiнарi?, прибiгав майже щодня. Власне, нема чого ремствувати й сердитися на колишнiх товаришiв та друзiв, вони просто заляканi. Слободою он не перестають ширитися рiзнi поголоски, страшнi й лиховiснi: паламаришин семiнарист, мовляв, проти бога й царя, душогуб, стрiляв у якогось губернатора, але не вцiлив, з глузду зсунувся, вночi на зорi заводнi валу?... На тому тижнi сам Семен Язикатий чув, як старий Колупай говорив людям коло Тимощино? монопольки: - Той паламаренко нако?в стiльки, що в Харковi i в столицi розiбрати не годнi. З якоюсь бандою був зв'язаний, обкрадали банки, лавки, хати, кiлька невинних душ на той свiт спровадили, в церквi iкони побили, а золоте панiкадило забрали й довго переховували у гнойовиську... Зараз усе розкопу?ться, а як зведеться докупи, то не минути йому, сибiрному, шибеницi... Стережiться його i дiтям закажiть... Полiцiя бачить, хто чим диха? i з ким кумпанiю водить... От i спробуй запросити когось у хату... - До тебе можна? - почув Грабовський з вулицi. Бiля ворiт стояв новий пушкарнянський паламар Грицько Любинський, якого позаторiк виключили з семiнарi? за неуспiшнiсть. - Заходь, коли треба. - Давно збираюсь навiдати, - говорив несподiваний гiсть уже в хатi, скинувши шапку i сiвши на ослонi, - але нiяк не мiг знайти вiльно? хвилини. Грошовi справи парафi? зовсiм занедбанi й заплутанi, не знайти ?м нi початку, нi кiнця, як пiсля свiтового потопу. Книга облiку новонароджених та усопших третiй рiк не ведеться. Однi папiрцi валяються по шухлядах, а в тих папiрцях, написаних абияк, часто вiдсутнi не лише роки, мiсяцi та число народження, але й iмена винуватцiв торжества... - Обухiвському нiколи тим займатися. - Та нiколи ж. Оце, думаю, якби наскочив благочинний або якесь iнше начальство, то заварилася б каша... - Нiчого не завариться. Обухiвський всюди попiдмащував i попiдкручував. - Можливо, й так, я ще не обнюхався, не знаю. Словом, невесело... А хочеться ж погомонiти, згадати нашу минувшину, хлопцiв-друзяк, подiлитись новинами з полiтичного та всiлякого iншого життя-буття. Сам зна?ш, яке культурне товариство у цiй богом забутiй слободi. Кожен зарився у свiй барлiг: не хоче й носа показати на громаду, повiдати свiтовi сво? думи та почування, а в Обухiвського завжди то гостина, то похмiлля пiсля не?... В такому оточеннi легко обернутися на тупорилого крота. Думки Грабовського дво?лися. Скiльки може пригадати, вiн нiколи не поважав Грицька-чревоугодника, навiть бiльше - зневажав за його приятелювання з Матвi?м Ткаченком i Михайлом Приходьком та за цiлковиту байдужiсть до iнтересiв учнiвського загалу. I раптом - ремствування на вiдсутнiсть громадсько? активностi, культурного товариства, смак до полiтичних новин. Поривало сказати гостевi щось дошкульне i випровадити з хати - хай у Колупа?в шука? компанi?... Краще розповiв би, як i при чи?й допомозi поцупив пушкарнянське паламарство, де був понад пiвтора року: адже вiдчислили його з семiнарi? ще в кiнцi першого року навчання... Однак витурляти Любинського Грабовський не набереться зваги. Все ж таки Грицько - гiсть, сам навiдався, не побоявсь нi страшних чуток, нi можливих ускладнень у вза?минах з Матвi?м. До того ж скаржиться на вiдсутнiсть дiяльного товариства, цiкавиться суспiльними проблемами, непохвально говорить про Обухiвського. Може, таки змiнився чоловiк, не хоче далi жити так, як жив ранiш? - Коли нарештi заворушиться село, - вiв далi Любинський, - особливо ж його iнтелiгентна частина - вчителi, лiкарi, земцi? Коли нарештi вiзьмемось за освiту, культуру i понесемо ?х у мужицьку хату, навчимо хлiбороба краще обробляти землю, збирати багатший урожай, виводити лiпшi породи скотини, писати, читати газету, книжку? На жаль, нiхто цим не клопочеться. Тому кругом темрява, безправ'я, а часто й беззаконня, панують всiлякi жмикрути, нахаби, п'янюги, а тi, що здобули грамоту, поскiнчали бурси, гiмназi?, семiнарi?, тiкають з села, забувають свого ближнього, частенько навiть iдуть у полiцiю, допомагаючи властям тримати цього знедоленого хробака-мученика в покорi. Павло здивований i вражений. Невже отаке говорить Любинський? Той самий Любинський, котрий поза сво?м носом нiколи нiчого не бачив i не хотiв бачити. Невдоволений сiльськими порядками, становою нерiвнiстю, iнертнiстю сiльсько? iнтелiгенцi?. Забалакав про хробака, кива? на державу, полiцiю, ремству?, ба й обурю?ться, прагне послужити ближньому... - У мiстi трохи iнакше, - казав паламар. - Там - навчальнi заклади, культурнi осередки, клуби, бiблiотеки, гласнi й негласнi об'?днання та зборища, а молодь смiливiша й рiшучiша, ?й не клади пальця в рот, бо всi?? руки позбудешся... Тепер ганю себе, як гамана, за те, що так нерозумно згубив семiнарiю. Знаменитий ледар, чревоугодник, як ви мене звали. Соромно й згадувати. Уже б закiнчив семiнарiю, а далi - в iнститут або й унiверситет. Помiж людьми побував би, роздивився, гарячi голови б побачив, подiбнi до Кибальчича, послухав ?х, то, може, i сам... - Ще не пiзно, - говорить Грабовський. - Можеш повернутися до семiнарi?, навiть зразу на богословський вiддiл, туди тих, хто вже служив у церквi, приймають легше, пiльгове. Була б охота... - I те правда, - згоджу?ться Любинський. - Мабуть, через рiк-два таки по?ду довчатися. - Вiн помовчав, обвiв хату поглядом i спитав: - Ти про Iвана Калюжного щось чував? Павло подивно зиркнув на гостя, вiдповiв стримано: - Дещо. - Одчаюга, говорять. - Говорять. - Бачив його? - Нi. - Шкода. - Нащо вiн тобi? - Цiкаво. Землячок же, з Сумщини. Засуджений нiби. - Можливо. - А в кого можна дiзнатися про нього бiльше? - Не знаю. - Ну, бог з ним, хоч i шкода такого смiливця. Я, власне, до тебе в невеличкiй справi. - Якiй? - Нашого Трутня зна?ш? - Хто це? - Пав Трутовський з Полiвки, так його iменують позаочi за неробство i розкiшне життя. - Мировий суддя? - Колишнiй. Постарiв, спився, згулявся, зледащiв, а торiк пiшов у вiдставку. - То й що? - Пiдшуку? розумного чоловiка, аби той розiбрав i привiв до ладу архiв його суддiвсько? дiяльностi. Просив мене порекомендувати когось. Я порекомендував тебе. - З яко? речi? - Вiдаю, - не розкошу?ш. Колишнi однокашники мусять якось пiдсобляти один одному, кожен може попасти в скруту. А чому б тобi справдi не взятись? Робота велика, цiкава, можна трохи пiдлататися. - Менi заборонено вiдлучатись з Пушкарного, мушу жити тiльки тут. До того ж, коли Трутовський дiзна?ться, що я полiтичний засланець i перебуваю пiд гласним наглядом полiцi?... - Його, крiм псiв, яких розвiв понад пiвсотнi, нiщо не цiкавить, так само й полiтика. Про тебе я все розповiв. Згоджу?ться, обiця? добре заплатити. А заборона, вона... вiд Пушкарного до Попiвки всього якихось сiм-вiсiм верст. Нiхто й не знатиме. Ну? - Спасибi за турботу. Кажуть, у Трутовського ? _бiблiотека. - Велика. Я бачив ??, його син Сергiй показував, навiть обiцяв тихенько, щоб не знав батько, деякi книжки давати. Трутень - лежень, гуляйло-придибайло i п'яничка, а до книжок не байдужий. Пiдеш? - Спробую. - Не пробуй, а йди, раджу. У понедiлок я ?хатиму додому, можу й тебе повезти на перемови. Згода? - Гаразд. - Бувай здоровий. Значить, до понедiлка. Випровадивши гостя за ворота, Грабовський подумки вилаяв себе Чого так сковано, так насторожено поводився з Любинським? Розмовляв, особливо вiдповiдав на запитання, наче калiка-недорiка. Дещо... Говорять... Можливо... Чому не розповiв усе вiдоме тобi про Iвана Калюжного? Адже дещо все-таки зна?ш. Так, так - зна?ш: Калюжний на шiсть рокiв старший за тебе, ма? гарну сестру, харкiвську гiмназистку; за участь у студентських заворушеннях виключений з Харкiвського унiверситету i вiдбував заслання у Вологдi; потiм жив у Москвi, там органiзував та?мно народовольське товариство Червоного Хреста, керував нелегальним паспортним бюро, що виготовляло фiктивнi документи для революцiонерiв, провадив полiтичну роботу серед робiтникiв; торiк був заарештований, судився у "процесi 17-ти" i отримав п'ятнадцять рокiв каторги... Чому б не повiдати це Любинському? Такi речi вта?мничувати не можна. Навпаки, треба говорити про них на повен голос, розповiдати всiм, гаряче, пристрасно. Тим паче, надiйним юнакам, якi потiм зможуть... А Любинський, зда?ться, саме до таких тепер належить. Дивися ж: порекомендував тебе пановi Трутовському, прийшов сказати, обiцяв пiдвезти, представити... Будь справедливiшим до людей, вiр ?м, шукай у них добре. Не пiдходь до кожного упереджено, з насторожливими й стримуючими знаками запитання. В тому числi й до Грицька Любинського. Видно, колишнiй ледачий чревоугодник переродився або ж перероджу?ться. Але чому ж його не любить, просто-таки ненавидить Овчаренко?.. - Телепень, - каже. - Пiдлизу? зад усiм - i Пушкарям, i Колупаям, i Обухiвському... Либонь, не пiдлизу?. Прозоро натякав на Матвiя, непохвально говоривши про бурсакiв, якi йдуть у полiцiю, а Обухiвського аж толочив у багно. Очевидно, шурин помиля?ться. Можливо, його до цi?? помилки спонука? ображене родинне почуття, бо якось мовив: - Чого йому було пертися з Попiвки в Пушкарне i захоплювати тутешн? паламарство? Хiба не вiда?, що воно здавна i справедливо належить Грабовським... Не хоче й слухати доброго слова про Грицька Любинського. - Помиля?шся, дорогий мiй шурине, помиля?шся, - задоволено мимрить Павло, причиняючи хвiртку. - Любинський... 32_ Переступивши порiг, Павло спинився вражений i спантеличений. Кiмната, в яку потрапив, нагадувала комору харкiвсько? газети "Южный край". Три шафи з скляними дверцятами були вщерть забитi папками. Такi ж папки та тугi паперовi зв'язки купчилися на шафах, стелажах попiд усiма чотирма стiнами, на пiдвiконнях, столi, пiдлозi. Всi вони, як i шафи та стелажi, вкритi товстим шаром темно-сiро? задавнено? пилюги. Все похмуре й непривiтне. Вiд дверей до масивного столу, що туманiв проти величезного вiкна, кривульчиться вузенька стежина. Хазя?н завважив його спантеличенiсть. - Не дивуйтеся, молодий чоловiче. Можливо, колись, якщо втрапите на судейське поприще, у вас теж буде так. Зна?те, день за днем, процес за процесом, справа за справою, вирок за вироком, а вони, папки, множаться, множаться. Спершу, як зволите бачити, я складав ?х акуратно в шафи, а потiм набридло все це, то й пiшло через пень-колоду... Трутовський пробрався до шаф, повiдчиняв ?х, здiйнявши хмарину порохняви, витер руки об поли синього камзола. - Роботи, - вiв далi, - тут, звiсно, багато, потребу? вона чимало зусиль та й не кожному по плечу. Не приховаю, один тутешнiй писар брався за не?, одначе у нього нiчого не вийшло. - А ви давали йому якiсь настанови? - Майже нiяких, бо в фундуваннi архiву й сам не тямлю. Треба придумати якусь таку систему групування й опису документiв, котра враховувала б хронологiю i природу, характер судового процесу. Скажiмо, ось тут, - показав на паперову купу в кутку, - лежать усi матерiали за останнiй, тобто минулий рiк мо?? суддiвсько? дiяльностi. Гадаю, i в книзi облiку, яку заведете, i потiм на стелажах вони зберiгатимуться по роках, але мiж собою мають бути згрупованi за рубриками - податки, оренди, строковi найми, кражi, побо?, сварки i так далi. Як ви вважа?те, такий принцип пiдходящий? - Цiлком, а втiм, менi поки що важко схвалювати чи заперечувати його, бо ще не знаю самого матерiалу. Роздивлюся - скажу. - От i чудово. Починайте. Впора?тесь, зробите все гарно, я не поскуплюся i, крiм суми, про яку домовились, пiдкину ще щось... - Дозвольте запитати. - Прошу. - Кажуть, у вас ? бiблiотека, то чи не можна б дечим скористатись? Трутовський хвильку подумав. - Взагалi книжок я нiкому не даю, але якщо у вас ладитиметься з архiвом, можете користуватися й книжками. Вимагаю одного - поводитись з ними бережно, листкiв не загинати, помiток на берегах не робити. Вони, батеньку, - також капiтал, нерухоме майно, коли хочете... Першi два днi Грабовський повнiстю згаяв на те, щоб розiбратися в архiвному хаосi колишнього мирового суддi. А потiм узявся впорядковувати його. Працював iз задоволенням. Не просто пересипав та облiковував рiзнi справи, а майже всi пiдряд читав. I з них в його уявi вимальовувалась дуже строката й барвиста, помежована багатьма драматичними, трагiчними, а iнодi й комiчними епiзодами, картина класових стосункiв на селi, побуту, звича?в, обрядiв, родинного життя. В судових паперах, жужмом скиданих у папки, вирували i надривнi зойки, i приглушений смiх, i розпачливе ридання... Над деякими документами затримувався цiлими годинами - по кiлька разiв перечитував, вдумувався, робив виписки у свiй зошит, аби згодом використати тi нотатки в статтях для "Южного края" та "Харьковских губернских ведомостей". Пiсля такого читання iнодi сидiв мовчки, неначе рокований, i витирав вологi очi, а обiд та вечерю ледве-ледве пропихав у горло. Вночi погано спав, часто пробуджувався, обливаючись холодним потом вiд страхiтливих сновидiнь. Та й хiба спатимеш мiцно, коли тебе, мов грiхи душу, обступають i немилосердно мучать десятки тяжких людських iсторiй? А оця, щойно вичитана в паперах грубезно? сiро? папки, вразила й схвилювала найглибше. Тi папери списанi не Трутовським i потрапили до колишнього мирового суддi, мабуть, з грайворонсько? полiцейсько? управи. Для чого вони йому? Як роздобув ?х? Сумна iсторiя, гiрка доля випала ?? геро?нi. Прожила Тетяна Iванiвна Гордiйчук двадцять дев'ять рокiв, вiсiм з яких провчителювала. Майже кожного року вчительку переводили зi школи в школу, а в сiрiй папцi множилися доноси, рапорти, скарги, вимоги, нагадування, застереження. Авторами тих звинувачувальних документiв виступали попи, дяки, урядники, старости. I всi, нiби змовившись, писали: далi тримати вчительку в цьому (чи iншому) селi не можна, бо вона - непокiрна, не слуха? мiсцевих властей, домага?ться коштiв на школу, до церкви не ходить, батюшцi руку не цiлу?, водить компанiю з найбiднiшими селянами, гурту? довкола себе молодь, влаштову? рiзнi шкiдливi вистави, чита? книжки... Наче Оксана Петрiвна. Коли б не iнше прiзвище, iм'я та по батьковi... Два останнi роки вчителювала Тетяна Iванiвна в селi Колотилiвцi на Грайворонщинi. Видно, була вже зовсiм хвора й знесилена, однак, як i ранiш, - клопiтка та бунтiвлива. I звiдтiля, з Колотилiвки, в сiру папку плавом пливли скарги й нарiкання. Вони завершуються розпорядженням начальника губернського жандармського управлiння негайно заарештувати неблагонадiйну вчительку, а також рапортом волосного урядника про ?? смерть... - А де ж Оксана Петрiвна? Що робить, як живе, почува?ться?.. Нарештi Павло оглянув бiблiотеку Трутовського i переконався, що слава ?? занадто перебiльшена. Не така вона вже й велика, а тим паче цiнна. У нiй не бiльше трьох сотень книжок та журналiв, переважно спецiальних. У найбiльшiй, на три вiддiлення, шафi з-за скла поблискують роззолоченими та розсрiбленими фолiантами зводи законiв царсько? iмперi?, починаючи вiд Петра Великого i кiнчаючи першими манiфестами Олександра III, кодекси, а також рiзнi циркуляри, iнструкцi?, розпорядження губернсько? влади. Серед белетристики переважали книжки Вальтера Скотта, Пушкiна, Гоголя, Гончарова, Досто?вського Салтикова-Щедрiна, Жуковського, Карамзiна. Укра?нська лiтература була представлена творами Кулiша, Квiтки-Основ'яненка, Котляревського та харкiвськими альманахами. Всi книжки стояли, мов солдати, новенькi, чистенькi i, видно, нiким не читанi. Дивлячись на них, Павло згадав слова пана Трутовського про капiтал, нерухоме майно. ' Спершу схопився за Михайла Салтикова-Щедрiна, бо вже давненько чув про цього письменника, якого непохвально трактують оборонцi царського трону. Але чи тому, що багато сподiвався вiд тих творiв, чи з якихось iнших причин, вони, в тому числi й "Господа Головлевы", не схвилювали молодого серця, не збунтували юнацько? кровi. I тодi, дещо розчарований, накинувся на свого улюбленого автора - Федора Досто?вського. З Раскольниковим часто не згоджувався, гаряче сперечався, проте розмовляти з ним, ба й дискутувати було цiкаво... Волосний урядник ладен би сидiти на розпеченому залiзi, нiж на гойдливiй бричцi повiтово? полiцейсько? управи поряд з розлюченим приставом другого стану. Взагалi сталося щось зовсiм незрозумiле урядниковi: годину тому пристав заскочив, наче харциз, у Рясне, перестрiв на вулицi урядника, обклав, мов стусанами, найбрутальнiшими словами й звелiв залазити в бричку. - Я тобi покажу, я тебе провчу, - злостиво обiцяв Ткаченко, несамовито перiщачи коней батогом i щосили натягуючи вiжки. - Пам'ятатимеш, сучий сину... - Схаменися, Матвiю Калениковичу, - подав ображений голос урядник уже за мiстечком. - Чого ти розпанахидився? I чому тика?ш менi, наче однолiтковi? Я з тобою гусей не пас, майже втричi старший... - Старший?! - перебив пристав i лиховiсне зареготав. - Роки волячi, а розум телячий... - Гiй на тебе, шалений, не грiши бога. Я з тво?м батьком разом парубкував, а з тво?ю матiр'ю хрестив дiтей у Старосiллi... Побачу Каленика - скажу... - Досить!! - вереснув пристав. Матвiй Ткаченко лютував у душi. Старший... Дивись на нього! Парубкував з батьком, кумував з матiр'ю... А хто вище сто?ть - повiтовий пристав чи волосний урядник, хто кому пiдляга?, шле рапорти, хто кого велича? в тих рапортах високоблагородi?м? Поскаржиться родителевi... А що той родитель для станового пристава? Нуль без палички, дзвiн без калатала... Аби тiльки не надумав поскаржитися справниковi. Тодi фортуна може обернутися до пристава неголеною потилицею. Взагалi останнiми мiсяцями Арцибашев почав косо поглядати на Ткаченка. Що не зробиш - не так, грубо, некультурно, неграмотно... Нiчим йому не вгодиш. Правда, пристав не дуже побою?ться свого начальника, бо ма? значних оборонцiв у канцелярiях i полiцмейстера i губернатора, а все ж про службовi дiла, вади й заслуги сво?х пiдлеглих губернських верховодiв iнформу? повiтовий справник. Матвiй Ткаченко не ма? якихось конкретних доказiв, але вiдчува?, що неприхильне, часами прямо-таки вороже ставлення справника до нього чимось пов'язане з Грабовським. Почалося ще вiд тих неоформлених документiв про арештанта, привезених городовим. Чому тодi ж, при городовому, не переглянув ?х, не виявив у них прогалин, не заповнив у журналi сторiнку на засланця? Бачиш - не заповнив... Можливо, тi вiдомостi й цiкавi справниковi, але Ткаченковi вони здавна вiдомi до найменших дрiбниць i подробиць. Той пушкарнянський задирака трьома роками молодший вiд повiтового пристава, йому сiм тижнiв тому перевалило на двадцятий; колючий на язик, ну, смiливий, однак же злиденний, бунтiвливий, богохулець, всюди, де тiльки може, глузу? над Матвi?м... А хiба годен пристав забути оту розмову, що вiдбулася пiсля його повернення iз Старосiлля? Ох розмова... Навiть не вислухавши тодi iнформацiю про сутичку на току бiля молотарки, Арцибашев увесь побагрянiв i перейшов у навальний наступ. - Нiяк не збагну, Ткаченко, чому ви так заповзято в'язнете до Грабовського, чому лише ним клопочетесь, наче вам бiльше нiчим займатися. Зда?ться, земляки, а виходить... - Вiн порушив повелiння царя i губернатора, - вiдмагався пристав. - Той паламаренко... - Не плетiть дурниць. Порушив... Пригадайте свiдоцтво, яке ви самi компонували. Ось воно передi мною, гляньте. В ньому ясно, чорним по бiлому, вашою ж рукою написано: "чтобы по свидетельству этому он, Грабовский, нигде, кроме Пушкарного, не проживал". Розумi?те? Не пере?здив надовго в iншi села, тривало не мешкав там. Так? - Так, - мусив погодитись Ткаченко. - А хiба вiн перебрався в Старосiлля? - Пiшов на возовицю. - Пiшов... Безсердечний ви i, коли правду говорити... Невже вам багнеться, аби юнак з голоду здох? Крiм того, у Старосiллi я бував не один раз i пам'ятаю - вiд нього до Пушкарного рукою подати, через рiвчак лише перейти, то, по сутi, один населений пункт, можливо, тi два села згодом зiллються. Де ж тут порушення, злочинство? - А його намагання вчинити бунт, знеславити представника влади? - Вчинити бунт... знеславити... В того, хто ма? гарну славу, ?? не так легко одiбрати, а погана сама розлазиться по свiту, вона не бо?ться i не слуха?ться найрiшучiших полiцейських заходiв. Наш фурман бачив, що вiдбувалось коло молотарки, i всю провину за те перекида? на вас, а йому рота не затка?те. Самi наробили квашi, самi тихенько i з'?жте ??, коли не хочете ускладнень по службi... Пам'ятайте притчу про те, як бариня сама себе висiкла... Дивись-но - висiкла. Не кваптеся, начальнику, не прикладайте до пристава другого стану рiзнi притчi. Ще подивимось, чия буде зверху, чий батько спритнiший, кому доведеться пекти ракiв. Треба тривалого мешкання? Нате. Кiнча?ться другий тиждень працi Грабовського. Договiр укладено на всю роботу, а ?? не викона?ш i за пiвтора мiсяця. Це, дозвольте запитати вас, не тривале? Цього разу все зладжено так, що доведеться й вам замислитись над сво?м заступництвом. Навiть фурмана навмисне залишено дома, щоб не було зайвих свiдкiв на випадок чогось непередбаченого. Будете припертi до стiни фактами i змусите належно оцiнити охоронницький талант, полiцейську пильнiсть свого станового пристава. Добре, що ви по?хали на свою Тульщину провiтритися та перепочити. Провiтрюйтесь, попивайте чайок з тульського самовара, а ми тим часом зробимо те, що треба, без ваших санкцiй... - Де зараз Грабовський? - пита? урядника. - Дома, - вiдповiда? той. - Брехня. - Учора в Рясне при?здив пушкарнянський громадський староста i сказав: Павло Грабовський живе разом з матiр'ю. - Оце так здiйсню?ться нагляд? - Я ж не можу щоденно бувати в Пушкарному i вартувати пiд хатою засланця. Нагляд гласний, тому й користуюся даними мiсцево? розправи. - Того старосту треба самого взяти пiд гласний нагляд i частiше замикати в холодну. Не краще зiлля, нiж Грабовський. --- Що було наказано вами, староста вiдсидiв. - А що Грабовський дома, набрехав. - Не може того бути, не такий вiн... - Не такий? Скоро пересвiдчитесь. - Де все-таки Грабовський? - поцiкавився уже урядник. - У Попiвцi. - Звiдкiля вiдомо? - Не з рапортiв волосного урядника а чи пушкарнянського старости, що прихову? протидержавнi злочини. - Вiдповiдно до розпорядження губернатора нагляд ма? бути гласним, вiдкритим. - Еге ж, гласним, однак нiхто не забороняв i негласного. У даному випадку вiн себе цiлком виправдав. Бричка повiтово? полiцейсько? управи протанцювала вибо?сту вулицю села i круто повернула до ма?тку пана Трутовського. 33_ Останнi тижнi року 1883 Матвiй Ткаченко не ходив, а лiтав, наче його носили незримi крила слухняних янголят, i почував себе не в повiтовiй полiцейськiй управi, а на десятому небi. Справа зроблена - i квит. Хай ?? просування дещо загальмувалось, але клопiт це не такий уже й великий. До того ж вiн, зда?ться, лл? воду в лотоки пристава: адже Грабовський i досi, як свiдчить найсвiжiший рапорт ряснянського урядника, працю? в Трутовського, отже, його протидержавний злочин зроста? i множиться... Загальмував те просування помiчник справника. При?хавши з Попiвки, становий пристав посидiв два днi дома, склав акта про те, що Грабовський, Павло Арсенович, служить у колишнього мирового суддi, i, за вiдсутнiстю справника, подав помiчниковi. Сподiвався, той зразу вживе належних заходiв - ув'язнить злочинця, а Матушинський умив руки: почека?мо, мовляв, Арцибашева, квапитись нема куди... Обмежився рапортом губернаторовi. Довелося чекати бiльше мiсяця. Нелегко далося те чекання Матвi?вi, проте вiн витерпiв - учора справник при?хав. Затиснувши буру теку пiд пахвою, Ткаченко гучно постукав у дверi. Арцибашев, як i завжди, сидiв за столом спокiйний i по-дiловому зосереджений. На привiтання вiдповiв чемно, навiть поручкався, i Матвi?вi видалось, що начальник почува? себе перед ним незручно. Мабуть, Матушинський уже розповiв про халепу в Попiвцi. Чи не збира?ться вибачитись, що отак ображав його, пристава? - Якi новини ? на вашiй дiлянцi повiту? - цiкавиться Арцибашев. - Якихось особливих нема. Про Грабовського зна?те? - Нiчого не знаю. А що з ним? - Знову порушив заборону i порушив грубо. - Говорiть точнiше. - Покинув Пушкарне, пере?хав до Попiвки i став на службу у пана Трутовського. - Ряснянський урядник повiдомив? - Нi, я сам туди ?здив, що й заактував, а сповiстили мене сво? люди. - Хто? - Ну... - Це i вiд мене трима?те в секретi? - Пушкарнянський паламар. Сам вiн родом з Попiвки, а колись разом зi мною та Грабовським учився в Охтирськiй бурсi. - Чим дума?те платити за ту неофiцiйну стежу та iнформацiю? - Нiчим. Паламар усе те робить по давнiй дружбi зi мною i з любовi до трону. - Та-ак, - протягнув справник. - Чи порушив Грабовський iнструкцiю про нагляд, ще не вiдомо, а що ми ?? порушу?мо - це... - Порушу?мо? - Безумовно. В царському повелiннi та в циркулярi губернатора сказано лише про гласний нагляд, а ви, виявля?ться, без мого вiдома, наперекiр законодавству, завели собi окремий, так би мовити, власний нагляд. Хто дозволив? - Ну?.. - Не нукайте, вiдповiдайте. - Я хотiв... - Чого ви хотiли, те зараз нiяко? ролi не гра?. За повiт вiдповiдаю я i самоуправства нiкому не дозволю. Погляньте самi, що виходить: служите в нашiй управi вже другий рiк, а за весь цей час, куди впха?те свого носа - там... Так довго ми, мабуть, не служитимемо разом. Подумайте над цим... Дошкульна мова справника обража? i обурю? Ткаченка. Проявлено державний розум, ту пильнiсть, котро? вимагають усi настанови згори, сво?часно викрито злочин - i замiсть вдячностi ма?ш догану, нагiнку. Сам полковник Цугаловський, зiбравши до себе влiтку всiх приставiв Сумщини, говорив ?м: у роботi полiцi? та жандармерi? мета виправдову? засiб. Для охорони правопорядку, безпеки царського трону, для знищення революцiйних кублищ можна i треба не гребувати будь-якими методами й засобами. Як же узгодити цi мудрi слова начальника губернського жандармського управлiння з докором повiтового справника про порушення царського повелiння та губернаторового циркуляра? Важко, ба й просто неможливо. Той каже - робiть так, а цей гне зовсiм iнше. Чи?ми вказiвками керуватися?.. А яко? б заспiвав справник, коли б знав, що тривала вiдлучка Грабовського в Попiвку була навмисно спровокована приставом через Любинського? Тут потрiбно бути обережнiшим i обачнiшим, аби самого себе не турнути в яму. Арцибашев користу?ться довiр'ям i пошаною в губернатора... - Добре, я подумаю, - кривиться Ткаченко, наче ?сть терпкi й давкi грушi. - Можливо, з мого боку трохи... Однак Грабовський учинив злочин. До того ж, коли йому було звелено негайно повернутись додому, вiн вiдмовився. Повернусь, мовляв, пiсля виконання умови з Трутовським. Значить, умови порушити не хоче, а закон порушу?. I зараз перебува? в Попiвцi. Як же бути з ним? Арцибашев якусь хвилю помовчав i зiтхнув: - Нiяк. - Чому? - Грабовському дозволено впорядкувати архiв Трутовського. - Дозволено? Ким? - Мною. Ткаченковi перехопило дух. - Вами? - Так, мною. Про те клопотався не тiльки вiн, але й колишнiй мировий суддя. Тому нiякого злочину за Грабовським нема i вам нiчого було вимагати негайного повернення, та й взагалi... - Я, - перебив пристав, - цього не знав. - I не могли знати, бо той дозвiл я дав перед самим мо?м вiд'?здом на Тульщину, а ви тодi хворiли i на службу не ходили. Пригаду?те? - Пригадую. - А губернатора я повiдомив письмово. Отже, виходить, Грабовський мав право не виконати вашо? вимоги. Ткаченко нервово переступив з ноги на ногу. - Грабовський не лише не виконав мо?? вимоги, а й ображав мене, лаяв нецензурними словами. - Якими? - Всiлякими. Називав дурнем, мазницею. На обличчi справника трiпнулась легесенька посмiшка. - У цих словах нема нiчого нецензурного. Вони просто визначають певнi людськi якостi. - Нехай собi визначають, але хiба можна вергати ?х приставовi межи очi при виконаннi ним службових обов'язкiв? У Грабовського ж таке повелося здавна. Ще в школi, а потiм i в бурсi на кожному кроцi - дурень, мазниця. Колупа?м дражнить. - А це що таке? - То так вулично називають наш рiд у Пушкарному. Чи легко менi все те слухати й переносити, особливо на службi? - Нi, мабуть, не легко, - згодився справник i схилив голову низько над столом, аби не показати приставовi сво?х усмiхнених очей. - Я серйозно говоритиму з ним i вiдповiдно покараю. Викличте його в управу. - Вiн мене не слуха?. Вимага? наказу за вашим пiдписом i печаткою. - Скомпонуйте формений наказ, я пiдпишу i прикладу печатку. У кабiнетi справника сидiв Грабовський, i Арцибашев, силкуючись бути суворим, роздивлявся його спiдлоба. Хлопець виглядав ще худiшим та марнiшим, нiж пiвроку тому. Он на чолi лежить перша зморшка, двi iншi тоненькими пiвколами оточують вольовий рот. Тiльки в блакитних очах, як i тодi, жеврi? вогник i в зiницях не видно дна. А Грабовський дивився повз справника на голу стiну i думав: "Сьогоднi сiмнадцяте грудня, минув рiвно рiк вiдтодi, як я разом з городовим Волошиним переступив порiг охтирсько? полiцейсько? управи. Чим скiнчиться нинiшнiй вiзит? Знову одиночна камера, знову голод?.." - Звiдки ви зараз прийшли? - озвався Арцибашев. - З Пушкарного. - У Попiвцi роботу скiнчили? - Так, у середу минулого тижня. - Щось заробили? - Трохи. Пiвсотнi карбованцiв. Думаю купити дещо матерi, а решту вiддати шуриновi на хату. Справник довго загляда? в папери на столi, машинально ворушить пальцями блiде срiбло скронь. - А iнструкцiю про нагляд, котру вам давали читати в управi, порушили? - У мене iншого виходу не було. Хлiб, що вродив, уже кiнча?ться. Шурин не може прогодувати всю сiм'ю. - Що ж робити з вами? - Вам виднiше. Арцибашев стягнув з носа окуляри. - Таке порушення може скiнчитись тривалим ув'язненням або й новим судом. - Судiть. - Судiть, - зiтхнув справник i на мить заплющив очi. - Слова, слова... - У мене, крiм слiв, нiчого нема. - Знаю. I знову довге зiтхання. - Ви, доносять, не ходите в церкву. - Ненавиджу попа, який колись мене вчив i незаслужено бив, та й взагалi, я щодо релiгi? дотримуюсь... - А чому, - перебив справник, - обзива?те Ткаченка дурнем, мазницею, Колупа?м? - Не знаю. - Те зна?те, того не зна?те... - Я ж йому сказав, що роботи не покину, хай склада? акта. А вiн ста? на мозоль... Арцибашев розсмiявся. - Ста? на мозоль... - Дорiка? злиднями, назива? паламаренком, каже згно?ть мене... Справник насупив брови i перевiв мову на iнше. - Якщо хто-небудь запита? вас, чому найнялися в Трутовського, скажiть - мали вiд мене дозвiл. Ясна блакить на очах Грабовського потемнiла, обертаючись на густу синяву. - Я вас не просив... - Не просили, а зараз попросите. Вiн узяв iз столу чистий аркуш паперу i простягнув. - Пишiть на мо? iм'я прошенi?. - Прошенi??.. - Не ставте зайвих питань. Вам загрожу? суд за свiдоме порушення iнструкцi? про гласний нагляд, а це... Деяку частину вiдповiдальностi я перебрав на себе, вiдрапортувавши вчора губернаторовi, що вiдлучку дозволив вам. Розумi?те? - Не зовсiм. - Потiм зрозумi?те. Пишiть i поставте число, котре б двома-трьома днями передувало вашiй вiдлучцi в Попiвку. Хай це буде строго мiж нами, я вже домовився з мировим суддею четверто? дiльницi нашого повiту, що розглядатиме вашу справу: одержите мiсяць ув'язнення в нашiй тюрмi. Доведеться вiдсидiти, iншого виходу, як ви полюбля?те казати, у нас з вами нема. - Я й далi змушений буду порушувати iнструкцiю. - Порушуватимете - каратимемо. - Карайте. Справник посмiхнувся. - Покарати найлегше. А щоб ви не порушували, а ми не карали, зараз напишете ще одне прошенi? - видiлити вам грошову допомогу iз спецiального фонду казни. - Такий фонд ?? - ?, хоч вiн iсну? бiльше про людське око i держава не розкида?ться ним, проте я спробую щось виклопотати для вас. - Спасибi. - Прошу. Ще раджу бути обачнiшим i пильнiшим при зустрiчах та розмовах з людьми. 34_ Намiр побувати у Грайворонi зародився ще пiд час роботи в архiвi Трутовського i остаточно визрiв пiсля грудневого виклику в повiтову полiцейську управу та розмови з Арцибашевим. Думалося: лютневi морозища, вiхоли, дороги заметенi; хто б це в Охтирцi або Рясному намислив за тако? негоди перевiряти, чи не чкурнув пiднаглядний засланець, щойно побувавши в управi, на iншi села, тим паче в сусiднiй повiт? - Не ?дь, Павле, не треба, - вiдраджувала мати, якiй Павло сказав, що хоче побувати на ярмарку. - Простудитися легко, а я поки що не зовсiм боса, якось переб'юся до весни. Та й з Охтирки можуть прискочити по тебе. - I нитки, голки не дуже горлове, - докидала слово Олеся. - На понедiлок Семена Язикатого кличуть у Рясне, обiцяв купити нам, що треба. Ой, не рипайся, братику, не рипайся... Старий Колупай такi страхи розказу?... - По?ду, - твердив сво?. - Боятися вовка - у лiсi не бувати... I по?хав. Грайворон - звичайнiсiньке повiтове мiстечко, зда?ться, навiть обдертiше i плохiше за Охтирку. Двi вулички, церква, полiцейська управа, три корчми, школи чомусь не видно. I ярмарок тут рiденький, миршавий, на ньому бiльше, порiвнюючи з охтирським, хiба що п'яних та жебракiв... Ледве напитав для матерi чоботи з сирицi i дюжину котушкових ниток - для Овчаренкiв. Склавши в торбу куплене, задумався: де шукати того Михайла? Йти, напитуючи, вiд хати до хати? Довiдатися в полiцейськiй управi? Не випадало нi те нi се... I раптом почув обiч себе: - Данько, доки вештатимешся, чому не йдеш додому? - Зараз iду. - Не забудь, завтра вранцi - до справника. - Пам'ятаю. Гада?те, дозволить? - Я не ворожка, побачиш. Глянувши туди, де точилась розмова, Павло побачив полiцая та парубка в полатанiй чумарчинi. У парубковi, на свiй великий подив, пiзнав Михайла Данька, про якого розповiдав ветеринар Заворотний. Так, так - вiн, грайворонський гласний пiднаглядний: он шрам на правiй щоцi, рудi вуса... Сквапно одiрвав погляд вiд спiвбесiдникiв i рушив, удаючи з себе заклопотаного ярмарковими справами. Вiдiйшов ген-ген, озирнувся: полiцай подибав на торговицю, а парубок - з ярмарку. Наздогнав за церквою. - Добрий день, Михайле. Парубок звiв на незнайомця примруженi очi. - День добрий. А, власне... - Я чув, як гукав тебе околодочний, i зразу вгадав .. - Угадав?.. - Менi розказував Карпо Заворотний. Ми разом сидiли в харкiвськiй... - Павло Грабовський? - перебив Данько. - Так. - Карпо менi про тебе теж говорив. - Вiн зараз у Грайворонi? - На Акату?, а перед вiдправкою туди ми бачились, балакали, я йому свого кожуха вiддав... - Як почувався Заворотний? - Тюрма не лiку?. Ледве живого погнали на каторгу. - Звiдтiля писав тобi? - З етапу надiслав одного листа. Скаржився на бiль у грудях, на... Розмову перервав Данькiв приятель. Привiтавши його, Михайло показав на Павла: - Знайомся, Грабовський, колишнiй харкiвський семiнарист, тепер живе в рiднiй слободi на Охтирщинi пiд наглядом мiсцево? влади. А це, Павле, - Потап Слюнiн, колотилiвський вчитель. - З села Колотилiвки? - перепитав Грабовський. Слюнiн ствердно кивнув головою. - У вашiй школi вчителювала Тетяна Iванiвна Гордiйчук? - Я при?хав у Колотилiвку третього дня пiсля смертi Тетяни Iванiвни. Казали люди, гарна вчителька, сво?м учням наче матiр'ю була. На похоронi все село ридало, вiд малого до великого. Рiдних змалку не знала, не мала власно? нi дитини, нi хатини, нi билини, самотою звiкувала пiд недремним оком полiцi?. Коли громада справляла ?й дев'ять днiв, при?хали два полiца? повiтово? управи, аби ув'язнити покiйну, та спiзнились. Ходили на цвинтар, щось записували, а потiм вигребли з ?? кiмнати книжки, папери, розiгнали поминки i подались у Грайворон. Ще навiдувались, викликали колотилiвчан, розпитували... - I по смертi не давала ?м спокою? - Очевидно. Мовчки рушили вулицею. Данько спинився, показав на хату посеред маленького подвiр'я без ворiт та хвiртки: - От i мiй палац. Запрошую вас, але, вибачайте, ненадовго, бо у мене майже щодня бувають гостi з управи. - Заходьте удвох, - мовив Слюнiн, - а я збiгаю за жалуванням. Хата була напiвпорожньою. - Один живеш? - цiкавиться Павло. - З батьками. Мабуть, у церкву пiшли. Ти, казав Карпо, любиш лiтературу. - Люблю. - I сам пишеш? - Пробую. - Поезiю чи прозу? - Публiцистику. Статтi, нариси. - Друкувався? - Трохи. - Щось ? при тобi? - Нема. - Послуха?ш мо? оповiдання? - Охоче. Михайло видобув з шухляди списаний зошит i почав читати. Йшлося про долю безiменно? бабусi. Замолоду була вона гарною i щасливою. Та згодом щастя одцуралося вiд не?: чоловiк загинув на вiйнi, через кiлька рокiв по тiм дочка, згвалтована попом, у якого наймитувала, втопилася, а син-пiвпарубок покинув рiдне село, пiшов у мiсто, став на службу в полiцi? та й позабув одиноку матiр. Тепер стара i немiчна жiнка побира?ться мiж людьми... Павло глибоко зiтхнув, коли скiнчилось читання. - Страшно написано. - В життi бува? страшнiш. - Кiнця ще нема? - Нема i не треба. Хiба й так не ясно? - Ясно. Дума?ш посилати кудись? - Хочу з'?здити в Харкiв, учора подав прошенi? справниковi, щоб дозволив. Може, притулю в якомусь часописi, хоч i небагато надiй. Зачiплено ж церкву i полiцiю... А над чим зараз побива?шся ти? - Правду кажучи, нi над чим. - Байдику?ш? - Не зовсiм. Збираюся писати нарис про покiйну колотилiвську вчительку. Крiм того, що розповiв Потап, маю й iншi матерiали. Данько розвiв руками: - Нарис, опертий на конкретнi факти такого плану, не надрукують. Для житт?пису тi?? мужньо? трудiвницi-страдницi треба знайти вiдповiднi художнi шати, скомпонувати повiсть, поему чи оповiдання, помiняти iм'я геро?нi, не називати села. Спробуй, а як щось витанцю?ться, - дай знати менi, якось стрiнемося, почита?мо... Слюнiн зайшов до хати радiсно збуджений. Викладав на стiл хлiб, варене сало, квашенi огiрки, пляшку з вином. - Вiдзначимо нашу зустрiч спiльною трапезою. ...Розпрощався Павло з новими знайомими (i вже - приятелями) по заходi сонця. Переночувавши в за?здi, раненько вирушив з Грайворона. Поволi ступав вибо?стою дорогою, а думки ро?лися округ Тетяни Iванiвни, наче бджоли довкола рiдного вулика. I колотилiвська вчителька в його уявi була схожа на Оксану Петрiвну - близьку й дорогу. Листа якогось чекала, говорив Слюнiн, звiстки вiд когось, плакала часто, скiнчивши уроки... Мало хворiла, скоро згорiла, мов на вогнi... Зайде, бувало, в хатину нужденну, словом усiх привiта, разом пожуриться з ними, дасть, яку зможе, пораду... Боже, для чого ж так рано в не? забрали життя?! Павло бачить уже похорон, i самi слова кладуться в хисткi й жальнi рядочки: Журно посходились дiтки Обiк нiмо? труни. Втратили неньку сирiтки, Втратили промiнь вони... Дим закурився з кадила, Серце зворушував спiв... Що дiтвора голосила, - Просто не чути попiв. А як на цвинтарi стали, Кинули грудку землi, - Гiрко батьки заридали, Аж надривались малi. . 35_ Мiсяць травень помiтно старiвся, гублячи свою буйну красу й манливу привабу. Вiн ще солодко мрiяв, захлинався п'янкими пахощами, однак уже хапливо лiчив, як скупендяй червiнцi, сво? останнi днi. Хоча й не бажав того, мусив згортати з садкiв свiтло-рожеву й легеньку, наче марево, намiтку недавнього цвiтiння та гаптувати для них темно-зелену, величну i врочисту, багряницю мiсяця червня, що вже поволi виказувався на залитих сонцем недалеких гонах. Павло сто?ть бiля загратованого, але навстiж розчиненого вiкна охтирсько? в'язницi, дивиться на син? небо i уявля?, як стрiчатимуться, мiняючись на одвiчних чатах, весна та лiто тисяча вiсiмсот вiсiмдесят четвертого року. Пiслязавтра вони гаряче привiтають одне одного, якiсь три-чотири днi постоять у дружнiх обiймах, - i весна, стомлена шаленим квiтуванням, пiде на тривалий спочинок, а лiто, молоде i роботяще, готуватиме щедрi подарунки осенi й зимi. Павловi хочеться бачити ту, зараз уявлювану, зустрiч. Дивно навiть якось: ранiш нiколи не думав про не? - i раптом народилося це химерне й невiдхильне, немов поклик серця, бажання. I мабуть, таки побачить ??, бо тодi ж, у тi ж першi червневi днi, його випустять з тюрми: йтиме додому, оглядатиме поля, лiси i, може, якраз побачить прощання весни з лiтом... Губився в загадках i все частiше питав сам себе Павло: чому, з яко?, власне, причини так доброзичливо, хоч дещо й приховано, ставиться до нього Арцибашев? Ну от же: довго, наполегливо домагався i, нарештi, домiгся засланцевi казенно? грошово? допомоги, наперед домовився з мировим суддею четверто? дiльницi про покарання порушника жандармсько? iнструкцi? мiсяцем (тiльки одним!) ув'язнення, перенiс вiдбуття того, порiвняно легкого, покарання з холодного лютого на теплий травень, посадив арештанта в окрему й простору камеру, а згодом сам пiдказав йому написати прошенi? губернаторовi, аби той поклопотався перед мiнiстром внутрiшнiх справ зняти з колишнього вихованця духовно? семiнарi? гласний нагляд i дозволити мешкати в Охтирцi... Викладав тi загадки Степановi Бодяку, який щодня тричi приносив йому харчi, але новий наглядач повiтово? в'язницi був скупим на слово: - Такий добрий чоловiк та й усе. - Добрий чоловiк... i в полiцi? служить? - Трапля?ться. Мабуть, природа дала людяне серце. Я справниковi також не брат i не сват, та й не вислужуюся особливо, однак же вивiв мене з-пiд влади свавiльного пристава другого стану, зробив наглядачем, якому, порiвняно з сторожем, клопотiв менше i жалування бiльше. Або ще: зна? про наше давн? приятелювання i саме менi звелiв харчувати тебе, а тепер посила? мене з тво?м прошенi?м у губернаторську канцелярiю, хоч поривався ?хати Колупай... ?здив Бодяк у Харкiв i чекав там кiлька днiв. Правда, повернувся не дуже веселий (губернатор не захотiв клопотатися перед мiнiстерством), а все ж привiз друговi звiстку про призначення державно? запомоги... Не ремствував Павло на охтирську в'язницю - в нiй було загалом непогано. Не викликали на допити, випускали на тривалi прогулянки, дозволяли побачення не тiльки з братом Тишком, але й з iншими вiдвiдувачами, не заважали працювати, не одбирали паперiв. I вiн не марнував часу: цiлими днями читав, писав. Тут скомпонував i одiслав редакцi? газети "Южный край" два дописи про Охтирку, закiнчив твiр "Трудiвниця", присвячений Тетянi Iванiвнi Гордiйчук, та поему "Вчителька", якi разом iз сво?м щоденником передав Овчаренковим приятелем лiсником Твердохлiбом Даньковi у Грайворон... Що подума? Михайло, прочитавши цi першi Павловi римованi спроби, як оцiнить ?х, особливо ж поему? Вона увiбрала в себе долi не лише Тетяни Iванiвни та Оксани Петрiвни, а тому ма? сюжет i композицiю набагато складнiшi й розлогiшi, нiж "Трудiвниця". В нiй дi? традицiйний любовний трикутник, але... Молода вчителька народно? школи здибу?ться зi студентом медиком, який при?хав у село вiдбувати практику. Разом навiдували хворих, вечорами читали i обо? щиро закохалися. Перед його вiд'?здом на навчання дiвчина вiдчула вагiтнiсть, i вони поклали на рiздвянi свята побратись... Тим часом до не? почав набиватися в полюбовники повiтовий адвокат. Вчителька одбрила старого нахабу. Ображений, вiн запiдозрив непокiрну в неблагонадiйностi, уночi наскочив з жандармами, вчинив трус, позбавив ?? служби, заарештував, i дорогою до в'язницi нещасна зазнала передчасних пологiв... Степан Бодяк зайшов у камеру з гарним настро?м. - Значить, завтра в Пушкарне? Павло пiдвiвся з стiльця. - Так. - А може, залишишся в Охтирцi? - Ти ж зна?ш губернаторову вiдповiдь на мо? клопотання... - Знаю. Одначе годину тому я говорив з Арцибашевим, i вiн обiця? сво?ю владою дозволити тобi зостатися на мiсяцiв два-три в повiтовiй столицi, а згодом, мовляв, ще щось вимудру?мо... Мешкатимеш у мене. - А що робитиму? - Спробу?мо пiдшукати якусь бодай паршивеньку службу. Вчора менi казав один знайомий, нiбито судовий слiдчий друго? дiльницi напиту? собi розсильного. Якщо згода - рiж прошенi? справниковi, а я однесу його i пiду закидати вудки до слiдчого. - Гада?ш, клюне? - Треба сподiватися i дiяти, пiд лежачим каменем трава не росте. Толцiте - отверзеться... З журналами справа теж поволi крутиться. - ? надiя в бозi? - Либонь. Веду перемови з колишнiм секретарем земсько? управи. ...Минуло десять днiв. Друзi прощались, ковтаючи смуток. Знову перейшов ?м дорогу, знову розлучив ?х Матвiй Ткаченко. В цьому був несхитно переконаний Бодяк. - Вiн, паскудна мазниця. Я сам бачив, як учора пiд вечiр Колупай виходив з двору слiдчого. Ти ж тиждень прослужив, слiдчий позавчора похвалявся менi кмiтливiстю свого нового розсильного, а сьогоднi ма?ш - звiльнив без жодного слова... - Хай ?м трясця, - зiтхнув Павло i завдав торбу на плечi. - Бувай здоровий, Степане. 36_ Журналами земських зборiв завалений увесь Павлiв стiл. Перечитав ?х кiлька разiв, звiв докупи наведенi в них численнi факти i нарештi мав уявлення про стан шкiльно? освiти на Охтирщинi, Слобожанщинi, а може, й на цiлiй Укра?нi. I дiйшов невтiшних висновкiв: виходить, Укра?на, яка в минулi столiття вiдзначалася досить високим рiвнем письменностi, тепер, у час повсюдного панування парово? машини, перших крокiв електрично? лампи та електротелеграфа, занурю?ться в духовну темряву. Так, так - занурю?ться послiдовно й неухильно - одна школа припада? в середньому на десять-п'ятнадцять тисяч сiльського населення... Аж страшно стало... На весь Охтирський повiт - лише двадцять три школи, якi охоплюють усього пiвтори тисячi дiтей, головним чином хлопчикiв. А хто дасть бодай елементарну грамоту отому народному морю, котре так прагне свiтла, культурного розвою, хоче читати й писати? Хiба годна вдовольнити ту велику спрагу якась пiвсотня вчителiв, розкиданих по сiльських закутках? Та й з тих вчителiв тiльки окремi мають середню педагогiчну освiту, закiнчили спецiальнi семiнарi? чи принаймнi гiмназi?. Решта ж або напiвписьменнi, або такi розледащiлi та ласi до горiлки бовдури, як Обухiвський. Незвиклi до розумово? працi, байдужi до запитiв сво?х вихованцiв, окайданенi часословом i псалтирем, цi горопахи в класi знають лише дубець та лiнiйку, якi щодня гуляють по дитячих спинах... Чекай вiд них добро? поради й настанови, сподiвайся, що передадуть глибокi знання. Вiддана в руки земству, на вiдкуп нижчому сiльському клiру, початкова школа ледве животi? i найменшою мiрою не сприя? суспiльному поступовi. Навпаки, вона, а надто церковнопарафiяльна, викону? навiть шкiдливу роль, бо застою? безпросвiтну темноту й неуцтво, задурманю? голови майбутнiм хлiборобам, розслаблю? ?хню волю, вбива? в них природнi здiбностi, робить полохливими фаталiстами й запеклими iндивiдуалiстами, похмурими вовкулаками та iдолопоклонниками... Школа на Охтирщинi явно занепада?, йде не вперед, а назад. Ма?мо характеристичне явище: все, що ? бiльш-менш кращого серед учительства, покида? забур'янену шкiльну ниву i перекида?ться на поле державного чиновництва. I закономiрно: адже служба вчителевi да? всього якихось десять-п'ятнадцять карбованцiв на мiсяць. Приблизно стiльки ж вiдпуска? казна полiтичному засланцевi... Звичайно, земськiй школi, убогiй i злиденнiй, важко змагатися з церковнопарафiяльною, яку, реакцiйну за ?? суттю, всiляко пiдтриму? держава, однак же земство майже зовсiм не дба? про поширення освiти серед селянства. Воно ретельнiше займа?ться ремонтом дорiг, спорудженням мостiв, нiж школою... - Добридень у хату, - перервав Павловi роздуми Семен Язикатий. - Скнiв, скнiв у тiй проклятiй розправi та й порiшив заглянути до тебе. - Спасибi. Сiвши бiля столу, староста почав гортати журнали. - Де набрав? - В Охтирцi. - Тодi, коли вiдбував присуд за вiдлучку до Трутовського? - Так. - Потрiбнi? - Думаю написати статтю про стан шкiльно? освiти в нашому повiтi. - Знайшов щось цiкаве? Грабовський виклав сво? враження й думки. - Напиши, - мовив Язикатий, уважно вислухавши все. - Добре дiло зробиш. Нашу земську управу бити треба та слухати, чи тепла, бо школi вона таки мачуха. Але варто було б ще чимало додати. - Що саме? - Ти говорив - двадцять три школи. Насправдi ж ?х значно менше. - В журналах сказано. - Сказати можна все. То управа запорошу? зборам очi. - Наприклад? - Позаминулого року розпалася школа в Бранцiвцi, а недавно - в Полярному. Та, далебi, не тiльки в цих слободах. Не все те правда, що на весiллi спiвають чи на похоронi говорять, дивися в корiнь. Або кажеш - коштом земства побудовано шкiльнi примiщення в Пушкарному та Кирикiвцi. I тут помилка. - Яка? - На будiвництво нашо? школи управа видiлила пiвтори тисячi карбованцiв, з громади ми зiбрали ще пiвтисячi. Самi копали, возили глину, пiсок, мастили, бiлили. До того ж голова управи надiслав нам таких мулярiв, якi лиш змарнували грошi й людську працю. В класах уже й зараз навчатися небезпечно - затильна стiна вигнулась, стеля звисла от-от упаде. - Невже? - Пiди подивися. Не хвали земство, не заслугову? воно похвали. Та й мала ця школа: в нiй можуть вмiститися сiмдесят п'ять учнiв, а в слободi пiдлiткiв ? понад двi сотнi. Де ж ?м учитися - надворi? I ще одне - скажи добре слово про вчительок. Бiднi вони, нещаснi, безправнi, живуть, мов горох при дорозi, хто хоче, той скуба?... От торiк у Рясному становий так заповзявся до вчительки, що вона, боронячись вiд його похабних залицянь, мусила перебратися в iншу губернiю. Словом, вистача? iсторiй, поцiкався ними... Ну, а оце стулив вiрша та й хотiв тобi розказати. - Про те, як у баби Олени "пiд самого Митра" покрадено кожухи "з хитра"? - усмiхнувся Павло. - То вже застарiло, а це про одного попiвського загнибiду, який, силкуючись ще бiльш розбагатiти, помандрував з усiма сво?ми статками та родиною до Катеринодара, поволi все там проциндрив i повернувся додому з батiжком. Але не пощастило Язикатому повiдати сво? нове творiння, бо до хати зайшов Грицько Любинський. - Принiс тобi, Павле, те, що ти просив, - сповiстив, подаючи книжки. - У Сергiя Трутовського взяв. - Надовго? - До недiлi. - Спасибi. Не встиг Грабовський оглянути книжки, як порiг переступив iнший гiсть - лiсник Твердохлiб. - Оце повертаюся з Грайворона, - заговорив, витираючи спiтнiле чоло. - Бачив Данька, передав йому все. - Михайло нiчого не переказував? Лiсничий зиркнув на старосту й паламаря i вiдповiв одним словом: - Нiчого. - Сюди не збира?ться? - Збирався, але справник не дозволив. Потоптався на мiсцi, ще раз обвiв недовiрливим поглядом присутнiх i продовжив: - "Вчительку" похвалив. Просив, щоб ти написав йому про час i мiсце майбутньо? вашо? зустрiчi для розмови про поему i ще про дещо... Напиши, я в суботу знову подамся в Грайворони та й однесу. - Напишу. Загляньте до мене, коли йтимете. Слiдом за Тверлохлiбом вийшов i Язикатий. Вiн недолюблював пушкарнянського паламаря, у службових стосунках з ним був обережний i стриманий, а поза службою не хотiв бачити його. Не раз попереджав свого молодого приятеля - не будь перед Любинським особливо вiдвертим. Павло слухав ту щиру раду, але не слухався. Не зна? староста сьогочасно? молодi, не розумi? тих змiн, тих палахкотливих бур та вулканiв, якi дiють довкола i захоплюють у свiй вир юнацькi душi. Вистояти супроти цього борвiю не можуть не лише якiсь там сiльськi паламарi-недоуки. Ну хай Андрiй Желябов - син крiпака, Микола Кибальчич - з попiвсько? родини, але ж Софiя Перовська - донька дворянина, губернатора... - Новину чув? - та?мниче спитав Любинський. - Яку? - Марiя Калюжна, Iванова сестра, теж заарештована. - Знаю. - I менi не сказав... Грабовський зачервонiвся. - Тiльки позавчора отримав звiстку з Харкова, - вiдказав вибачливо. - Заходив у церкву, але тебе не застав. - Я ?здив по свiчки в Рясне, там i почув про лихо дiвчини. Яка шкода, яке горе для нас, молодих, для велико? справи! Падають буйнi голови, рiдшають лави звитяжцiв... Тво? харкiв'яни не повiдомили причин ув'язнення? - Повiдомили. Марiя перший раз була заарештована майже одночасно зi мною, тiльки в Одесi. Вийшовши з тюрми, вчинила замах на полковника Катанського. - Стрiляла? - Так. I промахнулась. - Ая-я-а!! - схопився за голову Любинський. - Всипати б ?й... - Всипати? - здивовано перебив Грабовський. - Аби краще цiлилася, не давала маху. А де ж вона, Марiя, зараз? - Уже судили ??. Дали двадцять рокiв каторги. - Двадцять рокiв! Боже мiй, боже! Страшно. - Дуже страшно. Тепер вiдбува? ту покуту разом з Iваном на карiйськiй каторзi, в Забайкаллi. Обидва замовкли. Тiльки клопiтке цiпання маленьких курчат у ситi пiд постiллю розстрiлювало гнiтючу тишу. ...П'ятниця видалась на диво короткою. Зранку Грабовський читав принесенi Любинським книжки, а пiсля полудня взявся писати. За спiшною роботою не помiтив, що в хату зайшли Матвiй Ткаченко та соцький. - Iменем закону обшук! - виголосив пристав i, пiдступивши до столу, взяв недописаний аркуш. Павло поклав ручку, пiдвiвся i вийшов з-за столу. Пристав пробiг очима написане. - До кого лист? - До знайомого, - Хто вiн? - Нащо тобi? - Михайло Данько з Грайворона? - Можливо. Матвiй витягнув з шухляди два списанi зошити. - А це що таке? - Чернетки мо?х кореспонденцiй. Не тiшся. Вони опублiкованi в "Южном крае" та "Харьковских губернских ведомостях", хоч i без мого прiзвища. - А це? - показав смужку паперу, знайдену мiж зошитами. - Чи? прiзвища тут написанi? - ?х судили торiк пiд час ки?вського процесу. Можеш прочитати в газетi "Свет", якщо цiкаво. - А це? - Мо? твори. У них твiй батенько прославлений, вiзьми на пам'ять. - Для чого вони тобi, Матвiю? - подав голос соцький. - Обидва з одно? слободи, разом училися i тут, i в бурсi... Пристав скипiв. - Не тво? дiло. - Не мо?, звiсно, але... Арцибашев читав i супив брови. - Що там таке? - цiкавиться пiдполковник Трубников. - Рапорт Ткаченка. - Про що? - Зробив трус у Грабовського. Знову той колишнiй семiнарист матиме халепу. Вiдверто кажучи, менi шкода його. - Славний хлопець? - Розумний, гарячий, дотепний. Сам побачиш. - Ти санкцiонував обшук? - Нi. - Тюкни на пристава, вiзьми порви рапорт та й по всьому. - Не можу. Ткаченко через мою голову сповiстив губернаторову канцелярiю. Прошу тебе, допитуючи юнака, не дуже прискiпуйся. - Для друга... - Наперед дякую. Ходiм до мене, повечеря?мо, розважимось у преферанс. 37_ Помiчник начальника губернського жандармського управлiння Трубников вiв допит спокiйно i розважливо, занотовуючи кожне слово арештанта. - Добре зна?те Михайла Данька? - Не дуже. - Де й коли познайомилися з ним? - Сьомого лютого цього року в грайворонському за?здi i цiлком випадково. - Чого ?здили у Грайворон? - На ярмарок, чоботи купляти. - Про що говорили тодi? - Про нашi лiтературнi твори, обiцяли обмiнюватися ними. - Обмiнювались? - Я передавав Даньковi мою поему "Вчителька" i просив прорецензувати ??. - Як передавали? - Через пушкарнянського лiсника Твердохлiба. - Спiльних знайомих з Даньком ма?те? - Один Твердохлiб. - Листувалися з Даньком? - Я писав йому двiчi. - Що писали? - Рiзне, зокрема обiцяв надiслати свою "Вчительку". - Листи засилали поштою? - Лiсник носив. - I вiд Данька до вас? - Данько менi не писав нiчого, а передав на словах, що строк гласного нагляду за ним скоро закiнчу?ться i вiн хотiв би побачитись зi мною для розмови про "Вчительку". - Слюнiна зна?те? - Так. Це вчитель з села Колотилiвка Грайворонського повiту. Я навмисно ?здив до нього, шукаючи книжок з педагогiки. - Слюнiн дав книжки? - Дав, а потiм один раз за?здив до мене за ними. - З ним листувались? - Нiколи. - Крiм Твердохлiба й Слюнiна, хто ще вiдвiдував вас дома? - Пушкарнянський паламар Любинський. - Як збиралися переправити Даньковi листа, одiбраного у вас Ткаченком? - Обiцяв однести Твердохлiб, та вiн захворiв. Я вирiшив сам пiдскочити у Грайворон, але потiм роздумав i хотiв передати листа Слюнiним, котрий мав ?хати по жалування. - Значить, Слюнiн також знайомий з Даньком? - Нi. - Цей ваш лист не зовсiм зрозумiлий. Там ви пишете про якусь "збiрку". Що пiд тим химерним словом розумiти? - Звичайнiсiньку зустрiч. Я таки планував побачити Данька i почути його суд про мою поему, однак не зважувався йти до нього на квартиру, щоб не попасти в руки грайворонсько? полiцi?, яка стежить за тi?ю квартирою дуже пильно. От чому назвав мiсце для збiрки на площi за церквою. - У листi згаду?те якусь особу, не називаючи нi ?? прiзвища, нi iменi. Хто вона? - Не знаю. - Згаду?те i не зна?те? Дивно. - Нiчого дивного нема. - Пояснiть, - Я хочу здобути вищу освiту, а жодних засобiв для навчання власним коштом не маю. Спершу думав пiти у ветеринарний iнститут, де майже всi студенти забезпечуються казною, але згодом дiзнався, що колишнi полiтичнi пiднагляднi права на стипендiю позбавленi. I вирiшив вигiдно одружитися. Тому й питав Данька, чи не знайдеться в Грайворонi охочо? пiти за мене, вiдзначив, що до релiгi? залишаюся байдужим i хотiв би мати дружину з такими ж переконаннями. Данько вiдповiв, що грайворонськi дiвчата - легковажнi кокетки, а в релiгiйному вiдношеннi - фанатички, що вплинути на розвиток у них бiльш рацiонального свiтогляду досить важко. Правда, добро? надi? вiн поки не губив - обiцяв познайомити мене з якоюсь особою, але хто вона така, не писав, i я про не? нiчого не знаю... Начальник губернського жандармського управлiння полковник Цугаловський читав протоколи допиту Грабовського,_ Любинського, Овчаренка i подумки лаявся, мов найзапеклiший биндюжник. Нарештi не стерпiв. - Трубникова сюди! - гукнув вартовому. За мить помiчник стояв бiля нього. - Хто ви такий, Трубников? - Як хто? - Пiдполковник окремого корпусу жандармiв а чи конторський писар, статистик, архiварiус? - Не розумiю. - Переглянув оцю вашу писанину, - показав на папери, - i... Виходить, ви не виконували мо? розпорядження, а гралися в допит, особливо з Грабовським. - Чому? - Не знаю, та, на жаль, це так. Ваше слiдство, по сутi, нiчого не з'ясувало. Склада?ться враження, що допитувач та допитуваний говорили рiзними мовами i про зовсiм вiдмiннi речi, навiть не силкувалися порозумiтись: ви питали його про дiло, а вiн вам торочив казки, ба й просто кепкував з вас, глумився, пускав пиляку в очi. - Не думаю... - То вдумайтесь нарештi. Гляньте ось на це мiсце протоколу. На ваше запитання, яку радiсть хотiв вiн повiдати Даньковi при зустрiчi, Грабовський вiдповiда?: Вiдшукуючи засоби для придбання вищо? освiти, я в розмовi з учителем Слюнiним дiзнався, що можна вступити до вчительського iнституту на казенне утримання i пiсля закiнчення курсу з медаллю (а в даному випадку я покладаюсь на сво? сили) можна бути iнспектором народних училищ. Таким чином, у мене вiдпала необхiднiсть вдаватися до таких цинiчних витiвок, як "вигiдне" одруження, i шукати знайомства з рiзними особами. От чому я й завагався, ?хати менi у Грайворон чи не ?хати". Збагнули? - Там усе на сво?му мiсцi. - Де? - Ранiш говорилося, що вiн думав ?хати познайомитись з тi?ю особою. - Не крутiть хвостом. Хотiв подiлитися радiстю про можливiсть вступити до iнституту, а потiм завагався... Все це гра, i, видно, заздалегiдь не зовсiм продумана, або ж той колишнiй семiнарист глузував над вами, плещучи все, що забрело в голову. - Це вже занадто. - Нi. Вiзьмемо iнше мiсце з того ж листа. Охтирський пристав Ткаченко розшифрував i витлумачив його так: "В листi до Данька Грабовський обiцяв при?хати до нього на "збiрку", для котро? пропону? знайти мiсце, а далi вiдносно якогось Данькового товариша говорить: "Я чув, важко в н(ьому) похитнути рел(iгiйнi) вiрування, що ? вже досить сильним гальмом на шляху р(еволюцiйного) розвитку". В першому випадку неважко вгадати, що "збiрка" - не щось iнше, як та?мна сходка, а в другому очевидно, що Данько намага?ться з вiдома Грабовського, а можливо, i при його участi зiштовхнути якогось товариша з iстинно? путi в злочинну зграю революцiонерiв". Чу?те? - Так. - Добре. Пригаду?те, як вiдповiв вам Грабовський про збiрку? - Пам'ятаю. - А тепер послухаймо його коментар, старанно записаний вами: "Слова "важко похитнути релiгiйнi вiрування, що ? вже досить сильним гальмом на шляху р (тобто рацiонального) розвитку" стосуються тi?? ж особи, яку я згадував, хоч i назвав "товаришем" в розумiннi "знайомий". Вiдчули рiзницю? - Вiдчув. - Збагнули, як революцiйний розвиток обернувся на рацiональний, невiдома особа - на товариша, всього-на-всього знайомого, а той знайомий - знову в особу жiночо? статi? Мiстифiкацiя? - Частково. - Я вас, правду кажучи, не пiзнаю. Завжди такий уважний, забива?те пiдсудних перехресними запитаннями, спiвставля?те, докопу?тесь, а цього разу... Трубников добре зна?: цього разу вiн таки недоброякiсно виконав наказ свого начальника. Уважив дружньому проханню Арцибашева, допитував абияк, намагаючись трохи стушувати провину арештанта. Грабовський справдi говорив, що хотiв, а вiн, пiдполковник, старанно занотовував... - Ви не помiтили рiзких розходжень у зiзнаннях Грабовського i Данька? - Грайворонський справник не надiслав Данькових матерiалiв в Охтирку. - Надiслав. Вони у мене. - Я про те не знав. - Шкода. Звернiть увагу на тi розходження. I Данько i Грабовський, силкуючись приховати отi сво? стосунки, мабуть, навмисне плутають. Данько твердить, що познайомився з Грабовським у Пушкарному п'ять рокiв тому, вiдтодi й разу не бачив його, отримав вiд нього всього один лист; Грабовський же говорить: познайомилися вони сьомого лютого бiжучого року в Грайворонi, писав Даньковi двiчi i вiд нього отримав одного листа. - Дiйсно не сходиться, хоч це вже... - Не ма? iстотного значення? - Майже. - Дарма. Менi дума?ться, за цi?ю плутаниною замасковане щось серйозне. - Наприклад? - Хоча б належнiсть обох цих молодикiв до яко?сь пiдпiльно? органiзацi?. Очевидно, охтирський пристав другого стану небезпiдставно пише - знайдений при обшуку список полiтичних злочинцiв виклика? пiдозру, що "Грабовський ма? зносини з соцiально-революцiйною партi?ю". - Перебiльшення. Мiж iншим, той пристав - односелець Грабовського i особисто переслiду? його. - Хай навiть так, але його здогад повин