лою, що
зiщулювалася i ставала щасливо-мала. Коли ж iшов назад i вона  бачила,  як
вi?ться за ним волосся,  ?й  хотiлося  плакати  з  розпачу  i  смiятися  з
гордощiв...
   А вiн дихав просторим полем, через яке йшов, i  в  глибинi  ?ства  його
визрiвало болющо-добре почуття. Весь свiт бачив у жовтому  свiтлi,  у  тiй
болющiй добротi. Ящiрки шурхотiли в канавах, виростали у великих i дивних,
йому важко було розрiзнити: лисицi чи ящiрки? Бо й люди,  яких  зустрiчав,
теж ставали дивнi, i ?х теж годi  було  впiзнати.  Тодi  вiдчував  смуток.
Тонкий, як павутина, - бринiв i бринiв, засновував душу; душа його ставала
як дупло: шелестить корона високого дерева, золотий стовбур облито теплом,
крапа? золота смола; день  ста?,  мов  роздута  вiтром  сорочка,  бiлий  i
чистий, дзвонять жайворони, наче мають собi бiля дзьобiв синi  дзвiнки,  i
тихо пахне трава.
   Вiн бачив воза: коня й людину - i не розрiзняв, де кiнь, а  де  людина;
бачив собаку - i на нього дивилося людське обличчя. Бачив пташку -  в  не?
дiвоче тiло, а дiвоче тiло - вуж чи витке  зiлля.  Бринiв  смуток,  i  вiн
намагався думати про свою ниву. Але важко думати про роботу:  за  ним  бiг
золотий кiнь i дивилися з неба великi вологi очi. Через той  смуток  знову
йшов до Мотрi. Назустрiч йому бiг золотий кiнь, назустрiч бiгла  галява  в
лiсi, i виступали, мов легенi, золотi сосновi стовбури.

   Пана  сотника  прислали  в  Новий  Орiль  недавно.  Вiдразу  ж   узявся
порядкувати на свiй лад, i коли виходив на  ганок  канцелярi?,  завше  мав
вигляд  ситого  чоловiка.  Сiдав  на  стiльцi  й  годинами  дивився  крiзь
приплющенi очi на майдан. Люди, проходячи повз нього, гречно  вiталися,  i
вiн вiдповiдав ?м помахом голови. В такi хвилi пан сотник чувся сильним  i
всевладним. Його душу сповнювало легке презирство до всiх, хто  так  чемно
вiтався, але того нiхто недобачав.
   Iнколи виходив писар,  i  вони  вели  лiниву  розмову.  Коли  траплявся
погожий день, пан сотник ставав зовсiм задоволений,  бо  тодi  можна  було
посидiти на ганку пiвдня а чи  й  бiльше,  часом  i  подрiмати,  спустивши
долiшню губу.
   В один iз таких днiв вiн i побачив Iвана. Спершу злякався - на  майданi
з'явився велетень. Iшов стрiмко й упевнено, довжелезне волосся вiялося  за
ним, наче кiнська грива, обличчя виставлено вперед, а очi й не  дивляться.
Вiн пройшов повз канцелярiю й пана сотника, нiби нiколи ?х не iснувало,  й
швидкий озлоб струснув пана сотника: вiдчув,  що  став  у  ту  мить,  коли
проходив той чоловiк, зовсiм мiзерний.
   Пан сотник довго сидiв пiсля того й жував рiденького вуса. Писар, якому
вiн  сповiстив  про  тiльки-но  бачене,  гмикнув,  а  коли  сотник  спитав
настiйливiше, неохоче вiдповiв:
   - То наш дивак, ваша милосте! Вiн майже  нi  з  ним  не  балака?  й  не
вiта?ться.
   - Як так? - аж пiдскочив пан сотник. - Кожна людина ма? i вiтатися, i з
кимось балакати. Коли вiн божевiльний, його треба здати  до  монастиря,  а
коли нормальний?.. Чи викону? вiн належнi приписи?
   Писар не  вiдповiв.  Але  пан  сотник  вимагав  вiдповiдi.  Тодi  писар
сплюнув, вийнявши з рота череп'яну люлечку, i, дивлячись у землю, буркнув:
   - Краще його не займати. В нього сила, як у вола...
   - Вiл сильнiший за людину, - розважно сказав пан сотник. - Сильнiший за
людину й кiнь. Але людина керму? й волом, i конем...
   - Але вiн не вiл i не кiнь, - буркнув  писар,  -  та  й  до  нього  всi
звикли, i нiхто не зважа. Вiн не чинить шкоди...
   - Коли людина живе помiж iнших, - жорстко сказав пан сотник, - вона ма?
числитися з тим...

   Коли бувало йому печально, кидав хату й виходив на дорогу, що  вела  до
Мотрино? оселi. Треба було пройти кiлька миль,  але  його  це  не  лякало.
Врештi, його не лякало нiчого, а коли виходив на дорогу й опинявся на  нiй
сам, вiдчував пiднесення. Душу його осявало ясне  свiтло,  небо  дивилося,
наче й справдi та?ло в собi безлiк очей. Хмари були живi, паслися  й  пили
блiду воду неба, оживали трава i  хлiба,  а  вiн  серед  того  всього  чув
заспокiйливий шепiт. До нього тяглося все, немов оживало:  оживали  навiть
камiнцi, якi траплялися по дорозi. Бачив, як простукують  у  ?хнiх  темних
тiлах ледве виднi серця i як п'ють вони  дорожню  куряву.  Коли  ж  смуток
зовсiм обволiкав його душу, роззирався, нiби  гналися  за  ним  безтiлеснi
звiрi. Набрякали на руках м'язи, i коли хто бачив  його  пiд  таку  хвилю,
вражався - вiд нього вiяло такою потугою,  так  розмаювалося  волосся,  що
перехожий несвiдомо ховався в канавi чи хлiбi. А  вiн  iшов,  ставлячи  на
дорогу важкi, мов  стовпи,  ноги,  нiздрi  його  роздималися,  очi  палали
пломенем, а за ним плiвся повiвець. Iшов так, доки доходив мети, та й мета
в нього була одна -  знайти  хату  тi??,  що  колись  прихильно  на  нього
глянула.
   Як приходив до не?, все переверталося. Вона наче п'янiла, боялася  його
й нестримно тяглася до нього. Трiпотiла в його руках, немов пташка, i,  як
тiй пташцi, було ?й морочно. Але в тому ляковi ховалося  й  задоволення  -
хотiла болю й сили: вiд нього ж текли  такi  струми,  що  ставала  радiсно
безпорадна. Очi плакали, вона просилася, але  йшла  до  нього  сама.  Крiм
того, заздрили ?й дiвчата, хай i осуджували  -  вiн,  цей  дивний  силань,
приходив таки до не?, i це вона приворожила його...
   Iшов польовою дорогою, геть запилюжений, йому вже пахло  Мотрине  тiло,
бо дiвчата мають щось i вiд цi?? трави, i вiд звiрiв, i вiд сонця. Це  все
сповню? глеки ?хнiх душ, там важко щось збагнути, бо  намiшу?ться  туди  й
казна-що; бачив - вовки залiзають грiтися в тi глеки. Приходять туди  кури
й лисицi, ящiрки й вужi, риба i раки, видри й корови. Адже  там  -  полин,
чорнобривець i деревiй. Лепеха, водяний подорожник i собача рожа. Ще там -
дерева: верба й калина, осика й грабчак. У Мотрi ж - кiнь, адже косить  до
нього недовiрливим оком. Живе там i сонце, а може,  йому  тiльки  бачиться
сонце? Iшов, бо не мiг не йти: i рiдна хата стала незатишна й  чужа,  а  в
душi виростав сум, котрий нiвечить усе.
   Пан сотник знову побачив того дивака. Як i першого разу,  пройшов  повз
нього, й оком не повiвши. Сотник сидiв на стiльцi,  мов  громом  битий,  а
коли цей кметь сховався з очей, ще довго кипiв обуренням.  Чим  далi,  тим
бiльше дратував сотника цей чоловiчина - несила вже було дивитися на нього
спокiйно. Оця незбагненна зарозумiлiсть, оцей  повний  величi  хiд  -  вiд
нього вiяло чимось таким, що в пана сотника зводило  корчем  горло,  а  по
спинi пробiгали мурашки. Але вiн був теж з бiса  затятий,  i  поступово  в
його головi почала висновуватися тоненька ниточка. Спершу це було  марення
на ганку пiсля доброго обiду, коли  можна  приплющитися  й  погойдатись  у
солодких хвилях; потiм - ояснення, а вже тепер - настирлива думка.
   Тож тiльки пройшов той кметь дорогою, вiючи  широкими  патлами,  сотник
уже тихенько зiсковзнув iз ганку й потягся через вуличку туди,  де  стояла
оселя велетня. Минув  крайнi  хати  мiстечка  й  рушив  зарослою  стежкою.
Озирнувся - навколо було порожньо. Ледве вiдхилив здоровенну хвiртку,  хоч
була незамкнена, i влiз у Йванiв двiр.  Тут  було  чисто  й  охайно,  двiр
пiдметений, у кутку - вiз iз шле?ю для плiч, у повiтцi -  плуг  i  борони.
Але не ходили нi курка, нi кiт, не було й собаки.
   Пан сотник  зчудувався.  Навколо  стояла  тиша,  вiд  яко?  аж  нiяково
ставало, i в душу заповзав незрозумiлий ляк, хоч сотник був не з  боязких.
Тож зводив визирнути з хвiртки, чи  не  поверта?ться  той  кметь,  а  коли
впевнився, що все спокiйно, обережно переступив  порiг.  У  хатi  було  ще
охайнiше: ретельно пiдмазана долiвка, пiч помальована  чудними  квiтами  й
тваринами, застелений обрусом стiл, а на ньому - хлiбина  й  грудка  солi.
Але не було образiв,  i  пан  сотник  одзначив  це.  Пiдiйшов  до  високо?
мальовано? скринi й хотiв пiдняти вiко: було примкнуте. Зайшов до  комори,
припасiв знайшов небагато - хата була бiдна. I  вiн,  посвистуючи,  побрiв
надвiр, а коли причинив за собою хвiртку i, вже на стежцi,  оглянувся,  на
обличчя його лягла зневага. Вiн сплюнув i подибав до свого ганку.

   Iван iшов шляхом, i йому було дивно вiдчувати тугу. Зараз, коли навколо
пахло травою, коли тяглися до нього вiд узбiч дикi грушнi, коли вмирала за
ним перейдена дорога, торкало його легке  хвилювання.  Тож  майже  зрадiв,
коли з високо? трави ступив йому назустрiч лев. Лев був великий i  жовтий.
По ньому бiгли золотi лагiднi смуги, i вiн видавався зовсiм  не  страшний,
хай i гарчав. Iвановi ж стало зовсiм гiрко, i вiн узявся з  левом  уручки.
Чув його надсадне дихання, сам важко  дихав,  вони  тисли  один  одного  в
обiймах, а тодi покотилися по травi. Лев був молодий i дужий, Iван вiдчув,
що з ним нелегко впоратися. Що треба буде зiбрати всю силу - лев уже  його
долав. Дихав гаряче. морда його поступово тратила лагiднiсть,  вже  гарчав
несамовито, вже дивилися на нього страшнi його iкла. Тодi  сколихнулась  у
Йвановiй душi важка хвиля, вiн напружився щосили i скинув звiра  iз  себе.
По тому налiг. В душi накопичувалася й накопичувалася гiркота. Нудьга  вже
зовсiм затопила його: лев рвонувся з-пiд  нього  й  вiдскочив.  Тодi  вони
зiйшлися знову i знову взялися уручки.  Довго  тягалися,  довго  сопiли  й
тужилися. Над ними горiло спокiйне й гойне сонце, вiтер колихав траву, над
головою дзвонили жайворони - було тепло  й  погiдно.  Левова  шкiра  пахла
сонцем, так само пах сонцем i вiн. А ще травою, що зелено коливалася в них
перед очима, коли отак возилися вони,  борючись.  Навкруги  рiс  полин,  -
велетень i лев були загорненi в той полин i  просякли  ним  наскрiзь.  Тож
водилися й водилися, доки здолала Йвана гiркота i доки задавив  вiн  лева.
Той одразу зм'як, упав на дорогу, наче золотий лантух, i  вiдкинув  золоту
голову. I велетневi здалося, що над ними задзижчали золотi бджоли. Але  не
дивився на лева. Пiшов не  озираючись,  покинув  на  дорозi  лева  й  свою
порожнечу, а велика кострубата тiнь його пiдстрибом бiгла й бiгла, наче не
могла його наздогнати.
   Рипнули дверi  в  канцелярi?,  i  пан  сотник  упiзнав,  що  то  писар.
Кресануло кресало, пан писар закурював свою череп'яну люлечку. Хвиля  диму
попливла над головою в  пана  сотника,  i  вiн,  не  любивши  того  зiлля,
скривився. Вони почали щоденну свою розмову, лiниво перекидуючись  словами
й вiтаючись на  уклони  перехожих.  Було  тихо  й  затишно,  десь  кликала
господиня курей, десь туркотiла горлиця, вистукував  об  дерево  дятел,  i
вони дуже швидко згодилися  пiти  посидiти  в  шинку.  Зiйшли  з  ганку  й
подибали через майдан -  попереду  сотник,  а  за  ним,  наче  здоровенний
лантушисько, писар. Люди чемно кланялися, i вони  поважно  вiдповiдали,  а
коли зайшли до шинку, так само поважно привiтали мир, що там засiдав.
   - Менi не йде з голови  той  кметь,  -  сказав  пан  сотник,  i  писар,
наливаючи свою маленьку чарочку, гмикнув.
   - Дався вiн вам, - байдуже промимрив вiн. - Залиште його в споко?!..
   - Його милiсть пан гетьман, - фальцетом вигукнув пан сотник, -  прислав
мене не для того, щоб я дозволяв непотребства, якi чиняться у вашому кра?!
Пан гетьман  давно  невдоволений  орiльськими  сотнями,  i  я  в  себе  не
терпiтиму непотребства!
   Писар подивився на сотника крiзь важкi мiшки, в яких ховалися його очi,
i не вiдповiв. Пана сотника це, однак, розсердило. Бо вiн уже мав  вiдразу
й до писаря. "Треба вигнати його к бiсовiй матерi!" - подумав роздратовано
i смикнув такий ковтень пива, що аж закашлявся.
   - Чи бува? той чоловiк у церквi? - спитав украдливо. - Чи ходить колись
у пiдводи, чи несе козачу службу, коли вiн козак? А коли вiн, пане писарю,
не козак, то кому несе пiдданство?
   - Е-е, ви знову сво??, - буркнув пан писар. - Чи не бачите, що  вiн  не
при розумi?
   - Не бачу! - прошепотiв сотник зловiсно. - Бо я побував у його господi.
Хай то й не личило при мо?му урядi, але мене прислав його ясновельможнiсть
наводити тут лад. Чи бував пан писар у його господi?
   Писар, здавалося, зацiкавився. Його очi спалахнули,  i  вiн  присунувся
ближче до сотника.
   - Та в нього начебто нiхто не бував, - сказав. - I що ваша милiсть  там
побачив?
   - Лад! - коротко вiдказав сотник. - У дурника  не  буде  так  вимито  й
прибрано. В дурника не буде так упорядковано реманент, ваша милосте!
   - Ха-ха-ха! - зареготав пан писар, i його черево заходило, аж захитався
стiл. - А може, то його любаска там порядку?, ха-ха!
   - Любаска? - здивувався пан сотник. - У нього хiба може бути любаска?
   - Атож! - смiявся пан писар. - У  сусiдньому  селi.  I  нема  тут  чого
дивуватися, ваша милосте!
   Сотник уже не хотiв розмовляти. Вiн пив пиво, а  в  його  головi  знову
заро?лося й  замигтiло.  Думка  за  думкою,  одна  проганяла  iншу,  друга
находила натомiсть, ще iнша змiщала ту; пан сотник вiдчував  озлiсть,  яка
давно не  знаходила  виходу.  "Суд,  -  подумав  вiн.  -  Застати  його  й
обвинуватити в перелюбствi".
   Але чи ма? та любаска чоловiка?
   - Дiвка, - позiхнув пан писар, наливаючи собi другу маленьку чарочку. -
Тут ви, пане сотнику, не вгризете нiчого!
   - А я й не гризу! - обурено визвiрився пан сотник. - Я питаю вас, i  ви
повиннi з шанобою менi вiдповiдати.
   - Я й вiдповiдаю, - байдуже сказав пан писар i перехилив чарочку...
   Цей кметь, крутилося в головi пана сотника, й справдi наче заховавсь  у
шкалупину. Але його треба звiдти вибити. Конче треба, бо пана сотника  вже
смокче черв'ячок. Шкода, що справа вiри не в  його  владi.  Адже  пiп  тут
також добра псявiра. З ним у пана сотника не повелося вiдразу.
   - I невже вiн не п'? горiлки? - знову спитав з надi?ю в голосi  сотник.
- То нечувана рiч, щоб хтось не пив горiлки!
   - А не п'?, - байдуже вiдказав пан писар. - Хiба що вгостили б ви, ваша
милосте...
   То був глум, але сотник не завважив. Його раптом просвiтлило. Це ще  не
була до решти зрозумiла думка, власне, й рiшення  ще  не  було,  але  пана
сотника просвiтлило. Вiдчував усi?ю душею - у  тих  писаревих  словах  був
глибший змiст. Але не поспiшав, хотiв  обдумати  це  ретельнiше.  Щоб  усi
ниточки пов'язалися  i  не  було  нiде  прорви.  Поки  що  можна  спокiйно
посмакувати пиво, а там видно буде.
   I вiн перестав розпитувати писаря, начебто довiдався про  все.  Ковтнув
пива й потримав його в ротi. Перекотив мiж зубами  й  задоволене  ковтнув.
Пиво й справдi було добре, а вже цього досить, щоб усмак ним насолодитися.

   Iван повертався од Мотрi заспоко?ний. Дiвчина зустрiла його, як  завше,
i вiн вiдчув той ?? непорiвнянний запах, що так вабив його. Бо коло  нього
був добрий кiнь, який корився його волi, було й сонце, яке  вiдчував,  мов
жiнку, i жiнка, яку вiдчував, як траву.  Зовсiм  забув  про  свою  тугу  й
гiркоту. Забув навiть про лева, з яким так довго водився на дорозi, i  про
заростi полину, що там росли. Iшов, патли розвiювалися за ним, як  кiнська
грива, i вiн радий був з того - вiдчував, наче кiнь iде поруч.
   Сонце стало палке й грiло гарячiше, вiн повертався  додому,  щоб  знову
заходитися бiля роботи. Вже вабила його, i хотiв оддатися ?й, як  умiв,  -
усiм ?ством. Надходили жнива - мав намiр вижати свою нивку за день i  нiч.
Тодi вимолотити  й  возити  дрова  на  зиму.  Потiм  вiн  знайде  вохри  й
причепурить хату, а тодi роздобуде зiлля, щоб у хатi добре пахло i щоб  не
дорiкав йому домовик. Бо той не любив, коли в  хатi  був  нелад,  запускав
йому в душу пазурi - мусив тужити.
   Вiн iшов та йшов все швидше i швидше, а коли дiстався туди, де  боровся
з левом, зупинився. Лев лежав на дорозi, розкинувши  жовтогаряче  тiло,  i
вiд його шкури струмувало свiтло. Iван  зачудувався  й  пiдiйшов  до  лева
зовсiм близько. З левово? голови вилiтали бджоли, а  коли  Iван  нагнувся,
запахло йому медом. Бджоли задзвенiли над ним,  i  вiн  вийняв  з  левово?
голови пахучий стiльник, ?в мед, i йому ставало зовсiм солодко. Мед пахнув
усiма тими травами, що росли навдокiл, вiдчувалось у  ньому  й  сонце,  що
росло в небi. Дзвенiли бджоли й не займали його, а вiн ?в та ?в  запахущий
мед, чудний i солодкий сiк землi - йому радiсно калатало  серце.  Узяв  ще
один стiльник i знову  вiдчув  траву  й  сонце.  А  коли  пiшов,  на  душi
з'явилися ясна погожiсть, умиротворення й  рiвновага.  I  вiн  вiдчув  усю
красу свiту.
   Степ навколо зарiс чебрецем,  який  лив  чудодiйнi  запахи,  сонце  теж
заслалося чебрецем, а на небi  не  було  нi  хмаринки.  Вiдчув  широкий  i
неозорий свiт i яскравий день, що лився  в  нього,  йому  добре  дихалося,
широка й привiльна дорога стелилася перед ним; чисто бринiли бджоли - вони
вже знову почали носити мед  до  левово?  голови.  А  навколо  все  дихало
розкiшним споко?м, теплом та роздоллям. Йому стало легко. Жив цi?ю  хвилею
i був добрий, мов дитина. Руки йому вже свербiли до роботи,  i  вiн  думав
про не?, як про чудотворення.
   Але бiля обiйстя вiн побачив  сотника.  Той  стояв,  заклавши  руки  за
спину, й постукував по землi носком чобота. Подивився на нього,  i  хмарка
заслала душу - дивився  на  велетня  тхiр.  Але  надто  погожий  був  Iван
сьогоднi, тож став i  чекав,  що  повiсть  йому  цей  непроханець.  Сотник
люб'язно всмiхнувся i простяг руку. Це було несподiвано для Iвана,  i  вiн
завагався, все ще пильно вдивляючись у це з'?днання - людини i тхора.
   - Ну то що? - спитав лагiдно сотник. - Здоров був!
   Iван був надто спокiйний сьогоднi, щоб не зважити на цю усмiшку  й  цей
привiтний голос. Тому простяг руку, i сотник раптом вiдчув, що його долоня
ось-ось розчавиться. Але стримався i так само спокiйно й лагiдно промовив:
   - То, може, запросиш у господу?

   Iвановi знову найшла на душу хмарка, i вiн подивився на  пришельця  вже
не так прихильно.
   - Чого пановi треба? - розтис вiн вуста, але сотник усмiхався до  нього
так само доброзичливо й лагiдно.
   - Прийшов до тебе на розмову, - сказав вiн. - Бо я новий сотник в Орiлi
й хотiв би перекинутися з тобою словом...
   Iван мовчав, тiльки пiдозрiло блимнув. Такого йому ще не траплялося. Не
звик, щоб до нього говорили так  люб'язно  i  так  люб'язно  закликали  на
розмову. Але сьогоднi, певне, такий уже день, i вiн ледь-ледь  усмiхнувся,
розсуваючи великi вуста.
   - Кажiть, що ма?те, тут, - буркнув вiн.
   - Е-е, то не годиться! - швидко й лагiдно  затараторив  сотник.  -  Так
гостей не приймають! Гостей треба гостити, на те вони й гостi. Але коли не
хочеш, хе-хе, твоя справа! Я прийшов до вас  сотником  i  хочу  тримати  з
усiма добрий лад. Коли не хочеш, хе-хе, запросити мене, то  запрошую  тебе
я. Пiдемо у шинок, хе-хе, посидимо, побалака?мо,  перехилимо  чарку-другу,
як ведеться в добрих людей...
   Подивився  на  Iвана  очiкувально,  а  той  знову  побачив  тхора.  Але
згадалася його дорога сюди й мед, який дав йому стiльки солодко? радостi!

   Iшли дорогою, i на них звiдусiль ззиралися, бо видовище й справдi  було
кумедне: попереду ступав дрiбненький сотник, а позаду, мов прив'язаний  на
мотуз, повiльний i добродушний Iван. I вiд того, що йшов вiн так незвично,
волосся його не розвiювалося, i вiн не був такий  нездоланно-неприступний.
Просто йшов здоровенний  дядько  й  дурнувато  всмiхався.  I  люди  зовсiм
чудувалися, а дехто пристав до того ходу.
   Iван тiльки роззирався: всi всмiхалися начебто доброзичливо,  всi  були
начебто добрi, хоч хто зна, чи всмiхаються вони, чи кплять? Йому  проколов
душу холодок, i звична настороженiсть запалала у поглядi,  але  мед,  який
з'?в сьогоднi, жив у ньому й досi, i вiн покiрно,  як  вiл,  плентався  за
сотником. Людей це зацiкавлювало, то й у шинок ?х набилося, що й яблуку не
впасти.
   Сотник уже порядкував. Повиштовхував зайвих, погукав шинкарку -  молода
i в'юнка, вона нагадала Йвановi Мотрю. Вiд того вiн подобрiшав ще  бiльше,
а коли сотник сунув  йому  в  руку  величезного  келиха,  знову  дурнувато
всмiхнувся.
   - Пий! - закричав сотник з радiсним упо?нням.
   - Пий! - закричали вiд столiв люди, ?м стало так само радiсно - тут уже
вгадувався бешкет.
   Iван подивився на келих, йому вдарив у нiс  солодкий  дух  меду,  знову
згадався лев, жовтий  i  осяйний,  i  бджолиний  дзвiн,  i  голосний  спiв
жайворонкiв. Вiн подумав, що боротьба з левом так  i  скiнчилася:  взяв  з
його голови мед. А може, прийде вiн туди ще раз i ще раз вийде той лев?
   Од того розправилися Iвановi плечi, вiн став дужий i молодий, аж усi  в
шинку на хвилю примовкли  й  насторожилися.  Сотник  пiдхопився  з  мiсця,
скочив до Iвана й стукнув келихом:
   - Пий!
   Всi заворушилися, загомонiли, почали цокатися й пити; Iван  слухав  той
веселий гам з покiрною добротою, а тодi обережно пiднiс до  губ  келиха  й
уперше в життi ковтнув гарячого  вогнистого  струменя.  Йому  здалося,  що
поруч спалахнуло вогнище, бо головi й тiлу стало тепло й гарно.  Подивився
навколо, й товариство гукнуло: "Згода!" Вiн  сам  ревнув  оте  "Згода!"  й
побачив, що в його руцi знову повний келих.  Випив  уже  не  роздумуючи  й
уздрiв зеленi змiйки, що поповзли  до  нього  з  усiх  куткiв.  Потiм  вiн
зрозумiв, що то не змiйки, а  повзе  до  нього  трава  й  зiлля.  I  почав
угадувати, яка це трава й зiлля.
   На нього повзли хмiль i березки, пiшов, випнувши груди, звiробiй, а  за
ним, як нiч, - глуха кропива. Там далi витиналися оман i стародуб, ще далi
притулилося вонюче зiллячко, i вiн  позирнув  на  нього  з  пiдозрою.  Але
заусмiхалися калачики, захитали голiвками ромашки; вiн уже хотiв встати  й
пiти, коли помiтив буркун i вдихнув  його  солодощi.  Тодi  в  руцi  знову
опинився налитий келих, хтось зареготав, хтось  закричав,  а  вiн  узяв  i
випив. До нього посунули якiсь обличчя,  дивнi  й  незнайомi,  бо  корчили
гримаси, тицяли роздутими, як  колоди,  пальцями,  плювались  i  роздимали
нiздрi. Але йому пахло м'ятою, i вiн вибачив  цi  крики  й  плювання  -  в
головi повiльно  почали  крутитися  обручi.  Один,  другий,  третiй,  вони
сплiталися помiж себе й крутилися, наче кола, яким нiколи не розiмкнутися.
   Вiн подумав: "Треба йти додому!" Але  йому  здалося,  що  чу?  сотникiв
регiт, крiм того, його стусонули; навколо дивнi звiрi, дуже багато звiрiв:
людськi тiла i звiрячi голови. Всi вони нявчали, кричали й  галакали,  всi
вони немов показилися - Iвана вже добряче стусонули пiд  ребра.  Впало  ще
кiлька ударiв, i вiн раптом розлютився. Скочив на рiвнi  й  урiзав  комусь
так, що перед ним засвiтилося червоне марево.
   - Облиште, - почув вiн владний сотниковий голос. - Хай вип'? ще!
   Йому тицьнули до рук ще кухля - випив його з жадобою. А тодi  на  мозок
поклалося кiлька каменюк, i вiн уже зовсiм перестав розрiзняти, де  вiн  i
що з ним ко?ться.

   Сотник вiдчував пiднесення. Довго жив передчуттям цi?? хвилини,  i  ось
вона прийшла. Малий хробачок уже не давав спокою, аж доки не спала йому до
голови оця думка. I вiн привiв цього кметя сюди,  викликавши  тим  немалий
iнтерес. Але хай усе зроблять вони, думав вiн, головне напо?ти й натро?ти.
Пан сотник навiть вирiшив труснути калиткою - людям це  подоба?ться,  кому
не хочеться випити дармового? Вiн пив i сам, а тодi  почав  горлати  якiсь
дурницi,  що  мали  б  розпалити  гультя?в.  I  гультя?  пiддавалися  його
покликам, ставали веселi й розгнузданi. Iван  пив  покiрно  й  охоче,  пан
сотник  задоволене  стежив,  як  соловiють  його   очi,   як   сивiють   i
несамовитiють. Вiн пiдливав ще i ще, шинкарка моталася, немов  учадiла,  а
люди вже червонiли на виду, вже починалися п'янi розмови, сварки й  крики.
Цього моменту не можна було пропустити, i вiн з кухликом  у  руцi  обходив
усiх. Моргав, шепотiв, кивав на Iвана, пiджукував.  Всi  вже  дивилися  на
велетня налитими кров'ю очима; хай iще  не  час,  але  вони  вже  починали
звiрiти. Вже пiдлазили до нього i навiть стусали,  але  так,  щоб  той  не
помiтив. Це викликало хвилю добрячого реготу.
   Сотник знову всунув Iвановi келиха, а коли той випив,  всi  затюкали  й
зареготали. Пiдходили до нього, кривилися й плювали. Смикали за  одежу,  а
один вiдчайдух налив йому за комiр пива. Повiтря схитнулося од  реготу,  а
сотник, ставши в кутку, задоволене похихикував.
   Iван сидiв за столом i немов не бачив того всього. Його  очi  посивiли,
волосся спадало на плечi брудним вiялом, - дурнувато всмiхався.
   I сотниковi ще  бiльше  сколошматилось  у  грудях,  особливо  через  те
волосся.
   - Гей, ти! - гукнув вiн якомусь парубчаковi. - Ану-но бацни його!
   Парубчак пiдiйшов до Iвана i вдарив. На те велетень звiвся i став такий
страшний, що на мить у шинку стих галас. Його обличчя запалало, i парубчак
полетiв сторчака. В нього зацебенiла з носа кров, обiллявши рот i сорочку.
   - Ага, ти так! - загорлали звiдусiль. - Бийте його!
   - Облиште! - закричав сотник. - Облиште його! Хай вип'? ще!
   Скочив до Iвана i тицьнув йому до рук келиха. Той одразу ж  заспоко?вся
i одним ковтком випив трунок до дна. А тодi сiв i замотав головою.
   Потiм звiвся й захитався. Хотiв iти, але його похилило до стiни.
   - Га-га-га! - зареготали зусiбiч. - Бийте його!
   - Хай вийде надвiр! - закричав сотник. - Надворi способнiше!
   Iван i справдi прямкував надвiр.  Всi  з'юрмилися  за  його  спиною,  i
сотник побачив, як яро поблискують у всiх очi. Парубчак  обтер  уже  кров,
кинувся вперед i, коли Iван став на ганку, вдарив його ногою.
   Велетень захитався i гримнув з ганку. На нього кинулися, як на звiра, й
затусали руками й ногами. Кiлька чоловiк  тягло  палицi  й  ломаки,  i  на
розпластане тiло посипалася хмара ударiв.
   Тодi сотник сказився. Вiн закричав, аж звiвся навшпиньки:
   - Патли! Рiжте йому патли!
   Його пiдмивала ярiсть, весь вiн був  немов  згусток  виплеснуто?  лютi,
метушився, кричав, але сам не бив.
   Люди вже озвiрiли й без того. Рiзали ножами патли й виривали iз  голови
разом зi шкiрою.
   Iван важко  застогнав  i  заворушився.  Люди  посипалися  з  нього,  як
мурашва, а вiн iз закривавленим побитим лицем лише поводив страшно  очима.
Тодi вдарено його ззаду ломакою, i вiн знову звалився долi.
   - Очi! - закричав сотник. - Виколiть йому очi!
   Чоловiк з ножем метнувся до Iвана, i над мiстечком пронiсся  рев.  Iван
знову звiвся, хоч поприлипали до нього, як гончаки до ведмедя, гультiпаки,
i став на повен зрiст. По обличчю вiд очей юшила йому кров, i  вiн  ревiв.
Ревiв, мов зранений звiр, i безсило махав руками.
   Люди вже почали розтiкатися по  майдану.  Тiкали,  хто  куди,  тiкав  i
сотник, аж доки на майданi не залишилося нi  душi,  хiба  що  писар,  який
сидiв  на  ганку  канцелярi?  i  спокiйнiсiнько  кушпелив  свою  череп'яну
люлечку.
   Спершу велетень бiг. Хмiль наче спав з  його  тiла,  вiн  натикався  на
паркани, бився об дерева, але  бiг.  Над  ним  погасло  сонце,  чорна  нiч
окутала зусiбiч, чорнi хмари спускалися на землю, чорний  бiль  пронизував
йому голову, виростали чорнi квiти й пахли кров'ю. Вiн бiг, хоч  насправдi
ледве переступав ногами, а коли впав  у  порох,  здавалося,  нiби  все  ще
бiжить. Над ним розверзалися неозорими  чорними  кугавами  небеса,  а  вiн
уповзав у якесь  безконечне  i  безнадiйне  провалля,  де  холодно  дихало
камiння, де гинуло все живе, яскраве й чисте. Плавав у величезнiй  калюжi,
в якiй теж не було нi барв, нi свiтла, - обличчя йому засипало попелом,  а
вiн у тому попелi чув iржавий бiль, що ?в обличчя. Все тiло дерев'янiло, а
вiн бiг, бо вже не мав сили спинитися. Не було вже  й  тепла,  треба  було
бiгти - ?дине, що знав i розумiв. Насправдi  ж  повз,  наче  внурювався  в
неозначену порожнечу, в незвiданий бiль,  котрому  нема?  нi  початку,  нi
кiнця. Гостро натикався на  будячиння,  колючки  й  лопухи,  гостро  пахла
курява дороги, а вiн повз чи бiг, лiз чи мчав, iшов чи  купавсь  у  сiрому
попелi. В калюжi без дна, початку й кра?в, бо  йому  знову  болiло,  знову
скiмлило й. нило; душа його теж була немов калюжа,  наче  в  нiй  не  жило
бiльше  нiчого,  крiм  цього  болю.  Тiло  його  гойдалося,  його  вiшано,
прив'язувано до хмари, а хмара та зовсiм лягла на дорогу й на мозок. Бо  й
мозок ставав хмарою,  весь  спопелiлий  i  перетрухлий;  з  нутра  рвалася
нудота, i вiн, закручений зовсiм, поламавши всi припони,  якi  ще  тримали
його бiля землi, покотився, нiби чорне перекотиполе, б'ючись об  грудки  й
доганяючи себе самого. Потiм його знудило, вiн  виблював  прямо  на  чорну
землю, по якiй котився перекотиполем, прямо в калюжу, яко? так i  не  змiг
подолати;  все  спалахнуло  так  яскраво,  що  вiн  зупинився.  Зупинився,
вдивився в те палахкотiння,  а  тодi  зваливсь  у  траву,  гублячи  рештки
свiдомостi й останнi iскри сьогоднiшнього дня.

   Отямився вiд холоду. Йому здалося, що хтось змочу? йому голову. Це було
при?мно й непри?мно  водночас,  i  вiн,  зворухнувшись,  застогнав.  Потiм
захотiв розплющитись, але глухий бiль нагадав йому все,  i  вiн  уперше  в
життi пiзнав вiдчай. Не знав, куди втрапив, не вiдав,  що  чинити  й  куди
йти. Голова покрилася глухою темрявою - вiдчув  це  по-справжньому  тiльки
зараз; хотiв пiднести руку до очей, коли ж зустрiвся з  чи?юсь  рукою.  Аж
здригнувся й глухо запитав, хто  то.  Йому  вiдповiв  дитячий  голос,  вiн
навiть подумав, що десь чув той голос i що вiн дуже приязно звучить.
   - Це ти, Мотре? - запитав вiн.
   Але це був якийсь сирота, котрий утiк  зi  школи.  Вiн  бачив  усе,  що
сталося, i хоче йому  допомогти.  Хлопченя,  певне,  плакало,  бо  шмигало
носом.
   - Чого ти плачеш, малий? - наскiлькимога лагiднiше запитав вiн.
   - На вас  страшно  дивитися,  дядьку,  -  вже  по-справжньому  заплакав
хлопчик. - Коли була нiч, то ще нiчого, а зараз, а зараз...
   - То зараз не нiч? - запитав вiн iз нутровою тривогою в голосi.
   - Уже ранок, - сказало хлопченя. - А я сиджу тут, бiля вас,  цiлу  нiч.
Ви все порива?теся до очей...
   Вiн запитав, що з його очима. Врештi, про це й питати  було  годi,  але
вiн спитав i напружився, щоб вислухати правду. Але хлопченя мовчало.
   - Ну, чого ти мовчиш? - з мукою спитав вiн, i хлопченя заплакало ридма.
   - Гаразд, - пробурмотiв вiн. - Зна?ш, де моя домiвка? Хлопченя знало, i
вiн спробував сiсти. Тiло йому ломило, було важко й пальцем  кивнути,  але
вiн звiвся й сiв.
   - Ну от, - сказав, -  а  тепер  добиратимемося  додому.  Його  знудило,
вiдчув, як усерединi все палиться, i знову ледве не виблював. Лоб у  нього
був мокрий, певне, хлопченя мочило водою. Лапнув за волосся й натрапив  на
щось чудне. Волосся в нього майже не було, хiба кущаки, об якi вiн аж руку
поколов.
   - Не чiпайте, дядьку, - сказало хлопченя. - Там у вас також рани.
   Вiн сидiв, важкий i безсилий, кривавi  бiльма  його  свiтили  назустрiч
ранковi, а побите обличчя було аж сизе.
   - Ну не плач, - сказав вiн лагiдно. - Чи далеко ми вiд мо?? домiвки?
   - Полем навпрошки, - вiдповiло, плачучи, хлопченя.
   - Я не знайду, - хрипко пробурмотiв вiн, -  а  коли  ти  не  перестанеш
плакати, то не зможеш мене провести.
   - Менi страшно, - сказало хлопченя.
   Вiн знову вiдчув бiль там, де були колись у нього очi.
   - Зав'яжи менi, - попросив  i  вирвав  шматок  сорочки.  Руки  в  нього
тремтiли, i вiд зусилля, з яким рвав сорочку, на лобi виросився пiт.
   Хлопченя в'язало йому очi, i вiн вiдчував малi й трiпотливi  пальцi  на
потилицi. Об тiм'я йому вдарилося кiлька сльозин i опекло.
   - Тепер треба встати, - сказав вiн. - Чи нема близько палицi?
   - Нема, - вiдповiло хлопченя, - але я можу збiгати. Йому  стало  раптом
страшно, що опиниться тут сам.
   - Не треба, - хрипко сказав. - Допоможеш дiстатися домiвки.
   Захотiв устати, вiдчув, як його вхопили за поперек  малi  рученята,  як
натужно допомагали йому, й глибока сiра печаль  пойняла  його  душу.  Став
навкарачки i спробував вклякнути. Це йому вдалося, i вiн вiдчув на обличчi
тепло. Сонце стояло  якраз  перед  ним  i  лило  на  нього  тепле  ранiшн?
промiння. I вiн завмер, вслухаючись у це тепло.
   Його душа схвилювалася, а печаль уже виростала в бiле кудлате дерево. I
вiн пiзнав нову силу, що з'явилась у глибинi його ?ства, в  глибинi  цього
ранку й сонця.
   Натужно звiвся, а потiм важко дихав, хитаючись на  всi  боки.  Хлопченя
пiдпирало його, i вiн зрозумiв, що це йому допомага?. Що тепер  вiн  зможе
навiть пiти.
   Але навколо стояла глупа тьма, i вiн не знав, куди ступити. Немов висiв
у повiтрi i боявся втратити рiвновагу. Бо коли  втратить  рiвновагу,  може
нiколи не звестися.
   - Ти таки побiжиш за палицею, - сказав вiн. - Бо так я не дiйду.
   Почув, як вiдiрвалось од нього  хлопченя  i  як  швидко  полопотiли  по
дорозi босi ноги.
   - Що це за шлях? - спитав вiн, але згадати не мiг. Та й не  було  сили.
Сидiв i слухав, як дзвонять у вишинi жайворони. Це був  теплий  мелодiйний
дзвiн, так само милий, як ранiшн? сонячне тепло. Вiтерець вiйнув на  нього
й принiс запахiв зела. Навiть розрiзняв, що  як  пахне,  i  це  дало  йому
сяку-таку розраду. Намагався  згадати  вчорашнiй  день  i  те,  що  з  ним
сталося. Але вiд таких думок болiло, i вiн знову слухав жайворонкiв. Сидiв
так довго, зацiпенiв  i  наче  перетворювавсь  у  камiнь.  Важкий,  хворий
камiнь, який живе тiльки цим дзвоном i  ранiшнiм  теплом.  А  ще  запахами
зела.
   - Я вже принiс! - почув вiн над собою голосок. Йому всовувалася в  руки
палиця, i вiн, спираючись на не?, звiвся.
   - То куди ж iти? - несмiливо й наче нiяково спитав.
   - А просто! - хлопченя важко дихало вiд бiгу. Вiн  перекинув  палицю  в
праву руку i ступив перший крок. Його  замло?ло,  i  закрутилася  пiд  ним
земля. Але стиснув губу й пiшов. Сонце грiло  на  них  ззаду  -  йшло  двi
чудернацькi постатi: одна величезна, розкарячена й важка, що  налягала  на
палицю й ледве волочила ноги, а друга мала, що стрибала бiля  велико?,  як
пташеня. Вони похитувалися в теплому жовтому свiтлi, наче гойдав ?х  ранок
i наче пливли вони по зеленому неозорому морю...

   Вiдтодi почали ходити по Орiльщинi новi жебраки.  Мале  метке  хлопченя
водило величезного слiпця з пошрамленим обличчям - вiн був такий  великий,
а хлопченя таке мале, що хто бачив  ?х,  не  мiг  стримати  жалю.  Бо  вiд
здорованя вiяло дивною силою, що примушувало забувати про його калiцтво, а
вiд хлопченяти - самою печаллю. Кволе й тендiтне, мов дiвчинка,  з  худим,
виснаженим личком, воно пiдскакувало до  якогось  двору,  залишивши  свого
велетня на вулицi, й починало виспiвувати, танцювати а чи жалiбно спiвати.
I люди виходили з дому, щоб  послухати  малого  й  подивитися  на  чудного
слiпця, що немiчно стояв  серед  вулицi  й  покiрно  чекав,  доки  зробить
хлопченя сво? дiло. А воно заливалося, i люди, слухаючи  чудовий  голосок,
витирали сльози, що самi напливали на очi.
   - Бiда ж менi на чужинi, - спiвало мале, - не так же тiй  сиротинi,  як
бiднiй головоньцi, що не маю я з ким приязнi, туги розлучити, тiльки  звик
я безпрестанку на чужинi жити. Ходжу, блуджу по юлоньцi, тяженько  зiтхаю,
що на чужинi я, бiдний, родини не маю...
   Вiн спiвав таким високим та ясним голоском, так чисто й гарно свiтилося
його личко, що люди не жалiли милостинi.
   Вони звертали вiд села в поле, а тодi йшли, доки зморювалося  хлопченя.
Тодi Iван брав малого на руки, i вони знову йшли -  малий  пiдказував,  де
баюрина, а де яма, куди повертати i де йти обережно, - в тому ?хньому ходi
було щось таке, що забували про сво? жебрацтво.
   Вибирали затишне мiсце й сiдали розкласти вогонь. ?ли, що бог послав, а
тодi знову йшли. На нiч спинялися на якомусь хуторi чи просто в полi; тодi
Iван розповiдав малому казки, i той, скулившись пiд рукою у свого велетня,
слухав з такою цiкавiстю, що велика, кострубата рука слiпця  клалася  йому
на голову й починала тихенько гладити.
   Так вiн i засинав. Тодi вiдчував Iван, що йому ста? затишно на душi. Бо
решту часу вiн жив самою напругою. Бачив звiрiв, що наступали на  нього  й
хапали розчепiреними лапами, - думав про це так багато, що почав  забувати
справжнi обличчя, якi колись знав, -  ставав  лихий.  Гризла  його  ураза,
спалахував бiль - в такi хвилi розмотував голову  й  обмацував:  заростала
повiльно, але все ж заростала. В Новий Орiль вони вiдтодi не  заходили,  i
вiн намагався не думати про те. Так само, як не думав про свою хату й  про
Мотрю. Хiба iнколи запалювався смуток, приходили до нього  веселi,  залитi
сонцем поля i золотий лев, з яким змагався. Тодi  клалася  йому  на  вуста
усмiшка, обличчя губило замкненiсть, i хлопченя, бачачи це,  радiло.  Воно
спiвало в такi днi веселiших пiсень, веселiше пританцьовувало й  удавалося
до довших вiршiв, якi залюбки слухав й Iван, та й  люди  смiялися,  аж  за
боки бралися. Потiм вони знову йшли, i  знову  брав  Iван  на  руки  свого
проводиря, а той, обхопивши його за шию тоненькою рукою,  мудро  показував
шлях.

   Але прийшла ця осiнь, коли Iван прокинувся одного ранку й довго  слухав
щiмкий бiль, що раптом озвавсь у ньому.
   - Це ж яка пора? - спитав вiн, i хлопченя, яке вилiзло з  копицi  сiна,
де ночували, сказало, що вже ранок.
   - Я не про те, - Iван сiв на сiнi й пошукав обличчям сонця в небi.  Але
сонця не було, i вiн зрозумiв, що ма? пiти дощ. Ще настороженiше витяг  до
неба обличчя:
   - Я питаю, чи вже осiнь, чи ще лiто?
   - Вересень, - сказало хлопченя.
   Тодi вiн зрозумiв, що його тривожило. На нього повiяло  тлiном  леглого
листя, холодним продувом i мертвим духом порожнього поля.
   - Тобi не холодно? - спитав вiн, але хлопченя не вiдповiло йому. - Так,
тобi холодно! - сказав вiн. - Може, повернешся в школу?
   - Не  проганяйте  мене,  -  жалiбно  сказало  хлопченя.  -  Я  не  хочу
повертатись у школу.
   - Та от бачиш! - понуро сказав Iван. - Не можу я бути жебраком.
   - Це я проситиму, - так само жалiбно сказало хлопченя. - Ви  стоятимете
на вулицi, а я проситиму.
   - Чи ? тут близько лiс? - спитав вiн.
   - Близько, - дихнуло на нього хлопченя.
   - Ми пiдемо в лiс.
   Вiн звiвся, струснув одежу, i хлопченя раптом злякалося  його.  Бо  вiд
нього заструмувало такою силою, яко? вiн не знав.
   - Що ви хочете зробити? - спитав вiн, але Iван уже рушив. - Ви не  туди
iдете, - крикнуло хлопченя, все ще сидячи на сiнi, - треба праворуч!
   Вiн повернув праворуч, а хлопченя побiгло слiдом.  Взялося  за  шворку,
прив'язану до Iванового очкура, й повело його.
   На них  дихнув  сумний  лiс,  легле  листя,  холодок  осiннього  ранку,
прив'яле де-не-де зiлля. Зашумiв вiтер, i хлопченя  почало  стрибати,  щоб
зiгрiтися.
   Iван iшов швидко й упевнено. Його тягло до себе накописько  дерев,  лiс
кликав його дивним голосом, i вiн зрозумiв, що то знову виходить на дорогу
лев. Вже мiг його побачити, почув його дихання й  тепло  його  шкiри.  Лев
iшов разом iз ним, вони мали увiйти мiж жовтi сосновi стовбури, i велетень
почав пригадувати, який то жовтий колiр. "Колiр тепла", - подумалося йому,
i вiн усмiхнувся сво?му левовi.
   Лев був смутний. Добре бачив, що той був смутний i невеселий,  що  йому
гiрко так само, що гiрко на душi й хлопченятi, бо тягло  за  шворку,  наче
вола. Але вiн знав, що не може зупинити цього ходу i  не  зможе  позбавити
хлопченя його гiркоти. Там, де почнуться дерева, вiн  знову  вiзьметься  з
левом уручки.
   - Бачиш того лева? - спитав вiн, i хлопченя заплакало.
   - Я не бачу нiякого лева, - сказало воно.
   - Лiс далеко? - запитав вiн.
   - Вже поруч.
   Врештi, знав це й сам, бо полем уже не пахло. Тiльки жовтими стовбурами
й жовтою шкiрою лева. Вiн згадав раптом про мед, що його  ?в  iз  лев'ячо?
голови, й подумав, що йому вже не ?сти такого  меду  -  восени  може  бути
тiльки гiркий мед. Гiркий запах, гiркi стовбури i гiркий лев.
   Той iшов попереду, вихляв тiлом i начебто тiкав. Iван пришвидшив ходу -
не хотiв, щоб той утiк.
   Над ним уже зашумiли дерева. Тодi вiн зупинився.
   - Листя вже впало? - запитав, i хлопченя вже зовсiм розревiлося.
   - Тут нема? листя, - сказало воно. - Тут сосна.  Але  вiн  не  вiдчував
сосни, а тiльки запах леглого листя. Врештi, вiн згадав той жовтий колiр -
запах листя, цих дерев i лева.
   Лев повернув до нього голову. Його морда була все  ще  сумна.  Сумна  й
добра, бо вiн сам був сумний i добрий. Але не мiг бути  добрий  зараз,  бо
навколо  затанцювали  звiринi  морди.  Всi  вони  занявчали,  загарчали  й
загалакали. Всi вони наче показилися, i вiн вiдчув добрячого стусана.
   - Обережно, - сказало хлопченя. - Тут скрiзь дерева.  Вiн  побачив,  що
навколо нього почина? танцювати зiлля. До нього поповзли хмiль i  березка,
пiшов, вигнувши груди, звiробiй, а за ним стiною стала глуха кропива. Там,
за нею, - оман i стародуб, а ще  далi  притулилося  вонюче  зiллячко.  Вiн
упiзнав вiдразу те вонюче зiллячко - повiяло на нього трутизною й  цвiллю.
Кисло запахла шандра, i вiн здригнувся - зiлля почало заплiтати йому ноги.
   На облитiй сонцем галявинi все ще стояв лев, бiля нього лежала левиця й
гралося кiлька левенят. I вiн зрозумiв, що йому вже не добратися  до  тi??
галявини, адже тут стiльки цього зiлля й так пахне трутизною!
   Тодi вiн розмотав свою голову, й волосся сипнуло йому на плечi  -  воно
виросло! Вже зовсiм виросло, хоч недавно були ще самi кущаки.
   - Дивись, - сказав вiн, - волосся мо? вже виросло. Хлопченя плакало.
   - Ну, чого ти плачеш, дурне?
   - Я не хочу цього, я хочу ходити з вами  по  дорогах  i  так  здобувати
хлiб.
   Вiн подивився на лева там, на галявинi, й сумно всмiхнувся.
   - Тобi доведеться повернутися до школи, - сказав вiн. - Ти дуже  славне
хлопченя, але я не можу жебракувати. Хлопченя плакало, а вiн почав  мацати
довкола себе.
   - Де тут дерево? - спитав вiн. Хлопченя взяло його за руку й пiдвело до
молодо? сосни. Вiн обмацав руками сосну й вiдштовхнувся.
   - А бiльше дерево тут ?? - спитав вiн, а коли хлопченя пiдвело його  до
бiльшого, сторожко обмацав його долонями.
   - Стань за мною! - наказав вiн i раптом  уперся  об  дерево.  Над  ними
захиталася корона,  i  велетень  упiзнав  це  почуття:  шелестить  корона,
врештi, вiн сам - дерево; зирнув на галявину, де все ще стояв лев.
   Лев дивився на нього незмигно й  сумно,  а  Йван  повернувся  до  нього
спиною.
   - Тепер ми пiдемо туди, - сказав вiн. - Чи ? зараз якiсь свята?
   - Здвиження, - пошепки сказало хлопченя.
   - От i добре, - мовив Iван. - Я вже давно чекаю цього здвиження.

   Iшли довго, хлопченя притомилося, i вiн узяв його на руки.  Мале  кволе
тiло тулилося до нього, i вiн хвилювався, чуючи  це  тепло.  Але  над  ним
шумiли корони дерев, хай давно вони вийшли з лiсу, i йшов за ними той-таки
лев. Пiзнавав його сторожку ходу, але не обертався. Кликала його дорога, i
вiн поспiшав. Кликав незнайомий голос, i вiй пiддався  йому  безоглядно  -
йшов усе швидше й швидше. Хлопченя втомилося плакати, вказувало  втомленим
голосом дорогу, i вiн м'яко пригортав його до себе.
   - Там мене знову битимуть, - несподiвано сказало  хлопченя,  i  вiн  ще
нiжнiше пригорнув його до себе.
   Навколо пахло травами й зiллям;  коли  вони  переходили  порожнi  поля,
пахтiло стернею й волошками. Вiн вiдчував: стерня -  темна,  а  волошки  -
блiдо-синi. Над ними таке ж небо: хмари, мов стерня, а небо волошкове. Вiн
подумав, що блiдо-син? - це вiдчуття цi?? осенi, ?? вогкий  та  привiльний
дух. ?? тепло й павутиння, яке летить i  летить.  I  обвива?  волосся,  як
дороге прядиво. Волосся знову вi?ться за  ним,  як  хоругва,  бо  йде  вiн
швидко. I сила в нього знову така, як колись.
   - Глянь-но, - сказав вiн. - За нами нiхто не йде?
   За ними нiхто не йшов, але вiн  вибачив  хлопченятi  його  слiпоту.  Бо
виразно чув сквапнi кроки, чув солодко-гiркий смак та запах: в  душу  йому
все бiльше наливалося суму й нудьги.  Був  то  майже  той-таки  сум,  який
вiдчував, коли ходив до Мотрi. I вiн уперше  за  довгий  час  подумав  про
Мотрю. Запахло йому конем-дiвчиною, запахло теплим молоком, явилася боязка
всмiшка.
   Але це був тiльки спалах, зовсiм кволий серед цi??  гiркоти  й  смутку.
Вiн повернув голову, хоч хлопченя обхопило йоголiию  руками,  i  спробував
зирнути назад.  Позаду  була  чорна  пустеля,  по  якiй  украдливо  ступав
золоторунний  лев.  Лев  дивився  на  нього  так  само  незмигно,  i  його
добродушна морда ще бiльше нагадала йому про сонячну дорогу до Мотрi.
   Йому раптом захотiлося прогнати лева, хай би йшов  до  сво??  левицi  й
левенят, але не мав сили, бо хлопченя обвило його руками й засинало.  Воно
щось бурмотiло, i вiн прислухався.
   - Мене там битимуть, - сказало воно.
   - Ма?ш потерпiти! - прошепотiв вiн, намагаючись не збудити хлопченяти.
   Але коли воно зовсiм заснуло, вiн зупинився. Бо раптово зрозумiв, що не
зна?, куди йти. Кiлька разiв спiткнувся й ледве не впав. Тодi  вiн  поклав
долоню на обличчя хлопченятi. Воно прокинулось i засмiялося.
   - Ми звернули з дороги, - сказало воно, - й iдемо полем.
   Вiн i справдi вiдчув стерню, що колола ноги. За ними спинився лев,  лiг
на стерню i спочивав.
   - Чи далеко ще до Нового Орiля?  -  спитав  вiн,  сторожко  виставляючи
обличчя.
   До нього приплив дух житла. Запах диму й горiлих бур'янiв.
   - А ми вже майже прийшли, - сказало хлопченя. - Ось мiськi паркани.
   Iван почув, як ударив церковний дзвiн. Круглий, соковитий  звук  повис,
наче куля, мiж небом та землею i довго не хотiв розпадатися. Але  розпався
на безлiч вiдголоскiв i вмер. Тодi з'явився другий звук.
   - Ти проведеш мене до церкви, - сказав Iван. - До то?, найбiльшо?!
   Хлопченя подивилося на нього, обличчя Йванове було залите смутком.
   - А що моя хата, - запитав вiн, - видно ???
   - Видно, - пошепки вiдказало хлопченя.  -  Але  звiдти  виходять  якiсь
люди.
   - Якi в них обличчя? - схвильовано спитав Iван. - Подивився, якi в  них
обличчя?
   - Менi не видно ?хнiх облич, - сказало хлопченя. - Це далеко.
   - Гаразд, - видихнув вiн i прислухався, чи йде за ним  лев.  Лев  iшов.
Iван знову дихнув запаху людських осель i диму вiд горiлих бур'янiв.
   - Веди мене до тi?? церкви! - наказав вiн. Вони пiдiйшли до паркану,  i
велетень вiдчув, що дорожнiй порох холодний.
   - Люди вже йдуть до церкви? - спитав вiн.
   - Iдуть!
   - Давай спочинемо.
   Вони сiли на узбiччя, i вiн вловив запах деревiю.  Сидiли  бiля  дороги
покiрнi й похнюпленi, i повз них проходили  люди.  Виразно  вiдчував  ?хню
ходу, дехто спинявся й кидав ?м дрiбний грiш. Хлопченя брало грошi, а Йван
вдихав у себе знайомий запах деревiю. Був солодкий i рiдний - все тут жило
й дихало, мов удома, все нiби сонцем налилося. I вiн  зрозумiв,  що  сонце
таки грi?. Ненадiйним гiрким теплом.
   Стало тихо. Зовсiм  тихо.  Хiба  десь  сокотав  пiвень  чи  погавкували
собаки.
   - Люди вже пiшли? - спитав, мов пробудився, Iван.
   - Пiшли, - вiдповiло хлопченя.
   - Заведеш мене до тi?? церкви, - сказав Iван.
   Вони встали  й  повiльно,  зморено  пiшли.  Лев  теж  пiдвiвся  й  тихо
поволiкся слiдом.

   Зайшли до церкви. Вiдразу вiдчув  це:  запах  горiлих  свiчок,  дихання
людей, бурмотiння попа i спiв, що раптово злинув згори й покрив усе м'якою
печаллю. Iван немовби пив той спiв, глибокий i спокiйний, сумний i чистий.
Запахло димком од ладану, пахло навiть малювання зi стiн - церкву,  певне,
недавно обновляли.
   Вiн стояв позаду людей, але його помiтили. Немов пройшовся  вiтер,  нi,
то шумiли корони дерев. Дерев, що здiймаються вгору й губляться десь  там,
у небi. Можливо, було там i листя.
   Вiн схилився до хлопчати:
   - Пiдведи мене до стовпа!
   Хлопченя взяло його за руку, i вiн обмацав долонями шкарубкий  стовбур.
Тiльки зараз упiзнав, що це й справдi була сосна. Ззаду  стояв  лев,  звiв
голову i сторожко прислухався. I вiн зрозумiв, що гiркота  зовсiм  пойняла
йому душу. Спiв i голоси людей, шепiт i шелест, дихання й запах  ладану  -
все нiби знялося вгору й розтало там, бiля бань. Бiля хмар, як  стерня,  i
волошкового неба. На нього  дихала  осiнь  i  дивився  лев.  I  вiн  знову
здригнувся, його струснула раптом хвиля реготу. До нього  поповз  хмiль  i
березка. Пiшов, випнувши груди, деревiй i темно  зашумiла  глуха  кропива.
Там далi витинався оман i стародуб, а за ними притулилося вонюче зiллячко.
Зiллячко розлило свою трутизну  i  цвiль.  Кисло  запахла  шандра,  i  вiн
вiдчув, як зiлля заплiта? йому ноги. Тодi  пригладив  волосся,  що  буйною
гривою спадало на  плечi.  I  пригадав  смак  меду,  якого  довелося  йому
покуштувати ще там, на дорозi. Той смак був  далекий,  як  запах  тлiнного
листу, - з'явилося тепле видиво дiвчини-коня i ?? солодкий дух. Але  знову
плюснуло хвилею реготу. До нього наближалися якiсь обличчя. Були дивнi, бо
корчили гримаси, показували роздутими, як колоди,  пальцями,  плювалися  й
вискотiли. В головi в нього закрутилися обручi.  Один,  другий,  третiй  -
посплiталися мiж собою й крутилися, наче  спiралi.  Дивнi  звiрi  обходили
його звiдусiль. У них  були  людськi  тiла  i  звiрячi  голови.  Всi  вони
нявчали, кричали й галакали, неначе показалися, i вiн вiдчув,  що  ось-ось
почнеться розправа. Схилився до хлопченяти й поцiлував його.
   - Тепер бiжи! - прошепотiв вiн.

   Хлопченя плакало, але вiн став раптом такий лютий, що закричав щосили:
   - Бiжи, я тобi сказав!
   Хлопченя й справдi перелякалося, дивилося на нього повними жаху очима й
поволi задкувало.
   Люди обернулися до них, пройшов шепiт, корони  дерев  там,  бiля  неба,
захиталися й почали губити листя.  I  велетень  глибоко  вдихнув  повiтря.
Натис  спиною  на  стовбур,  i  все  раптом  закрутилося.  Почувся  трiск,
закричали  люди,  закричали   звiрi,   звiдкiлясь   iз   темряви   виринув
перестрашений  тхiр.  Теж  щось  закричав  -  все   пiшло   колесом,   все
перетворювалось у кисiль, та й крик цей застиг -  церква  захиталася.  Вiн
вiдчув гiркоту, цiлi  хвилi  полинового  духу  ринули  на  нього  згори  й
обкутали його.
   Знову напружився, аж прилила йому до  обличчя  кров,  аж  задерев'янiли
м'язи й зацiпенiло тiло. Хвилi полину покотилися ще густiше - вже не  було
нiчого, крiм полину та вiдчаю, крiм гiркоти i лева, що швидко  пiшов  йому
назустрiч.
   "Ну от, - встигла мигнути йому думка,  -  ми  знову  вiзьмемося  з  ним
уручки".
   Лев стрибнув на нього, й вони покотилися по тому полину,  яким  заросла
церква, а на них iз гуркотом звалилася темна лавина чи хмар, чи  поламаних
дерев.


   СВIЧЕННЯ

   Маленький попик, бiлий наче лунь, трюхикав на малому  возi.  I  вiн,  i
його так само бiлий коник посхиляли голови, а  дорога,  якою  вони  ?хали,
блiдо сяяла вiд перетерто?  на  нiй  куряви.  Пообабiч  тяглися  хлiба,  i
бринiли вони важким золотом - ось-ось мала надiйти пора жнив.
   Попик звiв синi, окресленi сивими бровами, очi - дивився на той щедрий,
колосистий розлив. Побачив навiть ряди женцiв i почув  пiсню,  що  злетiла
над полем, уздрiв також полукiпки й боцюна, котрий спустився  на  один  iз
таких полукiпкiв. "Веселi могили,  -  подумав  вiн,  -  веселi  могили  цi
полукiпки!"
   Помахував перед його очима кiнський хвiст, ступали чотири сивi  ноги  -
на заднiй лiвiй копито було збито, i коник ледь-ледь  накульгував.  Старий
озирнувся несамохiть - висiла за возом хмара куряви й затуляла весь  шлях:
попик на мент забув, звiдкiля вiн ?де й куди.
   Потiм хлiба закiнчилися, i трюхикав вiн по  дорозi,  зарослiй  пообабiч
тирсою. З одного й другого боку витиналися двi стiни трави,  i  вiн  майже
ховався зi сво?м конем у тому морi. Вигиналися сiро-зеленi хвилi, котилися
аж ген  далеко  попереду,  клалися  плавко  й  погiдно  -  гуляв  по  тому
трав'яному полi вiтер.
   Вiз стояв на горбi, що трохи  вивищувався  над  степом:  кiнь  i  попик
пильно  вдивлялися  перед  себе.  Боки  Сивка  втомлено  ходили,  а  попик
намагався пригадати, куди вони  вибралися.  Глухла  навколо  тиша,  тiльки
жайворонки невтомно били в сво?  дзвiнки  -  була  ця  тиша,  як  тканина,
блаватна. Бiлi вi? попика поклiпували, вицвiлi очi його дивилися  на  свiт
спокiйно, позаду за ним повiльно осiдала курява, знята  возом,  -  там,  у
туманi вiд куряви, стелився той-таки кра?вид - вигинливi й зеленi хвилi.
   Попик зiскочив на землю i став ще  менший,  наче  хлопчик  сивоголовий.
Вiдпустив коневi вудило, i той почав хапати траву. Попик  дiстав  iз  воза
торбу з харчем, сiв тут-таки, на узбiччi,  й  почав  з  натугою  розминати
подуплавiлими зубами засохлий хлiб.
   Синiй метелик прилетiв i сiв на покладену бiля колiна руку  старого,  -
тихо дивився на непроханого гостя. М'яв хлiб, смоктав його неквапно,  кiнь
скубав траву i вряди-годи форкав. Метелик  сидiв  на  руцi  й  тремтiв  од
власного зухвальства.
   Над головою незрушно стояв коршак, i тiнь од нього лежала зовсiм  поруч
на дорозi. Метелик перелетiв iз попиково? руки на його бриль  i  сiв  там,
наче квiтка. Тодi зворухнувся старий, устав i  стягнув  шворку  на  торбi.
Ковтнув востанн? й кинув торбу на воза. Пiшов опорядити коня, а метелик не
злiтав  йому  з  бриля.  Махав  тремтливими  крильцями,  немов  до   льоту
поривався, але й гадки не мав злiтати.
   Десь далеко в степу заiржав чи  заплакав  дикий  степовий  кiнь,  i  це
iржання розлупилося, розплескалося в безмiрному просторi.
   Почув тупiт копит за спиною, але не обернувся. Так само  трюхикав  його
коник, i так само, понурившись, ?хав  i  вiн.  Вже  пара  синiх  метеликiв
сидiла на його брилi й наче  балакала  помiж  себе,  -  миготiв  крильцями
спершу один, а тодi другий.
   Наздоганяв воза тiльки один вершник, i копита чiтко дзвонили в степовiй
тишi. Лiтн? закiптюжене обличчя, чорнi палкi очi, вуса, закладенi за вуха,
а на макiвцi, пiднятий вiтром, наче пiвнячий гребiнь, чуб - вершник  нiчим
не рiзнився од посельцiв цих кра?в.
   Кiнь його заiржав,  далеко  попереду  зойкнула  луна,  тонко  охнула  i
пропала в просторi; попиковий кiнь  наче  щось  пригадав,  звiв  голову  й
прислухався, хоч  уже  з  десять  рокiв  вiн  глухий.  Однак  нiздрi  його
заворушилися: той погук, що  несподiвано  пролунав  за  спиною,  мав  свiй
запах.
   Попик, однак, лишився непорушний. Дивився перед  себе  й  не  бачив  нi
дороги, нi степу навколо. Бачив тiльки  тiнь  коршака,  яка  пливла  перед
возом, наче дороговказ. Тiнь мала голову й крила - пташка хитлива й темна.
Здавалося, раз i другий, - кiнь наздожене ??, але завше  виривалася  з-пiд
копит i вiдскакувала на косовий сажень.
   Вершник уже наздогнав воза: метелики з  попового  брилика  зiрвалися  й
полетiли мiж тирсу. Войовничий вершниковий чуб лiг на пiдбриту  голову,  i
вiд того обличчя його змiнилося, стало втомлене i прихильне.
   - Чи не до Степана  Носа  ?дете,  панотче?  -  гукнув.  Попик  повернув
спокiйне лице й дивився якийсь час на вершника. Нiчого не вiдповiв, тiльки
вiдвiв очi i знову задивився на стрибливу пташину тiнь.
   - Мене вислано вас зустрiти! -  говорив  вершник,  перебиваючи  голосом
стукiт копит. - Степан Нiс - мiй прапрадiд, вiн  мене  й  послав,  але  я,
певне, розминувся з вами, коли завернув на малий путiвець. Це я  з  могили
застерiг ваш повiз. Чи не ви  отой  пiп,  що  вам  сто  рокiв?  -  Вершник
заблискотiв усмiшкою, але старий i пальцем не кивнув. Зiгнувся на  передку
воза й помахував батiжком. Синiй метелик повернувся i знову  сiв  на  сво?
мiсце, i вершник почудувався на цю напрочуд нiжну квiтку.
   - Ви такий мовчазний, отче, - балакав безперестанку вершник, - а  я  от
люблю потеревенити. Там, у нашому хуторi, я свинар,  але  не  думайте,  що
темний. Я, отче, знайшов серед прапрадiдового майна скриню книг,  навчився
самотужки читати, хоч всi вони, тi книги, написанi незрозумiлою мовою...
   Старий вiдiрвав погляд од тiнi  птаха  на  дорозi.  Знову  десь  далеко
заiржав дикий  степовий  кiнь,  i  вiдгукнулися  до  нього  Сивко  й  кiнь
вершниковий, скинули важко головами - вмирала в глибинi цього свiту далека
луна. Тодi повернувся на бриль i другий  метелик,  а  над  головою  попика
задзвонили, мов прокинулися, жайворони. Попереду  перебiг  дорогу  прудкий
сайгак, миттю сховавшись у неозорiй  травi.  Попикове  обличчя  розтануло,
немов прокинувся вiн, вуста його зарухалися - зашепотiли  молитву,  а  очi
стали двома шматками синього неба. Зрештою старий  перевiв  очi  на  свого
провiдника:
   - То куди це ми ?демо, хлопче, мо', розкажеш?
   Мiсто випiрнуло, наче з-пiд землi. Дерев'янi,  обмазанi  жовтою  глиною
стiни, рiв iз стоячою цвiлою водою, густо  засипаною  ряскою,  i  порослий
густим бур'яном вал. По стiнах повзли пагони  витких  рослин  iз  плодами,
схожими на шишки дурману, в деяких мiсцях ?х зiбралося так густо, що стiна
робилася зовсiм зелена. Дорога,  якою  вони  ?хали,  була  польовим,  мало
збитим путiвцем: колеса лишали двi зеленi колi? притоптаного зiлля.
   - Оце i ? наш хутiр, - сказав вершник i  раптом  ударив  коня.  Обiгнав
воза й подався з гори в падолину, де й лежало оте незвично  зелене  мiсто.
Метелики  зiрвалися  з  попикового  бриля  i  замахали  синiми  крильцями;
коршакова тiнь раптом пропала, i попик мимохiть глянув угору.  Не  було  в
небi нi хмарини, анi птаха, не дзвонили й  жайворони,  тiльки  лежало,  як
мiдна миса, незвично велике й жовте сонце.
   Вершник щось закричав там, бiля ворiт, з вежi визирнуло вусате обличчя,
загримотiли ланцюги, i над ровом повiльно опустився звiдний мiст.
   Старий по?хав просто на той мiст i на розчиненi ворота. Бiлi брови його
ледь звелися - побачив вiн раптом ущерть забитi людьми вулицi.  Люди  там,
за ворiтьми, пiдстрибували, махали руками, але не це вразило попика.  Були
одягненi вони в однакову одежу: синiй каптан i зеленi  штани,  жiнки  мали
зеленi сукнi i синi корсетки, а всi чоловiки  були  однаково  стриженi:  з
чубом, що розпадався вiд тiменi на всi боки, й голомозi.
   Попик аж рота розтулив вiд здивування, показуючи  жовтi  пеньки  зубiв,
але очi його були так само спокiйнi. За мить стулився йому й  рот,  i  вiн
затрюхав просто на тi ворота, що гостинно розчинилися перед ним, i на  тих
синьо-зелених людей,  котрi  жваво  вигецували  на  майданi  якийсь  надто
бадьорий танок.
   Грало тро? музик, один на лютню,  один  на  скрипку,  а  третiй  бив  у
бубонець, обличчя ?хнi  були  урочистi,  i  звуки  весело  роздзвонювалися
навкруги. Жiнки скакали, пiдiймаючи пучками над землею важку тканину сво?х
суконь,  а  чоловiки  крутилися  навколо  них,  наче  бджоли  коло   меду.
Притупували  всi  водночас  i  знову  кидались  у  вихиляси:  жiнки   наче
вiдмахувалися, збиваючись у гурт, вiд партнерiв, а  чоловiки  прискакували
до них з притупцем i розривали густий, збитий докупи  жiночий  рiй.  Знову
вихилялися парами, крутилися  синi  корсетки  й  зеленi  сукнi:  всi  були
поважнi й надихнутi, як i  музики,  а  в  ?хнiх  рухах  прочувалася  трохи
неприродна завченiсть.
   Панотець спинив коня: юрба перепиняла йому шлях. Мовчки дивився  на  цi
веселощi, i жоден м'яз не здригнувся на його  лицi.  Зняв  капелюха,  наче
хотiв пересвiдчитися, чи й справдi покинули його метелики, i вiтерець,  що
повiяв iз глибини мiських вулиць, лагiдно звiяв його бiле волосся.
   Через юрбу ?хав, махаючи пугою, недавнiй  супровiдник.  Голоснi  виляси
били повiтря, i танцiвники мимохiть розсувалися, даючи попиковi дорогу.  В
просвiт побачив старий залитi сонцем порожнi вулицi, по однiй iз  них  бiг
черво-ношерстий собака, по другiй ганялося одне за одним кiлька кошенят, а
третя  зяяла  пусткою.  Попик  торкнув  коня  й  по?хав  через  юрбу,   що
продовжувала танцювати. Змигували навколо нього обличчя, спалахували очi й
зуби, роздималися нiздрi - цi люди все-таки веселилися.  Тупали  ногами  й
крутилися, i, хоч жоден з них не усмiхався, були вони задоволенi.
   Коник трюхикав так само спокiйно й монотонне, як i серед степу. Впустив
голову й думав свою конячу думу;  старий  погасив  недоречну  серед  цього
серйозного люду всмiшку. Треба було скерувати воза в одну iз вулиць, i вiн
вибрав ту, яка свiтилася пусткою.
   Здалося йому, що за спиною зачинилася глуха  брама,  бо  звуки  музики,
важкого дихання й сопiння, шерех пiдошов i шурхiт тканини - все це  раптом
зникло, лишилася тiльки ця  порожня  вулиця  з  двома  рядами  будинкiв  i
самiтний вiз, що гримотiв по кам'яному бруцi. Будинки  навколо  обплелись,
як i все в цьому мiстi, виткими рослинами, й попик по?хав мiж двох зелених
кучерявих стiн. Витяг iз торби з харчами черству шкуринку, поклав у рота й
посмоктав, злегка похитуючись.
   Звiв очi вгору: так само безхмарно висiло небо i так само цвiло  сонце.
Над головою в нього задзижчало  кiлька  гедзiв,  i  ?хн?  гудiння  здалося
заголосне в цiй тишi.
   Шкуринка в ротi розмокла до решти, i попик задоволене проковтнув ??. Це
пiдкрiпило його, i вiн спинив коня, щоб злiзти й розiмнути закляклi  ноги.
Злазив, постогнуючи й крекчучи, тодi взяв у  руки  вiжки,  i  коник  знову
рушив. Отак вони й iшли по  тiй  довгiй  зеленiй  вулицi:  старий  кiнь  i
старий, аж пiсок з нього сипався, чоловiк.

   З'явилися попереду на гладких  гнiдих  конях  три  вершники,  i  вулиця
раптом заповнилася голосним цокотом копит. Старий iшов, дивлячись собi пiд
ноги, метлялася благенька його ряса  i  стоптанi,  аж  рудi  чоботи.  Бiла
борода його звiювалася набiк, i вiдслонювався з-пiд навислого чуба високий
i крутий лоб.
   Вершники прискочили до воза й одночасно злетiли з коней. Конi  заiржали
й закрутилися, вiдгукнувся до них i Сивко, а попик  зирнув  на  пришельцiв
спокiйними синiми очима.
   Пiдходили до нього за благословенням: важкi, ситi й  здоровi  чоловiки,
нагиналися низько i чоломкали простягнену руку. Попик  махнув  пучкою  над
?хнiми червоними шиями, i вони покiрно один за одним вiдходила набiк.
   - Нас послано, - сказав один iз них, - провести вашу милiсть.
   Попик хитнув головою, не сказавши, однак, i пiвслова, i незграбно полiз
на пiдводу. Три пари рук одночасно пiдхопили старого й  шанобливо  всадили
його на сидiннi.
   ?хали помалу, тро? супровiдникiв на ситих конях  з  червоними  шиями  й
голомозими головами, ?хнi сiдницi просторо розкладалися на крупах, а ззаду
все так само трюхала маленька сива конячка, тягнучи малий вiз i  в  ньому,
наче хлопчика, спокiйного й незворушного старчика.
   Над ними висiв розпечений  казан  сонця,  чисте  небо  розгорнуло  син?
шатро, i не було там нi тiнi. Сипалося на вулицю й будинки син?  сяйво,  i
повiтря од того здавалося живе й  драглисте.  Драглисто-зеленими  бачилися
будинки пообабiч дороги i навiть отi вершники попереду на зелених конях iз
синiми спинами. Подумалося старому, що це три метелики  впряжено  в  воза,
трiпотять вони крильми i тягнуть його.  Юне  обличчя  Фаетона  зирнуло  на
нього з розширеним зором i розтуленим ротом -  був  то  вiн  сам  з  часiв
молодостi.
   - Вiнконосче премудрий, Миколаю, - забурмотiв  попик,  потуплюючись.  -
Подай мо?й душi  просвiту,  що  освiтить  темряву  ??,  щоб  я  з  радiстю
прославив пам'ять твою!..

   Ще здаля побачив заставлену людськими спинами пройму вулицi, ?хав на тi
спини вслiд за трьома метеликами-проводирями, i його далекозорi очi  чiтко
бачили напруженi ши? тих людей: ставали вони  навшпиньки,  щоб  прозирнути
вперед. Бачив напнуту на спинах одежу й лискучi, щедро  надьогченi  чоботи
бiля землi.
   Майдан був круглий, як п'ятак. Забитий ущерть  людом,  аж  яблуку  нiде
впасти. Всi стояли в потилицю один одному, розсiваючися по майдану вiялом.
Були тут самi чоловiки: на ганку стояли музики й  грали  жалобно?.  Кiлька
хлопчакiв у бiлих сорочках натхненно спiвали жалiсного канта - текли ?м од
власного спiву на очi сльози.
   Попик стояв на возi, одне око засльозилось i в нього, i вiн  утер  його
закiптюженим рукавом. Незмигно дивився  на  те  стовписько,  i  його  рука
мимоволi  поповзла  до  лоба,  накладаючи  чесного  хреста.  Сотнi   облич
обернулись у його бiк i завмерли: стояв сивий наморений коник,  невеличкий
вiз, а на тому возi крихiтний дiдок у бiлiй полотнянiй рясi, в солом'яному
брилику, на якому сидiло два синi метелики.
   Люди заворушилися й почали стискатися, роблячи про?зд для воза, i  коли
попик торкнув свого коня,  через  майдан  було  прокладено  залиту  сонцем
дорогу. Уздовж того про?зду вилаштувалися двi шереги, чiтко розкладенi  на
кольори: чорний бiля само? землi, вище - зеленi штани, а ще  вище  -  синi
каптани. В одного з десяти голомозих темнiла чуприна, i цi чуприни були як
вiхи в рожевому морi голених голiв.
   Коник спокiйно трюхикав мiж тих шерег, похитував  головою  й  монотонне
переставляв  утомленi  ноги.  Попик  надивився  вдосталь  на  цi  напрочуд
однаковi обличчя й барви i впустив голову. I тiльки  коли  пере?хали  вони
майдан, зиркнув уперед i  побачив  широко  розчиненi  ворота,  в  якi  вже
в'?жджали його супровiдники i куди спрямувався i його коник. Там, у дворi,
стояло кiлька огрядних чоловiкiв, а коли вiз в'?хав  до  двору,  вийшов  з
того гурту здоровенний дiд з порудiлими вусами i з банькатими очима - з-за
спини того дiда визирнуло темне, поморщене жiноче лице.
   Пiдходили по черзi за благословенням, спершу дiд, за ним - жiнка, потiм
- усi решта, що стояли в цьому дворi. Попик простягав кожному руку й махав
пучкою над червоними шиями, вуста його при цьому ворушилися, але з них  не
виходили слова - шелест якийсь невиразний, наче листя шамотiло.
   - Просимо ласкаво в господу, панотче, - схилився чемно в поклонi дiд. -
Ми на вас давно сподiва?мося...

   Кiмната - пiвтемна, бо в нiй не було вiкна, тiльки  свiтився  зi  стелi
крайчик свiтла. Стяга падала на пiдлогу,  розширяючись  донизу,  i  в  тiй
стязi сидiв на ослiнчику бiлий, як сметана, дiдок.  Дивився,  не  мигаючи,
очi його свiтилися ласкою, i в тому  хиткому  пливучому  промiннi  вiн  аж
палахкотiв. Борода срiбно облягла зморщене обличчя, а лоб горою стояв  пiд
осяйною кучугурою бiлого волосся. Бриль старого був покладений на  колiно,
i на ньому спали, склавши синi крильцята, дво? метеликiв.
   Навпроти сидiв на ослонi господар, приплющив очi,  i  обличчя  од  того
стало втомлене й сонне. Жiнка подалася тулубом уперед, поклавши одну  руку
на колiно, а другу  посилаючи  до  того  сивого  дiдка,  що  так  незвично
свiтився серед помешкання.
   - Стривай, стара, - озвався густим басом господар. - Я розповiм про  те
сам...
   I побачив попик перед собою гарну хату й наймита, що молотить  хлiб,  i
дiвчину, котра принесла наймиту молока: тук-тук-тук,  -  вистуку?  цiп,  i
розприску?ться навсiбiч зерно; тук-тук-тук, - стукотить дiвоче серце, i  з
обличчя ?? розприску?ться смiх; тукотить серце i в наймита,  вiн  поверта?
веселе, пiтне й закурене обличчя, а цiп у його руках ходить  i  ходить,  i
лупить той цiп по землi; б'ються серця ?хнi у такт  тому  стукоту,  а  очi
дивляться - розвестися не можуть.
   Жiнка втерла сльози i захитала сумовито головою.
   - Еге-ге! Так воно було, так!..
   Побачив попик, як вискочила та розпашiла дiвчина з  кухнi,  як  схопила
притьма вiдра з коромислом i пiшла якось боком-боком, схвильована  така  i
розчервонiла. Тодi перестрiв ?? по дорозi Iван Доломан...
   Червона опанча звисала йому  з  плеча,  пiдбита  хутром,  а  очi  з-пiд
дорого? шапки дивились, як у сокола. Стерялася раптом дiвчина, бо  парубок
стояв, розставивши ноги, i мав зведене вгору пiдборiддя. I цвiв у нього на
грудях вишневий каптан, а синi штани натiкали на чоботи. Простяг  руку  до
дiвчини, був-бо певний, що це до нього зацвiла вона такими рум'янцями, але
тi рум'янцi погасли раптом  на  щоках.  Зирнула  вона  на  Iвана  Доломана
широкими й чорними очима, й погасли тi ?? очi. Iван Доломан зробив крок ?й
назустрiч, i зуби його перлисто блиснули,  а  очi  засвiтилися  невимовною
ласкою...
   - Ох Iване, Iване, - захиталася на стiльцi почорнiла вiд рокiв жiнка. -
Ой, дурна я була, дурна!
   На не? дивилися важкi, банькуватi очi господаря, i  вона  знову  втерла
сльози. Випросталася й сiла рiвно, а ?? темне обличчя просвiтлiло  раптом,
i засвiтили з нього чорнi очi - на коротесеньку мить повернулася ??  давня
краса. Маленькi попиковi очицi пили  ту  красу  й  напитися  не  могли,  i
виповзла з кра?чку його ока сльоза, засвiтилася  й  зацвiла  на  виблiдому
обличчi: вже через не? дивився попик на жiнку...
   Оминула  вона  Iвана  Доломана,  i,  коли   набирала   воду,   рум'янцi
повернулися на ?? обличчя й заквiтли, як  маки,  бо  зазирнула  дiвчина  в
криницю й побачила там  обличчя  молотника-наймита,  що  невтомно  цокотiв
цiпом. Знову ?? серце закалатало в такт iз  ударами  того  цiпа,  i,  коли
проходила вона з повними вiдрами повз Iвана Доломана,  то  й  не  помiтила
його - став вiн, мов вода, прозiрчастий i, мов вода, пролився i стiк з то?
дороги, адже кликав i кликав ?? постук серця найдорожчого, адже  саме  для
того другого розцвiтила на щоках отакi великi й червонi маки...
   Господар похитував головою, як робила це  нещодавно  його  жiнка,  було
його обличчя смутне, хоч про  такi  чудовi  речi  розповiли  отi  темнi  й
зiв'ялi жiночi  вуста.  Знову  простягла  руку  до  попика  i  затремтiла,
зависла,  безсила  втримати  те  короткочасне  й  неймовiрне  видиво,   що
засвiтила вона його сво?ми словами.
   - Гей-гей! - хитала головою...
   Сидiла тодi в такому-от кутку,  як  сидить  зараз,  i  так  само  густа
темрява обливала ??, бо думки, якi думала, були чорнi  i  рум'янцi  на  ??
щоках з'?ла темрява; свiтив мiсяць, але не проникав до  не?  пiд  повiтку.
Вона чекала на нього й боялася, i тахкотiло в ?? грудях серце, хоч там,  у
клунi, давно затих цiп i навколо тiльки  й  чути  було,  що  сухий  шелест
зiлля.  Лопотiла  шажками-листям  грушня,  i  падали  вряди-годи   грушки,
шелестячи в прижухлу зелень городу.
   Вiн став у  прочiлi  повiтки,  загородивши  його  весь,  просвiчувалося
тiльки бiля голови, а вона, хоч i чекала на нього, вiдчула, що  збива?ться
в грудку, що холонуть у не? колiна i язик. I  стала  вона  там,  у  кутку,
шпакуватим ?жаком, бо вiд чорних сво?х думок  так  дивно  змалiла  супроти
того великого й волохатого, що заступив увесь прочiл.
   - Надi?! -  сказав  вiн  так  нiжно,  що  серце  ??  почало  розтавати.
Виклюнулася з нього стеблинка мала, затремтiла й завмерла.
   - Надi?! - повторив вiн тим-таки голосом. - Чи ж станеш мо?ю жiнкою?
   ?? серце знову скрижанiло, i той  паросток,  що  так  тонко  бринiв  на
вершечку його, зiв'яв i скинув напiврозпущенi листки. Сухий холодний вiтер
провiявся по повiтцi.
   - Я знаю, про що ти дума?ш, - печально й нiжно говорив  парубок.  -  Ти
багата, а я бiдний, ти хазяйська дочка, а я наймит.
   - Я про це думаю, - прошелестiла вона самими вустами.  -  Не  вiддадуть
мене за тебе.
   - Давай утечемо,  -  прошепотiв  вiн.  -  Я  тебе,  голубко,  на  руках
носитиму, пестуватиму незгiрш, як мама...
   Тодi вона простягла до нього руки. Мiсяць став якраз за спиною наймита,
облив його голову i впав на тi простягненi руки. I дивно запалали тi  бiлi
руки, тонкi й випещенi, якi не знали важко? роботи,  та  й  не  хотiли  ??
знати. I дивилися вони обо? на тi руки: вона iз жалем, а вiн iз любов'ю.
   I пiдiгнулись у нього колiна, укляк вiн перед тими руками, а  звiльнене
свiтло притьма линуло  у  повiтку  й  обiлляло  закоханих  густим  зеленим
свiтлом. Зойкнув вiн тихесенько - такою несусвiтною красою запалало дiвоче
обличчя i так яскраво блиснули напiввiдслоненi ?? зуби.
   - Надi?-зозулько, -  пролебенiв  вiн.  -  Не  бери  того  до  серця.  Я
багатий!.. Я, золотце мо?, куди багатший за твого вiтця, я, пташечко,  все
тобi вiддам, я дуже багатий, серденько!..
   - Ти бага-тий? - протягла здивовано i трохи розчаровано дiвчина. - А це
ж бо звiдки?
   Тодi вiн погас перед нею, як гасне  свiчка.  Став  уже  сам  непроникне
чорний i непроникне замкнутий. Не дивився на не?, а що обличчя його було в
тiнi, вона не змогла побачити, яка зажура запечатала йому очi й вуста.
   - Чого ж мовчиш? - тихенько спитала вона.
   - Бо важко про це говорити, душе моя! - сказав вiн зимно. - Я розбiйник
страшний. I грошi мо?, й багатство з того-таки розбою зiбранi.

   Та жiнка в кутку ридала не стримуючись. ?? темне  обличчя  було  мокре,
губи зведенi спазмою, хиталася вона з боку на бiк, зчiплювала пальцi  рук,
розпачливо змахувала руками i стискала ними колiна. Господар обережно взяв
?? опiдруч, i вона покiрно  встала.  Голова  ??  трусилася,  з-пiд  очiпка
вибилося сиве волосся, i стала вона, як баба столiтня, - ветха  й  тремка.
Господар примовляв лагiдно, вряди-годи гладив ?? по головi,  i  стара  вже
тiльки схлипувала, давлячись плачем.
   Попик так само сидiв серед  кiмнати,  так  само  був  облитий  яскравим
свiтлом; йому, певне, запекло  в  голову,  бо  надiв  раптом  бриля.  Синi
метелики звилися над ним, не вилiтаючи, однак, з-поза  стяги,  потрiпотiли
крильцями й плавко сiли на сво? мiсце.  Тiнь  од  бриля  сховала  попикове
лице, i тiльки очi його покiрливо синiли з того  затiнку,  як  два  чистi,
незамутненi джерельця.
   Господар провiв жiнку, а  за  порогом  ??  взяли  опiдруч  два  тiлистi
дядьки. Вона провисла мiж них, наче вже й плотi не мала - тiльки  одежа  з
тремкою головою. Прочiл був також освiтлений сонцем, вели дядьки стару  по
кам'яному мощеному подвiр'ю, ?хнi голi  макiвки  рожево  блищали,  а  коли
позирали один на одного, то профiлi ?хнi були цiлком однаковi.
   Цю групу заступила господарева постать, iржаво зарипiли дверi, i  знову
запала в мешканнi пiвсутiнь -  свiтився  тiльки  посерединi  бiлий,  густо
залитий сонцем дiдок.
   Господар важко опустився на  ослiн,  захрумтiли  йому  кiстки,  а  його
смутне обличчя на мить закам'янiло.
   Тодi прийшла до них тиша. Сидiли отак нерушно, наче на щось  очiкували,
в сонячнiй стязi  крутилася,  срiбно  спалахуючи,  курява,  крiзь  просвiт
проглядало напрочуд син? небо, а навколо нiмо стояли порожнi ослони,  стiл
та лiжко. Стiни були завiшанi килимами, i в  сутiнi  тi  килими  здавалися
чорними. На них було зображено важкi кабанячi голови, i голови тi дивилися
зi стiн, наче живi...
   - Вона, панотче, зараз сильно пережива?, - сказав  понуро  господар.  -
Але тодi, коли ми зважилися побратися, саме вона  зневолила  мене  згадати
про забутi скарби i згублених  мною  людей.  Видить  бог,  на  той  час  я
вiдiйшов од страшного свого рукомесла...
   З-пiд бриля дивилися  на  господаря  ясно-синi,  як  у  хлопчика,  очi.
Дивилися трохи  здивовано  й  покiрливо:  не  було  в  них  нi  осуду,  нi
схваленння. Жила хiба що оця тиша, яка  висла  навколо,  i  оце  сонце  зi
срiбними порошинками в ньому.

   Мiсячне сяйво  ворушилося  на  дорогах,  сплiталось  у  коронах  дерев,
ковзалось по солом'яних стрiхах; розквiтали нiчнi  квiти  й  запаморочливо
пахли. Дихала втомлена земля, сухий вiтер ходив, наче  парубок,  порожнiми
вулицями й обтрушував  стиглi  сади.  Глухо  падали  яблука  та  грушi,  й
заливалися, аж навшпиньки ставали,  цвiркуни;  текла  волога  вiд  рiк,  i
плескав там весельцем рибалка. Чорний пес (нiч стояла чорна навколо) бiг i
бiг, висолопивши язика (мiсяць червоний висiв серед неба),  й  поблискував
очима (зорi  кришились  i  осипалися  донизу);  пахли  бур'яни,  готуючись
розкрити коробочки з насiнням i розсiяти ?х по землi; чорний пес похитував
хвостом - вiтер-парубок зiскочив раптом  з  гiлляки  прирiчкового  дерева,
вдарив навприсяди i до смертi зачарував великооку й  геть-но  недосвiдчену
русалку. Бiлi квiти приходили  на  розмову  до  квiтiв  червоних,  бралися
тендiтними рученятами й починали легесенький  танок,  ледь-ледь  вихитуючи
тонкими станами. Очi ?хнi розширялися,  й  круглi  ?хнi  личка  пашiли,  а
розкришенi зорi засiвали ?х i заплiднювали. Звiдти,  звiдкiля  почав  свiй
бiг чорний лахман, позiхнула  вже  холоднорота  Зневажниця  квiтiв,  i  це
осiнн? дихання вiдчув на собi перш за все наймит, якого не  брав  сьогоднi
сон i який сидiв просто неба, схиливши на руки голову.
   Зашелестiло зовсiм поруч, i то були  найлегшi  з  легких  кроки.  Стала
перед парубком, запнута в темну хустку, дiвчина. Не могла  наблизитися,  а
похитувалася й чекала, поки зведе вiн обличчя й помiтить ??. Дiвочi  вуста
були напiввiдслоненi - бiла квiтка прийшла до  червоно?,  -  очi  ??  були
повнi нестiйного зоряного трепету, що ним така багата була тодiшня нiч.
   Вiн справдi був червонуватий у цьому сяйвi,  чи,  мо',  червонила  його
одежа, звiв голову й дивився на дiвчину, легенько  закусивши  вуста,  а  в
грудях  гуляв  йому  й  гуляв  холоднуватий  продув  -  Зневажниця  квiтiв
поселилася там.
   - Гей, Степа! - озвалася легенько дiвчина. - Чи хочеш мене вислухати?
   - Чого б то я не хотiв? -  так  само  обiзвався  вiн,  i  осiнь  почала
вимиватися з його грудей.
   - Була я у ворожки, Степа! - сказала  вона  тiльки  вустами.  -  То  чи
зна?ш, що вона порадила?
   Вiн похитав головою, а сам утопився в блискотливих очах, що  так  тепло
свiтилися супроти нього.
   - Пiду я за тебе, Степа! - так само тихо сказала вона. -  Але  сходи  у
четвер до того лiсу, де розбивав, i ночуй на гробах, що ?х наробив. Слухай
вiдтак, що учу?ш...
   Подивився на не? пильно. Не вiдвела погляду, i вiн  зрозумiв:  буде  ?й
покiрний. Схилить голову, бо несила  витримати  йому  того  чару  й  отого
свiтла чарiвного - струмить вiн на нього й неволить. Схилив отож голову, i
вуста його ще слабше, нiж у не?, рухнулися:
   - А сьогоднi, Надi?, часом не четвер?..

   Попику заклякло  тiло  сидiти  на  ослiнцi,  вiн  знову  скинув  бриля,
мимовiльно зiгнавши метеликiв, - закружляли вони й затанцювали в  сонячнiй
стязi. Попик ходив довкола то? стяги, розминаючи ноги, а його спiвбесiдник
мовчки втупився в передки сво?х чобiт. I  наче  читав  вiн  iз  тих  чобiт
iсторiю про те, як iшли вони, цi чоботи його, по дорозi й  поспiшали,  щоб
не запiзнитися, як горiв над головою червоний мiсяць i  як  жiнка  химерна
Осiнь, ота квiтiв Зневажниця, церемонно ступала обiч нього, тримаючись  iз
ним опiдруч. I вiн через те роздiлився на двох чоловiкiв: той, бiля  якого
ступала Зневажниця, був сумний i добрий, i плакав  вiн  чистими  покайними
сльозами, а той, з другого боку, був байдужий та спокiйний  i  насвистував
розбiйницько? пiснi. Тож в однiй халявi чобота хлюпало од  щедро  пролитих
слiз, а в другiй холодив ногу гостренний колiй. I йшов вiн так пiд мiсяцем
по дорозi аж до ранку, пiсля того спав цiлий день у канавi, а  тодi  знову
так само iшов. Коли ж вiн спав, то спала коло нього ота чудова  Зневажниця
квiтiв, i спала  коло  нього  його  перша  дитина  -  Розбiйницька  пiсня:
породили вони ?? у тiй мандрiвцi. Iшов вiн другу нiч i третю, i народилася
в них за цi двi ночi друга дитина - Печаль синьоока; отож  iшли  вони  вже
вчотирьох. Вiн тримав  за  руку  дитину  старшу,  а  Зневажниця  квiтiв  -
молодшу. I йшов вiн отак ще  й  п'яту,  й  шосту  нiч,  i  вiд  цих  ночей
народилась у нього третя дитина - Розсудливiсть сiроока.
   I коли вiн сiв на тiй могилi, що ?? насипав сам, знову  був  четвер,  i
цiлий день просидiв вiн там, не думаючи нiчого  й  нiчого  не  вiдчуваючи.
Його дiти розбрелися навдокiл, старша дочка збирала хмиз на вогнище, менша
пiдпалила той хмиз, а найменша зав'язала йому очi бiлим  поясом.  I  сидiв
вiн отак закоцюблий, iз зав'язаними очима, а вiтер видував  iз  нього  все
тепло - не мiг нагрiтися вiд вогню, що палили  дiти  його;  бiля  нього  в
ногах сiла покiрна й так само задумана  Зневажниця  квiтiв,  i  квiти,  що
росли довкола, раптом погасли в околi  аж  на  десять  верстов.  Тодi  вiн
здригнувся i здер з очей бiлого пояса: десь  далеко  з-пiд  землi  почувся
важкий стогiн, схожий на зiтхання.  I  з  того  зiтхання  проросли  раптом
травою слова.
   - Боже, - почув вiн, - боже! Пометися за мою й мою кривду!
   Пiшло воно луною, оте "мою", i повторилося якраз стiльки разiв, скiльки
душ вiн загубив, гуляючи в цьому лiсi.

   Кружляли в сонячнiй стязi синi метелики. Попик  пересунув  ослiнчика  з
сонця у затiнок, але разом пересунув i ту сонячну стягу. Знову сiв у сяйвi
срiбних порошинок, i його сива голова засвiтилася. Тодi вiн удруге наклав,
не соромлячись, на голову бриля, i обидва метелики мирно спустилися  долi.
Дивився iз мерехко? сутiнi на господаря, i той тiльки тепер звiв голову.
   - Прийшов я додому й повiдаю ?й, - сказав господар. - Чув-?м  голос  iз
гробу: "Боже, пометися мо?й кривдi!" - казало.  I  повторилося  це  багато
разiв...
   Вони були вдвох, коли ?й це сказав: батьки по?хали на  ярмарок  i  мали
повернутися аж завтра.
   - Я сказала, же ти покинув нашу службу!  -  засмiялася  вона  раптом  i
засвiтила з-пiд хустки величезними сво?ми очима.
   Вiн стояв перед нею сутiнний i похмурий. Дивився  спiдлоба,  i  йому  в
ногу палив червоний, як вогонь, нiж.
   - Прогнати мене хочеш?
   Тодi вона скочила на ноги. Майнула спiдницею,  аж  чобiтки  ??  червонi
засвiтилися,  очi  ??  заблищали  гнiвно  i  стали  ще   чудовiшi.   Вуста
вiдслонилися, важко задихала вона, не зводячи з нього погляду.
   Вiн м'якшав од того погляду, бо серце його засiвалося  теплим  смутком.
Серце його розширювалось у грудях, вже заповнило ?х  усi,  i  не  мiг  вiн
пальцем кивнути, такий слабкий став знову й безвольний.
   - Коли б могла, - швидко заговорила дiвчина, i слова з пишних  ??  вуст
падали, наче хто в золотий дзвiночок бив, - коли б могла,  то  й  прогнала
б... Важко менi переймати твiй грiх на себе, але не можу я й без тебе...
   Застогнала раптом i вдарилася колiньми об ганок,  обхопилась  руками  й
захиталась у розпачi.
   - Степа! - зойкнула вона тоненько. - Все це на голову нашу, Степа!..
   Вiн стояв серед двору, як бовван дерев'яний, дерев'яне було його  лице,
i спустилися йому дерев'янi руки.
   - Iди, Степане! Знову йди! Iди так, щоб не  бачили  тебе  люде...  Iди,
Степане, туди само. Послухай ще раз, коханий, мо', почу?ш так щось iще!..
   Не мовив нi слова. Повернувся й пiшов не озираючись. Вiн знав, що  там,
за спиною, сто?ть вона навколiшках i горнеться в темну хустку.  Очi  ??  -
величезнi, i це вiд них  такий  кволий  вiн  став  та  безпорадний.  Знав:
плачуть тi очi чорно, бо й самому хотiлося плакати. Iшов, прислухаючись до
тих гострих схлипiв за спиною, i не  мiг  на  них  не  вiдгукнутися.  Отож
черпав чобiтьми куряву, а очi його при тому були слiпi.
   Цього разу не йшла за ним дочка - Свист  розбiйницький,  але  так  само
трималася з ним опiдруч Зневажниця квiтiв i  так  само  вiв  вiн  за  руку
Печаль синьооку; найменша ж дочка - Розсудливiсть - плелася позаду,  ледве
ногами переступаючи. Печаль приклала до рота золоту дудочку  й  пригравала
?м до ноги, а вони ступали й ступали, i обличчя ?хнi були мов  зi  старого
дуба тесанi. Не видно в них нi радостi, нi смутку:  отакi  собi  дерев'янi
iстоти, -  тiльки  на  третiй  день  ?хньо?  мандрiвки  народився  хлопчик
дрiбнесенький - Жаль. Був вiн легкий,  як  пiр'?на,  i  Зневажниця  квiтiв
несла його на лiвiй долонi, а вiн сидiв на тiй долонi, наче  дiдок  якийсь
дуже поважний. Свiтило на нього сонце  чи  й  мiсяць,  а  волоссячко  було
бiле-бiле, i бiла була в нього  сорочина,  пiдперезана  жовтою  волосиною.
Спiвав ?м отой хлопчик пiд золоту трель сестрино? дудочки, але  обличчя  в
усiх лишалися так само дерев'янi. Так iшли вони знову двi ночi,  а  вранцi
народилась у них остання дочка, сонна й  неповоротка,  ноги  в  не?  -  як
колоди, а очi - шматки сiрого каменю. I не хотiв вiн давати ?й iмення,  аж
розсердилася на нього Зневажниця квiтiв, -  тодi-от  опало  все  листя  на
деревах.
   Рiвно горiло довкруги жовте  листя,  ясно  висвiчуючи  золотою  барвою.
Ходили по тому листi дiти його тимчасовi: Печаль  вiнка  собi  приладнала.
Розсудливiсть  рахувала  листки,  Жаль  спав,  лiгши  на  один  листок,  а
вкрившись другим, а та Безiменниця, незграбна й дерев'яна, вилiзла наймиту
на плечi й байдужiсiнько дивилася на свiт.
   Тодi вiдчув вiн уперше, що стомився, бо так тяжко було сидiти  йому  на
могилi i так чавила плечi ота Безiменниця! Вiн лiг i довго чекав -  погляд
його пiшов повз голi вершини дерев, дiйшов до хмар i гуляв собi там.
   Глуха  тиша  стояла  навколо.  Печаль  припасувала  до  ясно?   голiвки
листяного вiнка й почала викручуватися, притопуючи нiжкою по сирiй  землi.
Розсудливiсть сiла на пеньок, пiдперла долонею пiдборiддя  й  замислилася.
Жаль звiвся раптом з  ложа,  вилiз  на  батькову  ногу  й  пiшов  по  нiй,
постукуючи маленькою патеричкою. Вiн iшов так довго, може, годин  зо  двi,
доки зупинився бiля  наймитового  серця.  Тодi  розмахнувся  патеричкою  i
вгородив ?? нещадно в серце.
   У цей момент i почувся голос, глибокий i тихий, пригнiчений i болющий:
   - Боже, пометися за мо? кривди!
   I пiшло луною те "мо?", повторившись стiльки разiв, скiльки  вiн  знав.
Тодi ще бiльша тиша впала на землю. I в тiй тишi попробувала раптом  голос
дудочка Печалi. Загучав, провис тонкий i глибокий звук i обiрвався раптом,
наче хто його ножем обрiзав.
   Потiм зашумiли порожнi  корони  дерев,  i  глухий  шепiт  пронiсся  над
розпростертим колишнiм розбiйником:
   - Пiмщуся аж у пра-пра-пра-пращатах!
   I скочив раптом розбiйник, покинув i дiтей сво?х, i  Зневажницю  квiтiв
та й побiг щодуху туди, де сидiла на ганку  й  чекала  на  нього  напрочуд
гарна, великоока дiвчина.

   Вона рвучко скочила на ноги, як тiльки побачила його. Був вiн спершу як
мачинка, тодi  мов  крихiтний  чоловiчок,  бiльшав  i  бiльшав  i  нарештi
спинився перед нею, глибоко дихаючи. На ганок вийшла мати дiвчини, i вони,
облитi мерехтливим сутiнком, стояли нерушно й чекали на його слова.
   - Сказало: помщуся в пра-пра-пра-пращатах! - видихнув вiн.
   Засвiтилися весело зуби молодо?, i зiйшла з ?? обличчя тiнь, що  лежала
на ньому весь той час. Махнула вона рукою, й голубий дзвiнок  затремтiв  у
густому сутiнку.
   - Ага-га! - мовила. - Хто того дочека??!
   - Що вiн сказав? - схилилася до не? мати.
   - В пра-пра-пра-пращатах, мамо!
   - Ага-га! - похитала головою мати. - Де там того хтось може дочекатися.
   По тому вони побачили батька, що повертався з  вулицi.  Неначе  тяг  за
собою весь той сутiнок, зiгнувся й налягав  на  цiпок.  Вони  змовкли  всi
тро?, наче води в рот понабирали, i стояли так, надчiкуючи суддю  свого  i
громовержця.
   Вiн став у воротях: червонi чоботи, синi штани i червоний  жупан.  Синя
опанча зливалася з його  плiч,  а  за  спиною  звишувалася  неозора  стiна
сутiнку. Грiзно висли сивi вуса, а очi iскрилися й палали.
   - То це ти, лайдаку, - зарипiв вiн, як  мажа,  -  замiсть  робити  десь
шаланда?шся?! Чи б я тримав собi  такого  лихого  наймита?!  Геть  з  мого
двору, шалапуте окаянний!
   Свiтив перстом i наче  вiв  iз  двору  колишнього  наймита.  Той  iшов,
спустивши голову. Iшов i дуже важкi чоботи мав. Дивився в дiл, а його  вiв
i проганяв той нещадний перст.
   У воротях вiн  спинився.  Господар  простував  уже  до  ганку,  сердито
помахуючи кийком. На ганку ж злилося  в  одно  двi  постатi:  одна  юна  й
прекрасна, а друга стара, але ще так само гарна. Засвiтила любою  всмiшкою
та юна,  а  стара  висунула  з-за  ??  плеча  темну,  спрацьовану  руку  й
заспокiйливо махнула нею сво?му зятю.

   Попик звiв очi й дивився на господаря. По щоцi в того проповзла сльоза,
але вiдразу ж висохла. Заскрипiв вiн зубами, а тодi зустрiвся поглядом  iз
тими ясно-синiми очима, що так чудно й пильно  зорили  на  нього.  Побачив
попик раптом озеро  серед  степу,  стояло  воно,  пiдняте  над  землею,  i
свiтилося ясною бiрюзою. Купалось у тому озерi яскраве сонце, наче хто мив
у ньому золоту мису,  i  лiтала  над  водою  самотня  бiла  мева.  Кричала
тужливо, падала грудьми на воду i зривалася догори.
   - У нас було, отче, десять синiв, - сказав хрипко господар. - Ми жили в
цьому степу спершу самi. Потiм нашi сини привели собi з  укра?нських  мiст
невiсток. Вони народили ще сто синiв,  а  наших  онукiв.  Цих  сто  внукiв
привело з мiст сто жiнок, i цi жiнки народили по п'ятсот синiв та  п'ятсот
дочок. Нашi праправнуки вже не шукали чужих  жiнок,  одружувалися  вже  на
кревних. Вони народили нам ще по п'ять тисяч синiв i дочок, i стало нас  у
цьому мiстi одинадцять  тисяч  двiстi  двадцать  два.  А  тепер,  коли  не
втомилися, панотче, прошу вас зi мною...
   Вiн устав важко з ослiнця, i попик звiвся й собi. Вiдчинилися прихованi
килимом дверi, i вони побачили довгий, забитий людьми прохiд-сутерен. Люди
повернули в ?хнiй бiк голови й мовчки  розступилися.  Господар  з  попиком
пiшли в цьому синьо-червоному проходi - сотнi очей пожадливо  дивилися  на
них, а сотнi грудей прита?но дихали.
   "Ти, що свiтлом засяяв, - шепотiв, ледь чутно попик, - щоб  при  свiтлi
оспiвувати тебе, освiти свiтлом тво?м шляхи нашi..."
   Вiн звiв голову, очi його палали ясним, твердим блиском, i вiн тiльки й
бачив, що цей сутерен i цi кольори. Господар ступав поруч, спустив голову,
- провисла довкола така тиша, що  чути  стало,  як  рипить  пiд  пiдошвами
пiсок.
   "Перед лицем тво?м гори вклонилися, - знову прошепотiв попик, - бо свiт
i сонце промiнням зiйшли до нiг тво?х,  коли  ти  зводив  прийняти  земний
образ..."
   В кiнцi проходу вiн побачив кiлькох жiнок. Стояли,  як  гурт  барвистих
метеликiв, i стиха перешiптувалися, схиляючись одна до  одно?.  Посерединi
цього гурту темнiла незвично випростувана постать господинi - очi ??  були
великi й тужнi.
   "Незмiнна природа, - шепотiв попик, - сполучившись iз  людською,  сяяти
почина?, виявивши рясноту свiтла людського..."
   Два синi метелики летiли над процесi?ю.  Вже  доходили  вони  до  гурту
жiнок, коли наздогнали попика тi метелики й сiли на лiве його рамено.
   - Отче! - сказала, виступивши наперед, господиня i аж пальцi  сплела  з
розпуки. - Не судiть нас, бога ради, отче!
   Сутерен вивiв ?х у простору темну залу.  Посерединi  стояв  катафалк  i
лежало щось на ньому. Довкола горiло густо натиканих свiчок i стояли темнi
жiночi постатi. Нiжнi обличчя свiтлiли з-пiд чорного розпущеного  волосся,
наче були рiзьбленi з мармуру. Попик наклав на  груди  хреста  i  тихенько
зашелестiв заупокiйною молитвою.
   - Дитина у вас померла? - повернувся вiн до господаря Той стояв,  важко
впираючись об ковiньку, схилив могутню голову i ледь похитувався.
   - Н?! - врештi витис iз себе. - Це у нас, отче, пiвень здох. Ми вас  на
те й запросили...
   Здивовано витяглося попикове лице, густi  краплi  поту  зросили  високе
його чоло. Озирнувся злякано: вся зала була забита мовчущим людом. Свiтили
очима, i було в тих очах бiльше прохання, нiж погрози. Попик витер з  лоба
пiт, повагався з  хвилину,  а  тодi  рiшуче  ступив  наперед.  Став  перед
маленькою труною i скинув  покривало.  Дивився  на  нього  мертвими  очима
пiвень, на бiлому полi яскраво червонiли його борода i гребiнь.
   - Навiщо ви це робите?  -  зашамотiв  попик,  уражено  повертаючися  до
господаря. - Навiщо, я питаю, ви це робите? Це що, у вас встанова така?
   - Нiяка це не встанова, отче, - голосно сказав господар i подивився  на
попика так, що той раптом утратив увесь свiй блиск.  Змалiв  i  змiзернiв,
його маленьке тiло, таке напружене й  наструмлене,  раптом  обм'якло,  очi
погасли, i вiн знову витер брудним рукавом ряси пiт. Перебiг  дрiбненькими
крочками залу, спинився й  так  само  швидесенько  задрiботiв  назад.  Вiд
швидкого руху вiялося йому за спиною, як бiлi крила, волосся  i  метлялася
свiтла полотняна ряса.
   - Я  не  можу  справляти  обряд  над  пiвнем!  -  крикнув  вiн,  раптом
спинившись. Задер угору бороду i засвiтив колючими оченятами.
   - То незвичайна у нас подiя, отче, - сказав покiрливо,  але  й  поважно
господар. - Така вже велика в нас фамiлiя, самi бачите, i  нi  в  кого  не
вмерла  нi  дитина,  нi  худоба,  не  мали-сьмо,  отче,  жадного  у   себе
змертвiння. Мусимо, отче, справити цей погреб - хай нам зда?ться, що у нас
дитина вмерла...
   Жiнки з розпущеним волоссям заголосили беззвучно. Зводили  над  головою
руки й розкривали роти з жалю, похитувались i зламувалися,  припадаючи  до
само? землi. Трусилися там, бiля долiвки, а тодi знову зводилися й  ламали
над головами пальцi.
   - Ми вам щедро заплатимо, отче,  -  сказав  густим  басом  господар.  -
Видить  бог  -  це  не  вигадка  наша,  не  вигадали-сьмо  оцього   i   не
схимерували-сьмо. Видить бог, це велика подiя в життi нашому, бо тепера  й
робота вже нiкому до рук не йде...
   Попик став бiлiший, нiж був. Засвiтився серед зали, хоч тут i  не  було
сонячно? стяги, срiбно палав i наче  самоспалювався  перед  цими  чорними,
настороженими i пригнiченими очима.  Велика  сльозина  заблищала  в  кутку
лiвого його ока i заграла, мiнячись барвами, як дорогий камiнець.
   - Бог вас привiв до  нас,  -  сказав  господар  уже  вибачливо,  -  щоб
вiдбули-сьте божу службу...
   Вiн сидiв бiля столу, на якому розгорнуто велетенську  книгу,  й  читав
?вангелiю. Низько схилявся до сторiнок, i його-тонкий,  кволий  голос  був
схожий на пташиний писк. Люди довкола розворушилися, збирались у  громадки
i тихенько перешiптувались. Де-не-де спалахував смiшець, тодi попик зводив
голову i казав текст по пам'ятi. Господиня  мела  пiдлогу  довгою  сукнею,
обличчя в не? було смутне так  само,  як  господареве.  Сукня  ??  голосно
шарудiла: попик зрозумiв за тим шелестом, що господиня просту?  до  нього.
Вiдiрвався од сторiнок i подивився, як наближа?ться вона до столу.
   - Отче, - сказала, коли попик дотяг фразу  i  завмер  з  напiврозкритим
ротом. - Чи не дозволите починати свiчення?
   Вiн хитнув на згоду, i знову полетiв угору високий пташиний писк.  Синi
метелики спали, згорнувши крила, на брилi, котрий лежав поруч  з  книжкою.
Господиня обходила повiльним кроком громадки, збитi по кутках, проказувала
кiлька слiв i вiдпливала далi. Дiвчата й хлопцi весело  заблищали  зубами,
чоловiки й поважнiшi жiнки хитали головами, дво? парубкiв звели раптом над
головою руки й, пересмiюючись, вибiгли з зали.
   - Короля! - сказала висока дiвчина з розпущеним волоссям.  -  Вибираймо
короля!
   Тихий шелест перебiг через залу, попик звищив голос, але  не  мiг  його
перебити. Тодi виступив наперед карлик. Широко всмiхався,  а  тодi  скинув
гордо пiдборiддям.
   - Михася королем! - сказали дiвчата, дво? з них вiдокремилось од  гурту
i, наче пташки, перелетiли залу, зникнувши в дверях.
   - Хто буде Смерть? - спитав король, поважно роззираючись.
   Всi зарухалися жвавiше, i за мить з дiвочого  гурту  було  виведено  за
руки високу бiляву дiвчину. Попик раптом замовк, забувшись читати, - дивна
краса струмувала од тi?? дiвчини. Ясне  обличчя,  блискучi  очi,  напрочуд
тонкi риси, брови шнурком i погiдний, матовий  лоб.  Червонi  вуста  м'яко
всмiхалися, i вiд цi?? усмiшки на обох  щоках  глибiли  двi  чудовi  ямки.
Нерозчесане волосся спадало обабiч густою золотою хвилею, а голосок,  який
продзвенiв серед зали, золотим дзвоном озвався. Змахнули вiд  того  голосу
крильцями й метелики на поповому брилi i раптом  злетiли,  попливли  через
залу до то? дивовижно? обраницi. Але не  сiли  ?й  на  плече,  обкрутилися
довкола i спокiйно повернулися на мiсце. За мить знову  спали,  а  дiвчина
застережно замахала, наче од набридливих мух одганялася.
   - Нi-нi-нi! - дзвенiв ?? голосок. - Нi-нi-нi!
   - Бу-деш! -  видихла  весело  громада  дiвчат  i  парубкiв,  i  дiвчина
погасила довговi?ми повiками очi. Понурилася й пiшла з покою,  тягнучи  за
собою хвилю золотого волосся.
   Тодi упурхнуло у  дверi  дво?  дiвчат,  що  були  покидали  залу.  Руки
почорнили сажею, i почали вони "вмивати" ними короля. Той сидiв у великому
фотелi, малий i корячкуватий, гордо звiв голову й  велично  дозволяв  себе
обходжувати. Дiвчата припадали до нього  ласицями,  лащились  i  смiялися:
чорнопикий карлик свiтив до них щасливими банькадлами.
   "Дiд" стукав цiпком, а "баба" палицею. Горбатi й  зiгнутi,  з  молодими
вусатими обличчями, вони зайшли до зали й рушили, накульгуючи,  до  мерця.
Вклякли бiля труни i звели догори руки.
   Попик знову одiрвався од читання. Дивився на "дiда" й  "бабу",  i  його
очi сумно палали.
   - Який же ти хаза?н над курми був! - тонко вигукнула "баба"  i  вдарила
руками об груди. - Який же ти був хазя?н!
   - Дiдочку мiй гарний, устань! - гукнув "дiд". - Устань, дiдочку, хай  я
з тобою потанцюю!
   Кинувся до пiвня i голосно його  чоломкнув.  Тихий  смiшець  поповз  по
залi, наче вiтер звiявся. Здалося попиковi, що бачить вiн крiзь пiвпрозору
стелю мiсяць i зорi. I Лева, котрий iде по небу. Великий  i  лапатий,  вiн
дивився на землю, стуляючи й розтуляючи при цьому писка.
   - Тепер, бабо, - заспiвав "дiд", - убить менi  тебе  треба,  щоб  стала
нашому пiвнику на тому свiтi до прислуги...
   - Не вбивай, не вбивай! - вереснула "баба" i кинулася навтьоки.  Бiгла,
пiдхопивши руками спiдницi, й миготiла  схованими  чобiтьми  й  чоловiчими
штанами. Махала довгими вусами i витрiщувалася страшливо. "Дiд" догнав  ??
бiля гурту дiвчат, махнув  ножем,  "баба",  роблено  зойкнувши,  впала  на
долiвку...
   - Нарядiть  рожену!  -  наказав  король.  -  Хлопцi,  грайте  в  лубок.
Оплакуйте бабу!
   Попик почав читати голоснiше. Вже не  дивився  на  свiченцiв,  а  бачив
тiльки розплилi павучки лiтер. Дихав на нього нiчний легiт i  студив  йому
чоло, начебто була ця зала без стiн. Бачив довкола  вулицi,  повнi  людей.
Бiля дому, де вiдбувалося свiчення, палили вогнища, коло них сидiли кружка
старi чоловiки.  Один  iз  них  оповiдав,  розмахуючи  руками;  трiскотiло
полум'я i стрiляло у темiнь золотими iскрами. Людей бiля  вогнищ  обходила
жiнка з чаркою та кухлем. Чоловiки перекидали чарку до рота, наче були  тi
чарки порожнi i чинили вони так  обряд.  Жiнка  простувала  далi,  а  коли
обдiлила усiх, налила й собi. Випила чарку й другу,  тодi  жбурнула  набiк
порожнього кухля i притупнула раптом ногою. Щось  вигукнула  пронизливо  й
змахнула руками...
   Попик дивився туди  далi,  на  вулицi  й  майдани:  там  грали  музики,
витинаючи лучками, гупали бубни, а юрба, жiнки  й  чоловiки  по  половинi,
безперервно гуцала. З ?хнiх облич змито  вже  було  весь  пiт,  вже  давно
пропав з ?хнiх вуст смiх, а вони все тупотiли й гуцали; здалося  попиковi:
так сильно втрамбували вони майдани, що тi аж у землю  ввiгнулися.  Горiли
несамовито в танцюристiв очi, темнiли розкритi роти, руки змахували в такт
i зчiплювалися з руками партнера  -  в  тiснi,  нерозливнi  обiйми  падали
танцюристи. Трусилося волосся  в  жiнок,  губи  в  чоловiкiв,  зблискували
голомозини чи  звiювалися  чуприни  -  царював  над  цим  усiм  блiдолиций
Княженко, а керувала усiма княгиня його - Бiла Зоря...
   В одному з куткiв зали хлопцi забивали  лубка.  Один  жмурив,  поклавши
голову  на  колiна  короля,  а  решта  весело  юрмилася  за  його  спиною.
Вискакували з юрби по черзi i з маху вдаряли лежачого дерев'яною лопаткою.
Весь гурт iржав, наче табун коней, i той, що  вдарив,  стояв  так  само  в
гуртi i так само продавав зуби. Жмурко обходив ряд, вдивляючись в обличчя.
Не мiг пiзнати напасника, були всi вони - конi,  i  всi  однаково  iржали.
Готувалися вдарити копитами, ще мить - i заiскрить земля, й понесеться цей
табун у невимiрний степ. Через це палець жмурка тиця?ться  в  чи?сь  груди
надто поспiшно: смiшкують хлопцi, блищать бiлi зуби, чуха? потилицю жмурко
i знову покiрливо ляга? на королiвськi колiна.
   У дверi вповзло опудало з коров'ячою маскою i на чотирьох ногах. Хитало
попоною i дибало на середину зали. Тро? чорнооких дiвчат iшло слiдом: одна
вела "корову" за налигач, друга несла глека, а третя помахувала мусянжевим
батiжком...
   - Ой ти, боже мiй, боже! - заголосила раптом господиня й заломила руки.
Чорне обличчя ?? хиталося з боку на бiк. - Що вас чека?,  бiдних,  що  вас
чека-а-а!
   Попик визирнув з-поза книги, синi його очi дивилися спокiйно.
   - Плач, мати, плач! - обiйняв за плечi дружину господар. - Плач, жiнко,
голоснiше, пора така нам наста?!..
   Вдарила лопатка, i жмурко пiдскочив на мiсцi. Круто розвернувся, але до
нього шкiрилося кiльканадцятеро зовсiм однакових облич.
   - Пасися, ружано, но! Пасися! - змахувала батiжком чорноока. - Но!  Но!
Но!
   Корова стала. Звела голову й мукнула.
   - До?тися хоче! - сказала дiвчина з глеком. - Це ми тобi зараз!
   Стала на колiна, i з-пiд ?? рук  i  справдi  полилося  молоко...  Поруч
голосили жiнки над вусатою "бабою". Високi ?хнi голоси бились  у  стелю  -
знову побачив попик на нiй  мiсяця  намальованого  i  блискучу  зорю  бiля
нього...
   - Ой роджу, роджу,  роджу!  -  заверещав  вусатий  дядько  з  намощеним
животом та лисою головою. - Ой, роджу, роджу, людоньки, рятуйте - ая!
   Упав на землю, i до нього потяглися кощавi  руки  старих  жiнок.  М'яли
його й тисли. Дикий крик рвався з-пiд тих рук -  по  червоному  обличчi  з
розтуленим ротом повзали, мов п'явки, вуса...
   Попик позiхнув i перехрестив рота. Голос його знову злетiв  угору,  але
був ледве чутний у загальнiй веремi?.
   Пiдiйшла  лiтня  жiнка,  налила  йому  горiлки,   попик   узяв   чарку,
примружився, подивився на свiтло i швидко  випив  -  порожня  чарка  стала
поруч з ?вангелi?м. Голос його подужчав.
   - Бог скаже раз, - прочитав вiн, - а коли  на  те  не  вважають,  ще  й
другий раз. У снi, в нiчному видивi, коли  сон  находить  на  людей,  коли
дрiма?мо на ложi, тодi  вiн  вiдтуля?  в  чоловiка  вухо  i  втиска?  свою
науку...
   Лiтня жiнка, що давала попиковi чарку, припалила вiд  свiчки  скiпку  й
подала  сво?й  сусiдцi.  Та  всунула  скiпку  найближчому  чоловiковi,   й
помандрувала вона в другий кiнець  зали.  Запахло  живицею,  i  синiй  дим
повивсь у повiтрi. Плив i стрибав вогник, доки не вигнувся  колiном  i  не
згас. Тодi засмiялися всi, хто був у залi: скiпку тримала  пiдслiпувата  й
довгоноса дiвчина.
   Тоненька, як нитка, усмiшка зiв'яла на  ??  лицi,  дiвчина  ступила  до
сусiди й поцiлувала його в уста...
   Голосно ляпнула лопатка - жмурко  ткнув  пальцем  у  груди  найближчого
молодика...
   - Гей, Марi?, - гукнув вимащений у сажу чоловiк.  -  Ходи  поцiлуйся  з
паном, ходи!..
   Марiя,  темне  й  тепле  дiвчатко,  вийшло,  дрибуляючи,  до  "пана"  i
засоромлено  опустило  оченята.  Щоки  ??  запалали,  а   вуста   легенько
вiдслонилися. Кинулася притьмом до дядька i не так поцiлувала, як  вколола
його губенятами.
   - Гей, Ольго! - вдруге проголосив "пан". - Ходи поцiлу?мося...
   Довгоноса дiвчина теж цiлувалася. Iшла вiд одного чоловiка до  другого,
i ?? вуста полум'янiли, як жар. I диво дивне сталося з тою  дiвчиною:  чим
бiльше цiлувалася, тим гарнiшала. Знала про це i палала щасливим вогнем...
   - Тихо менi, тихо! -  плеснула  в  долонi  немолода  жiнка.  -  Ану-те,
ниточки!..
   - Гей, Галько, - виголосив "пан". - Ходи-но поцiлу?мося!..
   Щось затремтiло ледь-ледь: стiни, пiдлога  i  вогники  свiчок.  Начебто
земля зiтхнула чи пробудилася. Люди раптом  замовкли:  жiнка  зi  снопиком
ниток у руцi; "пан", що цiлував дiвчат; хлопцi,  що  били  лубка;  скинула
маску "корова" - була це дiвчина; господиня перестала плакати, а  господар
??  утiшати;  вусатий  родiльник  сiв  на  долiвцi,  а   баби,   що   йому
"допомагали", розскочилися, звелася "убита" "баба",  а  "дiд"  пiдiйшов  i
обiйняв ?? за плечi. Покинув свiй трон король, пройшовся по залi i  раптом
засвiтив до попика чорним обличчям.
   Попик одвiвся вiд книги, але не переставав проказувати вiщих слiв.  Всi
мимохiть прислухалися до його мови - дивна тиша запала в залi. Попик бачив
цi мимовiльно перестрашенi лиця; бачив вiн бiля ватр чоловiкiв, що звелися
на ноги. Не спинилися тiльки  танцiвники  на  майданах:  розкривали  роти,
ойкаючи шалено, тупотiли ногами, сплiтаючись ув обiймах,  i  розплiталися,
махали руками й похитували головами. Дивно вихудли за цей час -  гарячкове
свiтилися ?хнi очi, а щоки позападали. Не спинялися, однак, нi на хвилю  -
били й били пiдборами, i майдани стали уже як круглi чашi...
   Попика знову нiхто не слухав.  Хлопцi  вдарили  лубка,  поруч  грали  в
перстенець; ружана скидала з себе капу - коров'яча м