- вiн  пiдiйшов
до заставлених книжками полиць i вийняв  кiлька  книг...  -  дума?те,  там
Укра?на? - договорив вiн свою думку.
   "А де ж тодi Укра?на?" - сперечався в думцi Володько, але вголос  цього
не висловлював. Тож мiлiони людей... I Днiпро, i Ки?в... I отi книги...  I
державне видавництво...
   Але Лазюк вибрав одно мiсце з книги i сво?м  пальцем  з  довгим  нiгтем
пiдкреслено вказував.
   - Ви ось читайте... Ви ось тiльки читайте... Дивiться! I  вiн  прочитав
кiлька речень, у яких говорилось  про  пролетарiат,  про  спiльнiсть  його
iнтересiв, про злиття мов, культур... I нарештi про... Лазюк  це  особливо
наголошував... Про велику мову Ленiна,  що  на  нiй  висловленi  найбiльшi
правди людства...
   - I так,казав Лазюк... - дуже виразнi тi правди... Хоча Володьковi вони
не були аж так виразнi... I десь в душi вiн не погоджувався з Лазюком.
   - Це писано, щоб когось дурити... Нас!  Мене  i  вас...  -  казав  далi
Лазюк.
   - Я мушу вчитися,- вiдповiв на  це  спокiйно  Володько.-  Я  десь  мушу
вчитися... Я не маю де...  Я  мушу  щось  робити...  -  Володько  повiльно
перегортав сторiнки книги, очi мав опущенi...  Книга  друкована  в  Ки?вi.
Рiдною мовою... Чого той Лазюк ще хоче?
   - Зна?те, мiй друже,- тут у нас у Крем'янцi  дi?  Пiлсудський  з  отими
чотирикутними шапочками... I вiн хоче лиш Польщi "вiд моря да  моря".  Але
там, у Ки?вi... Там дi? Л?нiн... I вiн хоче... Все! Весь  свiт!  Пролетарi
всiх кра?н, ?днайтеся! На мовi Ленiна... Про Укра?ну там не  може  бути  й
мови...
   - Але ж ми люди i ми ма?мо  право,-  хотiв  було  вiдповiсти  Володько,
одначе вийшло це у нього не досить переконливо...
   -  Там,  мiй  голубе,  не  думають  категорiями  людей,   там   думають
категорiями чотирикутних шапочок, або "пролетарi всiх кра?н"... Це...  Мiй
милий! Це епоха! Така епоха... На краю мiж чуттям i глуздом...  Ви  хочете
вчитися... Наша школа ось тут,- вказав вiн на чоло... I тут,- вказав ще на
серце.- Мусимо самi створити свою школу... Думати треба...
   Самостiйно. По-сво?му... ?дьте до Праги,- несподiвано закiнчив вiн свою
думку.
   Володька ця думка, здавалось, заскочила, вiн хвилину вага?ться...
   - За що? Менi навiть не дадуть пашпорта,- вiдповiв:
   Вiдчувалось, що вiн тут спереча?ться сам зi собою, що I намiри iншi.
   - ?дьте до Праги! Без нiчого... Без пашпорта... Iдiть пiшки...  Ламайте
закон, але йдiть, I бiльше  нiчого.  Туди,  ще  ?  живий  людський  глузд.
Шукайте людського глузду, i  тут  у  нас  його  ще  нема?.  Просто  нема?!
Пам'ятайте, що одного разу i шапочки, i тi пролетарi полетять до  чортово?
i матерi, а без глузду не можна! Без Глузду  не  можна!  Раз  назавжди  це
затямте!
   Володько виразно збентежений, вiн не був готовий аж  такий  вибух  саме
тако? думки. У ньому вже горить i пече зовсiм щось  iнше.  Нiби  розумiючи
його, Лазюк зненацька пропону?:
   - Як можете - ходiть зi мною до кiна.  Там  якраз  дають  "Нiбелунгiв".
Варто це бачити.
   Володько  розумi?  тенденцiю  Лазюка,  вiн  вже  зна?  також  що   таке
"Нiбелунги", i йому справдi хотiлося б це бачити хоч би у  кiно,  але  при
цьому пригадав сво? фiнансовi гаразди...
   -  Може,  iншим  разом...  Мушу  йти  додому,-  вiдповiв  вiн.  I  вони
розiйшлися недоговоренi. А коли Володько  спинився  знов  сам  i  знов  на
вулицi, вiн був деякий час, мовби ви колiсний  зi  свого  напрямку,  чуття
його виразно дво?лося i вiн почувався винятково непевно. В його вухах  все
ще звучала мова Лазюка, але одночасно його полонило ще одно уявлення,  яке
нiяк не лишало його. Мати свою думку! Це дуже гарно, але я можу мати ?? не
лишень у Празi... Але й... деiнде... Навiть у Ки?вi. А хiба не можна  нiяк
бути там самостiйним Вiн вiдчував тут вагання, вiн вже вистачально знав  i
розумiв якi саме думки  i  сили  там  домiнують,  вiдчував  ?х  настирливу
динамiку... Це щось не знутра, а ззовнi i не вiд думки,  а  вiд  простору,
повiтря, маси, чогось загального, з яко?сь висоти. Можливо, це ? воля доби
i люди тут не мають голосу. Вони зараженi, унесенi,  обезвладненi...  Вони
лиш медiум, на яки невидимий гiпнотизер вправля? свою волю.
   Йшов поволi вузькою, головною вулицею, що ?? назвав  Широкою,  проходив
побiля кiна "Пересвiт", де давали ти  самих  "Нiбелунгiв",  зайшов  навiть
оглянути рекламнi образки - Зiгфрiд i Кримгiльда... Перемога  над  кра?ною
туманiв чарiвною силою ясного, соняшного генiя... Ось
   Зiгфрiд - молодий, юний, чистий, зi сво?м мечем,  серед  бiлих  ромашок
клячить бiля чистого потоку i долонею черпа? прозору воду... А там он  вiн
проща?ться з Кримгiльдою... Вона  благословля?  його  в  далеку  переможну
дорогу... I Володько пригадав свою Наталку з ?? довгою косою... Зовсiм  як
Кримгiльда - висока, струнка, спокiйна... Поважно схвильована. О,  коли  б
вона благословила мене так само вiддано i спокiйно...
   А потiм вiн йшов далi, проходив побiля "Просвiти", на  цей  раз  оминув
??, але тут трохи далi, несподiвано побачив невеликий, втиснений у  вузьку
щiлину  крамнички,  мабуть,  недавно  вiдкритий  кiоск.  Книжки,  картини,
часописи... Невелика,  виложена  червоним  вибiйчаним  папером  вiтрина...
Обрамлений також червоним портрет Шевченка  поруч  з  таким  же  портретом
Маркса... Внизу на передньому планi роман "Залiзна п'ята" Джека Лондона, у
густо-багряних палiтурках.
   Володько зупинився перед цi?ю  вiтриною  i  не  мiг  позбутися  почуття
здивування, нiби вiн стояв перед сво?рiдним вiвтарем чи престолом. Все тут
наповнене якоюсь магiчною, вражаючою i  чаруючою  силою.  Кольори,  книги,
портрети мають завдання не вчити, а полонити, обезвладнювати i корити.
   - Вам, товаришу,  що?  -  почув  Володько  голос  вiд  дверей  кiоску.-
Зайдiть. Може, потребу?те яких книжок?
   - Нi... Я лиш дивлюся,- вiдповiв Володько... Але все-таки чомусь зайшов
до кiоску... Там, у вузькому заставленому речами просторi, у рiзних позах,
стояло i сидiло кiлькох молодих людей, переважно хлопцiв з  розкуйовдженим
волоссям  або  у  старих,  пом'ятих  кепках.  Хлопцi  напевно   про   щось
сперечалися. ?х обличчя були розчервонiлi, ?х руки нервовi... Один з  них,
одягнений у старий, рудий пiджак i в кепцi, що нагадувала пiдпалка,  трохи
старший, на коротких грубих ногах, запальне говорив щось про "Просвiту"...
   - Власне, власне! - казав вiн з ораторською вирвою... -  Нам  якраз  на
цьому й залежить. Ми вимага?мо, щоб така установа, як "Просвiта",  служила
iнтересам не петлюрiвщини й буржуазi?, а  працюючим.  Нам!  Менi,  тобi...
Всiм, що з народом i що працюють. Розвiсили: гетьмани, отамани, куртизани,
попи... Вимага?мо, щоб там були вождi  працюючих...  Робiтничi  журнали...
Твори пролетарських письменникiв, книги  радянських  видань.  I  вимага?мо
перевиборiв управи... Засiли  тобi  всiлякi  буржуйчики,  розвели  "ще  не
вмерла" i хизуються сво?м жовто-блакитством. Ха! Погнати ?х до сто чортiв,
i саме це я хотiв пiдкреслити... I ми будемо так довго...
   А  його  опонент,  ще  зовсiм  молодий  хлопець,   можливо,   гiмназист
укра?нсько? гiмназi?, весь, як лампiон, червоний,  I  хотiв  було  i  собi
вставити до цього якесь слово, але добродiй у рудому пiджаку не давав йому
для цього нiяко? можливостi...
   - Але... - починав вiн на кожнiй зупинцi патетичного  промовця,  одначе
нiколи не мiг вияснити, що це мало значити... А коли по довгому часi, йому
все-таки пощастило увiрватися до потоку мови добродiя  у  рудому  пiджаку,
вiн встиг лишень вирiкти: - Але не забувайте, що для влади цього тiльки  i
треба... Вона вже давно шука? причини закрити "Просвiту". А то скажуть, що
вона комунiстична, i закриють. Кому це потрiбно?
   - Хай! - рiшуче казав головний розмовник.- Ми вiд цього  не  потерпимо.
Потерпить хто iнший. Ми сво? дiло зна?мо... А маси будуть розбурханi...  -
висловив вiн це останн?  речення  з  винятковим  пiдкресленням.  При  тому
вийняв з кишенi штанiв брудну, бiлу хустину  i  голосно  висякав  носа.  I
одночасно  нагло  помiтив  Володька,  який  переглядав  збоку  часописи  i
прислухався до розмови.
   - А ви, товаришу, хто будете? - звернувся  вiн  до  Володька.  Володько
вiдповiв.- А! То ви,- зрадiв вiн,- напевно зна?те Йона Пацюка.- Володько i
це пiдтвердив.- Як вiн там пожива?? Добрий паруб'яга! Люблю.  Скажiть,  що
його вiта? Шпачук... А як там взагалi?..
   I вони  розмовились...  Володько,  як  селюх,  почував  себе  не  конче
найкраще,  названий  Шпачук  закидав  його  питаннями,  вiн   був   гаразд
ознайомлений з його селом, вимагав,  щоб  вiн  зiйшовся  ближче  з  Йоном,
виясняв, пропагував, вмовляв... Тим часом хилилось до  вечора,  входили  й
виходили iншi хлопцi, всi вони мiж собою зналися, вiталися кивками голови,
кликали один одного товаришем. Обступили також Володька, i в скорому  часi
вiн був весь втягнутий у загальну течiю загального настрою, так  нiби  вiн
завжди сюди належав... Показували йому новi книги з Ки?ва, цитували  твори
нових письменникiв, читали навiть  листи  з  поштовими  марками  "Ки?в"  i
обiцяли додати йому повну, нову, люксусову збiрку творiв Лесi  Укра?нки  -
улюблено? його поетки, яку вiн давно вже хотiв набути...
   Але взагалi вiя не мiг сказати, що мова з цими новими  його  приятелями
йому подобалась. У нiй було стiльки сво?рiдного недомовлення, що  робилося
моторошно, так нiби тi люди намагалися заплутати його у якусь  недозволену
змову, звести його на якiсь темнi дороги, позбавите його  власно?  волi  i
навiть вiдiбрати вiд нього його iдентичнiсть. Одначе, коли, по  часi,  вiн
залишив цей червоний кут з тим Марксом i тi?ю "Залiзною п'ятою",  вiн  мав
враження, що вiн безповоротно кудись вiдходить  i  вже  нiколи  не  знайде
дороги назад. Таке якесь терпке,  нищiвне,  обезвладнююче  почуття...  Вiн
починав не думати, а вiрити, не бачити, а уявляти... Речi i факти втратили
вартiсть,  i  все  довкруги  затягалось   гнiвом,   образою,   мороком   i
нетерплячкою.
   Лазюк, з яким так недавно говорив, вiдiйшов назад зi сво?ю мовою, i всi
його iншi клопоти, нiби на сценi, накрились завiсою...  Усе  замiнилося  i
затьмарилось одним одиноким стремлiнням - йти до Ки?ва.  Ось  завтра  рано
встане i пiде... I нiщо не зможе його зупинити... Здавалось, вiн вже був в
дорозi i тому вiдчував у собi стiльки рвучо?  сили,  що  нiяка  втома,  нi
голод не були на завадi, щоб зiрватися вiд землi i летiти,  як  це  iнколи
ввижалося у снi. Там он зовсiм близько границя, а за нею простiр...  Свiй,
рiдний... Дороги, будiвлi, люди... Все живе,  реальне,  намацальне,  повне
життя i повне надi?.
   Картина за картиною безконечного, фантастичного екрану  закривала  весь
обрiй, малювалось мiсто  золотих  бань  з  вулицями,  парками,  кра?видами
велико? рiки, з iсторi?ю, що вгрузла у  глибiнь  землi,  i  йому  хотiлось
самому стати частиною тi?? сили, впо?но? у чорнозем, у  камiнь,  у  береги
рiки i будови... Як можна закрити очi, вуха,  чуття,  щоб  не  чути  й  не
бачити, щоб не вiдчувати себе в собi, щоб позбавитись  волi  i  не  бажати
вирватись з низин низинностi i безсилля.
   Так вiдчував Володько... Той  м'який,  вкритий  глибокою  курявою  шлях
Крем'янець - Тилявка був його червоним  килимом,  простеленим  у  простори
вiчного. Доходячи до села, вiн вже не йшов, а майже бiг,  а  коли  затемна
вiн прибiг додому, всi зрозумiли, що з ним нема бiльше  мови.  Вiн  одразу
почав  збиратися  в  дорогу,  дарма  що  нiякого  особливого  збирання  не
вимагалося, за винятком хiба вузлика, на пару днiв, з  харчами.  Вiн  гнав
вiд себе всi розважання з цього приводу... Вiн  йде  навмання,  заплющивши
очi, на щастя чи нещастя, на прю з умовами,  на  виклик  долi.  Вiд  цього
залежатиме бути чи  не  бути  -  цiле  його  життя,  яке  ще  цiлковито  у
майбутньому. Треба йти, i нема вiдклику.
   Це була безсонна, напрочуд довга, хворобливомiстична, повна  дивовижних
уявлень нiч, що в нiй брала участь цiла Матвi?ва  родина...  Для  Володька
вона здавалася фатальновирiшальною, це сво?рiдна межа долi, яка  визначить
його буття назавжди - в  минулому,  теперiшньому  i  майбутньому.  Вiдiйти
кудись в невiдоме з цього  мiсця  -  значило  порушити  приречення  вiкiв.
Вирватись вiд корiння, залишити замкнений  круг  роду,  переступити  лiнiю
огнища часу i, можливо, нiколи не вернутися,- це далебi в  його  застиглiй
вiд давнини уявi було б порушенням закону землi  i  неба  цього  простору.
Його сливе мовчазна, насичена нiмою волею материнства мати була для  нього
найсильнiшим вузлом, що в'язав його особисту волю... Його прекрасна, нiжна
i розумна сестра тримала його за руку, мов дитину,  його  сухий,  холодний
брат заморожував його сво?м презирством i нарештi  той  батько...  Батько.
Ессе гомо! Вiн не скаже нiчого. Його  мовчанка  страшна.  У  ньому  горить
огонь спротиву, але  його  уста  затиснутi,  i  нi  один  звук  скарги  не
вирветься  крiзь  них  назовнi.  Нелегко  лишити  його  самого  в   такому
виглядi... Нi, нi, нi!
   Поволi, як цiла планета, оберталась нiч борюкань  зi  собою.  Спати  не
мiг. Спати в такий час не можна. А рано, перед сходом сонця, залишив  ложе
i був переконаний, що повороту не може бути.
   Мати i сестра тихо плакали, брат був здивований i не  розумiв,  куди  i
для чого вiн йде, батько перед вiдходом  сина  пiшов  було  до  комори  i,
вернувшись, подав синовi малий, зав'язаний у шматину, тяжкий вузлик.
   - На. Можливо, придасться. Знай, що волi мо?? з тобою нема... Але  ма?ш
свою голову i свiй розум...
   У вузлику було шiсть золотих, з  царськими  головами,  монет.  Кожна  у
п'ять карбованцiв. Цими днями старий продав корову, цi монети мали,  було,
пiти на закiнчення хати...
   - Хата ще почека?,- подумав вiн.
   Потiм Володько вийшов з дому. Над Жолобецьким лiсом, як завжди, сходило
сонце... Це так само, як i  колись,  коли  щоосенi  вiдходив  до  Дерманя.
Сам-один, за плечима клунок... Тiльки цього разу вiн пiшов не  дорогою,  а
полями... Був вiтер i захiд погрожував  негодою...  Володько  поглядав  на
небо, на хмари, оглядався  на  поля,  городи  i  сади  села...  Думав  про
Наталку, уявляв ?? i дякував ?й в думцi.
   Земля поволi вiдходила з-пiд нiг... Небо крилось хмарами.



   Х

   У Крем'янцi на "Лубенськiй рогачцi" сто?ть  просторий,  битий  часом  i
погодою, одноповерховий будинок. Довкруги нього видимо, як  туман,  стояла
понура тиша.  Вiн  вiддiлений  вiд  вулицi  городом  i  оточений  високим,
дерев'яним, гострошпилим частоколом... З вулицi видно лишень його бляшану,
червоно-буру покрiвлю.
   Це повiтова тюрма. У п'ятницю, о другiй годинi, дво? звичайних полiца?в
у темно-синiх унiформах, з бiлими цифрами на сво?х кашкетах i рушницями за
плечима привели до канцелярi? цi?? тюрми кiлькох молодих людей.  Всi  вони
бруднi,  зiм'ятi,  немитi  й  неголенi.  Всi  вони  мовчать  i  виглядають
байдужими... I лишень один з них проявля? трохи зацiкавлення. Його помiтно
цiкавить все - полiца? з  ?х  шкiряними  торбами...  Меблi  i  люди  з  ?х
обчовганим  виглядом.  Тупiсть,  безбарвнiсть,  понурiсть.  Все  манекенно
штивне, кам'яно сiре, тваринне безмовне. Всi  погрузлi  самi  в  себе,  на
приведених людей не звертають уваги. Один з полiца?в пiдступив до бюрка  з
безвиразним обличчям урядовця, вiдкрив свою торбу i подав  кiлька  листкiв
паперу. Безвиразне обличчя, навiть не глянувши на поданi папери, механiчно
передало ?х свойому довгошийому  сусiдовi.  Той  прийняв  папери  i  почав
однотонно вирiкати:
   - Платон Дуб, адмiнiстрацiйно покараний - три мiсяцi й п'ятсот злотих.
   - ?ст,понуро озвався голос з юрби новоприбулих. Довгоши?й вирiка? далi:
   - Iван Собчук, адмiнiстративно покараний - мiсяць i сто злотих...
   - ?ст,озива?ться ще один голос.
   - Володимир Довбенко, адмiнiстрацiйно покараний  i...  пiдслiдний.  Три
мiсяцi й п'ятсот злотих... - Довгоши?й  вперше  кинув  погляд  на  чергове
"?ст" i побачив немите, заросле  стернею  волосся,  виснажене  обличчя  iз
запалими синiми очима. Погляди цих двох протилежностей на мить зустрiлися,
довгоши?й перший опустив очi  i  почав  писати.  Мав  тонкi,  худi,  блiдi
пальцi, що тримали посерединi довге перо. Уста виднi, нiби для поцiлунку.
   Скiнчився  переклик,  вiдбулася  ревiзiя  речей,  з'явився  невеличкий,
округлий, одягнений у тверду синьо-сiру унiформу чоловiчок, i  новоприбулi
йдуть за ним. Вони вже в'язнi.
   Пiсля канцелярi? ще лиш хвилинка по  цей  бiк  брами.  Дерева,  зелень,
люди... Брязкiт ключiв, вiдчиня?ться  тяжка,  обкована  бляхою  хвiртка...
Новоприбулi один за одним переступають порiг. Зникають  дерева  i  зелень.
Довкруги частокiл, злiва сiра, поплямлена стiна  i  загратованi  вiкна.  У
вiкнах, у кожнiй гратцi, кругла, блiда, стрижена голова.
   - Скiльки? - падають запити.
   - Звiдки? - цiкавляться стриженi голови.
   Нiхто не вiдповiда?. Новоприбулi швидко перебiгають подвiр'я i зникають
у вiдкритих дверях довгого, сирого з мокрою, цегляною  долiвкою  тунелю  з
цiлим рядом позначених цифрами дверей. Всi  вони,  за  винятком  Довбенка,
босi, порванi штани, блузи, пiм'ятi кепки... Через дiри просвiчу?  тiло...
Закордонцi. Всiх ?х направлено до камери з числом I2.
   Володька натомiсть впущено до камери 7. I йому було шкода  розставатися
зi сво?ми новими знайомими... Особливо з  тим  Платоном  Дубом  -  мiцним,
широкоплечим, у пiдранiй вiйськовiй блузi, що  мав  гострi,  розумнi  карi
очi. Його понурiсть i мовчанка свiдомо напущенi. Його погляди завжди  щось
питали. Розiйшовся з ним без ?диного слова i ще бачив, коли  вiй  разом  з
iншими зник за дверима камери, яку було  з  брязкотом  замкнено.  За  пару
хвилин пiсля цього i сам вiн був пiд замком.
   I нарештi дивне, збаламучене, тупе й нiме почуття безсилля.  Невеликий,
цвiлий, сирий, зплямлений простiр, вигнилий, полатаний, дерев'яний помiст,
загратоване, високе вiкно, довгi, широкi причi[24],  купа  сiнникiв,  сiрi
ковдри... I  тузи  рiзноманiтних,  рiзнокольорових,  бiлолицих,  переважно
босих або в шкiряних вiдпорках на босу ногу людських постатей, якi сидiли,
лежали, ходили. Новоприбульця приняли досить байдуже, лишень пара питань -
звiдки, за що, скiльки... Малий, щуплий,  зi  золотим  зубом  чоловiчок  -
староста камери. Вiн зупинився  перед  Володьком,  що  стояв  бiля  дверей
розгублено, i польсько-московською мовою сказав:
   - Н? бойс?н... Всю будет харашо. А передачi будеш мати?
   - Буду,вiдповiв Володько.
   - Пустое. Пiвроку... Ха... Я, браток, два з половиною, i то плювать...
   Володько не мав намiру вдаватися  в  розмови,  йому  хотiлося  лиш  без
перешкоди присiсти, сiмдесят кiлометрiв пройшов пiшки, кiлька ночей провiв
без сну, вчора, зда?ться,  востанн?  по?в...  Вiдiйшов  вiд  дверей  i  на
першому-лiпшому вiльному мiсцi пресiв просто на долiвцi пiд стiною.
   - Я втомлений,- сказав вiн невiдомо кому. Зайвi  слова,  i  так  видно.
Сидiв з пiдiгнутими  ногами,  колiна  лiд  саме  пiдборiддя  i  зовсiм  не
збагнув, як це сталося...
   - Ей, ей, ей! Слухай! Це не готель! - почув вiн над собою, нiби з неба,
глухий голос, i одночасно хтось скубнув його за волосся. Прокинувся. Перед
ним стояв той самий староста, що смiявся золотим сво?м зубом. Збоку стояв,
розкарячивши  ноги  у  шкiряних   отпорках,   широкоплечий   чолов'яга   у
росiйськiй,  офiцерськiй,  вiйськовiй  блузi.  Борода  його  була  заросла
густою, чорною щетиною, що гостро вирiзнялася на блiдому тлi обличчя.
   - Роскис, хлопче? - говорив вiн по-укра?нськи.- У цей час спати тут  не
приписано. Привикай, привикай...
   - Е, що там з ним панькатись! Я його зараз пробуджу! -  вигукнув  один,
що сидiв на причах у мшпатому тюремному одязi... Одночасно  вiн  схопив  з
полицi череп'яну ринку з водою i вилив ?? ва Володька.
   Володько  миттю  зiрвався  на  ноги  i  без  надуми  кинувся  на  свого
напасника.
   - Що? - вереснув той високим фальцетом.- На мене? Ти, паршиве щеня, - i
рвонувся злiсно на Володька. Володько був вищий, пiдняв руку, щоб  вiдбити
напасть, але його схопили ззаду. Одночасно вiдчув кiлька  ударiв  в  лице.
Вiй люто копнув ногою i  малий  чоловiчок  у  мишатому  одязi  полетiв  на
парашу.
   - Гетьте! - шарнувся зi всi?? сили Володько i вишарпнув одну руку. Його
блуза бiля пазухи трiснула й розпоролася. На нього накинулось  ще  кiлькох
в'язнiв, вiдчув кiлька ударiв по головi, щось дошкульно  торкнулось  носа,
потекло щось мокре i тепле, не  мiг  обтертися,  кiлька  червоних  крапель
впало на пазуху.
   Володька осадили... Мав розiрвану блузу, замазане кров'ю лице i був, як
чорт, лютий.
   - Битись не ма?ш права!  -  кричали  на  нього.-  Ти  новий!  Тепер  ти
побачиш!
   - Плюю я на вас. Я бачив краще... Я два днi перебув на полiцi?!
   Це, мабуть, вплинуло.
   - Ти! Будний! Лиши його! Дай чоловiковi спокiй. Не  бачиш  хiба?..-  Це
був той самий зарослий  чорною  щетиною.  Володько  поволi  обтирав  носа.
Вийняв з кишенi шматок брудно? матерi? i витирав кров. На деякий час  його
лишили, а один навiть пiдiйшов i спитав:
   - ?в що?
   - Сьогоднi ще нi,- байдуже вiдповiв Володько.
   Той пiдiйшов до полицi, зняв шмат хлiба i обрiзану з пляшки склянку  зi
смальцем... Вiдкраяв окра?ць  чорного  хлiба,  намазав  смальцем  i  подав
Володьковi. Обтираючи далi кров, Володько взяв окра?ць, байдуже  подякував
i почав ?сти.
   Цей наглий випадок вплинув на Володька добре. Болiла  голова,  але  сон
проминув. Мiг принаймнi триматися на ногах або сидiти з пiднятою  головою.
Оглядав поволi камеру. Той, що частував його хлiбом, здавалось,  був  йому
трохи знайомий. Десь його бачив. Середнього зросту, молодий, у  цивiльному
одязi, не селянського вигляду, парубок. Мабуть вже сидить довше...  Блiдий
i нiби опухлий.
   О третiй годинi камера йшла на прохiдку. Володько йшов також,  хоча  це
було для нього зайве. Вiн i так чорний вiд сонця,  вiтру  i  дощу.  Навiть
синцi обличчя, що ?х дiстав на полiцi?, майже непомiтнi. В'язнi не  ходили
вколо, як це вiн уявляв подiбнi прохiдки,  а  ходили  по  залитому  сонцем
подвiр'ю свобiдно, пустували, бавились, перекидалися словами зi  знайомими
з iнших камер пiд оклики "вiддiлового", що стояв з рушницею на  сторожовiй
будцi понад частоколом.
   До Володька також пiдiйшов незнайомий молодий  парубок  iнтелiгентного,
здавалось, вигляду, який запитав:
   - Слухай. Ти часом не з Погорець?
   - Нi,вiдповiв Володько.
   - А менi видалось... Ми, зда?ться, десь бачились,- казав той. На  ньому
дуже брудна, пропечена, розхристана,  з  позакачуваними  до  самих  плечей
рукавами, синьо-смугаста сорочка.
   - Не пригадую вас,- каже Володько.
   - Чи не мiг би ти позичити менi на короткий час свого пояса? -  запитав
той. До речi, Володько справдi мав доброго, нового, жовто? шкiри пояса, що
кожному падало у вiчi.
   - У  нас,каже  той,-  позабирали  пояси,  а  ми  потребу?мо  нагострити
бритву...
   Володько подивився на нього пiдозрiло й недовiрливо,  але  чомусь  зняв
свого пояса i подав його незнайомому.
   - На,- казав вiн,- поверни до сьомо? камери.
   Той забрав пояса, вiдiйшов, на ходу подякував  i  зник  у  темнiй  норi
коридору. Володько залишився без пояса, йому спадали штани, пiдтримував ?х
рукою, мав розiрвану, поплямлену кров'ю блузу, з-пiд яко? визирала брудна,
промочена дощами i потом,  давно  не  бiла,  а  майже  руда  сорочка...  I
виглядав, нiби обмолочений цiпом, снiп збiжжя... I був неймовiрно  вибитий
зi свого звичайного поточного, дотеперiшнього житт?вого  наставлення,  так
нiби його раптом переселили на якусь iншу позаземську  планету  зi  зовсiм
вiдмiнними щоденними iнтересами. Все ще був пiд тим ударом, що його дiстав
на самiй границi тi?? темно?, дощово?, бурхливо?  ночi  одним  тим  словом
"стуй!".
   I що це мало те  "стуй"  значити?  Яке  його  приречення?  Добре?  Зле?
Фатальне? Спасенне? Поки що це лиш шок, удар, прокляття.  Розсипались  всi
його  гарячi  прагнення,  а  перед  ним  лиш  цiлий  ряд   гострих   нових
непри?мностей. Але досить про це. Його мозок i так  пухне  вiд  думок,  що
розпирають його, мов динамiт.
   О шостiй годинi розносили коридором  велику,  чорну  дiжку  з  паруючою
юшкою, яка сво?м запахом нагадувала старi, залежанi лахи. Це був варений у
чистiй, благороднiй водi погано дертий пенцак, або "перлова крупа", що мiг
зватися також шротом для  ладування  збро?.  На  цю  появу,  з  винятковим
грюкотом, вiдчинялися однi за одними  дверi  i  з  ?х  отворiв  витикалися
переважно голi i худi руки зi  всiлякими  черепками,  до  яких  мiцний,  з
облiзлою, мов старий кожух,  головою  кухар  великим  дерев'яним  черпаком
наливав юшку. Володько не мав ще сво??  посудини,  але  йому  хтось  подав
поливаний глечик чи краще пiв глечика, черепок з вiдбитою шийкою,  i  йому
налили його майже по вiнця... Перша тепла, за  кiлька  днiв,  рiдина,  яка
могла навiть дуже добре замiняти ?жу...
   А двi години пiзнiше - молитва. Всi ставали у два  ряди,  чоловiчок  зi
золотим зубом польською мовою давав команду, всi  решта  старослов'янською
мовою грубими голосами спiвали "Отченаш"... Всi вiкна всього будинку  були
вiдчиненi i з ?х загратованих отворiв виривався одночасно той "Отченаш"  i
понад частоколами летiв просто у високе, вечiрн? небо,  на  якому  все  ще
десь горiло також сонце...
   Пiсля цi?? церемонi? залишалась ще одна подiбна з  назвою  "апель".  Ще
раз всi ставали у два ряди, ще раз падала та сама команда, дуже  помпезно,
нiби генерал, ходив старший, високий у напнутiй шапцi дозорець з книгою  в
руках, за ним  появлявся  його  помiчник  з  довгим  дерев'яним  молотком.
Старший вислухував "мельдунки" i рахував  присутнiх,  молодший  постукував
молотком грати, оглядав  помiст,  а  далi  "добранiч"  з  "добранiч,  пане
старший", дверi зачинялися, замикалися i починалась друга, темна  половина
доби - нiч.
   Володько дiстав мiсце на стертому, набитому  нiби  сiчкою,  заяложеному
сiннику на долiвцi пiд самим вiкном... I як тiльки до  нього  торкнувся  -
стрiмголов провалюся i знак.! Це був сон. Майже смерть. Провалля,  царство
демонiв, небуття.
   I коли  його  хтось  штуркнув  нiском  отпорка  пiд  ребро,  вiн  нагло
прокинувся. На диво це був, без сумнiву, ранок,  день  другий,  ще  якийсь
один небувалий шматок часу. На коридорi  розпачливо  дзвенiв  дзвiнок,  до
вiкна лилось справжн? ранiшн? сонце,  на  протилежнiй  замацанiй  долонями
стiнi чiтко зарисовувались квадрати  грат.  Володько  деяку  мить  не  мiг
отямитись... Де вiн? Де вiн? Де вiн? Ага! ?! Он бiля дверей параша, i  над
нею за чергою стоять цибатi, голi, волохатi ноги. А який це день?  Субота?
Боже мiй! Тож завтра Зеленi свята i... Наталчине весiлля... Вiн ще раз  на
хвилинку закрив очi...
   Але лишень на хвилинку... Над ним i бiля нього  дуже  наглий  обов'язок
безвладно? замкнено? людини ва самому днi  iснування.  Вiн  мусить  швидко
зриватися, згортати свого сiнника, митися, виносити парашу, бiгти за  тим,
за iншим, мовчати i не думати...
   Але ж як  не  думати?  Вiн  зараз  весь  переповнений  найдошкульнiшими
враженнями свого життя, вiн увiйшов у одно ще незнане буття на цiй  землi,
за яким, можливо, почина?ться безлюддя. Он той щуплий,  сухорлявий,  рудий
зi  золотим  зубом  -  звичайний  кишеньковий  злодiй  з  Лодзi.  Верткий,
рухливий, неспокiйний... Дитина  вулицi  i  пiдсвiту.  Йому  не  можна  нi
довiритись, нi повiрити, нi  сполягтись.  Вiн  може  тебе  вкусити  кожно?
хвилини у кожне мiсце. Вiн бреше, вiн хвалиться,  вiн  заляку?,  вiн  бере
пiдступом. Нiяка мораль його не обов'язу?. З ним мусиш бути обережний, мов
з гi?ною... Iм'я йому Слюсарський, i вiн тут голову? -  староста  келi?  i
коридорний писар.
   Той он, що вилив на Володька воду - "пан Будний", або "Баня",  опинився
тут за згвалтування нелiтньо? дiвчини, за що  мусить  тут  перебути  шiсть
рокiв... Куций i череватий з рудуватою, твердою мефiстофельською мичкою на
бородi. ?хидний, пiдлесливий, трiйливий... Легкодух i  тиран  одночасно...
Ворог всiх добрих чеснот, що завжди носиться з молитовником.
   Той блiдий iз зарослою бородою - колишнiй царський старшина...  Твердо?
волi i добрих намiрiв i оскаржений за  вбивство  власного  батька  на  тлi
любовно? трагедi? з власною жiнкою. Одинадцять мiсяцiв чека? на закiнчення
слiдства i всiх докруги запевня?, що вiн  лиш  жертва  неймовiрного  збiгу
обставин.
   А  мiж  ними  i  той,  що  подав  Володьковi  шматок  хлiба.   Молодий,
натхненний, з ясними блискучими, синiми очима i сидить вiн, загальнознано,
"за  Укра?ну"...  Поповнення  найбiльшого  злочину  доби...   Поборюваного
писаними, а ще бiльше не писаними законами  i  надзаконами  молодого  ладу
двох держав, побудованого пiсля останньо? велико? вiйни.  Вiн  тут  вперто
мовчав. Така глумлива неспiвзвучнiсть душ i сердець, що  годi  знайти  для
цього потрiбне слово. Але з Володьком вiн мiг говорити, а що вiн був  поет
серця, вiн намагався сказати бiльше, нiж мiг  сказати,  бо  висловити  цей
згусток надмiрно? його правди було для нього найвищою вимогою.
   - Зна?те, що таке Укра?на? - питав вiн з  тихим  пафосом,  i  очi  його
горiли тим огником святостi, що  його  можна  бачити  лишень  у  натхненно
вiруючих.- Це наш закон... Мораль...  Приречення.  Це  не  тiльки  те,  що
бачимо, а також те, що не бачимо... Запiзнене  вийшло  з  минулого  i  йде
неухильно назустрiч,  як  день,  як  нiч,  як  смерть,  як  народження.  З
глибинностi життя, вiд серця планети, з кожного нас... З  частинок  нашого
щоденного думання,  з  болiв  наших,  нервiв  i  кожного  тiльця  кровi...
Поколiння, iсторiя, могили, коханi люди, народження i костi в землi...  Iя
вам, ще такому молодому, хочу сказати: Укра?ни до цього часу ще не було...
Вона щойно тепер на наших очах родиться... Воiстину, вона щойно родиться.
   Вони, звичайно, ходили поруч  по  камерi  зi  заложеними  назад  руками
кiлька крокiв вперед, кiлька крокiв назад, як це роблять часто замкнутi до
клiтки звiрi, i ?м здавалося, що саме вони ? учасниками такого народження.
I нiхто не звертав на них уваги  тут  у  цьому  маленькому  просторi,  але
здавалося, що ?х бачили з багатьох високих мiсць ген там у просторах  поза
гратами.
   - Ви,- казав той поет,- йшли "туди"...  Не  шукайте  ??  виключно  там.
Шукайте ?? також в Нью-Йорку, Лондонi, Харбiнi. Вона  в  цiлому  свiтi,  у
всiй планетi... Хiба ви цього не чу?те?
   Володьковi хотiлось iнодi залягати, за що саме конкретно  його  пiслали
сюди, але вiдчував, що таке питання зайве. Навiть Слюсарський, навiть Баня
знали його параграф, i всiм ?м тут здавалося, що це один  з  найбiльших  й
найнебезпечнiших злочинцiв свiту, ?х карають i тут i там, i завжди  за  те
саме. Бо вони родилися не так i не там, як це подоба?ться багатьом iншим.
   Трохи згодом Володько довiдався, що тих "за Укра?ну" у цьому повiтовому
ув'язненнi багато бiльше. Вiн знайомився з ними по всiх камерах i пiзнавав
?х серед людських вiдпадкiв на перший погляд ока. Вони були всi рiзнi, але
в чомусь також подiбнi. Завжди незалежнi, не пов'язанi  з  цим  мiсцем,  з
думками у якомусь, для них знаному, просторi майбутнього.
   I особливо цiкавила Володька камера число I2, а згодом  також  II.  Там
"закордоннi", ?х пригонили цiлими юрбами майже щодня. Однаково  всi  босi,
завжди обiдранi, так нiби вони  верталися  з  яко?сь  довго?  подорожi  по
недоступних диких  кра?нах.  "I  чого  вони  йдуть  сюди?"  -  питав  себе
Володько, маючи на увазi свою останню мандрiвку "туди". Вiн  намагався  ?х
пiзнати i почути ?х думку. Але всi вони були нiмi i не тiльки замкнутi  на
замки камер, але також самi в собi. Кожний з них  був  силою  вирваний  зi
землi предкiв, i його тисячолiтн? корiння  кривавилось  тяжкими  згустками
болю... Кiлька разiв то там, то сям зустрiчав свого знайомого Платона Дуба
(хто його зна?, яке його справжн? прiзвище), з вiтався  з  ним,  намагався
розмовитись,  але  той,  так  само  як  i  iншi,  виглядав  понуро  i   не
прозраджував намiру наближення. Володько приносив йому кусники хлiба,  якi
вiн почав дiставати через сестру Василину, з дому, той  приймав  хлiб  раз
мовчазно без подяки, другий раз подякував, за третiм разом  посмiхнувся...
Ще iншим разом  промовив  кiлька  слiв.  Володько  не  був  настирливим...
Зустрiчалися в робiтнi кошикiв, десь випадково на коридорi, на  дворi  пiд
час прохiдок... I одного разу Дуб запитав:
   - Ви, напевно, тутешнiй?
   - Так,вiдповiв Володько.
   - Ви йшли до большевикiв? - питав той далi.
   - Не до большевикiв... На Укра?ну.
   - То, чоловiче,  Совдепiя.  Окрема  планета.  Затямте  собi  це...  Раз
назавжди! - Вiн висловив це з таким притиском, що Володько вiдчув удар. Те
"депiя", щось як деспотiя... Подражнена уява верталася до рокiв недавнього
минулого... Большевики, курява, ?х обози,  ?х  бруднi  обличчя,  пошарпане
лахмiття, матюки... Пролетiли ватагами на худих конях i думалось,  зникли.
Нi. Вони десь ?. За тi?ю границею. Там ?х царство. Совдепiя.
   Розмови на цю тему множились, Володько довiдався бiльше, дальше, глибше
про ГПУ, про "допри", про "радянське  правосудi?",  про  тисячi  вигнаних,
засланих,  знищених,  розбитих,  змарнованих.  Вiд  цього  ставало  сумно,
соромно, тiсно. Не хотiлось вiрити, але вiрилось i дивувалось,  чому  саме
все це мусило дiятись на землi наших предкiв.
   А трохи згодом Володьковi випадково пощастило побувати  кiлька  днiв  у
найбiльшiй гущi совдепських жертв дванадцято? камери. Пiвсотнi люду - тiло
на тiлi - голоднi, сухоребрi, блiдi, нагi i бруднi. I  справдi  вирванi  i
викинутi пiд ноги життя.
   Володько нiколи не був большевиком, вiн  лиш  з  болем  мирився  з  цим
все-таки людським явищем, але пiсля дванадцято? камери  йому  спротивилась
сама ця назва. Вiн ?? зненавидiв. Йому хотiлось плюнути в ?? лице, вирвати
?? зi словника, випекти з уяви...
   Камера дванадцять не стояла на мiсцi. Вона  йшла.  Вона  поволi  текла.
Кожного дня притiкало i  витiкало  п'ять,  десять,  дванадцять  -  бiльше,
менше, все iнших, але все тих самих. Скiльки протече ?х за рiк? За два? За
десять? Куди жене ?х той садизм. Чого шукають вони у  свiтi?  Де  були  до
цього часу?
   I пiсля цього Володько  пригадував  собi  всю  Волинь...  Мiсто...  Той
червоний кут з Марксом...  Сво?  село  з  Йоном...  Тi  патетичнi  люди  в
кепках...  Яка  глибинна  безодня  жорстоко?,  первiсно?,   дитинно-чисто?
на?вностi. Яка армiя напо?них дурманом патологiчних покручiв. "Нiколи,  нi
одно столiття, анi тисячолiття не  простить  большевизму.  Нiхто  його  не
виправда?. Вiн буде вiчним мiнусом в iсторi?  людства"  -  слова  Платона.
Коли б ?х висловив бородатий професор, чи побожний проповiдник, чи  знаний
президент, чи великий мистець - Володько не так повiрив би в них, як тепер
з уст цього обiдраного велетня з дванадцято? камери. Слова легко кидати  у
простiр або класти на папiр, але вони мають виправдання лишень тодi,  коли
походять з уст, на яких позначилась спрага пекла.
   Червень, липень - лiто. Були i  проходили  чудовi  днi  за  мурами,  за
гратами,  за  частоколом.   Володька   викликали   на   допити,   вимагали
признання... Чого йшов? Що там шукав? А чи справдi з власно? волi? I  сам?
Хто його посилав? I з якою метою? Пороли одяги, взуття -  шукали  доказiв.
Не вiрили нi одному його слову... Та, зрештою, не легко було  i  повiрити,
що вiн хотiв лишень до Ки?ва, а тому ламав границi й порушував  закони.  А
йому хотiлося крикнути ?м у вiчi: для мене  вашi  границi  не  границi,  а
кайдани! I я не  визнаю  ?х  нiде  й  нiколи!!  вони  це  по-сво?му  також
розумiли, а тому вiн не мiг знати, коли вiн звiльниться з цього  павутиння
i чи звiльниться взагалi. Формально це мало б бути  лишень  три  мiсяцi  i
п'ятсот злотих, що мало б значити три додатковi мiсяцi, бо  нiяких  злотих
вiн не мiг платити. А до того - додатковий суд за вiдiбранi золотi монета,
яких вiн не мав права виносити за кордон... А ще до того  -  не  вирiвненi
залеглостi у  справi  пашпорту.  А  на  завершення,  слiдство  з  вимогами
признання до неiснуючих грiхiв. Направду цей хлопець мав над  чим  думати,
бо вiдчував, що грунт пiд ним запада? i вiн грузне й грузне в якесь  багно
i що годi з нього вирватись. Вiн був ще, далебi, надто молодий i не  конче
вправний до тако? безглуздо? акробатики цього трагiкумедного цирку.
   Були ще й деякi iншi, також дошкульно болючi, але все-таки  зрозумiлiшi
моменти його теперiшнього борюкання за життя. Кожного понедiлка  i  кожно?
п'ятницi пiд тiюремну браму приходили  мати  або  сестра  i  приносили  тi
ославленi "передачi". Приходили, просили  побачення,  ?м  вiдмовляли,  але
вони все-таки вперто i  довго  чекали  безнадiйно  надiючись.  Засуджених,
звичайно, випускали за браму, вони могли бачитись з рiдними, але Володько,
як пiдслiдний, до таких не належав. Та одного разу... Падав  якраз  дощ...
Володько випадково був на подвiр'? i йому пощастило пiдбiгти  до  брами  i
через дiрку виглянути назовнi. Побачив багато  людей,  переважно  жiиок  з
пакунками, якi просто пiд дощем без нiякого накриття чекали перед  брамою,
i мiж ними побачив  також  i  свою  таку  знану,  близьку,  рiдну  i  таку
несказанно скорбну, втомлену матiр, яка мусила дуже рано вставати, зробити
пiшки п'ятнадцять кiлометрiв дороги i стояти тут пiд дощем у  тому  сво?му
старенькому темно-синьому жакетику,  пов'язана  старосвiтською,  обрядовою
пов'язкою "терново? хустки", з тим повним рогозовим кошиком... ?? глибокi,
сiрi, вигорiлi були впертi в  браму,  а  ??  округле,  порiзане  зморшками
обличчя, як здавалось, було мокре не лишень вiд дощу, але  й  вiд  слiз...
Потiм вона пiдiйшла до дозорця у свiтлiй синьо-сiрiй унiформi, що стояв  з
рушницею бiля брами, i мiшаниною укра?нсько-польсько? мови просила:
   - Пане! А може б, ви пустили! Прошу, прошу!
   - Казав же вам, що не можна! - такою ж мiшаниною вiдповiдав дозорець. -
Не од мене це залежить. Йдiть до слiдчого - хай вам дасть дозвiл.
   Мати не знала, що далi робити, вона повернулася,  розгублено  постояла,
верхом долонi обтерла очi i вiдiйшла вiд ворiт...
   Володька це ранило, гнобило, викликало почуття вини, бо в його роду  ще
нiхто нiколи не бував за гратами, а також ще нiколи нiчия мати  не  мусила
переходити такого тяжкого пониження. Але вiн також починав розумiти  добу,
у якiй  народився...  Вiн  бачив  у  камерi  одинадцятiй  багато  матерiв,
подiбних до його, якi мусiли десь там кинути свою дому взагалi, переходити
кордони, щоб дiйти ось сюди, а далi невiдомо куди... А скiльки ?х таких по
всiй його замученiй землi... Гноблених, морених, гнаних, ображених... I  з
цього моторошного видива почали виринати одно за одним новi питання: а що,
як ми тут ще слiпi, немiчнi i  безпораднi,  дарма  що  пишемо  томи  книг,
кладемо границi i виголошу?мо так багато пустослов'я про справи,  яких  не
зна?мо? Цiле сплетiння моторошних питань... Вiн ще також далеко не готовий
давати на них вiдповiдi, бо це лиш першi натяки сумнiвiв, першi  проблиски
власного думання, але це ще далеко, дуже далеко не вiдповiдi. I,  можливо,
Лазюк мав рацiю: не хапайся беззастережно  магiчних  фраз  унесених  магiв
словоблуддя про чудодiйне спасiння людства, а намагайся знайти  дорогу  до
звичайного, простого, але ясного  людського  глузду.  Але  як  i  де  його
знайти?
   Одначе цього самого гострого на вражiння дня, ген по обiдi,  майже  пiд
вечiр, коли вже давно скiнчились "передачi", Володька викликають  знов  до
брами.  О,  напевно,  тi  три  посiпаки  з  тими  сiрими  холодними  очима
"дефензиви", що викликають його на постiйно новi i новi  допити.  Але  був
здивований, що на цей раз його вели не до  вузенько?  тюремно?  санiтарно?
амбулаторi?, де, звичайно, тi допити вiдбувалися, а  просто  до  брами,  i
коли вiдчинили хвiртку, вiн одразу за нею побачив знов свою матiр.
   Вона там, зовсiм сама, стояла з тим сво?м кошиком  i  якось  незграбно,
крiзь сльози, посмiхалася... Володько кинувся до не?, обняв таку  маленьку
i хистку, нiби перший раз у життi, i вiдчував, як тремтiли ?? руки, а коли
цiлував ?? щоку, вiдчував солонiсть ?? слiз, i хоча  давно  перестав  дощ,
але ?? одяг був все ще мокрий, I так хотiв ?й щось виняткове  сказати,  що
вiд цього зворушення забув i тi найпростiшi слова, а жив лишень  глибинним
вiддихом вiдчуття ?дностi з цi?ю силою любовi,
   - Ну, ну, ну... Все добре... Все буде добре,- казав вiн у вiдповiдь  на
?? сльози, що лилися з глибоких ?? очей.
   - А тебе не б'ють? - було першим питанням.
   - Нi-i-i,вiдповiв вiн з притиском.
   - А я чула, що б'ють. Хтось там тебе в староствi бачив  -  Боже,  що  я
пережила. Кожний тиждень у понедiлок  i  п'ятницю,  то  я,  то  Василинка,
йдемо... А дома жнива, роботи стiльки... Батько сердитий. Каже: i чого  ти
ходиш!.. Адо нас, чу?ш, Два  рази  зi  староства  при?жджали,  все  шукали
чогось - хто ?х зна?, чого  шукали...  Перерили,  перекидали...  Всi  тво?
папiрцi забрали.
   - Я знаю,казав Володько.
   - Зна?ш? Тобi казали? При?хали раз - шукали, шукали, нiчого не  знайшли
й по?хали. Потiм знов при?хали. Людоньки Божi, кажу... I чого ви  шука?те?
У нас нiчого нема... Комунiстичеського  нiби  шукали.  Господи!  А  батько
чу?ш, сердитий - страх сердитий! Казав, каже, йому... Не хотiв  слухати...
Пiшов знайти собi бiду... Кажуть  менi:  там,  чу?те,  б'ють...  Там  всiх
б'ють... А я не сплю i не ?м... Били тебе?  -  I  вона  дивилася  на  сина
такими очима, що той не мiг перед тим поглядом встояти...
   - Нi, нi! Хто вам таке казав? Бачите ж... Все добре Я скоро вийду!
   - Вийдеш? А мене не хотять все пустити...  А  сьогоднi  пiшла  до  того
слiдчого. Що я, дитино,  находилася...  Шукала  того  слiдчого  по  цiлому
мiсту, питалася, питалася... А найшла, то знов пустити не хочуть.  Кажуть,
пiзно. А я стала вже i плачу. Потiм все-таки змилувався,  написав  якогось
папiрця й каже:  iдц?  з  тим  пап?рк?м...  Вас  пустять.  Прийшла  i  ото
пустили...  А  Василинка...  Що  вона,  бiдачисько,  поплаче...   Господи,
Господи!
   Вона говорила швидко, хотiла все сказати i боялася, що  не  хватить  ?й
анi слiв, анi часу, а тому решту договорювала сльозами, якi вона  витирала
сво?ю шорсткою, брудною долонею. Бiля них, на щастя,  не  було  нiкого,  а
дозорець,  що  трохи  далi  стояв  зi  сво?ю  рушницею,  мабуть,  навмисне
одвернувся...
   З часом вона трохи заспоко?лась, бачила, що ?? син  виглядав  непогано,
намагався допомогти ?й прийти до себе i навiть посмiхався...
   - Тепер, мамо,- казав вiн,- до такого треба призвичаюватись...  Нас  не
залишать в спокою... А це ще тiльки початки...
   Потiм Володько мусив вiдiйти. Мати стояла i дивилася поки вiн  не  зник
за брамою, ?й було все це дивне i  незрозумiле...  I  те,  що  вiн  сказав
востанн?, а ще бiльше те, що ось вона, його мати, яка його породила i  яка
вже бiльше не ма? на нього права... А мають те право iншi, чужi, грубi, не
розумнi, якi беруть ?? сина, замикають його, мов худобу, разом зi злодiями
та розбiйниками. I вона не може нiчим запобiгти,  нiчого  помогти,  нiчого
навiть сказати.
   Мiсяцi йшли далi... Володько знав вже добре  цей  свiй  iнший  свiт  за
замками i гратами... Кожна його камера - це окремий роздiл однi?? повiстi,
яку вiн перечиту? просто з долонi  буття.  Тi  натовпи  рiзних  людей,  що
проходили  перед  його  зором,  залишали  в  його  iстотi  безлiч  цiнного
матерiалу для пiзнання iстини, байдуже яко? вартостi вона була. Такого вiн
не мiг бачити там на сво?х рiдних полях, на рiллi, мiж деревами, будовами,
звiрятами i птахами свого старого, одноманiтного  села...  I  одно  лишень
турбувало: коли вiн звiдсiль вийде? Слiдство затягалося i, здавалось, воно
не  скiнчиться.  Йому  просто  не   вiрили,   що   вiн   не   шпигун,   не
"вивротов?ц"[25], не змовник, а просто молода людина, яка шука?  на  землi
свого законного людського права i мiсця, ?м хотiлося б конче бачити його в
ролi найбiльш зрозумiлiй для ?х нескладно?, дитинячо?, елементарно на?вно?
уяви... Вони вдиралися до його дому, грабували його власнiсть, копалися  в
його думках... Влазили до святого святих людини з брудом, злом,  ру?ною  в
переконанню, що цим вони  оберiгають  границi  сво??  держави.  Нiколи  не
догадуючись, що  безпека  тих  границь  та?ться  в  мозку,  серцi  i  душi
звичайного  Володька  зi  звичайного  села  Тилявки.  Тисячi  i   мiльйони
нещасливих душ i сердець не гарантують безпеки границь, байдуже скiльки  б
поставити на них охоронникiв у тих чи iнших унiформах.
   Серпень, вересень, жовтень... Надворi сiро. Дощi ллють. Сонце  вигляда?
рiдше.
   Одного негожого понедiлка Володька  покликали  за  браму,  напевно,  на
побачення, дарма що вiн просив матiр у такий час не приходити. За  брамою,
як звичайно, багато матерiв, жiнок i сестер, якi  прийшли  навiдати  сво?х
синiв, чоловiкiв, братiв. Володько  сподiвався  побачити  мiж  ними  також
сво?х рiдних, але нiкого з них не  мiг  вгледiти,  а  натомiсть  до  нього
пiдступила одягнута у мiський одяг чужа, молода жiнка.
   -  Це  ти?  -  здивувався  Володько.  Це  була  Ганка.  Була  спокiйна,
вирiвняна, здавалось, похорошiла. Володько нiколи  не  сподiвався  ??  тут
побачити.
   - Пiзнав мене? - питала вона з ноткою кокетства.- Я тут  на  мiщанах  у
тiтки. Почула, що i ти тут...  Моя  тiтка  ма?  знайомого  дозорця...  Той
дiстав менi дозвiл... Ну? То як?
   Вона дивилась на нього все тими самими  синiми,  злегка  посмiшкуватими
очима, якi вiн знав ще з дитинства. Тепер вона  направду  була  здивована,
коли бачила Володька в цьому мишатому, тюремному  бушлатi...  Володько  не
знав, що й вiдповiсти, така далебi несподiванка.
   - Принесла тобi ось,- i подала йому невеликий пакунок.
   - Була ти в Тилявцi?  -  запитав  вiн  нарештi  i  прийняв  без  подяки
пакунок.
   - Була. На Чесного хреста.
   - Що ж там?
   - Нiчого. Все добре. На празник були музики. Танцювала.
   Володьковi хотiлося знати, чи не забули там його, але  вагався  про  це
питати. Вона вiдгадала його думку.
   - Тебе також згадують... Сергiй хотiв навiть зайти сюди,  але  його  не
пустили. Я танцювала з Йоном.
   Цi ?? останнi кiлька слiв хотiли, мабуть, сказати  значно  бiльше,  нiж
лишень про танець з Йоном, i Володько це.  вiдчув  також.  Здавалось,  вiн
бачив ?? такою ж, як колись давно над Угорською долиною з  пучечком  бiлих
пролiскiв, i тепер йому було нiяково дивитися ?й у вiчi.
   - Ага,вiдповiв вiн невиразним звуком.- А як там  читальня?  -  квапився
перейти на iншу мову.
   - Добре. Читальня йде. Йон трохи проти Рони, але  Сергiй  з  Роною.  Не
розумiю того Сергiя... А зна?ш? - Ганка на мить завагалася... - Наталка не
вийшла замiж.
   Володько швидко глянув на не?, нiби його вкололи.
   -Як то?
   -  Не  знаю,  як  воно  сталося.  Перед  Зеленими  святами  вона  тяжко
захворiла... Мала запалення легенiв... - i Ганка замовкла.
   - Ну, i що? - хотiв вiн довiдатися бiльше,  але  очi  ?х  зустрiлися  i
настала незручна мовчанка. Володько бачив в ?? очах докiр, жаль i щось  ще
iнше, чого б не мiг висловити. Пiсля цього Ганка скоро вiдiйшла.
   Але залишила по собi враження. Навiть вже  в  камерi  Володько  все  ще
бачив ?? докiрливий погляд,  а  разом  чув  ??  голос,  повний  натякiв  i
тривоги. Як також та вiстка про Наталку... Така справдi болюча рана в його
серцi - хотiв було i позбутися цього разом зо всiм тим, що там  було,  але
один i тiльки маленький натяк - i все знов оживало величезними  хвилюючими
картинами чогось такого, що раз приходить у  життi  i  лиша?ться  в  ньому
назавжди.
   Дарма що за цей короткий час його мандрiв  Володько  помiтно  змiнився.
Змiнився сам його м'який, довiрливий погляд i навiть лагiднiсть усмiшки...
I  вдача  його  затратила,  можливо,  ту  найдорожчу   свою   прикмету   -
безпосереднiсть  i  довiр'я,  особливо  те  до  людини.   Починав   бачити
противенства мiж думками i дiлами, однаково, як там десь високо  на  горi,
так i тут на цьому найглибшому днi. Правдоподiбно, людина не хоче  або  не
може бути такою, якою вона хоче бути, а мусить бути такою,  якою  хоче  ??
мати вища  сила  поза  нею.  Поняття  доброго  i  недоброго  дуже  виразно
розмежованi, i треба бути дуже вправним знавцем цi?? штуки,  щоб  цi  речi
вiдповiдно бачити.
   Змiнився Володько i зовнiшньо, зорово, тiлесно. Здавалось,  вiн  вирiс,
змужнiв, згрубiв, спотужнiв... У кутиках його рота залягла твердiсть.  Мiг
бути рiзким i мiг без на-думи кинутись  у  бiйку  i  битись  до  кровi  за
передачу,  яку  хотiли  йому  викрасти,  за  незнаного  хлопчиська,  якого
кривдили iншi, за свiй пояс, якого не хотiли йому повернути...  При  цьому
мiг  впасти  скривавлений,  бути  побитий,  але   не   упокорений.   Набув
переконання, що в цьому тваринному свiтi упокоренi можуть мало сподiватися
вiд норовисто? фортуни, байдуже до яких  категорiй  добра  i  зла  вони  б
належали.
   Мiсяцi йшли далi: листопад... грудень.  Рiздво.  Новий  Рiк.  Сiчень...
Лютий...



   XI

   У Матвiйовiй хатi вже давно не було так тiсно. Вечiр. Над столом висить
восьминомерна нафтова лампа. У плитi топиться.  На  лавi  сидять  Стратон,
Iван Кушка, Кузьма Запорука,  Хома  Ет-то?...  Всi  вони  курять.  Над  ?х
головами стоять хмари диму. За столом сидить Володько. Вiн роздягнутий  до
сорочки, комiр  розщеплений,  обличчя  виголене,  вимите,  свiже.  Волосся
дбайливо зачесане i роздiлене злiва продiлом.  Перед  ним  тарiлка  я?шнi.
?сть виделкою i розмовля? з сусiдами.
   Матвiй сидить збоку на полику, заложив ногу на ногу i слуха? оповiдання
сина. Той щойно вернувся з тюрми.
   За вiкном ви? метелиця i раз  у  раз  сипле  у  шиби  снiгом.  Володько
говорить спокiйно, байдуже, нiби вiн зробив звичайну прогулянку до мiста i
назад. Рухи його, здавалось, менше рiзкi,  зате  потрiбнiшi  i  певнiшi...
Голос нiби понижчав, очi дивилися певно i рiвно.
   - То  вiн,  ?й-бо,  у  тiй  казелюпi  поправився,-  казав  Iван  Кушка,
вiтаючись з Володьком.
   - То, може б, i вас, куме, туди пiслати,- вiдповiдав на це Стратон.  На
це, як велить звичай, всi вiдповiли дружнiм смiхом...
   Володьковi було при?мно бути зиов мiж цими  сирими  обрубками  людських
подобизн з ?х незмiннiстю природи, що сво?м  виглядом  сяга?,  можливо,  в
далекi правiки минулого i що ?х  думав  було  залишив  назавжди  i  бiльше
нiколи до них i не вернеться. Вiн ще ось не може як слiд прийти до себе...
Сталось щось несподiване. Ще цього самого ранку - гамiр, метушня, тiснота,
сморiд, грати, а це ось знов запах махорки  i  тепло  родинно?  берлоги...
Рано, о дев'ятiй годинi, його викликали до канцелярi? "з речами",  боявся,
що це може бути вивiз до iншо? тюрми, а тут несподiвано  сказали,  що  вiн
може йти  на  всi  боки.  Зайшов  лишень  до  старости  полагодити  справу
пашпорту, бiгав по мiсту, щоб знайти яку пiдводу, а тепер ось знов дома...
Перед ним тi ось дядьки. Говорять, як i завжди, про "порядки в свiтi", про
Польщу, що, на ?х  думку,  "не  вдержиться  довго",  про  "сов?тiв",  якi,
кажуть, "змiнилися", про цiну жита, про вивiз гною на придатки...  Стратон
так само, як i колись, оповiда? про Антихриста-Троцького, безупину  курить
тi сво? товстючi цигарки з бакуну i газетного паперу, вiд чого кiнцi  його
пальцiв i зарiст пiд носом набрали кольору рудо? глини. Iван  Кушка  купу?
знов землю i на весну ви?жджа? з Тилявки десь отуди за Шумське,  пiд  саму
границю. Його численна родина так збiльшилась, що змушений шукати також  i
бiльшого мiсця. Кузьма потовстiв, збагатiв, побудував нову муровану  хату,
помалював ?? рожевою барвою, покрив  гладкою,  сивою  черепицею.  У  нього
сiм'? лишень двi дочки i цього йому досить. Хома Ет-то? помiтно  постарiв,
його i так шпаковата борода побiлiла зовсiм, його старший син коваль давно
вiддiлився, перебрався на хутiр, а живе вiн тепер з молодшим нiмим Романом
i наймолодшим Олексою.
   Усi тi дядьки, що з ними свого часу мав  стiльки  клопоту  Матвiй,  вже
давно тут обулися, вросли в нове мiсце i дуже його полюбили. Одначе, як  i
спочатку, тримаються вiд села здаля, ?х мало обходять  справи  села,  вони
собi самi по собi... I дивуються, що отой Володько весь час тiльки  там  й
чапить. I що йому до села? Щоб тiльки дражнити полiцiю?
   Але, як вiдомо, Володько думав про цi речi далеко не так само, село для
нього жива, велика, кровна справа, вiд яко?  залежить  майбутнiсть  цiлого
народу. Усi тi "сiльськi справи" не лишень сiльськi справи, а  також  його
особистi справи, справи його роду, його майбутнього, його життя як життя i
як мiсяць пiд сонцем. I особливо тепер. Ось вiн довiдався, що за час  його
вiдсутностi у селi збiльшився один небезпечний рух, до слова прийшов  Йон,
що несподiвано одружився з Ганкою i тепер там на всю ширiнь верховодить.
   I навiть ось зараз, не дивлячись на  вечiрню  годину,  анi  на  те,  що
тiльки що прибув, як тiльки на?вся,  встав  i  почав  одягатись.  Настя  з
острахом лишень запитала:
   - Що? Ти хочеш йти? А куди?
   - Вийду в село,- буркнув Володько.
   - Але ж там мете... Свiту не видно.
   - Кому треба - видно,- вiдповiв спокiйно вiн.
   Матвiй, як звичайно, до слова не втручався, а сусiди дивувалися.  Трохи
згодом Володько був одягнутий, вийшов  i  пiшов  проти  вiтру  в  напрямку
заходу. I коли вийшов - вiдчув стiльки пружностi  й  сили,  що  далебi  не
йшов, а гнався, бiг, летiв. Хотiлося швидше там бути. О, як  вiн  все-таки
зрослий з тi?ю сiрою просторовiстю,  заставленою  купками  солом'яно-бiлих
хижок з тими прорiзами розсвiтлених вiконець. З  тими  дядьками,  тiтками,
запахом диму i  гною,  гавкiвнею  собак,  скрипiнням  ворiт  та  криничних
журавлiв. Так. Село. Ось воно довкруги в  темнотi,  тут  затишнiше,  вiтер
топчеться по верхах  дерев  i  шумить  навiжено,  до  очей  сипле  дрiбним
снiгом... Вiконечка в темнотi ледве  манячiють,  темна  закутана  постать,
"добривечiр", копка, бiла пiд ногами рiвнина.
   А ось i читальня, всi вiкна свiтяться, через них видно людськi  постатi
всерединi. Володько рiша? не заходити одразу до читальнi,  це  наробило  б
забагато метушнi. Чи не краще було б знайти десь Сергiя i розвiдатись,  що
тут, властиво, дi?ться, але вiн напевно тут в читальнi.  Вирiшив  все-таки
йти до Сергiя i коли б не застав його дома - просив би  когось,  щоб  його
покликали.
   Але Сергiй був дома i не сам, а з ним Кiндрат i навiть Антiн. Звичайно,
нудились,  сидiли  похнюплено,  перекидались  окремими  словами,  i   коли
вiдчинились хатнi дверi i в них появився у сво?му жовтому кожушку i чорнiй
кепцi Володько, вони  всi  тро?  зiрвалися  зi  сво?х  мiсць,  мов  облитi
окропом.
   - Свят, свят, свят! Чи не ? це  мара,  хлопцi!  -  викрикнув,  звичайно
неголосний, Сергiй.
   - Амiнь! Справжня! Здоровi, козарлюги! - енергiйно увiрвався Володько i
мiцно потиснув кожному руку.- Що нового?
   - Що нового! - озвався бурхливо Кiндрат.- Тут, брате, без  тебе  просто
канiт?ль. Ось сидимо i радимось. Добре, що прибув -  тепер  рiшай.  У  нас
вiйна.
   - Що за вiйна? - смiявся Володько.
   - Йон. Той сучий пасинок,  робить  наступ  на  читальню  й  кооператив.
Розкажи... - звернувся Кiндрат до Сергiя.
   - Е-е-е! - досадно говорив Сергiй, i  його  верхня,  iз  заростом  губа
помiтно здригалася.Йона ти зна?ш... Ходив, ходив аж доходився.  Тепер  вiн
тут пан, Троцький... Як тiльки ти вiдiйшов - почав збирати та намовляти...
I на тебе вказував... Диви он, мовляв... Ге! I багато пiшло  за  ним...  I
Iлько вже там, i Никон там, i Демид хита?ться... Побрався з Ганкою, а вона
тепер Кляра Цеткiн,  обробля?  жiнок...  Хочуть  перебрати  кооперативу...
Стара управа... Ти  ж  зна?ш:  Рона  -  голова,  Iлько  -  секретар,  я  -
бухгалтер, Кiндрат, Антiн i Симон - члени... Але ж Симон - зайво казати...
П'яниця, нероба, його втягнув Рона задля товариства "мокрого клубу".  А  я
оце був у Крем'янцi i менi там сказали: як тiльки переберуть  камонiсти  -
кiнець нашiй лавочцi... Тепер до нас перевели "постерунок",у дяковiй  хатi
сiм полiца?в, по селi бешкети... На Рiздво Йон зробив  дебош  y  церквi  -
зiбрав свою галайстру, зайшли до церкви в шапках з  цигарками  в  зубах...
Люди мало його не розiрвали. Тепер  вони  збирають  пiдписи,  щоб  зiбрати
надзвичайнi збори, i завтра це ма? статися... Я, Антiн i Кiндрат  вирiшили
воювати. До останнього. Проти Йона... А тепер нам цiкаво, що на це ти...
   Всi три дивились на Володька.
   - Яз вами,промовив вiн.- Ясно. Я "туди" йти - йшов,  але  не  дiйшов  i
добре, що не дiйшов, а за науку заплатив, бо бачив на власнi очi  людей  з
того ославленого раю... Тисячами тiкають... А тут ми мали б самi  лiзти  в
його лабети. Хлопцi! Кажу. Це не  большевизм,  це  чума!  З  Йоном  будемо
боротись... До останнього! Або ми, або вiн.
   На це звiвся Антiн, а його дебела постать сягала пiд самий сволок...
   - Ти, Володьку, викликав того вовка - ти його мусиш загнати назад. Село
кипить, як казан, по хатах деруться. Я  вчора  одному  паршуковi  викришив
кiлька зубiв. Йди ти, кажу, iк чорту з тими сво?ми л?нiнами...  А  вiн  до
мене з матюком... О-о, коли ти вже  до  матерi  за?жджа?ш,  то  вже  зась.
Мазнув його по зубах, що той полетiв в коцюбник,  а  два  зуби  у  смiтник
виплював. На мене хотiли накинутись, але  не  вдалось.-  I  Ангiн  байдуже
пiдняв свого кулака. Володько з пошаною дивився на мого барки.
   - Зате Йон. Ех! У нього ще всi зуби i тверда рука,- докинув Кiндрат.
   - Ну, що ж... У нього зуби - у  мене  зуби.  Будемо  гризтись,-  розвiв
незграбно руками Антiн.
   - А зна?те... Я  чув,-  заговорив  Кiндрат,-  Йон  хоче  вiдкрити  свою
"лавку". На мiсцi козака... У Григорковiй хатi...
   - Та бре... - озвався Антiн.
   - ?й-бо! Ганка намовля? Григорка, щоб той  викинув  козака...  А  козак
зв'язався з комендантом...
   - 0-ха-ха! Отодi б наш кооператив дiйсно ляснув,- сказав Володько.- Але
ж то буде коломийка, I  козак...  А  в  нього  все  ще  купують?  -  питав
Володько.
   - Як не будуть купувати,- озвався Сергiй... - Тож наш  "прикажчик"  там
дню?  й  ночу?.  Ех,  Рона,  Рона...  Казав  йому  не  в'язатись  з  таким
пройдисвiтом... Всiх покупцiв до козака спрямову?. А Рона не вiрить...  То
ж його Бухлов... Iнтелiгентний человек... Щоб вiн здох, такий.
   Говорили довго, жваво, гаряче. У хатi дим вiд цигарок. На сiрих  стiнах
балухатi тiнi. Аж то  прийшов  Сергi?в  батько,  був  трохи  напiдпитку  i
розмова  припинилася.  Почала  про  вечорницi...  А  трохи  згодом,   коли
розiйшлися i Володька проводив, як звичайно,  Сергiй,  вернулися  знов  до
тi?? ж справи.
   - Маю найбiльшого ворога: батько. Злигався з "ними". I все за  Мокрину.
Доносить ?м ва мене...
   Метелиця не  втихала,  бiля  церкви  зайшли  пiд  дзвiницю  i  стали  в
затишку...
   - А,- казав Сергiй,- тут зна?ш, все так чортяче сплелося, що сам дiдько
не розбереться. Село дiйсно кипить, i я не знаю, яка з цього  вийде  юшка.
Як завтра програ?мо - все пропало.  Козак  веде  свою  лiнiю,  злигався  з
полiцi?ю, доносить, що у нас тут дi?ться,  але  добре,  що  вiн  стявся  з
Йоном...
   Володько  вислухав  цiлий  довгий  звiт  про  цi  справи  до  найменших
подробиць, йому ця картина ста? ясною, вiдчува? i свою вину, а  головне  -
повна несвiдомiсть людини у всiх ??  промiрах.  Вкинуто  бацилу  "класово?
боротьби" туди, де не iснувало нiяких класiв, а тому постала боротьба  для
боротьби,  гарячка  мiкробiв   тифу   в   примiтивно-здоровому   органiзмi
недорозвиненого  iнтелектуально  людського  ?ства.  Розумi?ться,   що   це
пов'язане i з нацiональною амбiцi?ю цих людей. Вони тут "пiд  Польщею",  а
там же Укра?на, байдуже яка за формою, а коли це лиш "трудящi", "робiтники
i селяни", то, можливо, ще краще, дарма що i тут нiяких iнших  класiв,  за
винятком до кiнця зпролетаризованого колишнього  помiщика  Рони,  вони  не
бачать... Але вiв лиш одна, в деяких  справах  дуже  корисна,  а  морально
знищена алкоголем iстота, i нiяко? небезпеки для "трудящого  народу"  вона
не може творити. Чому ж тодi боротьба з "помiщиками й буржуазi?ю"?  На  це
питання нiхто не збира?ться вiдповiдати, бо його давно вияснив Карло Маркс
i Володимир Л?нiн. Тому навiщо про це думати.
   - А слухай... Що з Наталкою? - обережно запитав Володько.
   - Хворi?. Тяжко... Сухоти чи що...  Не  виходить  нiде.  Зараз,  як  ти
вiдiйшов - лягла. Кажуть, дуже простудилася... Десь там на полях ходила...
Була, мов непритомна. Мокрина вiдвiду? ??. Я казав Iльковi: не  силуй  ??.
Не хоче, то не хоче Але Iлько, як Iлько, розуму  в  нього,  як  у  доброго
козла... Бо?ться, що замiж не вийде i зiстанеться  йому  на  ши?.  Хiба  ж
Наталка з таких, що сидiтиме комусь на ши?... Iлько  страх  проти  тебе...
То, каже, вiн все наробив... Його стримував Йон, дума?, що ти з  ним,  але
тепер, як довiда?ться... Зна?ш, як то там у них водиться. Поки ти "з ними"
- все добре... Hе з ними - бiда. З тебе зроблять смiття.  Це  ?х  етика  -
також "для добра людства".
   Володько мовчав. Згори, з пiддашшя, особливо коли повiвав вiтер, сипало
дрiбним снiгом, але холодно не було, а було тихо i навiть затишно,  лишень
тi неспокiйнi думки i тi болючi вiдчування.
   - Наталка анi тепер не виходить? - запитав Володько.
   -Нi.
   - Лежить?
   - I лежить i не лежить... Ти б ?? тепер не впiзнав. Один кiстяк. Я  оце
було до не? зайшов... Вона запитала: дума?ш, вiн мене ще  буде  любити?  Я
кажу: хiба я знаю. Зовсiм занепала Зовсiм. Каже: я хочу вмерти.  Попiвська
Ольга також вмира? I взагалi, у Левинських,-  продовжував  Сергiй,-  тепер
дуже кепсько. Вмира? також о. Клавдiй. У хатi дво?  вмираючих  i  обо?  на
сухоти. Глiба iнспектор хоче перенести на iнше мiсце...  Роман  пиячить...
Олег залишив гiмназiю й перейшов,  до  духовно?  семiнарi?,  щоб  уникнути
побору... Одна матушка все ще держиться на ногах, але також дуже пiдупала.
   Володько, розумi?ться, мав про що думати... Йшов поволi  додому,  темна
нiч, засипана снiгом дорога, шумiв вiтер...I всi цi клопоти, що  зiбралися
нараз, нiби зграя хижого вороння. Ще ж треба платити тридцять злотих  кари
за пашпорт...
   А де тi грошi взяти... Нема ось за що сестрi чобiт купити, на сiль,  на
сiрники, на нафту  не  хвата?...  А  тут  ще  один  суд  над  головою.  Не
сьогоднi-завтра викличуть на суд за тi золотi монети, що ?х  вiдобрали  на
границi... I мало  -  вiдобрали,  прийде  нова  кара...  Добре,  що  бодай
слiдство припинили... Невiдомо як  надовго,  але  поки  що  вида?ться  все
гаразд.
   А головне, те  село!  Те  село.  Його  болюча  рана.  Так  багато  було
зроблено... Що буде з ним. Воно зовсiм хворе. Воно в гарячцi лихолiття,  i
треба негайно щось робити.
   Другого дня Володько встав рано, метелиця трохи  ущухла,  збиралося  на
вiдлигу. Матвiйове подвiр'я  завалене  заметами.  Володько  одразу  взявся
прочищати снiг, кормити коней, худобу... Матвiй знов  мав  дiло  зi  сво?ю
спиною, а тому мусiв зрання полежати. Настя зробила снiданок  i  покликала
Володька.
   Снiдали самi чоловiки - батько й  сини.  Мати  поралась  бiля  печi,  а
Василина виносила свиням поми?. За  звичкою,  Настя  почала  бiдкатися  за
Володька... Знов з тим  селом...  Мало  йому  старо?  бiди,  то  шука?  ще
ново?... Володько вiдповiдав рiшуче й остаточно:
   - Це, мамо, треба! Не можу стояти осторонь. Я мушу там бути!
   - Господи... Хоч, щоб знов замкнули.
   - Замкнуть, то замкнуть. До розмови встрявав батько:
   - То ?, як було i зо мною. Я вивiв людей  з  Дерманя...  Купив  ?м  тут
землю, а ти бачила, що вони робили? Тепер господарi, а тодi мало  мене  не
загризли. Коли б був пiддався - затоптали б. Такi ми люди.
   Володьковi ця батькова мова не дуже подобалась, сподiвався iншого.  Вiн
зна?, що старому та його мандрiвка дуже не була до серця, вiн сердився, нi
разу не вiдвiдав у тюрмi... Старий як сердився, то сердився, але тепер це,
зда?ться, минуло.
   Володько розповiв про кооператив.
   - Я то вже чув,- сказав старий.- Того чортового комунiзму не допустiть.
Я вже раз бачив його... В революцiю. Досить.
   Володько не гаяв часу,  настрiй  йому  сприяв,  надворi  розпогодилось,
потеплiло, свiтило сонце, слiпуче блищало бiле  рiвне  снiгове  поле.  Вiн
одразу вибрався, просто через поля, сади  i  долину  до  Рони.  Було  бiля
години десято?, але Рону застав ще у постелi. Вiн читав щось з  Купрiна...
У кiмнатi, як звичайно, "лiричний непорядок", а до того сьогоднi додавався
ще й "собачий холод". У сiнях розчухраний Марко возився зi самоваром.
   - Володько? - викрикнув Андрiй Андрiйович, коли
   Марко доповiв про його прибуття.- У-у! Прошу! Розумi?ться!
   Володькiв вхiд нагадував вихiд на сцену якогось артиста Рона був дiйсно
несподiвано заскочений, не мiг заховати свого вдоволення, просто як був  у
нижнiй бiлизнi, зiрвався з постелi i почав швидко натягати зiм'ятi, добро?
темно-синьо? матерi? штани.
   - Марку! Швидше самовара! У мене тут... чортячий холод... Нема? дров. А
це прекрасно! Коли ви прибули? А що там? А як там? Кажiть, кажiть, кажiть.
I дуже добре, що вас там на тiй границi... Що? Недобре? Посидiв трохи. Ха!
Велика справа! А ми тут по шию в клопотах. Безлiч.  Жах.  Сьогоднi  у  нас
загальнi збори. Чули? Хочуть нас викинути. Ну? Що ви скажете? Мене? З мого
кооперативу? То ж я його викохав. Я вдержав його при життi...  То  ж  туди
пiшли всi мо?... Га! У мене он нема за що  дров  купити,  а  Йон:  буржуй!
Тобто, за Йоном - я буржуй... Ну? Що ви? Кажiть. Ви, напевно, за Йоном!
   Володько спокiйно посмiхнувся.
   - Нi, Андрiю Андрiйовичу,- вiдповiв вiн.
   - З нами? Чуд-дово-о-о! То ми будем дужi.  Але  чого  хоче.  той  самий
святий прол?тарiй Йон? Я ж йому казав: Йоне Трохимовичу. Хочете до управи?
Прошу. Дамо вам функцiю.  Тiльки  працюйте.  Нi,  вiн,  бачите,  хоче  сам
керувати. Хоче викинуть мене, Сергiя, Антона... Але ж дурень. Не  розумi?,
що без нас це дiло не пiде. Не хочу хвалитися, але ж всi недобори покривав
я. Зi сво?? i так порожньо? кишенi. Десятини продавав. Загляньте тiльки до
книг... Приватники нас б'ють i в хвiст i  в  гриву...  А  вiн  тут  з  тим
комунiзмом... То ж там нi одно? грамотно? людини, i  сам  Йон  женився  на
куркульцi i затiва? он забрати мiсце козака.  Як  вам  це  подоба?ться.  А
влада матиме блискучий претекст розв'язати всю ту нашу лавочку...  -  Рона
говорив поспiхом, шукав без пенсне на столику цигарки,  нiчого  не  бачив,
нервувався... - Марку! Давай чай! Ви, Володя, вип'?те також скляночку...
   - Дякую. Я вже поснiдав.
   - Е! Вип'?те! Це вже обiд. Не роздягайтесь - замерзнете. У мене недавно
був турнiр. Грали й комунiсти. Але мене тi турнiри зажеруть. Ледве  хвата?
на призи, А ваш браток вже засiяв на мо?му озимину. Чули? Навеснi пере?де.
Тринадцять десятин вiдпустив i вже просвистав...  Хай  хоч  хтось  працю?.
Я... Ет... Який я, скажiть, господар.
   Шаховi турнiри, пiсля кооперативу, театру, футбольно? гри i  пиятики  -
ще  одна  хронiчна  пристрасть  цi??  сво?рiдно?,  загублено?  у  глибокiй
провiнцi?, людини. Вiн помiтно, добровiльно, добродiйно здавав сво?  життя
в ломбард i ?диною його чеснотою було  -  не  сперечатися  з  долею.  Так,
мабуть, хтось хоче i нема потреби робити якiсь зусилля спротиву.
   Марко принiс на дерев'янiй  тацi  двi  порцеляновi  чашки  чаю,  обидва
присiли  до  круглого,  розколотого  посерединi,  мармурового,   холодного
столика, пили чай, i Володько, сво?ю  плутаною  мовою...  (вiн  завжди,  в
товариствi Рони, почував себе не свобiдно) намагався пояснити поступовання
Йона.
   - Я знаю Йона,- казав вiн.- Як також про що ?м ходить. По-перше, Йон не
з тих, щоб дiлився з кимсь владою... По-друге, вони мають згори iнструкцi?
перебирати на мiсцях всi органiзацi?... Що тi органiзацi?, пiд  претекстом
комунiзму, влада може закрити, це ?х  мало  турбу?.  Для  них  важливе  не
органiзацi?, а настрiй народних мас... По-друге, це буде корисне i  цим  i
тим, i там у Москвi, i тут у Варшавi... Буде рух,  фермент,  невдоволення,
покривдженi... Причина для визволення тим i причина для лiквiдацi? цим.
   - Можливо,  можливо,-  байдуже  казав  Рона,-  але  у  нас  тут...  Тож
кооператив народовi... Це його хлiб... Коли я вiдiйду... Що це ?м дасть?
   Володько делiкатно перебив:
   - Дозвольте, Андрiю Андрiйовичу... Хочу звернути  вашу  увагу  на  одну
справу... Оповiдають, що ваш прикажчик приятелю? з козаком.-  Володько  на
хвилинку замовк... - I ще бiльше... Що вiн  посила?  покупцiв  до  козака,
навiть коли ма? потрiбнi товари у себе.
   - Не вiрю,рiшуче вiдповiв Рона.- Не може бути... Що  Бухлов  сволота  -
так, але що аж така сволота - не вiрю.
   - Але чим пояснити, що постiйно ма?мо недобiр?
   - Бо мало купують. Всi iдуть до мiста.
   - А чому козак не ма? недобору?
   - Бо  вiн,  по-перше  сам...  По-друге  -  наш  народ  ще  не  звик  до
кооперацi?. Це... Зрештою, ви це добре зна?те... - казав Рона.
   - За шiсть рокiв був час призвича?тись. Колись же  торгiвля  йшла...  I
були зиски.
   - Розумi?ться... Були зиски... Бо були  люди...  Зацiкавлення...  Тепер
молодь дума? за все, лишень не за те, що треба.
   Володько не вважав за потрiбне вдаватися в суперечки,  вiн  мав  на  це
свiй усталений  погляд.  Козак  вiв  справу  сам,  особисто,  незалежно...
Кооператив це  iнституцiя,  форма,  бюрократiя.  Все  догори  ногами...  У
м'ясницi привезуть оселедцiв, у пiст ?х забракне. Але такi думки  на  Рону
не впливали... До того ж вiн не економiст... Вiн тiльки цю справу любить i
в не? вiрить... Хоча само? вiри для цього мало.
   Зрештою, це цiла фiлософiя, тим часом треба думати про  конкретне.  Всi
?х справи поважно загроженi i треба знаходити вихiд. I  саме  про  це  йде
мова... Яка кiнча?ться ген по обiдi...
   -  Ах,  Володимире  Матвiйовичу,-  казав  на  закiнчення   Рона,   весь
зачаджений тютюновим димом,- село страшна потвора. Головне, що  воно  дуже
глибоко вросло у землю... А треба б трохи i неба...
   Цього самого часу у хатi Трохима Пацюка, у тiй самiй низькiй  з  малими
вiкнами кiмнатi, де то за вiйни штабс-капiтан Смiрнов робив звичайно  свiй
"рощот" за працю на окопах, велася жива  нарада.  Сидiли,  стояли,  ходили
Йон, Iлько, Никон, Демид, кiлька молодших парубкiв... Було i пару  старших
хазя?в - Терешко Соловей i  Гнат  Чорноокий...  Одягненi  у  чорнi  ватовi
пiджаки, настро?нi ударно. Йон вiв промову... Одруження надало йому поваги
i взагалi вiн, як казав Сергiй, "? дурний дядько".
   - Отже, кажу вам,  товаришi...  Наша  перемога  в  наших  руках.  Ма?мо
сiмдесят п'ять вiдсоткiв членства. Я був у старости. Так  i  так,  кажу...
Мусимо  забрати  дiло  в  нашi  руки"..  Дамо  молодших  людей,  рухливiшу
управу... А то цi проп'ють. Сам пан Рона проп'? ту крамничку.  Тепер  нiби
вiн ?? пiдтриму?, але, пита?мо, чому? Бо вложив туди сво? грошi... А  коли
не стане грошей, що тодi? Пан Рона набира? все в борг,  розплачу?ться  раз
на пiвроку, капiталу нема. Його прикажчик веде коншахти з козаком... Це  ж
ми всi зна?мо i зна? це пан Рона. Але чому не розщитають Бухлова? Бо  ж  з
ким пан Рона, коли прийде до крамницi, буде грати в  шахи.  Це,  товаришi,
нiякий жарт... А прав да... Гниль... Залишки  зi  .старого  часу...  I  чи
треба це терпiти далi?
   Вiдповiдь на це була проста:
   - Викинути ?х всiх до ста чортiв  i  все,-  загули  всi  майже  в  один
голос.- В кооперативi треба навести порядок!
   До Йона пiдступив маленький, згорблений, у пiдраному ватовому  пiджаку,
спитий дядьчина. Це Сергi?в батько Макар.
   - Зна?ш, Йона,- казав вiн.- Вернувся Володько.
   - Товаришi! Вернувся Володько,- оголосив на голос Йон.
   - Вернувся? Гов! - загули довкруги голоси.
   I в цьому гаморi була ще одна мовчазна людина, яка почула цю  вiстку  i
сприйняла ?? дiткливо. Це  молода  Йонова  жiнка  Ганка,  яка  поралась  у
ванкiрi за буга?м i виглянула на хату, нiби хотiла краще  чути,  що  скаже
Йон.
   - Ви його бачили, Макаре? - запитав вiн.
   - Був у нас вчора.
   Йон не питав бiльше, але Макар сам додав:
   - Було там бiльше. Мабуть, радились.
   - Нам ?х наради не цiкавi,-  вiдповiв  Йон  рiшуче,-  Хочу  сам  з  ним
бачитись.
   Йон довго не роздумував, зняв з вiшака короткого  кожушка,  пiдтягнувсь
поясом, нiчого не сказав i вийшов. Було пiсля полудня, через  молошно-сiру
поволоку неба просвiчувало сонце,  зi  заходу  подував  теплий,  одлижаний
вiтер.
   Йон одразу подався "на Дерманцi",  мав  намiр  зайти  до  Володька,  не
застав його дома, невдоволений вертався назад, але бiля  Стратоново?  хати
вони все-таки зустрiлися. Володько вертався вiд Рони.
   - Здоров, товаришу! - весело привiтався Йон. Його широкi енергiйнi уста
дiйсно посмiхалися, мiцне пiдборiддя напружено витягнулось.
   - Здоров, Йоне! - i потиснули мiцно руки.
   - А вигляда?ш добре. Коли прибув? Не  хотiв  би  пройтися  зi  мною?  -
енергiйно говорив Йон.
   - Спiшу додому, ще не обiдав.  А  в  чому  справа?  -  вiдповiв  у  тон
Володько. Вони пiшли в напрямку дерманських хуторiв.
   Йон не  гаяв  часу  i  одразу  коротко,  ясно  i  рiшуче  вияснив  сво?
становище. Володько уважно його вислухав i без вагання заявив:
   - Я, Йоне, не схвалюю тво?х намiрiв!
   - Можливо, ма?ш на це свiй план? - запитав вiн стримано.
   - Мiй план простiший простого: не розбивати  села  партiйними  чварами,
кооператив  лишити  кооперативом  -  увести   хiба   до   управи   кiлькох
енергiйнiших членiв i звiльнити Бухлова.
   - Залишити Рону? Симона? Чайо-шахо-пияцтво? - пiдносив тон Йон.
   - Краще це, нiж мали б закрити ?? взагалi.
   - ?? закриють так чи так. Не сьогоднi, так завтра. Всi тi  вашi  чудовi
читальнi та просвiти - закриють геть-чисто до цурупалка. Треба лишень, щоб
закрили не задурно, не за прекрасне спасибi. Забрати все в народнi руки, i
тодi хай нам вирвуть.
   - Про якi такi народнi руки мова? - питав невинно Boлодько.
   - Трудящi руки комунiзму! - патетично вiдповiв Йон.
   - А, Йоне! Якi там трудящi i якого там  комунiзму.  Коли  ти  став  тим
комунiстом i що ти на цьому тямиш? От пiшов би краще та побачив... А  тодi
й казав... Скiльки ?х там щодня тiка?... З наших селян такi  ж  комунiсти,
як з тебе китайський мандарин. Я нiколи не мав iлюзi? з цього приводу, але
пiсля того, що я там побачив... Нi, нi, нi! Тепер мене на це не вiзьмеш.
   - Бачу, бачу! I не сумнiваюся.  Видно,  там  тебе  напомпували.  I  так
скоро. Не ма?мо про що говорити, ти там не був, а судити по втiкачах  може
хiба слiпа курка. Всiляка та буржуазна сволота, класова наволоч,  вiдпадки
народу, i Тiкають, бо знають чому!
   -  О,  напевно,  знають.  Але  ти  не  зна?ш.  Ти  лиш  можеш  сердечно
блюзнiрити, i коли б ти це розумiв - це був би страшний грiх, але  ти,  не
дивлячись на всю твою  бундючнiсть  -  звичайна,  жалюгiдна,  замотиличена
вiвця... I одного разу... Пам'ятай! Ти будеш гiрко розчарований!  -  казав
Володько i дивився гостро до очей Йона.
   - Так ось за що пустила тебе офензива,- вiдповiв в'?дливо  Йон.-  Нiяке
диво. Аж тепер ми тебе розкусили - куркульська ти воша. Ма?ш щастя, що  ти
туди не попав, але ми i тут з тобою пораху?мось.
   - Ха-ха-ха! - розсмiявся Володько.- Бiдний, зворушливий бiднячок Йон...
Свiтовий пролетар! Ха-ха-ха! До побачення! - I Володько приспiшив крок.
   Йон було на хвилинку зупинився, був приголомшений, спочатку не знав  що
сказати, тако? реакцi? вiн нiяк не сподiвався,  сердито  дивився  у  спину
противника, нiби бажав i його знищити, а потiм круто повернувся  i  швидко
пiшов назад.
   Цi двi чорнi постатi на бiлому тлi землi та?ли в собi початок глибинно?
i вiчно? протидiйностi, що на нiй, можливо, побудовано i саму цiлiсть  дi?
у всiй ?? ма?статнiй красi i славi.,
   - Тут приходив отой... Як його... - казав Матвiй, що зустрiв  Володька,
виходячи з клунi запорошений, як мiрошник.
   - Йон! - допомiг пригадати йому Володько.
   - Еге. Хотiв з  тобою  говорити,-  казав  Матвiй,  обкидаючи  з  бороди
куряву, що набралася цiлими френдлями. I до цього додав: - А як воно  там?
Чи не мiг би i я заглянути на тi вашi збори?
   Володько здивовано глянув на батька. Що це, мовляв, ма? значити? Вiн ще
нiколи не чув, щоб батько якось цими справами цiкавився.
   - Певно, що можете,- вiдповiв вiн.- Це дуже важливi збори. Навiть  дуже
важливi.
   Одразу, як тiльки Володько пообiдав, вiн знов подався на село.  Не  мiг
допустити, щоб не бути там завчасно. Цiле село було на  ногах.  Ще  далеко
перед початком зборiв люди  стягалися  пiд  будову  кооперативу.  У  самiй
будовi, у малiй кiмнатцi  продавця,  вiдбувалося  приспiшене,  надзвичайне
засiдання управи. Володько не був ??  членом,  але  попросив  дозволу  там
бути. Андрiй Андрiйович сидiв на сво?му мiсцi  голови,  курив  цигарку  за
цигаркою, дивився поверх свого пенсне i  нервово  ворушив  сво?ми  повними
устами. Всi члени, навiть збунтований Iлько,  були  присутнi,  але  в  цей
момент центром уваги був Симон. З ним дiялось щось дивне. Вiн сидiв  збоку
на лавi розчервонiлий i розгублений... Про нього саме йшла мова.
   - А,  Володько!  Сiдайте.  У  нас  тут  забавна  штука,-  казав  Андрiй
Андрiйович.- Гiдна пера як не  Шекспiра,  то  бодай  Гоголя.  Наш  старий,
добрий "бiдний чоловiк Симон", iмену?мий Зелотом,  задумав  нас  залишити.
Признатися, я завжди був переконаний, що вiн  майстер  на  всi  руки,  але
такого, ?й-Богу, не сподiвався. Ось послухайте,  яким  обдарував  вiн  нас
апостольським посланi?м,- казав Андрiй Андрiйович сво?ю вченою мовою.
   Симон, як жар червоний, звiвся на ноги i, затинаючись, почав говорити:
   - Ан... Андрiю Андрiйовичу... Я... Я прошу не робити з  цього  кпини...
Кожна людина ма? сво? сумлiння i... Андрiй Андрiйович йому в тон перебив:
   - Дорогий Симоне. Дуже прошу. Не дума?мо гвалтувати вашого  сумлiння...
Ми  тiльки  ще  раз  хочемо  посмакувати  вашою  пречудовою,  високовченою
теологiчною елаборацi?ю.
   Невiдомо, чи Симон зрозумiв вiдповiдно цi слова, але  вiн,  за?каючись,
казав:
   - Ну то... Може, я... з дозволенi?м... вийду. Iзвiльняйте!  Будьте  всi
со Христом...
   Вiн встав, смиренно зiгнувся, втягнув голову у плечi i вийшов.
   Виглядав на блаженного. I  коли  за  ним  зачинилися  дверi,  захриплий
Кiндрат зауважив:
   - Трохи забагато пив... Вступило в голову... Ось прочитай, що  вiн  там
накатав... - Кiндрат взяв зi столу сiрий папiрець i подав його Володьковi.
   Володько намiрився читати мовчки, але Кiндрат вимагав:
   - Вголос. Хочемо всi чути! Ма?мо другого Йона... З другого кiнця...
   Володько читав: "До Управи Кооперативу в с. Тилявцi.  Заява.  Я,  нижче
пiдписаний член кооперативу в с. Тилявцi, бажаю уступити з партi? кооп. на
пiдставi слова Божого, а саме: 2 посланiя до Коринфiян 6 i 14  вiрш  i  од
св. Iоана 18-4 вiрш i за того я не хочу бути  в  спiлцi  (до  Галатамiв  5
розд. 20-21 вiрш, до Ефiсiян 4-31-32, фiлiянцiв 4  р.  5  вiрш).  Зiстаюсь
люблячий вас  брат  Симон  Кисiлюк",прочитав  Володько  i  мовчки  положив
папiрець на столi. I при тому  думав:  i  що  це  справдi  з  тими  людьми
дi?ться... Рона мав свiй iронiчний вигляд, Кiндрат  затиснув  мiцно  зуби,
щоб не лайнутися, як вiн  казав,  "по  матушкi",  а  всi  iншi  безвиразно
мовчали. Сергiй запропонував поставити ту заяву на голосування,  бiльшiсть
було "за" i Симона виключено з "партi? кооперативу". Розiбрали  ще  кiлька
питань, оминали справу опозицi?,  переглянули  книговодство,  i  на  цьому
скiнчилося. Швидко хилилося до вечора.
   У головнiй кiмнатi читальнi збиралися люди. ?х було скрiзь повно  -  на
вулицi, у сiнях, у крамницi... Курили, спльовували, гуторили,  смiялися...
О сьомiй годинi, як було заповiджено, розпочато збори. Вiдкривав ?х  Рона.
На голову пропонував  Миколу  Кочмарука.  Саме  в  той  час,  дуже  шумно,
демонстративно прибув Йон з цiлим сво?м штабом, а  що  всi  переднi  мiсця
були занятi,  вони  розмiстилися  ззаду  по  обох  боках  зали,  переважно
навстоячки. Йон якраз зачув пропозицiю Рони i одразу попросив слова.
   - Я пропоную на голову дядька Семена.
   Зчинилось замiшання. Всi  знали  Семена  як  того,  що  возив  Габльовi
горiлку, що добре пив горiлку, але не того, що вмiв би провадити  зборами.
Одразу пiдняв руку Володько.
   - Я б пропонував Сергiя,-  сказав  вiн  рiшуче.  Взагалi  Володько  мав
поважний i рiшучий вигляд, що скоро всi помiтили.
   Бiльше  не  було  зголошень,  Рона  подав  всi   три   кандидатури   на
голосування, голосували одверто  пiдняттям  руки  i...  О!  Сергiй  дiстав
бiльшiсть. Навiть чималу бiльшiсть. Це Володька пiдбадьорило, вважав це за
добрий знак. Сергiй  заняв  мiсце  голови...  Це  вперше  головував  такий
молодик, що не конче всiм подобалось, дарма що Сергiй  намагався  втримати
поважний i дiловий вигляд... А вже нiяк не  подобалось  це  Йоновi,  який,
одначе, намагався цього не виявляти.
   Народу було багато, але постiйно  прибували  все  новi  i  новi  члени,
простора кiмната читальнi ледве могла всiх вмiстити. Далеко не  всi  могли
сидiти, а чимало мусило просто стояти по кутах i ззаду поза рядами лавиць.
Було душно, свiтилась велика "лампа-молнiя", над головами стояла  поволока
диму. I було порiвняно тихо. Спереду говорив той чи iнший член президi?...
   Але ось багато голiв повернулося назад. Що сталося? Нiчого  особливого.
Це тiльки повiльно, незграбно втиснувся у дверi дядько  Матвiй.  У  сво?му
жовтому кожусi,  дебелий,  широкий,  повiльний.  Увiйшов,  сказав  байдуже
"добрий вечiр", зняв чорну вовняну шапку i розглянувся по читальнi. Багато
здивування, бо ж, як вiдомо, останнiми  роками  Матвiя  рiдко  бачили  мiж
громадою,  перестав  навiть  приходити  на  "сходки",  за  винятком   хiба
церковних вiдправ.
   Але вiн завжди робив особливе враження, де б вiн i коли б не появлявся,
що одразу вiдчулося i тут. Сергiй перервав  свою  мову,  а  Рона  встав  i
церемонно промовив:
   - Дядьку Матвiю. Ми дуже втiшенi, що бачимо вас на наших зборах. Прошу,
панове, зробiть десь мiсце.
   Матвiй сприйняв цi слова дуже спокiйно, нiяко? змiни виразу не  виявив,
а лишень сказав:
   - Та я... От так зайшов. Як дозволите - послухаю. Я можу й постояти.
   Але десь там з друго? кiмнати видобули розхитане  крiсло  i  пiдставили
його Матвi?вi. Вiн сiв обережно на краю, лiвою рукою обтер мокрi  вуса,  у
правiй держав на колiнi шапку i почав слухати.
   Управа робила звiти, якi були досить довгi, а згодом почалась над  ними
дискусiя. Перше слово над звiтами забрав Йон. Вiн зупинився  спочатку  над
звiтом культурно-освiтньо? комiсi?, а  опiсля  перейшов  до  касового.  Не
конче тримався змiсту звiтiв, i мова його була обов'язково напаслива:
   - Отже, товаришi! Ми тут заслухали  звiти  нашо?  управи...  Звiти,  як
звичайно,  звiти...  Вислухали,  скiльки  то  зроблено  вiдчитiв,  як   то
страшенно багато ма?мо рiзних газет, як  намучились  нашi  iнструктори  i,
розумi?ться, багато такого iншого. Але не було багато говорено, що то були
за звiти, який був ?х змiст... I якi це були газети... Та якi то  завелися
у нас iнструктори... (Голос з мiсця: правильно!)
   Йон ще вище пiдносить голову, м'язи його ши? напинаються,  його  погляд
обiйма? цiлу залу. Однi слухають його дуже уважно, сливе  натхненно,  iншi
знов з упередливою усмiшкою.
   Йому не подобаються вiдчити,  не  подобаються  книжки,  не  подобаються
газети. Все це  вiдома  жовто-блакитна  макулатура,  слинява  петлюрiвська
агiтка... Не подоба?ться йому також торговельна справа... Млява, хронiчний
дефiцит, вiчний непорядок.  З  кожним  реченням  його  голос  набира?  все
бiльшо? i бiльшо? гостроти, вислови все менше i менше  вибагливостi,  рухи
все гвалтовнiшо? рiзкостi. Зала почина? хвилюватися. Там то там встають то
сiдають неспокiйнi постатi, нiби ?м хочеться щось також казати або  кудись
звiдсiль тiкати... Обличчя ?х набирають барви, очi огню. Падають вирази:
   "Правильно! Так! Геть з ними!"
   - Я думаю, товаришi,- казав переконано Йон,- що вже давно настав час, i
то найбiльший, зробити з цим якийсь порядок. Тi люди мають бути там,  куди
вони належать, але не тут, у нашому кооперативi. Хай хто  скаже  менi,  що
кажу неправду, хай хто спробу?  виправдати  ?х  злочини  перед  працюючими
людьми, що ?м повiрили, що за ними пiшли i що, нарештi, довiрили в ?х руки
сво? тяжко запрацьованi грошi.... - Вiн розвива? це  сво?  твердження  все
новими i новими зворушливими, повними  розпачу  фразами  i  завершу?  мову
гострим закликом: -  Взиваю  до  всiх  тут  присутнiх:  не  майте  до  них
милосердя! Женiть ?х вiд себе! Кермо i влада належать нам! Працюючим!
   Мова урвалася, буревiй крикiв i оплескiв покрив останнi слова промовця,
на залi зчинилась метушня, деякi зриваються з мiсця... Сергiя  вiдчайдушне
дзвонить i на цiле горло кричить:
   - Тихо! Це не ярмарок, а збори!
   - Геть! Не хочемо тебе слухати! Ти з буржуями!
   - Прихвостень!
   - Сволота!
   На весь зрiст зрива?ться могутня постать Кiндрата.
   - Хочете битись! Битись  хочете!  Хто  перший?  Ходи!  -  i  при  цьому
здвигнув свого тяжкого стiльця. Але бурю втихомирив Йон.
   - Товаришi! - казав  вiн  вже  спокiйно.-  Прошу  спокою!  Зала  поволi
затихала, всi сiдали на мiсця... Останнiй сiв Кiндрат...  Вiн  попередливо
ще раз оглянув всiх  присутнiх,  поставив  на  мiсце  стiльця  i  обережно
присiв. Слово забрав Рона, вiн був  вже  знервований,  а  тому  його  мова
втратила звичайну його грайливу блискучiсть.
   - Так,казав вiн.-Вам тепер  можна  все  казати...  Язик  без  костей  -
розумi?ться. Тепер може кожний щось казати: i те не так, i  тамте  зле,  i
того ?м ще браку?. Тепер, само собою, все дозволя?ться... Особливо коли ми
тут, а не там деiнде... Коли вже ма?мо цi ось нашi, напевно, не  такi,  як
хотiв би товариш Йон, але все-таки певнi, реальнi здобутки...  Коли  ма?мо
тепло огрiтий  i  ясно  освiчений  будинок,  i  крамницю,  i  читальню,  i
часописи... Але де, пита?мо, були тi мудрi голоснi люди, коли нiчого цього
не було? О, вони були, розумi?ться, занятi...  Наприклад,  розбивали  один
одному голови... (на залi свист)...
   Сердито задзвенiв Сергi?в дзвiнок, i його глухий голос викрикнув:
   - Прошу не перешкоджати говорити! Хто буде робити непорядки - попросимо
за дверi! Рона продовжував далi:
   -  Так.  Визнаю.  Ма?мо  чимало  недолiкiв...  Браку?  i   досвiду,   i
традицi?... I взагалi того всього, що зветься культурою... Але поки що  ми
гордi i тим, що ма?мо... Що ми  нашими  власними,  дуже  скромними  силами
досягли те, що ось вже ?. А  коли  ?  то  зле,-  прошу  направити.  Прошу.
Ходiть,  берiть  у  руки  книги,  працюйте.  Перешкоджаю   я   -   буржуй,
експлуататор, народна п'явка... Дуже добре. Я вiдiйду. I так я вже  бiльше
нiчого не зможу на це давати... Всi мо? десятини вже пiшли... I  здебiльша
на це саме... Але для чого той вереск, та iстерiя... Ми ж, дяка Боговi, не
циганський балаган, анi большевицький мiтинг... А загальнi  скромнi  збори
кооперативу...
   У залi нова буря - крики, свисти. Рона розводить руками, дивиться понад
головами, його шкельця  пенсне  поблискують.  Крики  не  втихають  i  Рона
зрезигновано сiда?. Його повнi  уста  нервово  стискаються,  йому  напевно
смертельно хочеться курити.
   До слова зголосився Володько.
   - Поки що слово ма? Андрiй Андрiйович! - кричав Сергiй.
   - Я зрiкаюся,- махнув той рукою.
   - Тодi прошу Довбенка,- сказав Сергiй. Володько встав,  гамiр  на  залi
втихомирився, його давно вже не бачили i були цiкавi, що вiн скаже.
   - Я,- почав вiн,- не маю намiру i не можу говорити багато i красно... ?
дивно i одночасно при?мно ствердити, що, порiвнюючи за короткий час, я  не
пiзнав свого власного села. Видно, життя жене нас  в  шию  i  ми  все-таки
руха?мось. Ще вчора ми нiмi риби, а сьогоднi, диви, вже  кричимо  на  цiле
горло... I непоганi ма?мо голоси, шкода, що нема диригента, а то вийшов би
добрий  хор...  Хочеться  думати,   що   старi   знанi   часи   святителiв
архи?пископiв  Антонiя  та  ?влогiя  минули  безповоротно,  коли  то  було
"малчать  i  н?  разсуждать"...  Трохи  гiрше,  що  вони  лишили  по  собi
спадщину... I досить-таки тяжку, досить глибоку i досить погану,  яко?  ми
ще не скоро позбудемось... Ми ще все i все - паки й паки - не зна?мо  самi
себе - раз монголи, раз хахли, раз малороси, а тепер ось ще одна  нацiя  -
товаришi... Хтось, звiдкiльсь, щось нам нашепче до вуха i ми вже готовi за
те розпинатися, битися, ненавидiти один одного... Отже ж, здавалося б,  що
кожний з нас ма? на плечах свого власного баняка i кожний щось там у ньому
варить. Та будьмо ж нарештi самi собою! Думаймо сво?ми головами! Тож ма?мо
ми i сво? справи... Нашi, кровнi,  тутешнi  i  не  тутешнi...  I  мова,  i
освiта, i культура, i господарство, i  полiтика...  Чи  ма?мо  розпинатися
лишень за когось?.. Кажемо - товаришi! Певно, що  товаришi...  Але  мусимо
також знати, хто вони, звiдки вони i чого вони вiд нас хочуть?  Ви  зна?те
ось мене, я знаю вас... Зна?мо  себе  як  облуплених...  Скiльки  з'?джено
разом   капусти,   скiльки   випито   оковито?...    Скiльки    наспiвано,
натанцьовано... А тут ось враз ми чу?мо, що ми, тобто моя скромна особа, ?
якийсь непрацюючий елемент,  що  я  надавав  вам  якихсь  недобрих  газет,
поганих книжок, що я буржуй, що Сергiй мало не якийсь банкiр Морган... Тут
ось мiж вами i мiй батько... Хочте менi вiрте, а хочте нi - а як  нiяк  не
менше працюючий, нiж наш шановний товариш  Йон...  I  книги,  якi  ми  тут
чита?мо, все-таки нашi книги,  нами  написанi  i  про  нас  написанi...  I
газети, якi ми чита?мо - нашi газети,  виданi  у  Львовi,  у  Луцьку...  I
нашими людьми. Про нашi справи... I я нiяк не можу зрозумiти, чому вони не
подобаються нашому товаришевi Йоновi.
   Але я чую i бачу, що йому  подобаються  iншi  книги  i  iншi  газети...
Виданi десь iнше... I кимсь iншим... Дуже добре зна?мо, що то за  книги  i
що то за газети... Там на них написано: пролетарi всiх кра?н -  ?днаймося!
А хiба ж ми пролетарi? Ви, я, всi тут присутнi?.. Ось хай нам наш  товариш
Йон пояснить, що то ? пролетарi... Це ? тi люди, що нiчого  не  мають.  Нi
кола, нi двора, нi навiть iменi,  ?м  навiть  кажуть,  що  вони  не  мають
батькiвщини... Маркс каже ?м дуже виразно: пролетар  не  ма?  батькiвщини.
Вiн лиш сам по собi голий, босий пролетар... I що такi люди мають в цiлому
свiтi по?днатися...
   Добре. Хай  собi  на  здоров'я  ?днаються...  Але  менi  не-вiдомо,чому
товариш Йон i нас заклика? до ?х товариства... Ми тут у нашому селi живемо
з дiда, прадiда i ще  прапрадiда...  Тисячi  i  тисячi  рокiв...  Це  наша
земля.. Наша батькiвщина... I ма?мо ми  тут  поля,  городи,  садки,  хати,
клунi... I кумiв, i сватiв, i буднi, i свята... Нi, нi, мо? милi... Ми тут
нiякi пролетарi... I я ось вас тут одверто питаю,  чи  хотiли  б  ви  ними
стати? Тобто стати тими самими пролетарями?
   Дуже п'яний вопрос, як сказав би наш товариш Корнiй... Бо цiла  кумедiя
в тому, що тi  самi  святi  пролетарi,  об'?днавшись  поки  що  лишень  на
територi? царсько?  iмперi?,  пiд  командою  помiщицького  сина  Ленiна  i
куркульського сина Грецького, рiшили силою накинути свою владу всiм  людям
усi?? кра?ни i все населення обернути в пролетарiв. Вiдобрати вiд них все,
що хто мав, зрiвняти ?х з тими найбiднiшими i почати життя вiд печi. На ?х
мовi це зветься диктатурою  прол?тарiяту.  На  мовi  людськiй  це  було  б
насильством, безправ'ям, грабунком. Але саме така штука  на  нашiй  землi,
отам далi за Шумськом вже переведена... Пролетарями Л?нiном й  Троцьким...
За допомогою таких пролетарiв, як наш бундючний товариш  Йон...  (На  залi
почувся смiх).
   Смiйтесь  не  смiйтесь,  але  це  гiркий  жарт.  За  це  мiлiони  людей
позбавляють  життя.  Виганяють  з  дому,  розбивають  родини,  ув'язнюють,
засилають.. Зрештою,  ви  ?х  всi  ще  .бачили...  Пригаду?те  тi  всiлякi
"развьорсткi", "уравнiловкi", "продналогi", "лiквiдацi?  iзлiшков",  "всьо
на фронт"... Як то чистенько обчищали вони  вашi  хлiви,  комори,  засiки,
сади. Обiцяли все дати, але поки що тiльки все  забрали.  I  коли  дадуть,
невiдомо, I тепер там одно лиш виразно ясно: люди не мають чого ?сти. Так,
мо? шановнi друзi! Не мають чого ?сти. I  не  мають  чого  одягнути.  Вони
обiдранi, босi й голоднi. I  тисячами  тiкають  через  всi  границi,  ними
набитi всi нашi тюрми, ?х ув'язнюють, ?х вертають назад  -  найнещасливiшi
сотворiння роду людського,  пролетарi  над  пролетарями,  колишнi  такi  ж
селяни, як ось ми тут, на цiй  землi...  Батьки,  мами,  брати,  сестри  -
дорослi, старi i дiти. Чи хотiли б i ви такими стати? Вiдповiдь  тепер  за
вами,- закiнчив Володько свою мову.
   I пiсля цього сiв. Це  зробило  помiтне  враження,  на  залi  зчинились
оплески, Йон миттю зiрвався з мiсця i викрикнув:
   - Я прошу слова!
   - Поступила пропозицiя припинити дискусi?,- вiдповiв  Сергiй.-  I  мушу
подати ?? на голосування.
   - Я прошу слова! - вперто домагався Йон.
   - Не можу дати слова, поки не проголосу?мо пропозицi?,- стояв на сво?му
Сергiй.
   - Слова, слова, слова! - кричали прихильники Йона.
   - Тихо! Ви не худоба i це не ? хлiв,- безцеремонне вiдповiв Сергiй. Але
зала не втихала, а скорше навпаки... Всi встали з мiсць, i тi, що були за,
i тi, що проти. Кiндрат не витерпiв i знов хопився стiльця. Навiть Матвiй,
що так уважно i спокiйно слухав все, що говорили, не видержав i встав.
   - Люди добрi! - казав вiн. Хтось з публiки викрикнув:
   - Тихо! Дядько Матвiй хочуть слово сказати. Всi оглянулись  на  Матвiя,
зала  поволi  втихала,  деякi  сiдали  на  сво?  мiсця,  а  згодом   трохи
заспоко?лись. Матвiй незграбно, як завжди, як i все, вiв свою мову.
   - Люди добрi! - повторив  вiн  ще  раз  те  саме  речення.  його  голос
спокiйний, майже тихий, але слова звучали твердо i  виразно.-  Помирiться!
Ну, за що тут мова? Я не маю що бiльше сказати, за мене сказав син... Я ще
трохи додам яснiше: з большевизмом нам  не  по  дорозi!  Ми  люди,  а  там
злодi?. Я ?х бачив не раз i нiколи не забуду...
   - Правильно! - викрикнув якийсь дядько високим фальцетом.
   - Так! Правильно! Бачили ?х! Досить! - встало ще кiлькох дядькiв.- Геть
з большевизмом! До чортово? матерi!!
   Здавалось, прихильники Йона, як звичайно, пiднiмуть бучу, але цього  не
сталося. Було помiтно, що ?х значно зменшилось, а тi, що  далi  стояли  на
сво?му, стратили свiй порив. Сергiй знов почав дзвонити.
   - Люди добрi! - гукав вiн.- Це ж не полiтичне вiче,  а  загальнi  збори
кооперативу. Прошу до дiла. Забороняю говорити не на тему,  особливо  тим,
що не ? членами... Ставлю на голосування  пропозицiю  припинити  дискусiю.
Хто за - прошу пiдняти руку.
   Бiльшiсть було за. Володько пiдняв  також  руку.  Йон  не  пiдняв,  був
червоний, сидiв насуплено. Вiн уважно слiдкував за  залою  i  був  виразно
невдоволений.
   Дискусiя припинилася. Дальша  точка  -  вибiр  ново?  управи.  Володько
запропонував  удiлити  старiй  управi  абсолюторiю.  Бiльшiсть   було   за
резолюцi?ю. Стара управа уступила, оголошено  п'ять  хвилин  перерви,  щоб
скласти список ново? управи.
   Було вже досить пiзно,  люди  вставали  з  мiсць,  збивались  у  гурти,
заставляли проходи. Йон був сердитий, вiн намагався цього не показати, але
його намагання були марнi. Вiн склав також свiй список i подав  Сергiйовi.
Рона пiдiйшов до Матвiя.
   - Дякую вам,- казав вiн.- Без вас було б тут погано. Матвiй, здавалось,
не звертав на цi слова уваги, вiн збира?ться додому, бiльше вiн не ма?  що
тут робити, i непомiтно вiдiйшов.
   Збори тривали далi. Складались списки, голосували.  Йон  був  остаточно
збентежений, коли його список перепав. Вiн домагався переголосування. Йому
дозволили. Голосували вдруге. Його прихильники пiдносили по двi руки,  але
i це ?м не  помогло,  а  скорше  пошкодило.  Управу  вибрано  за  списком:
Сергiй-Володько-Рона. Залишились переважно старi члени, на мiсце  великого
товариша Iлька увiйшов Володько,  на  мiсце  блаженного  Симона  -  дядько
Михалко. Йон, Iлько, Никон i Демид лишились без нiчого. Демидовi нiяково й
прикро, вiн потрапив до тi?? партi? тiльки тому, що  був  старий  приятель
Йона, але вiн нiяк з ним не годився колись, а ще менше тепер... Тепер  вiн
хотiв би вернутись, бо "що менi  з  того  прол?тарства"...  "I  кому  воно
потрiбне взагалi"...
   Але Йон мав ще досить сво?х  прихильникiв  i  без  Демида,  особливо  з
молодших хлопцiв, як Трохимiв Кiндрат, як Деберний Сидiр... Хлопцi, хоч  i
молодi, зате бойовi i для Йона це добра потуга.
   - О, нi! - намагався вiн бадьоритися.- На цьому ще не скiнчилося. Ми ще
поборемось... Повою?мо. Большевики так легко не здаються...
   I вiн вiдiйшов. За ним вiдiйшли всi його поплiчники,  люди  розходились
взагалi i згодом залишились тiльки найвiрнiшi,  старi,  випробованi  члени
ново? управи. Рона трiумфував...
   - Ой, чую, що буде у нас знов мокро,- казав вiн, натякаючи на  гостину,
якi вiн любив робити з приводу сво?х успiхiв...  -  Кiндрате!  Кажу!  Буде
дощ!
   - I ? за що,- казав Кiндрат.- ?й-Богу, ? за що, Андрiю  Андрiйовичу!  А
я, зна?те, вже був готовий розколоти крiсло на чи?йсь головi...
   - Но, но, но! У нас крiсла дорогi. Дядько  Матвiй  зробив  краще.  Одно
добре, просте слово: i крапка! Кажу: для селянина часом важить одно слово.
Коли воно в точку... Але, панове! Завтра недiля! Вечiр  у  мене!  -  казав
Рона.
   Розходились. Була туманна, нехолодна нiч. Село спало, але  там  то  там
все ще стояли гурти  дядькiв,  якi  захоплено  обговорювали  сво?  останнi
збори. Таких зборiв у цьому селi не було,  як  свiт-свiтом.  Свята,  чиста
правда!
   Кiндрат пiшов проводити Рону, а Володько пройшовся трохи зi Сергi?м.
   - Зна?ш,казав Сергiй,- твiй старий сьогоднi  себе  показав.  Нiколи  не
сподiвався...
   -- Вiн може. Вiн завжди був такий. Але Рони вiн не похвалю?. Не за  те,
що Йон. Не за панство. А за те, що той не вмi? бути паном... На його  мовi
- господарем.
   - I дивись, як послухали. А там же були  впертi  йонiвцi.  Як  ось  мiй
власний батько. Я помiтив, що i вiн пiдняв руку за нашу управу... А  диви!
У Левинських свiтиться,змiнив тему Сергiй...
   - Хворi,вiдповiв Володько.- Нiкого з них не було на зборах...
   Вони ще пройшлися разом ген до школи i розiйшлися.  Володько  вертався,
мав добрий настрiй, але, проходячи побiля церкви, знов згадав  Левинських,
а в тому також Наталку, яка була так само хвора. Так  би  зараз  пiшов  до
не?, лишень нiяк це не випадало робити. Йшов тим  сво?м  знаним  селом,  i
видавалось воно йому дуже дивним,  надмiрно  загадковим,  повним  всiляких
та?мниць, по-сво?му глибоких, як сама вiчнiсть.
   Коли прибув додому, батько вже спав. Лежав, як звичайно,  на  полу  пiд
стiною горiлиць, прикритий кожухом. Вiн не мiг лежати на бiк з  огляду  на
свою спину.  Володько  хвилинку  дивився  на  батька,  поправив  на  ногах
покриття, а мати з. другого кiнця полу тихо казала:
   - Там на плитi юшка. Вже зовсiм вихолола...
   - Нiчого,вiдповiв Володько. Йому не хотiлось  навiть  ?сти,  був  надто
схвильований... I, напевно, йому не  вдасться  одразу  заснути.  Натомiсть
йому хотiлось присiсти до столу i щось писати.  Байдуже,  що  всi  тут  же
спали, був звиклий, як також були  звиклi  всi  iншi  в  цьому  маленькому
просторi. Останнiми часами на нього часто налягало  це  дошкульне  бажання
щось писати. Здавалося, цiле життя спиралося в його головi i вимагало, щоб
про нього сказати людським словом.
   I Володько дiйсно роздобув шматок паперу зi звичайного шкiльного зшитка
i присiв до столу. За тим шматком прийшов другий, опiсля третiй. Писав про
минулий день. В його уявi, нiби на  екранi  кiна,  мигали  гарячi  червонi
обличчя, блискучi очi, звучали голоси. Вiн зовсiм забув, що це  нiч  i  що
треба також вiддати ?й данину. Отямився, коли у вiкна лiз сiрий свiтанок i
за вiкнами виводив свою ранiшню оперу пiвень... А коли  прокинулась  мати,
вона злякалась:
   - Дитино! То ти ще не спав?
   - Я зараз, я зараз, мамо! -  вiдповiв  вiн,  дуже  швидко  роздягнувся,
прилiг тут же на лавi бiля  столу  на  готову  постiль,  прикрився  грубим
рядном i заснув. Юшка на плитi так i зiсталась стояти прохолола...
   Володьковi приснився сон: вiн стояв на подвiр'ю Левинських i бачив,  як
з того подвiр'я через сад в глибину вiдходили двi глибокi колi?, так  нiби
туди хтось вiд'?хав тяжким возом... У цей час вiн також i прокинувся,  або
краще його розбудили, бо у хатi було зовсiм ясно i велася голосна розмова.
Говорила якась незнайома людина, а потiм говорив батько:
   - Ну, що ж... Так мусило бути. Божа воля. Чужа людина говорила далi:
   - Бiдна матушка. Вона стiльки витерпiла. А далi запитала мати:
   - А коли буде похорон, не зна?те?
   Володько розплющив очi i пiдняв голову. Бiля другого кiнця столу  сидiв
Довгоногий Архип, i його направду довгi ноги  були  далеко  виставленi  на
хату, так що вони одразу кинулись у  вiчi  Володька.  Рудi,  вузькi  штани
залатанi  на  колiнах  круглими  чорними  латами.  До  Володька   пiдiйшла
Василинка.
   - Попiвська Ольга померла,- шепнула вона.
   - Ще не знати, коли буде похорон,- тим часом вiдповiдав  Архип.-  Панич
Глiб по?хали до Крем'янця замовляти труну.
   Володько лiг знову на подушку i дивився на низьку, закоптiлу стелю.  Ця
вiстка не здивувала його, вiн знав, що Ольга давно хворiла i  цього  можна
було завжди сподiватися, але вона навела його на iншi думки.  Померла.  Не
стало Ольги. Така молода. Так часто ?? бачив,  жартував,  грав  з  нею  на
сценi, танцював гопака... I ?? вже  нема...  I  нiколи  не  буде...  Отець
Клавдiй все-таки пережив ??... Йшли ось такi простi, короткi  думки.  Вони
зв'язували його, ще живого, з тi?ю дiвчиною, вже не  живою.  То,  значить,
думка  живе  довше,  нiж  ми.  Особливо  коли  вона  кимсь   висловлена...
Тривалiшою, нiж людське тiло, мовою...
   По обiдi Володько пiшов до Левинських. Саме вернувся з Крем'янця  Глiб.
З ним прибув також Олег.  Не  було  нi  бурхливого  вiтання,  нi  радiсних
усмiшок. Глiб виступив iз саней у сво?й довгiй, чорнiй з вовнистим комiром
шубi, Олег у легкому сiрому регланi... На  санях  лежала  обкидана  зверху
шматками мокрого снiгу бараниця. Конi мокрi, з позав'язуваними хвостами. З
них хмарою пiднiмалася пара.
   Володько висловив братам спiвчуття i всi разом пiшли до хати.  У  кухнi
поралася заклопотана матушка. У не?  блiде,  опале,  мiшкувате  обличчя...
Володькового спiвчуття i привiтання вона майже не помiтила.
   - Глiбчику! А Льовочка? При?де Льовочка? - питала i на швидко.
   - Вони при?дуть... Нiна i вiн. Мабуть, i Женя...  Я  замовив...  Завтра
буде готова... - Це малась на увазi домовив
   Галя, Роман, Саша. Короткi привiтання. Дитяча  кiмната  прибрана,  одно
вiкно  вiдчинене,  посерединi  катафалк  i  на  нiм  витягнута,   прикрита
серпанком Ольга. Кiлька свiчок i хрест стояло в  ??  головах.  Обличчя  ??
зовсiм маленьке i  зовсiм  воскове.  Чорне,  гладенько  причесане  волосся
облямову? вузьке, делiкатне чоло. Бiлий, штучний вiночок оздоблю? голову.
   Нiхто не плаче. Обличчя всiх спокiйнi. Це витворю? настрiй  побожностi.
Всi люди видаються  добрими.  Навiть  Саша,  навiть  Роман...  Ольга,  хоч
мертва, вплива? сво?ю добротою, усмiшкою, що застигла на воскових;  устах,
споко?м, що сьогоднi втiлився й  сто?ть  перед  очима  присутнiх.  Полум'я
свiчок освiчу? його втiлення.
   Потiм всi зiбралися  в  ?дальнi.  Радилися  над  похороном.  Де  копати
могилу, хто буде нести, якi мають бути вiнки.
   - Ну, а як вам? - спитала пiсля Володька Галя. Вона ма? на увазi тюрму.
   - Нiчого,вiдповiв Володько.
   - Вигляда?те добре. Не боялися бандитiв? А як ? в тюрмi? Менi цiкаво...
А ми не раз вас згадували. Оля також. Восени якось був дуже гарний день...
?й було зовсiм добре... Так добре, що забажала  про?хатись.  У  нас  якраз
були: Женя, башковецька учителька.  Глiб  мав  час.  Ми  запрягли  конi  й
по?хали. Боже, як вона радiла. Ви ж зна?те Ольгу? Вона така i  мила,  така
на?вна... Смiялася, хотiла кiлька разiв злiзти  з  воза  й  бiгти.  Ми  ?й
заборонили. Об'?хали до Жолобок, потiм лiс, потiм