пробудилось у ньому, i це теж стало складником його музики. Здавалося, й та вода, що випив ?? на горi, також озвучувалася набором чудових i не зовсiм владнованих тонiв; вiдчував натомiсть тихе щастя вiд того, що воно вже ?, а водночас i тихий смуток - те, про що мрiяв, все-таки було далеке. На перший позiр все було просто: тяглася на гору стежка, по якiй вiн все-таки може зiбратися, треба стати на не? й пiднятися - мав незвiдь-чому тверде переконання, що його звiдти не прогонять. Але сидiв отут, на полиновому горбi, i змушений був рахувати метеликiв, якi й досi мигали й мигали, злiтали й присiдали на бур'ян, танцюючи великий серпневий танок. Вночi йому приснилося, що ма? там, на горi, свою кiмнатку, заставлену вщерть книгами, а вiн ще до вiйни вiдчував до книг особливу охоту; тi книги напрочуд тонко пiдiбрано пiд його смак - цiлi вечори сидить вiн у тiй кiмнатi, захоплено гортаючи сторiнки. Це стало продовженням iншого марення, яке побачив вiн у польовому шпиталi. Три стiни йому привидiлися густо обсадженi шкiряними корiнцями, якi тьмяно лискочуть золотом, i цi стiни раптом склали для нього коридор, по якому вiн пiшов, важко налягаючи на костури. Цей сон навiдав його в один iз найяснiших ранкiв, якi трапляються на цiй землi. Прокинувшись, вiн побачив кiмнату, залиту свiтлом, здалося, вона розширилася вiд того свiтла i засвiтилася. Десь неподалiк лопотiло листя, брязкали вiдрами бiля колонки, а ще далi голосно балакали двi жiнки. Вiн раптом збагнув, яка чудова й правильна вимова в тих жiнок, якi розкiшнi й переливнi ?хнi голоси. Лежав, широко розплющившись, тодi вона знову заграла, ота повiльна, але така незвичайна музика. Тяглася з глибини його нутра - спiвали там сонячнi скрипки, нiжнi й сторожкi, лопотiло й лопотiло листя, сонячнi пальцi вдаряли об нього, як об клавiшi. Зорили на нього великi, знайомi, невимiрне вабнi очi; отам, де бурлi? струмок, озвалося фортепiано, а де бджоли обсiли галявину, тихо заструмiли вiолончелi. Вiн слухав ту музику, i йому здавалося, що це тiльки випадок, що гра? ?? оте чорне клапасте радiо, - таку музику не може написати жива людина, склада? ?? вся велика й багатоманiтна природа. Ввiйшла в його тiло, як вода, i вiн подумав, що це таки справдi була вода, а кiмната, де лежить вiн зараз, широко розплющивши очi, тiльки промiжний пункт у його довгiй мандрiвцi до справжнього острова тишi. Встав, намагаючись не зруйнувати тонко? й тако? ненадiйно? матерi? свого настрою, i пiдiйшов до вiкна. Старша дочка Олександри Панасiвни роздмухувала вогонь у лiтнiй печi, стулила губенята й заповзято дула. Вогник спалахнув, здавалося, з ?? вуст i пробiг по хмизу. Дiвчинка встала, витерши зап'ястям сльози, - Володимир побачив, яка прозора й тоненька ця дитина. Здалося йому, що спурхне вiд землi й полетить у синюще повiтря, як пташка. Дим рiвно став вiд печi до неба, Володимир зирнув на вулицю й побачив, що таких димiв сто?ть над околицею з двадцять - вони, тi стовпи, пiдпирали небо, як Геркулесовi, - виливались там у вишинi у нестерпно бiлi клубастi хмари. Старша дочка Олександри Панасiвни взяла на сво? утле клубеня миску з бiлизною i пiшла росяною стежкою до рiчки. Поблискували босi й мокрi ?? ноги, свiтле волосся розсипалося по плечах i грало, а коли вона зiгнулася бiля води й розстелила по течi? бiле простирадло, вiн зрозумiв, що музика полонила його до кiнця, що вона охоплю? цiлий окрай, бо й гра? ?? для нього весь оцей широкий, залитий сонцем свiт. Покульгав чимдуж до дверей, вiдкинув защiбку i спинився на порозi, примружившись вiд сонця. Там, на горi, в сонячному диму пливала скеля, трохи далi топився дiм, наполовину схований у зеленi. Ясно свiтилася стежка, що спускалася з гори, i йшов по нiй напiвголий хлопчак, широко розмахуючи руками. 4 Хлопця покликало в той ранок те ж таки сонце, що розбудило й Володимира. Вiн устав i, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матерi й прабаби, вийшов на ганок. Тихе свiтло огрiло землю, розлившись навдокiл хиткою, марлевою мережею, тонко сплетеною iз сонячного промiння. Стояв, i дивився, i вiдчував сон, який ще не вiдчепився вiд його повiк: снилося йому, що вiн вирушив у далекi мандри, вдягши на себе чорний хiтон мандрованця i взявши до рук високу, в людський зрiст, палицю. Ясно-синю дорогу побачив у той ранок Хлопець - клалася вона мостом з ?хньо? гори на гору протилежну, перерiзала Варваровий сад i тяглася туди далi, до лiсу. Йому аж дихання заклало, так захотiлося ступити на те син? полотно i рушити по ньому, не озираючись. Зiйшов iз ганку i бiля хвiртки озирнувся. Дiм ще спав, сонно заклепивши вiконницями вiкна. Спали там сотнi книжок, що встиг вiн уже прочитати, i спали iншi сотнi книжок, якi вiн прочита? значно пiзнiше. Хлопець не жалкував за тими непрочитаними книжками - знав, що рецепта на свiй пошук там не вiдчита?. Вiдгада? його лише на цiй ясно-синiй дорозi, що стелиться перед ним, залита тремким ранiшнiм свiтлом, - покликала його могутнiм голосом, i вiн, малий та нiкчемний перед ?? величчю, вiдчув, що облива? його потом. Думка покинути цей дiм пробудилась у ньому не вперше. Прийде час, неодноразово гадкував вiн, i йому таки доведеться пiти в широкий свiт. Хто зна, де носитиме його i чи повернеться вiн? Просто пiде, а решта все виясниться. Рушив по вогкiй вiд ранково? роси стежцi i бiг, аж доки зупинився захекано на скелi. Глибока й далека долина розстелилася перед ним, i вiн спрагло й тужно вдивлявсь у не?. На ?? краю синiв гребiнь лiсу - спала над ним спокiйна бiла хмарка. Вулиця, яка добiгала до школи, була залита срiблистим серпанком - стояли там бiлi й рiвнi стовпи диму. Найближчий стовп виростав бiля школи, вiд нього вiддалялася з мискою, поставленою на бiк, тоненька постать. Вiн миттю ?? упiзнав i вiдчув, що на серцi йому потеплiло. Дорога перед його очима захиталася, поступово розчиняючись i розрiджуючись. Вiдчув жаль, що так нагло вона пропада?, але то був легкий жаль. Там, у долинi, полоскало бiлi, аж свiтилися, полотниська юне, ясне дiвча. Хлопець зiтхнув i рушив по стежцi вниз. Камiння осипалося з-пiд нiг i котилося додолу. Вiн iшов, i тепло в серцi розширялось у ньому й розросталось. Було кудлате й лагiдне, i, поки дiйшов вiн до то? надмiр тонко? полоскальницi, стало воно як та бiла хмарка над синiм гребенем лiсу. - Доброго ранку! - сказав Хлопець, стаючи колiньми в пiсок. - Доброго ранку! - тоненько вiдгукнулася Неонiла й освiтила його привiтною всмiшкою. Хлопець занурив у пiсок обидвi долонi, сильна ?х стис i, поставивши перед собою кулаки, почав повiльно випускати з них прозорий пил. 5 Iван розгорнув зошита, але писати не став. Дивився вниз, де розстелялися обiйстя i лежала спокiйна долоня вулицi, по якiй сновигали жiнки й дiти. Чоловiкiв було зовсiм небагато, та й то самi дiди. Не бiля кожно? хати стояла й жiнка, - ?х випило на цiлий день мiсто зi сво?ми заводами та фабриками. Порожнi хати побачив старий i незапаленi лiтнi печi. Ввечерi вони задимлять, як димлять i вранцi, - вдень на багатьох обiйстях тiльки кури гребуться i лiниво погавкують собаки. На галявинi бiля греблi хлопчаки ганяли у футбол, трохи вiддалiк зiбралися зграйкою дiвчатка, понатягали на колiнця платтячка i вели свою дiвчачу бесiду. Старий вдивлявсь у цей свiт чiпко й пильно, напружувався, аж починала болiти йому голова. Однак дививсь i дививсь - вулиця, за якою стежить вiн ось уже п'ятдесят рокiв, лежала перед ним так само жива й заклопотана. Тi жiнки, що залишалися вдома, неквапно прятали хатню роботу, побачив вiн i юну матiр, що загойкувала дитину й тихо спiвала ?й колисково?. Цей образ наближався до нього ближче й ближче, i вiн змiг роздивитися ?? ретельнiше: юна мати з дитям бiля грудей та?мниче всмiхалася до свого первiстка. Перевiв погляд i побачив двох дiдiв: бондаря Власюка i Козодоя. Бондар стругав клепки для дiжки, коло нього завмер, засунувши пальця до рота, його шмаркатий онук. Iнколи бондар зупинявся i втирав iз лоба пiт - було йому вже важко ходити бiля свого давнього ремесла. Iван вдивлявся в очi старого Власюка, якi наблизив силою уяви, - були вони сивi й пригаслi. "Ось вони, мо? ровесники", - подумав вiн, i на вуста йому найшла сумна всмiшка. Перевiв погляд трохи далi: сидiв, подрiмуючи бiля хлiвчика з цапом, Козодой. Очi його були приплющенi, а сорочка на грудях здiймалася й опускалася. Козодой спав, спираючись об стiну хлiвчика, а звiдти визирав, тоскно дивлячись на свiт, старий, аж посiрiлий цап. Поширював од себе важкий дух, тож хто проходив тою вулицею, затикав носа, а вразливiшi на запахи обходили Козодо?вий дiм стороною. Хлiвчик зачинявся розхитаними дверцятами, в яких було вирiзано отвiр у формi серця, - в той отвiр i висувалася жахка брудна цапина морда. Iвановий погляд блукав далi по вулицi Вiн спинився на дiвчинi, яка чесала волосся й поспiвувала. Волосся текло на плечi густою каштановою хвилею, червонi вуста стулялися й розтулялися, а погiдне обличчя було залите серпневим сонцем. На те обличчя задивився якийсь юнак-перехожий, i дiвчина раптом зашарiлася й заклiпала очима: обо? вiдчули, що доля звела ?х у цьому моментi, може, й недаремно. Велика хвиля пiдкочувалася Iвановi пiд ноги. Вона на мить заплеснула оту вулицю, яку так пильно розглядав: яскраве свiтло запалало навколо. Вiдчув його вiдразу й обережно потягся за олiвцем. Затис цупко й почав виводити в зошитi лiтеру за лiтерою, слово за словом. Знову здалося йому, що почув шелест крил - цiле небо стало покрите тими бiлими крильми. Дописував сторiнку, вже поспiшаючи, олiвець його бiг по паперi, лишаючи пiсля себе майже незрозумiлi знаки. Пiзнiше доля примусить розшифрувати тi знаки Iванового правнука в перших; зараз же вiн тiльки чув шелест крил i бачив небо, засипане птицями. Серце його облилося червоною патокою, вуста стали вузькi й затиснутi: великий степ вiн побачив i забуту свiтом фортецю мiж нього. Вуста його почали шепотiти слова, якi виривалися йому з-пiд руки: свiтло навколо хиталося, наче розвiшенi простирадла, i вiн поступово сам ставав птахом, який готувався злетiти в небо, щоб звiдти зирнути на цей свiт. Сльози вибивалися йому на очi, i вже не бачив через них i того, що мережила його рука, а коли вона зовсiм омлiла й олiвець викотився безсило з пальцiв, ще довго сидiв блiдий, як полотно, i довго слухав, як шалено калата? в грудях серце. Отямившись, побачив вiн шкiльне подвiр'я. На ньому брунатно блищали свiжопофарбованi парти, стояв бiля них високий чоловiк iз густо-чорним волоссям. Неподалiк завмерло з пензлями в руках дво? хлопчакiв i одна дiвчинка; почув вiн од школи повiльний та погiдний спiв - спрозорiли стiни, i побачив вiн четверо жiнок, що натхненно вимахували квачами. Мелодiя улягалася iз плавкими рухами ?хнiх тiл, вуста були розтуленi, лиця заляпанi глиною - чистий i свiжий дух побiлки вiдчув старий. Вiн знав тих жiнок та дiтей, не знав тiльки того чорноволосого серед двору. Побачив раптом, як визирнула до нього його онука в перших i щось весело сказала. Чорноволосий повернувся до не? - срiбну нитку вiдчув старий, що раптово пов'язала цих двох. Завмерли вони на мить, сполученi ясним променем, i не змогли розвести поглядiв. Першою отямилася Галя. Струснула волоссям i повернулася до жiнок, що все ще спiвали. Пiдхопила мелодiю й собi i включилась отак у ритм, що панував у цiй заляпанiй глиною кiмнатi. Старий там, на верандi, всмiхнувся. Перестала тремтiти втомлена вiд писання його рука, - на душу опускався мир, iм'я якому втома. Марiя вiдчула цей його настрiй, побачила загорнений зошит i вiдкинутий набiк олiвець. - Обiдати будеш? - спитала вона. - А чи не треба тобi бути у школi? - запитав вiн, i вона побачила його синi й надзвичайно погiднi очi. 6 Дивно змiнилася Галя вiдтодi, коли вийшов на ?хню гору отой кривий директор, коли захапав вiн безпомiчно руками, а вона змушена була кинутися до нього, пiдтримала й бережно всадовила на лавку. Черпнула тодi похапцем води i всунула пришельцевi в руки, вiн пожадно вiдпив. Тодi ж бо вона й збагнула: ось воно те, про що так довго й безнастанно торочила бабця, - цей чоловiк пiднявся до них iзнизу й напився з ?? рук. Вiн, правда, не просив то? води, але обряд вiдбувся, як вiдбувався вiн в не одно? дiвчини з цього дому. Стара, там, на ганку, пильно стежила за всiм тим дiйством, очi ?? при тому стали круглi й гарячi, може, саме це повернуло ?й силу, i вона, хоч i не ходила сама, встала тодi й, хапаючись за стiни, побрела в глибину дому. Галя так заклопоталася коло пришельця, що не зразу те помiтила, а коли помiтила, кинулася притьма до бабчино? кiмнати. Вона хотiла заспоко?ти стару, що це тiльки новий директор прийшов до них. "До мене свого часу теж приходив такий директор", - сказала тодi по-фiлософському стара i не зовсiм тактовно розсмiялася. Кров одлила Галi вiд обличчя, серце ?? билося шалено, а може, це тiльки був короткочасний одур, наслiдок слухання тих не зовсiм правдоподiбних iсторiй, що ?х так часто оповiдала бабця. Галя покинула ?? там, у фотелi, з ?? недоречним смiхом, а сама заскочила до сво?? кiмнати, де на не? зирнули iз дзеркала ?? ж таки величезнi й переляканi очi. Здалося ?й пiд ту хвилю, що вона неймовiрно бридка. З тим-таки острахом вибралася вона на нараду i потiм iще раз, коли вони мали зiйтися й прибрати в школi. Тодi вона вiдшукала найсiрiше плаття, старе й обвисле, в якому сховалося б ?? чудове тiло, на голову нав'язала вона, низько насунувши на лоба, просту бiлу хустинку, а на ноги взула сiрi шкарбани. Було трохи боляче йти вниз у такому уборi, але щось штовхнуло ?? зробити саме так. Носик ?? вiд цього пiддерся, а Хлопець, побачивши ?? такою, сплеснув руками й засмiявся. - Ой, яка ж ти, мамо, смiшна! - А що, - вiдповiла вона так само задирливо, - до глини менi парад потрiбен? Стара подивилася при цьому на не? мудро й вибачливо, - все те, що вiдбувалося з ?? онукою, вона знала, адже зовсiм так само намагалася спершу втекти вiд свого пришельця й вона. "Така наша доля;подумала стара, залишившись сама в домi, - ми тiка?мо, щоб бути зловленими!" ?й стало зовсiм погiдно на серцi, i, може, через такий добродушний наплив вона вперше спокiйно подумала про смерть. - Ще я дочекаюся дiвчинки, - голосно промовила, i ?? голос глухо розлунився по порожньому домi. Вона була задоволена, ця стара. Часом ?й здавалося, що ту хитромудру iсторiю про пришельцiв вона таки придумала - надто ефемерно сидiло те в ?? головi. Вiдтак ставало й зовсiм весело, адже так втiшно бува? бачити втiленим те, що мрi?ться. Повтори тiшать нас ще й тому, думала вона, що це да? нам силу забути про тлiнну дочаснiсть iснування. - Я завжди надто боялася смертi, - сказала голосно стара, i ?? голос крячно розлунивсь у порожнечi. Вона приплющилася, вiдкинувшись на спинку фотеля, i ?? захитали теплi, утiшнi хвилi. Синю дорогу побачила вона i високого, чорноволосого, вусатого чоловiка на нiй. Чоловiк той озирався до не?, немов зважувався: пiзнавав ?? чи нi. - Ми там, у вiчностi, чи впiзна?мо одне одного? - засмiялася раптом. - Ти там, у вiчностi, молодий, а я така стара! Побачила на тiй дорозi ще двох: дочку свою i ?? чоловiка. Дочка була в такому вiцi, як тепер Галя, i майже нагадувала Галю. Чоловiк ?? теж був високий i темноволосий, але за дружину свою старший. Простягли там, на синiй дорозi, руки одне до одного i з'?дналися. Стара подрiмувала. Голова ?? лягла пiдборiддям на груди, а з вуст виривалося нерiвне дихання. Повiки вряди-годи здригалися, i дивилася вона, наче й справдi той свiт бачила. - Ти вже менi вибач, але я таки дочекаюся дiвчинки, - сказала вона сво?му чоловiковi на тiй синiй дорозi, i вiн, розумiючи, ствердно ?й кивнув. 7 Галя й сама не тямила, навiщо ?й це потрiбно: з'явитися йому на очi отакою сiрою й замаскованою. Слухалася безвiдмовно того невiдомого, що ожило в нiй i зануртувало. Ледве-ледве ступала, так було ?й лячно спускатись у ту долину, аж звернув на те увагу й Хлопець, подивився на не? широко розплющеними очима, i вона мимохiть засоромилася. Додала ходи, i коли Хлопець засвистiв ?й пiд ногу, ?й стало при?мно, що ладна? свiй хiд до то? мелодi?, легко?, протяжно? й трохи сумовито?. Це'поступово заспоко?ло ??, i внизу вона стала вже зовсiм спокiйна, - майже не вражаючись, подивилася в очi, в яких стiльки було нiжностi й жури, що можна було б i не такiй, як вона, розтанути. Негадано додало це ?й ще бiльше впевненостi, ба навiть носика вона пiддерла, а що не була в тому платтi й хустцi така вiдстрашуючи гарна, мимоволi ще бiльше вразила Володимира. Цiлий день ?х лучили помiж себе якiсь нитки, наче працював тут невсипуще амур-павук, цiлий день плiв вiн помiж них i натягував золоту павутину, яку й побачив старий Iван, сидячи на верандi. До вечора вони аж утомилися поборювати ту притягальну силу, що, наче гума, стягувала ?х докупи. Галя вряди-годи визирала у вiкно, а вiн заходив до школи, голоси, якi гучали в порожнiх класах, невимовне його хвилювали. За толочним столом вони сидiли навпроти, вiн дивився на не?, а вона червонiла й свiтилася, бо й не могла не вiдповiдати йому. Пiсля того вiн i засумував, бо так i не змiг переступити рубежу, до якого його притягло, вона ж вiдчула втому й розчарування i покiрно чекала на його "рiшучi кроки". Були як корки, що безвiльно хитаються на водi й пливуть, куди несуть ?х хвилi, - гойдав ?х немалий смуток. Наступного дня вони зустрiлися вiдчужiло, вiн схуд за цю нiч, i очi в нього заблищали, як у сухотника; вона теж посiрiла й уникала дивитись йому в вiчi, двi сомнамбули снували подвiр'ям: один фарбував, ледве рухаючи пензлем, а вона, миючи пiдлоги, весь час отирала пiт. Помiтили цих сомнамбул i Марiя Якiвна, й Олександра Панасiвна, але обо? вдавали з себе заклопотаних; зрештою, вiн не витримав перший, кинув пензля у фарбу й послався на справи. Пiшов, власне, похилитався через вулицю, але не звернув угору, як це було б потрiбно, а подався через греблю до водокачки. Вiдтак побрався через завулок до Завалу, де й був отой горб, до якого потiм приходив щодня, - лiтали там, танцюючи й пiдстрибуючи, бiлани капустянi. Знайшов раптом на тому горбi спокiй, це був ефемерний спокiй, що йому й назви не добереш, мав у собi запах полину i серпневого сонця, це в його честь так химерно витанцьовували над бадиллям бiлi метелики. Була в тому споко? тиха вiдреченiсть та враза, тисячолiтнiй бiль, що випливав iз щiлин прискалкiв i наповнював Володимира срiбним димом. Сидiв нерушно на каменi, невiдривне дивлячись на той бiк рiчки, де жовтiло перше осiнн? листя, i йому здавалося, що, коли сидiтиме так ще з кiлька годин, перетвориться в ящiрку. Хотiв розчинитись у цьому бринячому споко?, в голубому повiтрi, в якому гуля?, розвiюючи одежею й наганяючи прохолоду, сумовитий легiт. Цвiркунець безстрашно сiв йому на колiно i заспiвав. Тодi озвалася цiла гора, метеликiв на нiй стало ще бiльше, i втопився вiн у бiлiй заметiлi з ?хнiх крил - такий був тодi його сум i отак вiн одухотворювався! В другому кiнцi цього свiту сидiла так само здивована, вражена й посмутнiла Галя й тихо плакала, клянучи свою дурну одежу, в якiй незвiдь-чому хотiла сховатися. Отаку змалiлу, зарюмсану i знищену й застала ?? Марiя Якiвна. Вона обняла Галю за плечi й нiжно отерла ?й сльози. - Чоловiки, - сказала тихо й розсудливо, - наче малi дiти бувають. Нам же, любонько, бути дiтьми не випада... 8 Хоч не була заздрiсна, вiдчула Олександра Панасiвна, дивлячись на Володимира й Галю, що ?й шкребе пiд серцем. Часом це приходило до не?, як приходить на землю негода, i тодi вона починала майже фiзично пiзнавати: покида? ?? сила - вирлоока самотнiсть зазирала ?й пiд той час у вiчi. Тодi найбiльше й згадувала Миколу, ?й навiть снилося, що обiймають ?? сильнi й шарудявi руки, чула навiть той струм, яким був вiн виповнений, здавалося, залишив у хатi якiсь первнi, вiд яких колись засвiчувалися спрагло жiнки, ?й випало зажити його справжньо? любовi, тож була просякнута тим струмом i досi. Такi настро? тривали в не? недовго, але то й був ?? жаль за минулим. Коли ж це траплялося, вона ставала повiльна й задумана, i дiти, якi спостерiгали в матерi таку змiну, намагалися тодi вестися якнайтихiше. Це саме вiдчула вона й того сонячного ранку, коли ?? дочка поставила на бiк миску з бiлизною й пiшла на рiчку полоскати. Тодi прийшов до не? з гори Хлопець, став бiля не? на колiна (Олександра Панасiвна стежила за тим усiм у вiкно) i почав пересипати з руки в руку пiсок, ?? старша дочка повернулася тодi до Хлопця, i в Олександри Панасiвни тьохнуло серце, таку дорослу й дiвочу усмiшку побачила вона на доччинiм обличчi. Цi двi постатi на пiску дивно схвилювали Олександру Панасiвну, хоч Хлопцевi до парубкування, а Неонiлi до дiвування було ще далеко, i, лягаючи спати, вона подумки переговорила про це з Миколою, який, як завше, з'явився перед ?? погашеним зором, i тихо поскаржилася, що зовсiм нелегко старiти на самотi. Цi хвилi ослабу й вичерпаностi минали поки що швидко - клопотiв у не? була повна голова, руки не встигали переробити всi?? роботи, але тодi, коли на не? находило, мимоволi згадувала, що ?й тридцять сiм, i бачила увiч той рубiж, ступати за який брали острашки... У таку хвилину до не? i зайшов лiтнiй уже чоловiк у бiлому парусиновому костюмi i в солом'яному капелюсi. Цей чоловiк був чисто виголений, мав утомленi очi й тихий, лагiдний голос. Самiтно сидiли вони в хатi, дiтей було спроваджено надвiр, чоловiк поклав темнi спрацьованi руки на колiна, дивився на тi руки й тихим голосом оповiдав, як виходили вони разом iз Миколою з оточення, як вiн був тяжко поранений, той чоловiк, i нiмцi прийняли його за вбитого. Його виходили селяни, i пiсля того йому довелося випити не один кiвш лиха. В нього випадково збереглася адреса, яку дав був Микола, i от тiльки зараз довелося прийти до Олександри Панасiвни, щоб розповiсти про те, що знав. Селяни оповiдали йому, що з то? пастки не вийшов нiхто живий; вiн сам, той чоловiк, не бачив на сво? очi, як загинув Микола, але коли не подав досi про себе звiстки, значить, вiн уже не живе. Чоловiк подивився на Олександру Панасiвну, i вона зчудувалася, якi зморенi й глибокi в нього очi. Дивився на жiнку тепло й проникливе, i в тому поглядi було щось бiльше за спiвчуття. Олександра Панасiвна заплакала, чоловiк наклав на ?? руку свою, i його голос набрав тремких iнтонацiй: - Ви не повиннi плакати, жiночко, - сказав вiн. - У мене-от вийшла гiрша iсторiя. Була в мене дружина отака гарна, як ви, були в мене отакi гарнi, як у вас, дiтки. Я-от повернувся, а ?х не стало, жiночко. Коли б на те воля моя, - голос у чоловiка погучнiшав, а очi блиснули гнiвно, - я б хотiв би подiлити долю вашого Миколи, а вони б хай жили! Сказавши це, вiн весь затремтiв, запалав i до хрускоту стис кулаки. Олександра Панасiвна й справдi перестала плакати: горе цього чоловiка було вище за ?? - мимоволi перейнялася ним i почала спiвчувати. Чоловiк устав. Тримав капелюха в руцi, стиснувши криси, весь виструнчився й витягся, але голос його зазвучав так само тихо й лагiдно: - Може, я зробив вам боляче сво?ю розповiддю, вибачте, - сказав вiн. - Менi хотiлося вiддати шану сво?му товаришевi й вам. Вiн похилив голову й поривався йти, але вона кинулася до нього, затримуючи, щоб вiн пере?в i випив чарку. Чоловiк, однак, тiльки всмiхнувся печально й подякував. Вiн вийшов iз хати, а вона припала до вiкна, щоб зирнути на цього смутного вiсника ще раз. Побачила, що сто?ть вiн у дворi, витягу? з кишень цукерки й надiля? ними дiтей. ?? дiти обступили чоловiка з гелготом, простягаючи наввипередки руки, навiть та поважна старша дочка, а вiн, тицькаючи навсiбiч цукерки, тихо й без слiз плаче. Вона хотiла вискочити й нагримати на малих, щоб не надокучали, але ?? ноги прикипiли до пiдлоги, а руки вкле?лись у пiдвiконня. Вона плакала й сама разом iз тим чоловiком, доки роздав вiн усi цукерки й рушив з ?? двору геть. Тодi знайшла силу вийти з хати собi й побачила, як неймовiрно швидко вiн iде, не озираючись i неприродно випроставшись, ?? наче теплий вiтер обвiяв: здивувалася на себе, на свою тимчасову слабкiсть i на дивнi й химернi сво? забаганки. Дiти стояли перед нею всi з цукеркою за щокою, i вона швидко надiлила кожного дорученням: одному по воду, другому по гас, третьому пiч розтопити, четвертому взяти за руку найменшу i пiти по березi з вiдром, щоб нашукати трiсок та хмизу. Вони миттю розсипалися кожен за сво?м дiлом, а вона на мить спинилася серед двору й прийняла на обличчя тихий легiт. 9 Стара й справдi пiсля тi?? подi? з Володимиром змiнювалася на очах. Несподiвано помолодiла, вона почала сама пересуватися по хатi, голос ?? став добродушний - зробилася стара незвично говiрка. - Все це й справдi пiшло менi на користь, - казала вона, коли Галя застеляла постелi. - Нiколи не гадала, що стану на ноги. Можеш вiрити, а можеш i нi, але вони й справдi дуже подiбнi до себе, цi чоловiки, що лишають нам дочок. Подивися в альбом на свого дiда й батька - всi вони наче рiдня мiж собою. Галя в цей ранок набурмосилася, що з нею рiдко й бувало. Сонця не було, кiмнати видавалися наче павутиною затканi - ходила вiд лiжка й до лiжка, змахувала простирадлами й ковдрами в наковдрениках, виходила струснути ?х на подвiр'я. Збивала подушки, i вiд цього руху починали за нею лiтати легкi бiлi пiр'?ни - спокiйно пливали в сiрому повiтрi, i хвилi, що ?х знiмала Галя, пiдкидували ?х вряди-годи до стелi. Мiж цього пiр'я, хапаючись за бильце лiжка чи за спинку стiльця, важко повзала стара, i ?? рот невмовкно молов, а очi гарячкове, молодо й радiсно свiтилися. - Менi зараз так покращало, - вже вкотре повторила вона, - що й начудуватися годi. Уже тиждень я сплю спокiйно, i менi не приснився, ласочко, жоден сон. Так, чого доброго, я почну не старiти, а молодшати. Молодiй менi нiколи не снилися сни, бо коли людина здорова й спокiйна, навiщо ?й тi сни? Ми тим, Галочко, й визначались у цьому домi, що жили спокiйно й умiли чекати. Чекати, ласочко моя, це така складна й велика наука! Нам, жiнкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й пiдлягати, i то не такий уже лихий жеребок, повiр ти менi. Ми майже завжди невдоволенi, а це через те, що надто часто залиша?мося на самотi. Ми бунтiвники, якi не повиннi перемагати, iнакше втратимо ми свою красу й силу. - Ох, i думки в тебе, бабцю! - сказала Галя, застеляючи ковдру. - Це якiсь старомоднi думки... - Я сама старомодна, - казала стара не без пихи, - але це не значить, що думки мо? неправильнi. Ми хочемо владарювати й пiдлягати водночас, а коли ми самотнi, тужимо й за найгiршим пiдляганням. Пiдлягаючи i владарюючи, ласочко, ми не задовольня?мо себе, наше справжн? задоволення - любов, тобто задоволення iнших. Ми бува?мо дурнi, его?стичнi, язикатi й опришкуватi, але ми все-таки вмi?мо любити. Чоловiки не вмiють так любити, бо наша любов куди вища ?хнього тваринного схотiнку... - Ох, бабцю! - сплеснула руками Галя, i в не? поступово почало змивати з душi отой сiрий ранковий накип. - Нiколи не думала, що ти в мене такий фiлософ! - Я не фiлософ, - рiзко сказала стара, i вiд обурення в не? аж риси обличчя загострилися. - Я багато рокiв жила самотньо, i в мене був час подумати. Жiнки цього дому, ласочко, не простi жiнки, i це ти зрозумi?ш, коли тобi поверне до шiстдесяти. Твоя дочка народить тобi хлопця чи дiвчину, i ти здиву?шся з то? закономiрностi: хлопець той звiдси пiде, а дочка твоя й онука будуть то? ж кровi, що й ти. Тодi ти ?м товкмачитимеш те, що товкмачу тобi зараз я, i вони з тебе смiятимуться, як iз вижило? з розуму баби. - Я нiколи про тебе погано не думала! - вигукнула вражено Галя. - Ти не завжди була вiдкрита до мене душею, - сказала тим-таки тоном стара. - Виконувала щодо мене свiй обов'язок, цього я не заперечую, але часом забувала, що я все бачу й чую. I серце тво? бувало до мене глухе. Не дорiкаю тобi й не дуже з того вражаюся, - застережливо зносила руку, бо Галя вже й рота розтулила, щоб заперечити, - iнакше воно й бути не може. Тi, що вгорi, знають i вiдчувають тих, котрi внизу, тi ж бо, що внизу, можуть тiльки заперечувати тих, котрi на вищiй драбинi часу, - приходять-бо на ?хн? мiсце. Це закон природи, ласочко, не ми його настановили, не можемо ми його й одмiнити. Наша великiсть може бути тут тiльки у тому, що ми вiдповiда?мо й на те любов'ю! - Ти мене зовсiм приголомшила, бабцю! - сказала Галя, заквiтаючи сво?м чудовим рум'янцем. - Але чому ти говориш менi про це саме зараз? - Ти була блудна дитина, - гостро сказала стара, i Галя здивувалася, скiльки величi було в ?? немiчнiй поставi, - i я не могла мати до тебе цiлком вiдчиненого серця. - Вже щось змiнилося? - Звiсна рiч, змiнилося, - мовила стара безапеляцiйно. - Вiдтодi, коли переступив наш порiг той "директор"... - Нада?ш цьому стiльки значення! - Як i ти, - швидко проказала стара. - О, та вода, дитино, що вiн випив, не проста, - вона засмiялася хрипко й навiть натхненно, - вона не дасть йому спокiйно жити. Вiн ще поборса?ться, ласочко, як риба на гачку, але ти не турбуйся, нiде вiн не дiнеться. Я бiльше нiж переконана - це той, котрий залишить тобi дочку. Зна?ш, що менi потрiбно, аби вмерти? - проказала стара й по-змовницькому пiдморгнула Галi. - Перестань, бабцю! - вже зимно сказала Галя, щоки ?? однак палали пекучим вогнем. - Ти почина?ш говорити такi речi... Стара дивилася на не?, провисши мiж бильцем лiжка i стiльцем, голова ?? вiд того увiйшла в плечi, дивилася вона на онуку гарячим i трохи iронiчним поглядом, а на вустах ?? грала всмiшка. - Нiчого нерозумного я не кажу, - повiльно проказала вона, так само по-та?мничому всмiхаючись. - Треба, щоб ти народила дочку, iнакше я ще довго товктимусь у цьому свiтi. Моя мати теж спершу народила Iвана, а тодi й мене. I баба моя мене дочекалася, ласочко, хоч була дуже вже ветха деньми... 10 Цi розмови розтривожували Галю, хотiлося ?й часто i з дому пiти. Окрiм того, вона вся палала вiд не зовсiм збагненно? роздво?ностi: з одного боку, ?й хотiлося вдягнути на себе найкращу сукню, зацвiсти красою на повну силу i зiйти додолу, щоб пройтися повз школу й вiкна, коло яких, вона напевне знала, сто?ть зовсiм зруйнований вiд туги Володимир. З другого боку, ?й хотiлося, щоб його ще бiльше з'?дала ота нуда, щоб блукав вiн i далi берегом, наче очманiлий, i безнадiйно поглядав угору, де вона стояла зача?но в тiнi кущiв i з осолодою стежила за тим блуканням. Часом ?й хотiлося й iншого: сховатися, запечататися в будинку, принаймнi доки не викличе вiн ?? в школу як директор. Знала: не для його нiг оця гора й круча, i це виповнювало ?? водночас i радiстю й печаллю, спiвчуттям i недоброю втiхою. Попри все вiдчувалася в облозi, а вiдтак i оборонятися мусила - вона ?диний захисник цi?? фортецi. Можна було б дотягти так до початку учбового року, там збiльшиться клопотiв, але щось спиняло Галю - хай буде, як буде! Так вона думала вдень, а вечорами, коли вже зовсiм звiльнялась вiд клопотiв, якi вигадувала для себе з дивовижною винахiдливiстю, ?й ставало тужно. Окрiм того, допiкала ?? сво?ми невгамованими теревенями стара. Здавалося, бабця збиралась утопити ?? в повенi сво?х безконечних розумувань: вiд тих розмов Галя тихо палала, i краса ?? знову розквiтала; вже не намагалася гасити ?? нечупарними платтями, хустками та гримом. Коли б Володимир мав силу пiднятися тепер на гору, хтозна, чи б так швидко спустився б вiн назад. Коли ж запалювала вона ввечерi лампи, коли цвiркуни починали свiй щоденний лемент i коли в шибках зацвiтало жовте коло мiсяця, вона покидала стару i Хлопця у вiтальнi i, тримаючи лампу в руках, iшла до бiблiотеки, знаючи, що там, за спиною, стара почина? засипати безконечними потоками розповiдей уже Хлопця; iшла назустрiч дзвоновi цвiркунiв, щоб замкнутись у тiй найдальнiй комiрчинi, де було лiжко, дзеркало й безлiч книжок. Тут вона зупинялася, провертала в дверях ключем, ставила лампу на столик, спинялася перед вiдчиненим вiкном i вдивлялась у залитий мiсячним сяйвом кра?вид. Зачиняла вiкно, щiльно зашторювалася, пiдходила до дзеркала й так само пильно вдивлялась у пожовтiле зображення - бачила себе значно старшою, нiж була. Сiдала на лiжко й раптом заломлювала руки. Плакала, схлипуючи, не можучи до решти збагнути й чого; була в цiй довгiй та сумирнiй кiмнатi як черниця i виплакувала сво? чернецтво так само, як виплакують за вiкном закiнчення лiта цвiркуни. Вiд тих слiз омивались i очищалися ?? очi, виливалася тривога, а добре наплакавшись, вона починала раптом розумiти дивний резон слiв старо? про науку чекання. Заспокоювалася вiд того, очi ?? холодно запалювалися, брала лампу й поверталася назад у вiтальню, де стара вже докiнчувала розповiдати Хлопцевi про дивне дерево ?хнього роду. - Чи вже не пора, бабцю, й спати! - обривала ?? Галя на пiвсловi, i голос ?? при цьому ставав дiловий та сухий. Стара аж рота розтуляла, дивлячись на цю безнадiйно запечатану черницю. - Така ти блiда, - казала надто турботливо. - Чи тобi, дитино, чогось не одходить? - Нiчого менi не одходить, - казала Галя, розбираючи лiжка й готуючи постелi. - Поглянь онде на годинник!.. Вiд ?? рухiв по кiмнатi знову почали пливати сполоханi пiр'?ни, i цi пiр'?ни кидали тiнi на стiни, а напливаючи над лампу, раптом сколихувалися вiд струменя гарячого повiтря й чимдуж мчали по стелi. Постеливши, вона вела Хлопця до його кiмнати. Пропускала наперед, ступаючи слiдом iз лампою в руках, i ?хнi двi волохатi тiнi було вiдкинуто в рiзнi боки. Хлопець iшов мовчки, бо те, що оповiдала йому сьогоднi бабуся, по-справжньому його вразило. Галя вiдчувала цей його стан, але на ?? обличчя лягла недоречна погорда й насмiшкуватiсть. - Ну що? - спитала поблажливо. - Наговорила тобi баба сiм мiшкiв вовни? - Гада?ш, що то сiм мiшкiв вовни? - Ну, може, п'ять, - засмiялася Галя. - Хiба ти ще цього не збагнув? - Менi зда?ться... - спробував заперечити Хлопець, але Галя обiрвала його категорично: - Тобi нiчого не повинно здаватися. Ти в такому вiцi, коли в казки вже перестають вiрити... Хлопець озирнувся на не?. Побачив облите жовтим свiтлом, замкнуте та холодне обличчя i не впiзнав матерi. - Тобi непри?мнi цi казки? - спитав зовсiм по-дорослому. "Казки - нi, - захотiлося вiдповiсти Галi. - Непри?мно те, що часом iз них щось та й справджу?ться!" Вона спатлала синовi чуба - хотiла все-таки втриматися на сво?й дорослiй висотi. - Хiба можуть бути непри?мнi казки? - сказала засмiявшись. - Я теж так подумав, - серйозно звiстив Хлопець. Вона поставила лампу й рушила до виходу. - Будеш спати чи ще почита?ш? - спитала обертаючись. - Ще почитаю, мамо. Вона зайшла до старо?. Та лежала вже в лiжку. - Коли не заперечу?ш, - сказала Галя, спиняючись на порозi, - я зачинюся на трохи в бiблiотецi. - Менi зараз легше, - всмiхнулася стара. - В крайньому разi я тебе погукаю. Хочеш почитати? - Хочу почитати, - вiдгукнулася Галя. - Погасити тобi свiтло? - Погаси, ласочко. Галя пiшла дерев'яною ходою через покiй, схилилася до лампи й дунула в скло. - На добранiч, бабцю! - сказала сухо. - Добранiч дитино, - вiдгукнулася стара. - Не засиджуйся! - Так кажеш, наче менi десять рокiв. - Всiм нам по-сво?му десять рокiв, - зiтхнула в темрявi стара. Галя пробиралася по темному коридору. Вiдчинила дверi й засвiтила сiрника. Хитливо коливалися довкола ребристi стiни, обтицянi сотнями книжкових корiнцiв. Сидiла якийсь час на лiжку, думаючи про щось чи згадуючи. Тодi розшторила вiкно й вiдчинила його. Стояла й дивилася в глибину. Зазвучав у ?? нутрi напiвприглу?iiений звук - було це зв'язано iз чимось далеким i майже забутим. Цвiрчали цвiркуни - було таке ж лiто i в мiсячному свiтлi так само грала роса. Можливо, музика йшла вiд тi?? роси; на мить ?й здалося, що в глибинi сутiнку побачила на синiй дорозi сiру постать у солом'яному капелюсi i в чорних лакованих туфлях. Чоловiк не йшов, а плив, пiд його капелюхом не було обличчя, а в лакованих туфлях нiг. Хитався, наче йшов у товщi води й розмивався течi?ю, - сумну мелодiю грало над ним засипане зорями небо. Галя дивилася на ту постать без хвилювання. Був то тiльки спогад, здалося ?й, що й не про не? вiн був. Зачинила вiкно й пiшла до сина забрати лампу. Хлопець лежав з розгорнутою книжкою, вона схилилась i звично поцiлувала його в лоб. А що була надмiру замислена, не помiтила його гарячкового погляду. Взяла лампу й рушила до дверей, а коли спинилась у прочiлi вiддати звичне на добранiч, вразилася раптом: дивилися на не? дорослi й розумнi очi. - Мамо, - сказав вiн тихо. - А це правда, що я... байстрюк? Вона скинулася, наче стрiлена, i злякано подивилася на нього. - Це тобi баба сказала? - Це й без баби можна здогадатися. - О, то таке складне! - засмiялася Галя. - Ти ще замалий, щоб таке зрозумiти. Твiй батько покинув нас, i це трапля?ться не так уже й рiдко. Я в нього не хотiла брати алiментiв, бо бачиш... Ми всi в цьому домi занадто гордi. Через це, може, я й слiдiв його не знаю: живе вiн а чи, може, й помер... Стояла в прочiлi з лампою, i навiть червоне свiтло не могло сховати: почервонiла незвичайно. - А одружена ти з ним була? Його й справдi звали Анатолi?м? - О так! Його звали Анатолем. Прiзвище я тобi дала сво? через оту ж таки нашу гордiсть. Зрештою, в мене теж прiзвище материне, а не батькове. Навiщо триматися за прiзвище чоловiка, який не хоче нас знати? Кинула неспокiйним поглядом туди, звiдки дивилися на не? вивiдчi й запаленi очi, ?й стало неспокiйно i млосно, так уже хотiлося докiнчити цю розмову. Але стовбичила на порозi, купалась у червоному вогнi i спалювалася, наче на приску стояла. - Вибач, мамо, - сказав iз пiвтемряви Хлопець. - Може, я роблю тобi боляче цими розпитами, але я хочу знати ще одне, невеличке. Звела брови й дивилася запитально. - Прiзвище, - видихнув вiн. - Скажи менi, будь ласка, його прiзвище... Вiдчула, як з-пiд нiг ?й повiльно вислиза? пiдлога. Вiдчула в горлi печiю, начебто зникла з рота слина. Очi ?? заклiпали, а нiздрi роздулися, в грудях застряв сiрий клубiнь, бо стала зовсiм безпорадна i знiкчемнiла перед нещаднiстю, що ?? прочитала в блискучих синових очах. - Нащо пита?ш? - спитала раптом роздратовано. - В нього було смiшне й недоладне прiзвище, i коли ти його взна?ш, що це тобi дасть? - Скажи, мамо! - Пугач було його прiзвище! - кинула Галя i, рiзко повернувшись, вiйнула до сина подолом сiрого плаття. I повiрила раптом у те сама. А чому б не Пугач, коли так любив ночi i коли мав за плечима сiрi крила. Вдень вона рiдко його й бачила, та й не бував вiн тодi такий чарiвний. "Пугач!" - подумала вона злiсно i раптом забула його остаточно. Неначе подiл ночi вiдгорнувся перед нею, побачила вона далеко-далеко шматок зарослого полином берега, по якому злiтали й присiдали, танцюючи, бiлi метелики, побачила зацiпенiлого чоловiка, який сидить на каменi. Гаряча хвиля обпалила жiнку, i вона незчулася, як затопило ?? щось незнайоме, пекуче й дивне. Здавалося, лампа, яку тримала в руках, розпалю?ться все яскравiше i розпалю?ться так само ?? серце. Майже бiгла по коридору, щоб якнайшвидше сховатись у бiблiотецi. За спиною в темрявi губився весь дiм, згубилася там бабця, що солодко й безтурботно зараз спала, згубився i Хлопець, який думав пiд цю хвилю гiрку думу про сво? не зовсiм звичайне з'явлення на свiт. Зараз був вiн уражений та опечалений, хоч пiзнiше, коли повернеться вiн у цей дiм пiсля довгих блукань, вiн назве той свiй бiль смiшним та марним. Тепер же вiн лежав без сну i думав, що таки покине цей дiм, а коли це станеться, нiколи не вiдчуватиме за ним жалю. Галя вскочила в бiблiотеку i захекано спинилася. Так само тримала лампу в руках i подивилася не без остраху крiзь ту лампу в дзеркало. Щось затремтiло в ньому й захиталося, i ось вiн, цей золотий момент! - вийшла з то? жовтувато? прiрви богиня i легко ввiйшла ?й у очi й до серця. Щасливi сльози покотилися Галi по лицях, вона схлипнула по-дитячому i вирiшила, що вона не повинна виганяти зi свого серця ту богиню, а раз так, хай уже воно станеться оте, що уже до не? прийшло... Зда?ться, вiдчув ту хвилю i старий Iван, який сьогоднi також не мiг заснути. Бiля нього спала дружина, а йому уявилося, що серед ночi вже народжуються первнi, котрi складатимуть завтрашнiй день. Вiн ще раз подумав, що вона все-таки iсну? на цiй землi - любов, i, поки вона ?, доти можна не боятися за сонце: свiтитиме воно через мiльярд рокiв чи нi. Зда?ться, досягло його i свiтло, пролите в нiч Галиною лампою, але вiн згадав при цьому тiльки жовтi листки, що ?х побачив був на кущах. Був надто старий, цей козопас, мусив забагато думати про оте жовте листя i вже не мiг як слiд порадiти на щастя сво?? онуки. 11 - Хочу показати тобi сво? володiння, - сказав Хлопець Неонiлi. Вони зустрiлися на жовтiй, намитiй водою, пiщанiй косi: вона полоскала бiлизну, а вiн стояв навколiшки, брав у долонi пiсок i, витягаючи кулаки перед собою, поволi його цiдив. Вiд того вiдвiювалася прозора курява й провисала трикутником, дiвчинка повернулася тодi до Хлопця й засвiтила до нього всмiшкою. - Багато на це потрiбно часу? - спитала вона. - Годин iз чотири, - сказав вiн, знову зачерпнувши пiску. - На так довго менi треба вiдпрошуватися, - сказала дiвчинка. - Ну, то скажи, що я показуватиму тобi сво? володiння. - Ой, що ти! - тихенько зойкнула дiвчинка. - Хiба можна матерi так сказати? Позирнула на нього й раптом зацвiла густим рум'янцем. Хлопець дивився на не? й очей не мiг вiдвести. Щось у ньому зрухнулося, i раптово усвiдомив вiн: недаремно його так вабить до цi?? дiвчинки i недаремно, зустрiчаючись iз нею, вiдчува? гарний спокiй. - Може, мати твоя кудись пiде, - сказав вiн. - Коли вона йде, - засмiялася Неонiла, - то загаду? нам стiльки роботи, що ми й озирнутися не встигнемо, як вона вдома. Хлопець нахмурився. - То, може, ти не хочеш? - сухо спитав. - Ой, дуже хочу! - сказала дiвчинка i аж руки заломила. - Але як? - Це вже сама придумуй, - мовив вiн i встав, аж пiсок посипався. Вона зирнула на нього: золотистий вiд засмаги i з ясними пiщинками, прилиплими до шкiри. - Я зiйду вниз завтра о десятiй, - тоном володаря сказав вiн. - Приходь он до тi?? скелi, - вiн махнув рукою й раптом усмiхнувся. Вона не посмiла заперечити. Голiвку ?й, правда, наче обручем стисло, бо треба було вже самiй придумувати, як задовольнити матiр i його, але то? його усмiшки було для не? досить, щоб згодилася на ту ?хню завтрашню зустрiч. Манливе й загадкове царство вiдчула вона за спиною в цього золотистого хлопчака - хотiла-таки вступити в нього. Енергiйно поставила на бiк миску з бiлизною i рiшуче труснула гривкою чорного волосся. - Спробую прийти, - сказала i гадки не маючи, що за склом першого звiдси вiкна сумно дивляться на не? великi материнi очi, а в серце ?? стука?, вислаблюючи й знуджуючи, незбагненний та докучний сум. 12 Серпень цвiв. Iван вiдчував його, як нiколи ранiше, бо щось i справдi iз ним приключилося, вiдколи побачив, як павуки засвiчують на кущах жовтяки. Вже два днi не виходив вiн з козами на горби, наче й забув про них, i Марiя Якiвна мусила ходити до верболозiв, щоб нарвати трави й наламати гiлок. Там зустрiлася вона iз Хлопцем, який повертавсь з чергових мандрiв по ярах та кручах: Хлопець допомiг ?й наламати гiлля й винести його нагору. По дорозi Марiя Якiвна розпитувала Хлопця про матiр та прабабу, але вiн вiдбувся загальниками. У них усе гаразд, сказав вiн, зараз прабабi полегшало, i вона навiть ходить потроху. Мама? Мама, як завжди, в клопотах. Зрештою, зараз вiн мало бува? вдома. - Лiто! - сказав Хлопець i мрiйно змружив очi. I Марiя побачила в тих змружених очах справдешнiй образ лiта: з квiтами, золотавим пилком на них, з плодами й зеленню. Вона почула вiд цього золотистотiлого хлопчака запах рiчки й пiску й тихо помилувалася на його безхмарний вiк. - Там, у ярах, - казав розважно Хлопець, - ? виритi водою пiдземелля. Я ?х i дослiджую. Зна?те, треба довго повзати в темрявi, доки доберешся до кiнця. Там пiдземелля розширю?ться, я пробиваю у стелi дiрку i маю собi кiмнату. Зна?те, скiльки ? в мене таких кiмнат? - Мабуть, з п'ять, - сказала Марiя Якiвна. - Двадцять! - гордо сказав золотавотiлий хлопчак. - Я поки що ?диний господар тих печер. - А тобi там не страшно? - Менi? - закопилив губу Хлопець, але очi його засвiтилися так, що Марiя Якiвна зрозумiла: часом йому бува? й страшно. Пiзнiше, через сiмнадцять рокiв, вони згадають оцю свою зустрiч на березi. Тодi також буде серпень, i вiн чимось нагадуватиме серпень того далекого 1946 року. Так само вони сидiтимуть тодi в садку, Марiя Якiвна поставить перед ним вазу з ясно-жовтими буравицями, майже прозорими сливами та нiжношкурими грушами. Лiтатимуть довкола оси й сiдатимуть на тi такi осяйнi пiд сонцем плоди. Марiя Якiвна змахуватиме рукою, проганяючи ос, а Хлопець таки призна?ться ?й, що тодi, коли лазив вiн по ярах та пiдземеллях, не такий уже вiн був i герой. Часом холодним потом обливався, коли десь осипалася глина чи щось шарудiло, смертельно боявся наштовхнутися там на гадюк. - Чого ж ти туди лазив, шибенику? - смiялася Марiя Якiвна. - Щось мене манило, - призна?ться вiн старiй учительцi... Iван тим часом сидiв за столом на верандi й писав. Вiн писав iз самого ранку, а що тяглося це вже кiлька днiв, Марiя Якiвна позирала в його бiк не без тривоги. Майже не торкався ?жi, на столi годинами простоювала чашка з молоком, доки втомлений, аж знеможений випивав вiн ?? одним ковтком. Падали яблука в саду, зав'язувалися бур'яни, з гори плив на обiйстя густий полиновий дух - плакали там з ранку до ночi п'янi вiд сонця цвiркуни. Сонце лило на землю так багато свiтла, що вiд неймовiрно? кiлькостi його люди ходили з вузькими, як у монголiв, очима. Дивуватись можна було i з iншого: лежала над землею вже добре вiдчута прохолода. Цей контраст був настiльки разючий, що кiлька Iванових кiз стали здатнi заплiднитися. Про це сповiстила Марiя Якiвна чоловiковi, коли вiн, майже ослiплий вiд сонця й вичерпаний вiд писання, зiйшов зi сходiв та ступив у сад. Був погiдний i заспоко?ний, майже такий, який бував буденно, тож вона й подiлилася з ним такою ж буденною новиною. Вiн зирнув на не? уважно, наче щось пригадав, а тодi тонка усмiшка торкнула його вуста. - Це вже непотрiбно, Марi?! - сказав спокiйно i, взявши зi стола ножа, почав зрiзати шкурку iз яблука. Тонка i ясна смужка вилася з-помiж його пальцiв, i, дивлячись на цю смужку, Марiя раптом вiдчула, що ?й заклало подих: передчуттям якогось нещастя вона сповнилася. Вiн же лишався так само спокiйний, нiж його розiтнув яблуко на п'ять часток i з кожно? ретельно вирiзав насiння. Тодi обернувся вiн до не? й сказав тихо й нiжно: - Сiдай, Марi?, з'?мо по яблуку. Вона сiла, вiн присунув ?й блюдечко з очищеним плодом, а собi взявся обчищати новий. Потiм вони поволi ?ли тi яблука, якi були чудовi й розкiшне пахтiли, - плив вiд них запах серпневого сонця. Пiсля того вiн поклав ?й на долоню свою руку i сказав так само тихо: - Малий я спадок лишаю тобi, жiнко. - Про що це ти говориш, Iване? - трохи занепоко?но спитала вона. Вiн мовчав. Дивився звуженими вiд сонця очима, i з них хлюпав на свiт голубий та безмежний спокiй. 13 З першими променями сонця вiдкрила в собi Галя незвичну легкiсть та пiднесення. Повiтря навколо було синювате, а коли дивилася вона в долину, пливав там кудластий туманець, - Старий Пiчкур, який трусив на рiчцi вершi, нагадував пiд той час тутового шовкопряда, який звива? з найтонших ниточок свiй iскристий коконець. Галя дивилася в долину i ?? "шовкопряда", i з вуст ?? мимоволi засочилася тиха й трохи смутна мелодiя. Наспiвуючи, вона пiшла по коридору i штовхнула синовi дверi, щоб збудити його, закислого й залежаного, але Хлопця в кiмнатi не було, а лiжко було вже застелене. Галинi брови стали трикутником, але мелодiя, яку тихенько вона виспiвувала, не дала ?й застановлятися, куди це подiвся так рано син. Вона пiшла до старо?, щоб спитати, що та хоче снiдати. Але старо? вона теж не застала в поко?, що здивувало ?? ще бiльше - бабця таки любила повилiгуватися. Рушила надвiр, а коли спинилася на порозi, залило ?? з нiг до голови сонце, i вона побачила, що в дворi сто?ть невеликий столик, засланий слiпуче-бiлим обрусом. За столиком сидiли стара i Хлопець i про щось душевно бесiдували. Хлопець уже поснiдав, бо вiдсунув тарiлку й допив ранiшню сурогатну каву, яку виготовляла з жолуддя сама Галя, а стара тримала в однiй руцi недо?дене яйце, а в другiй лискучу срiбну ложечку. - Вирiшили поснiдати без тебе, - сказала стара, - бо ось наш парубок збира?ться показати сво?й дамi серця яри й печери. - Тут нема нiяких дам, - спалахнув Хлопець. - Це моя товаришка, та й годi! - Ну, звiсно, - сказала стара. - Мусив би зрозумiти, що я жартую. Почуття гумору - невiд'?мна риса пожильцiв цього дому, чи не так. Галочко? - Крiм хлопцiв, - усмiхнулася вiд порога Галя, i вони замилувалися на ?? вроду. - Через це вони й не затримуються довго мiж цих стiн, - пiдхопила так само весело бабця. - В цих стiнах i ведмiдь утратить почуття гумору, - буркнув Хлопець. - Цi стiни тобi не до вподоби, кавалере? - звела брови стара. - Менi не до вподоби, коли мене хтось назива? кавалером. - Сказали б колись таке справжнiм кавалерам! Вони б витягли шпаги й прокололи б тобi черево! - Теперiшнi кавалери тим i кавалери, що вони так не називаються, - пiшла на допомогу синовi Галя. - А насправдi, куди це ти збира?шся, мушкетере? - Пообiцяв Неонiлi показати сво? володiння. - I тягатимеш таку нiжну iстоту по ярах та кручах? - Вона не нiжна iстота. З нiжними iстотами я б не водився! - I вона згодилася на це? - А то ж як! - Хлопець уже встав iз-за столу. Сонце свiтило на нього ззаду, а вiд того його чубок золотився. - В нього достобiса самовпевненостi, - сказала Галя, стежачи, як вiн iде. - В його вiцi хлопець промовчав би, що йде на прогулянку з дiвчиною. - Вiн не вклада? в те нашого значення, - сказала спокiйно стара. - Тому й не лукавить. - Часом менi зда?ться, що в нього розмито деякi комплекси, - сказала Галя. - Перш за все чемнiсть та скромнiсть. - Це було в усiх чоловiкiв цього дому, - сказала стара. - Майже всiх ?х побивала гординя... Вона сказала це не без пихи, i Галя обурилася. - Що ж у цьому доброго? - Хiба я щось казала про добре чи зле? - вигнула брови стара. - Я засвiдчила факт, а з фактами нiчого не вдi?ш. - Все можна змiнити, бабцю, - вiдказала Галя й плеснула собi в обличчя води з умивальника. Витиралася ясно-бiлим рушником, а коли визирнула з-пiд нього, побачила, що бабця сидить iз пiдтиснутими вустами. - Велику дурницю сказала ти, ласочко, - по-менторському зауважила вона. - Зна?ш, про що я часом думала? Було б дуже сумно в цьому свiтi, коли б у ньому не можна було б чогось змiнити. Але ще сумнiше в ньому було б, коли б не було у ньому нiчого незмiнного. Галя пiдiйшла до столу. - Це ти сьогоднi зготувала снiданок чи Хлопець? - Багато ти хочеш вiд свого Хлопця, - пирхнула стара. - Снiданок зготувала я! Вона так гордо знесла пiдборiддя й таке погiдне стало в не? обличчя, що Галя раптом знiяковiла: чого доброго, стара щось провiдчула в сьогоднiшньому днi. Мимоволi глянула вниз на стежку, що пiдiймалася до ?хнього дому, але була та, як завжди, порожня. - Хочеш сказати, що це якийсь великий вовк у лiсi здох? - з трiумфом проказала стара. - Нi, це менi, ласочко, приснився винятково гарний сон. 14 Винятковий сон приснився сьогоднi й Володимиру. Йому привидiлася висока гора з пишним палацом на вершинi, гору ту впоясано кiлькома пасами терняку, по нiй викопано кiльканадцять ловчих ям, насипано вали, вирито рови й обплетено всю колючим дротом. Вiн повз пiд тим дротом з ножицями, вряди-годи лягав на спину i розрiзав дрiт. Так само стриг вiн i тернове вiття, п'ядь за п'яддю пробиваючись угору. Часом падав вiн у ями, сильно б'ючи при тому калiчену ногу, йому болiло, але вiн, зцiпивши зуби, вибивав ножицями в глинi приступки i, чiпляючись та кривавлячись, видирався нагору. Перелазив паркани на валах i перепливав воду в ровах. Одежа його вся перетворилась у брудне ганчiр'я, що клаптями звисало з тiла, руки й обличчя вимастились у болото, черевики на ногах розмокли й гидко чвакали, вiн навiть забув, куди й чого iде, - знав лише, що йти йому конче треба. Пiт стiкав по лобi, розмиваючи бруд, навколо трiскотiли цвiркуни й погукувала вмиротворено горлиця. Знеможений та вичерпаний, вiн лежав перед вступом на широке пiщане поле, поруч нього лежав його товариш, i ось-ось вони кинуться в атаку. Але вiн не змiг кинутися в атаку, ноги йому пiдломилися, коли скочив на рiвнi, i почав вiн падати, кружляючи в повiтрi. Смикнув за прив'язане до грудей кiльце, i над ним зацвiла бiла шапка парашута. Його смикнуло й пiдкинуло, i падати вiн почав повiльнiше. Швидко наближалася до нього земля, i вiн уже розрiзнив на нiй одноповерховий продовгуватий будинок початково? школи. Поруч iнший будинок, у дворi сто?ть Олександра Панасiвна, а бiля не? купка ?? дiтей. Всi задерли голови й дивляться в небо, дивиться в небо й Марiя Якiвна, яка до?ла серед двору кiз. зирнув у небо й сивоголовий козопас, очi його видалися Володимировi як два ясно-синi озерця... Вiн приземлився якраз у шкiльному подвiр'?, i сльози покотилися йому з очей, гарячi й густi. Легкий шелест шовково? сукнi почув вiн i побачив бiля себе стрункi ноги, бiля яких хвилювалося голубе шовкове море. Чи?сь руки звели його голову, i в вуста йому потiк нектар. Солодку знемогу вiдчув Володимир, смокчучи те чудове питво, - розливалося по тiлi тисячею гарячих струмочкiв. Вiд того вiн весь почав раптом перейматися дивним щастям. "Господи, - шепотiв вiн, перевертаючись на постелi, - така це мука нестерпна!" Вiн прокинувся й ледве не ослiп вiд мiсяця, що дивився йому просто в обличчя. Глибока, тиха й безмежна нiч стояла навколо, глибока й безмежна тиша. Помалу приладнав до ноги протеза, вдягся й, важко накульгуючи, вийшов у шкiльний двiр. У кутку стояла розтрощена парта, i вiн присiв за не?. Скрутив цигарку й припалив. Сухий дим при?мно ввiйшов йому в груди, прочистивши дихальнi шляхи. Мiсяць свiтив йому в спину, i на подвiр'я вiдкидалася довга тiнь. Дим у мiсячному промiннi здавався ясно-синiй; пiд каштаном валялися, густо насипанi за нiч, зеленi ?жачки, десь далеко чхнув i затахкотiв по?зд, i йому здалося, що в цю нiч i пiд цим мiсяцем просторо розширю?ться йому душа. М'яко фосфоризували бiлi стiни школи, темно дивилися вiкна, наче був цей дiм живою iстотою. Закукурiкав десь недалеко пiвень i небо, повне драглистих зiр, раптом просвiтлiло. Повiяв свiжий, аж гострий вiтер, i саме вiн розбудив на мент каштанове листя. Глухо зашелестiло, i на землю з глухим стукотом обсипалося ще з десяток каштанiв. Володимир потягся до найближчого з них, розломив, i в долоню йому випало бiле тiло. Дихнув на повнi груди вогкого, свiжого, гiркуватого запаху; повiтря навколо вже тремтiло, наливаючись непевним, сiрим, але по-сво?му принадним свiтлом: у тому свiтлi, яким поступово наповнювалося небо, в цiй його оголеностi, вiдчув себе Володимир неприкаяним та самотнiм. Йому здавалося, що для грудей його браку? повiтря, що свiт став круглий та замерзлий, а йому тiльки й лишилося, що отак безмовно сидiти на цiй-от партi. Вiн вийшов iз двору, покинувши в ньому тлiючий недопалок, i раптом пiшов пiд гору, саме ту, яка так нагло йому наснилася. Ступав поволi, вибираючи, куди поставити ногу, легенько постогнував, коли вона незручно скошувалася, по лобi йому текли струмки поту, свiжий ранковий вiтер дув на нього з гори широким, зимним потоком. "Боже, боже, - подумав вiн, дивлячись, як гаснуть одна за одною над горою зiрки, - який безум нещадний веде мене, який незбагненний безумi" Часто зупинявся, щоб перепочити, часом сiдав на прискалок, а небо над ним ширшало й прояснювалося; здалося йому, що з'?дну?ться вiн iз тим небом у дивовижний спосiб, ширшав i прояснювався сам, а той кра?вид, який розстелявся перед ним тим розлогiше, чим вище вiн пiдiймався, все бiльше його захоплював: задимленi горби, синя рiчка в клубнях диму чи туману, кущi й дерева, застиглi, наче вирiзанi несамовитим рiзьбарем горель?фи. Було важко дивитися на цей передранковий свiт i вiдчувати в серцi брилу сво?? безнадiйно? любовi. Йому навiть чудно стало, що сто?ть ось тут, на скелi, зовсiм поруч iз сонним будинком, вiд якого долина? раз у раз пiвняче кукурiкання, - страшно йому стало, що його можуть побачити iз тих пiдслiпуватих i на позiр мертвих вiкон. Йому навiть здалося, що з них i справдi хтось дивиться; болiла йому натомлена нога, пiт просихав на чолi, але не мав Володимир сили спуститися так швидко в долину. Сидiв на скелi i тремтiв вiд вогко? прохолоди, якою вiяв передранковий легiт: щастя й вiдчай заполонили його всього. За Володимиром i справдi стежила вiд будинку пара пильних очей. Стара, яку не брав у ту нiч сон, прикле?лася до шиби й бачила все те химерне Володимирове кружляння по горi. Глибока втiха покрила ?? й пiднесла. I чи було то зi сну, чи просто такою сильною видалася ?й та iлюзiя, зовсiм забула стара про ветхi сво? лiта. Здалося ?й, що це й справдi повернувся давнiй час, бо все було так само, як i колись iз нею. "Мiй тiльки, - подумала стара, - не був такий вiдчайно несмiлий. Вiн прийшов у той ранок i застукав у мо? вiкно!" Володимир звiвся й повернувся до будинку. Незнана сила повабила його пiдiйти ближче, якийсь голос понуджував пiдiйти до вiкна, вiн навiть знав, до якого, i легко застукати в шибку. Бачив те вiкно, вужче за iншi, з обламаним дерев'яним орнаментом, рука його нестерпно свербiла; в iншому вiкнi тремтiла вiд нетерплячки стара, ?й аж голова закрутилася вiд хвилювання, бо й хвилюватися було чого. Володимир, однак, дiйшов тiльки до хвiртки. Спинився, як сновида, й довго непорушне стояв на стежцi. Ранок уже до решти вибiлив небо, i смерк поволi розтавав, тоншав i прозорiшав. Тодi Володимир озирнувся на схiд i побачив раптом, як заграла на овидi ясно-малинова смужка. Та гра й те свiтло сполошили його, i вiн наче зi сну пробудився: як це сталося, що забрався аж сюди i сто?ть перед цi?ю хвiрткою? Позадкував уражено, кинувши зляканим поглядом на вiкна, i покульгав геть саме в той час, коли Галi приснилися птахи, котрi летiли в червоному небi. Стара розчаровано зiтхнула й подибала до свого лiжка. Лягла й заснула i проспала твердим сном кiлька годин, а прокинувшись, згадала про чудного блукальця в них на горi. Тихо засмiялася й похитала головою. "Мiй таки був смiливiший, - подумала вона гордо. - Зрештою, i мiй був... така собi шмата!" 15 Пiсля того, як приснилися Галi птахи на червоному небi, здобула вона знову давнiшню здатнiсть легковажно крутитися перед дзеркалом. Богиня ввiйшла ?й у той ранок у серце, i вся вона засвiтилася, заяснiла - сонячний свiтанок вiдбився на денцi ?? очей i незвичайно ?х посинив. Галя примiряла всi сво? сукнi, аж доки не вибрала голубу, а коли з'явилася на очi старо?, та аж охнула вражено: нiколи не виглядала ?? онука так привабливо. - Хочу пiти пройтися! - сказала Галя, не дивлячись на стару, бо так тяжко було витримувати той хитрий ?? при-мурець. Бабця не вiдповiла, тож пройшла повз не? i начебто весь серпень пронесла з собою: небо оте голубе з купчастими хмарами, вiдчуття визрiлих плодiв i ?хнiй запах, важкi й пишнi квiти й настрiй устояно? прохолоди в по?днаннi з найяскравiшим сонцем. Тихо засмутилася стара, дивлячись на онуку, ?й здалося, що недовго витрима? вона свого знесення, оцi?? незвично? бадьоростi та ясностi в головi та тiлi, - то було теж прочуття осенi, яке пiзнав i козопас Iван, вони з сестрою вiдчували пiд той час одне й однаково. Iван уперше застрашився ясностi й свiтла, що струмували з нього, а його сестра свого оновлення i здоров'я. Через це вони й посумували кiлька хвилин у той чудовий, запашний, дуже сонячний серпневий ранок, i того ?хнього суму не подiлив iз ними нiхто: i Галя, й Марiя Якiвна були в той ранок надто заклопотанi; Галя поспiшала спуститися з гори, а Марiя Якiвна рвала в цей час траву для кiз... Галя поспiшала тiльки до скелi. Пiсля того стала знову повiльна й обережна. Бачила рiчку i Старого Пiчкура, що ставив вершi на день. Потiм вiн сидiтиме на каменi й чекатиме, доки налiзе в тi вершi дурна риба, - ма? протягтися це не одну годину. Побачила вона з того боку рiчки двi тоненькi постатi й миттю впiзнала - Хлопець повiв показувати сво? володiння старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Ревниво озвалося в Галинiй душi серце, але ?й стало i смiшно на тих так заклопотаних - енергiйно йшли по бiлiй, наче iз сиру зробленiй, стежцi. Побачила Галя й дiда Iвана, той не вийшов сьогоднi з козами на кручi, а повiльно гуляв по сво?му садку, звiсивши бiлочубу голову. Кози мекали й висовували гострi писки iз хлiва, а в ворота заходила Марiя Якiвна з мiшком трави та листя. З-пiд нiг у Галi вилiтали коники, летiли на сiрих та зелених крилах, сiдали неподалець; пахло чебрецем i полином, а ще добрим, золотистим медом. Галя ступала на жорству бiлими туфлями на високому пiдборi, i та жорства зовсiм не перешкоджала ?й: сонце свiтило ?й просто у вiчi. Мружилася й милувалася на купчастi хмари, одна рука ?? стискала бiлу сумочку, а друга вiльно ходила бiля тiла. Iнколи заточувалася й балансувала вiльною рукою, наче сподiвалася, що от-от ?? пiдтрима? на тому схилi чиясь сильна рука. Отакою й побачив ?? з шкiльного подвiр'я Володимир: спускався з гори голубий метелик, помахував крилом i похитувався. Дивний острах обiйняв Володимира, дивний переляк. Вiн позадкував до сво?х дверей i зайшов нишком до кiмнати. Сiв, щоб прохолодити розпашiле лице i щоб стримати розшаленiле серце, - метелик на горi виглядав так неприродно-вражаюче! Хтозна, може, Володимиру годилося, замiсть так ганебно втiкати, пiти й подати тому метелику руку? Його потягло до вiдчиненого вiкна, i вiн став коло нього саме в той мент, коли пiдходила туди й Галя. Вона побачила Володимира i вклонилася трохи незграбно, а на вустах ?? засвiтилася знiяковiла й розгублена всмiшка. Цього стало досить, щоб гребля, яку вони будували помiж себе, раптом трiснула. - Добрий день! - мовили Галинi вуста. - Доброго дня, Галино Iванiвно, - мовили i його вуста. - Куди це ви? - На прогулянку, - сказали ?? вуста, i махнула вона голубою рукою. - Не все ж воно й удома сидiти... - А звiсно, - сказали i його вуста. - Я, до речi, теж засидiвся. Мо', вiзьмете мене в компаньйони? Подивилася на нього ледь-ледь розширеним поглядом, i Володимир раптом захлинувся вiд то? дивовижно? краси, якою вона палала. "Я збожеволiвi" - подумав вiн приречено, але не мiг i на хвилину вiдiрватися вiд ?? таких повабливих очей. Галя начебто виблiдла вiд хвилювання, пальцi ?? затанцювали на сумочцi, яку тримала перед собою, наче щит, а вуста прошепотiли так, що вiн ледве-ледь розчув. - Зробите ласку, - сказала якнайтихiше. - Гуляти самотою не таке вже велике й задоволення. 16 Хлопець спинився на горi, з яко? розгортався кра?вид на всi чотири боки. Завжди вiдчував на цiй горi особливе пiднесення, здавалося йому - весь широкий свiт кладеться йому перед очi, i варто тiльки простягти руку, щоб вiн улiг перед тобою й упокорився. Просто перед Хлопцем виднiлися порiзанi ярами кручi, рiдко засадженi кущиками лiщини, за ними стелилися вже зiбранi поля iз золотою iще стернею, там далi витиналася зелена баня церкви й кучерявився густий зарiст сiльського цвинтаря. Рiчка тяглась углибину i впиралась у синю щiтку лiсу - саме за не? щодня сiдало сонце, i Хлопець любив спостерiгати, як розпалю?ться вечiрня заграва, наче той лiс горить. - Оце i ? мо? володiння, - сказав вiн гордо дiвчинцi, що стояла iз ним поруч, плече в плече. - Я тут нiколи не була, - сказала тихо Неонiла, а очi ?? дивилися заворожено й покiрливо. - Звiдси свiт широкий! - промовив Хлопець, i його змруженi очi засмiялися й заiскрили. "Часом сто?ш так, - подумав вiн, - тебе порива? пiти не озираючись". Дiвчинка повернулася до нього, подивившись вiддано й трохи захоплено. - Пiшли! - сказав вiн коротко i кинувся стрiмко з гори. Вони вправно спускалися з крутосхилу, налягаючи на п'яти, аж доки дiсталися до найближчо? кручi. - Диви, як я бiгаю! - сказав Хлопець i, розiгнавшись, чимдуж побiг серединою кручi. З-пiд його нiг вивалювалася глина й осипалася долi з густим шурхотом. - Я так не зможу! - крикнула дiвчинка, бо стояв вiн уже по той бiк кручi. - А ти спробуй! Вона замахала руками й закрутила головою, хоч ?? пiдмивало так само перебiгти через кручу й собi. Але зата?ний дiвочий iнстинкт спинив ?? i примусив з'явити себе перед його очима слабшою й безпомiчнiшою. Вiн бiг уже назад по тiй-таки кручi, повний пiвнячого завзяття й хлоп'ячо? зарозумiлостi, а коли сонце осяяло голе по пояс його тiло, засвiтилося воно раптом золотими волосинками. Це найбiльше вразило дiвчинку, бо в цей мент, коли побачила золотого хлопчака, який бiг ?й назустрiч, ?й здалося, що весь свiт дивно одмiнився. - Навчився тут такi коники викидати! - догодила вона йому, але його обличчя вже згубило перебутий тiльки-но захват. - Зна?ш що? - сказав вiн, по-змовницькому присуваючись до не?. - Ми полiземо в найбiльшу печеру. Пiшов уперед, спускаючись по схилу, i не озирався, був певний, що вона обов'язково за ним пiде. Вона й пiшла, керована не так розважком, як тим-таки iнстинктом, завдяки якому жiнка залюбки ступа? в чоловiковi слiди. Дiйшли вiдтак до заростей лiщини, там темнiла яма. За мить Хлопець пропав у тiй ямi, а через якийсь час вийшов з-за кущiв. - Все гаразд, - сказав вiн. - Можна лiзти! Знову пiрнув у яму, а вона вiдчула, що ?? серденько стислось у кулачок, спину охолодив чи страх, чи захват. Прикусила губу й хоробро гулькнула вслiд за Хлопцем. - Обережнiше, - почула вона в темрявi його голос, - тут треба повзти. Не квапся, щоб не зачепилась об корiння. Почула, що вiн поповз, бо зашарудiла глина й почала осипатися. Руки й колiна ?? потрапляли у вогку землю - дихала на не? холодна темрява, але вона повзла й повзла, вiдчувала-бо попереду затамоване Хлопцеве дихання. Далi прохiд поширшав, i вона змогла повзти вже навкарачки, а за якийсь час вони опинилися на залитому свiтлом глиняному п'ятачку. Тут було вирубано лопатою сидiння, на якi накидано сухо? трави й листя. Хлопець сiв на одне iз них, як у трон. - Спочинь, - запропонував вiн. - Звiдси вже можна вибратися нагору. Але поведу тебе далi. Не бо?шся? Закопилила зневажливо горiшню губу: чого б ?й мало бути страшно, коли вона разом iз ним? - Молодець! - похвалив вiн. - 3 тобою варто дружити. Ходiмо далi! Поповз далi i через це не побачив, як густо зашарiлися за його спиною Неонiлинi щоки. Була горда за таку довiру i через те й справдi не боялася. Вони повзли довго. Зрештою, затремтiв попереду сонячний промiнець - крiзь невеликий отвiр бив пучок яскравого свiтла. Розсiвалося по просторому глиняному гротi, в якому густо звисало, наче сталактити, довге корiння. Тут було ще вогкiше й холоднiше, але долiвка устелена сiном та листям. Шарудiло в них пiд колiньми; дiвчинка роззиралася широко розплющеними очима. - Я вiдкрив тобi найбiльшу iз сво?х та?мниць, - голосно зашепотiв Хлопець, а рука, яка втрапила в пучок свiтла, засвiтилася чистим золотом. - Не ма?ш права в iм'я нашо? дружби, - так само урочисто проголосив вiн, - сказати про не? нiкому й пiвслова. Да?ш менi таку обiцянку? - Даю! - видихла вона. - Цiкаво тобi тут? - Трошки страшно. - Це тiльки спершу, - промовив вiн поблажливо. - Взагалi тут затишно, i я часто сюди приходжу. - Сам? - здивувалася дiвчинка. - А то ж з ким? - сказав вiн самовпевнено. - Це мо? володiння, i я не збираюся ?х iз кимось дiлити. - А я? - Ти дiвчина, - засмiявся вiн. - Коли виростеш, можеш стати мо?ю жiнкою. Хочеш стати мо?ю жiнкою? Вона зацiпенiла вiд тако? його вiдвертостi. Страх мимовiльно черкнув по ?? серцi, але в цю мить побачила вона його обличчя, залите яскравим свiтлом, - спинився пiд отвором. Зазолотiло воно й засвiтилося, i Неонiла вразилася, яке спокiйне воно й поважне. Хитнула погiдливо головою - згоджувалася бути його жiнкою. - Скажи менi це вголос, - сказав чи радше наказав вiн. Вона принишкла ще бiльше. - Чого ж мовчиш? - Менi якось страшно, - прошепотiла вона. - I соромно... - Нема нiчого соромного, - сказав вiн. - Це станеться не зараз, а може, через десять рокiв. Може, й через п'ятнадцять, за цей час багато чого змiниться, можливо, нам доведеться не на один рiк розлучитися... Його обличчя, густо залите сонячним свiтлом, стало раптом доросле, ба навiть старече. Пророкував iз недитячою поважнiстю, i Неонiла знову заспоко?лася. Знала вже, що в цю мить не можна було ?й мовчати: iшлося про щось велике й вирiшальне. - Я хочу бути тво?ю жiнкою, - прошепотiла вона. - Тодi давай поклянемося, - урочисто проголосив вiн. - Отут, у цiй печерi, бiля цього свiтла. Врiжемо пальцi i, як колись iндiанцi, з'?дна?мо свою кров. Вона щасливо здригнулася вiд то? моторошно? урочистостi, якою забринiв його голос. - Кажи: клянусь нiколи не забути мого судженого! - Клянусь! - сказала вона. - Клянусь i я! - проголосив Хлопець. - Нiколи не забуду сво?? суджено?! Вiн полiз у кишеню, вийняв ножика i черкнув себе по пальцi. - Надрiж i собi! - сказав вiн, передаючи ножа... Вона черкнула ножем по пальцi й собi, i вони з'?днали ранки. - Скрiпля?мо нашу згоду кров'ю! Вона не сказала нiчого, тiльки блиснуло в куточках ?? очей по яскравому кришталику. 17 I Галя, й Володимир вiдчули, як у них щось прорвалося; шалений потiк, що довго стримувався, раптом звалив греблю, яку мостили мимовiльно, i вони забули про всi ваги й противаги, застереження й умовностi - тiла ?хнi спалахнули нагальним вогнем, i в ньому згорiли всi ?хнi нагальнi й невiдкладнi справи. Галя забула раптом про свiй дiм на горi, бабцю, намочену звiдучора бiлизну, обiд, який треба було ще зготувати, а Володимир викинув iз голови всi шкiльнi турботи, забувши навiть попередити Олександру Панасiвну, щоб приймала замiсть нього заяви до першого класу. Вiд то? хвилини, коли вийшов вiн зi шкiльного двору й рушив плече в плече iз тi?ю жiнкою, образ яко? йому вже й спати не давав, мимохiть здобув оту легку забудькуватiсть, якою вiдзначаються всi закоханi. Бачив тiльки сонце, що свiтило серед безхмарного сьогоднi окраю, i ясно-син? небо, що аж похитувалось у них над головами, таке багате було й соковите. Спрямував ходу туди, куди ходив був щодня вiддаватися сво?й печалi. Якась заслона спала йому з очей, з серця було збито путо, яке так довго на ньому тяжiло; говорив легко й вiльно i не дбав навiть про те. Те саме вiдчувала й Галя, ?й здалося, що в не? голубе не тiльки плаття, але й сама вона стала етерна i ясна. Наливалася небом та сонцем, воно свiтилося в ?хнiх примружених очах, в душi в не? гуляв теплий, свiтлий вiтер, що розморожував у нiй усi затiненi кутики, засiваючи ?х вiчно юним здивуванням. Несподiвано для себе вона теж стала словоохiтна i, говорячи з ним навперебiй, наче хотiла повернути згаяний час. Вони перейшли греблю й подалися вздовж Тетерева до водокачки, там завернули в завулок, i ?м ледве не зiпсував настрою собака, що з гавкотом кинувся на них. Володимир став так, щоб захистити Галю й оборонитися, але жiнка раптом вiдсторонила його i, всмiхаючись, пiшла до пса. Пес замахав хвостом, принижено спустивши зад, а тодi й запищав прохально, наче прохав йому вибачити. Вони вийшли на те мiсце, де дiлив Володимир iз цвiркунами свою тугу, - вiн начебто навмисне привiв ?? сюди. Тут, як i всi рази, танцювали над сивими заростями полину бiлани капустянi, химерно пiдскакуючи й присiдаючи; неподалiк журкотiла рiчка, i плив по нiй човном, одягнений у солдатське галiфе i в куфайку, рибалка. Рибалка перевiряв перемета, пропускаючи крiзь пальцi чорну дротину. - Зараз вiн щось зловить, - сказала Галя й додала по-думки: "Нам на щастя!" Рибалка раптом нагнувся - з води вигулькнув великий срiбний головень. - От бачишi - сказала Галя. - Вiн таки зловив, а я при тому щось загадала. Йому захотiлося взяти в руки те обличчя, хитро нахилене до нього, i почати його обцiловувати. Заважав рибалка, що щасливо здирав iз гачка головня, головень махав у його руках хвостом, i вiд того дзеркально спалахувала його луска. - Що ж ти загадала? - Не скажу! - вiдказала тихенько Галя. - Щось таке велике, як цей свiт, i хороше. Вiн не допитувався, тiльки взяв ?? руку i сильно стиснув. Вона срiбно-лагiдно засмiялася, аж рибалка повернув до них сво? хиже вiд рибальського щастя лице. Володимировi стало незатишно тут, де дивилося на них це лице, хоч навколо запаморочливо спiвали цвiркуни, а сонце наливало полини таким густим запахом, що аж на вустах гiрко ставало. Вiн подумав, що все це зайве: полини, метелики й сiре камiння, захотiлося йому широкого поля, де вони тiльки й бачили б золоту стерню, небо й сонце. - Пiшли звiдси! - сказав, i вони пiшли вздовж скелястих круч. Хитався пiд ?хнiми ногами цмин, бур'яни терлися ?м об литки i висипали насiння, i коли зирнув Володимир на Галинi ноги, побачив, що вони свiтяться. "Золотонiжка!" - подумав вiн захоплено i зирнув на ?? профiль: тонкий i рiзьблений, гiдний рiзця найбiльшого скульптора. Сонце просвiчувало закучерявленi бiля чола та скронь волосинки, i вiд того голова ?? була оточена чистим та рiвним нiмбом. - Куди це ми йдемо? - спитала вона. - А чи я знаю? - засмiявся вiн. - Туди, де небо стовпи пiдпирають. Позирнула на нього з легким усмiхом. Тодi вiн узяв ?? пiд руку, i вони аж зупинилися - напав на них i ледве не задушив, заклавши дихання, такий гарячий вiтер, якого не бува? в серпнi. 18 Старий козопас Iван Шевчук дописав свiй п'ятий зошит уранцi. Ще тiльки свiтало, коли вiн вийшов на веранду. Сад i зiлля навколо були всипанi мiрiадами iскор, i все вiд них аж посивiло. Сонце тiльки-но зiйщло над горою, але променi його ще не доходили сюди. Рiчка вiддалiк куталась у прозорий серпанок, а дахи вулицi волого блищали. Вiн зiйшов iз веранди, озвалися до господаря кози, висовуючи iз хлiва мордочки, - вiн не завважив ?х. Iшов садовою дорiжкою i мимохiть вимiчав величезнi, вкритi росою буравицi в травi. Вернувся по кошик i назбирав його повний. Яблука були жовтi, бокатi й пахли так нiжно, що на серцi старого стало тепло. Вiн поставив кошика з плодами тут-таки, на верандi, сiв у крiсло й задивився на дахи. Бачив жiнок, якi спали бiля чоловiкiв, i дiтей, якi неспокiйно розметали ковдри й простирадла. Бачив бабусь, яким не спалося, деякi лежали, розплющивши очi, а моторнiшi вже повiльно ходили по дворах. Ламали хмиз й запалювали в лiтнiх печах; Старий Пiчкур iшов до рiчки з корзиною, яка закривалася накривкою. Вiн увiйшов у рiчковий туман, а за якийсь час вийде з нього, ледве волочачи наповнену корзину. Потiм вiн побiжить дрiботцем на базар - так бувало щодня. Сивий бондар ходив по двору, нахилявся, пiдiймав клепку чи обруч i знову кидав ?х на землю: не мiг уже працювати, але не мiг i без дiла сидiти. Отак крутитиметься вiн до снiданку, а сiвши до столу, ?стиме похапцем: вiдчуватиме, що йому страшенно нiколи... Вийшов на подвiр'я й Козодой, позiхнув так, що вся вулиця вiдчула несвiжий запах iз його рота, i побрiв до цапово? буди. Вже снiдали чоловiки, яким було далеко добиратися на роботу, коло них стояли, схрестивши на животах руки, ?хнi напiвсоннi жiнки - очi ?хнi були майже приплющенi, а на обличчi лежав мир. Побачив Iван у той ранок i свою сестру, для цього довелося йому розвернутись у крiслi i аж шию заломити. Стара стояла бiля хвiртки й дивилась у долину. В домi спав, закинувши голу ногу на ковдру. Хлопець, а Галi не було. Iван перевiв погляд на школу. На вузькому односпальному лiжку, щiльно притулившись одне до одного, спали дво?. Тиха всмiшка лягла Iвановi на вуста: рука його потяглася до олiвця. В цей час з'явилося сонце, залило сад i веранду iз сивочубим чоловiком - все засяяло й замерехтiло, мiрiади росинок спалахнули й заграли в сонячному туманцi. В тому туманi iз сонця побачив раптом старий п'ятеро сво?х ненароджених синiв, вони йшли через росистий сад. Сонце било ?м у спини, просвiчуючи наскрiзь, а вони йшли i йшли, п'ятеро веселих, смаглявих хлопцiв. Були голi й прекраснi, з позолоченими тiлами i з золотими думками в головах. Мали за спиною бiлi крила, i, дивлячись на них, - бачив-бо ?х уже на бiлому полi, густо засипаному чорним зерном лiтер, - вiн уперше зронив на свiй зошит сльозу. Це й була остання крапка, що ?? поставив на сво?х писаннях старий козопас, - бiльше пiсля того не написав вiн нi рядка. Поклав обережно на стiл олiвця, загорнув зошита i подивився в сад. Той був залитий бiлим, чистим свiтлом, дерева майже розчинились у ньому, пливали тiльки тугi, лискучi клубки яблук, груш та слив. Iшло в тому свiтлi п'ятеро юнакiв, темнооких, темноволосих, з золотими тiлами i з крильми за плечима. Iшли повiльно й обережно, неначе пливли. Старший iз них потягся до найбiльшого яблука, зняв i ввiгнав у плiд лискучi зуби. Бризнуло навсiбiч соком, - всi п'ятеро юнакiв iшли через сад i ?ли на повний рот яблука. Старий подивився й униз, на дахи. Побачив прозорi стiни, прозорих людей i тварин - вже попрокидалися майже всi. Вагiтна жiнка пiшла через вулицю, несучи перед собою могутнього живота. Очi в не? були великi й темнi, як у мадонни. Скручене у нiй хлопченя завзято гамселило ?? у живiт рожевенькою п'яточкою, вiд того на вуста жiнцi лягав усмiх. Вся вулиця була залита тим-таки свiтлом, в якому розчинялося камiння й паркани; плавився, стаючи монолiтною брилою золота, пiсок бiля рiчки, а сама рiчка лягла покладом твердо? бiрюзи. В скелях, що нависали над водою, заграли яснi топази й аметисти, а сам камiнь, розтоплюючись, почав спливати долi лискучим молоком. П'ятеро юнакiв стояло перед Iваном бiля веранди й до?дали сво? яблука. Були непомiрне гарнi, а обличчями схожi на Марiю й Iвана водночас. Стояв коло них крилатий кiнь i нетерпляче постукував об кам'яну плиту копитом. - Менi вже пора? - спитав вiн у юнакiв, i вони, кивнувши погiдно, повикидали через плече недогризки. Стали дво? по один бiк сходiв, а дво? по другий. П'ятий, найстарший, подав йому, схилившись, руку. - Що можу я звiдси забрати? - спитав Iван, але вiдповiдi не почув. Тодi вiн звiвся. Рипнуло лозове крiсло i продерло пiдлогу, вiдсуваючись. Велике свiтло захиталося над його головою - об'?мна куля, повна слiпучого етеру, повiльно спускалася до землi. Заiржав тонко й тривожно крилатий кiнь i звiв до Iвана великi, прегарнi, майже людськi очi. Вiн подав руку найстаршому з юнакiв i спокiйно, розважно, не кваплячись, зiйшов долi. Роздiл шостий ПТАХ ПЕРЕЛIТНИЙ Ясний мiсяцю! Тiнь моя зi мною йде, Аж додому йде. Содо. XVII ст. 1 Хлопець побачив той кра?вид, як тiльки зiйшов на Чуднiвську. Лягли перед ним золотоволосi покатi лоби, оточенi кучерявими заростями лiщини й грабчакiв; з право? руки витиналися скелi, трохи збоку, мiж низьких хат Павлюкiвки, вивишався бiлий дах школи. Не мiг iти, бо схопило його зажма за горло: саме цей кра?вид примарювався йому, коли мiряв вiн голу сопку в Заполяр'?, зрештою й ускрiзь, де кидала його доля. Часом промальовувалися вони в уявi, i тиха туга починала звiльна колисати його. Останнiм часом це стало як наслання, отож покинув усе й подався сюди. Все було вiдчужено знайоме, притихле й несмiливе, чи, може, став вiн такий перед лицем оцього рiдного й таки забутого свiту. Сама Чуднiвська змiнилася невпiзнанне: було висипано по нiй насип i прокладено через Кам'янку новий, удвiчi виший вiд попереднього мiст. Стара дорога спускалася з лiвого боку, лишився вiдтак лiвий бiк, а хати з садами з право? руки, так само й гайок на мiсцi колишньо? яйцебази, зникли без слiду. Назустрiч Хлопцю пiдiймалася по старiй дорозi жiнка iз напрочуд знайомим обличчям, вiн миттю впiзнав ?? - жила неподалiк колишньо? 12-? школи. На Хлопця вона уваги не звернула, але це перше знайоме обличчя в рiдному мiстi схвилювало його. Пiшов униз, широко вимахуючи майже порожнiм чемоданом, вуста його мимохiть склались у дудочку, i засвистiв вiн, як любив у дитинствi. З розчиненого вiкна на свист визирнула кругла, як колесо, фiзiономiя, волосся ?? було позатягувано в бiгудi - антена невiдомого ще зразка. Очi ?? стали так само геометричне круглi, як i лице, а коли Хлопець пiдморгнув тiй головi-антенi, лiва ?? брова стала схожа на перекинуту галочку, що ?? люблять ставити у сво?х звiтах бюрократи. Дощi вже встигли порозмивати брукiвку, i Хлопець ступав по хиткому камiннi, як колись по рiчкових греблях; внизу, бiля зарослого травою насипу, стояв дiд, у правицi якого була звернена набiк паличка, а за кiлька крокiв скубало травинки, складаючи в пучок, пузате й замацьорене дитя. Хлопець пiшов по колишнiй Чуднiвськiй, що стала тепер завулком, i по дорозi траплялося йому все бiльше знайомих облич. Хати тут були тi ж таки, зате Просиновська гора зовсiм розмилася водою. Сидiла на сво?му каменi ряба Катька, тiльки була вона невимiрне старша й грубша. Подивилася на Хлопця примруженими очима, i йому здалося, що тi очi клацнули, як фотоапарат, навiки запам'ятавши його обличчя. Та жiнка, подумалося Хлопцевi, справжнiй фотоархiв цi?? вулицi, - зберiгалися там негативи всiх облич, що тут проходили. Його погляд, однак, потягся далi, в кiнець вулицi. Перебiгала дорогу кiшка, ген вiддаля, бiля Дядюкiв, лежав у пилюцi чорний пес, iшла з порожнiми вiдрами одноока Василенчиха. Серце Хлопцевi забилося прискорено - втягало його в той отвiр вулицi, наче могутнiм насосом. Захотiлося побiгти в цю блiду порожнечу; нi, нi, подумав вiн, не варто так перейматися! Здавалося, невiдома сила пiднiма? його над землею, на око вибилася непрохана сльоза - пiшов вiн швидко-швидко, навiки здивувавши рябу Катьку, яка розкаже сьогоднi кумасям про дивака, який не йшов по ?хнiй вулицi, а летiв, а може, й плив. Але в цей момент Хлопцевi було байдуже до рябо? Катьки, вiн i справдi летiв! Навколо незвично посрiблилося повiтря, з'явився над головою чорногуз: били, плескали його крила - летiв i не мiг перелетiти простору вулицi: блиснули гостро шибки колишньо? школи; на одну iз лавочок бiля хвiртки сiла сива, як молоко, стара; нi, йому нема чого аж надто поспiшати! Бiля Олександри Панасiвни притишив ходу i крадькома зирнув через паркан. У дворi було охайно пiдметено, аж знати було на землi вiника, лiтню пiч уже розiбрали, а на столi бiля стiни свiтлiла велика миска з падалицями. Яблунi, якi колись допомагав садити й вiн, були великi й розложистi, вiття ?хн? гнулося вiд щедрого плоду. Тут, бiля цього обiйстя, вiн став раптом обережний. Щось густе й свiтле сколихнулось у його душi, щось пiдзабуте, але сокровенне. Вiдступив од паркану i вже звiдси побачив гору i рiдний на нiй дiм. Серце майже зупинилось у нього в грудях, стояв закам'янiлий, наче постало перед його очима чудовне марево. Сонце падало навкiсно i застеляло гору синюватим серпанком; здалося, мигнула бiля дому ясно-синя постать, - вiн мимоволi забув за тi десять рокiв, що тут не був. Здалося йому, що поверта?ться зi сво?х хлопчачих цiлоденних мандрiвок i його очiку?, як завше, ота ясно-синя материна постать. Зморений i заболочений, бреде вiн пiд гору, i йому солодко й любо ста? бачити матiр, яка приклала дашком долоню до лоба i дивиться-вигляда? його зi свiту широкого. Зараз вiн i справдi повертавсь iз того широкого свiту, в руках у нього - майже порожнiй чемодан, а в грудях пустеля та суша, гуляють там безмежнi вiтри, що назбирав вiн ?х пiд час сво?? багаторiчно? блуканини. Вже не золототiлий юнак брестиме зараз пiд гору, а втомлений, трохи огрядний чоловiк, який зрозумiв раптом неперехiдну iстину: тiльки тодi по-справжньому вiдчува?ться втома, коли ось-ось ма?ш переступити порiг рiдного обiйстя. "Я син марно-травний, - думалося спроквола йому, - але я все-таки повернувся!" Вiн iшов поволi пiд гору, жорства вилiтала з-пiд пiдошов i котилася долi, можливо, вiн надмiр поспiша? i в нього надто калата? серце - важко йому йти i задуха чавить горло. Спрага висушила йому рота, сухий язик ледь-ледь проверта?ться, сухi його очi течуть угору - майорить там i майорить ясно-синя постать. Щось не схожа вона на матiр, дума? вiн, вдивляючись; iде, однак, i йде, свiт хита?ться перед очима: скiльки ще потрiбно часу, щоб дiстатися нарештi на ту гору i щоб промовити тим сво?м шарудявим язиком: "Доброго ранку тобi, мамо!" Небо над головою чисте й прозоре, тремтить у ньому яскраво-бiле кружало ?дино? хмари; стежку, що тече пiд гору, ледве втоптано; росте довкруг i пахтi? полин, перелiтають з куща на кущ коники; десятки дзвiнких голосiв дзвонять у нього над головою; вiн озира?ться здивовано - кiлька жайворонкiв зависло в синьому небi. Спиня?ться, щоб перевести подих, хоч нiколи ранiше не зупинявся, виходячи пiд цю гору, - вимахував пiд не? за раз; сьогоднi вiн i справдi втомлений та спустошений, тому вiдверта?ться вiд дому й дивиться на кра?вид. Греблю бiля електростанцi? збудували й пiдняли воду ще до його ви?зду, але все одно: чужа йому ця збiльшена штучно вода. Пiску ? тiльки трохи бiля острова, i там так густо насипано людських тiл, що зда?ться йому звiдси - пiсок руха?ться й колива?ться. Очi йому болять дивитися на все це, вiн поверта?ться, але вже не бачить ясно-синьо? постатi бiля будинку. Сто?ть той безлюдний та байдужний, поблимуючи холодними шибами. Хлопець мимоволi стишу? крок: трохи нiяково йому, а трохи боязко туди заходити. Бiля скелi сiв, витягнув люльку й закурив, щоб погасити цей зрадливий трем рук, зуби його мимоволi вицокують на мундштуку. Дивиться на горби з того боку рiчки, по краю одного з них бреде чоловiк iз собакою - постатi цi здаються звiдси силуетами. Десь далеко вуркотить трактор; дим iз люльки наповню? Хлопця i помалу заспокою? його; очi мружаться i стають вузькi, а на вуста вибива?ться всмiш-ка - кладеться йому перед очi широка синя дорога. Тихо заспiвав поруч цвiркунець, наче голос випробовував; жайворонки над головою замовкли, лягла на горби срiблиста тиша, аж чути стало вiд далекого пляжу тонкi погуки. Вийшла на подвiр'я Олександра Панасiвна, так само висока й худа, як i колись, в руцi в не? було порожн? вiдро. Серце застукало Хлопцевi в грудях, i вiн втомлено звiвся. Назустрiч йому йшла легка юна дiвчина в ясно-синьому платтi. Обличчя ?? було трохи сонне, а очi голубi. - Добрий день! - сказав вiн дiвчинцi. - Ти часом не з цього будинку? - З цього, - вiдповiла трохи здивовано дiвчина. - А вам кого? - Галину Iванiвну, - вiдказав Хлопець, кусаючи губу, щоб не розсмiятися. Сестра подивилася на нього холодно, в глибинi ?? очей мигнула темна iскра, але вiдразу ж згасла. - Вона вдома, - сказала i повернулася, щоб iти. Йому не захотiлося ?? затримувати: сестра його не впiзнала. Легкий посвист вирвався йому з вуст, i вiн пiшов пiд той супровiд до знайомо? вiддавен хвiртки. Каштан серед двору стояв незмiнний, незмiнний був i малинник. В густому шпоришi, що ним обрiс двiр, стояв столик, а бiля нього два старi стiльцi. На столику, як i в Олександри Панасiвни, жовтiла миска з падалицями. Обiрвав свист i озирнувся. Сестрина ясно-синя постать була майже внизу, i вiн раптом пошкодував, що не признався до не?. Покинув серед двору чемодан i перейшов по стежцi до саду. Тi ж таки кiлька фруктових дерев, той-таки мiцний паркан вiд лiкарень. З одного боку побачив вiн у парканi хвiртку - легкий посвист знову вирвався йому з вуст. Повернувся назад до двору; бiля каштана, як завжди, висiв умивальник та рушник. Хлопець умився, а коли витирався, почув, як заспiвали сiнешнi дверi. На порозi стояла повна жiнка. Вони дивилися одне на одного, i в обох раптом затремтiли вуста. - Добрий день, мамо! - сказав Хлопець. Галя згукнула легенько: стояв перед нею майже незнайомий чоловiк. Якась далека подоба ?? сина вгадувалась у ньому, але це була радше тiнь давнього Хлопця. Водночас вона непомильно його впiзнала, щось стислось у грудях, а рука спазматичне схопилася за перило ганку. - Бачу, не впiзнала мене, мамо, - сказав, неприродно розсмiявшись. Хлопець. - Це я - птах перелiтний! 2 Цей майже незнайомий чоловiк, в якому лишилися тiльки залишки колишнього ?? Хлопця, хвилював i дивно страшив Галю. Вiд нього грубо пахло потом, руки в нього були величезнi, важкi й мозолястi, очi глибоко вганялись у череп - витримати його погляд треба було немало? сили; вiн ходив по домi залiзними кроками, аж гула вiд того пiдлога. Здавалося, в ?хню тиху забiч ввiрвалася незнайома сила, що ма? розкидати й зруйнувати весь спокiй ?хнього iснування, а з другого боку, це був таки вiн, ?? первiсток, за яким вона вже й очi проплакала, бо подумки й поховала. Дивлячись на нього, Галя й дратувалася, жалiла й любила його. Здобув вiн безцеремонну манеру висловлюватися i майже не випускав iз рота люльки. Весь дiм вiдразу заповнився тютюновим димом, який немилосердно дер Галi в горлi, але вона не мала сили щось йому зауважити - було так i тодi, коли вони сидiли на кухнi: вона смажила млинцi, а вiн скупо оповiдав, кушпелячи люльку, про сво? життя. Вiд диму тютюнового й диму вiд сковороди повiтря навколо них зовсiм посинiло, хоч Галя й вiдчинила вiкно. Зрештою, оповiла йому про сво? життя i вона. Перш за все про те, як померла баба, а померла вона вiдразу по тому, як подався вiн у свiт. - Стара виявилася поганою пророкинею, - сказала Галя. - Все торочила, що не побачу я тебе нiколи. - Мала рацiю, - сказав вiн, напускаючи на обличчя хмару диму. - ?дучи звiдси, я таки не думав повертатися. - Хлопче! - вигукнула вражено Галя. - А про мене ти коли думав? - Ти мала ким жити, - безцеремонне зауважив вiн. - Чоловiк i донька... - Не мiг вибачити менi того шлюбу? - Та нi! - Вiн почав цокотiти пальцями по столi, iмiтуючи стук по?зда - розважався так, коли днями вилежував на плацкартнiй полицi. - Я нiколи тебе не осуджував. Просто я вiрю, як би тобi це сказати... В кожного, очевидно, ? сво? призначення. Мабуть, менi потрiбно було облiтати пiвсвiту, щоб повернутися сюди. - А як же з намiром не повертатися? - Коли в нас у сiдницi шило, ми не завжди здатнi до розважку. Ми тодi найменше дума?мо про iнших. Але про тебе я думав. Тодi, коли менi хотiлося пуститись у дорогу, а в силу обставин я мав ще сидiти на мiсцi, я думав найбiльше про тебе, мамо. - Дуже втiшно, - сказала не без iронi? Галя, викладаючи на тарiлку готовi млинцi. - Втiшнiше менi було б, коли б ти прислав хоч одного листа. Вона вилила на сковорiдку тiсто, i воно зашипiло. - Я писав тобi листи, мамо, - сказав вiн несподiвано нiжно i аж очi опустив вiд зворушення. - Написав тобi тисячу листiв... - Овва! - засмiялася Галя. - Хотiла б я одержати з то? тисячi хоч би десять. - Вони були б нуднi й непри?мнi, - вiдмовив вiн. - На тих листах я вчився володiти пером. - Володiти пером? - Галя була щиро здивована. - Так, - сказав вiн, натоптуючи люльку. - Бо я не забував у тих мандрiвках про ще одного чоловiка. Про дiда Iвана. Добре затямив, що той лишив п'ять списаних зшиткiв. Ти нiчого про них не зна?ш? - Зшитки? - задумалася Галя, i в не? ледве не згорiв млинець. - Якi це зшитки? Старий i справдi мав якiсь дивацтва. Марiя Якiвна... - Я хочу прочитати цi зошити, - сказав Хлопець, припалюючи люльку й випускаючи з рота сиву хмарку. - Не знаю чому, в тих мандрiвках я часто думав про дiда й про тi його зшитки. Але перш нiж за них сiсти, я мусив навчитися науки красного письменства. - Саме тому ти й складав листи до мене? - спитала трохи вражена, але й потiшена Галя. - Хочеш, щоб я освiдчився тобi? - засмiявся Хлопець. - Те, що син справдову?ться перед матiр'ю, i ? його освiдчення. Вона почервонiла. Стало ?й невимовне тепло вiд його слiв, тож вона таки спалила млинець, надимiвши бiльше, нiж вiн люлькою. - Ти не бачив Оксани? - змiнила вона тему. - Бачив, - криво всмiхнувся Хлопець. - Вона мене не впiзнала. - Ну, звiдки вона може тебе впiзнати? Чи ти прислав нам хоч одну фотокартку? ?х лишилося у мене тiльки двi, i то з часу, коли ти ще не вмiв ставити свого "я". - Фотографiя - це облуда, - рiзко сказав Хлопець. - Блюзнiрське обшахраювання часу! - Як ти сказав? - здивувалася Галя. - Обшахраювання часу. Ми легковажно тратимо час i весь час намага?мося обдурити себе. Спогади, листи, фотографi? - все це без вартостi, хiба що вбира?ться в одежу мистецьку. Тодi воно витворю? хоча б iлюзiю. - Це якiсь не зовсiм збагненнi думки. Якi тво? плани? - Вiддам тобi тi грошi, що маю. Потiм знайду роботу i спробую жити тут. Галя поставила перед ним тарiлку з млинцями. - Годилося б випити за тво? повернення доброго вина, - сказала вона, - але вiд нас до магазину неблизько. - Що це за хвiртка в парканi? - спитав вiн, посилаючи до рота млинця. - А, це для Володимира, - вiдмахнулася ножем Галя. - Зна?ш, вiн помер. Це сталося так несподiвано, буде вже тому п'ять рокiв. Химерне, скажу, було в нас життя. Доки не зачинили дванадцято? школи, вiн змушений був жити внизу, а я на горi - не з його ногою сюди було щодня дертися. Бабця ж зiйти вниз рiшуче вiдмовлялася. О, вона була на?вно безцеремонна! Коли в тебе ? дочка, казала менi раз у раз, навiщо тобi вiн? Жiнки цього дому не мають потреби в чоловiках, вони пiддаються тiльки пориву, - Галя засмiялася i засоромилася раптом, що сказала синовi таку сакраментальнiсть. Але очi його свiтилися так ясно i щиро, що ?? мимоволi тягло до вiдвертостi. - Я тодi жартувала: треба менi збудувати халабуду посерединi гори, притому геометрично точно вимiряти вiдстань, щоб жодна сторона не була уражена. Вона замовкла й подивилася в вiкно, наче й справдi побачила оту халабуду серед гори. - Оксана видалася така крикуха, - всмiхнулася вона, - що я змушена була перебратися на гору. Тут бiльше простору... Але чого я тобi це розказую, ти б повинен це й сам пам'ятати. - Я й пам'ятаю, - сказав вiн. - Легше стало, коли зачинили дванадцяту школу, це вже було, зда?ться, пiсля тебе. Володимир дiстав роботу в мiстi, i ми прорiзали в парканi оту хвiртку - Володимир сам ходив до головного лiкаря за дозволом. Тепер я ?? знову забила... - Позбавля?ш себе зручностей? - Через ту хвiртку почали лазити всiлякi суб'?кти, хворi i бозна-хто. А ми тут зовсiм самi. - Я часто про це думав, - сказав Хлопець. - Цей жiночий дiм на горi - дивна це штука. Чоловiки й справдi нiколи тут довго не затримуються. Зникали, як дим, а ви тут по-сво?му розкошували. - Не таке це вже й розкошування. А чоловiки звiдси й справдi швидко зникали. Вони залишали тут дiтей i книжки. - Саме про книжки, - сказав Хлопець. - Незвiдь-чому мене вабили сюди й вони. Хочу ?х перечитати. - О, то велика робота! Зна?ш, звiдси не пропало жодно? книжки, ?х почав збирати ще твiй прапрадiд, решта чоловiкiв доповнювали його зiбрання. Стара не любила тих книжок, а одного разу хотiла ?х i спалити. Я ледве ?х вiдборонила. Цi книжки для чоловiкiв, а не для жiнок, любила казати, а чоловiкам тут нiчого робити. - Вона була фемiнiстка? - Створила культ цього дому. Загалом, виводила його iсторiю за кiлька поколiнь до себе. Але дуже мало знала про тих наших предкiв. Була вона часом опришкувата, але бiльше мудра, була повна любовi i зла. Менi ранiше здавалося, що легенду нашого дому створила таки вона: мала неабияку фантазiю. - Ну, а тепер? - спитав Хлопець, дивлячись впритул на матiр. Галя вже напекла млинцiв i погасила керогаз. Вiн високо спалахнув i погас. В кухнi запахло смаженим тiстом, тютюновим димом i перепаленим гасом. Галя сiла на стiлець, i Хлопець подумки вiдзначив, що вона за цi роки добряче поповнiла. Але обличчя ?? було так само нiжне й гарне. Дивився на це обличчя замилувано, бо саме воно неодноразово снилося йому в далеких мандрiвках. Знав: не було красивiшо? жiнки на землi за його матiр; женившись, вiн не вибиратиме красуню. - Тепер? - перепитала Галя, i на ?? обличчя лягла легка хмарка задуми. - Тепер я думаю iнакше. Зна?ш, що сказала менi одного разу бабця? Коли я постаршаю, почну мудрiти, як почала мудрiти й вона. Моя доля в цьому домi була особлива, я й справдi жила тут посерединi мiж тобою i бабою, мiж Володимиром i нею, пiзнiше мiж дочкою i Володимиром. Я полюбила отi вашi чоловiчi книжки i майже всi ?х перечитала. Тепер менi, - вона всмiхнулася широко й гарно, - доведеться стати мiж тобою й Оксаною. - А що вона? - О, це штучка! - Мати нагнулася й сказала притишено: - Чим бiльше вона пiдроста?, та Оксана, тим бiльше я починаю вiрити, що тi нашi казки, якi так любила переповiдати бабця, не такi уже й казки... - Казка - це те, чого ми хочемо, - сказав Хлопець. - Це сво?рiднi символи наших бажань. - А бажання в одних здiйснюються, а в iнших нi. У нас вони, зда?ться, здiйснюються... Хлопець устав i вибив у лутку вiкна попiл iз люльки. Дивився вниз, до кущiв та рiчки, й побачив далеко-далеко ясно-синю постать у проймi порожньо? вулицi. - Я хотiв би тебе спитати ще про одне, - сказав Хлопець, i голос його при тому став металевий та сухий. - Коли я був у тих роз'?здах, то думав ще про одну людину... - Неонiлу? - спитала за його спиною Галя. - О, вона часто прибiга? до мене. Часом i про тебе пита. Колись ви малими дружили. - Яка ?? доля? - ?й не пощастило вийти замiж, - сповiстила Галя. - Олександра Панасiвна згризла ?й голову. Я, каже, маю обридження до чоловiкiв... У жiнок, зна?ш, бува? таке... 3 Вiн прокинувся вiд шуму дощу. Вiкно було розчинене, i в просвiтi видно стало тугi струмки води. Велико? сили грiм струснув повiтря, десь вiддалiк дзюристо лилась iз ринви вода. В глибинi дому розмовляли, i Хлопець зачудовано роззирнувся. Довкола витиналися стелажi iз темними рядами книжок - буйна веселiсть раптом примусила його сiсти. Простяг руку й витяг перший-лiпший томик. Сторiнки були жовтi й пахли порохом, водянi струменi за вiкном теж були жовтуватi - просвiчувалися сонцем. Хлопець поклав книжку на мiсце й скочив на пiдлогу. В головi легко пошумовувало вiд сну, пiсля якого ще не отямився; вiн став, спершись долонями об пiдвiконня, i, наскiльки мiг, висунувся назовнi. Дрiбнi краплi, розбитi на пiддашшi, зросили йому обличчя - просто перед ним, густо посмуговане золотистими нитками слiпого дощу, лежало велике вечiрн? сонце. Небо грало багрянцем, а над рiчкою висiла сива хмара i завзято цвяхувала землю й воду. Захотiлося Хлопцевi зiстрибнути долi, як робив вiн це малим, щоб покупатися в iскристих патьоках, але теплий смуток зi смаком того посмугованого сонцем дощу вплив Хлопцевi в душу. Вiн побачив школу, а коло не? двiр, в дворi стояла пiд парасолькою якась жiнка. Було чудно, що не хова?ться в хату: Хлопцевi затремтiло легенько в грудях, здавалося, хоч була мiж ними велика вiдстань, зустрiлися вони очима з тi?ю жiнкою i нiяк не могли ?х розвести. Хлопець пошукав у кишенi люльку й закурив, випустивши сивасто-синiй клубень. Наче снився йому якийсь незвичайний сон - стояв i пускав у вiкно синi хвилi. Дим пронизувався iскристими струменями, а постать у дворi Олександри Панасiвни стояла й стояла. Спустився на стiльця. Гупало йому в скронях, погасла люлька, яку вiн затис у кулацi, химернi думки закрутились у головi: все ще думав