назад дiбровою, долиною, аж до озера. Але на другий день вона лягла й вже не встала. Але вмерла легко. Вчора... Вночi... Десь так бiля дванадцято?. Володько вислухав це, а потiм оповiв трохи про сво? переживання. - Ну що ж... Нiчого особливого... Я колись уявляв тюрму страшнiшою. Збита купа людей, сморiд, крик, брязкiт ключiв, вiчне тупотiння на коридорi... Але видержати можна. Призвичаю?шся... Глiб на хвильку також присiв до Володька. - Ви зовсiм не з тюрми вийшли... Повний, рожевий,- сказав вiн жартом. - Ну, а як вашi справи? - запитав Володько. - Ет... Лiпше мовчати.- Нахилився до Володькового вуха й прошептав кiлька слiв... - На другу осiнь мене пересадять,- добавив уголос.- Пан iнспектор цього року був до мене так ласкавий, що сказав: "Пане колего. В?ншу?н пану. Пан бендз? пщеложони до л?пшего м?йсца". А коли були в мо?й кiмнатi, знов зачепив портрет Шевченка. Щось йому той Шевченко страшенно не подоба?ться. - А куди, не сказав? - запитав Володько. - Нi. Не сказав, але я вже знаю. До Шумська. Буду вчити жиденят... Менi все одно. Але мама. Вона буде сама... Школа вже пропала... Я вже вчу тiльки два рази "русiнськ?го"... Це на тиждень. Навеснi ма? нiби бути плебiсцит. То нiчого не поможе... То все так собi. Забавки. Перейшли на вчорашнi загальнi збори, але Глiб не ма? багато часу. Треба йти. Прийшов Оле: - Що тепер робиш? - спитав вiн Володька.- Може б, ти розповiв про сво?... Як там велося? Олег також пита? за тюрму. Володьковi вже набридло вiдповiдати. Вiн жартiвливо сказав: - Тюрма чудова рiч! Це ? теперiшня школа. Цiле наше поколiння вiдвiда? цю установу. А ти в семiнарi?? - Як бачиш. - Не зайдеш сьогоднi вечором до Рони? - Пiшов би, але... Ти ж. зна?ш. Хто там буде? - Багато. Андрiй Андрiйович святку? перемогу. Вчора ж був бiй. - I ти пiдеш? - Мабуть, Я тепер мушу скрiзь бути. Тюрма збiльшу? бажання жити. Нiде не здавалось життя таким привабливим, як там. I тепер дiйсно хочеться жити, хочеться змагатися. У мене кругом непри?мностi... Маю ще суд... Але все-таки настрiй добрий. -Суд? - Так. Батько мав необережнiсть дати менi перед вiдходом шiсть золотих п'ятирублiвок. ?х у мене забрали, та ще й подали до суду... За мо? жито мене й набито. Але пусте... Вишкрябаюсь. Тепер не хочеться про таке думати. А зна?ш, що менi влiзло в голову? -Ну? - Думаю заснувати в нас дружину копаного м'яча. З театром кiнець. Бiльше дозволу не дiстанемо... - А дума?ш, пiде? - Чому б нi. Тiльки шкода, що хлопцi розбилися на двi половини. Але все одно. На весну беруся за це дiло. Я вже. над цим думав. Нема кому тренувати... Я ж нiчого не тямлюся в тiй,справi... - А Михайло Рона? Вiн гра? добре. Тiльки чи захоче вiн iти на село. А ти спробуй з ним поговорити. Вiн ентузiяст... Потiм Володько встав. Треба йти. До Левинських приходили й вiдходили рiзнi люди. При?хала стара Роничка. Ольга була ?? похресниця. Стара увiйшла, вся закутана старомодними шалями, й одразу пiшла в дитячу кiмнату. Олег провiв трохи Володька. Прийшли аж до церкви. Вечорiло. Небо затягнуте сiрою хмарою, й почина? падати рiдкий, тихий, лапатий снiг. На вулицi проти козака стояв гурт людей. Чоловiки й жiнки. Мiж ними Володько пiзнав Ганку. У чорному, довгому пальтi, зав'язана гнiдою, теплою хусткою. Вона тепер ще покращала. Повновида, рожева, мiцна, з ясними синiми очима. Володько не зупинявся, йшов швидко, сказав "добрий вечiр" i звернув у напрямку до Сергiя. Не застав його дома. Був тiльки його батько Макар i сестра Мотря. Макар, видно, спав, тепер звiвся з розбитого лiжка й закурив цигарку. Голова його розкошлана. - Не знаю, де вiн,- понуро буркнув на Володькове запитання. А пiсля додав: - Ну що ж?.. Ти з панами? - З якими панами? - Хiба не зна?ш?.. Зна?ш добре. Но, но... Тобi то не мине даром. Володько подивився на нього. Той курив, дивився вниз, спльовував собi пiд ноги й розтирав чоботом. - Сергiй пiшов до Рони,- сказала Мотря.- Прибiгала два рази Григоркова Вiрка, щось йому шептала. А потiм вiн пiшов. Взяв книжку й пiшов. Володько вийшов з хати й подався назад вулицею. Бiля школи зустрiв ту саму Вiрку. - А я вас шукаю,- сказала вона.- Була в Сергiя i то . два рази. Вона дивиться на Володька весело, ?? гарнi карi очi смiються. - Може, ви зайдете до нас? I тата нема, i мами нема, а Терешко десь повiявся. Я сама. Вас хтось хоче бачити. Зайдете? Можемо заднiми дверима. Перед козаковою "лавкою" багато людей. - Хто ж то хоче бачити? - Все будете знати постарi?тесь. Побачите. Володько зайшов з Вiркою до хати. Дiйсно, не було нiкого. За стiною в крамницi козака чути гамiр. Перед вiкнами на вулицi гурти людей. Часом хтось приходить новий, чи вiддiля?ться й вiдходить. Дехто йде вуличкою до Левинських. Швидко про?хали санки, запряженi парою гарних коней з балабонами. Хата роздiлена на двi кiмнатi. Вiкна вiд дороги завiшенi серпанковими завiсками. - Зайдiть до кiмнати,- сказала Вiрка. Володько зайшов. Бiля столу сидiла Ганка. Нероздягнута, так як ?? перед тим вiн бачив. Володько не виявив нi здивування, нi радостi. Звичайно привiтався. Вона була також поважна й байдужа. - Я хотiла тебе бачити,- сказала вона,- Ще вчора почула, що ти вернувся... (Коротка перерва. Вiрка в цей час вийшла). Ти здивований? - Нi, Ганко. - Я вже два тижнi Йонова. - Знаю. - Так сталося. Я...- Вона опустила очi вниз. Довгi вi? прикрили ?х. - Я не знала, як все буде... - Мова ?? затиналася. Слова виходили нерiвне. Володько присiв на лавi, заложив руки в кишенi й витягнув ноги. Дивився в ?? обличчя. - Все добре, Ганко... Так,- сказав Володько.- Ти добре зробила. Я не маю нiчого сказати. Те, що мiж нами було? Ну, Боже мiй... Так бува? не раз i не тiльки з нами. Життя оберта?ться й все оберта? з собою... Ганка мовчала. Володько встав. - Я мушу йти,- сказав вiн. Ганка пiдняла на нього очi. ?? погляд можна було читати... Такий вiн був виразний i ясний. Вiн казав: ще почекай, ще не все сказано. Але слiв не було, i Володько намiрився вийти. Навiть не подаючи руки. Вже на порозi почув: - Володьку! Вiн повернувся й зупинився бiля одвiрка. Допитливо дивився на не?. - Я хотiла тобi сказати... Вчора Йон був дуже сердитий... Дуже сердитий. Ти його оберiгайся. В той час у сiнях хтось застукав. Чути рiшучi, енергiйнi кроки. Ганка швидко привста?. Вона когось пiзнала. Так. Швидко вiдчинились дверi, i увiйшов Йон. Володько не встиг вiдступити в другу кiмнату. До того вiн i не мав намiру це робити. У хатi робилось темно. Першу хвилину Йон не мiг роздивитись, хто ?. Вiн ще раз обтупав снiг на чоботях i швидко проговорив: - ? хто? А-а, ти?.. Дядько ?? Кинув погляд далi й побачив Володька. Це Йона здивувало. - Здоров! Що тут робиш? Бавиш мою жiнку? - сказав вiн енергiйно.- Це добре. Старе приятельство... А де дядько? - звернувся знов до Ганки. Ганка була схвильована, але вiдповiла спокiйно: - Дядько з тiткою на хрестинах. Володько насторожився. В його вухах звучали ще останнi Ганчинi слова. I ось перед ним сам Йон. Високий, дужий сердитий. Нi. Вiн не сердитий, але прудкий i енергiйний. Вiн зробив кiлька крокiв до Володька, круто повернув, швидко присiв, але по часi встав знов. Володько слiдку? за ним очима. Ось вiн пiдходить щiльно до Володька, руки ма? в кишенях, очi мружить, уста кривить у в'?дливу усмiшку. - Ти мав би бути сьогоднi в Рони,- процiдив вiн крiзь зуби.- Один з iдiотiв буде справляти "перемогу"... Ха-ха-ха! - зайшовся вiн зненацька реготом. - Ти мене вважа?ш за великого дурня,- спокiйно вiдповiв Володько. - За середнього... Йди, йди, голубе... Будь свiдком, як стiкатиме гiркою чаркою Ронова земля в Кiндратове черево. Iдiоти думають, що це "перемога"... Рятують себе шахами, кооперацi?ю... Все одно... Що вже гни? - згни?. Володько дивився йому на прю. Коли той скiнчив, вiн йому вiдповiв: - Ех, Йоне, Йоне! На це Йон: - Ха-ха-ха! - засмiявся так само в'?дливо, обернувся й вийшов. Дверi за ним брязнули. Ганка зiсталась на тому самому мiсцi, що й була. Вона уважно слiдкувала за обома. ?? зiр перескакував з одного на другого. Володьковi ця сцена здавалася дивною. Так, нiби хтось ?? пiдготовив. Але Йонiв смiх загачив його. Йому було прикро, що той кпиться над ним. Так. Це кпини. Йон чу? у всьому свою силу. Володько проти нього хрущ. - От... Бачиш,- впало два слова. Це проговорила Ганка. Володько повернув до не? голову. У хатi вже настiльки стемнiло, що на вiддалi видно ?? тiльки загально.- Вiн такий завжди,- казала вона.- Я сама його боюсь. Я його боюсь. Meнi зда?ться, що вiн мене один раз задушить... Дума?ш, вiн , любить мене? I ... Нi. Менi це боляче... На другий день по весiллi я вiдчула це. - А було весiлля? - запитав Володько. - Не в церквi... Вiн не захотiв. Ми тiльки записалися в волостi. - I ти згодилась? На цей запит не було вiдповiдi. Хвилинка тишi. За стiною в козака вибухнув регiт. Потiм регiт втих, щось нiби впало, вдарилось об землю. Потiм почувся крик, i перед вiкнами побiгло кiлька людей. - Б'ються! - викрикнула Ганка, Вона пiдбiгла до вiкна, потiм вибiгла надвiр. Володько не хотiв показуватись мiж люди. Вiн дивився через вiкно. Було видно натовп людей, рух, чути невиразнi вигуки. Всi тиснулися до порога крамницi й далi ?х вже не видно. Але це тривало коротко. Ось вивели пiд руки Йона. Вiй сильно шарпався, але кiлька дядькiв мiцно його тримали. Навколо них великий натовп людей, а мiж ними видно Ганку. Володько залишив сво? мiсце, заднiми дверима вийшов на подвiр'я, обiйшов хату й зупинився збоку на дорозi. У дверях козаково? крамницi все ще товпляться люди, але що там сталося, не можна бачити. Отам сто?ть Вiрка. Володько покликав ??. - Йон побив козака,- сказала вона.- Зайшов до крамницi... Там були люди. Йон почав придиратися. Каже: ви козак? ви козак? Ви, каже, не соромитесь в'язатись?.. Козак, а гне шию... Тут вiн сказав погане слово. Люди засмiялися. Козак йому сказав; "Йоне! Вийди з мо?? крамницi". "Як?" - крикнув Йон. Трiснув козака в вухо. Козак на нього. Перекинули прилавок, розбили лампи. Йон схопив пляшку й вдарив козака по головi. Той впав... Йона схопили й повели. Смеркало. Володько покинув Вiрку й пiшов дорогою. Бiля полiцi? знов натовп. Володько на хвилинку зупинився й довiдався, що Йона заарештували. Люди самi придержали його й вiддали комендантовi. Потiм Володько пiшов до Рони. Йшов пiвгодини. Там повно сво?х людей. Кiндрат, Сергiй, Антiн, навiть Демид. Всi веселi, червонi, на столi пляшки, свiтиться велика лампа, топиться в грубцi. Проти Володька появився Рона з пляшкою та шклянкою в руках. - Швидко!.. В стелю!.. - наказував Рона. Володько випив. - В стелю!.. - Нi,протестував Володько. - Тепер за ваше здоров'я. - В стелю! - крикнув Рона.- Кiндрате. Скiльки ми випили? 247 - Н?зв?стно,- хрипло вiдповiв Кiндрат. Володько ще раз випив у стелю, зробив рiшучi кроки до столу й твердо поставив шклянку. Вiн швидко п'янiв. - Сiдай! Де був? - казав Кiндрат,- Справимо перемогу й твiй вихiд. Хай згине наша комуна! Хай живе!.. Ех, все одно! Ми трохи дiйсно iдiоти... Але мусить i так бути... - Брось дурака валять! - крикнув Рона.- Iдiоти - хто не вмi? жити. А ми живем! - Правильно! - крикнули всi хором. - "Бистри как волни вс? днi нашей жiзнi! Что час, то короче к магiл? наш путь. Нал?й, нал?-?-?й, та-а-ава-арiщ, заздравну-у-ую чару!" - затягнув фальшиво Рона. Йому пiдтягнули Антiн, Кiндрат. Володько мовчав. Йому хотiлося закусити поганий смак горiлки, але не було чим. Вiдчував, що всi його нерви опадають, що голова туманi?. Вже давно не пив горiлки. Голова не хотiла триматись на в'язах i все хилилась. Кiндрат мiцно вдарив рукою по плечах. - Що? - крикнув вiн.- Втомивсь? Володьковi ще одну! "Гей, хто п'?, тому наливайте! Хто не п'?, тому не давайте!" Закури! Ось "табак, п?рвий сорт мiсаксудiй"... Не куриш? Чорт з тобою! -- Йди геть, Кiндрате! - грубо сказав Володько. Його напада? злiсть. Якого чорта вiн сюди зайшов? Встати й говорити? Що? До кого? Проповiдувати? Йому ста? шкода Йона. Зараз вiн дума? про нього, а головне, чу? Йонiв смiх. Гордий, в'?дливий смiх.Ти, Кiндрате, як барило! Лл?ш, лл?ш у себе, й нема кiнця. Коли перестанеш пити? Он Йон побив козака! - Побив козака? - здивувався Рона. - Побив козака? - вiдгукнулись решта. - Хлопцi! - заговорив Кiндрат.- Вип'?м за ко... тьху, чорт!.. За Йона! За хороброго Йона! Рона вже був пiдняв шклянку, але одразу роздумав. Вiн ще був здiбний думати. - "Дядьо" (так зве вiн Кiндрата), забiга?ш наперед. Наш Йон скiнчить на шибеницi. Так, так... Це безперечно. А цiкавий i винятковий тип. У сво?й останнiй п'?сi... У цей час увiйшов новий гiсть. Всi знов встали. Був це Олег... - У-У, Олег!.. - продовжував мову Рона.- Якими вiтрами? - пригадав, що в Олега померла сестра, намагався стримати настрiй.- Пробачте... Дуже й дуже пробачте. I матушку Лiдiю Константиновну перепросiть за мене. Сьогоднi я не мiг... Якраз веселе перебило смутне... Але я за?ду завтра зложити мо? спiвчуття... - Але ти все-таки вип'?ш? Вип'?ш? - приставав Кiндрат. Не чекав на вiдповiдь i наливав... Олег, мiж iншим, розмовляючи з Роною, взяв чарку, не дивився на не?, а говорив... Потiм, нiби пригадав, що в нього чарка, кинув на не? побiжний погляд, проговорив "за здоров'я всiх" i вихилив. Кiндрат налив ще... - Я,- казав вiн,- розумiю. У мене також вмирали сестри. Пий, пий, брате! I предки нашi колись лили за померлих, а ми також... Як це ти кажеш, Володьку?.. Тра... тра... - Традицiя,пiдказав йому Олег. - Трамтадицiя! Чу-у-удо-о-ово! От слово, хоч i не наше... А що всi пили, то це так... Пили, небiжчики. Завжди й скрiзь... Родились - пили, женились - пили, вмирали - пили... Купували щось - також пили, а продавали... Пили-и-и! Ух, i пили! А ми, брате, також... Не вiдста?мо й ми... О-о, н?-?! Бо от я так думаю: наша людина... ну, як вам сказати... Мала, безсловесна, нудна... Сидить, чуха?ться, як Сергi?в батько, й дума?, дума?, як наш Тараско... Все дума? та зо всiх бокiв дума?... А вип'? чарку й одразу: рух, мова, спiв... Гори верне... Подивись на одного, коли пiд чаркою! Не мужик, а людина. Щось ?м, нам, вам - всiм браку?... Мабуть, ми надто тверезi... Нi, Володьку? Скажи от ти. Ти завжди нас навчав, а тепер мовчиш i також дума?ш, i горiлки не п'?ш, i дiвчат не так любиш, i не куриш... Ну, от кажи: неправду кажу? Га? Не ? ми до чорта тверезi i, коли щось до чогось, мусимо трошки п'янiти, щоб показати себе... Юнаки... Ми всi юнаки... З бородами... Не вiдважнi, i вiриться, i хочеться, та мама боронить... - Кiндрате! Закрий сплювачку,- проревiв Антiн. Кiндрат урвав мову й подивився на Антона, на Сергiя, на Рону, на всiх по черзi... - Що? - гостро запитав вiн.- Образив кого? - Бога. - Нi... Жарту?ш. Бог на таких не гнiва?ться. На п'яних нiхто не гнiва?ться. П'янi роблять грiх - нiчого. Б'ють слабших - добре. Рвуться наперед i завжди сво? беруть... Але я тебе, мудреця, одного й другого, спитаю: як бути п'яним без оцього? - Вiн загорнув широкою долонею пляшку й стукнув нею об стiл. Швидко подивився на всiх - очi бiгали.- Мовчите? Так. Нiхто не скаже. Без цього ми швах... Ми нiщо... Ми отакi... - I показав рукою при самiй землi.- А я вам скажу, що ? люди на землi, що й без цього п'янi... От як. Завжди п'янi! От такi, як ми тепер... Нi, Володьку? - Йон каже, що ми iдiоти,- проговорив понуро Володько. - Ха-ха-ха! - розреготався Кiндрат. За ним посмiхнулись iншi, кожний на свiй лад.- Кажеш, Йон? Йон ще нiчого не зна?. Йон ще зелене... Вiн на фронтi не був. Вiн смертi не бачив. Вiн ще лiта?... А! - зненацька зупинився Кiндратi з пiднесеним, брудним, зачовганим пальцем.- А зна?те?! Ма?мо! Ми ма?мо п'яного й без цього... Йон! Вiн, вiн! Ах чорт бери! Вiн большевик, а тi п'янi... I через те вони беруть. Нi, Андрiю Андрiйовичу? Тож ми з вами як-не-як, а... гни?мо... Ми старi, добрi люди, що лл?мо пляшками горiлку... А тi, сучi дiти... Треба б хiба й нам щось таке... П'янюче, отруйне, щоб кров заграла, щоб ми могли бити козака за те, що той зi злими людьми... Що вида? нас... Що прода?... Та ж ми мовчимо. Нi? Мовчимо! А Йон б'? його! Тут Кiндрат рiзко урвав слова. Дивився на всiх сво?ми глибокими, малими очима, що бiгали, нiби в слiпця. Здавалось, вiн намага?ться щось особливе побачити. Здавалось, перед ними завiса димова й вiн швидко шука? мiсця, куди б можна глянути й побачити. З його уст виривались i бризкали I навкруги слова - спочатку смiшнi, потiм поважнi, ще потiм сердитi. Всi дивилися на нього i, хоч у всiх очi п'янi, бачили, що Кiндрат паленi? не тiльки вiд горiлки, але й сам вiд себе., У ньому вже щось засiло й вимагало прояву. У ньому ? другий Кiндрат, i це всi вiдчули. Ну, але де його прояв? Це питання вже не раз ставив собi Володько. Це розумiв також Сергiй. Рона над цим не думав, бо його думки йшли в iншому напрямку, але йому не чуже розумiння дiйсностi. Хворо? дiйсностi, п'яно? й нерозумно?... Одначе цього досить. Всiм обрида? таке положення, й всi пiднiмають чарки. Дзвенить шкло, переломлю?ться свiтло в чистiй рiдинi, горять променистi очi, гримить сильна пiсня., Антiн, Демид, Олег - з другого боку Кiндрат, Сергiй, а над всiм Рона. Десь опiвночi всi вийшли. Глибока, чорна, мов угiль, нiч Все мовчить, тiльки вiтер поволi по верхах дерев ступа? зачiпаючи ту чи iншу галузку. Але внизу кущi бозу, що от чують ронiвський будинок, мовчать зовсiм, I молодi смеречки мовчать. Грабовий висад також сто?ть непорушне й мовчки. Далi садовi дерева - яблунi, що закривають гiллям i невидиме небо, творячи темноту густим мороком. Парубки йшли поволi. Спереду Володько й Олег. За ними сам Сергiй. Кiндрат зiстався в ронiвсько? наймички. Антiн з Демидом обнялись, тупали по вогкому снiгу й намагалися спiвати... Трохи нижче над самою дорогою, де було кiлька кущiв лiщини, на стежцi щось лежить. Щось чорне.... Володько й Олег насилу помiтили й майже спiткнулись. Чорне миттю зрива?ться й свiтить Володьковi в обличчя електричним лiхтариком... - Який чорт! - гукнув Володько. Але в той час зо всiх кущiв вибiгли люди. Володько вiдчув на головi мiцнi удари чимсь твердим. Миттю пiдняв руки й схопив чийсь кiлок. Вiд несподiванки з'явилось безлiч сили, рванув кiлок через голову наперед, вiдчув на плечах тягар, але крутнувся, й тягар спав. Кiлок зiстався в його руках. Був на пригiрку. Знизу бiгли проти нього три чи чотири чорнi постатi, але вiн розмахнув кiлком i бив зверху просто по головах. Бив пристрасно, з запалом... Чув, що влуча? добре, i, хоч це йшло швидко, вiдчув насолоду справжнього, небезпечного бою. Але саме тодi його вдарено по головi. Раз, раз, раз!.. Чути, б'ють, хоч не болить, тiльки бризнула кров i посочилася з-пiд кепки на чоло. Потiм хтось схопив його кiлок. На голову падали все новi удари... Вiн пригнувся, й кiлок виховзнув з його рук. Почав тiкати й бiг вниз понад проваллям дороги. Не бачив нiчого, крiм снiгу пiд ногами, нiчого не чув i навiть забув, що тут десь його товаришi. Здавалось, що вони десь зникли, а все, що сталося, рухнуло на нього самого. Пробiг крокiв п'ятнадцять i оглянувся. Майже за його плечима хтось гнався з довгим кiлком, i Володько побiг далi. За ним чути матюк, i одночасно на його голову вище вуха над чолом паде сильний удар. Володько одразу клякнув i пальцями обох рук торкнувся снiгу. Але зараз зiрвався знов i смертельно схвильованим голосом викрикнув: Iльку! Вiн не здавав собi рахунку, що це дiйсно Iлько, але голос, що матюкав, здавався Iльковим... Володько побiг три кроки й клякнув знов... Знов торкнувся пальцями снiгу й знов зiрвався. Потiм ще раз клякнув над самим проваллям дороги, причому послизнувся й полетiв сторчголiв. На цьому скiнчилось. Ця подiя налетiла несподiвано й швидко, як буревiй. Загуло, закрутило, кiлька неясних викрикiв, тупiт i - зникло. П'ять-сiм хвилин -не бiльше. - Володьку-у-у! Володьку! - це бiжить згори Олег. - Олег! - викрику? Володько. Олег пробiг було, але круто повернув i стрибнув просто в провалля до Володька. Той намагався звестися... У головi i шумiло й очi запливали мокрим. "Ах, чорт... Ах, чорт!.." - повторяв вiн. Правою рукою впирався в снiг, лiвою згрiбав з чола кров, що лилася безупинно. Болю не вiдчував, тiльки в головi шумiло... Олег був надзвичайно схвильований. - Що тобi? Що тобi? А я пiзнав. То був Iлько. Я спiймав за полу його венгерки, але вiн мене навiдмаш вдарив. Ах, коли б я мав кiлка... А Антiн одного здушив. Повалив на землю й здушив... Йон також був... Вiн вдарив Демида... ?х було з десять... - Але ж Йон у полiцi?... - Демид добре його бачив... Мабуть, пустили... Надiйшли Антiн, Сергiй i Демид. Володько вже вилазив з провалля. Сергiй засвiтив лiхтарку. - У-У-у! - вигукнули всi, побачивши Володька. - Що? - казав вiн спокiйно й посмiхався. Той смiх виглядав дивно. Криваве обличчя й бiлi зуби. - Розбили голову? - падали запити. - Це так, як менi у Башкiвцях,- сказав байдуже Антiн. - Ах, шкода... У нас не було нiякого патика... А напали на одного... Всi погналися вниз... I Йон, Вiн був. Я бачив. - I я бачив,- сказав Демид.- Вiн мене потягнув через спину. Я розмахнувся, але вiн втiк. - А я пiдбив одного... Зда?ться, Трохимового Кiндрата... I Впав на нього, а вiн вереснув, як за?ць... Так запищав. - Куди ж тепер? - питав Сергiй. - Тiльки не додому,- сказав Володько.- Вернемось назад. Я мушу обмитися... Вiн зняв кепку й обережно обмацував голову. - Цiла ще... Нiчого! Заго?ться... Той останнiй удар мене зрiзав... Це був Iлько... Чув його лайку. - Хто б не був, але ми ?м цього не подару?мо. Як вiйна то вiйна! - сказав рiшуче Антiн. XII На голову Володька, крiм тих кiлкiв, валилось все бiльше й бiльше непри?мностей. Кожний день приносив нове. Воно входить у його звичку. Болiла голова. Не зав'язував ??, щоб не страшити матерi. Прикрив струпаки волоссям i так ходив. Але з кожним днем бiль не зменшувався, а навпаки. По селi скрiзь говорили... Про нього, про Йона, про козака. Втручалась полiцiя. Кликали всiх i питали. У понедiлок прийшла "повiстка" на суд. У вiвторок мав iти на похорон, але замiсть того пiшов до суду. Принiс тридцять злотих кари. "Фатальне число". Тридцять, тридцять i тридцять... Запас тридцять, рублiв тридцять, кара тридцять... Читальня йшла зле. Село подiлилось на два табори. Пiсля останнiх подiй не було вигляду на якесь примирення. Навпаки. Кiндрат не хотiв нiчого чути. "Зiб'ю Йона на квашу й кiнець". Говори з ним. Вечором село жило обережно. Тi й другi ходили з дрюками. Червонi (до них придали цю назву) сходилися в хатi Йона або в когось з "товаришiв". У читальнi грали в шахи, спiвали, читали часописи. Вечорницi частинне скасовано. Останнiми днями село облетiла вiстка, що в хатi Симона Кисiлюка сходяться якiсь "баптисти"... Кажуть, сходяться, Симон ?м чита?, вони слухають, потiм Симон проповiду?, що настав час наближення страшного суду, на землю зiйде Христос, що буде карати грiшникiв. Ма? нiби при?хати якийсь чужий проповiдник. Навеснi буде хрещення. Вже нiби приступило п'ятдесят людей, бо, кажуть, "вони" мають правду. Вони за те, щоб не пити горiлки. Вони, щоб не вбивати. Вони, щоб не красти. Вони, щоб любити свого ближнього, як себе самого... А тут всi, як вовки. Жеруться, б'ються, розбивають голови, проливають людську кров. Нащо це людям? Краще жити за словом Божим, а коли нема добро? церкви, коли ?? слуги впали в грiх i коли священики стали ?ретиками, тодi сам Бог посила? людей праведних, щоб виводили з неволi сатанинсько? грiшникiв. I таким правовiрником, таким Божим посланником у селi став колишнiй столяр-п'яниця, тепер брат Симон Кисiлюк. Вiн працю? кожний день у потi лиця, як Iосиф праведний. Струже, теше... З хати повиносив "iдолiв", бо "Бога чоловiку невозможно видiти", а люди саме Святе письмо поганять i малюють Бога з бородою, з вусами, з носами i рiвняють до себе, нiби вiн ?х брат. Симон зрозумiв, що, як так буде далi, страшний суд неминучий. Земля провалиться, вибухне огонь i все спалить, як це було в Содомi й Гоморрi. Переконати його нема сили. Вiн вже iнша людина. У нього руки, ноги, голова, але вiн не такий, як всi. Вiн якесь дерево. У ньому нема нi гнiву, нi смiху, нi захоплення, нi обурення. Вiн, мабуть, сво?рiдно вмер, тiльки один натяк його зiстався на землi. Вiн виразно бачить Бога. Вiн говорить з ним у сво?й робiтнi. Геблю?, струже... З нього капа? пiт, а уста його шепчуть: "так, Боже!" Або: "даруй менi. Боже. Ти ж зна?ш... Я слаба людина. Я подумав зле... Грицько надi мною смiявся. Я в душi сердився на нього, але це було зле. Я мусив прийти до нього й вклонитися йому до землi. Нi?" А Бог йому живими словами вiдповiда?: "Певно. Так. Ти, коли хочеш спастися вiд вiчних мук, мусиш якраз так робити...". "Але це, Боже, також грiх. Я хочу себе спасти, а мо? брати мають iти в гесну огненну, у пекло". "Ти дума?ш правдиво,- каже Господь Бог.- Але мусиш i братiв вести за собою .." Через те кожного тижня Симон збирав до себе братiв i смиренно переказував Божi глаголи. Слухали його уважно, побожно. Приходили до нього з Жолобок, з Угорська, з Чугалiв. Вiн ходив на Одерадiвку. Це невеличке сiльце далеко вiд шляху, у долинi серед лiсу. Там люди завжди були похмурi, а тепер Симон забрав ?х усiх, i вони зовсiм вмерли, так само, як вiн. Зникли пiснi, зникли вечорницi, зникли музики. По хатах тихо, тiльки час вiд часу хтось зави? побожну псальму. I взагалi село було якесь напружене... Так, нiби воно до цього часу не жило й не думало, а спало, тепер воно зненацька прокинулось i почина? швидко думати про релiгiю, про полiтику, про науку. Дума? не в порядку й надто поспiхом... Збива?ться, заплуту?ться, але вперто дума? далi... Матвiй дивився на все по-сво?му. Спокiйно, поважно, розумно. Раз пiсля того, як Володька побили, сказав йому: - Зна?ш. Якось треба тобi змiнити роботу. Так не пiде. Нас заморять карами. Сам подумай, скiльки я вже заплатив, а це не кiнець. У нас недобудована хата. Володько мав необережнiсть вiдповiсти: - Я не за це думаю. Батько подивився на сина суворо. - А що? - сказав вiн твердо. - Я таки тут не буду. - Ага! - кинув старий i вiдiйшов. Другим разом вiн казав синовi: - Як таки можна бути таким... Все кудись у чужину i в чужину... Ну, а тут? А сво?? Не любиш землi? - Я хочу здобувати право,- вiдповiв син,- Для не? само?. Ви ж завжди мали землю! Нi? Матвiй допитливо подивився. Що, мовляв, хоч'... Володько продовжував: - Всi ми мали землю, а де було право на не?? Хто був наш дiд? Раб! Прадiд? Також раб! Ми? - I вiн зухвало пiдкинув головою, вимагаючи вiдповiдi. Батько мовчав.- I через те от треба йти. Дума?те, я знаю куди? Нi! Я не знаю, але йти треба. Це знаю! У нього го?лись на головi струпаки. В нього вже зрiли новi плани. Бачив, що вiйна з "червоними" затяга?ться. Ось одного разу Йона таки поважно арештували й вiдвели. Кажуть, вiн напав на екзекутора й потовк його. Потiм у "гмiнi" стявся з "вуйтом". Це трохи зменшило напруження в селi. Вечором можна було йти спокiйнiше. Йоновi прихильники самi не вiдважувались нападати. Одного разу Кiндрат стявся з Iльком i розбив тому голову. Це, казав, за Володька. А Володько покликав Кiндрата й сказав йому: - Послухай. Ти сам казав: як бути п'яним без горiлки? Пам'ята?ш? Кiндрат кивнув головою. - Вони вiрять, а ми? У що ми вiримо? Яка наша вiра? Ми розбива?мо один другому голови. Ранiше це було за дiвчат, тепер за Ленiна... Кiндрат думав. - Я такими дiлами не займаюсь. Тво? дiло дати нам вiру. Дивись, Симон. Вiн найшов- А дурень набитий... Читальня, кооператива, часописи... Ну, що ще?.. Укра?на? Але в Укра?ну тяжче повiрити, нiж у манну небесну. Я так думаю. Був великий пiст. Поволi наближалася весна. Снiг гинув, знов падав, щоб мiг гинути далi. За цей час Володько нашвидко робив у читальнi переорганiзацiю. Тепер це не було так тяжко, як спочатку. Матерiал готовий. Почали складати спортовi дружини. Цiлi години посвятив Володько для пояснення значення спорту. Одночасно вчився сам. Ходив до Крем'янця, купив пiдручник копаного м'яча й самий м'яч. Мiркував, де б краще зробити грище. Не було iншого мiсця, як там на вигонi, де лежать колоди. Треба тiльки ?х усунути. Вони вже вросли в землю. Робота йшла. Одно тiльки турбувало Володька - що з Наталкою? Не мiг з нею зустрiтися. Мокрина часом казала: - Хвора... Вас згаду?. I це все. Тодi Володько звернувся до Настi. - Вона часом до нас приходить,- казала та.- Зайдiть... Умовилися, що Володько зайде... Вечором. Хай прийде, як може, Наталка. I вони зустрiлись. Наталка була блiда, худа... Очi ?? ще збiльшились. Здавалось, вона самi очi, як це часом малюють на образах святих. Вона намагалась усмiхнутися. Вiд хвилювання бракувало ?й слiв. Вона пiдiйшла до нього зовсiм близько, дивилася в вiчi й обома руками гладила його плечi. Це було в хатi при Настi, але вона не звертала на нiкого уваги. Володько намагався бути веселий, та це йому не виходило. - Що тобi сталося, Наталко? - питав. Вона не вiдрив, вiд нього очей i мовчки знизувала плечима, що значило знаю". - Болить тебе що? - питав вiн знов. Вона, заперечую хитала головою. Вiн не знав, що ?? бiльш питати. - А ти за мене згадував? - запитала вона. Це були першi ?? слова. - Чи згадував? Певно! Завжди! Хотiв тебе бачити.., Але ти ж зна?ш, як воно ?? Ну, от... Але скажи: що тобi? Болить що? Вона знов заперечила похитом голови. - Нiчого. Я буду здорова. Я вже починаю ?сти. Була в лiкаря, а той сказав: все буде добре. Мене болiли груди... Але все тяжке минуло,- закiнчила вона. Цим нiби хотiла змiнити розмову. Дивилася на нього сво?ми великими очима, в ?х бездоннiй глибинi свiтилася радiсть, щастя, кохання. Було це справжн? кохання. Те, що чару?... Те, що в'яже й манить... Те, що опанову? й полонить, володi? над душами i серцями. Володько, вже трохи збайдужiлий, торкнувся знов його променiв i вiдчув, що знов ? такий, як був. Вiн любить ??, хотiв би взяти ?? в обiйми й нести кудись з собою. "Моя ти, люба, мила, хороша, добра!.." - кричала його захоплена iстота. "Ти, що так полюбила... Що так вiддалася... що так зрiклася всього, крiм мене... " Вiн посадив ?? на лаву, взяв ?? руку й пiднiс до сво?х уст. Вона злякалася... - Нi, нi, нi... Так не треба,- швидко заговорила вона.- Я ж не попадя... Я проста дiвчина... Ти ж зна?ш мене... Але все-таки ?й це подобалось. Вона бачила й вiдчула, що вiн ?? не забув. Повiки його очей здригалися. Самi очi горiли тим, що було в них колись. На щоках цвiв рум'янець... - Сьогоднi я знову щаслива,- казала вона по часi.- А думала, що вже так догорю... Жила... Ах, як це сказати... Володю? Чи повiриш? Як ти вiдiйшов... Чи маю тобi казати? - Ну, ну. - Я собi подумала: бiльше життя не може менi дати. Я все дiстала. I тодi менi не захотiлось жити... Все одно... Нi що... Я зробилась, як не своя. От так iду, а землi не бачу Здавалось менi, що лечу... Нiчого не бачила... Навiть людей... Бог менi свiдок, що правду кажу... Я ходила по полях... Руки нi до чого не пiднiмалися, а тут до мене з весiллям... Дайте менi спокiй! Я не хочу! Вiдчепiться! Я ледве живу на свiтi. "Вiн" прийшов, а я йому кажу: "Iване! бачиш сам. Лiпше зречись мене. Я тебе не люблю". Потiм... мати, батько... Iлько. Ет... Я лягла i... Я... - вона не знаходила висловiв. Цiла ?? iстота хотiла говорити, тiльки не ставало слiв. Володько чув ?? й без слiв.- Я не була хвора... Я тiльки нидiла. Мене не брала ?жа, i я навмисне не силувала себе. У мене з'явився кашель... Менi кажуть: iди до лiкаря, а я навiть не могла думати за лiкування. Мати були сердитi, а потiм i вони зм'якли... Привели Палажку, а та подивилась i каже: вона не хворi?, а в'яне. Так i сказала... Це мене. Господи, як здивувало... Хвилина мовчанки. Потiм вона дивиться й нiби сама собi не вiрить: - Невже це ти? - помацала його цiлими долонями.- Все думаю, що це менi сниться... Менi не раз ти снився. Раз, чу?ш... - i вона присунулась трохи ближче. Голос ?? став iнтимнiший.- Сниться менi, що я вийшла в поле за черешнi... Сонце таке... Жита... А мiж житами дорожина... Тiльки не та, що йде до двора, а якась iнша... Йде десь туди, до дiброви... Така довга, довга... А навкруги жита... Я, зна?ш, iду й зустрiчаю... тебе... - Вона подивилась йому в вiчi, так нiби ще тiшилася сво?м сном.- Ти тодi був у тюрмi, а я лежала. Вiд того дня менi полегшало... Говорили довго. Настя тимчасом лягла спати. В хатi стало тихо. До того в лампi вигоря? нафта, i ?? свiтло почина? поволi згасати. - Треба йти,- майже пошепки говорить Володько. - Чого. Сиди. Володько кивнув головою на тих, що сплять. Вона надула уста: - То нiчого... А ти ще прийдеш? Я так давно не була в селi. Ще не можу... А ти прийдеш? - повторила вона... - Прийди. Скорше. Я буду чекати... На наших не дивись. З Iльком я не говорю. Я в нього все одно не буду. Вона провела його в сiни, потiм до порога, далi на двiр, хотiла ще далi, але вiн не пустив. - Змерзнеш... Вернися... Але вона тримала його обома руками... - А ти трошки мене обiйми, i я не змерзну... Ну, от... Боже мiй, Боже мiй !..- I вона урвала слова. Вiн горнув ?? до себе щиро, обережно. Вона тулилася цiла, мовчки, з запертим диханням, пiдсилена й одночасно непевна. Нiч темна, передвесняна з приморозком. Небо чорне, густо втикане великими зорями. Густi обриси дерев закривали обрi?, робили затишок i творили спокiйний куток, де загорялась знов пригасла любов, готова ось-ось спалахнути ще небувалою пожежою. Пiсля того Володько мав добрий настрiй, I днi були гарнi. Свiтило сонце, гинув не тiльки снiг, а й лiд. Мiсцями земля, протряхала й сiрiла. Горобцi радiсно цвiрiнькали, стрибали, купалися в брудних калюжках. Пiвнi виводили сво? родини на городи, високо пiднiмали гордi, оздобленi голови й дивилися, чи все кругом в порядку. Час вiд часу вони уважали за потрiбне затрiпати крилами, витягнути шию й голосно на цiлу околицю затягнути сво? "кукурiку". Це для того, щоб i сусiд його чув i заздрив йому... А заспiвавши, довго вслухались, чи не почують гiдно? вiдповiдi, й при тому кидали оком на всi боки та похитували "коралями"... Люди почали ходити говiти. Тi, що мали бiльше часу, й побожнiшi не бажали тягнути сповiдi до останнього тижня. Йшли "до запису", чекали сво?? черги й кожного вечора слухали вечiрню... Настя також говiла. Потiм буде тiснота, а до того не буде часу. Вона кожного вечора надягала свого критого чорним сукном кожуха-бекешу i йшла до церкви. Сповiдав молодий пiп, що заступав хворого о. Клавдiя. Матвiй все вiв сво? господарство. Як добрий капiтан корабля, так i вiн не покладав нi на кого надi?, а вiв сам свiй корабель. Вiн думав за те й за iнше; там щось поправляв, там готував до весни якесь начиння, там виносив на сонце пашню чи одежину. Мов добрий годинник, вiн iшов кожний день, кожну добу за заведеним порядком, не дивлячись нi на болi, нi удари, що сипались на його стару голову. Вiн iшов спокiйно, певно й рiвно. Хай там що робиться, а вiн тут на сво?му... господар i пан. Його око завжди дивиться за господарською машиною й тiльки помiтить маленьку перешкоду - вiн iде, торка?ться вправною рукою й усува? ??. А Володько, крiм читальнi, куди кожного вечора ходив, зайнявся писанням. Що вiн писав? Хто може сказати. Пише. Папiр, чорнило, перо... Щось там, на кра?чку стола сидить i пише. Чи ? хто в хатi, чи нема, найкраще ввечерi. Нi батько, нi мати, нi тим бiльше Хведот не питали, що то буде. Колись питали, й що ж? Наговорив, наговорив, а хто то второпав. Хай, зрештою, пише. Iнодi вiн пише вiд самого ранку... Прилипне до того столу й не вiдiрвеш. Аж вечором якось встане - червоний, майже п'яний, нiчого не говорить, ?сть, що дадуть, i вiдходить... - Ах, Боже, Боже... - таке зiтхання вирива?ться в Настi i, коли вона в церквi, вона дуже довго молиться за сина. Так так... Дуже довго... Вона так за нього бо?ться, бо ж... Господi Та ж що з нього вийде? У цiлому селi нема такого. I то власний син... Мати Божа, з тим чорним, скорботним обличчям! Охорони його й поведи по добрiй дорозi Хай не зiйде на безпуття. Мати Господа мого,- благаю тебе я, грiшна й недостойна !.. Молитва матерi мусить бути вислухана. Нема Бога, щоб не почув ??... Мати... Вона вклада? в молитву огонь сво?? могутньо? любовi, краплини кровi свого серця, сво? гарячi сльози, цiлу, як ?, себе... Нема бiльшо? iстини, як та, що вложена в слово Мати, з яко? вiдходить навкруги все, обняте життям. Одного дня Володько захотiв до мiста. А чого? Iду i вже... Вiн потребу? на пошту... А що дорога розбита, що грязюка по колiна й що дома нема зайвого гроша, йому байдуже. Батько довго монявся в сво?х хустинках, де хороняться вузлики з грошима... Потiм дав синовi вiдчепного пiвзлотка. Син подивився, взяв, але не сказав нiчого. Вiн переконаний, що це йому мало, а хто йому дасть тi десять чи кiлька грошiв, що будуть йому бракувати. Але казати щось батьковi нема вiдваги. Батько за нього вже стiльки наплатився, що йому прикро. Дорога дiйсно погана, але не стiльки, щоб не можна йти. Хто потребу? - йде. Ноги грузнуть у розмерзлу землю, ковзаються... За чобiтьми тягнуться закарвашi болота... Ну... Воно погано... П'ятнадцять кiлометрiв на пошту, цiлий день - туди й назад... Але як треба... Володько вже великий парубок, а вигляда? цього дня, як дитина. Вiн ступа? по болоту, нiби за те йому заплатять, нiби вiн дiйсно пiйма? те, що бачить перед очима... Те, щось велике, не означене нiякими словами, невловиме й неуявно далеке... Слава його манить. Цього не можна казати. Нiхто не смi? на землi знати, що й Володько хоче бути славним... Матвi?в син... Запханий в якийсь куток на землi... Трохи зацькований, зо всiх бокiв обставлений сторожею. Ах, яка та дорога брудна, грузька й далека... Але кому треба... На поштi сердита (обов'язково!), гарна панночка кинула Володькiв пакуночок назад. - Пол?цони? Шестьд?сьонт гроши! Вiн це знав. Лист тяжкий, а так звичайно пустити його не можна... Можна б ще зайти до Лазюка. Тих десять грошiв... Позичить. Давно в нього не був. Соромно заходити. Вiн, нiхто iнший, казав Володьковi: нема там Укра?ни, а той не послухав. За один неповний рiк людина може багато пережити й багато навчитися. Лазюка нема дома. Стара господиня сказала: - Посидьте. Вiн на лекцiях... Зараз прийде. Подивилась на стiнний старий годинник i додала: - Десь скоро. У кiмнатi висить велика мапа ?вропи. ? ще iншi оздоби, але мапа забира? всю увагу. Барвистi плями держав, державок, розкиданих випадково, в непорядку, червонi, поплутанi жили залiзниць, чорнi - рiчок... Велетенська, зелена Росiя... Зелена. Цiла зелена, нiби овоч недостиглий. Пiд нею синя Укра?на. Посерединi розгалужений Днiпро... Йде не просто до Чорного моря, а на пiвденний схiд до Азовського, але потiм роздуму? й поволi верта?ться. Ах, Днiпре, Днiпре .. Дивишся на тебе й дума?ш... Ми недостойнi тебе, старий дiду. Потiм Володько дивиться на Нiмеччину - ясно-жовта, нiби розлита пляма барви. Берлiн, Гамбург, море... I Англiя... Блiдо-червоний, розтягнутий острiвець, а навколо океан, вода, Атлантика. Дивно дивитися на той острiвець i думати, що на ньому живуть люди... Пани свiту... Володарi морiв, океанiв... У сiнях тупiт, брязкiт дверей... - Ой, йой! Кого я бачу! Зараз, зараз! - це Лазюк. Убiг розчервонiлий, в окулярах... За шкельцями блискучi очi. Володько уперше бачить його в окулярах. Вiн мусить краще витерти ноги. На вулицi таке болото... - Тепер поважання! Де пропадали? Дяка Боговi - знайшлися. Ну, ну... А вигляда?те добре... Я чув... Я все чув... Скiльки? Сiм мiсяцiв? Вiсiм? Ого! Трохи багато. Але тепер... Е, буде добре... Все буде добре. Альо! Панi Виспянська! Два борщi!.. По?сте зо мною? Так? От це гаразд! Перерва. Говорить Володько. Село, боротьба, читальня - все нуднi й знанi речi. Приходить борщ - один, другий... Тарiлки на бiлому настiльнику; блискучi, витертi, мiдянi ложки, ножi, видельця... Карафка з чистою, прозорою водою, тонкi кришталевi шклянки. - Будь ласка. Прошу... - Вам треба Заходу... - продовжу? перерване Володьком Лазюк, розстеля? на колiнах серветку, бере ложку... - Казав вам... Вам треба туди. Тут... Так! I тут земля... Своя, дiдiвська, але там Берлiн, там Париж, там Рим. Що ви хочете? У нашому доброму Крем'янцi ? все, тiльки нема головного: ?вропи! А нам треба ??. Треба! Бiльше ??, як сонця... Я там був i знаю. Мусимо казати: ми й ?вропа. Iнакше нiчого не вийде. (Вiн вдарив на "нiчого"). Ви пробу?те писати? А бачили ви велике мiсто, трамвай, копальню, готичну церкву? Тюрми та полiцая не вистарчить... Нi, нi, мiй голубе. Це був його тон. Слова, що вiд нього виходять, усмiшка, вiдблиск шкелець на очах, рухи - живе все, цiкаве, бадьоре. У нього повно думок. Вони вибризкують у реченнях, i Володько ?х прийма?. Вiн все бере з собою так само, як десять грошiв, i вiдходить. Одного йому не признався - нащо потребу? тi грошi... Це слава... Будуче... Нi, нi! Про таке краще мовчати... Надвечiр Володько ступа? додому. Веселий, щасливий. Погана дорога не шкодить, втома - дурниця, заляпанi чоботи не мають найменшого значення. Вiн несе в собi радiсть... Тепер тiльки чекати. Терпiння... Вже десь далеко за горою прича?лась i чека? його слава. Вона, мов любка, соромлива, але треба взяти ??. Догоря? гарний, передвесняний день. Над заходом кiлька криваво-червоних хмарин, що погрожують нiчним приморозком. Сонце пересову?ться з крижини на крижину, хова?ться, то знов вирина?, а потiм, потiм поволi, обережно спада? десь туди за землю. На тому мiсцi ще довго горить сяйво, ще довго, майже непорушне лежать червонi крижини хмар... Вони поволi тухнуть, блiднуть, пiдносяться вище... Одночасно барва неба гусне й з нього в рiзних мiсцях виступають дрiбнi, мерехтячi огники. На землi в той час запада? присмерк. За такого присмерку прибув Володько до села. Все ще був веселий i бадьорий. Комусь треба б це показати. Хотiв зайти до Наталки. Навiть деякий час постояв на роздорiжжi перед селом, але все-таки не вiдважився. Ще рано... Бачили б зайвi очi... Пiшов сво?ю дорогою. Зайшов до Сергiя. Нема. Кудись подався. Пiшов далi. Дорога тут надзвичайно розбита. Чоботи глибоко грузнуть у болото, але вже все одно. Проти Тарасковоi хати гармидер. На вулицi в болотi тро?, без шапок, людей. Обнiмаються, пхаються, кричать. Видно, п'янi. Володько пiдходить. - Добрий вечiр! - А-а-а! Во-ло-дько! Дай Боже! - це сам Тараско. Товстий, куций, без шапки, з розбитим волоссям... Розставивши руки, преться на Володька.- Гiсть... Оце так гiсть! - Що тут ?? - запитав Володько. - А, зна?ш... Це я... Справляю хрестини... Породив. Сина, сина зродив... Як той Iаков... Тiльки той зродив дванадцять колiн, а я щось п'ятнадцять, чи скiльки... А цi ось б'ються. Кум Никон за Ленiна, а кум Санько проти... I розбери. А я кажу: плюньте на Ленiна. У мене сьогоднi празник. Я сам кумунiст, а все-таки кажу: за царя жизнь лiпша була. Нi? Володьку, нi? Скажи сам. I "водка" була як слiд i свобода... Нi? Хто зна? з "червоною головкою", нiколи не забуде Нiколки. Я сам його патрет повiсив... ?й-бо! У мене в хатi... Зайди побачиш... Висить... Скажуть, ти кумунiст, а я - дивись. I на Миколку... Який я кумунiст, коли в мене цар висить... Нi, Володьку? Скажи сам... А це мiй кум Никон... А це Санько... Помири ?х! Плюньте на Ленiна... А ти, Володьку, ходи... Нi, нi... Ходи! Ти ж зна?ш мене... Не зна?ш? Забув? Забув, як колись у Никона... Е, я ще тодi був "халастой", вдовець, а сьогоднi п'ятнадцятий раз батько. Ти ж мене зна?ш. Нi? Я ж Степан Тараско, нi? - майже за кожним словом вiн повторяв сво? "нi". До Володька пiдiйшов також Никон: - Не впирайся! Йди! Кум Тараско вженив мою тiтку, тепер знову став батьком. А я хотiв його Килинку взяти. - Куме! - кричав Тараско так, нiби це вже йому остаточно вирiшене.- Вiзьмеш. Кажу: вiзьмеш. Даю тобi ??. Моя дочка i я - одно. Даю! Будемо кругом сво?. Тiльки ти того... Ну, кумунiст... Ну, безбожник... Але... Володьку? Чи правильно зробив? Скажи? Родився в мене син. Кум Никон вперся й нiзащо... Не хоче до попа. А я кажу: не бiйсь попа! Не з'?сть. Я кумунiст також, але хрестити треба. Нi? Володьку, нi? Нехрещена дитина - не дитина. Ну, от... А я ж двадцять нецьок продав, горiлки купив... Як же його не хрестити... Але зайдем! На дорозi не хрестини. Никоне! Саньку!.. Тягнiть його!.. Володька взяли пiд руки. Вiн пручався. Тараско пiдпихав... Тараскова хатка на пригiрку. У сiнях, у хатi люди. - Не пручайся, Володьку,- крекче Никон.- Йди! А, чорт! Побачиш, хто зо мною за куму... Ганка!.. Нi! Стiй! Тримай, Саньку! Не вирвешся! Гей, там! - кричав вiн ще з порога.- Володьковi горiлки! Не вип'?ш - вб'?м! - Ти ж комунiст! Якого чорта! - Не ображай, Володьку! Мовчи! - А потiм, коли вже Володько випив i сидiв на покуттi, Никон казав:- 3 тим комунiзмом мовчи. Який я в чорта комунiст. - А що ти ?? - Никон.Вiн це сказав i спохватився.- А раз "??" нема... Нi там, нi тут... Так що ж? Де та твоя Укра?на? - А Ленiн ?? - гостро сказав Володько. - Ленiн? - Дай Боже! - перебив веселий Тараско.- Куме! А пий! Володьку! Ага! Ти ще не бачив? Дивись! Неправду я казав? Цар! Володько подививсь на стiну. Образiв на нiй не було, а цар висiв. У старих, з образу, рямцях. Володько пiзнав портрет. Це зi школи, тiльки обрiзаний. Тараско вказував куцим, грубим пальцем, i зуби його блищали вiд смiху. - Потягнуть вас за нього,- сказав Володько. - За царя? Нiколи! Таж це був цар усiм. Нi? А Варшава не була пiд ним? Забув? Того! До Володька присiла Ганка. Вона була напiдпитку... Тараско заспiвав: "Гей, куме, куме, добра горiлка, вип'?мо, куме, ще й з понедiлка!" Ганка йому пiдтягнула. За нею Никон, за Никоном iншi. Всi тягнули грубими, сирими й п'яними голосами. Володько вiдчув, що п'янi?. Йому пiдсунули пiсну, на олi? смажену капусту, i вiн ?в заржавiлою, осiбно для нього принесеною ложкою. Потiм не видержав i сам заспiвав. Ганка присунулась до нього зовсiм близько. Очi ?? блищали. Вона обняла його за плечi й спiвала... Всi цi люди веселi й щасливi, ?х тут повно. На лавицях, на лiжках, у запiчку. Чоловiки й жiнки, кiлька дiтей, Тарасковi дочки й та сама Килинка, що ?? хоче взяти Никон, i Горпина, що колись за вiйни гуляла з капiтаном, а тепер у короткiй спiдницi, у "тухлях" та довгих панчохах прибула на хрестини з мiста, де служить. Тараско дивиться на не? гордо. Справжня панi. Навiть коси пiдтяла. Володьковi також добре. Всi його люблять, всi до нього п'ють, всi смiються. Перед ним виру? людська маса, i вiн мiж нею як свiй, як одна цiлiсть. Никон кiлька разiв намагався виправдуватись. Вiн тодi... Зна?ш? Там, у панському саду? Вiн там, ?й-Богу, не був. Вiн ма? свiдкiв. Як почув, що Володька хочуть бити, вiн сказав: хлопцi! Подурiли? Як можна на Володька?.. Але Йон побив козака й уже не мiг спинитись... З полiцi? просто забрав хлопцiв i пiшов... Але вiн туди не ходив... ?й-бо, нi! Потiм вiн ще говорив. - По?ду,каже,- звiдсiль... Ну його к чорту. Минуло? ночi хтось у Архипа вибрав з льоху бараболi, а мене знов тягали. Ну, подумай: потрiбнi менi бараболi? Що я, жiнку, дiтей маю? - вiн лайнувся матюком i сплюнув... - Володьку,шептала з другого боку Ганка.- Проведеш мене? Через голови Тараско подавав нову, гнiду пляшку... - Слухай! Кумо! Ганко... Вгости-но його цим! Га? Навмисне для нього... - То була слив'янка. Володько був п'яний, але Ганка наливала, вiн брав i пив. Одну чарку, потiм другу. А сам Тараско, нiби розчулився власною добротою, пiдсiв до Володька. - Тихо! Не кричiть! - умовляв його Володько. Вiн хотiв звестися та йти. - Н?! Досить мовчати! - кричав Тараско, схопив порожню пляшку i вимахував нею над головою.Кричати буду! Хай чують всi! Н?, н?! Ще не пiдеш! Сиди! - Пiду, пiду! Я вже йду! Йду! - вiн встав, а за ним встали iншi. Ганка також встала. Тiльки Никон сидiв. Опустив голову на руку й сидiв. Потiм зненацька голосно заридав. Всi обернулися в його бiк. - Никоне! - вдарив мiцно Володько по його плечах.- Баба ти? Никон зiрвався, вдарив мiцно по столi кулаком, аж пiдскочили шклянки, i диким, п'яним голосом через плач заревiв: - Не дозволю! Яке мають право мене робити злодi?м? Я не крав! Не крав! Я нiчого не крав! - Вiн гатив кулаком за кожним словом. - П'яний,добродушно проговорив Тараско.- Лиши його. Володько дiйсно лишив його й через натовп продерся до виходу. Надворi дихнув свiжий, холодний вiтрець, i стало краще. Але все-таки був п'яний. Хата, люди, дерева мали особливий, незвичайний вигляд. - Ти тут? - Це Ганка.- Проведеш мене? Володько не вiдповiв, пiшов у сiни, знайшов Тараска, розпрощався й пiшов. - Чекай! - неголосно гукнула Ганка.- Не йди туди-Там болото. Сюдою. Повела його городами, поза хатами, поза школою. Володько ступав навмання, спотикався. Нiч зовсiм темна, тiльки зорi яскраво блищать. Ганка говорила, а Володько мовчав. Пройшли попiвське подвiр'я. Десь там пiд хлiвом низьким голосом гавкав Казан. У кiмнатi о. Клавдiя свiтилося. Минули попiвське й перейшли на цвинтар. Тут витоптана стежка до церкви. Перейшли через цвинтар до перелазу, перейшли город. Ганка тимчасом вмовкла. Тiльки дiйшовши до свого городу, тихо сказала: - Володьку. Чекай. Тут вiн iшов наперед i на голос зупинився. Вона пiдiйшла, взяла його руку. - Володьку! Ти сердишся? - Чого? - Чого ж мовчиш? - А що казати? Вона взяла його другу руку. Зробилася рiвна, нiби твереза. Мовчки дивилася в його очi, цiлим тiлом нахилялася, щоб не схиляти голови й краще бачити його. У нього крутилась голова, намагався триматись рiвно. Дивився так само на не?, а потiм раптом обняв ?? й тiсно, тiсно пригорнув. Вона швидко закинула руки йому за шию й припала щокою до грудей. - Будеш? - Пристрасно, ледве чутно шептали ?? уста,- Будеш? Вона сама не знала, якi то слова й нащо вони. Вона швидко, тяжко дихала, все тiснiше й тiснiше горнулась... Потiм пiдкинула голову й впилася в його уста. "Пiдем!" - так само пошепки кинула. Вiн пiддався. Був весь обнятий жагучим, сильним почуттям. Щоки його горiли. Швидко вела його попiд вiкнами за руку. Широкi дверi... Вiдчинила й потягнула його за собою. Дверi знов зачинилися. Густа, мертва темнота. Далi, далi... далi... Пiд ногами зашелестiла солома... Обняла його знов мiцно, i обо? звалились у якусь бездонну прiрву... Над ранок Володько вийшов з клунi. Не хотiв iти додому дорогою, через село. Там болото й можуть його зустрiти люди. Ганка провела його через садок на городи. Бiля заднiх ворiт поцiлувала, спитала, чи прийде ще... Лишив ?? й пiшов. Схiд вже сiрiв. Земля трошки примерзла. Йшов дуже швидко. Йому було дивно, непри?мно, соромно. Зупинився аж на зрубi й зненацька згадав собi: весна, пролiски... Струнка дiвчинка, покрапаний ластовинням носик, розумнi, синi очi. "Що ти тут робиш, Володьку? Де тво? пролiски... А хоч, я дам тобi цю квiтку ?.. Ну, то хочеш цю, чи цю?" Засмiялася... Бiлi, рiвнi, дитячi зубки... Бiлi квiтки й синi, блискучi очi... Тодi були дiти... У душi, у серцi, в головi... Спомин... Йде по тiй самiй землi, тiльки тепер не той. Але так мусить бути. Збоку стояв дерманський лiс. З заходу вiяв холодний вiтер i лiс безупинно шумiв. Небо швидко крилось сiрою хмарою й обiцяло снiг... Деякi снiжинки вже спадали, але не падали на землю, а летiли наперед по вiтрi. Володьковi не хотiлося йти додому. Краще оминув би його... Але треба йти. Прийшов. Вже було зовсiм видно. Мати поралася бiля печi, Василинка пiшла до льоху по капусту, Хведот ще лежав. Батька вже не було дома. Вчора при?хав з Дерманя Василь, переночував тут, i, ледве свiт, вони обидва по?хали на Ронiвське. Володько скинув сво? бруднi чоботи. Вiдчував, що мати робить йому в душi докори. Вона мовчить, але вiн чу? ?? мовчазнi слова. Зна? ?х. Також зна?, що й Василинка недобре про нього дума?. Це творить негарне, прикре почуття, i вiн навмисне швидко зрива? з себе зiм'ятий одяг, пада? на лiжко, огорта?ться ковдрою й засипа?. Прокинувся перед обiдом. У хатi не було нiкого. Вiн швидко почав одягатися. Увiйшла мати й казала: - Там для тебе папiрець. Принесла Григоркова дiвчина. Папiрець лежав на миснику. Взяв його й розгорнув. "Ниприходь володьку вернувся iон". Незграбнi, кривi, вправо, влiво лiтери, писанi олiвцем. Нiяких знакiв, нiякого пiдпису, але Володько його зрозумiв. Вернувся Йон. Ця звiстка розлетiлася миттю по цiлому селi. Володько пiшов до читальнi й перше, що довiдався - вернувся Йон. Зустрiв Сергiя. - Чув? Вернувся Йон. У козака, у Габеля, у Левинських, у Ронiв говорили про Йона. Вiн був у селi, про нього говорили, але його нiхто не бачив. Про нього тiльки говорили. Кажуть, що ще бiльше сердитий, нiж був. У тюрмi його били. Тепер вiн комусь казав, що не вернеться так довго назад до тюрми, поки буде жити на свiтi козак i ще дехто. Це не погроза. Це може бути. Пiд "ще дехто" Володько мiг розумiти й себе. Тим бiльше, що Володька знайшла Григоркова Вiрка й пошепки (хоч навкруги нiкого не було) сказала: - Я бачила Ганку. Казала, ви ма?те стерегтись. Йон погрожу?. Лютий страшно... Ганку дуже бив, i вона втекла до сво?х. Подiбнi чутки доходили не тiльки до Володька. Вони розходились по всьому селi. По всiх хатах говорили про це й чекали чогось... Тим бiльше село було напружене, коли одного разу трапилася знов покража. У Дмитра Шепеля вибрали комору. Нiхто не думав на Йона, але це з ним зв'язувалося. Арештували знов Никона i його швагра з Башковець. Це було на поклони... А за пару днiв рознеслася чутка, що на Угорщинi напали на двох жандармiв, одiбрали вiд них зброю й дуже ?х збили. Пустили ?х живими, але хто то був - невiдомо, ?х було п'ять i всi в масках... Того дня хотiли знов забрати Йона, пiшли за ним, але його не знайшли дома. Перешукали скрiзь, та даремно. Розпитували сусiдiв, робили ревiзi? у Тараска, у Макара, у Трохимового Кiндрата... По селi ходила озбро?на, полiцiя. Був передостаннiй тиждень великого посту. Все принишкло, втихло. У церквi сповiдалися... Але читальня йшла. Володько приходив, як звичайно, урядував, органiзував свою футбольну дружину. До йонiвських погроз вiдносився легковажно, Сергiй також кожний день приходив до кооперативу. Рона грав у шахи й щочетверга скликав засiдання управи. Крамниця торгувала. Перед святами купували бiльше, нiж звичайно. Привозили новi товари. I от у Вербну суботу, коли всi були в церквi, до кооперативу хтось забрався й вибрав багато краму. Бухлова не було дома. Злодiй вийняв шибу в вiкнi крамницi й так влiз. Це знов зворушило селом. Управа робила засiдання, сходилися пайщики, прийшла полiцiя... Писали, говорили, обдивляли будинок, шукали слiдiв, але все марно. Никона ще в селi не було. Вiн сидiв за комору, хоча йому не могли нiчого доказати. Його тримали тiльки через його швагра. Тепер навiть не знали, кого арештувати. Чiплялися до Тараска, але той ту нiч мав варту на селi, його бачили рiзнi люди. Володько легковажно вiдносився до погроз Йона, але цi крадiжi поважно його турбували. Село нервувалося. "Хто те все робить?" - це питання ставилося зо всiх бокiв. Деякi дядьки почали натякати: - Е-е! Поки було по-старому - був спокiй. А почав отой сво? ханаберi?... Цi закиди обережно пiдтримував Габель. Читальня йому перешкоджала, бо, хоч село пило, але не так, як до цього часу. Володько сам нiколи до Габеля не заходив i нiколи не купував у нього. Навпаки. При кожнiй нагодi, наскiльки мiг, стримував хлопцiв вiд п'янства. А Габель був обережний. Вiн не говорив проти Володька одверто, але з при?мнiстю пiдливав оливи до огню. Десь довiдався, що Володько ходить за Йоновою жiнкою. Зараз це пiшло, куди треба. Довiдався, що зустрiча?ться з Наталкою, й уже зачепив цим Iлька. Габель знав все, що робиться в селi. Вiд його уваги не уникало нiчого. Одночасно при зустрiчi з Володьком вiн робив солодку мiну, розпитував, коли буде нова вистава, ремствував на староство, що не да? дозволiв. - Все через староство. Коли б не робили перешкод спочатку, все було б добре. А то подражнили... Володько знав, нащо то говориться. Вiн не вiдповiдав Габельовi... Намагався уникати його товариства... Але це впливало на Володька зле. Село збурене, розбите. Там Симон iз сво?ми вiрниками. Зачиняться й виють, кличуть Бога рятувати ?х, бо наступа? страшний суд. ?х виття затроювало село. Людям здавалося, що дiйсно станеться щось погане. Може, той Симон щось розумi?... Пiд таким настро?м Володько проводив сво? днi. Праця йшла i дома i в читальнi, але вiн кожного вечора не засиджувався довго, а вертався скорше додому. До дiвчат зовсiм не ходив. Ганка не показувалася в селi, а хоч Наталка кiлька разiв переказувала, щоб прийшов, одначе вiн вiдмовлявся. Бачив Мокрину, i вона сказала, що Наталка поправля?ться, вже ходить, була навiть на сповiдi. Володько хотiв ?? вiдвiдати, але тимчасом не мiг цього зробити. На Володькове щастя, його батько не дуже переймався сiльськими справами. Вiн мав досить сво?х. Василь поволi перевозився, i Матвiй весь час йому помагав. А до того треба й сво? доглянути. Почали орати на весняний засiв. Скрiзь стiльки роботи, що старий не може собi дозволити думати про село. Вiн ма? там сина. Хай той дума?. На його плечах господарство... XIII Великдень злагiднив настрiй села. Люди йшли до церкви... Христос Воскрес... Дзвони... Сонце. Дiвчата спiвали веснянки й виводили кривого танця. Йона в селi не було. Нiхто не зна?, куди вiн зник. Володько намага?ться знов обняти село, чимсь його зацiкавити. Вiн старанно пiдготовля? виступ сво?? футбольно? дружини. Вiдбулися збори, запис охочих займатися спортом, вибiр капiтана. Цей обов'язок взяв на себе Володько. Вiн весь вiдда?ться сво?й дружинi. Забув, що вiдiслав допорученого листа, що минуло стiльки часу, а вiдповiдi нема. Було, заглядав до старости проглянути пошту, а тепер дав спокiй. Земля пiдсохла. Розцвiли черешнi. Одного гарного дня пiд вечiр на тилявецькому вигонi вперше стало двi дружини копаного м'яча. Двi одинадцятки молодих хлопцiв. Цiле село зiйшлося поглянути на таку дивовижу. Люди смiялися, жартували. Дiвчата соромились хлопцiв у коротких штанцях. Тренера поки що не було, i Володько сам керував тренiнгом. Увага! Свисток! Дружини зарухались, м'яч застрибав. Хлопцi моталися по грищi, незграбно тупцяли, вимахували руками, гукали. Ось женуть у браму м'яча. Антiн завзято на мiсцi тупця?, розмаху? руками, сопе. М'яч добiг, Антiн розмахнувся ногою, але поки вдарив, м'яч вже пробiг браму й був далеко за нею. Сергiй на нього кричить, ла?ться, але наступний раз та сама штука повторю?ться з ним самим. Володько гра? в нападi, як правий "хорварт". Розiгнався, жене люто м'яча. Ось йому пре назустрiч Демид. Хотiв вибити з-пiд нiг м'яча, зо всi?? сили копа? сильною ногою... М'яч вiд цього вилiта? вбiк, але й Володько пада?, мов пiдтятий, на землю. З ноги рине кров. Зда?ться, вона перебита. Поволi руха? нею i впевня?ться, що ще не перебита, але встати не може. - Бiжи, бiжи! - кричить вiн лежачи,- Сергiй! Бий! Романе! Увага! Темпо, хлопцi! Темпо! Браво-о-о! Браво-о-о! М'яч полетiв у протилежну браму, Володько свистить, хоче зiрватись на ноги, але одразу знов пада?. - У, чортова нога! - ла?ться й кричить що ма? сили: - Браво, хлопцi! Добре! Нова тура! Ти, Антоне, так не тупцяй! Скорше! А ти, Демиде, женеш добре, тiльки делiкатнiше. Не куй, а то ми скоро всi. мов снопи, лежатимем. Через двi години засапанi, залитi потом i болотом хлопцi вертаються до читальнi. За ними йде цiле село. Всi регочуть. Багато з грачiв шкутильга?, але нiхто не зверта? на це уваги. Завзято сперечаються. - Неправда! - перечить весь червоний Антiн.- Я бив добре. Але моя нога трохи тяжка. Це винен воротар. - Антоне! Не роби грiха! - перечить знову Роман, що стояв на брамi. - Коли б не я, нам влiпили б сто "голiв". Ти поверта?шся, як ведмiдь. - А Роман хоче, щоб Антiн одразу пурхав, як метелик,- перечить котрийсь. - Ну, як нога? - пита? Володька Демид.- Я не хотiв так,- вибачливо дода?. - Не бiда, Демиде! До весiлля заживе! - казав Володько й боявся поглянути на свою ногу, що зовсiм над п'ятою посинiла й скажено болiла. Спортовий клуб почав швидко розвиватися. Утворилося три дружини "Прометей" - перша, друга й третя. Закликали з мiста тренера. Став ним молодший брат Андрiя Андрiйовича - Михайло, що навмисне для цього вернувся з мiста на село. Село ожило. Скрiзь говорили про футбол. За Йона почали забувати. Його прихильники, крiм декотрих найвiрнiших, поволi зголошувались до читальнi. З тюрми вернувся Никон. Вiн бiльше не нарiкав i не плакав, а почав ходити до Крем'янця. Старався дiстати закордонний пашпорт i ви?хати до Францi? на роботу. - Ти вiриш, що я крав? - питав вiн Володька.- Крадуть, але тих не чiпають... Я знаю хто... -Хто? Никон мовчав. - Ну, кажи! Кажи! - Приказчик,- одверто проговорив Никон. - Никоне! Не жартуй. Ма?ш докази? - Маю... Але я не дурний мiшатися. Я тобi нiчого не говорив... Так i розумiй... За пару днiв пiсля цi?? розмови Володько вертався вечором додому. Свiтив мiсяць, цвiли дерева, у дерманському лiсi на запустi виспiвували соловейки. Володько був утомлений, бо цiлий день працював дома, бiля хати (продовжували перервану роботу), потiм тренував iз дружиною. Хутiр Матвiя вiддiлений вiд решти дерманських хуторiв кiлькома полями. На полях сходить i яриться ярина. Тепло, при?мно, весело. Перед сво?м хутором вже здалека Володько помiтив чорну постать. Пiдiйшов ближче - "добрий вечiр" i... зупинився. Перед ним стояв Йон. Володько проти волi затремтiв i змiшався. Йон дивився на нього спокiйно, з усмiшкою. Вiн бачив, що Володько його бо?ться, i це його тiшило. - Я тебе чекаю,- сказав вiн нiби спокiйно, але це не зменшило Володьково? непри?мностi. Навпаки. Тим бiльше, що Йон весь час тримав праву руку в кишенi. Що вiн там ма?? Володько тимчасом тiльки сто?ть i дивиться з голими руками. - Не бiйся! - байдуже сказав Йон.- Не хотiв би зiйти зо мною трохи набiк? Тут на дорозi нiяково. Хочу поговорити... - Я тебе не боюсь. Що можеш зо мною зробити? - нарештi проговорив Володько. Намагався надати собi бадьоростi, а на думцi мав: "Що буде, то буде... А я з ним буду битися..." - Можу вбити,- так само байдуже проговорив Йон i вийняв з кишенi руку. В руцi був револьвер. Володько випростався. Хвилинку вiн не знав, що йому робити. Крикнути? Хто почу?. На щастя, на хуторi почав гавкати собака, i це його трошки пiдбадьорило. - Не бiйсь... Не бiйсь,- насмiшкувато проговорив Йон i сховав руку з револьвером.Нiчого не зроблю. Ходiм. Хочу поговорити... Вернулися назад i попiд Ет-То?вим городом дорожиною пiшли до дерманського лiсу. Володько все тримався обережно. Рука в кишенi не давала йому спокою. I коли вийшли геть пiд лiс, Йон почав... - Та не бiйся. Тебе стрiляти не буду. Так тiльки - налякав... Хоча ти й свиня, але жий. Чорт з тобою! Чую, зайнявся спортом... Втихомирю?ш село? Iдiот. Культура!.. - iронiчно процiдив вiн крiзь зуби. Хвилинку помовчав i добавив: - А хлопцiв мо?х не чiпай. Чу?ш? Це я тобi зазначую. Жiнку - можеш... Плювать менi на не?, а до хлопцiв зась? Грай собi футбол... Можливо, вигра?ш свободу... Вiриш ти, що так щось зробиш? - Вiрю! - твердо сказав Володько. - I дурень! - не менш твердо вiдповiв Йон. - Ще не вiдомо, хто з нас двох... - Ти! Це ясно. Просвiта, футбол, пан Рона... Що той iдiот? Гра? в шахи й випису? Iлюстрований Кур'?р Цодз?нни? Ха-ха-ха! Культуртрегер! А ти його прибiчник. Я не вiрив, що ти будеш така зрадниця. - Йоне! - Я не Йон! - рiзко перебив Йон Володька.- Я був ним. Сьогоднi я людина. Колись мiг мене вкоськати... Сьогоднi не вдасться! Стояли один проти одного. Мiсяць лив на них сво? сяйво. Густi тiнi клались набiк. Недалеко чорною стiною стояв лiс. З другого боку хутори, молодi садки, бiлi хати пiд мiсяцем... Йон стояв спиною до мiсяця. Дашок його кепки кидав густу тiнь, що ховала в собi чiтко закро?не, виразне обличчя. Натомiсть Володькове моложаве, свiже лице зовсiм залите мiсячним сяйвом. Дашок його кашкета робить невеличку тiнь над чолом. Вираз його добрий, тепер поважний i трохи схвильований, - Зна?ш, Йоне? - почав Володько. Голос його змiцнiв i вирiвнявсь. - Ну? - вiдповiв той понуро... - Менi зда?ться, що ми обо? зле робим... - Що ма?ш на думцi? - I ти помиля?шся, i я помиляюсь... Йон подивився на нього, мов на божевiльного. - Ти помиля?шся,- сказав вiн рiшучо,- але я нi. Мене розуму не вчи. Сам вже вилiз з пелюшок,- Тут вiн говорив довго. Речення певнi, уривнi; слова сердитi, як i колись. Вiн розвивав перед Володьком сво? плани. Видно було, що вiн не стратив надi? переконати того "iдiота", спасти його, повернути на правдиву стежку. Володько мовчав. I коли той скiнчив, вiн сказав: - Так, Йоне! Коли б ми - ти i я - разом... Ми дещо зробили б... Можливо, колись ще зiйдемось. А поки що нашi дороги розходяться... I то протилежно... - Але хлопцiв мо?х не зачiпай! Ще раз кажу! Тепер можеш iти. Для тебе буде краще, коли будеш за мене мовчати. Йди! Володько вiдiйшов. Йон довго стояв на мiсцi, проводив його поглядом. Потiм повернувся й швидкими кроками пiшов у лiс. Ця зустрiч здивувала Володька. Не зна? чому, але Йон йому подоба?ться. Можливо, вiн i сам хотiв би таким бути. Рiшучiсть, певнiсть себе, виразнiсть. Вiн був так пiднесений i схвильований, що не хотiв йти спати, а хотiв йти кудись, з кимсь бути, якось проявляти себе. Вiн же такий молодий. Навкруги така сильна, жагуча весна. Любити! Хай що - любити. Можливо, ще крок, i вiн назавжди стратить молодiсть, весну, любов... Йоновi слова влили в нього силу. Вiн не пiшов додому, а повернув назад у село. Через кущi, через Титiв город вийшов на дорогу, що веде вниз до криницi, повернув праворуч й пiшов долиною. За пiвгодини вiн пiднiмався пiд гору. Перед ним садок, хати й там Наталка... Але як ?? викликати? Зайшов пiд Настану хату й застукав у вiкно. - Хто там? - почув за хвилю, й у вiкно виглянула пелехата жiноча голова. - ? Настя? - спитав Володько. - Насте! Тебе кличуть,- чу? Володько мову за вiкном... - А хто там? - пита? Настя матiр.- Володько, чи яка бiда... За хвилину дверi сiней рипнули, i в ?х обрамованнi з'явилась Настя. Вона боса, у бiлому, накрита рядном. - Володьку? Це ви? Так пiзно? - Не пiзно... Нам нiколи не пiзно! - весело сказав Володько... - А в мене була Наталка. Довго сидiла й недавно пiшла... - Йдiть за нею! Насте! Йдiть! - А Демида не бачили? - питала вона. - Бачив. Завтра прийдемо з Демидом! Настя пiшла й скоро сховалась у тiнi сусiдського саду. Володько зiстався сам. Сiв на призьбi, розставив колiна, дивився вниз i посвистував. За короткий час чу? тупiт босих нiг, стрибки через перелаз, тiнi, тихий смiх. Вiн швидко встав. Назустрiч бiгли обидвi дiвчини. Наталка пiдбiгла, кинулась Володьковi на шию й при Настi почала цiлувати. - На! На! Це тобi за те, що так довго не приходив! Хай Настя дивиться. - Схаменiться! Не робiть нанiч оскоми! Здурiла, Наталко! Володько нагнувся, пiдняв ?? на руки й кiлька разiв обкрутив кругом себе. Наталка радiсно притиснулась i смiялась. Серце ?? билось щастям, молодiстю й коханням. З неба дивиться мiсяць... Над полем, за городами цвiтуть яблунi. А за пару днiв Володько був знову у тюрмi. Не сам. З ним були: Сергiй, Кiндрат, Антiн, Тараско... Це сталось так несподiвано, що нiхто не мiг дати собi з того повного рахунку. Всiх заарештували... Зробили ревiзi? у Матвiя, у Сергiя, в читальнi... Дуже гостру ревiзiю зроблено в пана Рони. Прийшли до нього серед ночi... Шестеро озбро?них до зубiв людей. Розбудили. Переляканий Марко засвiтив лампу, заспаний Рона поглянув у вiкно, у дверi... I у вiкнi, i в дверях люди, багнети, кашкети з бiлими цифрами. - Прошен вставаць. Iменем права... Ордер на ревiзiю... Рону набiк... Нiхто не смi? виходити. - Панове! Цо то ?ст? - Пан Рона здивований до смертi. Вiн весь час повторю?: - Я ?стем пiсаж... Жадни полiтик. Тутай плякати мих п'?с... ?стем артиста. Тi все-таки шукали. По столi, в столi, пiд столом. На лiжку, в лiжку, пiд лiжком, у шафах, пiд шафами, на шафах. Вийняли одяги, викинули купу черевикiв, зняли з полицi книжки, колупали трухляву пiдлогу, заглядали за вiкна. Рона стояв у однiй нiчнiй сорочцi... Його волохатi ноги тремтять вiд хвилювання. Бiля нього два багнети. Потiм пiшли в iншi кiмнати, до дiвок у кухню, в ?дальню... Тут оглядали старий, закурений камiн, довгий стiл, самовар... ?х гамiр i стукiт розбудив стару паню. У старомодному чепцi, у виступцях на босу ногу, в довгiй, обшитiй мереживом нiчнiй сорочцi, зо свiчником у руках, вона вiдчинила з сво?? спальнi дверi, побачила озбро?них людей, крикнула й зомлiла... Дво? полiца?в кинулися ?? пiднiмати, пiдняли, положили на лiжко, а самi обшукали комоди, столи, старе трюмо... ?м, зда?ться, було шкода, що тут так мало речей i нема чого розкидати, обдивлятися, забирати з собою. Жiночi старомоднi спiдницi, комбiне й чепцi не могли ?х вдовольнити, i, вернувшись до кiмнати пана Рони з порожнiми руками, вони уважно заявили; - Нам донесено, що ма?те склад збро?. Тут настала черга зомлiти самому Ронi, але вiн мужчина. Вiн вже встиг прикрити свою наготу й набратися духу. Вiн рiшуче протесту? проти такого поводження з ним органiв безпеки й судовою дорогою буде шукати справедливостi... Органи безпеки сказали, що вiн може це робити, вибачились, взяли з собою купу невiдомих ?м паперiв (недописанi Роновi п'?си) i вiдiйшли. Раненько пан Рона побiг у села, але вже нiкого не застав. Не мав кому навiть поскаржитись. Потiм найняв пiдводу й швидко по?хав до староства. На "лубенськiй рогачцi" в рiзних келiях сидiли тилявецькi хлопцi. Деякий час не знали за що. ?х виводили, питали: де були тодi й тодi? Що робили? Хто ?х бачив? Чi не знають Йона Пацюка, Кiндрата Сливюка?.. Володька брали окремо... Вiн мусить признатись... Так, так... Мусить, признатись. Але в чому? О, вiн сам зна?... Де вiн був тi?? ночi? Дома? Напевно, нi... За угорським заступом вбито жандарма... Вiн цього не зна?? Нi? Нiяк не зна?? А хто зна?? Де Йон Пацюк? Не бачив його? А хто бачив? Не був з ним у спiлцi? Питання, питання, питання. Безконечна черга питань. Все тяжчi, болючi, а вiдповiдi на них нема. Де вiдповiдь? Володько може собi передумувати, ма? час. А вони все-таки, тi вiдповiдi, десь лежать. Пiд землею, на землi, у душах, у природi. Бог також ?х зна? всi до одно?... О! Як при?мно було б вiдповiсти, сказати собi щиру, добру, голу правду в вiчi... Не боячись ?? наслiдкiв... Не оминаючи найменшого питання... Не завиваючи його в нiяку вату... Бо чому ж так ?? Чому вони себе вбивають? Закони, заповiдi, добрi люди кажуть: не вбий! Не вбий людини, й кiнець! Не можна з цим сперечатися. Так ?. Правда. Не вбий, не сотвори прелюби, не кради, не бажай злого сво?му ближньому, не вiднiмай вiд нього його добра, його землi, його мови... Не ображай його матерi. Не муч його дiтей... Господи! - скiльки заповiдей i скiльки треба скрижалiв, щоб ?х списати! Але заповiдi пишуть, щоб ?х топтати, щоб над ними кпитися, щоб навмисне робити навпаки й сердитись пiсля, що ростуть злочини, що треба тюрму, жандарма... Радiсть i щастя тим, що вмiють тримати за горло собi подiбного, а все iнше тим, що горло сво? спасають i кажуть, що воно ?х болить... О, свiте! свiте! Але за тиждень всi тилявчани знов були дома. Всi питання лишились висiти в повiтрi й нi один мудрець не дав вiдповiдi. Мовчав Володько, мовчав Кiндрат, мовчав Антiн, мовчав Сергiй... Тараско, i той на цей раз мовчав, хоч як любив говорити. Вiн би так хотiв говорити. Випити чарку, говорити, захлинатися словами, судити свiт, людей, царiв i королiв. Але на цей раз вiн мовчав, дивився, клiпав очима, розводив руками, шморгав носом. За той час Тилявка трошки змiнилась. Змiнився староста. У село прийшла сотня пограничникiв. При?здив кiлька разiв "вуйт". Вiн кричав, тряс кулаками, погрожував. У селi не стало Трохимового Кiндрата та ще кiлькох. На вулицях у всiх кiнцях щовечора стояла варта. Тараско вернувся на сво? подвiр'я веселий, щасливий. Перше, що зробив - пiслав до Габеля свою Калинку. Тепер вiн заговорить. Так. Царя з його стiни зняли - не побоялися. Нiчого. Сво?х товаришiв горне в широкi, щирi обiйми. Ходiть! Пийте! ?жте! Знайте, що з вами чоловiк, муж, герой. Биймо лихом об землю, плюймо на нього. - Сьогоднi тiльки згадав свою молодiсть... - кричав вiн, взявшись у боки.- Жiнко! В танець! Третю жiнку загнав - все танцював, все присядом iшов через життя. П'ятнадцять зродив дiтей. Правда! Ось вони всi - живi, здоровi, тут, там у мiстi, в капелюхах... А-а!.. I вiн тупав пристрасно куцими ногами, тряс кудлатою головою, жмурив маленькi, блискучi очi, плескав у долонi... Поля йому! Мiсця! Танцю? герой, мученик... Поля йому!.. Цiлу нiч у Тарасковiй хатi повно гульнi та спiву. Сходились сусiди, дивились, смiялись, випивали за нього, за жiнку, за дiтей i за гостей. Знайшлося на всiх i за всiх. На вулицi ходила варта, а вiн гуляв. Незаборонять же йому молитися й гуляти... На другий день на сiльському майданi, нiби нiчого не було, бiгають спiтнiлi "промете?вцi", б'ють мокрого м'яча, що весь час пада? ?м у рiчку. Крики, смiх, вигуки глядачiв, що йшли випадково дорогою й зупинилися... Мiж ними й вояки "Ков-у"[26] в сво?х округлих, з чорним обводом кашкетах та широких, незграбних чоботях. Вони дивляться на гравцiв, смiються, вигукують... ?м казали, що то бандити, злодi?, гайдамаки, але ось вони дивляться на тих веселих бандитiв, що з таким завзяттям "кують" один другому ноги, падають, кричать, встають i, бiль не бiль,- бiжать за м'ячем... Дивляться, i ?м в голову не приходить порiвняння з бандитами. Сонце тимчасом заходить на сво? мiсце, з полiв женуть худобу, мукають корови, спiвають босоногi пастушки з бiлими торбинками при боцi... З гори ?дуть вози з бочками по воду, йдуть молодицi з вiдрами на коромислi, весело вiтаються, гомонять дзвiнкi жiночi голоси, бряжчать вiдра. Перед заходом сонця на грищi натовпи людей. Дiвчата стоять гуртами... Вип'ятi, мiцнi груди, пiдтиканi спiдницi, загорiлi, твердi литки... Раз у раз заходяться реготом. Он бiжить дебелий Кiндрат, що таки не видержав i "вступив"..! Вiн ще не ма? "буцiв", нi "трусикiв", а скинув куртаха, закачав рукави i в сво?х тяжких чоботях гаса? по грищi. Ось вiн женеться за м'ячем. Йому назустрiч другий гравець, що намага?ться вирвати м'яча. Кiндрат з розгону спотика?ться й стрiмголов "вкрива?ться" ногами. "Ха-ха-ха!" - розкочу?ться по долинi... Мiж дiвчатами також Наталка. Вона зiйшла з гори, присiла на колодi, зложила руки на грудях i дивиться. Вона вже майже здорова, ?? великi, карi очi горять, нiби агати, а на устах смiх. Свисток. Дружини зупиняють гру. Вибивають славу, й гарячi, зi зрошеними потом очами гравцi збираються над рiчкою бiля колод. ?х пружнi, молодi тiла виграють, ?м мало того руху. Ось Юхим вийняв свою губну гармонiю, обняв ?? обома широкими долонями, приложив до уст i заграв весело?. Хлопцi беруть дiвчат, i ?х спiдницi мають у повiтрi. М'яка земля гнеться пiд ногами, що вибивають танець... Гарячi, червонi обличчя смiються, миготять, пашать. Володько взяв Наталку. Пiшла. - Це вперше пiсля хвороби,- сказала. Вiн нiс ?? обережно навколо; в очах пролiтали постатi, барви, усмiшки. Ще вчора був у тюрмi, а сьогоднi ось знов сво? люди, луг, рiчка, сади... Широке небо й велика любов... Вечiр швидко спадав на землю. Ясне, чисте небо вкривалось зорями. На землю впала чиста, прозора роса... Село жило. Сто, двiстi, триста чи скiльки рокiв стояли на тому мiсцi купою хати й звались Тилявка, але цього, що тепер, вони не бачили. Вiйсько, полiцiя, ревiзi?, арешти... Люди приходять, люди вiдходять. Матвiй буду? вперто хату. Василь перевозиться. Рух, рух, рух. Володько бiга? й тут i там, а одночасно уривками пише. Вiн купив недавно кiлька десяткiв аркушiв чистого паперу. Згорта? у зшиток i надпису?; "Щоденник-хронiка". Котре число? Останнi дво? чисел на сiрому паперi зiстались у дефензивi. Перерва. Першого травня в п'ятницю: ...(виривки) "бо цю землю люблю. Не можу, дивитись на свiт байдуже. Хай знають майбутнi, що ми жили, що я жив, що мiй батько жив. Предки лишили в землi костi. Я хочу лишити списаний папiр. Можливо, хтось прочита?... (небезпечнi мiсця)... Всього сказати не можу, бо живемо... (знов небезпечнi слова). Крапки. Тi крапки хай наводять кожного на думку. Тi порожнi мiсця хай кажуть, що в нас ? думки, що ?х не можна висловити тепер. Хай вiдгадають ?х колись. У дужках завважу, що я цiлий день помагав бiля хати. Вечором тренували... А ще вечором у Наталки. Я ?? кохаю..." А за три днi писав: "З травня. Недiля. Пан Глiб уперше "святкував" конституцiю. Йшов зi шкiльними дiтьми до церкви. Мав обв'язану шию й виглядав на хворого. Кожна дитина вперше несла державний паперовий прапорчик. У церквi були самi дiти й пан Глiб. Вечором тренiнг. Менi пiдбили знов ногу. Все-таки був у Наталки... Я ?? кохаю...". На другий день нотував: "У нашому селi не переведено шкiльного плебiсциту. Я не мав часу, iншi не догадались. Але ось продовжили на пiвмiсяця термiн. Менi заслали нашвидко декларацi?. Я був у п. Глiба. Вiн дав менi список шкiльних дiтей, але просив: ради Бога! Не кажiть нiкому. У його кiмнатi зник зi стiни Шевченко. Зiстались тiльки двi листiвки - Мiцкевича й Толстого в довгiй сорочцi без взуття. Я роздiлив декларацi? наполовину - собi й Сергi?вi. Потiм ходив з хати до хати. Ось розмова з Кузьмою Музичуком (довго i вперто пояснюю закони).- I це треба пiдписати? - пита?.- Так.- I йти до волостi? - знов пита?.- Так.- I щоб вуйт затвердив? - Так. (Кузьма довго дума? й довго чуха? бороду).- А хто ще пiдписав? - Кажу. (Дядько довго розгойду?ться).- Та... - поволi, уривно говорить,- воно, коли сказати правду... Понятно... Дiло хороше... Понятно, що по-сво?му воно так... Раз я, примером, укра?нець... значить, по-мо?му мусить бути... Але добре, коли дитина й чужих язикiв навчиться... Примером, нiмецького, або, скажiм, французького... Када я був на фронтi... Ми от, примером, сто?мо отак, як сусiдова хата, а ниприятель отак трохи далi... Рукою подать... Бували перемирiя... У нiмцiв водка, у нас хлiб... Вони, сукини сини, вилiзуть на окоп i махають руками; камрат! камрат! Гиб майн брот! А ти як осел... Хоч би одно слово тямив. I бачиш пляшку й не розумi?ш... Аж посля догадалися, та революцiя прийшла... Тривало пiвгодини. У мене на чолi виступив пiт. Дядько все-таки пiдписав... Обтер два рази руку и пiдписав". "Уривок з розмови чорноокого Степана. (Не ? членом кооперативу, неграмотний, п'? в Габеля, курить махорку й б'? жiнку).- Шкода? А на чорта вона менi? Хай там вчать i по-турецьки. Мене з мужика не згадять! На його обличчi багато вiкiв неграмотностi. Залiзна тупота. Я все-таки вирвав його три хрестики на декларацi?. До волостi також пiде. Як всi пiдуть - пiде... Фу! Втомився! Тридцять сiм декларацiй! Те саме в Сергiя". "9 i I0 травня. (Пишу одинадцятого). Двi бiди: протокол полiцi? за декларацi? й "вуйт". На останньому треба зупинитись. При?хав у суботу... Жовта, нова бричка, гнiдi, з калаталами, конi. Зупинився в нового старости. Цього дня падав дощ i гримiло. Я трохи мав можливiсть вiдпочити. Зайшов до Левинських i заграв з Романом партiю шахiв. Вiн мене три рази обiграв. Потiм прибiг десятник... Задиханий.- А я,- каже,- за вами по цiлому селу ганяю... Вуйт! Вас кличе вуйт! Йду. Роман каже: вiднеси до читальнi шахи. Я взяв шахи й думаю занести по дорозi до читальнi. Але читальня закрита. Йду з шахами перед "свiтлi" вуйтовi очi. У старости велика, нова хата. Кухня, кiмната... У кухнi смажиться ковбаса. Входжу до кiмнати. Повно народу. За столом "його величнiсть" вуйт. Направо й налiво дядьки. На столi бiлi й гнiдi пляшки. Вуйт червоний, мов мiсяць пiд мороз. Побачив мене... Встав... Насупив брови... - Володимир Довбенко? - суворо,Пустiть! - Дядьки дали йому дорогу. Вийшов... Заложив руки за спину, похилився до переду... - То це ти? - А очi жмуряться, i губи кривляться.- Я! - сказав я й вiдступив,- Бандите! - хрипливо, п'яно вереснув. Перейшов на московську мову,Як з'явля?шся? - Вирвав вiд мене шахи й вдарив ними в землю. Це тривало. Я не знав, що робити. Дядьки дивилися п'яними очима... мовчали... посмiхалися... поважнiли... знов посмiхалися. Вони видавались менi iдiотами. Я сам. Я тут сам. Навкруги п'янi й iдiоти. Я рванувся наперед, але мене схопили за руки. Я, мабуть, увесь палав, бо чув, що уста мо? швидко висихають i очi горять. Вуйт мене арештував. Два нашi десятники посадили мене на лавi бiля мисника. Вуйт ходив по хатi, кричав, тупав, йому дослiвно бризкала слина. Я сидiв на лавi й з-пiд лоба дивився. Груди мо? швидко пiднiмалися. Я задихався вiд лютi й образи. Потiм вуйт роздумав. - Пустiть його! Тут для нього повiстка. На! Ма?ш заплатити тридцять злотих... Дав менi "наказ платничий" з суду за золото. Для цього вiн мене викликав, але забувся. Мене пустили. Iдiоти, що дивились на мене, зiтхнули вiльнiше. Вони були переляканi й здивованi. Я вийшов до кухнi й випадково поглянув на стiл. Там стояла тарiлка ковбаси й трохи далi лежала свiжа пошта. По звичцi сягнув по не?. О! Далi писати тяжко... Там був журнал, до якого перед мiсяцями я вислав листа. Розгорнув... Володимир Довбенко. Це написано друкованими лiтерами в двох мiсцях товстим, чорним шрифтом. Журнал менi не належить. Вiн належить нашому молодому священиковi, але я забрав його й стрiмголов побiг. Менi хотiлося скорше зникнути... Трохи далi вiд вуйта, вiд iдiотiв. Десь заховатися й... Признаюсь. На очах мо?х тремтiли справжнi сльози. Хай мене Бог скара?, коли кажу неправду: я вже не пам'ятаю, коли плакав, але тепер не видержав. Потiм я перегортав журнал. Стара, зi свiтово? вiйни картина. Нiмцi вперше пускають трiйливi гази. А пiд нею стаття. На другiй сторiнцi заставка й пiд нею мо? iм'я. Кому б це показати? Батьковi, чи матерi, чи братовi, чи сестрi? ?м всiм не скаже це нiчого. Це стверджую: я сам! А все-таки дуже тут самотнiй. У руках мо?х моя новела й наказ заплатити тридцять злотих... До всього новий протокол i за ним нова кара... Треба знайти слова, щоб сказати це батьковi. А все-таки... Я щасливий... О Боже, як дякую тобi, що я борюсь. Я побiг через сад до копанки стежкою, перестрибнув два рази, туди й назад, через зарослу травою борозну, схватив галузку яблунi й кiлька разiв поцiлував. Вуйта забув зовсiм. Цiлу ту нiч я не мiг заснути. День другий. Десятого. Дуже гарний, соняшний ранок i дуже поганi подi?. Вуйт зiбрав "сход". Йому прийшла в голову фантазiя закрити наш кооператив i читальню. Для того змушував людей пiдписувати "приговор", що вони не бажають мати в селi тако? установи. Пан Рона звернув йому увагу, що це не залежить вiд пiдписiв, а вiд суду. Був сердитий, але пiдписи все-таки збирав. З тi?? хмари не буде дощу. Я був пiд враженням сво?? новели. Показав у читальнi Ронi. Вiн менi гратулював. Потiм сказав, що хоче мати авторський примiрник. Пригадав, що и я не дiстав такого примiрника. Але завтра йду до Крем'янця й куплю. ...I одинадцятого. Прийшов тiльки що з Крем'янця... Швидко занотовую подi?. Позичив у Сергiя два злоти й купив журнали. Два примiрники. Ронi и собi. Хотiв ще Лазяковi, але вiн вже ма?. Вiн менi гратулював. Решта людей в книгарнi, у "Просвiтi", хоч знали, що я молодий автор, не звернули на це уваги. Я на них також не звернув уваги. Зате цiла моя увага скупчена на Лазюковi, Це людина. Решта... Ет, все одно... Мусив сказати батьковi за тридцять злотих i новий протокол. Мовчав, але це для мене було ще гiрше, нiж коли б вiн говорив. Новелу показав також, але... Що може пiсля того вона значити? Ага! Бачив Ганку. Вона знов у тiтки на мiщанах. Я показав ?й свою новелу. Розiбрала мо? iм'я i прiзвище й не вiрила, що то я написав. Зараз бiжу до Наталки. Мушу ?й також показати. Цiкаво, що скаже...". "I5 травня. Знов подiя. Помер о. Клавдiй. З цього приводу батько перервав роботу бiля хати. Ми всi були на похоронi. Сонце, зелень, вiнки. Похорон правили кiлька священикiв. Я спостерiгав батька. Вiн вже давно не був такий особливий. Вiн любив о. Клавдiя. Занотовую кiлька сво?х похоронних думок. Признаюся, iнодi я переставав вiрити в безсмертя душi й позагробове життя. Але перед обличчям небуття не хотiлося допустити, що розумне, досконале ?ство Людина вмира? й на цьому кiнець. Це було б мало. Бог не мусив би тодi стiльки вкладати в людину. Увiйти в землю й в землю обернутись. Можливо, що ра?м ? не небо, а земля. В ?? надрах перероджуються не тiльки нашi тiла, а й нашi душi. Тож земля вирощу? овочi, що кормлять тiло. Тож земля родить у нас найкращi думки... I нарештi, вона забира? нас до себе, коли ми нiкому не потрiбнi. Вона турботливо огорта? нас сво?ми суворими обiймами й поволi оберне нас у свою подобу. Ми переста?мо бути трупом, стратимо свiй вигляд i запах, обернемось у щось живе - у квiтку, у стеблину трави, у колосок жита, у яблуко на деревi. Воiстину все чудово створено. Во?стину Великий Бог! Во?стину ? душа, безсмертна й розумна... З похорону вертався з паном Глiбом. Оповiв менi, що шкiльний iнспекторат заслав йому додатково декларацi? за державну мову. Але ж минув термiн, сказав я. Нiчого, вiдповiв пан Глiб. Я вже вислав декларацi? назад. З пiдписами? Так. А "вуйт", а ствердження? Нiчого того не треба. Навiть не треба мати шкiльних дiтей. Тiльки двадцять декларацiй... А я все ще пiд враженням сво?? новели. Пан Глiб читав, але не захопився. Я розумiю...". "23. V. Субота. У Василя на Ронiвському були "зводини". Зводили хату. Мiй батько дуже радiв. Вiн уперше за останнi роки випив кiлька чарок горiлки. "Хай буде, що буде... Знаю, що одлежу, але раз так..." - i випив. Дядько ?лисей спiвав. Вiн запитав малого хлопця, що придивлявся на зводинах: "А зна?ш, хто була княжна Тмутараканська?" Хлопчина здивовано подивився... Потiм йому зробилось нiяково. "Не бiйсь, не бiйсь... Рости здоров! Можливо, i ти ще будеш генералом..." Дивак той дядько... Я його люблю. Зi зводин пiшов просто до Наталки... Вона згадувала за Iлька. Казала, що довго його не було, а то зненацька з'явився, побув дома, говорив з батьком, переспав у клунi й знов кудись подався...". "29 травня (тiльки уривки). Вчора було Вшестя. Я запрiг конi й ми ?здили до Жолобок на празник. Я, Сергiй, Антiн, Кiндрат, Демид i Роман. Спiвали... Вечором тренiнг... Готу?мось до першого матчу..." "ЗО. V. (також уривки). ...Учора не встиг записати... Знову нещастя. Кооператив обкрадено вдруге... На вулицi вiйськова й сiльська варта... Саме вартував Сергiй i Никон. Сергiя чомусь арештовано. (Трохи пiзнiше). Цього самого дня пiд вечiр ми тренували на грищi... Прийшов Никон... Вiн був на полiцi? й бачив Сергiя. Той казав, щоб я стерiгся. Мене хочуть арештувати... А в полудень я був у читальнi... Прийшов Роман. Зна?те, каже,, що говорив козак? Коли хочуть знати, хто обiкрав кооператив, хай поглянуть на руки Володька...". "ЗI. V. (уривки). Раненько я вже був на селi. Заходив до Сергiя... Його ще не випустили. Головне, щоб не довiдались мо? батьки, бо як могтиму ?м це пояснити? Минулу нiч а не мiг спати... У селi зустрiв Наталку. Сказав ?й все. Вона дивилась на мене перелякано. Не бiйся, казав ?й. Хто повiрить, що я можу бути злодi?м? Козак, вуйт i полiцiя. Вона засмiялася крiзь сльози. (Пiзнiше). Вернувся Сергiй. "Ну, як? Як?" - засипаю його питаннями. Вiн невинно смi?ться. Вже, каже, всi з'?хали з глузду; весь час питали за тебе. При цьому вiн оповiв також про ту крадiж. Дверi кооперативу були замкненi маленькою колодочкою... Злодiй легко вiдкрутив ?? залiзною палицею. Сергiй, що був на вартi, почув його, бiг за ним i навiть схопив його за полу. Але вiн вдарив Сергiя палицею по руцi i вирвався... Трохи далi злодiй заплутався в загородi колючого дроту в Семеновому саду. Тепер я розумiю, чому козак радив оглянути мо? руки. Але цiкаво, звiдки вiн знав про той колючий дрiт?". Тут Володькiв щоденник на деякий час урива?ться. Вiн не мав для цього бiльше нагоди. Весь час був то на селi, то на грищi, то у Сергiя, то у Наталки, то у читальнi. Нiколи ще не проявляв тако? рухливостi. Прибiгав до читальнi... Подивився, посидiв, перегорнув швидко часопис, зривався i бiг далi. У Наталки сiдав i мовчав. - Чого мовчиш? - питала вона. - Хiба не можна? - вiдповiв. - Але ж не так... Не так... Ти... - вона не знала, як це висловити. - Не бiйся, дiвчино. Не збожеволiю,- I мовчав далi. Ч до часу сердито спльовував. Наталка присiдала до нього. - Не можна ж так, Володьку,- казала вона i рукою розгортала, то згортала його волосся. Вiн поволi звертав на не? погляд i вперто дивився до ?? очей. Вона не ухилялася, а навпаки... ?? погляд все глибше i глибше вникав до йог очей... Вiн протягав руку, обiймав ??, а потiм казав: - Слухай. А що ти будеш робити, коли мене тут не буде Погляд ?? швидко вiдривався вiд нього й опадав... Дивилась у землю. Потiм знизувала плечима й коротко казала?! - Не знаю. - Хм... - казав вiн сам до себе,- От... Так... Швидко встав. - Iду, Наталко! - Йдеш? Куди? - вона не встала, тiльки швидко пiдняла, голову. Руки зацiпленi в пеленi. - Йду. Сьогоднi мене арештують! Так. I то за крадiж.. Вона поволi пiднялася, пiдiйшла до нього... Груди ?? торкаються його грудей. Руками взяла його руки вище лiктiв Дивилася до очей. - Володю... Я пiду... Прошу, прошу... Ти ж був тi?? ночi зо мною... Буду свiдчити... Вiн круто одвернув голову. - Не потребую свiдкiв! - твердо сказав вiн.- Я? Свiдкiв? - брови його насупились. Уста майже злилися. Потiм вiн обняв тiсно Наталку, поцiлував, вирвався з обiймiв i шов. Пiшов просто додому. Вечорiло. Поки дiйшов, на землю лягла нiч. Хотiв ?сти, але не пiшов до хати. Спати ще рано, i подався на садок. Iшов стежкою до копанки й мiж деревами почув батькiв кашель. Зупинився. "Чи зна? вiн?" - майнула в головi думка. Вiн був у церквi, бачив рiзних людей. - Це ти? - чу? Володько батькiв голос. Вiн не назива? iменi, але син зна?, що батько дума? про нього... - Я,вiдповiв Володько. Мiж батьком i сином сто?ть, дерево. Вони бачать тiльки сво? чорнi постатi. Деякий час мовчки вони вза?мно наближаються. Ось стоять зовсiм близько. Батько бачить виразно синову постать, а син батькову. "Так, так..." - бiжать у Володька думки... "Вiн зна?..." Але син не вiдступив. - Не спите? - спитав вiн. Не зна? сам, чому спитав це. Не було iншого слова. - Нi... Нi... Такий вечiр... Не спиться... - поволi, лагiдно проговорив Матвiй. А потiм додав: - Нема? сну. - А-а, краще йдiть... Вiдпочиньте,- сказав Володько так само чужим голосом. - Ходжу от i згадую... Лiзуть на думку молодi лiта. Вони обидва, нiби по змовi, повернули в напрямку до копанки. Там голосно скреготали жаби й зводився ледве помiтний туман. Кущi густих верб поволi в загальних рисах виступали з туману. - Я оженився в дев'ятнадцять, а то ще було перед женячкою... Був молодий... Силу мав... Дiтьми нас не пестили, але, дав Бог, виросли. Я, бувало, зводив у однiй руцi мiх три пуди. На плечi мiг i десять взяти. ?лисей... Той трохи слабший. Зате, коли треба звинутися, або пiдбiгти, то я вже з ним не постачив... Я був трохи тяжкий. А Запорожже наше було тодi ще мале, Трихон (ще молодий), Стратон (пристав пiзнiше, як взяв Югеню) i ми. Двi хати й городженi клунi. А кругом були лiшники... сад... (Тут Матвiй себе перебив). Сад? Не такий сад, як це... От сторчало безладно кiлька сливок, кiлька морель, кiлька дичок-грушок i пара, нiби кращих, яблунь-папiрiвок... Але гарно було... Весна, бувало, прийде, так того квiту... Я щось тепер i не помiчаю такого... А що було птаства. Бувало, ранками такий гамiр, що в ухах лящить. Соловi? ото зграями лiтали... Не знаю, де вже те й подiлось... А отам... Зна?ш? У ровi, бiля копанок? Там же було багно... I рiчка звiдти витiкала... Ми вже пiсля... Я та ?лисей, почали його гатити, а рiчка на наших очах висохла. Далi за нашим почади люди "з-за рову" копани копати на коноплi, дiстали джерельну воду, i знов стала рiчка... Але маленька... струмочок... I тепер вiн ?... Отак було... Наш хутор на горi, як замок, а навколо долини... Хто його Запорожжем назвав - невiдомо... Ми... - я та ?лисей - не раз, бувало, морочим над цим голову. Бо де ж таки: Запорожже, Запорожже, а що то таке - нiхто не зна?... Навiть ми, нiби запорожцi... Та й почав я докопуватись... У монастирi був дуже старий чернець Зосима... Вiн знав багато... У-у-у... (Тут Матвiй трусив головою, нiби хотiв пiдкреслити знання Зосими)... Книги рiзнi читав... Старi книги... Знав i перекази... Людей дуже старих пам'ятав i розпитував ?х, i все списував... Такий був старий... Не бачив добре... Наложить грубi окуляри, возьме в руки гусяче перо й пише... Дверi його келi? не замикалися... Прийдеш, постука?ш, а вiн не чу?... Вiдкри?ш дверi, а вiн пише й не чу?... Коли торкнеш за рукав - вiдiрве очi вiд паперу: "Це ти, Матвiю?". Мене вже знав... А говорив все по-нашому... Такий старенький, добрий дiдок, царство йому небесне! Тут Матвiй на хвильку врива? мову, а потiм продовжу?: - Так от вiн раз менi й каже: "Е, Матвiю, Матвiю... Не зна?ш ти свого роду... А був то рiд славний... Ти звешся Довбенко? По-вуличному Гуца? А чи зна?ш, що твiй прадiд звався Довбня-Гуца й був козаком запорозьким? То-то, каже... I був то козак, каже, не посполитий, а зацний...". Так i сказав... Цi слова до цього часу тямлю. I прийшов вiн, каже" як Сiч Запорозьку розбили... Точно не знаю якого року... Осiв там на Запорiжжi й хутiр заложив... Це був наш предок. Матвiй знов перервав свою мову... Володько ще нiколи вiд нього не чув такого. Його увага зовсiм увiйшла в батьковi слова, i вiн ловив ?х, мов щось святе... По короткiй перервi Матвiй продовжував: - Минули роки... Рiд наш не завжди був такий, щоб ним гордитись. Не знаю, як стали нашi дiди крiпаками. Не знаю, як забули про сво? накорення... Твiй дiд - мiй батько - був вже мiзерна людина... Пив, i це його згубило... Я, коли звiвся на сво? ноги, почав працювати... Не хвалюся, але я ще нiколи на сво?му життю не встав пiзнiше за сонце... I от ти бачиш... (Коротка перерва). А от сьогоднi пiшов я до церкви. Чую, так i так... Щось там, нiби, у кооперативi... Говорять, говорять i чую: ти, мiй син... Володько занiмiв. Дихання сперлось у грудях, i серце перестало битись. Матвiй сам не договорив останнього слова. Вiн тiльки вибухнув у гнiв i майже вигукнув: - Нi, сказав я. Не може бути! Мiй син такого не зробить. Я це всiм сказав... Перед церквою... - Тату! - крикнув Володько. Вiн шарпнувся вперед. Хотiв обняти батька, але не вiдважився. Вiн навiть не торкнувся його, тiльки руки здiймались, то знов опускались. Серце знов билось швидко, а уста вiд хвилювання тремтiли. - Не треба! - твердо сказав Матвiй.- У нашому роду були всiлякi люди, але нiколи, нiколи не були це злодi?... А по часi додав: - Не бiйся! Прийдуть, то прийдуть... Вiзьмуть, то вiзьмуть... На небi ? Бог... Його нiхто ще не обдурив... Не обдурять i "вони"... З цими словами Матвiй повернувся й пiшов у темноту прямком до ново? недокiнчено? хати. Тепер вiн там спав. Володько не вiдважився йти за ним. Вiн зiстався на мiсцi, мов укопаний. Вiн дивився в темноту, куди пiшов i сховався його батько, його великий батько. Нащадок славного Довбнi... Людина, що нiколи не встала пiзнiше за сонце... I Володько знов вiдогнав свою малодушнiсть. "Прийдуть, то прийдуть!"... "Вiзьмуть, то вiзьмуть!" - звучало в його вухах. Що може торкнутись мо?? душi, коли вступ до не? заставлений, а на сторожi сто?ть Честь. Батько вiрить йому... А решта свiту може й не вiрити. XIV _ Тi?? само? ночi, о годинi другiй, Володько був арештований. За ним прийшло дво? полiца?в. Вiддався в ?х руки спокiйно, без спротиву. Хотiв було взяти кашкета, але не знайшов i пiшов так. Батько одразу почув цей рейвах, а мати також. Мати зiрвалася з лiжка i вибiгла надвiр... Зчинила лемент... Але вийшов батько, i лемент втих. Хутiр заворушився, схвилювався, погавкав собака - i знов тиша. Сонце сходило того ранку так само гарно, як i завжди. Разом з його сходом вернувся також Володько. Його допитували, нiчого не могли доказати i пустили. Йшов раненько через село без шапки... Його зупиняла вiйськова варта, на нього дивилися люди, але вiн не соромився. Був переконаний, що соромитись мають його противники, якщо вони здiбнi соромитись. Надвечiр того ж дня вже тренував зi сво?ю спортовою дружиною на вигонi. Час заповiджено? зустрiчi з мiською дружиною швидко наближався, i не було часу на зволiкання. Тилявка мусить себе показати. Одначе до зустрiчi не дiйшло. Сьомого червня, на перший день Зелених свят, у селi знов появився вуйт. Знов розiгнав по селi десятникiв, знов гамiр, рух, крик... Нова "сходка"... Другого дня мала вiдбутися зустрiч, але, замiсть вислати пiдводу за гравцями, було вислано Сергiя пiшки до мiста, щоб зустрiч вiдмовити. Вуйт виразно цього вимагав. Мовляв, нема часу на всiлякi витребеньки, I з цi?? нагоди Володько пiшов до Рони, Було свято, ранок, але Рона вже не спав. Вiн сидiв у сво?й порожнiй ?дальнi бiля широкого непокритого столу за великим, гарячим самоваром. Перед ним, на другому кiнцi столу, сидiв його молодший брат Михайло, а праворуч, на головному мiсцi сидiла сама стара панi. Всi вони були заклопотанi, поважнi i невдоволенi. Справи села вже дiйшли також i сюди. - В?дь етот самий "вуйт" скатiна,- говорила стара панi по-московськи сво?м переконливим, певним, категоричним тоном.- Пач?му ?во н? вибросят? Удiвляюсь... - i при тому вона демонстративно знизувала плечима. Михайло дивився крiзь пенсне в золотiй оправi i сардонiчно казав: - Ти, мама, можеш ?ще удiвляться... Я удiвляюсь тоже... Но твоей на?вностi. Андрiй Рона п'? спокiйно, повiльно вихололий чай, допива? склянку i автоматично закурю?. Його думки розсiяно гасають десь в iнших просторах. - Андрюша... Пажалуста... Ти зд?сь н? курi,- швидко загомонiла стара. - Пардон, мама. Забил,- спокiйно вiдповiв Андрiй. Стара панi не лишень стара, але й глухувата, у справах села i взагалi "полiтицi" вона розбира?ться мало, а тому Андрiй пiдвищеним голосом старанно ?й пояснював: - Все ето, мама, к лучшему. Вот такi? глупi? вуйти учат народ. Да, мама... Ну, i что ж? Ну, упьорся... Ну, вижiл нас iз с?льськаво дома? Гаварiт, там буд?т школа... Нiкагда там школи н? буд?т, но новий кооп?ратiвний дом буд?т. Да, да Буд?т! Ми поставiм. У нас ?сть место... Хароше? м?сто... В центре села... I там буд?т стаять дом. Я павтаряю: да! - Украiнскiй? - пита?, шамкаючи беззубим ротом, стара. - Какой би он не бил.... Ето н? iгра?т ролi,- жваво i певно вiдповiв Андрiй. - Как не iгра?т? Андрюша! Как н? iгра?т? В?дь iгра?т. Iгра?т, Андрюша. А па-мо?му, н? так. Па-мо?му, лучше ?ж?лi би в д?ревн? стоял польскiй дом... Я, старуха, так разсуждаю, в?дь украiнци н? Польшу делят... Делят анi Расiю... Да, мой мальчiк... Расiю. Польша? Что ж... В?дь его тоже часть Расi?... За нашiх вр?мьон... В?дь падумай... Прiвiслянскiй край... Нет, нет... Ти абаждi. Я гаварю... Наш? руско? село... Польскiм ано нiкагда не станет... А украiнскiм может... Видумалi язик. Ну, как, скажi, по-укрiнскi буд?т рукомойнiк? - Гаспадiн Довб?нко! - почувся глухий голос вiд дверей з т