Олександра.
   - Викону? замовлення, - сумно вiдказала мати  i  сiла  на  стiлець.  ??
миттю залило сонце, видiливши на головi сивi волосини, якi бiло зажеврiли.
   - Але ж i ранiше в тата була нагальна робота...
   - То було ранiше, - вiдгукнулася мати. - Тодi нiхто не придирався. Сама
ж зна?ш: батько не годен працювати на фабрицi.
   - Вже не можна мати майстерню?
   - Приходили iз фiнвiддiлу, - сказала мати. -  На  нас  наклали,  дочко,
такий податок!..
   У глибинi дому так само спiвав батько. Високий, рiвний голос, чистий, з
оксамитовими нотками, заповнював i цю кiмнату, де вони сидiли.  Вiн  майже
завше спiвав за роботою, i цей  спiв  завжди  згадуватиметься  Олександрi,
коли ?й ставатиме важко... Залита сонцем, мати  тихо  сумувала  на  сво?му
стiльцi, а Олександрi незвiдь-чого стало любо, що все-таки воно ?,  сонце,
i ? вона, ота батькова пiсня.
   - А менi, - пристукнула вона взутим черевичком,  -  на  фабрицi  зовсiм
добре!..
   - Ми старi! - сказала мати, все ще сумуючи на тому сонячному стiльцi. -
3 iншого ми тiста, нелегко нам переiнакшуватися...
   - А менi-от легко! - всмiхнулася Олександра.
   - То й слава богу! - сказала мати. - Збира?шся куди?
   - До Стефи, - сказала Олександра i  раптом  захвилювалася,  хоч  нiколи
ранiше не хвилювалася,  збираючись  до  подруги.  Здалося,  що  за  вiкном
пролетiв величезний прозорий  птах  i  зронив  отой  птах  до  не?  голубе
пiреньце, "Що це воно вiдбува?ться зi мною сьогоднi?" - подумала вона.
   Батько спiвав чудову, смутну пiсню, i Олександрi, слухаючи,  здавалося,
що весь дiм просякнутий цi?ю мелодi?ю, як i сонцем. Весь дiм вiд того ста?
великий, просторий, i стiни його нiжно починають пахнути сосною.
   - А тобi-от i турботи до нашо? бiди нема, -  сказала  мати.  -  Ходи-но
поснiда?ш!
   Те пiреньце на днi ?? серця почало бiльшати  й  бiльшати,  розросталося
неймовiрно - заголубiло все ?? серце,  та  й  уся  вона.  Зарипiли  вхiднi
дверi, i, коли вона кинулася до дверей, побачила  повну  Стефину  постать,
густо залиту в прочiлi сонцем. Сонце проривалось у подруги довкола  голови
й рук, i вся вона вiд того була темна й кошлата.
   - Пiдемо сьогоднi в  крошенський  клуб,  -  прошепотiла  ?й  Стефа,  аж
навшпиньки стаючи, щоб дiстатись Олександриного вуха, - а наступно? недiлi
Соня хоче зiбрати в себе вечiрку.
   -  Чомусь  боюся  ходити  на  тi  вечiрки,  -  трохи  нiяково   сказала
Олександра.
   - Таке скажеш! - пробурмотiла добродушно Стефа i раптом  засмiялася.  -
Воно й справдi, таких, як ти, там часом крадуть!..
   Спiв у батьковiй майстернi  обiрвався.  Вiн  розчинив  рвучко  дверi  i
затулив весь прочiл могутньою постаттю.
   - Хтось прийшов? - спитав тривожно.
   - Не хтось, а Стефа! - сказала Олександра  й  обсипала  батька  срiбним
дзвоном свого смiху.


   6

   Дощ шумiв i плескотiв, Микола  дивився  сумно  в  зелений  сутiнок,  що
розсвiтився несподiвано, - там попереду лежала прозора куля, до яко?  вела
синя мерехтлива дорога. Великий всесвiт стояв перед його зором,  звiдусiль
вивишалися острiвцi й горби, i на цих острiвцях, що ?м i числа не  знайти,
видно ставало ледь примiтнi садиби й тiнi бiля них. Ворушилися, займаючись
буденним дiлом: хто снiдав, хто обiдав, а хто вечеряв, хто копав  заступом
хмару, а хто ту хмару  засiвав.  Швець  шив  невидимi  чоботи,  а  кравець
невидиму одежу, шофер ?хав на машинi без колiс, а  жiнки  варили  обiди  в
уявних каструлях i прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони  на  синю
дорогу, по якiй iшов Микола, приставляли долонi дашком i  вдивлялися.  Але
тут не було в нього знайомих облич - залишив ?х позаду,  в  тiй  справжнiй
хатi, а ще вони були в тiй прозорiй кулi, до яко? простував.  Знав:  чека?
там на нього малий хлопець - брат, i ступне йому назустрiч молодий батько,
куди молодший за нього. Триматиме вiн пiд руку зовсiм стару його матiр, ?м
не буде нiякого дiла до то? велико? помiж себе рiзницi.
   Повiльно простував ступiнь  за  ступенем,  неквапно  долав  важку  свою
дорогу, i йому здавалося, що чу? навколо шум голосiв i дитячi  погуки.  На
вiддаленому острiвцi стояв косар i клепав невидимим клепалом  косу,  iнший
косив, повiльно переступаючи в густiй  пiнi  хмари,  ливар  лив  метал,  а
годинникар лагодив невидимi годинники. Тi, що тiльки ?ли в життi, - ?ли, а
тi, що спали, - спали. Вiвчар пас вiвцi, i це були майже справжнi вiвцi  -
кучерявi,  бiлi,  блискучi  клубки.  Книжники  читали  книги  без   лiтер,
намоцувавши на носи окуляри,  i  розливалося  довкола  рiвне,  одноманiтне
свiтло.
   Дорога перед Миколою була порожня, хоч, коли придивився  вiн  пильнiше,
побачив там кiлька майже невидимих тiней. Озирнувся, але  вже  не  побачив
нiчого - висiв за спиною бiлий туман. Нiхто не  знав  про  його  хiд  цi?ю
дорогою, i нiхто його не бачив. Видивлялися,  правда,  з  острiвцiв  з-пiд
дашкiв долонь сумнi матерi, коло них - матерi iншi, а далi ще i ще - довга
низка матерiв. Довга низка й батькiв - безконечний ряд, - що  дивилася  на
нього, але не бачила, бо не його сподiвалася. Постатi складали довгi лави,
що були наче смужки чи гiлля, - безконечне дерево,  розгалужене  навсiбiч,
з'?днувалося, розходилося, нiде не починалось i не кiнчалося. Початки  без
кiнця i кiнцi без початкiв побачив самотнiй подорожнiй  на  сво?й  дорозi.
Тяглася, драглиста i тремтлива,  i  впечатувались  у  не?  бiлi  й  круглi
свiтляки зiр. Ступав по тих зорях,  як  колись  по  кам'яних  тетерiвських
греблях, завертав голову, щоб хоч вiдчути, коли не може бачити, дiмець, до
якого нещодавно пiдходив, - п'ятеро дiтей i жiнка в  цей  час  думали  про
нього. Замовкли на хвилину  там,  за  столом,  в  хатi  бiля  Тетерева,  i
зробилися раптом серйознi-серйознi - великий всесвiт  навiдався  до  ?хнiх
душ  i  засiяв  ?х  сво?м  попелом.  Олександрi  незвiдь-чому   захотiлося
помолитися, хоч вона давно смiялася з таких бабських забобонiв, але те, що
вiдчувала оце зараз, годi було пояснити. Вiн  таки  був  тут,  бiля  ?хнiх
вiкон, а зараз уже повiльно вiдходить по синiй дорозi. Сльози пiдiйшли  ?й
пiд очi, бо  свiт  перед  нею  раптом  покрутився,  i  вона  аж  за  стола
схопилася. Цього, на щастя, не помiтив нiхто з дiтей,  чи,  може,  так  ?й
здалося, i  Олександра  змушена  була  струснути  головою,  запосмiхатися,
зашарiтися й почати оповiдати дiтям щось iз такого, чого ще не  оповiдала,
- була то розповiдь про височезного столяра, що, працюючи, спiвав  сумних,
але гарних пiсень...
   Вiдчував все це ще один чоловiк iз  непосвячених.  Сивоволосий  козопас
Iван Шевчук сидiв на верандi й дививсь у  просвiт  мiж  кручених  паничiв.
Коло нього бiлiла невипита фiлiжанка молока, чув вiн  за  спиною  звичайне
клопотання дружини  -  стелила  лiжка,  змахуючи  бiлими  простирадлами  й
наковдрениками. Змiнювала вона й пошивки на подушках, i тi бiлi тiнi,  якi
майорiли в освiтлених  iзсередини  кiмнатах,  викликали  в  Iвановiй  душi
далеке марево. Зрештою, то було й не марево, старий зрозумiв це, як тiльки
зирнув у небо. Побачив вiн синю дорогу, по  якiй  було  розкидано  зористе
камiння, - вiчна рiка потекла перед його зором. Побачив  самотню  тiнь  на
тiй рiчцi-дорозi, що брела,  ледь  ворухаючи  ногами,  i  повторив  вiдтак
просту iстину, хтозна, чи й придуману ним  самим,  чи  вичитану  з  яко?сь
книжки: "Любов свiт цей ушляхетню?".


   7

   Микола знову стояв серед товаришiв, у ротi в  нього  цвiла  цигарка,  а
нога мимовiльно притупувала в такт музицi. I здалося йому, що сто?ть серед
порожнього поля, навколо тiльки кущi й колосся й нема? нi душi... (Те саме
почуття вiн переживе значно пiзнiше,  через  багато  рокiв,  коли  йому  й
справдi  доведеться  бiгти  через  порожн?  поле  i  коли   проши?   його,
перерiзавши навпiл, кулеметна черга. Тодi вiн ще довго стоятиме на  мiсцi,
могутнiй його органiзм не хотiтиме здатися, i вiн тiльки й думатиме про це
поле, i матиме таке ж вiдчуття порожнечi й пустелi...) Йому гiрко  було  в
ротi, бо вже нiнащо було тут стовбичити й  виглядати  вiтра  в  полi,  мiг
спокiйнiсiнько покинути цей тлум. Але було йому й жаль - стiльки крутилося
тут, довкола нього, барвистих, чудових метеликiв, кожен з яких бажав  бути
зловленим! Через це Микола ступнув до найскромнiшо? iз дiвчат, яку досi ще
нiхто не запросив до танцю. Вона глянула на нього зизом, але руку  подала.
Плив серед iнших пар i мав у сво?х руках колоду, а перед волошковими  його
очима стрибало грубе обличчя iз презирливо закопиленою губою. Не знав уже,
де й дiтися з тi?ю колодою, хай i завзято вона гопцювала - ?й теж хочеться
мати все, що наказано природою.  Позирнув  глибше  у  вiчi  дiвчинi,  вона
витримала його погляд i не затремтiла,  як  iншi:  побачив  плоскi  зорки,
кринички, замерзлi до дна, а на сподi те, чого мав би  остерiгатися  -  ця
жiнка зробить усе, чого вiн запрагне, народить йому дiтей i варитиме ?сти,
але все ?хн? життя стане ?? помстою за те, що ?? взяв.
   Вiн покинув дiвчину,  трохи  здивовану  й  розсерджену,  i  вийшов.  На
бульварi повiльно гуляли пари, парубки тримали пiд руки дiвчат i  статечно
перемовлялися, схиляючись одне до одного  й  поблискуючи  грайливо  очима.
Виринав i тремтiв коло них, наче дзвоник, смiх, рокотiв  смiшком  баритон,
змигували в свiтлi лiхтарiв туфлi, i  вiн  упiзнав  на  кiлькох  чепурухах
туфлi сво?. Були кращi й ошатнiшi  iнших,  i  Микола  надаремно  намагався
згадати, коли ж це тримав вiн у сво?х руках тi такi виточенi нiжки.
   Був утомлений i вичерпаний. Уже навiть мрiяв про завтрашнiй день,  коли
знову сяде на шевський стiлець.  Тодi  його  руки  знову  вчинять  диво  з
кiлькома шматками шкiри, уладивши ?х так, що  знову  вона  зася?  i  стане
магнетична для жiночих очей.
   "Не було й не буде у  нас  майстра  над  тебе!"  -  скаже  йому  старий
начальник цеху й подума?, що цьому чоловiковi шити б  взуття  для  тих,  у
кого замiсть серця лiд та пустеля. А ще вiн подума? про  сво?  лiта  i  що
його старша дочка вже теж одягла такi туфлi:  хто  зна,  може,  пора  йому
ставати дiдом?
   Микола входив у свiй  завулок.  Вiд  рiчки  кумкали  жаби,  а  навдокiл
заливалися  натхненно  цвiркуни.  Все  спало,  залите  неживим,   мiражним
сутiнком, - стояв серед неба  великий  i  голий  мiсяць.  Десь  наподалець
озвався собака, рипнули дверi, темна постать спинилася на порозi.
   - Чому не спите, мамо? - тихо запитав вiн.
   - Не прийшов обiдати, то й серце в мене не на мiсцi, -  так  само  тихо
озвалася мати.
   - Хiба може зi мною щось статися? - засмiявся вiн.
   - З кожним, сину, може статися...
   - Е, мамо! - розвiв вiн руками. - В  мене  тако?  сили!..  Дивилася  на
нього з любов'ю. Не був схожий на не?, нi на покiйного  чоловiка.  Не  був
схожий нi на кого в родi, кого пiзнала ?? пам'ять. Трохи лякала  ота  його
незбагненна сила i той струм - вiдчувала те як жiнка. Тому й дивилася  так
печально на сина i похитувала легенько головою. Тепла усмiшка лежала ?й на
вустах, бо дивилася на нього з любов'ю.
   - Женитися тобi пора, сину, - сказала,  а  вiн  засмiявся:  так  просто
розв'язу? вона й поясню? його неспокiй.

   8

   Олександра любила дорогу на Крошню: шосiвка, кепсько мощена  бруком,  а
пообабiч верткi стежини, по яких розсипалися, цвiтучи вихiдними сукнями  й
костюмами, хлопцi й  дiвчата.  Вона  нагиналася  вряди-годи,  щоб  зiрвати
квiтку й докласти до букетика, що яснiв у  руцi.  За  нею  пихкала  Стефа,
Соня, навпаки, вирвалася вперед. Збоку зависло  захiдне  сонце,  велике  й
жовте, купалось у далеких  деревах,  наче  в  зеленiй  купелi.  Неподалець
заграла музика, мимовiльно згадала Олександра  батька  -  цiлий  день  вiн
сьогоднi спiвав. Водночас грiло ?? незбагненне  ояснення,  якого  дiзнають
дiвчата, згадуючи женихiв, вiдчулося ?й, що ось-ось хтось прийде  до  не?,
незнайомий i владний, вiдчинить ?? серце й забере. Небо над  головою  було
оранжеве, помережане блакитними смужками, - це  по?днання  кольорiв  також
хвилювало ??. Привидiлися якiсь пильнi волошковi очi, одне в  одному  кра?
неба, а друге в другому. Збоку вона побачила ще одне  видиво:  чоловiка  з
бiлою бородою. Виставив руку й тримав у нiй велику оранжеву книгу.
   - Глянь, який дiд! - показала вона Стефi на ту химерну хмару.
   - Хiба це дiд? - протягла зневажливо Стефа. - Це на хату скида?ться...
   - Сама ти хата! - засмiялася Олександра. - Диви, i книжку чита?...
   - Книжку? Це скорiше на гусака схоже... ?й  перехотiлося  змагатись  iз
Стефою, бо небо почало раптом змiнювати барви.  Сонце  зайшло,  зник  дiд,
став i справдi схожий на хату, зникла й  книжка,  стала  й  справдi  тепер
схожа на гусака; тонко-тонко забринiла ясно-голуба смужка мiж червоно?  та
зелено? хмар. Олександра раптом забоялася чогось невiдомого в собi.  Стало
страшно стояти отак вiч-на-вiч iз небом, вiдчула-бо всiм нутром  особливу,
ледь вловиму музику. "Щось ма? невзабарi статися",  -  мимохiть  подумала.
Маленьке, прозоре щастя пойняло  ??,  i  вона  не  захотiла  губити  його.
Забажалося ?й повернутися додому, зачинитись у свiтлицi й  вiдчути  власнi
сльози на подушцi. Але змушена була йти з цим веселим гуртом, бо  як  вона
?м пояснить усе. Повернулася через те до захекано? Стефи i засмiялася:
   - Глянь на ту Соньку! Наче моторчика вона собi приробила до п'ят...
   Стефа засмiялась i собi, а Олександра, дивлячись  на  велике  розсмiяне
обличчя подруги, ще раз пересвiдчилася, що прочуття ?? справжнi.

   9

   Микола  тим  часом  не  знаходив  собi  мiсця.  Вдень  було  легше,  бо
вiддавався роботi. Здавалося, тут  вiдбувався  процес  навза?м:  передавав
шкiрi свою збентегу, а шкiра вiддавала йому свiй запах. Хто  вдихав  його,
вiдчував привiлля степу, шелест трави й  квiтiв,  запах  широких,  облитих
сонцем лугiв, смак незвичайно дiбраного вина чи меду. Водночас i сила, яка
вiдходила вiд нього, була п'янка, i це  найбiльше  вiдчували  тi,  в  кого
серце - чутливо наладнана мембрана,  готова  вiдбити  найменше  коливання.
?диний, хто не усвiдомлював цi?? сили, був вiн сам, але  й  вiн  знав,  що
його руки, якi чаклують над шкiрою, мають особливу здатнiсть -  йшла  вона
звiдти, вiд тих  сонячних,  запашних  лугiв,  вщерть  засипаних  некошеною
травою й квiтами. Тримав це почуття на сподi серця i, може, тому  вiдчував
такий погiдний настрiй.
   Гiрше було, коли його руки переставали працювати. Темна хвиля  заливала
тодi груди, i вiн знову минав рiдний завулок, а повертав на порожнi  довгi
вулицi. Йшов i начебто вiд себе тiкав.
   Сьогоднi вiн пiшов на острiв серед Тетерева,  заплатив  iнвалiдовi,  що
сидiв у будочцi, й перейшов кладку. Вiд жiночих купалень долинав смiх,  по
алеях гуляли парочки: чоловiки  йшли,  звiвши  голови,  а  дiвчата  зорили
набiк. Кле?лися одне до одного плечима - чоловiча рука пiд дiвочим лiктем,
а ноги й землi не торкалися - пливли i пливли.
   Бiля гiгантiв бiгали, злiтаючи  в  повiтря,  хлопцi,  одна  петля  була
вiльна, i Микола продiвся в не?. Застрибав i побiг, попереду  мчало  якесь
чорне тiло, злiтало разом iз  ним  у  повiтря  i  знову  торкалося  землi.
Повискував на стовпi блок, довкола юрмилися парочки, яким набридло  мiряти
туди-сюди але?, захват ожив на мить у Миколинiм серцi. Мчав по колу  вслiд
за чорною спиною якогось джигуна, парочки-роззявляки витрiшкувались на них
i пересмiювалися - ?хнi обличчя зливалися в одну свiтлу стрiчку. Вiн  мчав
i вiдчував, що чим далi бiжить, тим бiльший неспокiй  посiда?  його,  адже
нiяк не може наздогнати джигуна в темному, його ж не може наздогнати iнший
джигун i так може тягтися бозна-скiльки. Важко йому  бути  отаким  летючим
тiлом, i духу йому вже не ста?, а довкола крутиться свiтла стрiчка, в  яку
повтикано безлiч блискучих зiрок.
   Вiн звiльнився з петлi i зирнув на гойдалки, де  моталися,  позатикавши
мiж колiна плаття, дiвчата з ?хньо? фабрики. Запосмiхалися до нього, i вiн
помахав ?м на привiтання; знав уже добре - мiж ними нема тi??, що  ??  мав
пiзнати вiдразу. Сiв на березi коло-кам'яно? кладки,  з  яко?  повиростали
вербовi гiлки, i задивився через тi гiлки, як промениться  й  гра?  рiчка.
Бiля жiночих купалень виднiлося у водi  три  голiвки  з  високо  заколеним
волоссям. Вiн наче наблизив силою зору  тi  голiвки  до  себе:  одна  була
бiлява, друга чорнява, а третя зовсiм руда.
   Тодi вiн i почув гру гiтари. Хтось рвав  струни  зовсiм  неподалець  за
кущами, i ця музика чудово пасувала до цього вечора, що тримав ще на  небi
сонце, але було воно вже зi смаком  осенi.  Музика  пасувала  до  срiбного
блискоту хвильок i до тих голiвок - чутливих, чудових поплавцiв.
   Пасувала до гомону голосiв i шелесту листя зусiбiч. Той, що грав, тонко
вiдчував i теплий смуток захiдного сонця, i  настрiй  надумiру  подовжених
свiтлотiней на стежках. Була це проста i водночас особлива музика;  Микола
не стримався, звiвся й рушив ?й назустрiч.
   На березi сидiв вiдомий на все  мiсто  Коля  Бовдя,  схилив  голову  до
iнструмента i нiжно торкався пучками  струн.  Друга  рука  обiймала  гриф,
пальцi натискали на струни i вiдпускали - гiтара  плакала  у  вечiр,  наче
жива.
   Микола присiв коло Бовдi навпочiпки, той тiльки повiв у його бiк очима,
але грати не перестав. Здавалося, все заслухалося: замовк шелест  листя  i
перестали перегукуватися купальницi серед  рiчки.  Обличчя  в  Бовдi  було
смутне, i струни пiд його пальцями були смутнi не менш.  Микола,  слухаючи
цю музику, раптом зрозумiв, що його неприкаянiсть - щось мале  й  дочасне,
що iсну? навколо широкий та великий свiт i  що  свiт  цей  повен  сонця  й
пишно? зеленi. В ньому ? i цей настрiй, який виповiда? зараз гiтара, i вiн
кладеться в унiсон до тих поодиноких жовтих листкiв, якi вже свiтяться  на
кущах по той бiк рiчки.
   - Хто це тобi зробив такий iнструмент, Колю? - спитав Микола.
   - Не хто ж, як Райко, - вiдказав Бовдя, не припиняючи гри.
   - Ну, Райко, той може. А зараз вiн бере роботу?
   - Бере, - вiдгукнувся Бовдя. - Теперечки замовляти в нього саме раз!
   - А то ж чому. Колю?
   - Без копiйки вiн сидить, - озвався Бовдя, i  гiтара  його  задзенькала
веселiше.
   I чи вiд того, що змiнила вона  тембр,  сколихнулися  серед  рiчки  три
голiвки з високо пiдколеним волоссям, засмiялися безтурботно й попливли до
будочок купалень.
   - Вiн зараз у труднацi?, - сказав -Бовдя, i  його  гiтара  знову  взяла
печальний тон, що звучав ранiше. - Коли захочеш до нього зайти, не забудь,
братця, пiвлiтру захопить.

   10

   - Так, - сказав йому Райко. - Я спецiалiст - тепер не знайти  таких.  Я
мав колись музикальну фабричку,  де  був  i  власником,  i  директором,  i
головним майстром.  Нiколи  не  було  великих  достаткiв,  але  дiло  знав
добре...
   Микола  роззирнувся.  Сидiли  вони  в  захаращенiй  дошками  й  фанерою
кiмнатi. На Райку був засмальцьований, колись  "панський",  пiджак,  з-пiд
якого визирала майже чорна сорочка. На столi ледве блимала низенька лампа,
освiтлюючи неголене обличчя Райка i зарослу густими пелехами  голову.  Очi
старого сидiли глибоко в черепi i свiтили двома вже хмiльними iскрами.
   Вiн зняв iз стiни балалайку й покрутив ?? в руках.
   - Отакi iнструменти в мене  виходять!  -  сказав  i  голосно  дзенькнув
струнами. - Але я тобi цю не продам. Я тобi нову зроблю, не  гiршу.  Це  в
мене, хлопче, як музейний експонат.
   Задзижчали й забринiли струни, дзвiнка й коротка мелодiя виринула з-пiд
руки старого.
   - Ось з чого я все це клею! - гордо сказав Райко. Встав i пiшов до купи
дощок, планок i дикту. Висмикнув  вже  суху  вiд  часу,  всипану  остюками
планку iз двома загнутими  цвяхами  на  краях.  -  Це  карельська  береза,
хлопче, не дивись, що вона така сiра, - сказав i значуще  подивився.  -  А
зна?ш, де я ?? дiстаю? Меблi привозять, а тара в них з такого золота!
   Райко поставив планку до себе, наче це  була  гiтара  чи  балалайка,  i
зробив рух рукою, наче починав грати.
   - А ти, хлопче, хто по спецiальностi?
   - Швець, - вiдказав Микола, крутячи в руках "музейний експонат".
   - То й чудово, дорогий ти мiй! - вигукнув старий i вже знову  засiв  за
стiл, доливаючи в склянки рештки горiлки. - Я за цiну не  стоятиму.  Поший
ти менi, бра, черевики зi сво?? шкiри, а я тобi, бра,  балалайку  iз  мого
дерева.

   11

   I здалося Олександрi, що та балалайка,  яка  завжди  висить  у  них  на
стiнi,  раптом  глухо  застогнала,  обiзвалися  ??   струни,   загувши   й
забринiвши. Позирнула занепоко?но  в  той  бiк;  дiти  вже  спали,  дружно
посопуючи носами; на столi стояв, темно окреслюючись на тлi вiкна, самовар
- наче якась постать людська,  широка  в  плечах  i  приземкувата;  свiтло
мiсяця, який раптом вигулькнув iз хмар, вiдбило на пiдлозi вiконний  хрест
- у цей ясний квадрат потрапив шматок лiжка старшого сина й рука найменшо?
дочки. Балалайка висiла якраз  навпроти.  Олександра  бачила  ??  бокастий
обрис,  струни  також  вiдбивали   мiсячне   промiння   i   ледь   помiтно
фосфоризували.  Вiд  тих  струн  i  справдi  попливла  музика  -  побачила
Олександра в кутку на шевському  пасастому  стiльцi  зiгнуту  постать,  що
весело стукотiла молотком по пiдборi черевика. Микола  мугикав,  i  струни
вторили  мелодi?  тихим  передзвоном,  журним  трохи,  але  чудовим.  Тодi
побачила вона на вступi до дверей iншу постать, велику й рiдну; вiд  нього
пахло столярним кле?м та палiтурою; вона почала розумiти, що  з'?дну?  цих
двох не подiбних, але  однаково  рiдних  чоловiкiв:  була  це  та  ж  таки
мелодiя, яку поспiвували вони,  працюючи,  бо  й  працювали  в  однаковому
ритмi. Не було в свiтi кращо? меблi,  нiж  та,  що  ??  робив  Олександрин
батько, i не було в свiтi кращого взуття, нiж те, що шив його Микола.
   Жiнка  розплющила  очi:  велика  тиша  стояла  навколо.  Подумалося  ?й
мимохiть, що всi цi роки, якi нещодавно минули: вiйськовi машини,  люди  в
чужих одностроях i з чужою мовою, пострiли й вибухи, ру?ни - все  це  щось
несу-свiтсько дике, снище велике i страшне. Чи ж можна його  струснути  iз
себе, прокинувшись, та й чи заспiва? колись у великих  спрацьованих  руках
оця  балалайка,  зроблена  самiтником  у  засмальцьованому  пiджаку  i   з
блискучими, трохи несамовитими очима? Вона вiдчула  в  цю  тиху  нiч  душi
речей, принаймнi тих, що ?х торкалися його руки. Великi  сльози  з'явилися
на ?? очах, i ?диний, хто побачив цi сльози, був  мiсяць.  Ударив  по  них
жовтими, як павутина, тонкими списиками i перетворив ?х у  дiаманти.  Вони
покотились у нiч, збираючи на себе космiчний  пил,  бiльшали  й  бiльшали,
притягували малi метеорити й космiчнi тiла. Це  ?х  побачив,  озирнувшись,
самотнiй мандрiвник, який усе ще йшов по синiй дорозi,  засипанiй  зорями:
два новi космiчнi тiла тужавiли в нього на очах, i рух, який вони  почали,
це й було первiсне "щось", яке росло й кiльчилося в порожнечi. Нi  Микола,
нi Олександра не усвiдомлювали цi?? гри первнiв, хотiли  тiльки  наладнати
помiж себе хай блiдi, але реальнi струни зв'язку. Це  потрiбно  було,  щоб
програти на тих струнах мелодiю, яка з'?днувала ?хнi  душi,  адже  з  того
по?днання й виросла ?хня спiлка, завдяки якiй  вони  з'явили  на  свiт  ще
п'ятеро народжених у любовi.

   12

   Отож i вiн, i вона повернулись у ту давно зниклу з лиця  землi  кiмнату
(на початку вiйни у Сонин дiм упала бомба, сховавши пiд  ру?нами  веселуху
Соню, ?? дiтей та матiр) i спробували вiдбудувати ??. Повернули ту  меблю,
яку тепер не часто зустрiнеш - оте лiжко з матрацом  i  горою  подушок,  з
дерев'яними бильцями,  прикрашеними  пальмовим  листям,  шафу  з  точеними
придибашками i важкий  комод,  оту  силу  плетива,  вишивок  та  мережива,
килимки на пiдлозi i стiльцi, на яких вони сидiли, смiшкуючи бiля великого
столу на грубезних рiзьблених ногах. Соня була в синьому платтi, свiтле ??
волосся мило  кучерявилося,  вуста  червонiли  вiд  помади,  i  коли  вона
поцiлувала на програш одного iз хлопцiв,  вiдбила  на  його  щоцi  червоне
сердечко. Хлопець не стирав те сердечко,  доки  тяглася  вечiрка,  вiн  iз
шкури лiз, щоб заробити сердечко й на другу щоку, i Соня великодушно  його
вiдбила. Це й вирiшило ?хню долю, бо  тi  сердечка  всоталися  хлопцевi  в
шкiру й попливли додатковими червоними тiльцями через капiляри  й  артерi?
до вен, закружляли по тiлу, оббiгши вiд голови до п'ят, тодi схитнулись  у
грудях i перейшли через серце. Воно ж випило ?хнiй хмiль i пустило  гуляти
далi по тiлi, i з усiх  людей,  що  були  тодi  на  вечiрцi,  тiльки  Соня
зчудувалася на те диво. Мимохiть схопилася за  губи,  щоб  перевiрити,  чи
лишилося там хоч трохи помади, вуста ??  були  такi  гарячi,  що  вона  аж
пальцi  попекла.  Олександра  також  здогадалася,  до  чого  тут  iдеться,
зрештою, вона випередила подругу,  на  превелике  ??  зчудування  вийшовши
замiж ранiше за не?, але на те була воля доль ?хнiх.
   Микола вiдразу побачив ту дiвчину в кутку, спершу вона не здалася  йому
гарна - висока й чорнява, на позiр сухувата i строга,  була  вона  не  так
учасником забави, як ?? свiдком. Зирнув удруге на не?, i вона здалася йому
симпатичнiшою. Вiдтак прозвучав ?? голос, а ще  за  мить  побачив  вiн  ??
руку, якою трималася за спинку стiльця. Обливало ту руку свiтло,  i  шкiра
м'яко, матово сяяла. Оце свiтло найбiльше i вразило Миколу,  за  мить  вiн
вiдчув,  що,  дивлячись  на  те  сховане  у  сутiнку  лице,  вiн   почина?
непоко?тися. В ньому не заговорила бурхливо кров, як це бува? при любовi з
першого  погляду,  навпаки,  стишувався  вiн  й  умиротворювався.  Дiвчина
помiтила його погляди i почала потроху нервувати.  Заворушилася,  прибрала
руку, поправила на колiнах сукню, намагалася не дивитися на Миколу i в  тi
такi несподiванi волошковi очi; вiн же не  мiг  не  дивитися  на  не?  вже
захоплено, зовсiм забувши, що кiлька хвилин тому вона здалася йому не дуже
й гарною. Мир отiняв його,  начебто  ?хн?  та?мне  спiлкування  вже  стало
голосом плотi, начебто двi душi, якi досi не знали спокою, влагiднились  -
з'?днали вони таку спiлку, яка iсну? в  планети  та  супутника.  Два  тiла
обертаються  спершу  хаотично,  спершу  цiлий  свiт  хаотичний:  вибухи  й
виверження, неспокiй i  перетворення  -  це  перший  ступiнь  до  свiтово?
гармонi?. Вона з'явля?ться пiзнiше,  коли  замiсть  вибухiв  та  вивержень
приходить тиша й мир...
   "Любов - це i ? рух до спокою, - подумав старий  козопас  Iван  Шевчук,
коли дружина оповiла йому iсторiю  про  Миколу  й  Олександру,  -  тi,  що
руйнують, не знають любовi - це дiти темряви й  ночi.  Не  стопчи  даремно
квiтки, - без патетики думав вiн, сидячи на верандi, - не зрiж без потреби
дерева, не вбий звiра, тобi недогiдного, анi  комахи.  Хай  пташка  летить
собi в небi - без не? воно порожн? й глухе, хай вуж повзе собi по травi, а
ящiрка грi? боки на каменi. Не  заважай  плодитися  й  множитися  великому
живому свiтовi, бо не тво?му розумовi збагнути велику машину рiвноваги!"
   Перед ним поволi вмирало  небо.  Дивився  на  нього,  виструнчившись  у
лозовому крiслi, густе його  волосся  срiбно  свiтилося,  а  на  поважному
обличчi лежали гарячi тiнi лiтнього вечора...
   ...Микола не думав i не зважував. Вiн встав i пiдiйшов до Олександри, i
це був ключовий момент у ?хнiх стосунках. Ота не дуже гарна  на  iншi  очi
дiвчина стала для нього найближчою й найвродливiшою - вмикнуто було те, що
безпохибно дi? в усi часи й епохи.  Нiхто  з  них  нiчого  не  робив,  щоб
викликати до себе iнтерес: вiн не хотiв i не мiг стати згеро?женим пiвнем,
а вона не захотiла вчитися звичайного дiвочого  кривляння.  Все  вiдбулося
просто i швидко, i, коли вiн сiв бiля не? i сказав перше слово, - це  було
потрiбне слово, яке стало вузлом, що зав'язу?ться захльостом  i  назавжди.
Нi вiн, нi вона не пам'ятали  його  опiсля,  хоч  саме  ним  йому  вдалося
звоювати ?? серце: обо? пам'ятали тiльки, що ?хнi серця застукотiли влад i
обом ?м заклало водночас дихання.  Замкнулися  там,  у  кутку,  у  прозору
капсулу, i вiдтодi нiхто вже не бачив ?х на жоднiй вечiрцi.

   13

   Вийшли з того дому, якому судилося через десять рокiв загинути разом  з
його веселою господинею: у бурi,  яка  прокотилася  над  землею,  зникнуть
майже  всi  учасники  тi??   добропам'ятно?   вечiрки,   лишиться   тiльки
Олександра, ще одна дiвчина i молодший Сонин брат Володимир, котрий стежив
був за тою вечiркою крiзь замкову  щiлину.  Через  п'ятнадцять  рокiв  вiн
знову зустрiнеться з Олександрою Панасiвною i заздрiсне дивитиметься крiзь
шибку свого вiкна, як  дружно  береться  щоранку  до  роботи  ??  численна
родина.
   Вiдчуватиме тодi справжнiй спокiй, первозданний та щирий,  знову  почне
милуватися на свiт, повний сонця, птаства й людей. I в повiтрi, i в  водi,
i на землi бачитиме вiн життя й радiтиме йому. Людина iсну?  посерединi  в
тому горнилi,  що  його  складають  вода,  повiтря,  земля  та  вогонь,  i
Володимировi любо буде дивитися, як  четверо  дiтей  Олександри  Панасiвни
доказуватимуть  свiтовi  цей  закон:  старший  хлопець  нестиме  воду  вiд
колонки, менший копатиме землю, пiдстарша дiвчинка дмухатиме  на  загаслий
вогонь у лiтнiй плитi, а менша  сидiтиме  й  видуватиме  через  розщеплену
соломинку блискучi й рiзнокольоровi бульбашки. Не буде  серед  них  в  той
момент тiльки старшо? дiвчинки: вона сидiтиме далеко вiд хати на каменi  й
митиме ноги. Згори вiд будинку, що нагаду? фортецю, пiде немалий уже,  але
страшенно худий Хлопець. Вiн спиниться бiля скелi, що  виступа?  з  землi,
наче чудисько, i задивиться на зiгнуту  постать  бiля  води.  Освiчуватиме
дiвчинку сонце, i Хлопець набере повнi легенi повiтря. Земля в  нього  пiд
ногами захита?ться, бо пiде вiн до тi?? дiвчинки, а вона, помiтивши  його,
раптово пiдхопиться, як сарна, i швидко-швидко  заклiпа?  оченятами.  Кине
оком туди-сюди, щоб утекти, але ?й не буде куди тiкати. Тож вона  спустить
очi й прийме вiд того Хлопця перший подарунок, який судилося ?й узяти  вiд
чоловiка:  скляну  кулю,   в   якiй   навiки   запечатано   золотисту,   з
розпростертими крильми бджолу...
   ...Микола й Олександра верталися з то? вечiрки бiч-о-бiч. Вiдiйшли  вiд
решти хлопцiв та дiвчат, в той вечiр не було ?м цiкаво в  компанi?.  Серед
неба свiтив мiсяць, i був вiн у ту нiч такий яскравий, що дорога, по  якiй
вони йшли, засвiтилася синiм вогнем. Микола обережно взяв ?? пiд  руку,  i
вона довiрливо подалася до нього: мали пройти по тiй дорозi десять  рокiв.
Через рiк до  них  прилучиться  на  ?хньому  шляху  ще  один  супутник,  i
наприкiнцi десятого року стане ?х семеро.
   Але це ще не буде кiнець ?хньо? iсторi?. Кiнець Микола вiдчу?  пiзнiше,
коли вибиратиметься з оточення...
   ...Бiйцi йшли через болота, мокрi й  замерзлi,  стояла  тодi  осiнь,  i
кружляло довкола  листя.  Згодом  випав  перший  снiжок,  i  вони  почули,
нарештi, далекий  гул  канонади.  Подивилися  один  на  одного  i,  раптом
засмiявшись, кинулися обiйматися.
   Вiдтак стали обережнi i начебто друге дихання в собi  вiднайшли.  Вдень
ховалися, а вночi йшли. Повзли й слухали  гул  канонади,  що  долинав  все
ближче i ближче.
   Нiмцi наскочили на них випадково. Бiйцi вистрiляли решту сво?х патронiв
i попадали один за одним. Вирвався з того кiльця тiльки Микола. Стрибав на
однiй нозi через присипане порошею зрудiле  поле  мiж  болiт  -  одноногий
птах, який даремно силиться злетiти. Вiн не знав, що за ним пильно стежать
двi пари очей,  прикритих  стальними  дашками  й  одягненi  в  маскувальнi
костюми. Бачив тiльки недалеку скирту  сiна  i  хотiв  до  не?  дiстатися.
Тому-то й стрибав так  завзято  й  обливався  потом.  Очi  його  покривала
кривава пелена, але силу вiн ще мав. Двi пари очей стежили  за  ним  якраз
вiд то? скирти, до яко? вiн i хотiв дiстатися.
   Не дiйшов туди тiльки на десяток крокiв. Застрочив кулемет i  перерiзав
його, наче дерево. Вiн зiгнувся, наче хотiв щось роздивитись  у  ногах,  i
побачив, що в ногах його горять зорi. Побачив  себе  на  незнайомiй  синiй
дорозi й рушив повiльно по нiй до круглого прозорого тiла, яке засвiтилося
раптом попереду...
   Пiзнiше вiн пройде по цiй дорозi ще раз. ?диний  раз,  коли  йому  буде
треба пiдiйти до вiкна сво??  колишньо?  домiвки  й  зазирнути  туди,  щоб
побачити зворушливу трапезу  сво??  родини.  Не  перешкодить  ?м,  а  тихо
вiдiйде. Буде тодi дощ, i той дощ погасить ледь чутний шерех його  крокiв.
Обми? листя й траву, вчинить iз куряви болото, а  калюжi  заблищать,  наче
перламутровi. Тодi Микола подару? сво?й  родинi  й  цьому  живому  свiтовi
листя, траву й перламутровi калюжi. Повiльно рушить вiн по синiй дорозi, i
той його прихiд та вiдхiд помiтить, окрiм Олександри Панасiвни, ще один iз
сущих. Буде це козопас Iван, який запише цю iсторiю  до  свого  зошита  на
останнiх його сторiнках. Це  по-справжньому  його  схвилю?,  i  вiн  довго
сидiтиме в сво?му лозовому крiслi, тихо все те переживаючи...
   Олександра Панасiвна стривожиться, а пiзнiше, коли всi  поснуть,  почу?
вона,  як  тихенько  загра?  на  стiнi  iнструмент,  виготовлений   колись
напiвбожевiльним, напiвп'яним майстром Райком, i на якому так часто  любив
грати у вiльнi хвилини Микола. Той Райко буде пiд ту хвилю ще  живий.  Вiн
прокинеться з похмiлля i пошука? рукою по пiдлозi. Не знайде  там  пляшки,
але до нього долине тиха музика, що  ??  почула  й  Олександра  Панасiвна.
Райко не знатиме, який саме iз зроблених ним iнструментiв заграв йому в ту
нiч, але вiн не помилиться, що так може  грати  тiльки  витвiр  його  рук.
Райко всмiхнеться i ?диний раз за сво? iснування подума?, що попри все жив
вiн недаремно.



   Роздiл третiй

   ДIМ НА ГОРI

   В небi вирiзують вони
   Сильця, кидають на землю.
   З сумерiйського

   1

   Десять рокiв тому бiля будинку на  горi  з'явився  джигун  у  лакованих
туфлях, сiрому костюмi i в  легкому  солом'яному  капелюсi.  Звiдкiля  вiн
узявся, не помiтив нiхто; знизу,  однак,  не  пiдiймався  вiн  напевне.  З
тильного боку обiйстя проходу не було,  там  розташувалися  одна  й  друга
лiкарнi, i вiдгороджувалися вони вiд гори мiцними  й  високими  парканами.
Попiд парканами густо позаростало кропивою, i той, хто зважився б пролiзти
через цi хащi, мав би добряче попектись. Можна було б продертися до дому i
з лiвого боку, але там були заростi дерези  й  глинястi  урвиська.  Вiдтак
створилось у Галi враження, що джигун спустився до них на гору на крилах -
костюм у нього був бездоганно напрасований, а туфлi сяяли,  начебто  ходив
вiн не по пилястiй жорствi, а по асфальту.  Джигун  приходив  посидiти  на
скелi, часом вiн проходжувався по кам'янистих стежках, i Галя не могла  на
нього не дивитися. Були в джигуна  маленькi  чорнi  вусики,  блискучi,  аж
свiтилися, зуби, а коли знiмав  капелюха,  щоб  привiтати  мимохiдь  трохи
цибату i не до кiнця ще сформовану дiвчину  (читай  -  Галю),  то  на  тiй
головi  виявилося  iдеально  зачесане  на  продiл  волосся,  так  ретельно
напомаджене i загладжене, що здавалося - це не  волосся  було,  а  перука.
Спершу Галя тiльки байдужно вiдзначала появу джигуна на горi, через кiлька
днiв вона вже червонiла, коли вiн вiтався з нею, вночi  ?й  здавалося,  що
крутиться вона на каруселi, а  вранцi  шкiра  в  не?  на  обличчi  ставала
молочно-блiда. Через тиждень вона  вже  тайкома  стежила  за  джигуном  iз
малинових заростей, i ?? очi аж палали мiж  зеленi.  Одного  разу  джигун,
проходячи мимо, спокiйно привiтав Галю в  тому  ??  сховку,  начебто  вони
зустрiлися були на стежцi.  Спинився  й  почав  люб'язно  розпитувати  про
тутешнi мiсця. В цей мент вийшла на ганок  бабця,  пильно  придивилася  до
джигуна, зирнула i на внучку, яка стовбичила  серед  малинника,  i  владно
погукала дiвчину додому.
   Зустрiла Галю  в  сво?й  кiмнатi,  велично  вивишаючись  у  рiзьбленому
крiслi, i коли внучка переступила порiг, побачила,  що  горять  у  не?  на
щоках землисто-малиновi рум'янцi.
   - Що це за чоловiк? - спитала насторожено. Галя здвигнула  плечима.  Не
могла дивитися на бабцю, тож стежила за кленовою гiлкою у вiкнi.
   - Вiн пiднявся iзнизу?
   - Нi! Власне, я не знаю...
   - Що вiн тобi говорив?
   - Розпитував про мiсця. Як, де що назива?ться...
   - Ти повинна його стерегтись, - наказала коротко стара. - Вiн  менi  не
подоба?ться...
   - Але це ж просто перехожий чоловiк! - здивувалася Галя.
   - Добре знаю таких перехожих. Не вступай iз ним у розмови...
   - Та коли у тебе щось запитують...
   - Не вступай iз ним у розмови! - повторила бабця i вiдчула, що прилива?
?й до голови кров.
   Але Галя таки вступила в розмову iз джигуном. Це сталося вже тодi, коли
стара пiшла спати. Галя тихенько вийшла надвiр i пiшла до  малинника.  Але
вона туди не дiйшла - коло хвiртки стояв, наче з неба впав, джигун. Сперся
грудьми на дошки й бiлозубо всмiхався. Вiн заговорив до не? так  просто  й
тепло, що Галя не змогла втекти в хату чи грубо вiдбутися, як  це  роблять
iз немилими залицяльниками. Окрiм того, звертався до не? старший  чоловiк,
i Галя сама незчулася, як спинилася коло каштана, - вони пробалакали  там,
роздiленi хвiрткою, цiлi три години. Дiвчина повернулася додому iз ватяною
головою, зачумiла, острашена й  ощасливлена,  не  розумiючи,  чому  в  не?
тремтять руки, адже вона тiльки порозмовляла з  якимсь  чоловiком,  котрий
хоч i назвався Анатолем, але був бозна-звiдки  й  бозна-хто.  Вона  навiть
зупинилася на ганку, щоб побачити, як вiн вiдходить з гори в  долину,  але
гора вже була порожнiсiнька i стелився по нiй синiй присмерк - свiтив тодi
над землею золотий мiсяць.  Джигун  здимiв  з  гори,  наче  не  був  живим
чоловiком,  а  тiльки  духом,  що  спустився  сюди  на  крилах,  а   потiм
розчинився, наче дим, - Галя вiд того не могла до тями прийти.
   Вночi це ?й приснилося. Великий сiрий  птах  у  лакованих  туфлях  i  з
солом'яним капелюхом на  головi  кружляв  над  ?хнiм  обiйстям.  З  туфель
витиналися гострi кiгтi, а замiсть носа був  грубо  загнутий  дзьоб.  Птах
каркнув по-воронячому i, склавши крила, притьма шугонув униз, де  ховалась
у заростях малинника вона. Галя закричала  й  прокинулася.  Прокинулась  i
стара (тодi вони спали в однiй кiмнатi) i глухо  спитала,  що  там  у  не?
ско?лося.
   - Хiба може щось ско?тися, коли спиш? -  невдоволено  буркнула  Галя  i
перевернулася на другий бiк, аж заспiвали пружини ?? допотопного лiжка.
   Вона заснула, i ?й уже не  снився  сiрий  птах,  побачила  вона  тiльки
шкiльних подруг iз 2-? жiночо? школи, з  якими  вона  розпрощалася  тiльки
мiсяць тому. Вони поклялися не забувати одна одну до кiнця днiв сво?х,  ?й
приснився саме той мент, коли вони клялися.
   Прокинулась удруге й довго думала про подруг: жодна з них за цей мiсяць
не навiдала ?? й разу, а з Клавдi?ю вони принаймнi мали готуватися разом у
педагогiчний технiкум. Не хотiла думати про джигуна; до речi,  вiн  чомусь
вважав, що вона ще школярка, так смiшно ?й вiд того стало,  а  вже  зовсiм
вона засмiялася, коли вiн зiгнув трикутне брову, дiзнавшись, що школу вона
вже закiнчила.
   - Так? - перепитав, наче не повiрив. - То я дуже й дуже вас  вiтаю!  Ви
тепер сама собi господиня!..
   Такою скоромовкою вiн це сказав, що "сама собi  господиня"  ледве  його
почула, а почувши, зачервонiлася по кiнчики вух, добре хоч,  що  був  тодi
вечiр. ?й було при?мно слухати його голос, трохи воркiтливий,  але  милий;
зрештою, роздiляв ?х паркан: на випадок чого вона встигла б шугнути  й  до
хати - в школi не було кращого за не? бiгуна.  Але  джигун  i  пальцем  не
рухнув, щоб вiдчинити хвiртку, був вiн такий гречний i такий дорослий, так
дивно свiтилися його очi, що вона аж погляд вiдводила,  щоб  не  дивитися.
Вiд того розм'якала й губилася; насамкiнець вона вже нiчого не мала проти,
щоб вiн увiйшов у двiр, перед тим чемно попитавши дозволу. Але вiн у  двiр
так i не попросився, натомiсть запитав, чи не зiйтися ?м iще й  завтра?  А
коли вона вiдходила,  вiн  зловив  ??  руку  i  по-старомодному  торкнувся
кiнчикiв ?? пальцiв лоскiтливими вусиками. Вона ж,  замiсть  обуритися  на
цей смiховинний жест, тiльки засмiялась i вирвала руку.
   - Ви такий чудний! - сказала i втекла зi смiхом. I не бачила  вона,  що
на той смiх джигун зацвiв бiлозубо i став задоволений понiкуди.  Наступно?
хвилi його вже бiля хвiртки  не  було,  а  вона  тихенько  зайшла  в  дiм,
покинувши туфлi в коридорi, i ступала так тихо, що чула навiть, як  точить
будинок шашiль i як шкребеться десь далеко, про?даючи нору, миша чи пацюк.
Чула нерiвне дихання старо?, i ?й так радiсно й весело  стало  -  все-таки
вона стару провела. Рука ?? лягла на дверну ручку,  великий  палець  почав
повiльно тиснути на язичок клямки, i  це  зробила  Галя  так  управно,  що
клямка  безшумно  пiдняла  защiбку,  i  хоч  дверi  й  заспiвали,  але  не
голоснiше, нiж шурхотiли шашiль та миша. Галя промайнула через кiмнату,  а
коли вповзла, не рипнувши й пружиною, в лiжко, побачила, що обличчя  бабцi
нерухомо зацiпенiло в мiсячному свiтлi. Гострий нiс, незвично блiда шкiра,
наче пудрою притрушена, - Галя здригнулася, начебто мерця  побачила.  Тодi
голосно забилося ??  серце,  i  ввiйшло  до  нього,  як  входить  до  дому
заблукана дитина, перше кохання.

   2

   Бабця сидiла в рiзьбленому крiслi, облита з обох бокiв ранковим сонцем,
i Галi, прокинувшись, здалося, що втрапила в якусь казку  -  та  стара  iз
нiмбом сивого волосся над  чолом  нагадувала  королеву.  Сидiла  нерухома,
начебто спала чи ввiйшла в задуму, повiки ?й приплющилися, а  все  обличчя
повилося смутком.
   - Добре себе почува?ш, бабцю? - спитала Галя, принишкнувши в лiжку.
   Стара неквапно розплющилась i звела голову.
   - Вже прокинулася, ласочко? - спитала лагiдно. - Погано я спала цю нiч.
Нападав на мене великий сiрий птах, i я оце думаю, що це не до добра. Та й
ти сьогоднi кричала ввi снi. Щось погане тобi снилося?
   Галя отерпла на мент, бо те, що сказала бабця, трохи  злякало  ??.  Але
наступно? хвилi засмiялася й сiла в постелi.
   - Та менi ж, бабцю, нiякi сни не сняться!
   - У щасливому ти ще вiцi, ласочко, - сумно вiдказала  стара.  -  А  той
сiрий, з вусиками, не приходив бiльш?
   - Ну, бабцю! - розсердилася онука.
   Стара подивилася на не? важко й проникливе,  i  вiд  не?  не  сховалися
нiжнi рум'янцi, якi зацвiли на Галиних щоках.
   - Наш дiм трохи незвичайний, ласочко, - сказала бабця  пiсля  паузи.  -
Може, вже пора тобi про це розказати... Так от, народжуються в цьому  домi
здебiльшого дiвчата, чоловiки сюди приходять... Вони пiдiймаються знизу i,
як правило, просять  напитися  води.  Той,  хто  нап'?ться  з  наших  рук,
переступа? цей порiг i залиша?ться  в  домi  назавжди.  Так  було  в  мо??
бабунi, в мо?? матерi i в мене. Так було i в  матерi  тво??,  так  повинно
статись i з тобою... Менi браку? розуму, щоб все це пояснити, але так воно
траплялося...
   - Ой  бабцю!  -  зiскочила  з  лiжка  Галя.  -  Таку  цiкаву  казку  ти
розповiда?ш. Тiльки наш дiм не дуже нагаду? замок.
   Бабця мовчала. Дивилася на цю веселу,  юну  й  легковажну  щебетуху,  i
теплий смуток обливав ?? серце.
   - То тiльки пiвказки, - сказала  стара.  -  Приходять  до  нас  i  iншi
чоловiки. Принаймнi до мене i до мо?? бабцi. До тво?? матерi i  до  матерi
мо??. Цi пришельцi не пiдiймаються знизу i не просять напитися води,  вони
з'являються бозна-звiдки...
   Онука стояла серед кiмнати, залита ранковим сонцем.  Була  блiда  i  аж
прозора вiд промiння, i стара раптом побачила,  що  перед  нею  сто?ть  не
дiвчинка, а дiвчина. Прозирнула повiтряну iстоту серед кiмнати й не  могла
не вiдчути - далекi, химернi, зеленi хвилi  приходять  до  не?.  Заливають
кiмнату i, як колись, нiжно озвучують кожен промiнець. Дивилася на  онуку,
як на власний далекий спогад, i, як власному спогадовi, не могла  наказати
змiнитися. Не могла сказати: будь, мо? минуле,  таке,  яким  я  хочу  тебе
тепер бачити, будь, мо? минуле, безхмарне. Тому й  сумувала  вона,  бо  не
дiйшли ?? слова до серця цi?? повiтряно? iстоти - не зумiла  вона  укласти
?х дохiднiше...
   - Такi це казки, такi казки! - сказала Галя, ходячи по кiмнатi i  через
те потрапляючи чи в сонце, чи в тiнь. - Це можна сприйняти як легенду,  як
мiф, але, бабцю, хiба може таке бути насправдi?
   Спинилася проти старо?, поглинута тiнню  i  через  те  наче  пригашена.
Дивилася легковажно, хоч на днi  ??  серця  теж  стало  неспокiйно.  Бабця
оглядала ??, наче промацуючи чи вивiдуючи, i Галi вiд  того  стало  зовсiм
непри?мно.
   - Ну от, ти розказувала, - перебила вона  мовчанку,  -  що  й  до  тебе
являвся такий, вибач, "птах"... Являвся, ну i що?
   - У мене нiчого, бо я зумiла його вiдшити, а в iнших  не  виходило  так
гладко. Тодi народжувались у нашому  обiйстi  хлопчики,  доля  яких  майже
завжди була сумна: все вони до чогось рвалися й навiть з дому тiкали...
   Галя смiялася. Дзвонила дзвiночком, а  внутрi  раптом  стала  уважна  й
насторожена. I витворилося пiд цю  хвилю  двi  Галi:  одна  -  як  метелик
барвистий та легковажний, а друга -  задумана  й  нахмурена.  Нахмурена  й
задумана сидiла в крiслi й бабця, i вони навiть не помiтили, як  зникло  з
кiмнати сонце, сiрi тiнi найшли на них, i вони обо? серед них посiрiли.
   - У нас в роду, - сказала бабця, - прийнято було розповiдати цю iсторiю
дiвчатам, коли ?м минало вiсiмнадцять. Той тiльки неповнi сiмнадцять,  але
я мушу тобi це розказати, бо надто стурбована сьогоднiшнiм сном...
   - Ну, бабцю! - обiрвала ?? Галя. - Таке чудне тобi приходить до голови!
   - Дай боже, - промовила тихо стара, - щоб не прийшло  чудне  до  голови
тобi!

   3

   Була  все-таки  вражена  розповiддю,  хоч  i  вважала  ??  за   старечi
мiстифiкацi?. Властива кожнiй дiвчинi засторога  ожила  в  ??  серцi,  тож
вона, вийшовши з дому i спинившись коло каштана, довго й важко  обдумувала
почуте. Бачила синьо розстелену в долинi  рiчку,  золотий  пiсок,  будочки
купалень бiля хутора злiворуч, з право? руки  -  острiв;  видно  було,  як
бiгають довкола гiгантiв хлопцi. Все було залите  щедрим  сонцем:  зелень,
пiсок та камiнь, i сонце очистило ?й душу, навiявши ясного, як клаптi неба
мiж хмар, смутку. Вона наче постаршала, наче вже лягла ?й за спиною довга,
як рiчка, житт?ва дорога, i саме на ту  дорогу  вона  озиралася  з  отаким
свiтлим жалем: чи повернеться навiки загублене i чи  можна  буде  вибачити
самiй собi власнi переступи? Та  вчорашня  розмова  з  Анатолем,  подумала
вона, i ? таким першим ?? переступом!
   Хотiлося довше потримати той настрiй, вiдчуваючись уявно досвiдченою та
тверезою, хотiлося навiть вгадати тi новi переступи, в якi могла б упасти,
але побачила перед собою сiре бабине обличчя i химерний блиск у  ??  очах.
Нiчого  не  повторю?ться  двiчi,  подумала  вона,  впиваючись  смутком  та
каяттям, все, що ? пiд сонцем, навiки нове, а  те,  що  було  чи  буде,  -
навiки  неподiбне.  Кожна  людина  -  щось  таке,  що  нiколи  i  нiяк  не
повториться, вiдтак не повторюються й людськi iсторi?.
   Не могла оформити цю думку в слова: вiдчувала ?? i знала, що ма? рацiю:
не завжди-бо старiсть мудрiша юностi, в молодостi, подумала  вона,  бiльше
переваг.
   I все-таки ?й захотiлося послухатись бабцi, очистити душу вiд болю,  що
там загнiздився, вигнати iз себе непотрiбнi й зайвi думки - хай  все  буде
так, як було. Хай дивиться вона на чудовий кра?вид, хай свiтить ?й щедрiше
сонце i щедрiшi стають барви. Вона подумки  викляла  iз  серця  джигуна  у
сiрому костюмi, в лакованих туфлях  i  солом'яному  капелюсi.  Повернулася
додому, заплеснула за собою дверi i стала перед дзеркалом.
   На не? дивилася черниця. Не та, що вiдiйшла вiд свiту,  щоб  бiльше  не
блудити в ньому, а та, на серцi яко? замок.

   4

   Такою хотiла вона бути вранцi, а ввечерi,  як  тiльки  запали  сутiнки,
замок на ?? серцi розчинився сам вiд себе i спав, загубившись, мов камiнь,
у сiрому молоцi, що пiдходило вiд рiчки. Утяжене  проздовж  дня,  а  тепер
звiльнене, ?? серце забилося так  швидко,  що  годi  було  його  втримати.
Дiвчина пiшла в кiмнату, де мiстилась у них бiблiотека,  зiбрана  дiдом  i
батьком, сiла у зручний фотель i взяла до рук  книжку.  Була  то  одна  iз
найспокiйнiших  книжок  -  дореволюцiйний  том  Нечуя-Левицького,   читала
неспiшливi  потоки  слiв,  якi  грали,  наче  переливна  вода,  i  це  так
дисонувало з тим, що робилося в ?? серцi, що вона вiдклала книжку,  взявши
до рук томик Кобилянсько?. Дивилася на рядки, а бачила, як  у  потемнiлому
небi з'явилася  сiра  цятка.  Бiльшала  й  бiльшала,  i  вже  видно  стало
людину-птаха в сiрому костюмi, лакованих туфлях  i  солом'яному  капелюсi.
Бачила, як повiльно кружляв вiн, спускаючись на гору,  ось  вiн  торкнувся
лакованими туфлями жорстви  на  стежцi  й  пiшов,  наче  дiстав  пiд  ноги
асфальтовий хiдник.
   В глибинi дому зарипiли дверi, i Галя поспiшливо перегорнула  сторiнку.
Бабця спинилась у дверях у допотопному пеньюарi, рiдке й сиве волосся було
розпущене, а очi западали в глибокi тiньовi ями.
   - Довго збира?шся сидiти? - спитала вона i впустилась i собi в  фотель.
- Я сьогоднi тебе трохи налякала  тими  розповiдями,  -  стара  засмiялася
коротко i опустила пiдборiддя на груди. - Може, воно й  справдi  не  треба
тому вiрити?
   - Ну, звiсно, не треба, бабцю! - дзвiнко вигукнула Галя.
   - Мене зараз ще одне турбу?, - наче не чувши ??, вела стара.  -  Батько
твiй не прислав за цей мiсяць грошей...
   - Може, в нього якась затримка, - сказала Галя. - На  городi  в  нас  ?
досить картоплi.
   - Самою картоплею не проживеш.
   - Я, бабцю, пiду в педтехнiкум. Там дають стипендiю.  Стара  подивилася
на онуку, й погляд ?? блиснув.
   - Подоба?ться тобi сидiти в цiй кiмнатi? - спитала, мiняючи розмову.  -
Ми, жiнки цього дому, майже нiколи не подiляли пристрастi  наших  прийшлих
чоловiкiв до книжок. Крiм того, тут  майже  все  укра?нськi  книжки  -  не
зовсiм весела лектура для дiвчат.
   - Тут ? Дiккенс, Якобсон, Банг i Гамсун.
   - Скандiнавцями цiкавився твiй батько, Дiккенс - то лектура дiдова, вiн
мав смак до англiйського, - сказала, наче спросоння, бабця. - Зна?ш, я  не
прочитала звiдси жодно? книжки...
   - То ти нiчого не читала? - здивувалася Галя.
   - О, читала! - засмiялася стара. -  Брала  книги  в  сво??  приятельки,
власницi бiблiотеки. То були Турген?в, Жорж Санд i Мопассан...
   - I бiльше нiчого, бабцю? - спитала Галя, це ?? трохи звеселило.
   - I бiльше нiчого. Кажучи вiдверто, i тi книжки мене втомлювали. Я була
народжена, певне, не для читання...
   Вона рiзко звелася, i Галя аж горiшню губу закусила,  така  величава  й
недоступна стала бабця. Щось справдi королiвське було в ??  поставi,  щось
особливе - поклик на казки,  наче  було  ?й  не  шiстдесят  сiм  рокiв,  а
принаймнi з п'ятсот. Галя  навiть  злякалася  ??  ветхостi,  адже  тут,  у
порожньому домi, ?м бува? зовсiм самотньо. Зрештою, могли б продати дiм  i
перебратись у мiсце люднiше, але бабця мала рацiю: щось ? в них  особливе,
в жiнках цього обiйстя. Споконвiчно жили в ньому жiнки, так воно,  мабуть,
буде й далi: забрати звiдси стару - все одно,  що  пересадити  оранжерейну
квiтку у грунт, вiдкритий  вiтрам  i  холоду.  Вона  вже  з  iншого  тiста
злiплена, хоч i в нiй також багато вiд жiнок  цього  дому  -  оранжерейною
квiткою принаймнi вона не стане. Гi  чека?  робота  й  активне  життя,  бо
хтозна, чи той майже нереальний батько, котрий утiк  звiдси  пiсля  смертi
дружини, колись повернеться пiд цей дах.  Присилав  сюди  щомiсяця  грошi,
наче вiдкуплювався вiд них, i на тi грошi вони сяк-так  жили.  Але  прийде
момент, думала розважно Галя, i ця ненадiйна нитка  урветься  (той  момент
таки прийшов: останнiй чоловiк - поселець цього дому - розтанув, як розта?
дим, i вони iз старою так бiльше нiчого про  нього  й  не  почули;  значно
пiзнiше Галя  намагатиметься  уявити  батькове  лице,  i  синiй  дим  вона
побачить, зовсiм такий самий, як отой, що пiдiйма?ться ранками вiд рiчки).
   - Не засиджуйся! - проказала бабця й рушила до дверей.
   Галя не вiдповiла. Провела поглядом старечу, але ще струнку  постать  i
спробувала дорiвняти теперiшнiй образ  бабцi  до  того,  що  вiдбився  був
кiлькаразово на фотокартках. "Вони всi, - подумала Галя  про  жiнок  цього
дому, - були гарнi  якоюсь  неприродною  красою.  Я  серед  них  -  бридке
качення..."

   5

   Кроки глухли i глухли й нарештi завмерли в непорушнiй тишi дому. I  ось
вона прийшла, глибока оксамитна й безмежна тиша. Галя роззирнулася:  лампа
почала коптiти, чорна нитка повилась у склi; прикрутила гнiт, i ?? кошлата
тiнь метнулася по стелажах, якими обставлено стiни цi?? кiмнати. Неподалiк
од вiкна вона  почула  хрускiт  хмизу  -  хтось  iшов  просто  сюди.  Галя
завмерла, притуливши пальцi до вуст, а серце  ??  злякано  чи  схвильовано
закалатало. З'явилася на шибцi чиясь рука з довгими, як кiгтi,  нiгтями  i
легенько потарабанила.  Галя  кинулася  до  вiкна,  смикнула,  кваплячись,
гачок. (Це був ?? другий переступ, думала вона наступного дня  пiсля  цi??
подi?, було ?й i страшно, й болющо-радiсно вiд спогаду про черговий  ?хнiй
вечiр). Побачила його в темрявi - був так само в сiрому костюмi, лакованих
туфлях та в солом'яному капелюсi. Засвiтив до не? бiлими, аж  фосфорилися,
зубами, зняв капелюха i схилився; показуючи iдеальний  продiл  з  ретельно
напомадженим i прилизаним волоссям. Спершу ?й захотiлося заплеснути  перед
ним вiкно або ж вiдiслати: годi ?м зустрiчатись i мати щось  спiльне.  Але
наступно? хвилi вона зустрiла його погляд: тi очi не  були  нi  гарнi,  нi
розумнi - зорили на не? так дивно, що всi застережнi слова раптом вилетiли
?й iз голови. Руки, якi хотiли заплеснути вiкно, обм'якли й провисли, наче
неживi; вона стояла й не знала, куди подiтися, бо тi очi,  збагнула  вона,
розглядають ?? так, як мав би розглядати принишклу овечку вовк. I на  диво
самiй собi, вона не обурилася на це безцеремонне розглядання;  зрештою,  й
сама не знала: в ?? подобi бридкого каченяти спалахнуло вже  пiд  той  час
те, що було притаманне всiм власницям  цього  дому;  Сiрий  за  вiкном  зi
сво?ми дивними, гiпнотичними очима вкмiтив те вiдразу й безпомильно. Знову
блиснув до не? бездоганними зубами, i ця усмiшка заслiпила  дiвчину,  наче
спалахнула серед неба блискавка. Грому,  однак,  пiсля  то?  блискавки  не
було, натомiсть почула вона лагiдний i схвильований шепiт.
   - Добрий вечiр, ластiвочко. Чи вийдете?
   I перш нiж могла вона щось розважити, хитнула поспiшно  головою  i  без
найменшого розважку ступила на лутку вiкна й подала йому в темряву руку.
   Дужi руки пiдхопили ??,  i  на  мент  була  вона  прикле?на  до  сiрого
костюма. Рвонулася чимдуж, i ?й зовсiм  легко  вдалося  звiльнитися  -  тi
непомiрне сильнi руки й не гадали чинити ?й непри?много, а в тiлi з'явився
зрадливий трем.
   Тим  часом  навколо  не?  повзав,  наче  павук,  проникливий  i  темний
джигуновий голос, а вона здивовано прислухалася, як умира? в нiй  черниця,
на серцi в яко? замок, - не було вже не тiльки замка, а й чорно? барви  на
одежi.
   Вiн вивiв ?? за хвiртку, галантно поступившись i пропустивши вперед, i,
коли проходила вона той рубiж, здалося ?й, що вiн там,  iззаду,  тiльки  й
дивиться на голi ?? ноги - була ж  бо  в  закороткому  домашньому  платтi.
Насторожилася й стала обережна й напружена,  тiло  ??  поступово  забувало
солодкий щем, який пережило. Повернулася рiзко й побачила  темний  дiм  iз
?диним свiтлим вiкном, сумний та завмерлий каштан, ганок, що аж  срiблився
вiд осяяно? мiсяцем роси; довкола дзвенiли цвiркуни, знизу вiд рiчки тягло
вiльгою; навпроти  стояв  незнайомий  чоловiк  у  солом'яному  капелюсi  й
ошкiрювався, показуючи бiлi й гарнi зуби.
   - Куди ви мене ведете? - спитала холодно, й зуби  поменшали,  натомiсть
заквiтла на тому обличчi чемна i знову-таки гарна всмiшка.
   - Куди ж менi вас, ластiвочко, вести; - сказав чи, власне,  проворкотiв
вiн. - Хочете, посидимо на скелi, помилу?мося кра?видом, а не хочете, буде
так, як скажете...
   Вона отерпла на мить вiд гордостi за владу, якою вiн ??  надiляв,  тому
знову зважилася позирнути йому в очi.  Були  вони  нерухомi,  грав  у  них
тоненький промiнчик вiд мiсяця, а загалом побачила вона там широку й глуху
темряву. I знову вiдчула, як дерев'янiють ?й  ноги,  як  у  тiлi  з'явився
той-таки бридкий трем, згадала i мимовiльний доторк,  i  вогонь,  яким  не
хотячи перейнялася. Не могла витримати напруги i ледве-ледве зiбралася  на
силi, щоб вiдвести погляд. Опустила голову й пiшла по  стежцi  -  байдуже,
розгляда? вiн ?? ноги чи нi.
   Довкола знову повзав, як павук, проникливий i  теплий  голос,  i  сотав
вiн, сотав сiру павутину, обгортуючи й обмотуючи ?? з нiг  до  голови.  Ще
жила в нiй iскра тверезого глузду, трималася на сподi серця, i  вiн  також
не забув про  ту  iскру.  Тiльки  пiдтримував  ??  гречно  пiд  лiкоть  на
крутосхилi чи бiля прiрви, а то? гречностi чи ж могла вона йому вiдмовити?
Iнколи озиралася на сво? вiкно й мимохiть шкодувала за жовтою  тишею,  яку
покинула, - перед його приходом саме читала красивi повiстi  Кобилянсько?.
З другого боку, вона й радiла: та жовта тиша така знайома й безви-глядна!
   Iшла отак розполовинена: одна тут, а друга там, одна  весела,  а  друга
смутна, одна щаслива, а друга нещасна. Даремно плутав i  плутав  ??  сiрий
павук - вогонь на сподi ?? серця не гас, та й добро?  розмови  сьогоднi  у
них не виходило.
   Пiдiйшли до  скель,  i  перед  ними  розгорнувся  величавий  i  широкий
кра?вид. У глибокiй долинi лежав,  як  синя  дорога,  блiдий  i  спокiйний
Тетерiв, темнiло внизу i з бокiв громаддя дерев, височiли великi й  пологi
горби, i тьмяно поблискували дальшi i ближчi скелi.
   - Краса яка! - прошепотiв за ?? спиною Анатоль. - Тим мене й вабить цей
куток - дивна й незбагненна краса!
   Повернулася повiльно до нього й на мент вразилася: в  мiсячному  свiтлi
сiрий костюм його став чорний, блищали лакованi туфлi, капелюха вiн  зняв,
i чорне волосся лежало, наче тушшю пiдчорнене, - обличчя його пiд ту хвилю
помолодшало й потоншало. Зворушена Галя мимовiльно втонула в його  очах  i
вже не  могла  боронитися  перед  великою  силою  його  погляду.  Ступнула
назустрiч, а коли обняли ?? великi й сильнi руки, коли вуста з'?дналися  з
його вустами, закинула вона раптом голову й затремтiла на його грудях,  як
дика, але майже приручена пташка.

   6

   Вiдтак стало все в тому вечорi червоне. Небо над головою затремтiло вiд
багрянцю, що кинув на нього мiсяць, крiзь червоне Анатолеве плече побачила
вона так само обагрений кра?вид та рiчку; вуста ?? розпалилися  й  горiли,
пiд ногами стелилася червона трава, i  навiть  скелi  рубiново  вiдливали.
Тиха розкiш вливалася ?й у груди, вiддавала сво? вуста  на  поталу  iншим,
твердим i пекучим, жив у нiй страх i радiсть, так дивно перемiшанi, що вже
й голову тратила. Червоно свiтилися ?? руки, що ними впиралась у груди, та
й груди тi просвiчувалися чорно-червоним. Ноги ?? стали зовсiм  дерев'янi,
здавалося, сто?ть вона пiдвiшена мiж небом та  землею,  схопили  ??  кiгтi
величезного червоного птаха й несуть у синю безвiсть. Там горять  численнi
вогнища й крутяться коло них голi червонястi  тiла,  навперемiж  жiночi  й
чоловiчi; була вона наче витка стеблинка, що  ??  гне  й  лама?  вiтер  та
злива. Задихалася вiд нового нападу на себе цих гарячих i твердих вуст,  i
руки, якими все-таки вiдштовхувалася вiд тих  чорно-червоних  грудей,  теж
подерев'янiли. Величезний сiрий  птах  обпав  тонку  й  тремку  берiзку  i
випивав з не? i листя, й сiк. Майже померкла на сподi ?? серця  застережна
iскра, а може, й погасла б вона в тому вечорi остаточно, коли б той  Сiрий
не розпалився дужче, нiж могла вона те витримати,  i  вкусив  легенько  ?й
вуста. Галя  пiдскочила  з  несподiванки  й  вислизнула  з  його  обiймiв,
засвiтивши  до  нього  перелякано  бiлками  величезних  очей.  Вiн   ледве
стримався, щоб не пiддатися пориву й не  кинутися  до  не?  ще  з  бiльшим
палом,  але  вчасно  помiтив,  що  вона  сто?ть  наготована  до   вiдсiчi,
зiгнулася, готова вiдстрибнути при нападi набiк, i стала наче роздратована
кiшка. У грудях ?й на повну силу запалав застережний вогонь, що його ледве
не загасила, i вiн раптом покiрно схилив  перед  нею  голову,  всмiхаючись
якнайлюб'язнiше.
   - Вибач, - сказав тепло. - Вибач!
   - Я не дозволю, щоб зi мною так поводились!  -  вибухнула  вона,  i  ??
голос мав у собi i сльози, i знесилу, на якi вiн усмiхнувся  ще  гречнiше,
зловив легенько руку, що злетiла перед ним, i якнайвiдданiше поцiлував.
   Вона заспокоювалася. Сiла на камiнь i задивилась у далечину.  Вiн  тихо
сидiв за ?? спиною, наче й не було його тут, - давав ?й утихомиритися.
   - Я тебе чимось образив? - спитав, коли вона вже заспоко?лася.
   - Зробив  менi  боляче,  -  сказала  Галя,  не  вiдводячи  погляду  вiд
рудо-синьо? в сутiнку рiки.
   - Вибач! - повторив вiн. - Це сталося мимовiльно. Ти й справдi нi з ким
iще не цiлувалася?
   Зирнула на нього здивовано. Схилив до не? усмiхнене, гречне  обличчя  й
намагався зазирнути ?й в очi.
   - З ким би я могла цiлуватися? - спитала здивовано.
   - Ну, звiсно, звiсно? - поспiшливо заговорив вiн, а що йому не  вдалося
зазирнути ?й в очi, присунувся ближче й обiйняв за плечi.
   - Я тобi не робитиму боляче! - шепнув на вухо й потерся об ?? щоку.
   Дозволила притиснути себе щiльнiше, а коли  закидала  голову,  побачила
червоний мiсяць, який  за  мить  замiстився  мiсяцем  чорним.  Задзвенiли,
зiштовхнувшись, ?хнi зуби, i червоний вогонь знову запалахкотiв навколо  -
з несамовитою пристрастю цiлував ?? джигун у сiрому костюмi,  з  залiзними
руками i з не менш залiзними вустами.

   7

   Iшла додому похитуючись.  Згойдувалася  стежка  перед  очима,  хиталися
дерева, повз якi йшла; вуста  ??  полум'янiли  -  дивну  немiч  i  знесилу
вiдчувала. Анатоль ступав слiдом, наче сiра тiнь, чатував на кожен ?? рух,
але тримався вiдстанi. Була вона за цей вечiр зовсiм випита, адже i вдруге
вирвалась iз обiймiв, вдруге зробив вiн ?й боляче,  залiзши  ?й  за  вирiз
плаття й притисши залiзними пальцями ?й персо.  Галя  й  пiшла  вiд  нього
пiсля того - не затримував, тiльки ступав позаду, свiтячи  всмiшкою.  Грав
на його блискучих зубах тонкий червоний промiнець, i Галя,  озирнувшись  i
побачивши той червоний його рот, могла б  налякатися.  Але  не  мала  сили
реагувати на нього, хотiла чимшвидше дiстатися до вiкна, не думаючи, як  у
нього залiзе, хотiла зникнути з  цього  двору  й  опинитися  у  затишному,
спокiйному лiжку, щоб там, закусивши вуста, твердо й тверезо обдумати,  що
це з нею ко?ться. Знала про тiнь за собою, сiру i в солом'яному  капелюсi,
чула за собою важкий поступ i дивувалася - крок у нього  не  хиткий  i  не
зморений: сильний вiн i досвiдчений.
   У хвiртцi вона зупинилася.  Повернулася  й  мала  силу  витримати  його
погляд.
   - Iди вже, йди! - сказала i здивувалася, як лагiдно прозвучав ?? голос.
   - Прийду завтра в цiй порi! - шепнув вiн, легко торкаючись  вустами  ??
попечених i покусаних. - Чекатимеш?
   - Iди! - шепнула й вона i наклала на хвiртку защiбку. - Ми  й  так  уже
задалеко зайшли. Тодi вiн засмiявся. Тихо й воркiтливо.
   - Така ти недосвiдчена,  ластiвочко,  -  сказав.  -  Зрештою,  це  менi
найбiльше в тобi й подоба?ться...
   Але вона вже не слухала його. Йшла додому,  i  вiн  раптом  вiдчув,  що
втрача? над нею владу. Поринала в себе, в свою розбурханiсть i ставала вiд
того сумна. Нi, не радiсть вiдчувала вона пiд ту пору! Iшла й думала - хто
збагне до решти ?? неспокiй? Думала й дивувалася: що  робиться  отут,  пiд
цим мiсяцем та небом? Двi сльози викотилися  ?й  на  очi,  i  запашiло  ?й
немилосердно натиснуте персо. Бiла печаль сiла ?й на плече, як  пташка,  i
вона мовчки понесла ?? до свого й досi освiтленого вiкна.
   Тут Галя спинилась i озирнулася. Блiдий мiсяць  заливав  двiр,  довкола
стигло безлюддя, i не було вже на горi анi душi. Тонкий,  вимучений  усмiх
лiг ?й на вуста: десь у цiй ночi летiв у темiнь надто палкий ??  коханець.
Стало шкода, що все-таки не сто?ть вiн бiля хвiртки й не  свiтить  до  не?
чарiвницькою всмiшкою. Стало жаль, що так швидко йому пiддалася: хто  зна,
до чого воно йдеться? Хотiла, щоб вiн був, i прагла його  позбутися.  Бiла
пташка печалi летiла у червонуватому небi i тужливо посилала  в  нiч  i  в
тишу сво? тихе зiтхання.
   Вона зiтхнула теж. Хотiла виплакати все те сколошкане й незрозумiле, що
товклось ?й у грудях, тому сiла на траву тут-таки, пiд розчиненим  вiкном,
i скулилась у клубочок. Росила сльозами траву, i  сльози  рожево  грали  й
свiтилися. Весь свiт довкола зарошувався вiд  ??  плачу,  а  спiвчував  ?й
мiсяць. Витворював iз тих  слiз  дорогоцiнне  камiння,  яке  перетвориться
вранцi на воду, але поки це станеться, зачару? воно не одного  цвiркуна  й
нiчного птаха. Птахи ковтатимуть тi камiнцi,  щоб  стати  безсмертними,  а
цвiркуни котитимуть ?х цвiркункам. Цвiркунки прикрасять ними  зеленi  сво?
груди i дозволять цвiркунам ославити себе у пiснях.
   Галя сидiла, скулена, на травi й плакала, ?? тiло змiнювалось у цю  нiч
також, наливалося соком, який робить  людину  дорослою.  Галя  таки  стала
доросла в ту нiч, а що немилосердно пекли ?й  вуста  й  болiло  персо,  не
зрозумiла вона того. Не зрозумiла, що сама земля, до яко? тулиться,  -  ??
спiвучасниця й робить з нею чудо. Вiдчула  тiльки  щось  велике  в  такому
з'?днаннi - людського чуття й мiсячного свiтла, жалю й роси, свiтло?  туги
й синьо? дороги, що ??  прослала  тиха  рiчка,  яка  мертво  лежить  помiж
кам'янистих горбiв...
   Старий козопас Iван теж не спав у ту  нiч.  Коли  заплакала  пiд  сво?м
вiкном Галя, коли полетiв у небо, вiддаляючись,  задоволений  сiрий  птах,
вiн подумав, що свiт цей, який  кладеться  йому  перед  очi,  мусить  бути
вiчний  i  нетлiнний.  Вiчнiсть  ?  там,  спогадав  вiн,  де  думають  про
народження.

   8

   Вилiзла на вiкно, подряпавши колiна, i спустила ноги в кiмнату.  Лампа,
залишена на столi, давно вже коптiла, вiд того скло почорнiло вiд сажi,  а
на стелi утворилася кругла  чорна  пляма.  Галя  прикрутила  гнiт,  i  вiд
темного скла в поко? стало зовсiм сутiнно. Вiдтак озирнулася  й  полегшено
зiтхнула.
   В кутку трiснули легенько стелажi, пiд пiдлогою завовтузилася миша,  на
столi бився спазматичне метелик з попеченими крильми, а  на  стелi  сидiли
зеленi нiчнi комахи.  Галя  стояла,  розтуливши  рота,  й  дослухалася.  В
глибинi дому нерiвне дихала й постогнувала  ввi  снi  бабця:  Галя  взяла,
захистивши руку платтям,  скло  лампи  i  зняла  його.  Вогник  захитався,
пожовтiв i поблiд. Велика Галина тiнь лежала на стiнi, торкаючись  головою
чорно? плями. Галя витерла скло подолом того ж таки плаття i наставила  на
лампу. Свiтла побiльшало, i вона  ще  раз  озирнулася.  Стiни  оперiзували
стелажi,  на  столi  лежала  "Людина"  Кобилянсько?.  Вона   пiдiйшла   до
розгорнуто? книжки й  мимохiть  зирнула  на  сторiнки.  Побачила  засипане
зорями небо i темну кострубату тiнь у  тому  небi.  Загорнула  з  ляскотом
книгу - повiявся вiд не? сiрий пил.
   Повiльно, дрiбними крочками пiдходила до свiчада. Обережно нахилилася i
раптом отерпла: перед нею стояла незнайома красуня. Червонi вуста  палали,
прокушена долiшня губа темнiла ранкою, очi стали величезнi й темнi.
   Всiм нутром вiдчула дiвчина: в кiмнатi хтось  ?.  Хтось  уплив  до  не?
крiзь зачинене вiкно, хтось голубий, складений увесь iз  ясно-синiх  брил.
Впливало те в не? через очi, i очi ?? заголубiли. Те нове,  що  входило  в
не?, наповнювало ?? тiло вщерть, i Галя раптом сама перелякалася краси, що
плюснула на не? вiд тi?? незнайомо? жiнки  в  дзеркалi.  Здавалося,  зараз
збудеться  та  фантазiя,  що  ??  любили  повторювати  старi  письменники:
розчиниться дзеркало i вийде з  нього  красуня,  так  дивно  схожа  на  тi
фотокартковi зображення, якi зберiгаються  в  ?хньому  сiмейному  альбомi.
Онде вона, з перестрахом подумала Галя,  -  вiчна  володарка  цього  дому,
принцеса, якою ?й нiколи не стати, адже порушу?  вона  приписи,  покладенi
для порядних дiвчат. Вже не пiдiйметься до  не?  чорнявий  красунь,  якому
вона мала б винести напитися, i не народить вона йому дочки...
   Вiд таких думок мурашки побiгли ?й по спинi, мимовiльно впадала вона  в
тон бабиних оповiдок i мимоволi починала  в  них  вiрити.  Нi,  саме  вiн,
Анатоль, перетворив ?? в отаку красуню - це його поцiлунки розбудили в нiй
жiноче  ?ство.  Ось  вона:  горда  й  прекрасна,  з  голубою   богинею   в
неспокiйному серцi, терпить i пережива? щось таке виняткове, що й  бабчинi
казки при цьому стають блiдi та звичнi.
   Заплющилася, щоб отямитися, щоб  зрозумiти  нарештi,  що  воно  ко?ться
насправдi. I коли стояла отак заплющена, не-чутно  вилетiла  ?й  iз  серця
голуба богиня, скромно завмерши в найтемнiшому  кутку  кiмнати.  Так  само
тихо вийшла iз дзеркала й та небачена красуня, котра так уразила  Галю,  i
безтiнно стала у другому кутку.
   Галя розплющилась i побачила перед собою блiде,  розколошкане  дiвча  з
перестрашено розширеними очима, iз покусаними вустами i  в  подертiй  бiля
грудей сукнi.

   9

   У той мент закричала в глибинi  дому  стара.  Кликала  Галю,  i  такого
голосу в бабцi дiвчина нiколи не чула: неначе ворона каркала десь далеко -
стогiн i прохання, жах i вiдчай почулись  у  тому  криковi.  Галя  схопила
лампу й метнулась у коридор. Загримiла  необережно  поставленим  вiдром  i
ледве не випустила лампи. Притьмом вiдчинила дверi i спинилась на  вступi.
Бабця сидiла в лiжку,  сива  й  розпатлана,  вирячивши  неймовiрно  очi  й
дихаючи розтуленим ротом.
   - Валер'янки менi, швидше! - прохрипiла вона, i Галя, поставивши лампу,
метнулася  до  домашньо?  аптечки.  З  переляку  не  могла  розiбратись  у
пляшечках, нарештi схопила потрiбну i помчалась у сiни за водою.  Гримнула
дверима, за хвилину гримнула ними знову й пiднесла старiй розведенi  лiки.
Руки в не? трусилися, як, зрештою, i в бабцi - та випила валер'янку  одним
духом.
   - Нога! - сказала стара пошепки. - Менi вiднiма? лiву ногу!
   Галя вiдкинула ковдру: на простирадлi лежала темна, помережана спухлими
венами нога.
   - Розтирай, Галечко, розтирай! - попросила  знеможено,  i  Галя  почала
масажувати ту ногу. Пiт вибився ?й на  лоба,  але  вона  щосили  розтирала
шкiру, яка й справдi дубла пiд ?? пальцями,  доки  не  вiдчула:  все  тiло
старо? знеможено розслабилося. Дiвчинi стало невимовне страшно  вiд  того,
що дi?ться пiд цим самотнiм дахом, адже живе  ?х  тут  тiльки  дво?  -  до
найближчих  сусiдiв  треба  мчати  через  гору  хвилин  з  десять.  Сльози
покотилися ?й з очей, великi, щедрi, холодний подих смертi вона вiдчула  в
цiй душнiй, непровiтренiй кiмнатi.
   - Стривай, ласочко, стривай! - знеможено  сказала  стара.  -  Менi  вже
полегшало...
   Тодi Галя розпрямилася. Насунулось ?й на очi волосся, але не  прибирала
вона його - все ще плакала. Дивилася на стару, наче впiзнавала,  -  зовсiм
незнайома, ба навiть чужа ?й видалася. Знову  дихнуло  ?й  у  вiчi  чорним
подихом, i дiвчина ще бiльше затремтiла, мiзерна й зовсiм дитинна,  -  зуб
на зуб ?й не потрапляв.
   - Отак  ти  перелякалася!  -  тихо  й  умиротворено  сказала  бабця.  -
Заспокойся, менi вже майже добре. А чого це ти не спиш?
   - Зачиталася, - сказала вона i стала до старо? так, щоб не  видно  було
?? прокушено? губи.
   - Знову приходив до мене увi снi той Сiрий:  чи  то  птах,  чи  людина.
Кинувся до мене, i ось бачиш?.. Ледь  не  зачавив.  Це,  мабуть,  мститься
менi.
   Говорила вона пошепки, i Галя як струна стала, ловлячи з бабчиних  вуст
отi незвичайнi слова.
   - Таке говориш, бабцю! - перелякано сказала вона. Стара начебто марила.
Лежала iз заплющеними очима, нiс ?й загострився, а очницi перетворились  у
темнi ями. Сотався й сотався з ?? темних вуст зашерхлий шепiт, i Галя  вiд
того знову затремтiла.
   - ?х дво? приходить  на  цю  гору,  ласочко.  Не  до  кожного,  але  до
бiльшостi...  Моя  бабця  пiддалася  йому,  пiддалася   йому   й   мати...
Народжувалися вiд того  хлопчаки,  той  мiй  дiд  у  перших  був  страшний
волоцюга,  а  мого  брата  ти  зна?ш...  Дивна  сила  побива?  ?хнi   уми,
дiвчинко... я сама знала, ласочко, цю iсторiю, бо вчасно була попереджена.
До мене вiн також приходив... i скiльки  сили  менi  коштувало,  щоб  його
вiдшити... Так, дитино моя, я йому не пiддалася, як i твоя мати,  -  може,
вiн i мстить через те тепер?..
   Наче запала в глибший сон, груди ?й високо здiймалися.
   - Бабцю! Бабцю! - кинулася до не? Галя, але стара миттю розплющилася  i
здивовано позирнула на внучку.
   - Ану-но, подивись, чи нема? в мене  чого  на  оцi?  -  сказала  досить
тверезо.
   Галя взяла лампу й прихилила до старо?. Та розвела темними  пальцями  з
бiлими нiгтями повiки, i Галя зойкнула: око старо? було залито кров'ю.

   10

   Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межi, де в цiй
iсторi? фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатнiсть надавати всьому
неприродного значення, але цей  збiг  подiй,  що  навалився  притьма,  був
разючий. ?й аж у головi завинулося, особливо  пiсля  цi??  страшно?  ночi,
пiсля того червоного ока, яке вона тодi побачила. Серце важко  гупотiло  в
грудях, холодний вiтер гуляв там  i  вистуджував  ??.  Уже  здавалося,  що
зустрiч iз Анатолем щось i справдi несусвiтне,  а  може,  ??  й  не  було?
Лежала в лiжку й дивилася чорним, збентеженим поглядом у  темiнь,  не  про
сон тут iшлося - все в нiй трiпотiло й колотилося.  Зрештою,  нiч  зробила
сво?: Галя вперше повiрила бабцi - над усiм цим домом  i  справдi  зависла
особлива та?мниця, бо й дiм цей по-справжньому  непростий.  Проглядала  ту
кiлькакрат повторену iсторiю, наче кiно: йшли i змагалися перед  ??  зором
часом притьмаренi, а часом зовсiм  виразнi  постатi.  Бачила  й  цей  дiм,
повторений кiлькаразово, начебто  притисла  око,  i  вiд  того  зображення
роздво?лося: щоразу стояла коло того дому iнша  дiвчина,  власне,  дiвчина
була одна, але одягнута в одежу залежно вiд  часу,  в  якому  жила.  Знизу
пiдiймалися чоловiки, так само одягненi в рiзну за  часом  одежу,  але  на
одне обличчя; поруч з тим побачила вона й кiлькох сiрих  птахiв-людей,  що
спускалися, кружляючи, з неба, - в усiх  було  Анатолеве  обличчя.  Хотiла
збагнути секрет цього збiгу - бракувало ?й тями. Що вона знала тодi, ще не
до кiнця сiмнадцятилiтня, коли дивишся ще  таким  розширеним  поглядом  на
свiт i коли так незвичайно б'?ться в грудях серце?  Вчинила  тодi  те,  що
могла: викликала перед себе Анатолiв образ  й  перекреслила  його  там,  в
уявi, навiк. Вдруге повiсила на  серце  замок  i  вдруге  стала  черницею.
Лежала в темнiй кiмнатi, вкрита темною ковдрою: очi ?? були зовсiм чорнi i
зовсiм чорно засiвалася ?й душа. Була холодна й пустельна;  навiть  ранка,
яку дiстала в приступi шаленства, замерзла в не? на  губi.  Анатоль  тепер
був для не? як сiра пляма.
   Отакою i ввiйшла вона в свою першу, майже дорослу нiч, отакою й понесли
?? в сиву  кра?ну  снiв  великокрилi  бiлi  птахи  з  невидимого  острова.
Лишилася в цiй кiмнатi тiльки стара, яко? вже аж нiяк не  мiг  узяти  сон.
Вона думала, що надто перейма?ться тим,  що  вiдбува?ться  в  цьому  домi,
думала й про те, що такого приступу, як  у  цю  нiч,  не  переживала  вона
нiколи; кров стигла ?й у жилах, коли згадувала, як вiднiмалась у не? нога;
думала, що, врештi, так швидко пролетiв ?? час; думала, що молодiсть ??  -
це вже затонулий у морi часу корабель; поруч  розквiтала  така  ж  квiтка,
якою була колись i сама; думала, що квiтувати  жiнцi  дано  тiльки  кiлька
рокiв, решта часу - зiв'ядання. Високу печаль пережила  стара,  вiдчуваючи
на собi нову хвилю такого прив'ядання, - ?х проходить, тих хвиль, за життя
кiлька. Вже вона не лiтня жiнка, а стара, - вiд тi?? думки  все  в  нiй  i
щулилося, й радiло, вiдчувала страх перед темною прiрвою часу, який  лежав
перед нею, i водночас ту незбагненну силу, що вабила  ??  увiйти  i  в  ту
прiрву. Вiдчувала, що не спить ?? онука, i  майже  напевне  знала,  що  та
пережива?. Тонка, трохи змучена й  мудра  усмiшка  лягла  на  зморщене  ??
обличчя, i чи вiд то? усмiшки, чи вiд ночi додалося ?й ще кiлька  зморщок.
"Зачини сво? серце, моя ласочко, - шепотiла вона, коли онука вже спала,  -
не пускай у нього гостей непрошених, тобi ще не  пора!"  Спокiйнiшала,  бо
знала - спить ?? онука з зачиненим серцем, але сама була жiнкою i  вiдала:
жiноче серце - як переливна вода. Боялася цього, але покладалася  на  свою
силу й мудрiсть.
   Широке, засипане ромашками поле побачила Галя ввi снi. Залите воно було
щедрим сонцем, i блукав по ньому, чогось  свого  шукаючи,  великий  i,  ?й
здалося, сумний чорногуз.

   11

   Вони обо? заспали, але прокинулися водночас i обо? вiдчулися,  наче  ?х
побито камiнням. Ранок був сiрий, понурий,  небо  було  затягнуте  густими
хмарами. Вони обо? збагнули, що вночi сталося щось  важливе  й  непри?мне:
Галя думала про свою вечiрню зустрiч, а стара про нiчний напад хвороби.
   - Вже не спиш. Галочко?
   - Як себе почува?ш, бабцю? - озвалася й Галя.
   - У мо? лiта, - засмiялася трохи штучно бабця, дивлячись у сiре,  сумне
вiкно, - вже недоречно запитувати про здоров'я!
   - Як тво? око?
   - Прийди подивись.
   Галя зiскочила з лiжка й пiдiйшла до старо?.  Око  ще  було  помережане
червоними жилками, але почистiшало.
   - Що це в тебе на губi?
   - Вдарилась учора об одвiрок, - сказала легковажно  Галя.  -  На  якесь
вiдро наскочила i ледве голови не звернула.
   Вона засмiялася, i ?? дзвiнкий смiх трохи провис помiж сiрих стiн.
   - Треба пiти купити хлiба...
   - То я пiду.
   - Треба й на базар сходити: нема в нас борошна.
   - Добре, бабцю, - сказала Галя, i в не? раптом упорхнув  малий  голубий
метелик. Стара завмерла в сво?му лiжку: несподiвано  спалахнула  ??  онука
тою красою, що ?? побачила сама в нiчному дзеркалi: начебто зайшов  у  не?
сонячний промiнь i освiтив...
   - Пiду снiданок приготую, - сказала Галя,  бо  вiдчула  й  у  собi  той
недоречний спалах.
   Хотiла усамiтнитись i дослухатися до химерно? гри, до того променя, хоч
надворi й помину не було сонця - висiли там  холоднi  й  драглистi  хмари.
Хотiла пiд ту хвилю i в дзеркало зирнути.
   Не думала про Анатоля нi про бабцю, якiй так не до смаку прийшовся  цей
Анатоль, не думала нi про нiчнi бабинi оповiдини, нi  про  сво?  на?ття  -
слухала лише тiло сво? й дивувалася, що воно так тепло й чудово  заспiвало
в цей сутiнний ранок.
   Накинула халата й пiшла рвучким,  поспiшним  кроком,  залишивши  в  цiй
насумренiй кiмнатi стару, а та тiльки  й  могла,  що  пiддаватися  тут  на
самотi цiй сiростi й сутiнку. Хмара впливла до не? через вiкно i лягла  ?й
на обличчя, тихий смерк холодив душу -  здавалося  ?й,  що  чу?  далеку  й
печальну музику. Зрозумiла нагло: вiд якогось часу вони  з  онукою  почали
жити в рiзних площинах: одна десь там,  угорi,  а  друга  -  внизу.  Важко
прокласти ?м одна до одно? мiст чи кладку; чим далi, тим  глибше  вiдлiта?
вiд не? ця пташка i тим бiльше простору ?х роздiля?. Стара обвела поглядом
кiмнату: сiрi стiни  з  давнiми  шпалерами,  подекуди  вони  обiрвалися  й
забруднилися, сiра небiлена стеля - цього року вона  не  бiлила,  а  внука
того ще не вмiла, ?й захотiлося прикликати Галю, щоб сiла бiля ?? постелi,
розповiсти ?й щось iз життя цього дому, щоб дивилася вона на не? захоплено
й зачудовано. Навiть рота вiдкрила, але погук так i не вийшов з  ??  вуст:
надто багато в нiй зiбралося сьогоднi сутiнку. Важке зiтхання вирвалося ?й
iз грудей - у вiкно зазирав до не? каштан, посаджений нею в той день, коли
виходила замiж. I здалося старiй, що то зазира? до  не?  той  чоловiк,  що
заблукав був сюди й  попросив  води:  вони  прожили  разом  хороше  життя.
Побачила вона мокру, сiру хмару над тим каштаном, наче кучеряве волосся, i
в тiй хмарi, чи вiд ?? настрою, чи, може, так треба було, спалахнув раптом
малий яскравий клаптик неба.
   Стара сiла в постелi й торкнулася ноги -  була  та  холодна  й  начебто
чужа. Тодi не  витерпiла  i  таки  закричала,  а  коли  перестрашена  Галя
примчалася до не? i стала на порозi,  то  побачила,  що  сидить  бабця  на
лiжку, ковдра з не? скинута, сорочка пiдсмикнута, а палець ??  показу?  на
темнi, вкритi синiми смугами вен ноги.

   12

   Це був частковий правець лiво? ноги. За якийсь  час  бабцi  вiдпустило,
але вiдтодi почала вона ходити з палицею. Вiднiме ?й обидвi ноги у  вiйну,
коли в ?хнiй дiм ледве не втрапить снаряд. Вiн  розiрветься  в  малиннику,
струснувши будинком: вiд страшного ляску повивалюються з вiкон усi  шибки,
хоч Галя й наклеювала на них  навхрест  паперовi  смужки.  Стiна  навпроти
малинника буде густо посiчена осколками, i хоч шкоди вони, крiм вiкон,  не
матимуть, стара пiсля того  перетвориться  в  немiчну  ляльку.  Вона  буде
iнколи вередлива й криклива i поганятиме  онукою,  але  це  будуть  тiльки
спалахи: здебiльшого сидiтиме вона, якщо дозволятиме погода,  на  ганку  i
без кiнця дивитиметься на далекi прирiчковi кра?види.  Галя  ж  залишиться
Галею,  в  нiй  постiйно  житиме  в  серцi  голубий   метелик,   а   часом
поселятиметься й богиня. Хто зна, чи  те  сердитиме  стару,  чи,  навпаки,
вспокоюватиме, факт той, що очi ?? постiйно спочиватимуть  на  стежцi,  по
якiй прийшов був колись до не? ?? вусатий красень. Коли ж вона дочека?ться
того моменту, коли завiта? до них на гору  Володимир,  коли  вип'?  вiн  з
Галиних рук води, вона раптом встане,  забувши  про  свою  нерухомiсть"  i
зайде до сво??  кiмнати  без  сторонньо?  допомоги.  Вiдчу?  тодi  те,  що
вiдчува? королева, коли  ??  царюванню  приходить  кiнець:  сумуватиме,  а
водночас i радiтиме. Вона  допитуватиметься  в  онуки,  що  потрiбно  тому
приходневi, хоч чудово знатиме, чого йому треба. Зрештою, благословить  ?х
i використа? ще одну нагоду, щоб  внука  таки  повiрила  в  казку  ?хнього
обiйстя. Але станеться це аж через десять рокiв, в той же  сутiнний  ранок
Галi довелось притьма бiгти за  лiкарем,  а  коли  вiн  розвiв  безпорадно
руками, давши перед цим старiй один  i  другий  укол,  вiдчула,  що  стала
доросла i що вiдтепер всi клопоти цього дому лягають на  ??  плечi.  Лiкар
щось говорив про лiкарню, але стара не прийняла то?  пропозицi?:  боялася,
що не повернеться сюди, або ж коли й  повернеться,  застане  тут  нечувану
новину. Через це  Галi  довелося  щодня  масажувати  ногу  старiй,  i  так
протяглося бозна-скiльки часу...
   У той день, пообiдавши, стара заснула, i зморена Галя вийшла на  ганок.
Задивилася на чудовий кра?вид iз рiчкою,  горбами,  скелею,  купальнями  й
островом, i ?й здалося, що все це наче з картону вирiзане, як декорацiя до
не зовсiм доладно? вистави. Як i всi, вистава мала вiдбутися ввечерi,  але
вона вже на кiн не  ступить.  Вона  зморена  й  по-сво?му  налякана,  хоче
заспоко?тись i врiвноважитися. Через це й сидiла на ганку така  сутiнна  й
сiра, через те i в хустку куталася, хоч надворi й не холодно.
   В  глибинi  цього  дому  спить,  злегка  похропуючи,  бабця,  i   Галя,
прислухаючись, зрозумiла раптом, чого тiкав з цього дому далекий ?? прадiд
у перших. Не витримував цi?? тишi  й  застиглостi,  оцього  сльозливого  й
крикливого баб'ячого царства, де чоловiки тiльки  приходнями  i  тiльки  й
знали, що достачати кошти для цих жiнок, а у вiльний час длубатись у сво?х
книжках. Галя вiдчула раптом, що i в нiй ? щось вiд того  прадiда,  що  ?й
також хочеться спуститись iз цi?? гори i перевiрити увiч, чи не з  картону
вирiзано всi оцi кра?види.
   Натомiсть вона вчинила iнше. Обiйшла паркани з тильного боку обiйстя  i
без труда знайшла дошку, яка вiдхилялася. Бур'ян i кропива в  цьому  мiсцi
були притоптанi, i ?й навiть здалося, що впiзна? в  прим'ятiй  травi  слiд
лакованого туфля. Спокiйна усмiшка розцвiла на Галиному лицi. Повiльно, не
кваплячись, зайшла вона в повiтку,  знайшла  там  iржавого  молотка,  який
ледве тримався на розхитанiй ручцi, взяла кiлька грубих, так само  iржавих
цвяхiв i, невмiло дзьобаючи тим молотком по цвяхах, забила  дiрку.  Цвяхи,
правда, химерно покрутилися й  позагиналися  пiд  ??  ударами,  а  молоток
кiлька разiв спав з ручки, ледве  не  поранивши  ??,  але  дошка  все-таки
трималась мiцно.
   Галя поверталася додому iз свiтлим лицем. Жбурнула молоток у повiтку  й
ретельно вимила пiд умивальником руки. Пiсля того зайшла в хату й  почула,
що бабця не спить.
   - Що це ти там стукала? - спитала вона.
   - Це я, бабцю, там у парканi  дошку  забивала,  -  спокiйно  й  лагiдно
озвалася Галя.
   Бабця зробила круглi очi й поспiшила опустити погляд, щоб  заховати  ту
радiсть, що хвилею плеснула на не?: Галя таки починала набиратися ?? духу.
Уявилося старiй, як вони обо? тут старiшають, грошi ?м поки що  надходять,
то ?м i клопоту не було б.  Полюбила  цю  гарну,  несподiвано  подорослiлу
дiвчину, котра стояла оце перед нею, i ладна була все задля не? вiддати.
   Галя, однак, мала iншi думки. Сiла  на  стiлець  просто  перед  бабцею,
вiйнувши широким подолом сукнi, й подивилася на стару впритул:
   - Треба менi вже, бабцю, документи здавати в технiкум.
   - I покидатимеш мене саму? - здивовано i злякано спитала стара.
   - Ти б зайнялася в'язанням, - трохи немилосердно вiдказала Галя. -  Час
би швидше бiг!.. Тепер, бабцю, - вона знову подивилася на стару впритул, -
людина без спецiальностi нiщо...
   Було непри?мно ?й таке слухати, але не перечила. Мала все-таки  тверезу
голову i теж не довiряла тiй нитцi, за яку вони тримались: отим щомiсячним
надходженням вiд Галиного батька.

   13

   Того вечора на них обох зiйшов мир: стара всiлась  у  сво?му  вигiдному
крiслi, поклавши хвору ногу на ослiнчик, а Галя примостилася коло лампи iз
розгорненою "Повi?ю" Панаса Мирного. Вона читала вголос, пахло перепаленим
гасом вiд лампи, в розчинене вiкно вливалися запахи жасмину чи й недалеких
лiкарняних лип; у вiкно проглядавсь трепетний квадрат темно-синього неба з
драглистими золотими жуками на ньому. Стара загорнула ноги старим,  зовсiм
витертим пледом, скидала вряди-годи озбро?ними окулярами очима; свiтло вiд
лампи робило Галине обличчя контрастним, водночас не  зникала  з  нього  i
м'яка нiжнiсть. Тихо пливла Галина мова,  тихо  горiв  вогник  пiд  гнутим
склом, тихо повзали  золотi  жуки,  i  ?м  обом  раптом  здалося,  що  час
зупинився, зупинилися люди, якi йшли в цьому  вечорi,  машини  й  трамва?.
Спинився джигун у сiрому костюмi i в  лакованих  туфлях,  спинилася  течiя
рiки i струмкiв, що спадали в цю рiку. Завмерли, мов замерзли серед  неба,
нiчнi птахи й кажани; кiлька лiтакiв, що потрапили  в  цю  смугу,  згасили
мотори. Замовкло радiо, завмер на льоту кiт, який  вистрибував  iз  вiкна,
вкравши перед цим шмат ковбаси, i закостенiла в  його  зубах  та  ковбаса.
Галя перестала читати i звела погляд на бабцю.  Дивну  й  трохи  моторошну
тишу вони вiдчули.
   - Слухай, бабцю? - спитала Галя. - А той твiй  дядько,  вiн  нормальний
був?
   Стара  спинила  пальцi,  якi  кiлька  хвиль  тому  ще  вчилися   плести
шкарпетку, i вслухалась у нiчну тишу.
   - Ти мене щось питала? - повернулася вона до онуки.
   - Питала про твого дядька.
   - Вiн був блудяга, той мiй дядько. Все  його  кудись  несло,  все  його
якiсь фантазi? мучили. Зрештою, нiчого вiн у життi не досяг. Отак збився з
дороги, i нi пуття з нього, нi толку...
   - Ну, а потiм?
   - Що потiм? - роздратовано сказала бабця. - Потiм пити почав  i  пропав
нi за цапову душу.
   Галя була розчарована. Але все-таки непоко?в ??  той  далекий  i  всiма
забутий ?? предок.
   - Не був вiн жонатий?
   - Що ти хочеш? - округлила очi  бабця.  -  Мало  того,  що  собi  життя
перевiв, то щоб жiнку й дiтей мучив? Нi, тут йому треба  вiддати  належне:
як почав блудягою, так блудягою  i  скiнчив.  Знайшли  його  задубiлого  в
багнюцi... Чи хоч вiзьми, оцей мiй браток... Гада?ш, у нього всi клепки?
   - Дивно, - сказала Галя. - Дiд Iван твiй рiдний брат, а ви-от нiколи  й
не бачитеся...
   - Вiн не зовсiм мiй рiдний брат. У нас була тiльки спiльна мати.
   - Так дуже не любите одне одного?
   - Ми рiзно? кровi з ним, Галочко, - сказала гостро стара. -  Вiн  кровi
блудячо?, а я справжньо?...
   Галi стало  раптом  смутно.  Побачила  перед  собою  високочоле,  гарне
обличчя дiда Iвана, - iшов вiн за  козами,  i  вiтер  кошлатив  його  сиве
волосся...
   - А я-от до них забiгаю, - сказала Галя. - Така мила та Марiя Якiвна...
   - Я проти не? теж нiчого не маю, - озвалася бабця. - Дивно менi тiльки,
як вона його терпить?
   Засмiялася сухо, а тодi щiльно замкнула вуста. I вразилася Галя  з  не?
пiд  ту  хвилю:  вуста  стали  як  щiлинка,  а  очi  зробилися  круглi   й
нетямкуватi. Горiло в них по iскрi, i  Галя  нiяк  не  могла  втямити,  що
втiшного для бабцi в цiй iсторi?.
   Отак вмерла зачарована тиша ?хньо?  згоди.  Зворухнулися  й  рушили  тi
люди, що йшли були в цьому вечорi, по?хали машини й трамва?.  Зарухався  i
джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, вiн почiпав забиту  дошку  в
парканi i вражено присвиснув. Подивився з жалем угору: над  парканом  було
протягнуто два ряди колючого дроту. Джигун вийняв iз кишеньки  бiля  пояса
годинника й подивився на стрiлки  -  вони  свiтилися  й  показували  якраз
десяту  годину  вечора.  Джигун  зсунув  капелюха  на  очi,  пiддер  носа,
розвернувся ледве не по-вiйськовому i  пiшов  назад,  ступаючи  на  власнi
слiди.  Ще  спинився,  повернувсь  i  роздивився  навколо.   Тодi   раптом
розiгнався i щосили бухнув плечем об забиту дошку. Дошка рипнула,  але  не
подалась. Джигун зняв iз плеча дерев'яну скабку i  знову  насунув  на  очi
капелюха.
   Тим часом у сутiнi вже текли звичайним плином рiчки  i  струмки,  нiчнi
птахи спустилися на дерева, а припiзненi деннi прилетiли до сво?х гнiзд  i
вклали в майже соннi роти пташенят по останньому хробачку. Лiтаки озвучили
небо й полетiли далi, вже вiдповiдаючи на запити iз аеродромiв. В  глибинi
дому на горi  заговорило  раптом  на  повний  голос  радiо.  Кiт  догризав
украдену ковбасу, а далеко-далеко звiдси думав важку думу про долю жiнок у
домi на горi Галин батько. Вiд цих думок серце в нього бралося кригою,  та
й усi зорi в високому й байдужному  небi  не  тiльки  позамерзали,  але  й
розкришилися.
   Галя знову почала читати роман, а бабця  раптом  побачила  крiзь  стiни
джигуна в сiрому костюмi i в лакованих туфлях - вiн швидко йшов  геть  вiд
?хнього дому. Покивував правицею, а лiву  руку  засунув  у  кишеню.  Стара
дивилася на нього майже байдуже, тiльки  запалювалися  iнколи  в  ??  очах
химернi й трепетнi iскри.

   14

   Галя прожила  в  тому  невластивому  собi  сумирному  настро?  тиждень.
Здавалося, напилася вона тодi чарiвного зiлля, бо зовсiм забула  про  сво?
дивне кохання до джигуна в сiрому костюмi, забула  про  свiй  неспокiй  та
розколошканi сни. Дивилася на свiт умиротворено,  тим  часом  майже  щодня
сходила вниз до  дiдового  обiйстя  i  годинами  балакала  там  iз  Марi?ю
Якiвною. З дiдом вона бачилася рiдко, той виходив iз дому вранцi,  i  вона
могла стежити зi сво?? гори, як iде вiн iз козами по смарагдовому  березi.
Кози ступали, дружно покивуючи, а  за  ними  неквапно  простував  високий,
гарний сивань. Знову життя  в  ?хньому  домi  опростилося,  бабця  вчилася
в'язати, а Галя сновигала по господарству.  Часом  вони  сiдали  вкупi  на
ганку й дивилися, як поволi гасне на овидi сонце: майже не розмовляли  пiд
той час, бо сковувала ?х одна й та  ж  сумовита  музика  згасання.  Iнколи
пiдiймалася до них Марiя Якiвна, i вони вже сидiли на ганку втрьох:  Марiя
Якiвна оповiдала вуличнi  новини,  а  вони  знову-таки  мовчали.  Перестав
блукати по горi й джигун, наче розчарувався через забиту дошку в  парканi.
Галя тепер думала про нього, як про далекий i надто чудний  сон.  Все-таки
вiн снився ?й i зараз: тодi Галя чула сухий шелест сiрих крил i бачила, як
спуска?ться той птах до них у двiр. Ставало ?й тодi страшно й  радiсно,  i
сама не могла збагнути, що ?й хочеться. Взялася тим часом  за  iсторiю  та
лiтературу, готуючись до iспиту в технiкум, але бачила мiж сторiнок одне i
те ж: величезний сiрий птах летить до ?хньо? гори  й  озутий  той  птах  у
лакованi туфлi. Дивиться тужно неймовiрними очима й кричить, як  ворон,  а
може, й пугач.
   Тихий жаль огортав дiвчину, i саме цей синiй i  тремкий,  як  вересневе
небо, жаль збуджував ?? i хвилював. Саме вiн одривав ?? вiд пiдручникiв  i
пiдводив до дзеркала. Дивилася на себе i знову бачила двi дiвчини: одну  -
сiру й пригноблену, повну кострубатих колючок - знання, що ?х  набирала  з
пiдручникiв,  i  другу  -  голубу  й  майже  казкову.  Часом,  коли   жаль
переповнював ?? вщерть, тi дво? в дзеркалi зливалися; Галя тодi  остаточно
увiрувала в бабусину казку, адже була  вона  з  тих  зачарованих  принцес,
краса яких бiльш вiдляку?, нiж приваблю?. На  те  скулювалася  ??  душа  i
тонко-тонко гучав далекий, як бовкання дзвона,  звук.  Мимоволi  чула,  як
притискаються до ?? вуха шарудявi Анатолевi вуста i плететься, наче  павук
павутину сну?, його вкрадливий голос.
   Поверталася до книжок i здивовано вдивлялась у знайомi, ба навiть рiднi
риси, що проглядали з-мiж рядкiв: вiн-таки не покидав ??. Сумирний настрiй
розтавав, як розта? на призахiдному небi хмарка, Галя спинялася оголена  i
знiяковiла перед тими очима, що майже з'?дали ??.  Вночi  прокидалася,  бо
вiн цiлував ??, як i в той вечiр; хапалася за попеченi  вуста.  Ранка  вже
запеклась, затвердiла i вiдпала, натомiсть чула вона, що  ?й  болить  лiве
персо, начебто хтось стис його залiзними  пальцями.  Зустрiчалась  iз  ним
поглядом i, як у життi реальному, не могла його  витримати.  Напливало  на
не? величезне, червоне, кругле, наче колесо, бабчине око  -  холодний  пiт
ошпарював ??, бо здавалося несамохiть: вона у цiй грi, наче м'яч, за  який
борються два заповзятливi гравцi. Чомусь думалося Галi, що той Сiрий i  ??
бабця зналися ранiше, коли  ще  була  стара  в  Галинiй  iпостасi,  -  вiн
незмiнний i нетлiнний у часi, а бабця  вже  безнадiйно  стара.  Годi  було
терпiти те Галi, кидала книжки й  виходила  надвiр.  А  що  було  в  дворi
порожньо, то тiльки й робила, що обходила тi мiсця, де  вони  здибувалися.
Зупинялася i коло забито? дiрки, вiдчуваючи при  цьому  жаль  i  зловтiху;
такi  .настро?  у  внучки  передчувала  i  стара.  Виходила  на  ганок   i
перешкоджала Галинiй самотностi. Галя аж кипiла тодi супроти бабцi, бо  та
заговорювала до не? роблено-ласкаво, а  дiвчинi  хотiлося  мовчати.  Окрiм
того, вiдчувала на собi малi, круглi  й  швидкi  оченята,  якi  без  упину
стежили за кожним ?? рухом, тодi здавалося Галi, що ходить вона, як кiнь у
запрягу: дво? вiжок i дво? погоничiв ма? за  спиною.  Так  було  вдень,  а
ввечерi Галя вже прагла бабчиного товариства. Приносила до спальнi книжку,
починалося читання й розмови, плелась у старечих руках нитка, а  юнi  руки
гортали сторiнки. Там, за затуленими фiранками, вже густо синiв  вечiр,  i
вони обо? те вiдчували, ходив там i ходив джигун  у  сiрому  костюмi  i  в
лакованих туфлях. Був терплячий  i  спокiйний:  роздивлявся  на  задимленi
крайобрази i навiть милувався ними. Сiдав на скелю й курив,  кидав  донизу
сiрники,  бо  надто  часто  гасла  його  цигарка,  i  встиг  полюбити   цi
незвичайнi, схожi на декорацi? кра?види.  Задумувався,  аж  забував,  чого
сюди  прийшов,  а  коли  стара  засинала  за  сво?м   прядивом,   тихенько
пiдкрадався до вiкна. Дивився пильно  й  прохально  в  щiлину,  що  завжди
просвiчувалася мiж фiранками, i бачив просто себе чудове, погiдне, наче  з
мармуру тесане, Галине лице.  Впивався  ??  красою,  i  аж  стогнати  йому
хотiлося, наскiльки далека вона була й недоступна. Вона начебто  вiдчувала
той погляд, блiдла i блiдла, тiшилася, що вiн таки сто?ть  зачаровано  пiд
тим вiкном, i водночас проганяла його подумки. Знала, що вiн прийде завтра
й позавтра, а може, саме це наливало  ??  таким  споко?м  та  впевненiстю.
Часом рвалась у ?? серцi якась надто тонка  жилочка,  i  воно  спалахувало
червоним вогнем: а що, як йому набридне отак  ходити?  Закушувала  губу  й
натужно намагалася розв'язати пекуче завдання: вийти - це волю загубити, а
не вийти - загубити кохання.
   Зводила гордо носика i йшла вiльною, сягнистою  ходою  стелити  постiль
бабцi й собi. Знала, що за  нею  стежить  несхитний  i  запалений  жадобою
погляд, i вiд того ставала ще привабливiша. Вiн милувався на ту ?? кумедну
зарозумiлiсть, а бабця, побачивши отаке ?? обличчя (в цей час Галя  будила
??, щоб перейшла в постiль), лякалася: чи не проспала вона за цей короткий
час чогось важливого.

   15

   Скорив остаточно Галю дощ. Дрiботiв монотонне  усю  нiч,  не  даючи  ?й
заснути, дрiботiв монотонне й цiлий день. Вночi вона наче на  велетенських
хвилях коливалася, западаючи в темнi ями короткого  сну  i  виносячись  на
гребенi, коли очунювала. Не мала сили змагатися  проти  такого  накоту,  а
вранцi взяла парасолю й занесла документи в  технiкум.  Пiсля  того  пiшла
вулицями, завертаючи  по  дорозi  до  магазинiв.  Iшла  з  сiткою,  напхом
напханою пакунками, i вiтер завiював  ?й  пiд  парасолю  краплi.  Лице  ??
змокло - на сторонн? око здавалося, що вона плаче.
   В книгарню Галя заскочила через те, що дощ пустився  аж  надто  густий.
Тут вона купила том творiв Жорж Санд i  Мопассана.  Грошей  на  бiльше  не
стало, i вона мимохiть спитала в повно? повiльно? жiнки,  чи  не  потрiбно
магазину продавцiв. Завiдуюча подивилася на не?  крiзь  окуляри  i  почала
розпитувати про ?? освiту й батькiв.
   - Освiта - десятирiчка, - сказала Галя. - Батько нас покинув, а  матерi
вже нема.
   Завiдувачка знала те мiсце, де мешкала  Галя:  там,  у  шпиталi,  лежав
недавно ?? чоловiк.
   - Продавця нам треба!  -  сказала  насамкiнець  завiдуюча.  Вона  чемно
розсунула вуста, зуби в не? виявилися вставнi. - Тим бiльше, що ви  любите
книжку, я це одразу помiтила.
   Ще вона помiтила Галине лице, а що воно було аж зовсiм  небуденне,  то,
подумала завiдуюча,  в  магазинi  погустiша?  вiдвiдувачiв  i  це  напевне
збiльшить виторг. Вона подумала про виторг, як про те  колесо,  що  вивезе
магазин з ями: плану вони не виконували.
   Галя вийшла на вулицю звеселiла. Завтра вона прийде  сюди  i  стане  за
прилавок: цього мiсяця батько ?м так нiчого й не прислав.  Йшла  i  думала
про батька, чоловiка, якого вже уявля?  собi  ледь-ледь,  -  вiн  наче  за
завiсу ступив.
   Дощ перестав,  i  Галя  склала  парасольку.  Раптом  вона  здригнулася:
назустрiч iшов, обережно обходячи  калюжi,  чоловiк  у  сiрому  костюмi  i
лакованих туфлях.  Вiн  скинув  солом'яного  капелюха  i  вклонився.  Галя
отетерiла: Анатоль не мав на костюмi жодно? крапки з дощу,  а  туфлi  його
сяяли, наче навколо зовсiм не було багна...
   - Менi довелося на кiлька день ви?хати  у  вiдрядження,  -  сказав  вiн
тепло й буденно. - I я не змiг був прийти. Вибач!
   Дивилася на нього широко розплющеними очима.
   - Уявля?ш, мiсця собi  не  мiг  знайти,  -  шепнув  Анатоль.  -  Думав:
турбу?шся, що це воно сталося?..
   Над головою в них раптом розiрвалися хмари, i жмут променiв провис  над
вулицею.
   - Бiжу оце на роботу, - всмiхнувся Анатоль, сяйнувши блискучими зубами.
- Але ввечерi буду. Коли твоя бабця ляга??
   - О десятiй, - сказала мимовiльно Галя, i все в нiй раптом  засвiтилося
i заспiвало.
   - Ну, я побiг, - сказав Анатоль. - Чекай о пiв на одинадцяту...
   Вiн знову скинув капелюха, вклонився, i в Галi з  очей  раптом  сипнули
вiялами сльози. "Боже мiй, - подумала вона, - чи ж я його люблю?"

   16

   Ввечерi вони сидiли з бабцею на ганку i дивилися,  як  заходить  сонце.
Небо було фiолетове, з багряними смугами i  з  блакитними  криницями,  якi
свiтилися  сьогоднi  по-особливому  яскраво.   Трохи   вище   лежали   двi
розкуйовдженi,  як  двi  безголовi  танцюристки,   хмари,   якi   повiльно
змiшувалися, зливаючись в обiймах,  -  був  то  найнеквапливiший  танок  у
свiтi.
   - Батько твiй нас зовсiм забув, -  спроквола  сказала  стара,  незмигно
дивлячись на небокрай.
   - Я напитала собi роботу. В книгарнi, - сказала так само спокiйно Галя.
   - В книгарнi непогана робота. А технiкум?
   - Можна вчитись i працювати.
   - Я б не хотiла вiдпускати тебе вiд себе...
   - Сама ж кажеш, що таких перерв у посилках не було.
   - Таки-так, - протягла стара, а на ?? обличчя лягли багрянi тiнi. - Був
щодо того пунктуальний.
   - Може, з ним щось сталося?
   - Може, щось i сталося, - тим-таки тоном протягла  стара.  -  3  кожним
може щось статися...
   Одна iз танцюристок там, на  заходi,  торкнулася  голубого  колодязя  i
раптом побагровiла. Запалювалася все густiше й  сильнiше,  в  той  час  як
подруга ?? набиралася фiолету i повiльно розтавала в небi.
   - Може, написати йому листа? - спитала Галя. Бабця мовчала.  В  очах  у
не? вiд тих блакитних криниць на заходi запалав вогник.
   - Вiн був пунктуальний, -  сказала  вона  з  натиском.  -  Коли  зможе,
обов'язково пришле.
   - А як не пришле?
   - Тодi житимемо, як ?. Ма?мо город, на зиму нам  стане  й  картоплi,  й
огiркiв. На хлiб ти заробиш, а вiд вибаганок можемо вiдмовитись.
   Галя  дивилася  на  стару  трохи  здивовано.  Вражав  i  спокiй  ??,  i
незворушнiсть.
   - Чому вiн покинув нас, бабцю?
   - Я тобi вже казала чому, - озвалася стара, i ?? обличчя пiд  цю  хвилю
залилося землистим фiолетом. - Вони, чоловiки  цього  обiйстя,  всi  такi.
Приходять бозна-звiдки i господарями тут себе не вiдчувають. Мають почуття
обов'язку, але  тiльки  тодi  щось  значать,  коли  тримаються  за  жiночу
спiдницю...
   - Мiг би нас навiдати!
   Стара все ще дивилася на  захiд.  Там  уже  зникли  блакитнi  колодязi,
фiолетове  змiшалось  iз  багряним  i  проклалося  кiлька  густо-малинових
смужок. Безголовi танцюристки зникли, тiльки одна iз них, та, що  згорiла,
покинула шматок свого прозорого вбрання - було воно яскраво-бiле.
   - Бачиш, ласочко, - сказала бабця задумано. - Я прожила чимало в  цьому
свiтi i дещо в ньому тямлю. У нас завжди так  виходило,  що  чоловiки,  тi
прийшляки, вмирали ранiше сво?х жiнок. Певне, щось порушилося там, у небi,
коли в тво?х батькiв сталося iнакше. Ми, жiнки цього  дому,  живемо  довго
пiсля них, хоч годi сказати, що не вiдда?мо ?м свого серця.  Ми,  ласочко,
наче охоронцi ?хнiх душ i думок ?хнiх, хоч нам непотрiбно  знати,  про  що
вони таке собi думають. Твоя мати вибилась iз цього кругообiгу,  а  батько
твiй, ласочко, добре пiзнав закони цi?? гори...
   Стара говорила це трохи пiднесено, здавалося, наповнювалася вона не  до
кiнця збагненною урочистiстю. Чи то так впливало на не? захiдне  небо,  чи
так наладновувала себе, зрозумiла раптом Галя: оця стара, яка  сидить  так
велично й поважно на порозi, й справдi гiдна королiвсько? корони. Але вона
мрiйниця, яка нiколи не бачила свiту таким, яким вiн ? насправдi, ?й, як i
жiнкам цього обiйстя, котрi жили  тут  ранiше,  свiт  вигаданий  був  куди
реальнiший вiд справжнього. Збиралися й лiпилися  одна  до  одно?  всiлякi
випадковостi, береглися й видозмiнювалися в умах тих,  хто  звик  i  мусив
терпiти самоту, вечори  при  лампi  i  без  не?,  довгi  днi  й  ночi  без
чоловiкiв, - ось звiдки почалася легенда, подумала собi в той вечiр  Галя.
Вона теж несла в собi тi ж таки гени, тому й любила  цю  спокiйну  й  таку
величну стару, любила цей дiм i всi речi в ньому,  свiтло  його  кiмнат  i
запахи. Любила  цей  каштан  серед  двору,  посаджений  у  день  бабчиного
весiлля, i дерева iншi, посадженi в день весiль iнших дiвчат, вона  любила
i всiх тих уже неiснуючих у свiтi сутньому, перед  якими  все-таки  носить
певнi зобов'язання.
   З долини пiдiймалася вервечка бiлих кiз, за ними ступав високий чоловiк
iз сивою головою. Вiн наче розчинивсь у прир