емного,
сирого коридору. Це Марко.
   Пан Андрiй швидко повернув голову на голос i повторив: - Давб?нко? Завi
в маю комнату. ?звiнi, мама. Дела.
   Вiн встав повiльно, мав заклопотане обличчя i сво?ю  розгойданою  ходою
вийшов.
   Володько мав з ним довгу розмову, Андрiй  курив  цигарку  за  цигаркою,
його мала  кiмната  наповнилась  димом,  а  розбита  мармурова  попiльниця
попелом,  але  саме  з  цi??  розмови  зродився   план   побудови   нового
кооперативного будинку. Вуйтовi вдалося добитися свого, читальнi  не  було
закрито, але позбавлено й примiщення. Тодi  промовило  село,  i,  можливо,
вперше мовою господаря. Рона поклав  першi  двi  тисячi  злотих,  Володько
завзявся органiзувати робочу силу, хлопцi й  дiвчата  кинулись  до  працi.
Домашнi справи, футбол, залицянки вiдiйшли набiк. I вже за пару  днiв,  на
подарованому  Роною  клинi  городу,  що  навпроти  дякiвсько?  садиби,  де
примiстилась станиця полiцi?, почалась завзятюща, сливе безперервна,  день
i нiч дiяльнiсть. Пiвсотнi молодих, здорових хлопцiв i чоловiкiв, жартуючи
й спiваючи, копали фундамент, двадцять пiдвiд возило з долини камiнь, пара
десяткiв дереворубiв валили в Жолобеччинi дубину,  пара  тузинiв  теслярiв
витесувало з не? пiдвали, стовпи, балки, крокви, десяток мулярiв заповняли
рови фундаменту муром. I все це складалося, стягалося,  зводилося,  будова
росла, як з води, а село  мало  велику,  хвилюючу  дивовижу.  Завжди  рух,
завжди гармидер, завжди спiв, безконечнi жарти i гарячi  залицянки  ясними
мiсячними ночами, коли розходились з роботи.  Туди  стiкалося  цiле  село,
прихильники  i  противники,   нацiоналiсти   й   комунiсти,   баптисти   й
православнi. Бажання показати сво? право i свою  силу  було  бiльшим,  нiж
особистi розрахунки.
   Прийшли жнива, але праця бiля будови не  вгавала.  Здавалося,  що  всiм
хотiлося зробити це чудо за одну нiч, це стало вимогою, щоденною потребою,
обов'язком. Двi були гарячi, насиченi сонцем, потом,  спрагою,  випивалися
бочки  води,  напиналися  м'язи,  гартувалася  вола.  I   за   два   таких
гарячо-барвистих мiсяцiв будинок був зовсiм  готовий.  Бiлий,  гордовитий,
вкритий сiрою  черепицею,  сiм  вiкон,  дво?  дверей,  простора  крамниця,
кiмната  для  засiдань,  мешкання  продавця  i  зала-читальня.  I  все  це
красу?ться на колишньому невжитку, тiшить око тилявчан, наповня?  гордiстю
кожного, хто не гляне... Чутки про це рознеслися широко й далеко  по  всiх
селах, i святами та недiлями приходили чужi  люди,  щоб  глянути  на  таку
несподiвану дивовижу.
   До речi, за цей час i само  село  внормувалося.  Зникли  зайвi  витiвки
парубкiв, вiдiйшло вiйсько, не стало озбро?них варт.  Село  готувалося  до
великого, ще небувалого свята. Село збиралося освятити  свiй  будинок.  Це
ма? бути велика урочистiсть,  це  приклад,  це  iсторiя.  На  Угорщинi,  в
Жолобках в Людвищах, у Башкiвцях знають  про  це.  Цiла  околиця,  небо  i
земля, i навiть далекi яснi зорi готуються взяти в цьому участь.
   А жнива йшли сво?ю чергою... Поля горiли то росою,  то  срiбно-золотими
стернями,  то  зернистими  вiвсами...  Перепiлки,  як  завжди,  бурхливими
ранками пiдпiдьомкали, моргастi зайчики  металися  полями,  згра?  курiпок
полохливо перелiтали з долини до долини, яр Мозолянка лежав зеленою  латою
на золотому саванi золотих нив.
   Матвiйове поле, як i завжди, пересiчене  вузькою  дорожиною,  справа  й
злiва  вкрите  пшеницею,  житом,  ячменем,  вiвсом  з  широкою  i   щедрою
благодаттю мудрого, загорiлого як обличчя  женця,  неба.  Божа  рука  була
щедрою, стебло поросло густо й високо, колос дзвенить в колос, в гущавинах
велике життя всiлякого гомiнкого цвiрковiння. О,  яке  безпосередн?  диво!
Здiймiть шапку, станьте на межi i послухайте те... I хай  вашу  мокру  вiд
поту голову погладить вiтер.  Пiднiмiть  вашi  втомленi  груди,  звiльнiть
серце i берiть оберемками свiже, бадьоре, пересичене сонцем повiтря.
   Саме такого часу отам, на дорожинi, раннiм ранком, коли  сходить  iз-за
Мозолянки сонце, а на шпоришi дорожини разом з курявою  бринить  роса,  на
пiвденному  боцi  за  пагорбком  з'являються   двi   постатi.   Ось   вони
зближаються, ростуть, вилонюються з простору. Це йдуть Матвiй та його  син
Володько. На плечах у них грабки.  Ступають  по  звогченiй  за  нiч  землi
рiвним, широким кроком. Сонце лл? ?м назустрiч просто в  загорiлi  обличчя
сво? м'яке тепло, свою живучу радiсть, свою невсипущу бадьорiсть.
   Хода Матвiя така ж, як i колись, як i завжди - розважна, певна, рiшуча.
На його ногах  старi,  великi,  посiрiлi,  з  короткими  халявами  чоботи.
Кортовi його штани на колiнах i ззаду залатанi  великими  чорними  латами.
Бiла його сорочка, як  звичайно,  пропечена  i  порудiла,  а  його  кашкет
вигорiлий i просяклий мiшаниною поту й куряви.
   Роки i все, що з ними було, залишили на Матвi?вi свiй тривкий слiд,  що
його не вiдми?ш нiякими водами i не вiдмолиш нiякими молитвами. Зморшки ще
гострiше врiзалися в загорiле, як  стара  бронза,  порепане  лице,  погляд
мудро злагiднився, вилицi  бiльше  вип'ялись,  борода  просякла  згустками
сивини. Але все-таки вiн той самий дужий, могутнiй, з  великими,  твердими
руками король поля i працi - Матвiй.
   Володько зростом дорiвню?ться батьковi, тiльки у плечах вужчий та м'язи
тiла молодшi й прудкiшi. Мiцне укра?нське сонце поклало тривку бронзовiсть
на його юному виду. На ньому тонка, доморобна,  з  конопляно?  тканини,  з
позакачуваними  рукавами  сорочка,   на   головi   доморобний,   крислатий
солом'яний бриль, на босих ногах сiрi, зношенi вiдпорки.
   Обидва, наперед батько, а за ним син, зайшли в покiс i з "Боже  поможи"
розмахнулися. Батько клав покiс рiвно i методично, мов по ниточцi, син вже
дорiвнював до його розмаху вширiнь i вздовж, але  його  покiс  був  значно
гiрший, нiби поломаний i рахiтичний. Грубi стебла  вiвса-зеленяка  покiрно
клалися перед ними,  ?х  очi  уважно  стежили  за  лiнi?ю,  м'язи  ?х  рук
напиналися, груди широко здiймалися з ритмом помаху грабок.
   Сонце пiдноситься... Його променi все бiльше i бiльше припiкають спину,
з чола виступа? пiт, груди i чоло вiдчувають дотики повiтря,
   На половинi покосу, бiля  борозни,  косарi  зупиняються.  У  спокiйному
повiтрi знайомим  дзвоном  задзвенiли  пiд  мантачками  i  брусками  коси,
хвилинка перерви, кiлька слiв про овес i погоду i знов  покiс...  Доходять
до межi Ет-то?, закидають  на  плече  грабки  i  повiльно,  рiвним  ходом,
вертаються назад.
   - Дякувати Богу,- каже Матвiй,- погода видержала... Коли б так ще  пара
таких днiв, i ми той овес змахнемо.
   А по короткiй перервi дода?: - Я все вагався, чи сьогоднi зачинати, але
добре, що почали... Хоч завтра недiля... Та що накосимо - висохне i баби в
понедiлок зв'яжуть, А там i докосимо... Сонце, зда?ться, чисте...
   Володьковi думки iншi. У нього село, будова, посвячення, але  на  слова
батька вiдповiда?:
   - А! Погода видержить...
   Доходили до середини поля i робили перерву. Василинка приносила обiд  -
борщ в "близнюках" з пiвбуханцем чорного хлiба, куснем  сала  i  огiрками.
Запивалось кислим молоком з гладишки або  звичайною  водою  з  баньки,  що
стояла в тiнному мiсцi. А  все  це  разом  смакувало  хижим,  нетерпеливим
смаком, що його, здавалось, годi успоко?ти, пiсля  чого  вимагалось  лягти
просто на сирiй землi i дозволити, "щоб в'язалось сало".
   Але чверть години пiзнiше вони йшли знов  далi  покосом  -  нестримним,
рiвним, розрахованим кроком. Час йшов разом з ними. Це  тривало,  хилилося
до вечора. Ось вони  знов  зупинилися,  Матвiй  звичним,  повiльним  рухом
здiйма? кашкета, обтира? верхом брудно? руки гаряче, мокре чоло, пiдходить
до баньки з водою, пiдносить ?? i перехиля?  над  головою.  Сонце  скiсним
промiнням освiчу? його кремезну, помiтно втомлену постать,  чорна,  вкрита
налитими жилами рука трима?  вухо  баньки,  вода  тепла,  несмачна,  i  ??
потьоки спливають  по  бородi  i  широких,  вiдкритих,  зарослих  сивастим
волоссям грудях. Напившись, вiн ставить баньку на ?? мiсце.
   -  Ну,зауважив  вiн,  оглядаючи  поглядом  довкiлля.-Змахнемо  ще  пару
покосiв, i досить.
   У природi вiдчува?ться наближення суботнього вечора, зда?ться,  про  це
зна? все. Сонце хилиться  ма?статнiше,  барва  неба  спокiйнiша,  з  ледве
помiтним вiдтiнком огненностi в тому мiсцi, де воно  ма?  намiр  зайти  за
почорнiлу  стiну  лiсу.  Тiнь  вiд  лiсу  вiдступила  й  поширилась,  цiле
Стратонове поле,  разом  з  в'язальниками  на  ньому,  затягнулось  м'якою
прохолодою, в'язальники помiтно квапляться, дов'язують покоси,  на  схилах
Мозолянки, куди ще сяга? сонце, вовтузяться люди в  бiлих  одягах,  облитi
сонцем. Вище шляхом в  тому  мiсцi,  де  вiн  випина?ться  з-за  пригiрка,
помiтно тягнуться великi фури, наладованi снопами, а  мiж  ними  в  рiзних
мiсцях ступають повiльно гурти худоби, збиваючи  куряву,  що  ??  пронизу?
соняшний промiнь i розбарвлю? ?? матовим срiблом.  I  все  робиться  тихо,
лише десь отуди, з угорсько? сторони, чути розтяжнi, безконечнi  обжинковi
спiви.
   Нарештi й Матвiй з Володьком докошують свiй покiс, майже половина  ниви
докошена, густа тiнь лiсу затягнула  ген  цiле  поле  аж  до  Жолобеччини.
Володько чу? велику  втому,  але  свiжiсть  вечора  так  чудово  злагiдню?
втомленiсть твердих м'язiв, що не  хочеться  кiнчати  недокiнченого  дiла.
Матвiй також з жалем погляда? на нескiнчене поле i  шкоду?,  що  день  був
такий короткий.
   Але святий, великий, трудовий день скiнчився, вiд сходу сонця до заходу
сонця, весь залитий наснагою сили тiла, природи, неба  i  землi  огненного
духа, що ним живе всесвiт. Kocaрi лишають  поле  i  йдуть...  Поволi,  без
поспiху... Тiло неохоче руха?ться, кожний м'яз, кожна  кiсточка  вимагають
вiдпочинку. Йдуть не  дорожиною  серед  поля,  а  межею  вiд  Хомового  по
застарiлiй ховзькiй травi з посохлим бадиллям  деревiю,  громобою  з  його
брязкучим насiнням, заплутано? кашки i повито? на стебла повiйки. Зо  всiх
бокiв гомiнким хором невтомно  i  настирливо  вибивають  сво?  одноманiтнi
трелi цвiркуни.
   Нарештi вийшли на шлях... Ще кiлька сотень крокiв, i хутiр...  Ось  вiн
злiва у сутiнку вечора - такий знаний, рiдний, свiй. Густий малинник перед
хатою, широкий, молодий горiх, кiлька рядкiв  малих  ще  слив  i  високий,
густий живоплiт вiд дороги. З димаря хати, майже  сторч  догори  зводиться
дим.
   Широка, немощена дорога вкрита грубою верствою м'яко? куряви, весь  час
тягнуться скрипливi вози, повiльно котяться тяжкi колеса,  з-пiд  кiнських
копит збива?ться хмарками курява.
   - Добрий вечiр! - озива?ться кожний, що порiвня?ться  з  косарями.-  Як
косилося?
   - Слава Богу!
   - Чи видержить погода?
   - Дасть Бог - видержить.
   З села чути бамкання дзвону. Його звуки повiльно вириваються з садiв  i
розливаються ген навкруги. Десь там на полях, далеко  зливаються  вони  зi
звуками обжинкових пiсень.
   Дома чека? на косарiв вечеря. Хведот привiв  вiд  води  конi,  Василина
пора?ться з коровами, Настя попiдтикала спiдницю,  позакачувала  рукави  й
бiга? бiля печi. По хвилi  на  столi  пару?  гаряча,  бараболяна,  затерта
затiркою юшка...
   По вечерi Володько одразу береться за бритву. Пiсля  вже  смерком  бере
вiдро, рушника, мило та йде через город стежкою до  копанки.  При?мно  йти
вузькою стежкою  мiж  маком,  що  вже  доспiва?,  коноплями,  буряками  та
капустою. На все впала роса. Бiля обсаджено? вербами копанки  пiднiма?ться
ледь помiтний теплий туман i чути скрекотiння жаб.
   Вода в копанцi тепла, дощова  Я  чиста.  Володько  швидко  роздяга?ться
донага, набира? вiдро води й облива? себе цiлого. Пiсля натира?ться  мiцно
милом... розтира? набряклi м'язи рук, спини, живота.  Йому  робиться  дуже
при?мно... Чу?ться сильним, пружним, молодим... Пiсля вилива? на  себе  ще
кiлька вiдер води й швидко витира?ться. До тiла з ледве чуйним  бренькотом
торкаються комарi. Вiн  швидко  надяга?  сорочку,  штани  й  почува?  себе
обновленим. Втома десь зника?. Цiле тiло поволi вiдпружу?ться...  Навкруги
так при?мно, так гарно... Не хочеться ще кидати такий вечiр та йти  спати.
Через те Володько сiда? на м'якiй травi й дивиться.
   Цiле небо всiяне зорями. Десь далеко за селом, туди, де панський  двiр,
чути ще обжинковий спiв. Це йдуть запiзненi женцi запiзнених чи?хсь  жнив.
Одна дiвчина несе на головi вiнок, а решта  йдуть  коло  не?  й  спiвають.
Знайомi, гарнi, повнi яко?сь туги й одночасно радощiв спiви.
   Володько вслуха?ться в  тi  звуки...  Думка  вiдлiта?  далеко...  Земля
дiлиться. Небо нахиля?ться нижче. Душа  поволi  вiдкрива?ться,  мов  дверi
великого храму, i в нiй почина? дiятись щось особливе. Виходять  дивовижнi
образи, встають надзвичайнi, неземнi люди, почина?  грати  чудова  музика.
Боже мiй! Таж це страшний суд!
   А  з-за  жолобецького  дубового  лiсу  поволi  виплива?   велетенський,
запiзнений мiсяць. Разом з ним  зроста?  музика,  зростають  образи.  Свiт
ширша?, обрi? вiдступають... Володько ма?, що йому треба ще пiти  в  село,
що там праця, що завтра велике свято, але  вiн  не  може  вiдiрватися  вiд
цього мiсця. Вiн щось чу?... Йому вида?ться, що це востанн? вiв бачить  тi
дерева, небо, будинки... Йому хочеться на все надивитися, затямити, мати в
собi... Йому хочеться торкатися пучками пальцiв землi, що на  нiй  сто?ть.
Хочеться цiлувати ??, обняти й вести кудись в iнше мiсце...
   Ах, це слабiсть... Не варто потурати нервам... Вiн стряса?  головою  та
йде швидко до хати. Нiхто ще  не  спить.  Все  клопочеться,  прибира?ться,
чиститься на завтра... Мати кача? рублем бiлизну. ??  тонкi,  засуканi  по
лiкоть  руки  справно  працюють  рублем...  Накочена  на  качалку  сорочка
вирiвню?ться, м'якша?, гладша?.
   Володько дуже добре зна? кожну ?? думку. Любить ?? таку,  як  ?...  Таж
вона зна? всього двi лiтери... Одна, як круглий калачик - О...  Друга,  як
жук, лапата - Ж. Знала колись i А - як  кроковка,  але  вже  багато  рокiв
згасли ?? очi й не добачають... Вiзьме книжку,  дивиться  на  не?  здалека
перед собою й каже:
   - Колись ще знала три буквi... Не можу вже ?х пiзнати...
   Увiйшов до хати Хведот.
   - Володьку. Тебе кличуть,- сказав вiн. Не  сказав,  хто  кличе,  тiльки
дискретно посмiхався. Видно,  хтось  такий  небувалий...  Володько  швидко
встав, наложив на голову солом'яного бриля й вийшов...
   Надворi нiкого... Вийшов  до  брами...  Рипнула  фiртка,  i  на  дорозi
побачив чорну постать...
   - Володьку,чу? тихий голос. Пiзнав  його  одразу...  Наталка.  Як  вона
прийшла? Пiдiйшов до не?. Вона знiяковiла, I схвильована...
   - Я так боялася... Так боялася.  Думаю,  як  його  викликати...  Ходила
довго попiд бгiжем... Аж то побачила Хведота... Чому ти не прийшов у село?
   - Я ж сказав, що не прийду,- вiдповiв Володько.-  Мо?  все  зроблене...
Треба було батьковi помогти. У нас цього року запiзнилась  косiнка.  А  що
там?
   - Ходiм... - сказала вона,- Я тут боюсь.
   - Чого?
   - А як мене побачать? Я все чекала, що прийдеш... A там стiльки  працi,
що Господи... Вiнки, бiганина, варять,  печуть...  Всi:  де  Володько?  Де
Володько? Привезли скриньку горiлки. Там цiле село...
   Вони звернули на дорожину, що веде  до  кущiв.  Наталка  все  не  могла
заспоко?тись. Говорила не сво?м голосом. Серце ?? швидко билося...
   -... I я не видержала... Пiду. Трохи стемнiло i я пiшла... А  зна?ш?  -
вона взяла його за руку й зупинилась. Пiдступила ближче,- Зна?ш? Був  знов
Iлько.- Маленька  перерва.  Володько  здивований.  Наталка  не  дочекалась
вiдповiдi - Прийшов з Бухловим...
   - З Бухловим? - перебив Володько...
   - З ним... Боже! Я собi думаю: таж Бухлов  з  козаком,  з  полiцi?ю.  А
Iлько втiк з iншими хлопцями... Як же так? А вони собi принесли  шпроти...
Зна?ш? Такi рибочки в бляшанках... Бухлов трохи п'яний... Вийма? рибочку й
да? менi - Я одвернулась. А Iлько  до  мене;  "Дурна!  ?ж!"  Я  вибiгла  з
хати... Цiлий день про це думала... Думала собi: чи сказати це кому? Потiм
рiшила: тобi. Кому iнакше?
   - I бiльше не кажи нiкому,- сказав Володько. Вони пiшли просто на темну
стiну гаю. Там тихо. З села долiта? пiсня, 3 другого боку, з Угорщини чути
також пiсню, тiльки ночлiжанську.
   Вертався Володько зовсiм пiзно. Йшов через село,  повз  новий  будинок.
Село вже спало. Будинок стояв  уквiтчаний.  Перед  ним  така  ж  уквiтчана
брама. З неба свiтив оточений сiрим кiльцем  мiсяць.  Буде  змiна  погоди,
дума? Володько. Коли б хоч видержала до завтра.  Мав  на  увазi  завтрiшн?
свято, а за скошений овесь i не згадав...
   Це було не саме посвячення будинку на площi села Тилявки. Це було  щось
бiльше й краще. Тягнулись роки, вкладались у  десятилiття,  столiття,  але
навкруги було тихо, сонно, нiби безлюдно. Були чудовi весни,  пишно  цвiли
черешнi... Були поля зеленi... Вiтер вiяв з далеких морiв... Було не  одно
густе, як мед, лiто, що заливало землю  щирим  золотом;  були  пахучi  днi
осенi, повнi жовтих, червоних i синiх овочiв,  були  бiлi,  яскравi  зими;
поля вкритi застиглим бiлим металом, зненацька  схвильованим  i  ствердлим
химерно... Була велична,  ма?статична,  свята  земля  -  гордiсть  Бога  й
натхнення людини. Чорна земля, дужа, вузлувата й тверда... Сувора, як чоло
Саваофа, i радiсна одночасно, як гарний спiв.
   Не було тiльки на нiй людини. Було безлiч недокiнчених задумiв,  безлiч
початкiв, нарисiв... На кожному проектi видно було велику, натхненну  руку
творця... Рiшучi, несподiванi зариси, потужнi, налитi силою обриси м'язiв,
дебелi куснi, литi з кращих  металiв...  Бракувало  ?м  вiдповiдно?  душi.
Велико? душi. Твердо? душi. Розумно? душi...
   Цiлi вiки вагiтнiла стара, чудова земля сво?м великим  плодом...  Небо,
обрi?, дерева, цвiт яблунi, хвиляста чорна рiлля, швидколетi птахи, й дикi
звiрi, i риби в чистих водах напружено чекали одного,  надзвичайного  дня,
коли ступить Бог на цю землю й  мудрою  сво?ю  правицею  вiдхилить  завiсу
темноти. Скаже Бог: дарую вам вiд сьогоднi душу. Будьте мудрi, як я.  Хочу
бачити вас володарями, а не рабами. Воскреснiть!
   Нi, нi... Це не було тiльки посвячення будинку. Це посво?му  воскресало
й зводилось село. Це не була квiтуча весна, це було густе,  налите  снагою
лiто з бронзовим чолом. Треба було бачити, як того  ранку  сходило  сонце.
Нiколи воно не вставало так. Сам Бог зiйшов зi свого трону й  зводив  його
обома сво?ми руками... Як  горiли  золотi  стернi  розлогих  i  ланiв,  як
суворо, рiвно стояв на обрiю лiс, як гнулись тяжкi вiти яблунь -  про  все
це нема? сили сказати... Село виступало - хата за хатою,  всi  лавою,  мов
живi, бiлi, веселi, усмiхненi... Дзвiн вiд самого рання бушував над  селом
i розлiтався навкруги, нiби розбитий гураган; всiх зводив,  всiх  гнав  до
Тилявки, всiх випростував i бадьорив.
   Он яром з Башковець йдуть все в чорному парубки... За ними в бiлому,  в
червоному, в синьому йдуть дiвчата... Там  далi  йдуть  дядьки  в  тяжких,
кованих чоботях, що залишають на стежцi глибокий слiд. Всi вони .йдуть, бо
кличе тилявець-кий дзвiн... Там буде сьогоднi празник... Про це знають всi
навкруги...
   I на полях вiд Людвищ квапляться на  поклик  дзвону  парубки,  дiвчата,
дядьки... Тилявецькi поля вiтають ?х сво?ми стернями, сво?ми  пiвкопами...
Зда?ться, пiвкопи знають, кому вони належать i якi руки складали ?х.
   На сходi знов вiд Жолобок з густого,  чорного  лiсу  виходять  юрба  за
юрбою, йдуть  стежками  вздовж  вкритого  курявою  широкого  шляху  просто
назустрiч дзвоновi, що реве над  Тилявкою...  Йдуть  поспiхом  (бо  можуть
спiзнитись) дiвчата з червоними, веселими лицями... Он перед ними вже хати
Тилявки, що  стоять  сьогоднi  гордо...  Бiлi  хати  пiд  зливою  яскравих
променiв ранкового сонця...
   А з пiвночi також iдуть... Там запало в глибокий яр старе  лiсове  село
Угорське. Угорщани встали сьогоднi рано. Вони ж довiдались, що сьогоднi  в
Тилявцi велике свято. Вони ж знали, що там бiгали  весь  час  якiсь  люди,
сходились, розходились, ходили  по  ночах,  ранками,  цiлими  днями.  Вони
знали, що туди вселили "постерунок", що послали туди вiйсько... Вони знали
також свого  "вуйта".  Не  раз  погрожував  вiн,  що  Тилявку  "присадить,
знищить, рознесе, загладить". Вони також знали, що Тилявка жила б тому,  i
росла, i працювала... Кожний день хтось приносив вiстку, яку передавали  з
хати  до  хати,  про  яку  говорили  коло  церкви,  на  посиденьках,   при
гостинах... Скрiзь на кожному кроцi чути було про Тилявку, i  як  не  пiти
туди сьогоднi, коли так голосно реве великий дзвiн i так завзято, сильним,
металевим голосом кличе до себе...
   Село встало. Було  все  на  ногах,  шумiло  все,  квапилось,  вдягалося
святочно. Всiма дорогами,  всiми  стежками  через  сади  й  перелази  йшли
радiснi, святочнi  люди.  Зо  всiх  бокiв  вступали  в  село  гурти,  нiби
процесi?, що йшли вулицями, весело вiтались зi знайомими.
   - Дай Боже, дядьку Семене! Як ма?мось? - твердий, соковитий бас.
   - Здорова була, Яринко! А ходи з нами! - дзвенiв дiвочий голос.
   - Кумо! З святом будьте здоровi! Ходiть до церкви! А  дзвiн  все  гуде,
все б'?, нiби на сполох, нiби розпачливим криком сво?м хоче пройняти  саме
нутро землi й звiдти викликати навiть тих, що вiдiйшли у  вiчнiсть.  Дзвiн
б'? i б'? тяжким, залiзним серцем,  i  кожний  його  удар  здвига?  селом,
струшу? з нього вiковий сон, зводить i жене... Село встало, село йде, село
рушило, мов велика повiнь яко?сь загачено? рiки, що раптово прорвала  свою
перепону.
   Посерединi села сто?ть  стара,  дерев'яна,  бiла,  мов  чайка,  церква.
Бiльше ста лiт сто?ть вона на тому мiсцi... Старi, розлогi дерева  оточили
?? зо всiх бокiв... Зеленi ?х корони  майже  зливаються  з  зеленою  банею
церкви, i тiльки хрест блищить золотом у  соняшник  променях  ранку.  Така
саме стара дзвiниця. Тесанi сокирами дубовi сходи, старi дзвони... Дзвонар
Григор Вакула без перерви б'? в великий  дзвiн...  Обличчя  його  нiби  зi
старого  ременю  тиснене,  глибокi  зморшки,  кiлька  бородавок,  що  нiби
дерев'янi цвяхи  вбитi  в  чоло,  i  цiлий  лiс  густо?  рослинностi...  З
шкiряного його чола сочиться пiт... Тяжка, зачовгана рука безупинно шарпа?
мотуз дзвону, а залiзне серце з кожним ударом випуска? на всi чотири  боки
свiту через вiкна дзвiницi велетенськi, крилатi звуки, що летять i бушують
над селом...
   А внизу, як гляне око, море людських голiв...  Цiле  церковне  подвiр'я
залите людьми... Вуличкою, стежками через сади й  городи  спливаються  все
новi й новi струми, що вливаються в загальне море... Ось  перед  дзвiницею
блищать мiдянi труби музики. Ось у чудовому,  густому  вiд  сонця  повiтрi
задзвенiли першi звуки труби, що сповiстили Службу Божу.
   Безлiч голiв обнажилося, безлiч рук заворушилося й склало знак  хреста.
З церкви вирвалося назовнi перше хорове "Господи помилуй". Було воно, нiби
на Великдень, таке дзвiнке, таке бадьоре, таке радiсне.
   Урочистий, налитий сонцем i радiстю час iшов поволi  вперед...  Ось  на
церковних сходах з'явилися корогви. Ось вийшли спортовцi  й  зробили  коло
перед сходами. Море людей похитнулося й вiдлилось взад.  Ось  з'явився  на
сходах престол, хрест... Ось вийшли три священики в святочних ризах...  За
ними вийшло два диякони, а далi хор... Почався молебен,  оркестра  заграла
гiмн, люди клякнули до землi... Запанувала велика, урочиста тиша, i тiльки
звуки  гiмну  ма?статно  здiймаються  вгору  й  десь  там  високо,  високо
розпливаються в блакитi... Вийшов священик i почав проповiдь... Згадав про
"свiтло Христово? правди...". Згадав про добрi й злi сили, що борються  на
землi... Згадав, що все живе на землi i намага?ться жити  так,  як  сказав
Бог, бо людина ? Божа подоба... Хто не вiрить цiй  заповiдi,  той  служить
темнiй, злiй силi... Той  iде  проти  закону  Божого...  "Сьогоднi,говорив
священик, -  наше  село  святку?  великий,  можливо,  ще  небувалий  день.
Трудами, працею здвигнено велике дiло, що його правдиво оцiнять тiльки тi,
що будуть жити тут колись... Хай Бог благословить ту працю й  хай  принесе
вона зрiст i розцiт нашого села й нашого народу".
   Ще  раз  грала  оркестра,  блищали  на  сонцi  мiднi  труби,  гойдались
корогви... Велика, барвиста процесiя, нiби хвиля моря, пiд  подувом  вiтру
похитнулась i влилась у вузьку вулицю... На дзвiницi все били в  дзвони...
?х звуки виривались з вiкон i великими помахами крил летiли в  далечiнь...
Здавалось,  ?х  видно  в  повiтрi...  Здавалось,  вони  веселi,  пружнiшi,
жвавiшi, нiж звичайно...  Тi  старi,  зачовганi,  прадiдiвськi-дзвони,  що
сотнi лiт дзвонили цим людям i кликали ?х перед обличчя зчорнiлого  Христа
з терном i краплинками кровi на чолi... От i  сьогоднi  дзвонять  тi  самi
дзвони...  Повiнню  лл?ться  народ,  гойдаються  спереду  корогви,  мигоче
архистратиг Михайло в барвистiм одязi з огненним  мечем  у  руцi,  блищить
старий, позолочений, ще з великим,  царським  двоголовим  орлом,  хрест...
Мига? верх оздобленого мереживом великого образу  Пречисто?  Дiви...  Далi
ллються хвилями люди... Мiняються барви, вiтер бавиться з довгим волоссям,
вирива?ться якийсь слiв...
   Далi похiд поверта?ться влiво... Там далi видно високу браму, оздоблену
жоржинами, кражалками, повияками та безсмертниками... На  брамi  напис  "В
?ДНОСТI СИЛА"... Чорнi, великi  лiтери  на  бiлому  паперi...  Перед  тими
лiтерами людське море, голови, безлiч голiв,  з  розумом  i  думками...  В
?дностi сила, каже плакат, говорять чорнi на бiлому  лiтери...  В  ?дностi
сила сто?ть  перед  обличчями  всiх  людей...  В  ?дностi,  в  однодушному
спо?ннi, у великiй свiдомостi свого  людського  первня.  Дзвони  говорять,
небо говорить, говорить стара прадiдiвська земля, могили  батькiв,  дiдiв,
чорне, закурене вiками обличчя в терновому вiнку  з  краплинами  кровi  на
чолi... Все це повiда?, що сила в ?дностi, що воля в ?дностi,  що  свободу
дасть ?днiсть...
   Людське море все посувалось вперед просто на  браму  з  написом.  Вона,
уквiтчана, стояла на сво?му мiсцi, розiп'яла сво? обiйми:  "Входьте,  люди
мо?! Вливайтесь!" - А чорнi лiтери нестримно росли на бiлому тлi й кричали
разом iз дзвоном у мужицькi вуха: "В ?ДНОСТI СИЛА!"
   Побiч стояв невеликий, бiлий, зовсiм новий будинок.  Чув  свою  силу  й
нiби радiв, що народився на свiт. Вiн усмiхнене чека? тi тисячi людей,  що
он зi спiвами й корогвами наближаються крок за кроком до нього.  Ось  вони
вже зовсiм близько. Ось зупинились перед брамою.  Ось  священик  пiдносить
хрест i благословить його. Бризнула свята вода,  задзвенiв  спiв,  заграла
оркестра. Через кiлька хвилин невеличкий, бiлий  будинок  залитий  людьми.
Зда?ться, небарвисте море навкруги,  а  на  ньому  бiлий  корабель  сто?ть
непорушне, мiцно заякорений.
   В серединi будинку також повно. Залитi всi кiмнати,  всi  закутки.  Там
стоять довгi столи,  обставленi  лавами.  Поволi,  урочисто  засiдають  за
столами гостi. Ось вже засiли й чекають початку гостини. Кого  тут  тiльки
нема. Священики, просвiтяни з Крем'янця, гостi з чужих сiл,  сво?  дядьки.
Саме в той час  надворi  закалатали  дзвiнки.  Всi  глянули  в  вiкна.  На
подвiр'? розступився народ, i  увiйшов  до  середини  "вуйт"  в  супроводi
коменданта полiцi?. Вiн був  сердитий,  насуплений.  Чоло  його  загорiле,
брови довгi, настовбурченi. Вступив i, здавалось, хотiв  крикнути.  Одначе
не крикнув. Пiдiйшов до Андрiя  Андрiйовича  й  зложив  якесь  привiтання.
Андрiй Андрiйович засадив його й коменданта за стiл.
   В той час встав Володько. Його хлопцi стояли бiля гостей.
   Володько подивився на всiх. Вигляд мав  трохи  збентежений.  Уста  його
злегка тремтiли й висихали. Одначе вiн збира?  всi  сво?  сили  й  почина?
говорити. Спочатку мова його вривалася. Слова  виривались  з  нутра  якось
силувано. Кожне з них вiдривно падало куди попало  i,  здавалось,  боялось
лишитись на цьому мiсцi. В очах його стояв якийсь туман. Всi  тi  обличчя,
що були зверненi на нього, заволiкалися серпанком мороку. Вiн не бачив  ?х
виразно. Вони були десь далеко перед ним тi всi, що дивились  на  нього  з
рiзних мiсць, тi всi, що його бачили, й  тi,  що  чули  його  схвильованi,
живi, вийнятi просто з глибин душi слова.
   Вже по короткому  часi  його  мова  набрала  певностi.  Слова  полились
вiльнiше. Говорив про перемогу, про працю, про змагання. Говорив про землю
рiдну, про рiдних людей. Говорив про могили предкiв, що  жили  тут  i  тут
вмирали. Говорив про будуччину, про  чужих  людей,  про  далекi  кра?ни  й
свiти. "Збурились ми - ми пiвмертвi, ми немiчнi. Збурились  i  встали!  На
буревiйних хвилях революцi? виплили нашi кораблi в далекий рейд!  У  наших
жилах, мiцних руках стерно майбутностi. Вiрю в нас!"
   На цих словах Володькiв голос рвонувся i його звуки впали в народ, нiби
блискавка. Тiсно затиснутий  його  п'ястук  вдаривсь  об  стiл.  Очi  його
горiли... Вiн був пiднесений, вищий, потужнiший, нiж звичайно. Це говорить
Матвi?в син. Це слова, сказанi за батька, за дiда, за всiх дiдiв! За  цiлу
землю сказанi цi гарячi слова!
   - Слава! - крикнули  Володьковi  товаришi.  Задзвенiли  чарки,  заграла
музика... Ось вони всi, тi  милi  хлопцi.  Сергiй...  Кiндрат...  Антiн...
Демид... Никон... i багато iнших - стоять тут на сторожi мiцнi, потужнi  й
готовi...
   Гримiла слава, бряжчали келихи. Вирвалась  пiсня  широка  й  свавiльна.
Йшов великий день просто у вiчнiсть, весь задивлений вперед, весь  налитий
снагою вiри...
   Володько жив цього дня винятковим, не звичайним життям. Вiн  спiвав  зо
всiма, вiн танцював зо всiма, вiн бiгав з мiсця  на  мiсце...  Вiн  радiв.
Чого йому сьогоднi так весело? Безлiч треба слiв, щоб сказати це. Можливо,
навiть звичайними словами не  скажеш  такого.  Можливо,  це  такий  час...
Можливо, у вiчностi ? хвилинка найбiльшого щастя, й одна  незначна  людина
випадково  переживе  ??...  Навiть  гнана,  вiть   переслiдувана,   навiть
прицвяшена на розпуттi сталiть помножена на сорок п'ять мiльйонiв...
   Скiльки тут тих людей. Два кола  танцюристiв.  До  Левинських  при?хала
Женя. Чи Володько ?? пам'ята?? Певно, I той день, чи вечiр, коли  танцював
з нею й коли вона з нього смiялась... Все пам'ята?. Це було недавно, перед
двома роками... А однак, як все змiнилося...
   Тут i Тараско. Вiн сьогоднi сам собi не пан, а цар. Вiн знов розгулявся
i все до Володька лiз цiлуватися... Тут i пан Лiнкерт  з  Романом.  Обидва
вже випили й Лiнкерт побожився, що наб'? вуйтовi морду, але його стримали.
Тут i Габель,  тiльки  без  Рози.  Тут  i  дядько  Кузьма,  що  пiдписував
декларацi?... Староста, вуйт, комендант полiцi?... Тiльки не  прийшов  пан
Глiб. Вiн боявся. За таке  його  проженуть  з  посади,  I  Саша  також  не
прийшов. Вiд'?хав геть i не вернеться.  Нема  й  Ольги,  I  Йона  нема,  i
Ганки... I ще кiлькох нема... Зате море iнших людей, що ще нiколи  тут  не
були, а тепер прийшли i ?.
   Пiзно вночi скiнчилось свято. Розходились, роз'?жджались  на  всi  боки
люди. Спiвали, гукали, радiли, хто як умiв i мiг.
   Один Володько не мiг пiд вечiр радiти. Староста знайшов його i "вручив"
повiстку на завтра до повiтового староства. Володько зневажливо впхав ?? в
кишеню, не читав, не дивився... Але вiн знав, що там  написано.  Не  треба
читати. Зрозумiло. Намагався взяти себе в руки й не пiддатись. Прощався  з
рiзними людьми, подавав руку, усмiхався.
   Потiм зiстався, щоб знайти Наталку. Майже цiлий день не  мiг  побути  з
нею. Знайшов ?? в Теклi разом з  Мокриною,  що  чекала  також  на  Сергiя.
Теклина хата низька, простора. Лавицi старi, вигнутi. Стiл також старий  i
скривлений. Двi постелi збитi дошками, щоб  не  впасти.  Свiтло  маленько?
лампи ледве освiчувало простiр. Наталка лежала на лавi за столом i думала:
прийде? Не прийде?
   Вiн прийшов iз Сергi?м. Наталка  швидко  звелася.  Володько  присiв  на
хвилинку, потiм знов встав. Наталка зна?, що вiн нерву?ться.
   - Сергiю? Що ти з  ним  зробив?  -  Голос  i  очi  Наталки  жартують...
Пiдiйшла до нього, дивиться в вiчi, смi?ться. Володько також  посмiхнувся.
Сергiй пiдступив до них, тiсно обняв ?х обох.
   -  Вiн  вас  бiльше  любить,  нiж  мене,-  казала  Мокрина  й   голосно
смiялася...  -  Ви  хол?рники!..  Ви!  Володьку  й  Наталко.   Вам   треба
женитись... Землю орати, дiтей плодити...
   Наталка  дивилась   допитливо   на   Володька.   Вона   посмiхалася   й
погоджувалась зi словами Мокрини. Обернулась у бiк Мокрини.
   - А дума?ш! I хотiла б... ?й-бо! Дитинку... Володьку, нi?
   - Що кому, а курцi просо,- сказав Сергiй i вiдiйшов.
   - Йдем! - коротко кинув Володько.
   - Спiть тут... Мiсця досить... Там, там... - казала Мокрина.
   - Добранiч, Мокрино! Можливо, не  побачимось,-  проговорив  Володько  й
подав ?й руку...
   - А-а, на вас частець! - зсунула  брови  i  крикнула  жартом  Мокрина,-
Вмира?те? На окописько вас винесемо.- Вдарила його  кулаком  по  спинi.  -
Йдiть!
   - Сергiю! Здуши ??! За мене! - Кинув Володько й вийшов. За  ним  вийшла
Наталка.
   Вони пiшли через садок униз.  Володько  обняв  Наталку  за  стан.  Йшли
вузькою дорожиною, що поволi сходилась у стежку... Город вiдгороджений вiд
вигону плотом. Вигiн круч то спада?  в  долину  до  рiчки.  Бiля  перелазу
Володько зупинився. Вiн поволi, обережно, нiжно  обняв  Наталку  й  мовчки
пригорнув до себе.
   - Що? - шепнула вона.
   Було темно. Мiсяць затягнутий хмарою. З заходу подува? вiтер. На селi в
рiзних кiнцях чути спiви й вигуки. Бiля  криницi  хтось  голосно  на  цiлу
долину верещав:
   - Гва-а-алт! Гва-а-алт! Ряту-у-уйте!
   Одночасно звiдти чути розкотистий регiт.
   Володько й Наталка не звертали нi на що уваги. Вiн пiднiс сво?  руки  й
стис гарячими долонями ?? щоки... Хвилинку вдивлявся в ?? очi, але темнота
закривала ?х. Потiм нахилився, вона пiднялась, i уста ?х злилися.  Цiлував
?? не так, як звичайно. Цiлував уста ??, раз, ще раз... Цiлував очi,  одно
й друге... Вона була здивована, чула щось i все чекала якогось слова.
   - Що? - питала пошепки...
   Нiяко? не давав вiдповiдi, а  тiльки  мовчки  горнув,  цiлував  i  знов
горнув.
   - Що? Що, Володьку? Любий? Що? - вирвалось у не? вголос.
   - Наталко! - Слово впало, i знов тиша. Вона напружилась. "Ну! Кажи!"  -
кричала ?? iстота. "Кажи!"
   - Ми розлучимось! -  впали  знов  слова.  Тиша  зробилась  ще  бiльшою.
Наталка раптом опала, нiби пiдтята десь у серединi. Голова  ??  спустилась
вниз.
   - Наталко! - голос Володька хоче висловити те,  що  не  скажуть  слова.
Чулий,  з  глибини,  вiд  серця.  Наталка  мовчить.  Голова  ??  ще  нижче
опустилася...
   - Мушу! - кидав вiн далi слова.- А так тебе... Люблю!
   Вона  мовчить.  Його  слова  витискаються  поволi,  одно  за  другим  в
непорядку.
   - Мушу! Покину все...  тебе  i  батька...  i  матiр...  i  сестру...  i
брата... I землю свою покину.
   Вона не промовила нi слова. Чекав хвилинку й далi казав:
   - Дякую!.. Тобi!.. всiм. Завтра мене ще вкарають... Це буде востанн?...
Нi, Наталко! Не думай - боюся. Нi! Але йти треба! Мушу!
   Голова ?? все опуска?ться. Вона тисне в  собi  чуття.  Потiм  зненацька
вибуха?... Був це страшний, стиснений, невiльний плач. Не плач, а ридання.
Сльози лились з очей, як у дитини. Навiть не втирала ?х. Текли по щоках  i
капали, тiльки Володько  не  бачив  ?х.  Вiн  горнув  ??  все  сильнiше  й
сильнiше, нiби хотiв навiк пригорнути, щоб не втекла... З уст його  падали
гарячi, нiжнi, повнi кохання слова...
   Грiзнi, суворi думки тягнулися за  ним.  Йшов  серед  темно?  ночi,  як
тяжкий злочинець... Переступав ногами по святiй, рiднiй землi. Тiкала вона
з-пiд його нiг, не гнулась... А хотiлось, щоб  розступилася  й  проглинула
його. I коли вийшов за село до свого хутора,  зупинивсь,  оглянувся,  зняв
шапку... Дивився довго, довго в темноту, звiдки чути гавкання собак... Очi
його широко вiдчиненi, i на чорному тлi йому  ввижаються  тiнi...  Безлiч,
безлiч рiзних тiней, що йдуть перед ним, що повертають до нього голови, що
кивають йому, що  посмiхаються  й  погрожують.  Багато  рокiв  бурхливого,
кипучого життя... Любовi, щастя, радощiв,  грiху  й  страждання.  "Прости,
свята, рiдна земле, що мало для  тебе  зробив!..  Що  кидаю!..  Що  йду...
Прости, село, Наталко, рiднi люди!"
   I йому здавалося, що вiн вже не тут, не перед селом. Йому здавалось, що
вiн вже вiдiйшов i тiльки згаду? все, що було. Лебедщина, Дермань,  школа,
революцiя, посвячення будинку... Все те було колись  i  вiн  те  бачив,  i
пережив, i затямив, I здавалось йому також, що вiн не зробив усього...  Що
зробив не так, недобре... Здавалось, що не виконав того, що  хотiв...  Був
не добрий, не сильний, грiшний... "Ну!" - вставав у  ньому  iнший,  тихший
голос. "Ти ще зробиш! Ще зробиш! Ще зробиш! Тiльки йди! Йди звiдсiль. Тобi
тут не мiсце...".
   На другий день рано  Володько  йшов  до  Крем"янця.  Йшов  через  село,
зустрiчав людей, зупинявся, казав кiлька слiв, розпитував, як  спалося,  i
йшов далi. Вчорашнiй його настрiй пропав. Сiруватий, вiтряний день розвiяв
його. Знав тепер, що вже кiнець. Вiн iде до староства, вислуха?,  що  йому
скажуть, вернеться, скаже батьковi, матерi й вiдiйде. Напрямок Львiв. Далi
знайде дорогу. Це рiшено остаточно. Вiдвороту нема.
   Бiля магазину побачив десятника, що прилiплював тiстом якiсь папiрцi.
   - Дай Боже, Арйоне! Що лiпите?
   -Ет...Незнаю... Не вмiю читати по-панськи... Учитель  дали...  Володько
пiдiйшов  i  читав.  Маленьке,  писане  гектографiчно  оголошення...   "Зе
взгл?нду...  так,  так,  так...   Встомпiло...   тiльки-то   деклярацiй...
паньствови ?нзик... школа ве всi Тилявце бендз? утраквiстична..."
   - А цо там написано?..- спитав на жарт Арйон...
   Володько вже на ходу вiдповiв:
   - Брехня.
   Одвернувся й пiшов. Вiтер дув назустрiч. На дорозi  пiднiмав  куряву...
Небо затягнене хмарами й погрожу? дощем. Бiля  кооперативного  будинку  на
хвильку зупинився. Тут ще безлюддя, тiльки зiв'ялi квiтки, втоптана  земля
й розкиданi папiрцi. Пiшов далi...
   Коло  одинадцято?  години  прибув  до  староства.  Увiйшов  у  знайомий
коридор, пiднявся на  сходи.  Уявляв  насуплених  урядовцiв,  непривiтливi
погляди, короткi сердитi слова. Нi Помилився. Урядовцi привiтливi...  "Цо,
пану? Прошен бардзо!.. Прошен дол?  зачекаць...  Пан  референт..."  I  так
далi, i так далi...
   Володько вийшов на коридор, переступив за дверi й зупинився на  схiдцях
збоку. Накрапав поволi дощ. Вiтер вiяв по верхах будинкiв i дерев.  Деколи
залiтав униз i вривався у дверi староства. На дверях  рiзнi  оголошення  -
друкованi, з орлом i писанi машиною, навiть пером... Володько чита? одно i
друге, трет?... Накази,  застереження,  повiдомлення.  Мiж  ними  бiльший,
сiрий папiр з  пiдписом  мiнiстра  внутрiшнiх  справ.  "З  огляду,-  чита?
Володько,- що до мене доходять чутки про  "н?власцiве"  поводження  "владз
адмiнiстрацiйних"   зi   "стронами"...   "Скарги   вносити    просто    до
мiнiстерства...  "  Володько  усмiха?ться  й  усмiха?ться...  Слова   йому
видаються смiшнi, нiби гумор це, а не розпорядження. Вi? тепер не  бо?ться
й так нiчого. Можуть далi кричати, тупати ногами й можуть  слинити...  Вiн
тепер нiчого не бо?ться... Нема тут страшних речей i грiзних  слiв...  Все
звичайне, пережите й буденне.
   Почув сво? прiзвище. Швидко побiг нагору.
   - Прошен вправо!
   Знайомий сам референт Лiванський... Пiзна? Володька й посмiха?ться.
   - Пан Довбенко. Добрий  ранок...  Прошу  сiдати.  Ви  в  нас  частенько
бува?те... Ну, ну... Що там нового?
   Говорить по-польськи, швидко, весело, байдуже. Подивився на папiр перед
собою.
   - Агiтацiя, пане Довбенку! Зле! - сказав твердiше й  коротко.  Вiдiрвав
погляд вiд паперу й подивився на Володька. Хвилинку мовчав.
   - Пане Довбенку.  Послухайте,  що  вам  скажу:  ви  ще  людина  молода.
Попереду ма?те багато рокiв життя. Невже ви  хочете  ?х  змарнувати?  Так?
Хочете? (Коротка перерва). Ах, якi ви легковажнi. Б'?те об мур  головою  й
плачете, що болить голова. А я вам  можу  вiд  себе  додати:  голова  ваша
трiсне. Так, пане! Ми вам нiчого не дару?мо. Що  ви  там  у  себе  в  селi
задумали... Вам то, можливо, потрiбне, а нам нi!.. I тут: ви  чи  ми!  Нi?
(Знов перерва). Ще раз вам кажу: ми нiчого вам не дару?мо... Нiчого вам не
попустимо. Хтось з нас добровiльно чи силою мусить пiддатися...
   - Пане референте,- почав Володько, нiби  збирався  казати  промову.-  Я
збирав пiдписи на декларацi?. Це ж законне дiло...
   Референт його перебив;
   - Вас карають не за законне дiло, а  за  пропаганду.  Ви  десь,  комусь
сказали: "Держава ця розвалиться, а на ?? ру?нах  розцвiте  новий  квiт  -
Укра?на". Казали це? Кому?
   Референт  уважно  дивився  Володьковi  в   вiчi.   Володько   пiднявся,
посмiхнувсь i сказав:
   - Сказано гарно. Я не сподiвався, що Габель чи козак так вмiють... I ?х
не карають?
   Референт насупив раптом брови й обурився.
   - Я з вами не жарти строю. Ви забува?те, що тут уряд! - Але в  цю  саме
хвилину, мабуть, згадав про мiнiстерське  розпорядження  й  знов  зробився
ввiчливим.
   - Ви це казали?
   -Нi!
   - Ми зна?мо. Будьте ласкавi почекати внизу!
   Володько вийшов i зiйшов униз. Через пару хвилин його  знов  покликали.
"Пан староста" i т. д.- сто злотих  гривни!  В  разi  незаплачення  мiсяць
в'язницi. Прошу розписатися.
   Кiнець.  Зроблено.  Сказано.  Пiдписано.  Володько  вiдходить.  Натяга?
шапку,  пiднiма?  комiр...  Надворi  дощик,  вiтер,  рвуться   на   дверях
оголошення, бiжать по хiднику панночки, мають  короткi  спiднички.  Хiдник
блищить вiд дощу. Зi стрiх рурами бiжать струмочки води.
   Володько крок за кроком вiддаля?ться вiд  того  червоного  будинку.  На
першому перехрестку  зупинився.  Перед  ним  пройшов  горбатий  водонос  з
повними  вiдрами.  Його  вiдра  сягають  майже  до  землi,  пiдчепленi  до
коромисла довгими гаками. Це добрий знак. Оглянувся на  червоний  будинок,
нiби казав: ну, ну!.. I далi пiшов у напрямку до широко? вулицi.
   А надвечiр мокрий, втомлений i голодний вертався до села. Чи  не  зайти
до Сергiя? Розпитати, що доброго в селi. Зайшов. ? Сергiй? Його  сестра  з
усмiшкою сказала:
   - У клунi. Зайдiть. Вiн там.
   - Чого ви, Мотре, смi?теся? - спитав Володько  й  засмiявся  сам.  Така
вона молода, весела й щаслива...
   - Так собi,вiдповiла вона.
   Володько вийшов з хати. Сергiй  вже  вiдхилив  широкi,  з  вирiзьбленим
тризубом дверi й гука?:
   - Гей, гей! Сюди!
   Його майже не видно в вечiрньому присмерку. Володько увiйшов.
   - Здоров!
   - Здоров, здоров,  малий!  -  захрипiв  Кiндрат.  Вiн  лежить  на  купi
вiвсяних снопiв i Володько його не бачить. Чу? тiльки голос.
   - Скiльки впаяли? - пита? далi Кiндрат. - Сто, двiстi? Батько  твiй  за
такi грошi поля купував.
   - Староство також потребу? жити,-  вiдповiв  Володько.-  А  що  нового,
хлопцi?
   I Пiсля цього настала коротка тиша.
   - Питай Сергiя,-  хрипить  Кiндрат.-  У  тебе  закрутиться  голова,  як
почу?ш... Чека?мо тiльки тебе.
   Сергiй продовжував:
   - Йон казав тебе вiтати.
   - З тамтого свiту? - кинув Володько.
   - Кiндрате. Зведися й вигляни...
   А потiм тихшим голосом Сергiй додав:
   - Йон таки вернувся. Це правда.
   Кiндрат з лайкою встав  i  посвистуючи  вийшов  з  клунi.  Руки  мав  у
кишенях. Його постать деякий час  стояла  в  дверях,  а  потiм  сховалась.
Володька ця звiстка не здивувала,  але  зацiкавила.  Вiдчув,  що  в  нутрi
зводиться пружнiсть, зника? втома. Пiдняв голову.  Вiн  одразу  догадався,
звiдки "вернувся" Йон. Вiн був "там". Це безперечно. Ряд картин пролетiв у
його уявi. Вiн швидше пiдступив  до  Сергiя,  сперся  на  лютрину  воза  й
уважливо казав: |
   - З Совдепi?, нi? Ка?ться, люту??.. Певно. Ти його бачив?
   - Бачив. Каже, був у Житомирi... ?х там, каже,  цiлi  ватаги  таких.  З
Луччини, Ковельщини... "Товаришi" ?х впакували  до  "допру"  -  в  тюрягу.
Всiх... А потiм половину засудили, як шпiонiв, решту - фi-iть! - i  назад.
"Ви нам такi? не нужни. Раз комунiст, значiт, работай на м?ст?. Б?й панов!
Ми сво?х кончiлi..." Ех, тобi треба його бачити...  Володьку!  Ходiм.  Вiн
хоче з тобою зустрiтись...
   - Казав?
   -  Каже,  що  Володько?  Святить  будинок?  I  це,  каже,  робота,  але
все-таки... Не те, каже!.. Не  те  треба!  А  я  сказав,  що  ти  прийдеш.
Прийдеш?
   Володьковi хотiлось сказати одразу:  прийду,  з  радiстю!  Але  вiн  не
квапиться з вiдповiддю.
   - А як вигляда?? - спитав тiльки, щоб закрити свою нетерпеливiсть.
   - З борiдкою. Смiшний. Рудава борiдка, а сам закурений. Видно,  чоловiк
потерся.
   - А де вiн живе? - ставить Володько далi  питання.  Вiн  вже  намiрився
сказати: йдемо!
   - У, це цiкаво. У лiсi. У нього  штаб.  Вiн  вже  тут  двi  недiлi.  На
хуторах ма? "кватири"...
   - Добре! Йдемо! - вирiк нарештi  Володько.-  Тiльки  я  голодний.  Мушу
наперед додому... Далеко це?
   - Години зо двi ходи...
   Володько вже ожив. Вiн сказав "а", тепер вже не може стриматись.
   - Зна?ш, зробим так: я йду, вечеряю, а потiм сходимось у певному мiсцi.
А "вiн" там буде?
   - Я йому сказав, що прийдемо. Хочемо зробити нараду. Ми умовились. Iди.
Ми чекатимемо тебе бiля цвинтаря. Добре? Кiндрат також iде.
   - Готово! - i Володько швидко вийшов. Вже смеркало. Дощ не  падав,  але
небо вкрите хмарами. Вiтер гнав ?х  у  напрямку  сходу.  Дерева  шумiли  й
гойдалися.
   Дома Володько скоро вечеря?. Батько пита?,  як  там  було.  Добре.  Все
добре. Вiдповiда? побiжно. Мати приносить вечерю. Майже не глянув на  не?,
бо думав за iнше. Василинки нема дома, Хведот ще пора?ться на дворi.
   - Ти куди, дитино, спiшиш? - каже мати.
   - Побiжу в село. Зараз вернуся,- швидко вiдповiда?. З'?в, узяв шапку  й
вийшов. Мав на собi гумового плаща й чоботи. Вийшов  на  дорогу  й  одразу
звернув на поле. Десь взявся Пундик. Пiдбiг до нього й хоче лащитись.
   - Йди геть! - каже Володько. Собака ще деякий час бiг за ним,  а  потiм
лишився. А Володько спiшив. .Через скошенi поля, через межi, через зораний
перелiг, попiд лiсом, бiля запусту. Навкруги  тиша  й  темрява.  Вiн  зна?
добре  цю  мiсцевiсть.  Вiтер  дме  йому  назустрiч,  i  поли  його  плаща
розвiваються. Вiн ступа? енергiйно. Час вiд  часу  попада?  в  яму  чи  на
скибу, спотика?ться, але це не зменшу? ходи.
   Скiнчився "зруб", i там  далi  в  темнотi  показався  цвинтар  Володько
зупинився, послухав i свиснув. Його свист розлетiвся  i,  здавалось,  десь
тут недалеко зник. Вiтер  розвiяв  його  й  загладив.  Володько  напружено
вслуха?ться. Деякий час не чу? нiчого, тiльки дерева кладовища  поривно  з
кожним притиском вiтру шумлять. Але по  хвильцi  почув  iнший  свист.  Вiн
вiдповiв ще раз, i по часi серед темноти помiтив двi чорнi постатi.
   - Кто йдьот? - прохрипiв Кiндрат. Вiн, мабуть, уявив себе на фронтi.
   - Сво?! - вiдповiв Володько, а потiм добавив: - Ти,  брате,  вже  можеш
забути московщину.
   Кiндрат хрипло засмiявся.
   - Привичка,сказав вiн...
   - За мною,здушено проговорив Сергiй. Володько й Кiндрат  без  спротиву,
мовчки пiшли за ним.
   Нiколи ще в життi не переживав Володько чогось подiбного. Вiн бачив  за
свiй короткий вiк досить. Вiйна -  гармати,  раненi,  мертвi  й  розложенi
люди. Потiм революцiя зi сво?м  большевизмом...  Грабунки,  нiчнi  напади,
стрiлянина, змiна влад, розстрiли... Але такого ще Володько не  переживав.
Вiн зна?, хто такий  Йон.  Зна?,  що  про  нього  в  селi,  думають.  Зна?
вiдношення до нього урядiв i влади безпеки. Навкруги темна нiч, вiтер, шум
лiсу. Це щось з повiстей про старi часи, про тих  людей,  що  ?х  бачив  у
в'язницi... Колись про таких оповiдалось у млинi... ?х в той час  не  було
на землi, хоч про них оповiдали й  вiрили.  Тепер  вони  ?,  хоч  про  них
мовчать i нiхто не хоче вiрити.
   Сергiй також нарештi чу? себе справжнiм "нащадком козацького роду". Вiн
це любив пригадувати пiсля прочитано? повiстi Вальтер Скотта  чи  Кащенка.
Тепер вiн пережива? це сво?ми  нервами,  душею,  всiм  сво?м  ?ством.  Вiн
ступа? гордо, пружно й обережно. Голова  його  трохи  театрально  пiднята.
Слух i зiр напруженi. Тепер вiн не потребу? "йти в бандити".
   Один Кiндрат сприйма? це по-сво?му. Шiсть  рокiв  вiйськово?  служби  -
фронт, атаки, окопи, "катьолки" вибили  з  нього  все,  крiм  шибеничного,
"наплювательного" погляду на речi. Так то так... Коли б iнакше  -  було  б
iнакше. Але вiн  скрiзь  на  мiсцi,  i  море  йому  по  колiна.  Вiн  хоче
побачитись з Йоном, "тим чортом", що задумав  конче  вмерти  на  шибеницi.
Кiндрат був проти нього, бо проти нього був Сергiй. Сам Кiндрат без Сергiя
не вмi? думати. Пити горiлку можна  й  з  дiдьком,  але  думати  тiльки  з
вибраними людьми. Тепер Серпи з Йоном... Кiндрат вiдставати не любить...
   "Коли ми дiйдем? Коли ми дiйдем?" - пита? себе весь час Володько. Поле,
кiнець властиво, клин  дерманського  лiсу,  спуст  вниз,  у  ту  долину  з
розбитим каменем, над яким колись воював з угорщанами,  бiля  якого  клали
багаття й пекли картоплю. Тут ростуть широкi, розлогi кущi лiщини, на яких
ще зеленими обривали горiхи, а потiм восени лазили попiд вiттям навколiшки
й вишукували тi рештки, що випадково залишилися й пiсля самi опали... Далi
сiножать Михайла Турка. Перед нею вiдбитий  великий  камiнь,  що  скотився
згори.
   Швидко вийшли на протилежну угорщанську гору. Перед березовим  запустом
видно багаття. Його полум'я яскраво видiля?ться  на  чорному  тлi.  Деколи
миготять якiсь тiнi. Пiшли просто на багаття. По короткому часi  натрапили
на спутанi залiзними путами конi. Одна пара, друга, третя...
   - Це угорськi нiчлiжани,- сказав Сергiй.-  Стiйте  тут...  Я  зайду  до
них... Зараз вернуся...
   - Да-а! - протягнув чомусь Кiндрат, при тому сплюнув i почав  напомацки
закурювати. Довго монявся з цигаркою, потiм одвернувся од  вiтру,  черкнув
сiрником, полум'я освiтило на мить його червону, круглу подобу, i  цигарка
зажарiла... Мiцно потягнув у себе дим i пружно, шумно випустив.
   - Ну, й сучий син вiн... - проговорив нiби сам до себе i чутно виплював
тютюн, що налип йому на уста. Володько не вiдповiв,  хоч  знав,  про  кого
Кiндрат дума?. Володько уважно вдивлявся в темряву, де  зник  Сергiй.  Час
вiд часу вiн входив  у  сяйво  багаття,  i  тодi  видно  було  його  чорну
постать...
   - А ти зна?ш... Вже скоро осiнь... Холодно,- проговорив  знов  Кiндрат.
Вiн, мабуть, не переносить мовчанки. Володько байдуже буркнув у вiдповiдь.
Вiн зовсiм не про те дума?.
   Збоку пирхають i брязкають путами конi. Десь там далi шумить  лiс,  але
його не видно.
   Володько пригаду? референта Лiванського. Ось вiн сто?ть собi за високим
бюрком. Тонкi його  уста  тiсно  затисненi.  Нижня  щелепа  трохи  вип'ята
вперед. Борода гостра, але з ямочкою. Волосся розчесане дбайливо, й чiткий
продiл пересiка? його з правого  боку.  Вiн  сто?ть  там  кожного  дня.  У
почекальнi внизу кожного дня чекають люди. Вони приходять  туди,  чекають,
стоять, сидять. Потiм мандрують  на  "дубенську  рогачку"  або  вертаються
додому... "Або ви, або ми",- звучать у вухах його слова... А збоку  шумить
лiс, спереду миготить яскраве полум'я нiчлiжанського багаття. Далi  вправо
i влiво тягнеться велика, оповита  темнотою  й  незнанням  земля.  По  нiй
бiжать свобiдно захiднi, пружнi вiтри. На нiй живуть  люди,  стоять  хати,
ростуть дерева.
   - Фi-i-iть! - чути з темноти посвист.  Вiтер  пiдхоплю?  його,  рве  на
шматки  й  вiдносить.  Але  кiлька  тих  шматкiв   все-таки   долiта?   до
Володькового й Кiндратового вуха.
   - Кiндрате! Ти вмi?ш! Свисни!..
   Кiндрат вложив два пальцi пiд язик, i рiзкий посвист пронизав  нiч.  За
кiлька хвилин з не? Сергiй, але не сам. З ним був ще незнайомий парубок.
   - Йдем! - сказав Сергiй не доходячи. Володько й Кiндрат  вже  йшли  без
його наказу. Не питали, хто з ним прийшов.  Увiйшли  в  березовий  запуст.
Володько так добре зна? цi кущi. Бував тут стiльки разiв...  Тiльки  тепер
вони мають трохи iнший вигляд. Можливо, це... Ет,  знов  лiзуть  на  думку
дивнi згадки й порiвняння. Вiн вже втомлений, але обличчя його пашить  вiд
напруження й цiкавостi.
   Через деякий час ходи спереду чути слова:
   - Стiй! Хто? А потiм:
   - Сво?!
   - Де Карпо з кiньми?
   - Там... На Бойковому...
   -- Грають дурня?
   - Фiльку,чути вiдповiдь.
   Далi в кущах заквилила сова. Володько виступив наперед.  Йому  хотiлося
впевнитись, чи це не запорожець. Нi. То не був запорожець. У темнотi  його
мало видно, але все-таки це звичайний нiчлiжанин у великому жовтому кожусi
з виложеним вовнистим комiром. У  руцi  в  нього  зложенi  обротi.  Велика
вовнянка спада? йому майже на очi. Це, мабуть, з Угорська, дума? Володько.
Голос хриплий, як у угорщан.
   Можливо, колись бився з ними каменюками там, на другому боцi.
   Пiшли далi. Кущi  все  густiшають.  Вузька  стежка  в'?ться  мiж  ними.
Спереду йде обережно угорщанин, за ним Сергiй, далi  Володько  й  Кiндрат.
Ноги майже нечутно ступають по м'якiй землi. Навкруги глибока тиша, тiльки
чути запах диму.
   Володьковi нерви  помiтно  починають  грати.  Все-таки  зустрiч  ця  не
звичайна. Уявля? собi Йона, все, що було мiж Володьком i ним. Вже  наперед
чу? його сердиту мову, уривнi, короткi слова. Вже  бачить  той  блискучий,
гострий погляд... Про що будуть говорити? Що скаже та  незвичайна  людина?
Де вiн був i звiдки прийшов?
   Прийшли несподiвано.  Мiж  густими  кущами  тлi?  багаття,  Навкруги  в
кожухах, у гуньках, ледве помiтнi  при  землi,  лежать  люди.  Хтось  тихо
розмовля?, хтось коротко кашля?, хтось курить, i його цигарка пiд носом то
розгоря?ться, то знов гасне. Впало кiлька вiдривних, сухих слiв.
   - Знайшли конi?
   - ?! Якого чорта! - озвався Кiндрат.
   - Хто тут?
   Вiд землi хтось швидко пiднявся й пiдступив одразу до Володька.
   - Це ти? - почув вiн знайомий голос.- Йон.
   - Пiзнав,так само коротко озвався Володько. Всi, що лежали  при  землi,
почали поволi зводитись. Але на ноги не вставали. Кожний сидiв  на  сво?му
мiсцi. Йон одвернувся й пiдложив на огонь  жменю  труску.  Полум'я  одразу
спалахнуло, i зробилось виднiше. Йон i Володько мовчки стояли  один  проти
одного й дивились на себе. Зда?ться, мiряли себе.
   - Та-ак,протягнув  Йон.-  Часи  мiняються...  Не  сподiвався  тебе  вже
бачити...
   - Мiняються,- вiдповiв так само Володько. Але  в  ту  саме  мить  почув
голос Сергiя;
   - I ти тут? Дай Боже!
   - Дай Боже,спокiйно вiдповiв Ганчин голос.  Володько  подивився  в  той
бiк. Так. Це Ганка. У кожусi сидить на виверненому пнi. На Володька зовсiм
не дивиться. Вiн на хвилинку знiяковiв. Йон iронiчно,  поблажливо  дивився
на нього, потiм одвернувся й сплюнув у вогонь.
   - Сiдай,байдуже сказав Йон,  вказуючи  струхлявiлого  пенька.  Володько
подивився на Йона й присiв. Йон присiв також.
   - Мусимо почекати на того чорта... Нiколи в час не  прийде,-  додав  по
хвильцi Йон.
   Володько дивиться в огонь. Йому пригадався iнший  час...  Вiйна,  табор
утiкачiв за Шумськом на полi... Галичанин-дiд з люлькою в зубах, що сидить
перед огнем i згаду? сво?х синiв. Мимохiть пригадав ту нiч блукання помiж,
безконечними рядами возiв,  огнiв  i  наметiв.  Тисячi  тисяч  народу,  що
вирував перед його очима... Пригаду? сво? тодiшнi думки, коли на його очах
родилося щось таке надзвичайне, можливо якраз те, що  пережива?  сьогоднi,
що бачить вже сво?ми очима, вiдчува?  всiма  нервами  й  про  що  не  може
говорити. "Буде колись мир, замовкнуть  гармати,  народяться  й  виростуть
новi люди..." Це його колишнi думи. Буде мир. Ось вiн ?...  Мир.  Родяться
новi люди... Так. Ось вони сидять за ним i перед ним, тi самi  новi  люди.
Здоровi, вибранi люди. Люди,  що  родилися  в  минулiй  вiйнi,  виросли  в
революцi?, хрестилися кров'ю, огнем... Вийшли вони просто з нутра землi  й
сидять тут, мов тесанi з каменю, коло вогнища. Що хочуть тут робити?  Чого
сюди зiйшлися? Хто, яка сила зiгнала ?х сюди? Хто вiдорвав ?х вiд  чепiги,
вiд лопати, вiд цiпа?  Чого  вони  криються,  мов  звiрi,  в  лiсах?  Чому
сходяться по ночах у нiчлiжанських кожухах з обротями при боцi?  Е-е!  Хто
на це вiдважиться вiдповiсти. Володько мимохiть глянув на Йона...
   - Дивно воно, Йоне,- проговорив вiн.
   - Що дивно? - перепитав той.
   - Багато дивного... Що ми ось тут... Ти, я i всi ми...
   - А може б, починати,- озвався голос ззаду...
   Йон на це не вiдповiв. Насупив брови й дивився в огонь.
   Всi мовчали також.  Тихо.  Чути  тiльки,  як  гра?  в  грудях  Кiндрата
дихавиця.
   - Хотiв з тобою бачитись,- байдуже, непомiтно переходячи з мовчанки  до
мови, сказав Йон.Мусимо змиритись.
   - А як? - сказав Володько,- Ти ж...
   Йон швидко перебив:
   - Пiсля за це... Тепер мусимо тiльки сказати: мир! Сергiй  тобi  казав,
нi?
   - Дещо...
   - Пiсля розповiм бiльше... Я ось скликав товаришiв,  щоб  нарадитись...
Чув, чув... У тебе там свято... Будинок...  Читальня.  Чув,  що  пан  Рона
Кур'?ра Iлюстрованого виписав для воякiв... Мовляв, щоб заходили.  Там  на
нас плюють, а вiн випису? його до читальнi.
   Володько мовчить. Що ма? казати. Потiм тiльки промовив:
   - Йоне! Раз мир - мир! Мусимо знайти однi слова. Нi? Я тебе розумiю...
   Йон поволi одвернув велику, з бронзове загорiлим обличчям голову.  Його
широкi, дужi плечi в ватовому, незащiпленому куртасi також повернулись. Це
значить мир. Бiльше вiв не скаже тих слiв... Досить ?х. Вони  обидва  -  i
Йон, i Володько - тяжким досвiдом купили свою згоду.  ?х  обох  тримала  в
затисненому кулацi залiзна рука суворо? дiйсностi. Вони виростали  поволi,
тужавiли, крiпли... ?х серця наливались все гострiшою й гострiшою  любов'ю
до цi?? чорно? матерi землi. Сьогоднi вони мусять встати на  весь  рiст...
Так! Сьогоднi вже час промовити слово! Пора!
   Нiби вiдчуваючи це, Йон повернувся знов до Володька й подав  йому  свою
кiстляву, чорну руку...
   - Дай п'ять, Володьку! - сказав вiн енергiйно. Володько  посмiхнувся  й
"дав п'ять". Потиснули мiцно собi руки.
   - Хлопцi,казав при цьому Йон.- Ви свiдки...
   - Правильно,-  прохрипiв  Кiндрат.-  Коли  б  чарка...  Вже  досить  ви
дерлися...
   Сталося. Це зрештою мусило статися. Iнакше не могло бути. Вони ж обидва
ходили колись на вечорницi. Вони любили одну дiвчину. Вони разом спiвали -
Йон басом, Володько тенором. Вони вчилися в  тiй  саме  сiльськiй,  критiй
соломою шкiльцi, тiльки Йон трохи скорше ?? скiнчив. Вони сходились часом,
коли йшли разом на угорщан. Тiльки Володько якось не звертав уваги на того
Пацюка. Не подобалось йому те прiзвище... Йон також йому не подобався. Був
завжди сердитий i замурзаний. Вони сходились, розходились i забували  один
за одного. I все-таки зiйшлися. Довгими, крутими дорогами.  Зiйшлися  тут,
мiж кущами угорського запусту, де завжди пасуть конi  нiчлiжани  i  звiдки
кожного року чути нiчлiжанськi пiснi.
   I ось вони сидять тепер тут... За плечима в  них  Ганка.  Вони  обидва,
нiби змовившись, лишили ?? за собою. Сьогоднi iншi  думки  в  ?х  головах.
Любов, щастя, спокiй... Цi слова вже втратили для них  значення.  Перейшли
кордон, що за ним туман, морок, нiч i небезпека. Кожний кущ  -  небезпека.
Сонце, те велике, рiдне сонце - i те небезпека. Цiла земля сьогоднi  пече,
нiби вогнем, ?х схвильованi душi. Вони обидва мовчать, але що  значить  та
мовчанка? Лiс також мовчить, земля також... Небо й зорi - все те  мовчить.
Але все ма? в собi велике життя, що прорива?ться через мовчанку й  кричить
особливим криком... Серед цi?? темноти  й  ночi  розпучливо  нароста?  той
згущений крик життя та поволi наповня? собою повiтря, втiлю?ться в  тi  на
вигляд байдужi й мовчазнi постатi в кожухах,  входить  у  кожний  день,  у
кожну добу, у кожне десятилiття. Росте з нього така дика, небезпечна,  мов
бочка з порохом, iсторiя, напхана небезпечними  людьми,  що  прича?лись  i
чекають, блискаючи сердитими очима...
   А... Володько виразно пригаду? днi, коли родилась ця доба  i  ??  люди.
Мiльйони людей пройшли перед його очима... Вони йшли, спiвали,  вмирали...
?х смерть не може забутись ось, так, як минулорiчний снiг, що згинув i  не
стало його. ?х смерть дала нове життя. Вони воскресли й  воскресають  далi
на полях, де пролилась ?х кров, де лежать ?х костi, де розпорошено ?х дух,
що переходить з мiсця на мiсце й наново втiлю?ться в життя.
   За плечима йшла тиха розмова.
   - А ти ?? бачив? - пита? один.
   - Певно,чути вiдповiдь.
   - Ой... Слухай... Жiнцi не вiр,- зазначив один  з  тих,  що  лежали  на
землi.
   В цей час збоку почулися кроки,  i  до  гурту  пiдiйшов  ще  один.  Всi
глянули на нього. Йон швидко вiдiрвав погляд вiд огню й зробив  два  кроки
вбiк.
   - Нарештi,сказав вiн,- Тебе, голубе, посилати по смерть.
   Це був Iлько. Володько зовсiм не сподiвався його тут  бачити.  Поглянув
на нього,  нiби  змiряв.  Iлько  також  подивився  на  Володька.  Хвилинка
непевностi, але потiм той зрадiв:
   - А-а, здоров! I ти тут? - пiдступив i подав Володьковi руку.  Володько
мовчки, без усмiшки, без найменшо? змiни в  обличчi  подав  йому  свою.  У
головi пробiгло кiлька думок.
   Люди, що лежали в кожухах, поволi  почали  зводитись.  Ганка  встала  й
вiдiйшла набiк. Кiндрат виступив перед Iлька,  мiцно  вдарив  його  правою
рукою по плечi й сказав:
   - Де був?
   - А тобi що? - вiдступив i сказав Iлько. Йон похмуро глянув  на  нього.
Володько покинув Iлька й слiдкував поглядом за Ганкою. Вона мовчки  стояла
спиною до огню й щось думала. По часi кiлька людей заступило ??.
   На вогонь пiдкинули  ще  сухого  труску.  Полум'я  спалахнуло.  Люди  в
кожухах вiдкидали на кущi густi тiнi. Догори летiли iскри й там гасли.
   - Можна починати,- падали слова.
   - Ну, можна починати!.. Тодi знов хтось казав:
   - Починати!.. Скоро ранок, а ми натомленi. Iнший голос додавав:
   - Я сьогоднi цiлий день орав.
   - На валах? - питав ще iнший голос.
   - Нi. Зорав сiножать. Трава там не росте...
   - ? всi,сказав байдуже Йон i всi одразу втихли.-
   Добре,додав по хвильцi. Говорив нi до кого... Взагалi. Казав:
   - Ми тут,махнув загально рукою,- порiшили зробити нiчлiжанськi сходини.
Покликали кiлькох людей...
   Тут Йон зупинився й нашорошився. Люди,  що  стояли  й  сидiли  навкруги
огню, зацiкавлено подивилися на нього. В  цю  саму  мить  Ганка,  що  була
ззаду, крикнула:
   - Полiцiя!
   - Хлопцi! Спасайтесь! - крикнув Йон i висмикнув з кишенi револьвер. Вiн
хижо зиркнув кiлька разiв по всiх, потiм пiдбiг до Володька.
   - Тiкай! - придушено крикнув йому в обличчя.- За мною! - I сам  кинувся
в кущi.
   Володько оглянувся за Ганкою, але ?? не бачив. Вона вже зникла в кущах.
   - Стуй! Стуй! - почулося в рiзних  мiсцях,  пiсля  цього  впало  кiлька
стрiлiв. Звуки ?х вiдбилися луною на другому  боцi  долини  пiд  державним
лiсом. Всi кинулися в кущi. Володько побiг в бiк за Йоном. Кущi густi. Вiн
швидко розгортав ?х, стрибав, перевалювався, плутався.
   - Стуй! - почув вiн зненацька майже перед самим носом, але в  цей  мент
гримнув пострiл, блиснув огонь, почувся рiзкий  вигук.  За  цим  впало  ще
кiлька стрiлiв, та Володько бiг вперед.  Дерся  що  сили  кущами.  Галуззя
сiкло його обличчя, чiплялося за одяг. Не було часу на це зважати.  Стрiли
й вигуки чулися в рiзних мiсцях. Вiн наскочив на щось м'яке пiд  ногами...
Не зупинявся й не дивився, що там було, хоча  йому  здалося,  що  то  була
людина.
   - Це ти? - почув вiн зненацька Йонiв голос.- Бiжи за мною!.. За  мною,-
повторив вiн ще раз i побiг. Володько машинально побiг  за  ним.  За  ними
чути було ще когось. Йон зупинився, присiв за кущ i тихо, рiзко сказав:
   - Стрiляю! Хто там?
   - Брось! Це я! - почувся хриплий Кiндратiв голос.  Володьковi  здалося,
що вiн сказав це зовсiм спокiйно. Йон зiрвався й побiг. За ним Володько, а
за Володьком Кiндрат. Скоро вибiгли  на  край  запусту.  Йон  на  хвилинку
зупинився, махнув рукою.
   - Так просто! - тихо проговорив i подався через сiножатi. У запустi все
ще чути було окремi вигуки й час вiд часу  стрiли.  Але  то  було  вже  за
плечима. Спереду стояв  густий,  високий  державний  лiс,  i  вони  втрьох
побiгли на нього.
   По короткому часi були в лiсi. Тут Йон зупинився.
   - Володьку! Ти не  зна?ш  нiчого?  -  люто  запитав,  нiби  хотiв  його
розiрвати... Вiн швидко й голосно сапав. У темнотi зовсiм його  не  видно,
тiльки чути те уривне, напружене сапання.
   - А де Ганка? Сергiй? - сапаючи, казав Володько.
   - Побiгли...  Ганка  кинулась  перша...  Сергiй  за  нею...  -  говорив
Кiндрат.
   Йон не мiг стояти на мiсцi...
   - Хлопцi! Хлопцi! - швидко казав вiн.- Тут стояти не  можем...  Далi...
Мiж нами був юда... Але хто?
   - Знаю його,- сказав Володько.- Потiм, потiм... Ходiмо далi. Мусимо  до
ранку вибратися з цього мiсця.
   Всi три обернулися й пiшли напомацки  через  лiс.  Йон  нетерпеливився.
Йому хотiлось  знати,  хто  то  був...  Але  терпiв.  Пробиралися  вперед,
оминаючи чорнi стовбури, зупинялися, слухали, потiм iшли далi.
   Над ранок вони всi три опинились на краю великого лiсу.  Товстi  сосни,
помiшанi з такими ж дубами, стояли  густо  й  суворо.  Вiтер  вiяв  по  ?х
верхах, творив замотаний шум, зрiдка долiтав до землi й бiг,  бiг,  бiг...
Перед утiкачами розклалась довга вузька  долина,  заросла  мiсцями  кущами
молодо? вiльшини. За нею знов лiс, знов такi самi сосни й  дуби...  Долина
вида?ться довгою, нерiвною дорогою мiж двома стiнами лiсу.
   Володьковi вида?ться ця долинка  знайомою,  але  встановити,  де  це  ?
точно, не може. Вiн зовсiм вичерпаний. Гумовий його плащ в кiлькох  мiсцях
прорваний. Обличчя подряпане й замурзане кров'ю.  Так  само  Йон.  Вiн  до
всього згубив свою кепку й мас легко прострiлену руку. Один Кiндрат вийшов
"ц?л i н?вр?дiм", як вiн казав. Вiн зо всього посмiха?ться,  зрiдка  кида?
невинний матюк, спльову?...
   - Да, да, Йоне! Наробив ти  квашi...  Йон  перев'язу?  вдряпнену  кулею
руку, сердито на нього зирка? й не вiдповiда?. Володько вийняв хустину.
   - Давай я перев'яжу цим,- каже вiн. Вста? й пiдступа? до Йона.
   - В'яжи! - каже сердито Йон.- Холера... I як я на нього напоровся?  Але
дiстав,- добавив вiн до всього.
   Володько став на колiна, вiдiрвав вiд рани брудну скривавлену  ганчiрку
й сховав ?? до кишенi.
   - Нiчого,сказав вiн.- Бувало й гiрше.
   - Пригаду?ш?.. Володьку, пригаду?ш? Як то ми вернулись з вiча, а вони з
Башковець? Пригаду?ш Антона?
   - Тодi Йон ще...
   - А ти мовчи,- перебив Володька Йон.- Кажи лiпше, хто привiв шпакiв...
   - Iлько,коротко сказав Володько. Вiн зав'язував  Йоновi  руку  й  знову
сiв. Йон ще бiльше насупив сво? густi брови,  вийняв  з  роздерто?  кишенi
старого револьвера.- I я так думав,- сказав  вiн,  окручуючи  скривавленою
рукою валець... - Гад! Вiн вiд мене не втече! Брешеш.  Не  втечеш!  Задушу
оцими руками! А звiдки ти зна?ш?
   - Знаю... Вiн водився з Бухловим... Наталка  казала,-  вiдривне  ставив
Володько речення.
   - Гад! - ще раз сказав Йон i замовк. Дивився перед себе на долину. Уста
його висихали вiд знервування. Раз у раз слинив ?х язиком.
   Ранок все яснiшав. Десь за лiсом, мабуть, сходило сонце. По небi летiли
хмари. Навкруги шумiв старий, суворий лiс.
   XV _
   Подi? йшли, наростали, глибшали... Котилися i вальцювали,  нiби  хмари,
що вiщують бурю. Володько не мiг визначати ?х напрямку, анi  нормувати  ?х
розвитку, дарма що всi?ю сво?ю iстотою прагнув викликати ?х з  небуття.  I
ось вони ?. Вони вже тут довкруги i на кожному мiсцi. Вони увiйшли до цi??
недавно первинно?, забуто? землi, певно, владно, незаперечне i вже  нiколи
?? не залишать.
   Як рiзко i як грунтовно все  тут  змiнилося,  особливо  за  цi  останнi
кiлька тижнiв. Ось цей лiс... I Йон... I нiч... I вогонь... I  пострiли...
I першi  жертви.  Чи  могло  це  статися  на  цiй  зграсованiй  втiленостi
байдужжя? Це мусiло хiба статися десь там, де океани, проливи, буревi?.
   Нiч була густа, чорна i  повна-тривоги  на  самому  днi  цього  темного
соснового  бору.  Вiдчувалась  древнiсть,   пра-прадавнiсть,   дулiбнiсть,
дошкульно вражаюча пристрасть вiкiв. Пахло перегно?м  хво?,  калом  вепра,
випарами  живицi...  Шумiли  гордi  корони  сосон  вперемiшку  з  окликами
моторошно? совино? сторожкостi. А  все  разом,  сковане  темнотою,  давало
терпкий, п'янючий напiй, перенапружувало уяву, батюжило i гнало в безвiсть
тривожнi думки.
   Володько спав i не спав -  лежав  горiлиць  на  сирiй,  живiй  землi  з
пiдстилкою сухо? хво?, без нiякого накриття, напружено думав, розгортав  i
згортав суво? сво??  легенди,  яку  вiн  викликав  з  царства  тiней,  щоб
добровiльно стати ?? рабом до останнього удару свого серця. Сво?м  молодим
здоровим тiлом чув iстоту сво?? землi, так само, як iнколи чув живе  тепло
сво?? дiвчини. Були тiло до тiла, нерв до нерву, органiчнi  i  неподiльнi,
як дво? близнюкiв.
   Бiля нього з одного боку, згорнувшись, як ?жак на купi  моху,  лежав  i
мiцно спав незмiнний, простий i безстрашний оптимiст Кiндрат, а з другого,
гейби вельможний пан на пружинному лiжку,  захлинався  твердим  сном  Йон.
Сонце вже зiйшло i вийшло... Лiниво, мов ситий кiт, переповзало з гiлки на
гiлку, зазирало в ту чи iншу прогалину i, як справжнiй драпiжник, вимагало
уваги. Треба вставати i треба йти. I не знати куди. Всi дороги назад були,
зда?ться, виразно закритi. Кiнець. Фiнiта! Вiн  вже  належить  до  якогось
iншого свiту, хтозна-де i якого.
   - Йоне,почина? вiн обережно будити.- Кiндрате! Гей! Його  не  чують,  у
них мiцнi нерви, вони мiцно втомленi i вони мiцно сплять.
   - Йоне! Побудка, побудка - гоп! - i вiн торкнувся до нього рукою.
   - Що? - кинувся той вiдрухово, нiби зляканий,  але  одразу  отямився  i
поглянув довкруги.
   - Йдем! - з iронiчною посмiшкою казав Володько.
   - Йдем,швидко повторив Йон i зiрвався на  ноги.  Вiн  змерз  i  закляк,
кiлька разiв пружно пiдскочив на  мiсцi,  зробив  кiлька  помахiв  руками,
машинально схопив Кiндрата за брудний чобiт i потягнув його по землi.
   - Брось! Ти! Задниця! - зiрвався зi сну Кiндрат i соковито матюкнувсь.
   - Вставай!  Пiднiмайсь!  Полiцiя!  -  бурчав  добродушно  Йон.  Кiндрат
незграбно, як кiнь, звiвся, вузловато потягнувся...
   - Ех, же i спав! Щось, як було в Августовських лiсах. Ну, i що ж  далi?
- i вiн зиркнув сво?ми бiлобровими очима на Володька.
   - От хiба ще розвiдати, де ми ? - раз, на?стися я?шнi з салом -  два  i
вибратись з цього затишного мiстечка - три.  Хто  в  розвiдку?  Кiндрат  -
розумi?ться. Августовський розвiдчик... - казав Володько.
   - Пароль? - вiдповiв Кiндрат i закашлявся. Вiн вимацував щупками  сво?х
зачовганих пальцiв у верхнiй кишенi блузи рештки тютюново? потерухи, разом
зi всiляким iншим смiттям, злiпив з того кострубату  цигарку,  запалив  ??
сiрником, напустив запаху палених онуч...
   - Без пароля,- сказав Володько.- Нагостри лиш вухо, i досить.
   Кiндрат потягнув диму, сплюнув, повернувся i подався помiж  соснами  на
край лiсу.  Там  зупинився,  хвилину  постояв  i  несподiвано  зник,  нiби
провалився в землю.
   Володько з Йоном зiсталися самi. ?м було хiба  дивно  отак  несподiвано
знов опинитися у однiй i тiй самiй халепi, вiч-на-вiч i пригадати  либонь,
як то ще так недавно ?х дiлили цiлi безоднi вiдмiнних намiрiв, за якi вони
готовi були йти нiж на нiж, байдуже на вислiди.  Але  так  воно  ?.  Такий
присуд долi. Тепер нiкому з них не бажалося  нагадувати  того  минулого...
Справа не в минулому, а майбутньому... Але слово по слову...  Йон  закурив
також лапту, затягнувся бурим перегаром, випустив його шумно i прилiг знов
на сво? вилежане за нiч мiсце. З'?хали на фiлософський, розважальний  штаб
i, можливо, Володько не забуде нiколи цi?? розмови з Йоном в  цьому  лiсi.
Володько обережно питав, коли i чому вiн вернувся. Йон  курив  i,  мабуть,
шукав слова, приплющував сво? брунатнi  очi  i  його  повiки  моргали,  як
блискавки.
   - О, вже два тижнi,- неохоче казав вiн.- Два тижнi не здаюсь... За мною
гониться полiцiя, як за чортом. Сходив всi лiси, всi хутори. I народ  наш,
скажу, цупкий... Нiхто ще не видав... Не знаю, куди  лиш  далi...  Подамся
десь на захiд. А чому повернувся? Зна?ш... На  це  нема  слiв.  От  просто
крапка... Цього нiяк не розкажеш людським словом... Так... Ти мав  правду,
але все то замало. Ти менi нiчого не  сказав...  Ти  зна?ш,  скiльки  нас,
баранiв, туди пiшло.  Зо  мною  тодi  шiстдесят...  I  зна?ш  що  сталося?
Ха-ха-ха! Чорт, чорт, чорт! Ми йшли туди... Та  яке  там  йшли...  Летiли,
рвалися... За нами гнався мало не батальйон "Ков-у", трьох вбитих,  десять
ранених. Тож ми вiрили, що там... Зрештою, ти сам зна?ш... Тож туди  пiшли
нашi посли, сенатори, поети, учителi. На Ковельщинi  зробили  повстання...
Газети про це не писали, але там були бо? у полiських багнах,  без  нiяких
надiй на перемогу, лишень, щоб показати  наш  спротив...  З  надi?ю,  якщо
непереливки - махнути за лiнiю отам бiля Корця, i ми дома. Тож Укра?на. То
ж пролетарi всiх кра?в... I ми так зробили. I були як громом вдаренi, коли
нас там  з  мiсця  вiдправили  зна?ш  куди?  Ти  не  повiриш...  Нiхто  не
повiрить... Нiхто й нiколи... Нас просто вiдправили  на  пiхоту,  без  ?жi
тридцять  п'ять  кiлометрiв  до  Новоград-Волинська,  а  звiдти   телячими
вагонами  до  Шепетiвки,  з  Шепетiвки  до  Бердичева,  а  з-Бердичева  до
Житомира... до тюрми. По двадцять до камери, що вмiщала заледве  половину.
Шiстдесят люда... З намiром  послати  нас  назад  до  Польщi,  а  якщо  не
захочемо - без пересядки Сибiр. I нiяких тобi чортiв...
   Чи можеш уявити наше тодi...  Не  розчарування.  Розторощення.  Повний,
абсолютний  розгром.  До  цурупалка.  Коли,  мовляв,  комунiсти  -  робiть
комунiзм там, а тут ми самi потрапим... Але ми зрозумiли з першого  слова,
що тут нiякий комунiзм. Ми  ж  були  переконанi,  що  там...  Ти  зна?ш...
Укра?на i т. д., i т.  д...  В  союзi  вiльних  i  рiвних...  Наговоримось
нарештi сво?ю  мовою...  А  вони,  сволочi:  какая  там  мова!  Гаварi  на
панятном. I нiде нiяко? шпетки Укра?ни. Ге-Пе-У. Куди не глянеш,  Ге-Пе-У,
на кожному кроцi Ге-Пе-У. Це нiяка  полiтика,  це  просто  голе-голiсiньке
Ге-Пе-У... I ми нiякi тут люди,  а  рогата  худоба,  яку  пасуть,  женуть,
крутять роги i рiжуть. I коли хтось розкривав рота протесту - били в  зуби
i крапка: с намi зд?сь, мать-п?р?мать, нiкакi? пiлюлi!
   I пiсля того ми були до п'ят щасливi, коли нас викинуто назад через  ту
границю отак просто, як смiття, серед темно? ночi.  Спочатку  хотiли  було
передати нас, честь-честю, без нiякого  пардону,  за  всiма  протокольними
процедурами, польським пограничникам, але згодом роздумали.  Хай,  мовляв,
тi панове сусiди трохи потрудяться, виловлюючи  нас  один  по  одному,  як
розiгнаних з клiтки курей.
   Еее-хе-хе! Братику, братику. Такi-то  нашi  пролетарськi  справи.  Яким
таким диявольським розумом ?х збагнути. I бачиш, до яко? падлючо? точки ми
дiйшли? Але мушу тобi признатися, що я до певно? мiри нiяк не каюсь, що  я
в цей огонь вскочив. До цього часу я не знав нi тебе, нi себе, нi що там в
тих книгах, нi кому ми молимось, нi за що йдемо на  зарiз  за  Сахалiн  чи
Карпати, якi i вiд кого захища?мо границi. Колись я читав ту саму "Залiзну
п'яту", щось трохи Л?нiна, надаремно пробував гризти Маркса... Всi вони  в
один голос повторяли те саме: в боротьбi здобудеш  право  сво?.  Мене  при
цьому лиш одне  дивувало:  чому,  до  диявола,  ця  сама  боротьба  мусить
обов'язково мати аж такий безобразний вираз? Тиняючись по оцих ось  лiсах,
я все глибше i глибше почав залазити в цi нашi трагедi?  i  все  бiльше  i
бiльше розумiти, що всi вони могли б  бути  звичайними  людськими  дiлами,
коли б ми потрапили думати  людськими  нормами.  Перегризати  один  одному
горло за кожну огризену кiстку потрапить кожний пiвздохлий собака, але щоб
рiшати долю людей, треба все-таки трохи глузду. Коли б так  всi  тi  генi?
людства  могли  i  до  цього  додуматись  -  не  було  б  хiда   диктатури
безглуздя... Але безглуздя, як i навищий глузд, ?  рiшальним,  генеральним
секретарем, коли рiша?ться невирiшальне: утопiя. Це, зда?ться, одного разу
у Рони чи на вечорницях у Явдошки, також ти казав, з чим я тодi рiшуче  не
годився... Менi здавалося, що перегризати чи?сь горло, а в  тому  також  i
тво? - найпочеснiша мiсiя двоного? тварi i що саме за цими рецептами  живе
прогресивне людство, вiдколи свiт свiтом i Москва  Москвою.  ГПУ,  матюки,
сiрi довгi ряси, багнети! Печаток  i  кiнець  -  кiнець  i  початок...  Бо
безглуздя, як i навищий глузд... Трам-тарарам, тарарам!
   А тепер скажи менi, мудра голово, хто нас учора зрадив? - змiнив  нагло
свiй флюгер Йон i подивився на Володька з виразом вовка, якого загнали  до
пастки. Його очi вiд безсоння i лютi мали кривавi прожилки i  це  надавало
?м хижо? виразностi звiра чи птаха, що кормляться кривавим м'ясом до  себе
подiбних. Володько вагався з вiдповiддю, вiн  нiколи  не  вирiкав  вирокiв
категорично i це часто лютило Йона.
   - Iлько? - вiдповiв Йон за Володька i чекав,  здавалось,  пiдтвердження
цього запиту. Володько вагався далi.
   - А чи зна?ш,- казав Йон,- що там згинула Ганка? Ця вiстка приголомшила
все, навiть дерева. Володько занiмiв. Вiн раптом запитав:
   - Ти це знав? I мовчав?
   - Знав,вiдповiв Йон... - I мовчав. Я бачив, як вона впала, але я не був
певний. Лиш опiсля менi видалось, що ?? було вцiлено...
   - А чому ж ти... не сказав? - викрикнув Володько.
   - Iз-за тебе! - вiдповiв Йон.- Не хотiв,  щоб  ти...  Щоб  тебе...  Там
пiймали. Все одно ти б нiчого не помiг.  Може,  будеш  потрiбен  для  чого
iншого, а жертви завжди  будуть.  Привикай.  Це  лиш  початок.  Тепер  нам
зiсталося - хто зрадив? Кажи, хто? Сам оцими руками  розiрву  на  шмаття,-
казав вiн i зуби його скреготали.
   Володько пiдiйшов до стовбура сосни i приложив сво? чоло до шорстко? ??
кори. Вiн мовчав, кам'яно мовчав, не чув навiть останнiх Йонових  вирокiв.
Мав закритi очi i десь там, в глибинi ?х глибин, вiн бачив себе самого, як
того, що да? початок цiй ось лiсовiй епопе?,  яко?  продовження  триватиме
роки i роки невблаганно? цi?? епохи.
   Йон пiднявся, присiв, мав зiгнутi ноги, докурював до цурупалка цигарку,
пружно набiк спльовував.
   - Я передумав,- казав вiн, обтрясаючи пальцем попiл недопалка... -  Для
тебе одна лиш дорога: забрати манаття i десь  отуди...  За  Карпати.  Твоя
просвiта тут скiнчена. Почина?ться епоха Ге-Пе-У... Такого твоя  кишка  не
видержить...
   Володько залишив свою сосну.
   - Так,сказав вiн.- Я вiдiйду.
   - Я думав було... Залежимо органiзацiю. Щоб все заварилось. Ти,  та  я,
та iншi... А ти йдеш. Але йди! Йди! Це вже далi мо? дiло - не тво?. Ти вже
сво? зробив.
   Десь трохи згодом повернувся Кiндрат, був весь розбурханий,  як  копиця
сiна в буревiй. Принiс кусень хлiба i навiть сала.
   - Гiсердна,казав вiн,- Це ж отут рiчка... Ех, i  молодицю  зустрiв,  ну
просто тобi чоколяд. Очi, як цимбали, так i  виграють,  що  просто  танцюй
гопака. Так це до нашо? Тилявки яких п'ятнадцять верстов...
   Подiлили ?жу, ?ли, Йон краяв малим рачком сало i казав:
   - Ти, Кiндрате, спробуй на Тилявку. Збери Антона, Кiндрата Трохимового,
Сергiя, Никона... Направ ?х на Людвиськi сiножатi. Можуть повести  на  нiч
конi... На Попiвщину, де рубають дiброву. Кiлька ночей хай там  ночують  в
будах з лiсорубами. А "його" запросiть  до  Лисячого  Яру.  В  суботу.  На
чотири години. Зна?ш, де живе Князько?
   - Кого це "його"? - запитав Кiндрат.
   - Сам зна?ш кого. Того самого, що вчора  ляхiв  навiв,-  казав  сердито
Йон.
   - Чому дума?ш, що це вiн? - не здавався Кiндрат.
   -- Роби, що кажу, а там розберемось.
   - Е, чорт бери! - казав Кiндрат... - Табак д?ло! Нi чорта! Вивезем!
   Рiшення запало, все було сказано, снiданок скiнчено, всi тро? пiднялися
i взяли напрямок через лiс,  де,  на  ?х  думку,  мало  бути  лiсове  село
Антонiвцi. Дерева шумiли нiмими шумами, галуззя  поволi  гойдалося,  кожна
хвоя вела свою ноту. Над усiм вiтер нiс хмарини, а внизу, ?м назустрiч, по
вогкiй, м'якiй землi, йшло тро? твердих людей.
   Князькова хата, бита вiтрами, сонцем, дощами i часом, стояла тодi ще на
взгiр'? знаного Лисячого Яру, звернена обшльоганим сво?м  лицем  до  сходу
сонця, яке звичайно, коли дивитися з цього мiсця, сходило отам далi  помiж
одерадiвськими i тилявецькими полями  понад  тим  березняком,  що  здалека
виглядав нiби старий бiлий мур,  оброслий  зеленим  мохом.  Тут  кiнчалися
ославленi тилявецькi сiножатi з Попiвською дiбровою i починались людвиськi
запридатки. На взгiр'ю сторчало  кiлька  молодих,  моторних  дубчакiв,  що
завжди сперечалися i шумiли з_вiтрами, а помiж ними  гнiздами  розложилися
надутi кущi лiщини, щедро i щиро оздобленi сво?м плодом... Донизу  спадали
полово? барви смуги нив, званих сiножатями, дарма що на них, пiд цю  пору,
бовванiли на сонцi золотистi пiвкопи вiвса.
   А хата стояла i не стояла, скорше приклякла на  колiна,  нiби  полiська
баба у бiлiй сутанi, йдучи на прощу до Поча?ва. Вона  тут  урочисто  сама,
велично всiма забута - гонiв  за  два  вiд  найближчого  хутора  вiдлюдно?
родини кацапських старовiрiв, ?? власник, пан i раб Князько, вельми ?й  до
лиця сво?ю святочною, щирою самотою, запалий  у  себе  самого,  завуджений
димом, битий вiтрами, пражений сонцем, що  колись,  кажуть,  мав  i  жiнку
Лукiю,  i  сина  Марка,  але  злощасного,  бурхливого   тисяча   дев'ятсот
дев'ятнадцятого року, коли  вiйсько  польського  генерала  Гелера  зробило
навалу на цю землю i за непокору спалило село Людвищi, його син, тодi  все
ще вояк  яко?сь  дивiзi?  вiйська  УНР,  був  поважно  втручений  до  цi??
суперечки, а тому десь було зник з овиду на довгий час, i  нiхто  не  знав
де, аж по роковi люди знайшли у кущах старого глинища  кiлька  кiстякiв  i
мiж ними, по деяких ознаках, Князько впiзнав свого Марка, поховав його тут
же, поблизу хати, з написом "Тут спочива? мiй син", на  дебелому  дубовому
хрестi. Того ж таки року, бита горем та недугами, впоко?лась у Бозi i його
незабутня Лукiя.
   А тодi Князько залишився сам у ворожому оточеннi, як  казали,  запав  у
бездоння невситимого гнiву, туги i тривоги з  пекучою  надi?ю,  що  одного
разу  прийде  i  його  день  вiдплати.  Цупкий,  як  капиця,  як  топорище
невгинний, вiн вбудувався у твердiнь життя, як мушля у твердiнь каменю,  з
тими сво?ми далебi суворими  синiми  очима,  що  незгоримо  гнiвались  пiд
високим, тяжким чолом, на якому ма?статно, битi сонцем,  палали  на  вiтрi
його патли...
   I був вiн славетний на всю околицю бондар... Його багате подвiр'я  було
завалене колодами сухого дуба, клена, ясена, звезеного сюди зо всiх усюдiв
вiд незнаних часiв, частинно вже згнилого i запалого в землю. Пiд стрiхою,
на вбитих до стiни кiлках,  висiли  круги  в'ялено?  на  обручi  лiски,  у
причепi, сiнях та комiрчинi стояли стосами готовi i не готовi  до  продажу
дiжi, цебри, кадуби з терпким запахом дубово?  клепки,  а  в  самiй  хатi,
зараз за порогом вiд мисника з  деякими  ознаками  посуду,  стояв  розлого
обчовганий,  поточений  шашiллю   старий   верстат   з   великою   збiркою
рiзноманiтних струганкiв, рубанкiв, пилок i сокир, розвiшених по  нерiвнiй
стiнi ген до самого образа Саваофа поча?вського мистецтва, що стояв у кутi
на трикутнiй поличцi з почорнiлою, колись мабуть червоною  лампадкою,  вiд
яко? трохи далi на переднiй стiнi виднiлась  засиджена  мухами  фотографiя
його сина у невиразному вояцькому одностро?.
   I тож у цiй загрузлiй у землю спорудi вiдбувся той  суд  i  той  засуд.
Iнколи це приходить, як сама доля. Суддею був  Князько,  обвину  вачувачем
був Йон, захищав Кiндрат, лаву присяглих  держало  дванадцять  лавникiв  з
Тилявки, Угорська, Людвищ i Антоновець. Пiдсудного Iлька суджено за зраду.
   Це  був  суд  серця  i  годi  було  б  вимагати  тут  рiвноваги  шальок
справедливостi чи ласки милосердя, християнського розумiння, коли все тут,
вiд правiкiв, було  наснажене  чеснотами  Божо?  природи  в  ??  первиннiй
чистотi i силi. Чорнявого парубка Iлька суджено за його власну долю  i  не
тiльки, як одиницю з iм'ям i прiзвищем, а його далебi викликано  з  вiкiв,
просторiв i поколiнь людських, як вказану пальцем  призначення  жертву  на
вiвтар сил, що ними двигались  дi?  i  завдання  у  цьому  вiдтинку  нашо?
блакитно? планети. Вiн був знаком сумлiння, що  його  iнодi  викида?  вище
призначення на забутий берег долi, як передвiсника  грядучих  здвигiв,  що
тут постануть з новими вiвтарями жертв самопосвяти й подвигу.
   Тут не будуть питати, хто, кого, коли i для чого зраджував  за  нормами
параграфiв державних законiв, писаних рукою людською,  тут  будуть  судити
просто силою гнiву, бо держава цього вимiру  вкладалася  в  рамцi  законiв
основних клiтин тiла, червоних тiлець кровi, руху планет i  ультрапромiння
сонця. Йон, що  судив  i  засуджував,  мав  вигляд  дулiбського,  лiсового
кудесника,  моторошного  ворожбита,  який  вирiкав  сво?  вироки  словами,
вирваними не зi словника, знаного людям, а з огню гарячого,  накипiлого  i
наболiлого жагою правди серця... "Щоб почати  початок  правосуддя  на  цiй
(вiн криком пiдкреслював це слово) землi за власними вимогами", щоб "нiхто
непокликаний не топтав ?? без нашого дозволу", щоб "зникла мiж нами зрада,
бо зрада це мор, паралiч,  засуд,  небуття...  Що  ??  мудрi  люди  завжди
випiкали розжареним залiзом"...
   Ось де i як народився Йон... Гiрким досвiдом, казав вiн, ку?мо цю  нашу
свiдомiсть... У хатi були люди, був Йон, його слухали  i  його  чули.  Пiд
стелею свiтилась мала нафтова лампка, години  тягнулись  довго,  повiльно,
вперто...
   А десь опiвночi з низьких дверей самiтньо?  будови  над  Лисячим  Яром,
нахиляючи голови, безмовно виступали чорнi зариси людських постатей;  була
сторожка нiч з холодним мiсяцем над людвинською  долиною,  зi  заходу  вiд
Крем'янця тягнуло хвилястим м'яким вiтром.
   Другого дня, у недiлю, пiд вечiр,  о  годинi  шостiй,  малим  локальним
потягом зi станцi? на Лубенськiй рогачцi, Володько залишав Крем'янець. Був
одягнутий у незвично новий, попелястого кольору, мiшкуватий одяг, на  носi
мав незвичнi окуляри,  в  руцi  незвичну  парасолю,  малу,  чорну,  дешеву
валiзку i випадкову книжку  пiд  пахвою.  Був  сам,  виглядав  насторожено
байдуже, мав запалi, зi синцями, невиспанi очi. Ступаючи на першу  ступiнь
вагону третього класу, вiдрухово озирався i намагався  скорше  вiдорватися
вiд цього мiсця, нiби воно було гаряче. Ще мить, i вiн, дуже  до  речi,  в
порожньому передiлi.
   Сонце було там десь збоку,  за  вагонами,  над  заходом  i  свiтило  ще
прощально по всiх будовах, деревах i билось,  як  птах,  до  заднiх  вiкон
вагону. Володько пiдiйшов до свого вiкна i  шарпко  стягнув  його  завiсу.
Намагався повити себе мороком i стати невидимим. Присiв на  твердiй  лавi,
намагався тримати рiвновагу, але нерви не  слухались  i  парасоля  в  руцi
настирливо танцювала викрутаси пiд ?х музику. I  яке  щастя,  що  вiн  тут
сам... Але ось вiдхиляються дверi, мить непевностi, чути жiночий голос "чи
? тут мiсце" i на Володькове "прошу" вони зачинилися знов. I вiн далi  був
сам у сво?й темрявi... Потяг починав поволi, обережно рушати.
   Нерви помiтно звiльняли свою пружнiсть, за вiкном крiзь  щiлину  завiси
виразно вiдходили назад телеграфiчнi стовпи i  будови,  освiтленi  скiсним
промiнням сонця, блищали сiрими  дахами,  нiби  згра?  голубiв.  На  обрi?
лишалися знайомi, засоромленi гори з  порубаним  старим  лiсом.  Поодинокi
насiнники виразно стояли на тлi  вкритого  пнями  зрубу.  Закинута  шахта,
розбитий вiйною завод, надщерблений димар  вiдступали  з  бо?м  в  глибiнь
обрiю, i кiлька при самiй землi вiкон великого цегляного, без  даху  муру,
вiдбивало червоне сяйво сонця, оздоблене кучерявою хмаринкою сивого  диму,
що  виходив  з  невидимого  димаря  i  спокiйно  розчинявся  у  застиглому
просторi.
   Потяг  набирав  ходу.  Ось  вiн  вже  вирвався  з  шахiвницi   городiв,
розгорнулись рiвнi, чистi, зiбранi, всипанi бiлим крейдяним камiнням поля.
Це ж долина... Та сама, де колись ?хав з большевицьким обозом. Там он далi
за Iквою село Сампанiв, де збирав з Василем трупи австрiяцьких  воякiв.  А
ще отуди далi - Божа  Гора,  що  ото  з  не?  били  шрапнеллю  по  головах
обозникiв. I досi лунають у вухах звуки кованих кiнських копит по гладкому
каменi дороги. I бачить обличчя вершникiв, що женуться на замилених  конях
з голими блискучими шаблями назустрiч тiй горi i тим шрапнелям.
   Минулося.  Все  кудись  вiдiйшло.  Люди  змагалися  з  огнем,  залiзом,
Сатаною. Люди йшли безконечними сiрими лавами, люди падали до землi,  люди
повзли, вгризалися у твердь, знов зривалися, знов бiгли i  кричали  глухим
криком серед темно? ночi, що його було чути до само? Тилявки. Володько так
виразно бачить тi ?х мiдянi, червонi, засмаглi, грубо краянi лиця.  Пiзна?
Йона, Кiндрата, Сергiя... Що вони й далi, припавши до сиро?  сво??  землi,
повзуть у сiрому мороцi в невидиму атаку.
   Величне, незбагнуте, незмiриме диво! Волинь! Земле моя i мо?х предкiв!
   В понедiлок рано потяг пiдходив до Львова.
   Того самого ранку Матвiй вставав, як звичайно,  разом  зi  сонцем.  Вiн
знав, що там, у селi сталося, як також знав, куди  i  чому  вiдiйшов  його
син. Хто скаже, як надовго... Можливо назавжди. Було багато  руху,  багато
мови, багато тривоги. Але Матвiй не ма? права на це  зважати.  Його  кличе
земл i вiн мусить бути з нею.
   Ось вiн впряга? до плуга конi i йде... Одразу вiд дороги вгруза? плитою
пiд вiвсяне стернисько - i Бог помiч. Конi напружились i потягнули.  Земля
ворухнулась, пiднялась, розiрвалась на кусся i посипалась шрубом управо.
   З-за жолобецького лiсу, як завжди, пiднiмалось веселе.сонце. В небi  по
рiзних  мiсцях  стояли  непорушне  пiдбарвленi  охрою  бiлi  хмарини.  Над
Мозолянкою з намагою незграбно летить i  квапиться  чорний  птах.  Побачив
орача, знижу? лет, плавко сховза? вниз, при самiй землi робить пiвзворот й
осiда? в борозну.
   Матвiй далi i далi  ступа?  за  сво?м  плугом,  кра?  чорну  борозну  в
напрямку угорсько? межi, його шорсткi, вузлуватiд  долонi  мiцно  тримають
ручки чепiг. Ось вiн доходить i взгiр'я, пiднiма?ться вище... Конi, плуг i
орач на хвилину  застигають  непорушне  на  тлi  синього  обрiю  i  одразу
непомiтно, поволi починають вгрузати у землю. Ось  видно  ще  його  спину,
плечi... Ось тiльки голову...  I  ось  зник  зовсiм.  Зiсталось  просторе,
випнуте взгiр'ям поле,  перетяте  чорною  борозною,  а  над  ним  глибоке,
широке, ясне небо.
   I935-37

   [1] Клунок.
   [2] Лемензнути-спроквола ?сти.
   [3] Не присiдаючи, постiйно на ногах.
   [4] Лiсопильня.
   [5] Вихарашати - каструвати.
   [6] Зайняти кар'?р - розпочати на новому мiсцi бити камiнь.
   [7] Слава (латин.).
   [8] Розпускали розвори, подовжували вози.
   [9] Фалянка - фаланга.
   [10] Лiворант - перепродувач коней.
   [11] Бiгун - полюс.
   [12] Сестри-жалiбницi.
   [13] Снаряди.
   [14] Груба-пiч.
   [15] Сорт яблук.
   [16] Пляшка горiлки.
   [17] Бiгун - полюс.
   [18] Рiвних - екватор.
   [19] Мац?ювка - польський вiйськовий ромбовидний кашкет.
   [20] Бугай - груба-пiч.
   [21] Диль - обтесана колода.
   [22] Озимок - бузiвок, однорiчний бичок.
   [23] Варги - губи.
   [24] Причi-нари.
   [25] Бунтiвник (пол.).
   [26] Прикордонного корпусу