Микола Сиротюк. Забiлiли снiги ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Книга перша СЕРЦЕ КЛИКАЛО Батько мiй був паламарем у слободi, занедужав на сухоти i помер у молодому вiцi, лишивши п'ятеро дiтей; то жили вбого, а то стало ще гiрше. Менi було всього вiсiм лiт, i я ходив до школи; вчив дякон i вчив погано. По десятому роцi мати вiддала мене до Охтирсько? бурси, де я перебував п'ять лiт i спочатку не мав великого нахилу до науки, бо вчитель-пiп вiдбивав усяку охоту вчитись...1879 p. перейшов до Харкiвсько? семiнарi?... Крiм мертво? науки бурса нiчого менi не дала... В семiнарi? я пробув 4 роки, не раз хотiв кидати, але не мав на се "повних лiт", i перед рiздвом 1882 p. був арештований з забороненими книжками та деякими iншими речами; менi було тодi всього 18 лiт... 83 i 84-й роки я прожив на селi пiд полiцiйним доглядом, дуже бiдував i не мав роботи. П.Грабовський 1 Вечiр. За вiкнами сердитий вiтер ганя? каламутну снiгову вiхолу, стукотить у замурованi морозом шибки, вовком гуде-ви? в коминку; скаржно скрипить голоребре вiття вишень та черешень, тривожно шарудить кукурудзиння, яким обкладено хату. Надворi холодно й лячно. "Як-то татусь добиратиметься з церкви додому, як подола? високi замети? - стиска?ться серце в Павла. - Та ще й нездоровий, цiлi два тижнi хорував..." Хлопчик вiдходить од вiкна, лiзе на пiч. Там тепло, особливо коли зари?шся в сухе просо. Сестричка Олеся i бабуся давно сидять на печi. - Бабусю, розкажiть про жар-птицю, - блага? Олеся. - Лiпше про Бову-королевича або Котигорошка, - просить Павло. - Нi, про жар-птицю... - копилить губи дiвчинка. - Вона менi снилась уночi - така гарна-гарна, червона, аж горить... Баба Марта нiби й не чу? онукiв, ?? голова схилена, очi заплющенi, висхлi пальцi поволеньки перегортають гаряче просо. Мовить напiвпошепки: - Хотiла, дiточки, розказати вам про Кощея Безсмертного. - Кажiть! - Кажiть! - Передумала. Пiзно вже. Там багато вбивають, зарубують людей. Супроти ночi про такi страхи господнi розказувати не годиться, не заснете, а найпаче ти, Павлуню. О тiм розповiм завтра вдень, а зараз - iншу казочку. Жила собi в одному селi, що належало Потоцькому, вдовиця, бiдна-пребiдна та ще й недужа. Звали ?? по-вуличному Зозулею. Якось пiшла в лiс по опеньки. Тiльки почала збирати, коли гульк - ?де Потоцький. Рушниця через плече, поряд - гончi хорти бiжать. Як стояла над пеньком, так i отерпла - не ворухнеться. Пiд'?хав до не? магнат. "Що ти тут робиш?" "Опеньки збираю, паночку, - насилу вимовила. - Для дiток..." "Як прозива?шся?" - перебив. "Зозулею, паночку". "Зозуля?!" "Зозуля, паночку". Скривились пановi губи в ?хиднiй посмiшцi. "Коли зозуля, то лiзь на дерево та й кукай по-зозулячому". "Слаба я, ласкавий паночку, немiчна, не вилiзу", - крiзь сльози мовить жiнка. "Лiзь, пiдсаджу..." Стала нещасна дряпатись на дуба, а вiн - нага?м ??, нага?м по плечах, по ногах: пiдсаджу?, недолюдок. Ледве вибралась на першу гiлляку, вся труситься, мов у лихоманцi. "Починай кувати!" "Ку-ку! Ку-ку!.." - закувала. А вiн, гаспид, пiдвiв рушницю - бабах-ах! - i молодиця впала на землю. Йому весело: "Славна зозулька, - регоче. - Докувалася, ма?ш... Ха-ха-ха..." Онук захлипав. - Чого ти, Павлуню? - стривожилась бабуся. - Поганий пан... --Поганий, онучку, поганий. Усi вони такi. - А я його уб'ю. - Не вб'?ш, Павлуню, ще маленький. - Виросту, стану великий i тодi... - Виростеш, онучку, виростеш, але вбивати людей не можна. В писанi? святому сказано: не украдь, не убий. За те бозя кара?. - А бозя покарав Потоцького? - Над магнатами, дiточки, i сам господь не владен. Клямкнули хатнi дверi, i на пiч потягнуло холодом. Бабуся змовкла, пригорнула онукiв до себе. - Добрий вечiр, - чути батькiв голос. - Добрий вечiр. Вечiр добрий, - вiдповiли рiзноголосо дiти, дружина i теща. - Чого так затримався? - пита? Ксеня, пораючись бiля столу. - Отож послабував, утвар у храмi позапорошувалась, паперть на сажень задуло снiгом, а свят-вечiр не за горами, потрiбно ж дати лад усьому. I з пiвчою трохи поморочився. - Ой Арсене, Арсене, - зiтха? Ксеня. - Не шану?шся ти, зовсiм не шану?шся. Мiг би ще якийсь день-два полежати дома, добре зна?ш свою недугу... - Знаю, жiночко мила моя, знаю, та нема коли одлежувати боки. От i нинi приходила Оксана Петрiвна. - У пiвчу? - Нi. Загадувала нашим дiвчатам та парубкам приходити вечорами до школи, хоче навчати ?х грамоти. - А ти до чого там? - Мене просила, щоб я учив школярiв спiвати хором. - Церковних пiсень? - I церковних, i простих, народних. - Зможеш? - Спробую, не святi ж горшки лiплять. Вiзьмуся пiсля рiздвяних вакацiй. Ех, якби ж то дав бог здоров'я. Сподiваюся, скоро полегша?, а весною... 2 Не полегшало взимку, не полегшало й весною. П'янким медоцвiтом повнились пушкарнянськi садки, наливалися силою й красою, мрiйно виглядаючи ранн? лiто. Днями лагiдне сонце гладило зеленi ниви, заливало слiпучим золотом подвiр'я, вiкна, а вечiрню сiльську тишу колисали й шматували першi солов'?. Тiльки Арсен усього того вже не бачив i не чув. Учора, якраз через мiсяць пiсля смертi тещi, перед свiтанком згорнув на грудях працьовитi руки, густо пересотанi темними жилами, i назавжди стулив зволоженi вi?. Мабуть, хотiв сказати щось доконче потрiбне й важливе, та не встиг - на ясному чолi ще довго мрiла думка, немовби просилася, щоб ?? розгадали, зрозумiли. Помер чоловiк, наче на рiвнiй дорозi обломився. Останнi днi тяжко мучився. Не спав, не ?в, не говорив, навiть не стогнав, мовчки тамуючи сво? шаленi болi. Часто самими очима води просив - супроти нестерпно? жари. Дихав важко, хапливо, захлинався. I сорока рокiв не протягнув, завчасу осиротивши малих дiтей, покинувши молоду жону. Сухоти загризли. Нiщо не допомогло - нi припарки, якi щодня робила Ксеня, нi примовки глухо? Одарки-шептухи, нi мiкстура, привезена лiкарем з мiста, нi маслосвяття[1]. Цiлу добу лежав покiйний у церквi пiд засвiченим панiкадилом, весь обкладений торiшнiм зiллям, калиною, сьогорiчними фiалками, конвалiями. Безперервно над ним читали псалтир, геть уночi. Випровадити свого паламаря в останню путь зiбралася майже вся слобода. Попереду процесi? йшли корогвоносцi, пiп, дяк, пiвча. Вiко й домовину несли на руках. За домовиною ступали засмученi дiти й дружина небiжчика, а позад них ворушилась довжелезна строката линва - дiди, баби, молодицi, чоловiки, пiдлiтки... На цвинтарi линва поволi згорнулась, щiльно оточивши щойно викопану яму. Старенький пiп, поволi розмахуючи кадилом, проказав похоронну молитву: - Упокой, господи, душу усопшого раба твого Арсенiя, прости всi согрiшенiя його, вольная i невольная, даруй йому царство небесне. Со святими упокой, Христе, душу раба твого, iдеже н?сть болiзнь, нi печаль, нi воздиханi?, а жизнь безконечная... Потiм пiвча виконала заповiт Арсена - свого давнього вчителя-регента. Над цвинтарним черешником та вишняком, закосиченим бiлим цвiтом, сумовито покотилося: Ой доля людськая - доля ?сть слiпая! Часто служить злим, негiдним i ?м помага?. Добрi терплять нужду, по миру товчуться, I все не в лад ?м приходить, за що не вiзьмуться. До кого ж ласкава ся доля лукава, Такий живе, як сир в маслi, спустивши рукава. Над ямою стоять, спершись на лопати, Кузьма Одновухий та Iван Огнивенко, що готували сво?му товаришевi довiчну оселю. Мiж ними лежить молоденький дубчак, якого посадять в Арсеновiм узголiв'?. Тяжка скорбота хита?ться в ?хнiх очах, а вони стиха пiдтягують пiвчiй: Без розуму люди живуть в свiтi гарно, А з розумом, та в неволi, вiк проходить марно. Ой доле людськая, чом ти не правдива, Що до iнших дуже гречна, а до нас спесива. Слобожани, витираючи сльози, прощаються. Iдуть, iдуть, цiлують складенi на грудях руки покiйного, хрестяться, зiтхають... Пiдступила до труни Олеся, схилилась, поцiлувала батькове воскове чоло i стала обiч. Так само зробили Павло й Михайлик. Малу Марiйку пiднесла Дарина Огнивенчиха. Але дiвчинка не цiлувала, вона торкнула чорнi вуса й попросила: - Вставайте, татуню, до церкви пiдемо. Ксеня не могла нi плакати, нi прощатися. Стояла, наче замовлена, навiть з сухими очима. Тiльки як пролунала "Вiчная пам'ять" i вiко грюкнуло - впала на труну, обхопила ?? руками i заридала: - Арсене, Арсеночку! На кого ти покинув нас?! Обiзвися, скажи хоч словечко, дай порадоньку! Чому мовчиш? Чого так рано йдеш вiд нас? Вiдкрий очi, поглянь, скiльки зiбралося до тебе... Не витримав старенький батюшка - теж заплакав. - Куди збира?шся, куди виряджа?шся? - не втихала Ксеня. - Нащо темно? хати забажав? Туди ж вiтер не вi?. Туди сонце не грi?. Туди й дзвони не дзвонять, туди й люди не ходять. Та як же я до тебе ходитиму, та _як з тобою говоритиму? Ой устань, порадь, моя дружинонько, як нам у свiтi жити? Жiнка Кузьми обняла подругу за плечi. - Не ридайте, Ксеню. То все вiд бога. Вiн, милосердний, дав, вiн i забрав... Приголомшена лихом вдова не чула поради: - Коли ж менi, моя дружинонько, тебе дожидати? Коли столи застеляти? Чи на рiздво, чи на Великдень, чи на святу недiленьку? Звiдки виглядати - чи з гори, чи з долини, чи з високо? могили, чи з глибокого яру, чи з далекого краю? Будуть, моя дружинонько, сади розцвiтати, будуть зозуленьки кувати, соловейки щебетати, будуть менi, нещасницi, жалю завдавати. А я вийду за ворiтечка та й буду питати: ви, зозуленьки сизесенькi, соловейки малесенькi, ви високо лiта?те та далеко бува?те, то скажiте-повiдайте, чи не чули, чи не бачили мо?? дружини вiрненько?? Як бачили, похвалiтеся, як побачите, поклонiтеся... ?? насилу одiрвали. Розпушена земля сiйнулася з багатьох рук на домовину, спущену в яму. Навперемiш з землею падали срiбняки, мiдяки, кетяги калини... По часi над свiжим горбком забiлiв високий дубовий хрест, облямований вiночком з живих квiтiв, а за сажень вiд нього звiвся дубчак, сумно схиливши сво? тоненьке вiття. Жива линва знову розкрутилась i поповзла в село. Люди ступали мовчки, несучи в очах i грудях важку скорботу. Ксеня поверталася з цвинтаря уже присмерком, ?? вели пiд руки Огнивенко й Одновухий. Лише зрiдка перемовлялись скупими словами. В хатi на них чекали сусiди та найближчi родичi, а на столi - поминальна вечеря, улаштована коштом церкви. По кутках господи пiдслiпувато блимали лойовi свiчки, пiд божницею - лампадка. Панотець кволим охрестям поблагословив трапезу. Трошки одпив з чарки, понюхав окра?ць пахучого хлiба. - Хай царству? та нас вигляда?. Всi будемо на тому свiтi, усi станемо на правий суд Всевишнього. Витер хусточкою старечi очi. - Довго та ревно тужитиме наш храм за сво?м дбайливим паламарем. Не скоро придба? такого Пушкарне, завжди згадуватиме його добрим словом. Чесний, справедливий i душевний був Арсен. Багато i менi допомагав. Не знаю, чи й зможу служити без нього. Завжди першим одчиняв церкву, а покидав останнiм. - Останнiм, - залилася слiзьми господиня. - Додому, бувало, не докличешся, не дозовешся. Все там, там, усе помiж людьми, без обiду, без крихти в ротi. Не раз казала йому... - Не вбивайтеся, Ксеню, - заспокою? Кузьма Одновухий. - I себе не марнуйте, у вас же дiти малi, треба ?х якось до пуття доводити. Мiж сво?ми не пропадете. Ми з Iваном викосимо жито вам, i дров на зиму привеземо, i хату новими снiпками переши?мо. - Авжеж, авжеж, - докида? Огнивенко. - Не дамо загинути. Та й громада ж... Батюшка покликав старших дiтей. - Слухайте матiр, пiдсобляйте ?й, ростiть такими ж чесними й розумними, людяними й роботящими, яким був ваш батько. Найбiльше надiй покладаю на тебе, Павле. Вчися, може, згодом посядеш татове або й мо? мiсце. Хлопчик журно хитнув головою, але не проронив жодного слова. В його блакитних оченятах мерехтiли якiсь задаленi вогники. Розiйшлися поминальники опiвночi. Не випроваджала ?х Ксеня, не засувала сiнешнi дверi, не гасила свiчок. Лише покропила пороги й комин свяченою йорданською водою, розсунула фiранки на вiкнах, впала перед iконами на колiна, одвiсила три доземних поклони, перехрестилася i прошептала молитву. Дiти спали рядочком поперек широкого лiжка, де ще позавчора конав Арсен. Дiти. Дiточки. Дитиняточка. Худi, марнi, як мерцi, боляче й страшно дивитися. Лежать, мов ляльки, вилiпленi з глини. Присiла, схилилась над ними, склепила обважнiлi повiки. I зависла на крилах тяжких дум. Нiч пливе, хата гойда?ться, тиха мiсячна повiнь жеврi? на шибках. Чи бачить це вона, чи сниться все те ?й - не розбере. Що далi робити? Двi пари чобiт на всю сiм'ю, та й тi подертi. Стрiха над причiлком хати прогнила, рвучкi березневi вiтри розсмикали ??, аж свiтиться голе лаття. У хлiвi, коморi - порожньо. Борошно ледве закрива? денце кадi, а молоти нема що. Нива не виорана. Засiяти нiчим. Злиднi ?дуть, злиднями поганяють... Батюшка обiцяв - церква помагатиме. При ньому, можливо, дечим i допоможе, бо ж таки душевний пастир, але вiн уже на ладан дише. А сяде iнший на парафiю - i живи, як зна?ш, бiдна родино колишнього паламаря... Четверо дiтей. Кожного доглянь, зодягни, озуй, нагодуй, виведи в люди. Де набрати для того сили й снаги? А ще ж i п'яте да? знати про себе пiд серцем, скоро попроситься на свiт божий. Олесi, найстаршiй, лише на чотирнадцятий рiк перехоплю?ться. Марiйцi, поки що найменшенькiй, i трьох не виповнилось, а тому, що ма? бути... Ой, не обiйдеш сво?ми двома руками. Доведеться брати Олесю зi школи, заробiтку дiвчинi шукати. I Павла забрала б, але на яку роботу пошлеш такого малого й немiчного? Та й забирати шкода, дуже вже до книжки рветься. I тямущий - всього одну зиму походив у школу, а чита? й пише краще, нiж Олеся. Весь у батька - такий допитливий, беручкий, задумливий, вразливий до неправди. Хай вчиться. Може, справдi, як пророчив батюшка, колись займе парафiю. З його головою можна й благочинного доскочити, а то й архi?рея... Материнi роздуми перервав стук у дверi. Розплющила очi i здивувалась - на долiвцi вже грався сонячний зайчик. Прикрила дiтей кожухом, хукнула на свiчки й вийшла в сiни. За порогом стояла сусiдка, тримаючи пiд фартухом горнятко, повне молока. - Дайте дiтям, хай закропляться. - А вашi ж? - Мо? сьогоднi обiйдуться, щодня, слава богу, п'ють. - Спасибi. - На здоров'я. Згодом кислячку свiженького принесу. Тримайтеся, Ксеню, не пiддавайтесь розпуцi. На подвiр'я, зайшов Iван Огнивенко. Повiтав сусiдку, яка вже перелазила через тин, запалив цигарку. - Зна?те, Ксеню, що я надумав? - Скажiть. - Оце ж нинi буде сходка, громада найматиме мене до череди. - Ну? - Чи не став би ваш Павло пiдпаском? - Малий зовсiм. - Усi ми були малими. А робота легка - бiгатиме при менi. - Багато клопоту завдасть вам... - Тим не журiться. Заробить на чоботята до школи, на свитку. То вiддасте? - Берiть... 3_ На толоцi пастухам трохи легше: хоч вона бiльше схожа на гарман, нiж на пасовисько, бо трава на нiй вискубана й витоптана дотла, але там ? де розiйтися, ба й погедзитись скотинi. I тому менше мороки з нею - пiдпасич може присiсти, лягти горiлиць, вдивлятись у марево, що сунеться над видноколом, помрiяти, злетiти думками у високость далеку, забути, що хочеться ?сти. Гнати ж череду на водопiй - тяжка мука. Худоби чимало, понад пiвсотнi, прогiн довгий i вузький, як суголовок, обабiч стиснутий ланами пансько? кукурудзи та гречки. Нi Огнивенко та його три пiдпасичi, нi пси, якi безугавно гасають, ошкiрюючи зуби, не годнi змусити скотину йти спокiйно. Корови буцаються, пiдштрикують одна одну рогами, забiгають у пашню, роблять потрави. Над прогоном безперервно луна?: - Лиса-а! Куди тебе несе? - Гей, Ряба! - Бодай ти йому здохла! - Трястя на тебе нема! - Хоч би сибiрку на вас хто наслав! - Балая! Щоб тобi!.. Крик ущуха? лише тодi, коли худоба заходить у рiчку, а потiм, напившись досхочу, обляга?ться на березi i лiниво ремига?. Чередники, всiвшись кружком пiд старезною вербою, обiдають. - Бог на помiч, хлопцi! - гука? Кузьма Одновухий, наливаючи воду в животате барило. - Казали боги, щоб i ви помогли, - вiдповiда? Огнивенко узвича?ним серед слобожан жартом. - Кому везеш воду? - До школи. Оксана Петрiвна зiбрала жiнок, тинькують, бiлять класи, чоловiки лагодять парти. Но-о, гнiдий! Барило, похитуючись на труськiй дорозi, хова?ться мiж крайнiми хатами. - Дядьку Йване, а наш сторож так i вродився з надiрваним вухом? - цiкавиться пiдпасич Антiн. - Нi, - вiдповiда? Огнивенко, облизуючи ложку. - Жеребець одкусив. - Який? - Панський. Лютий був, мов гадина. Економ звелiв менi й Кузьмi об'?здити того огира. Три днi ми муцувалися з ним. Здавалось, уже вкоськали його, ручним став. Якось пiдiйшли до нього, гладимо шию, живiт, тихенько накладаючи сiдло. А вiн як з'юриту?ться, як стане дибки, як хвицне мене по нозi, як стрибне на Кузьму, як клацне зубами - i половини вуха нiби й не було. Мати моя рiдна! Обiрвав повiддя - i хода. До вечора гасав полями, селом, лякаючи людей. Ледве громадою вловили харцизяку. Тодi перепало обом нам, менi й Кузьмi, на стайнi по пiвсотнi батогiв. - Скалiчили та ще й батогами?.. - То ж було до волi, пан що хотiв, те й робив, нiхто не мiг i слова насупроти сказати. - От ви, дядьку, кажете - воля, - подав голос Павло. - I пiп у церквi говорив - воля, воля... А що воно таке? - Хто його вiда?? - знизав плечима Огнивенко, пiдтягуючи свою криву ногу. - Так пiсля манiхвеста називають. - Чого, чого? - Тако?, значить, бомаги про волю. Було те, хлопцi, в акурат десять рокiв тому. Перед тим прийшла чутка - цар готу? крiпакам волю. Пан бiльше не битиме людей i не продаватиме. Не матиме права гонити на панщину, панська земля перейде до мужикiв. Свобода, брат. Крiпаки радiли, а пан ходив хмара хмарою. Скоро по зелених святах покликали нас до церкви - манiхвеста читати. Зiйшлися всi - вiд великого до малого, в святешнiй одежi. Читав батюшка, довго читав i розтлумачував, що воно таке й до чого, а в людей радiсть поволi оберталася на чорний смуток. - Чому? - Виходило зовсiм не те, чого сподiвалися. Частину тi?? землi, яку доти користали крiпаки, пан одрiзав собi, а за решту, що лишалася в селян, i за садибу треба було сплатити викуп втридорога. Так тодi, Павле, твiй тато й сказав - голодна воля, обдерта. Правду сказав. Подивiться самi, що пан зробив: одбатував собi найродючiшi грунти, вигони, лiс, оташувався над рiчкою. Тепер, щоб напувати череду, громада мусить орендувати в нього i прогiн, i берег. - Треба було не погоджуватися, домагатись свого. - Легко балакати, - гiрко посмiхнувся Огнивенко. - Домагатися... В одному селi домагались, а пан покликав вiйсько, i солдатики списали тi домагання на мужицьких спинах. До того ж, у нашiй громадi бракувало злагоди. Бiднi тягнули в один бiк, а багатшi - Пушкар, Колупай - у другий. - За пана? - Може, й не за пана, але й не за нашого брата, ?м що - очi завидющi, руки загребущi, гаманцi повнi. - Як же вони понабивали тi гаманцi? - Денис Iванович був у пана лановим, Каленик - токовим. Скопичили грошики, а коли вийшла воля, одмежувались вiд громади та й почали скупляти нашi злиденнi надiли. Твiй, Антоне, дядько Тимоха, який доти орудував у панських гамазеях, змикитив собi шинок, навiть рiдно? сестри одцурався, недолюдок... Тодi багато наших зовсiм розорилося. Я i Кузьма, позбувшись земельки, стали наймитами, iншi подалися в Охтирку, Суми, Харкiв, поприлiплювались на хвабриках, заводах, чавунцi. - Отака воля, - зiтхнув Павло. - Отака, хлопцi. Люди й досi не вiрять, що то був справдiшнiй манiхвест, гомонять - пани пiдробили. Все чекають, сподiваються слушного часу. Пушкарi, колупа?, щербаки жирують, а мужики... Казав же колись Христос - любiть один одного, як я вас люблю, здобувайте собi хлiб насущний у потi чола свого. Та що з того: ми ковта?мо пiт, а багатi - хлiб. Нема правди на свiтi i не буде. Пiшла вона, сердешна, лугами-берегами, а кривда... Огнивенко пiдвiвся. - Зганяйте, хлопцi, худобу, он сонечко уже на пiсля-обiд звернуло. Та й хмарки збираються, дощик може сипнути. Пiдпасичi розбрелись по березi, виляскуючи довгими гарапниками, сплетеними з матiркового клоччя. 4_ Рання осiнь падала на землю багряним листом, мережилась змарнiлим огудинням, глухо гупала горiхами, грушами, яблуками, котилась рябими череватими гарбузами, кавунами, пахла чорнобривцями, рутою, м'ятою. Дiти, що влiтку пiдсобляли батькам на полi, городi, пасли корови, вiвцi, свинi, гуси, тепер збирали сво? торбинки i залюбки бiгли до школи. Iван Огнивенко позбувся сво?х пiдпасичiв: вони також школярi... - Павле-е! Агов! Мовчання. Крик розбудив тiльки пса, що спав перед порогом старо? хатини, пiдперто? на причiлку двома товстими слупами. Кудлань пiдняв голову, лупнув зеленкуватими очима на гурт хлопчакiв за ворiтьми i лiниво махнув хвостом. - Павле, ти що - досi спиш? - Я тут! - пролунало у вiдповiдь. З-за рогу хати з'явився Павло. Худий, нестрижений, старенькi штанцi тримаються на однiй шлейцi. На широкому вiдкритому обличчi лагiдно свiтяться блiдо-блакитнi очi, накритi двома тонкими смужками чорних брiв. - Iдiть сюди, щось покажу, - покликав. Хлоп'ята, розмахуючи школярськими торбинками, подалися на поклик. - Гляньте, - показав на рясний кущ, що видiлявся посеред невеликого квiтника. - Вночi третя розцвiла. На кущi, на тендiтних нiжках стояли двi пишнi квiтки. Обiч них звисали розбухлi, як макiвки, бутони. Косе осiнн? промiння, пробиваючись мiж рiдiючим пожовклим листям вишнi, торкалося краплин роси на квiтках i переливалося в них нiжною веселкою. - Я таких нiколи не бачив, - сказав здивований Антiн. - Як називаються? - Жоржини, - повiдомив Павло. - Жор-ржини?! - Так. Нiхто ?х, Антоне, ще не бачив у Пушкарному, бо тут вони не водяться. - А де ж ти дiстав? - У дядька Кузьми. Олеся посадила, а всеньке лiто поливав я. - Вирви нам одну. Покажемо в школi, - попрохали хлоп'ята. - Не можна. Мама дуже люблять ?х. Хай ростуть та цвiтуть. - А насiння даси нам? - Дам. Весною коло школи посадимо i перед вiкном Оксани Петрiвни. - Хлопцi! - спохопився Антiн. - Ми запiзню?мось. Павло метнувся до хати, взяв торбинку з книжками, i хлопчаки висипали на вулицю. Ось i школа. Вона в старiй хатi, яка нижнiми лутками двох вiконець майже торка?ться землi, але дбайливо побiлена i причепурена, хоча з-помiж давно прогнилих снiпкiв, що прикривають крокви, замiсть димаря стирчать у небо чотири задимленi дрючки i нiби засмучують ??. Праворуч од школи виблиску? банями церква, а лiворуч розкинулось господарство Каленика Ткаченка, по-вуличному Колупая. Мiж церквою та високим, вкритим черепицею будинком слобiдського дуки школа вигляда?, мов старець серед хазя?в, ?? убогiсть ще виразнiше вiдтiня? нова велика корчма Тимохи Щербака, що сто?ть напроти школи i день та нiч, в недiлю та в будень захлина?ться п'яними пiснями. ?дине, що вабило око бiля убого? школи, - три стрункi тополi. Учнi любили ?х, часто змагалися, хто перекине грудкою. Коли Павло та його товаришi прибiгли, на маленькому шкiльному подвiр'? комашнею кишiли дiти. - Годi бавитись! - лiниво помахуючи дзвоником, гука? Кузьма Одновухий. - Гайда в клас. _Он учителька йдуть. Дiти кинулись за торбинками, що валялися попiд плотом, i за хвильку стовпились перед вузенькими дверима. - Не тиснiться! - гука? сторож. - Встигнете з козами на торг. А ти куди несеш отой цурпалок? Кинь зараз же!.. До класу зайшла вчителька. Молода, зарум'янена усмiшкою. А в карих очах - задавнений смуток. - Доброго ранку, дiти! - спинилась коло столу. - Доброго ранку, Оксано Петрiвно! - вiдповiв рiзноголосий дитячий хор. - Сiдайте. Русявi коси Оксани Петрiвни викладенi короною. На вчительцi чорна сукня, перехоплена широким паском з блискучою пряжкою. Вона проходить мiж партами, зазира? в учнiвськi зошити. Ось наблизилась до Павла, переглянула його "чистописання" i задоволено кивнула головою. - Де твiй зошит? - пита? Павлового сусiда Антона. Той пiдводиться i винувато схиля? голову. Мовить: - Я не зробив... На обличчя вчительки нiби налетiла хмаринка. Принишкли й школярi. Тiльки Ткаченко засяяв радiстю. - Чому не зробив? - тихо пита? вчителька. - Мама слабi. Учора до вечора з сестрою вибирав картоплю на городi, а лампи нема... Вночi мамi ще гiрше стало. Ми зовсiм не спали... Антiн не стримався i заплакав. - Вiн бреше! У нього мати не хвора. Вони не хочуть працювати, а потiм просять позички. I рiдний дядько вже не пiдсобля? ?м. Ледацюги, волоцюги, - лiниво встаючи з-за парти, говорить Матвiй Ткаченко. У класi прокотився глухий, як далека лiсова луна, гомiн. - Ти сам брешеш! - обурено вигукнув хтось. - Його мама при смертi. А дядько Тимоха, вiн... Вчителька метнула гнiвний погляд на Ткаченка. - Хiба можна товаришiв прискаржувати? - Вiн менi не товариш! - Знаю. Сядь. Матвiй знiтився, втягнув руду голову межи плечi i незграбно сiв на лаву. Вчителька зiтхнула i, трохи помовчавши, звернулась до Антона: - Треба було менi вчора сказати, що мати хвора. Сьогоднi надвечiр прийду до вас. Читання домашнього завдання проходило жваво. Згодом черга дiйшла до Ткаченка, який сидiв на передостаннiй партi. - Продовжуй, - сказала Оксана Петрiвна. Матвiй сердито глянув на не?. - Не хочу читати. Хай вони читають, - тицьнув пальцем на Павла й Антона. I тут закалатав дзвоник. Дiти сипнули з класу. Зiбравшись у кiлька гурткiв, обговорювали поведiнку Матвiя, а вiн стояв обiк зi сво?ми дружками - дiтьми багатих слобожан. - Роздобрiв, мов чиряк на м'якому, - обурювався низенький бiлоголовий хлопчик. - Треба втерти йому носа. Щоб знав, як не слухати вчительки... Ткаченко, почувши останнi слова, пiдiйшов до гурту, - зневажливо глянув на бiлоголового. - Що ти мелеш? Утерти... Побачимо, хто кому втре! Iдучи до класу, школярi бачили - з кiмнати вчительки вийшов староста, ховаючи за пазуху аркуш паперу. Новий урок був млявий. Дiти сидiли збентеженi й неуважнi, перешiптувалися, крадькома стежили за вчителькою. Оксана Петрiвна машинально ходила по класу i, здавалось, не слухала учнiвських вiдповiдей. Павло помiтив: смуток у ?? очах погустiшав. Пiсля уроку вчителька зупинилась коло столу. Дивлячись кудись крiзь маленьке вiконце, сумно сказала: - От i все, дiти. Попроща?мось. Може, й назавжди. Школярi не зрозумiли. - Як це? - Покидаю Пушкарне, - мовила Оксана Петрiвна глухим, нiби чужим голосом. Нараз висмикнула з-за манжета рукава хусточку i притулила до очей. Клас сидiв приголомшений. Лише Ткаченко вовтузився, щось шукаючи в сво?й сумцi. - Оксано Петрiвно, - пiдвелася дiвчинка з тоненькими кiсочками, дочка Iвана Огнивенка. - Чого ви не хочете нас учити? Ми будемо старатися. Це тiльки Матвiй такий. Ви на нього не дивiться. Вiн поганий, як i його тато... - Сiдай, Галю, - тихо сказала вчителька. - Я хочу вас учити, але... - затнулась i якось непевно додала: - Мене переводять до iншо? школи... Павло й Антiн вийшли з школи останнiми. Сумно ?м було на душi. Коли проходили повз корчму, Антiн штовхнув Павла лiктем: - Диви! Бiля корчми стояв гурт синкiв багатi?в. - Тепер буде знати, як з харпаками водити кумпанiю, - долинув голос Ткаченка. - ?? не переводять, а витурюють од нас... Урядник татовi давно обiцяв це зробити... - Чу?ш? - кивнув Щербак. - Про Оксану Петрiвну отак... - Чую, - глухо мовив Павло. 5_ Павло зайшов у хату, коли сонце вже хилилось до обрiю. Мати, худа й смутна, сидiла на долiвцi бiля вiкна, сплiтала у вiнок цибулю, ногою погойдуючи колиску з маленьким Тишком. - Чого так забарився? - спитала, не одриваючись вiд роботи. - Може, урокiв не знав - лишили пiсляобiд? - Та знав, - мляво вiдповiв, вiшаючи торбину на цвях пiд образом Миколи-чудотворця. - А чого ж запiзнився, ще й прийшов надутий, мов кулик на вiтер? - Еге, у нас таке робиться... Павло розповiдав невеселi шкiльнi новини, а мати слухала, перепитувала, часто зiтхала. - Оксана Петрiвна була така сумна та невесела, наче хвора. Прощаючись з нами, плакала. - Хiба ж не заплачеш? Кривавими зарида?ш. Якось розповiдала старiй Пилиписi. З бiдних вона, змалечку сирота. Самотужки вибилася в люди. Великий жбан лиха випила. Чи ж не бачив, як горнулась до бiдноти? Тому й казяться дуки, бодай зовсiм показились. А вчора, кажуть, новий пiп дуже гримав у церквi на не?. Казав, нiби вона безбожниця, антихристка i тягне руку за сицiлiстiв. - Соцiалiстiв, мамо. - Може, й так, за тих, значить, якi хочуть забрати в багатих землю i дати бiдним. Намовляв не пускати Оксану Петрiвну в хату i лякав - усi, хто ослухаються, попадуть на тому свiтi гi?нi в зуби. - Хай би в тi зуби попав Колупай з сво?м Матвi?м! - По-нашому не буде, сину... Шкода ??, бiдно?, але чим можемо зарадити? Бери на припiчку борщ та по?ж, а менi дай штани - пiдлатаю, бо он колiно свiтиться. - Знову пiсняк, - скривився Павло. Мати взяла синовi штани, i серце ?? защемiло. Iнший би пiд пса такi не пiдстелив, а ?? дитина мусить вбиратися в них. Латка на латцi. Скрушно похитала головою, обмацала хату клопiтким поглядом - чим залата?ш? Встала, знайшла пiд лавою сакви, витягла з них клапоть чорного оксамиту i взялася за роботу. - На, одягай, - подала перегодя штани. - Та дивися менi, бережи одежину. - Де ви таку гарну латку взяли? - Знайшла в Рясному, йдучи з ярмарку. - Мамо, а коли купите менi шапку? - Купимо, як Кунделя облупимо. Ходила оце до Колупая, думалось заробленим трохи прикрити нашi злиднi. А вiн, iрод, сказав, що мiй заробiток передав у казну - на подать. Просила, плакала, проклинала, та помогло, як мертвому кадило. Походиш, синку, в татовiй. Вона якраз на тебе, та й майже цiла... Знала, говорить неправду. Та шапка, в якiй покiйний чоловiк ходив рокiв десять, геть порвалася, i крiзь ?? денце стирчала цупка хлопчикова чуприна. Так сказала, аби не мовчати. - У татовiй, - похнюпився Павло. - Позавчора Матвiй не давав проходу: шапка-бирка, зверху дiрка, вiтром пiдбита... Бiльше нiчого не сказав матерi. Чоботи й свитку на зиму вiн ма? - купили за зароблене при чередi, а штани й шапка... Так сподiвався на новi, так чекав того дня, коли нарештi побачить ?х на собi та пройдеться перед Матвi?м. Хай зна? дука!.. Глянув на матiр. Вона сидiла, як камiнна. В очах - ущерть скорботи. Щось давке пiдкотилося до Павлового горла. Наче пiдштовхнутий, кинувся до матерi i впав головою на ?? худi колiна. Вона мовчки поцiлувала його чорну чуприну i легенько погладила. Хата стояла нiма, наче вслухалася в приглушене дитяче хлипання. - Годi, Павлусю! - шептала мати сухими губами. Рипнули дверi, й на порозi стала Оришка - наймичка Колупа?в. - Здоровi будьте. - Хай i тобi дасть бог здоров'я, - вiдповiла Ксеня. Зразу подумала: Колупай надiслав, одумався. Хоче, бусурман, сплатити за роботу. Оришка чомусь м'ялася. - Далебi, не зна?те, чого прийшла до вас, - нарештi мовила. - Скажеш... - Господиня погнала. Катни, каже, до паламарихи, купи квiток. Вибери найкращi. Мати аж потемнiла на обличчi. Еге, вiддасть Колупай зароблене... - Для чого ?м квiти? - Ма? припертися якийсь там, дай боже пам'ять, ага, письмоводитель. - Звiдки така птиця? - Нiби з Сум чи й самого Харкова. То вiдпуска?те, чи що, бо нiколи стояни вистоювати. Ксеня глянула на сина, в очах якого бурхав гнiв, на жоржини за вiкном: - Дала, кажеш, грошi? - Авжеж, - розтулила Оришка кулак з мiдяками. - Вибери, каже, щоб свiжi... - Вибери, щоб свiжi... - повторила тим же тоном Ксеня. - Пiди, Орисю, вiддай тi грошi сво?й господинi i скажи, хай подавиться ними, як давиться мо?ю кривавицею. Нема в мене для них квiтiв i нiколи не буде, навiть на труну. - Чимось допекли уже й вам? - Бодай ?х лиха година пекла. Робили день при днi разом з Олесею цiлiсiньке лiто боже, а вiн i на долоню не плюнув. Хай ?м така легка смерть, як нам отi зарiбки. А вона ще по квiтки шле... - Шкуродери, - зiтхнула Оришка. - Вся слобода так говорить про них. А ?м це, як отой вiтер у коминку... Мати провела Оришку за порiг. А як повернулась, довго сидiла з сином мовчки. Прихiд Оришки, розмова з нею тяжким каменем лягли на душi обом. По часi Павло взяв свою школярську торбинку i вийшов з хати. Примостившись пiд грушею, витягнув стару потрiпану книжку i почав гортати. Натрапив на заголовок - "Кармалюк". Чи не той це, про якого спiвають? Хапливо пробiгав очима сторiнку за сторiнкою i все глибше поринав у звабне марево казки. У зворушенiй уявi живим постав Iван Кармель - гарний, сильний i невловимий. На хлопчика хвилями наринають гiркi жалi старенько? Iваново? неньки, Марусi, а в серцi закипа? гнiв i лють до недобрих людей, багатi?в. Скiнчив читати, коли вже сiдали сутiнки. Ступив до хати блiдий-блiдий, нiби недужий. Олеся, Михайло, Марiйка вечеряли, а вiн не захотiв. Принiс оберемок соломи, розгорнув коло столу i, пристеливши рядниною, лiг. Тiльки заплющив очi - виринув нiби з пiтьми Iван Кармель. От якби на землi бiльше було Кармелiв! Тодi б не передавав старий Колупай зароблених мамою й Олесею грошей у казну, не глузував би мизатий Матвiй з нього... У головi ро?ться питання: а хто такi отi соцiалiсти, що проти царя, тi, про яких говорив пiп у церквi? Ще торiк Павло чув це слово вiд лiкаря з Рясного, що при?здив до хворого батька. А що воно значить? Мати каже - хочуть одiбрати землю в багатi?в i оддати бiдним. I Кармель цього хоче. Виходить, вони заодно... Павло бачить, як з густо? пiтьми пiдплива? до кремезного Iвана Кармеля струнка й тендiтна Оксана Петрiвна. Павло стрепенувся. Маха? ?м руками, кричить i мчить назустрiч. 6_ Бiля школи Павло побачив Антона. Хлоп'ята привiтались. - Була у вас Оксана Петрiвна? - Аякже. Принесла лiкiв, мамка випили - i трохи полегшало. Ще й Оленцi дала сво? черевики. Такi гарнi! На шкiльне подвiр'я заявився з сво?ю компанi?ю Ткаченко. Всi набундюченi, чистi тобi iндики. - О, гляньте, гляньте! - гукнув Матвiй, показуючи на Павловi штани. - Грабовський обновився: на старi дiрки причепив нову латку. Та ще й яку. Може, за квiтки купив, га? Хоч ти квiток не прода?ш. Украв десь. ?й-бо, украв! Його товаришi зареготали. На регiт пiдбiгло кiлька дiтей з iнших кiнцiв подвiр'я. Скоро вирiс цiлий гурт. - Ну, кажи ж, украв? - допинав Ткаченко, копилячи губи. - Кажи... Павло вiдчув, як йому в обличчя ударила гаряча кров. Весь затремтiв. - Хто украв? Я? Я? - кричав задихаючись. - Ви самi... ти i твiй тато - людей обкрада?те... злодi?, душогуби! Матвiй остовпiв, очманiло блимав очима. Не чекав тако? смiливо? вiдповiдi на сво? глузи. А Павло напосiдав: - Ти чув про соцiалiстiв? Чув про Кармеля? Не чув! Ех ти, мазниця дурна! Ще почу?ш, прийде на вас чорний день! Прийде!.. - плюнув i пiшов. Та скоро Колупа?вi товаришi отямилися. - Чого плю?ш? - Дай йому, Матвiйку! Ткаченко, пiдбадьорений тими вигуками, оглянувся довкола, кинув свою сумку i стрибнув на супротивника. Павло одскочив, розмахнувся, i його рука з дзвiнким виляском упала на Матвi?ву щоку. - Ай-яй! Ай-я-ай! - заверещав Матвiй. Одбiгши на кiлька крокiв, вiн схопив камiнь i жбурнув у Павла. Камiнь, профурчавши над Павловою головою, гримнувся об раму шкiльного вiкна. З сухим дзенькотом посипалося скло. Нагнувся за другим каменем. I тут хтозна-де взявся Кузьма, поитьма схопив його за руку. - Ах ти, ледащо! Я тобi дам камiння! Дума?ш, як багацький син, то все тобi можна? Хто тепер склитиме, га? Ткаченко крутнувся в'юном i випорснув iз сторожових рук. Кузьма не доганяв бешкетника. Пробираючись до класу, Антiн голосно спiвав: Ой дурний Колупай! Ти людей не обкрадай! Бо здеремо з тебе шкiрку, Одвезем шевцям в Охтирку! - Де тако? навчився? - пiдскочив до нього один з Матвi?вих приятелiв. - Де? - засмiявся Антiн. - Павло склав. - Павло?.. - Вiн. Ого! Ми ще й не такi складемо, побачите. Клас гув, як вулик. Сутичка мiж Ткаченком i Грабовським схвилювала всiх. Бiдняцькi дiти засуджували дукового сина i спiвчували Павловi. Колупа?вi друзi принишкли. Сам вiн теж сидiв мовчки, тривожно поглядаючи на вибиту шибку. У сiнях сердито бубонiв Кузьма, його бас часто переривав якийсь iнший, непри?мний голос. Вiдчинились дверi. У клас спершу просунулася сучкувата палиця, за нею - тельбухатий живiт, а потiм кошлата, схожа на лев'ячу, голова. То був новий учитель. Перевалюючись з боку на бiк, вiдсапуючись, як ковальський мiх, вiн важко опустився на стiлець. - Га? - втупився каламутними очима у школярiв. - Хто розбив вiкно? Клас мовчав. - Признайся сам, бо буде гiрше! - Я не хотiв, - промимрив Матвiй. - Сюди! - гримнув учитель. У його очах блиснули хижi вогники, а вузлувата рука стиснула палицю. Ткаченко боязко наблизився до столу. Вчитель змiряв його важким поглядом. - Чого витрiщив баньки? Кована палиця ковзнула по долiвцi. - Хто ти? - Ткаченко-о. Вчитель заблимав очима, засовався на стiльцi, наче йому припiкало. - Як ти сказав? - Ткаченко... - Ткаченко?.. А ким тобi доводиться Каленик Акакiйович? - Тато... Вчитель мало не пiдстрибнув. - Чого ж досi мовчав? Ай-яй-яй. - Його очi спробували всмiхнутись. - Негарно так жартувати. - Я не жартую... - Можна й пожартувати. А вiкно - дурниця, вставимо. Твiй батько... Сiдай на мiсце. Матвiй, ще не збагнувши дивно? поведiнки вчителя, стояв нi в сих нi в тих. - Сiдай, сiдай, - уже зовсiм медовим голосом повторив животань. - А ви чого пороззявляли пащеки! - визвiрився на клас. Матвiй, нарештi зрозумiвши, що його несподiвано помилувано, рушив на сво? мiсце. Вчитель важко пiдвiвся, крекчучи пiдiйшов до передньо? парти. - Встати! - ткнув палицею на бiдно зодягненого хлопчика. - Збери сво? лахи i йди на задню парту. Тут сидiтиме Ткаченко. Швидше! А ви, - показав на сусiдiв школяра, який звiльнив мiсце, - розсуньтеся подалi. Матвiй взяв сумку i полiз за передню парту. Вчитель повернувся до столу, сiв, вiдсапнув. - Вашу вчительку зi школи вигнали, вона соцiалiстка, негiдниця. Тепер учитиму я. Звати мене отець Зосим Обухiвський. Хто, боронь боже, порушуватиме порядок, пропускатиме церкву, засiчу. Розгорнувши журнал, почав начитувати: - Антонов! - Тутки. - Боярко! - Слабий. - Грабовський! - ?, - пiдвiвсь Павло. Не встиг вiн сiсти, як заскиглив Матвiй. - Що з тобою, Ткаченко? - стривожився вчитель. - Вiн мене би-ив... - Хто? - Грабовський. Називав мене й мого тата злодiями... Обухiвський побагрянiв. На його товстiй ши? трiпнулися жили. В маленьких колючих очах блимнули зеленi вогники. - Вийти! - вказав палицею на Павла. Той вилiз з-за парти. - Сюди! - глухо стукнула палиця. Павло ступив ще два кроки. - Що ж ти, гайдамако, робиш, га? I, не чекаючи вiдповiдi, вгородив пальцi у вихрясту чуприну. 7_ Кузьма й Антiн ледве живого привели Павла додому. Цiлий тиждень лежав вiн хворий. Удень коло нього сидiли Олеся або Михайло, а ночами - мати. Натруджена, стомлена денною роботою, так i спала над сином. Першi двi ночi в нього тримався такий жар, що треба було раз у раз мiняти на чолi мокрий рушник. Увi снi Павло часто марив, кликав до себе Кармеля, Оксану Петрiвну, проклинав Обухiвського, махав руками, поривався бiгти. Ксеня Григорiвна притримувала худе тiльце, хрестилася i беззвучно схлипувала, а коли син приходив до пам'ятi, розказувала йому казки або спiвала пiсень. Спiвала, втираючи гiркi сльози: Ой вийду я на могилу, Могила висока, Подивлюся на долину, Долина глибока. А по тiй долиноньцi Буйний вiтер вi?... Ой, зда?ться, не журюся, Само серце млi?... Приходила до хворого стара Одарка. Качала крашанку на головi, давала зiлля-вiдвороту, тихо шамотiла: Бiг пес через овес - заросився, Вибiг на дорогу - обтрусився. Не було шкоди вiвсовi, Не було лиха й псовi... Хай не буде слабостi Павловi... У середу трохи полегшало. Почав ?сти хлопець i спокiйнiше спати. Лежав худий, марний, в очах - сум. Тiльки iнодi колисав Тишка: Ой ходить сон коло вiкон, А дрiмота коло плота. Пита?ться сон дрiмоти: Де будемо ночувати, Кого будем сповивати?.. Якось надвечiр, коли Павло крiзь шибку милувався жоржинами, забiг Антiн. - А зна?ш, - розповiдав товариш, - Обухiвський уже живе в Колупа?в. Прогнав Кузьму зi школи. Зараз у нас топить груби i замiта? церковний сторож. А Матвiй зовсiм задер носа. Похваля?ться всiм, що то його тато разом з попом вигнали Оксану Петрiвну. Оксанi Петрiвнi нiби вже не дадуть школи, бо вона проти царя. Чув я, Обухiвський попував у Краснопiллi. Кажуть, бив людей прямо в церквi. П'яний навiть божу службу правив... Павло слухав мовчки, не зводячи очей з квiтiв, позолочених сонячним промiнням. Коли Антiн вибалакався, запитав: - Оксану Петрiвну бачив? - Авжеж. Сьогоднi ходила до Кузьми у Старосiлля. Просила помогти ?й добратися в Охтирку, - зiтхнув Антiн. - Ми всi дома плакали... - Коли ?де? - Завтра раненько. Дорога далека, поки дойдуть... - По?хати можна. - А як по?хати, коли пiп усiм звелiв у церквi не приймати Оксану Петрiвну навiть у хату. Матвiй нахвалявся: хто повезе ?? до мiста, тому тато покаже, де раки зимують. - I його слухають? - Спробуй не послухати. ? такi, що повезли б, та не мають чим. Але нiчого. Треба дибати лише до Рясного, а там можна знайти пiдводу. Ти пiдеш з нами? Павло глянув на кущик жоржини - i радiсний вогник блимнув у його очах. - Звичайно. Гукнiть мене. Прокинувся рано-раненько. Марiйка ще спала, Михайло бавив Тишка. - А де мати й Олеся? - Пiшли в Старосiлля панську картоплю копати, - вiдповiв брат. Павло пiдiйшов до столу, дiстав з-за образа Миколи-чудотворця згорнутий у дудочку аркуш червоного паперу. Взяв ножа i вийшов з хати. Надворi було свiжо i тихо-тихо. Край неба зашарiвся. Пiдступив до жоржин. Вмитi росою, квiти були напрочуд гарнi. Йому навiть здалось, що вони привiтно кивнули сво?ми голiвками. - Пробачте, це ж для вчительки, - тихо мовив. Зрiзав квiти, склав у букет i обгорнув його папером. З вулицi долинуло: - Па-а-вле! - Iду-у-у! - Жоржини? - здивувалися хлопцi. - Для Оксани Петрiвни. - Зрiзав? - Не всi. На насiння залишив. Хлоп'ята взяли пiдтюпцем. Коли прибiгли до хати, де пiсля звiльнення жила Оксана Петрiвна, бiля ворiт уже стояв Кузьма Одновухий зi скринькою на плечах. Скоро з хати вийшла вчителька. Павло, ступивши назустрiч ?й, тремтячою рукою простягнув букет. - Оксано Петрiвно! Вiзьмiть, - поглянув на товаришiв, що пiвколом оточили його. - Ми так вас... - i затнувся, згубивши потрiбнi слова. Учителька взяла квiти, обняла Павла. - Спасибi вам, мо? дорогi. - На ?? очах виступили сльози. - Це найдорожчий дарунок. Жоржини - мо? улюбленi квiти... Рушили гурточком. Як проходили повз церкву, Павло побачив над брамою двi голови - нового попа та старого Колупая, але нiчого не сказав i ближче пiдiйшов до вчительки. Ось i крайнi хати слободи. Зупинились. - Вам пора вертатися. О, я й забула, - брови Оксани Петрiвни трохи нахмурились. - А чому ви не в школi сьогоднi? Матимете вiд учителя. - Не матимемо, - за всiх сказав Павло. - Ми його не бо?мося. Я вже не пiду до школи. Так i мама сказали. Оксано Петрiвно, дозвольте нам пройти ще трохи, хоча б отуди, - показав на два дуби ген-ген при дорозi. - Тiльки не далi, добре? Знову рушили. По хвилi вчителька запитала Павла: - Чому не пiдеш у школу? - Щоб знову побив? Я ненавиджу того патлатого, хай вiн провалиться! - Павлику, Павлику, - журно похитала головою вчителька. - Хiба ж до школи ходять задля вчителя? - Оксано Петрiвно! - перебив Павло. - Скажiть, хто такi соцiалiсти? Ви бачили ?х? Учителька вiд подиву аж зупинилась. Глянула на Павла, на хлопчикiв. - Чому ти про це пита?ш? - Ну скажiть, бачили? Вчителька довго мовчала. I сказала нарештi: - Соцiалiсти - це тi люди, якi хочуть, щоб народ краще жив. Аби ви не ходили босi й голоднi... - А де вони ?? Багато ?х? - Вони ? всюди, скрiзь, - вiдповiла. - ?х, може, поки що й не дуже багато, але згодом... Ось i два дуби. Хлопчики захвилювалися. - Оксано Петрiвно, - прохопився Антiн. - А ви де вчителюватимете? Скажiть, ми влiтку прийдемо до вас. Учителька журно всмiхнулась. - Нi, любi мо?, до мене не прийдете, бо ?ду я далеко звiдси. Мене зовсiм звiльнили i не дають бiльше школи... Але це не бiда, робота десь знайдеться... Ну, дорогi мо?, гайда додому. Пообiцяйте менi добре вчитися. Обiця?те? - Обiця?мо! 8_ Така довга й далека мандрiвка випала Павловi вперше. Ранiш ходив тiльки в Старосiлля. Там усе просто. Минеш сусiдський город, скотишся похилим пагорбом у долину, перепливеш рiчку - i перед тобою зав'юниться кривульчаста стежка аж до хати дядька Кузьми. Нею, тi?ю стежкою, можна йти геть напомацки, вдень i вночi. Не раз, повертаючись додому, навмисно зажмурювався або насував шапку на очi - i не збивався, навiть на крутих поворотах. Тут же легко збитися, заблукати: кiлька сiл уже поминули, а перехресних та навскiсних дорiг - i не злiчити. Поля, дороги, села, люди - все нове, невiдоме. I цiкаве. За пiвдня стiльки свiту побачив, а ще ж попереду скiльки! Матвiй торiк хвалився - ?здив у Рясне. Разом з батьком i Тимохою Щербаком ходив по ярмарку, по крамницях. Обiдав у трактирi, ?в молочну кашу з бiло? миски блискучою ложкою, яка дуже пече в губи. Пив солодкий лимонад, купив свистуна, схожого на пiвника з полив'яним хвостом. Дурна мазниця. Ярмарок, крамницi, блискуча ложка, лимонад... Подума?ш - Рясне! Побудь ти в Охтирцi, отодi й похвалишся. А Павло сьогоднi таки буде в нiй. I не лише сьогоднi. Бо стане бурсаком. Бурсак! Не якийсь там пушкарнянський школяр, попихач Обухiвського... - От уже, слава богу, й мiсто, - показала мати рукою, коли вибралися на горбовину. Павловi очi нараз спалахнули й розбiглися по видноколу, намагаючись охопити все зразу - i вогнесяйнi банi церкви, i вихрястi садки, i темнi покрiвлi будинкiв. Та скоро вони, очi, згасли, а лице спохмурнiло. На тобi - мiсто. Чувши про нього, мрiяв побачити якусь дивовидь. А перед тобою - звичайнiсiньке село. Як i Пушкарне, як i Старосiлля, як i тi, що проходили, хiба, може, бiльше... Проти крайнього подвiр'я спинились - бiля криницi з високим журавлем та новою баддею. Перепочили, напилися холодно? води i пiшли далi. Павло таки не знаходив дивовидi. Тут майже все таке саме, як i в рiднiй слободi. Бiлi хати пiд житяними або очеретяними стрiхами, на стiнах пiвники понамальованi, вiкна обведенi синькою. Хворостянi тини, дощатi ворота. В подвiр'ях - вишнi, черешнi, яблунi, грушi, квiтники. Нема нiчого незвичайного. Невже й не буде? Що ж розкажеш Михайликовi та Марiйцi? А вони ж спитають. Може спитати й Тишко. Йому пiвтора року, i вже гарно балака?. А хiба Антiн не клянчитиме розповiсти? Згодом вибрались на широку вулицю, i перед хлопчиною почало з'являтися те, чого досi не бачив, - великi _дерев'янi та кам'янi будинки з високими й широкими вiкнами. Вони не побiленi, не обгородженi, якiсь насупленi, похмурi, наче сердитi на людей, що проходять байдуже повз них. Далi потяглися лавки, магазини, трактири, за?зди, перукарнi. Полюднiшало. Мiсто. Довго розшукувати бурсу не довелось. Вона розташована обiч церкви. Вся обгороджена парканом. Мiцна брама замкнена. Бiля хвiртки стояв добре вгодований хлопець, у якого вже сiялись вуса. Видно, вартував. - Чого треба? - непривiтно перегородив дорогу. - В школу ось привела, - показала Ксеня Григорiвна на сина. - Звiдки? - З Пушкарного, коли чув. - Земляки, виходить, - пом'якшав хлопець. - А ти ж з якого села? - Недалеко вiд вашого, з Полiвки. - Чий? - Дяка Любинського. - Знаю. Славний чоловiк. Як звешся? - Грицько. - Тут учишся? - П'ятий рiк, - вiдповiв, закопиливши губу. - Скiнчив уже? - Нi. У пiдготовчому класi сидiв два роки, два в першому, а тепер починаю другий. - Чого ж так поволеньки? - Та... Не дають ходу, - скривився Любинський, але враз повеселiв. - Нема куди квапитись. Тут... - Кому можна вiддати заяву? - Iдiть до смотрителя. - Де його знайти? - У флiгелi. Смотритель сидiв за столом, на якому лежали срiбний хрест, кадильниця та купка воскових свiчок. Був такий опасистий, що чорний пiдрясник на ньому, здавалось, от-от трiсне. Очi - булькатi, на потилицi телiпа?ться миршава кiска. Павло мало не розсмiявся. - Що скажете? - поспитав. - Хочу сина вiддати до вас, праведний отче. Смотритель вибрався з-за столу, пройшовся з кутка в куток, озирнув торбу за плечима прохачки, босi ноги жiнки та хлопчини i знову грузько всiвся. - Не прийму, - проказав, як одтяв. - Чому? - Пiзно. - Заняття ж починаються через тиждень. - I вiльних мiсць нема. - Як же це? - Усi заповненi. Через рiк приводьте. Гада?те, все так легко й дарма робиться? - Дарма? Ми до духовного стану належимо, почеснi громадяни. Ледве тримаю на свiтi п'ятеро дiтей. - Де чоловiк? --Помер. - Ким був? - Паламарем. - Паламарем! Ха-ха-ха, - розреготався. - Оце так почесний громадянин, хай бог простить. Годi балабонити. Iдiть. Грабовська сперлась на рiжок столу, аби не впасти. - Де ж правда на свiтi, - почала було, перевiвши дух, але смотритель не захотiв слухати. - Геть! - розлютився нарештi. - Усiм треба жити, кожен хоче щось мати... Насилу вийшли на подвiр'я. Тут Ксеня Григорiвна не стримала слiз. - Чого плачете, тiтко? - спитав Грицько. - Не прийма?. - Не позолотили йому руку? - Вiн же не циганка-ворожка. - А хабарi любить, з мертвого ладен злупити. - Мiсць нiби нема. - Так вiн каже всiм, хто приходить з порожнiми руками. Бреше. От же перед обiдом при?здив з вашого села Ткаченко, i для його сина мiсце знайшлося. - Колупай? - поглянув Павло на матiр. - Так, так, - потвердив Любинський, - вулично його Колупа?м дражнять. Два мiшки чогось привiз, такi важеннi, ми вчотирьох ледве заперли до смотрителя. - Де ж вiзьму такi мiшки! - зiтхнула мати. - Поскаржiться владицi. - Дума?ш, поможе? - Декому помага?. - Також за хабар? - Не знаю. Його наш смотритель слуха?. Спробуйте. - Як до нього попасти? - П'ята хата вiд церкви. У передпоко? охтирського преосвященства побачили знайомого - попа Гервасiя, родом iз Старосiлля. I в пам'ятi Ксенi Григорiвни промайнуло, наче ввi снi, ?? коротке дiвування. За нею тодi впадали два парубки - пушкарнянський наймит Арсен та старосiльський попович Гервасько, вихованець Харкiвсько? духовно? семiнарi?. Залицялися, навперейми брали до танцю, стрибали через вогнище в нiч на Iвана Купайла, пригощали смаженим насiнням, а iнодi й цукерками та солодкими медяниками, просили на вiнчальний рушник. Вона подала руку наймитовi, бо мав гарнi брови, був душевний i розумний, а до того ж найкраще на всю слободу спiвав. Зазнавши невдачi, Гервасько спершу сердився, навiть погрожував помститись Грабовському. Але згодом одружився з осиротiлою попiвною на Курщинi, посiв парафiю ?? покiйного батька, став панотцем Гервасi?м, нажив родину, i давня сердечна рана зарубцювалася. Потiм не раз стрiчалися колишнi суперники, однак нiколи не згадували дражливого минулого, навiть заприятелювали. Дiзнавшись торiк про передчасну смерть пушкарнянського паламаря, Гервасiй болiсно переживав i сумував. А цi?? весни, гостювавши в рiдному селi, приходив у слободу, одслужив молебень за чесну душу раба божого Арсенiя, навiдав i покропив свяченою водою убогу хату багатодiтно? паламарихи-вдовицi. Тодi ж казав - охтирський владика запрошу? його до себе на службу... Несподiвана поява Грабовських зворушила Гервасiя - його щоки зашарiлися. Якусь мить приборкував сво? знiяковiння. - У вас щось трапилося? - запитав. Ксеня Григорiвна розповiла. - Почекайте тут, - сказав Гервасiй i зник за високими дверима. Повернувшись через кiлька хвилин, дав залiплений конверт. - Тут повелiння владики. Iдiть в училище. Смотрителя чекали довгенько. Прийшов вiн аж надвечiр i напiдпитку. Весело розiрвав конверта, але, прочитавши ?пiскопське послання, враз спохмурнiв. - Ходили скаржитись? - скинув на обох гнiвнi очi. - Не скаржитись, а просити, - вiдказала Ксеня Григорiвна. - З такими дурницями до самого?.. - У нас iншого виходу не було. Простiть, ваше превелебi?. - Добре, - полагiднiшав смотритель, пiдкуплений "превелебi?м". - Сяде в пiдготовчий клас. - У пiдготовчий? - здивувалася мати. - Два роки ходив до нашо? слобiдсько? школи, найкраще вчився, умi? писати, лiчбу зна?, псалтир читав над покiйниками. Ткаченкiв не втне нi бе нi ме нi кукурiку - i зразу в перший, а мiй, значить, у пiдготовчий... - Не кваптеся. Деякi в тому пiдготовчому сидять по два або й бiльше рокiв. Училище - то вам не парафiяльна школа, а тим паче не земська. У вашому селi яка? - Земська. - От-от. Словом, почнемо з пiдготовчого. 9_ Першi днi життя Павла в Охтирцi мчали шпарко й зарвiйно, неначе баскi Колупа?вi жеребцi, запряженi в ресористу бричку. Аж голова йшла обертом. Не встигав нi лiчити, нi закарбовувати тих днiв у пам'ятi. Та й як полiчиш, закарбу?ш, коли вони немовби змагаються мiж собою наперегонки, прямо налiтають один на другого, наступають на п'яти, а деякi в тому безладному й шаленому змаганнi зовсiм зникають, не полишаючи жодного слiду. Лише вчора чи позавчора був понедiлок, а завтра, дивися, - субота. Усе вражало й дивувало. Почалося з назви. Ще дома чув - Охтирська бурса, бурсаки. Так i в мiстечку називали. А тут почув - повiтове духовне училище. ? якась рiзниця? Що то означа? - бурса? Запитав Грицька Любинського, а той непорозумiло знизав плечима. - Дiдько його зна?. Колись усi називали бурсою, а потiм, зда?ться, позаторiк, почали - училище. Нащо воно тобi? - Цiкаво. - Запитай спектора. - Хто це? - Отой рудий та кривоногий, що вчора приходив у корпус i лаяв нас за бруд. - А що таке - корпус? - Наше житло так iмену?ться. - А спектор про бурсу й училище зна?? - Мабуть, але не дуже допитуйся, бо може з'?здити в мармизу. - Б'?? - У нього служба така. Щось не вподоба?ться - i бац, бац. Щоб, значить, не був таким умним i не випинався наперед. Ти, брат, не зна?ш наших порядкiв. Тут допитливих не люблять. Не хочеш щодня ?сти лупанцi - будь тихiш води i нижче трави. Iнакше не вилазитимеш з карцера. - Карцера? - Така кутузка. - Кутузка? - По-нашому нiби маленька буцегарня чи холодна. Там, окрiм шматка хлiба на день, нiчого не дають. Хай тебе бог боронить попасти туди. - А ти бував там? - Двiчi. - За що? - Не ходив у клас i не мав прилежанiя. Але тепер я не такий капловухий, аби попадатися. Ось уже другий тиждень не вiдвiдую класу, нiчого не роблю, а не в кутузцi. - Чому не вiдвiду?ш? - А на якого бiса воно менi? Сушити голову всiлякими науками? Паламарем колись i так стану, а про бiльше хай iншi клопочуться. - А як доскочиш паламарства, не ходивши в клас? - Доскочу. Весною мене таки переведуть у третiй клас. - Навiть якщо не буватимеш на уроках? - Еге ж. - А вчитель наставить тобi одиниць. - Хай ставить навiть нулi, а в третьому класi буду. - Хто ж переведе? - Смотритель. - Проти волi вчителя? - Ох i клякса-вакса ти, нiчого не торопа?ш. Учитель для смотрителя - однак що церковний сторож для попа. - А за що ж смотритель переведе? Любинський розреготався. - За що, за що... За барана. - Якого? - Рогатого, з перебитою задньою ногою. Ти справдi якийсь недоколиханий. Слухай же. Позавчора мiй тато привiз смотрителевi живого барана, двi гуски i п'ятиокову сулiю вишнiвки. Нiби гостинець на свят-вечiр. Це тобi ма?ш - раз. А на вербну недiлю, казав, притарабанить ще порося, цiлий козуб крашанок, мiшок вальцового борошна, сло?к меду. - I смотритель бере? - Хапа?, аж облизу?ться, як голодний пес. Тут здавна така заведенцiя: не пiдмастиш, кажуть, - не по?деш. А ти збира?шся сам перелазити з класу в клас? - Спробую. - Очкура добре зав'яжи - штани згубиш. - У нас нема гостинцiв. - Доведеться рокiв десь отак три-чотири сидiти в пiдготовчому... - А ти скiльки сидiв? - Казав же - два. I на третiй залишали, але влiтку батенько нарештi взявся за розум, трохи пiдмастив. Дзвоник перебив розмову. Уже йдучи до класу, Грицько спитав: - Пiсля урокiв пiдеш зi мною? - Куди? - На ярмарок. - Чого? - Може, потягнемо якусь гич. - Що-о? - Там такi бiлi буханцi, ковбаси, горiхи... - Не маю жодно? копiйки. - Я також не маю. I не треба. Поцупимо. - Красти? - Усi крадуть. Iнакше з голоду ноги протягнеш Бабера сидить, роззявила хавку, слуха?, як жебрак лазаря спiва?, а ти - хап медяник... Ми торiк весною i свою комору обшаломонили. Ото смiху було! Нажерлися по саму зав'язку, бiгунка декого напала. Спектор довго розшукував злодi?в, догори ногами перевернув увесь наш корпус, смотритель викликав городового, але всi вони схопили шилом патоки... Пiдеш? - Нi, - вiдповiв Павло. - Ну й здихай, коли такий пришелепуватий. Як i щодня, перший урок почався молитвою. Стуливши долонi перед собою, учнi навстоячки тягнули за вчителем: - Царю небесний, утiшителю, душе iстини, iже всюди сий[2] i вся iсполняяй, сокровище благих i жизнi подателю. Прийди i вселися в ни[3], i очисти ни од всякiя скверни, i спаси, боже, душi нашi. Данило Петрович звелiв учням сiсти, пiдiйшов до столу i схилився над розгорнутим класним журналом. - Хто вiдсутнiй? - Проценко та Бодяк, - вiдповiв староста, якого по старiй бурсацькiй звичцi називали цензором. - Чому? - У Проценка живiт болить, а Бодяк роздягнений. - Бодяк сво?коштний? - Нi, казеннокоштний. - Iнспекторовi говорили? - Говорили. В училищнiй коморi нема жодно? свитки. - А старi бурки? - I бурок нема, позавчора ще була одна, та вiддали Грицьковi Любинському з другого класу. Данило Петрович заклопотано почухав сиву скроню. - На сьогоднi ви мали вивчити третiй стовпчик таблицi множення. Першим проказу? Килавчук. Почав Гаврик жваво i впевнено: - Штирижди один - штири, штирижди два... - Не штирижди, а чотирижди, - пiдправив учитель. - Не штирижди, а чотирижди, - повторив Килавчук i продовжив: - Штирижди три - дванадцять, штирижди штири... I запнувся. - Допоможи, Грабовський. - Шiстнадцять. - Вiрно. Продовжуй, Грабовський. - Чотирижди п'ять - двадцять, чотирижди шiсть - двадцять чотири, чотирижди сiм... - Досить. Сiдай. Чому ж Килавчук нетвердо засво?в? За Гаврика вiдповiв цензор: - Увечерi в корпусi не було свiтла. - Але ж Грабовський вивчив. - Грабовський зна? всю таблицю i навiть чотири дi?. - Справдi? Павло пiдвiвся. - Знаю. - Проказуй останнiй стовпчик... - Дев'ять на один - дев'ять, дев'ять на два - вiсiмнадцять. - Знизу догори. - Дев'ять на десять - дев'яносто, дев'ять на дев'ять - вiсiмдесят один. - Шостий рядок. - Шостий? - перепитав Павло i мить подумав. - Знизу чи згори? - Згори. - Дев'ять на шiсть - п'ятдесят чотири. Данило Петрович задоволене усмiхнувся, а клас, що напружено стежив за Павловими вiдповiдями, полегшено зiтхнув. - З яко? школи до нас прийшов? - Пушкарнянсько?. - Хто там учителю?? - Вчителювала Оксана Петрiвна, а тепер дяк Обухiвський. - Чому не в першому класi? - Мати просили в перший, а смотритель... Обличчя вчителя спохмурнiло. 10_ Пiсля великоднiх вакацiй небо, осяяне лагiдним весняним сонцем, поголубiло, садки зазеленiли. I духовне училище почало прокидатися пiсля напiвголодно? i марудно? зимово? сплячки. Згодом надтрiснутий дзвоник оповiстив кiнець останнього уроку i настання тривожно? пори перехiдних та випускних iспитiв. Спорожнiли класи, занiмiли гулкi коридори. Помiтно змiнилося також бурсацьке товариство - стало рухливiшим, моторнiшим, клопiткiшим. Скинуло з себе ватнi пальта, бурки, свитки, кожушки, куцини, роззулося, заметляло довгими чубами. На сво?коштниках ряхтять легенькi штани й сорочки всiляких барв, а на казеннокоштних - з свiтло-сiро? парусини. Корпус цiлими днями порожнiй-порожнiсiнький, через навстiж розчиненi вiкна видиха? настояний за зиму сморiд. Тепер там нема навiть найзапеклiших ледацюг та картярiв, котрi давно втратили надiю перейти в наступний клас i не дуже сушать собi тим голову - з ранку до вечора блукають у мiстечку, тиняються на ярмарковому вигонi попiд лавками, ятками, бiля корчми. А тi, якi ще мають таку надiю, розлiзлися, мов блощицi, по просторому подвiр'?, поскулювалися, гортають пiдручники, хрестоматi?, лексикони. I бубонять, бубонять, бубонять: - Аз, буки, ведi... зело, люди, мислiте, рци... Над головами Бодяка та Грабовського шелестить молодим листям липа, а вони вивiряють один одного перед завтрашнiм iспитом. Зараз у ролi прискiпливого екзаменатора Степан. Вiн розгорнув тоненьку книжечку, суворо насупив брови. - Якi зна?ш, братець, заповiдi? - Я знаю, - вiдповiда? Павло голосно i бойовито, як належить бурсаковi, - заповiдi закону божiя та заповiдi блаженства. - Вiрно. Молодець, - хвалить екзаменатор, i його брови розгладжуються. - Скiльки заповiдей закону божiя? - Десять. - А блаженства? - Дев'ять. - Превелебно. Давай першу заповiдь закону божiя. - Аз ?сьм господь бог твiй: да не будуть тобi бозi iни?, разв? мене. - Тепер пояснюй. Аз? - Я. - ?сьм? --?. - Разв? мене? - Окрiм мене. - Розчудесно. Друга заповiдь? - Не сотвори собi кумира i всякого подобiя, ?лiка на небесi горi, i ?лiка на землi низу, i ?лiка в водах пiд землею: да не поклонишися ?м, не послужиш ?м. - Кумир? - Кумир, або iдол, - зроблена з металу, каменю чи дерева подоба якогось вигаданого божества. - Стань! - вигукнув сердито екзаменатор, i його брови знову на?жачились. - Не так. - Чому? - Не подоба, а iзображенi?. - Це ж не вiрно. - Хай буде й не вiрно, але в книжцi написано - iзображенi?, а краще, братець, нiж у книжцi, не скажеш. - А-а-а, - засмiявся Павло. - Ти справдi точно копiю?ш нашого спектора. - Iнакше не можна. Не я ж екзаменуватиму тебе, а комiсiя, а в комiсi? буде також спектор i отой грек. - Отець Агафон? - Так. А вiн, кажуть, жили витягу? з бурсакiв. Отже - тiльки по книжцi i слово в слово, буква в букву. Третя заповiдь? - Не при?мли iменi господа бога тво?го всу?... - Восьма? - Не кради. - Ясно, хоч усi крадуть. - Цього в книжцi не сказано. - Треба б сказати, бо кожен силку?ться обiкрасти свого ближнього. Наш смотритель, гомонять, новi сорочки й штани, призначенi для учнiв, пустив набiк, а нас одягнув у торiшнi, старi й полатанi. I не бо?ться кари божо?. Ну, пiшли далi. Заповiдь дев'ята? Але дев'яту заповiдь Павло не встиг проказати, бо пiдiйшли Любинський i Ткаченко. Обидва веселi, без книжок, зошитiв, з вербовими прутиками в руках. Мугикають, передражнюючи малюкiв: Аз, буки, хлiба в руки. Та на пiч, та в куток. Дайте хлiба ще шматок, Щоб нажертись до розпуки. - Ри?те город науки? - пита? Грицько. - Потроху. - Рийте, дурнi, рийте, скорше рила позатуплюються. Хочете стати розумнiшими за всiх? А дзуськи. Один спробував. Був такий Сазон Куць. Завжди йшов першим. Четвертий клас кiнчав. Уже наставився поцупити зразу все - i атестат, i похвальний лист, i промоцiю. - Промоцiю? - Така бомага. Ще важливiша, нiж похвальний лист. Нiби рекомендацiя в семiнарiю. Щоб, значить, приймали безпремiнно, не дуже допитуючись - з нього, мовляв, вийде колись не лише ритор чи фiлософ, а й богослов. - Це хто? - Дiдько ?х зна?. Кажуть, ? такi в семiнарi?. От, значить, i Сазон силкувався доскочити ?х. Не вийшло. На випускних iспитах зарiзали. - Зарiзали? - Не насправдi, а запитаннями. Вiн нiби не мав наравствено? зр?лостi. - Як це? - Значить, не наравився ?м, то й забили його всiлякими питаннями i залишили на повторний. Не витримав того Куць та й врiзав дуба вiд розриву серця зразу ж по екзаменi з богословiя. Отож дивiться, хлопцi. I пам'ятайте: блажен тiльки той, кого обрящет бдяща. Не _напинайтесь, ?пiскопами все ?дно не станете. Що зубрите? - Зараз переходимо до заповiдей блаженства, - вiдповiв Бодяк. - Слухай, Грицю, ти вже давно в училищi. Поясни нам дев'яту заповiдь блаженства. - Яку? - Оцю: блаженнi? ?сте, ?гда поносят вам, i iжденут, i рекут всяк зол глагол на ви, лжуще мене радi: радуйтеся i веселiтеся, яко мзда ваша многа на небесах[4]. Любинський глянув на безхмарне небо i розсмiявся. - Чого ж тут не розумiти? Все ясно. Радуйтеся, веселiться. - А ?сте? - Ну, ?сте. - А ?гда? - ?да. - А поносят? - Приносять. - А iжденут? - Така страва. Панська. - А рекут? - Рiчка. - А зол? - Ох i пуцьверiнки ж ви! Золiйник, золiльник, золiйник, або просто - жлукто для золiння полотна. - А глагол? - Iм'я святого. - А лжуще? - Так назива?ться горiлка, нiби наш первак. - А мене радi? - Ну, радi, радiснi, щасливi. - А яко мзда? - Кухарка. - А як звести всi цi слова докупи, щоб зрозумiти? - Вони й так при купi, i розумiти дуже просто: сидить собi святий Глагол на березi рiчки, Якомзда приносить йому багато лжущi та iжденуту, а вiн хилить чарку за чаркою, закушу? i блаженству?, наче на небесах. - Хiба ж святi п'ють горiлку? - Ого, ще й як! Усi пиячать - i боги, i попи, i дяки, i нашi вчителi. Навiть у церквi дають ложечкою вино. - То ж кров Христова. - Христова. Я не раз куштував ту кров, коли мiй тато готував причастя. - Щось тут нiби не те, - вага?ться Бодяк. - Для чого Глаголовi жлукто? - Не Глаголовi, а Якомздi. Вона не тiльки куховарить, а й пере шмаття святим. Бiдна жiнка. Сам Глагол дудлить первачок, а вона, сердешна... - От ти казав: сидить на березi... Хiба на небi ? рiчки? - Не знаю, - чесно зiзна?ться Любинський. - Нащо воно тобi, все оте? Одтарабань заповiдь по книжцi та й амiнь. - А як спектор запита?? А отець Агафон? - Мели що-небудь, тiльки голосно, без запинки, зводь очi д'горi i хрестися. - Вони ж знають. - За те ?м великi грошi дають. Не такий я йолоп, аби задарма... Добре тому Глаголовi, розсiвся, цмулить, обжира?ться, а в мене кишки дрiбушечку витанцьовують, ?сти хочу, аж у головi макiтриться. Ткаченко бере приятеля за руку. - Ходiмо в мiсто. Я маю рубель, щось перехавкнемо. - Нi, Матюшо, давай трохи поспимо або перекинемось у святцi, потiм пообiда?мо, а надвечiр заглянемо до трактиру. - Хай буде по-тво?му. Вони обнялися й поплентали в iнший бiк подвiр'я, а Грабовський та Бодяк знову взялися до дiла. Тепер роль екзаменатора виконував уже Павло. - Перша заповiдь блаженства? - Блаженнi нищi? духом, яко тих ?сть царствi? небесне. ...Черговий по кухнi гукнув на обiд. Скоро подвiр'я спорожнiло - все училище зiбралося в ?дальнi. Iнспектор проказував молитву, а учнi хором повторювали: - Отче наш, iже ?си на небесах, да святиться iм'я тво?; да прийде царство тво?; да буде воля твоя, яко на небесi i на землi: хлiб наш насущний даждь нам днесь... 11_ Першим привiтав його на рiдному подвiр'? Кундель радiсним скавчанням. Пiдвiвся, крутнув зареп'яшеним хвостом i пiшов назустрiч. - Ну, старенький, як пожива?ш? Пес став переднiми лапами йому на груди. - Скучив? З садка вибiгли Михайло й Марiйка, за ними дрiбуляв Тишко. - Павло! Павло! - гукали навперебiй. - При?хав! Захопив ?х разом в обiйми, поцiлував у голiвки, потiм узяв Тишка на руки i понiс до хати. У хатi нiяко? обнови не побачив. Усе було, як i ранiш, - образи, стiл, лава, лiжко, вiдро з водою, накрите дерев'яним кружечком, горщик на припiчку. Глянув на полицю пiд стелею й зiтхнув - там жодно? хлiбини. - ?сти хочете? - запитав. - Ми ?ли вишнi, - похвалився Михайлик. - Зараз тобi теж принесу. - I вихопився з хати. Марiйка i Тишко не зводили очей з старшого брата - чекали гостинцiв. Дав ?м по грудочцi цукру, який приберiг, не пивши чаю цiлий тиждень. - А це Михайликовi, - витягнув з торбинки чорну дощечку. - Нащо вона Михайликовi? - спитала Марiйка. - На нiй пишуть. - Чим? - Оцi?ю штукою, - вийняв темно-сiру паличку. - Назива?ться грифелем. - А менi можна написати? - Спробуй. У хату забiг Михайло, несучи повний пiдситок м'ясистих вишень. Павло ?в ягоди i згадував охтирськi садки, що завжди вабили очi. Деякi бурсаки шастали по тих садках, не раз кликали з собою Павла, але вiн не ходив i стримував Степана Бодяка. - Де мама, Олеся? - На роботi в старосiльського пана, картоплю пiдгортають. Прийшли додому Ксеня Григорiвна разом з дочкою по заходi сонця. Мати глянула на Павла i журно похитала головою. - Ох i вимучили ж тебе, синку! Павло тiльки знизав знiяковiло плечима. - Може, хворiв? - Нi. Iспити готував. У хату ступив Кузьма Одновухий. - А то вже так, - ствердив. - Кажуть: без муки нема науки... Перейшов з класу в клас? - Перейшов. - Колупа?в теж? - Залишився на повторний. - Чому? - Не хотiв учити. На першому ж iспитi заробив нуль, а потiм й iншi пiшли шкереберть. - Лихий не вхопить його, - кинула Олеся, що поралася бiля печi. - Бачила його вчора - така мордяка, хоч цуценят бий. Йому потрiбне те вчення, як свинi музики. - А Любинський перейшов у третiй клас? - пита? Ксеня Григорiвна. - Нi. - Вiн же нахвалявся тобi, що смотритель усе зробить. - Може б, i зробив, та смотрителя перед iспитами забрали з училища... - А як наш Бодяк? - цiкавиться Кузьма долею свого односельчанина. - Теж перейшов по першому розряду. - Що то значить? - З найвищими оцiнками. - А ти ж з якими? - Ми обидва. Разом учили, разом... - Молодцi. Заганяйте дукiв на слизьке, може, й нам прийде полегкiсть вiд вас, молодих. А що дума?ш робити на вакацiях? - Не знаю. В дядька Iвана ? всi пiдпасичi? - ?. Тi, якi ще весною найнялися. Може, пiдеш до мене погоничем на оранку? Втрутилася Ксеня Григорiвна: - Хай трохи спочине, сил набереться. - Думалось... - Добре, - каже Павло. - Пiду. Завтра ж. - Тобою ж, синку, вiтер колише. - На полi поправлюся. - Такий, як батько, впертий... Толока в старосiльського пана велика: ширина ?? гiн на дво?, а в довжину й кiнця не видно - аж ген-ген побiгла через видолинок, де пасеться череда. Кажуть, десятин за тридцять сяга?. Для шести плугiв, що зараз ведуть борозни, дiла тут вистачить десь на пiвмiсяця. - Що ж, дядьку, робитимемо, коли виоремо цю толоку? - клопочеться Павло, пiдганяючи волiв, якi лiниво поскрипують ярмами. Кузьма збив iстиком жмут бур'яну з чересла, уперся в чепiги, переорюючи огрiх, залишений переднiм плугатарем, виплюнув недокурок. - Не журись, козаче. Були б руки, мука для них знайдеться. Невдовзi почнемо жнива, потiм пiдiйдуть буряки, кукурудза... Про Оксану Петрiвну нiчого не чув? - Нiчого. - А я трохи чував. - Що? - Вчителювала вона нiби на Чернiгiвщинi, доки не втрапила на ?? слiд наша охтирська управа. А втрапивши, написала чернiгiвськiй управi, змерзила дiвчину, то й звiдти випровадили, сердешну. А наш бугай спився. - Хто? - Обухiвський, учитель. Перевiв, п'янюга, школу на пси:_ з причiлка обвалилася, вiкна потрощенi, парти розламанi. Нiхто паливо не завозив, отож пiсля водохрещi всi школярi переслабували. Нема пуття i, видать, не буде. Кузьма зiтхнув, змовк. Павло глянув на смужку свiжо? рiллi, яка пiд гарячим сонцем поволi вже губила свiй масний полиск, обертаючись з чорно? на сiру. Там тирлувалася сила-силенна гайвороння. Вони перестрибували зi скиби на скибу, хазяйновито оглядаючи кожну грудку, довгою вервечкою тяглися понад борозною. Потiм перевiв погляд на Кузьму. Його великi руки, пересотанi товстими жилами, лежали на вигнутих дерев'яних чепiгах, наче прикованi, а схилене костисте тiло пiд косим промiнням надвечiрнього сонця скидалося на гору. Мiцний дядько Кузьма, мiцний, як дуб. Колись, кажуть, нiхто з старосiльських парубкiв не мiг подужати його. Та й тепер сам перекида? хуру гною, а плуг одною рукою викида? на воза. - Агов! - гука? переднiй плугатар, що вже вийшов на суголовок. - Кiнчаймо. Субота ж, скоро до церкви покличуть. - I то правда, - вiдгуку?ться iнший. - Усього не переробиш. - Та й пан бiльше не заплатить, хоч ти тут i до само? пiвночi слiпай. На старосiльськiй царинi, що бралася рiденькими сутiнками, орачi побачили гурт людей i спинились. Посеред гурту слiпий кобзар торкав пальцями струни бандури, тихо спiвав надтрiснутим голосом, а йому пiдтягував хлопчик-поводар. Ой летiла качечка, в очеретi впала, А в мiсяцi у лютому панщина пропала. Пiшла вона, повiялась темними лугами, А за нею вражi пани бiжать з ланцюгами. До гурту пiд'?хав на баскому конi лановий. Перехнябився в сiдлi i приклав вижолоблену долоню до вуха. На нього нiхто не звертав уваги - слухали. Пiшла собi, повiялась, аж луги тряслися, А за нею дармо?ди: "Матiнко, вернися!" - Не вернуся, не вернуся, - та вiдповiда?, - Мордували ви крiпакiв... - Досить! - одiрвав лановий руку вiд вуха i висмикнув з халяви нагая. - Зараз же забирайся звiдсiля, старцюго! Верзе, паливода, всiляке... Вiн люто приострожив коня, i той звiвся переднiми копитами прямо над людськими головами. Але нiхто не рушi?в з мiсця. Кузьма метнувся до коня, схопив за вуздечку i поставив його на всi чотири. - Чого треба? - гнiвно запитав напасника. - Завiтав божий чоловiк... Таких сам господь велить не чiпати, а ви... Ми ж не в загонi. - Не в загонi... - схопився лановий за слово. - А воли стоять посеред дороги. Чому не загнали у двiр? - Нiчого з ними не станеться. Заженемо. ?дьте собi з богом та миром. Агей там, хлопцi! Орачi пiшли до волiв. Кузьма покликав Павла. - Що, дядьку? - Веди дiда та поводиря до мене, а я оджену волiв. Повернувся Одновухий додому, коли вся його родина та гостi сидiли за столом. На столi - нехитра вечеря: молодi огiрочки, цибуля, часник, товчена картопля i вареники з вишнями. Пiсля убогих бурсацьких харчiв усе те здавалося Павловi неймовiрною розкiшшю. - От ви, чоловiче добрий, спiвали про лиху панщину, - сказав по вечерi господар кобзаревi. - То правда. Однак нам, заробiтчанам, i тепер нелегко. - Знаю, - кивнув пелехатою головою кобзар. - Ми i про те спiва?мо, але сьогоднi не встигли. А ке лиш мою годувальницю, - махнув рукою поводаревi. Узяв бандуру, помацав кiлочки, пiдладив струни, приструнки i почав: Он зацвiла калинонька нижче перелазу, Було добре наймитовi в хазя?на зразу. Один тиждень було добре, на другий вже гiрше, А на третiй - пiшов наймит у поле не ?вши. "Iди, iди, робiтничку, не скаржся нiкому, Як не нажнеш двi копицi, не приходь додому". Кузьма, зануривши пальцi в кучму, смокче цигарку, а його дружина присипля? дитину i рiжком хустки витира? очi. Ледве стримують сльози також Павло i Степан Бодяк, який теж прибився послухати слiпого спiвака. Прийшов наймит додомоньку, та не встиг i сiсти, Багачева жiнка гуде: "Дай-но волам ?сти. Iди, iди, волоцюго, не заходь до хати, Бери збрую та сокиру, ?дь дрова рубати!" 12_ Повернулись бурсаки з храмового свята веселi, безжурнi, але таки добре притомленi. Згадували смачне пригощання мiж гробками церковного подвiр'я, хвалили щедрих тiток, якi так вдатно злагодили празникову трапезу, i задоволено погладжували животи, набубнявiлi, мов барильця з водою. Найщасливiшим був, мабуть, Грицько Любинський. Не пiшов навiть на поклик Ткаченка. Лiниво плентаючи обважнiлими ногами, спинився бiля Бодякового лiжка, обвiв напiвсонними очима подушку i схилив чубату голову. - Вибачай, Матвiйку, - вiдказав друговi. - Треба полежати, щоб сало зав'язалось довкола пупа. Оце так уконтектувався, дай бог здоров'я гарним молодицям. Люблю такi свята, хлопцi, дуже люблю, спасибi тому, хто повигадував ?х. Ех, трохи очкур не трiсне. От якби храм бував щодня або хоча б двiчi на тиждень. Житуха, брат! У клас не гонять, не мучать лексиконами. Помолився чи нi, а воло напакував. Га? Нiхто не вiдгукнувся - усi теж спочивали, де котрий втрапив. Скоро й позасинали, забувши про пiдготовку до завтрашнiх урокiв. Лише один Михайло Приходько, який завжди останнiм лягав спати i першим пробуджувався, зразу сiв за книжки. - Бог на помiч, зубрило, - побажав йому напiвсонним голосом Любинський i блаженно розкинув руки. Михайло далебi не почув такого зичення, заклопотаний довгими та незрозумiлими молитвами й капосними вокабулами. Грабовський та Бодяк прийшли зi свята перед заходом сонця. Побачивши на сво?му лiжку непрошеного пожильця, Степан обурився. - Ану вставай, - смикнув Любинського за штанину. - Чого вклався? Повернувшись на бiк, Грицько промурмотiв щось невиразне i згорнувся бубликом. - Вставай, кажу тобi. Одягнений, ратицi бруднi... Корпус почав прокидатися. Продер очi нарештi й Любинський. - Чого валу?ш? - Хто тобi дозволив? - наступав Бодяк. Вiн знову схопив за штанину, але Грицько сердито фацукнув ногою. - Не балабонь. - Я балабоню?! Заносилось на сварку. Ледацюга Любинський мав усiх _молодших за нiщо i мiг надавати буханцiв. - Котись пiд три чорти, свинота куцорила, - осердився вiн. - Доскочиш четвертого класу, тодi й питатимеш, а поки що, пацючку... Подав голос Ткаченко: - Плюнь, Грицю, на ту вошиву постiль та йди сюди. Не стерпiв образи Бодяк. - А ти, мазнице, заткай плювачку! Ткаченко пiдхопився з свого лiжка. - Alea jacta est![5] - гукнув Кифiр Проценко. - Юлiй Цезар вирушив на Рубiкон. Почалося. Однак нiчого не почалось: Матвiй, не зробивши й п'яти крокiв, круто повернув назад. - Iди, iди, дурню, - кинув йому навздогiн Бодяк. - Цезар... Сидiтиме в першому класi до страшного суду. Довбня. Кувадло. Ну, вставай, Грицьку! Пора на вечерю збиратись. Любинський голосно розреготався. - Ха-ха-ха! Ох ти ж, сучий сину, ой хитрун. Умi?ш пiдкупити. Значить, на гречаний кулешик. Черево таки вже стухло... От дивись, як воно виходить. Спектор i вчителi кажуть, нiбито в мене куряча голова, а я одним махом хавкнув. - Що? - Твого вiрша про наше харчування. Коли гарне - само собою запам'ятову?ться, не треба й мiзки сушити. Славний вiрш i правдивий: В понедiлок дають юшки, Три днi зряду все - галушки, Потiм два днi все - лапшу, А в недiлю - кулешу. У Бодяка враз пересiвся гнiв. - I другого знаю, - вiв далi Грицько. - Оцей-о, за якого на тебе сердиться Михайло: Тiльки зiрка стала мрiти, Бурсак почав бубонiти, Бо боявся довго спати, Щоб снiдання не взiвати. - Добру ма?ш кебету, - похвалив Бодяк. - Так i я важу, а спектор, а вчителi... Тим йолопам оббрехати чоловiка - як дурному з гори збiгти. - Не вiр ?м. Любинський зовсiм розохотився. - Розкажи ще щось, може, й те затямлю. - А кулешик? - Його не прогавлю. Розкажи!.. Втрутився Грабовський. - Прочитай, Степане, отого найновiшого. - Хiба ж то твiр? - розвiв руками Бодяк. - Нi те нi се. Позавчора бачив, як на вулицi городовi катували одного чоловiка. Обдертий, висохлий, мов кукурудзиння. Щось потягнув з бакалi?... - Читай, - перебив Гаврик. Бодяк неохоче розгорнув зошит: Тут його образ схопили, На долiвку повалили, Один сiв йому на спину, Бив безбожно, як скотину; Той - у пузо кулаками; Кров'ю з рота цебенiло; Лице пупом посинiло... Степан замовк, дивлячись на хлопцiв, що сходилися з усiх кiнцiв гуртожитку, а по хвилi додав: - Ще не закiнчив, потiм допишу. - Нiчого собi чудасiя, - клацнув язиком Любинський, пiдводячись з лiжка. - Нiчого, але... - Браку? кумедi?? - примружився Кифiр. - Бiдолаху лушпарять, а тобi... - I вже до Бодяка: - А що далi було з тим злидарем? - Говорили сьогоднi на храмi - помер уночi. - Так йому й треба, хай не краде чужого, - буркнув Матвiй. - А за такi вiршики... Ходiмо, Грицю, вечеряти. Михайло Приходько одiрвався вiд книжки, мстиво глянув на Степана i почав шпарко щось записувати. Рiздво, що поволi наближалось, залихоманило духовним училищем, перекинуло шкереберть ще з осенi встановлений розклад навчально? роботи. В усiх класах i наставники й вихованцi на якийсь час забули про арифметику, географiю, словеснiсть, всiлякi iсторi?, навiть священну, слов'янську, латинську, грецьку мови. Замiсть цих наук надолужували уставом, ?вангелi?м, спiвом. Богослужiння в церквi припинялося тiльки на нiч, i вiд надсадного горлання, свiчкового та ладанового чаду повертались бурсаки до свого житла геть знесиленими й напiвочманiлими. Та й в корпусi не вщухав безладний галас. Хлопцi теж готувалися гарно зустрiти свят-вечiр, а надто тi, котрi не ?хали на короткотривалi зимовi вакацi? додому. Тепер за столом уже й картярi не змагаються, бо нема вiльного мiсця. Там збивають дерев'янi зiрки, облiплюючи ?х барвистим папером, обвiшуючи яскравими стрiчками, вистругують держаки, ладнають лiхтарi з свiчками. Бурсаки згуртувалися в кiлька ватаг, розподiлили мiж собою мiстечковi вулицi та кутки, куди пiдуть колядувати, а згодом i посiвати та щедрувати. Кожна ватага ма? свого старшого, що зветься благочинним i носить зiрку, заспiвувача i, звiсно, двох скарбникiв-мiхонош. При розподiлi ролей Любинський iз шкури пнувся, щоб стати благочинним, аби потiм паювати зароблене, але на його не вийшло - обрано було Бодяка. Правда, Грицька те не образило й не розгнiвило - вiн охоче згодився на роль мiхоношi, знаючи, що, мавши торбу за плечима, зможе вволю поласувати ще на колядi, постара?ться приховати i якусь копiйчину... - Глянь, Степане, - хвалиться благочинному, показуючи величезний валовий мiшок. - Я вже готовий i зараз рушати... А Михайло все куздря?ться. Зубряка нещасний! Згорнувши молитовника, над яким горбiв увесь вечiр, Приходько лiниво пiдвiвся. - Не пхай рила в чуже корито, - буркнув. - Я завтра з свого рядна пошию цiлий лантух... - То ший зараз. - А вкриюся чим? Бодяк клопочеться iншим: примайстрову? до високо? баранячо? шапки Килавчука, одягненого в кожух навиворiт, крутi роги й довгi вуха. - Оце коза, мосьпане, - милу?ться. - Тако? нi в кого не буде. Заклопотаний i Грабовський: до свят-вечора залишилось чотири днi, а колядки на хоровий спiв не розучено. Те ж на його головi лежить. - Що колядуватимемо? - пита? хлопцiв, якi зiбралися навколо нього. - Хто що радить? - Я, - зголосився Приходько. - Скористаймось тими колядками, якi позавчора учили в класi. - А я проти, - вихопився Килавчук. - Треба знайти такi, щоб були зрозумiлими, не старослов'янщиною, а нашою мовою. Хоч би й оцю: Нова радiсть стала, яка не бувала, Над вертепом звiзда ясна увесь свiт осiяла. Там, де бог родився, з дiви воплотився, Там чоловiк преубогий пеленами оповився. Кифiр невдоволено насупив брови: - Можна, - заговорив. - Але... З дiви воплотився... Дурити людей... А може б, ту, котру в нашому селi полюбляють? - Пам'ята?ш? --Авжеж, не один раз колядував: Добрий вечiр тобi, пане господарю! Ой радуйся, земле, син божий народився. Застеляйте столи та все килимами Та кладiть калачi з яро? пшеницi. - Ця краща, - мiрку? Любинський. - Про калачi... I до хазя?на ясний заклик - розсупонь калиту, частуй чарчиною. Берiм ?? та й нiчого бiльше мiзкувати. Килавчук крутить носом. - Заклик... У мо?й про хазя?в теж ?, та ще й так, що грiх не почастувати: Ой царю наш, царю, небесний володарю, Даруй лiта щасливi? цього дому господарю. Даруй господарю, його господинi Довгi лiта й щасливi усiй його родинi. - Справедливо, - згоджу?ться Любинський. - За цю таки грiх не почастувати. А якщо котрийсь нiчого не виноситиме, то я тому ще й тако? врiжу: Ой я тобi, дядьку, заколядую, Дай менi пирiг. Як не даси пирога, Вiзьму вола за рога Та й поведу на мурiг, Волом буду робити, А в рiг буду трубити... - Так, - пiдсумову? Павло, якому належить вирiшувати справу остаточно. - Гаврикова й Кифорова кращi. На обох i спинимось. Ану, Михаиле, починай на голос. Усi слухайте i запам'ятовуйте слова. 13_ Весна цього року добре припiзнилася. Правда, снiги станули ще в кiнцi березня, проте квiтень був лiнивим i неповоротким: сонце блукало десь у густому захмар'?, небо вдень i вночi сiялося то холодною мжичкою, то зливалось пронизливими дощами, а над розгрузлою землею часто завихрювалися рвучкi, мов ошалiлi, вiтровi?. Хлiбороби порались у клунях, коморах, iнодi перевисали бородами через ворота, ковзали очима по калюжах на вулицi, сумно зiтхали i думали про поле, яке давно чека?. У тiй невеселiй ратайськiй думi-роздумi канули днi, минали пiснi тижнi. I, може, тому вербна недiля, про котру, здавалось, й забули, настала якось зовсiм несподiвано, наче вигулькнула з-за прадавньо? козацько? могили, що одиноко мрi? серед мовчазних степiв. Та ще й днина видалась на диво гарною, щедро позолоченою ясним промiнням. Попiд вуличними окопами, огорнутими легеньким маревом земних випарiв, скоро вичахають стежини, а ними квапляться до церкви люди з тонким верболоззям у руках. Церковне подвiр'я в'юниться учнями духовного училища i гiмназi?, мiж якими зрiдка шмига? також охтирське парубоцтво, оперезане строкатими поясами домашнього та фабричного виробу. Всюди луна?: - Не я б'ю! - Лоза б'?! - За тиждень великдень! Три гiмназисти-пiдлiтки обступили Любинського. - Галушник нечестивий! - кричать, розмахуючи гiнким пруттям. - Чого по головi цвiжиш? Цi?? недiлi Iсус Христос в'?хав у ?русалим, а ти... - Агу гетьте, раковi шийки! - кида?ться на гiмназистiв Грицько. - Я дам вам галушника, дам... Але гiмназисти не вiдступалися. На пiдмогу ?м бiжать iншi "раковi шийки", i за хвилину чубата Грицькова голова зника? в ?хньому галасливому натовпi. - Хлопцi-i! - вола? Любинський. Веселе грище враз припиня?ться, i строката юрба бурсакiв оточу? гiмназистський натовп. Спалаху? чергова бiйка мiж училищем та гiмназi?ю. До таких бiйок охтирчани давно звикли, то й не дивуються, тiльки дивляться на них, мов на розвагу. Грабовського не займають нi гра, нi сутичка, пiсля яко? ворогуючi табори розiйдуться в пошматованiй одежi, з розквашеними носами. Павловi зараз не до того. Його морду?, зда?ться, непоправне горе - розлука з найближчим другом. Нема бiльше Бодяка в училищi. Нема i в Охтирцi. Учора випровадив приятеля додому. Iшли удвох, розмовляли, висловлювали всiлякi здогадки, а спинитися на чомусь певному не змогли. Хто вчинив так пiдступно й пiдло? Матвiй Ткаченко? Михайло Приходько? Котрий з них? А чи обидва разом, бо завжди хижились на Степана i в пересварках пiдтримували один одного. Можливо, таки обидва разом. Угадати важко. Зроблено спритно. Позаминуло? суботи, прийшовши по уроках у корпус, Степан одiмкнув свою скриньку i ахнув: - Нема! - Чого? - стривожився Павло. - Зошита з вiршами... - А де вiн був? - Та тут же, а може... Не знайшли зошита також пiд подушкою, куди Бодяк часто ховав книжки. Всю недiлю друзi тинялись, мов неприкаянi. А в понедiлок з третього уроку Степана покликано в училищну канцелярiю, а там на столi, за яким сидiли смотритель та iнспектор, хлопець пiзнав свою пропажу. - Твоя писанина, шмаркачу? - гримнув смотритель. - Моя, - вiдповiв Бодяк. - Хто навчив тебе глумитись над нашими порядками, вчителями, полiцi?ю, скиглити по якомусь волоцюзi, покараному за кражу? - Нiхто мене не вчив. Я сам собi. I не глузую, а пишу правду. - Сам? Правду? А звiдкiля тобi вiдомо те, що ось тут написано про того злодюгу? О-о: На другий день, як кiнчався, Попу тiльки й признався, Чого марно умира?, Бабу й дiток покида?... - Так люди говорили на храмовому святi. - Говорили! - люто перекривив смотритель i звелiв iнспекторовi: - Зараз же замкнiть баламута в карцер. По обiдi iнспектор та субiнспектор перерили весь корпус. Поперетрушували учнiвськi лiжка, скриньки, торбинки, кишенi, але нiчого, крiм записiв пiсень, ножикiв, гудзикiв, крем'яхiв, тютюну й сiрникiв, не знайшли. Наполоханi хлопцi до пiзньо? ночi не могли заспоко?тись, обмiрковуючи на всi лади несподiвану пригоду. Нiмували тiльки Проценко i Ткаченко: перший, немов дятел, дзьобав носом грецьку хрестоматiю, а другий сопiв над листом додому. У п'ятницю Бодяка випустили з карцера. Тицьнувши йому в руку "вовчий бiлет", смотритель кинув: - Щоб вiднинi твого духу не було в училищi й корпусi. - Вiддайте зошит. - Iди! Переночував Степан у церковного сторожа, а вранцi пiшов. Прощаючись з Павлом, попросив: - Дiзнайся, якщо зможеш, хто викрав зошита i передав смотрителевi. Дiзнайся. А як це зробити? Переляканi поголовним обшуком, бурсаки стали настороженими й обережними. Тепер рiдко збираються гуртами, а якщо iнодi й здучковуються, то не розв'язують язикiв, боячись, що серед них ? вивiдач-донощик. - Чолом, хлопче, - почув Грабовський i озирнувся. Перед ним стояв Iван Огнивенко. - Добридень, дядьку. А ви чого в Охтирцi? - Привiз Тимоху Степановича. - За чимось для лавки та шинку? - Ага. Накупля? оселедцiв, горiлки, перцю, шафрану. А я до тебе заскочив. Мама просила передати, аби ти прийшов на весiлля. - Яке? - Олеся подала рушники Григорiю Овчаренку. - Кравцевi? - Еге ж, а свайба почнеться на третiй день паски. 14_ Гарно просохла, але ще не затвердла дорога гра?ться пiд ногами. Над полями бринить i ласкавиться проти благодатного сонця молода зеленина, а в канавi брунькують свербивус та глiд, ось-ось бризнуть дрiбненьким листом i пахучим квiтом. Легко йти. Бурка на правому плечi, чоботи й шапка - в руках. Воля! Нiхто тебе не понука?, не заганя? до класу а чи в смердючий корпус, не збитку?ться над тобою. Кругом таке роздолля, така краса - на пiсню тягне. I думки вруняться - вiльнi, смiливi, як ота сонячна блакить, що миготi?-перелива?ться над полями. Дома застав передсвятковий шарварок. Михайло пiдмiта? подвiр'я, Огнивенкова Дарина добiлю? причiльну стiну, Олеся знадвору ми? шибки, а Марiйка й Тишко ганяють туго вкачаного вовняного м'яча. У хатi порядкують мати й дружина Кузьми. Тут аж дух забива?. На столi та на лавi купчаться високi паски, бiлi калачi, двi миски спеченого сиру, в'язочка ковбас, крашанки. - Звiдки це? - здивувався Павло. Мати щасливо усмiхнулась. - Зятьок наш постарався. Хiба б ми могли стiльки всього?.. Нiчого, каже, потiм разом з Олесею наляжемо на руки, заробимо, якось розплатимось, а таки вчистимо весiлля на славу, щоб дукачам у носi закрутило... Ноги набив? - Анiтрохи. Зараз допомагатиму Михайловi. - Не треба, синку, вiн i сам упора?ться. Для тебе ? iнша робота. На?жся та й махнеш до дядька Кузьми. - Чого? - Принесеш казан, бо нема в чому м'ясо смажити. - Якщо нiкого з наших не застанеш дома, - вставля? Кузьмиха, - вiзьми ключ пiд камiнцем бiля порога, вiдсунь дверi i знайдеш баняк на припiчку або в печi. Не сiв Павло ?сти. Одбатував хлiба, ковбаси i вихопився з хати. Не йшов - бiг. Перш за все вiн зайде до Степана Бодяка й повiда? йому новину. Таку новину... От уже й Старосiлля. Поминувши кiлька хат, звернув у бiчну вуличку. Степана застав коло ворiт. Обнялися навхрест i тричi поцiлувались. - Як пожива?ш? - пита? Павло. Чекав гнiтючо? вiдповiдi. Але Степан не скаржився. Був бадьорий, навiть веселий. - Живу середина на половину. Не гiрше, нiж бурсаки. Майже всi сво? вiршi, що залишились у смотрителя, пригадав i поновив. Ще не голодую, а пiсля паски йду погоничем на сiвбу до нашого пана. Новин нема? - ?. - Кажи. - Проведи мене до Одновухого, дорогою розповiм. - Ходiмо. Павло неквапливо розгортав новину. Минулого вiвторка Проценко попросив Колупая позичити карбованця. Той, звiсно, не позичив. Кифiр розсердився та й шепнув на вухо Гавриковi: через два днi по пропажi Степанового зошита його, Кифора, викликав смотритель, розпитував про корпус, бурсакiв. I дорiкав: "Ти, мовляв, непоганий учень, казеннокоштник, але за iншими, на жаль, не стежиш. Чу?ш рiзнi богопротивнi балачки i не доносиш нi менi, нi iнспекторовi. Погано. Роби так, як зробив Ткаченко: почув мерзеннi Бодяковi вiршi, сам роздобув ?х i принiс начальству, хлопець чесно служить боговi, царю й..." - Значить, Матвiй викрав? - перебив Степан. - Вiн, Кифiр сказав Гавриковi пiд великим секретом, Гаврик - менi. А в середу секрет зовсiм розсекретився: на заутренi смотритель з амвона нещадно лаяв усiх нас, а Колупая вихваляв, обiцяв винагородити на паску крашанками... - Юда проклятий, - насупився Бодяк. - Тридцять срiбнякiв заробив. - I ненависть бурсацького товариства, - додав Грабовський. - До вечора ходив гусаком - герой, прославився! Зате ж пiсля вечерi ми влаштували йому темну. - Одлупцювали? - Усе життя згадуватиме. Три останнi днi не вiдвiдував нi класу, нi церкви. Бо?ться i живе в субiнспектора, чекаючи, доки при?де батько. - А смотритель не зна?, хто бив? - Мабуть, не зна?. Та й нелегко дiзнатися: ми молотили Навуходоносора посеред подвiр'я, а вечiр був, хоч в око стрель. 15_ У четвертому класi Грабовський наздогнав Любинського, якого не випустили з училища, залишивши ще на один рiк. Але Грицько, давно звикши просиджувати в кожному класi по два роки, не сумував i не обурювався, наче так воно й мало бути. - Ого-о! - тiльки вигукнув. - Значить, разом? - Виходить, - посмiхнувся Павло. - А ти таки бестiя, братику. - Чому? - Самотужки перелазиш... Збира?шся замагати мене й тут? - А ти не пiддавайся. - Еге, не пiддавайся. Легко балабонити рябо? кобили сон. Матвiя он смотритель, можна сказати, за вуха перетягнув до третього класу. - Перетягнув? - Сам Матвiй менi хвалився. Заробив Бодяковими вiршами, ну й тато пiдмастив... А де менi взяти таких вiршiв, чим задобрити начальство? - Шукай, може, знайдеш, - примружився Павло. - Знайдеш сокирку пiд лавкою, вони ж на вулицi не валяються, треба лiзти в скриньку... Якби ж отой старий йолоп... - Який? - Батько, бодай йому колька пiд ребра. - Такого зичити батькам не можна. - Заслужив, то хай ма?. Напоумляв дурня ще весною: зробiть, як зробив Колупай, - одвезiть смотрителевi та спекторовi гостинця, не будьте скупердя?м. А вiн: "Годi, возив уже на вiтер. Не ледарюй, учись, як людськi дiти". Чу?ш - на вiтер, людськi дiти... Тепер я йому, гадовi, навчуся, знатиме, почому кiвш витрiшкiв. А ще й варняка?: "Кiнчай бурсу, при вступi до семiнарi? пiдмащу..." Бачиш, ще й семiнарi? йому багнеться... Сам трьом куркам лiку не зведе, а мене... Справедливо рають мати: "Доки, безбожнику окаянний, мордуватимеш сина ?диного? Глянь, iроде, он вуса вже висiялися в нього. Знайди якусь осиротiлу попiвну, та й по всьому. Зна? псалтир та часослов - доволi..." - А батько що на те? - Ла?ться ще гiрше, нiж наш спектор. Обох нас ляка? вiжками, дрюком. Кажу ж - дурень як ?сть. Та я вчиню по-сво?му. - Збира?шся одружуватись? - А чому б i нi? Остобiсiли менi отi юшки та кулешi. Раз народився - раз i помирати. Хоч на?мся досхочу. А ти таки важиш на семiнарiю, еге? - Дiло покаже... Три з половиною мiсяцi Любинський сидiв разом з Грабовським, а нинi шепнув йому на вухо; - Подамся, братику, на Савур-могилу. Страх як набридло стовбичити перед очима вчителiв i слухати ?хнi доганливi проповiдi. Там, на Савурцi, можна спочити, задрiмати, у святцi перекинутись. Бувай здоровий. Зiбрав сво? книжки та й поплентав до задньо? парти, яку хлопцi жартома називали Савур-могилою. - З новосiллям, чревоугоднику преподобний! - повiтав його Кифiр. - Не гавкай, iди пiд три -чорти, - буркнув Грицько. - Зараз прийде Козак i покаже тобi... Нового уроку хлопцi справдi чекали з насторогою i тривогою. Побоювались, чи не почне Козак помщатися за покiйного отця Агафона, званого учнями ще Самти. Правда, в училищi говорили, що цi два вчителi грецько? мови завше сперечалися мiж собою, але ж обидва вони одруженi з рiдними сестрами, до того ж над труною Агафона Козак виголосив розчулену промову, а смотритель ремствував на нестерпну поведiнку четвертого класу... Отця Агафона, який до минулого четверга навчав четвертокласникiв грецько? мови, хлопцi не любили, бо добре знали його жорстоку та мстиву натуру. Вiн нiколи нiкому не усмiхнувся, а якщо iнодi й робив це, то його усмiшка скидалась на кислий ошкiр. Вимагав усе, що говорив на уроках, навiть до найнiкчемнiших дрiбниць, знати напам'ять, повторювати слово в слово, у мiфи й легенди вiрив, як у справжню релiгiю, а на бали дуже скупився. Догодити йому не мiг навiть затятий зубрило Михайло Приходько. Останнiй урок Агафона четвертокласникам не забудеться повiк. Ще й не всiвшись на стiлець, Самти кинув: - Любинський! Грицько лiнькувато пiдвiвся. - Чийого собаку зна?ш? - Найкраще знаю нашого домашнього Кудланя. Ну ще... - Сам ти Кудлань. Як звали собаку Одiссея? Грицько м'яв шаньки. - Бровко, - тихенько пожартував хтось. - Бровко, - повторив голоснiше Любинський. - Сам ти Бровко! - озлився Агафон. - Сiдай. Нуль з двома мiнусами. А пiсля урокiв стоятимеш на колiнах, тримаючи над головою в руках двадцятифунтовий камiнь. Обiду сьогоднi позбавля?шся. Килавчук! Як звати Одiссе?вого собаку? - Аргус. - Вiрно. Куди вiн подiвся? - Здох. - Сам ти здох. Гаврик знизав плечима, обвiв здивованим поглядом клас i помiтив ствердний кивок Грабовського. - Таки здох, саме тодi, коли Одiссей пiсля довгих блукань нарештi поверта?ться... Агафон посинiв. - Брешеш, скотино! Нуль з трьома мiнусами. Без обiду й вечерi залиша?шся. Приходько! Як я вчив говорити про смерть Аргуса? Михайло шпарко пiдхопився, наче йому припекло, мученицьки звiв очi д'горi, хапливо осiнив хрестом груди i врочисто промовив: - Про смерть Аргуса ви, преподобний отче, вчили говорити так: вiрний собака богорiвного Одiссея Аргус знизойшов у царство мрачного А?да. - Вiрно. А кому той богопротивний А?д доводився кревним братом? - Богопротивний А?д кревним братом доводився Зевсу-громовержцю. - А ще яких одноутробних братiв Зевса зна?ш? - А ще одноутробних братiв Зевса-громовержця знаю... - повторив Михайло i затнувся - Ну, ну? - Ну, ну... А ще одноутробних братiв Зевса знаю - богiв Гермеса, Гефеста, того, що покрав корiв Аполлонових... А ще... - i знову затнувсь. - Персея, Агамемнона, Артемiду, Геракла, - пiдказав Грабовський. - О-о, - пiдхопив Михайло. - Згадав. Значить, Персея, Агам... Гам... Артем... Герас... Гер... - Балда! - рубнув Агафон. - Iзидi з очей! Два з п'ятьма мiнусами. Проценко! - Я! - гримнув партою Кифiр. - Хто такий Крон? - Живорiз, вампiр безсердечний, людо?д. П'ятеро власних дiтей злопав. Такого б на шибеницю варто, тхора смердючого. - Сам ти вампiр! Що верзеш, христопродавцю? - Людо?д, хiба неправда? Але тут щось кiнцi з кiнцями не сходяться. В одному мiсцi сказано, нiби Крон зжер свого сина Посейдона, а далi мовиться, що Посейдон - бог моря. I дiдько не розбере. - Сам ти дiдько! - схопився вчитель за груди, потiм замахав безладно руками, упав зi стiльця i вiддав богу душу. - Кiнець, - пiдвiв пiдсумок Любинський. - Знизойшов у мрачне царство богопротивного А?да, навiть не гавкнувши. Оце тобi за Кудланя, сучий сину. Не витерпiв такого, як i вiн, кровожерного Крона. Хай iде, а ми з тобою, Гаврюшо, сьогоднi таки пообiда?мо. У п'ятницю Самти поховали, а в суботу iнспектор сповiстив: замiсть злiсно убi?нного раба божого Агафонiя грецьку мову в четвертому кл