про
золотистий дощ за вiкном i про ту постать iз парасолькою.
   Хтось iшов коридором, i вiн поспiшно звiвся. Вiдчинилися  дверi:  гарна
повна жiнка виросла в прочiлi.
   - Все куриш? - засмiялася Галя. - В  цьому  домi  так  давно  нiхто  не
курив.
   - Гроза! - сказав Хлопець, усмiхаючись. Галя присiла на канапку.
   - Отак раптово зiрвалася.  Не  чув,  який  був  шалений  вiтер?  У  нас
поламало стару сливу. Це ту, з яко? ти колись був упав.
   Хлопець напружив пам'ять. Багато позабував iз того, що тут  дiялося,  й
повертав усе з натугою.
   Мати поставила лiктi на колiна, поклала на долонi пiдборiддя - дивилася
на нього з прижмурцем.
   - Такий смiшний ти зробився. Оце дивлюся: ти й не  ти.  Хвиля  на  тобi
твоя, а хвиля чужа.
   - Це лiта, - сказав вiн, набиваючи люльку. -  Найсмiшнiше,  що  в  мене
щодо тебе таке ж враження.
   - В тебе не повинно бути  такого  враження,  -  мовила  мати,  вигнувши
брови.
   - А то ж чому?
   - У нас нiчого не змiнилося. Поглянь. Всi речi на сво?х мiсцях.
   Дивилася на нього iз тим-таки прижмурцем, i це Хлопця трохи iритувало.
   - I все-таки в мене таке враження, що й цi нерухомi  речi  побували  на
тiй-таки каруселi.
   - Це тобi вiд незвички, - сказала мати i встала.  Пiдiйшла  до  полицi,
взяла книжку й рушила до виходу. В дверях розвернулася,  i  на  ??  вустах
заграла всмiшка:
   - Оксана зготувала вечерю. Виходь!

   4

   Вони сидiли за тим самим столом серед двору, на якому побачив вiн миску
з падалицями. Зараз стiл був накритий ясно-бiлим обрусом - по бiлому  полi
було розкладено найлiпшi тарiлки iз ?хнього столiтнього сервiзу; дивлячись
на тi тарiлки, хлопець вiдчув, як щось тенькнуло всерединi. За столом  уже
сидiла мати, i вiн пiшов просто до не?.
   - Оксана зараз вийде, - сказала добродушно Галя, i  ??  голос  тут,  на
повiтрi, став ще тихiший та м'якший.  -  Уяви  собi,  вона  нiскiлечки  не
здивувалася, коли я сповiстила про твiй при?зд.
   - Чого вона мала б дивуватися?
   - Ну, зна?ш... - злегка обурилася Галя. - Все-таки ти рiдний ?? брат!
   - Пiврiдний, - виправив з легенькою усмiшкою Хлопець.  -  Просто  я  не
складаю в ??  життi  нiяко?  вартостi.  Людина,  спiлкуючись  iз  людиною,
користу?ться нею, iнакше пропада? глузд у спiвжиттi. Я ж для не? вiдрiзана
галузка.
   Вiн казав це спокiйно й без урази.
   - Ну зна?ш! - знову обурилася Галя. - Чи все можна мiряти на  вартiсть?
? речi глибоко схованi, i ? почуття, яким не можна налiпити базарно? цiни.
Саме такими почуттями ви й повиннi з'?днуватися.
   На ганок у цей час вийшла Оксана, i вони замовкли. Дiвчина несла тарiль
iз вiдвареним рисом та м'ясом, носика вона при цьому легко задерла  вгору,
а губи трохи скривила.
   - Добрий день! - кинула вона знехоча i поставила тарiль на стiл.  -  Ще
що подати, мамо?
   Вiн не вiдповiв на сестрине вiтання, а  тiльки  пильно  ??  обдивлявсь.
Дiвчина була майже сформована, але краса, якою розцвiте вона на повну силу
рокiв через п'ять, ще була майже схована в нiй. Хлопець вiдчув, однак, той
сiк i оту п'янку силу, що вже й зараз нуртували  в  цьому  юному  тiлi,  i
легенький смуток пройняв його: ця iстота була й справдi  чужа  йому  -  не
?днали з нею нi спогади, нi колишнi  сантименти.  Зовсiм  незнайомий  свiт
уздрiв вiн у двох  синiх  кружальцях,  якi  здивовано  вiдповiли  на  його
безцеремонне розглядання. Вiн побачив на днi тих кружалець  холодне  поле,
вкрите снiгом та кригою. Але побачив вiн там i iнше:  снiг  той  та  крига
вкривали не пустелю.
   - Ну от! - сказав вiн, щоб обiрвати незручну паузу. - Брат ми з тобою i
сестра.
   Оксана смикнула зневажливо плечиком, i погляд ?? провис десь  над  його
головою.
   - Подай-но, доню, ще хлiба й чарки, - сказала Галя, ?й стало теж  сумно
на це не зовсiм приятельське знайомство ?? дiтей.
   - Вона норовиста, як лошиця, - додала, коли Оксана пiшла.
   - Дiвчина цього дому, коли ти вiриш у прабабину легенду.
   Галя засмiялася.
   - А справдi! Я теж була майже така. Але не можу  збагнути,  чим  ?й  не
сподобався ти?
   "Тим, що вона не може зреагувати  на  мене  як  на  хлопця,  -  подумав
Хлопець. - Вiдвикла вiд домашнiх чоловiкiв!"
   Вiн узяв зi столу пляшку й обдивився  зусiбiч.  Вино  звалося  "Троянда
Закарпаття".
   - Бабця перед смертю згадувала i  про  тебе.  До  речi,  вона  тебе  не
любила. Не могла вибачити менi, що я не послухалася ??, коли до мене ходив
той твiй батечко.
   - Його прiзвище i справдi було Пугач? Галя почервонiла. Дивлячись у  тi
очi, що так пильно зорили, наче читали ??, не могла сказати неправди.
   - Дiвчата цього дому, як ти сказав, не завжди бувають обачнi, -  мовила
вона обережно. - Вони часом забувають звичайнi речi. Ах, краще ти мене про
це не розпитуй!
   - Ти не знала його прiзвища?
   - Ну от, таке скажеш! - роблено обурилася Галя. Вона зирнула на Хлопця,
i вони раптом розсмiялися.
   З каштана упало кiлька плодiв, i в цей час знову  з'явилася  на  порозi
дiвчина.
   - Я розбила кiлька чарок, ти не сердитимешся? - спитала вона,  уникаючи
дивитися на брата.
   - Нашi параднi чарки? - перелякалася Галя.
   - Парадних я не брала, - на?вно озвалася дiвчина. - Хiба треба параднi?
   "Вже почина?ться", - подумала Галя i встала.
   - Iди сiдай, я сама принесу!
   - Ну, що ти, мамо! - так само на?вно  озвалася  Оксана,  -  Коди  треба
коняче парадних чарок, я зараз подам.
   Вона вiйнула платтям i сховалась у сiнях.
   - Так уже любить розпекти мене! - сказала вся червова Галя.
   Хлопець реготав.
   - Це маленькi-маленькi химери, мамо, - сказав вiн. -  Не  зважай.  Вона
зараз наче в театрi, в якому ? один глядач, ну а що це за гра одинцем?
   - Я вже застара для гри! - Галя починала сердитись i на нього.
   - Зна?ш, чим  ти  чудова  як  мати?  -  сказав  Хлопець,  про?даючи  ??
поглядом. - Я нiколи не чув вiд тебе верескливого, бридкого  крику,  якого
навчаються жiнки, пiдстьобуючи сво?х нащадкiв.
   - Станеш батьком... - почала Галя, але в  цей  момент  знову  з'явилася
дiвчина. Несла на тацi хлiб i чарки й тримала пiддертого носика.
   - Алло, Оксано! - просто сказав Хлопець,  -  Дай-но  менi,  будь-ласка,
склянку сиро? вода. Я звик запивати ?жу сирою водою.
   Оксана аж здумiла вiд такого  Хлопцевого  випаду.  Спинилася,  аж  рота
розкрила, а очi ?? заметали iскри. Поставила хлiб  та  чарки  i  церемонно
поколивалася знову в дiм.
   - Ну, тепер начувайся! - сказала  Галя.  -  Вона  не  терпить  до  себе
наказового тону.
   Але Хлопець уже налив собi й матерi вина.
   - Не ображайся, мамо, - сказав вiн тепло. - Зда?ться менi, це гоструха,
що й приборкував ще Шекспiр. Я вiдiслав ??, щоб випити першу чарку з тобою
сам на сам. Зрештою, перш нiж з'явилася вона, був у тебе я.
   - Ну, тобi стало мало мене, - сказала Галя, торкаючись чаркою об  чарку
його. - Дуже рано понесло тебе в свiт. То що той свет, Хлопче?
   - Вiн напрочуд однаковий,  -  сказав  Хлопець,  випивши  чарку.  -  Але
пiзнати цю iстину не дасться скоро. Принаймнi менi...
   Дiвчина неслав воду. Чашка була стара й надщерблена, i було  тi??  вода
до половини. Але Хлопцевi очi радiсно засвiтилися.
   - Золотко низе, Оксано! - вигукнув вiн. - Ти сама не зна?ш, що за чашку
ти принесла! Пам'ята?ш, мамо?
   - Еге, еге, - захитала головою Галя. - Ти пил iз не? козине молоко.
   Оксана стояла, неприродно випроставшись, наче забута iграшка. В  одному
оцi в не? просвiтилася сльозинка, а коли позирнули на не? Хлопець та Галя,
не могли не згукнути тихенько: перед ними стояла така красуня,  якою  була
колись давно хiба що сама Галя.
   - Сiдай, сестро, - тепло сказав Хлопець. - Я, зда?ться, вже повiрив, що
ми з тобою однi?? кровi.

   5

   Вiн спускався з гори легко пiдхмелений, i тихий свист виривався iз його
вуст. Синi сутiнки хиталися над землею, бiля рiчки завмерла,  обiйнявшись,
закохана пара, але, почувши його свист, розвелася. Дiвчина була одягнена в
червону кофту, i та кофта майже палахкотiла у смерку.  Парубок  повернувся
до Хлопця, коли той проходив, - обличчя його було надмiру юне.  Вiд  рiчки
пахло мулом та рибою, плив човен, i в ньому також була закохана пара. Пари
йшли i там далi, через дощатий мiст на Тетеревi - ?хнi  двоголовi  силуети
рiзьбилися побiч темних лiнiй перил. Серед неба стояв  ще  блiдий  мiсяць,
але зiр ще видно не було. Вiддалiк на  рiчцi  заспiвали  дiвчата,  i  ?хнi
повiльнi голоси злагоджено озвучили сутiнки.
   Хлопець спинився бiля недобудованих сходiв, що вели до води, й  сiв  на
приступку. Хотiв дослухати пiсню й викурити  люльку.  Все-таки  почував  у
душi скутiсть та напругу, а курячи, весь час позирав у той бiк, де  темнiв
будинок Олександри Панасiвни. Йому  здалося  раптом,  що  i  старша  дочка
Олександри Панасiвни теж вийшла надвiр  i  слуха?  цю  пiсню,  зараз  вона
прийде сюди, до сходiв, i це буде та ж таки дiвчинка, яка вибiгала колись,
щоб вiн мiг подарувати ?й скляну кулю чи повести ?? у свiй хлопчачий свiт.
   Берегом iшов чоловiк iз сивими вусами, мiж  вуст  у  нього  тихо  тлiла
цигарка; дiвчата-спiвачки змовкли, але за мент заспiвали знову, а та пара,
що ?? Хлопець був сполошив, знову з'?дналася  в  обiймах.  Хлопець  пускав
перед себе сивi клубки диму -  давно  не  вiдчував  вiн  тако?  злагоди  i
спокою. Хотiлося, щоб довше спiвали  дiвчата,  щоб  вiчно  плив  човен  iз
темними силуетами i щоб пливли тiнi на двi голови й там, на мостi.  Мiсяць
свiтив яскравiше, а в люльцi в Хлопця зашкварчало - тютюн допалювався. Вiн
устав i повiльно пiшов до того дому, з якого все-таки не вибiгла до  нього
старша дочка Олександри Панасiвни.
   На нього загавкав з глибини двору коротконогий лахматий пес, загримотiв
ланцюгом - Хлопець мовчки чекав, поки хтось вийде.  Рипнули  дверi,  й  на
ганку з'явилася Олександра Панасiвна. Навiть сутiнки не  ховали,  як  вона
постарiла, але Хлопцевi було не до того - дивився на цю  жiнку  радiсно  й
ласкаво.
   - Вам кого? - спитала, вдивляючись у нього, Олександра Панасiвна.
   - Вас, Олександре  Панасiвно,  -  тихо  сказав  Хлопець.  Вона  все  ще
придивлялася до нього. Спiвали вiддалiк  дiвчата,  i  все  ще  казився  на
ланцюгу лахматий пес.
   - Пiшов у буду! - крикнула на нього господиня, i  пес  начебто  того  й
чекав, загримiв ланцюгом i сховався.
   Олександра Панасiвна пiдiйшла ближче до  Хлопця  i  вдивилась  у  нього
пильнiше. Якийсь далекий спогад торкнув ?? серце, здалося, що було щось  у
цьому пришельцевi вiд Миколи. Але наступно? хвилi вона  впiзнала,  хто  це
сто?ть перед нею.
   - А, це ти! - сказала вона спокiйно. - Заходь. Пiшла в сiни схилившись,
щоб не гримнутись у занизький одвiрок, i  Хлопець  мимоволi  повторив  цей
рух. Зачинив дверi i начебто  вiдрiзав  вiд  себе  й  хитливi  сутiнки,  й
мелодiйний спiв.
   - Хто там, мамо? - спитав iз глибини  жiночий  голос.  Вони  увiйшли  в
кiмнату, пахло тут старим житлом, за столом, пiд лампочкою, сидiла  молода
жiнка й читала, розклавши лiктi по цератi. Вона  звела  вiд  книги  великi
тихi  очi,  i  тi  очi  раптом  затремтiли,  сполучаючись  iз  його.  Вони
вдивлялися одне в одного з якоюсь пожадливою тугою i радiстю,  з  жадобою,
яка виключа? прицiнки i розважки, - ?м не треба було великих церемонiй  та
обряду, щоб упiзнати одне одного, в обох у них  загорiвся  один  вогонь  i
вiдразу ж ?х сполучив. Сотнi тонких невидимих ниток протяглися навза?м вiд
нього до не? i навпаки;  чим  бiльше  дивилися  вони,  тим  близькiшали  й
рiднiшали. Збоку стояла i стежила за цим чудодiйством  висока,  вже  майже
стара жiнка, кiлька кришталикiв заiскрiло в ?? очах, а вони дивилися  одне
на одного й дивилися. Не було нiяко? сили розвести  ?м  тi  погляди,  обом
здавалося, що досить ?м те учинити, i зникне навiки ця чудова iлюзiя,  цей
неправдоподiбний та короткочасний сон. Олександра Панасiвна вiдчула  це  й
метнулася за стiльцем.
   - Сiдай, чого сто?ш! - сказала, але Хлопець мав iнше на думцi.
   - Вибачте, Олександре Панасiвно, - сказав вiн,  i  вона  вразилася,  як
тихо й гарно засвiтилися його очi. - Чи не будете ви проти, коли я  заберу
у вас дочку?
   Вона не встигла нiчого вiдповiсти, бо вони, i дочка, i  цей  пришелець,
знову з'?дналися поглядами. Тодi повернувся вiн  до  дверей,  а  дочка  ??
покiрно встала, щоб покiрно пiти за ним - було це так  само,  як  i  тодi,
коли вiн  водив  ??  дертися  разом  iз  ним  по  крутосхилах.  Олександра
Панасiвна вже й  рота  розкрила,  аби  щось  сказати,  але  той  пришелець
повернувся в дверях i приязно попрощав ??, тож змушена вона була тiльки  й
вiдповiсти на його прощання.
   - Я, може, затримаюся, -  сказала  на  вiдходi  дочка,  i  мати  раптом
усвiдомила, що зовсiм не зна? цi?? дiвчини - зовсiм  вже  легко  й  просто
покида? вона ?? хату. Була це вже не ?? дiвчина, а чиясь, i той, чия  вона
була, вже виходив, переступаючи порiг. Переступила так само порiг i дочка,
- тихий смуток лiг на серце Олександрi Панасiвни, адже  покидала  ??  хату
остання  дитина.  Глуха  тиша  задзвенiла   раптом   навколо   не?,   коли
заплеснулися за тими двома дверi, i сльози непрошено бризнули на обличчя -
все це так раптово вiдбулося! Сiла на стiлець, який приготувала для гостя,
i здивовано роздивилася по хатi. Була та порожня, i сидiла коло Олександри
Панасiвни на такому ж стiльцi, як i в  не?,  така  ж  жiнка,  як  i  вона,
позiхала в рукав i мала зморщене обличчя, а очi напiвпригашенi - i звалася
та жiнка Самота.

   6

   Вони стояли на залитому мiсяцем березi, бо ще й досi не надивилися одне
на одного; вже не спiвали дiвчата i не бовванiла наподалець,  обiйнявшись,
закохана пара. Не плив i човен iз силуетами, i не пливли тiнi через мiст -
були вони самi на тому  березi,  побiля  них  гравсь  у  водi  й  безгучно
плескався мiсяць, а зорi густо й роздольне висипали на небо.  Оте  небесне
зерно розбухало й проростало, завтра заросте воно голубими хащами -  дивно
й сумно ?м було дивитися у вiчi одне одному, зорi кiльчилися  й  кришилися
вже в ?хнiх очах. Отже кожне око ?хн? - це було небо й небо,  сполучене  в
одне; все вiдбувалось  у  тих  небах,  як  у  iнших,  макроскопiчних,  все
сполучалося  i  так  само  скрешувалося.   Зв'язувалися   вони   могутнiми
струменями, ще трохи, й вони перестануть належати  собi  -  за  плечима  в
кожного  стояла  Самотнiсть,  довга  на  багато  рокiв,  i  вони  мимохiть
озиралися на не?" надто довго iз нею жили.
   - Чому ти не писав? - з мукою в голосi спитала Неонiла.
   - Хiба нам щось перешкоджа??
   Тодi вперше старша дочка  Олександри  Панасiвни  заплакала.  Впустилася
тут-таки на траву й губила в ту траву сльози - ?х  набралося  за  цi  роки
хтозна й скiльки! Зрошувалася вiд тих слiз земля, бо це були щирi, а може,
й щасливi сльози; вона тут-таки, в  його  ногах,  малiла  й  малiла,  наче
розтоплювалася, - треба було ?й виплакати той бiль, якого  накопичилось  у
грудях цiлi солянi гори. Вiн стояв коло  не?,  трохи  розставивши  ноги  i
заклавши руки в кишенi. Не хотiв перешкоджати ?? плачу, адже мала вона  на
те право, тож терпляче перечiкував, доки позбудеться вона сво?? туги.
   - Чому ти не писав? - знову спитала вона i звела на нього очi.
   I побачила  вона  камiнне  лице  з  мiцно  заплющеними  очима,  широку,
важкувату постать, що потужно стояла на землi. Зрештою, розплющилися  його
очi, i сприйняла вона його погляд: чорний та гарячий, в якому клубилося  й
палахкотiло  стiльки  свiтла  й  сили!  Побачила  його  стиснутi  вуста  i
зрозумiла раптом: прийшов вiн до  не?,  виступивши  з  якихось  не  зовсiм
збагненних сфер - вiн завжди вiдходитиме вiд не? i зникатиме в тих сферах.
В його серцi, зрозумiла Неонiла, вона буде тiльки  гостем,  це  тiльки  ?й
судилося заповнити ним сво? серце до решти,  ?й  стало  соромно,  що  вона
тратить час, що виставля? перед ним свою знесилу i кволiсть; вона  пiзнала
пiд ту хвилю й iншу iстину: це вiн приходитиме  з'являти  перед  нею  свою
знесилу, а сили його вона, може, й не уздрить. Через те  вона  звелася  iз
землi i витерла сльози.
   - Я вже перестала була тебе виглядати, - сказала просто. - Зрештою,  чи
так уже треба вiддаватися дитячим обiтницям?
   Подивилася на нього i раптом кинулася беззастережно йому на шию, бо вже
побачила його знесилу, ту знесилу, задля яко? i сходилися вони докупи.

   7

   Тим часом там, на горi, Оксана переступила порiг материно? кiмнати.  На
обличчi ?? застигла рiшучiсть, а губи стали зовсiм тонкi, так стиснулися.
   Галя сидiла в бабчиному фотелi, тримаючи в руках книжку, а коли рипнули
дверi, подивилася на дочку з-поза окулярiв.
   - Я тобi не заваджу? - спитала Оксана, проходячи й сiдаючи навпроти.
   - А я й не читаю, - сказала Галя. - Сиджу, й рядки тiкають з очей.
   - Цей твiй синок...
   - Вiн розтривожив у менi вулика, - запосмiхалася Галя. - Колись нiяк не
могла уявити його дорослим. Отак ми його й кликали: Хлопець i Хлопець! Був
як вихор, i годi було втримати його на одному мiсцi.
   - Говориш про це з таким захопленням...
   - Таж вiн менi син, - гордо сказала Галя. - I чому б я не мала говорити
про нього iз захопленням?
   - А мене вiн драту?, - Оксана сплела на колiнi тонкi пальцi.  -  Вибач,
мамо, але його запах, манери, ця дурноверха люлька, оцi накази!
   - Так i знала, що це тобi дошкулить, - засмiялася Галя.
   - Ну. певно, дошкулить! - спалахнула Оксана. - Тодi,  бiля  столу,  вiн
поставився до мене, як до служницi чи офiцiантки.
   - А ти не хотiла б бути служницею чи офiцiанткою?
   - Як ти могла подумати таке, мамо? - з обуренням сказала Оксана.  -  Не
бажаю нiкому в життi прислуговувати. Тодi,  за  столом,  я  хотiла  тiльки
полегшити роботу тобi.
   - Прислуговувати - це i ?  полегшувати  комусь  роботу,  -  всмiхнулася
Галя. - А взагалi, менi сумно, що ти так кипиш. Рiдний брат, i до  того  ж
?диний...
   - Що менi до того, що вiн мiй брат? - загарячкувала Оксана. - Коли  вiн
вiявся, щось значило для мене: ? вiн чи  нема?  Брат  щось  значить,  коли
ростеш  разом,  а  коли  з'явля?ться  отакий  птах  перелiтний  i  наказу?
приносити йому воду!.. Я б такому залюбки показала на дверi...
   Вона  аж  розчервонiлася,  так  розпалилася.  Вуста  ??  тремтiли,  очi
зокруглiли, пальцi сплiтались i розплiтались на колiнi, i вся вона була як
нiчний метелик, що б'?ться об шибу, за якою горить вогонь.
   - Ти сказала оце зараз щось погане, - мовила зимно Галя. - Може,  ти  й
не усвiдомлю?ш цього, але це таки щось негарне. - Вiн ма? бiльше права  на
цей дiм i на мене - вiн мiй перший!..
   - Але вiн твiй незаконний! - сказала дiвчина i загонисто звела брови.
   - Як ти сказала? - зморщившись, перепитала Галя. I  щось,  певне,  лихе
з'явилось у ?? обличчi, бо Оксана раптом зiв'яла й опустила погляд.
   - Вибач, - пробурмотiла вона. - Я не повинна  тебе  ображати.  Але  цей
чоловiк... господи, як вiн мене роздратував. Я не зможу  жити  з  ним  пiд
одним дахом!
   Галя вже наливалася полум'ям, очi ?? починали палахкотiти гнiвом,  вона
стягла з перенiсся окуляри, i ?? вуста стали такi ж тонкi, як i в дочки.
   - Посмiй менi ще  раз  таке  сказати!  -  прошепотiла  вона.  -  Посмiй
тiльки!..
   - Такий дорогий тобi цей блудяга? - загонисте спитала дiвчина.
   Галя потерла собi скронi. Било в них, наче молоточками.
   - Дай-но менi раунатину, - сказала дочцi. - I склянку води.
   Оксана пiшла до аптечки, а Галя загорнула книжку. Вона випила  таблетку
i втомлено глянула на дiвчину.
   - На жаль, доню, ти тут не можеш командувати, - сказала  вона  тихо.  -
Вiн проживе тут стiльки, скiльки вважатиме  за  потрiбне,  -  поки  що  це
?диний дiм, який вiн може назвати сво?м.

   8

   Хлопець важко пiдiймався пiд гору, стояла  довкола  нiч,  оксамитна  та
глуха.  Мiсяць  покривався  хмарами,  з'явилися  вони  на  небi  чорнi   й
скаламученi, тiльки вряди-годи проломлювалися  помiж  них  зiрки.  Хлопець
тихенько насвистував: було йому на  серцi  просторо.  Бiля  хвiртки  свого
обiйстя стояла Неонiла й дивилася йому вслiд, хоч уже й  не  бачила  його.
Здалося ?й, що в ?? тихе  життя  увiрвався  раптом  вiтер,  сколошкав  ??,
захопив та понiс. Не могла й досi отямитися, може, тому й стояла тут, бiля
хвiртки. З'являлися перед нею тiльки-но перебутi епiзоди зустрiчi,  окремi
слова, уривки розповiдей, що ними вони хотiли заповнити ту часову  прiрву,
яка розрiзала ?хн? спiльне iснування, - все це було  безладно  накидане  й
насмикане.
   Пiзнiше, проздовж того мiсяця, який вони  чекали,  поки  зможуть  стати
чоловiком та жiнкою, вони дорозповiли про себе все, що тiльки  можна  було
згадати. В майбутньому часi тi згадки вже виникали  уривково,  а  часом  i
повторювалися. Бiльше мiг розповiсти вiн, i Неонiла, завмерши, слухала про
всi тi дивнi перипетi?, якi вiн пережив, - було то  як  казка.  Нiколи  не
побачить вона тих кра?в, що побачив ?х вiн, та й не тягло ?? до того,  тож
розповiдi сприймала з деякою поблажливiстю - добре було й  те,  що  сво?ми
мандрами вiн не пишався...
   Зараз  же,  коли  стояла  вона  бiля  хвiртки  i  не  могла   зважитися
повернутись  у  хату,  у  нiй  все  кипiло  й  нуртувало.  Той  спокiй  та
байдужiсть, з якими сприймала нечастi вже  зальоти  в  ??  городець,  десь
дiлися, розпорошилися й розтопилися, вся вона теж розтопилася, i з ?? лиця
навiки щез сухий, строгий вираз,  що  ним  старi  дiвчата  бороняться  вiд
свiту. Жила в нiй iще iнерцiя старого, майже чернечого життя, але то  було
десь там, глибоко в цiй ночi, наче блiде око  замуленого  джерела.  Хотiла
впевнити себе, що це конче так,  що  все,  що  вiдбува?ться,  вiдбува?ться
насправдi, ?? нацiлюванi вуста палали на обличчi, наче виросла там вогняна
квiтка, очi горiли ще яскравiше, тож коли вона  все-таки  зайшла  в  хату,
Олександрi Панасiвнi кинулися перш за все тi очi, а тодi й вуста.
   - Ще не спиш? - спитала  трохи  здивовано  Неонiла,  -  було  ?й  трохи
соромно показувати сво? зворушення.
   - Та от заклопоталася, - невинно вiдказала Олександра Панасiвна,  а  що
вони обо? ракiв пекли, незграбно звернула на iнше: - Глянь,  уже  й  глина
сиплеться зi стелi, чи не пiдмастити?..
   Неонiла всмiхнулася.
   - Пiшли спати, мамо, - сказала тепло.
   - У тебе все гаразд? - так само тихо спитала мати.
   - Зда?ться, я виходжу замiж, - засмiялася дiвчина, i в ?? смiховi  було
стiльки щастя, що Олександра Панасiвна зiтхнула.
   - Так зразу?
   - Виходить, що зразу.
   - Ой, цi скоротiчнi шлюби!
   - Це не скоротiчний шлюб, мамо, - сказала Неонiла, - обличчя ?? м'яко й
нiжно сяяло. - Це скорiше запiзнiлий шлюб.
   - Дай вам боже щастя, - зiтхнула знову мати. - Коли подаватимете заяву?
   - Завтра. Маю вiдпроситися з роботи. Тепер треба  мiсяць  чекати,  поки
розпишуть.
   - Ну що ж,  -  сказала  мати,  i  сльоза  блиснула  в  не?  на  оцi.  -
Готуватимемо весiлля.
   - Але ми не хочемо весiлля, мамо. Менi вже не дев'ятнадцять, щоб про те
кричати на увесь свiт.
   - Та й сорому в тому нема.
   - Але вiн... Зна?ш, мамо, вiн не терпить нiяких церемонiй!

   9

   Вiн пiдiймався в цей час по сходах ганку. Дiм був темний, i,  перш  нiж
зайти, вiн сiв на приступцi й запалив люльку. Темрява була  така  глибока,
що не бачив вiн  нi  рiчки,  нi  супротилежних  горбiв.  Витинався  тiльки
неподалiк кострубатий  каштан,  i  вогко  бiлiв  серед  двору  емальований
умивальник. Вiдчував Хлопець на серцi  мир,  дим  хвилями  розходився  вiд
нього, i цей дим, заповзши в розчинене вiкно, розбудив Галю. Вона  встала,
накинула халата й обережно пiшла  до  виходу:  мигнула  ?й  думка,  чи  не
зачинила часом Оксана дверей на засув.
   Намацала залiзо,  засув  був  i  справдi  засунутий.  Галя  якнайтихiше
спробувала його вiдчинити, але брязкнула  клямкою,  тож  коли  виросла  на
порозi. Хлопець повернув до не? обличчя.
   - Ти стукав? - тихо спитала Галя, сiдаючи коло нього.
   - Ще не встиг. Хочу покурити, - так само тихо вiдповiв вiн. - Це чудова
рiч, отак сiсти на ганку й покурити: свiт тодi такий умиротворений!
   - Вже прагнеш умиротвореностi?
   - Уяви собi. Останнi мiсяцi тiльки й думав, що про цей дам на горi.
   - Чому ж не при?хав ранiше?
   - Ще не був готовий. Я, як той плiд, що важко й довго зрi?.
   - Готу?ш себе до яко?сь роботи? Повернувся до не? i засвiтив усмiшкою:
   - Чому ти так подумала?
   - Мабуть, тому, що трохи вiрю  в  тi  казки,  що  ?х  розповiдала  твоя
прабаба. Прийшлi чоловiки  цього  дому  шукали  спокою,  чоловiки  ж,  тут
народженi, навпаки...
   - Чому дiд Iван не жив у цьому домi? - спитав Хлопець. - Тут  вистачило
б мiсця i йому, i його дружинi.
   - Цей дiм - жiноче царство, - просто  сказала  Галя.  -  Вiн  же  хотiв
збудувати царство сво?. Навiда?ш Марiю Якiвну?
   - Обов'язково. Але хочу трохи обчухатись.
   - Як тебе зустрiла Неонiла?
   - Ми завтра пода?мо заяву на одруження.
   - Ну, та я тебе вiтаю!
   - Це все ма? вiдбутися тихо, мамо. Зовсiм тихо!
   - Щодо нас, то в тебе тiльки й родичiв, що я, Оксана й Марiя Якiвна. Що
ж до не?...
   - Там усе буде, як треба, - сказав вiн i випустив такий  клубень  диму,
що той заголубiв навiть у темрявi.
   Вони сидiли й мовчали. I вiдчули, раптом, що то було  дивне  й  химерне
непорозумiння, що вони так довго були без зв'язку  одне  з  одним.  Вiдчув
вiн, що, коли б не було тут оцi?? жiнки, котра може вгадати його думки  iз
натяку, бiло? оцi?? королеви з ?? палацом i теплою всмiшкою,  загубився  б
вiн навiки на несходимих сво?х шляхах. "Добра  мати  й  добра  дружина,  -
подумав вiн, - ось два первнi, що повертають заблуклих  до  рiдного  дому.
Батько зустрiча?, а мати пригрiва?, коли ж нема батька, дiм отнiй - вона!"
Гадя думала щось подiбне: десь далеко й довго блукав оцей Хлопець, частина
?ства ?? i тiла ??. Не могла не вiдчувати його  як  себе,  бо  й  був  вiн
частиною ??. Те чуже й  навiяне,  незнайомi  пласти,  нарощенi  на  ньому,
розпадалися перед нею, як кожушки каштанiв.  Золототiлий  хлопчик  прийшов
раптом iз ночi i сiв отут, бiля ?? нiг. Тiло його свiтиться й гра? жовтими
переливами, вiн наче золота статуя, тiльки зуби його - слонова  кiстка,  а
очi - аметист. Прилетiв до не?, як прилiта? до дiтей жар-птиця, i вежа  не
могла не вiддарувати йому ласкою. Сидiла коло нього, i  йшло  вiд  не?  до
нього тепло. Знала: вiн прийме  його,  як  приймав  колись  iз  ??  грудей
молоко. I хоч йому вже двадцять сiм рокiв, вiн так само для не? той,  кого
треба нагодувати.
   - Я мамо, - сказав вiн сокровенна, - почну вiдзавтра читати книжки, якi
? в нашiй бiблiотецi. Вже зараз маю в собi особливе наповнення... Не знаю,
що в мене iз того вийде, але, менi зда?ться, чека?  мене  попереду  велика
радiсть."
   - Це буде радiсть i для мене, - сказала Галя, i ?? голос  став  пiд  цю
хвилю трепетний.

   10

   З ранку до ночi сидiв вiн у бiблiотецi, часом лягав, а часом  ходив  по
кiмнатi, тримаючи перед очима книжку.  В  роцi  в  нього  незмiнна  курiла
люлька, дим стояв такий, що можна було б i сокиру вiшати,  -  випливав  iз
вiкна, як iз комина, просочувався крiзь двернi шпарки i тiк через  коридор
до iнших кiмнат. Цей дим будив Оксану, дiвчина розплющувала  очi  i  стиха
проказувала супроти брата прокляття. Тодi вставала,  розбита  й  повiльна,
iшла до дзеркала i сердито душила на лобi чи пiдборiддi  поодинокi  прищi.
Спиняла кров ваткою з одеколоном, тодi  роздягалася  зовсiм  i  холодно  й
пильно вивчала сво? тiло. Груди в не? були невеликi, але  в  стегнах  була
широка, - понуро милувалася на сво? тiло i тихо  ненавидiла  його.  Робила
перед тим-таки дзеркалом зарядку i, збуджена,  розтривожена,  накидала  на
голе тiло халата.
   Хлопець у бiблiотецi свистiв. Свист був рiзкий i непри?мний,  i  Оксана
затикала вуха пальцями. Так заходила вона до матерi, що вже  заходжувалася
бiля снiданку i з розмаху плюхалася на стiльця.
   Хлопець ходив  по  бiблiотецi,  i  його  чавуннi  кроки  вiдбивались  у
найдальшому кутку дому.
   - Смердить, свистить i тупа?, - казала крiзь зуби Оксана. -  Доведеться
менi таки йти з дому.
   - Куди ж бо то? - смiялася Галя, дивлячись на насуплене дiвоче обличчя.
   - Свiт за очi. Мо? нерви - як напнута гума.
   - А ти ?х не напинай.
   - Господи! - схопилася за голову Оксана. - Коли це кiнчиться,  господи!
А вiн що, приведе сюди й жiнку?
   - Це ще не вирiшено, - казала Галя,  чистячи  картоплю.  -  Може,  вони
захочуть жити в Олександри Панасiвни, там теж досить мiсця. Але коли  йому
захочеться жити тут, я не перечитиму. Менi було б це догiднiше, бо  ти  не
такий дотепний спiвбесiдник.
   Оксана сидiла понура, як предковiчна богиня.
   - Ну, то хай би вже женився скорiше, - сказала  вона.  -  Мене  це  так
утяжу?. Мусиш вдягатися й роздягатися, зачиняючи дверi, не можеш поблукати
в нiчному по домi, та й мало чого? А ми не могли б його випровадити  назад
у  тi  мандри?  Хай  би  ще  подивився  свiту,  -  Оксана  по-змовницькому
пiдморгувала матерi.
   - Отак глянути збоку, - засмiялася Галя, - то подумати  можна,  що  ти,
нiвроку, лиха. Добре, що я знаю: це напускне у тебе...
   - Як так напускне? - вставала обурено Оксана.  -  Скiльки  менi  кошту?
нервiв здаватися при ньому отакою гречною, - вона присiла,  розвiвши  поли
халата, - i отакою чарiвною, - вона скорчила страшну фiзiономiю. -  Я  при
цьому як позавчорашнiй борщ. Всi отi вашi розумуваннямання, пфе!
   - А все-таки вiн непоганий спiвбесiдник.
   - Сумнiвно? якостi. Зна?ш, - Оксана раптом примружилася, - коли  б  вiн
пiшов жити до  Олександри  Панасiвни,  я  б  не  ставилася  до  нього  так
беззастережно.
   - А як би ти ставилася?
   - Нiяк, - сказала Оксана, задираючи носика, i йшла у  двiр  витягати  з
криницi воду.
   Досi вона роздягалася тут, у дворi, догола i  виливала  на  себе  вiдро
кринично? води. Зараз брала те  вiдро  i,  бурмочучи  пiд  нiс  прокльони,
волочила його в сарай. Зачиняла  на  защiбку  дверi,  тодi  роздягалася  i
повiльно зливала на груди й спину льодянi струменi. Це ?? влагiднювало,  i
виходила вона з сарая iз обличчям янгола. В  цей  момент  i  з'являвся  на
порозi розхристаний i зачумiлий  брат.  Збiгав  зi  сходiв,  не  помiчаючи
янгольсько? подоби сестри, i бiг до вмивальника. Кидав нашвидкуруч  кiлька
пригорщ води в лице i хапався за рушника.
   - Доброго ранку, братику, - спiвала за спиною Оксана.
   - Доброго ранку, ласочко, - вигулькував з-пiд рушника Хлопець. - Ти,  я
бачу, рання пташка...
   - Мене збудив твiй тютюновий дим, - церемонно пiдтискала губи дiвчина.
   - Вiн мене будить також,  -  засмiявся  Хлопець.  -  Щоразу  пiд  ранок
сниться менi, що я закурюю, i це будить мене.
   Оксана розширювала очi на такi  братовi  резони,  тодi  знову  задирала
носика i дефiлювала повз нього в дiм.
   - Алло, Оксано! - кинув якось вiн ?й. - Скажи, ти чита?ш книжки з нашо?
бiблiотеки?
   - Я? - повернулася Оксана. - До  вашого  вiдома,  я  взагалi  не  читаю
книжок.
   - А що ж ти чита?ш?
   - Я? А чи обов'язково щось читати? Я не читаю, -  сказала  вона,  гордо
зносячи пiдборiддя. - Я живу!

   11

   Вiн же читав. Жадiбно, ненастанно, перериваючись тiльки,  коли  кликала
Галя його ?сти чи ж коли  заскакував  до  не?  сам  перекинутися  кiлькома
словами. Вечорами вiн спускався вниз, де  чекала  його  наречена,  i  вони
рушали  тодi  в  безконечнi  сво?  мандрiвки,  безперервно   балакаючи   i
заповнюючи отак прiрву часу, що ?х роздiляла.  Потiм  вони  поверталися  з
пощемленими вустами i з  гарячими  очима.  Оксана  раз  пiдстерегла  такий
прихiд: вона вийшла, щоб вiдчинити братовi дверi, якi сама ж  зачинила,  а
коли переступив вiн порiг, клацнула вмикачем.  Побачила  вона  тодi  дивне
обличчя, нiжне якесь i несамовите, братовi очi палали  синiм  полум'ям,  а
губи червоне цвiли. Дiвчина закусила легенько губу,  бо  це  його  обличчя
викликало ?й у душi незрозумiлий трем.  Вiн  пiшов  до  сво??  бiблiотеки,
дошки важко рипiли в нього пiд ногами,  широка  спина  похитувалася,  вона
зорила йому вслiд широко розплющеними  очима,  i  щось  несподiвано  тепле
увiйшло ?й у душу. Здалося ?й, що десь  бачила  вона  таку  важку,  широку
спину, вiд яко? теж струмувала велика, загадкова сила; ?й захотiлося  тодi
якнайшвидше повернутись у свою кiмнату i, закутавшись iз головою в ковдру,
замрiяти,  вигадуючи  бозна-якi  фантасмагоричнi  пригоди.  Можливо,  вона
допустить  сьогоднi  туди  й  брата,  але  дозволить   тiльки   пiднiжково
прислужувати собi i якнайпокiрливiше перед нею  схилятися.  Вона  вимкнула
свiтло, як тiльки переступив вiн порiг бiблiотеки, i прокралась у  темрявi
до сво?х дверей. Ще чула, як кашля? вiн у себе, як тре сiрника  й  закурю?
сво? огидне кадило; ступала отак навшпиньках i пiдiйшла до вiкна. Побачила
залиту мiсяцем долину, повну трiпотливих драглiв, синю дорогу рiчки  i  на
тiй рiчцi самотню постать, що начебто на водi стояла. Здалось  ?й,  що  та
постать змахнула раптом крильми i  злетiла  над  рiчкою:  велика,  сiра  й
кудлата. Оксана заплющилася, а коли розплющилася, вже не було нi  постатi,
нi птаха, цвiла тiльки безлюдно синя долина, i поблискував на хвильках, що
?х зворушив набiглий легiт, мiсяць. Похитувався  серед  неба,  великий  та
круглий, i, подивившись на нього, Оксана раптом  втратила  свiй  мрiйливий
настрiй, вуста ?? стали тонкi й з'?хали набiк - подумала вона, що  ось-ось
закiнчаться канiкули  i  ?й  треба  буде  йти  до  школи.  Знайома  нехiть
прокинулася в ?? серцi, i вона аж зубками скреготнула.
   Хлопець у сво?й  кiмнатi  ще  читав.  Але  був  надто  зворушений,  щоб
вiддаватися читанню беззастережно, тому загорнув книжку й поклав люльку на
стiлець.
   Лежав i дивився на стелю. Не бачив,  однак,  ??,  тiльки  широке  небо,
повне лахматих зiр i з мiсяцем посерединi. Лежало в нього  на  обличчi,  i
вiдчував вiн кожним фiбром шкiри його вологий, прохолодний шовк.
   Потягся до вмикача i поринув у темряву. Явилося тодi до  нього  в  усiй
сво?й красi нiжне Неонiлине лице, хиталося, розмите сутiнками,  всмiхалося
широко й тремтливо, свiтило  та  грiло  очима.  Лежачи  отак  самотньо  на
твердiй канапi, чув вiн запах ?? тiла i, вдихнувши його  на  повнi  груди,
поринав у золотi купелi сну.

   12

   У недiлю вони перейшли з Неонiлою Бердичiвський мiст, а  тодi  подалися
через поле до лiсу. Над ними зашумiли коронами сосни, земля була  встелена
широким шаром глицi; вони  йшли,  тримаючись  за  руки,  й  урочиста  тиша
обiйняла  ?х  звiдусiль.  Часом  Неонiлин  туфель  натрапляв  на  шишку  i
пiдвертався,  вона  стискувала  тодi  його  пальцi,  рука  його  при  тому
твердiла, даючи пiдпору. Йшли так  довго,  над  ними  мiж  хитливих  корон
свiтлiло розкiшне, iз срiбними хмарами  небо,  сонце  слало  ?м  пiд  ноги
яскравi килими, i коли ступали вони на них,  вiдскакували  вiд  них  майже
сполученi тiнi. Потiм вони втрапили в заростi папоротi  i  йшли,  шарудячи
тi?ю папороттю; по тому вийшли на дорогу i рушили  по  нiй.  Була  заросла
травою, по узбiччях вибивалося корiння, позбиване колесами возiв, вигинала
перед ними ясно-зелене тiло, густо покроплене яскравими сонячними латками.
Вiн почав смiшити дiвчину, вона зупинялася вряди-годи i аж  згиналася  вiд
смiху. Падала ?м на голови й плечi свiтлотiнна мережа, i вони, зловленi  в
ту мережу, ставали посмугованi i  вiд  того  трохи  незвичайнi.  Неонiлине
обличчя пiд ту хвилю помолодiло, вiн схилявся, щоб зазирнути  ?й  у  вiчi.
Втрапляв у море безмежно? ласки й терплячо?  любовi,  здавалося  йому,  що
саме про таке мрiяв вiн колись, тижнями валяючись на плацкартних  полицях.
Вона ж бачила ясно-синi озерця й напивалася iз них  чисто?  води,  хмiлiла
радiсно - те  свiтло  обiгрiвало  й  освiтлювало  ??.  Йшли,  перейнявшись
навза?м цi?ю наснагою, i здалося ?м обом, що свiт у цей час тiсно омежився
- був для них i у них. Тодi перелетiв через дорогу птах, великий, з жовтим
та чорним, той птах начебто послав для них якийсь сигнал.  Хлопець  спинив
дiвчину i вiдчув на сво?х вустах  свiжий  запах  ранку.  Вони  цiлувалися,
злившись тiлами, i сосни над ними похитувалися, гойдали коронами,  скинули
по шишцi, i тi шишки попадали ?м до  нiг.  Тодi  вони  трохи  опритомнiли,
подалися далi i йшли, аж доки Хлопець стис Неонiлi руку -  завмер,  пильно
вдивляючись перед собою.
   Густий бджолиний гуд почули вони - лежала перед ними  галявина,  вщерть
заросла квiтами, посерединi росла стара розлога груша, а  все  повiтря  аж
хиталося вiд величезно? кiлькостi прозорих крил. Бджоли й метелики пили iз
квiтiв нектар, i Хлопець iз Неонiлою зрозумiли, що вони шукали саме  цього
мiсця.
   Вони пили один одного, як п'ють воду спраглi мандрiвцi. Свiт пропав для
них, бо вони раптом забули про час  i  простiр;  навiть  бджоли  перестали
густи. Синя тиша оточила ?х. Неонiла, розплющуючи очi, бачила син? небо чи
не менш синi його очi. Була майже роздягнута перед цим небом i цими очима,
i тiльки тiло ?? цiпилося вiд страху чи  чекання.  Вiн  же  побачив  перед
собою землю, темну й зарослу травою, побачив  ще  темнiшi  ??  очi,  чорне
волосся ?? розстелялося по тiй землi, i цвiла на нiй червона квiтка  вуст.
Очi ?? вже не свiтилися вогнем, а наче припали порохом,  погаслi,  пласкi,
майже змертвiлi, йому до болю в душi  захотiлося  увiйти  в  ?хню  неозору
темiнь i все-таки засвiтити там вогонь. Той вогонь уже палав у його  тiлi,
в очах i пальцях рук та нiг. У вустах, якi скрешав  вiн  iз  тою  червоною
квiткою на землi; вогонь жив i в тiй землi, червона ж квiтка вже аж кров'ю
стiкала. Тодi вiн зважився прийняти той вогонь i в себе, ввiйти в ту землю
i самому стати землею. Вiдчув нiжний шовк шкiри, обпiк ?? i обпiкся й сам.
Глибокий лiс зашумiв навколо - чорно-червону троянду уздрiв вiн на вкритiй
квiтами землi. Знову загули над ними бджоли, i вiн  теж  став  бджолою,  i
зiйшов вiн до то? троянди заплiднити ?? i забрати ?? мед.

   13

   О тiй порi i з'явився на горi  стрункий,  одягнений  в  ошатний  костюм
дженджурик. Мав на головi височезну, чорну й кучеряву копицю  волосся,  на
ногах у  нього  були  лискучi  туфлi,  а  на  мiзинному  пальцi  витинався
здоровенний срiбний перстень. Дженджурик пройшовся по горi i сiв на  скелi
помилуватися на розлогi довколишнi кра?види.  Вiн  побачив  Оксану,  котра
пiдiймалася пiд гору, гречно всмiхнувся до не? i  спитав,  як  зветься  ця
рiчка i чи дуже вона глибока. Оксана подивилася на нього ясними  холодними
очима i буркнула пiд нiс назву рiчки, а про ?? глибину не сказала  нiчого.
Дженджурик, однак, не вiдстав i спитав, чи не зна? вона,  де  здаються  на
цьому кутку квартири. Вiн би хотiв оселитися тут на деякий  час,  бо  йому
страшенно сподобалися цi мiсця. Вiн подивився на ?хнiй дiм i, показавши на
нього пальцем, сповiстив, що охоче найняв би кiмнату тут.
   Оксана аж спинилася  вiд  обурення.  Подивилася  на  дженджурика,  наче
хотiла вбити його, але натомiсть наштовхнулася на такий погляд, що  ?й  аж
мурашки по  спинi  пройшли.  Вiдчула,  що,  коли  не  збереться  на  силi,
обов'язково розслабне i ще, чого доброго, вступить iз  тим  прилипайлом  у
розмову.  Вона  звела  погордливо  носика   i,   дивлячись   кудись   повз
дженджурика, сповiстила, що тут нiяких  квартир  не  здають  i  нiколи  не
здаватимуть. Знову пiшла, але дженджурик  був  не  в  мiру  причiпливий  i
поволiкся слiдом. Йому дуже шкода, сказав вiн, невимiрне шкода!  Тут  такi
чудовi кра?види; може б, вiн зайшов i поговорив з ?? матiр'ю?
   Оксана знову спинилася. Його улесливий, солодкий голосок пролазив у не?
й  по-сво?му  бентежив.  Але  вiдчула  бiльше  омерзiння  й  погорду,  нiж
симпатiю: коли ж вiн  уразив  ??  самолюбство,  вуста  ??  стали  тонкi  й
безкровнi.
   - Такi речi я можу вирiшувати сама! - сказала вона  з  притиском.  -  I
можу вас твердо запевнити, що квартир тут не здають.
   Тiльки скоса ковзнула поглядом  по  його  обличчi,  але  й  цього  було
досить, щоб уразитися. Дженджурик не дивився на не?, а наче випивав. Знову
заговорив якнайчемнiше, а що вона пiдiйшла вже до хвiртки, зупинився.
   У дворi Галя прала бiлизну. Вона побачила дженджурика,  i  раптом  щось
гостре врiзалося ?й у серце.
   Оксана плеснула перед дженджуриком хвiрткою,  а  вiн,  побачивши  Галю,
позадкував, хоч сам тiльки-но просив завести його до не?.
   - Що це за один? - спитала Галя поблiдлими вустами.
   - Та прив'язався якийсь, - смикнула плечиком Оксана. - Квартиру  шука?,
чи що... Сподобався, бач, йому наш щм.
   - А що ти йому?
   - Що я могла йому сказати?  -  Оксана  гнiвно  заворушила  нiздрями.  -
Сказала, хай забира?ться, бо ми не зда?мо нiяких квартир.
   - Звiсно, звiсно! - пробурмотiла Галя. - А вiн прийшов на гору знизу?
   - Звiдки менi це знати? - роздратовано сказала Оксана. - Я його застала
на скелi. Сидiв i лупився на тi  кра?види.  А  взагалi,  чого  це  ти  так
розхвилювалася?
   - Менi здалося, що вiн проводить тебе додому. Оксана розсмiялася.
   - Причепився, як шевська смола. А якi в нього очi, мамо! Як у гадюки...
   - Очi, кажеш? - зморщилася Галя.
   - Ну, так, очi. Ледве мене, бiдолаху, не  з'?в.  Вона  пiдтисла  вуста,
задерла носика й пiшла в дiм, а Галя аж руки опустила. Глухо гупало в  не?
серце, кров прилила  до  обличчя,  -  вона  присiла  на  лавочку.  В  домi
безтурботно заспiвала Оксана,  з  Хлопцевого  вiкна  випливав  дим;  як  i
завжди, Хлопець вiд ранку до вечора топив себе в тому дикi i в книгах,  ?й
захотiлося прийти до нього i все розповiсти. Про сiрого птаха,  очi  якого
обезволюють та засiвають у кров  невiдомi  досi  бахання.  Але  розповiсти
Хлопцевi про те - розповiсти йому та?мницю його народження.
   Оксана вийшла в цей час на гайок. Встигла  переодягтись,  а  на  вустах
блукала в не? всмiшка.
   - Твiй синок свистить, димить  i  гримить!  -  Вона  витягла  патетично
долонi перед собою, тодi спустила руки i нервово сплела пальцi. -  Слухай,
мамо, вiн у нас скоро мiсяць живе. А чи не час би йому вже влаштуватися на
роботу?

   14

   Але Галя не пiддалася на  цi  доччинi  шпильки.  Сидiла  на  лавочцi  й
слухала, як шуму? ?й у головi кров.
   - Щось менi недобре, - сказала вона дочцi. - Можемо-переш?
   - Ну, звичайно, мамо. Пiду тiльки гляну, чи пiшов той прилипайло.
   - Не ходи! - скочила нервово Галя. - Я  тебе  прошу:  не  ходи!  Оксана
холодно i здивовано озирала матiр.
   - Що з тобою, мамо?
   - Е, це довго розказувати, - сказала Галя. - Зрештою, о цiй порi... Нi,
менi варто було б тобi розказати...  Бачиш,  це  не  зовсiм  правдоподiбна
iсторiя...
   - То чого на це зважати?
   - У свiй час я теж так думала, - сказала Галя.  -  Але  з  роками...  З
роками ми ста?мо м'якшi й поступливiшi навiть щодо забобонiв. Можливо,  це
звичайна самоосторога... Фу, менi браку? слiв.
   - Це тому, що ти хочеш дуже великорозумно висловитися.  Кажи  простiше:
яка ж та iсторiя?
   Галя  розповiла  ту  iсторiю,  дивлячись  у  землю.  Було  ?й   нiяково
повторювати те, що довгi роки вважала як виплiд  химерно?  фантазi?  сво??
бабць Розповiдала про чоловiкiв, якi навiдують  ?хнiй  дiм,  що  приходять
вони сюди двох гатункiв. Першi  вiдвiдують  дiм,  коли  дiвчата  починають
ледь-ледь наливатися, другi, коли вони зрiлi  красунi.  Не  було  в  цьому
домi, сказала Галя, негарних дiвчат. Оксана може  в  тому  пересвiдчитися,
погортавши ?хнiй альбом, але неоднакова доля ?х чекала.  Тi,  хто  не  мiг
устояти в ранньому вiцi, народжували хлопчикiв, а вiд тих других приходнiй
народжувалися дiвчата. Дiвчата залишались у  домi,  а  хлопцiв  мучив  дух
неупокорений -  ставали  вони  блудягами  й  забродами,  п'яницями  або  ж
диваками, як той Оксанин прадiд Iван. Може, воно й справдi схоже на казку,
сказала Галя, але таке й справдi кiлька разiв повторювалося. У кiлькох так
трапилося, що вони не могли встояти в ранньому вiцi,  i  ?м  зiрвано  було
вiнок, чоловiки другого гатунку лишаються в цьому домi й тут живуть.  Вона
не хоче переконувати, що це не простий збiг випадковостей,  сказала  Галя,
але викласти перед нею цi факти вона зобов'язана.
   Оксана стояла проти матерi так само з задертим  носиком,  i  зневажлива
усмiшка пливала по ?? обличчi. Галя не  бачила  то?  усмiшки,  бо  коли  б
побачила, не змогла б розказати то? iсторi? до кiнця.
   - Не всi дiвчата пiддаються тому першому, - казала вона, - але  тi,  що
пiддаються, стають нещаснi. Важке життя на  них  чека?  i  велика  гризота
через синiв, яких вони народжують. Ти вже велика дiвчина, - доказала Галя,
- вже на той рiк i школу закiнчиш. Уваж i розваж!
   Галя звела  нарештi  очi  й  побачила  ту  глумливо-зневажливу  доччину
усмiшку.
   - Тепер менi ясно, - сказала та  не  без  погорди,  -  де  взявся  твiй
улюблений синок.
   - Всi ми з одного тiста, - мовила Галя.
   - Овва! - пхикнула Оксана. - Гада?ш, мене можна звести?
   - Я не хотiла б, щоб ти гралася з вогнем.
   - Менi той вогонь нi до чого, - вiдповiла Оксана. - Але я  не  збираюся
ховатись i в кущi.
   У не? затремтiли нiздрi, i знову засвiтилася  вона  тi?ю  несусвiтською
красою, яку побачила в нiй Галя вперше при при?здi Хлопця. Сумно  й  тепло
стало Галi, дивлячись на цю розтривожену й таку самовпевнену красуню.
   - Вiриш, дочко, - сказала вона, взявши дiвчину за руку. - Може, воно  й
смiшно, але  колись  давно  подiбна  розмова  вiдбулася  у  мене  з  тво?ю
прабабою. Зна?ш, що найкумеднiше в цiй ситуацi??
   - Ну? - звела брови Оксана.
   - Я тодi вела себе зовсiм так, як оце ти. Вона сказала це так скрушно й
сумно, що в Оксани затремтiло серце i гаряча барва залила  ?й  щоки.  Вона
сiла поруч з матiр'ю i сказала серйозно та розважно:
   - Та ти не хвилюйся, мамо. Чоловiки в мене поки що не викликають добрих
почуттiв.
   ?х сколихнуло вiд цi?? вза?мно? вiдвертостi: Оксану через те,  що  мати
говорить отак по-дорослому з нею, а Галю через оту доччину на?вну й  трохи
смiшну серйознiсть.
   Не знали вони, що чув усю ту розмову крiзь вiдчиненi вiкно  й  Хлопець.
Вiн вийняв iз рота люльку, поклав на стiлець, розгорнута книжка лягла йому
на груди,  а  на  обличчi  з'явилася  розгублена  всмiшка.  В  серцi  йому
загнiздилася туга, i вперше за весь час перебування  тут  йому  захотiлося
знову покинути рiдний дiм.

   15

   Вночi Галi приснився сiрий птах у людськiй подобi. Мав чоловiчу голову,
хоч замiсть волосся в нього було пiр'я. Пiр'ям обросло i  все  його  тiло,
замiсть рук були в нього крила, але ноги  мав  людськi,  взутi  в  лискучi
черевики. Птах кружляв над ?хнiм обiйстям, а вона  лежала  серед  двору  в
лiжку й тривожно стежила, як сiре величезне  тiло  стрiмко  рiже  повiтря.
Горловий крик вирвався в людини-птаха, вiн склав  крила  й  раптом  пiрнув
униз. Галя встигла прикритися ковдрою, i птах упав на ту ковдру. Схопив ??
пазурами, що витиналися з лискучих туфель, i зринув  угору.  Вона  злякано
заклякла: лежала пiд вiдкритим небом у самiй сорочцi. Розстелена в повiтрi
ковдра летiла наче  килим-лiтак,  здiймаючись  вище  й  вище,  де  цвiв  i
палахкотiв серед неба мiсяць. Птах знову склав крила i знову шугонув долi.
Цього разу вiн зiрвав iз не?  сорочку,  роздерши  ??  пазурами,  i  вдарив
дзьобом ?й пiд серце. Кривава рана  зачервонiла  ?й  пiд  персом,  а  бiле
полотно сорочки знялося вгору i, хилитаючись вiльно краями, подалося також
до мiсяця. Птах полетiв за тою ковдрою й сорочкою, меншав i  меншав,  доки
зник, а вона лежала внизу на лiжку iз розтерзаним  серцем  i  не  могла  й
пальцем кивнути.
   Прокинулась у холодному потi, стало важко ?й дихати.  Болiло  серце,  i
нестерпно стукотiло в головi. Здалося ?й,  що  ось-ось  трiсне  ?й  мiзок,
через це покликала хрипко Оксану. Оксана, однак, мiцно спала, роздiляла ?х
стiна. Галя звела руку й затарабанила в ту  стiну.  Щось  завовтузилось  у
глибинi дому, й почулися важкi кроки: збудила вона  Хлопця.  Вiн  вiдчинив
дверi й зазирнув до не?. Вона покликала його слабким голосом, обома руками
стискаючи голову, яка й досi немов розпадалася.
   - Менi погано, - сказала вона. -  Розбуди  Оксану.  Або  нi,  дай  менi
гiрчичника. Отут, на полицi.
   Вiн засвiтив свiтло й намочив гiрчичника, бризнувши  водою  з  графина.
Приклав матерi до ши?.
   - Таблетку валiдолу, -  сказала  Галя.  -  Теж  на  полицi.  Вiн  подав
таблетку, i вона поклала ?? пiд язик. В  шию  почало  грiти,  кров  помалу
вiдпливала вiд голови.
   - Давно це в тебе?
   - Хiба мало було хвилювань? - шепеляючи через таблетку, вiдповiла Галя.
   - Лежи. Я посиджу коло тебе.
   Вiн сiв коло не? заспаний, обважнiлий, i тiльки тепер помiтила Галя, що
вiн значно старший сво?х лiт. Побачила вона його важкi, спрацьованi  руки,
почула гострий дух його тiла й пожалiла раптом: не одне митарювання випало
i на його вiку. Вiн, правда, сам того хотiв, але  тепер  у  нього  несвiже
обличчя i якась глибока втома хова?ться в очах.
   ?й полегшало, таблетка пiд язиком розтала, i нiякова  всмiшка  освiтила
?? обличчя.
   - Завдала тобi клопоту. Коли в  мене  таке  почина?ться,  спить  у  цiй
кiмнатi Оксана. Здебiльшого, це трапля?ться весною, але ось бачиш...
   - Тобi не треба хвилюватися, - сказав Хлопець. - I бiльше вiдпочивай.
   - Зараз я i вiдпочиваю. Це з осенi не до гульнi.
   Вона приплющилася, на щоках  ?й  заграли  нездоровi  рум'янцi.  Хлопець
звiвся.
   - Може, розбудити Оксану? Хай переселиться...
   - Вже не треба, - розплющилася  Галя.  -  До  речi,  все  забуваю  тобi
сказати: питала за тебе кiлька разiв Марiя Якiвна. Не заходив до не??
   - Ще нi.
   - Зайди обов'язково. Дуже хоче тебе бачити.

   16

   Вони сидiли з Марi?ю Якiвною в саду, стояв незвичайно сонячний серпень,
зовсiм такий самий, як той, коли доживав сво? старий  Iван.  Марiя  Якiвна
подумала про це мимохiдь, розглядаючи Хлопця: був  вiн  чимось  схожий  на
Iвана, тiльки той худий, а цей огрядний. Сонце  свiтило  на  них,  роблячи
голову  Марi?  Якiвни  срiблисто-осяйною,  а  чорне  Хлопцеве  волосся  ще
чорнiшим. Марiя Якiвна втомилася, розповiдаючи йому про старого,  -  давно
вже не випадало ?й стiльки говорити.  Грали  на  сонцi  викладенi  у  вазу
яблука,  грушi  та  сливи,  лiтали  над  ними  жовтогарячi  оси,  i  стара
вряди-годи помахувала рукою, зганяючи ?х з плодiв.
   - Знуджую тебе старечим базiканням, -  сказала  Марiя  Якiвна.  -  Дуже
хотiлося менi тебе побачити. Ну а побачила, то й на спогади потягло.
   Хлопець зирнув на не? майже прозорими вiд сонця очима.
   - Коли я був далеко звiдси, - сказав вiн  повiльно,  -  часто  згадував
вас, Марi? Якiвно, i дiда Iвана. Все менi здавалося, що  маю  повернутися,
щоб прочитати тi зошити, що ?х вiн списав.
   - Це я тобi дозволю, - засмiялася Марiя Якiвна. - Хто  зна,  що  в  тих
зошитах: мене браку?, щоб розiбрати тi i?роглiфи.  Для  мене  вони  просто
ясна пам'ять про чоловiка, i я ?х через те бережу.
   - Менi завжди здавалося, - правив сво?? Хлопець - що  там  неабищо.  До
речi, все, що стосу?ться дiда, для мене також неабищо. Кожен чоловiк шука?
в життi вiдповiдностей та вiддзеркалювання себе в  iнших.  Часом  вiн  сам
вiддзеркалю?, але зв'язок вiд того не порушу?ться. Те, що  говориться  про
спорiдненiсть душ, - не марниця. Я довго над цим  мiркував:  спорiдненiсть
душ - одна з найдiйовiших форм боротьби людини iз самотнiстю.
   - Кажеш складнi для мене речi, - мовила Марiя Якiвна.  -  Але  що  таке
самотнiсть  я  пiзнала  добре.  В  першi  роки  пiсля  дiдово?  смертi  я,
здавалося, втратила зовсiм смак до життя. А  вгада?ш,  що  мене  рятувало?
Вечiрн? небо. Дивилася на нього  й  мимохiть  заспокоювалася...  Зна?ш,  я
все-таки пробувала читати тi зошити, що тебе  цiкавлять,  -  може,  хотiла
якось долучитися до нього, але не по менi  та  робота.  Ми  жили  довго  й
гарно, - голос Марi? Якiвни повiльно плив, - але спiлкувалися,  видно,  не
всi?ю душею. Тобто я вiддавалася йому повнiстю, але  йому  треба  було  ще
жити  у  сферах,  недоступних  менi.  Уяви  собi,  вiн  виявляв  дивовижну
делiкатнiсть при цьому, не вiдчувала я iз ним нiколи себе упослiдженою...
   - Я багато сподiваюся знайти в тих зошитах, - сказав Хлопець.
   - Ой, не поспiшай! - вiдповiла Марiя Якiвна. - Можеш розчаруватися. Але
все одно спадко?мцем ?х станеш ти. I зна?ш,  що  я  в  тебе  попрошу?  Ти,
звiсно, мiрятимеш ?х мiрками правильними, пристосовуючи тi писання  чи  до
мистецтва, чи до чого там iще. Але коли  не  зможеш  знайти  тому  писанню
застосування, не знайдеш там нiчого для себе цiнного, не викидай його i не
упослiджуй. Хай лежить собi в тебе у тихому куточку, ?сти воно не просить.
Зiтри раз на пiвроку з тих зошитiв куряву i поклади знову. I передай, будь
ласка, це побажання сво?м дiтям...
   - Чи не заранi ви, Марi? Якiвно, заповiти склада?те?
   - Ох, не заранi, хлопчику, не заранi. Серце в мене - як зiпсутий  мотор
у машинi. Вже так зiпсутий, що його не полагодиш.
   Марiя Якiвна зирнула на нього крiзь кришталики слiз i на  вуста  в  не?
лягла добра й гарна всмiшка. Вона встала, важко спираючись  на  палицю,  й
кивнула, щоб вiн iшов за нею. Ледь рухала ногами, налягаючи на цiпок.
   - Бачиш, я ледве вже соваюсь. Найтяжче менi з тими сходами.
   На сходах вiн узяв ?? пiд руку, i вона сперлася на нього. Рука ??  була
дивовижно холодна.
   - А ти надовго при?хав до матерi? - спитала тихо, коли пiдiймалися вони
сходами.
   - Гадаю, назавжди.
   - Казала менi Галя про тебе й Неонiлу. Це правда?
   - За тиждень ми розпису?мося.
   - Вiтаю тебе. То славна дiвчина. Вона  до  мене  частенько  забiга?  i,
спасибi ?й, допомага?. Причепурить менi хату, що й на серцi веселiше. Твоя
мати й сестра теж менi допомагають. Таку ма?ш славну сестру!
   Хлопець згадав пiддертого носика й гордовито стиснутi вуста. Було  йому
трохи дивно.
   - Я рада, що ти зiйшовся з Неонiлою, - сказала стара,  вiддихуючись  на
верандi.
   Так само стояв тут стiл, i так само плелися крученi паничi. Бiля  столу
стояло лозове крiсло. Дивне бажання охопило раптом Хлопця:  повабило  його
до того столу й крiсла незборним потягом. Внизу стелилися дахи й подвiр'я.
   - Отут вiн любив сидiти, - перехопила його погляд стара. - Я нiчого тут
не порушую...
   Вони  зайшли  в  кiмнату.  Була  вона  й  справдi  напрочуд  чистенька,
пофарбована  пiдлога  ляскотiла,  дорiжки  на  нiй  були  рiвнi   й   наче
випрасуванi, на вiкнах свiтлiли бiлiсiнькi гардини.
   - Пiдлогу фарбувала твоя сестра. Рiк тому.  Таке  воно  невгомонне,  те
дiвча!..
   - Менi здалося, вона трохи занозиста, - не витерпiв Хлопець.
   - Що ти кажеш? - щиро здивувалася Марiя Якiвна. -  Я  того  за  нею  не
помiтила.
   Вона  пiдiйшла  до  шафи,  вiдчинила  й  вийняла  звiдти  загорнутий  у
повощений папiр пакунок.
   - Так менше курявою припадають, - сказала розгортаючи.
   Папiр сухо й легко шарудiв, а Хлопець аж очима прикипiв до тих зошитiв.
Були вони грубi, оправленi в шкiру, пожовтiлi на зрiзах, на одному iз  них
красувалася велика зiркаста клякса.  П'ять  зшиткiв,  покладених  один  на
одний, лежали перед ним, наче сокровенний скарб.
   - Оце те, - сказала Марiя Якiвна, - на що поклав вiн сво? життя.


   17

   Дженджурик ходив по горi туди й сюди, тлiла  в  його  вустах  сигарета,
синiй димок вивсь угору, i дженджурик примружував вiд диму лiве око.  Його
наваксованi  туфлi  аж  сяяли,  сiрий  костюм  сидiв  бездоганно,   погляд
пострiлював навсiбiч, аж доки уздрiв Оксану. Пiдiймалась угору iз  набитою
пакунками авоською, i вiн миттю опинився бiля не?, простягнувши руку.
   - Чи не дозволите пособити?
   Але Оксана не звернула на нього уваги. Йшла холодна й спокiйна,  а  вiн
заскакував до не? чи з одного, чи  з  другого  боку.  Говорив  про  чудовi
мiсця, в яких вона живе, про те, що його знову привабило сюди,  й  просив,
щоб вона не проганяла його звiдсiля. Сказав, що снилася вона йому сьогоднi
i що дивну тугу вiдчув вiн, коли прокинувся,  -  Оксана  йшла  нерухома  й
спокiйна, на дженджурика вона й оком не кинула, хоч той аж зi  шкури  лiз,
аби зазирнути ?й у вiчi. Зрештою, на самiй  горi  вiн  зробив  паузу,  щоб
передихнути. Оксана повернула до нього пiддертого носика i  спитала  крiзь
щiльно стисненi губи:
   - Ви сказали все?
   - Нi, нi, - заквапився дженджурик. - Можете, звiсно, трактувати мене за
нахабу, але менi так хочеться, щоб ви поставилися до мене прихильнiше. Ваш
холод убива? мене, i менi так прикро ста?  на  серцi!  Коли  дозволите,  -
сказав дженджурик, - приймiть вiд мене оце,  i  я  бiльше  нiколи  вам  не
з'явлюсь на очi.
   Дивно змахнув руками, як фокусник, i в пальцях  його  виросла  розкiшна
червона троянда, така свiжа,  що  краплинки  роси  нiжно  тремтiли  на  ??
пелюстках.
   Оксана подивилася на цю троянду, i в ?? очах на мент  загорiвся  теплий
промiнець. Але вона не взяла троянди.
   - Подаруйте ?? якiйсь сво?й ровесницi, - сказала зимно й рушила далi.
   Вiн  протяг  до  не?  руки  з  трояндою,  але  вона  не  побачила  того
молитовного жесту. Знову прискочив до не? i, забiгаючи чи  з  того,  чи  з
того боку, засипав  ??  улесливими  й  лагiдними  словами.  Тi  слова  вже
починали крапати в Оксанину душу, як гарячi iскри, i  вона  знову  змушена
була зiбратися на силi, щоб не пiддатися тому шаленому чару. Носик ??  так
само гордо стримiв доверху, а вуста були  стиснутi.  Вона  гримнула  перед
носом у дженджурика хвiрткою так, що ледве не розтрощила  йому  лоба.  Вiн
запосмiхався там, за хвiрткою, ?й у спину, i було  в  тiй  усмiшцi  бiльше
смутку, нiж кохання. В руцi обвисла  вже  зовсiм  обстрьопана  троянда,  а
блискучо-чорнi  туфлi  покрилися  легеньким  нальотом  куряви.  Дженджурик
подивився на ту куряву з  жахом,  вихопив  iз  кишенi  носовичка  i  почав
обмахувати ним взуття. В цей момент озирнулася Оксана, i глумлива посмiшка
розцвiла в не? на вустах; пальцями вона зробила  вушка  й  помахала  ними.
Дженджурик там, за хвiрткою, почервонiв, як пiон, очi  його  стали  зовсiм
крихiтнi, й Оксана вiдчула, як уколов ?? той погляд, наче голки. Але  була
вона вiд дженджурика далеко, тому склала губи дудочкою й  несподiвано  для
себе засвистiла ту мелодiю, якою так сильно надокучав ?й брат.
   Цю мелодiю  почув  через  вiдчинене  вiкно  i  Хлопець.  Вiн  визирнув,
випустивши широчезний клубень диму, i був у тому димi як чорнокнижник,  що
чаклу?.
   - У тебе непоганий слух, сестро! - гукнув вiн i  послав  ?й  повiтряний
поцiлунок.
   Оксана  розсердилася  на  себе  за   те   невдатне   сво?   мавпування,
розсердилася й на брата, що так  недотепно  це  пiдкреслив,  а  ще  бiльше
розсердилася вона на дженджурика, який i досi стояв за хвiрткою  i  погляд
якого палав непогамованою печаллю.


   18

   У той вечiр, коли Хлопець дiстав до рук заповiтнi зошити, вiн не  пiшов
до Неонiли, бiгцем попередивши ?? про те, i вона знайшла  нарештi  час  на
хвильку заскочити до Марi? Якiвни.
   - Так давно у вас не була, - сказала нiяково, заходячи у хвiртку, - вже
й сором мене пече.
   Марiя Якiвна сидiла на приступцi ганку, пiдмостивши  пiд  себе  витерту
козину шкуру.
   - Вiтаю тебе, дитино, - сказала вона якнайтеплiше. - Мабуть, дуже  була
зайнята?
   - Ой, дуже, Марi? Якiвно! - заполум'янiла Неонiла. - Воно  на  мене  як
снiг звалилося.
   - Чи ж ти щаслива?
   Неонiла спинилася серед подвiр'я й зацвiла промовисто всмiшкою.
   - Ну й чудово, дитино, - сказала стара. - Я тут не була покинута, можеш
не турбуватися. Через день приходила Оксана, i ми чудово вправлялися...
   - Я зараз у вас приберу, - кинулася Неонiла.
   - Та нiчого, дитино, й прибирати,  -  засмiялася  Марiя  Якiвна.  -  Та
Оксана така невсипуща!.. Але добре, що прийшла. Вiзьми он  там,  у  сiнях,
стiльця i сядь. Бачиш онде - небо пала!
   Неонiла  озирнулася:  величезна  заграва  розкинулася  над  протилежною
горою, небо блимотiло й  мiнилося.  I,  дивлячись  на  те  небо,  мимохiть
перейнялася Неонiла споко?м, яким дихало обличчя Марi? Якiвни.
   - Мiй покiйний Iван, царство йому небесне, не пропускав жодного  такого
заходу. Зна?ш, вони нiколи не бувають однаковi!
   Неонiла сiла на стiльця пiвобертом до Марi?  Якiвни,  а  пiвобертом  до
того палахкого неба.
   - Сьогоднi був у мене Твiй, - сказала тим-таки притишено-теплим голосом
Марiя Якiвна. - Так вiн мене схвилював: не бачила його десять рокiв.  Вони
всi якiсь дивно однаковi, цi Шевчуки, i це  по-справжньому  вража.  Багато
ма?ш вiльного часу?
   - Цiлий вечiр, - сказала дзвiнко Неонiла.  -  Прибiг  такий  захеканий:
буде сьогоднi страх як зайнятий!
   - Це я йому Iвановi зошити дала, - вона замовкла i якийсь  мент  пильно
дивилася на Неонiлу. - Добре, що ти завiтала до мене, - повторила,  -  маю
тут до  вас  одне  дiло...  Хотiла  виповiсти  йому,  але  якось  язик  не
повернувся, дуже був вiн зацiкавлений тими зошитами...
   Небо навпроти них грало.  Малиновi  смужки  вливались  у  бузковi,  якi
розчинялись у густо-червоному, натомiсть бринiли навдокiл оранжевi  стяги.
Кiлька бiлих хмар вбирало в себе багрянець,  наче  губка  воду,  й  раптом
стали роздутло-червоними рибами. Марiя Якiвна дивилася на те небо  i  наче
забула, про що хотiла тiльки-но повiсти.
   - Ви про якесь дiло казали, - нагадала легенько Неонiла.
   - Та те дiло невелике. По одруженнi ви де житимете?
   Неонiла зирнула на стару знiяковiло:
   - Та повiрите, Марi? Якiвно...
   - У вас не було про це  й  розмови,  -  засмiялася  Марiя  Якiвна,  але
вiдразу змовкла. - Якось i тобi це незручно казати...
   - Та господь з вами, Марi? Якiвно!
   - Ну, добре! Я маю цей дiм i сад. I маю я родичiв  тiльки  Галю  та  ??
дiтей. Ну, вже й тебе. Я хотiла б вiдписати цей дiм  вам,  але  щоб  ви  в
ньому жили. Чи не збира?ться Твiй знову в мандри?
   - Та начебто не збира?ться. Але, Марi? Якiвно...
   - Незручностi це менi не  справить,  -  сказала  стара.  -  Тягти  менi
лишилося недовго: доглядите якось. Я не вередлива i вiрю i  в  тебе,  i  в
нього... Я зараз, дитино, як те небо, що гасне...
   Небо i справдi гасло. Зникало з  нього  червоне  й  фiолетове,  лишився
самий тiльки багрянець. Вже повужчав його розлив, помалу з'?дав його  ледь
помiтний серпанок, що вже наповзав на землю.
   - Може, я недоречно влажу до вашого  життя,  але  хто  зна...  -  Марiя
Якiвна замовкла. - Буде менi  любо  насамкiнець  утiшитися  вашим  молодим
щастям.


   19

   Вночi до обiйстя  прилетiв  великий  сiрий  птах.  Черкнувся  пiдошвами
лискучих туфель стежки i звiльна пiшов по  нiй  до  самiтного  будинку  на
горi. Небо сьогоднi було засипане величезними зорями, iнколи одна  iз  них
зривалася й креслила бiлу риску. Птах iшов  по  стежцi  й  помалу  втрачав
пташину подобу: пiр'я на його головi стало кучугурою  кучерявого  волосся,
крила руками, i поклався йому на плечi той-таки неодмiнно сiрий костюм.  У
такiй подобi спинився вiн бiля хвiртки, поклав руки на штахеття й  недовго
задивився  на  подвiр'я.  Було  там  порожньо,  тiльки  бiлiв  емальований
умивальник, а на столi стояла велика миска з жовтими падалицями.
   Дженджурик,  нечутко  ступаючи,  пiдiйшов  до  вмивальника.  Тут  висiв
забутий звечора рушник, вiн зняв його й притис до обличчя. Три запахи  вiн
розрiзнив: рiзкий чоловiчий, вiд якого йому аж у нiздрях закрутило, i  два
м'якi: один звичайний, а другий такий, що очi його  засвiтилися  жаринами.
Цей третiй був найсильнiший, бо  останньою  вмивалася  на  нiч  Оксана,  i
дженджурик запхав собi рушника до кишенi. Край його з китичками  замаяв  у
нього бiля ноги, коли вiн пiшов  далi,  а  пiшов  дженджурик  до  миски  з
падалицями. Вибрав найжовтiше яблуко, сiв на приступку ганку i вкусив. Сiк
цвiрконув на обидва боки, в цей час знову злетiла зiрка, - беручка  печаль
стисла йому серце. З'?в яблуко, а недогризок поклав у миску мiж  падалицi.
Знову пiшов, метиляючи бiлим хвостом рушника, - ступав уже пiд вiкнами.  З
розкрито? кватирки долинало сипке дихання: пахло  звiдти  запахом  м'яким,
але звичайним. Друге вiкно ще горiло, дженджурик  пiдкрався  до  нього  i,
пiдтягнувшись на руках, зазирнув. В сивих  клубнях  диму  ходив  по  покою
кремезний  патлатий  молодик  -  очi  його  гарячкове  палали.  Дженджурик
перелякався несамовитого виразу, що його мало  обличчя  молодика,  i  тихо
зсунувся додолу. Порачкував вiд вiкна i сiв пiд стiною, щоб заспоко?тися.
   Сидiв довго, чекаючи, щоб погасло, нарештi, те навiсне  вiкно.  Павучок
спустився в цей час до нього з гiлки й обснував  його  обличчя  павутиною.
Вiн стер ту павутину тiльки тодi, коли вiкно таки згасло. Зорi над головою
побiльшали,  але  вже  й  поблiдли.  Дженджурик  устав  i  прислухався.  З
розчиненого вiкна випливав запах  тютюнового  диму,  але  долiтало  вже  й
могутн? хропiння. Дженджурик сплюнув i посунув далi.
   Коло третього вiкна вiн спинився, став навшпиньки й потяг носом. Запах,
яким вiяло з кiмнати,  його  обворожив.  Стояв  i  ловив  його  трепетними
нiздрями, а з очей його  котилися  сльози.  Свiтло  зiр  кришилося  в  тих
сльозах, i став дженджурик у ту мить гарний, як  янгол.  Вiн  пiдтягся  на
руках i тихенько постукав у ту шибку. Глуха тиша вiдповiла на цей  постук,
i дженджурик важко зiтхнув. Озирнувся навдокiл: внизу, наче  синя  дорога,
завмерла рiчка. Лiтали бiля нього нiчнi метелики й комарi,  снували  нитки
павуки - рух i життя множинних тiл вiдчув у цьому свiтi дженджурик.  Довго
стояв пiд глухим вiкном i безнадiйно чекав. I тiльки коли  затремтiло  над
головою небо, коли зорi пiшли раптом угору, вiддаляючись од землi все далi
й далi, а над головою пропливли першi подмухи надранкового леготу,  тiльки
тодi дженджурик отямився. Був звiдусiль обплутаний  павутиною,  тож  мусив
вилiзти з не?, як з одежi. Став проти вiкна, що так його чарувало, змахнув
руками,  як  чародiй,  i  в  його  долонях  вирiс  букет  найчудовiших   i
найсвiжiших троянд. Дивився  на  тi  квiти  й  обливався  гiркою  печаллю.
Солодкий бiль пiк його, вiн  махнув  рукою,  i  букет  вiльно  пролетiв  у
вiдчинену кватирку. Впав на пiдлогу бiля лiжка, де спала Оксана, i вiдразу
ж розсипався сотнею пелюсток.
   Дженджурик за вiкном змерз i замахав руками, щоб  зiгрiтися.  Вiд  того
руху знову почав заростати пiр'ям, руки його перетворювались  у  крила,  у
туфлях проростали гострi пазурi. Вiн хитнув крильми i на  мить  притулився
обличчям  до  скла.  В  пiвтемрявнiй  кiмнатi,  осяяна  блiдим,   мерехким
свiтанням, спала красуня. Обличчя ?? полум'янiло й свiтилося, а вуста щось
неспокiйно шепотiли.
   Птах ударив iз розпачем крильми  об  шибки  i  на  мить  притемнив  оте
чудовне  видиво.  Розвернувся  й  повiльно  поплив  над  сонним  обiйстям,
меншаючи й меншаючи, аж доки став ледь  помiтною  крапкою.  Тодi  освiтило
його перше свiтло, i вiн умер раптом, загуснувши серед безмежного простору
на ще одну з мiльярдiв зорю,  котрi  швидко  й  нестримно  вiддалялися  од
землi.


   20

   Оксана прокинулась у той  ранок  ранiше.  Снився  ?й  дженджурик,  вона
тiкала вiд нього, а вiн здоганяв. Снилося, що стала вона птахом, знялася й
летiла, а дженджурик бiг за нею слiдом i тяг угору руки. Обличчя його було
спотворене вiд розпачу, i в ??  грудях  через  той  розпач  солодко  грало
серце. Приснився ?й i  брат,  котрий  вискочив  iз  хати  й  кинувся  бити
дженджурика. На мент ?й стало жаль  i  дженджурика,  i  брата,  захотiлося
кинутися помiж них i розборонити. Вона йшла по якiйсь синiй  дорозi,  бiля
не?  поруч  ступав,  накульгуючи,  батько,  i  йшли  вони  до   крихiтного
будиночка, на порозi якого сидiла стара як свiт  бабуся.  В  небi  пливали
великi сферичнi тiла, i  в  тих  сферах  проглядали  людськi  подобенства:
витягнутi й змiщенi, наче у кривих дзеркалах.  ?й  стало  страшно  на  тiй
дорозi, хоч вона добре знала, що то за  шлях  -  свiт  колишнiх  людей  та
вiдлетiле життя. Iшла з наповненим жалем серцем,  кришилися,  наче  пiщанi
яблука, пiд ногами зорi, i ?й раптом здалося, що душа  ??  ширша?  i  ста?
необмежена, що вона пророста? в увесь цей свiт, над усi тi постатi,  котрi
сомнамбулiчно  блукають  довкола.  Тодi  дiвчина  раптом  злякалася  свого
розросту й цi?? дороги - помчалася чимдуж, розбиваючи п'ятами крихкi  тiла
зiр. Сiрий птах з обличчям дженджурика летiв коло не? i щось ?й казав, але
не почула вона його слiв. Рвонула геть iз дороги i  дивне  диво  побачила:
довкола свiтилися вiкна i порядкували за ними зовсiм звичайнi  люди.  Вона
заплющилася й почала падати. Побачила пiд собою ясне кругле тiло  землi  з
чiтко прозначеними материками. Летiла в  глухiй  темрявi  назустрiч  цьому
свiтлу й цiй землi. Любила те свiтло й ту землю - ясностiнний дiм побачила
вона й раптом закричала вiд щастя, що наповнило ?? ущерть.
   Оксана прокинулася i раптом побачила, що вся пiдлога встелена  червоним
пелюстям. Тут-таки  валялося  цурпалля,  з  якого  те  пелюстя  осипалося:
дiвчина здивовано сiла й опустила ноги на пiдлогу. ?й стало нiжно-лоскiтно
вiд того пелюстя, вона впала  навколiшки  й  набрала  його  повнi  долонi.
Свiтилося в ?? руках, як чарiвне, тож мимохiть занурила в  нього  обличчя.
Тихий щасливий смiх вирвався з тих притиснених до  лиця  червоних  долонь,
повiльно осипалося з них пелюстя, наче язички полум'я;  дiвчина  струснула
головою, закидаючи  за  спину  важке  волосся,  а  на  вустах  ??  заграла
переможна всмiшка.
   Вона встала, пiдняла  колюче  цурпалля  й  викинула  у  кватирку.  Тодi
запнула вiкно шторою, скинула сорочку i згорда зирнула на себе в дзеркало.
Стояла там уже цiлком  зрiла  дiвчина,  а  пiдлога  навколо  не?  трепетно
палала.
   Оксана змружила очi, задерла носика i  мiцно  стисла  гарячi,  як  жар,
вуста.


   21

   26 серпня 1963 року Хлопець поставив свiй пiдпис на  актi  громадського
стану, що стверджував його шлюб  iз  Неонiлою  Вашук,  27  рокiв.  Неонiла
поставила  на  тому  актi  пiдпис  i  свiй,  i  вони  вислухали  дерев'яне
привiтання, яким обдарувала ?х виблiдла й пересушена дамочка. Свiдчили  ?м
Оксана i старший син Олександри Панасiвни, який випадково завiтав  на  цей
час у Житомир. Мавши доручення вiд жiнок  купити  те  i  се,  вiн  залишив
молодоженцiв бiля загсу, i вони  подалися  додому  в  супроводi  мовчущого
божества з задертим носиком.
   Вдома Хлопець забрав свiй майже порожнiй чемодан i в супроводi матерi й
сестри спустився донизу. Тут його  зустрiли  дружина  й  теща.  Олександра
Панасiвна поцiлувала Хлопця в лоб, а особливо сердечне обнялася  з  Галею.
Оксана стояла збоку iз незворушним виразом й  позирала  на  все  спогорда.
Хлопець передав свiй напiвпорожнiй чемодан Неонiлi, натомiсть узяв у  руки
двi ?? валiзи, кожна вагою понад два пуди. Потяг тi валiзи  пiд  гору,  за
ним пiшла, помахуючи майже порожнiм чемоданом, Неонiла, за  нею  матерi  з
набитими ?жею сумками, а ззаду  ступала  дивовижно  спокiйна  i  на  позiр
байдужа Оксана iз сумкою, в  якiй  лежали  подарунки  молодим  вiд  не?  й
матерi.
   Марiя Якiвна стояла бiля широко розчинених ворiт, спираючись на палицю.
Одягла вона при тому свiтле плаття, але  найяснiше  свiтилася  ??  голова.
Вона всмiхалася назустрiч й помахувала легенько бiля голови рукою.
   Оскiльки перший  пiдiйшов  Хлопець,  вона  обняла  його,  потiм  почала
обiймати всiх по черзi,  i  всi  жiнки,  крiм  Оксани,  пустили  при  тому
замиловану сльозу. Оксана дивилася на все примруженими очима, й обличчя ??
при цьому було погiдно незворушне.
   Жiнки пiшли гомiнкою  юрбою  в  хату,  а  Хлопець,  затягши  валiзи  на
веранду, спустився зi сходiв у сад. Великi яблука густо  утяжували  гiлки,
зеленiли грушi й синiли сливи. Вздовж дорiжки було щедро насаджено квiтiв:
флокси, жоржини, нiчнi красунi й троянди. Вiн пiшов тою дорiжкою  до  краю
саду, пiд ногами в нього нiжно порипував пiсок.
   За садом починався город, що сягав прямовисно? скелi, яка переходила  в
кручу. Хлопець рiзко повернувся i пiшов назад.
   Жiнки клопоталися на кухнi,  а  вiн  обережно  пiдступав  до  столу  на
верандi. Вiдсунув лозове крiсло й сiв.  Крiсло  затрiщало  пiд  ним  всiма
прутиками, а на його обличчя лягла м'яка задума.
   Перед ним лежало море дахiв ?хньо? вулицi, тож вiн сидiв, поклавши руки
на стiл, i дивився. Там удалинi побачив вiн розлогий двiр п'ятого  номера.
Бiля будинку стояли пiвколом сара?, один iз  них  вiдчиняла  немолода  вже
жiнка в чоловiчому пiджаку. Побачив вiн i горбатого чоловiка, що сидiв  на
порозi, зiбгавшись у грудку, i пильно й  презирливо  оглядав  свiт.  Побiч
нього, спершись плечем об одвiрок  i  гарно  вигнувши  стан,  стояла  його
сестра, а син то? жiнки, що вiдчиняла сарай, плiвся по вулицi,  запускаючи
врядигоди руку до кишенi й кидаючи до рота насiння. Прогуркотiв моторчик -
повз чоловiка з насiнням протрюхикав на мопедi один  з  сусiдiв  -  Ювпак.
Бiля хати на горбi з'явилася висока,  суха  чоловiча  постать,  спинилася,
розставивши ноги, а бiля нього стала, так само розставивши  ноги,  корова.
Ряба Катька сидiла на каменi i аж шию витягла, так пильно кудись дивилася,
а з машини знiмав тiльки-но привезену пральну машину Йонта. Поклав  ??  на
плечi i став геро?м науково-фантастичного фiльму: бiля  нього  з  поважною
мiною крокувало його подобенство -  син.  Широка,  в  три  обхвати,  жiнка
стояла в дверях, заступаючи весь  прочiл,  i  обдаровувала  Йонту  золотою
усмiшкою. Iшла вiд двору до ворiт,  грiзно  похитуючись,  Гармашиха,  а  у
ворота в цей час гулькнув ?? маленький плюгавенький зять. В дворi  Старого
Пiчкура хлопцi збивали з дощок плота, сам Старий Пiчкур  сидiв  на  каменi
бiля хати i  спокiйно  посмоктував  цигарку.  По  вулицi  ?хав  допотопний
кабрiолет, за кермом сидiв  круглолиций,  схожий  на  кота,  старий,  а  в
глибинi ховалася жiнка з худим, жовтим обличчям i довгообразий юнак.  Юнак
висунувся з вiкна i задивився  на  пару:  дiвчину  опiдруч  iз  довгоногим
курсантом. З ворiт дванадцятого номера  вийшов  швець  i  зупинився,  наче
вирiшував,  куди  iти.  Його  проминув,  вертаючись  додому  з  вудочками,
бухгалтер, i вони вклонилися вiтаючись. Мадам Цукрова  вийшла  на  вулицю,
сiла на лавi й задивилася на свiт круглими оченятами.
   Хлопець сидiв, обiйнятий м'якою радiстю: широкий свiт клався йому перед
очi. Здалося йому,  що  вийшло  з-за  хмари  сонце,  i  вiн  побачив  себе
загорненим у хмару вогненного свiтла.  Озирнувся,  бо  подумав,  що  жiнки
перестаралися там, на кухнi, i запалили дiм, але палала вже цiла вулиця  i
весь кра?вид перед очима. Тодi вiн зрозумiв,  що  свiтло  горить  у  ньому
самому. Мозок його освiтила митт?ва блискавка -  чудове  сяйво  увiйшло  в
його душу, заплiднивши навiки його життя. В серце впала iскра  блаженства,
залишивши в ньому назавжди вiдчуття неба. Звiв очi й пiзнав раптом космос,
повний нескiнченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними
тiлами. Погiдний ритм упiзнав вiн у всьому - там, у небi, i тут, на землi:
рух планет, соку й кровi, рух живих та мертвих тiл. Вiн збагнув раптом: не
мертвий свiт лежить навколо нього, а жива тремтлива матерiя,  що  виповню?
небо, землю i все, що ?. Живу  присутнiсть  вiн  пiзнав  у  всьому,  i  це
наповнило його справжнiм щастям. Зрозумiв: весь свiт дивовижно уладжено  i
все дi? спiвмiрно до добра кожному, а основним принципом свiту ?  все-таки
любов. За кiлька секунд побачив i пiзнав бiльше, нiж за всi  десять  рокiв
сво?х мандрiв. Вiд цього затремтiли в нього нiздрi, а очi  пролляли  туди,
на вулицю, яку  нещодавно  так  пильно  озирали,  всю  його  любов,  тугу,
знепоко?ння та бiль. Рука його мимохiть потяглася, щоб натрапити на олiвця
чи ручку, але завмерла в повiтрi.
   - Тiльки не поспiшати, - прошепотiв вiн. - Тiльки не поспiшать!




   ЧАСТИНА ДРУГА

   ГОЛОС ТРАВИ

   Оповiдання, написанi
   козопасом Iваном Шевчуком
   i приладженi до лiтературного вжитку
   його правнуком у перших

   ДОРОГА

   Наприкiнцi лiта 1618 року в ма?тку  Гудищi  сталася  неймовiрна  подiя.
Повiсився господар ма?тку пан Юрiй, не сказавши нiкому жодного слова й  не
полишивши заповiту. Найнезрозумiлiше було те, що у вчинковi пана  Юрiя  не
було глузду.
   Але нещастя сталося, i це таки напевне.
   Вранцi  в  ма?тку  був  переполох.  Снiдали  похапцем  i  без   звично?
урочистостi. В чоловiковiй  кiмнатi  жiнка  знайшла  скриньку  з  родовими
документами - досiль вона  заховувалась  у  потайнику.  Скринька  лишилася
незамкнена, пан Юрiй, певне, переглядав  папери.  ?х  переглядали  загалом
рiдко: змiст знали, а доводити сво? шляхетство й права конечно? потреби не
було.
   Зачинившись у себе в кiмнатi, жiнка почала  мiркувати.  Чоловiк,  попри
все, останнiм часом вiв себе дивно. Те, що вiн не цiкавився господарством,
?? не турбувало - так було завжди. Цей тягар клався вже  на  ??  плечi,  i
вона давала собi раду.
   Жiнка зiтхнула. Чоловiк полюбляв днями просиджувати у сво?й  бiблiотецi
й навiть занедбував подружнi обов'язки.  Господиня  вдруге  зiтхнула:  вже
вкотре пошкодувала, що дiтей ?м бiг не дав. Друга  пристрасть  чоловiка  -
астрономiя, радше бесiди з астрономом, котрого вiн виписав iз Нiмеччини  i
якому обладнав невелику обсерваторiю.
   Панi звелiла негайно покликати  до  не?  астронома.  Низенький,  кволий
чоловiчок зi зморшкуватим обличчям й  задовгими  руками  був  уражений  не
менше господинi.
   - Я хотiла б знати, якi розмови вiв iз  вами  мiй  чоловiк?  -  спитала
вона.
   Астроном стис долонями голiвку, його очi напружено  заблищали,  а  вона
раптом вiдчула, що ненавидить цього блазня.
   - Та, зда?ться, нi про що особливе, - нарештi мовив вiн.  -  Розмовляли
про зорi й безмежнiсть... Про книги й про людське  iснування.  Я  не  можу
вкласти це до голови!
   - Я також, - сухо вiдказала жiнка.
   Було в той день похмуро. Звисали над землею темними рядами хмари, а  за
горбами товклися, наче поспiшали якнайшвидше  сховатися  за  око?м.  Земля
дрiмала в сiрому свiтлi, ця сiрiсть уливалась у душi людей, i  всi  ходили
трохи роздратованi.  Подiя  пасувала  до  пейзажу,  пасувала  до  настро?в
астронома й господинi: незрозумiле, незаго?не почуття  -  тривога,  що  ?й
годi знайти назву. Негода по-сво?му  визначала  ??  i  оте  стовписько  на
небокра?, де штовхалися, як вiвцi в отарi, хмари й поспiшали  сховатись  у
насурмленiй далинi.  Опрiч  цього  -  нiчого  особливого,  це  дивувало  й
зморювало, але не заспокоювало - смуток став сiрий, як цi  хмари,  котився
вiн i котився, наче шукаючи й для себе ясного сонячного просвiтку...

   В ма?тку Гудищi, як i в кожному домi на  тi  часи,  жив  домовик.  Коли
сталося нещастя, домовиковi груди стис одчай.
   "Я поставлений для того, - тужно думав  вiн,  мiряючи  туди-сюди  курне
горище, - щоб у домi не траплялося лиха!"
   Крiзь вiконце лилася блiдава, мов нежива, нiч, i  домовика  потягло  на
свiтло зiр. Було спокiйно й тихо. Виднiлася бiла  дорога,  що  витiкала  з
ма?тку й губилася мiж ночi.
   "Мене зачарувала ця дорога, - думав далi домовик. -  А  коли  домовикiв
зачаровують дороги, стаються нещастя. Домовики мусять думати про дiм, а не
про дороги..."

   Днiв за два до цього, коли астроном  розглядав  через  трубу  небо,  до
нього й справдi завiтав господар. Був похмурий i думний - мав  забагато  у
поглядi пригноби.
   - Щось пановi сталося? - Астроном присiв на ослiнець i протер  хустиною
зболiлi вiд напруження очi. Пан Юрiй сiв навпроти.
   - Як на мене, в життi взагалi не може чогось статися,  -  сказав  трохи
загадково господар. - А зна?те чому?
   Дививсь у поставленi проти нього каправi астрономовi очицi й усмiхнувся
раптом.
   - Бо в життi нема? нiчого нового, а вiдтак i несподiваного.  Злопригоди
чи навiть смерть - це щось таке буденне й нецiкаве.
   Астроном здивувався.
   - Що нового там? - вiдразу ж змiнив розмову  господар,  киваючи  в  бiк
неба. - Там уже мусить бути цiлковитий спокiй!
   - Спокою нема  нiде!  -  сказав  астроном.  Господар  зирнув  на  нього
неуважно.
   - Стережiться лихих думок, пане, -  пожартував  астроном.  -  У  серпнi
згоря? найбiльше зiр...
   Вони дивилися на оголений i поцвяхований золотими крапками шмат  овиду.
Стояла незвична тиша, навiть цвiркуни замовкли в цiй пригнобленiй  теменi.
Обо? нараз вiдчули, що ?хнi серця стиска? незрозумiла жорстка  туга.  Такi
хвилини траплялися не раз, вони навiть звикли до них й  любили  переживати
?х разом.
   - Земля - це маленька крапка, - повiльно  сказав  господар,  тарабанячи
пальцями по столу. - Зовсiм, зовсiм мiзерна...
   - Можливо, й так, - вiдгукнувся астроном. -  Земля  таки  справдi  щось
невеличке в цьому великому, - вiн провiв рукою туди, де виднiлися зорi.  -
Ми й не уявля?мо цi?? величини, бо й  чи  ?  вона,  коли  нема?  кра?в?  -
Астроном сумовито усмiхнувся, тодi встав  i  поставив  шматком  крейди  на
темнiй  дошцi  до  записiв  крапку.  Крихти  посипалися  з-пiд  пальцiв  i
запорошили одежу.
   - А на цiй крапцi ми, - сказав пан Юрiй, - отой порох, що сиплеться вам
з-пiд руки.
   - Але ми ?! - сказав астроном. - Ма?мо нашi справи  й  пристрастi.  Так
було й так буде.
   - Це все марнотна метушня, - пан Юрiй зирнув на  спiврозмовника.  -  Це
все даремна,  даремна  метушня!  Люди  стiльки  наповигадували,  щоб  себе
дурити, але все це омана: в свiтi  таки  нема?  нiчого  нового!  Через  це
людина й пропада? у ньому, як комаха чи птах. Через двiстi рокiв нiкому не
буде дiла до того, що становили як особи такi-от, як ми.  Запишуть  вiйни,
якi вели можновладцi не меншi королiв,  цiкавитимуться,  чи  розводили  ми
корiв i як обробляли землю. Але  до  наших  душ  не  буде  ?м  дiла:  вони
належать нам i найперше нам...
   Сидiв, опустивши голову, його думний погляд розгорiвся особливим темним
вогнем. В цей  момент  зацвiрчали  цвiркуни.  Повiяло  леготом:  звiддалiк
запахло зрiлим хлiбом та сiном.
   - Стережiться лихих думок, пане, - вдруге сказав астроном. -  Вони,  як
бур'ян, у людинi проростають, i недовго до того, щоб i душу засмiтити...
   - Гада?те? - спитав пан Юрiй. - А я от часом думаю, що ? рацiя  вiдiйти
з життя, i це, може, розумнiше, нiж бути його звичайним спостерiгачем...
   Астроном скинув головою: в словах  господаря  вiдчувалося  щось  зовсiм
нове. Хотiв ще дооформити свою думку, спрямувати ?? в  певнiше  ложе,  але
чомусь промовчав: може, втомлений був?
   Пан Юрiй подивився на астронома тим-таки чудним поглядом i  усмiхнувся.
Цього усмiху астроном витримати  не  змiг.  Затурбувався,  навiть  звiвся.
Господар тихо засмiявся.
   - Так скочили, пане, - мовив вiн, - начебто щось ма? ско?тися!
   - Менi здалося, - вiдказав астроном, - що вже щось ско?лося...

   У нiч, коли сталося нещастя, домовик вийшов з ма?тку, перемахнув  через
мур i стрибнув у бур'яни. Зашарудiла кропива - пройшовся вiтер,  запалюючи
в глибинi ночi метушливi спалахи: нiч  народжувала  перелесникiв.  Малi  й
веселi, вони гайсали по землi, забивались у  глухi  забiччя,  вишуковували
яри й темнi ями, чагарi й  кропив'янi  нетрi.  Це  був  безтiлесний  свiт,
наповнений невтишним рухом, i вiн вабив домовика.
   У селi рипали дверi, вiдьми кралися вздовж тинiв,  ведучи  на  повiддях
сонних корiв. Корови безгучно ступали по пухкiй дорозi, i  ?хнi  очi  були
заплющенi. Iржали неспокiйно конi, пастухи тислися до вогнищ, що  боронили
?х од ночi та ?? дiтей.
   Домовик не боявся пiтьми, вiн взагалi нiчого не боявся, бо вiдтодi,  як
запала в нього неспокiйна думка про дорогу, все в ньому поламалося. "Треба
знайти собi подругу", - думав домовик, залягаючи в заростях дерези.
   Вiдьми вели сво?х корiв, а вiн пожадно вдивлявсь у ?хнi  обличчя.  Були
такi почварнi, що вiн аж здригався. Вiдьми  на  мить  зупинялися,  лагiднi
корови тислися до них теплими боками, i вiдьми лоскотали ?м  животи.  Тодi
знову тягли за налигачi й пливли по бiлiй спокiйнiй  дорозi,  немов  тiнi.
Довкола   лiтали   перелесники,   наче   лилики,   -    свiтлi    спалахи,
перелесники-влесники!..
   Домовик поплiвся за коровами: пахло молоком,  що  крапало  на  землю  з
налитих  вименiв.  Молоко  парувало  -  солодкий  хмiльний   дух   забивав
домовиковi памороки; вiдчував, що тремтить.
   Лiс глухо застогнав, коли вiдьми  ступили  пiд  його  покрову,  домовик
почув той стогiн - вiдгукнувся йому на серцi. Але не стишив  ходи  -  його
вабила незвiдана сила. "Це сила дороги, -  спогадав  вiн,  -  ?дина  сила,
перед якою я ниций!"
   Астроном  прокинувся,  вiдчувши  холодний  пiт.  Оточила  його  зусiбiч
темрява, у вiкно дивилися глибокi, як безвiсть, зорi,  а  все  покривалося
непрозорою прохолодною плiвкою, яка непроникне, щiльно  заслонювала  свiт.
Тiльки в золотих прорвах розкришувалося промiння зiр; на  ши?  вiдчувалося
кiльце: здавалося, хтось довго стискав пальцями горло. "Все це привиддя, -
подумав астроном, - непотрiбнi й даремнi привиддя!"
   Нiяк не мiг позбутися враження подi?. Не мiг подолати сьогоднiшню  нiч,
?? широкий холод та безмежнiсть. "Щодня, - думав вiн,  -  ми  живемо,  щоб
померти на нiч  i  знову  народитися  вранцi.  Щодня  ми  вмира?мо  i  цим
звiльня?мося вiд потреби розв'язувати найхимернiшу з  загадок  -  темряву.
Але приходять такi хвилини, коли ми  не  можемо  поринути,  як  завжди,  в
небуття.  Тодi  на  нас  звалю?ться  i?роглiфiчне  марення  неба,   i   ми
намага?мося його прочитати, щоб вiднайти спокiй. Це  не  завжди  вда?ться,
адже людина - денне створiння i для ясностi ?? думок потрiбне сонце".
   "Я астроном, - думав вiн, - i призначений читати небо.  Але  я  така  ж
людина, як i всi, i те, що порушую вiдвiчний закон про  денне  призначення
людини, мститься на менi. Земля захоплю? мене у свiй полон, як  i  кожного
iншого. Тому безсоннi ночi менi так само нестерпучi, як i всiм..."
   Вiн довго лежав, напружено вдивляючись у морок. Але довкола було  тихо.
Так тихо, що вiн почав побоюватися, щоб не  трiсли  йому  вiд  перенапруги
слуховi перетинки...

   Господиня[2] обережно ввiйшла до кiмнати панi.
   - Пана Юрiя вже прибрано й покладено в його мешкальнi.
   Махнула рукою, а коли господиня вийшла, застигла бiля  вiкна  в  тужнiй
задумi.
   Лився крiзь шиби голубий день, великi купчастi хмари тяглися по голубiй
дорозi неба i зникали на око?мi. Будинок стояв на  горбi,  i  вона  бачила
долину рiчки, густо всипану бiлими хатами з пишною зеленню  садiв,  бачила
синю бинду рiчки, мерхотiли жмури, трава зеленiла отавами - темно-зелена й
соковита. Панi дивилася на дорогу, що витiкала з села i перебивала розлогi
жита: по шляху йшов, одягнений у бiлу полотняну одежу, слiпий дiд. Був без
проводиря, витягав руку й стукав по дорозi чорною,  аж  смоляною  палицею.
Панi дивилася на далекi горби,  що  оддалiк  заступали  крайнебо.  Ставало
жаль: чи того, що дiтей вони так i не мали, чи того, що  залишилася  сама.
Сьогоднi навiть не займалася господарством - була лише слабкою,  ображеною
жiнкою. Котилися на нивi жита, вигинаючи золотистi вже хвилi.  Слiпий  сiв
на узбiччi i, очевидно, пере?дав - бездумно виставив  бiлу  пляму  бороди.
Був сивий, як молоко, а на  колiнах  лежала,  як  змiя,  чорна  смоляниста
палиця...

   Тi?? ночi домовик довго плiвся за вiдьмами,  аж  доки  дiйшли  вони  до
просторо? галявини. Було зовсiм темно, все завмерло,  мов  неживе,  дерева
стояли, як сторожа, - не постогнували, а суворо-нерушно дивилися.  Домовик
улiз у лiщиновий кущ, притулився до тепло? вогко? землi й почав стежити за
вiдьмами. Тi поприв'язували сонних корiв - худоба спала, молочно дихаючи й
неспокiйно переступаючи ратицями. Вiдьми  тим  часом  зносили  хмиз:  мали
уповiльненi рухи i страшнi, перекошенi обличчя.
   "Тут я не знайду подруги, - сумно подумав домовик. - А  ??  менi  треба
знайти неодмiнно!"
   Вiн почув,  як  старша  вiдьма  плеснула  в  долонi  -  серед  галявини
спалахнула раптом велетенська ватра. Вiдьми зарухалися жвавiше,  ладналися
до танку, пiдтягуючи спiдницi, роззуваючи чоботи  й  розпускаючи  волосся.
Вогнище запалало ще яскравiше, кинуло йому в обличчя червоний  вiдсвiт,  а
корови порозплющувалися.
   - Ну! - гукнула старша вiдьма й знову плеснула в долонi.
   Вiдьми пiдходили до корiв легкою танцiвливою ходою, корови стали дибки,
i вiдьми схопилися за ?хнi переднi ратицi.
   - Почали! - гукнула старша вiдьма.
   Вони затанцювали: корови, пiднятi на дибки, й  моторнi  юрливi  вiдьми.
Застрибали легко й грайливо; здаля подзенькувало милою, казковою  музикою,
долинав перестук золотих молоточкiв - корови стрибали по зеленiй травi  як
заведенi.
   Домовик простер очi. Приглянувся до  наймолодшо?  iз  вiдьом  -  дивний
неспокiй заполонив  його  душу,  а  з  серця  швидко  й  безболiсно  почав
змиватися сум. Перед ним танцювала красуня. Така, яко?  не  бачив  нiколи.
Вигиналося юне тiло, розкiшне солом'яне  волосся  розсипалося  по  плечах,
великi чорнi очi свiтилися рiвним гарячим вогнем, а  бiле  обличчя  сяяло:
"Це казка, - подумав вiн, - це таки щось неймовiрне!"
   Тихенько покликав ??. Почула, бо рiзко повернулася до нього.
   - Чого тобi? - запитала голосно, i вiн вiдчув, що йому заклало дихання.
   - Втечемо звiдси! - прошепотiв. - Я тебе хочу мати за подругу!
   Вона засмiялася.
   - Не треба так голосно, - прошепотiв вiн, - вони почують.
   - Не почують! - майже вигукнула вона. - А хочеш, пiдемо! Менi все  одно
не вистачило корови.
   - Я не корова, - сказав вiн. - Я звичайний собi домовик!
   Вона знову засмiялася. Тодi вiн подав ?й руку й повiв з лiсу.
   - Побiгли! - сказав вiн, i вони  побiгли.  Коли  ж  зупинилися,  дерева
хитали над ними кронами, а над головою горлали сичi.
   - Йди сюди! - сказала вона, лягаючи на траву. - I заплющ очi!
   Трава запахла сiном, а крiзь вiття прозирнуло  небо.  Вони  притулилися
одне до одного, i вiн вiдчув, що його трусить.
   - Ну, чого ти, дурнику? - сказала вона. Вiн заплющився й простяг до не?
руки. Враз щось холодне обпекло йому пальцi, i вiн злякано  скочив.  Перед
ним лежав, розкарячивши коренi, великий, трухлявий, що поблимував  мертвим
сяйвом свiтлякiв, пень...

   Панi нiяк не могла вбрати до голови того, що сталося. Розмов чоловiка з
астрономом було замало, щоб класти якiсь визначення.  Вiдчула  раптом,  що
чоловiкова смерть, як це не дивно й не страшно...  ??  не  вража?.  Вже  у
перший день пiсля похорон довго  сидiла,  зачинившись  у  сво?й  половинi,
погасивши свiчки й затуливши вiкна. Сидiла в цiлковитiй, крутiй темрявi, i
це ?? чорно втiшало. Хотiла плакати, але слiз не мала. Не мала нi жалю, нi
урази - нiчого, крiм розпачу й вiдчуття порожнечi.
   Таки не витримала затворництва, розхилила в нiч стулки вiкна i побачила
раптом перед собою небо. ??  вразила  ота  спокiйна,  неозора,  позачасова
глибина - несподiвано iскристий мерхiт мертвого промiння. Без мiсяця  небо
було як поцвяхований срiблом килим.
   Сiла на услон i  втопила  обличчя  в  долонi.  ?дине,  чого  хотiла,  -
доокруглити розiрванi так нагло кола...
   Дверi безшумно розчинилися, i вона злякано сахнулася.
   - Це хто?
   - Я, - почувся хрипкуватий голос домовика. - Чи можна менi зайти?
   Вона вiдчула раптом, що хоче з ним розмови.
   - Заходь!
   - Тут нема? свiтла, - сказав вiн, - i я зважився зайти.
   - Що це в нас у  домi  твориться?  -  безпомiчно  спитала  вона.  -  Ти
наставлений тримати лад...
   Домовик мовчав, лише спустив утомно голову. Вона  бачила  його  всього:
вугласта постать - чи людина, чи кiт,  чотирикутна  голова,  а  на  малому
личку - ледве накресленi обриси - палахкотiло дво? розпалених жарин. Жiнка
подумала, що нiколи не бачила його так близько, що це, врештi, може бути й
сон - його нiхто не бачив так близько.
   - Чому це сталося? - з мукою в  голосi  спитала  вона.  Домовик  стенув
плечима, а його обличчя раптом освiтилося промiнням зiр -  було  гладке  й
син?...

   Астроном сидiв у себе в обсерваторi? i так  само  смутився.  Поклiпував
малими повiками, i йому здавалося, що свiт побудовано зовсiм  не  так,  як
уважав ранiше. Сидiв на лавi, тручи пальцем i без того блискуче дерево,  а
зорi мигали до нього, немов глумилися.
   "Я ранiше гадав, що кожну рiч можна пояснити, - думав астроном,  -  але
тепер мене посiв сумнiв. Бо коли не можна пояснити кожну рiч, для чого нам
розум?"
   До нього тяглася листками липа. Зiрвав один, пом'яв i  вдихнув  пряного
аромату. Може, в цьому листку розгадка? "В листку чи в  зiрцi,  -  подумав
вiн. - А може, в цiлому деревi життя?"
   Безшумно вiдчинилися дверi, i вiн радше вгадав, нiж помiтив домовиковий
прихiд.
   - То що? - спитав астроном. - Можеш менi щось пояснити?
   - Це я у вас хотiв запитатися, - зiтхнув домовик.
   - Ми з  тобою  рiзнi,  -  сказав  астроном,  хоч  i  не  бачив,  з  ким
розмоволя?. - Ми з тобою аж геть неоднаковi. Ти прагнеш  покинути  затишок
дому, до якого прив'язаний, щоб пуститися в мандри, - правильно я кажу?
   У кутку щось важко зiтхнуло.
   - Я ж навпаки, - сказав астроном. - ?дине мо? бажання: завершити мандри
i до кiнця днiв осiсти в якiйсь добрiй оселi.
   - Давай змiня?мося, - сказав iз теменi голос. - Я й справдi не  можу  й
кроку ступити за межi будинку, а мене вабить дорога.  Мушу  охороняти  цей
дiм, а мене манить широкий свiт...
   Астроном усмiхався. Дихав пряним ароматом липового листка i  вже  знав,
що буде завтра.
   "Завтра знову почнеться моя мандрiвка", - подумав вiн.
   Панi наказала покликати до себе астронома.  Коли  позирнула  на  нього,
видався вiн ?й ще нижчий i мiзернiший.
   -  Гадаю,  ви  вже  зрозумiли,  -  зимно  мовила  вона,  -  що  менi  в
господарствi астрономи непотрiбнi.
   В астрономових очах зламалися iскри. Але похилився й покiрно мовчав.
   - Я довго розмiрковувала над тим, що сталося, - сказала панi дому. -  I
от до чого додумалася: пан Юрiй звар'ятував, а виннi в тому найбiльше ви.
   Астроном скинув головою. Все тiло його напружилося.
   - Вам хочеться так думати, - сказав вiн тихо. - Сподiваюся, менi дадуть
конi, щоб довезти прилади i книжки?
   - Нi! - сухо вiдрiзала пани. Звела пiдборiддя  i  погiрдне  глянула  на
астронома. - За годину вашi прилади та книжки будуть спаленi. Вам же раджу
поспiшитись, - ?? голос став дражливо-металевий, - бо коли  не  виберетеся
звiдсiля за годину, я накажу слугам вимастити вас дьогтем i гнати  до  меж
мо?х земель.
   Астроном стояв похнюпившись. Його обличчя було блiде й спокiйне.
   - Гаразд, - сказав вiн. - Я попрошу у панi з книжок лише одну.
   - Одну я вам узяти дозволю, - жiнка встала, i ?? груди заходили. -  Але
вибирати буду я. I вибiр цей - святе письмо!
   Блiда усмiшка майнула на обличчi астронома. Вiн повернувся, щоб iти.
   - Вiзьмiть свою платню! - сказала йому навздогiнцi панi.
   Але  астроном  уже  виходив.  Збиралося  на  нiч,  i  вiн  подумав,  що
доведеться йти пiшки серед темряви.  Його  мале  обличчя  затвердiло,  очi
засклiли, на губи поклалася гiрка й мудра усмiшка...
   Вночi палили книги й астрономiчне приладдя. Панi дому була  одягнена  в
чорну одiж, ?? повне блiде обличчя з гострим носом та великими очима  було
жорстке й рiшуче. Слуги виносили книги й  приладдя  з  веселими  погуками,
конюх роздмухував вогонь, а вона чекала, доки винесуть усе.  Нагадувала  в
цей момент велику сову, яка чека? на здобич, - вiдчувала приплив велико? й
чорно?, як i ?? одежа, сили.  ?дине,  за  чим  пошкодувала  цi??  митi,  -
випустила так легко зi сво?х рук астронома. Вчений святого письма не взяв,
i це була б добра приключка для розправи.  Взяв  лише  суковиту  палицю  й
рушив у нiч.
   "Треба було спалити його разом iз цим диявольським начинням", -  думала
панi й ламала хрускотливi пальцi.
   Гаряче спалахнуло полум'я, вона вiдсторонила владним  порухом  слугу  i
взяла  до  рук  першу  книгу.  Книга  на  летi  розгорнулася,  зашелестiла
сторiнками - вогонь пухкнув догори i начебто  проковтнув  жертву.  Панi  ж
вiдчула пiднесення. Накоти лютi й  утiхи,  нахiд  темно?  сили  -  все  це
загасило ?? розважнiсть i потьмарило зiр. Вже не тямила, що  чинить,  лише
хапала книги й приладдя i шалено жбурляла у  вогонь.  Багаття  гоготiло  й
смiялося, розливало червоне свiтло, заповнюючи небо, подвiр'я  й  будинок.
Навiть чорна сукня панi збуряковiла, а ще  червонiше  стало  ??  натхненне
розпашiле  обличчя.  Ступала  довкруж  вогнища,  як  кiшка,   волосся   ??
розпатлалося, а погляд сипав червоними iскрами. Рот скривився, i вона наче
в  особливому  ритмi  коливалася,  Чула  й  задоволення,  бо  поривало  ??
затанцювати в цьому червоному свiтлi, скочити на вогнянi  язики  i  товкти
закаблуками те, що лишилось i вiд  приладдя,  i  вiд  книжок.  Ходила,  як
кiшка, довкола вогню, i радiсть заповнювала ?? вщерть.
   - Я зрозумiла, - сичала вона хрипко,  -  саме  це  було  причиною  мо?х
нещасть! Чортяка мучить нашi душi i завжди знаходить, як нас захопити...
   Ще довго кружляла, довго сипiла й бурмотiла, а коли багаття  загасло  i
все покрила тиша й темрява, збагнула, що обряд закiнчився.  Слуги  покiрно
стояли вiддалiк i чекали розпорядження.
   - Iдiть спати! - махнула вона рукою.
   Тiнi зникли. Ще дивилася якийсь час на тлiле вугiлля,  вiдтак  подалася
до поко?в i сама. Була втомлена i вже не вiдчувала нi радостi,  нi  втiхи.
Лишилося все, як було, а коли спинилась у темнiй хатi, крiзь  вiкно  знову
посипався  до  не?,  як  струменi  вiчностi,  зiрковий  пил.  Квiти  зiрок
поналiплювалися на скло й нервово здригалися.

   Пiсля тi?? пам'ятно? ночi домовик уже не  покидав  ма?тку.  Вилазив  на
горище i снував по завитих павутиною кутках. Iнколи пiдходив до вiкна, але
знову повертався. Йому було самотньо й тужно.
   До нього завiтав голова громади домовикiв.
   - У тво?м домi сталося нещастя, - сказав вiн.
   - Знаю.
   - Що можеш сказати на сво? виправдання?
   - Чи можна менi одружитися? - спитав домовик.
   - Не тобi пояснювати, - сказав голова громади, -  ми  живемо  поодинцi.
Порозважатися ми тобi дозволимо, але не бiльше години.
   - Нi! - сказав домовик.
   - В такому разi, - гостро мовив голова громади, - ма?ш померти.
   Домовик тривожно глянув на голову громади й понурився.
   - Вибирай, - сказав той.
   - Чи можна менi блукати по дорогах? - спитав домовик.
   - Нi! - вiдповiв  голова  громади.  -  Мусиш  охороняти  дiм,  в  якому
мешка?ш. Чи тобi не кладуть жертов?
   - Кладуть, - сказав домовик.
   - Тодi вибирай.
   - Важко менi, - сказав домовик.
   - Але вибирати мусиш.
   Вiн довго мовчав. Дивився з  кутка  туди,  де  свiтиться  ясною  плямою
вiкно.
   - Ну? - вже нетерпеливився голова громади. - Чи,  може,  менi  за  тебе
вибрати? Домовик зiтхнув.
   - Гаразд, - сказав вiн. - Я корюся звичаям громади...
   Астроном iшов мiж ночi. Благенька одежа не хоронила його вiд прохолоди;
вiн давно вийшов iз помiстя й давно кульгав курною дорогою. Тут, на землi,
не пiднятий за допомогою труб до неба, вiн починав боятися. Боявся  кущiв,
темряви i сво?? самоти.
   "Я завжди любив усамiтнення, - думав  вiн.  -  Мене  нiколи  не  вабили
торжиська".
   Але сьогоднi, позбувшись улюблених приладь та  книг,  вiн  здався  собi
комашкою, котра повзе i нiяк не може переповзти заклято? вiдстанi.
   "А може, ця дорога й не веде нiкуди, - гадкував  астроном.  -  Я  добре
орi?нтуюсь у небi, але погано на землi!"
   Вiн звiв голову, але неба сьогоднi не побачив. Груба вата хмар полонила
мерехтливу зоряну стихiю i лягла на землю. Астроном сiв на узбiччi  дороги
й затулив долонями обличчя.
   "Врештi, куди я йду? - думав вiн. - Навiть не знаю, куди менi йти! Йду,
бо дому нiколи й не мав".
   Сидiв,  як  малий  гном,  розгублено  клiпаючи  очима,  хотiлося   йому
дiстатися до тихо? мiсцини, знайти десь у забiччi добру хату i  заходитися
вираховувати - папери сво? таки захопив.
   "Бо я, - думав вiн, - мушу вирахувати  зiрку,  яка,  можливо,  визнача?
долю свiту. Коли ж не свiту, то принаймнi мою!"
   Його очi спалахнули тугою. Звiвся i знову рушив.
   "Хоч би вийшли зорi, - мрiяв вiн, - тодi можна було  б  розглянутися  й
вибрати той чи iнший напрям".
   Астрономовi  здалося,  що  блука?  вiн  уже  роки.  Знайшов  калюжу   й
пригнувся, щоб побачити сво?  вiдображення.  Але  було  темно,  i  вiн  не
побачив нiчого.
   "Треба таки йти, - гадав вiн. - Рано чи пiзно я натраплю на  село.  Там
можна буде пере?сти й спочити; головне - подолати цю кляту дорогу!"
   Астроном засунув вузькi долонi в рукави i, притупуючи, побiг.  Вiн  бiг
довго, аж пiт проступав великими краплями на його малому зморщеному лобi.
   Десь пiд ранок вийшов на горб i побачив, що внизу розляглося поселення.
Довго дивився на хати, до слiз напружуючи очi, i намагався  вгадати,  куди
його пригнала доля. Але з горба вiн таки не спустився. Лише зморено сiв на
траву й приплющився. Перед ним лежало те  саме  мiстечко,  вiд  якого  вiн
тiкав цiлу нiч...



   ПАННА СОТНИКIВНА

   Це  сталося  вночi,  коли  мiсяць  висiв  над  ?хнiм  високим  дахом  i
розламувавсь у дрiбних шибочках вiкна, коли вiд не?  пiшов  сон,  а  вона,
розкинувшись у постелi, лежала поверх ковдри i гарячкове дивилась у стелю,
- здалося ?й, що чи?сь руки  соромiцьке  торкнулися  ??  грудей.  Було  то
раптово, аж вона здригнулася: мiсяць за шибками сколихнувся  й  затремтiв,
розширюючись на цiле вiкно. У хатi  стало  видно,  вона  могла  розрiзнити
найдрiбнiшi вiзерунки на килимах, що ними обвiшано було стiни. Це тривало,
проте, лише мить, бо потiм усе знову стало, як ранiше:  мiсяць  заповнював
лише пiвтори шибочки, в кiмнатi стояла сутiнь, було парко, а вона нiяк  не
могла заснути - намагалася вловити хоч якусь заспокiйливу думку. Вiд  того
несподiваного ояснення залишилося тiльки одне: вiдчуття доторку на грудях.
Вона схвилювалася, та все довкола спало - всi речi в кiмнатi було охоплено
тим зацiпенiнням, яке приносить тiльки сон, i сон прийшов до не?  вiдразу,
гойднув волохатим хвостом,  огорнув  ??  розмло?не  тiло,  погасив  думки,
захопив на легкi сiрi крила й заколихав, як дитину. I  вона  вiдчула  себе
дитиною, була-бо легка й радiсна, весела й танцiвлива. Скочила  на  бочку,
на ?? кругле лискуче  денце,  вдарила  чобiтками  й  закрутилася.  А  тодi
повiльно падала мiж зеленi хвилi лiта, гралася з  сонячними  зайчиками,  а
потiм збирала ?х у пелену. I сонячнi зайчики гралися з нею:  один  ускочив
ув одне око, другий - у друге, ще один скочив на вуста, а  ще  дво?  -  на
щоки. I коли вона смiялася, дзвонили з неба голубi дзвони, а  вона  думала
про те, що ось-ось стане дорослою, по тому плакала разом iз дощем, бо  дощ
виявився дженджуристим парубком i  залицявся  до  не?,  танцював  навколо,
цiлуючи ?й бiлi босi ноги. I ?й було при?мно й солодко, здавалося - летить
вона,  як  пташка,  щоб  потiм  сховатись  у  високiй  тирсi  й  послухати
цвiркунових секретiв. Вони говорили помiж себе такi чуднi слова i  спiвали
таких веселих  любовних  пiсень,  що  вона  боялася  дихнути,  аби  ?х  не
злякати...
   Вранцi сотникiвна прокинулася з важкою головою. Сон  був  свiтлий,  але
щось тривожило ??. Довго лежала, намагаючись упоратися з  гарячою  хвилею,
що затопила ?й груди, потiм пiдiйшла до свiчада. Оголила праве персо,  те,
на якому вiдчула вночi доторк, i побачила на ньому темний синець.

   Незадовго до цього був пущений на землю  юний  чорт.  Вiн  довго  стояв
заворожений у густому лiсi й роззирався навдокiл. Все було  йому  дивне  й
незвичне i зовсiм не таке, як там, унизу.
   Юний чорт вийшов на галяву. Мiж деревами розгорялося величезне свiтило.
Внизу  пiд  ногами  заграла  роса,  i  чорт  став  на  колiна,   здивовано
розглядаючи  чудовi  самоцвiти.  Боявся  торкатися  ?х  пальцями,  а  коли
торкнувся, розсипалися  вони  на  тисячi  дрiбних  променят,  що  запалили
довкола тисячi iнших.
   Чорт звiвся, колiна йому були мокрi. Як увi снi, пригадував  настанови,
якими напучували його, випускаючи на землю. Йому було говорено тодi  довго
й нудно, а вiн все це знав давно, тож  крадькома  зирив  на  вогонь:  його
захоплювала змiна спалахiв, мерехтiння - постiйний гарячковий рух. Подумав
iще тодi:  "Всi  настанови  мають  рацiю,  вони  даремно  не  даються.  Ми
народженi до чогось одного й не повиннi переступати меж".
   Тут, на землi, все було зовсiм не таке, все  у  сто  крат  красивiше  й
привабнiше, однак юний чорт не втрачав розважку. Зупинився  помiж