------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Хто б  мiг  подумати,  яка  ворожка  могла  йому  вгадати  цю  невеселу
подорож!.. Два  тижнi  тому  вiн  був  ще  вiльним  соколом,  а  нинi  ?де
Санкт-Петербургом, мiстом  сво??  молодостi,  пiд  пильним  наглядом  двох
охоронцiв, нiби  якийсь  варнак...  До  Гатчини  вiн  ще  тримався,  легко
прогонив сум, недобрi передчуття i навiть здатний був кепкувати з похмурих
церберiв, що прагли якнайшвидше привезти й здати його, Шевченка, у  Третiй
вiддiл власно? його iмператорсько? величностi канцелярi?. Коли ж  збагнув,
що скоро кiнець шляху, щось напливло  на  нього,  мов  синьо-чорна  хмара,
притисло, душу вгорнуло в кригу. А як долинув з неба над болотистим  полем
високий голос жайворонка, на очi самi  набiгли  сльози.  Натягнув  на  лоб
капелюх, аби нiхто не бачив його таким,  розслабленим,  i  потiм  довго  й
тяжко долав ту хвилю розпачу...
   - Ну, слава богу, при?хали! - зiтхнув, коли спинилися бiля ворiт,  яких
у всiй Росi? боялися не менше, нiж страшно? брами пекла.
   Жандарм зиркнув на нього i посмiхнувся.
   - Возславиш iм'я господн?, як звiдси вийдеш...- мовив багатозначно.
   - А може, я невинний?
   - Перед престолом усяк у чомусь та завинив.
   - I ви?
   - Ми - перст вказуючий,- сказав жандарм.
   - I ми ж - кулак караючий,- стрибнув на землю офiцер,- Гей, хто там  ??
- постукав у куту браму.
   Тарас устав, поглянув на Лiтнiй сад, який, увесь просвiчуючись, тремтiв
весняним дрожем за Рубiконом, сирiч Фонтанкою, на Ланцюговий ажурний  мiст
i на Михайлiвський величний замок...
   Повiз сiпнувся й рушив у двiр розбiйницького вертепу, як  називали  цей
дiм в оточеннi Карла Брюллова.
   - Кого привiз на цей раз? - спитав жандарм, що вiдчиняв ворота.
   - Та... солов'я...- махнув рукою офiцер.- Спiвав усю дорогу.
   - Хохол, напевне?
   - Точно.
   - У нас таких чимало зараз кука?.  Та  все  пани,  студенти!..-  змiряв
цiкавим зором новоприбулого.
   - Попов прийма??
   - Знамо. Малороси - його парафiя.
   З у?дливим залiзним скрипом зiйшлися стулки брами, i Петербург  вiдплив
кудись у невiсть. Душа Тарасова була ще там,  на  волi,  на  розбагнючених
весною вулицях, бiля Неви, на набережнiй, де Академiя, в якiй  пiзнав  вiн
щастя вiдчути себе людиною, а не рабом, в якiй пiднiсся до осяйних  вершин
мистецтва, а  тiло,  сам  вiн,  власне,  його  жива  натура,  невiдворотно
вписувалися у цей жахливий закут, юдоль  печалi  й  знищення  людського  в
людях.
   Сидiв, не знаючи, що ма? дiяти, i вiдчував, як кожна найменша  часточка
його ?ства кричить, вола?, рветься на свiт, на вiльну волю,  якою  вiн  не
навтiшався за дев'ять рокiв. Десь з глибини душi, а може, й  тiла  повiяло
старим, забутим холодом його крiпаччини, як  повiва?  з  яру  серед  весни
останнiм чорним льодом...
   - Ось вiн,- кивнув на нього офiцер  чиновнику  в  партикулярнiм  одязi,
який прийшов прийняти бранця.
   - Папери з ним?
   Жандарм зiскочив з воза, зняв чемодан з печатями.
   - Чудово,- потер чиновник руки.
   - Добридень вам,- сказав Тарас, здивований його неввiчливiстю. При?хала
у двiр людина, а вiн...
   Чиновник глянув на офiцера, який лише стенув плечима, зиркнув  кра?чком
ока на двох жандармiв, що саме вийшли з флiгеля, i, гасячи в  очах  веселi
бiсики, вклонився гречно "гостевi":
   -Ласкаво просимо, ваше високоблагородi?! Давно на вас чека?мо. Свiтлиця
вже приготована...
   Тарас стрибнув на землю.
   - Смiятися з чужого горя...
   - Pardon, mоn cher[1],- вклонився знову.- Вибачте! Я геть забув, що маю
дiло з художником i  сочинителем  поем  та  вiршiв...  Сидоров!  -  гукнув
жандарма, який стояв на вартi бiля дверей у флiгель.- Вiзьми його й замкни
у вiльнiм номерi!
   Синьомундирий Сидоров пiдскочив чортом, узяв рушницю  навпереваги,  так
нiби звiдси можна було  втекти  посеред  дня,  при  всiй  чеснiй  компанi?
жандармiв та чиновника, i мовив хмуро, з притиском:
   - Вперед!
   Спрямовуючи багнетом, погнав його в  однi,  у  другi  дверi  й  сердито
хряпнув третiми за спиною в арештанта.  Лунко  два  рази  клацнув  ключ  у
замку, хтось щось сказав до когось у коридорi, i стало тихо.
   Тарас оглянувся в сво?й  новiй  оселi.  Вузеньке  лiжко,  столик,  один
стiлець... I тут помiтив грати, якi прийняв  спочатку  за  звичайнiсiньку,
хiба що трохи густiшу, раму. Вони найдужче вдарили йому по серцю. Грати  -
рiзновид клiтки, символ неволi, горя,  краху  людських  надiй!..  А  ще  -
ганьба. Колись, було, в  Кирилiвцi  в'язниць  боялись  дужче  вiд  ран  та
смертi... Звiрi й тi у неволi гинуть, а тут жива  людина,  подоба  божа!..
Господи, i той - твоя подоба, що збиткувався, грався iз  ним,  як  кiт  iз
мишею, в дворi цього вертепу? I Сидоров, який загнав  багнетом  його,  мов
татя, у клiтку-камеру? I Юзефович ки?вський,  що  удавав  iз  себе  людину
чесну й вiддану сво?й землi, народовi, а в мить тяжку, жертовну  вiдрiкся,
зрадив друзiв?..
   Сiв на убоге ложе, щоб припинити, втишити в ногах бридке тремтiння. Так
нiби вiн не ?хав сюди iз Ки?ва, а йшов чи  бiг...  Не  здатись  тiльки  б,
витримати!.. Пусте. Вiн просто стомлений. Весь шлях не був нi  хвильки  на
самотi. Дванадцять днiв дороги, жартiв, спiву i... боротьби з самим собою,
з острахом, що, як змiя, вповзав у душу!.. Вiн навiть ?х,  сво?х  похмурих
стражiв, примусив з ним спiвати улюблених його пiсень.

   Ой Морозе, Морозенку,
   Ти славний козаче!
   За тобою. Морозенку,
   Вся Вкра?на плаче!..

   I смiх, i грiх! Виводили - аж лiс дзвенiв, аж хурман втирав сльозу...
   Десь    зрошу?    слiзьми    дорогу,-    сюди     ж,     у     стольний
Санкт-Петербург,Миколина нещасна мати, яку вiн бачив  у  Броварах...  Його
везли, мов на пожежу, i день, i нiч, лиш коней перепрягали, а ?й ще  довго
?хати... Оце тобi, Миколо, шановний пане Костомаров, i мудрий  цар,  якому
ти   хотiв   вiддати   пiд   тверду   руку   союз   слов'ян,    об'?днання
братiв-народiв!.. Вiн хоче сам узяти, загарбати. А ти  йому:  будь  ласка,
приймiть вiд нас, од братчикiв!..  Слiпцi!  Не  перснi  з  образом  святих
Кирила та Мефодiя, не папiрцi статутнi,  а  сокири,  та  вила,  та  гострi
коси!.. Вiшальниковi, катюзi кращих синiв Росi? хотiв читати проповiдi про
благочестя, рiвнiсть i всеслов'янську ?днiсть!.. Дитина ?си, Миколо, хоч i
професор...
   Почулись кроки, брязкiт,- напевно, збро?,-  рiзка,  прихрипла  мова.  I
знову все затихло...
   Невдовзi грюкнули залiзом дверi, хтось увiйшов чи  вийшов  з  тако?  ж,
мабуть, камери...
   Тут уже чимало братчикiв.  Вiн  достеменно  не  знав,  хто  саме,  крiм
Костомарова та двох студентiв:  Андрузького  й  Посяди...  Може,  й  Гулак
сидить - вiн був десь тут, у Петербурзi... Чи  то  Кулiш  та  Бiлозерський
встигли перевезтися через кордон, чи ?х також схопили?..
   Iз  вулицi  ледь  долина?  стукiт  швидких  колiс...  Хтось   засмiявся
голосно... Там ще живуть, а тут... Що тут на них чека??  Тяжкi,  брутальнi
допити з метою знiвечити, втоптати в твань  високi  ?хнi  помисли  i  ?хнi
душi, виповненi любовi й болю за свiй народ, за люд, що  стогне,  мучиться
пiд тягарем крiпаччини? А потiм... Потiм буде не те, що бог дасть,- що цар
звелить!
   Не згледiвся, як почало темнiти. Помiтив це, коли заклацав ключ у замку
i в ледь прочиненi окутi дверi його спитали басом:
   - Вечерять будете?
   Хотiв вiдмовитись, та схаменувся вчасно. Тому, хто прагне  витримати  i
не зламатися, треба не тiльки сили духу, а й сили тiла!
   - Буду.
   - Як ма?те за що, то  можу  принести  вам  з  трактиру.  Бо  на  харчах
казенних...
   - Спасибi. Ось карбованець,- пiдвiвся з лiжка  i  пiдiйшов  до  щiлини.
Поклав монету в  простягнуту  лапату  руку,  пождав,  допоки  дверi  знову
вiдгородили його вiд свiту, й рвонув тiсного комiра. Кинув на лiжко  шарф,
що заяснiв у сутiнках  кривавим  тихим  полум'ям  i  нагадав  чомусь  йому
гусара, що на поромi перед арештом хотiв зiпхнуть  у  воду  чемодан...  Не
допустив, злякавшись, що там  навiки  кануть  його  найкращi  вiршi,  його
рукописи, якi зiбрав, на лихо, по всiх знайомих. Тепер жандарми  мають  що
почитати!

   _...Аж ось i сам,_
   _Високий, сердитий,_
   _Виступав; обок його_
   _Цариця небога,_
   _Мов опеньок засушений,_
   _Тонка, довгонога..._

   ? вiршi, ?... I ? за що вчепитися, заслати  його  в  Сибiр!..  Можливо,
треба було... Нi, вiн не змiг! Це ж дiти його... Щоб батько  та  рятувався
смертю сво?х дiтей!.. Ти певен, що тут не вб'ють, не знищать?..  Надiя  ?:
?м треба документальнi свiдчення його крамольностi, його  вини.  Вони  тут
тихо скнiтимуть, - як не потрублять мишi, - аж доти, поки не вдарить дзвiн
свободи... А вдарить?.. Вдарить! Чим бiльше зло, тим вiк його  коротший...
Довгенько щось Росiя терпить... Коли найкращi люди  iдуть  на  смерть,  на
каторгу в iм'я свято? волi, вона - близька, вона, як кажуть, не за горами!
Рил??в, Пестель... То все - було!.. I зараз ?... Ти мовиш про тих, що нинi
звозять сюди жандарми?.. Не тiльки. ? i в Пiтерi...  Тс-с!..  Я  мовчу.  У
мене не розживуться синьомундирi!..
   Заклацав ключ, поволi, немов самi собою, одчинилися рипливi дверi, i  в
порозi вирiс Сидоров iз тацею в мiцних руках. Пройшов  до  столу,  вправно
поставив тацю з посудом i зняв серветку.
   - Ось, пане, ?жте, - мовив. I осмiхнувсь  у  вуса.  Потому  старанно  з
кишенi виловив дрiбнi монети й подав ув'язненому. - А це на завтра буде.
   - Залиш собi.
   - Спасибi, - сказав нетвердо якось, не по-тутешньому.
   - Не з Укра?ни часом? - спитав Тарас.
   - Сидоренко... - всмiхнувся гiрко.
   - Служиш уже давно?
   - Дванадцять рокiв...
   - Сидоров! - гукнули десь у коридорi. - Дивись менi, собачий сину!
   Солдат стенув плечима, мов вибачаючись перед Тарасом, i швидко вийшов.
   - Тут я! - озвався також рiзко, замкнувши дверi.
   - Нi, ти таки доходишся!
   - Приносив ?сти пановi, вашблагородi?.
   - Ха! Пановi... Це, Сидоров, такий же пан, як ти, дурна твоя макiтра.
   - Так точно, ваше благородi?! - вигукнув солдат зрадiло.
   Як збирав порожнiй посуд, не поспiшав, усе придивлявся нишком  чи  щось
хотiв спитати, та не насмiлювався
   -  Ви  й  справдi,  пане,  будете  з  людей  простих?  -   озвався-таки
пiвшепотом.- Бо в нас тут все пани й пани...
   - Художник я, чоловiче,- сказав Тарас.
   - Виходить, пан...
   - Та як дивитися. Я з крiпакiв, i рiднi мо? в неволi.
   - Втекли вiд пана?!
   - Викупили. Знайшлися добрi люди.
   - Бредня. Нема? таких людей...
   - ?, друже, ?!
   - У бiдних чортма за що, а панство...
   - Ну, Сидоров! - почулось нагло iз коридора. Солдат зiп'явсь навшпиньки
i тихо вийшов.
   - Слухаюсь, вашблагородi?!
   Дверi замкнули знову. Десь у дворi, а може, то й на вулицi,  гойднулося
й лишилось свiтло, i на його ясному тлi вирiзьблювалися, мов  на  гравюрi,
холоднi чорнi грати... Нiколи i не подумав би, що  цi  залiзнi  рамцi  так
можуть дiяти, впливати на душу!.. Здавалося б, шматки металу,  пруття,  аж
нi, так нiби воно лежить, те пруття, отут, на грудях!.. Певно, в його душi
озвався первiсний страх людини, що прагла мати всюди шлях до швидко? втечi
й остерiгалася всiляких пасток... Власне, i Товариство ?хн? було не чимсь,
а пасткою. Вiдкрите, всiм доступне, з  промовами  та  писаниною!  Приходь,
намотуй собi на вус i - так i так, мов, пане губернатор... Воно й не диво,
що хтось донiс... Тепер усе пропало! Стiльки труда  покладено,  роздмухано
вогню в серцях; iз iскорок, що ледве-ледве тлiли...
   - Виходь! _-_ почулось.
   Глянув i здивувався: в камерi стояв жандармський унтер, а Сидоров  йому
присвiчував. Задумався i не почув, як вiдчинили дверi. Треба  надалi  бути
пильним...
   Коли Тарас пiдвiвся, похмурий унтер вихопив iз  чорних  пiхов  шаблю  i
вмить зробив чверть оберту, мов даючи йому дорогу.
   Сидоров пiшов попереду, Тарас слiдом, за спиною у себе  чуючи  холодний
подих унтера. А може, шаблi?..
   На вечiр  похолоднiшало.  З  невидимих  весняних  хмар  спадав  снiжок,
метеликами в'ючись довкола лiхтаря...
   Двором i вулицею iшли вже тiльки вдвох з унтером, який його спрямовував
короткими "вперед", "лiворуч!"
   - Не скажете, куди йдемо? - спитав хтозна для  чого_._  Людинi  в  його
становищi...
   - Мовчати! - гаркнув унтер, наче вiд тишi нинi залежить ?хн? життя.
   Повз вартового, - виструнченого, як на парадi, - ввiйшли в якiсь високi
дверi, крутими сходами зiйшли на другий  поверх,  ледь-ледь  освiтлений  i
через те якийсь тривожний i та?мничий. Унтер постукав в однi з кiлькох, що
виднi були, дверей i  ввiв  Шевченка  до  кабiнету,  де  за  столом  сидiв
чиновник, який приймав його сьогоднi вiд двох киян.
   - Тарас Григорович! - пiдвiвся вiн, мов стрiв  старого  приятеля.-  Iди
собi, голубчику,- звелiв недбало унтеровi.-Прошу, прошу сiдати! - узяв  за
лiкоть "гостя" i м'яко пiдвiв до крiсла. Сам сiв навпроти.- Вибачте за мiй
невдалий  недавнiй  жарт...-  приклав  до  серця  руку.-  Тут,  серед  цих
жандармiв,  важко  не  огрубiти...  Ще  раз  прошу  пробачення!  Я  ж   не
представився. Попов Михайло, Максимiв син. Прошу любити й жалувати!
   - Тарас Шевченко...
   - Знаю. Як виявля?ться, у  нас  iз  вами  ?  спiльнi,  так  би  мовити,
знайомi...
   - Цiкаво... Хто ж це?
   - Зайцев. Iван Кiндратович. Художник теж i друг Ширяева, в якого  ви...
Не буду! - пiднiс покiрно руки, помiтивши, що гiсть нахмурив брови. - Кому
при?мно згадувати свою бiду... Ви потiм вчились у Академi? мистецтв?
   - Так.
   - Дещо бачив iз ваших творiв -  гарно!  З  вас  мiг  би  вийти  великий
майстер. Жаль!.. Ви не думайте, що як жандарм, то й... Ви, напевно, зна?те
Вiссарiона Б?лiнського?  Так  я  колись,  iще  в  гiмназi?,  навчав  його.
Блискучий був гiмназист!  З  апломбом  був,  щоправда,  з  претензiями  на
генiальнiсть... Та хто не мрi? в молодостi  перевернути  гори  й  розкрити
людям очi на абсолютну iстину!.. Це правда, що вас  з  крiпацтва  викупила
августiйша iмператорська родина?
   -   Художник   Карл   Брюллов   намалював   портрет   Жуковського   для
iмператорсько? родини, i за тi грошi менi купили волю.
   - Я уявляю, - зiтхнув Попов,- якi були ви радi, якi щасливi!.. Коли б у
вас на грудях, де носять хрест, побачив зараз портрет його величностi,  не
здивувався б...
   - Тодi менi потрiбно було б зробити з себе цiлий  iконостас,  -  сказав
Тарас не без лукавства.- Сошенко, Венецiанов,  Жуковський,  Вi?льгорський,
Брюллов, Мокрицький - всi брали участь у викупi.
   - Чудово, що ви про те не забува?те, - примружив очi слiдчий. - Це  так
природно... Дивно лише,  що  ви,  як  кажуть,  пустились  берега  в  сво?х
поезiях... Вас, мабуть, хтось пiдштовхував, навчав, виводив  нишком-тишком
на цю страшну дорогу? Немислимо, аби людина,  викуплена  його  величнiстю,
була така невдячна, сама  додумалася  висловлюватися  в  такому  тонi  про
iмператора й iмператрицю!..
   - Тут ви вгадали, - зiтхнув Тарас.
   - Хто ж вiн такий? - напружився, мов гончий  пес,  пан  слiдчий.-  Я  ж
бачу, ви людина порядна й щира... Прiзвище?!
   - Недоля.
   - Так... - схопив  перо,  пiдсунув  аркуш.  -  Iм'я,  по  батьковi?  Де
прожива??
   - Iмен, на жаль, багато...
   - Назвiть усi.
   - Пригнiчення, несправедливiсть, обман, знущання, злиднi, визискування,
брехня, пiдступнiсть, здирство,  хабарництво...  I  батьком  всього  цього
вважа?ться межи людьми ?х_ _iмператорська величнiсть...
   - Досить! - кинув перо Попов. Помовчав, важко дихаючи, знов  усмiхнувся
приязно. - Ви жартiвник, мiй дорогий Тарасе Григоровичу... От тiльки мiсце
вибрали не пiдходяще...
   - Жартувала баба з колесом...
   - Ви ще й догадливий! Жаль, жаль... Такий талант змарну?ться... А все ж
ви, батечку, ну як би  це  сказати  м'якше,  не  зовсiм  мудрi.  Коли  вже
вскочили, то вибирайтесь, кайтеся, шукайте хоч би шпарки, в  яку  пролiзти
можна! А може, ви ще не збагнули, куди попали i по якому дiлу?
   - Куди - збагнув, а от за що - не знаю.
   - I не догаду?теся, що вам загрожу??
   - Якщо вини не зна?ш, то як же можна визначити за не? кару?
   - Мудро... Одна лише поправочка: ви добре зна?те свою вину. Не гiрш  од
нас. А нам усе вiдомо!
   - Тодi навiщо допит, уся оця комедiя?  -  вiдкинувся  Тарас  на  спинку
крiсла. I дурню ясно, що цей колишнiй вчитель ще тiльки хоче взнати...
   - Це ще не допит. Це тiльки дружня бесiда, - сказав Попов  крiзь  зуби,
мов натякаючи, що ягiдки попереду. - Я що, я голуб лагiдний... А  от  коли
потрапите у кабiнет Леонтiя Васильовича... Знайоме вам таке iм'я?
   - Нi.
   - Ви не чули про Дубельта, начальника всього цього хазяйства?
   - А граф Орлов?
   - Орлов - шеф корпусу жандармiв i наш, звичайно. Проте ви дiло матимете
iз генералом Дубельтом. А це така людина, - скажу  вiдверто,  бо  ви  менi
подоба?теся,- що лiпше з нею не зустрiчатися...
   - Та я й не прагнув зустрiчi, - знизав Тарас плечима.
   - Хто зна, хто зна... Дiяльнiсть ваша у Малоросi?, чи, як ви кажете, на
Укра?нi, доводить нам красномовно, що навпаки, що ви так гаряче хотiли нас
побачити, погомонiти з нами i попросити у нас притулку на довгi роки!
   - Бог свiдок, я...
   - Не треба таких високих свiдкiв, - пiднiс правицю слiдчий. -  Оскiльки
ви i з богом не дуже панька?теся, то ми не ма?мо  пiдстав  вважати  "божi"
свiдчення за щиру правду.
   - Ви хочете менi накинути ще й богохульство?
   - Думаю, що буде досить цiлком земного. Згоднi?
   - Негарно, добрий паночку, загонити мене  на  лiд,сказав  Тарас.-  Я  ж
посковзнутись можу, упасти й нехотя собi зламати шию. Вам буде жаль...
   - ?й-богу, гарно сказано! - всмiхнувся слiдчий.Справдi, я не хотiв  би,
щоб ви зламали шию. Не твердитиму, що подiляю погляди Вiссарiона...  Проте
у Пушкiна схвильовано й правдиво мовлено:

   _И за учителей своих_
   _Заздравный кубок подымает..._

   - Якби ми зараз сидiли з вами десь у трактирi чи на балу, я  з  радiстю
пiднiс би повний келех за вчителя свого Брюллова,- сказав Тарас.
   - Тiльки вiд вас залежить, чи зможете ви це зробити  найближчим  часом.
Треба зiзнатись щиро, назвати нам людей, якi спонукували  вас  до  писання
крамольних вiршiв. А ще - покаятись i попросити прощення у государя.
   - Я ж вам сказав...
   - Нiчого ви не сказали,- спинив Попов.- Ви ж бачили,  що  я  нiчого  не
записав. Слова, слова... Потрiбне дiло, друже мiй... Очолював  слов'янське
ваше братство пан Костомаров? Чи ви?
   - Я не належав нi до якого братства i  через  те  не  можу  нiчого  вам
повiдомити.
   - Припустимо... - всмiхнувся криво слiдчий. - Я вам повiрив би, коли  б
не пан Андрузький, який, - i, мабуть, небезпiдставно, -  твердить,  що  ви
були душею братства святих Кирила i Мефодiя, його натхненником i,  так  би
мовити, вождем духовним...
   - Видно, ви налякали його до смертi i вiн  сказав  те,  що  хотiли  вiд
нього чути.
   - Та нi, зiзнався щиро i добровiльно, за що i буде винагороджений.
   - Iуду теж нагородили, та вiн чомусь повiсився...
   - Чи не вважа?те себе месi?ю? - спитав з лукавим усмiхом.
   - Нi._ _Я поет, художник.
   - Е-е,  не  кажiть!..  Iз  ваших  вiршiв  видно,  що  ви  берете  вище.
Признайтеся. Я не скажу Леонтi?вi Васильовичу. Цiкаво просто. Все-таки я ж
був колись учителем... Exegi monumentum  aere  perennius,  як  мовить  нам
Горацiй. "Я знак безсмертя собi воздвиг..." Ви не вивчали латинську  мову?
Вибачте, я геть забув, що ви були... Як мовиться, iз грязi в князi...

   _Як умру, то поховайте_
   _Мене на могилi,_
   _Серед степу широкого,_
   _На, Вкра?нi милiй..._

   - Я був тодi смертельно хворий...
   - Хiба здоровому спаде на думку писати такi рядки!

   _Поховайте та вставайте,_
   _Кайдани порвiте_
   _I вражою злою кров'ю_
   _Волю окропiте._

   - У вас чудова пам'ять  i  вимова  цiлком  пристойна.  Ви  часом  не  з
Укра?ни?
   -.Нi. Просто часто менi доводиться займатись вашим братом. А як було  б
прекрасно, тихо, мирно, коли б ви раз i назавжди повикидали з голiв химери
i примирилися iз тим, що ?, що буде...
   - Того, що буде, нiхто не зна?...
   - Знаю. Iмперiя, як i тепер!
   - Вам легко жити: вiрите! А iншим, бач, вiдмовля?те в потребi  вiри,  в
правi на власну душу.
   - Вiрте i ви в царя, в iмперiю, i в душах ваших буде мир та любов!
   - У рабських душах?!
   Запала довга тиша. Попов гортав рукопис його "Трьох лiт".
   - Хоч це вам здасться дивним, - мовив нарештi глухо, - я  розумiю  вашу
палку неприязнь до крiпосництва... Коли б ви паном  виросли  i  мали  душ,
скажiмо, двiстi, то заспiвали б iншо?... Моя вам дружня рада: не зачiпайте
цi?? теми, принаймнi тут, де в кожного ? крiпаки, що теж не  дуже  втiшенi
сво?м становищем. Он в генерала нашого два роки тому теж збунтувалися його
селяни... Тепер вiн чортом дише на всiх пiдбурювачiв. Так що шануйтесь...
   - Дякую. А чим я маю вам заплатити за цю пораду?
   - Колючий ви, - всмiхнувся слiдчий. - Я з чистим  серцем,  а  ви  б'?те
простягнену вам у бiдi достойну, дружню руку...
   - А може, в нiй безчестя?
   - Безчестя в бунтi, а не в розкаяннi. Розкаяння i допомога слiдству...
   - Напевно, ви вважа?те, що я не маю честi, й тому пропону?те менi  таку
бридоту?
   - У кожного сво? обов'язки перед Росi?ю i государем...
   - Ви ж не крiпак, самi такi обрали.
   - Обставини бувають дужчi вiд нас самих... А потiм, чом ви, борючись  з
самодержавством, не припуска?те, що хтось глибоко  вiрить  у  досконалiсть
тако? влади i вiдданий не тiльки тiлом, але й душею?
   - Хто вам сказав, що я борюся з самодержавством?
   - Вiршi. Найкращi свiдки - вписанi сюди поезi?, - поклав на зошит руку.
- Не кимось,- прошу вiдзначити, - а  власною-таки  рукою.  Те,  що  сказав
студент Андрузький чи ще там хтось, ? змога i заперечити, довести, що  все
брехня та наговiр, за щось там чорна помста, а  тут,  як  кажуть,  супроти
факту не попреш. Бо що написано пером...
   - Того не виволочеш волом.
   - У нас не так говориться. Та це дарма, важлива суть... Скажiть,  а  де
ваш перстень? - спитав, уп'явшись поглядом у праву руку, яку Тарас  поклав
на стiл.
   - Перстень?.. - протяг, шукаючи найкращу вiдповiдь.  Пильнуй,  пильнуй,
Тарасе! Ця пiдколодна гадина куса? враз. - Я ж не панич, -  всмiхнувся,  -
щоб начiпляти перснiв. Подумать можна, що ви менi колись давно  подарували
перстень... А може, й це чийсь наговiр?
   - Ви не носили цього святого знака?
   - Не розумiю...
   Попов замовк, задумався. Гортав недбало зошит.
   - Хотiлось вам допомогти, - сказав нарештi тихо. -  Порятувати  вас  од
Сибiру й каторги... На щастя, братство ваше накрили ми  ще  в  зародку,  з
малим грiхом. Колеги вашi, мабуть, вiдбудуться  лиш  переляком  та,  може,
висилкою... А з вами дiло гiрше. Поет, який дерзнув супроти ?х величностi,
- це вже бунтар, злочинець, i не якийсь -  державний!  -  пiднiс  покритий
прозорим пухом палець iз довгим гострим нiгтем.
   "Мов хижий  кiготь...  -  зринула  тривожна  думка.  -  Вп'?ться  -  не
оддереш..."
   - Я не дерзав... - промовив. - Все те саме писалося. Найде,  як  хмара,
вдарить розлогим громом, блисне i - лл?ться, лл?ться, лл?ться!..
   - Ви хочете менi сказати, - всмiхнувся хитро  слiдчий,  -  що  ви  лише
записували, яко Мойсей, нечутний для iнших голос божий?
   Тарас кивнув. Напружився, чекаючи нових питань, в яких напевно ж буде й
нова пiдступна пастка.
   - Отже, ви щиро вiруючий i  навiть  бiльше  -  речник  самого  господа?
Припустимо. Це все чудово, складно й могло б вам трохи допомогти... Коли б
не два моменти. Один: для речника потрiбна  вiра  беззастережна,  а  ви  в
сво?му "Exegi monumentum" замаху?теся i на Всевишнього. Пригаду?те?

   _Як понесе з Укра?ни_
   У син?? море
   _Кров ворожу... отодi я_
   _I лани, i гори -_
   _Все покину i полину_
   _До самого бога_
   _Молитися... а до того_
   _Я не знаю бога._

   А другий момент - ще тяжчий для  вас,  оскiльки  вiн  не  приватний,  а
фiлософський чи богословський. Iз ваших слiв про "божий глас" виходить, що
й вседержитель осуджу? самодержавство i государя iмператора, свого ж  таки
помазаника. Погодьтесь, це вже, батечку,  скорiше  схоже  на  маячню!..  -
Примружив бiлястi очi, смачно пошкрiбся в баках i позiхнув.  -  То,  може,
будемо самi писати вiршi й вiдповiдати за них самi? Чи ви наполяга?те,  що
автором "Закону божого" були не ви, а теж господь?
   - Я не писав такого вiрша.
   - Лише записували?
   - Нi. Я не маю твору з такою назвою. Чи, може, ви приписати хочете менi
?вангелi??
   - Тарасе Григоровичу!.. - докiрливо розвiв руками слiдчий. - Ми теж  не
ликом шитi... Якщо не ви, то хто? Гулак, Кулiш чи Костомаров?
   - Ви про таке пита?те, чого не знаю, - стримано сказав  Тарас,  хоча  в
душi вже закипала злiсть.
   - Все ясно - ви бажа?те погомонiти iз генералом Дубельтом...  -  сказав
Попов не скоро.- Ну, що ж, як мовиться, я умиваю руки.  Стосовно  вас  мо?
сумлiння чисте. Я щиро прагнув виручити вас iз бiди...
   - Спасибi, - зiтхнув Тарас полегшено. - Вже якось воно та буде. Як  бог
не видасть, кажуть, свиня не з'?сть...
   - Язик - ваш ворог,  -  кивнув  похмуро  слiдчий.  -  Унтер!  -  гукнув
пiдводячись. В порозi вирiс унтер.
   - Я тута, ваше благородi?!
   - У камеру! - зиркнув спiдлоба на Шевченка. - Та накажи, щоб пильнували
добре! Бо не дай бог...
   - Дозвольте йти? - заждавши, спитав жандарм.
   Лише махнув рукою.
   - Добранiч вам! - сказав Тарас, виходячи.
   - Що? А-а... Ходи здоровий,буркнув.
   У камерi було волого й холодно. Стояв важкий, аж млосний морок.  Тiльки
серед пiдлоги ледь-ледь  вiдсвiчувалося  вiкно  у  гратах,  вище  i  вужче
справжнього... Життя  й  мистецтво...  Дiйснiсть  i  вiдображення  його  у
творах... Звiдки  вони  дiзналися  про  "Закон  божий",  чи  "Книги  буття
укра?нського народу"? З чуток, доносу? Чи мають тут примiрник?.. Казав  же
?м: не треба документiв! Витворили на  власну  голову  та  ще  й,  мабуть,
розмножили... Розумнi ж наче, професори  та  вчителi...  Цей  теж  учитель
нiби... Благопристойний хранитель  трону  й  самодержавства!..  Котра  уже
година? За пiвнiч, певно... Чи то вже  знають  в  Академi?  про  злу  його
пригоду? Брюллов помiг би, може. Великий Карл велику ма? силу!..
   Лiг на холодне лiжко, не роздягаючись. Такий був день, а  не  втомився.
Мабуть, через напруження... Видать, що правду каже цей ?зу?т: не вирватися
йому iз ?хнiх залiзних  рук!..  Повимiчали,  бачив,  у  рукописнiй  книжцi
мiсця, в яких правдиво мовиться про них - катiв народу.  Iч,  закрутило  в
носi! Покайся, мовить, викажи сво?х братiв  по  мислi  -  i  будеш,  може,
прощений!.. Вони по вуха в злочинах, а каятись велять йому.  Вони  вдiлили
дещицю, щоб викупити його з крiпацтва, - а хто  ж  його  туди  загнав,  ще
ненародженим зробив рабом?.. Сама цнота, ображена його правдивим словом!..
?х не цiкавить правда, чужа душа,- турбуються лише  про  власну  шкуру.  В
кровi, в сльозах купаються i розпинають кожного, хто ?м про це розкаже, ба
навiть тiльки ледь натякне!.. Здавалося б, почуй, збагни, одумайся, -  нi,
затуляють вуха й велять  заткнути  рота,  замкнуть  вуста  безстрашнi,  що
мовлять слово правди. Щоранку ревно моляться  Iсусовi,  що  постраждав  за
iстину, а потiм з легким серцем йдуть розпинать, як Iрод, сво?х  iсусiв!..
Господи, якщо ти  бачиш,  чому  мовчиш,  не  вдариш  правдивим  громом  .в
скверну?.. А може, ти, всеблагий, iз  ними  радишся  в  дiлах  земних,  бо
стiльки горя послав на люд простий, беззахисний i незлобивий?!
   Хтось гомонить у коридорi...  Мiняють,  певно,  вартових...  Пильнуйте,
каже, добре... Гада?, що я тiкатиму, що десь довкола бродять з  ножами  за
халявами мо? завзятi спiльники... Гай-гай!  Нiхто  й  не  пiкнув,  шаснули
одразу врозтiч, палять десь там книжки й рукописи...  Ледь  не  два  тижнi
?хали.  Двох-трьох  тих  "спiльникiв"  було  б  достатньо,  аби  нехай  не
визволити, то хоч папери взяти!.. Чого йому не  говорили  i  ким  лише  не
називали, а як дiйшло до дiла, а як  спiткала  його  бiда  -  i  вусом  не
повели, зоставили його одного вiч-на-вiч iз сонмом царських завзятих  слуг
i стражiв самодержавства...  Спокiйно  спи,  мiй  враже  в  личинi  друга,
визволити нема кому! Ми всi однi, самотнi, позбавленi  священних  прав  на
дружбу i товариство, на ту велику ?днiсть, що звуть народом. У  полi  один
не во?н, кажуть. I не людина! Люди не  можуть  жити  кожен  сам  по  собi,
тремтячи й остерiгаючись усiх i вся. Це дикий,  тваринний  стан,  який  на
руку тiльки тим, хто при владi... Що там вони  створили,  братчики,  якусь
подобу ?дностi, iдею, дух, що тiльки мав набрати форми, а ?х луп,  луп  по
головах - та в каземат, та пiд тортури страхом!  I  знову:  ти  вряту?шся,
коли утопиш iншого... Продай, тремти, лижи, канюч, принижуйся!..
   Схопився з лiжка. Рвучко ступив на тiнь од рами й грат  i  вiдсахнувся.
Грати!.. На душах наших грати... I тi стократ страшнiшi цих, вiконних!..
   Постояв трохи в мороцi, як у водi, й, вiдчувши холод, тихо пройшов  мiж
лiжком та злою тiнню до стiльця. Зняв i повiсив  на  нього  верхнiй  одяг,
намацав ковдру й сторожко, мов у незнану рiчку, залiз пiд  не?.  Ось  вiн,
в'язничний затишок, пристанище тривожних дум i скорбних снiв!  У  казематi
навряд чи можуть  снитися  чарiвнi  сни...  Хто  зна?...  Людська  душа  -
вмiстилище таких скарбiв!.. Хто мiг сказати тодi, наприклад, як вiн сидiв,
нещасний, пiд кабiнетом пана i ждав наказiв, що  вiн,  отой  засмиканий  i
шмаганий  "неоднократно"  хлопець,  колись  поетом   стане   i   що   його
прийматимуть у всiх ма?тках панських на Укра?нi?..
   Зiтхнув, зручнiше вмощуючись. Тут не  понiжишся,  на  цiм  спартанськiм
ложi!.. Згадав, як довго й трудно збирався вiн на Укра?ну.  Хтось,  певно,
думав, що вiн одвик i збайдужiв, а вiн боявся, серце сво? притримував, щоб
там йому, зболiлому за рiдним, милим кра?м, не розiрватись з  горя.  А  ще
йому здавалося,- хоч соромно тепер признатися й собi  самому,  -  що  воля
його лише для Петербурга, що там, де вiн сходив тернистi шляхи крiпаччини,
вона розтане, "яко вiск розта? перед лицем вогню", i вiн впаде  в  неволю,
мов звiр у яму, викопану й накриту хмизом на  пота?мнiй  його  стежинi  до
водопою...
   Сон не приходив. В  мiстi,  як  у  селi,  озвався  пiвень,  iнший  його
пiдтримав... Першi? А може, другi?..
   Спочатку вiн послав гiнцiв: "Кобзар"  -  свiй  трудний  первiсток  -  i
"Гайдамакiв"... Тiльки тодi  наважився  ступити  й  сам  на  рiдну  землю,
глянути в глибокi, журнi очi сво?х людей, з якими вкупi вирiс i  вiд  яких
пiшов у  свiт.  З  чужо?  волi,  спiйманий  в  степу,  бездомний,  але  не
вiльний...
   Були там,  правда,  й  iншi  -  неситi  панськi  очi.  Вiн  цих  боявсь
найбiльше, як вирушав iз Петербурга... Точнiше, вiн остерiгався панства  -
свого ж таки, "рiдненького", -  яке  чомусь  до  нього  стало  липнути  та
родичатися, коли пiшов по Укра?нi його "Кобзар"... А може, то йому послала
доля таке важке й химерне випробування?..
   Почулася чиясь хода, рiзкi команди.
   - Усе гаразд? Спокiйно?
   - Так точно, ваше благородi?!
   - На мiсцi всi "голубчики"?
   - А де ж ?м, бiдним, дiтися...
   - Ну, Сидоров! Ще раз таке почую, заробиш карцер!
   - Слухаюсь!
   Поволi  стихли  кроки.  Тiнь  од  вiкна  погойдувалася,  неначе  пружна
хвиля... Далеко десь полинув  дзвiн  курантiв...  А  може,  те  йому  лише
здалося...
   Не спалося. А нiч була як море...
   ...Сповна вiдчув, що вдома вiн, на Укра?нi, як з-за Днiпра  побачив  на
горах Ки?в. Про цю святу, щасливу мить вiн мрiяв  довгi  роки,  вона  йому
ввижалася у вогкi, холоднi ночi в Санкт-Петербурзi, коли найдужче праглося
тепла землi, високого, ясного неба i сплеску крутобоких днiпрових хвиль...
   - Заждiть, заждiть! - гукнув нестямно кучеровi, стрибнув на землю, нiби
зустрiв тут батька рiдного, й побiг до  рiчки.  Хвиля,  хтозна-чому  i  де
здiймаючись, з глухим, журливим шумом накочувалася  на  вкритий  пiною  та
черепашками пiщаний берег, спинялася на мить якусь,  зiтхала  й  вiдходила
кудись униз, в глибини, щоб дати мiсце iншiй. Вода була прозора, ледь-ледь
жовтава, з блискiтками, що вдалинi зливалися в  суцiльне  сяйво-марево,  в
якому плив вiтрильник i тихо слались чайки...
   Присiв, набрав води у пригорщ i хлюпнув собi  в  лице.  Заплющивши  вiд
щастя очi, слухав, як диха? старий Днiпро, як  скочуються  щоками  сльози,
змiшанi з його солодким плином...
   - Ви, пане, що, давно води не бачили? -  спитав  похмуро  хурман,  коли
Тарас невдовзi сiв на вiзок.
   - Ви тiльки гляньте, дядьку, яка краса! - розвiв руками, нiби були то в
нього крила.- Днiпро! Днiпро!!
   - Вода, та й годi,- буркнув.
   - Козацький батько!..
   Хурман спiдлоба глянув на  подорожнього,  всмiхнувсь  у  вуса  й  мовив
смиренним голосом:
   - Батьком тепер у нас Микола, росiйський цар...
   - Та ви й самi чи рiд ваш, певно, з вiльних людей.
   - Згадала баба, як була дiвкою,- сказав нескоро хурман i хльоснув коней
вiжками. В'?жджали саме на наплавний днiпровський мiст.
   По той бiк, вже бiля гори, ?х зупинила  варта.  Унтер  спитав  гранично
коротко:
   - Хто i куди?
   -  Учень   Санкт-Петербурзько?   Академi?   мистецтв   Шевченко   Тарас
Григорович,- дiстав Тарас папери.- А ?ду в Ки?в. Поки що...
   Суворий страж махнув рукою.  Конi  взяли  завзято  з  мiсця:  збагнули,
мабуть, близькiсть спочинку й торби з сiном або вiвсом.
   Тарас притих. Вдивлявся в горби обабiч, вкритi чагарником та дерезою, в
хатки,  притуленi  на  латочках  пiд  кручею,  на  бастiони  й  вежi,   що
вимальовувалися на тлi ясного неба, й не мiг собi  простити  того  дурного
"поки що...", яке сказав вiн унтеру. П'ять лiт уже на волi, а й досi  десь
на днi душi лежить тремтливий острах перед усяким, що  ма?  силу  й  владу
тебе як стiй образити. Ну що йому до того, куди ти потiм вирушиш?.. Самому
бридко й сумно...
   Фортеця,  яку  вже  вкотре  перебудовували,  зустрiла_  _?х  iще  одним
шлагбаумом, смугастою, в зрiст чоловiка, будкою i вартовими.  Правда,  тут
не питали, хто вiн, стояли так,  для  форми,  бо  хтось  колись  поставив.
Нiколи ще, напевно, бiля Печерського  монастиря  не  скупчувалося  стiльки
солдатiв, му-ровщикiв та землекопiв. Здавалося, вже почалась вiйна i ворог
облiг фортецю; ждали немовби тiльки приступу...
   Хурман спинив натомлених, аж мокрих,  коней  бiля  зеленого  будинку  з
вивiскою "Трактир" i запитав:
   - Тут зупинятиметеся?
   Тарас мовчав вагаючись. Вiн ?хав, власне, в Ки?в, а тут було щось... .
   - Пане! - нетерпеливилося хурмановi. - Ви що, спите?
   - Нi, думаю.
   - А що тут, пане, думати! Трактир пристойний, ? номери i  де  по?сти  й
випити.
   - Чогось менi не хочеться тут поселятися... - зiтхнув Тарас. -  Немовби
?хав, ?хав та й опинився знову в Санкт-Петербурзi...
   - ? ще трактир. Аж на Подолi, правда...
   - Вези туди! Одержиш на могорич.
   - Вйо, вйо, соколики! - пiдбадьорився вусань  обiцянкою.  -  Ви  гарно,
пане, вдумали. Там тихо й мирно,  поряд  базар,  притика  й  наша  поштова
станцiя...
   - Трактир сто?ть бiля Днiпра?
   - Коли висока повiнь, то можна з вiкон просто ловити рибу й смажити,  -
розговорився хурман. - А понад ним на кручi, немов на небi, ся? хрестами й
банями золотоверхий собор Михайлiвського монастиря...
   - Я знаю, я вже бував колись давно  у  Ки?вi,  -  розхвилювався  Тарас,
пригадуючи всю ту красу. Небавом вiн побачить знову  диво  старого  Ки?ва,
вбере душею, - вiльною вiд пут неволi! - вiчнiсть, що тут вита?...
   З пагорба йому вiдкрився раптом високочолий город!  Не  в  первозданнiй
сво?й красi, а в ранах, викарбуваних вiками, не у могуттi й величi, а  вже
в ру?нi, в скорбнiм напiвжиттi,  де  кожен  камiнь  -  спогад,  та  й  той
напiвзабутий... Скiльки його плюндровано!...
   Вiз  покотився  вниз,  i  стародавнiй  Ки?в  поволi  став  ховатися  за
височенним зеленим пагорбом. Лiворуч, вже  в  долинi,  проплив  фонтан,  з
якого брали воду, як iз криницi, й вiз знову рушив яром,  вже  до  Днiпра.
Мiж вiттям старих в'язкiв та кленiв невдовзi зблиснула його гладiнь, i там
десь, у тому просторi з води та неба вихопився протяжний  зойк  пароплава.
Дiтище нових часiв гучним залiзним криком вiщало свiтовi про свiй прихiд.
   - Реве - аж страшно робиться, - кивнув на рiчку хурман.
   - Нового завжди страшно, - сказав Тарас.  -  I  колеса  колись  боялись
люди...
   - Цього, що в возi? Ат, не смiшiть! - нахмурився, гадаючи, що  то  його
беруть на кпини.
   - Вже нашi дiти думатимуть, що парова машина така ж звичайна,  як  кiнь
чи вiл.
   - Димить, смердить, гуркоче, - скривився хурман.
   - Мабуть, така натура в не?. Зате ж i сила!..
   Ви?хали на вiльний простiр. Злiва дорога йшла до  Братського  монастиря
та контрактових торгiв,  праворуч,  зовсiм  близько,  плескалася  у  берег
рiчка, далi, аж ген по той  бiк,  зелено  прослався  острiв,  знову  синiв
Днiпро затокою, за нею стiнкою стояв старий високий лiс...
   - При?хали! - зiскочив хурман з воза, зняв чемодан i мовчки понiс у дiм
пiд вивiскою.
   Тарасовi не залишилось нiчого iншого, як взяти свiй старий  портфель  i
рушити услiд поважним паном. Його зустрiв господар  i,  ледь  вклонившись,
мовив:
   - Ласкаво прошу! Пановi найкращий номер?
   - З вiкном на рiчку ма?те?
   - Аякже. Все для пана!
   Тарас дiстав полтиник, тицьнув у руку хурмановi,_ _ще_  _мовчки  м'явся
поруч.
   - Спасибi.
   - Вам спасибi, що довезли!
   Невдовзi вже стояв у номерi й вдивлявся в далеч рiчки  крiзь  невеликi,
проте прозорi й чистi шибки вiкна... Звершилося! Вiн на землi вкра?нськiй,
в самому Ки?вi, ось зовсiм поряд iз  нескоримим  старим  Днiпром!..  Що  ж
серце не засмi?ться в грудях, не затрiпоче  пташкою,  а  прича?лось,  нiби
його приклали каменем?.. Щоб не за?хав був до Качанiвки, не  надивився  на
ту наругу панську... Не пригадав... Не глянув у безнадiю... Ой Днiпре наш,
Днiпре, широкий та дужий!.. Де все воно подiлося? I вiльний дух, i помисли
про рiдний край, i мужнiсть, з якою кожен iшов на смерть, немов на  свято,
тiльки б вона була за  волю...  Дивно:  заснув  народ,  мiльйони  впали  у
летаргiчний духовний сон... Навiки? Чи до пори?.. Хто у  прийдешн?  гляне,
коли забуто, у снi поволi втоплено  й  близьке,  й  давноминуле!..  Позбав
народ минулого, i вiн спокiйно змириться з сво?м гiрким  сучасним,  а  над
майбутнiм i не замислиться... Жахлива, чорна iстина, яка холодить у  жилах
кров!..
   Зiтхнувши, взявся до чемодана. В нього_ _так мало днiв,  а  Ки?в  такий
великий i мальовничий!
   Небавом вийшов на божий свiт, - на  дивний  свiт  для  художника!  -  i
роззирнувся. Всюди була краса, усе довкруг просилося в його альбом, в його
за всiм цим  до  болю  спраглу  душу.  Спершу,  напевно,  треба  пройтись,
оглянуть, вибрати, а вже тодi... На Гору, в старе, прадавн? мiсто,  звiдки
все почалося! Крута гора... А як-то було на не? дертися з  мечем  в  руцi,
пiд градом стрiл? Напевно, тут не дерлися, а лiзли там на стiни, де тiльки
вал та рiв пiд ним. Вiн десь читав, що город взято  було  Бати?м  вiд  тих
ворiт, що на Печерськ, в долину Хрещатий яр...
   Чим вище вiн пiднiмавсь  по  кручi,  тим  бiльше  дух  захоплювало  вiд
перспективи, що вiдкривалася на Заднiпров'я та на  Подiл.  Десятки  верст,
величних i неповторних, прослалися чарiвним свiтом, казкою, в яку  нелегко
ввiрувати. На промiжнiй терасi недавно був розбитий  парк.  Найширша  його
алея вела до мiста, повз монастир. Вже, власне, з города, з  гори  побачив
вулицю i шлях, яким недавно ?хав, фонтан, новий  будинок  на  три  високих
поверхи, що пiднiмався важко  по  той  бiк  яру-вулицi.  Праворуч,  зовсiм
близько, бiлiв костьол... На Ки?вськiй  горi-легендi,  горi-великомученицi
ксьондзи й пани поставили свою божницю, капище кривавих свiтських  згубцiв
та ?зу?тiв!
   Звернув  праворуч.  У  далечi  йому  вiдкрився   собор   Михайлiвський,
золотоверхий. Чомусь спливло далеке мiсто Вiльно,  церква  свято?  Анни  i
Ядзя, чарiвна юна Гусиковська, що  молиться  за  те,  щоб  в  скорiм  часi
прийшла "кохана вольность"... Може, вона йому  найбiльш  подобалася  сво?м
великим уболiванням за долю  Польщi,  може,  любив  ??  за  пристрасну  ??
готовнiсть офiрувати усе, що  мала,  навiть  саме  життя,  на  благо  краю
рiдного, свого народу...
   Бiля собору, на морiжку, побачив сплячу жiнку iз  немовлям.  Обвiтренi,
ледь-ледь прикритi латаним убогим одягом... Його сердешна Катря!.. А  мо',
прочанка? Тисячами вони бредуть до Ки?ва благати в бога долi!..  Так  нiби
вiн живе десь тут, на цих сумних ру?нах... Нi, бог  цей  край,  цей  город
давно забув_!.._
   Тихенько сiв на лавку, дiстав альбом та олiвець i швидко накидав контур
сплячих. Двором проходив розкiшний пiп, i  вiн  попав  у  начерк,  бо  тiй
нещаснiй треба через цього вгодованого  слугу  господнього  звертатися  по
допомогу до вседержителя. Жаль працi, жаль молитви iз скорбних уст!..
   Вiдчув: хтось диха?  йому  в  потилицю.  Оглянувся  i  вгледiв  пильний
погляд, який одразу ж, спiйманий на пiдгляданнi, засяяв тихо усмiшкою.
   - Пробачте, пане... - знiтився той чоловiк. - Я, зна?те, також художник
трохи... Ви так схопили з ходу й дали такий суспiльний тон!..
   - Шевченко, - подав Тарас правицю.
   - Тарас Григорович?
   - О! Ви зна?те мене?
   - Мiй дорогий, та хто ж не зна? вас_ _на Вкра?нi!
   - От бачите... Примусили мене...
   - ?й-богу, батьку, слава про вас пiшла, як хвиля по синiм морi! Зна?те,
я ваш "Кобзар" напам'ять вивчив i "Гайдамакiв".

   _Гомонiла Укра?на,_
   _Довго гомонiла,_
   _Довго, довго кров степами_
   _Текла-червонiла_
   / _день i нiч гвалт, гармати;_
   _Земля стогне, гнеться;_
   _Сумно, страшно, а згада?ш_
   _Серце усмiхнеться..._

   О, я забув назватися! Учитель малювання у Ки?во-Подiльському повiтовому
дворянському училищi Олекса Фролович Сенчило-Стефановський.
   -  Звучить  поважно,  наче  "його  величнiсть  государ  iмператор  всiя
Русi..." - всмiхнувся Тарас.
   Сенчило розвiв руками:
   - Звичка... Посада, титул бiльше важать, анiж сама людина, ?? iм'я...
   - Та хай воно все западеться! -  гукнув  Тарас.  -  Сiдай,  Олексо,  та
розкажи, як тут живете-ма?те.
   - Ат... Що розказувати, - присiв Сенчило поруч. - Тихенько спали,  поки
ти не збудив, не вмив нам очi... Нинi ж i в нас  уже  щось  робиться...  ?
славна молодь... Перший - Кулiш Панько. Кебетний та заповзятий! Треба  вас
познайомити.
   - З простих чи пан?
   - Та... з кармазинникiв. Проте душевний хлопець, до рiдного  всього  аж
труситься. Запису? пiснi, казки, повiр'я... А ще - малю?. Пробу?...
   - А ти з яких? - спитав похмуро.
   - Батьку, я з богомазiв... - скрушно зiтхнув Сенчило. -  Ще  й  самоук,
здавав лише екзамени на вчителя iз малювання, спочатку тут, а  потiм  i  в
Академi?...
   - В Санкт-Петербурзi?
   - А де ж iще...
   - Давно?
   - Сiм рокiв тому.
   - А-а, я тодi ще був... Бодай не згадувати! Був крiпаком, пiдмайстром у
Ширяева...
   - Зазнав бiди?
   - На трьох би, брате, вистачило!
   Примовкли. Кожен перебирав не кращi днi свого дитинства, молодостi.
   - Бач, тихий ангел пролетiв, - сказав Тарас, щоб збити  печальну  хвилю
спогадiв. - Дивись, уже прокинулася прочанка  та  чи  покритка,  -  вказав
очима на морiжок. Дiстав мерщiй  карбованця.  -  Пiди  вiддай,  -  тицьнув
Сенчилу в руку. - Бо я не можу, плакатиму...
   Пiшли поволi мiстом. Тарас вдивлявсь у вулицi - знайомi й  нiби  ранiше
ним не баченi - й чув на собi цiкавий погляд друга,  з  яким  вони  одразу
зiйшлися серцем. Власне, це був вiн  сам,  такий,  яким  вiн  мрiяв  стати
колись, iще в Кирилiвцi, в  сво?х  "малярських"  мандрах.  Нiвроку,  гарно
вдягнений, не-захарчований... У порiвняннi з ним вiн,  Шевченко,  в  сво?м
плащi (чи балахонi!) та картузi з просто?  бiло-сiро?  парусини  здавався,
мабуть, учнем на побiгеньках...
   - А що, Олексо, взяв  би  мене  до  себе  помiчником?  Розтерти  фарбу,
збiгати кудись по щось...
   - Збитку?шся, Тарасе, з мене, бiдного? - спитав_ _Сенчило_ _вражено.-Не
всiм же бути...
   - Вибач! - узяв Тарас його за лiкоть. - Це я згадав, як  прагнув  малим
потрапити до богомазiв i вивчитися у них малярству.
   - Ма?ш тепер навчителя? - простив Сенчило.
   - Маю. Найкращого на всiй Русi. Сам Карл Брюллов!
   - Нi, ти таки щасливий! Тiльки не подумай, що я погано заздрю!..  Може,
колись Брюллов пишатиметься, що був тво?м учителем...
   - Ну й жартiвник! Береш мене на кпини? - аж зупинився. - Таки образився
на мiй невдалий жарт...
   - ?й-богу, нi, Тарасе! - приклав  до  серця  руку.  -  Брюллов  великий
майстер. Проте таких Росiя мала й матиме... Ти ж, як поет, - ?диний,  один
у нашiм кра? i, може, навiть - на цiлий свiт... Твiй голос - голос  божий,
знамення, поклик волi!..
   - Братику, - спинив Тарас ту похвалу, злякавшись ??, мов присуду, -  не
гарячкуй, не квапся робити з мене iдола! Я  з  плотi  й  кровi...  Мучуся,
шукаю, йду навпомацки...
   - Тарасе, ми зневiрилися, упали духом. Людям потрiбен свiточ, зiрка, що
всiх веде до спiльно? мети... Ти, батьку, нам возсiяв!..
   - Не думав, що хрест мiй такий тяжкий... - сказав Тарас схвильовано.
   - По спинi й хрест, - зиркнув Сенчило пильно,  мов  визначаючи  фiзичну
мiць Шевченка. - Он пан Кулiш щупленький, а не бо?ться, ба  навiть  прагне
взяти на себе цю важучу ношу... Вибач, я мушу йти. Щось прихворiла мати, i
зараз прийде лiкар... Я тут живу, в отому домi. Неподалiк живе  й  Панько,
он вiкна його помешкання, бiля тополi... Де ти спинився? Ввечерi я  забiжу
й, коли не проти, стрiнемося iз мислячою,  хоч  молодою,  громадкою  тво?х
палких прихильникiв. Вони щасливi будуть...
   - Я оселився в тому трактирi, що коло станцi?, бiля Днiпра.
   - Чудово! Ще раз вибач,- розвiв руками.- Треба було б запрошувати  тебе
до хати...
   - Вiтай же матiр, брате, й не потерпай. Ще матимеш таку нагоду.
   - Хочеш до нас у Ки?в? - а подивом спитав Сенчило.  -  Ми  тут  взялися
цвiллю...
   Тарас на мить замислився, бо й сам iще не прикидав свого життя  на  рiк
чи два. Згадавши Санкт-Петербург, промовив тихо:
   - Там чужина... ?, правда, люди душевнi,  чеснi,  мудрi...  А  скiльки,
брате, панства!  Собачники  та  горлохвати,  крiпосники,  лакузи  царськi,
наволоч у позолочених мундирах!..
   - Гада?ш, тут нема таких?
   - Я знаю... ?х розвелось, як смiття, як сарани!.. Все ж тут народ  мiй,
моя земля. Хочу пiзнати люд свiй i рiдний край, вiддати ?м всього  себе  -
до крихти, до краплi кровi!.. Слiзьми  нiхто  ще  муру  не  розколов.  Тож
досить слiз!  Час  дiяти,  шукать  рятунку!  Тисячi,  мiльйони  в  рабствi
скнiють, кладуть життя на панськi статки та забаганки!..
   - Батьку, тихiше!... - знiтився Олекса, скоса зиркаючи  навколо.  -  Ще
хтось почу?...
   - Добре, - сказав Тарас, вiддихуючись. Як  здума?  чи  заведе  про  злу
неволю мову, серцю у грудях тiсно. - Бiжи до матерi,  а  я  ще  трохи  тут
походжу, мо', щось змалюю...
   - Ввечерi чекай на мене!
   - Буду в сво?му номерi.
   Лишившись сам, Тарас зайшов у двiр Софiйського собору,  вишукуючи  собi
мiсцини для змалювання. Все тут було достойне пензля чи олiвця, проте  вiн
мусив вибрати одне, найлiпше, бо мав часу так мало, а Ки?в  такий  багатий
на кра?види й старовину! Десь тут колись, при Ярославi  Мудрому,  писались
книги, вчилися боярськi дiти... А дiти смердiв, во?нiв, простих киян?.. За
панством хiба протовпишся!..
   Сiв пiд старою липою, дiстав альбом та олiвець. Хотiв,  не  мудрствуючи
лукаво, зобразити фасад собору, браму з дзвiницею, що  височить  над  нею.
Зробив штрих, другий, третiй i зупинився...  Що  вiн  там  за  один,  отой
Панько, чого насправдi прагне? Просвiтлення свого народу, волi?  Чи  слави
власно?? Ой цi пани та  паничi!..  Он  вивели  полк  на  Сенатську  площу,
вишикували плече в плече... А ?х з  рушниць,  з  гармат  -  беззахисних!..
Гадали, цар зляка?ться? Смiшнi... Та вiн залив би кров'ю  весь  Петербург,
усю Росiю!.. Треба пiти поглянути, погомонiти  з  цим  Кулiшем.  I  паничi
порою бувають путнi. Навiть у Петербурзi  стрiчав  таких.  Завзятi,  добре
вихованi й освiченi, що дай бог кожному. Запалюються, немов суха солома. Й
так само швидко гаснуть. Хто не зазнав на власнiй шкурi  панщини,  хто  не
робив  пiд  нага?м,  надовго  того  не  стане,  влiзе  в  якусь   шпарину,
перетремтить; ще й буде потiм каятися i що ?  сили  впевнювати  словами  й
дiлом, що вiрнопiдданiшого нема в усiй державi...
   Сховав малярське причандалля, пiдвiвся й рушив до Кулiша.
   Застав Панька  за  малюванням.  Кiмната  вся  була  завiшана  людськими
постатями, накресленими вугiллям i тушувальним  олiвцем,  а  на  мольбертi
стояло майже чисте полотно з накиданим легкими контурами обличчям.
   - Ану ж вгадайте, хто завiтав? - спитав Тарас, вiдчувши  себе  в  сво?й
стихi?.
   Кулiш оглянувся, ледь осмiхнувся, -  нiби  зробив  велику  ласку,  -  i
вiдказав:
   - Шевченко.
   - Вiн, ?й же богу! - вигукнув Тарас, зрадiлий, що стрiв i тут  товариша
по ремеслу, або покликанню. Подав Паньковi руку. Той, нiби  якось  нехотя,
простяг свою. Рука була мiцна, кiстлява. - То  як  же  ви  впiзнали  мене,
добродiю?
   - Олекса був i розповiв.
   - А-а...
   - Ви гадали, що бог менi благовiстив появу вашу в Ки?вi? - пiдколупнув,
усе ще мило так усмiхаючись.
   - Та нi... Пробачте... - знiяковiв.
   - Сiдайте, прошу!
   - Дякую.
   Сiв на стiлець, що був один лиш вiльний од книжок, паперiв, полотен.
   - Читав, читав я ваш "Кобзар", - сказав Кулiш,  вважаючи,  що  саме  це
найбiльш цiкавить  гостя.  -  I  "Гайдамакiв"...  Добре!  Жаль  тiльки,  ?
недогляди... А втiм, ?х можна виправити. Ми ж люди, так би мовити, сво?. I
справу спiльну робимо...
   - То, може б, ми були на "ти"? - спитав Тарас. -_  _Щоб_  _легше  вести
мову i почувати себе вiльнiше.
   Кулiш  не  змiг  одразу  вiдповiсти.   Зробивсь   серйозним,   очi   ще
погарнiшали. Нарештi мовив стримано:
   - Нехай i так. Хоча в народi нашому...
   - А в запорожцiв?
   - Добре, - всмiхнувся знову. - Звiдки у тебе стiльки всiляких  знань  з
iсторi? та етнографi?? Зда?ться, ти не вчився в унiверситетi...
   - Я ж вирiс на  Звенигородщинi,  в  селi  Кирилiвцi,  вважай,  в  самiй
iсторi?. Мiй дiд Iван брав участь у Колi?вщинi... А ще - книжки. Знайшлися
щирi люди i в Петербурзi, зглянулися на сироту,  порадили,  що  прочитать,
довiрили  сво?  скарби...  Та  й  в  Академi?  навчають  теж   не   тiльки
малюванню... О! Що це ти малю?ш? Автопортрет?
   - Та-а, пробую... Чомусь нiяк не вловлю?ться...
   Тарас умить примружився, зиркнув на контур i на модель.
   - А дай-но, Паньку, пензля!
   Кулiш подав, не знаючи, як повестись.
   - Ти хочеш... - почав було.
   - Сiдай сюди,  -  пiдвiвся  Тарас  рiшуче.  -  Отак,  отак...  Посунься
трохи... Дивись на мене... Славно!
   Схопив палiтру, змiшав коричневу та чорну фарби й швидко поклав мазок.
   - Надовго?
   - Що?
   - Прикував мене?
   - А-а... Можеш триматись вiльно i розмовляти.
   - Що ж вийде?
   - Образ. Я ж Кулiша малюю, а не його парсуну. Менi побачить треба, який
ти ?. Тво? думки, природу, уподобання...
   - Отак, при першiй зустрiчi? - скривився в посмiшцi,Не забагато?
   - Хтозна...
   - А як же з пудом солi?
   - Ат! - вiдмахнувся Тарас, працюючи. -  Як  кажуть,  видно  пана  i  по
халявах. Та я вже й знаю дещо про Кулiша...
   - Що? - насторожився.
   - Не потерпай, хороше.
   - Коли ж ти встиг узнати?
   - Менi той самий янгол благовiстив.
   - Сенчило? - нахмурився Кулiш.- Поганець!.. Щоб так, уперше стрiвши...
   - Вiн зна? мене давно.
   - Ви з ним ранiше здибувалися? - спитав чомусь ревниво.
   - Читав "Кобзар".
   - I-i, братику! Поет i вiршi суть не одне й те ж саме.
   - Я - суть мо? поезi? i навпаки, - промовив твердо,  не  залишаючи  тим
самим мiсця сумнiву.
   Кулiш збагнув це й змовчав. Побоюючись за свiй портрет, набрав  значно?
пози й весь час тримався не?, так нiби прагнув змусити митця побачити себе
таким.
   - Не дмися так, - сказав Тарас. - Ти ж поки що не ментор, не вождь,  не
батько кошовий...
   - Ти й це в менi побачив? - спитав Кулiш, здивований, -  То,  може,  ти
вiщун, кудесник? - захихотiв непевно якось.
   - Паньку, при малюваннi  модель  завжди  ста?  у  позу  сво?х  найвищих
духовних злетiв i заповiтних, та?мних мрiй. Художник мусить  вибрати  лише
сутт?вi риси, глибинний смисл, натуру й вiдкинути все показне, уявне...
   - Ти хочеш цим сказати, що я не здатний...
   - Що ти! - змахнув Тарас руками, в яких були палiтра й пензель.- Колись
менi один дячок-художник сказав, уважно вивчивши мо? долонi, що я  не  маю
здiбностей анi до чого, навiть до шевства й  бондарства.  То  як  же  можу
гадати я, той, що поправ ногами велике те пророцтво?! Ще не стомився?
   - Дякую. Менi не зле... Дозволь хоч кра?м ока глянути...
   - Нi. Ще не час. Бо потiм тобi ввижатиметься пiв-Кулiша, -  всмiхнувся.
I спохмурнiв. - Ти зна?ш, я боявся ?хати на Укра?ну...  Боявся,  що,  крiм
плачу, нiчого тут не почую...
   - Всi ви в тiм Петербурзi!.. - буркнув на те Кулiш, немов Тарас образив
чимось його самого чи рiдний край.
   - А стрiв тебе, Олексу  -  й  душа  моя  всмiхнулася!  Правий,  мабуть,
Гребiнка, а з ним Григорiй Сковорода, що сплячий - це ще не мертвий...
   - Ти бачив ?вгена Павловича, ви зна?теся? - аж весь  подався  Кулiш  до
нього.
   - Вже рокiв сiм, напевно. I ?хали  вдвох  з  Петербурга  аж  до  самого
Нiжина.
   Кулiш примовк, нахмурився. Його щось гризло, мучило, й Тарас прийшов на
помiч:
   - Ну, як тут, брате, ? ще порох в порохiвницях?
   - Збира?мо собi потроху... А звiдкiля ти зна?ш Сковороду?
   - Я списував колись, малим, його пiснi, - зiтхнув Тарас, згадавши  себе
у полi бiля овець. - Пишу, спiваю, плачу... Минуло стiльки рокiв, а все не
можу згадувати того без слiз...
   - Видать, багато перестраждав?
   - Бодай не згадувати!.. Менi вже двадцять дев'ять... А ще  п'ять  рокiв
тому був крiпаком! - поклав мазок,  та  так,  що  пензель  переламався.  -
Пробач... Ти зна?ш пiсню про Сагайдачного?
   - Тодi пiдтягуй! - Поправив на полотнi ледь  припухлi,  мов  у  дитини,
губи й змахнув рукою, нiби дячок чи регент перед церковним хором:

   _Ой на горi да женцi жнуть_
   _А попiд горою,_
   _Яром-долиною_
   _Козаки йдуть!.._

   Кулiш йому пiдспiвував, проте несмiло, нiби не знав_  _нi_  _слiв,  анi
мелодi?. А може, просто не мав до спiву хисту.
   - Та в тебе ж голос янгольський!  -  гукнув,  коли  вони  дiстались  до
Сагайдачного.  -  I  треба  ж:  усе  однiй  людинi!..  Нi,   тут   господь
розщедрився...
   - Мабуть, з похмiлля був, - сказав Тарас суворо. - Забувся волю дати.
   - I все-таки тобi роптати на нього грiх. Вже й волю ма?ш.
   - Маю. Коли б не добрi люди, то мав би я вiд бога дулю з маком!
   - Свят, свят... - Кулiш перехрестився. - Ти з глузду з'?хав,  брате!  А
може, бог так випробовував тебе, вдивлявся, чи ти достойний його щедрот?
   - Мо?х братiв, мо?х сестер, мiльйони душ, уярмлених  лукавим  панством,
теж випробовують на небесi? В iм'я чого? Блаженства, може, райського?  Аби
потрапити по смертi в рай, потрiбно тут життя прожити в пеклi?!
   - Ти перебiльшу?ш сво? й чужi страждання, - сказав Кулiш. - Пани  ж  не
звiрi, люди... Ну, ? поганi, грубi, - пiдвищив голос, бачачи, що цi  слова
?лейнi дратують гостя, - та в бiльшостi  сво?й  поряднi  й  чеснi,  навiть
патрiотичнi... Вiзьми того ж Тарновського... Чи Скоропадського...
   - А зна?ш ти, - скипiв Тарас, - з кого завiв собi гарем Тарновський?  З
небог!
   - Брехня!  Щоб  пан  Григорiй,  любитель  муз,  вiдомий  на  всю  Росiю
меценат!.. Тобi на нього наговорили злi  язики,  а  ти  й  повiрив.  Грiх,
брате, грiх!..
   - Я щойно iз Качанiвки. Та й в Петербурзi бачив мерзеннi наслiдки  його
родинних "благодiянь"...
   Кулiш не знав, що  мовити.  Його  це  також  вразило.  Сидiв,  схиливши
голову, й кусав нервово губи.
   - Дивись сюди! - звелiв Тарас, Примружився.  -  Браку?  чогось  очам...
Сум'яття в них... Гординя... I щось таке...
   - А йди ти пiд три чорти! - образився нараз Кулiш, пiдвiвся i  вiдiйшов
аж до вiкна. - Малю?ш, то й малюй портрет...
   - Ну, добре, - сказав Тарас примирливо. - Лице, вважай, готове... Решту
сам доведеш до толку. Кебету ма?ш i ма?ш хист... На перший, раз достатньо.
Еге? Ввiрвався, наговорив аж сто мiшкiв тi?? вовни... Вибач! Менi вже час.
Ось пензель, ось палiтра.  Ось  мiй  портфель...  А  по  цiй  мовi  будьте
здоровi!
   - Де зупинився? - спитав Кулiш, не озирнувшись.
   - В трактирi бiля поштово? станцi?.
   - Надовго?
   - Нi, на кiлька днiв. Додому вже подать  рукою.  А  я  не  був  там  аж
чотирнадцять лiт!..
   - Пробач i ти, - оглянувся-таки Кулiш. - Гадаю, ми ще стрiнемося...  Як
там не ?, а мусимо триматись разом. Дiло ж у нас одне!
   - Сенчило прийде до мене ввечерi. Приходь i ти.
   - Спасибi... Може б, ти пiдписав малюнок?
   Тарас узяв тоненький пензлик, вмочив у першу-лiпшу - червону - фарбу  i
розписався на полотнi.
   - Тепер менi всi заздритимуть!  -  сказав  Кулiш,  поглянувши  на  свiй
портрет. - Освiтлений тво?м сiянням, i я,  гляди,  уславлюся...  Принаймнi
тут, у Ки?вi...
   - Недовiдомi путi господнi, як говорив колись мiй вчитель-дяк, коли  не
мав чим похмелитися, та не втрачав надi?. Ще, може, ти  колись  боятимешся
цього портрета, пiдпису i вiдречешся тричi, допоки пiвень прокукурiка?!
   - Я ж не Петро, i ти - Тарас, а не Iсус, - сказав, неначе вдарив.
   - Поети  теж,  як  i  путi  господнi,  недовiдомi...  -  протяг  Тарас,
жартуючи. I раптом сам збагнув, що мовлено цiлком серйозно. Хто  зна?,  що
напишеться  сьогоднi,  завтра  чи  через  рiк...  Майбутн?  його  не  буде
сонячним, бо все в пiтьмi довкола, бо сльози його пекучi не змиють  зла  й
неволi на цiй землi...
   - Ти слуха?ш мене чи нi? - спитав Кулiш.
   - Я думаю... Про  долю  нашу...  Паньку,  ти  познайом  мене  з  людьми
хорошими. Менi казав Олекса, що ? такi.
   - Зустрiнешся, побачиш сам.
   - Ну й добре! Тепер бувай. Пройдуся  трохи  мiстом  та  подивлюсь...  Я
стiльки марив у Петербурзi цим днем, цим щастям!
   Надiв картуз, узяв портфель i вийшов на помережану вже довгими  густими
тiнями парку червневу вулицю.
   Вони зiйшлися, як неофiти, за  двi  доби  до  ви?зду  Тараса  з  Ки?ва.
Правда, не в катакомбах, а на зеленiм лузi пiд Межигiр'ям.
   Тарас приплив вiтрильником, який добув Сенчило i сам же вiв, не сидячи,
а стоячи бiля стерна. Його лице,  постава,  рухи  -  все,  все  змiнилося,
вiдколи сiли в човен i пiдняли вiтрило.  Так  наче  щось,  а  може,  хтось
прокинувся в його душi, розправив груди, плечi. Свистiв  у  снастi  вiтер,
вились довкола чайки, похлюпувала густа вода, i ясне сонце зблискувало  на
синiх хвилях...
   Мовчали,  нiби  слово  могло  порушити  цю  благодать,  гармонiю  ?х  i
Днiпра... Невже й вони,  славетнi  ?хнi  дiди  та  прадiди,  пливли  отак,
вчарованi красою вод, i неба, i берегiв?.. Що в ?хнiх душах  дiялося,  якi
думки  снували  у  ?хнiх  буйних  головах  пiд  час  морських   походiв?..
Достеменно вони з Олексою уже того не знали, не  розумiли.  Хiба  що  так,
душею, чимось отим у серцi, в кожнiй найменшiй фiбрi тiла, що  робить  нас
спорiдненими з людьми давно померлими i ненародженими...  Он  вiн  сто?ть,
Сенчило, i в ньому гра?, бурха? вiдвага тих забутих старих часiв!  Спитай,
куди вiн править,  i,  мабуть,  скаже,  що  на  Скутару  або  Стамбул,  де
знемагають його брати та сестри в тяжкiй неволi... Вiн сам торiк, як  плив
Балтiйським морем у Швецiю (i не доплив через  хворобу),  вiдчув  себе  на
Чорнiм морi, у байдаку, межи сiчовим славним  товариством,  що  линуло  на
поклик-плач:

   _О милий боже Укра?ни,_
   _Не дай пропасти на чужинi,_
   _В неволi вольним козакам!_
   _I сором тут, i сором там -_
   _Вставать з чужо? домовини,_
   _На суд твiй праведний прийти,_
   _В залiзi руки принести_
   _I перед всiми у кайданах_
   _Стать козаковi..._

   Вiтер дзвенить вiтрилом, жене крутi зеленi хвилi лозами i  пiнить  воду
за байдаком!..
   - О господи! - Олекса сiв на зчорнiлу лаву й всмiхнувся тихо,  нiяково.
- Я не терплю вiтрил опущених i голих щогл... - озвався враз,  немов  вони
вели розмову, а не мовчали.
   - А я - човнiв прикутих, на ланцюгу, - сказав Тарас. -  Довкiл  води!..
Пручаються, ланцюг весь час посмикують, а попливти не можуть...
   - Он Вишгород! - вказав Сенчило на правий берег, що був од них по  лiву
руку.
   Хатки, ру?ни, церква... А був же город, згадуваний не раз в  лiтописах,
ще починаючи вiд Ольги й Iгоря!.. Та  й  Межигiр'я,  кажуть,  уже  не  те,
спалив його Потьомкiн, щоб догодити сво?й  любасцi...  I  пам'ять  нищать!
Мабуть, вона страшна для самодержцiв... Бо воскреша?, будить заснулий дух,
б'? в дзвони, кличе у храм свого народу,  де  вберiга?ться  серед  святинь
безсмертна його душа!..
   Ще здалеку з Днiпра побачили хрести та банi Межигiрського монастиря.
   Тарас устав, вiдчувши, як хвилювання йому стиска? груди.  Цей  монастир
був особливий. Сюди приходили на схилi лiт тi  запорожцi,  якi  вцiлiли  в
кривавих битвах, звiдси  на  Сiч  привозили  попiв,  дияконiв,  якi  могли
орудувати шаблею так само вправно, як i хрестом.  Козацький  дух  тут  жив
найдовше в душах пiд довгим чорним одягом...
   Кулiш зустрiв ?х бiля притики. Притримав човен, поки  вони  вгамовували
вiтрило.
   - А iншi ж де? - спитав Олекса.
   - Будуть. Спочатку ми оглянемо старе гнiздо орлине, щось  замалю?мо,  а
потiм  час  настане  для  кашi  й  чарки.  Хлопцi  вже  постараються,  щоб
пригостити батька, - так звуть вони  тебе,  Тарасе,  -  за  добрим  давнiм
звича?м! Ну, як пливлося?
   - Гарно!.. - гукнув Олекса. - Вiтер у спину дув, старався, неначе знав,
для кого.
   - Ви, братики, хвалiть, та мiру знайте, - сказав Тарас похмуро.
   - Теж правда, - пiдтримав його Кулiш. - Гiркого  також  треба.  Щоб  не
завадило, бува, солодке.
   - Хiба йому ще мало всипали по тих журналах! - мовив Олекса. - Справжн?
не перехвалиш.
   - Хто зна, хто зна... - озвався Кулiш непевно. - Воно якби пiдсипати...
Та тiльки не з того боку...
   - Паньку! - спахнув Олекса.- Хочеш, щоб ми ще  раз  втлумачили,  що  це
тобi не по губах салата?
   Кулiш притих, насумрився.
   Тарас не став втручатися.  Нехай  собi!  Вiн  гiсть.  Сьогоднi  тут,  а
завтра... Поет зробив свою роботу, як написав. Все iнше - то вже  не  його
турбота. Одне збагнув за днi, прожитi на  Укра?нi:  його  думки  знаходять
щирий вiдгук,  тривожать,  будять,  збурюють.  А  це  -  найбiльше  щастя!
Страшне, коли вола?ш до порожнечi! Що може бути  гiршого  вiд  голосу,  що
вопi? в пустелi!..
   Ступав двором монастиря, i кожен крок вiдлунював йому в душi. Послухати
б - хоч кра?м вуха - козацькi думи, спогади, якi ро?лися в смиренних сивих
головах... Щоб хтось тодi додумався та позаписував хоч основне, почуте  од
цих ченцiв, ото була б iсторiя!..
   - Тут був колись послушником сам Залiзняк, - долинули слова Панька.
   - Максим?
   - Еге ж. Так люди кажуть... Ти зна?ш, я добився дозволу вiд губернатора
на огляд усiх архiвiв Ки?вщини.
   - Чудово! Ти ж розпитуй старих людей про  Колi?вщину.  Бо  все  загине,
вивiтриться з людсько? пам'ятi...
   - Це тут похований Семен Палiй? - озвався Олекса пошепки.
   - Так, - кинув нехотя Кулiш. Ще гнiвався за тi слова, що  мовленi  були
Сенчилом бiля притики.
   - А чули, як Семен Палiй прощався з братчиками-сiчовиками, коли надумав
пiти в ченцi? - спитав Тарас. - Не чули? Менi повiдав один старий, якого я
пригостив чарчиною в  трактирi...  Прибув  Палiй  з  ватагою  сiчовикiв  у
достославний Ки?в i на торговицi, що на Подолi, скупили всю  горiлку,  мед
та вина й гульнули так, що весь Подiл три днi був п'яний. Потiм ватага  та
у  супроводi  хмiльних  киян  посунула  до  Межигiр'я,  а  попереду   знай
витанцьовував старий козак, прощаючись iз вольним бiлим свiтом...
   - Йому було що спокутувати в  монастирi,  -  сказав  Кулiш  похмуро.  I
спохватився: - Хлопцi, як хочемо щось змалювати, то час до  дiла  братися!
Вже сонце ген на заходi.
   Порадившись, всi тро? вийшли за ворота, щоб видно було  церкви,  стiну,
будинки за огорожею, i заходилися бiля паперу.
   Десь за годину Кулiш закрив альбом, дiстав хустинку, витер на лобi  пiт
i пiдiйшов до дерева, бiля якого сидiв Тарас.
   - Ну як? - спитав. - Виходить?
   - Це ж не картина, а лиш етюд, - озвався. - Що, вже пора?
   - Не чу?ш, як пахне з лугу кашею?
   - ?й-богу, пахне! - Вкинув альбом у пащу свого портфеля, услiд  жбурнув
олiвчика. - Сенчило теж намалювався? Чи трудиться в потi чола?
   - Спить, аки праведник. Лише пiвцеркви й намалював.
   - Олексо! - гукнув Тарас. - А бог же бачить, сидячи на небесi!
   - Я спав во славу господа... Немов димком  десь  потягло?...  -  всотав
повiтря носом.
   - То пригоря? каша, - сказав Тарас.
   - Чого ж ми тут сто?мо?! Ходiмо швидше, може, ще поряту?мо!
   Пiд вербами посеред лугу, вже аж червоного вiд повенi липко?  смiлки  й
призахiдного низького  сонця,  ледь-ледь  димiло  вогнище,  а  бiля  нього
поралися  п'ять  юнакiв.  Коли  вони  помiтили  тих,  що  пiдходили,   всi
повставали й зняли брилi та картузи.
   - Оце i ? мала громада ваша? - спитав Тарас у Кулiша й Сенчила.
   - Найлiпшi, цвiт, - сказав Кулiш.
   - Тво? палкi прихильники, - додав Олекса.
   - Тарасе, ти ж шануйся, - шепнув Кулiш, - Для  них  ти  свiточ  iстини,
вважай, пророк...
   - А чарку можна випити? - розвеселився чомусь  Тарас.  На  нього  iнодi
таке находить. Коли врочисто надто, йому смiятись  хочеться  i  жартувати.
Видно, душа  його  противиться  умовностям,  яких  все  бiльше  входить  у
мiжлюдськi вза?мини.
   - Одну хiба, для апетиту.
   - Скажуть: це не козак!
   - Козак, по-тво?му, повинен пити цебром?
   - Не знаю... Треба буде про це спитати у Кухаренка.
   - Це ж хто такий?
   - Кебетний, славний чолов'яга iз чорноморцiв.
   Кулiш нiчого на те не мовив:  пiдходили  до  кашоварiв.  Прокашлявшись,
почав було:
   - Панове! Це вам усiм вiдомий...
   - Облиш, Панько, - спинив Тарас. - Не на балу  ж  ми...  -  З  усмiшкою
ступив у гурт притихлих молодикiв. - Здоровi будьте, хлопцi!  Чого  це  ви
так посмутнiли? Мо', не вдалася каша?
   - Та нi... вдалася, - зважився один iз них на вiдповiдь. I зашарiвся.
   - Це Бiлозерський Василь, - втрутився-таки Кулiш. - Тобою снить...
   Тарас подав хлопчинi руку й вiдчув його легенький, скромний потиск.
   - Тулуб.
   - Маркович.
   - Пильчиков.
   - Навроцький...
   - Каша сьогоднi - просто чудо! - гукнув Олекса, вже скуштувавши страви.
   - Тодi чого ж ми баримося? -  пiдтримав  його  Тарас,  зрадiвши  нагодi
визволитися з-пiд зачарованих очей "громади".
   Як посiдали довкруг казана, поставленого на камiнцi, Кулiш узяв  чималу
гранчасту пляшку, налив горiлки в  чарку  й  подав  ??  з  малим  поклоном
гостевi.
   - Здоровi будьмо! - коротко сказав Тарас i випив. -Ух же й мiцна!..
   - Закушуйте, - подав Василь шмат сала.
   Коли пройшла по колу стара срiбляна чарка  й  ложки  зашкрябали  в  дно
казанка, вжили неквапно ще по однiй, i всiм схотiлось  висловитися.  Усiм,
крiм гостя. Вiн спохмурнiв, заглибився в сво?  думки.  Як  вип'?,  людська
бiда пече йому ще дужче, i те, що робить для  краю  рiдного  i  для  свого
народу, тодi йому зда?ться таким малим,  мiзерним.  Слова  втрачають  свiй
вiщий  смисл,  вiн  прагне  дiла  й  гаряче  карта?  iнших,   друзiв,   за
бездiяльнiсть.
   - Батьку, мо', прочитали б нам щось нове? - несмiливо спитав Василь.
   - З нового маю лиш "Гамалiю", - сказав Тарас. -  Гадалось  надрукувати,
та... - лиш махнув рукою.  Оглянув  луг,  притихлий  у  вечоровiм  мороцi,
багровий вiдблиск сонця десь на Днiпрi, що, нiби кров  козацька,  палав  i
гас поволi, ковтнув судомно терпкий клубок, що пiдступив йому до горла,  i
мовив, наче заголосив:

   Oй _нема, нема нi вiтру, нi хвилi_
   _Iз нашо? Укра?ни!_
   _Чи там раду радять, як на турка стати, -_
   _Не чу?мо на чужинi._
   _Ой повiй, повiй, вiтре, через море_
   _Та з Великого Лугу,_
   _Суши нашi сльози, заглуши кайдани,_
   _Розвiй нашу тугу!.._

   Читав, а друзi його новi сидiли, поопускавши голови. Гiркою  була  бiда
невольникiв, що виглядали з моря  козацьких  чайок,  сумно  дзвенiли  ?хнi
залiзнi пута, та й цим сердешним хлопцям було нелегко. Воля  у  них  якась
химерна - тiльки для живота, та ще для нiг. ?ж, пий, що хочеш,  iди,  куди
бажа?ш, а мислити чи говорити зась...

   _Гамалiя по Скутарi -_
   _По пеклу гуля?,_
   _Сам хурдигу розбива?,_
   _Кайдани лама?!..-_

   рвонув Тарас, як струни, голос, i хлопцi  враз  стрепенулися,  мов  теж
були в тiй битвi й рубали люто ворога...
   Коли смiливцi визволили сво?х братiв з неволi i вихопилися з Босфору  в
море, де тiльки хвилi й вiтер, та ще розлога пiсня, мала громада  ки?вська
сидiла довго мовчки. Цей твiр був чимось бiльшим, нiж розповiдь про вдалий
напад запорожцiв на бусурман, у ньому щось приховано було  таке,  що  кров
холодить, душу шмату? давнiм, пригаслим болем...
   - Батьку, це як молитва! - першим озвавсь Олекса.
   - Як дзвiн на сполох! - скочив на рiвнi ноги  Бiлозерський.  Хотiв  iще
щось мовити, та не знаходив потрiбних слiв i тiльки  дихав  важко  i  м'яв
бриля.
   - О господи! - гукнув Тулуб. - Невже нiколи бiльше не буде воля  сяяти?
Козак в ярмi, козак на панськiм полi оре та сi? пановi!
   - Скрiзь чужаки, обсiли, мов сарана, i соки п'ють... - сказав Кулiш.
   - А нашi пани одказуються? - спитав Тарас крiзь зуби. -  Сво?  пани  ще
гiршi! Брат поневолив брата, козак такого ж козака i, щоб не втратити  цих
привiле?в, патинки лиже кожному, хто дав йому те право!..
   - Тарасе, це не основне, - спинив Кулiш його гарячу мову. -  Нам  треба
дружно стати, плече в плече, щоб визволитися...
   - З  ким?  Iз  Тарновським?!  -  спахнув  Тарас.-  Чи,  може,  з  паном
Галаганом, в якого цiле вiйсько закутих - рiдних, козацьких! - душ?
   - В тобi кричить недоля твоя колишня, - сказав Кулiш.  -  Згадайте,  як
там у Котляревського? "Де обще? добро в  упадку,  забудь  отця,  забудь  i
матку, лети повинность iсправлять!"
   - Я полечу хоч зараз, я тут увесь. А панство наше кине сво?  ма?тки?  А
сам ти, Паньку, скажеш сво?м братам-невольникам, що ти вiднинi вже  ?м  не
пан?
   - Ну, я скажу... - озвався Кулiш спроквола, -  а  що  це  дасть?  Це  ж
крапля в морi.
   - З краплi й дощ почина?ться. Сьогоднi - ти, вiн  -  завтра,  -  вказав
рукою на Бiлозерського, що вiдiйшов за вогнище. - А далi - iншi...
   - "Далi" твого не буде, - сказав Кулiш. -  За  звiльнення  сво?х  селян
карають. А я не можу дражнить собак, я маю внести нову  снагу  в  заснулий
дух козацтва!
   - Не муч себе, - махнув Тарас рукою. - Трудящий  люд  сам  визволиться.
Терпiння лусне - й рiками полл?ться панська крiвця!
   - Так не кричiть, ще хтось почу?, -  прошепотiв  Навроцький.  Вiн  весь
тремтiв. Вiд холоду чи вiд страху?
   Вогонь пригас, жар брався сiрим попелом.
   - Пора i в Ки?в. Поки-то доберемося... - сказав Олекса сонно.
   - Ваш човен тут? - спитав Кулiш у когось iз юнакiв.
   - В затоцi.
   - ?дьте першi. А я - з Тарасом та Олексi?м.
   - Добранiч!
   - З богом!..
   Мовчки брели травою. Небо ряхтiло зорями, й на тому тлi темнiли, неначе
пiднятi до бога руки, хрести козацького монастиря... А трохи далi, десь за
притикою, бiля води, горiло кiлька вогнищ...
   - Хтось пiзно кашу варить, - сказав Олекса.
   - Мабуть, якiсь бурлаки...
   - То плотарi, - вточнив Кулiш. - Сплавляють лiс на низ Днiпра...
   - Ходiмо до плотарiв! Побудемо межи людьми, мо', щось розкажуть,  пiсню
якусь запишемо! - ожив Тарас, немовби й не вiн допiру думав  про  лiжко  в
номерi свого трактиру.
   - Пiзно, - мовив Кулiш. - А втiм, якщо громада...
   - Ви йдiть, а я посплю в човнi, на  парусi,  -  рiшуче  сказав  Олекса.
Стенувся, нiби його морозило, й пiшов у бiк притики, де ледве мрiла щогла.
   - Я, може, Паньку, марив такою нiччю  в  Санкт-Петербурзi...  -  сказав
Тарас. - Пiд рiдним небом, з рiдними менi людьми, пiд звуки пiснi!.. Чу?ш,
вони спiвають!..
   - Добре,- погодився Кулiш.Ходiмо.
   Вони пiшли поволi на свiтло вогнищ. Пiсня росла,  манила,  кликала,  як
журний голос матерi...
   -  От  хрест  святий,  спiвають  про  гайдамакiв!..  -  шепнув   Тарас,
прискорюючи ходу...
   ...Благословенна будь дорога у рiдний край. Де б не бродили ми  на  цiй
землi великiй, чим не втiшали б цiкавий зiр, оцей маленький куточок  свiту
не полиша? i вiчно вабить, наче ясна зоря.
   Вiзок котився споро, i з кожним обертом  його  колiс  коротшою  ставала
вiдстань, що роздiляла його, Тараса, i тi мiсця, де  вирiс  i  де  не  був
вiдтодi, як сиротою-пiдлiтком його взяли  до  двору  й  одвезли  пановi  в
далеке мiсто Вiльно. Душа його роздвоювалася. Ще раз у раз у  нiй  зринали
Ки?в i та чудова нiч на Днiпрi пiд  Межигiр'ям,  де  прилучився  знову  до
пота?мних глибин  народу,  та  вже  вповзав  терпкий,  холодний  острах  i
нетерпiння скорiше в'?хати в сво? село, обняти рiдних. Мучив його найдужче
одяг, що мiг постати перепоною мiж ним та бiдними його братами й сестрами.
Допоки-то вони заглянуть до нього в душу, впевняться, що вiн такий же,  як
i колись!..
   Тi плотарi тямущi люди. Зовнi, можливо, навiть вони  убогiшi,  забитiшi
вiд крiпакiв Качанiвки, а як довiрилися йому, розкрили  серце,  -  всуцiль
онуки гайдамакiв!.. Кулiш жахнувся. Добре, що хоч мовчав. Коли  пливли  до
Ки?ва, дав волю гнiву. Ти не шкоду?ш для  них  життя,  обурювався,  а  при
нагодi вони пiдпалять тобi ма?ток!.. Правда. Хiба свiй пан солодший? Чи не
живе так само з гiркого поту ?хнього?.. А як спiвають! Нiби сама земля  ?х
деревлянська дзвенить устами ?хнiми!..
   О, щось мугиче хурман. Мотив сумний, розлогий, мов чистий степ...
   - А що це ви спiва?те? - спитав у нього.
   Дядько одразу стих, зiщулився.
   - Ет, щось верзеться, пане...
   - Який я пан! - обурився. - Я теж мужик.
   - Еге, еге... - погоджувався, але  дивився  спiдлоба,  хитро,  наче  на
дивака.
   Коли його так само  стрiнуть  рiднi!..  Люди  такi  затурканi,  пiдбитi
страхом. Кожен, хто в сурдутi, для них уже - тривога i небезпека.  Одяг  -
це теж ознака стану, межа, яка роз'?дну? на два свiти. Свiт свитки i  свiт
жупана чи сурдута!.. Вiн з'явиться в сво?м селi  зi  свiту,  який  ворожий
його братам, односельчанам... По одягу - вiн пан Шевченко. Смiшно... Хто ж
ти ?си, Тарасе? Вже не крiпак. Проте й не пан.  Син  волi!..  Як  iскорка,
вона яскрi? пiд сiрим шаром попелу... Допоки ?, не  згасла  ота  поменшена
стократ зоря, - живе й надiя... Колись хтось ма? прийти, роздмухати святий
вогонь  i,  високо  його  пiднiсши,  вказати  шлях  до   визволення   всiм
поневоленим!..
   Вiз стукотить, погойду?ться, немовби човен, у хвилях жита. Панського...
Довкiл усе тут панське, усе чуже. Хiба що сонця й неба ще не загарбали, не
роздали панам та пiдпанкам за псячу службу!..
   Вже впiзна? урочища, мiсця, з якими зв'язанi його дитячi  мандри,  його
сирiтська доля. Сумнi, тяжкi тi спомини, а все ж од них  повiяло  чарiвним
чимось,  нiжним,  як  пахощi  весняних,  перших  квiтiв...   Кра?на   його
дитинства, нещасна його земля!..
   Не спостерiг, як сльози стали скочуватися йому по щоках. Хурман побачив
те й одвiв вiд нього очi. Похльоскуючи  старим  куценьким  батiжком,  знов
замугикав пiсню:

   _Ой не пугай, пугаченьку,_
   _В зеленому байраченьку!.._

   Тарас пiдтримав пiсню, тодi повiв, i хурман не вiдхилив, як перше, його
плеча, не заховався в свою селянську мушлю, у свiй тепер ?диний, останнiй,
може, захисток.

   _Ой як менi не пугати,_
   _Що все гори та байраки:_
   _Нiде менi гнiзда звити_
   _I дiточок розплодити!.._

   Спiваючи отак дуетом, пiд'?хали до крайнiх хат Кирилiвки. Тарас притих,
немовби ввiйшов у дверi храму, й поволi зняв солом'яного бриля.
   - Ви звiдси родом, пане? - спитав,_ _теж тихо, хурман.
   - Мо? село...
   - Гм-м... Енгельгардта нiби...
   - Мо? хати, мо?  сади,  моя  калина  в  лузi...  I  сонце,  й  небо,  й
жайворонки!.. Я вирiс тут, i батько мiй, i дiд, i прадiд...
   - Всi ми десь виростали, - мовив, зiтхнувши, хурман. -  Тiльки  нема  у
нас свого нiчого...
   - Все наше, все! - розкинув руки, нiби хотiв обняти  безкра?й  степ.  -
Було i буде наше!
   - Химерний пан, - стенув плечима хурман. - Куди_ _вам треба?
   - Зна?ш ставок i греблю?
   - Знаю.
   - Отам живе мiй старший брат Микита.
   - Грушiвський? Ви, напевно,  Тарас  Шевченко!  -  вигукнув.  -  Це  ваш
"Кобзар" i "Гайдамаки"? Господи, а я й не  втямив,  кого  везу!..  Вернусь
додому, в Лисянку, так не повiрять!..
   Тарас не знав, як бути i що казати хурмановi, який аж сяяв,  радий,  що
вiз його, поета.
   - Спасибi вам на добрiм словi, дядьку... - таки озвався вдячнiстю. I не
гадав, що тут, у темних панських селах, почутi  його  думки-поезi?.  -  Ви
вчились десь?
   - В дяка навчався зиму... А ваш "Кобзар" напам'ять знав весь наш куток,
старе й мале!..  Нi,  не  повiрять,  скажуть,  що  перебрав  чи  з  глузду
з'?хав... Он, он обiйстя ваше! - вказав зненацька пужалном,  як  проминули
дякову хату-школу.
   Схвильований, Тарас не змiг розгледiти в  буяннi  вишень,  яблунь  свою
стару оселю. В очах  усе  зливалося,  пливло  в  туман...  Зда?ться,  двiр
Коваленка?.. Якось писав йому Микита, що вiд родини ?хньо? лишилось тiльки
дво?: Павло й Оксана, сироти... Тут  мало  хто  встига?  догодувати  сво?х
дiтей, побачити малих онукiв...'
   - Тпр-ру! ? живий хто?  Стрiчайте  гостя!  -  крикнув,  натягши  вiжки,
хурман.
   Тарас дивився на почорнiлий, похилий тин, на хату, що дужче  вгрузла  в
землю, на яблуню бiля причiлка й ковтав судомно сльози. Ось те  гнiздо,  з
якого вiн так гiрко рушив у невiдомий жорстокий свiт i до якого  нинi  вже
прилетiв, окрилений сво?м талантом, музами!..
   Нiхто не вийшов з хати. Лише руденький песик задзявкотiв,  ховаючись  -
задком, задком - у дрова.  Видать,  йому,  сердезi,  перепадало  вiд  злих
"гостей"...
   Тим часом хурман зняв чемодан, поклав портфель на нього.
   Тарас дiстав з кишенi грошi.
   - Батьку, не обижайте, - мовив, знiяковiвши, хурман, хоч був напевно за
вiком старший. - Менi найбiльша плата, що з вами ?хав,  спiвав,  чув  мову
вашу. А не повiрять дома, як розкажу!.. - всмiхнувся.
   Тарас не став його вмовляти. Подав сердечно руку, потис мiцнi  брунатнi
пальцi хурмана.
   - Спасибi вам!
   - Пишiть iще.
   - Писатиму...
   - Жаль, не повiрять! - ще раз зiтхнув вiзниця. Вйокнув  на  припiтнiлих
коней, стрибнув на вiз. - Прощайте! Мiй прадiд був  у  гайдамаках...  Вйо,
вйо!
   Вiзок закрила курява. Й коли  вона  осiла,  вулиця  була  порожня,  лиш
дереза погойдувалася на крутосхилi.
   Село неначе вимерло. Нiде нiкого. Мабуть, усi на полi  панському.  Пора
гаряча, лiтня, час полоття, косiння трав...
   Занiс у двiр сво? добро й хотiв зайти до  хати.  Та  передумав.  Спершу
пiде в садок, до матерi. Пригадував окремi риси ?? лиця, а повнiстю не мiг
нiяк  побачити.  Чомусь  воно  розходилося,  мов   акварельна   фарба   на
недостатньо якiсному паперi. Це  ж  вiн  не  зможе  навiть  намалювати  ??
портрет з уяви!.. Батька також забув...
   Погладив кору яблунi - ласкаву, теплу, бережно, самими пучками  пригнув
тоненьку гiлку, облiплену ще зовсiм юним плодом,  i  притулив  до  скронi.
Яблучка були пухнастi й нiжнi, немов малi курчатка...
   Стежка вилася вниз, блискуча, нiби покрита лаком  або  поливою.  Обабiч
пнулось зело, звисали стебла, листя... То подорожник, а то  пирiй,  а  ген
спориш, i тут же поряд лапатий мак.
   Могила була в барвiнку. Мати його любила вельми, й, коли вона  померла,
дочка найстарша, Катря, пересадила його сюди з-пiд тину...
   - Добридень, мамо... - мовив  беззвучно,  серцем  тiльки.  -  Ось  я  й
прийшов... Пробачте, що я забув обличчя... Я, мамо, вiльний, вiльний!.. Як
запорожець, мамо, чи в небi сокiл!.. Можна, я сяду тут,  скра?чку?  Як  ви
померли, рiдко я ласку бачив...  Люди  такi  жорстокi,  мамо...  Жорстокий
свiт!.. Минуло стiльки рокiв, як вас не  стало,  а  що  довкiл  змiнилося?
Неволя та ж i та ж бiда... Я вирвався, а iншi  вашi  дiти  й  онуки  вашi,
мамо, в тому ж ярмi!.. Я жив по правдi й житиму... Не задля себе, мамо,  а
задля них, мо?х братiв знедолених по всiй Вкра?нi.  Воля  серед  неволi  -
бiда також, бо зна?ш, що втрачають люди, у чому ?х окрадено... Так,  мамо,
це нелегко i небезпечно... Мабуть, мiй хрест  такий.  Хтось  мусить...  Ще
допоки у наших душах  жеврiють  останнi  зблиски  пам'ятi,  мене  почують,
вийдуть менi назустрiч. Бо потiм буде пiзно...
   Прогув важкий, рахманний джмiль i сiв на квiтку.
   Так закортiло його погладити, що простягнув до нього руку, не  боячись,
що вжалить. Джмiль забринiв погрозливо, проповз по краю квiтки,  злетiв  i
щез у зелi... Здавалося, Тарас зустрiв у ньому друга свого дитинства, щось
невiд'?мне, вiчне на цiй землi... А  може,  то  джмелиним  рiдним  голосом
озвалася до нього материна душа?..
   Звiв очi на буйний сад, леваду й струмок, що бiг за нею мiж верб, кущiв
калини, на той, високий, берег, що затуляв вiд  нього  степ,  i  попливло,
озвалося його дитинство, яке давно минуло в  цьому  раю,  з  якого  цар  з
панами зробили пекло. Вже вечорi?, а ще не чути в селi  людського  голосу,
ще всi, всi всi - старе й мале - на панщинi... Нiме  село,  нiмi  раби!..!
Щоб мiг один нiкчема, пан Енгельгардт, прожити вiк у  розкошах,  живуть  у
злиднях тисячi!.. Заради волi тисяч мiльйони ходять, брязкаючи  кайданами,
одягненими на ?хнi душi!.. Господи, i ти взира?ш мовчки на цю  ганьбу,  ти
миришся з оцим грiхом смертельним тво?х створiнь,  обранцiв  долi-шлюхи?..
Пробачте, мамо, вирвалося погане слово...
   Заторохтiв далеко десь, за цариною, вiз... Левада, верби, берег взялись
рожевим тоном... Долинув чийсь високий голос... Десь заiржало  тонко  мале
лоша, й до нього глухо, стримано озвалась мати...
   - Тату, там хтось  сидить  над  стежкою!..  -  почувся  шепiт  злякано?
дитини.
   - Хто? - одiзвався байдужий бас.
   - Не знаю. Зда?ться, пан...
   Тарас пiдвiвся. Знявши дiрявий бриль, до нього йшов  Микита.  Щоб  десь
зустрiв, а не в городi, то не впiзнав би: панщина зробила з нього дiда.  У
тридцять два!
   - Добридень, пане... - тихо промовив брат, спинившись за кiлька крокiв.
   Тарас ледь стримався, щоб не заплакати.
   - Не впiзна?ш? - спитав як мiг бадьорiше.
   - Нi, пане...
   - Братику, це ж я, Тарас!
   Микита з подиву впустив бриля, нахмурився, i раптом сльози, мов сiк  iз
клена, закапотiли йому з очей.
   Тарас пiдбiг, обняв Микиту.
   Довго стояли мовчки, нишком втирали сльози,  зиркали  один  на  одного,
немовби ще не вiрили, що доля ?х звела докупи на цiй батькiвськiй  стежцi,
бiля могили матерi.
   - Мамо, там тато плачуть з паном, - долинув  той  же  дитячий  голос  i
вивiв ?х iз стану зацiпенiння.
   - ?й-богу, пан! - гукнув Микита вражено.
   - Прошу тебе, - торкнувся братово? руки. -  Не  називай  таким  поганим
словом... Я зараз скину все це й вдягнусь у людський одяг. У тебе ??..
   - Та знайдеться... Ходив би й так, хай бачать, що в люди вибився.
   - Люди, Микито, тут. А там!.. - махнув рукою.
   - Тобi виднiше... Був би хоч написав, коли при?деш.
   - Думалося, по?ду вчитися аж до самого Рима,  -  зiтхнув  Тарас.  -  Не
вийшло.
   - Бог з ним, з тим Римом. Добре, що не забув свого села та роду! Ходiмо
в хату, братику, та повечеря?мо, чим бог послав, - ступив Микита вбiк, аби
звiльнити стежку.
   - Ото Надiйка, певно? - спитав Тарас, помiтивши за рогом хати дiвчинку.
   - Вона, вона. Надiйко, а йди сюди! Не бiйся, це дядько твiй.
   Тарас обняв дiвчатко й поцiлував.
   - А Сава ж де?
   - Ще в полi, бiля овець.
   Iз хати вийшла худенька жвава жiнка.
   - Моя стара, - сказав Микита.
   - Здрастуйте, - вклонилась гречно гостевi.
   В ?? ходi, у голосi було щось нiби материне. А може, так йому  здалося,
що поралася вона, де й мати, i вже була змарнiла.
   Обняв невiстку, чмокнув у висхлу, темну щоку.
   - Так ось яка ти...
   Жiнка скривилась гiрко й, плачучи, пiшла до хати.
   - Хвора вона, нездужа? робити справно панщини, - сказав Микита.
   Тарас промовчав. Серце йому взялося холодом, немов туди  вповзла  змiя.
На панщинi померла мати у сорок лiт, а батько - в сорок чотири...
   Микита взяв чемодан з портфелем i запросив до хати гостя. Надя шмигнула
слiдом.
   Хата була такою ж, як i колись. Нiчого тут не змiнилося. Тi  ж  стiл  i
лави, полик, над ним високо жердка для одягу, в кутку старенька  скриня...
Тi ж образи,  у  маминих  ще  рушниках...  I  пiч  та  сама,  з  ямкою  на
передпiччi, де ставлять горщики, аби зручнiше взяти ?х рогачем... Хiба  що
стала нижча його хатина: вгрузла чи вирiс вiн...
   - Надiйко, бiжи до Йосипа, скажи, що дядько  Тарас  при?хав!  -  звелiв
Микита доньцi.
   - А де Марiйка?
   - В Зеленiй зараз, у Катерини, - дiстав Микита пляшку. - На тому  тижнi
були у нас Красицькi й забрали трохи погостювати.
   - Не зобиджа?те?
   - Та що ти, брате!..
   Тарас дiстав гостинцi. Коли вручав тернову хустку  братовiй,  згадалась
знову мати,  пов'язана  такою  ж  хусткою  у  день  при?зду  батькового  з
чумачки...
   Першими прибiгли дiти. Порiг розквiт барвiнковими очима.
   - Це все Ярининi? - сплеснув Тарас руками. - Наш маляр п'?, а  дiла  не
забува?... Оце Устина, старшенька?  А  це,  Лаврентiй,  певно?  Найменший,
звiсно, Логвин? - Давав гостинцi, гладив ?х по голiвках,  i  щось  таке  в
душi його творилося, чому не мiг сам дати назви. Може, то закричали  тужно
його сини, якi могли вже бути серед живих i на яких ще не було й надi?...
   - А Йосип що ж?
   - Побачиш. Мотря вже споважнiла, - сказав Микита  весело.  -  На  осiнь
ждуть.
   - Дiд ще живий?
   - Живий, живий. Дiждусь Тараса, каже, та й умиратиму.  До  дiда  завтра
сходиш, бо досi спить, ляга? разом з курми.
   До хати вбiгла сестра Ярина, кинулася, було, до гостя i  зупинилася  на
пiвдорозi, злякана його незвичним панським виглядом.
   - Я, сестро, я... - сказав Тарас крiзь сльози й ступив до не?.
   - Господи, а я ж подумала, що хтось прийшов з Вiльшано?! - смiялася  на
грудях в нього.- Аж це Тарас...
   - Признала? - гладив ?? волосся, мов повернулося до них  дитинство.-  А
твiй же де?
   - Бо?ться зайти до хати, iрод. Ти так його пужнув листом, що...
   - Кинув, може, пити?
   - Нi, п'?, - зiтхнула, - а битись остерiга?ться.
   - Гукни ж його.
   - Надiйко, поклич-но дядька Федора, - сказав Микита. - Можна б уже й до
столу.
   Йосип ввiйшов бочком, несмiливо. Без слiв  обняв  Тараса,  втер  мовчки
сльози кулаком, як i  давно,  маленьким.  Йому  прийшлось  найтяжче,  коли
померла мати.
   Його дружина тiльки всмiхнулась приязно...
   Влетiв до хати Сава, Микитин син. За ним ступив_ _iз_ _острахом  Яринин
маляр...
   - Прошу до столу,  гостi  дорогi!  Чим  бог  послав...-  гукнув  Микита
повагом, коли Тарас роздав гостинцi родичам.
   Просидiли до  других  пiвнiв.  Дiти  давно  вже  спали  покотом,  i  як
розходилися, сестра взяла з собою лише найменшого. Вкутала його в  дарунок
(жiнкам усiм привiз хустки), поцiлувала сонне кирпате личко. Мати!..
   - Я проведу вас,- звiвся й собi Тарас.
   - Вiдпочивав би лiпше, - сказав Микита.
   - Хочу на нашу нiч поглянути.
   - Нiч скрiзь однакова.
   - Е-е, не кажи!.. Тут ночi - диво дивне, молитва, пiсня...
   Справдi, надворi нiч стояла, як зачарована. На небi  зiр  без  лiку,  i
майже повний мiсяць, а на землi - в садках бiлiють  хати,  блищить  ставок
пiд мiсяцем...
   - Жаль, солов'?в не чути!..
   - Переспiвали, - тихо озвався Йосип. Iншi пiшли вперед.
   - А де Оксана? - спитав Тарас по хвилi.
   - Яка?
   - Сусiдка наша, дочка Степана Коваленка...
   - В Пединiвцi. Четвертий рiк, як вийшла замiж. Карпо Сорока. Може, ти й
знав його. Побiля хати старезний дуб...
   - Забулося...
   - Дiток у не? дво?. I чоловiк нiвроку.
   - Слухай, а де мiй друг Гнат Бондаренко?
   - В Кирилiвцi. Вже другий рiк за титаря.
   - А дяк Богорський?
   - Згадував тебе не раз. Нап'?ться  i  ну  себе  жалiти.  Я,  каже,  ?м,
антихристам, "аз, буки, ведi", а вiн мене - рiзками, як школяра!..
   - Дiйшло-таки, запам'ятав, старий бурсак! Пiдстрибу??
   - Кудись подався ще в тридцять шостому й  пропав...  Ось  ми  i  вдома.
Зайдеш?
   - Йди спи, - обняв за плечi братика. - Он Мотря жде... А де ж Ярина?  Й
не попрощалися...
   - Той Федiр у не? - добра штучка.
   - Бiдаха...
   - Ну, добранiч!
   Затихли кроки, рипнули сiнешнi дверi, й стало -  немов  у  вусi.  Iнодi
зiтхне в хлiвi худобина, озветься писком пташка, стривожена легким поривом
вiтру, що налетить зi степу... Рай, тихий рай!..  Навiщо  шукать,  благати
iншого, як ма?ш цей, не вимолений, а справжнiй, рiдний, даний тобi  дiдами
й прадiдами?.. Тут жити б, славити щедроти божi гiмнами, коли б  не  пекло
панщини, не зло  неволi,  рабства!..  Чим  же  ми  завинили  перед  тобою,
господи, за що кара?ш тяжко людей сво?х?..
   Побрiв поволi вулицею, пригадуючи чия де  хата,  й  село  виповнювалося
перед його уявним зором постатями кирилiвчан.  Вiн  бачив  мiж  них  себе,
малого, бездомного й завжди напiвголодного, з одним просвiтком - милою  ??
красою. Оксана,  друг  його  дитинства...  Аж  потiм  вже,  пiдрiсши,  вiн
зрозумiв те щастя, що випало йому, сердезi, у цiм раю, у цьому пеклi.  Очi
?? свiтили, як двi зорi, на  петербурзькому  сумному  небi,  кликали  його
думки, його отерплу душу з убогого горища  маляра  в  оцi  степи,  пiд  це
високе небо, в цей дивний свiт, у давню козацьку волю!.. Може, вона i ? та
сама, його ?дина, суджена, його щаслива нещасна доля?.. Вiльно i Петербург
осяювались для нього iнодi дiвочим щирим усмiхом, та сяйво те  згасало  не
розгорiвшись. Вiчною була лише ?? зоря,  Оксанина...Минувши  крайню  хату,
подався в степ. Стежки були тi самi i слалися йому самi пiд ноги, так нiби
вiн нiкуди й не ви?здив. Брiв свiтом, виповненим хлiбами, небом, зорями  й
великим ясним мiсяцем, i дух його возносився в якiсь чарiвнi сфери,  у  тi
високi мислi та почуття, де завжди, коли таке траплялося, i сам вiн  чувся
часткою землi, природи, людства,  i  мiг  пiднести  iнших  сво?м  простим,
схвильованим,  з  душi   добутим   словом.   Вони,   слова   тi,   бралися
хтозна-звiдкiль, ладналися в рядки, лилися, мов з  джерела  жива  вода,  й
спинялися також самi собою... Нинi вiн просто йшов i  зносився  на  крилах
пiснi, створено? колись давно таким же, як вiн, спiвцем, загубленим навiки
в часi й просторi, але живим, оскiльки жило його творiння, його душа...

   _Ой i_ _зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!_
   _Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!_

   Той, що створив цю пiсню, мов побував у нього в самiй душi!..  А  може,
вiн, Тарас, народжений з цi?? пiснi?..

   _Рада б зiрка вiйти - чорна хмара наступа?;_
   _Рада б дiвка вийти, так матуся ?? не пуска?._

   Яка краса, яка висока, чиста,  ясна  поезiя!  А  тi,  естети  випещенi,
копилять губу, кривляться, не визнають того,  що  живить  душу  мiльйонам,
втриму? ?? на рiвнi буття людського i в чорнiй ночi рабства!..

   Ой _зiронька зiйшла, усе поле й освiтила,_
   _А дiвчина вийшла, козаченька та й звеселила..._

   Спiвав i слухав серцем чуже палке  кохання,  виповнювався  його  жагою,
вiрнiстю i чимось, ще не збагненим, тим, що дало ?й вiчнiсть.
   Сiяли в небi зорi, й когось хтось десь, напевно, iзвеселяв, як i  тодi,
коли творилось диво само? пiснi...
   Вмовк, як побачив у свiтлi мiсяця крислате вiття дуба й за ним бiленькi
стiни... Пединiвка!.. Карпова хата... Як вiн сюди потрапив? Вийшов з  села
у степ, пiд зоряне безкра? рiдне небо, а ноги вкупi з пiснею, бач, привели
до то?, яка його збудила, як будить теплий  вiтер  замерзлу  рiчку.  Може,
вона й не вiда?, що натворила в його душi, яку зняла в нiй бурю, що й досi
ще не вщухла... Вже чотирнадцять рокiв, як вiн ?? не бачив,  не  грiвся  в
сяйвi ?? очей, а не забув, не змiг забути. Може, знайшов би iншу, взяв  би
?? за жiнку й мав би тепер сво? пристанище, як iншi люди,  на  цiй  землi,
так ця любов дитяча, великi карi очi  його  Оксани  всюди  йому  являлись,
змушували в останню мить (було й таке!) тiкати в свою самотнiсть,  ?й  вже
давно за двадцять, а вiн ?? ще й досi бачить юною, вона живе у  ньому  без
жодних змiн, над нею не  владний  час...  Сьогоднi,  тут,  якщо  дiждеться
ранку, той давнiй  образ  може  навiки  щезнути  чи  перейти  в  реальний,
теперiшнiй. Яка ж то нинi його чорнява юнача  мрiя,  його  зоря?..  Вiн  i
жадав, i водночас боявся цi?? зустрiчi, цього великого перевороту в  сво?й
душi, боявся пустки. Стiльки довкола рушиться, а жити треба, треба на щось
сподiватися, iти до чогось, прагнути i наближати новi часи...
   Сiв пiд кущем калини, який ховав його самого й не заважав  дивитися  на
сонний двiр. Чи то ж вiдчу? його Оксана-ласочка, його любов ?дина, що  вiн
тут, поруч, що серце б'?ться голосно як  i  колись?..  Нi,  мабуть.  Дiти,
клопоти... Вона , живе. Вiн - тiльки прагне жити людським життям..._'_
   Свiтало. Мiсяць поблiд i став  хилитися  до  виднокола.  На  сходi  зiр
поменшало. Вiйнув вiтрець...
   Оглянувся, чи можна звiдси вибратися, аби нiхто не вгледiв. Був би  вiн
у простому одязi...
   Вже добре бачив на тлi стiни i вiкна, й дверi...
   Вдарив, немов  куранти,  пiвень.  Його  пiдтримав  iнший.  Селом  пiшла
могутня хвиля пiвнячо? симфонi? - провiсник дня.
   Ще можна було  покинути  свою  та?мну  схованку,  -  що  нагадала  йому
пристанище дитячих лiт, - зiйти в ярок, лишивши в душi  ту  дiвчину,  яко?
вже, напевно, нiхто, крiм нього, не пам'ятав. Вiн навiть звiвся, струшуючи
з гiлок росу, та ноги мов приросли. Хто зна?, коли вiн ще  при?де  в  сво?
село, наважиться прийти сюди... Хоч глянути, кра?чком  ока!..  Стiльки  до
цього йшов - i зараз втекти отак, злякавшись правди?..
   Десь заскрипiли дверi чи журавель... Почувся плач дитини... Тарас увесь
напружився: йому здалося, що то в  Карповiй  хатi,  що  то  маля  Оксанине
озвалося до нього плачем. Може, йому  нездужа?ться...  Таке  мале,  а  вже
стражда?, бiдне...
   Дверi враз провалилися у темнi сiни, i на порозi  вирiс  Карпо  Сорока.
Хоч знав його колись давно, тепер не мiг впiзнати. Карпо потягся смачно  й
пiшов у хлiв. Невдовзi вигнав у двiр корову,  припнув  ??  налигачем  бiля
ворiт, ще раз оглянув небо, - чи не збира?ться, бува, на дощ, - i  повагом
пiшов до хати.
   Тарас i дихать перестав. Хоч вiн давно жив по мiстах, знав  достеменно,
що зараз ма? вийти з дiйницею в руцi  Оксана.  Тут  кожен  крок  розписано
давно й навiки. З досвiтку i до темна. Лиш народившись, людина  входить  у
круговерть життя-борнi, життя-страждання... Ось вона! Худа, висока, чорна,
немов циганка... I тiльки очi, очi ??, Оксанинi, мов двi зорi!..  Чув,  як
спадають сльози його лицем, як серце  рветься  в  грудях,  що  стали  враз
тiсними... Пройшла двором, спинилася бiля корови i, мовби  щось  вiдчувши,
дивилась довго й сумно в той бiк, де вiн ховався. Зiтхнула врештi  й  сiла
до?ть корову. Вуркали тугi цiвки, туманом плив довкола дух молока...
   Таку красу, таку людину висушили, не давши  ?й  розквiтнути,  ввiйти  у
силу!.. Бачив iз нею поряд такого ж вiку панiй, i серце бралось  кров'ю...
Навiщо вiн сюди при?хав,  що  сподiвався  вгледiти?!  Неволя  все  руйну?,
нищить, нiвечить!.. Мiй свiте ясний, зоре моя пригасла на  панськiм  полi!
Чим же я розплачуся з ними за цей розбiй, за цю  страшну  наругу!..  Тягло
метнутися до не? в двiр,  поцiлувати  руки,  якi  колись  втiшали  його  в
сирiтськiм горi, а потiм довго снилися на чужинi, та вiн не смiв.  Вона  -
дружина, мати, й тепер належить iншому, а вiн - бурлака, вiльний,  але  не
вольний дiяти на зло комусь.
   Пiшов назад, у поле, й ще довго чув веселий вуркiт цiвок, дух молока. I
роси були на смак солонi аж до Кирилiвки...
   Дiд упiзнав Тараса. Правда, йому сказали, що вiн  при?хав,  пiдготували
старечi очi до споглядання не знаного в роду Шевченкiв "пана".  Старий  аж
був ображений, що внук прийшов до нього  у  шароварах  i  вишитiй  простiй
сорочцi.
   -  Гм,  гм...  -  поплямкав  ротом,  як  обнялися  i  почоломкалися  за
християнським звича?м. - А Йосип менi казав, що ти незгiрше  вдягнений  од
панича... Видать, збрехнув...
   - Нi, дiду, правда,- сiв поруч з ним на призьбу  й  поклав  портфель  з
малярським причандаллям: хотiлося намалювати дiда, поки ще топче ряст.
   - Нехай би люди бачили. Та й економ...
   Коли б це був не дiд Iван, сказав би йому!..
   - Ще здужа?те? -  спитав  натомiсть.  -  Чого  це  ви  посеред  лiта  в
кобеняку?
   - Хiба тепер, Тарасе, лiто... Колись було! В  однiй  сорочцi  ходиш  од
снiгу аж до снiгу.
   Жаль, очi в дiда уже пригасли, вицвiли. I вид якийсь напiвзастиглий...
   - А може, ви постарiли? - обняв кiстлявi плечi. - Це ж котрий вам?
   - Та вже до сотнi наближа?ться, - озвався старий  вдоволено.  -  Нiкого
нема в селi старiшого.
   - Я хочу вас намалювати, дiду, -сказав Тарас,  побоюючись,  що  дiд  ще
може i не погодитись.
   - Малюй. Хай буде тобi та людям пам'ять. Велике прожив життя!..
   - А вашi ж де, на панщинi? - спитав Тарас,  не  бачачи  в  дворi,  крiм
дiда, й душi живо?.
   - Гонять до сходу сонця. З дiтьми. Щось  десь  не  так,  одразу  б'ють,
жiнок вагiтних, i тих не милують.
   - А ви менi про панський одяг мовите... - сказав Тарас похмуро.  -  Щоб
люди мене сахалися?
   - Не всякий пан...
   - Усi вони - катюги!
   Дiд озирнувся, крекнув у сивi вуса й промовив майже пошепки:
   - Такi слова, онучку, пахнуть каторгою...
   - А тут хiба не каторга?
   Старий нiчого не вiдказав. Сидiв похмурий, думний...  Якраз  такий,  як
треба для малювання.
   Тарас дiстав швиденько альбом i перший, який до рук потрапив,  олiвець.
Так, так, дiдуню... Перевернiть у пам'ятi сво? життя i покладiть на шальки
добро та зло... Побачите, що переважить...
   - Може, воно i так... - озвався, немовби сам до себе. - Все  ж  каторга
удома легша, межи людей, на нашiй-таки землi...
   - На нашiй - не сво?й землi! - спахнув Тарас. I схаменувся. Навiщо  вiн
спереча?ться,  тривожить  душу  дiдову!..  Чим  далi,  тим  болючiша  йому
ганьба-неволя свого народу, вiн ледве-ледве стриму?ться, щоб не волати  до
серця й мозку кожного, з ким почина? мову про цю кричущу несправедливiсть,
про цей людський (чи божий!) смертельний грiх. Допоки  ж,  браття,  будемо
терпiти зло!..
   - Малю?ш? Жаль, що я погано бачу... - сказав старий. -  Про  колi?в  ти
написав геть-чисто, як все  було.  Здавалося,  не  залишилося  вiд  них  i
слiду... Аж нi, не вмерла слава!..
   - Спасибi вам... - розхвилювався Тарас од слiв старого. - Коли б не ви,
не вашi розповiдi про Колi?вщину!..
   - Я багатьом, Тарасе, розповiдав, а  ти  один  почув  душею,  серцем...
Батько твiй, умираючи, сказав слова пророчi, що з тебе  станеться  великий
чоловiк.
   - Або ледащо, також  велике,-  додав  Тарас,  знiяковiвши  вiд  дiдово?
хвали.
   - Ледащо тим прикметне, що байдуже йому до всього, крiм  живота,  -  не
приставав старий на жарт. - Ти ж плачеш о всiм  народi,  молишся  за  весь
народ...
   Тарас притих. Так коротко i так високо нiхто ще  досi  не  оцiнив  його
поезiй. Ось вона, прекрасна мить, заради яко? варто  пройти  усе,  що  вiн
пройшов, i витримати, що б не послала доля йому в майбутньому!..
   - Таки Тарас?! - почулось нагло поряд.
   Звiв очi й вгледiв кремезного, мiцного  дядька,  який  iшов  до  нього,
розкинувши широко руки.
   - Не впiзна?ш? - осяяв вуса усмiшкою.- Гнат Бондаренко!
   - Хiба тебе впiзна?ш - розрiсся, нiби столiтнiй  дуб!  -  зрадiв  Тарас
товаришевi.
   Вiтаючись, вони вдивлялись  з  подивом  один  ув  одного  i  засмiялися
нарештi разом.
   - Ну й Гонта!
   - Ну й Залiзняк!
   Знов обнялись i ще раз поцiлувалися.
   - Ти й досi ще гайдамачиш? - спитав друзяка Гнат.
   - А ти забув дитячi нашi iгри?
   -  То  як  дивитися...-  насумрився.-  Сам  добре  зна?ш,  як  крiпакам
козакувати...
   Запала тиша. В'яла весела радiсть зустрiчi.
   - Ви побалакайте, а я пiду полежу, - устав старий i сторожко,  мов  був
скляний, пiшов до хати.
   - Ну, як ти? - сiв на призьбу Гнат.
   - Малюю ось...
   - Похожий. А пам'ята?ш, як ти менi кобилу Кошицеву намалював?  А  школи
нашо? не позабув?
   - Гiрка була наука. Менi ще й досi сняться рiзки дяковi...
   - Те що, - озвався рiзко Гнат. - От нага? на панськiй стайнi!..
   - Мене також не поминула ця благодать, - сiв поруч. - Лише  п'ять  лiт,
як я на волi.
   - Щасливий.
   - Нi! Довкола стiльки горя, наруги, зла, що  серце  сходить  кров'ю.  Я
вирвався. А ти, Микита, Йосип? А вся Кирилiвка, увесь народ наш бiдний? Як
можу я дивитися на цю ганьбу й радiти, що сам тепер на волi!..
   - Нi, ти радiй, Тарасе. Хай вороги не  тiшаться,  що  ми  й  на  це  не
здатнi.
   - Коли б менi сказали: вернися сам у крiпаки  -  й  за  те  народ  твiй
звiльнимо, я з радiстю одяг би знов кайдани!
   - Тарасе, ти згориш, як свiчка,  що  надто  ясно  свiтить,  -  промовив
скрушно Бондаренко.
   - Не можу, брате, блимати. В душi таке щось дi?ться, виру? так!..
   - Ти плачеш?
   - Глянь довкола, прислухайся... Село неначе вимерло!.. Як  у  хлiвi,  з
якого вранцi вивели волiв до плуга... А ми ж бо козаки, ми ж люди, ми  всi
- народ, що потрясав Стамбул, Варшаву, кров'ю  писав  свою  iсторiю,  сво?
права та вольностi! Де все це нинi, хто ми?! Раби нiмi, худоба,  яку  пани
мордують...
   - Тихiше!.. Ще хтось почу? та донесе  до  панських  вух...  -  злякався
Гнат.
   Тарас махнув рукою.
   - Згадай, куди загнали Залiзняка...
   - А Гонту, брате, четвертували.
   - Я нинi - титар...
   - Читав мою поему про Колi?вщину?
   - Аякже!
   - Титар був закатований.
   - Хоч круть, хоч верть... - розвiв руками Гнат. -  Нема?  нам,  Тарасе,
куди подiтися!
   - Я знаю шлях, та ще мости на ньому не всi помощенi... -  сказав  Тарас
неголосно.
   Гнат тiльки глянув i не спитав нiчого.
   Сидiли довго мовчки; кожен шеретував почуте_ _нинi_ _й сказане.
   - Недавно в нас, у Павлiвцi, убили  пана,  -  перший  озвався  Гнат.  -
Шмагав людей, безчестив сiльських дiвчат, а потiм бив вагiтних...
   - I що?
   - Розправилися, мов з гайдамаками. Суд був. Пiшли_ _на_ _каторгу...
   - А що ж на те кирилiвчани? ?м не пече?
   - За сповiдними розписами у нас сiмнадцять  покриток.  I  кожен  другий
битий...
   - А ти диву?шся мо?м сльозам!.. - скочив Тарас на ноги. - Вiн  хоче  ?м
читати тихi проповiдi та просвiщати ?х пiдлi панськi душi!.. Дурний ?си!..
   - Про кого ти?
   - Про Кулiша. Завiвся в мене такий ласкавий приятель... Пiд корiнь всiх
- чужих, сво?х! Щоб потiм комусь iще не закортiло на шию людям сiсти!..
   I знов мiж них постала тиша. Гнат озирався нишком,_ _чи_ _хтось не чув,
не бачив. Тарас ходив нервово тiсним двором, гамуючи налите гнiвом серце.
   - ?дь швидше звiдси, - озвався Гнат, пiдводячись. - Не муч себе. I  нам
нiчим не допоможеш, i сам ускочиш в якусь бiду...
   - Мо? брати тут, сестри! - скипiв Тарас.
   - Збери, як можеш, грошi та й викупи свою рiдню.
   - Ми вирвемо усiх людей з неволi!
   - Ти ж сам сказав, що треба ще мости робити на тiй дорозi. Як мовиться,
синиця в жменi лiпша од журавля, що в небi... ?дь, Залiзняче, з  миром  i,
як поможе тобi господь, добийся волi хоча б сво?м!
   - Це ж прiрву грошей треба, - сказав Тарас похмуро.
   - Чи рiки кровi... Ввечерi приходь до мене. Зiйдемося усiм  школярським
братством.
   - Брат во рiзках Богорського!
   - А що? I досi, як згадаю, всю спину менi пече.
   - Зате зробився титарем.
   - А ти поетом.
   - Господи, а я то думав, звiдки вони беруться, вiршi!
   - Все, все з вишневих рiзок, братику, - обняв Тараса Бондаренко.
   Провiвши Гната до ворiт, Тарас зайшов у хату. Дiд спав  на  полику,  не
роздягнувшись. З покутя свiтив очима Саваоф... Заплутавшись  у  павутиннi,
дзижчала тоскно муха...
   Тихенько вийшов з хати. Поклав альбом та олiвець у свiй  бувалий  у  не
одних бувальцях старий портфель... А може, i справдi збирати грошi  не  на
по?здку до вимрiяного роками Рима, а  на  братiв?..  Паскудно  як  звучить
звичайне слово, коли його ужити в паскуднiм дiлi! Грошi на брата...  Мовби
це на коня, корову!.. Людьми торгують  нелюди!..  Почому  брат?  А  що  ви
просите за цю сестру?.. Як скинете хоч п'ять карбованцiв, то  я  вiзьму...
?диний шлях добути грошi - портрети панськi! Взяти в одних панiв,  дiстати
панзлем iз гаманцiв, набитих туго, й вiддати  в  iнший  гаман.  Мета  така
висока, що задля не? можна й залiзти в твань, в  якiй  живе  i  борса?ться
вельможне панство!.. Вiн малюватиме одну за  одною  надутi,  ситi  пики  й
лупитиме з них, скiльки зможе.  Грошi  в  них  все  одно  украденi,  чужi,
крiпацькi, зiбранi iз поту й слiз. Проп'ють ?х, десь змарнують на  чужинi,
а так - пiдуть на волю. Чудово!.. Нинi можна й полишити сво? село, братiв,
сестер й по?хати, як домовлялися, в оте  Убiжище,  де  жде  Гребiнка.  Вiн
обiцяв представити його панам-сусiдам, якi зберуться скоро на  пишний  бал
iз приводу чи iменин, чи ювiлею якогось дуки. ?хати!.. I не  казати  сво?й
рiднi нi слова, щоб ?х отак не мордувало тяжке ждання, як мордувало колись
його. Добуде й скаже. Воля дорожча Рима!..
   Хто ж це iде селом, так гупаючи?  Для  череди  ще  нiби  рано...  Може,
ввiйшли в село гусари?.. Брязь, брязь рушницями...
   - Кругом!
   Гуп, гуп... А-а, вартових мiняють! Жандармам теж не  спиться.  Недремне
око його величностi государя!.. Добре, що не всевидяще...  Пiвцарства  вже
було б на каторзi! По всiй iмперi? клянуть царя, мiнiстрiв,  тупу  чиновну
братiю. Все прогнило, погрязло в брехнi, моральнiй ницостi та в хабарах!..
А  кажуть,  все  благоденству?...  Крiпак  радi?  сво?й   неволi,   солдат
безглуздiй  муштрi,  усi  малi  народи  -  високiй  царськiй  милостi,  що
внеможливила духовний ?хнiй розвиток, звела до стану бидла, яке  ще  ?сть,
працю?, множиться, але душi не ма? уже давно!..
   ...Гребiнка його зустрiв, мов брата. Нiщо тут, власне, i не  нагадувало
про панський двiр. Все просто, щиро, по-старосвiтськи.  Не  дiм,  а  добра
хата, не флiгель для при?жджих, а звичайнiсiнька собi  хатина,  розписана,
немов яйце на великдень. I  господиня,  стара  вдова,  турбу?ться  не  про
ма?тки-статки, а лиш про те, щоб усi були на?денi по саме годi. Правда,  ?
дворових душ п'ять  чи  шiсть.  Та  що  це  за  дворовi!  Рiдня  чи  добрi
приятелi... ?вген прослав  рядно  в  саду,  пiд  грушею,  лежить  у  синiх
шароварах та вишиванцi... Рай на землi! Утечище од всiх скорбот,  що  ними
свiт переповнився. Рай серед пекла... Праведник, який  не  творить  зла  й
заплющу? смиренно очi на муки ближнiх... Праведник?..
   - Лягай, Тарасе, та вiдпочинь з дороги, - посунувся на край ряднини.  -
Завтра у нас похiд у Мойсiвку, де буде справжнiй шарварок.  Такого  ти  не
бачив i в Петербурзi!.. Обiдати нас погука паньматка...
   Тарас сiв поряд. Раптом йому одкрився духовний свiт Гребiнки, якого вiн
ранiше нiяк не мiг збагнути. Вони давно знайомi, ?вген  зробив  для  нього
багато справдi доброго, не раз пiдтримував,  намовив  Мартоса  на  видання
тепер уже вiдомого всiй Укра?нi "Кобзаря", i, попри все це,  друзями  вони
не стали. Мабуть, причина в  цьому  хуторi,  в  Убiжищi,  якого  навiть  у
Петербурзi не покидав ?вген нiколи, прагнучи прожить життя без зайвих бур,
без ризику. Вiн добрий, чуйний, лагiдний, залюблений у степ, садок та хату
на березi крутому Оржицi... Малорос, сказати можна, хрестоматiйний, такий,
якими нас хотiли б бачити i друзi, й недруги...  А  де  ж  отi,  засмаглi,
дужi, з шаблею в мiцнiй руцi, з розмаяним на вiтрi чубом?  Де  лицарi,  що
йшли на смерть, на муки за рiдний край, за волю, за те, щоб плем'я наше не
стерлося з лиця землi, щоб слово не онiмiло в нiмих устах  нащадкiв?  Хiба
?х кров не обiзветься у жилах правнукiв, не  збурить  ?хнi  душi  бажанням
люто вирватися iз панських пут, з кайданiв?..
   - Ти спиш? - спитав.
   - Дрiмаю... - сказав господар. I запитав: - А що?
   - Ти сам дрiма?ш i присипля?ш iнших.
   - Лягай i спи...
   - Спасибi. Колись iз нас  смiятимуться,  що  ми  проспали  свiй  рiдний
край!.. Вже й так нас звуть тетерваками й мають скрiзь за нiщо...
   - Я ж говорив: не ?дь, Тарасе, на Укра?ну, - сказав ?вген не  скоро.  -
Ти ж не послухався...
   - Боятись глянути у вiчi правдi?
   - Правду не всяк витриму?...
   - То що ж менi, сховатися у нору?
   - Ще ваш Григорiй Сковорода вважав безпечнiшим гнiздо мостити в травцi,
а не вгорi, де кiбчики чигають хижим оком...
   - А як на мене, то лiпше смерть у кiгтях кiбця, нiж пiд копитом вола чи
хряка!
   - Лiпше прожить життя i вмерти сво?ю смертю.
   - Прожить?_ _Чи_,_ може, проживотiти?
   Гребiнка не вiдповiв. Дрiмав собi, i жодна рисочка  не  ворухнулась  на
його лицi. Нараз ледь-ледь здригнувся i насторожився.
   - Обiдать час! - промовив i спритно встав.
   - Не кликали ж...
   - Борщем запахло. Отже, пора творить молитву i приступати.
   Не встигли вийти з саду, як справдi стрiли покликача.
   - О! - пiднiс врочисто палець i усмiхнувся господар гостевi...
   ...У Мойсiвку вони при?хали пiсля  снiданку.  ?вгена  Павловича  вiтали
вельми радо. Чутка, що вiн прибув, пiшла палацом, i гостi висипали з  усiх
кiмнат та зали, щоб глянути на вславленого письменника.
   Тарас тримався осторонь. Розцiлувавшись з якимсь панком, Гребiнка  взяв
його за плечi i пiдштовхнув легенько у бiк Тараса.
   -  Знайомтеся!  Це  Олександр  Афанась?в-Чужбинський.  А  це...   Тарас
Шевченко.
   - Кобзар?! - засяяв Афанась?в.
   Тарас обняв його: вiн перший iз землякiв прислав йому iз Укра?ни вiдгук
на першу книжку. Вiршем!
   - Спасибi вам, Олександре... То був для мене голос землi  мо??,  серця,
що усмiхнулося менi навстрiч.
   - Прошу до мене, хлопцi! - узяв нових  гостей  пiд  руки  Олександр.  -
Уми?тесь з дороги, струсите з одежi пил. Я маю тут  хоч  невеличку,  проте
окрему "комнату", сирiч свою свiтличку.
   Палац Волховсько?, на диво, був якийсь  легкий,  прозорий  нiби.  Може,
його таким робили великi,  свiтлi  вiкна,  а  може,  те,  що  в  нiм  жили
бездумно, пускаючи на вiтер тисячi  та  й  сам  ма?ток,  бо  господиня  не
вболiвала, що i кому залишить пiсля себе. У не?, власне, була одна турбота
- розтринькати сво? майно, i з цим веселим замiром вона справлялась легко,
незважаючи на свiй уже похилий вiк.
   Причепурившись, Гребiнка тут же спустився вниз.
   - Як прочитав, Тарасе, я твiй "Кобзар",  щось  сталося  таке,  таке  зi
мною!.. - розхвилювався Чужбинський. - Сиджу, не бачу свiту, i серце  ледь
не вискочить менi з грудей... "Ось  вiн,  прийшов,  явився!..  -  сну?ться
думка. - Господи, невже таки ти зглянувся на Укра?ну!.."
   - Спасибi... я... - не знав Тарас,  що  мовити.  Не  сподiвався,  ?дучи
сюди, почути такi слова.
   - Всi тут немов прокинулись вiд "Кобзаря"!..
   - Дозвольте? - з'явилася в порозi усмiшка ледь  не  до  вух,  а  слiдом
вповзло пузце.- Тут, кажуть, Тарас Григорович?
   Тарас пiдвiвся.
   -  Закревський,  Вiктор.  Прошу  не  плутати  мене  з  Платоном,   мо?м
?диноутробним братиком, що зневажа? мене за те ?дино, що  я  не  вдався  в
нього, - обняв Тараса, нiби вони давно знайомi. - То ось який  вiн,  Тарас
Шевченко! - вiдсторонився, щоб роздивитися. - В такiй звичайнiй чарцi таке
вино!!
   - Софiя вам доводиться...
   - Моя сестра, - махнув рукою Вiктор.
   - Читав ?? роман i повiсть. Гарно!
   - Як сходить сонце, зорi одразу блiднуть...
   - Можна? - ввiйшов новий вiдвiдувач.
   - Пан Лукашевич, - представив його Закревський, i, як здалось Тарасовi,
не без iронi?.- Вiдомий вам етнограф. Мiж iншим,  теж  Платон,  як  i  мiй
брат...
   - Платон Якимович, - вклонився гречно.
   Тарас також вклонився.
   - Поручкайся, старий самiтнику,  зi  славним  нашим  гостем!  -  гукнув
Закревський.
   -  Здрастуйте,-  подав,  скривившись,  руку  пан  Лукашевич.  Й  спитав
бридливо в Закревського: - Ти вже залився зранку?
   - Не висох ще пiсля вчорашнього, - всмiхнувся той. - Mon cher  Капнiст!
- розкрив  обiйми,  вгледiвши  нового  гостя.  -  Ось  вiн,  кобзар  Тарас
Шевченко!
   - Вiтаю вас у рiднiм кра?, - мило всмiхнувсь Капнiст.- Щасливий, що маю
честь...
   - Олексо, без церемонiй, - спинив його  Закревський.  -  Ми  ж  козаки,
брати свободи й рiвностi! Облобизай Тараса, а ти - його... Отак... Амiнь!
   - Ти вже того, занадто!.. -  насумрився  пан  Лукашевич,  аж  вид  йому
почервонiв. - Кричиш, шумиш...
   - Я знаю, чого ти  трешся-мнешся,  -  примружив  очi  Вiктор.  -  Тобi,
Платоне, муля?...
   - Панове! - вчасно прийшов Гребiнка.- В залi жде господиня, що хоче теж
побачити i привiтати поета нашого в сво?му домi.
   Тарасовi дали дорогу, i вiн у супроводi  сво?х  прихильникiв  пiшов  до
зали. На всiм шляху його вiтали  радо  окремi  гостi,  а  бiля  входу,  де
стовпилося з пiвсотнi гарно вбраних  чоловiкiв,  жiнок,  дiвчат,  зустрiли
оплесками, якимись вигуками, що ?х не змiг почуть виразно вiд  хвилювання.
Невже його поезiя, його думки, його кривавi сльози знайшли  такий  палкий,
сердечний вiдгук у цих людей, панiв, яких карта? вiн за муки свого народу,
вважай, у кожнiм словi сво?х книжок?..
   - Тетяно  Густавiвно,  дозвольте  вам  представити  Тараса  Григоровича
Шевченка, поета i художника, - долинув до нього голос ?вгена Павловича,  й
Тарас побачив перед собою стару, всю бiлу панi, що приязно йому всмiхалася
i подавала руку. Взяв обережно, ледь-ледь потиснув i вiдпустив. Годилося б
поцiлувати, але не змiг примусити себе.
   - Ви так люб'язнi, що завiтали до нас на свято ангела мого покiйного...
Ви, мабуть, десь купили неподалiк ма?ток? На скiльки душ?
   - Я ледве сам з душею вирвався вiд Енгельгардта!  -  сказав  Тарас  так
голосно, що всi довкола стихли.
   - Чудовий у вас, паничу, батечко! - сплеснула бiлими руками панi. - Пан
Енгельгардт...
   - I вороговi не побажа?ш, - буркнув Тарас. I раптом  йому  здалося,  що
наступа? вечiр.
   Гребiнка, як добрий дух, прийшов на помiч.
   - Панi, я заберу од вас Тараса Григоровича, бо  тут  iще  ?  дами,  якi
горять бажанням з ним познайомитись... Вже вибачай  ??,  стару,  -  шепнув
Тарасовi, як вiдiйшли. - ?й цього року стукнуло вiсiмдесят.
   - Ого! - простив Тарас. - Нiвроку собi бабуся... А мати моя  померла  в
сорок...
   - Коли кому написано... Ви, панi Ганно, все  розквiта?те!  -  перепинив
струнку чорнявку iз чорними, аж нiби синiми, очима.
   Тако? вроди Тарас не бачив навiть у Петербурзi. Умить забуто  прикрiсть
iз господинею, сумнi думки. Вся зала втонула в сонцi...
   - Зна?те, ми "Катерину" вашу читали не менше ста разiв, - сказала, нiби
завуркотiла струмком весняним.

   _Не слухала Катерина_
   _Нi батька, нi неньки,_
   _Полюбила москалика,_
   _Як знало серденько..._

   - Ви так чита?те, що я свiй вiрш не впiзнаю! - спромiгся на  комплiмент
Тарас. - Яка вимова, дикцiя!..
   - На Полтавщинi у нас не те,  що  за  Днiпром,  -  сказав  Гребiнка.  -
Слухай, мотай на вус. Тут мова, брат, не займана, без будь-якого домiшку.
   - Платоне, а йди сюди! - покликала красуня пана, що йшов поважно залою.
- Мiй чоловiк.
   - Закревський.
   - Ми чули, ви художник, - всмiхнулась мило Ганна.  -  То,  може  б,  ви
намалювали з нас двох портрети? Ми живемо тут недалеко...
   - Знаю. Сьогоднi мимо ?хали з ?вгеном Павловичем.
   - Як жаль, що нас там не було!
   - Тарас Григорович! - пiшов на нього, немов ведмiдь, Тарновський. -  От
добре, синку, що я тебе побачив. ? дiло.  Треба  зняти  копiю  з  портрета
князя Р?пнiна.
   - А де портрет?
   - В Яготинi. Капнiст тобi туди покаже шлях. Я чув,  що  й  ти,  Олексо,
бажа?ш мати копiю з того портрета?
   - Правда.
   - Тодi, вважай, домовилися...
   Тарновський вийняв хустку i смачно,  з  шумом  висякав  свого  великого
важкого носа. I, не поглянувши на товариство, пiшов собi.
   - Кажуть, у нього Глинка писав "Руслана i Людмилу", - озвалась Ганна.
   - Iстинно, - сказав Тарас. - Сам Глинка менi про це розповiдав.
   - Щасливий! Ви знайомi з генi?м...
   - А чули, якi романси вiн написав на вiршi  Вiктора  Забiли?  -  спитав
Капнiст.
   - Я чув, я знаю, - встряв i собi Чужбинський.

   _Гуде вiтер вельми в полi,_
   _Реве, лiс лама?..._

   Тарас скривився i пiдхопив:

   _Плаче козак молоденький,_
   _Долю проклина?..._

   - Ще, ще, Тарасе Григоровичу! - аж подалась до нього Ганна. -  Голос  у
вас!..
   -  Я  лiпше  вам  заспiваю  iншо?,  -  не  став  Тарас  манiжитись.   -
Пiдпомагайте!
   - Новий романс столичний? - засяяли ?? великi й гарнi, до щему в серцi,
очi.
   - Нi. Це "романс" тутешнiй.  Таких  столицi  не  написать...  -  сказав
Тарас. Притих, знайшов тональнiсть  i  заспiвав  -  широко,  вiльно,  нiби
посеред степу, ?дучи на мажi з сiллю:

   Ой _у полi криниченька,_
   _З не? вода протiка?._
   _Ой там чумак сiрi воли пасе_
   _Та з криницi напува?!.._

   Бачив, що панство враз прича?лося, здерев'янiло.  Зала  була  заповнена
нiмими постатями, немов скульптурами... Зробивши паузу,  вiн  перейшов  на
повну силу голосу:

   _Воли ревуть, води не п'ють, -_
   _Бо в Крим дорiженьку чують._
   _Ой бог зна? та бог вiда?,_
   _Де чумаченьки ночують..._

   Спiвав i нiби бачив себе в степу, на возi, пiд всiяним  зiрками  небом.
Неквапно iдуть воли, риплять колеса, линуть  ключем  на  пiвдень  гуси  чи
журавлi... Похиту?ться широка спина батькова у вицвiлiй старiй сорочцi,  а
сам вiн, батько, нiби весняний птах, дзвенить журбою-пiснею...

   _Насипали над чумаком_
   _Та високую могилу,_
   _Ой посадили та в головоньках_
   _Та червону калину..._

   Коли замовк, у залi якусь хвилину-другу стояла мертва тиша. А  потiм  -
нiби пострiл:
   - Обiдать  подано.  Прошу  до  столу,  гостi  дорогi!  -  промовив  син
Волховсько?.
   I раптом зала вибухнула шаленим шквалом оплескiв.  Хтось  щось  кричав,
хтось навпростець протовплювався до того мiсця, де ще у чарах пiснi  стояв
Тарас...
   Закревська також стямилася i привселюдно оповила руками шию  спiвака  й
поцiлувала його в наповненi сльозами очi.
   - Та ви ж, як бог,  спiва?те!..  -  промовила  також  крiзь  сльози.  I
розвела руками: - В простiй селянськiй хатi вродилося таке незнане диво!..
   - Дай же i я  чоломкну  тебе,  Тарасе-братику,  -  полiз,  сопучи,  пан
Лукашевич. - Багато я чув чудових спiвiв, а щоб такий!..
   - Прошу, прошу до столу! Обiдать час, панове!
   Тлум став поволi меншати, перемiщатися до iнших, менших зал...
   ...Удвох з  Капнiстом  вiн  ?хав,  нетерпеливлячись,  до  Лукашевича  у
Березань. Щоправда, пан Олекса не  полюбляв  чомусь  Платона  Якимовича  i
супроводжував Тараса тiльки до яготинського ма?тку князя Р?пнiна,  де  сам
тодi вiн тимчасово жив.
   - I справдi в нього ? стiльки книг? - спитав Тарас, не вiрячи, що в цiй
глухiй далечинi, в якогось пана-хуторянина ховаються такi скарби.
   - Не знаю, люди кажуть... Вiн вихваля?ться, де тiльки може.
   - А був на Сiчi?
   - ?здив. I за кордон, в Червону Русь  та  Чехiю.  Щось  там  придбав  з
рукописiв...
   Лице Капнiста при цьому стало якесь лихе, потворне. Дивний вiн чоловiк:
вiд настрою враз перемiню?ться, мов додають до  нього  рiзних  контрастних
фарб.
   - Ви зна?те, коли казати щиро, я вражений тутешнiм  панством,  -  мовив
Тарас задумливо. - Як ?хав iз-за Днiпра, готовий  був...  Ет,  що  недобре
згадувати!.. В нас там здебiльшого пихата шляхта. Крiвцi з нас попили!..
   - Кров п'ють усюди... Й питимуть, допоки ми не станемо, як  iншi  люди,
вiльними вiд зло? сили самодержавства...
   - А правда, що ви були з святими лицарями  свободи  у  груднi  двадцять
п'ятого?
   Капнiст поправив вiжки, нокнув на конячину.
   - Хто був - загув, - озвався. - Волконський, князь, що жiнка за  ним  в
Сибiр по?хала, то ж рiдний брат Р?пнiна.
   - Не розумiю.
   - ? давнiй звичай. Коли славетний рiд  переводиться  через  вiдсутнiсть
чоловiкiв, комусь iз рiдних по материнськiй лiнi? передають i титул, i всi
права та прiзвище... От ми вже майже й дома!..
   - Це Яготин?
   - Ото палати княжi... На дощ збира?ться?
   - Щось дуже схоже... Гарно!.. Палац, парк, рiчка, хмари...
   - А Р?пнiни i досi ще листуються з опальним родичем, - не  мiг  Капнiст
спинитися. Видать, йому з думок не йшла ця тема. - Старого князя,  власне,
позбавили усiх постiв, "замкнули" тут, а вiн не хилить голову... Не  жарт,
колишнiй  вiце-король  Саксонi?,  губернатор  Малоросi?,  член   Державно?
ради!.. Цар побоявся, щоб вiн не став на Укра?нi гетьманом... Княгиня ж  -
внучка Розумовського...
   - Дружина князя Р?пнiна?
   Капнiст кивнув. I раптом зробився майже красенем,  пiдсвiчений  якимось
внутрiшнiм, незримим сяйвом.
   - А правнучка Кирила-гетьмана, княжна Варвара, що за душа!
   Невдовзi в'?хали в розкiшний парк, у глибинi якого бiлiв палац.  Одразу
стало душно. У верховiттi навiть не  ворушилось  листя,  хоча  велика,  аж
чорно-синя хмара закрила вже пiвнеба.
   - Но, но! - захльоскав вiжками Капнiст. - Не вистачало, щоб ми  намокли
за чверть версти вiд дому.
   Кiнь припустив. Колеса зашурхотiли м'яко по вкоченiй жовтавiй  рiнi,  й
тому здавалося, що дощ уже почався.
   В'?жджали в двiр, пiд флiгель, де жив Капнiст, немов  за  ними  гналися
розбiйники або вовки.
   - Ху-у!.. - засмiявся, оддавши вiжки конюховi, Капнiст. - Проскочили...
Не зна?ш, де княгиня? - спитав слугу, що вибiг ?м назустрiч.
   - ?хнi сiятельства ось тiльки що пiшли гулять по саду.
   - Спитати треба дозволу, - сказав Капнiст  Тарасовi.  -  Картини  тi  у
вiтальнi. Пiдемо в сад?
   - Ходiмо... - здвигнув Тарас плечима.
   Княгиню з донькою вони знайшли на луцi, коли  вже  чорна  хмара,  немов
кошлата овеча шапка, накрила весь Яготин.
   - Вертайтеся,- пiдбiг Капнiст.- От-от гроза  почнеться!  Стара  княгиня
глянула з-пiд капелюшка на темне небо, скривилася, мов  дитинча,  в  якого
хочуть забрати iграшку, й промовила м'яким, та владним голосом:
   - Ще обiйдемо хоч раз лужок, устигнемо.
   Тарас вклонився мовчки, бо Олексiй Васильович забув  його  представити.
Вiдповiла лише княжна - висока, ставна дiвчина уже в  лiтах:  напевно,  ?й
було за тридцять...
   Тим часом лунко ударив грiм, де взявся дужий вiтер, i дощ линув немов з
вiдра.
   Капнiст схопив за руку стару княгиню i кинувся_ _iз нею в  сад.  Княжна
побiгла слiдом.
   Тарас лишився. Може, що не покликали його пани, а може, що не  хотiлося
йому страхатися свято? зливи перед жiнками. Вимокне -  то  й  що?  Надворi
лiто, дощик хоч i рясний, та теплий...

   _Iди, iди, дощику!_
   _Зварю тобi борщику_
   _У новому горщику,_
   _Тобi каша, а нам борщ,_
   _Щоб ряснiший iшов дощ!-_

   згадав дитячу приспiвку. Дощ - благодать, дощ - хлiб i мед, дощ_..._
   - Ради бога, вибачте! - пiдбiг Капнiст. - Я думав... Я геть  забув  вас
познайомити i запросити!..
   - Пусте,- сказав Тарас, потiшений тим, що Капнiст  не  впав  нiтрохи  в
його очах.
   - Чому ви тут лишилися?
   - Не знаю...- мовив щиро.- Чудовий дощ!
   - Ви мокрий весь.
   - А ви сухий?
   - До ниточки!
   Йшли, смiючись, байдужi до зливи й грому. А на балконi, мов на  хмаринi
ангел, на них чекала княжна Варвара. Порожевiла, збурена грозою, бiгом.
   - Швидше! - махнула ?м рукою, немов крилом.
   - Го-го-го-го! - розкрилив руки  й  собi  Капнiст.  -  Прекрасний  дощ,
божественний!..
   До Березанi при?хав пiзно ввечерi. Платон Якимович iще не спав. Удвох з
якоюсь пишною, ще молодою жiночкою пили наливку в залi,  або  свiтлицi,  й
розкiшнi вуса його стовбурчились, як у кота.
   Тарас ввiйшов, не дочекавшись,  поки  слуга  запросить,  i  привiтався,
мабуть,  занадто  голосно,  бо  пан  Платон  розлив   наливку   з   чарки.
Нахмурившись, уже збирався гаркнути_  _на_  _пiзнього  такого  гостя,  але
впiзнав Шевченка й розплився в щедрiй усмiшцi.
   -  Тарас  Григорович!  Оце  презент!  А  я,  по  правдi  кажучи,  й  не
сподiвався.
   - Знали, чим заманити, - книгами... - обняв Тарас господаря, що встав i
вийшов йому назустрiч.- Не бачу щось... Напевно, у кабiнетi?..
   - Терезi?, - гукнув Платон до жiночки,  -  подай-но  ще  карафу!  Та  й
закусити, що бог послав.
   Терезiя звелась немовби  аж  невдоволено,  хитнула  звабно  стегнами  й
понесла свою красу з свiтлицi, мов повну чару.
   - Дружина?
   - Як сказати... - всмiхнувся, нiби муркнув, Платон Якимович.
   - Аж проситься на полотно. Натура!
   - То намалюй! - спiймав його на словi. - Я заплачу, що  скажеш.  Краса,
вона недовговiчна... А так було б колись на що поглянути i що згадати...
   - Як пустиш покриткою?
   - Ну що ти, що ти! Вона шляхтянка, вiльна. Та  й  розпечатана  не  мною
грiшним...
   - Жаль?
   - Все, все в руках господнiх, братику!.. - зiтхнув грайливо,  вгледiвши
в дверях Терезiю, що спритно несла тацю з карафою i тарiлками. -  Терезi?,
це пан Тарас, художник iз Петербурга.
   Вона осяяла таким зеленим поглядом, що проникав до дна душi,  ледь-ледь
присiла,  як  роблять  панночки,  що  вчилися  в  iнститутi,  й  промовила
нарозспiв, нiби i не по-нашому:
   - Тер-резiя.
   - Тарас Григорович тебе змалю?.
   - Справдi? - зрадiла жiнка. - Мене нiхто нiколи не малював!
   - Не дивно. В цiй Тмутороканi... По?хали б у Петербург...
   - Ну що ти, що ти, братику! - сполошився Платон Якимович. - Хiба ?й тут
погано? Терезi?, запрошуй гостя!
   Iч, налякався! Де вiн таку доп'яв? Щастить, щастить Платонам! Самi  уже
пiдтоптанi, а бач, яких  красунечок  собi  взяли...  Закревська  -  просто
диво!..
   - Прошу, Тарасе, спробуй мо?? власно?, - пiдсунув  повну  чарку  Платон
Якимович. Тарас узяв i випив мовчки.
   - Оце таки по-нашому! - потер господар руки. - Бери, що ?, закушуй.
   - Спасибi. Я вечеряв в Яготинi з Капнiстом. У вас був дощ  сьогоднi?  А
там такий вперiщив!.. То де ж тво?, Якимовичу, книжки, пiснi, лiтописи?
   - На все свiй час, - пригладив господар вуса.  -  Завтра  настане  ?хня
черга... Такi дiла робити треба, братику, при яснiм сонцi...
   - Тодi дозволь менi пiти спочити. На?здився за цiлий день...
   - Це можна. Федоре!
   Влетiв слуга й завмер, мов камiнь, бiля порога.
   - Федоре, - звелiв уже ласкавiше, - влаштуй  ось  пана  на  нiч.  Гукни
Параску, треба ж постiль послати гостевi...
   Терезiя грайливо пирхнула.  Цей  ритуал,  напевно,  тут  вiдбувавсь  не
вперше.
   - Не клич нiкого, Федоре, - сказав Тарас, як вийшли в сiни чи  коридор.
- Сам постелю. А хто така Параска?
   - Поко?вка, - озвався тихо Федiр. - Була торiк при пановi, тепер же...
   Федiр не доказав. Завiв його в кiмнату з мiцним широким  лiжком,  добув
вогню i запалив воскову свiчку.
   - Мо', щось бажа?те?
   - Нi. Тiльки сну.
   - Добранiч вам.
   - Спасибi. Пан довго спить?
   - Вилежу?ться...
   Слуга пiшов. Роздягшись, Тарас пiрнув пiд прохолодну ковдру, дмухнув на
свiчку. В темрявi переглядав минулий день. Вже ледь не мiсяць кружля?  вiн
Лiвобережжям, знайомиться  з  тутешнiм  панством  (здебiльшого  з  старшин
колишнiх!) i не збагне його ?ства. Там, за Днiпром, це - шляхта, недобитки
козацьких шабель, панство, що вiдродилось i розрослося пiд скiпетром царiв
росiйських. Там - вороги, одвертi, навiть чеснi  в  сво?й  ворожостi  його
народовi. А тут - i вiра, i кров одна... Колись же ?хнi  дiди  i  прадiди,
напевно, десь плiч-о-плiч iшли на смерть за волю, за рiдний край,  а  нинi
однi - пани, а другi - в них у рабствi.  Дiди  лежать,  можливо,  в  однiй
могилi, вбитi одним i тим же недругом, а внуки - за стiл не сядуть  разом,
не знайдуть мови спiльно?, бо -  вороги...  Щоправда,  вже  щось  бродить,
багато хто  iз  цих  панiв  соромиться  свого  становища,  яке  ?х  змушу?
визискувати  братiв  по  роду-племенi,  шукають  навiть  виходу  -  хто  в
"мочемордi?", хто  у  збираннi  та  виданнi  народних  старих  пiсень  (як
Лукашевич!), хто у журбi за тим, що вже минуло i поросло  травою...  Може,
коли б ?м дати поштовх, пiдняти ?х i вивести на  спiльний  шлях  до  волi,
заговорила б козацька кров?.. Яка ж вона: та, що лилася в битвах,  чи  та,
що в наших жилах?.. А може, то не мак червоно горить, куди не  глянеш,  по
всiм степу, а наша кров, пролита  впродовж  столiть!..  Розвихрено  летять
полями конi, гарячим сяйвом зблискують козацькi  шаблi...  Вiктор,  Платон
Закревськi... Поряд Платон Якимович на вороному, з  шаблею...  Тарновський
мчить, i кiнь пiд ним аж свiтиться вiд дорого? збру?... А далi, ген по той
бiк поля, суне, як хмара, лава вершникiв... I вся чомусь назустрiч  першiй
лавi!.. Вiн мчить мiж них, - теж з  шаблею  i  на  конi,  -  гукаючи,  щоб
повернули, що тут сво?... Не слухають. Земля двигтить, здiйма?ться до неба
чорна курява...  У  нiй,  мов  тiнi,  лиця  його  братiв  Микити,  Йосипа,
Варфоломiя... З ними слуга Платонiв Федiр, Гнат  Бондаренко,  ще  хтось  з
кирилiвчан, iз яготинцiв!..
   Прокинувшись, не мiг прийти до тями. Лежав,  облитий  липким,  холодним
потом, i важко дихав. Правиця й досi ще вiдчувала рукiв'я шаблi,  в  горлi
стояв луною крик-Дверi тихенько рипнули, i в щiлинi  з'явились  зляканi  й
цiкавi очi Лукашевича.
   - Ти вже не спиш?
   - Заходь, заходь.
   - Менi сказали, що ти кричиш.
   - Приснилася якась химерiя.
   - Бо слався сам... Параска так прослала б, що спав би, мов убитий.
   - Параска - моя сестра.
   - Того не може бути! - гукнув Платон Якимович. - Я не купляв  нiкого  у
Енгельгардта... Вона тутешня iз дiда-прадiда.
   - I все ж - сестра, - сказав Тарас уперто.  Платон  задумався,  пошкрiб
мiцну потилицю.
   - А-а! - посмiхнувся. - Втямив.  Це  фiгурально  мовлячи...  Прекрасно!
Може, навiть i благородно. Та, вибачай, безглуздо... Бог сотворив  Парасок
на радiсть нам, мужчинам.
   - Бог сотворив - людину.
   - В двох iпостасях.
   - Рiвних. Бо внеможливив життя одно?, котро?сь, без iпостасi друго?.  В
письмi святому сказано, що жiнку створено було пiзнiше, отже,  як  майстер
вже мав досвiд i мiг творити краще i досконалiше. Ти тiльки глянь на  себе
i на Терезiю...
   - Тьху! - спалахнув Платон Якимович.
   - Не вболiвай. Чоловiки також потрiбнi, кориснi... -  не  пощадив  його
Тарас. - Терезiя ж - то материнське лоно. А що ? в свiтi вищого, як  мати?
Мати!..
   - Виходить, я повинен ?й мити ноги?
   - Мудрий ти чоловiк, Якимовичу. Як в око встрелив! Мити i юшку пити.
   - Ти жартiвник, - всмiхнувся. - Вставай мерщiй, вмивайся,  бо  снiдання
уже готове.
   - А кажуть, ти довго спиш.
   - Хто каже? Федiр, може? - нахмурився Платон Якимович.
   - Нi. Чув у Мойсiвцi, - уникнув правди, щоб не  послати  нею  слугу  на
стайню.
   - У Мойсiвцi всього почу?ш... Тiльки не всьому треба вiрити...  Приходь
мерщiй. Поснiда?мо - й за харч духовний.
   Духовний харч  i  справдi  був  неабиякий!  Найперше  Тарас  припав  до
Львiвського лiтопису, i повстання  Трясила,  яке  його  давно  цiкавило  i
хвилювало, заграло  зовсiм  iншими,  новими  гранями.  Тут  недалеко,  пiд
Переяславом, велась вiйна за визволення всього народу з ярма  духовного  i
полiтичного, тут пролунав, можливо, перший дзвiн того походу, в який повiв
Богдан Хмельницький сво? полки супроти  Речi  Посполито?.  Кров  пролилась
немарне, вона вiдлупилася за  два  десятки  лiт  у  переможних  битвах,  у
визволеннi  землi  вкра?нсько?  вiд  зло?  волi  шляхти  i   короля!..   У
визволеннi... Де ж дiлася ота здобута такою кров'ю воля?.. Коли  б  не  цi
рукописи, не жалюгiдна кiлькiсть книжок, що чудом вирвалися iз забуття, ми
вже поснули б ходячи. Щоправда, ? ще думи, пiснi, казки, легенди...  Проте
вони пiдтримують i живлять  душу;  розум  жада?  правди  чисто?,  iмен  та
фактiв, прагне знайти  причини  явищ,  добути  з  них  суспiльний  досвiд,
визначити сво? духовне ставлення до днiв давно минулих i все  ж  близьких.
Iсторiя - корiння древа нацi?, його зв'язок живлющий iз джерелом, що б'? з
землi...
   - Ну як? - ввiйшов Платон Якимович до кабiнету.
   - Це сущий скарб!
   -  Як  будеш  ?хати  до  Петербурга,  вiзьмеш,  даси  в  цензуру.  Десь
видруку?мо - нехай читають люди...
   - Вiн був уже друкований в Москвi, чотири роки тому.
   - У мене ще ? дещо, прилучимо й так подамо в цензуру, -  сказав  Платон
Якимович багатозначно. - Такi книжки, Тарасе, в нас мають  бути  у  кожнiй
хатi.
   - Це золотi слова, Платоне! Коли  б  пани  розщедрилися  на  те  велике
дiло...
   - Не всi пани  такi,  як  я,  твiй  скромний  друг,  -  зiтхнув  Платон
Якимович. - Я вчився, брате, з Гоголем у Нiжинськiй гiмназi?  вищих  наук,
навчався потiм у Рiшель?вському лiце? аж у Одесi, збирав пiснi та думи...
   - Хочеш, я поцiлую тебе за це?
   - Ну що ти!.. Труждаюся задля свого народу, для Укра?ни.
   - Ти, кажуть, був на Запорожжi, на Хортицi? Там ? хоч щось? Я хочу  теж
по?хати, хоч кра?м ока глянути.
   - По?дь. Далека, правда, й тяжка дорога...
   - На Сiч ми всi повиннi ?здити, як мусульмани в Мекку! Там серце  наше,
одвiчний дух народу й волi!..
   - Налiзло всiляких зайд! - обурився нараз Платон Якимович.
   - Зло у самому рабствi, - махнув Тарас рукою, неначе  шаблею.  -  Чужi,
сво?!..
   - Е-е, не кажи! З сво?ми легше.
   - Правда... - всмiхнувся на те Тарас. Сво?х давно б упорали! Коли б  не
братство панське, не спiльна ?хня сила, народ хiба носив би  сво?  ярмо!..
0! Може, в тому iстина, що й люд увесь поневолений повинен, мусить дружно,
плече в плече, повстати й гуртом зламати панство?..  В  книжках,  якi  вiн
читав про Сiч та Запорожжя, ? свiдчення того, що Сiч приймала всiх голякiв
i  приглядалась  пильно  до  тих,  хто  прагнув  зверхностi  над  сiчовими
братчиками та хуторiв, хоча отi "добродi?" були й сво?ми...
   - Ось намалюю портрет Терезi?, - сказав Тарас рiшуче, - й гайну на Сiч!
Коли-то ще я матиму таку можливiсть...
   - Оженишся або пiдеш на службу - i поминай як звали! Вже, певно,  ?  на
оцi якась чорнявка?
   - Козак спочатку ?де на Запорожжя, а вже потому жениться. Отак  i  я...
Платоне, завтра ж... нi, краще зараз же почну портрет Терезi?!
   ...Вiтер, низовий, дужий, пружний, котив за ним цупкий курай, що схожий
був на голови у малахаях. Хмари повзли вгорi похмурi та щедросльозi,  нiби
були то плакальницi по запорозькiй вольницi, що тут колись гуляла... Тепер
гуляв канчук по спинах  онукiв  славних  лицарiв!..  На  Хортицi  статечнi
нiмцi-колонiсти копали бульбу й гергали межи  собою,  нiби  зальотнi  сiрi
гуси. Коли сказав ?м з докором, що тут колись жили та билися  iз  ворогами
козаки, вони лише посмiювалися...
   I Чигирин, гетьманська резиденцiя в часи  Хмельниччини  та  пiсля  не?,
зустрiв його ру?ною та запустiнням. Нiщо тут, власне, i не нагадувало тi??
слави... Тясьмин дрiмав, зарослий кугою та осокою, i понад ним  лiтали  не
шестикрильцi соколи та чайки - душi тих, що полягли за  волю,  а  вороння.
Чогось воно, зiбравшись у чорнi згра?,  то  кружеляло  над  Чигирином,  то
враз, немов сполохавшись  хтозна-чого,  вкривало  степ  чи  гору,  де  був
Богданiв замок, сво?м сумним покровом...  Може,  i  досi  сняться  воронам
козацькi очi, видовбанi тут сто шiстдесят п'ять рокiв  тому,  як  турки  в
лютiй битвi взяли фортецю, вирiзали усе живе довкола...
   Хатки, хатки... Густа осiння курява на споришi, на лопухастих  пустищах
та пiд тинами, де бабраються лiниво кури, свинi та дiтлашня...  ?врейський
говiр... Сонний, спiдлоба погляд стрiчного... Важка, помiрна  хода  волiв,
порипування старого воза...
   Iшов i ледве втримував себе вiд того, аби не звести руки й не  крикнути
крiзь сльози й гнiв до бога, свiту цiлого про  цю  страшну  трагедiю  його
землi, його народу-мученика!.. За вiщо ж ти впродовж  столiть  кара?ш  люд
свiй, господи? Чи ми не ставили тобi церков, чи не  приносили  тобi  офiр,
вертаючись iз битви з половцями в  далекiм  Полi?  Може,  ти  так  на  нас
розгнiвався за те, що ми не стримали нещадних орд Батия,  впустивши  ?х  у
храми, де ти витав? Тодi дозволь  лиш  нагадати,  господи,  що  ми  стояли
мужньо i падали вже тiльки мертвi, що вороги ввiйшли по наших трупах i  по
мечах... Ми добрi були й довiрливi. Занадто, може... I  пiднялась  рука  у
тебе, господи, за це карати, коли ти сам велiв нам  бути  такими  в  сво?х
священних заповiдях!..
   Спинився бiля ?дино? в Чигиринi, та й то обдерто?, кам'яницi,  де  мали
бути "присутственные  места"  Богданово?  столицi.  Почув  би  його  думки
тутешнiй справник! Ще ?дучи до Чигирина, вiн знав,  що  той  гребе  ногами
землю i скрiзь, де тiльки може, вишуку? ворожий дух,  крамолу.  Вiн  десь,
напевно, вичитав, що тут колись потужно билось  велике  серце  Укра?ни,  i
прагне вислужитися, пiдслухавши (чи уявивши!) хоча б слабке вiдлуння  того
биття. Як там не ?, а мусив зайти i взяти дозвiл у пана справника на огляд
"города" та ви?зд з нього.
   Стрiвся з чiпким, суворим поглядом.
   - Слухаю вас, пан...
   - Шевченко.
   - То чим служити можу?
   - Ось тут, на подорожнiй, поставте свiй автограф.
   - Не зрозумiв.
   - Ну, дайте дозвiл на прожиття i ви?зд.
   - Чого при?хав?
   - Глянути на Чигирин, дихнуть його повiтрям i змалювати дещо.
   - Щось ви, панове, внадилися!..
   - Тепер вже я "не зрозумiв".
   - Тут був Кулiш...
   - А-а, пан Панько! I що ж вiн?
   - Ходив, бродив, розпитував  i  малював.  Не  можете  нiяк  забути!  Та
зрозумiйте, що назавжди докiнчено i з Укра?ною, i з вiльнодумством!
   - Спасибi вам, що пояснили, - приклав Тарас до серця руку. -  Тепер  ми
твердо знатимемо. А то були вагання...
   - То-то ж! - закозирився. - Давай бумагу. Шмякну тобi що треба.
   Вийшов, ще посмiхаючись, на сонну вулицю. I смiх, i грiх!  I  сльози...
Ось хто тепер пану?, де панував ти,  Хмелю...  Ясновельможний  посол  його
величностi у чинi справника!.. Вiн може, ма? право та повноваження будь-що
зробити з кожним, хто потрапля? йому на очi, бо вiн - всевладна рука царя.
Цей туполобий страж  спокiйно  може  собi  дозволити  читати  проповiдi  й
напоумляти професорiв, поетiв, художникiв, бо вiн себе  вважа?  вищим,  бо
вiн отут, у Чигиринi, i цар, i бог...
   До Суботова вела вузька дорога попiд горою. Заросла густо споришем, так
нiби тут не ?здив нiхто возами. Певно, в селi  лишилось  мало  дворiв,  що
мають коней або волiв. Ще трохи - й пiде весь край з торбами. Тiльки  куди
ж iти? Де ? земля жирнiша, i лiто  лагiднiше,  й  дощi  ряснiшi,  й  народ
охочiший до працi в полi?..
   Неквапно, сонно в'?ться в долинi тихий Тясмин. За ним  махають  крилами
два вiтряки й поблискують хрести дiвочого монастиря. А на горi,  праворуч,
темнiють убогi залишки гнiзда орлiв Богданових i бiля них чорнi?  трагiчно
й моторошно високий хрест.
   Богданiв хутiр зустрiв пришельця храмом, що  схожий  був  на  саркофаг.
Запущенiсть, похилий хрест на геть облiзлiй банi навiювали  гiрку  печаль.
Нi огорожi, нi деревця, нi будь-якого знаку  турбот  людських...  Воiстину
гробниця волi й долi!.. Ще й, мов на смiх,  цей  хутiр  тепер  належав  не
пановi чи крiпаковi, а козаку, що чудом якимсь уник  крiпаччини,  Можливо,
аби душа Богданова, що й досi тут вита?, не знала,  що  пороблено  з  його
орлами, як гнуть вони мiцнi козацькi спини на панськiм полi?..
   - Добридень вам, - почув нараз несмiливе.
   Ось вiн, козак Антiн Яременко, прямий нащадок гетьмана! Нi, не по кровi
(яко? вже, напевно, не залишилося нiде i  слiду!),  а  по  ру?нах  хутора.
Сто?ть  худий,  спрацьований,  у  полотняних  штанях  i   латанiй   старiй
сорочцi...
   - Козаче, я тобi не пан,  -  сказав  Тарас,  подаючи  правицю.  -  Мене
Тарасом кличуть. Тарас Шевченко.
   - Невже отой, що "Гайдамаки"? - спитав господар вражено.
   - Не хто ж, а вiн!
   - Нi, правда?
   - Ось хрест святий! - перехрестився.
   Яременко заметушився внутрiшньо, зиркнув сюди, туди  й  нарештi  гукнув
кудись за поруйноване склепiння льоху:
   - Гафi?! Текле! Синку! До нас прийшов  кобзар  Тарас  Шевченко!  Несiть
хлiб-сiль, стрiчайте гостя! Батьку, - вклонився вже Тарасовi, -  прошу  до
хати!
   Антiн ураз перемiнився: з пониклого зробивсь стрункий, з байдужого став
енергiйним, гострим на слово й погляд. Козак, справжнiсiнький тобi козак!
   - Я вашу книжку, батьку, позичив i переписав. Пишу i люто плачу. Вмиюся
i знов пишу...
   Тарасовi клубок застряв у горлi. Нiколи вiн не думав, що тi рядки,  якi
самi мережилися вiдгомоном його думок, так  привiтають  люди,  вiзьмуть  у
душу, нiби сво? думки...
   I справдi, його зустрiли  хлiбом  на  рушнику,  ввели  в  свiтлицю,  як
дорогого гостя, i посадили пiд образами. Господар сiв навпроти, поклав  на
стiл важкi брунатнi руки й захоплено дививсь .на  гостя.  Потiм  примружив
гарнi-гарнi прекарi очi i прочитав по пам'ятi:

   _Сини мо?, гайдамаки,!_
   _Свiт широкий, воля, -_
   _Iдiть, сини, погуляйте,_
   _Пошукайте долi..._

   Зiтхнув, утер щоку долонею i осмiхнувся:
   - Пишу i плачу... Думав:  невже  людина  може  отак  сказать?  Питаю  у
Кулiша, а вiн смi?ться й мовить: "Та  ми  з  цим  паном  "богом"  пили  по
чарцi-другiй пiд Межигiр'ям!"
   - Правда. Таки пили... - всмiхнувся на те Тарас.
   - Гафi?, а ке сюди карафу! - зрадiв Антiн, - Мо',  й  з  нами,  батьку,
вип'?те?
   - Якщо дасте, то вип'ю, - сказав Тарас. - Бо я ще, правду мовлячи, i не
обiдав...
   - Гафi?, Текле, швидше несiть усе,  що  ма?те!  -  зрадiв  Антiн  такiй
"людськiй" розмовi. - I правда, що ви крiпак з Кирилiвки?
   - Був крiпаком, та визволився, - озвався хмуро.
   - Вибачте, - збагнув Антiн, що зiпсував веселий настрiй  гостевi.  -  Я
думав, що ви з панiв. Не вiрилось, що з голякiв, таких, як ми...  -  Налив
по чарцi. - Будьмо!
   Тарас кивнув i випив. Лише тодi побачив, що чарка в його  руцi  старого
срiбла...
   - Викопав ?? в городi, - сказав Антiн, помiтивши його увагу.
   - Мабуть, iще часiв хмельниччини...
   - Дарую вам. Прошу вас, не вiдмовляйтеся! - пiднiс  благально  руку.  -
Менi при?мно думатиметься, що ви п'?те з мо?? чарки.
   - Дякую.
   За борщиком та за варениками Тарас ловив якiсь аж надто пильнi погляди,
якими його вивчав  господар,  неначе  був  художником,  i  врештi-решт  не
витримав:
   - Чого ви так придивля?тесь? Я вам когось нагадую?
   - Нi, батьку, нi, - знiяковiв. - Я думаю, я прикидаю... Коли б нам  вас
за отамана...
   - То що було б? - спитав Тарас, вiдчувши пiд серцем холод.
   - Не вiдаю... Та щось було б! За батьком таким, як ви, пiшли б усi.  Ми
вигребли б царя i панство начисто!
   - Козаче, то не жарти.
   - Я не жартую, - мовив Антiн спокiйнiше, але  так  само  вперто.  -  Ми
почали б, а там - поляки, далi - простий народ московський. Хiба холопство
?хн? солодше, батьку, нашого?
   -  Неволя  скрiзь  однакова.  Проте  ще  треба  спершу  збудить  людей,
розбурхати...
   - А ви пишiть! Правдиве  ваше  слово  гучнiше  дзвонiв,  дужче  од  ста
гармат! Я знаю це по  собi.  Я  нiби  став  стосилим.  Читаю,  гнiваюся  i
наливаюсь мiццю, скидаю пута з серця, пiдношусь духом!..
   - Антоне, де ви вчилися? - спитав Тарас, здивований його словами.
   - В дячка. А що?
   - Говорите, немов поет.
   - До "Гайдамакiв" ваших я знай мовчав,  душа  моя  дрiмала,  як  вiл  у
спеку.
   - Будемо будить людей, знiмать з очей  полуду,  з  душi  -  байдужiсть,
вiдчай. А там саме покаже...
   - Будити i запасатись збро?ю!
   - Тихiше...
   - Ех, злетiти б на вороного та вихопити iз пiхов шаблю! - блиснув козак
очима. - Хоч перед смертю глянути б... - пригас, пригас.  I  заспiвав,  на
подив, словами iз "Гайдамакiв":

   _Лiта орел, лiта сивий_
   _Попiд небесами;_
   _Гуля Максим, гуля батько_
   _Степами-лiсами._
   _Ой лiта? орел сизий,_
   _А за ним, орлята;_
   _Гуля Максим, гуля батько,_
   _А за ним хлоп'ята..._

   - Хто склав до слiв цих музику? - здивовано спитав Тарас.
   - Не знаю, - знизав Антiн плечима. - ?? спiвав пiд кобзу старий кобзар,
коли ножi святили.
   - Ти ж там не був.
   - Хто зна?... Дiд, може, був... Чи прадiд...

   _Запорожцi тi хлоп'ята,_
   _Сини його, дiти._
   _Помiрку?, загада?,_
   _Чи бити, чи пити..._

   На другий день вiн ви?хав з Чигирина, i всю дорогу, аж до Кирилiвки, де
мав хрестить дитину у брата Йосипа, в його душi  лунала  та  дивна  пiсня,
створена хто зна? ким.

   _Нема в його нi оселi,_
   _Нi саду, нi ставу..._
   _Степ i море; скрiзь битий шлях,_
   _Скрiзь золото, слава..._

   ...Тривожнi й щемнi слова Антоновi про кошового спливли на думку знову,
як вiн побачив княжну  Варвару  Р?пнiну.  Власне  це  вже  була  не  перша
зустрiч, коли вважати за першу ту, пiд час грози. Княжна i правнучка, хоча
й не обраного народом, гетьмана! Нехай i з волi царсько?, та все  ж  носив
таке звання ?? химерний прадiд. Козацький син,  граф,  президент  Академi?
наук i гетьман. Бiдняк i  власник  тисяч  крiпацьких  душ.  Брат  фаворита
iмператрицi...
   Його привiв до не? Варварин  брат  Василь,  який  зустрiв  художника  i
влаштував у флiгелi. У вiтальнi були також княгиня,  князь,  двi  дiвчини,
одна з яких одразу впала в око.
   Спочатку його  представили  княгинi  й  князевi,  а  потiм  уже  княжнi
Варварi.
   - Моя сестра, - сказав Василь.
   - Шевченко.
   - А ми знайомi з .вами, - всмiхнулася княжна Варвара, й  лице  ??  враз
засвiтилось нiжнiстю. - Ви пам'ята?те оту раптову зливу?
   - Ще б пак! - всмiхнувся Тарас також. - Я вимок геть. А  через  мене  й
Капнiст!..
   Цей спiльний спогад прибрав одразу всi перепони, що  роздiляють  людей,
якi допiру лиш познайомилися. А може, в тому зрушеннi було  й  щось  iнше,
дужче. Нова людина часто несе в собi дух перемiн, прийдешню нашу долю.
   - А це Глафiра й Таня, - знайомив далi Василь  Миколайович.  -  Глафiра
теж малю?...
   Ось чим вона сподобалася одразу! А може, й тим, що  молода  i  гарна...
Поруч з княжною Варварою вона здавалась пiдлiтком.
   _-_ Ви малюватимете портрет папа? - спитала княжна Варвара.
   - Нi. Тiльки копi? з портрета Горнунга.
   - Ви бачили його?
   - У вереснi, як ви були у Седневi, я за?здив навмисне, щоб, подивитися.
   - Жаль... Де були ви потiм? Мабуть, у тих Закревських?..
   - ?здив на Запорожжя, у Чигирин, додому, в сво? село Кирилiвку...
   - Як вашi рiднi? Усi живi, здоровi?
   Тарас нахмурився, i те княжна помiтила.
   - Пробачте. Певно, я завдала вам болю?
   - Батьки давно померли... Брати i сестри тягнуть сво? ярмо крiпацьке...
   В очах княжни з'явились сльози.
   - Треба ?х якось викупити, - сказала згодом твердо.
   - Для цього я i беруся за всi замовлення. За рiк чи  два  добуду  таким
ось робом грошi i визволю.
   - Тарасе, ви свята людина! - запальне вигукнула княжна. I спохватилася:
- Дозвольте вас так називати...
   - Дякую.
   - За що?
   - За ваше добре слово.
   Вона помовчала якусь часину, видно, на щось одважуючись, i запитала:
   - Взялися б ви намалювати портрет папа i двох маленьких дiток Базiля?
   - Я ж вам сказав.
   - Домовилися!
   Хоча довкiл снували iншi гостi та домочадцi,  в  них  утворився  якийсь
осiбний,  лише  для  двох  призначений  духовний  свiт.  Слова,  якi   тут
вимовлялися, були  простi,  звичайнi,  проте  вони  лунали  для  них  обох
по-iншому, бо в них була якась своя тональнiсть, свiй колорит. Лице княжни
Варвари взялось легким рум'янцем, великi карi  очi  осяяло  душевне  чисте
свiтло, змiнились жести, рухи... Спiвзвучнiсть душ!  Княжни  й  сiльського
хлопця, ще й крiпака?.. Ти ж вiльний, поет, художник!.. Душу не переробиш.
Вона така ж, та сама, що i колись. П'ять вiльних рокiв - то  тiльки  шоста
частка мого життя... Зате яка!.. Це правда. За них прожито бiльше, нiж  за
усi  крiпацькi...  Тепер  тебе  приймають  як  рiвного  в  такiй  сiм'?!..
Приймають, бо я артист... Не тiльки. Ти  став  борцем  за  волю,  за  свiй
народ, тво? пiснi доходять до найглухiших сердець по всiй Вкра?нi!..
   Вiн помiча? раптом у найвiддаленiшому кутку вiтальнi Глафiринi  уважнi,
гарнi очi, й душа його вже опуска?ться на грiшну землю.
   - Кого чи що ви там побачили? - спитала нараз княжна стурбовано.
   - Прекрасний твiр, - всмiхнувся.
   - У нас картин чимало, - зрадiла чомусь княжна. - Ви ж оглядали  деякi,
як за?здили...
   - ? твори, в якi вдивлятись можна усе життя.
   - Це правда. В Женевi я...
   - Григоровичу, вам не набридло це тет-а-тет? - пiдплив  Базiль.  -  Моя
сестра - фiлософ. I взагалi, як для слабко? статi, вона розумна надто.
   - Розум не може бути вадою, - сказав Тарас.
   - От бачиш, злий Базiлю! - торжествувала княжна  Варвара.  -  Ти  кажеш
так, бо любиш жiнок вродливих, але дурненьких...
   - Краса - це розум жiнки!
   - Краса вiд бога,  братику,  а  розум  можна  i  вдосконалювати,  -  не
залишилася в боргу княжна Варвара.
   - Навiщо, Варю? - спитав Базiль i взяв пiд руку гостя. -  Ходiмо  лiпше
вип'?мо чогось мiцного!..
   - Нiкуди вiн не пiде, Базiлю! - сказала  владно,  хоча  i  зовсiм  тихо
княжна Варвара, й Базiль одразу знiтився. - Йди сам, коли бажа?ш. А вiн  -
поет, володар душ!.. Ви ж не п'?те, Тарасе?
   - Т-а... як коли... - зам'явся.
   - Вливати вино в уста, якими говорить бог, - блюзнiрство. Ви  згоднi  з
цим?
   - Звичайно. От тiльки... де ви бачили такi вуста?
   - Кажу про вас, Тарасе.
   - Ну, я пiду, - озвався Базiль, задкуючи. - Мо? вуста ще,  слава  богу,
лише мо?!
   - Пробачте, що я так грубо... - мовила княжна Варвара. -  У  нас  пiшла
тут мода на вiльнодумцiв, що п'ють на знак протесту, чи мочеморд.  (Бридке
яке придумали собi наймення!) Закревський Вiктор у них  тепер  отаманом...
Не пiддавайтеся хоч ви на цю оману!
   - Я постараюся, - вклонився чемно.
   Очi з кутка молили, кликали. Княжна також помiтила те притягання.
   - Глафiру ми взяли в сiм'ю маленькою, - сказала раптом  сухо.  -  Я  ?й
була за матiр, бо рiдна вмерла ще при пологах. А за  три  мiсяцi  помер  i
?хнiй батько.
   -  Тяжка  сирiтська  доля...  Сам  сиротою  вирiс.  Згадаю  -   страшно
робиться... Хто йде, скубне, як той бур'ян, що при дорозi...
   - Бiдний...
   - В селi в нас мало хто дожива до старостi. Тяжка робота, злиднi...
   - Яка ганьба - це рабство! - промовила княжна Варвара палко. - Коли б я
мала владу, я знаю, що зробила б!..
   Вона була цi?? митi  така  прекрасно-гнiвна,  така  пiднесена  в  сво?м
поривi творить добро, що у Тараса пробiг мороз по спинi. Ось жiнка - друг,
натхненниця, чийсь добрий ангел! Досi  вiн  не  стрiчав  тако?  i,  правду
кажучи, не сподiвався колись зустрiти.
   - Менi Капнiст розповiдав, що ви  та  гетьман  Розумовський...  -  тихо
почав Тарас.
   - У прадiда мого у шафi лежав батiг, з яким вiн пас худобу в Лемешах, -
сказала княжна Варвара просто. - I я пишаюсь тим батогом  не  менше,  анiж
гербами князiв Волконських та Р?пнiних.
   - Ви дивна жiнка!
   - Дивна... Бо ви не зна?те,  що  декабрист  Волконський  -  мiй  рiдний
дядько, що батько мiй давно в опалi, ще й пiд ганебним  слiдством,  що  ми
усi тут, власне, як на засланнi... Ваш  друг  Капнiст,  мiж  iншим,  сидiв
також у Петропавловськiй...
   - Як декабрист?
   - Принаймнi у тiй же справi. Й звiльнений був у вiдставку...
   - Все фiлософству?те? - прийшов з буфетно? Варварин  брат,  причмокуючи
губами.- А дами там ображенi, що ти, сестрице, заволодiла гостем i не да?ш
можливостi нiкому з ним погомонiти.
   - Про що? - примружила княжна Варвара очi.  -  Цiкавлять  вас,  Тарасе,
новi паризькi моди й плiтки мiсцевих панiй? - спитала рiзко, з викликом. I
схаменулася: - Пробачте ще раз...
   - Варет, сьогоднi ти помилилася. Вони бажають, аби Тарас Григорович  ?м
прочитав поему про Катерину.
   - Дива, та й годi,  -  мовила  на  те  княжна  Варвара.  -  Тарасе,  ви
розворушили й таку  застиглу  силу,  як  ма?ткове  панство!  Iдiть,  iдiть
читайте. Я теж послухаю.
   Тарас пройшов на iнший край вiтальнi й, коли Базiль оголосив, хто й  що
читатиме, почав гранично просто, мов ведучи  розмову  на  добрiй,  дружнiй
бесiдi:

   _Катерино, серце мо?!_
   _Лишенько_ з _тобою!_
   _Де ти в свiтi подiнешся_
   _З малим сиротою?_
   _Хто спита?, привiта?_
   _Без милого в свiтi?_
   _Батько, мати_ - _чужi люде,_
   _Тяжко а ними жити!.._

   Передихнув, понизив трохи голос, бо й сам чомусь розхвилювався:

   _Вичуняла Катерина,_
   _Одсуне кватирку,_
   _Погляда? на вулицю,_
   _Колише дитинку..._

   Читав, i серце бралось мукою, тi?ю, що п'ять рокiв тому примусила  його
полишити чарiвнi пензлi, фарби i взяти до рук перо. Вже не було  вiтальнi,
укоханих в добрi жiнок, а тiльки лiс, та поле, та в ньому  бiдна  покритка
iз немовлям...

   _Реве, стогне хуртовина,_
   _Котить, верне полем..._

   За що вони страждають, ошуканi в сво?й довiрi чи  просто  взятi  силою?
Святе, найвище в жiнцi осквернено лукавим панством,  кинуто  на  глум  пiд
ноги людям! Щастя ста? трагедi?ю, любов бiдою... Мало ?м поневолити  труди
i днi людини, ще треба вбити душу, не полишити у нiй нiчого божого,  того,
що нас трима? на висотi людського духу i не да? нам стати бидлом, яке  лиш
зна? плуга та жмут трави!..
   Як дочитав i повернувся душею в затишок вiтальнi князя Р?пнiна, побачив
- жiноцтво плакало. Невже i в них ще ? в серцях щось схоже на спiвчуття до
скривджених сво?х сестер з народу, невже й вони ще здатнi пройнятись горем
ближнього, коли той ближнiй тiльки простий крiпак!..
   Перший озвався князь Миколай Григорович:
   - Прекрасно, дивно!.. Тiльки, на жаль, втрача?ться художня  сила...  Я,
що прожив так довго на Укра?нi, i то не все уловлюю... Коли б ця рiч  була
написана доступною для всiх нас мовою, воiстину ?й не було б цiни!
   - Так,  так,  -  пiдтримала  його  княгиня,  онука  графа-гетьмана,  що
зберiгав у шафi батiг свого дитинства. - Все зрозумiло начебто, а  глибина
поезi? лиша?ться поза душею...
   - Можливо, ця поезiя для iнших  душ...  -  пiдкинув  слiвце  I  Базiль.
Пiдвiвся i поспiшив туди, де звик шукати найвищий смисл свого буття,  -  в
буфетну.
   - Iншi - всi неписьменнi, - не поступилася стара княгиня.
   - Поезiя без читача - це той же голос, що вопi? в пустелi,  -  промовив
князь.
   - "Кобзар", папа, читають всюди, - втрутилася княжна Варвара.
   - I переписують, щоб мати власний, - пiдтримала ?? Глафiра.
   - Де? Тут, - пiдвiвся князь. - А вся Росiя-матiнка що-небудь вiда?  про
цi чудовi вiршi? Тож-то й воно! Що толку з того, що ми  поплачемо  з  бiди
людсько?? Треба будить Росiю, всiй розкривати очi  на  те,  що  рабство  -
анахронiзм!.. Пробачте, я вже пiду... Спасибi за гарний вечiр!
   Княгиня теж устала.
   - Варваро, донечко, ти проведеш мене до спальнi? - мовила, коли  княжна
збиралася заволодiти гостем.
   Варвара згасла, нiби згадала враз, що ?й уже за  тридцять  i  що  давно
одквiтла ?? дiвоча днина.
   - Я мушу йти, - озвалась журно. - Подумайте над тим, що мовив тут князь
Р?пнiн. Вiн не завжди був таким анахоретом... Зна? людей i свiт.
   - Спасибi. Я подумаю.
   - Ми мало так знайомi, проте я вже упевнена, що бог вам дав  не  тiльки
значний талант, а й розум тако? ж сили.
   - Дякую за добре слово. Розум - це рiдний брат таланту...
   Уже  в  сво?му  флiгелi  (вiн  ще  не  жив  нiколи  в  таких  розкiшних
апартаментах!) Тарас зiтхнув полегшено. Лiг на м'яке широке лiжко, заслане
тонким, з мережкою по  всьому  краю,  простирадлом,  i  стомлено  заплющив
очi... Чудна княжна Варвара!.. Мудра i через те  нещасна,  мабуть...  Кого
вона в цiм вавiлонi мойсiвському  (бо  ж  там  збираються  усi  достойнiшi
пани-сусiди) могла зустрiти собi до пари? Однi собачники  та  мочеморди!..
?, правда, дво?-тро? iз офiцерiв, скажiмо, Якiв де Бальмен, та й  тi  весь
час у вiйську та у походах... Якiв йому сподобався чи не найбiльше.  Граф,
офiцер, а щира душа!.. Не  сподiвався  зустрiти  тут  таких  панiв,  такий
прийом. Скажи комусь, що в домi князя його приймають, мов  брата  рiдного,
то не повiрять... Яка дочка!.. Яка Глафiра!.. А Ганна, Ганна, що  чарувала
всiх на балу у Мойсiвцi!.. У не? диво-очi,  якiсь  аж  чорно-синi!  I  вся
вона... Вiн намалю? ?? портрет, вiн скаже ?й... Хай подумки...  Заснути  б
швидше, може, вона присниться... Бiдна княжна Варвара... Щось ?  у  нiй...
Розумнi й до болю чеснi очi...
   Тихо поплив у них, як в озеро...
   ...Вперше вiн зрозумiв,  що  не  байдужий  княжнi  Варварi,  коли  вона
приревнувала його прилюдно до вихованки. I це  злякало.  Не  тим,  що  так
боявся дiвочих чар,  а  тим,  що  знову  щемно  згадав  Суботiв  i  козака
Яременка, який хотiв хоч перед  смертю  гульнути  з  шаблею  на  вороному.
Здавалося, сама всесильна доля (а може,  бiль  Укра?ни!)  ведуть  його  до
того, щоб вiн з'?днав людей в однiм  палкiм  поривi  до  визволення  з-пiд
чорних сил  крiпаччини  й  самодержавства!..  Дивно,  що  навiть  князь  з
презирством мовить про поневолення селян панами... А  Лукашевич,  Капнiст,
Закревський... Вiктор. Платон  помовчу?  i,  кажуть,  сам  на  стайнi  б'?
крiпакiв. Платон навряд чи стане за долю краю рiдного... А втiм, натхнений
Ганною... Далась тобi та Ганна!.. Жiнки в дiлах iсторi? вiдiграють активну
роль... Гада?ш, правнучка Кирила-гетьмана пiднiме панство?.. Мабуть,  вона
сама собою i не спроможеться, а той, хто з нею, нiби духовне вiно,  вiзьме
права... Ой, не смiши! Яке було гетьманство, такi й  права!..  I  все-таки
для тих, хто звик дивитися царевi в рот i визнав права  й  закони  лише  з
його благословення, Кирило - справжнiй гетьман...
   Жбурнув сердито пензель. I лiзе ж до голови таке дурне!.. Чому - дурне?
Коли ти ?й до серця, вона - тобi... Менi до  серця  Ганна,  чужа  дружина.
Стрiв би ?? п'ять рокiв тому, коли  була  ще  дiвчиною!..  Вона  пiшла  б,
гада?ш, за  крiпака?..  Проклятий  свiт,  проклятi  люди!  А  ця  пiде  за
вiльного, але простого, бiдного?.. Ну... твiй талант... Що  мiй  талант?..
Багатство... Вiн мiй лише  наполовину!..  А  чий  же  ще?..  Народу,  краю
рiдного! Я ?й такий до серця, а як пiднiметься зi дна душi  мо??  усе,  що
там зiбралося, як потече сторiками по Укра?нi, вона  мене  жахнеться,  мов
юродивого! Я ?м читав. написане уже давно, а те, що вирвалося у  Березанi,
як повернувся з мандрiв на Запорожжя та Чигиринщину, не  прочитаю,  навiть
не покажу. Це не для них. Для iнших душ, як мовив княжич.  Платону  навiть
не прочитав... То буде потiм... Потiм?  А  зараз  ослiп  кинутися,  мов  у
жертовне вогнище?.. Коли для краю рiдного, усяка жертва виправдана й свята
по сутi! Може, це ще й при?мна жертва... Стати - хай тимчасово - власником
крiпацьких душ?.. Ти можеш ?х не взяти... Вона вiзьме! Для не? це  хоча  й
огидний, та все ж природний суспiльний стан... А як же ?? слова?.. Слова й
дiла не завжди одне i те ж. Поговорити можна.  А  щоб  звiльнити,  знищити
несправедливiсть - замало слiв, потрiбне чесне дiло!..
   Узяв тоненький пензель, змiшав двi фарби й легко торкнувся копi?,  яку,
вважай, закiнчував. Князь мов дививсь на нього i водночас -  крiзь  нього,
неначе вiн був духом, а не людиною iз плотi й кровi. Це нервувало, муляло.
Коли б не знав живого або хоча б не вiрив його словам, сказав би зараз без
етикету цьому вельможi... Брат декабриста, нинi опальний  князь...  У  них
сво? рахунки з самодержавством... I це вже щось. Для доброго, святого дiла
нема дрiбниць, все ма? пiти на користь справi!..
   - Пане, пани вас кличуть на вечоровий чай, - несмiливо сказала дiвчина,
яку недавно взяли з села в поко?вки.
   - Я вже казав тобi, кирпата, що я не пан! - обурився  Тарас  укотре.  -
Художник я, але не пан. Такий, як ти. Збагнула?
   - Так не бува?, щоб пан та був людиною. Чи те,  чи  те...-  всмiхнулася
лукаво дiвчина
   Ця фiлософська думка, що визрiла десь у глибинах  його  народу,  попала
прямо в серце. Або ти пан, або людина. Третього не може бути...
   - То ви прийдете чи вам сюди принести?
   - Прийду, прийду. Лише помию руки.
   Дiвчина нечутно зникла, а вiн  стояв  i  вдумувався  в  страшнi  слова,
промовленi  йому  дитинними  ??  устами.  Можливо,  вона  вкладала  у  них
простiший, звичайний змiст i йшлося в них про пана та крiпака; для нього ж
вони лунали мов одкровення. Як же йому, сердезi, жити мiж двох свiтiв,  як
по?днати, злити цi два свiти для себе i для борнi!..
   Варварi нетерпеливилося, й вона прислала знову покликача.
   Вже за столом, за ча?м, Базiль йому й собi знай пiдливав мiцного  рому,
й тому невдовзi вони удвох iз  княжичем  дiйшли  такого  стану,  коли  ?х,
зрiлих уже людей, враз потягло на витiвки,  як  хлопчакiв.  Княжна  хотiла
угамувати, проте  Базiль  вiдтрутив  ??  з  рiшучiстю,  достойною  якогось
лiпшого застосування:
   - Варет, будь ласка, не заважай! У нас з Тарасом чудовий настрiй, i  ти
не псуй його сво?ми проповiдями!
   Княжна як стiй насумрилася. Дивилася  у  чашку  з  ча?м,  i  це  чомусь
Тарасовi здалось  смiшним,  ба  навiть  вартим  кари.  Вiн  пiдморгнув  до
молодого князя i помiнявся  iз  ним  мiсцями,  аби  сидiти  бiля  Глафiри.
Дiвчина йому всмiхнулась мило й сказала зовсiм тихо, щоб не  почув  нiхто,
крiм нього:
   - Варвара буде гнiватися...
   - Заради вас я згоден на будь-якi тортури!
   - Я - третiй зайвий, - сказала сумно дiвчина.
   - Вас це гнiтить?
   - Можливо... Гляньте, гляньте, Варвара зблiдла... - прошепотiла Глафiра
злякано.
   - А може, я тут зайвий? - спитав Тарас.
   - Ще нi, - зробилась ураз серйозною. - А втiм...
   - Гада?те, княжна Варвара...
   - Схоже. I це вже крутить у носi князевi й старiй княгинi...
   - Ви так висловлю?тесь, неначе пишете байки чи ще якусь сатиру.
   - Я ж родичка, хоча й далека, Миколи Гоголя.
   - Та ну?!
   - Тихiше! На нас i так вже дивляться...
   Опiсля чаю Тарас iз княжичем затiяли гру  в  слiпу  бабу,  i  в  салонi
знявся такий гармидер, якого тут, напевно,  ще  не  було  з  часiв  Кирила
Розумовського, що збудував палац i все довкола нього. Княгиня й князь  уже
пiшли в сво? поко?, i не  було  кому  спинити  чи  втихомирити  пiдвипилих
санкт-петербурзьких жартiвникiв. Варвари вони обо? дружно не  помiчали,  й
та навiть мусила сама ходити салоном з зав'язаними очима й ловити  спритну
молодь. Глафiра ?й пiддалась навмисне, i це  княжну  обурило.  Вона  зняла
шовкову хустку, тицьнула ?? Глафiрi,  пiшла  в  куток  i  сiла  в  глибоке
крiсло. Можливо, iншим разом це вплинуло б на запальних гравцiв,  а  зараз
нiхто на те i не звернув  уваги.  Глафiра  так  старанно  виконувала  свою
комiчну роль, що весь салон перетворився скоро в якесь погромище...
   Першою прийшла до тями мадемуазель Рекордон, гувернантка малих  княжат.
Вона нараз спинилася, оглянулася_ _iз_ _явним жахом i запитала:
   - А нас за етот шалость не будут трошки вис?ч?
   Гра припинилася. Базiль зiбрався був засмiятися, та  передумав  i  став
знiмати пояс i заголяти свою гладку широку спину.
   - Я першим iду на стайню, - мовив, удаючи i страх, i виклик долi.
   Жарт  не  пiдтримали.  Глафiра  знайшла  очима  княжну  Варвару  й  теж
заховалася в глибоке крiсло. Учитель Штрандман метнувся наводити в  салонi
лад, так нiби й справдi всiм ?м загрожувало шмагання на княжiй стайнi.
   I тут Тарас, щоб розiгнати гнiтючий настрiй, озвався знову весело:
   - Сiдайте всi, панове, я покажу сiльське весiлля в лицях!
   Пiдбадьорiла публiка сяк-так вмостилася, i,  напустивши  на  себе  виду
старого батюшки, Тарас почав "виставу":
   - А пiдiйдiть-но ближче, новопре... тьху!.. суть новобрачнi  й  станьте
по праву руч, бо я по божiй милостi кривий на лiве око й  не  ощущаю  оним
живую плоть... Чому одразу четверо?
   - Нас дво?, батюшко,- защебетав Тарас жiночим голосом. I знову басом:
   - Зрю, зрю, но токмо не ворушiться i не вмножайтесь!..
   - Господи, то як же ?м без дiток!.. - заголосив Тарас бабусею.
   Всi засмiялись...
   Раптом княжна звелась на ноги i гнiвно мовила:
   - Тарасе, як ви можете! Поет-пророк,  якому  доля  випала  благовiстити
сво?м братам по вiрi й по  народовi,  ви  тут  блазню?те,  жбурнувши  свiй
святий вiнець пiд ноги! Молюсь за вас, а ви, Тарасе...
   У повнiй тишi, вражений ?? словами, Тарас пiдбiг до не?, схопив  блiду,
тремтячу руку й поцiлував.
   Княжна спахнула. Очi ?? взялись туманом.
   - Ну як... Ну як ви можете!.. - прошепотiла й ледь-ледь погладила  його
пониклу голову...
   У дивному сум'яттi духу прийшов Тарас  до  флiгеля,  сiв  у  пiтьмi  на
круглий м'який диван, який бiлiв при мiсяцi, що заглядав в  одне  вiкно  й
ледь-ледь присвiчував  йому  замiсто  свiчки...  Яка  людина,  жiнка!  Яка
духовна сила й готовнiсть жертвувати заради  iнших,  бути  для  них  зорею
ясною в тяжкi хвилини!.. Така не дасть нi  збочити,  нi  занепасти  духом.
Бiблiйна жiнка!.. Гетьман був iграшковий, а правнучка, на подив, справжня,
пишна сво?м духовним свiтом... Як же вона сказала? "Жбурнувши свiй  святий
вiнець пiд ноги!" У нього, правду кажучи, мороз поповз по  спинi  при  цих
словах... Нiколи вiн не замислювався, яким повинен бути,  вiн  просто  був
таким, яким удався... Може, вона i  ма?  рацiю,  можливо,  й  справдi  вiн
мусить бути речником високих iстин, прапором, завжди й у всьому цiльним  i
непогрiшним? Витiвками чи недотепним  жартом  руйну?ться  його  пресвiтлий
образ, лице спiвця-пророка, що вимальову?ться з його  поезiй.  Коли  читав
недавно свою "Слепую", вони усi  розчуленi  були  до  слiз,  хвалили  його
росiйську мову й  росiйський  вiрш,  i  раптом  вiн  -  лицедiй,  зображу?
сiльську комiчну сценку!.. Княжнi було вiд чого  забути  такт  i  вичитати
йому, немов хлопчиськовi!..  Звичайно,  ма?  рацiю.  Проте  чи  зможе  вiн
утриматися в ?? прекрасних рамцях, весь час недремно стежити за  тим,  щоб
бути в образi, який вона вважа? для нього справжнiм, iстинним?  Нудна  це,
мабуть, штука поет-пророк! Нi випити,  нi  закусити,  нi  мовити  людське,
звичайне слово, поупадати за молодицею, яка тебе хвилю? i збуджу?  в  тобi
земну, - i зовсiм не поетичну, - пристрасть... ?й що! Намислила його таким
i хоче, щоб вiн з живого й грiшного перетворився на свiтлий  символ  вiри,
на пам'ятник собi самому. Невже його поезi?  окреслюють  його  таким?  Нi!
Мабуть, нi... А втiм, хто прагне зрушити зневiрений народ до волi, той ма?
стати свiточем, який горить, не гаснучи,  i  по  якому  звiряють  шлях  до
iстини!..
   Устав, пройшовся по кабiнету, вже вирiзняючи усi предмети. А чи  пiдуть
за ним таким, Варвариним,  козак  Антiн  Яременко,  Гнат  Бондаренко,  отi
чудовi хлопцi, що пригощали його вночi пiд Межигiр'ям?  Хтозна,  хтозна...
Далась тобi та клята думка, висловлена в Суботовi!.. Коли б деiнде,  може,
уже й забув би, а там, де тiнь Богданова, його душа, вита? i квилить  досi
чайкою (совою ви?!), вона здалась пророчою, велiнням тих, хто вмер  колись
за волю, за Укра?ну. Не може ж так тривати вiчно. Повинен же хтось прийти,
вдихнути в груди людям вогонь  борнi  й  пожертви,  зiбрати  всiх  в  одну
могутню силу, вдарити i  розiрвати  пута!..  Гада?ш,  ти  достойний  тако?
честi?.. Iншi вважають так. Яременко не перше мовив слово, вiн  лиш  надав
цiй думцi козацького смислу. Ще в Петербурзi висловлювалися такi думки,  i
тут, у нас на Укра?нi, я чув не раз. Я нiби збудив надiю. Старшi мене  тут
кличуть батьком, як то колись отаманiв...
   Ввiйшов до спальнi, рвучко лiг не роздягшись... Iдоли ж завжди в одному
одязi!..  Всмiхнувся.  Ця  Варвара-великомучениця  (в  дiвках   сiмнадцять
рокiв!) вжене його в якусь бiду... Побачимо! Коли ? шанс зробити щось  для
волi, чому б... Облиш! Глафiра тобi ж сказала ясно, що  князь  з  княгинею
вже насторожi... Донечка у них така, що не стриножиш, - вирветься...  Вона
тебе обплута?, що не посмi?ш i вгору глянути... Бридня. За мною,  братику,
стоять полки козацькi, що сплять давно в могилах, крiпацький  люд  з  обох
сторiн Славутича, вся чорноморська вольниця! Я знаю, бачу,  вiрю,  що  лиш
поклич - пiднiметься увесь народ!.. Ти лiпше добре виспись... Хай буде те,
що буде!.. Це вiдступ?.. Нi. Для рiшень час не настав. ? тiльки дух, iдея.
Мов задум твору. Потiм прийде натхнення, думка набуде  форми  й  вилл?ться
живим, гарячим словом, що, мов мiсток, проляже до iнших душ...
   ...Як не тримався образу, в який його убгала  княжна  Варвара,  та  при
однiй оказi? (весiлля, славнi люди!) не згледiвся, як випив зайву чарку, й
святий вiнець пророка схитнувсь у нього на головi, а може, навiть  й  упав
пiд ноги. Достеменно про те не  мiг  сказати,  бо  погуляли  добре  i  вiн
збагнув сво? падiння аж у  Зеленiй  Рудцi,  в  ма?тку  панiв  Закревських.
Вродлива панi Ганна йому принесла чималий кiвш розсолу. Напився в  смак  i
запитав:
   - Я часом не у раю?
   - Який же ви, Тарасе, непам'яткий... - всмiхнулась Ганна сонечком. Щось
пiдняла з пiдлоги, сховала нишком кудись_ _за_ _пазуху i так на  нього  по
тому глянула, що дух йому перехопило...
   Тепер ходив похмурий i насторожений, чекаючи на "день  суботнiй",  коли
княжна (чутки бiжать, розходяться, як у степу пожежа) його  почне  шмагати
рiзками притч та алегорiй. I дочекався. Мiж  аркушiв  його  "Слепой",  яку
княжна для нього переписала, знайшов ?? послання.
   "Немногим  даны  в  удел  лира  и  свирель,  но  имеющие  сердце  любят
вслушиваться в бряцание певцов восторженных  или  жалобно  вопиющих,  и  в
ответ на их золото есть и у  них  для  обладателей  высокого  таинственная
молитва и искренние желания, и они  (имеющие  сердца),  чающие  в  будущем
прекрасного, воскликнут: бедная Оксана[2] Люди тебя погубили, и твой  поэт
забывает тебя!"
   На другiм боцi аркушика мiстивсь не  менш  прозорий  натяк,  який  його
розчулив. Вона  так  прагне,  бiдна,  порятувати  грiшника,  уберегти  для
людства його талант, перебираючи на себе трудну  роль  ангела,  що  осiня?
його святими крилами.
   "...Грех и соблазн стараются пошатнуть сосуд, и чистая,  золотая  струя
на самом  краю  готова  выкатиться  из  него  и  быть  поглощенной  грязью
разврата... Горячая слеза упадает из очей ангела на сердце поэта - она его
прожгла и обновила: он не погиб - нет!.."
   Читав i каявся за зайвину, що випив був на весiллi (за Ганну - нi!), за
те  шаленство,  яке  вони  чинили  з  його  високомочемордiем  Закревським
Вiктором, i серце пiк  йому  великий  сором  перед  княжною.  Свята  душа!
Уболiва? за нього так, неначе рiдна мати або дружина... Чим вiн припав  до
серця цiй мудрiй чистiй дiвчинi,  чим  сколихнув  ??  давно  вже  приспане
бажання кимось опiкуватися, когось любити нiжно, комусь  вiддати  трепетно
усю себе? Незайманiсть i непотрiбнiсть - важкий тягар, який носити тяжко i
найсильнiшим духом!..
   Не  смiв  пiти  i  глянути  княжнi  Варварi  в  очi.  Хотiлось   чимось
виправдатись, очистить душу й стати хоча б на час таким, яким вiн ма? бути
в ?? очах. Тим паче був i привiд: уже давно тривожив його новий  сюжет  чи
тема, душа виповнювалася тим почуттям, тим  настро?м,  з  якого  завжди  й
раптом народжувалися його  поеми.  Правда,  таких  поем,  якою  мала  бути
зароджена в його душi недавно, ще не писав. Хотiв у  нiй  з'?днати  почуте
все i пережите в  Яготинi,  сво?  життя  i  мученицький  жертовний  подвиг
лицарiв свято? волi, якi пiшли за не? на шибеницю або в Сибiр, не  каючись
i не схиливши голови перед всесильним деспотом, що сiв на трон,  пройшовши
по ?хнiх долях. Хотiв створити пiсню, гiмн ?хнiй мужностi й  самопожертвi,
бо тiльки так, безстрашно, не озираючись i не  жалкуючи  за  тим,  що  вже
полишено й до чого вже нема? нам вороття, добути можна  iстину,  перемогти
ворожу силу, вирвати iз не? долю свого народу. Горiв  минулим,  давнiм,  а
линув думкою в прийдешн?, де не буде  неволi,  зла  i  розбрату.  Ловив  у
фактах, вчинках могутню волю iнших, тих, що  звершили  визначене  для  них
iсторi?ю, а сам ?днався серцем з тим поколiнням мислячих i не  бажаючих  i
далi жити в рабствi, коли ?дино, на що потрiбен розум, - щоб  славословити
тиранство й гнiт, бездарнiсть i нетерпимiсть тих, хто при  владi  й  силi.
Вiн розумiв, що змусило пiти на ризик змови й на вiдчайдушний,  приречений
ще на початку крок на Сенатську площу. То був не бунт, а вiдчай людей, якi
не бачили для себе змоги ждати й збирати сили. Iнодi йому самому хочеться,
- до болю в грудях, - вийти на  свiй  майдан  i  крикнути  тиранам  в  очi
правду!..
   Дiстав папiр, вмочив перо в чорнило й пiрнув у твiр,  як  завжди,  усiм
?ством, забувши про все на свiтi. Писалось легко  й  важко:  рядки  лягали
швидко, немов самi собою, проте невдовзi виступив на лобi пiт i стало чути
серце. Що не кажiть, а вiршi, доступнi всiм, давались значно  важче,  анiж
сво?, що спурхували, мов солов'?, i сповнювали солодким  щемом  душу.  Тут
вiн писав, нехай  -  творив,  а  там,  на  рiднiм  теренi,  рядки  лились,
виспiвувалися, немов чекали в серцi на мить свого народження.
   Воiстину чотири днi трудився  в  потi  чола  i  все  заради  того,  щоб
зрозумiли його до титли й коми не тiльки рiднi люди, а й цi  пани...  Чому
вони, проживши стiльки рокiв на Укра?нi, не вивчили, не осягнули  мови  ??
народу? Бездарнiсть? Нi. Тут знають аж кiлька мов, i  по-французькому  всi
розмовляють краще, нiж по-росiйському Зневага? Мабуть, гiрше, бо зневажати
можна те, що iсну?, що визна?ш.. Вони вважають, власне, що це й не мова, а
дiалект, "наречие", яке того не варте,  щоб  витрачати  на  нього  час.  О
господи!.
   Жбурнув перо (стемнiло!) й не став свiтити свiчки. Сьогоднi мусив  пiти
в так званий великий дiм, бо вже його розпитують, чи не розгнiвався вiн на
княжну Варвару за те ?? послання.
   Вiн припiзнився трохи й застав лише княжну, Глафiру, Таню та Рекордон.
   - Добривечiр! - вклонився всiм одразу. - Хтось десь сказав, що хтось на
когось сердиться. Не вiрте! Все то вигадки.
   Княжна Варвара  почервонiла,  а  далi  зблiдла  i  пiдiйшла  до  нього,
тримаючи в руках червоний вовняний шарф.
   - Це вам, - промовила, ховаючи вiд нього очi. - Менi  здалось,  Тарасе,
що ви на мене гнiва?теся... Чотири днi!..
   - Спасибi!.. Я захопився одним цiкавим дiлом...
   - Щось пишете? - насторожилася чомусь княжна. Напевно, вона боялася вже
не лише за поведiнку свого поета, а й за майбутнi його писання.  Вийде  iз
послушанiя чи, приклонивши голову, пiде по стежцi праведнiй, що люба ?й?
   - Розледачiв, рознiжився, - сказав Тарас сердито. - Тепер тягну,  немов
у плуг запрiгся!..
   Ввiйшов лакей i тихо прибрав зi столу. За ним пiшла, не попрощавшись, i
гувернантка. Зостались тiльки Тарас, княжна Варвара та сестри Псьол.
   Запала тиша. Тарасовi вона здавалась схожою на передгроззя i нервувала.
Вiн сiв у крiсло бiля Глафiри й  Танi,  що  розглядали  якийсь  альбом,  i
запитав:
   - Казав Капнiст, що  дiд  ваш  був_  _на  Запорожжi  кантаржi?м[3].  Це
правда?
   - Так,- сказала Таня. Глафiра наче i не почула. Вона була  напружена  i
насторожена, хоч удавала, що геть спокiйна.
   -  А  чули  ви,  що  хто  привiв  би  на  Сiч  та?мно  жiнку  (бо  явно
заборонялося), тому присуджувалася  негайна  смерть?  -  спитав  Тарас.  -
Щоправда,  був  i  такий  химерний  звичай.  Якщо  засудженого  до  страти
погоджувалася собi  узять  за  чоловiка  котрась  з  дiвчат,  якi  жили  в
зимiвниках, його прощали. Мабуть, сiчовики  вважали  одруження  страшнiшим
смертi, i тут вони, звичайно, мали рацiю...
   - Як говорити такi дурницi, - не витримала княжна Варвара, -  сидiли  б
краще й далi в самотинi.
   I знову стало тихо. Шумiв надворi вiтер, i хльоскав дощ по вiкнах.
   - О, тихий ангел пролетiв... - мовив Тарас невдовзi.
   - Ви вмi?те ще й розмовляти з ангелами? - озвалася княжна Варвара. - То
розкажiть i нам, про що вони говорять.
   Тарас схопився з мiсця, побiг у той куток  вiтальнi,  де  на  тендiтнiм
столику завжди було чорнило, папiр та пера, сiв i почав  писати.  Вiдтодi,
як увiйшов i глянув на бiдолашну княжну Варвару, в  душi  зажеврiли  рядки
присвяти - вiдповiдi на всю ?? турботу та вболiвання.

   _На пам'ять 9 ноября 1843 года._
   _Княжне Варваре Николаевне Репниной._
   __
   _Душе с прекрасным назначеньем_
   _Должно любить, терпеть, страдать;_
   _И дар господний, вдохновенье,_
   _Должно слезами поливать._
   _Для вас понятно это слово!.._
   _Для вас я радостно сложил_
   _Свои житейские оковы,_
   _Священнодействовал я снова_
   _И слезы в звуки перелил._
   _Ваш добрый ангел осенил_
   _Меня бессмертными крылами_
   _И тихоструйными речами_
   _Мечты о рае пробудил._

   Поклав перо, взяв аркуш i, пiдiйшовши, подав княжнi Варварi.
   - Приймiть оцю присвяту, а твiр я вам вручу пiзнiше.
   Княжна взяла, хвилюючись,  неначе  брала  не  аркушик,  а  немовля,  що
тiльки-но прийшло у свiт, i прочитала. Щоки ??  поблiдли,  губи  тремтливо
стиснулися, немов вона збирала  всю  силу  волi,  щоб  не  вчинити  чогось
такого, що недозволено в ?хньому колi, й стала читати вiрш удруге.
   - Дайте менi ваше чоло, -  сказала  вона  нарештi  й  поцiлувала  поета
чистим  поцiлунком,  в  якому  була,  проте,   й   прихована   вiд   iнших
пристрасть...
   Поема була закiнчена в селi Андрi?вцi, по?хати куди умовив його Базiль,
i прочитати ?? Тарас змiг тiльки аж у кiнцi листопада,  як  повернувся  до
Яготина. В Андрi?вцi ж одверто вперше йому зробили натяк  на  те,  що  вiл
повинен знатися з волом, а кiнь з конем. Базiль кривився тяжко,  плювався,
лаяв усе на свiтi, проте сказав: "На  бiса  тобi,  Тарасе,  моя  сестра!..
Знайди собi гарненьку та молоденьку, женись..." "Я не  збираюся  займатись
цим найближчi роки", - утiшив його Тарас, хоч сам не був упевнений в сво?х
словах.
   Коли вони при?хали й попали якраз на чай чи на  легку  вечерю,  де  всi
були, окрiм княгинi,  що  занедужала,  Тарас  уперше  виконав  свою  тяжку
обiцянку, яко?, власне, прямо i не давав: не  пiдiйшов  i  не  подав  руки
княжнi Варварi, хоча вона схопилася на рiвнi ноги, як тiльки вiн  з'явився
в дверях вiтальнi. Вклонився всiм i  сiв  за  стiл  на  вiльне  мiсце  мiж
Базiлем i Танею. Варвара вмить зiв'яла, нахмурилася i не  звела  на  нього
погляду, аж доки чай скiнчився i старшi вийшли. Правда, Капнiст, що саме в
них гостював, лишився.
   На Базiля найшла весела хвиля (посилена недавно в шинку), i вiн, хоч як
це муляло сестрi Варварi, знов заходивсь варнякати та жартувати.  I  цього
разу всi камiнцi, хоч непомiтно, кидали в ?? город. Почав з  молитви,  яку
вона дала Тарасовi перед вiд'?здом з Яготина.
   Хтось вжив за бесiдою це милозвучне слово, i князь Базiль не  пропустив
нагоди:
   -  Бiдний  Тарас  Григорович,-  зiтхнув  печально.-   Iншим   дають   у
путь-дорогу ковбаси, хлiб та шинку, йому ж - молитву...  Спинимося,  було,
обiдати; я наминаю, аж трiск  iде,  а  вiн,  сердешний,  вийме  напахчений
духами аркушик, пiднiме очi горi й проказу? свою молитву...  А  може,  ти,
Тарасе, лише дивився в аркушик, а сам молився: "Господи! Пошли менi смачне
стегно свиняче й кiльце кров'янки, бо я охляну, господи, й не зможу  денно
й нiчно читати цю молитву"?
   - Не слухайте  його,  панове,  то  вiн  усе  вигаду?,сказав  Тарас,  не
гнiваючись, бо сам любив дотепний жарт, - Молився я ?дино, щоб вiн не з'?в
усiх припасiв за одним присiдом уже на першiй станцi?.
   - Е нi! - схопився княжич з мiсця. - Читав молитву_ _чи_ _не  читав?  -
спрямував довгий палець, мов пiстолет, у груди.
   - То й що?
   - Ось бачите! - зрадiв Базiль. - Молитвою Тарас три днi перебивався,  а
на четвертий - не  витримав  i  согрiшив  со  чаркою,  со  ковбасою  i  со
шинкаркою...
   - Стривай! А де взялась шинкарка?
   - ...I со борщем, який  з  усмiшкою  нам  подала  шинкарка!  -  вточнив
Базiль.
   Варвара, яка  сидiла  помiж  Капнiстом  i  Рекордон,  зiскочила,  немов
дiвчисько, на диван, пройшла за спиною свого сусiда й побiгла геть.
   - Василю, ти переборщив, - сказав Тарас докiрливо.
   - Вона також не зна? мiри...
   - Це все ж, Базiлю, не виправдання, - мовив Капнiст. - ? речi,  з  яких
не слiд смiятися...
   -  Мене  вони  поставили  в  чортзна-яке  становище,  i  я  ж   повинен
панькатися! - скипiв завжди веселий княжич.
   Тарас вiдчув, що йдеться про  ту  розмову,  яку  з  ним  мав  Базiль  в
Андрi?вцi, й душа його взялася  болем.  Не  так  за  себе,  як  за  княжну
Варвару. Хотiв негайно, зараз же зробити щось для не?, пiдбадьорити  ??  i
втiшити. Тяжкi часи для не? ще попереду. Видно, це квiточки, а  ягiдки  ще
не дозрiли...
   - Чого, Григоровичу, похнюпив голову? - спитав Базiль.
   - Я думаю.
   - Про що? ?й-богу, я не хотiв, так вийшло...
   - Давай покличемо твою сестру. Ти вибачишся. Я  ж  прочитаю  свою  нову
поему. Гаразд?
   - Мене звiльни од вибачення i вiд поеми! - сказав Базiль. - Тим паче  я
ще не був у мами.
   - То ти ж пришли Варвару!
   - Скажу дружинi. Швидше ?? послуха?ться.
   - Менi пора, - пiдвiвся й собi Капнiст,  коли  Базiль,  кивнувши  всiм,
пiшов з вiтальнi.
   - Прошу, побудьте трохи, - спинив Тарас. - Я прочитаю зараз нову поему.
   - О! Тут написану? - засяяли в Капнiста_ _очi_._
   - Тут i в Андрi?вцi.
   - Це та, присвячена княжнi Варварi?
   Тарас кивнув. Дiстав  з  кишенi  зошит  i  стрiвся  раптом  з  поглядом
притихло? давно Глафiри. Ступив до не?.
   - Побудьте й ви. Сьогоднi вам читатиму...
   - Нам чи княжнi Варварi? - спитала гостро дiвчина.
   - I вам. Поема ?й присвячена, але написана вона для всiх.
   Ввiйшла княжна Варвара i мовчки сiла бiля Капнiста.  Той  щось  спитав.
Вона похмуро вiдповiла.
   Тарас наблизився до канделябра, де щойно лакей  поставив  високi  свiжi
свiчi. I враз щось щемно й холодно йому стиснуло серце, як це було щоразу,
коли виносив на суд людський сво? нове творiння. Передихнув, кивнув чомусь
Глафiрi й почав тремтливим вiд хвилювання голосом:

   _Двенадцать приборов на круглом столе, _
   _Двенадцать бокалов высоких стоят;_
   _И час уж проходит,_
   _Никто не приходит;_
   _Должно быть, друзьями_
   _Забыты они._
   _Они не забыты,- в урочную пору,_
   _Обет исполняя, друзья собрались,_
   _И вечную памятъ пропели собором,_
   _Отправили тризну - и все разошлись._
   _Двенадцать их было; все молоды были,_
   _Прекрасны и сильны; в прошедшем году_
   _Наилучшего друга они схоронили..._

   Як прочитав усю поему, згорнув рукопис i пiдiйшов нетвердим  кроком  до
княжни. Вона тихенько плакала...
   - Прекрасно, сильно! - ступив Капнiст навперерiз. -  Проте  не  все.  В
окремих мiсцях розтягнуто, i ? рядки, подiбнi до вже колись написаного...
   Тарас обминув одного з живих геро?в твору i зупинився перед Варварою.
   - Це вам, - промовив  глухо.  -  Ще  до  цього  рукопису  належить  мiй
автопортрет, який вручу вам завтра.
   I вийшов геть, не вислухавши ?? подяки.
   ...Зайшла зима. Холодна, снiжна, вiтряна. Тарас  мав  бiльше  часу  для
малювання, яке добряче був занехаяв за "Тризною" i справами, що в них  усе
було непевне та ефемерне, як увi снi. Годинами сидiв з палiтрою i проганяв
думки про те, що вийде з "Варварiади",  як  сам  назвав  вза?мини  сво?  з
княжною. Тепер вiн бiльше ?здив, вивчав  усюди  настро?  простих  людей  i
панства, бо, як сказав би колись у  Римi  старий  Катон,  й  наш  Карфаген
повинен бути зруйнований... Княжна Варвара не полишила його у  споко?,  як
вiн ??. Подарувала власне оповiдання-сповiдь, що звалось "Дiвчинка", i тим
його на кiлька днiв розхвилювала  знову.  Бiдна,  нещасна  жiнка,  що  вже
сто?ть на тiй трагiчнiй гранi, коли всуцiль попереду самотина, а за  тобою
- пустка. Пропаща сила, зайва душа на свiтi... Страшно!..
   Прощання ?хн?, власне, вже почалося у тi години, коли вони вiдтворювали
на полотнi чужих дiтей. Вiн малював,  вона,  як  мати,  бавила  базiленят.
Вдивляючись у ?хнi милi личка, в шовковi кучерi, в  невинно-хитрi  очi,  в
яких було, здавалося, щось вiд княжни Варвари, Тарас ледь-ледь  вгамовував
у грудях сум, що дужче й дужче його поймав, спливаючи терпким  клубком  до
горла. Боявся щось промовити чи попросити прибрати лiпшу позу, аби себе не
виказати i, може, навiть не  розридатись.  Власне,  вiн  не  кохав  княжни
Варвари... Це щось було святiше i значно вище того кохання, що викликала у
нього в серцi Ганна i що могла б, напевно, викликати Глафiра. Бiдна княжна
Варвара... Вiн чув ??  тужливу  щиру  душу,  вiн  мiг  би  поряд  жити  на
будь-яких умовах, не виключаючи й любовний статус,  бо  не  була  байдужою
йому як жiнка...
   - Васю, сиди рiвнiше. Варю, тримай отак голiвку, - рахубилася з  дiтьми
княжна. Потому поцiлувала хлопчика, поправила на грудях бант у дiвчинки...
Вся - доброта, вся - ласка!..
   Тарасовi заслало слiзьми очi.
   Щоб не помiтила того княжна i дiти, поклав палiтру,  пензель  i  швидко
вийшов...
   За кiлька днiв прощався зi ще одним красивим сном.
   Надворi знялась така хурделиця, що вiн одразу ж пiсля снiданку залiз  у
лiжко знову й переглядав журнали, якi, хоча й з запiзненням, одержували  в
Яготинi. То тут, то там стрiчалися знайомi прiзвища, i вiн  неначе  бачив_
_?х в iпостасi - в трактирi десь, у театрi чи на залитих пiвнiчним  сяйвом
нiчних мостах, якi так любить у Петербурзi вся артистична братiя... Пливли
думки. Поволi й сам випливав iз круговертi, яка його тримала тут,  мов  на
припонi...  Гребiнка  вже  давненько  у  Петербурзi...  Брюллов  сидить  з
палiтрою в однiй руцi й застиглим пензлем в другiй перед  сво?ю  замученою
уже давно "Облогою" i дума? про свiй  невдалий  -  тепер  уже  колишнiй  -
шлюб... З ним надломився великий Карл... А може,  творчим  людям  найкраще
жити, як бог пошле, бурлаками, щоб воля ?хня не  знала  пут  сiмейних?  Як
ризику?ш, то тiльки сам. Удача, слава  самi  знайдуть,  з  ким  подiлитись
радiстю, а горе, сум чи злий талан осилиш сам. Злама?шся -  теж  з  легким
серцем, знаючи, що не завдав нiкому болю...
   Вiтер свистiв та вив за вiкнами, й Тарас  не  зразу  почув  несмiливий,
примерзлий стук у дверi.  Як  одчинив,  до  хати  ввалилось  щось  велике,
залiплене так щедро снiгом, що годi було вгадати, хто це.
   - Добридень вам, - озвалося густим, охриплим голосом,  який  Тарас  уже
десь чув.
   Вiн зняв кожух  iз  подорожнього,  струсив.  Тим  часом  гiсть  стягнув
закляклими руками шапку.
   - Федiр?! - впiзнав Тарас слугу Платона Лукашевича, - Яким ти вiтром?
   - Панським, - скривився той, зриваючи бурульки  з  вусiв.  -  Прямо  iз
Березанi...
   - На конях ?хав?
   - Пiшки...
   - Всi тридцять верст?!
   - Я р-рано в-вийшов... - раптом почав тремтiти Федiр.
   Тарас побiг в ?дальню, налив горiлки  в  келих  (добре,  що  був  учора
Фiшер[4] з сво?м запасом!) i влив, -у гостя рука не слухалася, - прибульцю
в рот. Той хекнув, весь стенувся, немов витрушуючи з грудей мороз, й  лише
тодi полiз за пазуху й дiстав якусь цидулку.
   - Вам пан прислав...
   Тарас схопив той папiрець i прочитав, злякавшись, що там таке  нагальне
дiло, в якому кожна мить на вагу життя чи смертi. "Брате! - писав  Платон.
- Як зможеш, прибудь до мене. Маю листа зi Львова вiд Головацького. А ще -
вино токайське, яке менi привезли вчора з Ки?ва. Платон".
   - Це все? - спитав похмуро Федора.
   - Нiчого бiльше не давали Платон Якимович...
   - Скотина твiй Платон Якимович! - скипiв Тарас. - Скидай скорiше чоботи
й  лягай  у  лiжко!  -  крикнув.  -  Погнать  людину  за  тридцять   верст
чортзна-чого... Скотина!.. Чого сто?ш? Негайно знiмай свою взувачку i -  в
тепле лiжко!..
   - Треба назад iти... - озвався сумно Федiр. - Наказано сьогоднi ж  бути
вдома...
   - В степу замерзнеш!
   - Мушу. А то приб'?. Вже краще...
   - Я не пущу!
   - Спасибi... Лiпше я вже пiду. Назад дорога довша.
   Федiр став одягатися.
   Тарас пiшов до кабiнету, вмочив перо i  написав,  роздрипуючи  чорнило:
"Як можеш ти, козацький син, через якусь дурницю чинить таку жорстокiсть?!
В мороз, в завiю послати людину пiшки за  тридцять  верст!  Оце  любов  до
ближнього? Оце козацька воля, яко? ти бажа?ш для Укра?ни? Катюги  всi  ви,
змi?, що ссете кров з грудей свого народу! Ноги  мо??  не  буде  бiльше  у
Березанi!"
   Згорнув, тицьнув у руку Федоровi.
   - На. Вiддаси сво?му пановi, - сказав похмуро. - 3 богом!.. Стривай! Ти
?в сьогоднi?
   - В корчмi, недавно... Може, не вiддавати пановi цей папiрець? - спитав
тривожно.
   - Треба, - сказав  Тарас.  -  Ми  надто  вже  терплячi  до  цих  свиней
годованих, ?х треба всiх!.. - махнув рукою.
   - Добре... Здоровi будьте, батьку!
   Пiшов у снiг, в хурделицю. А чи дiйде?..
   Метався по кабiнету, й думки  також  металися,  пекли  нестерпно  душу.
Хотiв пiти до князя, щоб попросити коней до Березанi, i не  пiшов:  одного
поля ягоди! Словами добрi, лагiднi, а як до дiла... Смiшно! Сво? пани,  не
шляхта!.. Розвiсив губи, радий, що всi до нього приязнi,  приймають,  нiби
рiдного, ще й називають братом!.. Ось вiн, твiй "брат"  Платон  в  натурi,
без машкари. Собачник, собача кров!..
   На другий день ополуднi той самий  Федiр  знову  прийшов  до  нього  за
тридцять верст i мовчки подав шматок одiрваного сяк-так паперу. Цидула  ця
була коротка й така вiдверта, що далi нiкуди: "У  мене  таких  олухiв,  як
той, що привiз тебе до мене, триста!"
   - Ти зна?ш, що написано на цiм паперi? - спитав Тарас у Федора.
   - Менi того пан не казав.
   - Що вiн вродзоний шляхтич, а я крiпак недавнiй i  що  таких,  як  брат
мiй, який привiз мене у жовтнi до Березанi, у нього триста душ.
   - Дозвольте менi пiти,- сказав похмуро Федiр.
   - Не змерз?
   - Нi. Пан помазав оцтом бiля хвоста...
   - Бив?!
   - Лиш погладив. Якихось два десятки всипав, i то не сам!.. - всмiхнувся
криво Федiр.
   Вiд гнiву дух перехопило. Безсилий був  щось  вдiяти,  i  це  найбiльше
мучило.
   - Листа звелiв не брати, - долинув хриплий голос.
   - То йди... - промовив, стримуючи сльози. - Вибач, тебе  пiдставив  пiд
батоги.
   - Йому що ? причина, а що нема!..
   Як справився  з  осклiлим  серцем,  Федiр  уже  пiшов.  Чорнiло  тiльки
розталим снiгом, де вiн стояв...
   Останнiй акт "Варварiади" розiграно було на рiвнi поганих драм. Капнiст
узяв на себе роль духiвника, довiрено?  особи  батька-матерi  i  виконавця
вироку, що за всiма ознаками був остаточний й оскарженню не пiдлягав.
   Почав з княжни Варвари, а як добився успiху й скарав_ _??_  _самотнiстю
на все життя, узявсь за iншу жертву.
   Коляска вже була готова, коли ввiйшов  до  флiгеля  i  запропонував,  а
може, просто оголосив:
   - Ну що, Тарасе Григоровичу, засидiлись ви,  мабуть,  тут.  По?хали  до
Ковалiвки! Моя дружина скучила, та й ? про що погомонiти нам тет-а-тет...
   - 3 речами чи без речей?
   - Навiщо ж так! Нам треба поговорити. Без зайвих вух, не кваплячись...
   - Ця прямота вам робить честь.
   - Я ж офiцер, Тарасе, а не манiрна панночка.
   - Там знають?
   - Так.
   - По?хали!
   Як тiльки вихопилися з Яготина, Капнiст почав розмову;
   - Я можу бути з вами цiлком одвертим?
   - Дивно... Боюсь, що ви не зможете, -  сказав  Тарас,  дратуючись.  Аби
чогось не сталось, заметушилися, мов шершнi!..
   - Ви розумний, Тарасе, добрий, i не хотiли б, аби  сiмейству,  яке  вас
щиро любить i поважа?, зробилось зле?..
   - Я не замислив нiчого злого для Р?пнiних.
   - Бува? зло приховане...
   - Ви обiцяли бути цiлком одвертим.
   Капнiст помовчав, глянув кра?чком ока на спiврозмовника (сидiли  поряд)
i запитав:
   - Ви бачите, в якому станi княжна Варвара?
   - В доброму, живому станi.
   - Ви не шану?те ?? нiтрохи?
   - Люблю, як може брат любити свою сестру.
   - Облиште цi химери! Княжна також менi про це спiвала. Ми ж не  малi  й
не з'?хали ще, слава богу, з  розуму,  аби  повiрити  в  безглузду  байку.
Братство таке, як правило, веде до шлюбу...
   - Це не природно?
   Капнiст промовчав. Потiм сказав iз притиском:
   - Варвара роду княжого...
   - А я - крiпак! - скипiв Тарас. - Iз цього й треба було почати.
   - Ви не крiпак - художник, - мовив Капнiст спокiйно. - I все  ж  княжнi
Варварi...
   - Потрiбен князь?
   - Принаймнi...
   - Даремно ви так сполошилися! Iз не? вийшла  б  гарна,  розумна,  добра
жiнка, та вся бiда у тому, що  серед  ваших  княжичiв  та  усiляких  iнших
панiв-псарiв нема? ?й до пари жодного.
   - Вважа?те, що тiльки ви...- всмiхнувсь Капнiст.
   - Нi, не вважаю! Менi ?? безмiрно жаль, та я нiчим не можу допомогти...
Я з крiпакiв, з народу, i мiсце мо? мiж бiдних, простих людей.  Варварi  ж
зась. Для вас народ закритий, як i для нього жорстока ваша  каста.  У  нас
дороги рiзнi, й вони зiйтися можуть лише в бою - лице  в  лице,  у  лавах,
повних зненавистi!..
   Капнiст нiчого не вiдповiв.
   - Даремно ?? козацький прадiд берiг  батiг  у  шафi.  Хто  паном  став,
напився з народу поту й кровi, тому нема  шляху  назад,  мiж  ним  i  нами
прiрва.
   - В тобi кричить образа, - сказав Капнiст, вдоволений, що  так  успiшно
(i швидко!) виконав свою нелегку мiсiю.
   - Нi, гнiв, - сказав Тарас. - Ви стямитеся, та буде пiзно!
   - Згоден, що нас колись прирiжуть сво? ж селяни, - мовив на те Капнiст.
- А поки що прошу вас бiльше не повертатись у Яготин.
   - Тепер все ясно. Дякую. Одне питання тiльки. Це воля князя чи i княжни
Варвари?
   - Й княжни Варвари.
   - Бiдна... - зiтхнув Тарас. - Не  помогла,  сердешнiй,  i  прадiдiвська
релiквiя...
   Щоб не було пересудiв серед домашнiх, йому iще "дозволили" вернутися на
кiлька днiв, скiнчити портрет онукiв князя i копi? з його портрета.
   Назовсiм по?хав вiн з Яготина на другiм тижнi уже нового року.
   Княжна Варвара кинулася йому на шию i, плачучи, перехрестила йому чоло.
   Тарас хотiв щось мовити ?й на прощання, але  не  змiг.  Ховаючи  налитi
слiзьми очi, метнувся геть з кiмнати.
   Баскi буланi вже нетерпляче мiсили бiлий, дитинно чистий сiчневий снiг,
що пiд копитами ставав брудним, аж чорним...
   Вже почало свiтати, а вiн лежав одягнений на лiжку в камерi й переживав
iще раз сумне прощання в Яготинi. Найбiльше йому тепер болiло, що за  усiм
тамтешнiм побитом i жениханням, - коли  так  можна  висловитися  про  ?хнi
складнi вза?мини, - вiн призабув важливiше -  неволю  рiдних  йому  людей.
Звичайно, брав замовлення i малював портрети, проте не в повну силу. Може,
той задум був  ще  з  самого  свого  початку  бiльше,  нiж  легковажний  i
нездiйсненний, але  ж  вiн  був  i  спробувати  його  здiйснити  -  святий
обов'язок!.. Його п'янила воля, нове становище  межи  людьми,  -  чи  пак,
панами, - i вiн пустився берега... Страшно тепер подумати, що з  ним  було
б, якби узяв княжну Варвару. Появ жону, як мовилося в  старi  часи...  Вiд
того вiн не став би князем, та увiйшов би в ?? родину, в кола, в яких  вiн
був лиш гостем. "Це хто такий?" - питали б люди,  -  чи  пак,  пани,  -  й
вiдповiдали б пошепки: "А-а, муж княжни Варвари..." - "Чого це  вiн  такий
похмурий?" - "Вiршi уже йому не пишуться..."
   Всмiхнувся. Добре тепер тобi вигадувати, як там було б!.. Так добре, що
далi просто нiкуди. Лежиш собi, вiдпочива?ш. Одне  погано  тiльки,  що  на
замку й за гратами i що тво?  прийдешн?  в  чужих  руках...  Усе  в  руках
господнiх!.. Голос княжни Варвари? Мабуть, вона за ним печалиться,  шука?,
як би вирвати його з жандармських лабетiв... Це  щастя,  що  вiн  один  як
палець, що не страждають нинi його дружина, дiти!..
   Фонтанкою промчав якийсь спiзнiлий (а може,  раннiй  надто)  екiпаж,  i
знову стало тихо. Як добре, що ? в людини пам'ять,  що  все  прожите  нами
належить нам i що до нього короткi руки навiть  синьомундирих!..  Ось  тут
його мордують (лише морально поки що), а вiн всю нiч гуля? по рiднiй сво?й
землi, мов той козак-нетяга, й нiхто йому того не  може  заборонити.  Йому
кують кайдани, а вiн ширя?  соколом  над  запорозьким  безкра?м  степом  i
видивля? крiзь чорну млу крiпаччини святую волю, чу? пiснi свого народу ще
тих часiв, коли його не змусили зiйти  з  коня,  вiддати  гостру  шаблю  i
похилити голову... Допоки в нас ? пам'ять i ? душа,  ми  вiльнi  навiть  у
казематах, а без душi, без пам'ятi - раби й на вольнiй волi!..
   Десь дзигарi  пробили  п'ять.  Почулася  рiзка  команда,  кроки.  Хтось
перевiрив замок дверей, пристукнув, мов кiнь копитом, чоботом, i  кроки  -
iншi, соннi - прогупотiли тихнучи...
   Заснути б!.. Вiн заплющив намученi безсонням очi, й  сон  огорнув  його
туманним мревом, як немовля...
   Прокинувся вiд обережних поштовхiв.
   - Як ви мене  злякали!  -  зiтхнув  солдат  полегшено.  -  Я  вже  було
подумав... Вставати час.
   - Не спалося менi всю нiч, земляче...
   - З незвички всiм не спиться. Та  це  мине.  Людина  звика  до  всього.
Спершу, було, в казармi я теж не спав - все  думав,  думав...  А  довелося
якось ставати в стрiй з  шпiцрутеном  -  я  навiдрiз!  Усипали  й  менi  з
пiвсотнi - допомогло...
   - Ну, Сидоров! Опять болта?ш? - почулось десь у коридорi.
   Солдат швиденько вийшов i причинив важкi окутi дверi.
   Було вже зовсiм видно. На вулицях усе густiшав  гуркiт  та  цокання  об
брук пiдкiв. Санкт-Петербург  -  простий,  трудящий  -  ставав  до  працi.
Панський ще мiцно спав... Коли ж за нього вiзьмуться його  новi  мучителi?
Десь серед дня,  напевно.  А  може,  ?х  примусить  нагальнiсть  справи  i
значення, яке, з усього видно, ?й  надають,  при?хати  сюди  ще  зранку...
Жаль, не звiльнив свою рiдню!.. Для  того,  -  аби  добути  грошi,  -  вiн
розпочав, як повернувся до Петербурга, свою  офортну  серiю  про  Укра?ну.
Тепер вона приречена, як i багато дечого в його  життi!..  Не  мав  iлюзiй
щодо сво?? долi, бо тут було недремне "око государево",  а  вiн  посмiв  у
вiршах сказати щиру правду й про августiйших катiв народу. Спочатку мав би
викупити братiв, сестер, а потiм уже до дiла братися... А  втiм,  у  цьому
теж ? небезпека вiдступу: сво?, приватнi справи, коли на них зважати,  так
нас засмоктують, що на велике дiло не залишають  уже  снаги.  Вони  ж  нам
служать часто i виправданням байдужостi  чи  небажання  офiрувати  в  iм'я
народу, волi та справедливостi. Своя сорочка до тiла ближча -  iстина,  чи
постулат, що робить народ безсилим, кволим i непридатним до  громадянських
рiшучих дiй...
   - Ви й досi ще не встали? - принiс Сидоренко з трактиру тацю з ?жею.
   - Журюсь, що дечого не доробив, - сказав Тарас. - Коли б знаття...
   - То ж недаремно кажуть, що вiд суми та вiд тюрми...
   - Тодi про це не думалося...
   День проминув у марному  чеканнi  виклику  до  кабiнету  слiдчого.  Уже
надходив вечiр, коли цей друг сердечний  i  рiдний  батько  заблудлих  душ
з'явився сам. В партикулярнiм одязi, з привiтним, милим усмiхом.
   - Ну, як ви тут? - спитав з порога, нiби прийшов у гостi.
   - Кука?мо, - сказав Тарас.
   - Це що... - оглянув Попов похмуру  камеру,  неначе  був  уперше.  -  У
Петропавловськiй - ото, скажу вам, камери! Камiння, вогкiсть, а на  додачу
- ще й пацюки... Зайдеш по службi iнодi  на  п'ять  хвилин  -  п'ять  днiв
потому моторошно... Не дай вам бог!..
   - Сiдайте, - вказав Тарас на лiжко.
   - Спасибi. Я вже якось... - всмiхнувся Попов, - Хоч тут  не  камери,  а
номери, як у готелi, сидiти в них не з медом! - пожартував. I все ж присiв
на край вузького лiжка. - Сiдайте й ви.
   - Я й так сиджу, - пiдтримав жарт.
   - Печально...
   - Радуватись нема пiдстав.
   - Ви зна?те, я всю добу продумав, шукаючи для вас якогось виходу...  Не
поспiшайте мене спростовувати! -  пiднiс  рiшуче  руку.  -  Гада?те,  менi
при?мно, коли такi таланти, такi уми Росi? марнуються, йдуть у  Сибiр,  на
каторгу або в солдати? Я патрiот... Не смiйтеся!  Так,  патрiот.  I  гiрко
менi дивитися, як iз дурного розуму...  Пардон!  Через  свою  на?внiсть  i
недосвiдченiсть такi чудовi люди занапащають собi життя.
   - Дивно менi це слухати, - сказав Тарас.
   - Не сподiвались, що й тут ? чеснi, поряднi люди?
   - Та нi... По правдi кажучи, не сподiвався, що ви мене  вважатимете  за
простачка, якого можна пошити в дурнi ба?чкою.
   - Не вiрите, - промовив сумно. - А я ж до вас  зi  щирим  серцем...  Як
здумаю про вашу зустрiч з Дубельтом або Орловим, менi ста? не по собi. Ото
жандарми iстиннi! Ми, вся молодша чиновна братiя, ?х бо?мося, нiби самi  у
чомусь виннi, самi дерзнули в помислах... Бр-р!..
   - I чого ж ви хочете? - спитав Тарас.
   - Вам слiд признатися,  -  сказав  Попов  схвильовано.  -  Покаятись  i
попросити милостi у государя...
   - У чому маю каятися?
   - В сво?х злочинних намiрах.
   - А признаватися?
   - Все розказать одверто, назвати  спiвучасникiв,  розкрити  всi  нюанси
злочину...
   - I що за те?
   -  Гадаю,  що  государ  зважатиме  на  каяття  i  на  всiляку  помiч  у
розкриттi...
   - А тридцять срiбникiв?
   - Не розумiю.
   - Будуть, питаю, тридцять срiбникiв?  Iуда  ?х  одержав,  а  чим  би  я
поступавсь Iудi Iскарiотському, якби пристав на вашу раду!
   - Отже, вам ? iз чим та?тися?
   - Нема.
   - Дозвольте тодi спитати, за що давати срiбники?
   - За принцип зради. Чи за готовнiсть зрадити. Ви дума?те, що, поламавши
в людинi гiднiсть, зробите ?? вiрнiшою престолу i батькiвщинi? I дерево  з
гнилим нутром не дерево, а порохня, нi на що вже не годна й недовговiчна.
   - Коли вже ви так полюбля?те художнi образи, я теж скажу: й  здоровому,
мiцному дереву порою слiд зiгнутися, щоб не зламала буря. Шквал пролетiв -
розпрямилося i знов живе i зеленi?...
   - А як з душею, совiстю? - спитав Тарас.
   - У дерева нема душi, - зiрвався з тону слiдчий.
   - А в мене ?. I в кожного, кого ви нинi прагнете зiгнути вiтром  влади,
погроз, обiцянок. Нiчого ми такого не наробили, щоб нас ламати,  нiвечити,
плювати нам у душi.
   - Ви посягнули на лад, у нас iснуючий.
   - Коли i чим? Я вже сказав, що нi про яке там Товариство...
   - А хто писав оцi рядки?

   _За богами - панства, панства_
   _В серебрi та златi'_
   _Мов кабани годованi,-_
   _Пикатi, пузатi!.._
   _Аж потiють та товпляться,_
   _Щоб то ближче стати_
   _Коло самих: може, вдарять_
   _Або дулю дати_
   _Благоволять; хоч маленьку,_
   _Хоч пiвдулi, аби тiлько_
   _Пiд самую пику .._

   - Не правда, може, скажете? - спитав Тарас похмуро, бо що тут може  вiн
заперечити.
   Попов знизав плечима:
   - Я при дворi, тим паче при виходах ?х  iмператорсько?  величностi,  не
був нi разу...
   - I я не був. Хiба що у Петергофi...
   - От бачите. А написав, облив багном щонайдостойнiших людей iмперi?!
   - Такими ?х уявляють люди по ?х дiлах.
   - Хто? Iмена! - подавсь Попов до нього, на мить забувши, що вiн прийшов
як добрий друг.
   - Вiзьмiть ревiзькi книги усiх ма?ткiв панських i прочитайте, -  сказав
Тарас. - Як мовиться, н?сть ?м числа!
   - А ти, Шевченко, штучка!.. - скривився на те Попов. - Виходить, правду
каже твiй землячок Андрузький, що ти у цьому дiлi був голова. Ну, може,  i
не голова... А що душа, то це менi вже ясно!
   - Як видно, вiн сказав вам те, що ви хотiли вiд нього чути.
   - Найбiльше кажуть власнi тво? поезi?, - всмiхнувся хитро слiдчий. -  А
це ж, звичайно, лиш невеличка частка того, що робиш, дума?ш...
   - Що я роблю, всiм видно. Ну а що думаю, то вже, пробачте,  власна  моя
парафiя, i вам до не? зовсiм нема? дiла.
   - Нам ? до всього дiло. Ми - око й вухо государево.
   - Звучить, нiвроку, гарно. А пахне зле. Послухали б, що про вертеп  ваш
кажуть у Петербурзi!
   - Бояться, отже, - гмикнув самовдоволено. - Й сидять тихенько, мирно. I
тiльки ви, панове, з дурного розуму затiяли свою возню з слов'янством...
   - Принаймнi я нiчого не затiвав, - сказав Тарас, не уловивши, куди  вiн
гне.
   - Я знаю, ти, Шевченко,  дививсь  на  це  як  на  дитячу  забавку...  -
примружив слiдчий очi. - Ти прагнув значно бiльшого,  того,  про  що  тво?
на?внi слов'янофiли не смiли навiть мрiяти!...
   - У вас тому ? докази? - спитав Тарас спокiйно, хоча  пiд  серце  вповз
холодок. Як стали ?м вiдомi найпота?мнiшi його думки?
   - Коли б були, ми трусонули б так  тi  губернi?,  що  тiльки  пух!..  -
розкрився лише на мить i знову влiз в овечу  шкуру  слiдчий:  -  Це  жарт,
звичайно. Вибачте. Як патрiотовi, вам  тяжко  слухати  такi  погрози.  Все
розумiю. I спiвчуваю навiть... Я  вже  пiду,  -  пiдвiвся.  -  А  ви  собi
подумайте. По правдi мовлячи, у вас нема нiяких шансiв на порятунок. Окрiм
одного. Того, що я пропоную. Похилу голову меч не сiче!
   Не попрощавшись, вийшов.
   Тарас сидiв у сутiнках i намагався визначити, що знають тут про нього й
по що Попов приходив. Не мав i краплi сумнiву в його змi?нiй  сутi.  Бажав
лише дiзнатися, чого йому потрiбно, яка мета кiнцева його  вiдвiдин.  Щось
вiн уже пронюхав про той ледь-ледь розгорнутий  великий  замiр  визволення
з-пiд панства чи тiльки вчув, помiтив його страшну самодержавству  тiнь?..
Згадав лише Андрузького, який не знав бiльше, нiж iншi братчики...  Добре,
що на гарячих диспутах про товариство,  його  мету  й  можливостi  вiн  не
сказав нiчого про те, над чим три роки трудився сам i  люди,  якi  збирали
силу без балачок, мовчазно, зате напевно знаючи, на що iдуть, за що готовi
вмерти!.. ?дине, за що  вхопитись  можуть  царевi  пси,  -  це  Кухаренко,
точнiше,   ?хн?    листування,    в    якому,    правда,    нема    нiчого
"предосудительного". Ну й слово вигадала тупа чиновна братiя! Язик зламати
можна. За пiвверсти смердить мундиром i  канцелярi?ю...  Ач,  закрутило  в
носi ?м вiд поеми "Сон"! Образилися за "царствующий благополучно дом" i за
придворну зграю - "щонайдостойнiших людей iмперi?". Яка  iмперiя,  такi  й
достойники, що пiдпирають ?? усто?!.. Нiяких шансiв, каже, на порятунок...
Окрiм  одного  -  зради!..  Йому  тепер  не  страшно,  бо   вiн   здiйснив
найголовнiшу частку свого призначення: мов  Прометей,  дав  Укра?нi  живий
вогонь неспокою, самоповаги, гiдностi й жаги до волi. Правда, лише жаги. А
мiг би дати й волю. Ще б рiк, два, три!.. Тривалий, глибокий сон  знесилив
його народ, занурив у безнадiю... Каже, що трусонули б так тi губернi?, що
тiльки пух!.. Це ж може хтось збудити народ навмисне й  кинути  катам  пiд
ноги... Вiн розпочав розбурхувати, за кроком крок, поволi, не  гарячкуючи,
а тут вiзьмуть i зроблять кровопускання... Господи, якщо ти ще на небесi й
якщо тобi не затягло полудою недремнi очi, не допусти!.. Що той Сибiр,  що
каторга, якими тут погрожував йому жандарм! Його заслати можна, скарать на
горло навiть - то все пусте; поезi? його вже вилетiли у  бiлий  свiт,  мiж
люди. Тiльки б не вмер народ i воля жила б у  нього  в  серцi,  хоч  ледве
тлiла б малою iскрою пiд попелом згорiлих душ!..
   Схопився i заходив тiсною камерою, мов щось його погнало. Думки на мить
примовкли, а потiм тихо вишикувалися в стрункi рядки  поезi?  i  полилися,
збурюючи тривожно серце:

   _Менi однаково, чи буду_
   _Я жить в Укра?нi, чи нi._
   _Чи хто згада?, чи забуде_
   _Мене в снiгу на чужинi -_
   _Однаковiсiнько менi._
   _В неволi вирiс меж чужими,_
   _I, не оплаканий сво?ми,_
   _В неволi, плачучи, умру,_
   _I все з собою заберу,_
   _Малого слiду не покину_
   _На нашiй славнiй Укра?нi,_
   _На нашiй - не сво?й землi..._

   Дiстав з кишенi згорнутий в маленький зшиток аркуш, шмат олiвця  i  сiв
мерщiй, щоб записати... Темно! Вогню  нема.  I  свiчки...  Хай  буде  так!
Звикати треба в пам'ятi тримати все,  що  зрине  в  це  врем'я  люте  його
життя...

   I не пом'яне батько з сином,_
   _Не скаже синовi: "Молись._
   _Молися, сину: за Вкра?ну_
   _Його замучили колись"._
   _Менi однаково, чи буде_
   _Той син молитися, чи нi..._

   Ковтнув невольнi сльози, що пiдступили  йому  до  горла,  й  мовив  уже
уголос, з болем, неначе був на людях, серед людей:

   _Та не однаково менi,_
   _Як Укра?ну злi? люде_
   _Присплять, лукавi, i_ в _огнi_
   _??, окраденую, збудять..._
   _Ох, не однаково менi._

   Заплющив  очi  i  сiв,  знеможений  стрiмким  душевним   спалахом,   на
арештантське ложе. Всмiхнувся. Вiн прикутий а муза  його  ширя?  вiльно!..
Завзятi царськi цербери, ну що ви знати можете про серце  спiвця  людей!..
Похилу голову меч не сiче... А гордiй - меч не страшний!
   Сон навалився хмарою. Солодкий сон...
   I знову його збудив Сидоренко.
   - Ну ви й спите! - всмiхнувся. - Одразу видно, що без грiха.
   Тарас не  став  спростовувати  його  хоча  i  мудру,  та  хибну  думку.
Праведники спокiйно можуть спати перед судом царя небесного. Царi ж  земнi
найдужче бояться правди й праведникiв.
   - Вчорашнiй гiсть нагнав на мене такого сну, - промовив устаючи.
   - У нас його тут звуть iще спокусником, - сказав  солдат  неголосно.  -
Всiм стеле вельми м'яко, а  спати  -  як  прийдеться...  У  душу  влазить,
лащиться... Прошу в проходку!
   - Сидоров, давай сюди! Ну, Сидоров!..
   - Чого це вiн завжди кричить? - спитав Тарас.
   - Хто, унтер? Така у нього служба. По крику й честь. Цей  хоч  не  лiзе
битися. А був до нього унтер - не дай вам бог!..
   - Чому - менi? - стривожився.
   - Вiд нас частенько таких, як ви, передають покутувати до  вiйськ,  якi
стоять за Каспi?м чи на Кавказi...
   - Сидоров!!
   - Прошу в проходку! - виструнчився Сидоренко.
   Ця новина лягла на душу каменем. Вiн знав з дитинства, що лучче вмерти,
анiж пiти в солдати. До тих, що вiн уже  прожив,  додати  строк  у  чверть
столiття, i вийде... Боже праведний! Усе життя!..
   Сяк-так поснiдав ча?м та куснем хлiба (решту вiддав Сидоренку) , лiг на
мишасту ковдру й дивився в сiре небо, якого ледь виднiлася  вузька  -  над
дахом! - смужечка. Ото i все, що ма? нинi  з  безмiру  небес  i  степу,  з
волi!.. На чому й де спiткнувся? Як дав себе загнати в  пастку?..  Мабуть,
тi зiбрання, де бiльше  дискутували,  анiж  робили  дiла,  тепер  вилазять
боком... Це ж так спокусливо  остерегти  вiд  змовникiв  його  величнiсть,
престол i всю iмперiю!.. Щаблi, якi долати мав би десятки лiт,  опустяться
тобi до нiг. Будь ласка! Ти знаменитий,  чиновний,  можний,  знаний  самим
царем!.. Iмперi? мiцнi людьми, якi живуть  чеканням  зради  ближнiх.  Тому
вони й зникають урештi-решт, руйнуються,  бо  хробаки-донощики  пiдточують
колись тверду основу,  знекровлюють  найперше  мозок  нацi?  або  держави.
Ледь-ледь озвалася суспiльна совiсть Ки?ва, замислилася над тим, як  лiпше
побудувати життя народу й краю, а зрада вже насторожила  вуха,  а  хробаки
iмперi? заворушились, виповзли на ще здорове тiло -  i  почалася  мерзенна
?хня трапеза!..
   Солдатська зла недоля  страшнiша,  нiж  крiпакова.  Солдат  завжди  пiд
наглядом, завжди в гуртi нещасних, таких, як вiн. Той,  хто  додумався  до
цього зла пекельного, не був людиною, ба навiть звiром, бо звiр  не  стане
мучити так тяжко й довго жертву!.. Може, сказати все, жбурнути ?м  у  пику
те, що на думцi в нього, i заробити почесну смерть? Забiгали б, як  пацюки
у повiнь!.. ?м цi слов'янськi братчики  тодi  здалися  б  дiтьми,  а  ?хнi
вчинки - грою!.. Спокiйно... Може, з ним  теж  умiло  граються...  Солдат,
зда?ться, щирий. Тут не театр. Актор i то не зможе зiграти  так  правдиво.
Попов он гра? добренького, та пальцi знати...  А  як  стара?ться!  Згадав,
безбровий, Пушкiна! "И за учителей своих  заздравный  кубок  поднимали..."
Нiчого собi навчитель юностi! Такий навчить... Про вовка, бач, помовка,  а
вiн i в хату!
   - Як тут? - долинув голос iз коридора.
   - Порядок повний, ваше благородi?!
   - Та не кричи так, братику!.. Подумають, що горимо. Або що  хтось  утiк
iз камери...
   - На мiсцi всi, вашбродi?!
   - Ну й голосок...
   - Стара?мося!
   Заклацав ключ у дверях.
   Тарас пiдвiвсь на лiжку i, сидячи, чекав на гостя.
   - Ну ти, Шевченко,  й  завдав  роботи  нашим  перекладачам!  -  ввiйшов
поважно слiдчий. -  Потiють,  бiднi,  трудяться,  а  прочита?ш,  вибач,  -
белiберда. За що тебе так розхвалила критика? А землячки  на  тебе  просто
моляться! Вбий, не збагну... А може, ти кудесник або чаклун?
   - Був би я чаклуном!.. - зiтхнув Тарас.
   - Майнув би звiдси в Ки?в, на Лису гору?
   - Таж не сидiв би...
   - Чим же тобi погано з нами? - примружив бiлi вi?. - Гуля?ш, ?сти щодня
дають...
   - У гостях добре, мовиться, а вдома краще!
   - А де ж твоя домiвка? В Кирилiвцi ти вже чужий, вiдрiзана, як  кажуть,
скибка...  У  Р?пнiних...  -  поглянув  гостро,  з  посмiшкою.  -  Схопив,
зда?ться, облизня... Ну ти й нахаба, братику! Iз грязi - просто в князi!..
   - Княжну Варвару ви б залишили в споко?, - сказав Тарас, пiдводячись.
   - Бо що? - на?жився.
   - Орлову може це не сподобатися. Вони, зда?ться, родичi...
   Попов принишк, зiщулився.
   - Спасибi за попередження, - озвався нарештi тихо. - Я  це  сприйму  як
вiдгук серця вашого на все, що прагну зробити вам...
   - Ви й тут нещирi.
   - Ясно, що ви менi не вiрите... Хоч прикро, я не ображаюся... На  вашiм
мiсцi,  певно,  i  я  не  йняв  би   вiри...   З   яко?   речi,   справдi,
жандарму-слiдчому та вболiвати за тих, якi надумали пiдняти руку...
   - Нiчого ми не надумали, - сказав Тарас. - Пробачте... Про  це  мовчати
треба. Я розумiю.
   Тарас згорнувся в камiнь. Щось десь пронюхав певне чи так, старi доноси
про Р?пнiна? Варвара йому розказувала  про  цi  чутки,  про  те,  як  радо
пани-вкра?нцi з Лiвобережжя зустрiли князя, коли вертався на Укра?ну...
   - Вам не зда?ться, що гра свiчок не варта? - спитав тим часом слiдчий.
   - У карти я не граю.
   - Чого ж це ви? Такий азартний...
   - Нi на що. Та й не навчився змалку. Це ганж на гранi  злочину,  та  що
поробиш... Винен!
   -  Ви  жартiвник,  -  всмiхнувся  слiдчий.  -  Хочете  сховати  лiс  за
пiдлiском?
   - Не зрозумiв... - удав Тарас на?вного.
   - Старий фортель злочинцiв - признатися в якiйсь дрiбницi, аби уникнуть
кари за бiльший злочин.
   - Бiльший ще треба мати.
   - Бунт, повстання, по-вашому, лише якась невинна забавка?
   - Не можу мати думки про те, чого не знаю, чого в життi  не  бачив.  На
Укра?нi всюди було спокiйно.
   - Я не сказав би... Слухайте!  -  подавсь  до  нього  слiдчий.  -  Коли
повстала Польща, ви, як менi згадалося, були у Вiльнi?
   - У Вiльнi був Енгельгардт. А я при  ньому  служкою.  Та  й  ми  втекли
швиденько до Петербурга.
   - А хто це - ми?
   - Ми з Енгельгардтом. Правда, вiн сам по?хав, мене ж послав етапом, мов
каторжанина...
   - О, виявля?ться, ви вже знайомi з оцим нелегким способом  мандрiвки  в
край вiддалений! - гукнув Попов. - I, попри це, дерзнули... Тут треба мати
мужнiсть i силу волi. Браво!
   - Я не дерзав, менi звелiли i повели, - звернув  Тарас_  _зi_  _стежки,
яку йому прослав Попов.
   - Хто? - стрепенувся слiдчий.
   - Таж Енгельгардт.
   - Того не може бути! Щоб Енгельгардт брав участь в крамольнiй змовi?..
   - У змовi? - посмикував Тарас за нитки цього вертепу.
   - Гада?ш, нам не ясно, що ваше всеслов'янське братство лише  бiльш-менш
пристойна ширма?..
   - До чого тут слов'янське братство?
   - Я так i знав! - зрадiв Попов. - Гулак та iнша братiя - самi собою,  а
ви окремо, глибше?
   - Еге. Ми з паном Енгельгардтом...
   - Де вiн живе?
   - За рогом, тут, на Моховiй,  дiм  Щербакова.  Пан  Енгельгардт,  Павло
Васильович.
   - Полковник  гвардi?  його  величностi?  Хiба  вiн  теж  iз  ваших,  iз
малоросiв тобто?
   - Пшепрашам, трохи поляк, а трохи нiмець...
   - Чорт зна? що! - утерся слiдчий хусткою, що вже була геть мокра.  -  I
вiн у вас був, кажеш, за головного?
   - Людина - кремiнь. Спробуй десь не послухатися -_ _на_  _стайню  зразу
ж!
   - Тобi, напевно, теж перепало?
   - Вишмагали за паршивеньку свiчку. Я малював...
   - Щось я тебе, Шевченко, не зрозумiю... - сказав Попов,  помовчавши.  -
То брав полковник участь у вашiм дiлi?
   - В якому дiлi?
   Хтось за дверима пирхнув.
   Попов пiдвiвся, мовчки оглянув ще раз бранця, що незворушно  стежив  за
ним преясним поглядом, i видихнув iз явним розчаруванням:
   - А я принiс запитання, якi збира?ться тобi  поставити  наш  генерал...
Тепер не дам! Побудеш в його руках, одразу порозумнiша?ш. Вiн умовлять  не
любить... Ти ще згада?ш, братику, мо? благе  бажання  допомогти,  та  буде
пiзно!..
   Вийшов, щосили грюкнувши зозла дверима. Тонко задеренчало скло у  вiкнi
за гратами, i стало тихо-тихо. Невдовзi клацнув двiчi ключ у замку.
   Не каявся,  що  поводив  за  носа  цю  бiлоброву  бестiю.  Бач,  уявив,
поганець, що ма? дiло з тетерваком,  якого  легко  можна  накрить  сiльцем
пiдступностi!.. А що, як хтось повiрить цьому  "друзяцi"  й  щиро  розкри?
душу?.. Добре, що вiн нiкого з братчикiв не  посвятив  у  той  насправжнiй
повстанський план, який у серцi виплекав i вже почав  потроху  здiйснювати
на Укра?нi... У ньому теж братерство. Не всеслов'янська - бiдацька ?днiсть
усiх слов'ян... Щоб рокiв три-чотири побув iще на волi, здригнувся б трон,
завирувала б уся iмперiя!.. Так по-дурному вскочили. Тепер усi  затаяться,
позалiзають нишком поглибше в нори. А  жаль...  Була  надiя!..  Республiки
братiв-народiв... Славно!..
   - Даремно ви, Тарасе, взяли на кпини слiдчого, -  ввiйшов  Сидоренко  з
обiдом iз  трактиру.  -  Хто  прагне  в  рай,  i  чортовi  повинен  свiчку
ставити... Тепер вiн буде мститися за те, що ви його пошили в дурнi.
   - Як бог не видасть, свиня не з'?сть, - махнув Тарас  рукою.  -  Склади
менi компанiю. Самому сумно ?сти.
   - Не велено, - зiтхнув солдат. - Спасибi... З усього видно,  скоро  вас
поведуть до Дубельта, - сказав тихенько. - Там ви вже не дражнiться...
   - Дякую. Ти як сюди попав, земляче? Пан здав за щось чи витяг номер?
   - Ат, iз дурного розуму. Найшло  -  i  влiз  у  це  лайно...  Бiжу,  бо
унтер!..
   - Сидоров!
   - Я тут! Обiд приносив.
   - Ну, Сидоров, наплачешся на гауптвахтi!
   - Велено ж приносить ?м обiдати...
   - Дурак! Базiкать з ними не дозволя?ться! Утямив?
   - Слухаюсь, вашблагородi?! - гукнув чимдуж Сидоренко i чiтко  вийшов  у
коридор. Ще й пiдморгнув Тарасовi.
   За  ним  конвой  прислали  на  третiй  день.  Кремезних  два   жандарми
ввалилися,_ _немов ведмедi, в дверi й одразу вихопили iз пiхов шаблi.
   - Пiшов! - звелiв один i перший рушив з -камери.  За  ним  -  Тарас.  А
другий гримiв слiдом пiдковами, як добрий огир.
   Був теплий день. Весною пахло навiть у цiм дворi, де все нове,  весняне
пригнiчувалося ще в бростi. Десь, на Фонтанцi,  мабуть,  заклично  кахкали
розбурханi квiтневим вiтром крижнi... Блакить i простiр!.. Воля!..
   - Пiшов! Пiшов! - паня?, немов худобину, конвойний вiстрям шаблi.
   - Послухай, ти, обережнiше, - сказав Тарас. - Не зна?ш, хто я, що я,  а
вже поводишся, мов з каторжанином. А може, я нi в чому не завинив?
   - Дивак. В Росi? всi винуватi в чомусь!
   - Окрiм царя i нас, жандармiв, - з  усмiшкою  додав  його  напарник.  -
Давай, давай!
   Вони ввiйшли у бiльший корпус,  спустилися  два  маршi  вниз,  а  потiм
стiльки ж пройшли  одразу  вгору  i  коридором  вийшли  до  розмальованих,
парадних, мабуть, сходiв. Дивно, що вiн цього нiчого не пам'ята?, хоча вже
був тут у день при?зду...
   Ступав по бiлих сходинках i роздивлявся химерних  левiв  з  крилами  на
золотавих поручнях, пастушок поряд з вiвцями на мармурових  стовпчиках.  А
потiм звiв на стелю очi й пiрнув у вiк минулий, де ще  могли  вживатися  i
пастораль, i диба, i безпросвiтний несмак крiпосника...
   Нараз себе й жандармiв побачив у величезнiм  дзеркалi.  Зарослий  весь,
неначе старий варнак iз лiсу... Пан генерал зляка?ться...
   Годинник-ваза, який стояв над дзеркалом, пробив четверту годину дня.
   - Давай-давай! - штовхнули в бiк. - Роззявився...
   - А може, вiн нiколи себе не бачив у дзеркалi? - хихикнув другий.
   - Зараз йому розпишуть пику! Назад iтиме, то не впiзна?.
   Жандарм постукав у позолоченi високi дверi, прислухався... i вiдчинив.
   - Дозвольте ввести, вашблагородi?!
   - Введiть, - сказав похмуро Дубельт, спiдлоба змiрявши  заарештованого.
- Самi побудьте там, за дверима.
   У кабiнетi, крiм генерала, було ще дво?: Попов i незнайомець, так  само
в партикулярнiм одязi. В камiнi горiв огонь. На столику  стояла  пляшка  й
прозорi зграбнi чарочки...
   - Що, випить хочеться? - вловив Тарасiв погляд пан генерал.
   - Нi, - вiдповiв спокiйно, як наповчав його земляк Сидоренко.
   - Ти, кажуть, дружиш з Бахусом?
   - П'ю, як i всi, не бiльше.
   - А вiршi пишеш п'яний чи при тверезiм розумi?
   - Певно сказать не зважуся...
   - Пакость таку писати можна лише  в  гарячцi,  -_  _бридко_  _скривився
Дубельт, ткнувши рукою в грубий зошит.
   Тарас промовчав.
   - Ось вона, мужицька вдячнiсть! - пiднiс повчально палець пан  генерал.
- Воля таким шкiдлива! Викупили, знайшлись добренькi... Хто  iз  крiпацтва
викупив? Який болван?
   - Тут, ваше  превосходительство...  -  хотiв  Попов  сказати  щось.  Та
генерал його спинив.
   - Ну? - запитав Шевченка, пронизуючи його суворим поглядом.
   - Сказати можна, сам  iмператор...  -  протяг  Тарас,  любуючись  очима
Дубельта,  що  враз  полiзли  рогом.  -  Великий  Карл  намалював  портрет
Жуковського для iмператорсько? родини,  i  за  цi  грошi  я  викуплений  у
Енгельгардта.
   - Який ще Карл? - отямилось превосходительство.
   - Брюллов.
   - А-а, це вiд нього втекла  дружина,  знаю!  Таки  болван,  -  поглянув
багатозначно на двох сво?х помiчникiв. Тi усмiхнулись трепетно. - А чом це
ти, художник, не малював, а  кинувся  писати  вiршi?  Щоб  сiять  смуту  i
невдоволення?
   - Нi.  Я  з  дитинства  любив  поезiю  i  малювання.  Почав  писати  ще
крiпаком...
   - Навiщо, в iм'я чого?
   - Вони самi писалися, - знизав Тарас плечима. -_ _?х пiдхопили,  видали
й просили ще писати...
   - Хто?
   - Земляки, вкра?нцi.
   - Продовжуйте, - кивнув Попову Дубельт i пересiв у крiсло бiля камiна.
   Попов прокашлявся, заглянув скоса в якийсь папiр i запитав:
   - ? свiдчення, що ви були активним членом Товариства святих  Кирила  та
Мефодiя. Хто заснував це Товариство? Хто написав його статут?
   - Я тiльки тут почув про  це,  i  свiдчення,  коли  вони  насправдi  ?,
брехливi.
   - Святий, святий!.. - озвався Дубельт. - Вперше вiн,  бачте,  чу?...  А
хто кричав найдужче на зiбраннях i закликав до винищення усiх панiв?!
   - Не знаю. Бо я не був присутнiй.
   Попов заждав, чи ще щось скаже Дубельт, i запитав так  само  рiзко,  як
генерал:
   - Де ви збиралися дiстати зброю, коли i за яких обставин застосувати?
   Запала тиша. Чути було лише рипiння пера.
   - Я вже сказав, що не причетний до будь-якого Товариства. I через те не
можу  на  це  питання  вiдповiсти,  -  промовив  Тарас  спокiйно,  хоча  й
стривожився.  У  Товариствi,  власне,  не   ставилося   питання   збройних
виступiв... То, може, хтось потрапив до рук жандармiв  з  iнших,  тих,  що
слов'янську ?днiсть i спiльну волю прагли здобути в битвах, кров'ю?
   - Ми володi?м свiдченням,  що  саме  ви  спонукали  всiх  до  активних,
рiшучих дiй i що людей лояльних i щиро вiдданих престолу  та  iмператоровi
ви називали не раз падлюками. Це правда?
   - Нi.
   - Все бреше! - схопився з крiсла Дубельт i знову сiв. - Ну_,_ ти в мене
догра?шся! - додав крiзь зуби. Рвучко  налив  |  у  чарку,  випив.  Потому
плюнув люто в огонь камiна.
   - Бiльшiсть iз ваших вiршiв - пасквiлi на лад, на уряд._ _Може,  ви  ?х
навмисне писали так, такими,  щоб  розповсюджувати  iде?  вашого  та?много
Товариства i готувати збройне повстання? - спитав Попов.
   - Писав, та й годi, - мовив на те Тарас. -  А  про  якесь  повстання  я
вперше чую...
   Як ви дiйшли до  того,  що  написали  бридкi,  злочиннi  вiршi  супроти
священно?  особи  государя  iмператора  та  августiйшого  його  сiмейства,
забувши в них сво?х високих благодiйникiв?
   Тарас замислився, не поспiшав  давати  вiдповiдь.  Тут  треба,  мабуть,
сказати правду, оскiльки вiн не скаже бiльше,  як  вже  сказав  у  вiршах.
Правда ця проти них, за нього. Не пасквiлi вiн написав, а те, що  чув,  що
бачив скрiзь на власнi очi!
   - Бувши ще в Петербурзi, я  всюди  чув  невдоволення  та  гнiвний  осуд
государя та уряду. Повернувшись на Укра?ну, почув ще бiльше  й  гiрше  мiж
молодими людьми й статечними; я побачив нестерпну бiднiсть  i  неймовiрне,
просто-таки   жахливе   пригнiчення   селян    панами,    посесорами    та
економами-шляхтичами, й все це робилося  й  робиться  iменем  государя  та
уряду. Неправда, зло, неволя, гнiт, безправ'я!.. Вiд цього можна не те  що
вiршем висловити сво? обурення, а навiть з глузду з'?хати. Якби ви  тiльки
глянули на це життя, на цi страждання!..
   - Досить! - схопився Дубельт на рiвнi  ноги.  -  Чи  ти  i  нас  бажа?ш
понавертати до Товариства святих Кирила й  Мефодiя?  А  ще  казав,  що  не
ганьбив нiколи уряду та государя.  Якщо  вже  й  тут,  при  нас  усiх,  не
стримався i розпустив дурний  язик,  то  що  вже  мовити  про  зiбрання  у
Ки?вi!.. Негайно, все,  що  зна?ш!  -  затупотiв  ногами.  -  Бо  я  звелю
застосувать тортури! Мо? хлоп'ята зроблять за пiвгодини з  тебе  торбу  iз
переламаними кiстками!.. Ну?!
   - Крiм того, що вже сказав, нiчого я не знаю, - мовив Тарас спокiйно. I
тим ще бiльше пiдлив в огонь олi?.
   - Недолюд, виродок! - пустився зовсiм берега пан  генерал.  -  Згною  в
тюрмi, на каторзi! Геть, геть з мо?х очей, бо  я  приб'ю  тебе  на  мiсцi,
зараз же!.. Конвой! Конвой! - заверещав, неначе його хтось пiк чи рiзав. -
Забрать його!
   Влетiли два молодцi з оголеними шаблями, взяли пiд пахви й вивели.
   - Пустiть! Якого бiса!.. - повiв Тарас плечима  уже  на  сходах  побiля
дзеркала, й вони прибрали руки. Поправивши мундир, один пiшов попереду,  а
другий, кинувши сво? "давай!", ступив назад.
   - А ти, брат, штучка!.. - мовив, коли спустились сходами в напiвпiдвал,
i, як здалось Тарасовi, захихотiв.
   У камеру його ввели, як у могилу.  Морок  тут  був  густий,  застояний.
Вiкно i навiть грати на тлi його зливалися в суцiльну темну пляму...
   Не чув, коли пiшов конвой,  коли  замкнули  дверi  (йому  щоразу  серце
проймалось тихим болем) i як прилiг на лiжко. Лежав, дивився  в  темiнь  i
намагався визначити, чим повернулася до нього доля  -  спиною  чи  осяйним
сво?м лицем. По тому, як було смеркотно в камерi, в  його  душi,  напевно,
мiг зробити сумний для себе висновок... Тодi поглянув на дiло так, немовби
в ньому йшлося про когось iншого, а не про нього. Переглядав  з  цiкавiстю
виставу "Допит у генерала" i не знаходив похибок у поведiнцi й  вiдповiдях
героя драми.  Може,  було  б  прикинутися  таким,  яким  його  вважа?  пан
генерал?.. Хто зна?, чи помогло б, а сам би потiм  бридився  не  день,  не
два. Для Дубельта вiн хлоп i бидло й досi, дарма що вже поет, художник, що
вiльний дев'ять рокiв... Минуло дев'ять рокiв, як вiн  на  волi!  Сьогоднi
двадцять  перше,  а  завтра  двадцять  друге  -  день   визволення,   день
найщасливiший в його життi!.. Аж дев'ять рокiв!.. Тiльки  якихось  дев'ять
рокiв... А тридцять три прожито!.. Вже  тридцять  три...  З  них  двадцять
чотири роки - в пiтьмi неволi! Нi, трохи бiльше. Вiд п'ятого  числа,  коли
його взяли жандарми на перевозi через Днiпро, вiн, власне,  втратив  волю.
Надовго?.. Може, на все життя!.. Якщо пошлють солдатом десь на  Кавказ  чи
на Урал, за Каспiй, назад йому не повернутися... Украли  iроди  сiмнадцять
днiв! Не повних дев'ять рокiв...
   Йому так  жаль  зробилось  отих  украдених  у  нього  днiв,  що  сльози
виповнили розплющенi широко очi й поволi стали скочуватися по скронях...
   Не витирав, не намагався угамувати. Тут ?х нiхто не бачитиме,  а  може,
стане легше...
   Коли принiс Сидоренко вечiрнiй чай, удав, що спить.
   - Ну й чоловiк! - не добудившись, зiтхнув солдат. - Пiсля такого допиту
спить, як дитя...
   Це звеселило трохи. Пожалкував за  ча?м  навiть.  Та  не  покликав,  не
попросив принести знову: мабуть,  усе  вже  випито,  i  земляковi  було  б
незручно...
   На вулицi або в дворi  тим  часом  спалахнуло  свiтло,  й  камера  ледь
прояснiла. Грати лягли на дверi й стелю побiля них,  мов  перекрили  дужче
йому дорогу звiдси. Гай-гай! Недарма кажуть, що до в'язницi широкий  шлях,
а з не? - тiльки стежечка... Погрожував йому тортурами...  Кортить  катюзi
вишмагати, як крiпака, не може вiн змиритися, що хтось позбувсь неволi, що
став також людиною, та  ще  й  не  просто  там  мiщанином,  ремiсником,  а
як-не-як художником, ще й вихованцем уславлено? на всю Росiю Академi?!  О,
?м усе дозволено! I вишмагають, i покалiчать, i ти  нiде,  нi  в  кого  не
знайдеш правди, захисту, бо там, де йдеться про  iмператора  або  iмперiю,
закон втрача? силу i дi? тiльки примха та  дикий  страх  тирана,  що  десь
глибоко в серцi невольно носить сумнiв у правотi й законностi сво?? влади.
Сумнiв - це звiр, який постiйно жада? жертви,  кровi.  У  груднi  двадцять
п'ятого вiн випив повну чашу, цей царський звiр, ця сутнiсть  царя  Миколи
Першого. Вiдтодi страх сто?ть за троном тiнню, мов кат з мечем. Котилися ж
iз плахи iмператорськi голови!..
   Коли б йому заснути й  справдi.  Ранок  мудрiший  вечора.  Хоч,  правду
кажучи, навряд чи вiн щось вигада?, щоб  вирватися  з  цього  сiльця.  Тут
звикли не виявляти iстину для блага тих, хто мав недолю сюди потрапити,  а
навпаки, доводити вину будь-що, бо в тому  ?хня  служба,  бо  цар  повинен
знати, що Третiй вiддiл пильно сто?ть мiж ним i  пiдданими,  що  тiльки  в
них, жандармах, його безпека й спокiй...
   Заплющив очi. Тихо почав наспiвувати далеку журну пiсню,  що  хтозна-як
потрапила до нього в душу. Певно, ?? спiвала мати бiля колиски Йосипа... А
мо', сестра... Попри неволю й злиднi, в селi у них спiвали й знали  пiсень
без лiку... Навiть  серед  двiрнi  у  Вiльнi  жили  тi  милi  спiви.  I  в
Петербурзi. Тiльки зберуться дво?-тро? кирилiвчан i впевняться, що пан  не
вдома, зразу ж озветься з серця пiсня. То був немовби голос землi, з  яко?
вирвали ?х повелiнням пана й упхнули в цю  собачу  будку  бiля  палат,  де
мешка? вельможний ?хнiй власник... Що сталося  б  з  убогим  тим  козачком
Тарасом, якби не пiсня рiдна, не земляки!..
   Пробило десь дванадцяту, а сон не йшов. Натомiсть пливли думки, летiли,
неначе дикi гуси в осiнньому сумному небi... Боже, це ж вiн уже,  напевно,
не проведе ?х поглядом на вольнiй волi, вiльний, як i вони!..
   I знову сльози стисли йому судомно горло. Проте здолав ?х, змусив  йому
скоритись. Мовчки спiвав собi ту пiсню, що присипляла братика,  а  сон  не
йшов, бродив усе десь манiвцями мiста... Як вiн бродив у першу свою  весну
в Санкт-Петербурзi... Скiльки спливло води  за  цi  роки,  як  все  довкiл
змiнилося!... Й найбiльше вiн...
   Не спалося, а нiч - як сива туга... Немов туман, що з  моря  вповза?  в
мiсто веснами...
   ...Уперше вийшов з двору аж навеснi,  коли  водою  взявся  i  задзвенiв
струмками столичний снiг. Стояв туман, в якому  ледве  вгадувалося  низьке
квiтневе сонце.  Баскi  змокрiлi  конi  вихоплювалися  за  кiлька  крокiв,
хлюпали на нього  талим  снiгом  i  пропадали  знову.  Сани  навперемiш  з
каретами... Тулився до вогких стiн, покритих слизькою  плiснявою  (гав  не
лови, бо це тобi не Вiльно, а  Петербург!),  i  прагнув  щось  розгледiти,
побачити незнане мiсто не тiльки першим планом, а й з перспективою, як  на
картинi. Старий Рустем навчив його цiй мудростi. Щоправда,  вiн  показував
на  полотнi,  накреслюючи   умiлим,   звичним   рухом   деталi   плану   i
перспективи... Туман також був сiрий, як полотно...
   - Побережись! - гукнув з туману кучер. Протупотiли мимо швидкi  копита,
зблиснула карета золотом, i щезло  все...  Натомiсть  вималювався  ажурний
мiст, пiдвiшений на ланцюгах над  рiчкою  або  каналом.  Складалось  дивне
враження: мiст вiв кудись у невiсть, спирався тiльки ближнiм сво?м  кiнцем
на берег... Карети, люди канули десь там, зникали... Звiдти,  iз  небуття,
з'являлись iншi, мчали, летiли, йшли...
   - Побережись!..
   Став збоку, сперся на огорожу рiчки й глянув, притримавши рукою  шапку,
вниз. Вода була важка, холодно-сiра, крига - з побляклим снiгом, чорна...
   Промчали  кiлька  синьомундирих  вершникiв,  i  мiст  зiтхнув  натужно,
застугонiв. Напевне, йому також нелегко щодня витримувати такий тягар...
   За рiчкою з туману вималювався високий  шпиль,  якiсь  крилатi  постатi
людей чи птахiв... Сонце ледь-ледь пiдсвiчувало, й вони пливли, здавалося,
довкiл шпиля у небi, немов живi...
   Iз острахом ступив на мiст; той ледь  тремтiв,  погойдувався  вiд  двох
карет, що мчали одна за одною. Йому казав хтось iз дворових, що цим мостом
i вулицями, якi за ним, дiйти невдовзi можна до  набережно?  рiки  Неви  й
палацу, в якому нiби живе сам  цар.  У  Вiльнi,  коли  народ  пiднявся  на
боротьбу,  вiн  чув  не  раз  i  навiть  читав  на  аркушиках,  якi  вночi
розклеювали на стiнах, що iмператор - тиран, пригноблювач, кат i  душитель
волi. А тут на нього моляться, збiгаються з усiх-усюд,  коли  почують,  що
про?здить... Вiн, правда, сам не бачив, а тiльки чув вiд iнших,  вiд  тих,
що вже виходили iз двору в мiсто... Вийшли б стрiчать  царя  в  Кирилiвцi?
Напевно, так. Виходять же до перелазiв, стоять i довго дивляться,  коли  в
село в'?жджа? барвистий полк гусарiв... Ба, навiть зирили, мов  на  яке?сь
диво, на гурт свиней, яких чомусь переганяли з Моринцiв аж у Вiльшану!.. А
тут - сам цар!..
   Коли зiйшов на тверду землю,  вiдчув  себе  певнiше.  Обабiч,  -  ще  в
туманi, який поволi рiдшав, - пiдходили аж до дороги ряди дерев, i зринула
в душi тривога, що вiн пряму? не в той, що треба, бiк  i  вже  виходить  з
мiста... Тодi чому ж околиця така багатолюдна? Що тут робити панству?..  У
Вiльнi йому доводилося бувать на  вуличках,  де  тулиться  нужденний  люд;
карети там не стрiнеш. А тут - одна за одною!..
   Зiтхнув полегшено, коли побачив знову широку, справжню вулицю, де кожен
дiм  немов  змагався  з  iншими  в  красi,  багатствi,  пишностi.  За  всi
сiмнадцять рокiв свого життя вiн ще не бачив  вкупi  тако?  сили  розкошi,
таких палацiв, вишикуваних один побiля одного, й  тако?  кiлькостi  карет,
панiв. Здавалося, що тут весь час трива? всепанський бал...
   Спинився, щоб перевести подих. Вiдчув при?мне тепло в  ногах  i  глянув
лагiдно на ще новi шкаповi чоботи. Коли вели ?х з Вiльна, розлiзлися  його
старi, намучився, заледве нiг не вiдморозив, зате тепер блаженству?. Як не
крутилися i пан, i  Прехтель,  його  дворецький,  а  мусили  новi  купити:
соромно, щоб козачок був схожий на жебрака.  Добрячi  чоботи!  Вважай,  це
першi в його життi, якi йому  дiсталися  не  пiсля  когось.  Завжди  чи?сь
доношував. Бо сирота!..
   Чомусь спливла на пам'ять дорога в Ки?в, власне, аж у далеке Вiльно,  з
валкою для молодого пана,  що  там  служив.  Як  ночували  .вперше  побiля
Лисянки, до них прибився слiпий кобзар, що був не раз у Кирилiвцi й Тараса
мiг впiзнати по голосу. Дiзнавшись, куди й для чого  його  везуть,  старий
мовчав довгенько, а потiм мовив журно:
   - Не маю що подарувати тобi на згадку, то подарую  думу  про  сокола  i
соколя.
   Торкнувся струн, уп'явся незрячим поглядом у вечорову далеч i заспiвав:

   _У недiлю барзе рано-пораненьку_
   _Налетiли соколи з чужо? далеко? сторони,_
   _Да сiли-упали у лiсi на преудобному деревi, на орисi,_
   _Да звили собi гнiздо шарлатне?,_
   _Знесли яйце жемчужне?_
   _Да, i сплодили собi дитя - _
   _Бездольне?, безродне? соколя._
   _Як полетiв ясен сокiл у чисте? поле_
   _Живностi доставати;_
   _Ой да живностi не достав,_
   _А соколя сво?, бездольне, безродне дитя, утеряв..._

   - Ти що, заснув? - заторсав його двiрник, тримаючи в руцi лопату, немов
рушницю.
   - Нi, дядечку... Згадав село...
   - Ти звiдки?
   - Аж з Укра?ни, з Ки?вщини.
   - А я, браток, орловський...
   - Далеко тут до Неви?
   - Йди прямо. А там вiзьмеш праворуч, де буде мiст.
   - Спасибi.
   - Ходи здоров! Чий будеш?
   - Я Енгельгардтiв.
   - А-а, чув. Недавно в'?хали в дiм Щербакова...
   Брiв по розкислiй вулицi й намарно  силувався  згадати  далi  думу  про
сокола i соколя. Пригадував, що соколя забрали якiсь стрiльцi, що  завдали
в неволю аж у далекий Царгород i що туди дiстався сокiл  i  визволив  сво?
дитя...
   Коли зiйшов на зграбний мiст i глянув  униз  на  лiд,  почув  зненацька
голос того, хто дав йому в дорогу цю журну думу-пiсню:

   _А сокiл налiтав, та на крила взяв,_
   _Та на високу-високу гору пiдношав:_
   _"Ей, соколя мо?, бездольне, безродне!_
   _Лучче ми будем по полю лiтати_
   _Та собi живностi доставати,_
   _Анiж у тяжкiй неволi_
   _У панiв проживати._
   _Ей, то ж то у панiв ?сть що пити i ?сти,_
   _Та тiльки не волен свiт по свiту походити..."_

   Нева йому вiдкрилася спочатку дальнiм берегом, фортецею на тому боцi  й
шпилем, який впивався в небо посеред  не?.  Туман  порiдшав  чи  тут  його
прогнав солоний  вiтер,  що  дув  од  моря  видолинком,  покритим  льодом,
зламаним, напевно, тим же низовиком. Вода була висока i  неспокiйна,  нiби
вiдчула силу скинути важку, набридлу кригу; то тут, то там чорнiли страшнi
вимо?ни чи ополонки й чомусь якраз на втоптаних людьми стежках. Здавалося,
що люди  йшли_  _по_  _кризi,  тодi  пiрнали  й  знову,  щасливо  й  легко
виринувши, продовжували свою дорогу льодом...
   Оглянувся i вгледiв ряд палацiв, якi  тяглися  шнуром  уздовж  Неви.  I
цього туманного  квiтневого  дня  вони  були  веселi,  свiтлi  й  нiби  аж
безтурботнi... Набережною повз них летiли вершники, карети,  сани...  Люди
сидiли в них гладкi, поважнi, випещенi, а дiти  -  схожi  на  херувимiв...
Були й простi, що ?хали в звичайних санях або  брели,  як  вiн,  дивуючись
всьому довкола...
   З того потоку вихопив двох паничiв,  що  йшли  поволi  вздовж  парапету
набережно? i розмовляли про те, якими фарбами слiд малювати рiчку,  закуту
в лiд, щоб передати фактуру й тон...
   - Пробачте, - ступив до них. -_ _Чи не могли б ви_ _менi_ _вказати,  де
Академiя?
   - Ой! - звiв крилатi брови один iз них. - Тебе Михайлом кличуть?
   - Нi, я Тарас.
   - А я уже  подумав,  що  Ломоносов  ще  раз  прийшов  творить  науку  в
Санкт-Петербург!..
   - ?х тут аж двi, - сказав серйозно другий. - Яка тебе цiкавить?
   - Ну-у, та, де вчать художникiв...
   - Ого! - сказав насмiшкуватий. - То може, це Брюллов при?хав з Рима?
   Його товариш глянув на нього гостро i показав рукою кудись за рiчку:
   - Бачиш, там, унизу, будинок з портиком?.. Нi, краще ти йди набережною,
аж поки вгледиш пам'ятник - iз мiдi вершник,  -  минеш  його  й  навпроти,
через Неву, побачиш дiм...
   - Мокрицький, ти послав би лiпше його в Сенат...
   - Побережи, Елькане, свою дотепнiсть для когось iншого, - вiдрiзав той.
   - Спасибi. Я вже знайду! - побiг Тарас по набережнiй.
   Минав палаци, нiби простi селянськi хати,  й  весь  час  позиркував  на
другий берег рiчки, бо вiн таки розгледiв великий дiм з  низьким  округлим
дахом i скромним бiлим портиком. А ще шукав очима хоча б якого-небудь туди
моста... О, знову шпиль!.. Дивись, човни будують чи кораблi!.. Це,  певно,
Адмiралтейство. Вiн чув уже про нього... Два  мiсяцi  живе  в  столицi,  а
вперше змiг побачити ?? дива...
   Трiщала глухо,  кришачись,  на  рiчцi  крига.  Проте  чомусь  не  пахло
весняним соком, котиками, як то було у Вiльнi або в Кирилiвцi...  Вiн  так
любив цю пору, цей благодатний, щасливий час пробудження  всього  навколо.
Скресання рiчки, теплий вiльготний вiтер завжди в душi  народжували  якiсь
новi надi?... Торiк весна йому послала Ядзю, блакитнооку, веселу  дiвчину,
що закохалася у нього враз, з одного, власне, погляду.  Вiн  теж  спочатку
кинувся у той щемливий, солодкий вир, а потiм згадав село,  Оксану...  Очi
?? побачив поряд з лицем Ядвiги... А ще згадав при тому,  що  вiн  крiпак,
невольник!..
   Як затулило Адмiралтейство йому  Неву,  зробилось  страшно:  раптом  та
Академiя на тому боцi щезне, "яко щеза? дим".  Чомусь  цей  дивний  вислiв
прилип до нього ще з тих часiв, як жив з дяком Богорським, у школярах...
   Зрадiв, коли побачив вершника, за ним Неву й ще  далi  -  той  будинок,
який його цiкавив. Стояв вiн зовсiм близько бiля Неви,  й  вона  була  тут
вужча, нiж там, де вiн ?? побачив. Проте моста нiде  не  видно,  мовби  до
того берега тим, що жили на цьому, було байдуже... Як же  туди  дiстатися?
Як подолати вiдстань, що  нинi  вже  була  мiзерна  у  порiвняннi  з  тими
свiтами-землями, якi пройшов до не? на безнадiйних сво?х шляхах?..
   Спустився  вниз,  де  з  кам'яно?  сходинки  якийсь  бiдаха   пiдсакою,
позв'язуваною в кiлькох мiсцях, намарне прагнув спiймать рибину в  чорнiй,
немов смола, вузькiй водi. Ступив на лiд, де чiтко виднiлась стежка  через
Неву, попробував - нiвроку ще, мiцненький. Лякали чорнi ями удалинi, та ?х
не так багато. Порою лiд .здригався, мов вiд удару, рiчкою котився гул, та
Академiя була все ближче, ближче... Бачив широкi дверi, портик i три  ряди
великих, свiтлих вiкон. За ними нiби вгадувалися якiсь рухливi постатi...
   - Куди тебе чорти несуть! - схопили його за плечi червонi, мокрi  руки.
- Нева вже скресла, булькнеш в якусь промо?ну i тiльки!..
   - Я на той бiк, до Академi?... - сказав Тарас, i сам тепер злякавшись.
   - Приспiчило? Нема терпцю пождати,_ _як лiд зiйде в затоку  i  наведуть
мiст на човнах?
   - Я так хотiв поглянути!..
   - Туди нема тепер дороги, хлопче. З Невою кепськi жарти. Так  що  паняй
назад i жди моста, соколику...
   Йшли далi мовчки, нiби сказали все, що треба  було  обом  сказати.  Вже
бiля берега той чоловiк пiдняв свою пiдсаку i прикипiв очима до ополонки.
   З набережно? Тарас поглянув знову на Академiю,  на  широченну  й  немов
лускату рiчку, яка здригалась, пружилася, неначе люта, страшна  потвора...
Так довго йшов... Так довго!..
   ...Мистецтво прийшло саме  на  Мохову,  в  дiм  Щербакова.  Тарас  його
побачив уже тодi, коли наводився останнiй блиск - робилися  поправки  там,
де вказував пан Енгельгардт.  Художник  -  високий,  гарний,  впевнений  -
торкавсь велично пензлем десь полотна чи дерева, й вони теплiли;  наче  аж
оживали. Пан, що при?хав з дачi i  приймав  роботу,  тужився,  аби  знайти
побiльше вад у розписах, i майстер ждав терпляче тих вказiвок, проте робив
поправки так, як вважав за краще сам, i це найбiльш сподобалося Тарасовi.
   - Та-ак, кабiнет... - промовив iз присвистом пан Енгельгардт,  заходячи
поперед майстра в святая святих. - Все витримано в одному стилi?
   - Не сумнiвайтесь, витримано. Як малював, сам вiдчував себе  японцем  i
навiть чай пив, сидячи на килимку, iз порцелянових японських чашечок.
   - Так, так...  -  всмiхнувся  пан.  -  Так,  кажеш,  японський  чай,  з
японських чашечок... А подавав хто?
   - Учень, - знизав плечима майстер.
   - А я подумав - гейша... - примружив ласо очi.
   - Ну, це вже ви запрошуватимете до себе гейш.
   - Тихiше!.. Там дружина, - кивнув на дверi.
   - Вибачте.
   - I статуетки справжнi?
   - Аякже, всi до одно?.
   - Дивись менi, Василю, щоб  без  обману!  Зна?ш,  якi  у  мене  бувають
люди!..
   - Знаю, Павле Васильовичу, - чомусь прив'яв художник.
   - Я довiряв тобi в усьому. Ми ж як-не-як сусiди...
   Художник щось непевне гмикнув.
   - Мiй брат Андрiй i панi твоя Анна Григорiвна...
   - Прошу вас, Павле Васильовичу, - приклав  до  серця  руку  майстер,  -
дивiться далi. В мене сьогоднi можуть перехопити значний контракт.
   - Не любиш, як нагадують тобi минуле...  -  промовив  з  посмiшкою  пан
Енгельгардт. - При?много, звичайно,  мало...  I  все  ж  даремно  ти  так,
голубчику! За добрим паном людям живеться значно  краще,  як  на  голоднiй
волi...
   - При?хали? - шепнув Iван Ничипоренко,  легенько  стисши  лiкоть  свого
дружка Тараса.
   - Як бачиш... Хто це?
   - Маляр, або художник, Василь Ширяев.
   - Важний...
   - Гаразд! - сказав нарештi  жадане  слово  пан  Енгельгардт.  -  Зажди,
ласкав будь, Прехтеля й скажи, щоб вiн розрахувався.
   - А може б, ви...
   - Не бiйся, вiн не викручуватиметься, - всмiхнувся пан. - Хiба що  буде
прагнути щось увiрвати й собi на куш.
   - I де ви його взяли такого!
   - А що?.. Шляхтич вродзоний. З дрiбних, збiднiлих, правда...
   - Не позаздриш тим крiпакам, над ким вiн ма? владу.
   - До речi, ось один iз них, - кивнув Павло Васильович у бiк  Тараса.  -
Малю? теж.
   - А ходить у козачках?
   - Набрид менi проханнями вiддати його в науку.
   Тарас спiймав цiкавий погляд майстра  й  перетворився  увесь  на  слух.
"Вiзьмiть, вiзьмiть!" - благав-молився подумки.
   - Вiн справдi здiбний?
   - Вчився у Вiльнi трохи...
   - Гм, гм... - вагався майстер, кусаючи нервово нижню губу.
   - Ось вiн зробив, - подав Iван малюнок, який устиг принести.
   Ширяев довго мовчки його вивчав, тодi всмiхнувся хитро:
   - Знайшли дурного... Дума?те, що як нема диплома  вiд  Академi?,  то  я
повiрю, нiби це малював лакей ваш!..
   Пан Енгельгардт засяяв вiд задоволення.
   - Не тiльки мiй козачок, голубчику, а й учень  славного  на  всю  Литву
Рустема...
   - Професора унiверситету?
   - А то ж якого!.. Може, вiзьмеш його в свою артiль?
   Ширяев змiряв поглядом принишклого й  уже  напiвживого  вiд  нетерпiння
хлопця i запитав:
   - Пiдеш до мене учнем?
   Тарас не змiг сказати й слова.  Лише  стояв  i  слухав,_  _як_  _сльози
скочуються йому по щоках.
   - Пiде, пiде! - втрутився мерщiй Iван.
   - Контракт складете з Прехтелем. Завтра я пiдпишу, - сказав уже похмуро
пан Енгельгардт Ширяеву.
   ...Вiн бiг, летiв у ту гiрку свою науку, як пташка, випущена на волю  з
клiтки. Знав, розумiв, що це лише удвiчi бiльша клiтка, що вiн, крiм пана,
матиме  ще  й  майстра-вчителя,  та  все  ж  радiв  -  бо  вчитиметься.  I
малюватиме! Не крадькома, не криючись  з  шматком  паперу  та  олiвцем,  а
вiльно, без будь-якого страху за цi сво? художества попасти знов на стайню
для екзекуцi?. Ба навiть муситиме робити це найлiпше на свiтi дiло, бо  на
чотири роки вiн - учень майстра, знаного, напевно, всiй столицi! Тепер вiн
теж художник. Сам зароблятиме собi на хлiб, ще й пановi на рукавички чи ще
на щось, про що всi знають, окрiм само? панi?... Та бiс  iз  ним!  Вiднинi
вiн  не  сидiтиме,  мов  той  божок  японський,   пiд   кабiнетом   i   не
вслухатиметься у сонну тишу: раптом гукнуть  подати  люльку  чи  ще  якусь
дурничку, що взяти можна, навiть не встаючи з дивана... Тiльки було б чому
навчатися, а вiн уже не пошкоду? сили, перейме все до крихти!..
   Iшов весняним мiстом, немов селом. За рiк так  вивчив  Санкт-Петербург,
що чувся тепер у ньому, нiби тут народивсь i вирiс. Жаль, що в  мiстах  не
личить iти й спiвати. А то б гукнув на весь проспект Лiтейний свою  велику
радiсть! Чомусь прийшла на пам'ять i  поривалася  на  петербурзьку  вулицю
колись почута в Ки?вi весела пiсня про чумака. Не мав де дiтись  з  нею  i
заспiвав. Хай подумки, хай сам для себе, але так дзвiнко i так завзято, аж
перехожi на нього зиркали.

   _Що в Ки?вi на риночку_
   _Та п'? чумак горiлочку._
   _Пропив воли, пропив вози,_
   _Пропив ярма, ще й занози - _
   _Все чумацьке? добро!.._

   А ось i храм Володимира... Той перший дiм на Загородньому  проспектi  -
Управа ремiсникiв. А трохи далi, за три будинки,  живе  Василь  Григорович
Ширяев... Вiднинi там, панове, житиме й  Тарас  Григорович  Шевченко!  Вiн
стане  кращим  учнем,  пiдмайстром,  майстром!..  Тiльки   було   б   чому
навчатися... Квартирнi стiни - це ще не полотно... Рустем навчив  його  не
тiльки класти мазки й штрихи, а й розумiти глибинну суть мистецтва як мови
образiв, як вираження людського духу... Ага, ось  дiм  Крестовського,  тут
десь живе Ширяев. Звичайно, вiн у бельетажi, де вiкна всi високi й свiтлi,
бiльшi ледве не вдво? од тих, якi на iнших  поверхах.  Художнику  потрiбне
свiтло. Як фарби й пензлi... Це теж  Рустемове.  Вiд  нього  вiн  перейняв
науку свiтлотiнi...
   - Чого роззявив рота? - спитав двiрник, наблизившись. - Чи примiря?шся,
кудою легше влiзти?
   - Нi, не вгадали, дядьку, - сказав Тарас усмiхнено. - Для чого  влазити
тому, хто може ввiйти спокiйно в дверi? Художник Василь Григорович  Ширяев
живе в якiй квартирi?
   - Маляр Василь Ширяев? - перепитав чомусь двiрник.  -  Ти  ж  ким  йому
доводишся? - прискалив лiве око, мов прицiляючись.
   - Я буду учнем. Вчитимусь теж на художника.
   - А-а... - повернувся до нього спиною двiрник.
   - То де живе Ширяев?
   - Он там, - вказав мiтлою на другий поверх. -_  _Ото  його_  _балкон  i
вiкна...
   - Дякую.
   З  трудом  знайшов  потрiбнi  дверi  й,  передихнувши,   постукав   так
несмiливо, як, певно, стукають новоприбулi душi в мiцнi ворота раю.  Нiхто
йому не вiдчинив, i вiн постукав дужче. Прислухався... У глибинi  квартири
почулись кроки, кашель. Нарештi дверi рипнули i попливли у коридор.
   - Заходьте, в нас не  замкнено,  -  долинув  iз  напiвмороку  хлопчачий
голос.
   - Здрастуйте, - ступив Тарас через порiг.
   - Новий, напевно, учень? - спитав той самий голос.
   - Еге.
   - Федот Ткаченко.
   - Нi, я Тарас Шевченко.
   - То я - Федот Ткаченко! -  гукнув  хлопчина  весело  й  закашлявся.  -
Прихворiв я... - сказав невдовзi сумно. - Тому й наставили мене лаке?м.
   - А так ти хто?
   - Теж учень.
   Це не сподобалося Тарасовi. Йдучи сюди, був певен, що  з  тим  марудним
дiлом для нього все покiнчено...
   Тим часом вони ввiйшли до передпокою, де стало  добре  видно,  й  Тарас
розгледiв хлопця. Худий, високий, нiби  аж  перегнутий  бiля  плечей,  вiн
схожий був на молодого бусла. Подiбнiсть цю  пiдсилював  i  довгий  нiс  з
горбинкою. I тiльки очi були такi глибокi й такi якiсь дорослi,  що  важко
було у них дивитися.
   - Оце i всi тво? пожитки? -  спитав  Федот,  теж  роздивляючись  нового
учня. - Скупенький, братику, у тебе пан.
   - Для себе вiн не скупий.
   Федот зiтхнув, немов старий.
   - Де житиму? - оглянувся Тарас довкола.
   - Поко? учнiв вище, аж на горищi, - не без лукавства сказав Федот. - Ти
звик до панських, мабуть?
   - Горiли б вони вогнем!..
   - Можеш пройтись поглянути, яка колись  у  тебе  буде  хата,  -  сказав
Федот. - Як станеш майстром, викупишся, тодi й собi наймеш таку.
   - А й справдi, - пристав Тарас на пропозицiю. - Веди, показуй!
   Хлопець сховав за кашель посмiшку i вiдчинив найближчi дверi.
   - Це кабiнет. Василь Григорович  тут  спочивають,  творять  i  поучають
учнiв, як треба слухатися сво?х майстрiв-учителiв...
   Тарас не мiг очей одвести вiд шафи, геть заставлено? книгами.  Картини,
й тi не схвилювали так, як оця книжкова розкiш.
   - Ти що? - спитав Федот стурбовано.
   - I все те вiн чита??!
   - Як ма? час. Або коли не ма? чого робити.
   - Вiн справдi був крiпаком?
   Федот кивнув. Замислився.
   Стояли вдвох i думали, яке то щастя випало на долю майстра  ?хнього,  i
душi ?м поймала тяжка жура. Неволя  всiм  нелегка,  а  для  талантiв  вона
удвiчi важча.
   - Ти звiдки родом? - тихо спитав Тарас.
   - Iз Грунi, що на Полтавщинi.
   - А я з Кирилiвки, це поблизу Звенигородки.
   - Далеко ж ми зустрiлися!..
   Не вiдповiв. Згадалась знову дума про соколя, i стало жаль до болю,  що
пам'ята? з не? лише уривки...
   - Тепер пiдемо, глянеш, яка у нас вiтальня, - долинув, мов iз-за стiни,
Федотiв голос.
   - Досить... Ходiмо лiпше в сво? гнiздо пiд дахом, - сказав Тарас.
   ...Увечерi за ним прибiг, засапавшись, Федот Ткаченко.
   - Слухай!.. У кабiнетi  в  пана...  Тьху!..  В  майстра,  в  майстра...
Читають вiршi вголос...
   Тарас схопився з лiжка.
   - Чи??
   - Зда?ться, Пушкiна. Чита? Iван Кiндратович, земляк i друг Ширя?ва.
   Коли вони спустилися, Тарас хотiв  шмигнути  до  кабiнету  (дверi  були
вiдчиненi), але Федот його притримав у передпоко?.
   - Туди не можна. Хазя?н буде гнiватися.
   У кабiнетi сидiло тро? чоловiкiв i господиня,  виряджена,  як  справжня
панi. Власне, i всi вони по одягу були пани. Василь Григорович мав  навiть
вигляд  аристократа.  Може,  у   порiвняннi   з   iншими,   що   виглядали
простакуватими, ба просто сiрими, i в модних фраках.
   - Нi, вiн чудесний, дивний! - манiрно мовила, подаючи  до  чаю  печиво,
панi Ширя?ва. - Й такий незвичний - чорний i кучерявий...
   Бiлявий гiсть - мов вигорiлий на сонцi - тихенько пирснув  i  заходився
мiшати чай у чашечцi. Його рука була важка й незграбна.
   Василь Григорович спiдлоба глянув на благовiрну, що сiла поруч нього  i
поправляла сукню.
   - Ви пам'ята?те, три роки тому  в  "Северной  пчеле"  був  надрукований
маленький вiршик Пушкiна "Портрет"? - спитав лукаво  третiй  з  чоловiкiв,
одягнений   з   претензi?ю,   але   й   недбало   трохи,   як   одягаються
художники-академiсти. - Так, кажуть, вiн присвячений мадам Закревськiй...
   - Закревськiй Грунi? - перепитав Ширяев. - Що мiнiстерша?
   - Це ще не все, - всмiхнувся (певно, Iван Кiндратович!), -  "Наперсник"
теж про не?...

   _Твоих признаний, жалоб нежных_
   _Ловлю я жадно каждый крик..._

   - Це чортзна-що,  -  скривився  кремезний  гiсть.  -  Ну  переспав,  ну
спокусився дамочкою... Навiщо ж про це писати й друкувати!
   - Е, не кажiть! - пiшла на захист автора мадам Ширя?ва. - Розумнi  люди
кажуть, що вся поезiя вiд цього йде...
   - Подай-но краще рому, - сказав Василь Григорович. - Коня кують...
   - Був мужиком i ним лишився! - кинула йому сердито жiнка. Проте пiшла й
принесла пляшку.
   -  "Гаврилиаду"  теж,  кажуть,  Пушкiн  написав...  -  бридливо   мовив
гiсть-пуританин.
   - Ми з Василем Григоровичем... - хотiла щось повiдати панi Ширя?ва,  та
чоловiк ?? спинив, звернувшись до земляка: - Iване, ти прочитав  би  краще
нам iз "Полтави"! Те, пам'ята?ш, мiсце, де гетьман ходить садом...
   Iван Кiндратович пiдвiвся,  взяв  iз  шафи  тоненьку  книжку,  послинив
палець, перегорнув.
   - Я теж люблю, в захопленнi вiд цих рядкiв, - сказав, сяйнувши зором. -
Яка краса, гармонiя!..

   _Тиха украинская ночь._
   _Прозрачно небо._
   _Звезды блещут._
   _Своей дремоты превозмочь_
   _Не хочет воздух_
   _Чуть трепещут_
   _Сребристых тополей листы._
   _Но мрачны странные мечты_
   _В душе Мазепы: звезды ночи,_
   _Как обвинительные очи,_
   _За ним насмешливо глядят._
   _И тополи, стеснившись в ряд,_
   _Качая тихо головою,_
   _Как судьи, шепчут меж собою,_
   _И летней, теплой ночи тьма_
   _Душна, как черная тюрьма..._

   Тарас заплющив  очi,  вслухаючись  у  дивну  музику  рядкiв  поеми  про
батькiвщину, й поволi голос перетворився у жеботiння  в  яру  струмка,  що
витiкав iз джерела... Над ним постали верби - русалками, що  чешуть  коси,
вдивляючись у дзеркало нiчного ставу... Вздовж берега пiшли рядком  тополi
- мов парубки на iнший куток села... А в небi сяяв круглим млиновим  колом
мiсяць i мерехтiли зорi - як спiлi вишнi... Тихо зiтха? вiл, натомлений за
день в ярмi... Десь цiвка? спросоння пташка... Садком  проходить  вiтер  -
пада? в траву достигле яблуко... По стежцi ледве чутно скрада?ться  кудись
?жак... Далеко, десь у степу, iрже заклично й сумно козацький  кiнь  -  не
вiрить, що спить його господар холодним сном... Дзвiнкий дiвочий  голос  з
якимось свiтлим сумом виводить нитку пiснi:

   Ой на горi огонь горить,
   А в долинi козак лежить...

   - Пушкiн, панове, генiй! - ввiрвався в те видiння_ _Iван_ _Кiндратович.
   - Генiй i патрiот, - сказав невдовзi твердо  кремезний  гiсть,  -  Коли
французькi балакуни хотiли пiдтримать  бунт  полякiв,  вiн  дав  ?м  гарну
вiдсiч...
   Тарас згадав, як вирувало Вiльно, як люди прагли визволення  i  вiрили,
що час настав, що осiнь та для  Польщi  стане  весною  волi...  Ядзя  йому
розказувала...
   - Це  теж,  мiж  iншим,  Пушкiн,  -  сказав  Iван  Кiндратович,  пiднiс
натхненно голову i нiби викарбував на повнiй тишi кабiнету:

   _Во глубине сибирских руд_
   _Храните гордое терпенье,_
   _Не пропадет ваш скорбный труд_
   _И дум высокое стремленье._
   _Несчастью верная сестра,_
   _Надежда в мрачном подземелье_
   _Разбудит бодрость и веселье,_
   _Придет желанная пора:_
   _Любовь и дружество до вас_
   _Дойдут сквозь мрачные затворы,_
   _Как в ваши каторжные норы_
   _Доходит мой свободный глас._
   _Оковы тяжкие падут,_
   _Темницы рухнут - и свобода_
   _Вас примет радостно у входа,_
   _И братья меч вам отдадут._

   - То й що? - стенув плечима кремезний гiсть.
   - Виходить, рiзнi Пушкiни...
   - Пушкiн один i той же, теми й проблеми рiзнi. Та - во ганьбу  державi,
а ця - во славу...
   - Дзусь звiдси! - гаркнув Василь Григорович, помiтивши у дверях учнiв.-
Понаставляли вуха...
   ...Тиждень удвох з Федотом терли та м'яли фарби. Врештi гукнули  ?х  до
майстра й дали роботу iншу: пофарбувати паркан особняка на Мойцi.
   - Поглянув би старий Рустем!.. - зiтхнув Тарас, коли  вони  взялись  до
дiла.
   - Хто це?
   - Професор Вiленського унiверситету, який менi давав уроки.
   - Ого! I довго ти у нього вчився?
   -  Мало...  Як  збунтувалось  Вiльно,  мiй  пан  покинув   службу   при
губернаторовi й утiк сюди.
   - Там страшно було?
   - Нiтрохи. Навiть весело!.. Так нiби лiд трiщить на рiчцi,  колеться  й
руша?, зносячи усяке смiття...
   - Розбили ?х?
   - Розбили...
   Довгенько квецяли щiтками мовчки. Потiм Федот оглянувся,  чи  хтось  не
ходить близько, й промовив пошепки:
   - Той вiрш, який читав недавно Iван Кiндратович, - про декабристiв,  що
пiднялися проти царя Миколи тут, на Сенатськiй площi...
   - Давно?
   - Сiм рокiв тому. П'ятьох iз них повiсили, а iнших -_ _всiх_ _у  Сибiр,
на каторгу... Тс-с! Хтось iде...
   Фарбуючи  чавунне  пруття  огорожi,  Тарас  нiяк  не_  _мiг_  _збагнути
причину, яка спонуку? царiв, панiв боротися з людьми, що прагнуть кращого,
й не так для себе, як для свого народу...
   - Може, хоч на стовпах намалювати якiсь пейзажi або портрети... - мовив
Федот, шуруючи угору-вниз, угору-вниз великою, важкою щiткою. -  Я  другий
рiк навчаюсь цiй мудрагелi? i не  просунувсь  далi  нi  на  йоту...  Бiсiв
"парканний" клас!
   - Вже другий рiк? - перепитав, здивований i водночас  уражений.  -  Таж
майстер наш, як мовиться, також "iз грязi..."
   - Схоже, що вiн помща?ться за все погане, чого зазнав, як був таким, як
нинi ми з тобою, - глибокомудро сказав Федот.
   - Це ж пiдло!
   - А я хiба кажу, що нi? - всмiхнувся журно хлопець. Приплющив лiве око,
змахнув-торкнувся пензлем до сiро? площини каменю - i вже на нiй, схиливши
лукаво голову, з'явився песик. Поряд, мов вирiс, пан...
   Тарас ступив до нефарбованого стовпа й так само вправно намалював  козу
та дiвчинку.
   Федот оббiг його i спритно накреслив голову коня в гнуздечцi...
   - Попсу?те паркан, то матимете,  -  промовив  пан,  що  зупинився  бiля
Тарасово? "картини". - Це чортзна-що!..
   Злякавшись, хлопцi кинулися мерщiй замазувати сво? творiння.
   Пан зачекав, так нiби жив у цьому  домi,  й  пiшов,  насвистуючи  якусь
легку мелодiйку.
   Надвечiр, як закiнчилась фарба, Тарас  вiддав  Федотовi  сво?  вiдро  i
щiтку, а сам побрiв по мiсту.
   - Ти ж не  загулюйся!  -  гукнув  йому  товариш.  -  Бува,  що  майстер
перевiря?!
   - Прийду, коли стемнi?!
   - Так нинi ж бiлi ночi!..
   Тарас розвiв руками: мовляв, у тiм нема? його вини, що в Петербурзi все
день та день.
   Як завжди, вийшов найперш на набережну Неви. Цей вiльний простiр  серед
тiсного мiста його приваблював, бо чимось подiбний був до степу.  Можливо,
обширом i свiжим вiтром, що гнав рiкою хвилi... Вiтер гойда? тирсу, котить
по нiй вали за обрiй... А може, тим, що тут так само легко дихалося, як  i
в степу...

   _В чистiм полi тирса шумить,_
   _Катран зеленi?,_
   _В чистiм, полi своя воля,_
   _Що й серце нiмi?..._

   Пiд теплим синiм  небом  аж  на  верху  могили  сидить  кобзар...  Весь
бiлий... I тiльки кобза чорна, немов труна...
   Прогнав далеке  марево,  оглянув  рiчку,  виповнену  вiтрильниками,  що
прича?лися на якорях i тихо ждали ночi, коли розводять  наплавний  мiст  й
дають ?м вiльно вийти в  широке  море...  Море...  Ось  що  йому  найбiльш
нагаду? безкра?й степ!.. I щогли - немов тополi...
   Пiшов неквапно набережною. Праворуч  хлюпала  в  камiнний  берег  стара
Нева. Лiворуч - бiло-синьо пишалися стрiмкi палаци. Мiж ними й  ним  текли
потоки екiпажiв, карет, барвистих вершникiв та  пiшоходiв,  i  той  живий,
розкiшний плин обходив його, мов явора,  що  хтозна-як  посiявся  i  вирiс
тут...  Нi,  вiн  собi  здавався  не  явором,  а  молоденьким  дубом,   що
вкоренився... Де там! Дубком, якого  вирвали  з  його  землi  й  гвалтовно
пересадили на це камiння!..

   _Я ж думала, що дуб зелененький,_
   _А то стояв козак молоденький..._

   Де взявся тут Оксанин голос? У шарварок мiсько? вулицi долинув  вiн  -з
Кирилiвки чи, може, з серця?
   - Ти вмi?ш плести вiнки?
   - Я так давно не плiв ?х...
   - Бiдненький мiй...
   - Не треба мене жалiти, бо плакатиму...
   - Ти вже великий, плакати тобi не личить.
   - Плачу за Укра?ною... I за кущем калини, що на вгородi...
   - Посторонись!!
   Вiйнуло вiтром, тупотом. Замало не зачепивши, промчав розкiшний  ви?зд.
За ним, немов за вихром, лишилась смуга пустки, яка  поволi  зменшувалася,
точнiше сказать, залюднювалася.
   Сенатська площа стрiла його вечiрнiм сутiнком.  Призахiдне  червонувате
сонце ледь  дiставало  вершника,  й  над  ним  свiтився  мiдний,  багровий
вiдблиск - нiби сочилась кров... Чого вони, тi декабристи, повстали тут?..
За що вони повстали? I хто вони?..
   Пройшов довкiл, оглянув коня та вершника i прочитав слова, накованi  на
постаментi: "Петру Первому Екатерина Вторая Лета 1782"... Це той Петро, що
вимостив кiстьми людськими цi болота, а Катерина - iмператриця, що завдала
в крiпаччину всю Укра?ну... Коли б не це,  вiн  був  би  вiльний!..  Козак
Тарас Шевченко!..
   Пiшов на мiст через Неву. Човни ледь-ледь погойдувало, i  мiст  зiтхав,
порипував, мов був живий. По  ньому  теж  лилися  навстрiч  потоки  карет,
людей. Вода внизу була густа, аж чорна...
   Оглянувся i вгледiв вершника, що мчав за ним, пiднiсши праву руку,  так
мов велiв йому вернутись чи зупинитися!..  По  скелi  лунко  гупали  важкi
копита...
   Здолавши страх, що пiдмивав його побiгти хитким мостом,  Тарас  постояв
трохи, вслухаючись у дзюркотiння води межи човнами, й поволi  рушив  далi.
Не озирався, правда. Натомiсть пильним поглядом вивчав ряди  вiтрильникiв,
якi чекали ночi. Вишукував  мiж  них  подiбнi  до  запорозьких  чайок,  чи
байдакiв, що борознили бурхливе Чорне море. Дивно, ?х у  життi  не  бачив,
тих байдакiв, а от шукав мiж цих заморських суден i не знаходив...

   Ой на Чорному морi,
   _На бiлому каменi,_
   _Ой там сидить ясен сокiл-бiлозiрець,_
   _Низенько голову склонив_
   _Та жалiбно квилить-проквиля?..._

   Як тiльки вийшов на твердь Василь?вського  острова,  узяв  лiворуч,  до
Академi?. Пiдходив тихо, сторожко,  благоговiйно  якось,  немов  цей  храм
мистецтва мiг побачити його  й  прогнати.  Дивився  трепетно  на  скромний
портик, на де-не-де освiтленi великi вiкна...  Не  смiв  зайти  до  храму.
Вдивлявся тiльки пильно в тих, хто виходив звiдти... Вони собi смiялися  i
розмовляли, жестикулюючи, прощались, тисли руки, а потiм ще й гукали  один
до одного про казна-що!..
   Пройшов ще далi, вибрав бiльш-менш безлюдне мiсце  й  присiв  на  сiрий
камiнь, що мав лягти в нову гранiтну пристань. Поки там  майстер  кинеться
його розшукувати, вiн зможе тут пораювать на волi, вiдчути  себе  творцем,
художником...
   Заходила червнева бiла нiч. Сонце уже лягло, занурилося в холоднi хвилi
моря, а навкруги було так само видно, як i при  ньому.  Правда,  не  стало
тiней i перспектива зменшилася  наполовину...  Нишкли  межи  колон,  немов
когось злякалися, двi бiлi стату?, що прикрашають портик... Одне за  одним
гасли близькi й такi далекi академiчнi високi вiкна... Холод скрадавсь  од
моря набережною... Густий пiвнiчний холод...
   Вiдчув, що змерз, що тягне з вiкна за гратами нiчна квiтнева вiльгiсть.
Намацав на бильцi лiжка ковдру й укрився нею. Може, отак, укрившись, засне
скорiше... Котра ж тепер  година?..  Ат,  все  одно!  Його  години  лiчить
жандармський корпус, породження страху володарiв  перед  сво?м  народом...
О!.. Знову десь озвався пiвень. Другий його пiдтримав... Якi ж  це  вже?..
Не третi. Мабуть, першi... Там, на горищi,  мiсяць  свiтив  якраз  у  мале
вiконечко i тiнь од рами падала теж на стiну й пiдлогу, як тут од  грат...
Щоправда, та тiнь йому здавалася хрестом... Вiдтодi, як  залишився  в  тiй
комiрчинi сам, без Федота...
   ...Вiн тiльки вiдав та, може, бог, що дiялося в його душi, як друг його
й товариш по комiрчинi Федот Ткаченко одержав вiльну!.. Та ще й не сам,  з
братами, що теж були художниками... Нi,  вiн  страждав  не  вiд  надмiрних
заздрощiв, не через те, що гiрко йому було дивитися на радiсть друга. Щиро
радiв за нього, плакав разом iз ним, обнявшись... Коли ж лишився  в  оселi
сам, весь жах його становища найшов на нього, нiби буремна нiч. Раб,  раб,
раб, раб!.. Йому  минуло  двадцять,  а  вiн  не  те  що  волi  -  й  надi?
визволитися, хоча б колись, не ма?!.. Сидiв у темрявi, як у журбi, й журба
його була неначе темрява. Мiсяць, що  зазирав  iзвечора  в  його  вiконце,
пiшов собi по небу далi, й тепер нiчого не осявало сумну оселю...  Мiг  би
добуть вогню i запалити свiчку, але не мав: господар не дозволяв  свiтити,
щоб не було пожежi. Та й, правду  кажучи,  йому  в  пiтьмi  сьогоднi  було
немовби легше. Спостерiгати себе в бiдi, в  розпуцi  -  це  нiби  грати  в
театрi роль... Театр, живопис, музика, лiтература - все, все для iнших,  а
не для нього!.. Чим же вiн завинив перед тобою, господи, що  душу  дав,  а
волю лишив у скриньцi панськiй, за сiмома печатями?!
   Лiг на сво?  убоге  учнiвське  лiжко,  пiрнув  лицем  у  злежану  масну
подушку, проте думки вiд  того  не  вгомонилися,  не  задрiмали,  стомленi
недавнiм шалом. Стали хiба ще важчi, нiби замерзле груддя. Вергав одну  за
одною, а ?х усе не меншало, вони лише перемiщались, змiшувалися... Та й що
вiн мiг удiяти в сво?й тяжкiй недолi, чим сам собi  допомогти?  Просити  в
пана волi, так вiн не дасть, для нього талант, мистецтво  -  тiльки  пустi
слова...  Щоправда,  коли  зробив  його  портрет  (сидiв,   сердешний,   i
позував!), вiн зрозумiв, що  з  нього  можна  мати  для  себе  зиск:  став
вимагати, щоб малював його утриманок, яких було...  Ат,  що  лiчити  чужих
коханок!.. Може, пiти i - з мосту  в  воду?..  Без  боротьби,  без  спроби
використати усе, що можна в його становищi, для долi й волi?..
   Перевернувся, лiг горiлиць. Довкола  стояла  така  пiтьма,  що  очi  не
розрiзняли нiчого в нiй... Йому на мить здалося, що вiн уже в могилi. I не
злякавсь нiтрохи. Навiть вiдчув якусь полегкiсть...
   Схопився, сiв. Не штука пiти з життя... Звичайно, йому знайдеться мiсце
в раю, бо тут стражда? тяжко... Чому ж тодi,  аби  попасти  в  тi  райськi
кущi, нiхто з людей багатих не прагне  вистраждатись  на  цiй  землi?..  А
раптом вони щось вiдають таке,  чого  не  кажуть  бiдним?..  Можливо,  бог
шепнув ?м, що рай на цьому свiтi i пекло - тут!.. Он майстер не ходить сам
до церкви i ?х не  дуже  силу?...  Щось  тут  не  так...  Олжа  злилася  з
правдою... Де правда, де?! Яка ж у тому правда, що Енгельгардт  живе  собi
по-райському, а вiн, Тарас, i тисячi таких, як вiн, iснують лише для того,
щоб слугувати пановi, трудитися на нього в потi, оберiгати  його  добра  й
умножувати щоденно ?х?.. Де тут високий, небеський смисл?.. Сама неправда,
вигадка  на  власне  благо  панства!..  Чим  Енгельгардт,   скажiмо,   так
прислужився боговi, що той зробив його володарем  крiпацьких  душ,  i  чим
вони, нещаснi, так завинили тяжко,  що  бог  вiддав  ?х  пановi  на  вiчнi
муки?.. Пiдло й несправедливо!.. I це  всеблагий  батько,  творець  всього
живого й сущого!..
   Ширя?в, не дочекавшись учня, пiднявся до нього сам.
   - Чого це ти вилежу?шся? - гукнув з порога.- Сонце уже ген де, а  ти...
Вставай негайно - i до роботи!
   Не вiдповiв. Лежав увесь схололий, мов кам'яний.
   Ширяев тихо гмикнув i пiдiйшов. Торкнув плече рукою,  в  якiй  уже  був
острах, i попросив, зрадiвши, видно, що все гаразд:
   - Ну ж уставай... Вже всi давно поснiдали й до працi  стали...  Хлопче,
не випробовуй мого терпiння! - зiрвався знову на звичний тон. - Гада?ш, як
похвалив твою роботу, то можна вже й комизувати? Таких, як ти,  у  мене!..
Ти ж сам просив узяти тебе в науку?
   - Вважа?те, що  це  наука?  Що  терти  фарби  та  фарбувать  паркани  -
мистецтво, краща школа для живописця?
   - Робитимеш, що я звелю, - сказав суворо майстер.  -  Моя  артiль,  мiж
iншим, не Академiя... Чи ти бажа?ш знову пiти  до  пана  у  козачки?  Або,
або!..
   - ? трет?... з мосту в рiчку...
   - Це, брат, пусте, - озвався тихо майстер.
   - А вiчно носить ярмо крiпацьке - велика мудрiсть?!
   - Я ж визволився. Ткаченко теж, - присiв Ширяев на лiжко,  яке  недавно
займав Федот. - Бач, випурхнув, - оглянув ковдру, наче  хотiв  знайти  там
тiнь Федотову. - Тепер, я чув, готу?ться до Академi?...
   - Менi вже двадцять рокiв, а що я вмiю, знаю?
   - Малюй, учись...
   - Де ? Як?.. Ви он книжки хова?те, так нiби я, читаючи, ?х погризу!
   - Скажу, аби давали тобi книжки... Надумав таке дурне -  топитися!..  -
пробурмотiв. - Ти ж не якась панянка...
   - Людина я, художник!! Вже краще б я не мав нiяких здiбностей!
   - Ти, мабуть, правду мовиш,  -  сказав  Ширяев  тихо.  -  Простiй  душi
спокiйнiше... I все ж талант - вiд бога...
   - А мо', вiд чорта? Може, вiн iскру ту пiдкинув, щоб ми  зазнали  пекла
ще на землi?
   - Не знаю, - зiтхнув  Ширяев.  -  Може...  Ти  вже  вставай,  вмивайся,
снiдай... Робота, вона не любить ждати! А в вiльний час - малюй  побiльше.
Потiм знайдем тобi дорогу до Товариства заохочення художникiв. Я теж  його
не оминув, Тарасе...
   Майстер рiшуче встав i вийшов.
   Тарас також схопився. Щоб не забув Ширяев, що обiцяв, побiг слiдом.
   - А можна зараз взяти одну з книжок, що на комодi?
   -  Еллiнами  тобi  займатись  рано,  -  зiтхнув  Ширяев,  певно,  тепер
жалкуючи. - Та вже бери...
   - Спасибi! - гукнув Тарас й побiг униз по сходах.
   ...Мабуть,  щоб  заспоко?ти  (чи  налякати!),  за  кiлька  днiв  Ширяев
покликав учня i показав йому  сво?  роботи  й  теми,  якi  виконувалися  в
Академi? лиш кiлька рокiв тому. Були  це  "Смерть  Лукрецi?",  та  "Смерть
Вiргiнi?", та "Смерть Сократа", та "Смерть Олега, князя древлянського"...
   Слов'яни, греки, римляни!.. Потрiбно стiльки знати!.. А вiн, сердешний,
вчився лише в дячка... В Рустема, правда,  вчився!..  Читати  вмi??  Вмi?.
Iншi про те все знають не з досвiду, а теж з книжок...
   Накинувся на книгозбiрню майстра й за кiлька  мiсяцiв  вiдчув,  що  Рим
йому вiдомий бiльше, нiж Петербург. В останньому тепер  вiн  бачив  безлiч
ознак старого Рима. Колони, портики, особняки,  ансамблi  цiлi...  Власне,
тут  теж  раби  й  патрицi?,  безправ'я  люду  бiдного  й  безмежне  право
панства... Неволя - скрiзь неволя. Та й можнi, що на Тiбрi, що на Невi,  -
однаковi... Лукрецiя ж - звичайна покритка, збезчещена жорстоким  паном...
Скiльки таких дiвчат у Петербурзi, по селах, там, на Укра?нi!..
   Тепер йому давали свiчi, й  щовечора  робив  ескiзи  й  шукав  найлiпше
композицiйне вирiшення малюнка про смерть Лукрецi?...
   Була якраз недiля, й одразу пiсля снiдання  Тарас  засiв  за  цю  тяжку
роботу. Тяжку, бо все осилити мав самотужки, при тому ще й  вгадати  смаки
всiх чи принаймнi бiльшостi поважних членiв комiтету Товариства заохочення
художникiв. Пiдтримка ?хня була для нього нинi ?диним шансом вийти на шлях
мистецтва й волi.
   Не мав нi фарб, нi пензлiв i через  те  робив  малюнок  тушшю...  Сюжет
простий: Лукрецiя, дочка сенатора, згвалтована вельможним царським  сином,
заколю? себе ножем. Все дiло в тому, як розмiстити  постатi,  яку  сюжетну
ролю надати кожнiй. Не забути й одягу.  Бо  драпiровка,  як  i  виразнiсть
тiла, в пошанi в класах Академi? i  в  Товариствi.  Вiн  чув  про  це  вiд
Зайцева (Iван Кiндратович) та й вiд самого майстра. А ще - малюнок повинен
мати ?диний центр, довкiл якого, мов вулицi довкола площi, збереться все й
триматиметься...  Напевно,  центром  треба  зробити  постать  дiвчини,  що
завдала собi смертельно? рани... Просто, й так роблять всi... Всi - це  не
кращий доказ... Кожен художник ма? душу i власнi очi,  кожен  щось  прагне
висловити сво?м малюнком... Сюжет - це тiльки привiд  до  самовираження...
Суть не в самiй  Лукрецi?,  точнiше,  не  тiльки  в  нiй...  Наруга  гiрша
смертi... Смерть як очищення... А засiб - нiж... Нiж  ма?  бути  в  центрi
всього малюнка! Пiднятий високо нiж, який хтось, - може, батько, - за мить
до цього вихопив iз неживого серця...  Нiж  як  трагiчний  символ  свободи
вибору мiж злом неслави й смертю!.. Правда,  по  селах  покритки  вдаються
часто до  ополонки...  Зимовий  став  -  теж  символ...  Скiльки  ?х,  тих
сiльських Лукрецiй, iде пiд лiд!.. А скiльки ?х марнують сво? життя  попiд
тинами, жебраючи й покутуючи невольний грiх свiй... Iншi, яких  батьки  не
вигнали й не довела до вiдчаю  сiльська  мораль,  годують  сво?х  дiтей  в
самотностi... Його сестра у третьому недавно стала покриткою вiд  офiцера.
Яка ж була струнка, вродлива дiвчина!.. Катруся... Вiн,  бувало,  дивитись
мiг годинами на ту красу... Писав йому Микита-брат у Вiльно,  що  Катерину
Гриневу перед рiздвом накрили... Це нинi ?й вже двадцять п'ять, а  донечцi
?? - чотири... Була б утiха матерi...  А  так!..  Всю  нiч  тодi  не  змiг
заснути. I не стрiчався вiдтодi з Ядзею, бо чим могли скiнчитися  тi  милi
зустрiчi!.. Вiн-бо крiпак... До смертi - раб!.. Не мiг же  вiн  у  рабство
заманювати коханням вiльну дiвчину!.. Колись, як ще жив у Кирилiвцi,  йому
завжди здавалося, що  то  про  доньку  Гриневу  та  про  Романа  Жорнового
спiвають хлопцi пiсню:

   Ой у полi криниченька;
   В нiй холодна водиченька,
   Ой там Роман воли пасе;
   Катерина воду несе...

   Вiн справдi якось бачив ?х бiля криницi... Господи, яка була то пара!..
Якщо йому на долю випаде десь пiдучитися, вiн намалю? таку  картину...  Не
намалю?, бо сльози застуватимуть йому  ??...  Знiвечено  той  диво-цвiт!..
Катрусю звабив пан-офiцер, Романа геть скалiчили на панськiй стайнi...
   Сидiв над чистим аркушем, i щось таке творилося в його душi, чого i сам
не мiг збагнути. Рим, i Лукрецiя, i царський син-спокусник, i Петербург  з
будинком, де жив Ширя?в з учнями, розтали нiби, зникли у  мревi-далечi,  а
замiсть них до комiрчини, в якiй сидiв, до серця, що лунко билося  в  його
тривожних грудях, вривались вихром видива минулих днiв, пейзажi його  села
i люди, що з ними вирiс i до яких  його  тягла  невидима,  проте  незборна
сила. Йому хотiлось плакати,  смiятись  з  жартiв,  чутих  на  колодках  в
Кирилiвцi, бiля толоки, спiвать пiсень, якi ввiйшли у  плоть  i  кров,  як
входять у нас свiдомiсть i мова матерi, виспiвувати свою журбу за  рiдним,
далеким  кра?м.  Серце  його  виповнювалося  п'янким   бажанням   зменшити
багатоверсту прiрву, що пролягала тепер мiж ним та  рiдними  йому  людьми,
мiж цим брудним горищем i повним вiтру степом, де хоч нема?  волi,  так  ?
веселi спомини, казки й пiснi про волю. I ?, нехай химерна, прибита горем,
злиднями й слабка, мов iскра в попелi,  та  все  ж  жива  надiя!..  Сидiв,
вслухався з подивом у власну душу, нiби чиюсь чужу, не знану досi, й  тихо
поймався  страхом.  Потiм  зринала  радiсть:  вловлював  у   тiй   терпкiй
незна?мостi врочисте щось, хвилююче,  ледь  не  святе...  Не  мiг  сказати
певно, що то було, - якесь лиш дивне  марево,  передчуття  чогось  нового,
вiщого...
   Отямився, коли побачив аркуш, перо в руцi й маленький шкалик  з  тушшю.
Лукрецiя! Його зоря надi?, ?диний шлях до волi та Академi?!..
   У центрi ма? стати той чоловiк з ножем, пiднесеним  як  символ  волi...
Праворуч, трохи ближче, вже нежива Лукрецiя, напiвлежить у крiслi.  Довкiл
рабинi, мабуть, ?? коханий - римлянин з мечем при боцi... Далi -  до  краю
вражений якийсь патрицiй. Може, нехай ця постать буде батьком?.. Прибiг на
крик... Лiворуч, трохи збоку, щоб видiлити  ножа  в  руцi,  ще  розмiстити
двох. Щоб замикали групу композицiйне... Так вчив Рустем...
   Намiтив, ледь-ледь, фiгури та iнтер'?р, поставив  аркуш  бiля  стiни  i
вiдiйшов, щоб глянути на нього здалеку... Нiчого. Може бути...  Задрапiру?
весь заднiй план, поставить лiжко, чи то пак ложе... Праворуч -  грубку  з
вазою а ля декор, як каже ?хнiй майстер, розтягуючи  безбожно  "о".  Щораз
немовби хоче почати пiсню. I пiдмайстри та учнi не пропускають таких нагод
- затягують котрусь  на  "ой".  Ширя?в  злиться,  пирха?.  А  раз  притих,
заслухався, коли Тарас почав свою улюблену - про зiроньку,  що  заховалася
за чорну хмару... Дивно... Чому в душi у нього весь час луна? пiсня?... Чи
тiльки щось подiбне - без слiв, сама мелодiя... Або  слова  без  музики...
Якi десь чув... Бува?, хтозна-якi, що раптом  зринають  з  серця...  Дивнi
якiсь слова: на пiсню схожi нiби, проте й не з пiснi; вiршi,  проте  й  не
схожi зовсiм на тi, що чув вiд когось або читав...
   Геть, геть химери! Треба робити дiло. Аркуш  сто?ть,  давно  полишений,
осиротiлий... Старий Рустем сказав би, що спершу треба оволодiти рисунком.
"Шiсть рокiв рисуй, шiсть мiсяцiв малюй  i  будеш  майстром..."  Оволодiти
можна, от тiльки де?.. Коли б йому потрапити до Академi?!.. Вiн там учився
б i денно, й нiчно!..
   Зiтхнув, узяв свiй начерк i сiв до столу. За  лiто  мусить  пiдготувати
кiлька таких робiт, подать на розгляд до Товариства.
   Почав чомусь iз постатi, яка з  ножем...  Згадався  дiд,  його  вечiрнi
розповiдi про Колi?вщину, i комiрчина нараз розсунулася до  безконечностi.
Перед очима постав старезний дубовий лiс, по ньому скрiзь  гайдамаки...  Й
вози з ножами, шаблями... Спiвають пiвнi, батюшка врочисто кропить  зброю,
благословляючи на бiй за волю...
   Поклав перо, схопив у руки голову i довго  отак  сидiв  на  роздорiжжi,
слухаючи то крики римлян,  вражених  безумним  вчинком  дiвчини,  то  глас
старого батюшки, що надихав ватагу Залiзняка...
   ...Як мовиться, нема? злого, щоб на добро не вийшло. У Товариствi  йому
сказали: "Поки що нема пiдстав. Надалi матимемо  вас  на  увазi.  Працюйте
бiльше..." Хотiв спитати, коли i де, та не посмiв. А навеснi  знайшов  сам
вихiд. Його фiгурним класом став Лiтнiй сад, де  на  алеях  бiлiли  стату?
старих богiв. I тут невдовзi сталася знаменна зустрiч, що повернула  круто
його крiпацьку долю.
   Липень почався дощами, грозами. Третього  дня  Тарас  прокинувсь  рано,
немов вiдчув, що буде сьогоднi тихо й  сонячно,  накинув  тиковий  брудний
халат, схопив вiдро iз фарбою й великий стертий пензель. Оглянувся, чи  не
забув чогось узяти, й побiг униз.
   Ще тiльки ледь займався рожевим  схiд.  Санкт-Петербург  велично  спав,
натомлений гульнею, працею... Позавчорашн? свято в Петергофi  його  самого
стомило так, що вчора ледь прочумався. Не мiг же вiн признатися, що був на
гульбищi замiсть роботи, й тому старався,  трудячись  за  двох  чи  трьох.
Робота була проста, дешева. Не те, що вiн виконував ранiш на набережнiй  в
Сенатi, де працювала артiль Ширяева три роки тому...
   Пiсля дощу так легко, гарно дихалося. Схололi за  нiч  вулицi  були  ще
чистi, вмитi, якiсь рахманнi... Чимось вони нагадували  йому  село...  Та,
власне, i в Лiтнiй сад вiн ходить ранками, аби вiдчути красу природи, душу
дерев, трави... I малювати! Це основне... У Лiтньому вiн забува? iнодi, що
в Петербурзi, в мiстi... Заплющить очi й нiби сидить у парку в  Будищах...
Щоправда, там, у Будищах або  Кирилiвпi,  все  пахло  дужче,  бiльше  було
пташок... А як гули джмелi та бджоли!..
   Бiля Фонтанки стрiвся iз першим променем. Власне,  побачив  вiдблиск  у
верхнiх вiкнах замку, що височiв по той бiк рiчки, навпроти входу  в  сад.
Вода ледь-ледь туманилася, i мiст, яким iшов, здавалося, плив у повiтрi...
Нiби казковий килим чи корабель...
   У Лiтньому було ще сiро й вогко. Тут ще стояла бiла коротка нiч...
   На озерi дрiмали бiлi лебедi...
   Сьогоднi вiн мав змалювати статую, яка зображувала Сатурна,  що  по?да?
свою дитину.
   Заглибившись у Лiтнiй сад до перехрестя алей велико?_ _та_ _поперечно?,
оглянув  кiлька  богiв  Еллади  й  Риму  i  зупинився  перед   Сатурном...
Освiтлення було слабке, всi лiнi? - якiсь  розмитi...  Та  що  мав  дiяти?
Вдень тут людей!..
   Сiв на вiдро (для цього сам зробив мiцну i щiльну кришку), дiстав папiр
та олiвець. Примружив очi й швидко, одним рiшучим рухом  накреслив  контур
плеча й руки, якою бог пiдтримував маленьку  нiжку...  Дивно:  вiн  по?дав
сво?х дiтей, а люди його  за  те  шанують...  Чи  шанували...  Сатурн  був
начебто колись царем Iталi?, при ньому всi жили щасливо  й  вiльно...  При
пожирателi сво?х дiтей?.. Он Iрод  побив  дiтей  у  Вiфлi?мi,  аби  знайти
Iсуса, й за те його осуджують... Цар Олександр звелiв  убити  царя  Павла,
свого татуся рiдного, й нiхто йому не докоря?!.. А Катерина послала вбивць
до чоловiка й зробила ?х коханцями... Це не боги, земнi царi... А  кажуть,
богом данi!.. Все ж не боги... А як же римляни могли вклонятись боговi, що
?в сво? потомство? На честь Сатурна зводили величнi храми. А  перед  Новим
роком три днi весь Рим гуляв на сатурналiях, i в  день  останнiй,  третiй,
раби вважались вiльними... Вiльний лиш день на рiк!.. Цiкаво, як  то  себе
вiдчути вiльним?.. Це зла, нелюдська вигадка - лиш день на  рiк!..  Неволя
не ма? свят чи вихiдних, це як безмежна, суцiльна нiч!..
   Почулись нагло кроки, й Тарас сховав папiр за пазуху.  Оглянувся  -  до
нього йшов невисокий худий панок.
   - Ти що  тут  робиш,  хлопче?  -  спитав  вiн  раптом,  нiби  десь  пiд
Вiльшаною.
   Тарас знiтився:
   - Я тут нiчого... Я не роблю... Йшов на роботу_ _мимо й зайшов  сюди...
Помалювати...
   - Справдi? - всмiхнувся пан. - Дай глянути.
   Тарас дiстав з-за пазухи папiр з малюнком.
   - Добре... ?й-богу, добре! - сказав,  немов  зрадiвши,  коли  розглянув
начерк. - Ти часто тут малю?ш?
   - Та... щонедiлi... - знiтився. - А як працю?мо неподалiк, то забiжу  i
в будень...
   - Ти вчишся десь на маляра?
   - Й на живописця,- сказав Тарас поспiшно.- Вчусь у Ширя?ва...
   - Я знаю його, земляче! Ти звiдкiля?
   - З Кирилiвки.
   - З тi??, що бiля Вiльшани?
   - Ви зна?те мо? село?
   - Земляче, я iз Богуслава! I вчуся тут в Академi?.
   - На живописця?
   - Еге. Мене Iваном кличуть. Iван Сошенко. А ти ж хто будеш?
   - Тарас... Ой! Я вже мушу бiгти! - зиркнув на сонце, що ледь  пробилось
променем крiзь темiнь крон.
   - Куди це ти так поспiша?ш?
   - Таж на роботу...
   - Слухай, зайди до мене в недiлю вранцi i принеси з собою сво? малюнки.
   - А де менi шукати вас?
   Сошенко взяв олiвець у нього i на малюнку просто щось написав.
   - То ти ж приходь!
   - Спасибi! - гукнув  Тарас,  вже  на  бiгу  ховаючи  папiр  за  пазуху.
Оглянувся, чи це не сон, не витвiр його уяви. Земляк  стояв  i,  мило  так
всмiхаючись, махав йому рукою.
   Наступного дня увечерi, коли до зустрiчi лишалась тiльки  одна  коротка
нiч, Тарас збагнув, що вчора вiн зустрiвся, власне, iз Академi?ю. Хоч знав
кiлькох людей, що вчилися у цьому храмi, й стрiчався з ними iнодi, то  все
були, за винятком братiв Ткаченкiв, чужi, байдужi до нього люди.  А  це  -
земляк, iз Богуслава!.. Бач,  не  пройшов  повз  нього,  сам  поцiкавився,
назвався, дав адресу i запросив додому...
   Лежав  на  лiжку,  втомлений,  дивився  в  бiлу  стелю,  а  бачив  сад,
скульптури,  чув  тихий,  теплий  голос...  Iван...  Iван  Сошенко!..  Сам
пiдiйшов, назвався... А як сказав,  розглянувши  його  малюнок:  "Добре...
?й-богу, добре!.."
   Сльози йому заслали очi... Якiсь спокiйнi, лоскiтнi.  Ранiше  плакав  з
горя чи вiд образи, а  це  -  вiд  щастя,  вдячностi...  Бач,  пiдiйшов!..
Навча?ться в нiй, в Академi?, а не погребував убогим учнем  маляра!..  Мов
старший брат, мов батько... Зайди до мене, каже, i принеси сво? малюнки...
   Схопився з лiжка й кинувся збирати все, що встиг зробити за  час  свого
учнiвства. Були  тут  тi  малюнки,  якi  носив  показувати  до  Товариства
заохочення художникiв, i тi, що нiс за пазухою крiзь хуртовини з Вiльна, й
останнi, тi, що виконав у бiлi  ночi  в  Лiтньому.  Не  знав,  якi  з  них
кращi... Згорнув усi.  Такого,  як  цей  земляк,  нема  чого  боятися.  Не
насмi?ться, глянувши на цi учнiвськi вправи, а  щось  порадить,  певно,  i
допоможе. Вчиться ж в Академi?!.. Коли б йому на  волю  та  в  Академiю!..
Так, як брати Ткаченки... Федот заходив якось... Орел!.. Щось воля  робить
таке з людьми... Висвiтлю? немовби ?х iзсередини...
   Щоб не заплакати, став  до  вiкна,  де  тихо-тихо  сяяла  липнева  нiч.
Похмурий дах будинку стримiв мiж ним та небом, немов гора...
   Раненько, коли ще дiм i вулиця глибоко  спали,  встав,  одягнув  ?диний
свiй коричневий сюртук, який  придбав  недавно  в  того  ж  таки  Ширя?ва,
причепурився i, прихопивши сувiй з малюнками, зiйшов униз. Той настрiй,  з
яким  заснув  увечерi,  вгорнув  його  ще  дужче.  Груди   немов   набухли
передчуттям чогось ясного, щасного, а в головi пливли одна за одною  думки
- як бiлi хмари в блакитi  неба...  Просто  так  пiдiйшов,  озвався  щирим
словом... Добра, мабуть, душа!..  Iван  Сошенко...  Гарно...  "Ти  що  тут
робиш, хлопче?" Це запитання,  що  налякало  тодi  його,  тепер  здавалось
музикою... Дивно, вiн не помiтив  спершу,  що  розмовляють  з  ним  рiдною
мовою!.. Земляк... Маруся Богуславка колись  з  неволi  визволила  сiмсот,
невольникiв,  що  тридцять  лiт  були  в  кайданах...  А  це  Iван...  Теж
Богуславець... Чи то йому зда?ться, чи  справдi  чув  колись  i  думу  про
Богуславця, що вирвався з неволi сам i вивiв сотнi бранцiв на рiдну Сiч!..
Поволi все забува?ться... Пiснi, слова, обличчя рiдних...
   Й спливла молитва з думи про Богуславку... Чи Богуславця?..

   _Ой_ _визволи, боже,
   Нас всiх бiдних невольникiв_
   _З тяжко? неволi,_
   _З вiри бусурменсько?,_
   _На яснi зорi,_
   _На тихi води,_
   _У край веселий,_
   _У мир хрещений!.._

   Вже на Болотнiй, де жив Iван Сошенко, Тарас спинився, бо  зрозумiв,  що
надто рано вибрався до нього в гостi. Мiсто ще всюди спало... Власне,  тут
вже була околиця чи передмiстя. Вулиця вся забудована  особнячками,  серед
яких найвищi - триповерховi. Удалинi стояв туман, а в ньому  бiлiли,  нiби
привиди,  худi  берiзки...  Мабуть,  тут  справдi  десь  болото.   Болотна
вулиця... I як воно, це мiсто, виросло на болотах? Низина  скрiзь,  рiчки,
затоки. Скiльки сюди вгатити треба було людсько? працi,  каменю!..  Сто  з
гаком рокiв гатять, копають, крiплять, мучаться у днi жахливих  повеней...
Так нiби в усiй iмперi? нема сухого мiсця!..
   Ось цей будинок... Гарний.  Один  з  найвищих.  Найкращий  дiм  на  всю
Болотну  вулицю!..  Бiля  ворiт  росте  береза...  Нiби   струнка   русява
дiвчина... Або русалка... Кажуть, у  них  зеленi  коси...  Там  зеленiють,
мабуть, бо топляться таки ж дiвчата русi  або  чорнявi...  Горе  жене  ?х,
бiдних, iз цього свiту. Може, вони тому й не люблять живих  людей,  що  не
дали дожити вiку...
   Вийшов двiрник з ворiт, потягся i насторожено зиркнув на нього.
   - Когось шука?ш? - мовив зi сну охриплим голосом.
   - Шукаю дiм Шумилово?, а в ньому учня Академi? Iвана...
   - Пан Сошенко живе он  там,  -  сказав  двiрник  кудись_  _на_  _третiй
поверх, i не дослухавши. - У цi ось дверi входиш i пiднiма?шся...
   Потягся знову i позiхнув, прикривши дрiбним хрестом свiй волохатий рот.
З похмiлля, певно, мучиться.
   - Ступай, ступай, - пiдбадьорив вiн гостя. - Iван Максимович у  нас  iз
раннiх пташок.
   Вже на площадцi вiн зупинивсь, картаючи себе за  те,  що  не  спитав  у
двiрника квартири. Дверей було аж дво?, i невiдомо, якi Сошенковi. Хотiв в
однi постукати, а далi в другi, та не посмiв. Стояв i ждав оказi?...  День
розгорявся, люди вже прокидались: чулись десь тихi кроки, гомiн... Мабуть,
Iван Максимович (зда?ться, так сказав двiрник) малю? вже  чудово...  Жаль,
не спитав, чи вiн давно навча?ться... Це ж треба так  узяти  i  пiдiйти!..
Нi, ? ще добрi люди на цiй землi!.. Хоч з виду пан, насправдi ж...
   - Здоров, земляче! - мовив знайомий голос.
   Дверi були зачиненi, й Тарас оглянувся. На самiй верхнiй сходинцi стояв
Iван Максимович i простягав до нього руку...
   Не тямлячи себе вiд радостi, Тарас метнувсь до нього, схопив ту  братню
руку й нагнувся, щоб поцiлувати. Рука лякливо вирвалася, i,  щось  сердито
буркнувши, Iван Максимович пройшов повз нього в дверi, якi були праворуч.
   Тарас закляк. Це ж вiн подумав, певно, що раб хотiв поцiлувати пана, що
вбогий учень маляра й душею вбогий!.. Боже, яка ганьба!..
   Хоч дверi були вiдчиненi, рвонув униз, по сходах.
   Отямився, як опинивсь на Загородньому проспектi, неподалiк  будинку,  в
якому жив. Збiг на сво? горище, жбурнув сувiй з малюнками i впав  лицем  у
вогку, тверду подушку...
   Вони зустрiлись знову аж  через  тиждень.  Проте  зустрiлись!..  Бо  що
написано на роду, того не об'?деш i на льоду. А може, просто  обо?  прагли
зустрiчi. Хто зна?,  що  творилося  в  душi  Сошенка,  а  для  Тараса  цей
довгий-довгий тиждень був справдi страсним тижнем...
   Таки в недiлю вранцi вiн малював у Лiтньому одну  з  численних  статуй.
Володаря  прекрасних  муз,  зцiлителя  i  сонцелюба  чомусь  поставили   в
самотинi, в глухому закутi неподалiк  од  каналу.  Стояв,  розвiвши  руки,
неначе кликав нiмо сво?х чарiвних подруг i дивувався, що тi  не  йдуть  на
владний поклик Аполлона...
   Вiдра не мав сьогоднi й  тому  присiв  пiд  деревом  на  корневищi,  що
випирало з грунту. Освiтлення  було  мiзерне,  без  свiтлотiней...  От  би
намалювати удень, при сонцi!.. Мрiя, якiй не збутися... Що б  вiн  сказав,
той добрий Iван Максимович, оглянувши його малюнки?.. Уже три  роки  тому,
коли розписували Сенат, вiн був не просто учнем,  а  рисувальником,  робив
картони й часто ?х сам виконував на стiнах, стелi та полотнi. Та  й  пiсля
того... Все це не те, не те! Йому потрiбна школа, професори, освiта!.. Вiн
не якийсь там хлопчик i розумi?, що без науки, без Академi? не стати  йому
художником. Он вже на що Ширя?в, а не  дали  йому  звання  художника,  хоч
подавав сво? роботи до Академi?...
   Прилаштував зручнiше картон, папiр i видобув з кишенi олiвця.  Коли  не
ма? змоги спiймать у небi  журавля,  нехай  же  цiвка?  хоча  б  синиця  в
жменi!..
   Як i тодi, почув чи?сь неквапнi кроки й, напружившись увесь, оглянувся.
Це йшов Iван Максимович! До нього йшов... Якась  гаряча  хвиля  захлюпнула
його вiд нiг до голови, й коли б його спитали, чого було в  нiй  бiльше  -
страху чи щастя-радостi, не вiдповiв би, бо сам того не вiдав...
   Не привiтавшись, мовчки Сошенко взяв його  за  руку  й  повiв  ранковим
садом.  Слухняно  йшов,  залитий  все  ще  хвилею,  i  так  йому  хотiлося
поцiлувати руку, яка його тримала й кудись вела!..
   - Гарсоне, двi склянки чаю! - гукнув Iван  Максимович,  як  увiйшли  до
павiльйону, - Та бубликiв нам кiлька штук!.. Сiдай, будь  ласка,  -  мовив
уже до нього. Пiдсунув  йому  стiльця,  сiв  сам,  всмiхнувся  приязно.  -
Гарячий чай iз  бубликами  -  мо?  любиме  снiдання...  Ти  любиш  чай  iз
бубликами?
   - Я все люблю, - сказав Тарас.
   - Скупий, видать, хазя?н? - зiтхнув Iван Максимович.
   - Не тiльки мiй, - всмiхнувся. - Така хазяйська вдача...
   Принесли  чай  та  бублики.  Сошенко  щедрим  жестом  дiстав  монету  i
розплатився. Та все ж  Тарас  помiтив,  що  з  грiшми  в  нього  туго,  що
розлучався Iван iз ними, як iз близькими родичами.
   Чай ?х зiгрiв i зблизив. А може, й  те,  що  пан  Iван  Максимович  був
тiльки з виду паном. Як там не ?, а вийшли iз павiльйону, мов давнi, добрi
друзi. I тут Iван Максимович згадав ту прикру зустрiч на третiм поверсi.
   - Чого це ти тодi дав драла? - спитав мов так, мiж iншим.
   Тарас спахнув. Гаряча хвиля знову його накрила, хлюпнула йому в лице.
   - Злякався... Ви розгнiвалися... - почав було виправдуватися.
   - Я не розгнiвавсь, - тихо сказав Iван Максимович.  -  Менi  лиш  стало
гiрко...
   - Менi також...
   - Що, пан примушу? вас цiлувати руку?
   - Я краще вмер би! - палко гукнув Тарас. I мовив згодом тихо: -  Я  вам
хотiв, як батьковi... Усi чужi, байдужi... I раптом - ви!..
   Сошенко обняв його правицею, притис до себе мiцно i вiдпустив.
   - Пiди вiзьми сво? малюнки й приходь до  мене!  Благо,  дорогу  ти  вже
зна?ш... - всмiхнувся вiн самими лише очима. - I зви мене Iваном. Як  звав
би брата. Добре?
   Тарас зiрвався з мiсця, нiби вiдчув на спинi  крила,  й  побiг  додому.
Крокiв за сто спинився, пiднiс високо руку й гукнув, немов у Будищах або в
сво?й Кирилiвцi, смакуючи дзвiнке iм'я:
   - Iване, я зараз же прийду до вас!..
   ...Натхненний, просто вражений тим дивним днем, прожитим  у  товариствi
вiльного (та ще й художника!), Тарас за тиждень знову прийшов трудитися  у
Лiтнiй сад. Хоча Iван Максимович, розглянувши його малюнки  i  похваливши,
порадив бiльше писать з натури, йому  хотiлося  домалювати  свого  нiчного
Аполлона. Розпочались роботи по розпису  Великого  театру,  й  тепер  сюди
заходити не по дорозi, та й нiколи. Лише недiлi вiльнi...
   Чомусь увесь цей тиждень йому стояло перед очима  його  село,  вiн  чув
пiснi, якi спiвали хлопцi на колодках, страшнi казки, бувальщини, якi вони
розказували... Вiн бачив рiдне небо, великий повний мiсяць i розсип зiр...
Надворi лiта полудень, а вiн стояв на Невському, йдучи з роботи, й  слухав
спiв солов'?в... Не петербурзьких - рiдних, тих, що  йому  спiвали  колись
давно, в дитинствi... В левадi ?х тьма-тьмуща!.. Сядеш, було,  в  ногах  у
мами (бiля хреста чомусь незатишно) i цiлий вечiр слуха?ш  i  солов'?в,  i
шерех крил кажанiв, i сплеск рибин у ставi, i  перемову  в  глибинах  неба
чистих великих зiр... А раз, в театрi просто, пiд час роботи, йому прийшов
на пам'ять старий Днiпро - весь збурений, мов горобина, жахлива нiч,  яким
його вiн бачив, коли возив до Ки?ва Iвася, сина Кошиця...
   Вода стояла в озерi така спокiйна й рiвна, як чисте скло. Легкий  туман
завис над нею хмаркою, що вся була прозора... А ген  пiд  дальнiм  берегом
бiлiли, мов русалки, величнi соннi лебедi...
   Бог Аполлон  i  досi  мовчки  кликав  до  себе  муз.  Бiдаха!..  Стояв,
простерши руки у безнадiю... Може, вiн зачарований?..
   Вдивлявся довго в  статую,  ходив  довкола,  вишукуючи  ознак  життя...
Химери!.. Чого  ти  бродиш,  тягнеш?  Сiдай,  малюй!..  Смi?ться  хтось?..
Спiва??..

   _Ух! Ух!_
   _Солом'яний дух, дух!.._

   Оглянувся - i спiв затих. Нема нiде нiкого...
   Вслухаючись, сiв бiля дерева, де малював минулого разу, поклав  картон,
дiстав з кишенi олiвець, якого йому вручив Iван Максимович...  Водив  його
обiдати до  панi  Юргенс,  подарував,  крiм  олiвцiв,  аж  два  естампи...
Душевний вiн чоловiк!.. Iван Сошенко... Iван Сошенко-Богуславець...

   _Iван Богуславець те? зачува?,_
   _Словами промовля?:_
   _"Не лайте мене, браття, не проклинайте,_
   _Може, нам, браття, бог милосердний буде помагати,-_
   _Чи не будем ми з неволi виступати?.."_

   Кобзар сидить у тирсi бiля могили, i  сивий  вiтер  котить  повз  нього
хвилi-гори...
   Потер рукою очi, аби прогнати видиво й почать роботу. Скоро  скiнчиться
нiч i люди заповнять сад. У нього тiльки , якась година...
   Дивився то на Аполлона, то на папiр,  торкаючи  його  чудовим  олiвцем,
дарованим найлiпшим другом-братом, а думка його  вилась  над  степом,  над
вербами, що посхиляли вiття в днiпровий плин... Де бачив вiн оцi  старезнi
верби? У Ки?вi?.. А може, десь над Россю?.. Кигичуть чайки, плачуть хтозна
за ким... Десь кiнь iрже, об землю б'? копитом...

   Ой _конику вороненький,_
   _А де ж мiй син молоденький?.._

   Спiймав себе на тому, що не малю?, а слуха?  старi  пiснi,  якi  колись
посiялися в його душi й аж нинi враз проросли... Чув  голоси:  то  батькiв
("Гей же, да журба мене скрутила, Да журба мене  зсушила,  да  гей!"),  то
материн ("Тихо-тихо Дунай воду несе, А ще тихше дiвка косу  чеше..."),  то
дiда Йвана голос, що дивно так, нарозспiв, розказував про те,  що  дiялося
колись давно... Вони, далекi тi голоси, були живi чи воскресали  в  ньому,
так нiби вiн берiг ?х багато лiт, носив з собою, в серцi...
   Малюнок був ледь розпочатий. Гiрше - пропало те завзяття, з яким iшов у
Лiтнiй сад, щоб змалювати бога усiх мистецтв, володаря чарiвних  муз!..  А
вже край неба висвiтлився, мов сповiщаючи ще  сонний  свiт,  що  йде  ясне
свiтило й розпочина?ться грядущий день...
   Згадалась раптом тиха весняна нiч, край неба,  з  якого  теж  осяйно  й
врочисто виплив мiсяць... Нi, тiльки серпик  мiсяця,  що  враз  пiрнув  за
хмару, а потiм  знову  виринув...  Пiд  ним  -  крислатi  верби,  якi,  де
взявшись, люто терза? вiтер... Хвилi щосили  б'ють  у  берег...  Аж  серцю
тiсно в грудях; немов воно удвiчi, втричi виросло...

   _Реве та стогне Днiпр широкий,_
   _Сердитий вiтер завива..._

   Не проспiвалися, а якось дивно  мовилися  слова,  сплiтаючись  у  стрiй
рядкiв, нечуванi якiсь слова...

   _Додолу верби гне високi,_
   _Горами хвилю пiдiйма..._

   Пiшли за тими iншi, спiвзвучнi ?м, також ранiш не  чутi  слова,  рядки.
Виходить, словом, нiби фарбою, намалювати можна живу картину... Навiть  ще
яскравiшу, глибшу!..

   / _блiдий мiсяць на ту пору_
   _Iз хмари, де-де виглядав..._

   Перевернув скорiше  аркуш  iз  Аполлоном  i  записав  те,  що  спливло,
вродилося в його душi, набравши плотi слова,  поезi?  чи,  може,  пiснi...
Лячно було дихнути, поворухнутися, щоб  не  прогнати  чари,  що  хтозна-де
взялися в цю бiлу нiч...

   _Неначе човен в синiм морi,_
   _То виринав, то потопав...-'_

   доповнив образ мiсяця,  породженого  тим  дивним  чаром,  спомином  про
рiдний край. Ця нiч була, вiн бачив ??... А може,  вона  йому  приснилася,
намалювалась пензлем в його уявi?.. Буряна, тривожна  нiч...  I  хвилi,  й
верби, й мiсяць!.. I пiвнiв спiв... Вони ж  таки  спiвали?..  Нi,  то  вже
потiм, потiм, коли на свiт благословиться в далекiм небi... А поки  що  то
тiльки скрип якогось старого дерева... Та крик сичiв...
   Мiцнiше стис олiвця i дописав - чотири уже рядки:

   _Ще третi пiвнi не спiвали,_
   _Нiхто нiде не гомонiв,_
   _Сичi в гаю перекликались,_
   _Та ясен раз у раз скрипiв..._

   Сидiв, дивився з подивом на свiй нежданий витвiр, сяк-так записаний  на
тому аркушi, що був призначений для бога муз, i вiдчував -  свiт  навкруги
став iншим, перемiнився. Власне, перемiнився лише вiн сам,  збагнувши,  що
малювати  може  не  тiльки  пензлем,  фарбами...  Брав  аркуш  з   вiршем,
вiдстороняв, як те робив з малюнками, i роздивлявся, вчитувався.

   _Реве та стогне Днiпр широкий..._

   Якихось два чи три мазки - й картина! Не тiльки вималювана, але  й  уже
озвучена... Заплющиш очi - й нiби усе те бачиш, чу?ш... Реве, аж стогне...
Дужий, широкий Днiпр... А вiтер гне додолу верби й котить за валом вал, як
тут бува, на морi... Невже це вiн намалював?.. Нi,  написав!..  Аж  дивно:
писати вiн не любив, листа Микитi-братовi й то малював би лiпше, якби було
можливо, i раптом - на тобi!..

   _Ще третi пiвнi не спiвали..._

   Це час, коли русалки виходять грiтися пiд ?хнiм сонцем - мiсяцем,  коли
сновиди бродять або причиннi...
   Поклав на мiсце аркуш, взяв олiвець з картону й застиг,  уже  побачивши
нову картину... В нових тонах... О господи!..

   _В таку добу пiд горою,_
   _Бiля того гаю,_
   _Що чорнi? над водою,_
   _Щось бiле блука?..._

   Отямився, коли почув за спиною  чи?сь  квапливi  кроки.  Згорнув  папiр
швиденько й сховав його за пазуху.
   Це знову був Iван Максимович!
   - Ти тут... - сказав засапано. - А я тебе вже шостий день шукаю!.. Куди
ти щез?
   - Щез... канув... виринув... - протяг Тарас,  немовби  хотiв  слова  цi
випробувати на смак. Засяяв тихо  усмiшкою  i  проказав,  як  дiд  колись,
нарозспiв:

   _Неначе човен в синiм морi,_
   _То виринав, то потопав!.._

   - Захворiв? - спитав Iван Максимович.
   - Ми почали роботу в Великому театрi, - сказав Тарас бадьоро,  устаючи.
- Тепер менi не до богiв...
   - Ну й добре. Пиши з натури бiльше.
   - Пишу, пишу, Iване!..- обняв Тарас товариша.
   Проте свого "малюнка" не показав.
   Про?хала  нiчна  карета.  Хмiльнi  гвардiйцi  (лише  вони  могли   собi
дозволити спiвати тут посеред  ночi!)  горланили  фривольну  пiсеньку  про
нескупу мамзель-актрису та про корнета, що звершив кiлька подвигiв за бiлу
нiч... I знову стало тихо. Напевно, вже було над ранок, а сон  не  йшов...
Поезiя тодi немов прийшла на помiч йому i тим, хто згодом не шкодував часу
i сили, аби його, Тараса, умкнуть з неволi пансько?. Поезiя  ж  у  тiй  же
мiрi збiльшила його страждання, коли тривала битва титанiв од мистецтва iз
Енгельгардтом - найбiльшою свинею в торжкових туфлях,  як  висловився  про
нього Карл Брюллов. Поет повинен бути вiльним; хоча б душею, духом!.. Були
раби  поетами?  Навряд...  А  хто  складав  невольницькi  пiснi  та  думи?
Невольники, або раби!.. Нi, козаки нiколи не пiдкорялись рабству й серцями
були завжди на волi! Хто скуштував цей  райський  плiд,  не  може  жити  в
путах, його душа витатиме нескута,  вiльна  й  прагнутиме  лише  одного  -
вирвати й нещасне тiло з каторги!..
   ...Уперше вiн повiрив у те, що може бути  звiльнений,  коли  почув,  що
Карл Брюллов ходив  до  пана  Енгельгардта.  Великий  Карл  кипiв  великим
гнiвом. I хоч його дипломатична мiсiя не мала  успiху,  Тарас  зрадiв.  За
нього дба?, прагне його звiльнити великий майстер, свiточ  мистецьких  кiл
Росi?!
   Розповiдаючи про цей вiзит, Iван зiтхав трагiчно. Нарештi вiн  пiдвiвся
з хиткого стiльчика й сказав:
   - Ходiмо ще до одного Павловича.  Покажеш  йому  тi  вiршi,  якi  давав
Мокрицькому.
   - Гребiнка з них смiятиметься, -  нахмурився_  _Тарас_,_  згадавши,  як
?вген Павлович на кпини брав недавно_ _чи?сь пристойнi вiршi.
   - Нехай собi, - махнув Iван рукою.  -  Брюллов  i  то  не  посмiявся...
Дивно, - озвався вiн по хвилi, - якiсь школярськi вiршi  на  Карла  бiльше
вплинули од всiх тво?х малюнкiв...
   Вiд жовтня мiсяця Сошенко жив  на  Василь?вському,  в  одному  домi  iз
земляком, що вже вiдомий був не лише наливками, смачним домашнiм салом,  а
й "Малоросiйськими приказками", як вiн назвав сво? дотепнi й мужнi  байки.
Тарас уже ?х прочитав i полюбив за них ще дужче цього пирятинського Мамая.
   ?вген зустрiв ?х стримано, вже по лицю Iвановому, напевно,  визначивши,
що ?х ввела до нього якась недоля.
   - Брюллов нi з чим вернувся од Енгельгардта? - спитав iще у передпоко?.
   Виходить, вiн посвячений, а виду, бач, не  подавав.  Жалiють  його,  не
хочуть, щоб вiн даремно мучився, ждучи свято? волi. Знали б вони, цi добрi
люди, що вiн ще змалку мучиться, щодня,  щороку  прагнучи  лише  одного  -
волi!..
   - Карл Павлович такий лихий був, що не знаходив собi весь вечiр  мiсця,
- сказав Сошенко. - Бачиш, а вiн смi?ться! - кивнув у бiк Тараса.
   - Брюллов назвав його свинею в торжкових туфлях, - пирснув.
   - Кого? - спитав Гребiнка.
   - Таж Енгельгардта!
   - Чому "в торжкових туфлях"? - здвигнув ?вген плечима.
   - Й амфiбi?ю!..
   ?вген лише щось буркнув i запросив гостей пройти до кабiнету, в чарiвне
царство книг. Вiдколи Тарас ухожий до цих багатств, вони весь час стоять у
нього перед очима i кожна книжка гука?, кличе, манить його до себе. Щоб не
?вген, до смертi, мабуть, не розiбрався б в цьому хаосi  добутих  людством
знань.
   - Сiдайте, прошу.
   - Треба робити щось, ?вгене Павловичу, - сказав Сошенко твердо. Вiн хоч
плохий та несмiливий, а, як потрiбно, впертий, цей  Богуславець.  -  Може,
сходив би ти?
   Гребiнку аж пересмикнуло.
   - Бачиш... Коли вже вiн Брюллову вказав на дверi...
   - А звiдкiля ти зна?ш? - почудувався Iван словам господаря.
   - Я знаю Карла Павловича, - всмiхнувся той.
   -  Вони  там  добре  зрiзалися.  Брюллов  одвик  в  Iталi?  вiд   наших
диво-звича?в i наших типiв. Треба пiти тобi, ?вгене! - сво?? вiв Сошенко.
   Гребiнка зморщив лоба (високого, як у Сократа!), узяв зi столу  книжку,
поклав назад, пройшовся по кабiнету. Щось муляло йому.
   - Я ж не художник, хлопцi... - озвався вiн нарештi. - Яке  тво?  собаче
дiло, скаже!.. Коли б я з ним та був знайомий ближче...
   - А дiло, Павловичу, тво? пряме, - не випускав  Сошенко  з  рук.  -  Ти
вiршi його читав?
   - Вже й Енгельгардт узявся за вiршування?!
   - Нi. Наш Тарас...
   - Ти справдi пишеш вiршi? - спитав не скоро,  змiрявши  Тараса  гострим
поглядом.
   - Пишу... - пiдвiвся  Тарас  iз  крiсла,  весь  спаленiвши,  нiби  його
спiймали на недозволеному.
   - I можеш ?х показати?
   - Може, - сказав Iван Максимович. - У нього дещо ? при собi. Тарасе, не
будь макухою!
   Тарас дiстав з кишенi зошит, в який недавно переписав свою  "Причинну",
й подав Гребiнцi.
   Той мовчки взяв, прокашлявся, мов боячись розкрити  зошит  i  прочитати
чужу ганьбу,  ще  раз  поглянув  пильно  на  настиренних  сво?х  гостей  i
зважився. Перегорнув обкладинку, почав читати знехотя...
   Тарас згорнувся в крiслi, як зайченя, налякане  далеким  шумом  орлиних
крил, й очей не зводив з  його  лиця.  Воно  було  спочатку  якесь  пiсне,
байдуже, а потiм брови рiзко полiзли вгору, впали й застигли так, аж  поки
з грудей ?вгена Павловича не вирвався якийсь непевний,  мабуть,  невольний
звук. Потому лицем пройшла i  щезла  легка  судома  й  на  лобi  виступили
краплини поту...
   -  Кажеш,  ТИ  написав?...  -  спитав  Гребiнка  глухо,  немов   чогось
злякавшись. - А може, просто переписав?
   - Переписав, бо перше було вчитати важко...
   - I звiдки ж ти переписав? - скривився.
   - Та з аркуша, де Аполлон...
   - А звiдкiля до тебе втрапив той божий  аркуш?  -  з  притиском  спитав
Гребiнка, нiби чинив судейський допит.
   - Ну як  тобi  "Причинна"?  -  втрутився  Iван  Максимович.  -  Як  для
початку...
   - Де ви ?? взяли? - ступив до них Гребiнка.
   - Вiн написав, - тицьнув Сошенко пальцем Тараса в руку.
   - Справдi?! - не мiг тому повiрити.
   -  Давно  вже...  В  Лiтньому   саду...   Як   малював   там   Аполлона
Бельведерського...
   Гребiнка сiв у крiсло й перегорнув негрубий зошит._ _Не_ _стямився,  як
став читати вголос:

   _Вона все ходить, з уст нi пари._
   _Широкий Днiпр не гомонить:_
   _Розбивши вiтер чорнi хмари,_
   _Лiг бiля моря одпочить,_
   _А з неба мiсяць так i ся?;_
   _I над водою, i над га?м,_
   _Кругом, як в усi, все мовчить..._

   - Ти бачив Чорне море? - спитав ураз.
   - В чумачку з батьком ?здив, як був малий.
   - Ти написав одну лиш цю баладу?
   - Та нi... Були ще й iншi...
   - I де ж вони?
   - Порвав.
   - Чому?
   - Бо вийшли якiсь... немовби недомальованi...
   Гребiнка встав, пройшовся  по  кабiнету,  не  випускаючи  з  руки  його
"Причинно?".
   - Ось де вони! - ввiйшов Мокрицький рвучко.  -  О!  Ти  вже,  певно,  i
прочитав? - побачив зошит з  вiршем.  -  А  я  оце  прибiг  до  тебе,  щоб
розказать, порадувати...

   _Реве та стогне Днiпр широкий,_
   _Сердитий вiтер завива.._

   Прекрасно!  Яка  картина!..  I  хто?  Якийсь  пiдмайстер  маляра!..   -
пожартував. Примружив раптом очi й приклав до лоба руку. - Нi, я тебе десь
бачив... до того, як познайомив нас Iван Максимович...
   - I я вас... - тихо сказав Тарас.
   - Де i коли?
   - Весною тридцять першого... На березi рiки Неви...
   - Я сам там був?
   - З Ельканом...
   - То це тобi я показав дорогу до Академi??!
   Тарас лише всмiхнувся.
   - Ну-у, показати - не  мудре  дiло...  А  ти  введи!  -  пiдкинув  Iван
Максимович. - Ти ж Аполлон...
   - Стара?мося! - крутнувся, немов хлопчак, Мокрицький.  -  Я  тiльки  що
зустрiв старого Венецiанова i розмовляв...
   - Ось хто нас може виручити! - сказав Гребiнка  весело.  -  Венецiанов!
Для нього це не первина.
   - Про що ви? - спитав Мокрицький.
   - Вчора менi сказав Карл Павлович,  щоб  я  сходив  до  Енгельгардта  й
дiзнавсь... - зам'явся Iван  Максимович.  -  А  я  подумав:  краще  комусь
статечнiшому... Й прийшов сюди...
   Гребiнка розвiв руками, стрiвшись iз запитальним поглядом нового гостя.
   I стало тихо.
   - Треба просити, Йване, Венецiанова, - зiтхнув Мокрицький. - Треба...
   - То я пiду, - пiдвiвся Iван Максимович, - Як кажуть, куй залiзо,  поки
воно гаряче...
   Тарас сидiв, дивився на цих людей, що стали йому мов рiднi, й не  знав,
як дякувати ?м за велике ?хн? уболiвання.
   - Спасибi вам... - озвався.
   - Поки нема за що, - сказав Мокрицький просто, так нiби йшлося про щось
дрiбне. Сiв на те  саме  крiсло,  з  якого  встав  Сошенко,  й  додав  уже
серйозно: - Аби була вiд тебе слава для Укра?ни...
   Тарас промовчав. Де там йому про славу дбати й  про  Укра?ну,  коли  ще
досить пановi кивнути пальцем - i вiн на стайнi чиститиме пiд кiньми!..
   Гребiнка знову й знову читав його "Причинну", неначе прагнув вичитати у
нiй якiсь та?мнi знаки, i це весь час примушувало Тараса  бути  пильним  i
ждать_ _тi?? митi,_ _коли_ _нарештi скаже той власний присуд вiршевi.
   - Це неймовiрно!.. - мовив. - Щоб перший твiр...
   - Я прочитав Жуковському... - почав було Мокрицький.
   - I що? - спитав Гребiнка, не дочекавшись, коли скiнчиться пауза.
   - Сказав, що це хвилююче i...  дуже,  дуже  талановито...  Не  задирай,
Тарасе, носа!
   - У нього вiн i так весь час задертий, - сказав Гребiнка з усмiхом.
   - Зате у нас з тобою носи дзьобами! - скочив на рiвнi ноги Аполлон, - Я
зголоднiв. ?вгене, у тебе десь був добрий кусень  сала  i  в  пляшцi  -  я
пригадую - лишилася ота наливка бiсова, що спуту? по другiй чарцi ноги,  а
ке на стiл!
   Коли вони виходили iз кабiнету, вiн пригорнув Тараса  i  мовив  просто,
тихо, але схвильовано:
   - А ти пиши, Тарасе. Малюй, пиши. Щоб ми гуртом не вирвали тебе у пана?
Того не може бути!..
   Венецiанов не тiльки взявся виконати таку складну i делiкатну мiсiю,  а
за годин двi-три, вертаючись вiд  Енгельгардта  з  Мохово?,  сам  поспiшив
принести добру звiстку.
   - Вiтаю вас, панове! - гукнув з порога. - Що ви тут спожива?те?
   - Наливку, сало, пундики, - сказав Мокрицький, ловлячи  його  захований
за скельця погляд.
   - Налийте й нам пiвчарочки! - без церемонiй до столу сiв Венецiанов.
   - Ну як? - не витримав Iван Максимович,  що  теж  прийшов  сюди  чекати
добро? чи зло? звiстки.
   Тарас також напружився, бо розумiв, що, може, в цi години  вирiшувалася
його подальша доля.
   - Чого Брюллов з ним зрiзався?.. - сказав, уживши чарку, Венецiанов.  -
Звичайний пан, помiщик... Щоправда, з гонором. Протримав мене, як  личить,
у передпоко? годину з гаком i лиш  потому  вже  запросив  до  кабiнету.  А
кабiнет  -  в  японськiм  стилi,  розкiшний  i  дорогий.  Якесь  набобство
просто!.. Так от. Вiн слухав, слухав  мене  уважно  i  перебив:  "Скажiть,
панове, прямо, чого вiд мене хочете ви та Брюллов?  Послухайте  -  вiн  же
справжнiсiнький американський дикун!" Пан Енгельгардт зареготав. Я спершу,
правду кажучи, був розгубився,  а  там  прийшов  до  тями  i  просто,  без
дипломатi?, все пояснив. "Отак би й зразу,- мовив, -  а  то  заводите  про
фiлантропiю!.. То вас цiна цiкавить? Двi тисячi  п'ятсот  карбованцiв.  Ви
згоднi?" Я погодився. I ось я тут!..
   - Спасибi вам велике! - устав Iван Максимович. -  Я  зараз  же  пiду  й
скажу Брюллову.
   - Це вам спасибi, братцi, -  всмiхнувся  Венецiанов,  -  Коли  б  я  ще
зустрiвся iз диваком, що назива?  великого  Карла  Брюллова  американським
дикуном!
   Тарас злякався суми. I тiльки те, що друзi його не дуже цим зажурилися,
пiдбадьорило трохи  i  повернуло  йому  надiю.  Правда,  у  цiй  печальнiй
певностi (? панська згода й сума!) була i ще  одна  гiрка  краплина:  йому
цiна двi тисячi  п'ятсот  карбованцiв...  Йому  цiна...  Мов  хряковi  або
коневi!.. Його, нащадка волi й сина ?? степiв, купують i  продають!..  Двi
тисячi п'ятсот карбованцiв - ось красна тобi цiна, Тарасе... Вiн,  звiсно,
знав i бачив сам, як продавалися крiпацькi душi, та тiльки зараз, нинi, як
сам попав у цей гешефт, збагнув усю ганебнiсть  такого  торгу.  Душу  його
живу,  надiлену  великим  вмiнням  мислити,  писати  вiршi  та   малювати,
виводять, мов худобину, i продають!.. Нехай на волю, в iнше,  нове  життя,
та продають!..
   - Тарасе, ти не радий? - спитав його Мокрицький, що був уже напiдпитку.
- В такому дiлi згода - половина справи.  Тепер  одне  лишилося  -  добути
грошi.
   - Радий, - сказав  Тарас,  пiдводячись.  -  Я  вже  пiду.  Хазя?н  буде
гнiватися...
   - Скажи йому...
   - Що вивели мене на торг? - спитав крiзь сльози, рiзко. - А раптом  вiн
дасть бiльше?
   У повнiй тишi вийшов. Двi  тисячi  п'ятсот  карбованцiв!..  Це  вам  не
жарт... Нiчого собi загнув... Вторгу?!.. А за самого ж,  певно,  нiхто  не
дав би i половини! Собача кров... Ножа б йому у груди, i по торгах!
   Пiдходив до Академi?, в якiй, можливо, скоро i вiн не буде пасинком,  а
рiдним сином. Це помогло розвiяти недобрий настрiй. Скоро!..
   ...Великий Карл узяв на  себе  найважчий  труд  по  визволенню  його  з
неволi. Жуковський мав зiграти роль "сидячу", бо  саме  з  нього  вирiшено
було створить портрет для лотере?. Брюллов часу не гаяв, вiн  добре  знав,
що вартий кожен день чекання для  юнака.  I  раптом  усе  спинилося,  коли
портрет уже було закiнчено. Спочатку пан зволiкав (контракт з Ширя?вим  ще
не скiнчився), а потiм сталося таке, чого нiхто не мiг усунути або хоча  б
переiнакшити. В сiм'? царя дiзналися про той портрет, - Жуковський, певно,
комусь сказав чи похвалився, - i забажали мати серед сво?х полотен  i  цей
шедевр Брюллова. А може, просто царевич Олександр  хотiв  дiстати  портрет
Жуковського, свого учителя. То не бiда, а лихо тiльки в тому,  що  лотерея
тепер  залежала  вiд  iмператора,  коли  вiн  схоче,  зможе  чи   повелить
розважитись  улюбленою  сво?ю  грою.  А  час  збiгав...   Терпiння   також
зменшувалось, пiдупадало...
   Брюллов не витримав тортури  часом  перший.  Побачивши  в  очах  Тараса
сльози, коли зайшла (укотре!) мова  про  лотерею,  вiн  спаленiв  i  кинув
гнiвно прямо в  лице  Жуковському,  що  позував  для  ще  якихось  дрiбних
поправок:
   - Нащо було казати там, при дворi!
   - ?? високiсть Марiя Микола?вна спитала в мене, над чим працю?  великий
Карл Брюллов, i я сказав, що над мо?м портретом... - знизав плечима Василь
Андрiйович. - Не мiг же я збрехати!
   - А жаль.
   - Що - жаль?
   - Що ти такий цнотливий. Якби сказав неправду або  хоча  б  "не  знаю",
Тарас уже навчався б у Академi?!
   - Менi самому прикро, - зiтхнув Василь Андрiйович, - та  що  поробиш...
Служба!
   - Як там у Грибо?дова? "Служить бы рад, прислуживаться тошно..."
   - Ти зна?ш, Карле: я не прислужуюсь, - сказав Жуковський стримано. -  А
що служу, то, може, в цьому ? вищий смисл... Нiкому з нас не байдуже, яким
колись зiйде наслiдник на престол...
   - Даремний труд - метати бiсер перед свиньми!
   - Не треба так... - сказав Жуковський  з  докором.  -  Всi  знають,  ти
людинолюбний, добрий, i раптом - бiсер перед свиньми...
   - Людинолюбний - може... Але не царелюбний, мiй дорогий.
   - Ти довго жив в Iталi?, одвик од наших звича?в.
   - Бридкi, ганебнi звича?! - не пiддавався  на  вмови  Карл  Брюллов.  -
Вони, цi ?х величностi  та  ?х  високостi,  прагнуть  мене  зробити  сво?м
придворним пачкуном. Накидали менi замовлень - на пiвжиття!
   - Iнший тому радiв би...
   - Iнший, але не я!
   - Одне  тобi  сказати  можу,  Карле,  -  промовив  якось  сумно  Василь
Андрiйович, - тут не шанують гордих... Пушкiн ще, може, жив би й жив би...
   - Щоб я дозволив убить мене якiйсь нiкчемi у котелку чи в кiверi?!
   Цей патетичний вигук згас у рожевiй тишi. Кiмната, де творився  портрет
Жуковського, була суворо витримана в червонiм тонi, який вражав усiх,  хто
вперше сюди заходив. I тло портрета було таке ж, червоне... Примружишся  -
й зда?ться, нiби заграва сто?ть край неба...
   I не помiтив, коли ввiйшов Василь Iванович Григорович, що також брав до
серця його нещасну долю.
   Вiн привiтався мовчки, лише поклоном, минув навшпиньки художника з його
"моделлю", прямуючи в куток, з якого стежив Тарас за працею свого кумира.
   - Ти теж хороший, пане секретар! - напав Брюллов на нього  -  Не  можеш
щось придумати, щоб твiй земляк учився?
   - Ось визволимо його...
   - Ти ж зна?ш не гiрше мене, що вперлися в глуху стiну - скипiв Брюллов.
- До чого двiр торкнеться, усе мертвi?!..
   - Карле, прошу тебе... - скривився Василь Андрiйович. -  Ти  ж  тут  не
сам...
   - Хай слуха?! Принаймнi буде знати, що цар не бог!
   - Ти, Карле Павловичу, даремно тратиш порох, - сказав Василь  Iванович.
- Забув, що вiн iз Укра?ни?
   - То й що?
   - У нас не вiрять в земних богiв.
   - Нiхто?
   - Ну-у, може, трохи панства... - сiв у глибоке крiсло бiля Тараса. -  А
люд простий... Земляче, ти  чув  хоч  раз,  допоки  жив  на  Укра?нi,  щоб
згадували царя або царицю?
   - Чув.
   - Хто й де?
   - Як ?хав з Ки?ва й заночував пiд лiсом iз чумаками...
   - I що ж вони казали? - спитав Брюллов.
   - Спiвали пiсню.
   - Навiть?! А я вже був повiрив!..
   - Не поспiшай, - всмiхнувся Василь Iванович, так нiби був присутнiй  на
тiй ночiвлi. - У нас пiснi ? всякi... Тарасе,  ти  не  забув  тi??  пiснi?
Можеш нам проспiвати або хоча б переказати?
   Тарас зиркнув на  конференц-секретаря,  що  в  Академi?  був  справжнiм
богом, i заспiвав:

   _Катерино, вража нiмко,_
   _Що ти наробила?_
   _Степ широкий, край веселий_
   _Панам роздарила..._

   - Здаюсь, - розвiв Брюллов руками. - Оце молитва!.. Жуковський, слухай,
ти прочитай ?? сво?му учневi! - розвеселився великий Карл.
   - А як спитають, де я ?? почув? - скривився Василь Андрiйович.
   - Я геть забув, що ти правдивий  навiть  серед  розбiйникiв,  -  сказав
Брюллов. I посерйознiшав: - Нi,  треба  щось  придумати!..  Може,  Михайло
Юрiйович там пiдштовхне? Вiн, кажуть, мастак такого дiла. Гофмейстер же!
   - Вже пробував, - зiтхнув Василь Андрiйович.  -  I  Вi?льгорський,  щоб
знали ви, панове, там не всесильний...
   - Чеснiй людинi скрiзь не з медом, - сказав Василь Iванович.
   - Панове, ми повиннi, ми мусимо!.. - страждав Брюллов.
   - Тарасе, чи ти не мiг би сказать Сошенку, -  озвався  по  довгiй  тишi
Григорович, - щоб вiн зайшов до мене?
   - Коли?
   - Скажiмо, сьогоднi ввечерi...
   Тарас  збагнув,  що  ?м,  цим  трьом  чудовим  людям,  щось  треба  тут
обговорити без зайвих вух, i, попрощавшись, вийшов.
   Хоча вже був початок квiтня, весна ще  тiльки-тiльки  входила  у  скуте
льодом мiсто. Нева, покрита кригою, як i тодi, коли ??  побачив  уперше  з
набережно? Двiрцево?, була пустельна й сiра, мов нежива... I сiрий  камiнь
набережно?, i сiрi сфiнкси бiля води, i сiре хмарне небо, i  сiрий  портик
Академi? навiювали йому журу. Шiсть рокiв вiн бродить тут,  довкола  цього
будинку, вже навiть трохи там малював та?мно у класах  гiпсових  голiв  та
гiпсових фiгур, знайомий був з ?? найкращими професорами,  а  стати  учнем
нiяк не мiг. На ньому було тавро невольника, а тут  навчатись  можуть,  чи
мають право, лиш люди вiльних  станiв...  Хто  вигадав  такий  закон,  щоб
подiлити людство  на  вiльних  i  на  рабiв?  Як  можуть  миритись  з  цим
мислителi, митцi та й просто люди, в яких  ?  .серце  в  грудях?  Чому  ?м
тiльки муля?, коли в неволi бачать талановитих, здiбних,  а  люд  простий,
звичайний, що, наче вiл, викону? важку  роботу  панську,  ?х  не  цiкавить
зовсiм? Чому в неволi зло? такi цупкi й нещаднi руки?.. Мiг би  давно  вже
бути вiльним, так щось  ста?  щоразу  на  перешкодi.  То  пан,  то  цар!..
Всемилостивий, чадолюбивий, мудрий!.. Що там йому до мук якогось  хлопа!..
Рiк, цiлий рiк трива? страшне чекання!.. Сам сатана не вигадав би  тортури
ще жахливiшо?!..
   Сошенко "впав ще нижче" i жив тепер ледь не в пiдвалi. Мабуть,  тому  i
вiн, Тарас, виною, бо користався часто його запрошеннями то на обiд, то до
театру, який любив нестямно, то на якiсь прогулянки, що вимагали грошей. А
нещодавно "викупив" його в Ширя?ва на цiлий мiсяць!.. Коли ж вiн вирветься
з рук Енгельгардта й стане митцем,  людиною,  що  може  теж  робити  iншим
благо!..
   Торкнув ногою раму, - та не була защебнута, - й полiз вiкном до хати.
   - Свят, свят! - перехрестився лячно Iван Максимович. - Це ти, Тарасе? А
я було подумав, що лiзе чорт!
   - Вгадав, Сохо. Я злий, як чорт, я лютий, як сто чортiв!
   - Що сталося?
   - Не можу бiльше ждати! Пiду спалю кубло паскудне панове,  його  заб'ю,
собаку, а сам... а сам... Не знаю, що зроблю з  собою!  Як  жити  так,  то
краще вмерти! Мить - i по всьому, вiльний собi козак...
   - Життя, як кажуть мудрi, це боротьба, - сказав Iван Максимович.
   - Боротись? З ким?
   - З тим, хто з тобою бореться, хто став тобi на перешкодi...
   - Цар, пан, крiпаччина! Як, чим менi боротись з ними?!
   - Принаймнi не палiнням поко?в панських, не самогубством...
   - Ох мав би я хоч поганеньку зброю! - заскреготiв зубами.
   В кiмнатi стало тихо.
   - Ти вiд Брюллова, може?
   - Та звiдти, звiдти... Василь Iванович просив, щоб ти зайшов  до  нього
сьогоднi ввечерi.
   - Напевно, щось про викуп, про лотерею?
   - Нi. Там усе ще в кризi, як  i  Нева...  Всеблагий  наш  iмператор  не
зволять ще згадати про те, що ?м схотiлося добути портрет наставника свого
синочка... Ех, мiг би я, так нагадав би!..
   - В тебе таки вселився бiс, - сказав Сошенко злякано.  -  Накличеш  iще
бiду... Ти, певно, дуже перетрудився, виснажився. Малю?ш стiльки!..
   - Iване, я вже бiльше мiсяця, як i колись, фарбую якiсь паркани, стiни!
   - Чому?
   - Нема роботи iншо?...  Ти  уявля?ш,  портрет  ?вгена  Павловича,  клас
Академi? з його фiгурами, якi дали наснагу до малювання сотням  таких,  як
я, i - жовта фарба, щiтка й паркан якогось особняка!..
   - Недовго вже, недовго... Ти потерпи...
   - Душа горить, Iване!
   - Малюй, пиши сво? вкра?нськi вiршi - це дасть душi  полегкiсть,  i  не
накой, будь ласка, отих дурниць, що лiзуть  тобi  в  голову.  Прошу  тебе,
благаю!
   - Ходiмо десь побродимо...
   - Авжеж, авжеж, - заметушився Iван Максимович. -  У  мене  тут  задушно
трохи... Маю оце замовлення, то не виходжу днями. Прогулянка менi потрiбна
вкрай!
   Тарасовi аж стало жаль товариша. I не тому, що вiн багато трудиться (не
первина!), а за постiйнi прикрощi, що завда? йому сво?ми бiдами.
   Обняв Соху й поцiлував.
   - Вже й лащиться! - зiтхнув Iван полегшено. - Тарасе, ти - як березень:
по сiм погод одного дня.
   - Ходiм на Стрiлку, далi вiд Академi?, - сказав Тарас,_ _як_ _вийшли  з
дому.
   - Тягне до Петропавловсько??
   - Ну й жарти в тебе... Цур ?й, тiй Петропавловськiй!
   - Сьогоднi ти такого наговорив, що я...
   - Туди i то нема дороги крiпаковi! Для нас - лиш панськi канчуки та  ще
хiба - в солдати.
   - Знайшов за чим жалiти.
   - Я хочу вмерти вiльним!
   - Вмирають усi однаково.
   - Е, не кажи! Я бачив, я пам'ятаю  крiпацьку  смерть...  Тобi  того  не
зрозумiти, Йване...
   Аж  бiля  Бiржi  стишилися.  Ступали  мовчки,  дивлячись_  _на_   _той,
двiрцевий, берег, на Петропавловську, що виступала з води мiцними  стiнами
та  бастiонами,  на  Петербурзьку  сторону,  де  височiли  гордо  численнi
храми...
   -  Хоч  на  болотi,  твердо  сто?ть  Петрове  дiтище,  -  сказав   Iван
Максимович.
   - Бо на кiстках...
   - Вже прочитав "Iсторiю русiв"?
   Тарас нiчого не вiдповiв. Цю рукописну книгу вiн не читав,  а  пив,  як
спраглий воду, бо вперше стрiвся з розповiддю не про чуже й далеке, а  про
сво?, про рiдне, що вiдшумiло битвами й спливло у вiчнiсть кров'ю дiдiв  i
прадiдiв. Збагнув тодi, читаючи, що для народу, краю  або  держави  знання
свого минулого чи не найперша заповiдь. Iсторiя - це нiби крила...
   - Скоро спливе Невою крига, мiст наведуть, i стане  гарно,  тепло...  -
щулячись, уголос думав Iван Максимович, що не любив зими  та  осенi.  -  А
вдома в нас, на Укра?нi,  вже  ряст  цвiте,  напевно,  й  дерева  вкрились
бростю... Течуть дими вiд спаленого бадилля...
   Спинилися неподалiк рострально? колони i слухали далекий, ледве  чутний
голос землi, що ?м дала життя i вклала в груди душу...

   _Тече вода в син? море,_
   _Та не витiка?;_
   _Шука козак свою долю,_
   _А долi нема?...-_

   почав Тарас неголосно читати вiрш, написаний учора ввечерi,  коли  було
на серцi так недобре, що хоч бери та вий на мiсяць.

   _Пiшов козак свiт_ _за очi_;__
   _Гра? син? море,_
   _Гра? серце козацьке?,_
   _А думка говорить:_
   _"Куди ти йдеш, не спитавшись?_
   _На кого покинув_
   _Батька, неньку старенькую,_
   _Молоду дiвчину?_
   _На чужинi не тi люде,-_ Тяжко з ними жити!
   _Нi з ким буде поплакати,_
   _Нi поговорити..."_

   Бачив, як в очах Iванових повиступали сльози, й вiд того  сам  ледь  не
заплакав. Нишком ковтнув клубок, що пiдступив до горла, й закiнчив вiрш:

   _Сидить козак на тiм боцi,_-
   _Гра? син? море._
   _Думав, доля зустрiнеться,-_
   _Спiткалося горе._
   _А журавлi летять собi_
   _Додому ключами._
   _Плаче козак - шляхи битi_
   _Заросли тернами..._

   Довго стояли мовчки. Потiм взялись за руки, нiби малi бездомнi  сироти,
й пiшли поволi до Академi?...
   ...Цей свiтлий день почався напередоднi  ввечерi,  як  Аполлон  прислав
йому записку.
   - Четвертий раз приходжу, - сердито буркнув дядько, який принiс.
   - Пробачте. Я працював за мiстом i повернувся тiльки що...
   - А ноги бий...
   - Охоче дав би вам щось на чай, так, присiйбо, не маю.
   - Навiщо ж вам пани листи шлють,  коли  в  кишенi  порожньо?  -  стенув
плечима дядько i рушив неквапно вниз. - Заробиш тут... Аякже...
   Тарас дiстав кресало, добув вогню  i  запалив  недогарок.  Свiчок  йому
чомусь не принесли з квартири майстра.
   Узяв цидулку бережно i розгорнув... Заплющив очi; раптом у нiй про волю
йдеться? Вiн знав, що вже зiбрали грошi, - не дочекавшись царських, - що й
лотерея мала ось-ось вiдбутися, проте боявся глянути  на  цей  папiр...  А
раптом!.. Правду кажучи, йому кортiло вельми дiзнатись, що в записцi...  Й
коли вже бути до  краю  щирим,  то  мусив  сам  собi  признатися,  що  вiн
найбiльше бо?ться краху. I пан, i цар встругнути можуть яку завгодно штуку
з його тяжкою волею!..
   Нарештi зважився i прочитав. У нiй був тiльки  натяк  на  щось  значне:
"Тарасе!  Узавтра  будь  обов'язково  об  одинадцятiй  в  квартирi   Карла
Павловича. Про це  просив  Жуковський!  Твiй  Аполлон".  Свiт  похитнувсь,
розплився йому в очах... Невже це те,  на  що  чекав  вiн  стiльки  лiт?..
Можливо, вiн працював на дачi вiльний вже день чи два!.. Вiн - вiльний!..
   I враз погас. Не треба себе настроювати на  рай.  А  раптом  узавтра  -
знову пекло?..
   Вiд хвилювання не стало зовсiм сили. Сiв на сво? тверде учнiвське лiжко
(хоч вiн уже й пiдмайстер!), стис у долонях голову й заплющив знову очi...
Остання нiч неволi... А може? Нi, Ширя?в уже йому сказав  би...  Щоправда,
вiн не був на дачi, ма? якусь роботу в мiстi... Пiти  спитати?..  Лячно...
Та й пiзно вже. Напевно, сплять... Дружина саме хвора...
   Дмухнув на свiчку. Треба мерщiй лягти й заснути. Нiч переспить,  а  там
недовго ждати. Об одинадцятiй... Яка ж  вона,  та  воля?  Це  ж  сам  собi
господар! Нема тобi нi пана, анi хазя?на!.. Хочеш iти  -  iди,  спiвать  -
спiвай, а плакать  -  плач!..  Можеш  куди  завгодно  ?хати  й  робити  що
завгодно!.. Його вiзьмуть, звичайно, до Академi?! Вiн  буде  там  законним
учнем, таким, як всi... Одним iз кращих буде! Бо довго так чекав на  право
вчитися у цьому храмi, бо добре знав  цiну  такому  щастю!..  Звичайно,  в
листi напише рiдним, що вже на вiчнiй волi, й вони там  будуть  радi...  I
водночас  ще  глибше,  болючiше  збагнуть  свою  неволю!..  Його  брати  i
сестри!.. Та навiть iншим  людям,  односельчанам,  ровесникам,  товаришам,
його щасливе звiльнення вiд панських пут  не  принесе  полегшення.  Сльози
йому стiкали з сумних очей, як навеснi стiка? з берези  сiк.  Страждав  за
люд закований, за рiдний край, що став всуцiль долиною печалi й слiз...
   Прокинувся зi сходом сонця. Вже за вiкном радiли дню горобцi  -  ганяли
один за одним, цiвкали з таким завзяттям,  що  вже  по  цьому  можна  було
сказати:  до  Петербурга  прийшла  весна.  I  справдi,  день  був   ясний,
ласкаво-теплий, тихий. До комiрчини вривались пахощi кори,  води,  якогось
зела...
   Знайшов записку  й  перечитав.  Сьогоднi  об  одинадцятiй!..  На  нього
ждатимуть такi великi люди, як Карл  Брюллов,  поет  Василь  Жуковський!..
Одне вже це на казку бiльше схоже, анiж  на  правду.  Й  ждатимуть  заради
нього!.. Добре, що ? на свiтi, крiм зла, неправди, гнiту,  й  такi  чудовi
люди!..  Йому  в  останнi  роки  щастить  на  них:  Сошенко,   Мокрицький,
Вi?льгорський, Гребiнка, Венецiанов, Брюллов, Жуковський, Григорович... Та
все якi таланти, якi високi душi!..
   Вдягнувся, вмився й вийшов. Була ще, може, сьома, та вiн не мiг  сидiти
й ждати. Мусив iти на вулицi, межи людей, щоб  не  лишатись  вiч-на-вiч  з
часом. Не уявляв, як витрима?, коли з'ясу?ться, що не по волю  кличе  його
Мокрицький!.. За рiк розтануло немало таких надiй...
   Нева текла широко й вiльно. Щоправда,  десь  вiд  Шлiссельбурга  пливли
шуга й уламки льоду, та це веснi не вадило. Вже навели понтонний  мiст,  i
знову Нева цвiла вiтрилами човнiв та бiльших суден,  що  ждали  ночi,  аби
пройти угору чи вниз, до моря, де починалося "вiкно в ?вропу"...
   Ледве знаходив силу втримувати себе на цьому боцi. Згадував, як вiн сiм
рокiв тому побiг на лiд, бажаючи скорiше глянути на Академiю,  i  як  його
порятував  рибалка...  Може,  сьогоднi  вiн  одержить  право   входити   в
прекрасний цей будинок як рiвний  серед  рiвних!..  Для  вiльних,  мабуть,
рiчка теплiша, лагiднiша, i небо вище, й хмари в його блакитi легшi?.. Хоч
би не розiрвалось серце в останню мить неволi!..
   Повiльно ж як мина? час!..
   Не згледiвся, як опинився аж на  Сенатськiй  площi,  бiля  моста  через
Неву. Щоб згаять час, пройшов довкола пам'ятника... Тут пролилася за  волю
кров... А чи була б та воля, якби вони  перемогли?..  Це  вiн  не  був  би
панським уже дванадцять рокiв та ще й чотири мiсяцi!.. Сьогоднi ж двадцять
п'яте, як i тодi... Дванадцять рокiв волi!.. Росiя стала б iншою.  Вкра?на
теж... Якою ж то вона була б, сердешна його Вкра?нонька!.. ?й, певно,  теж
i небо здалося б вищим, i хмари легшими, й Днiпро теплiшим,  лагiднiшим...
Була б щаслива, мабуть... Де воля, там i щастя!..
   Мiст ледь похитувався. Карет було ще мало, бо панство все  гуля?  довго
ввечерi, а вранцi довго спить. Спостерiгав, хто йде, хто ?де повз нього  в
той чи другий бiк, i мiг по тому  руховi  розгледiти  Санкт-Петербург  без
панства; якби воно заснуло i не прокинулося... Були б  це,  мабуть,  першi
веселi похорони!..
   Дiйшов до сфiнкса, вибрав затишне мiсце й сiв, щоб бачити лиш кра?м ока
Академiю, що так його сьогоднi тягла до себе, вабила. Вiн поглядав  то  на
Неву, то на знайомi вiкна квартири Карла Павловича,  куди  йому  з'явитись
треба об одинадцятiй... Сьогоднi вiн не мiг прийти ранiше... Як незворушно
тихо спливав час!.. Вже довго так  чека?,  а  не  пора.  Мокрицький  i  не
подумав, мабуть,  коли  писав  сво?  послання,  як  тяжко  буде  ждати  до
одинадцято?!..  Сошенко,  певно,  трудиться.  Дiстав  якусь   роботу   вiд
Пошехонова й тепер сидить, потi?... Чи буде й вiн у Карла Павловича?  Той,
хто знайшов його у цьому Вавiлонi, зiгрiв, у  люди  вивiв.  Без  нього  ця
врочиста мить... А раптом це все тво? фантазi?? А  раптом  йтиметься  лише
про щось буденне?.. Нi, нi!  Того  не  може  статися!  Вiн  стiльки  ждав,
надiявся...
   Тепер сидiв, зiщулившись, мов пiд ударом долi, й не смiв  поглянути  на
заповiтнi брюлловськi  вiкна.  Боже,  невже  йому  судилося  iще  й  таке,
найтяжче випробування!..
   Його зустрiв слуга Лук'ян.
   - Заходь, заходь, Тарасе, - всмiхнувся  тихо  й  приязно.  -  Давно  не
був...
   - Робота... Жуковський тут?
   - При?хав. Удвох iз графом Вi?льгорським.
   Тарасовi забило дух: всi з'?хались...
   -  I  пан  Мокрицький  тутечки...  -  додав  Лук'ян  багатозначно,  мов
прочитавши його думки. - Вони в червонiй_ _хатi...
   Легенько взяв його за плечi й повiв, неначе хворого або малого. Тарас i
справдi чувся таким слабким, що ноги йому тремтiли.
   Коли ввiйшли в "червону хату", хто був у нiй,  притихли.  Мокрицький  i
Вi?льгорський встали й  зиркнули  на  Василя  Андрiйовича,  який  стояв  з
Брюлловим бiля портрета.
   -  Добридень  вам...  -  сказав  Тарас,  шукаючи   в   очах   присутнiх
пiдтвердження сво?х надiй.
   Йому нiхто i слова не вiдказав. Натомiсть  Василь  Андрiйович  урочисто
ступив до нього, вийняв якийсь папiр з кишенi  й  подав  йому.  У  повнiй,
мертвiй тишi!..
   Тарас узяв i розгорнув. Найпершим побачив герб з орлом в овалi, а потiм
- крупно сво? iм'я:  "Тараса  Григорьева  сына  Шевченка";  над  ним  були
написанi  слова,  яких  вiн  ждав  так  тяжко  i  так   нестерпно   довго;
"Энгельгардтъ отпустилъ вечно на волю..."
   Далi вiн вже не змiг читати.  Крiзь  сльози  ледве  бачив  веселi  лиця
друзiв, якi йому щось мовили. Вiн розумiв те по  губах,  а  слiв  не  чув,
оглушений сво?м безмiрним щастям... Лук'ян подав йому вина, з його бокалом
цокнулися чи?сь бокали... Вiн пив вино, що змiшувалося з сльозами, а серце
в  грудях  гупало,  як  на  пожежу  церковний  дзвiн,  й  кричало:  "Воля!
Во-о-оля!!!"
   ...Бiг по Четвертiй лiнi?, стискаючи ?? в руцi, й не  чув  землi  попiд
собою. Воля!..
   Зустрiчнi люди кидалися вiд нього геть, а вiн  гукав  ?м  нiмо  на  всю
весняну вулицю: "Я вiльний, вiльний, вiльний!.."
   Панковi, що був похожий на управителя, який iще не так давно хотiв його
послать на стайню i вiдшмагати, вiн ледве стримався,  аби  не  крикнути  у
вiчi: "Зась!"
   Сонцю, що раптом зблиснуло мiж двох будинкiв, вiн усмiхнувся радiсно  i
показав затиснуту в руцi свою свободу. Вiн вiльний, сонце, вiльний!..
   У щедрiй зливi променiв, - та й сам немовби промiнь, - пiдбiг  до  того
дому, де жив Iван Максимович в напiвпiдвалi, i  зупинився,  щоб  перевести
подих. Вiкно було вiдчинене - весна, весна!.. I  вiн,  не  довго  думаючи,
шугнув у нього. З  трiском  упав  мольберт,  посипалися  на  землю  фарби,
пензлi...
   - Ти що, здурiв, Тарасе? - спинив його Сошенко, що також ледь  не  впав
додолу.
   - Воля! Iване, воля, воля!!
   В нестямi вiн душив  за  шию  друга,  пiдстрибував  i  все  кричав,  що
сталося, що вiн тепер на волi.
   - Де вiдпускна? - спитав Iван Максимович.
   - Ось, ось Вона! - розтис кулак, в якому нiс, мов пташку, сво?  щасливе
звiльнення.
   Сошенко взяв, уважно всю прочитав, заплакав i стис в обiймах хлопця, що
став йому за два минулi роки мов рiдний брат.
   - Iвасю мiй!.. Iвасю... -ридав Тарас, не в силi бiльше стримуватись.  -
Якби не ти!..
   - Поплач, поплач... Востанн?... Хай виллються усi крiпацькi сльози...
   Вiдчув, що радiсть гасне, немовби щось ?й стало на перепонi.
   - Ще рiки ?х проллються, крiпацьких слiз! - промовив жорстко, нiби й не
вiн тут млiв од щастя хвилину тому. - Скiльки людей в неволi!..
   - Добре, що ти вже вирвався.
   - Невже це правда?! - радiсть сплеснула знову крилами. - На волi я,  на
волi?!
   Турнув мольберт ногою,  прийняв  стiлець  i  рвучко  пiшов  навприсядки
довкруг Iвана, що й досi ще тримав, мов свiчку, згорнутий в сувiй папiр iз
волею:

   _На городi пастернак, пастернак;_
   _Чи, ж я тепер не козак, не козак!.._

   - Чого кричиш? - просунув жандарм у дверi голову. - Приснилась, мабуть,
шибениця?
   - Такi "при?мнi" речi, шановний, сняться лише панам, - сказав Тарас, не
встаючи.
   - А ти не пан?
   - Художник я, з вiдпущених.
   - Пан вiдпустив? - здивовано спитав жандарм.
   - Нi, добрi люди викупили.
   - I в скiльки ж це ?м обiйшлося?
   Тарас сказав. Жандарм лиш свиснув.
   - Дорого... - зiтхнув невдовзi. - Мав би вже  шануватися...  Хоч  довго
був на волi?
   - Сьогоднi дев'ять рокiв.
   - Угу... Ну, спи! Свiтанок скоро...
   Вiн позiхнув, замкнув неквапно дверi. I знову стало тихо.
   Так, це уже сьогоднi... Минуло дев'ять рокiв, а вiн не встиг отямитися,
напитись волi!.. Дивна у нього доля: вирвався,  щоб  стати  художником,  а
став поетом, знаним на всю Вкра?ну... Покликання! Воно весь час стояло  за
ним, художником, як злий чи добрий генiй, вихоплювало  з  руки  малярський
пензель, вкладаючи натомiсть гусяче перо... Вони з Сошенком, власне, за це
почубилися... Ну, не лише за вiршi, й за  Марусю,  коли  казати  правду...
Точнiше буде - i за Марусю, i за поезiю!..
   ...Вiн мов зiрвався  з  прив'язi:  хотiв  усе  побачити,  усе  пiзнати,
вивчити i... надолужити за згаянi сво? лiта. Брюллов збагнув ту спрагу, ще
й на правах учителя... нi, навiть просто друга, що  трохи  старший  вiком,
сприяв цьому.
   Вони були в театрi, й Карл Павлович  пiдвiз  його  в  сво?х  презручних
санях аж до дверей.
   - Чекаю вранцi, - мовив, подаючи Тарасу руку.
   - Буду.
   Тарас зiскочив на мерзлий снiг,  махнув  рукою  кучеру.  Полоззя  лунко
рипнули (бо морозець!) i споро помчали вулицею до Академi?.
   Насвистуючи легкий мотив iз  опери,  яку  вони  допiру  слухали,  Тарас
вдихнув повiтря, розправив плечi. Добре!.. Минуло лиш пiвроку, як вiн став
учнем Академi?, а як змiнилося його життя i як  вiн  сам  перемiнився!  На
ньому фрак, ?нотова розкiшна шуба, годинник, шаль,  цiпочок...  Як  там  у
Пушкiна?

   _Острижен по последней моде;_
   _Как денди лондонский одет -_
   _И наконец увидел свет..._

   Хоч не про нього сказано,  та  й  вiн  побачив  дещо  за  час,  вiдколи
визволився з крiпацтва. Тепер вiн добре зна? (на власнi очi бачив, був  на
вiдомих усiй столицi лiтературних вечорах!) весь цвiт мистецтва. А скiльки
вiн наслухався, ввiбрав у душу, в пам'ять!..
   - Гуляли десь, Тарасе? -  з'явилася  в  дверях  Маруся,  небога  ?хньо?
хазяйки дому.
   - В театрi був.
   - Iз ким же? - примружила лукаво очi.
   - З Карлою.
   - Це ж хто така? - надула пухленькi звабнi губки.
   - Професорка.
   - Бридка, напевно, й лiтня?
   - Не молода. Але бридкою ?? назвати грiх. Красуня навiть...
   - Овва! - задерла гордо кирпатий нiс Маруся. I  враз  заплакала:  -  То
йди, то йди до не?!..
   Тарас обняв за плечi дiвчину й поцiлував.
   - ?? нема?,  рибонько.  То  Карл  Брюллов,  професор  мiй,  учитель  по
Академi?.
   - А ти не брехен, часом? - перекрутила вона  на  свiй,  нiмецький,  лад
колись почуте вiд них з Iваном слово.
   - Ось  хрест  святий!  -  перехрестився.  -  А  щоб  було  мiцнiшим  це
присягання, я прикладусь до  образа,  -  чоломкнув  знову  бiлу  пухкеньку
щiчку.
   Маруся все простила й припала теж до нього.
   - Тарасе, йди вже спати! -  гукнув  Iван  сердито  i  розчинив  навстiж
вiкно.
   Маруся,  тихо  пирснувши,  втекла  додому.  А  кавалер  постояв  трохи,
охолоняючи (вiд доторку до це? рибоньки йому ста? щоразу душно),  й  пiшов
до хати.
   - Це  казна-що!  -  обурювався  Iван  Максимович  бiля  мольберта.  Вiн
працював, сердешний, вдень i вночi.
   Тарас роздягся мовчки, шаснув мерщiй пiд вогку, холодну ковдру.
   - Носять тебе чорти повсюди... - бурчав Сошенко  далi.  -  То  бал,  то
вечiр лiтературний, а то театр чи просто свято Бахуса!.. А дiло ж саме  не
робиться... Он фарби вже позасихали!.. Скажи, на ласку божу,  навiщо  тобi
те панство, тi пияки, нероби?
   - У них -  знання,  яких  менi  браку?,  вони  з  дитинства  вчилися  в
гiмназiях, унiверситетах...
   - На що вони тобi здалися, отi знання! Ти ма?ш такого вчителя, як  Карл
Брюллов, то вчися в нього; оволодiй сво?м майбутнiм фахом у повнiй мiрi!..
   - Iване, ти не розумi?ш... - почав Тарас довiрливо.
   - То вже Iван дурний для тебе? - скипiв Сошенко  дужче.  -  Ранiше  був
розумний, а став дурний?
   Тарасовi до слiз зробилось прикро. Не так вiд слiв, як вiд самого тону.
Вiн ладен був схопитись з лiжка, кинутися на шию друговi й просити в нього
вибачення за те, у чому був не винен зовсiм, та не посмiв, щось  стало  на
перешкодi.
   - Ну що це ти вигаду?ш? - сказав  натомiсть  лагiдно.  -  Для  мене  ти
навiки як батько рiдний...
   - Батька потрiбно слухатися! - не угавав Iван Максимович.
   - У чому ж я тебе не слухаюся?
   - Закинув геть навчання, гуля?ш, пишеш вiршi!..
   - Хiба це грiх - писати вiршi?
   - Ма?ш таку протекцiю,  такий  талант!  За  кiлька  рокiв  можеш  стать
академiком.  Лише  малюй,  малюй,  малюй!..  А  вiн  сидить  i  пише   про
Катерину-покритку!..
   - Чого ти в'?вся в не?, в ту "Катерину"? Не розумiю...
   - Стiльки часу потратив марно на казна-що!
   Помовчали. Заятрилась ще свiжа рана в серцi  -  смерть  Котляревського.
Коли  почув,  заплакав  i  написав  сльозами  вiрш...  Невже  i  вiн   теж
казна-що?..
   - Не гнiвайся, а ось послухай лiпше, що  написав  я  на  вiчну  пам'ять
Котляревському...

   _Праведная душе! прийми мою мову,_
   _Не мудру, та щиру. Прийми, привiтай,_
   _Не кинь сиротою, як кинув дiброви,_
   _Прилини до мене хоч на одно слово_
   _Та про Укра?ну менi заспiвай._
   _Нехай усмiхнеться серце на чужинi,_
   _Хоть раз усмiхнеться, дивлячись, як ти_
   _Всю славу козацьку за словом ?диним_
   _Перенiс в убогу хату сироти..._

   - Тарасе, ти - художник! - жбурнув Сошенко пензля, що поламався в  його
руцi. - Живописом услав народ, вiтчизну...
   - "Останнiм днем Помпе?"?
   - Не розумiю... - притих Iван Максимович. - Ти ж був  такий  захоплений
цим полотном!..
   - I зараз я в захопленнi, - сказав Тарас роздумливо. - Ну, як утну щось
отаке... Хто бачитиме його, крiм купки художникiв та меценатiв  чи  просто
снобiв? Як прислужуся таким мистецтвом людям, що ним зроблю для волi свого
народу?..
   - А вiршами ти зробиш бiльше?
   - Так. Слово ма? крила, воно  летить  iз  уст  в  уста,  його  читають,
слухають, спiвають, злившись серцем з його творцем!..
   - Ти просто шука?ш щось на  виправдання  сво?й  гульнi  та  лiнощам,  -
помовчавши, сказав Iван Максимович. - Гультя? завжди схильнi до фiлософi?.
   - Нi, намагаюся збагнути сам, що дi?ться в мо?й душi...
   - Пiзнай себе... Не думав, що ти читав Григорiя Сковороду!
   - Сократ казав те ж саме...
   - О! - тiльки й змiг промовити затиснутий в куток Сошенко.
   - Iване, я вбираю в себе, мов губка воду, мудрiсть, яка  була  вiд  нас
захована царем, панами, злиднями... I прагну пiзнати iстину...
   - Не там, не там шука?ш, брате! Бали та дружнi учти "со возлиянием"  не
мiсце для Мiнерви!
   - Ти помиля?шся. На них я те побачив, чого  не  мiг  ранiше  бачити  iз
передпокою хоромiв панських... Зна?ш, вони усi приреченi... Банкет, Iване,
пiд час чуми!..
   - Коли вже хтось приречений, то швидше ми... - зiтхнув Iван Максимович.
- Напiвголоднi, в холодi, в таких ось норах, - глянув на темнi стiни, -  у
вiчнiм страсi за день непевний завтрашнiй...
   - Сохо, ти просто виснажений i нездоровий, - сказав Тарас,  сiдаючи.  -
Ми, власне, тiльки крихти... За нами - сотнi, тисячi, мiльйони  навiть!  А
?х - мiзерна жменька...
   - Й тобi кортить ускочити до то? жменьки?
   Обурення спахнуло в ньому, немов суха солома. Та  вiн  його  утримав  i
пригасив.
   - Я вже тобi тлумачив, чого ходжу на тi бали...
   - Не вiрю!
   - Чому?
   - Бо надто вже премудро! Недавно ще був сiрий,  забитий  хлоп  -  i  на
тобi: з  Брюлловим  вiн  запанiбрата,  в  Струговщикова  -  свiй  чоловiк,
Гребiнку зве ?вгеном; не Павловичем, як ми усi, а так собi, по-простому!..
Дiвчат гарненьких зваблю?...
   - Сказав би так одразу! - гукнув Тарас. - Маруся -  ось  причина  тво?х
фiлiппiк! - зареготав. - А я вже, грiшним дiлом, було подумав!..
   Сошенко почервонiв.
   - Маруся також, -  мовив.  -  Ти  ж  вiда?ш,  що  я  повинен  ?хати  iз
Петербурга... I я хотiв... Давно люблю... А ти прийшов, забрав ??...
   - ?й-богу, не забирав! Вона сама. Я й так, i так вiд не?, аж  нi  -  до
мене горнеться...
   - Сам бачив: ти ?? сьогоднi поцiлував!
   Тарас не знав, що i казати друговi. Таки було.
   - То ненароком...
   - Брехен! Тьху!..
   - Бачиш, бачиш! - схопивсь Тарас  за  соломинку  жарту.  -  Шукай  собi
Марусю, та Богуславку, бо онiмечишся!
   Iван Максимович на те нiчого не  вiдповiв.  Щось  роздивлявся  довго  в
сво?й картинi, хапав палiтру, пензля... Нарештi мовив глухо:
   - Шукай собi деiнде хату... Марусю теж...
   - Здурiв, ?й-бо!
   - Нi. Хочу взяти ?? собi дружиною.
   I знову стало тихо. Так нiби ?м вже  не  було  про  що  й  порозмовляти
мирно, як з братом брат...
   ...Була то перша його медаль за успiхи в навчаннi й працi в рiднiй  вже
Академi?. Рiк промайнув, як свiтле, добре свято! Тепер вiн мiг сказати, що
почувають вiльнi, не панськi люди в бiдi та радостi, бо встиг зазнати того
й того. I, попри всi печалi й дрiбнi невдачi, утвердився на думцi тiй,  що
й горе людини вiльно? солодше щастя крiпака!
   Медалi ?м вручали на  урочистих  загальних  зборах,  що  вiдбувалися  в
великiй  залi,  в  присутностi  всi??  ради  Академi?,  окрiм,   звичайно,
президента, який собi мав вищий, придворний клопiт.
   Тарас прийшов ранiше, аби вiдчуть, простежити все те колись  омрiяне  i
недоступне дiйство, сiв у кутку, з якого було всiх видно i  де  самого  не
дуже бачили б. Проте його одразу ж знайшов Мокрицький.
   - Давно, давно не здибувалися! - подав тонку, неначе в музики,  руку  i
примостився поруч. - В трудах усе?
   - Допався.
   - Гляди лишень не охватися...
   - Шевченки усi мiцнi! Козацька, брате, кiстка...
   - Чого це ти насумрився?
   - Згадав братiв...
   - А-а...
   - Я на волi, а ?м же вiк, до смертi...
   - Ось вивчишся, збереш потрiбну суму та й викупиш i ?х на волю!
   - Може... А як же iншi?
   - Iншi тво? брати?
   - ?м також волi хочеться... Собацi он ланцюг огидний, а то  ж  козацькi
душi... Мiльйони душ!
   - Ти он про що...
   - Як здумаю - усе ста? немиле!
   - Не брав би так того до серця,- сказав небавом  Аполлон.-  Ми,  брате,
лиш художники, спiвцi краси...
   - А хто ж бiду спiватиме? Хто возвеличить отих малих рабiв нiмих,  яких
пани i за людей не мають?..
   - Змiнився ти, - сказав Мокрицький з подивом. - За рiк такий став...
   - Бачив, як пiсля холоду, - коли пригрi? сонечко й покропить дощ, - усе
росте? Аж шелестить! Бо довго ждало, купчило житт?ву силу...
   - Вiршi закинув зовсiм?
   - Вони менi жить не дають, триклятi! I малювать... - махнув рукою.
   - Якось зайду, покажеш...
   - Лаятимеш, що не займаюсь дiлом, а казна-чим?
   Мокрицький здвигнув плечима:
   - Вiршi - мистецтво теж.
   - Сошенко ?х вважа? за витребеньки.
   - I що ж ви з ним, Тарасе, не  подiлили?  Такi  були  друзяки.  Я  дещо
чув...
   - Ат, просто дурнi цапи!
   - Cherchez la femme...
   - Що ти сказав? Це нiби щось по-французькому?
   - Шукайте жiнку...
   Тарас на те не мав чого вiдповiсти. Сошенко не допомiг  сво?й  напастi,
вигнавши його з квартири. Маруся знайшла його, Тараса, i на новiй...
   - Ти чув, вiн ?де в Нiжин.
   - Коли?
   - Не знаю. Справа вже, кажуть, вирiшена...
   З бiчних дверей тим часом вийшла поважна рада Академi? i  зайняла  сво?
мiсця. Почався врочистий акт.
   Тарас дивився, слухав, виходив сам до столу одержувати свою  медаль  зi
срiбла, та десь пропав той настрiй,  з  яким  прийшов  на  зiбрання,  щось
муляло йому в душi...
   - Поглянь, поглянь на Григоровича, -  шепнув  йому  Мокрицький.  -  Яка
достойнiсть царська, i кожне слово виважене , на терезах... Вельможа!
   - Бо вiдчува? силу,  -  сказав  Тарас.  -  Без  нього  i  президент,  i
вiце-президент одразу б сiли на мiлину.
   Медаль чомусь була холодна й тьмяна,  як  i  його  душевний  настрiй...
Може, це все тому, що пригадав свою рiдню, Кирилiвку?.. А може, всю обiдню
знов  зiпсував  йому  Iван  Максимович?..  Вiн  чоловiк  тихенький,  проте
настирливий та беручкий... Згадав, як вiн тебе  настирливо  виводив,  наче
Мойсей, з ?гипетсько? неволi? Чи як не дав спокою анi собi, анi Брюллову з
усiм його синклiтом, аж доки визволили вони  тебе?..  Як  ввiв  та?мно  до
рисувальних класiв i явно - в хату ?вгена Павловича Гребiнки?..
   Аж стало душно. За що ж вони  горшки  побили?  Маруся  -  лише  остання
крапля, що переповнила... Ат, що там дiвчина i все, що ?х  вiдчужувало,  у
порiвняннi з тим, що ?днало, зближувало!.. Iван тепер по?де на  Укра?ну  -
нещасний, хворий, скривджений i розчарований в найвищих людських чуттях...
Той велiй друг, якого, власне, вiн сотворив, постав на нього!.. Так чи  не
так, а вiн гада?, певно, що зна? правду... Зрада найближчих друзiв -  наче
глибока рана в грудях... Навiщо тобi здалась, Тарасе, та бiлолиця нiмочка?
Нехай би брав ?? собi за жiнку Iван Максимович!..  У  Нiжинi  знайде  собi
чорняву. В стрiчках, коралях й вишитiй по рукавах сорочцi... Там жде якась
кирпатенька, з бровою, нiби ластiвчине крило!..
   - Ти що, не  ма?ш  де  ночувати?  -_  _спитав  Мокрицький  голосно.-  3
Михайловим не помирився?
   - Та нi...
   - Чого ж сидиш? Крiм нас, уже нема нiкого в залi.
   - А й справдi!.. - глянув з подивом i рвучко звiвся.
   На набережнiй узяв за лiкоть друга i попросив:
   - Ходiмо вдвох... провiда?мо Сошенка... А то по?де...
   - Добре, видать, почубилися!
   - Та як сказати... Дiти не  можуть  бути  копiями  батькiв...  I  друзi
також.
   - Хтозна...
   - Нема людей, якi були б однаковi. Близнята й тi лиш зовнi схожi.
   - Правда...
   - Пардон! Прошу пробачення! - заледве не збив_ _?х з нiг високий пан  в
окулярах.
   - Елькан! - зрадiв Мокрицький. - Куди бiжиш?
   - На похорон.
   - А звiдкiля?
   - З весiлля.
   - Знайомтесь!  Це  вiдомий  фейлетонiст  i  театральний  критик,  а  це
художник, теж учень Карла Павловича, Тарас Шевченко.
   - Менi при?мно дуже... - подав Елькан м'яку, спiтнiлу руку.
   - Не впiзна?ш? - спитав Мокрицький критика i пригорнув Тараса.
   Елькан поглянув  пильно,  дiстав  хустинку  й  витер  ретельно  скельця
окулярiв.
   - Не мав, як кажуть, честi...
   - А пам'ята?ш того хлопчину, що в нас питав дорогу  до  Академi??  Бiля
Неви, весною... I ти його...
   - Жарту?ш?
   - ?й-богу, вiн.
   - Воiстину метаморфози!.. - розвiв Елькан руками.  -  Таки  знайшов?  -
спитав уже в Тараса.
   - Вже рiк учусь...
   - То ти i ? той дiамант з народу, якого викупили Брюллов з Жуковським у
Енгельгардта?!
   - Вiн, Олександре Львовичу, - сказав  поспiшно  Аполлон,  вiдчувши,  що
надто вже безцеремонно мовлено.- Прошу любити й жалувати!
   - Жаль, жаль, що я вже мушу  бiгти!..  -  зiтхнув  Елькан.  -  А  втiм,
небiжчик може i зачекати... Махнемо, братцi, до "Капернауму"?
   Мокрицький був не проти. Й Тарас не став на перешкодi, дав "вiдпускну".
   - Ви йдiть, - сказав, - а в мене ? нагальне дiло.
   - Справдi, у нього дуже-дуже нагальне дiло, - спинив  Елькана  Аполлон,
узяв його пiд руку й повiв у райськi кущi для тих, хто любить чарку.
   - Юначе, ми ще стрiнемося! - через плече гукнув Елькан Тарасовi.  -  Au
revoir, mon ami![5]
   Сошенко вже складав потроху  речi.  Не  здивувався  його  приходовi,  а
навпаки, був радий, хоча i виду не подавав.
   - Сiдай, спочинь,- пiдсунув йому стiлець.
   Слухняно сiв, дивився на дорогу людину й не мiг нiяк  повiрити,  що  не
приходив сюди, не бачив ?? три мiсяцi.
   - Пробач менi... Я завинив, Iване, перед тобою... -  сказав  тремтливим
голосом, немов чужим.
   -  Обо?  добрi...  -  буркнув  Iван  Максимович.  I  раптом  вдався  до
фiлософi?, чого за ним ранiше не помiчалося: - Як будемо отак сваритись за
казна-що, не знатиме народ наш щастя-долi. А з ним i ми...
   - По?деш на Укра?ну!.. - зiтхнув Тарас.
   - Не заздри, - торкнувся його плеча Сошенко. -  Не  зна?ш,  яка  платня
мiзерна в тому училищi... Тут злиднi, там...
   - Садки цвiтуть, напевно!.. А ряст, барвiнок!.. Боже,_ _як я  давно  не
був у нас удома, на Укра?нi!.. Аж цiлих десять рокiв!..
   Сошенко теж задумався. Лице його осяялося якимось милим спогадом.
   - Можливо, я одужаю на тiй красi... - озвався згодом тихо.
   - Недаром кажуть, що й "дым отечества нам сладок и приятен".
   - Спасибi, що завiтав... - утер сльозу Сошенко. I осмiхнувся: - Як  там
iде навчання?
   Тарас дiстав медаль з кишенi й подав йому.
   - Вiтаю!.. Даремно я тодi на тебе так нападав.
   - А може, й нi...
   - Я радий тво?му успiховi! - промовив, нiби скинув з  плечей  тягар,  i
простягнув медаль господаревi.
   - Вiзьми собi на спомин, - сказав Тарас.
   - Та що ти, що ти!
   - Справдi. Коли по совiстi - вона твоя!
   Iван  подумав  трохи,  тримаючи  медаль  на  витягнутiй  правицi,  тодi
всмiхнувся радо й поклав ?? на столик.
   - Спасибi. Буду згадувати...
   Вiн пiдiйшов, обняв Тараса й поцiлував. Заплакав. Неначе знав  напевно,
що ?хнi шляхи розходяться; i не на день чи мiсяць, а на роки...
   ...Вже ?дучи,  Iван  гукнув  йому  останнiй  свiй  заповiт:  "Тримайсь,
Тарасе, Штернберга!.." I от вiн  радий  був  би,  та  десь  той  Штернберг
бродить по Оренбуржчинi, а вiн живе з Михайловим, точнiше, найма? на  двох
iз ним квартиру на Сьомiй лiнi? в будинку панi Аренс.
   Сюди й прийшов до нього ?вген Гребiнка. Сiявся нудний осiннiй дощик,  i
гiсть добряче вимок.
   Тарас стягнув шинель iз нього i витрусив ?? в порожньому й вiд того  аж
лункому передпоко?.
   - На бiльше вже вибачай, ?вгене, сушити нiде,  -  мовив,  беручи  також
важкий з негоди капелюх.
   - Я ненадовго, - мерзлякувато повiв ?вген плечима.
   - Проходь туди, там затишнiше, - вказав  Тарас  рукою  на  ?хню  власне
хату. - Сiдай, - подав йому стiлець, який уже ледь животiв.
   - ?хидний дощ... - потер Гребiнка_ _руки_. -_ А де Михайлов?
   - Хтозна. Блука? десь.
   - Ти чув такого - Мартос, Петро Iванович?
   - Нi.
   - Вiн прийде до тебе, щоб змалював  його  портрет.  Заплатить  добре  -
грошики у нього водяться... I ще одне... - обвiв кiмнату поглядом. - Де ти
храниш сво? папери з вiршами, сирiч рукописи?
   - Пiд лiжком, он в коробцi. А що?
   - Нiчого... Просто так поцiкавився...
   Лукава, тиха усмiшка свiтилася в його очах.
   - То як там наша "Ластiвка"? - спитав Тарас.
   - Ще в клiтцi, - махнув ?вген  рукою  i  посмутнiв.  -  Панок  оцей,  -
вернувся до попереднього, - не густо ма? розуму, а гонором його господь не
обiйшов, i тягнеться вiн до людей вiдомих,  талановитих...  От  я  собi  й
подумав... Ну, зна?ш, я напевно, уже пiду! - пiдвiвся.  -  Прохання  ?  до
тебе: тво? папери з вiршами нехай лежать i далi у тiй коробцi... Згода?
   - Нехай лежать, - стенув Тарас плечима. - А де ж ?м ще лежати!..
   - Сошенко пише?
   - Нiби у воду канув.
   - Дивно... То на коли призначиш сеанс Петровi Йвановичу?  -  всмiхнувся
знову.
   - Мабуть, нехай приходить завтра. О п'ятiй вечора.
   - То будь здоров! - подав уже зiгрiту, ласкаву руку. - Злупиш  побiльше
з нього, - кинув у передпоко?, - бо ще образиться.
   - Послати треба братовi. Просив оце...
   - На ловця, як кажуть, i звiр бiжить.
   - Дорога ложка до обiду.
   - На цiй мовi будьте здоровi!
   Жартуючи, потисли ще раз руки, й Гребiнка знову пiрнув у мжичку.
   Мартос прийшов точнiше, нiж пароплав iз Ревеля. О п'ятiй рiвно  почувся
стук у дверi, й дебелий пан, рокiв пiд тридцять, упхався в хату.
   - Здрастуйте!.. - гукнув, чомусь вiдсапуючись, хоча  пiднявся  лише  на
другий поверх. - Пiд небеса забралися...
   - До бога ближче, - скромно сказав Тарас.
   - Я - Мартос, Петро Iванович. А ви -  Тарас  Шевченко?..  -  скосив  на
лiжко очi.
   - У  мене  все  готове.  Сiдайте  ось  тут,  -  подав  стiлець,-  та  й
розпочнемо.
   - Дякую, - вмостився важко. - Витрима??
   - Сидiть лишень спокiйно... Лице лiворуч трохи, до свiтла... Так...  Не
рухайтеся!..
   Узяв картон з папером та олiвець, примружився,  щоб  роздивитись  краще
лице моделi... Що вiн весь час  косить  очима?  Не  бачив  зроду  лiжка?..
Намалювати б його отак! Мов вигляда? чужих курей у шкоду...
   - А що то у  вас  таке?  -  спитав  Петро  Iванович,  як  тiльки  сеанс
скiнчився. - В коробцi тiй?..
   - Пiд лiжком?
   - Так.
   - Порою, коли журба на душу ляже, беру й пишу...
   - Виходить, то вашi вiршi?
   - Можна i так назвати...
   Мартос зiрвався з мiсця, витяг на свiт коробку й_ _взяв_ _перший-лiпший
аркушик. Поспiшно одяг пенсне i прочитав уголос:

   _Над рiчкою, в чистiм_ _полi_,__
   _Могила чорнi?;_
   _Де кров текла козацькая,_
   _Трава зеленi?..._

   Полiз по другий аркуш.
   - Багато у вас такого дива?
   - Та трохи ?...
   Гiсть сiв на лiжко, поруч поставив коробку, виповнену папером,  i  став
читати. Мовчки, забувши, певно, де вiн й чого прийшов.
   - А можна менi додому взяти? - спитав нарештi.
   - Що ви! - гукнув Тарас. - Навiщо?
   - Я покажу Гребiнцi. Й коли йому сподобаються, то надрукую.
   Вперше йому таке пропонували, й Тарас не знав, як бути. Гребiнка взяв у
нього - торiк ще - кiлька вiршiв для альманаху "Ластiвка"...
   - То як?
   - Не знаю... Виб'ють мене за них панове критики!
   - Ми теж не ликом шитi - захистимо! Ви зна?те, напевно,  Корсакова?  То
це мiй друг.
   Звичайно, вiн не раз стрiчався з Корсаковим на  вечорах,  в  театрах  i
знав, що той не тiльки пише про се, про те, а й служить цензором. Кортiло,
правду кажучи, пустить  у  свiт  сво?  творiння  словом...  Гребiнка  щось
загаявся iз альманахом... А те, що в цiй коробцi, йому  здебiльшого  давно
вiдоме, читане i  навiть  палко  схвалене.  Мокрицьким  теж.  Хоч  Аполлон
художник - на вiршах зна?ться!..
   - То як, довiрите менi свiй скарб, Тарасе?
   - Берiть, - нарештi зважився. - Та не згубiть дивiться!
   - Побережу, яко зiницю ока! - врочисто мовив Мартос i згрiб усi папери.
   Коли при?хав вдруге, то попросив, вручаючи Тарасовi коробку:
   - Ми вдвох з ?вгеном Павловичем не можемо навести лад. Будь ласка,  все
прогляньте, пронумеруйте аркушi, поправте, що бажа?те, i... -  усмiхнувсь,
чекаючи, щоб запитав, - i будемо робити книжку!
   Тарас стояв, уражений словами про видання, й не чув, що Мартос йому iще
розказував... Тепер його поезi? побачать свiт! Пiдуть  мiж  люди,  зможуть
заговорити до будь-кого, збудити думку... Леле!..
   - Вiн прочитав та й стогне: "Це щось таке, таке!..", а слiв  знайти  не
може... - долинула до  нього  мова  гостя.  -  ?вгену  Павловичу  забракло
слiв!.. I я скажу: чудово! Я прочитав про Катрю сво?й дружинi  -  плакала.
Сидить,  Тарасе,  й  плаче!  Тихенько,  так,  беззвучно.  Мов   скам'янiла
жiночка...
   Зробив сеанс коротшим, бо пензель йому тремтiв. I тiльки Мартос вийшов,
сiв до роботи. Вперше свiдомо сiв. Не тiльки, аби вiдбитися чи вилить душу
словом, сiв, щоб навести у вiршах лад... Це  ж  досi  вiн  не  читав  отак
пiдряд, не вдумувався, чи до ладу, - писав i все. Бувало, правда, тягнувся
до цих рядкiв, журився над ?х недолею або читав  тихенько  якусь  поему  й
плакав; коли нiхто не бачив... Тепер  же  вiн  осмислював  i  кожне  слово
пробував, чи золоте. Мiсцями сам не вiрив, що написав, що  це  його  болi,
його журба... Веселого було так мало в його поезi?, як i в життi...  Порою
геть забував про  книжку  i  Петербург,  витав  у  полi,  в  рiднiй  сво?й
Кирилiвцi, бо всi пейзажi списував iз кра?видiв свого дитинства,  з  мило?
його душi Вкра?ни... Послати б ?й цi думи, цi щирi сльози сина, що  прагне
щастя матерi й тому стражда? тяжко, безсилий щось зробити, допомогти!.. Бо
тут, бо тут... Накинуться на нього гречi, кукольники, якi,  аби  подужали,
давно пiд корiнь вирубали б всi  iншi  мови.  Хтось  захистить,  звичайно,
дасть одкоша тим мракобiсам в бiлих, як снiг, манiжках, та як-то  ?м,  цим
вiршам бiдним, матиметься в такiм багнi!..

   _Думи мо?, думи мо?,_
   _Лихо менi з вами!_
   _Нащо стали на паперi_
   _Сумними рядами?.._

   Схопив перо, знайшов ще  чистий  аркуш  i  записав.  Одразу  ж  прийшло
продовження:

   _Чом вас вiтер не розвiяв_
   _В степу, як пилину?_
   _Чом вас лихо не приспало,_
   _Як свою дитину?.._

   Мiняв свiчки.  Печалився.  Втирав  невольнi  сльози.  Й  писав,  писав,
виспiвував себе самого, душу  свою  стражденну,  якiй  усе  на  цiй  землi
болiло... Вже за вiкном давно стояла чорна пiвнiчна нiч,  вже  спав  давно
будинок, мiсто... Спала десь Укра?на, зморена в сво?й тяжкiй  недолi...  А
вiн писав, висотував з душi слова, й кривавилась на тому мiсцi рана...

   _Думи мо?, думи мо?,_
   _Квiти мо?, дiти!_
   _Виростав вас, доглядав вас,_
   _Де ж менi вас дiти?_
   _В Укра?ну iдiть, дiти!_
   _В нашу Укра?ну,_
   _Попiдтинню, сиротами,_
   _А я - тут загину._
   _Там найдете щире серце_
   _I слово ласкаве,_
   _Там найдете щиру правду,_
   _А ще, може, й славу..._
   _Привiтай же, моя ненько,_
   _Моя Укра?но,_
   _Мо?х дiток нерозумних,_
   _Як свою дитину..._

   Гойднувся вогник свiчки, з  дверей  вiйнуло  холодом.  Оглянувся  i  не
повiрив сво?м очам - в порозi стояло щось  велике  i  волохате!..  Щоб  не
всмiхнулося, злякався б, мабуть, добре.
   - Година друга ночi, а вiн сидить! Коли б iще за малюванням! - рявкнула
нараз проява.
   - Вася! Штернберг! - метнувся Тарас до друга. - Васю, а  я  тебе  чекаю
вже цiлу осiнь!..
   Поцiлувавши Штернберга, Тарас узявсь знiмати з  нього  кожуха  й  теплу
шапку. Вася, що вже розм'як, зiгрiтий теплом i зустрiччю, враз схаменувся:
   - Там же, внизу, вiзниця й речi мо? на санях!
   Жартуючи, побiгли в двiр,  принесли  все  i  розсупонили  нарештi  Васю
Штернберга.
   - Ну як там, як на  Оренбуржчинi?  -  спитав  Тарас,  що  заздрив  його
по?здцi, його новим i, певно, цiкавим враженням.
   Василь притих одразу i спохмурнiв.
   -  Страшна  земля,  страшнi  порядки...  -  мовив  потому,  нiби   геть
проганяючи якiсь  недобрi  спомини.  -  Не  приведи  господь  там  жити  i
працювати!..
   Вiн так сказав це болiсно, з таким глибоким  смутком,  що  аж  Тарасовi
мороз  пiшов  по  спинi.  Вiн  теж   притих,   згорнувся,   чогось   немов
жахнувшись...
   - Все пишеш? - весело спитав Василь.
   - Знайшовся один панок, який береться видати сво?м накладом книжку.
   - То це ж чудово!
   Рвучко ступив до столу, вихопив iз купи аркушiв той, що лежав  нерiвно,
i прочитав:

   _Перебендя старий, слiпий,-_
   _Хто його не зна?!_
   _Вiн усюди вешта?ться_
   _Та на кобзi гра?..._

   Поклав поволi аркуш i мовчки рушив до чемодана, який стояв бiля дверей.
Розкрив, порився в ньому й дiстав малюнок, виконаний пером i тушшю.
   - А ось тобi й фронтиспiс, - подав Тарасовi.
   То був кобзар, що примостивсь на призьбi  й  грав  щось  сумне.  Побiля
нього стояв маленький поводир, до нього лащилася собака...
   - Спасибi! Дуже гарно,
   - Зроблю офорт...
   - Ти справжнiй друг!
   - А назва ? вже?
   - Назви ще не придумав,  -  сказав  Тарас,  вдивляючись  у  поле,  ледь
позначене на дальнiм планi.  Немов  вiтряк  на  обрi??..  -  А  може,  так
назвати, як i малюнок? - з'явилась раптом думка."Кобзар"...
   - Слiпий спiвець... Наш, укра?нський безсмертний бард... Годиться!
   - Ти добрий генiй, Штернберг! - схопив Тарас в обiйми друга...
   ...Уже весною, в квiтнi, "Кобзар", як мовиться, побачив свiт. Та й  сам
Тарас за цi чотири мiсяцi встиг побувать на тому свiтi i народитись знову.
Тиф причавив ще в груднi, й щоб не друзяка Пономарьов, що взяв його в свою
квартиру в Академi? i доглядав, немов малу дитину, хто зна, чи  вiн  дожив
би до дня, коли змiг глянути щасливим оком  на  первородну  книжку.  Як  i
гадав, у петербурзьких лiтературних колах ?? помiтили й заговорили - кожен
на свiй манiр. Ще книжка, вважай, не встигла вийти з друку,  а  вже  пiшли
рецензi?. Захисники iмперi? накинулися на нього, нiби  голоднi  пси:  нема
тако? мови, нема народу, отже, й  не  може  бути  таких  поетiв!  Iншi  ?м
заперечували. В салонах теж зчинилася полемiка...
   I в цю гарячу пору ?вген Гребiнка згукнув також громаду на дружню добру
бесiду.
   Штернберг був саме  "хворий"  небогою  Грицька  Тарновського,  й  Тарас
подався на Петербурзьку сторону в Кадетський корпус сам.
   ?вген зустрiв, як брата, обняв i мовив весело:
   - Ну й наробив ти шелесту! "Кобзар" твiй  збурив  публiку,  розмежував.
Послухай, що розказу? тут пан Маркевич!..
   Тарас вклонився одразу  всiм,  устигши,  проте,  вловити  цiкавi,  ледь
здивованi чужi й знайомi погляди.
   - Миколо Андрiйовичу, нум розкажiть, будь ласка, ще ось Тарасовi про ту
розмову, що вiдбулася в Нестора!
   Маркевич пригладив чуба, що вже почав сивiти, i посмiхнувсь у вуса:
   - Та що його розказувати... Пан Кукольник ледь не сказився, як прочитав
твою, Тарасе, книжку. Кричав - аж пiна  з  рота  бризкала  -  на  бiдолаху
Мартоса й проголосив анафему  тобi  й  тво?й  поезi?.  Вона,  -  вопив,  -
шкiдлива i небезпечна. Давно, давно  заборонити  треба  так  званi  "мови"
польську й малоросiйську!.. А Мартос так злякався,  що  цiлий  вечiр  била
його пропасниця, i вiн прокляв той день i ту годину, коли прийшов до  тебе
й надумав це злощасне дiло...
   - Хай не бере пан Мартос собi багато до голови, -  сказав  Гребiнка.  -
Думати вона не дуже здатна... Бажав хоч крихту слави, то й ма? тепер ??!..
- всмiхнувся. - А дiло, браття, зроблено, i книжка  -  ось  вона!  -  узяв
"Кобзар" зi столу. - Ми тут читали вголос, ждучи твого приходу,  -  сказав
уже Тарасовi.
   - Як же ви довго так ховалися з таким безцiнним даром?  -  спитав  Iван
Пана?в, що був постiйним членом гуртка Гребiнки.
   - Просто мене вважали досi лише художником, - всмiхнувся йому Тарас.  -
I лаяли, коли писав словами...
   - Принаймнi я не лаяв! - пiднiс Гребiнка руки.
   - Та й не хвалив! - зiтхнув Пана?в. - Вiчна бiда - не бачимо таланту  в
ближнiх, шука?м десь подалi!
   - Я навiть взяв у нього вiршiв для альманаху "Ластiвка". Iще  два  роки
тому, - не мiг ?вген погодитися.
   - I де ж вона, та птаха?
   - Сидить, нiяк не вилетить...
   - Тож-бо й воно. А тут такий... такий поет!
   Тарасовi аж стало страшно вiд цих похвал. Вiн був i сам  упевнений,  що
може щось  зробити  корисного  для  Укра?ни  найбiльше  як  художник.  Вже
намагався  навiть,  скомпонувавши  аж  двi  картини:   одну   про   смерть
Хмельницького, а другу про дружню учту козакiв. I  на  тобi!  Його  та?мнi
думи, що виливалися в хвилини болю  й  розпачу,  взяли  його  на  крила  й
несуть, несуть!..
   Чи це йому здалося, чи й справдi ген, куди заледве сяга? свiтло, сидить
козак?.. Примарилося...
   - Росiя - це не тiльки Булгарiн, Кукольник та  iже  з  ними!  -  сказав
Струговщиков, напевно, комусь на щось вiдповiдаючи. -  ?  й  iнша,  краща,
вища...
   Й запала тиша.
   - Добре було б, Тарасе, щоб ти утнув що-небудь нам iсторичне, - озвався
дуже вчасно вусань Маркевич. Кажуть, вiн  написав  "Iсторiю  Малоросi?"  i
досi ще весь у ?? глибинах, неначе сом у доннiй ямi.
   - Зна?те, я вже утнув... - сказав Тарас несмiливо. - Нi, ще не втнув, а
тiльки тну,- всмiхнувся.
   - Про що? - спитали одразу в кiлька голосiв.
   - Та-а... Колi?вщину.
   - А можеш щось прочитати?
   - Зможу, - озвався хрипко.
   Гребiнка встав, налив йому вишнiвки  i  знову  сiв.  У  хатi  було  так
тихо-тихо, що аж в ушах дзвенiло.
   Не випивши, Тарас почав по пам'ятi:

   _Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали._
   _Встали, подивились на той Чигирин,_
   _Що ви будували, де ви панували!_
   _Заплакали б тяжко, бо ви б не пiзнали_
   _Козацько? слави убогих ру?н._
   _Базари., де вiйсько, як море червоне,_
   _Перед бунчуками, бувало, горить,_
   _А ясновельможний, на воронiм конi,_
   _Блисне булавою - море закипить..._

   Читав i нiби бачив той чигиринський козацький  празник,  коли  освяченi
були ножi. Сам дивувався - пам'ять тримала мiцно кожен рядок поеми, слово,
хоч написав цей шмат давно й вiдтодi не перечитував, трудився далi...
   Коли дiйшов до мiсця, яке найбiльше його самого  хвилювало,  надпив  iз
чарки, витер уста долонею i мовив, дивлячись на вогник свiчки:

   _"Молiтесь, братiя, молiтесь! -_
   _Так благочинний начина.-_
   _Кругом святого Чигирина_
   _Сторожа стане з того свiту,_
   _Не дасть святого розпинать._
   _А ви Укра?ну ховайте:_
   _Не дайте матерi, не дайте_
   _В руках у ката пропадать._
   _Од Конашевича i досi_
   _Пожар не гасне, люде мруть,_
   _Конають в тюрмах, голi, босi..._
   _Дiти нехрещенi ростуть,_
   _Козацькi дiти; а дiвчата!.._
   _Землi козацько? краса,_
   _У ляха в'яне, як перш мати,_
   _I непокритая коса_
   _Стидом сiчеться; карi очi_
   _В неволi гаснуть; розковать_
   _Козак сестру свою не хоче,_
   _Сам не соромиться конать_
   _В ярмi у ляха... горе, горе!_
   _Молiтесь, дiти! страшний суд_
   _Ляхи в Укра?ну несуть -_
   _I заридають чорнi гори._
   _Згадайте праведних гетьманiв:_
   _Де ?х могили? де лежить_
   _Останок славного Богдана?_
   _Де Остряницина сто?ть_
   _Хоч би убогая могила?_
   _Де Наливайкова? нема!_
   _Живого й мертвого спалили._
   _Де той Богун, де та зима?_
   _Iнгул щозиму замерза?, -_
   _Богун не встане загатить_
   _Шляхетським трупом. Лях гуля?!_
   _Нема Богдана - червонить_
   _I Жовтi Води, й Рось зелену._
   _Суму? Корсунь староденний:_
   _Нема журбу з ким подiлить._
   _I Альта плаче: "Тяжко жити!_
   _Я сохну, сохну... де Тарас?_
   _Нема, не чуть... не в батька дiти!"_
   _Не плачте, братiя: за нас_
   _I душi праведних, i сила_
   _Архiстратига Миха?ла._
   _Не за горами кари час._
   _Молiтесь, братiя!"_
   _Молились,_
   _Молились щиро козаки..._

   Коли замовк, у повнiй, мертвiй тишi пiдвiвся хтось у глибинi  свiтлицi,
й  помiж  похилених,  нiмих  голiв  до  нього  вийшов  стрункий  козак   з
заплаканими очима, обняв, притис  до  себе.  А  потiм  слiпо  вiдсторонив,
знайшов устами руку й поцiлував.
   - Ну що ти, що ти, Якове?.. - пiдбiг Гребiнка.
   Якось уже так сталося, що вийшли в мiсто вони удвох_  _iз_  _Яковом.  I
дивно й лоскiтно було душi Тарасовiй, так нiби вiн перелетiв  зненацька  в
часи минулi, давнi. Побрязкуючи острогами, по праву руч  од  нього  ступав
козак!.. Живий, високий, дужий!.. Не мiг йому казати "ви" й  тому  озвався
просто, по-панiбратськи:
   - То мовиш, ви нащадки сiчовикiв, якi втекли  пiсля  розгрому  Сiчi  за
Дунай, а потiм аж на Кубань?
   - Еге ж. Станицi  нашi  так  само  звуться,  як  куренi:  Щербинiвська,
скажiмо, Канiвська, Iрклi?вська та Пластунiвська...
   - I як же вам на тiй Кубанi? Ще воля ??
   - Та, ма?мо... - поправив шапку  Якiв.  Помовчав  трохи  i  доказав:  -
Б'?мося тiльки за чортзна-що, кладемо марно голови!..
   - Бунтують тi, черкеси?
   - Людьми всiм бути хочеться...
   - Це правда... Я, мiй друже, два роки лиш на волi...
   - Був крiпаком?! - стис Кухаренко шаблю.
   - Двадцять та ще й чотири роки!..
   Зiйшли на мiст через Малу Неву. Спинилися навпроти мiсячно? дороги.
   Якусь часину мовчки дивилися, як мерехтить  Нева  у  сяйвi  мiсяця,  як
почина темнiшати на небi шпиль Петропавловсько? фортецi.
   - В якому чинi будеш? - спитав Тарас.
   - Полковник. Чи курiнний по-нашому.
   - А козаки шанують тебе?
   - Напевно...
   Замовкли знов. Пiшли мостом, бо стало свiжо: ночi лишилась жменька.
   - Змiг би  ти  стать  отаманом?  -  спитав  Тарас.  Поглянув  скоса  на
Кухаренка й додав, чи то жартуючи, чи то всерйоз: - При?ду колись до вас у
Чорноморiю, i ти мене зустрiнеш вже на кошi... Страх хочеться менi  побути
у кошового в гостях!..
   - Ну, коли так, то стану... - всмiхнувся скупо Якiв...
   Щастить же, боже праведний, йому на добрi зустрiчi,  на  щирих,  вiрних
друзiв!..
   Коли заснув над ранок, в'язниця йому також подарувала при?мну  зустрiч.
Наснився Вася Штернберг та Айвазовський. Все, як було насправдi, коли вони
сiдали на пароплав, щоб вiдпливти до Рима. Й лише одне  порушувало  веселе
те прощання: Тарас вже знав, що  друг  його  назавжди  залишиться  на  тiй
землi, проте не мiг сказати хтозна-чому. Стояв i мовчки плакав...
   А Вася радiсно махав рукою з палуби i щось гукав, аж  поки  видно  було
його...
   Хоч мало спав, прокинувся, як тiльки клацнув замок у дверях.  Знав  би,
що iталiйська тверда земля вiзьме навiки Штернберга, не вiдпустив би!..
   - Вже не спите? - здивовано спитав Сидоренко.  -  Я  ж  вам  казав,  що
звикнете...
   - Сьогоднi в мене свято, - сказав Тарас, пiдводячись.
   - День iменин?
   - День виходу на волю...
   - Слава богу! - зрадiв земляк. - Сьогоднi вас випустять?
   - Ти, братику, не зрозумiв, - зiтхнув Тарас.  -  Я  мовлю  про  те,  що
сталося аж дев'ять рокiв тому, як викупили мене з крiпацтва.
   - А я вже був подумав...
   - Й за те спасибi, що порадiв!.. А що, як ми з тобою добудем шкалика?..
   - У нас цього не можна, - оглянувся солдат на дверi. - I не просiть!
   - Не можна, то не можна... Не в чарцi щастя, правда? Добудь хоч чаю,  -
вийняв з кишенi грошi.
   - Миттю! - зрадiв Сидоренко, що не потрiбно йому порушувати iнструкцiю.
- Вмивайтеся. А я - в трактир!
   Не встиг напитись чаю, як раннiй гiсть до хати.
   - Добридень вам, добридень!.. - почав з порога весело. - Хлiб-сiль!
   - Хлiб-чай... - озвався хмуро. Йому вже встиг набриднути оцей  колишнiй
вчитель.
   - Такого дня i пити чай!.. - скривився слiдчий. - Сидоров!
   - Я тут, вашбродi?! - шмигнув солдат у дверi.
   - Бiжи в трактир й вiзьми на мiй рахунок щось випити i закусити. На двi
персони.
   - Слухаюсь!
   Сидоренка неначе вiтром здуло.
   - Шевченко, ви учора  у  генерала  були  бiльш-менш,  -  сказав  Попов,
сiдаючи. - Я потерпав, ждучи, що ви зiрветеся  на  свiй  лукавий,  ?хидний
тон... О, я забув вас привiтати iз двадцять  другим  квiтня!  Напевно,  ви
тодi були найщасливiшi од всiх людей?
   - Був, та загув, - похмуро сказав Тарас.
   - Якби ж то знав, де падатимеш... - пiдтримав його Попов.
   - Хто зна?, той не пада?.
   - Цiкаво... Правда, злочини  творять  свiдомо,  знаючи,  що  може  бути
кара... I все ж творять!
   - У цьому я... Ви ж зна?те, яка освiта в мене.
   - Освiта нiби й справдi... А вiдповiдi да?те точнi. Такi, неначе ?х вам
нашiпту? якийсь юрист...
   - Правдивi, тому i точнi.
   - Можливо, й так... - примружив слiдчий бiлi, ледь-ледь помiтнi вi?.  -
Принаймнi ми вже вiримо,  що  ви  формально_  _не  входили  до  Товариства
укра?но-слов'янського...
   - Я ж вам казав!
   - Бо ви людина куди серйознiша, нiж цi професори та вчителi...
   Тарас вiдчув, що слiдчий йому готу? пастку, i насторожився.  Бач,  друг
знайшовся щирий! Впо?ти хоче й випитати... Що у тверезого в головi,  те  в
п'яного на язицi... Йому весь час тут тичуть у вiчi п'янством,  нiби  його
взяли пiд тином в обiймах Бахуса! Для них мужик без оковито? - що вiз  без
колеса. Облаяв пана - п'яний, сказав якомусь здирцi, хто вiн такий, -  пiд
чаркою, царя згадав недобрим словом...
   До камери ввiйшов Сидоренко, поставив спритно тацю на столик,  внесений
його товаришем, i зняв серветку, якою були накритi страви.
   - Приступимо? - спитав Попов i глянув так на вартових, що  тi  за  мить
iзслизли.
   - А як уп'юсь?
   - Нiчого. Тут i  проспитеся  з  богом...  До  речi,  спершу  треба  ось
пiдписатися, - дiстав папiр. - Бо скажете,_ _що був пiд чарою i  знать  не
знав, що й де пiдписував.
   То був вчорашнiй допит. Питання й_ _вiдповiдi за номерами, любовно  так
написанi.
   - Все точно?
   - Так.
   - Перо й чорнило!
   Миттю влетiв солдат,_ _неначе пiд дверима чекав наказу, з пером в руцi.
   Тарас узяв, вмочив у_ _чорну пляшечку_ _i_  _написав:  "Художник  Тарас
Шевченко".
   - А по трудах, як  кажуть,  праведних_  _i  закусити  можна.  Прошу!  -
простер гостинно руку слiдчий.
   Тарас не став манiритися.
   - У чарцi й закусi нема грiха, як мовиться в святiм письмi.
   Попов звiв бiлi брови.
   - Там справдi ? такi слова?
   - Важлива суть. А слово... фу - i полетiло!
   - Е-е, не кажiть, - налив чарки. - Вiзьмемо вашi твори... Вони  завдати
можуть чимало лиха...
   - Нехай ?м грець! - махнув Тарас рукою i взяв рiшуче чарку.  -  Давайте
лiпше вип'?мо.
   - За що?
   - За волю, звiсно!
   - Щоб ви ?? не втратили!..
   Вони люб'язно цокнулися.
   Як закусили, Попов налив по_ _другiй_._
   - У мене ? чудовий тост.
   - Валяйте! - прикинувся Тарас сп'янiлим. - Пардон, мон шер...
   Попов лише всмiхнувся. Чи  бачив  гру,  чи  тiшився,  що  легко  впо?ть
"друга".
   - Ви i французьку зна?те?
   - Нi. Далi цих трьох слiв не рушив.
   - Дивно... З такими здiбностями!..
   - Чого Iвась не вивчить, того Iван не знатиме, - зiтхнув Тарас. - То де
ж ваш тост?
   - За двадцять друге квiтня!
   - Спасибi. Це для мене великий день!..
   - За ту родину, яка дала за вашу волю грошi!
   Тарас пiдвiвся, виструнчився, мов на парадi,  й  гукнув,  як  справжнiй
унтер:
   - Здоров'я його величностi!
   Попов також схопився, а потiм сiв i вп'явся  пильним  поглядом  в  лице
Тараса.
   - Дивний ви чоловiк,  -  сказав,  коли  новий  "служака"  випив  i  сiв
закушувати. - Щоб жартувати в такому дiлi!..
   - Жарти я залишив за ворiтьми, на вулицi Пантелеймонiвськiй.
   - Е-е, не кажiть! - всмiхнувся слiдчий. - А втiм, це тiльки вам  робить
честь. Як правило, у нас тут швидко  пiдупадають  духом  i  тяжко,  слiзно
каються. На що вже вашi братчики, та й тi - не всi, звичайно, -  пустились
берега. Дивитись бридко...
   - Ка?ться, хто ма? в чому.
   - Звiсно. Проте,  як  свiдчить  досвiд,  твердi  горiшки  завжди  таять
найбiльшi злочини, ?м каяття не вигiдне.
   - Тут i купцi бувають? - спитав Тарас.
   - Не вловлюю...
   -  Крiм  вигоди,  людськiй  душi  властиве  i  дещо  iнше,   вище.   Не
припуска?те?
   - А-а! Припускаю... Хоча, по правдi кажучи, не за таких обставин...  Як
мовиться, тут не до жиру - аби лишитись живу.
   - Життя - це не найбiльша цiннiсть.
   - Цiкаво... Що ж ? вище або дорожче?
   - Сумлiння чисте, воля i рiдний край.
   - Ви - патрiот?
   - Можливо... Це теж крамола?
   - У вашому випадку - так.
   - Виходить, що й патрiот лише тодi достойний шани, коли  вiн  вигiдний,
зручний для влади?
   - Ну-у... можна й так сказати.
   - А раптом це звичайний шкурник i кар'?рист?
   - Байдуже. Аби не ворог внутрiшнiй, не супостат.
   Попов налив, пiдсунув чарку.
   - Дякую, - сказав Тарас. - Напився i на?вся. Тепер за мною черга. Я ваш
боржник.
   - Ат, що там, - повiв Попов рукою - Доп'?мо вже!
   - Не можу. I рада б душа у рай...
   - Це ви не можете? Ой не смiшiть!
   - Чого це вам так смiшно?
   - Бо вашi друзi твердять, що  всi  сво?  зловреднi  вiршi  ви  написали
п'яним, не усвiдомлюючи того, що дiяли.
   - Було колись! - зiтхнув Тарас, шукаючи тим  часом  захисту  вiд  цього
ходу слiдчого. - Як привезли  мене  сюди,  зарiкся  пити  бiльше,  як  двi
чарчини.
   - За що така покута?
   - Треба ж колись одуматися.
   - А може, ви гадали, що ?дете до нас у_ _гостi_?_ - пожартував.
   - Пора б, як мовиться, вже й знати честь, - пiдтримав той жарт Тарас. -
Шiсть днiв побув - i досить.
   - Чи тут вам зле?
   - Нiвроку. Але на волi краще!
   - Покайтеся, просiть царя... Чи напишiть, скажiмо, оду  на  честь  його
величностi...
   - Не зможу я. Самi  ж  весь  час  у  вiчi  тичете  мою  мужичу  мову  й
незграбнiсть вiрша.
   - Тiнь шибеницi або казарми так  надихне,  що  заткнете  за  пояс  усiх
вiтi?в! Чи тих, як ви назвати зводили, "тупорилих тво?х вiршомазiв".
   - Ви хочете мене безкровне стратити, мо?м пером? - спитав Тарас.
   - Порятувати, мiй дорогий!.. То що,  доп'?мо,  може?  Не  пропадать  же
зiллю.
   Взяли чарки i випили.
   - То як? - спитав, за?вши, слiдчий. - Утнемо оду?
   - Пишу лиш те, що пишеться, - сказав Тарас похмуро. - Художник я, а  не
поет.
   - Хитру?те, - скривився слiдчий. - Певно,_ _ви ще як слiд  не  втямили,
куди попали i що вас жде...
   - Коли господь не видасть, свиня не з'?сть.
   - Хоч ми i щиро вiруючi, та в цих дiлах керу?мося не божим промислом, а
тiльки власним розумом та волею государя, - прорiк Попов сердито.
   - Без бога нi до порога, казав наш дяк Богорський, iдучи до шинку.
   - Чи ти, Шевченко, гевал, чи тiльки вда?ш такого з себе?
   - Знов не вгодив!.. Хiба ви думали, що я мудрець, коли сюди  збиралися?
Впою, гадали, бевзя i виверну  його  крамольну  душу!  Тепер  злитесь:  не
вийшло.
   - Хто зна, хто зна... - сказав Попов iз посмiшкою.  -  Тепер  я  твердо
знаю: ти небезпечнiший, нiж я вважав  ранiше.  I  пасквiлi  тво?  написанi
цiлком тверезим розумом... Чого тобi так весело?
   - Дивлюсь на вас i думаю, що вам би слiд не  тикати  менi,  а  дякувати
щодня таким обiдом, як цей, який ми тут спожили...
   - За що, дозвольте взнати?
   - За те, що ви в зв'язку зi мною ввiйдете в лiтературу, в  iсторiю.  Як
антипод, як темне тло... Та це вже щось, це краще,  нiж  забуття...  Попов
Михайло? Лiтератор? А-а, той,  що  в  Третiм  вiддiлi  висотував  Шевченку
душу!.. "Щодень божий добрi ребра й серце розбива?..."  Чи  не  про  нього
сказано?
   - Отже, ти - Прометей? - примружив слiдчий очi.
   - Не знаю. Всi, хто втрапив  сюди  невольно,  щось,  певно,  мають  вiд
Прометея...
   Попов сидiв насумрений,  немовби  сич,  i  лiве  око  в  нього  нервово
сiпалося. Нарештi вiн пiдвiвся,  хитнувши  столик  з  посудом,  i  загукав
сердито:
   - Сидоренко! Тьху!.. Сидоров! - Як вбiг солдат, додав уже спокiйнiше: -
Прибрати все, що зайве!.. I щоб менi i муха не пролетiла мiж ним i свiтом!
Ясно?
   - Так точно, ваше благородi?! Сьогоднi ж виб'?мо всiх чисто мух!
   - Дубина! Я наказую, щоб в'язень цей не мiг нi з ким  нi  бачитись,  нi
листуватись!
   - Так точно!
   Слiдчий вийшов. За ним  Сидоренко  з  столом  у  руках.  Хтось  зачинив
залiзом кутi дверi й мерщiй замкнув.
   Тарас прилiг. Стомив його  цей  "дружнiй"  диспут.  Кожен  себе  вважа?
мудрим, прагне пошити в дурнi iншого... Прийшов на допит не з батогом, а з
шкаликом!.. Опора трону, цербери!..  Не  жалкував,  що  дав  Попову  змогу
побачити його свiдомим ворогом  царя  й  престолу.  Гiднiсть,  самоповага,
впевненiсть у власних силах - зброя, що теж вража? недругiв.  Власне,  вiн
не додав нiчого до того, що вже сказано в його "Трьох лiтах" i що  сатрапи
царськi вже вивчили з усiх бокiв... Забаглось оди!.. Краще пiде на смерть,
та чесну, нiж на  ганьбу!..  Звичайно,  ?м  потрiбна  не  ще  одна  осанна
премудрому  й  чадолюбивому,  а  зiгнутий  в  поклонi   рабському   хребет
бунтуючого  плебея.  Для  самодержця  з  присними  найiдеальнiша   картина
людностi - безмежне поле зiгнутих покiрно спин... Мерзота!.. Одна  людина,
- з прихвоснями, - гальму?  поступ,  стриму?  духовний  рiст,  бо  хто  ж,
уткнувшись зором у носаки чобiт великого i всемогутнього,  побачить  небо,
обшир землi й людсько? мудростi,  знайде  снагу  пiднятись  духом  вище!..
Похилу голову меч не сiче, та обминають музи...
   Про нього мов забули по тiй  тюремнiй  учтi.  Попов,  який  довбав  так
старано свою прикуту жертву,  зайнявся,  мабуть,  iншими,  яких  було  тут
досить. А може, просто вигадав нову тортуру: ждати у невiдомостi не легше,
нiж терпiти муки допитiв. Були б папiр та фарби!.. Ат, що з них толку.  Що
вiн тут малював би?.. Великий Карл ?м твердив,  що  без  моделi  не  варто
братися й за олiвець... Великий Карл... Бiдаха. Коли покинула його Емiлiя,
вiн геть стерявся духомё По мiсту  пiшли  плiтки...  Малi,  нiкчемнi  люди
втiшаються бiдою славних, вона для них мов лiки вiд  заздрощiв  i  почуття
сво?? дрiб-ностi перед лицем таланту чи генiальностi. ?,  правда,  й  iншi
люди, душею щедрi, виповненi бажанням теж  зробити  щось,  хоч  мале,  для
слави й честi краю або народу. Ця категорiя простих людей не  заздрiсна  й
готова будь-яко? митi себе принести в жертву заради тих, хто може  зробити
бiльше й лiпше. Без цих людей свiт став би сiрим, диким. Вони  немов  жива
вода для тих обранцiв долi, яким у душу вкладено незгасну iскру божу...
   Пiвмiсяця уже спливло в самотностi, мiж чотирьох казенних  сiрих  стiн,
коли всмiхнулось знову щастя людсько? дружби i спiвчуття.
   Прокинувся, мов i не спав. Журба, яка його гнiтила ввечерi, лишилась  з
ним, у камерi. Людинi, що  звикла  щось  робити,  кудись  iти,  до  чогось
прагнуть, дiяти, життя без руху, без боротьби  -  пекельна  мука.  Мабуть,
Попов збагнув цю рису його  натури  й  пiддав  його  такому  випробуванню.
Надворi вже буяв веселий травень, цвiли садки. З вiкна йому не видно  було
нi цвiту, нi навiть бростi, листячка (клейкого й нiжного), а тiльки раз чи
два на день доносив подих вiтру терпкi веснянi пахощi.  А  може,  те  йому
лише здавалося, бо знав, що десь iшла весна, що свiт  довкiл  оновлювався.
По синiй смужцi неба i по теплу, що  бурхало  в  його  вiкно,  вiн  уявляв
весняний Санкт-Петербург, Неву, затоку Фiнську i тi мiсця  за  мiстом,  де
побував. Спливали раптом з  пам'ятi  то  Петергоф,  то  острови,  де  Карл
Брюллов з компанi?ю сво?х колег та учнiв влаштовував чудовi дружнi учти...
Чи зна? вiн, великий Карл, де нинi перебува? його Тарас? Чи  робить  щось,
щоб визволити його з вертепу  цих  розбишак?..  Жуковський  теж  зумiв  би
допомогти... А втiм, вони обо? не з тих, що смiливо кидаються в  боротьбу.
Полiтика - не ?хня сфера. Дякуй за те, що зроблено для тебе цими велетами,
й не вимагай такого, на що вони не зважаться.  Ти  зачепив  царя,  царицю,
панство, що править ?хнiм iменем, i вже  тобi  не  вийти  звiдси  в  бiлий
весняний свiт!..
   Встав, одягнувся. Нинi  вiн  добре  спав.  Вже  звикся.  А  може,  думи
змучили. Йому одне лишилося  -  роздумувати,  перебирати  в  пам'ятi  сво?
життя. Iнодi приходять тихо вiршi. Якiсь  також  вториннi,  немов  iз  дна
засiка, вiдлуння грому, бурi, що вiдшумiла. Нишком лежить тепер та буря  у
кабiнетi слiдчого чи в генерала Дубельта. А може,  й  нi,  не  стихла,  не
вгомонилася. Поеми "Сон", "Кавказ", "I мертвим, i живим..." пiшли по свiту
в списках. Та й вiршi теж. Хiба ?х нинi визбира?ш чи заборониш!.. Вiн  тут
сидить, а слово його гуля? межи людьми - смi?ться, плаче, кличе!..
   - Добридень вам...
   Задумався i не почув, коли ввiйшов  Сидоренко.  Поставив  чай  i  дивно
якось м'явся, позиркуючи на в'язня.
   - А що, Мартине, в мiстi уже весна? - спитав Тарас.
   - Давно весна...
   Тарас сьорбнув iз кварти чай i знову стрiвсь очима з цiкавим поглядом.
   - Ти хочеш щось мене спитати?
   - Правда, що ви й поет? - зрадiв солдат нагодi.
   - Та трохи ?...
   - "Кобзар" - то ваша книжка?
   Тарас кивнув.
   - I "Гайдамаки" - ваша?
   - Ти звiдкiля про це дiзнавсь, Мартине?
   - Я вчора був у мiстi, у земляка... - почав солдат неголосно. -  Сказав
про вас... А  вiн  мене  й  пита?:  це  той  Тарас  Шевченко,  що  написав
"Причинну" i "Катерину"?.. Вiн не знаходив мiсця, як я сказав, що, мабуть,
той... Весь вечiр потiм читав менi й розказував...
   У коридорi почулись кроки.
   - Сидоров!
   - Це знову унтер, - кивнув Мартин на дверi. - Вiн нiби нюхом чу?, що  я
у вас...
   - Де Сидоров? - спитав у когось унтер. - Ну, я йому!..
   Мартин шмигнув за дверi.
   - Я тут! Заносив чай.
   - Весь час стовбичиш у нього в камерi, - бурчав сердито унтер. -  Може,
кортить посидiть з ним за кумпанiю? То в нас це швидко...
   - Дякую. Я краще тут, по цей бiк.
   - Зметикував! - хихикнув унтер. - Як тут, усе гаразд?
   - Спокiйно.
   - Дивись менi.
   - Так точно!..
   На жаль, не встиг спитати,  хто  той  земляк  Сидоренкiв,  чи  ма?  вiн
знайомих серед людей, що вхожi в тi мистецькi кола, в яких  i  вiн,  Тарас
Шевченко, був не чужий. Нехай би друзi знали, де  вiн  сидить  i  що  йому
загрожу?. Зробилось душно. Спробував вiдчинити вiкно - воно  було  забите.
Для в'язнiв тут не передбачено весни, повiтря, сонця. Дарма що суду ще  не
було, а ти уже занесений в число злочинцiв, недругiв царя й  отечества,  в
якому бiльшiсть - пасинки, а меншiсть - рiднi дiти.
   Стояв i слухав мiсто. Пантелеймонiвською  простукотiв  колесами  легкий
вiзок чи фаетон... Фонтанкою промчала група  вершникiв...  Десь  рiзали  й
кололи дрова... Цвiрiнькали в пiддашшi жвавi  горобцi...  А  що  твориться
нинi в садках, гаях та по левадах на тiй землi далекiй, на  Укра?нi!..  Як
почина крайнеба займатись тихим сяйвом, пробуджу?ться без лiку  птаства  й
благовiстить появу нового дня. Весь свiт дзвенить пташиним  спiвом,  сонце
купа? в росах променi, ласкавий вiтер струшу? на землю цвiт... Коли-то вiн
побачить оте пресвiтле диво?.. I  чи  побачить?..  Може,  йому  до  смертi
марити широким степом, небом над  Укра?ною,  Днiпром  i  рiдним  словом...
Знали б тупi жандармськi голови, яка для нього кара страшнiша смертi!..
   Обiд принiс Сидоренко. Чомусь пiзнiше трохи. Як iншi вже й  забули  про
цю ?дину радiсть.
   Поставив тацю, старанно притис окутi  дверi  й,  присiвши  поруч,  ураз
спитав:
   - Ви хочете втекти на волю? Зважитесь - скажiть менi,  i  я  вам  зможу
допомогти...
   Пiдвiвся рвучко й вийшов.
   Гаряча хвиля хлюпнула Тарасу в груди. Потiм - ураз  холодна...  Воля!..
Що це  пiдступна  пастка,  не  допускав.  Не  знав  чому,  а  вiрив  цьому
солдатовi, як сам собi. Мав здатнiсть розпiзнавати людей одразу, з ходу...
А Лукашевич?.. Згадка про Березань, де проживав  "друг  щирий",  охолодила
трохи, та не прибила його надiй. Платон - панок, собачник,  а  це  солдат,
крiпак недавнiй... Господи, за кiлька днiв вiн буде  вже  на  волi!..  Без
"вольно?", без будь-яких паперiв, що свiдчили б його особу?.. Що  толку  в
тих паперах! Його ж тодi шукатимуть по всiх  кутках  iмперi?...  Звичайно,
можна десь пересидiти лиху годину, потiм втекти на Дон чи  на  Кубань,  до
чорноморцiв. Там  Кухаренко  Якiв!  Той  зробить  щось,  подба?,  щоб  мiг
спокiйно жити... Спокiйно жити... Влiзти в якусь нору й сидiти тихо?..  Не
малювати, не друкувати сво?х книжок, не ?здити по Укра?нi,  не  дбать  про
те, щоб визволити ?? народ, не кликати  його  до  волi?..  Тодi  для  чого
жити?.. Сидiти десь у запiчку i прислухатися, чи хтось не йде по  тебе,  -
це не життя!!! Та й поки ще добудешся аж на Кубань...
   Примусив себе по?сти, бо голова йшла обертом од цих думок. Гнав  ?х  од
себе, прагнув про iнше щось подумати, але не мав над ними  волi...  Можна,
звичайно, спробувати втекти з цього вертепу. Он Кармалюк тiкав  не  раз...
Вiн мав куди втiкати, його чекали друзi по боротьбi. А ти  -  один.  Та  й
зброя в тебе iнша...
   Встав, походив по камерi, що стала враз тiснiшою... Як вiн  втече,  тим
самим визна? свою вину, погiршить долю iнших, бо ?х тодi пiдозрюватимуть у
нерозкритих злочинах супроти  влади,  мучитимуть  новими  допитами  й  про
всякий випадок замкнуть в якусь хурдигу на довгi роки. Власна його свобода
обернеться для друзiв злом, неволею. Що ?м загрожу?? За  що  вони  стояли?
Щоб об'?днать усiх слов'ян пiд скiпетром царя росiйського. Це  головне.  А
другорядне, гiрше, як варiант,- конфедерацiя держав-республiк. I все  лише
просвiтою, поширенням мiж  крiпаками  грамотностi...  Дитяча  гра!..  Крiм
нього, тут усе пани, дворяни. Посварять ?х та налякають  i  випустять  або
зашлють на кiлька лiт в якусь забуту богом Тмуторокань. Ото i все. Йому ж,
з усього видно, не пошкодують кари. Плебей, що звiв перо на iмператора!..
   Як душно тут, як тiсно!.. У Лiтньому цвiтуть дерева й  трави...  А  над
Невою ранками сто?ть туман,  i  в  ньому  нiби  плавають  високi  щогли  з
реями... Вiд моря вi? свiжий, солоний вiтер...  Воля!..  Як  ждав  ??,  як
прагнув колись, iще не знаючи ?? смаку! А зараз...
   Горло йому здушила мука. Стояв поникло бiля вiкна й крiзь  грубi  чорнi
грати дивився в двiр, де не було й травинки, не те що  дерева,  й  не  мiг
нiяк спинитися на тому, що вiн скаже, коли прийде Сидоренко.
   Земляк забiг надвечiр. Вiн був не  сам.  Хтось  другий,  залишившись  у
коридорi, затяг журливу пiсню.
   - То що? - спитав, присiвши поряд. Тарас уже сидiв на лiжку,  вимучений
думками й сумнiвами.
   - Той теж земляк?
   - Калузький.
   - А не того?..
   - Надiйний. Ми вдвох iз ним...
   - Припустимо... А як же ви?
   - Нам все одно, - сказав Мартин спокiйно.  -  Як  жити  так,  то  краще
вмерти... Виведемо, а там - як бог дасть!..
   Жертва була така велика,  що  вiн  не  змiг  би  ??  прийняти,  якби  й
одважився на втечу звiдси. А ще йому зробилось соромно, що не  згадав  про
це тодi, як сам усе обдумував.
   - Не можу я тiкати, брате... - мовив глухим,  охриплим  вiд  хвилювання
голосом.
   - Чому? За нас не бiйтеся, ми теж чкурнемо!
   -  Багато  ?  причин,  Мартине...  Я  ж  тут  не  сам...  За  мене   ?м
дiстанеться... Та й жити як, ховаючись? Я денний птах, а не нiчний. Спiваю
добрим людям при свiтлi сонця...
   - Матимете чудовий вид на проживання! То мiй земляк подба?...
   - Не зможу я без малювання  та  без  поезi?.  По  них  же  скрiзь  мене
знайдуть... Спасибi тобi, Мартине, за добре серце!  Радий,  що  й  тут,  у
цьому  пеклi  й  гно?щi,  не  втратив  ти  душi  людсько?.  Дякуй   сво?му
товаришевi. I вибачай!..
   -  Даремно  ви,  Григоровичу...  -  зiв'яв  солдат.  -  Чи,  може,   ви
сумнiва?тесь? Так ми усе продумали. Переодягнетесь у мiй мундир...
   - Не треба. Я вiрю вам. Якщо уже несила, iдiть самi, без мене...  Нехай
гiрка менi судилась чаша, я вип'ю ?? до дна...
   Тим часом стихла пiсня.
   Мартин пiдвiвся.
   - Вибачте...
   Зiбрав поквапно посуд.
   - Спасибi ще раз! В мене сьогоднi справжн? свято, -сказав Тарас. - Коли
за тебе можуть вiддать життя,  ти  ще  потрiбний  людям,  ти  щось  зробив
корисне!
   - Де Сидоров? - почулось грiзне унтерове.
   - Зайшов забрати посуд.
   - Давно?
   - Нi, тiльки що.
   Мартин  повiльно  вийшов.  Плечi  його  поникли,  зменшилися,  мов  вiн
постарiв раптом на добрих десять рокiв.
   Щось обiрвалося в Тарасовiй душi. Зринув тривожний сумнiв. Може, зробив
не так, як личило б? В'язниця - це в'язниця, а воля... Може, вiн  побоявся
ризику i тих пригод, що випали б йому  на  долю  як  втiкачевi?..  Сумнiви
тепер його каратимуть усе життя... Нi, вiн не мiг iнакше!..  Причини,  ним
обдуманi, були значнi, вагомi, та ще була й одна така, яко?  вiн  не  смiв
навести й перед самим собою. Поет, який хова?ться, немов ховрах, по норах,
не те iм'я, що кличе i  надиха?.  А  той  поет,  якого  цар  з  жандармами
замкнули або заслали, - трагiчна постать,  мученик,  ледь  не  святий.  Не
слава була йому потрiбна i не вiнець  терновий,  а  поступ  краю  рiдного,
високий дух народу, вогонь, який вiн  теж  роздмухував  iз  iскри,  що  не
згасла пiд грубим шаром попелу.  Коли  його  засудять  i  заборонять  його
книжки - це стане нiби гаслом до роздумiв i до протесту для тих,  хто  чув
про нього або читав його рядки, добутi з серця.  Скараний,  вiн  стане  ще
жаданiший для тих, хто прагне волi, для душ високих, вiдданих сво?й землi,
народовi. Такий кобзар страшнiший для влади й панства, нiж той, що вчив би
молодь, як володiти пензлем, зустрiв би милу суджену й плодив би  дiток...
Мабуть, тепер йому не мати жiнки, дiти його  не  глянуть  синiм  зором  на
бiлий свiт!.. Це страшно... Умре, й нiхто не  плакатиме  по  неборацi,  не
пом'яне...
   Сердито змахнув сльозу. Щось вiн зробився  надто  вже  жалiсливим.  Тут
треба бути кременем, а вiн  сидить  i  тужить  за  тим,  чого  не  матиме.
Жандармам, може, тiльки цього i треба. Дали йому на жалiсть час  i  ждуть,
коли розкисне в сво?х сльозах. А потiм - впадуть на нього беркутами!..
   ...Прийшли по нього лише п'ятнадцятого травня, на двадцять третю  днину
самотини. Прислали знов тих самих молодцiв, що вже ранiш  водили  його  до
Дубельта. Й так само коротко, дiставши з пiхов шаблi, йому скомандували:
   - Пiшов!
   - З речами?
   - Нi.
   Взяли його в оточення i повели. Переднiй вже причастився зранку, й  вiд
нього несло, нiби з брудного шинку.
   Дивна душа людська: iшов на допит i все ж радiв, що зрушила його недоля
з мiсця, що не сто?ть, покрившись ряскою  та  жабуринням,  мов  перекрита,
гнила вода.
   Надворi встиг дихнути  травнем,  навiть  побачить  гiлку  в  листi,  що
зазирала з вулицi у цей страшний, пекельний двiр...
   - Давай, давай! - бурчав конвойний. Шаблю, проте, тримав  на  вiдстанi:
запам'ятав той перший ?хнiй похiд до Дубельта.
   Крiзь чорний вхiд спустилися в пiдвал i тут же намацали  в  напiвпiтьмi
вузенькi сходи вгору.

   _Тепер Еней убрався в пекло,_
   _Прийшов зовсiм на iнший свiт;_
   _Там все поблiдло i поблекло,_
   _Нема нi мiсяця, нi звiзд..._

   Рядки спливли зненацька, пiд гупання важких чобiт.  Згадалася  i  перша
зустрiч iз "Ене?дою" в далекiй Шполi, й торговиця, що вирувала людом...
   - Пiшов! - штовхнули в спину.
   Вони тодi проторгувались добре, й поповичу дiсталася подвiйна кара...
   - Спиш на ходу! - пiдштовхував його жандарм.
   - Напевно, вiн провiв цю нiч iз молодицею, - гигикнув другий.
   - Довго йому не бачити такого зiлля!
   По коридору вийшли  на  свiтлий  день,  що  заливав  параднi  сходи.  В
дзеркалi Тарас побачив дiда, якого замiсть нього вели  на  допит.  Вуса  i
борода, волосся довге й злипле... Треба було постригтись i поголитись.  Не
вiк же тут сидять отак, як вiн просидiв мiсяць. Мов Робiнзон...
   Його ввели до зали, де вже були Гулак, Кулiш, Андрузький, Костомаров та
Бiлозерський...
   - Добридень вам,  панове!  -  гукнув  привiтно  й  весело,  немов  вони
зустрiлися десь на квартирi в Ки?вi.
   - Здоров, Тарасе.
   - Здрастуй...
   - Ну й вигляд у тебе!..
   ?м не дозволили потиснуть руки або хоча б наблизитися один до одного.
   - Це щоб мене боялися, - сказав Тарас. - Як  iз  таким  заводитись,  то
краще збiгти... Зна?те, коли б я був такий страшний, як повертався в  Ки?в
з Лiвобережжя, то, мо' б, мене  й  не  зачепив  той  косоокий  квартальний
добрий молодець. З дитинства мав вiдразу до косооких,  i  недаремно,  нiби
передчував!..
   Крiм нього, всi були пiдстриженi й поголенi,  мов  перед  балом.  Всюди
панам повага й пiльги!
   - Нехай вже ми... - сказав Гулак iз натяком. - А ви чого тут?
   - Бачу: коня кують; дай, думаю, й собi пiдставлю ногу...
   - Веселий ви чоловiк, Шевченко, - сказав  жандарм,  який  стояв  побiля
Костомарова. Микола був пригнiчений,  аж  чорний  весь.  Нi  разу  й  тiнi
усмiшки не промайнуло в його пригаслих, сумних очах.
   - Веселому живеться легше, - сказав Тарас, звернувшись до  Костомарова.
- Чи так, Миколо Йвановичу?
   Той лиш повiв плечима.
   - Нема чого нам веселитись нинi... - зiтхнув  Кулiш.  -_  _Не_  _зна?ш,
чого нас тут зiбрали?
   - Вiдпустять, може...
   - Гарно б... Проте навряд.
   Андрузький  щось  хотiв  сказати  i  не  сказав.  Дивився_  _на_  _всiх
зацьковано, мов ждав, що зараз його почнуть лупасити. Можливо,  й  справдi
хлопець наговорив зi страху чогось i зайвого; тепер стражда?, мучиться.
   - Коли б менi iшов двадцятий рiк,_ _як декому... - почав Тарас  бадьоро
i зупинився.
   - То що б? - спитав Андрузький з викликом.
   - Я пам'ятав би, що все життя попереду, й не хнюпив би, як дехто,  носа
й тримався б, як належить, iз гiднiстю... I думав би  про  гарну  й  нiжну
дiвчину... А ще писав би вiршi!..
   -  Про  каземат?  -  спитав  жандарм.  Той  самий,  що  дивувався  його
веселостi.
   - Нi. Про село, де вирiс, про  те  дiвча,  що  втерло  гiркi  сирiтськi
сльози...
   - Як звiдси вирветесь, то ж заспiва? ваша завзята муза!
   - Який же бiс мене й занiс у цю хурдигу, як не вона... -  сказав  Тарас
iз посмiшкою.
   Гулак примружив очi й розплющив знову,  давши  тим  зрозумiти,  що  все
збагнув.
   Тим часом з дверей, якi вели  iз  зали  в  якусь  кiмнату  чи  кабiнет,
поквапно вийшов Попов,  -  тепер  також  синьомундирий,  -  i  погукав  чи
наказав:
   - Андрузький!
   Студент пiдвiвся рвучко  й  непевним  кроком,  нiби  щойно  прокинувся,
пройшов у дверi. Запала тривожна, довга тиша.
   - Нiмий вродився, - мовив Тарас неголосно. Страх не любив, коли мовчали
люди, яким потрiбно поговорити.
   - Зацiпило б тому студенту! - кивнув Кулiш на_ _дверi_._
   - Воно ж iще дитина, - сказав Тарас.
   - Шевченко! - гукнув Попов, знов одчинивши дверi.
   - Це схоже щось на зводи, чи очну ставку, - шепнув  Кулiш,  коли  Тарас
проходив мимо нього.
   У кабiнетi були Орлов, - всевладний шеф жандармiв, - начальник Третього
вiддiлу завжди похмурий Дубельт, Попов,  Нордстрем,  який  брав  участь  у
попереднiм допитi, й студент Андрузький, що притулився, поклавши  руки  на
колiна, по iнший бiк покритого зеленим столу.
   - Сiдайте тут,- вказав Попов на вiльне крiсло перед студентом.
   - Ви зна?те його? - суворо спитав  Шевченка  Дубельт,  кивнувши  в  бiк
Андрузького.
   - Юрко  Андрузький,  -  сказав  Тарас  спокiйно,  хоч  сам  напружився,
приготувався внутрiшньо давати вiдсiч.
   - А вам також знайомий цей чоловiк?
   - Тарас Григорович Шевченко, - сказав Андрузький тихо.
   - Хто вiн?
   - Учитель малювання в унiверситетi святого Володимира.
   - А ще?
   - Поет, художник...
   - А входив вiн до Товариства iменi святих Кирила i Mефодiя?
   - Так. Вiн очолював найзаповзятiше його крило.
   - У чому це виявлялося?
   - Всiх монархiстiв вiн називав падлюками i  закликав  до  створення  на
Укра?нi республiки.
   - Це правда?
   - Нi, - сказав Тарас, - Такого я не говорив.
   - Якщо не ви, то хто? - втрутився Орлов у допит, чи очну ставку.
   - Того не вiдаю, оскiльки я не був нiколи членом будь-якого товариства.
   - Студент Андрузький, а правда те, що вiн,  Тарас  Шевченко  тобто,  на
вечорах у Костомарова читав крамольнi вiршi? - спитав не скоро Дубельт.
   - Читав... I всi захоплювалися...
   - Георгiю, тобi ще довго жити межи людьми  й  дивитись  ?м  у  вiчi,  -
сказав Тарас iз болем.
   - Мовчати! - крикнув Дубельт.
   - Негарно змушувати дитину брехать на старших, - кинув йому Тарас.
   Андрузький почервонiв.
   Запала тиша.
   - Ти добровiльно свiдчив, без будь-якого примусу?  -  спитав,  нарештi,
Дубельт, уп'явшись гострим поглядом у бiдолаху.
   - Не знаю... Я... Менi хотiлось стати вам у пригодi...
   - Чому?
   - Бо я злякався... Ви так менi погрожували й кричали так на мене...
   - Щеня! - лайнувся Дубельт.
   - Ну ти ж читав i слухав його мерзеннi пасквiлi? - спитав Орлов.
   - Читав i слухав вiршi...
   - Якi?
   - Забув...
   - А ти, Шевченко, не заперечу?ш, що понаписував чортзна-чого?
   - Це новий вид поезi??
   Орлов уп'явся в нього.
   - Я ж вам казав, - всмiхнувся_ _криво Дубельт, - що_ _вiн_  _мужик,  та
ще й не з лiпших...
   - Мужик, а став кумиром малоросiв!
   - Малоросiв же, ваше превосходительство...
   Попов i Нордстрем заусмiхались, висловивши в такий чудовий спосiб  свою
пiдтримку Дубельту.
   -  Ти  написав  поеми  "Сон",  "Кавказ",  "I  мертвим,   i   живим,   i
ненарожденним...? - спитав Орлов суворо.
   - Таж я.
   - Цього достатньо! - махнув Орлов рукою.
   - Шевченко, встати й вийти! - звелiв Попов.
   - А ти сиди, - спинив студента Дубельт.
   Коли вже ?х розводили (надвечiр  десь!)  по  камерах,  Тарас  уловчився
торкнутись лiктя Костомарова й пiдбадьорити:
   - Ти не журись, Миколо, ще будемо колись разом i добре жити!..
   У вiдповiдь - гiрка, несмiла посмiшка...
   Вже в камерi вона йому стояла довго перед очима. Зламався брат  Микола,
не витримав цього життя i цих тортур погрозами та невiдомiстю? З розмов  з
Поповим, з допитiв не мiг зробити висновку,  що  Костомаров,  скажiмо,  як
Андрузький, зiзнався, виказав друзiв по Товариству, щоб заслужити прощення
чи хоч полегшення сво?? долi. Можливо, вiн зламався тiльки внутрiшньо, сам
у собi, вiдча?вся якимось чином вибратися з цi?? пастки з гратами... Кулiш
мiцнiший. Вирядився! Сорочка снiжно-бiла, взуття блищить... А Бiлозерський
Вася чомусь хова? очi, мабуть, десь завинив, зiзнався в чомусь  зайвому...
Гулак  -  це  камiнь,  в  нього  не  розживешся  на  те,  чого  не   схоче
розповiсти!.. Хто зна? чим, вiн схожий iз  Бондаренком  Гнатом,  найлiпшим
другом дитячих лiт. Той також нiде нi разу не похитнувсь, не зрадив  свого
товариша Залiзняка... Гнат Бондаренко...  Гонта...  Вони  любили  грати  у
козакiв та гайдамакiв. Воля була зорею ?хньою!.. А  цей  собачник  Дубельт
зневажливо    так,    через    губу    мовив:    "Малоросiв    же,    ваше
превосходительство..." Немовби в цьому словi, в цьому  народовi  захований
суспiльний ганж, вториннiсть, чiтка ознака виродження!.. Що може вiн,  цей
тупомордий цербер, знать  про  народ,  що  був  колись  великий,  славний,
гордий, народ-орел, орел з душею солов'я!..
   Лiг на сво? убоге лiжко й, дивлячись на вiдблиск свiтла мiж грат вiкна,
побачив бiлу хату, осяяну високим повним мiсяцем, рясну, всю  бiлу  яблуню
бiля  причiлка  i...  маму,  в  свiтлi  мiсяця,  таку  якусь  рахманну  та
бiлолицю... За столиком iз грубих дощок сидить зiв'яло батько, Микита щось
розказу? йому, поклавши голову на бiлу  руку,  дiвчата  меншi  граються  у
господинь, а старша, Катря, справдi допомага? матерi...
   - Сiдайте вже вечеряти... - луна? голос неньки...
   А соловей в левадi аж захлина?ться, а  далi,  десь  у  степу,  виводять
диво-пiсню дiвчата, що вертаються додому з поля... Гупають об стiл  хрущi,
зриваючись...

   _Садок вишневий коло хати,_
   _Хрущi над вишнями гудуть,_
   _Плугатарi__ з__ плугами йдуть,_
   _Спiвають iдучи дiвчата,_
   _А матерi вечерять ждуть..._

   Схопився, сiв. Дiстав папiр, олiвчика... Прокляття! Темно...
   Мiсяць пливе все вище, тiнi стають  коротшi...  Мовчки  ?дять  з  одно?
миски, беручи з не? ложками без метушнi, за всталеним вiками звича?м...

   _Сiм'я вечеря коло хати,_
   _Вечiрня зiронька вста?_
   _Дочка вечерять пода?,_
   _А мати хоче научати,_
   _Так соловейко не да?..._

   Скiльки ж йому було, коли запала в душу ця  нелукава,  свята  вечеря?..
Десь рокiв шiсть... Чи й менше... Вiн нiби й зараз бачить усi  ??  деталi,
всi чу? звуки, шерехи... Мов на живiй картинi.
   Ось повечеряли, прибрали посуд... Просто на споришi пiд тином  прослали
постiль... Батько пiшов на сiно в клуню...

   _Поклала мати коло хати_
   _Маленьких дiточок сво?х;_
   _Сама заснула коло ?х._
   _Затихло все, тiльки дiвчата_
   _Та соловейко не затих..._

   Не згледiвся,  коли  заснув.  Пiд  солов'?ний  щебет,  пiд  зорями,  що
мерехтiли, наче були живi...
   Радiв новому вiршевi, й не так самiй його появi, як тiй картинi вечора,
що вилилася в тугi рядки поезi?. Тепер вiн був упевнений в ??  коли  й  не
вiчностi, то в довгих-довгих роках життя. I разом  з  тим  йому  зробилось
сумно: чарiвний, чистий вечiр з  його  дитинства  вiднинi  став  доступний
всiм... З його дитинства... Може, i через те, що в  ньому  було  так  мало
свiтлого, та мить краси i спокою осяювала йому життя так  довго  i  врештi
тихо вилилася у пiсню-спогад... Дивно було ??  повторювати,  вслухатися  в
слова й рядки... Ще десь годину тому була лише образа  за  свiй  народ,  а
потiм - бiлi стiни, i бiлий цвiт, i  бiла  в  сяйвi  мiсяця  його  спiвуча
мати... Не мiг згадати потiм ?? в трунi, померлою.  Вона  завжди  являлася
йому такою, бiлою, немов травнева вишня... Забув  ??  звичайний  голос,  а
пам'ятав лише пiснi, якi вона спiвала, ?? журливий, ча?ний спiв.
   Розбурханий, нiяк не мiг  заснути.  Вже  за  дверима  двiчi  перемiняли
вартових, а вiн лежав, заглиблений в давноминуле, як в теплi хвилi... Де б
ти не жив, яких висот суспiльних ти не сягнув, земля дитинства, рiдна твоя
земля - з тобою, в тобi... Можливо, вона i  ?  твоя  душа,  твоя  незгасна
вiчнiсть...
   Не спалося... А нiч була  безкрая,  мов  рiдний  степ,  мов  горе  його
синiв...
   ...Весна таки зламала зиму. Позаливала  сонцем  зеленi  вруна  озимини,
забушувала соком в отерплих грудях дерева i задзвенiла пiснею у високостi.
Здавалось, жайворонки й не вiдлiтали в iрiй. Перечекали лиху годину десь у
байрацi i, тiльки випав перший весняний день, вони звилися в чисту блакить
небес, понапинали струни й заграли так завзято й весело, як  Перебендя  на
весiллях.
   Разом iз жайворонками з домiвок висипала i дiтвора.
   - Господи, за що ти муку таку послав  на  мене!  -  "молилася"  у  хатi
мачуха.
   Тарас i не дивився у вiкно, а нiби бачив ?? побiля печi. Розпатлана,  з
осклiлими вiд зла очима, сердито сова? горшками й кляне весь свiт. Вiдколи
прийшла до хати - колотиться, немов чортяка в пеклi...
   Маленький Йосип сiв на могилу матерi й старанно  ловить  якусь  комашку
межи барвiнком...
   Тарас пiдбiг до брата, витер бруднi  слiди  недавнiх  слiз,  притис  до
себе_ _його худеньке тiло. Малий притих, зiщулився, мов пташеня.
   - Хочеш, зроблю тобi  сопiлку?  -  спитав,  ледь  стримуючи  сльози.  -
Калинову, таку, що гарно гра??..
   - Хоцу... - всмiхнувся Йосип. Враз  пригорнувся  рвучко,  немов  вiдчув
нову бiду.
   - Пугу! Пугу! - закричав на пагорбi за яром  Гнат  i  замахав  Тарасовi
рукою.  То  "Гонта"  кликав  "Залiзняка".  Цьому   малому   Бондаренковому
гайдамацi i ?сти не давай, аби лише попогасати по кручах з шаблею.
   - Козак з Лугу! - обiзвався Тарас i пiдхопив на руки  Йосипа.  -  Хочеш
бити шляхту?
   - А саблюку дасте? - всмiхнувся Йосип.
   - I шаблюку, i пiстоля, ще й коня вороного!
   Посадив на плечi Йосипа, заiржав, як справжнiй козацький кiнь, i помчав
до яру, по якому бiжить струмок.
   Козаки були готовi до  бою.  В  руках  тримали  шаблi  й  пiдшморгували
носами. Битва давно б уже розпочалася, якби знайшлись охочi бути  шляхтою.
Гонта  спробував  було  роздiлити  хлопцiв  сво?ю   владою,   та   громада
завирувала, розмахуючи збро?ю.
   Тарас вибiг чвалом на гору,  хвацько  зсадив  Йосипа  i  вручив  малому
пiстоля, якого щойно витяг у Гната-Гонти з-за пояса.
   - Пани! Пани! - заволав дозорець, видираючись з яру.
   - Де?! Та кажи скорiше! - оточили його.
   - Там... - промовив, вiдсапуючись, й опустився на землю: далась  взнаки
голодна зима. - Економ при?хав до Шевченкiв...
   Гайдамаки здолали дружно струмок,  розсипалися  садом  i,  скрадаючись,
пiшли на приступ.
   - Псякрев! - кричав економ, граючись канчуком.  -  Батогiв  захотiлося?
Тпру, клятий! - шарпнув за повiд вороного, що хотiв почухатись об ворота й
ледве не причавив вершниковi ногу.
   Хлопцi прича?лися за клунею i не знали,  що  ?м  далi  робити.  Шляхтич
зiскочив  з  коня,  прив'язав  до  стовпчика  й  вiдчинив  ворота.  Козаки
позадкували злякано. А Тарас перебiг  вiд  клунi  до  тину,  схопив  якусь
колючу гiллячку.
   - Всi на фiльварок! - стукав рукiв'ям канчука в благеньку раму економ.
   Тарас тим часом пiдбiг нагинцi до коня, поворожив бiля сiдла й  шмигнув
назад за клуню.
   - Я зараз, зараз, паночку... -  боязко  визирнула  з  сiней  мачуха.  -
Недiля ж нiби...
   - Весна, псякрев! - пхнув економ коритце, яке стояло посеред двору.
   Цiкавiсть переборола страх. Гайдамаки повисовувались_ _iз_ _схованок  i
стежили за шляхтичем.
   Той вiдв'язав повiд, поплескав коня по лискучiй ши? i поставив  ногу  в
стремено. Кiнь здригнувся. А коли економ закинув другу ногу i вмостився  в
сiдло, вороний пiдскочив, нiби його вжалили. Потiм став на диби, заiржав i
так упав на переднi ноги, що шляхтич полетiв на землю сторч головою.  Кiнь
рвонувся з мiсця й, обiрвавши повiд, що потрапив йому пiд копито, помчав у
степ.
   Хлопцi чимдуж сипнули у вишняк. Минули сад Жениха i,  збiгши  з  кручi,
вкрито? дерезою, зупинились на греблi.
   - А славно ти його, Залiзняче! - сказав Тарасовi Гнат.
   - Лакиза, чортiв пiдпанок...
   Води в ставку було по самiсiнькi вiнця. Голубi крижинки, мов  рибини  в
час нересту, тихо терлись об греблю, розпадались,  iскрилися.  А  дуплястi
верби, опустивши вiття в блакитну воду, полоскались, наче  дiти  у  теплiй
лiтнiй рiчцi. Бiлi котики визирали боязко iз набухлих  бруньок,  немов  не
вiрили, що вже весна. Зима ж була така холодна й довга...
   Тарас не спостерiг, як товариство подалося за леваду в  степ,  де  обiч
шляху ледве мрiла стара тополя. Не чув, як Гнат гукав до нього вже з  того
берега i як маленький Йосип, кинутий напризволяще, скiмлив, заплутавшись у
дерезi. Душу заполонило дивне видовище. Вiтер гнав  ставком  ледь  помiтнi
брижi, i сонце, що вiдбивалося у водi, пускало на всi боки  зайчики,  нiби
бризкалось золотавим вогнем.  Яких  тiльки  кольорiв  там  не  було!  Вони
спалахували, мiнилися, переливалися, наче теж всю зиму  просидiли  в  хатi
без чобiт i тепер радiли веснi. Мов крижини,  пливли  в  небеснiй  блакитi
хмари, погаптованi сонцем, веселi та урочистi. Шумiли верби. Жебонiла тихо
вода, що прорвалась крiзь щiлини у заставках i розливалася по левадi...
   Тiльки тепер Тарас згадав про Йосипа. Озирнувся  i  побачив  братика  в
дерезi.
   На бiгу помiтив Оксану. Розмахуючи  руками,  як  вiтряк  крилами,  вона
летiла з кручi йому назустрiч i кричала щось, раз у раз озираючись. Бiла в
квiтках сорочка i червона стрiчка на головi. Весна-красна...
   Оксана перша пiдбiгла до Йосипа. Взяла його на руки,  утерла  сльози  й
поцiлувала.
   - Там привезли з чумачки... вашого батька... - мовила, коли  наблизився
до не? Тарас.
   Взяв Йосипа i, мов чужими ногами, пiшов на гору...
   Батька знiмали  з  воза  Коваленко,  дяк  Богорський  i  дядько  Павло.
Чорне-чорне лице, тьмянi очi й  обвислi,  як  простреленi  крила,  руки...
Метушилася мачуха. Бiля призьби  безмовно  стояли  Ярина  з  Марiйкою.  Iз
незрячих очей Марiйки котились сльози.
   Пiдбили солому в лiжку й поклали хворого, не роздягаючи.
   - Мабуть... треба просто на лаву... - простогнав батько.
   - Ну що ти, брате! - одiзвався дядько Павло. - Бог дасть, одужа?ш... Не
одна ще лавка влама?ться! Он Микиту скоро женити...
   Батько спинився поглядом на лавцi,  яка  вламалась-таки  на  весiллi  у
Катерини, потiм обвiв очима малечу, що вклякла бiля порога, i запитав:
   - А де Микита?
   - На зарiбках в отця Григорiя, - кинув дяк вiд порога i вийшов з  хати.
Мачуха провела його поглядом,  взяла  чарчину  на  миснику  й  заховала  в
макiтерку.
   Знову рипнули дверi, й на порозi стала Оксана. В руках у не? глечик.
   - Ось прислали мати, щоб випили...
   - Ну, спочивай з дороги, - похмуро мовив  дядько  Павло.  I  люди  тихо
стали розходитись.
   Коли й Тарас, останнiм, хотiв пiти, долинув батькiв голос:
   - До школи ходиш?
   Тарас потупив очi.
   Батько довго думав про щось, потiм сперся на лiкоть i попросив:
   - А подай-но свитку...
   Тарас метнувсь до  полика,  де  лежала  батькова  свита,  схопив  ??  в
оберемок, поклав на лiжко. Батько пiдтягнув  одежину  i  полiз  до  кишенi
рукою. Поволi витяг полотняний вузлик, поклав його собi на груди.
   "Образок... - подумав журно Тарас. - Напевне,  з  Лаври,  iз  Ки?ва..."
Згадався похорон матерi. На грудях у не? тодi лежав маленький  Спас,  який
вони колись купили з Катрею в Мотронинському монастирi.
   Тим часом батько перепочив, розплющив очi й почав розв'язувать вузлика.
Руки в  нього  дрiбно  тремтiли,  на  лобi  виступив  пiт.  Натужно,  нiби
полотнина була залiзною, розгорнув ?? i вийняв... книжку.
   Тарас незчувся, як пiдiйшов. Тако? книжки вiн ще не бачив. Не  псалтир,
не бiблiя i навiть не житi?... Руда, немов немащенi чоботи, а палiтурка  з
заяложеними краями...
   Батько поставив книжку на грудях i довго вдивлявся в  не?,  наче  хотiв
переконатися, що це та сама, яку купив у Ки?вi. Жодного разу не повертався
вiн iз чумачки без подарунка...
   - Купив ось, синку... - подав Тарасовi книжку. -  Учися!..  Може,  доля
хоч до тебе всмiхнеться...
   Тарас одкрив палiтурку й прочитав на першiй  сторiнцi  старанно  кимось
виведене пером: "Григорiй Савич Сковорода..."
   Батько танув як свiчка. Ще доки був з бородою, не так помiтно було,  як
згасало в ньому життя. А коли Павло прийшов у суботу з уламком старо? коси
i поголив, хвороба нiби вийшла назовнi й запишалася сво?ю силою.
   З левади в хату приносив вiтер веснянi пахощi,  iржання  коней,  гелгiт
гусей. Хворий тодi насторожувався, повертав голову до вiконця над  поликом
i довго дивився на невеличкий клаптик  пiд  старою  сiрою  щепою,  де  вже
рябiла перша тендiтна зелень. Рушали в поле сусiди.  Торохтiли  мимо  хати
вози, ревли воли, i пахло зерном, що всю зиму пролежало в засiках...
   Батько скрикнув, заметався на лiжку. Стиснув жмут соломи в руцi:
   - Не руште, пане, краще не руште... Люди добрi, рятуйте!..
   Затих ураз, знесилений. Потiм пiдвiвсь на руки i, впершись  поглядом  у
куток, закричав i страшно, i радiсно:
   - Горить! Горить!.. Освятили вже, освятили! Дзвони! Дзвони!..
   Мов надiрвавшись, упав на вогку,  тверду  подушку,  важко  й  уривчасто
дихаючи. Невдовзi пiднiс правицю i, помахуючи невидимим батогом, заспiвав:

   _Гей же, да журба мене скрутила,_
   _Да журба мене зсушила, да гей!_
   _Гей же,__ зa__ чужими волами ходячи_
   _Да чужi вози мажучи, да гей!_
   _Гей же, ой, крикнули журавлi,_
   _Да ходячи по рiллi, да гей!.._

   - Тарасе! Море, море! - пiдвiвся знову  рвучко.  На  долiвку  зсунулася
ряднина, якою був укритий  батько,  зарипiло  лiжко,  наче  мажа  в  сухiм
одеськiм степу. Та слабi руки пiдломились, i батько впав на подушку.
   Тарас пiдняв ряднину, вкрив нею батька i метнувся  до  мисника.  Схопив
рушник, намочив i,  викрутивши,  приклав  до  лоба  недужому.  Той  притих
поволi, угамувався. Лише дихав важко та раз по раз  щось  бурмотiв.  Тарас
уже хотiв був вийти з хати, щоб гукнути  когось  iз  дорослих,  та  батько
запручався, мов од когось вириваючись, i закричав:
   - Коня! Коня! Одчинiть ворота! Мури душать! Коня!..
   ...Другого дня вранцi батьку полегшало.  Заснув,  як  почала  займатись
зоря, й проспав до снiдання. Прокинувшись, обвiв очима  хату,  нiби  щойно
звiдкись при?хав, i попросив узвару. Мачуха, що зiбралась було на панщину,
внесла з комори грушок, помила, налила окропом i поставила у ще не вичахлу
пiч.
   - Зараз, зараз, Грицьку, буде узвар,- втiшала хворого,  як  малого.-  А
мо', поснiдай спершу? Млинцi сьогоднi пекла...
   - Гречанi? - поцiкавився батько.
   - Еге, еге! - зрадiла мачуха i метнулась до печi,  де  на  жару  стояла
миска з млинцями.
   Батько випив кварту узвару й задивився на сонце,  що  вляглося  посеред
хати на рудiй нерiвнiй долiвцi. Потiм повернувся до вiконця над поликом i,
помилувавшись трохи морiжком пiд грушею, зiтхнув глибоко i запитав:
   - Ще далеко до благовiщення?
   - У вiвторок, з недiлi, - кинула мачуха, пов'язуючи бiлу хустку  поверх
очiпка.
   - А який же сьогоднi день?
   - П'ятниця.
   Батько довго мовчав. Дивився кудись у темний куток,  де  навiть  ясного
дня лише рiдiли сутiнки. А згодом, коли мачуха вже вийшла з хати  й  Тарас
узяв зi столу батькiв дарунок, щоб заховати, обернувся до сина i запитав:
   - Розумна книжка?
   Тарас кивнув. Чомусь не мiг промовити й слова. Батько став прислухатися
до чогось у повнiй тишi  й  усе  бiльше  й  бiльше  хмурити  брови.  Потiм
закашлявся, забився в лiжку, немов рибина, викинута на берег, i  довго  не
мiг заспоко?тись. Поборовши  кашель,  витер  сльози  шкарубкою  долонею  й
запитав:
   - Уже цвiте барвiнок?
   - Бiля хати засинiли вчора двi квiточки...
   - А в садку... на могилi?
   - Цвiте... - промовив пошепки. Й додав  поспiшно  й  весело:  -  А  вся
левада бiла-бiла вiд рясту!
   Зiрвався з мiсця, наослiп вискочив з хати, побiг садком  до  левади  i,
ковтаючи  сльози,  нарвав  зелено-бiлого  цвiту.  Вертавсь   поволi,   щоб
заспоко?тись. Обiйшов далеко могилу матерi  й  навпроти  клунi  вийшов  на
гору.
   Батько спав. Чи, може, знову слухав свою зболiлу душу й вдивлявся у  тi
далекi й тривожнi марева, якi доступнi людям  тiльки  на  гранi  смертi  й
життя.
   Прокинувся лише надвечiр. Поманив  до  себе  пальцем  Тараса  й  звелiв
покликати в хату усiх дiтей, Павла, дiда_ _та_ _мачуху.
   Не помiтив рясту, що лежав на лiжку бiля подушки...
   Коли зiйшлися рiднi й запалили на столi каганця, батько розплющив  очi,
обвiв  усiх  журним,  прощальним  поглядом  i  почав  дiлити  свою   убогу
злидарську спадщину:
   - Микита буде вам за  хазя?на...  Ти,  Микито,  -  зупинивсь  очима  на
найстаршому синовi, - мусиш менших до пуття довести... Тобi ж  одежа  моя,
реманент... i все, що ? у нас для хазяйства...
   Замовк. Облизав пошерхлi губи  i  попросив  напитися.  Коли  вiддихавсь
трохи, зупинив свiй погляд на похнюпленому Тарасовi.
   Тарас напружився i закусив нижню губу, щоб не розплакатись.
   Тим часом батько, так нiчого й не сказавши, перевiв_ _очi_ _на Ярину  й
Марiйку, що тулились злякано пiд долонi дiда Iвана.
   - Дочкам Яринi та Марiйцi - все, що в хатi залишилось вiд  матерi...  -
через силу мовив батько й притих. Iз запалих тьмяних очей його  покотились
великi сльозини.
   - Йосипу... - заговорив  вiн  згодом  спокiйним  голосом,  -  сукно  на
свитку, що я купив торiк у Вiльшанiй...
   Тарас погладив голову Йосипа, що прича?вся поруч  нього  й  дивився  на
батька майже радiсними очима.  Йому,  напевне,  було  цiкаво,  що  в  хату
набилось стiльки людей, що заговорив батько, який так довго мовчав,  i  що
дiдусь принiс йому аж два пироги...
   - Синовi Тарасу... - почув зненацька Тарас, - iз мого хазяйства  нiчого
не треба... - Батько перевiв подих i, спинившись поглядом  на  миготливому
вогнику  каганця,  мовив  журно  i  впевнено:  -  Вiн  не   буде   абияким
чоловiком... З нього вийде або щось дуже добре,  або  велике  ледащо...  -
Помовчавши якусь часинку, додав, немов  у  вiдповiдь  на  нiмий  загальний
подив з такого дивного рiшення: - Для нього мiй спадок або нiчого не  буде
значити, або нiчого не допоможе...
   Тарас вiдчув, що батько дивиться на нього. Пiдняв очi й справдi стрiвся
з батьковим поглядом.
   - Учися, синку... - промовив батько, ледве ворушачи губами.  Застогнав,
скривився  болiсно  й  кинув  рiзко,  нiби  аж  з  розпачем:   -   Просiть
Богорського!..
   Богорський наче тут i вродився. Як чорний привид, вирiс вiн на  порозi,
пропустив поперед себе  отця  Григорiя  i  кахикнув  глухо  в  кулак,  мов
збирався перехилити чарчину.
   - Слава богу, - привiтався тихо отець Григорiй, вийняв  з  кишенi  ряси
згорнуту ?пiтрахiль, одягнув ??, не поспiшаючи, завченим рухом i  пiдiйшов
до хворого. Всi, хто був у хатi,  позадкували  похапцем  до  дверей,  нiби
хворий вiд то? митi, як увiйшов отець Григорiй, бiльше ?м не належав.
   Останнiм вийшов Богорський. Зачинив за собою дверi, кахикнув ще  раз  i
подався з двору, нi до кого навiть не обiзвавшись. Мачуха  було  рвонулась
за ним, але Павло спинив ?? за плече i сказав, що сам пiде й поговорить  з
дяком про небожа.
   Тарас один лишився в сiнешнiй темрявi. Спершись на драбину, яка вела на
горище, тамував плач.
   Доки ще не було попа, жеврiла надiя.  А  зараз...  Iще  не  знав  Тарас
випадку, щоб одужав хтось  у  Кирилiвцi  пiсля  того,  як  приходив  отець
Григорiй i вiдпускав сердезi його останнi грiхи.
   На подвiр'?  гомонiли  родичi,  бiдкалися,  що  нема  сестри  Катерини,
просили когось сходити чи з'?здити у Зелену Дiброву. Iз хати долинув голос
отця Григорiя. Тарас причинив сiнешнi дверi й став прислухатися.
   - Зате, глаголю, будеш в раю,- сказав розважливо батюшка.
   Довгий час було тихо. Говорив, напевне, батько. Його ослаблий голос вже
не мiг здолати вiдстанi мiж лiжком i сiньми.
   - Не стрiнеш пана, Грицьку, не стрiнеш! - пробасив розкотисто пiп. - До
раю втраплять лише нужденнi i страждущi! Багатим у рай пролiзти важче, нiж
верблюду крiзь вушко голки...
   З подвiр'я в сiни долинав плаксивий голос Йосипа, який просився спати.
   - Не гнiви, Григорiю, господа, - почувся знову батюшчин голос. - Молися
краще й уповай  на  милiсть  його...  Проща?ться  раб  божий  Григорiй,  -
забурмотiв вiн поспiхом,  грюкнув  ослоном,  на  якому,  видно,  сидiв,  i
вiдчинив у сiни дверi, притиснувши ними Тараса до драбини.
   Тихо зайшли у хату дiти та родичi. Хворий дивився на всiх уже  далеким,
туманним поглядом. Лише коли побачив Тараса, в очах знову щось спалахнуло.
   - Просiть Богорського, - промовив поспiхом, немов боявся, що не встигне
сказати, - може б, вiн узяв до школи Тараса... Не оставте й  ви,  батюшко,
бiдного сироту... - звернувся до отця Григорiя, що  неквапно  й  вiдчужено
згортав ?пiтрахiль.
   - Не оставимо, не оставимо... - кинув пiп, беручись_  _за_  _клямку.  -
Усi ми смертнi, i всi пiд богом ходимо...
   Раптом пiп вiдсахнувся. Рвучко вiдчинилися дверi, й_ _на_ _порозi вирiс
економ.
   - Григорiй!  Завтра  з  плугом  у  поле!  -  гукнув,  немовби  надворi.
Знiтився, коли помiтив у хатi батюшку. Переступив з ноги на ногу, рипнувши
чобiтьми, пошкрiб потилицю i сховав за спину руку з нагайкою.
   - Одробив уже сво?, одробив... - схлипнула бiля столу мачуха.
   - Слава богу, звiльнився... - зiтхнув  з  полегкiстю  батько.  На  його
обличчi проходять  тiнi  то  жалю,  то  горя,  то  радостi.  -  Хоч  тепер
звiльнився... - додав уже ледве чутно. Зiтхнув, заплющив очi...
   У недiлю вже й поховали...
   А в понедiлок прийшов раненько дядько Павло. Мовчки випив  кварту  води
i, струснувши стриженою пiд макiтру головою,  опустився  важко  на  лавку.
Хмуро оглянув малечу, що сидiла, ждучи  снiданку,  потер  долонями  скронi
(перебрав, напевно, на поминках) i сказав, не дивлячись на Тараса:
   - Ходiм до мене, мабуть, Тарасе... Ти бачиш, скiльки ротiв...
   - I що я, бiдна, з ними робитиму?! - сплеснула  руками  мачуха.  Сльози
так i бризнули в не? з очей. - Прошу, благаю вас, дiвере, вiзьмiть хоча  б
цього одного, понурого! - Вона сердито ткнула коцюбою в той бiк, де мовчки
сидiв Тарас.
   - То як, небоже? - повiв бровами Павло. - Доки тепло, пастимеш свинi...
А як захука? - помагатимеш по хазяйству... Зате не будеш  жадний  шматочка
хлiба. Й при дiлi будеш. I в люди, бог дасть, вийдеш... Я ж бо  зичу  тобi
добра.__
   Тарас мовчки пiдвiвся i став збирати сво? пожитки. Хiба йому  тепер  не
однаково, що робити, де жити! Недаремно ж кажуть: сиротi хоч з мосту та  в
воду...
   Поклав у торбу таблицю, каламар та псалтир i дiстав з полицi Сковороду.
   - А ця мiзерiя й нi до чого, - нахмурив брови дядько Павло. - Хрякам що
"тму", що "мну" - все одно...
   Тарас жбурнув торбину на стiл, а коли Павло одвернувся, сховав останнiй
батькiв дарунок за пазуху.
   Байдуже ступав слiдом за дядьком по стежцi, вмитiй росою... I цар Давид
був пастухом!.. Ще з  похорону  лунають  в  душi  пiснi  чи  псалми  цього
царя-поета. Примружиться i нiби бачить його з  гирлигою...  Ось  мерехтить
серпанком безкра?й степ,  яким  сумними  хмарами  сунуть  отари.  Тремтить
багрове сонце, а в голубiй височинi ширя? кiбчик... Тихо... I раптом знову
зрина? звiдкись жалiбна музика.  Гудуть  дуби,  спiва?  птаство,  i  вiтер
ледве-ледве перебира? срiблястi струни променiв...
   Тарас поволi стишу? ходу, зверта? на iншу стежку  i,  поминувши  крайню
хату,  виходить  у  степ.  Немов  вiтрило,  надува?  вiтер  йому  сорочку,
куйовдить чуб i притиска? холодну книжку до  грудей.  Не  чути  дуба,  але
голосять, тужать вiтри... Зеленим вруном -  панська  озимина...  Праворуч,
нiби латки на сiрiй свитi, - маленькi клаптi людських ланiв...  З  гори  в
долину проклада? орач лискучу борозну,  по  якiй  поважно  ходять  такi  ж
граки... А далi, ген, аж на могилi, хтось мрi? бiлий-бiлий - немов упала з
неба хмаринка...
   Якась невiдома сила тягне Тараса туди. Колись, як був ще зовсiм  малий,
отак пiшов вiн степом шукать залiзнi стовпи, що пiдпирають небо...
   Усе гучнiше луна? музика.  Голосять  струни,  тихий,  прихриплий  голос
виводить щось журливе. То бiла хмарка квилить на степовiй могилi. В  руках
у хмарки кобза. А вуса довгi й сивi, волосся бiле як молоко...

   В _чистiм, полi тирса шумить,_
   _Катран зеленi?,_
   _В чистiм полi своя воля,_
   _Що й серце нiмi?..._

   Спiва кобзар, вдивляючись незрячим поглядом у далечiнь. Торка?  струни,
i тi  рокочуть,  нiби  вони  живi...  Гойда?  вiтер  суху  билину,  хилить
срiблясту тирсу хвилею... Зда?ться, що сива тирса i в кобзаря на головi...

   Ой _зiйду я на могилу -_
   _Гляну-подивлюся,_
   _Як вгадаю про ту волю,_
   _То й знов зажурюся..._

   Тарас спиня?ться, щоб не сполохати.
   Перебендя легенько пестить струни, i сльози котяться йому по щоках...
   - Це ти, Тарасе? - враз озива?ться i поверта? голову, неначе може  його
побачити.
   Тарас сiда? неподалiк. Старий втира? очi, всмiха?ться знiяковiло:
   - Вiтер...
   Не любить, щоб бачив хтось його журбу. Навiть Iвася, поводиря,  вiн  не
бере з собою в степ на могилу. Iде навпомацки.  Йде  в  степ  молитися.  I
якось дивно молиться: спiва та плаче...
   - Ну, як там батько? Одужав,  певно?  -  пита?  жваво  Перебендя.  Коли
прийшов уперше пiсля зими в село, Тарас сказав, що батько в них занедужав.
   - Сховали вчора...
   Кобзар поклав на землю кобзу, звiвся  i  пiдiйшов  до  хлопця.  Намацав
мовчки його плече, притис до себе...
   Вертались разом. Палав багрово захiд. Немов струмки до ставу, стiкалися
в село з ланiв похмурi орачi. Пилили битим шляхом наморенi за  день  воли.
Дiвчата, далеко десь, iще в степу, тягли журливу пiсню про кинуту  нещасну
дiвчину. Цвiла зоря вечiрня, неначе ружа...
   На греблi Тарас попрощався iз кобзарем. Звернув лiворуч i пiшов  додому
левадою, яку заслав легкий туман. Роса щипала уже потрiсканi, побитi ноги.
За пазуху залазив холод. Хотiлось ?сти...
   Лише коли почув сердитий  голос  мачухи,  яка  кляла  когось  з  дiтей,
згадав, що вже не тут його домiвка.
   Густим сусiдським садом прокравсь до клунi. Залiз у солому, що пахла  й
досi полем, спекою, згорнувсь калачиком i прича?вся.
   Протяжно й хрипло ревли воли. Вози рипiли й постукували на груддi... На
сливняку, що за  стiною,  возились  кури...  Пройшла  по  греблi  пiсня  й
невдовзi згасла, як гасне в полi вогнище...
   ...Диво дивне! Тарас застав дяка тверезим i смиренним, наче пустельник.
Ще десь-то доля не одвернулась зовсiм вiд нього, коли сьогоднi саме  взяла
за руку i привела у цю простору й порожню хату,  де  все,  що  можна  було
пропити, давно пропите. Торiк, як вiн  тiкав  зi  школи,  в  дяковiй  хатi
стояло лiжко, накрите плахтою, а за столом на покутi  висiли  в  два  ряди
образи.
   Богорський пiдвiвся з полика,  пригладив  пальцями  розкiшну  кучму  на
головi й здивовано уп'явсь очима в малого гостя.
   - З чим бог послав? - спитав нарештi.
   Сховавши за спину торбу з сво?м школярським начинням, Тарас сказав:
   - Учитись хочу...
   - О-о! - пiднiс Богорський угору палець. -  Не  забув-таки  раба  свого
нещасного, господи! - повернувся вiн до кутка, де чорнiли  слiди  образiв,
маючи намiр перехреститися. Проте роздумав, махнув рукою  i  пiдступив  до
хлопця так обережно, нiби той був маною, духом, що мiг розтанути. - Давай!
- простяг одразу обидвi руки.
   Тарас мовчав похнюпившись.
   Богорський все зрозумiв. Ураз поник, почухав лiву ногу пальцями  право?
i поплiвся до полика.
   - Я вам буду за наймита!.. - гукнув Тарас.
   Богорський став.
   - Ти чий кумедний такий? - спитав, прискалившись, i сам собi  вiдповiв:
- А-а, Шевченкiв, Грицькiв!.. То, кажеш, - в  найми?  -  присiв  на  голий
полик. - А блохи путать умi?ш? А борщу зварити з сокири?
   - Як навчите, то вмiтиму,- не розгубився Тарас.
   Богорський гмикнув, пошкрiб потилицю i поцiкавився:
   - А що нам скаже преподобна мачуха Ксенiя?
   - Поставить кварту на радощах...
   Богорський довго мовчав.
   - Ну, добре, отроче! - пiдвiвся повагом, пiдiйшов до вiкна, за яким уже
скрадались сутiнки, пошкрiбся знову  у  потилицi  й  полiз  пiд  полик  по
чоботи. - Покинь де-небудь сво? пожитки... - сказав сердито з-пiд  полика.
- Щоб торба вiльна була... Дiстань iз печi глечика...
   Коли стемнiло, учитель з учнем вийшли на вулицю.  Богорський  вийняв  з
тину дрючок, попробував, чи замашний, i  рушив  далi,  спираючись  на  цей
вербовий посох. Тарас слухняно плiвся позаду й нiяк не мiг збагнути,  куди
й по що вони йдуть.
   Минули церкву, цвинтар, корчму. Вже  й  крайня  хата  поволi  зникла  в
темрявi. Прямували на Тарасiвку. Позаду тьмяно блимали  вогники.  В  степу
лiворуч виходив з балки багровий мiсяць, немов великий мiдний п'ятак...
   - "Богом iзбранную" зна?ш? - запитав Богорський.
   - Еге, - озвався жваво Тарас. Йому  подобалось,  що  перший  день  його
навчання в дяка почався так щасливо й весело.  Кудись  мандрують...  А  що
може бути при?мнiшим вiд мандрiв!

   _Богом iзбранная дiва_
   _В Вiфлi?мi народила..._

   заспiвав  Богорський  жалiбно-жалiбно.  Лишивши  божу  матiр  висiти  у
повiтрi, вiн кинув коротко: "Пiдтягай!" - i знов  затяг,  неначе  голодний
пес на мiсяць:

   _Народила бога-сина,_
   _В сiно в яслах положила..._

   Тарас уловчився i пiдтягнув.  Богорський  озирнувся,  закивав  головою,
благословляючи свого малого помiчника, й пiшов, спiваючи, далi.
   Завернули в перший же двiр. Не встигли  рипнуть  ворота,  як  пiд  ноги
кинувся худий патлатий псюра i схопив дяка за халяву. I тут Тарас збагнув,
для чого був узятий дрючок.
   Скуштувавши палицi, пес завищав i миттю  щез  пiд  коморою.  Богорський
став пiд вiкном, поманив Тараса  i  завiв  "Богом  iзбранную".  Хоч-не-хоч
довелося Тарасовi пiдтягати. Тепер вiн все зрозумiв.  Було  так  прикро  й
соромно. Та що тут вдi?ш! Назвавсь грибом, то лiзь у козуб...
   Дверi тихенько рипнули, i на порозi з'явилась бiла примара. Навiть  при
свiтлi мiсяця обличчя жiнки здавалось черепом, обтягнутим  шкiрою.  Худющi
пальцi неначе аж бряжчали, коли  вона  взялася  ними  за  рябi  вiд  тiней
одвiрки.
   - Подайте, ради Христа... - почав було Богорський, але затнувся.
   - А я зрадiла... - розчаровано сказала  жiнка,  коли  вони  виходили  з
двору. - Гадала, бог прийшов по нашi душi...
   Минувши кiлька дворiв, Богорський знов  подався  на  каганець.  Але  не
встигли проспiвати й кiлькох рядкiв, як з хати вибiг хлопчик рокiв  восьми
й замахав руками, аби замовкли.
   - Батько насилу заснули... - пояснив вiн пошепки. - Сьогоднi вранцi  ?х
на стайнi побили...
   - Тьху! - сердито сплюнув дяк за ворiтьми. - Так можна й  дуба  врiзать
пiд тином. I нi печалi тобi, нi воздиханiя...
   Цього разу зайшли у двiр десь  аж  посеред  села.  Сiнешнi  дверi  були
вiдчиненi навстiж, в пiдслiпуватiм круглiм вiкнi ледь блимав  вогник.  Дяк
було спинився бiля вiкна, а тодi пiшов рiшуче до дверей. Намацав клямку  в
темних маленьких сiнцях й рвонув  за  ручку.  Тарас,  а  вслiд  за  ним  i
Богорський, заклякли в порозi. На вбогiм лiжку лежала, плачучи, дiвчина, а
бiля нiг ?? сидiла згорблена мати й, вхопивши голову в руки, спiвала  тихо
весiльно?:

   _Кидай, мати, в пiч дрова,_
   _Оставайся здорова..._

   Раптом вона вiдчула чужих, вся затремтiла,  затулила  собою  дiвчину  й
заголосила:
   - Ой паночку, голубчику, не займайте бiльше ??!.. - А  тодi,  так  само
раптом, всмiхнулася, схилила голову на долоню i заспiвала знову весiльно?:

   _Рятуй, рятуй, та мiй братику!_
   _Не дай менi та й загинути..._

   Задкуючи,  учитель  з  учнем  вийшли  з  темних  сiней.  Аж  на  вулицi
Богорський мовчки перехрестився i повернув додому, в Кирилiвку.
   Тарас iшов, наче у снi. Перед очима знов i знов поставали щойно  баченi
хати i люди, в яких вони з дяком сподiвалися роздобути щось на вечерю.  За
сво? одинадцять лiт Тарас побачив чимало горя,  свого  й  чужого.  Але  цi
зустрiчi приголомшили i його. А може,  вони  з  дяком  заблудилися?  Може,
замiсть Тарасiвки, зайшли до пекла?
   Напевне, щось подiбне здалося й дяковi. Вiн шпарко йшов, не озираючись,
i шепотiв молитву, яку проказують вiд нечисто? сили.
   В село ввiйшли, коли вже мiсяць був височенько. За тинами гарчали соннi
собаки. В хлiвах ремигала худоба. Нiде не блимало й вогника. Хiба що...
   Дяк спинився, поправив глечик пiд пахвою, прокашлявся й, переконавшись,
що Тарас не вiдстав, пiшов рiшуче просто на вогник.
   У воротях почули хриплий дитячий  крик.  Богорський  ринувся  в  дверi,
немов у хатi плакала його ?дина дитина.
   - Прийдiмо i поклонiмося! - сказав, шукаючи клямки. - Хоч ми не волхви,
так i младенець же не Iсус!
   Гостей зустрiв щасливий батько.
   - Синок родився... Три дiвки ма?мо, а тут - синок!
   - Господь турбу?ться, щоб було кому на свiтi горiлку пити! -  захихотiв
Богорський, потираючи руки, - Нехай росте здоровий,  як  риба,  гожий,  як
вода, веселий, як весна, роботящий, як бджола, i багатий, як земля!
   Батько аж сльозу пустив вiд розчулення. Гукнув на бабку,  щоб  прибрала
ночви, в яких купали новонародженого, перезирнувся з жiнкою, що свiтила  з
лiжка ясними очима, i полiз до скринi по пляшку.
   - Прошу вас, дяче, не погребуйте чаркою, - почав хазя?н припрошувати. -
За здоров'я сина... мого синочка... О господи!
   Дяк не примусив себе довго просити. Схопив чарчину й перекинув у горло,
як у порожню бочку. Сам налив собi другу i послав  услiд  за  першою.  Тим
часом бабка насипала велику миску борщу, взяла три ложки й подала  все  на
стiл.
   - Сiдай, Тарасе, - гукнув господар, випивши чарку. -  Горiлки,  правда,
не лишилось тобi...
   - А вiн у нас непитущий! - зачерпнув Богорський iз  миски  повну  ложку
борщу.
   Iз хати вийшли вже пiсля пiвночi. Богорський кинув посох i обома руками
тримав глечик з узваром.  Час  вiд  часу  вiн  прикладався,  робив  кiлька
ковткiв i, крякаючи на все село, фiлософствував:
   - Велике дiло зробив господь, сотворивши рiзнi кваси й узвари!  Бувало,
в бурсi у Ки?вi як продамо з десяток пречистих дiв та як впремось у  шинок
з хлопцями-богомазами... Так на другий день тiльки квасом  i  спасалися...
Рожд?ство тво?, Христ?, бо-о-оже наш! - заспiвав вiн,  начебто  в  церквi.
Потiм сплюнув, озирнувся довкола i, вiддавши глечик Тарасовi, наказав:
   - Додому йди, вилазь на пiч i предавайся сну!
   Невдовзi трiснув чийсь перелаз, почувся тихенький стукiт у вiкно, потiм
брязнула клямка й вiдчинились, рипнувши, дверi...
   Тарас зiтхнув з полегкiстю,  напивсь  узвару  й  пiшов  до  школи,  яка
сьогоднi стала йому домiвкою...
   ...Над осiнь почали потроху вертатись учнi,  що  торiк  розбiглися  вiд
Богорського. Який не ?,  а  все  ж  учитель,  вчився  аж  в  Академi?.  Не
закiнчив, правда... Та коли б закiнчив, то не був би, звiсно, дяком.  Десь
дали б йому мiсце батюшки, ще й попiвну в придачу. Тепер би славив господа
в барвистих ризах та на?дав черево. Хiба ж колись не  марив  юний  попович
цим! Гай-гай... Пропало те уповання, розтало, щезло,  "яко  iсчеза?т  дим,
яко та?т воск от лiца огня"... I, може, саме  тому  пустивсь,  як  кажуть,
Богорський берега,  запив,  зненавидiв  усе  i  вся,  що  прагне  знань  i
тягнеться до науки.
   Першим прибiг до школи Тарасiв друг Гнат Бондаренко.
   - Пугу! Пугу! - гукнув вiн, склавши  долонi  трубкою  бiля  рота,  коли
помiтив Тараса, що саме мазав у темних сiнях долiвку.
   Залiзняк iз Гонтою обнялися, поплескали один одного по плечах i,  немов
стомившись вiд радостi, посiдали на призьбi, яку  розмалював  учора  гле?м
Тарас. Гнат поклав торбину  на  колiна,  загадково  пiдморгнув  друговi  й
засунув у не? руку. Спершу витяг олiвець, потiм - кiлька  шматкiв  цупкого
сiрого паперу.
   - Коли б менi хто-небудь намалював того  коня...  -  показав  рукою  на
вигiн поблизу церкви, де щипала спориш булана Кошицева кобила, - то я,  як
каже дяк, безвозмездно увесь вiддав би оцей причандал...
   Тарас дивився мовчки на Гната, i руки його самi тяглися  до  паперу  та
олiвця.
   - Тобi, тобi!.. - промовив поспiшно Гнат. Хiба ж вiн мiг  подумати,  що
друг отак нестямно зрадi? його дарунковi.
   - I кобилу, й лоша! - сказав нарештi Тарас, схопивши в руки той  дивний
скарб.
   - А там лошати нема?...
   - В попа нема, а в нас кобила буде з лошам!
   Узяв у Гната з торби велику книжку, поклав на_ _не?_ _аркуш.
   Грифель торкнувсь паперу i залiтав по ньому, немов рукою  хлопця  водив
всевишнiй, який в  таких  дiлах,  напевне,  знався,  коли  зумiв  створити
стiльки всяко? всячини на землi. Кобила нiби перебiгала з вигону на папiр.
   Тарас поставив руба книжку разом з папером,  витягнув  руку,  примружив
очi i,  схиливши  голову  на  лiвий  бiк,  вдивлявся  довго  в  малюнок...
Торкнувся швидко конячих вух олiвцем i всмiхнувся до Гната.
   - Ти диви! -  зачудовано  вигукнув  Гнат.  -  Як  жива!  Того  гляди  -
заiрже...
   - Тепер - лоша...
   - А потiм  ще  -  москаля!  З  рушницею  та  шаблюкою...  Чи,  Мамая  з
бандурою...
   Тарас уже того не чув. Отямився лише тодi, як на папiр упала  зненацька
тiнь i потягло горiлкою.
   - Ану подай-но сюди... - сказав суворо Богорський.
   Тарас пiдвiвся  i  вiддав  дяковi  малюнок.  Спiдлоба  стежив,  як  той
вдивлявся в папiр i повертав його на всi  боки,  неначе  циган  на  базарi
коня.
   - А долiвку ти вимазав?
   Тарас промовчав. Стояв лихий, на?жений, не зводячи очей з малюнка, який
тремтiв у дяковiй руцi.
   - Свинячим писком та  в  пшеничне  тiсто...  -  скривився  дяк,  зiбгав
малюнок i, хитнувшись, дав Тарасовi запотиличника. -  А  хто  ж  крутитиме
волам хвости?!
   Тарасовi кров шугонула в голову.
   - Казали батько... - втрутився Гнат.
   - Давай! - простяг Богорський руку.  -  Дяковi  теж  потрiбно  жити  за
щось...
   Тарас поклав на призьбу книжку та олiвець й пiшов од хати.
   - Куди?! - гукнув Богорський.
   Не озирнувся навiть...
   Зiйшов з гори навпроти греблi, перехопився через ярок,  яким  весною  в
леваду збiгали струмки, i хотiв було пiрнути в густий сусiдський садок, де
вiн завжди ховався, коли душа виповнювалася якимись прикрощами, але  почув
там голоси й пiшов левадою уздовж струмка.
   Свинячий писок... Хоч розумiв, що дяк сказав це не  про  його  обличчя,
все ж зупинився бiля невеличко? сажалки, розгорнув осоку й нахилився,  щоб
побачити себе у дзеркалi води. Звичайне собi лице... Кирпатий нiс, глибокi
очi пiд вицвiлими бровами й  високий  лоб,  прикритий  зверху  темно-русим
волоссям.
   Пшеничне тiсто... Виходить, i це не для таких, як вiн, Тарас  Шевченко,
?м тiльки мазати долiвку й стiни - ото i все художество.  Ну...  може,  ще
намалювати гле?м голубiв по бiлiй печi...
   Спiткнувся i ледь не впав. Потер забиту ногу, схопив корча,  який,  мов
пан, розлiгся якраз на стежцi, й жбурнув його у  терен  пiд  кручею.  Корч
глухо гупнув, обрушивши порослий травою схил i  вiдкривши  чорний  вхiд  у
печеру. Трухляве кiлля, нiби зламанi ребра, визирнуло з-пiд дерну...
   Пригнувшись i затуливши лице руками,  Тарас  пiрнув  у  хащi  терну  та
дерези i незабаром виринув бiля самого зсуву. Звичайно,  це  була  печера.
Хтось затулив до не? вхiд мiцним частоколом, приклавши зверху дерном,  щоб
було непомiтно. Тепер те кiлля геть погнило.
   Розчистив вхiд. Обережно влiз до печери. У повнiй темрявi вiдчув: земля
тверда тут, як на подвiр'?. Поволi встав i не вдарився головою. Ступив три
кроки вперед, й рука уперлася в стiну. Тим часом очi звикли до темряви,  й
Тарас побачив злiва уздовж всi?? стiни широку призьбу.  I  в  цей  же  час
з-пiд нiг його метнулось  щось,  забряжчавши.  Тарас  завмер.  А  в  смузi
свiтла, що вляглась бiля  входу,  крутнувшись  кiлька  разiв,  заспоко?вся
невеличкий казанчик.
   Тарас побiг надвiр  i  назбирав  бадилля.  Дiстав  торбинку  з  трутом,
кременем та кресалом i почав розпалювати вогнище.  Бадилля  довго  димiло,
жеврiло й не хотiло займатися. А  коли  спалахнув  нарештi  вогонь,  Тарас
пiдвiв голову i побачив на призьбi зiтлiлий синiй жупан i козацьку шапку з
малиновим шликом.
   Затамувавши подих, пiдiйшов до призьби i хотiв було взяти в руки жупан.
Але той вiд першого ж доторку розпався на клаптi. Тарас не став  тривожити
шапки. Напевне, тут ховався один iз тих колi?в, що розбрелися свiтом пiсля
поразки... Може, навiть хтось iз кирилiвських, ?х же було немало у вiйську
Залiзняка... Дiд Iван не раз про це розповiдав...
   "А може, шабля або пiстоль десь тут захованi?" - подумалось. Пiдкинув у
пригасле вогнище палива i почав шукати козацьку зброю.  Та,  крiм  кiлькох
вуглинок,  нiчого  бiльше  не  знайшов.  Присiв  на   призьбу-лiжко,   щоб
заспоко?тись. Серце так прудко билося в грудях, нiби i справдi стрiвся тут
з гайдамакою. Ось-ось,  здавалось,  трiсне  надворi  хмиз,  загляне  хтось
вусатий, з оселедцем на головi й спитав гнiвним голосом: "А хто тут ходить
у мо?й печерi?!" Тарас прислухався, проте знадвору  не  досягало  сюди  нi
звуку.
   Сидiв так довго. А потiм звiвся й, узявши почорнiлий  мiдний  казанчик,
почав копати землю.
   Коли останки жупана й шапки були похованi, постояв  мовчки,  як  личить
бiля могили, i вийшов тихо в уже багрове, немов скривавлене, надвечiр'я...
   ...На другiм тижнi пiсля рiздва вернулись з  Ки?ва  чумаки.  Вони  були
схвильованi i та?мничi. Розпрягали мовчки волiв,  а  в  очах  раз  по  раз
загорялись вогники радостi. Надвечiр пробiгла  чутка  селом:  недовго  вже
панам панувати, посмоктали людсько? кровi...
   Тарас почув цю новину вiд Гната: той бiг по щось у шинок i заскочив  до
школи, щоб порадувати друга.
   - Уже повстали чернiгiвцi. Коваленко  мо?му  батьковi  розповiдав...  -
сказав вiн пошепки в сiнях i побiг по бiлiй стежцi до шинку...
   Дяк хропiв на печi - прийшов недавно додому лика не в'яжучи.
   Тарас наслав соломи в чоботи, знайшов онучi й швиденько взувся. Накинув
свитку, одягнув на голову шапку, яку вiн сам собi пошив, i вибiг з хати.
   Пiд вечiр мороз подужчав. На заходi пiднявся  в  небо  багровий  стовп.
Вились високо вгору стрункi  дими.  Iскристий  снiг  зiтхав  i  охкав  пiд
чобiтьми...
   Здавалось  дивним,  що  люди  топлять  печi,  вечеряють.  Уже  повстали
чернiгiвцi! Ось-ось  в  степу  забемка  дзвiн  i  шугоне  у  небо  червона
заграва... Може, знову десь у Холоднiм Яру гайдамаки святять ножi!..
   Вихором влетiв Тарас у хату до Коваленкiв. Там було вже  чимало  людей.
Усi притихли i насторожились. Але, впiзнавши, знову загомонiли,  запихкали
люльками. За столом, бiля самого господаря, виднiлась сива дiдова голова.
   - Ну, ну! - нетерпляче пiдганяв старий Коваленка.
   - Так ото я й кажу, - почав пiвголосом той. - Ночували ми у Васильковi.
Коли це, ще нi свiт нi зоря,  надворi  знявся  переполох.  Рiзкi  команди,
крики, iржання коней i навiть пострiли. Вибiга?мо з  хати  -  повне  мiсто
солдатiв. "Царя не буде!" - перебiга? чутка з двору до двору. А слiдом  за
нею ще приголомшливiша, ще радiснiша: "Землю i  волю  всiм!"  -  Коваленко
трохи помовчав, зiтхнув з полегшенням i додав: - А ми додому швидше... Аби
без нас не подiлили...
   - А хто ж у них отаманом? - поцiкавився дiд Iван. - Може, хто з  старих
колi?в?
   - Якийсь Апостол, казали люди.
   - Був колись такий гетьман... - подумав уголос дiд. - Та це задовго  до
Колi?вщини... Як я малим ще був, розказували старi...
   Притихли. Кожен думав свою селянську думу, сумнiвався, надiявся. Кожен,
певно, згадав, що нема? нiчого вiчного в свiтi. Була  воля  -  потопили  в
козацькiй кровi та в крiпацькому потi... Та й неволя ж, мабуть, не  вiчна!
Врiже дуба колись же! Тiльки ?й у цьому треба допомогти...
   Миналi днi. Вихрiв снiгами сiчень, стискав в обiймах рiки,  простягував
холоднi руки у глиб землi. I бiло-бiло довкiл було. Навiть надвечiр,  коли
заходило сонце, у небi не з'являлося  червоних  спалахiв.  Звисали  хмари,
неначе стеля в старенькiй хатi, що наполовину вже вгрузла в землю. I  ночi
теж були довкола чорнi, як крiпацька журба. Даремно люди вставали з теплих
лiжок, виходили тривожно з хат, вдивлялись i  вслухалися.  Нiде  нi  звуку
(лиш вiтер свище) й нi клаптя заграви... То  де  ж  та  воля?!  Де  ж  той
Апостол, що возвiстив_ _??_ _щасливий прихiд i загубився у хуртовинi?..
   Вечорами збиралися у котрiйсь хатi i гомонiли, думали.  А  потiм  хтось
просив згадати якусь стару козацьку бувальщину, i дiд Iван, який  приходив
першим щовечора, статечно кашляв у кулак i починав завжди одною  й  тою  ж
примовкою: "Коли старi люди брешуть, то i я з ними..." А потiм  йшла  нова
цiкава iсторiя.
   Тарас уже чув не раз ?х. Коли ще батько й  мати  були  живi,  у  недiлю
часто збирались люди в ?хнiй хатi, випивали для  веселощiв  по  чарчинi  й
просили дiда розказати про гайдамакiв,  Але  сьогоднi  дiдусь  почав  щось
зовсiм нове. Дядьки притихли, як школярi. Навiть дiти, що  вовтузились  на
печi,  прича?лися.  Оксана  забула,  що  одягла  кумедну  Тарасову  шапку,
пiдперла голову кулачком - заслухалась...
   - А було це недалеко вiд Будища. Там в яру ще й досi ? озеро. А над ним
лiс невеликий...
   - Гупалiвщина! - пiдкинув котрийсь з дядькiв.
   - Еге ж, еге ж, - зрадiв пiдтримцi дiдусь  i  запитав:  -  А  чому  вiн
зветься так - Гупалiвщина?
   Дядьки знизали плечима, перезирнулися. Гупалiвщина, та й годi...
   - Отож-то й ?! - пiднiс  угору  палець  старий.  -  Як  спалила  шляхта
вiльшанського титаря, на другий чи на  третiй  день  примчав  iз  хлопцями
Залiзняк. Розпитав, чи нема поблизу панкiв-ляшкiв  (а  ?х  ще  вчора  всiх
перерiзали), коня пiд боки острогами й полетiв зi  сво?ми  Старим  шляхом,
нiби на Звенигородку. Минули хутiр Боровикiв  i  звернули  понад  яром  на
Будище. Оточили нишком той лiсочок над озером i почали пiдкрадатися. Ну, а
в лiсi - анi душi! Коли гульк - на  деревах,  неначе  грушi,  сидять  пани
вродзонi. Позбивали! -А як упоралися  iз  шляхтою,  таки  ж  у  тому  лiсi
знайшли льохи пота?мнi, в яких грошей було повнi скринi... Й  подалися  на
Лисянку...
   - А чому ж Гупалiвщина? - розвiв руками котрийсь iз дядькiв.
   Iншi дружно зареготали.
   - Пани ж, як падали, гупали... - пригладив сивi вуса дiдусь.
   Притихли знову. Та старий не почав ново? iсторi?.  Озирнувся  на  темнi
вiкна i попросив:
   - Ану погляньте котрийсь, чи не свiта?...
   - Ще й першi пiвнi не кукурiкали! -  засмiявся  той  самий  дядько,  що
перепитував про Гупалiвщину.
   Цього разу нiхто й не глянув на нього. Господар вийшов з хати,  постояв
трохи в дворi, пройшов пiд вiкнами на причiлок i повернувся.
   - Нi. Темно й тихо...
   Дядьки зiтхнули i попiдводились...
   Пiсля водохрещ, коли стояли морознi сонячнi днi, прийшов кобзар у село.
Вiн нiколи до цього не бував зимою в Кирилiвцi. З'являвся завжди разом  iз
жайворонками, нiби також лiтав на зиму в теплi кра?. Оксана перша стрiла в
селi його, запросила в хату  заночувати.  Було  вже  пiзно,  i  старий  не
вiдмовився.
   - Добрий вечiр вам, люди добрi!
   - Ласкаво просимо, дiду, -  пiшов  йазустрiч  Оксанин  батько,  зняв  з
Перебендi торбу та кобзу, взяв пiд руку й провiв до столу.
   Дiтлахи тим часом оточили поводиря. Розтерли руки, розкутали,  спитали,
як звати, i гуртом, немов горобцi, шугонули у тепле просо на пiч.
   Тарас прийшов, як тiльки стало темнiти. Вже кiлька днiв не  був  вiн  у
Коваленкiв, а це неначе хтось узяв його  за  руку  i  вивiв  зi  школи  на
знайому дорогу.
   Кобзар якраз узявсь до миски з борщем.
   - От спасибi, от спасибi... - сяяв вiд задоволення. - Знакомитий борщик
у вас!.. - Раптом вiн насторожився й, зупинивши повну ложку на  пiвдорозi,
обернувся в той бiк, де присiв на край ослона Тарас.
   - Це ти, Тарасе? - запитав, немов побачив, та не впiзнав.
   Коваленки перезирнулися: вiн нюхом чу?, чи що?
   -  Вiн,  вiн,  дiдусю!  -  закивала  Оксана,  подаючи  на  пiч   малому
Йвасю-поводиревi пшоняну кашу i кварту теплого молока.
   - Ну, що там дi?ться в свiтi? -  запитав  господар  якомога  байдужiше,
коли старий на?вся й напився.
   Кобзар нiчого не вiдповiв. Намацав шапку  й  кобзу,  прокашлявсь  тихо,
перехрестився й  подякував  за  вечерю.  Лише  потому  похмуро  буркнув  у
вiдповiдь:
   - Слiпий я, синку, незрячий...
   - А ми тут волi ждали, надiялись... - обiзвався журно господар.
   У хатi зробилось тихо. Навiть дiти не вовтузились на печi.
   - Спiткнулась воля... - сказав неголосно Перебендя. - Умилась кров'ю та
й в кайдани озулася...
   У хатi знову зависла тиша. Тiльки чути було, як на ставу трiскався лiд,
нiби хтось мерзлим груддям кидав у домовину...
   - Розбили пiд Ковалiвкою... - промовив згодом кобзар. - А iнших,  ?хнiх
друзiв та однодумцiв, ще десь у груднi, у Петербурзi...
   Тарас поглянув на Коваленка. Сусiд беззвучно плакав...
   ...Чию многострадальну душу  доведеться  йому  сьогоднi  супроводжувати
сво?м читанням в царство небесне, Тарас не  знав  до  самого  вечора.  Дяк
потинявсь по школi, помугикав грайливу пiсеньку, яку можна спiвати лише на
вухо, та й то не кожному, i вклавсь на полику спати. А в Тараса  набралось
стiльки дiла, що не мав хвилини забiгти хоча б до сусiдiв i дiзнатися, хто
помер. Правду кажучи, Тарас  не  дуже  i  переймався  тим.  В  його  життi
недовгiм  було  вже   стiльки   смертей,   стiльки   близьких   i   рiдних
вiдмучилося!..
   Рубав гiлляччя, доки аж не стемнiло. Повносив дрова  до  хати,  знайшов
навпомацки псалтир i пiдступив до хазя?на. Збудить дяка не так-то  просто,
та ще коли йому не сняться цигани. Тут треба вмiння i неабияке.
   - Акиш, проклятi! Киш! Киш! - задригав дяк  ногами,  коли  Тарас  почав
стягати з нього кожуха. - Послухай,  ти!  Ти,  ти,  що  хвостик  скручений
бубликом... Не п'яль сво?х чортячих баньок! Пiдлiзеш ще - як двину!
   I смiх i грiх! Дяковi знову сняться чорти. Тарас побiг до печi, знайшов
на припiчку соломину i  встромив  у  нiздрю  грiшниковi.  Дяк  запручався,
забурмотiв прокляття i врештi так чхнув, що сам прокинувся i сiв на полику
з переляку.
   - Бр-р-р! - струснув патлатою головою, немов собака, вилiзши з рiчки. -
Це ти? - спитав, уздрiвши Тараса. - Да воскресн?т бог i растачаться  вразi
?го... - почав було молитву, а потiм сплюнув i, мов згадавши щось, уп'явсь
очима в хлопця: - Що, ранок вже? Пора до утренi?
   - Та нi... Ще вечiр, - вiдступив на кiлька крокiв Тарас.
   - То якого ж бiса! - аж пiдскочив дяк вiд обурення.
   - Над ким читати псалтир?
   Богорський довго чухав потилицю, кривився,  м'явся  -  не  мiг  згадати
усопшо?.
   - Ну, та... ота... Ну, як же в бiса ??? Та сама, що й  богородиця!  Ну,
як же ту, непорочну?
   - Марiя?
   - Еге! Еге! - зрадiв Богорський i покотився, неначе вiз, якого  витягли
з тванi. - Коваленкова мати! Живе отам, край дороги, що на  Вiльшану.  Ну,
хата вгрузла в землю i рудий собака, що хапа?, навiть не гавкнувши...
   Тарас не слухав бiльше дяка. Вражений, скорiше вийшов iз хати.
   Це ж, це ж умерла бабуся Оксанина!.. Сухенька, жвава  бабця  Марiя,  що
так любила слухати,  як  хтось  чита?  книжку.  Псалтир,  житiя  i  навiть
граматику вона сприймала, як боже слово, i вважала кожного, хто  умiв  хоч
трохи читати, напiвбогом-напiвлюдиною.  А  найдужче  вона  любила  слухати
вiршi. Заплющивши очi й затамувавши подих, вона  сидiла,  мов  кам'яна,  й
лише на висохлiм ?? лицi свiтилось тихе блаженство...
   I ось умерла бабуся, якiй було за чим на свiтi жалiти...
   Тарас не йшов до не?, а бiг. Не мiг змиритися, повiрити,_ _що_ _вже  ??
нема?.
   Зустрiла його Оксана. Змарнiла вся, заплакана.
   - Вона просила, щоб ти псалтир прочитав... - сказала в сiнях пошепки.
   У хатi було багато людей: Йому дали дорогу, як дяковi чи батюшцi, зняли
свитину й запалили бiльше свiчок, щоб видно було читати. Тарас тремтiв вiд
хвилювання й холоду, який, здавалося, пронизав його  наскрiзь,  доки  йшов
вiд школи до Коваленчихи. Щоб не впустити псалтиря на долiвку, вiн  поклав
його бiля труни й почав незграбно терти руку об руку. Коли трохи  нагрiвся
та заспоко?вся, набравсь хоробростi й зиркнув на бабу Марiю.  Вона  лежала
наче жива. Ось-ось, здавалося, розплющить очi,  всмiхнеться  тихо  йому  i
попросить почитати Сковороду. Крадькома Тарас  оглянув  тих,  хто  прийшов
вiддать останню шану бабi Марi? i  провести  в  останню  путь.  Схрестивши
вузлуватi руки на животi, стояв Оксанин батько,  дививсь  на  матiр  й  не
помiчав великих сльозин, що, нiби краплi воску зi свiчки,  спадали  просто
йому на руки. Iз-за його  широко?  спини  визирала  Оксана.  Вона  вже  не
плакала, тiльки схлипувала та раз по раз  витирала  червонi  очi.  З  обох
сторiн завмерли в тихiй жалобi близькi й далекi родичi та сусiди.
   Спохватившись, Тарас узяв iз  лави  псалтир,  повернувся  до  свiтла  i
розкрив на першiй сторiнцi...
   Скiнчив читати уже  при  денному  свiтлi.  Важко  човгаючи  натомленими
ногами, пройшов до полика, знайшов у купi одягу  свою  свитину,  шапку  й,
одягнувшись, ступив до дверей. У головi шумiло, стискало  скронi,  язик  у
ротi ледь повертався. Востанн? глянув на домовину й попрощався з бабунею.
   Уже в холодних сiнях наздогнала його Оксана. Тицьнула вузлик з  грiшми,
дала пiд руку теплу паляницю i перев'язаний нитками згорток.
   - Тут ремiнь, пришви на чоботи... Тобi бабуся Марiя оставили...
   Лише надворi, коли  дихнув  в  обличчя  теплий  вiтрець,  Тарас  поволi
вiдтанув. Морозу начебто й не було. Низько стелився дим з  коминiв  i  пах
так смачно, що наморочилось у головi. Хтось пiк гречанi млинцi... У когось
цибуля смажилась... Життя i смерть... I завжди  поруч!  Згадався  страшний
той вечiр, коли ходили вони з Богорським просити хлiба в Тарасiвку.  Одне,
поживши на свiтi, вмира?, тим часом iнше народжу?ться. Недарма  ж  кажуть,
що половина свiту плаче, а половина скаче... Ось пiшла на той. свiт  добра
людина, а йому i журно, й весело. Жаль бабусi, ще й дуже  жаль.  А  весело
тримати в руках добрячi пришви на чоботи! Подумать тiльки, ще ж не мав вiн
сво?х чобiт. Ходив завжди в чи?хось недоносках...
   Приталий снiг сiдав пружисто, i кожен крок лишавсь  на  ньому,  мов  на
паперi. Цвiрiнчали весело горобцi, стрибали зграйками на дорозi й  раз  по
раз чистили пiр'ячко. Тарас ковзнувсь по стежцi, й пташки ураз  знялися  й
перелетiли на кущ бузку, що вже стояв без снiгу.  Тарас  хотiв  ковзнутись
ще, та вчасно стримав себе, бо ледь  не  випустив  хлiб.  Поправляючи  пiд
пахвою запашну паляницю, побачив пса, що йшов слiдом  за  ним  по  дорозi.
Худий, облiзлий, з голодним блиском в очах, вiн спинився за кiлька  крокiв
вiд хлiба й завиляв безсило хвостом. Тарас був певен,  що  пес  не  бачить
його, а тiльки хлiб, який стирчить з-пiд пахви.
   Поклавши пришви на стежку, вiдламав вiд буханця чималий шматок i  кинув
псовi просто пiд ноги. Собака  навiть  не  вiдсахнувся.  Схопив  зубами  й
лапами i ?в, заплющивши очi.
   Богорський стрiв Тараса в порозi.
   - Давай, - простяг вiн руку до хлiба. Нахмурив брови, коли побачив,  що
хлiбина надламана, але простив i вп'явсь зубами в хрустку скоринку.
   Тарас вiддав дяковi хустину з грiшми, а згорток з  пришвами  сховав  за
спину й ступив назад до дверей.
   - Давай! - промовив владно Богорський i схопив Тараса за руку.
   - Це пришви, пришви на чоботи! - запручався Тарас. -  Менi  дали,  менi
бабуся оставила!
   Богорський мовчки розгорнув чистеньку бiлу шматину, оглянув  ремiнь  i,
пiднiсши вгору тремтячий довгий палець, прорiк:
   - Блаженни непорочни, в путь ходящi?  в  закон?  господн?м!  -  Подумав
трохи, почухав спину об дубовий одвiрок i  додав,  ламаючи  хлiб:  -  ?сть
путь, мнящiйся битi прав, посл?дняя же ?го - ад...
   Тарас заплакав мовчки. Скинув свиту, почав розпалювати пiч.  Ну  що  ти
вдi?ш з цим патлатим п'яницею!
   Тим часом Богорський вкинув останнiй кусень у рот,  одягнув  кожуха  й,
поклавши пришви за пазуху, взявся за шапку. Нараз спинивсь, задумався.  На
обличчi в нього промайнула тiнь яко?сь внутрiшньо?  боротьби,  рука  немов
сама собою потяглась до кишенi. Зiтхнувши тяжко, дiстав хустину з  грiшми,
розв'язав i вийняв мiдного п'ятака.
   - Вiзьми на бублики... - простягнув  монету  Тарасовi  й  потупив  очi,
засоромившись сво?? щедростi й доброти.
   Тарас удав, що прислуха?ться, як сичать розталi дрова в печi.  Подавися
тим п'ятаком!
   Богорський плюнув,  кинув  мiдяк  на  припiчок  i  вийшов  з  хати,  не
зачинивши дверей...
   ...Весна - що рiдна  мати  для  сироти.  Приголубить  ясним  промiнням,
теплим вiтром розчеше, заколише тихим дзвоном струмкiв i надiю  вселить  у
серце.  А  коли  збiжать  струмками  снiги  i  навшпиньки  стане  озимина,
потягнувшись пружно до неба, цiлий  свiт  тодi  належить  бiдному  сиротi.
Манить далеч, мерехтлива, закосичена сонцем, вабить левада, вкрита  рястом
та хрещатим барвiнком,  кличе  поле,  над  яким  видзвоню?  жайворон...  I
розбуха? серце, як закута зимою брунька,  розцвiта?  цвiтом  пишним,  iм'я
якому - любов. Любов до вiтру, до маленьких перших листочкiв, до пухнастих
вербових котикiв, до гусей, якi з веселим криком повертаються з вирiю,  до
людей, що йдуть за плугом по борознi чи ронять тепле зерно в пахучу  чорну
рiллю...
   Цiни ?й не було б, веснi, коли б не мала вона  субот  -  воiстину  днiв
чорних для школярiв.
   Ще  рано-вранцi  дяка  гукнули  до  Кошицiв.   Хлопцi   ждали,   сумнi,
пригнiченi. Однi тинялись мовчки  по  школi,  iншi,  повиймавши  саморобнi
ножi, вкотре обдивлялись рiзки, щоб на жоднiй не лишилося i сучечка: вишня
- це тобi не верба. Не виглядали вчителя: щоб вернувся вiн не сердитий.  А
то як прийде злющим - пам'ятатимеш до нових вiникiв.
   Богорський довго не заходив до школи. Чортихаючись i бурмочучи щось сам
до себе, подався спершу в хату, потiм вийшов надвiр, постояв трохи, тоскно
дивлячись на шинок, сердито сплюнув i пiшов рiшуче назад.
   Грiзно блискаючи очима, вiн постав на порозi, зачинив на клямку дверi й
ступив до Гната.
   - Ану,  раб  божий,  постав  ослона  й  лягай!  -  сказав  спокiйно,  з
притиском, так, що в хлопцiв серце миттю опинилося в п'ятах.
   Зцiпивши зуби, Гнат винiс на середину школи  ослiн,  спустив  штани  до
колiн i впокорено лiг. У покорi тiй був для нього сьогоднi ?диний рятунок.
Зумiв уплести червону стрiчку сонному дяковi в косу, зумiй тепер  спокiйно
влежати пiд рiзками.
   Богорський вибрав найзамашнiшу, хльоснув нею  в  повiтрi,  поплював  на
руки, розмахнувся i крикнув: "Четверту заповiдь!" - мов не мiг  без  цього
ударити.
   - Помнi день суботнiй... -промовив глухо хлопець i в ту ж мить вчепивсь
руками в ослiн.
   Богорський сiк сьогоднi натхненно. Вся Гнатова спина  одразу  покрилася
смугами, а потiм чвиркнула кров. Лише тодi  Богорський  пожбурив  рiзку  й
пiшов у куток до води.
   - Катюга... - сказав, пiдводячись Гнат.
   - Хто? Хто це сказав? -уп'явсь очима, нiби кiгтями, в Гната, збагнувши,
видно, що саме вiн вiд злостi i  болю  мовив  те  слово.  -  Мало  всипав?
Добавити?
   - Це я, - промовив тихо Тарас i пiшов до ослона.
   Дяк довго дивився то на одного, то на другого, нiби жалiючи розлучатись
з Гнатовою спиною, потiм заревiв, як поранений звiр, i схопив свiжу рiзку.
   У недiлю, зразу ж пiсля обiднi, старенький Кошицiв наймит запрiг кобилу
у вiзок, накрив сидiння з сiна квiтчаним килимом i пiд'?хав до  брами.  Iз
церкви вийшов заклопотаний батюшка, вмостивсь на возi  й  нетерпляче  став
вдивлятися у бiчнi дверi, з яких давно мав вийти Богорський.  Нарештi  той
з'явився, облизуючись. Пiп сердито  буркнув  на  нього  й  звелiв  вiзницi
рушати. Дяк незграбно стрибнув на вiз уже на ходу.
   Тарас пiрнув у юрбу, що все ще гомонiла  на  папертi,  роздiлившись  на
купки. Було цiкаво: куди це Кошиць з Богородським по?хали? Та люди, як  на
зло, розмовляли про все, крiм того, що вiн хотiв почути. Власне,  до  попа
йому було  байдуже,  а  от  дякова  доля  його  цiкавила.  Коли  б  по?хав
надовго... Господи! Скiльки можна  обходити  свiту,  скiльки  побачити!  В
кишенi муляв п'ятак - ще з тих грошей,  що  дала  Оксана  за  читання  над
бабою, - на нього можна роздобути в шинку паперу...
   - ?пископ буде у Вiльшанiй про?здом, - почув нарештi Тарас. Озирнувся -
то титар мовив до  когось.  -  З  усiх  приходiв  довколишнiх  духiвництво
збира?ться...
   Отже надовго! Тарас дiстав з кишенi монету i, затиснувши ??  в  кулацi,
пiшов неквапно до шинку. Болiла спина, не давала пiдбiгти. А так  хотiлося
скорiше вийти в поле, за леваду, ген туди, де говорить з вiтром  тополя!..
Ось вiзьме паперу у шинкаря, пiде й змалю? ??. А поруч з нею - Оксану!..
   Тим часом щось тихенько заскiмлило. Тарас спинивсь,  прислухався.  Нiде
нiкого. Хiба що там, навпроти шинку на вигонi. Наддав ходи  -  плач  стало
чути дужче...
   На морiжку пiд вбогим тином сидiла жiнка з дитиною. Худа, аж чорна  вiд
пилюки та сонця, вона стромляла пусту  торбинку  грудей  в  рожевий  ротик
дитини й сама беззвучно плакала. Над нею бiлобiло цвiла черешня й  бринiли
бджоли, а в синiм небi, неначе гори, пливли врочистi хмари й шугали весело
ластiвки...
   Тарас звернув з дороги i пiдiйшов до жiнки. Вона звела на нього очi  й,
знiяковiвши, прикрила груди хустиною. Тiльки зараз помiтив, яка ця мати ще
молода. Лiт сiмнадцять  -  не  бiльше.  Блакитнi  очi,  немов  двi  квiтки
барвiнку, голубiли на засмаглiм, чорнiм лицi, i стiльки  в  них  уже  було
журби та муки людсько?, що мурашки побiгли в хлопця по спинi.
   Дитина знову заскiмлила...
   Поклав на кущик споришу п'ятака й побiг майданом до греблi.
   У ставку плескалось,  нiби  бавлячись,  сонце.  Вiтряк  махав  крильми,
тремтiв  i   тужився,   а   злетiти   не   мiг...   Веселий   вiтер,   мов
зальотник-джигун, загравав до тополi, а вона  пручалась,  рвалась  з  його
обiймiв, розметавши коси по густiй блакитi небес...
   I серце в грудях тихо-тихо вiдходило. Щемiло тiльки,  як  руки  взимку,
коли з морозу в хатi заходять зашпори...
   Постояв трохи на вершечку могили, знайшов у небi ледь помiтну тремтливу
грудочку, що вся дзвенiла, сипала дощем iз звукiв, й пiшов рiллею до лiсу.
Земля була пухка й волога, то тут,  то  там  на  нiй  виднiлись  гранчастi
зерна. Й на мить здалось Тарасовi, що вiн ступа? розливом цвiту...  Гудуть
довкола бджоли, i пахне медом... А потiм враз  зашурхотiли  стебла,  й  на
босi ноги впали важкi достиглi зернята...
   А лiс бринiв,  смiявся,  плакав,  виспiвував.  Найдужче  гупали  одуди.
Меткi, барвистi, вони гасали лiсом, немов пiдпилi  хлопцi  на  вечорницях.
Сварились, гнiвалися сороки, перегукувались поважнi, стриманi вивiльги,  й
раз по раз пробував сво? тендiтне горлечко соловей...
   Внизу,  на  мертвiм   листi,   також   буяло   життя.   Шмигали   чорнi
кундоперки[6], рудi, опасистi ковалi тягли  в  сво?  хати-кургани  удвiчi,
втричi бiльшi "колоди" i не спинялись навiть вiдпочивати. Лiтали,  бiгали,
лазили якiсь жучки й комашки, що теж радiли, мабуть, веснi.  Цвiли  фiалки
синьо, крiзь прiле листя рвалась угору тонка i гостра трава...
   Чого тiльки нема? в свiтi! I все живе,  вмира?  й  народжу?ться...  Все
хоче ?сти, пити та хоч маленький промiнчик сонця! I  вистача?  всього  для
всiх. Однi лиш люди... Звiдки й куди мандру? ота нещасна покритка?..
   У лiсi раптом зробилось  сумно  й  темно.  Притихло  птаство.  Замовкли
навiть одуди... Тягло iз яру вогкiстю i прохолодою...
   Село вже спало, коли вертався з лiсу.  В  садках  бiлiли  тьмяно  хати,
розшитi тiнями, й тополi ген по той бiк Кирилiвки здiймались вгору,  немов
списи. Свiтилося лише в корчмi та ще... в дяковiй хатi, й чомусь  не  там,
де жили вони з Бо-горським, а з iншого боку.
   Тарас спинився, здивований. Нiколи ще не бачив свiтла  в  школi!  Побiг
майданом прямо на та?мничий вогник.
   Вiкно  було  прикрите   чимось   зсередини.   Вловивши   тихий   гомiн,
прислухався. Кахикнув хтось, i знову стало тихо. Тарас пiдкрався до дверей
i шаснув у сiни.
   - Ха-ха-ха! - зареготав хтось так, що задрижала хата.
   - Ти що, звихнувся, пане дияконе? - спитав Богорський.
   - Га-га-га! - гримiв диякон. - А пам'ята?ш, Петре, як обригав  ти  рясу
протоi?ре?вi? Шовкову, бiлу!
   - За що й був iзгнан, яко люципер з царства небесного! - додав тоненько
хтось третiй i захiхiкав не без лукавства.
   - То будьмо ж! Сто болячок йому в печiнку! - сказав Богорський сердито.
I Тарас зрозумiв, що розмова ця дяку була не до вподоби. Задзвенiли чарки.
Хтось крякнув, випивши, i так поставив чарку на  стiл,  що  той,  напевно,
трiснув.
   Дяки гуляють! Тарас намацав клямку дверей до хати i ненароком брязнув.
   - Кого там носить нечиста сила? - спитав Богорський, розчинивши дверi у
темнi сiни.
   - Це я, - озвався Тарас.
   - То консул[7] мiй,- пояснив Богорський через плече.
   - А йди-но, хлопче, сюди!  -  гукнув  диякон,  нiби  в  порожню  бочку.
Поманив до себе Тараса й, пiднявши чарку, сказав: - А нумо, отроче!
   Щоб не образить гостя, Тарас узяв горiлку, заплющив очi й випив.  Немов
огню линули в горло. Розкривши рота, хапав повiтря. Дяки за  боки  брались
вiд реготу.
   - На хлiба, хлiба  на,  закуси!  -  гукав  диякон.  Лице  його  здалось
Тарасовi багровим круглим  мiсяцем,  на  якому  вмостилася  кучмата  хмара
волосся. - Сiдай до столу! - посунувсь трохи диякон.
   Тарас зиркнув на Богорського й, не стрiвшись з його  очима,  присiв  на
край ослона.
   - Не iскушай... - похмуро кинув  сухорлявий,  щуплий  дячок,  що  сидiв
лiворуч диякона. Лицем вiн був  похожий  на  Микиту-великомученика,  якого
змалював недавно для церкви маляр iз Тарасiвки.
   Диякон звiв докупи брови i вiдповiв багатозначно вiршем_ _Сковороди:

   _Ах ты, тоска проклята! 0 докучлива печаль!_
   _Грызеш мене измлада, как моль платья, как ржа сталь._

   - Не забув "Божественных пъсней"! - всмiхнувсь Микита-великомученик.
   - Боготворю! - прогув диякон i притьмом схопився за пляшку.
   Тарас узяв шматочок сала, який поклав йому диякон опiсля хлiба,  i  ?в,
заплющивши очi, аби не так хитались вiкна, стiл i дяки. Одне -  вiд  того,
що випив, а друге - що й рiски в ротi не мав вiд самого ранку.
   - Аби побачив де пристойний  список  Сковороди,  -  говорив,  наливаючи
чарку, диякон, - ?й-богу, дав би два золотих!
   Богорський швидко  глянув  на  Тараса,  але,  зустрiвши  його  байдужий
погляд, закашлявся.
   - Загнув ти, пане дияконе! - промовив згодом.
   - От хрест святий! - перехрестився велетень.-  Ще  й  цю  вiддав  би  в
придачу! - вийняв з кишенi невеличку, проте грубеньку книжку. -  Вгадайте,
хто робив оцi достойнi кунштики? - пiдняв диякон угору книжку й  розгорнув
якраз на малюнку.
   Богорський одразу розвiв  руками,  а  Микита-великомученик  придивлявся
довго й уважно. Аж пiдвiвся й потягнувся до книжки, як коза до  листка  на
вершечку куща.
   - Не тужся, дяче, все одно не вгада?ш! - засмiявся диякон.  -  Афанасiй
Мазницький! - сказав вiн так урочисто  i  голосно,  нiби  оголошував  iм'я
патрiарха всiя Русi.
   Дяки й роти пороззявляли вiд подиву.
   -  Отой  плохий,  задрипаний?  -  скривився,  нiби  розкусив   кислицю,
Богорський.
   - В якого подiльськi кози солому смикали_  _крiзь  дiри  в  чоботях?  -
пропищав Микита-великомученик.
   - Що завжди був голодний, неначе вовк, i канючив  у  тебе  недо?дки?  -
спромiгся ще на запитання Богорський.
   - Той, той! - потряс диякон книжкою. - Байстрюк, бродяга i голодранець!
А нинi  -  найлiпший  гравер  лаврськiй,  стовп  друкарнi,  чудотворець  i
любимець його величностi Аполлона!
   - Воiстину путi господнi несповiдимi! - розвiв руками великомученик.
   Тарас аж дихать перестав, слухаючи цю дияконову мову. Невже той славний
маляр був таким горопахою? Пройшов тернисту путь сироти  вiд  домiвки  пiд
тином до палат друкарнi лаврсько?! Тарас був певен, що книжки  друкують  у
найкращих в свiтi палацах.
   - Дайте поглянути, - попросив тихенько диякона.
   Диякон гмикнув, поставив чарку, яку збирався перехилити в свою бездонну
горлянку, й подав Тарасовi книжку. А той уп'явсь очима в  перший  кунштик,
який потрапив пiд руку, i не мiг вiдiрватись...
   - Куди  кiнь  з  копитом,  туди  й  рак  з  клешнею!  -  сердито  кинув
Богорський.
   Микита-великомученик тiльки хiхiкнув i потягся до пляшки.  Один  диякон
придивлявся до Тараса з цiкавiстю.
   - Ти, може, теж малю?ш?  -  спитав  вiн  раптом,_  _як  здалося  хлопцю
ласкаво.
   Тарас хотiв було про  все  йому  розповiсти  й  попросити  поради,  але
Богорський став на завадi.
   - Тож вип'?м! - вигукнув вiн.
   - За альма-матер! - додав Микита-великомученик.
   - За славетний малярський цех! - гукнув диякон захоплено, i  задзвенiли
чарки.
   - Смирися, хлопче, -  сказав  сердито  Богорський,  коли  Тарас  узявся
перегортати книжку.
   Тарас поклав ?? на вiльне мiсце перед дияконом.
   - Ну що ти, дяче! - заступився диякон. - Вiн смирний отрок...
   - Ви спитали б краще в нашого економа!  -  посмикав  вус  Богорський  i
розповiв, як падав шляхтич з коня.
   - Гайдамака! Справжнiй тобi гайдамака! - опустив диякон  руку  Тарасовi
на плече. - То, кажеш, пан економ з коняки сторч головою?
   - Не iскушай, - втрутився великомученик. - На все  ?сть  воля  божа.  I
пан, i слуги вiрнi його - вiд господа...
   - Або вiд чорта! - сердито кинув диякон. - Диявол теж не дрiма?.
   - Не плюй в колодязь... - примружив очi великомученик.
   - Бо що?! - подавсь до нього диякон.
   - Позбавлять сану...
   -  А  це  ось  з  маком!  -  пiдсунув  пiд  самий  нiс   великомученика
прездоровенну дулю. - Я чхать хотiв! - Але на кого вiн  збирався  начхати,
диякон так i не сказав. Хильнув чарчину горiлки, вкинув у  рот  огiрка  й,
пiдвiвшись, набрав у груди повiтря i рявкнув так,  що  погасли  свiчки:  -
Многая л?та, многая л?та, мно-о-огая л?-е-ета!
   Замовк, а голос його  ще  довго  гримiв  у  Тарасових  вухах,  аж  поки
Богорський не простягнув сво? багатозначне: "Да-а!"...
   - Отож-то й ?! - промовив гордо диякон. - Такi горлянки не валяються по
дорогах! Навiть коли вони i плюнуть часом у колодязь... -  додав  навмисне
для Микити-великомученика...
   Той немов i не чув. Лупив кресалом об кремiнь й раз у  раз  роздмухував
трут.
   Дяки лишилися на нiч. Микита-великомученик було  зiбрався  додому,  але
одумавсь згодом i теж зостався. Власне,  вiн  повернувся  з  ночi  по  тiй
простiй причинi, що десь подiлась клята його Тарасiвка. Так ось чому дячок
був схожий на Микиту-великомученика! То маляр сам себе змалював!
   Доки дячок мостився на двох ослонах, Тарас при тьмянiм свiтлi недогарка
уважно стежив за ним. Уперше ж бачив живого маляра. Вiн ?в i  пив,  кресав
вогонь i ось тепер ляга? спати, як кожен смертний!  У  нього  навiть  руки
такi ж звичайнi, як i в людей, хiба що трохи тендiтнiшi...
   Тим часом диякон удвох з Богорським прибрали посуд  зi  столу,  i  стiл
тривожно зойкнув пiд важучим гостевим тiлом.
   - Х-хох! - зiтхнув диякон i погасив недогарок. - А пропади ти пропадом!
Отак i вдома,  хоч  цiлий  вечiр  рота  не  роззявляй...  Наказанi?  суще!
Ох-хо-хох... Що ж то дi? там моя благов?рна?.. Воiстину за  шматком  кишки
сiм  верст  пiшки!  -Тягнутись  з  Лисянки  до  Вiльшано?,  щоб  узр?ть  i
услишатi... Вже досi втяв би двi богородицi!..
   - Не богохульствуй, - крiзь сон промимрив маляр з Тарасiвки.
   - Та спи, таранько нещасна! - огризнувся диякон, проте затих.
   Тарас лежав на свитi, кинутiй на черiнь, i  згадував  увесь  вечiр  вiд
тi?? хвилини, коли в дверях з'явився Богорський i дужий голос  гукнув:  "А
йди-но, хлопче, сюди!" Велична постать маляра з Лисянки геть закрила собою
дячка з Тарасiвки i його "Iвана-во?на" та  "Микиту-великомученика",  якими
вславивсь вiн по всьому, мабуть, повiтi. А голос, голос! Тарас  немовби  i
досi чув, як б'?ться  дияконiв  голос  у  затiснiй  хатинi,  мов  птиця  в
клiтцi... I серце, видно, в диякона добре, щире та щедре. Бач, чарку  дав,
i хлiба, i сала... Богорський вiк прожив би, а до цього  не  додумався  б!
Йому аби напхати власну пельку та завалитись спати на полику... Хропе он -
нiби свиняка рохка?... А той, що кози солому смикали! Байстрюк, бродяга...
А нинi - стовп друкарнi лаврсько?! В книжках малю?... Й  паперу  в  нього,
напевне, скiльки загодно, i фарб, i пензлiв...
   Думки пливли й пливли... Стелились спершу веселим сонячним  маревом,  а
потiм ?х поволi пойняв туман...
   Спiвали другi пiвнi.
   А третiх уже Тарас не почув...
   ...Голод, кажуть не тiтка. Хто був хоч раз голодний, той зна?,  яка  то
мука - думать тiльки про кусень хлiба.  Весь  свiт  тодi  ста?  людинi  не
бiльший вiд паляницi.
   Вже другий день Тарас  никав  селом  в  такому  станi.  Богорський  щез
напередоднi вранцi, як вiн ще спав. Опохмелившись, пiшли i  гостi.  Як  не
шукав Тарас в обох кiмнатах i навiть у сiнях - не роздобув i крихти.  Однi
пляшки порожнi та чарка, забута кимось. (Дяки ходили завжди при чарцi,  як
козаки при шаблi: бувають рiзнi-бо несподiванки!).  Поткнувсь  додому,  та
довелось тiкати, спiймавши облизня.  У  хатi  мачуха  саме  чинила  суд  i
розправу над дiтьми. Подався в поле, де сiяв гречку Микита, але i  там  не
пощастило: прийшов запiзно - Микита вже пообiдав.  Так  голодним  i  спати
лiг. I встав з одною думкою: чим би десь поживитися?
   Нарештi, на другий вечiр припхавсь додому  Богорський.  Обiйшов  Тараса
стороною, немов боявся, що той укусить,  i,  сито  гикнувши,  щось  вийняв
нишком з-за пазухи й поклав у пiдпiччя, закривши заслiнкою.
   - Отак-то краще, - зашепотiв ласкаво, обдивляючись, чи нема? де щiлини.
- А то сидиш на сливi... Лисицi ж ходять i  прочi  рiзнi  тварi!  Ну,  ну!
Посидь спокiйно до ранку, а там нiзидеш в царство небесне... I  нi  печалi
тобi, анi воздиханiя!
   3 пiдпiччя киркнула курка.
   - Та тихо ти! - притулив до  рота  палець  Богорський  i  промовив  вже
заспокiйливо: - Якi там  в  бiса  в  тебе  грiхи!  Та  й  завтра  встигнеш
покаятись...
   Дяк глянув скоса на Тараса, що  сидiв  на  лавi  бiля  вiкна,  й  пiшов
навшпиньках до полика.
   - Ну й хрестини господь послав! - обiзвався згодом захоплено. - Коли  б
щодня хоч трохи схожi на цi, то можна жити було б... Дарма що  шляхтич,  а
нашим братом, бач, не горду?. I зна?  толк.  Не  встигнеш  випить,  а  вже
грядущая - суща!
   В пiдпiччi поралась курка, й Тарас вслухався в мову дяка лише  кра?чком
вуха, а всю свою увагу й голодний погляд  не  мiг  одвести  вiд  печi.  Та
раптом дяк сказав таке, що хлопець миттю насторожився.
   - А я й кажу... Який же в бiса з тебе шляхтич, що  ти  з  коняки  сторч
головою?! "Псякрев! -як схопиться вiн. - Коли б дiзнався, яке це бидло!.."
Матка боска! - додав Богорський по-польськи.  -  Розiйшовся  -  ледве  всi
гуртом вгомонили... Спи спокiйно, хлопче! - додав вiн, трохи помовчавши...
Ми теж не ликом шитi, i душа в нас не з лопуцька...
   Невдовзi дяк захропiв. Тарас сховав у кишеню кресало, вiдтулив пiдпiччя
й, забравши курку, подавсь бiгом до печери.
   Немов у снi розклав багаття, принiс води iз ставка,  попатрав  курку  й
поставив варитися. Лише тодi вiдчув якийсь неспокiй у серцi. Що не кажи, а
курка  все-таки  крадена...  Пiдкладав  дрiвця  в  огонь  i  нiяк  не  мiг
заспоко?тись.  Здавалось,  все   у   ньому   роздiлилось   рiвно   надво?,
засперечалося. Один Тарас не мiг дивитись на  казанок,  з  якого  стирчали
жовтi курячi ноги, страждав вiд того, що взяв чуже.  А  другий  -  не  мiг
дiждатись, коли  вже  курка  звариться,  й  кричав,  що  взяти  крадене  -
пiвгрiха! Богорський вкрав, хоч був по горло ситий. А вiн же стiльки  часу
не ?в!..
   Не мiг терпiти пахощiв, що йшли,  як  хвилi  тирсою,  вiд  казанка,  й,
пiдклавши хмизу, вийшов.
   Пiсля печери так легко дихалось на повiтрi. Пах терпко  терен,  що  вже
готовий був зацвiсти. Здавалось, навiть зорi пахли в  безкра?м  небi...  В
селi спiвали хлопцi.

   _Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!_
   _Ой i вийди., вийди, дiвчинонько моя вiрная!_

   А десь вiд ставу, iз ще прозорих затiнкiв, злетiв  урочистий  i  журний
спiв дiвочий:

   _Рада б зiрка вiйти - чорна хмара наступа?;_
   _Рада б дiвка вийти, так матуся ?? не пуска?..._

   Коли б спiвали аж до зорi, стояв би, певне, й не ворухнувся б. Сам знав
пiсень багато, а цю любив найдужче. Не мiг сказати, коли уперше ??  почув.
Зда?ться, що й народився iз нею в серцi...

   _Ой зiронька зiйшла, усе поле й освiтила_
   _А дiвчина вийшла, козаченька та й звеселила..._

   Вiд ставу долинув смiх, дiвочi зойки, басистi вигуки парубкiв...
   На?вшись, присипав жар, позгортав кiстки та пiр'я i  вийшов  з  печери.
Було за пiвнiч. Великий Вiз от-от готовий був перекинутись на безконечному
Чумацькому Шляху. Леваду  вщерть  заповнив  бiлий  туман.  Немов  русалки,
порозпускавши коси i задивившись сумно на жовтий мiсяць, купалися в  ньому
верби. Десь у садках за левадою завзято тьохкали солов'?. А над  зануреним
у сон ставком спiвали нову журбу  дiвчата...  Тарас  не  чув  ранiше  цi??
пiснi.

   _В кiнцi греблi шумлять верби,_
   _Що я насадила..._

   Дiвчата й хлопцi сидiли справдi бiля греблi  пiд  вербами,  i  Тарасовi
здалося, що самi вони складають пiсню.

   _Нема того козаченька,_
   _Що я полюбила_

   Пiдкрався ближче i прича?вся за кущем бузини.  Мелодiю  вловив  одразу.
Тихенько почав i сам пiдспiвувати, й терпка  жура  поволi  лягла  йому  на
душу. Жаль козака i дiвчини його покинуто?... А ще йому здавалося,  що  то
дiвчата тужать найбiльш за волею...

   _Плачте, очi, плачте, карi,-_
   _Така ваша доля..._

   Коли скiнчили пiсню, сидiли довго тихо.
   Витьохкував десь соловей.
   - Мовчан вродився, - промовив згодом котрийсь_ _iз_ _хлопцiв.
   - Напевне, наш економ.
   - Коли б то йому зацiпило!
   -  Псякрев!  -  хтось  крикнув  економовим  голосом,  i  хлопцi  дружно
зареготали.
   Смiялися недовго, правда. Згадали, мабуть, що з сонцем ?м  на  панщину.
Звелися мовчки iз морiжка й пiшли в село.
   Коли дiвчата й хлопцi були уже по той бiк ставу, Тарас тихенько  вийшов
зi схованки. Пiшов до греблi, не поспiшаючи, щоб не  наткнутись  часом  на
закохану пару,  що  могла  прита?тися  в  тiнi  мiж  вербами.  Побачать  i
кепкуватимуть, що й вiн вже ходить  парубкувати...  Але  було  безлюдно  й
тихо. Не озивались навiть i солов'?. Все спало, всюди владарювали туман  i
сон...
   Наступного дня селом пройшла тривожна чутка: в печерi, що  за  левадою,
ночами свiтить нечиста сила. Набожна жiнка Грицька П'яного  розповiла,  що
нiби у воду канула ?хня рябенька курка, яка любила ночувати на сливi, i що
тут, звичайно, не без лихого. Богорський теж пiдтримав оте припущення,  бо
й справдi курка зникла, хоча не з сливи, а в нього з хати. А може,  й  вiн
повiрив у нечисту силу, бо нi слова не сказав про курку Тарасовi. В суботу
ввечерi жiнки прийшли смиренним гуртом до Кошицiв,  вручили  матушцi  копу
я?ць i попросили батюшку святим хрестом й кропилом вигнати лихе й  недобре
з того вертепу.
   В недiлю, зразу ж пiсля обiднi, отець Григорiй, звелiвши  взяти  велику
чашу й свячену воду, вiдро яко? стояло в церквi з водохрещ, рушив разом  з
дяком i пiвчими за село. Пiшли жiнки i навiть дехто з  чоловiкiв.  З  усiх
дворiв злiтались зграйками цiкавi дiти. Малеча бiгла  попереду,  а  старшi
дiти iшли позаду трохи, на вiдстанi, щоб не  побачили  i  не  прогнали  ?х
матерi.
   Тарас встигав побути всюди i з усiма. Вiн  ледве  стримувався,  аби  не
видати себе невольним смiхом. Одне бентежило - казанок. Побачать костi, то
не бiда. Чортяка теж не буде ?сти курки з кiстками! А от варити...
   - Бо?шся? - прошепотiла йому Оксана, помiтивши, як враз нахмурив  брови
Тарас.
   - Еге...
   - I я боюся... - призналась дiвчина. - Воно ж з рогами, мабуть, та ще й
з хвостом...
   Тарас таки не витримав i засмiявся.  Баби  поспiшно  стали  хреститися,
отець Григорiй озирнувся i похитав докiрливо головою, а Богорський показав
кулака.
   Минули греблю i вийшли в поле понад левадою. Спiвали пiвчi. Бубнiв щось
батюшка, i Богорський пiдтягав йому.  Жiнки  хрестилися  i  метали  грiзнi
погляди на дiтей, якi занадто близько пiдбiгали до тернику i наражались на
небезпеку. Коли дiйшли, отець Григорiй вмочив кропило в  чашу  з  водою  i
став кропити, промовляючи якесь закляття чи то молитву.  Юрба  зiтхнула  й
заворушилася. Тепер нечистiй силi кiнець!
   - Амiнь! - поважно промовив батюшка й додав, звертаючись  до  людей:  -
Оглянуть треба!
   Лише вiтрець шелестiв у тернi та крутив хоругви.
   - Чи ? охочi?! - спитав суворо батюшка. - Григорiю! - гукнув  господаря
курки, яку схопила з сливи нечиста сила. - Полiзь та глянь!
   Григорiй мовчки позадкував.
   - Давайте скинемось, хто скiльки може, - озвався вiн iз  натовпу,  -  й
дамо смiливцю...
   Тi?? ж митi пустив хтось з рук у руки бриля, i  в  нього  стали  кидати
мiдну дрiбноту.
   Тараса так i пiдмивало забрать тi грошi собi. Паперу скiльки купив  би,
та, може, й фарб привiз би хтось iз Ки?ва! Крiм того,  хлiба...  Але  було
незручно перехопити куш у вiдчайдуха, що вдарить страхом об землю й полiзе
в зуби нечистiй силi...
   - Так хто огляне?!  -  гукав  тим  часом  отець  Григорiй,  подзвонюючи
мiдяками.
   Люди стояли мовчки, поопускавши голови. Один Богорський свiтив очима на
бриль iз грiшми й от-от готовий був за ту "закуску  й  пляшку"  полiзти  в
лiгво сатани...
   I тут Тарас згадав, що вiн забув у  печерi  свого  бриля!  Того  бриля,
якого сплiв для нього торiк дiдусь i якого знало ледве не пiвсела.
   - Я згоден! - вийшов наперед.
   Юрба  заворушилася  i  вп'ялася  поглядами  в  смiливця.  Оксана   тихо
зойкнула. "Не йди! Не йди!" - кричали ?? великi очi.
   - Не йди, Тарасе! - гукнула одна з бабусь  i,  повернувшись  до  всього
миру, сказала тихо й розпачливо: - Воно i так немов одiрване вiд гiллi...
   - Хай iнший хтось! - пiдтримав бабу Шевченкiв сусiд Жених.
   - Нехай iде! - втрутився раптом  Богорський,  i  Тарас,  зустрiвшись  з
дяковим поглядом, одразу все зрозумiв. Загребти жар чужими руками!..
   - Воно мале, - пiдтримав  хтось  iз  юрби.  -  До  нього,  може,  i  не
коснеться.
   Отець Григорiй благословив. У  повнiй  тишi  Тарас  пiшов  до  входу  в
печеру, зробивши вигляд, що дуже страшно.
   З порога рвучко вернувсь назад. Йому здалося, що  дяк  помiтив  щось  i
пiдморгнув поповi.
   - Прив'яжiть до мене мотузок,  -  попросив  Тарас  у  попа.  -  Бо  так
боюся...
   У когось знайшовся. Тарас пiдперезався ним i вiддав П'яному кiнець.
   - Як стану смикать - тягнiть, - промовив тихо й пiрнув у  темний  отвiр
печери.
   Навпомацки знайшов бриля, склав костi в казанок. А потiм все це  сховав
у ямцi пiд "тапчаном", притрусив торiшнiм листом та сухою травою i  швидко
вийшов.
   - Нема нiчого...
   Його зустрiли веселим гомоном.  Отець  Григорiй  висипав  i  у  пригорщ
хлопцевi мiдяки i запросив обiдати. Але Богорський був тут як тут:
   - Ходiм додому, хлопче! Погубиш грошi...
   Тарас шукав очима в юрбi, що вже  потроху  стала  розходитись,  Оксану.
Дiвча стояло неподалiк i витирало сльози, всмiхаючись.
   Як добрий пастир малу заблудлу вiвцю, привiв Богорський Тараса  в  хату
й... почав стригти, закривши дверi сво?ю грiзною постаттю.  Довго  дивився
пильно на хлопця, немов  ждучи  вiд  нього  чогось  такого,  до  чого  той
сьогоднi сам повинен додуматись.  Переступав  з  ноги  на  ногу.  Нарештi,
вловивши, мабуть, недобрий блиск в Тарасових лихих очах, почав, як кажуть,
лукаво мудрствувати:
   - Господь противиться гордим, смиренним же да? благодать...
   Тарас промовчав. Шалено шукав якогось виходу i не знаходив. Прощався  з
фарбами, з папером i навiть iз хлiбом, якi вмiщались нинi в  його  кишенi,
перевтiленi в мiдяки.
   - Блаженни нiщi?... - далеко десь промовив дяк i грiзно пiшов на нього.
   Тарас метнувся до дверей. Але Богорський  пiймав  його  i,  перегнувши,
немов снопа, яким вивершують полукiпок,  затиснув  лiвою  рукою,  а  права
спритно вигребла з кишенi грошi. Тарас рвонувся  i  ледь  не  вдарився  об
одвiрок. Не пам'ятаючи себе вiд лютi, схопив у кутку рогача  й  ступив  до
кривдника.
   - Ти  що?  Ти  що?!  -  розгубився  було  Богорський.  Але  коли  Тарас
замахнувся рогачем, щоб ударити, дяк спритно шаснув убiк.  Рогач  в  ту  ж
мить рвонувся з хлопцевих рук i впав йому  на  спину.  Тепер  -  надiя  на
власнi ноги!
   Зупинився аж у левадi, в Жениховiм саду. Лiг  на  землю  в  гущавинi  i
розплакався. Не жаль було нi грошей, нi спини, якiй така наруга не новина,
- душа болiла, пекла образа в грудях,  немов  туди  хтось  вкинув  пригорщ
вогню...
   Ревла худоба, повертаючись з пасовиська. Курiли греблею вiвцi.  Багрове
сонце, зачепившись за гору, поволi зсовувалося в улоговину й заливало бiлi
хмарки  довкруг  червоним  полум'ям...  Напевне,  десь  там,  у   Лисянцi,
диякон-маляр кiнча? образ, кладе останнi вмiлi мазки  на  пурпуровий  одяг
божо? матерi... А може, ради недiлi, сидить на  ганку  або  на  призьбi  й
чита? книжку з кунштиками,  милуючись  великим  хистом  Мазницького,  який
колись просив у нього ?сти й ходив у драних чоботях...
   - Яри-и-ино! Яри-и-ино!  -  гука?  мачуха  бiля  хати.  -  А  щоб  тобi
покорчило ноги! А щоб ти причастя божого  не  дiждала!  А  щоб  тебе  лиха
година побила!
   Тарас затуля? вуха долонями й притиска?ться до землi.  Нещаснi  сестри!
Нещасна мати... Вона в могилi, мабуть, щоденно чу?, яку наругу терплять ??
сирiтки... Коли б вiн вивчився на маляра, то, може  б,  i  сестрам  чимось
допомiг...
   Поволi думки вертаються до Богорського. Недолюдок, мучитель, кат! Ну як
такого носить свята земля!..
   I раптом Тарасовi зробилось страшно. Неначе вперше побачив вiн  i  себе
самого, i вчителя, збагнув усю його нiкчемнiсть  i  гiрку  свою  сирiтську
долю. Схопивсь на ноги, глянув довкiл прозрiлими ураз очима й жахнувсь  ще
дужче...
   Густi  й  важкi  лягали  сутiнки...  На  луг,  на  сад,  на  всю   його
Кирилiвку... Лише ген-ген на заходi яснiло небо  i  пломенiли  рожево-бiлi
хмари...
   Перестрибнув канаву й побiг до школи по теплiй ще блiдо-рожевiй курявi.
З сонцем вiн ма? знову стрiтись у Лисянцi!..
   Богорський спав. Сивушний дух наповнив хату. Бiлiли  в  сутiнках  штани
дяковi, випранi таки ж Тарасом. Дзижчала муха, якiй чомусь не спалося...
   Тарас знайшов свою шкiльну торбину, обережно, щоб не  збудить  хазя?на,
полiз на пiч, де в чистiй шматцi на  коминi  лежав  його  ?диний  скарб  -
дорогоцiнна книжка Сковороди. Давно вже вiн не заглядав до  не?,  бо  знав
напам'ять, а тут iще й весна була така тривожна. Чужа  бiда  йому  болiла,
немов своя; бiди ж тi?? було у кожнiй хатi доволi. Якесь чудне йому щоночi
снилося. Походи, битви та козаки... Або  тополi  в  полi,  якi  по-людськи
плачуть сльозами-росами... А часом вiн лiта?, неначе птах! Змахне руками -
i лине в небо, легко, немов лелека... Кажуть, у снах  лiтають  люди,  коли
ростуть... Порою сняться якiсь пiснi, новi й  нечутi.  Й  щоразу  в  полi.
Неначе вiн iде й  спiва?.  Про  сад,  про  верби,  про  солов'?в...  А  як
проснеться, нiяк згадать не може. Немов туман ранковий, зникають слова  тi
в сонцi...
   Намацав книжку й почав спускатися. Завмер, як рипнув полик.  З  хвилину
стежив, чи не прокинувся Богорський, тодi стрибнув на землю  й  подався  з
хати. Не взяв, крiм книжки, нiчого. Усе: i свита, й шапка, й  чоботи  були
такi старi та дранi, що годi з ними й носитися... Уже надворi, при  свiтлi
мiсяця, хотiв покласти книжку в торбину, але рука немов сама спинилась  на
пiвдорозi.  Невже  усохла  книжка  на  коминi  i  стала  вдвiчi  меншою?..
Стривожившись, почав поволi виймати книжку з ганчiрки,  немов  вона  могла
втекти... Друкована! Малюнки  гарнi...  Це  ж  та,  яку  показував  диякон
лисянський! А де ж подiлась батькова? Невже... Й згадалось йому дияконове:
"Аби  побачив  де  пристойний  список  Сковороди,  ?й-богу,  дав  би   два
золотих!.." Продав Богорський! Пропив останнiй батькiв дарунок!..
   Поклавши книжку й торбу на призьбi, Тарас влетiв до хати,  аби  пiднять
Богорського i кинути йому в лице увесь свiй гнiв, всю правду.  Проте  коли
пiдбiг до полика i вгледiв голу дякову спину, змiнив свiй намiр.  Метнувся
в дверi й побiг у сад, що постачав на ?хнi спини пруття. Знайшов,  зламав.
Вже повертаючись, дiстав з кишенi мотузок, з  яким  вiн  лазив  у  печеру.
Спинився в сiнях, щоб перевести подих, i сторожко ввiйшов до  хати...  Дяк
форкав, неначе кiнь на лузi. Лежав  незручно,  уткнувшись  носом  у  рукав
кожуха. Аби не змiг за  ним  погнатись,  коли  проснеться,  Тарас  зв'язав
найперш бруднi кiстлявi ноги, а потiм склав докупи дяковi руки  й  скрутив
?х теж. Богорський повiв плечем, промимрив щось.  Тарас  не  став  чекати,
поки вiн геть прокинеться.  Узявши  рiзку,  вдарив  по  голiй  спинi.  Дяк
закрутився неначе в'юн, забелькотав щось люте й незрозумiле.
   Бив, примовляючи без слiв, у душi, де по краплинi зiбралась помста, все
те, про що хотiв давно вже мовити в лице Богорському:
   - Катюга! Злодiй! П'яниця!
   Стомившись, кинув рiзку, витер пiт рукавом i рушив з хати.
   - Киш! Киш! Киш! Да воскресн?т бог!..-  метавсь  на  полику  дяк.  Йому
здалося, мабуть, що вiн вже в пеклi i що його  шмагають  рiзками  й  от-от
посадять на розпашiлу сковороду.
   Узявши торбу й книжку, Тарас вiддихався й пiшов у нiч. Дорогу в Лисянку
вiн добре знав. Проте звернув на греблю, щоб вийти в  степ  за  левадою  й
пiти полями просто на захiд. Нiч - мати,  а  степ  широкий  -  батько  для
козака!..
   Срiблилось поле у тьмянiм сяйвi мiсяця. Немов  скирти  по  косовицi,  в
степу темнiли сумнi могили. Верби обабiч шляху -  немов  чумацькi  мажi...
Всiляким зiллям пахне i травами, якими вкритi кручi та облоги... Так гарно
пахло в хатi в них, коли ще мати була жива... Бувало, виймуть з-за образiв
чи принесуть з комори сухого зiлля, вкладуть в казан з окропом  й  готують
купiль для дiтлахiв. Дарма що в вiкна б'?ться хуга, у хатi пахне  лiтом...
I мати тихо-тихо спiва про степ, про дiвчину та козака...
   Усе повiльнiше ступа? хлопець. Нарештi зовсiм  спиня?ться...  Ще  добре
видно Кирилiвку... Хати бiлiють навпроти мiсяця... Садки - неначе хмари, в
яких, мов зорi, блимають каганцi... Леваду  залив  туман...  А  ?хню  хату
видно мов на долонi! Вербу i клуню... Й садок, в якому могила матерi...
   Ой _i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя! -_
   далеко тужить хтось з парубкiв, i пiсня та, мов хвиля, б'? у груди. Нi,
нi! Не може вiн  пiти  отак  одразу  з  села!  Не  попрощавшись  навiть  з
Оксаною... Чомусь завжди, коли вiн чу? журливу пiсню про  зiроньку,  перед
очима ста? вона, Оксана...

   _Ой зiронька зiйшла, усе поле й освiтила..._

   Вже спить, напевно. А рано-вранцi, до  сходу  сонця,  худобу  вижене  в
череду...
   I не помiтив, як повернув назад, в село...
   У коридорi знову мiняли варту. Брязкала  сердито  зброя.  Чулися  слова
команди.
   Слухав ту "царську службу", й стискалось болем серце. Скiльки  ?х,  цих
нещасних, якi марнують сво? життя в казармах, одiрванi од рiдних сiл,  вiд
люду, що ?х родив i виростив! Живi ляльки, воли, призначенi на  забиття...
Який в них може бути  патрiотизм,  коли  вiд  них  одрубано  усе  корiння,
забрано не тiльки тiло, волю, а й душу - цвiт людини, ?? духовну сутнiсть!
Захисники вiтчизни, яко? ?х позбавили!.. Це найстрашнiше, мабуть, - забути
все, чим жив колись, чому радiв,  печалився...  Самодержавна  влада  мiцна
лише немислi?м, нiкчемством духу пiдданих...
   Стояла знову тиша. Поблискувало на гратах свiтло вiд лiхтаря...
   ...Питати, де живе диякон-маляр, не довелося. Ще на мосту  Тарас  почув
могутнiй регiт й пiшов на нього лугом. Ноги пiрнули в трави, немов у теплу
повiнь. Упав, знеможений, i чув, як втома тiка? з тiла в землю. Весь  день
iшов гарячим степом.  Черствим  окрайцем  поснiдав  у  чи?мусь  садку  пiд
Моринцями, а зараз - сонце на заходi. Уже й не видно сонця, а тiльки вiкна
горять багровим полум'ям, та ще хрести поблискують на двох церквах...
   Знайомий регiт пiдняв з землi. Тарас узяв торбину й побрiв до саду.  Аж
легше дихать стало, немов позичив сили в землi, у трав, у квiтiв...
   Диякон сидiв  удвох  з  панком  якимось  в  саду,  в  альтанцi.  Був  у
пiдряснику, що, мов палiтра, рябiв од фарб.
   - Так не хочете богородицi?! - нагнувся маляр до гостя.
   - Мг... мг... - зам'явся панок. - Я не проти дiви пречисто?...
   -  Гаразд!  -  поставив  диякон  на  стiл  кулак,  -   Зроблю   Георгiя
Побiдоносця! На конi i списом коле лютого змiя! Тiльки  цей  вояка  з  вас
потягне, мосьпане, аж за шiсть богородиць.
   Панок скривився, пiдкрутив тоненькi вуса,  що  стирчали  в  нього,  мов
шпичаки, i закахикав у кулачок.
   Схиливши голову й лукаво свiтячи з-пiд острiшкiв навислих  брiв  очима,
диякон стежив за гостем й не поспiшав пiдсiкати.  Вiн  знав,  що  раз  вже
рибка клюнула, не зiрватися ?й з гачка.
   - А дешевше?.. - благальне глянув панок.
   I диякон раптом пiдсiк:
   - Козак Мамай! Лише за три богородицi.
   - З конем? - пiдскочив панок.
   - I навiть з дубом та кобзою.
   Панок i маляр вдарили по руках й хильнули дружно по чарцi.
   - Берiть, берiть, мосьпане, закушуйте, - припрошував  господар  весело,
пiдсовуючи панковi шматки товстого сала й зелену буйну цибулю.
   В Тараса слини набралося повен рот. Одвернувся  i  сiв  на  стежцi  мiж
яблунями. Внизу горiла багрянцем рiчка, й здiймавсь над лугом сизий димок.
Ревла худоба, чуючи близьку домiвку. Кричав, мов хльоскав пугою,  перепел.
Сварились десь в мiстечку жiнки.
   - Коли ж приходити, пане дияконе? - спитав панок.
   Тарас оглянувся й побачив зовсiм близько  замовника.  Це  був  низький,
пузатий  чоловiк,  високо  стрижений  пiд  макiтерку.  На  пухлiй,  сонцем
спаленiй пицi сидiв, немов прикле?ний, нiс, до смiху схожий на картоплину.
Очей в панка, вважай, не було: щось там немов  теплилось  у  щiлинах  межи
бровами й щоками. А вуса, вуса! Тарас не втримався i пирснув.
   - Сьогоднi... в нас? - протяг, скривившись, диякон.
   - Зда?ться, зранку був понедiлок...
   - Тодi приходьте в середу ввечерi! Як для вас - постараюся.
   Панок пiшов до хвiртки, перевалюючись, як жирна качка, з боку  на  бiк.
Хазя?н дибав слiдом. Вiн був смiшний, i  вайлуватий,  наче  ведмiдь,  коли
старався йти у ногу з панком. Нарештi плюнув й,  вiдставши  трохи,  ступив
хоч раз, та гаразд.
   - На добранiч! - вклонивсь по той бiк тину панок.
   - Iдiть здоровi! - сказав, як в бочку бухнув, диякон i,  потираючи  вiд
задоволення сво? ручиська, пiшов назад до альтанки.
   Тарас заступив йому дорогу.  Той  зупинився,  примружив  очi  й  спитав
зчудовано:
   - Ти де тут взявся, парубче?
   - Прийшов з Кирилiвки.
   - Так ти, виходить, консул Богорського?! - зрадiв диякон. - А  я  ламаю
дурно голову. Десь бачив нiби, а де... Ну як там наш Петро Федорович? Вою?
з зеленим змi?м? Чи, може, здумав стати святим?
   - Та де там, - махнув Тарас рукою. - I денно, й нiчно!
   - Ха-ха-ха! - зареготав диякон й поклав ручисько Тарасовi на плече. - I
денно, й нiчно, кажеш? Ха-ха-ха!.. А ти? Тебе по що Богорський прислав?
   - Я сам... Прийшов проситися в учнi...
   - Гм... - не скоро гмикнув диякон й прийняв швиденько руку з  плеча.  -
Так, кажеш, в учнi?.. До мене, кажеш, у пiдмайстри?
   - Старатись буду й слухатись, - додав Тарас благально.
   - Гм... Гм... - зашкрiбся диякон в кучмi волосся.  -  А  скiльки  рокiв
тобi?
   - Дванадцять, отче, тринадцятий! - вiдчув Тарас у тому  запитаннi  щось
схоже на згоду.
   - Ну... добре, добре, - нарештi зважився диякон, озирнувшись на вулицю.
У ворота входили вiвцi. За ними  кiлька  корiв,  телят  i  навiть  четверо
пiдсвинкiв, худих й вертлявих, як гончi пси.
   - Ось на, - подав вiн дво? вiдер Тарасовi, - й бiжи по воду до  Тiкичу.
Худобу тра напо?ти.
   - Гись, гись, проклятi! - кричала з хати диякониха. - Старий! А де ти в
чорта? Он вiвцi вже в квiтнику!
   Не бiг, летiв Тарас садком i городом до рiчки. Де й  дiлась  втома.  Не
жарти - учень маляра, який учився в Ки?вi!..
   Коли пiднявся втрете з важкими вiдрами, диякон взяв  його  за  плечi  й
повiв у клуню.
   - Отут i спатимеш, - вказав на сiру стару ряднинку, яка лежала якраз на
смузi свiтла, що йшла з порога аж до стiни.
   Тарас звалився в сiно, мов у безодню.
   Коли  розплющив  очi,  у  клунi  майстра  вже  не  було.  Пищали  мишi,
бабраючись  у  сiнi,  а  за  стiною,  десь  зовсiм  поруч,  зiтхала  важко
худобина... Не знав, чи довго спав.  Можливо,  тiльки  склепив  повiки,  а
може, й ранок скоро... Проснувсь вiд голоду. Обмацав  торбу  й  лише  тодi
згадав, що навiть крихти з'?в у Почапинцях. Помiтив вузеньку смужку свiтла
в дверях, пiдвiвсь на ноги й почовгав просто на не?.
   Пройшов двором, прислухався. Нiде нi звуку.  Лиш  тихий  шерех  десь  у
хлiвi. Блищать хрести на церквi напроти мiсяця... Звернув у сад  й  пiрнув
пiд темну крислату яблуню. Прислухавсь знову i вибравсь  тихо  на  стежку,
яка бiлiла аж до альтанки. Запахло салом, хлiбом,  цибулею...  Метнувсь  в
альтанку, почав мерщiй обмацувати стола. Такi залишать! Вечерять  дати  не
здогадались...
   Спать не хотiлося,  й  Тарас  надумав  пiти  в  село,  оглянути  колись
славетну Лисянку.
   Iз хвiртки вийшов прямо на залитий мiсяцем сiльський майдан. Стримiли в
чисте небо списи тополь, а тiнi ?хнi лежали поряд  на  споришi.  Праворуч,
немов скирти побiля панського току, тулились тiсно одна до  одно?  малi  й
великi крамницi. За ними йшли рядами  довгi  столи,  якi  бувають  лиш  на
базарах. Вони здавались в м'якому сяйвi  мiсяця  святково  чистими,  немов
були усi накритi плахтами... Внизу, поза городами, в'юнилась бiло рiчка...
А ген на кручi, по той бiк Тiкичу, чорнiло згарище... Мiцна рука козацька!
Коли гуляли тут гайдамаки, а й досi мертвi панськi хороми...
   I раптом де не взялася пiсня, яку спiвають  хлопцi,  йдучи  в  танок...
Рокоче кобза, завзято, лунко б'ють закаблуки об тверду землю...

   _На городi пастернак, пастернак;_
   _Чи я ж тобi не козак, не козак?.._

   Базар виру?  пiснями,  смiхом,  танцями.  Горять,  мов  свiчi,  панськi
будинки. I мiсяць в небi - козацька шабля...
   - А-а-а! - десь крикнув сич, й одразу стало тихо.
   Тарас обвiв туманним зором нiчний базар й пiшов до брами.  Дива,  та  й
годi! Ну чув же, бачив, мов наяву... I Гонти голос,  й  Залiзняка...  Все,
все, як дiд Iван розказував!..
   Зривались зорi й падали кудись у степ. Тьмянiли, блiдли  тiнi.  Рожевим
сяйвом тихо займався обрiй. З рiчки  скрадавсь  досвiтнiй  вiтер  й  гасав
майданом, як гайдамака...
   У домi майстра-маляра уже свiтилося...
   На третiй день надвечiр Мамай стояв на лавi поруч iз богородицями. Кiнь
чорний, дуб - i навiть стовбур! - зелений, жупан червоний; як  море,  синi
штани; бандура жовта... Обличчя, шабля,  порохiвниця  i  спис,  пiд  дубом
встромлений в землю, такi багровi, неначе сонце на заходi.  А  сам  Мамай,
коли б не вуса та оселедець, з лиця ну чисто вам богородиця!
   Диякон мив у ночвах руки й мугикав щось не з церковного.
   - Пан Ступа ще не прийшов? - пiдняв веселi очi на хлопця, що вперше  за
всi цi днi забiг сюди.
   Тарас здригнувся (вiн думав саме, чому в Мамая лiве плече удвiчi  ширше
вiд правого) й так само весело вiдповiв:
   - Ще нi!
   Йому чомусь зробилось смiшно. Жупан без складок!.. А дуб...
   - Малярство - штука  мудра,  Тарасе!  -  заговорив  повчально  й  гордо
диякон,  витираючись  рушником.  -  Дар  божий,   хлопче,   який   да?ться
щонайдостойнiшим, та й то одному з тисяч таких.
   - I вам дали? - спитав Тарас лукаво.
   - Як бачиш! - розвiв ручиська, неначе крила, диякон.
   - Достойнi, видно?
   - Авжеж! Наш рiд старий дияконський. I  батько,  й  дiд,  i  прадiд,  й
прапрадiд навiть!..
   - I геть усi маляри?! - здивувався хлопець не жартома. А що,  як  маляр
тiльки вiд маляра? Адже нiхто з Шевченкiв не малював...
   - Лише мене господь позначив сво?м перстом, - сказав смиренно  й  гордо
диякон, повернувся лицем до покутя й перехрестився.
   - Господар вдома? - почулось з двору.
   - Та дома, дома, пане, - защебетала диякониха. - Заходьте, прошу! Вiн у
малярнi, з учнем...
   - Зробив?
   - Аякже, пане Ступо, аякже! - диякон кинувся до дверей.
   - Не Ступа я, пшепрашам, Ступiцький ?стем!
   Пан Ступа довго вдивлявся в картину, заходив з  рiзних  бокiв  i  двiчi
навiть дививсь за раму. Зiтхав, всмiхавсь, прицмокував. Як на базарi циган
бiля коня. Здавалось, пан шукав в картинi рота, аби заглянуть  у  зуби,  й
страждав вiд того, що не знаходив.
   - Без фальшi, пане Ступицький, без фальшi, - не втримавсь урештi  маляр
i, зазираючи панковi в очi, додав на диво лагiдним  голосом.  -  Вiдомi  ж
вашi бардзо велкi смаки! Таких, як ви, не ошука?ш...
   А Ступа мовчки чухав потилицю.
   - Воно-то так... - озвався непевним голосом. - Пан правду каже...  Але,
пшепрашам, чому ж це кiнь без сiдла? Собi лишили? - пом'якшив докiр легкою
посмiшкою.
   - Та що, що ви! - заметушився маляр й побiг по пензля й  фарби.  -  Яке
вам? Козацьке, польське чи, мо', турецьке?
   - На бога, польське! - замахав руками панок.
   Тарас узявся терти фарбу, аби не бути зайвим в  малярнi.  От-от  диякон
мiг спалахнути й прогнати учня.
   - Ну ось, - всмiхнувся маляр й одступив два кроки_  _вiд_  _полотна.  -
Сiдельце - хоч пiд полковника!
   - Добряча збруя... - непевно мовив панок. - Таку  не  грiх  повiсити  в
залi... Але... Пшепрашам пана...
   Диякон нахмурив брови й недобре глянув на пана Ступу.
   Тарас завмер. Збирались хмари...
   - Незручно якось, що голомозий... - розвiв панок руками.
   Диякон шумно видихнув, всмiхнувся криво й перепитав:
   - Пан хоче шапку вдягнуть Мамаю на голову?
   - Еге ж, еге ж!..
   - Смушкову сиву? Чорну? З шликом, пшепрашам, чи без шлика? - затупцював
нервово маляр, готовий все зробити, аби забрали швидше картину.
   - Пшепрашам пана, конфедератку, - крутнув гайдуцькi вуса панок.
   Диякон побагровiв. I тут Тарас побачив, уперше  за  цi  три  днi,  того
диякона, з яким вiн стрiвся в Кирилiвцi.
   - Як пан не хоче або не вмi?... - спогорда мовив Ступа, - то я...  -  й
пiшов рiшуче до дверей.
   - Ну що ви, що ви! - метнувсь диякон слiдом. - Я просто  думав,  яку  б
найлiпше конфедератку!
   Тарас встромив у горщик з фарбою ложку, якою тер, i нишком вийшов.
   Лежав на сiнi в клунi й не мiг заснути.  Думки  пливли,  неначе  хмари,
одна за одною, важучi, тоскнi, хмурi. Хотiлось плакать  з  жалю,  кричать,
клясти свою гiрку недолю. Кричав би, плакав i проклинав, коли б  то  знав,
що це поможе...
   У напiвснi постав залитий сонцем ставок у них в левадi. Крислатi  верби
ронять зеленi вiти в воду... А там хати горою iдуть  над  ставом,  i  ?хня
хата, й Оксанина... Хмаринки  летять  у  небi,  мов  перелiтнi  гуси...  В
садках, усипаних опалим цвiтом, щебече птаство...
   Зiтхнув - i все пропало в темрявi. Лиш смужка свiтла - немов застряла в
дверях... Намацав торбу  з  книжкою,  заплющив  очi,  щоб  знову  побачити
Кирилiвку. Й вона явилась скоро сердитим криком економа:
   - Псякре-ев!
   - Ой паночку, голубчику!
   А поруч сто?ть Богорський, у боки  взявшись,  хтозна-чого  регоче...  Й
диякон вторить йому розлогим басом...
   Прокинувся в холодному поту. Намацав торбу, прислухався. За  стiною,  в
хлiвi, вурчали цiвки молока... Пора!
   Iз двору вийшов, аби нiхто не бачив, садом. Повiсив торбу через  плече,
умивсь росою в лузi й подався в степ...
   ...Кирилiвку обходив полем.  Пiрнав  у  хвилi  жита,  як  тiльки  хтось
з'являвся неподалiк. Не те щоб вiн боявся  сво?х  людей...  Боявся  бiльше
себе самого, того, який тягнув його пiд рiдну стрiху, де  сухо  в  дощ,  у
холод тепло i прохолодно в спеку. Здавалось, вiк не бачив братiв, сестер i
дiда... Хто зна, чи буде краще у того маляра...
   Здiйнявши куряву, гарячий вiтер погнав зелено-сизi хвилi хлiбiв  й  над
ними рiзне птаство, яке не встигло сховатись десь у борознi...
   Дячка  Тарас   побачив   бiля   ворiт.   Приклавши   руку   до   тонко?
великомученицько? брови, вдивлявсь у звихрену,  вже  посiрiлу  далечiнь  i
шепотiв щось сам до себе.
   - Утремо носа батюшцi! - нарештi мовив  радiсно  й,  потерши  руки  вiд
задоволення, передражнив: -  "Путi  господнi  несповiдимi..."  Хi-хi...  А
пiвень зна?. На тин - й горланить посеред дня! На дощик, пане добродзею...
Що за проява?! - побачив  вiн  Тараса.  -  Марино!  А  дай-но  скибку  ось
старченятi! - гукнув у чорну яму дверей.
   - Я вчитись хочу! - пiдбiг Тарас до маляра. - Вiзьмiть мене за учня!
   Дяк глянув скоса на "школяра", почухав носа й перепитав:
   - То ти до школи хочеш?
   - До вас, малярству вчитися, - припав Тарас грудьми до тину. -  Я  вмiю
трохи...
   - Хi-хi! - зненацька пирхнув дячок. -  Малярству,  значиться?  Хi-хi...
Прийшов, навчився й намалював! - вколов  сердитим  поглядом.  -  Не  треба
хлiба! - прогнав дружину, що пiдiйшла було до них, й ступив рiшуче вперед.
- Ану дай руку! Та лiву, лiву!
   Тарас подав. Дяк довго й пильно  шукав  чогось  на  долонi,  кректав  i
мгикав, а потiм плюнув на руку хлопцевi i витер старанно рукавом.
   - Так, так... - озвавсь нарештi. - Поганi справи,  хлопче...  Тут  ясно
все на долонi. Як бубон, голий! Куди вже там до малярства! Шевця не  вийде
i навiть бондаря... Немов на смiх, господь кругом обдiлив!
   Тарас не зразу все зрозумiв. Вiдчув лише, що сталось  щось  непоправне.
Цей здогад зрiс, коли дячок тарасiвський байдуже кинув:
   - На все ? воля божа...
   Зробилось зовсiм темно, немов погасло сонце й настала нiч. Упали  першi
краплi - на пил дороги, на лопухи... Iлля метнув стрiлу вогненну в небi  й
помчав, помчав за нею iз грiзним гулом...
   Маляр перехрестився похапцем й, пiдстрибуючи,  побiг  до  хати.  Гукнув
Марину, щось перекинув у темних сiнях i чортихнувся.
   Тарас побрiв рябим майданом. То тут, то  там  перебiгали  вулицю  люди,
здiймались в небо стовпи бадилля, куряви. А  грiм  вдаряв  усе  частiше  й
дужче.  Блискучi  змi?  звивалися  у  чорних  хмарах,   мiнились,   гасли,
трiскалися. Ворони з тоскним криком даремно рвалися до землi...
   Коли линуло як iз вiдра, Тарас уже був за селом. Згадав  про  книжку  й
побiг до хати, яка чорнiла неподалiк. Стояв i ледь не плакав... У  шумi  й
шелестi  почулась  тоскна  пiсня,  до  болю  схожа  на  голосiння...  Став
дослухатися... Ураз збагнув: це ж тут вони з Богорським спiвали  вперше  й
просили хлiба! I тут, он з тих дверей, до них  явилася  та  бiла  жiнка  -
напiвжива, безсила тiнь крiпачки...
   Поглянув скоса на вiкна й дверi, забитi  дошками,  i  сiв  на  призьбi.
Одмучились, дiждались смертi...  I  враз  таким  мiзерним  здалося  власне
горе!.. Пiдставив руку пiд дощ, що лив i лив на  вбогу  пустку,  на  двiр,
який  порiс  густим  розкiшним  споришем,  й  вiдчув,  як   став   потроху
вiдболiвати. Немов краплин у зливi - людського горя в свiтi, й лише одна з
тi?? безлiчi - його бiда...
   ...Отара дружно кидалася на кожен кущик понад дорогою, а  потiм  весело
звернула в яр, де в росах сизо снила густа трава.
   Чудне створiння вiвця. Спокiйне, мирне i незахищене. Нi рогiв, нi iкол,
анi копит, якими можна оборонятися. I все ж живе! А  може,  i  краще  бути
вiвцею? Живи й не думай; на?всь, напився  i  жди,  як  знову  виженуть  на
пасовисько. Остригли - добре, не жарко буде, а вовна знов вiдросте. I доки
хтось десь там на тебе гострить ножа, пасись, жуй жуйку i дрiмай  собi  на
здоров'я. Радiй травичцi, дощику...

   _Ой ты, птичко жолтобоко,_
   Не клади гнiзда высоко! -

   сплива? раптом пiсня Сковороди.
   - Гись! Гись!  -  кричить  Тарас,  помiтивши  у  панськiй  гречцi  двох
баранiв. Коли ж отара сипнула схилом  яру,  задумавсь  знову.  Був  мудрий
дядько Сковорода!

   _А я буду собi тихо_
   _Коротати милый вiк._
   _Так минет мене все лихо,_
   _Щаслив буду чоловiк..._

   Не сподiвався, що i його  мине  все  лихо  бiля  овець,  проте  одного,
вважай, позбувся з ?х допомогою. Вже досi з'?ла б мачуха, коли б не взявся
пасти громадську отару. А так - вiн сам собi голова!  Пасе  та  все  чита?
книжку з малюнками, хоча напам'ять зна?  ??.  Жаль,  що  пропала  батькова
книжка... Одне - що пам'ять, а  друге  -  вiршi...  А  в  них  же  стiльки
мудрого! Чита?ш всоте, а завмира? серце i сльози котяться хтозна-чого...
   - Гись! Гись!
   У гречцi тi ж барани. Завзятi, дiти бiсовi!
   А вiршi знов i знов спливають тихо в пам'ятi,_  _немов_  _прозорi  тiнi
вiд хмар бiжать нестримно у далечiнь.

   _Буйны вiтры повiвают,_
   _Руки явору ламают..._

   I  раптом  страшно  ста?  Тарасовi.  А  що,  коли  рядки  цi  зникнуть,
розтануть, щезнуть, забудуться?! Озирнувшись, притьмом  зiрвав  торбину  з
плечей, вийняв книжку iз кунштиками, а з не? чистий  сiрий  папiр.  Сiв  у
бур'ян там, де стояв, i взявся складать маленьку книжечку.

   _Всякому городу нрав и права..._

   Написав угорi на першiй сторiнцi. Одвiв руку з папером, примружив очi й
подивився, оцiнюючи. Поклав на книжку i став мережить дрiбнi рядки.  Лишав
довкола поле, аби засiять потiм барвiнком, маком, ружами. Писав  старанно,
чисто, як малював. Здавалось, днi i ночi сидiв би так i, слово за  словом,
встеляв рядками папiр. Ловив себе на тому, що той  чи  iнший  рядок  писав
iнакше, нiж Сковорода, простiше i зрозумiлiше. Напевно, так колись i було,
а потiм хтось зробив, як кажуть, по-сво?му.

   _Буйнi вiтри повiвають,_
   _Руки явору ламають..._

   Вогнем упав йому на спину канчук.
   - Псякрев! Пасеш отару у панськiй гречцi?!
   Тарас схопився на ноги й  побiг  виганяти  з  гречки  овець.  У  шкодi,
власне, були лише отi зловреднi два барани, але i вся отара от-от могла до
них при?днатися.
   - Книжками, бидло, бавишся?! - вперiщив ще раз  економ  i,  розрiзаючи,
немов потiк, отару, помчав у степ.
   З'явився й щез. Мов вихор, в якiм сидить нечистий. Коли  б  не  бiль  у
спинi, подумать мiг би, що то мана промчала й зникла, марево.
   Не плакав, стиснув зуби. Пiдняв пом'яту книжку, обдмухав, витер.  Папiр
й олiвчик знайшов край гречки у бур'янi. Навмисне сiв на тому ж мiсцi,  де
й перш сидiв. Поклав папiр на книжку i знов узявся  виводить  лiтери.  Всю
силу, всю увагу вкладав у це чудне писання,  аби  забуть  про  смуги,  якi
пекли на спинi, й не дати волi сльозам. А сльози  рвали  груди,  давили  в
горлi, входили у тi сумирнi вiршi словами помсти й ненавистi.
   Не кожен, видно, здатний бути вiвцею...
   Сльоза - вода. Як не гати, як не старайся стримати, та все одно  колись
прорвуть i виллються. Та й що було б, коли  б  уся  тяжка  людська  недоля
збиралась у  серцi?  Серця,  напевно,  одне  за  одним  вибухали  б,  наче
розрив-трава...
   Коли рука стомилася, лiг долiлиць, пiдпер долонями зважнiлу голову.
   Отара паслась жваво.  Ягнята,  збившись  у  гурт,  стрибали,  бились  i
борюкалися. Ну чисто дiти! Вiтерець  приносив  зi  степу  дзвiн  та  свист
коси...  Гули  джмелi,  пiрнали  в  квiти  i  затихали...  Ширяли  в  небi
ластiвки...
   I раптом мов прокинувся! Сiв рвучко й з жахом вiдчув, що  свiт  навколо
темнi?, блякне i погаса?. Багровим стало ще ось недавно таке веселе сонце,
блакитне небо зробилось сiрим, а бiле, все  в  зелених  кучериках  село  -
похмурим, чорним...
   - Чужi хати!.. - шпигнула думка в серце. - Чужi ягнята! Усе, усе довкiл
чуже! Не дав нiчого бог сиротi...
   I сльози, прорвавши греблю, хлинули! Тяжкi, сирiтськi сльози.
   Затих, коли чи?сь ласкавi, теплi руки лягли йому на скронi.  Мов  крiзь
туман, побачив добрi очi й почув Оксанин голос.
   - Ну ж, ну... Не треба плакати... Ось зараз витрем слiзки... - втiшала,
нiби мати давно колись, i витирала сльози  долонею.  Долоня  пахла  пилком
конопель, що сипле стигла плоскiнь.
   - Тепер просушим очки... - й поцiлувала лiве, а потiм праве око.
   Де й дiвся смуток! Блакить  небесна  знову  бiлiла  хмарами,  i  в  нiй
купалось сонце, ллючи на землю променi. Синiв, як  море,  усе  ще  росяний
ранковий степ, й тополi мрiли в ньому, немов вiтрила...
   - Ну ж, ну, всмiхнися! - благала дiвчина; сама ж ледь-ледь не плакала.
   Тарас всмiхнувся. Вона схопила  його  пiд  руки  i,  смiючись,  взялася
зводити. Не втримала. Отара лячно кинулася навтiкача, i просто  в  панське
жито.
   - Гись! Гись! - крiзь смiх гукнула Оксана й  метнулася,  щоб  завернуть
отару. Тарас подався слiдом. Коли пiдбiг, Оксана рвала в  житi  волошки  й
спiвала тихо, нiби сама для себе, а  все  ж  кра?чком  ока  позиркуючи  на
хлопця:

   _Я ж думала, що дуб зелененький,_
   _А то стояв козак молоденький..._

   - Ти вмi?ш плести вiнки? - спитала.
   - Авжеж!
   Тарас забiг у жито, зiрвав двi квiтки i, склавши навхрест, почав вiнок.
   - Давно навчився? - сторожко звела докупи брови.
   - Давно! - озвався радо. - Яринi плiв...
   - Якiй Яринi? - глянула, мов опекла.
   - Та нашiй, нашiй... - лиш зараз вчув тривогу в голосi дiвчини.
   - А я гадала - Терешковiй! - прикрилась жартом.
   Тарас всмiхнувся й собi. Ярина та була найкраща дiвка в Кирилiвцi, й за
нею сохли всi парубки.
   Коли вiнок вже був готовий, Тарас пiдняв його врочисто в обох  руках  й
одяг Оксанi на чорнi кучерi. Та зашарiлася, впустила квiти й побiгла геть.
   - Ягнята пити просять! - гукнула здалеку, вже знов ясна й весела.
   Жартуючи, вони погнали вiвцi униз в леваду, до водопою...
   ...При тьмянiм свiтлi каганця Тарас мережив цвiтом береги ново?  книжки
Сковороди. За кiлька днiв переписав усе, що залишилось у пам'ятi, й  тепер
хотiлося зробити так, аби ця книжка була  не  гiрша  вiд  то?,  що  продав
Богорський диякону...
   Дiтвора спала. Сновигала по хатi мачуха, сердито гримаючи горшками.
   - Сидить малю?, нiби панич... О господи, за  що  послав  на  мене  таку
покуту?! Всi iншi дiти як дiти, а  це  якесь...  Коли  б  прийшов  Микита,
гасили б вже каганець. А то олiя горечка набира?ться...
   Микита добрий на згадцi. Намацав у сiнешнiй теменi клямку й,  похмурий,
став на порозi.
   - Тарасе, кидай! - сказала рiшуче  мачуха.-  Проспиш  за  тим  писанням
отару.
   - Та вже... - зiтхнув Микита. - Була отара, та загула...
   У Тараса i серце впало.
   - Звелiв прогнати пан економ. Застав овець у панськiй гречцi...
   - Мучитель... Iрод! - метнулась мачуха в куток до печi по рогача.
   Пiднявши руки, Микита мовчки став на дорозi. Лише коли  рогач  вернувся
на мiсце, сказав розважно, достеменно батьковим голосом:
   - А може, воно й на краще. Що толку з того пастушества? З овечок  хлiба
не ?стимеш... - Вiн зняв бриля i пiдiйшов до брата. - Земля одна трима  на
свiтi людину... Еге? - Помовчав трохи i сiв на лавцi бiля Тараса.  -  Менi
самому справлятись  важко  з  хазяйством...  Давай,  Тарасе,  захазяйну?мо
вiднинi вдвох!
   Тупа байдужiсть, що вже прийшла на змiну гiркому враженню  вiд  новини,
неначе  сон,  все  бiльше  й  бiльше  оповивала  хлопця.  Лишивши   квiтку
недомальованою, затис олiвчика в кулацi й дивився мовчки в темний куток. А
потiм тихо звiвся, сховав за пазуху сво? добро й пiшов у клуню спати.
   - То як, Тарасе? - догнав Микита в сiнях.
   - Як хочеш...
   - От i гаразд! - зрадiв Микита. - Навчишся ходити бiля  землi  i  будеш
добрим господарем.
   Як  запрягали  вранцi  волiв,  придибав  дiд,  а  трохи  згодом  зайшов
провiдати молодих господарiв i Коваленко. Зi свого двору побачив,  мабуть,
що вже Микита не сам.
   - Бог в помiч вам! - гукнув з дороги, спершись на тин.
   - Спасибi, дядьку, - озвався Микита весело, вставляючи в ярмо занозу.
   - Раннi пташки...
   - Раннi пташки росу п'ють, а пiзнi - слiзки ллють!  -  повчально  мовив
дiдусь Iван. Для хлопцiв бiльше, бо Коваленко й  так  уставав  ранiше  вiд
сонця.
   - Авжеж, авжеж, - пiдтримав його сусiд.
   - Коли б ще волики власнi... - зiтхнув дiдусь.
   - Дасть бог, колись i на худiбку стягнуться! - сказав сусiд бадьоро.  -
Я теж лiт десять не мав сво?х, - додав уже невесело. - Та й то... Якi  там
власнi, коли i ми самi належим пановi!..
   Поникли, стихли. Лише коли Микита, узявши прута,  стрибнув  на  воза  й
кивнув сiдати Тарасовi, дiдусь поправив злегка ярмо i  запитав,  iз  жалем
глянувши на Тараса:
   - I вiн з тобою на панщину?
   - Та нi! -  сказав  Микита,  -  Поперед  батька  в  пекло?  -  Й  додав
помовчавши: - Позвозить хочу сiно в  стiжок.  А  завтра  -  знову...  -  i
замахнувся прутом на волiв.
   За чужими волами ходячи, чужi вози мажучи!.. Квилило серце  Тарасове...
Ой  крикнули  журавлi,  да  ходячи  по  рiллi!..  Прощався  з  книжкою  iз
кунштиками, з Сковородою, яких уперше лишив удома напризволяще.  Хто  зна,
що зробить з нею дiтвора... Нехай!.. Ще рiк... А там  -  крiпак...  Навiшо
книги крiпаковi! Здавалося, коли б вiн вивчився на маляра, то нiби вiльним
став би наполовину...
   - Ти глянь! - вказав Микита на схiд рукою. - Пробилось сонце. Не  буде,
мабуть, дощу! Ну, слава богу, складемо сiно сухим.
   Тарас зiтхнув. Нiколи досi вiн не замислювався, чи буде дощ,  чи  сонце
ясно свiтитиме. Радiв усьому...
   - Пшениця гарна, - уголос думав Микита.  -  Коли  зiбрати  вдасться  як
слiд, то з хлiбом будемо зимою...
   "А весною?" - хотiв спитати Тарас, та вчасно стримався. Знав  сам.  Для
чого сипати на рану сiль! За чим живуть всю весну й лiто до жнив?  Скотина
давно не витримала б...
   Воли iшли поважно, тихо, не поспiшаючи. Ремигали, зганяли хвостами  мух
i не звертали анiнайменшо? уваги на Микитине гейкання.
   - Воли узяв на вiдрiбок? - спитав у брата Тарас.
   - Та вже ж не даром... Цабе! Цабе! - звернув з дороги. -  В  жнива  три
днi... Тпр-ру, сивi. При?хали!
   Надвечiр, як привезли останню хуру й приклали жердками  стiжок,  Микита
випряг волiв, гукнув Тараса й звелiв погнати ?х у поле попасти.
   То тут, то там у хлiбах кричали перепiлки - скликали на нiч  перепелят.
Вертались люди з панщини i гомонiли стиха. Рипiв десь вiз. В левадi мекали
вiвцi...
   Тарас лежав пiд житом на облозi й вслухався в лункий вечiрнiй степ. Все
довшi й довшi ставали тiнi, а потiм злились докупи й покрили  землю  млою.
Та мла, сховавши сонце, лягла  на  душу  хлопцевi...  Все  рiдше  й  рiдше
кричали в житi  перепели,  все  далi  й  далi  рипiв  той  вiз  немазаний.
Здавалось, свiт тонув навiки в мороцi...
   Спокiйно паслися воли. Знай загрiбали язиками розкiшну, темну уже траву
й зiтхали, немов i в них була на серцi своя журба.
   Поволi згасли рожевi  хмари  на  видноколi,  i  степ  заснув.  Нiде  нi
шереху... Вiтрець - i той прилiг, зморившись, десь на межi...
   I враз у тiй глибокiй тишi вловило вухо  якiсь  новi,  стороннi  звуки.
Затамувавши подих, Тарас пiдвiвся й прислухався. Десь там, де мрi? в степу
тополя... Почав вслухатися в ту диво-пiсню, що линула  немовби  з  неба...
Розкотиста, проте сумна, згорьована... Без слiв. Самi лиш звуки...
   Забувши i про волiв, i про попове жито, Тарас пiшов на пiсню... Житами,
льоном, гречками, то потопаючи, то виринаючи, спiшив зустрiтись з  гостею.
Заплутавшись в цупкiй березцi, падав, вставав i знову все йшов i  йшов,  а
далi бiг...
   Спинився в житi над самим шляхом, бiля тополi. Вже чув  виразно  глухий
перестук колiс... А  ще  -сопiлчин  голос,  що  розливався  над  вечоровим
степом... Невдовзi з-за жита випливли великi  роги,  за  ними  сивi  спини
волiв i врештi - повна чумацька мажа.  На  мажi  тiй  лежав  чумак,  курив
коротку люльку й задумливо дивився вдалеч. На другiй мажi  сидiли  тро?  i
?ли рибу, перемовляючись. Згадали степ Акерманський, Одесу i Бессарабiю...
Два вози йшли без господарiв.  На  п'ятiм  возi  лежав  на  сiнi  безвусий
хлопець, дивився в небо i грав на довгiй-довгiй сопiлцi.
   Щоб краще бачити, Тарас пiднявсь навшпиньки. А молодий чумак тим  часом
вийняв сопiлку з рота i заспiвав неголосно:

   Ви на мене, Кармалюка
   _Всю надiю майте!.._

   Помовчавши, затис в губах сопiлку й заграв тi?? ж пiснi...
   За возом вiз пройшла у морок валка. Вляглась поволi курява... А пiсня й
далi линула:

   _Хоч, зда?ться, не в кайданах,_
   _А все ж не на волi..._

   Тарас стояв у житi бiля дороги й ловив останнi звуки,  що  вiддалялись,
тихли... Над ним тремтiли зорi й вишелестувала свою журбу тополя...
   Воли ж тим часом паслися в поповiм житi...
   ...Iз першим снiгом пiшов  Тарас  у  найми,  щоб  вiдробити  шкоду,  що
заподiяли попу воли. Вступав у чийсь глибокий слiд i  радiв,  що  снiг  не
сиплеться йому в дiрявi  чоботи.  Село  бiлiло,  сяяло  й  здiймало  вгору
стрiмкi рожевi хмари димiв. Ще вчора похмуре, чорне, облуплене,  сьогоднi,
вбравшись у бiлi шати, воно  стрiчало  сонце,  мов  наречена  судженого...
Крiзь дiри в свитi холод торкався  спини  i  не  давав  стоять  на  мiсцi.
Спасибi Катрi, прийшла недавно провiдати й забрала з школи його  одежу.  А
то ось зараз мусив би у найми бiгти в однiй сорочцi...
   Ну й осiнь була у нього! Як циган сонцем, крутила ним сварлива  мачуха.
За всi цi мiсяцi нi разу книжки в руки не взяв, а малював хiба що  в  снi.
Якi картини йому являлись у тих  чарiвних,  барвистих  снах!  Переливались
маревом, легкi й мiнливi,  немов  веселки...  Коли  б  то  мiг  одразу  ?х
змалювати... Та й хто ще зна, чи ? на свiтi фарби такi!..
   Отець Григорiй зустрiв Тараса у чистiй, свiтлiй пекарнi.
   - Прийшов-таки! - сказав сердито  i  зазирнув  у  цебер,  який  нарештi
наймичка наколотила  свиням,  що  верещали,  мов  навiженi.  -  Довгенько,
хлопче, збирався...
   - Та я давно б...
   - I не пускала, бiдного, мачуха? - всмiхнувсь лукаво отець Григорiй.  -
Ну, вiрю, вiрю! - пiднiс вiн руки, мов на молитвi. - Воiстину: дай  пальця
- вiдкусять руку... - Й звернувсь  до  матушки,  що  саме  стала  в  рамку
дверей: - Явився хлопець. Тепер по?демо з кучером.
   - Ну й слава богу. А свиням вже повиносили?
   - Понесла Ганна.
   - Тодi чого ж ти, отче, сто?ш? Вели уже запрягати!
   - Федося встала?
   Матушка кивнула ствердно, й отець Григорiй звелiв суворо Тарасовi:
   - Йди запрягай. Кобила в стайнi, а сани й упряж у клунi. По?деш з  нами
в Зелену.
   - В Зелену? - радiсно перепитав  Тарас  i  побiг  мерщiй  запрягати.  В
Зеленiй - Катря! Поки шукав навпомацки клямку, щоб вийти з  темних  сiней,
почув, як пiп промовив до попадi:
   - Зда?ться, шпетний хлопчина...
   Тим часом хтось загупотiв надворi й тi?? ж митi стукнув  дверми  Тараса
так, що той лише якимось чудом не впав.
   - А-а! - прошипiв Богорський, закривши собою дверi. -  Попалась,  вража
личино! - Тарас вiдчув, що раптом земля втекла кудись з-пiд нiг. - Гора  з
горою не сходиться! - немов iз бочки,  в  обличчя  дихав  Богорський.-  На
стражi мо?й стану й зiйду на камiнь, як рече Авакум. I  вчиню  сiю  минуту
содом i гоморру, спопелю, зiтру з лиця землi i прах розвiю!..
   - Ганно! - гукнула матушка з хати i запитала, прочинивши у сiни  дверi:
- Ти з ким там, дiвко, балака?ш?
   Богорський випустив хлопця i вклонився паньматцi.
   - Добридень вам, шановна Ксенi? Прокопiвно! Аз ?смь  знову  жаждущий  i
алчущий... Нi краплi в хатi - хоч запали!
   - Не мудрствуй, дяче. Скажи, що хочеш опохмелитися.
   - Вустами вашими та мед би пити, паньматко!
   Тарас проскочив нишком у нього пiд руками й побiг по упряж.
   Як пiд'?жджав до ганку, Богорський брiв навпростець пухнастим снiгом до
школи. Отець Григорiй оглянув сани та збрую,  поляпав  по  лискучiй  спинi
кобилу, а потiм став i задумався, з-пiд брiв позиркуючи на Тараса.  Махнув
рукою i, не сказавши й слова, пiшов рiшуче  до  хати.  Невдовзi  вийшов  i
погукав Тараса.
   - Скидай лахмiття! - I вказав на лаву, де красувались  ще  зовсiм  цiла
суконна свита, сорочка, шапка й штани: - А те вiзьми он та одягни.
   В руках отець Григорiй тримав добрячi шкаповi чоботи. Вiн поглядав  раз
по раз на них, а далi таки не втерпiв й поставив у запiчок.
   - Ще, може, Ясю згодяться... - промимрив тихо, мов засоромившись. - Ну,
як одежа? Велика трохи? Нiчого, ще пiдростеш! На Яся шили торiк,  а  зараз
вже й не налазить...
   Як перевдягся, надворi начебто потеплiшало. От тiльки  ноги...  Та  бог
вже з ними, з ногами! Походить у драних чоботях, а там заробить, може,  то
й справить кращi, такi, як в Яся, шкаповi.
   Тим часом вийшла на ганок  матушка,  за  нею  отець  Григорiй  з  малою
донькою на руках. Вмостились швидко й  по?хали.  Отець  Григорiй  зiскочив
просто у снiг, зачинив важкi дубовi ворота i, наздогнавши сани, сказав:
   - Були б до ночi вiдчиненi... Хiба ?й клопiт, тiй Ганнi.
   Форкаючи i подзенькуючи  вуздечкою,  кобила  жваво  бiгла  по  снiговiй
цiлинi, хто зна? як угадуючи дорогу. Не раз ?й, видно,  доводилося  возити
батюшку й матушку в Зелену в гостi  до  отця  Гаврила  Лободи.  Тарас  був
певен, що ?дуть саме до Лободи. Ослабив вiжки й замилувався степом.
   Низьке зимове сонце сховалося у темних хмарах, i снiг  уже  не  блищав.
Тополi й верби, що раз у раз стрiчались бiля дороги, стояли соннi  i  нiби
трохи враженi тим дивним дивом, що сталось нинi вночi...
   - Непорочна краса! - сказав  отець  Григорiй,  який  також  замилувався
зимою. - Такою ма? бути й людська душа, - додав вiн згодом, помовчавши.  -
Криштально чиста, до зла чутлива i до добра м'яка, смиренна i всепрощаюча.
Любити ближнього нам заповiв господь. I не та?ти в серцi образи  й  помсти
на ближнього... Ударив хтось тебе, скажiмо, в праву щоку, пiдстав i  лiву.
Смиренних любить господь i за муки ?хнi на нашiй грiшнiй землi  приготував
для них блаженство вiчне на небесi...
   Тарас вiдчув, до чого  гне  отець  Григорiй:  бо?ться,  видно,  щоб  не
спiткала дякова доля i його... Всмiхнувся тiльки, але промовчав. Тим  паче
пiп до нього нiби i не звертався.
   - Пiдняти руку на старшого - це смертний грiх! - промовив Кошиць прямо,
без манiвцiв. I знов пустився у просторiкування про душу з воску  й  любов
до всього, що ма? богом дане життя...
   Праворуч шляху  Тарас  помiтив  темну  цятку  в  снiгу,  яка  неначебто
ворушилася. Пiдняв батiг i хльоснув ним над кобилою. Рвонуло сани,  й  вiд
того, мабуть, проснулася попова донька, що встигла вже задрiмати.
   - Чого ти гониш?  -  буркнув  отець  Григорiй.  -  Федося  хай  би  iще
поспала...
   Тарас встромив у сiно батiг, спинив кобилу i швидко скочив з саней.  За
кiлька крокiв вiд шляху в  снiгу  безсило  борсався  жайворонок.  Пiднявши
праве крило й волочачи пiдбите лiве, вiн марно прагнув  злетiти  в  хмарне
небо. Пташина лячно скрикнула й увiбрала голiвку в пiр'я,  готова  здатись
на милiсть ворога. Тарас  узяв  легенько  ??,  приклав  обвисле  крило  i,
вiдчуваючи, як пташка дрiбно тремтить, встромив за пазуху.
   - Що там таке? - спитав насуплений батюшка, що_ _вже_ _тримав  полишенi
Тарасом вiжки.
   Тарас пiдняв кра?чок свитки i показав.
   - Тьху! - тiльки й мовив отець Григорiй. - А бiг, неначе по  гаманця...
Паняй!
   Зiгрiвшись, пташина стихла. Було при?мно хлопцю, що поруч б'?ться живе,
спiвуче серце, яке так  любить  чисту,  ясну  блакить.  I  вiн  почув,  як
забринiла пiсня: спочатку тихо-тихо, а потiм дужче й дужче, пiдносячись  у
безмiр неба...
   Аж до Зелено? вiн чув ??. Не мiг лише  збагнути,  в  чи?му  серцi  вона
народжувалась...
   Отець Гаврило, в однiй лиш рясi, вибiг назустрiч Кошицям аж за ворота.
   - Ну, слава, слава богу! - гукнув вiн радо й, узявши  вiжки  в  Тараса,
пiд'?хав просто пiд  ганок.  Iз  хати  вибiгла  матушка,  поцiлувалась  зi
Ксенi?ю Прокопiвною, взяла дитину i, гуцаючи, понесла в хату.
   - Проси, Гавриле, гостей! - лишила дверi в  сiни  вiдчиненими.  Запахло
салом, млинцями i ще якимись на?дками.
   - Що, наймит новий у вас? - спитав  отець  Гаврило.  -  Диви,  кирпатий
який! - зареготав й насунув на лоба хлопцевi  шапку.  -  Це  не  Шевченкiв
часом?
   - Та ?хнiй... - буркнув Кошиць.
   - Отой, що всипав Богорському? Ну й ну!.. А мов менi, -  звернувся  вже
до Тараса. - Що то за штука буде: не швець, не  кравець,  трима?  нитку  в
ротi, а в руках ножицi?
   Тарас вiдгадку знав, але сказав навмисне  зовсiм  не  те:  нехай  отець
Гаврило потiшиться.
   - Не жук, не жук! - аж за боки взявся веселий попик. - Подумай краще...
   - Постав у стайню кобилу та йди на кухню, - звелiв отець Григорiй.
   - А можна, я до сестри? - спитав несмiло Тарас.
   - Як вiдгада?ш - йди хоч до вечора! - гукнув отець Гаврило.
   - Та рак! - всмiхнувся Тарас.
   - А ще таку! - не здавався отець Гаврило. - Летить - мовчить, лежить  -
мовчить, а як помре - мов звiр, реве.
   - Снiг,- вiдповiв Тарас  одразу,  бо  дуже  йому  хотiлося  побiгти  до
Катерини.
   - Еге... - незадоволено буркнув господар. - Ходи, поглянеш,  де  кобилу
поставити...
   Небожата зрадiли пташцi бiльше, нiж  дядьковi.  Не  встиг  вiн  вийнять
пташину з-за пазухи - поприбiгали й вп'ялись  очима  в  малого  гостя,  що
стрiвся вперше в ?хнiм життi. Правда, життя того на комариний  нiс...  Але
малi вже знали, що навеснi так гарно в небi спiвають жайворонки.
   Сестра поклала веретено i гребiнь з мичкою на  ослiн,  зняла  з  Тараса
холодну свиту. Мов ненароком торкнулася вустами його щоки.
   - То ти вже служиш у Кошиця?
   - Служу... Оце при?хав з ними до Лободи.
   - Хрестити будуть Лободеня... - сказала журно Катря. додала: - А нам би
краще i не родитися...
   Поклала свиту i задивилась, як жадiбно клю? пташина крихти.
   - А де хазя?н? - оглянув хату Тарас.
   Не зразу Катря вiдповiла. Взяла на руки меншенького, що схожий  був  на
батька, поцiлувала в бiле волоссячко й крiзь сльози мовила:
   - Пiшов на панську стайню по нага?...
   Тарас полишив пташку.
   - Сказав супроти щось економовi, коли в  чумачку  ?хать  вiдмовився,  -
вела похмуро сестра. - I ось звелiли прийти..!  Всю  нiч  не  мiг  стулити
очей. Хотiв спалить фiльварок... - зашепотiла. - Та, слава  богу,  мене  i
дiток пожалiв.
   - А я спалив би! - сказав Тарас.
   - Ти що? - жахнулась Катря...
   Вертались  пiзно  ввечерi.  У  небi  вже  мигтiли   зорi,   поблимували
пiдслiпуватi вiкна. Отець Григорiй раз по раз брався спiвать яко?сь пiснi,
та, мов на зло, зривався. Плювавсь зi_ _злостi й,  перехрестившись,  знову
заводив то? ж.
   - Простудиш горло  й  прийдеш  на  службу  завтра  нiмим,  як  риба,  -
втрутилась врештi вже напiвсонна матушка.
   - Воiстину! - змиривсь отець Григорiй. Штурхнув  у_  _бiк_  _Тараса:  -
Паняй, паняй!..
   ...Коли достигли раннi солодкi сливи в Кошицевому саду, Тарас iз  Ясем,
що повернувся з бурси iз Богуслава, стали  купцями.  I  почалось  купецтво
?хн? з невдачi, яка спiткала ?х у тiй же таки Зеленiй.
   В недiлю рано два юнi соннi  негоцiанти,  вмостившись  поруч  на  возi,
повному слив, поволi рушили з двору. До Шполи шлях неблизький. Хода кобили
непоквапна. Часу достатньо, щоб подрiмать, подумати й послухати дiброву  й
поле...
   Сопе  попович  i  плямка  ротом:   напевно,   сняться   смачнi   на?дки
матушчинi... Стукочуть букшi об стертi осi, кобила  трюха  не  поспiшаючи,
ледь-ледь подзвонюючи вудилами...
   Ширя? в небi сокiл... Пливуть  хмарини  бiлi  -  немов  козацькi  чайки
безкра?м синiм морем... Вдивля?ться - аж то не сокiл в небi  над  спраглим
степом, а запорожець на вороному!..
   - Диви, диви! - штовха? Яся.
   - Га? Що? - поводить той червоними зi сну очима. - Базар уже?
   - Козак, козак... на вороному! - показу? у степ Тарас i...  бачить  сам
лиш сокола.
   - Приснилося? - дере попович рота. - Давно нема? вже козакiв...
   - Нi, ?!
   Iз Яся сон немов  зняло  рукою.  Засумнiвавшись,  вiн  довго  й  пильно
дивиться в широке поле, аж ген в кiнцi якого-бiлiють хати Зелено? Дiброви.
   - Де ж той козак? - нарештi пита? злякано.
   Тарас смi?ться: i цей бо?ться. А що вже  справжнi  пани?  Його  охоплю?
нестримна, буйна якась веселiсть.  Вона  виру?  в  грудях,  от-от  готова,
зламавши греблю, iз шумом вирватися у  свiт.  Вiн  кра?м  ока  стежить  за
попеням i  розказу?  про  гайдамакiв.  Аж  сам  диву?ться,  як  добре  все
пригаду?ться, що чув вiд дiда вже кiлька рокiв тому...  Перед  очима,  мов
наяву, проходять i Залiзняк, i Гонта, i Неживий, який зiбрав свою ватагу в
Кирилiвцi... Ось гомонять тихенько в дубовiм  лiсi  пiд  Чигирином...  Ось
правлять службу i на велике дiло святять козацьку  зброю...  I  покотилися
пихатi панськi голови!.. Палають Смiла, Вiльшана, Лисянка...  I  гайдамаки
iдуть на приступ, карають шляхту, що воронням укрила козацьку Умань...
   Не помiча?, що вже давненько ?дуть Зеленою, й що  з_  _них_  _дивуються
зустрiчнi люди, i що на Ясевi вiд страху нема лиця...
   - На базарi, як посеред моря кривавого,  стоять  Гонта  i  Залiзняк,  -
пiдвiвсь на возi  Тарас,  -  й  кричать  удвох:  "Добре,  дiти!  Отак  ?х,
проклятих!.."
   Злякавшись, кобила рiзко рвонула вбiк, вiз нахиливсь, i сливи, мовби  з
решета, сипнули просто в рiчку,  бо  Залiзняк  i  Гонта  гукнули  саме  на
Нечитайловому мiстку.
   Тарас стрибнув у воду, а  Ясь,  мов  куль,  шелепнув  у  вкриту  ряскою
болотну твань.
   - Ря-а-атуйте!.. - почав було волати про допомогу, але, вiдчувши спиною
надiйну твердь, замовк одразу. Й курцi тут не втопитися.
   - Тпру! Тпру! - гукав Тарас кобилi. Вона спинилась  на  тому  березi  й
оглянулась немовби з подивом на купцiв: не  повернули  до  стайнi  батюшки
Лободи, а пострибали хтозна-чого у рiчку!
   - От бачиш, бачиш, -  захмикав,  стоячи  в_  _болотi_,_  Ясь.  -  Тепер
збирай, витягуй скорше сливи!
   Штани й сорочка поприлипали йому до тiла, iз рук стiкала брудна вода. I
смiх, i грiх!
   Щоб Ясь не бачив його лиця, Тарас  нагнувся  й  занурив  руки  в  воду.
Нагрiб у пригорщ  ослизлих  слив  й  пiдняв  поволi,  не  притискаючи.  Як
сполоснув, Ясь затужив:
   - Ну хто ж ?х такi куплятиме!..
   Зневiрившись, що можуть  удвох  до  ночi  виловити  сво?  добро,  пiшли
просить розради до Лободи.
   Отець Гаврило уже вiдправив утреню й лагодивсь снiдати, коли  прибiгли,
немов чорти, бруднi й мокрi кирилiвчани.
   - Свят, свят! - жахнувся пiп i пирснув в жменю, не дохрестившись.
   Ясь розказав, яка лиха година спiткала ?х на мiстку, i попросив:
   - Допоможiть нам, отче! Кобила там, i сливи мокнуть у тiм багнi...
   Проте отець Гаврило не поспiшав. Нареготавшись вдосталь, прискалив  око
i запитав:
   - Яка кобила бува?, як циган покупа??
   Ясь тiльки клiпав очима.
   -  Ну?  Ну?  -  спонукував  лукаво  попик,  потираючи  вiд  задоволення
короткопалi руки.
   - Гладка! - знiчев'я бовкнув молодший Кошиць.
   Отець Гаврило покрутив головою.
   - А вiдгадайте таку: вiд чийого-будь приходу скаче дурень  з  прiрви  в
воду.
   Ясь озирнувся на Тараса, розвiв руками i  за?кнувся  знову  про  власне
лихо:
   - У нас там сливи, отче.
   - Е, нi! - змахнув руками господар.  -  Не  встану  з  мiсця,  доки  не
вiдгада?те!
   - Та ми ж... - захмикав Ясь. - Ми на базар, до Шполи...
   - Ну ще таку... - хапався  за  соломинку  отець  Гаврило.  -  По  землi
ходить, неба не бачить, нiчого не болить, а все стогне?
   Тарас не витримав:
   - Мокра! Жаба! Свиня!
   Отець Гаврило скривився гiрко й гукнув до наймички:
   - Гей, дiвко! Позич-но хлопцям ось по сапетцi!
   Лише опiвднi дiсталися вони до Шполи. Ясь  бiдкався,  що  сливам  ?хнiм
копiйка буде красна цiна. Тарас же зором нишпорив по всiх  усюдах,  чи  не
побачить де Перебендю.
   Базар ще був у розпалi. Ревла худоба, вже зголоднiла, змучена гедзями й
спекою. Стояв невгавний гомiн вiд крикiв, смiху, пiсень i лайок. I  п'янко
пахло садовиною, дьогтем,  солоним  потом,  розсолом,  медом,  горiлкою...
Лiтало густо пiр'я... Бродили п'янi - хоробрi, щедрi,  ласкавi,  грiзнi  й
насмiшкуватi. Кляли лукаву долю, розмахували  важкими  репаними  кулаками,
божилися  перелiчити  ребра...  Але  кому  -   не   признавались   вголос,
остерiгалися... Черницi, наче галки, тинялися помiж возами й збирали грошi
на монастир,_ _?х_  _зачiпали  хлопцi,  манили  в  ночi,  пропахлi  сiном,
зеленим маком, зорями, вгощали щедро медяниками, але грошей в карнавки  не
кидали... Стояв жандарм, неначе iдол, серед майдану й гикав раз по раз  чи
то вiд спеки, чи то вiд зайвого могорича...
   Тарас не раз бував,  ще  з  батьком,  i  на  таких,  i  ще  на  бiльших
торговицях. Вбирав щоразу спрагло слова, обличчя, сценки, як  убира?  воду
пiсок. Тут не було i слiду вiд тих похмурих i мовчазних невольникiв, якi у
сiрих сутiнках вертаються з чужого поля... Немовби люди, лишивши дома сво?
крiпацькi ярма, тут розправляли плечi й хоч на пiвдня ставали  схожими  на
вiльних, мужнiх прадiдiв...
   Забувши, що мусить правити конякою, Тарас увесь пiрнув у цей  барвистий
вир. Аж Ясь втрутитись мусив.
   - Тпру, тпру! - схопив за вiжки i зупинив кобилу вже у ряду бублейниць.
   Продавши сливи - таки за безцiнь - й  сховавши  грошi,  Тарас  iз  Ясем
пiшли шукати  чогось  напитися.  Неподалiк  стояли  iз  рiзним  дрiб'язком
кирилiвчани й погодилися доглянути кобилу й воза.
   - Що батько скажуть! Третина ж грошей!.. - дивлячись на  рiзнi  ласощi,
занудно скiмлив Ясь.  -  Поб'ють...  ?й-богу,  всиплють  не  менше,  як  у
бурсi... Все через тебе, злидню! - штовхнув пiд бiк  Тараса,  що  озиравсь
довкола.
   - Аж онде вiн! - зрадiв, немов  побачив  брата.  Узяв  за  руку  Яся  i
потягнув на край базару, де пiд стiною бiлiла  плахта  й  на  нiй  рядками
лежали рiзнi книжки. Упав навколiшки, схопив у руку ту, що була найближче,
перегорнув, як вiтер, швидко й поклав  назад.  А  потiм  -  другу,  третю,
четверту. До п'ято? мов прикипiв очима.
   - Ходiм... - заскiмлив iзнову Ясь. - Я, може, з ранку не ?в, не пив...
   - Купи! - схопив Тарас його за руку. - Це ж "Ене?да"! Зна?ш? -  благав,
притисши стару, побляклу книжку до грудей.
   Ясь глянув скоса:
   - Ет, казна-що!
   - Та ти послухай, ЯсюI - заметушився Тарас у вiдча?:

   _Еней був парубок моторний_
   _I хлопець хоть куди козак..._

   Перегорнув сторiнку-другу.
   - Або осьо... Послухай, Ясю, як козаки обiдали!

   _Поклали шальовки сосновi,_
   _Кругом наставили мисок;_
   _I страву всякую,_ без _мови,_
   _В голодний пхали все куток._
   _Тут з салом галушки лигали,_
   _Лемiшку i кулiш глитали..._

   Тим часом десь на базарi пiднявся крик,  шум,  i  люди,  неначе  вiвцi,
метнулися в той бiк, де завжди рядком сидiли старцi, калiки та кобзарi.
   - Назад! - гукнув хтось грубо.
   Хтось тихо зойкнув. I забринiла, рвучись, струна.
   Тарас пiрнув у натовп, але застряв мiж двох дядькiв.
   - Ого! -  вказав  один  iз  них  на  трьох  жандармiв,  що  вiдтискали,
крутячись на бiлих конях, базарний натовп вiд кобзарiв.
   - Угу... - згодився другий.
   - Це ж божi люди! Та що ж ви  робите,  iроди!  -  пронизливо  волала  з
юрбища якась бабуся.
   - Шукають Сивого, - сказав чиновник, що теж застряв у натовпi. - Вiн од
самого нiби Кармалюка...
   Тарас рвонувся далi. Спинився лише тодi, коли вiдчув  гарячий  кiнський
подих i вгледiв просто перед собою багровий вид жандарма.
   Старцiв, калiк побили трохи та й залишили. А  кобзарiв  та  ?хнiх  геть
наляканих поводирiв забрали i повели.
   Як не вдивлявся, та серед них не змiг впiзнати нi Перебендi,  анi  його
завжди похмурого поводиря.
   Уже в дорозi Тарас згадав про книжку, яку, хоч плач, не захотiв  купити
вражий бурсак...
   ...Йшли днi, минали тижнi. Дiброва  вдягалась  тричi  в  новi  розкiшнi
шати. Гули вiтри, здираючи з  убогих  хат  гнилу  солому,  сiкли  дощi  та
випадали бiлi, пухкi снiги... I з кожним днем ставало все менше й менше  в
душi Тарасовiй хороших, свiтлих надiй. Тлiв каганець...  I  то  лиш  ледве
блимав, як свiтлячок у глупу нiч... Ходив, немов козак Голота,  обiрваний.
Отець Григорiй той Ясiв одяг давав лише для ви?здiв, а так  немовби  й  не
помiчав, що наймит свiтить тiлом, що ходить в чоботях, а залиша? слiди вiд
босих нiг. Пiп знав одне - аби Тарас не вакувався. А то ж, якби де запопав
олiвчик, малю? щось! Тому не раз добропорядний Кошиць напоучав Тараса,  як
слiд на свiтi жити. I мрiя гасла... Все рiдше й рiдше  його  набряклi  вiд
працi руки тяглись до книжки, до малювання.  Лиш  випадала  якась  часинка
вiльна, лягав i спав. Неначе вiл... Та й, правду кажучи, життя  його  було
нiчим не краще... Ба, навiть гiрше: немов на смiх, бог крiпаковi дав  душу
й думку...
   Давно не був Тарас у рiднiй хатi. Хоч недалечко,  та  не  пускав  отець
Григорiй: бо?ться, щоб не занiс, бува, окрайця хлiба тим "вiчним злидням".
А це, почувши, що занедужав брат, таки прибiг без дозволу.__
   У хатi навiть у лiтнiй день було задушно й темно, як у печерi. Спочатку
Тарас стояв, немов слiпий, i бачив тiльки  маленькi,  вбогi  вiкна  та  ще
бджолу, що билась у золотисту  шибку.  А  потiм  вже,  як  очi  звикли  до
напiвтемряви, побачив брата. Микита лежав на тому ж лiжку, з якого  колись
взяли й поклали батька в домовину... Згадав, i сльози  йому  заслали  очi.
Одвернувся, аби нiхто того не бачив, й лише тодi збагнув, що тут  побачить
нiкому. Окрiм Микити, який  ще  спав,  у  хатi  була  одна  Марiйка.  Вона
дивилася кудись у безвiсть, в свою безкраю  вiчну  темряву.  Вловила  його
непевнi кроки бiля порога i насторожилася.
   - Хто там? - спитала лячно.
   - Це я, Марiйко, - озвався тихо, щоб не збудить Микити.
   - Хто ти?!
   Сестра уже не впiзна? по голосу!..
   - Та я, Тарас! - сказав бадьоро, як тiльки мiг.
   - А чом ти плачеш? - зрадiла i засмутилася в одну й ту ж мить.
   - Хiба я плачу?! - всмiхнувся, мов говорив до зрячо?. - А де Ярина?
   - В полi... Микита спить. Вже третiй день...
   Тарас пройшов до лiжка i нахилився над хворим братом. Той  весь  пашiв.
Стогнав  i  час  вiд  часу  щось  шепотiв,  ледь-ледь   ворушачи   губами.
Затамувавши подих, Тарас нагнувся дужче... I вiдсахнувся.

   _Гей же, да журба мене скрутила,_
   _Да журба мене зсушила, да гей... _-

   спiвав Микита печальну пiсню батькову.
   - Орав у дощ,  -  озвалася  Марiйка  знову,_  _неначе  теж  почула  той
шепiт-спiв, - i простудився.
   Тарас присiв на лiжко в ногах у брата.
   - А економ вишуку? для пана хлопцiв, - вела  сестра  тим  часом.  -  На
челядь нiби... На кухарiв, лаке?в рiзних та кучерiв...
   В душi його щось зойкнуло. Але хвороба брата, й слiпа сестра, i  злиднi
в хатi, i власна доля  наймитська  так  пригнiтили  хлопця,  що  вже  було
байдуже до нових бiд, якi щодня бродили поряд й  могли  щомитi  впасти  як
снiг на голову.
   - В Зеленiй двох уже взяли... - розповiдала далi. - Наш економ...  -  Й
вона притихла раптом, вловивши, видно, щось  пiдозрiле  в  свiтi.  Надворi
справдi загупав хтось. Все ближче, ближче... Закрив собою сiнешнi дверi  i
за хвилину став на порозi.
   - Псякрев! Чому Микита не на жнивах?
   - Вiн хворий, пане, - озвалась лячно дiвчина. - Гарячка в нього...
   Економ ступив до лiжка, поклав на лоба Микитi руку. Щось гмикнув тихо i
повернувся до Тараса.
   - А ти все нудиш свiтом?
   - Та вiн же служить в отця Григорiя! - схопилася Марiйка з мiсця.
   Тарас промовчав. Лише дививсь спiдлоба.
   - Стривай... А скiльки рокiв йому? - звернувсь до дiвчини економ.
   - Пiшов п'ятнадцятий...
   Шляхтич почухав ногу ручкою канчука, обмацав  Тараса  поглядом,  неначе
циган коня, i пiдiйшов до лiжка знову.
   Тарас тим часом шмигнув тихенько в сiни, з сiней у двiр, а з двору - на
вулицю. Перестрибнув тинок i... втрапив просто комусь на голову.
   - Ти що?! - схопився на ноги Гнат. Це вiн куняв пiд тином.
   - Тiкай! - схопив друзяку Гонту за руку. - В нас економ!
   Гнат тiльки свиснув.
   Перехопивши його погаслий погляд, Тарас збагнув:  вже  запрягли  бiдаху
Гната, об'?здили!
   Благовiстив ранковий дзвiн. Тривожно, глухо, скорбно...
   Як люди вийшли з церкви, Тарас вiз вику з поля й вiч-на-вiч стрiвся  iз
Коваленками. Прикрив колiна рванi зеленим жмутом  вики  й  хотiв  про?хать
мимо, схиливши низько голову. Бо ж сором пiк за свiй убогий одяг.  Коли  б
зiрвати з нього усi латки, то залишилися б самi рубцi...
   - Тарасе, здрастуй! - заговорила Оксана першою.
   - Ти що ж це, хлопче, - озвався батько, -  обходиш  хату  нашу?  Я  вже
гадав: чи не подався вчитись у Хлипнiвку?
   - Та вже навчився, дядьку, - всмiхнувся гiрко. - Малюю  степ...  косою,
плугом та бороною...
   - Вiн i в селi учора втiк вiд мене, - поскаржилась Оксана батьковi.
   Господи, яка ж бо гарна!.. Коли б вiн мiг, увесь би вiк дивився...
   - Я не тiкав... - заговорив, аби хоч щось сказати. Не  буде  ж  вiн  ?м
совать в очi сво? латки, сво? сирiтськi злиднi...
   - Тiкав, тiкав! - наполягала дiвчина.
   - От тобi й на! - пригладив вуса Коваленко. - Чи то ж годиться козаковi
боятись дiвчини! - Вiн засмiявся i, пiдморгнувши по-панiбратськи хлопцевi,
кивнув на доньку: - Весь вечiр плакала...
   - Ну тату! Що ж ви?! - затулилася руками дiвчина й побiгла геть.
   Тарас шарпнув за вiжки й втiк i собi. Не озирався, аби нiхто не  бачив,
як вiн зрадiв...
   А вдома, тобто в Кошиця, застав уже могорича, якого отець Григорiй  пив
з економом.
   - Сказав - закон! - гримiв хмiльненький шляхтич.
   - Пшепрашам, пшепрашам, -  вблажав  його  отець  Григорiй.  -  Я  вiрю,
вiрю... Для вас це - сущая дурниця!
   - Та я - вродзоний шляхтич! - бив економ себе у груди.
   - Тарасе! - випливла з свiтлицi матушка. Важка, плямиста,  мов  навеснi
зайчиха. - Сходи до  ставу,  поклич  Яська  обiдати.  Та  й  сам  приходь,
скупавшись.
   Дива, та й годi! Ще ж бо нiколи Ксенiя Прокопiвна не говорила з ним так
манiрно, лагiдно. Все гир та гир.
   Попович спав. Напевно, заснув давно, бо лиш на  ноги  од  вишнi  падала
тiнь, а тiло все пеклось на сонцi. Хлопець  крутивсь,  стогнав  i  плямкав
ротом, а не вставав.
   Тарас штурхнув його пiд бiк. Та Ясь  лиш  муркнув,  посунувсь  трохи  i
захропiв.
   Присiвши, вийняв тихо з штанiв очкур й вклав  у  кишеню  Ясевi.  Потiм,
сховавшись поряд у вишняку, набрав повiтря в груди i закричав:
   - Рятуйте! Гвалт! 0-йо-йой!
   Тi?? ж митi немовби вихор пiднiс поповича, жбурнув у сад i  кинув  знов
на землю! Штани сповзли й стриножили. Змирившись, мабуть, з долею, попович
лiг долiлиць й пiдставив голу спину страшнiй бiдi.
   Тарас набрав у пригорщ води й линув на не? просто.  Ясь  сiв  i  тiльки
лупав злякано очима.
   - Обiдать кличуть! - змилувався.
   Попович зразу пiдбадьорився. В очах з'явилась думка, i рот розтягся  аж
до ушей.
   - А що варили?
   - Та борщ, печеню, пампушки з салом, вареники... - став  називати  його
любимi страви Тарас.
   Ясь пiдхопив штани руками й подавсь додому.
   Коли Тарас,  скупавшись,  прийшов  до  двору,  пан  економ,  хитаючись,
виходив з хати. Отець Григорiй тримав його пiд руку i пiдбадьорював:
   - Так... так... Ну, ну! Ще крок... Ще трошки... Для  пана  ж  бо  дiйти
додому суща дурниця!
   - Та я!.. Та ми! - варнякав шляхтич i поривався вдарити себе у груди.
   - То хай уже пiсля Ки?ва? - спитав отець Григорiй за ворiтьми.
   - Слово гонору! - таки ударив себе у груди економ. - Псякрев!..
   Вернувшись, пiп зустрiв у сiнях Тараса, спинив за руку i наказав:
   - Готуйся, хлопче, в дорогу! Повезеш Яська у Ки?в до  Академi?.  Я  теж
по?хав би, так матушцi родити скоро...
   ...За метушнею зборiв,  за  тим  завжди  при?мним  передчуттям  далеких
мандрiв, цiкавих зустрiчей  Тарас  забувся  зовсiм  про  економа.  Тривога
закралася йому до серця аж у степу, на довгих верстах дороги в Ки?в.
   Ще як не спав попович, вона бродила десь манiвцями, то наближаючись, то
вiддаляючись. А тiльки той засинав, щось заливало душу - густе  та  чорне,
наче смола. Ой, неспроста так придивлявсь до нього пан економ у ?хнiй хатi
та гостював у Кошиця!..
   Лише коли на п'ятий день ополуднi на видноколi з'явився  Ки?в,  тривога
щезла. Вона немов лишилася у темнiм лiсi, що вiдпливав назад,  похмурий  i
та?мничий. Натомiсть враз охопило передчуття чогось значного,  хвилюючого,
що ма? тут з ним статися. Вдивлявся у розма?ття церков,  будинкiв,  садiв,
людей... Коли ж праворуч у далинi пiд горами, покритими  розкiшним  вруном
зеленi, засяяв Днiпро, пiдвiвсь  на  возi  й,  затамувавши  подих,  вбирав
очима, серцем оте казкове видиво. Здавалося, що вiн злетiв i  лине,  лине,
мов птах, над Ки?вом!..
   Розбурхав Яся, пiдвiв за руки, як дитинча, i показав  на  те  пресвiтле
диво. Попович просто отетерiв. Труснув скуйовдженою головою  i  витрiщився
на золоту отару церковних бань. Невдовзi, правда, сон поборов цiкавiсть.
   - Ну, що ж ти, Ясю! - затузав Тарас спудея. - Це ж Ки?в, Ки?в!
   - Одчепися! - дригнув ногою. - Питай отця Михайла, що на Подолi...
   Тарас знав сам, кого i де питати. Схопив батiг i хльоснув  ним  кобилу.
Замiсть поповича.
   Отець Михайло, далекий родич Кошиця, жив зовсiм близько  вiд  Академi?.
Зустрiв привiтно хлопцiв, поцiлувався з Ясем.
   -  То  хочеш  вчитись,  Ясю?  Надумав   стати   священнослужителем?   -
допитувався отець Михайло, зiмкнувши руки_ _на_ _черевцi. В очах  у  нього
то сяяли, то погасали веселi iскорки.
   - Та батько кажуть: до смертi буде хлiба  шматок,  -  почухавсь  Ясь  i
озирнувся на дверi в кухню, якi служниця лишила трохи прочиненими.
   - Ну що ти, синку! - розвiв руками батюшка. - А харч духовний? А  слово
боже i мудрiсть книжна, в яких пiзна?ш самого себе i вознесешся духом?..
   - То ж батько й кажуть: хлiба шматок... - знов бовкнув Ясь.
   Отець Михайло дiстав з кишенi хустку, обтер  лице  i  теж  поглянув  на
дверi в кухню. Напевне, й вiн тепер вважав, що краще сiсти обiдати.
   Не давши хлопцям i вiдпочити по щедрiй  трапезi,  отець  Михайло  повiв
обох до Академi?. Вiн теж колись учився в нiй i називав тепер кумедно  так
- альма-матер. На кожнiм кроцi стрiчалися попи, ченцi та  юнаки  у  чорних
довгих не то жупанах, не то свитках. Iз багатьма  отець  Михайло  вiтався.
Майдан кишiв усяким людом. У рiзних напрямках перерiзали його вози, карети
та солдати на тонконогих конях...
   - А ось i наша Академiя! - врочисто мовив отець Михайло,  коли  пройшли
пiд аркою в просторий двiр.
   Тарас простежив за  поглядом  отця  Михайла  й  побачив  серед  церков,
будинкiв, що тут стояли, двоповерховий довжезний дiм з  високим  дахом  та
золотою банею на причiлку. "Це тут учився Петро  Богорський..."  -  згадав
дяка, й одразу будинок став неначе нижчим, сiрим i непривабливим.
   Неподалiк собору отець Михайло зупинився перед якимось круглим  стовпом
i похвалився гордо, неначе сам створив те диво:
   - Годинник сонячний! Побудували п'ять рокiв тому.
   - "Часы: полуденные", - прочитав уголос Тарас.
   На сусiднiй залiзнiй дошцi було: "Часы: восточные".
   - То й ти читати вмi?ш? - здивувався отець Михайло.
   Тарас кивнув.
   - Сковорода також учився в цiй Академi??
   - Григорiй Савич? - перепитав отець Михайло, немов боявся, що недочув.
   - Еге... Той, що складав пiснi та вiршi...
   - Тут, тут! - промовив швидко отець Михайло. - Ось ми  пiдемо  зараз  у
той будинок, глянемо. - Вiн крадькома зиркнув на хлопця-наймита,  посмикав
чорну бороду й звернув праворуч, до Академi?. Там,  де  здiймався  в  небо
високий хрест дзвiницi, притишив кроки i прочитав спiвуче, наче школяр:

   _Стоит явор над горою,_
   _Все кивает головою..._

   Замовк, скривився, згадуючи, й почав накручувати на палець бороду.

   _Буйнi вiтри, повiвають,_
   _Руки явору ламають,-_

   додав Тарас.
   Отець Михайло лише кахикнув i рушив далi. Перед дверима вiн зупинився.
   - То хто з вас, хлопцi, при?хав вчитися? - спитав не без лукавства.
   - Та я ж бо, дядьку! - озвався Ясь, що  саме  стежив,  як  зграя  галок
зняла гармидер бiля дзвiницi. - Я, я! - тицьнув рукою себе у груди.
   Щоб справити сильнiше враження, отець Михайло одразу повiв при?жджих на
другий поверх i розчинив залiзнi дверi, якi вели в найбiльшу залу.
   Тарас i дихать перестав. I не величнiсть, не висота в три хати його так
вразили. Книжки! Рядами вони стояли в шафах уздовж всiх стiн  ледь  не  до
стелi. Тоненькi, товщi й грубi, немов прачi. Вони манили,  тягли  до  себе
хлопця. Переступив порiг i враз вiдчув, як щось здавило в горлi: то не для
нього оцi високi стоси премудростi, де що не книжка, то цiлий свiт! Нiколи
вiн не зможе сiсти за котрийсь iз цих столiв, дiстати книги з  котро?сь  з
отих полиць й припасти до ?х живого джерела!.. Мов здалеку чув,  як  отець
Михайло розповiдав йому та Ясевi про  визначних  людей,  що  закiнчили  цю
Академiю... А потiм хтось у чорному заговорив iз батюшкою про зовсiм ветхе
панiкадило i про якогось майстра, що хоче здерти шкуру за нього з храму...
   - Ну, ви дивiться, хлопцi, самi, - запоспiшав  отець  Михайло.  -  А  я
пiду... Додому втрапите?
   Тарас кивнув.
   Ясь зазирнув до зали з книгами й жахнувся:
   - Боже, ?х всi читати треба?..
   На Контрактовому майданi, куди невдовзi вийшли,  попович  зовсiм  духом
упав. Зiпершись спиною на огорожу, занудив свiтом:
   - Пропала бiдна моя голiвонька! Все вчись та вчись... За хлiб якийсь...
А вдома ж хлiба - хоч завалися! I  сало,  й  мед,  i  грушi,  й  сливи,  й
вареники...
   Тарас не  слухав.  Знову  був  у  полонi  Ки?ва.  За  торговицею  i  за
будинками, що лiзли вгору, нiби живi, торкалось  неба  блакитно-бiле  диво
яко?сь церкви. А там - iще... Одна, двi,  три...  Церкви,  будинки,  садки
пливли, здавалось, у пiднебессi, легкi, мов хмари,  чарiвнi,  наче  дитячi
сни...
   - Ходiм на Гору! - схопив Тарас за руку Яся i потягнув  у  мандри,  хоч
той заскiмлив про бiднi збитi ноги, про борщ, який кипiв на кухнi  в  отця
Михайла, i про домашнiй смачний окiст, початий тiльки вчора...
   ...Довго тi?? ночi не мiг заснути. Переживав  минулий  день:  ходив  по
кручах ки?вських, стояв перед картинами то в тiй, то в iншiй  церквi...  А
лиш склепляв повiки - якась печаль йому зринала в серцi. Тарас нiяк не мiг
збагнути ??, журби тi??, що  проганяла  вiд  нього  сон,  який  давно  вже
владарював  над  стародавнiм  мiстом...  Затих  Подiл...   Гора,   немовби
натомлений в жорстоких битвах велетень, дрiмала  в  хмарах...  I  Лавра...
Тарас аж сiв у лiжку. Мазницький! "Найлiпший гравер лаврський!.."  Вiн  не
по?де з мiста, не побувавши в Лаврi й не глянувши хоча б кра?чком  ока  на
чудотворця!..
   Ясь розкричався, коли Тарас сказав йому, що запрягать не буде, а  йтиме
в Лавру.
   - Ти що, лайдаку?! - аж бризкав слиною. - Та я!.. Та  батько!..  Та  ми
ось з дядьком!..
   - Зажди, зажди, - втрутився  отець  Михайло.  -  А  може,  хлопець  йде
помолитись лаврським святим угодникам...
   - Тарас? Молитись? - витрiщив  очиська  Ясь  i  засмiявся:  -  Хiба  що
дiдьку!
   - Не богохульствуй, Ясю! - нахмурився отець  Михайло  i  повернувся  до
Тараса: - На прощу йдеш в святi печери лаврськi? Еге ж?
   Тарас кивнув. Вiн справдi йшов на прощу в  Лавру,  до  тих  святих,  що
творять чуда рiзцями й пензлями...
   - З богом! - благословив отець Михайло.
   Вже височенько пiдбилось сонце, коли Тарас дiстався лаврських  могутнiх
мурiв. Пiшов уздовж у той же бiк, куди тяглися тендiтнi панни i чорнi юрби
брудних, покритих пилом  дорiг  прочан.  Дiди,  бабусi  -  обдертi,  босi,
змученi - благоговiйно падали на стертий камiнь перед надбрамною  церквою,
хрестились, плакали, хапали батюшок, що йшли до Лаври,  за  довгi  поли  й
просили в них благословення... В соборi, що височiв якраз навпроти  брами,
спiвали гарно пiвчi. На папертi вздовж бiлих стiн  сидiли  уряд  старцi  i
тицяли у вiчi кожному свою нужду, сво? страшне калiцтво. Дiдок  з  великим
мiдним хрестом на впалих грудях здiймав угору кiстлявi руки  й  погрожував
прочанам "гладом", "мором" й страшним судом, близький  прихiд  якого  йому
одкрив святий Марко у церквi Спаса на Берестовi. Стара прочанка,  хватаючи
попа за рясу, благала правди в нього,  немов  у  бога,  втирала  сльози  й
розповiдала похапцем свою бiду.
   - Молись, раба... - перехрестив, блукаючи байдужим зором, святий  отець
i поспiшив у дiм, з якого звабно пахло гарячим хлiбом.
   Тарас подався слiдом. Аби спитать, де тут у  них  друкарня  i  де  йому
шукати пана Мазницького... Але ступив лиш кiлька крокiв  i  зупинився.  На
тому ж домi, лiворуч трохи, вiн прочитав великий напис "Книгарня".  I  вже
нiщо не в силi було його зманить, привабить, окрiм великих вiкон, в яких -
за рядом ряд - стояли новенькi, чистi книги. Як пiдiйшов, впiзнав  "свою",
iз кунштиками руки Мазницького. Тут ?х аж три! А поруч такi, що  ?х  Тарас
не бачив зроду... Напевне, теж з малюнками... Книжки, книжки! Он за вiкном
- полицi ?х. Заходь, купуй... Хоч всi купуй!
   - Тобi чого? - переступив дорогу високий, худий чернець.
   - Та я... друкарню... - знiяковiв.
   - Оно вона! - вказав чернець. -  Он  за  пекарнею...  Прошу!  Прошу!  -
розплився раптом в усмiшцi перед двома панянками, що пiдiйшли до вiкон.  -
У нас великий вибiр! Духовнi, свiтськi... Й недорогi!..
   Тепер знайти друкарню було неважко. Тим паче з  не?  якраз  виносили  й
складали на вiз готовi книги, зв'язанi в чималi пачки.
   - Не гнись, не  гнись!  -  гукав  проворний  ченчик  двом  бiдакам,  що
заливались потом. - Це ж слово боже, а не дрiвця, якi тягають в пеклi  пiд
казани!
   - Воно-то так... - озвався один, поклавши на воза пачку. -  Але  ж  там
легше буде...
   - А то ж чому?
   - Бо й ти носитимеш.
   - А дзуськи! - закозирився на те  чернець.  -  Весь  вiк  святi  книжки
друкую й не зароблю хоча б куточка в царствi небесному?
   - Хто зна...
   - Й не сперечайся, Павле, - озвався другий  iз  бiдакiв-вантажникiв.  -
Святий Петро ?х преподобi? бiля ворiт прив'яже замiсто пса...
   Чернець сердито плюнув i вiдiйшов.
   - Скажiть, - ступив несмiло до них Тарас, -  де  мiг  я  побачить  пана
Мазницького?
   - Кого, кого? - спитав чернець.
   - Мазницького! - сказав Тарас виразно. - Того, що  маляр...  Ну,  стовп
друкарнi вашо?...
   Чернець нахмурив брови й пробурмотiв:
   - Коли б,  не  приведи  господь,  були  лише  такi  стовпи,_  _не_  _то
друкарня, вся Лавра вже давно б розсипалася на прах... - Й додав  сердито:
- Нема його! Вже рухнув стовп... Пон?же був душею слаб  i  гординi  червом
iзгложен вельми.
   Зробивши гак навколо воза з книгами, Павло, вантажник,  торкнув  плечем
Тараса й прошепотiв:
   - Зажди внизу...
   Не знав, чи довго чекав Павла в дворi друкарнi. Але  коли  нарештi  той
розчинив залiзнi дверi, у небi вже не сяяло слiпуче сонце. Воно  сховалося
у темних хмарах, що йшли i йшли десь з-за Днiпра, такi ж похмурi  й  сизi,
як тi бори, якi вiн бачив учора з кручi ки?всько?.
   - А що казати, як запита?, де ти? - гукнули з тих же дверей Павловi.
   - Скажи, що я пiшов в  Успенський  собор  поставить  свiчку  воротаревi
райському! - махнув рукою i пiдштовхнув Тараса униз пiд арку. - Ти - брат,
напевне, Мазницького? - спитав i, не заждавши вiдповiдi, повiв сво?? далi:
- Вiн жде тебе... Вже рокiв п'ять... Аж плаче, бiдний, iнодi...  Журиться,
що ? браток у нього, а де - не зна?... Десь з кобзарем пiшов  по  свiту...
Ото зрадi? братиковi!..
   Тарас не мiг знайти в собi хоч краплi сили признатись,  хто  вiн.  Йому
здавалося, що справдi брат його десь тут стражда? за  ту  "гординю",  яко?
так бояться попи й пани. А  скiльки  вiн  про  це  наслухався  i  сам  вiд
Кошиця!..
   - Носились з ним, як дитинчата з пташкою! А  тiльки  дзьобнув  -  зразу
втоптали в землю, - заговорив, звернувши влiво, Павло.
   Тут  аж  кишiло  людом.  Однi  спускалися  вниз,  у  печери,  iншi  вже
вибирались  звiдти  на  божий  свiт,  гасили  свiчi  й  складали  в  кошик
недогарки. Старанно й лячно хрестячись  та  озираючись,  тяглися  знов  на
лаврську гору, де височiли весело церкви й дзвiниця.
   Павло загрiб недогаркiв, один подав Тарасовi, лишив собi, а iншi поклав
у кишеню, певно, про запас. Потому взяв у когось з прочан  вогню  й  повiв
Тараса у чорну нору печер.
   Як звик потроху до напiвтемряви, Тарас  став  дещо  бачити...  Долiвка.
Стеля. Он довга нiша... А в нiй лампада блима  й  сто?ть  труна,  прикрита
чимось, на ризу схожим... Он знов труна... I там,  i  там...  Чекай!  Чого
його веде Павло у цей страшний, задушний склеп?
   Тим часом Павло звернув, пролiз бочком в щiлину i поманив Тараса.  Далi
пiшов навшпиньки.
   Не дихаючи, Тарас подався слiдом.
   За крокiв двадцять Павло спинився, вказав очима на щось патлате й чорне
на тапчанi у нiшi й, прикривши свiчку  долонею,  покрався  далi.  Невдовзi
печера враз розширилася, й при двох свiчках Тарас побачив великий стовп, а
бiля нього на ланцюзi -  худу,  страшну  людину.  Нещасний  звiвся,  лячно
закрив од свiтла очi й  затремтiв.  Павло  пiднiс  угору  свiчку,  i  той,
впiзнавши, видно,  його,  рвонувсь  вперед.  Натягши  мiцний  ланцюг,  вiн
розпростер, як крила, руки i закричав:
   - Браток! Паперу й фарб!.. I свiчку, свiчку!..
   Павло подав йому недогарки i ще якийсь чималий згорток,  який  ховав  у
широченних штанях, а потiм взяв Тараса за плече й сказав прикутому:
   - Твiй брат... Знайшовся, чу?ш?
   Мазницький впустив пакунок,  уп'явсь  очима  в  хлопця  й_,_  залившись
раптом слiзьми, став на колiна.
   - Рiдненький... - простяг кiстлявi руки. - Прийшов... Прийшов!..
   Тарас рвонувсь до нього i... зупинився, немов i  вiн  прикутий  був  до
стовпа.
   - Куди?! - хтось рявкнув поруч й вiдкинув люто його назад. -  Це  знову
ти?! - схопив Павла за груди.
   Свiчки погасли. У повнiй темрявi, сопучи i спотикаючись, шукали виходу.
Павло сваривсь з марою, що гнала ?х. А з пiдземелля усе глухiше  доносивсь
голос мученика:
   - Брато-ок!.. Брато-ок!.. Проклятi! Звiрi!.. Во-ог-ню! Во-огню!..
   Надворi зустрiв ?х грiм. Вiн струсонув пiвнеба й погоготiв сердито десь
за Днiпро. Позадиравши голови, прочани  знай  осiняли  себе  хрестом,  аби
святий Iлля не поразив ?х стрiлами. За  звичкою  Павло  також  хотiв  було
перехреститися, але спинився на  пiвдорозi  i  показав  Iллi  дебелого,  в
друкарськiй фарбi, кулака.
   - За що це, дядьку, його? - спитав Тарас, нажаханий страшною карою.
   - Намалював царя з попом i паном у мужика на спинi, - сказав  Павло.  -
Ще й написав: "Благословен, хто ?здить верхи на ближньому!.."
   ...Думки, думки... Як  бистрокрилi  птицi,  летять,  летять...  Пливуть
назад могили, вiвцi... Садки й хати зелено-бiлим маревом  встають  удалечi
й,  пiдперши  небо,  поволi  тануть...  Риплять  колеса,  нiби  коловороти
порослих мохом старих криниць... Страшних криниць, якi подiбнi  чимось  до
лаврських  нiр...  Холоне  в  грудях,  коли  згада?  ?хню  жаску   пiтьму.
"Брато-ок! Брато-ок!.." - квилить криниця кожна, як  пiдiйде  напитись.  I
п'? гiрку, од слiз сво?х солону воду...
   То був страшний, пекельний день. Мов розверзлося небо й на  Ки?в  ринув
потiк води, вогню й вiтрiв. Здавалося,  хтось  ухопив  за  груди  землю  й
трусив, щоб вийнять з не? ?? зчерствiлу душу. Ревiв  Днiпро,  здiймав,  як
гори, хвилi i бився в кручi. Стогнали верби, i голос ?х тонув у  свистi  й
громi. Старезний дуб пiд лаврським муром палав, мов свiчка! Земля  i  небо
злились, змiшалися...
   Лиш на зорi прийшов Тарас у двiр  отця  Михайла.  Запрiг  кобилу,  узяв
торбину з хлiбом й, не попрощавшись, ви?хав. Кричав  щось  Ясь,  i  пiп  в
однiй сорочцi вибiг аж до ворiт. Не озирнувся  навiть.  Господнi  слуги!..
Катюги в рясах!..
   Летять думки... А може, й тi майстри, якi жили багато сотень рокiв тому
й розписували церкви у Ки?вi, не помирали сво?ю смертю?.. Хто зна, яка  ?х
доля, як вiдплатили за ?хнi руки золотi, за труд  великий  ?хнiй  князi  й
пани! Вiн сам десь чув, що ослiпив один  магнат  садiвника,  який  створив
йому небачений, казковий парк. А може, такий талан чека? всiх,  хто,  наче
бог, творити здатний земнi дива?..
   Пливуть назад широкi панськi ниви й крiпацькi лати... Стерня  i  та  на
панськiм ланi - щiткою, а на крiпацькiм -  не  видна  майже  за  бур'яном.
Риплять колеса... Сонце, немов велике колесо, вогняно тоне в лiсi...
   Вже й недалеко, а доведеться заночувати. Кобила вся  неначе  скупана  i
ледве йде. Села нiде не видно. Хiба отам, за лiсом,  що  поглина?  широкий
шлях...
   Вже сутенiло, як на узлiссi вгледiв чумацьку валку. На облозi мiж  груш
статечно паслися воли. Накритi мажi стояли вряд  пiд  вiттям  дуба,  який,
немов отаман, вийшов далеко в поле i не вернувся  до  лiсу-вiйська.  Палав
огонь. Варилась каша й пахтiла так, що проминуть ?? не змiг  би  й  ситий.
Дядьки сидiли бiля вогню,  щось  розглядали  пильно,  перемовлялися.  Коли
Тарас звернув зi шляху, притихли враз, насторожилися.
   - Сховай, сховай! - зашепотiв дiдок до парубка, в якого ледве висiялися
руденькi вуса.
   - Та що ви, дiду, - озвався той. - Це ж свiй, також бурлака!
   - А може, пан?..
   Пробiг смiшок.
   - Що пан, то пан!
   - Весь аж лиснить!
   - А шати якi на ньому!..
   Тарас узяв праворуч трохи i зупинив кобилу  неподалiк:  хто  ж  любить,
коли кепкують з нього...
   - А йдiть-но, пане, сюди! - гукнув дiдок.
   Не обiзвався навiть. Зiскочив з воза i мовчки став розпрягати.
   - Диви, диви... - розвiв дiдок руками. -  ?й-богу,  пан!  Як  закопилив
губу!
   - Та  дайте  хлопцевi  коня  попорать!  -  втрутився  хтось,  i  чумаки
притихли.
   Невдовзi вони вже знову збилися довкола парубка.
   - Ну ж дай сюди... От хрест святий, це Ступа наш! - гукнув дiдок. -  Та
вiн же точно, неначе викапаний!
   - Не Ступа, пшепрашам  пана,  -  озвався  той  самий  бас,  що  зупиняв
дотепникiв, - Ступiцький ?стем!
   I знову смiх.
   - А пiп який?! - упав дiдок на спину. - Барило з пивом!
   - Або ж свиня поросна. - пiдкинув хтось.
   - Ну що ви, братцi! - озвався бас. - На пузi ж хрест...
   - Виходить - хряк!..
   Тарас  пустив  кобилу  пастися,  щоб  напо?ти  згодом,  як   прохолоне.
Закинувши на воза упряж, став прислухатися.  Картав  себе,  що  "закопилив
губу" й не пiдiйшов одразу до чумакiв. Щось ? у них цiкаве дуже й, видать,
смiшне...
   На щастя, дiдок покликав його удруге:
   - Ходи до гурту, хлопче! Ось скоро  каша  визрi?...  Одному  й  лiс  не
затишний.
   Тарас не став чекати, коли запросять ще раз.
   - А хто ж оце? - заговорив  тим  часом  парубок,  тицьнувши  пальцем  у
невеличкий аркуш, який пiдняв, щоб добре бачили всi.
   - Жандарм...
   - Полковник... А може, навiть i генерал!
   - Та це ж сам цар!..
   Тарас нагнувся дужче й побачив той малюнок, що прикував свого творця  в
печерi, а сам пiшов собi гуляти свiтом. Все в ньому так, як розказав  йому
Павло! Цар, пiп i пан вмостились верхи на крiпаковi й гонять ускач.
   - Та що ти кажеш?! - узяв дiдок малюнок. - Микола Перший?
   Дядьки притихли, враженi. Ну, пiп... Ну, пан... Але ж то цар!..
   Дiдок почухав бороду, оглянув пильно з усiх бокiв малюнок й дiстав з-за
пазухи нову грубеньку книжку.
   - Купив ось книжку божу, - промовив тихо. - "Жи-ти-е свя-тых  Пе-тра  и
Фе-вро-ни-и", - прочитав по складах. - I в нiй було...
   - А може, то чужий якийсь? До дiдька ? на свiтi отих царiв!  -  озвався
басом дядько з орлиним носом й широким шрамом через лице.
   - Мужик то наш...
   - То й що?
   - А те, що цар чужий не змiг би сiсти, не скинувши царя Миколу!
   - Такого скинеш! - устряв дiдок. - Уп'явсь, мов клiщ. Й остроги в боки!
Скачи, Iване, аж доки духу стане...
   Дядьки притихли, поопускали очi.
   Зняли казан з вогню i, по-козацьки сiвши кружка, взялись до кашi. Дiдок
не захотiв вечеряти й вiддав свою грушеву ложку Тарасовi.
   Стемнiло. На небо висипав веселий рiй зiрок, а з лiсу  виткнув  червонi
роги сторожкий мiсяць. Сюрчали коники. Завзято,  лунко  -  мов  сто  музик
зiйшлося десь на колодках. Лiс шепотiв, а дуб-отаман ловив найменший подих
вiтру й зiтхав, розказував про щось старе, забуте...
   Дiставшись дна, дядьки подякували кашоваровi, сховали ложки i  запалили
люльки. Сидiли мовчки, пихкали хмарками диму.
   - 0-хо-хох!.. - озвався першим дiдок.
   Але нiхто не вiдгукнувся на те зата?не глибоко в серцi, не розпитав, не
заохотив розкрити душу i подiлитись з ближнiми.  Таким  добром  вони  були
багатi всi, по горло ситi лихом. Коли б недолю ?хню зiбрать i разом вилити
в Днiпро, розлився б той удвiчi ширше, як на  веснi!..  I  тiльки  згодом,
коли погас вогонь i люльки згасли одна за одною, чумак зi шрамом  затягнув
печальну пiсню:

   _Зiбралися всi бурлаки_
   _До рiдно? хати:_
   _"Тут нам мило, тут нам любо_
   _Журби заспiвати._
   _Грай же котрий на бандуру..._

   I пiдхопили всi:

   _Сумно так сидiти;_
   _Нехай же ми будем знати,_
   _Хоч чи? ми дiти!.."_

   _-_ А на Подiллi, мовлять, вже б'ють панiв... - сказав хтось з тих,  що
примостились збоку в густiй травi.
   Дiдок було зiбрався щось додати, та передумав.
   - Ну, хлопцi, спати! - пiдвiвся згодом й, покректуючи пiшов до воза.
   Наступного дня Тарас разом iз сонцем по?хав далi.
   I знов, неначе птицi, летять i тануть сумнi думки, знов б'ють  громи  i
закривають сонце важучi темнi хмари... Пливуть назад, мов днi  й  роки,  i
лiс, i поле, i напiвмертвi села  без  пiснi  й  смiху...  Пливуть  левада,
гребля, ставок, i рiдна хата,  й  Кирилiвка...  Стривай!  ??  ж  не  видно
навiть, Кирилiвки! Вона десь там, ген за ярами  й  пагорбами...  А  все  ж
пливе!.. Й Оксана... Вона бiжить по  чорнiй  кручi  i  простяга  до  нього
руки!.. А поруч - отець Григорiй i економ.  Чекають,  ждуть,  аби  вiддать
Тараса до пана в челядь...
   Схопився й сiв. На мить якусь  видiння  щезли.  Але  з'явились  iншi...
Пливли церкви й зеленi кручi ки?вськi. Хрести та банi то вигравали  тонко,
то покривались тiнню передгрозових хмар... I  богородиця,  неначе  хмарка,
зiйшла зi стелi храму, вдягнула свитку i, притискаючи байстря  до  грудей,
пiшла по селах на глум людський... "Паперу  й  фарб!  Вогню!  Вогню!.."  -
стогнали глухо глибокi лаврськi нори... Де  взявсь  вогонь!  Вiн  розiдрав
пiвнеба, як шмат старо? хустки, i вдарив лунко в землю... Могутнiй дуб пiд
лаврським муром вмить спалахнув!.. Горить, горить!.. То Залiзняк  i  Гонта
гуляють в Уманi!.. Блищать шаблi...  А  з  полотна,  з  картини  маляра  з
Хлипнiвки, якого вiн не бачив зроду, виходить кiнь, iрже, задерши  голову,
i мчить у степ, де мрiють старi могили... В тiй далинi  на  срiбнiй  тирсi
сидить кобзар, що сам, як тирса, сивий, i щось  спiва?...  Сльози  з  очей
незрячих котяться йому  по  щоках,  по  бородi...  Тече  Днiпро...  Летять
козацькi чайки!.. На ледве-ледве чутний далекий плач невольникiв...
   Лежав з розплющеними очима i слухав, як у грудях шалено б'?ться  серце;
так нiби вiн  допiру  вернувся  з  степу,  з  Ки?ва...  За  гратами  сiрiв
свiтанок. I вартових не чути було: напевно, вони дрiмали. Вдосвiта  долати
сон найважче... Колись, малим, так трудно було  вставати...  А  зараз  нiч
продумав, а сон до нього й не зазирнув. I дивно:  не  вiдчував  утоми,  а,
навпаки, був збуджений, напружений, мов тятива. Учора,  на  очнiй  ставцi,
вiн пiдсвiдоме збагнув, що скоро доля ?хня переiнакшиться, що звiдси ?м не
вийти у те життя, яким жили ранiше. Не знав напевне, що там, за Рубiконом,
лиш вiдчував холодний подих долi, яка йому вготована. Тому й не спав, тому
й вiдвiдав подумки сво? тяжке i миле сво? дитинство, щоб  перейти  межу  з
душею, виповненою минулим, яке небавом буде його ?диним скарбом...
   За кiлька днiв  укотре  прийшов  Попов.  Не  викликав,  а  сам  зайшов,
по-дружньому, як висловився iще в порозi.
   - Не знав, не знав, Григоровичу, що ви такий  суворий!  -  сказав,  уже
сiдаючи. - Тверда рука...
   - Тверда рука не здатна до малювання, - одмовив йому  Тарас,  хоча,  по
правдi кажучи, i не здогадувався, про що почав розмову слiдчий.
   - Е-е, не кажiть! - пiднiс бiлястий палець. -  Щоб  так,  одною  фразою
зламать людину!..
   - Щось ви не те говорите. Ламать людей, зда?ться, ваше ремесло.
   - Куди вже нам! Ми билися над ним днiв  десять  i  домоглись,  розкрили
йому вуста для iстини, а ви прийшли, сказали слово-друге i - все,  ягнятко
наше вмить стало вовком Це вам не  жарт,  не  просто  сила  волi,  а  щось
значнiше, бiльше!..
   - Сьогоднi в нас день загадок? - спитав Тарас.
   - День загадок для нас почався вчора...  -  примружив  Попов  безбарвнi
очi. - Точнiше, ще п'ятнадцятого числа, на очнiй ставцi...
   - То це ж ваш хлiб - розплутувати  всiлякi  загадки,  -  сказав  Тарас,
уловлюючи, до чого гне друг велiй.
   - Воно то так... - зiтхнув Попов лукаво. -  Проте  i  нам  не  хочеться
гiркого хлiба... Що ви йому таке сказали, що_ _вiн одразу полiз  назад?  -
спитав уже серйозно.
   - Кому?
   - Андрузькому.
   - Коли?
   - На очнiй ставцi.
   - Ви ж чули все.
   - Орлов i Дубельт бачать у  тих  словах  прихований  вiд  непосвячених,
та?мний смисл
   - Зда?ться, я сказав тодi, що хлопцевi ще  довго  жити  межи  людьми  й
дивитись ?м у вiчi... Який же тут "та?мний смисл"?
   - На перший погляд, справдi... А як копнути  глибше,  то  виплива?  ряд
запитань. По-перше, що за люди, яким йому дивитись довго в вiчi? По-друге,
що хова?ться  за  цим  невинним  висловом?  По-трет?,  чом  слова  цi  так
потрясли, так вплинули на юнака?
   - Ну... люди - просто люди, якi колись дiзнаються,  що  вiн  зi  страху
зводив на iнших наклеп. Iуда он повiсився, коли збагнув, що  жити  йому  й
надалi межи людьми...
   - Iуда зрадив бога!
   - Вiд того суть не змiню?ться...
   - То хто ж  у  вас  месiя?  Ти?  -  спитав  Попов,  збиткуючись.  -  Чи
Костомаров?
   -  Ви  ставите  такi  запитання,  мов  справжнiй  книжник  i   фарисей.
Учительство вам не пiшло на користь.
   Попов помовчав трохи i запитав:
   - А чи не кри?ться у вашiй милiй фразi погроза помсти, кари за викриття
злочинних ваших намiрiв?
   - Так можна науявляти хтозна-чого!
   - Виходить, ми вхопили i вирвали лише вершки? Корiння ж буде мститися i
готувати далi злочинне чорне дiло?
   - Це схоже вже на байку. Не вiдбирайте в Крилова слави.
   - Дякую за комплiмент, - всмiхнувся криво слiдчий. Пошкрiбся  в  тiм'?,
висякався в напахчену велику хустку й мовив: - Менi весь час зда?ться,  що
ви не просто собi писали  та  малювали...  I  ваша  очна  ставка  з  Юрком
Андрузьким...
   - Хочеться пiднятись рангом вище? - спитав  Тарас,_  _не_  _давши  йому
домовити. - Кортять чини?
   - Нi, iстина. Страх не люблю, коли мене  лишають  з  носом...  Чую,  що
пахне бiльшим, гiршим, i майже впевнений, що  в  ньому  ти,  Шевченко,  за
генерала...
   - Дивнi у вас фантазi?, - сказав Тарас похмуро. Проте нараз отямився  i
посмiхнувся: - Дякую  за  генеральський  високий  чин.  Це  ж  треба  таке
намислити!..
   - Андрузький тебе злякався бiльше, нiж нас усiх. Вiдрiкся вiд показань,
якi давав ранiше, i раптом став упертий,  як  сто  ослiв.  Чим  можна  так
настрахать людину? Що ви йому пообiцяли вдiяти за те, що чесно визнав свою
вину i виказав проводирiв?
   - Не знаю, - знизав Тарас плечима. - До всiх тих змiн в  Андрузькому  я
не причетний. Може, проснулася у хлопця совiсть...
   - Совiснi не виступають проти свого царя.
   -  Чудово!  А  як   же   бути   з   совiстю,   коли   довкола   панують
несправедливiсть, брехня, хабарництво та лицемiрство? Прикинутися  слiпим,
глухим?
   - Принаймнi не дратувати уряд, який i сам з цим бореться у мiру сил,  -
сказав Попов суворо, мов школяревi.
   - Дякую. Тепер я точно знаю, як побороти легко суспiльне зло!
   - Облиште вашi жарти.
   - Будь ласка...
   Далi сидiли мовчки, вичерпавши снагу борнi, а може, збагнувши  марнiсть
сво?х змагань. Наскочила коса на камiнь.
   - I все ж менi цiкаво, - почав Попов невдовзi новий навальний  приступ,
- хто ти такий, Шевченко...
   - Вам чи Орлову й Дубельту?
   - Для них достатньо й вiршiв... Я хочу сам  довiдатися.  Точнiше,  хочу
переконатися, що й цього разу мiй  дар  проникнення  у  пота?мне  менi  не
зрадив...
   - То ось що вас привело з учителiв у Третiй вiддiл!
   - Не тiльки це, а й чистий патрiотизм, - збадьорився слiдчий.
   - Жандарми всi вважають, що тiльки ?м властиве це почуття?
   - Аякже. Ми сто?мо на стражi...
   - Чого?
   - Царя, держави, щастя свого народу!
   Тарас всмiхнувся.
   - Що ти знайшов смiшного в цьому? - насупив бiлi брови страж-патрiот.
   - Згадав дяка, в якого вчився. Вiн теж стояв на стражi, як Авакум...
   - Чого?
   - Та-а... п'ятака на випивку й сво?? спини...
   - Не доберу, що спiльного мiж мною й ним...
   - П'ятак.
   - П'ятак?!
   - Звичайно, ваш п'ятачок у сто разiв вагомiший,_ _коли_ _не бiльше... I
спина, певно, пещенiша...
   - А-а, ти сказати хочеш, що я за мзду стараюся!.. А ти за так трудився,
писав сво? поезi?? - схопився слiдчий з мiсця.
   - Нi, теж за мзду...
   - Ага, ага!
   - У вас тепер одержую...
   Попов притих. Пройшов до грат,  помацав  (скорiш  за  звичкою,  анiж  з
потреби) i повернувся лицем до в'язня.
   - З тобою трудно дискутувати, - сказав спокiйно,  стримано.  -  У  тебе
гострий розум. I дуже жаль, що вiн пропав нi за що...
   - Чому "пропав"?
   -  Гада?ш,  що  звiдси  ти  по?деш  до  Рима  вчитися  чи  в   Ки?в   -
генерал-губернатором?..
   - Нi. Я ще, слава богу, не з'?хав з глузду.
   - Звiдси дорiг багато, i всi  вони  стражденнi,  ведуть  у  невiсть,  у
забуття. Це сумно, та що поробиш...
   Тарас промовчав. Думав, чому Попов промовив слово "генерал-губернатор".
Так, ненароком, чи пробував його спiймати на цей гачок?.. Для них усi, хто
прагне чогось для краю рiдного та для свого народу, -  духовнi  виродки  i
каторжани...
   - Нема? лиха без добра, - сказав, аби порушити гнiтючу тишу.
   - Звiсно, i каторга або солдатчина чогось  навчать,  уговтають  гарячий
розум молодостi... -  протяг  Попов,  погоджуючись.  -  Проте  така  наука
обходиться для всiх занадто дорого.
   - ? речi, вартi страдництва.
   -  Абстрактно  -  так.  Скажiмо,  в  лiтературi,  в  повчаннях  рiзних,
прописах... А як у життi, стосовно когось iз нас... Ваш  Костомаров  ледве
не втратив розум; лiкаря до нього навiть кликали...
   - Натура панська, нiжна.
   - У нас i крiпшi падають на  всi  чотири  й  лижуть  Орлову  чоботи!  -
зловтiшне мовив слiдчий.
   - Сказано, слабка людина...
   - В кожного життя одне... Не думайте, що вас мине ця iстина. Хоч  ви  й
поет.
   - Це сумно, та що поробиш...
   - Повторю?ш чужi думки?
   - Ще Соломон упевнився, що вже нiчого не може буть нового, що все було.
   - Дивуюся, - сказав Попов не скоро, -  як  ти  зумiв  за  кiлька  рокiв
добути стiльки всiляких знань... Ти ж вчився тiльки в того дяка?
   - I в Академi? мистецтв.
   - Ат, то пусте! - махнув Попов рукою. - Загальноосвiтнiх знань  там  не
добудеш, треба унiверситет.
   - Я вчився спрагло, схоплював усе, що чув, що бачив...
   - Чому? Навiщо?
   - Може, що був позбавлений цього в неволi...  А  ще  -  хотiлось  стати
Людиною, хотiлось сонця в душу...
   - Селянський син - i раптом такi  потреби,  замiри!  -  здвигнув  Попов
плечима.
   - Покликання.
   - Хто зна? де, у глибинi провiнцi?, де безкультур'я, дикiсть,  суцiльне
неуцтво?..
   - Мiй дiд читати вмi?. Та й батько вмiв.
   - Нда-а, ви якiсь химернi...
   - I ви, панове, для нас химернi, - не залишився в боргу Тарас.
   - Цiкаво, чим же?
   - Пихою. Надмiрним прагненням усiх навчати жити, переiнакшувати на свiй
манiр. ? ви - i все! А iншi - тим не люди, що мають  власнi  риси,  смiшнi
для вас чи просто незрозумiлi.
   - Такий закон природи, що правда там, де сила. Не ми його придумали, не
нам його й ламати. В сiм'? он дiти, вирiсши, принижують  сво?х  батькiв  i
мають ?х за нiщо...
   - Це ж пiдло.
   - Згоден з вами. Щодо сiм'?! - додав поспiшно.
   - Страшно?
   - Чого?
   - Й жандармам страшно мовити щось не туди?
   - А-а, ви про це... - всмiхнувся. - Та як сказати...  В  кожного  ?  за
плечима жаждучий тво?х чинiв, зiгрiтого тобою мiсця... Петрова  он  беруть
сюди на службу...
   - Того, який донiс на нас?
   Попов кивнув.
   - Теж патрiот?
   - Опора царя й отечества.
   - Ви так сказали, нiби його не любите.
   - За що менi його любити? - спитав Попов, прискалившись.
   - Ну... Ось ведете  слiдство...  Нагода  ?  показати  свою  стараннiсть
государевi...
   - Його ж беруть на мiсце, яке вже хтось займав. А  як  почне  рости  по
службi?
   - О-о, цей пiде далеко! - пiдтримав його страхи.
   - Вам смiшно... Я тут служу  сiмнадцять  рокiв,  а  государ  про  мене,
вважай, не чув. Петров же ваш уже йому вiдомий!..
   - Отже, у нас ? спiльний недруг?
   Попов промовчав.
   - Жаль, дуже жаль... - озвався згодом сумно. В очах,  проте,  свiтилась
хитрiсть. - Вас вiддадуть, напевно, в солдати, з правом вислуги, й зашлють
кудись подалi...
   - Мене? Чи всiх?
   - Одного.
   Тарас зiтхнув полегшено.
   -  Поки  це  не  затвердив  сам  государ,  ще  можна  щось  перемiнити,
полегшити... - вкрадався в душу слiдчий.
   - Навiщо?
   - Ви не зна?те, яка тяжка то кара! А для  артиста[8]  вона  -  пекельна
мука.
   - Живуть же й там.
   - Там служать, а не живуть. Подумайте!
   - Солдати - це чудово! - смiявсь у вiчi йому Тарас. -  Живеш  собi,  не
думаючи. Ать, два, кругом, налiво, на  караул!..  Суцiльна  гра,  гармонiя
душi та тiла, ода державнiй силi й мудростi!... - Притих, пiдвiвся з лiжка
й сказав уже без жартiв: - Iдiть-но, пане,  звiдси!..  Втрачати  нам  нема
чого, то можемо вас ненароком стукнути чи придушити...
   Слiдчий збiлiв ще дужче. Боком пройшов повз нього й  жаско  затарабанив
двома руками в  дверi.  Як  вiдчинились,  шаснув  у  ще  вузьку  щiлину  й
затупотiв по сходах вниз.
   - Чого це вiн так дременув? - ввiйшов Сидоренко.
   - Пужнув його, катюгу. Сволота теж, а  прикида?ться  сердечним  другом,
лiзе змi?ю в душу!..
   - В нього такий артикул.
   - В'?дливий...
   Коли пiшов Сидоренко i клацнув замок дверей, Тарас  вiдчув,  як  острах
йому холодить груди, стиска? ?х. Був певен, що не пуста  погроза  в  лихих
словах  Попова,  що  там,  в  Орлова  й  Дубельта,  вготована  йому  гiрка
солдатська доля, повiльна смерть. Хто зна?, може, краще було  б  одразу...
Пострiл або петля... Для нього досить сказати  все,  жбурнути  ?м  у  вiчi
слова всi?? правди, весь гнiв, що зiбраний в його душi, в мiльйонах душ!..
Що толку з того? Хто тi слова почу?, винесе з цього вертепу,  випустить  у
вiльний свiт?.. Можливо,  ?м,  сатрапам  царським,  саме  цього  i  треба,
можливо, всi цi дружнi жандармськi бесiди для того ними  й  вигаданi,  аби
зламати волю, посiять страх i вiдчай в його душi?.. Напевно,  Попов  побiг
до Дубельта i доповiв: зiрвався, почав кричать, погрожувати!  А  той  лише
всмiха?ться та потира? руки вiд задоволення... Тепер заждуть,  допоки  вiн
полiзе сам у петлю...Ну, може, не так усе продумано  й  розiграно,  як  на
театрi... Може, вiн сам надав уявi чiтко? форми дiйства... Як там не ?,  а
треба не пiддаватись настрою, триматись мiцно. Вiльний завжди лиш той, хто
може за будь-яких обставин залишитися самим собою...
   Як не крiпивсь, а серце брала туга. Солдатчина!.. Для молодого,  дужого
- це мов турецька каторга, а як йому, вже тридцятитрьохрiчному, що звик до
волi, впився красою барв i музикою дзвiнкого вiрша!..
   Тоскно блукав тiсною камерою, - мов звiр у  клiтцi,  -  марно  старався
бути сильним i незворушним. Перед чужим, недобрим оком, мабуть,  зумiв  би
вдати мужа, якому все пiд силу, а сам на сам, без свiдкiв, не мiг  збороти
жаху перед прийдешнiм. Знав, розумiв, що жертва його пробудить тисячi його
синiв по духу, та все ж тужив за волею, яку так нагло  втратив  i  на  яку
йому, напевно, уже нема надi?...  Не  каявся  i  не  картав  себе  за  все
содiяне, а тiльки мучився тим, що його  спинили  на  пiвдорозi.  Визволься
народ з ярма, i вiн умре спокiйно, щасливий щастям iнших! Та де  вона,  та
воля!.. Преблагий боже, як же ти дозволя?ш iродам  водить  щодня,  роками,
сво?х синiв на муки? Вже свiт увесь - Голгофа, а ?х  ведуть,  регочучи,  i
розпинають!.. Всу?... Бог онiмiв, учадiвши вiд фiмiаму, яким його окурюють
кати людськi!..
   Спинився бiля вiкна й побачив сонце. Трошечки, лиш край його,  що  тихо
ховався в бiлiй хмарi, мов немовля  в  сорочцi  матерi...  Вiйнуло  чимось
рiдним, далеким, милим... Може,  колись  i  вiн  зазнав  би  втiхи  бачити
щасливу юну матiр  в  сво?й  оселi...  Всу?!..  Коли  зашлють  у  вiйсько,
повернеться уже старим i немiчним... Та й то, якщо повернеться...  Скiльки
?х забирали в селах, а виживало... може, один iз ста!..
   Прогнав думки, полишенi  йому  жандармським  слiдчим,  i  вже  збиравсь
настро?тись на днi, коли потрапив у козачки до пана, як  у  дворi  побачив
постать жiнки. За мiсяць уперше янгол переступив порiг цього вертепу, i це
було як диво!.. Хода, постава жiнки здались йому знайомими, в обличчi  теж
знаходив якiсь уже ним баченi недавно  зовсiм  риси...  Це  ж  мати,  мати
Костомарова, з якою вiн востанн? стрiвся на станцi? у Броварах десь  трохи
бiльше мiсяця тому! З квiтучо?, хоча уже  й  не  молодо?  жiнки  зробилась
бабця. Зчорнiла, схудла, згорблена, вона брела, немов слiпа,  до  флiгеля,
де ?х держали в камерах. Аж ось коли вона  знайшла  Миколу,  аж  ось  коли
дозволили зустрiтись ?й iз сином!.. Цих сорок днiв, напевно, були для  не?
довшi, нiж сорок  лiт...  Тортура,  яку  придумать  можуть  лише  пекельнi
душi!..
   Хотiв гукнуть до не?, та через силу стримався.  Метнувся,  щоб  сказати
про матiр друговi, та наштовхнувсь на дверi... Згадав  свою  померлу  рано
неньку, село, замученого в роботi панськiй батька -  й  зрадiв  сирiтськiй
долi!.. Та будь вони живими, його  страждання  стали  б  страшнiшi,  тяжчi
вдвiчi!.. Давно  вже,  мабуть,  доля  його  пiдводила  до  цих  рокованих,
трагiчних днiв. Нема нi батька-матерi, нi вiрно? дружини й дiток...

   _Молюся! господи, молюсь!_
   Хвалить тебе не перестану!
   _Що я нi з ким не подiлю_
   _Мою тюрму, мо? кайдани!.._

   Дiстав папiр, олiвчик i записав наприкiнцi сторiнки. Потому вивiв  вище
так само дрiбно: "М. Костомарову". Задумався лише на мить i швидко сипнув,
як маком, лiтерами:

   _Веселе сонечко ховалось_
   _В веселих хмарах весняних._
   _Гостей закованих сво?х_
   _Сердешним ча?м напували_
   _I часових перемiняли,_
   _Синемундирих часових .._

   Як записав, полегшало. Папiр не раз  ставав  йому  в  пригодi  в  тяжкi
хвилини. Вилл?ш свою журбу на нього й мов вiддаси, позбудешся. Вона  i  ?,
вже ?? нема?. Бо стала вiршем, болем усiх людей...
   Прислухався. За дiлом не спостерiг, як увiйшла та скорбна мати до  сина
в камеру, як скрикнула чи заридала...
   Вона  пiшла  вже  в  сутiнках.  Така,  якою  була  колись,   у   Ки?вi.
Оглянувшись, всмiхнулась навiть. Мабуть,  Микола  ?й  сказав  про  те,  що
в'язнi дивитимуться на не? з вiкон. Iншого, чогось хоч трохи втiшного,  не
мiг вiн ?й повiдати, бо не було...
   - Чай, чай! - ввiйшов Сидоренко. - У Костомарова сьогоднi радiсть.
   - Бачив... Не дай господь нiкому!
   - Шукала, каже, мiсяць. Про вас питала...
   - Дякую.
   - Я ?й сказав, що ви - козак справжнiсiнький, мiцнiший всiх. I сина  ?х
похвалив.
   - Спасибi...
   - Щось ви сьогоднi неговiркий.
   - Наговоривсь iз слiдчим.
   - А вiн такий, що заговорить будь-кого!
   - Та й мати ось... Згадав свою...
   - Жива ще?
   - Давно нема.
   - А батько?
   - Також умер на панщинi...
   - Де Сидоров? - почулось грiзне в коридорi.
   - Розносить чай, вашблагородi?!
   - Глядiть менi!.. Щоб був порядок.
   - Слухаюсь!
   - Новий наш ротний... - хмуро сказав Сидоренко. Забрав порожню кварту i
швидко вийшов.
   Сутiнки ставали все густiшi, переростали в темряву, яка стискала з усiх
сторiн, давила тiло, душу.  Вiн  ладен  був  завити,  мов  той  печерський
в'язень: "Вогню! Вогню!.." Тримався, бо мусив бути  мужнiм  i  непохитним.
Козак справжнiсiнький!.. Такий йому поставив  "номер"  солдат-земляк.  Пiд
цим, найвищим, номером повинен вийти звiдси i далi жити, що б там  iз  ним
не сталося...
   Зрадiв блiдому вiдблиску вiд лiхтаря. Ба, навiть тiнь од  грат  здалася
йому веселою. У нiй було щось тепле, немов  живе...  Вогню,  вогню!..  Вiн
завжди страждав вiд браку свiтла, бо тьма примушувала його  лишати  пензлi
та полотно або папiр i ждати ранку, сонця... Колись  вони  зi  Штернбергом
купили лампу й тiшилися, немовби  дiти...  Важко  тому  повiрити,  що  вже
звернуло на другий рiк, як нiжний,  добрий,  милий  його  Василь  пiшов  з
життя... Як рвався вiн до Рима, як прагнув вiн всотати в душу його  красу,
його мистецтво - вiчне й неперевершено!..  Незнанi  шляхи  людськi...  Вiн
рвався теж до Рима, де ждав його друг Штернберг, а ?здив на  Укра?ну,  вiн
розпочав чудову серiю офортiв про рiдний край  -  покинув  i  замiсть  них
створив "Три лiта", книгу, що потрясла не тiльки друзiв, а  й  цей  вертеп
синьомундирих...  Вже  мав  нагоду  й  кошти  на  закордонну  подорож,   а
доведеться ?хати кудись у глиб Росi?, в пустельний край.
   Думки снувались пружно, немов суровi нитi, обплутували його в пiтьмi.
   Встав, походив по камерi... Вогню, вогню!.. Була б у  нього  свiчка  та
добра, мудра книга!.. Або папiр та iталiйський олiвець, що вiдiбрали... Ще
де той суд i вирок, а вiн уже покараний, стражда?  вже  найважчим  з  усiх
страждань. В художника забрати фарби й пензлi!.. Добре, що приховав паперу
аркуш та олiвець. Мережить нишком, спису? на той папiр рядки журби,  що  й
тут не кидають його в бiдi,  народжуються  йому  на  втiху  i  на  печаль.
Невольничi, загратнi дiти... Музи теж люблять  вiльних  i  вболiваючих  за
волю ближнiх!.. Немов родився вдруге, коли побув на Укра?нi,  в  Ки?вi,  в
сво?м селi. Щось ожило, воскресло в  його  душi,  змiцнiло  i  розрослося,
виповнивши його снагою, яко? досi не вiдчував. Вiн був один, а став  одним
iз сонму свого народу й зробивсь вiд того велетом,  богатирем,  якому  все
пiд силу. Прекрасне, дивне те  вiдчуття  причетностi  до  мiльйонiв  сво?х
братiв по племенi та до землi,  де  твiй  народ  столiттями  виборю?  сво?
життя!.. До того вiн був двiчi в Петергофi, на царськiм святi, й  лише  за
третiм разом, уже Анте?м, що доторкнувся матерi, побачив вiн  усю  мерзоту
двору - царя, мiнiстрiв, панства - й жахнувся сам. Його очима глянула  вся
Укра?на,  вихопила  з  шовкiв  та  золота  огидну,  ницу  сутнiсть   цього
збiговиська i засмiялась. Блазнi й кати, що грають свою бридку комедiю  на
потi й кровi iнших, яких вони погордливо  не  називають  уже  й  людьми!..
Стояв, дивився на це пикате та черевате стадо, що товпилося бiля фонтанiв,
рохкало межи собою, чавкало та посмiхалося крiзь злобу  й  хiть,  i  серце
йому пекло, болiло, а в  головi  вихрилися  слова-ножi...  Великi,  мудрi,
милостивi отцi народу! Святi й правi у  всьому!  Оспiванi  з  усiх  сторiн
облесниками iз вiршомазiв, безсрiбники i патрiоти, в яких одна  турбота  -
про  свiй  народ,  отечество!..  Вiн  засмiявся  вголос,  i  всi   довкола
витрiщилися на нього, готовi вмить роздерти, змести з лиця землi... О,  як
тодi писалося йому на волi! За  кiлька  днiв,  затоплений  дев'ятим  валом
вiршiв, вiн сiв до столу й  не  встав,  допоки  не  написав  свою  страшну
комедiю, сатиру "Сон"... Як прочитав Гребiнцi, той зблiд i  довго  не  мiг
сказати й слова.  Коли  ж  прийшов  до  тями,  прошепотiв:  "Спали.  Спали
негайно! Бо це - Сибiр!.." Вiдтодi ?вген його саха?ться,  хоч  виду  й  не
пода?...

   У _всякого своя доля_
   _I свiй шлях широкий;_
   _Той муру?, той руйну?,_
   _Той неситим оком -_
   _За край свiта зазира?..._

   Тепер його самого зашлють за "дерзкие" крамольнi вiршi на край землi...
А може, й на край життя?.. Нi, цим не  пахне  начебто...  А  декабристи?..
Звiсно, якби жандарми знали й про тi його... Тс-с!.. Тi  дiла  i  люди  не
знанi ним, нiчого вiн про них не чув, не вiда?!..
   Перемiняли варту. Напевно, вже одинадцята...  Бувають  днi,  коли  сюди
приносить вiтер дзвiн дзигарiв iз Петропавловсько?  фортецi.  Це  нiби  ?м
нагадування про те, що ?х чека?, що з владою поганi жарти... А може, треба
було тiкати? Вже був би десь на вiльнiй волi!.. А братчики уже сидiли б  у
Петропавловськiй i слухали б ?? куранти! Кажуть, там каземати  -  справжнi
пекельнi нори...
   I довгi свiтлi плями, i тiнь од  грат  погойдувалися.  Напевно,  знявся
вiтер, погнав Невою хвилi... Тут,  на  вузькiй  Фонтанцi,  йому  нема?  де
розгулятися... Закута в камiнь, тихо  вона  несе  в  затоку  сво?  покiрнi
води... Закута в камiнь... Слово ж яке -  залiзне  чи  кам'яне...  Закутий
люд, закутий край... Душа закута, тихо, покiрно спить... Вiн, власне,  вже
кiлька рокiв будить заснулу мiцно душу свого народу. I толку з того мало.

   _Оглухли, не чують,_
   _Кайданами мiняються,_
   _Правдою торгують!.._

   Бiда не тiльки в тому, що спить народ. Вiн збайдужiв,  утратив  бажання
встати, скинути кайдани з себе. Вже пiдступав i так, i сяк до нього...  На
вiршi ще вiдгукуються -  сльозою,  тихим  стогоном  або  зiтханням,  а  на
живопис - гляне та й одвернеться. Уклав i час, i всi сво? мiзернi кошти  у
"Мальовничу Укра?ну", аби пiзнали глибше свiй рiдний край,  самих  себе  й
задумалися, протерли очi. Всу?!.. I досi жаль... Найдужче  йому  пече,  що
рiдних сво?х не викупив. Хотiв зiбрати грошi (двi тисячi!), та не  зiбрав,
не заробив офортами. Ще й все, що мав, потратив на  цю  затiю...  Бути  ?м
крiпаками... Добре, що не хвалився, не обiцяв. Важко тому на свiтi жити, в
кого нема надi?, але нестерпно зовсiм тому, у кого вона була i згасла!..
   З минулих лiт, iз  темряви,  що  панувала  в  камерi,  спливло  обличчя
Щепкiна, його сумнi, глибокi очi... Коли вони з ним бачилися востанн?  (та
ще й ранiше, у Петербурзi), Михайло вже не  вiрив  у  перемогу  добра  над
злом, вiдчаявся. Десятки лiт зi сцени звертався вiн  до  людей  зi  словом
правди, щиростi та милосердя, - а що вiд того перемiнилося? Все, як  було!
Колись так само викуплений  з  крiпацтва,  уболiвав  душею  за  в'ярмлений
трудящий люд i прагнув щось зробити для визволення сво?х братiв по духу  i
по недолi. Тепер пригас, змирився з тим, що розсипати бiсер перед  свиньми
- даремне, марне дiло... Коли Тарас сказав,  що  треба  гострить  ножi  на
панство й самодержавство, лише  махнув  рукою.  Помовчавши  якусь  часину,
озвався тихо, крiзь безнадiю:  "Сонний  ножа  не  вiзьме.  Збудити  спершу
треба, розбурхати, зробити так, щоб воля стала для нього всiм..." "Сплячий
- це ще не мертвий, збудиться!" - сказав Тарас словами Сковороди, якi  вiн
чув iще в селi, в дитинствi.  "Я  вже  старий,  Тарасе,  не  доживу..."  -
зiтхнув печально Щепкiн... Бодянський теж не вiрить, що ?  в  народi  сила
пiднести меч за волю. Помалу, мовить, треба,  не  поспiшаючи,  без  су?ти,
пiднятися усiм слов'янським миром... Помалу, кажеш. Осипе? Коли ж те  диво
станеться, за сотню лiт? Ти можеш ждати. Осипе, тобi воно не припiка?... А
як же тим нещасним (мiльйони ?х!), що роблять на панських нивах тяжко,  що
йдуть на муки в солдати, в лаке?, покритками попiд тинами? ?м  ждати  теж,
допоки ти просвiтиш свинячi панськi  голови  й  примусиш  ?х  засоромитися
сво?м суспiльним станом? Не бути тому довiку, щоб пан, - насильник, деспот
- сам дав народу волю! ?? добути треба, в бою вiдбити,  вирвати!  ?й-богу,
воля варта трудiв i жертв!..
   Чи то йому здалося, чи й справдi вiтер донiс iз-за Фонтанки, iз-за Неви
ледь чутний дзвiн курантiв. Не розiбрав, яку годину било,  бо  за  дверима
почувся рух, глухi команди, гупання. Перемiняли знов вартових.
   Лiг горiлиць на лiжко й заплющив очi. Може, прилине сон. Думки його  не
стомлюють, не присипляють. Думки, думки!..  ?дине,  над  чим  нiхто,  крiм
нього, не ма? сили. Думка ширя? вiльним соколом, i ?й нема нi  гратiв,  нi
кам'яниць, нi вiдстаней. Порадниця i вiрний друг  самотнiх...  Злий  генiй
тих, що впали, зламались духом...
   - Мов наслання - прокинутися нiяк не можу!  -  долинуло  iз-за  дверей.
Звичайно, це Сидоренко.
   - А що ти дума?ш... Цей землячок твiй... Запросто!..
   - Можливо, вiн i характерник... - протяг Сидоренко. -  Та  насилати  на
мене сон йому нема потреби... Сам зна?ш...
   - Дивний вiн чоловiк... Коли б менi лиш натякнули!..
   - За всiх болi? серцем.
   - Виходить, ? ще люди...
   - Як бачиш.
   - Я зневiрився, коли мене забрили.
   - За вiщо ж ти попав сюди?
   - За бариню, - зiтхнув солдат.
   - Ударив чи не послухався?
   - Та нi... - хихикнув. - Слухався  i  догоджав,  як  тiльки  мiг...  Не
жiнка, скажу тобi,лошиця!..
   - I так ото вiддячила?
   - Вона щоразу - бiленьку менi за труд... Ще трохи - був би викупився...
   - I що?
   - Так пан, хоча i хирлявий, додумався чи хтось шепнув  йому  про  те...
Спiймали мене на шкодi, всипали i вiдвезли в Калугу,  здали  в  солдати...
От, брат, якi дiла!..
   - Гiрке кохання панське... - сказав на те Сидоренко. -  Пограються,  як
кiт iз мишею...
   - I ти? - спитав зчудовано солдат з калузьких.
   - Майже... Хоча моя пригода на iнший кшталт... Я сам пiшов у солдати...
   - Вигаду?ш!
   - ?й-богу, сам.
   - По п'янцi, мабуть?
   - З горя...
   - Такого я ще не стрiчав...
   - Була в селi в нас дiвчина... - не скоро почав розказувати  Сидоренко.
- Що гарна, що розумна!.. Не вздрiв, коли на нiй менi зiйшовся весь  бiлий
свiт...
   - Вона ж любила iншого?
   - Нi. I вона мене назвала судженим. Як  не  прийду  якийсь  там  вечiр,
плаче...
   - То сватав би!
   - Пiшов до пана... Каже: мала ще,  трохи  хай  пiдросте.  Вчащаю  я  до
Ганнусi ще цiлий рiк, та й знов до пана, в ноги йому: "Вiддайте!"  -  "Так
припекло? - смi?ться. - Коли даси п'ятсот рублiв, бери хоч зараз..."
   - Леле, п'ятсот рублiв?!
   - Тако? сили грошей не тiльки  я,  нiхто  не  бачив  у  нас  в  селi...
Поплакав я, потужив з Ганнусею...
   - Iз розпачу пiшов сюди?
   - Нi. Заробляти грошi. Сходив i Дон, i  Чорноморiю,  трудився  денно  й
нiчно два довгих роки. Радий прийшов назад...
   - З грошима?
   - Ще й з подарунками!
   - Завзятий.
   - Я до дiвчини, аж там не хата - пустка! Одна лиш  мати,  напiвжива,  в
лахмiттi, не злазить з печi... Я викресав вогню, до не? - вона ж  мене  не
впiзна?... Побiг я швидше до попа, приводжу, а  мати  вже  й  не  диха?...
Сусiд менi все розказав... Пiшла моя Ганнуся аж у Сибiр...  Панич  накинув
оком; взяли у двiр, збезчестили... Як привела, втопила дитя в криницi...
   - Ох ти ж!..
   - Вогнем менi сипнуло в груди!.. Я взяв ножа i мовчки  пiшов  до  двору
панського...
   - I що, прирiзав гадину?
   - Нi. Не застав. По?хав до школи  в  Ки?в...  Хотiв  спалить  палати  й
позбавити себе життя, та бог, як бачиш, не допустив...
   - По?хав би за ним, знайшов би!
   - Вiн тут... Його до нас перевели недавно... Iз армi?, чи що...
   - Наш ротний?
   Довго стояла тиша. Пiдвiвся хтось, пройшовся сюди, туди по коридору.
   - Ну ось тепер i приколи!
   - Не можу... Зотлiло все у грудях, лишився тiльки попiл...
   - Пiдпомогти?
   - Нехай живе...
   - Ну й дурень!
   - Коли б дiйшло до дiла... А так...
   - Ех, всiх би ?х!..
   - Тихiше!
   - Нема ж нiкого...
   - В'язнi почути можуть. Тут же, окрiм одного, нинi усi пани.
   Принишкли. Невдовзi знову загомонiли. Тихо, так, що слова  зливалися  i
жебонiли, немов струмок напровеснi.
   Тарас не став вслухатися. Нехай собi. Нещаснi... Понiвечили обом життя.
За вiщо? В iм'я чого?.. Прокляте панське кодло! Хто право дав утоптувати в
багно людину,  нищити  ??  пiд  корiнь,  нiби  це  безсловесне  дерево  чи
придорожнiй камiнь?.. Нещадна  влада  сили,  прикрита  блиском  церкви  та
лицемiрством ?? отцiв! Як можна щиро вiрити в Iсуса, сина божого,  що  мук
зазнав за людство, за упослiджених, i  мучити  сво?х  братiв  беззахисних,
висотуючи iз них  останнi  жили  в  рабськiй  тяжкiй  роботi?  Знають,  що
неправi, що кривдники, що кровопивцi, бо навiть слово жаха?  ?х!..  Що  ?м
зробили злого вiн сам, всi iншi, тихi, братчики? Осмiлилися подумать трохи
вголос, помислити для блага краю рiдного, а вже - злочинцi, татi, достойнi
тiльки каторги!..
   Устав, напився чаю, що залишився в квартi, й  пройшовся  тихо  камерою.
Нехай собi солдати погомонять... Спинився бiля  вiкна,  знайшов  у  теплiй
сiростi свiтлiшу смужку неба, на нiй блiдi та немiчнi, як iскри в  попелi,
пiвнiчнi зорi... Зоре моя вечiрняя!..
   Нi, не просив, аби вона  зiйшла  над  ним  сьогоднi,  на  тiй  небеснiй
смужечцi, що видно йому з вiкна. Боявся, чи  буде  з  ним  хоч  небо  його
Вкра?ни, зорi ?? чарiвнi, коли його зашлють кудись  на  край  держави,  на
край землi... Не знав чому, найдужче йому було  шкода  нiчного  неба  його
Кирилiвки, отари зiр на ньому й гайдая-мiсяця. Може, що  вiн  здебiльшого,
вiд холодiв до холодiв, спав пiд одкритим небом i зжився з ним...  Веселим
лiтнiм зорям звiряв сво? печалi, дитячi сльози, радощi, якi також бували в
його життi... А й справдi, нiде нема такого  неба,  як  над  Кирилiвкою!..
Його носило всюди, побачив свiту й люду,  а  зiр  таких  не  зустрiчав,  i
глибини, й прозоростi, й тако?... нiби дзвiнкостi нiчних небес...  Шелесне
вiтер гiлкою - i вже вони вiдлунюють  той  тихий-тихий  шелест...  Скрикне
спросоння пташка - й голос ?? полине свiтом, як благовiст... А тьохне десь
соловейко в лузi - весь небозвiд озветься на тi  чарiвнi  звуки,  потро?ть
?х, забарвить... А як спiвалось дзвiнко пiд тим високим небом,  якi  пiснi
возносилися до тих тремтливих, мов очi, зiр!..
   Не знав, ба навiть i не пiдозрював, що вiн такий багатий, що стiльки  ?
на свiтi, межи людей, на рiднiй йому землi безцiнного, якого жаль лишати й
за чим страждатиме в чужому  кра?  його  душа.  Власне,  вiн  зрозумiв  цю
iстину, коли при?хав  ще  раз  на  Укра?ну,  два  роки  тому.  Першi  його
вiдвiдини, - чи перше лiто, як назвав у вiршi  цю  неповторну  зустрiч  iз
Укра?ною,  -  були  немовби  святом,  вiдновленням  свого  корiння,  новим
вростанням у призабуту землю дiдiв та прадiдiв. Було цiкаво, дивно, сумно,
а то й до слiз обидно за муки рiдних йому людей, i вiн прийшов до тями  аж
в Академi?, осмислив усе побачене в поемi "Сон". На другу зустрiч  вирушив
уже зрiлiшим мужем, готовим взяти в  душу  й  глибинну  сутнiсть,  виявити
добро та зло в борiннi i твердо, дужо стати на бiк добра. Ця боротьба, цей
радiсно-тривожний поступ до збурення нiмих рабiв, до  волi  -  також  його
набуток, його добро безцiнне, яке йому до болю жаль покинути...
   Вiдчувши втому, тихо пройшов до лiжка й сiв. Заснути б!.. Лiг, заплющив
очi... Де там! Сон обминав його розбурхану думками голову... Iз-за  дверей
доносився неквапний гомiн вартових... Проте i вiн не мiг приспати, втишити
його  всевладних  роздумiв...  Таке  було  з  ним   в   останню   зиму   в
Санкт-Петербурзi. Що б не робив, куди б не йшов, стояла перед  очима  його
земля, ?? статечнi люди, якi i в тьмi неволi свiтилися якоюсь  дивною,  що
йшла з душi, шляхетнiстю. Вiн нiби був знайомий iз усiма, знав ?х давно...
Й вони його стрiчали без остороги, так нiби вiн не був iз ними ну день  чи
два... Десь ще зимою раптом, - хто зна? як, - вiдчув,  що,  тiльки  прийде
весна, не зможе вiн жити тут, далеко вiд Укра?ни. Ще  покрiпився  трохи  й
подав прошення до Академi?, щоб надала  йому  звання  художника  i  видала
квиток на ви?зд на Укра?ну та проживання там. Одразу став збиратися. Писав
листи - короткi й нетерпеливi, робив запас паперу й  фарб...  I  снив  уже
Вкра?ною, ?? мiстами, селами... А ще -  мандрiвкою  аж  в  Чорноморiю,  до
Кухаренка. Страх як хотiлося йому поглянути хоч кра?м ока  на  запорожцiв,
що там живуть, почути ?хн? слово, сказать сво?... То ж сила!.. Не  втерпiв
i в день вiд'?зду на Укра?ну послав листа до  Якова,  щоб  ждав  його  пiд
осiнь...
   Летiв на крилах радостi, в передчуттi великих справ, жадаючи  дiянь  та
звершень в iм'я свого народу i  волi  всiх  уярмлених.  Нi  милий,  добрий
Щепкiн, нi потайний - i через те ще бiльше мудрий -  Бодянський  Осип,  що
просвiтив його слов'янством, чехами, не  зупинили  його  в  Москвi.  Багно
дорiг, вiдсутнiсть коней, муки поштових станцiй i  вiчне  зло  -  трагiчна
нестача грошей були не в силi збавити палкий порив  ?днання  з  землею,  з
родом-племенем, з самим собою врештi. Бо знав уже напевне, що тiльки  там,
на Укра?нi, вiн стане тим, ким ма?, мусить стати!..
   У Ки?вi знайшлося дiло, що  мов  навмисне  вигадане  якраз  для  нього,
?здити по Укра?нi, вивчати пам'ятки старовини, змальовувати - що може бути
кращого й зручнiшого для сiяча свободи й правди! Знали б панове Бiбiков  i
Траскiн со Юзефовичем, у чому йому сприяють!..
   Аж засмiявся, як уявив у цiй химернiй сценi стовпiв престолу, ки?вських
отцiв науки та просвiщенiя...
   I спохмурнiв, згадавши  свою  наступну  зустрiч  -  в  Яготинi.  Княжна
Варвара, вiдколи вiн ?? не бачив, перемiнилася, що  ледве  змiг  впiзнати.
Смерть князя-батька й похорон його у Густинському  монастирi  бiля  Прилук
допомогли ?й справитися з останнiм,  може,  порухом  живого  серця  жiнки.
Лишилась тiльки панi, княжна, яка не проти того, щоб подiлитись  з  бiдним
та упослiдженим шматком зi столу й мудрiстю прожитих лiт...
   Зате Федот Ткаченко потiшив його в Полтавi! Стрункий, високий,  пещений
сво?м кирпатим сонечком отець сiмейства i пан учитель  малювання  зробився
схожим на аристократа. Поважнi жести, мова - немов процiджена i  перемита,
новий сурдут... I тiльки десь на днi очей ледь-ледь лукаво свiтиться  отой
Федот, колишнiй, з яким Тарас учився й жив. По правдi,  вiн  аж  позаздрив
трохи його влаштованостi й умiнню так триматися...
   У Полтавi ж вiн зустрiвся iз Котляревським. Вже неживим.  Будинок  його
на кручi намалював. Вклонився його  могилi.  I  проказав  над  нею,  немов
молитву, подумки, свiй давнiй вiрш...

   _...Будеш, батьку, панувати,_
   _Поки живуть люди,_
   _Поки сонце з неба ся?,_
   _Тебе не забудуть!.._

   Воно то так... А сумно було дивитися на вбогий хрест, на травку, що  на
могилi... Посмертна слава... Що воно? Коли тебе згада? хтось ненароком? Чи
позiхне, читаючи тво? творiння?.. А може, в  тому  слава,  щоб  злитися  з
сво?м народом, бути йому потрiбним, милим i пiсля смертi?.. Треба  прожити
так, щоб смерть була лиш перемiною, а не  кiнцем,  щоб  серце  тво?,  душа
зосталися  в  душi  народу,  стали  ??  набутком,  скарбом,  як  i   вона,
нетлiнним!..
   Уперше це йому вiдкрилося, зiйшло на нього як одкровення, коли стояв на
кручi неподалiк Монастирища i спрагло пив простори Днiпра, лугiв за рiчкою
удалинi та сяйво церковних бань на обрi?, де Переяслав... Мабуть,  тодi  й
почав розкручуватися той поетичний вихор, що пiдхопив його, понiс!..
   Десь брязнуло вiкно чи дверi... Стражi його притихли.  Наговорилися  чи
задрiмали... I тiльки вiн не мiг нiяк уговтати сво?х думок, настро?тися на
тихий сон... Лежав, дивився  на  тiнь  од  грат...  Не  спалося...  Пiтьма
довкруг стояла, немов вода... А думи були розбурханi, як горобина серпнева
нiч...
   ...Над ранок буря вщухла, й умитий день свiтився, мов  дiамант.  Земля,
пригрiта сонцем, пахтiла зелом, хлiбом. Шпаки шугали зграями, готуючись  у
дальню путь...
   - Минуло красне лiтечко... - провiв  Самойлов  поглядом  одну  з  таких
невтомних зграйок. - Осенi я не люблю...
   - А я люблю всi пори року, - жваво сказав Тарас.  -  У  кожнiй  ?  своя
краса.
   - Й не дивно. Ви молодий. Це ж скiльки вам?
   - Уже звернуло на тридцять другий.
   - Пора людсько?  зрiлостi,  вершина  духу  й  сили!..  Чи  так,  Андрiю
Осиповичу? - поглянув на Козачковського. - Як лiкар,  ви  пiдтвердите  мо?
слова?
   Поправивши тонкi ремiннi вiжки i вйокнувши на добру пару коней,  Андрiй
(вони були з Тарасом, як давнi щирi друзi, без церемонiй) поважно мовив:
   - Справдi, життя людське випису?, як i природа, коло. У  нього  ?  своя
весна, i лiто...
   - Ви в лiтi ще, а в мене - осiнь, - сумно сказав Самойлов.
   Вiн справдi був якийсь прив'ялий, хоч нiби ще i не старий, цей  власник
третини села В'юнищ. Щось там його гризе  всерединi,  якщо  находять  такi
печальнi думи. Вони з Андрi?м приятелi, обидва - щирi душi...  Бувають,  -
правда, рiдко, - й такi мiж власниками крiпацьких душ.
   - Ще не забув, як вариться iз риби юшка? - спитав Андрiй Самойлова.
   - Мiй прадiд був на  Сiчi  за  кашовара,  -  всмiхнувся  той.  -  Варив
найлiпшу щербу. Сам кошовий...
   - А що це воно таке? - спитав Андрiй, примружившись.  Вiн,  певно,  чув
уже не раз це житi? i брав тепер на кпини.
   - Ну... щерба - густа пшоняна юшка з рибою.
   - Була така, - прийшов Тарас старому на допомогу. - Я  десь  читав  про
не?. Смачнюща страва!
   - Iстинно! - пiднiс Самойлов палець. - Наука в лiс не веде. Як  сказано
ще у писанi?.
   - Тарас,  гляди,  подума?,  що  ти  читав,  Степане,  святе  письмо!  -
розвеселився нарештi лiкар. Ударив коней вiжками. Вiз покотився швидше.
   Невдовзi стали табором. Бiля якогось озера чи то  затоки.  З  гiлля  та
сiна звели курiнь, - збирались тут i ночувати, - дiстали з воза снастi для
риболовлi й розклали вогнище. Хоч риби ще не було й  стояла  тепла  днина.
Вогонь - це, власне, символ, немовби знак утвердження на певнiм мiсцi.
   Ловити рибу Тарас не вмiв, та й не любив дивитися  на  те,  як  ловлять
iншi. Пробачившись, побрiв зеленим  берегом  мiж  осокорiв  та  верболозу.
Гостро пахтiло листя, трави, що досягли вершини свого буття, осипали давно
насiння i доживали останнi днi. В травi стрибали коники, й  здавалося,  що
та сама саха?ться його ходи. Отавою цибав  лелека,  кланяючись  зустрiчним
жабам. У високостi, в синявi ясних небес кружляв неквапно сокiл...
   З болота чи рукава затоки знялася зграя крижнiв, залопотiла  крилами  й
розтанула в слiпучiй зливi променiв... Сплеснула на  глибинi  рибина...  I
знову стало тихо...
   Лiг на траву, лицем до неба. Сокiл уже кудись вiдлинув, i замiсть нього
синявою пливла легка хмарина - немов чиясь  невинна,  свята  душа...  Який
величний спокiй, яка краса!..
   Де не взялась сорока. Метляючи тонким  хвостом,  застрекотiла,  мов  на
пожежу.
   Звiвся й пiшов поволi  лугом.  Мiж  верб  на  сонцi  зблискував  старий
Днiпро, вилискували пiщанi голi пагорби... Кружляли бiлi чайки...
   I раптом йому вiдкрився високий правий берег. Осяянi  навскiсне  сонцем
гори стояли геть блакитнi, жовтiло урвище,  зелено-синiм  затiнком  -  мiж
круч байрак; мов дiти в бiлих льолях, розбiглися хатки зеленим  яром...  А
вище, ген на пригорi, чорнiла вбога церква з похиленим  старим  хрестом...
Ще далi - пiшли такi ж обдертi, - немов торби жебрацькi, - похмурi хати...
Господи! Це ж Трахтемирiв, давня козацька слава!.. Й Монастирище, що добре
знане було колись як сiчова обитель, останнiй прихисток борцiв за  волю...
Всу? пропало все. Козацькi дiти у крiпаках. Поникла  церква  сумно  темнi?
лутками побитих вiкон... Забутi сплять плечистi старi ченцi - скалiченi  в
жорстоких битвах лицарi... Несе Днiпро до Сiчi гiркi крiпацькi сльози...
   День потемнiв,  померкло  навiть  сонце,  й  Днiпро  зробився  сiрим  i
неживим...
   Побрiв назад, до вогнища i куреня. Дивився на зелень верб, на трави,  в
яких iще подекуди яскрiли пiзнi квiти, а бачив синi гори понад Днiпром,  а
серце його тужило чайкою над тим безмовним пам'ятником козацькiй  славi...
Що робить час, що роблять злi? люди з  тим,  що  повинне  бути  нетлiнним,
вiчним!.. Такi були титани, орли свободи,  духу,  а  ми  на  ?хнiх  святих
кiстках посiяли покiрно гречку й тiшимося, що добре родить!..
   - Тарасе, що з тобою? - спитав Андрiй стривожено. - Образив  хтось?  Чи
занедужав?
   - Та нi... - махнув рукою.
   - Не ловиться сьогоднi риба, - сказав Степан Никифорович. - Ось  тiльки
два пiдлящики й один линок...
   - Спiйма?мо! - гукнув Андрiй.
   - Чи можна перевезтися через Днiпро? - спитав Тарас.
   - Гада?ш, там наловимо?
   - Нi. Хочу глянути на Трахтемирiв, Монастирище...
   - Добре, - сказав Андрiй. - Ви тут, Никифоровичу, господарюйте, а ми  з
Тарасом зараз...
   - Iдiть, iдiть! - пiднiс Самойлов руки. - На вечiр буде юшка. Ви  ж  не
барiться!
   Довго шукали човен, весла. Андрiй ходив по них  аж  у  село  й  добряче
впрiв. Нарештi сiли, рушили. Трудились тяжко, - зносила ?х течiя, - а  все
ж дiстались берега, i саме там, де треба.
   Йдучи на гору стежкою, Тарас студив долонi, що аж горiли.
   - Це,  братику,  тобi  не  пензлики  i  не  перо!  -  смiявся  з  нього
Козачковський.
   Тарас мовчав. Довкруг була убогiсть i запустiння. Люди -  i  тi  кудись
подiлися. Хати дивились слiпо на перехожих. Стовбурчилися  кiлки  тинiв  -
поламаних, оброслих мохом.
   - А ти мене притишу?ш, застерiга?ш... - сказав Тарас. -  Ось  подивись,
до чого ми дотерпiлися!..
   - Така вже доля наша...
   - Нi, ми такi! Який народ так довго i так  покiрно  несе  свою  недолю,
свою ганьбу, приниження? Коли б ще ми не знали волi... А то ж  була!  Дiди
ще нашi брали до рук ножi, боролись!..
   - Минулося. Не тi часи...
   - Крiпаччина - ось невигойна рана, що губить люд  беззахисний...  А  ви
собi дрiма?те! Напхали ?длом черева... Родзянки он i Галагани!.. Клейнодiв
?м браку?... Бо мало, бач, дiсталося козацьких душ?
   - Всi прагнуть волi.
   - Волi здирати шкуру з брата?  Це  все  обман,  облуда!  Вони  свавiлля
хочуть, а не козацьких вольностей. Де ще ?м лiпше буде, як не  в  iмперi?,
не при царях?
   -  Напевно,  вони  вважають,  що  й  за  республiки   крiпак   лишиться
крiпаком...
   - То ?, скажи, в них розум? Коли народ повстане, змете i ?х! Для  нього
- усi пани однаковi. Чужi, сво?... Тi - зайди, а цi  ж  таки  iз  козакiв.
Дворянства ?м захотiлося, крiпацьких душ, ма?ткiв!.. Iуда був достойнiший:
вiн зрадив тiльки бога, а цi - народ!
   - Може, ти й ма?ш рацiю, - сказав Андрiй не  скоро.  -  От  тiльки  хто
пiднiме i поведе народ у бiй за волю,  як  не  освiченi,  заможнi,  вiльнi
люди?
   - Колись такi знаходились.
   - Та то ж колись!
   - Знайдуться. Аби народ пiднявся...
   - Ти, може? - спитав Андрiй насмiшливо.
   - До шаблi я не здатен, - зiтхнув Тарас.
   - Вже майже вiк, як ми ?? не бачили, тi?? шаблi.  Коса,  чепiги  плуга,
граблi та цiп...
   - I зненависть до рабства та самодержавства!..
   - Тарасе, ти страшна людина!.. - Андрiй  спинився  навiть,  вiдстав  на
кiлька крокiв, щоб роздивитись краще свого супутника. - Гляди, писне хтось
у Петербург царевi або Орлову!..
   - Ти не писнеш.
   - А iншi?
   - Я з iншими не починаю таких розмов.
   - А "Сон", оту комедiю, читав не раз.
   - Ну.. Вiршi для того, друже, й пишуться, щоб ?х читали люди.
   - Забув, що всюди царевi очi й вуха?
   - Для них у мене - жарти, смiшнi бувальщини та чарка й пляшка.
   Вийшли на верх побiля церкви. Неподалiк тулилося убоге старе сiльце,  й
несила було повiрити, що тут колись шумiло козацьке мiсто Трахтемирiв, яке
не раз давало вiйську свою, окрему  сотню.  Церква  стояла  теж  забута  i
занехаяна. На цвинтарi ледь-ледь виднiлися старi  могили,  сiрiв  пожухлим
каменем козацький хрест... ?диний, вже без напису...
   - Сумна картина... - тихо сказав Андрiй.
   - Ось що таке, мiй друже, народ без пам'ятi, кра?на  без  iсторi?.  Так
легше тримать людей в крiпаччинi. Минуле - це духовний скарб народу,  який
належить кожному й злива? нас в одне велике цiле. Ми спадко?мцi  славетних
справ, високих, мудрих звершень, кровi, пролито? за те, щоб ми були людьми
на рiднiй, оцiй землi...
   - Аж моторошно...
   Iз поля вiтер принiс загусклi пахощi прив'ялих трав  i  сонця.  Вiйнуло
степом, волею... Почувся  навiть  дрiбний  перестук  вершникiв,  що  мчать
кудись, виблискуючи списами... Й над тим безкра?м простором - високе  син?
небо й призахiдне велике, чисте сонце... А в iнший бiк...
   Спинилися над крутояром i занiмiли в подивi. Днiпро мiнився  золотом...
Сiяв над ним округлий вербовий гай... По той  бiк  мрiли,  нiби  ?х  хтось
гойдав, залитi свiтлотiнями старi, могутнi явори... А  далi  ще  -  бiлiли
хатки притулених до лугу сiл, темнiв густий сосновий бiр... За  ними,  вже
на межi землi та неба, сяяли хрести  та  банi  храмiв...  То  Переяслав  з
останнiх сил пишався диво-храмами... Над ним,  неначе  душi  двох  гордих,
славних гетьманiв, ширяли дво? соколiв: один десь ген над Альтою, а другий
над Трубежем... За мiстом ледь-ледь виднiлось поле, могили, лiс...
   Довкола стояла тиша. Врочиста, дивна тиша... Немовби вся  натомлена  за
день трудiв кра?на спинилася, щоб перевести подих...
   Сонце сiдало в степ. Кривавилась вода Днiпра, куди  сягали  променi,  а
пiд горою, в затiнку, вона була неначе аж фiолетова... Густiшали й ставали
довшi тiнi...
   Внизу, пiд кручею, бiля  води,  з'явилась  бiла  цяточка._  _На_  _мить
завмерла... Рушила у бiк села,  черкаючи  ногами  геть  прозорий  бiлястий
плин... I раптом вдарила в густу безмежну тишу дзвiнким жiночим голосом:

   _Та яром, яром за товаром,_
   _Манiвцями за вiвцями..._

   I залунав, озвучився увесь  безмежний  обшир!  Долинув  шум  пропахлого
серпневим степом вiтру, зашелестiло за день прив'яле листя, озвалась тихим
тоном суха билина,  здалеку,  iз-за  Днiпра,  розкотисте  доплив  вечiрнiй
церковний дзвiн...
   Андрiй врочисто перехрестився.
   - Нема на свiтi кращого, нiж ця земля... - схвильовано сказав Тарас.  -
Умерти б тут i злитися навiк iз нею...
   ...Уже минуло лiто, а вiн нiяк не мiг зiбратись у Чорноморiю. Одне,  що
з грiшми сутужно, а друге - дiло рухалося,  мов  на  волах.  На  дещо  вiн
спромiгся, чогось досяг за мiсяцi, прожитi на Укра?нi, та все  те,  правду
кажучи, було лише початком, прологом до прологу.  Надiю  мав  на  Чигирин,
точнiше, на сам Суботiв та козака Яременка.  Тому-то  так  i  поспiшав  на
Тясмин, як заробив достатню кiлькiсть грошей на цю мандрiвку.
   У Чигиринi за два минулi роки не  сталося  нiяких  змiн.  Стояли  тi  ж
будинки, й тi ж самi нiби кури попiд  тинами  вишукували  якусь  поживу...
Хiба що справник  погладшав  на  хабарах  i  втратив  трохи  пильностi  та
заповзяття будь-що знайти крамолу й на нiй просунутися на ранг угору.
   - А-а, пан  художник...  -  сонно  всмiхнувся  вiн,  коли  заглянув  до
подорожньо?. - Ви знову тут?.. Святi мiсця?
   - Я нинi тут за дорученням Археографiчно? комiсi?...
   - Це та, що ри?? Ми  вже  копали.  Пусто!  Один  мертвяк,  закований  в
залiзнi пута.
   - Мо? завдання скромне - змалювати старi церкви, ру?ни...
   - Ну, це вони зоставили, - промовив справник скрушно. - А от скарби...
   - Вони, либонь, не сподiвалися, що ви аж тут шукатимете, - пiдколупнув.
   - Нiчого. Ми  знайдемо!  -  сказав  рiшуче  справник  i  розписався  на
подорожнiй.
   Як не кортiло йому в Суботiв, Тарас найняв  кiмнату  в  Чигиринi.  Узяв
портфель з малярським причандаллям i поспiшив на вулицi. В самому мiстi, -
якщо його так можна було назвати, - не залишилося нiчого вартого  уваги  й
пензля, i вiн подався за обмiлiлий Тясмин  у  монастир.  Знав  ще  з  того
при?зду, що там також не густо з старовиною, та все  ж  була  доколi?вська
церква,  дзвiниця...  Врештi  i  Чигиринський  дiвичий  не  оминули  хвилi
страшних подiй, що вiдбувалися у цих краях, вирiшуючи народну долю.
   Вбогiсть та запустiння витали й тут. Обитель ця не славилася, -  чи  не
зумiла себе прославити якимось чудом! - i через те ледь животiла.  Боговi,
як видно, теж угоднi бiльше спритнi та винахiдливi...
   Не встиг знайти найлiпшу точку й сiсти до малювання, як пiдiйшла ще  не
стара черниця з суворим, владним поглядом i запитала:
   - Хто ви?
   - Художник, матушко, - устав Тарас. - Малюю ваш монастир.
   - А може...
   - Нi, - всмiхнувся. - На богове не зазiхаю... Давно спасають душi у цiй
обителi?
   - Iз тисяча шiстсот сiмнадцятого року.
   - Ото! Виходить, ще до Хмельниччини... А молитесь за Укра?ну,  матушко?
- спитав нараз.
   Черниця гостро глянула й зiтхнула;
   - Молимося за всiх скорблящих i потерпаючих... Як бог велить...
   - А ви  що-небудь  чули  про  гайдамакiв?  -  спитав,  аби  подратувати
матушку.
   - Читала книжку, - мовила. - Принiс хтось сестрам у монастир.
   - А що за книжка?
   - Вiршами. Страшна така... Шевченко ?? писав.
   Тарас притих. Нiколи не сподiвався, що слово його доходитиме i до таких
глухих куткiв, в чернечi келi?...
   - Малюйте. Хочу глянути на це велике диво, -  долинуло  до  нього  нiби
здалеку.
   Сiв на пеньок, з якого встав  недавно,  взяв  пензель  в  руку,  швидко
вмочив у фарбу. Мусив погамувати серце, а вже  тодi  накидати  дзвiницю  в
центрi аркуша...
   -  Що  то,  як  божий  дар!..  -  врочисто  зiтхнула  матушка   й,   не
попрощавшись, пiшла кудись мiж келi?,  що  схожi  були  на  звичайнiсiнькi
селянськi хати.
   Молитвами за всiх скорблящих i потерпаючих, як видно, не розбагатi?ш на
цьому свiтi. Бачив  у  Петербурзi,  в  Ки?вi  монастирi  -  розкiшнi,  мов
царедворцi!..
   Увечерi, напившись чаю в бруднiй корчмi, чи то трактирi, пiшов на гору,
де був Богданiв замок. Мiсяць зiйшов великий, круглий. Висипали  на  чисте
небо зорi... Богданiв замок... А син його привiв пiд цю фортецю  туркiв...
У тому, певно, найбiльше зло - роз'?днанiсть, неодностайнiсть. Кожен  iшов
туди, куди вважав за краще... А може, туди, де вигiднiше?.. Нi, йшов, куди
велiла йому душа й питався рiдко в розуму. Уособицi,  що  почалися  ще  за
князiв...
   Чомусь ураз перехотiлось дертися по крутосхилi.  Сiв  на  якусь  колоду
бiля старого тину... Отут колись були палати гетьманськi... Це ж  звiдсiля
виходили гiнцi й пани полковники, щоб здiйснювати державну волю...
   Сонно десь ремига? в оборi вiл... Похлюпу? вода в криницi, й рипить над
нею журавель... Ледь блима? самотнiй вогник свiчки чи каганця...
   Пiдвiвся, рушив поволi вниз. Аж дивно: собаки й тi не сполошилися  його
ходою... Сонне, забуте  богом  царство  ру?ни  й  журних  спогадiв...  Нi,
"спогадiв" тут не на мiсцi. Скорiше, марень або легенд,  вiдгомонiв  того,
що тут творилося в часи офiр, якi пiшли у небуття, неначе вода в  пiсок...
Що вибороли, за що поклали голови великi нашi прадiди?..  Боролись  марно,
отже? I жертви всi були даремнi?.. А дух, порив до волi й свiдомiсть слави
й сили, що залишилися од тих часiв, хiба не скарб,  не  зброя!..  Це  нiби
вiчно жива модель для всiх повстань, що будуть, для тих,  кому  ввiрветься
терпець раба!.. Так мало i так багато...
   Мiсяць стояв уже високо, й пiд  ним  сумирний  Тясмин  блищав,  немовби
шабля.
   Вранцi Тарас пiшов дорогою, яка вела в  Суботiв.  Не  поспiшав.  Чомусь
боявся зустрiчi з тим козаком, що нинi живе на хуторi, який колись належав
гетьмановi Хмельницькому. Антiн Яременко... Людина, що, читаючи його поему
про Колi?вщину, замислилась i прилучилася  душею,  всiм  сво?м  ?ством  до
призабутих давно подiй, до горя краю рiдного, до тих,  хто  скнi?  досi  в
пiтьмi неволi...  Може,  боявся  стрiти  його  погаслим,  стомленим  нiмим
чеканням хто зна чого, а може, сам остерiгався розчарувати щиру,  на  волю
спраглу душу... Що вiн йому нового мiг сказати?..
   Минувши яр, що вiддiляв славетну  гору  вiд  безiменно?,  та  хутiрець,
спинився. Десь тут була межа Суботова i Чигирина. З  узвишшя  за  хутiрцем
вiдкрився йому чудовий вид на гору, Тясмин i Чигирин з дiвичим монастирем,
на вiтряки, на поле й лiс удалечi...  Нi,  тут  щось  ?  хвилююче,  в  цiй
панорамi!.. Два роки тому, вражений, спинився тут, i  дух  йому  забило...
Одна гора!.. Якi ж то  там,  на  Кавказi,  гори?..  Пiд  хмари,  кажуть...
Скiльки за них пролито кровi!.. В  iм'я  чого?  Навiщо  вони  солдатам  iз
крiпакiв, що там кiстьми лягають?  А  Якову,  хоч  вiн  з  панiв?..  Полiг
сердешний Якiв... Не Кухаренко, а Якiв де Бальмен... На нього вiн покладав
надi?...
   Сiв на округлий камiнь, що виглядав  з  трави  на  пагорбi,  й  розкрив
портфель. Цей кра?вид вiн мусить намалювати. I для комiсi?, i для душi...
   З думок не йшов убитий Якiв. Як-то йому  було  вмирати  в  тому  бою...
Йому, що так любив свободу, що нею снив... Трагедiя хоч для Шекспiра...
   Вiн  нiби  бачив  гори  у  бiлих  чалмах  снiгу.  Струнких   черкеських
вершникiв... Чув шум рiчок, орлиний клекiт, пострiли...

   _За горами гори, хмарою повитi,_
   _Засiянi горем, кровiю политi,_
   _Споконвiку Прометея_
   _Там орел кара?,_
   _Що день божий добрi ребра_
   _Й серце розбива?._
   _Розбива? та не вип'?_
   _Живущо? кровi,-_
   _Воно знову ожива?_
   _I смi?ться знову..._

   Схвильований, перечитав написане. Поглянув на  Чигирин,  на  сяючу  пiд
сонцем рiчку й човен, що плив по нiй, i дописав:

   _Не вмира? душа наша,_
   _Не вмира? воля._
   _I неситий не виоре_
   _На днi моря поле..._

   Спинив поквапний бiг олiвця, задумався... I враз почув перестук швидких
копит. Оглянувся. З Суботова до нього ?хав вершник. Мчав навпростець... На
справника не схожий нiби...
   Хтозна-чому сховав папiр iз вiршем i вийняв фарби. Не озирався  бiльше.
Так наче був у чомусь винен... Дивна людська натура...
   Кiнь зупинився рiзко.
   -_ _Добридень вам! - долинув знайомий голос.
   То це ж Антiн Яременко!
   - Здоровi будьте...
   - Справдi, Тарас Шевченко!  -  скочив  Антiн  з  коня.  -  А  я  вiдчув
неначе... Художник, кажуть... Думаю: чи не Тарас?
   - Та вiн же.
   - А далi сумнiв мене узяв: чого це, - якщо Тарас, -  вiн  бродить  десь
манiвцями?
   Тарас вiдчув, що спаленiв.
   - На все свiй час, Антоне...
   - Малю?те? - кивнув на аркуш, де ледь  помiченi  були  гора  Богданова,
далекий обрiй, Тясмин.
   - Така моя робота.
   - А вiршi ж як?
   - I вiршi пишу потроху.
   - Славно! На спраглу землю треба добрячий дощ... А ту розмову нашу?..
   - Я не забув.
   - I я. Бог свiдок...
   - Власне, я через не? сюди й при?хав...
   - Справдi? - зрадiв козак. - Чого ж тодi обходив мою оселю, батьку?
   - В таких дiлах потрiбна пильнiсть... Як тут?
   - Яременко на вiтер слiв не кида?! Сказав - зробив.
   Вiн так за цi два роки перемiнився, що видно було по ньому -  дiяв,  та
ще й успiшно. Аж помолодшав i наче вирiс.
   - Скiльки?
   - Пiвсотнi шабель.
   - Добре.
   - Коли ж?
   - Не скоро... Дiло це не просте...
   - А довго?
   - Та-а рокiв п'ять...
   Зiв'яв козак, похнюпився. Гадав, що вже настала  його  пора,  що  сурма
от-от покличе...
   - Тяжко сидiти й ждати.
   - I не сидiть. Хай кожен наверне ще кiлькох  до  вiри  нашо?,  а  тi  -
також...
   - Як полум'я бiжить весняним  степом?  -  пiдбадьорився  знову.  -  Щоб
припекло панам пiдошви...
   - А поки що нiде нiчого!
   - Важко, та що поробиш, ждатимемо, - зiтхнув Антiн. - Зайдеш  до  хати,
може, та пообiда?мо?
   - Спасибi. Нам не варто бувати разом... Ти звiдси ?деш далi, у Чигирин.
   - Так я ж тебе уже побачив, батьку!
   - ?дь, ?дь, Антоне, у Чигирин. У тебе там ? дiло. А  я  тобi  зустрiвся
тут ненароком... Збагнув?
   - А-а, це щоб справнику  не  донесли!  -  засяяв,  нiби  вiдкрив  якусь
при?мну iстину. I спохмурнiв.- Посидiли  б,  по  чарцi  випили  б...  Щось
прочитав би, батьку, менi з новеньких вiршiв...
   - Самому жаль, та що поробиш. Доля у нас така...
   - Хоч кiлька слiв!
   - Ну, добре. Пишу про Гуса зараз. Такий був чех,  що  встав  колись  за
волю...

   _Кругом неправда i неволя,_
   _Народ замучений мовчить._
   _I на апостольськiм престолi_
   _Чернець годований сидить._
   _Людською кровiю шинку?_
   _I рай у найми одда?!.._

   Як дочитав монолог-роздум  Гуса,  Антiн  помовчав  трохи,  немов  ждучи
продовження, i враз сказав:
   - Все правда, все, як у нас!.. Допишеш, пришли менi, ласкав будь.
   - Я передам, як випаде така нагода.
   - Прощай!
   - Готуйтеся.
   - Та не барiться дуже, бо я не втерплю! "Земля плаче у кайданах, як  за
дiтьми мати..." I треба ж так сказати!.. А може б, ми  пiшли  до  мене  та
пообiдали?
   - Хай iншим разом, брате. А зараз ?дь.
   Ще довго вiн озирався, давши коневi волю. Так нiби знав, що  бiльше  ?м
не зустрiтися... I через те, напевно, Тарасовi заповз до серця смуток. Сiв
на лобатий камiнь, вмочив у фарбу пензель... Та кра?вид пойнявсь  туманом,
нiби це був не день, а ранок. Свiтило ясно сонце, аж припiкало,  хоча  уже
звернуло за половину вересня. Вже де-не-де дерева взялись  багрянцем.  Мов
сивиною... Осiнь... Лишилось мало сонячних, погожих днiв... Узавтра  найме
коня i з'?здить обов'язково в Холодний Яр та в Мотрин монастир, де починав
сво? велике дiло Залiзняк... Святi мiсця!..

   _Не вмира? душа наша,_
   _Не вмира? воля!.._

   Дiстав з портфеля аркуш  з  ледь-ледь  початим  "кавказьким"  вiршем  i
посмiхнувся. Хто ж ти ?си, Тарасе: поет, художник, громадянин?..  А  може,
син свого народу, сурма його тривожна, його душа!..
   ...У рiднi сво? пенати прибув якраз напередоднi храму. Друзяка Гнат, що
стрiвся йому на вигонi серед села, повiдав смiшну пригоду, яка тут сталася
з його, Тарасово?, вини. Ще в той при?зд, коли хрестив у Йосипа, вiн  впав
ув око доньцi отця Григорiя, i та тепер дню?  й  ночу?  iз  "Кобзарем",  а
женишкiв-поповичiв  так  одшива?,  що  тi  ??  сахаються.  Пригода  ця  не
розсмiшила, а навпаки, черкнула крилом печалi душу i  зацiкавила.  Не  мiг
згадать, чи бачив вiн цю дiвчину, яка вона. Коли  служив  у  Кошиця,  вона
була маленька... Бiжать лiта!.. Йому вже тридцять з гаком, а Феодосi?  лiт
вiсiмнадцять, певно...
   Наступного дня, прийшовши на мед до Гната (в  церкву  йти  не  схотiв),
Тарас найперш став крадькома розшукувати попову доньку межи  дiвчат,  яких
було чимало на цiй гостинi. Може, вони зiйшлись - цiкавi! - щоб подивитися
на диво дивне - гостя iз Петербурга, а може, просто прийшли на храм...
   - Тарас у нас ще не жонатий, - сказав господар вкрадливо i пiдморгнув.
   Дiвчата захихотiли, ховаючись одна за одну та  перешiптуючись.  А  Гнат
одвiв Тараса за рiг комори i мовчки вказав йому  на  дiвчину,  яка  стояла
осторонь, за перелазом, не смiючи зайти у двiр або в садок,  де  накривали
великий стiл. На диво,  вiн  десь  бачив  це  гарне  личко,  шию...  Невже
позаторiк?.. Нi, ще ранiше... Нiби  ще  в  Петербурзi,  до  першого  свого
при?зду на Укра?ну...
   I раптом його осяяло: це ж Катерина, дiвчина з його  картини!  Схожiсть
була така разюча (i навiть поза!), що_ _вiн_ _не мiг  очей  вiдвести,  хоч
розумiв, що цим  нашкодить  Феодосi?:  в  селi  все  бачать,  усе  на  вус
намотують...
   - Хороша? - вивiв його з того афекту Гнат.
   - Вона зiйшла з картини, яку я ще три роки  тому  намалював,  -  сказав
Тарас схвильовано.
   - То, може, це твоя, Тарасе, доля?
   Тут пiдiйшов Варфоломiй Шевченко, Тарасiв брат троюрiдний, що,  хоч  не
часто, писав йому у Петербург. Брат Йосип був одружений з його сестрою...
   Вони потисли руки, поцiлувалися.
   - Ви побесiдуйте, а я пiду давати лад, - полишив_ _?х_ _господар.
   Балакали про се, про те... Тим часом  Гнат  послав  дiвчат  привести  в
садок Федосю; вона  ввiйшла  несмiливо,  всмiхнулась  тихо  i  зашарiлася,
вловивши погляд гостя iз Петербурга. Рятуючись, мерщiй взялась  допомагати
титарисi...
   - Надовго ти при?хав на Укра?ну? - спитав тим часом Варфоломiй.
   - Я? Назавжди.
   - Десь ма?ш службу?
   - Та обiцяли... В Ки?вi... Там ? така комiсiя, яка вивча? старовину.
   - Це жити весь час бурлакою...
   - А що менi! Козак я вiльний, жiнка мене не ла?, дiти не просять хлiба!
   - Колись же й ти одружишся. Котрась, напевне, уже готу? рушники...
   Тарас промовчав.  Вiдчув,  що  в  брата  також  на  думцi  донька  отця
Григорiя. Мав добру давню звичку - не йти туди, куди  тягли  або  штовхали
iншi...
   Бiля ворiт спинився старий кобзар... Нi,  лiрник...  Та  все  ж  людина
божа, бродячий бард!
   - А Перебендя iще живий? - спитав Тарас у брата.
   - Кажуть, що вже помер.
   - То мудрий був чоловiк.
   - Хай царству? на тому свiтi.
   Лiрника ввели у двiр, дали чогось напитися i  попросили  грати.  Старий
завiв сумно?, з якою просять старцi на папертях i на базарах.
   Тарас не витримав i пiдiйшов.
   - Ласкавi будьте, дiду, заграйте щось веселе чи заспiвайте думу.
   - Не знаю я, синочку, дум. Не навчений, - сказав старий.
   - То заспiвайте пiсню про козакiв.
   Старий  на  мить  задумався,  поправив  лiру,  швидко  щось   пiдкрутив
навпомацки.
   - Все, все спливло, забулося... Хiба  що  цю...  Яку  почув  недавно  у
Чигиринi... - Старий прокашлявся i заспiвав неждано гарно й дужо:

   _Лiта орел, лiта сизий_
   _Попiд небесами;_
   _Гуля Максим, гуля батько_
   _Степами-лiсами!.._

   Гамуючи в душi велику радiсть, Тарас  пiдтримав  пiсню.  Уплiв  i  свiй
при?мний бас Варфоломiй. Гнат теж пiдставив  голос,  мiцний,  неначе  його
плече.
   Як доспiвали, довго стояла тиша. Першим озвався Гнат:
   - А ви казали, батьку, що все спливло!..
   - I де я чув цю пiсню? - спитав себе уголос Варфоломiй.
   Щоб вiн не встиг згадати, - хоч тут, при всiх, - Тарас спитав старого:
   - Ви про вдовицю зна?те? Яка пшеницю сiяла... - I заспiвав, не голосно,
аби лише почув старий i пригадав:

   _Ой__ iз-за гори та буйний вiтер вi?,_
   _Ой там удiвонька та пшениченьку сi?..._

   Лiрник почав пiдiгравати, збився. Iншi також не  знали  пiснi,  й  вона
зiв'яла, наче вдовиний лан.
   Заждавши  трохи,  лiрник  заграв   завзято   гопака,   Тарас   метнувсь
припрошувати дiвчат, жiнок, i двiр ожив, загухав, завирував...
   - Прошу, прошу до столу! - гукнув господар, як тiльки змовкла музика.
   Iшов додому потемки, вже  пiсля  всiх.  Один  вiн  тут  не  мав  сiм'?,
хазяйства. Гнат проводжав. Що вечiр був погожий, мiсячний,  не  поспiшали.
Падало пiд ноги  листя  i  навiвало  сумнi  думки  про  смисл  життя,  про
старiсть, що десь уже не за горами...
   - Ну, як тобi Федося? - озвався Гнат.
   - Нiвроку.
   - Ти бачив, як дивилася вона на тебе?
   Тарас промовчав.
   - Треба ж - така любов!..  А  нас  з  мо?ю  пан  оженив-Покликали  мого
старого до управителя - i все тобi коханнячко та залицяннячко...
   - А ти мене весь час спиняв,  коли  я  лаяв  панство!  -  сказав  Тарас
сердито.
   - Ат, що там з лайки користi... - дiстав капшук i люльку Гнат.
   - Щоб люди знали правду!
   - А то вони не знають...
   - Чому ж мовчать?
   - Бояться.
   - Наш страх  -  то  панська  сила.  А  наша  сила  -  в  ?дностi  та  в
усвiдомленнi себе людьми, народом!
   - Гай, гай... Якi ми люди, ми крiпаки...
   - Тьху! - розiзлився уже Тарас. -  Чи  ти,  бува,  не  блекоти  на?вся?
Крiпак - то панська вигадка. Панiв, царiв, жандармiв!.. Ще прадiд твiй був
вiльним, а ти уже й не мислиш себе на волi!
   - Нащо даремно душу ятрити...
   - Нiхто ?? нам не подасть, як милостиню: добути треба, вирвати!
   - Тихiше, ради бога! Он хтось сто?ть...
   Попереду, бiля верби, бiлiла проти мiсяця струнка дiвоча постать.
   Гнат зупинився, добув вогню i запалив коротку люльку.
   - Мабуть, я вже вертатимусь, - сказав, попихкуючи димком. В його словах
була якась грайливiсть. - Добранiч...
   - Йди зоровий. Спасибi вам за гостину!
   - Дасть бог, вiддячиш тим же... Якщо не будеш ловити гав...
   Потис добряче руку й пiшов назад.
   Тарас постояв трохи i також рушив. Гiрко було на серцi...
   - Добривечiр... - почулось раптом поряд.
   Звiв очi - бiла постать перепинила йому дорогу.
   - Це ти? - спитав здивовано, впiзнавши в нiй Феодосiю. - Не змерзла?
   -Нi.
   - Я чув, що ти читала мо? книжки...
   - Напам'ять знаю.
   - Правда? I "Гайдамакiв"?
   Вона кивнула ствердно:
   - Це нiби... нiби святе письмо...
   Помовчали.
   - Ходила в школу? - тихо спитав Тарас.
   - Нi. Так, сама навчилася.
   - Й писати вмi?ш?
   - Вмiю... Вже мушу йти, -зiтхнула. - Бо батько буде гнiватися...
   - На кого ж тут чекала бiля верби? - спитав i то? ж митi пошкодував.
   Вона вдала, що не почула. Мовчки ступала  стежкою,  ледь-ледь  схиливши
зграбну, маленьку голову, освiтлену так та?мниче повним високим мiсяцем.
   - Пробач... - сказав, торкнувшись ?? руки.
   - Надовго ви при?хали?
   -Куди?
   - В село.
   - Не знаю ще. На тиждень, може...
   Схлипнула.
   - Ти плачеш? Я тебе образив чимось?
   Дiстала звiдкись хусточку i витерла мерщiй лице.  Осяйно,  немов  дитя,
всмiхнулася.
   Тарасовi враз стало жаль ??, себе...
   - По?хала б зi мною в Ки?в?
   Вона звела на нього очi, повнi блискучих слiз.
   - По?хала б...
   I слово те ударило йому, мов хвиля, в груди i розлилось, вiдлунюючи, по
всьому тiлу...
   Вранцi спитав поради в брата, що був йому за батька, й Микита дав  свою
ласкаву згоду. Надумав ще порадитися з Варфоломi?м,  а  вже  тодi  просити
Гната, щоб дiлу дав належний хiд, оскiльки вiн, як титар,  найближчим  був
до Кошицiв.
   Iшов селом немовби в якомусь мревi. Дивний, не знаний стан!  Здавалося,
вiн сам за нiч став iншим, чужим собi самому. Було на серцi весело i трохи
страшно... Жiнка... Товариш,  друг,  подружi?  його  ?дине...  Вiн  матиме
небавом мiсце на цiй землi, де ждатимуть його iз мандрiв, де  будуть  щиро
радi його появi, роздiлять з ним всi  успiхи  й  усi  невдачi,  втiшать  i
додадуть снаги на праве дiло!.. А дiти... Боже праведний, у  нього  будуть
дiти!..  Кирпатенькi  такi,  чорнявi,   у   довгих   бiлих   сорочечках...
Найстаршого назве  Iваном,  на  честь  Сошенка,  а  другого,  звичайно  ж,
Карлом... ?вгеном чи Василем... Всмiхнувся. Багато ж йому синiв  потрiбно!
Не буде коли писати вiршi  i  малювати...  Згадались  мати,  батько...  Не
дожили!.. Будь прокляте це дике рабство!..
   Варфоломiя застав пiд яблунею, де той стояв, роздумуючи над урожа?м, що
раптом геть осипався. Червонобокi яблука вкривали густо землю, неначе жар.
   - Крутнув нечистий вихором - i на тобi... - розвiв руками Варфоломiй.
   - Мене також крутнуло, брате, - весело  сказав  Тарас.  -  Прийшов  оце
порадитись.
   - Теж сатана?
   - Побачимо, як поживемо... Надумав я женитися.
   - Житейське дiло, - повагом сказав на те Варфоломiй, хоч  був  молодший
на рокiв шiсть вiд нареченого. - I хто ж вона? Федося, мабуть, Кошицева?
   - Вгадав. То що ти скажеш?
   - Розумна, гарна, любить... От тiльки...
   - Що?
   - Спитати треба спершу, без старостiв...
   - Вона дала вже згоду.
   - А батько-мати? Можна вхопить гарбуз...
   - Украду!
   - Ти ж не якийсь гусарин, а свiй-таки...
   - Пошли когось по Гната.
   - Я сам сходжу покличу, -  сказав  похмуро  Варфоломiй.  -  Ти  посиди,
подумай, зваж...
   - Уже подумав, зважив, - скипiв Тарас. - Одружуюсь!
   Як брат пiшов, до серця  вповз  холодний  страх  чи,  може,  передчуття
недоброго. Ходив садком,  -  прив'ялим,  наполовину  вже  головiтим,  -  i
свiтлий настрiй змiнювала  така  знайома  йому  журба.  Згадались  Ядзя  з
Вiльна, санкт-петербурзька Маша, княжна Варвара, Ганна, що й досi,  правду
кажучи, мов рана в грудях.
   - Ну що? - зустрiв Варфоломiя.
   - Послав його до Кошицiв. Спитав, на що ви житимете, то  я  сказав,  що
ма?ш службу в Ки?вi...
   - Вiн зна? це. Обiцяно ж.
   - Обiцяного три роки ждуть...
   - Портрети ? замовленi. Та й вiршi щось приноситимуть...
   - Новенькi ма?ш?
   - Трохи... Ти зна?ш, зараз менi Кавказ весь час сто?ть  перед  очима...
По?хати б  туди,  поглянути!..  Бо  туго,  туго  пишеться.  Послухай  ось,
народжене в Чигиринi...

   _За горами гори, хмарою повитi,_
   _Засiянi горем, кровiю политi_
   _Отам-то милостивi? ми_
   _Ненагодовану i голу_
   _Застукали сердешну волю_
   _Та й цьку?мо. Лягло костьми_
   _Людей муштрованих чимало._
   _А сльоз, а кровi? Напо?ть_
   _Всiх iмператорiв би стало_
   _З дiтьми i внуками, втопить_
   _В сльозах удов'?х!.._

   - Господи! - схопивсь за голову  Варфоломiй.  -  Ти  з  глузду  з'?хав,
брате! Та за таке... за це тебе...
   - Гадав, що ти...
   - Безглуздо отак!..
   - То що ж нам, братику, сидiти й лупати очима,  мов  барани?  Хай  гине
все?
   - Не лiз би ти у хмари, - оглянувся Варфоломiй. - Бо пропадеш...
   - Якщо гуртом, громадою... Пiдняти всiх!..
   - Химери! Ти помиля?шся, вважаючи, що нашi душi й досi... Згорiло  все,
зостався тiльки попiл...
   - На волю хочеш? - рiзко спитав Тарас.
   - Звичайно...
   - А кажеш - попiл, брате!
   - Не час, не час...
   Так кажуть усi, хто зжився з рабством,_ _хто власну шкуру...
   - Он хтось iде! Зда?ться, Гнат, - зрадiв одверто Варфоломiй.
   Похмурим вернувся титар i тим уже сказав усе Тарасовi.
   Гнат пiдiйшов, поручкався, дiстав  капшук  та  люльку,  добув  вогню  i
запалив.
   - Уперся, неначе вiл у сажалцi, отець Григорiй. Не пара вона йому, та й
годi... - сказав, нарештi. - Хто вiн? Гультяй, бурлака! -  передражнив.  -
Iз вiршiв хлiба нiхто не ?сть, iз пензля теж. Ще малював би вiн образи для
храмiв, а так!..
   Тарас стояв, схололий весь, iзболений. У грудях,  там,  де  серце,  чув
порожнечу, пустку.
   - А може, воно й на краще, - зiтхнув немов з полегшенням Варфоломiй.  -
Що не кажи, а жiнка, дiти - пута, при?мний, може, та все ж тягар...
   - Знайдеш собi ще лiпшу, - почав  також  розраджувати  невдаха-сват,  -
Якусь панянку навiть...
   - Собачу кров? - озвався iз  похололостi,  мов  з  того  свiту,  й  сам
здивувався: досi вiн рiзко так нiколи не говорив про панських дочок. Часом
ще й залицявся...
   - Почули б таке пани, - всмiхнувся Варфоломiй.
   - Добудь менi на завтра коней. ?хатиму.
   - Так, мабуть, лiпше, - пiдтримав Гнат. - Не брати ж дiвку силою...  Та
ще в попа!
   - Уранцi коней матимеш, - сказав уже спокiйно Варфоломiй.
   - На мене вже чекають побiля Миргорода. Робота ?...
   Прощались якось нiяково, немов були всi тро? у чомусь  виннi.  Прикрощi
нiкого ще не зблизили, невдачi теж. I сумно було, i  весело,  що  ним,  як
стiй, погребував i вбогий духом  Кошиць...  "А  може,  вiн  злякався  мого
прийдешнього?" - сяйнула раптом думка. Й протверезила...
   ...Нi, недаремно мовиться, що на ловця i  звiр  бiжить!  Йому  потрiбна
була людина, яка на власнi очi бачила Кавказькi гори, рiки, тамтешнi села,
або аули, самих черкесiв i царське вiйсько, що прагне ?х навчити, як треба
жить на свiтi, й вiн застряв в Лубнах на  станцi?,  де  й  зустрiчав  таку
людину.
   - Тарас Григорович?! - почулось нагло, коли  вiн,  гнiвний,  вийшов  iз
мiсць  присутствених,  де  марно  прагнув  добути  сакраментальний   аркуш
подорожньо?: начальство спало пiсля обiду! - Не впiзна?ш?
   - Сашко Чужбинський, вiн же й пан Афанась?в?
   Вони потисли руки, ще й обнялись на радощах, мов добрi друзi.
   - Звiдки й куди пряму?ш? - спитав Чужбинський.
   - З Миргорода у Лемешiвку.
   - До ?х високомочемордiя?
   - У нього щось передане менi з Кавказу.
   - З Кавказу? I я недавно звiдти.
   - Тебе менi сам бог послав! - зрадiв Тарас.  -  Нам  треба  поговорити.
Чиновники усердно сплять - час ма?мо.
   - Я на сво?х. По?хали до мене в Iскiвцi, а звiдти вже, як наговоримося,
доставлю тебе до Вiктора.
   - Воiстину впав у гаразд, як муха в сметану! Гайда?
   Надворi сiяв дощик, зривався вiтер полем,  а  ?м  в  колясцi  було  так
зручно й затишно.
   - Ну ж, ну, розказуй, - квапив Тарас Чужбинського. - Ти довго був там?
   - Довго... Природа там!.. Вершини гiр покритi бiлим снiгом, по схилах -
сосни, скелi, бiжать рiчки в долини, де все цвiте...
   - А люди? Якi там люди?
   - Чорнi та довголицi. Похмурi, гордi, ходять  усi  при  збро?...  ще  й
озираються весь час довкруг...
   - Мабуть, ?х зацькували?
   - Якось я свiдком був, як нашi йшли в атаку на ?хнi саклi...
   - Що це?
   - Хати, по-?хньому. А хлiб - чурек...  Всю  гору  вкрили  бiлi  рухливi
цятки, зблискують багнети, шаблi... То тут,  то  там  пов'?ться  димок  од
пострiлу, впаде ядро... А потiм - ура, ура!.. Черкесiв нiде не видно, нiби
?х i нема, а схил гори встилають бiлi трупи...
   - Чи зна?ш ти, що там загинув Якiв? - спитав Тарас похмуро.
   - Граф де Бальмен?!
   - Вiн. Ще у липнi...
   - Сволота!..
   - Хто.
   - Черкеси. Для них людину вбити!..
   - Сволота шле туди солдатiв, братику, - сказав, немов одрiзав. - А тi -
за волю б'ються, за рiднi гори.
   - Жаль Якова...
   - Гада?ш, менi не жаль? А ще жалкiше, друже, що вiн  полiг,  примучуючи
чужий народ, пригнiчуючи свободу... Смерть ма? сенс лише за праве  дiло...
Так я кажу?
   - Напевне...
   - I хрестять ?х, пiдкорених? - спитав Тарас.
   - Аякже. Йдуть священики, десь там когось навернуть до вiри iстинно? та
просвiтять, i вже, гляди, брат поста? на брата...
   - Попи, тi дiло знають! Гадюками залазять в душу, нiвечать,  беруть  ??
на прив'язь... Псарi царевi!..
   - Господи... - зiтхнув Чужбинський. - ?х би хоч не займав!  Без  церкви
усяке благе дiло зiйде на пси...
   - Ти не попович, бува, соколику? - спитав Тарас у приятеля.  -  Нi?  То
скажи, будь ласка, а злi дiла не творяться з благословiння  святих  отцiв?
Хiба вони осуджують сваволю панську, вiйни, в яких  щодня  лягають  трупом
тисячi невинних солдатських душ?
   Замовкли. Вже в далинi над рiчкою виднiлося село, в якому жив Олександр
Чужбинський i благоденствували його ж таки крiпацькi душi.
   Будинок був не з перших, проте зручний i затишний. Тарас бував тут,  як
при?здив два роки тому на  Укра?ну,  й  не  церемонився.  Коли  ввiйшли  в
свiтлицю (чи кабiнет?), метнувся до шафи з книгами.
   - Нове щось ?? Ти зна?ш, менi браку? Байрона. Весь час чомусь зда?ться,
що мало, мало його читав... Ех, знав би я англiйську мову!..
   - А як французька, вивчив?
   Махнув рукою.
   - Пiзно за мови братись, друже. Вони зосталися в мо?й неволi...
   - Я чув,  поляки  в  Ки?вi  вивчають  нашу  мову,  аби  тебе  читати  в
оригiналi.
   Звiстка була при?мна, та вiн якраз побачив свою поему "Тризна", узяв до
рук i запитав господаря:
   - Ти це читав?
   - Звичайно... Коли казати правду, ти пишеш краще рiдною.
   -  Затуркали  мене...  Не  можеш   писать   як   слiд,   то   й   пишеш
по-малороському...
   Поклав у шафу книжку, лiг на диван. Згадав княжну Варвару  i  Яготин...
Зiтхнув i мовив:
   - Цур йому! Ось сядь лишень та розкажи ще дещо менi про  той  народ  та
про Кавказ.
   - Навiщо воно тобi?
   - Почав писать поему, а знань чортма... Коли задумав "Гуса", то  скрiзь
хватав, де тiльки мiг.  Бодянський  дав  прочитать  Шафарика,  в  Родзянка
стрiвся з ?длiчкою, що став_ _менi в пригодi, а в Ки?вi  добув  книжок  по
Чехi?...
   - Ну й що твiй "Гус"?
   - Написаний. Оце скiнчив недавно. В Мар'янському, у Лук'яновича.
   - Не змiг би щось прочитати з нього? - сiв на  диван  Чужбинський.  Вiн
теж писав i розумiвсь на вiршах.
   - Це зробим потiм. Нинi ж я прочитаю тобi новiшу рiч, мiстерiю...
   - I де воно береться в тебе?
   - Душа болить... Не можу  я  спокiйно  дивитися  на  те,  що  твориться
довкруг на нашiй милiй, святiй землi!..
   - Згориш завчасно.
   - Краще згорiти враз, нiж тлiти усе життя.
   - Ти згущу?ш, драматизу?ш...
   - Нi. ? межа, яку не можна переступити, не втративши свого  лиця,  душi
сво??,  власне,  всього  себе...  На  сотнi  тисячi  квадратних  верст   -
фiльварок, хутiр, миза, з яко? йдуть панам раби, харчi та грошi!.. Галерою
земля вся наша стала, а ми на нiй - гребцi прикутi...
   Чужбинський  слухав  мовчки,  не  смiючи  на  нього   звести   погляду.
Збагнувши, що перед ним розумний, та все ж панок, Тарас притих,  отямився.
Вже скiльки так бувало, що вiн розпалювався i виливав зболiлу душу  марно.
Глас вопiющий!.. Господи! Однi ще соннi, темнi, а другi  вже  зреклися  за
ласий шмат незрячих сво?х братiв, штовхаючись, шукають  мiсця  лiпшого  на
ши? в них, де й так завiзно!..
   - Може, пiти сказати, щоб нам дали щось випити  i  попо?сти?  -  спитав
господар тихо.
   - Незле, незле, - зрадiв Тарас нагодi перемiнити тему. Та й зголоднiв.
   Коли накрили стiл й поплив свiтлицею чарiвний запах  борщику,  не  став
чекати, поки його попросять тричi, а  вже  за  першим  разом  уволив  щиру
просьбу: кивнувши, мовчки випив. Чужбинський рушив слiдом.
   - Закушуй салом... - мовив, хапаючи повiтря ротом.
   - Колись, було, в Гребiнки ми ласували таким сальцем, -  сказав  Тарас,
згадавши i Петербург, i друзiв по Академi?, i землякiв, якi  збиралися  то
тут, то там i мислили про свiй народ, про землю рiдну, звiдки вони пiшли й
куди не всi повернуться, бо там нема до чого докласти рук...
   - Не смачно?
   - Що ти!
   - Хмуришся...
   - Та-а, всяке лiзе в голову...
   - Про що ж твоя мiстерiя? -  спитав  нарештi  Олександр.  Кортить  йому
послухати.
   - Про те, як у Суботовi розкопували Богданiв льох.
   - Скарбiв шукали?
   - Марно. Знайшли лише мерця в кайданах.
   - Козак чи шляхтич?
   - А хто його тепер збагне... Дочубилися!..
   Борщ ?ли мовчки. Одне, що вже було надвечiр, а друге - кожен думав  про
щось сво? i не бажав дiлитися думками тими з ближнiм.
   - Родзянко тобi читав сво? "стихи"? - спитав Чужбинський з посмiшкою.
   - А що ж мене турнуло звiдти, як не вони! Так  дременув,  що  й  зошита
свого забув, якого давав читати ?длiчцi.
   - Всi соромiцькi, певно?
   - А то ж якi... Щоправда, гiрш од вiршiв його промови про запорожцiв та
гайдамаччину. З Одеси хтось привiз йому Скальковського...
   - "Историю Новой Сечи"?
   - Та нi, "Наезды  гайдамаков".  Мерзенна  книжка!  А  пан  Родзянко  аж
захлинався, хвалячи ?? за те, що гайдамаки у нiй  -  розбiйники,  бандюги,
злодi?... Для нього справжн? лицарство - лише гетьмани, пани полковники та
iже з ними!..
   - Налити ще?
   - Не треба. I так пече... Пiду  провiтрюсь  трохи,  -  пiдвiвся  важко.
Останнi днi зробився якимсь сирим немовби...
   - Там вiтер, дощ.
   - Пусте. Од вiтру ми ще не хилимося... Розбiйники!.. За волю,  за  свiй
народ розбiйник пiде на смерть?!
   - Чого ти так морду?шся? Собака, кажуть, бреше, а вiтер носить...
   - Е-е нi, його читають, цього Скальковського, i наша слава в очах людей
читаючих ста? ганьбою! Виходить, ми не мали держави, вiйська, принципiв та
iдеалiв; були однi розбiйники. Кумека?ш, куди вiн б'?? У саму душу!..
   Надворi справдi вiтер  зривав  останн?  листя,  котив  бур'ян.  Бр-р!..
Добре, що одягнувсь виходячи... Важкими  стали  ноги...  Чи  не  захворiв,
бува, Тарасе?.. Бездомному хворiти зле... Щоб вiддали Федосю, напевно, вiн
вже мав би сво? пристанище... А як то ?й, сердешнiй!..
   Криниця, з яко? вiн два роки тому вночi брав воду, була довкiл засипана
кленовим листям. Тихо рипiв, погойдуючись на  дужiм  вiтрi,  журавель..  А
хмари - нiби гори...

   _Чурек i сакля - все тво?;_
   _Воно не прошене, не дане,_
   _Нiхто й не возьме__ зa__ сво?,_
   _Не поведе тебе в кайданах._
   _А в нас!.._

   О господи! Чи буде йому колись хвилина миру й спокою на цiй землi? Де б
вiн не був, що б не робив, печуть, снуються  думи,  складаються  в  слова,
рядки!..
   Вечiр надходив темно-сiрий, який бува? тiльки о цiй порi. Ще сонце десь
свiтило, та чорнi хмари щiльно прикрили землю... Холодно!..
   Його злегка морозило. Пострелювало над лiвим оком у  головi...  Щоб  не
пiддатись  хворостi  (якщо,  звичайно,  це  вже  вона),  прогнав  думки  й
прискорив крок. Важкi, холоднi  ноги  вгрузали  в  листi...  Хати,  лелечi
гнiзда, - немов шапки черкесiв, - були  розмитi,  нiби  на  акварелi...  В
тепло, до хати!.. Добре, що ? на свiтi  друзi,  товаришi...  Вiн  прочита?
"Iвана Гуса" й "Великий льох"... О! Може, й назвати так  мiстерiю?..  Якщо
вже ?, назветься якось... Завтра або позавтра ви?де до Лемешiвки, а звiдти
вже - в Переяслав, до Козачковського... Недобре щось з ним дi?ться останнi
днi... Бурлацi осiнь - мачуха...

   _Та нема в свiтi гiрш нiкому,_
   _Як бурлацi молодому,_
   _Гей-гей, як бурлацi молодому!.._

   Голос немов чужий,  якийсь  далекий  нiби...  Вiн  прочита?  зараз,  що
обiцяв, ще розпита? трохи про тi далекi, залитi кров'ю гори,  переночу?  i
вранцi  рушить  далi...  Що  за  напасть?  Забув  початок  "Льоху",  сирiч
мiстерi?...

   _Як снiг, три пташечки летiли_
   _Через Суботове i сiли_
   _На похиленному хрестi..._

   Попереду, неподалiк, з'явився освiтлений квадрат вiкна, i  вiн  зiтхнув
полегшено...
   ...Краще б вiн був найняв якусь пiдводу, щоб перебратися iз  Переяслава
в село В'юнище! На  Козачковського,  що  вiз  його,  найшла  якась  стихiя
погомонiти,  й  Тарас,  згадавши  свою  недавню  по?здку   в   Ки?в,   так
знервувався, що знов вiдчув, як бiль розходиться  йому  по  тiлi  мороком.
Мiсяць Андрiй виходжував його  в  сво?му  домi,  дозволив,  як  покращало,
по?хати на кiлька днiв до Ки?ва i скласти звiт комiсi? й  тепер  привiз  -
здорового - у затишний i дружнiй  дiм  Самойлова,  оскiльки  власний  його
будинок перероблявся. Тарас тут мав  свiй  кабiнет,  iз  грубкою,  що  так
ласкаво грiла, господаря, що  був  тактовний,  тихий  i  ненабридливий,  i
господиню - лагiдну, мов рiдна мати. Та, попри всi цi блага, душа його  не
мала  й  години  спокою.  Нарештi  це  помiтив   Степан   Никифорович   i,
стурбувавшись, зайшов надвечiр уже на восьмий... нi, на дев'ятий  день  до
гостя в його кiмнату.
   Тарас сидiв i грiвся, оскiльки кожен вечiр його морозило.
   - Нездужа?те? - спитав Степан Никифорович.
   - Сам не збагну... Щось дi?ться таке зi мною...
   - Живiт болить чи груди?
   - Якийсь увесь зболiлий нiби, збуджений... Погано сплю... Душа  болить,
напевно...
   - Вам тут у нас погано, може, то ви скажiть...
   - Чудово! Спасибi вам... Можливо, прийшла пора...
   - Ну що ви! Я ледь не вдвiчi старший, та й то про це не думаю. Хоча, як
був молодший...
   - А правда, що двадцять рокiв тому  ви  теж  були  мiж  декабристiв?  -
спитав Тарас, коли господар сiв у глибоке крiсло бiля вiкна.
   - Свобода вабить  многих...  -  ухильно  мовив  Степан  Никифорович.  -
Дворяни теж, козаче, не всi собачники...
   - Розмови люблять вельми, а як до дiла... - рiзко сказав Тарас.
   - До дiла той шпетнiший, кому пече.
   - А совiсть де? Де гiднiсть? Не гонор - справжня гiднiсть, яка веде  на
бiй, на смерть?..
   - Настане час урочий, i всi до збро? вiзьмуться.
   - Нiщо саме не наста?.
   - Бог править свiтом, зна?, що i коли...
   - Никифоровичу, бог нас забув! Завiв  в  ярмо,  подержав,  доки  занози
вставили, i соб-цабе!..
   - Ви нетерплячий вельми i запальний. Чекати теж потрiбно вмiти...
   - Я вiльний вже, я мiг би i зачекати, а як  то  ?м,  невольникам,  мо?м
братам!
   - Не всiм же ?м сутужно... Мо?, скажiмо, люди...
   - "Мо?"! А може, ?м не хочеться чи?мись бути, може, вони бажають  жити,
як ви, як пан Тарновський чи Галаган?
   - Заможно так? - всмiхнувся ледь-ледь Самойлов.
   - Нi, вiльно так!.. Неволя - повiльна смерть. Я знаю це по собi...
   - Ну, ви поет, художник... Селяни ж просто трудяться...
   - Ой не кажiть! - примружив гостро очi. - Послухали б ви у  корчмi,  за
чаркою...
   - I в нас? - спитав стривожено господар дому.
   - Всюди.
   - Щось я не чув...
   - З панами потiм буде про це розмова, - сказав Тарас  сердито.  -  Якщо
вони не втямлять, що  володiти  ближнiми  -  ганебно,  пiдло,  смертельний
грiх!..
   Самойлов знiтився, ще дужче вгруз у крiсло. Тарас збагнув, що перебрав,
картаючи цю  врештi-решт  порядну,  м'яку  людину  за  зло,  содiяне  всiм
панським кодлом.
   - Вибачте... - озвався. - Я накинувся  на  вас,  бо  ви  потрапили  пiд
руку...
   Старий всмiхнувся сумно.
   -  Як  будете  такий  прямий,  одвертий  iз  усiма,   самi   в   неволю
вскочите,сказав невдовзi тихо.
   - Усi довкруг настраханi, сидять-тремтять  чи  просто  удають,  що  все
гаразд, а дехто жде, щоб нiмцi його навчили вольностi!.. Послухав я  мужiв
учених ки?вських, що ?здили в чужi  кра?,  -  i  смiх,  i  грiх!..  А  наш
великомудрий Панько Кулiш склада? пишнi оди дiлам давно минулим i  ставить
хрест, поплакавши, на Укра?нi-мученицi, що вже почила з миром!..
   - Ви вiрите в ?? прийдешню долю?
   - Народ наш ще пiднiметься, змете ганьбу крiпаччини,  самодержавства  i
явить свiту свiтле сво? лице!..
   - Що ж, зичу вам дожити до тих часiв... - устав Степан Никифорович.
   - I ви, дасть бог...
   - На жаль, Тарасе, я вже старий, - розвiв руками, нiби даючи змогу йому
побачити сво? лiта. - Та й що мене чека? у тiм раю? Жебрацька торба?..
   - Слухайте, та це ж чудова думка: усiх панiв пустити на рiк  чи  два  з
торбами! - всмiхнувся на те Тарас. - Щоб взнали на власнiй  шкурi,  як  то
жилось по ?хнiй милостi сердешним людям.
   - Пустите мене тодi погрiтися  бiля  сво??  грубки?  -  спитав  не  без
лукавства Степан Никифорович.
   - Ви добрий, вам не треба  буде  ходить  пiд  вiкнами,  -  обняв  Тарас
старого. - Народ у щастi милостивий...
   Вечеряти не захотiв. Сидiв собi пiд грубкою, в самотинi,  не  запаливши
свiчки, що бовванiла на  тлi  вiкна,  засiреного  останнiм  тихим  свiтлом
минаючого навiки дня, i слухав власну душу.  Думки  пливли  неквапно,  усi
важкi, як чорнi осiннi хмари... Iнодi зривався вiтер  розпачу  й  гнав  ?х
шалено, збурено, аж поки знову гору не брала втома  й  вiчно  жива  надiя.
Закинутий у це село, в цей дiм, у цю кiмнату,  спокiйно  змiг,  без  су?ти
розглянути довкiльний свiт, тверезо, без iлюзiй поцiнувати, людей, з якими
вiд дня при?зду на Укра?ну вiн зустрiчався, пив, ?в, бесiдував про се, про
те й найбiльше - про заповiтне, i враз вiдчув, що вопi? в пустелi. Нi, вiн
не був, мов той пророк, зневажений або побитий  каменями.  Його  прихильно
слухали, захоплювалися його поезiями й робили все, аби не мав  нi  в  чому
скрути або нестачi, i все ж вiн бачив, вiн розумiв, що голос  його,  думки
щезають десь у безкра?й безвiстi. При тому слава його росте,  поширю?ться,
його книжки читають i переписують пани, мiщани, вбогий, простий  народ,  а
зла довкiл не менша?, а пан,який  так  мило  i  щиро  так  проймався  його
поезi?ю i вiд розчулення пускав сльозу, - дере так само шкуру з  обiдраних
крiпацьких душ, а змiй-нагай гуля? собi по спинах, а  покритки  бiжать  на
став топити свою ганьбу!..
   Пiдхоплений поривом гнiву, швидко пробiг кiмнатою i  сiв  у  крiсло,  з
якого встав недавно Степан Никифорович. Схопився з крiсла...  Що  ?м  його
плачi, його палкi молитви за рiдний край, зневажений та  упослiджений,  за
люд нiмий, що в пiсню-думу вилив не тiльки радiсть або журбу, а  й  давню,
кров'ю писану, свою гiрку iсторiю! У ?хнiх панських душах щось  збереглося
вiд поколiнь, якi жадали волi, вiд козарлюг,  що  в  бiй  iшли,  жартуючи,
немов були безсмертнi. Та  бiльше  в  них  жадоби,  пихи  й  страху  перед
найменшим братом, тим гречкосi?м, смердом, з чийого поту вони живуть!..
   Вiдчувши дрiж у тiлi, пройшов до грубки й сiв на ослiн, притиснувся  до
теплого твердого каменю. Твердь... Мiць...  Так,  сила  тiльки  в  ?дностi
живих, i мертвих, i ненарожденних! Народ - ?дина жива  рiка,  i  всi,  хто
прагне вирватися з ?? швидкого плину чи упокорити ??  могуть  для  власних
благ, то тiльки пiна, смiття...
   Метнувсь до столу, швидко добув вогню i запалив воскову свiчку. Запахло
лiтом, медом... Вмочив перо в чорнило й на аркушi, який лежав  напоготовi,
поквапно вивiв назву: "I мертвим, i живим, i ненарожденним землякам мо?м в
Украйнi i не в Украйнi мо?  дружн??  посланi?".  Спинив  перо,  що  прагло
почати вiрш, задумався... У бiблi? сьогоднi вiн зустрiв слова, що  вразили
його глибоким смислом i простотою... В них буде ключ до твору, пролог його
посланiя... "Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавидит, ложь
есть". Глибоко ти, Iоанне, проник у суть людських вза?мин,  ти  нiби  знав
бiду Вкра?ни, почув ?? через столiття, що тiльки ще зароджувалися в  хаосi
свiту!.. Ти лиш вiдчув, апостоле, а нам на долю випало прожить життя у цiй
юдолi печалi й слiз...
   Гойдався вогник свiчки, i в такт йому гойдались  тiнi.  Вiкна  темнiли,
мов двi чорнi хоругви... Ще день минув, похмурий, зимовий день...
   Так i почав, не мудрствуючи лукаво, з життя,  iз  того,  чим  виповнена
була душа:

   / _смерка?, i свiта?,_
   _День божий мина?,_
   _I знову люд натомлений_
   _I все спочива?._
   _Тiльки я, мов окаянний,_
   / _день i нiч плачу_
   _На розпуттях велелюдних,_
   _I нiхто не бачить,_
   _I не бачить, i не зна? -_
   _Оглухли,, не чують,_
   _Кайданами мiняються,_
   _Правдою торгують..._

   Спинив перо, уважно перечитав й  вiдчув,  як  вiрш  злива?ться  з  його
?ством, а вiн iз вiршем. Те, що витало тiнню, якимсь туманом,  думкою  без
плотi й кровi, враз набуло  реальних  рис,  окреслилося  i  стало  фактом,
явищем...

   I господа зневажають, -
   Людей запрягають
   _В тяжкi ярма..._

   Вони йому постали перед очима, цi просвiтителi, отцi  народу  й  просто
пани, панки та пiдпанки, насадженi по всiй землi вкра?нськiй на острах  ?й
i на покуту ?? трудящим людям. Вiн збурився вiд тих тупих,  вдоволених  чи
хижих пик i вдарив гнiвно, пристрасно пером - сво?ю збро?ю. Слова  ставали
мiцно, за рядом ряд, шикуючись в повстанську дужу лаву. Полк за  полком!..
Вже зблискували  списи  та  шаблi,  чувся  далекий  гул  кiнноти...  Ревли
гармати, димом заслало сонце!..
   Стомлений,  поклав  перо.  Оглянувся...  Вiд  свiчки  лишилась   тiльки
половина, хоча писав, здавалося,  не  бiльше  кiлькох  хвилин...  Заплющив
очi... Товпище шовкових, ситих,  пещених  пливло  повз  нього,  шкiрилося,
кричало щось, смiялося... Поглянув ?м пiд ноги й жахнувся - спини! Латанi,
в кривавiм струп'?, чорнi вiд бруду й поту!.. Господи, твоя  це  правда  й
воля?..

   _Схаменiться! будьте люди,_
   _Бо лихо вам буде._
   _Розкуються незабаром_
   _Закованi люде._
   _Настане суд, заговорять_
   / _Днiпро, i гори!_
   _I потече сторiками_
   _Кров у син? море_
   _Дiтей ваших!.._

   У чорнiй, густiй пiтьмi озвався глухо пiвень. Потому другий, третiй...
   А вiн писав, шмагаючи нещадним, щирим  словом  гординю  можних,  вперто
знiмав з очей полуду у тих, хто прагнув бачити народ i край свiй  iстинно,
а не в туманi казки й замилування його iсторi?ю. I гнiвно кидав  правду  в
осклiлi очi iнших:

   _Чого ж ви чванитеся, ви!_
   _Сини сердешно? Украйни!_
   _Що добре ходите в ярмi,_
   _Ще лучче, як батьки ходили._
   _Не чваньтесь,__ з__ вас деруть ремiнь,_
   _А з ?х, бувало, й лiй топили..._

   Вiн прочитав, вiн вивчив, як "Отче наш", ту давню славу-муку, вiн бачив
сам, як нiмець копав на  Сiчi  бульбу,  на  тiй  землi,  що  кров'ю  злита
щедро!.. Боролися i доборолись ясновельможнi!..

   _Отак i ви прочитайте,_
   _Щоб не сонним снились_
   _Всi неправди, щоб розкрились_
   _Високi могили_
   _Перед вашими очима,_
   _Щоб ви розпитали_
   _Мученикiв: кого, коли,_
   _За що розпинали!.._

   Потрiскуючи, погасла свiчка.  Власне,  вона  згорiла.  Чорний  шматочок
гноту хитнувсь i впав у  зрiджений,  прозорий  вiск.  З  куткiв  до  столу
ринулась важка пiтьма, накрила все й затихла...
   Дiстав з шухляди  свiчку  i  запалив.  Поволi,  нехотя,  аж  нiби  щось
бурмочучи, тьма вiдповзла вiд столу, i з не?  виплив  Якiв  де  Бальмен  -
живий, веселий,  далi  -  Кулiш,  Сенчило,  Забiла  Вiктор  та  Кухаренко,
Бодянський, Щепкiн, Максимович...

   _Обнiмiте ж, брати мо?,_
   _Найменшого брата, -_
   _Нехай мати усмiхнеться,_
   _Заплакана мати..._

   Писав, i сльози застували  йому  папiр.  Крiзь  них  вiн  бачив  обшири
степiв, лiсiв, людей, що йшли, спiваючи веселе щось... Над ними  простерло
сонце променi, як добрi,  нiжнi  руки...  Ген  стороною  сiявся  ласкавий,
теплий дощик, i, мов зелене море, гойдався лан пшеницi, цвiли садки...

   / _оживе добра слава,_
   _Слава Укра?ни,_
   _I свiт ясний, невечернiй_
   _Тихо засiя?..._
   _Обнiмiться ж, брати мо?,_
   _Молю вас, благаю!_

   Сидiв незрушно, доки видiння  те  розтало  й  лишилися  кiмната,  стiл,
тремтливий вогник свiчки та аркушi з його посланням до землякiв.  Зiтхнув,
неквапно вмочив перо i написав пiд ним набряклою за нiч рукою: "14  грудня
1845, В'юнища". Поклав перо й заплющив  очi...  Холодно!..  Отой  вечiрнiй
недобрий дрiж вернувся знову в тiло. Неначе ждав кiнця роботи. Грубка вже,
мабуть, вичахла...
   Дмухнув на свiчку, звiвся i пiдiйшов, хитаючись, мов  на  похмiлля,  до
вiкна. Надворi випав свiжий, пухнастий снiг!.. Земля стояла бiла, святкова
вся, врочиста... Його земля!.. Як холодно... Аж зуб на зуб не попада?... А
в хатi - морок... Свiчка димить iще...  Й  нiде  нiкого!..  Грубка,  i  та
холодна...
   Вдягнув кожух, залишений йому Андрi?м, i сiв у крiсло... Може...

   _Обнiмiться ж, брати мо?,_
   _Молю вас, благаю!.._

   ...Самому iнодi ставало страшно... Вiршi його  замучували.  Вже  третiй
мiсяць. Злива!.. Де б вiн не був, що б не робив, терзають душу, пестять  i
рвуться, рвуться на бiлий свiт. Захворiв, схуд, знесилився, а ?м байдуже -
в'ються круг голови, вихлюпуються на бiле поле  аркушiв  i  кидають  його,
спустошеного, напiвживого, в болючий сон... Все почалось з двох  вiршiв  -
таких собi, повчальних, нiби притчi,  -  та  як  пiшло,  завирувало,  наче
гiрська рiка. Найпершим з'явився "Гус", чи "?ретик",  а  там  "Невольник",
"Кавказ",  "I  мертвим,  i  живим...",  "Холодний  Яр",  десяток   псалмiв
Давидових, "Три лiта"!.. Щодня, щоночi - вiршi!..
   Степан Никифорович послав гiнця у Переяслав до  Козачковського,  й  той
прилетiв негайно. На санях,  весь  заснiжений  i...  переляканий.  Жбурнув
кожух на лавку, приклав до  лоба  руку,  яка  здалась  Тарасовi  холодною,
неначе лiд, i мовив тут же з докором:
   - У тебе жар!
   Зняв ковдру й рвучко притис холодне вухо до грудей...
   - Никифоровичу! - гукнув невдовзi. - Коней  не  розпрягайте!  Я  заберу
негайно його з собою. Швидше несiть кожухи, ковдри - усе, що ?!
   - Спитав би хоч, чи згоден з тобою ?хати... - всмiхнувся йому Тарас.
   - Жарту?ш? А тут уже дiйшло до того, що хоч  бери  й  складай,  небоже,
свiй заповiт...
   - Я ж не Тарновський чи Галаган... У мене ? на цьому свiтi  лише  одна,
своя, душа...
   - Вона дорожча тисячi! А ти ?? не бережеш...
   - Збери мо? папери. Он, на столi.
   - О господи! Це все написане тобою тут?
   Лише кивнув. Знесилився, мов нарубав двi хури дров.
   - Ну як там твiй домашнiй шарварок, вже закiнчився? - спитав,  як  сани
рушили й не видно стало за поворотом вулицi сiм'?  Самойлових,  що  вийшла
вся його провести.
   - Твоя кiмната зроблена - не потерпай, - сказав Андрiй.
   - Як жiнка, дiти?
   - Голубе, сидiв би ти в сво?х кожухах тихо! Мороз,  а  в  тебе  он  жар
який...
   - Що чути в свiтi?
   - Кажуть, поет Шевченко утнув пiвкопи вiршiв. Тепер чекай ново? книжки!
   - Всу?... - зiтхнув Тарас. - Не буде ??, Андрiю...
   - Мало ще написав?
   - Нi... Все воно не для цензури, писане, сказати можна, кров'ю...
   Рипiли сани, форкали й бряжчали збру?ю прудкi, веселi конi,  зi  звивин
шляху бачив  хрести  церков,  довкiл  яких  кружляли  чорним  вихором  ро?
ворон...
   - Чого вони так кружеляють? - спитав Андрiя.
   - Була колись пожива. Вони живуть по триста рокiв нiбито.
   - Поживи ?м тут вистачало... Скiльки  лягло  кiстьми  й  пролито  кровi
скiльки!.. Слов'янсько?, Андрiю, кровi. Й за що?
   - Живемо ж...
   - Скнi?мо! В неволi навiть звiр  не  живе,  Андрiю,  вмира?  з  туги...
Двадцять чотири роки, брате, я був рабом, я  знаю,  як-то  тяжко  на  свiт
дивитись з клiтки!..
   - Тепер ти вiльний.
   - Тiлом. Душа ж моя кружля над рiдним кра?м, немов прикута, й плаче над
поневоленими...
   Притихли.
   Сани вихопилися на вкочену дорогу-греблю, i  конi,  вабленi  вiвсом  та
теплим стiйлом, побiгли швидше.
   Знову найшло липке безсилля. У грудях,  там,  де  серце,  iз  порожнечi
нiби, з'явився-виплив занудний бiль, i свiт розмився...
   - Скоро вже, потерпи... - долинуло  з  того  хаосу.  Глухо  зашелестiли
крила... А-а, це старi ворони з мiстерi? "Великий  льох"!..  Розкаркалися,
розкружелялися... Киш, Киш!.. Ви ж бачите,  що  я  живий!..  Ворони  стали
лiрниками... А тi  -  пташками-душами...  I  справник  бренькнув  струнами
старо? кобзи й пiшов навприсядки довкола льоху:

   _Ой гоп того дива!_
   _Наварили ляхи пива..._

   А свiт схитнувсь, обрушився...
   Прийшов до тями в хатi, у лiжку вже, на подушках.
   - Ху-у, як ти мене злякав!.. - зiтхнув Андрiй, всмiхнувшись. - Привiз -
а вiн щось марить, кличу - не одзива?ться...
   Хотiв також всмiхнутися, проте не змiг. В якомусь мревi бачив  обличчя,
руки друга i  кварту  з  чимось  теплим  i  гiркуватим,  яке  йому  давали
випити... Ковтнув два рази й стомлено заплющив очi.
   - Ну, не дурiй, Тарасе, - вмовляв його суворий голос. - Пий цей узвар з
цiлющих трав - поможе... Коли тобi себе не жаль, то  пожалiй  мене  й  мою
родину. Як, не дай бог, не видужа?ш - менi тодi хоч з мосту в воду! Лiкар,
який не змiг порятувать Шевченка, то вже, вважай, пропащий чоловiк...
   - Гадав, що ти про мене дба?ш... - тихо сказав Тарас. - А ти... -  таки
всмiхнувся.
   - Ну й молодець! - зрадiв Андрiй.  -  Ковтни  iще...  Спасибi!..  Тепер
спочинь, а я сходжу i принесу тобi чогось смачненького.
   Вiн швидко й легко вийшов.
   Тарас  оглянув  хату.  Охайно  вимазанi  високi  бiлi  стiни,  завiшенi
бiленьким чимось вiкна... О, стiл новий! Письмовий, мабуть,  куплений  для
нього... Свiте ясний! Щастить йому на друзiв i  на  добро...  А  на  столi
розкладенi (як у В'юнищi!) його папери... I каламар чека? його пера...
   Ввiйшов Андрiй, принiс борщу й печенi.
   В прочинених дубових дверях - цiкавi личка, шепiт.
   - Тпрусь звiдсiля! - не зло пужнув ?х батько.
   - Умру бездiтним... - тихо сказав Тарас. - Не буде кому й згадати...
   - Справдi, таки загаявся у парубках. Бо?шся пут Гiменея?
   - Боюсь дурно? жiнки... Й чомусь мене бояться...
   - Дiвчата?
   - Нi, - всмiхнувся, - батьки дiвчат... Вiддав би за мене  доньку,  якби
була на виданнi? - спитав похмуро.
   - Хто зна...
   Розмова згасла. Дружба, виходить, дружбою... Чого вони  сахаються,  мов
прокаженого, коли заходить мова про ?хнiх дочок?..
   - Отак, зручнiше сядемо i ?стимемо... - залебедiв, як до дитини, лiкар.
   - Я встану.
   - Нi. Тобi лежати треба, - спинив рукою. - Скоро ти пропотi?ш,  а  там,
дивись, i стане легше... Який у бiса був би я тобi друг, щоб  не  поставив
тебе на ноги!
   - А доньки, бач... Чому, чому? - не витримав.
   - Не час про це... - уник зустрiтись поглядом.
   - Нi, ти скажи! Я хочу знати правду.
   - Ну, що ж... - присiв на лiжко, аж  у  ногах.  -  Дружина  -  це  сво?
гнiздо, а в ньому дiти з ротиками, в якi щодня потрiбно щось укинути. Ти ж
- горда, вiльна птаха;  сьогоднi  тут,  а  завтра  там...  Не  варто  тобi
одружуватися, не вийде з цього дива нiчого путнього. I це не все, - не дав
сказати слова наперекiр. - Гада?ш, я не знаю, чого ти ходиш нишком мiж люд
простий, в шинки, цехи, на ярмарки?.. А кожен  батько  хоче  сво?й  дитинi
щастя...
   -  То  що  ж  менi  валятися,  немов  гнила  колода?  -  спитав  Тарас,
обурившись. - I лупати на те очима, як гине все в неволi?
   - ?ж борщ, видужуй швидше, а там уже що  бог  дасть,  -  притишив  його
Андрiй. - Орловi - орлиний лет!..
   Коли Андрiй, забравши посуд, вийшов, заплющив  очi._  _Втома  лягла  на
нього хмарою, обволокла... Одна лиш думка борсалася, не пiддавалась. Думка
його невтомна. Навiть коли вiн спить,  вона  працю?.  Часто  посеред  ночi
будить його й примушу? щось записати... Воiстину, я сплю, а серце  мо?  не
спить, як сказано в "Пiснi пiсень"!..
   Смiялися десь дiтлахи, рипiли сани, гупали копита коней... Раз  по  раз
чувся гортанний крик вороння...
   - Не спиш? - ввiйшов Андрiй.
   - Нi...
   - Я пiду до хворого, а ти поспи.
   - Насплюся ще... Ти як гада?ш; пишуть на тому свiтi вiршi?
   - Жарту?ш - отже, будеш уже одужувати.
   - Зустрiнеш якось батюшку, то запитай. Якщо не пишуть,  то  я  не  буду
квапитись у райськi кущi.
   - Тобi туди ще ранувато, - буркнув. - Теж дiд менi знайшовся...
   I знову вiн лишився сам. Точнiше - на самотi з  думками.  Скiльки  себе
пригаду?, не  просто  жив,  а  кожну  подiю,  явище,  почуте  свiже  слово
перемелював на колах[9] думки, дошукуючись до  пота?много.  Вiд  цього  ще
нiколи не мiг втекти, хоч прагнув уже не  раз.  Ця  осiнь  була  найважча,
проте й найрадiснiша, бо вiн не просто  думав  або  боровся  з  думами,  а
виливав тi труднi думи рядками вiршiв. Вони самi пливли, лилися,  змучуючи
його до краю. Влiтку, як був  здоровий,  дужий,  шалена  муза  рiдко  його
провiдувала;  була  ласкава,  тиха...   Чому   ж   вона   так   збурилася,
захвилювалась, кинулася йому в обiйми? Не навеснi, як все пробуджу?ться  i
зацвiта?, прагнучи життя й свого  продовження,  а  сльотяно?  осенi,  коли
багно, дощi, опале пожовкле листя!..  Може,  вона  вiдчула  недобре  щось,
дiзналася в богiв про те, чого не вiда? нiхто iз смертних?..  Може...  Нi,
це пусте! Вiн, справдi, ще не старий... Чому ж тодi так  напосiлась  муза?
На хворого, на ледь живого!..
   Йому зробилось холодно. Укрився краще ковдрою, прислухався до метушнi в
будинку. Напевно, дiти вбiгли знадвору в хату... А раптом цi  поеми  i  цi
жагучi вiршi - його остання  пiсня,  крик  лебединий  його  душi,  що  вже
вiдчула холодний подих смертi!.. Бридня! Здоровий i  молодий!..  А  другий
мiсяць хворий... В дорозi он, знепритомнiвши, злякав Андрiя...  Хто  ж  це
згадав сьогоднi про заповiт? Таки ж Андрiй, як забирав додому... Тодi  вiн
теж злякався, бо поспiшав, як на пожежу...  Господи,  рiздво  ж  сьогоднi!
Вранцi  його  вiтав  Самойлов,  i  линув  з  церкви  дзвiн-передзвiн...  А
Козачковський про все забув, окрiм його хвороби... I  згадував,  зда?ться,
смерть... Нi, лиш сказав, що, не дай бог, не видужа?ш... Бо?шся  смертi?..
Вигадки! Я ж молодий... Вмирають ще й молодшi... Менi не можна, бо  ще  не
виконав свого призначення на цiй землi... Подбав би ти про власну душу!  В
пеклi... Якщо умру, я мушу побачить бога!..  Нащо?..  Знiму  йому  з  очей
полуду  панську,  щоб  подивився,  до  чого  вiн  довiв  людей  i   землю!
Всемилостивий i любомудрий!..
   Вдарили врочисто дзвони, кличучи  святковий  люд  на  вечорову  службу.
Дзвонили в усiх церквах, i той перегук, на диво, лиш пiдсилював  небеський
поклик, створював високодумний настрiй в його душi. Вiн нiби бачив вулицi,
якими йде в собори люд  переяславський,  самi  церкви,  дзвiницi,  з  яких
налякано знялись ворони й хмарою закружеляли в небi...
   Нараз йому вiдкрився той самий вид  вже  здалеку,  iз-за  Днiпра...  Як
влiтку - з травою, з листям, з пахощами, з блакиттю  рiчки...  Дзвони  так
само враз притихли, мов долинали iз далини...  Два  соколи  робили  плавнi
кола над Альтою i Трубежем... Зi степу бурхав теплий, пропахлий  цвiтом  i
полином козацький вiльний вiтер... А небо, небо!..
   Сльози йому заслали очi. Намацавши рукою ковдру, стягнув  ??  i  сiв  у
лiжку. Потiм став на пiдлогу. Чуючи ногами фарбу холодних дощок, дiйшов до
столу й, взявши папiр та перший-лiпший  олiвець,  якi  лежали  напоготовi,
вернувся в тепле сво? пристанище...  Видiння  ще  стояло  перед  очима,  i
чулись дзвони, й соколи ширяли в небi...
   Змахнув сльозу, затис в ослаблих пальцях олiвець i доторкнувся  ним  до
паперу...

   _Як умру, то поховайте_
   _Мене на могилi,_
   _Серед степу широкого,_
   _На Вкра?нi милiй,_
   _Щоб лани широкополi,_
   _I Днiпро, i кручi_
   _Було видно, було чути,_
   _Як реве ревучий..._

   Вiдчув, що стало тихо. Передзвiн змовк... На небi вмощувалися зручнiше,
щоб слухати церковнi спiви сво?х рабiв... I тут неволя, гноблення!..  Раби
господнi... Боже, то ти створив собi  раба?..  А  ми,  сердешнi,  молимося
тобi, блага?м правди i милосердя! А ворон, кажуть, вороновi...

   _Як понесе з Укра?ни_
   _У син?? море_
   _Кров ворожу... отойдi я_
   _I лани, i гори -_
   _Все покину i полину_
   _До самого бога_
   _Молитися, а до того_
   _Я не знаю бога._

   Сльози вже не туманили йому очей. Вiн бачив ширше, далi, за  виднокруг.
Так нiби насправдi вмер, i, линучи на небеса, душа його дивилася на рiдний
край, який вона любила i за який готова була на все. Iз високостi  неба  з
журбою зорив на люд убогий, закутий люд, який живе для того, щоб  годувати
сво?х катiв... Не визволив! Не розбудив!.. Хоч щиро прагнув дати  усiм  ?м
волю... Власне, для того й жив!..

   _Поховайте та вставайте,_
   Кайдани порвiте
   _I вражою злою кров'ю_
   _Волю окропiте._
   _I мене в сiм'? великiй,_
   _В сiм'? вольнiй, новiй,_
   _Не забудьте пом'янути_
   _Незлим тихим словом._

   Заплющив очi. Серце ще пломенiло, гупало у дзвiн грудей,  а  думка  вже
спадала, немов осiннiй побляклий лист. На диво, не почувався втомленим, ба
навiть хворим. Може, для того вiн i занедужав, щоб написати цей заповiт!..
   - Ну, як ти тут? - зi свiчкою в руцi поквапно ввiйшов Андрiй.
   Всмiхнувшись, подав йому написаний допiру вiрш.
   Iз вулицi долинув спiв колядникiв...
   Прислухався. Якiсь слова незвичнi...  Й  мотив  сумний;  неначе  це  не
рiздво, а день скорботи... Й хто тут, у Переяславi, затяг тако? дивно??..

   _То не ветер ветку клонит,_
   _Не дубравушка шумит..._

   Перевернувся на лiвий бiк i - вгледiв грати,  камеру.  Спiвали  десь  у
коридорi. Ледь чутно, майже пошепки. Печалились солдатськi душi, згадували
сво? гнiздо, з якого ?х забрали на двадцять п'ять гiрких,  нещадних  рокiв
чи й на закланi?... Останнi днi не  може  вiн  спокiйно  дивитися  на  цих
нещасних, на ?хн? нежитi?. Передчуття чи  просто  жаль?..  I  камера  йому
обридла. Не те, щоб  вiн  ??  любив  ранiше,  -  сприймав  спокiйнiше,  як
вимушене й невiдворотне зло. Скорiше б уже кiнчалось слiдство. А там -  що
бог дасть!.. Бог в iпостасi Миколи Першого, Орлова, Дубельта... Вони тепер
для нього важать бiльше, нiж бог-отець, бог-син, бог-дух святий... А це  -
чертоги ?хнi, чистилище, коли за Данте... Грати - мов павутина... Який  же
?х снував павук?.. Ще й тiнь оця...
   I вiн заплющив очi, аби таки заснути. Чи повернутися  на  береги  свого
Днiпра, на милу свою Вкра?ноньку, яку йому  чи  й  доведеться  колись  iще
побачити...
   ...Коли  людина  пише  свiй  заповiт,  сумлiння  ??   загострю?ться   i
вiднаходить у су?тi прожитих днiв щонайприкрiший для  не?  грiх.  Це  може
бути й щось незначне, проте важливе для спокою ??  душi.  Хворiючи,  Тарас
згадав iз жахом, що вiн i досi не побував у Нiжинi, де вчителю? його  Iван
Максимович, його Соха-Сошенко! Це  вiдкриття  так  вразило,  що  вiн,  уже
одужавши, сам не посмiв з'явитися тому на очi, а з'?здив спершу в  Iскiвцi
i  запросив  Чужбинського,  з  яким  ще  в  жовтнi  змовився  по?здити  по
Укра?нi...
   I ось вони, гульнувши в Лубнах на ярмарку, помчали в славний Нiжин.
   В Прилуках ?м перепрягли коней. I хоч була глибока,  ще  й  темна  нiч,
Тарас рiшуче стрибнув на снiг.
   - Вилазь, Сашко, походимо, - смикнув за руку приятеля.
   Той неохоче вибрався з-пiд накриття, кахикнув i,  зачепившись  за  щось
полою, незграбно злiз.
   - Отерпли ноги, - буркнув.
   - Ну ж, ну ж! - потяг його слизьким двором.
   - Ой леле! Впаду i лусну... Годi! -  розвеселився-таки  Чужбинський.  -
Глянь-но, невже свiта??
   - Випив ти забагато вчора, воно й того...
   - Так нi ж, таки розвидню?ться!
   Тарас облишив приятеля  i  став  також  вдивлятися.  Десь  за  будинком
станцi? росла тремтлива заграва.
   - Там щось горить!
   - А й справдi...
   Полишивши свою кибитку й пожитки в  нiй,  вони  побiгли  споро  на  той
"свiтанок" i вже на другiй вулицi побачили вогонь i дим, якi валили з даху
непоказно? хати.
   - Вейс мiр! Вейс мiр! - волала жiнка, бiгаючи тiсним подвiр'ям.
   Тарас притьмом метнувся в сiни, намацав хатнi дверi й рвонув за клямку.
Постояв мить, щоб звикли очi, й крикнув:
   - Чи ? тут хто?!
   Нi звуку. Гукнув iще раз, потiм згрiб на лавi одяг, поклав на  стiл  i,
загорнувши в обрус, понiс iз хати. В сiнях зiткнувся з кимось.
   - Скриньку! Ви там не брали скриньку?
   - Нi!
   - Ой-йо-йой!
   Надворi вже зiбрався натовп. Дехто носив у вiдрах воду i заливав, хтось
кидався в огонь i дим, рятуючи убогий скарб, та бiльшiсть стояла й  мовчки
стежила, як знищу? вогонь чуже пристанище.
   - Ну що ж це ви! - гукнув Тарас.
   - Ми православнi, пане, а вiн - iудей...  -  розвiв  руками  дядечко  з
хрестом на голих грудях, що випиналися з кобеняка.
   Лише махнув рукою i знов побiг до хати.
   Як винесли все, що змогли (упали крокви й стеля), Тарас дiстав  хустину
i витер пiт та сажу. Вiддихався i кинув гнiвно в натовп:
   - Хто б не була людина,  коли  в  бiдi  -  вона  нам  брат  найближчий!
Прийшли, аби потiшитися?
   - Так Мошко ж, пане...
   - Людина вiн, як я, як ви, та ще й бiдак! Допоки люди вбогi не  стануть
тягти в один гуж, не буде в свiтi правди!..
   - Ходiмо швидше. Коней вже запрягли,  -  торкнув  його  Чужбинський.  -
Квартальний он наставив вуха...
   ?хали якусь часину мовчки. Тарас був прикро вражений пригодою в  нiчних
Прилуках, а в Олександра рильце було в пушку. Нарештi, вiн заговорив:
   - Не знав, що ти такий смiливий, аж вiдчайдушний.
   - Стоять, спокiйно дивляться... Ганьба!.. - озвався нехотя. - Та й  ти,
Сашко...
   - З дитинства боюсь вогню. Горiли колись i ми...
   - Як хитро всiх розвели по вiрах, мов по в'язницях!.. Кожен страждай  i
гинь окремо... Ти - iудей, ти - православний, а  ти  -  католик.  Тяжко  -
хапай за чуба Мошка чи Казимира й помщайсь на ньому!..
   - Хто ж нас розвiв?
   - Царi, пани.
   - Таж вiри цi споконвiку...
   - Чому ж вiд них так тягне панським духом?
   Чужбинський не вiдповiв.
   Полями мела поземка. В небi на сходi сонця бiло займався день...
   Що вiн, Тарас Шевченко, у Нiжинi, його мiсцевi  шанувальники  дiзналися
десь за годину.
   Першим прибiг студент лiцею князя Безбородька Микола Гербель. Вгледiвши
бiля  вiкна  поета,  вiн  розгубився,  почервонiв.  Хотiв,  напевно,   хоч
привiтатися, але не мiг, лиш ворушив губами.
   - Заходь, заходь, юначе, - прийшов йому на допомогу. -  Пробач,  що  ми
ось з Олександром Степановичем ще не при фраках... Тарас, - подав правицю.
- А як тебе назвали батько-мати?
   - Микола я... - спромiгся-таки на слово. I враз його немов прорвало:  -
Господи! Невже я справдi бачу Кобзаря? Аби ви тiльки знали, як люблять вас
у  Нiжинi!  Студенти  вашi  вiршi  напам'ять  знають,  кожен   в   кiлькох
примiрниках  переписав  i  розiслав  знайомим,  рiдним  i   "Кобзаря",   i
"Гайдамакiв"!..
   Тепер Тарас знiяковiв. Вiн чув не раз похвали сво?й поезi?,  але  тако?
пристрасно? i по-дитячи щиро? ще не було.
   - Чим пригощатимемо ми дорогого гостя? - спитав Чужбинського. -  Чайком
чи ромом?
   - Дякую. Не клопочiться. Рому я не вживаю, а чай  вже  пив.  Ви  лiпше,
коли такi ласкавi, щось напишiть ось до альбому...
   Дiстав з-за пазухи грубенький зошит i простягнув поспiшно Тарасовi.
   - Що ж написати? - тихо спитав Тарас.
   - З нових поезiй, прошу.
   Згадавши раптом, що тут, у Нiжинi, в  лiце?  князя  Безбородька  колись
навчався Гоголь, Тарас узяв перо, вмочив його в  чорнило,  що  й  тут  уже
стояло напоготовi, i написав в альбом рядки iз вiрша,  присвяченого  цьому
титану.
   До номера, сяк-так постукавши, тим  часом  вбiгло  душ  шiсть  чи  сiм.
Студенти, якiсь пани. Хтось упiзнав Чужбинського, а хтось  його,  зчинився
гамiр, шарварок...
   Тiльки на другий день Тарас спромiгся вийти на божий свiт, щоб пошукать
Сошенка.
   Свiтило ясно сонце й дзвенiв капiж. Вже на пiдходi була  весна  -  пора
мандрiвок, зустрiчей. Мина? рiк, як ви?хав iз Петербурга, а  в  Чорноморi?
не побував...
   - Добридень вам! - спинив якусь бабусю...  -  Десь  тут  живе  Сошенко,
вчитель...
   - Iван Максимович?
   - Еге, еге.
   - Он дiм пiд в'язом, бачите? У ньому вiн i прожива?, Iван Максимович.
   Бабуся собi пiшла, а вiн стояв, дивився на чепурну оселю,  i  Петербург
його гiрко? юностi проходив тихо перед очима... I лiд Неви, i Лiтнiй  сад,
i перша зустрiч iз земляком, що повернув так круто його життя... Вже майже
вiсiм рокiв вони не бачилися! Яка ганьба... Не мiг тепер збагнути,  що  не
пускало його сюди... Невже Маруся й досi сто?ть мiж ними?.. Мабуть,  виною
тут живопис, точнiше, вiршi, якi й тодi вже владно вривалися в його  життя
i раз у раз вiдштовхували  на  другий  план  малюнки  та  малювання...  На
зустрiч з давнiм другом, хрещеним батьком себе такого, яким оце сто?ть  на
нiжинськiй зимовiй вулицi, вiн мусив би прийти художником, славетним учнем
Карла... А чий же вiн славетний учень  у  вiршуваннi?  Нiчий!..  У  цьому,
певно, i суть його метаморфози. Майстер не може бути чи?мось учнем, вiн  -
сам творець, початок, а не продовження... I не кiнець!..
   Всмiхнувся нежданiй римi... Хтось у  вiкнi  згойднувся  тiнню...  Може,
Iван Максимович?
   Сошенко  справдi  вибiг  йому  назустрiч.  Зрадiв  до  слiз.  Одразу  ж
затурбувався:
   - Чого це ти, Тарасе, такий блiдий?
   - Пусте! Хворiв.
   - Одужав?
   - Ти знав Андрiя Осиповича?
   - Нi...
   - Я й забув, що ти уже по?хав iз Петербурга... Так  лiкар  цей  живе  й
працю? нинi у Переяславi. От вiн мене й порятував... Ну, як ти тут, Iване?
- обняв Сошенка знову.
   - Живу... Вже, власне, я в Немировi. Затримався через хворобу...
   - Малю?ш?
   - Трохи.
   Лише тепер Тарас завважив, що друг його у чому був, у тому й вибiг.
   - Простудишся.
   - А я такий, - всмiхнувся Iван Максимович. - Прошу, прошу до хати!
   Iван постарiв вельми, проте  зробивсь  кремезнiшим  i  кращим  з  виду.
Мабуть, йому пiшло на користь життя у Нiжинi, на Укра?нi.
   Будинок мав свiтлицю та двi кiмнати, дверi в якi вели  з  свiтлицi.  Не
розкiш, хоч i краще того, де жив у Петербурзi.
   - Серденько, це пан Тарас Шевченко, - пiдвiв Iван  Максимович  його  до
русо?, низько? станом жiнки.
   - Який у бiса iз  мене  пан...  -  зустрiвся  з  синiм  поглядом.  Узяв
пухкеньку ручку й поцiлував.
   - Менi Iван Максимович про вас не раз розповiдав, - сказала  просто.  -
Вiршi у вас такi всi жалiбнi...
   Вона дiстала хусточку i швидко вийшла у коридор.
   - А це мо? козацтво! - гукнув Iван, побачивши, як  вiдчинились  однi  з
дверей i на порозi стало одразу двiйко дiток; рожеволицих,  з  синiми,  як
льон, очима...
   Тарас добув гостинцi, якi припас ще у Лубнах, i дав малим Сошенкам.  Тi
узяли й вернулися в свою кiмнату.
   - Ти часу, брат, не гаяв, - сказав Тарас. - Не те що я.
   - I досi ще неодружений?
   - Нiхто не йде за мене.
   - Прибiдню?шся, - примружив очi Iван Максимович. - Я не забув...
   - Марусю? - здивовано спитав Тарас. - Послухай, коли б не знав,  сказав
би, що це вона!
   - Я однолюб.
   Хазяйка ввiйшла уже осмiхнена, тримаючи в руках карафу та скатертину.
   Обiд був досить скромний, проте смачний. Горiлка  добра,  нiжинська.  А
бесiда проста й привiтна. Згадували здебiльш столицю та Академiю, яка була
така близька й така уже далека...
   Надвечiр вийшли з хати i тут, на вольнiй волi, заговорили про наболiле.
   - Може, побув би ще?.. - сказав Iван.
   - Нi. Ми з Чужбинським йдемо сьогоднi в зiбрання  панства  нiжинського.
Ти будеш там?
   - Менi такi розваги не по кишенi.
   - А я ходжу. Цiкаво, зна?ш... Дивишся, на  що  зiйшли  нащадки  старшин
козацьких, i розумi?ш глибше, що з нами сталося, куди йдемо i як нам  далi
бути...
   - Ти все шука?ш правди, не вгомонився?
   - Хтось же ?? повинен колись знайти.
   - А як живопис? Щось я давно не чув про тебе як про художника...
   - Працюю в Ки?вi, художником Археографiчно? комiсi?, мандрую скрiзь  по
Укра?нi, дивлюся, мислю i прикидаю, як би його...
   - Купити добрий хутiр?
   - Нi, не вгадав, - нахмурився. - Моя турбота, як би  дать  людям  волю,
випрягти ?х iз крiпаччини...
   - Тихiше! Бачиш, ходять...
   - Я тихо й так, не бiйся.
   - Казав же я,  що  вiршi  тобi  нашкодять  тiльки,  що  ти  зiб'?шся  з
праведного шляху!
   - А де вiн, шлях той праведний? - спитав уже сердито.
   - Твiй шлях - живопис. Маючи такий талант малярський, займатись  чимось
iншим!..
   - У мене ? ще два таланти, - глухо сказав Тарас.
   - Аж два? Якi?
   - Один iз них - поезiя. А другий... Я не знаю, як зветься вiн. Можливо,
совiсть...
   - В чому ж вiн виявля?ться? Ти,  може,  став,  Тарасе,  писати  духовну
музику? - спитав Iван насмiшкувато.
   - Не можу я  спокiйно  дивитися  на  те,  як  гине  в  неволi  все,  що
вистраждав народ впродовж тяжких  столiть,  що,  власне,  ?  його  ?ством,
душею...
   - Тарасе, ти - художник, покликання тво? - святе мистецтво!
   - Мистецтво - це не iграшка, а боротьба за iстину. Байдужiсть -  смерть
для будь-якого виду цього дiяння, брате... В кого душа не рветься в бiй за
правду, той не митець. I не поет тим паче!..
   - Змiнився ти... - сказав Iван Максимович i посмiхнувся сумно.  -  А  я
собi учительствую... Плоджу дiтей...
   - Ти мiг би теж пiдпомогти... Студенти народ гарячий,  чесний...  Укинь
зерно - i вироста? колос...
   - А як мене за це в хурдигу  вкинуть,  хто  годуватиме  мо?х  дiтей?  -
спитав Iван Максимович.
   Йшли далi мовчки. Вечiр ставав усе густiший. Низькi, важучi хмари лягли
на них, на мiсто. Зривався вiтер.
   - Зранку була весна, а це зима вернулася, - сказав Iван.
   - Нема нiчого вiчного, як каже нам Соломон... Весна  прийде,  розквiтне
ще Укра?на...
   - Дай боже. Ти не гнiвайся... Я не борець... Прибили  нас,  поламали...
Ти бачив, як лама? в грозу хлiба? Он декабристи...
   - Ми мусимо пiдвестись знову, стати на рiвнi ноги!
   - Зламають ще раз...
   - Встанемо i пiсля того!
   - А як зiтруть з лиця землi?
   - Народ не можна стерти. Царя, панiв не стане, а люди будуть вiчно!
   I знову змовкли. Вiтер бив у лице, примушував схиляти низько голови.
   - Он твiй трактир, - сказав Сошенко, вказуючи на дiм, що був освiтлений
яснiше iнших. - Мабуть, я вже вертатимусь...
   - Ну що ж, вертайся.
   - Дiти... - розвiв руками.
   - Славнi вони у вас.
   - Пора й тобi пристати десь до берега. Не молодий.  Це  ж  котрий  тобi
пiшов?
   - За тиждень буде вже тридцять два... А може, брате, й краще, що я собi
бурлака. Сьогоднi тут, узавтра там - як вiтер!
   - Прошу тебе, побережись. Такi розмови, зна?ш... - подав холодну руку.
   - Побережусь, - обняв Тарас товариша. - Спасибi тобi за все!
   - Не гнiвайся...
   - Всього тобi найкращого!
   Провiв очима рiдну сутулу постать друга i рушив сам у хуртовину, що вже
гуляла вулицями...
   ...Чернiгiв, куди вони з Чужбинським помандрували з  Нiжина,  подарував
одразу двох чудових, щирих друзiв - Iллю й Андрiя Лизогубiв. Про  них  вiн
чув iще два роки тому вiд Р?пнiних, i сам ?м був знайомий по розповiдях iз
тих же вуст. Та по книжках. У Седневi, де вiн не був ранiше, його зустрiли
просто, без церемонiй, як добре знану й рiдну усiм людину. На другий  день
дали йому майстерню, - в якiй трудився iнодi Андрiй Iванович, молодший  iз
двох братiв, - замовили аж два портрети  та  ще  й  поклали  за  них  цiну
навмисне удво? вищу, нiж вiн просив...
   Iз кручi над ще закутим у кригу Сновом йому вiдкрився чарiвний  вид  на
рiчку, луки й  темний  сосновий  бiр,  що  пiдпирав  високе,  вже  весняне
блакитне небо. Верби хилили голе рожеве вiття, i в ньому,  наче  в  косах,
тремтiло, плуталося промiння...
   - Тут гарно в нас, - прийшов Андрiй  Iванович.  -  А  навеснi,  як  все
цвiте, як солов'?!.. - пiдвищив голос. - Сядеш отут на лавочцi  й  замреш,
п'ючи тi чари... Треба, щоб ви дiждались тут солов'?в!
   - Спасибi, - сказав Тарас, схвильований його  люб'язнiстю.  -  Я  радий
буду...
   - Ми вам не докучатимем. Пишiть собi, малюйте...
   - Не знаю, як i дякувати...
   - Нема за що. Ви трудитесь для нас усiх, а може, правду кажучи, й  один
за всiх.
   - Гада?те, що всiм усе байдуже?
   - Не зовсiм так, - нахмурився. - Багато з нас у серцi, там, де не видно
справникам та губернаторам, бунту?, чинить опiр  i  сподiва?ться  на  щось
таке, чого i сам не уявля? точно...
   - Ви теж?
   - Звичайно, - просто сказав Андрiй Iванович. - Мiй брат Iлля служив при
князевi,  як  той  був,  -  царство  йому  небесне,  -   ще   губернатором
Малоросi?...
   - То й що? - так само щиро спитав Тарас.
   - Тодi вони обо?, Р?пнiн i брат, хотiли звiльнить селян, одкрито про це
висловлювалися, i в Петербурзi те сприйняли ледь не за бунт.  Варвара  вам
не розказувала?
   - Вона всю прю iз князем обволiкала в якийсь туман.
   - Туману там i справдi було достатньо, - зiтхнув Андрiй Iванович.
   Вони пройшлися парком. Бiля крислато? старо? липи спинилися.
   - Це ж скiльки ?й? - спитав Тарас.
   - Лiт двiстi, а може, й триста...
   - Козацька липа.
   - Справдi...
   - А що про нашi часи казатимуть онуки й правнуки?
   - Хто зна?...
   - Щось погане. "Невольники, пропащi душi", - скажуть!
   - В неволю кожен може, як лихо, вскочити.
   - Це так. А вирватися не кожен здатний! Рабство страшне  стократ,  коли
злама? в душах порив до волi.
   - Iстинно.
   - Мене до слiз обурю? безсилля наше,  лiнощi  душi  i  тiла,  прагнення
заплющить очi, влiзти в якусь шпарину й тихо  там  зата?тися.  Народ  твiй
гине - байдуже, земля гiрка вiд поту й слiз  тво?х  братiв  по  племенi  -
пусте, я тiльки вiрнопiдданий, я анi-нi...
   - Така вже доля наша...
   - А може, ми такi, як наша доля? Слабких нiхто не любить, не поважа?. А
ми ще й тiшимося сво?ю слабкiстю та м'якотiлiстю, пуска?мо ?? на люди,  на
посмiховисько, як це робив пан Квiтка-Основ'яненко i роблять пан  Гребiнка
та пан Кулiш!
   - Негоже вам, Тарасе, так збиткуватися над товариством сво?х колег...
   - Хiба казати  правду  -  то  збиткуватися?  Такий  народ,  а  ми  його
принижу?мо, навмисне  робим  блазнем,  розцвiчуючи  йому  матню.  Народ  -
фiлософ, во?н, поборник волi, правди, а ми  -  пiд  грушу,  з  роззявленим
сонливо ротом, в який упасти ма? достиглий плiд!..
   - Колючий ви.
   - Ображений! На хуторi  ми  насидiлись,  треба  уже  виходити  на  шлях
вселюдський. Прадiди ходили ним, не хилячи в поклонi  стрiчним  голови,  i
нам не личить плентатись по манiвцях!
   - Тарасе, ви говорите, немов пророк. У мене аж мороз пробiг по спинi.
   - То сон з душi тiка?, - пожартував.
   - Ну, ви i мертвих збудите, - сказав Андрiй Iванович i  взяв  його  пiд
руку. - Ходiмо. Час обiдати... А може, ви, Тарасе, i ? труба архангельська
для Укра?ни?.. - спитав уже бiля порога.
   - На жаль, лише глас вопiющий серед пустелi...
   У залi вони застали сцену, яка одразу змусила забути мудру бесiду. Iлля
Iванович натхненно грав на кобзi, а  крихiтна  дворiчна  Лiза  кружляла  в
танцi. Вгледiвши свого татуся, вона пiдбiгла ласочкою i пригорнулася  йому
до нiг.
   Тарас вiдчув, як порожньо довкола нього й сумно; аж ноги  йому  взялися
холодом...
   - Мiй, мiй, - дзвенiла вже на руках.
   - А дядя он сирiткою...
   - I дядя мiй, - метнулася мала до нього.
   Узяв, притис до серця. Щоб не побачив  хто-небудь  невольних  слiз,  що
наверталися йому на очi, вiддав дитину  батьковi,  а  сам  пройшов  аж  до
вiкна.
   - Прошу, прошу до столу! - ввiйшла  Надiя  Дмитрiвна.  -  О,  доня  вже
примостилася на звичнiм мiсцi?
   Лiза вся стрепенулася, удаючи, що хоче втекти вiд  мами,  i,  смiючись,
сховала личко на татковому плечi.
   Обiд тривав години двi Було, напевно, бiля десятка, а  може,  й  бiльше
перемiн. Як подали наливки, в ?дальнi вже зостались тiльки Тарас  та  дво?
братiв-господарiв.
   Випивши чарчину-другу, Iлля Iванович набив коротку люлечку i запалив.
   - Химерна рiч iсторiя, - промовив  з  хмарки  диму.  -  Щоб  декабристи
взяли, скажiмо, гору, Росiя тепер була б якоюсь зовсiм iншою...
   - I наш Кобзар спiвав би не  тi  пiснi,  -  додав  Андрiй  Iванович.  -
Крiпацтва вже не було б...
   - Я згоден вiддати все за волю, - сказав Тарас.
   - I свiй талант, i славу? - спитав Андрiй Iванович.
   - Хоч i життя!
   Запала тиша.
   - Звичайно, це вам робить честь, Тарасе,  -  озвався  невдовзi  старший
Лизогуб. - Проте вогонь, який горить бурхливо, скорiше гасне...
   - Скiльки ж нам, батьку, тлiти? Стямимося - аж тiльки попiл!..
   - Може, потрiбно бiльше добрячих дров? - устряв Андрiй Iванович. - Одне
полiно, кажуть, це ще не вогнище...
   - А де ?х вiзьмеш! - жорстко сказав Тарас.- Усюди хмиз та головешки.
   - Iстинно, - зiтхнув Iлля Iванович. - Перевелися  козаки...  Колись  ми
теж тяглись до братства,  мислили...  У  Ки?вi  була  масонська  ложа,  що
звалась "З'?днанi слов'яни"... Микола-цар на все наклав свою ведмежу лапу,
все придушив.
   - Я чув, що й нинi в Ки?вi ? щось таке... - сказав Андрiй Iванович.
   Тарас аж дихать перестав:
   - Масони?
   - Нi. Чи  братство,  чи  товариство...  Хтось  на  Контрактах[10]  менi
шепнув...
   - А як знайти ?х?
   - Дiло це небезпечне, й тому та?мне. Може, спитати слiд у  Костомарова.
? в Ки?вi такий поет, iсторик...
   - Той, що писав про мене в "Молодику"?
   - Так.
   - Вiн напевно вiда?. А що  вони  за  люди,  яку  поставили  собi  мету?
Слов'янство теж? Чи воля?
   - Не знаю, - знiтився Андрiй Iванович. - Я не спитав, не поцiкавився...
   - Перевелися козаки... - уголос  думав  Iлля  Iванович,  окурюючи  себе
димком. - Бо кожен сам по собi, бо в кожного, як кажуть, хата скраю...
   - А ти, Iлля, хiба живеш останнi двадцять рокiв бiля майдану? -  спитав
Андрiй Iванович.
   - Я вiдставний полковник його величностi, й менi не можна  мислити,  не
передбачено, - розвiв руками.
   - Всi ми вже  вiдставнi...  -  зiтхнув  Андрiй  Iванович.  -  Зiйшли  з
дороги... Кожен щось нишком дума?, щось береже  в  душi  святе,  про  щось
тихенько марить...
   Тарас ?х мовчки слухав, а сам вже рвався  в  Ки?в,  до  та?мничих  отих
людей, що прагнуть дi?, дiла чи хоч обурюються суспiльним злом.
   - Iльку Iвановичу, завтра одразу ж пiсля снiданку  прошу  в  майстерню,
будемо писать портрет, - сказав рiшуче.
   - Слухаюсь!
   - З собою мати: голову, веселий настрiй та пудiв два терпiння, -  додав
Андрiй Iванович.
   - Терпiння нам не позичати... - пихнув димком старий вояка. - У  свiтi,
мабуть, нема людей, терплячiших вiд укра?нцiв...
   - Я - виняток, - сказав Тарас. - Добранiч!
   - Коли щось  треба  буде,  то  ви  гукнiть  Григорiя,  -  устав  Андрiй
Iванович. - Вiн спатиме у тому ж флiгелi.
   - Спасибi. Я обходжуся без слуг, сво?ми силами.
   Знов попрощався й вийшов.
   На  землю  вже  спадав  весняний  вечiр.  Лункий,  тривожний  трохи   й
виповнений ще ледве вловним запахом кори, бруньок  i  талих  вод.  З  села
доносив вiтер дiвочий смiх... Над лiсом сходив  мiсяць,  i  лiд  на  рiчцi
зблискував холодним сяйвом... Добрi, поряднi люди цi Лизогуби,  проте  вiд
них не вельми користi народнiй справi...  Може,  якби  Iлля  Iванович  мав
менше лiт, то б досвiд його полковницький  i  знадобився...  Як  жаль,  що
вбили Якова!.. Можливо, тi, що в Ки?вi... А раптом це лише чутки, вiдгомiн
тих масонiв?.. По?хати б негайно, зараз же!.. Нi,  треба  ще  подумати.  I
виконати, що обiцяв... Ти й справдi горiти мусиш стриманiше, бо на  вогонь
приходять не тiльки щирi друзi, а й вороги. Всi села, усi мiста  обплутанi
жандармським кодлом, нишпорками. А скiльки тих, якi завжди готовi  продати
брата, вислужитися!..
   Майстерня його зустрiла мороком. Знайшов свiчник зi свiчами i  запалив.
Узяв з кутка аж кiлька готових полотен, якi  йому  подарував  господар,  i
вибрав з них найлiпше... Вiн зробить темне, з коричневим вiдтiнком тло,  i
з  нього,  нiби  з  пiтьми,  в   яку   поверг   iмперiю   Микола   Перший,
висяюватиметься лице людини, свiтла ?? душа; людини,  що  вмила  руки,  як
розпочався неправий суд над волею i  рiдним  кра?м...  Коли  людину  чесну
примушують ставати катом, вона приносить в жертву сама себе...
   Гойднувся вогник  свiчки,  поволi  стих  i  знов  гойднувся.  Звiдки  в
майстернi вiтер? Дверi ж вiн зачинив...
   - Пробачте... Ви Тарас Шевченко?
   Бiля порога стояв мiцний, високий чоловiк. В кобеняку, в смушевiй шапцi
та... при пiстолi й шаблi!
   - Зда?ться, я... - всмiхнувся.
   - То я до вас. Добривечiр!
   - З ким маю честь? - не вiрив сво?м очам.
   - Я з лiсу.
   - По дрова, мабуть, ?здили?
   - Нi, там живу.
   - А-а, ви лiсничий! Проходьте ось, сiдайте.
   Гiсть не примусив просити ще - пройшов i_  _сiв  на  лавцi,  вiдсунувши
книжки, папiр. Зняв шапку.
   - У лiсi я переховуюсь, бо припекло. Спалив одного дуку, ну й сiли менi
на хвiст...
   - То ви?..- не змiг сказать "розбiйник".
   - Так, гайдамака, - мовив статечно гiсть. - Читав я вашi книги.  Й  оце
прийшов порадитись...
   Тарас аж сiв од подиву.
   - Вас не захоплять зненацька тут?
   - Нi. Я не сам.
   - Яко? ж ви хотiли ради, хлопцi?
   - Набридло жить вовками. Все по лiсах та по яругах  бродимо...  Дружин,
дiтей не бачимо... Та й, правду кажучи, панам вiд нас так само  шкоди,  як
псам вiд блiх. Ну спалимо якогось там, ну всиплемо комусь ки?в,  щоб  ними
не допiкав селянам... А ?х же, цих недолюдкiв, довкола сотнi,  тисячi!  ?х
бережуть жандарми, вiйсько. Що ми супроти них!..
   - Це правда, - не скоро сказав Тарас. - Вас жменька, ?х -  легiон...  I
все ж вас бiльше!
   - Як то?
   - Простих людей, трудящих на свiтi тьма, а панства трохи.
   - Трохи, та в них ? грошi, зброя i ? солдати, набранi з  тi??  тьми!  Й
вони гуртом тримаються, сво? добра оберiгають купно.
   - У цьому, мабуть, i заковика. Купно! Коли  i  ми  всi  разом  за  дiло
вiзьмемося, панiв, жандармiв з царствующими особами зiдме як вiтром!
   - Разом... - протяг непевно. - Хто ж нас збере до гурту,  дасть  нам  у
руки свячену зброю, вкаже, коли й на кого вдарити?
   - Ми з вами.
   - Я?
   - I ви, i всi, кому несила бачити в неволi ближнiх...
   - Все це лиш балачки, - нахмурив чорнi, широкi брови лiсовик.  -  А  що
робити треба?
   - Збирати силу й ждати.
   - Чого?
   - Повстання.
   - Хто ж нам про нього скаже, батьку?
   Тарасовi аж серце стислося вiд того слова. "Батьку..."
   -  Як  потече  мерзенна  панська  кров,  -   сказав,   пiдвiвшись   для
урочистостi, - тодi виймайте i ви ножi!
   - Що ж, будемо збирати силу. Хлопцiв  пошлю  по  селах  нишком...  Менi
пора. Прощайте!
   Тарас не змiг утриматись. Схвильовано обняв нiчного гостя й поцiлував.
   За мить у хатi вже не було нiкого.  Гойдався  вогник  свiчки  та  пахло
талим снiгом i тютюном...
   Надворi, десь у парку, заухкав сич. Погавкали лiниво пси. I знову стало
тихо.
   Не вiрилося, що це не сон, що гайдамака - справжнiй! - був тут,  просив
поради в нього... Яка ж могутня сила та?ться в словi, мовленому крiзь бiль
душi!.. Як жаль, що вiн не здумав дати йому свого послання до мертвих i до
живих!..
   Прислухався.  Навкруг  стояла  тиша.  Високий  вогник   свiчки   горiв,
ледь-ледь потрiскуючи...
   ...Вже мiсяць жив навпроти через Хрещатик i  не  наважувався  зайти  до
нього i познайомитися. Чекав нагоди.  Добре  знав  по  собi,  що  дiло  це
делiкатне й настирливiсть та нетерплячка тут можуть лиш нашкодити.  Поклав
собi, що з'явиться до Костомарова не сам, а з кимось i не спита?  про  те,
що чув вiд Лизогуба, а ждатиме, коли той сам одкри?ться.
   Нарештi, вже як Ки?в залитий був  вишневим  бiлим  цвiтом,  прийшов  до
нього в номер новий його знайомий, чиновник канцелярi? генерал-губернатора
Гулак Микола i запитав, чи вiн не хоче скласти йому  компанiю  i  завiтати
разом iз ним до  Костомарова,  який  живе  тут  недалечке.  Звичайно,  вiн
погодився. Вiдклав роботу мовчки й став одягатися.
   - О, геть забув, тобi  привiт,  Тарасе,  вiд  Бiлозерського!  -  згадав
Гулак. - Вас познайомив колись Кулiш.
   - Спасибi. Я пригадую його лице...
   - Мiж iншим, вiн упевнений, що ти, Тарасе, генiй.
   - От молодець! Нiвроку, не поскупився! - пожартував.
   - Вiн пише, що в нього був Iван Посяда, якому ти читав "Iвана  Гуса"  й
"Псалми Давидовi".
   - Написане, аби читали... А що?
   - Ну... Може, не варто всiм показувати тво? останнi твори...  Такi,  як
"Сон", "I мертвим, i живим..." або "Кавказ"...
   - Iван не "всi", - нахмурився. - Та й ти...
   - ? всякi люди...
   - Знаю. I все ж читатиму, бо крiзь цензуру ?м не пройти, а людям  треба
правди, а люди мусять знати, до чого ми вже домовчалися.
   Гулак погладжував тоненькi бачки, що оторочували йому лице, й ледь-ледь
помiтна усмiшка блукала в його устах.
   Майбутнiй пан професор (за мiсяць мав читати пробну лекцiю) зустрiв  ?х
без захоплення, увесь iще в сво?х книжках, в iсторi?.  Коли  ж  почув,  що
перед ним Шевченко, змiнився враз.
   - Пробачте! Я мав би сам прийти до вас, представитись, та все дiла... -
тис руку й крiзь окуляри пильно вдивлявся в очi, в його лице, - Я чув,  що
ви живете поряд, у номерах... Простiть, що так...
   Вiн був смаглявий, з  вусами  та  бородою-баками,  одягнений  охайно  й
вишукано, немовби знав, що будуть гостi в хату.
   - На перший раз проща?мо, - великодушно сказав  Тарас.  -  Оскiльки  ми
самi такi... - всмiхнувся. - Щоправда, кари вiн не мине,  -  звернувся  до
Гулака. - Нехай за це пригостить нас гарячим ча?м з ромом!
   - Хоч з боку права тут трохи те?... - пiднiс Гулак великомудро палець.
   - Та бог простить! - закiнчив Тарас за нього. - Оскiльки в нас  всуцiль
безправ'я...
   - Мамо! - гукнув господар весело. - Чи можна якось нам самовар?
   - Добридень вам, - ввiйшла вже лiтня панi.
   Гулак нагнувся мовчки й поцiлував ?? не дуже тендiтну руку.
   - Мамо, оце Тарас Шевченко, - сказав ?й син.
   В очах у жiнки тихо сяйнув щасливий подив. Не встиг Тарас озватися,  як
був уже в ?? обiймах.
   - Коля менi читав... - промовила, поцiлувавши його в чоло._ _Спасибi!..
   Коли пiшла на кухню, Гулак сказав неголосно:
   - Вона також, Тарасе, iз крiпакiв...
   - Сiдайте, прошу! - поспiхом звiльнив од книг два крiсла господар дому.
   - Сядемо, - сказав Тарас i перший впав у крiсло. У нього  був  сьогоднi
щасливий день! Якщо цей пан професор - крiпаччин син, сам  бог  велить  ?м
зблизитися i далi йти плече в плече. Iсторiя,  яко?  вiн  навчатиме  сво?х
студентiв, може для дiла стати збро?ю...
   - Ну, як вам Ки?в пiсля Санкт-Петербурга? - спитав господар.
   - Ки?в... - зiтхнув Тарас. - Коли тому три роки я, вже дорослим, вперше
на нього глянув, серце сльозами вмилося...
   - Цiкаво, -  перезирнувся  iз  Гулаком.  -  Що  доброго  вам  пощастило
вгледiти в пiтьмi вiкiв?
   - Самi вiки. Iсторiя, - яка б вона там  не  була,  -  безцiнний  скарб.
Народ, держава, мiсто, якi жили, боролися i мають що згадати, i в слабостi
- могутня сила. Досвiд всiх поколiнь незримо присутнiй в  нас,  да?  снагу
нам вижити в лиху годину, встояти, коли вже й сила вичерпалася.  Минуле  -
те корiння, яке трима?, живить, жене угору древо буття народу...
   - Хто вам читав iсторiю? - спитав Гулак.
   - Де?
   - В Академi?.
   Тарас лише махнув рукою.
   - Звiдки тодi у вас такi знання, такi думки? - подався i Костомаров.
   - Ходив, дивився, думав... Щасливий бiг iсторi? вганя? в сон, загойду?,
а драматичний чи трагедiйний навiть, яким для  нас  не  поскупилась  доля,
примушу? частiше битись серце, шукать причини,  прагнути  нових  шляхiв  -
суть мислити, духовно жити!
   - Дивно... - озвався знову Костомаров. - По  "Кобзарю",  хоч  там  i  ?
козаччина, не скажеш,  що  ви  такий...  Вже  "Гайдамаки",  правда,  дають
пiдставу думати...
   - Поет - рiка, а не болото, - мовив на те Тарас. - Застоявся  -  i  вже
зарiс кугою, занапастивсь.
   - Миколо, ти послухав би його новi поеми! - сказав Гулак. -  Там  "Гус"
один!..
   - Поема про Яна Гуса, чеха?
   - А що хiба? - спитав Тарас, нахмурившись.-_ _Великий_ _був слов'янин!
   - Слов'яни мене також цiкавлять... Розкидана i  тим  ослаблена  могутня
сила! Шафарик з Ганкою вiдчули це, замислилися...
   - Вiн присвятив поему якраз Шафариковi, - сказав Гулак.
   - Ось бачиш, бачиш!.. - захвилювався такий статечний з виду Костомаров.
- Чи я тобi не говорив, Гулаче, що ця iдея проситься сама до рук, що в нiй
? ключ до iстини!..
   - Прошу до столу.
   - Мамо, та що ж це ви! - метнувся Тарас у дверi, бiля яких з'явилася iз
самоваром Миколина привiтна мати. - Тро? таких лобiв у  хатi,  а  ви  самi
несете!
   - Вiн не важкий, - всмiхнулася. - А Колi я не  довiряю  таких  речей  -
ошпариться. Вiн зна? тiльки сво? книжки.
   - Де ставити?
   - Отут, отут, посеред столу... Дякую. Ви так з ним ловко справились.
   - Я ж, мамо, був i кухарем, i козачком...
   - Спiзнав, почiм кiвш лиха?
   - Не побажаю того нiкому... Двадцять чотири роки, мамо!..
   - Тарасе, ти нас посрамив, - ввiйшов Гулак.  -  Столиця  ?  столиця!  А
ми...
   - Ослаблена могутня сила, як кажуть пан професор.
   -  Ну,  бережись,  Миколо,  попав  Тарасу  на  зубок!  -  сказав  Гулак
господаревi.
   - Сiдайте вже, будь ласка, - всмiхнулась мати.
   - Хто де, а я до рому ближче!
   - Так любите, Тарасе, ром? - спитав лукаво Костомаров.
   - Чай з ромом, братчики, велике дiло!
   Помiтив, як Миколи перезирнулись, i зрозумiв,  що  вiн  на  правильному
шляху до братства чи товариства, яке шукав. Виходить, що й пан Гулак...  А
виду не подавав!..
   -  Берiть  ось  мед,  ось   тiстечка,-   припрошувала   люб'язно   панi
Костомарова.
   Розмова раптом згасла. Тарас пив чай, розказував  смiшнi  билицi,  яких
наслухався пiд час мандрiвок по  Укра?нi.  Невдовзi  встав,  подякував  i,
пригадавши нiби якесь нагальне дiло, пiшов мерщiй додому, у  свiй  трактир
iз номерами.
   За кiлька днiв нагрянув сам. Iз зошитом iще нiде не надрукованих  сво?х
поем та вiршiв.
   Матуся кудись пiшла, й Микола його прийняв пiд  вишнями,  якi  цвiли  в
садочку  побiля  двору.  Гула  бджола,  ласкаво  грiло  сонце,  й  спiвало
птаство...
   - Господи, яка краса!.. - сказав Микола, мружачи щасливо очi. - Жити б,
людей любити б...
   - З раю зробили пекло, - хмуро сказав Тарас. - Оце б  по?хать  знову  в
сво? село, й не можу, боюсь, що серце уже не витрима?...
   - Погано там?
   - Галера, полон турецький... Доки ж це все триватиме?
   - Нiхто того не зна?...
   - А треба знати, брате, хтось мусить знати!
   - Може, один господь...
   - Залиш його у споко?. Вiн нас давно не чу?, давно забув.
   - То тiльки так зда?ться...
   - Самi щось ма?м думати!
   -  Коли  б  гуртом,  усiм  слов'янським  миром...  -  сказав  не  скоро
Костомаров. - З'?днати б усiх слов'ян...
   - Для чого?
   - Для братства й волi...
   - Скинути б пiд три чорти царiв, панiв та пiдпанкiв! Щоб  тiльки  воля,
рiвнiсть i щастя всiм!
   - Тихiше!..
   - А-а, кат би взяв цю тишу! -  рубнув  об  стiл  ребром  долонi.  Проте
понизив голос: - Набридло жити пошепки...  Так  нiби  ти  не  вдома,  а  в
пiдсусiдках...
   - Як кажуть, мовчи глуха - менше_ _грiха_._
   - Або отак:

   _Од молдованина до фiнна_
   _На всiх язиках все мовчить,_
   _Бо благоденству?!.._

   - Це ж звiдкiля? Щось я не чув такого.
   - З мого "Кавказу", - вийняв з кишенi зошита. - У  мене  тут  новеньке,
таке, що панству й цензорам, як хрiн у нiс!..
   - "Ян Гус" також?
   - Поему цю назвав я "?ретиком"...  -  гортаючи,  сказав  Тарас.  -  Ось
слухай...

   Щоб усi слав'яне стали
   _Добрими братами,_
   _I синами сонця правди,_
   _I ?ретиками_
   _Отакими, як Констанцький_
   _?ретик великий!_
   _Мир мировi подарують_
   _I славу вовiки!_

   - Тарасе, братику, так ти ж немов заглянув менi у душу!  -  схопився  з
лавки Костомаров. - Ти висловив мо? думки!.. Давно ти це написав?
   - Ще восени, Миколо, у Переяславi.
   - Нi, тут без бога не обiйшлося... Це ж треба!.. Ми в ту пору якраз так
само думали i говорили...
   - То просто час такий настав, Миколо, - сказав Тарас. - Наш гнiв  шука?
виходу.
   - I все в одному напрямку!
   - Та нi... Слов'янська ?днiсть лише один iз засобiв, а не мета...
   - Тобi Гулак нiчого не говорив? - не слухав його Микола.
   - Нi. Ми не бачилися вiд того дня.
   - То я скажу, - нервово зняв окуляри. - Ми хочемо, щоб ти також  був  з
нами... у Товариствi святих Кирила i Мефодiя!..
   Тарас зiтхнув полегшено. Воно таки iсну?, це Товариство! ? люди й  тут,
у Ки?вi, яким уже несила терпiти, мовчки ждати, коли десь хтось розмислить
про ?хнi днi прийдешнi й подасть народу волю, як подають  старцям  окра?ць
хлiба!
   - Згоден до нас пристати?
   - Можна... - зиркнув на трохи зляканого Миколу  й  пожартував:  -  Якщо
звелиш подати чаю з ромом.
   Той розгубився.
   - Чаю? До чого тут, Тарасе, чай?
   - Ну... можна й ром без чаю...
   Микола сiв.
   - Не вiриш, що ми створили Братство? - спитав невдовзi.
   - Вiрю.
   - Тодi чому ж ти...
   - Хочеш, щоб я ридав вiд щастя чи бив себе у груди й кричав "ура"?
   - Принаймнi...
   - Я радий вам. Признаюсь, що сам шукав, що прагнув_ _з вами зустрiчi.
   - Ти знав про наше  Товариство?  Давно?  Вiд  кого?  -  вражено  спитав
Микола.
   - Можеш не хвилюватися. З надiйних вуст.
   - Хтось розповiв... Без вiдома... Не поспитавши дозволу! -  терзався  й
далi Костомаров. - Це може зле скiнчитися...
   - Не потерпай! - махнув Тарас рукою. - Страх нас скував мiцнiше од всiх
кайданiв. До бiса страх! Ми ж козаки.
   - Ну, добре... - всмiхнувся криво Костомаров.
   - Сиди i слухай.
   - Що ж ти менi читатимеш, "?ретика"?
   - Нi. "Сон", комедiю. Написану ще в Петербурзi...
   Микола сiв зручнiше, примружив гарнi очi - в пухнастих довгих вiях -  i
мовив тихо:
   - Слухаю...
   Вiд перших же рядкiв поеми його лицем пройшла легка судома, здригнулись
вi?, очi зробились круглi.
   - Господи!..
   - Не заважай!

   _...А братiя мовчить собi,_
   _Витрiщивши очi!_
   _Як ягнята. "Нехай, - каже, -_
   _Може, так i треба"._
   _Так i треба! бо нема?_
   _Господа на небi!_
   _А ви в ярмi пада?те_
   _Та якогось раю_
   _На тiм свiтi блага?те?_
   _Нема?! Нема?!_
   _Шкода й працi. Схаменiться:_
   _Усi на сiм свiтi -_
   _I царята, i старчата -_
   _Адамовi дiти..._

   - В тобi сидить, Тарасе, чи бог, чи сам  люципер...  -  сховав  лице  в
долонях Костомаров.
   - Ти слухай, слухай, братику!
   Читав i сам проймався страшною силою ?? рядкiв. Чи то на нього дiяв так
Костомаров, який сидiв i слухав, закам'янiвши, чи вiн збагнув на  вiдстанi
двох довгих лiт i те, чого ранiше не помiчав у цiй сво?й поемi. Мiсцями аж
не вiрилося, що сам писав, що це його творiння,  його  дитя.  Це  суд,  це
вирок смертний панам, царям, усьому самодержавству!.. А ти,  Миколо-брате,
злякався, що хтось комусь шепнув на вухо про Товариство...
   Як дочитав, стояла довго тиша. Кувала десь зозуля... Дзвенiв  невтомний
бджолиний гул... Зривався часом вiтер, i бiлий цвiт  спадав  на  стiл,  на
землю...
   - Ти зазирнув, Тарасе, туди, куди нiхто  не  мiг,  не  смiв  ввiйти,  -
сказав, нарештi, Костомаров. - Це страшно й солодко... I небезпечно!
   - Знаю...
   -Ти не образишся на нас за  те,  коли  ми  всi  -  не  дай  бог  чогось
поганого! - казатимемо, що ти не був у Братствi, "не состоял"?
   - Байдуже...
   - Бережених бог береже!..
   - А де ж твiй чай? - нахмурився. - Ти ж обiцяв.
   Микола притьмом метнувсь  до  хати  по  самовар.  Аж  з  вишнi  сипнуло
цвiтом...
   ...Нi, вiн не мiг сидiти дома й ждати! Чужбинський ще  раненько  кудись
подався, взявши з собою й Сажина,  -  вони  жили  тепер  утрьох  неподалiк
Козиного болота, - й залишив його самого.  Коли  б  таки  самого,  то  вiн
знайшов би дiло, а то ж удвох  з  прочаночкою,  з  якою  стрiвся  вчора  в
Печорськiй лаврi. Та вже якби iз нею, то б вiн не нудив свiтом, а  щебетав
би, вився довкола мило?, а то ж iз  серцем  тiльки,  в  якому  та  пташина
змостила собi гнiздечко!.. Звiдки воно найшло на  нього  i  де  взялося?..
Любо сидiв собi, дивився на заднiпровську велично-вiчну далеч, розмислював
про  рiдний  край,  i  раптом  нiби  янгол  торкнувсь  крилом  його  душi,
промовивши ?? вустами: "Мамо!.."
   Вийшов, немов сновида, з хати й побрiв нагору, в iнший вiд  Лаври  бiк.
Боявся, що прибiжить дочасно й пiвдня сидiтиме бiля трактиру, в якому вона
жила. Негарна, непоказна, а вся якась,  неначе...  Якась  така...  Не  мiг
сказати, визначити, чим прихилила його до себе дiвчина... Тим дивно нiжним
"мамо!", чи поглядом, в якому стiльки було тепла, чи  усмiшкою,  що,  нiби
зайчик сонячний, весь час блукала в ?? вустах... Пiшов слiдом,  не  смiючи
озватись словом, стрiтися з ?? небеським зором... А потiм ждав у парку,  й
таки дiждався, i познайомився, i змалював для них  пейзаж,  який  сьогоднi
ма? вручити ?м, бо дiвчина ходила тiльки  з  матiр'ю...  Забув,  як  звати
дiвчину!.. Чи й не спитав... Йому було достатньо того, що знав. Нi в  кого
нема такого голосу! По ньому вiн впiзна? ?? мiж сотень... "Мамо!.." Хорал,
пеан, симфонiя!.. Вiн мiг би зараз, тут же, намалювати ??  портрет  -  так
чiтко закарбувалися у серцi, в пам'ятi простi й чарiвнi  риси  ??  лиця...
Iшов уздовж старого валу й перед собою весь час  виразно  бачив  ??...  Аж
дивно - матерi не пам'ятав, хоча вона не вiдпускала доньки анi на  крок!..
Такого з ним ще  не  траплялося.  Мав  добру  пам'ять.  Чiпко  тримав  усе
побачене й мiг уявити його собi за мiсяць, рiк, а тут iще й доби нема?, як
вiн востанн? бачив лице тi?? жiнки...
   Крiзь Золотi (убогi вже!) ворота неквапно вийшов на шлях, що вiв  через
пустир у бiк унiверситету та Василькова, куди вiн мав у скорiм часi  ?хати
розкопувати якусь могилу. Сонце вже  пiднялось  високо  й  добряче  грiло.
Славно, що не забув надiти свого бриля. Волосся, хоч вiдросло, було  рiдке
i немiчне, зовсiм не те, яке вiн мав пiвроку тому, доки не захворiв. Це  б
зараз йому оту свою стару чуприну!.. Куди ж це ти звернув, козаче? Мабуть,
хитру?ш, хочеш бочком, бочком - i на Печерськ, до Лаври?.. Та нi, я так...
Всмiхнулася йому прозорим усмiхом... У сонцi вся, у бiлiм цвiтi вишень!..
   -  Здоров,  Григоровичу!  Куди  грядеш?  -  зiткнувся  з   ним   Микола
Костомаров. Незвично жвавий, збуджений.
   - А ти де був? - спитав Тарас.
   - На власнiй пробнiй лекцi? в унiверситетi.
   - I як?
   - Чудово! Вiтали всi, плескали менi в долонi.
   - Ти молодець! - обняв Тарас товариша. - Професор...  Пан  професор!  -
штрикнув пiд бiк рукою. - Заткни усiх за пояс, щоб знали наших!.. Тiльки ж
дивись менi! - нахмурився. - Якщо тво? студенти не будуть знати  матерi  й
сво?? мови...
   - Можеш не турбуватися.
   - Я так сказав, як мовлять, на всякий випадок...
   - Прощаю!
   - Треба ж, брате, комусь читати мо? книжки, - всмiхнувся.
   - А зна?ш ти, що в Ки?вi поляки й  навiть  великороси  взялись  вивчати
мову, аби тебе читати в оригiналi? Студенти - то тi всуцiль...
   - Це добра, Миколо, вiсть, - сказав Тарас, схвильований  його  словами,
хоча вже чув про те ранiше, вiд Афанась?ва-Чужбинського.  -  А  то:  "Нема
тако? мови i не було!.."
   - Тепер нiхто не скаже, бо ? Тарас Шевченко!
   Вiдчув, як щоки йому взялися палом, а  десь  пiд  самим  серцем  поповз
щемливий холод.
   - Ат хай ?м грець! - всмiхнувся. Збив набакир свого бриля.  -  Гульнути
б! Жаль, не можна...
   - Чому?
   - ? пильне дiло...
   Вони пiшли у бiк Старого мiста, й Тарас завiв одну  з  пiсень,  почутих
ним i вивчених серед нещасних, якi жили в убогих брудних Хрестах:

   _Ой у Ки?вi на риночку_
   _П'ють козаки горiлочку;_
   _Ой п'ють вони, гуляють,_
   _На шинкарку гукають..._

   Спiваючи, вiн бачив кра?м ока, як Костомарова беруть чорти, як  нiяково
той усмiха?ться зустрiчнiй публiцi (мовляв, не вiн, а цей дивак  горланить
на цiле мiсто), i ладен був пуститися iще й навприсядки.
   - Тарасе, люди ж!.. Що вони тепер про нас подумають...
   - Де люди, де? - спинився на мить Тарас. - Це все пани та пiдпанки!..

   _Який тепер свiт настав,_
   _Що брат сестри не впiзнав!_
   _"Ходiм, сестро, горою,_
   _Розсi?мось травою,_
   _Ходiм, сестро, степами,_
   _Розсi?мось цвiтами!.."_

   Ввiйшли за вал у мiсто, i Костомаров не знав, куди подiтися.
   - Прошу тебе, не треба, угомонись... - просив тремтячим голосом.
   - Коли-то ще вони почують путящу  пiсню!  -  гукнув  Тарас.  I  пожалiв
товариша - не став спiвати далi. - Ось бач, до чого ми дожилися:  у  Ки?вi
козацька пiсня - вже щось чуже, химерне й непристойне!
   - На все свiй час i мiсце. Спiвай собi на самотi або в малiй  компанi?,
як ? охота...
   - Дякую, - вклонився низько йому Тарас. I знов на?жився: -  А  може,  я
сьогоднi спiвати хочу на цiлий свiт!
   - З яко? речi?
   - Може, я стрiв сво? кохання, свою ?дину, суджену!
   Професор аж зупинився, вражений.
   -  I  хто  ж  вона?  -  спитав,  неначе  чогось  злякавшись.  -  Не   з
iнституту[11] часом? Звуть не Алiною?
   - Не знаю... Я ще не розпитав.
   - I вже "?дина, суджена"? Тарасе, ти ж не гiмназист...
   - Вони при?хали на прощу в Лавру... Зна?ш, який у не? голос!..
   - Спiва? гарно?
   - Мабуть... Я ще не чув... Вона сказала "мамо!"_  -_  й_  _менi_  _весь
свiт немовби перемiнився, все ожило, засяяло з душi, зсередини...  Дерева,
люди, квiти, камiння навiть!..
   - Ти закохався справдi, - сказав суворо_ _Костомаров_._- Якого ж  роду,
звiдки твоя Джуль?тта?
   Тарас стенув плечима.
   - Сьогоднi з нею бачитимусь, то запитаю.
   - Вона хоча б  умi?  читать,  писать?  Тобi  потрiбна  жiнка  освiчена,
розумна, гарна i показна, достойна твого таланту.
   - Менi потрiбно тiльки оте дiвча! -  схопив  Тарас  за  плечi  друга  й
крутнув довкола себе. - Хочеш, я покажу ?? тобi?
   - Нехай колись... Я вiд'?жджаю завтра.
   - Куди?
   - В Одесу.
   - Бiдний! Ти цiлий мiсяць, чи навiть два, не  бачитимеш  цього  земного
дива!..
   -Та якось уже побуду, переживу... - всмiхнувся. - Ти хоч зажди  мене  з
весiллям.
   - Будеш мо?м боярином!
   - То я пiду замовлю фрак... - примружився.
   - А котра вже?
   - Дванадцята.
   - Менi пора. Прощай, Миколо! - чмокнув у щоку друга  й  притьмом  побiг
додому, щоб одягтись i взяти портфель з малюнками.
   До Лаври вiд Хрещатика шлях не близький, та вiн його пролинув на  дужих
крилах щастя. I тiльки тут, бiля друкарнi лаврсько?, де мав на них чекати,
вiдчув якусь тривогу. Може, була то просто втома (зранку ж бо  на  ногах!)
чи звичайнiсiнький в дiлах любовних острах, що станеться якась пригода,  й
вона на вiки вiчнi!.. Сидiв на тiй же лавочцi й вслухався в шурхiт крокiв,
примушуючи себе не бiгти на кожен з них. День  був  буденний,  i  перехожi
траплялись рiдко... Вiн би впiзнав одразу милу ?? ходу!..
   Зiтхнув, згадавши свою недавню зустрiч iз Костомаровим, i стало прикро.
Нащо сказав йому про дiвчину?.. Тепер_ _??_ _нема?...
   Одкрив портфель, дiстав малюнок, де на переднiм планi були вони обо?  i
вiн, в солом'яному брилi...
   - О, ви вже тут! - почулось.
   Схопився з лавки:
   - Здрастуйте...
   - Ви точний! Ми затрималися, бо стрiли тут знайомих...
   Чув i не чув, як щебетала мати, - очей не зводив з  дiвчини,  яка  йому
сьогоднi здалася ще чарiвнiшою.  Вона  всмiхалась  стиха,  немовби  в  нiй
свiтило маленьке сонце...
   - Певно, це той малюнок?
   Мовчки вiддав папiр.
   - Чудово! Ви справжнiй маляр. Донечко, поглянь: це ми  з  тобою,  а  це
Тимiш!..
   - Тарас, - поправив ??, всмiхнувшись.
   - Так, так... Ви зна?те, менi бiда з iменнями! Оце знайомих стрiли -  а
я забула чисто, хто з них Марiя Павлiвна,  а  хто  Одарка  Гнатiвна...  То
скiльки вам, Тимоше,_ _за цей малюнок?
   - Мамо, вони - Тарас, - сказала дзвiнко дiвчина й звела на  нього  очi,
мов вибачаючись.
   - Нiскiльки. Це на спомин...
   - Спасибi! Дома будемо з при?мним сумом згадувати i  Лавру,  й  сад,  i
вас, Тимоше...
   - Мамо!..
   - Ой, вибачте!
   - Нiчого. Ви поволi запам'ята?те...
   - По?ду й геть забуду, - призналась щиро жiнка.
   - Я нагадаю... Кажуть, гора з горою тiльки...
   - Та прошу, прошу! Будете в нас на Волинi...
   - Буду. Робота в мене - ?здити i малювати всяку_ _старовину.
   - Це ж, мабуть, так цiкаво! - сплеснула в долонi дiвчина. - Я теж люблю
мандрiвки...
   - У мене вся, - пишаючись, сказала мати. - Я кожне лiто  прагну  кудись
по?хати.
   - Ви, мамо, у нас - мов дяк вандровний, - всмiхнулась дiвчина.
   - I ти туди! - вдала ображену. - Це мiй старий  мене  так  дражнить,  -
мовила вже до Тараса. -  Вибачте,  нам  треба  йти.  Ще  хочемо  вiдвiдать
Братський монастир. А завтра вже додому...
   - Дозвольте вас супроводжувати, - схопився, як потопаючий за соломинку.
   - Прошу! Ми будемо вам дуже вдячнi.
   На виходi бiля  ворiт  на  них  чекала  Марiя  Павлiвна,  а  чи  Одарка
Гнатiвна, з двома онуками, й  уся  ватага  рушила  на  прощу  в  Братський
монастир. Спочатку йшли юрбою, купно, потiм малi рвонули клусом, за ними -
бабця з матiр'ю, вгамовуючи тих пострибунчикiв, i геть позаду, радi  такiй
нагодi, брели Тарас iз дiвчиною. Точнiше, вiн був  радий.  А  що  було  на
мислi в  не?,  нiхто  не  знав.  Вiч-на-вiч  з  милою  вiн  раптом  зовсiм
знiяковiв, не смiв спитати навiть, як звуть ??. Це ж треба, щоб вiн забув!
А може, вона йому, знайомлячись, i не сказала свого iмення?.. Бридко  було
самому бачити чи вiдчувати себе таким макухою,  а  що  вже  ?й...  Зиркнув
кра?чком ока й зустрiв ?? сполоханий, цiкавий погляд.
   - А де ви вчилися так малювати, у маляра? - спитала раптом дiвчина.
   - У Петербурзi, - радо сказав Тарас i мов прийшов до тями. -  А  маляри
не бачили у мене жодних здiбностей. Один, узявши руку, по нiй прорiк, що я
не здатний навiть до шевства, бондарства та будь-якого ремесла!
   - I ви йому повiрили?
   - Як бачите, псую папiр i досi.
   - Я теж сама роблю малюнки для рушникiв та сорочок... - призналась тихо
дiвчина i зашарiлася, чим стала ще милiшою.
   На спуску з саду вже на Подiл, коли Тарас  розказував,  як  в  Академi?
вони умкнули гусака,  щоб  змалювати  з  нього  розкiшнi  крила  янголовi,
назустрiч виринув iз  чагарiв  Чужбинський.  Вклонившись,  вiн  зiйшов  iз
стежки, щоб дати ?м дорогу.
   - Куди це ти пряму?ш? - спитав Тарас.
   - У Лавру.
   - А ми ось з Лаври в Братський.
   I розiйшлись.
   - Мiй приятель, -_ _сказав  невдовзi_  _дiвчинi_.  -  _Найма?мо_  _одну
квартиру...
   - Звiдки ж ви?
   - Мо? село аж бiля Звенигородки.
   - Й велике у вас село?
   - Чимале.
   - А в нас сiльце маленьке, дворiв на тридцять, - журно сказала дiвчина.
- Щоправда, ? i поле, й лiс, i луки, й на рiчцi млин...
   Тарас уже зiбрався сказати щось колюче, як вгледiв матiр дiвчини.  Вона
сама стояла пiд бузиною; вуаль була опущена, мов забороло...
   - Зда?ться, ви казали, що ви Шевченко? - мовила, коли вони наблизилися.
   - Казав. А що?
   - "Кобзар" - це ваша книжка? I "Гайдамаки"?
   - Грiшний, - всмiхнувся ?й.
   - Сам бог послав нам, доню, Марiю Павлiвну, - взяла за руку дiвчину.
   - Таж, мамо...
   - Ти забула, що вже заручена? - спитала жорстко.
   - Мамо!..
   - Я ж не якийсь там... В мене серйознi, мамо, намiри...
   Не обiзвалась бiльше. Пiшла униз i доньку, немов козу,  теж  потягла  з
собою.
   Побiг слiдом. Спинився... З гущавини ще раз почулось: , "Мамо!.."  -  i
все затихло... Вечiр, - мов десь чекав  нагоди,  -  налiг  ураз,  наповнив
пречисту чашу свiту густим, мов дьоготь, мороком...
   Сiв на траву й сховав лице в долонi...
   ...Час добре го?ть рани; душевнi теж. Та ще коли ?_ _мила_ _серцю праця
i молодi стрiмкi лiта!..
   Минало красне лiто, а до мети наблизилися, вважай,  лише  на  комариний
нiс. Малюнки, начерки й розкопування могили  Переп'ятихи,  звичайно,  речi
потрiбнi вельми, та що до них нещасним, що спини гнуть на клятiм  панськiм
полi й спливають болем, кров'ю пiд канчуками!..
   Сидiв, трудився в затишку свого кутка бiля Козиного болота,  а  совiсть
тихо скiмлила. "Костьол" виходить, добре все передав... Ось ще  торкнеться
пензлем у двох чи трьох мiсцях - i хоч на виставку... Костьол  на  чiльнiм
мiсцi в Ки?вi!.. У мiстi, з  якого,  власне,  пiшла  по  всiх  князiвствах
руських не католицька, а православна вiра... Цей божий храм  -  як  символ
гнiту... Вибудуваний не так давно... Виходить,  що  i  досi  католицизм...
А-а, ну його!.. Учора бiля фонтана, що на Подолi, вiн  слухав  спiви  двох
кобзарiв. Слiпi, старi, убогi, а  попросив,  i  втнули  пiсню  про  козака
Нечая!

   _Ой з-за гори високо?,_
   _З-пiд Чорного гаю,_
   _Ой крикнули козаченьки:_
   _"Утiкай, Нечаю!"_

   Якi були колись пiснi!.. Це ж скiльки музик, поетiв вилили у  них  сво?
печалi, радощi й пiшли з життя, не залишивши людям сво?х iмен!.. Вiн  теж,
напевно, склав би, десь за волами ходячи, свою журбу й пустив би в свiт...
Умер би, а пiсня собi жила б...  Воскресни  зараз  усi  творцi  пiсень  на
Укра?нi, розвинь сво? обдарування - яка була б лiтература, скiльки було  б
iмен!.. Десятки, сотнi,  тисячi!..  Нема,  пропали,  згасли,  мов  зорi  в
серпнi... Певно ж, були мiж ними й генi?, такi, як автор  "Слова  о  полку
Iгоревiм"...
   В кiмнату  шаснув  вiтер,  гойднув  фiранки,  скинув  якийсь  папiр  зi
столу... Тi кобзарi допомогли йому згадати  ще  одну  козацьку  пiсню.  Як
воно?.. Ага, отак...

   _Вi? вiтер, вi? буйний,_
   _Дуби нагина?,_
   _Сидить козак на могилi_
   _Та й вiтра пита?..._

   В кiлькох словах - готова тобi картина! Експресiя, глибiнь  i  думка...
Мабуть, творець ?? мав також хист художника...
   Знадвору вкупi з вiтром влетiла iнша пiсня, немовби  хтось  озвався  на
спiв його, на збурений козацький степ...

   Ой _у лузi криниченька,_
   _Орли воду п'ють..._

   Поклавши пензля, вибiг  на  тиху,  сонну  вулицю.  Спiвали  десь  через
дорогу, в захованiй  в  садку  хатинi.  Рушив  на  той  при?мний  голос  i
незабаром вгледiв того спiвця. Сидiв на ганку, сперши  на  руку  голову  й
заплющивши в задумi очi. Русявий чуб звисав на юне його чоло...
   Коли замовк, Тарас кахикнув i привiтався, знявши  бриля,  що  хтозна-як
потрапив йому на голову.
   - А-а, добрий вечiр, - озвався хлопець по-укра?нському.
   - Хто? Брат чи ворог? - спитав Тарас, подаючи правицю.
   - Брат. Хоч i поляк...
   - Шевченко, - назвав себе.
   - Той самий, автор "Кобзаря"?
   - Та вiн же, вiн... - всмiхнувся.
   - А я студент унiверситету._ _Чи я назвався?_ _Нi? Юлiан_. _А  прiзвище
мо? Б?лiна-Кенджицький.
   - Виходить, маю сьогоднi "польський" день, - сказав Тарас. - То малював
отой костьол, що_ _на горi, то думав про нас i вас,  а  тут  ще  бог  менi
послав i пана Юлiана, який спiва? наших-таки пiсень...
   - Я вирiс мiж укра?нцями i мову вашу знаю незгiрш_ _сво??_._
   - Отже, не ворог - брат! - обняв Тарас студента.
   - Нема за що ворогувати, - промовив той.
   - Побiльше б нам таких полякiв!
   - Кому це - нам?
   - Та ? тут... Звiдки родом?
   - З Немирова... Дозвольте вас пригостити ча?м?
   - Це можна, добре дiло.
   - Годилося б до чаю рому, та вибачайте, батьку...
   - Чого нема, того нема. Замiнимо його пiснями!
   - I вiршами.
   - Прекрасно. Буде в нас чай iз вiршами!
   Невдовзi вони уже сидiли один навпроти одного й пили  гарячий,  пахучий
трунок. Вечiр був тихий, теплий... Тихо снувалась гарна бесiда. Здавалося,
зустрiлись давнi, сердечнi друзi...
   - Так би нам споконвiку, брате, - сказав Тарас. - Пролито море кровi...
За що!.. Жили б у мирi та береглися б разом од ворогiв...
   - Для того ж, певно, й виникла iдея унi?... - несмiливо на  те  озвався
Юлiан.
   - Нi, друже, унiя була панам  потрiбна,  щоб  загнуздати  нею  козацьку
вольницю, -  сказав  Тарас.  -  Не  братства  прагли  унi?ю,  а,  навпаки,
пiдкорення. Хто лiзе в душу братовi i топчеться по  нiй  ногами,  не  брат
уже, а ворог i супостат!..
   - Це правда.
   - Ти чув, щоб хтось з католикiв став унiатом? Тож-то! Не ?дностi пани й
ксьондзи хотiли, а лиш при?днання, не дружби, а поневолення.  Тепер  нехай
попробують того самi, вiдчують власним серцем, за що боролись козаки!
   - Вiдчули вже. Господь скарав гординю... Пропала Рiч Посполита!
   - Самi тепер не вирветесь. Мiцнi кайдани царськi.
   - А ви?
   - I ми... Налий iще по склянцi, та й розбiгатимемося._ _Час_ _пiзнiй...
   - Треба - разом, - сказав рiшуче Юлiан.
   - Гуртом, як мовиться, i батька легше бити?
   - Повстали б разом!..
   - Славно!.. Перемогли б, скажiмо, самодержавство, i  що  тодi?  Пани  й
крiпацтво знову?
   - Не знаю... Вольность...
   - Шляхтi?.. Всiх вимiтати треба: царiв, панiв, жандармiв!.. А  людям  -
волю! Кожному, хто б вiн не був, вiд Балтики до моря Чорного!
   - "Щоб усi слав'яне стали добрими братами i синами сонця правди"?
   - Звiдки ти взяв слова цi?
   - З вашого "?ретика".
   - А хто ж тобi його давав_ _читати_?_
   - Те я забув...
   - Ну й добре, - сказав Тарас, вдоволений з тако? вiдповiдi. - Гукнути б
нам яко?сь, та пiзно вже! Хай iншим разом. Згода?
   Юнак кивнув. Прискалив хитро око:
   - Батьку, а ви таку чували? - I заспiвав:

   _Зародила, верба грушi,_
   _А берiзонька пруття;_
   _Не вiр, дiвко, козаковi,_
   _Як вiн каже: "Вiзьму тя"ё._

   - Не чув, ?й-богу! Певно, якась подiльська?
   - Наша...
   - Спiвай, спiвай!.. Воiстину н?сть ?м числа!..
   А нiч стояла тиха. Не по-осiнньому ласкава й тепла нiч...
   За кiлька днiв, зустрiвшись iз Костомаровим, Тарас повiв з ним мову про
Юлiана.
   - Нi, нi, - вiдмахувався Микола. - Не вiрю я полякам!
   - Чому?
   - Ми довго з ними тузалися. Не вiрю, й край!
   - Ну, билися - було за що, - стенув Тарас плечима. - А зараз одна  рука
нас по голiвцi гладить...
   - З поляками нема про що балакати, - стояв незрушно Костомаров. -  Вони
завжди...
   - Збира?шся побудувати слов'янськими ж таки руками оновлений i  вiльний
свiт, а iз поляком про це бо?шся погомонiти. То  з  ким  же  ти  у  батька
чортового, Миколо, будеш будувати? З панками  нашими  того  не  втнеш,  ?м
тiльки б повне черево!
   - Гаразд, - промовив  нехотя.  -  Зустрiнуся,  поговорю...  Хоч  путнiй
хлопець?
   - Путнiй.
   - Нехай прийде до тебе сьогоднi ввечерi, я теж прийду.
   - Миколо, ти не сердься, - сказав Тарас примирливо.  -  Самим  царя  не
скинути...
   - А треба?
   - Що?
   - Скидати...
   - I знову ти за рибу грошi! - скипiв Тарас.
   - Тобi все зразу хочеться, одним ударом...
   - Був би ти крiпаком, то знав би, як тяжко ждати волi, - похмуро сказав
Тарас.
   Помовчали. I розiйшлись.
   - Ти ж не забудь! - гукнув Тарас, оглянувшись, i помахав рукою.
   Забув чи  нi,  але  прийшов  увечерi...  на  другий  день.  Похмурий  i
невдоволений.
   - Ти нiби сам себе привiв на шворцi, -  пожартував  Тарас  iз  нього  i
заходився бiля самовара, позиченого в господаря.
   Микола змовчав. Сiв на стiлець, узяв зi столу якийсь малюнок  i  пильно
став його вивчати.
   Аж тут з'явився i Юлiан.
   - Панове, добрий вечiр...
   Микола встав, подав  студенту  руку,  ще  й  вимучив  подiбне  щось  до
усмiшки. Назвав себе, пiдсунув йому стiлець.
   Розмова в них не кле?лась, i, щоб змочити ??, принаймнi  гарячим  ча?м,
Тарас зняв чобота, поставив його, як мiх, на самовар й почав роздмухувати.
Сипнули iскри, дiло пiшло жвавiше.
   - Хлопцi, та що ви третесь-мнетесь, немов шинкарка, яка бо?ться  давати
в борг! - не витримав уже за ча?м, слухаючи балачку  ?хню  про  хтозна-що,
окрiм, звичайно, дiла. - Ну ж, говори, Миколо, що ма?ш йому сказати. Ти ж,
Юлiане, розкажеш iншим разом про свiй Немирiв...
   Бачив, що Костомарову страх як не хочеться розкрити душу перед поляком,
що вiн себе притриму?, немов ступити ма? на ледь замерзлий льодок  ставка.
Нарештi професор зважився i так почав ?днати  пана  Юлiана  до  Товариства
святих Кирила та Мефодiя:
   - Латинцi, нiмцi та англосакси - всi купи держаться,  а  ми,  слов'яни,
кожен йдемо шляхом осiбним, а то, бува, i в  супрязi  з  якимось  ворогом,
тягнучи чужого воза...
   Тиша стояла довга, трудна.
   - Що ж тут порадити? - спитав студент.
   - Нам треба робити те, що iншi... - озвався глухо Костомаров.
   - Ти не крути, скажи йому, що дума?ш, - напав Тарас на нього. - Свiтити
хочеш, а каганець пiд стiл хова?ш.
   Костомаров зиркнув зацьковано, щось буркнув  собi  пiд  нiс  i  неохоче
мовив:
   -  Найперше  треба  зiбрати  всiх  учених   людей-слов'ян   до   одного
товариства... Поки почнуть щось там робити, нехай найперш  познайомляться,
повiдають сво? потреби, недолю й долю... А згодом  вже  й  до  дiла  можна
братися...
   I знову  стало  тихо.  Студент  був  явно  вражений.  А  Костомаров  аж
почорнiв.
   - Це Товариство проторувати ма? шлях  у  майбутн?,  до  федерацi?  усiх
слов'ян, - озвався знову. - Коли  мiж  нами  скрiзь  запану?  згода,  коли
збагнемо ми силу ?дностi, коли освiтимо народ наукою,  тодi  вже  створимо
одне слов'янське державне тiло, чи  федерацiю...  Пiд  одним  православним
царем i в однiй православнiй вiрi всi по?днатись ма?мо...
   - Ось тобi, бабо, й весiлля! - гукнув Тарас, схопившись з мiсця.  -  Ти
хочеш усiх слов'ян убгати в попову хату?
   - Не думаю, щоб хтось погодився задля  науки  й  утопi?  про  федерацiю
зректися сво?? вiри й народностi, -  сказав,  зiтхнувши,  Юлiан.  -  Та  й
цар... Нiхто не схоче ходити в нього на повiдку.
   - Там,  далi,  видно  буде.  До  того  ще  далеко,  -  пiшов  на  згоду
Костомаров.  -  Найперш  потрiбно  слов'янську  силу,  слов'янський   свiт
звернути на спiльний шлях, до працi задля ?дностi!..
   - А там усiх накриють цар з православi?м? - спитав не дуже чемно Юлiан.
   - Даремно ти приплiв царя, Миколо, - сказав Тарас.  -  Це  пугало  всiх
розжене ще далi, нiж зараз ?!
   - Хтось мусить же очолити.
   - Народ собi дасть раду i без царiв. Республiка - ось  досконала  форма
держави, влади й волi!
   - А як же бути iз федерацi?ю? -  спитав  одразу  ж  Юлiан.  -  Щось  не
.збагну...
   - До не? ввiйдуть республiки. Як незалежнi, вiльнi i рiвноправнi члени,
- сказав Тарас захоплено. - Дожити б до того дня!..
   - Так не  кричи,  Тарасе,  -  спинив  його  Микола.  -  Вiкно,  дивись,
одчинене... Спасибi тобi за чай, - пiдвiвся. - I за  при?мну  бесiду...  I
вам, юначе, дякую, - звернувся до Юлiана. - Не  проводжайте!  Я  сам;  тут
близько...
   Вийшов - немов утiк.
   - Тяжке то дiло -  братство...  -  сказав  Тарас,  приймаючи  зi  столу
склянки. - Стiльки ворогували!..
   - Я не сподобався йому, напевно, - сказав юнак, пiдводячись.
   - Не ображайся. Дiло це небезпечне.
   - Знаю. I ви також не гнiвайтесь...
   - За вiщо на тебе гнiватися? -  розвiв  широко  руки.  -  Що  ж  то  за
Товариство, коли не вiльно в ньому сказати те, що дума?ш!.. Ти йдеш уже? Я
проведу.
   Надворi було безлюдно й мiсячно. У вiттi тьмяно  сяяли  хати  й  окремi
вiкна.
   - Може, пройдемо в сад, що за костьолом,  глянемо  на  сивий  Днiпр?  -
спитав Тарас.
   - Це можна.
   Вже на горi, милуючись величним видом Днiпра й заток, що зблискували  у
тихiм свiтлi мiсяця, Тарас спитав про те, що мучило його давно:
   - Якби у нас повстали, пiдтримали б поляки там,_ _за_ _Вiслою?
   - Не знаю... - сказав юнак одверто.
   - А ти спитай у тих, хто зна?. Згода?
   - Чому б i нi, - всмiхнувся. - А як_ _же "вченi люди" i все таке?
   - Розмовами нiхто ще волi не добував. Тут треба щось  надiйнiше...  Яка
краса! Ти тiльки глянь! - вказав рукою в далеч.
   Стояли довго мовчки, схвильованi чарiвним свiтом ночi...
   Днiпром униз плив човен, як бiлий привид...

   _За думою дума ро?м вилiта?;_
   _Одна давить серце, друга роздира?...-_

   спливли рядки з його послання Гоголю. Обняв за плечi Юлiана й сказав  з
пекучим болем:
   - Пропало все! Ми билися, ми мордувалися - i вскочили у сiть крiпаччини
й самодержавства. Отак-то, пане брате!..
   ...Вночi на Ки?в випав пречистий перший осiннiй снiг. Тарас прокинувся,
немов вiдчувши ту перемiну в свiтi. А може, й те його збудило ще до  зорi,
що спать лягав iз думкою про цей прийдешнiй недiльний ранок. За час  сво??
подорожi аж на Подiлля i на Волинь вiн скучив за цими днями в  Ки?вi,  якi
назвав околичними або людськими.  Вiдколи  вiн  у  мiстi,  недiлi  всi  та
празники, коли трудящi люди вiдпочивають,  присвячу?  знайомству  з  ними,
зустрiчам з простим народом Ки?ва, що тулиться в сво?х хатках  по  дальнiх
глухих околицях.
   На вулицi його чекав Сенчило-Стефановський,  який,  хоча  й  не  часто,
складав йому компанiю у цих при?мних, та iнодi i небезпечних мандрах.
   - Ну, як тво? поляки? - спитав, подавши руку.
   - Бояться нас, як Костомаров ?х, -  сказав  Тарас.  -  Побачать,  що  ?
нагода, схопляться й собi за зброю!
   Грузнучи в пухкiм снiгу, минули ринок.
   - Знову на Куренiвку? - спитав Сенчило.
   - Може, до човнярiв та до рибалок? Моста зруйнуй або спали, i  в  ?хнiх
руках Днiпро...
   - Це правда. Недаром там жандарми часто крутяться i нишпорки усюди носа
тичуть.
   - То кепсько...
   - Я ?х знаю усiх в обличчя. Випроваджу! Не первина.
   - Ти там бував?
   - Аякже! Забув, як ми з тобою брали човна з вiтрилом?
   - Коли пливли на "чорну раду" пiд Межигiр'я?
   - Згадав...
   - Таке, Олексо, не забувають. Тодi  я  був  неначе  чистий  зошит:  усе
вбирав,  записував...  Я  довго  так,  Олексо,  чекав  того  побачення  iз
Укра?ною!..
   - Я мiсяць жив у Петербурзi, та й то летiв до Ки?ва, немов на крилах...
   - Глянь, глянь, який Днiпро сьогоднi! - гукнув Тарас, побачивши з  гори
рiку, весь бiлий Труханiв острiв i лiс за ним на видноколi.
   Вода, - густа, аж чорна, - текла мiж бiлих забережнiв, i в нiй  пiрнали
весело яскравоперi селезнi й сiренькi ?хнi подруги...  Заснiженим,  тонким
ще льодом ступали гордо чорнi дзьобатi ворони...
   - Немов чиновники у сюртуках, - кивнув на них Олекса.
   - Обсiли всю Укра?ну, цiдять iз не? кров,  -  сказав  Тарас,  згадавши,
скiльки людей в мундирах вiн  зустрiчав,  мандруючи.  -  П'явки,  губителi
всього живого...
   Змеркла краса зими. Втiшатись вони могли, забувши хоча б на мить недолю
свого народу.
   - Треба ж було згадати лихе порiддя... - бурчав Тарас, рушаючи вниз, на
Подiл.
   У шинку, куди зайшли по?сти й погомонiти  з  окiльним  людом,  було  ще
майже порожньо. В кутку сидiв слiпий жебрак iз хлопцем-поводирем, а  трохи
ближче - гурт плотарiв, що добирались з пiвдня в сво? кра? на Тетеревi або
на Ужi.
   - Рано... - шепнув Тарас товаришевi.
   - Поки ми тут оббудемося та перекинемо по чарцi  меду,  зiйдуться  тво?
пани рибалки та човнярi, - сказав Олекса, входячи слiдом за ним.
   I справдi, десь за годину-другу робiтний люд  став  швидко  заповнювати
чималу залу шинку, забiгали метка шинкарка та наймички, задзенькали чарки,
пляшки.
   - Олекса! - впiзнав Сенчила дядечко iз шпакуватим чубом i довгими, як в
запорожця, вусами. - Яким це вiтром? Вiльно тут бiля вас?
   - Сiдайте, дядьку Прокопе. Налити вам чарчину?
   - Чого ж ?? i не налити! - пригладив Прокiп вуса. -  На  те  ж  вона  й
сотворена...
   Вiн сiв, узяв чарчину, що нiби враз поменшала в  його  руцi,  i  смачно
випив.
   - Дякую.
   - Берiть, що ?, закушуйте, - припрошував Сенчило дядька.
   Прокiп кивнув шинкарцi,  й  вона,  звинувшись  помiж  столiв,  принесла
пляшку, чарки та цiлу миску смажено? (iз печi просто!) риби.
   - Миколо, Петре, а йдiть сюди! - гукнув тим часом Прокiп до двох  нових
пришельцiв, що озирались, видно, когось шукаючи.
   Вони всмiхнулись радiсно й посунули, немов човни мiж кригою, на дружнiй
поклик.
   - Добридень вам! - зняли шапки.
   - Сiдайте, - дав мiсце ?м на лавцi Прокiп. - Вип'?те?
   - Того й прийшли.
   - Весь тиждень у рот не брали.
   - Ви не зважайте, що це пани. Олексу ви ж бо зна?те. А друг його...
   - Шевченко, - сказав Тарас.
   - Художник, - додав Сенчило.
   Прокiп зламав широкi брови.
   - А не кобзар? Я чув, що ? кобзар Тарас Шевченко, пiснi склада?,  кличе
до волi словом... От би зустрiтись з ним, спитати!..
   - Про що? - всмiхнувсь Олекса.
   - Ось як побачу його самого... Кажуть, стрiчались з ним на Куренiвцi, i
на Прiорцi...
   - Який же вiн iз себе? - спитав Олекса, лукаво мружачись.
   - Ще молодий, а вуса!.. - вказав рукою ледь не на пояс. - Козацький чуб
- аж до плеча! I голос, голос!..
   Страшно було Тарасовi  назватись  ?м,  понiвечити  той  гордий,  пишний
образ, який для нього вималювала людська уява, i вiн мовчав.
   - Кажуть, коли пани побачать його, жахаються, судомить ?х...
   Петро й Микола внесли й сво? штрихи до образу:
   - Ще б пак!
   - А може, вiн характерник...
   Узявши пляшку, Прокiп налив чарки й пiднiс свою:
   - Дай боже йому здоров'я!
   Сенчило пирснув, випив i запитав:
   - То що ж ти, Прокопе, хотiв почуть вiд нього?
   - Не я один... - викручувався.
   - Я з ним знайомий, Прокопе. I вiн також, - кивнув у бiк Тараса.
   - На власнi очi бачили? - аж подались до нього.
   - Отак, як вас.
   Притихли. Сусiди теж полишили сво? чарки, тяглись до них.
   - Хотiв його спитати... - поглянув  довкола  Прокiп,  -  чи  довго  нам
терпiти, чи ? на свiтi сила, яка б змогла панiв, царя...
   - В них вiйсько!
   - А ти зажди, Миколо, не заважай!.. Так от: чи змiг  би  простий  народ
турнути ?х пiд гузно?.. - прошепотiв.
   - Народ, якщо вiн дружний, осилить все, - сказав  Тарас.  -  Бiда  лише
у-тому, що ми хто в лiс, а хто по дрова!
   - Ми що... А в них i зброя, i солдати... - зiтхнув Петро.
   - То правда, - сказав Микола сумно.
   Тарас дiстав з кишенi насiння соняшнику, яким учора вiн був пригощений,
i висипав його на стiл. Потому взяв з десяток, одгрiб убiк i мовив:
   - Оце вам цар з мiнiстрами, а це - народ, - вказав на_  _бiльшу  купку.
Згорнув ?? у жменю i висипав на ту, що менша. - Де  вони?  Нема,  пропали,
щезли!
   - Чорти вхопили, - басом сказав Петро.
   - Виходить нiби й добре... - пошкрiбся в тiм'? Прокiп. -  Тiльки...  не
здатнi ми супроти вiйська... Сокира, плуг та борона - ось з  чим  ми  дiло
ма?мо.
   - А славнi нашi прадiди хiба були не вiд землi? - спитав Тарас.
   - Ну, твiй, скажiмо... - хихикнув хтось.
   - Я з крiпакiв, дев'ятий рiк на волi.
   - Дива-а!..
   - Ану ж тихiше! - пiднiс Олекса руку i прочитав напам'ять:

   _Було колись - в Укра?нi_
   _Ревiли гармати;_
   _Було колись - запорожцi_
   _Вмiли панувати._
   _Панували, добували,_
   _I славу, i волю!.._

   А чим ми з вами гiршi?
   - Воно-то так... - озвався у повнiй тишi Прокiп.  -  I  все  ж  коли  б
спитати у Кобзаря...
   - Ну ти й затятий, Прокопе! - сказав Олекса весело. - Подай йому Тараса
- де хоч вiзьми!
   - Це дiло важне, - мовив вусань суворо. - 3 ходу його не вхопиш,  треба
обмiзкувати...
   - Там хтось чужий! - гукнули бiля дверей.
   Тарас пiдсунув чарку i заспiвав:

   _Очерет, осока;_
   _Чорнi брови в козака..._

   - То не сюди! - гукнули знову.
   - Тихо! Спiвай, спiвай...
   Тарас кивнув Олексi й звернув на iншу стежку, на ту, якою сюди прийшли:

   _Горе менi, козаковi, що батька нема?, -_
   _Батька нема, мати чужа, а жiнка не любе;_
   _Пiшов би я в Запорожжя, _- _дороги не знаю!.._

   Хто змiг, його пiдтримали, i пiснi стало тiсно у стiнах шинку.  Люди  -
цi плотарi та човнярi, рибалки та вантажники - вiдчули  щось  зата?не  вiд
них життям, забуте в щоденних клопотах про хлiб насущний, i  стали  дужчi,
вищi буттям i духом. Радiсно було на них дивитися, як на дерева в  бростi,
як на рiку, що скресла...
   Пiсня змiняла пiсню, аж доки всi стомилися i хтось сказав, що треба вже
промочити горло. Випили, а потiм враз загомонiли про  давнину,  про  волю,
про запорожцiв, якi ?? виборювали...
   - Ну ти й спiва?ш, чоловiче! - сказав Петро Тарасовi.
   - Не чув тебе наш благочинний, а то до хору взяв би, - додав Микола.
   Прокiп вдивлявся мовчки в нього.  I  раптом  мовив  як  похвалу  чи  як
непевний здогад:
   - Коли б тобi козацькi довгi вуса та оселедець, то був  би  геть  Тарас
Шевченко...
   - Куди йому! - гукнув Олекса. - Якось прийду до вас iз Кобзарем!
   - Спасибi... I ти приходь, - торкнувся Прокiп руки Тарасово?. -  У  нас
тут ? ще порох в порохiвницях... I шабель трохи знайдеться...
   - Прийду, - сказав Тарас, пiдводячись. - Нам вже пора.
   Мав звичку йти до  того,  коли  сп'янiють  люди  i  втратять  здатнiсть
мислити.
   Надворi, вже бiля Днiпра, Олекса мовив скрушно:
   - А може, ми повиннi були признатися, що ти i ? Тарас Шевченко?
   - Побили б ще за самозванство, - сказав Тарас. - Ти ж  чув,  який  вiн,
справжнiй. Вусища, чуб!..
   - Якщо на слiд натраплять, шукатимуть його такого...
   - Бачиш, нема? зла, щоб на добре не вийшло!
   Набрав у пригорщ снiгу, злiпив чималу снiжку й  жбурнув  у  ворона,  що
походжав поважно неподалiк. Той знявся важко, каркнув i полетiв.
   Бiля гори Олекса раптом згадав, що ма? пильне дiло тут,  на  Подолi,  i
розпрощався.
   Вгору Тарас iшов не кваплячись. Було шкода  лишати  цей  зовсiм  iнший,
йому рiднiший, милiший свiт. Усе тут звичне, знане, без будь-яко?  фальшi.
I мова, i звича?, i типи лиць,  характерiв  утворювали  те  середовище,  в
якому вiн, попри свою освiту й теперiшнiй суспiльний стан, був наче риба у
водi. Там, на Горi, йому весь час доводилося триматись ролi, грати когось,
ким бачить його чиновно-мундирна братiя, пани та пiдпанки Старого мiста  i
ким йому не стати, хоч би й хотiв. Iз кручi поглянув ще  раз  на  панораму
рiки, Подолу, далечi, що  за  Днiпром,  i  посмiхнувся.  Бродить  десь  по
околицях, межи людей, кобзар Тарас Шевченко - вусатий i з оселедцем аж  до
плеча!..
   Удома на нього ждав Микола Костомаров.
   - Нарештi! - кинув книжку, яку читав. - Ну де тебе, Тарасе,  носить?  Я
зранку тут...
   - А що таке?
   - Вакансiя! Художник Павлов подав прохання Траскiну  звiльнити  його  з
посади вчителя в унiверситетi.
   - I ти вважа?ш, що я...
   - Звичайно! Завтра ж подай прохання. Будемо  разом  навчати  молодь,  i
вихованцi нашi роз'?дуться по Укра?нi!..
   - Гада?ш, дiлу буде iз того користь?
   - Молодь схильна до справедливостi, добра й свободи.  Сотнi  братiв  по
думцi вирушать будити люд i сiяти в його серцях святi  iде?  ?дностi  усiх
слов'ян, братерства й волi!
   - Добре, - сказав Тарас. - Подумаю. Менi моя робота теж до душi...
   - А ти ?? не кидай. Встигатимеш i тут, i там. Ну, я побiг. На мене  жде
Алiна...
   - Гляди, Миколо, женишся!
   - Чи не пора?
   - Та, мабуть, уже пора... - згадав Тарас свою  пригоду  в  Лаврi  й  те
мелодiйне "мамо!", що так йому запало рвiйно в душу.
   Тiльки пiшов Микола, як до кiмнати з грюком влетiв Сенчило.
   - Радуйся! Допiру стрiв я Павлова, i той просив сказати  тобi,  що  вiн
подав...
   - Я знаю, вiд Костомарова, - сказав Тарас.
   - Чого ж ти тодi сто?ш? Давай папiр, перо й чорнило! Я напишу прошенi?,
а ти пiдпишеш, аки великий пан!
   - Гада?ш, варто?
   - Варто! Коли б не ти, я сам туди подався б. Це ж не якесь  училище  чи
iнститут шляхетних дiв!
   Не встиг Тарас спитати, чи годен вiн учительствувати в унiверситетi, як
всi його папери злетiли геть зi столу  й  за  ним  поважно  всiвся  Олекса
Флорович, вмочив перо в чорнило i написав  на  бiлому,  мов  снiжне  поле,
аркушi: "Его превосходительству господину  попечителю  Киевского  учебного
округа, свиты его императорского  величества  генерал-майору  Траскину  От
художника Академии Тараса Григорьева сына Шевченка Прошение".
   - Ху-у, сатана! - вiдкинувся на спинку крiсла, нiби пiсля тяжко? працi.
- Тепер диктуй...
   Вечiр застав ?х ще в трудах великих писарських. При  свiчцi  вже  Тарас
узяв перо в Олекси i пiдписав: "Художник Т. Шевченко..."
   ...Першим прийшов здоровити його з рiздвом Юрко Андрузький. Та ще й  не
просто - вiршем. Весь зашарiвшись, юнак дiстав з кишенi аркушик i прочитав
тремтячим вiд хвилювання голосом свiй щирий твiр-звертання:

   _Скажи, менi, батьку,_
   _Що дi?ться з нами, _-__
   _Як на тебе глянем,_
   _Мов не тi? станем..._

   Тарас обняв сердегу й поцiлував.
   - Спасибi ж тобi за вiрш!
   - Прийдете до Гулака?
   - Звичайно.
   - Тодi здоровi будьте до вечора.
   Зоставшись сам, Тарас iще раз перечитав нехитрий  вiрш  Андрузького,  в
якому той, наслiдуючи його поезi?, так палко прагнув висловити  сво?  жалi
та сподiвання на кращу долю Укра?ни... Народжу?ться нова людина,  рушиться
столiтнiй сон!..
   Невдовзi прийшов Кулiш. Спочатку Тарас його i не впiзнав,  подумав,  що
хтось  iз   тих   аристократiв,   з   якими   вiн   колись   стрiчався   в
Санкт-Петербурзi.
   - Не радий? - всмiхнувся гiсть. - Чи ти, бува, Тарасе, не загордився!
   - Панько?!
   _-_ Еге ж.
   Чоломкнулись i посiдали.
   - Може б, ти роздягнувся? - згадав Тарас, що вiн господар.
   - Зайве. Я на хвилину тiльки. Просив Гулак...
   - Ну й славно! Я теж iду.
   На вулицi, точнiше, аж на валу, яким пiшли в бiк Золотих  ворiт,  Кулiш
спитав:
   - Не гнiва?шся за той мiй лист?
   - Як буду знов друкувати, виправлю.
   - Усе?
   - Тодi б  я  став  би  вже  не  Шевченком,  а  Кулiшем,  -  всмiхнувся.
Помовчавши, додав серйозно: - Добре ти написав про чорну раду!
   - Дякую...
   - Чита?ш - дух захоплю?.
   - Не все ж тобi!
   - За весь цей рiк - два вiршики...
   - А хтось казав, що копу, та ще яких!
   - Торiк - було, - всмiхнувся. - Найшло на мене...
   - Правда, що ти подав на вчителя в унiверситет?
   - Це ще, як кажуть, вилами та по водi.
   - А за кордон? Уже не хочеш ?хати?
   - Хiба за злиднi... - буркнув.
   - Закиснеш тут як маляр...
   - Б'?ш не по чiм - по головi!
   Кулiш спинився, передихнув i урочисто мовив:
   - ? змога тобi  по?хати  на  рокiв  три!  Щоправда,  за  умови:  ти  не
допитуватимешся, хто дасть на цю по?здку грошi.
   - А  може,  це  якийсь  собачник?  -  хмуро  спитав  Тарас,  хоч  серце
затанцювало з радостi.
   - Нi. Укра?нка, щира твоя прихильниця.
   - То поцiлуй ?? за мене! ?ду!!
   Вiн закрутив Панька, та так, що ледве не попадали  обо?  з  валу,  яким
iшли.
   Вони бродили довго старим зимовим мiстом,  де  мiж  ру?н  постали  новi
будинки, й прийшли тодi  вже  до  Гулака,  коли  в  його  свiтлицi  кипiли
пристрастi. Людей було не так багато. Накритий стiл стояв iще не  займаний
i вабив зiр натомлених i зголоднiлих новоприбулих.
   - Зда?ться, ви, панове, не з того краю почали! - гукнув Тарас.
   - Воiстину! - додав Кулiш, скидаючи свою розкiшну  шубу.  -  3  рiздвом
Христовим, браття!
   - Диви, ?й-богу, Пантелеймон! - схопився з  мiсця  Костомаров.  Пiдбiг,
обняв i тричi поцiлував.
   Тим часом Тарас потис спiтнiлу руку Савича, що чимось був схвильований.
   - Принiс "Кавказ"? - спитав, зиркнувши гостро на Костомарова.
   Тарас вiддав прим'ятий зошит i мовив тихо, з сумом:
   - Париж побачиш скоро!.. З Мiцкевичем погомониш... Ти ж не забудь!
   - Вважай, що вiн уже чита? твою поему, - всмiхнувся Савич i  взяв  його
пiд руку. - Цей Костомаров!..
   - Знову зчепились з ним?
   - Послухай, що вiн каже!
   - Миколо, то для тебе у дивину. А я вже тут наслухався...
   - Не може вiн без бога та без царя!  Ще  мало  нас,  сердешних,  у  цiм
ярмi... Пiд корiнь треба вдарити!
   - Пеньок прибрати, виорати й засiять добрим зерном! Так?
   -  Тiльки  так.  Заплутались  ми  в  цiй  науцi,  ?дностi  усiх  племен
слов'янських...
   - Змiшали грiшне з праведним, - сказав Тарас. - А треба зiбрати  все  в
один кулак i ним - царя, крiпацтво!..
   - Всi за столом, панове... - втрутився в ?хню бесiду господар дому.
   Сiли, взяли чарки. А Костомаров узяв для тосту слово. Вiн говорив сперш
про рiздво, а потiм про Кулiша, слов'ян, просвiту...
   Слухав його Тарас, i серце тисла йому журба. Минуло знову лiто, а  воля
все ще за сiмома замками!.. Що в цих розмовах толку, у цих зiбраннях, коли
вони обмежуються словами, та й тi вза?мознищуються, оскiльки  кожен  тягне
кудись у свiй, окремий бiк... Це лихо, власне, i привело Вкра?ну, ?? народ
на грань буття...
   Випив iз усiма.
   - А де, Миколо Йвановичу, ваш неофiт,  студент  Петров?  -  спитав  тим
часом Савич у Гулака.
   - Пасе двох чад паньматки Якубович, що ви?хала в село на празник.
   - Надто до вас прилип цей ваш сусiд...
   - Вiн бiльше про вас розпиту? i ледь на вас не молиться за  те,  що  ви
хоч зараз готовi взятись...
   - Браття! - пiдвiвся знову Костомаров. - Ми рiдко  зустрiча?мося  таким
собором, i через те, гадаю, не зайве буде сьогоднi нам поговорити, як далi
дiяти, куди iти. Ви майже всi знайомi  як  з  "Книгами  буття",  так  i  з
"Статутом",  що,  власне,  ?  проектами,  якi  нам  слiд   обговорити   i,
виправивши, прийняти десь у тому роцi,  що  наступа?.  Було  б,  звичайно,
добре, щоб ми дiйшли яко?сь згоди, щоб не тягли, мов лебiдь, рак та  щука,
свого важкого воза. У нас останнiм часом були розмови, диспути не так  про
цiлi, як про шляхи та засоби, й ми не змогли зiйтись  на  чомусь  певному.
Тепер нас бiльше, отже, ми розумнiшi вкупi, тверезiшi...
   - Ось вип'?мо по другiй-третiй чарцi, й стане все  навпаки  -  п'янкiшi
вкупi будемо, - сказав Тарас.
   - Хто вип'?, а хто i нi... - не залишився в боргу промовець. - Оскiльки
я вже розiгнався, то мушу вам повiдати  сво?  думки.  Наука  та  просвiта,
вза?мини  племен  слов'янських,  зближення  в  iм'я  мети:  об'?днання   у
федерацiю - ось напрям дi?, поле, яке нам треба в трудах пройти,  осилити.
Слов'янство i православi?...
   - Пробач менi, Миколо, що переб'ю, - сказав Тарас,  пiдводячись.  -  На
те, що ти пропону?ш, не стане вiку нашого.
   - То будуть дiти, внуки...
   - А крiпаки? А Укра?на? А  вся  олжа,  сваволя  i  гноблення,  що  ними
виповнена iмперiя вже через край, теж будуть? - промовив гнiвно,  нiби  то
Костомаров винен. - Ти можеш ждати i рiк, i два, i двадцять... А як  менi?
Як рiдним мо?м братам i сестрам, що й досi ходять  у  крiпаках?  Як  ждати
всiм, хто ще й не бачив волi?..
   - Нам не пiд силу визволити людей з крiпацтва зараз,  -  розвiв  руками
Костомаров. - Ми так лише погубимо себе i дiло.
   - Страх - кепський радник. Треба зробити все, що  можемо,  щоб  совiсть
наша потiм не докоряла нi нам, нi дiтям нашим. Може, у запорожцiв -  наших
дiдiв i прадiдiв - було по два чи три життя? Чи, може, ?х не брали кулi? -
спитав Тарас. - Коли б вони боялися, як нинi ти, то ми були  б  давно  вже
бездумним бидлом, гно?м для тих, хто дужчий i нахабнiший!
   - Тарасе, ти, як i Микола,  зверта?ш  нас  на  манiвцi,  -  взяв  слово
Пантелеймон. - Якби у нас була одна неволя, та, що тобi  найбiльш  болить,
крiпаччина, то ми змогли б для не? щось намислити, здолать  ??  у  той  чи
iнший спосiб. Та в нас ? дiло бiльше. Вкра?на вже стiльки лiт  стражда?  в
тяжкiй неволi гемонськiй, що нам усiм потрiбно, забувши чвари внутрiшнi  i
менше зло, подбати...
   - Крiпаччина - це менше зло? - скипiв Тарас.
   - Звичайно. Сво?х панiв опiсля ми змусили б селянам дати волю, - сказав
Кулiш.
   - А спершу мо? брати повиннi, обнявшись з паном Енгельгардтом, пiти  на
бiй за Укра?ну?
   - Пан Енгельгардт нам чужаниця...
   - Гаразд! Обнявшись iз Лукашевичем або Родзянком?
   - Якщо вони постануть за Укра?ну...
   - Навряд... Коли й постануть, то певно ж зовсiм не за таку,  якою  хочу
бачити ?? в часи прийдешнi, а за свою, козацько-панську,  чорну  для  тих,
хто нинi мучиться, а не живе!
   - Там видно буде...
   - Класти на полi бою голови, щоб замiнити чужих панiв на  "рiдних"?  Це
треба з глузду з'?хати!
   - В тобi сидить дух бунту, дух гайдамаччини, - сердито сказав Кулiш.  -
А тут - державне дiло, де треба мати досвiд та кругозiр...
   - Я пильно, Паньку, вивчив iсторiю свого народу й знаю,  що  майже  всi
повстання терпiли крах з вини тво?х "досвiдчених" панiв старшин, якi  свою
вигоду щоразу вище ставили вiд долi тих, що з "духом бунту", тобто  народу
й краю рiдного! Ви, кармазинники, - мов гандж на шаблi...
   - Що ж ми, не укра?нцi, не козаки? - всмiхнувся зверхньо Пантелеймон. -
Якого ж роду?..
   - Панського!
   - Це щось нове...
   - Панове, ми так во вiки вiчнi не зможемо дiйти до згоди,  -  скривився
тяжко Костомаров. - Нам треба бути м'якшими, поступливiшими один  стосовно
другого...
   - Шевченко ма? рацiю, - сказав Гулак. - Найбiльше зло -  крiпаччина,  i
бити треба в не?. Цей заклик скрiзь почу? трудящий люд, в якому наша сила.
Самi пани чи вченi люди, - глянув на Костомарова, - не зможуть дати  ради.
Коли народ повстане, простий народ, тодi й пани, хто совiснiший, пiдуть за
ним i кров'ю змиють свою ганьбу гнобителiв братiв незрячих.
   - Правда, - устав  Посяда.  -  Я  теж  з  селян  i  знаю,  як  i  Тарас
Григорович, що найпекучiша бiда - неволя панська, рабство.  Крiпак  почути
може один лиш заклик: визвольмося вiд пана! Потiм, уже на волi,  ставши  й
душею вiльним, певно, вiн забажа? бiльшого...
   - Я за повстання також! - гукнув рiшуче студент Навроцький.
   - Ми геть забули, братчики, за мед-горiлку! Треба й зубам роботу  дати,
щоб не скучали, - втрутився знову Костомаров  у  не  властивий  для  нього
спосiб. - Гулаче, ти ж господар, то наливай!
   - А й справдi. Прошу, прошу! - пiдтримав його Гулак.
   Не зразу, якось нехотя, взялись до  чарки.  Почувся  смiх,  хтось  щось
згадав рiздвяне...
   - Чому мовчав? - спитав Тарас у Савича.
   - Набридло. Стiльки я вже буцявся iз Костомаровим, у цiй-таки  господi,
що вже язик стомився.
   - Ти вчився з ним у Харковi, в унiверситетi?
   - Було...
   - Пропоную за гостя тост, за пана Пантелеймона! - не  випускав  iз  рук
узятих вiжок Костомаров.- Скажу одверто, в мене на Кулiша  надiя  в  однiй
важливiй справi...
   - В якiй? - звiв брови Пантелеймон.
   - Нi, спершу треба випити i закусити, а вже тодi й повернемося до наших
справ. Здоров'я пана Кулiша!..
   Розходилися о третiй ночi. Брав морозець, i снiг рипiв  так  лунко  пiд
чобiтьми, що кожен крок здавався гучним пострiлом. Студентiв це розважало,
тiшило, немов дiтей, i серед тишi сонного нiчного мiста вони зчинили  таку
веселу веремiю, що мусив ?х угамувати. Притихли, збилися довкола нього,  i
тiльки час вiд часу хтось не витримував - штовхав ледь-ледь товариша,  той
вiдбивався...
   - То що ви, батьку, скажете про замiр iз часописом? - спитав  Маркович,
який найдужче узяв до серця новi "Сiльськi читання", що ?х  вони  надумали
найближчим часом улаштувати.
   - Всу?... - сказав Тарас. - Для цього треба грошi, ще й не малi, а  хто
?х дасть?.. I взагалi, - махнув рукою. - Шилом вхопили  патоки...  Замiсто
дiла справжнього, святого дiла, кинули вам, голуб'ята, iграшку!
   -  Якщо  гарненько  взятися,  то  i  часопис  стане...  -  почав   було
Андрузький.
   - За шаблi треба братися, - сказав Тарас. - Падлюки  тi,  хто  вiру?  в
царя й престол!.. Пiд корiнь!..
   Студенти попритихали. Вони  були  не  проти  рiшучих  дiй,  проте  така
вiдверта, безкомпромiсна ненависть до государя i ?х лякала.
   - Треба йти до людей, будити, збирати ?х, озброювати!.. Принаймнi я  не
буду сидiти тут i ждати ласки царсько?.
   - Так схоплять же й посадять, - зiтхнув Маркович.
   - Можуть. Проте i в нас ? голови, щоб все робити з розумом, не на  очах
у справникiв.
   Там, де кiнчався бiля Козиного болота вал, спинився, щоб попрощатись.
   - Батьку, утнiть що-небудь ваше на  день  грядущий!  -  першим  озвавсь
Навроцький, який усю дорогу чомусь мовчав. Вiн був лицем i голосом на диво
схожий на Гулака, свого двоюрiдного брата.
   Тарас на мить задумався. Всмiхнувся далi й мовив:
   - Мене Кулiш назвав сьогоднi гайдамакою... То я вам, хлопцi, i прочитаю
щось гайдамацьке, з вiрша "Холодний Яр".

   _...Де ж ти дiвся, в Яр глибокий_
   _Протоптаний шляху?_
   _Чи сам зарiс темним лiсом,_
   _Чи то засадили_
   _Новi кати? Щоб до тебе_
   _Люди не ходили_
   _На пораду: що ?м дiять_
   _З добрими панами,_
   _Людо?дами лихими,_
   _З новими ляхами?_
   _Не схова?те! над Яром_
   _Залiзняк вита?_
   _I на Умань позира?,_
   _Гонту вигляда?._
   _Не ховайте, не топчiте_
   _Святого закона,_
   _Не зовiте преподобним_
   _Миколу-Нерона!.._

   Аж очi йому наповнилися сльозами. Замовк, натяг на лоба шапку  й  пiшов
униз, до хати...
   ...Забiлу Тарас застав уже в тяжкiй журбi за щирим сво?м коханням,  яке
убили жорстокi люди за грошi й статки. А тут iще Пантелеймон прислав  йому
цидулку,  в  якiй  просив  на  двадцять  четверте  сiчня  в  Оленiвку,   у
Вознесенську церкву, де вiн вiнчатись  ма?  iз  Олександрою  Бiлозерською,
таки ж сестрою Василя. Коли збирався ?хати у цю чернiгiвську  Тмуторокань,
i Костомаров, що проводжав ?х з Гулаком  (Гулак  подався  до  Петербурга),
також просив прибути, але на п'яте  квiтня,  коли  вони  з  Алiною...  Мов
наслання чи пошесть якась страшна!  Одружуються  його  друзяки,  i  тiльки
вiн... Нема йому подружжя, нема кутка, де прихилив би голову!..
   - Налий-но ще по крапелинi...
   Вiктор зняв руку з кобзи, хлюпнув йому й собi горiлки.
   - За що?
   - За волю!
   Випили, за?ли мовчки. Тиждень отак сидять, потрошку  п'ють,  бесiдують,
спiвають, плачуть...
   - То що менi сказать Миколi Костомарову? - спитав Тарас.
   - Нiчого...
   - А як спита??
   - Скажеш, що я пустив корiння, немов кiлок вербовий, -  не  виривати  ж
силою.
   - Байдужий ти чоловiк. А ще поет!
   - Який вже ?... Давно ти бачив  Глинку?  Постарiв,  мабуть...  -  мовив
господар з натяком на те, що два романси написано не на чи?сь там вiршi, а
на його. Торкнувся струн i заспiвав:

   _Гуде вiтер вельми в полi,_
   _Реве, лiс лама?.,_

   _-_ Розкукурiкався![12]сказав Тарас сердито.-  Залив  горлянку,  черево
напхав сальцем та ковбасою...
   - А ти дивився тiльки i в рот не брав? - розплився в милiй  усмiшцi.  -
Не пiст же в нас - водохреще: пий i гуляй!..
   - А скiльки тих нещасних, якi не мають нинi чим зароситися!
   - Мо? селяни не голодують.
   - Цього, вважа?ш, досить?
   - Я ж не мiнiстр чи губернатор  -  простий  гусар,  та  й  то,  вважай,
колишнiй.
   - А ма?ш коня, сiдло та шаблю?
   - Все ?, i все напохватi! - узяв якийсь гучний акорд на кобзi.
   - Ти глянь... А сiв би ти на коня, коди б  народ  пiднявся  на  бiй  за
волю?
   - Сiв би, але не сяду.
   - Тобто?
   - Ти бачив, який на рiчцi товстенний лiд? - сказав не скоро  Вiктор.  -
Замерзло вельми...
   - Буде ж колись весна!
   - Напевно. Та нинi ще й не пахне нею... Вип'?мо?
   Тарас посунув чарку.
   - Глядiв би й ти себе, Тарасе, трохи... Взяв би на  гаплики  кожуха,  а
то, дивись, простудишся...
   - Воля - не великодня крашанка, нiхто ?? не подару?, - сказав Тарас.
   Забiла поклав на лаву  кобзу  i  пiдiйшов  до  геть  замерзлого  вiкна.
Продмухавши на шибцi вiчко, приклавсь до нього й мовив:
   - Мете... В дорозi зараз, десь у степу, не солодко!..
   Тарас повiв плечима, немов вiдчув на них морозний вiтер, поправив  шарф
на ши?, що нiби грiв не тiльки вовною, а й малиновим кольором.
   - I треба ж було Паньковi в таку хурделицю...
   - Хiба вiн знав!
   - О цiй порi завжди морози, вiхоли, -  пiдвiвся  й  собi  Тарас.  -  Не
хочеться менi чогось на те весiлля...
   - Треба. Сусiди й трохи родичi...
   - То, може, ти по?деш сам?
   - Не можна.
   - Страшно мене самого лишать на хуторi, бiля дiвчат? - спитав  Тарас  i
нагерголився, неначе пiвень: - А я такий!
   - Нi, - не пiдтримав господар жарту. - Мабуть,  того  не  слiд  було  б
казати...
   - Почав - кажи, - нахмурився.
   - Все вiно, яке дають за Олександрою, пiде на те, щоб ти по?хав...
   - Господи, то це Панькова наречена!
   - Тiльки нiде нi слова,  -  приклав  до  вуст  Забiла  пальця.  -  Я  ж
обiцяв...
   - Мовчатиму... I треба ж!.. Хто б подумав!..
   Його таки розхвилювала ця новина. Дiвча, яке його не бачило нi  разу  в
вiчi, зробило те, про що нiхто i не подумав...  Справдi,  недовiдомi  путi
господнi й серця жiнок! Офiра варта пензля Мiкеланджело чи Тiцiана!
   -  При?хав  хтось?  -  припав  до  вiчка  Вiктор.  -  ?й-бо,  до   нас!
Розкуту?ться... Вста?... Iде до хати...
   Рипнули сiнешнi дверi, прогупотiли твердi поквапнi кроки, i  на  порозi
виросла заснiжена висока постать з усмiшкою на все лице.
   - Чи тут боярин мiй Тарас Григорович Шевченко? - спитала лунко  голосом
Пантелеймона Кулiша.
   - Тут, князю, тут! - пiшов назустрiч йому Тарас.
   Щоб подивитися на це вiнчання, зiйшлася тьма народу, й, коли скiнчилась
служба, всi збилися на невеликiй  папертi  й  позиркували  на  шлях,  яким
при?хать мав iз  Мотронiвки  весiльний  по?зд.  "Князь"  нервував,  виймав
щопiвхвилини годинник... Проте  найдужче,  мабуть,  найнетерплячiше  чекав
княгиню боярин князя. Пантелеймон йому сказав сьогоднi, що й  познайомився
вiн  з  Олександрою  над  "Кобзарем",  що  з  того,  як  вона   читала   й
вiдгукувалась на кожен вiрш, вiн зрозумiв ?? прекрасну душу i покохав...
   - Вже ?дуть, ?дуть! - крикнув хтось iз юрби.
   У веремi?, яка зчинилася, Тарас не змiг побачити як слiд ??, i тiльки в
церквi, в тишi перед вiнчанням, вiн роздивився. Дивна  була  це  пара:  на
нареченому санкт-петербурзький надмодний фрак, а наречена - в одязi  свого
народу, в стрiчках, в  разках  намиста  i  чобiтках.  Вона  була  струнка,
висока,  зграбна;  з  лиця  не  дуже  гарна,  проте  немов  осяяна  якоюсь
диво-лагiднiстю  i  добротою.  Очi  швидкi,  виразнi,  чистi  -  мов   двi
тернини...
   Заговорити до не? змiг  аж  у  Мотронiвцi,  куди  вони  при?хали  пiсля
вiнчання. Пiдходячи iз  привiтанням  до  молодих,  Тарас  згадав  слова  з
колядки й вигукнув:
   - Чи ти царiвна, чи королiвна?
   - На чужий коровай очей не поривай да собi  дбай!  -  пожартував  увесь
залитий щастям i, як завжди, упевнений Пантелеймон. А молода всмiхнулася i
мимоволi ступила крок йому назустрiч.
   Тарас обняв ?? легенько й поцiлував у ще холодну з морозу щiчку.
   - Поздоровляю! Будьте щасливi й дружнi!
   - Будемо, - сказала так просто й  щиро  Олександра,  що  вiн,  собi  на
сором, позаздрив друговi. Бач, вiдкопав у цiй  борзенськiй  глушинi  "перл
драгоценный"!..
   Його вiдтисли iншi поздоровляльники, i вiн, чогось засумувавши, знайшов
куточок затишний i сiв, аби побути на  самотi.  Проте  Панько,  не  бачачи
свого боярина, розшукав його невдовзi й повiв за стiл,  де  вже  всiдалися
весiльнi гостi. Княгиня  йому  всмiхнулася  i  подала,  замiсть  серветки,
вишиваний червоно-чорним сiльський рушник. I далi вона весь час чим-небудь
його пiдтримувала та видiляла з-помiж гостей... Пантелеймон не  тiльки  не
ревнував, а й сам чим мiг виказував йому  свою  повагу.  Нарештi  встав  i
виголосив за нього тост.
   - Панове! Сьогоднi в нас  з  Олександрою  великий  день.  Тому,  що  ми
з'?днали сво? серця, чого давно вже прагли, бо створенi одне для одного. А
ще й тому, що в радiсну для нас годину тут, бiля  нас,  як  друг  i  брат,
присутнiй вiдомий вам поет, художник i патрiот Тарас Шевченко. П'ю за його
здоров'я, за пристрасний його талант, якого довго ждала вся Укра?на!
   Вiддав дружинi чарку, обняв Тараса, що також встав, i лунко поцiлував.
   З усiх бокiв до них тяглися келихи, чарки,  обличчя,  усмiшки;  дзвенiв
кришталь. Останньою була чарчина молодо? - така ж струнка i грацiозна,  як
i вона.
   - Спасибi вам, - промовила тремтячим, тихим голосом. - До смертi ми  не
забудемо цi?? честi!..
   Тарас також розхвилювався i не знаходив слова, аби достойно вiдповiсти.
Напевно, Кулiш чекав, що вiн щось скаже добре про молодого  "князя"  та  й
дiяча на рiднiй нивi...
   - Я вдячний вам за шану й славу, - мовив, здолавши нiяковiсть. - Радий,
що голос мiй знайшов вiдлуння  в  душах  мо?х  землячок  i  землякiв...  -
Помiтив пильний погляд Вiкторa, який сидiв навскiс вiд нього. - А вiн, мiй
голос тобто, то, власне,  крик  братiв  молодших  ваших,  яких  зневажили,
впрягли в ярмо. Як бачите, у них також  ?  серце  i  ?  душа,  яка  болить
неволею, ганебним рабством. Як же воно так сталося, що на  козацькiй  волi
зросли пани й невольники?.. Сказав би вам ще бiльше,  та  в  нас  сьогоднi
свято, веселий день... Хай будуть щасливi князь з княгинею! Хай так живуть
i трудяться, щоб Укра?на-мати радiла ?хнiй працi й уславила навiки ?х!
   - Вiват! - гукнув панок, що вже набрався зранку.
   Почувся смiх, веселий гомiн, дзенькiт чарок та  келихiв...  Смеркалося,
як почалися танцi. Звичайно ж, панськi. Свiчi горiли ясно, музика  гримiла
гучно, весело.
   Тарас стояв iз Вiктором, перемовлявся знехотя, а сам  очима  стежив  за
Олександрою. Не через те, що раптом вiн закохався  в  не?.  Йому  хотiлось
вивiдати, що спонукало дiвчину пiти на жертву вiна, кортiло взнати  бiльше
?? химерну, як для цього оточення, жiночу душу...
   Вихопив iз виру танцю, одвiв убiк i став чомусь випитувати, чи гарний в
не? голос, якi пiснi  спiва?.  Вона,  ще  часто  дихаючи,  вiдповiдала  то
усмiшкою, то жартiвливим словом, напевно, теж  бажаючи  дiзнатись  спершу,
нащо йому той голос i тi пiснi.
   - А цю ти зна?ш, серденько? - спитав уже суворо й почав спiвати тихо:

   Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!
   _Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!.._

   - Не знаю. Вперше чую...
   - А гарна?
   - Дуже гарна!
   - То вчись. Отак, разом зi мною...

   Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя..._

   Чудово! Ще спочатку...
   Прийшов спiтнiлий Пантелеймон i також став пiдспiвувати. А далi  змовк,
заслухавшись. Тарас пiдвищив голос.  Тим  часом  стихла  музика,  i  пiсня
вирвалася на простiр зали.
   - Боже, який  чарiвний,  небеський  спiв!..  -  сплеснула  руками  панi
Олександра, як сплескувала колись його Оксана, його зоря...
   I вiн уже не мiг спинити пiснi, як лету хмар, як вiтру, як хвилi  тирси
в полi...

   _Рада б зiрка зiйти - чорна хмара наступа?;_
   _Рада б дiвка вийти, так матуся ?? не пуска?..._

   Коли замовк, побачив, що всi весiльнi гостi  зiбралися  довкола  нього.
Вибухнули гарячi оплески i не стихали довго.
   - Тарасе, ще, будь  ласка!  Яко?сь  ще...  -  благав  Кулiш.  Його  усi
пiдтримали.
   Задумався, поправив шарф i вволив ?хню  волю.  Торкнув  струну  забуту,
давню, болiсну.

   Ой _Морозе, Морозенку,_
   _Ой да ти славний козаче!_
   _За тобою, Морозенку,_
   _Вся Вкра?на плаче!.._

   Потому враз, без паузи, так нiби сльози  змiнив  на  смiх,  розпуку  на
безтурботнiсть:

   _Ой горе, горе, який я вдався,_
   _Брiв через рiченьку та й не вмивався..._

   Спiвав одну за одною - сумнi, веселi, мужнi -  й  на  подив  бачив,  як
прокидалося в очах гостей Панькових щось геть забуте, витравлене iз  ?хнiх
душ. Хтось ворушив губами, пiдспiвуючи дзвiнким словам, хтось  плакав,  не
помiчаючи цих свiтлих слiз, хтось пещену, у перснях руку поклав  туди,  де
мала бути шабля...
   А далi й сам вознiсся на крилах пiснi,  злинув  у  син?  чисте  небо  й
дзвенiв весняним жайворонком...
   - Пробач... Зда?ться, Паньку, я зiпсував тобi весiлля,  -  мовив,  коли
настала пора прощатися.
   - Нi, ти прикрасив його, Тарасе! - обняв Кулiш, -  Сьогоднi  ми  почули
першу вкра?нську оперу...
   - От бач, уже й смi?шся!
   - Вiн каже правду. Дяку?мо за все, за все! -  всмiхнулася  крiзь  втому
панi Олександра.
   - Нехай i так... А що ви менi дасте на пам'ять, серденько?
   Пiднiсши руку, вирвала з вiнка бiленьку квiточку i подала поетовi.
   Бабусi лячно охнули: це ж на бiду...
   - Спасибi, - сказав Тарас. - Щастить тобi, Пантелеймоне!
   - Не все ж - тобi...
   Лише махнув рукою. Поцiлувався з князем, з  княгинею,  iз  Василем,  що
закрутився у господарських клопотах i тiльки зараз попав йому на очi.
   - Тарасе, конi мерзнуть бiля порога, - квапив  його  Забiла.  -  Ходiмо
вже...
   - Ходiмо!
   Швидко вдягнув кожуха, шапку й пiрнув у вир хурделицi,  що  не  вщухала
вже третiй день.
   Хропли, мiсили ногами снiг прикрашенi  стрiчками  конi,  вiтер  жбурляв
колючим снiгом, слiпив...
   - Ти зна?ш, - мучився Тарас весiллям, - вийшло не до ладу...
   - Про що ти? - сонно спитав Забiла.
   - Вийшло, що я полiз у князi, на чiльне мiсце... А треба було триматися
в тiнi!..
   - Панька, Тарасе, в глухий куток не  заженеш.  Пропха?ться  i  стане  в
першiм рядi, бiля амвона! - озвався Вiктор iз глибини свого  кожуха.  -  А
голос, братику, у тебе справдi славний! Менi б такий, до кобзи...
   - Вiддам, якщо пiдеш по Укра?нi з пiснею, - сказав Тарас.
   - Ви дуже добрi. Дякую!.. Я лiпше цiвкатиму сво?м тихеньким  голосочком
на власнiм хуторi, де завжди тепло й затишно...
   Бадьорий, гарний настрiй кудись пропав. Позаду  було  весiлля  панське,
попереду - старшинський сонний хутiр, де  марнував  сво?  життя  Забiла  -
гусар, поет та бандурист...
   А вiтер  гув,  заносячи  поснулi  села  снiгом,  а  нiч  стояла  темна,
сирiтська нiч...
   ...Вже кiлька днiв на думцi йому крутилася з дитинства  знана  пiсенька
про весну та про мандрiвку. Коли ж прибiгли вiд Лизогубiв  конi  з  легким
вiзком i вiн покинув Бiгач, де малював  портрети  княгинi  Кейкуатово?  та
трьох княжат, ця пiсня з'явилась знову, випурхнувши на вiльну  волю,  нiби
iз клiтки пташка.

   _А вже весна, а вже красна,_
   _Iз стрiх вода капле;_
   _Молодому козаковi_
   _Мандрiвочка пахне!.._

   Вдихав весняне лагiдне, терпке повiтря,  пестив  очима  син?  небо,  де
пропливали бiлi, мов запорозькi чайки, неквапнi хмари, й чомусь йому  було
так весело i так тривожно. В лiсi спинив вiзок, пройшовся  рястом,  вирвав
на згадку квiтку-другу й поклав у зошит, де переписанi були  його  останнi
вiршi та передмова до "Кобзаря", нового, що мав колись ще  вийти  в  свiт.
Весна була вже в розпалi, якраз така, яку любив. Не буйна квiтом, зеленню,
а тiльки ледь накреслена, тремтлива, нiжно виповнена надiями i та?ною...
   - Краса... - зiтхнув вiзниця, i тим ?диним словом сказав усе.
   Стрiчаючи бiля ворiт, Андрiй  Iванович  обняв,  неначе  вони  давно  не
бачились, i наказав вiзницi нагодувати коней,  бо  до  Чернiгова  шлях  не
близький.
   - А може, я поштовими? - сказав Тарас.
   - Щоб потiм мене сумлiння мучило? - не приставав на те Андрiй Iванович.
- Шевченка випхав з дому, мов чужаницю! Зараз ми перекусимо...
   - Спасибi, я поснiдав. Та й поспiшаю: завтра женити буду Костомарова, -
сказав Тарас. - Не передумали стосовно Братства?
   Андрiй Iванович помовчав трохи, глянув, чи не почу? кучер,  i  вiдповiв
непевно якось, мов вибачаючись:
   - Чим зможу, тим сприятиму, а в члени - нi... По правдi, я не вiрю,  що
Братством можна зрушити таку важенну скелю...
   - Пiдважимо з усiх сторiн.
   - Нема кому.
   - Знайдуться люди!.. Як там мо? рукописи i все таке?
   - Готовi, ждуть. А може б, ви, Тарасе, лишили  ?х?  -  узяв  за  лiкоть
гостя. - Не приведи господь, загубите чи вскочите в якусь пригоду...
   - Хочу новий "Кобзар" скомпонувати й видати, - сказав Тарас. - А  ще  -
збираюсь ?хати на рокiв три в чужi кра?, до Рима. Вже  грошi  ?,  i  скоро
буде паспорт.
   - Не знаю. Щось мене тривожить... Та й брат Iлля...
   - До речi, вiн удома?
   - Заснув якраз. Нездужа?.
   - Передавайте йому привiт. Дружинi, дiтям, лiкаревi...!
   - I не зайдете в хату?
   -  Спасибi.  Треба  ?хати!  Весна  мене  бентежить,  будить,  кличе   у
зелен-свiт... Це, мабуть, ще з дитинства...  Як  висидиш  у  хатi  зиму...
Стривайте, щось хотiв просити. Згадав! Коли мене питатиме тут чоловiк,  iз
лiсу, то скажете йому: "Суботiв. Козак Яременко".
   - Гаразд, - зiтхнув Андрiй Iванович i глянув жалiбно,  неначе  мати  на
одинця, що йшов, на лихо, в прийми.  Гукнув  поко?вку,  яка  по  щось  там
вийшла, i попросив принести згорток iз кабiнету.
   - На жаль, не встиг переписати... - сказав, ховаючи вологi очi.
   - Я попрошу когось у Ки?вi... I передам, - утiшив його Тарас.
   Нарештi конi були готовi, папери схованi до чемодана.
   - Ну от i все. Прощайте! - обняв Тарас  господаря.  -  Спасибi  вам  за
хлiб, за сiль, за ласку!
   - Не забувай... - уткнувся Андрiй Iванович йому в плече.
   - Прощайте! -  гукнув,  коли  вже  рушили  веселим  чвалом  конi,  зняв
капелюха i помахав.
   Андрiй Iванович  стояв,  схиливши  голову  ледь-ледь  набiк,  i  сльози
скочувалися йому з очей. Всмiхнувся, мов дитинча,  пiднiс  поволi  руку  й
перехрестив на добру путь веселого мандрiвника...
   Дорога й справдi випала йому весела й добра. Вже за  добу  дiстався  до
Броварiв, i, поки перепрягали коней, вiн поголився, вмився, одягся у фрак,
оскiльки часу зосталось  мало.  Микола  там  уже,  напевно,  пережива?  та
вигляда?, бiдний, свого боярина!..
   - Шевченко...  Гм...  -  I  так,  i  сяк  дивився  на  подорожню  рудий
станцiйний наглядач. - У Ки?в, отже, ?дете?
   - Таж не куди...
   - Днiпро розлився саме. Довозим тiльки до перевозу...
   - Швидше давайте коней!
   - Конi уже готовi... Тут ? один попутник, вiзьмiть його.
   - Будь ласка. Де вiн?
   - Чека? там, - кивнув на двiр. Спiдлоба змiряв поглядом Тараса з нiг до
голови й тицьнув йому спiтнiлу вiд рук його "бумагу".
   Бiля вiзка стояв стрункий гусарський офiцер.
   - Прошу!
   - Тарас Григорович? - всмiхнувся вiн. - Оце так зустрiч! Радий...
   - Чомусь я вас не знаю...
   - Не дивно. Ми не здибувалися. Менi про вас розповiдала Глафiра  Псьол,
показувала вас на портретi...
   - Сiдайте. Треба ?хати,  -  сказав  Тарас.  -  Одружу?ться  мiй  добрий
приятель, а я вже й так затримався... Паняй! - торкнувся спини кучера.
   Вже за селом, дiзнавшись, що офiцер -  Глафiрин  родич,  Тарас  надумав
його схилити до власних  замiрiв  або  хоча  б  до  Товариства  Кирила  та
Мефодiя. Почав, як кажуть, здалеку - спитав, чи ма? вiн крiпакiв.  Гусарин
почервонiв i тим сказав багато.
   - Я хоч би й зараз повiдпускав, так зацькують, зживуть зi свiту.
   - Правда. Вже добре й те, що ви свiдомi, яку ганьбу покладено  на  вашу
душу - рабство.
   - Глафiра вам казала, що предок наш був запорожцем?
   Тарас кивнув.
   - Ви ма?те якийсь зв'язок iз нею? - спитав гусарина.
   - Вряди-годи... Така у мене служба!
   - Якщо потрiбнi будете, чи зможу я через Глафiру вас розшукати?
   - Зможете. До ваших послуг завжди!
   - Не поспiшайте... Може, я щось таке проситиму, що ви мене...
   - Нi, батьку, я за вами хоча б i чорту в зуби!
   - Спасибi.
   - Я недавно читав "Послання" ваше.
   - А де взяли?
   - Студент привiз i дав сво?му братовi, а  той  менi,  бо  зна?,  що  не
продам...
   Тарас кивнув на кучера, й  гусар  замовк.  Вiзок  трясло,  гуцикало  на
вимощенiй дорозi, де був ще кiлька рокiв тому грузький пiсок.
   I знову перед очима, як тiльки з  лiсу  ви?хали,  постало  диво  Ки?ва.
Скiльки б не пiд'?жджав до нього по цiй дорозi,  щоразу  дух  захоплю?  ця
широчiнь, цей простiр, осинений Днiпром i небом, замкнутий  у  перспективi
горами, з яких возноситься золотоверхий, святий i  все  ж  забутий  богом,
Ки?в...
   Той чорний штрих забутостi та упослiдженостi потьмарю? йому  картину  й
спонуку? сумнi думки. При?де, оженить друга, стане i сам  навчати  рисунка
молодь в унiверситетi, а дiло його життя повзтиме, як черепаха...  Мабуть,
тут щось не так, потрiбно, мабуть... Братство  з  його  невизначенiстю,  з
його вiдкритiстю для всiх вiтрiв, до волi  не  приведе...  Його  ж  потуги
також - вiн розумiв - не можуть скоро зрушити безкра? сонне царство:  один
- не во?н!.. Треба... Коли б то вiн мiг знати, що треба, як, з якого  боку
взятись за це святе i трудне дiло!..
   - Гляньте, бiля Днiпра стовбичать два жандарми, - сказав гусар.
   - Порома ждуть, напевно.
   - Або когось... Собача служба!
   - Вчора стояли теж, - озвався кучер. - Вперше за всю  дорогу.  -  Й  на
тому боцi тро?.
   - Напевно, хтось про?де важний, - глянув на тi  ляльки  синьомундирi  й
собi Тарас.
   - Сказали б нам... - пошкрiбся кучер пужалном у головi. - А  так  нiхто
нiчого...
   Пором ще був посеред рiчки, коли Тарас з гусаром покинули поштовий  вiз
i рушили до перевозу, де, крiм жандармiв, ждало ще кiлька душ  мандрiвних,
пiдвода з сiном та пан з чималим виводком.
   - Добридень вам! - гукнув Тарас.
   Хто вiдповiв, а хто й не глянув.
   Гусар дiстав  тютюн  та  люльку  i  запалив.  Попихкуючи  собi  димком,
дивився, як течiя несе корчi, колоди, якийсь селянський убогий скарб...
   - Могуть! - озвався згодом.
   - Велика рiка Вкра?ни, свiдок ?? падiнь i злетiв!.. - сказав Тарас.
   Гусар помовчав трохи й озвався знову - вiршем, таки ж його, Тарасовим:

   _Ой Днiпре мiй, Днiпре, широкий та дужий!_
   _Багато ти, батьку, у море носив_
   _Козацько? кровi..._

   Хвилююче i дивно якось було  почути  сво?  рядки  з  чужих,  не  знаних
вуст... А вiн, цей Днiпр широкий, ось тут  котив  могутнi  води  в  далеке
Чорне море, i все довкруг здавалося таким дрiбним i немiчним...
   Прийшов пором. Допоки його прив'язували, звiльняли й вкочували на нього
воза з сiном, вони, Тарас з гусаром, дивилися  на  швидкоплинну  воду,  на
береги, покритi туманом вiття в бростi. Коли ж  зiйшли  на  дощану  хитаву
твердь, помiтили, що й царськi стражi в  синьому  покинули  пiщаний  лiвий
берег.
   - Чогось менi це, батьку, не до душi... - шепнув гусар Тарасовi. -  Два
днi стояли, й на тобi!..
   Тарас також стривожився. Згадав ураз, як придивлявся  рудий  станцiйний
наглядач до подорожньо?, як перепитував, чи  вiн  у  Ки?в  ?де...  Зиркнув
кра?чком ока - стоять собi... Щоправда, вдають, мов ?м до нього байдуже...
В одного з оком щось негаразд, iз ганджем око... Глянув i вiдвернувся...
   - Зда?ться, це, Григоровичу, по вашу душу, - тихо сказав гусар. - Чи  ?
у вас у чемоданi щось небезпечне, цiкаве ?м?
   Тарас знизав плечима:
   - Рукописи, малюнки, одяг...
   - "Послання" теж?
   - I дещо гiрше...
   - Може, зiпхнути в воду?
   - Нi, нi! - жахнувся. - Нехай беруть...
   Як уявив, що все написане у Переяславi та бiля нього  пiд  час  хвороби
пiде на дно й нiколи потiм люди не прочитають отих його  гарячих  дум,  аж
стало страшно. Що вiн без тих  поем,  без  "Як  умру...",  "Трьох  лiт"!..
Жандарми ?х збережуть як доказ його вини, крамольностi...
   Серед Днiпра жандарм iз зизим оком ступив до нього i запитав:
   - Шевченко Тарас Григорович?
   - Так...
   - Ось наказ про ваш арешт, - дiстав папiр.
   - З яко? речi? Це чортзна-що! - обурився гусар  для  того,  певно,  щоб
випитати у них причину.
   - Не знаю. Велено привести ?х до губернатора, - сказав жандарм.
   - Навiщо такi врочистостi! Зайшов би й  сам...  -  спромiгся  Тарас  на
посмiшку.
   I тут жандарм ледь одхилив завiсу:
   - Боюсь, що вам не скоро випаде ходить самому... Волков, вiзьми у  пана
чемодан!
   Жандарм зробив, що велено, i виструнчився, мов на парадi. Вiн,  мабуть,
знав, що дiло тут серйозне, царське.
   - Можна вас тет-а-тет? - спитав гусар жандарма, що не вiдходив уже  вiд
них з Тарасом.
   - Нi. Тут кажiть, - нахмурився.
   - Хотiлося без зайвих вух...
   - Не можна.
   Гусар схилився йому до вуха i щось сказав, кивнувши на  чемодан.  Тарас
почув, що мова йде про вiршi та грубi грошi.
   Жандарм зиркнув на Волкова, на пана з дiтьми й жiнкою i мовив з жалем:
   - Пiзно...
   Тарас дивився журно на воду, кручi берега, i жаль стискав йому до  болю
серце.  Пропало  все!..  Без  нього  й  те,  що  зроблено,  зiйде  нiнащо,
спиниться... Суботiв, Седнiв, Ки?в та всi мiста i села, де встиг  збудити,
вивести людей смiливих на вiрний шлях, без нього осиротiють... За Братство
вiн i не журився, Братство, видать, i ? причиною його арешту.  Мабуть,  не
вiн один пiд ласкою синьомундирих. Якщо його тут ждали,  то  Костомаров  i
всi пани студенти - за гратами,  в  руках  жандармiв  i  губернатора.  Цей
зизоокий зна?, напевно, те, що знали  тiльки  братчики.  Не  скоро,  каже,
випаде ходить самому... Отже, святi Кирило та Мефодiй не затулили Братства
сво?м покровом! Всу?...
   Пором торкнувся берега, й  хитнулись  гори  ки?вськi,  хрести  та  банi
храмiв.
   На нього справдi ждали ще три жандарми з возом.
   - Аж два? - спитав один з них у зизоокого.
   - Нi, той гусар не з ?хнiх.
   - Прощайте, батьку!  -  крикнув  йому  Глафiрин  родич,  як  вiз  минув
заставу, i помахав рукою.
   Тарас всмiхнувся гiрко: боярин ?де паном, iз  пишним  почтом;  а  де-то
князь?..
   I конi йшли помалу, а  так  неждано  швидко  з'явилась  брама  й  сiрий
печорський мур. Оглянувся на синю далеч неба, води, га?в, i сльози заслали
очi. Зцiпив щосили зуби. Мусить вiднинi бути дужим, твердим,  як  кремiнь.
Плачуть спiвцi, поети; во?ни не знають слiз!..
   Ударили дзвiнкi куранти Лаври. Ще й ще... Спiзнився-таки! Вiнчання  вже
почалось...
   Схопився з лiжка. В камерi стояв свiтанок. Не розiбрав, яку  пробило  у
Петропавловцi. Не вiдав, чи спав хоч трохи,  чи  тiльки  думав,  згадував,
витав далеко звiдси, над Укра?ною. Так ясно нинi бачив  сво?  життя,  сво?
минулi труди та днi, що стiни цi, цi грати  й  окутi  дверi  були  немовби
поганим  сном...  Тепер  йому  полегшало,   тепер   вiн   був   спокiйний,
умиротворений, бо твердо  знав:  жив  чесно,  по  правдi  жив!  З  дитячих
сирiтських лiт i до арешту на перевозi через Днiпро пронiс  свою  козацьку
душу чистою, не осквернив жадобою, нечесним вчинком, прагненням  чинiв  та
влади. Правда, було таке, що думав сiсти на вороного й  вивести  полки  на
битву за волю краю рiдного i всiх, хто скнi? в рабствi.  Так,  марив  цим.
Проте не задля слави, не для чинiв. Хотiв одного - вирвати  убогий  люд  з
неволi, повести тих до сонця, хто  бачив  тiльки  землю  у  борознi!..  Не
сталося... Хто зна, чи ? у тому його провина... Може, вiн поспiшав,  горiв
занадто,   нетерпеливився?..   Спливала   болем   його   душа,   страждала
несправедливiстю, насиллям,  злом,  приниженням,  що  розлились  iмперi?ю,
немов чума, то як же мiг вiн ждати!..
   У  коридорi  почулись  кроки,  гомiн,  слова  команди.   Вертеп   ожив,
прокинувся...
   Зашарудiв, заклацав ключ у дверях... Летить орел довбати серце...  Душу
не розiб'?ш, не вип'?ш з не? думки!..
   ...За десять днiв, уранцi, прийшли конвойнi, вийняли iз пiхов шаблi.
   - Взяти усi пожитки!
   - Нарештi... - радо зiтхнув Тарас.
   Жандарми перезирнулися, i старший кинув  з  посмiшкою,  в  якiй  сiрiла
зверхнiсть:
   - Дивак - чому радi?...
   - Набридло тут.
   - Тут квiточки, там - ягiдки!.. Готовий? Марш!
   Надворi було вже справжн?  лiто.  Пiд  муром,  нiби  злякано,  тулилась
травка, листячко якогось зiлля... В небi пливли високi хмари, пiдсвiченi з
одного боку сонцем...
   - Яке число сьогоднi? - спитав Тарас.
   - Передостаннiй весняний день,- озвався той, що спереду.
   - Тридцяте, отже, травня...
   У глибинi пiдвалу стояв зимовий  холод,  i  вiн  зрадiв,  як  вийшли  у
вестибюль.
   На диво, його чекав  сам  Дубельт.  Попов  з  Нордстремом  були  також.
Врочистi всi, в мундирах, при орденах.
   Його поставили  перед  столом,  де  пiд  портретом  царя  Миколи  сидiв
начальник вiддiлу й перебирав якiсь папери. Конвой завмер  за  спиною,  не
вклавши шабель.
   Дубельт пiдвiвся важко. Зразу ж устали й слiдчi.
   - Iменем його величностi!  -  врочисто  мовив  Дубельт.  Узяв  папiр  i
прочитав: - "Шевченка опридiлити рядовим в Окремий Оренбурзький корпус, iз
правом вислуги, пiд найсуворiший нагляд, iз забороною писати i малювати, i
щоб вiд  нього  нi  пiд  яким  виглядом  не  могло  виходити  обурливих  i
пасквiльних творiв".
   Тараса найдужче вразило оте "iз забороною писати i малювати".  Бач,  не
збрехав "друг велiй", таки в солдати...
   - Хочете сказати щось? - спiдлоба глянув Дубельт.
   -  Спасибi.  Гарний  вирок.  I  сатана  не  вигадав  би   менi   чогось
жорстокiшого!..
   - Ведiть!
   Його взяли пiд руки, затисли й вивели iз кабiнету.
   Аж унизу, в пiдвалi, спинилися i вiдпустили.
   - Фу ти, як налякав! - промовив старший. - Вирок тобi  написаний  самим
царем, блаженний!
   У дворi вже стояв фургон, чекаючи на новоявленого солдата.
   Тарас притьмом поглянув на вiкна камер i серед тих, хто вийшов хоч  так
його провести, побачив першим  Костомарова.  Микола  плакав.  Сльози  йому
стiкали по бородi й, немов росинки, зблискували на  сонцi.  Лiворуч  стояв
Гулак,  нахмурений  i  незворушний.  Далi  були  обличчя  Навроцького  та_
_Бiлозерського, когось iще...
   Всмiхнувшись, зняв капелюха i помахав.
   Прибiг Попов. Вiддав пакет конвойному  й,  не  глянувши  на  арештанта,
пiшов назад. Друг велiй!..
   Коли сiдав, помiтив у дверях журне лице Сидоренка. Кивнув...
   Його штовхнули грубо у глиб фургона, слiдом залiз один жандарм, за  ним
упхався другий.
   - Пiшов, пiшов!
   Рвонули  конi  чвалом.  Заторохтiли  об  брук  колеса...   Жаско,   мов
барабанний солдатський дрiб...



   [1] Пробачте, мiй дорогий _(фр.)._
   [2] Геро?ня поеми "Слепая".
   [3] Хранитель базарних вагiв i мiр.
   [4] Домашнiй лiкар Р?пнiних.
   [5] До побачення, друже! _(Фр.)_
   [6] Вид мурашок.
   [7] Помiчник учителя.
   [8] Тут - у значеннi "митець".
   [9] Тобто млинових каменях.
   [10] Контрактовий ярмарок у Ки?вi.
   [11] Iнститут шляхетних дiвчат.
   [12] Гра слiв. Хутiр В. Забiли звався Кукурiкiвщиною.

Популярность: 5, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT