музей i поклав у вiтрину.
   З особливою любов'ю збирав професор  Яворницький  усе,  що  стосувалося
життя й творчостi поета. Поряд з "Кобзарем" у вiтринi  лежали  також  iншi
документи.
   Найцiннiшi з них були  -  автобiографiя  Кобзаря,  яку  написав  Т.  Г.
Шевченко 1860 року росiйською мовою, а бiля не? - лист з Борзни вiд П.  О.
Кулiша, доданий до цi?? автобiографi? i надiсланий  до  катеринославського
приятеля П. I. Зуйченка[29]. Були там i оригiнали документiв про  заслання
Тараса Шевченка та лист поета до свого побратима - артиста М. С. Щепкiна.
   1909 року видано книжку Д. I. Яворницького  пiд  назвою  "Матерiали  до
бiографi? Т. Г. Шевченка", в якiй автор зазначив, що  виторг  вiд  продажу
цi?? книжки пiде на спорудження пам'ятника великому Кобзаревi.

   Мандруючи по Укра?нi й далеких закутках Росi?, Дмитро  Iванович  нiколи
не забував про Т. Г. Шевченка i розшукував у старих  людей  та  букiнiстiв
матерiали, пов'язанi з життям генiального спiвця.

   Неоцiненну знахiдку - документи-оригiнали про заслання Т. Г. Шевченка в
далекий Закаспiйський  край  -  Д.  I.  Яворницький  дiстав  1905  року  в
завзятого антиквара Ф. С. Романовича, що працював тодi в  Ростовi-на-Дону,
й заплатив за них 150 карбованцiв.
   Цi документи, як розповiдав Яворницькяй,  Ф.  С.  Романович  придбав  у
свого товариша - офiцера, який ?здив у Новопетровске приймати справи пiсля
закриття цi?? фортецi[30].

   Заслугову? на увагу також iсторiя уривка справи про переведення  Т.  Г.
Шевченка з одного заслання до вiддаленiшого й гiршого.

   1883 року в м. Оренбурзi викладач Оренбурзького  iнституту  благородних
дiвиць, а пiзнiше  директор  першого  реального  училища  в  Катеринославi
Микола Павлович Вавилов якось зайшов в одну крамничку купити собi  тютюну.
Хлопчик, даючи йому тютюн, загорнув його в  пiваркуш  паперу,  писаного  з
обох бокiв моторною писарською рукою[31]. Вдома М. П. Вавилов, розглядаючи
цей аркуш, натрапив на рядки,  що  стосуються  слiдства  "рядового  Тараса
Шевченка", про сувору заборону писати й малювати, а також переведення його
у вiддаленi райони Оренбурзького краю.
   Прочитавши цього папiрця,  М.  Вавилов  затремтiв  од  хвилювання.  Вiн
одразу ж кинувся до тi?? крамнички, де  годину  тому  купував  тютюн,  щоб
докладно розпитати, як цей папiрець попав до господаря крамницi та  чи  не
збереглося в нього ще якихось документiв.
   На жаль, крамар нiчим не порадував. Розводячи руками, Д вiн сказав: "Цi
папери ми купили у фортецi на пуди для обгортання  товару;  багато  з  них
розiйшлося, а ця, в яку хлопчина загорнув вам тютюн, була остання".

   Чверть вiку цей iсторичний уривок лежав у М. П.  Вавилова.  Пiсля  його
смертi  Д.  I.  Яворницький  довiдався,  що  цей  документ  не  пропав   i
зберiга?ться в дружини небiжчика.
   У сiчнi 1908 року Дмитро Iванович пiшов на квартиру Вавилово?.
   - Шановна  Катерино  Федорiвно,  ви  зробите  велике  дiло,  коли  отой
папiрець про Шевченка вiддасте до музею. Ваше iм'я повiк не забудуть.

   Додому Дмитро Iванович повертався з новим дорогим скарбом. Згодом i цей
уривок вiн поклав назавжди у Шевченкову вiтрину.

   У фондах та експозицiях Днiпропетровського музею зберiга?ться також  12
портретiв  поета,  намальованих  на  полотнi  олi?ю.  Деякi  з  них   були
виготовленi  до  революцi?,  а  частина  -  в  радянський  перiод.  Автори
бiльшостi оригiнальних портретiв Шевченка - невiдомi.
   Приверта? увагу картина "Т. Г. Шевченко", яку випалив на деревi один iз
народних умiльцiв. Гадають, що ця робота належить петрикiвським майстрам i
ще за життя Дмитра Iвановича була подарована йому, а  вiн  од  себе  потiм
подарував музе?вi.

   Зберiга?ться в музе?  також  бюст  Тараса  Шевченка  заслуженого  дiяча
мистецтв республiки А. Й. Страхова i оригiнальний бюст невiдомого автора.
   Коли  Тарас  Шевченко  мандрував  по  рiчцi  Орелi,  що  недалеко   вiд
Верхньоднiпровська впада? в Днiпро, вiн зробив  там  кiлька  малюнкiв.  На
двох iз них змальовано узбережжя рiчки, на третьому малюнку зображено  двi
кам'янi баби з свiтильниками. Цi кам'янi баби довго стояли в  гирлi  рiчки
Орелi, а потiм, за клопотанням Яворницького,  ?х  перевезли  в  iсторичний
музей.

   Дмитро Iванович  часто  органiзовував  концерти  кобзарiв,  виступав  в
учбових закладах з лекцiями про життя й творчiсть поета.

   Дослiдники[32] знайшли матерiали, якi свiдчать про невтомну  дiяльнiсть
Д. I. Яворницького  пiд  час  Шевченкiвського  ювiлею  -  сторiччя  з  дня
народження поета. Так, до мiсько? управи за участю iсторика надiйшла заява
вiд  громадян  мiста,  щоб  дозволили   розпочати   органiзацiйнi   роботи
шевченкiвського ювiлейного комiтету. Пiд нею стояло 800 пiдписiв. Знайдено
й прохання  Д.  I.  Яворницького  до  мiсько?  думи  про  асигнування  500
карбованцiв  для  видання  альбому  пам'ятi  Шевченка   з   документiв   i
матерiалiв, якi мав вчений в сво?му архiвi. Однак прохання вченого було

   вiдхилено.
   В ювiлейнiй статтi, присвяченiй Кобзаревi, Яворницькйй писав:
   "Шевченко буде жити, поки свiтитиме сонце, поки  сяятимуть  зорi,  поки
стоятиме свiт увесь, поки житиме люд на землi, а iм'я його було, ? й  буде
святе для всiх тих, у кого в жива душа й живе серце в грудях"[33].

   Д. I. Яворницький ще здавна був невтомний пропагандист  Шевченка.  1886
року  в  Петербурзi  з  його  iнiцiативи  вийшла  в  свiт  поема  Шевченка
"Гайдамаки" ?? пречудесно iлюстрував  побратим  iсторика  О.  I.  Сластiон
зворушливу передмову до не? написав Яворницький.
   В особистому архiвi Дмитра Iвановича Яворницького зберiгався довгий час
ескiз пам'ятника Шевченковi. Iсторiя цього ескiза така.

   Ще на початку XX сторiччя Яворницький, за  порадою  членiв  комiсi?  по
спорудженню пам'ятника поетовi, звернувся до  I.  Ю,  Репiна  з  проханням
зробити ескiз пам'ятника. Але до революцi? цей благородний  задум  не  мiг
здiйснитися,  Однак  Яворницького  не  покидала  думка   про   спорудження
пам'ятника Шевченковi, i вiн зверта?ться з цим проханням до Р?пiна  знову,
вже в радянський час. Це було в останнi роки життя художника. Р?пiн гаряче
сприйняв цю пропозицiю i вже почав працювати над збиранням  матерiалiв  та
виготовленням ескiзiв.
   1928 року  Дмитро  Iванович  одержав  вiд  Р?пiна  листа  й  невеличкий
малюнок, на якому зображено Кобзаря в солдатськiй безкозирцi; вiн замрiяно
схилився бiля перекинуто? тачки,- певно, щось дума? писати.

   Тiльки  кволе  здоров'я  Р?пiна,  а  згодом  i  смерть,  завадили  йому
здiйснити свiй творчий задум. Але ескiзи пам'ятника й понинi  зберiгаються
в музе? Т. Г. Шевченка в Ки?вi як свiдки глибоко? пошани I. Ю.  Р?пiна  та
Д. I. Яворницького до генiального сина укра?нського народу. Любов i повагу
до великого Кобзаря Д. I. Яворпицький пронiс через усе сво? життя.


   _ВIД ЛИСТА ДО ПАМ'ЯТНИКА[34]__ _

   Пасiчник Тихiн Iванович Дудка  познайомився  з  професором  Яворницьким
восени 1922 року трохи незвичайним способом. Тодi вiн  уперше  завiтав  до
Днiпропетровського музею. Бiля виходу з примiщення зустрiлася  йому  група
студентiв, а серед них сивий середнiй на зрiст чоловiк.

   - Як жалко,- сказав вiн, дивлячись на Дудку,- що  .  люди  недооцiнюють
користi вiд того, що  носять  сво?  голови  непокритими,  а  в  примiщеннi
особливо.
   Тихiн Iванович був тодi в шапцi i догадався, що  зауваження  стосу?ться
не когось iншого, а  саме  його.  Знявши  шапку,  Дудка  не  розгубився  й
запитав:
   - Скажiть, будь ласка, чи не ви будете професор Яворницький?
   - Я.
   - Так дозвольте менi, селяниновi, який давно хотiв побачитися  з  вами,
потиснути вашу руку. Дмитро Iванович привiтався з ним.

   - Хто ж ви такий будете? Звiдкiля ви?

   - Я родом з Солонянського району,- вiдповiв Дудка. Тодi Дмитро Iванович
обернувся до студентiв, якi групою юрмилися бiля нього, i сказав:

   - Ну, хлопцi, тепер ви самi йдiть по музею, а я  займусь  оцим  вусатим
гостем.
   Коли вони залишилися на самотi, професор спитав:

   - Що ж вас найбiльше цiкавить у музе??

   - Мене все цiкавить, що тут ?, що зiбрано вашими  руками.  Одне  тiльки
менi не подоба?ться.
   - Що саме?
   - Навiщо ви портрет Катерини виставили? Скiльки  ж  горя  й  слiз  вона
завдала селянам!
   - Бачите, голубе,- сказав Дмитро  Iванович,-  так  не  слiд  розглядати
експонати. На них треба  дивитися  з  iсторичного  погляду.  Одне  дiло  -
портрет, а друге - послухайте, що розповiдають нашi екскурсоводи. Ось тодi
ви й зрозумi?те як слiд.
   Потiм Дмитро Iванович повiв пасiчника Дудку  по  музею,  а  пiд  кiнець
запросив до свого кабiнету й подарував  йому  копiю  листа  запорожцiв  до
турецького султана.
   - Це вiзьмiть собi на пам'ять,- сказав вiн.

   - Е, нi. Ви менi, будьте ласкавi,  пiдпишiть,  од  кого  й  для  кого,-
попросив Дудка.
   - Це можна.
   Дмитро Iванович узяв перо й  написав:  "На  добрий  спомин  вiд  Д.  I.
Яворницького Тихонов! Iвановичу Дудцi".
   В селi до дiрок зачитали той веселий подарунок.

   Незабаром обставини  знову  звели  Дудку  з  Яворницьким.  Селяни  села
Олександрополя (Лугове), Новопокровського району, з iнiцiативи Т. I. Дудки
та О. М. Лаврушка надумали спорудити в себе пам'ятник  Тарасовi  Шевченку.
Вiдповiдальним за збирання коштiв i побудову пам'ятника призначено  голову
кооперативу   демобiлiзованого   червоноармiйця   Олександра   Михайловича
Лаврушка.
   Характерно, що це дiялося пiсля во?нно?  розрухи,  селяни  були  бiднi,
напiвголоднi, але  любов  до  генiального  спiвця  Укра?ни  була  вища  за
особистi потреби. Люди охоче вносили грошi, борошно, просо, навiть насiння
свирiпи. Зiбрано всяко? всячини на 400 карбованцiв. До них додали  ще  300
карбованцiв з культфонду кооперацi?. Цi грошi селяни довiрили Т. I.  Дудцi
та О. М. Лаврушку й вiдрядили ?х до Катеринослава, щоб  придбати  погруддя
Т. Г. Шевченка.
   I  ось  Дудка  й  Лаврушко  в  Катеринославi.  Пошуки  майстернi,   яка
виготувала б погруддя, кiнчилися невдачно - спецiально? майстернi в  мiстi
не було. Тодi Дудка згадав про Д. I. Яворницького i вирiшив  порадитися  з
ним, де можна було б придбати погруддя Шевченка.
   Дмитро Iванович схвилювався, почувши про ?хнi заходи.

   - Велике дiло робите ви, люди. Велике й благородне.

   - Порадьте ж нам, Дмитре Iвановичу, до кого звернутися, в  кого  шукати
пiдтримки? - прохали селяни з далекого села.

   - Раджу вам зайти спершу до художнього музею. Там в майстерня, можливо,
в нiй i виготовлять для вас погруддя Шевченка.

   Вони послухали поради вченого. Зайшли в художнiй музей,  а  там  з  них
заправили за погруддя Шевченка 2000 карбованцiв. Бракувало, виходить, 1300
карбованцiв. Де ж ?х узяти? Що робити?
   Побiдкалися селяни й вирiшили знову пiти до  Дмитра  Iвановича  -  ану,
порадить i допоможе! Вiн уважно ?х вислухав i сказав:

   - Гаразд, ?дьте додому, а я з ними сам побалакаю.

   Т. I. Дудка i О. М. Лаврушко подякували професоровi й  по?хали  додому.
Через тиждень вони одержали вiд професора Яворницького  листiвку,  в  якiй
вiн писав:
   "Шановний Тихоне Iвановичу!
   Вашi з Лаврушком клопоти про  придбання  погруддя  Тараса  Шевченка  не
пропали даром.  Я  все  тут  улаштував.  При?здiть  i  забирайте  погруддя
Шевченка. Нехай щастить Вам!
   З щирою пошаною Д. Яворницький"

   Брати погруддя при?хав Т. I. Дудка - i зразу ж до Яворницького.
   - Все гаразд,- упевнено сказав Дмитро Iванович.Iдiть у художнiй  музей,
я домовився, для вас зроблять погруддя Шевченка за тi 700 карбованцiв,  що
ви ?х зiбрали на селi. Та не забудьте  ж  на  постаментi  зробити  напис,-
додав Дмитро Iванович.
   - А який же ви порадили б зробити напис?

   - Думаю, що добре промовлятимуть такi слова:


   Будеш, батьку, панувати,

   Поки живуть люди,

   Поки сонце з неба ся?,

   Тебе не забудуть.

   - Чудовi слова! Спасибi вам, Дмитре Iвановичу,  неодмiнно  зробимо  цей
напис.
   Дудка пiшов у художнiй музей i справдi заплатав за погруддя тiльки  700
крб. З радiстю вiн забрав погруддя й привiз його в село Олександрополь.
   Бiля клубу зiбралось багато  людей  на  мiтинг,  присвячений  вiдкриттю
пам'ятника великому Кобзаревi.
   Ось на трибуну пiднявся голова сiльради:

   - Сьогоднi в нашому селi - свято.  Ми  вiдкрива?мо  пам'ятник  великому
синовi  укра?нського  народу  Тарасовi  Шевченку.  Погруддя  Кобзаря   нам
пощастило придбати в Катеринославi за нашi  трудовi  грошi.  Спасибi  вам,
добрi земляки.
   Коли зняли покривало, бюст Кобзаря засяяв яскравою позолотою.
   До трибуни пiдiйшов Тихiн Дудка.

   - До нашого степового села,- промовив вiн,- прийшов наш  рiдний  батько
Тарас Шевченко. Тепер вiн вiчно буде з нами. Вiд усього серця  дякую  вам,
громадяни, за зiбранi кошти, за вашу любов до генiального поета.
   Всi, хто був на площi, зняли шапки. Бiля трибуни  вишикувався  мiсцевий
хор. Ним керував учитель. Хор виконав

   "Думи мо?", потiм "Заповiт".
   До пiзньо? ночi на майданi лунали пiснi, грали музики, танцювали хлопцi
й дiвчата. Згодом цей пам'ятник поставили на подвiр'? школи. Сто?ть вiн  i
зараз там.

ГIСТЬ 3
КОБЗОЮ

   Улiтку 1929 року Дмитро  Iванович  прочитав  бiля  парку  iм.  Шевченка
афiшу.  В  нiй  сповiщалося,   що   в   робiтничих   Клубах   та   палацах
Днiпропетровська виступа? кубанський кобзар Безщасний.
   Приходить того дня Дмитро Iванович в музей i каже менi:
   - А ви чули, що в мiстi з'явився якийсь кобзар? Я

   щойно читав афiшу. Виступа? вiн у Чечелiвцi, в робiтничих  районах.  Ви
сходiть туди, побудьте на концертi, послухайте його, придивiться, якщо  це
справжнiй кобзар - запросiть його до мене. Так i скажiть, що  з  ним  хоче
познайомитись Яворницький.
   Пiшов я в клуб, побув на концертi, побачив кобзаря. Це  був  кремезний,
середнього зросту чоловiк рокiв п'ятдесяти,  з  такими  вусами,  як  носив
Тарас Шевченко. Одягнений вiн у червоний жупан, синi  штани,  пiдперезаний
шовковим  поясом.  Вiн  таки  справдi  чудово  грав  на  кобзi  й   спiвав
стародавнiх i сучасних укра?нських пiсень. Пiсля кожно? пiснi  його  тепло
вiтали й щоразу просили повторити ту чи ту пiсню.
   Як тiльки закiнчився концерт,  я  пiшов  за  лаштунки,  познайомився  з
кобзарем i попросив  його  вiдвiдати  музей  та  побачитися  з  професором
Яворницьким, який так любить кобзу й кобзарiв.
   - Чули ви про нього? - спитав я кобзаря.
   - Чув, але не бачив. Тому побачитися з ним -  велика  честь  для  мене.
Завтра неодмiнно прийду.
   Кобзар Безщасний рiвно о дев'ятiй годинi прийшов  до  музею  в  повному
спорядженнi - з кобзою пiд рукою. Я вiдрекомендував його професоровi, який
нетерпляче чекав кобзаря в сво?му кабiнетi. Привiталися.

   - Сiдайте, розказуйте, звiдкiля ви при?хали до нас, хто вашi батьки?  -
спитав Яворницький.
   - Я сам з Кубанi. Граю на кобзi вже рокiв, мабуть, тридцять. Батьки мо?
розповiдали, що дiд був запорозький козак. Чи так це, чи нi - не  знаю,  а
кажу те, що чув вiд батькiв.
   - Добре! А що ж ви вмi?те грати, що спiва?те?

   - Я виконую укра?нськi стародавнi й сучаснi пiснi, сумнi й  веселi.  На
концертах спiваю пiд свою кобзу про Байду, про Морозенка, про трьох братiв
азовських тощо, а пiд кiнець - жартiвливi: "У Ки?вi на риночку",  "Ой  кум
до куми залицявся", "До вдовицi я ходив" та iншi.
   - Ану, вшкварте менi  про  Байду,-  попросив  професор.  Тепла,  дружня
зустрiч ученого надала кобзаревi смiливостi.  Вдарив  кобзар  по  струнах,
чудовим баритоном заспiвав про Байду, i засяяло обличчя Дмитра Iвановича.
   - Та й добре ж ви гра?те! Аж за душу бере.

   Дмитро Iванович розповiв гостевi про iсторiю кобзи, про кобзаря  Остапа
Вересая, потiм повiв його по музею, а звiдти - до себе на обiд.
   Ми добре знали, що, коли Дмитро Iванович когось  запрошу?  до  себе  на
обiд,- це найвища нагорода, це честь i доказ того, що гiсть  прийшовся  до
душi.
   П'ять днiв гостював кобзар у Дмитра Iвановича, п'ять днiв лунала музика
в його будинку.
   - Що ж ви робили всi цi днi? - спитали ми кобзаря.

   - Грав, спiвав, а Дмитро  Iванович  слухав,  записував,  брав  на  ноти
пiснi, казав, що увiйдуть до iсторi?.
   У недiлю Дмитро Iванович прийшов з кобзарем у музей. Настрiй в обох був
чудовий.
   - А зна?те, що я оце надумав? - звернувся до нас Яворницький.
   - Що?
   - Сьогоднi недiля. Людей у музе? буде багато. Нехай наш кобзар загра? i
заспiва? прямо в музе?. Як на вашу
   думку?
   - Нам зда?ться, що це чудова iдея,- пiдтримали ми Дмитра Iвановича.
   До центрального залу музею занесли стiльця, сiв на нього кобзар, провiв
рукою по струнах - i полилася пiсня "Ой Морозе, Морозенку...",  а  за  нею
iншi - "Буря на Чорному морi", "Побратався ясний сокiл".

   Пiснi кобзаря лунали по всьому музею. На несподiваний концерт  зiйшлося
багато слухачiв. Це була жива iлюстрацiя до  iсторi?  пiснi  й  музики  на
Укра?нi.
   Я стежив за Дмитром Iвановичем. Вiн  був  зачарований  пiснею.  А  коли
кобзар узяв  останнiй  акорд  iсторично?  пiснi,  Дмитро  Iванович  швидко
пiдiйшов до кобзаря, обiйняв його,  поцiлував.  Потiм  повiльно  пiшов  до
свого кабiнету.
   А в залi ще довго лунали чарiвнi укра?нськi пiснi.


   СТО ТИСЯЧ_ _

   Дмитра Iвановича довгий час хвилювала  добудова  музейного  примiщення.
Старе примiщення музею стало малим, тiсним.
   Якось до музею завiтав нарком освiти УРСР М. О. Скрипник. Його  дружньо
зустрiв i показав музейнi експонати сам директор.

   Користуючись нагодою, Дмитро Iванович нагадав Скрипниковi, що експонати
гинуть, псуються, новi археологiчнi  речi  нiде  розмiстити.  Отже,  треба
швидше закiнчити добудову  примiщення,  тим  бiльше  що  воно  сто?ть  уже
двадцять рокiв - трiска?ться, вивiтрю?ться, руйну?ться.

   - А скiльки треба грошей? - спитав Скрипник.

   - Тисяч сто.
   - Гаразд, поклопочу: грошi знайдемо.

   Минув рiк. На листи вiдповiдi не надходили.  Тодi  Яворницький  вирiшив
по?хати до Харкова i поговорити з наркомом освiти особисто.  До  тодiшньо?
столицi Укра?ни вирушили вони  разом  з  ученим  секретарем  музею  П.  ?.
Матвi?вським.
   У приймальнi Скрипника зiбралося чимало людей. Довелося чекати  близько
двох годин. Академiк нервував.
   - Доки ми стовбичитимемо тут? Менi, зрештою, сiмдесят п'ять рокiв, я  з
дороги... Ходiмо звiдси! - сердито сказав вiн секретаревi музею.
   - Ну що ж, ходiмо.
   Цю реплiку почули.  Навздогiн  кинувся  особистий  секретар  наркома  -
довгий, з рудою борiдкою чоловiк.
   - Вибачте, Дмитре Iвановичу, вас чека? Микола Олексiйович, прошу...
   - То що, може, вернемось? - спитав Яворницький свого помiчника.
   - Вернiмося!
   Зайшли до кабiнету. Скрипник пiдвiвся, вийшов з-за столу й привiтався.
   - Пробачте, Дмитре Iвановичу, що затримав. Слухаю-вас, у якiй це справi
завiтали?
   - Та в якiй... Ви ж обiцяли сто тисяч на добудову примiщення, а досi нi
копiйки... То як - будуть грошi чи не будуть?

   - Обiцяти я обiцяв, але з грiшми в нас  зараз  скрутнувато.  Ваш  музей
справдi перевантажений. Думаю, що з цього становища ?  один  вихiд:  деякi
речi доведеться передати-iншим  музеям,  а  тi  експонати,  що  стосуються
пам'ятi Шевченка, варто передати до Ки?ва, до музею Шевченка. От  i  мiсце
звiльниться!
   - Що кажете? Забрати з музею експонати, якi  стосуються  Шевченка?  Нi,
цього не буде. Доки я живий - цього,  кажу,  не  буде!  Ви  зна?те,  як  я
добував цi речi? Скiльки я сходив, скiльки з'?здив, якi витрати зробив?!
   - Суперечки вважаю за непотрiбнi. Дмитро  Iванович  зрозумiв,  що  мова
перейшла на офiцiальний  лад.  Вiн  одразу  ж  спохмурнiв  i,  пiдвiвшись,
сказав:
   - Бувайте здоровенькi!
   Через пiвроку Скрипник при?хав до Днiпропетровська. Задзвонив телефон.
   - Зустрiчайте наркома!
   - Добре, зустрiну,- спокiйно вiдповiв директор. Спiвробiтники  вiдчули,
що Яворницький щось задумав, i почали хвилюватися. Бiля  музею  зупинилась
одна, друга, третя машини. На порозi з'явився  Скрипник,  за  ним  -  iншi
гостi.
   - Дмитре Iвановичу,- кажемо йому.- Гостi при?хали, зустрiчайте.
   - То чого ви турбу?тесь, зустрiну! Це вже моя справа. Директор пiдвiвся
й тихенько пiшов до дверей. У вестибюлi зупинився, дивиться  на  Скрипника
такими очима, нiби вперше бачить.
   Драстуйте вам.
   Драстуйте, Дмитре Iвановичу.
   Хто ж ви такий будете?
   Я? - усмiхнувся гiсть.- Та ж Скрипник.

   - Ага. А ви член профспiлки?
   - Звiсно! Наркомовi не можна бути позаспiлковим.

   -  Антонiно  Костянтинiвно,-  звернувся   Яворницький   до   старенько?
касирки.- Скiльки там платять у нас за квитки члени й не члени профспiлки?
   - П'ятнадцять копiйок платять члени профспiлки i п'ятдесят копiйок - не
члени профспiлки.
   - Чули, Миколо Олексiйовичу? - жартуючи, сказав  Дмитро  Iванович.-Якщо
ви справдi член профспiлки, то пiдiйдiть до  каси  й  вiзьмiть  квитка  за
п'ятнадцять копiйок, а хто позаспiлковий, то нехай бере за 50 коп.
   Нарком смикнув себе за вуса, та одразу ж зорi?нтувався  i,  обернувшись
до окружкомiвцiв, спитав:
   - А ви, товаришi, члени профспiлки?

   - Аякже, Миколо Олексiйовичу.
   - Тодi ходiмо по квитки - посмiхнувся вiн i перший рушив до каси.
   У цей час Яворницький стояв, схрестивши руки, й спостерiгав,  як  гостi
брали вхiднi квитки.
   Музейнi працiвники розгубилися. Що ж тепер буде? Але поки що  все  було
гаразд,- гостi, усмiхаючись, пiдходили до академiка Яворницького.
   - Всi взяли квитки? - спитав Дмитро Iванович.

   - Усi, всi,- вiдповiли йому.
   - Ну, а тепер, шановнi гостi, бачите  .он  стрiлочки?  Вони  показують,
звiдки треба починати огляд музею. Ви люди письменнi, бувалi, будь  ласка,
iдiть i розглядайте експонати.
   - Нi, Дмитре Iвановичу,- звернувся до нього М.  О.  Скрипник,-  просимо
вас, проведiть нас по музею. У ваших устах i експонати оживають.
   - Добре. Ходiмте, тiльки не гнiвайтесь на мене, ,коли зачеплю  десь  за
живе.
   I Яворницький повiв гостей знайомити г музе?м, з його скарбами.
   Пiд кiнець екскурсi? Яворницький повiв Скрипника в пiдземелля  музею  i
показав  йому  там  сотнi  ящикiв  з   речами,   здобутими   археологiчною
експедицi?ю пiд час будування Днiпрогесу. Всi вони лежали  запакованi,  ?х
нiде було виставити.
   - От бачите, що робиться! - розводив руками Яворницький.
   Микола Олексiйович Скрипник почував себе трохи незручно, вибачався..
   -  Ну  що  ж,  доведеться  почекати.  Грошi  все-таки  знайдемо,  музей
добуду?мо. Не гнiвайтесь, Дмитре Iвановичу, все буде гаразд.

   - Добре, поживемо - побачимо.
   - Що ж у вас ще в нового? - поцiкавився Скрипник, оглянувши музей.
   - ? скарб,  який  ми  знайшли,  коли  дослiджували  берег  Днiпра  бiля
Запорiжжя. Хочете - покажу?
   - Охоче подивимося, покажiть, будь ласка,зацiкавився Скрипник.
   Дмитро Iванович повiв наркома i  його  товаришiв  у  вiддiл  релiгiйних
культiв музею, вiдкрив скриню, а звiдти обережно витяг скарб, який знайшов
молодий археолог музею В. А. Грiнченко.  Там  був  срiбний  орел,  залiзна
зброя, золоте оздоблення  кiнсько?  збру?,  причому  не  часiв  козаччини.
Орнаментовка свiдчила, що скарб належить до VIII столiття нашо? ери.
   - Бачите, Миколо Олексiйовичу, були б у нас грошi, моя ширше  дослiдили
б тi мiсця Днiпра, що будуть затопленi. Багато  скарбiв  пiде  на  дно.  А
шкода,
   - Скiльки ж вам треба грошей?
   - Та я вже боюсь i просити... Треба п'ятдесят тисяч.

   - Цi грошi, Дмитре Iвановичу, дасть вам окрвиконком. Я думаю, що голова
окрвиконкому та  секретар  окружного  комiтету  не  будуть  заперечувати,-
звернувся Скрипник до керiвникiв округу.
   - Та доведеться допомогти,
   - От i добре!
   Прощаючись, М. О. Скрипник щиро подякував Яворницькому за його невтомну
працю, за цiкаву екскурсiю в минуле.

   Але вiдвiдування на тому не закiнчилося. Коли гостi рушили  до  виходу,
Яворницький згадав раптом i гукнув навздогiн:

   - Стiйте! А розписку! - звернувся вiн до голови окрвиконкому.
   - Яку розписку?
   - Розписку на тi п'ятдесят тисяч, що пообiцяли для експедицi?. Так буде
надiйнiше. Бо слово як слово: сказав та й забувся.

   Але в окрвиконкомi цього разу не забули: через п'ять днiв музе?вi  було
видiлено з мiсцевого бюджету п'ятдесят тисяч карбованцiв.

   На цi кошти Д. I. Яворницький довершив археологiчнi розкопки  в  районi
Днiпрогесу до кiнця.

   _ВIД ЩИРОГО СЕРЦЯ_

   Дмитра Iвановича Яворницького як ученого та людину велико?  душi  знали
люди рiзних верств. А найбiльшу популярнiсть  вiн  мав  серед  учителiв  i
селян. Знали його й дiти багатьох шкiл, де вiн був частим гостем.
   Зиму  з  1921-го  на  1922  рiк   кра?на   тяжко   перебула   внаслiдок
громадянсько? вiйни та неврожаю. Нелегко було тодi й  Дмитровi  Iвановичу,
тим бiльше що йому було шiстдесят сiм рокiв. Недо?дання  пiдточувало  його
здоров'я, валило з нiг. Про це дiзнався  вчитель  Михайло  Iванович  Лоян,
який учителював у таромськiй школi.
   - Коли я почув,- казав  вiн,-  що  Дмитро  Iванович  прихворiв  та  ма?
нестаток з харчами, одразу ж вирiшив допомогти вченому.
   Особистих достаткiв у Михайла Iвановича не було, i тому  вiн  звернувся
до сво?х учнiв:
   - Любi дiти! Ви пригаду?те професора Яворницького,з яким ви бачились  у
школi?
   - Зна?мо!..
   - Вiн тепер заслаб, хворi?, та й з харчами в нього не все гаразд...
   - Так, може, треба допомогти йому? - гуртом загули дiти.
   - Я так i думав, що ви зрозумi?те мене  з  перших  слiвi  скажете  сво?
тепле слово. Дуже вдячний вам за це, мо? любi. А тепер так: хто що зможе -
чи картоплину, чи яйце, чи жменю борошна або пшона,- приносьте  завтра  до
школи, а тут вирiшимо, як надiслати вашу допомогу вченому.
   Повернувшись iз школи,  дiти  передали  слова  вчителя  сво?м  батькам.
Другого дня в школу назносили всяко? всячини, звiсно, потрошку.
   Михайло Iванович був радий, що його вихованцi та ?хнi батьки  виявилися
такими людяними, чуйно вiдгукнулисяна його заклик.
   У недiлю вдосвiта, в березнi мiсяцi, п'ять хлопчикiв iз сво?м  учителем
прибули  до  Днiпропетровська.  Йдуть   до   будинку   Дмитра   Iвановича,
хвилюються, чи прийме професор  ?хню  допомогу?  Правда,  вона  була  дуже
скромна, та йшла вiд щирого серця,  з  пошани  до  свого  вченого.  Це  ?х
втiшалой заспокоювало.
   Пiдiйшли до дверей, сiпнули  за  ланцюжок.  Тиша.  Подзвонили  ще  раз.
Згодом почули, як хтось тихо пiдiйшов до  дверей.  Не  запитуючи  наперед:
"Хто там?" - вiдчинив дверi. Бачать, перед  ними  сам  Дмитро  Iванович  -
сивий, блiдий, з запалими очима,  Привiталися.  Гостi  трохи  розгубилися,
засоромилися, мовчать, не знаючи,  з  чого  почати  свою  розмову.  Дмитро
Iванович помiтив це й шанобливо запросив ?х до себе:
   - Прошу, заходьте, таромчанськi гостi...
   - Дяку?мо.
   Школярi боязко йшли з клунками в руках слiдом  за  сво?м  учителем,  ?х
одразу вразили чудово розмальованi стiни вiтальнi. Ось козак  Мамай,  далi
он - кобзар пiд вербою гра?. Ще  в  передпоко?  вони  побачили  старовинну
скриню з намальованим на нiй запорожцем, казан, в  якому  сiчовики  варили
страву, бубон, по якому довбиш бив клепалом, щоб скликати на раду козакiв.
Дiтям здавалося, що вони потрапили не в звичайний будинок, а до музею.
   Та ось учитель, затинаючись вiд  хвилювання,  взяв  у  дiтей  клунки  й
пiдiйшов з ними до Дмитра Iвановича.
   - Вiзьмiть, Дмитре Iвановичу, вiд нас цей скромний подарунок. Це  дiти,
учнi мо?, принесли вам.
   Дмитро  Iванович  розгубився,  знiяковiв.  Вiн  був  зворушений  увагою
школярiв.
   - Навiщо це? Ви ж самi тепер у нуждi живете! Як можна! Нi, нi. Цього не
треба,- сказав професор.
   - Та це, Дмитре Iвановичу,  все  сво?,  не  куплене.  Не  соромте  нас,
вiзьмiть, будь ласка. Ви для нас дорога людина,- благав Лоян.
   - Ну, спасибi, велике спасибi вам! - сказав зворушений Дмитро Iванович.
На очах у нього виступили сльози. Учнi помiтили це, одвернулися; потiм, як
горобцi  до  проса,  кинулися  до  стiн  i  стали  з  великим  захопленням
розглядати картини, музейнi речi, що були  виставленi  у  вiтринах  друго?
кiмнати.
   Дмитро Iванович пiдiйшов до хлоп'ят i спитав ?х:

   - Що, дiтки, цiкаво?
   - Еге,- гуртом вiдповiли дiти, всмiхаючись до професора;
   Школярi посмiливiшали. Почали  самi  сипати  питання.  Дмитро  Iванович
довго водив ?х коло вiтрин, давав пояснення.
   Михайло  Iванович  i  його  учнi  стали  збиратися   додому.   Господар
одягнувся, щоб провести ?х за порiг. Та не втерпiв, пiшов з ними далi.
   -  Я  вас,  дорогi  мо?  гостi,  проведу  до  самого  музею  i   покажу
найголовнiшi скарби, якi я зiбрав за сво? життя.
   - Що ви, Дмитре Iвановичу, не треба.  Ваше  здоров'я  не  дозволя?  так
довго водитися з нами,- шанобливо сказав Лоян.
   Але  Дмитро  Iванович  .категорично  вiдхилив  ?хнi  турботи  про  його
здоров'я i  повiв  гостей  у  музей.  Там  вiн  показав  етнографiчний  та
запорозький вiддiли. Потiм пiшов до кабiнету, винiс i подарував дiтям свiй
твiр "За чужий грiх".
   Прощаючись, Дмитро Iванович дуже дякував  дiтям  за  турботи  i  просив
частiше навiдуватись, не забувати його й далi.

   Учнi були дуже задоволенi, що  побачили  музей  i  послухали  пояснення
самого професора.

ДАРУНОК
3 КУБАНI

   Навеснi 1926 року до музею зайшов високий на зрiст, Стрункий,  середнiх
лiт чоловiк. Службовцям музею одразу ж  впала  в  очi  вiйськова  виправка
вiдвiдувача.  В  правiй  руцi  незнайомий  тримав  якусь  загадкову   рiч,
загорнуту в газету. Директора музею Д. I. Яворницького ще не було.

   Взявши квитка, гiсть пiшов оглядати музей, а тим часом з'явився i Д. I.
Яворницький.
   Доглядачка музею Марiя Iванiвна Попова пiдiйшла до незнайомця й шепнула
йому на вухо:
   - Ви, зда?ться, питали директора музею?

   - Так, питав.
   - Ото  вiн  пiшов,-  кивнула  головою  в  той  бiк,  де  тихенько  йшов
Яворницький.
   - Дякую.
   Вiдвiдувач енергiйним кроком пiдiйшов до директора музею.
   - Професоре, я до вас!
   - Будь ласка, прошу. А хто ви будете? - поцiкавився Яворницький.
   - Яз Кубанi, козак Антiн Iванович Башта. Принiс вам, Дмитре  Iвановичу,
одну штуку.
   - Покажiть, що там у вас  за  штука.  Коли  Башта  розгорнув  газету  й
показав директоровi свою шаблю, Дмитро  Iванович  засяяв,  а  потiм  мiцно
обiйняв i поцiлував козака.
   Шабля була вся срiбна,  добре  оздоблена  i  дуже  подобалася  Дмитровi
Iвановичу.
   - Де ж ви, козаче, ?? доскочили? - поцiкавився професор.
   - Скажу. Цю  шаблю  в  день  мого  одруження  подарував  менi  близький
приятель. Довго я зберiгав ??, в  походах  з  нею  був,  а  тепер  вирiшив
подарувати ?? музе?вi.
   Приймаючи вiд Башти шаблю, Дмитро Iванович радiсно сказав:
   - Тако? шаблюки в музе? ще не було. Добра шаблюка, козацька!
   Через деякий час Антiн Iванович знову зайшов до музею. Як  же  вiн  був
здивований, коли побачив,  що  його  щабля  висить  у  вiтринi  над-шаблею
кошового отамана Iвана Гладкого.
   Антiн Iванович пiдiйшов до професора Яворницького та й каже:
   - Що ж це ви, Дмитре Iвановичу, зробили?

   - А що? - здивувався професор.
   - Та хiба ж я  вище  за  отамана  Гладкого,  коли  мою  шаблюку  зверху
повiсили, а його внизу?
   - Бачите, голубе сизий, у музе? нiколи ще не було тако? гарно? шаблюки.
Я виставив ?? на видному мiсцi для того, щоб усi бачили,  яка  чудова  рiч
з'явилась у музе?.
   Пiсля цього  Антiн  Iванович  Башта  частенько  зустрiчався  з  Дмитром
Iвановичем, i щоразу в них зав'язувалася цiкава бесiда.

   - А ви, Дмитре Iвановичу, бували в наших краях?

   - Аякже! Я слiдами запорожцiв увесь свiт обiйшов. Бував, звичайно, i на
Кубанi.
   Це було в 1894-му i 1901 роках. Яворницький по крихтi  збирав  все,  що
стосувалося  Чорноморського  козацького  вiйська,  утвореного   росiйським
урядом з колишнiх запорозьких козакiв. Першi сторiнки  про  козакiв  склав
колишнiй наказний отаман Чорноморського  козацького  вiйська,  укра?нський
письменник-етнограф, найближчий побратим Тараса Шевченка Якiв  Герасимович
Кухаренко (1800-1862).
   Дмитро  Iванович  був  тiсно  пов'язаний  з   кубанськими   iсториками,
листувався i з Товариством любителiв по вивченню Кубансько?  областi.  Був
сам почесним членом цього товариства.  Воно  допомагало  йому  в  розшуках
матерiалiв про Запорозьку Сiч i Кубанське вiйсько.
   Дослiдника запорозько? старовини щоразу тепло зустрiчала  громадськiсть
Катеринодара. Там вiн оглянув  вiйськовi  регалi?,  архiви,  археологiчний
музей. Дещо iсторик побачив там i з iсторi? запорожцiв,  зокрема  знамена,
бунчук, литаври. Все це вiн використав у сво?й монографi? про запорожцiв.

   Будучи на Кубанi, Дмитро  Iванович  зустрiвся  з  дiячами  культури  та
лiтератури. Бачився з вiдомим збирачем народних пiсень Якимом  Вигда?м  та
поетами Яковом Жарком i Олексою Кири?м, виступав в  жiночiй  гiмназi?,  де
прочитав цикл лекцiй про Запорозьку Сiч.
   Вже прощаючись, Башта сказав:
   - Я не раз переконувався, що маю перед собою людину велико?  душi,  яка
все сво? життя вiддала на службу людству.
   У сво?х розповiдях про iсторiю експонатiв Яворницький

   справдi  прищеплював  любов  до  науки,  до  працi,  до  сво??   рiдно?
Батькiвщини.

СКАРБИ
НАРОДНО? ТВОРЧОСТI

   Матерiальна   культура   селян   Катеринославщини    експонувалася    в
етнографiчному вiддiлi музею. Дмитро Iванович Яворницький збирав до  музею
все, що зроблено руками трудiвникiв, що було в ?х ужитку -  одяг,  взуття,
усякi хатнi речi, цебто: миски, ложки, кочерги, чаплi?, заслiнки,  скринi,
рiзнi iнструменти шевцiв, ткачiв,  ковалiв,  шаповалiв,  старовиннi  вози,
плуги, борони, опрiч того  -  неводи,  риболовнi  сiтки,  рагелi,  хватки,
вершi.

   В селах Днiпропетровщини  дiвчата  та  молодицi  любили  розмальовувати
сухими фарбами комини, сволоки, слуховi вiкна, скринi  тощо.  Робилося  це
дуже виразно й барвисте. Частiше малювали  квiти,  трави,  деревця,  рiдше
птахiв та людей. Слiд сказати, що малюнки цi були дуже вдалi. До 1923 року
?х налiчувалося в музе? понад тисячу.
   Дмитро Iванович казав, що ранiш укра?нськi етнографи не звертали на  це
уваги i не збирали такого  матерiалу.  Не  було  таких  зразкiв  малювання
навiть у столичних музеях.
   Зiбрав Дмитро Iванович i виставив у музе? багато  глиняних,  полив'яних
та просто розмальованих мисок,  полумискiв,  глечикiв  та  кухликiв.  Коло
цього посуду стояв укра?нський весiльний стiл, на  якому  лежали  коровай,
шишки, а зверху - уткнуте в глечик гiльце, без  якого  не  бува?  весiлля.
Трохи далi  вiд  весiльного  столу  -  цiла  колекцiя  писанок  з  рiзними
малюнками: бочечками, ялинками, гребельками, гарбузовим цвiтом,  рум'янком
- аж сорок вiсiм рiзновидiв.
   Писанки -  теж  дуже  коштовний  матерiал,  для  того,  хто  цiкавиться
творчiстю  народних  умiльцiв.  Коли  пильно  придивля?шся  до   малюнкiв,
зроблених на писанках, то мимоволi почува?ш, як тебе вража? художнiй  смак
i велика рiзноманiтнiсть мотивiв, якi ведуть  свiй  початок  ще  з  давнiх
часiв.

   Орнаментика  писанок  привертала  до  себе  увагу   рiзних   учених   -
укра?нських, росiйських, чужоземних; етнографи написали вже про не? багато
наукових розвiдок, хоч усе  це  ще  далеко  не  останн?  слово  науки  про
писанки.
   Дмитро Iванович  перший  на  Катеринославщинi  зiбрав  велику  колекцiю
укра?нсько?  народно?  вишивки  XIX-XX  сторiч.  Це  в  основному  плахти,
сорочки, рушники, хустки, килими, верхнiй  одяг.  Особливо  вража?  багата
колекцiя петрикiвських орнаментiв XX сторiччя.
   Яворницький  був  частим  гостем  у  петрикiвцiв.  Вiн  знав  там  усiх
майстрiв,  що  славилися  сво?ми  художнiми  малюнками,   зiбрав   у   них
найрiзноманiтнiшi варiанти декоративного  розпису  й  виставив  усе  те  в
музе?.

   Десь 1923 року Тетяна Якимiвна Пата одержала  вiд  Д.  I.  Яворницького
теплого листа. Вiн щиро просив ?? вiдкласти все й прибути до нього в  дуже
важливiй справi. Другого дня Пата прибула до Яворницького додому.

   Вчений тепло зустрiв гостю.
   - Коли я був у Петрикiвцi,- почав  Дмитро  Iванович,-  i  побачив  вашi
розписи, я стояв мов зачарований. Ви, безперечно, талановита людина.  Вашi
золотi руки, голубко, треба цiлувати.
   - I видума?те таке, порепанi руки цiлувати! Хiба я панi?
   Яворницький нахмурився. Вiн уважно слухав просту селянку-трудiвницю.
   - Що правда, то правда - ви не панi, ви бiльше за панi:  руки  багатьох
панянок не вартi вашого мiзинця. От що. Краса рук не в нiжностi, а в тому,
на що вони здатнi, що  вони  можуть  створити  для  людини.  Отож,  Тетяно
Якимiвно, бережiть сво? руки. ?х шанобливо будуть  цiлувати.  Запам'ятайте
це!
   Пiсля тепло? розмови Дмитро Iванович запросив  гостю  випити  з  дороги
чаю. Потiм пiшли в музей. Яворницький познайомив Пату з експонатами, повiв
до етнографiчного залу.
   - Ану, гляньте сво?м свiжим оком, чого тут не вистача??
   - Мабуть, петрикiвських розписiв! - усмiхаючись, нерiшуче сказала Пата.
   - Ви вгадали. За цим я вас i привiв сюди. Дуже прошу, Тетяно  Якимiвно,
розмалюйте нам стiни цього залу.
   - Добре. Тiльки чи догоджу? Не знаю, як воно вийде...

   - А ви зробiть так, як умi?те.
   Через кiлька днiв стiни етнографiчного вiддiлу музею зацвiли  чарами  -
квiтами, вiд яких нiби повiяло степом.
   Як тiльки Дмитро Iванович заходив у музей, вiн перш за все  прямував  у
цей вiддiл, довго милувався неповторними розписами. А  потiм  одного  разу
викликав  художника  Василя   Степановича   Соляника   i   попросив   його
скомпонувати з цих малюнкiв панно. Художник  охоче  погодився.  1929  року
фото   цього   панно   було   опублiковане   в   першому   томi   збiрника
Днiпропетровського крайового iсторично-археологiчного музею.

   Колекцiя  рiзноманiтних  малюнкiв   петрикiвських   майстрiв   i   нинi
зберiга?ться в фондах музею. А 1960 року в Днiпропетровському  музе?  було
вiдкрито виставку праць  народних  майстрiв  села  Петрикiвки,  присвячену
декадi укра?нсько? лiтератури й мистецтва в Москвi.
   Мистецтво петрикiвських народних умiльцiв - це гордiсть нашого краю.  В
?х композицiях часом можна побачити  химернi,  фантастичнi  форми  рослин,
квiтiв, ягiд, овочiв, метеликiв. У великих  панно  трапляються  зображення
птахiв, яких нема? в природi.
   Найстарiшим майстром у селi Петрикiвцi була Тетяна Якимiвна  Пата,  яка
прожила  95  рокiв  i  виховала  цiле  поколiння  майстрiв   декоративного
малювання, ?й надано звання заслуженого майстра народно? творчостi УРСР  i
нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
   Працi Т. Я. Пати та ?? учнiв вiдомi всiй кра?нi. При?мно вiдзначити, що
панно та фризи ?? роботи  прикрашають  стiни  музе?в  Москви,  Ленiнграда,
Ки?ва, Львова й  Днiпропетровська.  А  коли  була  органiзована  Всесоюзна
сiльськогосподарська виставка в Москвi, то петрикiвськi майстри на чолi  з
Т. Я.  Патою  розмалювали  спецiалiзовану  крамницю  кустарних  виробiв  у
павiльйонi Укра?нсько? РСР.
   Декоративне  мистецтво  по-справжньому  розвива?ться   пiсля   Великого
Жовтня.   1936   року   в   селi   Петрикiвцi    була    вiдкрита    школа
декоративно-прикладного  мистецтва.  Там  викладала  Т.   Я.   Пата,   яка
пiдготувала десятки чудових майстрiв декоративного розпису. Серед них - Ф.
С. Панко, В. I. Соколенке, сестри Вiра й Галина Павленко  та  iншi.  Працi
багатьох з них виставленi в музеях Канади, Чехосло-ваччини, США,  Францi?,
Югославi?, Бельгi?, Iндi?, експонувалися на Всесвiтнiй виставцi в Брюсселi
1958 року.
   Починаючи з 1958 року у Петрикiвцi працю?  фабрика  сувенiрних  виробiв
"Дружба". Тут пiд керiвництвом вiдомого художника, учня Т. Я. Пати, Ф.  С.
Панка (заслуженого майстра народно? творчостi УРСР) працюють  представники
старшого поколiння Г. I. Iса?ва, Г. Я. Прудник, Т. Ф. Завгороднiй,  М.  Г.
Шишацька, С. Я. Клюпа та молодi художники Н. I.  Шишацька-Турчина,  Н.  М.
Шулик, М. Т. Шишацька та iншi.
   В тому ж 1958 роцi тут вiдкрився фiлiал дитячо? художньо? школи. Всi 16
випускникiв - учнi Ф. С. Панка - мають  високу  квалiфiкацiю  по  розпису.
Багато   з   них   нинi   -   в   художнiх    училищах    кра?ни.    Серед
художникiв-петрикiвцiв  дев'ять  майстрiв  ?  членами  Спiлки   художникiв
УРСР[35].

   Група майстрiв петрикiвського розпису за оформлення Будинку  художникiв
у Ки?вi, ресторану "Маяк" в Днiпропетровську та  iншi  великi  працi  була
удосто?на звання лауреатiв Республiкансько? комсомольсько? премi?  iм.  М.
Островського.
   В   1970   роцi   при   фабрицi   вiдкрився    експериментальний    цех
Днiпропетровського художньо-виробничого  комбiнату,  де  працюють  майстри
художнього розпису.
   При?мно вiдзначити ще одну деталь. Життя творчого колективу петрикiвчан
останнiм часом вiдображено на кiноекранi. За сценарi?м мiсцево? поетеси Н.
П.  Нiкулiно?  та  режисера  А.  П.  Стафiдова  створено  два  кiнофiльми:
"Дивоцвiт" i "Всi барви життя". Хоч фiльми й мають одну  й  ту  ж  адресу,
одначе вони не повторюють один одного. Якщо  кiнотвiр  "Усi  барви  життя"
присвячено художньо-поетичному дослiдженню  витокiв  талановитостi  цiлого
краю, то "Дивоцвiт" простежу? народження гармонi? в душi митця, художнього
таланту.  Поява  цих  фiльмiв,  якi  вийшли  на  республiканський   екран,
промовисто свiдчить, що  петрикiвський  розпис  став  сво?рiдною  вiзитною
карткою Днiпропетровщини у багатьох куточках нашо? Вiтчизни.
   Повертаючись одного разу  з  роботи,  знайомий  професора  Яворницького
Дмитро Захарович Стрекозов зупинився бiля трамвая,  що  проходить  поблизу
парку Шевченка. Дивиться, а з трамвая  виходить  Дмитро  Iванович  i  щось
трима? пiд пахвою. Вiн був у синiх окулярах i помацки пiдходив до вихiдних
дверей. Знаючи про те,  що  Дмитро  Iванович  на  старiсть  погано  бачив,
Стрекозов швидко пiдбiг, пiдхопив його пiд руку.
   - А, це ви, Дмитре Захаровичу! Що ви тут поробля?те?

   - Йду додому. А що це у вас за пакунок?

   - Присядьмо на лавцi, я покажу вам  коштовну  рiч.  Тут,  недалеко  вiд
трамвайно? колi?, вони  й  присiли  на  лавцi.  Дмитро  Iванович  обережно
розпакував свою ношу.

   - Бачите, що я добув? - з радiстю i веселою усмiшкою хвалився вiн.
   - Що ж то за штука?
   - Це керсетка, укра?нська жiноча кофточка без рукавiв. Рiч старовинна й
дуже коштовна,- пояснював Дмитро Iванович.

   - Де ж ви ?? добули?
   - Добув у Чечелiвцi. Ви розумi?те, тричi вже ?здив до клято? баби. Ну й
бiсова ж баба, тако? скупердяги за все
   Життя не бачив. Вона з мене загадила таку цiну, що розумнiй людинi i на
думку не спаде.

   - Скiльки ж вона запросила?
   - Двiстi карбованцiв!
   - А за скiльки ж ви взяли цю керсетку?

   - За сто тридцять карбованцiв.  Дмитро  Iванович  акуратно  склав  свою
покупку, погладив рукою, мов щось живе, i знову запакував, щоб другого дня
виставити в музе?.
   - Все несiть до музею.
   Цi слова можна було часто почути вiд Дмитра Iвановича. Вiн звертався  з
ними до селян, робiтникiв, учителiв - просто як до сво?х найкращих друзiв.
I вони йшли до музею, приносили рiдкiснi речi, слухали його розповiдi  про
iсторiю рiдного краю, про iсторiю цiкавих знахiдок.

   До музею приймали не тiльки тi речi, що вiдображали минуле нашого краю,
але й окремi  оригiнальнi  експонати,  що  характеризували  кмiтливiсть  i
винахiдливiсть сучасникiв - народних умiльцiв.

   Якось до музею зайшов слюсар Брянського заводу Архип

   Сергiйович Кологривенко. Йому дуже хотiлося познайомитися з  професором
i подарувати крутиголовку.
   Крутиголовка справдi була цiкава.

   У звичайнiй пiвлiтровiй пляшцi - модель цебра.  Як  же  вона  потрапила
туди, коли ?? денце в кiлька разiв ширше вiд шийки пiвлiтрово? пляшки?
   А це зробив слюсар так: клепки, денце, дерев'янi обручки i ще  двадцять
п'ять окремих частин вiн припасовував одну до одно? "на волi". Коли  цебер
був уже готовий, кмiтливий слюсар розiбрав його  й  усi  частини  поодинцi
опустив у пляшку.
   Спочатку зiбрав денце, потiм навколо нього крiпилися

   бiчнi клепки, на них надiвалися обручi  i,  нарештi,  було  Прикрiплено
дужку. Все це зроблено за допомогою пiнцета, гачкiв та iнших iнструментiв.
   Цю крутиголовку А. С. Кологривенко подарував музе?вi ще 1925 року.

   НЕЗАМУЛЕНI ДЖЕРЕЛА_ _

   Якось зранку просто з вокзалу при?хав до  мене  один  чоловiк.  Це  був
сiмдесятирiчний засмаглий, високий на зрiст, худорлявий  дiдусь  у  брилi.
Його пишнi рудi  вуса  були  закуренi  самосадом.  У  руцi  з  вузлуватими
пальцями дiдусь тримав невеличку валiзку.
   - Пробачте, я до вас! - звернувся гiсть, несмiливо переступивши порiг.
   - Прошу, заходьте!
   - Оце прибув по свiжих слiдах. Чув я, що ви пишете про Дмитра Iвановича
Яворницького книжку.
   - Так, пишу. А хто ж ви будете?

   - Я Залiзняк Марко Микитович. З Дмитром Iвановичем знайомий ще  з  1929
року, коли вiн узяв мене в археологiчну експедицiю фотографом.
   Пiсля коротенького знайомства Марко Микитович вiдкрив  свою  валiзку  й
витяг з не? кiлька пакункiв, зв'язаних мотузочками.

   - Ось вам матерiал до книжки. Берiть, пригодиться! В  пакунках  -  фото
академiка, його листи до Залiзняка, листи до вченого вiд сестри та  матерi
Лесi Укра?нки, Гiляровського, Ревуцького та iнших.

   - Дякую, Марку Микитовичу, за фото й листи. Вони й справдi пригодяться.
А скажiть, хто ви й звiдки?
   - Я все сво? життя бiля землi порався,- вiдповiв  Залiзняк.-  Двадцятий
рiк працюю в колгоспi "Дружба", що в Червоноармiйському районi на Донбасi.
Виростив добрячий сад у колгоспi, розвiв пасiку, а тепер  уже  на  пенсi?.
Та, правду кажучи, не сидиться: частенько пораюся на колгоспному дворi.
   - А як ви навчилися фотографувати?

   - Це так, для душi. Цим дiлом я здавна займаюсь. Воно  менi  придалося,
.коли я ще служив солдатом до революцi?, потiм у Червонiй Армi?, а далi  -
в колгоспi. Оте саме фотоаматорство й  привело  мене  до  Яворницького,  а
потiм до експедицi?.
   Прiзвище гостя менi видалося знайомим. I справдi, коли  я  одного  разу
розглядав архiви археологiчно? експедицi?, яка працювала пiд  керiвництвом
Д. I. Яворницького на територi? Днiпрогесу та на  узбережжi  Днiпра,  менi
трапилися до рук звiти, з яких видно, що один з фотографiв експедицi?  був
Марко Залiзняк. Колишнi працiвники  музею  розповiли,  що  Залiзняк  довго
спiвробiтничав з ученим, збирав для нього  етнографiчний  матерiал.  Отже,
передi мною сидiла людина, яка протягом десяти рокiв спiлкувалася в роботi
з Д. I. Яворницьким. Академiк щиро полюбив Залiзняка,  листувався  з  ним,
запрошував до себе в гостi всю його сiм'ю.
   - Менi дуже хотiлося, Марку Микитовичу,- звернувся я до нього,- щоб  ви
розповiли про сво? зустрiчi з Яворницьким.

   Залiзняк витяг з кишенi мiцного самосаду,  скрутив  цигарку  й  затягся
густим димом...
   ...Це  було  напровеснi  1929   року.   Якось   Залiзняк   при?хав   до
Днiпропетровська купити фотоматерiали. Було ще  рано.  Крамницi  зачиненi.
Вирушив вiн з вокзалу й попрямував проспектом Карла Маркса. Опинився аж  у
нагiрнiй частинi. Глядь,  а  лiворуч  сто?ть  чепурний  будинок,  оточений
кам'яними бабами. Мiж ними видiлялася велика статуя Катерини II.  Пiдiйшов
ближче, чита?: "Iсторичний музей". "От i  добре,-  подумав,-  давно  мрiяв
побувати в ньому". Почекав з  пiвгодини.  Чу?,  хтось  зсередини  вiдчиня?
дверi. З музею вийшов сивенький дiдок з ключами в руках.
   - Можна зайти?
   - Заходьте, музей вiдчинено.
   Зайшов Залiзняк до музею, оглянув його. В найбiльшому  залi,  в  самому
центрi, стояла восьмигранна  вiтрина.  Дивиться  вiн  -  усерединi  лежать
ювiлейнi  адреси,  рiзнi  дарунки,  а  зверху  -  мармуровий  бюст  Д.  I.
Яворницького. Залiзняка дуже цiкавила ця людина. Чув вiн  про  нього,  але
досi ще  не  бачив.  Уже  виходячи  з  музею,  побачив  на  дверях  напис:
"Директор". Зайшов туди й пита? вченого секретаря:
   - Чи можна побачити директора?
   - Зараз його ще нема?. Почекайте. А що у вас до нього, якi справи?
   - Та я з села: привiз з собою деякi фотокартки. Чи не пригодяться  вони
для музею?
   - Покажiть!
   Залiзняк показав пачку фотокарток. Секретар музею уважно розглянув ?х i
сказав:
   -  Цiкавi  у  вас  фотокартки,  думаю,  що  Дмитровi   Iвановичу   вони
сподобаються. Але вам доведеться трохи почекати.

   Чекати Залiзняковi не було часу, бо вiн поспiшав до  крамниць,  щоб  не
спiзнитися потiм до по?зда. Тодi секретар йому й каже:

   - Я дам вам його домашню адресу. Запишiть: "Майдан

   Шевченка, п'ять".
   - Дякую!
   Секретар пообiцяв розповiсти про цi фото  Яворницькому.  Дуже  жалкував
Залiзняк, що в той день, як вiн був у музе?, йому не довелося побачитись з
професором Яворницьким. Повернувшись додому, вiн зразу ж кинувся лаштувати
фото, щоб надiслати ?х  ученому  поштою,  а  за  одним  заходом  i  листа.
Залiзняк писав:
   "Шановний Дмитре Iвановичу, дорогий професоре! Пробачте менi, що я лiзу
до вас з сво?ми фотокартками. Був я в музе?, та за  браком  часу  менi  не
пощастило з вами
   побачитися. Ваш секретар, напевне, розповiв  про  мене,  бо  вiн  бачив
фотокартки. Отже, надсилаю вам купу фотокарток.  Подивiться,  будь  ласка,
якщо там знайдете щось путяще,- заберiть ?х для музею. Тут  сфотографовано
селянськi весiлля, старих людей  у  характерному  одязi,  вiджилу  технiку
тощо. Був би радий, якби ви порадували мене хоч би невеличкою вiдповiддю.

   Щиро вiтаю i земно кланяюся"[36].


   Коли Дмитро Iванович одержав бандероль вiд Залiзняка й глянув на  фото,
вiн страшенно зрадiв. Уважно переглянув ?х i того ж дня принiс  до  музею.
Вiн зiбрав науковцiв-етнографiв, показував фотознiмки й  хвалив  Залiзняка
за вдалi сюжети, за його доброякiсну працю.
   - Цi фотокартки мають для музею велику цiннiсть: вони показують побут i
життя краю,- казав Яворницький. Вiн попросив у секретаря паперу й тут же з
любов'ю став писати:

   "Шановний Марку Микитовичу!
   Щиросердно дякую Вам за присланi фотознiмки. Тут багато чого ?  цiнного
для науки.  Фотографуйте  й  далi  все  те,  що  вiдобража?  побут  людей.
Прикладаю  мо?  звертання  до  вчителiв  про  збирання  етнографiчного   й
фольклорного матерiалу. Було б добре, якби ви записували  цiкавi  слова  й
вислови селян та надсилали менi для укра?нського словника, який я пишу вже
давно. Будете в мiстi - зайдiть до мене.
   З щирою пошаною Дм. ?в. Яворницький"


   Одержавши цього листа, Марко Микитович з бiльшим запалом узявся збирати
матерiали й фотографувати старовину. А згодом послав фотознiмки й записанi
слова. Послав i чекав, що скаже вчений. Нарештi  надiйшла  вiдповiдь.  Цей
лист Марко  Микитович  зберiг.  Оскiльки  лист  ма?  великий  iнтерес  для
етнографiв, наводимо його цiлком.
   "Вельмишановний Марку Микитовичу!

   Вашi фотознiмки я одержав i гаряче, вiд щирого серця, дякую вам за них.
Це ? живi картини з живого життя укра?нського народу, дорогий матерiал для
науки етнографi?. Йдiть i далi по тому ж шляху: знiмайте  характернi  типи
людей, ?х житла, одежу, хазяйськi приладдя, худобу - все, що коло чоловiка
й для чоловiка. Записуйте народнi пiснi, казки, прислiв'я, загадки, окремi
виразнi слова, лайки, вуличнi прiзвища - в усьому цьому виявля?ться  душа,
серце, розум, бажання живого чоловiка. Ви приклали до Вашого листа  тiльки
13 укра?нських слiв, а якi ж вони характернi та виразнi! Давайте  ж  менi,
давайте побiльше таких слiв! Не пропускайте мимо себе й  таких  слiв,  якi
звуться соромливими словами. Для науки  нема?  соромливих  слiв.  Iнодi  в
таких словах кри?ться глибоченна старовина, яка значила зовсiм не  те,  що
вона значить зараз. Ви от носите iм'я Марка,  а  ось  скiльки  б'юсь,  щоб
дiзнати, чого той Марко товчеться по пеклу, а  й  досi  того  не  доб'юся.
Вiдкiля пiшла ця поговiрка, i як це поясню? сам укра?нський народ, нi один
славiст менi не довiв. Я не можу зараз дати Вам матерiально? допомоги, щоб
облегчити Вашу роботу, бо Ви самi добре зна?те, яке  ми  нинi  пережива?мо
безгрiшшя. А проте, коли в нас забряжчать у кишенi побрязкачi,  то  ми  не
пошкоду?мо розтулити перед Вами свого гаманця, щоб дати Вам допомогу ширше
розгорнути свою працю на нивi рiдно? науки.

   Про той матерiал, який ? в нас у музе?, ви не турбуйтеся, бо про  нього
турбу?ться сама держава.
   З щирою та правдивою до вас повагою

   Дм. ?в. Яворницький"

   25/ХI 1930 p.

   - У цьому листi я вiдчув стiльки тепла й  справжньо?  доброзичливостi,-
казав Залiзняк,- що загорiвся великою охотою служити  для  вченого  й  для
музею: фотографувати, збирати для науки все, що бiля людей  i  для  людей.
Збирав i нараз надсилав цей матерiал Дмитровi Iвановичу.

   Мiж ученим i фотографом-селянином зав'язалася тепла дружба.  Вже  трохи
пiзнiше Дмитро Iванович запросив Залiзняка прибути до нього додому.

   "Вельмишановний Марку Микитовичу!

   Я хотiв би за всяку цiну бачити вас у себе вдома. Ким i де ви працю?те?
Яка у вас сiм'я? Коли у вас е змога, то  при?дьте  до  мене  та  захватiть
портрет свого батька, якщо вiн ?.
   З щирою пошаною Дм. Яворницький"

   25/III 31 р.

   Одержавши цього листа, Залiзняк вiдклав  усi  справи  й  не  по?хав,  а
полетiв у Днiпропетровськ. Йому дуже кортiло побачити, який же вiн е,  той
професор, що так тепло листу?ться з ним i  добросердно  запрошу?  його  до
себе.
   На  майданi  Шевченка  Марко  Залiзняк  знайшов  будинок  номер  п'ять.
Натиснув на кнопку. За дверима почувся голос;

   - Хто там?
   - Це я, Залiзняк, iз Удачно?.
   - А-а! Залiзняк! Заходьте, заходьте! - ласкаво запросив Яворницький.- А
ваше прiзвище не просте - iсторичне, першим його оспiвав Тарас Шевченко!
   Дмитро Iванович потиснув руку i запросив гостя до свiтлицi.
   Тут Марко Микитович передав Яворницькому сво? етнографiчнi  фотознiмки,
а за  одним  заходом  свого  зошита,  в  якому  карлючками  були  записанi
селянськi пiснi, новi слова, якi ввiйшли в ужиток  колгоспникiв.  Це  були
найдо-дожчi дарунки для вченого.
   Дмитро Iванович пiдвiвся з свого крiсла, пiдiйшов до  Залiзняка  й  сiв
бiля нього на канапi. Цiкава  розмова  мiж  ученим  i  фотографом  тривала
довго. Стрiлка годинника вже порушила режим у цьому будинковi. Але  Дмитро
Iванович не пускав гостя, вiн усе глибше й глибше проникав  у  його  душу,
цiкавився життям.
   - А як же ви,  в  глухому  селi  та  ще  в  дореволюцiйнi  часи,  стали
фотографом?
   - А це було так.  Ще  юнаком,  пiсля  закiнчення  двокласно?  школи,  я
вичитав у газетi таку об'яву: "Хто хоче заробити 100 карбованцiв у мiсяць,
придбайте в Харковi за чотири карбованцi апарат "Фотокартонет". Батько мiй
був людина побожна, вiн  категорично  виступив  проти  мого  задуму.  "Ти,
Марку, викинь з сво?? дурно? голови отой фотоапарат,- якось нагримав вiн.-
Оте дiло вiд сатани!" Тодi  я  потай  вiд  батька  зiбрав  од  щедрування,
посипання та поздоровлення з Новим  роком  чотири  карбованцi,  сходив  до
поштаря, i вiн допомiг менi оформити замовлення. Через тиждень  я  одержав
посилку з фотоапаратом i приладдям до нього. З того часу я не розлучався з
цим дiлом - став фотоаматором.
   Дмитро Iванович уважно слухав Залiзняка, iнколи всмiхався,  перепитував
окремi слова та вислови.
   - Так у вас, виходить,  ?  великий  досвiд!  Це  ж  прекрасно.  Отакого
чоловiка я й шукав.
   - Воно-то прекрасно, але й не дуже: були в мене i приключки з цим фото,
були й невдачi.
   - Якi ж приключки? - спитав Яворницький.

   - Це було пiд час вiйни в чотирнадцятому роцi. Мене забрали до вiйська,
послали полковим фотографом. I ось там вийшла оказiя.

   - Яка?
   - Ось яка. Iде менi назустрiч командир полку. А я зняв свого кашкета та
й кажу: "Драстуйте, з середою будьте здоровi!" Вiн спочатку аж чмихнув,  а
потiм визвiрився на мене злими  очима  та  як  гаркне:  "Струнко!  Ти  хто
такий?" Я кажу: "Фотограф, ось мiй документ!" -  "В  стрiй,  на  передову!
Менi фотографи не потрiбнi!"
   I опинився Залiзняк на передовiй позицi?, був поранений, а все ж  носив
фотоапарата, з ним не розлучався i в госпiталi, i все сво? життя.
   Яворницький вислухав цей епiзод, добре посмiявся, потiм вийняв книжечку
й щось записав до не?.
   - Так от що, Марку Микитовичу, йдiть до мене фотографом. Пишiть  заяву,
а завтра я дам наказа, щоб зарахувати вас до археологiчно?  експедицi?  на
лiтнiй сезон. Як, вiдпустять вас з колгоспу?
   Залiзняк з великою охотою прийняв запрошення керiвника експедицi? стати
фотографом. А щоб не було будь-яких непорозумiнь, вiн  попросив  академiка
написати про це листа до голови колгоспу iм. Дем'яна Бедного.
   Правлiння колгоспу не перечило. Тодi Залiзняк  з  дружиною  та  матiр'ю
взяли квитки й при?хали просто до  свого  знайомого  Д.  I.  Яворницького.
Професор  гостинно  прийняв  ?х.  Уже  надвечiр  Залiзняк  спитав   Дмитра
Iвановича:
   - А де ж ми, сво?ю капелою, будемо ночувати?

   - Як де? Тут, у мене. Забирайте оцю, поряд з мо?м кабiнетом, кiмнату та
й живiть там, як дома. Але одна умова:  гуляйте  собi  в  Днiпропетровську
скiльки вам треба, а на снiданок, обiд i  вечерю  бути  всiм  зi  мною  за
столом.
   Через два днi мати й дружина Залiзняка, впоравшись з  сво?ми  справами,
повернулися  назад,  а  Марко  Микитович  приготувався  ?хати  Днiпром  до
експедицi?. Але Дмитро Iванович тимчасово вiдклав цю подорож.

   - Тепер,- каже вiн,- небувала повiнь на  Днiпрi.  Вам  Треба  ?хати  до
Вовнiг, а там вода пiднялася на вiсiмнадцять метрiв - таке  було  сiмдесят
п'ять рокiв тому. Будьте ви в мене, поки спаде вода. А щоб ви не сумували,
зайдiмо до мого кабiнету.
   Зайшли. Залiзняк глянув на шафи з книгами, на  гори  аркушiв,  списаних
рукою вченого, а потiм спитав Яворницького:
   - Який у вас, Дмитре Iвановичу, режим i над чим ви зараз працю?те?
   - Закон  мого  життя  такий:  о  шостiй  годинi  я  вже  на  ногах,  до
дванадцято? ночi пишу, працюю над словником, над iсторичними  матерiалами.
Цю роботу я виконую бiльше стоячи.
   Потiм Дмитро Iванович повiв гостя до  залу  й  показав  йому  "домашнiй
музей". На стiнах i на столах десять рiзних старовинних годинникiв: однi з
них кують зозулями,  другi  грають,  третi  дзвонять.  Тут  рiзнi  стату?,
оригiнальний  укра?нський  посуд,  усякi  коштовнi  ?вропейськi  вироби  й
церковне начиння. Залiзняк глянув на рiдкiснi скарби й жартома спитав:

   - Як це до вас, Дмитре Iвановичу, не добралися?

   - Е-е-е, голубе, не штука загнути крюка! Це ж не  мо?  -  музейне.  Там
нема? вже де поставити експонати, тому несуть ?х сюди, в мiй будинок,  так
би мовити, у фiлiал музею. Довелося менi, Марку Микитовичу,  скуштувати  в
життi всякого - i солодкого, i гiркого, а бiльш за все ковтав гiрке... Та,
як бачите,- живучий, працюю для науки i для людей далi.

   Дмитро Iванович пiдiйшов до  свого  столу,  сiв  i  знову  за  В  перо.
Залiзняк лiг вiдпочити на канапi, що стояла  проти  кабiнету.  Яворницький
витяг з шафи три томи й пiднiс ?х Залiзняковi.

   - Вiзьмiть цi книги та прогляньте ?х: це iсторiя запорозьких козакiв  -
те, чому я присвятив усе сво? життя.

   Залiзняк читав ?х три днi. Читав  i  думав  собi:  "Яку  ж  треба  мати
голову, щоб написати отакеннi томи? Отож, мабуть, недаремно кажуть: учений
чоловiк видющий, а неучений ходе з зав'язаними очима".

   I раптом у фотографа виникла iдея - зафiксувати вченого за працею.
   - Дозвольте, Дмитре Iвановичу, я вас проти цього  вiкна  сфотографую  з
вашими творами. Сiдайте на оце крiсло й вiзьмiть у руки всi сво? твори.
   Дмитро Iванович як засмi?ться, як  зарегоче,  аж  Залiзняк  розгубився.
Фотограф нiяк не мiг второпати, чого  професор  так  смi?ться.  Розгублено
спитав:
   - Може, я що не так сказав, то пробачте менi.

   - Нi, ви, голубчику, все добре сказали, але навiщо ви  хочете  мене  на
старостi лiт задавити?
   - Як? - злякався Залiзняк.
   Дмитро Iванович знову  зайшовся  смiхом.  А  потiм  встав  з  крiсла  й
пiдiйшов до шафи з книжками.
   - Бачите оцю шафу?
   - Бачу.
   - Так от, до речi, цю  шафу,  рiзьблену  та  поцяцьковану  перламутром,
робив великий майстер, а подарував менi ??  один  французький  письменник.
Бачите оцi книжки? Оце все мо? твори, а ?х далеко перевалило за сотню. Так
хiба ж я зможу ?х удержати на руках, як ото ви сказали?

   Залiзняк покрутив головою i здивовано спитав Яворницького:
   - Чи вже ж ото все вашi твори?
   - Все мо?.
   - Ого-го!.. Ну й напузирили ж ви ?х! Почувши це слово, Дмитро  Iванович
перепитав його й зразу ж - до словника.

   - Ну, якщо так,- каже Залiзняк,- то сiдайте в крiсло, а  я  накладу  на
вашi колiна стiльки книг, скiльки витрима?те.

   -  Гаразд,  давайте!  З  мене  малював   Р?пiн   запорозького   писаря,
фотографував мене першокласний майстер Е. Й. Федорович, але нiхто з них не
придумав такого, як оце ви!
   Залiзняк поклав на колiна Яворницького понад десять важкуватих книг.
   -  Мабуть,  досить,  Марку  Микитовичу,  а  то  бiльше   не   Витримаю,
розпадеться тодi ваша споруда,- попросив Дмитро Iванович.
   Залiзняк швидко  встановив  штатив,  навiв  апарата  i  напрочуд  удало
сфотографував Яворницького з його творами  -  один  раз  без  окулярiв,  а
другий раз - в окулярах.
   Дмитро Iванович, добре насмiявшись, утомився i тут же, Сидячи в крiслi,
задрiмав. Цей момент Залiзняк теж зафiксував. I  добре  зробив,  бо  таких
фотознiмкiв з Яворницького досi ще нiхто не робив.  Вони  були  останнi  в
життi Яворницького.
   Одного ранку, пiсля снiданку, Дмитро Iванович узяв Залiзняка пiд руку й
пiшов з ним до музею оглядати експонати.

   - А що це за старовинна бандура? Де ви ?? дiстали?

   - Ця бандура ма? цiкаву iсторiю. Прочув я, що на Полтавщинi  живе  один
бандурист i гра? вiн на запорозькiй кобзi.  Я  сiв  на  по?зд  i  -  туди.
Розшукав його, запросив до Катеринослава. Тут допомiг  йому  виступити  на
концертi. Бандурист заробив чимало побрязкачiв. Тодi я йому й кажу:

   "Друже мiй, залиште свою  бандуру  в  музе?,  а  собi  придбайте  нову,
двiнку, оздоблену". Бандурист  погодився.  I  ось  музей  збагатiв  ще  на
запорозьку бандуру. Якийсь козарлюга-запорожець розважав свою душу, граючи
на нiй...- сказав замислено Дмитро Iванович.- А ця  бандура  ввiйшла  i  в
новiтню iсторiю: ??  змалював  Ренiн,  i  той  малюнок  умiщено  в  книжцi
"Запорожье в остатках старины и в преданиях народа". Он воно як! А ось, до
речi, й малюнки Р?пiна. Тут ?х кiлька десяткiв.  Спасибi  Iллi  Юхимовичу,
мо?му земляковi, за те, що подарував ?х нашому музе?вi.
   У травнi  1931  року  Дмитро  Iванович  порадив  Залiзняковi  ?хати  до
експедицi? не дубом по Днiпру, а по?здом. Через мiсяць, коли спала вода  в
рiчцi, до Вовнiг приплив i голова експедицi? - академiк Яворницький.
   До нього на квартиру прибули  з  Ки?ва  чотири  студентки-практикантки.
Вислухавши ?х, Дмитро Iванович призначив дiвчат до археологiчних груп, якi
вели розкопки в рiзних пунктах Днiпра.

   Прощаючись, Дмитро  Iванович  побажав  ?м  успiху  i  кинув  жартiвливу
реплiку:

   - Iдiть, працюйте з любов'ю, а як вийдете замiж, так щоб  нам  побiльше
народили археологiв, а то старi йдуть на  пенсiю,  а  молодих  щось  я  не
бачу...
   - Ходiмо сьогоднi до сiльради, нам  же  треба  там  заре?струватись!  -
сказав якось Дмитро Iванович, звертаючись до Залiзняка.

   - Ходiмо!
   Дмитро Iванович надiв бiлий  костюм,  капелюх,  свiтлозахиснi  окуляри,
взяв цiпок, i вони пiшли до сiльради. Привiталися. Залiзняк помiтив, що ?х
прийняли спочатку сухо,  К  не  вельми  привiтно.  Хтось  навiть  тихенько
шепнув: "Це, мабуть, буржуй!" А коли Яворницький, цей артист слова,  почав
розповiдати про минуле, всi кинули свою  роботу  й  стали  уважно  слухати
розповiдь ученого.
   Вже через годину вони заприятелювали з ним: до  експедицi?  поставилися
тепло, весь час допомагали археологам транспортом, квартирами й харчами.
   А на квартиру  до  Яворницького  плавом  пливли  i  селяни,  i  мiсцеве
начальство.
   Одного  разу  вiн  зiбрав  майже  все  село  i  прочитав   лекцiю   про
археологiчнi розкопки та культуру тих людей, якi жили в  цих  же  Вовнiгах
тисячi рокiв тому.
   Там були знайденi кам'янi вироби: ножi, свердла, скребочки, наконечники
стрiл та списи.
   - От що, Марку Микитовичу, ви сфотографуйте менi всi добутi тут речi  в
натуральну величину,- звелiв професор.
   Селянському фотографовi ще не доводилося мати дiло з такими речами, але
вiн, будучи з природи  кмiтливим  чоловiком,  добрав  способу:  клав  один
сiрничок поряд  експоната,  а  другий,  для  порiвняння,  примощував  бiля
матового скла. Виходило те, що хотiв Дмитро Iванович.
   Професор похвалив розторопного фотографа i дав йому складнiшi завдання.
   Багато селян,  якi  жили  понад  Днiпром-Славутою,  добре  знали  свого
давнього знайомого Д. I. Яворницького.  Надвечiр,  коли  вже  стала  менша
спека, вiн узяв з собою Залiзняка й пiшов до знайомих селян, щоб  пошукати
яко?сь старовини; i якщо не пощастить придбати якусь  старовинну  рiч,  то
хоч би сфотографувати ??.
   - Матерiал,- казав Дмитро Iванович,- треба  добувати  просто  з  живого
джерела, з живого духу, з живо? мови народу.
   В одного селянина Дмитро Iванович знайшов пречудесну скриню; вона добре
збереглася i, була оздоблена укра?нським орнаментом.

   - Цю скриню  сфотографуйте  менi,  це  дуже  рiдкiсна  рiч  з  цiкавими
вiзерунками. Згодом вона буде в музе?.
   Проходячи  повз  село,  Дмитро  Iванович  помiтив,   що   бiля   Вовнiг
розташувався циганський табiр. Вiн пiдiйшов до них,  оглянув  ?хнi  шатра,
вози,  коней,  навiть  зазирнув  у  халабуди  на  возах,  а  потiм   обрав
найтиповiшу сiм'ю i попросив Залiзняка зафiксувати момент, коли циган саме
ку? залiзо, а циганка з люлькою в  зубах  сидить  бiля  горна  i  нагнiта?
повiтря в горн.

   - А навiщо вам цигани? - поцiкавився Залiзняк.

   - Як навiщо! Цигани вже кiнчають сво? мандрiвне життя. Отож для iсторi?
це фото якраз i пригодиться.

   В той час, коли працювала археологiчна експедицiя, з хлiбом  та  iншими
продуктами  було  сутужне.  За  постановою  уряду,  членам   археологiчно?
експедицi? i копачам,  якi  виконували  нелегку  фiзичну  працю,  видавали
подвiйний робочий пайок. Коли закiнчили археологiчнi розкопки, ?м належало
одержати 25 пудiв борошна. Дмитро Iванович зiбрав  колектив  експедицi?  i
спитав:
   - Скажiть менi: чи тут е голоднi мiж вами?

   - Нi, нема?! - гуртом вiдповiли.

   - Так от що: двадцять п'ять  пудiв  належного  нам  борошна  зi  складу
Солонянського райвиконкому  не  брати,  а  передати  державi.  Обiйдемось!
Отако?  дотримуюсь  я  думки!  -  сказав,  як  зав'язав  Яворницький.   I,
подумавши, додав: - Хiба, може, от що: передайте  пекаревi  мо?  прохання:
нехай спече велику, пишну укра?нську  паляницю.  Повеземо  ??  в  музей  i
виставимо напоказ вiдвiдувачам, щоб знали, який ми ?ли, ?мо й будемо  ?сти
хлiб на Укра?нi.
   ...Тихо, спокiйно й велично несе сво?  води  Днiпро-Славута,  обминаючи
зустрiчнi гострi та високi скелi. Вранцi, тiльки почало свiтати, до берега
пiдплив човен. В нього сiв Дмитро  Iванович  та  два  археологи  -  А.  В.
Добровольський i П. I. Смоличев - i рушили вниз, ближче до Днiпрогесу,  де
працювали iншi групи велико? експедицi?.

   - Ну, як тут у вас дiла, козаки?- спитав Яворницький молодого археолога
В. А. Грiпченка.
   - Все гаразд! Знайшли скарб - золотi й срiбнi речi  древньо?  культури,
майже все переплавлене.

   - Добра знахiдка. Дякую за старання,  вам  пощастило.  А  ще  чим  мене
пораду?те?
   - Ось iз котлована вимито землесосом п'ять мечiв i кiлька вiзантiйських
монет, гляньте, будь ласка.
   Дмитро Iванович кинувся розглядати мечi - незвичайнi, ?х довжина  сяга?
одного метра, а завширшки вони десять сантиметрiв. Лезо було з обох  бокiв
орнаментоване золотими вiзерунками.

   Очевидно, вони попали пiд час яко?сь загадково? катастрофи  аж  на  дно
Днiпра, швидко замулилися й через те лишилися майже неушкодженими iржею.
   Лише дерев'яне рукiв'я розпалося, а  срiбний  дрiт,  яким  скручувалось
рукiв'я, зберiгся. Спецiалiсти стверджують, що тим мечам три тисячi рокiв.
   Одного  разу  Дмитро  Iванович  запросив  до  кабiнету  музею   вченого
секретаря i сказав йому:
   - Викличте сюди телеграмою всiх археологи, проведемо нараду.
   Через три днi з'?халися до музею археологи.  Дмитро  Iванович  заслухав
?хнi звiти, а потiм пiдвiвся з крiсла, оглянув присутнiх i промовив:

   - Тут ось яка справа. Пiдходить час, коли пороги  навiки  сховають  пiд
воду деякi iсторичнi мiсця, канави, острови будуть  затопленi.  Я  вирiшив
оце зiбрати вас до музею, сiсти з  вами  на  дуба  "Сiчовика",  що  я  вже
приговорив у лоцманiв, i в останнiй раз про?демося козацьким ходом. Як  ви
на це? Згоднi?
   - Так це ж добре,  Дмитре  Iвановичу,  краще  й  придумати  не  можна,-
вiдповiли археологи.
   5 серпня 1931 року в дуб сiло  23  чоловiки.  Вже  хотiли  рушати,  але
чекають  команди  сiмдесятишестирiчного  отамана  цi??  екскурсi?   Дмитра
Iвановича. Вiн когось чекав. Аж глядь на гору,  а  там  у  парку  Шевченка
бiжать до берега дванадцять письменникiв, якi прибули  з  Харкова,  щоб  з
Яворницьким про?хатися востанн? на дубi до Кiчкаса.
   - От кого я ще чекав! - сказав Яворницький, усмiхаючись.- Адже я  вчора
одержав телеграму, щоб узяти ?хню братiю з собою.

   В  дубi  стало  тридцять   п'ять   чоловiк.   Залiзняк   прицiлився   i
сфотографував ?х. Пiсля цього дано сигнал, i дуб вiдчалив од берега.

   Перша ночiвля була у Волоському.

   Невтомний Дмитро Iванович усю дорогу розповiдав ?м усяку всячину. Дехто
з письменникiв писав нотатки в сво? дорожнi книжечки.

   Дорогою Дмитро Iванович проспiвав кiлька старовинних козацьких  пiсень.
Йому пiдтягували гучнi молодi голоси екскурсантiв.

   Стали наближатися до Ненаситця.

   - Ну, хлопцi, знiмайте з себе  все,  залиште  тiльки  труси!  -  звелiв
Дмитро Iванович.- Не бiйтеся, але обережнiсть не завадить.

   - Держiться, хлопцi!- гучно вигукнув лоцман, наполiгши на весла.
   Раптом як шугоне дуб у безодню, i вода вмить залила все  товариство.  В
багатьох тьохнуло пiд серцем. I зразу ж  дуб  вискочив  на  рiвну-воду.  В
човен налилося води. ?? швиденько вичерпали.

   Коли ревище порога залишилося позаду, почулися жарти й смiх.
   Дехто з гостей  зблiд,  але,  дивлячись  на  спокiйне  обличчя  старого
Яворницького,  який  сидiв  поруч  лоцмана,   намагався   приховати   свiй
мимовiльний страх.
   ...Настала осiнь. Пiшли дощi. Археологiчна  експедицiя  закiнчила  свою
роботу. Фотограф Залiзняк успiшно впорався з сво?м завданням.

   - Ну, Марку Микитовичу,  дякую  вам  за  сумлiнну  працю.  Ви,  козаче,
виправдали мо? сподiванки. Спасибi, велике спасибi вам!

   Залiзняк  знову  повернувся  до  свого  колгоспу.  Але   листування   з
Яворницьким не припинилося. Марко Микитович надсилав i  далi  етнографiчнi
матерiали, рiдкiснi фотознiмки та сердечнi слова подяки за добру науку.

   СУПЕРЕЧКА 3 ПОМIЩИКОМ_ _

   На широких степах помiщика  Ераста  Бродського  у  Верхньоднiпровському
повiтi стояло багато могил, а на них  кам'яних  баб.  Про  цього  помiщика
далеко йшла слава як про великого скнару. Дорога археологам на його  степи
була назавжди закрита.
   Бродський тiльки невеличку частину сво?? землi зорював  пiд  посiви,  а
тисячi десятин цiлини, вкрито? тирсою та пирi?м, залишав пiд випас. По нiй
ходили величезнi отари овець i череда рогато? худоби.

   Хоч селяни бiдували без землi, тодi як широкi помiщицькi лани були  пiд
випасом, та Бродському було байдуже.

   Старi люди розповiдали, що коли Бродський продавав пшеницю, то пiдсипав
до чистого зерна вагон пилюги, яку селянськi дiтлахи збирали для нього  на
дорогах.
   Дмитро Iванович при?хав на Станцiю Ерастiвка, вийшов з по?зда  i  пiшки
пройшовся до  ма?тку  Бродського,  що  за  п'ять  кiлометрiв  вiд  станцi?
Ерастiвка.
   Бродський  зустрiв  гостя  холодно  i   насторожено.   Вiн   уже   знав
Яворницького й догадувався, що його при?зд до  ма?тку  не  обiйдеться  без
того, щоб чимось не поступитися.
   - Яким це побитом, Дмитре Iвановичу, ви забились у наш край? Що привело
вас до мене? - примруживши очi, поцiкавився Бродський.
   -  Могили  та  кам'янi  баби  приведи  мене  сюди.  Бродський  зразу  ж
нахмурився. Але Дмитро Iванович знав одне дошкульне мiсце в цього  пана  -
його шанолюбство. Цим вiн i скористувався тепер.
   - А чого це вас, Дмитре Iвановичу, тягне  на  мо?  степи,  хiба  могили
виросли тiльки на мо?й землi? Вони ж ? i в iнших краях!

   - Що правда, то правда - ?, але там нема? таких господарiв,  як  ви.  Я
вважаю за краще звернутися до вас - людини тямущо?, свiдомо?,  культурно?,
яка  вмi?  шанувати  пам'ятники  минувшини  i,  розумi?ться,  допоможе   в
археологiчних дослiдженнях могил. Як ви на це?
   - Так я й знав. Ну що ж, берiть копачiв  та  розкопуйте  отут,  поблизу
ма?тку, двi могили,- неохоче погодився господар степу.

   Дмитро Iванович подякував i другого дня зранку, поки  Бродський  ще  не
передумав, почав розкопки.
   У могилах  знайдено  кiстяки,  стрiлочки,  наконечники  списiв,  лукiв,
залiзнi речi.
   Бродський i сам любив старовину. Тому час вiд часу при?здив на  баскому
вороному жеребцi й уважно розглядав викопанi там речi.

   На другий день розкопок археологовi пощастило. Дмитро Iванович  знайшов
найдорожчi речi - не золото, не дiаманти, а  кам'янi  форми  -  виливницi,
призначенi для литва бронзового знаряддя, яким у давнi часи  користувалися
люди. Та недовго вчений милувався цi?ю  знахiдкою,  бо  про  не?  зразу  ж
дiзнався Бродський; вiн немов з-пiд землi з'явився бiля могили.

   - Ану, Дмитре Iвановичу, покажiть виливницi. Археолог  неохоче  показав
рiдкiсну знахiдку. Бродський узяв ?? до рук, цмокнув  язиком,  оглянув,  а
потiм категорично сказав:
   - Цi виливницi я заберу собi, а все iнше, що  ви  знайдете,-  берiть  у
музей.
   - Як це собi? - здивувався археолог.- Це ж музейний скарб!
   - Земля моя, могили мо? i те, що в могилах,- теж мо?. Отож буде так, як
я сказав.
   Нахабство помiщика  обурило  вченого.  Яворницький  одразу  ж  припинив
розкопки й пiшов порадитися до свого  доброго  приятеля  Павла  Федоровича
Тушкана - директора дослiдно? станцi?  i  середньо?  сiльськогосподарсько?
школи, яка була на землi Бродського.

   - Бiда, Павле Федоровичу,розводив руками Яворницький.

   - Що сталося, яка бiда?
   - Та як же,- бiдкався археолог,-  супостат  Бродський  забрав  викопанi
кам'янi формочки для литва. Як вам це подоба?ться?

   - Ви не хвилюйтесь. Я спробую вплинути на нього, може, вiн  поверне  до
музею. А поки що, мiй друже, спочиньте, а я тим  часом  розповiм  вам  про
сво? мандрiвки до помiщикiв. Хочете?
   - Будь ласка, послухаю: ви менi обiцяли викласти всi подробицi, слухаю.

   Агроном Тушкан,  щоб  вибрати  пiдхоже  мiсце  для  школи  й  дослiдно?
станцi?, вiдвiдав багато помiщикiв, оглянув ?хнi землi, ставки, лiси.  Про
сво? враження вiд цих зустрiчей вiн докладно розповiв Яворницькому. Типи й
характернi риси  помiщикiв,  про  якi  вiн  розповiв,  наштовхнули  Дмитра
Iвановича на думку написати книжку "Помiж панами".
   В цьому художньому творi Яворницький показав цiлу галерею  помiщикiв  i
земських дiячiв, замiнивши ?хнi справжнi прiзвища. Це  був  суворий  вирок
устрою, що породив i виховав цих не потрiбних  свiтовi  людей,  якi  знали
тiльки карти, горiлку та розпусне життя.
   Розпрощавшись з Тушканом, Яворницький повернувся  до  Катеринослава.  З
думки не йшли виливницi. Вiн узяв перо  й  написав  до  Бродського  листа.
Яворницький просив його передати музе?вi виливницi  хоч  би  на  час,  щоб
зробити з них копi?. Але той категорично вiдмовився виконати прохання.

   Згодом з приводу цього Дмитро Iванович послав до Тушкана листа, в якому
виклав свiй гнiв i обурення. Ось кiлька рядкiв з цього листа.


   "Любий i дорогий куме, Павле Федоровичу! Так паскудний Бродський  i  не
дав менi камiнцiв для того, щоб  зробити  з  них  моделi!  Нехай  же  вiн,
анахтим, пiдкладе ?х собi пiд боки в труну на той свiт! Зате я дуже радий,
що побував у Вас, бачив Вас, балакав з Вами i  одiбрав  од  Вас  коштовний
лексичний матерiал. Iз Вашого "Словничка" я узяв у свiй бiльше  ста  слiв,
яких не було нi в словнику Грiнченка, нi в мо?му власному...


   2/VII 1914 p. Усi?ю душею Ваш Д. Яворницький"[37]

   Боротьба за виливницi тривала. Пiсля довго? сварки й  умовлянь  з  боку
Тушкана i Яворницького  помiщик  мусив  поступитись.  Вiн  нарештi  вiддав
виливницi, щоб тiльки зняти з  них  копi?.  Яворницький  забрав  оригiнали
виливниць i зразу ж виставив ?х у музе?.
   Хоч як приндився й казився Бродський, але нi оригiналiв, нi  копiй  цих
формочок вiн уже не одержав. Вони назавжди лишилися в музе?.
   Пiд цими виливницями появився напис: "Знайденi Д.  I.  Яворницьким  при
розкопках могил бiля ст. Ерастiвки".

   Через деякий час Бродський появився в музе?.

   - Я при?хав по виливницi, час-бо ?х повернути.

   - Це ви так дума?те, що час, а я iншо? думки: не збираюсь ?х повертати.
   - Чому?
   - А тому, що на сво?х степах i могилах - ви господар, а тут  -  я.  Там
було по-вашому, а тут по-мо?му.  З  народного  музею  речей  не  повертаю.
Бувайте здоровенькi!

   _ХОЧ З-ПIД ЗЕМЛI, А ДО МУЗЕЮ__ _

   Одного лiтнього дня, десь у тридцятих роках, Iван Iларiонович  Позняков
узяв  свого  тринадцятилiтнього  сина  Костю  (нинi  -  професор,   доктор
iсторичних наук) i пiшов просто до Яворницького додому.

   Натиснув кнопку. Вiдчинилися дверi.

   - Прошу, заходьте! - гостинно запросив Дмитро Iванович.
   - Ви пробачте нам, професоре, що ми  з  сином,  не  знайомi  вам  люди,
потурбували вас вдома.
   На вустах Яворницького з'явилась лагiдна усмiшка:

   - Я завжди радiю, коли до мене йдуть люди.  Що  ж  ви  хотiли?  Що  вас
цiкавить?
   - Та що ж,- несмiливо почав Iван Iларiонович,- мiй син десь почув, що у
вашому будинку ? запорожцi. "Ходiм, каже, та й ходiм глянути козакiв". Ну,
а я за одним ходом  хотiв  з  вами  познайомитись  та  попросити,  щоб  ви
показали свiй домашнiй музей.

   - Ну що ж, можна. Ходiмте.
   Господар повiв гостей до залу, де стояло кiлька вiтрин  з  експонатами,
на стiнах висiло чимало картин. Вiн показав музейнi релiквi?, розповiв про
iсторiю картин, на яких були зображенi  запорожцi.  А  потiм  пiдiйшов  до
крiсла й попросив Познякових присiсти до нього поближче.

   -  Про  запорожцiв  ви  нам  уже  розповiли.  Дяку?мо.  Тепер,   Дмитре
Iвановичу, розкажiть про сво? археологiчнi розкопки.  Що  ви  викопу?те  в
могилах?
   - Розкажу. Найбiльшi дослiдження менi довелося провести  навколо  рiчок
Орелi, Самари та Кiнських Вод - там, де колись були запорожцi. Оглянув я i
дослiдив територiю понад 500 верств, розкопав там 103 могили.
   - Що ж ви там знайшли таке цiкаве?

   - Знаходив багато всяко? всячини. Викопали ми скорченi  та  пофарбованi
кiстяки, посуд, усякi вироби з металу та кременю.

   - Це ж як, давнiх часiв?
   - Скорiш належить до епохи, яка межу? з неолiтом та початком металу.
   Дмитро Iванович пiдвiвся з мiсця, взяв з столу альбом i показав  кiлька
фотографiй. На них були розкопки могил i знайденi речi.

   - Ось подивiться на це фото. Тут ви побачите кiстяки  кочiвникiв.  Бiля
цих поховань знайдено грошi часiв чотирнадцятого вiку.

   Вiдклавши альбом, Дмитро Iванович погладив вуса, розповiв про  цiкавiшi
знахiдки.
   - В однiй могилi ми знайшли чоловiчий  кiстяк  i  загнуздану  коняку  з
сiдлом, поховану стоячи. Бiля них лежали залiзнi стрiли,  казани,  лопати,
мiднi наконечники, шматки одягу. Там же знайшли жiночий кiстяк. Бiля нього
- намисто, коштовнi перснi,  залишки  парчi,  шкiряного  взуття,  бронзове
люстерко, сережки тощо.
   Дмитро Iванович пiдвiвся з  крiсла,  пройшовся  по  залу,  заглянув  до
однi??, до друго? вiтрини, нiби щось пригадуючи,  а  потiм  повернувся  до
гостей i розповiв ?м про одну з найдорожчих для нього знахiдок.

   - У могилi бiля села Афанась?вки, Новомосковського повiту,  ми  знайшли
речi яко?сь вельможно?  особи  -  залишки  дерев'яно?  колiсницi,  великий
мiдний глечик, двi срiбнi позолоченi аграфи,  з  круглими  перлами,  а  на
пальцi право? руки - золотий з яшмою перстень.  У  лiвiй  руцi  -  срiбний
глечик з ручкою, схожою на голову лева. По всьому кiстяку  були  розкиданi
сiмнадцять срiбних позолочених бляшок, деякi з  них  мали  в  собi  великi
перлини. Бiля жiночого кiстяка знайшли щипчики  для  виривання  волосся  з
обличчя, три срiбнi вуховертки, одну срiбну ложечку й двi монети  з  iм'ям
Джанiбек-Хана 1342-1357 pp.
   - А тут, поблизу Катеринослава, вам не Доводилося вести розкопки?
   - Доводилося. Це було влiтку 1923 року. Тодi я органiзував археологiчнi
розкопки бiля села Лоцмансько? Кам'янки.

   I тут Дмитро Iванович розповiв сво?м допитливим слухачам, як вiн  у  тi
тяжкi роки, коли не вистачало матерiалiв i харчiв, вдався по  допомогу  до
мiсцево? вiйськово? частини.
   - Перед тим як вирушити на розкопки, я пiшов  до  командира  вiсiмдесят
дев'ятого Чонгарського полку й попросив, щоб вiн дав менi  похiдну  кухню,
п'ять озбро?них солдатiв для охорони експедицi? та намети.  Спасибi  йому,
вiн щедро допомiг менi. Копали там два тижнi.  Всi  харчувались  з  однi??
кухнi.  Iнколи  я  бував  за  куховара,  готував  степову  пшоняну   кашу,
заправлену салом. А як  настане  вечiр,  нашi  копачi-студенти,  було,  як
утнуть пiсню "Закувала та сива зозуля" або "Реве та стогне Днiпр широкий",
так, повiрте, аж луна пiде по Днiпру.
   Прощаючись з Позняковим, Дмитро Iванович запросив його прийти до музею,
де вiн доповнить сво? розповiдi про iншi релiквi?.

   В цей день, коли завiтав до нього знову Позняков, Дмитро  Iванович  вiв
за собою екскурсiю ленiнградських  учителiв.  Пояснення  робив  росiйською
мовою. Всi уважно слухали. I ось одна  наймолодша  дiвчина  якось  знехотя
йшла у хвостi екскурсi?, взяла та й присiла на сволок запорозького куреня.
Коли Дмитро Iванович побачив це,  зблiд  i  припинив  пояснення.  А  потiм
звернувся до старенько? бабусi Дiброво? - доглядачки музею:
   - Подайте отiй молодiй панi мо? крiсло, бо вона, напевне, втомилась.  А
я, сiмдесятип'ятирiчний дiд, пройдуся з вами далi по музею...
   На дiвчину всi глянули. Вона почервонiла, встала з сволока  й  кинулася
до гурту, але перед цим пiдiйшла до професора й попросила вибачити ?й.
   Екскурсiя   посувалася   далi.   Зайшли   до   вiддiлу,    де    стояло
сiльськогосподарське знаряддя.
   - Що це за дивний плуг? - спитав Iван Iларiонович.

   - Перед вами - плуг, в якому тiльки один градiль ма? довжину два метри.
Ми здобули його в одного заможного селянина. В цей плуг запрягали три пари
волiв. Бiдняк чи середняк не могли ним користуватися, бо  не  мали  тягла.
Тiльки багатому вiн був пiд силу.  Плуг,  як  бачите,  непомiрно  великий,
незграбний, градiль i чепiга зробленi з букового дерева,  в  ньому  тiльки
лемiш  та  чересло  залiзнi.  Це   -   старовинна   й   вiдстала   технiка
дев'ятнадцятого - двадцятого вiкiв. А ось вам уже Яруга технiка - залiзний
плуг: вiн легший, зручнiший. Це вже прогрес. А гляньте на  оце  фото.  Тут
зображено трактора ХТЗ - це витвiр сучасно? доби. Сюди волiв уже не  треба
- вся сила в моторi, а бiля нього - вмiлi руки людини.

   Керiвник екскурсi? повагом переходить далi.

   - Подивiться на оцю дерев'яну миску. Не подумайте, що ця миска зроблена
на галушки або вареники,нi. Всерединi, як бачите, руками дотепного вмiльця
вирiзьблено  обличчя  Тараса  Шевченка.  Ви  тiльки   гляньте,   гарненько
придивiться, як майстерно виконана ця рiдкiсна робота!  А  це  ж  трудився
простий чоловiк - селянин. Два роки вiн працював. Яка ж сила керувала цi?ю
людиною? Ви скажете, що покликання, талант! А я скажу  от  що:  мало  мати
природний талант, треба мати глибоку любов до рiдно? культури, треба  всiм
серцем, усi?ю душею любити невмирущого Кобзаря!
   Далi Дмитро Iванович вивiв екскурсiю  з  музею  до  кам'яних  баб,  якi
оточували музей, немов солдати.
   - Розкажу вам про одну кам'яну бабу, яку я добув в  одного  селянина  з
Пiдгорного. По?хав я туди, розшукував того селянина i  бачу:  сто?ть  бiля
двору кам'яна баба, але вже пошкоджена. Вона правила за стовп у  тинку.  З
обох бокiв цi?? баби господар  видовбав  дiрки,  в  якi  вставив  лати.  Я
познайомився з цим дядьком i питаю його: "Що ж це ви, чоловiче, зробили  з
пам'ятником старовини? Хiба ж ви не зна?те, що ? закон - усi кам'янi  баби
здавати до музею, а ви почали псувати! Як можна?"
   Бачу, дядько злякався, заклiпав очима i вже не знав, як вийти з бiди. А
потiм так несмiливо пiдiйшов до мене та й каже: "Я ладен вiддати бабу, так
тинок же звалиться, на чому ж вiн  буде  триматися?"  -  "Не  турбуйтесь,-
кажу,- добрий чоловiче: щось придума?мо!" Пiшов я до механiка  радгоспу  i
попросив його допомогти дядьковi замiнити в тинку кам'яну бабу  дерев'яним
стовпом, щоб тинок не  звалився.  Замiнили.  Викопали  цю  бабу  з  землi,
звiльнили ?? вiд обiймiв лат. "Берiть,- каже дядько,- везiть до музею".
   "Е, нi,- кажу йому,- що ж тепер - на плечах ?? понесу до музею, чи  що?
Коли викопали,  то  й  везiть  ??  у  Днiпропетровськ".  Дядько  довгенько
вагався, чухав пазуху, а потiм звалили гуртом  цю  бабу  на  автомашину  й
повезли до музею. Хоч у цi?? баби i "ребра" вибитi, та не бiда - голова  й
руки в не? цiлi, свого вигляду вона не втратила.
   Дмитро Iванович окинув зором колону бабiв i, спинившись на однiй з них,
сказав:
   - А оцю "молодицю" я добув у Лоцманськiй Кам'янцi.

   Це було так: в недiлю вранцi  взяв  я  свого  цiпка  й  пiшов  у  село.
Дивлюсь, а бiля одного двору сидять дiди на  кам'янiй  бабi  i  попихкують
люльками. Я пiдiйшов, привiтався з ними та й питаю:  "Дiди,  а  що  це  за
каменюка пiд вами лежить?"
   "Та це ми з могили привезли, звалили бiля  двору,  нехай  собi  лежить,
може, коли пригодиться в дiлi". "Може, ви  ??  продасте?"  "Скiльки  ж  ви
дасте за не??" "П'ять карбованцiв".

   "Гаразд, берiть. А скажiть, що ж ви з нею будете робити?"
   "Як що? Поставимо бiля музею, нехай дивляться на не? люди".
   "О, так ви б так i сказали,  що  для  музею.  Тодi  берiть  сво?  п'ять
карбованцiв, а бабу ми волами привеземо задарма".  "Коли  так,  голубчики,
тодi я вас до iсторi? заведу". "А що це таке?"
   "А ось що: хто не зайде в музей, гляне в книгу, а  там  вашi  прiзвища.
Прочитають i вас добрим словом згадають. Он що!"

   Дiди були радi, що про них будуть знати всi, хто огляне в музе? кам'янi
баби.
   Екскурсiя на чолi з Дмитром Iвановичем увiйшла  до  центрального  залу.
Посерединi - кругла велика вiтрина. Яворницький зупинився бiля не?.
   - Розкажу вам, шановнi друзi, коротенько про iсторiю цi?? вiтрини. Тут,
недалеко вiд Днiпропетровська, жив князь Жевахов. Якось похвалився вiн, що
в нього вдома зберiга?ться велика  колекцiя  старовинних  речей.  Запросив
мене при?хати до нього в гостi. Це було десь у тринадцятому роцi. Влiтку я
при?хав до князя.
   "Ану, добродiю, покажiть менi вашу  колекцiю".  Жевахов  повiв  мене  в
окрему кiмнату i показав чудову музейну колекцiю всяко? збро?.

   "Ви б, князю, подарували все це музе?вi. Навiщо воно тут, дома?"
   "Нiзащо в свiтi! З яко? речi! Це ж фамiльне  багатство!"  "Ну  й  що  з
того, як фамiльне? Це не завадить, щоб цi речi  були  виставленi  в  храмi
культури. Як ви на це?" "Е, нi, не  можу:  це  святиня  мо?х  предкiв,  не
вiддам".  Довгi  мо?  переконування  нi  до  чого  не  привели.  Князь  не
поступався. Я тодi страшенно на нього розгнiвався, грюкнув дверима й пiшов
з будинку. Аж чую, торохтить екiпаж. Глядь - сидить князь i  маха?  рукою,
щоб я зупинився. Я став i чекаю.

   "Пробачте, Дмитре Iвановичу, я прошу вас повернутись до мене".
   "Повернусь тодi,- кажу,- коли всi експонати вiддасте музе?вi".
   Князь  покрутив  сво?  пишнi  пофарбованi   вуса,   подумав-подумав   i
погодився. Вiддав усю колекцiю. Ось гляньте сюди - яке це  багатство!  Все
це назавжди стало власнiстю музею.

   НЕ В ТИХ РУКАХ_ _

   Один  з  помiчникiв  Д.  I.  Яворницького,  який  збирав  для   вченого
етнографiчний матерiал та музейнi речi,  повiдомив  його,  що  на  островi
Велика Хортиця десь 1915 року об'явився  бандит  Башмак,  озбро?ний  двома
запорозькими  пiстолями  з  кремiнним  запалом  та  кривою  шаблюкою.  Цей
розбишака нападав на перехожих i грабував ?х. Нiхто не чув, щоб цей бандит
стрiляв з пiстолiв.  Зустрiчаючись  з  людьми,  вiн  миттю  наставляв  два
пiстолi, i перелякана жертва скорялася, вiддавала  йому  все,  що  вимагав
грабiжник.  Оповiдали,  що  заради  смiливостi  Башмак  виходить  на  сво?
"полювання" п'яний.
   Злочинець  прибрав  вигляду  запорожця:  вiдпустив  довгi  вуса,  носив
кудлату шапку та широкi шаровари. Скiльки жандарми за ним не ганялись, але
спiймати його так i не вдалося.
   Дмитра Iвановича зацiкавив новоявлений  "запорожець"  i  воднораз  дуже
обурював: як це негiдник здобув старовинну  запорозьку  зброю?  Та  ж  вiн
спаплюжив честь запорожцiв. За такi злочини в Сiчi прив'язали б до  стовпа
й били б киями. Там з  такими  не  панькалися.  Нi,  треба  будь-що  зброю
вiдiбрати, ?й мiсце в музе?.
   З такою думкою Дмитро Iванович узяв квитка й по?хав до  Олександрiвцiв.
Незабаром вiн появився й на  Великiй  Хортицi.  Тут  розпитав,  хто  такий
Башмак i чи  справдi  в  нього  ?  запорозька  зброя.  Мiсцеве  начальство
пiдтвердило це, але допомогти вченому вiдмовилося, щоб, бува, не накликати
на себе яко?сь халепи.

   Тодi Яворницький вирiшив дiяти сам. Перш за  все  вiн  дiзнався,  що  з
Башмаком дуже часто випива? якийсь дiд Кушпiль.
   Дмитро Iванович зайшов до хати Кушпiля. Злиднi виглядали з усiх куткiв:
дiти обiрванi, немитi, нечесанi. Мати худа, засмучена. В ?? очах вiдбилося
вiчне горе й нестатки.
   Кушпiль пiсля добро? чарки вивернувся на соломi й хропiв на  всю  хату.
П'ятеро малих дiтей накинулися  на  миску  з  розмоченими  сухарями,  ледь
присипаними цукром.
   Гiсть привiтався. Уважно оглянув хату, погомонiв трохи, потiм  пiдiйшов
до дiтей, погладив ?х по голiвках. Пiсля цього витяг з кишенi двi пригорщi
карамелi  i  роздав  ??  дiтворi.  В  хатi  повеселiшало.  Дiти   й   мати
усмiхнулися.
   - Спасибi за гостинцi! -  соромливо  промовила  мати.  Дмитро  Iванович
подумав: "Треба й матiр чимсь порадувати". Передбачливий гiсть заздалегiдь
подбав про це.
   - А вам ось що! Вiзьмiть, носiть собi на здоров'я, на  свою  втiху,-  i
вiн витяг з кишенi кашемiрову квiтчасту хустку i подав господинi.

   Та спочатку розгубилась, а потiм нерiшуче пiдiйшла  до  гостя  i  взяла
подарунок. Вона розглядала хустку, як дивину, бо ?й ще нiхто й  нiколи  не
дарував чогось такого, щоб порадувало серце, звеселило душу.

   -  Спасибi  вам,  добрий  чоловiче,  тiльки  чим  же  ми  вiддячимо?  -
турбувалася господиня.
   - Нiчого менi не треба: носiть та  не  згадуйте  лихом.  I  тут  Дмитро
Iванович перейшов до дiла. Вiн спитав ??:
   - Чи то не ваш чоловiк спить на соломi?

   - Мiй чоловiк i мо? горе!
   - А чому горе?
   - П'? непробудно! Он уже третiй день валя?ться п'яний i нi  за  холодну
воду...
   - З ким же це вiн так причаща?ться?

   - Та ? тут у нас один пройдисвiт, "запорожцем" велича? себе. Зберуться,
нап'ються, поб'ються - на тому й день мина?.

   Дмитро  Iванович  зразу  ж  повеселiшав,  коли  дiзнався   вiд   старо?
Кушпелихи, що ?? чоловiк приятелю? з "запорожцем". Вiн став мiркувати,  як
би це скорiше добратися до того лихого запорожця!

   - Ану, тiтко, розбудiть свого чоловiка. Пiсля кiлькох стусанiв господар
пiдвiвся з солом'яного лiжка.
   - Вставай, он якийсь пан  прийшов,  а  ти  хропеш  на  с  всю  хату!  -
докiрливо кинула дружина.

   Кушпiль повагом пiдвiвся, глянув каламутними очима на гостя.  Голова  в
нього розкуйовджена, обличчя похмуре. Яворницький спитав:

   - Скажiть, де це ви так набралися?

   - Та вчора трохи випив iз "запорожцем".

   - Що ж цей "запорожець" робить?
   - Та що - п'?, гуля? та жiнку лупцю?. От i вся його робота.
   - Виходить так: або п'?, або вошi б'?, а без дiла не сидить! - iронiчно
зауважив Яворницький.
   - Так воно так! - засмiявся. Кушпiль.
   - А чи не хочете ви похмелитися? - спитав Дмитро Iванович.
   - Та хто ж вiдмовиться вiд такого добра! - зрадiв Кушпiль.
   - Тодi ось що: ставлю вiдро горiлки, тiльки зробiть одне добре дiло.
   - Яке саме, кажiть.
   - Пiдiть до свого друга Башмака та умовте його, щоб вiн забрав з  собою
всю зброю запорозьку i з вами прийшов сюди. Скажiть  йому  так,  що  нехай
мене не бо?ться: я не жандарм i не пристав, я - професор, директор музею.
   Дiд Кушпiль зразу заохотився, а потiм почав знехотя чухати потилицю  i,
нарештi, промимрив:
   - Та хто його  зна?,  чи  вiн  пiде?  Зараз  же  день,  а  вiн  бо?ться
показуватись на очi людям! Може, пiзнiше?..
   Тут втрутилася Кушпелева жiнка, яка стояла й слухала ?хню розмову.
   - Чого там не пiде! Верзеш  таке,  що  й  купи  не  держиться.  Скорiше
одягайся, хавхуло. Я теж з тобою пiду.
   - О, це добре, якщо вдвох пiдете! - пiдтримав ?? Яворницький.
   Обо? Кушпелi швидко зiбрались i  подалися  до  Башмака.  Годин  зо  двi
довелося чекати. Вже вечорiло. Дмитро Iванович, напружуючи очi,  вдивлявся
у маленьке вiконце з хати i чекав. I ось появилися всi  трое.  Башмак  був
при повнiй амунiцi?.

   - Здрастуйте!
   - Здоровенькi були!
   - Ви мене кликали? - перший спитав Башмак, пiдозрiло  пронизуючи  очима
професора.

   - Так, я вас кликав. Присядьте,  не  бiйтеся.  Чув  я,  що  ви  здобули
запорозькi пiстолi й шаблю,- почав Яворницький.

   - Так, здобув, ось вони при менi! - погладив той рукою сво? трофе?.
   - Де ж ви цю зброю добули?
   - Де добув - там вже нема?! В одного дiда взяв, вiн уже вмер. А де  той
дiд дiстав - не питав. Та я з цих пiстолiв i не стрiляв, вони в мене  так,
для розваги.
   Башмак засмикався на стiльцi, йому не хотiлося  казати,  для  чого  вiн
трима?, при собi зброю.
   - Неправду кажете! -  почав  наступати  Яворницький.-  Ви  цю  священну
зброю, якою запорожцi боронили батькiвщину, зганьбили,  стали  лякати  нею
людей, грабувати ?хн? добро та пропивати. Знайте - хто краде  чуже  добро,
той краде чужi сили, чужий труд, чужий розум, чуже щастя?
   - А Кармалюк хiба не так робив? - закинув раптом Башмак.
   - Що кажете -  Кармалюк?  Е-е-е,  чоловiче,  далеко  куцому  до  зайця!
Кармалюк вiдбирав добро вiд панiв i  вiддавав  його  крiпакам,  знедоленим
людям. А ви що робите? Ви грабу?те бiдних людей, а потiм усе пропива?те. А
як це зветься, подумайте! До чого ж ви дiйшли!  Чи  зна?те,  що  про  вашi
злочини вже вiдомо в губернi?? За вами вже слiдкують. Ой дорого ви  за  це
заплатите!..
   Сталось дивне: простi слова Дмитра Iвановича якось дiйшли  до  серця  й
розуму розбишаки, вiн зажурився, замислився, а потiм раптом пита?:
   - Що ж ви, професоре, хочете вiд мене? Що ви менi порадите?
   - А от що: обидва пiстолi й шаблюку передайте менi  для  музею.  Бiльше
нiчого не треба вiд вас.
   У розмову  втрутився  дiд  Кушпiль,  який  досi  терпляче  чекав,  коли
закiнчаться переговори, бо його думка крутилася весь  час  коло  обiцяного
вiдра горiлки i його вже почала розбирати нетерплячка.

   -- Та це, мабуть, ще не все! - потупцяв на мiсцi Кушпiль.-  Ви  ж  менi
щось обiцяли! Так буде чи нi?
   - Так, правда, я обiцяв: ось вам, хлопцi, трояка  на  горiлку.  Випийте
оту смердючку та й розпрощайтеся з нею навiки. Горiлка до пуття ще  нiкого
не доводила, а на той свiт загнала  багатьох.  Шинок  -  це  храм  сатани!
Забудьте до нього дорогу!
   - Та й то так! - погодився Кушпiль, аби швидше взятись за чарку.
   Башмак зняв шаблюку, пiстолi й  вiддав  Яворницькому.  Дмитро  Iванович
оглянув старовиннi релiквi? i подумав: "Отака  зброя,  а  була  не  в  тих
руках!.."
   - Ну, а як же буде зi мною? Що менi робити далi? - спитав "запорожець".
   - За вас, Башмак, я замовлю сво? слово де слiд. Скажу, що зброю вiддали
в музей i почнете чесно собi хлiб заробляти.
   - Де ж його заробити, цей хлiб, куди пiти?

   - Е-е-е, чоловiче, була б охота, а дiло завжди знайдеться. Хто  захоче,
той i на гору скоче, а як не захоче, то й з гори не скотиться.  Раджу  вам
iти працювати на  завод.  Це  буде  правдивий  шлях  у  вашому  життi.  Та
пам'ятайте, треба робити, а не  лiнуватися,  бо  лiнощi  спустошують  душу
людини. Ледарство - гiрше вiд тяжко? хвороби,- закiнчив Яворницький.

   - Спасибi професоре, за добре слово, за вашу розумну пораду.
   - На все добре! - попрощався Дмитро Iванович.

   Складенi в мiшок музейнi скарби Башмак i Кушпiль допомогли Яворницькому
донести до по?зда, який iшов на Катеринослав.

   "ЦИБУЛИНА" 3 МУЗИКОЮ I ГОДИННИКИ_ _

   Хоч музей, який очолював Яворницький, звався крайовим, але в ньому були
експонати культур рiзних народiв, часiв i галузей  технiки,  бо  всi  вони
являли великий iнтерес для глядачiв.
   - Ну що з того, що музей крайовий! А хiба люди не цiкавляться культурою
Росi? або ?вропи? Безперечно, цiкавляться,- казав Дмитро  Iванович.-  Отож
треба збирати все, що може дати людям користь, збагатити ?х духовно.
   I вiн збирав  усе.  Мiж  тисячами  рiзних  музейних  речей  можна  було
побачити  венецiанський  посуд,  кинджали  схiдних  кра?н,   речi   рiзних
релiгiйних культiв.
   Менi назавжди запам'ятався рiдкiсний годинник,  який  лежав  у  вiтринi
центрального музею. Бiля нього часто збирався натовп вiдвiдувачiв.
   Що ж це за годинник?  Звiдкiля  вiн  узявся?  Ще  до  революцi?  Дмитро
Iванович   знав   усiх   дворян,   купцiв,   помiщикiв,   якi   жили    на
Катеринославщинi, часто  бував  у  панських  покоях,  бачив  там  рiдкiснi
колекцi?.  Свiдомiшi  з  них,  пiд  впливом  Яворницького,  дарували  сво?
колекцi? музе?вi. Але таких було мало.
   У помiщика Трипiльського Дмитро Iванович якось помiтив козацьку  люльку
оригiнального зразка та iншi цiннi  речi.  Але  найбiльше  його  зацiкавив
незвичайний годинник. Коли iсторик дiзнався про бiографiю цього рiдкiсного
годинника, вiн тiльки й думав про нього.
   Ось i зараз вiн пильно розглядав унiкальний експонат у  формi  качиного
яйця, покритого зверху блакитною емаллю.
   - Хто ж зробив це чудо? - спитав Дмитро Iванович у Трипiльського.
   - Це витвiр генiального самоука Iвана Петровича Кулiбiна.
   Iсторик стояв немов зачарований.  Вiн  пригадав,  що  в  Петербурзi,  в
Ермiтажi, зберiга?ться годинник, який Кулiбiн зробив 1767  року,  а  потiм
1769 року подарував його Катеринi II. Той годинник  являв  собою  складний
механiзм автоматично? дi?, накручувався один  раз  на  добу,  складався  з
тисячi мiнiатюрних деталей. Вiн вiдбивав години, пiвгодини, чверть  години
ще й виконував гiмн, який створив винахiдник. Умiлець  вмонтував  у  ньому
малюсiнький театр-автомат, який дiяв за допомогою особливих стрiлок.
   Кулiбiн здивував  тодi  увесь  свiт  складною  системою  механiзму,  що
свiдчить про його великий винахiдницький талант i про його незвичайну волю
й терпiння.
   Але генiальний творець на цьому не  зупинився.  Вiн  тодi  сконструював
багато iнших годинникiв i механiзмiв. Очевидно, годинникiв  у  формi  яйця
вiн  виготовив  кiлька,  з  яких  один  пощастило  добути   колекцiонеровi
Трипiльському.
   Яворницький цiнував природний дар Кулiбiна. Йому дуже хотiлося  дiстати
для музею витвiр його вмiлих рук.
   Та не так просто було дiстати будь-яку рiч у Трипiльського.
   - От що, Iване Костянтиновичу,- сказав Яворницький,ви менi, будь ласка,
дайте оту "цибулину" днiв на десять  у  музей.  Тут  ма?  вiдбутись  форум
iсторикiв, прибудуть гостi з-за кордону. Хотiлось би показати цей розумний
годинник. Нехай подивляться й знають, що слов'яни сво?ю кмiтливiстю можуть
увесь свiт здивувати.
   - Якщо тiльки для цього ви просите,- вiзьмiть, не перечу. Але...
   - Не турбуйтесь. Буде все гаразд. Хочете - розписку дам.
   - Не треба. Це ж тимчасово!
   Годинник пiсля форуму затримався в музе?. Лежить вiн мiсяць, два,  рiк.
А Дмитро Iванович не поспiша?  повертати  його.  Щоразу,  зустрiчаючись  з
Трипiльським,  вiн  доводив,  що  вiдвiдувачi  рознесли  таку  славу   про
"цибулину", що тепер люди плавом пливуть до музею. Всi  хочуть  подивитися
на це чудо та послухати музику годинника, коли вiн викону? гiмн.

   Дотяг Дмитро Iванович з цим годинником аж  до  Жовтнево?  революцi?.  А
тодi Трипiльському було вже не до годинника...

   У  Потьомкiнському  палацi,  який   був   у   парку   напроти   будинку
Яворницького, стояв  на  дерев'яному  постаментi  так  званий  "стовповий"
годинник XVIII вiку. Вiдзначався  вiн  сво?м  великим  розмiром  i  гучним
дзвоном. Бувало, як бевкне цей годинник, так аж луна по  Днiпру  котиться.
От би його в музей!

   Пiд час революцi? Дмитро  Iванович  забрав  цей  годинник  з  палацу  й
перенiс до свого будинку, бо в музе? бракувало мiсця.

   Цей годинник уже не дiяв, не дзвонив. Треба було полагодити  i  пустити
його. Почав Яворницький шукати в  Катеринославi  путящого  механiка.  Йому
порадили доброго знавця годинникових  механiзмiв,  до  того  ж  нумiзмата,
Георгiя Федоровича Йосикова.
   - Покличте, будь ласка, того Йосикова!  -  якось  попросив  Яворницький
спiвробiтника музею. Механiк незабаром прибув.

   - Чув я, що ви добрий майстер. Скажiть, а чи не зможете  ви  полагодити
потьомкiнського стовпового годинника?

   - А  чому  ж,  можу.  Доводилося  менi  в  сво?му  життi  бачити  всякi
механiзми. Спробую,- сказав Йосиков.
   - Тодi ходiмте до мене, будете працювати й харчуватися в мо?му будинку,
бо я такi речi за дверi не виношу.

   Перед  Йосиковим,  у  вестибюлi  будинку  вченого,  стояв   здоровенний
годинник, що вже вiджив свiй вiк, так само як  i  його  колишнiй  господар
князь Потьомкiн.
   - Зробiть, Георгiю Федоровичу, так, щоб  вiн  дзвонив.  Люблю,  коли  в
кiмнатi видзвоню? годинник, якось веселiше живеться тодi.

   За кiлька днiв годинник ожив. Пролунали першi акорди. Яворницькому дуже
сподобався "голос" цього годинника.
   - Вiн  дзвонить  тепер  так,  неначе  на  вокзалi  дають  сигнал  перед
вiдправленням по?зда,- сказав Дмитро Iванович.

   А коли складний механiзм почав уночi вiдбивати 10, 11, 12 годин,- загув
увесь будинок. Яворницький не витримав дзвону, пiдвiвся з лiжка,  пiдiйшов
до годинника й зупинив його.
   - Що сталося, чому сто?ть годинник? - тривожно спитав Йосиков, коли  на
другий день прийшов перевiрити свою роботу.

   - То я зупинив: вiн .не давав менi спати! Обидва засмiялися.
   - Спасибi, Георгiю Федоровичу. Ви добрий  майстер.  Усi  годинники,  до
яких доторкнулися вашi руки, ожили, заговорили кожен сво?ю мовою.

   Одного разу  Дмитро  Iванович  запросив  Йосикова  пройтися  з  ним  на
веранду, яка виходила в сад. Там,  на  великому  тарелi,  лежав,  як  жар,
розрiзаний кавун.
   - Сiдайте, Георгiю Федоровичу, за стiл - покуштуймо оцього трiскунця.
   Кавун ?ли обидва. В цей час Дмитро Iванович повiв розмову з  гостем  на
iншу тему.

   - Кажуть, Георгiю Федоровичу, що ви цiкавитесь  старовинними  монетами.
Це правда?
   - Дуже цiкавлюся. Навiть захопив з  собою  кiлька  монет,  щоб  з  вами
розглянути.
   - Покажiть!
   Яворницький озбро?вся лупою, став розглядати  монети.  Обидва  зразу  ж
знайшли спiльну мову нумiзматiв.
   - Може б,  ви  оцi  п'ять  штук  подарували  музе?вi,ласкаво  звернувся
професор.
   - Прошу, вiзьмiть!
   - А тепер ходiмте до мого кабiнету.

   Дмитро Iванович дуже  цiнував  людей,  якi  хоч  трохи  любили  музейну
справу. Такi люди були в нього найбiльшими друзями. Вiн ?х  пiдтримував  i
словом, i матерiально.
   Пiдiйшов Дмитро Iванович до свого столу, взяв глиняний глечик i  сказав
Йосикову:
   - Ану, нумiзмате,  наставляйте  сво?  пригорщi!  Йосиков  не  знав,  що
посиплеться з того глечика, а все ж наставив обидвi пригорщi, i враз  вони
наповнилися срiбними монетами часiв Олексiя Михайловича й Петра I.
   - Оце вам, Георгiю Федоровичу, дяка моя! Берiть i несiть  ?х  з  собою.
Пригодяться!

   ЯК "ЗАПОРОЖЕЦЬ НАПIДПИТКУ" ПОПАВ ДО МУЗЕЮ_ _

   Дмитро Iван