у. Всi розсiлися коло столу, забрязкали ложки, ножi, видельця. Володько сидiв мiж Олегом i Олею. Оля пробу? жартувати, але не влучно, ?? добре, на?вне обличчя одно тiльки реагу? на власнi жарти. Володько не звиклий до товариства, намага?ться бути поважний, одначе робленiсть його виразу й рухiв всiм кида?ться у вiчi. Вiн i сам це розумi?, хвилю?ться й через те почува? себе недобре. Розмова ведеться московсько-укра?нською мовою. По-московському вперто, демонстративно говорять Саша, Роман i частинно Галя. По-укра?нському пан Глiб, мiшано Олег i Оля. Володько, як гiсть, говорить так, як вимага? ситуацiя. Мiж Сашою й Глiбом на цьому тлi напруження. Зустрiчаються i говорять тiльки з чемностi. Завзятий, хоч не завжди вигiдний помiчник Сашi ? Роман. Вiн завжди хриплим голосом спiва? "Боже Царя", кпить з Глiба, його мови. Глiб iгнору? його й намага?ться бути вiд нього подалi. Саша й Роман, певно, хоронять чистоту сво?? культури й виховання. Босяцькi та вояцькi пiснi, пляшка й коркотяг - це ?х оздоба. А пан Глiб навiть у ?дальнi помiстив портрет Шевченка. Навмисне. Сам щодня чита?, вправля?, бере соняшнi ванни й щодня ходить вчити дiтей. I портрет на стiнi в ?дальнi, i людина, яка щодня бере соняшнi ванни, що робить "той iдiот", як його в душi назива? Саша, впливають на нього, мов погана сльота. Але нема ради. Саша тут гiсть, емiгрант, при?хав зi сво?ю сестрою, що вийшла за одного зо старших братiв Левинських. Сестра з чоловiком погостили й вiд'?хали до Данцiгу, а Саша лишився. Село, нудьга, безробiття. Поволi, поволi й хоч-не-хоч вiзьмешся за чарчину. По обiдi цiле, за ви?мком Глiба, товариство вибира?ться на прогулянку в лiс. По дорозi зустрiли Лiнкерта. Високий, у гнiдому френчi, у кепцi, блiдий юнак. У сусiдньому селi живе двi його бабунi. Обидвi мають поряднi ма?тки. Одна - жiнка недавно померлого генерала Маклакова, друга ?? сестра, фрейлiна двора його iмператорсько? величностi, Веронiка. Лiнкерт ?диний ?х спадко?мець. Не дивлячись на це, вiн встиг побувати в бригадi Котовського, пiсля дезертував, сидiв у польськiй в'язницi, у таборi iнтернованих, поки не витягнули його звiдти бабцi. Роман побачив Лiнкерта й побiг йому назустрiч. Хотiв сказати, що ма? у будi двi пляшки... В товариствi Лiнкерт дещо Рому легковажить. Пiдпуска? йому шпильочки, кпини. Роман прийма? це за жарт, легко вiдгриза?ться й терпить. Таке високе товариство! Дворянин, кадет. Це для Романа ма? велике значення. До всього, коли вони самi, завжди добре розумiються, попивають i спiвають соромiцькi пiснi. З рештою товариства Лiнкерт поводить себе досить офiцiйно. - Ви, пане Лiнкерт, мов президент Сполучених Штатiв,- заговорила звичайним сво?м жаргоном Галя. - Урочисто вдячний за шану,- вiдповiв з легким кивком голови Лiнкерт. - Нi. Пан Лiнкерт справжнiй Льот Кнобль з романiв Сталь,- засмiялась цiлим обличчям Оля. - Вiддаю шану вашiй вишуканiй фантазi?, хоч би такого Кнобля й не було у Сталь,- вiдповiв Лiнкерт. - Сьогоднi чудова погода,- чiтко, протяжно з натяком, щоб перемiнити тему розмови, проговорив Саша. - Дякую за спасiння потопаючого. Вашi родички мають досить гострий язик,- зрозумiв Лiнкерт намiри Сашi, але хотiв показати, що вiн i сам впора?ться з тими родичками. - Кинь, брат, брудне дiло... - вставив сво? Роман. - Так, Ромушка. Iнодi й бруд золото. А ви ж, Олег, як? Чого вiдстали, мов хвостик? - Ха-ха-ха! - засмiявся Роман. - Панове! Хто це показав Ромi два пальцi? - презирливо сказав Олег. - Пане Лiнкерт? А чи показував вiн вам свою курточку? Засмiялась панна Оля. - Ну, розумi?ться... I курточку, i цигарки, i м'язи, i перейнятi вiд Сашi дотепи про двох гусарiв. Все знаю, через те й про хвостика згадав,- проговорив з посмiхом Лiнкерт. - Ах, лишiть це, панове! Така чудова осiнь! Лiс, небо! - захоплено вигукнула Оля. "Гей, хто в лiсi озовися! Хто за лiсом обiзвися!" - затягнула вона сво?м милим, слабеньким голосом. Олег, цей вiчний ентузiаст, одразу пiдхопив, викрикнув неозначеним тоном, на що закричав Роман: - Панове! Панове! Затикайте вуха! Олег спiва?! Олег перервав свiй спiв на пiвсловi й почав, наслiдуючи студента з "Днi нашей жiзнi", жалiбно скаржитись: - Але ж я хочу спiвати! Яке кому дiло до мого голосу? Я хочу спiвати! Перейшли город i вийшли до валу. Тут починаються зруби, ще не оранi просяниська, засохлi коло пнiв будяки. Вискочив звiдкись перестрашений зайчик. Вiн розiгнався було просто на товариство, але всi пiдняли крик, зайчик зупинився, хвилинку постояв, повернувся i стрiмголов помчав пiд угорську долину. Олег зiрвався й собi побiг за ним, хоч розумiв, що нiчого з його бiгу не вийде. Але вiн бiг довго й вперто, а вернувся засапаний, з краплинками поту на чолi. Оля одразу йому зауважила: - Олег! Ти не смi?ш так бiгати! Це тобi шкодить. Пiсля увiйшли у смужку рiдкого лiсу над угорською межею. Це старi, добре знанi мiсця. Особливо зна? ?х Володько. Тут пройшло його хлоп'яцтво... Худоба, вогнi, бо? з угорщанами. Пригадав Ганку й той весняний день, коли зустрiвся з нею. Пригадав пролiски, ?? червоненькi, ще дитячi щiчки, ?? синi, теплi оченята. Захотiв знову зустрiтися з нею, вiдновити з нею сво? знайомство. Багато разiв бачив ?? в церквi, на вулицi, але не пiдходив, не заговорював... Сказав привiтання й далi. I вона так само. Гляне тiльки на нього, скаже, що треба, i далi. А вже дiвка. Висока, струнка, весела. Гуля? з дiвчатами, виспiву? дужим голосом, гарно й дотепно жарту?. Увiйшли в густi кущi лiщини. Товариство само собою почало дiлитись на гуртки. Галя весь час з Сашею. Ользi з чемностi пiдтримував товариство Лiнкерт. Бiля них також крутився Роман. Володько хотiв зiстатись з Олегом. По часi вони були самi. Кущi, долина, озеро. Направо запуст. Сонце скiсно освiчу? ледве помiтно зжовкле листя. - Люблю цi мiсця,- казав Володько. Вiн дiйсно почував себе тут значно краще, нiж у ?дальнi. Вiд того пiднявся його настрiй.- Отам, бачиш,- казав вiн,- високi дерева? Пiд ними галявина. Трава висока, м'яка. Ляжу не раз i думаю... Ах, скiльки я там передумав. Коли б мiг все це виказати, Ну, як гiмназiя? Сядьмо. Сiли. - Цього року перевели на трет? мiсце,- сказав Олег.- Спочатку були в лiце? - вигнали. Присусiдились до вище-початково? школи. Ходили на другу змiну. Тiснота... Мусили й звiдти вийти. Тепер у жидiвському будинку. Гнилi помости, стрiха тече, через вiкна дме. Ходимо однi другим через класи... Оце й ? наша гiмназiя. Але вчимось. Не ма?мо нi кабiнетiв, нi бiблiотеки, нi порядних лавок... - А я вчора з Дерманя,- сказав Володько.- Там вивезли семiнарiю. Скiльки там було майна. Зна?ш... Книги виносили оберемками, як дрова... Насипали в драбиняки й так везли... Лавицi, залiзнi... Зна?ш? З рухливими столиками й стiльцями... Бачив свою лавицю. Я там вишкрябав В. i Д. Кабiнети якi були. Всi апарати фiзичнi, геологiчна збiрка - самi учнi зложили, зоологiчний кабiнет... Все вивезли. Олег слухав Володька з широко вiдчиненими очима. У нього добрий, одвертий, юначий вираз. - I куди вивезли? - здивовано спитав вiн. - До лiцею... - До крем'янецького? - Розумi?ться. Обидва замовкли. Володько вирвав травину, вiдкусував вiд не? кусники й випльовував. - Нiчого,перший проговорив Олег.- А ми навчимось, i без кабiнетiв, i без лавиць... - Навчишся... Де? Олеже, де? От я... Куди дiнуся? Таж я ту науку... Сам зна?ш... Я виривав ?? з землi! Я так хочу вчитись!..- останнi слова вирвались Володьковi через зацiпленi зуби. Поглянув навкруги сердитим поглядом, нiби когось шукав. - Не можеш до нас? - швидко проговорив Олег. - Певно що нi. Коли б мiг - пiшов би. Не видержу iспитiв. Я не знаю мов. Два роки чекав на ту семiнарiю, два роки думав, мучився... Ти дума?ш, це легко... Нi. Я вже передумав. Вчора йшов з Дерманя до Озерян на станцiю й думав: пiду я звiдсiль... Знову коротка перерва. - Ну, а куди? - глянув Олег на Володька допитливо. - Я вже говорив з тим... З Лазюком... Зна?ш його? Вiн ма? зв'язки з Прагою. Таж там наш унiверситет, учительський iнститут, матуральнi курси... Чорт бери! Ми скорше встанемо унiверситет у Токiо, нiж тут... Вчора я ?хав, i два рази питали мене про документи... Раз тут, пiд нашим селом, бiля Iвана Бога... - Добре, що ти хоч ма?ш тi документи... Наша цiла родина взагалi нiчого не ма?... "Картки перебування". Тут родився батько, дiд i прадiд, а нам сьогоднi дали "картки перебування" з обмеженням цiлого терену держави, за винятком нашого повiту... Ет... Все, друже, речi, за якi не варто говорити. Так можна дiйти до iстерики, до божевiлля. Я тепер вже собi постановив: мовчи, дихай, думай i вперто працюй. Я, Володьку, вiрю, що нiякий Люципер нiчого нам не зробить. Два рази два буде чотири. Як ти його не крути - все одно чотири. Нi? Володько не вiдповiв нiчого. - Чотири... Чотири... - сказав вiн по часi й зараз добавив: - Олеже! Слухай мене. Зна?ш, що думаю?.. Вгадай! - Ну, то кажи... Якого бiса... - Думаю дати виставу... - Де? Тут? З ким? Можливо, з дядьком Архипом, чи тiткою Домкою... - А Роман, а Ольга, а я!.. Ще знайдем. Пiде. Я обдумав. Вчора ?хав i думав, йшов i думав, лiг спати й ще думав... Все ?... От тiльки Романа пiймати. Вiн нада?ться... А уяви. Тилявка й театр! Уяви! Я вже й одноактiвку маю. - Чому якраз тепер?.. I я мiг би... Володько перебив: - Мушу тепер. Що буду робити? Надходить осiнь... Ну, що буду робити? Ти ж уяви... Я знаю минулу осiнь. Таж я формально, дослiвно божеволiв... Я дивувався, як мо? предки могли вiки прожити на селi й нiколи не сумувати... - Сумували... Але... Горiлочка розраджувала. Нi? - Я потребую п'ять дiйових осiб,- швидко, пiднесено говорив Володько, не слухаючи Олега... - i я ?х маю. Вони вже мо?. Я - раз, Роман - два, Ольга - три, у Габеля гостю? тепер якась племiнниця... "Я, зна?те, тоже iграла". I ту потягну. П'ята роля маленька. То вже й кiнь може заграти... Ех, як вшкваримо!.. При?деш - побачиш. Сьогоднi мушу пiдчепити Романа... Вiн же рускiй... - I за Габельом пiдеш? - Все, що ?, стягну. Пiсля буде iнакше. Початки... Олег розумiв свого приятеля. За останнi два роки вони навчились себе розумiти. Вони ж обидва читали Майн Рiдiв, Куперiв, Лондонiв. Обидва мрiяли про далекi свiти, новi кра?ни, бiгуни[17] та рiвники[18]. Поки що нiчого не сталося. Село, повiт i границя, але в ?х головах тi самi думки, в ?х жилах плине та сама кров. Вони знають обидва, що живуть на сво?й землi, на тiй самiй, на якiй жили ?х предки. Було тихо, лагiдно. Небо вкрите сiруватими баранчиками хмарин. Час вiд часу з запусту чути смiх Галi. Лiнкерт з Романом затягнули якусь вояцьку пiсню ген аж там десь у долинi. Володько й Олег змiнили розмову. Говорили про Галю ?жакевич. Олег зустрiв ?? у Ронiв, закохався й тепер не може ?? забути. Але вона тепер також у школi... Говорили довго. Почало хилитись до вечора. Сонце сповзало по небi, подував захiдний вiтер, час вiд часу спадали листочки, вертiлися в повiтрi й припадали до сухо? землi. По часi Галя з Сашою вийшли з запусту. Галя несе якiсь осiннi вiти, весела, з блискучими очима, з широкими, на цiлу щоку рум'янцями. - Ал-л-льо-о-о! Ал-льо-о! - крикнула вона таким голосом, так сильно й дзвiнко, що луна покотилась долиною й вiдбилась вiд другого схилу. З кущiв запищав слабий голосок Олi, i по часi з'явилися Лiнкерт i Роман. - А ви чого надутi, нiби мiнiстри Британсько? iмперi?? - запитала Галя Володька та Олега i, не чекаючи вiдповiдi, сiла на пеньочку.- Опеньки ось ростуть. Збирайте, панове! - показувала ногою на купу опенькiв.- А я попеклася. Фу-у! - Жорстокi це люди,- сказала Оля i вказала на сво?х кавалерiв.- Зна?ш, Галю, що ? ?х iдеалом? - Якi там у Романа можуть бути iдеали. Випивка! - виразно й рiшуче сказала Галя, роззуваючи черевик. - Вiйсько, бути старшиною й одружитися з товстою купчихою,- пояснила Оля. - Нi, панове! - заперечив жартом Лiнкерт.- Це Роман. Я хочу бути парагвайським або болiвiйським мiнiстром. Iнакше не бажаю... Можу ще погодитися на ефiопського канцлера чи сiямського короля. - Нiякого чорта ви обидва не бажа?те,- проговорила знову Галя.- Тепер вашим бажанням - зчитатися нас i випити. - Ви, мадмуазель Галя, вгадали,- пiдтвердив жартiвливо Лiнкерт. Верталися додому. Дiвчата квапилися щось там помагати матерi. Саша похмуро мовчав. Роман i Лiнкерт змагалися дотепами та сипали каламбури. Лiнкерт декламував пародiю на "Бурю" Пушкiна. Володько та Олег йшли окремо й радились про виставу. Коли сонце збентежено торкалося пригiрка на Чешчинi, товариство ввiйшло до саду. Овочевi дерева стоеть, нiби дiви-мироносицi перед сво?м царем. Прозорi папiрiвки, рожевi панянки, налитi, повнi, закоханi самi в себе, висять на гiлках спокiйно, велично, урочисто. Скiснi променi ще прориваються крiзь вiти, пронизують кiлька дерев i зникають. Обтяженi овочами гiлляки гауться мало не до землi. А тиша велика й чудова. Володько почував себе дуже добре. В уявi бачив сцену, лаштунки, живi постатi. Крiзь обтяженi синiми сливами вiти смiялись до нього великi, яскравi, радiснi очi. Безлiч захоплених облич, безлiч ясних очей. I регочуть, i рвуться, i червонiють, i хвилюються, як море, як буревiй. По вечерi Роман i Лiнкерт переморгуються. Галя й Оля одразу щезають. - Володя! Пiдеш з нами? - пита? Роман. - Куди? - Побачиш. Хоч у пекло, хоч у прiрву. Володько скрiзь, Володько не бо?ться нiякого диявола. - Добре. Тiльки ти мусиш менi щось пообiцяти. Пiдем на двiр. - Що за та?мницi? - проговорив Лiнкерт. Але Володько й Роман вийшли. По деякому часi вернулись. Роман весь ся?. - Чудесно, Володя! - говорив вiн захоплено.- Це чудово! Я можу. Так! Я чудово можу грати на сценi. Я колись у гiмназi? хотiв виступати. А все решту ми обговоримо. - Що там? - пита? Лiнкерт. - Ура! Ми з Володьком умовились зробити у нас театр! Лiнкерт! Приступайте до нас! - захоплено гукав Роман. - А що будете грати? - байдуже й iронiчно проговорив Лiнкерт.- Як Гапка закохалася в кума. Е-е! Гапко! Люблю тебе! Не можу без тебе! Нап'юся горiлки. Гапка плаче. Не плач, дурна. Не реви. Вдаримо краще гопака. Чудово, нi? Хто буде кум? Ви, Роман? Володько подивився на нього й не сказав нiчого. Але Лiнкерт зрозумiв його погляд. Роман почувся трошки засоромлений. Увiйшов Саша, i всi подалися в сад. Вечiр широкий, рожевий, наливаний. Небо вип'ялось, вгрузло, й зорi ядернi, мов кулаки, всипали його ширiнь. З села долiтала широка з безконечним пiдголосником парубоцька пiсня. Увiйшли до буди. Роман десь вискiпав церковну свiчку, але Саша ревнув: - Геть зi свiтлом! Хай живе темнота! - Хай живе сорок п'ять! - пiдхопив Лiнкерт. - Хай живе життя! - додав Олег. - Хай живуть дурнi, iдiоти й полiтики! - крикнув Лiнкерт. Почалося. Через п'ять хвилин буда почала поволi, несмiло обертатися. Робилося тепло, затишно й голосно. Ще раз! Ще! Наливай, брате! Пара краплин огрi? людину! Комусь на голову впала згори порожня пляшка. - Лiнкерт! - вигукнув Роман.- Я вас, мов павука! Мов павука! Пуф! - Мовчи, Роман! Все одно розумним не будеш! "Слаб, i смiрiться гатов! I предкi ма? пакал?нь? рабов!" - продекламував несподiвано Лiнкерт,- Жарь Блока! - "I н?жностi ядам убiта душа!" - кричав Лiнкерт i гримав кулаком по розхитаному столику.- Саша! Спiвайте! Брудний буде фiнал! Карнiлова жарте! "I ета рука н? падiпм?т..." Кров моя чиста, мов шкло! Ви дума?те, що я п'яний? Дурень так дума?. Ех, Володя! Чорт з вами! Можете бути укра?нцем, турком, макогоном. Менi все одно! Плюю я на всi держави, тiльки Росiю обпльовую навкруги, бо люблю ??, чортову дочку. Великанська, чудова Росiя. "Русь, i ти била прекрасна, А т?п?р гнiйот твой дух! Б?за-абразний труп ужасний, Пасiн?л i в?сь разпух", - затягнув вiн низьким, хрипливим, бичачим голосом. Саша кинувся йому перечити. - Не лiзь, Саша! - хрипiв Лiнкерт.- Не зна?ш, що кожне слово мо? - рубль царськими або сто мiлiонiв марок жечпосполiтих. Я до Володi хотiв сказати. Ви, молодий чоловiче, гада?те, що я п'яний. Помиля?тесь. Глибоко й глупо помиля?тесь i не зна?те людсько? психологi?. Все, що я кажу, так собi - нiсенiтниця. Розумiю, але взагалi змiст у цьому ?. Так, так. Я людина широка, росiйська... От i живи. Нiде й кулаком махнуть. Махнув i одразу в чиюсь пику затопив. Зачинай, Саша! "Бо-оже, царя хранi!" - почав знову Лiнкерт. Пiдхопили Роман i Саша. "Сi-iльний державний, царствуй на славу нам! Ца-арствуй на страх врагам". Володько й Олег мовчали. Дикий рев виривався з буди й розлягався по саду. Володько вста? й виходить з буди. Перед ним кущ бузини. Вiн пiдноситься, хита?ться, нiби бажа? вихитатись з кореня. Обтяженi яблуками яблунi також хитаються. З села ревуть парубки. Дужi, крикливi голоси витягають пiд саме небо: "По Дону гуля-я-я?т казак маладой..." З буди вирива?ться: "Ца-ар православний! Боже, царя храни!" Слова, звуки й цiле довкiлля кричать, репетують. "Цар православний!" Вiрнi, завзятущi його слуги скрiзь, де тiльки поглянеш, пiд кожним кущем, пiд кожною купою, у кожнiй калюжi. Тiкати кудись! Нi! Куди тiкати! Стiй тут! Мов камiнь стiй! Почекай, перетерпи! Ось там бачиш щось миготить, нiби свiтло. Так. То свiтло. Галя й Оля сидять у сво?й кiмнатi, читають якогось Арцибашева й марять. Вийшов також Олег. - Ти тут, Володя? - запитав вiн. - Тут! - вiдповiв Володько. - П'яний? - запитав знову Олег. - П'яний! - вiдповiв Володько. - З'?ж огiрка! Хоч? А я почуваюся добре. От тiльки земля трошки крутиться, але ж Галiлея за те спалили. Нi? - Так, Олеже! - Завжди були дурнi, i була темнота, i було свiтло. Бог сказав: хай буде день, i став день. А пiсля ще проговорив: хай буде свiтло, i стало свiтло. I це тривало днiв шiсть, хоча Бог зовсiм спокiйно мiг це все в один день зарядити. - Ти розважа?ш, мов мудрець,- сказав Володько й хотiв щось вiдповiсти, але з буди почали гукати: - Во-ло-дя! Олег! Хахли! Хай живе Вкра?на! Сюди. Нова пляшка в походi! - Iдiть ви до чортово? матерi,- буркнув Володько. П'яний, з пляшкою у руцi, Лiнкерт виплутався з темноти. - Прошу,зовсiм серйозно й рiшуче сказав Володько,- до мене не пiдходити! Три кроки! - Панове! Панове! - закричав Лiнкерт.- Володя п'яний! - П'яний Володя! П'яний! - бiжить i кричить Роман.- Молодець Володя! Наш! Панове! "Ще не вмерла". Для Володi! Роман i Лiнкерт ревнули "Ще не вмерла", але Володько й Олег покинули ?х i вiдiйшли. Тi перестали спiвати, побiгли за ними, Лiнкерт взяв Володька за руку i, дихаючи пiд нiс горiлкою, почав швидко говорити: - Ви обража?тесь? Ви? Ви, розумний, солiдний? Не розумi?те жартiв? Ви, дивiться! Який-небудь дурачок Ромка... - Я нiколи не ображаюся,- перебив Лiнкерта Роман,- коли це говорить Лiнкерт. - От бачите! Ми розумi?мось. Ми сво? люди! Нам все нiпачом! Нам плювать на всi закони, на всi правила, на всi моралi! Вузькi мiщанськi рамочки, забобончики, пампончики, Собакевичi, Манiлови - все нам плюнув i стер. Нi, Рома? - Так, Лiнкерт. Ви князь! - Я ефiопський iмператор! Це вiдомо всiм! Мiсяць робив дурний кравець з Гамбурга. А дурень. Не мав й поняття про мiсяць! Так говорив Гоголь, так говорив Заратустра, так говорю я, Лiнкерт. Розумi?те, Володя? А через те наплюйте на все, робiть свiй театр, запрягайте оцю корову, збирайте всiх страждущих i пл?н?нних... А поки що випийте з нами. Роман як мул. Тягнiть його куди хочете. Позволяю! Перейшли знову до буди. Лiнкерт присiв до Володька. - Даремне ви дума?те,- говорив вiн,- що я проти Укра?ни. Я ? пiвнiмець. У менi нiмецька кров! У мо?х грудях тiльки б'?ться руске серце, бо люблю широку, велику Русь, люблю Досто?вського, читав, жер його, спав з ним. У грудях мо?х справжн?, руске серце. А на Романа не звертайте уваги. 26 Хахол, мазниця з дiда-прадiда! Який вiн там рускiй. I теля може себе таким рускiм поважати. У мене бабцi, дiди все-то звiдси, з пiвночi, вiд тайги й океану. Цар якiйсь мо?й бабцi наказав взяти собi опричника Лiнкерта й та взяла. I я прийшов на свiт i став рускiй... I люблю свою Росiю кровно. За одну распутiнську лапу сорок Вашингтонiв вiддам. Бо я рускiй! Так само як Л?нiн, чи остяк, чи тунгуз. Троцький жид, як сонце, а все-таки руска людина. I чим далi говорив Лiнкерт, чим бiльше вливав у себе чарок, тим мова його все бiльше плуталась, моталась у клубок. Змiшалися всi планети, всi мови, всi люди землi, ?ли огiрки, житнiй хлiб, пили солону воду з оселедця, розбили стола й аж над ранок прилягли, хто де знайшов мiсце, й заснули. Один Володько не заснув. Пив, ввiйшов в азарт, лаявся, кляв все навкруги, але все-таки тримався на ногах i, коли скiнчилось, залишив усiх i пiшов у морок осiнньо?, холодно? ночi. Було вже тихо. Село спало, тiльки перекрикувались голосно й сутужно ранiшнi пiвнi. Схiд зблiд, починав рожевiти, гасли меншi зiрки, тiльки тi бiльшi, ядернiшi цупко трималися сво?х мiсць. Хати, понуро задуманi й задивленi самi в себе, стояли в тiнi дерев, нi одно вiкно не свiтилося, нi одна людина не показалася на дорозi, тiльки на перехрестi коло Гершка стояли одягненi в кожухи два вартiвники. - Хто йде? - озвався вiд них голос. - Свiй! - байдуже буркнув Володько й не зупиняючись пiшов далi. За дерманськими хуторами було вiльнiше. Починалось поле. Темнота поволi розвивалася, й далеко-далеко ледве помiтно на обрiю чорну смугу жолобецького лiсу. Володько почував себе погано. Сором, невдоволення мучило його, i йому не хотiлося так вертатися додому. Чи не краще завернути в поля чи в лiс i сховатися. Нiч то нiч, але й нiч ма? сво? чорнi очi. I в ночi ? щось гострозоре, насмiшкувате, що свердлить тебе до самого сумлiння. Але й так добре! Нiчого, що перед тобою, не обiйдеш. Мусиш торкнутися того й другого. Мусиш вкусити кожного овоча, а раз почав - iди, вези, тягни... Пий до дна свою чару, що б там не було... II _ Сергiй Макарiв мав дивну звичку посмiхатися в ус. Сидить, курить цигарку, пуска? густо дим i мiрку?. Ла?ться зрiдка, зате з чуттям. З часу як завiв люльку та почав залицятися до Мокрини, життя дещо змiнилося. Став веселiший. - Ех, люлька моя. Закурим, що? Тягни, Сергiю, бакун! I закурював, дим iшов, колотився над Сергi?вою розкошланою головою. Не було iншо? жури, але хто без жури живе. Почав Сергiй журитися, що так ось жити не годиться. Батько батьком, Мокрина Мокриною... Але й поза тим ? свiт. Не мiг його бачити. Село вузьке. Тодi брав книги й просиджував цiлi ночi. Раз до Крем'янця пiшов i принiс великого Шевченка в кожусi. Вправив його в саморобну рамку й примостив бiля святих. На дворi також зробив вiдзнаку. На липових дверях клунi вирiзав тризуба, а навколо нього три лiтери: У. Н. Р. "Це вiд чортiв",- казав вiн i посмiхався в вуса. Мав вiн клопiт з батьком. Занадився старий до Теклi... А Текля Мокринина сестра. Макар вже давно вдiвець i може женитися. Це сердило i Сергiя i Мокрину. Володько знав Сергiя давно, ще зi школи, але сприятелювався з ним перед роком. Заходив, приносив ту чи iншу книжку. Часом iшли за село, за хутори. Сiдали десь збоку й говорили. Пiсля цього Сергiй попав спочатку в "Просвiту", далi почав арифметику вчити. Потiм перейшов до алгебри. Все це йому подобалось. I цього вечора Володько зайшов до Сергiя. У хатi ще не свiтилося. - Добрий вечiр! Сергiй дома? - дивиться Володько у темряву й нiчого не бачить... - Заходь, заходь,- вiдповiда? з темряви голос,- Мотре! Засвiти! - гукнув на сестру. - Нi! Краще вийди надвiр,- сказав Володько. Сергiй вийшов. У зубах у нього стирчить люлька. Мiцно потиснув i трiпнув Володькову руку. - Де був? - проговорив грубо й уривно. - У Дерманi. Ховав семiнарiю,- так само коротко вiдповiв Володько. - А я вчора гуляв. Була на другiй горi музика. Ти б коли зайшов... Не каявся б... А що нового? - От хочу виставу робити... - вiдповiв Володько. Йшли поволi до вулицi. Сергiй здивувався. - Ти? - крикнув вiн. - Я. Розумi?ться. А ти також... Притягни iнших хлопцiв. Потребу?мо хору. - Це було б дiло,- зазначив Сергiй.- Тепер дума?ш робити? - запитав вiн знову, нiби не вiрив. - Ну. Думаю тепер. Я вже все обдумав. Потребу?мо хору. Хто тут добрi спiваки? Антiн? Ще хто? - ? досить. Тiльки, чи пiдуть? Десь скоро мають вернутися з вiйська Йон, Демид та Iлько. Сама артилерiя. Баси. Ну, нiчого. Я цього допну, - додав вiн по короткiй надумi. Поки дiйшли до дерманських хуторiв, справа була обговорена. Повернули назад. Володько мав багато що розповiсти сво?му приятелевi. Дiйшли аж до церкви. У Левинських свiтилося, i Володько вiдважився вступити до них, незважаючи на час. Його дуже радо зустрiв Роман, одначе вiн хотiв говорити з панною Ольгою. Тимчасом усiвся в ?дальнi, де свiтилась на столi мала нафтова лампа. По часi увiйшла панна Ольга. Була у квiтчастому шляфроцi, коси не заплетенi, тiльки зв'язанi на потилицi стрiчкою. Обережно почав говорити про сво? пiдпри?мство. - Я ще нiколи не грала на сценi,- казала панна Ольга. Вона вiднеслася до цього поважно. Володьковi не тяжко було вмовити ?й, що грати на сценi зовсiм легко. Це ж цiкаво, нi? Прийшов зi школи пан Глiб. Довiдався в чiм справа й пiдтримав Володька. Панна Ольга погодилася. Потiм усi пили чай. При цьому цiла родина поважно обговорювала справу вистави. Кожний щось пропонував сво?, один тiльки Саша мовчав i не втручався до цього. Пiзно вночi Володько вернувся додому. Мав добрий настрiй. Йому здавалося, що почина? жити. "А можливо, й пiде! Чому б не пiшло?" - говорив собi. Уявляв усе наперед. Сцену, декорацi?, артистiв, публiку. Маленьке це дiло, але все ж таки... Таж це село сто?ть на цьому мiсцi багато столiть... А чи бачило воно у себе театр? Нiколи. I от приходить Володько, почина? думати про це, шука? людей... Це ж дуже цiкаво. Зводити тих людей, вибирати з них кращих i казати: от ти роби так. А ти знову так. Всiх стягати, всiх... Ставити ?х на ?х справжньому мiсцi, вчити говорити правдивi слова, ще нечуванi тут i небувалi... Така справа захоплювала Володька. На другий день говорив з панною Розою. ?? не треба було вмовляти. Накинулася сама, бо ?й так смутно у дядька. Вiчно тiльки сяде, виставить черево й сопе. А яку дiстане роль? Володько сказав: - Матiр. - Матiр? Стару? - перелякалася Розочка.- Я ж молода.- Образилася. Володьковi щось треба казати. - Матiр найпочеснiша роля в життю,- сказав Володько. Хотiв нiби жартома, але вiрив у сво? слова,- Це досить тяжка й вiдповiдальна роля. Це одна з головних. Там ? ще дочка, але що дочка. Мiзерна ролька... - i Володько забожився. Все-таки Розочка погодилась. За пару днiв усе полагоджено. Пан Глiб вiдпустив у школi сво? помешкання. Хотiли клас, але класу не можна. На такi речi класу не можна дати. Обiйшлися без класу. Почалися проби. Одночасно стали говорити по селi про "кумедiю". Чутки добiгли до Андрiя Андрiйовича Рони. Як можна, що його не запросили? Це дуже дивувало пана Рону. Одного вечора сам прийшов i запропонував сво? режисерськi послуги. I це було до речi. Сам Володько не зовсiм добре справлявся з цим. Пан Рона вже поважний пан. Вiн був у Ки?вi, Петроградi, Москвi. Вiн мав знайомства з вiдомими артистами. Вiн сам грав i навiть сам писав п'?си. Нарештi, у нього на носi пенсне... Володько навiть здалека не мiг рiвнятися до пана Рони. Андрiй Андрiйович одразу все перевернув по-сво?му. Того поставив там, того там. Той мусить говорити так-то, робити такi-то рухи. Кожний голос ма? сво? мiсце. Розумi?ться... I справа пiшла. Кожного вечора в кiмнатi пана Глiба повно молодi. Свiтиться велика лампа. Вiкна завiшенi. Зi стiни дивиться Шевченко... Надворi дощ i темно... Зовсiм темно, хоч око виколи... Захiдний вiтер нагнав повно хмар океану. Полився нудний дощ. Поля розмокли, дороги розмокли, стрiхи розмокли. Дим не пiднiма?ться догори, а котиться по мокрих стрiхах, по зболоченому подвiр'ю, по кострицi на городi. Ворони сумно чистять сво? дзьоби, зрiдка невдоволено крякають i перелiтають з города на город. Горобцi зашиваються пiд стрiхи й так мовчки сидять, мов покаранi. Собаки по ночах виють з нудьги. Однi п'яницi розкошують у такi днi. Цiлi довгi вечори просиджують у Габеля, а, вертаючись додому, виспiвують "голоту" або "прощай ти, город, прощай, Кавказ..." Цi?? осенi по селi йде чутка: будуть театри. Так. Будуть театри. Чутка перелазить з хати до хати. Сьогоднi тут, завтра на другому кiнцi, пiд Одерадiвкою. На всiх вечорницях, у Габеля, у козака. П'янi й тверезi - всi гуторять про театри. Кажуть, нiби переодягнуться й будуть говорити до ладу, i все смiшне. Нiкого тепер не впускають до школи. Кожного вечора там люди пiд вiкнами, але до середини не пускають. Готуються... До Матвiя та чутка давно дiйшла, але вiн довго мовчав. Володько до цього часу сидiв дома, а тепер зникав кожного вечора. Дощ не дощ, болото не болото, а вiн iде. Коли верта?ться, нiхто не чу?. Це не по-господарському. - Зна?ш що? - заговорив одного разу батько.- Ти вже вирiс i ма?ш свiй розум. Театри театрами, але господарство перва рiч. Кажу: не забувай господарства... Он, кажуть, полiцiя вже розпитувала про тебе... Це казав козак... - Ви бо?тесь полiцi?? - запитав зненацька Володько. Матвiй збентежився. - Ну... То нi... Але... Володько перебив старого: - Тату. Я знаю, що роблю. На цьому ?х розмова скiнчилась. Матвiй вiдiйшов. Пробувала ще говорити мати. - Завжди не сидiв, завжди шукав на себе лиху годину... А прийдуть, а заберуть тебе... - Не прийдуть i не заберуть. Не бiйтесь,- коротко вiдповiв матерi. А сам iшов далi. Не мав часу на довгу розмову. Жив. Був мiж людьми. Чув i бачив ?х. То в Левинських, то в Сергiя. Говорив, говорив, говорив. Сперечався з паном Глiбом, повчав Сергiя, грав роль Тимоша, спiвав "Ой, що ж то за шум", смiявся, танцював з панною Женею, що недавно при?хала гостювати до Левинських. Ольга вмовила ??, i та при?хала. Часом заходив до Андрiя Рони. Пили чай i розмовляли про Iбсена. Потiм переходили на полiтику. Рона перекону?, що треба владi скоритися. Влада ? влада. Дурна чи розумна, але влада. Але, розумi?ться, не можна зложити руки й сидiти. Треба робити. Володько ма? на цi речi свiй погляд. А проби йдуть. Скоро вистава. Треба вiд староства дозвiл. Написали прохання, приложили марки, Володько випросив у батька конi й по?хав. Староство. Червоний, поверховий будинок. Над дверима овальна вивiска, орел i напис. Вузький коридор, направо дверi, налiво дверi... Просто сходи на поверх. Прохання приймають на поверсi. Там молодий пан у френчi. Довгi ноги, руки, пальцi... Володько подав йому прохання. Той подивився й по часi сказав: - Мусите додати до прохання два примiрники п'?си. - I бiльше нiчого? - запитав Володько. - Нiчого. Володько побiг до мiста, обпитав у всiх книгарнях, чи не можна купити два примiрники п'?си. Не знайшов. Прийдеться ту рiч два рази переписати. Вiд'?хав додому, взяв собi на допомогу Романа й за два днi знову з'явився у староствi. На цей раз пiшки. Ага. Це вiн. Добре. Прошу почекати внизу до друго? години, поки пан староста розгляне ваше прохання й накладе резолюцiю. Володько сходить вниз i чека?. Почекальня досить йому вiдома. Чекав тут аж три днi разом з батьком i матiр'ю, коли перед роком му сiли брати легiтимацi?. Велика, простора, з поганим, недокiнченим помостом кiмната. Навкруги бруднi, недбало зробленi й небарвленi лави. Дво? дверей, налiво й просто. Дво? великих, барвлених червоною барвою вiкон. На стiнах оголошення про недавно розстрiляних бандитiв, великий державний орел i портрет начальника держави в мац?ювцi[19] та сивому вояцькому френчi. На всiх лавицях сидять люди. Багато з них не мають де сiсти, через те стоять, а невибагливiшi сидять просто на затоптанiй, бруднiй долiвцi й сумно дивляться перед собою. З тих чи iнших дверей час вiд часу виходять урядовцi, проходять через почекальню й зникають у iнших дверях. Часом когось покликають. Тодi з тих дверей, що напроти, виходить молодий, у сiрому одязi, зо шрамом на чолi панок, дивиться насупленими очима по кiмнатi й кличе. Хтось, десь вста?, дверi зачиняються, i по часi виходить знову. Вигляд його сумнiший вiд осiнньо? ночi. Вiн щойно був у карного референта пана Лiванського. Входять новi люди. Ось привели полiца? юрбу закордонцiв. Пiймали ?х на кордонi, коли переходили купити сiрникiв, мила чи солi. Всi обiдранi, виснаженi. Ноги, здебiльша босi, дивляться навкруги розгублено, дико. Всi, хто тут не ?, так само як i Володько, чекають до друго? години, щоб дiстати резолюцiю вiд пана старости. Дехто тяжко зiтха?, ось там тихо плаче старша жiнка, тисне в собi кожний звук, тiльки сльози не в станi затиснути. Витiкають з глибоких, запалих очей i течуть по щоках. Вона вже навiть не пiдтира? ?х. Час тягнеться поволi, лiниво. Тi, що стоять (а мiж ними й Володько), переступають з ноги на ногу або виходять, щоб трошки пройтися. У двi години у дверях з'явля?ться карний референт з цiлою купою паперу в руках. Почина? читати вироки. Пiднiма?ться плач, крики. До дiла приходять полiца? i вiдводять кого треба. Володько довiду?ться в сво?й справi таке: - Пан референт, що да? дозволи на вистави, не встиг переглянути ваше прохання, i через те ви мусите прийти ще раз... - А коли? - запитав Володько. Настрiй його впав дуже низько, так що й голос вiдмовля?ться висловити якесь слово. - Ну, прийдiть так за днiв три. За три днi Володько з'явля?ться знову. Знизу його послали нагору, звiдти знов униз. Унизу урядовець розсердився i заявив, що вiн з тим не ма? нiчого спiльного й хай знову йде нагору, число дверей п'ять. Володько ще раз пiднявся на горiшнiй поверх, несмiливо вже постукав i несмiливо увiйшов. Кiлька столiв i кiлька за ними урядовцiв. Володько пiдходить до першого, що сидить налiво... Лисий такий, з чорною, зарослою волоссям латкою коло право? брови. - Прошу ласкаво так i так. Я... Але Володько не скiнчив свого речення. Урядовець, видно, зовсiм його не слуха?, насупив брови, очi його забiгали. - Ви що? - визвiрився вiн на Володька.- Куди ви зайшли? До корчми? Чи до уряду? Володько вiдчува?, що блiдне, й здивовано знизу? плечима. Дивиться на себе, помацав у руцi кашкета. - Руки! - ще сильнiше крикнув урядовець.- Де вашi руки? Як ви ?х трима?те? Володько аж тепер помiтив, що пiдступив надто близько, щоб його краще почули, i що його руки торкнулися пальцями до урядового столу. Вiн швидко, нiби вiд гарячого, вiдрива? руки, вiдступа? кiлька крокiв назад, почина? сильно хвилюватися, забува? всi чужi слова й не може як слiд пояснити, чого властиво йому треба. А урядовець все кричить: - Вже час навчитися державно? мови! Лепече чорт зна що, пся-крев! I пiсля цього урядовець вiдсила? Володька до сусiднього столу. Там сидiв пан з золотими зубами й трошки привiтнiшими очима. Володько обережно поясню?, чого йому треба. Пан з золотими зубами заявля?, що пан староста принципово погоджу?ться дати дозвiл, але необхiдно, щоб хтось iз села, i то людина старша, взяв на себе вiдповiдальнiсть за хiд вистави й забави. - А без того не може бути? Я... - почав було Володько, але урядовець негайно його перебива?: - Прошу зайво не розмовляти. Раз сказане треба розумiти належно. До побачення! Володько поволi спуска?ться вниз, виходить зо староства, йде вузьким хiдничком. Сором, ганьба, зневага. Отямився геть за мiстом, коли опинився сам серед широкого поля рiдно? землi. Сiре осiнн? небо, захiдний вiтер, грязька, нерiвна дорога. Перед ним п'ятнадцять кiлометрiв дороги. На щастя, догнав Володька один дядько з села й трохи його пiдвiз. Пiсля цього Володьковi вже не хотiлося бiльше йти за дозволом, але ж як бути? Невже при першiй непри?мностi, при першiй невдачi ганебно вiдступити, здатися? А може, поскаржитися на урядовця? Подати його до суду? Андрiй Андрiйович, що сам служив у староствi й добре зна? тамошнi вiдносини, сказав: - Скаржитися на нього марна рiч. Кому скаржитися? Вiн завжди найде проти вас аргумент, знайде свiдкiв, а що ви? Одно, що зробите, що вам пiсля того не видадуть нi одного урядового папiрця. Володько ликнув образу, зата?в гнiв, заручився "вiдповiдальнiстю", що взяв на себе Андрiй Андрiйович, випросив у батька коня й опинився знов у староствi. По короткiй мандрiвцi зверху вниз i навпаки та пiсля очiкування мало не до друго? години, Володько довiду?ться, що дозвiл буде готовий завтра. Може прийти за ним хто-небудь. При виходi в коридорi Володька зупинив молодий, русявий, з гострим носиком, у гранатовому одязi панок. - Так ви з Тилявки? - запитався вiн посмiхаючись. - Так,вiдповiв Володько. - I, значить, робите там виставу? - пита? той далi. Володько вiдповiв. - Ви зветесь Володимир Довбенко? - тягне панок все далi. Володько пiдтвердив. - А хто там бере на себе вiдповiдальнiсть? Довiдався. - Ага. Знаю, знаю. Ну, нiчого. Дозвiл дiстанете... Коли сказав пан референт? - Завтра. - Ну, значить, завтра й дiстанете. Дуже при?мно. До побачення, пане Довбенко. Панок пiшов дерев'яними сходами наверх, а здивований Володько вийшов на вулицю, сiв на коня й помчав додому. Додому прибув досить пiзно. Кiнь зовсiм задрiпаний, сам втомлений, розбитий, голодний. Батько невдоволений. Нiчого йому не згадував про сво? пригоди в урядах, мовчки вислухав його нарiкання, мовчки на?вся й одразу вiдiйшов у село. - Еее,казала Настя.- Поки росте, доти хоч ма?ш його дома. А тепер... Хто зна?, де вiн ото ходить i що робить. Дома стiльки скрiзь роботи. Молотилка на носi, гнiй треба викидати, навiть сiчки нема кому нарiзати. Дрова сама он цюкаю, що менi аж спина трiщить... Коли б хоч сокира людська, а то такий тягар, що ледве двига?ш... На другий день за дозволом пiслали Сергiя. Володько мав досить роботи. Треба замовити оркестр, приготовити сцену, упорядкувати. залу. Крiм того, Сергiй ма? зайти до позичальнi перук i взяти ?х кiлька. Володько цiлий день працював. З ним працювало кiлька хлопцiв, яким пообiцяли на чарку. Носили дошки, тесали, збивали сцену, упорядковували лавки, бiгали, хвилювалися. Пiт густим горохом стiкав по чолi, змокрiла спина. Працював, як вiл, як добрий кiнь. Не ходив, а бiгав, давав накази, планував, обдумував кожну дрiбницю... I до вечора недокiнчена клуня обернулася в театральну залу. Пiзно вечором прийшов Сергiй. Принiс перуки, барви, все, що потрiбно для сцени, тiльки не принiс дозволу. Чому? Бо дозвiл ще вчора пiшов через "постерункового" угорсько? полiцi?. Нарештi все готове. На "шкальнi", на магазинi, на Соловейовому парканi коло Гершка розлiпленi великi плакати. Лапатi червонi лiтери з велетенськими знаками оклику скликають народ на виставу. По всiх хатах, на дорозi чи у Габеля тiльки й мови що про "театри". Оркестра найнята, хор вимуштруваний, артисти знають сво? ролi. Приходить день вистави. Недiля. Небо зрання похмуре, i час вiд часу накрапа? дощик. Не дивлячись на це, з самого рання юрби дiтвори товчуться коло клунi Якова. Ще все зачинене, ще Яковова жiнка гонить ?х з подвiр'я "пiд сто чортiв", ще навiть Володько не прийшов у село, але скрiзь, по всiх вуличках, на перелазах збираються гурти дiвчат, хлопчакiв, часом i якийсь парубок цiкавiший так, нiби мiж iншим, пройдеться коло Якова й кине кiлька поглядiв на подвiр'я. Навiть i старшi, поважнi дядьки, що все ще посмiхалися "з театрiв", все ближче пiдступають до Якового подвiр'я, розважаючи про погоду, врожай i рiзнi селянськi справи. Найкращi дiвчата, як Настя Михайликова, як Ганка, як Тетянка Овсiйова, як Наталка "з тамто? гори", i багато iнших повбиралися сьогоднi, як на Великдень. Найкращi спiднички, панчiшки, черевички, блузки, тоненькi безрукавки, нiби улiтi, черевички-човники. Нiби панянки з мiста. Що ж. У церквi спiвають. Треба знати, як мiж люди виступити. Вулицею проходять все новi й новi юрби людей, нiби на вiдпустi. Перед плакатами весь час сто?ть натовп. Читають по лiтерах, що й де написано, розтовкмачують один одному... На щастя, перед полуднем i день повеселiшав. Хмари поволi розповзлися, небо показало кiлька блакитних лат, час вiд часу й сонце почало проглядати i, коли люди з'?ли полуденок, стало зовсiм гарно та тепло, нiби спочатку осенi. Подвiр'я Якова вже повне людей. Дiвки, парубки, старшi хазя?, навiть старi дiди, що курять люльки та спльовують. Вже й Яковиха нiчого не порадить з ними. Володько випросив у не? стола, поставив перед новою клунею, накрив бiлим настiльником i посадив Сергiя продавати бiлети. Пiсля вийшов до людей i промовив: - Сьогоднi в нашому селi вперше буде театр. Самi побачите, що то буде, а буде то дуже гарне... Тiльки той, що хоче бачити, мусить купити собi квиток. Iнакше його не пустять. Ось тут, хто хоче, може вже наперед купити, бо може так статися, що й не вистаче ?х всiм. Всi слухали Володька з увагою, але нiхто не йшов купувати квитка. Сергiй сидiв за столом, дивився на людей, люди на нього, проходив час, але нi один не вийшов з юрби за квитком. Сонце хилилось до заходу. Нарештi десь там, починаючи вiд "шкальнi", заграла духова музика. Веселi, радiснi звуки маршу бадьоро вирвались i рознеслись по селу. Затремтiло село, зашумiло, затрiщали перелази, замиготiли по всiх городах, по стежках жiночi одяги, i не дiйшла музика до Яково? садиби, як вже за нею тягнулась сила народу. Здавалось, цiле село пiднялося. Вуличку, що вела до Якова, й весь двiр залили по береги. Не можна було протиснутись... Але Сергiй все сидiв перед столом i чекав... Почали потрошечки, обережно пiдходити... Виймали з вузликiв зiм'ятi марки, питали, чи не можна б купити дешевше. Ось якась дiвчинка вийма? три яйця й просить благальне пропустити ??. Друга непевно пiдходить, довго дивиться на Сергiя, довго мiрку?... Нарештi просить пустити ?? на борг. Завтра вона принесе грошi. Божиться, що принесе. Тепер якраз не ма?, а додому далеко. - То ще ж досить часу. Ще можна побiгти додому i вернутися,- каже Сергiй. Але дiвчина бо?ться бiгти додому. А що як вона пiде, а тут почнуть без не?. Вона й завтра заплатить. Хiба ж Сергiй не зна? ??. Але Сергiй сьогоднi не зна? нiкого. Як тiльки музика зайшла до клунi, як тiльки прорвалась несмiлiсть, як тiльки всi переконалися, що нiкого не пустять задурно,навалились до столу всi нараз. Почалась метушня. Заднi тиснулись, передавали грошi через переднiх. Сергiй впевняв, що всiм стане квиткiв, Володько прибiг, побачив таке й побiг шукати ще одного продавача. Знайшов Олега, що при?хав на виставу, i просив його помогти Сергi?вi. У дверях клунi стали два здоровi, плечистi парубки. Всерединi знову два впорядчики. Народ хильнувсь, мов повiнь. Володько не встига? давати розпорядки... Однi просяться пропустити ?х без грошей, iншi щось питають, ще iншi скаржаться. У дверях зчинився крик i гамiр. Два п'янi парубки лiзли без квиткiв, але ?х зупинили. - Назад! Не бачиш, тут варта? - Пшол! Що менi варта. Пускай! I тиснеться далi... Але не встиг дiйти до порога, як мiцнi руки схопили його за комiр, i той, мов лантух, полетiв на подвiр'я. Регiт, крик. П'яний зiрвався, кинувся битись, та з'явилось ще кiлька впорядчикiв, i вiн вiдiйшов... Сонце зайшло, засвiтились лампи. Клуня набита людьми й зачинена. Бiльше не влазить. Гра? музика. Сцена закрита завiсою з ряден. Навколо клунi стоять люди, що не встигли дiстати квитка. Малi хлопчики, мов клiщi, повпивались у стiни клунi й крiзь щiлини дивляться цiкавими очима до середини. Iншi ?х вiдпихають, бо хочуть собi поглянути... - Петре, Петре! Пусти ще мене! Ти вже надививсь. - Гнате! Дай я ще побачу. Лиш трошки! - Тож там ще нiчого нема. Сам нiчого не бачу. - Ага, нема... А дивиться. Пусти, пусти! Я тiльки трошки... Iншi знову дряпаються на стрiху або приносять пiдставку, щоб стати вище й дивитися. - Не тягни! Ти, хал?ро! Не тягни! Куди лiзеш. Впадемо всi! Гуууррр! Пiдстава звалилась, i все полетiло. Почина?ться бiйка. Михалко кинувсь на Iвана, Iван божиться, що винен Микола, Микола спиха? вину на iншого. Вибiга? впорядчик i вiдгонить всiх, бо такий крик, що музик не чути. На залi гамiр, нiби в набитому вулi?. Музика тне беззупину. Спереду сидять почеснi гостi. Он i комендант угорсько? полiцi?. Коло нього розложився з жiнкою Габель. При?хала й стара панi Неонiла Адрiянiвна, мати Андрiя Андрiйовича. Гольденберги цiлою родиною - Мошко, Маня, Рая, Соня, Iцко... Там також мiсце для панни Галi, що сама не гра?, але занята разом з iншими на сценi, там Саша й Лiнкерт. Обидва вже встигли випити й мають веселий настрiй. На сценi тиха, швидка метушня. Артисти одягаються. Андрiй Андрiйович характеризу?, намазу? барвами. Володько запiзнився, бо весь час бiгав скрiзь, де тiльки треба, прибiг, швидко почав одягатись. За хвилину зробився рожевощоким, здоровим, в широких штанях з брилем на головi, парубком. Перед ним Роман, але це не Роман. Нiхто його не пiзна? тепер. Вуса, чуприна пiд китицю, чемерка й люлька в зубах. Оля стала дiвчинкою. Веселою, доброю, у бiлiй, трiшки вишитiй сорочцi, боса. Вона стриба?, сипле очима смiх, танцю? тихо. I Роза Габльова змiнилась. Свитина, очiпок, запаска. Очi пiдведенi, зморшки... I багато iнших... Всi тут, всi на мiсцi чекають... Ось тiльки завiса вiдхилиться. - Дзвiнок, дзвiнок! - тихо наказу? Володько.- Антоне, Iльку, Демиде! На мiсця! Хор! Займайте всi мiсця! Пам'ятайте, що перше спiвати! Я вам дам знак рукою! Махну отак - "Гиля-гиля". Отак - "Ой, що ж то за шум". Розумi?те? Ну так. Другий дзвiнок! Подивiться, чи вже всi всiлися! Але тихо! Андрiй Андрiйович розмiща? першу яву. - Олю! Розо! На мiсця! Ви, Розо, трiшки схиленi, голова оперта на руку. Ви уважно слуха?те вашу дочку. Оля сидить, руки в пеленi, уважно дивиться на свою матiр, оповiда? свiй сон, сво? скорботи, хоче, щоб мати зрозумiла ??. Ну! Добре! Готово! Можна третiй дзвiнок... - Дзвiнок! - тихо говорить Володько.- Всi за лаштунки! Суфлер! Увага! Робиться велика тиша. Зала швидко вмовка?, тiльки за стiнами шкряботять i туляться хлопчики. Завiса поволi, майже непомiтно розходиться двома половинами на боки. На залi гасне свiтло, на сценi збiльшу?ться. Перед глядачами картина: хатина з одним вiкном i дверима. Вiд не? вправо, на кiлках, за плотом соняшники й рожi, на плотi в'ються гарбузи, на кiлках, не дивлячись на вечiр, глечики. Влiво садок i рiг повiтки. Вечiр. Свiтить мiсяць. Тихо - нi одна гiлка не ворушиться. Здалека долiта? парубоцька пiсня. На призьбi перед хатою сидять мати й дочка. Мати трохи похилена, а дочка ?й оповiда?: "I от сниться менi, мамо, нiби бiжу я... коло такого-от вiтряка"... Серед глибоко? тишi ?? м'який, нiжний голос бринить, мов срiбна струна. Трiпотливi, повнi остраху звуки вириваються з тi?? живо? картини, несуться над головами слухачiв, долiтають до найдальших закуткiв i десь там зникають. Куди залiтають вони й де зникають? Там десь, у тих палаючих цiкавiстю очах, у тих розкритих, висохлих вiд напруження устах, у тих вухах, що з напруженням ловлять кожне таке просте, але таке чарiвне слово. Ось дiвчина, що не може всидiти на мiсцi. Вона бачить все, але ?й зда?ться, що це мало, й вона поволi, непомiтно спиня?ться навшпиньки... ?? очi бiгають по сценi, ловлять кожну дрiбничку, слух напружений. Обличчя весь час мiня?ться. Жаль, скорбота, радiсть, смiх - все, що бачить перед собою, все чистою, невинною душею прийма? i стражда? чи раду?ться. Цiла зала - всi уважно дивляться, всi слухають цю дивовижу, це життя, цю живу красу. Бачать i розумiють серцем, цiлим ?ством. Бiдна дiвчина просить матiр вплинути на батька, щоб пустив ?? вечором погуляти. Там так гарно. Там стiльки молодих, веселих iстот. Там так хороше бавляться. Там, у гаях, у тих садах, пiд мiсяцем, серед чудового спiву розцвiта? барвистим, пахучим цвiтом перше, жагуче кохання. Там ходять вони, тi, що тiльки що вступили у справжн? життя, тi, що чують себе й хочуть жити повно, барвисто й широко. Дiвчата слухають ту казку й розумiють ??. I коли б творилась вона перед очима не годину, а цiлу нiч, вони прослухали б ?? з такою самою увагою вiд початку до кiнця, бо ж як не слухати... Хто з них коли бачив щось кращого в життi? Хто показав ?м щось, що дi?ться на широкому свiтi? Хто кинув ?х жагучiй цiкавостi хоч один шматочок поживи? Нiхто, нiколи. Росли, жили, плодились, вмирали. А там бореться старiсть з молодiстю, минулiсть з сучаснiстю. Там цвiте велика любов, що захоплю? все молоде, все живе. Всемогутня, чудова любов! Проходить велика година. Для цих людей пройшла вона по землi майже непомiтно, мов тiнь, але скiльки яскравого, гострого, незабутнього лишила по собi... Сцена доходить до кiнця. Серед велико? тишi на залi хтось сильно, дико висвиснув. Це Оксана. Ось на сцену виходить похилий, старий, з калаталом, сторож. Оксана пiзнала в ньому свого Карпа й не вдержалась... Голос сам вирвався, серед тишi промчав стрiлою й завмер. Завiса швидко закривала кiнець. Але, щоб продовжити програму, Володько вивчив Женю кiлькох танцiв. Ось знову розiйшлася завiса й на сценi дiвчина в розкiшному вбраннi. Вишивки горять, мов живий мак. Намисто, стрiчки, квiти. Коло дiвчини моторний парубок. Вдарила музика, i пiшов буревiйний, смiливий, широкий танець. Парубок не жалу? сво?х нiг. Пiшов навприсядки, аж iскри сипляться, а дiвчина, мов метелиця, мов гонивiтер, тiльки спiдниця та стрiчки розвiваються, тiльки чобiтки миготять. Глядачi не можуть всидiти на мiсцi. Очi у всiх загорiлися, руки й ноги затремтiли, кожна жилка напружилась, мов струна. Так би хотiлося й собi зiрватись та закрутитись у тому шаленому танцi. А музика все тне, все жене вперед... Танцюристи ось-ось зiрвуться й вiдлетять вiд землi. А коли скiнчився танець, все, що було в залi, вибухло буревi?м радостi й захоплення. Заплескали, загукали, замахали руками. Вийшли на сцену всi гравцi, а на них посипались квiти. За сцену тиснуться всi, хто може, щоб привiтати Володька й iнших. Андрiй Андрiйович вдоволений сво?ми артистами. Всi веселi, пiднесенi, захопленi. Сотнi очей сяють нестримною радiстю. - Гарно! Чудово! Молодцi! Показали себе! - тиснуть Володьковi руку. Навiть комендант полiцi? i той стратив свою насупленiсть i прийшов на сцену. - Добже, добже! - сказав вiн. Габель принiс сво?й племiнницi цiлий оберемок жоржин, повнякiв, айстр. Володько дiстав китицю вiд Галi, Женi та Сашi. Оля вiд Андрiя Андрiйовича, навiть Лiнкерт потиснув руку Романом й буркнув: - Шкода, що й ви не вдарили гопака... Володько вiдходить набiк i присiда?. Вiн втомлений танцем. З чола сочиться рясно пiт i тече по обличчю, але з огляду на грим обтертися не можна. Вiн до глибини душi зворушений i вдоволений. Намагався, напружувався, не шкодував сво?х сил, але кажуть, що було добре. Одначе нема часу вiдпочивати. У залi знову рейвах. Виносять лавки, очищають мiсце для танцiв. Люди виходять надвiр, але нiхто не йде додому. Вечiр темний. Десь-не-десь мигне на небi зiрка, щоб за хвилину знову сховатися. Музика готу?ться, дiвчата чепуряться й оглядаються на сво?х... Володько встав i почав робити порядки. На сценi за лаштунками повно людей, хоч вони зовсiм не мають що тут робити. Гравцi змивають барви, переодягаються. Ось на залi вдарила музика й Володько пiшов вiдкрити танок. Он сто?ть Женя. Стрiчки, корсет, вишивки... Веселi, синi очi... Взяв ?? й закрутився в буйному колi вальса. Яка вона легка, тонка й звинна. Вона не ходить, а лiта?. Земля сама тiка? з-пiд нiг, а цiлий свiт, мов каруселя, крутиться. За ними пiшли й iншi. Спочатку Олег, Оля, Роман, Галя, а далi численнi Гольденберги, за ними вiдважнiшi парубки. По часi вже не було мiсця, й Володько з Женею виступили та вiдiйшли за сцену. - Панно Женю! Вам так це личить! - шепнув Володько майже на вухо Женi, вказуючи на ?? вбрання. - Та невже? - жартом вiдповiла Женя. Мовляв, сама знаю. Вона все жарту? з Володька, не бере його поважно. Вона нiкого не бере поважно. Для не? все жарт, цiле життя, весь свiт. Вiд'?жджала Неонiла Андрiянiвна. Сказала, що хоче попрощатись i з Володьком. Пiдiйшов до не?. - Да, да! Далжна атдать справ?длiвость. Андрей Андр??ч всегда гаварiл, что ви талант. Да свiданiя i благадарю! Володько цiлу? старiй руку, дяку?, що вiдвiдала такий скромний, селянський театр... Сергiй принiс касу. Цiлий мiшок паперових грошей. Нiхто не сподiвався, що матимуть такий збiр. Володько перебрав грошi й вiдтинки квиткiв, а Сергiя послав за горiлкою для музик. Габель заробить перший, а без цього не можна обiйтись. Володько почав розкладати грошi на купки й рахувати. Стане на залу, на всi видатки, i зiстанеться для "Просвiти". Ах, як буде чудово, коли на другий тиждень Володько з'явиться в Крем'янцi й передасть "Просвiтi" стiльки грошей. - Володю! Ах, ви, мошенник. Запросили мене на танець i забули! - Це Женя. Коло Володька нiкого нема, всi пiшли танцювати. На столi маленька нафтова лампочка й купи лапатих зiм'ятих банкнотiв. - Ах, Женю! Дивiться! Тут сто тисяч! Купа марок. Це ж ми витанцювали. Рахуйте! Женя також захоплю?ться купою грошей. Бере пачку й швидко маленькими прозорими пальцями раху?. Володько раху? також. Вона часто його перебива?, обо? збиваються й починають спочатку. Женя весело смi?ться, б'? його по руках. На сценi вигра? музика танець, у залi танцюють, але Володько не чу? того. Женя також швидко забула про танець. За лаштунки прибiга? Олег. - Олег! Ви не танцю?те? - кида? Женя мiж рахунками, дивиться на нього, а пальцi ?? швидко перебирають папiрцi. - З ким? - пита? Олег. - ... двадцять один, двадцять два, двадцять три... Боже мiй! З Розою, з Неонiлою Адрiянiвною, з Галею, з Олею, зо мною, з дiвчатами... Тьху! Чотири, п'ять... Проклята лампа. Так мало свiтла... - Йду! Танцюю! - крикнув Олег i вибiг. - Ах! - вирвалось у Женi, i вона вiдiрвала очi вiд грошей. - Що, Женю? - спохватився Володько. - Злякалась. Нi, то парик. Фу, яка я дурна! - вона дивилась просто на Володька. Вiн не мiг видержати ?? погляду, червонiв, дивився на другий маленький столик. Там перуки, барви, маски... I раптом Женя збира? всi полiченi грошi в одну купу й гука?: - Володю! Дивiться! Володьку! Володько здригнувсь i поглянув на не?. Вона тримала на руцi купу грошей, але дивилась на нього. - Нате! - сказала.- Ви сьогоднi принц, багач, красунь! Ви... - увiрвала, але одразу додала: - чудовий! Я вас люблю, Володю! Вона це хотiла сказати жартом. Вона говорила таке всiм. Але це вирвалось у не? по-укра?нському, через те вийшло трiшки iнакше. Це вона також вiдчула й густо почервонiла. Одна ?? рука лежала на столi з грiшми, i Женя помiтила, що вона тремтить, i що Володько бачить це також. - Ах, це дурне! Нате грошi! Ходiм. Тут нiкого нема! - викрикнула вона вривно й схвильовано. Володько встиг сказати: - Панно Женю! Дякую за вашi очi! Я ?х буду носити з собою. Вiн взяв вiд не? грошi й запхав до всiх кишень. - Пiдем в танець! - сказав швидко. - Пiдем! Взяв ?? руку й потиснув. Вона швидко, нервово вiдповiла. Знiяковiлi обо? й просто через сцену коло музик вийшли. Музики саме урвали танець. Володько й Женя лишились у всiх на очах. Хтось гукнув: "Женю!" Другий (це був Олег) крикнув: "Володьку!" i всi голосно, рясно заплескали. "Козачка! Козачка!" - загукали. Але Женя, червона, мов жарина, вирвала вiд Володька свою руку й плигнула мiж публiку. Володько вернувся назад за лаштунки. Це сталось несподiвано, i через те схвилювало Володька. Пiдiйшов до столу й присiв на стiлець. Лiва рука лягла на столi. Чув неспокiй, тремтiння... Боявся, що ось зараз сюди ввiрвуться люди й побачать його таким. Одночасно було йому при?мно й весело. Рiс, горiв i, здавалось, виповняв собою цiлий простiр. I дiйсно. За хвилину було тут повно людей. Лiнкерт, Саша, Роман. З'явилися вже пляшки. - Пий! - пiдносять Володьковi чарку. - Нi! Сьогоднi не п'ю! - вiдмовив твердо й рiшуче. - Дурень! - проговорив Роман i вихилив. - Браво, браво! Володя не п'?! Принаймнi один знайшовся,- загомонiли дiвчата, а особливо Галя й Женя. - Кричiть! - говорив Лiнкерт.- Горiлка шана й радiсть. Хто не курить, не п'? - не мужчина. А жiнки, що таких люблять - кури й мiзерiя. - А тi, що п'ють - тваринки, що хрюкають! - докинула котрась. Шум, гамiр, рух. Галя знайшла собi обрiзок дошки й присiла. У не? на руках примостилась Женя. Оля принесла торти. Самi пекли, самi принесли й самi себе гостять. Оля вся ся?, до всiх смi?ться, меле при?мну нiсенiтницю й сама з себе регоче. Володько хвилинку сидiв тихо. - А, панове! Забули! Скiльки грошей? - викрикнула Галя. Володько зрозумiв, про якi грошi гутiрка. Вiн став i, вдаряючи себе по кишенях, казав: - Ось! Тут! Повно! Ще не встиг полiчити! Женя швидко затупцяла ногами й закричала: -- Галю! Ти iдiотка! Як тобi хочеться говорити про грошi! Рома! Дай менi чарочку. Скорше! - От, це так! - сказав Лiнкерт.- Лий! Женя герой! Повно лий! - Ха-ха-ха! - заходилась реготом Оля, а Галя зiпхнула з колiн Женю. - П'янице! Геть! - сказала вона й струсила на колiнах сукню. Роман пiдскочив з чаркою. Женя взяла ??, дзвiнко засмiялась i випила половину. Решту вилила через голову. - Так п'ють в селi! - весело сказала вона й взяла кусник хлiба. Увiйшов Сергiй з двома порожнiми пляшками. - Ну, що? - зiрвався до нього Володько. - Витягли! - сказав Сергiй... - I ще хочуть. - Досить! Хай грають. Почастуй краще хористiв. У залi також рух. Скрiзь набито молоцi, всi гарячi й веселi. По часi Володько лиша? товариство за лаштунками й виходить до зали. Музика заграла. Володько оглянувся навкруги, побачив Ганку й пiдiйшов до не?. - Дозвольте вас попросити на танець,- сказав ?й. Вона зашарiлась i вiддалась мовчки в його руки. Володьковi дуже при?мно, що так сталося. Вже давно не зустрiчався з цi?ю дiвчиною, вже давно не бачив ?? зблизька. А тепер ось танцю? з нею, чу? ?? зовсiм близько коло себе, чу? дотики ?? грудей, чу? навiть ?? хвилювання, що переда?ться також на нього. Хотiв би з нею заговорити, але не знаходить вiдповiдних слiв. Вона заговорила сама. - А ви ще не забули мене? - запитала непевно, з посмiхом... Блиснула на нього очима й одразу сховала ?х.. Володько посмiхнувся також. - Певно, що нi,- сказав вiн.- Як можна. Вона: - Ой, йой! Напевне забули. Я кiлька разiв зустрiчала вас. Навiть у мiй бiк не глянули. Вiн: - Бо, мабуть, вас не бачив. Вона: - Бо не хотiли бачити. Вiн: - Або, може, вас не пiзнав. Будете багатi. Вона: - Хто не хоче когось пiзнати - не пiзна?. Запанiли. Вiн: - А, де там запанiв. Хвилина тишi. Пiсля знову почина? вона: - Цього Великодня на цвинтарi коло церкви з Даркою коло вас пройшла й кинула на вас паперову квiтку. А ви?.. Вiн: - Це ви були? Ах, Ганусю! - вирвалось у нього зненацька.- Я вас пiзнав, але ви дуже швидко тiкали. Перед людьми не вiдважився вас доганяти. Ви були в голубому. Нi? I з вiнком на головi... Вона: - Ее, хто! Хтось... "Така сама, як i тодi", - подумав Володько. - А пригаду?те, Ганко, там у школi? - запитав по короткiй перервi. Вона: - Ще б нi. Ой-йой, як пригадую... I не раз. Як то на Ронiвському... Зна?те? Тi пролiски для учительки Машi. Як то ви менi оповiдали... Це було давно. Мовчанка. Музики грають. Вони спокiйно, плавно обертаються пiд ?х звуки. Вiн чу? ?? коло себе й хоче ще ближче пригорнути, але не вiдважу?ться. Навколо стiльки людей. Одягнена вона у бiлу, тоненьку блузочку. На грудях червона в'язанка. Спiдниця гладенька, чорна, майже до колiн, коротка. Володько хоче ?й ще щось сказати. Вiд не? вi? свiжiстю, здоров'ям i ще чимсь, що хвилю? його. Ага. Он танцю? Олег з Женею. Бачить його й морга? очима. Володько нагнувся до вуха Ганки й шепнув: - Ну, а коли б я тепер до вас заходив? Вона запаленiла, мов жарина, й мовчала. - Ну, чого ж мовчите? - спитав ?? знову. - Хiба я знаю... - А хто ж може знати? Вона нахиля?ться до нього й шепче: - Прийдiть... Прийдiть, Володьку! - i затремтiла, мов пташина. Володько виразно вiдчув те радiсне, лячне, жадiбне тремтiння. А по часi несмiло, уникаючи його погляду, ще тихше сказала: - А зна?те що? Прийдiть до ?вдошки. Ми ма?мо там вечорницi. Сергi?вi скажiть. Вiн вас заведе. До нас заходять хлопцi з Башковець, з Людвищ. Заходять i сво? - Антiн, Iлько, що прийшов оце "з полякiв". Багато заходять. Зайдiть i ви... Але де там... Ви не зайдете. Дурите... Он на вас дивиться ота... Боже, яке гарне у не? вбрання. Вкра?нське, нi? Гарне, i корсет оксамитовий... А скiльки стрiчок... Як ви танцювали з нею, менi здавалось, що то... Не скажу, а вже хотiла сказати... - i замовкла. - Що ви хотiли сказати? - Не скажу. Смiялися б. - Шкода. Хiба я такий насмiшник. Вона не вiдповiла. Натомiсть промовила сво?: - Дума?те, коли б я надягнула таке... Дарка сказала менi... ха-ха-ха! Не скажу. Знову не скажу! ?й-Богу, не скажу! - Що там таке? Чому не скажете? Вона та?мничо пiдтягнулася, притиснулася до нього й майже на вухо шептала: - Казала менi: ти дурна. Купи собi таке вбрання, такий корсет, такi стрiчки, i вiн тебе полюбить. Будеш, каже, бачити. Вона менi весь час, цiлi роки вами у вiчi цвiрка?. Каже: це твiй. I завжди так каже. Замовкла. Треба було крутитися. Володько запитав ??, окручуючи: - А ви? - Смiюся тiльки. Бо куди ж... Я, зна?те, зовсiм не сподiвалася ще з вами говорити. I тодi на Великдень... Взяла на себе голубеньке, вiночка... Воно менi так подоба?ться. Дарка каже: "А ходiм, Ганко, на цвинтар. Там дiвчата кривого танця виводять". Менi якось не хотiлося, бо думала йти на мiщани до тiтки. (У мене на мiщанах тiтка, Ольга, ?)... Але вона все: ходiм. Ну, я й пiшла. Iлько саме тодi був на вiдпустцi - пристав до нас з Наталкою. Ви зна?те Наталку? Вона не ходила до школи... Iлькова сестра. О!.. Перестають грати... Музики урвали гру. Танцюристи почали поволi розходитись. Володько взяв Ганку за руку й сказав: - Ходiмо на хвильку надвiр... Вона згодилася. Дверi тепер вiдчиненi навстежiнь. Свiтло з клунi б'? в темноту ночi. Багато хлопцiв i дiвчат виходять парами й зникають по рiзних кутах. Протискаючись помiж людьми. Ганку хтось майнув хустинкою по носi, i якийсь дiвочий голос гукнув: "Ганко!" - i бiльш не сказав нiчого. В тому голосi чулась усмiшка, заздрiсть i щастя. На обличчi Ганки помiтне те саме. Вона оглянулась i кинула: -Ти! Надворi холоднувато, але молодь на це не зважа?. Налiво веде дорiжка в садок. Там повно людей. Чути смiх, дзенькiт скла. Коло плоту ряд слив. Пiд одною сливою Володько й Ганка зупинились. Вона стала коло плоту й оперлася. Вiн взяв ?? обидвi руки, i так стояли. Руки ?? теплi, твердi. Деякий час стояли мовчки, нiби набирались сили. Зненацька вона засмiялася. - Чого ви смi?тесь? З мене? - З вас? Ай! Якби я з вас могла смiятись? - А чого ж?.. - Ах, так... Не знаю... - знизала плечима та спустила вниз очi. Вона хвилювалася, не знала, якi вибрати кращi слова. - Як то? - питав ?? Володько, хоч добре розумiв ??. - Я кажу: ми, сiльськi дiвчата, всi дурнi. - А то ж чому? - А так. Не знаю, як вам сказати... Ми дуже вiримо. Володько перебив ?? i нагадав нескiнчену розмову. - Ее,сказала вона.- Не можу вам усього розказати. Це було б на цiлу нiч. А тодi, на Великдень, пiдходимо до цвинтаря. Смi?мося, жарту?мо... Зна?те, як то нашi сiльськi дурнi дiвчата... Невченi, простi... Всi отак, зна?те... Пiдходимо. Дарка ще на дорозi кричить: "Ганко, Ганко! Глянь!" - "Куди?" - кажу. "Он туди..." Я глянула, дивлюся: а ви сто?те коло попiвського паркану з Олегом... Менi щось так зробилося... Не можу й слова сказати. I радiсно, i соромно... Та, нiби мене хтось накрутив i раптом поставив на землю. Дивлюся, зна?те, чую, що вся горю з сорому, але кажу: та що? Чи ти, кажу, здурiла? Ай, кажу: геть-те! Вирвала вiд Iлька свою руку, вiн мене за руку вiв. Ви всi, кажу, дурнi. А вони в смiх. I так увiйшли ми на цвинтар. Ви якраз хотiли вiдходити, а я не знала, що робити, вирвала з вiнка одну квiтку i кинула на вас. Ви оглянулись, засмiялись, але пiшли далi й не вернулись. Я тодi пiзнала, що ви вже мене забули. Менi було так сумно, так сумно. Не знала, де подiтися. А Iлько ще договорю?: "Ааа! Втрiскалася! Вiн на тебе й не дивиться!" Йди, кажу, ти, нещаснику рогатий! (вiн тодi саме рогату шапку носив). Не хотiлося спiвати, була зла, зда?ться, когось роздерла б. Куди там, думаю, йому до мене. Там, за парканом, на дорожках та лавицях Галя, Оля, ще якiсь панни. За нас, сво?х, вiн вже забув. Ще й тепер на вас зла. Так, так! Зла, й кiнець! - Невже! Чому? Ганусю! - проговорив лагiдно Володько, особливо останн? слово. - Тому! Бо зла! Серджусь на вас! Мала б казати вам ти, як колись. Хiба ми що? Iншi? Те саме грiшне тiло, i тi самi руки... Тiльки тепер з мозолями. Вашi, мабуть, нi? А я думала про вас: думаю, чому вiн нiколи до нас не загляне? Запанiв, забув. А я все думаю, все думаю. Колись очей з мене не спускав, а тепер... Все чисто забув... I село, i нас... От чому на вас зла! - Я хотiв прийти,- сказав Володько. - А не прийшли. Чому? - Боявся. - Дурите... Чого боялись? Мене? Хлопцiв? - I вас, i хлопцiв, та й дiвчат. - Дiвчат? Ха-ха-ха! Ну, чого? - Ганка дивувалася щиро. Не розумiла його.- У нас, зна?те, просто: прийшов, обняв, вщипнув. Захотiв, поцiлував... Що хотiв, сказав. Ми ж не панянки... Пужалуста, пужалуста... Ми вам не пужалуста. Простi дiвчата. Що на думцi, те й на язицi, i так добре. Менше брехнi... У клунi знову почали грати, але нi Володько, нi Ганка не квапились туди йти. За плечима лоскотав холод. Нiч темна, мов вугiль, але та темнота сьогоднi при?мна й чарiвна. Такi ночi не трапляються часто. Такi сво?, довiрливi... Трима?ш руки тi?? iстоти з двома довгими русявими косами, синiми очима, з тонким гнучким станом i, хоч ?? не бачиш, але чу?ш кожним нервом, вiддихом. Чарiвна темнота пливе навколо тебе, а ти трима?ш чи?сь руки й дума?ш якраз так, як часом марив в тi найкращi, найяскравiшi днi молодостi. Так. Це "вона". Вона i ?. Близька, доступна, пружна, мов тятива, й п'янка, мов добре вино. Таку тiльки бачиш у снах; у мрiях, а тут вона на явi... Тут вона в тво?х руках - та величезна дорогоцiннiсть, що тiльки молодостi да?ться зовсiм даром. А Ганка оповiда? далi. Оповiда? про себе, про сво?х приятельок, про досвiтки, що там роблять, що говорять. Вона бажа? розповiсти йому всi днi й години свого цiлого дiвоцтва, щоб вiн знав ?? i бiльше не боявся. Час все йде поволi, нiч вiдходить все далi й далi. У клунi грала музика, то знову вмовкала. Люди входили, виходили, танцювали, бавилися... I от Ганка,зда?ться, сказала все. Володько зна?, хто до кого залиця?ться, хто за ким плаче, хто смi?ться... - Ах, як гарно було там! - завершу? свою думку Ганка. Пiд "там" вона розумi? сцену, декорацi?, спiви.- Так би й я хотiла жити. Я плакала разом з Оленою. Володько посмiха?ться. Вiн розумi? ?? та ?? плач. Це не плач, а радiсть. Але треба все-таки розходитись. - Ну,- каже нарештi Володько, потягнувши Ганку за руки,- пiдемо. Там нас чекають. Вона погоджу?ться, але ставить умову: - Прийдете до нас? Направду? Дурите! Не вiрю! Ну, побачимо. Розiйшлися. Володько спiшить на сцену. Тут уже розходяться, прощаються з Володьком. Женя жартiвливо йому погрожу?. Габель забира? свою Розочку, хоч це не до вподоби Романовi. Володько почав розплачуватись. Заплатив Якововi. Той не спав цiлу нiч, все навкруги обiйстя бiгав та вiдганяв напасникiв. Дiстав за сво?. Пiсля пiдiйшли музики й просять "на двi пляшки" для кожного. Подивився на них сердито, але розплатився. - Йдiть! Пийте! - Пiдем,сказав "бiдний чоловiк" Симон.- Може, й ви з нами? - Йдiть самi. Я не п'ю. Потребу?мо ось на "Просвiту"... - То зна?те... "Просвiта" "Просвiтою", але наш брат мусить зайти до Габеля. Такий, бачте, закон. - Дурний закон. Розстрiляти його варто. - Но... Не ми його встановляли, не ми й будем розстрiлювати... - завершив Симон. Пiсля пiдiйшов до Володька Антiн i говорить потиху: - Там он чекають хлопцi. Зна?ш... Вони стiльки для тебе попрацювали. Дай ?м. На другий раз ще пiдуть. Хоч "по пляшцi" дай. Володько не стримався: - Для мене? Працювали? Хiба то для мене. На, дай ?м! Хай п'ють... Чорт з ними. Але працювали вони не для мене. - Ну... - затупцяв Антiн.- Хто там буде розбирати, для кого... Що виробили, то виробили. На чарку стане... "Говори з кобилою отченаш,- думав Володько.- А це ж найповажнiший парубок..." Володько нарештi розплатився зо всiма, а решту сховав на "Просвiту". П'ятдесят тисяч зiсталось, i то добре. Розпрощався з Олегом i Сергi?м i пiшов сам додому. На вечiрцi були Василина й Хведот, але тi вже, мабуть, давно сплять дома. Нiч уже мина?. Ось на сходi почина? яснiти... Володько ледве ступа?. Втома, враження, плани на будуче навантажили його тягарами, а вiн несе все, мов добрий бендюжник. Ноги ступають по землi, а вона, зда?ться, гнеться вiд його тягару. Але вiн йде, все йде, все ступа? туди на схiд, назустрiч сонцю... Перебирав у думцi всi вражiння, посмiхався не раз, зупинявся i, здавалось, з кимсь говорив. Може, з'явилася перед ним синьоока Гануся, може, весела Женя, можливо, згадав тi слова, що чув сьогоднi... Але все те разом - добре. Тепер, зда?ться, зрушилось, тiльки треба впертостi й бажання. Коли дiйшов до свого хутора, зупинився й ще раз глянув на село. Добранiч. Пiдем вiдпочивати. На перший раз досить. Завтра встанемо й будем рухатись далi... III Анi Матвiй, анi Настя не були на виставi. Досить того, що й так цiла родина там. Не можуть отак батько й мати геть з дiтьми забратися, зоставити господарство на волю Божу i пiти на фiглi-мiглi дивитись. На Володька Матвiй махнув рукою... Все одно не буде з нього господаря... Даремна рiч. Цiле життя сам на нивi сво?й дерся, i на старiсть, видно, приходиться самому товктися. Нема менi змiни, хiба в домовинi, думав старий. Росли дiти, думав про них, з-пiд землi рвав - думав, господарi будуть. А тут... Той пiшов i не вернувся. Той все марить Бозна-що, все дума?, все невдоволений. Йому бач вже тiсно стало на сво?й скибi, йому бач заманулося в свiт. Хоче, мовляв, все бачити йвсе знати... Не буде з нього толку для господарства,- закiнчу? старий свою думку. I коли Володько вернувся над ранок з вистави, коли лiг i заснув кам'яним сном, Матвiй тiльки пiдiйшов до його постелi, подивився, побачив його втомлене, виснажене обличчя й не сказав нi одного слова. Треба йти в поле й заорати конюшинисько, але не будив його. Сказав Хведотовi: - Слухай! Покорми конi, поки худобу виженеш... - А Володько чому не вста?,- вiдгризнувся Хведот. Вiн мусить тепер за Василину худобу на цiлий день пасти та ще й дома працювати. - Володько,похмуро муркнув старий.- Володько вже не наш... Пiсля Матвiй виволiк плуга, пiдмазав колiщата телiжки, прикрутив мiцнiше плиту й причепив шле?. Конюшинисько треба орати глибоко. Мусить все бути на мiсцi. Випив кварту свiжого з житнiм хлiбом молока й пiшов. Настя все бiгала, потиху гуторила, скаржилася на Володька, але Матвiй не промовив нi одного слова. Забрав конi, плуга й пiшов у поле. День видався нi добрий, нi поганий. По небу пливуть великi, мов гори, хмарини. Помiж ними прорветься десь шмат синього неба, часом i сонце на хвилину блисне, щоб кинуть на землю кiлька тих байдужих променiв. Вiтер вi? з-над угорсько? долини. Лiс приспiшено скида? свою оздобу. Жовтi, нiби восковi, листочки вiдриваються вiд сво?х галузок i летять Бозна-куди. В поле, на долину... Летять, летять, трiпочуться в повiтрi, опадають, то знову пiдносяться, нiби бавляться чи змагаються з сво?ю долею. Деякi залiтають дуже далеко, геть аж до Матвi?вого конюшиниська. А Матвiй зайняв загiн вiд Ет-то?во? межi й пiшов. Плита глибоко зарилася в тверде, проросле мiцним корiнням конюшинисько. Конi напружилися й потягнули. Груба скиба виверта?ться, аж корiння трiщить, i кладеться як попало на другий бiк. Матвiй цупко трима? чепiги, поцмоку? на конi, час вiд часу пiдгонить ?х посвистом батога й ступа? за плугом. Треба на зиму обернути це поле. За два лiта, коли його не оралось, завелося у ньому досить рiзно? черви. Треба вивернуть, щоб мороз покiнчив з тим усiм. На весну можна ярицю посiяти або овес. На конюшиниську поросте все. Вилежалась земля, та й конюшина сама дода? сили... Вiд дороги ген аж туди на горбок тягнеться борозна. Налетiли галки, ворони, шпаки. Скачуть борозною, по скибi, вибирають з землi борознякiв, б'ються... Надiйде Матвiй, птахи зiрвуться, облетять дугою й знову осядуть. А хитриш з них лишають гурт i йдуть борозною за Матвi?м. Он по дорозi хтось iде. - Дай Боже здоров'я, дядьку Матвiю! - гука? подорожнiй. Це Карпо з Дебрi. - Боже поможи! Матвiй на хвилинку зупиня?ться. - Спаси-Бiг! - вiдповiда?. Голос його вже досить втомлений й нерiвний. - Добре ореться? - пита? Карпо. - Е! Не дуже. Тверде. - Що будете на ньому сiяти? - Картоплю, думаю, посаджу на зарiк. - Але тре буде вироби... - Та певно. Ось виорю, за зиму вимерзне, пiдвезеться трошки гною. На весну ще раз переверну та роздеру трояном, i буде... - Досить працi з тим... - Що ж. Без працi нема нiчого. Життя. Карпо вже зупинився й хотiв би погуторити. Вiн постояв би з при?мнiстю, вийняв би папiрка, закурив би. Пiсля, уважно спльовуючи, розповiдав би докладно про погоду, про те, яка то була торiшня осiнь, а яка тепер, про те, що пашня трошки нiби подорожчала, що "проклятюща марка" все пада? i пада?... Ось скоро добрi грошi були, а тепер смiття, що гидко в руку взяти... При цьому не оминув би "правл?нi?" й "чортових панiв"... Але Матвiй не виявля? намiру стояти й галакати отак на пусто. Робота сама не зробиться. Треба орати. Оберта?ться, жене конi й решту слiв вже на ходу вiдповiда? Карповi. Нема на гутiрки часу, нема... Матвiй краще ось обдума? сво?. Не можна випустити з рук господарство, коли нема кому перейняти його. Старий не старий, слабий не слабий - тягни й все. Ось хату нову, аж кричить, ставити треба. Тулиться чоловiк в отiй норi вже стiльки лiт, нема де навiть костi протягнути. Вже дерева нiбито навозив i цеглу вже замовив. Ось тiльки прийде санна дорога, треба буде перевезти. Не можна опускати рук... Треба тягнути, коли Бог хотiв, щоб вiн i на старiсть не мав яко?сь змiни. Може, хiба аж той найменший пiдросте'. А цей... Не буде з нього для хазяйства толку. Згадав Матвiй Василя. Згадав його таким, як бачив востанн?. На тому каштаному... Ех! Минулося, як сон. Прогуло, прогримiло й тiльки голод, мор i чорнi круки лишились... Пригадав, якi-то недавно були роки, коли за пуд ячменю десять хур колючого дроту та хуру гарматних щитiв який-небудь Iван Штука з Сапанова давав. За сiллю люди по сто верстов ходили. Такi-то пережили роки, i все даремно. А може, й нi. Побачимо, що буде далi. - Вйо, Сiра! Тягни, тягни! - проговорю? старий до коней. Сусiди виходять, дивляться, як працю? Матвiй, говорять: - Бач. Батько поле оре, а син комедi? виробля?. I розумний старий, а. дурний. Дав би я йому таку комедiю, що не знав би, де сво? зуби збирати. Заманулось сина зробити паном, а тут вiн не пан й не Iван... А сам як тягнув плуга, так i тягне... Володько не спав довго. Коли сонце досить високо пiднялося, встав, швидко помився, поснiдав i пiшов на поле змiнити батька. - Йди, йди! - казала Настя.- Де ж видно, щоб старий весь час тягнув. I коло хати стiльки працi, що тiльки Господоньку, поможи! Коли Володько вийшов, Матвiй вже Зорав досить порядний шмат. - Будеш орати?- спитав старий. - Поорю. - Тiльки отам, на закрутi, притримуй добре. Скоро обiд. Конi втомилися. Тверде, як камiнь. Коли б то Бог дав, трохи протягнула добра година... Добре було б отам пiд Угорщиною зяблю заскородити. Навеснi тодi краще ореться... Пiд лiсом просянисько також варто привести до порядку. Пнiв там стiльки. Колись, було, як мав ще силу, пiшов i повикидав. А тепер хай ще гниють... А озимина, зда?ться, гарно зiйшла, коли б тiльки зима порядна видалась. Змiнилися нашi зими, змiнилися. Не знаю, що то сталося, але, бувало, оце по Михайлi як прийшли морози, як замерзла земля, як впав снiг, то аж на весну зiйшов. А тепер дивись: дощ, дощ... Земля не замерзне, впаде снiг, полежить, згине, знову напада? по колiна. Земля не замерзла, i пашня випрiва?... Ще довго поволi оповiдав Матвiй Володьковi. Хотiв, щоб трошки й конi вiдпочили. Натягнулися досить, аж мило на них зiйшло. Оповiдав, що i де ма? зробитися, що на весну будуть сiяти, про колишн?... А коли трохи конi вiдпочили, сказав: - Ну, тепер пiдеш. Як доореш сьогоднi, то завтра заволочиш зяблю... - Я завтра думаю пiти до Крем'янця,- сказав Володько. - А то ж чого? - пiдняв трохи голову Матвiй... - Дiстав он листа. Вибори будуть, так кличуть мене до мiста на нараду... - Вибори? Якi то вибори? - До сойму вибори. Вибиратимуть послiв. Голосування буде. - Таак? То ти, значить, пiдеш? Ну, то я скажу Хведотовi, щоб заволочив. Худобу вижене стара, або й я сам. А якi там будуть посли? - Та ще й я не знаю. Пiду, послухаю, що там будуть казати. Треба сво?х людей пiслати... - Ну, то напевне. Толку з того буде стiльки, як i торiшнього снiгу, але хай все-таки йдуть. Колись i до думи вибирали. Он з Людвищ одного вибрали. По тисячi рублiв на мiсяць дiстав, каплицю .виставив муровану... Тiльки й лишилося по його послуваннi. Навiть господарем порядним не став. Мав грошi в банку, прийшла революцiя - й все пропало. А хату й господарство пiд час повстання спалили. Тепер жебрак. - Ну, а як там твоя вистава? Вдалося то? - запитав Матвiй наостанку. - Добре було, тiльки багато мороки. - Зiбрали якiсь грошi? - Сто двадцять тисяч. - Ого. То було дiло. А що з тих грошей буде? - Розплатились за все, а п'ятдесят тисяч на "Просвiту". Матвiй не сказав бiльше нiчого й вiдiйшов. Володько залишився орати, а одночасно обдумував сво? справи. Треба було пiти в село й зробити там порядок. Все так i зiсталось на купi. Може, хоч Сергiй надума?ться та пiде до Якова. Треба розтягнути та повiдносити позиченi дошки, треба вiднести перуки. Ну, це Володько зробить завтра... Треба було й до Левинських навiдатись та подивитись, який то у них настрiй. Цiкаво було б взагалi послухати, що говорять в селi... Пiсля Володько пригадав Женю й Ганку. Обидвi стояли в його очах, i не знав, за котрою побiгти. Женя вже ось скоро вiд'?де, а Ганка лишиться. Женя весь час нiби жарту?, нiби кпиться. Весела, в'юнка, говiрлива. Ганка пружна, мов тятива, i гаряча. ?? очi завжди горять, завжди бiгають... Уста ?? вогкi й соковитi, груди молодi й пружнi. - Вйо, Карий! - пiдганя? Володько коня. Йде борозною, трима? в руках чепiги, на шию зачiпив вiжки. Конi поволi, тяжко ступають... Копита ?х грузнуть в землю. Доходить до кiнця поля, оберта?ться, викида? плуга та деякий час йде вiльно. Блискуча плита вiдбива? соняшний промiнь. Часом Володько вiдкида? на ходу з-пiд градiля пирiй, що за якийсь час наб'?ться туди. Пiсля, дiйшовши до друго? борозни, зручно хапа? за праву чепiгу й ставить знову плуга. Конi так навченi, що самi заходять у борозну. Тут за плугом родяться всi Володьковi плани. Звiдси бачить вiн свою житт?ву дорогу, що далеко, далеко, перетинаючи границi й закони, стелиться десь туди до далекого Днiпра й Ки?ва. Ось вiн тут, бачить сво? добрi конi, бачить поля, свiй хутiр зi садком, але думка не тут. Нi, нi. Нi одного разу не зупинилася вона на цiй рiллi, пiд цi?ю солом'яною стрiхою, десь тут поблизу. Цi обрi? й цi широти вузькi для не?. Направо й налiво широкий свiт, направо й налiво безлiч нового, небаченого, незнаного. Пiти, пiзнати, вирвати звiдти все, що доброго, й вернутись, хоча б сюди на це поле та вже не зрушитись. Навчити або змусити цi поля й цi стрiхи чогось такого, що обновило б ?х, спружило б, привернуло б ?м розумний, Божий образ, так давно десь ними страчений i затоптаний... Гори, моя пекуча уяво, i поможи! Постав знаки такi й iншi та дай слова, налитi живою, кипучою кров'ю. А коли ти. Боже, десь ? коло мене й розумi?ш мо? бажання, вдiли менi не багато... Непомiтно - дрiбну частинку сво?? мудростi вдiли, i я вже благословлю тво? велике iм'я. I я пiду по цiй землi, починаючи вiд цi?? чорно? скиби, i буду там i там - геть по широтi сiяти чудовий твiй глагол во iм'я Правди i Честi. Пiшли мене куди хоч. Я пiду й буду скрiзь так, як мiй батько зерно, сiяти добре, розумне, чесне слово... Потрiбне слово, конечне слово. Володьку, Володьку! Чого зупинився там i дивишся, мов маг, на той схiд? Ори землю, край ?? лемiшем твого плуга та мовчи, мов залiзо, мов камiнь. Тво? в тобi, i всi закони ? проти тебе, а може, й сам Бог. Ти, чи твiй батько, чи, може, дiд зробили один грiх i сiм поколiнь не спокутують його... Рабами будуть! Худобою без язика й без слова! Попихачами на свому власному грунтi! Юдами i Ка?нами, що продадуть за пiвсрiбняка честь, свободу, право! Вйо, конi! Далi. Мати на дорогу вийшла й кличе на обiд. Сонце вже пiднялося високо, конi втомленi, з позападалими вздухвинами. Сам орач прокида?ться, мов спросоння, й диву?ться, що навкруги одно поле... А вечором пiсля працi подався в село. Ще як тiльки почав умиватись, як тiльки причiсував перед кусником дзеркала свою чуприну, Настя одразу почала: - Господи, Господи! Находився, наморився! I що там тебе тягне? Два роки не ходив, а тепер що Божий вечiр... Володько, як звичайно, подивився на не?, але не сказав нiчого, I коли вiн вiдiйшов, Настя накинулась на Матвiя: - А чого ти мовчиш? Ти ж батько? - Говори вже ти. Ма?ш язика за всiх,- спокiйно вiдповiв Матвiй. - Говори, говори... До вас говори, як до муру. Слова мо? для вас полова. Я можу день i нiч говорити, а ви всi сво?. Останнi слова витиснула разом зо сльозами. Матвiй поблажливо дивився на не?, злегка кивнув рукою й одвернувся. Мовчав, супив чоло, час вiд часу розгладжував його сво?ю широкою долонею й думав. А коли Настя трохи втихомирилась, вона несмiливо промовила: - Ти... Слухай. А може б, його того... Оженити? Хтозна чого вiн там ходить. Що ти дума?ш? Матвiй посмiхнувся, а по короткiй мовчанцi промовив: - Це ти вже йому сама скажи. Бiльше не сказав нiчого. А Володько тимчасом подався до Сергiя. Мешка? той з другого боку села за церквою й школою, там, де дорога почина? йти в долину. Стара, непоказна хата. Подвiр'я також просте. Садочок, плiт, налiво клуня з широкими подвiйними дверми. У хатi направо вiд входу пiч, далi дво? лiжок, розхитаний стiл. Над столом пiвтузiна святих i Шевченко в кожусi. Вiд нього вбiк попiд стелею полиця, i на нiй пара десяткiв книжок. Макар не раз погляда? на них ласим оком, коли бракне папiрка. Але торкнути ?х ще не вiдважився. До Сергiя ще заходять Никон Бохiн i Кiндрат "дядьо". Цей весь мiцний, суцiльний. Обличчя нагаду? мiсяць уповню, а на нiм маленький, кирпатий носик. На просторому обводi вiн майже тратиться. Зате чуб мiцний. Добре врiсся на свому мiсцi. Никон iнший. Це вже "таку-го-ма" жижлик, але кращо? породи. Нiс його заняв сво? мiсце гiдно. Очi сiрi й посмiшкуватi. Коли говорить, ноги його в колiнах подригують. При тому дода? "таку-го-ма" i чвирка? кутом рота. Цi два й Сергiй з Володьком якось одразу зiйшлись i злилися в одно. День-денно Володько вiдвiду? ?х. Мова. Слова, смiх. Щодень те саме, мов крапля, що твердий камiнь довбе. I цього вечора зайшов Володько. Застав усiх. - Ааа! Здоров, Тимоше! Ха-ха-ха! Не пiдступайте, не пiдступайте! Знаю вашi намiри! - наподоблю? Никон вчорашню гру Володька.- А ходив батько до волостi? Ха-ха-ха! Добре! Добре! Смiху-у! Нашi дiвчата боки рвали. Ну, а що тепер? - То как я бил у солдатах,- почав Кiндрат,- i стояли ми у Вiльнi. Дали нам преставленi?. От було смiха. - Смiха то смiха, хлопцi,- сказав Володько.- Ось нам треба про щось iнше подумати. - В?рно! - зазначив Кiндрат. - Нам треба, братва, читальню,- сказав Володько й подивився по всiх обличчях. Нiхто нiчого не казав. Настала тиша. Тiльки по хвилi заворушився мовчазний Сергiй i докинув: - Це треба. - Ну да! - проговорив i Кiндрат. - Далi нiчо. Можем,- зазначив i Никон. - Мусим виписати хоч одну газетку,- докинув Володько ще одне полiнце. Згорить то згорить. Але пiсля цього настала довга, вперта мовчанка. - А де ж грошi? - ляпнув нарештi Кiндрат. Володько подивився знову по всiх обличчях. Никонове було байдуже. Йому хотiлось закурить i думав, де б дiстать папiрка. Кiндрат вiдговорив сво? й досить. Пiднiмав правого чобота й бурчав: - Ну й проклята грязюка. Сергiй посмiхавсь у вус. Дивився на Володька з-пiд лоба й ловив його думку. По часi вiн сказав: - Грошi ?. А не стане - зложимось!! Це вийшло зовсiм певно й вiдважно. Але Никон i Кiндрат ще бiльше замовкли, а Володько сказав: - Ну, а що там на селi? Гуляють хлопцi? - Гуляють! Аж курить! - одразу озвався Кiндрат,- В суботу у Химки весiлля. Тараска вчора витягнули з болота ледве живого. Напився в мозок. - А Йон знову побив людвищан. На другу недiлю збираються до Башковець,- сказав Никон. -Хто? - Антiн, Iлько, Йон, твiй Демид. Там весiлля... - I не бояться. Хiба тамтi забули за празник? - Кого нашi бояться? Коли до чого - Йон пiдступить: тарах в зуби, i справа скiнчена. А дiвки аж пищать. Йон двом нараз голови розбив. Тарахнув дрюком, вправо, влiво!.. Було смiху. - Десять пляшок, кажуть, випили... - Було. Дай, Сергiю, папiрка! - Не маю. Хiба з газети. - Давай хоч бiбулу. Треба б купити папiрка. - Завтра йду до Крем'янця. Можу купити,- сказав Володько. - Йдеш до мiста? - перепитав Сергiй,- Пiшки? - Так. - Чекай до середи. Буде ярмарок. Пiд'?деш, ще й чарку вип'?ш,- сказав Кiндрат, посмiхнувся. - Нi. Йду завтра. Вибори будуть, голосування. - Ого! А це ж куди вибори? - здивувався Кiндрат. Володько почав пояснювати. Кiндрат i Никон деякий час слухали, але пiсля почали все виразнiше проявляти байдужiсть. А Сергiй все сидiв, все мовчав i все посмiхався. Вечiр тягнувся мляво. Володько почував велику втому, розпитався, що зробили з дошками й чи розчистили клуню, та вiдiйшов. Була чорна, осiння нiч. Неба зовсiм не видно. У глибокiй темнотi грузли хати, i тiльки десь-не-десь проривалось кволе свiтло з вiкна. Коло Габеля стояло кiлькох людей, а в шкальнi ясно свiтилось i було гамiрно. На другий день Володько вiдiйшов до Крем'янця. Погода все псувалась i до вечора почав сiяти дрiбний дощ. Дорога розбилась зовсiм. Втомлений i голодний вернувся Володько аж iiiзно вночi, а вже до рання на магазинi й на всiх видних мiсцях були мiцно налiпленi плакати. Час вiд часу перед ними хтось зупинявся й довго, вперто читав. Але за пару днiв коло тих плакатiв з'явилися iншi. Володько зустрiв Сергiя. - Не зна?ш, хто то поналiплював оте? - показав один зiрваний з числом двадцять два. - Козак,сказав Сергiй,- Вчора в нього була нарада. Сидiв комендант, вiйт. Довго пили. Кiндрата також по?ли. Пiсля вiн i порозлiплював... - Кiндрат? - Вiн. Але я зустрiв його й кажу: дурний. Будеш оте розлiплювать? "А що?" - пита?. Сховай на оселедцi. Вiн порозлiплював кiлька, а решту ми сховали. Бачив, як порозлiплював? Вiтер вже, напевне, ?х пiдiбрав. - В недiлю в Крем'янцi вiче. Не хотiв би пiти? - сказав мiж iншим Володько. - В недiлю? А весiлля? - В суботу вiдтанцю?м, а в недiлю махнем. Нi? Це варто, Сергiю. Сергiй замовк. Думав, що ма? робити. Умовився з Мокриною, що буде танцювати на весiллi, аж тут перешкода. - Добре! - викрикнув Сергiй по часi й трiпнув правою рукою.- Пiдем! Днi поволi тягнулись. Сльозливi, похмурi днi. Сiяв дощ, шумiв вiтер. Дерева вертiлись то вправо, то влiво, на всi боки, мов дiвчата на весiллi. Спадало листя, летiло з вiтром, куди той хотiв. Поля пустiли й пустiли, нiби забутi й залишенi. Навiть пастушки трималися лiсу й запусту угорських хащавин. Там тепер весь час курiло, звiдки неслися виспiви Кузьмово? Христi, там десь бебкав Ех-то?в нiмий, що, не дивлячись на свiй вiк, все ще пас худобу. Кузьма також не мав пастуха, через те вигонила Христя. Часом приходили туди парубки, починались жарти. Пiд деревом горiло велике багаття. Дим вився навкруги, а з галузок скапували краплинки роси на голови. Володько любив такий час. Пригадував сво? хлоп'яцтво, i тягнуло його туди, до веселого товариства. Але не мiг вiдважитись пiти туди. Зовсiм вiдбився вiд сво?х, вiдучився з ними говорити, не знав, що ма? з ними робити. Йшов сам у поле, у лiс... Блукав по запустi й придивлявся до всього. Ось пень, що його зрiзали колись з батьком. Рiвний, гладенький, вогкий. До нього прилипло кiлька палькатих, порудiлих кленових листочкiв. Он той вже встиг обрости пасинками. Там далi гурт струнких осичок. Листя ?х вже майже осипалось, тiльки трохи лишилось, але й те весь час хвилювалось, тремтiло й, здавалось, ось-ось одiрветься. Коло деяких пнiв росли купами опеньки. Не хотiв ?х збирати, бо не думав скоро вертатись до хати. Чув себе добре на самотi з природою. Якась солодка туга входила в душу. Все бiльшi й бiльшi думки огортали його. Iнодi вилазив на високий пень, ставав, дивився перед себе, а пiсля починав спiвати. Голосно, сильно спiвав i сам слухав свiй спiв, сам ловив його звуки, що летiли далеко, далеко туди, в хащi. Пiсля йшов глибше в запуст. Ось гарний, захисний куточок, обставлений молодими берiзками. Чудовi, веселi дерева. Кора ?х свiжа, бiла, нiби мальована, тоненькi, бронзовi галузки, легкi, округлi листочки. Помiж ними клен старий, насiнник сто?ть, нiби для захисту. Ось виглянуло на хвилинку сонце й пригрiло сюди... Володько присiв на погнилому пнi проти сонця. I стала перед ним Ганка. Виразно бачив ?? синi, як небо, як волошки, очi... I бачив усмiх ??, нiби усмiх сонця, що ось виглянуло з-за хмар у цю осiнню пору. А в серцi вiдчув солодкий, тремтячий неспокiй... Спустив голову й опер ?? на руки, впертi лiктями в колiна. Довго дивився вниз на сво? мокрi, з прилиплим листом чоботи. Ах, коли б стояла вона тут направду. Коли б дивився отак на не? i чув голос ??, i бачив очi... Прийди, кохана, прийди! Не хочу нiчого, лиш бачить хочу тебе! Марив, снив, тягнувся в незнане - велике, широке, чарiвно незнане... Хотiв кохати свiжою, палкою й криштально чистою любов'ю. Такою, як описують в книжках, такою, як в пiснях спiвають, такою нiжною й разом твердою, такою звучною й разом тихою любов'ю. Йшов час, небо все бiльше вiд заходу вiдкривалося, вiтер сюди й туди розкидав великi хмарини, нiби вони перешкоджали йому кудись бiгти. Нарештi майже зовсiм розкидав. Небо зiсталось син? й чисте, лиш час вiд часу гналась по нiм хмарина, нiби квапилась догнати тих, що втiкли за обрiй. Сонце через те зайшло свобiдно й червоно. Весь захiд нiби облився червоним, а цiлий пригiрок на Чешчинi палав. Володько навмисне покинув свiй запуст, вийшов на взлiсся, стояв тут, мов стовп граничний, i все дивився на захiд, на озеро, що половиною вже ховалось у тiнь, на березовий гай, що на другому боцi долини. Як любив вiн це все. Як на все оглядався. Як цiкавила його кожна та незначна деревина, нiби вона йому рiдна сестра. Боявся сам себе через цю дивачну любов, що змiшувалась з iншою любов'ю, пiсля ще з iншою, сплiталась, зливалась у щось одно. Боявся сам себе, бо знав, що так як вiн, так не любить нiхто... I що можуть його тут бачити, можуть сказати людям, а тi будуть смiятись, пальцем на нього показувати... Скажуть, ледащо, час дорогий марну?, бiга?, нiби скажений собака, по полях та по лiсах... Вiд людського ока хова?ться, нiби нечистий... Але захiд все горiв. Кiлька хмарин, мов опали, знову випли-ли десь зовсiм зблизька, нiби сидiли вони за горою, збурились i пiднялися. Виплили й посунули чистим небом. Пiсля починало гаснути там, на Чешчинi, озеро сховалось зовсiм у тiнь. Кiлька ворон летiло з тамтого боку просто на Володька. Долиною про?хав селянин. Володько провiв його поглядом, хоч той i не догадувався, що ним хтось з тамто? гори цiкавиться. Нарештi настав вечiр, i Володько пiшов додому. Боявся тiльки, щоб не зустрiти батька. Краще не треба. Сьогоднi треба було пiти щось там заскородити, чи заорати, чи вивезти гнiй... Щось там треба було зробити, але Володько не зробив. Покинув все й пiшов. Настя бiгала, тупцялась цiлий Божий день. Матвiй також не дармував. Хведот ходив з кiньми. Василина прийшла зi школи й одразу взялась до роботи... Тiльки Володько один вiдбився вiд усiх... Вiдколовся, як громом вiдбита галузка... Зайвий вiн тут. Хай йшов собi в той свiт, коли не хоче бути дома. Була це субота. З села долiтали звуки дзвона. Повiтря було чисте, й звуки свобiдно собi плили й розкладались навкруги. По хатах свiтили лампи. Родини сiдали до вечерi. Все втихало навкруги й навiть вiтер втихав, нiби змовився... Досить, мовляв, навiявся. Свято йде, й менi вiдпочить треба... Бог дозволив йому: ну, йди, спочинь. Але завтра знову вставай рано! По вечерi Володько знову подався до Сергiя. Село стояло оповите переднедiльним споко?м. По деяких подвiр'ях ще вештались люди. Десь скрипiли ворота, десь брехав собака, але все це так, нiби рештки денного гармидеру, що не може нiяк втихомиритись. Як Володько вже був коло церкви, зачув з другого боку долини бубнування. Згадав, що там сьогоднi весiлля i що всi хлопцi пiдуть туди, i, напевно, у Сергiя тепер нiкого нема. I дiйсно. У Сергiя не було нiкого, крiм його батька Макара. Сидiв, розкарячивши ноги, на лавi, курив i спльовував на землю. Володька вiн не зовсiм долюблював, бо той приятелю? з його сином, через те на питання, де ? Сергiй, сердито буркнув: - Чорт його зна?, де. От десь пошлявся. Може, у Никона. Володько пiшов до Никона. Це перша сусiдська хата над самою дорогою. Зайшов у сiни й одразу вiдчинилися однi дверi... - Сюди! - крикнув хрипливий Кiндратiв голос. Володько зайшов до маленько? кiмнатки з одним вiконечком. Було темно й непривiтно. Коло великого столу понуро сидiв Кiндрат. - А де ж Сергiй i Никон? - запитав Володько. - Зараз прийдуть,- байдуже вiдповiв i задумався. Робилося зовсiм темно. Маленька лампочка, що коптiла на поличцi, починала згасати. - Керосiни нема! - пробурчав Кiндрат i матюкнувся. - А чому не йдеш у велику хату? - запитав Володько. - Там сидить Тараско. Никонова мати й сестра в Башкiвцях на весiллi, а той старий бугайчик суму?. Знову стало тихо. Лампочка дуже швидко згасала й густа темнота заливала кiмнату. Кiндрат схилив голову на стiл i тiльки час вiд часу матюкався та добавляв: - Ах, жизнь, скажу тобi. Сообача! - А це ж чому? - пробував заговорити веселiше Володько. - Д?нiг н?т. Коли б мав деньги... - i Кiндрат не договорив. У сiнях хтось затупав i по часi вiдчинилися дверi. З темноти чути Сергi?в голос. - Кiндрате! ? вже Володько? - ?! - хрипко, але певно проговорив Кiндрат. - То клич. - Ходiм туди! - сказав Кiндрат.- Побачимо Тараска. Вiн продав вчора хуру нецьок, а сьогоднi повинен пропити грошi... Обидва встали й через сiни перейшли до друго?, просторо? кiмнати. Над столом висiла й ясно свiтилась лампа. Коло столу сидiв Тараско. На столi стояла пляшка горiлки i кiлька головок часнику. Сергiй ходив по хатi, а Никон порався за буга?м[20]. Звiдти також виглядало дво? дiтей - хлопчик i дiвчинка. - Дай Боже! - привiтався Володько й усiм подав руки. - Дай Боже! Сiдай з нами! - буркнув Тараско. Увiйшов Никон i принiс на тарiлцi сала. Привiтався з Володьком. - Чекали на тебе. Ось у дядька Тараска горло пересохло. Вже й говорити не може... - Нi! - сказав Володько.- Пити я сьогоднi не буду. Прийшов тiльки сказати, що завтра йду до Крем'янця, й може, хто з вас буде менi за товариша. - ?рунда! - понуро проговорив Никон.- Вiд чарки тiльки дураки вiдмовляються! - Нi. Я не можу! - твердив сво? Володько. - Дурниця! - вибухнув Кiндрат.- Примусимо! Не будеш з нами, не будем з тобою! А будеш з нами - хоч у пекло полiзем за тобою... Сергiй мовчки дивився на Володька й посмiхався. Володько поглядав на сердитi, суворi обличчя сво?х товаришiв, на чисту, синяву пляшку, на велику чайову шклянку, що стояла коло не?, i не знав що робити. Вже наперед чув в собi огидний присмак горiлки, але вiдмовитись не мiг. Iнакше було б зле. Вiн ще хвилину вагався, але Кiндрат ревiв: - Брось дурака валять! Как удару кулаком, весь дiм розвалю. Що, ми вмирати мусимо, чи що? - Но, но! Що це ти того... Не дiвка ж... - говорив спокiйно Сергiй.- Сiдай, сiдай. Лий, Никоне! Дай-бо-здоров'я! Ще одну! Одразу по двi. Загрiтись треба. Володько випив одразу двi шклянки, сильно крякнув i почав швидко закушувати салом з часником. - Молодець! - заревiв знов Кiндрат.- Знаю, що маю дiло з чоловiком. Лий, Никоне! Дядько Тараско чекають... Але Тараско не чекав. Вiн вже сам наливав собi повну шклянку, виливав ?? спокiйно в широкий, зарослий дикою рослиннiстю рот i наливав другу. Пiсля ставив спокiйно пляшку й так само спокiйно закушував. По часi тiльки буркнув: - Е-е-е! Чарка, варкою. А все-таки не та... I самогон був лiпший. Пiсля випили Сергiй, Кiндрат i Никон. На Кiндратi пляшка спорожнiла, але зараз же з'явилася знову повна. Кiндрат взяв ??, стукнув дном об лiву долоню, i корок полетiв мiж образи. Володько одразу почав п'янiти. Робилося тепло, настрiй пiднiмався, язик ворушився й хотiлось говорити. - Ну! Чорт з вами! П'ю! - почав голосно,- Але завтра всi до Крем'янця. - А що там? - пробурчав Тараско.- Ярмарок? Як буде могорич, то й я пiду. - Пiдем! - рiшуче викрикнув Кiндрат.- Буде там вiче! Козак заявив - хто пiде, попаде до жандарiв, але ми раз i на козака плю?мо! Ось вип'?мо, а пiсля на весiлля. Гей, козаки! Хто не п'?, не наш брат! - Правду, Кiндрате, кажеш! - ожив Тараско.- Ех! Це як колись було. За Миколки! Я ще тодi чувсь молодим. До Антоновець, бувало, пiдеш, а там корчма над шляхом стояла. Блатваки туди заглядали. Часом п'ять коней за нiч спустять! Грошей було! Ех, було! Що тодi бракувало чоловiковi? Нема грошей, пiшов у лiс, проробив день, i руб в кишенi. П'ять пляшок ? - не пий, а купайся! От були часи! - Да! - хрипiв Кiндрат.- Дураки були, що революцiю робили. Цар був все-таки наш брат. Нi? Кажуть, дурак був, але всьо-таки человек. А це саме главне. Водка була, хлiб був, сало було! Якого чорта ще хотiли? Слабода! Вот тепер ма?м слабоду!.. - Но, но! Досить там. Весiлля втече... - казав Сергiй. - Не так весiлля, як Мокрина. То ти йди. Нам i тут добре,- перечив Тараско. - Нi! - озвався Никон.- Хто як хто, а я не опущу весiлля. Йдеш, Кiндрате? - Кiндрат не ваш брат. Коли Кiндрат ходив по весiллях, ти ще на припiчку кашу ?в,- додав Тараско. - Нiчого, Тараску! - встав i зазначив Кiндрат.- Тут ще ма?те, пийте, а наше дiло парубоцьке. Пiдем, хлопцi! Зiбрались i вийшли на двiр. Нiч була темна. На дорозi ще не висохла грязюка. З високого неба миготять зорi. З другого боку долини доноситься виразно гра музик. Реве труба, квилить дрiбно кларнет, бубонить бубон. Володько був п'яний. Хотiлось спiвати, кричати, бiгти. Затягнув якусь пiсню. Хлопцi пiдхопили ??, взялися попiдруки та, не оминаючи болота, пiшли хитаючись вниз. "Ой, там зiбра-а-а-а-лась бiдна голота До-о коршми гулять!" - виспiву? Володько. За ним реве Кiндрат, Никон, Сергiй. Йдуть поволi, часу мають досить. Дiйшли в долину, перейшли рiчку, влiзли порядно в болото. Кiндрат лаявся. Далi йшли пiд гору. Музики все гучнiше грали. Почали попадатися люди. Ось коло перелазу парубок з дiвкою стоять. Поприлипали одно до другого й стовбичать хто зна як довго. Товариство пройшло коло них, навiть не глянувши. На подвiр'?, де було весiлля, повно людей. Стоять пiдводи, бiгають i кричать парубки. Володько й товариство одразу подалися на тiк, де танцюють. Протиснулися через юрбу дiвок, Володько загорнув котрусь i пiшов ходором. Дiвчина не знала спочатку, з ким танцю?, але поглянула й здивувалась. Нiхто не сподiвався бачити Володька на весiллi. Всi дивляться й очам не вiрять. Всi знають його, Матвi?вого сина, але ще нiхто не бачив його на весiллю. А гуляти вмi?. Добре танцю?. Що б сказав Матвiй, коли б побачив сина-гуляку? Що б? Нiчого б не сказав. Сам був молод