лась.  Хвороба
загострю?...
   Вона так швидко й жадiбно говорила, що закашлялась. Деякий час не могла
вимовити слова,  тiльки  робила  рухи  руками.  Володько  дивився  на  не?
спiвчутливо й перечiкував кашель.
   - Вам не можна багато говорити,- сказав Володько...
   - Ет,махнула вона рукою.- Що це може значити, коли... вже ?...
   - Ви кажете, що я сумний. Сьогоднi вже менi  це  кажуть  вдруге.  Я  не
сумний. Просто весна. Коли я чую оцю пiсню, що спiвають на цвинтарi:  "Ой,
вже весна, ой, вже красна... Iз  стрiх  вода  капле...  Молодому  козаковi
мандрiвочка пахне...", я не можу видержати. Я  дiйсно  хочу  мандрувати...
Але що то? Ось ми не можемо зробити виставу... - почав Володько.
   - Чому? - запитала Ольга.
   - Не ма?мо вас... Нема кому грати... Нема жiнок...
   - Берiть з села... Там стiльки дiвок...
   - Не йдуть. Хлопцi ?, а дiвчат нема.
   Ольга на це не вiдповiла. Сидiла, зробилась зненацька поважною й мовчки
дивилася вниз. Сонце досягало верхiв каштана, i його тiнь вкривала вже  ??
ноги. Володько допомiг ?й. вiдсунутись далi на сонце. На цвинтарi  спiвали
дiвчата... Весь час в неладi баламкали дзвони. Прийшла  матушка.  Boлодько
привiтався з нею.
   - Тобi, Олюню, вже треба, мабуть, лягти. Не втомилася? Що у вас нового,
Володю?
   - Дякую. Нiчого особливого,- сказав Володько.
   - Я б ще трохи посидiла,- вiдповiла Ольга.
   - Ну, ну... Але весняне сонце... Воно, зна?ш?.. Виснажу?.
   Матушка сiда? на кра?чку старо? лавицi. Обличчя  ??  заклопотане.  Руки
трима? згорненi в пеленi. Слуха? Ольжинi розважання, але ?й не весело.  Це
трива? деякий час.
   Бiля церкви вмовкають спiви дiвчат. Чути, заспiвали "Христос  Воскрес".
Володько вста?, проща?ться й вiдходить.
   На цвинтарi перед церквою правиться вечiрня. Скрiзь повно  народу.  Хор
спiва? великоднi тропарi. Сонце поволi, спокiйно сiда? за церковний сад.



   VIII

   Великоднi дзвони вiддзвонили.  Довго  ще  по  широких,  соняшних  полях
стояли в повiтрi ?х звуки. Здавалось, вони  все  ще  вириваються  з  отого
мiсця, де над густим садом блищить золотий  хрест,  розлiтаються  по  всiх
полях i застигають.
   Кожний день щось ставалось нове. То розцвiли  черешнi,  то  пiдросли  й
пустили бульбахи  пiвонi?,  то  розгорнули  першi  липкi  листочки  косатi
берези. На полях кожний день iшли орачi. Вони  спiвали  пiснi,  розгортали
землю, сiяли зерно. На городах з кожним днем творились новi  грядки.  Хати
були бiлi, ще великоднi, осяянi сонцем. Навкруги церкви стоптана земля.  У
Левинських праця, рух i клопiт.  Олег  вiд'?хав.  Пан  Глiб  знову  ходить
учити. Ольга лежить, о. Клавдiй лежить.  Матушка  бiга?  по  господарствi.
Решта хто де...
   Село також працю?.  Сергiй  ходить  на  поденне  до  цегельнi.  Кiндрат
кожного ранку йде з сокирою тесати клепку в Жолобеччинi. Демид у полi. Йон
?здить на Угорщину по дрова. Iлько працю? в дворi.
   Матвiй ма?  нову  турботу.  Володько  хоче  вiдходити.  Куда?  У  свiт,
далеко... На Укра?ну... Вiн так i сказав: на  Укра?ну.  Хоче,  мовляв,  ??
бачити цiлу... Сходити ?? хоче вздовж i впоперек власними  ногами.  Якийсь
дивак той Володько. Раз стялися обидва  -  батько  й  син...  Нi  один  не
перемiг. Обидва лишились при сво?му. Матвiй тодi  подумав:  хай!  Не  буду
йому перечити. Хай iде! Вiн так говорить, нiби Укра?на це  його  подвiр'я,
де вiн може йти, куди захочеться. Але хай iде. Кiлька  днiв  ходив  старий
понурий i сердитий. Був такий i на палi, i вдома. Нiхто, крiм Володька, не
знав, що з ним сталося.
   Настя працювала на городi. Силу-силенну ма? тi?? працi. Василинка  мало
може ?й помогти, бо ходить до школи. Це вже останнiй рiк. Прийде зi школи,
вiзьме книжку й на город... Там присяде бiля матерi  на  грядцi,  в  однiй
руцi книжка, а другою поле зiлля. При тому вчить:
   "Бяла па?нчина стернiско укрила,
   Ой, жебим я прендзей шиць сен научила...
   Вишилабим   соб?   б?люхнон   хустучкен,   Брацiковi    мему    п?нкнон
кошул?чкен..."
   Мати довго, терпеливо слуха? ??, а пiсля не видержу?;
   - I що ти, дитино, ото цiлий час мелеш?
   - То, мамо, така пiсня...
   - I ти то розумi?ш? - При цьому Настя зводить на дочку  сво?  вилинялi,
запалi очi й дивиться на не? з жалем.
   - Ну, мамо...  Спочатку  нi...  Потiм  нам  пояснюють.  Зна?те,  що  то
"кошул?чка"?
   Мати поважно й здивовано  дивиться,  але  не  вiдповiв  Василинка  сама
поясню?:
   - То сорочечка...
   - А-а-а! - маха? рукою Настя.- Таке воно тобi потрiбне, як  менi  бiда.
Будеш з того щось  мати...  Господнi  Господи!  Якi  тi  люди...  -  дода?
зрезиговано й знову поле грядку.
   Хведот у полi за копанкою скородить. Мати про нього казала:
   - Но! Вже до тi?? роботи пнеться... Можливо, хоч цей буде до  чогось...
Але надто вже вiн крутий.
   Хведот дiйсно крутий. Це анi Василь, анi Володько.  В  духовному  життi
вiн не бере участi. Воно для нього не iсну?.  Вiн  жи?  кiньми,  коровами,
господарським начинням, полем. Володько, на  його  думку,  "дурний".  Його
читальнi, вистави... Його мандрiвки по ночах  з  хлопцями,  особливо  його
книжки й писанина... Кому то потрiбне?  Хведот  дивиться  на  свого  брата
виразно згори. Нiчого з нього не буде. Анi пан, анi Iван...
   Володько сам зна?, що вiн не пан i не Iван. Це i  ?  причиною,  що  вiн
тепер такий розгублений, такий не свiй.  Чу?  себе  розiрваним  на  кiлька
шматкiв. Зна?, що йому поплутано всi стежки. Всi  дороги,  якими  йшов  до
цього часу, перетято... Треба шукати новi. Бо ж вiн зна?, що не тут, не  в
цьому селi його справжн? мiсце.
   Але куди йти? Як? На це не да? нiхто вiдповiдi. Нi рiднi поля зi  сво?ю
вiчною красою, нi предки, що нiкуди не ходили - тут родились, жили  й  тут
лишили могили, анi живi люди, що оточують Володька.  Вiн  тiльки  чу?,  що
мусить iти. Чу? навкруги  себе  якесь  коло,  якусь  межу,  ще  ??  мусить
переступити. Треба вирватись тiльки звiдси, з цього  ось  мiсця,  з  цього
села. А там вже знов вiднайде свою дорогу...
   Його днi йдуть неспокiйнi, нервовi. Його не тiшить нi рiлля, нi сад, нi
чепiга. Бiжить у поле, у лiс... Шука? самотностi. По часi хоче бачити бiля
себе людей - живих, чогось спрагнених, неспокiйних. Вирватись! Вирватись з
цього мiсця! Воно засмокту? в глибiнь... Ноги грузнуть по  колiна,  а  тут
треба йти... Завжди один i той саме наказ...
   Через те вiн i сказав батьковi,  що  вiдiйде.  Вирвалось  з  уст  слово
Укра?на, бо не мiг його обiйти. Не мiг! Вiн уже зрiсся з тим словом i його
тягне далечiнь, що простягавсь туди далi на схiд. Рiки туди течуть, дороги
туди бiжать...
   Думки все туди й туди летять... Боже! Чому не так ?, як ма? бути?
   У Провiдну суботу Володько вийшов з  дому  й  пiшов.  Ще  сонце  стояло
високо. Напередоднi випав перший весняний дощ.  Все  зазеленiло.  Навкруги
зелено, зелено й зелено. Свiжо так  i  тепло.  Вiн  пiшов  через  поля  до
"предаткiв", потiм вузькою дорожиною до Одерадiвського березового гаю. Тут
повернув праворуч й розмитою дорожиною пiшов униз до села. Перейшов  село,
долину, рiчку й пiшов на гору.
   Коли вийшов на рiвне до Тетилькiвсько? дiброви, йому здавалось, що  вже
можна й не вернутись. Варто йти далi так само на схiд, все на схiд...  Там
десь у тих полях границя... Переступити ?? ось так, як цю межу, i йти собi
по землi. I там так зелено, так свiжо, так гарно. I там люди сво?, i села,
i яри, i га? рiзного дерева.
   Ще  сподiвався  Володько,  що  зустрiне  тут  Наталку.  Вона  ма?  десь
вертатися з Тетильковець. Чекав  ??  до  заходу  сонця,  але  марно.  Геть
вечором вернувся додому й застав дядькового Василя...
   Вiн тiльки що прийшов з Дерманя. Сидiв  i  вечеряв.  Бiля  нього  сидiв
Матвiй. Настя поралася бiля печi. Хведот i Василина  вже  полягали  спати,
але тепер повставали знову.
   Василь засмалився вiд сонця, вуса його пiдросли. Одягнений у чорне.  На
ногах черевики.
   - Що нового в Дерманi? - питав Володько.
   - Нема, Володьку, нiчого  доброго,-  сказав  рiшуче  Василь.-  А  потiм
продовжував перервану розмову з Матвi?м:- Цiле Застав'я  -  все  заселили.
Геть туди, як ?хати цим боком до Лебедiв. Хати вже ставлять. Лiс дали  ?м,
землю й ще грошей на розбудову. Соснину, що була  над  нашими  сiножатями,
майже вирубали.
   Ще довго оповiдав про це все i не було потреби щось питати. Всi  й  так
знають. Мова йшла про так званих польських осадникiв. Матвiй довго  мовчки
слухав Василя. Голову держав рiвно й дивився просто  перед  себе.  Нарештi
проговорив:
   - Не встигли тодi викупити... Ах, дерманцi, дерманцi! Володько вiдчув у
цих словах тяжкий докiр. Можливо, навiть не за те, що не встигли викупити.
Зда?ться, за iнше...
   А Василь так i зрозумiв...
   - Зна?те, дядьку,-  сказав  вiн  на  Матвi?ву  мову.-  Дерманцiв  треба
ганьбити, але хто тодi знав? Ну, от я. Що я мiг знати? Звiдки? Цар був над
всiм. Нi? А прийшла Укра?на... Ет! Те повстання, тi всiлякi  Камiняки,  тi
крикуни...
   Села нашi тепер за них несуть покуту й будуть довго  нести  Але  скажу:
народ встав! Так! Встав народ!
   Ось, наприклад,- провадив далi Василь. (Володько  подумав:  звiдки  вiн
навчився "наприклад"? Ранiш все казав "например"),- В нас  помер  Ферапонт
Яковлевич...
   - Ферапонт помер? - раптом перебив Василя Володько.- Що йому?
   - Помер,коротко вiдповiв Василь.- Не знаю, що йому було. Кажуть,  слiпа
кишка... А був вiн  уже  другий  рiк...  Ну,  нiби  директором,  чи  що...
Народно? школи. Тепер  "семиклясувка"...  Наш  Андрiй  ходить  до  п'ятого
класу.  Прийшов  раз  зi  школи  й  розказу?:  дали  нового  директора.  З
Познаньщини... Каже, одразу  наказав  учителям  вивчити  дiтей  державного
гiмну...  Почали  вчити.  Перший  раз  як  заспiвали...  Дiти  нiзащо   не
тягнуть... А тiльки вийшов учитель - як вдарять свого...  I  нiхто  ?м  не
казав. Самi. Учителi перелякались, директор почервонiв, сердитий...
   Говорили до пiзньо? ночi. Про землю, про дерманськi новини, про  рiдню.
Всi були в доброму настро?. Василь хоче покинути Дермань. Нема  там  мiсця
для  людини,  що  хоче  рости.  Хоче  по  Матвi?вих  слiдах  iти.  Прийшов
розвiдати, чи не продасть часом Рона свою  землю.  Охоче  б  з  того  щось
купив...
   Потiм полягали спати.
   Володько заснув не  одразу.  Розмова  й  настрiй  Василя  пiддали  йому
завзяття. Порiшив знов iти в село й знов  там  працювати.  Вiн  ?  з  роду
Довбенкiв. А це мiцнi, твердi люди...
   Другий день - Провiдна недiля. Люди йшли на могили,  правили  панахиди.
Потiм вiдходили набiк,  розстеляли  на  зеленiй  травi  бiлi  настiльники,
розкладали паску, крашанки, ковбасу, драглi... Сходилися куми та  свати  й
поминали  мертвих.  Пiсля  кiлькох  чарок  робилося  весело.   Пiд   вечiр
верталися, i зо всiх бокiв села було чути спiви.
   Володько був у читальнi. Справа з виставою вирiшена й пiдписана. Браку?
тiльки дiвчат. Надвечiр Сергiй сказав Володьковi:
   - Не хотiв би часом зо мною?
   - Куди?
   - Побачиш.
   Вiддiлилися вiд хлопцiв i пiшли просто селом. У селi повно люду.  Деякi
так розспiвалися на  проводах,  що  й  дома  не  можуть  утихомиритись.  У
Польона, що йому пiд Сапановом обiрвало  пальцi,  справжня  гульня.  Вiкна
вiдчиненi, за столом повно гостей, мов на весiллi. Спiвають "Чарочку". Пiд
вiкнами бiгають i бавляться "у цвiт" дiти.
   Сергiй i Володько пiшли далi. Сонце заховалось за обрiй i там лишилось.
М'яка весняна темнота оповила землю. Чисто, свiжо й тепло.
   На колодах, що лежать на  вигонi,  сидить  Мокрина.  Вона  загорнута  в
велику чорну хустку. Голова вiдкрита, а  волосся  заплетене  в  двi  довгi
чорнi коси. Вона чека? на Сергiя...
   Ось i вiн, але не сам. З ним Володько.
   - Це добре, що ти його привiв,- сказала Мокрина.- Та дурна  Наталка  не
да? менi спокою... Хочете ?? бачити? - запитала рiшуче.
   Для Володька це несподiванка.
   - Вона не в Тетилькiвцях? - промовив вiн.
   - Та де... Вже три днi тут... Вчора в дворi сiяли разом  квiтки...  Все
спiва?... А часом набреде на думку щось i пита?: а ти пiшла б до читальнi?
Певно, що пiшла б... Чому нi, кажу. Володьку! Ви! Хол?рнику!  Вона  у  вас
втрiскалась по вуха... Я знаю.
   Володько не знав, що вiдповiсти. Йому було  при?мно  це  чути,  але  не
виявив нiчого назовнi. Присiв до Мокрини й жартома ?? обняв.
   - Ах, Мокрино, Мокрино! Золота ви дiвчина! - майже вигукнув.
   - Так. Золота... Бiля золота лежала... а ти, Сергiю, дивись: обнiма?...
   - Хай. Для Володька все... Ми з ним одно. Он i мiсяць почина?  сходити.
Це також для нас.
   - Хочете, Володьку? Пiду викличу? -  запитала  Мокрина...  -  Дивiться.
Вона там... Володько зна?, про кого мова.
   - А вийде? - запитав непевно...
   - Ха-ха-а! - голосно засмiялась Мокрина. Голос у не? дзвiнкий, низький,
сильний. Смiх покотився долиною. Потiм зiрвалась з мiсця, кинула "чекайте"
й побiгла. Скоро вона зникла за рiчкою...
   Парубки зiстались самi. Мовчанку перервав Сергiй.
   - Як тiльки Наталка погодиться - одразу за виставу... Але рiшуче!
   Володько дума? щось iнше, але вiдповiда?:
   - Так. Одразу. Тiльки чи знайдуть час хлопцi...
   - Мусять. По вечорах... Все одно не йдуть  одразу  спати.  Обговорювали
подробицi вистави. Сходив мiсяць. Поволi, ма?статно.  Небо  прояснювалось,
земля  пiдносилась.  Вiд  дерев  лягли  набiк  довгi,  невиразнi  тiнi.  В
декiлькох мiсцях заблищала рiчка. На горi виступили з темноти й пiдступили
ближче бiлi хати.
   Мокрина вернулась скоро. З  нею  прийшла  Наталка.  Боса,  так  само  у
великiй хустцi, з вiдкритою головою.  Була  весела  жива...  Принесла  двi
квiтки турецького часнику. Володько не мiг ?? пiзнати.
   - Це вам принесла квiтки,- казала вона.- Бiгла з Мокриною й  вирвала...
У нас вже розцвiли. Хочете? - i подала квiтки Володьковi.
   - Якими словами вам дякувати?
   - А частець би на вас,- казала Мокрина.- Вони тут  роздякувались,  нiби
пани. Володьку! Отак ??! - Кинулась на шию Сергiя,  мiцно  пригорнулась  i
дзвiнко,  соковито  поцiлувала.  Пiсля  зареготалась,  аж  луна   покотила
долиною.
   - Не моя... Не смiю. Iнакше знав би, що робити,- сказав Володько.
   - Не ваша. Дивись, яке мо?-тво?. Нiби це мед. Розлижуть... А ми  йдемо.
Сергiю? Йдеш? Менi ще до двора  треба.  Завтра  бариня  встане:  "Макрiно!
Оп'ять за парнямi б?гала! Сматрi в мiня!" Ха-ха-ха! Добранiч!
   -  Мокрино!  Куди?  -  крикнула  Наталка.  Але  Мокрини  вже  не  було.
Зiрвалась, гукнула Сергi?вi "лови" й побiгла в мiсячний туман здовж рiчки.
Сергiй також побiг за нею...
   I ось вони самi. Володько й Наталка. Знов тут на тому самому мiсцi,  де
були у вербну суботу... Думки пролiтають, крутяться. Що  сказати?  Сталося
це несподiвано, як i все, що цiкаве. Пiдступив до Наталки  й  взяв  ??  за
руку.  Не  вирвала,  навiть  не  поворушила.  Вiд  цi??  близькостi,   вiд
хвилювання, вiд непевностi його рука затремтiла.
   Вона мовчала. Схилила трохи голову, спустила очi, яки i так  в  темнотi
не було видно, i мовчала. Та мовчанка ще поглиблювала  iнтимнiсть,  родила
надiю,  а  одночасно  творила  ледве  помiтну  непевнiсть.  Варто   тiльки
потягнути за руку, пригорнути i  все...  А  як  образиться?  Сполоха?ться?
Втече? Нi. Нема сили. Коли б це Ганка чи яка iнша. Ця зовсiм  вiдмiнна,  й
не може робити з нею так, як радила Мокрина. Вiн зна?, але не  може.  Руки
вiдмовляють послуху. Серце мiцно? б'?ться в  грудях...  Почуття  набралися
повнi груди. Цiле тiло в його владi й навiть язик не  хоче  повертатися...
Але не видержав:
   - Наталю! - Це був майже шепiт, а хотiв сказати твердо.
   - Що? - подiбно вирвалось у не?...
   - Я вас... - слово урвалось на серединi. Заплутався язик. Але  все-таки
доказав виразно:
   - Люблю.
   Хвилина тишi. Велико?, напружено?... Що вiн сказав? Що вона? Вiд  серця
догори наплива? повiнь i, зда?ться, з нею пiдноситься само серце.  В  очах
туман.
   - Кажете правду? - ледве чу? слова, що майже так само звучать, як  його
власнi.
   - Дуже велику...
   А на це мов луна, з туманно? далечини прилетiло:
   - I я вас...
   Зненацька стало ясно в його душi,  головi,  очах.  Здригнувся...  Впало
слово, мов щось гаряче... Боже мiй! Це ж значить... Це... Значить, воно ?.
Все ?.  Значить,  можна  ??  пригорнути  й  загорiтись...  Огнем,  сяйвом,
щастям...
   Вiд не? почув глибоке, кiлька разiв розiрване  зiтхання.  Вона  пiдняла
голову. Бачив ?? обличчя зблизька. Схвильоване, поважне й  щасливе.  Щастя
видно на ньому. Навiть при мiсяцi. Очi поблискують, широкi такi, вiдкритi,
яснi й глибокi. Заглянув у ?х глибини, i йому захотiлось пiдняти ??, бiгти
з нею й спiвати пiсню. Так весело на душi, так багато сили в  грудях,  так
неуявно багато навкруги життя.
   Слова, пiвслова, питання, вiдповiдi. Мiсяць все плив i все догори. Нiч,
десь пiсня, срiбний туман... Могло б це тягнутись у вiчнiсть, коли  б  так
треба було...
   Вертаючись долиною повз криницю, Володько весь час повторював:
   - Ось воно те справжн?! Прийшло!
   Все навкруги: i мiсяць, i зорi, i дерева - все то щастя, щастя й щастя.
От яка нiч... Вдивiться в не?... Ах, що й казати!
   Ступав широко, легко... Нiс у собi ще тепло дiвчини, ?? iм'я звучало  в
ухах. Вибiг нерiвною, кам'янистою дорогою пiд гору  й  тут  на  перехрестi
дорiг зустрiв... Йона.
   Несподiвана й непри?мна зустрiч.
   - Куди бiжиш? - грубо запитав вiн Володька...
   - Дивлюсь... Володько. Стриба?, мов теля... Йон - завжди  Йон.  Грубий,
сердитий... Хто його бачив несердитим? Вiчно клямца? зубами, мов вовк. Ось
вже рiк вiн трошки зрахманiв. Вже не  чути,  щоб  когось  побив,  але  при
кожному дотику ?жить шерсть. Ось-ось вгризе. Довший час Володько не  бачив
його. Десь було зник...
   - Звiдки? - знову впав запит вiд Йона.
   - Не зна?ш? - так само вiдповiв Володько.
   - Вiд дiвки. Ну! - Це "ну" витиснене з уст, нiби погроза.
   - А ти звiдки? - запитав i Володько.
   - Я? Бував скрiзь... У Рони тепер п'ють. Нашi там всi. Iдiоти!
   "Звiдки в нього те слово?" - подумав Володько. Уголос сказав:
   - А ти? Тебе десь не видно... Де бува?ш?
   - Пити не ходжу... Бував у Крем'янцi.- Хвилину помовчав i сказав:  -  А
ти киснеш? Читальня, "Просвiта"... Петлюрiвщиною зайнявся... Йшов би краще
на Укра?ну...
   - А тут що? - запитав швидко Володько.- Звiдки тi слова, Йоне? Це  щось
не наше...
   - Вгадав. Наше це не ?. Наше: "Просвiта", пан Рона, дiвки... Такий  ось
ти...  Вчився,  вчився,  а  сидиш  у  батька  на  карку.  Дума?ш,   поможе
"Просвiта"?
   - А хто, по-тво?му?
   - Гм!.. ? трохи бiльша сила. Тож два кроки на схiд межа, нi?  Тож  сила
наша там, нi? Мiй брат у  Ленiнградi  команду?  батальйоном,  а  тут  тебе
навiть волосним писарем не пустять  А  ми  iдiоти:  "Просвiта",  читальня,
вистава... Може, Петлюра прийде й ще раз продасть за миску сочевицi.  Туди
треба йти. Займати мiсця. Хай зо мною  поговорять,  коли  за  плечима  сто
мiлiонiв стоятиме...
   Володько не перечив. Йоновi слова яснi,  а  Володько  не  ма?  тако?  ж
вiдповiдi. В його головi непевнiсть. Можливо, й так.  Там  все-таки  сила.
Цей клаптик землi... Милий вiн, але все-таки клаптик...
   Йон провiв Володька аж до дерманських хуторiв i повернув до  села.  При
цьому весь час кидав сво? сердитi слова. Володько бiльше слухав. Пiсля, як
залишився сам, мiг подумати над ними. Одночасно йому  хочеться  переживати
те, що наповняло його сьогоднi. Радiсть ту велику. Ось перед  ним  батькiв
хутiр, цвiте молода черешня,  розцвiтають  яблуньки.  Скрiзь  така  весна,
скрiзь так молодо... Можливо, не варто  зараз  розривати  все  на  шматки.
Треба ним пожити...
   Все, що говорив Йон, було дуже важливе,  але  Володько  не  надав  йому
великого значення. Вiн дуже жив... Жив сво?м молодим тiлом,  сво?ю  свiжою
душею, сво?м нерозвиненим розумом. Навкруги так  добре.  Батько  й  Василь
ходили оглядати землю. Потiм Василь вiдiйшов. Вечором Володько  подався  в
село. Був захоплений i це  захоплення  передалось  на  хлопцiв.  Через  те
взялися  завзято  до  вистави.  Треба  було  дiвчат  -  знайшли.  Звели  з
Башковець, з Угорського, прийшла Наталка, Настя, Ганка... Грали,  спiвали,
танцювали... Вечорами  Володько  виминав  Ганку  й  зникав  несподiвано...
Можливо, вiн недобре робив. Дуже можливо. Але вiн  не  мiг  iнакше.  Ще  в
читальнi Наталка казала:
   - Я вийду пiд черешнi...
   Володько добре зна?, де тi черешнi. Там  за  городами,  де  почина?ться
широке, до самих Людвищ, поле. Черешнi  старi,  широкi.  Пiд  ними  довгий
хвилястий плiт, пiд  плотом  молода,  зелена  трава.  Далi  поля,  засiянi
яриною, й межi, що бiжать далеко, майже до обрiю... Не можна було  не  йти
туди, хоч Наталку проводив додому Iлько, а дома часто чекав на не? Iван  з
Людвищ.
   I Володько, i Наталка крали сво? щастя. Тiльки Сергiй та Мокрина  знали
про це. Часом Володько приходив "пiд черешнi", сидiв там довго,  вдивлявся
в темноту, тратив вiру, що прийде, але все-таки сидiв.  Завжди  приходила.
Насторожена,  трохи  перелякана.  Пригорталась  цiла  -  гаряча,   гнучка,
трiпотлива... Часом знов Мокрина викликала ?? "на колодки". Тодi були вони
всi разом -  Володько  -  Наталка,  Сергiй  -  Мокрина,  мов  дикi  птахи,
зривалися й вiдлiтали в темноту. Звiдти чути було дзвiнкий Мокринин  смiх.
Вона не боялась смiятись.
   А тi, що лишались? Наталка  не  вмi?  й  не  може  так  смiятись.  Вона
трагiчна. Коди навiть смi?ться - через  смiх  прорива?ться  щось  поважне.
Вона тепер цiла горить. Коли цiлу?, напружу?ться, мов струна, i  тремтить.
Вiбрацi? ?? тiла передаються на Володька.  Вiн  тодi  забува?ться  й  йому
зда?ться, що земля пiд ним вгина?ться.
   Додому верталися пiзно.
   - То нiчого,- казала Наталка.- Висплюся.
   - А прийдеш  завтра?  Прийдеш!  Правда,  прийдеш?  Володько  верта?ться
завжди  далиною.  Сюдою  найкраще  йти.  Тут  не   ходять   люди.   Свiже,
передранкове повiтря охолоджу? його розпалене чоло...  Часом  заходить  до
криницi, сiда? на цебринi, черпа? долонею  кришталево-чисту  воду  й  п'?.
Навкруги велика тиша. Дума? про себе й Наталку. Що буде з нею?  Ще  кiлька
тижнiв, ще мiсяць, i вона не його. Вона належатиме iншому. Як буде вiн без
не?? Як? Любить ??, не може бути без не?. Колись цього не розумiв, але тим
краще розумi? це тепер. А чи може з нею одружитися? Нi. Що з нею робитиме?
Куди пiде? Нi батько, нi мати не дозволять цього, I сам вiн  зна?,  що  це
неможливе. Про це навiть не смi? нiхто знати. Нi Iлько, нi Ганка, нi Iван,
навiть Йон. Цей нiби з презирством ставиться до жiнок, але все те  брехня.
Вiн любить Наталку. Можливо, вiн i Володька через не? ненавидить.  Вiн  не
зна?, що мiж тими ?, але зна? що ? щось...
   I це помiчають iншi. Вони зустрiчаються вечором у читальнi. Вони  разом
грають. Часом вони непомiтно  сходяться  й  щось  говорять.  Iлько  уважно
слiдку? за сво?ю сестрою... Вiн зна? ??. Може бути погано...
   Ще гiрше з Ганкою. Вона також ходить до  читальнi,  але  чому  Володько
уника? ???  Чому  вiдмовля?ться  провести?  А  як  проводить,  чому  такий
байдужий i холодний? Колись того не було...
   Але Ганка розумна й горда дiвчина. Вона не хоче виявити сво?х сумнiвiв.
Вона тiльки iнодi каже:
   - Володьку. Ти мене вже  не  любиш.  Правда,  нi?  Ну,  скажи...  Це  ж
правда...
   Що ?й вiдповiсти? Мила, добра, весела Ганка.  Зна?  ??  вiд  дитинства.
Любив ??. Ходив з нею прилюдно.
   - Не кажи так, Ганко,- говорить вiн.- Не кажи так...
   - Але то ж правда,- наляга? вона...
   - Нi.
   - Можеш забожитись?
   Почина? говорити ?й про все, що разом пережили. Згаду? минуле. Як  може
?? не любити?
   Вона слуха? уважно, не перебива?... Увага ?? аж надто велика. Так, нiби
хоче вловити в тих словах все, що мiж ними заховане. А потiм каже:
   - Вiрю. Ти любиш мене... Але ти мене не коха?ш. Нi, нi... Мовчи!
   Пiсля цього й сама мовчить. Вiн також не зна?, що сказати...
   - Ах! - зрезигновано перерива? мовчанку Ганка...-  Iнакше  й  не  могло
бути...
   Цi слова найбiльше ранять Володька. Вiн спокiйно, але певно каже:
   - Не можу себе перемогти. Я, Ганко,  iнший.  Не  такий,  як  всi.  Мене
навiть i любити не слiд...
   Ганка довго мовчить. Передуму? слова, що вирвались у  Володька.  Потiм,
нiби сама до себе, каже:
   - Але... Володьку! Я тебе так люблю... Так люблю! Ти, може,  не  вiриш.
Але скажи менi: "Ганко! Скоч у ту рiчку!" Скочу!  Я  не  знаю...  Сама  не
знаю, що це таке... Я знаю, що ти зо мною не будеш,  що  ти...  Ах,  цього
навiть не хочу висловити... Ти знайдеш собi  iншу,  не  таку  просту...  Я
проста i... дурна. Так.
   У не? на очах з'являються двi сльозинки, вiдриваються й спадають. Голос
?? тремтить.
   Пiсля таких слiв Володько нiяк не може сказати ?й правду.  у  нього  не
ста? вiдваги. Йде з певним намiром сказати,  а  верта?ться  ще  з  бiльшою
непевнiстю, нiж було до цього часу.
   Тимчасом iшли проби вистави. Треба знову  дозволу.  Володько  дуже  був
вдоволений, що цю справу взяв  на  себе  пан  Рона.  Той  найняв  пiдводу,
парадно одягнувся... ?хав на  високо  вимощеному  й  застеленому  килимами
возi. Вернувся з добрим настро?м, повний надi?.
   - Дозвiл буде,- казав вiн урочисто.
   Це всiх пiдбадьорило. Праця пiшла ще жвавiше. На селi рух. Пiд  вiкнами
читальнi товпляться люди. Один Йон був завжди насуплений i невдоволений.
   - Що з тобою? - вита? його Володько.
   Йон замiсть вiдповiдi сплюнув набiк. Потiм вирiк:
   - Ет... Все те дурниця!..
   - Що дурниця? Чому дурниця?..
   - Бо дурниця! - казав вiн рiшуче  й  сердито.-  Вистава!  Велике  дiло!
Поможе це нам, як мертвому кадило.
   - Але ж, Йоне! Хiба  ти  не  бачив,  що  творилось  минуло?  осенi?  Ту
радiсть, те захоплення... То не  була  вистава...  То  було  свято.  Ти  ж
бачив...
   - Ну, й що ж?.. Бачив! Тобi свято... Нам гнуть карка, а ти свято... - I
Йон презирливо глянув на Володька.
   - Йоне. Кажу тобi! - рiшуче проговорив Володько.- Це людей  ушляхетню?,
вчить. Люди бачать, крiм будня, щось iнше. ?х  думки  збуджуються,  голови
думають...
   Йон розреготався.
   - Ушляхетню?... Ха-ха-ха! Нам не шляхетностi, а сили  треба.  Сили!  Не
розумi?ш? А ще й вчився!
   - Ну, як собi хоч... Я не можу  вiдняти  народовi  крихту  розради.  Це
роблять всi... Хочу сказати, всi народи, що звуться культурними. А  з  тим
самим народ росте! Так, так...  Можеш  не  кривитися.  Росте  й  потужнi?!
Вроста? в силу...
   Так i розходились. Володько на сво?му, Йон на  сво?му.  Не  розумiлися.
Йон вiдмовився грати на сценi. Добре. Може не  грати.  Натомiсть  Йон  все
ходить до Крем'янця та збира? бiля себе рiзних хлопцiв. Вiн щось  говорить
з Никоном. Никон приходить раз до  Володька  й  швидко,  спльовуючи  через
зуби, розповiда?:
   - Зна?ш? Той Йон... (чвиркнув). Вiн менi говорить: заложiм комунiстичну
ячейку. "Що за ячейка?" - Така,  кажу.  каже,  мала  група  людей.  Як  ти
дума?ш? Сергiй не хоче...
   - I я не хочу,- просто вiдказав Володько.
   - Ну, але... (Никои мнеться). Там, за границею... Йон там був...
   - Йон був там? - швидко запитав Володько.
   - Але ти мовчи. Вiн менi сказав так собi... Просив мовчати...  А  може,
правда... Володьку? Ти подумай: там все-таки нашi. Нi? Нашi ж... Як щось -
до кого звернешся? А там, зна?ш, таке... Йон принiс цiлу  купу.  Газети  -
ось такi! (Никон широко розвiв  руками).  По-укра?нськи.  ?й-бо'!  Книжки.
Шевченко. Листа показував. Дивись, каже: марка наша. У всiх, каже,  школах
по-укра?нськи... Ну, а це ж що?.. А там...
   Володько не знав i тут, що сказати. Вiн нiчого не зна? Звiдки вiн  може
знати, що там i як там? Границя близько, але  вона  зачинена.  Заходив  до
пана Глiба. Глiб був рiшуче проти:
   - Не вiрте! Москвi не  вiрте  нiколи.  Де  Москва,  там  не  може  бути
Укра?ни! Ось поговорiть ви з нашим Сашою...
   - Саша чорносотенець.
   - Не чорносотенець, а москаль! - рiшуче казав  пан  Глiб.-  Цей  тiльки
дурний, а там розумнiшi...
   Це все Володька мучило. Де правда?  А  що,  коли  б  так  пiти  та  все
власними очима побачити? Та сходити всю  Укра?ну  вздовж  i  впоперек?  Та
доторкнутися ран  ???  Та  вiдчути  ??  цiлим  нутром?  Приваблива  думка.
Володько не може  з  нею  розстатися.  Бачити  Ки?в!  Ки?в!  Над  Днiпром!
Справжнiй Ки?в! При цьому в нього загорялися очi, нiби в малого хлоп'яти.
   В цей також час Матвiй розпочав будову ново?  хати.  Копали  фундамент,
прийшли мулярi, рух, гармидер. Цiле  подвiр'я  завалене  цеглою,  дошками,
колодами. Володько в подертих, заляпаних штанах, без сорочки,  у  патинках
на босу ногу мiша? вапно, пiдвозить цеглу, носить з батьком дошки,  буду?.
риштування. Прийшли  гарячi  днi.  Сонце  смажить,  обпiка?  спину,  руки,
обличчя. Шкiра стала гнiдою, волосся вилиняло,  щоки  запали.  Вiн  зовсiм
змiнився. Став костистим, худим,  витягнутим.  Спина  гнучка,  випина?ться
хребет i ребра.
   Але все-таки вiн щасливий. Так. Вiн весь заповнений. Не чу?  часу.  Ось
вiн дiстав якусь книжку. Передав йому ?? Лазюк з мiста. Спецiально йому...
Нiкому iншому. Хай прочита? й поверне. Написав листа.  "Ця  книжка  дечому
вас навчить i допоможе розв'язати питання, що вас сьогоднi хвилюють".
   Володько чита?. Пiд час снiдання, в обiд, у перервах. Всi -дивляться на
нього, як на дивака. Але вiн  весь  у  тiй  книзi.-  Англiя.  Вiсiмнадцяте
столiття. Невелике приморське мiсто. Море рибалки, пiрати, кораблi, бруднi
шинки й сильнi, суворi люди. На вiтрильних  кораблях  вони  пливуть  через
океан у всi кiнцi свiту Для них вiдкрита Канада. Для них  доступна  Iндiя.
Крок за кроком вони  пiдгортають  Африку...  Пiдгортають  собi,  мов  купу
виграних грошей.
   У тому мiстечку живуть два приятелi: Джонатан Блек i  Горацiо  Нельсон.
Обидва ще малi хлопцi. Перший не ма?  батькiв.  Вiн  прислугову?  в  шинку
сво?? старо?  й  сварливо?  тiтки.  Другий  ?  сином  поважного  морського
старшини, й вiн ходить до школи. У школi вчать його не так  граматики,  як
почуття  гiдностi,  обов'язку  й  витривалостi.   Сварлива   тiтка   часто
нагороджу? Блека стусанами, але вiн на це не зважа?. Вiн  дуже  захоплений
гостями, що приходять до шинку, придивля?ться до них, прислуха?ться до  ?х
розмови. Туди заходять матроси з далекого плавання. Вони оповiдають цiкавi
пригоди. Мiж ними трапляються пiрати. Одного разу Блек  пiдслуху?  розмову
таких пiратiв. Довiду?ться, що на рейдi сто?ть корабель з вантажем золота.
Власник корабля намовив пiратiв перенести золото на другий корабель, а той
затопити. За нього можуть дiстати  вiд  забезпечельнi  Лойд  десять  тисяч
фунтiв.
   Ця справа приголомшу? малого Блека. Вiн не може прийти до себе.  Пiрати
дали йому фальшивi грошi, але вiн того  не  помiча?.  Тiтка  б'?  його  за
недогляд i викида? на вулицю. Але й це його не пригноблю?.  Вiн  весь  пiд
враженням новини. Бiжить з  цим  до  свого  приятеля.  Але  той  у  школi.
Викликав його через вiкно й оповiв все, що знав.
   - По?деш зо мною? - пита?.
   - Куди?
   - На той корабель.
   - Не можу. Джонатане. Мене не пустять...
   - А пам'ята?ш нашу умову? - каже Блек. Кожний з них мусить один  одного
послухати. Не послуха?, дiстане бокс.
   Горацiо пригаду? умову й погоджу?ться. Йдуть.  Беруть  чужого  човна  й
пiдвечiр ви?жджають на море. Гребуть по черзi. По часi знаходять  корабель
i по линвах видряпуються  на  нього.  Вилiзли.  Обидва  засапанi,  з  обох
сочиться пiт. Дивуються, що корабель порожнiй, але побiч нього на прив'язi
другий корабель. Ходять по чердаку, але нiкого не бачать. Нарештi  з  доку
вийшли люди. Хлопцi сховалися. Бачать власникiв корабля,  бачать  пiратiв.
Потiм бачать, як  пiрати  перекладають  золото.  Хлопцiв  пiсля  помiтили.
Почали за i ми бiгти. Тi пострибали в воду й поплили. За  ними  стрiл  але
даремне.
   По довгих зусиллях хлопцi виплили на сухе й заховалися в  очеретах.  Що
тепер? Треба сповiстити про це забезпечальню Лойд у Лондонi. Але це за сто
миль. Як туди дiстануться
   - Пiшки,сказав Блек.- Iнакше нi.
   Нельсон не погоджу?ться.
   - Забув умову? - знов сказав Блек.
   Добре. Нельсон погоджу?ться. Вони пiдуть.
   На другий день Блек чека? Нельсона на  умовленому  мiсцi.  У  нього  за
плечима  на  палицi  клунок.  Вiн  готовий  в  дорогу.  Нельсон  довго  не
приходить. Блек терпеливо чека?, але ось i Нельсон. Вiн  одягнений  зовсiм
не по-дорожньому. Пода? приятелевi руку й з жалем говорить:
   - Небожу, Блек, з тобою. Мене вiддають на службу. Буду моряком  i  буду
воювати iспанцiв.
   Це причина важлива. Блек жалку?, що Нельсон не може, але погоджу?ться.
   - Добре,каже вiн.- Тодi я йду сам. Будь здоров!
   - Але... - мнеться Нельсон.- Я порушив умову. Ти мусиш мене вдарити.
   - Нi. Не можу тебе вдарити,- каже Блек.
   - Мусиш! Я вимагаю! Бий! - гнiва?ться Нельсон.
   Блек легко вдаря? його в щелепи.
   - Слабо! - каже Нельсон.
   Пiсля прощаються й розходяться.
   З  великими  трудами  дiстався  Блек  до  Лойду.  Його  там  приймають,
нагороджують, пояснюють, що таке Лойд.
   - Наша велика кра?на трима?ться торгiвлею. У всi кiнцi свiту сяга? наша
торгiвля. Але все то побудовано на честi й солiдностi,- кажуть йому  там.-
Тiльки чесна й солiдна праця да? великi наслiдки. ,
   Блек слуха? цi засади. "Так! - вирiшу? вiн.- Я буду працювати  чесно  й
солiдно". З тим вiн вiдда?ться працi. Вiн дума?, як полiпшити iнформативну
службу. Вiн винаходить перший, примiтивний телеграф.  Вiн  наражу?ться  на
небезпеку й вислiджу? та?мницi  ворожо?  Францi?,  що  намагалась  знищити
потугу Англi?. Вiн  ряту?  вiд  переслiдувань  наполеонiвських  гвардiйцiв
жiнку великого аристократа, закоху?ться в не?,  закоху?  ??  в  себе.  Вiн
заклада? в Лондонi власний картель, здобува? велике майно. Вiн бореться  з
власним громадянством, що намагалося змусити мiнiстра флоту, щоб  той  дав
наказ во?нним кораблям охороняти торговельнi кораблi.
   Блек перечить цьому.  Во?нний  флот  не  смi?  бути  роздiлений.  Треба
з'?днати всi сили й змусити Францiю  залишити  переслiдування  англiйсько?
торгiвлi. Громадянство з  ним  не  погоджу?ться.  В  рiшучий  момент  Блек
пуска?ться  на  обман,  ?де  через  Ла-Манш  i  пода?  фальшиву   звiстку:
французький флот  розбито.  Всi  приймають  звiстку  з  захопленням.  Флот
лишають цiлим. В той час адмiрал флоту  скупчу?  всi  сво?  морськi  сили,
змушу?  французький  флот  до  бою  й  розбива?  його.  Це   сталося   пiд
Трафальгаром, I адмiралом тим був нiхто iнший, як колишнiй приятель  Блека
Нельсон. У тiм бою Нельсон був смертельно ранений, але сила, потуга Англi?
врятованi назавжди. При  цьому  багато  помогла  Блековi  жiнка,  що  його
кохала. У критичний час вона вiддала для  його  картелю  все  сво?  велике
майно, щоб спасти його вiд упадку...
   Володько проковтнув цю книжку за раз.  Мiж  його  вапном,  цеглою,  мiж
мулярами миготiв у його очах Лондон,  забезпечальня,  море,  бо?...  Дужi,
могутнi люди... Великi пристрастi, великий спокiй, великi намiри й  великi
наслiдки.
   Це все оповiда? Володько Сергi?вi, потiм Наталцi. Наталка  любить  таке
слухати. Вiн оповiда? ?й зрозумiло. Вона дивиться  йому  просто  в  рот  i
живцем вирива? слова. Потiм Володько каже:
   - Ну, от... Ти бачиш, I я хочу бути таким Блеком  чи  таким  Нельсоном.
Дума?ш, не можу?
   - Чому? Можеш,- вiдповiда? Наталка.
   - Але я мушу звiдсiль iти. Тут нема мiсця.
   - Куди ж ти пiдеш?
   В це питання Наталка  вклада?  можливо  бiльше  спокою.  Але  слова  не
виходять рiвними...
   - А-а! Наша кра?на дуже велика, Наталко. Дуже велика.- Вiн  намага?ться
?й пояснити, яка велика його кра?на. Вона не зовсiм це уявля?. Вона нiколи
не була далi, як у Крем'янцi. Хто зна, яка та кра?на.
   - I ти мене покинеш? -  пита?  потiм  Наталка...  Володько  бо?ться  ?й
вiдповiсти.
   - Ти все одно не будеш моя.
   - Коли б ти тiльки хотiв. Ти ж зна?ш.
   - Ах, Наталко! - пристрасно викрику? Володько.- Я дуже багато люблю.  I
то нараз. Люблю нашу землю. Люблю батькiв. Люблю свiт i люблю тебе. Я  все
люблю!
   Враження, що зробила прочитана книжка, довго не залишало Володька. Його
це пiдсилило. Вiн не тiльки мрiяв, але й хотiв.  Його  мрiя  сплiталась  з
планами,  як  досягнути  вимрiяного.  Навкруги  стоять  "обставини".  Нема
грошей.
   Нема пашпорту. Нема свободи. Границя. Ну?  Що  робити?|  А  треба  щось
робити. Так не можна.
   Володько живе сво? днi напружено, радiсно. Все буде добре.  Вiн  знайде
вихiд з цього положення. Одначе за його обрi?м вже збиралися  хмари.  Щось
буде. Часами, коли його душа втихомирювалась, вiн чув щось непевне.  Iнодi
йому снились турботнi сни. Вiн тiкав, за ним  бiгла  стежа.  Вiн  ховався,
вiдбивався вiд напасникiв. Все це збiльшувало його  пiдсвiдомий  неспокiй.
Але не було часу пiддаватись цьому. Та одного разу, коли Володько  прийшов
на пробу, до нього пiдступив Iлько.
   - Слухай,сказав вiн.- Наталка бiльше не прийде на проби.
   - Чому? - швидко запитав Володько i насторожився.
   - Ти сам зна?ш. У не? скоро весiлля. А ти запиши ??  в  споко?.  Я  так
хочу. Це Володька обурило.
   - Але ж, Iльку! Зрозумiй. Ми  перед  самою  виставою.  За  тиждень  все
готове. Ми не смi?мо самi розбити це. Стiльки працi.
   - Сестра не може,- понуро й твердо проговорив Iлько.
   - Наталка гра? головну роль. Нiхто ?? не заступить.
   Пан Рона здивований i сердитий. Всi обуренi.
   - Як то? Чому? Чому не пiде Наталка? - налягали на Iлька.
   - Не пiде i все! Не мушу вам казати! Вiн  зна?!  -  викрикнув  Iлько  й
тикнув рукою на Володька.
   Бiльшiсть знали, про що йде. Не знав тiльки пан Рона.
   - Посвятiть нас у вашi трагiчнi та?мницi,- казав вiн  напiвжартом.-  Ми
сплетем двi драми в одну... Любов?
   Нiхто не засмiявся, тiльки дехто пiдсмiювався. Мiж  ними  був  Кiндрат.
Вiн вже давно зна? "що в свiтi робиться". Але не мо?, не лiзь.  Вiн  зна?,
де Володько по вечорах зника?...
   Але що робить Ганка? Вона забилась у  самий  кут,  трошки  почервонiла,
споважнiла й мовчить. Потiм вона непомiтно висмикнулась i зникла. Володько
навiть не бачив, як це сталося. Вона вже догадалась, у чiм справа.  Вже  й
так давно догадувалась. Пан Рона дуже зацiкавився.
   - Володьку,сказав вiн вже серйозно,- Хочу з вами поговорити.
   Володько вийшов i проговорив прилюдно:
   - Андрiю Андрiйовичу! Нiчого нема. Скажу вам всiм:
   Iлько бо?ться за свою сестру. Це дуже дивно.  Вона  вже  не  дитина,  а
скоро ма? весiлля...
   Вечiр  пройшов  напружено,  цiкаво,  схвильовано.  Центром  уваги   був
Володько. Наталки не було зовсiм. Володько дуже хотiв  ??  побачити  й  не
знав як. Пан Рона вже надворi, коли розходились, пiдiйшов  до  Володька  й
почав говорити:
   - Володьку. Краще признайтесь. Що  сталося?  Володьковi  непри?мно,  що
втручаються в його справи.
   - Нiчого! - рiзко й коротко вiдповiв вiн.- Просто Iлько збожеволiв.
   Володько дiйсно не знав, що сталося. Покликав  Сергiя,  але  й  той  не
зна?. Тiльки догаду?ться: Наталка, напевно, не хоче  Iвана.  Але  що  собi
дума? Iлько? Вистава мусить вiдбутися! Ми будемо вимагати.
   - Iльку! - гукнув Сергiй.- Ходи сюди. Iлько залишив товариство Антона й
Демида й пiдiйшов до Сергiя. Всi тро? - Володько, Сергiй  та  Iлько  пiшли
дорогою.
   - Що тебе напало, Iльку? Здурiв? Вистава. Хочеш ?? розбити?  Бо?шся  за
сестру?
   - Нi. Не  боюсь,-  проговорив  Iлько.-  Але  Володько  сам  винен.  Вiн
закрутив ?й голову. Батьки сердитi. Вона  знов  робить  веремi?.  Не  хоче
Iвана... Ви ж зна?те, що вона мусить вийти замiж...
   Володько мовчав. Iшли дорогою  в  напрямку  до  Сергiя.  Зрiвнявшись  з
дякiвською садибою,  з-пiд  Григорково?  брами  хтось  неголосно  покликав
Володька.
   - Хто там? - сказав Сергiй.
   - А тобi нащо знати? - почувся знов голос. Там було темно й  не  видно,
хто говорить. Голос дiвочий... Володько подумав, що це напевне Наталка.
   - Я йду,сказав вiн. Попрощався й вiдiйшов. Але помилився. Кликала  його
Вiрка Григоркова. Вона повела Володька в сад, i там побачив Ганку.  Сидiла
на перелазi,  загорнута  в  хустку,  й  мовчала.  Вiрка  одразу  вiдiйшла.
Навмисне лишила ?х самих. Це Володьковi непри?мно.  Та  ж  вiн  зовсiм  не
зна?, що ма? казати цiй дiвчинi. Зовсiм не зна?. А казати щось треба.
   - Нiчого, Володьку,- проговорила дiвчина.- Я нiчого.  Я  тебе  не  буду
держати. Я... - але вона не договорила, не  видержала,  вибухнула  плачем,
зiрвалась i  хотiла  кудись  бiгти.  Володько  схопив  ??  за  руку.  Вона
шарпалась i все казала:
   - Пусти! Пусти! Ой, пусти мене!
   - Ганко! Отямся! Прошу тебе! Нащо ж ти мене кликала? Вона сiла знов  на
перелазi, тяжко хлипала, втирала очi хустиною, що тримала  в  лiвiй  руцi.
Володько все повторяв:
   - Ганко. Отямся. Ну, що хоч' сказати?
   - Ти... зна...?ш,- хлипала вона, мов мала дитина. Володьковi  зробилось
?? шкода. Пiдступив до не? ближче, обняв i пригорнув. Вона не боронилась.
   - Ганнусю! - сказав вiн тихо й нiжно.- Не плач, люба! - гладив ?? рукою
по волоссю. Вона все-таки плакала, хлипала, тримала хустину бiля  очей.  У
саду зовсiм темно, й Володько не може бачити ??. Потiм вона встала.
   - Ходiм,ледве чутно проговорила.- Проведи  мене.  Володько  ??  провiв.
Мовчали. Вона сказала йому все сво?ми сльозами. Вiн, зрештою,  розумiв  ??
мову, але як мiг вiдповiсти. Нема вiдповiдi. I, аж прощаючись, запитав ??:
   - Будеш ходити на проби? Вона довго не вiдповiдала.
   - Не буду. Не можу з нею... Не хочу ?? бачити... - сказала по часi.
   - Але ж вона нiчого не винна. Винен я.
   - Вона знала, що ти ходиш зо мною...
   Володько почував себе дiйсно погано. У ньому боролось двi сили: добра й
зла. Вiн хотiв би вiддати себе цiй дiвчинi, а  з  другого  боку,  не  мiг.
Одночасно мусить вмовити ??, щоб ходила на проби. Що може на не? вплинути?
Пiдлесливiсть, брехня? Брр! Йому бридко, що в його чисте, справдi велике й
справдi святе почуття мусить вноситись цей бруд. Вiн не шукав Наталки. Вiн
не хотiв зраджувати Ганку. Це прийшло само вiд себе. Це було гарне  й  вiн
не мiг вiдгорнути вiд себе його. Нiчого, що перечило б його  сумлiнню,  не
знаходив у сво?му поступованнi.
   По часi Володько вiдкида? пiдлесливiсть.
   - Ганко,сказав вiн звичайним, спокiйним голосом.- Май розум. Сталося. Я
не хотiв так, але так сталося. Ну, що тепер? Будемо топитися чи  вiшатися?
Розпочали виставу. Мусимо ?? кiнчити. Ти ж сама зна?ш... Подумай i  скажи:
пiдеш чи нi? Ти була завжди розумна дiвчина. Вiрю, що  зiсталась  такою  й
тепер...
   На цьому скiнчилося. Вона сказала, що подума?. Розпрощались, i Володько
пiшов у темноту.
   Йшов швидко пiд гору. На горi зупинився й подивився на протилежний бiк.
Нiчого не видно, але думка Володька була там "пiд черешнями".  Можливо,  й
вона тепер там. Дуже можливо, чи  не  пiти?  Нi.  Вже  пiзно.  Це  було  б
божевiлля...
   Зайшов натомiсть до Сергiя. Той вже спав у клунi. Збудив його.
   - Хто? - спросоння крикнув Сергiй.
   - Не лякайся. Я! - сказав Володько.- Вже спиш? Чу?ш
   мене?
   - Ну? Що хоч'? Де ти був? У мене була Наталка...
   - Була? - Володько схопився. Мало не викрикнув.- Я хотiв  сказати,  щоб
ти завтра пiшов i вмовив Iлька...
   - Не треба,сказав Сергiй.- Наталка казала, що  все  одно  буде  ходити.
Була зовсiм спокiйна й поважна. Думала, що ти прийдеш.
   Голос Сергi?в хрипкий i заспаний. Темно. Недобре пахне мерва. За стiною
шелестить листя горiха.
   Володько пiшов додому.



   IX

   Цi?? ночi, мабуть, Володько все обдумав i вирiшив. Довго не спав, довго
ходив по саду, довго думав. Нiч спокiйна. Молодi дерева навкруги. Лiг  над
ранок i заснув мiцно.
   Рано його не  будили,  бо  недiля.  Спав,  скiльки  хотiв.  Встав,  був
пiдсилений. Його костисте, змарнiле обличчя  вiдсвiжилося.  Добре  помився
холодною водою й поголився.
   Матвiя не було дома. Був у церквi.  Хведот  i  Василина  в  полi,  бiля
худоби. Настя пора?ться по господарству. Коли Володько  увiйшов  до  хати,
вона довго мовчала. "Мабуть, гнiва?ться,-  дума?  Володько.-  Всi  встали,
тiльки вiн спить...." Потiм Настя заговорила:
   - По цiлому селi ходять про тебе чутки... - казала непевно.
   - Хай собi ходять,- сказав байдуже Володько. Мати  бачила,  що  вiн  не
хоче про це говорити, й замовкла. Володько знав, якi чутки, i вони його не
цiкавили. Йому все одно. Ось тiльки треба виставу докiнчити.
   Потiм  Володько  пiшов  з  дому.  Зайшов,  як  звичайно  в  недiлю,  до
Левинських. Вiдвiдав пана Глiба й Ольгу. Олег ще в школi.
   Пан Глiб був зайнятий, але Ольга, як звичайно, радо з  ним  розмовляла.
Стан ?? не погiршився й не полiпшився. Здебiльша лежить у  крiслi-гойдалцi
де-небудь на соняшному мiсцi, чита? або, закривши очi, дума?.  Обличчя  ??
все таке ж повне. Вона зовсiм не загоря?. Шкiра блiдувата, суха, хоч часто
на чолi з'являються дрiбненькi краплинки поту.
   - Ну, як ваша вистава? - питала вона Володька... - Всi ми пiд враженням
вистави... Навiть Галя. Ач, як змiнилося вiд минулого року.  То  було  все
ми, а тепер роблять iншi, а ми збоку. Один Роман там... Але вiн не ма?  що
робити... А вчора вiн оповiдав про вас. (Володько спустив  голову).  Гарна
та дiвчина? Нi. Я не так хотiла сказати... Чи цiкава? Гарна,  то  гарна...
Бачила ?? не раз у церквi...
   - Як кому,вiдповiв Володько.- Менi цiкава.
   - Але вона виходить замiж.
   -Так.
   Ольга поважно, байдуже дивилася перед собою. Потiм повiльно казала:
   - "Не всi тi? та  сади  цвiтуть,  що  весною  розцвiтаються..."  Чи  не
правда? А вам грiх, що ви ?? зводите...
   - Тяжко вам це пояснити,- сказав Володько.  Дивився  вбiк.  Виминав  ??
погляду.- Ви самi казали колись, що треба любити.
   - Певно. Але любити вiльну...
   - Люблю те, що можу... Люблю не для втiхи. Люблю, бо бачу в нiй те,  за
чим тужив... Але життя життям.  Можете  казати,  що  це  грiх.  Бог  цього
напевно не скаже.
   - Ну... Можливо. Ми цього не  зна?мо...  Це  дiйсно  Божа  рiч:  любов,
кохання, щастя, нещастя... Життя i смерть... Все йде,  мина?...  Приходить
щось нове. Але жити треба вiдважно. Навiть перед смертю.
   Потiм прийшов обiд. Володько залишився  обiдати.  За  обiдом  пан  Глiб
оповiдав за iнспекторську вiзитацiю школи. Мав добрий  настрiй,  через  те
оповiдав зi смiхом...
   - Дивний народ. Насильно пруться, щоб ?х  любити,-  сказала  мiж  iншим
Галя. Вона говорить  по-московськи.  Питання  цi  ??  не  цiкавлять.  Вона
зайнята зовсiм iншим. Саша ма? намiр вiд'?хати, й це ?? хвилю?.
   Обiд тягнеться довго. По обiдi Володько йде в село. Була гарна  погода.
У читальнi почали збиратись учасники вистави. Прийшли всi.  Настрiй  трохи
натягнутий,  але  нiчого.  Проба  пройшла  добре.  Пiсля  проби   вирiшили
остаточно день вистави. Далi тягнути не можна. На цьому особливо настоював
Володько. Вистава в наступну недiлю.
   Вечором у дiбрi на подвiр'? Юхима заграли музики.  Парубки  та  дiвчата
пiшли туди. Володько пiшов  також.  Мав  добрий  настрiй,  без  огляду  на
вчорашнiй вечiр. Всi дiвчата дивились на  нього  з  незата?ною  цiкавiстю.
Мабуть, цiле село зна?, що сталося вчора в читальнi.
   Наталки на музиках не було. Не було також Ганки. Володько  перетанцював
кiлька разiв з тi?ю самою Вiркою, що вчора  ввечерi  покликала  його  бiля
Григорково? брами. Це маленька, гарна, чорна, мов  циганка,  дiвчина,  ?й,
видно, подоба?ться, що Володько з  нею  танцю?.  Вона  оповiда?  йому,  що
казала ?й Ганка.
   - Казала, що дуже вас любить.  Зна?те?  А  ще  казала,  що  Наталцi  не
подару?. Дурна, кажу ?й. Що вона винна. Нi?
   Музики грають польку. Пари швидко крутяться. Тут  майже  всi  видатнiшi
хлопцi. Йон також тут. Вiн ходить, пiднявши голову.  Так  само  й  танцю?.
Зда?ться, i тут вiн сердитий. Сердито крутить дiвчиною  й  мiцно  притупу?
великими, вичищеними чобiтьми. "Комунiст",- дума?  Володько.  Пiсля  танцю
бiля Йона гурту?ться кiлька хлопцiв. Вони тримають себе зухвало.  Мають  в
собi щось Йонiвське. Вони  вiдрiзняються  вiд  решти  хлопцiв,  хоч,  крiм
Володька, нiхто того не помiча?.
   У вiдчиненому вiкнi хати сто?ть невелика нафтова лампа. Вона кида? дещо
свiтла на подвiр'я, де крутяться танцюристи. Збита, густа маса молодi  без
перерви ворушиться. Смiх, вигуки, миготять i зникають у  темнотi  обличчя,
бовка? великий бубон i все заглушу?.
   Кiндрат вже встиг випити. Вiн мне пiд ясенком якусь дiвку, а бiля нього
сто?ть Роман. Де вiн тут взявся?
   - Оксано.
   - Мовчи. Чого кричиш, нiби тебе рiжуть! - каже Роман. Вiн також п'яний.
   Володько побачив Мокрину й пiдступив до не?.
   - Хочу з вами поговорити,- сказав вiн. Вiдiйшли набiк.
   - Де Наталка? - пита? Володько.
   - А хресто-святий, не знаю,- спiвчутливо вiдповiда?  Мокрина.-  Вона  ж
була в читальнi?
   - Була. Куди пiшла - не знаю. Не можете ?? викликати?
   - Сергiю! - гукнула Мокрина. Пiдiйшов Сергiй.
   - Побудь тут. Я скоро прийду,- сказала вона. Сергiй не  питав,  куди  й
чого йде. Вiн тiльки сказав:
   -Добре.
   - Пiдем,сказала Мокрина. Володько пiшов з нею. Мокринi  подоба?ться  ця
та?мнича гра. Робить вона це поважно. Зрештою, вона  любить  Наталку,  так
само, як Сергiй
   Володька. Вона охоче ?м поможе...
   Йшли дорогою. Десь-не-десь вештаються люди.
   - Добривечiр!
   - Дайбо здоровля!
   Потiм звернули на вигiн до колод. Дiйшли до рiчки. Хтось у темнотi йде.
   - Агов! Хто йде?
   Володько стрибнув i одразу був бiля Наталки. Це вона. Пiзнав ?? по ходi
й по голосi. Вона його також пiзнала.
   - Йшли за тобою! Де провалилась? - грубувато казала Мокрина. Але  в  ??
голосi чулась велика приязнь.
   Потiм Мокрина пiшла назад на музики, а Володько з  Наталкою  зiстались.
Темнота, безлюдця... Там у дiбровi бовка?  бубон  i  гудуть  труби.  Потiм
хлопцi заспiвали пiсню. Чути хрипкий голос Кiндрата. Вiн  псу?  ту  гарну,
буйну пiсню. "Ой, на горi вiтер вi?... Та жито половi?... А козак  дiвчину
та вiрненько любить, а зайнять не посмi?..."
   Володько веде Наталку трохи далi вiд стежки. На вигiн лягла  роса.  Вiд
рiчки тягне вогкiстю. За рiчкою вiльшина злива?ться з горою, гора з  садом
Рони. Все те чорне. Вида?ться, що там чорна безвiсть i в не?, не дивлячись
на нiщо, йдуть цi дво? людей.
   Наталка оповiда?, що сталося.
   - Нiчого не сталося. Почали мама. Куди ти все ходиш? А  куди  я  ходжу?
Ти-но менi дивись,  I  почали  сваритись.  Потiм  прийшов  тато.  Спочатку
нiчого, а по часi кажуть: не смiй з ним ходити! Iнакше буде зле.  А  я  не
видержала. Я не ваша худоба й ви не ма?те  права  мене  продавати.  Ну,  й
пiсля цього пiшло. Ет... Я зроблю, як хочу... - закiнчила Наталка.
   Володько уважно ?? слуха?. Потiм мовчки горне ?? до  себе.  Серце  його
стиска?ться. Знаходить ?? уста. Вони теплi й вогкi. Чу? ??  пружнi  дiвочi
груди. Пiд рукою вигина?ться тонкий стан. У головi туманi?.
   - Мила моя! - шепче пристрасно.- Ти!
   Вона мовчки горнеться до нього, а серце  швидко  б'?ться  в  грудях.  У
Ронiвському саду голосно затьохкав  соловей.  З  другого  боку  села  чути
пiсню. Але це вже не та пiсня, й спiвають ?? на горi бiля Демида.
   Володько пiзно вертався додому. Нiчого не умовився з  Наталкою.  Нiчого
не сказав ?й, а вона йому. Не хотiли говорити про те, що буде.  Жили  тим,
що ?. Воно таке коротке. Вiн тiльки зайшов до криницi  й  сьорбнув  кiлька
разiв чисто?, холодно? води. Був майже п'яний, i це трохи освiжило його.
   До вистави все-таки не дiйшло. Повiтове староство не дало  дозволу.  Це
сталося в останнiй  момент.  Все  було  готове.  Розлiпленi  плакати  -  у
Тилявцi, на Угорську, в Жолобках,  Башкiвцях  i  Людвищах.  Готова  сцена.
Готовi перуки. Готовi ролi. У суботу вечором ще була  надiя,  але  при?хав
Сергiй i привiз вiдмову.
   Пiд читальнею ще бiльше людей, нiж звичайно. У  читальнi  також  повно.
Вiсткою, що ?? привiз Сергiй, всi були  приголомшенi,  але  найбiльше  пан
Рона. Вiн був так переконаний, що дозвiл буде.  Володько  встав  i  сказав
кiлька слiв.
   - Товаришi,сказав вiн.- Не  сумуйте  й  не  падайте  духом.  Це  тiльки
початки!
   Можливо, що його й не всi зрозумiли. Потiм вiн сказав  кiлька  слiв  до
людей пiд читальнею. Говорив через вiдчинене вiкно.
   - Прошу уваги! Вистави не буде. Повiтове староство не дало нам дозволу!
   Надворi зчинився гамiр, але Володько його не слухав. До  слова  прийшов
Рона.
   - Так, панове! - казав вiн.- Тимчасом до побачення...  У  Другу  недiлю
влашту?м шаховий турнiр. Будемо змагатись без дозволу. А тепер пiдем.
   Вiдходячи вiн ще звернувся до Володька.
   - Перекажiть вашому братовi, що я продаю землю. Вiн був у мене,  але  я
ще тодi не знав... Продаю. Передайте це. Хай прийде записатись...
   Вiн подав руку й мовчки  вийшов.  За  ним  виходили  iншi  -  хлопцi  й
дiвчата. При цьому кпилися з себе  самих.  Настрiй  не  був  пригноблений.
Навпаки. Кiндрат, мабуть, пригадав  собi  минулорiчнi  вибори  й  затягнув
хрипливим голосом "Ще не вмерла"... Йому  дехто  пiдтягнув.  Впало  кiлька
непристойних вигукiв, але Володько втихомирив.
   - Спокiй! Без iстерики!
   Вiн залишився останнiм. Мав намiр вiдiйти за Наталкою. Вона там напевне
десь його зачека?. Але до нього прив'язався Йон.  Був  вiн,  як  звичайно,
напханий сердитими словами i всi хотiв одразу висипати перед Володьком.
   - А що? Не казав тобi? Бачиш!.. Треба iншого...
   - Ну, що? - сердито питав Володько. Це вже йому докучило.
   - Органiзацi?... Опертися на силу. Кажу тобi: не сиди  тут.  Йди  туди.
Займай там мiсце. Ми тут будемо готовити. Що до чого, i ми матимем  опору.
Не розумiю, чого ти ждеш...
   Володько мовчав. Дивився перед себе в темноту. Йон говорив далi.
   - Тут  вже  ?  велика  органiзацiя.  Ми  мусимо  включитися  до  не?...
Невiдмовно мусимо. Ти все: "Просвiта", "Просвiта"...
   "Просвiта" не поможе. "Просвiту" можна придушити за один  день,  а  тут
треба...
   Вiн все говорив i говорив. Говорив пристрасно й сердито. В його  словах
безлiч ненавистi. Володько мовчав, слухав нiчого не перечив. Здебiльша вiн
годився з Йоном. В його вухах тiльки звучали слова, сказанi колись Глiбом.
Не мiг переказати ?х Йоновi. Той ще не розумiв Москви  i  не-Москви.  Його
чуття було ще чисто земляне. Його брат  був  десь  там  бригадиром,  писав
гарнi листи, багато обiцяв, прислав навiть свiтлину. Це Йон  розумiв.  Все
решта в  нього  -  "петлюрiвство"  й  "сентименти"  -  слова,  заученi  на
партiйних сходинах у Крем'янцi.
   - Все це сам знаю, Йоне! - накiнець казав  Володько.-  Тiльки  воно  не
таке просте, як ти дума?ш...
   Йон на це сердито сплюнув. Вiн покинув Володька  й  пiшов.  Обiцяв,  що
буде сам органiзувати хлопцiв. Тодi побачить, хто переможе.
   Подi? останнiх тижнiв  поважно  вплинули  на  Володька.  Мусив  думати.
Враження  вiд  книжки.  Наталка.  Ранка.  Йон  iз  сво?ю  сердитою  мовою.
Заборонена вистава. Стiльки вложено працi, напруження,  надiй.  Це  змушу?
думати про будучнiсть. Що буде далi? Днi летять, роки йдуть. Вiн сам, нiби
в повiтрi. Так. Вiн жив сво?м великим коханням, але життя робить  удар  за
ударом i змушу? дивитись на свiт тверезими очима. Необхiдно вiдважитись  i
зробити якийсь рiшучий крок.
   Переказав батьковi слова пана Рони. Старого це поважно затурбувало.
   - Як то? Коли продаватиме? Вже тепер?
   - Казав записуватись...
   - Ну, добре... Але ж... Якраз такий час. Як ми йому скажемо?  Може,  ти
пiдеш до Дерманя? Я не можу. Хто буде коло мулярки?
   Матвiй хвилинку подумав i сказав ще рiшучiше.
   - Пiди. Це  треба.  Я  тимчасом  сам  зайду  до  Рони.  Василевi  земля
потрiбна.
   Потiм Володько сказав батьковi про заборонену виставу.  Це  його  менше
торкнуло.
   - Ти-но пильнуй бiльше землi. Це главне,- сказав вiн.
   - А-а! Главне. Я вам вже не раз казав, що главне. Як  впильну?мо,  коли
нам ?? вирвуть. З рук рвуть.
   - Дума?ш, поможе вистава!
   - Поможе собi свiдомий народ.
   - Йди, йди, йди! Не говори! Зараз йди! Сьогоднi збирайся та йди!  Якраз
недiля... I скоро вертайся, бо всюди повно працi.
   Одночасно сказав Настi:
   - Зготуй йому що на дорогу. Скоро!
   При цьому вiн, видно, хвилювався. Йому здавалось, що земля може  втiкти
й Василь не пiйма? ??.  Треба  робити  скоро.  Не  можна  гаяти  нi  одно?
хвилини. Володько зна?, що в такi  моменти  перечити  старому  небезпечно.
Одразу почав збиратися в дорогу.
   Збори невеликi. Документ, вузлик харчiв i готово. Перед  ним  п'ятдесят
кiлометрiв дороги, але зна? ?? дуже добре. Навiть при?мно  ще  раз  пройти
тими лiсами, пiсками... Пригадати старi стежки. Вийшов з дому  бадьорий  i
пiшов навпростець через Угорщину. Шкодував тiльки, що не мiг  ще  побачити
Наталки. Хлопцi будуть також без нього. Там ще стiльки роботи.  Все  треба
розбирати й приводити до порядку. "От  будуть  лаятись,-  думав  вiн.-  От
наберуться огню..."
   Матвiй одразу пiшов до пана Рони. Той ще спав. Не хотiв чекати даремно.
Пiшов оглянути поле. Вже не раз бачив його, але його очi хотiли бачити ще.
Вийшов але?ю з саду й зупинився. Перед ним  не  поле,  а  ласкава  долоня.
Сонце освiчу? ??, i Божi дари хвилюють  сюди  й  туди,  як  морська  вода.
Старий зняв шапку. Вiтер поворушив його сивим, рiдким волоссям.  Очi  його
прояснилися. Вiн вже бачив свого улюбленого Василя,  що  йде  тим  широким
полем, оре його i сi?. Отам може поставити хату. То добре мiсце. На  город
там також добре. Трохи до води далеко, але потiм, з часом можна отам нижче
дiстати воду... Глибоко тут  вода,  але  дiстати  можна...  Тимчасом  буде
возити воду з долини.
   Любить вiн того Василя. Бачить у ньому самого себе. Стратив свого,  але
зостався братiв. Його дiти не такi. Розходяться, куди можуть. Не чують так
землю, як вiн сам. Вiн  би  мiг  ??  цiлувати.  Обняти  старими  руками  й
цiлувати. Оцю саму, що топче  ногами,  що  наступа?  кожний  день.  Шкода,
шкода! Ах! Так роки втiкли. Ще хотiв би змагатись. Тi дiти... Що вони?  Не
зовсiм довiря? ?х силi. Якiсь  такi  все  перечуленi,  панькуватi...  А  з
панськими руками до дiла не пiдступай. Дiло робить мозоль, твердiсть...
   Пiшов у напрямку долини. Там, зда?ться, суглинок. Коли б отак  викро?ти
його... Ну, але не бiда. Погно?ти - родитиме. Тут земля - земля.  Пригадав
старий Володьковi слова: "З рук вирвуть". Якi дикi слова. Людинi вирвуть з
рук власний шматок хлiба, а ?? випхнуть... Куди? I не спитають, куди. Йди,
куди хоч - у воду, у далекий свiт, вiшайся на банти...
   Але... Тут старий зупинився i випростався. Подивiться! Вiн ще  все-таки
великий. Вiн ще ма? силу. Вiн вже постарiв, так... Одначе  навкруги  нього
ростуть пасинки - сини й дочки з його кровi й  костi,  що  вийшли  з  цi??
землi, на якiй сто?ть вiн, його дiд i прадiд. Це, мабуть, i ?  закон!  Той
найбiльший, найсильнiший, що його сам Бог десницею благословив. Але треба,
дума? старий, сили... О, треба, треба! Бо, хоч сила без закону  мала  рiч,
то сам закон без сили - нiчого... Так воно ?...
   Потiм старий пiшов до пана Рони. Той вже встав.
   - Зд?сь какой-то мужiк прiшол,- доложив Марко.
   - Кто там? - гукнув з кiмнати пан  Рона,  але  Матвiй  вже  протискався
незграбно у вузькi дверi.
   - Це я,сказав вiн.- Добре утро!..
   - А-а-а! Дядько  Матвiй!  Здрастуйте!  -  казав  пан  Рона,  зав'язуючи
краватку.- Що скажете?
   - Чув, зна?те,- казав повiльно Матвiй,- що прода?те землю.
   - Продаю.
   - От я й прийшов... У мене, зна?те, племiнник Василь, син  мого  брата.
Так вiн ото хоче...
   Пан Рона зав'язав краватку й обернувся до Матвiя.
   - Я вчора казав Володьковi про це. Добре, що ви прийшли. Зробимо  дiло.
Землю продам. Не вмiю на нiй робити... Матвiй затупцяв.
   - То зна?те... Що кому... Воно так. Хочу, значить, довiдатись цiну.
   - Триста рублiв. Золотом,- коротко сказав пан  Рона.-  Нi,  нi,  нi!  -
казав далi пан Рона, хоч Матвiй йому  нiчого  не  перечив.-  Нiяких  iнших
грошей не прийму. Тiльки золото.
   Матвiй згоджувавсь:
   - Золото так золото. Землi за марки не купиш. А от що триста  рублiв...
Воно...
   - Дорого? - перебив пан Рона.- Не дорого. Остання  земля.  Дякуйте,  що
продаю. Не продав би вам - прийшли б iншi й забрали б...
   Матвiй це сам зна?. Перечити тут зайве, а до  того  цiна  можлива.  Сам
колись дорожче платив.
   - Ну,проговорив вiн.- Я нiчого. Будем брати. А за грошi не бiйтесь...
   Згодились. Хай тiльки приходить Василь i  вiдкрою?,  скiльки  потрiбно.
Матвiй вдоволений. Вийшов вiд пана Рони осяйний i  щасливий.  Все-таки  ще
вирвав шматок землi з нероботящих рук i передав у  роботящi.  Це  йому  не
первина. Вирвав ?? на сво?му життю досить, але не за дурно.  Сво?м  потом,
працею й золотом... Не хотiв би iнакше. Хотiв, щоб було то його  за  всiма
правилами...
   А Володько все йшов i йшов. Цiлий день. Через  лiс  -  просто  так,  як
бачать очi. Часом тiльки виходив на дорогу. Дорога  пiщана,  копка.  Пiсок
розiгрiвся сонцем i пече в ноги.
   Самота виклика? безлiч думок. Пригадуються минулi роки. От тут  не  раз
iшов, отам спочивав. Зна?, коли i як то було. Пригаду? виразно той настрiй
при?мно-меланхолiйний, бо йшов переважно восени,  коли  спадало  листя  та
шелестiло пiд ногами. Завжди з радiстю йшов туди, на пiвнiч. Там  все-таки
якось iнакше... Завжди це виразно вiдчував.
   Трохи iнакше i тепер. Весна, все зелене, спiвають  птахи.  В  сосновому
борi сильний запах живицi. Сам вже не той - майже мужчина з довгими ногами
й мiцними м'язами. За собою лишив село, а там його любов. Ось  вийде  вона
сьогоднi в село й нiде його не побачить. А вечором також даремно чекатиме.
   Так воно тепер. I багато воно тепер змiнилося. Навiть дерева, зда?ться,
не тi... I небо... Не так промовля? до тебе, iнакше дивиться, не тi  думки
виклика?. Аж дивно, яке то було тихе життя.  I  верби,  i  бiла  хатка,  i
лагiдний захiд сонця... Зорi з неба лагiдно дивились.  Де  те  все  дiлось
тепер? Нiчого нема. В очах все  ще  розбурханi  хлопцi,  спiв  учорашнього
вечора, сердитий Йон. З його  уст  вискакують  слова,  мов  жарини.  Кожне
болить i пече. Знов тi рiзнi уряди. I тi також сердитi. По всiх мiстах при
бюрках люди, й нi одного лагiдного обличчя.
   Чим далi йшов Володько, тим бiльше пробирала втома. Перш  усього  ноги.
Вже вiд Зеленого Дуба почали поболювати.  Коли  вийшов  за  Мости,  болiли
зовсiм. Але йшов. Сонце хова?ться, а спереду шмат дороги.
   Поки вибрався з лiсу, настала темнота. Повiяло рiдним вiтром.  Все-таки
це багато значить. Тут воно не так. Ось i дерманськi поля. За цей час,  що
?х не бачив, вони ще бiльше промовляють до душi. Йшов, трохи  похитувавсь,
але знайомi, дорогi мiсця надавали сили й  бадьоростi.  Пiдходив  до  того
мiсця, де народився на свiт. Глибока нiч. За кiлька годин буде ранок.  Все
навкруги спить мiцним сном.  Iшов  стежкою  "вiд  Могили"  через  поля  до
Запорiзьких городiв. Оточенi високим живоплотом, сади стоять  непорушне  в
темнотi, мов чорнi, фантастичнi замки. Стежка хвиляста, втоптана.  По  нiй
не раз колись бiгли його малi, дитячi ноги. По нiй  не  раз  ступали  ноги
його рiдно? матерi, дитячi, коли ще його зовсiм не було на цiм  свiтi.  По
нiй ходили його дiди й прадiди... Навкруги старi,  виробленi,  сполосованi
на вузькi нивки, поля. Межi  бiжать,  мов  двi  колi?  дороги,  одна  коло
друго?, i там зараз на пригорку зливаються. Тiсно тут тим  полям.  Вузькi,
тонкi, мов черви, сповзлись пiд самi городи й, зда?ться, домагаються,  щоб
?х визволити з цi?? тiсноти. Виразно чути ?х пригнiчену мову,  ?х  тяжкий,
безупинний стогiн.
   Зате  сади  чудовi,  розлогi,  обсадженi  вiд  захiдних  вiтрiв   живим
розрослим плотом. Непроглядно  густо  сплелось  грабове,  липове,  ясенове
пруття й творить високий зелений мур. Отам на  розi,  мов  вежа,  зiп'явсь
догори тонкий, пiдчухраний ясенок. Ряд старих,  череватих  черешень,  нiби
фортецi, потужно сто?ть i хоронить тi мирнi, спокiйнi рядочки  яблунь,  що
вже давно одцвiли й поволi вагiтнiють. Нiякий вiтер не прорветься  туди...
Вдарить з розгонного поля, строщить крила й ляже тут пiд мурами.
   Володько пройшов дорожиною пiд живоплотом, а пiсля  звернув  направо  у
вузьку, закриту садами вуличку, що веде аж до брами подвiр'я.  Колись  тут
бавились дiтьми. Отам за брамою ховалися. На тих широких дверях та  стiнах
малювали крейдою або вуглем страшного Дiда-Рачинця.  Приглянувшись  вдень,
напевно, можна помiтити тi дивовижнi малюнки. Вiд брами вбiк, мiж хлiвом i
шопою, вузенькi, темнi суточки. Вiд Тетяниного саду вiдгородженi плотом  i
зарослi густою бузиною. Там колись Володько провалився в  яму.  Це  рештки
дiдiвсько? гончарнi, що були прикритi й забутi...
   Вiд брами просто  дорога  на  подвiр'я  "Панка"  Iвана,  а  налiво  "до
дядька". Великий, мурований з каменю хлiв. Фацiят з  дверцятами,  до  яких
приставлена драбина. На хлiвi сiно, там влiтку сплять. Там i Володько спав
колись.
   Володько звернув на подвiр'я. Проти нього  стояла  велика  бiла,  крита
чорною бляхою хата. Направо шопа, налiво клуня  й  свининець.  Здоровенна,
широка яблуня й  сливовий  садок  заступили  пiвнiч.  Перед  вiкнами  хати
широкий квiтник i розлогий, молодий горiх. Прокинувся старий собака Дунай.
У дядька вiд давна-давен всi собаки звуться Дунаями. Володько пам'ята? вже
два Дуна?... Собака кiлька разiв  ледачо  брехнув,  але  пiзнав  Волоська,
пiдбiг до нього й почав розмахувати товстим,  кудлатим  хвостом.  Володько
погладив його по головi.
   - Ну, що, старий? Ще служиш? - сказав уголос. Дунай не вiдповiв нiчого,
але виразно дав знати, що йому мало  одного  хвоста,  щоб  висловити  сво?
вдоволення.
   Тут, де тепер стiжок соломи, стояла колись старенька, кривобока хатина.
Та широка яблуня вже й тодi  закривала  ??,  мов  хмарина.  Там  народився
Володько. Там вперше побачив  свiтло  сонця...  Звiдсiль  вийшов  у  свiт,
обiйшов шматок житт?во? дороги, але це мiсце завжди тягне,  мов  магнiт...
Дороге,  благословенне  мiсце  на  землi...  Далеко  вiд  великих  шляхiв,
заборсане в садах, крутих ярах, але його здалека видно, куди б не пiшов...
Де б не був, думки завжди до нього вернуться... Тут страждала мати  муками
пологiв... Тут вперше забилось тво? серце... Тут вперше промовив  слово...
Величне, рiдне, святе матiрне слово.
   Благословенна будь! Прийми вiд меве тепле, добре слово, Рiдна Земле! Ти
дала менi його через уста, через серце мо?? матерi... Вертаю. На! Кладу  у
стiп Тво?х, Пренепорочна i Свята... Я бiльш нiчого не можу дати... Це  все
мо? багатство. Виймаю з уст святi частинки й кожну  з  них  я  радiсно  iз
чистим серцем кладу на жертвенник Тобi, болюче кохана, Тобi, кровно-рiдна.
   Так. Це, певно, втома. Це розчулення наплило зненацька проти  волi.  Не
мiг  стримати  себе.  Любить!  Це  все,  що  бачать  очi,  це  старе,   це
прапрадiдiвське... Он пiд шопою той великий камiнь. Вiн вгруз у землю,  бо
лежить тут бiльш нiж столiття. Володько присiв до  нього.  Можливо,  трохи
вiдпочине. Перед ним лiг старий Дунай. Ма? пiдняту голову  й  вигляда?  на
чорну, висiчену фiгуру.
   Довго не сидiв. Не хоче йти до хати  й  будити.  Повернувся  до  брами,
пiдлiз по драбинi на горище хлiва, знайшов на сiнi мiсце, лiг i  незабаром
заснув сном здорово?, втомлено? людини.
   "У дядька" багато змiн. Володько не може призвича?тись до них. Вiн  був
тут колись, як вдома. Тепер тут iншi, зда?ться, чужi люди. Ота привiтлива,
бiлява молодиця. Це Василева жiнка Маруся. У колисцi малий хлопчик. Це син
Василiв Михайло. Андрiй пiдрiс, витягнувся. Палажка вже  давно  на  сво?му
господарствi. Сам дядько значно постарiв, але так само веселий,  так  само
спiва? татарську пiсню, так само сипле чужими словами.  Дядина  ще  бiльше
схудла, але завжди  на  ногах...  Ходить,  клопочеться,  молиться  Богу  й
постить.
   Хатнi меблi тi самi. Той сам  стiл,  барвлений  жовтавою  барвою,  бiля
якого Вододько завжди вчив сво? шкiльнi завдання. Тi самi довгi з поруччям
лавицi. Бувало, в революцiю на них. не раз сидiло багато  людей.  Тi  самi
лiжка й  полик.  Тiльки  на  стiнах  мала  змiна.  Мiж  тьм'яним,  великим
дзеркалом i ки?вською, видертою  колись  Володьком  з  журналу.  Лаврою  в
саморобних, небарвлених рямцях, висить  Шевченко.  Колись  його  не  було,
тепер ?. Пiд ним стара, вилиняла фотографiя: Василь  ще  рекрутом  з  I9I4
року, у короткому пiджаку, з перекинутим назад  башликом  i  в  кашкетi  з
напнутим дашком. З ним два його товаришi:  Хоть  "з-за  рову"  i  Валентин
Рогачок. Всi стоять струнко по-вiйськовому.
   - Ну, от i добре,-  казав  Василь  на  звiстку,  що  принiс  Володько.-
Значить, вибира?мось.
   -  Господи,  Господи!  Як  подума?ш...  Я  знаю:  вибиратися   звiдсiль
мусимо... Але все кидати!  Церкву,  людей,  нашу  хату...  -  Це  говорить
Одарка.
   Володько пригаду? цi самi слова з уст його матерi. Вiн каже:
   - Дядино. Мама колись казали те саме. А пiдiть запитай те ?х  сьогоднi,
?м нiде вже нема краще, як там.
   - Та правда! - весело каже ?лисей.- Що там. Там добре,  де  ?  на  чому
робить.
   - Нема що балакати! - каже рiшучо Василь.- Зараз же йду шукати на  нашу
землю купцiв. Вони знайдуться. Тiснота.
   ?лисей його перебив:
   - Нi. Купцiв знайду я. Ти краще йди з Володьком.  Або  запряжи  конi  i
?дьте. Скорше буде.
   - А як буде з млином? - запитала Маруся.- Муки вже нема.
   Правда. Треба наперед ?хати до млина. Нiчого. Василь зараз же кладе  на
вiз мiхи i ?де до млина, а завтра до Тилявки. Раз-два.
   Василь з  мiсця  береться  до  роботи.  Одарка  швидко  готовить  ?сти.
Володько iде також з Василем. Ще раз  погляне  на  Лебедщину,  на  знайомi
мiсця.,
   За годину ви?хали. День погожий, ясний. Бiля попового саду  довжелезним
валом цвiте бiлий i звичайний бузок.  Бiля  монастиря  також.  Про?жджаючи
побiля колишньо? семiнарi?, Василь тикнув батогом.
   - Тепер там ?пархiяльна жiноча школа. Перевели з Крем'янця.  Щось  пара
десяткiв "баришнiв"...
   Володько, як довго мiг, проводив зором той будинок.  Там  пройшли  його
хлоп'ячi i юначi роки. Тепер там  порожнеча.  На  широкому  подвiр'?  буя?
бур'ян. Стiни мiсцями оббитi. Бляха на стрiсi поржавiла. Сад також, видно,
запущений.. Такий хороший, великий сад...
   По?хали вулицею "бiля Лисiв" i ви?хали на Городн?.  Боже,  якi  знайомi
мiсця!  Просто  дорога  на  Залужжя.  Влiво  до  монастирського  млина  на
Лебедщину. Отам нижче понад берегом стежка. Та сама, що нею малий Володько
ходив з матiр'ю до церкви. ? що згадати. Було це не раз i  не  два  i  все
воно миле, при?мне, яскраве. Все сто?ть у очах, нiби це. дiялось сьогоднi.
   - А бачиш отам? - обернувся до Володька й спитав Василь. Тикнув виразно
в той бiк батогом. Володько вже те бачив. Дивився туди уважно. Це i ?  те,
сьогоднiшн?, те, що дiлить все, що було i  що  ?.  Цiлий  ряд  розкиданих,
недокiнчених будов. Одна там, друга там. Польськi осадники.
   Володько хотiв щось питатися, але змовчав. Яка користь з порожнiх слiв.
Минули те видовисько й по?хали далi. Скоро до?хали до  млина.  Там  досить
завiзникiв. Володьковi пригадалось колишн?. Ще сто?ть  та  причепа-хатина,
де колись слухав оповiдання  дядькiв.  Постарiлася.  Бруси,  з  яких  вона
зложена, почорнiли, порепались, мох у шпарах погнив i висипався, гонти  на
стрiсi порозгорталися, вiконцята стали матовi вiд  мучного  пороху.  А  як
всерединi? Майже так само, тiльки все  старе,  вичовгане.  Навiть  залiзна
грубка подiбна на ту, що була колись.
   А навкруги стiльки змiн. Млин побiльшав. Колеса вже не зовнi, як  було,
а забитi дошками. Став, зда?ться, поменшав,  зарiс  лататтям  та  рогозою.
Рiчка значно вужча. Там, де були очерети - косять сiно.
   Василь зносить мiшки. Володько йому помiг i пiшов далi. Зараз за млином
звернув на стежку, через кущi верболозу, через рiчечку вийшов  на  береги.
Грунт пiд ногами м'який, при?мно вгина?ться. Колись  тут  було  болiтце  з
iржавою водою. Його  завжди  обходили  й  витоптували  траву.  Тепер  воно
висохло. Он та рiчка. Вона тече так само, тiльки поменшала.  Рiдна  рiчко!
Пам'ята?ш ще мене? Я бiгав  тут  над  тво?ми  берегами,  купався  в  водах
тво?х... Багато думок пустив з тво?ми  водами.  Вони,  мов  птахи,  летiли
туди, на схiд сонця... I тепер летять вони туди. Так. Туди!
   Потiм Володько звернув на мiсце, де стояв  Матвi?в  хутiр.  Нiчого  там
нема. Рiвне, засiяне житом поле. Нема нi лiсу, нi  рiвчака  з  тернами  та
соснами, нi молодого саду. Один  трепеток  зiстався  якимсь  чудом.  Мила,
одинока деревина.
   Зате трохи далi отам стоять аж двi хати.  В  однiй  живе  Трихонiв  син
Грицько, друга невiдомо чия. Вбогi, недокiнченi хати на чистому полi. Бiля
них втицьнуто кiлька рядочкiв щепок, але вони не  роблять  враження  саду.
Навкруги жита. Гарнi, зеленi, рiвнi, оточенi над проваллям дороги червоним
маком.
   Тут варто постояти. Земля, небо... На нiм хмарини, легкi, мов серпанок,
i прозорi. Тиша дуже знайома. Хвиляста, мiсцями глибока, дорожина  обросла
з бокiв орiшиною, кущиками сокирок, деревi?м, Петровим батогом.
   Володько стояв i пригадував, де росли тут дерева, де стояли будинки, де
був грабовий живоплiт. Потiм нахилився, взяв грудочку землi й роздушив  ??
в долонi. Свята земля. Будь i роди.
   Потiм вiн  пiшов  поволi  межею  пiд  гору,  де  стояв  лiс.  Нема  тих
ма?статних, коренастих сосон. Пiд ними росли маслюки  та  сиро?жки.  Тепер
навкруги жито  й  тiльки  ген  там  далi  кiлька  одиноких,  пiдстрижених,
невiдомо для чого залишених сосонок.
   Володько  йде  все  далi  й  далi.  Жита,  межi,  коники-стрибунцi,  що
стрибають пiд ногами. По часi вiн вийшов  на  клопiтську  дорогу.  Здалека
видно ряд широких черешень i кiлька хат. Юхимiв хутiр. Старий вже не живе,
але Володько хоче зайти туди.  Тут  також  змiна.  Залiзне  покриття  хати
перемальоване начорно. Пасiка зникла. Довгий, зi стрiшкою плiт  розiрваний
на двi частини й замiнений частоколом  зi  сливового  дерева.  Нема  також
великого пса, що колись так рвався на ланцюгу пiд шопою.
   Володько заходить до Клима. Привiтався.  Його  ледве  пiзнали.  Климова
жiнка вагiтна. У хатi й надворi якiсь дiти.
   - Зайшов отак подивитись, як живете, та згадати дiда,- казав Володько.
   - Вони, царство ?м небесне, i вас не раз згадували,- вiдповiв Клим.
   Потiм вiн показав Володьковi  господарство.  Нiчого.  Якось  воно  йде,
тiльки дiтей багато. Треба шукати для них мiсця...
   - Шукайте землi,- казав Володько.
   - Шукаю. Оце недавно ?здив геть аж туди у вашi  кра?.  Бiля  Шумська  в
одному селi гарний ма?ток, тiльки над самою границею.
   - Так. Над границею тепер життя тяжке. За  порiг  свобiдно  не  вийдеш.
Люди живуть, як у в'язницi.
   - Але доведеться взяти. Маю шiсть хлопцiв... - закiнчив свою мову Клим.
   Потiм Володька вгостили кислим молоком зi сметаною та коржем. Наостанку
вiн захотiв побачити Юхимову кiмнату. Зайшли. Його поличка з книжками. Так
само лежать товстi, у шкiряних палiтурках, книги. Он  та  Бiблiя,  з  яко?
старий прочитував Володьковi.
   - Можна подивитися? - спитав Володько.
   - Можна. Чому нi...
   Володько повернув голову на другий бiк i дуже здивувався...
   - А це ж що? - здивовано спитав. Клим не знав, як вiдповiсти.
   - То ще батько зробили. Не знаю, що на них прийшло.  Пiшли  до  Мiзоча,
купили й повiсили.
   - А де ж той Освободитель-цар?
   - Самi винесли. Тепер, казали, наш освободитель вiн. I вказували на цей
образ...
   Володько був здивований. Юхим ? Юхим. Образ, що висiв  на  мiсцi  царя,
був Шевченко. Ще  бiльше  здивувався  Володько,  коли,  здiймаючи  Бiблiю,
натрапив  на  Кобзаря.  Так   само,   як   Бiблiя,   дбайливо   й   охайно
переплетений...
   Ця маленька подiя при?мно пiдсилю? Володька. У душi  зробилось  яснiше.
Коли повертався, йому здавалось, що над цими полями вже зводиться дбайлива
Божа десниця i благословля? ?х. Не шкода тих верб колишнiх, нi спокою,  нi
iдилiчних вечорiв iз запахом меду й бренькотом комарiв. В цей мир, мiж  цi
жита, поля, мiж тих людей вступа? повiльним, певним кроком  свiдомiсть.  У
них вже ? душа. Вони вже не вмруть.
   З таким настро?м Володько вернувся до млина. Василь вже молов,  але  це
буде тривати з годину. Володько  не  мусить  на  нього  чекати.  Вiн  собi
пройдеться пiшки.
   Пiшов. Понад берегом, стежкою, старою, знайомою стежкою, попiд Городним
аж до Лисiв. Сонце привiтливо сповзало вниз, цвiв бузок,  бамкав  вечiрнiй
дзвiн. До села верталися з полiв  дiвчата.  Вони  спiвали  знайому,  стару
пiсню, а в кожнiй на плечi копалиця. Це вiд бурякiв. Потiм гнали  пастушки
отари корiв. Зводилась курява, мичали корови, чулись вигуки.
   Володько йде швидко. До темноти хотiв би дiйти додому.  Бiля  монастиря
не звернув налiво вiд "Яна" вниз, а пiшов просто  до  приходсько?  церкви.
Мав намiр поглянути ще раз на стару церкву, а, як вiдчинена, то й зайти до
не?.
   Але так не сталося. Коли виходив знизу глибокою  дорогою  вiд  земсько?
народно? школи з намiром  повернути  вправо  до  приходсько?  церкви,  вiн
зненацька почув за собою:
   - Гальо!
   Несподiваний, але знайомий оклик, мав нагоду не раз щось подiбне чути в
минулому, непри?мне вiдчуття поняло його, вiн миттю оглянувся. Знизу,  вiд
монастиря, з рушницями за плечима, йшло за  ним  дво?  полiца?в.  Володько
зупинився i одразу сягнув рукою до кишенi за документом. Полiца? повiльно,
мовчазно пiдiйшли, Володько так само мовчазно подав ?м свою стару, витерту
особисту виказку. Вони оглянули його документ, пiсля його самого, i один з
них буркнув:
   - Сконд ?стесьц??
   Володько вiдповiв.
   - Цо ту робiц??
   Володько вiдповiв.
   - Для чего и? зам?льдовани  у  солтиса?  -  I,  не  чекаючи  вiдповiдi,
полiцай вiдкрив свою шкiряну торбину,  вийняв  чорну  записну  книжечку  i
чорнильний  олiвець.  Володько  намагався  щось  вияснити,   але   полiцай
холодним, методичним тоном питав його  iм'я,  його  прiзвище,  його  мiсце
народження, його заняття... Все це заносилось до чорно? книжечки  i  пiсля
цього ?? було заховано назад до шкiряно? торби, але вже не одну, а разом з
Володьковою виказкою. I одночасно Володько довiду?ться,  що  може  дiстати
назад свiй документ аж завтра i то лиш у коменданта полiцi? в Мiзочi. I не
сказавши бiльше нiчого, полiца? байдуже вiдiйшли.
   Володько залишився на мiсцi i був, здавалось, вдарений громом. I  то  з
ясного неба. Йти аж до Мiзоча, вiсiм кiлометрiв зайво? дороги, i невiдомо,
що його там чека?. Гостре, отруйне почуття заповняло душу, серце й  мозок.
Мав такий пречудовий, чистий настрiй,  i  все  це  так  нагло,  безоглядно
змiнилося.
   Вертався до дядька на Запорожжя злий, пригноблений,  вибитий  з  колi?.
Розповiв дядьковi про свою бiду.
   - Так то воно тепер у нас скрiзь. За порiг, рiзун  його  матерi,  бiйся
вийти,- казав сво?ю чiткою мовою дядько ?лисей i з серцем сплюнув.
   При?хав з млина Василь, насходились сусiди. Ця вiстка всiх ранила,  всi
гостро реагували, а найбiльше  старий  Трихон,  який  "тих  ляхiв  не  мiг
переварити".
   - Чортова голота! Що я - злодiй? Бандит? Не на  сво?й  землi  живу?  Не
свiй хлiб ?м? Забрались на чуже i не дають тобi  кроку  ступити...  Одного
разу ми ?м ще покажемо, де тi раки зимують.
   Виникла жвава розмова, згадав хтось i царя,  хтось  знов  натякнув  про
Укра?ну. За царя, мовляв, на цiлу волость було два стражники, а  тепер  он
де не ступиш... На собаку кинеш, а на полiцая потрапиш...
   Володько, що прислухався до розмови, додав до цього:
   - Воно так то так... Але за царя нас не боялись, а тепер... Дядькам  ця
думка подобалась, ?х настрiй одразу змiнився, почали смiятися...  Говорили
про все i довго i розiйшлися ген бiля пiвночi.
   А другого дня Володько вставав  рано,  але  Василь  ще  ранiше,  бо  на
подвiр'? вже стояв високо вимощений, готовий до ви?зду вiз.  Запрягти  лиш
конi i ?хати. Вони мали разом ?хати до Тилявки, але тепер Володьковi треба
йти до Мiзоча за тим чортовим пашпортом. Це ?х обох лютить, але нема ради.
Вони про?хали разом лишень  "до  Черешеськи"  i  тут  розлучились.  Василь
позичив Володьковi на потяг грошей,  бо  може  прийдеться  вертатися  тому
залiзницею через Крем'янець, а сам по?хав далi на  Мости.  Володько  пiшов
пiшки через Осовець в напрямку Мiзоча.
   Ранок барвистий, свiжий, радiсний... Лишень думи тяжкi i гнiтючi.  Знав
цi стежки i цi дороги з раннього дитинства i не мiг  згодитися,  що  якась
чужа сила ма? вносити сюди це пониження i цю зневагу.
   До всього не застав коменданта в урядi, довго на нього  чекав,  настрiй
мав препоганий. Нарештi з'явився i той комендант.  Володька  покликали  до
головно? канцелярi?. Комендант сидiв за великим столом,  перед  ним  лежав
потрiпаний Володькiв документ. Вiн мав сердитий,  ворожий  вигляд,  ставив
знов тi самi питання: а хто,  а  звiдки,  а  чого  сюди  прибув.  Володько
намагався все це вияснити, i нарештi комендант  заявив,  що  той  документ
тепер вже не важний, що вiн вiдсила? його до староства в  Крем'янцi,  куди
Володько ма? звернутися за новим пашпортом. Тим часом Володько не  ма?  що
тут робити, а тому хай негайно верта?ться назад  до  свого  села.  Чи  вiн
зрозумiв? Негайно! Iнакше може бути погано.
   О, так... Вiн це зрозумiв, I йому це дуже i дуже не  iмпону?.  Розумi?,
що справа тут далеко не в документах, а в чомусь зовсiм iншому, i що  вона
ускладню?ться та набира? загрозливого вигляду.
   Володько, вже без нiякого документу, залиша? полiцiйний уряд  i  одразу
бере напрям, спочатку пiшки вiсiм кiлометрiв до  станцi?  Озерани,  а  вже
звiдтiль потягом до Крем'янця. Була година пiв на дванадцяту, а  о  першiй
вiдходить його потяг. Чи вiн встигне його пiймати? А тому  вiн  вирушив  i
майже побiг старим залiзничним насипом з погнилими шпалами, що по ньому до
вiйни ходив невеликий локальний потяжок, якого скасувала революцiя i ще не
вiдбудувала нова влада. Революцiя була тут вельми злюча,  слiди  ??  ще  й
тепер на кожному  кроцi  -  розметенi  рейки,  зiрванi  мости,  пострiлянi
написи, розшарпанi буди.
   Щастя Володькове i на цей раз йому не сприяло.  Засапаний  i  впотiлий,
вiн прибiг майже  пiд  станцiю  майже  саме  тодi,  коли  невеликий  потяг
Рiвне-Львiв, зi старим чорним паротягом,  який  розкидав  по  полях  шмати
чорного диму, вiдiрвався вiд станцi? i прочмихав сливе  перед  самим  його
носом, щоб десь там далi за горбами розчинитися в просторi.
   Дуже невелика це втiха. Наступний такий саме потяг, що  ма?  сполучення
до його фатального Крем'янця, вiдiйде звiдсiль аж  по  дванадцятiй  годинi
ночi, а прибуде до Крем'янця десь бiля шосто? рано. Володько, розумi?ться,
лютий до  краю,  вiн  вже  без  поспiху  дiйшов  до  станцi?,  знайшов  ??
почекальню, сiв на найближчiй, вичовганiй лавицi,  розгорнув  пакуночок  з
?жею - хлiб iз салом, що йому загорнула у шматину дядина,  ?в  повiльно  i
оглядав порожню, невелику залу з ?? спорожнiлим в кутi  буфетом,  за  яким
молода панночка, з великою чорною родимкою  на  щоцi,  збирала  посуд.  На
переднiй стiнi зали висiв портрет Пiлсудського у сiрому вiйськовому  одязi
i мац?ювцi з орликом, а трохи далi вiд нього,  над  буфетом,  такий  самий
портрет президента Войцеховського з вусиками у цивiльному одязi. На бiчнiй
стiнi злiва вивiшено кiлька оголошень, а мiж ними також плакат корабельно?
лiнi? "Кюнард", який закликав ?хати до яко?сь незнано? i  далеко?  Канади;
Великi,  червонi  на  синьому  тлi  кораблi,  а  над  ними   зграя   бiлих
альбатросiв. Ними можна вiдплисти за океан i взагалi  кудись  далеко  поза
межi цi?? невесело? дiйсностi.
   Години чекання, як звичайно i як завжди, дуже лiнивi i  проходять  вони
дуже повiльно. Володько сидiв, нудився, думав сво? турботнi думки, виходив
надвiр, йшов куряною дорогою геть туди далi аж до поля, оглядав  довкiлля,
прилiг було пiд кущем бузини з намiром заснути... Але сон не  квапився  на
очi. Його розганяли i проганяли  далi  тi  самi  настирливi  думки...  Так
багато ? про що  думати,  вiн  такий  ще  молодий,  його  умови  тут  такi
безвигляднi, його майбутн? таке невиразне. Гнiтить i  болить  тупим  болем
поневолення  чужого,  ворожого  займання.  Нiяких  надiй,  нiколи  нiякого
вдоволення, вiчна туга за повнотою самого себе...
   Довго i  барвисте  заходило  сонце,  довго  тягнулось  смеркання.  Бiля
десято?  години  вечора  до  станцi?  почали  стягатись  люди.   Переважно
селянськi жiнки, босi, з великими за плечима клунками.  Це  ж  пiслязавтра
"Вшестя", i вони напевно ?дуть до Поча?ва на прощу. А все-таки ?дуть. Як i
колись, як i давно, як i завжди, I моляться. Переважно старi, спрацьованi,
добрячi  бабусi.  Голова  кожно?  пов'язана   старосвiтською,   ритуальною
пов'язкою з велико? терново? хустки.
   З часом ?х прибувало все бiльше i бiльше... Засiли всi лави почекальнi,
а не хватило мiсця на лавах - щось розстеляли i сiдали де лиш  було  мiсце
на бруднiй бетоновiй долiвцi, ?х босi худi ноги виднiлися скрiзь по  залi.
Сидiли мовчазно або потиху мiж собою гомонiли.
   Ще далеко перед дванадцятою годиною всi бабусi заворушилися, вставали i
юрбою виходили на перон. Стояли там збитi гуртами  довго  i  терпеливо,  а
коли по дванадцятiй годинi з гуркотом прибув потяг, бабусi з  клунками  на
плечах пiшли в наступ на вагони, чiплялися  за  поруччя  схiдцiв  i  силою
втискалися у вузькi дверi передiлiв, ?х сила не дуже  велика,  ?м  нелегко
здолати труднощi тако? операцi?,  одначе  всi  вони  настирливо,  крок  за
кроком, здобували собi мiсце i заповнили сливе всi вагони.
   Потяг руша? i поволi ?де далi. У Дубнi Володько висiда? i  довго  чека?
на пересадку до Крем'янця... Бабусi ?хали далi  до  Поча?всько?  Руднi.  О
шостiй   рано   Володько   все-таки   висiдав    на    останнiй    зупинцi
Крем'янець-Дубенська Рогачка.


   Земля прагнула дощу, а його не було. Безхмарне, чисте небо  i  яскраве,
слiпуче сонце. Дорога вкрита грубою верствою куряви. Пiдводи  збивають  ??
хмарами, що повiльно осiдають по  полях.  Жита  саме  квiтнуть.  Кожне  ?х
стебло сто?ть тихо, нiби у щось  заслухалось.  Пшениця  вибива?  колос.  З
полiв раз по раз випурхують такi i iншi птахи. П'янi, крикливi  жайворонки
висять у небi, та?мнича i скромна перепiлка зненацька вкрадливо визирне на
межi, зирне туди й сюди i знову пiрне у гущавину  збiжжя.  Жита,  пшеницi,
знов  жита.  Отам  далi  темно-зелена  купа  дерев.  Невеликий,  застиглий
хуторець - бiла хата, сiра клуня,  кудлатий,  як  вiвця,  вишняк.  Лiнива,
поплямлена  маковим  цвiтом,  долина,   та?мничий,   закритий   величезною
черешнею, ярок. А помiж цим - на схiд i захiд дорога. Знана, як старий  на
покутi образ.
   Тi?ю  дорогою  вертався  зi  сво??   подорожi   Володько.   Обвiтрений,
обпалений, втомлений. Курява пiдфарбувала його шапку,  одяг  i  взуття  на
сiре.  У  правицi  мав  кострубатий  кий...  I  коли  сонце  застигло  над
Башковецьким лiсом - вiн пiдходив до свого села.
   Воно... I ще, i ще раз воно. Зачароване  царство  його  мороки.  Завжди
переходив його зi спрагою на устах, а цього; разу  особливо.  I  не  пiшов
одразу на другий його кiнець до  свого  дому,  а  завернув  у  суточки  до
Сергiя.
   Чи застане бодай дома? ?! Застане!
   - Дай Боже! - голос його, нiби пiсля тяжкого перепою; сiв тяжко на лаву
бiля столу, вiдкинув на бiк шапку.
   - I де ти в дiдька пропадав? - питав Сергiй.
   - Давай бодай води! Але свiжо?!  Проклята  пилюга!  -  вiдповiв  на  це
Володько.
   Сергiй подав йому велику, мiдяну, з гарматно? гiльзи, кварту,  Володько
перейняв ?? по серединi  палькатою  рукою  i  перехилив  над  устами.  Пив
жадiбно. Краплi води спадали на запорошену пазуху, пiд пiдборiддям моргало
адамове яблуко.
   Випив воду до дна, вiдiрвав вiд уст кварту, хвилину потримав ?? в руцi,
глянув по хатi, тупнув ногою i поставив кварту на стiл.  Поставив  твердо,
iз серцем.
   - Де пропадав, пита?ш? Не повiриш. Гонився за хмарою. I  не  догнав,  I
буде кара... А-а-а! Чорт з ними! Плюю я на цiлу  ту  ?х  ойчизну.  Дай  ще
води!
   Сергiй  подав...  Дивився  здивовано  на  Володька,  не   зовсiм   його
розумiв...
   - Як то? - запитав вiн, а його тонкi уста з молодим пушком  на  верхнiй
губi болiсно всмiхалися.
   - То ж пашпорти! А чи пригаду?ш, як два роки тому ?х нам  видавали?  Як
ми днями стояли у чергах? Отам бiля староства... У Крем'янцi.  Тепер  вони
на смiття. Вимагають iнших. А чи коли хто нам казав, що ?х треба мiняти? -
казав Володько. Слова виривались так, що  мусiв  кричати...  I  при  цьому
викричав Сергi?вi цiлу свою макабричну пригоду. I так дихав, нiби  боровся
з биком.- Ну, а що тут? - хотiв змiнити мову.
   - Нiчого,буркнув Сергiй... I одразу додав: - То ж  на  Зеленi  свята  у
Наталки весiлля.
   Володько вiдчув, що його  чимсь  дошкульним  шмагнули  через  голову...
Вийняв з кишенi зiм'яту i нечисту, як помисли злодiя, хустину, витер чоло,
уста... Тодi встав...
   - Треба йти,- сказав напружено, нiби боявся звалитися... -  П'ять  днiв
не був дома. Може, проведеш?
   Сергiй безсловесно насунув свою заяложену  кашкетку  i  обидва  вийшли.
Йшли мовчазно. По якомусь часi, вже на вулицi, Володько порушив мовчанку:
   - Зна?ш? Йду! Рiшився! Будь-що-будь! - I пiсля коротко? перерви  додав:
- Але ти не думай, що я тiкаю. Нi. Так не думай. Просто пiду...  Менi  тут
тiсно... А ще по хвилинi мовчанки продовжував:
   - Потребую свiту... Простору... Знання. Менi  треба  вчитись...  Шукати
якогось права... Яко?сь правди. Мiсця! Йшов я оце i думав... Дуже невесело
думав.
   Сергiй, можливо, ще  нiколи  не  бачив  Володька  з  таким  настро?м...
Розумiв його мову, бо ж вони не раз про це говорили, але до цього часу  не
брав ?? аж так поважно. Мало чого люди не говорять. Вiн був  проти  такого
рiшення, не бажав стратити такого товариша, одначе на цей раз вiдчував, що
перечити тут було  б  зайво.  Не  мав  аргументiв...  Намагався  перевести
розмову на iнше... Нагадав, що i Ганка пiшла зi села, кудись "на  мiщани",
до тiтки чи щось таке... А  потiм  перейшли  на  Йона.  Збира?  бiля  себе
хлопцiв i щось затiва? - невiдомо поки що.
   - Хай збира? i хай затiва?,- зi серцем казав Володько.
   - Хочуть нiби перебрати читальню,- вiв сво? Сергiй.
   -Хай.
   - Йон проти церкви.
   - Бо знайшов вiру, а церква безвiрна. Кар'?ристи,  iнтригани...  Вiзьми
той наш Крем'янець. Самi брати Борецькi чого  вартi...  А  та  ?пископська
панi Радченко... А весь той славетний  причт  церковний.  А  Йон...  Душа,
жадоба, суцiльна людина i вiн шука? повноти. Ти ж зна?ш:  коли  одна  вiра
вигоря?, ?? заповня? iнша. Вiдчуваю, що i ми  тут  роздво?нi...  Навiть  я
сам. Я ще лиш шукаю себе... I свого мiсця. Вiдчуваю, що я половина чогось,
а мiцнi люди ? цiлiсть. Ось, як мiй батько.
   Це був несподiваний, пiд тиском настрою, провокацiйний вибух,  Володько
сам не сподiвався такого, а тому швидко отямився i замовк. Вiн  глибоко  в
собi вiдчув, що вiдруховим, недодуманим спротивом тут не зарадиш...  Треба
вiднайти також мiру сво?х почуттiв... А головне - характер. Самi балаганнi
протести - солом'яний спалах. Характер, послiдовнiсть,  логiка...  Ах,  це
так все гарно сказати. Треба все це наперед перевiрити. Все!
   Далi йшли мовчки, дарма що виповненi думками. Йшли здовж села, починало
вечорiти, у вiкнах хат появились блiдi свiтла, зустрiчались люди, мiнялись
"добрим вечором". Володько все був пiд тиском протестацiйного настрою i не
мiг стримати свого язика.
   - I взагалi,- казав вiн.- Всi тi нашi  порядки.  Де  нашi  iдеали?  Чим
цiкавимось? Пригадую, Лазюк колись казав: нема? в свiтi менше зацiкавлених
проблемами людей, нiж i iнтелiгенцiя... Нiчого не знають, нiчого не хочуть
знати, живуть днем за?ждженi провiнцi?...  Зрештою,  чи  менi  це  казати?
Питання, що я сам зробив... Ось лише серджусь на в  i  все...  I  себе  не
люблю, i iншим дорiкаю... Але iнколи, Сергiю, так виразно зда?ться,  що  я
мiг би багато зробити чогось доброго... Чогось...  Чогось...  Зрештою,  це
невловима тема, але було б образливо для людського роду,  з'явитись  i  на
цiй планетi, з'?сти сорок вагонiв хлiба i вiдiйти з чим i йшов". До дiдька
ясного - треба ж залишити по  собi  як  слiп,  i  ця  думка  не  да?  менi
спокою... А може, це лиш зарозумiння...
   У таких випадках Сергiй як звичайно мовчить, але  слуха?  дуже  уважно.
Цiла його, на вигляд спокiйна, iстота майже  помiтно  насторожу?ться,  вiн
також щось би хотiв сказати, але, мабуть, слова його не конче слухнянi  на
таке. Чи не краще  тодi  помовчати  i  вже  самою  мовчанкою  стверджувати
погодження.
   Коли дiйшли до колоди, що лежить в  долинi  мiж  селом  i  дерманськими
хуторами, ставав кольоровий, сизо-синiй, теплий, як кожух, вечiр. Володько
втомлений, голодний, розбурханий,  а  тому  чи  не  краще  розпрощатися  з
товаришем i розiйтися. Завтра свято, i вони напевно знов стрiнуться...
   А другого дня, у четвер було Вшестя,  у  Жолобках  храмове  свято,  вже
зрання вiдiйшли туди цiлi юрби дiвчат  i  хлопцiв  у  святочних  одягах...
Кликали i Володька, але вiн вiдмовився... Далебi, чи не краще йому  побути
дома, походити по  садку,  на  полях...  Батько  ось  вже  другий  день  з
дядьковим Василем, що прибув з Дерманя, вони обидва  люблять  бути  разом,
мають багато  спiльно?  мови...  Ходили  разом  оглядати  Ронiвське  поле,
обговорювали цiну. Матвiй в таких випадках;
   ще раз переживав свою  молодiсть,  а  Василь  набирався  досвiду  свого
улюбленого дядька... Разом пройшлися здовж  i  впоперек  Матвi?вим  полем.
Василь весь вдоволення, отакий би i йому шматочок землi, а тодi розгорнись
душа. Цiлими; годинами  на  полях  та  на  полях,  пiд  сонцем  i  вiтром,
мiркували, купували, будували, ?х постатi видно було здалека i, здавалось,
вони не йдуть, а пливуть у високому збiжжi...
   Володьковi не хотiлось казати батьковi про сво?  пригоди,  не  хотiлося
нiвечити його доброго, святочного настрою... О, i  забрали  там  документ,
велика бiда, дiстанем iнший... Вiн  такий  захоплений  тим  сво?м  чудовим
ланом, тими переливами жита, тими пшеничними, золотими килимами, що було б
грiхом руйнувати його це близьке, рiдне щастя.
   Пiдвечiр Володько йде до села... Йому хотiлося бачити Наталку.  Вiдколи
Сергiй нагадав про не? -  думка  Володька  не  могла  звiльнитися  вiд  ??
присутностi, ?? образ переслiдував його уяву i хотiлось ??  бачити,  чути,
бути з нею... Але як, але де ?? зустрiти? Зайшов знов до Сергiя - одиноко?
його  поради...  На  щастя,  застав  його  дома,  був  розкошланий,  майже
заспаний, невдоволений. Зi Сергi?м пiшли  до  Мокрини,  Мокрина  пiшла  до
Наталки, але даремно, бо не застала Наталки дома... Хтозна,  чи  не  пiшла
вона до Жолобок на вiдпуст.
   Але вечором, зовсiм випадково, на вигонi бiля  званих  колод,  Володько
зустрiв Наталку, коли вона йшла з дiвчатами на музики. Вiдкликав ?? набiк,
були такi близькi i подiбнi, загорiлi, засмаженi сонцем, свiжi,  молодi  i
здоровi... Як звичайно, йшли далi вiд зору людського здовж  долиною  понад
рiчкою... Десь там далi у  селi  грали  музики,  бухкав  барабан,  спiвали
парубки, але ?м обом це нiчого тепер не казало...  Вони  ось  знов  разом,
такi безмовнi i такi напруженi...  Над  ними  лиш  зоряне  небо,  довкруги
весна, так багато треба б сказати... Вiн пита? ??, вона пита? його i  обо?
знають, що ?м не знайти вiдповiдi, бо мiж ними не лишень ?х велика  любов,
гаряча, майже огненна сила, яка  ?х  розрива?  на  кусся,  мов  звiр  свою
жертву. Володько не раз казав ?й про сво? намiри вiдiйти,  вона  це  зна?,
але цього нiяк не досить. Нiч, така нiч,  така  сила  втоми,  така  жагуча
заграва ранкового неба, i пiвнi довкруги по селi  сповiщають  свiтання,  i
втихла музика, i роса холодна по травi...
   - Як буду без тебе? Як? Скажи, Володику, як? - шептала вона...
   Нема на  це  вiдповiдi.  Нiхто  не  може  сказати  як.  Це  приречення.
Домовлялися не сходитись бiльше, але що тi ?х домовленна,  коли  над  ними
така велика сила iншого, незнаного, Божого примусу...
   "Ти будеш менi, як радiсний, чарiвний сон життя,  як  казка,  що  ??  я
одного разу пережив тiлом, духом, натхненням... Ти  зоря,  що  родилась  у
синьому далекому просторi i що свiтила менi полум'яним сяйвом  недосяжного
щастя. Ми розiйшлись, але я понесу тебе зi собою на всi боки свiту - цього
i поза цього, до кiнця, до краю, да останньо? секунди буття..."
   Це, можливо, те, що хотiв би сказати ?й Володько, але в такий час  такi
слова не приходять. Вони бояться  торкнутися  цього  напруження,  як  голi
пальцi бояться торкнутися проводу високого наладовання електрики.
   У п'ятницю Володько працював бiля будови хати, пiдвозив тачкою  мулярам
цеглу,  повiльно   здiймалися   вгору   стiни,   пiдносилось   риштування,
вставлялись одвiрки, рами дверей i вiкон, але це дiяння було для  Володька
нiби чужим i, можливо, зайвим... Його думи, як завжди, вiдносять його у тi
iншi заморськi  царства-государства,  де  вiн  ма?  зустрiти  сво??  якесь
незнане призначення...
   Але поки що вiн ось тут... Сьогоднi, i завтра, i пiслязавтра. У  суботу
знов на будовi i тiльки вечором прибув зi села староста i вручив  йому  ту
фатальну повiстку, з'явитися в повiтовому староствi вже в понедiлок рано о
годинi дев'ятiй. I це отру?ло йому весь наступний недiльний день.  Не  мiг
цього, прогнати з думки. Був на музиках... Танцював i спiвав з,  хлопцями,
але нерви, нiби струни перетягнутi, грали фальшиво. Вiдчув жаль i  зневагу
- головне, що не мiг боронитися, що не мав для цього сили... Ах,  тi  його
товаришi - Антiн, Сергiй, Демид, Кiндрат... Нiколи, нiколи не любив ?х  iз
такою гострою, вiдданою силою. У них стiльки ще молодостi i яка шкода,  що
вона змарну?ться у цiй затру?нiй атмосферi чужо?, насильницько? влади...
   А в  понедiлок,  раненько,  мовчазно  зiбрався,  не  сказав  нiчого  нi
батьковi, нi матерi i вiдiйшов до  Крем'янця...  А  там  набридло  знаний,
червоний,  урядовий  будинок...  Володька  направили  одразу  до   карного
референта, довго сидiв i чекав разом з iншими незнаними  людьми  на  вимiр
сво?? кари, i щойно бiля першо? години вiдчинилися  високi,  вузькi,  рудi
дверi i з них вийшов  малого  росту,  передчасно  лисий,  у  сiрому  одязi
референт карний...  Викликались  прiзвища,  а  коли  дiйшло  до  Володька-
"Володимир Довбенко, син Матвiя... Пан староста кара? вас  за  несво?часну
змiну особистого документу тридцятьма злотими  гривни  i  замiну,  в  разi
незаплачення,  двома  тижнями  арешту.   Пiдписати"...   "Влодзiм?ж,   син
Мат?я"... Володько зна?, що в його роду ще не було караних, нi  судом,  нi
адмiнiстрацi?ю i справа тут не в висотi кари, а в ?? сутi. Вiн зна?, що це
лиш шикани, попередження, що далi чека? багато iншого, що вiн натрапив зуб
за зуб, що вiн ображений i що цього вiн нiколи не викине з пам'ятi...
   Коли вийшов зi староства i опинився на вулицi, все довкруги  видавалось
йому чужим, ворожим, зненавидженим. Назви вулиць, написи крамниць,  нiчого
нiде свого, нiяких ознак спiвжиття, ти тут, хлопче, чужий, це все не тво?,
тобi все забрали, заперечили, вимазали з життя.
   Йшов без поспiху вверх костельною вулицею, невдовзi повернув попiд мури
лiцею, дуже потребував з кимсь говорити i думав, куди б  його  зайти,  щоб
знайти когось зi сво?х людей. Пригадав Лазюка. Чи не зайти, бува, до нього
i щось запитати? Машинально прямував попiд високим, сiрим муром, дiйшов до
ринку перед лiце?м, що його вже касують i  на  його  мiсцi  мають  зробити
сквер, квiтник, щось для розваги i окраси. На хвилинку зупинився  i,  нiби
вперше, дивився i бачив велику стару, бароккову будову лiцею, сполучену  з
церквою чи тепер костелом, на вежi яко? годинник показував двi години.
   Саме скiнчилася наука i з широких брам  лiцею  юрбами  виходили  молодi
люди - хлопцi i дiвчата, у синiх,  чотирикутних  шапочках,  гарних  чистих
одягах з книгами i портфелями. Йшли, гармидерили,  пустували,  смiялися  i
розходились хто куди на всi боки. Володько стояв i давився на них, аж поки
вони не розiйшлися. I вiдчував виразно у сво?й  iстотi  згустки  недоброго
почуття, дуже виразно? заздростi, а може, не  так  заздростi,  як  ,гнiву,
почуття кривди, а одночасно i  почуття  гострого  докору  i  самому  собi.
Пригадав i тi лави шкiльнi, забранi з Дермансько? семiнарi?  i  перевезенi
сюди, на яких колись сидiв також вiн сам i на яких  напевно  можна  знайти
його основнi лiтери В. Д.,  вирiзанi  на  лядi  лави.  Це  ж  твоя  земля,
Володьку! Твiй край, тво? мiсце на землi! Хто i яким правом заперечу? тво?
право до не?? I чому ти дозволив на цю ганебнiсть? Навiщо  годишся  з  цим
грубим пониженням. Ти - жива, розумна людина!
   I при цьому його вигляд говорив, можливо, бiльше, нiж його думки.  Така
неприхована, безпосередня погроза, такi насупленi тi  молодi  брови,  такi
сердитi синi очi, такi затиснутi уста. Дивився на тi мури  лiцею  i  бачив
?х, як виклик сумлiння... Як кару за  минувшину...  Колись  давно  прийшли
вони сюди i вкопалися у твердiнь цi??  землi,  як  бастiони  твердинi,  як
символи чужо? надвлади. Можливо, саме вони, цi мури, i виннi  за  цiлу  цю
моторошну дiйснiсть. Можливо,  саме  в  них  i  та?ться  виправдання  отих
хлопцiв i дiвчат в рогатiвках. Можливо, сама гола земля ще не земля, а лиш
мiсце змагання за владу  над  нею?  I,  можливо,  тi  мури  ?  свiдченням,
ордером, пашпортом ?? приналежностi.
   Такi ось думки бентежили того Володька i чи знайде вiн мiсце на  землi,
де зможе ?х висловити повним голосом з висоти яко?сь трибуни? Чи може  вiн
сказати це сво?м хлопцям у Тилявцi? О, вiн вже ?м про це  казав  i  то  не
раз, а все це ще мало. Це мало. Це  дуже  мало.  Треба  бiльше,  багато  i
бiльше... Виразнiше, глибше, сильнiше...
   У цей саме час iз-за рогу лiцейного муру, вулицею  ректорською,  почали
виходити також учнi укра?нсько? гiмназi?... Десь звiдти згори, де там далi
в кiнцi сто?ть невеличкий, жовто-рожевий, старий одноповерховий  будиночок
- власнiсть мiсцевого  торгiвця  Лазаря  Бакiмера.  Це  там  мiститься  та
укра?нська, iм. I. Стешенка,  гiмназiя-права,  без  мiсця,  без  яко?-будь
державно? допомоги... А хлопцi i дiвчата, що вiдвiдують  ??,  належать  до
мiсцевих сiльських родин, розкиданих по всiй цiй провiнцi?.
   - Здоров, Володьку! -  чу?  Володько  знайомий  голос.  О,  це  ж  Олег
Левинський.  Бiжить  назустрiч  з  другого  хiдника  нерiвною  кострубатою
вулицею, весь  радiсний,  лишень  трохи  зблiдлий,  без  кашкета,  волосся
розкуйовдив вiтер.- Що тут робиш?
   - Я? - знiяковiв Володько.- Так собi... От iшов... Був у староствi...
   - Зайди до мене,- казав Олег... - Переночуй... Вечором пiдем на гори...
У кiно... Чи ма?ш грошi? Чого насупився?
   Володько хотiв було по-сво?му вiдповiсти на  це  захоплення,  але  Олег
роззброював його сво?ю безпосередньою безтурботнiстю, i  йому  було  шкода
нiвечити цю щирiсть. Вони такi рiзнi i такi ще не зiгранi.
   - Зайду опiсля,- сказав Володько з ноткою поблажливостi.- Тимчасом  маю
справу.
   А трохи згодом Володько стукався до старих, вилинялих  дверей  скляного
ганочка на вулицi Пiдгiрнiй, i  йому  вiдчинив  середнього  росту  молодий
добродiй у однiй сорочцi без комiрця i  в  пiдтяжках,  не  конче  старанно
голений. Це був Лазюк. Вiн зрадiв Володьковi, запросив до сво?? невелико?,
зi старими  меблями  кiмнати,  де  так  пронизливо  вражав  запах  якогось
сильного тютюну... Володько сiв на канапi, вiдмовився вiд цигарки, оглядав
стiни зi старими лiтографiями  i  портретом  Шевченка  у  вiдомiй  папасi;
етажерку з укра?нськими, переважно не  оправленими  книжками,  незастелену
постiль, розкиданi речi, убрання. Як i  багато  iнших,  Лазюк  належав  до
iдейних, заклопотаних справою визволення  людей,  а  тому  його  побут  не
виявляв для нього особливо? значення. Володьковi це кидалось у вiчi i йому
здавалось, що в цьому та?ться  якась,  ще  незбагнута  для  нього,  кволi?
iстотностi тiла i духа... Але цього вiн ще нiкому не говорi Люди назвали б
це мiщанством, а iнколи ще гiрше, "буржуазним забобоном"...
   Володько обережно розповiв Лазюковi пригоди  сво?х  останнiх  тижнiв  i
нарештi висловив бажання йти до Ки?ва.
   - Тепер? -  вирвалось  у  Лазюка.  Володько  пiдтакнув  головою.  Лазюк
хвилинку подумав, обличчя його набрало виразу поважностi.
   - Я б вам не радив туди... Це не вихiд... Ви дума?те...