.  Твардовський
приклався кiлька разiв, вiн уже ледве тримався на ногах, але  в  нього  ще
вистачило сили ходити й гукати здоровницi на честь Гозьського.
   -  Слава  пановi  Гозьському!  -  горлав  вiн,   i   десятки   горлянок
пiдхоплювали цей гук.
   Зрештою, хмiль грав уже в усiх головах. Панство, навперемiж iз  слугами
й мiщанами, порозходилося по засiках. Ладнали мушкети i стрiли.
   Затрубив рiг, i здаля почувся тупiт ратиць: гнали бикiв. Бики  поводили
кривавими очима; бiля  залишеного  проходу  стояв  слуга  Твардовського  й
розпiкав на жаровнi шину.
   Дво? слуг Гозьського вели на налигачi бика. Той схилив буйну  голову  i
помахував  нею.  В  проходi  слуги  миттю  розскочилися,  а   слуга   пана
Твардовського приклав шину биковi до спини. Зашипiло м'ясо, звився  димок,
бик рикнув i люто рвонувся в прохiд. Вилетiв на майдан, i на нього  градом
посипалися стрiли.
   Бугай осатанiв.  Кинувся  до  найближчо?  загороди,  вдарив  рогами,  й
полетiли навсiбiч ощепи. Гримнуло кiлька пострiлiв,  i  з  бика  струмками
зацебенiла чорна  кров.  Бугай  на  хвилю  спинився,  зачудовано  поводячи
головою, тодi повернувся й метнувсь у другий бiк. Назустрiч йому  засичали
стрiли i загорлали пiдпилi шляхтичi й мiщани. Один завзятець  вискочив  на
огорожу i замахав червоною плахтою. Бик  урiзався  в  загорожу,  схитнувся
смiливець i закричав пронизливо -  бугай  пiдкинув  його  вгору,  могутньо
мотнувши головою. Вдарило ще кiлька пострiлiв: тварина захиталася на  всiх
чотирьох i гримнула об землю.
   - Офiрую на банкет! - загорлав Гозьський, махаючи мушкетом.
   - Слава пановi Гозьському! - вереснув захоплено пан Твардовський.
   В загорожi вже метався другий бик. Скажене рикав, i кров заливала  йому
очi. Вiн наскочив на труп мiщанина й почав бодати його. Рiй стрiл упився в
тiло тварини, а кiлька  пострiлiв  бахнуло  водночас.  Бугай  вирвався  на
середину майдану, захитався, а тодi почав шалено рити рогами  землю.  Боки
його лиснiли вiд червоно? юшки, а з рота виривався важкий рев.
   Розпачливий крик струснув повiтря  -  це  третiй  бик  вирвався  з  рук
погоничiв. Вiдкинув ?х, зачепивши одного рогами, i з ярим  ревом  метнувся
на засадникiв, що стояли бiля загорожi. З зойками помчали засадники  через
майдан, а бик, , ускочивши в прохiд,  погнав  за  ними.  Кiлька  шляхтичiв
устигло  вискочити  на  загорожу,  а  один  упав,  пiдтоптаний   могутнiми
ратицями.
   Загримiли  пострiли,  й  засвистiли  стрiли.   Осадники   запаморочливо
загорлали з усiх бокiв. Твардовський захлинався й верещав найдужче.  Бугай
упав на бiк i забив ратицями.

   На майданi, де ще пахло кров'ю, горiли високi багаття:
   три тушi було пiдвiшено над вогнем, а  загорожi  розбирали  на  паливо.
Гозьський сам пiшов у шинок i наказав викотити ще кiлька кухв трунку.
   Спадали на мiсто сутiнки, звiдусiль сходилися подивитися на  видовисько
мiщани. Слуги накрили панам столи,  витягнутi  iз  загорож:  всi  посiдали
просто неба i, доки поспiвала печеня, з вигуками кружляли вино.
   - Такого видовища, вашi милостi,- кричав пiдпилий Твардовський,-  я  не
пам'ятаю, доки живу! О,_  про  нас  заговорять,  панове,  послухайте  мого
слова! Хай знають нащадки, як умiли гуляти ?хнi батьки!
   - Я хочу напо?ти цiле мiстечко! - ревiв Гозьський.- Гей, ви, чи привели
музик?
   - Музики зараз будуть, ваша милосте! - гукнув слуга.
   Гозьський шумливо звiвся з-за столу i, похитуючись, пiшов уздовж  юрби,
що оточила майдан. Вогнища стрiляли снопами iскор, червонi вигравп  гуляли
по лицях. Гозьський махнув порожнiм келихом.
   - Гей, люди! - загорлав вiн.- Я оце наказав викотити для вас п'ять кухв
горiлки!
   Одностайний крик вирвався з сотень грудей.
   - А цi воли я вiддаю вам закусити!
   - Слава пановi Гозьському! - загорлав Твардовський. Його слуга пiдхопив
погук з юрби, i люди гукнули хвалу.
   Гозьський пiдступив до  вогнища,  лице  його  вiд  вогню  побуряковiло.
Вийняв з-за паска ножа i вкраяв шмат печенi. Заплющив очi  й  пожував.  На
нього  летiли  снопами  iскри,  поруч  зi  шкваркотом  стiкала   товщ,   а
прискалене, каламутне око тварини тупо вдивлялося в свого забiйцю.
   - Можна ?сти!  -  закричав  Гозьський,  i  роз'ятрена  юрба  стрiмголов
кинулася до м'ясива.
   Рвали руками, рiзали ножами, вiдтинали шаблями,  з  кухов  було  вибито
днища, i слуги з черпаками вiдмiрювали питво в дерев'янi чашi...

   Пан Твардовський сидiв за столом, приплющившись. Його гойдало  в  сивих
хмарах; здавалося, приспустилися вони,  схопили  Твардовського  волохатими
лапами, поклали на сiру постiль i заколисали. I уздрiв  Твардовський  себе
пiдвiшеним у небi, висiв вiн над землею i плив кудись, плив. Дивився  вниз
крiзь приплющенi повiки й бачив, як мчить дорогою кiнний загiн. Той  загiн
оточував посiлля, i вiн добре знав, чи? то посiлля i хто  сто?ть  на  чолi
напасникiв. Ударено на гвалт у церквi, але найди вже скочили в двiр.  ?дко
спалахнула  усмiшка  в  пана  Долинського,  перелякано   закричала   дочка
Ходачкiвського, хтось зi слуг вистрелив, але впав iз  розваленим  черепом.
Пан Долинський схопив за косу дочку Ходачкiвського й потяг  ??  за  клуню.
Розбишаки кинулися грабувати панський дiм,  вершники  лiтали  й  по  селi,
махаючи нагаями  й  калiчачи  селян.  Люди  розбiгалися  навсiбiч,  жертви
валилися, i над ними свистiли сiрi змi? канчукiв...
   Твардовський плив у сивих хмарах, вуста його краяла сардонiчна всмiшка.
Заграли поблизу музики,  i  вiн  здригнувся.  На  майданi  вже  танцювали.
Пiдпилi мiщани й мiщанки хапалися в обiйми i гопцювали. Скакав,  облапивши
широкотiлу жiнку, пан Гозьський, стрибав i слуга Твардовського, та й решта
шляхти й мiщан. У цей мент наче забули про станову рiзницю, дихали одне на
одного перепаленою ?жею та горiлкою, запалювалися вогнем. Слуги  пiдкинули
до багаття палива, i все те мiсиво, обiлляте червоною барвою, ще  шаленiше
застрибало й закрутилося. Чоловiки тисли до себе жiнок,  кле?ли  груди  до
грудей, ноги  до  нiг.  Жiнки  звискували  вражено  й  захоплено,  а  ?хнi
напарники дико й  басовито  погукували.  Витинали  музики,  якийсь  чорний
лахман горлав у вирисько натхненну пiсню, бiля кухв все ще пили, припадали
до чаш, а тодi знову кидались у нестримний вир...
   Твардовський наче приспустився до землi. Сивi хвилi  гойднули  його,  i
вiн причалив до найближчо? кухви. Взяв черпака й приклав до вуст. Потяг  у
себе вогонь зi смаком кровi i пирснув, наче кiт. Тодi знову пiднесло  його
вгору, i знов вiн поплив,  задоволене  всмiхаючись.  Побачив-бо  й  другий
кiнний загiн, який з льоту  вдарив  на  помiстя  пана  Долинського.  Слуги
Долинського тiкали через поле, але ?х наздоганяли кiньми, топтали, в'язали
й волочили за собою. Розбивали вiкна й дверi, тягли добро  й  складали  на
вози...
   Твардовський повернув голову в другий бiк: обiйстя пана  Ходачкiвського
палало. Загiн вiдходив у  нiч,  Долинський  озирався  вряди-годи,  скалячи
зуби, а за ним бiгла, припнута до коня, дочка  Ходачкiвського.  Обличчя  в
не? було закривавлене, волосся сколошкане, а очi повнi жаху...
   Пан  Ходачкiвський  там,  бiля  другого  обiйстя,   свiтив   задоволене
всмiшкою.  "Ану,  хлопцi!  -  горлав  вiн.  -  Розбирай  це  кубло!"  Люди
Ходачкiвського полiзли на дах, скидали гонту, стинали бантини...
   Твардовський  хитався  у  сивих  хмарах.  До  нього  пiдпливла  кудлата
постать,  i  вiн  уздрiв  жiноче  личко.  Воно  захихотiло  й  пiдморгнуло
Твардовському, i той оскалився, показуючи попсованi зуби. Схопив  жiнку  в
обiйми й шалено почав перебирати ногами. Дригав ними, бо плив мiж небом та
землею, жiнка  хихотiла  й  притискалася  до  пана  Твардовського,  i  вiн
закричав захоплено чи радше заiржав: глибоко в темрявi, в кудлатому мороку
завис i сумно загуснув крик коня...
   Палали багаття, iскри обсипали юрбу, гуцали натхненно чоловiки й жiнки,
i Твардовський раптом вiдштовхнув вiд себе те, що вiн  приймав  за  жiнку.
Спалахнула блискавка перед очима: чорне обличчя з рогами зирнуло на  нього
й зареготало. Чорнi руки пiдкинули його, як  м'яч,  i  Твардовський  знову
поплив у сивих хмарах, пiдвiшений над землею, безсилий  торкнутися  твердi
чи знестися до хмар справжнiх...
   У глибинi ночi яснiло  ще  одне  вогнище:  розбивав  ма?ток  Гозьського
розбiйник Ясинський. Жiнка пана Гозьського ридала гола на землi, i ?? ясне
волосся тремтiло на плечах, граючи iскрами...
   Тонкий  страх,  наче  вуж,  пролiз  пановi  Твардовському  пiд   пахви.
Озирнувся довкола: чи сниться йому, чи, може, мариться? Нi, летiв вiн  над
землею, злегка похитуючись, наче надута куля, поруч кружляли, шкiрилися  й
кривилися якiсь обличчя, i вiн раптом збагнув, що  то  все  його  обличчя,
тiльки розкладене на таке множество.
   Тодi знову пiдпливло до  нього  те  чорне.  Прикле?лося  до  його  вуст
холодним присосом, i Твардовський став зовсiм легкий  од  того  поцiлунку.
Схопив себе за волосся й почав смикати,  щоб  отямитися,  але  тiльки  нiч
глибочезну побачив i кiлька палахкотливих вогнищ у нiй. Вогнища у  Звягелi
i  роз'ятрену  вiд  вина  та  ?жi  юрбу,  що  вигецувала;  вогнище  садиби
Ходачкiвського, на яке востанн? озирнулася, бiжачи за  конем  Долинського,
юна Ходачкiвська, вогнище садиби Долинського й садиби Гозьського, де звела
до неба бiлi  руки  знiвечена  жiнка  й  трусила  ними,  чи  молячись,  чи
проклинаючи. Пан Твардовський перекинувся горiчерева  й  поплив  далi  мiж
небом та землею, вже твердо знаючи, що нiколи не ступлять на  твердь  його
роздутi, як кулi, ноги.


   ПЕРЕЛЕСНИК

   Марi?не обличчя було червоне вiд слiз, - батьковi ж тi сльози пекли, як
вогонь. Вони сидiли в хатi самi.  Батько  бачив:  з  дочкою  ко?ться  щось
недобре.
   - Вiдтодi, як Iван пiшов iз вiйськом...  -  почав  вiн  i  не  доказав:
донька впала на руки й заридала. Несмiло торкнув Марiю за плече й  вiдчув,
що йому щипле очi й самому.
   - Чу? лихо тво? серце, - пробурмотiв вiн. - На вiйнi воно, звiсно, чого
не трапля?ться...
   Марiя вже втомилася плакати. Сидiла за столом бiля стiни, а обличчя  ??
було заюшене слiзьми.  Але  дивна,  глибока  якась  краса  освiтлювала  ??
зсередини, i батько вiдчув, яка ця дитина дорога йому.
   - Може б, ти того... - сказав вiн нерiшуче,  -  хай  би  хата  постояла
пусткою, а ти пожила б з нами? Донька похитала головою:
   - Я його чекатиму тут, тату. Негоже менi хату кидати,  коли  чоловiк  у
дорозi.
   Вже давно думала про дорогу. Ввижалася ?й нескiнченним бiлим змi?м,  бо
простягалась у визорi звiдсiля, вiд ?хнього передмiстя,  туди,  в  далекий
безмежний свiт, думати про який було страшно й лячно. Бо той свiт  видався
такий великий, що не вмiщавсь у ?? мозку.  Знала,  туди  тяглася  саме  ця
дорога, яку намислила отак, i коли ввечерi виходила з хати й ставала на ??
початку,  забивало  ?й  вiддих.  Прикладала  до  лоба   дашок   долонi   й
видивлялася, аж мло?лося в очах, i бiлий змiй оманно тягнув ?? туди,  куди
по?хали були козаки, а разом з ними ?? милий. Вiтер пестив жiнцi  обличчя,
i вона вiдчувала на собi глибокий подих, що огортав  ??  всю,  -  повiльно
поверталася додому, вже загойдана хвилями  споминiв,  майже  дотикових  та
живих. Здавалося, що поруч  iде  вiн,  навiть  не  повертала  голови,  щоб
уздрiти його, знала-бо, що це був таки Iван i його не можна було вiд  себе
вiдлякувати. Увiйде з ним  зараз  до  господи  й  подасть  вечерю,  а  вiн
оповiсть ?й пригоди, якi пiзнав у тiй дорозi. Той  свiт,  сказав  би  вiн,
наче величезна паща звiра, яка перетравлю? нас, мов ?жу...
   Сидiла в хатi, скута цим настро?м, i коли перед очi ?й поставали минулi
яви, жила помiж них. Свiтило сонце, трава довкола була зелена й  буйна,  i
Марiя вiдчувала це всiм ?ством. Дивилася й бачила,  як  вiн  iде  дорогою,
такий знайомий i рiдний, що вiдчувала, як стиска? горло судома, а на  губи
виступа? сипкий, придушений шепiт.

   Я бачила, як мене обплiта? сiткою, це  була  весела,  радiсна,  сонячна
сiтка, i я вiдчувала радiсть, хай це сон, сон, сон... Бачила свого  милого
на зеленiй травi, коли вiн грав на сопiлку, а я тодi була мала  й  боса  i
заховалася за куща, бо не могла не дивитися.  Так  тяглося  довго,  довго,
довго, я не могла не дивитися на свого Йванка, бо вiн снився менi  щоночi,
i я паленiла, коли зустрiчала його. Не могла  стриматися,  коли  проходила
повз нього, щоб не навернулися на очi сльози, й  бiгла  кудись  поплакати,
але то вiд щастя, великого щастя, а коли вiн iшов у ковальському фартусi i
нiс на свята цеховий знак, i в церквi, коли спiвав у хорi, я бачила  його.
Знала-бо, що вiн моя доля i менi нiкуди вiд цього не втекти, була його вже
вiд тi?? хвилини, коли сховалася за кущем. Бо коли вiн пiшов,  я  порвала,
зачепившись за той кущ, собi лиштву, i так  менi  було  соромно,  соромно,
соромно, що не виходила на вулицю кiлька днiв. А вiн щодня  проходив  повз
мою хату на роботу, i його кузня палала, як палало мо? серце...

   Жiнка сидiла на порозi хати й  слухала  солов'?в.  Вечiр  спускався  на
землю, i вона вiдчувала солодке зацiпенiння. Бiлий змiй дороги тiкав з  ??
зору, як тiка? бiлий день, i вона тужно дивилася,  як  вечiр  забира?  вiд
свiту рештки свiтла.
   Батько вже подався додому, так i не змiгши розрадити, а вона намагалася
думати лише про Йвана. Бо щось глибоке  в  нiй,  несвiдоме  й  недовiдоме,
раптом стривожило ??. Здалося, що двором  хтось  пройшов,  бо  трава,  яка
росла навкруг, почала хитатися. Марiя погасила в собi  хвилевий  острах  й
рушила в хату, щоб накинути на плечi хустку. Тут  пахло  сухим  зiллям  та
глиною, i ?? знову пойняв бiль. Аж зупинилася - такий рiзкий та чiпкий був
той бiль, - здалося ?й, що у  вiкно  зазирнуло  Iванове  обличчя.  Вже  не
виходила  на  подвiр'я,  бо  ?й  захотiлося  ще  глибше  поринути  в  сво?
зацiпенiння, вона несподiвано вiдчула себе так,  начебто  Iван  був  поруч
не?. Тодi припала до вiкна - хилилося на захiд сонце.  Уривки  колишнього,
замiшання, неспокiй, той-таки бiль торкнули ?? знову.  Жiнка  вiдчула,  що
хата стала для не? раптом мала, аж на плечi давила. Тодi  вона  заплакала,
бо до не? несподiвано й нагально наплинув дзвiнкий сонячний день,  i  вона
спробувала затримати в душi цю чудову святковiсть.

   А все-таки не забувала й про того звiра, який сидить на узбiччi й  жере
всiх, хто йде шляхом. Звiр спокiйний та байдужний, в  його  пельцi  зникло
вже багато людей, але вiн все бiльше жадав  собi  жертв.  "Вiн  зовсiм  не
схожий на змiя, - подумала жiнка, - в казках усе красивiше!"  Дивилася  на
того звiра так, наче хотiла зрозумiти його. Бо по дорозi простувало безлiч
людей. Оружнi й беззбройнi, вони витяглися довгою лавою, i кожен намагався
мужньо триматися. Звiр плямкав, його соннi очi дивилися на свiт задоволено
й тепло: тiлом жiнки перейшов дрож.
   Знову вийшла на ганок, i знову в саду затьохкав  соловей.  Тодi  почала
спадати на землю нiч. Впала якось одразу, огорнувши все в сивi,  каламутнi
суво?, i жiнка вiдчула, що вже годi сидiти на цьому ганку довго. Але  тут,
на мiськiй околицi, де пахли квiти i де так щиро спiвали солов'?, вона  не
могла не тривожитися, розумiючи, що той дух, котрого викликала  цiлоденною
тугою, мусив-таки ?? навiдати. Звiсно, то мав бути  Йван,  i  вона  чекала
його, впускаючи  в  душу  запаморочливi  хвилi,  в  яких  мiшалися  слова,
почування i бiль.

   Я так його любила, що не вiрила - вiн побачить мене  й  запримiтить,  я
навiть боялася цього свого палу, я боялася себе, боялася  висловити  його,
бо весь свiт, гадала, засмi? мене. Врештi, я  не  могла  дуже  вже  пильно
ховатися, бо не в мо?й це було силi, любила його й чекала -  хiба  можливе
щастя при такiй надмiрнiй любовi, думала я. А коли вiн грав на  сопiлку  в
сво?му садку, серце мо? билося, як пташка. Милий мiй,  шепотiла  я,  милий
мiй, хороший! Почуй голос мого серця, почуй, почуй, я кличу тебе зигзицею,
я лечу до тебе, й менi несила вже стримати свого болю. Тодi  вiн  перейняв
мене бiля криницi, я набирала воду й слухала, як ляпотить у цебрi вода,  а
коли два мо? вiдерця вже чекали на мене з водою, вiн  перейняв  мене  бiля
криницi. Агов, дiвчино,  гукнув  вiн,  чи  не  даси  менi  води?  Стояв  у
ковальському фартусi, i його очi ясно свiтилися,  я  була  заслiплена  тим
свiтлом i запитала себе: "Чи це вiн, моя радiсть i щастя?" Серце вiдповiло
менi: "Так, це вiн!" I я дала йому тодi напитися.

   Вона таки побачила Йванове обличчя: стояв й зазирав  у  вiкно.  Бiльше,
вiн навiть постукав, бо вона виразно почула й стукiт. Радiсть  пойняла  ??
срiбним вогнем (блиснуло сонце, риба  чи  вуж,  бо  вона  побачила  срiбну
крайку помiж ним i нею),  i  жiнка  молодо,  радiсно  й  щасливо  кинулася
вiдчиняти. Мигало, наче спалахи зiрницi, в ?? мiзку, сьогоднi вона  надмiр
чекала, i бог послав ?й оце звiльнення й оце щастя. За вiкном iржав  кiнь,
побрязкувала зброя, а вона хутко перебiгла обидвi кiмнати й радо вiдкинула
защiбку. ?й блиснув у вiчi холодний мiсяць,  спокiйний  та  врiвноважений.
Срiбло його промiння текло на землю зморено й неквапно, лящав, як  ранiше,
в саду соловей. Було тихо, тiльки пройшовся вiтер  i  звiяв  ?й  спiдницi,
наче хто впевнений та палкий пройшов повз не?. I вона раптом заспоко?лася.
Знала вже, що чекання ?? марне, що Iван блука? по далеких свiтах i,  може,
вже недалеко вiд того звiра, якого так зримо осягла була сьогоднi.  Бачила
його й зараз: велетенська гора, обросла низьким сосновим лiсом.  Очi  його
стояли серед  то?  гори,  як  два  байдужi  озерця,  а  паща  була  широко
розверста. В не? втiкав бiлий сувiй дороги i все, що  йшло  по  нiй.  Звiр
часом стуляв пащеку й бездумно, монотонне жував.
   Вона сидiла на ганку, огорнена холодним мiсячним свiтлом, а на душу  ?й
клалося незбагненне збудження.  Давно  не  розумiла  себе  -  вiдтодi,  як
знайомi ??, родичi й сусiди почали скрушно  похитувати  головами.  Вже  не
бачила себе навiть у лискучому склi - жеврiла там лише тiнь...
   Батько стояв у сутiнi саду. Засидiвся тут, замислившись, i не  помiтив,
як надiйшла нiч. А коли схотiв нечутно вийти за хвiртку, рипнули дверi,  i
вiн побачив доньку. Була облита мiсячним свiтлом, i та краса,  яка  колись
збирала до ?хнього двору чи не всiх парубкiв  з  передмiстя,  цвiла  зараз
по-особливому. Здалося старому, що його донька аж свiтиться.  Чисте,  ясне
срiбло текло вiд ?? постатi, i в тому срiблi  побачив  вiн  раптом  темний
зблиск, наче стрибнув угору чорним тiлом вуж.
   Вона побачила Йвана i зустрiла його прихiд спокiйно.  Вiн  пiд'?хав  на
конi, зiстрибнув i всмiхнувся ?й назустрiч.
   - Загаявся ти! - сказала вона йому лагiдно.
   I пропустила перед себе в господу...

   ?й уже легше. Зник страх i важкий настрiй, не терзали лихi  передчуття.
Бо раптом усвiдомила свою любов уповнi. Знялася на верхiвцю цi?? хвилi,  i
все, що мучило ??, раптом згинуло, безповоротно втопилось  у  мороцi  цi??
ночi, очистивши ?? й оновивши. Це й був ?? надпорив,  у  який  входила  зi
страхом i трепетом. Вiн також перейнявся цим настро?м. Знав, що це важлива
мить, золота мить, i кров розлилась по його  м'язистому  тiлi,  заповнивши
його до краю весiльним дзвоном,  даючи  йому  стрункiсть  та  пружнiсть  i
хмiльне бажання цi?? ночi, цього моменту i щастя. Вiдчував ?? юне, пружаве
тiло, м'якi податливi стегна й перса, що приймали його ласкаво й  вiддано;
вiдчував ?? дiвоче тепло, колисливе й гарне,  в  якому  ставала  м'якою  й
нiжною його чоловiча сила. Чув трем i власного тiла - ?диний ритм,  ?диний
настiльки, як це можливо мiж людьми, i вже не було  нiчого  iншого  в  цiй
ночi, вже не було нiяких думок та й само? ночi. Навiть лiжка й кiмнати: ?х
хтось загортав у лоскiтливi суво?, загортав, обкручував, i вони крутилися,
пливли - повiльно й  злагоджено,  щасно  й  тремко.  Вона  дихала  запахом
квiтiв, якi так чудово проросли в цю нiч, а вiн вiдчував себе бджолою,  що
бере з цвiту нектар. А квiти пахли, i вони разом  вiдчули  темний,  палкий
вогонь, що несподiвано ?х обпiк...
   Потiм було тихо. Спокiйно й тихо, коли не хочеться  нi  розмовляти,  нi
рухатися. Солодка знемога колисала ?хнi тiла, i Марiя  спускалася  з  тi??
височини, на яку була кинута, спускалася втiшено, вмиротворено  та  м'яко.
Холодний пiт зросив ?й обличчя, однак вона ще мала силу стискати в темрявi
його руку й дiлити з ним цi хвилини солодко? знемоги.

   Я так  багато  думала  про  нього,  я  мрiяла,  мрiяла,  боженьку  мiй,
шепотiла: принеси мене до нього, дай нам набутися, бо я "же  сказала  йому
про свою любов сво?м обличчям - вiн не мiг його не побачити. Але те, що  я
уздрiла на його обличчi, гой, боженьку  свiтлий,  високий  мiй  пораднику,
було ще дивнiше! Вiн дивився на мене мо?ми очима,  мо?м  поглядом,  зелена
руто, зелена м'ято, я не могла не бачити, бачити, бачити його обличчя,  бо
воно менi сказало те, що хотiла вiдслонити йому  я.  I  я  дозволила  йому
сказати менi те, що хотiла вiдслонити йому я, а коли вiн  захотiв  того  й
вiд мене, я заплакала, бо  не  могла  стримати  слiз,  я  стала  маленька,
маленька, маленька, я плакала, голубчику мiй сизий, бо вiн уже сказав менi
те, що хотiла йому сказати я, i менi було соромно,  й  лячно,  й  радiсно.
Щастя мо? було таке  велике,  що  я  плакала,  любчику,  ти  ж  пам'ята?ш,
пам'ята?ш, пам'ята?ш, бо я тодi сказала тобi те, що  хотiла  сказати,  але
тодi була нiч, щебетали соловейки i пахли квiти, а я сказала тобi те слово
дуже тихенько.

   Дитину вона народила чудну. Вже як минув  ?й  рiк,  побачила,  що  тiло
маляти не ма? звично?  пружностi,  як  у  звичайних  дiтей.  Здавалося  ?й
навiть, що те тiло без кiсток. Все  iнше  також  було  незвичайне:  великi
темнi очi, що дивилися трохи моторошно,  чiтке,  навiть  гарне  обличчя  i
якась нелюдська  жадоба,  коли  присмоктувався  ?й  до  грудей.  Вiд  того
смоктання вже болiло ?й у персах, наморочилося в головi, i вона цiлий  рiк
ходила, як очманiла. Батько приносив ?й ?жу, приховуючи те вiд сусiдiв,  i
все настiйнiше переконував, щоб  вона  покинула  цю  хату  й  перейшла  до
батькiв. Мати теж забiгала частенько,  клопоталася  бiля  дитини,  i  вони
щосили намагалися догодити дочцi, струснути з не?  отой  мул  i  чад,  якi
пойняли ?? голову. З часом таки змогла порати хатню роботу й  ходила  бiля
дитини вже сама. Батьки заспоко?лися й вiдiйшли.
   А вночi вона переживала найсолодшi хвилини, якi може  пережити  людина.
Ще з вечора починала сторожко чекати, тамуючи в грудях тремке  хвилювання.
Так бувало щоночi, i весь час вона хвилювалася, а  коли  долинав  знайомий
стукiт у вiкно, хутко зiслизувала з постелi й бiгла вiдчиняти. Вiн цiлував
?? ще в сiнях: обличчя, груди, а тодi й ноги; поступово  вона  звiльнялася
вiд одежi, вiн вносив ??  в  хату,  i  вони,  хутко  позавiшувавши  вiкна,
починали якийсь очманiлий, дивний танець. Нi, вiн нiколи не роздягався,  i
вона не вимагала того вiд нього,  ?й  досить  було  власно?  оголеностi  i
власного пориву, бо танцювала навколо вогнища, у яке кинуто ?? цноту i яке
запалювало багаття в нiй самiй. Вже не бачила  свiту,  не  бачила  нiчого,
лише теплий, лагiдний вогонь пестив ?? тiло; стегна жили дивною  напругою,
i вся вона в цiй млоснiй напнутостi починала вiдчувати, що ?й засвiчу?ться
дивними барвами свiт. Гралася з тими барвами, як  граються  крем'яхами,  i
вiд того звучала розкiшна, грайлива, з солодкими придихами  музика.  Стiни
?? дому ставали прозорi, i крiзь них вона могла дивитися на повнi квiтiв i
пряного духу луги. По тих лугах ходили красунi дiвчата й  красенi  легенi.
Трималися за руки й спiвали - нiколи ранiше не чула таких дивних i чудових
пiсень, та й не мали вони слiв - сама мелодiя, ?й ставало жаль,  коли  все
кiнчалося, аж  падала  навколiшки  й  молила  його,  щоб  не  вiдходив,  а
залишився, як було ранiше, назавжди. Але вiн  нiжно  цiлував  ??  вуста  й
лагiдно шепотiв:
   - Прокинулась дитина. Хiба ти не чу?ш?
   I справдi, чула плач i кидалася  до  колиски.  А  коли  нахилялася  над
малим, зорiли на не? тверезi, чорнi, чуднi очi, i вона приходила до  тями,
вiдчувала неясну, але глибоку тривогу.
   Ця тривога починала турбувати  ??  дедалi  бiльше.  Особливо  в  часини
духовного прояснення, коли зникав отой химерний  дурман,  етерний  дим,  у
якому купалася. В такi хвилини тоскно й тяжко думала про сво? нiчнi оргi?,
i сором навперемiж iз здивуванням не покидав ??. Здавалося жiнцi,  що  той
нiжний його стукiт, пестощi й навiть збудження -  лише  марення,  солодке,
але й важке, п'янке, але похмiльне. Вона знала, що  то  явля?ться  до  не?
Iван, i не менш твердо знала, що то й не вiн.
   Батько  приходив  до  не?  з  матiр'ю  так  само  часто,  але  вона  не
зважувалася оповiсти ?м про  тi  вiдвiдини,  бо  щось  стримувало.  Знала:
доведеться тодi розпрощатися зi сво?м нiчним  гостем,  тобто  не  буде  нi
Iвана, нi тiнi од нього, з якою також зжилася. Гасила в  собi  тривогу,  й
розпач, i страх перед тим, що з нею ко?ться щось  несусвiтське  i  що  так
можна  зайти  задалеко.  А  ще  турбувала  ??   дитина.   Дивна,   страшна
прожерливiсть була в не?. З жахом позирала на гарнi, виточенi риси сина  й
на чорнi, морочнi очi. Якось вiн видер був у не?  з  рук  скибку  хлiба  й
миттю запхав у рота так, що вона не змогла  спам'ятатися.  Пив  по  квартi
молока, а коли бачив порожн? дно, починав плакати. Плакав, як дорослий,  i
якось вона не витримала того ридання й вискочила за дверi, таки зважившись
оповiсти все батьковi i хоч якось собi зарадити. Але до  батькового  двору
не дiйшла, бо назустрiч ?й вискочив бiлий, як сметана, хорт,  i  цей  хорт
так налякав ??, що вона повернулася й прожогом кинулася назад.
   А вдома був розгардiяш. Стiл  та  лави  поперекидуванi,  долi  валялися
розбитi горщики, миски й полумиски, стiни були подертi гострими  пазурами,
а образи й рушники позриванi. Дитина сидiла в колисцi й  дивилася  на  не?
темним розумним поглядом, у якому був насмiх, жаль i страх. Марiя  безсило
опустилася на ослiнець i довго отак просидiла. Ще  вона  помiтила,  що  не
стало хлiбини, яка лежала на  столi,  а  глечик  сметани,  якого  вона  не
винесла в льох, був, певне, старанно випорожнений, бо черепки вiд нього аж
блищали, так ретельно були вилизанi.
   Жiнка  зацiпенiла.  Мозок  ?й  утяжували  важкi   думки,   якi   хотiла
обмiркувати, але не ставало на те сили -  iснували  тiльки  речi  так,  як
упали вони в очi: розгардiяш, погляд  дитини,  розбитий  посуд,  подряпанi
стiни й розтрощенi образи. Подумала про Iвана, блиснув ?й  промiнь  сонця,
на мить освiтивши кутик мозку, хотiла протримати цей  промiнь  довше,  але
Йванове обличчя дво?лося: те, з часу ?? щастя, i це - обличчя ??  коханця,
з яким пережила стiльки палких хвилин. Цього разу  реальнiше  було  те,  з
минулого,  i  вона  намагалася  втримати  його  при  собi;  вiдтак  глибше
зрозумiла рiзницю мiж ними; одне освiтлене сонцем, а  друге  затiнене  чи,
може,  облите  мiсячним  свiтлом.  Шукала  й  iншо?  рiзницi,  але   надто
втомилася. Збагнула, що тут ко?ться щось  таки  небувале,  що  вступила  в
якусь незрозмiлу боротьбу i що йдеться тут про ??  душу.  Вiд  цi??  гадки
наче пронизало ?? i струснуло, i жiнка кинулася прибирати в хатi, бо сонце
вже хилилося до овиду i вечiр починав наливатись у ?? вислабле тiло.

   Вже чогось очiкувала, бо в цей день, день найбiльших ?? сумнiвiв,  мало
статися щось особливiше.  На  вечерю  синовi  принесла  кiльце  ковбаси  й
хлiбину. Вiн ум'яв те швидко й задоволене,  i  вона  вперше  за  весь  час
уловила в синовому поглядi ласку. По вечерi  вiдразу  ж  заснув,  а  Марiя
зрозумiла, що чека? нинi Iванового приходу теж  не  так,  як  завжди.  Той
дурман у головi, невиясне хвилювання, болiсне очiкування й передчуття ласк
з'явилися до не? й цього разу,  а  страх,  занепоко?ння  й  непевнiсть  не
покинули ??. Це все вражало i збурювало, i жiнка була настiльки знеможена,
що вже покликала  його  подумки,  аби  швидше  позбутися  тягаря  чекання.
Врештi, вона хотiла зараз лише одного: зирнути йому пильнiше, нiж  завжди,
у вiчi. Знала, що вiддасться йому й сьогоднi i проробить усе, що чинила  з
ним щоночi, - пiде в той химерний, запаморочливий танок i пiзна?  на  смак
хвилю, яку пiзнавала тiльки в час цих нiчних приходин...
   Вiн застукав у  вiкно,  як  завжди,  i  вона  побiгла  йому  назустрiч.
Поцiлував ?? ще в сiнях, рiзко й при?мно, i вона на мить злякалася за свою
тверезiсть, яку все-таки примудрювалася тримати при собi.
   - Я хочу тобi сьогоднi подарувати багато щастя, - зашепотiв вiн, i вона
всмiхнулася до нього. - Пiдемо сьогоднi гуляти...
   Це було щось  нове,  i  коли  входив  у  хату,  вона  встигла  зблизька
зазирнути йому в очi. Це таки був Iван, сумнiву  в  тому  не  мала:  надто
перейнялася ним i прагла  його.  Але  одне  спостерегла:  погляд  той  був
мертвий. Власне, не запримiтила в ньому нiякого погляду, наче  не  було  й
очей, а тiльки двi печерки, з яких хлюпала рiдка й сiра вода.
   - Ми з тобою нiколи не виходили з хати, - сказав вiн лагiдно. -  Дитина
спить?
   - Спить, - вiдповiла вона. - А менi нiкуди не хочеться виходити...
   - Але сьогоднi ми вийдемо, - вiн приголубив ?? до себе, i вона  вiдчула
його гаряче тiло. Теплий струм пройшов по ?? тiлу: було соромно й при?мно,
вiльно й радiсно.
   - Я пiду, куди скажеш, - мовила вона.
   Вони вийшли на ганок, мiсяць полив на  них  холодним,  мокрим  од  роси
промiнням. Увесь свiт, здавалося, вимер, не валували  собаки,  не  було  й
вiтру, вгорi рiзьбилися вежi города,  там  теж  не  було  нi  вогника,  нi
подиху, наче вимерла на вежах i сторожа. Вони пiшли через бiлу, що  мертво
сяяла пiд свiтлом, дорогу i не почули  навiть  вiдгомону  власних  крокiв.
Iван мiцно тримав ?? за руку, аж  болiли  ?й  пальцi,  але  не  мала  сили
зворухнутися - покiрно й мовчки йшла. А коли вийшли з передмiстя, побачила
собак, якi простували дорогою. Було ?х багато, всi  вони  тримали  в  собi
надзвичайну  урочистiсть,  а  коло  кожного  ?хнього  полку  гарцював   на
вгодованому пацюковi кiт.  Потiм  вона  побачила  й  котiв,  усi  чорнi  й
поважнi, зi здутими вгору, наче труби, хвостами,  -  ?х  вели  на  срiбних
повiдках майже голi красунi з розпущеним  на  спину  волоссям.  Iван  iшов
поруч з Марi?ю й димiв люлькою - дим був вогкуватий i солодкий, вiн  зорив
на той похiд iз незбагненним задоволенням -  обличчя  його,  густо  залите
мертвим свiтлом, було спокiйне. По тому летiли  сови  й  кажани.  Шарудiли
крильми, i в ?хньому летi також була особлива урочистiсть. Ставало холодно
вiд безлiчi чорних тiл, i вона щiльнiше загорнулась у хустку. Вони ступали
також у лавi - це спостерегла Марiя  несподiвано  i  з  жахом.  Лави  були
виладнанi по дво?: дiвчина, а  бiля  не?  -  перелесник.  Були  нечупарнi,
бруднi, огидливо шкiрили зуби, а дiвчата дивилися на них  iз  зачудуванням
та захопленням. Вона швидко зирнула на свого супутника, але  це  таки  був
Iван, який спокiйно кушпелив люлечку i, як усi, був урочистий.
   - Куди це ми? - прошепотiла вона йому на вухо.  -  I  чого  це  навколо
стiльки нечистi?
   Iван усмiхнувся.
   - Менi важко тобi все це пояснити, - сказав по хвилi. - Бо я не певний,
що ти зрозумi?ш...
   Вона притислася до нього, все бiльше переймаючись жахом.
   - Я хочу показати тобi новий свiт, - сказав вiн. - Свiт ночi.  Тут  усе
не так, як там, - вiн махнув назад. - Деннi створiння бояться ночi, а цi -
дня. Деннi створiння скутi ланцюгами свiтла, а тут - усi вiльнi. Ти  будеш
розкута, вiльна й вiчно молода. Пiзна?ш таке, на що  не  здатен  недолугий
свiт. Людину може зачарувати тiльки нiч...
   Вона й справдi не зрозумiла нiчого з того, що вiн сказав. Але перед нею
розгорнулося дивне видиво. На  велетенському  полi,  скiльки  сягало  око,
розгортався шалений,  бузувiрський  танець.  Вили  собаки,  нявчали  коти,
ремигала худоба, худi голi чорти били у великi бубни, скавулiли  лисицi  й
пацюки, горлали сичi й  посвистували  кажани.  Красунi  шалено  смикалися,
волосся ?хн? розпатлалося, а очi божевiльно блищали. Бiля них вилися  бiлi
хорти, а вiд ?хнього вереску аж у вухах лящало. Тодi виступили у  танок  i
дiвчата з перелесниками. Перелесники  роздягали  ?х,  розкидаючи  навсiбiч
одежу, й вони, щасливi й зачарованi, почали  витупувати  по  сво?й  одежi.
Закаблуки рили землю, i та стогнала,  собаки  налiтали  вихорами  й  рвали
розкидане шмаття з  радiсним  завзяттям,  а  дiвчата,  наче  вiд  лоскоту,
реготали. Навколо них вилися довгi чорнi тiла, i  Марiя  вловила  кра?чком
вiльного свого мозку, що це чортiвськi хвости...
   - Пора i нам! - гукнув Iван i рвонув у не? на ши? сорочку.
   Жах оперiщив ??. Вона закричала й випручалася iз його чiпких  рук.  Вiн
уже зiрвав iз не? плахту, i жiнка вiдчула раптом, що все навколо зовсiм не
страшний сон, що вона потрапила на вiдьомський шабаш i що ?й треба  тiкати
звiдсiля  якомога  хуткiше.  Iван  схопив  ??  ззаду  обома  руками,  коли
блискавично сяйнула  ?й  рятiвнича  думка,  i  вона,  тратячи  свiдомiсть,
наклала на груди хреста.
   Вiдтак  сталася  одмiна.  Все  навкруги  позникало,  i  вона  здивовано
роззирнулася. Стояла на  якомусь  величезному  смiтнику,  а  довкола  було
набито безлiч череп'я. Була боса, i ступати на те череп'я ставало  боляче.
Знеможено сiла на стару, прогнилу бочку й заплакала,  ?й  здалося,  що  ??
тяжко й гiрко образили. А ще вона подумала, що таки  прокинулася  iз  того
сну, який так довго ?? мучив. Розглядалася навкруги: пiд холодним  свiтлом
мертво лежав смiтник. Де-не-де полискували калюжi, i вона, йдучи повз них,
бачила задубiлi жаб'ячi тiла, якi наполовину висувалися з води.  Небо  над
головою трiпотiло зорями i здригалося - вряди-годи обривалася  i  креслила
срiбну риску якась яскрина. Марiя була майже слiпа вiд слiз, вона  вже  не
зважала на череп'я, йшла i кривавила ноги.
   Стояла довкола тиша. Морочна, сторожка, лише чувся  трiск  ламаних  пiд
ногами черепкiв. Iнколи сiдала вiдпочити й шепотiла молитви. I стало ?й од
цi?? ночi, мiсяця й зiр, од цього смiтника гостро  самiтно.  Подумала,  що
?й, мабуть, не дiйти додому, та  й  не  хочеться  туди  йти  -  все  могло
повернутися i вона знову западе в той чорний вогонь.  А  вже  хотiла  вона
спокою, надто зараз, коли перебиралася через цей  дикий  смiтник.  Iшла  i
йшла, а коли не стало сили i впала, над головою спалахнула зiрниця i жiнка
побачила себе на ганку власного дому.
   Нiч iще не закiнчилася. Стояла глуха й безмовна, лише  холодний  мiсяць
царював у нiй i смiявся. I ?й незвiдь-чому стало боляче слухати той  смiх,
бо туга гаряче стьобнула ?й серце.  В  цей  час  почувся  шелест,  i  вона
впiзнала знайому постать. Все бiльше й бiльше вслухувалась у  зацiпенiння,
яке поступово охоплювало ?? тiло, а вiн стояв у  глибинi  мороку  й  тужно
дивився.
   - Чому ти вiд мене пiшла? - нарештi витис вiн iз себе.
   Вона мовчала. Здавалося, переставала iснувати. Мертве сяйво обливало ?й
обличчя мерзлим молоком, i в ньому поблискували ?? очi.
   - Хочеш, я приходитиму, як ранiше, - сказав вiн. - I нiкуди бiльше тебе
не водитиму.
   Вона почувала себе деревом. Самотнiм, нерухомим деревом, на яке лл?ться
мертве свiтло. Не може зрушити з  мiсця,  воно,  наче  калiка-птах,  маха?
крильми, але не для того, щоб злетiти. Вiд того трiпоче, б'?ться листя,  а
воно дивиться сво?ми дуплами в нiч i гука? до себе  дятлiв.  Вони  зможуть
ударити дзьобом у серце i вибити з них тих жорстоких черв'якiв, якi точать
його...
   - Менi важко без тебе, - сказав  вiн.  -  Мене  проклято  тим,  що  маю
приходити до тебе в чужiй личинi, але та личина вже приросла  до  мене,  i
чим бiльше з тобою живу, тим бiльше стаю тим, кого ти по-справжньому любиш
i чека?ш. Можливо, я тiльки тiнь того, кого ти хочеш, але вже тим самим  я
твiй. Скажи, чи не дав я тобi радостi й щастя?
   Вона вже зовсiм стала деревом. Високим i  самiтним,  до  якого  замiсть
сподiваних дятлiв прилетiли зозулi. Зозулi, якi, замiсть вибивати з  серця
черв'якiв, вдалися рахувати, скiльки рокiв  залишилося  жити  тому  серцю.
Кукання те було одноманiтне й безжальне,  i  вiд  того  хотiлося  хоч  раз
злетiти.
   - Думай не тiльки про себе, а й про того, кого ти чека?ш, - сказав вiн.
- Про те, що i йому болить серце, - то вже частково й мо? серце.  Хiба  не
любив тебе так, як нiхто iз людей? Хiба не  згубив  я  заради  тебе  сво??
колишньо? подоби? Невже й справдi так багато важить для вас,  людей,  ваша
душа? Адже й син у нас ?!
   Вона шелестiла листям, а коли побачила свого сина, якого нiс  на  руках
Iван, хитнулася було вслiд. Але деревам судилася  доля  стояти  на  одному
мiсцi, i вона закричала ?м услiд кожною брунькою й галузкою сво?ю.

   Iван  повернувся  з  походу  на  свiтанку.  Був  одягнений  у   багатий
кармазиновий стрiй, i коли про?жджав вулицею, на нього  вийшли  подивитися
всi сусiди. Вийшов i Марi?н батько, й Iван по-молодецькому  зiстрибнув  iз
коня. Вони рушили до Йваново? господи, а  по  дорозi  батько  оповiв  йому
старечим, тремтливим голосом  про  Марi?ну  хворобу  i  про  те,  що  вона
банувала за ним.
   Вони  увiйшли  у  двiр  i  спинилися.  Дверi  й  вiкна   господи   були
порозчинюванi, i видно стало, що в хатi гуляв вiтер. На порозi  сидiв  кiт
i, як побачив ?х, злякано чкурнув у кущi. А коли вони ступили в сiни, ?м у
вiчi ледве не вдарив чорний ворон.
   У свiтлицi лежала мертва Марiя з притиснутим до  грудей,  теж  неживим,
сином.

   КРОВ НА СНIГУ

   Незвичнi настро? обсiли сьогоднi Iллю Торського,  iгумена  Густинського
монастиря. Вiн ?хав, загорнутий у вовчi хутра,  притомлений  кiнь  уже  не
бiг, а йшов, i вiзниця-чернець у величезному кожусi подрiмував на  передку
саней. Над головою похитувалося блiдаве небо, i холодно палало в тому небi
сонце. Грала навдокiл та iскрiла широка  снiгова  рiвнина,  перелiски  теж
були засипанi снiгом i поставали звiддалiк, наче гори.
   Тонкий сум торкнув душу Торського; в головi ще стояли  слова,  якi  вiн
почув од ки?вських знайомих, - ще блiдiли в уявi й обличчя ?хнi, хиталися,
як небо оте над головою, немов вирiзанi з тонкого i м'якого паперу.  Хотiв
обдумати тi важкi й непри?мнi для краю звiстки, про якi  оповiли  йому  тi
обличчя, але не  мiг  утримати  бiля  себе  нi  думок,  нi  облич  отих  -
вiдпливали, наче брала ?х з собою прозора вода, а тодi  припливали  знову.
Дорога порипувала пiд кiнськими копитами й санками,  тихий  i  злагоджений
ритм того рипу заколисував Iллю.
   По дорозi вiн за?хав був у батькiвське обiйстя. Iгуменiв батько,  сивий
козак, обiйняв сина, й  на  оцi  йому  блиснула  сльоза.  Iлля  озирнувся.
Побачив його там, у глибинi цього поля, коло далекого перелiска, бiлого на
бiлому тлi, наче вицвiченого; стояв на дорозi з кийком i в бiлому  кожусi,
дививсь услiд саням, - було це так, коли вiн покинув рiдне обiйстя.
   - Гей, сину, - сказав старий на прощання, - чи  ж  побачимось  у  цьому
свiтi ще? Вже я немолодий, i до мене бiла гостя приходить!
   Iллi здалося, що бачить оту бiлу гостю, - стояла за батьковими  плечима
в бiлiй сукнi, аж до землi волочилася, i обличчя в не? - як баби снiгово?.
   Там, бiля села, стояли й баби снiговi, було ?х три, i дивилися  вони  в
?хнiй бiк також; батько бовванiв на порожнiй  дорозi  i  теж  був  наче  з
паперу вирiзаний. Iллi  захотiлося  раптом  повернути  конi  й  пробути  з
батьком ще один день. Щоб вони могли  посидiти  в  порожнiй  хатi  i  щоб,
дивлячись один на одного, вiдбули отак  прощання  сво?.  Довшого  прощання
захотiлося Iллi Торському з батьком, бо саме в той момент,  коли  озирався
на баби снiговi й на батька бiля них, повiрив раптом, що з батьком  уже  й
справдi нiколи вони не зустрiнуться.
   Три снiговi баби вийшли за село й зорили червоними очима; жiнка у бiлiй
сукнi йшла вслiд за батьком, який повертавсь у  свiй  порожнiй  дiм.  Бiля
придорожнього хреста батько знову спинився, спинилася й жiнка бiля  нього;
Iлля Торський аж очi приплющив, так боляче йому стало.
   - Менi, сину, не жаль, - почув вiн старечий батьковий голос,  -  що  ти
пiшов у ченцi, менi жаль, сину, що  наш  рiд  вигиба?,  ти  ж  бо  у  мене
останнiй!
   Його обличчя при цiй мовi було спокiйне й навiть строге; Iлля  тим  був
по-справжньому дiткнутий - легше б перенiс батьковi  дорiкання.  Натомiсть
огорнула ?х тиша, сiра й пелехата, роз'?днала у сивiм мороку: спадали тодi
на землю сутiнки, плели синювато-бiлi тканки; вони  раптом  стали  як  два
коконцi, мiцно вкутанi  власними  думками.  Iлля  не  знав,  що  вiдказати
батьковi, та й до чого тут були слова. Рипнули дверi, а вони й пальцем  не
кивнули на той рип: зайшов козак у  червоному  жупанi.  Був  прозорий,  як
привид, та й був це привид. Сiв бiля них, та й поринув  у  мовчанку.  Iлля
крайока зирив на козака: те ж таки обличчя, що в нього i  старого  оцього,
тiльки був козак смутнiший та  понурiший.  Знову  рипнули  дверi,  i  вони
почули шелест важко? жiночо? одежi - красуня увiйшла до ?хньо? хати.  Була
також прозора, мов привид, та й  була  вона  привидом:  мовчки  сiла  обiч
батька. Старий i голови не звiв, не зводив голови й Iллин брат,  не  звела
голови й мати ?хня, котра теж була прозора, як дим,  i  вже  давно  сидiла
бiля них; Iлля не змiг витримати то? напруги, встав, необережно  зачепивши
услона, i той з грюкотом упав на пiдлогу, аж скинули вражено головами  всi
тi дорогi тiнi, котрi заповнили дiм. Батько нарештi звiв погляд: очi  його
були синi. Вицвiлi, мов зимове небо, i горiло в них  по  вогнику.  Дивився
отак на сина, й не могли вони розвести очей.
   - Землю нашу, - сказав спокiйно батько, - перетворено на ру?ну,  ми  не
можемо вже ?? оборонити, але  сiм'я  сво?  ми  повиннi  на  нiй  покинути.
Запам'ятай оцей мiй заповiт...
   Iгумен Iлля Торський рипнув зубами. Не  мiг  витримати  тако?  розмови,
адже, вiдколи ви?хав iз рiдного обiйстя, не покидають його цi слова.
   - Гей, Михайле! - гукнув вiн вiзницi. - Чи доберемося сьогоднi?
   - Конi пристали, -  буркнув  чернець,  -  а  в  мене  рука  на  них  не
пiдiйма?ться.
   - А ти пiдiйми ту руку, пiдiйми! - сказав Iлля  невдоволено.  -  Iнакше
ночуватимем у лiсi!..
   Михайло змахнув пужалном, i конi побiгли  веселiше.  Стелилася  навколо
мертва порожнеча, i тiльки невеликий лiсок iз право? руки був як дивовижна
галера - зi щоглами поламаними i з вiтрилами обiрваними.

   - Гай, гай, що тут було, отче  iгумене,  -  сказав  кривоокий  воротар,
пострибуючи вiд холоду з однi?? ноги на другу, ?дине око його  сльозилося.
- Татари налетiли на село цiлим чамбулом. Хто зумiв  утекти  до  нас,  той
уберiгся, а решту чи побили, чи погнали в полон. У селi тепер ледве  чи  й
половина людей!
   - Коли це сталося? - нахмурився  iгумен,  а  вiзниця  поклав  на  груди
хреста.
   - Вже з тиждень!..
   "Тиждень", - подумав Iлля, i холодний пiт покрив його: тиждень тому вiн
ви?хав з батькового обiйстя.
   - Прискакували й сюди, - розповiдав воротар, пританцьовуючи  на  снiгу,
наче птах. Махав руками, бо, хоч був  у  кожусi,  добряче  змерз.  Чорний,
малий, з отим кривим оком i сльозою  в  оцi  здоровому,  вiн  починав  уже
дратувати iгумена. - Обкидали нас стрiлами, але проти  стiн  вони  неохочi
йти... Бахнули ми на них кiлька разiв, та й по всьому...
   - Iди до себе! - наказав  iгумен,  i  вiзниця  торкнув  коней.  Воротар
перестав танцювати, вклав червонi, мов варенi, п'ястi в рукави,  зiгнувся,
втягши голову в плечi, й подибав до надворотно? келi?. Ще озирнувся,  перш
нiж зайти в дверi, але iгумен того не бачив:  молився  подумки.  Назустрiч
вискакували, наче чорнi птахи, брати по обителi, вийшов i отець  Гервазiй,
що заступав його, - ченцi допомогли iгуменовi зiйти. Вiн  все  ще  ворушив
вустами, молячись, i наче не бачив сво?х пiдлеглих. Сiрий звiр сидiв  йому
в грудях i тоненько дримбав кудлатою лапкою.
   - Вiта?мо, отче iгумене, з поверненням! - уклонився отець  Гервазiй.  -
Певне, натомились у дорозi?
   - Натомився! - сказав Iлля, бо вже кiнчив молитву. Подивився на братiю,
виладнувану довкола:  обличчя  в  матовому  свiтлi  були  плоскi  й  сiрi.
Дивилися на нього порожнiми зорками i  наче  на  щось  очiкували.  Снiг  у
двориську був нерозчищений, тiльки тяглися ледве  вбитi  стежки.  Слiд  од
його санок клався просто на цiлину.
   - Накажiть, отче  Гервазiю,  -  сказав  тихо  iгумен,  -  щоб  у  дворi
розчистили снiг. I ще, отче Гервазiю... не турбуйте мене сьогоднi.
   Зирнув на  небокрай,  обрiзаний  монастирською  стiною.  Глухi  сутiнки
запливали вже на двiр,  i  йому  аж  лячно  стало:  побачив  на  верхiвках
вiддаленого лiсу, в глибинi того кучерявого смерку,  блiду  панi.  Стояла,
ледь похитуючись, одiж ??  спадала  долi  сивими  складками,  розстелялася
широко,  як  i  ця  сутiнь:  тривожне  дихання  пронеслося  над  лiсом  та
монастирем. У небi зацвiв блiдий серпик мiсяця, i затанцювала  бiля  нього
стонога зiрка. Вiн згадав вiрш, який прочитав ще в Ки?вi, в  тодi  ж  таки
купленiй книзi архi?пископа чернiгiвського: "Сонце i мiсяць -  наче  м'ячi
для бога. Вiн пiдкида? ?х угору, i так свiтять вони для людей та свiту".
   Пiшов до себе в келiю, а за ним енергiйно тупав отець Гервазiй.
   - У нас так багато новин, отче iгумене...
   - Завтра, - сказав Iлля Торський. - Усi новини - завтра!

   Тут вiн мешкав уже кiльканадцять рокiв. Келiя на два поко?, в першому -
стiл i липовi лави, на столi - килим, а лави оббитi сукном;  в  другому  -
його опочивальня: лiжко, услони, свiчечка бiля образiв, яка в нього нiколи
не гасне. Спустився на колiна, як був,  не  роздягаючись,  i  вiдчув,  яка
велика  втома  пойняла  його.  Помешкання  залив  сутiнок,  густо-синiй  i
твердий, облiг Iллю Торського, наче вороги фортецю.  "Воно  так  i  ?!"  -
пробурмотiв вiн i встав. Скинув важку  шубу  й  зирнув  у  майже  стемнiле
вiкно. Виднiвся двiр, по  дворi  тому  розставлено  ченцiв  з  дерев'яними
лопатами - розкидали снiг. Нагиналися й розгиналися, кидали  -  рухи  ?хнi
були монотоннi i дивно впадали в лад. Снiг нiжно синiв, i  чорнi  тiнi  на
синьому нагадали Iллi  якихось  чудернацьких  птахiв  з  жовтим  довгастим
крилом. Махають вони  тим  крилом  i  лишаються  на  мiсцi  -  диво  якесь
люцидарне. Над ними - небо, що з дня на день бiжить од сходу до заходу,  а
в ньому - сонце й мiсяць; кругле воно, те небо, i складено з живел: ходить
онде й перелива?ться, як зелена вода, мiсяць. Друге небо вогнисто?  барви,
на ньому вже ходить сонце, трет? - барви синьо?, i ходять по ньому зорi, а
тодi - Iлля немов книгу невидиму читав - небо емпiрiйське. Текло на  нього
зелене свiтло першого неба - десь снуються в ньому, як нетлi,  нiчнi  лихi
духи. Цалiодемоси ходять i плавають у свiтлi тому  i  смутно  зорять  собi
вниз.
   Дрож пройшов по тiлу Iллi Торського, iгумена Густинського. Неспокiй  та
ураза, роздратування, а разом з тим безсилля -  все  це  обвинуло  його  з
голови до нiг тронами й поворозами; здалося йому,  що  звiдти,  з  глибини
цього зеленого свiтла, притяглася рука чи звiр дивачний  на  п'ять  голiв.
Пальцi отi довгi з головами на кiнцях пройшли крiзь нього i прошили,  наче
п'ять голок з п'ятьма нитками...
   Труснув головою, намагаючись  позбутися  цього  навадження.  "Щось  тут
справдi вiдбулося, -  подумав  вiн,  -  нещастя  якесь!"  Повернувся,  щоб
гукнути-таки на Гервазiя - стояв у майже темнiй келi?. Пiдiйшов до столу й
викресав  вогню.  Припалив  скiпку,  i  трiйник  на  його  столi   захитав
вогниками. Кудлатi тiнi засновигали поко?м, Iлля сiв на лаву й понурився.
   У сiнях загупало, перемерзлi у дерево чоботи голосно  затупотiли:  iшов
iз дровами грубник Самiйло. Хрипко кашлянув за дверима, Iлля наче  побачив
його через завiсу дверей: широкий, лахматий, з  величезною  в'язкою  перед
собою, iз заiненою бородою i з бровами, що нависали  над  очима,  -  давав
знати про себе тим кашлем, а що  Iлля  не  обiзвався,  забухикав,  наче  у
тимпан ударив.
   - Заходь! - гукнув йому Iлля.
   Тонкий запах дров, морозу всумiш iз важким духом кожуха - Самiйло стояв
у дверях, як привид. Iлля здригнувся: здалося  йому,  що  це  його  батько
сто?ть у дверях i дивиться з-пiд острiшкуватих брiв. Чорне свiтло лилося з
тих очей, а бiла борода обклеювала зморшкувате, але ще гарне обличчя.
   - Слава Йсу!
   - Во вiки вiкiв! - вiдгукнувся Iлля.
   - Чи дозволите, отче iгумене, грубу затопити? Iлля  кивнув,  i  кудлата
постать з тим величезним оберемком вiдступилася назад  у  сiнцi.  Гримнули
дрова об землю - Самiйло вдарив кiлька разiв руками собi пiд  пахви.  Iлля
взяв свiчник i став на порозi.
   - Вiзьми, Самiйле, вогню вiд свiчки, - сказав м'яко.  -  А  що,  тут  i
справдi велике нещастя сталося?
   - Велике, отче  iгумене,  -  буркнув  грубник.  -  Не  на  нiч  таке  й
оповiдати...
   Взяв скiпку й пiдiйшов запалити вiд свiчки. Жовте свiтло впало на  його
бороду й на  острiшкуватi  брови  -  Iлля  ледве  не  згукнув:  перед  ним
вiч-на-вiч стояв його батько.

   "Блюди, i?рею, - читав Iлля слова iз  "Застороги",  -  щоб  не  був  ти
незадоволений iз того, що  ?;  щоразу  роздивляйся  свою  совiсть:  чи  не
согрiшив ти чого супроти заповiту?  Найгiрший-бо  переступ  -  батькiвськi
заповiдi занедбати, впасти у непослух i в невиконання належного тобi дiла.
Про такий прогрiх повинен ти зi скрутою сердечною  жалiти  i  взяти  дбале
старання, щоб поправити те, - сповiдь треба сотворити, що занедбав ти дiло
оте, i вседушно каятися тобi треба. Запам'ятай цi слова:  нiчого  в  життi
сво?му не досягнеш, коли не втямиш i не вкладеш у серце цю науку..."
   Iлля загорнув книгу: холодний пiт висiявся йому на чолi. Вдарив кулаком
тричi по палiтурцi i трохи отямився. Простяглася йому нитка тонка й  блiда
в далекий час ще перед  чернецтвом:  луг  вiн  побачив  заквiтчаний,  бiлу
стежку, рiчку, що синьо лягла помiж верболози;  вiн  крадеться  ще  зовсiм
юним хлопчаком мiж трави й верболози, лiзе по стовбурi  старо?  верби,  що
вида?ться над водою, звiшу?ться з то?  верби  i,  майже  торкаючись  води,
дивиться далеко вперед. Був тодi вечiр, вже й смерк  плив  над  плесом  та
кущами, вода вiд  того  ледь-ледь  димувала  й  вiдсвiчувала  темно-синiм.
Верболози стали круглими; здавалося, якийсь велетень прикотив  цi  кулi  й
порозкидав граючись. У тому синьому димi й помiж розкиданих куль,  побачив
вiн, купалися дiвчата: голi й мокрi тiла ?хнi блищали  й  свiтилися,  вони
порозпускали волосся й химерно  бавилися.  Йому  здалося,  що  то  русалки
справляють сво? свято,  а  може,  то  й  були  русалки;  Iлля  тремтiв  на
вербовому  стовбурi,  наче  трясцею  битий,  -  поймав  його   великий   i
незбагнений страх. Блiдий i  немiчний,  з  тремкими  руками  й  послаблими
ногами, вiн ледве вибрався  з  того  диму  i  вiд  тих  верболозiв.  Iшов,
похитуючись, по луговiй стежцi, ззаду дзвенiв дiвочий  смiх,  а  вiн  став
немов сновида: губи  змерзли,  а  очi  заплющилися.  Хитався,  наче  тятий
хворобою, а в заростях терну впав на землю  й  поранив  долонi,  i  кiлька
яскравих червоних краплин упало тодi на зелену  траву.  Свiтилися  вони  у
смарагдi, як вогники чи квiтки  червонопелюстковi;  обличчя  змокло,  адже
плакав вiн тодi тяжко. Не мiг нiкому розказати про цей свiй  переступ,  не
мiг пояснити, що вiдбувалося, й батьковi рiдному, ба  й  брату!  Нiхто  не
поспiвчував йому, та й вiн сам  не  спiвчував  собi.  Уздрiв  над  головою
мiсяць зовсiм тако? ж барви, як  та  квiтка  перед  очима,  i  вуста  його
торкнула блiда, змучена всмiшка.
   Вже перед тим, як iти в ченцi, вiн ще раз вiдчув те  саме.  Прокинувся,
коли ще тiльки на свiт благословлялося: спав на сiнi в повiтцi  i  вийшов,
збуджений неясним покликом, у двiр. Тремтiло на сходi  перше  свiтло,  вже
виблiдло небо й лежало над селом  зморене  й  пiвживе.  Озвалися  в  садку
птахи, велика роса лежала на  травi,  бiлi  зорi,  як  яблука,  дрижали  в
пiвсутiнку. Був тодi чистий четвер, i, може,  тому  в  сусiдньому  обiйстi
рипнули дверi.  Гола  жiнка  стала  в  прочiлi.  Вiн  завмер,  несподiвано
змерзнувши й прикле?вшись до стiни  повiтки.  Жiнка  вийшла  з  вiником  i
почала обмiтати довкола будинку. Тихо шурхало помело,  великi  бiлi  перса
мотались в не? мiж рук,  чорна  прiрва  блимнула  морочно:  жiнка  збирала
смiття в ряднину. Iшла через двiр, залита трiпотливим i  нервовим  свiтлом
ранку, йшла через город, лишаючи за собою голубу стежку збито? роси,  мела
босими ногами ту росу, в однiй руцi  в  не?  -  вiник,  а  другiй  -  бiла
ряднинка. Iлля не мiг на все те дивитися, дзвонив бiля то? повiтки зубами,
а тiло його при тому було мертве.
   Жiнка висипала смiття на чуже обiйстя й поверталася назад  по  тiй-таки
голубiй стежцi, була вона ще зовсiм молода, i тiло ??  спiвало  про  красу
свою й ранок, що випивав ту красу. Iлля ж бевзем стояв у сховку i  не  мiг
стримати дурних слiз. Тодi вдарився лобом об дошки раз, другий i третiй, а
коли заспiвали сусiдськi дверi i коли ковтнув чорний рот тих дверей осяйне
тiло, спустився вiн мимохiть на колiна й вилив до сонця, що  вже  починало
повiльно братись угору, одну зi сво?х найгарячiших молитов.
   Небо розквiтало неквапно, наче стягнуто було з нього мережану  заслону,
погасли зiрки, i незвiдь-куди пропав блiдий мiсяць. На сходi  вже  чудовно
грало: горiла несмiливим сяйвом, схожа на жiночий торс, хмара;  нижче,  на
самому видноколi, задрижало велике i ще не слiпуче свiтило;  Iлля  дивився
на ту хмару й на те свiтило, безсилий i пальцем  кивнути;  лице  його  вже
було сухе, очi наче в полиновiй водi вмилися, а в ротi стояв гострий  смак
кислиць. Знав, що вирiшилася його доля: йому таки заказано  те,  що  кожен
ма? за рiч узвича?ну, йому надiйшла пора покинути батькове обiйстя i взяти
на плече мандрiвницьку торбу...
   "Вибач, батьку, - прошепотiв вiн, все ще дивлячись у вiкно, - що  я  не
виконаю твого заповiту. Бог поклав менi на плечi  цей  тягар,  i  вiн  нас
розсудить!"

   Йому приснилося, що горить церква. Могутнiй вогонь обхопив ?? вiд  низу
до бань, i вся вона стала як  могутн?,  велетенське  вогняне  дерево.  Вiн
стояв оддалiк бiля iншого дерева, цього разу справжнього, але всохлого,  й
дивився. Полум'я гоготiло, реготало, потрiскувало, стрiляло, наче  кулями,
- вiдлiтали набiк вогнистi стрiли та iскри. Звiддалiк  iз  поля  бiгло  до
вогнища тро? зовсiм малих дiтей, ?хнi босi нiжки рожево миготiли по снiгу,
на тiльцях маяли сороченята з бiлого полотна, а руки стискались у кулачки.
   - Дядьку, дядьку! - горлав один. - Загаси вогонь, загаси!
   - Хай горить! - кричав другий. - Диви, яке високе-високе дерево!
   Третiй, найстарший, торкнув  його  пучкою,  й  Iлля  здивувався:  такий
дорослий i поважний у нього погляд:
   - А скажiть, чоловiче добрий, чому горять церкви?
   - Вогонь ?х бере, - вiдповiв Iлля самими вустами, -  а  може,  й  грiхи
нашi!
   - Це сухий вогонь, - задумливо  промовив  хлопчак,  -  i  вiд  нього  й
справдi годi врятуватися.
   Вони стояли на снiгу, тро? бiлих дiтей i чорний вiн. Снiг  топився  пiд
дитячими ноженятами, вони пiдтанцьовували, дво? менших позакладали  пальцi
в рота.
   - Бiжiть-но додому, дiти! - сказав Iлля. - Ноги застудите!
   Вони повернулися до нього, звiвши блiдi личка.
   - Ми й прийшли сюди, - сказав старший, -  щоб  погрiтися.  Там,  -  вiн
хитнув кудись назад, у чисте, снiгове й безмежне  поле,  -  там  нам  куди
холоднiше!
   Iлля озирнувся, несподiваний страх прийшов до  нього:  дивилася  пустка
необмежена - пара очей холодцюватих i крижаних.
   - Наша церква в монастирi теж так горiла, - задумливо промовив  iгумен.
- Горiла тим-таки, кажу, вогнем...
   - Давно вона отак пала? - спитав старший хлопчик.
   В очах його грали червонi блискоти, а змерзле й син? рученя  показувало
туди, де гоготiло, танцювало, пiдскакувало i крутилося вогняне  мотуззя  i
звивало гарячi стовпи.
   Iлля зирнув собi пiд ноги.  На  снiгу  тупцювали,  грiючись,  три  пари
рожевих ноженят, i, де ступали тi  ноженята,  висихала  земля  й  починали
прокльовуватися тоненькi, несмiливi травинки. Були вони червоного кольору,
й Iлля здригнувся.
   "Кров на снiгу, - подумав вiн. - До чого б то воно?"
   - Дивний сон, отче, приснився менi сьогоднi, - казав iгумен, розчiсуючи
волосся. Вiд умивання в нього на бородi сивiли краплi,  а  на  щоки  лягли
легкi рум'янцi. - Привидiлося менi тро? дiтей. Дуже нарiкали i скаржилися.
Були в самих сороченятах i кривавили босими ногами снiг.  I  не  на  холод
вони скаржилися, отче, а на недбальство. Було в мене тодi вiдчуття, що це,
господи прости, мо? власнi дiти. Ми стояли з ними в чистому полi, i  я  не
мiг ?м нiчим допомогти. Хотiв порвати свою одежу й загорнути ?м  ноженята,
але одежа стала на менi як бляха. Я ранив руки, а зiрвати  ??  з  себе  не
мiг. Це якийсь неймовiрний сон, отче Гервазiю!
   Отець Гервазiй мав глибоко  посадженi  очi,  грубi  його  й  бiлi  руки
безживно лежали на чорних колiнах.
   - Може, й приснилися вам отi дiти, - спокiйно звiдомив вiн.
   - Якi дiти? - спинився Iлля вражено.
   - Та була тут iсторiя. Грубник Самiйло принiс ?х  сюди.  Ми  вам  учора
всього й не розказали... Сидiв серед келi? важкий,  барилкуватий.  Помiтно
видавалося немале його черево, сивi пасма стирчали на  головi  вусебiч,  а
посеред голови яснiла широка, в долоню, лисина. В глибоко посаджених  очах
свiтлiло по гострiй iскрi, а вуста завмерли, пiврозтуленi.  Зрештою,  вони
зарухалися, i потекла з них повiльна розважна оповiдь.
   Iлля Торський дивився на свого замiсника й не  бачив  його.  Бачив  вiн
поле, вкрите снiгом, зовсiм таке ж, як i те, ввi  снi,  i  самотн?  всохле
дерево серед того поля. Побачив вiн i грубника Самiйла - дiда  бiлого,  що
так нагадав Iллi батька; iшов через замети,  не  вибираючи  дороги,  його,
Iллi Торського, батько,  вiтер  вiяв  його  непокритим  волоссям,  -  весь
простiр застеляло сивими хвилями. На батьковому тiлi свiтило дiрами  старе
рубище, а простував вiн до того всохлого дерева. Iллин погляд також бiжить
до того дерева, летить над дорогою, й кладеться вона перед ним, як у книзi
великiй замальована. Слiди копит i темно-жовтi  плями  кiзякiв;  поламаний
вiз, а коло  нього  почорнiлий  снiг,  так  його  збито.  Грубник  Самiйло
спинився бiля воза й озирнувся: навколо нi душi! Позiхала  мерзла  пустка,
стояв тихий мерзлий спокiй. Грубник Самiйло пiшов по дорозi далi, зарипiли
й заспiвали його чоботи, але за мент знову затихли: побачив вiн  на  снiгу
бiлу сорочку. Лежала розкинувшись, свiтячи червоними латками,  наче  вбито
тут не людину, а сорочку. Iлля почув свист нага?в  i  жiночий  крик:  жмут
волосся, втоптаний у снiг копитом, затемнiв перед його очима. Жiнка стояла
на снiгу навколiшки: руки здiймала вгору, рвала волосся й била головою  об
снiг. Гола жiнка на порожньому полi, де все вицвiло й умерло; крик  у  не?
такий надсадний, стогiн такий пекучий! Збив коло не? снiг  бахматий  кiнь,
блиснули  хижi  зуби,  свиснув  i  завив  чорним  птахом  аркан;  плеснув,
захлинувшись, на  голих  плечах;  крикнув  i  люлюкнув  розбишака;  рвонув
копитами снiг та землю бахматий - потяг за собою червоний слiд.
   Грубник Самiйло йшов дорогою далi. Озирався на ту сорочку  з  червоними
латками, хрестився й молився. Вже майже доходив до дерева, але  так  i  не
дiйшов до нього. Ноги його наче правцем битi стали, руки його iз хрускотом
стисли кулаки; обличчя його закам'янiло. Повiльно пiдiймав  правицю,  рука
ледь-ледь рухалася - пiдiймав, наче важила вона кiлька  мiр.  Голова  його
похилялася, i вперся вiн пiдборiддям об груди. Рука тим  часом  дiйшла  до
голови,  стислися,  немов  клiщi,  пальцi  на  хутрi  шапки,  стягли   ??,
зiжмакавши: грубник Самiйло стояв, понурившись. Iлля знову здригнувся:  як
дивно схожий цей дiд на його батька!  Яка  страшна  туга  лежить  на  його
обличчi, як неймовiрно свiтяться його очi!
   Грубник Самiйло дивився на снiг. На ньому спали непорочно  яснi  трiйко
дiтей. Дво? було менших, а один старший. Позаплющували  оченята,  i  личка
?хнi - немов iз бiлого каменю точенi. Довкола голiв ?хнiх  червоно  палало
три напрочуд круглi плями, i вогонь той був  такий,  що  несила  на  нього
дивитися.
   Грубник Самiйло став навколiшки. Простяг руку, але  не  доторкнувся  до
дiтей.  Стояв,  наче  молився,  мов  обiтницю  дивовижну  давав,  по  тому
озирнувся. Обличчя його було печальне, але спокiйне, погляд убирав у  себе
тiк бiлого мерзлого свiтла: голе, безмежне й вицвiле поле оточувало  його.
Правиця грубника Самiйла знову потяглася до дiтей, i це був той-таки  рух,
коли тягнувся вiн у дровiтнi за полiном. Лiвиця його зiгнулася звично, вiн
узяв напрочуд легке тiльце й поклав собi на оберемок.
   Устав iз тим страшним оберемком, хитнувся, мов сп'янiв раптом,  а  тодi
неквапно, ледве перебираючи ногами,  рушив,  наступаючи  на  сво?  ж  таки
слiди. Спинився бiля закривавлено? сорочки i ще  раз  озирнувся.  Там,  на
снiгу, яскраво палало тро? червоних кружал. Вiн аж  приплющився:  здалося,
що це почина? горiти оте  скрижанiле  поле.  Червонi  вогнища  вже  лизали
простiр поля i перетворювали його в голий камiнь.
   Грубник Самiйло повiльно йшов по дорозi. В  оберемку  його  лежало  три
чудових тiльця i немов усмiхалися ледь-ледь крижаними вустоньками.  Позаду
вже палахкотiв вогонь. Вiдчував його всi?ю  спиною,  але  не  пришвидшував
кроку. Ноги його повiльно сунули над дорогою, а очi  дивились  уперед,  де
темнiв засипаний кудлатим снiгом лiсок i де стояла на верхiвках дерев бiла
жiнка в довгiй одежi...
   - Земля тепер така тверда, що не вдовбати, - сказав Гервазiй. - Нiхто й
не хотiв довбати. Тому й поховали ?х у кутку порожньо?  келi?.  Там,  бiля
ворiт...
   - Поховали за звича?м?
   - Агей, отче йгумене! Був то такий мент,  що  не  до  звича?в!  Там,  у
селi...
   - Що у селi?
   - Половина людей впало  гиблих.  Ми  видовбали  сяку-таку  яму,  палячи
вогнища, i ледве всiх умiстили.
   - Чому не поклали туди й дiтей?
   - По тому вже було.
   Iлля Торський рiзко вiдвернувся од вiкна.  Очi  йому  палали,  а  вуста
тремтiли.
   - Через це вони й приходили до мене увi снi, - рiзко сказав  вiн.  -  Я
хочу, щоб ?х вiдкопали й поховали за християнським звича?м...

   Хвилi снiгу iз вiтром падали на купку зiгнутих,  чорних  постатей,  якi
неквапно долали розбурхане, наче море, плесо двору. Потопали  в  снiгу  по
колiна, хоч учора тiльки вичистили двiр, i намагалися ступати в слiди один
одному. Iлля йшов перший, гостра сiча рiзала йому обличчя, гостро засiвала
бороду й брови, а коли  зиркав  вряди-годи  вперед,  не  бачив  свiту  вiд
налиплих на повiки снiжин. Грали вiд того райдужнi барви, й виточувалася з
кутка ока, прокладаючи борозенку,  сива  сльоза.  Ззаду  ступав  i?ромонах
Гервазiй, важко кладучи в iгуменовi слiди важеннi сво? чоботиська. В слiди
отця Гервазiя ступав не менш великий грубник Самiйло з лопатою пiд пахвою,
а позаду також iз лопатою трюхикав тонконогий, як курка, i  блiдий,  немов
той-таки снiг, чернечина. Вiтер знiмав вихори, крутив над  головами,  наче
хотiв сильнiше розмахнутися, перш нiж жбурнути ?х у  цих  зiгнутих  людей,
щоб зупинити ?хнiй несмiливий i такий повiльний хiд, а тодi  засипати,  як
недавно позасипав вiн у далекому селi виставлених  у  поле  снiгових  баб.
Спини в людей уже побiлiли, бiлi були й шапки, обличчя й чоботи, ще трохи,
i вони перестануть ворушитися i спиняться,  свiтячи  в  простiр  червоними
очима й чорними губами, - весела й люба буде в Заметiлi робота!  Але  вони
все-таки йшли, все-таки рухали закоцюблими  кiнцiвками,  все-таки  зводили
запорошенi обличчя, i Заметiльниця  вже  починала  сердитися  на  цю  ?хню
даремну й непотрiбну впертiсть.
   Зарипiли дверi, наче хтось роздер  тонку  бляху,  i  на  двiр  вискочив
кривоокий воротар. Став, здивовано розтуливши  рота,  -  був  один  чорний
серед бiлих i лахматих.
   - Вiдчини бiчну келiю! - наказав йому iгумен, ледве  рухаючи  здубiлими
вустами.
   Воротар скочив до низьких дверей, наче  ворон  iз  перебитою  ногою,  й
почав тицькати тремтячими руками  ключем  у  щiлину  великого  заснiженого
замка. Руки його на тлi бiло-чорного залiза були  дивовижно  рожевi,  вони
поспiшали i через те тремтiли ще бiльше;  за  спиною  в  нього  тупцювали,
грiючись,  кудлатi  постатi;  воротар  озирався  вряди-годи   й   винувато
всмiхався.  Його  рожевi  руки  нiяк  не  могли   впоратись   iз   ключем;
Заметiльниця зрадiла, що цi люди таки спинилися, й почала щосили  жбурляти
в них скаженими вихорами; грубник Самiйло не витримав перший: простяг руку
й вiдгорнув з дороги воротаря. Той знiчено заклiпав  оченятами,  на  нього
вже також насипалося досить снiгу, i вiн тут, серед кошлатих, сам кошлатiв
i так само, як вони, пританцьовував.
   Грубник Самiйло зняв замка, i дверi голосно  заспiвали.  Вiйнуло  сирою
землею i спертим духом;  один  за  одним  входили,  згинаючись,  до  келi?
кудлатi постатi.
   - Це тут! - сказав Самiйло, простягаючи важку й кострубату долоню.
   Вони завмерли в сутiнку; над головами блимало мале  вiконце,  затягнуте
воловим пухирем, снiг стукотiв об той пухир, i наче далекi тимпани били; у
вiдчиненi  дверi  завiювалися  снiговi  косми,  буцiм  хотiла  дiстати  ?х
Заметiльниця й тут;  свiтлiв,  аж  палав  за  ?хнiми  спинами  шестикутний
прочiл. На вiях цих застиглих людей повiльно розтавав снiг, стiкав до щiк,
i здавалося, всi заплакали отут у дивний спосiб. Грубник Самiйло подивився
на  iгумена,  наче  щось  хотiв  сказати,  i  той  не  витримав  широкого,
запитального погляду. Кивнув i натужно розтулив вуста:
   - Починайте!
   Вiтер знову закинув у келiю сивого хвоста, вдарив ним у спину воротаря,
i той озирнувся.
   - Коли буде так мести,  -  сказав  недоречно,  -  то  завтра  свiту  не
побачимо...
   Двiйко лопат  м'яко  увiйшло  в  грунт,  пробивши  замерзлу  шкiрку,  i
обережно вiдклали набiк по купцi землi.

   Вони лежали на розстеленiй мiшковинi, нiби спали - трiйко молочно-ясних
дiтей: дво? меншеньких i один старший. Заплющили очка, i  лиця  ?хнi  були
наче з бiлого каменю точенi. Грубник Самiйло стояв бiля них навколiшках  i
змiтав долонею з чисто-бiлих ?хнiх сорочечок темнi зерна землi.
   - Отакими, отче iгумене, я i знайшов ?х, - сказав  вiн  глухо.  -  Кров
?хня так свiтилася на снiговi... лежали вони, мов янголенята.
   Ударив раптом лобом у землю, зачепивши  сiре  рядно,  вдарив  удруге  й
утрет?. Тодi обернувся до Iллi, лице його було запорошене, земля  прилипла
до бороди та брiв, а очi  дико  й  божевiльне  спалахнули.  I  пiдiгнулися
колiна в Iллi Торського,  iгумена  Густинського  монастиря,  вклякнув  вiн
поруч iз грубником Самiйлом. Решта ченцiв незграбно бухнула  на  колiна  й
собi.
   - Помолимося за ?хнi душi! - сказав Iлля. Схилили голови.  Заметiльниця
зiбралася на силi й знову жбурнула до них довгого снiжаного  хвоста,  снiг
лiг на зiгнутi спини й голови, i тiльки воротар  озирнувся  й  ошкiрив  до
того вихору по-блазенському кривого рота.
   Iлля Торський уже стояв. Обличчя його було дiлове.
   - Зробиш ?м, Самiйле, труни, - сказав якомога теплiше й  раптом  поклав
на грубникове плече бiлу, викохану руку. - 3 мореного дерева,  Самiйле,  i
пофарбу?ш золотом.
   Над головою знову застукала у воловий пухир Заметiльниця -  затахкотiли
далекi тимпани, немовби вибиралось у похiд велике  вiйсько.  Спереду  йшли
литавристи, сурмач, баба-вiщунка i спiвак, а  позаду,  нiби  мак  цвiв,  -
лицарство запорозьке. Вигравав на  бiлому  конi  на  чолi  того  лицарства
чорновусий полковник, дуже схожий на Iллю Торського, - Iлля  впiзнав  його
вiдразу. Адже обличчя оте також було  виточене  з  бiлого  каменю  i  такi
широкi, такi чорнi були в того козака очi! Трiпотiла на його плечах одежа,
i вiн сам на буряково-бузковому тлi наче  кликав  кудись,  махаючи  рукою.
Йшло по бузковiй дорозi  незчисленне  вiйсько,  i  в  такт  кроку  ?хнього
вигравав i бив холодний i сухий тимпан.
   - Я, брати, - заговорив  тихо  Iлля  Торський,  -  ?здив  до  Ки?ва,  а
звiдтiля подався до його ясновельможностi. Грошi  на  церкву  я,  братове,
привiз, i, як зiйде снiг, ми закличемо до себе майстрiв. Замовимо  кам'янi
раки й  покладемо  цих  дiтей  пiд  олтарем.  Можете  придивитися  до  них
пильнiше, брати мо?, - ?хньому духовi варто молитися...
   Вiн замовк, а ченцi  подивилися  на  дiтей.  Лежали  на  чорнiй  землi,
ясно-бiлi й чистi.  Блiде  сяйво  точилось  iз  облич,  рiвне,  погiдне  й
прозоре.
   - Варто було б нобiлiтувати ?х у святi, - хрипко озвався iз кутка отець
Гервазiй.
   - ?х уже нобiлiтовано, - гаряче озвався Iлля й кинув рукою. -  Це  кров
волаюча, кров, про яку не повиннi забувати люди!
   Зирнув на слiпуче-бiлий прочiл i побачив там далеко,  на  срiбно-бiлому
тлi, три снiговi баби, котрi вийшли за  село  й  зорили  червоними  очима.
Батько стояв на порожнiй  дорозi,  нiби  з  паперу  вирiзаний.  Хитався  й
розчинявся, блiдий i вицвiлий, у бiлому кожусi i з бiлим кийком. Дивився й
похитував головою. Тодi Iлля Торський знову вдарив поклона до землi...
   Дiти лежали  у  свiтло-сiрому  сутiнку  i  свiтилися.  П'ятеро  чорних,
великих людей стояло перед ними навколiшках, погiдно  зносячи  п'ятiрнi  й
кладучи собi на груди хреста. Вони приплющилися, цi п'ятеро, i  ледве-ледь
ворушили вустами. Кожен iз них мав на що поскаржитись i мав чого  просити,
адже всi були на цiй землi й тлiннi, i грiшнi.


   ШВЕЦЬ

   I в хатi холодно, й на душi холодно. Вiн подумав: "Кiнчилися шпильки, а
березовi чурбанцi вийшли". А ще вiн подумав: надворi йде дощик, маленький,
кульгавенький та холодний. Через це i в душi йому  холодно;  зирнув  -  на
лавi повсiдалися всi дев'ятеро його душ, мiж них i Марiйка  -  п'ятилiтка,
яку найдужче вiн любив, а в кутку на стiнi подрiму? собi святий Микола.
   Швець дивиться на них усiх крiзь напiвприплющенi  повiки,  вiн  вимiрю?
подумки шлях до лiсу, бо до лiсу таки треба  йти.  Зруба?  березу,  хай  i
потайки, мабуть, у такий дощ саме йти, - будуть йому чурбанцi, та  й  хату
обiгрi? трохи, щоб цi його дев'ятеро душ не мерзли  й  не  подрiмував  так
сторожко Микола. Швець одяга? свитину, вона чавить йому утлi  плечi,  йому
аж дихати важко. "Чи це парко в хатi?"  -  дума?  вiн,  забувши,  що  дiти
цокотять на лавi зубами, - виходить, затикаючи за пасок сокиру.
   На нього вi?ться сiренький дощик, засипа? очi, загорта? в  сиву  свитку
дня, яка поверх його свитки як зайвий тягар. Але  попереду  бовванi?  лiс,
там далi дорога, мокра i вся в калюжах. Лiсник, певне, спить, дума? швець,
бо й менi цiлий ранок хотiлося спати. Ну, звiсно, коли б не потреба  i  не
крик - кричало дев'ятеро душ, голоднi пташенята, що розкривають роти, - не
виткнувся б з хати. Правда, понатикали вже в тi дзьоби сяко?-тако? ?жi,  -
кричали вони, як ворони зимового дня, коли тим воронам холодно й самотньо.
Тож не змiг улежати, гой, не змiг; йому сказав тодi Микола:  "Пiди  врубай
березу!" "Я думав про це й сам, - спогадав швець, - ось i  йду  рубати  цю
березу".
   Але чого в нього така м'яка й квола душа? Так важко рухаються в  головi
думки. Вiн зважив: не  треба  над  цим  застановлятися;  онде  лiс,  треба
вийняти сокиру - бiлi  вiти  падають  прямо  з  неба;  зда?ться,  це  вони
струшують дощ; бiлi тiнi, тужливий спогад про далеке марево; воно  -  таки
пляма, холоднувато-бiла, як i цi вiти.
   Тодi вiн вийняв сокиру i вдарив. I на нього градом  посипалися  краплi,
наче заплакало над ним небо i сама береза. Однак  вiн  не  зважав,  бив  i
рубав, хоч вiдчулося: дивиться хтось. "Ну, хай,  бо  все  одно  почав",  -
думав швець, вмиваючись чи тими березовими слiзьми, чи власним потом.
   Але навколо було порожньо. Це вiн побачив, коли береза  впала.  Шамотiв
дощик, струшувалося драглисте  змерзле  небо,  а  вгорi  спокiйно  кричала
ворона. Пiдважив ту березу й закинув на спину  стовбур.  Гiлки  зашарудiли
над ним, наче засичала гадюка, але вiн не обернувся.
   Отодi й вийшов з лiсу злий дух. Зрештою, швець не розiбрав до ладу,  чи
був то злий дух, чи лiсник, але той усiвся йому на березу, i швець  упрiв,
волочачи його через поле. Сипався дощик, але,  зда?ться,  вони  обидва  не
зважали - швець тягнув, а лiсник ?хав на березi.
   - Ну от, ти зрубав ??, - сказав лiсник, - то як будемо розщитуватися?
   - Береза сухостiйна, - сказав швець, - i не вчинив я злочину.
   - Ти ?? все-таки даремно зрубав, -  вiдповiв  лiсник.  Тодi  швець  уже
зовсiм розсердився.
   - Гей, пане, - сердито скрикнув вiн, - менi й так важко  нести,  а  пан
сiв верхи, щоб я його тягнув?
   Лiсник засмiявся.
   - Хочеш, щоб я засадив тебе?
   Швець тягнув дерево, аж пiт вибивався йому на лобi й пiд  пахвами,  вiн
майже не зрозумiв, що сказав йому лiсничий - отой, бачте, пан, що розсiвся
на березi.
   - Куди це засадите? - повернувсь у пiсниковий бiк.
   - А в буцегарню, - спокiйно сказав лiсник.  -  Хiба  не  зна?ш  за  що,
хе-хе?
   - А мо? дев'ятеро душ? - не стерпiв, щоб не розсердитися швець. - Ви ?х
менi годуватимете?
   - Менi яке дiло? - позiхнув лiсник. - Мо? дiло засадити тебе, а ти  вже
сам думай про сво? душi.
   Швець волочив дерево, а той пан наче й не думав злазити.
   - Ви чогось хочете вiд мене, - сказав по мовчанцi швець. - Чого?
   - Хе-хе, - не дуже голосно засмiявся лiсник. -  Ти  здогадливий.  Хочу,
щоб бомагу пiдписав.
   Швець спинився. Дощик сипав на них, i чи вiд нього,  чи  вiд  поту  вiн
зовсiм змокрiв. Навiть у ногах було мокро.
   - На себе? - спитав, повертаючись упiвбока до лiсника.
   - Хе, - лiсник уже пихкав люлькою, - чому на себе? I  на  тi  дев'ятеро
душ, хе, для мене то лагоминка.
   Швець удруге завдав собi на спину дерево, лiсник навiть пособив, а тодi
знову скочив на березу.
   - Гей, пане, злазьте, нема в мене сили  тягти!  -  згукнув  швець,  але
потяг.
   - А я вiд тебе вiдповiдi чекаю!
   Швець довго мовчав, довго тяг березу, вже  мiстечко  з'явилося,  вже  й
люди виднiлися, а береза стала важка, як каменюка. Тодi  швець  зупинився.
Пiт цебенiв йому поза вуха й на очi, але  вiн  все-таки  дивився  на  того
лiсника: сiре одутле обличчя, сiрi  одутлi  очi,  сiра  роздута  одежа,  а
замiсть чобiт...
   Вiн здригнувся й вiдвiв очi - цього вiн  сподiвався  й  не  сподiвався.
"Таки злий дух", - подумав сумовито, але спокiйно.
   Лiсник засовав ратицями, його била нетерплячка.
   - Дуже ти гарячий, - буркнув швець, роздивляючись його пильнiше. -  Але
хай буде по-тво?му!
   - Я тобi ще й грошей дам,  -  сказав  лiсник,  -  i  ти  цiлий  рiк  не
бiдуватимеш.
   Швець позирнув на лiсника, i в його очах  спалахнув  легенький  лукавий
вогник.
   - Кажеш, грошi даси?
   - А дам!
   - Ну, коли грошi, то це ще куди не йшло! Лiсник  виставив  великi  бiлi
зуби, а швець йому пiдморгнув. Лiсник пiдморгнув шевцевi й простяг  папiр.
Папiр був бiлий i чистий, як i лiсниковi  зуби.  Швець  зiтхнув,  покрутив
ши?ю, наче звiльняючись од липкого комiра, й узяв незграбними пальцями той
папiр у руки.
   Лiсник забрав папiр, склав його учетверо i засунув до кишенi. I  зовсiм
не було у нього  ратиць  -  звичайнi  собi  чоботи.  По-звичайному  вiн  i
попрощався.
   - Я за рiк прийду до тебе, щоб не вiдпирався.
   Швець засмiявся. Лiсничий показав зуби й собi, i вони пiдморгнули  один
одному. В кишенi у шевця лежали грошi, а береза була його також.
   - То до побачення! - сказав весело, i той  лiсник  вiдразу  ж  перестав
бути йому цiкавий. "Хай його грiм б'?! - думав  швець,  -  Менi  ще  треба
доволочити цю березу!"
   Вiн раптом згадав Миколу - той мав задумане й сумне обличчя. У  веселiй
хатi, вирiшив вiн, i тобi веселiше буде! Бо що то за веселощi в порожнiй i
холоднiй хатi?
   Вiдтак перестав i дощ. I шевцевi зовсiм злагiднiло на серцi. Та  й  пiт
не так уже цебенiв - той лобуряка був важчий за саму березу.
   Онде й мiстечко, а бiля хати - жiнка. Коло не? всi восьмеро дiток -  як
горох при дорозi: меншi, меншi й  меншi  -  геть-но  тобi  як  горох!  Вiн
озирнувся. Лiсника вже й слiд прохолов, тяглася тiльки,  як  сухий  вiник,
береза.
   Жiнка вже йшла йому допомогти, за нею посипалися, наче горох, усi дiти,
а серед них - Марiйка. Така ладна та дитина: обличчя бiле,  тепле,  м'яке,
волосся темне, м'яке, а очi - начебто джерельця. Вона щось гука? чи, може,
гукають вони всi разом? Ого, помiч яка!
   - Яка помiч! - каже вiн жiнцi. - А я втiху маю душевну.
   Жiнка дивиться на нього заширокими очима: вона не розумi?.
   - Га?
   - Кажу, втiху маю душевну!
   - Що ти зробив?
   - Що я зробив? Пiдписався лiснику, а той менi ще й грошей дав...
   Жiнка дивиться на нього, а вiн на не?. I дiти за нею - як вiяло.
   - Щось не втямлю я нiчого, - сказала жiнка, а  вiн  задивився  на  свою
Марiйку: чиста й бiла. I м'яка.
   - Ге, що тут говорити? - сказав вiн. - Пустi балачки! Записався, а  вiн
менi - грошей. Тепер я його!
   - Це добре, - всмiхнулася нарештi жiнка, -  ми  пiдемо  вiдробимо.  Всi
пiдемо.
   Зчумiло стояв серед дороги зi сво?ю березою. Навпроти нього - жiнка, за
якою, як курчата на вигонi, - малi.
   - Ге, нi, - сказав морщащись. - Не будемо ми робити, нiчого не будемо!
   Сказав це i вiдчув жаль. Ще маленький, але беручкий...
   Тягли березу вже всi разом, попереду вiн з жiнкою, а ззаду хапалися  за
гiлляччя його дiти. I чудне було враження, таке чудне, як дерево:  вони  -
стовбур, а дiти - гiллячки. Бо вони й були деревом, росли з одного кореня,
а це гiлляччя вже ген високо - такi бiлi й чистi, - i тягнуться в небо,  а
воно високе й син?. "Це мо? дерево, - думав гордо швець, тягнучи березу. -
Добре мати таке собi дерево. А коли бряжчать у кишенi грошi! I-i-i! Бог ти
мiй! Яка це втiха мати оце дерево i щоб бряжчали грошi!"
   Коли зайшли в хату, побачили  Миколу.  Був  сумний  i  думний  -  швець
розгубився трохи. Перехрестився, а за ним жiнка й  дiти.  Але  Микола  був
сумний, навiть не дивився. Тодi швець  нахилився  до  Марiйки  (така  вона
чиста й м'яка) i прошепотiв ?й, щоб перебалакала  з  Миколою.  Вони  знову
перехрестилися й вийшли.
   Швець узяв сокиру й почав обтiсувати гiлля. Дiти бiгали  з  пруттям  по
двору, шмагаючи одне одного по литках i весело регочучи, - йому ж  ставало
смутно. Знав i чого: чекав Марi?. Повинна була вийти i щось сказати.  Отож
цюпав собi сокирою, а жаль його ставав великий, бiлий - як зима чи крижана
рiчка. Йому стало жаль i дерева, хай воно сухе, -  гiлляччя  його  вже  не
стримiтиме у небо i вже не поцiлу? його вiтер. Але думав про  те  мало,  -
була то, може, пiвдумка, - аж тiк туди, за  дверi,  де  лишилася  Марiйка:
нiколи, скiльки бачив, не був Микола такий сумний.
   Нарештi рипнули дверi, на порозi стала Марiйка. Обличчя в не? блiде,  а
очi такi чистi, що витиснулася йому сльоза. Помiтив: жiнка  теж  перестала
поратися, та й усi дiти примовкли i втишилися. Пiдiйшли до ганку, пiдiйшов
i вiн, - Марiйка ледве губами рухнула:
   - Вiн сказав, що як тато робитимуть чоботи, а той  прийде,  то  аби  не
вставав зi стiльця. Поки не скаже...

   Його Марiйка вже шестилiтка, а вiн сидить i ши? чоботи. Вечiр довгий  i
темний, бо сьогоднi натислося йому в душу якогось  сiрого  попелу,  i  той
попiл розсiявся i засмiтив його. Чоботи шилися пиняво, думки кружляли десь
далеко, часом позирав на вiкно, а воно - чорне й  неживе.  Чогось  боявся,
наче заповз у серце тонкий, вузький хробачок i пив його, висмоктував. "Ге,
нi, - подумав швець, - це я, напевне, хорий". Але вiн не був хворий,  знав
то сам - лукавив, бо оте чорне вiкно, отой довгий вечiр, оцi дiти, що  так
незвично тихо повсiдалися на лавi, оцей смутний Микола!..
   - Ге, чого це ви всi попримовкали?

   Але йому нiхто не вiдповiв, начебто нiкого й не було в хатi.
   - Це тому, - почув вiн знайомий голос, - що я прийшов.
   - Ага! - схаменувся швець. - Таки прийшов.
   - Збирайся, - сказав той, - бо нам уже пора йти. Швець сидiв на  сво?му
стiльцi з плетених пасiв i мовчав. Тiльки  надточував  ножа,  щоб  зрiзати
шкiру.
   - Ну, то що?
   - А нiчого, - вiдповiв нарештi швець. - Менi треба кiнчити цi чоботи. З
них я й живу, а ти глянь, скiльки ?х у мене, тра й на дорогу.
   - Хе-хе, - сказав той, -  не  треба  тобi  на  дорогу.  Я  таку  карету
пiдкочу, що хе-хе!
   Але швець не дивився на  нього,  навiть  не  хотiв  бачити,  чи  той  у
лiсничiй одежi, а чи у сво?й.
   По тому обiзвався Микола, сидiв доти мовчки в кутку:
   - Коли вiн устане, хай посадить на сво? мiсце й закляне його.
   Швець повернувсь у бiк Миколи, той дивився на нього спiвчутливо. Вiдтак
побачив  Марiйку,  котра  йшла  переказати  йому  Миколинi  слова,   дiвча
всмiхалося сумовитою, блiдою усмiшкою. Посеред  хати  стояв  лiсник  (таки
вiн), на лавi - жiнка, а коло не?, як дрiб, дiти. Швець схилився до чобiт,
якi шив, i довго коло них возився. Риштував, чистив,  шив  -  в  нього  за
спиною стояла Марiйка, вона вже сказала те, що почув i вiн,  i  не  хотiла
вiдходити. Лавка була зайнята, шевський стiлець  -  пiд  ним,  тож  лiсник
переминався з ноги на ногу.
   - Ге, втомилися, бачу, - сказав  швець,  скоса  зирячи  на  непроханого
гостя.
   - Таки втомився, - сказав лiсник, - отак за вами  по-побiгати,  дума?ш,
малий клопiт? Чи менi легко хлiб заробляти?
   - А чого вам його  заробляти?  -  спитав  швець,  але  лiсник  засопiв:
розсердився.
   Швець вбивав шпильки в пiдошву i скоса зирив на лiсника.
   - Ото скiнчу, то спочинете на мо?му. Вже скоро! Вiн стукав i стукав,  а
той стукiт бив у голову й вiдбивався вiд  чорних  мертвих  вiкон.  "Як  це
тяжко виходити, - думав швець, - у ту чорну глупоту, в ту чорну  нiч.  Але
хай!"
   Прибивав пiдошву, а тодi пiдчищав терпугом,  i  терпуг  ходив  йому  по
серцi, бо не знав, чим усе це скiнчиться.
   - Буду збиратися, - сказав швець, устаючи i струшуючи з фартуха обрiзки
шкiри, - можеш спочити.
   Вiн побачив, як злий дух хлюпнувся на його стiлець i знеможено видихнув
повiтря. Тодi швець одяг бiлу сорочку й новi штани.
   - Уставайте, - сказав вiн, - будемо йти. Вiн  побачив  наморене,  в  цю
мить начебто схудле обличчя лiсника, - той сидiв i важко дихав.
   - Уставайте, кажу, я готов!
   - Та радий устати, - ледве переводячи дух, сказав лiсник, - коли ж мене
прибито. Це тво? витiвки?
   - Нiякi це не витiвки, - буркнув швець. - Уставай, бо не пiду.
   - Що ти до мене ма?ш? - скрикнув, вибалушивши очi, лiсник.
   - Що менi до тебе мати? - мирно вiдповiв швець. - Чи я кликав  тебе  до
себе? I чи приставав?
   - Така служба в мене, - сказав злий дух. - Ти чоботи ши?ш,  а  я  роблю
це.
   В лiсника вже й пiт на лобi вибився.
   - Тяжко менi, - простогнав вiн. - I сидiти тяжко, i встати несила!
   - Яв тебе не просив тих грошей, -  сказав  швець.  -  Ти  сам  менi  ?х
усунув.
   Лiсник уже хапав спазматичне повiтря. Розтулив рота й був  як  риба  на
березi. Швець стояв серед хати в бiлiй сорочцi  й  нових  штанях,  i  його
обличчя споважнiло.
   - А яка вже пора? - спитав тривожно лiсник.
   - Та пiвнi скоро заспiвають, - вiдповiла з лави  шевчиха.  Тодi  лiсник
затурбувався.
   - Пусти мене, - попросив у шевця.
   - Я до тебе не чiплявся, - вiв сво?? швець. - Сам зачепив.
   - Але менi вже пора! - закричав лiсник. - Я вже не можу тут сидiти!
   - А я за йогомостю послав, - мовив незворушно швець. - От вiн прийде  й
розпита?ться в тебе. Славно розпита?ться!
   Стояла нiч. Всi раптом помiтили, що стояла нiч. На столi у шевця горiла
свiчка, бiля Миколи - каганець,  лiсник  теж  тримав  у  руцi  свiчку,  що
бозна-де й узялася; вiд того ожили в мешканнi  довгi  й  пласкi  тiнi,  що
заворушилися по кутках. У вiкна хлюпав чорний морок, на лавi сидiли  жiнка
й дiти, у них були широкi вiд зачудування очi, а може, то страх  напав  на
них? Бiля шевця, одягненого  в  бiлу  сорочку  (як  дивно  свiтилася  вона
зараз!), стояла Марiйка, схопилася за шкарубку батькову  руку  й  визирала
з-поза то? руки. На стiльцi мучився злий дух, його обличчя потемнiло, а на
губи вибивалася пiна. Дивився на них  каламутним  поглядом,  i  губи  його
ворушилися - щось прохав. Але вони були нiмi й холоднi, бо нiма й  холодна
була хата, тiльки тiнi шастали, як живi.
   - Ану, сину, - сказав швець сво?му пiдстаршому, - подзвони йому трохи.
   Син скочив у  сiни,  хоч  трохи  й  боявся,  принаймнi  помнувся  перед
порогом, а тодi задзеленчав iз сiней дзвоником.
   - Пусти мене! - простогнав лiсник.
   - Чу?ш? - швець прислухався - син знову задзеленчав. - Дзвенить!
   - Я з тобою хочу перебалакати, - сказав лiсник.
   - То й кажи, - байдуже мовив швець - йому стало зовсiм смутно  в  цьому
пiвмороку.
   - В тебе, бачу, закляте мiсце ??
   - ?, - сказав швець. - То клопiт мiй за цих пуцьвiрiнкiв.
   - Давай розiйдемося по-мирному.
   - Давай!
   - Верни менi тi грошi, i я знати тебе не хочу. Швець мовчав.
   - Грошi менi поверни!
   - А де я ?х в бiса вiзьму! - закричав раптом  швець.  -  Чи  не  бачиш,
скiльки в мене того дробу?
   Лiсник дихав зовсiм важко. Схопився рукою за встромлене у верстат  шило
i  зламав  його.  Тодi  знову  задзеленчало  в  сiнях,  i  вони   завмерли
прислухавшись.
   - Заплатиш менi за шило, - сказав швець. - Я бiдний чоловiк.
   - А я багатий?
   - А ти багатий.
   - Я не можу тобi дурно платити.
   - То й сиди!
   - Ну гаразд, - нарештi здався лiсник. - Пiдпиши  ще  одну  бомагу.  Дам
тобi грошей на цiлий рiк.
   - Досить з тебе однi??, - сказав швець. - Чи ти ?? затеряв?
   - Не затеряв, - сказав лiсник, викладаючи з кишенi грошi. - Таке губити
не годиться...
   I раптом махнули по хатi  тiнi,  закричав  пiвень,  голосно  й  весело,
заблимали свiчки, спалахнули й освiтили  хату  великим,  мертвим  свiтлом,
розбилася шибка, задзенькотiло  скло,  дуже  голосно  задзеньчав  у  сiнях
дзвоник, метнувся по хатi вiтер, звiяв шевцевi волосся й одежу,  замиготiв
каганець бiля Миколи, а свiчки погасли - мрiли тiльки в  теменi  розпеченi
гнотики. Майнув чорний хвiст, начебто вилiтав птах, дзвонив  i  дзвонив  у
сiнях дзвоник, плакали дiти на лавi, котилися сльози й  у  жiнки;  Марiйка
затулила руками обличчя, а Микола незмигно й темно дивився,  i  годi  було
взнати, чи осуджу? вiн, чи  втiша?.  Швець  стояв  у  темрявi,  неприродно
виструнчившись, його очi дивилися твердо, але й тужно, а вуста тремтiли.
   - Ви всi це бачили, - сказав вiн. - Микола  тому  свiдком.  Ви  всi  те
бачили. Я думав про вас! Менi несила бачити вас у голодi й холодi.
   Зда?ться, була тодi осiнь. "Осiнь, - сказала  Марiйка.  -  Стережiться,
тату!"
   - А я що? - мовив швець. - Та й часу менi нема. Онде чоботи шию.
   Вiн справдi шив чоботи. Сидiв цiлий день нагинцi й шив. I чи осiнь  так
дiлала, чи, може, нежить схопив, болiла йому голова. "Мабуть,  прийде!"  -
сказав вiн жiнцi, i вона подивилася на нього вiддано й  прохально.  В  цей
мент i зазирнув  той  до  вiкна.  Розтулив  створки  i  сперся  руками  на
пiдвiконня. Дивився й мовчав. Швець схилився ще нижче до чобiт.
   - То збирайся,  шевче,  -  сказав  той,  позiхнувши.  -  Я  вже  досить
начекався.
   Швець вiдчув свою знесилу проти нього.
   - Не буду я збиратися, - сказав вiн. - Не буду! Старий я, не годен уже.
   - А грошi, - розсердився той, - годен був брати?  Марiйка  стояла  бiля
батька й тремтiла, мов листок.
   - Ну, не тремти, ластiвочко! Сходи-но краще за панотцем.
   - Я не хочу вас покидати, - сказала  Марiйка.  -  Чогось  страшно  менi
стало.
   - Дай менi боятися за себе! - спалахнув швець. - Iди, куди посилають!
   - Куди це ти ?? посила?ш? - спитав той, у вiкнi.
   - Тютюну купити на дорогу.
   - Я тобi дам.
   - Не хочу чортiвського, хочу людського.
   - Як зна?ш!
   - То в хату зайдiть.
   - Хе-хе, - засмiявся той, у вiкнi. - Вже заходив. Там закляте мiсце ?.
   - Ну то й стiй пiд вiкном, - сказав швець. - Менi он  зiбратися  треба.
Та й тютюнцю дочекаюся.
   - Стою, - буркнув той i запалив люльку.
   Жiнка сидiла на лавi й плакала. Дiти тулилися до не?.
   - А може, вiдробимо тi грошi та й вiддамо?
   - А цитьте! - закричав на них швець. - Чи я тут голова?
   - Та ти, але, може, краще вiддати?
   - Менi голова пухне за вас! - сказав швець, одягаючи бiлу сорочку.
   - Не вдягай ти бiло? сорочки, - сказав той, у вiкнi.
   - А то чому?
   - Заклята вона в тебе.
   - У нас звичай  такий,  -  сказав  швець.  -  На  смерть  бiлу  сорочку
вдягають.
   - Грець з вами i з вашими дурними звичаями! - буркнув той, у  вiкнi.  -
Вдягай, що хочеш!
   - Чи не йде Марiйка? - спитав швець у жiнки.
   Попереду бiгла Марiйка, а за  нею  -  панотець.  Вiяв  вiтер,  розкидав
одежу, кропило вiдкидалося назад, так швидко вони  йшли.  Тодi  всмiхнувся
швець: побачив - женеться за Марiйкою й панотцем жовте листя, летить разом
iз вiтром, i вони наче на крилах несуться. Тодi звiв швець до Миколи  сво?
очi. "Вибач!" - сказав. Микола не вiдповiв, тiльки дивився незмигно. "Я не
знаю, - сказав швець, - де трафить мене смертне на?ття,  але  я  тримаюся!
Хочу оберегтися".
   Та лiсник уже тiкав. Уздрiв нахiд на себе - зiрвався ще бiльший  вiтер.
Махнув кулаком, люто спалахнули його  очi,  а  губи  виплюнули  прокляття:
"Дочека?шся ти в мене!"  Майнув  вiд  вiкна  i  звалив  по  дорозi  стару,
перетрухлу грушню.
   Прийшов захеканий панотець, Марiйка прискочила до батька i схопилася за
його руку. Швець стояв спокiйний i сумний. Очi палали тихим, хоч i хворим,
вогнем. Губи пошерхли, але твердо пiдтислися.
   - Наклика?ш на себе кару божу? - сердито  сказав  панотець.  -  Дивися,
шевче!
   - Прийде час, - сухо сказав швець, - i я стану перед богом. А  зараз  у
мене клопiт ?: вони, - вiн кивнув до лави,  де  горнулися  до  матерi,  як
дрiб, переляканi не на жарт дiти.

   Ось Марiйка й семилiтка. Але чогось вона не рада з  того.  Швець  також
думний, зда?ться, чекають чогось обидва. Та  й  чи  тiльки  вони:  онде  й
шевчиха тривожно погляда?, та й iншi дiти якiсь принишклi. Швець  дивиться
на Миколу, але той не прийма? його погляду, начебто не стосу?ться це його.
Немовби вiдмаху?ться: сам заварив, сам i ?ж! "Коли так, то й так", - дума?
собi швець i мов прикликав. У вiкнi знову виросло обличчя того, кого  вони
чекали. Тепер лiсник веселiший, а може, й упевненiший. Та й погода надворi
райська - все пахтить i розвива?ться. Шевцевi ж тепер не до погоди, йому б
подолати той жаль, що посiв його. "Не хочу йти!" - сказав вiн Миколi.  Той
мовчав, тiльки Марiйка почула.
   - Ми разом пiдемо, - сказала вона. - Коли вже так насiда?, ма?мо йти!
   - Хiба ж тiльки ти? - похитав головою швець. - Усiх я записав.
   Жiнка з дiтьми вже сидить на лавi, швець - на сво?му  стiльцi,  але  не
ши? чобiт - сьогоднi йому не до  того.  У  вiкно  всунувся  той  i  лукаво
дивиться.
   - От дивлюся я на тебе, - каже швець, - зовсiм як  людина,  а  добра  в
тобi нема.
   - Хе-хе! - засмiявся той. - Погано дивишся.  Коли  б  не  було  в  мене
добра, не возився б коло вас. Прийшов рiченець - збирайся, i квит!
   - А може, - вiдповiв задумно швець, -тобi хочеться коло нас возитися?
   Однак лiсник не слухав його. Витяг iз жилетки дзигаря,  також  дивного,
аж вони роти пороззявляли, i вiдкинув покришку.
   - Забарнi ви дуже, - сказав. - А менi нiколи. Гайда! Цього  разу  швець
не вдягав бiло? сорочки: надто мулько було на серцi.
   - Ходiмо, тату, - сказала Марiйка, i швець, востанн? зирнувши на Миколу
(той сидiв, як завше, в кутку), зiтхнув.
   - Долi не обiйдеш i не одуриш, - сказав вiн.
   - Отож-то, - засмiявся  той,  у  вiкнi.  Вони  пiшли  в  сiни  -  швець
попереду, а за ним усi дев'ятеро його душ. Сонце впало ?м  на  обличчя,  i
вони на хвилю припинилися на порозi. День цвiв  чудовим  лiтом,  над  ними
розгорнулося чисте й яскраве небо; сонце  аж  з  себе  виходило  -  сипало
жовтим золотом, вiд того тремтiла нiжна шовкова блакить, все  мерехтiло  й
дихало.
   - Через сад пiдемо, - сказав швець, йому хотiлося хоч востанн?  дихнути
його пахощiв. Любив свiй сад -  отi  яблунi,  грушнi  й  сливки.  Особливо
сливки. Глянув розчулено - над ним розкинулося розлоге  дерево,  широке  й
налите сонцем. Сливок було як маку, i вiн не мiг не помилуватися на них.
   - Добрi цього року сливки, - сказав лiсник: дивився  на  сливку  також.
Тодi й швець вiдчув, що йому хочеться слив. Так хочеться, аж горло болить.
   Схопився за стовбур  i  потрусив.  Дерево  стояло  незрушно,  i  сливки
спокiйно сизiли пiд сонцем.
   - Зовсiм знесилiв, - сказав швець. - Бачиш, а ти мене забира?ш.
   - Саме тому й забираю, - сказав лiсник, збиваючи набiк люльку.
   - А я, не по?вши сливок, не пiду, - затявся швець. - Бо чого й iти?
   Лiсник усмiхнувся, все ще тримаючи люльку в ротi.
   - Отакий ти ласий, - сказав вiн. - Та  я  не  жалую!  Вiн  пiдiйшов  до
сливки й труснув нею так, що  змiнилося  небо  й  упала  на  землю  осiнь.
Запахло падаллям, закружляло листя, i вже не було на деревi нi листка,  нi
сливки. "Це вже запахло менi землею", - виймаючи  з  купи  листя  соковиту
сливу, подумав швець. Кинув ту сливу до рота, i  йому  ще  бiльше  запахло
осiнню.
   - Ось бачиш, - сказав лiсник, - яке добро в тебе! Пануватимеш у нас,  я
маю силу, то й робитиму. А ти собi шпацiруй i ший мертвим чоботи.
   Однак  лiсник  щось  дуже  зчепився  з  тi?ю  сливкою.   Швець   навiть
здивувався:
   - Чого це ти зчепився з тою сливкою? Там уже й листка нема!
   - А коли не пуска?? - сказав той. - Оце вiдклеююсь, вiдклеююсь, а  воно
не пуска!
   - Це менi Микола сказав таке, - прошепотiла Марiйка.
   Швець, однак, втомився. Крiм того, й ця осiнь серед лiта - зовсiм  вона
змло?ла йому серце.
   - Не маю уже сили, - сказав вiн, сiдаючи пiд  яблуню.  Жiнка  з  дiтьми
стояли незрушно, наче покам'янiли.
   - А йшли б ви додому, - наказав швець. - Зда?ться, не пiдете ви з ним.
   - Що значить, не пiдуть, - рвонувся вiд сливки  лiсник.  -  Добре  менi
дiло, я бiля вас два роки увиваюся, а вони не пiдуть!
   Швець прилiг на траву й пiдклав руки пiд голову. Крiзь  просвiти  гiлок
спускалося до нього небо, сипало й сипало невимiрною синявою, вгорi пливла
хмарка, i була вона напрочуд  схожа  на  голову  оленя.  Бiлого  яскравого
оленя, що повiльно йшов собi через небо. "У свiй барлiг, - подумав  швець.
- Кожна людина й тварина шука? собi кри?вки - всiм ?м треба сховатися  вiд
свiту".
   Жiнка й дiти стояли коло нього, стояла й Марiйка, а вiн аж розсердився,
побачивши ?х.
   - То ви пiдете звiдси чи нi?
   Вони дивилися на нього, ну, зовсiм чуднi - позамерзали чи скам'янiли.
   - Пусти мене, шевче, - змолився бiля сливки лiсник. -  Я  вже  сили  не
маю!
   - Еге, а мучити бiдакiв мав силу?
   - Я був добрий до вас.
   - Щоб повести у пекло, хе-хе! - засмiявся швець.
   - Ти сам записався.
   - Вiддай папiр, - сердито сказав швець. - Бо онде вже й панотець iдуть.
   Вони дивилися один на одного: лiсник бiля сливки, а швець з-пiд яблунi.
   - Ти лихiший за мене, - сказав лiсник. - Я з тобою по-доброму, а ти нi!
   - Не я, а ти до мене прийшов, - вiдказав спокiйно швець.
   - Тебе не переговориш, - мовив лiсник. - Вийми бомагу з  кишенi,  бо  в
мене руки прикле?нi.
   Марiйка пiшла до нього, а швець ледве не заплакав, така нiжна  й  м'яка
вона була. "Оця дитина, - подумав вiн, - ряту? мене. Й Микола, слава богу,
недаремно живе зi мною в однiй хатi. Й вони всi теж", - подивився  вiн  на
жiнку й дiтей, що все ще непорушне стовбичили  бiля  нього;  сам  би  вiн,
може, й не мав би стiльки сили, сам вiн ледве диха? - он i сливку  не  мiг
струснути: пiсля всього цього, думав вiн, чи буде в нього сила жити  далi:
онде небо, лiто, все цвiте й росте, а йому осiнь пахне;  так,  йому  пахла
осiнь, мабуть, цей лiсник, чи дiдько, чи як там його, тьху,  тьху,  не  до
добра згадувати! - вiн недаремно прийшов до  нього;  йому  так  важко  уже
рухатися, хоч би й пальцем кивнути; старий вiн, але цi дiти... нi, вiн  не
старий, вiн ще скаже в цьому дiлi сво? слово; але й зла вiн не носить,  ну
чому вiн не носить зла? Нi, вiн  не  лихий,  душа  його  як  небо  голубе,
безмiрне, душа його мiж отi?ю блакиттю  й  землею.  Все  пропахло  осiнню,
прiлою, жовтою, сiрою, як сама наша матiнка земля. Осiнню цiлого свiту!
   Уже й до вечора похилилося, а може, це збираються на  небi  хмари?  Ну,
звiсно, онде на небокра? вже поблиску? й погриму?. Лiсник  також  дивиться
на небокрай. У нього на обличчi розпач, геть тобi як у людини.
   - Бачиш, - сказав швець, - вже й гроза наступа?.
   - Пусти мене, чоловiче, - заговорив зовсiм  тихим  i  лагiдним  голосом
лiсник. - Грiм - то смерть моя!
   Марiйка вже сто?ть бiля батька  й  трима?  папiр,  що  вийняла  його  з
лiсниково? кишенi.
   - Спали його, тату.
   - Ти спали, бо менi й пальцем рухнути несила. А вже там, мiж яблунь,  -
Микола. Сто?ть собi й дивиться.
   Марiйка побiгла в хату кинути в пiч папiр, а Микола всмiха?ться.
   - Не знаю, що з ним робити? - сказав йому  швець.  -  А  онде  й  гроза
надходить!
   Пройшов вiтер, гострий i свiжий, зметнув листя,  натрушене  зi  сливки,
сухе й жовте, воно покотилося через сад навзаводи.  А  мiж  того  листя  -
Микола. Сто?ть i дивиться, вже навiть не  всмiха?ться.  Марiйка  теж  бiля
нього:
   - Пустiть його, тату, бо грiм ударить у сливку,  спалить  i  сливку,  i
його. Навiщо нам погане мiсце коло хати?
   - Я хотiв би, щоб камiнь вiн повозив, - сказав швець. - Хай би подовбав
його, то й знав, як це по-справжньому працювати!
   Тодi схитнувся Микола, пiдiйшов до них i  спустився  на  траву.  Лiсник
дивився на нього з жахом.
   - Сходи-но по шило, - сказав Микола, - i  добре  його  сколи.  Тодi  не
чiпатиме людей.
   Швець звiвся. Йому не легко було звестися, але вiн  устав.  Закрутилася
йому голова, на крайнебi розiрвалася блискавиця: надходив вечiр i гроза.
   - Навiщо нам погане мiсце коло хати? - сказала Марiйка, i  швець  тепло
на не? позирнув.
   - Я зараз, -  сказав  i  побiг.  Наскiльки  мiг  швидко,  аж  дух  йому
пiдпирало. Вергав ногами, наче були вони пудовi, але все-таки  бiг.  Гроза
надходила й була вже близько.
   Коли повернувся, схопився за стовбур i передихав. Ходором ходили груди,
все так само нерушно стояли жiнка й дiти. Марiйка чомусь утирала сльозу, а
Микола спокiйно крутив бадилину.
   Тодi знову вiдчув  швець  жаль.  Не  лють  i  не  бiль,  а  таки  жаль.
Пiдiймавсь у ньому, як осiнь чи як бiлий олень, що йде по небi. В  руцi  в
нього було шило, а лiсник аж голову повернув. Дивився незмигно, дивний був
той погляд, дивнi й очi:  прохання,  бiль,  покiрливiсть,  заворушилися  й
вуста; швець, однак, не чув, що той говорить. Не хотiв зараз слухати, адже
проходив отой бiлий олень: жаль хлюпав з нього, забираючи рештки сили.
   - Я мушу, - сказав вiн просто в тi молящi очi, - бо сам  зна?ш:  був  i
будеш тим, чим ?.
   - Авжеж, - згодився лiсник. - Але згадай, що я був добрий до тебе!
   - Пам'ятаю! - закричав з вiдча?м швець. - Пам'ятаю те тво? добро!
   Розмахнувся i всадив у лiсника шило. Раз, другий, третiй.  Вже  не  мав
сили на бiльше, вiдступив на кiлька крокiв i впав на колiна. Тодi полилося
з лiсника щось чорне: мастило  чи  дьоготь.  Вже  натекла  чорна  смердюча
калюжа, а лiсник стояв, повернувшись, i дивився  на  шевця.  Вiддалiк  уже
зовсiм виразно блимало, йшли по небi чорнi отари, чорнi  сердитi  отари  з
золотими вогняними язиками.
   - Це я для того, - прожебонiв швець, - щоб нiкого ти не чiпав бiльше!
   - Пустiть його, тату! - сказала Марiйка. Микола встав i пiшов. У  нього
була рiвна спина,  сиве  волосся  вiялося  з-за  плечей,  а  ноги  ступали
впевнено й рiвно.
   - Я хотiв би, щоб ти камiнь поносив, - сказав швець, але лiсник уже  не
вiдповiдав. Вперся лобом об стовбур сливки й плакав. Його  сльози  стiкали
по дереву, i вiд того воно лиснiло.
   - Пустiть його, тату! - закричала Марiйка, бо в цей момент  уже  зовсiм
близько спалахнула блискавка. Лiсник повернув до шевця заплакане обличчя.
   - Що ти хочеш од мене ще?
   - Випусти тi душi, якi встиг загарбати, - сумирно сказав швець.
   - Не можу я цього, - вiдповiв лiсник. - Нема в мене розписок.
   - Вiдпусти по пам'ятi, - сказав швець, i в цей час кiлька крапель глухо
вдарило об землю...
   До них у сад заходили  люди.  Жiнки,  й  чоловiки,  й  дiти.  Хлопцi  й
дiвчата. Вiйськовi й  цивiльнi.  Пани  й  убогi.  Вони  йшли  i  йшли,  i,
зда?ться, не було ?м кiнця. Тодi зовсiм зчудувався швець. Стояв  у  сво?му
садку й дивився на всi очi. Його жiнка й дiти так само стояли й  дивилися.
Бо серед тих, що заходили, майже всi були знайомi. Люди з ?хньо? вулицi  i
взагалi - мiстечка. Нарештi ввiйшов панотець.
   - Але ви, - закричав швець, - як ви сюди втрапили?!
   - Як i всi, - опустив голову панотець.
   - Ви ж ма?те свячену воду?
   - Як усi, - ще нижче схилив голову панотець.
   Тодi швець пiдiйшов до сливки i вiдкле?в лiсника.  Зашумiло  й  загуло,
вдарив грiм, але вже на порожн? мiсце, зайнялася полум'ям сливка, а лiсник
побiг порожньою вулицею. Бiг i не озирався, за  ним  мчали,  як  розлюченi
змi?, блискавицi, розкраювали простiр, нiч  ударила  раптом  зливою:  люди
стояли в його садку й зводили обличчя  -  дощ  змивав  ?х,  а  може,  вони
плакали.
   Швець також плакав. Нiколи в свiтi вiн так гiрко не плакав, грiм  знову
принiс йому осiнь, i тут, бiля палаючо?  сливки,  коло  всiх  оцих  людей,
поруч сво?? жiнки й дiтей, вiн раптом вiдчув той-таки жаль, що мучив його.
"Хто зна?, - думав вiн, пробираючись мiж людей, щоб таки вибратися з цього
саду, - хто зна?, може, цей лiсничий i не винуватий?" Бачив, як прудко той
тiка?, за ним все ще бiгли блискавки.
   Iшов через сад i бурмотiв. Врештi, йому самому захотiлося  кинутися  за
тим лiсником, у ту порожню вулицю,  але  хтось  узяв  його  за  руку.  Вiн
повернувся - була то Марiйка.
   - Хто його зна?, - прошепотiв вiн,  -  може,  вiн  i  не  винуватий,  а
винуватi всi ми, i я в тому числi?
   Йому остаточно забракло сили, i вiн опустився на траву,  на  оте  листя
вiд сливки, на землю, що пахла осiнню й кликала його.
   - Я йду, - сказав вiн, утираючи сльози.  -  Бо  таки  час!  Бiля  нього
стояла Марiйка й плакала. Вiн уже не бачив того, бо дивився  туди,  вгору,
де купчилися чорнi хмари, i намагався вловити серед тих  хмар  бiлого,  як
сметана, оленя, котрий iшов по його душу.


   САМСОН

   Пахло глиною, вiкно цiдило непевне свiтло, груба здавалася  сiрою,  вiн
роздивлявся навколо й  дивувався,  що  не  помiчав  того  ранiше.  Врештi,
вставав удосвiта i брiв на свою нивку.  Жилля  напиналося  на  ши?,  довге
волосся вiялося за спиною, ноги впирались у  рiллю,  як  два  стовпи,  очi
запалювалися вогнем - ходив отак, аж доки ставала земля пухкою. Потiм сiяв
i збирав жниво. Тер у жорнах i сам мiсив  тiсто.  Сам  варив  собi  борщi,
часом ходив i до лiсу вполювати дичину. Тодi заходило йому в нутро радiсне
захоплення.
   Вiдчував: навколо живе зiлля. Жовто горiли, облитi сонцем, галявини,  i
вiн сам паливсь у тiй жовтизнi. Стовбури сосен здiймалися навдокiл, i  вiн
задивлявся на корони, що пропадали в небi. Дихала трава,  бiгла  папороть,
зiтхали сосни, i йому здавалося, що вiн сам  -  сосна.  Тодi  для  iграшки
впиравсь у дерево. Над ним  хиталася  корона,  i  вiн  любив  це  почуття:
шелестить корона, а вiн сам -: дерево. Тиснув сильнiше, й дерево  починало
гнутися. I перед ним лягала весела латка неба. Вiдпускав дерево, корона  з
шумом застеляла ту латку, а вiн усмiхався.  Бо  його  з  головою  заливало
сонце - завше дивувався йому: ставало в його очах велике, розмло?не, немов
хвилювалося. Було то обличчя жiнки, вiн навiть знав його: Мотря.  А  може,
був то яскраво-золотий кiнь, що бiжить через жовту галявину, щоб  зустрiти
його. Але вiн знав, що то Мотря, дiвчина з сусiднього села, до яко?  топче
стежку ось уже кiлька мiсяцiв. Дивилася на  нього  вогкими  очима,  i  вiн
розумiв: це дуже гарна дiвчина, хай  i  дано  ?й  сонячне  тiло.  В  ньому
розмерзалася крижинка, i вiн усмiхався вже Мотрi. Вона  вiдповiдала  таким
же усмiхом - чи зi страху, чи хотiла того: вiд нього вiяло такою си