ктала ??, як цукерок. Запах бузкiв хвилею плив iз горба i огорнув малу хатину, на призьбi яко? самотньо завмер хлопець. Вiд села до вигону гнали худобу пастушки, i курява за нiч настiльки, зволожiла, що й не димiлася. Рiчка стояла, загорнена густим серпанком, - помiж верболозiв повз велетенський лахматий полоз з блискучою спиною. Хлопець дивився на свiт примруженими очима, вдихав вологий бузковий дух i мимоволi вiдчував, що саме так дивилася щоранку на цi кра?види його стара научителька. Аж здригнувся, коли почув кроки. - Ти теж до Жабунихи? - спитав чоловiк, переступаючи перелаза. - Щось ти менi не до знаку. Доброго тобi ранку! - Доброго ранку! - вiдказав, наче луною вiддав, хлопець. - Нетутешнiй я... - А стара де? - Слаба вона. Вже i з лiжка не вста?... Чоловiк присвиснув i присiв бiля нього. - А ти теж за помiччю чи родич не?н? - Родич, - вiдказав хлопець. - Чогось хотiли? - Що ж хотiти, коли слаба. А я думав, що цi чортицi не хворiють... - Чого це - чортицi? - аж перелякався хлопець. - А хiба нi? Де б то простий чоловiк знав тi чари? Чорти ?м нашiптують. Або, вiзьми, зiлля! Для мене воно все однаке: бур'ян, та й годi. А вони ж нi: те вiд того, а це вiд цього. Чоловiк говорив iз притамованою злiстю, а насамкiнець довершив свою мову плюванням. - Але прийшли таки до не?, коли припекло, - сказав хлопець. - Бо припекло. Може, вона тiльки прикида?ться? - пiдморгнув чоловiк. - Мати моя он на стiни лiзе, так ?й болить! - Не прикида?ться, - сказав хлопець. - Руки й ноги ?й покорчило. Чоловiк знову протяжно свиснув i зиркнув на хлопця. - Отако?! Це вже, певне, бог кара! Коли бог кара, чортяка не оборонить!.. Що ж менi робить з мо?м нещастям, не порадиш? - Пiдiть до Варки Морозiвни. - Варка того не зна, що Жабуниха. Варка сама себе вiдьмою робить, а ця справжня! Ти сам не з ?хнього кодла? - Моя мати ?? сестра у других. - Та я не про те, - сказав чоловiк. - Розумно балака?ш, хоч малий. Може, теж вiдун? - Нi, - сказав хлопець. - Прийшов провiдати тiтку. - Шкода, - знову сплюнув чоловiк. - А може, я зайду, спитаюся? Хлопець нiчого не вiдповiв, а чоловiк узявся за клямку. - Руки-ноги, кажеш, покорчило? - перепитав. Хлопць кивнув. - Ну, то трясця ?? бери! - махнув рукою чоловiк i пiшов до перелазу. - А ти чого не тiка?ш вiдсiля? - повернувся вiд перелазу. - Тiкай, бо ще вiдьмацтво тобi перекинеться! Але хлопець знову нiчого не вiдповiв. Дивився на чоловiка, примруживши очi, аж той стенув плечима, роззирнувся й пропав так само раптово, як з'явився. Тодi хлопець почув, що його кличе стара. Хрипким, кволим голосом, в якому були прохання та сльози. Вiн звiвся, аж хрупнули йому кiстки в колiнах, i, рвонувши дверi, став на порозi. - Ти тут? - мирно спитала стара. - А я вже боялася, що втiк. - Менi нiкуди тiкати, - сказав хлопець. - Хто це гомонiв? - Якийсь чоловiк приходив. Хотiв од вас помочi. - Тепер менi самiй треба помочi, - сказала Жабуниха. - Ходи набери в повiтцi хмизу, розпалиш у печi. - Холодно вам? - Холодно? - стара засмiялася. - Таж звiсно, холодно. Але не для тепла менi потрiбен вогонь. Варитимеш зiлля, щоб хоч трохи ноги менi зарухалися. Я вже випросила у них на цей день. - В кого це "в них"? - спитав хлопець. - А хiба я знаю, хто мною вершить? - сказала Iваниха Галайдиха. - Коли треба менi чого, прошу в обох: i в бога, i в диявола. Хтось там менi iз них i пособля... Сидiла на лавi, куди вiн ?? посадив, i парила ноги. Постогнувала при цьому, а часом скрикувала, очевидно, не на жарт ?й болiло. Хлопець у цей час запарював другий горщик зiлля, а потiм грiв те, що вистигло у цебрi. Водночас i бiля кашi порався, i та солодко булькала, прiючи пiд покришкою. - Треба нам покинути цю хату, - сказала Жабуниха, - бо коли взнав той чоловiк про мою болiсть, скоро цiле село сюди стiчеться. Та й незатишно стало менi тут: все чую близько ту гемонську Варку. А ми, хлопче, тепер основну науку почнемо: навчишся у зiллi розумiтися. - Куди ж ми пiдемо, коли ви такi кволi? - Зможу йти сама, iтиму, - мовила Жабуниха. - А нi, запаку?ш мене в лантух i понесеш. Тiльки швидко йди. Я легка, сам упевнився, а в дорозi ще легша тобi буду. До лiсу ми втечемо. - По менi, хоч i до лiсу! - сказав хлопець, насипавши в миску кашi. - Менi не сип, - застерегла стара. - Менi вже, хлопче, земна ?жа нi до чого. Та й легша тобi буду, не по?вши. Горщик теж з собою вiзьмеш i мiрку пшона, щоб не пропав там голодний. - Ще встигну по?сти? - Встигнеш. Той чоловiк - це Василь Корогода - саме жiнцi сво?й про мою болiсть оповiда. Потiм його жiнка по селу побiжить... - А ви як те пiзнали? - спитав хлопець, наминаючи кашу. - Добрi вуха маю, - сказала стара й засмiялася. - Той, хто чу? голос трави, чи не втрапить тако? дрiбницi? - А звiсно! - сказав хлопець i якийсь час мовчав ?вши. Зрештою, обiзвався поважно: - От що я вам скажу, бабо! Зараз ви не трудiть собi нiг. Я донесу вас до лiсу, а там ходити бiльше буде тра... - Мудра твоя голова! - сказала Жабуниха. - Вiзьми он у кутку лантуха. Вiн кинув у лантух мiрку пшона, дав бабi горщика i всадив ?? в мiх. Звалив на плечi й майже не почув ваги. Вискочив на подвiр'я i роззирнувся. Побачив вигiн, на якому й сьогоднi горiло вогнище, - пастушки варили щось у казанку. По сiльськiй вулицi притьма поспiшала кудись молодиця, можливо, то була Корогодиха, яка несла мiж люди новину про стару чарiвницю. - Дорогою не ходи! - сказала за спиною стара. - Бiжи городами, попiд горою ? стежка. Звернув за хату й подався через городи. В цей час iз бузкiв бризнуло пiснею вiд кiлькох солов'?в, i хлопець аж зупинився вражений. - Не гайся! - пiдiгнала його стара. - Нiколи нам. Подався стежкою попiд горою. I чим бiльше бiг, тим легшали йому ноги. Вже не торкався стежки - летiв i тiльки вряди-годи вiдштовхувався вiд землi. Дивна радiсть пойняла його всього: що це з ним дi?ться в цей ранок? Утрачав i сам вагу, як утратила ?? стара, i мiг би злетiти й над дерева. Але тодi його напевне побачили б пастушки з вигону i люди з села. Через те стримував бiг i мчав над самою землею. Вiдтак вiдчув, що не тiльки солов'? в бузках спiвають, а ? таких спiвакiв тисяча. Ховаються вони в гiллi i в травi, ? вони в повiтрi, а всi мають золотi горлянки. Всi пробудилися водночас i радiсно ославили цей ранок. Йому здалося, що десь поруч з ним бiжить i кiнь: бiлий, веселий та вiдчайдушний. Озирнувся, але нiчого не побачив, адже той кiнь - це й був нинi вiн сам. Не вiдчув од того урази, бо не чу? урази кiнь, який мчить через залитий сонцем та росою свiт. Нiколи не чу? жалю копито, що розбива? траву й квiти, адже ? i в тому своя сокровеннiсть. I вiн помчав ще швидше, бо саме такого руху запрагло його серце - було воно сьогоднi молоде й дзвiнке. Ця музика наповнила його до краю i розiллялася навкруги - це ?? вiн почув од дерев, трави й неба. - Поспiшай, хлопче, поспiшай! - шепотiла за його плечима стара. - Поспiшай, бо менi вже дихати нiчим! Вiн уже зовсiм не торкався землi. Не знав, звiдки береться те завзяте тупотiння, яке чув, бо летiв, витягшись у стрiлу, i цього стрiму не було йому забагато. Попереду швидко виростало темно-зелене море, i вiн мчав саме до нього, бо знав, що там високi, хиткi хвилi, що йому треба поринути саме в них i покритися ?хньою покровою. Вiдтак набере вiн у себе ново? сили, бо дiстане остаточний порятунок од того, що мчиться за ними, немилосердно стукаючи копитами. Зелене море вже дихало на них, розкриваючи неозору пащеку, - там прiрва, в яку мають вони впасти, але то весела прiрва, там живе зелена тиша, i саме там ма? заговорити до нього трава i все зело. Вiн мчав, не розбираючи дороги, через квiти й луги, через видолинки та горби. Перелетiв рiку з верболозами i тiльки там торкнувся землi. Йому здалося: щось крутнуло ним немилосердно i жбурнуло раптом у зелене море, яке залюбки проковтнуло ?х, адже давно було голодне i давно на них сподiвалося. - Молодець! - сказала стара, вилазячи з мiшка. - Тепер нам нiхто не завадить. Хлопець лежав на лiсовiй галявинi, i груди його ходили ходором. Довкола м'яко гули бджоли i стояла така тиша, що йому аж у вухах подзенькувало. Просто перед ним захоплено цвiло ясно-син? небо, i тiльки самiтний жайворон висiв у ньому, ллючи додолу тепле срiбло спiву. - Вставай! - сказала лагiдно Жабуниха. - Не час вилежуватися. Збирай хмиз i лагодь вогнище... Ходила по галявинi, ледь пересуваючи ногами, в руцi в не? була палиця, i важко на не? налягала. Iнколи спинялася, зi стогоном згиналася й рвала травину, квiтку чи бадилля. Складала ?х у збиранку, i хлопець, сiвши, мовчки на не? дивився. - Чи не чув, що я сказала? - повернулася стара. - Нiколи менi!.. ?? голос був сердитий, i стукнула вона палицею, але вiн так зачудовано роззирав ??, наче вперше побачив. Бо не здалася вона йому старою, кощуватою й потворною, не були в не? покорченi руки й розпухлi ноги, не було в не? чорне лице, а десь таке, яке вiн запам'ятав у сво?? матерi. Тодi начебто невидима заслона прочинилася перед ним. Побачив двiр, зарослий травою i пухнастими кульбабами. Вiяв сильний вiтер i зривав кульбаб'яче насiння, застеляючи ним двiр. I в тому димi чи теплому снiгопадi з'явилася раптом усмiхнена жiнка. Вона прокрутилася кiлька разiв по подвiр'?, а тодi почала зривати круглi кульбаб'ячi голови. Дмухала, наче допомагаючи вiтру, i вiд того пуху на подвiр'? побiльшало. Маля в довгiй бiлiй сорочцi i з густим золотим волоссям спинилося на порозi хати i, дивлячись, як бавиться матiр, смiялося. Стрибнуло й собi в соковиту траву i почало хапати долоньками пух. ?х покрило теплою круговертю, безлiччю летючих пiр'?н - насипалося ?м того добра у волосся, - мати на очах його сивiла. Вiн придивлявся до не? iз здивуванням та радiстю, адже чудо прочував. Чудо в тому, що ця розсмiяна, щаслива й рiдна жiнка таки на одне обличчя з Iванихою Галайдихою. Не з тi?ю, яку пiзнав за кiлька останнiх днiв, а з цi?ю, яку уздрiв новими очима: знав-бо ?? стiльки часу i стiльки часу за нею тужив! Вiдчув, що все життя, вiдколи одiйшла його матiр у царство тiней, сподiвався на таку зустрiч - конче мала вiдбутися. Тому й сидiв такий заворожений i так зачудовано i немовiрно вдивлявсь у свою научительку й повелительку. - Скажiть, бабо, - спитав вiн тихо, - а чи не знав я вас ранiше? - Коли це ранiше? - спитала вона здивовано. - Хiба я знаю? Десь ранiше. Так давно, що й не пам'ятаю? - Ну, - вiдповiла стара. - Перейма?ш мою науку i мене саму собi в душу забира?ш... - Як це? - спитав вiн зчудовано. - А хiба не помiтив, - вигукнула вона сердито, - що з кожною та?мницею, яку передаю тобi, мене менша?, а тебе бiльша?? Хiба не чу?ш у собi мо?? сили? - Чую, бабо, але чи добре це так? - Добре, недобре - не нам судити! - аж скрикнула стара. - Не зiйти вже нi менi, нi тобi з цi?? стежки. В тебе я перейду i не вмру! Буду в тво?й головi i в серцi. - Бабо! - вигукнув хлопець, зриваючись. - А чи не поселя?ться так у нас чорт? - Дурне тобi привидiлося, - пробурмотiла стара, вибираючи ще одну бадилину. - Чорт там, де лихо людям твориться. А ми людей од нещастя ряту?мо. Не теревень, а збирай хмиз. - Чого ж люди вас за чортицю вважають? - Бо дурнi вони, тi люди! - спокiйно вiдказала стара. - Дурнi, а ще бiльше заздрiснi. Слiпi, а ще бiльше невдячнi. - Служите людям i ?х кленете? - Авжеж! - сказала Iваниха Галайдиха, втираючи рукавом пiт iз чола. - Це нас од гординi вберiга?. Отож часом дозволяй собi таке: кляни людей i свiт, але не пускай ненавистi в серце. Вона стояла там, серед зiлля й трави, в зеленому морi, зарослiм квiтами, вища i стрункiша, нiж завжди, розпрямила плечi - i полилася з ?? очей така печаль, яко? не мiг витримати хлопець, бо щось незнайоме та велике зворухнулось у його серцi, щось таке, як щастя, яке вiдчував вiн, коли бiг, бувши веселим бiлим конем. - Бабо, - спитав вiн урочисто, - це i ? ота ваша найбiльша та?мниця? - Найбiльша та?мниця отут, у мо?й руцi, - сказала вона, простягаючи стиснуту у жменi збираницю. - Голос трави, який я хочу, щоб ти достеменне почув. Вони сидiли бiля багаття, на якому прiло в горщику зiлля, й мовчали. Гули довкола них бджоли, вибираючи з квiтiв мед, бо на цiй галявинi сьогоднi його зiбралося багато. Довкола обступили ?х дуби й тихо шелестiли, наче про щось велике нагадуючи. Стара приплющилась, i темне обличчя ?? було наче з кореня вирiзане: йшла у цей мент по лискучiй стежцi, що вела ?? в минуле. Дибала, спираючись об палицю, й розглядалася. Бачила себе дiвчиною, а побiч - парубка, який iшов разом iз нею, - на головi в не? був весiльний вiнок. Ступали в парi назустрiч роздутим, як пухирi, зорям, i бiля них захоплено спiвали дружки. Парубок тримав ?? за руку, а вона дивилася на нього закоханим поглядом. "Ще трохи, - сказала вона йому, - i я вже навiки буду коло тебе. Я через це й чарiвницею стала, щоб не забув ти мене, а я тебе. Щоб чекав, бо я таки тебе не забувала". - "Так сильно любила?" - спитав вiн, лагiдно всмiхаючись. "Авжеж, - вiдповiла вона, - бо що ми в цьому свiтi без любовi?" Хлопець помiшував вариво в горщику: дивно й чудово воно пахло. Йому здалося, що дуби звiдусiль пiдступилися ближче i вдихають у себе цей аромат. Перестав дзвонити в небi жайворон, i змовкли бджоли. Були в цьому лiсi самi. - Не! - скрикнула раптом стара. - Вона не покинула нас, ця гаспидна Варка! Хлопець здригнувся. Глянув перелякано - дивилися на нього пильнi очi. - Боюся я то? капосно? душi, - сказала Iваниха Галайдиха. - Боюся, що розладна? вона менi науку... - Хiба таке можна розладнати? - спитав хлопець. - Ще й як! Двоякi чарiвницi бувають у свiтi: доброчиннi й злочиннi. - Ота Варка - злочинна? Жабуниха подивилася на нього пригашеним зором. - Того я не знаю. Та й нiколи менi вже те довiдуватися. Вiддамо це на волю господню. - Вiддамо! - вiдгукнувся хлопець. - Нап'?мося зараз цього зiлля, - сказала стара. - Обо? нап'?мося! - Коли так треба, то й гаразд, - мовив хлопець i зняв горщика з вогню. - Тепер обiйди галявину й роздивись у наш вiдунський спосiб. Коли хто пiдгляда?, помремо обидва! Хлопець покiрно звiвся й неквапно пiшов по галявинi, обходячи ?? колом. Часом зупинявся й наставляв руку. Дивився, але бачив тiльки дерева й траву. Не було бiля них i духу живого: про те звiстила йому дивна, трохи моторошна тиша. Зник i вiтер, все зача?лося примовкнувши. Зацiпенiло, бо готувалося до великого сакраменту. Безживно повпускалося листя, начебто вечiр на землю впав, i заснуло зiлля. Завмерли всi комахи й жуки, а може, подалися з цього мiсця геть. Тихо конав серед галявини вогонь, i бiля нього корчаво бовванiла стара Жабуниха. Хлопець iшов та йшов. Спинявся й розглядався. Аж очi йому почали болiти, так виглядав! Але не уздрiв нiчого й нiчого не почув. Начебто хтось заклав йому вуха воском i залiпив очi. Саме тiльки зiлля, трава й дерева жили коло них. Напружене його серце стислося, немов хто у жменю його взяв. Мозок забринiв, нiби в головi йому були натягнутi струни. Iшов по колу та йшов. Мав незабаром його завершити, але не поспiшав. Покидав у травi слiди й бачив ?х. Обпоясували галявину, бо замикав ?? надiйним обручем. - Чи ж побачив кого? - спитала стара, коли вiн дiйшов до не?. - Нiкогiсiнько, - мовив хлопець, i обличчя його було таке спокiйне, як i все навкруги. - Перший вип'?ш ти, - сказала Жабуниха. - Якраз половину... Але стривай, - спинила вона його. - Ще одне тобi не сказала. Подивилася на нього крiзь приплющенi повiки, але не побачила. Не мала вже потреби нiкого бачити, тож i заговорила так, наче сама до себе балакала: - Не думай, що ти - це ти, i все! Ти крапля в цьому свiтi, кинута так собi. Часточка однi?? велико? душi. Ти - це часточка усього, що ? живого в свiтi: i ця трава, що мнеш та косиш, i цей блискучий жук iз зеленими крильми. Вуста ?? ледь-ледь ворушилися, адже говорила вона незвичнi речi й потребувала незвичних слiв. Все ?ство ?? вiд цього напружувалося, i вона не так вимовляла, як вичавлювала iз себе слова: - Учинивши комусь зло, ти собi його вчинив, так само i з добром. Убивши когось чи зламавши - ти в собi щось убив чи зламав. Стережися того, бо з тебе спиту?ться бiльше, нiж з iнших. Замовкла i знову дивилася. Знову не бачила нiкого перед собою, у нiй лише мала iскра життя ще тлiла. - На мене ж, хлопче, серця не май. З того свiту не клич i не питай порад. Сам собi будь!.. Задихалася, бо важко ?й було вимовляти слова. - Багато могтимеш i через це проклятий будеш! - сказала самим шепотом. - За любов наругу прийматимеш, але завжди мудрий та поблажливий будь! Чу?ш? - Чую, - сказав так само тихо хлопець. - А коли я захочу, бабо, покинути все це? Коли захочу жити, як i всi люди? Похитала смутно головою i ще смутнiше подивилася. - Пий! Вже прийшла наша пора. Якраз половину випий! Приклав горщика до вуст i випив стiльки, скiльки вона сказала. - Це ти за себе випив, - мовила вона. - Тепер ще половину вiдпий! Знову приклав горщика i знову напився. - А це ти мене випив, - ще тихiше мовила вона. - Решту менi пiднеси... Пила жадiбно, з захлином, наче поспiшала. Вiдчувала, що тече ?й по жилах вогонь. Червоний, а часом i зелений. Червонi та зеленi хвилi покрили ?? й погасили зiр. Тiло почало корчитися, витягувалися чи скорочувалися жили, щось у нiй росло, а щось зникало. Щось плакало, а щось народжувалося. Ноги ?? входили в землю, й опинилась у нiй по колiна. Розросталася там, у землi, розкладаючись на сотню тонких та довгих коренiв. Тяглася все глибше i глибше. Торс ?? тоншав i тужавiв, твердiв i покривався корою. Руки ?? розщепилися й розрослись у повiтрi. Голова раптом розкололася, вибухши вогнем, i теж розкинулась у просторi тонким, як нитки, гiлляччям. Те вiття вкривалося зеленим полум'ям, покриваючи ?? й загортаючи. Палала тим вогнем i вже не могла думати. Могла тiльки слухати землю та вiтер. Зда?ться, ще хотiла щось сказати, але то був уже не шепiт, а шелест. Тодi засмiявся у багаттi вогонь. Вистрибнув раптом зi свого ложа i пiдскочив високо. Впав вiдтак на землю й розiйшовся димом. Дим покрив цiлу галявину, i хлопець закричав перелякано. Зiрвався на рiвнi i, не тямлячи себе, кинувся мiж дерева, що сердито й похмуро зашумiли. Покидав той мертвий вогонь i той кущ, що раптово вирiс серед галявини. Бiг, i земля стугонiла пiд ногами. Кашляв, викидаючи iз себе сизий дим i страх свiй, - млiли йому ноги. Не ставало повiтря, тож розтулив рота i хекав, як загнаний пес. Рвав ногами папороть й ожину, вдарявся вряди-годи об стовбур, що несподiвано виростав на дорозi, i тихо зойкав. Загубив шапку, i з-пiд не? раптом вилилося пишне, золоте волосся. Чiплялося за гiлля й залишалося на ньому. Рука схопилася за груди i роздерла сорочку, щоб легше було дихати. I випали з то? сорочки великi, бiлi дiвочi перса... Дiвчина не могла спинитися. Невiдома сила гнала ?? по лiсi й гнала. Стьобала по бiлих плечах - сльози заливали обличчя. Те обличчя темнiло вiд слiз i зморщувалося. Хотiла конче втекти з цього страшного лiсу i вiд велико? сво?? поразки. Зрештою, не змогла далi бiгти. Впала просто в траву й заридала по-дiвочому, жалiбно й безсило. Нараз затихла, звела голову й слухала. - Я тебе впiзнала. Варко Морозiвно, - почула вона тихий голос. - Давно впiзнала... - Це я не зi зла,, бабо, - прошепотiла Варка. - Гадала, так собi пограюся, бо хiба не водиться таке мiж нами? - Я не хотiла зла й тобi, - сказав голос. - Де ви, бабо? - гукнула розпачливо. - У тобi, Варко. Ти ж випила мене... I не вражайся. Тепер разом житимемо. Все, що я знала, тепер знатимеш ти, i заплатила ти менi за це сповна. Доки вiку твого, не забудеш мене, як не забула i я сво?? навчительки. Я помру у тобi, коли ти помреш, але науку мою не згуби. Варко!.. Слухала, сподiваючись почути ще якiсь слова. Але ?х не було. Глибока тиша огорнула ?? зусiбiч, i нi шелесту, нi шереху не чулося. Нi спiву пташок, нi зудiння комахи. Сидiла на травi i раптом побачила босi сво? ноги. Були вони чорнi й репанi. Глянула перестрашено на руки - були вони сухi й покритi старечим ластовинням. Тонко скрикнула Варка i схопилася. Провела пальцями по обличчi й натрапила на зморщену стару шкiру. Схопила пасмо волосся - сиве воно було й посiчене. Розгорнула сорочку - замiсть пишних персiв побачила сухi й обвислi. Знову кинулася бiгти. Думала, що бiжить, натомiсть ледве дибала. Тримала в руках палицю й допомагала собi нею. Сльози все ще текли ?й по лицях, вимиваючи на них новi рiвчаки. Зрештою, вiдчула, що вони висякли, тi сльози. Завiювалася поволi ?й у груди лiсова тиша, i Варка забула раптом усе, що тут вiдбулося. Поверталася додому, хоч цей дiм ще треба було знайти. Можливо, вона прийде до хати пiд зарослим бузками горбом, а можливо, й до то?, де жила ранiше. Спинилася й прислухалася. Почула голос трави, i це не цвiркун спiвав бiля нiг. Це не був голос звiра, птаха, комахи чи людини - так могла говорити тiльки трава. Був той голос приглушений, як шепiт, але вона його зрозумiла. Не так, як людську мову чи твариннi поклики - це був iнший вимiр, i вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той говiр на мову людини, та й не потрiбно це було. Бiльше вiдчувала, нiж розумiла той голос, бо його не можна сприймати iнакше. Бачила перед собою стежку i повiльно по нiй дибала. Знала, що виведе ?? до рiдного села, де призначено ?й жити. Ступала по зеленому вигонi, на якому палили вогнище хлопчаки i де паслася худоба. Хлопцi про щось сперечалися, i вона почекала, поки звернуть на не? увагу. - Доброго дня вам, дiти, - сказала тихо. - Що це за село, що я у нього прийшла? - Мар'янiвка, - вiдказав ?й чорночубий хлопчак i смiливо подивився на не?. - А вам кого, бабо? - А чия ото хата скраю? - Корогоди, - озвався хлопець. - А я його син. - Чи не Василя часом? - спитала хвилюючись. - Якого там Василя? - засмiявся хлопчак. - Василь уже давно помер. - Помер? - скрикнула Варка. - А хiба це не твiй батько? - Мiй батько? - засмiявся малий. - Забулися ви, бабо. То мiй дiд був Василь!.. Вона стала й довго дивилася. Побачила раптом горб, густо зарослий бузками, i повiльним кроком рушила туди. Iшла й невiдривне дивилася, наче хотiла запалити на ньому мiрiади пишних i запахущих суцвiть. Хотiла того i вiдчувала, що це в ?? волi. Тож iшла i йшла. I раптом там, на горбi, наче вiтром дихнуло. Затремтiло повiтря i сколихнулося - вся гора розквiтла разом i водночас. Безлiч тужавих суцвiть вибухнуло цвiтом, i все неначе ясно-синiм смерком повилося. Тиху радiсть вiдчула Варка, торжество i щастя. Все ще тримала погляд там, бiля бузкового моря, бо сподiвалася ще й на друге диво. В цей мент i зойкнули несамовито солов'?. Залящали, засвистiли, заколотили у срiбнi й золотi дзвiнки - це було похiдне першого дива. Зрештою, вiдчула його, як щось одне, - як весну, що хоче жити й плодоносити. Варка задихнулася й мусила зупинитися. Задрижало ?й у грудях серце, заболiло тонко, i вона перетерпiла цей бiль. I тiльки тодi прийшло те, чого сподiвалася Iваниха Галайдиха. Варка полюбила цей горб i цi мiрiади квiтiв. Полюбила спiв, що вихлипами линув звiдтiля, полюбила стежку, що вела до напiвзруйновано? пустицi й саму пустицю. Рiзко повернулась у бiк села i побачила трет? диво. Село було покрите смерком, наче бузковi хвилi скотилися i сюди, покривши чарiвним флером хати i вулицi. Отож вона полюбила тi хати й вулицi i тих людей, що вийшли разом надвiр, щоб дихнути чарiвним вечором. Вiд того перестало Варцi болiти в грудях, хоч обличчя лишалося сумне i строге. Вона випросталася, стала вища й худiша. Вiдчула, що ноги ?? стоять на травi i та знову промовля? до не?. Тодi вона вислухала тихий i сокровенний голос, адже до не? вiн вiщав. За спиною почула рип дверей - рiзко повернулась у той бiк. У прочiл пустицi, до яко? вона прямувала, прозорою тiнню ступила кощувата, зiгнута постать, приклала руку до лоба й задивилася. Варка сама нестямилася, як пiшла. Iшла, поспiшаючи до хати пiд бузковою горою, i радiсно всмiхалася назустрiч тiй, що була, як двi краплi води, схожа на не? й пильно ?? виглядала. ПЕРЕВIЗНИК Перевiзник прокинувся - хтось його гукав. У хатi було сутiнно й прохолодно, крiзь вiкно лилося жовтаве мiсячне свiтло, i перевiзник не мiг розчовпати, чи той погук правдешнiй, а чи йому наснилося. Озирнув каламутним поглядом стiну з мисником i врiзаним у нього коником та потягся п'ятiрнею, щоб почухмаритися, коли почув, що його таки гукають. Устав, ледве розгинаючи заклякле в лежаннi тiло: хотiлося вилаятися на це невчасне гукання, i вiн забурмотiв щось собi пiд нiс, але почовгав до сiней. Надворi його облило холодним срiблом - нiч була широка й простора, як може бути на початку осенi; довкола стояла така тиша, що все здавалося зумисне принишкле. Незвично 'ступалося пiд таку тишу; перевiзниковi зовсiм не хотiлося сiдати в човен та ?хати на перевiз, i вiн до болю в очах вдививсь у потуманений простiр. Рiчка курiла, хвости пари стояли над водою i неначе оживали в мiсячному сяйвi. Здавалося, горить мертвим нiмим вогнем вода, ламалися на течi? мiсячнi зблиски - хтось неначе засипав рiчку золотими й срiбними монетами. Погукали втрет?, i вiн посунув, ледве переставляючи ноги, з горба до рiчки. Осипалася пiд ногами жорства, з шурхотом зсувалася з кручi i, як дрiб, дзвiнко сипалась у воду. Перевiзник розв'язав закляклими пальцями шнурчану прив'язь, а коли випростався, зеленi з червоним вогники застрибали йому перед вiч. Постояв хвильку, щоб вiдкотилася йому вiд голови кров, а тодi влiз у човна i вiдштовхнувся од берега веслом. Плив через водяну куряву - туман i дим; плив по золотих i срiбних монетах, i йому зi сну ще крутилася голова. "Кого б то носило поночi? - думав вiн, удивляючись на той бiк, де невиразно бовванiла чужа постать. - Чи в село, чи заблукав хтось?" Вода забурунила пiд веслом, i вiн натис на нього сильнiше - пере?жджав швид. А коли впорався i човен знову винесло на тихе, почув дзвiночки. Буцiм хтось повiсив ?х над головою, i вони, нiжнi й дзюркотливi, як та ж таки течiя, забили йому голову солодким похлюпуванням. Змахнув iще кiлька разiв веслом i пристав до пiщано? коси, по якiй тут i там виднiлися вичавленi слiди його човна. Чоловiк на березi здивував його. Був це розкiшно вбраний пан в одежi тонкого сукна, в жупанцi, пiдбитiм дорогим хутром, i в новеньких лискучих чоботях. Сидiв, обпершись на кийок руками й виставивши вперед ноги в тих чоботях. В ротi у нього стримiв цибушок, тютюн був духмяний, i перевiзник пожадно ковтнув м'яку хвилю диму. Закортiло запалити й собi, але зважив вiдкласти це на потiм - нинi треба везти цього чепуруна. Перевiзника й досi не покинув сон, в головi ще гули джмелi; вiн був, однак, трохи змерз, i зараз його також пробирало вiд нiчно? вiльги. Тим часом пан умостився на лавi, i перевiзник вiдштовхнувся од берега. Човен розвернуло, i за кiлька махiв об борт уже забилися слизькi хвильки. Йому знову задзвонило над головою, аж зиркнув туди - вгорi розширювався темно-синiй блават, проколений безлiччю зiрок. Мiсяць панував у ньому, повний, аж тремкий. Свiтло виливалося з княженка хвилями, здавалося, вiн купався в розтопленiй мiдi, замiшанiй на молочних вершках. Пан сидiв перед ним непорушне, i перевiзник ковтав раз вiд разу чудовi хвилi диму, що вивiювалися йому з-над плеча. Човен черкнув об жорству - пан поволеньки встав. Вони вийшли на траву, на якiй ще лежали великi перевiзниковi слiди, бо вся трава в тому сивому свiтлi поблимувала дрiбними скалками. Пан вийшов на горб, перевiзник ледве встигав за ним, а коли дiйшли хати, повернувся. Його обличчя здалося перевiзниковi трохи засиненим, врештi, засинений тепер був цiлий свiт; пан вийняв цибушка й сумно всмiхнувся, блиснувши двома рядами викоханих зубiв. Вiд то? усмiшки трем пройшов по перевiзниковому тiлi, вiн, однак, розсердився на тi смiшки. "Скалить тут зуби", - недоброзичливо подумав, а коли вони дiйшли до обiйстя, сказав, вiдверто вколовши пришельця гострим поглядом: - То оце я, пане, вдома. Платiть, бо вже йду. - Заплачу в хатi, - коротко вiдказав пан, i перевiзник пiшов у хвiртку. Вiн не обертався. Чув, як хрипко плеснуло за паном, чув за собою його кроки. Йому заватiла голова, а коли ступив на ганок, то й крутнулася. Вiдчинив дверi, вже не слухаючи ланових крокiв, - увiйшов у темнi сiни. Йому вдарив у вiчi кислий запах кожуха, замiшаний на сiнi, - перевiзник налапав клямку, а коли розчинив дверi, раптом спинився. Крокiв за собою не чув. Прислухався, аж закололо йому в вухах, - було тихо. Вiн повернувся й вийшов надвiр, Навколо анi душi! Тодi заплющився - голова ще й досi була закутана сном. Стояла нерушна тиша, i вiн, розплющившись, побачив спокiйне, закурене рiчкове плесо, втоплений у мiсячному туманi протилежний берег i зарошену траву; покритий сивим попелом ночi тин, хлiв, у якому вже не було худоби, й собачу буду, в якiй давно не було собаки. Дивився на все це спокiйно й трохи змучено. Але тиша стояла надто широка, щоб уражатися чи лютувати; вiн знову вiдчув, що його тягне до сну й пiшов у хату, потягнувши з сiней i кожуха. Прокинувся знову вiд погуку, який вiдразу ж вiдiгнав од нього сон. Сiв на полу, в хатi було темно, хоч в око стрель, йому навiть здалося, що ослiп, - чорна вовна, морочна хвиля, задуха, запах кожуха, несвiжо? постелi, неприбраного мешкання, вiдвалено? вiд стiн глини, горщикiв, попелу вiд печi, трухлявого дерева, трав, розтиканих попiд стелею, запах сiна з розчинених у сiни дверей. Вiн сидiв, бо сон, хоч вiдступив, ще не покинув його; якiсь уривки, кольори, обличчя з iкон, шматки облич, наче побито ?х на черепки. Пошукав очима вiкно - ледве мрiло перед ним, мале, наполовину затулене рядниною од мiсяця. Перевiзник заплющився: заграло мiсячне промiння, роса, слiди в росi, побачив хвилi туману над рiчкою, хату, що врiзувалась у порожнiй кра?вид, коли дивився на не? од води. Погукали вдруге, вiн почув це так чiтко, нiби покликали його з протилежного кутка хати. Устав, хоч ноги болiли йому ще тяжче, хруснули суглоби, i вiн заточився, так незручно ступив. Лапав у темрявi клямку - дверi в сiни й справдi не були причиненi. Тут уже прочувалася нiчна прохолода, i вiн мерзлякувато пощулився. Сiнешнi дверi наче вивалилися на подвiр'я, тут теж було темно, хоч i вiльнiше дихалося. Вiн не побачив неба, очевидно, захмарило - там, угорi, висiла чорна прiрва, багатозначна й глибока. I перевiзник не змiг дивитися туди, в ту прiрву, де нещодавно так вiльно царювали мiсяць i зорi, тим бiльше - його знову погукали. Крик ударивсь у прибережний горб i дзвiнко впав на рiчкове плесо, нiби птах, що хоче вхопити рибу. Йому здалося, що це вже було: птах i ця риба. Побачив - великий чорний птах, що заслонив небо, крила його - нiч, а тiло його - небо. Побачив - велика срiбна риба, що недавно була мiсяцем, але необережно впала в рiчку i втопилася... Перевiзниковi й цього разу не хотiлося ?хати на перевiз, але чоловiк уже, певне, застоявся, - а хто його перевезе, коли вiн ?диний тут перевiзник. Пiшов iз горба донизу, ступаючи, мов на ходулях, i намагаючись хоч трохи зiгрiтися. Було важко розв'язувати змоклу шворку, перевiзник раптом помiтив, що його босi ноги мокрi також; човен блиснув мокрим боком, вода сталево прогнулася, наче показала хребет. Стрибнув у човен, i той захитався, ледве не черпнувши води. Зажуркотiла, забурмотiла вода, його повернуло кiлька разiв, нiби втрапив у вир, хоч виру, вiн знав те достеменне, тут не було. Весло на дотик - мокре й слизьке, як живе холодне тiло, i вiн стис його, щоб поставити човна супроти течi?. Кiлькома дужими ударами перескочив течiю i виплив на тихе. Тодi витер полою сорочки чоло. Повiяло легким, трохи колючим вiтром, вiн вiддихався, а човен зручно врiзався в косу, на якiй так само, як i того разу, сидiв розкiшно вбраний пан в одежi тонкого сукна, в жупанцi, пiдбитiм дорогим хутром, i нових лискучих чоботах. У тому мiсцi, де сидiв, впираючись руками на кийок, розливалося блiде мертве свiтло, i те свiтло грало на лискучих панових передках. З люльки висипалися iскри, й курiло так само запашним тютюном. Перевiзник подумав, що вiн забув закурити, а зараз цей духмяний пах солодко забив йому горлянку. Пан вмостивсь у човнi, й перевiзник вiдпихнувся веслом. Вiн плив по чуднiй чорнiй рiчцi. Вгорi все ще не було неба, темна пуща, густi заростi, бездорiжжя, вертепи з диким звiром, з дикими птахами i з та?мничим життям. Небо було й тут, унизу, пiд днищем, його човен плив по тiй неозорiй пущi, перелiтав через столiтнi дерева, дупластi, напiввисохлi, якi простягали до нього корячкуватi руки. Знав: небо завжди вiдбива?ться у водi, а вода - в небi. Вони переливаються одне в одне завжди, i завжди хапала його човен течiя, йому треба було налягати на весло, щоб перерiзати ?? днищем, залишивши голубу мерехтливу рану, яку небо прагло присипати уламками покалiченого мiсяця й зiр. Але сьогоднi не було й цього свiтла, темрява заступила небо й воду, мiж ними проклалася сiра смуга, по якiй плив човен. I вiн поспiшив пере?хати швид, поспiшив вислизнути з-пiд важко?, чорно? брили, що лягала йому на голову й плечi, i таки перевезти цього пана. Пан сидiв до нього спиною, спокiйно кушпелив люльку, спокiйно пускав дим, а коли вони при?хали, неквапно вилiз iз човна. Вони рушили пiд горб, а за хвилю перевiзник спинився перед хвiрткою. - То оце вже, пане, я вдома, - сказав вiн. - Платiть грошi, бо вже йду! - Заплачу в хатi! - коротко сказав пан, i перевiзник знову мiг роздивитися його обличчя. Невисокий лоб пiд оббитою хутром дорогою шапкою, завеликий, розплесканий унизу нiс, два пишнi вуса, що чорнiли над губою, в ротi - люлька, а очi дивляться просто, навiть лагiдно. - Менi б оте... - несмiливо почав перевiзник. - Я бiдний чоловiк... - Заплачу в хатi! - сказав пан i трохи рiзко додав: - I за обидва рази! Перевiзник послухався. Пiшов у хвiртку й почув, як та хрипко зачинилася за паном. Чув за собою його кроки, ступнув на ганок i вiдчинив дверi. З сiней на нього вiйнуло духом сiна, вiн перейшов ?х i раптом спинився. Крокiв за собою не чув, тож повернувся i, як тодi, вийшов на ганок. Сiв на приступцi й оперся об стовпець. Стояла тиша. Стигло безгомiння, нiч темна й непрозора, навкруги анi шереху, дихнуло на нього запахом рiчки й риби, якихось незнайомих йому квiтiв, кiнського поту, сухого зiлля. Дививсь у глибiнь, немов задумався; крапнуло кiлькома гострими краплями, але навiть не звiв голови. Йому почулося, як iз кручi в рiчку сиплеться пiсок, однотонне й шарудливо, - пiсок сипався навперемiж iз дощем; хвиля за хвилею налiтали на хату, нiби хотiли поховати ?? в собi, а вiн сидiв зацiпенiлий i очманiлий; вiйнув вiтер, i його знову обсипало пiском, пiсок замiтався з ганку в розхиленi дверi хати, а вiн тримав руки на колiнах i дивився. Тодi зiтхнув (одяг на ньому був майже мокрий) i повiльно зайшов до хати, так i не зачинивши нi хатнiх, нi сiнешнiх дверей. Але йому не випало довго спати, бо знову загукали, цього разу голоснiше й вимогливiше, i вiн зiрвався з постелi й вибiг iз хати. Було так само темно, вiн спинився бiля хвiртки, затамувавши подих i чуючи, як голосно б'?ться йому серце. Загукали ще раз, i вiн пiшов на той голос - чулось у ньому владне прохання й зата?ний бiль. Пiшов до рiчки - скинулася важко риба, гухнула серед плеса, i перевiзник згадав, що хоче курити. Все в ньому зсохлось од цього бажання, похапцем витяг люльку й кресанув вогню. Пахнув димом, ковтнувши його пожадно й задоволено, i вiдчув полегшу. Вiд тютюну розпогодилося йому в головi, прочистилося, i вiн збадьорiв. Вiдв'язав човна i, пускаючи хмару диму, подався на той бiк. Уже не здивувався, й утрет? побачивши того-таки пана. Той сидiв, спершись на кийок i витягши ноги в лискучих чоботах. У ротi в нього стримiв цибушок, i хвилi запахущого диму огортали його, наче хмаринка. Перевiзник палив i собi, вони дивилися один на одного, пихкаючи навперемiж димом, пан - з цiкавiстю, а перевiзник - iз незрозумiлим йому викликом. Пливла нiч, пливла вода, пливло небо, навколо стояла така тиша, що вiд не? все покривалося сухим, як цвiркуновий свист, дзенькотом. Дерева пiдступили до само? води - стояли за пановою спиною, наче вiн ?х привiв, та й сам здавався з дерева. Тi дерева кожне мало обличчя, вiн побачив за пановою спиною багато живих тiл з коронами-шапками, листя опадало з них на землю, як пiсок: осiнь, подумав вiн, ще не пора б. Пан стояв серед того листя весь жовтий, хоч була така темна нiч! Однак перевiзник бачив цей жовтий колiр - все немов тлiло, i той пан, i дерева, - бачив тiльки цi двi барви: жовту й чорну, вогонь, який проника? в нiч, з'?сть ?? а чи вона його. Вони палили люльки, все ще по-безглуздому стовбичачи один супроти одного, врештi перевiзник присiв на нiс човна. В нього тремтiли руки, вiн поставив ?х перед собою: великi, жилавi, потрiсканi, вiн побачив i пановi руки: блискучi, синюватi й виплеканi. На рiчцi вдруге скинулася риба, i вони наче струсили з себе зацiпенiння. Пан пiшов до човна й сiв, як перше, спиною до нього. Перевiзник вiдштовхнувся, й вони попливли. Помiтив, що у нього погасла люлька, але не виймав з рота, натомiсть ковтав дим, що вився з-за паново? спини, i слухав, як вогко диха? на нього рiка - ота прiрва чорна й бездонна - i як пiд веслом невдоволено журкоче чорна, мов смола, вода. - Ну, от я й удома, - сказав перевiзник. - Платiть уже, пане, чи що? Пан стояв супроти нього й сумно всмiхався. Зда?ться, виплив мiсяць, повиднiшало, над рiчкою стояв туман, блакитна габа висiла по той бiк ??, хата заблищала вiкном, солом'яна покрiвля була мокра; перевiзник ступив до хвiртки, хоч пан йому не вiдповiв. Утомився чи образився, спустив голову i йшов додому. Тим часом знову споночiло, i перевiзник почув за спиною сипкий шепiт. Спинився, вже взявшись за клямку. Шелестiло листя, вiтер штовхнув його в спину, було достобiса парко, i вiн подумав про дощ. "Але я вже не буду такий дурний, - подумав вiн, - i не дам себе окрутити!" Знову почув гомiн багатьох голосiв i вслухався. Уривки слiв чи незрозумiла мова, шепiт листя, шепiт незнайомих людей - стояв на ганковi, тримаючись за клямку, i не зважився переступити порога. - Ну йди! - почув вiн панiв голос. - Дума?ш, одурю? Перевiзник хотiв повернутися. Але незнана сила скувала йому плечi. "Я не дам себе окрутити", - подумав вiн, а позаду знову зашамотiло. I вже по-справжньому захотiв повернутися. Напружив усю силу, з'явилась у ньому i злiсть, повертав тiло, як повертають заржавiлу корбу. - Казна-що! - бурмотiв вiн, вiдчуваючи, як червона барва залива? йому обличчя. За спиною так само шепотiли - листя, голоси, нiч, попереду виднiвся шмат бiло?, аж синьо?, стiни з облупленим рогом - вiн усе-таки повернеться. Але темрява була густа, йому заклало дух вiд спекоти, на рiчцi плеснуло - знову риба, яку вiн уже не побачить. Небо розмовляло з рибою i з деревами - цей сплеск i шамотiння, подумав вiн, бiжать нiчницi зi сво?ми снами. Але йому сьогоднi нiчого не снилося; то коротка мить, знав вiн, хвилину тому чув пановий голос, не може вiн далеко вiдiйти. "Цього разу, - вирiшив вiн, - я не дамся!" Хотiв повернутись i закричати: "Це все чортiвня, я знаю, що все це чортiвня!" - але вiдчув нехiть i ослаб, дивне тепло, що поклалося йому в груди. "Треба увiйти в хату або обернутися", - стукало йому до голови. Вiн ловив уривки слiв... так, так, все це знайоме й незнайоме... але вiн розумi?... хто зна? цей бiль чи сумнiв... нiч така широка, чорна чи бiла, як молоко i як смола... Напружував силу, збирав ??, наче звiр, що готу?ться до стрибка, слова так само миготiли в мозку... розтлумачити все ще чи буде час... не все кладеться так просто... не все, як шальки, i не все, як слова... надходить мент... i нiкого не покличеш, тут тiльки рiчка... село, i хати, i люди - це так невимiрне далеко... с а м о т о ю ж и т и - ч о р т i в в о д и т и. "Чортiв водити! - закипiла в ньому злiсть. - Але цього разу я не дамся!" Вiдчував, ще хвиля, ще трохи - i дикий спалах освiтить його мозок, спалах, од якого розсиплеться вся ця нiч, а чортiвня розвi?ться в дим. I вiн щосили рвонувся з мiсця. Вiдiрвав, лишивши прирослу до клямки шкiру, руку, пiдiрвав пiдошви чобiт, що вкле?лися були в долiвку, i крутнувся на п'ятках. Мав таку силу, таке знесення, таку лють, що все покорилося йому, був уже, як у молодостi, - дужий велетень, котрий убивав кулаком бика, дужий красень, який пiдiймав на шию коня i мiг битися з п'ятьма молодцями. У ньому заграли м'язи, недавно так напруженi, - тепер жили новим молодим життям. Видихнув перепалене повiтря й кинувся з ганку на подвiр'я. Все було сiре, врештi, сiре було повiтря, неначе сiтка, сплетена зi старо? обкiптюжено? павутини. Вiн розiрвав цю сiтку, змахнув кулаками i раптом спинився: у дворi стояла корова. Дивився на не? здивовано, корова мала гладкi боки, ?? голова витиналася гострими рогами, i теплi очi свiтилися до нього, немов запрошуючи увiйти в себе. I перевiзник розiзлився по-справжньому. Вiн знав - уже давно живе на обiйстi сам, вже давно не ма? нi корови, нi пса, i вiн уже старий, а вночi слуха? пiсок, що сиплеться з крутого берега у рiчку. Вiн i зараз чу? той сипкiт, сипкiт чи шамотiння, але злiсть уже захопила його. Вiн затремтiв, мозок заслало сiрою вовною, сльози вибилися йому з очей. - Не тако? плати я хотiв, а заслужено?! - люто зашипiв вiн i кинувся на корову з дубчаком. Ударив, тварина заревiла й рвонулася на прив'язi, вiн ударив ?? ще раз, корова звелася ставма i заревла. I вiн осатанiв. Бив тварину, аж слина сочилася йому з рота, шапка впала долi, i вiн утоптав ?? в болото, бiле його волосся розкуйовдилося, груди важко ходили пiд благенькою чорною сорочкою. Бив ту корову з болем i радiстю, з плачем та смiхом, плакав i танцював, а корова рвала прив'язь i металася, хапала ротом повiтря й махала головою. - Не хочу я брати бiльше, нiж заробив! - закричав перевiзник на повний голос i вгатив корову по головi. I йому здалося, що засвiтилося навкруги, а корова раптом зупинилася. Вiн ще раз ударив ??, але вона не рухнулася. Тодi вiн побачив ?? повнi болю очi, ?? розкривавлений писок - з тварини спадала шкура. Вiн випустив дубчака i здивовано, знiяковiло дивився на болющi очi й пораненi губи. Бачив, як крапа? крапля за краплею кров, зрештою, корова вже не була й корова, не мiг уже сказати i що. Розпадалась у нього на очах, як глина з пiдмитого водою берега; глина в кручi, коли пада? дощ. Побачив мiж то? глини бiлi кiстки, ?х вимивало, як водою. Зникали й очi, тiльки двi сльозини, як роса на тонкiй лiтнiй павутинi, i двi червонi краплi проростали сотнями корiнцiв у землю, стаючи квiтами. - Я не мiг того знатнi - пробурмотiв вiн, вiдвертаючись. - Бог свiдком, не мiг я того знати! Повернувся й отетерiв. Стояв перед ним усе той-таки пан, мав сiре обличчя й важко опущенi вуса. - Що треба? - спитав перевiзник, понуро йдучи додому. - Обернися! - одказав йому пан. - Менi не треба нiчого цього знати, - кинув перевiзник. - Не моя то справа. - Що, не твоя справа? - перепитував пан. - Не мо? це дiло, кажу, - перевiзник ступив на ганок. - Я не заплатив тобi, - сказав смутно пан. Перевiзник зупинився. Зирнув на пана, на рiчку, що курiлася й досi, на те мiсце, де стояла корова - купа глини чи гною, на порожнiй хлiв i порожню собачу буду, на хвiртку, його брови злегка пiднялися - у хвiртцi стояв оброслий баговинням водяник. Довкола повсiдалися дiвчата, зморено вiдкинувши набiк чудовi риб'ячi хвости; вiн побачив i тих, звiдтам: людей з коронами дерев замiсть шапок, дiвчата були убранi в гiлля; чоловiкiв, якi мали тiло з вогню; драглистого лисуна, великого й важкого, з вiдвислою щелепою. Зiщулившись, стояли домовики, порозсiдалися на клунках вiдьми й вiдьмаки - все це начебто чекало чогось, i перевiзник дивився на них спокiйно, тiльки звiвши злегка брови. Бо вiн подумав про глину, яко? навалено в нього на подвiр'?, про човен i про те, що треба змiнити мотузка, бо коли човна знесе, йому не буде чого й робити. Однак вiн подумав, що, коли б зараз покликано його на перевiз, вже не пiшов би. - Бо вже так тяжко ста? тримати повiки, - сказав вiн пановi, i той, розумiючи, розвiв руками. "Власне, я хочу роздивитися", - подумав вiн, пробираючись через довгi холоднi сiни. - Треба взяти лiхтарню i присвiтити". Iшов вздовж шолудяно? стiни, здалося йому, що прохiд круглий, наче горлянка. Але вiн був спокiйний. - Бiс його зна?, де та лiхтарня, - бурмотiв вiн. - Поклав тутечки, але бiс його зна?... Тодi вiн побачив вогонь. - Ну от, - сказав, - хтось ?? i засвiтив. Вийшов на ганок, все ще думаючи про дивних сво?х гостей. - Чи вони хоч знають, куди я ?х перевiз? Можуть помститися: й за корову, i за те, що ?м тепер уже не жити! Вiн спустився з ганку, метикуючи, чи не краще втекти з цього чудного подвiр'я. Звiв лiхтарню й придивлявся. До нього пiдiйшов пан. - Мусиш умерти й ти, Хароне, - прорiк, пильно дивлячись на перевiзника. - Не треба було нас перевозити. - Я не хочу вмирати, - вiдповiв перевiзник сухими вустами. Стояла нiч, i йому причувся запах. Трав i корiнцiв, пiску й глини, старого шмаття, свiжозловлено? риби, вимоклого дерева й немитого тiла, нагрiтого сонцем камiння i сiна, гною й пороху. Вiн почув: до нього щось торка?ться - сипався пiсок. Бiлий, iскристий, з шурхотом падав iз неба, наче дощ. I вiн облизав сухим язиком перепаленi губи. Перед ним висiли двi сльозини, як два вогники, а пiсок сипався й сипався, засипаючи i його, й двiр, i всiх, хто був у тому дворi. Вiн побачив двi червонi квiтки, що росли на безлiчi корiнцiв, - то вони, зда?ться, пахли. Усмiхнувся до них, здригнулися ледь-ледь кутики його вуст, i простяг руку. Велику, сiру, кострубату руку, що на мент зависла, наче гладила м'ясистi, жилавi пелюстки. Але то був тiльки мент, бо над ним закружляли раптом великi птахи, що мали крилами нiч, а тiлом - небо. I вiн з жалючим проханням зирнув ?м у вiчi. 1967-1980 рр. [1] Бекас - тетерiвська риба, гiрчак [2] Господиня - економка