го скрiзь. Хоч-не-хоч, а якусь поряднiшу одежину справити треба. Зима вже. У тому гумовому плащi тепер не видержиш. На щастя, трапилась добра нагода. Пан Глiб пошив собi доброго кожуха, але вiн на нього трохи замалий. Чи не мiг би купити Володько? Той запитав батька. "А скiльки?" - запитав старий. Вiсiм долярiв. Не яких-небудь злотих. Е-е! Матвiй покрутив головою. На такi грошi ми не купцi. Але коли побачив кожуха, згодився. Рiч добра. Викинеш грошi, але на десяток рокiв вистачить. Не якась жидiвська тандита. Довго старий мiркував, довго обдумував, як i де тi грошi взяти. А до того долярiв? Але все скiнчилось гаразд, i от Володь-ко справжнiй пан. - Що, що,казав Матвiй вже по всьому.- А одяг i харчi мусить людина мати. Нащо тодi живе? Одного дня Володько дiстав листа. Велика подiя. Писали йому з партi?, щоб прибув на повiтовi збори. Саме мело снiгом. Хуртовина розiгралася i в полi свiту не видно. Але Володько пiшов до Сергiя й обидва порiшили йти. Чей же не завi?. Надягнув свого кожуха, теплу, вовняну шапку, й подалися. Коли вийшли в поле, коли навкруги загуло, хотiли вертатися. Вiтер накидався, мов пес лютий, рвав одяг, шарпав за поли, снiгом засипав очi. Ну! А може, таки доб'?мось. Ану! Йшли, боролися з вiтром i десь коло полудня дiйшли. Зiйшли у долину мiста. Тут затишнiше. Вiтер вiяв горою, сiяв дрiбненьким снiгом, бавився у провулках, але це вже не поле. Тут вже люди ходять. Бiжать зi школи зiгнутi гiмназистики, снують сюди й туди жиди. Вiзники зi сво?ми шкапами стоять перед рестораном "Удзялуфка", перед готелем "Бона", перед "Пасажем". Он полiцай, там далi староство. Кiно "Звiзда" да? фiльм "У пащецi лева" - серiя перша, частина третя. "Iнтимний театр" гра? "Троянду Стамбула". Виступають Горев, Полiнова - артисти Александровського iмператорського театру. У кав'ярнi Повольного сидять люди й попивають каву. Володько зна?, що колись у цьому будинку була велика книгарня Просвiти. Тепер вона геть далi. Прийшли туди. У маленькiй кiмнатi повно людей у кожухах. Посерединi стiл до писання, кiлька стiльцiв, по боках двi шафи з книжками. На стiнах плакати: "В сво?й хатi своя правда", "Борiтеся - поборете!", "I чужому научайтесь, свого не цурайтесь". Он i Шевченко у шапцi та кожусi. Сидить насуплений i на всiх, мов Бог, погляда?. Коло нього худий, скромний Франко у вишитiй сорочцi. Трошки далi подiбний на учителя "воскресно? школи" Драгоманiв. Зовсiм близько голо нього гетьман Мазепа. Пишний, гордий, нiби йому нiяково у такому демократичному товариствi. За столом до писання - худа з довгими, тонкими пальчиками панночка, невеликий, лисий мужчина й потужний з товстим носом, у кожусi, як у Шевченка, пан. I це все. Говорили псi потиху, кожний сво?. Лисий добродiй щось цокав на рахiвницi, худа панночка писала тонкими пальчиками, пан з товстим носом розмовляв з молодим дядьком i весь час при?мно й лагiдно посмiхався. Пiсля довго шепталися, довго бiгали. Ще пiсля сказали, що будемо виходити, але не разом. Треба йти аж на другий кiнець мiста гуртками й кожний гурток iншою дорогою. Сьогоднi усi, мовляв, кому треба, на ногах. Хай принаймнi попрацюють, бо ж про сходини все одно знають. Кiмната, де вiдбувались сходини, невелика, але вмiстила цiлу партiю. Пiдлога навiть навоскована, й по часi, коли почали розтавати селянськi чоботи, на ?? поверхнi поставали озера. Вiдкрив сходини той самий симпатичний пан з товстим носом, тiльки вже без кожуха. Привiтав присутнiх товаришiв i представив ?м двох товаришiв редакторiв зi Львова. Всi витрiщили на них очi. Все-таки вони iз самого Львова. Володько познайомився з ?хнiми пiджаками, штанами, черевиками, краватками, й поки тривало це знайомство, голова встиг сказати головне. Редактори зi Львова сидiли поважно, як i належиться. Голова з при?мнiстю передав одному з них слово, i той почав говорити про "хлопську" радикальну партiю. Володько мав дуже поважний вигляд. Ще докладнiше познайомився з одягом пана редактора, не минув i гудзикiв, шпоньок. Зауважив, як ворушаться губи, особливо нижня, як моргають короткi вусики. Пiсля досить довго стримав свiй погляд на бородавцi на лiвiй щоцi. Вiн сидiв спереду й мiг бачити редакторовi львiвськi черевики з широкими носками. Володько подумав: "От. Ще вчора тi черевики ходили по вулицях Львова, а я не можу там бути. Певно, велике мiсто. Цiкаво б побачити трамва?..." Одна шнурiвка черевика, зда?ться, порвана i зв'язана. "А цiкаво, у кого вони ночують",- знову мигнула думка. Пiсля та сама думка захопилася словом "хлопи", далi перескочила на щось iнше, ще далi знову на iнше, i, коли редактор казав - "але, дорогi мо? товаришi, про це розкаже вам мiй колега, якому й передаю сво? слово",- Володько отямився, витрiщив очi, трошки заплескав i дивився, як товариш редактор, обтираючи хустинкою чоло, сiда? на сво? мiсце. Другий товариш редактор говорив досить довго. Люди намерзлися, у кiмнатi тепло, через те над всiм всевладне панував сон. Видно було, як вiн лiта? над всiма i, нiби великий прозорий метелик, спада? на ту чи на iншу голову. Голова починала ворушитись i кивати, нiби квiтка пiд тягарем, пiсля трошки хилитись додолу... Тодi товариш редактор збiльшував голос, починав швидше нищити буржуазiю цiлого свiту, вiдчайдушнiше кликати до мiжнародно? солiдарностi всiх працюючих, i тодi голова скидала сон, що знiмався i вiдлiтав десь на iншу голову. Це тривало досить довго. Засвiтили лампу. Редактор скiнчив. Починалися звiдомлення з мiсць. Прийшла черга й на Володька. Вiн встав i, дивлячись на львiвського редактора, не знав, що йому сказати. "От,- подумав редактор,- i з таких туманiв склада?ться тут наша партiя", але терпеливо чекав, поки Володько щось скаже. "У нас,- почав вiн несмiливо й обережно,- для партiйно? роботи зовсiм не пiдготовлений грунт. У нас, мовляв, треба перш усього культурно-освiтньо?, а по-друге, нацiонально-освiдомляючо? роботи..." Зда?ться, Володько так i сказав, хоча вiн так хвилювався, що тратив сво? слова зараз, як тiльки вони родились на свiт Божий. Товариш редактор терпеливо чекав, поки той виговорить сво? нiсенiтницi, щось записував до записника й коли нарештi Володько сiв, промовив: - Ну, а тепер ви, товаришу! Це стосувалося дядька, що сидiв побiч Володька. Нарештi кiнець. Сталося це досить пiзно, але сталося. I Володько, i Сергiй чують у цiлунках велетенський голод. У ?х торбах ? хлiб i сало, але нема мiсця, де б можна спокiйно закусити. Додому йти не можна. По довгих нарадах, всiх товаришiв партiйцiв розвезли на нiч по хатах. Втома була велика й спалося чудово. На другий день коло десято? години рано Володько й Сергiй вийшли на мiсто. Метелиця втихла, свiтило сонце й було досить тепло. Гора Бона бiлiла й посмiхалася, голуби лiтали над мiстом, жидiвки вiдгортали перед хатками з хiдникiв снiг. Рух весь час збiльшувався. Володько з острахом оглядався, чи не. ведуть кого, але на цей раз не вели. З сiл при?жджали дядьки, везли дрова, жидiв, курей. У повiтрi вiдчувалась одлига. Парубки йшли мiстом, розглядалися. Коло друкарнi Цвiка хтось кликнув: - Довбенку! Володько оглянувся. Це був Лазюк. У свому розхристаному цегляно? барви пальтi, у свому м'якому капелюсi, у сво?х американських черевиках вiн бiг до Володька й весело смiявся. Володько вже зна? його давно. - Здоров! Куди йдете? - говорив Лазюк. - Додому,вiдповiв Володько. - На з'?зд, на з'?зд прибули? - швидко, з нотою iронi? казав Лазюк. - Слухали хлопiв-радикалiв? Ха-ха-ха! Вiн увесь рух i веселiсть. Стояти йому нiяк не хочеться. його американськi черевики так i пiдстрибують по черзi. Його короткi руки весь час вправляють якусь шалену гiмнастику. Його товстi уста вилонюють безлiч iронi? на всiх, на цiлий свiт. Сьогоднi вiн зовсiм пристойно поголений, i слiди вiспи не дуже псують його грубi риси обличчя. - Куди? Ага! По?сти! Ну, так до Гашка. Добре? До Гашка, так до Гашка. Зайшли до Гашка, Тут вже дядьки, валянки, башлики, залiзна розжарена грубка, чорне пиво й сальтисон. Окупували стiл. Лазюк говорив, смiявся, оповiдав. Кпини його безмежнi. Iронiя його невичерпальна. Чого торкнувся - рознiс у порох. Постукував по столi товстим, круглим кулаком, дрiбно сам з себе смiявся, розпитував про село. Пiсля просив хлопцiв лишитися ще на одну нiч, та Сергiй не погодився. Не мав змоги. Але Володько зостався. Зостався, бо мiсто тримало його. Яке б воно не було, а все-таки якийсь рух, плакат, вiтрина, електрична жарiвка. Все-таки сякий-такий хiдник i телеграф. Цiлий день Лавюк не випускав з рук Володька. Були у бiльярдi Грицюка, були у Повольного. Володько хотiв знайти Олега, але не вдалося. Увечерi пiшли до "Звiзди", Там дають "У пащецi лева". Третiй сеанс ще не розпочався. Чекали у почекальнi. Посерединi велика ваза й глиняний Нептун. На стiнах Пат i Паташон, Гарi Пiль, Мерi Пiкфорд. Двi штучних пальми, штучний, оббитий мармур, штучна барва на губах окато? жидiвки в неможливо короткiй суконцi, штучний шовк ?? панчiх. Але Володьковi подоба?ться та штучнiсть. Це мертве, блiде сяйво електрично? грушки, цей витертий плюш стiльцiв i лавиць, ця публiка, що сидить i чека? сеансу. А дверi в залу ще зачиненi. Чути дзирчання фiльмового апарату й звуки пiанiно. Ось вони цяпають повiльно й рiдко, то знову зриваються, буряться, гудуть, бiжать шалено, нiби зграя звiрини. Володькова уява малю? вже привабливi картини, i поволi все навкруги никне перед ?х ма?статом. Сеанс кiнча?ться. Вiдчиняються навстежiнь дверi, й з них натовпом ринуть люди. Червонi, палаючi щоки, блискучi очi, теплi, розмрiянi, розхвильованi. Вони тiльки що вернулися з далеких мандрiвок i ще не вiрять, що вони тут, у Крем'янцi. Хто б подумав, що вони живуть тут, ходять до кiна, грають бiльярд, кохаються. Тут, на цiй землi, на якому-небудь п'ятдесятому рiвнобiжнику нашо? пiвкулi, за тисячу кiлометрiв вiд Парижу, Берлiну, Лондону. Десь там далеко, далеко, поганеньке мiстечко, а все-таки воно живе, все-таки пнеться... Хiба тi панночки не в таких самих коротких суконочках, як у Парижi чи Лондонi? Хiба не так само барвлять уста чи стрижуть волосся? Проситься ?х не ображати. Вони на землi, мають барви й електрику, мають кiно "Звiзду" й багато iнших благ. Кiно також зна? собi цiну. Воно не ма? лож?.. Як то не ма?? Он тих кiлька потертих стiльцiв з самого заду. А що то над ними написано? Ложi. Там можна бачити комiсара полiцi? i навiть самого пана старосту. Вiн ще передвчора був у Варшавi, вiн ще пахне столицею, i його старомоднi бакенбарди не мають найменшого зв'язку з провiнцiальнiстю. Кiлька хвилин виходить публiка, кiлька хвилин входить. Входить i Володько, входить Лазюк. Всi входять, всi знаходять сво? мiсця i сiдають. Он, зда?ться, направду чи не сам пан староста. А може, то й не вiн. Нi. Вiн. Сидить, пробачте, в ложi, значить, вiн. Декiлька людей оберта?ться туди, це також знак, що вiн. Нарештi гасне свiтло. Сiренький, потрiсканий екран. На ньому з'явля?ться Африка. Хащавини бамбука. З'явився здоровенний, лютий лев. Вирвався з куща, мов артист, i зупинився на сценi. Шкура на ньому ?житься, поводить навкруги головою, потрушу? гривою. Пiсля зненацька зрива?ться й бiжить. Це вiн помiтив оту дiвчину, що вибiгла з кущiв, у чоловiчих штанях i чоботях. Побачивши лева, дiвчина робить жахливi очi й пада? на землю, за якийсь пень. Лев стриба? просто на не?, перестрибу? й бiжить далi. Дiвчина зрива?ться, бiжить, зупиня?ться, когось кличе, ?? гарне личко в розпачi, ?? очi великi, переляканi, ?? чудове волосся недбало розкуйовджене. На ?? крик з'явля?ться сильний, у порванiй сорочцi мужчина. Обличчя його всипане великими краплинами поту, волосся розпатлане, й кiлька мокрих, злиплих пасем спада? на чоло. На поясi у нього револьвер. Вiн бiжить до дiвчини. Та кида?ться в його обiйми, але знесилена заточу?ться й пада? непритомна. Мужчина пiднiма? ??, мов дитину, мiцно тисне до сво?х грудей i, розгортаючи чагарник, несе кудись... М'язи його рук напруженi. Мiцно ступа? по землi дужими ногами. Уста його розтягнутi й щiльно затиснутi. Вiн зника? у тiм самiм напрямку, куди побiг лев. Картина мiня?ться. Пiщана, безмежна пустиня. На обрi? з'явля?ться вiддiл арабiв, ?х конi мчать щосили, розвiваються бiлi одяги, вилискують кривi шаблi. Вони мчать просто на лiс, що виднi? далеко перед ними. Пiд'?хали до пралiсу й спинились. Веде ?х дужий, страшний, чорний, з лев'ячою головою вождь. Розмахуючи енергiйно руками, вiн да? верхiвцям накази. Одна мить - i всi з обличчям хижакiв зникли у хащавинах. Лишилось тiльки кiлька коло коней. Рух, напруження. Скiльки у тих людей сили, яке чудове довкiлля. Пустинi, пралiси, великi рiки, височезнi гори. Високi, стрункi пальми, чорнi люди й лютi звiрюки. А ось знову мiсто з кам'яними, бiлими будовами, пласкими стрiхами. Готель, музика, фокстрот мiж пальмами. Гра? водограй. У басейнi золотi рибки. Пiд'?жджають i вiд'?жджають блискучi авта, з них виходять стрункi, у бiлому жiнки, так само мужчини. Йдуть швидко по мармурових сходах, зустрiчаються зi знайомими, вiтаються, розмовляють, смiються. Там знову танцюють, вигинаються чарiвнi жiночi постатi. П'янi коханням очi дивляться у саму душу, а уста самi складаються до поцiлунку. А до всього музика, що вирива?ться з темноти, оповива? уяву, бере легко ?? в теплi обiйми й вiдносить у безвiсть, нiби немовля. Це i ? той чудовий, величезний свiт. Пiти й завоювати його, пiзнати його красоти, випити його солодощi, пережити його вибагливi химери. Не бути там, не знати його - марно жити тодi на землi, де нема нi пишних палацiв, нi великих мiст, нi широких рiк, нi високих гiр. Все сiре, все маленьке, все спокiйне й ледаче... Ах, як мучить жагуча туга за повним життям! I тiльки на вулицях мiста прокида?ться Володько вiд сво?х снiв та помiча?, що вiн все-таки тут, на цiй землi. Бруднi, обдертi жидiвськi хижки, нерiвнi хiдники, вузькi, хвилястi, нiби ?х хто навмисне погнув, вулички. Вже краще тодi село, нiж оця купа бруду, безладдя, що зветься мiстом. Вже пiзно. З заходу повiва? й крутиться по вузьких завулках вiтрець. Ноги ступають по нерiвних каменюках, час вiд часу ковзаються. Майже темно, тiльки де-не-де манячить лiхтар. Володько й Лазюк деякий час йдуть мовчки. Лазюк вже не смi?ться, вiн щось дума?. Володько також увесь поринув у думки. В очах його все ще бiгають сильнi, енергiйнi, суворi люди, що, зда?ться, тримають свою долю у мiцно затисненiм кулацi. Вiн хоче щось говорити, але не зна?, звiдки почати. Розговорилися аж на помешканнi Лазюка. Випили прохололий чай, Лазюк закурив, пропонував Володьковi, але той вiдмовився. - Так, так! Дорогий мiй! - почав Лазюк, нiби продовжуючи свою думку.- Вiд нас самих залежить, чи виплута?мося ми з цього стану, в якому тепер опинились, чи залишимось i надалi оцiм порожнiм на планетi мiсцем, що його сьогоднi репрезенту?м. Я над цим думав, ви, мабуть, також думали, всi ми дума?м. Не раз i не два стукалася менi до голови думка: звiдки й як почати? З села? З мiста? Вiд "хлопа"? Вiд iнтелiгента? З "Просвiти" чи з бомби? I прийшов до одного висновку: звiдки б його не починати, нам усiм браку? одного - знання. Треба йти й учитися Треба не боятися ризику! Треба здобути сво? всiма засобами! Треба братися тiльки за те, до чого прагне душа! Треба пiзнати великий, Божий свiт! Треба пiзнати себе, нас, кожного дядька! Нас ? досить. Ми ? також не дурнi, не слiпi й не глухi. Нашi голови створенi також не тiльки для того, щоб добре за них нас вiшати, а також для того, щоб думати й розумiти. Ми мусимо йти у свiт i мусимо бути тут! Ми мусимо наповнити собою всi кра?, всi народи. На кожному кроцi мусимо, мов крапля камiнь, довбати вперто й послiдовно людську байдужiсть - тут у нас i там у свiтi. I всi нашi починання мусять бути великi розмiром, глибокi думкою, вiдповiднi до величi народу нашого. Сорок п'ять мiлiонiв! Сорок п'ять мiлiонiв голiв! Сорок п'ять мiлiонiв сердець! Вдумайтесь, чоловiче, у те число. Уявiть собi його. Сядьте, напишiть собi його на паперi й розложiть в уявi на сорок п'ять мiлiонiв людських одиниць. Зважте ?х фiзичну силу, зрозумiйте масу, ?х думки, вiдчуйте биття ?х сердець. Боже мiй! Таж ви, коли ви ма?те хоч зерно"уяви, ви мусите жахнутись вiд величi народу, до якого належите! Обiймiть уявою мiсце, що той народ займа? на землi. Боже мiй! Та ж це велич! Володько вже не раз слухав мову цi?? людини. Тi слова, тi звуки... Вiн зна? ?х напам'ять. Одначе вiн слуха? далi... Слуха?, бо треба це чути... У вухах мусить завжди звучати та болюча музика... "Розшарпаний народ"... Як часто вiн вжива? цi вирази. Але що зробити? Куди вiд них втекти? Границi... Навкруги границi... Сидiли один проти одного, а в обох однi думки. Часом Лазюк вставав, часом ходив. Рухами рук витичував перед сво?м молодим гостем його житт?ву дорогу. Заснули пiзно. На другий день Володько верта?ться додому. Було гарно, соняшно, тихо. В деяких мiсцях вiтер позносив з пiль снiг, в iнших знову лежали хвилястi замети. Нерiвна дорога тiкала з-перед очей i десь далеко на обрiю зникала. Володько мав час передумати все, що чув i що бачив за цi два днi. Перебiгав у думцi слова й враження, мiркував над ними й розкладав кожне в належне йому мiсце. А он вже, славу Богу, те вiчне його село. Верта?ться до нього завжди однаково, завжди тi?ю самою дорогою, як до неухильно? дiйсностi, як до того, чого нема сили обiйти. VI Молотили у Матвiя сво?ми силами. Не було за що наймати чужих людей. Часом тiльки приходила Катерина. До кирата запрягали пару сво?х коней. Поганяла ?х Василина. Хто зна, чи легка це робота. Цiлий день ходити навкруги у великих, старих чоботях... А до того, як пада? дощ чи снiг. Руки мерзнуть, ноги мерзнуть... Нi, нi... Це не так легко. Матвiй завжди робив ту саму роботу - пускав у барабан. Це вже вiн так добре зна?. З барабану сiче у вiчi курява. На бородi висять бруднi торочки. У ротi й носi болото. За цiлий день заросте курявою, що тiльки очi виглядають. Настя розв'язу? й пода? снопи. Коли приходить Катерина, тодi Настя вигорта? з-пiд соломотрясiв зерно з половою, а снопи пода? Катерина. Хведот або вiдкида? солому, або, як нема Катерини, вигорта? зерно. Тодi солому вiдкида? й виносить на ожереду Володько. Топтати вже нема кому. Потопчеться пiсля. Молотять довго, цiлий тиждень, а то й два. Василинка не може завжди поганяти конi, бо ходить до школи. Поганя? тiльки по школi, а це ще бiльше затяга? роботу. По молотiннi у клунi по всiх кутах гори невiяно? пашнi. Та найбiльша купа - овес. З другого боку ячмiнь. Пшениця зовсiм окремо, щоб не мiшалася з житом. По дилях, по балках, пiд стрiхою - повно куряви. Горобцi почувають себе й добре й погано. Мають що ?сти, але гнiзда ?х вiдкритi, а це не так при?мно. Мишi розгромленi зовсiм. Кубла ?х, що були мiж снопами, щезли безслiдно. Родини знищенi. Безлiч з них пропали назавжди. Матвi?в кiт нищив ?х вiд ранку до вечора. Крiм того, бив ?х кожний, хто тiльки мав бажання. Тiльки небагатьом пощастило втекти у запасовi нори пiд мерною. Переляканi, вони сидять там i не показуються... Потiм довго вiють намолочене. Хведот крутить вiялку, а Володько насипа? в кiвш. Ранiше це робив сам Матвiй. Тепер вiн вiдгорта? чисте зерно, насипа? його дерев'яною лопатою в мiшок i вiдносить до комори... У коморi чотири засiки: на овес, на жито, на пшеницю й на ячмiнь. Просо, гречка засипаються до дiжок, а конюшина сто?ть у густих мiшках. У такий час комора вигляда? гарно. При?мно зайти туди, подивитися на повнi засiки, запустити руку в жовту, зернисту пшеницю, набрати ?? повну жменю й поволi пускати через пальцi. Нiби кусники золота, падають ядернi зернята. Пахне сонцем, землею, людським потом. Добрий хлiб насущний, пожива людей, зiбрана з широких ланiв мозолистою рукою... На дворi снiгу досить. На полях також. Санна дорога не може бути кращою. Вже помолочено" повiяно. Ще трохи цегли не перевезено. Володько з Хведотом перевозять цеглу. З не? буде хата. Хотiлося дочекатися тi?? добро? хати. Вже час. Стiльки рокiв минуло, а хата все та сама, "на тимчасом" збудована. Але Володько наполовину вiрить у нову хату. У нього думки iншi. Чужi, нетутешнi... Хто зна?, де на великiй землi схилить вiн свою голову. Хто зна?, де буде його хата... Вiн сам того не зна?. Щовечора по роботi ми?ться, зачiсу?ться та йде в село. Кожний день iде туди. Те село - то вже його хата. Вiн вже не тут, а там. Сьогоднi у Никона, у малiй читальнi. Завтра у Сергiя. Позавтра у ?вдошки. Там його життя. Туди вiдносить сво? сили, сво? тепло, свою молодiсть. Не може тут вдержатись. Тягнуть до себе тi хати - всi хати, всi тi люди, що в них. Любить ?х. Любить серцем, кров'ю, душею. Чу? ?х частиною себе самого. А коли й гнiва?ться - гнiва?ться з сльозами болю в очах... Чому ви, i ми, i я... Чому ми такi? Сам себе пита?, сто разiв, двiстi разiв... Безлiч. А питаючи, сам i вiдповiда?... Вiдповiдь звучить, мов оскарження,- мов присуд. Слуха? ?? та й каже: так. Ми жили погано. Жити треба iнакше. Я хочу iнакше жити. Прошу менi не перешкоджати... Поволi наближа?ться Рiздво. За кiлька днiв перед святом Володько по?хав до мiста дещо купити. Взяв на продаж два мiхи пшеницi. Матвiй завжди сам продавав пашню але тепер йому "якась колька влiзла в ребра". Старий не чув себе добре. - Ти б, Володьку, зробив це сам... - Добре. Вечором Володько вертався з мiста. ?хав гренджолами. Була гарна санна дорога. Конi бiгли бадьоро, стригли гострими вухами, пирхали й дихали парою, що двома струменями розсипалася перед ?х варгами[23]. Полоззя саней легко ховзалось по вчовганiй дорозi. Часом траплялись затоки. Сани з розгону летiли вбiк, вдарялись об твердий снiговий вал, але конi пiдхоплювали ?х i вiдносили. Навкруги безлюддя. Сонце зовсiм ховалося, i останнi його променi освiчували верхи дубiв дiброви. Часом повiвав вiтер, хитав поволi дерева, нiби пробував свою силу. Кiлька непорушних, мов велетенськi пурпуровi крижини, хмарин вперто стояло на заходi й сонце ледве виривалось з них. Мороз поволi мiцнiша?, щипа? за нiс, вуха, щоки. На санях порожньо. В'язка соломи, опалка, мiшки, а на них Володько. Збоку кошик з покупками. Бiля Чугалiв дорога йде вниз. На Трьох Кiпцях пiднiма?ться догори. Конi йдуть хода. Спереду йде якась жiнка. Одягнута в чорне пальто з котиковим комiром. Тонка, висока... Хода рiвна й швидка. У руках несе пакунок. Володько ?? пiзнав. Наталка. Нагнав ??, придержав конi й привiтався. - Звiдки йдете, Наталко? - З мiста,вiдповiла коротко. - Хотiв би вас пiдвезти. Дозволите? - придержав конi.- Отут.- Розправив мiшки бiля себе. - О-о! Дякую. Це буде добре.- Сiла, посмiхнулася. Володько закрив ?й дергою ноги. Вйо! Конi рушили. Ви?хали на рiвне. Володько шарпнув вiжками. Конi весело, рiвно побiгли. З-пiд копит вiдпада? на боки збитий снiг. - Ма?те гарнi конi,- сказала Наталка. Дивилася, як ?х хвилястi гриви маяли на бiгу. Уривна розмова. Конi, вечорницi, дiвчата, хлопцi. Хотiлося сказати багато, але не виходило. Час бiг швидко. Темнiло. Назустрiч бiжить село, й перед ним Наталка встане. Володько притриму? конi, але вони бiжать. Невпинно бiжать конi, час, село. Дороги розходяться. Володько натягнув вiжки, i конi зупинилися. - О, як вам дякую,- сказала вона. Володько вийняв з рукавицi теплу, тверду руку й простягнув ?й. - Будьте здоровi. Можливо, побачимось? - проговорив. Вона трохи незграбно подала йому свою. Притримав ?? довше, нiж належало, аж вона поворушила пальцями. Пустив руку, посмiхнувся, цвьогнув по конях батогом i швидко вiд'?хав. За хвилину сховався за пригорбком. Який у Володька добрий настрiй. Добре продав пшеницю. Добре ?халось. Чи змерз. Яке там змерз. Зовсiм не змерз. Говорить з батьком, з матiр'ю. Ось Василинцi подарунок. Як добре, що якраз сьогоднi згадав про ту стрiчку. Невеличка, дешева стрiчка, а скiльки вона робить радостi... I Володьковi, а ще бiльше Василинцi. Вона розгорта? свою стрiчку кiлька разiв. - Правда, мамо, гарна? - Ну, певно. Хороша стрiчка. Певно, дорога... Володько тiльки посмiха?ться. Ну що ж... Iнодi, бува?, людина якраз щось добре зробить... Без цього не можна. Володько лiг спати. Нi. Не спиться. Вона ма? чудовi очi. Дивляться просто на нього. Обернеться на другий бiк. I тут вони дивляться. Усмiшка ?? також гарна. Хто б подумав, що одна усмiшка може так грiти, так тiшити, так пiдносити... У цих роках скрiзь настала змiна. Навiть Рiздво вже не те. Колись було Рiздво свято. По всьому свiтi, здавалось, ? свято. Тепер нi. Тепер тiльки люди святкують, а уряди так само, як завжди, урядують. У родинi Матвiя також ? змiна. Так само варить Настя кутю, взвар, вареники. Так само пече. На Свят-Вечiр родина так само сходиться до хати. Всi моляться... Але Володько вже не так тiшиться. Хведот не такий цiкавий. Вони вже виросли. Василинка, хоч мала, але надто поважна. Вона помага? матерi, мов доросла. I ще одна змiна настала у Матвi?вiй родинi. За стiл до кутi всi сiдають, як i колись. Урочисто, поволi, побожно. Тiльки тепер мiж Матвi?м та Володьком одно мiсце порожн?. Нiхто там не сидить, хоча перед ним на столi сто?ть тарiлка з кутею. Перед образами тепер не горить лампадка. Зате на тарiлцi, перед порожнiм мiсцем горить воскова свiчка, ?? ставить i засвiчу? сам Матвiй. Перед тим, нiж почати вечерю, всi встають i одну хвилину мовчки дивляться на свiчку, ?? полум'я освiчу? кожне обличчя, покрите смутком. Всi знають, за кого горить та свiчка. Його iм'я не висловлюють, але в серцi кожного горить те iм'я так само, як полум'я свiчки, i свiтить. Одним вiн був сином, iншим братом. Вiн пiшов i не вернувся, але вiн не вмер. Вiн там десь вита? в просторах рiдно? землi. Всi вiрять, що вiн колись вернеться на тому саме великому, каштановому конi, на якому перед роками востанн? ви?хав з батькiвського подвiр'я. По хвилинi мовчанки Матвiй голосно, поволi, виразно говорить: "Отче наш, iже ?си на небеси, да святиться iм'я Тво?, да прийде царство Тво?, да буде воля Твоя, яко на небеси, так i на землi..." По закiнченню молитви всi хрестяться, сiдають i поволi починають ?сти. Тиша. Свiчка горить. Обличчя у всiх поважнi. Настя деякий час не ?сть. Вона витира? чистим фартухом очi, але не може витерти. В них виступають все новi сльозини й поволi стiкають по зморщених щоках. Василинка обережно, щоб не порушити урочистостi, горнеться до не? i пошепки каже: - То було за Укра?ну... Не плачте, мамо... Всi чують той шепiт. Володько дивиться на сестру. Йому хотiлося б обняти ??, поцiлувати, але не вiдважу?ться. Все-таки вони мужицькi дiти, й пестощi ?м не личать. А надворi така сама, як завжди, ясна рiздвяна нiч. Так само свiтить мiсяць, така сама навкруги тиша, так само виблискують вiд мiсяця ласицi у вiкнi. Скоро всi лягають спати. Завтра всi йдуть на всеночну. Зiстанеться дома один Володько. Вiн би також пiшов, але хтось мусить дома бути... На другий день до Матвiя приходить Катерина з Миколою. На столi з'явля?ться пляшка, ?дять, п'ють. Настрiй пiдноситься. Микола рветься полiтикувати. Вiн все ще переконаний, що буде вiйна, що нiмець так не погодиться, що большевики попруть на Варшаву... В Укра?ну вiн ще не вiрить, бо в не? вiрить Володько. Матвiй з ним не погоджу?ться, бо взагалi не любить свого зятя. "Не з нашо? костi, м'який i хлюстуватий..." Не хотiв, щоб Катерина за нього виходила, але не було ради. Також не встрявав з ним у суперечку. "Хай собi... Тепер всi те й роблять, що полiтикують... Але по-дурному... Коли треба було - мовчали..." Володько перечив батьковi: "Хай хоч говорять. I це вже добре. Колись i того не було". Тут Матвiй змовчував. Над вечiр Володько пiшов до Левинських. На Рiздво при?хав Олег. Роман знову розносився з випивкою. Ма? якесь там вино. При?хав Лiнкерт. Випити необхiдно. Володько не мав намiру входити в те товариство, але до нього прив'язався Роман, i той погодився. Пана Глiба не було дома. Вiн пiшов вiдвiдати учительку в Башкiвцях. Ключа вiд кiмнати мала матушка. Роман попросив Олега, щоб вiн дiстав ключа. Олег дiстав. Пiшли до школи. Олег, Роман, Володько, Лiнкерт i Саша. Сiли бiля маленького столика. Випили. Над столиком на" цiлий зрiст портрет Шевченка. Саша довго на нього дивився, I пiсля встав, взяв з лiжка простирало й завiсив портрет. - Н?чево ?му на нас сматр?ть,- проговорив задоволене. I Володько обурився. Деякий час не знав, як реагувати. "Встати й дати йому в морду",- думав. Нi. Зчиниться бiйка, розголос, скандал для пана Глiба. - Так. Йому нiчого дивитись на таких людей,- проговорив Володько. Хотiв бути спокiйним, але не мiг. Обличчя його вже горiло, очi блищали. - Хахлацкiй бог... В шуб? i папах?,- казав далi Саша.- I Настаящiй Пугачев,- додав. Володько ледве втримався. Олег зiрвався на ноги. - Ви, Саша, не iм??т? права аскарблять ма?х гаст?й! - Н? тва?х, а ма?х! - перебив його Роман. - Тим гiрше,- перейшов Олег на укра?нську мову.- Ти дозволя?ш, щоб тво?х гостей ображали. Ви! Освiченi!.. Рускi?!.. Фуй! Саша зареготав. - Чого, Олег, скачеш, як пiвник. Менi плювать на всi вашi етiкети. "Чого я тут? Чого я з ними?" - думав Володько.- "Геть звiдсiль!" Вiн встав. - Я вiдходжу! - проголосив вiн рiшуче. - Нi, Володьку! Почекай,- швидко казав Олег.- Не ми, а вони мусять вiдiйти. Я дiстав ключа... Саша його перебив: - Хто? Ми? Ми вiдiйдем? - при цьому вiдкинувсь на стiльцi й витягнув ноги.- Спробуй мене вигнати,- проговорив нахабно. Лiнкерт був цим заскочений i мовчав. Пiсля вiн вiдiйшов набiк i почав низьким басом спiвати: "Русь, i ти била пр?краснай, А т?п?р гнiйот твой труп..." Це обурило Сашу. - Пане Лiнкерт! Я вам не раз наказував не ображати Росi?. Такою пiснею ви ?? обража?те. Лiнкерт витягнувся на весь довгий рiст, заложив руки до кишенi й пiдступив до Сашi. - Пане Олександре Нуждiн! Дозвольте вас переконати, що не я, а ви обража?те Росiю. Так. Ви! Ви син полковника, ви скiнчили середню школу, ви були старшиною, а поводите себе, як кельнер. Володьку! Вибачте менi за мого бувшого колегу Олександра Нуждiна,- При цьому вiн пiдiйшов до Володька i церемонно, глибоким поклоном вклонився. Лiнкерт круто повернувся й також зробив крок. Роман кинувся мiж них, Володько та Олег лишилися збоку. - Панове, панове! - кричав Роман.- Та лишiть! Годi! От знайшли!.. У мене нова пляшка!.. Саша й Лiнкерт лишили бундючнi, бойовi постави й розiйшлись. Виступив Володько. - Я все-таки вiдходжу! - проговорив вiн швидко й без прощання вийшов. За ним вийшов Олег. - Володьку! Куди йдеш? - кричав вiн навздогiн. - Хоч зо мною? - вiдповiв Володько швидко й рiшуче... - Куди? - Побачиш. - Я йду, але в мене ключi. Не можу ?х лишити самих... - Зроби, як хоч. Жду тебе в Сергiя. I Володько швидко вiдiйшов. Вечорiло. Погода змiнилася. Вчора небо було ясне, i свiтив мiсяць; тепер найшли хмари й затягнули його. Зате потеплiшало. Час вiд часу - там, то там - пролiта? велика снiжина. Володько швидко йшов в долину до Сергiя. Йшов туди охоче. Вiн навiть радi?, що так сталося, що вирвався з того непри?много товариства. Хоча бiг вiн не тiльки до Сергiя чи хлопцiв. Хотiв бачити Наталку... Принаймнi бачити.. Вiдколи пiдвозив ?? з мiста, стратив з очей... Навiть у церквi не помiтив ??. Питати також нiяково, але думка думкою. Коли засяде в головi - не виженеш... I не заставиш ?? чимсь iншим... I не за?си... Хай вже Ганка вибачить. Але йти проти серця тяжко... Кожний рух ??, кожний усмiх, кожний погляд... Ну, що може на свiтi ставити спротив? Це й ? та мрiя... Володькова мрiя вiд раннiх, юначих часiв, коли то вiн ще тiльки рiс, коли спинався на ноги й коли мiг уявляти "??". Ось вона й ?. Нi, Ганко! Вибач мою легковажнiсть... Але нi цього, нi другого дня не зустрiв вiн Наталки. Був, зда?ться, скрiзь. З хлопцями, на музиках, на вечорницях, на "колодцi"... З Ганкою досхочу танцював, але Наталки не бачив... А час бiжить. У таких роках вiн бiжить надто швидко. Свята мигнули й нема... Буднi днi - то мороз, то одлига... Клопоти дома... Мала читальня... Там вже тiснота, що нема де стати... А люди прибувають з-пiд Одерадiвки, з-пiд Башковець... Тягне ?х щось сюди... Приходять, стають i слухають... Очi ?х вiдкритi, а вуха також... Бачать i чують. 3-пiд| Одерадiвки, з-пiд Башковець... Всi вони однаковi, тi люди. I тут i там... Хочуть вони того кращого слова, аби тiльки впало воно десь на цiй землi. Одного вечора, пiсля читальнi Йон, Антiн та Демид вiдiйшли набiк i щось змовляються. Це вже надворi... Володько ще занятий... Його ще питають, що буде завтра... I Обступили зо всiх бокiв, мов попа... - Володьку! - чуе вiн за плечима. Оглянувся. То сам Йон. - Ходи, щось скажу,- сказав вiн. Володько виступив набiк. - Хоч з нами? - пита? Йон. - До ?вдошки? - Нi. На другу гору. Володько зна?, що то за друга гора. Туди ще хлопцi з цього боку не ходили. Вiн зна? також, що там Наталка. Давно вже ?? не бачив i майже забув. А може, краще не йти? Хвилинку подумав. Антiн, Йон, Демид... Найкращi хлопцi... Не може ж вiн ?м вiдмовити. Перед ним сто?ть Йон i чека?. - Йдем! - сказав Володько рiшуче. За пару хвилин чотири чорнi тiнi вiддiлились вiд гурту й швидко зникли в долинi. Нiч темна. З заходу вi? прудкий одлижаний вiтер. Верхи дерев гнуться й шумлять. Парубки швидко перебiгли долину, перейшли рiчку, перелаз i пiшли пiд гору вузькою, з обох бокiв огородженою стежкою. Йшли швидко, мовчки. Вже ось садки... Володько вiдчував неспокiй. Не хотiв цього показати. Намагався бути веселим та байдужим. Але чим ближче пiдходили до садкiв, тим його неспокiй зростав. Дiвчата не сподiвались таких гостей. До них заходили менш поважнi парубки. Часом приходив до Наталки Iван з Людвищ. Цього вечора його не було. Четверо дiвчат спокiйно пряли, а стара Настина мати куняла в запiчку. Бiля мисника на лавi сидiло кiлька менших хлопцiв. Раптом забрехав собака. Всi настрожились. Настя встала й пiдбiгла до вiкна. - Дiвчата! ?й-Богу, до нас хлопцi йдуть! Хресто-святий! Йон!.. - Вона не договорила. Перед вiкнами швидко майнули чотири тiнi, i зараз же рипнули дверi до сiней. Дiвчата швидко почали охорошуватись. Одна Наталка сидiла спокiйно, крутила свою прядку й смикала мичку. У сiнях тупiт, рипнули другi дверi, i хата наповнилась гамором. - Дай, Боже, всiм гоже! Чи приймете? Дотепи, смiх, жарти. Крутяться колеса, бурчать шпульки. По часi дiвчата почали спiвати. Виводила Наталка. У не? при?мний, грудний альт. "Ой, там за горою, там за кам'яною, й, там ломить вiтер рожу з калиною" - виводить Наталка. Голос ?? пливе рiвно, спокiйно. Слова вимовля? так, нiби спiва? про себе. "Ой, там ломить вiтер рожу з калиною, Ой, там розста?ться козак з дiвчиною" - спiва? Наталка. Спiвають всi дiвчата, але тих не чути. Спiва? тiльки одна вона, бо спiва? й дума? над тим. Кiнь осiдланий уявля?ться. Сто?ть коло плота, за плотом рожа й калина. Козак чорнобривий, а коло нього дiвчина. Може, це сама Наталка. Так. Це напевно вона. Це ж i пiсню сама склала. Може, не ця Наталка, а ?? сестра, що жила колись, дуже давно, коли ще були козаки, що ?здили в бо?. "Вернися, козаче, вернися, соколю, То впущу до хати, щоб не чула мати". Голос ?? шовковий плаче й просить. Вона, ця чудова Наталка, впустить до хати. Прийди! Ось все мо?! Тихо! Вiзьми мою душу з собою в бiй. Силу мою вiзьми! Вiзьми мою красу й молодiсть! "А як упускала, тяженько зiтхала, як випускала, сердечно плакала". Плач, дiвчино! Твiй любий козак вже махнув на сiдло. Прощай! Може, завтра зiтнеться в степу з татарином i ляже трупом. А може, вернеться з загорiлим, сильним обличчям. Дужий, чудовий. Вiзьме тебе й будеш його навiк. А коли скiнчилась дiвоча пiсня, хлопцi втяли свою. Пiсля завели жидiвську школу. Антiн та Йон лементують басами: дубо-о-овий, дубо-овий! Демид другий тенор: лiско-овий, лiско-о-овий. Решта хлопцiв, хто може, першим тенором: клено-о-овий, клено-овий... Володько вбрався за рабина. Напнув на голову рядно, дiстав з полицi стару книжку. Хлопцi виводять кожний сво?, а Володько спочатку тихо, а пiсля все голоснiше й голоснiше почав шверготати, кричати, хитатися на всi боки, бити книгою по столi, вимахувати кулаками. Робив це добре. Дiвчата качалися зо смiху. А хлопцi все тягнули сво?. У хатi стало весело. Навiть Наталка щиро смiялася, i ?? бiлi зубки блищали, мов перлини. Коли скiнчилась школа, Володько зняв рядно, пригладив волосся, обернувся кiлька разiв по хатi й сказав: - А тепер, чеснi люди, розповiм вам казку. Хочете? - Кажи! Хочем,- заговорили всi. - Тодi тихо! Слухайте i вважайте! Сiдайте всi кругом, хто де знайде мiсце. Уявляйте, що у мене довга, сива борода, довгi, кiстлявi руки, глибокi очi, закритi довгими, сивими бровами. Обвiв навкруги поглядом. Всi замовкли, нiби навмисне, нiби чекали, що Володько ма? викинути якийсь жарт. Але вiн не жартував. Серед велико? тишi почав сво? оповiдання. - Було це далеко,- почав вiн поволi, розважно, виразно.- Не у нас. А може, й у нас. У такiй саме землi, як наша... В одному селi був, жив добрий господар на iмення Iван Борислав. Було це давно, а може, й не давно. Було це на Щедрий Вечiр. Iван Борислав знався на травах лiчничих, на добрих словах, на гарних приповiдках. Всi навкруги по всiх селах знали його, всi любили й всi поважали. Було пристрiт кого нападе, чи вроки, чи скаженина, чи руку хто вивихне - одразу кличуть Борислава. I хай то буде удень чи вночi. У свято чи будень. У дощ, у сльоту чи метелицю... Нiколи нiкому не вiдмовляв Борислав. Брав сво? лiки в торбину, у руку цiпок i йшов. Йшов до хворого, до страждучого й нiс йому допомогу, розраду, нiс добре слово. Одного разу на сам Щедрий Вечiр покликали Борислава до сусiднього села Колотокiв. Хтось там ногу вивихнув i потребував негайно? помочi. А село те було не близько. За горою. А цiла гора лiсом покрита, а в лiсi рови та скелi, а стежки снiгом засипанi. Але Борислав устав i пiшов. Прийшов до хворого, допомiг йому й верта?ться додому. Пiзнiй був вечiр, зiрвався вiтер, мело снiгом. Iвана не хотiли пустити. Казали йому: - Не йдiть в таку погоду. Лишiться у нас на святу кутю. Будемо дуже радi. - Нi,сказав Iван.- Не можу зiстатись у вас. Пiду! Встав i пiшов. Вiтер мiв снiгом, по небу тягнулись хмари. Тiльки десь-не-десь проривалась i моргала ясна зiрка, нiби око гарно? дiвчини, та ще час вiд часу то випливав з-за хмар, то знову ховався великий, круглолиций мiсяць. Борислав квапився, бо хотiв до Нового Року зайти додому. А стежки зовсiм заметенi. Снiг глибокий, копкий. Ноги грузнуть i ховзаються. Втомився старий, поки вийшов на гору, задихався, а коли був уже на горi, став, щоб вiдсапнути. I чу? Iван з сусiднього села дзвони. Великий дзвiн вдарив дванадцять разiв. Iван зрозумiв, що вiн вже не дiйде додому, що Новий Рiк прийшов. Зняв шапку, перехрестився широким хрестом i вклонився до само? землi. Так, нiби перед ним стояв Новий Рiк, так, нiби Iван його бачив. В той час втих зненацька вiтер. Хмари на небi десь зникли зовсiм, I лишилось воно велике, хороше небо з ясними зорями й великим, свiтлим мiсяцем, що стояв майже над головою. Стало так гарно, так весело навкруги. Молодi сосонки непорушне, нiби завороженi, стоять, бiлий, чистий снiг iскриться в очах, i стiльки скрiзь розсипано барв, що нiхто не зна?, яка з них краща. I почув Iван, що зовсiм недалеко вiд нього хтось нiби закашляв. Так, нiби старша вже людина, що йшла й закашлялась. Iван насторожився й зрадiв. О, дума?... Iще одна душа серед цього лiсу в такий час знайшлася. Хвала Богу! I не встиг Iван докiнчити сво?? думки, як з-за молодо?, розлого? сосни виступив дебелий, старий чоловiк. Мiсяць ясно освiчував його велику постать. Мав вiн довгу, сивасту бороду. Одягнений у жовтому, з великим, виложеним ягнячим комiром кожусi. На плечi у нього ловецька рушниця, а коло нього великий ловецький собака-вовчак. "Ну,- дума? Iван Борислав.- Не зробив я нiкому зла, не думаю, щоб i менi хтось хотiв його робити". Зняв чемно шапку й виразно, голосно сказав: - Слава нашому Боговi! З Новим Роком будьте здоровi, добрий чоловiче! А той вiдповiв: - На вiки-вiчнi слава йому! I вас з Новим Роком вiтаю. Звiдки мандру?те? Так i так. Все, як було, розповiв. - Ага! - сказав чоловiк з рушницею.- Так! А чи не могли б ви пройтися трохи зо мною. Хочу вас дещо розпитати. Що доброго у вас чувати? I чи готовi вашi села? Але тут мушу ще добавити: край, з якого походив Iван Борислав, був завойований чужинцями. Були там над Днiпром села, але не жили в них вiльнi люди. Панували надi ними чужинцi. В урядах, в судах, у школах. Навiть у церквi. Не признавали чужинцi тих людей за людей. Не хотiли шанувати нi ?х самих, нi дiтей ?х, нi ?х святих могил. А люди мов полоненi, коритись мусили. Iван Борислав сказав незнайомому: - Маю час i охоче з вами пройдуся... А в селах наших нiчого нового. Все ще так ?, як було. - Ну, то обiйдем ось цю гору й пiдем, скажем ?м,- сумi проговорив незнайомий.- Ходiмо! Обидва пiшли. Увiйшли в лiс глибокий. Йшли без стежок, без дорiг. Часом на якусь галявину виходили. Мiсяць свiтив на них з високого неба. Довга тiнь тягнулась за ними. Собака, йшов спокiйно по слiдах незнайомого. Обходили всi яри, всi долини. Виходили на гори й дивились з них униз. Краса й тиша скрiзь стояли. Iван часто не мiг заховати радостi, який то гарний, великий Божий свiт, яка чудова та його земля. I втоми вже не чув, бо радiв, як мала дитина. Здавалось, що вiн вперше в життi подивився на землю свою звисока й вперше побачив ?? сво?ми очима. - Господи Боже! - казав собi в душi.- Ти ?диний можеш спасти нас вiд великих грiхiв. Син Твiй за цiлий свiт постраждав i викупив його з неволi. Подай нам, Боже, змогу принести жертву за себе й дiтей сво?х. Поки молився так Iван, його проводир йшов мовчки перед ним. Часом тiльки зупинявся, ставав, обтирав пiт на широкiм чолi й тяжко вiддихав. Йшли так, поки не зайшли в чудову, розлогу долину. Мiсячне сяйво зовсiм заливало ??. Снiг горiв самоцвiтами. Тут незнайомий зупинився й глухим, тремтячим голосом сказав: - У долинi цiй колись, давно билися й впали в бою багато тисяч хоробрих людей. Боролися й впали за свободу, ?х перемогли. Вони вже давно вiдiйшли вiд нас, але душi ?х тут... В оцiй долинi. Ходiм до них. Недовго вже йшли. Пiдiйшли до яко?сь стiни, що чорнiла, мов лiс великий. Сюди й туди не видно кiнця. У стiнi тiй залiзнi дверi, а на дверях два великi, мiдянi кiльця. Взяв незнайомий за те, що з правого боку, i вдарив ним раз, потiм ще раз i ще раз. Три рази вдарив тим кiльцем. Довго не чути було нiчого, Борислав, незнайомий i собака спокiйно стояли й чекали. Нараз за дверима нiби задзвонили малi дзвоники. Луна вiд них донеслася й назовнi. Тодi залiзнi дверi самi вiд себе вiдчинилися, а за ними був чорний, мов угiль, вхiд у якесь пiдземелля. - Ти зостанься тут,- сказав незнайомий до пса.- А ви,- звернувся до Борислава,ходiть за мною. Собака слухняно залишився надворi, а Iван i незнайомий вступили у темний прохiд. Дверi за ними одразу зачинилися, й вони стояли у глибокiй темнотi. Пiсля поволi звiдкiлясь взялося блiде, мертве, нiби вiд порохнякiв-свiтлякiв, сяйво. Воно поволi збiльшувалось, i по часi Борислав побачив перед собою довжелезний, нiби тунель, прохiд. Кiнця його не було видно, а справа й злiва проходу стояли прив'язанi чудовi конi. Направо стояли все карi, налiво все каштановi. Блискучi, випасенi всi, стоять коло довжелезних жолобiв i нiби на когось чекають. - На кого чекають тi конi? - запитав Iван незнайомого. - Пiсля скажу,- вiдповiв суворо той. - А де ?х кiнець? - знову запитав Борислав. - Побачиш,так само вiдповiв незнайомий. Iван вже бiльше не питав незнайомого, а йшов за ним все далi й далi проходом. Йшли так дуже довго. Направо й налiво все стояли такi саме чудовi конi й нiби когось чекали. I по дуже довгiй ходi нарештi дiйшли до кiнця. Конi залишились за ними, а вони самi вступили до нового пiдземелля. Блiде свiтло тут зникло. З'явилось тут натомiсть синяве, нiби вiд горючого газу. Була це велика, безмежна зала, наповнена самою збро?ю. I чого тут тiльки не було. На колонах, що пiдпирали склепiння зали, висiли старi шаблi й старi списи. У скринях лежали гарматнi кулi. На довжелезних стояках стояли рушницi. I була тут не тiльки стара зброя, а була тут i така, яку вживають тепер. Були там скорострiли. Стояли довгими рядами на високих тринiжках, на колiщатах. Коло них готовi скриньки, повнi стрiчок. Були тут i гармати - тяжкi й легкi. Стояли й чекали. Навiть лiтаки, навiть танки були тут, стояли довгими рядами й чекали. Все тут було, i все нiби на когось чекало. Iван Борислав дивувався надзвичайно. Довго не хотiв нiчого питати незнайомого, але з часом не витримав. - I нащо тут стiльки тi?? збро?? - спитав. Незнайомий навiть не оглянувся. Здавалось, вiн зробився ще бiльш непривiтливий й суворий. I тiльки по доброму часi сказав: - Ти, чоловiче добрий, до всього лiк зна?ш. Всяку хворобу вiдразу вгаду?ш, а тако? просто? речi не можеш вiдгадати. З якого ти прийшов свiту? Пiсля цього незнайомий замовк i повiв далi Iвана. По довгiй ходi дiйшли до зали, завалено? рiзними вояцькими одягами. Яких тут тiльки не було одягiв i скiльки ?х було. Не можна було переглянути. Iван вже не питав незнайомого, хоча дуже дивувався, нащо тут стiльки тих одягiв. Мовчки пiшов за ним далi, аж поки не прийшли до найбiльшого i найтемнiшого пiдземелля. Було тут зовсiм темно й так тихо, що власне дихання видавалось надзвичайно голосним. Не бачив Iван нiчого. Стояв у темнотi, у порожнечi, заведений у незнайоме пiдземелля й тiльки дивувався. Що значить все це? Де я? Куди мене той завiв? Де звiдси вихiд? По часi з глибоко? темноти почув Iван суворий голос незнайомого. - Бачиш щось тут? - Нi,вiдповiв Iван .- Не бачу нiчого. - Чу?ш щось тут? - знову запитав суворий голос з темноти. - Нiчого не чую,- вiдповiв Iван. - Свiтла! - сказав суворо незнайомий, i враз з'явилося свiтло. Було це справжн? свiтло дня, що вiд сонця лилося... Чарiвне, живе, тепле! Було це радiсне свiтло, що сяяло над Божим свiтом зовсiм даром всiм, для всiх. Велике Боже око дивилось i зводило до життя все, що було на землi, все велике й мале. Кожна мурашка, кожна билинка, кожне найменше ?ство дiставало вiд сонця стiльки, скiльки потребувало для свого життя, й все вiд того жило на землi, I було це таке хороше, таке чарiвне, таке святе свiтло. Iван побачив сво?ми очима все, що тут було. А було це таке велике, безмежне пiдземелля... Безлiч колон пiдпирало його склепiння. Скрiзь, де гляне око, стояли столи, а коло них лави. На лавах сидiли рiзнi, дебелi люди, нiби вони заснули й когось чекали, хто ?х пробудить. Так гарно свiтило сонце, кликало до життя, манило, грiло.... Але вони не чули того заклику. Всi спали. Всi до одного. I коли Iван призвича?вся до яскравого свiтла, вiн здивувався ще бiльше. Пiзнав у тих людях знайомих... Рiзних знайомих, з рiзних сiл, що знав навкруги. Все то були на диво сво? люди, але чого ж вони сплять? "Боже! Чого вони сплять?" - питав себе розпучливо Iван. Але нiхто йому не вiдповiв, а сам не мiг догадатись. Знав безлiч рiзних лiкiв на землi, знав усе, а цього не знав. - Боже мiй, Боже мiй! - не витримав i викрикнув Iван.- Але чого ж тi люди сплять? Незнайомий не вiдповiв Iвановi. Не обернувся до нього й не поглянув на нього. Звернувся тiльки до тих, що сплять, i звучним, сильним голосом промовив: - Сон ваш трива? далi! Ось зi мною свiдок. Села ще сплять! Пiсля цього незнайомий обернувся знову до Iвана й сказав: - А тепер час вертатись. Ходiм! I по довгому часi вони дiйшли знову туди, звiдки прийшли. Незнайомий свиснув на свого пса. Той з'явився й слухняно присiв коло його нiг. Iван був здивований до смертi й нарештi запитав: - А хто ж ви такий, добрий чоловiче? - Я! - вiдповiв незнайомий твердим, виразним голосом.- Я ваш Вiчний Сторож. - А що ж це за долина? - запитав знову Iван. - Це Долина Чекання! - так само вiдповiв незнайомий. - А на що ж тут чекають? - знову запитав Iван, бо не мiг так вiдiйти, щоб не довiдатись цiло? правди. - Чекають тут на добрi вiстi з ваших сiл. Я - Вiчний Сторож, що кожного року раз на Новий Рiк виходжу вночi й обходжу цей край. Але тiльки раз на сто лiт можу я зустрiти живу людину з сiл. I я питаю ту людину: що доброго на ваших селах? Чи вже скоро кiнець неволi?.. I коли знатимуть менi вiдповiсти, коли я почую вiдповiдь таку, як треба, тодi прокинуться усi отi, що бачив ти сьогоднi, ?х там ? безлiч, I як тiльки почують: "Готово! Вставайте!" - усi встануть, всi прокинуться. Вiзьмуть ту зброю, посiдлають тi конi й ви?дуть. I буде то чарiвний ви?зд! Але тепер мусять спати вони ще сто лiт, поки я не зустрiну нову людину. I краще хай не родиться вона на свiт, коли ма? принести менi таку вiдповiдь, як принiс менi ти. Краще хай мати не родить ??, а як родить, хай коло серця придушить, хай втече з нею у дикi лiси, до диких людей, бо на цiй землi не повинно бути для таких мiсця. Ця земля створена для людей живих, для людей розумних, для людей, що вмiють самi над собою панувати, для людей, що неволi не знають. А ти йди тепер до людей сво?х i розкажи ?м, що чув i що бачив. З Богом! Вiчний Сторож повернувся й пiшов поволi в лiс. Йти йому було тяжко. Голову нiс опущену. Ноги його поволi переступали, нiби в кайданах, а за ним тягнувся його вiрний собака. Iван довго стояв на мiсцi й не мiг рушитись. Йому вже не хотiлось вертатись до села. Вiн зрозумiв, який тяжкий грiх взяв на свою душу, яку тяжку вину перед Богом i людьми зробив вiн цього дня. Але все-таки треба було йти. Треба було пiти й сповiстити iншим, щоб всi знали й дiтям переказували. Хай не родиться на свiт така людина, що принесла б Вiчному Сторожевi такi вiстi, як принiс сьогоднi Iван. На другий день знайшли Iвана недалеко коло села непритомного. Знесилився вiд холоду, втоми й тяжкого горя, не мiг дiйти до села, впав i мало не вмер. Але знайшли його й принесли додому. Скоро сумна вiстка облетiла цiле село. Люди всi любили Iвана. Був вiн добрий, серце мав чуле й м'яке. Знав трави лiчничi й не одного з бiди та смертi вирятував. Через те зiйшлися до нього й тепер. Але тепер не могли пiзнати його люди. Лежав, мов камiнь, твердий. Очi мав суворi. Коли побачив коло села людей i опритомнiв, почав оповiдати те, що я вам оповiв. Хай не буде тепер людини, що не знала б, як вiдповiсти, коли ще раз зустрiне Вiчного Сторожа. Цим Володько скiнчив i замовк. Все, що було в хатi, мовчало глибокою мовчанкою. Всi прядки стояли. Всi люди сидiли майже нерухомо. Антiн, Йон, Демид, всi, всi дивились на Володька й слухали. Володько виразно вимовляв сво? слова. Кожне слово виходило з його уст, нiби вибране. Коротке, просте i ядерне, бо хотiв, щоб всi приняли й зрозумiли його. I видно було, як впливали тi слова на слухачiв. З сяйва очей, з рухiв уст, з виразу цiлого обличчя. Володько знову перший порушив тишу. - Ну,сказав вiн.- Казку я скiнчив... А тепер знову хiба пiсню? - Еге... Пiсню... - промовив придушеним басом Антiн. Пальцi його незграбно ворушились на колiнi.- Пiсня тепер ледве чи й пiде. Йон встав на ноги. - Та-а-ак! - сказав вiн, заложив обидвi руки за потилицю й потягнувся. Демид також встав... - Ех, Iван, Iван,- вирвалось у нього, й бiльше не казав нiчого. Володько дивився на дiвчат. Тонка, бiлява Настя. Чорнява Одарка... Та й друга всмiхнулись йому... Зупинив погляд на Наталцi... Зда?ться, глянула також на нього... А можливо, помилився... Був це такий короткий погляд. Ось вона вже знову пряде... Права ?? нога ритмiчно наступа? понiж прядки, а тонка тканина спiдницi спада? майже додолу. - Йду! - сказав несподiвано Володько й швидко встав. - Чого так спiшите? - кинула Настя. - ?х чека?... Не зна?ш? - Це сказала Наталка. Так. Це вона. При тому посмiхнулася. - Дякую вам хоч за це,- вiдповiв Володько.- Вперше почув вiд вас слова... Йду! А ви, дiвчатка, все-таки не сумуйте. Ми тiльки з хати вийдемо разом. Демид та Йон вернуться вiд першого перелазу. Не бiйтесь. А ми з Антоном вже якось почимчику?м самi... Так, Антоне? - Iстинно так! - потвердив той басом. - Як хочете - знайдемо й для вас мiсце,- жартувала Настя.- Пустимо на пiч. Мама посунуться... - Ха-ха-ха! - Смiйтесь на здоров'я. Смiх вам на користь... А вже, зда?ться, i пiвнi кричать, I не хочеться ?м спати... Добранiч! Не поминайте лихом!.. I парубки вийшли. Нiч. Чорна, вiтряна нiч. Глибока навкруги тиша, тiльки час до часу переспiвуються пiвнi. Дiйсно, вiд першого перелазу Йон i Демид десь зникли. Парубки таким не дивуються. Володько й Антiн нiчого не помiтили й пiшли собi вниз. Одначе Володько не чув спокою. Щось турбувало його. "Невже Йон до не??" - питав схвильовано й одразу гнав цю думку, мов настирливу муху. Нi, нi. Нiколи вона не зробить такого. Нiколи! VII Посерединi села сто?ть просторий, критий зеленою бляхою будинок. "З фронту" вiд дороги ма? вiн чотири вiкна й дверi. Крайн?, схiдне вiкно загратоване. Дверi подвiйнi. мальованi гнiдою, вицвiлою барвою. До них просто з вулицi ведуть зложенi з кантястих, дубових брусiв сходи. Над ними бляшана вивiска з написом: "Продаж вуткi i лiкеруф - I. Габель". Лiтери кривi, а крiм того лiтера К в словi "вуткi" вигляда? як Я, бо намальована навпаки. Збоку домальована пузата, подiбна на десятикiлову гирю, пляшка. Ввесь цей будинок зо всiми сво?ми оздобами зветься "шкальня". ? це найкращий будинок у селi, бо виставила його ще царська влада. Не була це анi церковно-приходська школа, анi якась лiчниця, через те виглядала по-людському. Продавали в нiм добру, царську горiлочку. За вiйни будинок спорожнiв. "Шкаликiв" не стало, шкаличник вибрався, одну за другою витягав хтось у вiкнах тахлi, бляха почала iржавiти. Пiсля поселився там во?нний бiженець з Радивилова й почав торгувати булками, доморобними цукерками й рiзним iншим крамом. "За Укра?ни" зробили з шкальнi кооператив. Продавали сiль, юхт, мило, оселедцi. "За большевикiв кооператив пограбували. "За полякiв" кооперативна управа сходилась на сво? засiдання, засiдали здебiльша до рана й розходились зо спiвами. Пiсля кожного такого засiдання кооператив опадав, мов вода пiсля повенi. Засiдання тривали недовго. Перед роком вiдбулося останн?, перевибрали управу, замкнули кiлька тузинiв поiржавлених голок, п'ять наперсткiв, пляшечку колонсько? води, кiлька пачок шевських цвяхiв i "розщитали" крамаря. Пiсля того будинок заглух. занiмiв. Знову почали зникати з вiкон тахлi, посипався зо стiн тинк, розринулись сходи. На дверях висiла велика колодка, а сiльська громада щотижня сходилась i радилась, що з тим будинком робити. Тиждень за тижнем минав, а громада радилась. Колодка на дверях висiла далi, далi зникали тахлi, далi осипався тинк. В одному кутi велико? кiмнати стояв закурений стiл, а в столi хоронились голки, пляшечка колонсько? води, шевськi цвяхи, старi протоколи й зовсiм добрий статут. Андрiй Андрiйович Рона перейняв на себе головування, ходив по сво?х кiмнатах i думав. Тяжкi були його думи. Хотiлось йому тi iржавi голки, ту воду й тi цвяхи пустити якось "в хiд". Але, не дивлячись на всi його старання, все те майно лежало непорушне, мов зачароване. Не було нi людей, нi грошей. "Стара управа" пiсля славетно? дiяльностi заслужено вiдпочивала, а ново? не було де взяти. Не везло Андрiйовi Андрiйовичу, зате повезло громадi. Навеснi минулого року прибув до села один чоловiк. Мав расового, орлячого носа, просторого, вiд вуха до вуха, рота й завдатки на добре черево. Одягнений був у сiрий, потертий пiджак, полатане на колiнах галiфе, взутий був у старi вояцькi черевики з вовняними панчохами, в якi запускав "галiфе". Говорив вiн поспiхом, любив покпитися, бути цинiчним, пускати в вiчi туман, оповiдати невдалi дотепи, з яких смiявся тiльки сам та дядько, до хотiв дiстати "наборг" пляшку. Всi довiдались, що за якогось царя Гороха виступав вiн "на перших ролях" у малоросiйськiй трупi Гаркавенка чи iншого Перерепенка. У нього закохувались самi графинi, княгинi та рiзнi принцеси. Пiд час вiйни вiн з нашо? планети зник i якось вигулькнув... аж в легiонах. Тут вiн завзято воював на всiх фронтах... В нагороду за це дiстав концесiю на "продаж вуткi i лiкеруф". В цiй фазi свого житт?вого шляху прибув вiн до села пiд прiзвищем Габеля. Знайшов собi грошовитого спiльника... Ти - грошi, я - концесiя; винайняв вiд селян "шкальню", найняв Семена, що привiз йому кiлька скриньок "шкаликiв", i на поличках старо? монопольки знову виглядало по-царському. Габель радiв, спiльник також, радiли й селяни. Габель погладжував спокiйно черево й посмiхався. Пiсля витягнув з-пiд постелi скриньку з брудною бiлизною й, дивлячись на спiльника, казав: - Ну! У суд! Можеш у суд! Може, висудиш оце? Спiльник плюнув i по?хав, а Габель лишився. Через кiлька днiв Габель пiшов до сво?? "спулкi", позичив грошi, найняв Семена й на полицях шкальнi знову з'явились шкалики. До нього йшли дядьки, молодицi. Несли грошi, кури, яйця. Габель жив собi в меншiй кiмнатцi шкальнi. Мав збиту з дощок постiль. На постелi лахмiття й бебехи. Посерединi кiмнати на хистких ногах столик. На столику тютюн, я?шнi скаралущi, бляшанка вiд сардинок, бараболина й рiзне смiття. Габель жив щасливо. По часi прибула до нього з Варшави Габелиха. Товстенька, добряча, з виглядом павiяна, панi. Очi мала зеленi, глибоко вкладенi. Лоб весь сховався пiд волоссям, барви попелу з сажею. Говорила на всiх мовах нараз, але що ?? нiхто не розумiв, уважала за краще мовчати. I це було ?? найшляхетнiшою рисою. Щастю панства Габелiв не було меж. Кожного вечора в них повно дядькiв. Сидять на лiжку, на стiльцях, "з-пiд поли" попивають "познанську", слухають Габеля й регочуть. Габель оповiда? сво? пригоди з грецькими принцесами в Одесi, сво? хоробрi вчинки в легiонах. Перший був герой. Зате тепер, як тiльки появиться де в мiстi чи в столицi, всi "грубi риби"... беруть його "на розхват". Бiда та й годi. Зайде до одного, сердиться iнший. Зайде до iншого, сердиться ще котрийсь. А дядьки слухають i дивуються. - О-о-о! Що не кажи! Це, куме, чоловiк! - Го-го! - пiддержу? iнший.- Це сила! З таким краще не заривайся! А щоб вiддячитись Габелевi, вони також щось йому розкажуть. Про село, про останнi новини. - Щось там, нiби, отой... Матвi?в скубент... Читальню якусь, нiби,- почина? Семен, не докiнчу? речення словами, а сплюваком. - Еге! - пiдкидав трiсочку Габель.- Хоче, бачте, вас вчити... - Коли б ото узяв його та перегнув через колiно... та всипав двадцять п'ять... Пам'ятав би. Учитель знайшовся. Ге! - Колись, бувало, за Миколки,- провадить друвий кум,- i не читали, i не вчили, а жили... - Ще й як! - пiдхоплю? сусiд.- Пiшов у лiс, заробив руб i хлiба на мiсяць ма?ш... Сиди на печi та ?ж. А тепер. Е-е! Що й казать!.. - А де це вони ту читальню роблять? - мiж iншим докида? Габель. - Е-е! Та хто зна! Десь там... - маха? дядько рукою на захiд. - Не зна?те хiба? - з'явля?ться бiльший знавець.- А у того... у Макаревого... Щовечора, кажуть, повно! Як оселедцiв... Там ?х штаб... Ге! Довгий зимовий вечiр поволi собка? вперед. Дядьки попивають, слухають, курять. За дверима цi?? кiмнати спокiйно сто?ть пусткою iнша, велика. Там схороненi знанi голки, колонська вода й шевськi цвяхи. А ще далi вiд пiвночi в кухнi живе в наймах Томко. Це також дуже поважна в селi особа. Говорить часом з московська, ма? сварливу жiнку, капелюх, краватку i ? членом кооперативно? управи пiд головуванням Андрiя Андрiйовича Рони. Будинок пiд назвою "шкальня" жив собi дуже щасливо, але не довго. З заходу, десь звiдти з-за школи, вiд Макарово? хати, висунулась i з кожним днем наближалась велика загроза. Чесний, порядний будинок нiколи такого не сподiвався. Багато рокiв виконував вiн сумлiнно свою, самим царем визначену роль й не чув за собою нiяких свiдомих чи несвiдомих грiхiв. Але загроза була невмолима. Сунула неухильно, крок за кроком, вперед i, як тяжка Божа кара, повисла над будинком. Одного вечора несподiвано зайшов до Габеля Володько. Габель зрадiв, розтягнув ще ширше свого рота, нiби разом з усмiшкою бажав проковтнути й Володька. - А-а-а! Мо? поважання, мо? поважання! - заспiвав Габель.- Давно, Володимире Матвiйовичу, не мав шани вас у себе бачити. Сiдайте, сiдайте! Ось тут краще... Дядьку, Трицю. Подайте менi отого стiльця. Прошу! Сiдайте... Чув, чув... А-а-а! Яка шкода, що моя Розочка вiд'?хала. А як вона гра?! У-у-у! Як вона гра?! Нi! Ех, минулося!.. I я колись грав, та ще й як. Бувало, як виведу тобi в "Наталочцi" Петра - публiка млi?! - А я до вас у справi,- сказав Володько. - О-о-о! - витягнув наперед голову Габель.- Це менi тiльки при?мно. Дуже, дуже прошу. Буду радий вам послужити. - Нашi хлопцi й сiльський староста доручили менi передати вам оцей лист,- сказав Володько й передав Габелевi пописаний безлiччю пiдписiв листок. Габель почав читати. - Ого! - сказав вiн i заклав ширшу нижню губу на верхню.- Листочок цей хтось мудрий складав, але вийшло немудро. Це звучить, як погроза. "Пропону?мо вам до трьох тижнiв вичистити помешкання, у якому живете", й так далi... А зна?те ви, кому те помешкання належить? А чи зна?те, з ким я робив умову? А також, чи ви зна?те закони, як i коли вимовля?ться помешкання? "В разi невиконання нашого бажання будем змушенi шукати бiльш радикальних засобiв". О-о-о! Це вже зовсiм-таки по-бандитськи, пробачте за слово. А що, коли я отак передам оце все до суду? Чи подумали ви над цим, шановний Володимире Матвiйовичу? - Можете передати його, куди хочете,- вiдповiв Володько спокiйно.- Хлопцi всього села так бажають, а староста, як бачите, також. Ось тут i печатка. - Бажання гарне... Але... Цього папiрчика я все-таки дозволю собi заховати на спомин. Може, вiн менi коли й пригодиться... - казав Габель. - Цього вам нiхто не боронить. Можете заховати й, як хочете, навiть i дiтям сво?м у спадщину записати. Одначе краще вам очистити це мешкання... Знайдете собi iнше... У селi ?х досить... А з цiлим селом задиратись не варто. А тепер бувайте здоровi. Будемо чекати на вiдповiдь. Тi?? ночi Володько не мiг заснути. Лежав у темнотi на постелi й думав. Коло нього спокiйно спав його брат Хведот - щаслива, байдужа людина. Його не хвилюють речi, що безпосередньо його не торкаються. А Володько уважно обдумував план дальшо? роботи. Знав, що тепер почнеться значно вiдповiдальнiша й тяжка частина працi. Знав також, що тепер вступив у одвертий конфлiкт з темними силами села. А сили тi не малi. Габель йому цього не подару?. До суду вiн не пiде, але вiн ма? досить можливостi для боротьби з хлопцями. Знав Володько також, що ввесь тягар боротьби впаде на його молодi плечi, й треба бути дуже уважним, щоб не зломатися пiд тим тягарем i не впасти. Тепер конечно читальню улегальнити. Треба увiйти в зв'язки з управою кооперативу. Треба зробити безлiч працi й всю ту працю мусить зробити не хто iнший, як Володько. За пару днiв Володько зголосився у голови управи сiльського кооперативу Андрiя Андрiйовича Рони. Андрiй Андрiйович Рона "пам?щiк". Пiд сучасну пору мав ще двадцять п'ять десятин. Сам симпатичний "рускiй челав?к", що "не ма? нiчого проти розвитку укра?нсько? культури". "Усадьба" його матерi, в якiй i вiн живе, ? на пiвденнiй сторонi села, по другому боцi долини. Спочатку старий, майже висохлий став. Коло нього на греблi мiкроскопiчний млинок. Вище пiд гору гайок, а далi почина?ться великий, колись чудовий, сад. Вiйна й революцiя залишили на ньому сво? чiткi слiди. Стоять ще посохлi дерева, що ?х позгризали революцiйнi конi. Нiхто ?х навiть не усуне. Стоять i свiдчать, мов кiстяки, на страшному судi. Панськi поко? пережили також чимало. Про це свiдчить кожна стiна, кожне вiкно, кожнi дверi. Однi густi й великi кущi бозу, що оточили навкруги будинок, свiдчать про те, що було колись. Андрiй Андрiйович мешка? тепер у "флiгелi". Займа? невеличку, з трухлявою пiдлогою кiмнаточку, що ма? вiкно на схiд. Пiд вiкном ростуть кущi бозу. У кiмнатi Андрiя Андрiйовича великий, завалений книжками, паперами й цигарками стiл. Рiвнобiжне з ним простора, покрита гнiдим, товстим пледом, постiль. Пiд вiкном круглий, розколотий посерединi, мармуровий столик, а на ньому розкиданi шахи. Кiлька стiльцiв i велика шафа, це i все умебльовання. Володько увiйшов з заднього входу. У вузеньких сiнцях зустрiв його малий льокайчук Марко. Ломаною росiйщиною вiн заявив: - Барiн в столовой. Сiчас доложу. Пожалуйте у комнату. Пiсля цього льокайчук зник, а Володько не пiшов "у комнату", тiльки лишився надворi. Цiле довкiлля це щось трошки з Тургенева, трошки з Гоголя, трошки з Щедрiна. Це маленький, обскубаний острiвок того "старого доброго" часу, коли ще були живi "барiни", льока? з ?х мовою та звичками. Навiть цiкаво входити у такий невеличкий музейчик i оглянути те, що минуло й нiколи не вернеться. Проходить деякий час. Нiякий "барiн" не з'явля?ться одразу. П'ятдесят хвилин можна пожертвувати. Потiм Андрiй Андрiйович з'явля?ться. - А-а-а! Радо вас завжди зустрiчаю,- говорить вiн по-росiйському i, якось пiд кутом, пода? м'яку руку.- Прошу до кiмнати. Тут пекельний холод, наколи в пеклi може холод бути... Увiйшли до кiмнати. - Давно хотiв вас бачити,- пiднесено говорив Андрiй Андрiйович. Вiн був задоволений, шо Володько прийшов.- Чому нiколи не заходите? Марку! Принеси самовар! Вип'?те чаю? - звернувся до Володька.- Курiть! Препоганi маю цигарки, але... Село. Воно вб'? мене. Ну, як живете? - Дякую, Андрiю Андрiйовичу. Живу. Прийшов до вас у справi. - Е-е! У справi! Ранiш поговоримо про щось цiкавiше, нiж справи. Гра?те в шахи? Е-е, шкода, що не гра?те. А я люблю цю гру. Страшенно люблю. Це, зда?ться, найстарша гра свiту. Зна?те, вiдколи ?? грають? Вже п'ять тисяч лiт. Й видумали китайцi. Увiйшов Марко з самоваром. - Марку! - казав Андрiй Андрiйович.- Чому ти так незграбно несеш самовар? Це ж не горщик з помиями. Став сюди! Пановi Довбенковi також шклянку. Раз-два! Марко поставив самовар i швидко вийшов. - Ну, як вам подоба?ться мiй льокай? - запитав Андрiй Андрiйович.- Дуже цiкавий i iнтелiгентний хлопчак. Вчу його на льокая, i вiн робить поряднi успiхи. От тiльки говорити порядно нiяк не може звикнуть. Надто сильний укра?нський акцент. А ви, мабуть, читали про останнiй турнiр Альохiн - Капабланка? Чудесний! Божеський! От хто майстер! Мiй брат, Юрiй Андрiйович, порядний гравець, але ку-ди-и-и! Це все одно, що хрущ проти сокола. Я два днi ходив, мов божевiльний. Уявiть собi генiяльнiсть тако? людини! Феноменально! Ну, ну! Прошу, Володю! Наливайте собi чай. Не дивiться на цей непорядок на столi... Я суворо заборонив Марковi робити тут порядок. Тепер працюю над новою п'?сою. Страшенно тяжко. Ви не ма?те поняття, яке тяжке драматичне мистецтво. Жорстоко тяжке. Я працюю над одною п'?сою вже другий рiк. А треба сказати, я маю тут чудовi умови для працi. Маю спокiй, а це саме головне для мистця. От тiльки жахливо не люблю рiзних дiлових справ, особливо господарських. Терпiти не можу всiх тих проклятих рахункiв, розрахункiв, прохань... Не люблю господарства. Одягнений Андрiй Андрiйович у блузу з товстого, гнiдого сукна, з великою краваткою пiд пiдборiддям. Уста його вогкi, пристраснi. Зуби шоколаднi, попсутi. Нiс простий, расовий, з вiчним на перенiссi пенсне. Чоло рiвне, високе, чотирикутне. Волосся чорне, мастке, недбайливо зачесане. Вiн, видно, стражда? самотою, через те з великою при?мнiстю висказу? сво? довго виношенi думки. Жадiбно хапа?ться за кожну тему, що тiльки попада? йому пiд руку, з поспiхом висловлю? сво? слова, сво? беззастережнi осуди, сво? певнi на цей час переконання. Перейшли на лiтературу. - Не можу похвалитися знанням укра?нсько? лiтератури,- з при?мнiстю зазначу? вiн,- але боюся, що укра?нська лiтература надто... м-м-м... надто, так би мовити, безпроблемна, зобразлива, фрагментарна. Так, так! Це я якраз хотiв сказати: фрагментарна. Не обiйма? нiяко? цiлостi, нiякого комплексу. Старша надто плитка, а молодша тенденцiйна. Мистецький твiр мусить бути до найбiльшо? жорстокостi об'?ктивним. До найбiльшо? жорстокостi. А особливо мистецький твiр не переносить полiтиканства. - Ну, а Джек Лондон,- перебив його Володько,- Гюго, Золя. Я дуже мало знаю авторiв, щоб були безтенденцiйнi, неполiтичнi. - Ну-у! Це що iнше. Така "Залiзна п'ята"... Це зовсiм що iнше. Це не полiтика. Це велика свiтова проблема, це внутрiшнiй i зовнiшнiй свiт людини. Це зовсiм що iнше. - Але дозвольте! - зазначив знову Володько.- Розумiю вас, що ви вважа?те в укра?нськiй лiтературi за тенденцiю, ?? боротьбу за нацiональне визволення. А хiба ж то тенденцiя? Хiба то не справжня дiйснiсть, справжн? життя? Хiба то менша проблема вiд тi??, над якою задумуються Золя чи Сiнклер? Хiба цi комплекси менше болючi, i вмира? за них менше людей? Ви подивiться, Андрiю Андрiйовичу, на нашу минулу революцiю. Пролилося море кровi! Впали мiлiони людей. Невже вам зда?ться, що тi, що боролися за десятину землi чи за колхоз, переслiдували важнiший i бiльший iдеал вiд тих, що полягли за свою батькiвщину, за честь, за славу цiлих поколiнь, за традицi? свого роду? По-мо?му, нi. По-мо?му, цi бiльшi, цi геро?чнiшi, цi, можна сказати, iдеальнiшi. Ну, а знову тепер? Подивiться: кожний пацан - полiтик. Кожна кухарка - мало не мiнiстр. Ну, як ви в якомусь сво?му творi оминете полiтику? Будете це все оминати? Будете казати, що цього всього нема? Не призна?те оцi?? нашо? розмови? Тож тепер всi так розмовляють, i оминути це, значить, оминути дiйснiсть, значить, нагинати дiйснiсть, фальшувати ??" творити власне нездорову тенденцiю. Нi? - Так. Розумi?ться. Погоджуюсь з вами. Але треба знайти правильний пiдхiд. Треба подi? не видумувати, а виривати з самого справжнього життя... Щоб було ще тепле, щоб билось живчиком, щоб пахло. Ось подивився на земну кулю, вiдкро?в вiд такого до такого градуса шмат простору, вирвав його i в книгу. Це буде творчiсть. - А я думаю,- сказав вже спокiйнiше Володько,- це залежить не вiд пiдходу, не вiд реальностi зображення, не вiд фотографування. Це залежить вiд здiбностi автора. Вiд слова його залежить. Можна те саме слово поставить так i сяк. I вiд того, яку воно буде кидати вiд себе на нашу уяву тiнь, вiд того залежатиме сила самого твору. У словi сила. Воно ма? безлiч вiбрацiй, безлiч тонiв, I коли автор ма? бiльший слух на слово, так само, як композитор на тон, тодi вiн може витворити бiльшу гаму. Я так думаю. - Дума?те правильно,- сказав Андрiй Андрiйович, бо не хотiв перечити. Хотiв краще висловлювати сво? думки, що ?х мав так багато в запасi.- Я все-таки люблю класикiв,- сказав вiн по короткiй перервi.- Такий Бальзак. Така його "Шагренева шкiра". Боже, Боже! Який величезний свiт думок, якi чудовi порiвняння й образи. Або Гюго, Мопассан. Росiйську лiтературу люблю. Це чудовi, монументальнi речi. Толстой! Коли я його читаю, я тремчу, я жахаюся. Що за невмолима логiка людських почувань. Чи то жiнка, чи мужчина, юнак, чи дитина - кожний вiд початку до кiнця, вiд народження до смертi, в кожному вiдтинку життя - кожний живий, справжнiй, правдивий. Нi одного фальшивого тону, нi один звук не рiже вуха. Люблю Iбсена! Менi зда?ться, що коли б не вони, не тi люди, що колись жили й колись творили, я не бачив би нiчого на цьому свiтi дiйсно вартого уваги! - майже з пафосом говорив Андрiй Андрiйович. - Все минуле вида?ться кращим вiд сучасного,- сказав Володько.- Але ми тепер зовсiм задивленi в будуче, через те сучасностi майже не помiча?мо. Ми цiлком в будучому. Я сам глибоко вiрю в кращу майбутнiсть, i це да? менi силу бути тверезим у чинах i оптимiстом в думках. - Молодiсть! Чудова, мрiйна молодiсть! - викрикнув Андрiй Андрiйович. Потiм зняв пенсне, витер його й знову одягнув. Поволi пили чай. Володько не дуже любив чай. Пив його скорше з чемностi. Так само й курив. Не звик курити, не любив тютюну, навiть цигарки не вмiв добре тримати. Тримав ?? незграбно мiж двома пальцями право? руки, час вiд часу клав ?? в уста, тягнув у рот дим i, не затягаючись, одразу випускав його. - Я зайшов,почав знову Володько,- до вас, Андрiю Андрiйовичу, в однiй справi. - Кажiть! Слухаю! Володько пояснив, за чим прийшов. Розповiв про читальню, про вiдношення кооперативу. Андрiй Андрiйович слухав його з увагою i цiкавiстю. I коли Володько скiнчив, Андрiй Андрiйович промовив: - Чудово! Я вас цiлком розумiю. Пiдтримуватиму вас всiми сво?ми силами. Маю тiльки одно застереження. - А саме? - запитав Володько, дивлячись уважно на Андрiя Андрiйовича. - Ви говорили про "Просвiту". Маю вiдносно цi?? органiзацi? свою думку. Не люблю ?? духу. Просвiтянщина на нашому грунтi не на мiсцi. А по-друге: хто там у тiй "Просвiтi" сидить? Константин Павлович Медведський? Цей буржуйчик з кругленькою голiвкою й такою ж iнтелiгенцi?ю? Цей "щирий", що з народностi зробив собi професiю й торгу? нею, мов сидуха капустою? Нi, нi. Дозвольте менi бути на вiддалi гарматного стрiлу вiд вашо? "Просвiти". Не маю намiру влiзти в шаровари й танцювати гопака. - Не можу з вами, Андрiю Андрiйовичу, погодитися. Не в назвi й не в "просвiтянщинi" суть. Суть у змiстi. А змiст вклада? той, хто працю?. Можна плекати широкi штани, гопака, а можна й iншi речi. Я принаймнi маю на увазi далеко ширшi намiри, нiж гопак i штани. Хоча скажу вам одверто, що й гопак, i штани, i все iнше, що ма? цей народ, все це складники його культури. По-мо?му, смiшно цуратися того, що мали нашi дiди. Мусимо тiльки всьому надати iнший, новий змiст, i це все. Андрiй Андрiйович з усмiшкою дивився на захоплене, розчервонiле Володькове обличчя. - Ну,- казав вiн,- робiть, як зна?те. Мене пiдкуплю? ваша безпосереднiсть i ваш ентузiязм. Але читальню можна було б пiдтягнути поки що пiд статут кооперативу. Це було б просто, практично й позбавило б вас багато працi, яко? нiхто крiм вас не зробить. Ну, а куди дiнемо Габеля? - запитав на кiнцi Андрiй Андрiйович. - Це вже його турбота. Наше завдання вичерпа?ться пiсля того, як вiн вибереться звiдти. А це ми зробим - хоче вiн чи не хоче... - Скоро казка кажеться, та не скоро дiло робиться,- казав Андрiй Андрiйович.- Ну, але рiшено: ви робiть сво?. Я зберу управу кооперативу й закличу на засiдання вас. Виберемо вас iнструктором культурно-освiтнього вiддiлу й вiддамо у повне ваше розпорядження читальню й все, що до не? належить. Зробимо перевибори управи, затягнемо до не? нових членiв з молодих, дiстанемо кредит, привеземо товарiв i рушимо крамницю в хiд. Пiсля говорили ще про полiтику, про минулi вибори, про послiв. Час iшов. Приходив i вiдходив Марко, щось вiдносив, щось приносив. Потiм Андрiй Андрiйович прочитав уривок сво?? п'?си. За цей час попiльниця наповнилася попiлом цигарок, кiмната - димом, шлунки обох - ча?м. Самовар натомiсть спорожнiв, захолов, цигарки вийшли, до кiмнати несмiло вступав вечiр. Володько мусить вiдходити. Умовились про засiдання, розпрощались i Володько пiшов. На старi яблунi, на вiльхи, що гуртами стоять в долинi над рiчкою, на село сходив тихий сiльський вечiр. Володько ступав униз, мав добрий настрiй, почувався в силi. Коло обмерзло? криницi багато людей. Однi з бочками, iншi з вiдрами. На протилежному схилi долини розсипанi рухливi точки. Це сходять або виходять люди з порожнiми чи повними вiдрами. Люди. Народ. Все якось рухалось, все щось робило. Кожний ма? свою думку, свою турботу. Багато, багато сiл навкруги й дуже багато таких людей. Володько думав тепер якраз про них, про них усiх. Знав ?х, бачив ?х, розумiв ?х. А вечiр все зближався. Небо зовсiм затягнуте сiрою поволокою. З заходу повiва? нехолодний, одлижаний вiтрець. Починають падати великi, рiдкi - там, то там - снiжинки. Пiсля вони густiшають, летять з вiтром, в'ються в затишку, б'ються об дерева, об стiни будинкiв, липнуть до всього. У вiкнах хат засвiтились неяснi вогники, люди ховались кожний на сво? мiсце, собаки сидiли по будах i гавкали, вечiрнi пiвнi вiщували свiтовi змiну погоди. I дiйсно така змiна прийшла. Цiлу нiч падав густий, мокрий снiг, що перейшов над ранок у дощ. Iз заходу вiяв мокрий вiтер, шарпав почорнiлi дерева, гонив з мiсця на мiсце неспокiйнi згра? ворон, що лiтали похилено, хрипко крякали, шукаючи поживи. За пару днiв на полях з'явились чорнi лисини, на дорогах проломлювався вбитий, мов камiнь, снiг. У деяких мiсцях його зовсiм не стало й виступала чорна, рiдка, нiби смола, грязюка. А був це щойно мiсяць лютий. Недавно вiдпровадили веселi м'ясницi. Село повинно було замовкнути, бити себе в груди. В селi рух, в селi якась робота. Тепер вже не ставало самих вечорiв, як до цього часу. Дядьки, що уважно й здивовано слiдкували за сво?ю "шкальнею", помiчали дивнi, просто неймовiрнi речi. Спершу побачили, що в великiй хатi. побiч тi??, де жив Габель, одного вечора з'явилося свiтло. Свiтилось довго. Пара десяткiв людських тiней сидiло навкруги стола. Не було перед ними нi одного шкалика, але сидiли вони довго й вперто щось говорили, щось писали, рухались, ходили. Потiм дядьки бачили, що кiлька людей кудись ?здило. щось привозили. Потiм бачили Володька й Сергiя, що носили на плечах з-пiд дзвiницi товстi дубовi дошки, що лишились там вiд того часу, коли робили церковну огорожу. Бачили, як ?х тесали, збивали з них лавицi. Ще через пару днiв помiтили, що з комори дядька Каплiя роблять чомусь хату. Пробивають вiкна, дверi, бiлять. За якийсь час дядьки з жахом помiтили, що бляшана вивiска з написом "Продаж вуткi i лiкеруф" щезла з дверей "шкальнi" й з'явилася над дверима бувшо? Каплiйово? комори. Одного дня погода видалася трохи вiдраднiшою. Свiтило сонце, було теплiше. Цього дня дядьки бачили, як всi вiкна, всi дверi "шкальнi" зненацька вiдчинилися, i всерединi з'явилося з десяток дiвчат. Всi вони весело спiвали, але мали позакачуванi рукави, попiдтиканi аж до колiн спiдницi i кожна мала скiпець з вапном. До вечора дядьки вже не могли пiзнати сво?? "шкальнi". Здивовано дивилися на бiлi стiни, на чистi вiкна, на поправленi сходи. Вiдчували, що в ?х село увiйшли якiсь чужi люди й, навiть не питаючи ?х, почали господарити. Треба якось протестувати, якось боронитись, але як? Всi ходили збентеженi, стурбованi. До Габеля вже не можна зайти. Там тепер так мало мiсця, що один дядько Григорко, коли одягне свою нову гуню, цiлком засяде весь простiр. Всi розгубилися. А тим часом шкальня все мiнялась, все перероджувалась, нiби в нiй панував якийсь чародiй. Одного дня всi вiкна шкальнi, навiть тi, що нiколи не свiтилися, ясно освiтилися... У великiй кiмнатi пiд стелею висить здоровенна лампа. Свiтло б'? з не?, нiби вiд сонця, залива? велику кiмнату, вирива?ться цiлим водоспадом через вiкна й освiчу? болото дороги. I навiть з дороги побачили селяни, що всi стiни й стеля велико? кiмнати оздобленi вiнками, якимись картинами, якимись прапорцями... Отам висять якiсь два портрети... Тож всi добре пам'ятають, як там ще висiли портрети царя i царицi в золочених рамах, а тепер... Боже! Тепер там якийсь чоловiк в кожусi й шапцi, без мундира й без медалiв. А на полицях шкальнi за дротяною сiткою, де ще недавно так привiтливо виблискували чудовi шкалики - пiвоки, четвертухи,- тепер розложене жовте мило, сiрники, цукор. Он у кутi мiшисько солi, бочка оселедцiв. Он порозвiшуванi вила, лопати. Якiсь скриньки, коробки, бляшанки. З'явився крамар. Ось уже навiть якась молодиця з вузликом я?ць увiйшла й просить за два яйця солi, за три "керосiни", за решту дiтям цукоркiв. Одна, друга, й торгiвля рушилась. А був це доперва мiсяць березень. Ступала поволi, але певно весна. Дороги розбитi, грузькi. Не раз i не два змiряв Володько сво?ми ногами вiддаль мiж мiстом i сво?м селом. Але робив це радiсно, завжди охоче i завжди бадьоро. Вiдчував якесь натхнення. Багато вечорiв i ночей вiддав вiн сво?й роботi, але тiшився, що з кожним вечором росте його сила, шириться його вплив над селом. Вперто, мов вояк, крок за кроком добував хату за хатою, людину за людиною. Мав перед собою непроглядну, дядькiвську, вперту душу, оточену чортами, забобонами; безпросвiтною, вiковою темнотою. Мав проти себе темнi, сатанинськi сили, що, зда?ться, навмисне родились на цей свiт, зiйшлися зо всiх кiнцiв землi, щоб ставити спротив, щоб боротися. I все-таки чув, що перемага? вiн, Володько, син Матвiя, син землi дiдiв i прадiдiв. Був гордий з цього. Щось Матвi?вого свiтилось в його очах. Чувся справжнiм сином свого батька... Не вимагав за працю свою нiяко? нагороди, не чекав ??, не думав про не?. Хто може тут нагороджувати? Якою нагородою? Нiхто у цiлому свiтi, крiм цього села, не знатиме його iменi, нiхто не запише у книгу iсторi?. Його - Володька й безлiч iнших Володькiв, що родились, ростуть i працюють на цiй забутiй землi. Найбiльшою нагородою для Володька був день вiдкриття його читальнi. Простора, свiтла кiмната набита молодими, веселими людьми. Велика лампа ясно освiчу? кожний кутик. Нiхто не курить, нiхто не плю?. Всi сидять, всi уважно слухають. Це вже не тi люди, що ?х ще недавно бачив Володько. Це зовсiм iншi, що прийшли невiдомо звiдки й сiли тут i слухають мову Володька, iнструктора культурно-освiтнього вiддiлу тилявецького кооперативу. Це зовсiм iншi парубки. Вони якось iнакше сидять, якось iнакше говорять. В очах ?х рiвна, яскрава думка. Волосся ?х причесане. Ось один з них черговий. Вiн пильну?, щоб нiхто не курив тут, щоб не робив смiття. Зi стiн дивляться на всiх портрети, оздоби, написи. Тисячi рокiв минуло. Було село, жили люди... Але вперше з'явились отам на бiлiй, рiвнiй стiнi слова: "В сво?й хатi своя правда, i сила, i воля". Простi, звичайнi слова, але скiльки в них вложено! Скiльки неухильно?, намацально? правди, I скiльки сотень лiт минуло, щоб тi слова прийшли сюди, до цього села, щоб стати всiм перед очима на бiлiй, рiвнiй стiнi! Дивiться на них i розумiйте! Тим часом iшла весна. Ще падав деколи снiг, але й одразу розтавав. А одного разу повiяв зовсiм теплий вiтер, ринули потоки води, поля зовсiм почорнiли. На деревах набухли бруньки. Жайворонки пiднялися вiд землi й там високо пiд чистим, блакитним небом видзвонювали сво? пiснi. Ще день, два мина?, пару? й протряха? земля. На взлiссю виглянули першi квiтки. З вирiю верталися птахи. Ось закурликали десь журавлi. Довго не можна пiймати ?х зором. Слiпуче сонце закрива? ?х сво?м промiнням, але ось все виразнiше й виразнiше чути ?х радiсний голос, i око ловить першу низку. Летять, вертаються. Були десь далеко в гостинi, але нiде не ? так добре, як у рiднiй землi. Нарештi й берези пустили барву. Нiжнi, жовтуватi бруньки набрякли й нагадують краплинки чистого воску. На поле виходить орач i заклада? в мастку, чорну землю плиту свого плуга. Полетiла набiк скиба. Сонце лл? на не? сво? тепло. Бризнули з руки сiяча зернята й оплiднили ??. Матвiй вийшов також на поле. Як i кожного року, так i цього йде полем, сi? сво? зерно. З ним Хведот. Он пiдходить Iван Кушка. - Боже помагай,- гука? здалека.- Протряхло? - Спасибi! - зупиня?ться й говорить Матвiй.- Рiлля гарна. - А добре сi?ться? - гука? знов Iван , хоч сам бачить. - Нiчого. Вiтер пiд руку! - А де ж Володько? Не вчиться сiяти? - Кожний сi?, що вмi?,- вiдповiда? спокiйно Матвiй.- Я сво?, а вiн сво?. Аби тiльки на добру землю. Не любив Матвiй, коли йому витикали Володьком. На кожному мiсцi пригадували: - Не помага?. Навчився. Смердить гнiй. Не хочеться за працю братися. Матвi?вi й самому не зовсiм так хотiлося, як ?, але що зробиш. Був один - пiшов i не вернувся. Пiдрiс цей i знову невiдомо, яка доля його чека?. Доброго не можна сподiватися. Нема звiдки. Але Матвiй все-таки розумiв, що iнакше бути не може. I вiн так робив би. Тепер вже старий. Вiк свiй на рiллi проробив, то хай хоча дiти за нього деiнде попрацюють. А що там говорять - пусте. Самi не знають, що верзуть. Через те не любив Матвiй починати тепер розмови з людьми. Навiть iз сусiдами. Оминав ?х, як мiг. Любив самоту, господарство, поля. Йшов сам серед чистого поля й розмовляв з ним уголос. - Гарно, гарно в Божому свiтi,- говорив Матвiй.- Шкода, що сили нема. Ах, яка та землиця. Ось вже й витика?ться зерно. Коли б тiльки не прийшли приморозки. Був довгий, болiла йому спина, але, побачивши перший паросток зерна, не мiг стриматись, щоб не нахилитись, не подивитись на нього зовсiм зблизька. - Гарно, гарно сходить,- говорив знов уголос.- Вiтрець, зда?ться, досить теплий. Пiсля дивився навкруги по широкому небу, нiби чогось шукав. Його старечий вже зiр оглядав небо i, зда?ться, просив його не бути надто немилосердним до тих зовсiм ще малесеньких паросткiв. Хай вже пiдростуть, хай будуть бiльшi. Цiла надiя всiх людей. Велике Боже добродiйство. Вiчнi скарби землi. Пiт i кров. Гаряча молитва. Небо було чудове, широке, син?. ?дине небо, якого бiльше нiде нема. Дивилось звисока на цей земний свiт, трохи згорда, трохи поблажливо... Але воно ма? повне право на те. Його краса, його величнiсть... Вкрива? землю навкруги, носить на собi хмарини, ма? дощ, росу, блискавки. Ма? чудове, незрiвняне сонце... Чого ще треба тобi, дивна людино? Чого? Розуму треба. Розуму. Трошечки розуму, щоб вмiти розумно жити, щоб щось творити, щось давати життю. Трошечки того людського розуму, що да? бажання щастя, розумiння свободи, поняття честi. Йшло до Великодня... На полях вiд ранку до вечора ходять орачi. З вирiю повертають птахи. Школу розпустили. Олег Левинський також при?хав додому. Кожного вечора над селом бамка? дзвiн, i люди йдуть говiти. У суботу перед вербною недiлею майже цiле село йде до церкви. Мала церква далеко не вмiща? людей. Гарне свято. Пригаду? Христа, що ?хав у ?русалим на ослi. Народ з пальмовими гiлками стелить йому сво? одяги, гука? осанну... Христос ?м не вiрив. Велика його душа чула, що завтра вони будуть гукати "Розпни Його!" Вiн болi? над людською безраднiстю, несвiдомiстю ?х людського, розумного первня. Вiн зна? ?х до глибини, через те сьогоднi не радi? з ?х захоплення, так само, як завтра не осуджу? ?х. "Вони не знають, що творять. Прости ?м. Отче". Матвiй дуже любив це свято. Не раз брав свою стару, ще "за отлiчi? i усп?хi" даровану на iспитi в школi ?вангелiю i вголос читав тi глави страждання i воскресiння Христового. А пiсля мiркував: - У життi завжди ? так. Дiти мо?. Нiколи не возгордiться, коли вас хвалять, i нiколи не падайте духом, коли вас гудять. Робiть добро й вiрте в себе. У вербну суботу цiла Матвi?ва родина в церквi. Мати наперед всiм насукала свiчок. Добрих, з чистого, пахучого воску. У церквi й бiля церкви повно народу. Темний, хоч зоряний вечiр. У церквi спiвають. Тiсно. Григорко Деберний вносить двi величезнi в'язки вербових галузок з котиками. Народ тиснеться. Молодий священик, що заступа? хворого о. Клавдiя, швидко розда? вербу. Над людьми замиготiло безлiч свiжих галузок. Хто вже дiстав сво?, витиска?ться надвiр i засвiчу? свiчку. Одна, двi, десять, безлiч горiючих свiчок| Додому ще не йдуть. Стоять з палаючими свiчками й чекають кiнця вечiрнi. Обличчя кожного якесь натхненне. У темнотi ночi воно нiби горить i свiтить... Всi рухаються. Малi. хлопчики бiжать ззаду й б'ють один одного вербою. "Не я б'ю, верба б'?, Великдень за тиждень..." Володько був також у церквi. Вiн стояв у тiснотi на крилосi в товариствi Олега, Романа й iнших сво?х товаришiв. Вiн | не належить до церковного хору, але став на крилос, бо в церквi нема мiсця. Крилос трохи пiдвищений, i вiн може дивитися понад голови народу. Спереду церковий хор. Вiн сьогоднi у повному зборi. Там Антiн, там Iлько, там Володькiв батько. Не дивлячись на старiсть, вiн все-таки заходив на крилос, бо любив спiвати. З дiвчат там Настя, Одарка й Наталка... Ганка також у церквi, але вона тепер не ходить спiвати. Вона сто?ть мiж дiвчатами серед церкви. Володько часом погляда? на Наталку. Так рiдко ?? бачить i ще майже не говорив з нею. Хотiв би затягнути ?? до читальнi. Там готуються до ново? вистави, i добре було б, щоб Наталка взяла в нiй участь. Вона напевно могла б грати на сценi. Вона сто?ть спереду й спiва?. Обличчя ?? освiтлене ясно сяйвом свiчок, ?? очi блискучi, вi? довгi й рiвнi. Володько бачить ?? у профiль. Йому хотiлося б, щоб вона помiтила його, але вона сто?ть рiвно, не огляда?ться, спокiйна й зайнята спiвом. Аж коли почали давати вербу, i всi заворушилися, вона також повернулась. До не? нахилилася Настя й щось ?й шепнула. Наталка усмiхнулася й кинула погляд туди, де стояв Володько. Це помiтив також Олег. Вiн шепнув Володьковi: - Гарна дiвчина. Нi? Володько не знав, що сказати. Пiсля промовив: - Дуже хотiв би дати ?й одну ролю. Але вона не хоче... - Дай ?й. Затягни ?? до читальнi. Обов'язково! - сказав Олег. Потiм всi почали виходити. На цвинтарi повно народу. Володько слiдкував, куди пiде Наталка. Хотiв пiдiйти до не? й заговорити, але як? Ось вона стала в гуртi дiвчат пiд дзвiницею. У кожно? дiвчини верба й свiчка. Щось говорять, смiються. Наталка також смi?ться. - Володьку,каже Роман.- Зайдiм до нас... - Нi. Я мушу переговорити з дiвчатами... А ти куди, Олеже? - Додому. Заходь. Будеш у читальнi/ - Певно. До побачення! - Володько це говорив, але думав про iнше. Вiн бачить, що до дiвчат пiдходить Кiндрат i кожну б'? вербою. Хоче пiдiйти до них також, але в той час чу? удар верби. - Не я б'ю, верба б'?... Це Ганка. - Це ти? - здивовано пита?. Ганка смi?ться. - Певно. Не бачиш? Чого такий смутний? Де бува?ш? Давно тебе не бачила. Може б, мене провiв... - Добре,каже вiн. Йому було при?мно. Сердився сам на себе. Бiля нього дiвчина. Вона весела, вона смi?ться, вона щось його пита?. Чому ж вiн не радi? з того? Чому не заговорить з нею як слiд? Але вiн все-таки ?? проведе. "Не побачусь з нею",промайнула тимчасом думка. Вийшли з Ганкою на вулицю. Проти церкви "бiля козака" натовп людей. Течiя людей, що пливе поволi вiд церкви, тут роздвою?ться. Однi йдуть направо, вниз, iншi налiво. Ще iншi зупиняються бiля натовпу. Скрiзь свiчки, огники, тихий гамiр. Ганка також несе свiчку. Вона закрива? ?? правою долонею, щоб не погасла. Володько провiв ?? аж додому. Тут бiля перелазу проща?ться. - Ти якийсь дивний,- казала Ганка.- Я не розумiю... ?й-Богу! Володько не вiдповiдав. - Ви ходите туди? На гору? - казала далi Ганка.- Я знаю. Менi казала Одарка. - Часом,промовив Володько.- Ми тепер нiкуди не ходимо. Часом заходили до Настi. Але рiдко. - Ну... - казала химерно Ганка... - Так добранiч... Твоя свiчка погасла... - Ха. Все одно не донесу. Добранiч! Володько повернувся й пiшов назад пiд гору. По дорозi зустрiчав людей. Зустрiв також Наталку. Вона йшла з Iльком. Свiчка ?? горить. - Здоров! Куди бiжиш? - гукнув Iлько. Володько пiдiйшов до них. - Додому. А де твоя свiчка? - А твоя? - Погасла. Зате як гарно горить у Наталки... Вийняв свою зiм'яту свiчку й засвiтив ?? вiд Наталчино?. При тому глянув на не?. В той час надбiг Демид. Вiн вже минув свою хату, а куди йде, невiдомо. - Куди? - знову гукнув Iлько. - Як хочеш - хода! - кинув на ходу Демид. Не зупинився. Iлько, видно, зацiкавився. - Куди? - Ходи, то побачиш! - казав далi Демид. - Слух'!.. Чекай! - Iлько зiрвався й побiг за Демидом. - Куди, Iльку? - гукнула за ним Наталка, але вiн не вiдповiв. Скоро зник у темнотi. - Знають вони, куди,- додала Наталка..- Через те так побiгли. - А вам шкода? - запитав Володько. -Чого? - Що вiн вас лишив. - Хiба я дитина? - О, нi... Але ви так завжди... з братом... Скрiзь з братом... - Не я з братом, а вiн зо мною... Бо?ться... - але тут вона осiклася. - Чого бо?ться? - питав далi Володько. - Ет,кинула вона байдуже,- Не варто казати. Але чого ми сто?мо? Ходiм. - Провести вас? - питав Володько. - Ви вже провели. Нi? Надокучить багато. У цих словах Володько щось вiдчув. В той час дмухнув вiтер й свiчки обох згасли. - Ой! - крикнула Наталка.- Боже! - Чого ви злякались? - Це недобрий знак. Подивiться. Обидвi свiчки... Нараз... Ваша i моя. - А ви вiрите в забобони... - Це не забобони. Я вiрю. Це буде недобре. - Не лякайте мене, Наталко. Я так хочу, щоб все було якнайкраще... Особливо тепер... Володько чекав, що вона щось скаже, але вона мовчала. Йшли в долину. Володько казав: - У церквi на вас дивився... Ма?те гарний голос. Люблю слухати спiви... Бувало у Дерманi, ще малим, завжди ходив з матiр'ю на вечiрню... Там ? монастир. В той час спiвав семiнарський хор. Ах, як це було гарно... Пригадую одну вербницю. Був я, мама, сестра Палажка й тiтка Зiнька. Там ? великий образ Теодора Острозького. Бiля образу такi схiдцi й довгий свiчник. Нас затиснули аж на схiдцi, пiд самий образ. Нiколи того не забуду. Перед нами горiло багато свiчок. Ми дивились через горiючi свiчки на людей. Тiснота була страшна. А хор так гарно спiвав. Мати моя також любить спiви. Вона того не каже, але дуже любить. Пригадую, як зараз, як вона молилась... На ?? устах, очах... Ну. Менi здавалось - вона на-правду бачить самого Бога... Але нащо я це кажу? - перервав сам себе Володько. Наталка весь час йшла бiля нього й мовчала.- Вам це зовсiм не цiкаве,- додав по хвильцi... - Чому... Я люблю... - Коротко вiдповiла Наталка.- А менi Настя казала,- сказала вона й замовкла... -Що? - Що ви на мене дивитесь. - А ви що? - Нiчого. Що я? Кiндрат казав, що ви робите театри. Закликав нас. Мене, Настю... - Ну, i що? - Настя може йти. Що ?й? Але я... Мене не пускають. У нас такi сусiди. Скажуть: дивись. Не хоче робити. За хлопцями бiга?. - Ви мусите згодитися... Мусите бути з нами! Можливо, не хочете. - Я хочу. Хто казав, що не хочу. Я пiшла б... О, Боже. Поговорiть з Iльком. Може, вiн щось скаже... А тепер добранiч. Були вже бiля рiчки. Володько дивився, як переходила вона кладку, як переступила через перелаз i як поволi зникала у темнотi. Потiм повернувся й пiшов вже не горою, а долиною вздовж рiчки до криницi. Було вже тихо. Люди розiйшлися. Долину залила глибока темрява. Дорога мало помiтна, але Володько зна? ?? напам'ять. Пахне весною, бруньками, медом молоденьких листочкiв вiльхи. Володько чу?, що настрiй його пiднявся. Чогось йому весело. Ма? багато моментiв життя, що ?х не забуде, а до них належить i цей. Нiчого особливого не сталося. Ну, був у церквi, ну, дивився, як роздають вербу... Багато разiв був у церквi й багато бачив подiбне... Але це не те. Нi! Це зовсiм, зовсiм щось iнше. У тiй темнотi, мiж полум'ям свiчок, мiж теплом i диханням людей, мiж словами, зверненими до Бога, мiж спiвом, родилось щось таке, що наповня? цiлу його iстоту. Неуявне, ненамацальне, одначе виразне. Чу? його по цiлому тiлi - тут i тут, нервами, розумом... Хто зна?, що з цього може бути. Ах, нащо це знати? Тепер, на початку життя? Навеснi? Серед спiву цiло? землi, що ось прокида?ться й почина? дихати? I на другий день, i на третiй Володько не позбавився свого почуття. Куди б не пiшов, воно йшло за ним. Був у полi -- воно там... У стеблинах хвощу, що тiльки витикаються на" поверхню... У бруньках лiщини. У хмаринах, що розсипанi по синьому, бiлi такi, майже прозорi... Був у лiсi. Так. Тут воно також з ним. М'який мох, пралiски над Угорщиною, першi фiялки - все це видиха? з себе те почуття. Працював. Iшов за плугом. З чола падав пiт. Але й тут, з-пiд свiжо? скиби, разом з сильним запахом землi, промiнювало одно й те саме всемогутн? почуття. Хотiв ?? знову бачити. Кожний день хотiв ?? бачити. У четвер вечором знову пiшов до церкви. Це "Страсть". Це вечiр, коли згадують Юду злочестивого й розбiйника. Знову горять свiчки i дзвонять дзвони. Уява родить тi чи iншi, вже багато разiв родженi, картини, а мiж ними й ця, що сто?ть тепер перед очима. Наталка спiвала на крилосi. Але пiсля церкви не мiг з нею Говорити. З нею був ?? наречений. На Великдень також не бачив ??. Першого дня розговiння, вiдвiдини найближчих. А на другий день ?? вже нiде не було. Навiть у церквi. Володько був на цвинтарi, де сходяться дiвчата та спiвають веснянки. Був на вулицi. Скрiзь повно народу. Скрiзь "Христос Воскрес", скрiзь веселi обличчя, скрiзь барви, смiх. Цiлий день безперестанку дзвонять дзвони. Хлопчики "б'ються" крашанками. Дiвчата з вiдкритими головами, у вiночках. Сонце, тепло, от-от розцвiтуть черешнi. Володько вже мiг одягнути бiлу, з виложеним комiром сорочку й так iти. Весняний, теплий вiтер при?мно лоскоче молоде, пружне тiло. Чу? себе наповненим кипучою силою. Одначе йому непри?мно. Зустрiча?ться з тим чи iншим з хлопцiв. - Христос воскрес! - Воiстину воскрес! Як ма?мось? - Нiчого! Розходяться. Кожний ма? сьогоднi сво? радощi. Нема часу на чужi. Хлопцi зiбрались на вечiр до Башковець. "Миритися". Кликали й Володька. Нi. Вiн не може. Нi, то нi. Пiшли самi. Вдарили пiсню й пiшли. Володько йде вулицею сам. Бiля школи зустрiча? Кiндрата. Вiн п'яний, червоний i веселий. - А-а-а! Христос воскрес! Не чув хiба? А ми тебе шука?мо. Був у Андрiя... Ех! - i не договорив. - Так. Я бачу, що ех... А хто там ще був? - Сво?. Сергiй... А ти, брате, що? Суму?ш? Хто сьогоднi суму? - дурень. Ти пробач. Не тобi це влiпив, а так... взагалi... Наталку бачив рано... Йшла до Тетильковець. Я провiв ?? й кажу: чому не хочеш грати? Дурна. Ходи, й кiнець. А Iльковi наб'ю морду, й також кiнець. Нi. Вона завжди туди ходить. Дiвка, як шкло! Володько легко почервонiв. Кiндрат не помiтив. - Не казала, коли вернеться? - Казала. За тиждень. Не йдеш зо мною? А де хлопцi? - Нi. Я додому. А хлопцi пiшли до Башковець. Будь здоров! Розiйшлися. Володько йшов бiля садиби Левинських. Згадав хвору Ольгу. Вона вже другий мiсяць майже не вста?. Застав ?? не в кiмнатi, а в саду перед ганком. Лежала в крiслi-гойдалцi. Ноги мала загорненi пледом. Передвечiрн? сонце падало на не? з-над широкого каштана. На клумбах густими кущами росли шпичастi лiле?, косетинь, турецький часник. Розцвiтали кругленькi стокротки. Фiялки вже розцвiли. Обличчя Ольги блiде, кругле, але не худе. Гладеньке, чорне волосся ще збiльшу? його блiдiсть. Великi, чорнi очi горять хворобливо, але весело. Вона зрадiла, що Володько ?? навiдав. - Воiстину, воiстину воскрес! - сказала радiсно на Володькове привiтання.- Володю! Дуже тiшуся, що ви зайшли. Я тут сама. Майже всi - хто в лiсi, хто в гостях. Мама бiля тата. Вийшла ось трохи на сонце. А що ви? Олег все питав: а де ж Володько? Чому не зайде? Ми вас всi чекали. А який гарний видався Великдень. Нi? Рiдко коли так бува?. Сонце, теплiнь... Подивiться: отам вже розцвiта? черешня... То дуже добра черешня. Я завжди любила ?сти з не? ягоди. Чорнi такi, соковитi й солодкi. А тепер розцвiта?... Кожно? весни розцвiта?, але рiдко коли на Великдень. Ще пам'ятаю, раз розцвiла на Великдень. Я з Галиною ще були тодi у братствi. При?хали, пам'ятаю, на Великдень, i саме цвiла та черешня. Я люблю той цвiт. Бiлий, радiсний, майже порцеляновий... Ну, а що ж дiйсно ви? Я все говорю й говорю... Ви чогось нiби невеселi... Що таке? Дивуюся, як можна в такий день мати похмуре обличчя. Можливо, закоханi? (Володько почервонiв). А-а! Володю. Кохайте. Це не грiх. I я думаю, ще видужаю й ще закохаюсь, хоч раз... Тi люди, що не вмiють чи не можуть кохати, вбогi, окраденi. Вони, можливо, i проживуть сво? життя, але наполовину гiрше. Я. цим тепер не раз думаю... Думки маю дуже яскравi. Iнодi зда?ться, що ось-ось досягну iстину. Це, думаю, i ? те, чого людина стремить. Як його назвати - не знаю. Але знаю переконано, що я в цьому станi духово пiдня