асi
вестиме отець Мирослав, званий серед бурсакiв Козаком,

   16_

   Отець Мирослав справдi  скидався  на  слобожанського  козака-поселенця:
чорнi кучерi пiдстригав "кружком",  ходив  у  кунтушi,  високiй  баранячiй
шапцi, хромових, до блиску начищених чоботях,  шароварах  навипуск,  а  по
святкових днях на його могутнiх грудях ярiла рiзнобарв'ям широка манiжка з
голубими  кутасиками.  Походжав  завжди  неквапно,  статечно  i   полюбляв
розгладжувати пишнi вуса, нiби видобував з них усмiшку, що так пасувала до
його вродливого лиця.
   Служив Козак у гiмназi?, а в духовному училищi вiв грецьку мову  тiльки
в двох класах. Бурсаки поважали його. Це було вiдомо всiм, i,  може,  тому
на нього косо поглядав отець Агафон, чекаючи,  коли  той  позбудеться  тих
двох класiв... Але що Козак  робитиме  з  четвертим  класом?  Як-не-як,  а
покiйний Самти - родич йому...
   Дверi тихо вiдхилилися, i порiг переступила  знайома  постать.  Хлопцi,
наче по командi, стали прямцем, а цензор гаркнув на все горло  передурочну
молитву:
   - Преблагий господи, ниспошли нам благодать!..
   Усмiхненi Козаковi очi пробiгли по скам'янiлих бурсацьких обличчях.
   - Сiдайте, - кивнув вiн головою.  -  А  ви  чого  аж  на  _Савур-могилу
забралися? - спитав Любинського. - Ось _же вiльнi мiсця. Iдiть ближче,  не
одривайтесь вiд товаришiв. У гуртi й пiсна каша смачна, а одному  i  серед
ковбас невесело.
   Почекав, доки Грицько пересiв до Грабовського.
   - Отак. Далебi, зна?те, чого я прийшов до вас?
   - Спектор казав, - вiдповiв за всiх цензор. - Грецьку нiби...
   - Так, вивчатимемо грецьку мову. Що ви робили на попередньому уроцi?
   Попереднiй урок хлопцям не хотiлося  згадувати...  От  i  ма?ш,  бабцю,
Юр'?в день. Бач, як пiдходить... Усi мовчали.
   Козак загадково усмiхнувся.
   - Не пам'ята?те? Виходить, як у тiй побрехеньцi - не знав, не знав та й
ледве забув.
   Вiдчувши жартiвливий настрiй учителя, бурсаки полегшено зiтхнули.
   - Богiв штурмували, - промимрив Гаврик.
   - Голоснiше, - заохотив Козак. - Якщо й гукнете, то Олiмп вiд  того  не
розвалиться.
   - I геро?в, - докинув Кифiр.
   - I геро?в?! - радiсно пiдхопив Козак. - Штурмувати геро?в -  то  гарна
справа, а богiв, тим паче грецьких...
   Класом гайнув стриманий пересмiх. Пiдвелася Приходькова рука.
   - Прошу.
   Михайло, як i завжди, розмашисте перехрестив груди.
   - А то ж нащо? - здивувався Козак.
   - Про святих iнакше не можна...
   Козак розгладив вуса, примружився.
   - Не робiть цього нiколи. Ми  не  в  церквi  за  молитвою,  а  вивча?мо
древньогрецькi мiфи та  легенди,  а  в  них  багато  казкового,  поетичних
вигадок, часами й небилиць.
   - Отець Агафон... - хотiв виправдатися Приходько, але нараз згадав,  що
зробив страшну помилку, i занiмiв.
   А Любинський не стримався:
   - Той юродивий навiть перед Одiссе?вим псом бив поклони i нас  мордував
на уроках, хай йому... Козак на мить спохмурнiв.
   - Усопших не подоба? поминати докiрливим словом. De  mortuis  aut  bene
aut nihil[6], мовить латинська  мудрiсть.  Усi  колись  помремо,  може,  й
помилок немало наробимо в життi... Erare humanum  est[7],  говорили  давнi
iталiйцi. Однак раджу вам - викиньте  з  голови  всiлякi  забобони.  Давно
сказано: Credo guia absurdum, тобто вiрую тому, що нiсенiтниця. Не ростiть
бездумними й полохливими iдолопоклонниками. Таких, на жаль, не  браку?,  а
свiтлих, допитливих голiв малувато, i в цьому наша бiда... Грецькi боги...
Пригадайте: один -  п'яниця,  другий  -  злодiяка  непоправний,  третiй  -
гвалтiвник проклятий, четвертий - людожер, п'ятий - лицемiр-дурисвiт...
   - Наприклад, Сiзiф, - вставив Килавчук i осiкся.
   - Так, так, - охоче згодився Козак. - I Зевс не кращий.
   - А Гефест нiчого, добрий коваль, - розохотився i Проценко.
   - Цей таки нiчого, - кивнув головою отець Мирослав. - Що ж  до  геро?в,
хлопцi, то ?х потрiбно шанувати, брати з них добрий приклад, але  знову  ж
таки, не з мiфiчних, а справжнiх, вiдомих iсторi?.
   - Iлля Муромець?
   - Вiн - також  поетична  вигадка,  легенда,  створена  нашими  далекими
пращурами.  Згадаймо  краще  славних  запорожцiв  -  Дмитра  Байду,  Iвана
Пiдкову, Северина Наливайка,  Тараса  Трясила,  Максима  Кривоноса  або  ж
пiзнiших звитяжцiв - Гонту, Залiзняка. От кому мусимо вклонятися,  у  кого
навчатись мужностi й любовi до рiдно? землi.
   - А чого ж про них у книжках нiчого не написано? - запитав Грабовський.
   - У тих, якi ви вивча?те, на жаль, не написано, але ж не тiльки  свiта,
що у вiкнi... ? книжки i про наших вiкопомних геро?в!
   - Де ?х можна дiстати? - цiкавиться Килавчук.
   - У книжкових лавках, бiблiотеках.
   - I на ярмарку, - дода? Грабовський.
   - На ярмарку?! - не йме хтось вiри.
   - Авжеж. Я сам позавчора купив.
   Павло витягнув з-пiд парти товсту книжку i пiдняв над головою:
   - Назива?ться "Айвенго". Дуже цiкаво читати, але  наших  геро?в  у  нiй
нема.
   Любинський скривився:
   - Краще виторгував би щось для черева, а вiн, дурень, - книжки...
   Отець Мирослав розгладив вуса:
   - Роман Вальтера Скотта прекрасний, хоч там i йдеться не про Укра?ну. А
в повiстi  нашого  земляка  Миколи  Гоголя  "Тарас  Бульба"  написано  про
запорозьке козацтво. Потрiбно, хлопцi, якомога бiльше читати. От закiнчите
училище, попадете в семiнарi?, у великi мiста, в бiблiотеки...
   - Коли то ще буде... - журиться Проценко.
   - На святого Миколи або й нiколи, - позiха? Любинський.
   - Розкажiть про наших геро?в, - просить Грабовський.
   - Гаразд, - згоджу?ться вчитель. - Розкажу. Слухайте. Взяти б, скажiмо,
Северина Наливайка...

   17_

   Харкiв - не Охтирка, де навiть на головнiй  вулицi  влiтку  рицькаються
свинi, пасуться корови; де всi мешканцi, стрiчаючись,  статечно  вiтаються
мiж собою i знають один про одного все до найменших подробиць;  де  вокзал
схожий на курник, а восени та весною навколо така грязюка, що нi  про?хати
нi пройти.
   Харкiв - велике мiсто, з  славетним  унiверситетом,  молодим,  але  вже
популярним  оперним  театром,  з  понад  стотисячним  населенням,  столиця
широкополого  генерал-губернаторства,  влада  якого  сяга?  не  тiльки  на
Харкiвщину,  але  й  на  Сумщину,   Полтавщину,   Чернiгiвщину,   Курщину,
Воронежчину, Орловщину.
   Вулицi в ньому довгi, широкi, мiсцями, особливо в центрi,  забрукованi,
будинки масивнi. Магазинiв, лавок, шинкiв,  ресторацiй,  багатих  салонiв,
за?здiв - не злiчити. А ще  -  фабрики,  рiзнi  майстернi,  великий  завод
сiльськогосподарського  машинобудування,   що   належить   Гельферiх-Саде,
залiзнична станцiя, з яко? рейки бiжать у  рiзних  напрямах  -  до  Ки?ва,
Одеси, Севастополя, Ростова, Курська...
   Склавши вступнi iспити в духовну  семiнарiю,  Грабовський  того  ж  дня
двiчi обiйшов головну вулицю, надивився на розкiшнi  вiтрини,  побував  на
обох берегах Лопанi, Уди, забрiв на Москалiвку.
   Наступного дня схопився з лiжка раненько i  зразу  подався  на  Холодну
гору, про яку чував ранiш. Тут  найбiльше  вразив  його  похмурий  будинок
арештантських рот, у якому, говорили, кiлька рокiв  тому  вiдбував  покуту
один охтирський чиновник за невдалу спробу вбити слiдчого.
   Був  також  у  Лозовеньцi,  бачив  ветеринарний   iнститут,   випадково
познайомився з студентом того iнституту Олексою Макаревським.
   Уже  пiд  вечiр  оглядав  знаменитий  Покровський  собор  та   дзвiницю
Успенського собору, споруджену на честь перемоги над Наполеоном...
   До кiнця першого навчального року  в  семiнарi?  мiсто  вiдкрило  перед
Павлом свою iсторiю, сво? тогочасне обличчя. Дiзнався, що  воно  засноване
Харитоном-Харком та iншими козаками-переселенцями  з  Правобережжя  ще  за
гетьманування  Богдана  Хмельницького  i  служило  фортецею  для   захисту
Слобiдсько? Укра?ни вiд грабiжницьких  наскокiв  кримських  та  ногайських
татар.
   У  Харковi,  цьому  економiчному,  полiтичному  i  культурному   центрi
Слобожанщини,  в  рiзнi  роки  жили,  працювали,  вчилися  або  ж   бували
композитор  Артем  Ведель,  артисти   Карпо   Соленик,   Михайло   Щепкiн,
письменники  Григорiй   Квiтка-Основ'яненко,   Петро   Гулак-Артемовський,
Амвросiй Метлинський, Михайло Петренко.
   Сам недавно бачив похорон вченого-славiста Iзма?ла Срезневського.
   У мiстi майже два десятилiття  дi?  жiноча  недiльна  школа,  заснована
Христиною Алчевською, а в нiй неофiцiйно вивчають укра?нську лiтературу та
народнi пiснi.
   Вивчив Павло також iсторiю сво?? семiнарi?. Виявилось, ??  генеалогiчне
корiння сяга? до знаменитого  Харкiвського  колегiуму,  заснованого  понад
пiвтораста рокiв тому за  зразком  Ки?во-Могилянсько?  колегi?,  хоч  вона
нiчого не успадкувала вiд свого прабатька. Таки так - не успадкувала. Адже
колегiум протягом майже столiття служив  основним  вогнищем  освiти  всi??
Слобожанщини. Там здобували знання представники  всiх  суспiльних  станiв,
вивчалися  не  тiльки   граматика,   пi?тика,   риторика,   фiлософiя   та
богословство, але  й  французька,  нiмецька  мови,  математика,  iнженерна
справа, геодезiя. А семiнарiя обернулась на навчальний заклад  для  самого
духiвництва - готу? попiв для сiльських парафiй.
   Там, у колегiумi, викладав якийсь  час  поет,  фiлософ  i  просвiтитель
Григорiй Сковорода,  а  тут,  он  уже  скiльки  рокiв,  оруду?  протоi?рей
Рiзногiрський, невiглас з унтерофiцерськими нахилами, що суворо  заборонив
семiнаристам навiть мiж собою розмовляти рiдною мовою, люто переслiду?  за
читання укра?нських книжок, спiвання пiсень...
   Правда,  домогтися  того  йому,  протоi?ре?вi-держимордi,  нелегко,  бо
семiнарiя все-таки не бурса. Семiнарист ма? бiльше  волi  й  незалежностi,
нiж бурсак, над ним менше понуки й кари.  його  не  ставлять  у  класi  на
колiна з каменюкою над головою, не залишають без обiду, йому можна жити на
приватнiй квартирi, ходити в бiблiотеки, на  публiчнi  розваги,  займатися
репетиторством. Та й вихованцi семiнарi? порiвняно  з  бурсаками  набагато
поважнiшi, самостiйнiшi i свiдомiшi: на уроках,  опрiч  Вельзевулових,  не
грають у карти, не сплять.
   Однак у семiнарi? не легше, ба навiть важче, нiж у бурсi. Важче i учням
i вчителям, якi часто  iменуються  тут  професорами.  Бурсак,  а  надто  в
молодших класах, - дитина, що живе виключно iнтересами  живота  i  викону?
уроки лише з примусу, пiд канчуком, а семiнарист  -  юнак,  котрому  iнодi
перевалю? далеко за двадцять. Вiн дума? не тiльки  про  майбутню  парафiю,
але й про полiтику, може потрапити в  якийсь  протиурядовий  гурток  чи  й
органiзацiю,  жбурнути  бомбу  в  губернатора,  полiцмейстера,  начальника
жандармського   управлiння,   читати   забороненi   книжки,    писати    й
розповсюджувати прокламацi?, вiдозви, йти на демонстрацi?... Тому  за  ним
слiдкують удень i вночi, в класi й на квартирi, лякають не  стiльки  карою
божою, анафемою,  скiльки  виключенням  iз  "вовчим  бiлетом",  в'язницею,
арештантськими ротами, сибiрською каторгою.
   Звiсно, не всi семiнаристи такi, як Любинський, котрого, як i в  бурсi,
нiщо, крiм харчування та лiниво? дрiмоти, не хвилю?. Його найсвятiша  мрiя
далi паламарства не годна й не силку?ться сягнути.
   Приходько  iз  шкури  пнеться,  аби  пiсля  закiнчення  курсу   вхопити
найприбутковiшу  парафiю.  Ночей  недосипа?,  гнеться  над   пiдручниками,
вислужу?ться перед начальством, професорами, фiскалить.
   Передову молодь семiнарi? представляють такi, як Петро Цимбалюк -  юнак
непокiрний, буйний, кипучий. Подiбнi до нього тримають  семiнарiю  немовби
на  вулканi,   не   дають   спокою   правлiнню,   ректору,   iнспекторовi,
субiнспекторовi, котрого тут iменують коротко й просто - Субчик.
   Цимбалюк  перший  з-помiж  старшокласникiв  заговорив  з   Грабовським,
сколихнув, розбудив Павлову душу пiсля п'ятилiтнього бурсацького  нидiння.
Пiд час перерви Петро запитав:
   - Книжки любиш?
   - Люблю.
   - Багато читав?
   - Пiдручники, хрестоматi?, лексикони, житiя святих.
   - I все? А Бокля?
   - Якого Бокля?
   --- А Спiнозу?
   - Кого?
   --I Дарвiна не читав?
   - Нi.
   - А Герцена?
   - Теж.
   - А Чернишевського, Бакунiна, Лаврова, Плеханова?
   - Хто вони такi?
   - Еге, ти, братику, бачу, зовсiм темний. Жаль менi тебе...
   Дзвоник перервав розмову. Наступного уроку Павло не слухав. Вiд  сорому
палахкотiли вуха, а в  головi  плуталися  названi  чубатим  другокласником
прiзвища.
   Пiсля урокiв сам пiдiйшов до Цимбалюка.
   - Слухай, у тебе ? книжки?
   - Якi?
   - Та того ж, Бокля... i другого...
   - Спiнози?
   - Еге. I iнших.
   - Хочеш почитати?
   - Хочу.
   - Приходь до мене в недiлю.
   Павло став  ходити  у  той  корпус,  де  жили  старшокласники.  Там,  у
Цимбалюка, не тiльки дiставав  книжки,  але  й  познайомився  з  студентом
унiверситету Михайлом Рклицьким.
   Так почалось читання... А потiм...  Перечитавши  деякi  писання  Баруха
Спiнози, вiдчув, як його вiра нараз похитнулася а  чи  навiть  розкололася
навпiл. О, Петро... А ще пекучi думки про зневаженого хлiбороба,  мiського
трударя...
   Народ - от за кого можна i треба пiти  на  найтяжчi  тортури,  зректися
всього, навiть самого себе.

   18_

   Перегортав сторiнку за сторiнкою, хапав очима рядок за рядком, i  серце
млiло вiд щастя. В думках уже  лаяв  себе  за  те,  що  неохоче  брав  цей
грубезний зошит з потертою  палiтуркою.  Не  сподiвався  чогось  путящого.
Думав  -  звичайнiсiнький  альбом   чи   рукописний   пiсенник   сiльсько?
панночки-мрiйницi; таких немало перечитав ще в бурсi, а потiм у семiнарi?.
   А тут - творчiсть, виважена роками працi. Iсторичнi бувальщини,  поеми,
байки, лiричнi вiршi. Таки справжня  лiрика,  яка  може  скласти  честь  й
вiдомому спiвцевi. Отже:

   Лети, моя думо, в вечiрню годину
   Далеко, далеко звiдсiль...
   Лети, моя думо, у тую хатину,
   Де слуха? казку топiль.
   Жила в тiй хатинi дiвчина кохана,
   Коли ще живе - поклонись,
   Скажи ?й ти слово, болюче, мов рана,
   Що я вже не той, що колись
   Що гасне мiй погляд, i тихне мiй голос,
   А зморшки покрили чоло...
   Поволi, поволi сивi? мiй волос,
   А терня у серцi вросло.

   Та й хiба тiльки це? Всюди, в переважнiй бiльшостi  писань,  проблиску?
мiцний i самобутнiй талант. Мова - щиро народна, вiрш - плавний,  гнучкий,
як добра лоза, образи - яскравi, добiрнi, звороти  -  короткi  й  виразнi,
думки - вагомi, почуття - багатi й правдивi.
   Роздуми  Грабовського  перервав  Цимбалюк,  який  досi,  готуючись   до
завтрашнiх урокiв, за сусiдньою партою мовчки штурмував "Патристику"[8].
   - Вигорiли б ви, словоблуда, без вогню, - жбурнув книжку на пiдлогу.
   - Кого так немилосердно шпетиш? - запитав  Павло,  не  одриваючись  вiд
читання.
   - Та отих же святих  отцiв,  дурисвiтiв  проклятих.  Вони  повигадували
всiлякi абракадабри, а семiнарист мусить мiзки сво? викручувати.
   - Хочеш бути попом, викручуй...
   - Не дуже й хочу, то все батечко та матiнка наполягають. Мене до  хiмi?
тягне, динамiту б наробив, бомбу Кибальчича вдосконалив... Правду  кажучи,
мене тiльки  казка  про  страшний  суд  займа?.  Думаю  собi:  як-то  воно
насправдi буде?
   - Доживеш - побачиш.
   - Кортить перевiрити, брешуть а чи правду кажуть оцi святi  словоблуди.
Ти тiльки послухай. Вiн пiдняв книжку, розгорнув.
   - От. "Вопрос: Како стати человеком на  воскресение  и  которая  детища
умроша, детски ли им возстати? Ответ:
   Вси изменимся, и на воскресение стати всем человеком  тридцати  лет,  в
един возраст, и во единой одежды облекутся". Второпав?
   - Виходить, i Вельзевул, i Рiзногiрський, i я, i ти, i тi,  якi  ще  не
зачатi, словом, усi станемо на отой страшний суд тридцятилiтнiми, навiть у
строях однаковiсiньких, мов солдати.
   - От йолопи. А ще - Василь Великий, Григорiй Богослов, Iван Златоуст...
   - На те й Златоуст: як ступне, то й брехне.
   - Попалися б вони менi, христопродавцi косатi... Ну, ? там щось  путн??
- показав на зошит.
   - Ото!
   - Невже?
   - Де розкопав це багатство?
   - Дома. У батька тихенько пiдхопив.
   - Вiн же, зда?ться, попу??
   - То такий пiп, з якого вийшов би добрий козак або гайдамака.  Нiяк  не
може нагрiти мiсця. Вiзьме парафiю, ще й не звикне до не?, а вже,  дивись,
розла?ться з мiсцевим начальством i мандру? далi. Так  ми  побували  i  на
Львiвщинi, i на Одещинi, i на Херсонщинi, а  позаторiк  притирлюжились  на
Харкiвщину. Як цигани, не ма?мо нi кола, нi двора. Ото вже мати  набралася
лиха з ним. А я таки люблю старого. Бо чесний, справедливий, нiкого нiколи
не скривдить i не пiдставить шию  в  ярмо.  Не  можу  простити  йому  лише
лiтературно? сверблячки.
   - Чому?
   - Вона забира? в нього всi сили, час, отрую? життя, а по сутi нiчого не
да?, особливо ж укра?нське вiршування. Пам'ятаю, колись вiн писав  статтi,
фольклорнi розвiдки, друкувався в московських газетах та журналах, За  них
його iнодi й хвалили, а  потiм  занехаяв  усе  те  i  взявся  виключно  за
укра?нську поезiю.
   - Твiй батько, Петре, ма? оригiнальний i розма?тий лiтературний талант.
   - Признаюсь, менi також подобаються деякi  його  твори,  а  люди  легко
запам'ятовують ?х. Ти прочитав вiрш "Лети, моя думо"?
   --Уже.
   - А оцей?
   Цимбалюк перегорнув кiлька сторiнок.

   Чого сумувати, голубко моя,
   I долю свою проклинати?
   Он глянь, подивися, надворi весна,
   I пташечки будуть спiвати.
   З-пiд снiгу прогляне барвiнок хрещатий,
   Бузок у саду розцвiте.
   I з теплого краю соловей спiвучий
   Нових нам пiсень принесе.
   I все оживе, i ти знов заспiва?ш,
   Голубко, в зеленiм саду,
   I серце тво? знов життя зажада?,
   До тебе в садок я прийду.

   - Гарно!
   - I цей, i "Лети, моя думо" уже пiшли мiж люди, стали пiснями.
   - А хто музику написав?
   - Нiхто. Сам батенько пiдiбрав  на  бандурi.  У  нього  дебелий  голос,
часами й пiвчу забива?.
   - От бачиш - поет, спiвак, композитор, а ти ремству?ш.
   - Я не ремствую, але...
   - Вiн, очевидно, без поезi? та пiснi жити не зможе.
   - Авжеж. Однак усе написане ним по шухлядах валя?ться, а при  пере?здах
нерiдко й губиться. Якби ж було де опублiкувати...
   - Надрукувати... - зiтха? Грабовський. -  Це,  Петре,  велика  трагедiя
укра?нсько?  лiтератури,  всього  духовного  буття  народу  нашого.  Зна?ш
царськi циркуляри, на якi посила?ться ректор,  забороняючи  нам  читати  i
розмовляти рiдною мовою?
   - Знаю, хай ?х грiм поб'?, i тi циркуляри, i ректора,  i  самого  царя.
Через отi циркуляри-кайдани укра?нська культура не живе, а  поневiря?ться,
не диха?, а сопе, як з кляпом у  ротi.  I  силу-силенну  чудових  талантiв
змарновано. Про Порфира Кореницького чував?
   - Хто такий?
   - Колишнiй вихованець нашо? семiнарi?.
   - Ну?
   -  Недавно  замерз  уночi  посеред  вулицi  п'яний.  Був  дияконом  при
холодногiрськiй  церквi.  Про  нього  менi  позавчора  розповiв   священик
Мартинович, який колись разом з ним учився. Каже, Порфир  був  обдарованим
поетом. Ще в семiнарi? написав поему, де нещадно висмiяв ченцiв Курязького
монастиря. Потiм - поему "Вечорницi". За них i був виключений з семiнарi?.
У тому прислужився наш Вельзевул.
   - Правда?
   - Казав Мартинович. Тодi Аристарх Никодимович ще не викладав латинь,  а
секретарював у ректора, сватаючись до його дочки. Обидвi  поеми  ходили  в
рукописах,  i  семiнарське  начальство  не  знало  автора.  А   Вельзевул,
вивiдавши, сказав ректоровi.
   - От негiдник!
   - Зате ж i Кореницький помстився сво?м ворогам.
   - Як?
   - Виходячи з семiнарi?, вiн на дверях квартири, в  якiй  разом  мешкали
сивий ректор, його  повiсплений  секретар  та  хлопченя-келiйник,  крейдою
написав:

   Отут цiлiсiнька сiм'я -
   Сiрко, рябко та цуценя.

   - Дотепно! -  зареготав  Цимбалюк.  -  Значить,  за  латинiстом  здавна
фiскальство водиться. Колись  служив  тестевi,  а  тепер  зятевi.  Нелегка
служба, але прибуткова та ще й...
   Бiлi дверi одчинилися, i показалась прилизана голова Субчика.
   - Чому не йдете на вечiрню вiдправу? Запрошення чека?те?
   - Зараз, зараз, - встав Грабовський, ховаючи зошит.
   По дорозi до церкви Цимбалюк скаржився:
   - Далi не можу жити в корпусi. Кругом пiдслухують,  шпигують,  нема  де
книжок тримати. Завтра переходжу на приватну квартиру.
   - Хiба можна?
   - Треба взяти дозвiл у ректора або iнспектора.
   - А дадуть?
   - Мусять, бо корпус малий. Навiть бiльшу половину  грошей  за  квартиру
для казеннокоштних платить семiнарiя.
   - А де ж решту взяти?
   - То вже справа кожного окремо. Хлопцi заробляють.
   - Як?
   - Беруть переписувати рiзнi папери, наприклад, ролi для артистiв. Дехто
займа?ться репетиторством. Я теж маю двох учнiв.
   - I я б хотiв на приватну, але...
   - Iди, десь пiдроблятимеш. Ти любиш писати, а тут ? газети, можна й  до
них звернутись.
   - Спробую.

   19_

   Коли семiнаристи вийшли з останнього уроку, падав перший  снiг.  Бiлий,
пухнастий, вiн  легкою  ковдрою  поволi  встеляв  тротуари,  панелi,  дахи
будинкiв, i мiсто молодшало, бадьорiшало.
   Широке семiнарське подвiр'я виповнилося веселим галасом. Хлопцi  лiпили
снiжки i з реготом кидали один на одного. Скоро годi  було  розiбрати,  що
робилося. Всi нападали, не оборонявся нiхто, i в центрi подвiр'я iскристий
снiг геть перемiсився десятками завзятих  нiг,  обернувшись  на  розмiшану
сiру масу.
   - Bellum omnium contra omnes![9] - лунало над подвiр'ям.
   Поле бою з кожною хвилиною ширшало,  сягаючи  до  самого  муру.  Тепер,
здавалось, нiяка сила не спинить розпаленого юнацтва.
   Захоплена  грищем,  молодь  не  помiтила,  як  на   ганку   навчального
примiщення виросла суха й трохи згорблена людина.
   Вона стояла, склавши на грудях руки, i уважно стежила за бiйкою-грою.
   - Панове! Панове! - бiгав помiж семiнаристами розлiвре?ний  швейцар.  -
Що ви робите? Панове! На нього нiхто не зважав. Усi нiби ошалiли.
   - Ре-екто-оррр! - нараз шугнуло подвiр'ям.
   Гра, що досягла найбiльшого розпалу, швидко вщухла. Лише в  найдальшому
закутку ще змагалися Павло Грабовський та Петро Цимбалюк.
   - I Всевишнього не бо?тесь? I  совiстi  не  ма?те?  -  гримав  з  ганку
ректор, протоi?рей Рiзногiрський. -  Безбожники!  Антихристи!  Каторжники!
Хто  дозволив  богохульськими  криками  оскверняти  святий  дiм?  Особливо
стараються Цимбалюк та Грабовський. Давненько  помiчаю  за  ними  недобре.
Завтра... - вiн не закiнчив фрази i зник за дверима.
   Швейцар, що також  уже  вибрався  на  ганок,  мовчки  розводив  руками.
Мовляв: казав же я вам, а ви, господа, не хотiли послухати...
   Семiнаристи почали швиденько одягатися.
   - Приходьте, хлопцi, завтра без снiданку,  -  зареготав  Любинський.  -
Частуватимуть березовою кашею з дубовим  салом.  А  вам,  Петре  й  Павле,
подвiйна порцiя.
   - Не лякай ляканих! - кинув Цимбалюк. - Я не дамся. Годi! По?хали.
   За семiнарською _брамою хлопцi розходилися хто куди.
   - Павле! Зажди хвилинку! - гукнув Цимбалюк. - Злякався протоi?рея?
   - Чого б то? - знизав плечима Грабовський. -  Бачили  вже  таких  i  не
ослiпли.
   - Вiрно. Нам з ним не вiкувати i дiтей не хрестити... Дiло ? до тебе.
   Петро оглянувся. Близько нiкого не було.
   - Значить, збира?мось о дев'ятiй?
   - Звичайно, - тихо вiдповiв Павло.
   - Гаразд. До нас на збори хочуть прийти дiвчата. Дозволиш?
   Чорнi брови Грабовського зiйшлися на перенiссi.
   - Хто вони?
   - Улановську зна?ш, а ще просяться курсистки  з  жiночого  пансiону  та
ученицi з акушерсько? школи. Славнi, надiйнi дiвчата. Люблять  лiтературу.
Одна зна? напам'ять усього Шевченка. О, якби  ти  тiльки  почув,  як  вона
декламу?...
   - Хай приходять. Тiльки декламаторiв  нам  не  дуже  браку?,  досить  i
Рклицького. Нам треба таких, щоб жили нашою справою.  Людей,  якi  шукають
просто весело? компанi? i розваг, нема чого збирати.
   - Вони, зда?ться, не такi...
   - I ще одне. Не треба заходити  цiлими  роями,  а  по  одному,  аби  не
привертати уваги  жандармського  ока.  Бо  вже  й  так  моя  хазяйка  косо
погляда?.  А  потiм,  сам  зна?ш.  Субчик  може  i  на  приватну  квартиру
заскочити.
   - Ма?ш рацiю.

   Попрощавшись з товаришем, Грабовський рушив вулицею. I не  помiтив,  як
опинився на Москалiвцi. Подобалася йому  ця  околиця  Харкова,  бо  чимось
нагадувала i тиху Охтирку, i рiдне Пушкарне. Тут не  було,  як  у  центрi,
великих будинкiв, розкiшних вiтрин магазинiв, шумних ресторацiй, фаетонiв,
запряжених баскими кiньми, вишукано одягнених людей, що  знiчев'я  бродили
вулицями.  Тут  жила  переважно  бiднiша  частина  населення:   робiтники,
ремiсники, дрiбнi чиновники, перекупки, в хатах яких квартирували бездомнi
гувернантки й студенти.
   У садах, що оточували низенькi  будиночки  Москалiвни,  вечорами  буяли
пiснi. В такi хвилини Грабовський  залишав  на  столi  розгорнуту  книжку,
виходив з хати i  слухав.  Це  були  найщасливiшi,  найдорожчi  для  нього
хвилини. Людськi голоси, безпосереднi, щирi, будили в  його  душi  стiльки
почуттiв i думок, що, повернувшись до кiмнати, уже не був здатен до працi,
а потiм довго не мiг заснути. Перевертався з  боку  на  бiк,  вдивлявся  в
темноту ночi, i все, про що чув недавно в пiснi, пропливало перед ним.
   Кричав прокляття ворогам пiдчеплений ребром на гаку  безстрашний  лицар
Байда. В корчмi провчав козак Нетяга дукiв-срiбляникiв.  Густою  безлюдною
тайгою, стежками диких звiрiв пробирався бродяга. Чи не Кармалюк то?

   За Сибiром сонце сходить.
   Хлопцi, не зiвайте...

   Поминувши роговий будинок широко? вулицi, Павло порiвнявся  з  базаром.
Тут завжди, вiд раннього ранку до пiзнього  вечора,  не  вщухали  людський
крик, iржання  коней,  безладний  передзвiн  ремiсничих  молоткiв,  глухий
гуркiт биндюжних колiс.
   Зупинився, щоб послухати оте розма?ття звукiв.
   - Геть з дороги! - нараз почув позад себе розлютований окрик  i  тонкий
висвист батога.
   Хутко оглянувся. Пара баских коней у золоченiй  збру?  мчала  за  собою
розцяцькованi  сани-козирки.  На  передньому  сидiннi  сидiв  погонич,  на
задньому - дво? дiтей-паненят. Люди тiкали з дороги, тулились до тинiв.
   Коли конi сховалися за рогом, Павло побачив юнака,  який,  спершись  на
шевську будку, витирав  з  лиця  кров.  Його  враз  обступила  юрба.  Однi
подавали допомогу, другi спiвчували,  третi  погрожували  в  той  бiк,  де
зникли сани.
   - Ой-ой-ой, так i пересiк батогом лице, - бiдкалась якась  молодиця.  -
Мабуть, ослiпне, неборак.
   - У полiцiю його, негiдника! - гув чийсь обурений бас.
   -  Еге,  в  полiцiю!  Що  йому  полiцiя?  -  махнув  рукою  чоловiк   у
засмальцьованiй фуфайцi. - Це ж кучер  банкiра.  Пiд  дудку  його  хазя?на
вибива? гоцака цiла зграя фабрикантiв, а полiцiя танцю?, як у решетi, i на
дiрки не попада?.
   Чоловiк витягнув загаслий недокурок з-межи жовтих вусiв, сердито  кинув
на брук.
   Два юнаки, взявши пiд руки потерпiлого, повели до  найближчо?  хати.  А
люди не розходились, продовжували розмову.
   Павло пробравсь усередину натовпу.
   - I бога на них, бусурманiв, нема, - зiтхала жiнка з дiйницею.
   - _Не бога, а шибениць  потрiбно,  -  запаливши  нову  цигарку,  сказав
чоловiк у засмальцьованiй фуфайцi. - -Пани, фабриканти,  полiцiя  -  одно?
сучки цуценята, одному боговi моляться. Треба усiм голови скручувати. Так,
як недавно зробили в Основi.
   - Що?
   - Коли?
   - Один лихвар там за позичку  забрав  пiдряд  чотири  садиби,  а  людей
пустив на свiт бiлий. Порозвалював  глинянi  хатки,  повирубував  садки  i
втнув собi там такий будинок, як палац. Почав орудувати  всi?ю  вулицею  -
життя вiд нього людям не було, навiть ?дину криницю, з яко? брала воду вся
вулиця, вiдгородив собi.  Просили,  благали  -  що  об  стiну  горохом.  А
позавчора знайшли його в тiй криницi догоринiг.
   - А в нас на тому тижнi щось  пана,  прости  господи,  вбило  i  ма?тки
спалило.
   - _Що там ваш пан? У Полтавi чи Адесi, кажуть, губернатора ухнули.  Так
би побiльше.
   - Чшшш... тихiше!.. - зашепотiла сполохано жiнка з дiйницею.
   - Чого тихiше? Ми уже й  так  тихi,  наче  ягнята,  -  не  вгамовувався
чоловiк у фуфайцi. - Ми тихо, а ?м це на руку. Стук, стук, стук по одному,
по два - отак треба.
   -  Легко  сказати  -  стук,  стук...  -  гiрко  посмiхнувся  чоловiк  у
ковальському фартусi. - ?х когось одного стукнуть, а вони потiм як бацнуть
- цiлi волостi летять. Хiба ж не зна?те, скiльки торiк лише за  одного,  -
промовець наголосив останн? слово, - зазнали шибеницi, сиру землю ?дять та
в тюрмах гниють або дзвонять кайданами по Сибiру.
   - За кого ж це?
   - За царя Олександра.
   - А-а...
   - Треба якось iнакше робити, -  озираючи  людей,  вiв  далi  чоловiк  у
фартусi. - Але як саме, тут якраз ковiнька...
   - Мовчiть, iде... - почувся тривожний голос.
   Вулицею похитувалась добре примiтна постать  городового.  Натовп  почав
рiдiти i скоро розтанув зовсiм.

   20_

   Грабовський незчувсь, як зостався один серед вулицi.  Поглянув  кругом,
поправив книжки, що розсунулись пiд рукою, звернув на ринок i побрiв помiж
перекупками.
   Ярмарок був у повному розпалi. Лементував, наказував, вимагав,  лаявся,
благав.
   - Ряки, рряки! Варенi, в'яленi ряки!  -  перегортала  старенька  бабуся
свiй товар у кошику.
   - Нагодись, прихились, в кого грошi завелись. На копiйку цiла в'язка! -
махав снопиком хрону чоловiк на милицi.
   - Останнi гнилицi, берiть, молодицi!

   Пиймо, куме, пиймо тут,
   Бо на небi не дадуть... -

   виводили два чоловiки у високих баранячих шапках.
   - Пампушки, пампушки!
   - Вареники з капустою! Вареники-мученики, в окропi кипiли, велику  муку
терпiли...
   Кожен крик продавцiв пiдсилював Павлiв апетит.  ?сти  хотiв,  аж  шкура
болiла. Уже й не пригаду?, коли ?в гарячу страву...
   В пам'ятi крутяться й пiдстрибують слова:

   В славнiм мiстi Петербурзi
   Недалеко вiд Неви
   Iз болота вигляда?
   Хата бiдно? вдови.
   Стара хата зо вдовою
   Разом вiк свiй вiджила,
   Почорнiла, похилилась
   I в болото увiйшла.
   Увiйшла по самi вiкна...
   В ганку сходи до сiней;
   В сiнях набiк похилились
   Дво? скривлених дверей...

   Так писав Степан Руданський про сво? життя-буття  пiд  час  навчання  у
медичнiй академi? в Петербурзi. А Павловi зда?ться: у вiршi йдеться не про
петербурзького студента, а про нього, вихованця  третього  класу  духовно?
семiнарi?, що живе на Москалiвцi у ветхiй хатинцi  Килини  Рибальчук,  яку
люди по покiйному чоловiковi називають  Архипихою.  Нема  тiльки  Неви  та
схiдцiв перед сiньми, а все останн?...

   I направо - старiй бабi
   Смерть пiдпису? патент,
   А налiво - без копiйки
   Б'?ться з нуждою студент.
   Зима люта. Вiтер свище,
   Снiг по вiкнах брязкотить,
   Мороз душу обiйма?,
   Мороз тiло каменить.
   А у хатi на постелi
   У сурдутi i плащу
   Сидить студент медицини
   Другий мiсяць без борщу.

   Iде Павло, розколису? скорботнi слова студента-поета, котрий  так  рано
пiшов з життя, а в головi дiлить отих п'ять карбованцiв, якi збереглися ще
вiд лiтнiх вакацiйних заробiткiв, на двадцять вiсiм днiв, що залишились до
кiнця мiсяця, коли отрима? грошi за репетиторство.
   Три карбованцi на харчування треба,  карбованець  на  книжки,  сiмдесят
копiйок за квартиру, тридцять на зошити, чорнило, олiвцi. От i всi  грошi.
Не можна з'?сти навiть десятка ракiв. Хай iншим разом, коли розбагатi?...
   - Юшка з грибами! Юшка з грибами! Гаряча та смачна! Сiм копiйок  миска!
Пiдходьте! - вигуку? рум'янощока молодиця, помiшуючи черпаком у казанi.
   Навколо не? стоять з мисками  чоловiки,  жiнки,  дiти,  ласуючи  пахучу
страву.
   Павло витягнув десять копiйок, призначених на нинiшнiй день, i  став  у
чергу. Довго чекати не довелося.
   Не встиг з'?сти й трьох ложок, як почув поруч себе голос:
   - Дайте, що ласка ваша...
   Пiдвiв голову. Перед ним, простягнувши  лiву  руку,  стояла  жiнка.  На
правiй  тримала  дитинку,  загорнуту  в  ганчiр'я.  Обдерта,  худа,   вона
скидалась на бабусю. Тiльки глибокi  вишневi  очi  свiдчили,  що  ?й  було
недалеко за двадцять рокiв.
   Павло поклав ложку, припав до жiнки очима i так стояв мов  скам'янiлий.
Вона також мовчала. Лише в тривожних очах жеврiло благання.
   Тонкий дитячий плач, що вирвався з ганчiр'я, наче розбудив Павла.  Поки
жiнка давала дитинi груди, вiн простягнув ?й миску з  юшкою,  обернувся  i
пiшов.  Та  за  кiлька  крокiв  спинився,  витяг  з  кишенi  три  копiйки,
повернувся, подав нещаснiй, а сам, немовби забачений на злочинi,  побiг  з
базару...
   Комiрчина баби Архипихи стрiла його тяжким  духом  цвiлини.  По  кутках
стояли понурi тiнi. Мешкання зовсiм маленьке. Пiд стiною - дощатий тапчан,
застелений смугастим рядном, пiд другою - ослiнчик. Коло вiкна  -  столик.
На стiнi перед столиком висить автопортрет Шевченка молодих рокiв. Поряд з
ним - поличка з книжками.
   Роздягнувшись, засвiтив  лампу.  Витяг  з-пiд  тапчана  скриньку,  взяв
книжку в бурiй обкладинцi i сiв за столик. Уже третiй вечiр проводить  над
цi?ю книжкою. Читав не кваплячись, обдумуючи  життя  геро?в,  i  вони  все
бiльш полонили його душу. Вiра Павлiвна,  Лопухов,  Рахметов,  Кирсанов  -
дивнi i  милi  люди,  а  Микола  Чернишевський,  що  показав  ?х,  кажуть,
поневiря?ться десь на засланнi...

   21_

   Сьогоднi  пiсля  урокiв  другий,  третiй  i  четвертий  класи  залишено
розучувати новi духовнi канти. Семiнаристи зiбралися до залу, де  звичайно
вiдбувались такi заходи, довго чекали, вже смеркати почало,  а  кантор  не
приходив. Дехто взявся готувати домашнi завдання на завтра, iншi  тинялися
з кутка в куток. Михайло Приходько бубонiв тихенько тропарi, а Любинський,
схиливши голову на стiл, куняв.
   - Ой, люлi, Грицю, люлi, а в журналi однi нулi,  -  проказав  йому  над
вухом Цимбалюк.
   - Не заважай, Петре, -  лiниво  буркнув  Любинський.  -  Хай  будуть  i
одиницi, й нулi, менi однаково, скоро попрошусь у парафiю.
   Хтось знiчев'я затягнув;

   Отроцы семинаристии,
   Посреди кабака стоящие пояху:
   Подавай, наливай,
   А ми книги продадим,
   Тебе деньги отдадим.

   Любинський прочумався, звiвсь на ноги:
   - Давайте, отроки, ми теж скинемось. Вип'?мо на останнi...
   - Складчина! Складчина!
   Цимбалюк наставив шапку, i в не? побрязкотiли мiдяки.
   - Хто збiга? до Мордка?
   - Я! - зголосивсь Любинський.
   - Вiзьми чогось загризти, склянку позич.
   Не минуло й чвертi години, як на столi вже стояли сулiя i двi кварти, а
Грицько дiлив мiж хлопцями шматки хлiба та зубцi часнику.  Вiн  же  пiдняв
першу кварту.
   - За канти!
   - I за кантора!
   - За сорок святих...
   - _Хай царству? Бахус...
   Пили й закушували, погасивши свiчки, при мiсячному свiтлi,  що  плинуло
крiзь вiкна.
   - У кого ? тютюн?
   - На.
   В аудиторi? заблимали свiтлячки цигарок.
   - Павле, ану рубони "Семiнарiаду", - просить Цимбалюк.
   - Я ж уже розказував.
   - Не всi чули.
   - Розкажи! Давай.
   Грабовський уважу?:

   Любимцы... Аполлона
   Сидят беспечно in caupona[10],_
   Едят селедки, merum пьют
   И Вакху дифирамб поют:
   "О. как силен ты, добрый Вакх!
   Мы tuum regnum[11] чтим в мозгах;
   Dum caput nostrum[12] посещаешь,
   Оттуда curas[13] выгоняешь.
   Блаженство в наши льешь сердца
   И dignus domini[14] отца.
   Мы любим Феба, любим муз:
   Они с богами нас равняют,
   Они путь к счастью прокладают,
   Они дают нам лучший вкус;
   Sed amnes haec[15] плоды ученья
   Conjnctae sunt[16] всегда с томленьем...
   Давно б на небе юный цвет увял,
   Когда б ты нас не подкреплял!

   - Де ти викопав отаке диво? - пiдступаються хлопцi.
   - В "Очерках бурсы" Помяловського.
   - Диктуй, я перепишу. Хочу зараз же вивчити.
   - Замiсть тропарiв?
   - Це теж божественне!..
   - Ха-ха-ха!..
   - Давайте пiсню!
   - Нашо?, укра?нсько?, щоб i весела i смутна була заразом.
   - Починай, Петре.
   - Не можу.
   - Чому?
   - Голос розсохся.
   - Ану, Грицьку, розмочи клятого гласа.
   Любинський налива? у кварту. Цимбалюк пригублю? i затягу?:

   Козака несуть i коня ведуть,
   Кiнь головоньку клонить.

   Хлопцi дружно  пiдхоплюють.  Хоч  i  захмелiлi  трохи,  однак  спiвають
натхненно, врочисто - так, як пiдказу? сама жалiбна подiя.  Тяжка  розлука
зворушу? до болю, до душевного крику.

   А за ним, за ним його дiвчина
   Бiлi рученьки ломить.

   Цимбалюк на мить замовк, наче проковтнув пекучу сльозу,  i  його  тенор
надривно заридав:

   Ой, ломи, ломи бiлi рученьки
   До ?диного пальця!
   А не знайдеш ти, та дiвчинонько...

   Нараз жмут свiтла розпанахав сутiнки залу. Семiнаристи  ураз  замовкли,
глянули на дверi i пiзнали там Субчика з лiхтарем над головою.  Любинський
непомiтно викинув порожню сулiю та кварти за вiкно.
   Постоявши, Субчик переступив порiг i почав принюхуватися.
   - Чому накурено? - спитав.
   Усi мовчали.
   - Черговий!
   - Я, отче.
   - Хто накурив?
   - Нiхто, зда?ться, - непевно вiдповiв черговий, але  тут  же  додав:  -
А-а, недавно сюди заходив економ з люлькою в зубах.
   - Чую запах сивухи, - не вгамовувався Субчик.--- Ану дихни.
   Черговий хукнув.
   - Часник? - закрутив носом. - Фе-е.
   - Ковбасу ?в...
   - Що тут робите?..
   - Загадано канти розучувати, ждемо, а кантора...
   - Чому горланите малоросiйськi пiснi?
   Знову мовчанка.
   - Хто почав?
   - Я, - озвався Цимбалюк. - Навiть нашi пiснi нам не можна...
   - Ректор назива? ?х хохлацькими i не любить.
   - Його нiхто не примушу? спiвати.
   - Завтра пiдете до нього i скажете це йому.
   - I скажу.
   - А зараз розходьтесь, учителя не буде.

   22_

   Сходка розпочалася спокiйно: хто сидiв на тапчанi,  хто  на  ослонi.  А
коли  розгорiлась  дискусiя,  все  перемiшалось:  зривалися,   бiгали   по
комiрчинi,  розмахуючи  руками,  вигукували   сво?   аргументи,   наводили
цитати...
   Сергiй Балабуха,  який  орудував  нинi  сходкою,  силкувався  вгамувати
запальних юнакiв.
   - Прошу уваги! Так не можна працювати. Чого горла?ш,  Петре?  Ти  двiчi
вже виступав. Дай iншим. О, Рклицький хоче.
   - Дозволь менi сказати! - махнув книжкою Цимбалюк. - Бо забуду.
   Всi засмiялись.
   - Вiрно,  -  озвався  Макаревський.  -  Дозволь  йому,  Сергiю.  Забуде
чоловiк, а ми так i розiйдемось, не вiдаючи його думок...
   -  Досить!  Не  дозволяй!  Знову  годину   цитуватиме,   -   обурювався
Брайловськнй. - Коли такий забудько, хай зав'яже вузлик.
   - Годi! - стукнув Балабуха по столi. - Зав'яжи собi, Соломоне,  рота  i
мовчи. Кажи, Петре, що ти хотiв?
   Цимбалюк став посеред комiрчини.
   - Ще i ще раз наполягаю на тому, що в нас не може бути й мови  про  двi
лiнi?, двi тактики. Потрiбна одна тактика. Повторюю - одна.
   - Конкретно? дi?, револьвера. Чули уже, - вкинув Енгель.
   - Так, револьвера! - спалахнув Петро. - Адже ясно: ходiння в народ - то
химера людей, котрi  бояться  рiшучо?  акцi?.  Правда,  серед  прибiчникiв
народницько? агiтацi? ? непоганi люди, - косонув оком на  Грабовського,  -
але ?х мало i з кожним днем ста? все менше. Агiтацiя себе  не  виправдала.
Вона, крiм жертв, крiм втрати буйних голiв, нiчого  не  принесла.  Про  що
свiдчать масовi арешти, якi прокотилися рокiв п'ять-шiсть тому по  кра?нi,
про що свiдчать процеси 50-ти i 193-х? Про те, що тактика  Бакунiна,  якою
тут дехто захоплю?ться, ? шкiдливою. Вона, може, годиться для  теоретичних
трактатiв, але не для живого дiла. Я не теоретик...
   - Правильно, хоч i силку?шся видавати себе ним!
   Цимбалюк почервонiв, але вiв далi, наче не почув шпильки:
   - Бакунiн та  його  прибiчники  -  для  нас  не  законодавцi.  Цi  пани
позасiдали  далеко  за  границями  в  редакцiйних  кабiнетах  i  напинають
теоретичнi вiтрила, не знаючи  того  моря,  на  яке  хочуть  пускати  сво?
бригантини, не вiдають, як живе, дума?, чого хоче наш мужик. А цей мужик ?
не тiльки бiдною i безправною, але  й  затурканою,  часами  консервативною
масою. Вона, та маса, не розумi?, не слуха? революцiонерiв.
   - Ти ще довго? - пiдвiвся Балабуха. - Повторю?шся.
   - Кiнчаю. Я думаю, ми  у  сво?й  роботi  повиннi  орi?нтуватися  не  на
мужика, бо не в мужиковi закладено  його  майбутн?.  Нi,  не  в  ньому,  -
промовець  зробив  рвучкий,  жест.  -  Доля  мужика,  його  земля  i  воля
перебувають у руках таких безстрашних, як Засулич, Кравчинський, Халтурiн,
Желябов, Кибальчич. Це справжнi  геро?,  звитяжцi,  котрi  готовi  йти  на
смерть за велику справу, ?х тактика,  тактика  револьвера,  бомби  повинна
стати нашою. Хто бо?ться смертi, хай не базiка? про народ, хай не заводить
нас в оману сво?ми  теревенями.  Ми  повиннi  стати  людьми  конкретних  i
негайних акцiй.
   Промовець  крутнув  головою,  нервово  прогромадив  чуб   п'ятiрнею   i
опустився на ослiн.
   Усi мовчки переглядались. Чути було, як за вiкном лютував вiтер.
   - То, мабуть, Цимбалюкова промова пiдняла  таку  завiрюху,  -  порушила
тишу Улановська. - Слухайте, Петре, як усе тремтить перед вами, - помахала
пальцем. - Жаль, що зима, а  то  така  промова,  проше  панство,  могла  б
викликати грiм i блискавку...
   - Ще буде грiм, буде, почекайте, панно Евелiно. Самi побачите, - гостро
запевнив Цимбалюк.
   - Досить вам, - розсердився Балабуха. - Ти хотiв, Павле?
   - Я теж вiрю, що загримить, -  пiдходячи  до  столика,  спокiйно  мовив
Грабовський.
   Постояв мовчки, немов дослухався до вiтру за стiнами,  склав  на  купку
залишенi Цимбалюком книжки, прикрутив лампу.
   - Так, вiрю: бути бурi, грiзнiшiй, нiж оця, - показав на вiкно. -  Вона
нароста?, закипа?. В цьому можуть сумнiватися хiба тiльки слiпi  й  глухi.
Але, зда?ться менi, Петре, викличуть  оцю  бурю  не  гучнi  промови  i  не
тактика, як ти говорив, револьвера, бомби.
   Грабовський потер лоба, пiдшукуючи потрiбнi слова.
   - Ти сказав - процеси 50-ти i 193-х  показали  всю  нiкчемнiсть  роботи
серед народу. Але хiба названi тобою геро?-терористи, а  вони,  безумовно,
хоробрi й безстрашнi, бiльше принесли користi народовi, нiж агiтатори, отi
люди, котрi часто  кидали  мiста  i  йшли  в  село,  до  селянина-трударя?
Признаюсь, я з кожним днем усе бiльше переконуюся, що тво? геро?  бомби  й
револьвера приносять шкоду. Так, так, шкоду, - наголосив.
   - Е-е, - вихопився гнiвний голос Рклицького. - Це  вже  занадто,  а  цо
занадто... Евелiно, як мовлять поляки?
   - То не здрово, - допомогла Улановська.
   - Дякую. От-от, не здрово.
   - Нi, не занадто, Михайле, - наполягав Грабовський. - Що дали  народовi
замахи Степана Кравчинського чи Вiри  Засулич?  Вiд  них  стало  менше  на
одного-двох  жандармських  чиновникiв.  Але  не  треба  забувати   народну
мудрiсть: одна сорока з тину -  десять  на  тин.  Таких  сорок  нiколи  не
бракувало i не бракуватиме. Ну, хай це дрiбнi душогуби, ?х смерть не могла
докорiнно змiнити долю працюючих.  Але  що  дало  народовi  убивство  царя
торiк? Теж нiчого. А  головне  -  сам  народ  на  терористичну  дiяльнiсть
дивиться, як на екзотику, i нiчого доброго не чека? вiд не?.
   - Селяни поки що темнi, не усвiдомлюють глибокого сенсу тако? боротьби,
- кинув Брайловський.  -  Я  гадаю,  Цимбалюк  говорить  загалом  вiрно  -
потрiбно боротися за долю народу, але без самого народу,  в  усякому  разi
хоча б на даному етапi. Ти розумi?ш це, Павле?
   - Розумiю, Соломоне, - вiдповiв  Грабовський.  -  Однак  погодитися  не
можу. Якщо народ не розумi? сво?? сили  й  сво?х  завдань,  треба  навчати
його. I пiднiмати на боротьбу. Наш лозунг мусить бути: для народу i  разом
з народом! З трудовим народом.
   - Запишiть хто-небудь його слова! - надсадно вигукнув Петро. -  Еврика!
Запишiть, надрукуйте золотими лiтерами i зробiть примiтку: "З уст вiдомого
чорнопередiльця Павла Грабовського".
   Вiн схопився, обвiв розпаленими очима комiрчину, намагаючись  побачити,
чи влучний його дотеп. Але не смiявся нiхто. Були строгi, стриманi. Кожен,
мабуть, мiркував над словами Грабовського. Павло теж стояв замислений.
   Очi Цимбалюка шукали пiдтримки. Переконавшись, що дотеп його не справив
бажаного враження, Петро знову став у позу офiцiйного опонента. Пiднiс уже
руку, наче закликав до уваги, хоча в  комiрчинi  панувала  тиша,  роззявив
рота, аби продовжити свою думку, як пролунав чистий дiвочий голос:
   - Ти дарма, Петре, закипа?ш, як тульський самовар. I тобi, i  всiм  нам
кориснiше було б не заперечувати, а вдуматися в те, що сказав Грабовський.
   Павло повернув голову в той бiк,  звiдки  почувся  голос  пiдтримки.  В
затемненому кутку стояла Ксана - польова русалка, як хлопцi називали ?? за
бiлi, наче пачiски льону, довгi коси,  переплетенi  рожевою  стрiчкою,  та
густо-синi очi. Вродливе  лице  дiвчини  палало,  а  тендiтнi  руки  м'яли
хусточку.
   - Я не думала виступати,  -  тихо  говорила  вона,  -  але  зараз  хочу
сказати.
   - Давай, Ксано, давай! - пiдбадьорили хлопцi.
   - Мiй брат працю? в друкарнi мiнсько? народницько?  органiзацi?.  У  цi
вакацi? вiн розповiдав менi, як до них при?здив Плеханов.
   - Ну, почалися спогади, - махнув рукою Цимбалюк.
   - Та замовкни ж. Дай докiнчити, - обiрвав його Балабуха. - Будь  хоч  з
дiвчиною шляхетним.
   - Нi, це не спогади, -  продовжувала  Ксана.  -  В  бесiдах  з  членами
мiнсько? органiзацi? Георгiй  Валентинович  сказав,  що  значна  кiлькiсть
революцiйних дiячiв Петербурга й Москви засуджу?  тактику  iндивiдуального
терору народовольцiв. Тi дiячi стоять на  позицi?  необхiдностi  посилення
виховно?  роботи  серед  народу,  трудящих  мiста  i  села,  задля  прямо?
пiдготовки ?х до революцi?. Саме до цих людей, мабуть, треба  прислухатися
й нам. Особисто я пiдтримую Грабовського.
   - I я, - озвалась Евелiна Улановська.
   Ксана сiла. В кiмнатi знову запанувала  тиша.  Виступ  дiвчини  справив
враження на присутнiх, особливо на Петра й Павла.
   Ранiш сходки у Грабовського вiдвiдували тiльки  хлопцi,  а  два  мiсяцi
тому Цимбалюк привiв трьох дiвчат. На попереднiх вечорах вони лише слухали
суперечки мiж хлопцями, головним чином  мiж  Цимбалюком  i  Грабовським  -
найактивнiшими оборонцями двох протилежних тактичних лiнiй, - але самi  не
виступали, були наче в запасi.
   На цей запас розраховував, перш за  все  на  Ксану,  Цимбалюк,  жартома
називаючи ?? сво?ю найсвятiшою мрi?ю. I раптом отакий  виступ.  Петро  був
ошелешений.
   - Бам, _бам,_ бам, бам, - глухо долинуло з-за вiкна.
   - Чу?те? Це сторож коло  корчми,  -  пiдвелася  учениця  _фельдшерсько?
школи Лiда Лойко. - Чотири години!..
   - Не вiрте сторожам, - сказав  Олекса  Макаревський.  -  Очевидно,  дав
чоловiк здачi.
   - Здачi?
   - Еге ж У нашому селi сторожив панську комору старий  Овсiй  Перепiчка.
Однi?? ночi вiн гамсельнув по рейцi чотирнадцять разiв пiдряд.  Здивований
економ уранцi запитав:
   - Чого це ви, дiду,  о  дванадцятiй  годинi  бамкнули  аж  чотирнадцять
разiв?
   - Помилку виправив, - вiдповiв Перепiчка.
   - Яку?
   - Спершу я вдарив тринадцять разiв. На один, значить, перехавкнув.  Щоб
не спантеличити сонних людей, одбив той осоружний тринадцятий  раз  назад,
здачi нiби дав. Даруйте, панунцю, за помилку.
   Комiрчина бризнула веселим смiхом.
   - Отак, мабуть, вийшло i в цього сторожа.
   - Можливо, - згоджу?ться Балабуха. - Але час таки пiзнiй. Пора кiнчать.
Отже, i сьогоднi,  як  показали  дебати,  ми  не  досягли  згоди.  Читайте
лiтературу та гострiть язики.  Особливо  ти,  Михайле.  Наступного  вечора
виступа?ш першим, а за те, що не дав тобi  слова,  вибачай.  Петро  ж  мiг
забути, а ти, дума?мо, не забудеш.
   - Нi, нi, не забуду, - засмiявся Рклицький. - Я тобi все нагадаю!..
   Молодь почала збиратися.
   До Грабовського пiдiйшла Ксана.
   - Я бачу, в тебе цiла бiблiотека,  -  показала  на  книжки,  що  стояли
стосиками на столi, на пiдвiконнi. - Дай що-небудь почитати. Тiльки гарне.
   - Гарне... - Павло примружився. -  Ага,  ?!  Хочеш  "Что  делать?"?  Це
справдi гарне. За цей роман цар загнав Чернишевського  туди,  де  й  Макар
телят не пас.
   - Давай! - зрадiла Ксана. - Знаю про цю книжку. Шукаю ?? вже давно...
   Провiвши  товаришiв  за  ворота,  Павло  повернувся  до   комiрчини   i
закрокував з кутка в куток, пригадуючи нинiшню дискусiю, Ксанинi очi... На
душi було бентежно i радiсно...
   _
   23_

   Урок латинсько? мови, як завжди, проходив гамiрно й весело. Однi хлопцi
сидiли, iншi стояли, кiлька  тинялись  по  просторiй  аудиторi?,  наче  на
вулицi. Два давно не стриженi патланi азартно грали в  орла  та  решку.  А
Вельзевул горбився над кафедрою, майже впершись позолоченими  окулярами  в
розгорнутi сторiнки класного журналу.
   Вельзевулом називали в семiнарi?  Аристарха  Никодимовича.  Старий  мов
свiт, побитий вiспою, розхристаний i напiвсонний, цей хирлявий  дiдок,  що
на уроки часто приходив пiдвипивши, давним-давно забув  не  тiльки  твори,
але й iмена славетних  римських  мудрецiв,  письменникiв  та  трибунiв,  i
посаду вчителя латинi продовжував обiймати лише завдяки тому, що доводився
тестем  ректоровi.  Його  уроки,  сумбурнi  й  галасливi,  нiяко?  користi
слухачам не давали, зате нiкого не стомлювали.
   Вчителi зневажливо ставилися до Вельзевула, вважаючи його правою рукою,
очима й вухами Рiзногiрського. I боялися, як лихо? напастi. В учительськiй
вiн завжди, мовчки переглядаючи стару газету, пильно прислухався до розмов
колег. Остерiгаючись чергового доносу протоi?ре?вi, вони нiмували, наче на
церковнiй вiдправi, або ж непомiтно виторочувалися в коридор.
   Вихованцi семiнарi? добре вiдали настрiй вчителiв i, користуючись  тим,
що латинiст не знав жодного з них в обличчя, пiдлаштовували  йому  всiлякi
каверзи.
   Переступивши порiг  класу,  Вельзевул  вилiзав  на  кафедру,  розгортав
журнал, називав довiльно вихоплене зi списку  прiзвище  i  пересував  свiй
пiдслiпуватий погляд з журналу на хрестоматiю, щоб стежити за текстом.
   Пiдводився найчастiше не викликаний, а той, кому хотiлось.  I  читав  з
наперед заготовано? шпаргалки або й просто  з  книжки.  Виходило  гарно  й
чiтко  -  без  найменшо?  похибочки.  Вельзевул,  не  вiдаючи   учнiвських
хитрощiв, був задоволений. I в журналi  третього  класу  красувались  самi
п'ятiрки.
   Так тривало до кiнця жовтня, поки Приходько не донiс Рiзногiрському про
витiвки сво?х однокласникiв. Вiдтодi латинiст став  уважнiшим  i  навмисно
недооцiнював вiдповiдей.
   Це розсердило хлопцiв, i вони поклали помститися донощиковi, а  заразом
i   латинiстовi.   Завдати   тi??   помсти   зголосився   Грабовський    -
найпiдготовленiший у третьому класi учень. Нагода не забарилась.
   Якось Приходько запiзнився  на  заняття,  а  Вельзевул,  мов  на  лихо,
викликав його вiдповiдати. Назвавшись Приходьком, Павло навмисно збивався,
плутав, переказував п'яте через десяте промови Цiцерона та  Нерона,  а  на
докiр учителя закiнчив словами Пушкiна:

   Латынь из моды вышла ныне:
   Так, если правду вам сказать,
   Он знал довольно по-латыне,
   Чтоб эпиграфы разбирать,
   Потолковать об Ювенале.
   В конце письма поставить vale[17],
   Да помнил, хоть не без греха,
   Из Энеиды два стиха.

   Цього вiрша Вельзевул сприйняв за нешанобливий натяк на його неуцтво  в
латинськiй мовi, за особисту  образу.  I  зозла  вгилив  Приходьковi  таку
велику  й  жирну  одиницю-тичку,  яка  легко  розпiзнавалась  на  вiдстанi
двох-трьох сажнiв.
   Наступного дня, пiсля  Приходькового  слiзного  оскарження,  протоi?рей
покликав до себе латинiста i мав з ним довгу розмову. Про що балакали зять
i тесть, нiхто не вiдав, але повернувся Вельзевул у  клас  червонiший  вiд
вареного рака. Одиниця-тичка зникла з журналу, залишивши  по  собi  велику
дiрку та недобру славу.
   Минув  тиждень,  другий,  i  Приходьковi  пощастило  виявити  винуватця
одиницi. Одразу ж про нього дiзналась уся семiнарiя.  Бiльшiсть  учнiв  та
вчителiв хвалила Грабовського, декотрi засуджували його вчинок.  А  самому
Павловi довелося вислухати брутальну нотацiю  ректора.  Рiзногiрський,  не
скуплячись на дошкульнi слова, звинувачував третьокласника в найстрашнiших
грiхах i погрожував вигнати з семiнарi?.
   Вiдтодi Вельзевул осатанiло заповзявся  на  Грабовського:  викликав  на
кожному уроцi й мучив по  п'ятнадцять-двадцять  хвилин  пiдряд,  вимагаючи
розповiдати поетичнi тексти, якi вивчали  не  тiльки  в  третьому,  але  й
другому та першому класах. Не рятувала Павла навiть прекрасна пам'ять. Вiн
знав усе, що загадував помстливий вчитель, а проти його прiзвища в журналi
з кожним днем довшала ряба вервечка трiйок та двiйок.
   Нинiшнiй урок нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднiх.
   Вельзевул вилiз на кафедру.
   - Готуйсь, Павле, до тортур! - вигукнув Петро Цимбалюк,  який  знiчев'я
замiсть свого, четвертого, класу прийшов на заняття у третiй. -  Тримайся,
друже, почина?ться.
   Вельзевул охоче пiдхопив:
   - Скажiть, Грабовський, яке завдання було додому.
   - Знати напам'ять уривок з "Ене?ди".
   - Зна?те?
   - Знаю.
   - Розповiдайте.
   Переступивши з ноги на ногу, Павло посмiхнувся i почав:

   Енеус ностер магнус панус
   I славний троянорум князь,
   Шмагляв по морю, як циганус,
   Ад те, о Рекс! прислав нунк нас.
   Рогамус домiне Латине,
   Нехай наш капут не загине,
   Пермiтте жить в землi сво?й,
   Хоть за пекунi?, хоть гратiс,
   Ми дякувати будем сатiс
   Бенефiценцi? тво?й.

   Вельзевул весь позеленiв i прошипiв:
   - Цить! Замовкни!
   Але весь клас його пропитий голос притлумив:
   - Продовжуй, Павле!
   I пiдохочений Грабовський повiв далi:

   О Рекс! Будь нашим Меценатом,
   I ласкам туам покажи,
   Енеусу зробися братом,
   О оптiме! не одкажи,
   Енеус принцепс ?сть моторний,
   Формозус, гарний i проворний,
   Побачиш сам iнномiне!
   Вели акцiпере подарки
   З ласкавим видом i без_ сварки,
   Що присланi через мене.

   - Що ти плетеш, каторжнику таврований? - заволав Вельзевул.
   -  Я  нiчого  не  плету,  -  вiдказав  спокiйно  Грабовський.  -  Читаю
Вергiлi?ву "Ене?ду",  яку  перелицював  укра?нською  мовою  Iван  Петрович
Котляревський.
   Сивi полукiпки Вельзевулових брiв грiзно злилися на перенiссi,  а  лiве
око прищулилось, наче не могло розпiзнати зухвалого учня.
   - Який Котляревський? Не той ?ретик, що безсоромно зганьбив увесь Олiмп
та самого Зевса?
   - Той, що написав славнозвiсну "Наталку Полтавку", а в нiй вивiв на кiн
гарних людей i нiкчемних людцiв.
   - Чудова п'?са, -  потвердив  Цимбалюк.  -  Я  бачив  виставу  в  самiй
Полтавi. Скiльки на сценi  суму  i  смiху,  скiльки  народно?  мудростi  й
дотепностi, скiльки прегарних. пiсень!
   I перейшов на спiв:
   - Ой, не хочу хатки, анi сiножатки, нi ставка, нi млинка, нi  вишневого
садка. Ой, ти...
   - Ой, ти старий дiдуган, - пiдтягли йому  тi  дво?,  що  вже  закiнчили
змагатися в орла й решку, - iзогнувся, як дуга, а я, молоденька, гуляти...
   Вельзевул зiрвався з кафедри.
   - Замовкнiть!!
   Спiв припинився. Латинiст стояв, недоумкувате лупаючи  очицями.  Видно,
гамував у собi дикий шал. По довгiй хвилi кинув Грабовському:
   - Бiжи зараз до ректора i скажи: я вигнав тебе з класу за богохульство.
   - Яке богохульство?
   - Там дiзна?шся. Iди.
   - Не забудь покланятися вiд мене протоi?ре?вi, - докинув Цимбалюк.
   Не кваплячись Павло забрав сво? книжки та зошити i рушив. Уже  знадвору
почув у третьому класi хоровий спiв:

   Всякий, хто вище, той нижчого гне.
   Дужий безсилого душить i жме,
   Бiдний багатого певний слуга.
   Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

   Обминувши  невеличкий  флiгель,  де  мiстились  ректорат  i  канцелярiя
семiнарi?, подався в учнiвську лiкарню -  почував  тупий  бiль  у  головi.
Перед дверима, оглянувшись, побачив, як Вельзевул  мчав,  мов  спущений  з
ланцюга пес, вiд навчального  корпуса  до  флiгеля.  Мабуть,  хлопцi  таки
доконали його - побiг скаржитися зятевi.
   Чекаючи  виклику  фельдшера,  Павло  схилився  на  пiдвiконня  i  почав
записувати на папiр послання полiтичних засланцiв з  Сибiру,  котре  учора
тричi пiдряд прочитав у Рклицького i запам'ятав. Та й як не запам'ятати: в
ньому йшлося про тi жахнi розправи,  яких  зазнали  в'язнi  нижньокарсько?
тюрми по втечi ?х восьми  знедолених  товаришiв  уночi  пiд  перше  травня
цього, 1882, року. Зараз поновлював те страшне послання в пам'ятi i шпарко
викладав на папiр, аби увечерi передати Евелiнi Улановськiй та Лiдi  Лойко
для поширення серед мiсько? молодi.
   За писанням не помiтив, як у  лiкарню  зайшли  Рiзногiрський  i  економ
семiнарi? Iль?н.
   - Що ви тут малю?те, Грабовський? - пiдступився ректор.
   - Нiчого, - здригнувсь Павло. - Фельдшер зайнятий, а я тим  часом  пишу
листа додому, - i засунув аркуш у кишеню.
   - Чому ж сховали? Покажiть.
   - Приватного листа можуть читати лише автор та адресат.
   - Обшукати, - звелiв протоi?рей Iль?ну.
   Вивернувши всi кишенi семiнариста  i  переривши  книжки,  економ,  крiм
недописаного послання, знайшов ще гектографовану брошуру  "Iнтелiгенцiя  i
народна маса",  кiлька  лотерейних  бiлетiв  та  першi  сторiнки  повiстi,
недавно розпочато? Павлом.
   - Де взяли все це? - запитав ректор, показавши на послання i брошуру.
   - Нащо вам? - вiдповiв Павло запитанням.
   - Треба.
   - Не скажу.
   - Присяга, яку приймали учнi, зобов'язу? нiчого не приховувати.
   - Я приймав ?? пiдневiльне i не збираюся виконувати.
   - Та-ак? - захлинувся Рiзногiрський. I - до економа: - Папери заберiть,
а до мене попросiть пристава шосто? дiльницi.

   24_

   Прокинувся Грабовський, коли за вiкном  клубочилась  передранкова  мла.
Зiскочивши з тапчана, вiдчув холодну  вологу,  що  заповнювала  комiрчину.
Засвiтив лампу, знайшов чоботи i став узуватися.  Лiвий  швидко  налiз  на
ногу. А з правим довелося поморочитись -  вiдпоротий  задник  згортався  в
дудочку.
   Отаке лихо майже кожного ранку. Заходив до шевця, а той взяв  чобiт  до
рук, повертiв i, не дивлячись на Павла, байдуже кинув:
   - Два карбованцi. Iнакше й балачка марна.
   - Два карбованцi? За задники?
   - За задники, за задники, - передражнив швець. - Аби тiльки задники!  А
передники у них, пане добродзею. якi! Не бачиш, пороззявляли пащi.
   Ну, сьогоднi останнiй раз взува? оцi горе-чоботи. Вчора отримав грошi в
редакцi? газети "Южный край" за кореспонденцiю i пiсля урокiв купить  щось
на ноги...
   У комiрчину тихо  зайшла  господиня.  З-пiд  картато?  хустки  вибилися
посивiлi пасма кiс. Вона, спершись на лопату, якою вiдкидала снiг,  мовчки
дивилась на квартиранта.
   - Гiй на тебе, - по-сво?му привiталась. - А я подумала, ти тут з кимось
чубишся. "Чоботи, чоботи iз бичка..." - закiнчила словами пiснi.
   - Доброго ранку, бабусю, - розiгнувся Павло, тяжко вiдсапуючись.  -  О,
нарештi взув як треба.
   - Як треба, - скрушно похитала головою Архипиха.  -  Глянь,  он  пальцi
виставилися. I коли ти вже купиш якiсь шкраби?
   - Сьогоднi, мабуть, куплю.
   Павло пiдiйшов до старенько?, нiжно взяв ?? за худi плечi.
   - Слава богу, що купиш. Тiльки дивись,  аби  тебе  отi  диштифранти  не
обманули.
   - Якi?
   - Та лавушники ж, не дай ?м, господи, щастя. Може, й менi пiти з тобою.
   - Не треба, якось сам...
   Павло почав умиватися.
   Стара подивилася на столик, де лежали книжки, на пристелений тапчан.
   - Знову не лягав спати, сидiв? Ой леле! Що ти собi дума?ш? Хiба  ж  так
можна? Подивися в люстерко. На тобi, не  при  хатi  згадуючи,  нiби  чорти
всеньку божу нiч воду та дрова до пекла возили.
   - Я, бабусю, спав. За нiч аж три сни бачив, розкажу якось.
   - Вiн спав, людоньки добрi, - вдарила Архипиха в поли. -  А  то  ж  вiд
чого такi запаленi очi? Чи, бува, не вiд довгого  сну?  Вже  кiлька  разiв
хотiла зайти, коли збираються тво? товаришi, i сказати ?м, як  ти  морду?ш
себе. Все не наважувалась. Але наважусь-таки. А не поможе, пiду до  самого
вашого начальника i все  розповiм.  Хай  щось  робить  з  тобою,  бо  отак
зачахнеш тут, а я матиму клопiт на голову.
   - Спасибi, дорога бабусю, за турботи. -  Павло  пiдiйшов  до  старо?  i
гаряче поцiлував пооране зморшками чоло. - Але  нiхто  ще  вiд  книжок  не
помер i не збира?ться помирати, а я i поготiв.
   -  Iди  геть,  -  з  робленою  суворiстю  говорила  Архипиха,   лагiдно
вiдштовхуючи хлопця. - Нiхто не вмер. Багато зна?ш.  Пам'ятаю,  було  менi
тодi, може, з дев'ятнадцять. Жив у нашо? сусiди, слiпо?  Варварки,  отакий
прудиус, як ти...
   I стара пустилася в спогади, орудуючи вiником  у  заплiснявiлому  кутку
комiрчини.
   Павло  похапцем  збирав  потрiбнi  книжки,  не  дуже  прислухаючись  до
оповiдання старо? про те, як колись вiд сухот помер студент. Кожна ранкова
зустрiч квартиранта з хазяйкою закiнчувалась, як правило, цим оповiданням.
Павло знав його уже чи не краще за саму Архипиху.
   Архипиха, видно, не претендувала на те, щоб ?? обов'язково слухали,  бо
не сердилась, коли Павло зникав за дверима, не дочекавшись кiнця  оповiдi.
Але цього разу, коли  Павло  вже  наставився  йти,  ступила  до  порога  й
загородила дверi.
   - Стiй, - пiдняла вгору вiник. - Не квапся,  як  до  утренi.  Маю  щось
сказати.
   - Та я знаю, бабусю, -  засмiявся  Павло.  -  Знаю,  як  поховали  того
студента в одному латаному сурдутi, а рiднi жили десь далеко - в Астраханi
чи Архангельську - i не змогли при?хати на похорон. Так же?
   - Так, так. Зна?, наче був тамки. Ти йому про  кури,  а  вiн  тобi  про
гиндики. Сядь-но! - владно наказала.
   Павло присiв на тапчанi.
   - Забула-м  тобi  сказати.  Помiчаю  -  щось  часто  коло  наших  ворiт
крутиться отой фурдияка.
   - Який?
   - Таж полiцай. А вчора, коли ти пiшов  у  школу,  .вiн  никав-никав  по
вулицi, а тодi приперся в хату. Я так i обiмлiла. Морда, як отой гавдун; -
показала на величезний баняк, що стояв у кутку коло вiдра. -  Отож,  думаю
собi, розперло тебе, небоже. А вiн обтрусив снiг з чобiт,  пiдкрутив  вуса
та й пита?: "У тебе, бабо, квартирант ?сть?" ?сть, кажу, слава богу. "А як
його хвамiлiя? Де вiн у тебе спить?" А сам по хатi  очиськами:  луп-луп  -
шука? чогось. Ну я й назвала. Розпитував, хто  до  тебе  ходить,  чим  тут
займа?тесь, чи молишся богу. Я й казала, що знала, а вiн записував. I чого
вiн на нашу голову? Ти не  зна?ш?  Кажи,  Павлусю,  менi  все,  як  рiднiй
неньцi.
   - Нiчого страшного  нема,  -  пiдбадьорливо  мовив,  а  у  самого  лице
спохмурнiло. - Так, мабуть, поцiкавився.
   - Еге, кажи-говори. Так не бува?. Знаю цих гицлiв. Так вiн не  ходитиме
назирцi. Недавно на Холоднiй горi такий самий прийшов  до  хати  разiв  зо
три, а потiм забрали чоловiка - письмоводителем  нiби  був,  та  й  навiки
дiтей осиротили. А ти - так... Дивися! - погрозила пальцем. - Припини  тую
компанiю.
   - Добре, добре. - I Павло рушив до дверей.
   Але не встиг i взятися за клямку, як дверi самi вiдчинилися. Перед  ним
стояли пристав шосто? дiльницi та  _щойно  змальований  Архипихою  пикатий
полiцай.
   - Вибачаюсь, що без запросин. Ми до вас, паничу, -  пристав  з  iронi?ю
пiдкреслив  останн?  слово,  дивлячись  на  вишкiренi  чоботи  хлопця.   -
Зачекайте хвилиночку.
   Полiцай виструнчився коло дверей, наче проковтнув жердину.
   - Ви Павло Грабовський?
   - Так.
   - А як звати вашого родителя?
   - Арсен. Для чого вам?
   - Прошу не перебивати.
   - Я спiшу в семiнарiю, запiзнююсь.
   Пристав криво посмiхнувся.
   - Можете не квапитися туди. Значить, Арсен. А коли  i  в  якiй  парафi?
побачили божий свiт?
   - Родився 1864 року в слободi Пушкарне, Охтирського повiту.
   - Значить, ма?те вже вiсiмнадцять. Прекрасно.  А  зараз  обрiта?тесь  у
духовнiй семiнарi?.
   Павло ствердно кивнув головою.
   - Дума?те бути слугою божим? А що зволите читати, чим iнтересу?тесь?
   Пристав потягнувся до книжок на столi. Павло аж затремтiв i  ступив  до
столу.
   - Хто вам дозволив до мо?х книжок  лiзти?  Я  тут  господар,  запитайте
мене, що потрiбно.
   I прикрив книжки руками.
   Архипиха, прихилившись до стiни, злякано поглядала то на Павла,  то  на
непроханих гостей.
   Пика полiцая позеленiла, вiн кинувсь уперед, i велика п'ятiрня  схопила
Грабовського за комiр.
   - Ви заарештованi, - процiдив пристав.
   Павло вирвався, мовчки  одiйшов  до  вiкна.  Поруч  нього  наче  завмер
полiцай.
   Пристав довго перебирав книжки, зошити, прицмокував язиком i записував.
Перекинув догори ногами все, що було в комiрчинi.
   - Дайте менi, хазяйко, мiшка, тiльки доброго, - звернувся до Архипихи.
   - Мiшка та ще й доброго? - стара наче прокинулась. - Нема нiякого,  хоч
хату запалiть.
   Пристав запитливо поглянув на полiцая. Той глипнув по комiрчинi, цибнув
до тапчана, стягнув  смугасте  рядно  i,  розстеливши  на  долiвцi,  почав
складати книжки. Потiм зiбрав чотири кiнцi рядна, зв'язав вузла.
   - Тепер берiть, паничу,  сiю  премудрiсть  на  плечi  та  й  пiдемо,  -
хихикнув пристав.
   - Куди?
   - Побачите.
   Шоста полiцiйна  дiльниця  була  близько,  на  сусiднiй  вулицi.  Скоро
стежка, що крутилась мiж снiговими заметами, привела ?х до оббитих цератою
високих дверей з написом "Помiчник". Пристав постукав у дверi, i всi  тро?
зайшли.
   У кабiнетi за великим столом сидiв маленький рудий з безбарвними  очима
чоловiчок, на його плечах - майорськi погони. Перед  ним,  з  протилежного
боку столу, наче ненароком зачепившись  за  край  стiльця,  стирчала,  мов
помело, суха постать Рiзногiрського.
   - Маю честь доповiсти, ваша... - рапортував пристав.
   - Прошу акта, - сухо звелiв майор.
   Вiн довго читав поданий  аркуш  паперу,  супився,  пiдсмикував  рiдкими
бровами, час вiд часу уголос називаючи  прiзвища  Плеханова,  Добролюбова,
Рил??ва,  Драгоманова,  Петефi,  Чернишевського,  Кюхельбекера,  Шевченка,
Герцена, вiд чого ректор аж  пiдскакував,  машинально  хрестячи  кiстлявою
рукою цапину борiдку.
   - Ну  от,  -  майор  встав  з  крiсла,  смачно  потягнувся.  -  Бачите,
преподобний отче, що дi?ться у  вашiй  семiнарi?,  якою  священною  наукою
захоплюються вашi вихованцi?
   - Е-е-е, - одiрвався вiд стiльця Рiзногiрський. - Не всi, не всi,  смiю
запевнити, пане Сазонов. Грабовський - це виняток. Сам за ним давно стежу.
I не тiльки я. За мо?м велiнням стежили також декотрi семiнаристи.  Можете
покликати ?х до себе, тодi й пересвiдчитеся.
   - Кого можна викликати?
   - Хоч би учня  того  ж  класу  Михайла  Приходька.  Хлопець  старанний,
працьовитий, до того ж  хазяйський  син...  Ще  раз  кажу:  Грабовський  -
прикрий виняток, вiн...
   - Не зовсiм зна?те свою семiнарiю, отче, - перебив майор. - Я хотiв би,
щоб це був виняток, однак... Ну, про те потiм...
   - Маю зробити вам конфiденцiальну заяву, - знову вихопився  протоi?рей,
-  прошу  записати  до  протоколу.  Грабовський  в   семiнарi?   поводився
непристойно,  пiдбиваючи  семiнаристiв  на  богохульськi  грища,  завдавав
багато прикрощiв професорам, пiд всiлякими приводами  вiдмовлявся  вивчати
богословi?, ходити до церкви. Прилюдно заявив, що не спiвчува? властям, не
вважа? себе зобов'язаним перед присягою престоловi. Ми його уже вiдчислили
з семiнарi?.
   - Добре, - кивнув Сазонов. - Поки  що  все.  Одведiть  арештованого,  -
наказав полiца?вi.

   25_

   Спливав уже другий тиждень вiдтодi, як з  глухим  стогоном  вiдчинилися
кованi дверi i Грабовський переступив порiг тюрми. Досi про в'язницi  лише
чув та бачив ?х зовнi, а тепер побачив i всерединi. Скоро  познайомився  з
мешканцями камери. Дво? селян у коротеньких свитках i зашкарублих постолах
чекали суду за покражу дров у панському лiсi.
   Чоловiка в сiрiй солдатськiй шапцi щодня викликали на допит  за  образу
фабричного майстра i виступи проти штрафiв.
   В'язнi сидiли або лежали на пiдлозi, пiдклавши пiд голови торбинки, раз
у раз крутили цигарки i чадили так, що пiд низькою стелею  зависала  густа
димова хмара. Днями в камерi не припинялися скарги на  нужденне  життя  та
злиднi, а ночами - глухе хропiння й кашель.
   Першi днi Павло не мiг звикнути до тюремного життя. Особливо  мордували
довгi грудневi ночi. Звечора лежав горiлиць, вдивляючись у стелю,  а  коли
вiдчував, що цемент холодить спину, сiдав i пiд завивання вiтру  перебирав
у пам'ятi семiнарiю, рiдну слободу, товаришiв,  друзiв.  Тiльки  як  через
густо  загратовану  дiрку,  що  служила  за  вiкно,  пробивалися   вiсники
свiтанку, безсило падав i засинав...
   Уже тричi викликав його Сазонов.  Усе  допевнявся,  з  ким  приятелював
арештант, де бував,  про  що  балакав  вечорами  на  сходках  у  комiрчинi
Архипихи. З  тих  запитань  Павло  догадувався  -  помiчниковi  начальника
губернського жандармського управлiння дещо вiдомо.  Але  твердо  стояв  на
сво?му: нi до кого вiн не ходив i до нього нiхто, нi  з  ким  особливо  не
дружив, хоч i не ворогував.
   - Ректор семiнарi? запевня?, нiби ви брали участь у  та?мних  зборищах,
навiть самi влаштовували ?х.
   - Той може запевняти, що на гострячку голки вмiща?ться сто чортiв.  Хай
доведе.
   - Доводити треба не йому, а вам.
   - Мене не спiймано на тих зборищах.
   - Чи? оце творiння? - показав майор  нотатки  "Iнтелiгенцiя  i  народна
маса".
   - Не знаю.
   - Як воно потрапило до вас?
   - Дав один юнак.
   - А Лист з Сибiру"?
   - Також.
   - Але ж "Лист" писаний вашою рукою.
   - Скопiйований, оригiнал я повернув.
   - Кому?
   - Власниковi.
   - Як його прiзвище?
   - Вiн не називав.
   - Коли i де стрiчалися з ним?
   - Днiв не пам'ятаю, а мiсце - на вулицi, в театрi.
   - Звiдкiля взяли лотерейнi бiлети?
   - Той самий юнак дав.
   - Для чого?
   - Продати. Вирученi грошi мали пiти на допомогу народникам.
   --Уявля?те, хто такi тi народники?
   - Трохи.
   - Кажiть.
   - То люди, що хочуть народовi щастя.
   - Вони об'?днанi в якусь  партiю?  Та  партiя  та?мна  чи  явна?  Якими
засобами збира?ться вона осягнути щастя?
   - Того не вiдаю.
   - Скiльки продали бiлетiв?
   - Жодного.
   - Правда?
   - Правда.
   - Чому ж не продали?
   - Не встиг.
   - Комусь пропонували?
   - Нi.
   - А Приходько посвiдчив, що пропонували йому.
   - Неправда. Я одержав ?х за годину до ректорового обшуку,  а  Приходько
того  дня  зовсiм  не  був  на  заняттях.   Наклеп.   Вислужу?ться   перед
Рiзногiрським, того вуходоносора добре зна? вся семiнарiя.
   - А що таке "Гниле корiння"?
   - Початок мо?? повiстi.
   - Про що?
   - Про таких, як Рiзногiрський, його тесть Вельзевул та Приходько.
   ...Згодом Павло почав обвикатися, надто коли  в  камеру  прийшов  новий
арештант. То був молодий ветеринар Карпо Заворотний. Запальний, нестримний
у сво?му буйному гнiвi до царського трону, цим  вiн  нагадував  Цимбалюка,
але, на вiдмiну вiд вогнистого Петра, був дуже  знервований,  вразливий  i
нiби надламаний. Часто закашлювався, болiсно зводив догори  великi,  повнi
слiз очi i по тому довго мовчав, погладжуючи п'ятiрнею груди. Спав  зовсiм
мало - остерiгався лягати на холодний цемент.
   Уже кiлька  ночей  провiв  Павло  з  новим  знайомим.  У  довгi  години
тюремного безсоння вони спiзналися  i  навiть  заприятелювали,  тримаючись
дещо осторонь вiд iнших пожильцiв камери, людей значно старших. Та  й  тi,
селяни та робiтник, поводилися з двома молодиками стримано i  насторожено:
слухали ?хнi розмови i пошепки мiж собою називали ученими-тiлiгентами, якi
зазiхають на самого царя-батюшку...
   Виявилось, Карпо родом з Курщини, позаминулого року покинув Харкiвський
ветеринарний iнститут, не скiнчивши третього курсу. Служив  у  Грайворонi,
але не поривав зв'язкiв з  пiдпiльним  народницьким  гуртком  сво??  альма
матер: листувався з студентами, iнодi навiдувався до них, брав  забороненi
книжки, бував на сходках...
   - А ти Макаревського не знав? - спитав Павло.
   - Олексу?
   - Так.
   - Знаю. Гарний хлопець,  весною  при?здив  у  Грайворон,  звiв  мене  з
Михайлом Даньком.
   - Хто це?
   - Грайворонський знайомий Макаревського, початкуючий лiтератор, вогонь,
а не юнак. Тодi я пристав до Даньково? та?мно? групи. Тричi ми  збиралися,
читали, сперечались, а четвертого разу нас накрила жандармерiя...
   - Данька також заарештовано?
   - Авжеж. Пiвроку ми разом сидiли у  грайворонськiй  тюрмi.  Потiм  його
випустили пiд гласний нагляд полiцi?, а мене погнали сюди.  Видно,  напали
на мо? стосунки з харкiвськими народниками. Та хай, не боюсь я ?х.  Сухоти
- от що мучить... Ну,  годi  балакати,  бо  вже  на  день  благословиться.
Лягаймо.
   Прилiг i Грабовський, однак заснути не мiг. Обдумував  розповiдь  Карпа
та слухав, як поволi прокидалася тюрма. Через загратовану  дiрку  долинало
сумне бомкання мiдi - десь дзвонили по  чи?йсь  душi.  У  коридорi  гупали
чоботи, гримiли  важкi  засуви  дверей,  лунала  лайка  тюремно?  обслуги.
Звiдкись чувся людський стогiн.
   Обернувшись, почав розбирати написи на стiнi,  ?х  було  багато  -  вся
стiна змальована.
   От хтось розмашисте вивiв: "На 10 - у Сибiр. За одного пана.  Я  згоден
порiшити ще десять, хай би дали кругло  -  100".  А  поряд  зовсiм  свiжий
напис, зроблений кволою, хисткою рукою: "Менi 73 роки. Отримав 15.  Боюсь,
не встигну вiдслужити богу i царю. 17.ХI. 82".
   - П'ятнадцять... - прошептав Павло. - Скiльки ж  це  стане  йому,  коли
вiдбуде строк? Вiсiмдесят вiсiм... А чи ж вiдбуде?..
   Майже бiля само? долiвки цiла картина: вiко домовини, на  нiй  хрест  i
череп, а в чорнiй рамцi дрiбними-дрiбнесенькими лiтерами: "Мене випускають
- виправдали. Та що з того? Поламали ребра, вiдбили всю утробу. Куди зараз
годжусь? Харкаю кров'ю. О  кати,  кати!  Як  вас  земля  носить  на  сво?х
грудях?!"
   Задзвонили ключi. Глухо грюкнули й вiдчинилися дверi камери.
   - Грабовський!
   - Я, - пiдхопився Павло.
   На порозi стояв коридорний.
   - З усiма бебехами висотуйся. Розiспавсь...
   - На допит?
   - Збирайся, бо я зараз...
   Клацання засува та лайка тюремника розбудили всiх в'язнiв. Вони  лiниво
вставали, позiхали, протирали очi.
   Павло потис слабку руку Карпа Заворотного.
   - На все добре.
   - Того й тобi зичу. Куди?
   - Не знаю. Скажуть.
   - Якщо буватимеш у Грайворонi - познайомся з Даньком.
   - Добре.
   Попрощався з iншими арештантами i вийшов у довгий, напiвтемний коридор.
Уже за брамою черговий тюрми, подаючи папiрця городовому, наказував:
   - Одвези в Охтирку i здай справнику Арцибашеву. Там  усе  прописано,  -
показав на папiрець. - Розписку принеси. По?зд вiдходить через двi години.
Та дивись, Волошин, не лови гав. - I зник за брамою.
   Волошин  покрутив  папiрець  i,  склавши  вчетверо,  сунув  за  пазуху.
Затягнув тiснiше пасок на животi, поправив шаблю, яка  весь  час  норовила
попасти йому мiж ноги, висмикав бурульки з вусiв:
   - Слухай мою команду! Склади руки назад!
   Павло виконав повелiння.
   - А повернути на квартиру, забрати сво? речi можна? - спитав. - Та й  у
крамницю б зайти - чоботи треба купити.
   Городовий суворо звiв волохатi брови:
   - Не можна. I не розбалакуй. На станцiю кроком руш! Ать, тва, а-ать...
   Минувши тюремну садибу, звернули на бокову  вулицю.  Iнколи  стрiчались
жiнки з кошиками i табунцi школярiв. З  одного  двору  виказалася  бабуся.
Спершись  на  костур,  довго  придивлялась  до  городового  й  Павла,   що
наближався, а коли порiвнялися з нею, сплеснула руками:
   - А це ж куди ти його, лукавцю, провадиш? У такий скипень добрий хазя?н
собаку не вижене надвiр... Глянь же, вороже, вiн синiй, мов пупець, зовсiм
знемiгся. А чоботи, чоботи! Усi пальцi зверху...
   - Геть з дороги! - рубонув Волошин повiтря сердитою рукою.  -  Хiба  не
бачиш, що я царську службу сповняю? - I покосився на шаблю,  що  бейкалась
об поли кожуха. - Мороз невеликий - дойде.
   - Дойде! Бодай з тебе дух вийшов, антихристе, - стукала  баба  костуром
об снiг. - Заведи хоч до хати, щоб обiгрiвся хлопчина.
   - Кажу тобi, бабо, не  мiшай  сповняти  царську  службу,  -  огризнувся
Волошин.
   - Сповняй, хай тебе лиха година сповнить, - плюнула стара.
   Пiсля зустрiчi з бабою Павло ще виразнiше вiдчув, що в таких чоботях до
по?зда, може, якось  i  дiйде,  а  далi...  Але  просити  городового  було
безнадiйною справою. Щоб  провчити  впертого  служаку,  наддав  кроку.  Не
минуло й чвертi години, як Волошин заволав далеко позаду:
   - Чого наглишся? Встигнемо.
   - Не можу! Замерзаю!
   - Почекай-но. Мо', справдi зайдемо в якусь хату, погрi?шся.
   Павло зупинився.
   - Для чого ви оте нещастя начепили? - показав на шаблю. - Вона ж тiльки
заважа? йти. Покиньте в когось, а будете правитися назад, то  й  заберете.
Ви й без не? грiзний.
   До городового, видно, не дiйшов жарт хлопця. Вiн  лише  кашлянув,  наче
сам себе пiдбадьорив:
   - Ну, ну! Царська служба без оружжа?
   Вiдшукав за спиною рукiв'я шаблi.
   - Втечi не замишляй. Я й не таких водив...
   Павло сповiльнив крок.
   - Аго-о-ов! Почека-айте-е! - почув i оглянувся.
   За ними бiгла жiнка, махаючи хусткою. Стали.  Волошин  грузько  сiв  на
високий снiговий намет.
   - Передихнiмо, - вiдсапнув.
   Жiнка, побачивши, що ?? чекають,  збавила  кроку.  Коли  вона  пiдiйшла
близько, Павло пiзнав Ксану й кинувся назустрiч.
   - Ти куди? - смикнувся Волошин, хапаючись за шаблю.  I  -  покотився  в
замет.
   - Чого ж тiка?те? Бiжу, кричу, махаю, а ви... - щебетала дiвчина.
   - Не чули, - тиснучи ?? руки, виправдувався Павло. - Я й сподiватися не
мiг. Хотiв забiгти до Архипихи, та от не пустив пан служба, -  показав  на
городового, який виборсувався з снiгу.
   - Ми прийшли з Архипихою до тюрми, та вас уже не застали. Там сказали -
недавно вийшли. Ну, й почали доганяти. Однак  ви  пiшли  такими  крученими
дорогами, що ми вже й загубили надiю втрапити  за  вами,  допомогла  якась
бабуся з костуром. Коли вона сказала,  що  ви  недавно  пройшли,  Архипиха
забрала вiд мене клунок i звелiла мчати навздогiн.
   Глянула на Павловi ноги i зойкнула:
   - Ой-ой-о-ой! Ти ж зовсiм босий. I оце так думав добратися?
   - Та отак же, - знiяковiв Павло i  додав  жартома:  -  Служба  казав  -
доберусь.
   - Казав, а ти й повiрив. Ну, нiчого, Архипиха несе чоботи, взу?шся.
   Ксана показала рукавичкою туди, де маячила темна постать.
   - Якi чоботи? - не зрозумiв Грабовський.
   - А ти  й  не  зна?ш?  У  той  самий  день,  як  тебе  заарештували,  -
розповiдала тихо, поглядаючи на городового, який уже став на  ноги,  -  ми
зiбралися в тебе. Архипиха розповiла, що ти не встиг купити чобiт. Другого
дня я з Евелiною та Лiдою зiбрали серед  молодi  грошi  й  купили  чоботи.
Доручили Цимбалюку, аби передав. Але в наступнi днi арештовано  ще  кiлька
семiнаристiв, у тому числi й Петра. Так передача зiрвалась.
   - Кого забрали?
   - Точно не знаю. Зда?ться, крiм Цимбалюка, схопили Балабуху, Енгеля.  В
нашому пансiонi пiднялась страшна завiрюха, однак поки нiкого не  чiпають.
Так само в училищi Лiди.
   - Що з арештованими? Де вони?
   - Там, де й ти був. А що буде з ними, невiдомо. I про  тебе  нiчого  не
можна було дiзнатися. Тiльки вчора перед вечором одна моя подруга,  батько
яко? писарю? в тюрмi, сказала, що тебе сьогоднi мають везти  у  тво?  село
пiд нагляд полiцi?  -  нiби  в  заслання.  Архипиха  сходила  на  квартиру
Цимбалюка, забрала чоботи, та оце ми й пiшли до тюрми.
   Новини, принесенi Ксаною, гостро вразили Павла. Вiн слухав i  проймався
жалем до заарештованих товаришiв, а водночас i  гордiстю  за  них.  Добрi,
щирi, палкi серця! Петро Цимбалюк,  Сергiй  Балабуха,  Сашко  Енгель...  А
Ксана...
   Павло глянув на дiвчину з такою любов'ю i вдячнiстю, що  вона  опустила
очi.
   - Еге-е, -  долинув  голос  Архипихи.  -  А  ти,  парубче,  думав  отак
тишком-нишком i чкурнути вiд баби? Не завернув навiть попрощатися. Он який
свiт настав! Нема почоту старикам. I де ота власть, чому  не  дивиться  за
вами? - приповiдала.
   - У-гу, гм... - замурмотiв Волошин, почувши про власть._
   - Та бачу, бачу, - кинула  Архипиха  зневажливо.  -  Теж  менi  власть,
звиняйте, як за грiш гудзик. Чому ж це, Павлусю, не заглянув до мене?
   - Хотiв, та не дозволила власть.
   Городовий знову мукнув щось нерозбiрливе i взявся за шаблю.
   - Отой-о?
   Поки Архипиха сповiдала Волошина, Ксана розв'язала мiшок, витягла  новi
юхтовi  чоботи,  шапку-вушанку   та   невеличкий   пакуночок.   Городовий,
одгризаючись вiд прискiпливо? баби, пiдiйшов ближче.
   Павло почав перевзуватися.
   - У тебе ж онучi мокрi, - забiдкалась Архипиха. - А ми й  не  подумали.
Що ж його робити?
   Зняла з себе фартух, розiрвала навпiл i  подала  Павловi.  Вiн  узувся,
натягнув на голову шапку. Стара подала пакуночок.
   - Це вiд нас з Ксаною, з'?си дорогою.
   - Дякую, не треба.
   - Бери, дорога не близька, розпотрошимо, - втрутився _городовий.
   - Ну от i компанiя ?, - засмiялась дiвчина.
   - Ще б пак. На таку кумпанiю не тяжко, - вставила Архипиха.  -  Отам  у
мiстi ??, як собак, тиня?ться, тi?? кумпанi?.
   - Ну, бабо, годi тобi тринди-ринди, - Волошин став у сувору позу. - Час
рушати, бо ондечки завiрюха зрива?ться.
   - Iди з богом, - поцiлувала Архипиха Павла в голову. - Кланяйся  матерi
i не забувай про нас. Будеш у мiстi - заходь. Хай щастить тобi, синку.
   Павло поцiлував стару, пообiцяв навiдуватися i, одiйшовши  трохи  вбiк,
покликав Ксану. Та, червонiючи, пiшла до нього.
   - Спасибi тобi. Велике спасибi за все.
   Трохи помовчав, дивлячись дiвчинi в очi, i спитав:
   - Будеш вiдповiдати?
   - А ти напишеш?
   - Обов'язково.
   - Вiдповiдатиму.
   - Опиши про товаришiв, про суд, про все, - тиснучи маленьку теплу руку,
майже шепотiв.
   - Добре, - вiдповiла i також потисла його руку.
   Рушили. Павло час вiд часу зупинявся, здiймав шапку, махав Архиписi  та
Ксанi. Вони стояли коло снiгово? кучугури i вiдповiдали йому, аж  доки  не
затуманила ?х вiхола.
   Незважаючи на метелицю, що раптом зiрвалась i закрутила,  мов  навiсна,
Павловi йшлося легко. Весело поскрипували чоботи, а серце палало.
   - Хлопче-е-е! - почув голос Волошина.  Оглянувся.  Позаду  борсалась  у
снiгу "власть", тримаючи на плечi, наче сапу, шаблю.
   - Чи не зайти нам до когось та пересидiти оцю  лиху  годину?  Диви,  як
мете, нi свiта божого, нi слiду не видно. Я дороги не намацаю, хай ??...
   - Не намаца?те? - засмiявся Павло. - Не бiйтесь. Пошука?мо.  Зараз  усi
шукають. А вiхола...
   Юнак змахнув рукою лапатi снiжинки, що сiдали на скронi та вi?, й рушив
уперед, прорiзуючи густу заметiль.

   26_

   Паровоз стомлено зiтхнув i спинився бiля маленько? станцi?.
   З дверей вагонiв майже нiхто не  виходив.  Завалений  снiгом  перон  та
вокзал теж були порожнi й сумно нiмували.
   -  Так  можна  побачитись  з  братом?  -   звернувся   Грабовський   до
городового._
   - Яким братом? - сонно буркнув Волошин.
   - Тихоном. _Я вам розповiдав про нього в по?здi,  коли  разом  снiдали.
Мiй наймолодший брат.
   - З отим шмаркатим бурсаком?
   - Еге ж, бурсаком.
   - Котрий цього року вперше потрапив з слободи в Охтирку  i  нудьгу?  за
домом?
   - Той самий.
   - Що ма?, значить, гарний голос?
   - Вiн.
   - I добре вчиться?
   - Та вiн же ж, вiн. Можна?
   Волошин вiдповiв не зразу. Обвiв поглядом станцiйний _зал,  збиваючи  з
чобiт снiг, поправив на боцi шаблю.
   - Не можна, - здобувся нарештi на слово.
   - Чому? ?вши пироги баби Архипихи, обiцяли, а тепер...
   - Не вiдпихаюсь -  ?в.  Смачнi  пироги.  З  сиром,  з  яблуками,  гарно
випеченi. Якраз такi полюбляю здавна. I обiцяв. А зараз каюсь. Не можна.
   - Отак да?те слово i потiм лама?те його?
   - Отак. Та й чого в'язнеш до мене. ?в,  бо  ?сти  хотiв,  а  тi  пироги
задурно випали тобi. Я й сам мiг забрати ?х у тi?? пащекувато? баби._
   - Забрати?
   - Як реквiзицiю, значить.  Щоб  не  молола  всiлякi  поганi  слова  про
власть. Так можна й про царя... А пообiцяти, затям собi,  можна  все.  Наш
начальник ще з лiта  обiця?  втришия  вигнати  околодочного  Плигунова  за
хабарi,  пиятику,  дурисвiтство  та  всiлякi  найпаскуднiшi  лихо?мства  i
поставити на його мiсце мене, за справну службу, значить, а той,  Плигунов
нiби, продовжу? собi сво? й вухом не веде. Ну, я також  з  дурного  розуму
бевкнув казна-що, а ти - обiцяли, лама?те слово...
   - Нам по дорозi. Всього на п'ять-десять хвилин спинимось напроти бурси.
   - Замовч! - осердився Волошин. - Обiцянка - цяцянка, а дурному радiсть.
Брат - не вовк, до лiсу не втече. Зараз передам тебе справниковi, а  далi,
що хочеш те и роби, хоч давай драла...
   - Хто тут тепер справнику??
   - Арцибашев. Славний, кажуть, чоловiк, до людей  поштивий,  квартальним
зуби вибива? рiдко, жiнок любить, чарки не цура?ться. Попросиш гарненько -
то й дозволить. I грiх не дозволити - брат ? братом, побачити треба.
   - Треба, але ви...
   - Мовчи, доки  я  терплю.  Шануй  сво?  боки.  Не  люблю  зайвих  слiв.
Пiдвищити хочуть, намiсть Плигунова, недарма. Гайда. Ать, тва, ать...
   Дорогою городовий заговорив уже спокiйнiше.
   - А випаде тобi якась нагла рахуба, вдавайся лише до  самого  справника
або ж, у гiршому разi, до його помiчника Матушинського. Хай  бог  боронить
тебе попасти в лабети приставу другого стану.
   - Як його прiзвище?
   - Не знаю, але гомонять, що пристав другого стану - скажений собака  як
?сть. Нiкому спуску не да?, особливо тим, котрi  стоять  супроти  царя  та
багатих. Ну, ти, кажись, хлопець не з тих, смирний, а все ж  не  попадайся
приставовi, коли хочеш...
   В управi не застали нi Арцибашева, нi Матушинського.
   З'ясувалось:   першого   покликано   в   Харкiв   до   губернатора   та
полiцмейстера, а другий подався на волостi. I коли повернуться,  нiхто  не
вiда?.
   - От i ма?мо лихо, - заговорив Волошин, чухаючи потилицю.  -  Вскочили,
можна сказати, в багно, прости господи. Тепер хоч круть, хоч верть, а таки
мусимо кланятися тому осоружному приставу другого стану.
   З-за дверей, у котрi обережно постукали, долинув  якийсь  дивний  звук,
схожий на рохкання.
   - Свят, свят, - захрестився городовий. - Одверни i пронеси,  боже,  iже
?си на небесi...
   Переступивши високий порiг, Павло аж похитнувся  з  подиву:  за  столом
сидiв, аристократично вiдкинувшись  на  спинку  плетеного  крiсла,  Матвiй
Ткаченко. Те ж, вiддавна пам'ятне, буцмате й безброве лице,  густо  всiяне
темно-сiрим ластовинням, тi ж крижини завидющих  очиць,  той  бурульчатий,
подiбний до приморожено? картоплини нiс, округлi та вузькi,  як  у  жiнок,
плечi. Тiльки руда чуприна, густо змащена чимсь лискучим, ?жачиться на всi
боки ще прудкiше, нiж ранiш, та дорiдне пiд-горля валуниться не  двома,  а
трьома товстими складками.
   Уздрiвши свого давнього ворога, Матвiй також здивувався -  його  повiки
задрiботiли.
   - Чого тобi? Знову?..
   Замiсть Павла вiдповiв Волошин.
   - Це я привiз його. Рештант. Прийма?те?
   - Давай документи.
   Доки Волошин видобував з-за  пазухи  супровiдну,  Грабовський  знiчев'я
озирав кабiнет станового пристава. Ну й кабiнет - анiтрохи не кращий,  нiж
корчма. Пiдлога заболочена, запльована, засмiчена соняшниковим  лушпинням,
недокурками та клаптями паперу. Стiни бурi й обчухранi, наче в хлiвi, а на
них, мовби на посмiх, - розкiшнi портрети царя Олександра, знищеного торiк
народовольцями, та росiйських полководцiв Румянцева,  Суворова,  Кутузова;
?хнi очi ледве-ледве сутеняться з-пiд товстого шару пилюги.
   Фiранки на замерзлих вiкнах схожi на сiре канцур'я, густо  запаскуджене
мушвою.
   Мiцний дубовий стiл, за яким сидить пристав, прикривають шматки  старих
газет.
   Посерединi того перiстого  шмаття  синi?  надчереплена  чорнильниця,  а
довкола не? мiшма валяються ручка, олiвець,  недогризок  сухаря,  зламаний
ключ та крихiтний уламок дзеркала.
   Переглянувши   папери,   Ткаченко   задоволено   посмiхнувся,    мовчки
скомпонував розписку i вiдпустив городового.
   - Нарештi ми здибались, -  заговорив,  коли  за  городовим  причинилися
скрипучi дверi. -  Здибались  саме  там,  де,  ранiш  чи  пiзнiш,  а  мали
стрiтись. Так, так, - голосно  клацнув  язиком,  -  мали.  Виходить,  таки
доскакався разом зi сво?м Кармелем, з Гонтою та Залiзняком. Ото побачила б
нас тепер Оксана Петрiвна - смiху було б... Зараз ти, бурлако, ось  тут  у
мене.
   I показав кулак, зарослий довгою рудою щетиною.
   - Невже? - примружився Павло. - Отам?
   - Отут.
   - А не брешеш? Ти ж правду говорив лише тодi, коли помилявся. Пригаду?ш
свiй наклеп на Бодяка в бурсi?
   - Сам пригадуй, якщо тобi цiкаво. А ти вiднинi в  мо?х  руках.  Бо  вся
Ряснянська волость пiд мо?ю опiкою. Самоволi  не  потерплю.  Всiлякi  отам
пасквiльнi вiршики про Пушкарiв, урядника та iншi властi...
   - Про Каленика Ткаченка, - додав Павло.
   - Ну, й про мого батька, звiсно... Дiзнаюсь, почую - амба тобi.
   Грабовський посмiхнувся:
   - А зна?ш, Матвiю, таки страшно, навiть дуже страшно, коли подумаю.
   - Чого? - не второпав Ткаченко.
   - Того, що ти зовсiм не змiнився.
   - Як-то?
   - Залишився такою ж дурною мазницею якою був i в слободi,  i  в  бурсi.
Хоча б на грiш порозумнiшав...
   Ткаченковi кулаки метнулись над головою,  але  вiн  стримав  ?х.  Випив
склянку води, сiв за стiл i повiв далi дiловим тоном.
   - Вирок зна?ш?
   - Сказали в Харковi.
   - Зараз замкну тебе  в  нашу  буцегарню,  чекатимеш,  доки  повернеться
справник, а тодi пiдеш додому. Та дивися менi...
   - Не лякай.
   Колупай пiдвiвся.
   - Пiшли, а хто з нас розумнiший, ще... На  ганку  ?х  перестрiла  Ксеня
Григорiвна i кинулась Павловi на груди.
   - Синку, синочку, кровинко моя, - ридала, обiймаючи i цiлуючи.
   - Не треба, мамо, заспокойтесь. Як сюди потрапили?
   - Пройшла селом чутка, - почала  розповiдати,  схлипуючи,  -  що  ти  в
тюрмi. Я порiшила ?хати в Харкiв. А  оце  на  станцi?  почула,  нiби  тебе
привезли сюди i до справника повели, то й прибiгла. Ой, за що ж  це  вони,
iроди? Чим завинив ти, мiй лебедику? Схуд, змарнiв.
   - Потiм усе розкажу. Через день-два прийду додому.
   - А тепер же куди провадить тебе цей бусурман? - показала на Ткаченка.
   Образливi слова озлили того.
   - Ану, одступися од державного злочинця! - затупав ногами. - Одступись,
кажу тобi, бо зараз i ти разом з ним сядеш у холодну! Це вам не  Пушкарне,
де можна пащекувати, що заманеться. Геть!
   - Iдiть, мамо, додому, - благальне мовив Павло, ледве стримуючи бiль  i
обурення. - Не зв'язуйтесь з дурнем.
   - Iду, синку, йду. По часi тобi Тишко обiд принесе. Та  не  затримуйся,
приходь скорiш.
   - Заскучилась, - злостиво хихика? Матвiй. - Прийде вночi городами,  щоб
нiхто не бачив такого гарного i вченого. Довчився...
   - Не регочи, мазнице, - змiряв його гнiвним поглядом Павло. -  То  тобi
та тво?му батьковi треба ходити  вночi  i  городами,  а  менi  не  соромно
показуватися людям на очi i вдень, я нiкого не обiкрав, не скривдив.
   - Супроти царя виступав.
   - Iди пiд три чорти зi сво?м царем.
   - А-а, й тут бунту?ш! Ну, почекай, знатимеш, усе це я запишу i доповiм,
кому належить...

   27_

   Нарештi розтали за хвилястими  пагорбами  не  тiльки  чубки  охтирських
дерев, але й золоченi банi церков. Навкруг, куди не глянеш, мовчки яриться
слiпучо-бiлими переблисками далина. Вiтер, завжди такий охочий  гульвiсити
на заснiжених полях,  знiмати  сиву  веремiю,  лунко  висвистувати,  тепер
навiть не шеберхне. Тому сухi бур'яни на межах i безлистi  кущi  глоду  та
свербивуса над канавою стоять анi ворухнуться, немовби намальованi.
   На душi ста? врочисто й святково.
   Лише глибокi виямки пiсля кiнських копит та слiди саней  посеред  шляху
нагадують про життя, повертають тебе iз  свiту  казки,  тако?  химерно?  i
знадливо?, у свiт буденний, свiт  ненастанних  клопотiв  i  тривог.  Хтось
кудись по?хав. Когось вигнала з тепло? хати якась доконча потреба...
   Нараз шарпнулось глодове галуззя, i шлях широким  вимахом  перестрибнув
за?ць, беручись на видолинки та жалiбно повискуючи. Павло спинився, пiдняв
голову i побачив орла, який, балансуючи широкими крильми,  плив  навздогiн
зайцевi.
   - Акиш, акиш! - загукав, хапаючи снiг i кидаючи в напасника.
   Але все те не спантеличило грiзного степового хижака. Не  плутали  його
також частi й крутi повороти втiкача - вiдстань мiж ними  швидко  меншала.
Ще вимах, другий, - i заячi  вуха  зникли  у  видолинку,  а  орел,  раптом
зiбравши крила, кинувся вниз
   Грабовський ще постояв трохи, чекаючи появи зайця й  орла  по  той  бiк
видолинка, але вони так i не з'явились. Видно, загинув  косоокий,  i  орел
смаку? свiжину.
   Збудженi щойно баченим, Павловi думки  вихрились.  Одному  -  сльози  i
смерть, а другому - радiсть та ситий бенкет. I так усюди на землi.  Правду
кажуть люди - багатому  доля  запродала  вiд  краю  до  краю,  а  бiдному,
нужденному - те, де заховають. У Пушкаря - понад сто десятин, у Ткаченка -
коло пiвсотнi, а Iвановi Огнивенку нема де й петрушку посiяти.  Тому  Iван
нiколи не вилiза? з позичок i  завжди  вiдробля?  ?х  дукачам.  Бо  iнакше
помруть з голоду i вiн, i жiнка, i дiти. Отак у кожному селi.
   Та й у мiстi не краще: у того - банк, фабрика, лавка, а в iншого - самi
мозолястi руки.  Рiзногiрський  так  само  клю?  й  роздира?  безборонного
семiнариста, як орел зайця. Бодяк i Ткаченко разом училися в бурсi. Степан
набагато випереджав Матвiя в засво?ннi шкiльно? мудростi, але тепер годi й
порiвнювати ?хн? становище: перший - пристав, а другий -  всього-на-всього
сторож при полiцейськiй дiльницi та тюрмi, попихач нiкчемний, над  яким  з
насолодою збитку?ться його колишнiй однокашник. А все  зробили  Ткаченковi
статки, котрi, гомонять люди, цiлою рiчкою потекли в Харкiв.
   Павловi думки знову бiжать до охтирсько? тюрми, в якiй  просидiв  майже
три доби. Не дочекався вiн Арцибашева. До  того  ж  мусив  голодувати,  бо
Матвiй не тiльки не надсилав в'язничних харчiв,  але  й  проганяв  Тихона,
який приносив передачу.  I  поскаржитись  не  мав  кому  на  самоуправство
пристава. Не мав i через кого, - Степана Бодяка  Матвiй  послав  з  якимсь
пакетом у Суми.
   Лише сьогоднi появився на службi Матушинський i зразу покликав до  себе
нового арештанта. Правда, мова  його  була  якоюсь  дивною  i  загадковою.
Справникiв помiчник розпитував,  чи  судили  семiнариста,  який  оголошено
вирок,  доки  триватиме   заслання.   Слухав   вiдповiдi,   перевiряв   ?х
достеменнiсть, заглядаючи в папери,  привезенi  городовим,  i  невдоволено
супив брови. Так тривало досить довго. Зрештою махнув рукою:
   - Iди додому, живи в матерi, а коли викличемо - негайно  приходь.  Щось
тут...
   Чого вiн супився? Невже ? якась плутанина в харкiвських  матерiалах?  А
може, Колупай додав щось сво?, хоч би про непошану до царя...  Той  здатен
на все.
   За роздумами Грабовський незчувся, як його наздогнала пiдвода.
   На залубних санях, напакованих сiном  i  пристелених  вовняною  пiлкою,
сидiв Кузьма Одновухий.
   - Здоровий був, козаче, - натягнув вiн  вiжки,  стримуючи  жеребцiв.  -
Сiдай.
   - Спасибi. А ви ж оце звiдки?
   - З Охтирки.
   - Чого ?здили?
   - За дурною головою.
   - Хто послав?
   - Пушкар, Денис Iванович. Одвези, каже, цидулку кумовi та роздивися  на
ярмарку, почiм прода?ться рiзне збiжжя.  Бачить,  сучий  син,  що  вже  до
рiздва  хилиться,  мужик  мiцнiше  затягу?  очкура,  витрушу?   спорожнiлi
мiшечки, а  цiни  набухають,  як  гарна  розчина.  Пiсля  водохреща  почне
позичати людям на одробiток дертi...
   - У Пушкаря наймиту?те?
   -  Наймитую.  I,  видать,  до  самого  скону  наймитуватиму,  якщо   не
провалиться земля або  не  настане  страшний  суд.  Геть  онукам,  далебi,
успадкую те наймитування, бо, вiриш, якби зовсiм не ?в та голий ходив,  то
й п'яти рокiв не вистачить, щоб чистим вибратися з боргiв, якими вiн  мене
обснував. Он що дi?ться на свiтi божому  -  серед  бiлого  дня  розпинають
чоловiка i кричати не дають. Ну,  та,  може,  колись  i  на  ?хнiй  головi
окошиться...
   - Можливо, - докинув Грабовський, умощуючись на сани.
   - А я ото, чу?ш, вiддав тому кумовi  цидулу,  про  людське  око  майнув
ярмарком i по?хав до фурдиги, знавши вiд матерi, що там сидиш. I що  б  ти
думав - той гицель обдурив.
   - Який?
   - Колупайченко. Та ще й нагримав на мене, боюся, Пушкаревi перекаже.
   - Що перекаже?
   - Ну, спинивсь я, значить, напроти тюрми, дав коням ?сти,  ходжу  помiж
людьми, роздивляюся. Коли бачу - йде Матвiй. Я - до нього. Питаю, де ти  i
чи можна тебе забрати додому. А вiн як  визвiриться  на  мене,  не  доведи
господь. "Це, - гука?, - худобою Дениса Ивановича возити того, хто супроти
царя?! Для нього сани так гарно вимостив? Ще музики взяв би з собою.  Геть
звiдсiля! А той царевбивця тут i згни?".
   - Так i сказав - царевбивця?
   - Так, аж досi страшно. То я й по?хав, а вiн, виходить, обдурив. Дума?,
як набреше, то воно по його й буде. ?сти хочеш?
   - Трохи, -  вiдповiв  Павло,  хоч  вiдчував,  що  в  животi  уже  кишки
злипаються.
   Кузьма витягнув  з  торбинки  вiвсяний  корж,  розламав  на  двi  рiвнi
половини i одну подав Грабовському.
   - За сало вибачай, ще нагулю?ться на Пушкаревiй кучi.
   - Спасибi. Хай нагулю?ться, i без нього смачно.
   - Еге, смачно, - зiтхнув Кузьма. - Бодай ?м, багатiям,  такий  вiк,  як
цей хлiб.
   На тому й замовкли, гризучи замерзлий корж. Так про?хали зо  дво?  гiн.
Першим обiзвався Кузьма.
   - То ти,  Павле,  таки  справдi  проти  царя,  чи,  мо',  й  це  брехав
Колупайченко?
   - Цього не брехав. Ви також проти.
   - Я-а?
   - Ви.
   - Бог з тобою.
   - I ви, i Iван Огнивенко,  i  Петро  Плохута,  i  моя  мати,  i  Микола
Савченко з Полiвки, i ваш старосiль-ський Бодяк,  син  якого,  вигнаний  з
третього класу Охтирського училища, поневiря?ться  при  охтирськiй  тюрмi,
i...
   - Почекай, не сип усе в один мiх. А чим же цар завинив перед нами,  хоч
би передi мною та Огнивенком?
   - Тим, що ви лiто й зиму робите на багатi?в, не до?да?те, не досипа?те,
грiшним тiлом свiтите, а вiн, цар, пiдтриму?  ?х.  Тому  й  вони  -  Денис
Пушкар, Каленик Ткаченко, Тимоха Щербак - горою стоять за нього.
   - Хiба ж Пушкаревi й Ткаченковi дав землю  цар?  Пам'ятаю,  ще  коли  я
парубкував, у Дениса Ивановича було сiмдесят десятин, а тепер, кажуть, уже
всi сто. Побiльшав лан  i  в  Колупая.  При  земщинi  нажерлися  дуки,  аж
розпира? ?х,  i  зараз  по?дом  ?дять  мужика.  Але  цар,  Павле,  тут  не
винуватий, i ти дарма ремству?ш на нього.
   - Не винуватий? - перепитав Грабовський. - Ой, дядьку, дядьку! Таж  сам
вiн найбiльший пан на всю Росiю, у нього грунтiв, ма?ткiв  i  не  злiчити.
Вiн робить сво?х найближчих блюдолизiв  князями,  графами,  роздарову?  ?м
цiлi волостi, повiти.
   - А чого ж наш пiп на казаннi говорив, що для царя,  як  i  для  самого
бога, всi люди на землi мов рiднi дiти, вiн  однаково  про  всiх  дума?  i
дба??
   - Хто зараз попу? в Пушкарному?
   - Обухiвський, який ранiш учителював. Пам'ята?ш?
   - Пригадую...
   - Тепер на вашiй парафi? сидить, а в нашiй  старосiльськiй  школi  веде
закон божий. Тi?? недiлi на казаннi говорив, що цар-батюшка...
   - Той з перепою може ще й не таке втяти.
   - Свята правда, у його головi часто Данилко наскаку? на Гаврилка... Але
прошу тебе, Павле, не кажи нiкому, що я та Йван Огнивенко проти царя.  Бо,
зна?ш, дiйде чутка до урядника, станового, справника...  Один  обчествений
староста у вас гарний...
   - Хто старосту??
   - Ти його, видай, не зна?ш, недавно прибився в Пушкарне - приймак Сандi
Боярково?. Семеном звати, а вулично величають Язикатим. Гарний  чоловiк  -
усiм друзяка, завсiгди веселий, за словом у  пазуху  не  лiзе,  а  вже  як
прилiпить кому ймення - повiк не одiрветься.  Смiх  i  сльози  були,  коли
настановляли його.
   - Чому?
   - Дуки хотiли зробити старостою Колупая, а громада - Семена.  Зчинилася
страшна веремiя. За пiвнiч воловодилися, i, дякувати  боговi,  перетягнула
громада. А вже як розходилася сходка, Семен i загнув колiнце:  "От,  каже,
розумнi люди, розколупали Колупая, досi був Колупай, а вийшов розколупай".
Каленик мало не луснув од велико? обиди.  А  потiм,  чу?ш,  таки  доскочив
свого, одплатив Семеновi.
   - Як?
   - А отак.  На  вербну  недiлю  при?хав  у  Пушкарне  становий  пристав,
Каленикiв нiби Матвiй. Ну, пiсля  вiдправи  кiлькоро  чоловiкiв  зiбралися
бiля Щербаково? монопольки. Серед них, звiсно, - i Семен. Зайшли в  шинок,
перехилили по чарцi та й давай спiвати. I про козака-нетягу, i про голоту,
що зiбралася до корчми гулять, i про того, який на заводi  мiднi  трубочки
вилива?. А тут  нечиста  принесла  Матвiя.  При  шаблi,  лiворвертi,  руки
фертом. I почав розпiкати людей. Мерзив, пiнився, лякав арештом.  А  Семен
став йому за плечима i ну гишаки справляти. То  так,  то  сяк  перекривить
станового, аж доки не здогадався Колупай. Два тижнi  одтрубив  староста  в
ряснянськiй холоднiй... А про царя, Павле, забудь, вiн далеко вiд  нас,  i
ми не ма?мо до нього нiякого дiла.
   Кузьма  замовк,  смикаючи  вiжки.  Знову  заговорив  лише  тодi,  коли,
перемахнувши балку, ви?хали на пагорб i вдалинi  показалася  пушкарнянська
церква.
   - Гарний божий храм ма?те, Павле, але занедбаний зараз. Нема  нi  дяка,
нi паламаря. Що хоче, те й робить Обухiвський - сам собi i жнець, i швець,
i на дуду грець. З благочинним, кажуть, запанiбрата, то, крiм  Пушкаря  та
Колупая, нiкого й слухати не хоче.
   - I зараз пиячить?
   - Ще бiльше, нiж колись. Одне посмiховисько, а не  пастир.  На  покрову
так нализався в Старосiллi, що  поночi  не  змiг  потрапити  додому  та  й
заночував серед поля, поклавши голову на псалтир i часослов.  Люди  вранцi
розбудили. Казали, земля пiд ним була мокра, як пiд породiллею...

   28_

   Давно  вiдлинули  в  минувшину  величальнi  рiздвянi  хорали  на  честь
вершителiв "судеб небесних"; одшумiла щедрiвка - земна,  весела,  дотепна.
Зарвiйно прогуло на гринджолятах розхристане водохреще;  лунко  вiдгорлали
весiллями зимовi м'ясницi.
   I весь хрещений свiт облiг зимовий пiст - тихий, без скороминки в ротi,
з каяттям та ревною i благальною молитвою на устах. Тривалий, сумний,  вiн
нелегкий для всiх, а надто для молодi, завжди охочо? до вечорниць,  пiсень
та iгрищ.
   Цьогорiчний пiст не пошкодував снiгу: старанно повстеляв землю. Стрiхи,
скирти, стiжки пообгортав бiлiсiнькими простирадлами; на дерева,  коминки,
стовпцi понадягав пишнi ?пiскопськi шапки.  Ця  суцiльна  бiлина  виклика?
враження тяжко?, гнiтючо? одноманiтностi, наганя? холодний смуток i журбу.
   Сьогоднi Павло обiйшов майже всю слободу i  нiби  вперше  побачив,  яке
його рiдне село велике i бiдне. Вулички кривi,  хати  нужденнi,  коло  них
рiдко трапляються тини, ворота, а ще рiдше - клунi та хлiви.  Ранiш,  коли
бував на лiтнiх вакацiях, ця страшна  злиденнiсть  менше  впадала  в  очi.
Може, влiтку ?? приховують буйнi бур'яни та листатi дерева,  може,  просто
не придивлявся i не замислювався над тим усiм.
   Сумно надворi. Сумно  i  в  хатах.  Уже  в  кiлькох  з  них  побував  -
роздивився. Тiснота, задуха, кашель, нежить. Черствий хлiб,  пiсний  борщ,
картопля, каша, квашенi огiрки, капуста - ото i  всi  харчi.  Про  книжки,
окрiм шкiльних пiдручникiв, якi також водяться лише де-не-де, про журнали,
газети - люди й не чували.
   Найбiльше бiднiсть вразила в Iвана Огнивенка. Дiти голi-голiсiнькi,  на
всю родину однi чоботи, свита i сачок, хлiба на столi - нi крихти.
   ...Невесело також дома. Хата напiвпорожня. Та й та поки  що  не  зовсiм
своя, за не? ще не один рiк  треба  виплачувати.  Бо  батькiвська  згорiла
восени. I хоч вiд пожежi минуло коло пiвроку,  а  мати,  писавши  листа  в
Харкiв i йому, i Михайловi, i Марi?, навiть не згадала про те найстрашнiше
селянське лихо - не хотiла тривожити i печалити дiтей.
   Мати. Таких, далебi, небагато на свiтi.  Матiр  божа?  Нi,  то  -  мiф,
легенда. Нiобея? Нi - бiльше. Страдниця? Нi  -  бiльше.  Шевченкова  Сова?
Некрасовська Орина - матiр солдатська? Нi. Iнша.  Нема  слова,  щоб  точно
назвати. Вона - Грабовська,  Ксеня  Григорiвна,  яку  слобожани  шанобливо
називають паламарихою. Так, так - шанобливо i за чоловiка  Арсена,  котрий
багато рокiв був паламарем, тримав церкву, мов божу свiтлицю, i за те,  що
до нинiшнього рiздва пекла смачну проскурку (коли  до  Пушкарного  прийшла
звiстка про Павлiв арешт, Обухiвський  готувати  проскурку  д