аска валялася бiля ?? нiг. Жiнка з клубком ниток плеснула в долонi, i до не? зi смiхом злетiлися хлопцi й дiвчата. Тримала нитки у витягнутiй руцi, а молодята похапали нитки вустами. Тодi розтислася долоня, i весь гурт виявився зв'язаний попарно. Пари бралися за руки й дивилися одне на одного, сходилися повiльно, обiймалися, притискалися щiльно i вклеювали вуста в уста. Тiльки очi дивилися пильно й серйозно, вiдбиваючи в чорних зорках круглих i потворних чоловiчкiв. Парубки, що грали в перстенець, посiдали один на одного: один ставав конем, а другий вершником. Конi брикали, а вершники летiли опромiть головою. Пiсля того вершник ставав конем, а кiнь вершником - ?хала з одного кутка зали в iнший чудна кiннота... Ходила з зав'язаними очима дiвчина Марiя, витягувала вперед тендiтнi долоньки i розводила ними в повiтрi. Вiд ?? рук увихалися юрливi чоловiчi й жiночi постатi; Марiя раптом спинилася серед зали i зiрвала з очей пов'язку. - Господи! - сказала вона тихо. - Задихнутись можна!.. Король ходив по залi, свiтячи бiлками очей. Закладав у лучок патички з реп'яшими головками i стрiляв ними у волосся дiвчат. Дiвчата зверескували й починали виривати реп'яхи, король при цьому зупинявся й розводив у беззвучному реготi рота. - А де наша Смерть? - спитав раптом вiн. Тодi, мов на команду, розчинилися дверi, i стала в них висока бiла постать зi свiтлим волоссям i в бiлiй масцi. Ясна одежа ?? заструмувала в такт ходi, а в руцi затиснуто бiлого сувоя. Дивна тиша зависла в залi. Чути стало, як трiщать свiчки i як листа? книгу попик. Зрештою, вiн склав ??, звiвся, наклав на голову бриля i неквапно рушив до виходу. Тодi й прокотився по залi мелодiйний голосок: - Степане, Iване, Марi?, Панасе, Галино, Ельжбето, Ра?но, Северине! Приреченi вийшли з юрби i стали, свiтячи очима й усмiшками. - Ви мертвi! - проказав дзвенячий голосок. Хлопцi й дiвчата падали. Кумедно махали руками й ногами i пирскали при тому смiхом... Попик iшов через юрбу, i йому мимохiть давали дорогу. - Павле, Петре, Никодиме, Сильвестре, Оксано, Ганно, Зiнько, Параско! Вийшло ще восьмеро, i нiжна ручка махнула перстом: - Ви мертвi! Приреченi попадали невперемiш iз лежачими... Попик iшов важкою, втомленою ходою. Обличчя його посiрiло, а очi стали як каламутна вода. - Дай-но, дочко, я вийду звiдсiля, - сказав вiн Смертi самими вустами. - Не пускай його, не пускай! - закричали звiдусiль веселi голоси. Але Смерть вiдступила. Старий зирнув на не?, i на мент його очi знову чудовно зацвiли. Тодi Смерть зiрвала з лиця бiлу маску, i попик уразився, яке чудове i яке перестрашене обличчя на нього подивилося. - Менi страшно, отче, - прошепотiла дiвчина. - Може, нам не гратись у цю гру? - Свiчення ваше, - сказав попик. - I ви ма?те його вершити!.. Вiн вийшов у двiр, де горiли ватри i сидiли довкола них чоловiки. Розмовляли про щось поважно, розмiрене похитуючи головами, i ?хнi велетенськi тiнi гойдалися на прямовисних безвiконних стiнах. Попик iшов помiж тих вогнищ, маленький i бiлий, у свiтлiй полотнянiй рясi, його рудi чоботи човгали по кам'яних плитах, що ними було вимощено подвiр'я, червоне сяйво обливало зусiбiч цю чудну постать у потрiпаному брилi, i метелики на тому брилi раптом змiнили барву: стали червонi, як жар. Почервонiла й попикова одежа, чоботи його й обличчя - тiльки очi сяяли синiм вогнем, був той вогонь терплячий i милостивий. До нього пiдiйшла висока жiнка в брунатнiй одежi. Перехилила штофик i налила чарку. - Не погребуйте, панотче, - сказала спокiйно. - Призволiться, коли ваша ласка! Попик спинився. Узяв чарку i ковтнув те, що було в нiй. - Це, отче, за вас, - проголосила жiнка. - А тепер випийте ще за нас!.. Цю чарку попик пив повiльно. Ледь-ледь цiдив крiзь зуби i дивився пильно на жiнку. - Як довго ви за нас п'?те! - засмiялася вона. Попик, однак, не поспiшав. Пив i дивився: чоловiки коло ватр також пили. Пили й жiнки, що збились вiддалiк купкою. Цiдив горiлку крапля за краплею, жiнка бiля нього перестала всмiхатися i дивилася на нього печально; з лiво? руки вiн побачив чорнi лахматi тiнi, що ковзались по голих цегляних стiнах, з право? руки темнiли вiдчиненi дверi, а в них, далеко в глибинi, свiтилася, осяяна вогнем свiчок, дiвоча постать iз суво?м у руках. До нього долинув мелодiйний, як золотий дзвоник, голосок, що вилiчував iмена, чулося гупання мертвих тiл, а вiн усе пив i пив. - Так ви, отче, до ранку питимете! - сказала жiнка. Але вiн iще пив. Червонi метелики встигли за цей час облетiти увесь двiр i повернулися назад на бриль, очi старого дивилися повз жiнку i поза цi стiни - там, у небi, побачив вiн тонко засвiчену хмарку. Вже й справдi свiтало: прозорий, як дим, сутiнок спадав на мiсто i цих людей. Тодi попик допив чарку. Мовчки повернув жiнцi й рушив далi. Жiнка, однак, не задовольнилася. Наздогнала й зачепила його. - Отче, га? Подивився на не?, не зупиняючись. - Чого ви так довго пили, отче? - Багато вас, - сказав попик. - Дуже багато... Iшов залитими тремкуватим свiтлом вулицями; були це ще сутiнки, що розпадалися, як порiзанi нитки. М'яка прохолода струмувала вiд широкого неба, що розлилося над головою i ще ледь поблимувало трепетними зорями. Висiв там рогатий мiсяць, виблiдлий i втомлений вiд цiлонiчно? роботи; вулиця, по якiй iшов, була порожня, i кроки його, як повiльно вiн не ступав, розлунювалися навкруги. Курява була прибита щедрою росою, що впала з того-таки вологого неба, i виткi рослини, що пообплiтали стiни будiвель, вогко свiтились у ненадiйному свiтлi. Свiжий легiт ворушив листя, i здавалося, що стiни монотонне похитуються. Червонi метелики на брилi мiцно спали, а звiддалiк, куди вiн i простував, чувся одноманiтний дружний тупiт, начебто бiг у степ зморений од нiчного попасу кiнський табун. Попик змерз i почав на ходу терти руку об руку, зорi в нього над головою тихо гасли. Тодi спинився вiн серед вулицi, задер голову туди, де вже зовсiм синьо свiтилося небо, аж бриль йому зсунувся з голови. Пiдхопив того бриля, поклав на землю, а сам знову задер голову, тiльки вже стоячи навколiшках. Ловив дрижаки, i його вуста ворушилися, вiяв на нього легiт, а руки зводилися. Потому ударив попик поклiн, один i другий, притисся лобом до каменю й так завмер на хвилю. Потiм устав i струсив порох з колiн. Десь далеко в просторi тужливо заiржав кiнь, i це самотн? iржання, розбите на тисячки лун, довго вiдгукувалося чи з одного, чи з другого боку. Тодi попик утер сльозу, що йому вибив на око вiтер, i, наклавши бриля, пiшов швидше. За хвилю вiн уже бiг пiдтюпцем, важко бухаючи чобiтьми, з грудей йому виривався сипкий вiддих, як хрип, рот його був розкритий, а очi широко розплющенi. Вiн бiг так доти, доки не закiнчилася вулиця i не лiг йому перед очi великий, залитий вогким туманом майдан. Люди пiдстрибували, махали руками, а коли напружив попик очi, побачив, що вони й одягненi однаково: синiй каптан i зеленi штани, жiнки мали синi, як i туман той, корсетки i зеленi сукнi. Грали музики: один на скрипку, другий на лютню, а третiй дзвонив бубонцем. Жiнки скакали, пiдiймаючи над землею пучками важку тканину спiдниць, а чоловiки крутились навколо них, наче бджоли коло стiльникiв. Притупували всi водночас i знову кидались у вихиляси. Жiнки наче одмахувались од партнерiв, збиваючись у гурт, але чоловiки прискакували з притупцем i розбирали цей гудливий, збитий докупи жiночий рiй. Знову вихилялися парами, крутилися синьо-зеленi корсетки та сукнi - в рухах людей вгадувалася трохи неприродна завченiсть. Попик обходив майдан по крайцi, що лишалася мiж ямою й будинками, з-пiд нiг йому осипалася земля, i вiн, щоб не впасти, хапався за виткi рослини на стiнах. Ламалися пiд пальцями, як гарбузяччя, зрештою, росли тут i гарбузи, великi, смугастi i дивовижно роздутi. Кiлька з них зiрвалося й покотилось у яму, збивши з ритму кiлька пар. Попик став, розiп'ятий на стiнi, тримався за крихке бадиляччя, i очi його з синiх стали чорнi. Вуста його ворушилися, а борода тремтiла. На нього, однак, нiхто не зважав, тодi вiн закричав туди, вниз, де безнастанно крутилася й товклася юрба: - Гей, люди! Це я вам кажу: зупинiться! Розкажiте один одному про лихi вчинки вашi й покайтеся. Сущий послав мене до вас. Я пiзнав печаль вашу вiковiчну, а коли ви зупинитеся, спробую вивести вас звiдсiля. Я поведу вас у землю гарну й простору, де тече рiками молоко i мед. Вона недалеко, ця земля, отут за стiнами вашими. Там, люди, степ широкий та безмiрний, i ви здола?те розорати той степ. Набуду?те iнших мiст i iнших сiл - житимете там, як добрим людям подоба?. Любов'ю житимете до свiту цього й людей!.. Юрба, однак, танцювала. Захлиналася скрипка, дзвонила невгавуще лютня й захлинався, мов шалений, бубонець. Глухо стогнала земля, i яма на очах у попика западала все глибше й глибше. Тодi старий знову почав пробиратися по крайцi мiж ямою та стiнами. Бриль його зачепився за бадилля й покотився вниз, ноги танцюристiв миттю його пiдтоптали, вмiсили в землю, i з-пiд нiг ледве вирвалося дво? червоних метеликiв. Закружляли вони швидко-швидко над юрбою, замахали крильцями i, стаючи все меншi й меншi, повiльно розчинилися в уже зовсiм голубому небi. Виходив у розчиненi навстiж ворота й озирався. За ним не йшов нiхто, бiгло тiльки мале лахмате цуценя. Небо вже остаточно погасило зiрки, тiльки блiдий серпик мiсяця ще тремтiв, наче переляканий. Трава, через яку пiшов старий, вiдразу ж змочила йому чоботи й рясу, i мокра тканина плескалась об шкiру. Попик iшов все швидше. Звiв обличчя, задерши бороду, i, здавалося, не бачив перед собою нi свiту, нi дороги. Схiд уже свiтився. Кiлька червоних хмар, схожих на велетенських метеликiв, махали там, бiля сонця, легкими крильми. Небо ояснювалося од чудово? пожежi, i цей вогонь спалив остаточно такий недоладний у цьому небi мiсяць. Попик iшов не озираючись. Це була та ж таки заросла травою дорога, якою при?хав вiн сюди; крок старого став сягнистий, часом вiн i пiдбiгав, а за ним котилася кругла й моторна грудочка собачати. Двi сльозини скотилися iз синiх, як цей ранок, очей. Застигли двома голубими кришталиками в зморшках старого, i, коли сонце осяяло свiт, у кришталиках тих заграли маленькi веселочки. Лише тодi попик озирнувся. Побачив раптом у тому мiсцi, де тiльки-но було мiсто, озеро серед степу. Купалось у тому озерi ясне сонце, наче хто мив у ньому золоту мису, i лiтала над водою самотня бiла мева. Кричала тужливо й падала грудьми на воду. Тодi знову зринала догори i там, серед невимiрно? голубiнi, спалювалася яскраво-бiлим непорочним вогнем. Бiлий, як лунь, чоловiчок стояв на зарослiй травою дорозi. Синi його очi, окресленi сивими бровами, спокiйно зорили на те видиво, що хиталося попереду, легенький вiтерець ворушив бiлим i рiдким волоссям. Глуха навколо безлюдь, тiльки невгамовнi жайворонки били в сво? дзвiнки, i тиша стояла первiсна - тиша, як тканина блаватна. Бiлi вi? чоловiчка поклiпували, а коло його ноги лащилося, повискуючи, мокре од роси i змерзле бiле собача. ЧОРНА КУМА Iшов по дорозi, загорнений iз нiг до голови в туман, i вiд того йому зовсiм не було тепло. За ним бiг, майже розтоплюючись у сивому молоцi, малий песик, якому так само було холодно, як i господаревi. - Чи ж будемо сьогоднi ?сти? - спитав песик захекано. - Одне тобi на думцi, - сказав Iван. - А менi сьогоднi iнше в головi. - Ви, люди, вигаду?те собi клопiт, - сказав песик i аж задихнувся од туману. - Кому вони потрiбнi, отi куми й хрестини, коли на стiл нiчого поставити? - Через це люди й не хочуть до мене йти, - сказав Iван. - Сам бачив, обiйшов я цiлу вулицю, i всi вiд мене кирпу вернуть. Ось ти, такий мудрий, що й говорити по-людському вмi?ш, порадив би менi, де знайти тих кумiв. Хочу я жити по закону... Песик мовчав. Вiн подумав, що вчора поживився тiльки сухарем та кiсткою, яку знайшов, коли лазив по вулицi. А ще вiн подумав, що коли було б над землею сонце, а не цей клятий туман, то й голодному стало б веселiше. - Мовчиш, - сказав Iван, - а чого? Нема? в тебе слiв на мiй клопiт, нема? ?х i в мене... Спинився й подивився перед собою. I побачив клубасту кулю, всерединi яко? горiв кволий вогник. Той вогник не освiтлював нiчого, а тiльки цвiв, як золота квiтка. - От ми й додому прийшли, - сказав Iван, переступаючи перелаз. - А помiг би знайти менi кума й куму, то по?в би сьогоднi гаразд. Хрестини - то велике свято в людей... Песик гавкнув. Печально й дзвiнко - вiд голоду вiн уже й по-людському говорити не мiг. Чоловiк тим часом одчинив дверi, якi зарипiли голосно й iржаво: там, де горiв вогник iз золотою шапкою, лежала пiсля пологiв його жiнка. - Таки не привiв ти людей? - спитала вона. - Нiхто не хоче. Ходив по них i вчора, i ниньки, i нiхто не йде... - Пiди до Стрижiв, - сказала жiнка. Пропадала зовсiм у сутiнi, адже вогник на столi зовсiм не свiтив; Iван тiльки бачив, як поблискують ?? очi. - Не палила б даремно свiтла! - сказав. - Коли ж боюся без свiтла, - вiдповiла вона, - Щось тодi по кутках пищить та голосить! - Вона знову подивилася на нього iз сутiнi, i вiн побачив ?? сльози. - Пiди-но, чоловiче, в Стрижi, може, хоч звiдтам кого приведеш. А нi, то, може, дiда по дорозi здиблеш чи кого, щоб дитина не лишалася без хреста. - Я увесь вимок, - сказав вiн. - Рiчка онде вiд мене тече! Вона подивилася й побачила: вiд нього й справдi тече рiчка. Тече й пропада? в туманi, що вже й вечором став, i таки жаль ?й стало посилати його в ту неоглядну тьму. На серцi в не? свiтлiв вогник, майже такий, як i той, на столi, i цей вогник було запалено зовсiм недавно. Iван тодi торкнувся ?? серця i засвiтив його, оце вiд того й дитина в них знайшлася. Вона так любила ту дитину, що не могла сидiти в теменi, а даремно палила свiтло, i це неправду вона сказала, що бо?ться, - хотiла на сина дивитися. Той же, котрий дав ?й оце щастя, стояв стовбуром у дверях, печальний i мокрий, текла вiд нього й пропадала в темрявi сива рiка, i по нiй пливли, мов яснi пухнастi кульки, ?хнi пережитi разом днi. - А воно й справдi, - озвалася вона. - Чи наш це грiх, що ми нiчого не ма?мо? Пiдеш у Стрижi завтра. Але вiн уже переступив порiг, бо набрався тут, у сухiй хатi й бiля свiтла, сили, ковтнув того свiтла на повнi груди, i висохла вiдразу ж на його плечах одежа; вже знав, що, вийшовши надвiр, не побачить бiльше туману, а буде на небi чисто й зоряно, i вiн рушить по тiй рiчцi-дорозi, що сам ?? створив. Жiнка його зiтхнула важко в хатi, але пiд ?? боком заплакало щось кволеньке й запхинькало, i вона мусила забути про чоловiка, котрий знову пропав iз хати, а оголила i вклала в малий роток повне, набрякле персо. Надворi туману й справдi не було, а ясна зоряна нiч; Iван стояв, дихаючи на повнi груди, й дивувався. З буди вибiг песик, замахав хвостом i притулився до господарево? ноги. - Ти вже тут залишайся, - сказав Iван, - а я таки в Стрижi подамся. Доки прийду, то й ранок настане. - З тобою пiду, - сказав песик. - 3 ким iнакше розмовишся? Чоловiк знову переступив перелаз, а песик той перелаз перестрибнув. I лягла перед ними зовсiм срiбна дорога, наче й справдi рiчка текла, - окрiм зiр, засвiтив на небi ще й мiсяць. Вони пiшли по тiй дорозi, наче в човнi попливли, а коли озирався вiн, то не бачив уже нi сво?? хати, нi мiстечка, а тiльки клубастi кулi, в яких проступали тiнi його сусiдiв, та й то?, котра йому вже й дитину народила. Вiн побачив, а може, вiдчув красу ?? велику i той тихий смiх почув, що ним вона смiялася, коли була повна його ласки й поцiлункiв. Побачив вiн i вербу, облиту мiсячним промiнням, i почув запах роси, а роса пахне тiльки для тих, котрi серед не? щиро любляться. Вiд того пролетiв до нього безшумно кажан i впав на руку, яку вiн виставив до мiсяця, розгорнув крила й затремтiв. "Оце я так сумую, - подумав Iван, - а чого?" - Чого менi сумувати, - сказав вiн, - коли радiсть у мене велика, чу?ш, песику? Маю-бо танцювати й радiти пiд цим мiсяцем i ясним небом. Чи не так, песику? - Дивний ти, дивний, - сказав песик. - А пасок чого он так сильно затягнув? - Це для того, песику, щоб легше менi танцювалося. Адже син у мене народився, чу?ш, песику, син! - Не знаю, на що тут радiти! - мовив песик, а казав вiн так через те, що надмiрно туману напився i той туман ще жив у ньому всерединi, наче сiра повсть. Сам вiн теж був сiрий, наче iз сiро? повстi пошитий, тiльки очi його блищали, мов срiбнi. Тодi зиркнув Iван на золоте око серед неба i на ще тисячi, а може, бозна-скiльки iнших оченят; здалося йому, що от-от вони погаснуть - тихе, блiдо-син? свiтло розливалося навкруги. I розливалося аж надто швидко, мовби десь було розламано греблю й полилося воно на землю, наче вода; вiдтак затремтiло над головою в них небо й поховало перелякано зорi, а може, тiльки заплющило ?х зi страху? Та й мiсяць десь подiвся, хоч на небi нi хмарини не було, начебто ? на свiтi такi чорти, котрi крадуть з неба тi мiсяцi. Насправдi свiтло ранкове ?х по?да?, як дитина скибку доброго хлiба, а крихти по небу розкида; i нiколи такого не бува?, оповiв йому в ту свiтанкову годину песик, щоб один i той же мiсяць двiчi на небо виходив. Увечерi прийде зовсiм iнший мiсяць, а було ?х уже з'?дено на цьому свiтi, скiльки ото зiр у небi, адже зорi i ? крихти й недогризки тих мiсяцiв. - От бачиш, - сказав Iван, викрешуючи вогню до люльки. - Ти мене дивним назвав, а насправдi дивний ти. Такi смiшнi казки оповiда?ш... - Це тому, що я голодний, - сказав, проковтнувши слину, песик. - I я сам iз задоволенням з'?в би таку скибку доброго хлiба... Тодi вони й побачили ту жiнку. Йшла не до них, а вiд них, мабуть, звернула з узбiчно? стежки. Мала на собi чорну одежу, й Iван подумав спершу, що то нiч вiдходить iз землi. Довга й чорна сукня стелилася по землi й мела порох - йшла жiнка надто повiльно й урочисто. - Якась панi йде, - сказав песик. - Не треба ?? зачiпати. - Вона перша нам по дорозi зустрiлася, - заперечив Iван. - А ти ж зна?ш звичай?.. - Не знаю ваших звича?в, - сказав песик, - але цю жiнку я обминув би десятою дорогою. - Тут одна тiльки дорога, - вiдповiв Iван. - А звичай велить, щоб запросити в куми першого стрiчного. Тодi песик знову забув людську мову i гавкнув дзвiнко й сумно, а хвостика свого мiцно забив мiж ноги, i шерстина на ньому стала дибцi; загарчав вiн, показуючи зубенята, i почав одступати. Iван же не вiдчував страху, хiба що смуток нерозбiрливий, бо та постать у чорному все-таки нагадувала нiч, яку вони оце пережили, а було в нiй сумного забагато. Вiн дихнув на повнi груди й зiбрався на силi, щоб гукнути на ту жiнку, котра йшла не до нього, а вiд нього; коли ж повернулася вона раптом, Iван побачив, що очi в не? великi й темнi, лице бiле й панське, а вуста червонi, наче фарбою пiдмазанi. - Де ти йдеш, чоловiче? - спитала, i, хоч була далеко вiд нього, добре ?? почув. - Дав менi, панi, бог гаразд, - сказав, знiмаючи шапку, - i вже другий день дитина нехрещена, нiхто не хоче йти за кума... Песик уже мчав дорогою на всi заставки, гнав його звiдси страх несвiтський. Однак Iван i досi не боявся, хоч нiколи на сво?му вiку не зустрiчав вiн таких жiнок. - Вернися, - сказала вона, напiвобертаючись до нього. - Я тобi буду сама за куму... - А кум? - спитав вiн, вже й собi починаючи трохи боятися. - Кума ми по дорозi зустрiнемо, - сказала жiнка й швидко пiшла в його бiк. Тодi побачив вiн, що свiтло довкола нього ще дуже рiдке, що ранок, накотивши на землю першi свiтанковi хвилi, наче завмер - стояв i надчiкував свою куму, оту панi чорну, як нiч. Але то не була нiч, та й не панi, бо коли пiдiйшла ближче, побачив вiн немолоду селянку в темнiй кере?, а з-пiд хустки в не? вибивалося сиве пасмо. - А я вас за панi прийняв, тiтко, - сказав Iван. - Таке менi чудне здаля замерехтiло... - Що тобi замерехтiло, забудь! - сказала строго жiнка, i вiн уразився несамохiть: очi в не? були такi ж величезнi й несусвiтськi, як йому й привидiлося... Пiшли вони по дорозi, вiн оповiдав ?й тихим голосом про сво? лихо, а вона мовчала. Оповiдав про свою блуканину та й про дружину свою; йому стало радiсно, що таки надибав собi куму, хай i не зовсiм звичайну; тож, усмiхнувшись, оповiв вiн ?й про свого чудного песика, з яким блукав оцi днi. Той песик був приблуда, але розмовляв людською мовою i такi чуднi казки оповiдав. Про те, наприклад, що вiн вийшов з мiста, яке озером покрилося, - аж слухати все те було кумедно. - А оце, коли вас уздрiв, - сказав Iван, - таке чудне iз ним ско?лося!.. I вiн розказав про те чудне, що ско?лося з його песиком. - Забудь про нього! - сказала жiнка й хрипко кашлянула в наставлену долоню. Тодi вони побачили, що назустрiч ?м iде, похитуючись з боку на бiк, якесь мале чоловiченя. Шапки в нього на головi вже давно не було, чубик розколошкався, а свиту волочив по курявi. Здавалося, спiвало те чоловiченя, бо розтуляло щосили писка, але замiсть спiву виривалося щось наче цвiрiнькання пташине. Притопував вряди-годи босою ногою, тодi пiдiймалася неприбита росою курява, адже й роси сьогоднi не було! Курява й чоловiченя мов у клубок якийсь збивалися, часом виривався вiн iз того клубка, але тодi заносило його на узбiччя. Там сторчував вiн, але не падав, вiдтак повертався на дорогу i знову розтуляв, скiльки мiг, рота - видзенькувало щось схоже на жайворонковий спiв. - Оце тобi й кум буде, - сказала жiнка, i Йван повернувся до не?, щоб подивитися, чи не глузу? вона часом. Але вона не кпила, хiба що всмiхалася, однак тако? усмiшки не побажав би вiн бачити на устах сво?? дружини - полином йому запахло, i вiн подумав, що полин пахне людинi зовсiм не тодi, коли ?й хочеться танцювати. - Ну, от i хрестини ми вiдбува?мо! - сказав Iван, коли поверталися вони з церкви i простували вулицею мiстечка, де Iван знав кожного i кожен знав його. Той "кожен" пiд ту хвилю стояв бiля перелазу чи бiля дверей, бiля вiкна чи й виглядав iз-за повiтки; "кожен" бачив той чудний хiд - iшла серединою вулицi висока, вдягнена в чорне жiнка, вона несла на руках дитину, було три речi дивнi у нiй: перше, що нiхто ?? досi у вiчi не бачив; друге, що була надто висока, та й одiж мала якусь нетутешню; а трет?, що очi мала несусвiтськi. Кожен, хто зустрiчав ?х на собi, вiдчував, що по шкiрi морозом йому продирало, через це "кожен" чекав, щоб минула його ця процесiя, а вже тодi можна й побалакати про ту чудасiю. Зрештою, не тiльки про цю жiнку хотiлося поговорити посельцям вулицi: побiч iз нею йшов Iван, начебто не на нього впало лихо i не гуляли по його засiках голi продуви; iшов вiн i тримав на обличчi зневагу до кожного, хто вiдмовився йому кумувати, i той "кожен", до кого звертався, подумував несамохiть, що вчинив не зовсiм обачно. Мiг би замiстити принаймнi отого хирлявого п'яничку, котрий шкандибав за цими двома на тоненьких нiжках, мав довгу й тонку iшло й хилитався з боку на бiк. I знову-таки кiлька дивних речей уздрiли Йвановi сусiди: перше, що нiхто досi й у вiчi не бачив того п'янички; друге, що вiн до смiшного малий; а трет?, що не спiвав вiн, коли розтуляв рота, а, наче пташка, цвiрiнчав. Отож, поки йшли отi тро?, глухо мовчала вулиця, навiть пси позабивались у буди, бо щось жахнюще вiдчули; жiнки дозволили собi з'?днатися одна з одною хiба що поглядами i виказали отак нiме здивування - щось величне й неземне прочувалось у рухах чорно? жiнки, та й кирея покривала ?? постать надто загадково... - Ото ви заплатили замiсть мене, - казав тим часом Iван, - i менi так нiяково, так уже нiяково! Все-таки я господар, хай i гольтiпашний, i не хотiв би брати у вас за так. Але чи зможу повернути вам свiй борг? - Повернеш, - сказала, всмiхнувшись самими вустами, жiнка. - I знову-таки новий жаль мене ?сть, - казав Iван. - Йдемо хрестини справляти, а в мене в хатi тiльки жменька пшона. - Обiйдемося й пшоном, - вiдказала жiнка. Вони вже заходили в хату, першою - чорна кума з дитиною, другим - чоловiченя, для якого порiг виявився зависокий, аж господар змушений був пересадити його, п'яненького. - А що, - шепнуло чоловiченя, - може, впiзнав мене тим часом? - Та де ж бо я мав пiзнати? - сказав Iван, i собi переступаючи порiг. У глибинi хати вже чемно розмовляли Iваниха з кумою, а чоловiченя раптом запустило руку в глибоку кишеню штанiв i витягло звiдти чималу пляшку. - На! - сказало коротко й засмiялося, а швидше зацвiрiнчало, мов пташка. - Краще було б, щоб упiзнав мене, нiж бути менi таким, як оце зараз бачиш... Iван розтулив рота, щоб сказати, що чимось нагаду? йому чоловiченя його так несподiвано зниклого песика, але в цю мить гукнула на нього господиня, i вiн пiшов, тримаючи в руцi пляшку, а на обличчi усмiшку. - Чи бачила, жiнко, й горiлка в нас ?! Справимо хрестини, як годиться. Кума вже сидiла бiля стiни на лавцi, було ?? обличчя в хатньому свiтлi блiде, випите й засмучене. Здавалося, дума? думу безконечну, тодi як чоловiченя вже вилiзало на високий ослiн бiля столу. - Що ж ми по?сти гостям подамо? - спитала з полу господиня. Мала оголене персо, i до нього вже присмокталися маленькi губенята й пили молоко, прицмокуючи. - Не клопочiться, - звела раптом очi кума. - Горiлку ма?те, а ?жi вже я настачу. Вона встала й почала порядкувати в хатi, начебто не вперше тут гостювала, рухи в не? були неквапнi й упевненi. Розкладала полумиски й горщики, ринку й тарiль, i тiльки-но торкався посуд простеленого обруса, як у ньому з'являлася ?жа, та ще й неабияка: борщ м'ясний, наваристий i присмачена салом каша до нього, печенi качки, гречаники, вареники i сластьони. Iван аж бiлий став, дивлячись на те багатство, а чоловiченя знову зацвiрiнчало. - Почекайте, паньматко! - гукнуло воно. - А хiба до то? ?жi нам вистачить однi?? пляшки? Воно зiскочило зi свого ослона i знову запустило руку в бездонну кишеню, витягши звiдти й поставивши на стiл ще двi пляшки. - Хочу впитися! - сказало чоловiченя. - На тво?х хрестинах це не запишеться менi за грiх. - Ось ма?ш ?жу, - сказала чорна кума i знову сiла на лаву, спершись об стiну. - Одну тiльки умову поки що ставлю: до часу не вгадуй, хто ми такi. Тодi зустрiвся Iван очима з дружиною сво?ю i побачив в ?? очах двi прозорi й прегарнi сльозини, вiд чого перестала вона виглядати так марно i знову стала такою ж, як була тодi, коли вибiгала до нього в темнi ночi чи коли зустрiчалася з ним бiля криницi. - Iване, Iване! - захиталася вона в плачi. - За що нам щастя таке удiлено? - Божа на те воля! - сказав Iван i, струснувши чубом, засмiявся зовсiм так, як смiялося нещодавно чоловiченя. Пiшов до столу, розводячи рукою, як статечний господар, i запрошуючи всiх покуштувати, що бог послав, адже все, що димувало й пахло у них на столi, i справдi звалилося ?м iз неба. Вулиця в цей час гомонiла. Вiд хати й до хати спершу йшов шепiт, й голоснiша мова залунала, а ще за якийсь час господинi перегукувалися, наче позагублювались у лiсi. Мiський отаман, сухий i високий, зiгнутий у карку, щоб применшити зросту, з вусами й пiдвусниками, через що вуса спадали йому до грудей, з очима, повними червонястих жилочок, i з бровами, наче стрiхи, пiшов до свого дому, а побiч рушив пiдстрибом його старший син, який не вдався анi норовом, анi зростом у батька i вже кiлька рокiв у пiвпарубках ходив. Отаман поважно хитав чоботами, на ньому був вишитий у велику квiтку жупан, а поверх накинуто кунтуш iз розрiзними рукавами. На головi сидiла бараняча шапка, а в ротi димiла череп'яна люлечка. Повернув злегка голову i слухав сина, котрий оповiдав йому про Iванових кумiв та й про Iвана, про те, що тут, напевне, нечистий руки погрiв, бо де б отак зразу розбагатiв Iван? Тодi повiв бровою отаман i побачив у себе бiля нiг ще одного сина, цього разу зовсiм дрiбненького, що його i вiд землi ледь видно було. Задер той син до батька личко, яке було пiд геть бiлявою кучкою волосся i на сонечко скидалося, i потирав брудною босою нiжкою об таку ж брудну й босу. - То чи ж вони таки гуляють? - спитав отаман, i хлопчик, пiдсмикнувши сiру сорочку, пiдскочив, наче хто його вколов. Ще мить, i вiн уже лопотiв п'ятами, трусячи патлами. Тодi зупинився отаман i пригладив задоволене вуса. - Добрi з нього люде вийдуть, - сказав повагом. Але хлопчик бiг недовго. Скоро вiн уже тiльки йшов. В руцi в нього знайшлася лозинка, i вiн почав цвьохати нею по поросi. Цвьохнув i свиню, яка лежала в калюжi серед дороги, вона рикнула й перелякано вихопилася з брудно? води. Тодi хлопчак задер голову й ослiп од яскравого сонця, що посипалося на нього. I може, вiд того сонця, чи ще вiд чого, стався нараз невидимий, аж спинилася здивовано свиня, яку було так немилосердно вигнано iз тепло? калюжi. Заклiпали здивовано повiками кiлька очей, якi стежили знiчев'я за хлопчаком, сам же малюк був уже за тином в Iвановому дворi i придивлявся, з якого боку йому лiпше приступити до вiкна. Вiн вирiшив зазирнути у те вiкно, в яке зазира? сонце, i то через те, що люди в хатi, помiтивши його, мали б подумати, що то зовсiм не вiн зазира? на пiдглядках, а те ж таки сонце - був конопатий i мав золоте волосся. Притулився до шибки, i його вiдразу ж побачило в тому вiкнi чоловiченя, що тримало в руцi глиняного дзбанка i неквапно цiдило з нього наливку. Чоловiченятi таки здалося, що це сонце зазира? до них у мешкання, а та золота голова аж затремтiла з цiкавостi, доглядаючи, що ж воно дi?ться в тiй та?мничiй хатi. А дiялося там от що. Грав на кобзi, аж прихилявся до не?, Iван, а чорна висока жiнка танцювала. В руцi тримала кухлик iз трунком, i виглядала вона весело нiвроку. Через мить ще бiльше диво побачив хлопчик. Господар дому, що до нього вiн зазирав, повiсив свою кобзу на кiлочку й подав чорнiй кумi руку. Вони пустилися удвох танцювати, в той час як кобза не переставала грати, висячи на стiнi. Чоловiченя зi дзбанком смiялося, але то не смiх був, а радше цвiрiнчання - це почув хлопчик навiть iз-за шиби. Ще вiн побачив веселе обличчя господинi й сонну дитину в не? на руцi, - i нiчого не зрозумiв хлопчик iз того, що уздрiв, адже був iще малий i зовсiм дурненький. Тiльки три речi здивували його: жiнка в чорному, котра так завзято танцювала, не мала анi тiнi всмiшки, обличчя ?? було гарне, але й моторошне, а одежа ?? була нетутешня. Ще побачило хлопченя стiл, заставлений на?дками, i, хоч був вiн отаманською дитиною, такого столу не бачив вiн на сво?му вiку. Через це набiгло йому повен рот слини, i вiн вiдiрвався од шибки, спустився вниз i сплюнув, попавши слиною на чорного жука, котрий плiвся собi мiж бур'яну. Хлопчик мрiйно приплющив очi, i його почало огрiвати сонце, але сонця того було замало, щоб не дати йому задрiмати. А коли прокинувся вiн, то й сонце вже не заглядало до вiкна, бiля якого сидiв, а пiдiйшло до iншого. Тодi пiдкрався вiн до того iншого й побачив, що тi, у хатi, ще й досi гуляють, що танцю? чорна кума, а коло не? ходить, заточуючись, чоловiченя. Iван знову сидiв iз кобзою й награвав, а дружина його годувала дитину - хлопчик зачудувався на величезне бiле персо, котре свiтилось у хатi, наче срiбне. Коли ж у Iвана стомилися пальцi грати на кобзi, бо й сама кобза стомилася, а одна струна на нiй трiсла, не витримало чоловiченя й п'яно покотилося пiд стiл, де вiдразу ж заснуло й захропло, начебто це великий дядько там просипався. Стало в хатi сонно й затишно, вiдтак заснула й Iваниха зi сво?ю любою дитиною, - ситi всi були й умиротворенi. Iван сидiв за столом i куняв - самому вже не трималися повiки, тiльки кума була свiжа, не бралася ?? утома. - Загостилася я в тебе, - сказала вона. - Пора вже i честь знати... Подивилася на нього чорними очима, але вiн не звiв голови. - Гостюйте, скiльки хочете! - озвався нарештi й подивився на не? вдячно. - Не зич мого гостювання, - хрипко засмiялася вона. - Все одно! Так уже менi допомогли! Добра ви... - Добро мо? на два боки, - сказала жiнка. - Чи ж по знаку я тобi? - Велiли не впiзнавати вас, - сказав вiн хитро. - А ти й упiзнав, - усмiхнулася вона. - Упiзнав i мовчиш! Страшно тобi? - Та кому ж би не було страшно? - обiзвався вiн. - Не знав тiльки, що ви добро можете творити. - Нема нiчого в свiтi тiльки лихого чи тiльки доброго, - сказала чорна кума задумливо. - I хто зна, чи таке вже щастя дасть тобi мо? добро. Сидiв перед нею й дивився. В його очах було по iскрi болющiй, i не змогла вона витримати його погляду. - Ну, що ж, - звелася вона. - Тепер уже я, куме, мушу йти. Але я тебе зроблю великим лiкарем. Ти собi якогось зiлля накопай, якого будь, аби тiльки мав, а як прийду душу брати, то наперед будеш дивитися: коли буду хворому в головах, лiкуй тим зiллям. Вари його при людях, примовки вигадай, щоб за знахаря тебе мали. Кажи вiдтак, що той чоловiк з хвороби вийде, i на тво? поверне. Дивився на не? пильно й трохи пожадливо. Вона ж тiльки зирнула на нього i залишила на сво? вустах зовсiм тоненьку всмiшку. Отак крiзь оту всмiшку й доказала сво? повчання: - А як буду в ногах, кажи: шкода лiчити i всього, бо той чоловiк уже вмре. I щоби сто душ було у тiй хатi, - сказала вона, - я нiкому не покажуся, тiльки тобi! На тi слова заплющив вiн очi, щоб заспоко?лося йому розтрiпане в грудях серце i щоб одпочити вiд то? радостi, яко? раптом дiзнав. Наслуховував шелест ?двабу, бо вiдходила вiд нього чорна кума, покидаючи самого в цьому сонному свiтi. I вже коли переступала порiг, знову вiн розплющився й гукнув до не? тихенько. - А того свого песика, - спитав, - я вже можу впiзнавати? Переговорили все, що могли, людськi язики, та й Iваниха встала з лежi. Поралася по хазяйству i дитину глядiла. Прибiгали до не? сусiдки, хоч ранiше й порога переступати не хотiли, й розпитувалися з полiтикою, що то вони за кумiв для сина надбали. Але вiдказувала ?м Iваниха щось таке гостре, що вилiтали з хати, забувши свою полiтику, наче громом битi, й червонiли, й заклиналися таки не переступати цього порога. Один тiльки молодший отаманiв син мiг оповiсти щось про тих незвичайних кумiв, але оповiдки його зовсiм на казки скидалися. Оповiдав вiн, що та чорна кума не мала на обличчi шкiри, а тiльки кiстку, а ще вiн казав, що той кум-п'яничка був насправдi пес, одягнутий у людську одежу. Люди похитували головами, бо на те воно й мале, щоб казки оповiдати, сам же отаман хмурив кострубатi брови й проголошував аж зовсiм мудро: - Може, бреше, а мо', й правду мовить! Аби з того лиха якогось не виросло! Звiв угору лице, й на нього посiявся раптом дрiбен дощик. Той дощ сiявся опiсля цiлий тиждень. Маленький i докучливий, довбав вiн стрiхи, калюжi й дворища, вiд нього й земля стала нiздрювата, а стрiхи, хоч якi були грубi, пропускали течу - дрiбнi краплини пробиралися мiж соломи, як черв'яки. Казали, що цей дощ поробив друшляки з горщикiв, що ?х завжди забувала внести в хату одна з господинь; цей дощ напав був, як бджоли, на мiського отамана, коли вiн ?здив до сотенно? канцелярi?. Вiн ?хав тодi по пустельнiй дорозi, i здалося йому, що тисячi пекучих мух кружляють довкола нього. Спинився кiнь i став, мов солом'яний бичок, вiдтак схопив отаман з п'яно? голови шапку й замахав нею в той час, як з вуст його вирвалася чи пiсня, чи молитва. Дощ тим часом дзьобав i дзьобав йому лису голову, начебто пташка сiла на тiм'я i заповзялася додзьобатися до мозку. Тодi отямився отаман i знову натягнув шапку на голову, цвьохнув на коня, але кiнь тiльки захитався - не мiг зрушити з мiсця. Злiз отаман з воза й побачив, що зовсiм засiв у багнюцi. Тодi запекло йому в тiм'я, i почув вiн печiю в ротi, через що покинув коня й воза й побрався узбiччям дороги до мiстечка, в якому жив i отаманував. Кiнь же i вiз навiки загинули пiд тим дощем: кiнь був прорешечений, наче хто шротом його обстрiляв, а воза немов шашiль поточив. Священик мiсцево? церкви свято? Параскеви записав про той дощ на чистому аркушi "Пролога", i в тому записi було всього потроху: про горщики, якi стали друшляками, i про самого пана отамана. До попа прийшли тодi люди, принiсши я?ць, курку i скинувшись по шагу, i слуга божий здолав страх перед дощем i почав молити небо змилуватися над людськими грiхами. "Бог мене послухав, - записав на чистому аркушi "Пролога" панотець, - i сподобив нас тi?ю ласкою, що сiчний дощ, зрештою, перестав". Пiсля того дощу люди мусили наново обмазувати хати, бо з бiлих вони стали рябi, i це було всiм напрочуд, адже звикли бiлити хати перед великоднем. Хто мав дерев'яну стрiху, той мусив перекривати хату, з дощок-бо стало решето, солом'янi стрiхи перед лихим дощем вистояли. Сам мiський отаман хоч i доплуганився додому, запав у тяжку недугу: йому пекло в тiм'я, трусила лихоманка i не мав вiн чим дихати. Приходив один i другий знахар, шептав i по?в отамана зiллям, але нi шепти, нi зiлля не допомагали. - Пошлiть за Iльком Борзяком, - прошепотiв отаман, обличчя його було вкрите потом, а вуста сухi й бiлi. До Iлька Борзяка по?хав старший отаманчук. - Усiх я лiкую, - сказав Iлько Борзяк, - тiльки твого батька не буду. I зна?ш чому? Отаманчук схилив голову. - За пасiку, дiду, що ?х у вас батько вiдiбрали... - Таж за пасiку, - сказав Iлько Борзяк i висмоктав з люльки синю хмару. I крiзь ту хмару побачив отаманчук кам'яне непорушне обличчя знахаря, зiтхнув i скочив на коня. - А коли вам батько ту пасiку поверне? - несмiливо запитав вiн. Iлько Борзяк заперечно похитав головою. - То хай батько помирають? - спитав пiвпарубок жалiбно. - Це його бог кара! - вiдмовив, не випускаючи iз зубiв люльки, Iлько Борзяк. - Чи ж можу я, хлопче, у волю господню втручатися?.. Свiтило сонце, а люди бiлили хати. Стiни вогко сiрiли з одного й другого боку вулицi, а мiж тих стiн снували моторнi жiночi постатi. Дзвiнко перегукувалися одна з одною й сипали жартами. Iван iшов вулицею в сiрiй полотнянiй сорочцi i в таких самих штанях. На головi в нього був солом'яний бриль, i йшов вiн так повiльно, що песик, який супроводжував господаря, встигав обнюхати всi тини. Жiнки вiталися до Iвана, а вiн ледве кивав на вiдповiдь: очi його були примруженi й холоднi. I жило в його обличчi щось таке, що спиняли жiнки сво? невгомоннi квачi й застигали, дивлячись йому вслiд. Вiн же черпав чобiтьми куряву, бо сонце пiсля того дощу так пекло, що повисушувало все багно й розсипало його в порох. Навiть калюжi всi повипивало, тож свинi, не маючи прохолоди, зовсiм забули про теплi вуличнi калабанi. Вони збиралися тепер на левадi й радили там свою раду, бо тiльки там ще було мокро. Iван спинився. Перед ним була отаманова хата, i тiльки ця хата не бiлилася. Була обдзьобана й ряба, а на тинi, наче горобеня, сидiв хлопчик, обличчя якого аж зовсiм скидалося на сонечко, тiльки було те сонечко смутне, похилялося на стиснутий кулачок i тужило. Синi оченята майже приплющилися, а на щоках блищало кiлька непросохлих краплин. - Чого це ви хати не бiлите? - спитав Iван, а собаченя звело голiвку й тявкнуло весело на хлопчика-сонечко. - Де ж його бiлити, коли тато помирають, - сказало мале. - Вiд чого ж вiн помира?? - Лихий дощ ?х подзьобав. Там i коняка наша пропала, й вiз... - А просили до нього знахарiв? - Авжеж! - шмигнуло носом хлопченя. - Не допомагають вони йому. Може б, ви помогли, дядьку? - Гада?ш, я лiпший за знахарiв? - Звiсно, лiпшi, - сказало хлопченя. -Я зазирав до вас у хату, коли дитину ви хрестили... - I що ж побачив? - нахмурився Iван. - А те, що чарiвник ви великий. I засвiтилося до нього двiйко таких синiх очей, що вiдчув раптом Iван, як здригнулося щось у нього на серцi й полагiднiло. - Твiй батько багато менi лиха нако?в, - сказав понуро. - Але я подивлюся на нього... Вiн переступив через перелаз, а собаченя той перелаз перестрибнуло. Тодi загримiло важкими ланцями аж тро? здоровенних псiв, але не загавкали, а стали здивовано й засвiтили очима. - Бачите, дядьку, - сказав хлопчик, - вони навiть не гавкають на вас. Iван спинився на порозi, перш нiж переступити його. Болюща, залiзна рука зчавила йому серце, i повернувся вiн рiзко, щоб побачити ту сiру вулицю, яку тiльки-но пройшов. Вiдтак сталося ще одне з див, яке випада? уздрiти тiльки перед великоднем: вулиця засвiтилася до нього яскраво-бiлими стiнами. Сонце падало на тi стiни, i вони так сяяли, що аж примружився. В кiнцi вулицi побачив i власну господу. Коло не? стояла, вдягнена в бiле й червоне, його жiнка. Тримала на руках дитя, а стiни ?хньо? хати палали чи не найяскравiше. Вiн подумав про те, що поснiдали вони з тою жiнкою пiсною кашею, i захотiлося раптом заради не? й дитини прихилити до землi яскраво-син? небо. Захотiлося хоч трохи того золота, що так вилиску? вгорi, - цього стало б, щоб жiнка бiля яскраво-бiло? стiни розсвiтила засмучене обличчя. Так, вiн хотiв, щоб засмiялася вона щасливо, тодi повернеться до них ?хн? молодече щастя, а вiн знову захоче любовi й дiтей. Стояв на ганку, а хлопченя смикало й смикало його за штани, воно вже пхинькало й просило, щоб не гайнував вiн часу, а таки поспiшив до його тата, котрому нiчим уже дихати, хоч лежав вiн у великiй, пишнiй, повнiй достатку хатi. Зайшов у свiтлицю, вiкно було притемнено ряднами, i через це панувала там сутiнь. Уздовж стiн сидiли, наче тiнi, отамановi родичi, засумованi й виблiдлi, а коли говорили, то шелестiли, наче дерева пiд вiтром. Посерединi стояло велике ложе, на якому важко дихав отаман, а в головах у нього на ослонi темнiла загорьована жiнка. Повернула до нього блiде, неживе лице й подивилася великими чорними очима. - Добридень вам у хату! - сказав Iван. - Здоров, куме, - озвалася та темна, що сидiла отаману в головах. - Хочеш його вирятувати? - Не знаю, - сказав Iван. - Вiн мо?му батьку велику кривду заподiяв. Забрав гвалтовно млина, а самих побив так, що вони й на той свiт пiшли. - Я це знаю, - сказала чорна кума. - Сама при тому була. Чого ж ти прийшов? Вiн наче отямився. Стояла перед ним у чорному отаманиха i оце випитувала все у нього. - Запрошено мене, - сказав вiн. - Хто ж тебе запросив? - Я, матiнко, - сказало звiдкiлясь од пiдлоги мале сонечко. - Вони вилiкують батька. - Це вже й ти знахарю?ш? Але вiн ступив владно в свiтлицю й показав рукою тим, що сидiли в хатi, на дверi. Тодi почали вставати тiнi, одна за одною попливли до дверей, лишилися тiльки та, котра печально сидiла в отамана в головах, хлопченя й песик, адже й вiн сюди заскочив непомiтно. - Скажи, хай мати вогонь запалить! - сказав вiн хлопченятi. - Вирiшив його врятувати? - звела голову чорна кума. - Хочу, щоб вiн менi млина повернув, - жорстко сказав Iван. - Млина вiн поверне, - мовила чорна кума. - Але про одне забула тобi сказати. Невеселе буде тво? лiкарювання. - А ма?ток я поверну? - Ще й надба?ш до нього. Але не тiльки здобуватимеш. Твоя трата стане менi заплатою. - Що ж я тратитиму? - Не так уже й багато. Те, що не вiзьмеш у жменю! Вiн засмiявся, бо щось таке незрозумiле вона йому сказала. Собаченя пiдiйшло до чорно? куми й писнуло: - Зроби мене людиною! - Ти занадто добрий до свiту, - роздратовано сказала чорна кума. - Навiщо це тобi? - Хочу застерегти його, - сказало собаченя. - Хочу попередити, що i я колись пiддався на таке саме! Iван схилився над лiжком. Отаман прийшов до тями й розплющився. - Чого тобi вiд мене треба? - спитав натужно. - Можу вас урятувати, - сказав Iван. - Маю до того спосiб. - Що за те хочеш? - Батькiв млин. - Я тобi поверну того млина. Iван дивився пильно на отамана, аж той зайорзався. - Чого ще? - Спитати про одне, - хрипко сказав Iван. - Ви стiльки зла на землi содiяли. I от, дивлячись смертi у вiчi, чи не сум'ятиться ваша душа? Очi отамановi покруглiшали й затремтiли. Але не сказав нiчого, тiльки облизав зашерхлi губи. - В нього душа не сум'ятиться, - сказала спокiйно чорна кума. - Я вже до не? добряче придивилася. Вважа?, що не чинив вiн зла! Iван повернувся до куми, аж хрупнули його шийнi хребцi. - Чого диву?шся? - сказала вона. - Пан отаман уважав, що те, що вiн чинить, - добро. Подивися, яка велика й свiтла у нього хата, скiльки добра в нього, як пишно одягнена його жiнка i яку пишну одежу носить вiн сам. - То на сльозах людських побудовано, - сказав песик. - Цiлий свiт на сльозах сто?ть, - всмiхнулася до Iвана кума. - Хто хоче добра собi надбати, той ма? чинити зло. Хто ж хоче вiд зла втекти, той убожi? i таким, як ти, нетiпахою ста?. Отож вибирай: або проси в нього ще одного млина, або йди звiдсiля... Тодi заскавучав жалiбно песик i стрибнув лапками на колiна чорнiй кумi. - Дозволь менi його застерегти? - попросив вiн. - Я задихаюся, - сказав отаман. - Лiкуй мене, бога ради! Я тобi вiддам ще одного млина. Iван завмер на хвилину, наче роздумував чи зважувався. Насправдi вiн подивився у пiвзаслонене рядном вiкно, в свiтлий i ясний просвiт. Там побачив вiн свою хату й жiнку, з якою снiдав сьогоднi пiсною кашею. Побачив коло не? ще якихось дiтей: було ?х не два i не три. Помiтив, що обличчя жiнчине сiре од утоми й важко? роботи, хоч ще недавно було юне й гарне. Стис губи, звiв голову, й очi його запалали холодним сухим вогнем. Вiдтак почала мiнитися на ньому й одежа: з сiрого полотна ?дваб i парча витворялися, з сорочки - жупан, а поверх нього - розкiшний кунтуш. Сiрi од куряви чоботи новими стали, а в руцi мнув шапку з дорогих смушкiв. На обличчя його поклалася повага, вiн поворушив довгими вусами, що торкалися грудей, i сказав хлопченятi, яке стало на порозi й повiдомило, що вогонь уже горить. - Поставте воду. Я таки варитиму для твого батька зiлля! ГОЛОС ТРАВИ Вона почула голос трави, i це не цвiркун спiвав пiд ногами. Не був це голос нi птаха, нi звiра, нi людини, нi комахи - так могла говорити тiльки трава. Iшов той голос приглушено, мов шепiт, але вона його розумiла. Знову-таки не так, як розумiють людську мову чи твариннi поклики, - був то iнший вимiр, i вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той говiр на мову людини, бо й не потрiбно це. Не так розумiла, як вiдчувала той голос, бо його й не можна сприйняти iнакше. Сидiла на призьбi й бачила перед собою тин з перелазом, за яким виднiвся клапоть дороги з калюжею та трьома качками у нiй. Трохи далi виднiвся зелений, аж очi слiпив, вигiн, i пастушки на ньому палили вогнище, хоч не було холодно i свiтив ясний день. Червоний вогонь мiнився й палахкотiв, а високо над ним здiймалася сива хмара диму. "Такий малий вогонь i такий дим", - подумала вона, i ?й здалося, що в тiй хмарi щось плава? й купа?ться. Бачила молоде тiло, голе й лискуче, що задоволене плескалось посеред диму, й пiзнала у тiй купальницi Варку Морозiвну, саме ту, яка наснилася ?й цi?? ночi. - Що ти вiд мене хочеш, Варко? - спитала голосно, але Варка у хмарi диму, що звивався вiд невеликого вогню, тiльки засмiялася. - А звiсно, - сказала стара й очi потупила. - Смi?шся з мене, бо де вже менi до тебе?.. Знову дивилася собi пiд ноги й бачила траву. Тихий голос вiдчувала, i щось таке дивне й сумне в ньому бринiло. Щось наче зелений плач чи жалiння якесь, а може, пiсня. "Радше пiсня, - подумала вона, - але спiва? ?? хтось не вельми веселий". Той хтось не вельми веселий, зда?ться, пiдiйшов до не? i став поруч. Хтось не мав тiла, але вiн був. Вiдчувала, що диха? й дивиться на не?. Дивиться, наче очiку?, щоб вона щось одповiла. - Це ти бiля мене. Варко? - спитала, але то була не Варка. То був той-таки голос трави... До хлопчакiв на вигiн мчав вершник, i кiнь весело розбивав землю. Вершник з розгону спинився i щось крикнув хлопчакам. Обернувся й показав пальцем, i стара на ганку побачила, що хмара з диму заступила пiвнеба. В нiй уже не купалася легковажна Варка, а ?хав на грiмкiй колiсницi хтось сердитий i палахкий. Вiтер дув, однак, не вiд хмари, а на не?, i стара лишилася спокiйна. - Чи потрiбен тобi дощ? - спитала вона, й голови не повертаючи туди, де стояв i дивився на не? отой Хтось. - Авжеж, авжеж, - прихитнула головою. - Земля напилася доста. Зерно вже зiйшло i добре росте. Трава росте ще буйнiше, га? Слухала, що скаже ?й трава. Вiдповiла те, що ?й хотiлося. Тодi стара заплющилась i всмiхнулася. Таке добре й погiдне обличчя стало в не?, що сонце таки визирнуло з-за хмари й облило весь край. Вiдтак побачила стара сердите Варчине лице i засмiялася тихенько. - Кров у тобi бушу?, Варко! Того голосу ти тiльки й слуха?ш. А я н?, Варко, я вже гой яка мудрiша! Але я вже ветха деньми, Варко. I слухаю я, Варко, голосу трави, а не кровi... Але в цей час, коли сидiла стара чарiвниця отак заплющившись, щось сталося, чого вона не сподiвалася. Це щось вона теж не прочула вухом i не побачила оком. Зда?ться, то був запах, якого ранiше бiля не? не було, а може, тiльки подих леготу. Мимоволi насторожилася, i ?? очi запалали холодним свiтлом. Просто не? ступав через перелаз хлопець, тонкий, як жердина, а бiла полотняна одежа бовталася на ньому. Обличчя його було мовби молоком умите - надто вже юний! Ноги мав чорнi й репанi, а в руцi тримав благенького вузлика. - Ти чого це сюди залiз? - тонко скрикнула стара. Хлопець став i подивився на не? трохи здивовано, а трохи й перелякано. Так вони оглядали одне одного, i було в тому щось таке, що стара перестала сердитися, а вiн лякатися, бiльше того, ?? очi повужчали i щось тепле блиснуло в них. - Це вже ти прийшов, - сказала вона вмиротворено. - Але я ще тебе не кликала. - Хiба мали ви мене кликати? - спитав хлопець i пiдiйшов ближче. - Таж певне, - тихо засмiялася вона i захотiла подивитися кудись повз нього, щоб дати спочинок очам. Але вiн стояв надто близько вiд не? i заступав ?й цiлий свiт, стара нахмурилася вiд того. - Скажiть, чи ви та, котру звуть Жабунихою? - урочисто спитав хлопець. - Жабунихою мене не звуть, а прозивають, - вiдповiла вона. - Насправдi iм'я в мене iнше... - Я знаю, Iваниха Галайдиха, - сказав хлопець. - Сiдай посидиш, - запросила вона, бо конче хотiла, щоб зiйшов ?й з очей. Вiн сiв бiля не? на призьбi, i вони зробилися, як баба з онуком за бесiдою. Знову побачила вона простiр: хмари на небi й помину не було, так само не було на левадi нi пастушкiв, нi ?хньо? худоби, хiба що ген далеко мчав, пригнувшись коневi до ши?, вершник, ?й здалося, що повернув до не? бiле як стiна обличчя й засмiявся, показуючи вишкiренi зуби. За мить сiра курява покрила вершника, i зник вiн з очей, немов у землю запався. Хлопець бiля не? сидiв мовчки. - Здорожився, мабуть, що так важко диха?ш? - спитала Жабуниха. - Авжеж, - вiдповiв вiн спокiйно. - Цiлий тиждень до вас iшов. Сам я з Калинiвки... - Довго йшов, коли з Калинiвки. - А я всi села обходив. Треба було менi розпитатися. - Про що ж таке розпитував? - Та самi, мабуть, зна?те. Чекали ж бо на мене... - Чи я чекала на тебе? - вигукнула Iваниха Галайдиха. - А то ж як! - сказав хлопець. - Прокинувся я одного разу, i до мене пiвень пiдiйшов. Iди, каже, бо тобi пора. Кличе вона тебе... - Пiвень - птиця свята, - сказала вона. - Чи справдi до тебе пiдходив? - А що ж мене до вас привело? - спитав хлопець трохи зарозумiло. Iваниха скосила до нього око й спокiйно роздивилася. Його лице майже не було загорiле, а матово свiтилося. Малi гострi очi видавалися круглi, а на вустах грала легка всмiшка. - А чорна кiшка до тебе не приходила? - спитала Жабуниха. - Чорно? кiшки не бачив, - вiдповiв неквапно. - Навiть бiлий хорт не прибiгав, тiльки пiвень. Був такий червоний як вогонь... "Мов оте вогнище на вигонi", - подумала стара й пошукала очима мiсця, де нещодавно палахкотiло багаття. Але не було там нiчого, навiть слiду. Вона здивувалася, i, може, вiд того зарипiла навколо не? трава. Зарипiло листя, наче дерев'яне поставало, а кра?чок тiнi вiд липи, що росла на вулицi, майже дотягся до ?? нiг. Подивилася на ту тiнь, що кащувато наповзала на не?, й аж посунулася. Хлопець бiля не? сидiв непорушне, блукала тiльки на його обличчi та ж таки загадкова усмiшка. Iванисi захотiлося знову залишитися самою, щоб спокiйно прислухатися до мови рослин, неба й землi, - щось би напевне мала почути чи ж вiдчути. Цей дiтвак iз зарозумiлою посмiшкою зараз заважав ?й - була при ньому глуха й слiпа. Але не могла прогнати його вiд себе, адже сидiв бiля не? спокiйно, та й бесiда ?хня тiльки починалася. Через це вирiшила втекти вiд нього в iнший спосiб: очi ?? сховалися за капшуками повiк, рот стулився, руки втопились у рукави сiряка, а ноги пiдiбрала так, що й пальцi не визирали з-пiд спiдниць. Вiдiйшла вона вiд свiту зовсiм, немов заснула: була кругла, як клубок, а може, це й був клубок. - Я, бабо, прийшов до вас недаремно, - сказав хлопець голосно. - Ви чу?те мене? Приснився менi перед кiлькома днями, як вирушив до вас, сон. У тому снi приходили ви до мене зовсiм така, як оце зараз сидите, i сказали: приходь, навчу тебе. А ще ви спитали, чи ? в мене родимий знак на лiвiй руцi. Я вам показав отой знак. Ви сказали, що саме мене вам треба для науки. Я не повiрив тому сну. Але коли заговорив про це пiвень, то я перестав сумнiватися. - А Варку Морозiвну ти не зна?ш? - спитала раптом, наче прокинулася, Галайдиха. - Не чув часом про таку? - Про Варку Морозiвну я нiчого не знаю, - вiдповiв спокiйно хлопець. - Хоч нi, люди говорили менi й про не?. Казали, що ? двi славнi чарiвницi на весь наш край: одна - ви, а друга начебто Варка. Але у сон до мене ви приходили, а не вона. - Чого ж ти хочеш од мене? - запитала трохи зимно. - Це ви повиннi знати, чого я хочу. За тиждень перед тим, як рушити до вас, я нiчого не хотiв. - Коли так, то посидь бiля мене мовчки, - сказала трохи нетерпляче. - Щоб менi й пальцем не кивнув... - А для чого це? - Подумати хочу, - мовила вона протягло. - А може, й пригадати. Знову стала клубком ниток, i таке мертве в не? було лице, що не посмiв вiн далi ?? турбувати, а тiльки сидiв i дивився на кра?вид, що вiдслонювався звiдси. Бачив шмат дороги, трохи далi свiтився зелений вигiн, i на ньому палили пастушки вогнище, хоч не було холодно i свiтив ясний день. Розганялися й перестрибували через багаття, i, певне, було ?м од того дуже весело, бо задивився на них хлопець i навiть думати забув про стару, бiля яко? сидiв. А вона й справдi була в цю хвилину нежива, бо не перебувала на цей час у власному тiлi, а повiльно брела вузькою та слизькою стежкою, що вела в минулi днi. Стежка була пiднята над землею, як стрiчка, й тяглась у синiй морок, якому не було кiнця. Обережно ступала босими ногами, а навколо пропливали змiщенi й трохи спотворенi обличчя й речi: бачила вона всiх, кого зустрiчала в той день, i всi речi, до яких торкалася рукою чи поглядом. Жили тут рослини й тварини, росли й дерева, листя яких - всi вимовленi в той день слова. Вона читала ?х, як письмо, хоч i не була письменна, - в цiй мандрiвцi у вчорашн? живi навички нi до чого. Повертала тож усi слова, часини, усi днi й ночi, переглядала ?х, як книгу, але не мала та книга сторiнок, тiльки яви. Тих яв було надто багато, тож вiдгорнула ?х, як перебрану крупу, залишивши тiльки те, що вiдбувалось уночi. Темрява довкола ще бiльше згустилася, стежка, по якiй ступала, стала ще тонша, i стара не так iшла, як летiла, бо щоночi летiла отак понад гай та кручу й туди, вище; вдивлялась у тоскне, кругле деко мiсяця, ?й од того гiрко пекло в ротi, як i тодi, коли хапала гострий i пекучий промiнь, що його звiшувала долi кожна зiрка, й тягла ??; але нi, вона давно вже цим не займалася - нiчого iз зiрками i нiчого з дощем. Останнiм часом думала все бiльше про землю. Так, всi ночi, якi тяглися вiд сьогоднi аж туди, куди вже добиратися перестала, були повнi тiльки цього - слухання. Слухала землю й чула голос трави. Знала, як нема людини з однаковим голосом, так само неоднаковi й рослини. Кожна говорила по-сво?му i про сво?. I скiльки мов iсну? у свiтi людських, стiльки iсну? ?х i в рослин. Зiлля говорить iнакше, як трава, а дерева ще iнакше. Дерева не розумiють траву, зате розумiють кущi. Кущi розумiють бадилля, а бадилля траву. Вкупi зiйшовшись, вони можуть перемовитися, але не одне з одним. Так само люблять i ненавидять одне одного, однi можуть рости поруч, а iншi гинуть. Так само воюють за землю, i через це в одному мiсцi перемагають однi, а в iншому iншi. Коли ж ростуть змiшано - це значить, що в цьому мiсцi iде вiйна: одне ста? паном, а iнше гине. "Чи могла я, - думала стара, - так сильно зайнята, мандрувати ще й у чи?сь сни? Скажи-но, зело, чи може людина, чинячи дiло, не знати, що вона його чинить?" Прислухалася, але нiхто ?й не вiдповiв. Зрештою, це й зрозумiло: хто б ?й вiдповiв, коли поруч сидить хлопець. Без самоти нiчого сокровенного й бути не може. Вже хотiла розтулити вуста й сказати, що таки не приходила до хлопця в сон, коли ж раптом iз тьми, по якiй блукала, iз того накописька облич, речей, тварин та рослин, що роздуто плавали навколо, дiйшов до не? ще один голос. Зовсiм тихий, як порух змертвiлих вуст, але вона почула його. Почула й насторожилася. Той голос сказав ?й щось таке несподiване, давно забуте; хоч нi, вона того таки не забувала, як не забува?, що живе. Оте Щось завжди сидiло в нiй заховано-приспале i от раптом пробудилося: вона подумки почала лiчити сво? лiта. А що ?х було бiльше, нiж знала вона чисел, то й покинула те рахування. "Мав би бути знак на те пришестя", - змiркувала вона й подумала, а чи не ? знаком саме пришестя? "Еге, - сказала ледве не вголос, - це i ? знак!" - Скiльки тобi рокiв, хлопче? - спитала. - Тринадцять, - обiзвався вiн. - Вигляда?ш на всi шiстнадцять. - Це тому, що високий я. I батько мiй був високий, та й дiд. Але кiсткою ми тонкi. Ось погляньте! Простяг худу й довгу руку, але Жабуниха не дивилася на не?. Тiльки на вигiн, на якому знову горiло вогнище i знову паслася худоба. - То ви кликали мене чи нi? - спитав хлопець, зводячись. Стара мовчала. У куточку ?? ока з'явилася раптом сльоза. - Такi ви чуднi, бабо! - сказав хлопець. - Зрештою, коли нi, то я пiду... Стояв перед нею з вузликом у руцi i раптом пiдшморгнув носом, як роблять це дiти. - Стривай, - сказала хрипко стара. - Чого мене квапиш? Сам зна?ш, не для простого дiла прийшов... - Еге ж, для науки, - коротко й трохи жорстко сказав хлопець. - А зна?ш, що станеться зi мною, коли тебе навчу? Повернув до не? запитальнi очi й дивився. Вона не змогла витримати того погляду. Дивилася на траву в себе пiд ногами, але то була нежива трава. I не чула вiд не? нiякого голосу - зiлля, яке тiльки для того i ?, щоб його топтати. Хата була приперта до горба, по якому знизу доверху цвiли бузки. Хвилi цвiту кучеряво вкривали зеленi кущi, ввечерi на цих бузках несамовитiли солов'?, лящали, плакали й дзвонили, наче коси клепали. Вечорами в тих бузках iшло та?мне життя: хтось шепотiв, смiявся й шарудiв. Хтось сипко дихав, а хтось тонко зойкав, немов наслiдував солов'я. Ранiше стара слухала тi звуки, зазнаючи вiд того немало? втiхи, - була певна, що це вона населя? так чарiвливо ту гору. Сьогоднi ж чула тiльки солов'?в, тож зирнула на хлопця, обличчя якого загусло в сутiнках. - Любиш слухати солов'?в? - спитала. - Чи ж вони менi тра, цi солов'?? - поважним баском одказав хлопець. - Коли не тра, то й чарувати вчитись непотрiбно, - мовила Жабуниха i аж витяглася вся туди, де стукотiли, свистiли й виляскували найславнiшi iз птахiв. - Не сердiться, бабо, - блиснув до не? поглядом хлопець. - Коли тра, то хай! Але вона поймалася почуттям, до якого йому не було приступу. Так повторювалося щовечора, i так повторилося й сьогоднi. Бузки немов спливали долi й заливали цiлу долину фiолетовим смерком, був вiн не лише в повiтрi, але й у нутрi всякого живого - повнилися ним серце й душа. Очi Iванихи погасли, бо нiкуди було ?й дивитися - знову завмирала перед хлопцевими очима. Йому захотiлося торкнути ?? й розбудити, бо й сам почав перейматися цим вечором, - щось дивне й чудовне сколихнулось у його грудях, вiн аж дихнув iз особливим прихлипом. - Не думай, що я тебе вже взяла в науку, - сказала Iваниха Галайдиха. - Не кожному вона дасться, бо не кожен народився до того. - Я до того народився, бабо Жабунихо, - сказав хлопець, присуваючись ближче. - Це ти так вважа?ш, - сказала стара, ледве ворухаючи язиком, - а от про солов'?в погано сказав. Земля, сину, - це клубок, сплетений сiткою. Нема? в ньому нiчого даремного й марного, але не кожному дано це зрозумiти. - Коли так, то звiрте мене, - сказав хлопець i вiдчув, що в нього зовсiм пересохли губи. Стара сидiла в сутiнi й начебто не дихала. Темна й нерушна, з головою, накритою чорною хусткою, з руками, схованими в сiрiй свитинi, - темне ?? обличчя розчинялось у мороцi, i тiльки очi ледь-ледь поблимували. Слухала те, що розливалося по нiй: тепле воно чи холодне? Стало ?й пекуче-печально, а в цей час десь зовсiм поруч спалахнув спiвом соловей, щось заворушилось у бузках i зiтхнуло. - Навiщо воно тобi, те чарiвництво? - спитала нараз. - Хочеш стати сильнiший iнших i тим добра собi набути? Хлопець уже й собi прислухався до солов'?в. Пахли бузки, й тихий смерк наливався йому в груди. - Я про те не думав, - сказав вiн. - Почув голос та й пiшов. - Це ти добре вiдповiв, - мовила вона пiсля мовчанки. - Тодi скажи ще й таке... Чарiвництво на добре чи на зле да?ться? Хлопець здригнувся. Здалося йому, що в ногах його заворушилася трава. Але то тiльки роса впала, бо коли торкнувся пальцями, стали зовсiм мокрi. - А ви його на добро чи на зло мали? - спитав, i голос його прозвучав дзвiнко. - Тiльки на добро, - сказала Iваниха. Але не завше людина може додержати обiту. Через це я, як i всi у свiтi, жила: i добре творила, й лихе... Знову сидiли якийсь час непорушно. Не було мiж ними великого злиття, але щось уже з'явилося. Одна чи двi нитки з'?днали ?х, i до них притекли одна сила i спiльний настрiй. Це й був смерк i наливав ?х, як порожнi глеки. Але хлопець жив i в iншому свiтi. - Це саме й люди менi оповiдали, - сказав вiн. - Не лиха ви, казали, але спортити можете... Можете одному допомогти, а в iншого забрати. Казали, що й хвороби в одних забира?те, а iншим насила?те... - Атож! - сказала коротко. - Бо нема? у свiтi чогось одного. Все надво? роздiлено... - Про це я й сам думав, - мовив хлопець i легко всмiхнувся. - Я, бабо, нi до якого дiла не годен. Нi за плугом ходити, нi з шаблею на конi басувати. Вчивсь у дяка, але й наука та дякiвська не пiшла менi в голову. Я i з хлопцями не дуже гуляв, бо нецiкаво менi. Отак сяду й думаю, i чуднi бувають у мене думки. - Про що ж таке дума?ш? - Про всяке. Про зiлля й про землю, хiба я знаю? Часом про небо думаю i про те, що там дi?ться. Але нiхто не взна?, що там дi?ться! Темний я ще, бабо!.. - Та вже ж, темний, - сказала вона й знову засумувала, сторожко вслухаючись у побиту солов'?ним дзвоном тишу. Вiн засмутився й собi, i вже зовсiм роздiлилися вони в сутiнi бiля цих бузкiв. - Чарiвник не повинен думати про лихе, - сказала вона раптом, - бо тодi не виживе мiж людей. Не легке це дiло, хлопче, бути поставленим перед людськi очi! Кожен може каменем у тебе кинути, i кожен може проклясти. Зло чарiвник чинить мимовiльно: одного надiля?, iншого вiн кривдить. Окрiм того, вiд людсько? заздростi мусить захисток мати, а коли так, то люди боятися його мають. Без страху розтопчуть тебе пiсля першого нещасливого граду чи хвороби. Припишуть тобi всi нещастя, якi посила? людям господь у кару. Грiшник себе не осуджу?, хлопче, а тiльки благий. Благим же бути - свiт оцей покинути, а покинувши його, не живе людина. Чарiвник не може сердитися чи ненавидiти, вiн ма? тiльки любити. Але любов у свiтi не тiльки любов породжу?, але й усi бiди. Через це чарiвник цiле життя живе як палець i нема? йому рятунку вiд самоти. Ряту? свiт, але вiн не йде йому на вiдпуст. Ця мова вилилася з не? ?диним, бурливим потоком й обiрвалася так само раптово, як i почалася. Зависла навколо тиша, солов'? уже не спiвали, зда?ться, не пахли бузки, бо темна нiч наклалася на землю. Тiльки трава зiтхнула в них пiд ногами, i те дихання пiшло в глибину теменi. - Подумай три днi й три ночi над тим, що я тобi сказала, - мовила Жабуниха бляшаним голосом. - Тодi прийдеш i скажеш менi, чи не передумав. Я б хотiла, - вона повернулася до хлопця, - щоб таки передумав!.. Не могла спати, була надто зворушена. Тож пiдiйшла до лави, де заснув хлопець, i покропила його рiдиною з горнятка. I хлопець завмер на цю нiч, не мiг ?й завадити, а коли це сталося, заголосила вона й застогнала. Рвала на собi одежу й билась об долiвку, плакала, й сльози обпiкали лице, розпустила волосся i вряди-годи запускала в нього кощавi пальцi. - Ти, боже, чи ти, дияволе, хто з вас наслав на мене це прокляття! Котрий iз вас послав менi це лихо, щоб я загубила сво? життя! Чому так рано привели до мене цього вiсника, чому забрали в мене молодiсть та красу?! Чому, замiсть пестити дiти, полюбила я зiлля, чому, замiсть чоловiка, мушу вiддаватися я темнiй ночi? Не боюся суду божого, бо не лихо я сiяла на землi, а допомагала людям. Людський суд, може, мене осудить, але перед божим я годна стати... Хрипiла цими словами, аж доки не вимовила ?х усi. Тодi вийшла на ганок i стала лицем до лиця з мiсяцем. Стояла так довго й слухала. Знову заспiвали солов'?, мiсячне свiтло наливалось у не?, тож вiдчула, що ста? прозорою й легкою. Що ноги ?? вiдрива? од ганку i зараз вона знiметься в засiяне зорями небо. Тiло ?? продовжувало стояти на ганку, а те прозоре, що народилось у нiй, вiддiлилося й таки справдi полетiло. Вона дихала на повнi груди прохолодним вiльжистим повiтрям й вiдчувала той захват, який знала завжди при лiтаннi. Зорi над головою стали великi, як золотi гарбузи, i Жабуниха iнколи торкалася ?х. Тодi дзвенiли вони, а вiд ?? пучки розiскрювалися снопики. Крутнулась у повiтрi й затанцювала, закрутилася, як вихор. Впала плазом на землю й схопила мiцними пальцями чорного, як нiч, кота. Понесла його в небо, де зорi й мiсяць, щоб залишити його там навiки. - Я вiдчула, Варко Морозiвно, що ти хочеш зi мною змагатися, - сказала вона. Вони летiли поруч у ясному свiтляному етерi. - Хiба мiж нами такого не повинно бути? - спитала Варка. - Ви старi, а я молода... - Я стара, але ще подужаю десятьох, як ти, - сказала Жабуниха. - То й дужайте на здоров'я, - засмiялася легковажно Варка. - Чи ж я бороню? Випливла з ?? рук, як свiтло, i стара безсило стисла кулаки. Ця ?? знесила зродила iншу, й та поселилась у грудях щемливим болем. Сiре кошеня зайшло ?й у душу i згорнулось у клубок. Знову побачила навпроти себе засмiяне Варчине лице. - Ви начебто забули: така в нас, чарiвниць, гра, - сказала молода. - Коли комусь iз нас нудно, почина?мо бавитися. Хiба ви того не хочете? Жабуниха мовчала. Те прозоре в нiй, що вiддiлилося й стало наче мiсячне свiтло, знову повернулось у тiло, котре стояло на ганку. Тiло вiд того ожило, а очi тихо заплакали. Вiдтак знову почула Iваниха Галайдиха голос трави, i це не цвiркун спiвав пiд ногами. Почула й зрозумiла його - то був iнший вимiр, не могла розказати який. Думка ?? знову рушила в синю темiнь, у якiй простягнено було срiбну стежку, ступала по нiй неквапно, бо йти ?й цього разу вимiряно далеко. Тож усю решту ночi йшла вона й iшла - мала сягнути аж у глибину власно? юностi, коли ще була така, як цей хлопець, i так само прийшла на науку до вiдунки Мокрини. Що ?й тодi сказала Мокрина? Виловлювала тi слова iз синього мороку й читала ?х, хоч i не знала грамоти. Вуста ?? шепотiли, ледь-ледь розтуляючись, - бажала з'?днати слова. - Коли прийде вiстун, - сказала Мокрина, - не сперечайся. Будь йому покiрна, й тобi за це вiддасться котрийсь iз мимовiльних грiхiв... Спiвали солов'?, й пахли бузки. Пахла земля, а в груди старо? входив спокiй. Хотiла уявити засмiяне Варчине обличчя, але не змогла. Не могла викресати в грудях собi озлостi супроти суперницi, що запалило б стару чарiвницю на чин i змагання. Була спокiйна, а вiдтак не могла боротися. "Вони прийшли майже одночасно. Варка й отой хлопець, - подумала, заходячи в хату. -Хто ж iз них той вiстун?" Сiла бiля залито? мiсяцем лави, на якiй спав хлопець. Обличчя його було крейдяне - хлопець не дихав. Довго дивилася на те обличчя, i в грудях у не? був жаль. Здалося ?й, що це власний ?? син спить перед нею, тож турботливо запнула на вiкнi фiранку. Крейдяне обличчя посiрiло, i вона, схилившись, поцiлувала холодний, майже крижаний лоб. Маленька сльозина скотилася з ?? повiки й упала на те чоло. Хлопець заворушився й перевернувся на бiк. Заплямкав увi снi губами й тихо застогнав - щось лихе йому привидiлося. Iваниха Галайдиха повернулась у свiй дiм через три днi. Переступила перелаза й вiдразу ж побачила хлопця, який спокiйно сидiв на призьбi. - Ти ще тут? - спитала буденно. - Не помер iз голоду? - Та вже на вашому хлiбi сидiв, - вiдказав хлопець. - Ну, то й гаразд, - мовила вона, сiдаючи бiля нього. - Не передумав? - Чого б то я мав передумувати? - вiдказав хлопець. - Коли вже мене покликано на це дiло, то де дiтися? - А може, це облудний голос? - Облудний голос я взнаю, - мовив хлопець. - Ну, дивись! - озвалася вона трохи невдоволено. - На три приступки треба буде тобi ступити: щоб не бiдувати, мати захист од свiту i хвороби пiзнавати. - Я готовий, - сказав вiн твердо. - Ти готовий, - озвалася вона непевно, - а мене-от сумнiв бере... I побачила вона той Сумнiв як живу iстоту. Дивна й несвiтська була це проява. Така тонка, як високо виросла у степу тирсина, а голiвка у не? - як у квiтки. Великi жовтi очi дивилися з то? голiвки, а вуста кривилися чи до смiху, чи до плачу. Тонкi руки - наче променi, а може, й гострiшi: коли торкала ними людськi груди, простромлювала, немовби голка. Нiмi вуста ?? ворушилися, адже та iстота зовсiм без'язика. Тiльки й знала, що мову рук i пальцiв, але коли торкалася людини, хвора та ставала й квола. I як каламуть у рiцi вiд кинено? каменюки, знiмалися отак у головi в людини думки. Зрештою, всi три днi, якi проблукала стара в лiсi, не давали тi думки ?й спокою - Сумнiв отой плiвся за нею, немов кiт, i розтуляв писок, наче хотiв у чомусь застерегти. Часом стрибав ?й на плечi i затоплював у тiло пазурi. Пiсля того падав на землю, як мертвий. Знову ставав стеблом, а голову мав мов жовту квiтку i простромлював Iванисi груди пальцем-променем. "Гай-гай, - думала вона, - так сум'ятиться менi серце, а чого? Чи, може, вмерти боюся?" - Та Варка менi спокою не да?, - сказала, бо думала вголос. - Виступила зi мною у змагання, а не хотiла я зараз того. Знаю, що ма? бути поруч, а де - не дiйму. Вже на карту я кидала й на решетi гадала - мовчить те усе. Коли б знала, що вона у цiй лободинi, вирвала б, а коли б у трiсцi, спалила б. Але вона - наче повiтря, - Жабуниха витягла руку i стисла пальцi. Вiдтак розтисла й подивилася на долоню. - Я того всього не знаю, - сказав хлопець. - Але сумнiв, що вас бере, чи не вона? - Га? - скрикнула вражено Iваниха Галайдиха i повернулася до хлопця. - Ти теж його бачиш? - Я його не бачу, бо ще не навчений, - вiдповiв хлопець. - Але, може, це вона, кажу?.. - Стривай, я тебе навчу, - сказала Жабуниха й простягла руку. - Зроби й ти так. Вiн виставив долоню. - Подивися на зап'ястя. Спусти пальцi. Тепер знову поверни долонею вгору. Пальцi розслаб. Дивися крiзь них. Що ти бачиш? - Щось тонке, як трава, - сказав хлопець. - Голова як квiтка, очi великi й жовтi. Руки як промiння. Ой, воно рушило до мене!.. - Вже почина?ш бачити, - радiсно сказала Iваниха. - ?х усiх можна отак уздрiти, треба знати тiльки, як повертати пальцi. Сум i Радiсть, Горе й Талан, Злиднi й Добробит - всi вони живi. Проста людина ?х не бачить, та й не потрiбно це ?й. Постав перед собою руку. Вiн поставив. - Переверни. Зiгни мiзинця й четвертого пальця. Що бачиш? Вiн побачив золоте яблуко, яке вкотилось у долоню. I запалилося йому на долонi вогнище, але зовсiм не пекло його, а тiльки грiло. Яблуко смiялося, перекочувалося - тепло потекло йому через руку в серце i теж почало ставати вогнистим яблуком. Дивна радiсть, легкiсть, веселiсть, навiть шал охопили хлопця. Вiн зiрвався з призьби й ударив босими ногами об траву й затанцював, засмикався, перекидаючи яблуко з руки в руку, наче було воно жаристе. Iваниха вiдкинулася до стiни й реготала, показуючи гниляки зубiв. - Досить, досить, замориш ти мене! - сказала й рукою махнула. На те слово спинився хлопець i пiшов до не?, свiтячи усмiшкою. - Що це воно було? - спитав задихано. - Сам здогадайся, - сказала Галайдиха. - Не плакав же, а танцював. Чи, може, й заплакати хочеш? - Я все хочу, - сказав хлопець. - Все, що вмi?те й можете. - Отак уже все, - всмiхнулася стара. - Це дрiбницi, що я тобi показую. Але й таке ма?ш знати. Бо вони таки живi: Гнiв та Озлiсть, Цнота й Блуд. Все в повiтрi живе й тече, немов вода. Зумiй загустити цю воду й побачиш, що накликав. - А воно не сердиться, коли його кличеш? - Ще й як! - сказала Жабуниха. - Через це не викликай часто й даремно, щоб у ворожнечу iз ним не ввiйшов. - А як увiйду, то що? Стара подивилася на нього iз прижмурцем, i такi були гострi й пильнi ?? очi, що вiн аж зайорзався. - Упирем станеш, - сказала вона. Вiн здригнувся, бо холодом на нього повiяло, хоч день навколо стояв сонячний i теплий. Вiддалiк, де розкинулося село, курiли з бовдурiв дими, i стояли вони прямовисне, немов повiтрянi драбини. На небi й хмарини не було - летiв неквапно бiля рiчки чорногуз. Сiв просто на воду i склав крила. На вигонi паслася худоба, пастушки зiбрались у купу i грались у крем'яхи. Жовтий пiсок вистеляв ложе рiчки i виповзав на обидва ?? береги, ?хав дорогою вiз, i дядько в ньому зазирнув через тин. Побачив стару i хлопця на призьбi - сидiли одне бiля одного, Жабуниха оповiдала щось, наче казку, а хлопець аж рота розтулив, такий уважний був. - Добридень! - гукнув ?м дядько, i стара вiдгукнулась до нього високим голосом. Курява з-пiд колiс випливла з-над тину i стала сiрою хмарою. - Витягни руку, - наказала стара. - Переверни. Зiгни вказiвний палець. Хлопець побачив сiрого, тлустого чоловiка, який iшов за возом. - Був прив'язаний налигачем i розвертав навсiбiч сiре, печальне обличчя з великими очима. Плакав, i сльози розмивали по лицi рiвчаки. Тiло його не було покрите одежею, але якесь начебто дерев'яне. - Що воно? - тихо спитав хлопець, опускаючи руку. - Бiда того чоловiка. Кожен з нас водить за собою на налигачi власну бiду. - То давайте скажемо йому. - А чи ж вiн просив? - спитала гостро стара. - Нiколи не роби того, чого тебе не просять. Не всi люблять, щоб ?м на ?хню Бiду показували. - А прогнати ту Бiду ви не можете? Але старо? вже начебто не було бiля нього. Десь заблукала в цьому сонячному днi i не знала, як вийти з то? безмежностi. Стежки заплутували ?? шлях, наче линви, - годi було ?х пiд ту хвилю розплутати. Тиха туга попливла з ?? очей i розплилася в синьому сонячному повiтрi. I з'явилася вiд того в небi перша хмара, така несмiлива й тендiтна, наче хтось вилив у небi кухоль молока. Ця хмара народила з себе бiлого птаха, який полетiв до землi, немов кинений камiнь, але раптом пропав, бо стара заворушилась i встала. Була рiшуча, а може, й сердита i не бажала вже балакати з хлопцем. Вiн же трохи злякався, чи не вразив ?? чимось недозволеним. Пiдхопився й собi, i стояли вони супроти, напруженi й настороженi. - Спиту?ш мене, хлопче? - хрипко спитала стара. - Не дозволю, щоб опитував. Тодi хлопець зовсiм розгубився. Вiдвернувся й пiшов до перелазу. Спинився по дорозi i знову витяг перед себе руку. Вiз уже був далеко. Далеко була й хмара куряви, що той ?? волочив, - озирнувся до нього той голий, дерев'яний та сiрий чолов'яга i показав кругле заплакане лице. - ? один непереступний закон, - сказала з порога стара, i хоч говорила неголосно, кожне слово дiйшло до хлопця. - Ми, чарiвники, можемо багато бачити, але мало вдiяти. Не наша воля змiнювати свiт. - Але ж для чого тодi нам бачити? - спитав хлопець. - Щоб людям утiху давати, - сказала гордо стара. - Втiшенiй людинi легше у свiтi жити, хлопче! Хлопець знову повернувсь у двiр i сiв на призьбi. Бiля нього впустилася Жабуниха i зробилася така тиха, що й дихати начебто перестала. I ось вiн настав, цей момент: увiйшло хлопцевi в душу перше одкровення. Той птах, що його народила схожа на виплеснутий глек молока хмара, не впав iще на землю, а летiв i летiв, i мета того льоту - таки його, хлопцеве, серце, бо воно прочинилося раптом здивовано й наповнилося сонячним ранком. Це й було його захоплення, а разом з тим i страх перед власною знесилою та мiзернiстю; очi його в цей мент були повнi золотого промiння й синього неба - це в них мав улетiти бiлий птах, щоб поселитись у малому; адже птах iз молока - щось плитке й м'яке, наче вода, а може, ще м'якше й плиткiше - як вiдчуття. Водночас народжувавсь у ньому смуток, i не було йому причини й пояснення, це ж бо теж одвiчний житейський закон, який збагнув вiн серцем та очима: будь-яке придбання у цьому свiтi - знову-таки втрата, i нiколи, доки свiт свiтом, доки сонце сонцем, не буде iнакше. Оця втрата й була свiтом i птахом, одкровенням та смутком, його тiнню, бо на те i сонце, щоб освiтлювати рiч i творити ?? вiдбиття; на те й сонце, щоб з'являти у свiтi подобенства, якi може сприйняти лише золоте око. - Все у свiтi надво? роздiлене, - сказала урочисто стара. - Зрозумiй це i не вражайся. Але вiн ще й досi чекав, адже той птах летiв та й летiв, i вже знову бачили його вони обидва, хоч простому оку це звичайним миготiнням здавалося; зрештою, i з птахом сталося те, про що вiстила стара: розколовся вiн на два: бiлого й темного; свiтлий ударив ув очi хлопцевi, а темний ув очi старо?. Тодi скрикнула вона тонко й витягла перед собою руки, а хлопець здивовано видивився на них: були обидвi всохлi й покорченi. - Можеш радiти, - сказала Жабуниха, i обличчя ?? спотворилося з болю. - Перша та?мниця менi коштувала рук... Але хлопцевi було нiколи перейматися прикрощами старо?, свiт перед ним став перламутровий. Заграли й заспiвали барви, трава у воду перетворювалася, а вода зливалася з повiтрям. I наповнювалося воно тi?ю зеленою водою й тими барвами - щось заспiвало прегарно, наче благовiстило новий ранок, i то мав бути ранок у ранку. Вiдтак почали перелазити через тин двiйко чудних близнят. Були зрослi тiлами, але руки, ноги й голови мали сво?. Дибали, незручно переступаючи, а в руках тримали по вужу й по квiтцi. На головах у близнят сидiло по вiнку, а роти ?хнi одночасно стулялись i розтулялись - близнюки спiвали. - Хто вони, отi дво?? - злякано гукнув хлопець. Жабуниха тулила до грудей скорченi руки й плакала. Але не текли ?й з очей сльози, були тi сухi й болющi, i палахкотiв у них чорний, як нiч, вогонь. Не могла спати вiд того болю, тож пiдiйшла до лави, на якiй згорнувсь у клубочок хлопець, i пирснула на нього рiдиною, яку набрала ротом з горнятка. Хлопець завмер на другу нiч i не мiг ?й завадити. А вона тонко заскiмлила й заплакала, бо не мала сили витримати того вiдчайного болю в руках. Але й це не допомогло ?й, тож подибала до печi й роздмухала жар, який ще там тлiв; кинула соломи й грiла воду. Потiм поклала у горщик трави, вириваючи ?? з пучки зубами, й чекала, доки насто?ться. Бiль став нестерпний, i вона впала на землю, кричала й тулила покорченi руки до землi. - Земле, земле! - стогнала вона, - як забира?ш усе на свiтi, забери цей бiль i улекш менi муку! У круглiй шибочцi став мiсяць, а може, це шибочка стала отаким мiсяцем, - болiла, як i ?? руки, i Жабуниха завила на той мiсяць-шибку, як голодна i хвора вовчиця. Але й це не допомогло, тож подибала до печi й почала мочити руки у вiдварi. - Боже! - сказала вона. - Дай силу мо?м рукам ще на одну нiч, я хочу навчити його зорi знiмати! Вiд зiлля ?й полегшало, i стара вiдчула, що руки знову можуть ?й служити, бо наповнилися соком, як весною дерево. Вже поворухнула пальцями, хоч це вiддалося по цiлiм тiлi. Розминала ?х з натугою, аж рипiли ?й кiсточки й хрускали, пiт обмивав ?? з нiг до голови, але вже рухала п'ястями й пальцями - блiдий усмiх лiг ?й на вуста. Вийняла руки iз зiлля, втерла рушником, тодi зирнула на шибку-мiсяць, бо потребувала його. Вийшла на ганок i стала лицем у лице iз жовтим князем. Стояла так довго й слухала. Солов'? цi?? ночi не спiвали, але нестерпно пахли бузки. Мiсячне свiтло наливалось ?й у душу, тож вiдчула, що стала прозора й легка. Ноги ?й вiдривало вiд ганку, от-от мала зiрватись i полетiти в небо. Тiло ?? лишилося на ганку, а те прозоре, що народилося, вiддiлилося вiд не? й таки справдi полетiло. Крутнулася, як вихор, завертiлася й раптом упала плазом на землю, схопивши бiлого, як сметана, пса. Несла його в небо туди, де зорi й мiсяць, щоб залишити його там навiки. - Хочу побалакати з тобою, Варко Морозiвно, - сказала вона. - Ти викликала мене на змагання, i я пiддалася на це. Але я не маю сили змагатися з тобою. Варко, покинь мене... Вони летiли поруч у ясному етерi. - Чого це так раптом вiдступа?теся? - засмiялася Варка. - Адже це така наша вiдьомська гульня. - Покинь, Варко, - мовила стара. - Не до гульнi менi зараз. Адже заповiджено кожному з нас, i ти це зна?ш: коли ма?мо вмерти, приходить до кожно? вiсник. - Ще рано про це казати, - сказала Варка. - Тобi рано, а менi пора. Той вiсник ув образi хлопця-вiдуна приходить, i ми не можемо його прогнати. - А ви проженiть! - Грiх це для нас великий. Ма?мо навчити того хлопця мудростi сво?? i через те померти. - Чи нам про грiхи говорити? - сердито озвалася Варка. - Вже те, що ми ?, - грiх, адже проклинають нас усi й ненавидять. - Проклина? той, хто заздрить нам, а не зна? нашого призначення. А ти мусиш знати. Не лихо ми сi?мо, а добро. Ми людей од хвороб оберiга?мо й вiд нечисто? сили, яка тру?ть ?хнi душi. Не губимо людей, а ряту?мо. Через це й мусимо передати свою мудрiсть iншому, i це останнiй наш закон. - Що ж ви хочете вiд мене? - спитала Варка. - Щоб вiдступилася. Щоб не влiз у нашi душi чортяка. Щоб не змагалися ми в той час, коли йде наука. - А я вам не шкоджу, - сказала Варка. - Не бреши, Варко, - гостро озвалася стара. - Я тебе чую. Десь постiйно коло мене хова?шся. Не маю вже сили, щоб викрити тебе, але ти повсюдно бiля мене. - Та яка ж вам од того шкода? - Входиш у та?мницю, яка тiльки для двох. Боюся я того, Варко, бо коли хто вмiшу?ться третiй - то це напевне чорт. - Отаке вигадали - чорт! Забобони це темнi, бабо! Я вже не один рiк чарiвницею, а ще нi разу не бачила його. - Чорт - це нашi лихi помисли, - сказала стара. - Нема в мене супроти вас лихих помислiв! - вiдгукнулася рiзко Варка, а коли хотiла схопити ?? Жабуниха рукою, знову витекла, як свiтло. I задзвонив десь над Iванихою Галайдихою чи бiля не? дзвiнкий молодечий смiх, а вiд того смiху почала вона важчати. Прозоре в нiй, що вiддiлялося й ставало, немов промiння, знову повернулось у тiло, яке стояло на ганку. Не була вiд того живiша, але очi тихо заплакали. Знову почула в темрявi голос трави, i то не цвiркун спiвав пiд ногами. Розгинала i згинала пальцi рук - без цього знову вони закостенiли б - i перечiкувала, доки виплачуться ?? очi i доки настане година, яко? вона чекала вже з нетерпiнням. - Уставай, хлопче, - сказала Iваниха Галайдиха, бризнувши на нього рiдиною з горняти. - Сьогоднi вже досить тобi спати. - Що, вже ранок? - схопився перелякано хлопець. - Де там ранок! Нiчна твоя наука почина?ться. Хлопець сiв на лавi й чухмарився. - Голова менi крутиться, - сказав. - Може б, ми на завтра вiдклали? Позiхнув, не затуляючись, i ледве стулив рота, коли вiдчув, що твердi пальцi схопили його за вухо i звели з лави. - Не я тебе до себе прикликала, - сказала стара залiзним голосом, - а сам прийшов. Коли ж прийшов, забудь усе колишн?. Все солодке й при?мне; забудь, що нiч - для спання, бо саме вночi всi та?мнi оборудки чиняться. Не собi ти вже почина?ш належати, хлопче, а свiту! - Пустiть мене, бабо, болить! - Болiтиме тобi ще не так! - скреготiла над його головою стара. - Коли ти людям серце вiддаватимеш, а вони в тебе гнилим словом кидатимуть, коли за них терпiтимеш, а вони тобi в обличчя плюватимуть. Вiд ночей безсонних i вiд того, що голова в тебе розвалюватиметься вiд думок. Од того, що тобi цiлий вiк стримуватися треба буде; матимеш нелюдську силу, але не могтимеш користуватися нею, щоб себе врятувати, збагатити, а iнших обiднити. Проклятий будеш! - Ви менi вухо вiдiрвете! - заскiмлив хлопець, i сльози потекли йому по лицях. - Нехай i вiдiрву, - рипiла стара. - Вiдiрву й пришию, ? в мене й на те сила! Але знай, коли ступив на нашу дорогу, не сподiвайся лакоток!.. Зрештою, вiдпустила вухо, i хлопець упав на колiна, тер вухо й ридав. - Вилий з очей усi сльози, - сказала, прямовисно звишаючись над ним, стара. - Те, що уздриш зараз, не можуть бачити мокрi очi, а тiльки виплаканi. А нi, ? тобi час одмовитися й утекти вiд мене. - Не можу я втекти вiд вас, - сказав хлопець. - Самi ж бо зна?те: послано мене... - Коли ж послано, терпи!.. Спинилася пiд вiкном, висока, виструнчена i, зда?ться, зовсiм не стара. Дивилася через шибу в небо й бачила зорi. Опускали до землi невидимi нитки, наче довгi й тонкi ноги, i нечутно ступали ними по росi. - Зараз ми зiрку з неба стягуватимемо, - сказала Жабуниха. - Пiдiйди ближче й вибери, яку захочеш. Хлопець уже не плакав. Стояв поруч з Iванихою й дивився. Поступово наливався тi?ю урочистiстю, що нею аж дихала стара, i небо раптом почало наближатися до нього. Зорi бiльшали й бiльшали, i вiн уздрiв тi нитки, що були ними обснованi. - Кожна зоря - це золотий клубок, - прошепотiла бiля нього Жабуниха, - i його легко розплутати. Вибирай! Вiн помiтив, що вони рiзнобарвнi, тi зорi. Жовтi, синi, голубi, червонi, рожевi пливли в темно-синьому киселi. Його рука мимоволi потяглася, перейшла через шибу, як свiтляна, i майже досягла однi?? з них - жовто?. - Жовту вибрав! - засмiялася стара. - Жовто? нам i треба. Жовта - це, хлопче, грошi. Але не тво? i не нiчи?, а людськi. Ми людям вiдда?мо свою силу, а натомiсть живемо з того. Стривай, зараз ми ?? вiзьмемо. ?хнi тiла поволi вмирали пiд вiкном, бо наливалися свiтлом тi?? зорi, яку бачили ?хнi очi. Саме те прозоре й тонке покликало раптом ?х у небо. Пройшли, як свiтло, крiзь шибу i, як свiтло, попливли в неозору просторiнь. Не чули нiчого, бо й не було сьогоднi звукiв. Не було нi тепла, нi холоду, тiльки самi барви. Окрiм бачених ранiше, плавали навколо них, як риба, ще й зеленi, оранжевi, блакитнi й навiть чорнi тiла. Грали й мiнилися, складались у веселки й розпадалися нагло, наче вiд ляку. Тодi тремтiло небо й мiцнiше в'язалися вузли зiр у ньому. - Бачиш, - сказала стара чарiвниця, - кожна зiрка - це вузол у небi. Його не можна вирвати сильцем, щоб не пошкодити сiтки небесно?. Зорю треба виймати тихо й нiжно i заплести те мiсце, зв'язавши розiрванi кра?. Все небо й справдi було помережане свiтляними нитками: сяяли кожна сво?ю барвою, було ?х так багато, що годi й розiбратися. Стара вже обмацувала золоте тiло зорi - шукала чогось. Почувся тихий звук, наче лопнула струна, але то тiльки розiрвався промiнь. Стара зловила його, як нитку, i зв'язала з iншим. Тодi знову почувся звук, i знову зв'язувала розiрване. В руках у не? свiтилося велике жаристе яблуко. Тисячi промененят вiдскакувало вiд нього, немов було обтикане безлiччю золотих голок. Свiтлянi нитки спускалися додолу, i стара взялася за одну. - Оце i ? твоя зоря, - сказала вона. - Даватиме тобi хлiб. Усунула нитку хлопцевi, i той мiцно ?? стис... Стояли перед вiкном, кожне стискало по золотiй нитцi. - Тепер тягни! - сказала Iваниха. - Стягуй сам, бо менi знову почина? корчити руки! Вона майже викрикнула останнi слова, бо застогнала й заридала. Хлопець же прикусив од старанностi долiшню губу i помалу стягував iз неба золоте яблуко. - Обачнiше! - крикнула крiзь стогiн Жабуниха. - Не зiрви нитки! Але вiн уже й сам вiдчув потрiбний ритм. Перебирав золоту плоскiнь i помалу стягував iз неба золотого змiя. Було це зовсiм так, як i в дитинствi, коли запускали з хлопцями змiя в небо, i тут не треба було його вчити. Золоте яблуко тремтiло в небi, спускаючись все нижче й нижче, а що було свiтляне, легко перейшло через скло i впало посеред хати. Вiд того освiтилось усе всерединi, i наче вперше побачив у тому свiтлi хлопець стару чарiвницю, ?? спотворене вiд болю обличчя, величезнi скорботнi очi й майже чорну, густо побиту зморшками шкiру. Беззубий рот ?? був розтулений, а нiс тремтiв - простягала в його бiк не руку, а всохлу бадилину, i йому треба було зусилля, щоб розiбрати слова, якi гукала до нього: - Поклади в горщика, бо розсвiтиться!.. Хлопець метнувся до печi й схопив найбiльшого горщика. Взяв зорю голими руками й засипiв - була як розпечений шмат залiза. Кинув у горщик, а його долонi миттю покрилися пухирями. Знайшов ще силу накласти покришку, вiдтак погасло свiтло i знову вони потрапили в темряву, ослiпши на деякий час. - Умочи руки у вiдвар, що сто?ть на печi! - рiвно й утомлено сказала стара. Хлопець занурив долонi, i бiль почав тихо спадати. - То як? - тим-таки тоном спитала Жабуниха. - Веселе було полювання? - Що ми з нею робитимем? - спитав хлопець. Все обличчя в нього було покрите великими краплями поту, але не мiг утертися, бо мав руки зануренi. - Поживеш, побачиш! Менi он руки зовсiм усохли, та i в ногах щось дивне ко?ться. - Полiкуйтеся й собi, - легковажно озвався хлопець. Стара чи засмiялася, чи схлипнула: - Хiба забув, що я тобi казала? Себе ми не лiку?мо, хлопче! - Вiдпустило ж вам руки! - То я на одну нiч випросила, - мовила, ледве рухаючи вустами, стара. - Та й ти нiколи отих опiкiв до кiнця не позбудешся. Матимеш ?х до кiнця... - Менi вже не болить! - Заболить пiзнiше... Вона замовкла, немов задумалася. - Тепер уже ти i ?сти варитимеш, - сказала. - 3 завтрього й мене, й себе годуватимеш. - То й годуватиму! - вiдгукнувся хлопець. - Я вдома сам собi ?сти варив. - Одне мене турбу?, - сказала стара. - Чую десь Варку... Ти вже сам, хлопче, вiдун, чи не пошукав би? - Як же ?? шукать? - А так, як учора тебе вчила. Вистав руку, переверни долонею вгору i склади мiзинного й середнього пальця. Обдивися кутки... - Далася вам та Варка! - трохи невдоволено сказав хлопець. - Я он руки собi гою. - Бiльше не заго?ш! Вiн вийняв руки - таки не болiло. - То як кажете? - спитав. - Мiзинного й середнього пальця? - Еге ж! Прожени ??, прожени, бога ради! - простогнала Жабуниха. - Мучить вона мене... Став i зробив, як учила стара. В одному кутку побачив старого й сивого домовичка, що спав собi, як собака, згорнувшись у клубок. Посопував носом i поскiмлював, наче снилося йому щось лихе. - Цього не займай! - сказала Iваниха. - Цей хай собi спить. Чу?ш, i йому щось лихе привиджу?ться. У другому кутку стояла жiнка з великими й добрими очима. Тримала на руках дитину i була сумна. - Цiй уклонися! - сказала Галайдиха. - I помолися за мене. Щоб не знала я на тiм свiтi муки бiльшо?, нiж заробила. Хлопець уклякнув i помолився. - Нехай ця стара не знатиме муки бiльшо?, нiж заробила, - попросив вiн. Жiнка з дитиною кивнула. Дитина спала, але на його голос прокинулася. Витягла тоненькi рученята, звiльнивши ?х з ковдерця, й потяглася. Тодi глянула на хлопця великими, чорними, як i в матерi, очима. - Прости ?м, - сказала жiнка. - Вони, як дiти, граються, але не чинять зла... Дитина дивилася на них безмовно. - Повернись у третiй бiк, - попросила Жабуниха. У третьому кутку стояв парубок iз марним обличчям. - Це парубок, якого я любила дiвкою, - прошелестiла стара. - Вiн помер, i не встигла я з ним узяти шлюбу. - Чого весь час кличеш мене? - спитав iз тугою парубок. - Чого турбу?ш? - Хочу спитатися, - озвалася стара. - Тобi знизу все видно. Чи доступлюся я пiсля смертi того мiсця, де ти перебува?ш? - Доступишся, - сказав парубок. - А може, й нi!.. - Чи зможу я там узяти з тобою шлюб, коханий? - спитала Iваниха, i хлопець здивувався, який нiжний i милий став у не? голос. - Зможеш, - сказав парубок. - А може, й нi... - Чому не кажеш нiчого напевне? - крикнула стара. - Змучений я, - сказав парубок. - Вiдпусти мене й бiльше не клич. - Вiдпущу тебе, коли остання моя хвилина надiйде. Забрав-бо ти мо? серце, парубче, i не вiддав. - Я тобi вiддам тво? серце, - з тугою сказав парубок. Лростяг перед собою руки, i лежало на долонях гаряче, парке й криваве серце. - Ще недовго лишилося чекати, любий, - сказала нiжно Жабуниха. - Один тiльки день потерпи. - Тiльки один день, - мовив утомлено парубок. - Не витримаю я бiльше. - Тодi ми й шлюб вiзьмемо, - сказала стара. - Ой, як гратимуть на нашому весiллi музики! - Гратимуть! - вiдгукнувся глухо парубок. - I всi дружки будуть з нами. I батьки нашi. Такого весiлля ще не бачили, доки свiт свiтом. Хочеш того? - Все буде з нами, - сказав парубок i почав розчинятися, як димовий. Жабуниха ридала. Билася об долiвку бiлою од розпущеного сивого волосся головою й трусилася вся. Хлопець дивився на не? широко розплющеними очима й чекав. - Чого ждеш? - вигукнула стара. - Ставай на четвертий бiк! Став на четвертий бiк, але там нiчого ?м не з'явилося. Був той куток темний i заповитий павутиною. I висiла в тiй павутинi одна вже засохла муха. - Хiба нема? - спитала здивовано Iваниха. - Таж нема, - вiдказав хлопець. - Страшно менi, - аж здригнулася стара. - Добре чую, що вона десь близько, але нiяк не впiзнаю. - Чого вам ?? боятися? - спитав iз тремом у голосi хлопець. - Чи ж така лиха вона супроти вас? Але стара мовчала. Може, заснула, а може, вмерла на якусь годину - нерушна була й кам'яна. Хлопець сiв на лаву i став чекати. Куняв, покльовуючи носом, але стара не обзивалася. Тодi вiн заснув, сидячи, бо надто зморений був i надто чавко клалася йому на повiки нiч. - То ти спиш, гультiпако! - почув вiн гострий голос Галайдихи. - Не така це нiч, щоб спати! Хлопець злякано скочив, здалося йому, що до вуха вже дотягуються нещаднi пальцi старо?. - Ви були замовкли, - сказав злякано. - Замовкла, бо думала. Але нi до чого не додумалася. Ось i нiч уже сходить, а в нас найголовнiше дiло не зроблене. Стояла зовсiм близько вiд нього й хрипко дихала. - Рук я вже, хлопче, не маю. А поки ще ноги трохи служать, навчу тебе грошi собi здобувати. Хиталася серед хати, як мара, а коли затуляла вiкно, то просвiчувалася. - Не проживеш ти з людського подання, - сказала тихо. - Тяжкий то i гiркий хлiб. Але люди мають думати, що тiльки з того ми й живемо. Коли б хто з нас забагатiв i в добрi почав купатися, не минула б такого бiда: заздрiсть людська, хлопче, без меж. Не доживеш ти вiку, розбагатiвши на чарах. Упаде лихо чи пошесть, кинуть тебе живцем у яму, ще й осиковим кiлком проб'ють. Через те кажу тобi: бiдний будь! Вона стала бiля вiкна й задивилася. - Пiдiйди сюди! - сказала. Хлопець пiдiйшов. - Будеш у людей позичати. Але тiльки трохи! I тiльки в тих, хто не зна? лiку сво?м грошам. Дай сюди горщик iз зорею. Вiн скочив за горщиком. - Вiдслони покришку i пошли промiнь он у ту хату. Гострий золотий спис провис мiж ?хньою хатою i тою, на яку вони дивилися, - побачили все, що там було всерединi. На печi спала стара баба, а на полу вусатий дядько з жiнкою. По лавах порозкладалися дiти. Бiля вiкна стояла велика скриня, i промiнь просвiтив i ??. На самому днi - глек: залиснiло в ньому й заблищало. - Срiбло? - вигукнув хлопець. - Авжеж! Вiзьми одну монету, але не бiльше, - сказала Жабуниха. - Як це взяти? - А так, як усе береш, - засмiялася стара. - Тiльки швидше, бо зараз свiтати почне. Вiн простяг руку i справдi торкнувся горщика. Схопив монету й раптом почув, як щось упало бiля нього. - Ноги мо?, ноги! - скрикнула стара. - Що з вашими ногами? - кинувся до не? хлопець. - Те, що з руками. Сохнуть вони, ой, як сохнуть! - То може, я поверну назад що монету? - злякано спитав вiн. - Нiчого ти вже не повернеш! - зарипiла зубами Iваниха Галайдиха. - Все вдiяне - це вже вдiяне навiки. Але скромний будь! Вiзьмеш колись двi монети, пропадеш! Закленись усiм на свiтi, що нiколи не переступиш цього! - Заклинаюся! - вигукнув хлопець. - Хай усе святе поб'? мене навiки, коли переступлю! На цi слова щось здригнулося там, де був схiд, наче прорвалася якась гребля, i все почало повiльно заливатися свiтлом. Стара лежала, витягшись на долiвцi, i обличчя ?? зовсiм почорнiло. Ледь-ледь дихала, а на вустах ?? пухирилася слина. Тодi хлопець вiдчув жах. Свiтло розливалося все швидше й нагальнiше, затоплювало землю, наливалось у хату, i вiн кинувся навколiшки, затормосивши стару. - Не вмирайте, бабо! - закричав вiн майже жiночим голосом. - Бога ради, молю вас i заклинаю! Страшно менi! Баба закотила очi, i з ?? грудей вихопився стогiн. - Молю вас, бабо! Я вже нiчого не хочу! Вже не хочу бути чарiвником, бо не хочу вашо? смертi. Забуду все, чого ви мене навчили, i нiколи того не зголошу. Чу?те, бабо, я боюся! Небо наливалося свiтлом i гасило зiрки. Затулило недогорiлий мiсяць i синьо хиталося над цiлим свiтом. - Що менi робити, що робить?! - заметався по хатi хлопець. - Бабо, молю вас, очуняйте! На те почув вiн тихий, рипливий смiх. Спинився з розгону i рiзко повернувся до Жабунихи. Все ще мала закоченi очi, свiтила бiльмами, а з розтуленого темного рота виривалися спазматичнi видихи реготу. - Пiзно ти злякався, хлопче, - мовила вона. - Треба було вiдмовлятися, коли я ще здорова була. Тепер ти вже надто багато зна?ш. Ти зна?ш, а я вже нi! - Мучите мене, бабо! - сказав зимно хлопець. - Одне одного мучимо. Всi чарiвники так умирають. Передають знання сво?, а самi його позбуваються. Коли ж усе передадуть, то й прокляття з них знiма?ться. - То ви хочете, щоб я взяв собi ваше прокляття? - Ти його вже взяв, - з ?? розтуленого рота посипалися натужнi хлипи. - Так воно водиться в нас, чарiвникiв! Через це не лякайся й добудь науку до кiнця. Хлопець сiв на лаву i сперся руками об колiна. - Що ж менi робити ще? - спитав. - Спати обо? будемо. Поклади мене на пiл. Не бiйся, легка я вже, як хмиз... Вiн пiдiйшов i без зусиль узяв стару на руки. Йому захотiлося розмахнутися й брязкнути нею об пiдлогу. Але на нього дивилися пильнi пронизливi очi. Поклав на пiл стару й вiдвернувся. - Ще головного не зна?ш, без чого не проживе наш брат, - сказала Жабуниха й зiтхнула, наче згадала щось болюще. - Щось iще? - повернувся до не? хлопець. Але вона вже спала. Рiвно дихала, зносячи висхлi груди, i свiтло, яке облило ?? в цей мент iз вiкна, зовсiм посинило ?й обличчя. Лежала синя й спокiйна, i вiн раптом вiдчув жаль. Витяг руку перед собою, повернув долонею вгору i стис вказiвного пальця. Тодi з вiкна через лутку скочив до нього бiлочубий хлопець iз небесно-синiми очима. Зустрiлися поглядами, i вiн вiдчув, що щось утрача? в цьому свiтi. Щось сокровенне й незриме. Щось таке, про що ранiше не здогадувався, але завжди мав. Хлопець iз небесними очима простяг руку й поставив до нього долоню. Йому ж не захотiлося вiддати того сокровенного - праг ще трохи потримати його бiля серця. Ще хоч хвилину, мить, але бiла рука вже стисла перед ним пальцi, сховавши те, про що вiн думав. Хлопець iз небесними очима засмiявся i знову полiз через лутку вiкна. - Вiддай! - закричав юний чарiвник. - Чу?ш, вiддай! Але йому вiдповiла луна, наче стояв вiн у глибокiй кам'янiй долинi, бувши у нiй сам як палець. Ранок блимотiв мiрiадами iскор, бо кожна травина й бадилина дiстала по сво?й чарiвнiй краплi й задоволене смо