. А де товар на чоботи?
   - За что? Обманул м?ня i ?що...
   - Н? обманул. Сам ти  матня  безнадiйна.  Сьогоднi  пiди  ще  раз,  але
порядно обшукай хату. А товар давай. Обiцяв, так давай...
   - Ну, на подошви достанеш. Чорт с  табой.  Но,  как  ти  м?ня  обдул...
Сматрi...
   Володько  сьогоднi  вiд'?жджа?  на  фронт.  Вiн  мiрку?,  як  би   йому
виховзнути вiд цього. По обiдi запряг конi, сiда? на вiз i ?де в поле. Там
за горбом над Угорщиною скошена конюшина. Володько ма? намiр по?хати туди,
набрати конюшини, а як нiхто не слiдкуватиме, чкурнути в лiс.  Але  тiльки
вiн ви?хав на поле, як вiд хутора Хоми Етто?  вирива?ться  охляп  на  конi
будьоновець. Володько побачив його, вдарив по  конях  батогом  i  пустився
вчвал. Будьоновець пре  навпростець  через  овес,  маха?  люто  кулаком  i
матюка?ться. Але  Володько  не  огляда?ться.  Вiн  ?де,  як  може  швидко.
Будьоновець женеться за ним. От-от дожене. Вже  виразно  чути  ззаду  його
матюки. Володько розгонно пiд'?жджа? до покосiв конюшини, круто  поверта?,
злазить з воза i спокiйно почина? класти конюшину.
   Приганя? будьоновець. Кiнь тяжко диха? i приха? пiною.
   - Ах ти, сукiн син!.. А я думал, ти удiрать? Разв? ти н? вiдял,  как  я
скакал?
   - Кто т?бя зна?т, чево ти скакал,- каже  спокiйно  Володько.-  Менi  он
треба на дорогу пашi.
   - Ну, ладна. Б?рi пабольше. Моя лошадь тоже с табой пайдьот.  Вот  чорт
какой...
   На дорогу Настя нав'язала Володьковi  вузлик  хлiба  i  сала.  Володько
ви?хав. У селi чекають на нього Макар, Тить  i  Стратон.  Тить  i  Стратон
нервуються та лютують. Особливо останнiй.
   - Анцихристи, нелюди. Ото ж у Святому Письмi написано: прийде час i  не
останеться каменя на каменi. У "откро-венiях" ясно  писано,  що  Анцихрист
родиться вiд жидiвки. А Троцький хто? Не жидюга? Зiбрав христопродавцiв  i
пре на народ християнський.
   Тить слуха? Стратона, але йому iнше в головi.
   - Ой-йой-йой! У мене на полi всi коси. Прийде сльота i все погни?.
   Макар i Володько, як молодi, спокiйно дивляться на справу. Макар тiльки
побою?ться, щоб йому його бiлих  кобил  не  забрали.  При  вiд'?здi  тесть
наказував: - Заберуть, то й самi не вертайся. Гляди менi!..
   Макар чоловiк спокiйний, рiвний, неговiркий. Колиi прийдеться до  дiла,
хто зна?, чи не вкладе вiн спокiйно? когось з "товаришiв".
   Всiм чотирьом хуторянам вложили не хлiб, а набо?. Ви?хали  надвечiр.  З
села виплутався довжелезний обоз i посунувся хвилястим шляхом. Для охорони
приставлено вiддiл кiнноти.
   Над Крем'янцем сiда? велетенське  сонце.  Хмарою  знiма?ться  з  дороги
курява i засипа? вуха, нiс, очi. Один за другим поволi котяться вози. Коло
Крем'янця зустрiлися ще  з  якимсь  обозом,  що  йде  напроти.  Курява  ще
збiльшилась.  У  деяких  мiсцях  пiдводи  затикають  шлях  i  цiлий   обоз
зупиня?ться. Хвилина тишi. Пiсля заднi гукають:
   - Ей, там! Поганяй!
   - Стой! Куда па?д?ш? Н? вiдiш,  чтоль?..  "Гi-гi-гi-гi!"  -  лiржать  i
прихають конi. Хтось заводить "яблочко"...

   Ех, яблочко, да налiва?тся,
   Махно жiда ос?длал i ката?ться.

   Серед ночi обоз в'?жджа? в якесь село i зупиня?ться нанiч. Пiдводи самi
собi шукають пристановиська. Володьковi вда?ться попасти пiд браму якогось
дядька. Все-таки пiд накриттям лiпше, хоч нiч тепла, мiсяшна. З  Володьком
весь час трима?ться той самий будьоновець, що виганяв його.
   Зупинилися. Володько впорю? конi. Передовсiм мусять  дещо  прохолонути.
Пiсля напо?ть ?х та пiдчепить до дишля  опалку.  Тим  часом  виняв  шматок
хлiба, сала, розломив усе наполовину, одну собi, другу будьоновцевi.
   Той взяв. ?дять i гуторять.
   - Чорт знает,  кагда  ета  вайна  кончiтся,-  скаржиться  будьоновець.-
Ваю?ш, ваю?ш, а что с етаво - чьорт знает...
   - Глупа вiйна,- зазначу? Володько.
   Далi Володько вiдчiплю? конi i веде  ?х  до  води.  Посеред  села  тече
рiчка. Вода чиста. Мiсяць вiдбива?ться i сипле у вiчi скалки  промiння.  В
осоцi стависька крекотять жаби.
   Конi жадiбно п'ють. Володько ?м пiдсвисту?.  Пiсля  веде  ?х  до  воза,
заклада? опалку i вмощу?ться спати.
   Ледь свiток зчиня?ться крик.  На  сходi  яскраво-червона  заграва.  Над
рiчкою бiлий кострубатий  туман.  Зо  всiх  дворiв  ви?жджають  пiдводи  i
лаштуються на дорозi.  Вздовж  возiв  чвалом  пролiта?  на  конях  кiлькох
вершникiв. У ?х  руках  трiпочеться  червоний  вилинялий  прапор.  Стратон
сто?ть навколiшки на сво?му возi й  уголос  демонстративно  молиться.  Вiн
хреститься широким  розмашистим  хрестом  i  вичиту?  "Отченаш",  "Вiрую",
"Богородице Дiво". На нього зо всiх бокiв сипляться матюки, кпини, але вiн
не зважа?.
   Закiнчу? молитву словами:
   "Господи, Боже неба i землi. Ти великий i могутнiй.  Тво?ю  волею  живе
все  на  землi.  Не  допусти,  щоб  нечиста  сила  посмiялася  над   тво?ю
величчю"...
   - Ей, старiк! -  гука?  якийсь  большевик  i  дода?  мерзенну  в  сво?й
винахiдливостi лайку.
   Обоз руша?. Володько шука? торби з хлiбом, щоби поснiдати. Але находить
в нiй тiльки маленьку скибочку хлiба. "Зжер, сукин син", - дума? Володько,
а вголос зверта?ться до будьоновця, що ще поруч...
   - Товарiщ! Ей, таварiщ? Ти сожрал весь хл?б. Ето н? потоварiщескi...
   - Врьош! Я тво?во хл?ба н? брал,- вiдгриза?ться будьоновець.
   - Но, но. Н? валяй дурака. Сожрал i кан?ц,- спокiйно дода? Володько.
   Обоз виповза? з  села  i  розтяга?ться  рiвниною.  Сонце  пiднiма?ться,
пiдбира? росу i почина? припiкати. Направо й налiво поля. Озимина в копах.
Ярина ще на пнi. В долинi видно Божу Гору. Битий  шлях  тягнеться  долиною
Iкви.
   Це мiсце, де шалiла велика вiйна. Села починають  означуватись.  Городи
зазеленiли городиною. На полях засипають окопи. Коло полудня обоз  досяга?
Божо? Гори. Звiдтiль чути глухе трiскотiння кулемету.  Кiннота,  що  ?хала
спереду, звернула налiво i "пiшла в атаку". В обозi  повстала  мiшанина  i
рух. Всi квапляться швидше минути гору. Хтось дiстав  рану.  Комусь  вбито
коня. Широким рiвним полем у напрямку гори  летять  вершники,  що  здалека
видаються згра?ю гончих псiв. З гори вирвалось кiлька гарматних стрiлiв.
   - На шрапнель беруть! - гука? хтось. Серед метушнi Стратон десь  дiстав
сокиру i вибив з власного колеса кiлька шпиць.
   - Сторонiсь! - чути рiзкий крик ззаду. Обоз з'?жджа?
   на праву сторону дороги. Швидким чвалом пролетiло кiлька гармат. Конi в
милi. Люди сердитi. Колеса гармат грюкотять
   по нерiвному бруку. Крик, стрiли.
   Обоз почина? ?хати чвалом. Ось тiльки минути гору, пересiкти  рiчку,  а
там знов безпечно. Мiст на рiчцi нашвидко  збудований  i  гойда?ться.  Але
трима?. Навiть гармати витримав.
   За годину обоз втихомирю?ться. З сусiднього села чути вибухи гармат. Це
"стали на лiнiю" тi, що недавно при?хали. Вони  завзято  обстрiлюють  Божу
Гору.
   Пополуднi обоз в'?хав до бiльшого села, в якому повно кiнноти i пiдвiд.
Конi потомленi, спраглi. Люди чорнi вiд спеки i вiтру. Володько хоче ?сти,
але про якесь задоволення цього хотiння нема чого й думати.  Перш  за  все
необхiдно напо?ти й покормити конi.
   Дуже дивно бачити, що Стратонiв вiз став зовсiм нездатним  ?хати  далi.
Шпицi одного колеса вибитi. Драницi драбин  стратилися,  солома  зникла  i
скриньки з набоями лежать на голiй дошцi.
   - Не  можу  далi  ?хати  й  кiнець!  -  рiшуче  заявля?  Стратон  якому
старшому.- Ну посудiть самi...
   Старший видався "плохий". Оглянув розбитий вiз i заявив:
   - Чорт с табой! Катiсь с?б? дамой! А патрони розложiть на другi? вози.
   Стратон заметушився, мов опарений. Схопив скриньку i переклав  Титьовi.
Другу Макаровi. Третю хотiв дати на Володькiв вiз, але якраз  десь  взявся
будьоновець, який рiшуче спротивився.
   - Пашол вон! Хатiш чтоб т?бя с'?хал? Валiсь.ти  с  сва?мi  патронамi  к
чортовой мат?рi. У нас н?т м?ста!
   Стратон не ма? часу змагатися. Двi скриньки патронiв скида? на землю  i
бiжить до старшого.
   - Так я вже ?ду!.. Таварiщ старший. Я вже ?ду...
   - Атвалiвай! - кричить  той.  Стратон  швидко  оберта?  конi,  поспiхом
часту? ?х пужалном i вiд'?жджа?.
   - Хитрун,байдуже заявля? Клим. Тить  лютий  i  тiльки  спльову?  чорною
густою слиною. Володько посмiха?ться.
   Хоч-не-хоч, а Володьковi прийшлося таки взяти на свiй вiз одну скриньку
набо?в. Другу вложили Макаровi.
   Обоз ви?жджа? далi. До нього долучу?ться ще  кiлька  десяткiв  возiв  i
вiддiл кiнноти. На мiсце "будьоновця" до  Володька  приста?  якийсь  новий
вершник. Кiнь i одяг зраджують у  ньому  когось  бiльшого,  як  звичайного
козака. Володька почав вiн кликати "мальчик".
   - ?ду с  табой!  -  заявив  вiн  Володьковi.  Час  вiд  часу  до  нього
пiд'?жджають вершники, i вiн да? ?м розпорядки.  За  селом  обоз  поверта?
налiво i сунеться навпростець без дороги через засiянi поля.  Нi  початку,
нi кiнця його не видно.
   Тiльки  десь  там  далеко,  далеко  спереду  помiтно  трiпоче   червоне
полотнище i чути спiв. Володько вже чув ту пiсню.  Це  переробка  "Ст?нькi
Разiна".

   Iз л?сов, л?сов др?мучiх
   Будьоновци iдут.
   В сва?х руках магучiх
   Сав?тов флаг несут.
   Ми людi, людi вс? прости?.
   Кр?стьянскi? сини.
   Разбiть палкi стальни?
   Паляков созвани.

   Спiв сильний, розгульний. Нема часу роздумувати над ним, але Володьковi
повстають в уявi "др?мучi" лiси i тi "розбiйнички", що на схрещених  мечах
несуть свого раненого отамана. Мимохiть чу?ться й  сам  учасником  якогось
шаленого походу розбiйникiв. Суворi, загорiлi люди. Стрiлянина. Нi  одного
слова без триповерхового матюка. Побiч ?де на конi сильний,  загорiлий,  з
горбатим носом козак. Кашкет його набакир. Зiр вперто скерований наперед.
   - Куди ?демо, товариш? - запитав Володько.
   - А вот увiдiш. Сiдi й малчi! - вiдповiв той. Володько  чу?  дошкульний
голод. Тить також скаржиться. Конi зовсiм потомленi. Минають  села,  поля.
Сонце хилиться
   до заходу. Спека спада?.
   Надвечiр в'?жджа? обоз у село. Пiдводи роз'?жджаються .  по  подвiр'ях,
тому, мабуть, тут зупиняються нанiч.  Володька,  Макара  i  Титя  тримають
окремо, ?х завели на город, поставили просто на буряках i сказали  чекати,
поки не прийде новий наказ.
   Володько одразу береться розшукати щось попо?сти. Йде на город, вирива?
кiлька стручкiв фасолi, вигребу? бараболi i береться варити  юшку.  Але  в
чiм. Рада проста. Йде до господинi городу i просить баняка.
   - Боже, Боже,- тошнi? жiнка.- Перший рiк, як засiли пiсля бiженства,  i
знов отака пагуба. А смуток би на них лихий найшов.
   - Ми, тiтко, не по сво?й волi. Нас вигнали. Я от взяв з дому  хлiба,  i
большевик вкрав. Сам цiлий день, як собака, голодний
   - Хiба я на тебе кажу. На них. На отих волоцюг... Боз-на-вiдки прийдуть
i топчуться по городах...
   - У нас вони все знищили. Нiчого не шанують.
   - Кара вiд Бога i бiльш нiщо...
   Володько взяв баняк i хоче йти.
   - А чекай-но,- зупинила  його  тiтка.  Пiшла  в  сiни,  дiстала  кусник
доброго  житнього  хлiба  i  великого  кислого  огiрка.  На,  хлопче.  Хоч
що-небудь по?ж. Самi зна?мо голод.
   Володько подякував, стоячи з'?в хлiб та огiрок. Пiсля пiшов  з  баняком
до сво?х хуторян. Там натрапив на велику  несподiванку.  Саме  при?хали  з
фронту козаки. Багато  ?х  коней  поранено.  Кожний  власник  таких  коней
кида?ться до пiдвiдчикiв, щоб замiнити скалiченого коня на  здорового.  До
Володькових коней також один присватався. Огляда? кобили, мiря?. На поводi
у нього великий сивий кiнь. Задня його нога прострiлена.;
   Володько дивиться на нього, а далi пита? козака:
   - А де ви цього коня взяли?..
   - А т?б? что?..
   - Менi вiн знайомий. Не в Тилявцi часом?..
   - Да. Может бить. Там ми стоялi...
   Не було сумнiву. Це Матвi?в Шпак. Володько одразу пiзнав його, хоча вiн
дуже схуд.
   Колись веселий, стрункий, тепер повiсив голову. Задню пiдстрiлену  ногу
весь час тримав у повiтрi.
   - Це мiй кiнь,- каже Володько.- Ви узяли його у мого батька. Бiльш ви в
нас не можете нiчого взяти. Обидвi цi кобили  жеребнi  i  за  пару  тижнiв
матимуть лошата.
   - Да. Ето не гадiтся,- заявля? козак i пiсля того пристав до Макара.  У
цього також кобили. Двi  череватi  старi  кобили.  Козак  оглянув  одну  й
заявив: - Вот ету випрягай.
   - Хiба ж вона годиться пiд сiдло. Це ж не коняка, а  корова.  Я  сам  у
кавалерi? служив i знаю, що до чого...
   - Всьо равно. Нет лучшей, а ва?ваць нада. А т?б? вот ету:  лошадь  дам.
Ето лошадь первой сорт, только прострелена. Я обещал сотню ляхов  за  н?йо
на тот св?т отправiть.
   Нiчого не помогло. Одну з Макарових кобил випрягли i забрали. Макара на
цiлу нiч вiдправили додому. Що вiн тут з калiченим конем робитиме? Лишився
Володько з Титьом.
   Володько ще зварив юшку, пiшов до одиноко? на цiлий полк польово? кухнi
i випросив жменю солi, щоби посолити ??...  ?ли  всi  три.  Юшка  недобра,
пiсна, але нема часу перебирати. Тить молов на  всю.  Макар  не  квапився.
Вигляд у нього кислий. Вiн непевний, чи його вимiняний кiнь дiйде додому.
   Макар вiд'?хав. Сонце захопить i почина? сутенiти.  Конi  вже  пiд'?ли.
Володько i Тить стоять i не  знають,  що  мають.  робити.  На  землi  купа
скриньок з набоями. Десь  за  селом  чути,  як  строчить  кулемет.  Якийсь
большевик розносить i розда? часописи. "Красноармеец" i "Красная  Звезда".
Друкованi вони на сiрiм поганiм паперi. Володько  дiстав  два  часописи  i
почав читати.
   Велетенськi успiхи хоробро? червоно? армi?. Накази. Описи.  Оповiдання.
Вiршi. Володько чита?  так  довго,  поки  не  стало  зовсiм  темно.  Пiсля
роздуму? над прочитаним та вслуху?ться в настрiй оточення.  Йому  хочеться
затямити кожний звук, кожний рух цього вечора. Це ж  не  звичайний  вечiр.
Таких вечорiв мало бува?. Колись вiн  сам  згада?  не  раз  цей  винятково
дивний час i, може, колись, на старостi лiт, сяде й розкаже сво?м дiтям та
внукам про те, що дiялось на нашiй землi. Всi  будуть  слухати  й  казати:
"Слава Богу, що минуло, а ще бiльша Йому слава, що лишило нам науку. Нам i
нащадкам нашим".
   Мiсяць пiднiма?ться, тiнi густiшають, на патину бурякiв сiда? роса.  По
селi крики коней i людей. Тить розлiгся на. взнак на  скриньках  набо?в  i
хропе. Конi жують зiв'ялу, зiм'яту конюшину. Ну, дума?  Володько.  Мабуть,
тут i переночують. Але нi. По часi розгонно пiд'?хав той самий вершник, що
?хав з Володьком.
   - Мальчiк! - загукав вiн.- А, мальчiк! Па?зжай за мной. Старiк тоже!..
   Володько зiскаку? з воза, будить Титя, вклада? собi й  Титьовi  на  вiз
скиданi Макаром скриньки й руша?. За ним ?де Тить.
   Ви?жджають за село. Мiсячно й тихо. Дорога висаджена густими коронатими
деревами. Далеко спереду маячить  вершник.  Десь  ззаду  дроботять  коники
Титя. Про?хали з годину й опинилися в якомусь не  то  садку,  не  то  гаю.
Зовсiм тихо, хоча пiд деревами видно вози й конi. Вершник знаходить  мiсце
для Володька, а Титя веде ще далi. Володько пiд'?жджа? пiд розлоге  дерево
i зупиня?ться нанiч. Розпряга? конi, прив'язу? ?х так, щоб вигiднiше могли
вiдпочити.
   За хвилю при?жджа? вершник. Вiн да? Володьковi мотуз i каже, щоб  пiшов
отуди на поле. Там лежить у покосах овес. Володько йде й  приносить  добру
в'язку вiвса. Вершник прив'язу? свого коня до Володькового воза i пита?:
   - ?л ти что?..
   - Мало,вiдповiда? Володько.
   - Ну так падi са мной...
   Мовчки обидва вiдходять. Iдуть досить довго. Приходять в гущавину  гаю.
Тут сто?ть обставлена високими дилями загорода,  посерединi  котро?  пала?
велике багаття. Навколо лавицi, столик, комердяки. Скрiзь стоять,  сидять,
лежать люди. Мужчини i жiнки. Цi останнi стриженi, у мужеських одягах i  в
кепках.
   - Здаро, братва! - проговорив вершник.
   - Здравя жела?м, таварiщ командiр! - вiдповiли йому хором.
   - Чай ?сть? - запитав командир.
   - ?сть...
   - Тянi сюда! Кто там с?водня  хазяйка?..  На  дво?х  л?й.  У  м?ня  вот
маладой таварiщ жрать хочет. Ну как ляхi?..
   - Нiчаво. Нашi пака толька балуют. С?водня ссадiлi ?роплан.
   - ?хнiй?..
   - Панятно. I то обознiкi, с вiнтовок...  Грiцко-шорнiк  здорава  бйоть.
Трi пана забралi i ломаную машiну...
   - Жiви? пани?..
   - Жiвйот. Адному тока башку свернуло.
   З'явля?ться теплий в алюмiнi?вих  чашках  чай,  чорний  грубий  хлiб  i
холодна яловичина. Командир ?сть стоячи, Володько присiв на iсуснi дерева.
I чай, i яловичина смакують надзвичайно. Володько ?сть i розгляда? обличчя
людей та ?х одяги. Сяйво багаття  яскраво  освiтлю?  цi  дужi  у  шкiряних
одягах постатi з крутою  й  уривною  мовою.  Називають  себе  полiтруками,
во?нкомами, або просто "командiрами". Розмова точиться живо. Час вiд  часу
зрива?ться й вибуха? буревiй реготу. Сильнi  бiлi  зуби  блищать  у  сяйвi
полум'я.
   З'?ли, що подали.
   - Сит? - запитав командир Володька.
   - Кажеться,вiдповiв той.
   - Вот eтa вазьмi с сабой,- i пода?  боханець  хлiба  i  торбину  цукру.
Володько мовчки бере i вiдходить до свого воза. Глибока ясна  нiч.  Мiсяць
звiвся на височiнь i свiтить завзято.
   Володько примостився спати на возi. По деякiм часi приходить командир.
   - Спiш, мальчiк?..
   - Сабiраюсь,- вiдповiда? Володько.
   - А мн? буд?т там место? - пита? далi.
   - Пожалуй, хватiт,- каже Володько.- Вот здесь,- i сам  вiдсува?ться  на
бiк.
   Командир пробу?, чи  досить  соломи,  йде  кудись,  приносить  оберемок
вiвсяних отрубiв. Стелить для себе i для Володька.  Пiсля  обидва  лягають
разом горiлиць. Через вiти  дерев  моргають  на  них  зiрки.  Десь-не-десь
прокрада?ться' пасьмо мiсячного сяйва. Командир сильно позiха?  i  почина?
розважати.
   - Ех... краще було б пiвнем родитись...  Не  людина,  а  хмара  летюча.
Сьогоднi тут, завтра за тридев'ять земель, а пiслязавтра в чорта.  Ти  сам
то звiдки?
   - Я? - перепиту? Володько.- Тутешнiй. Волиняк. Верстов вiсiмдесять  вiд
цього мiсця... - Цiлком поважно вiдповiда? Володько.
   - Батька ма?ш?..
   Володько вiдповiв.  Пiсля  командир  зацiкавився  Володьковою  освiтою.
Дiстав вiдповiдь...
   - Я так i думав. Освiта важна рiч. Нiс мужицький, а очi одразу  того...
Блищать логарифмами. Математику вчив?.. Перва,  брат,  рiч.  Сам-Маркс  на
математицi пролетарський клас у другу  степень  поставив.  От,  наприклад,
Бог... Був Бог, а тепер виявля?ться, космiчна сила  суворо,  як  два  рази
два, пiдпорядкована законам вищо? математики... Тисячi лiт людськi тварини
не могли додуматися, що всяке тiло, занурене у воду, тратить на сво?й вазi
точно стiльки, скiльки важить витиснена ним вода. Будь то камiнь,  людина,
чи iндiйський слон. А от з'явиться ще Архимед i скаже: от та он зоря, яко?
свiтло доходить до нас впродовж, скажемо, двох мiльйонiв лiт, ? нiщо iнше,
як якась неiснуюча тепер формула, складена з смiшно нiкчемних математичних
знакiв.
   Нi? i тодi питаю: де Бог? Що ? Бог?..
   Володько слуха?, але чу? не  те,  що  говорить  командир,  а  той  ледь
помiтний вiдгук слiв  у  ньому  самому...  Вiн  чу?,  що  в  ньому  швидко
прокида?ться i миттю по цiлому тiлi розлива?ться  велике  бажання  й  собi
вплутатися в хащавини темних командирових мiркувань. Але  дух  боротьби  й
змагання ставить Володька в становище противника.
   - Бог? - каже Володько.- Про це тяжко  говорити...  Колись,  як  я  був
дитиною, чи малим хлопцем, я не знав Бога, але вiрив у Нього. Тепер  же  я
часто чув i читав, що Бога нема.  Пiд  тим  напором  я  часами  переставав
вiрити в Бога, але я пiзнав Його...
   - А от цiкаво, як?..
   - А от як: передовсiм мене цiкавить, чому люди так багато придають ваги
тому, що якийсь Архимед винайшов такий простий закон, а так мало дивуються
первопричин! того закону. Ви самi сказали, що тисячi лiт люди не  розумiли
тако? просто? речi. А як зрозумiли, то' що з того? Чи можуть вони  змiнити
той закон. Чи знають вони його причину?..
   От вiзьмiмо, скажемо, людину. Я сам недавно читав, що людина  це  твiр,
зложений iз клiтинок. Що кров, яка пiдтриму? життя клiтинок, ма? якiсь там
червонi тiльця. Що в цiлому тiдi здорово? людини ? тих тiлець 22  бiлiони.
Що завдяки функцi? печiнки живуть вони, зда?ться, всього 20, днiв. Щоб  ми
з вами могли жити, мусить наш органiзм фабрикувати тих тiлець 10  мiлiонiв
в одну секунду. Навiть вiдомо, скiльки  разiв  за  сво?  життя  переходить
кожне тiльце через людське серце. Це робить воно коло  3000  разiв.  Серце
людини це вiчний рух. За нормальне життя воно зробить ЗО мiльйонiв ударiв.
I тiльки по двох ударах воно робить перерву одну шесту секунди...
   I от скажiть менi, товариш командир: чи розумi?те ви, не  дивлячись  на
цiлу масу математичних знакiв, що то ? людина? Чи розумi?те того  майстра,
хто сказав ?й: повстань, жий, родися, воюй?..
   Слухаючи таке, командир аж звiвся на лiкоть.
   -- Чорт бери,- проговорив вiн.- То ви вчена людина!..  Цифри,  до  яких
командир ставився з таким пi?тизмом, приголомшили  його.  Володько  одразу
помiтив його перехiд з "ти" на "ви". I ще помiтив, що вiн не зна?, що йому
далi казати, тому звернув на iнше.
   - Да... Це все глупо. Життя страшно дурна  рiч.  Особливо  наше.  Воюй,
бийся... Ви, молодi, не знатимете такого...
   - Дивлячись, якi молодi,- каже Володько.- Я, наприклад,  досить  зазнав
його. О, досить. Вiйна. Змiна шести влад. Цар, Керенскiй, Центральна Рада,
Гетьман, Петлюра, большевики, поляки,  знов  большевики...  От  вам  i  не
шiсть, а вiсiм змiн. Хiба це не досить? Ви...  Чи  знали  ви,  скажемо,  в
дев'ять рокiв, що таке смерть? Бачили ви кров?  Чули  рев  гармати?  А  я,
товаришу, все це не тiльки бачив, а пережив кожним нервом, кожною  з  отих
222 кiсточок. Дитячим нервом i дитячою кiсточкою. А це, товаришу, рiзниця.
   Володько чу? до цього чужого чоловiка  якесь  iнтригуюче  довiр'я.  Вiн
навiть задоволений, що може довiдатись про глибшi й та?мнiшi  думки  цього
сирого створiння.
   -  Також,добавля?  Володько  в   перервi,   поки   командир   намiрявся
вiдповiсти,- i щодо Бога. Скажу  сам  за  себе.  Називаю  себе  найбiльшим
дурнем дурнiв. Вiд кiлькох лiт я захотiв не вiрити.  Я  навмисне  перестав
хреститися й молитися. Я навiть слово  Бог  демонстративно  пишу  з  мало?
лiтери. I  менi  спричиня?  при?мнiсть.  Розумi?те?  Те  саме,  як  дитина
бавиться з вогнем. Але в глибинi душi  я  забобонне  боюсь  Бога.  В  часи
упадку чи особливо тяжких ментiв життя я потайки молюся з глибокою  вiрою,
що Бог вищий вiд мо?х дитячих химер i вiн з при?мнiстю дару? менi ?х.  Але
це ? легке вiдношення до сво?? вiри. В будучому... О, товариш командир,  я
напевно буду не тiльки вiрити в Бога, але й буду  шукати  форми  для  тi??
вiри....
   - Даа! - протягнув командир.- Чорт зна?, що з  вашого  брата  за  народ
вийде. Але по всьому бачу, ви контрреволюцiонер.  Такi  слова,  у  стiльки
лiт. Скiльки вам? Шiстнадцять? Не бiльше. Але ви людина недурна.  Нi,  нi.
Недурна. А яка, по-вашому, зо всiх змiнених влад найлiпша?..  Мо?  питання
дурне. Знаю... Але все-таки. Надiюся на вашу одвертiсть...
   - Хм,сказав Володько.- А по-вашому?
   - Наша! - зазначив твердо командир.- Наша! Ми, молодий чоловiче,  дикi.
Так. Але ми за найбiльшу правду...
   - Ну, а як з вами хтось не погодиться?
   - Хай спробу?. Бачили отих людей, що вгощали нас ча?м? То ? суд,  закон
i розправа. Люди, мов з крицi. А нашi козаки. Сам чорт ?м не брат. Нам ось
тiльки  Варшаву...  А  там...  Берлiн,  Париж...  Котовського  посадимо  у
Варшавi. Будьонному - Берлiн... А Париж у царство Тухачевському. Над  усiм
Л?нiн iз Троцьким управлятимуть... З Москви! Цiлою ?вропою! Розумi?ш?
   Такий розмах iмпону? Володьковi. Вiн не бачить  командира.  На  хвильку
забувсь його вигляд бронзового монгола.
   - Це так,зазначу? Володько.- Тiльки чому ж Москва?
   - Москва?.. Центр! Розумi?те? Москва центр усього.
   Влiво  -  Азiя,  вправо  -  ?вропа.  А  в   Москвi   червоний   прапор,
Iнтернацiонал. Кремль - серце пролетарського миру. Наш прапор  проповiду?:
"Пролетарi всiх кра?в - ?днайтеся"!
   Всiх кра?в. Розумi?те?..
   Володько мовчить. Командир продовжу?:
   - Але цього нiяк не тямить народ. Всякi Пiлсудськi, Петлюри,  Денiкiни.
Це ж смiшно. За панськi ма?тки, гайдамацьку матню чи  золотi  погони  кров
лити. За свободу, землю, за свiтову силу працюючого народу!  От  наш  бог;
бог, якого поставив Маркс на перехрестi математичних формул!
   Останнi слова вирвалися з його  уст  патетично  й  натхненно.  Володько
вiдчува? безцiльнiсть розмови з ним. Вiн нагаду? собою  собаку,  який,  що
бiльше його дражниш, то лютiша?. Володько лiпше мовчить. Командир замовка?
також. Хвилева тиша.  Але  обидва  думають.  Володько,  по-перше,  почина?
розумiти,  що  цей  прихильник  математики  не  ма?  нiчого  спiльного   з
математикою. Друге, що помiча?  Володько,  що  цей  чоловiк  не  ?  нiяким
iнтернацiоналiстом.
   З неба рине мiсячне сяйво, з неба моргають зорi, роса пада?  на  траву,
на покриття Володька, голосно жують i пирхають конi.
   Сон короткий, кам'яно-твердий. Ранок  соняшний  i  рухливий.  Уночi  не
видно було нi тих возiв, нi коней, нi людей. Попiд деревами  скрiзь  повно
вiйська. Он там пала? багаття,  вариться  у  вiдрi  вода  на  чай.  Кiлька
обпалених сонцем жiнок вешта?ться коло буди з написом "лазарет". На  сонцi
стоси книжок.
   З другого  боку  дороги  пiд  недобудованою  клунею  нiмецького  складу
шику?ться до вимаршу вiддiл кiнноти. Мiж ними  побачив  Володько  черевату
Макарову кобилу. Яка дивна i смiшна та тварина в новому становищi.
   Цiлий день Володько ?здить на поле по овес, по м'ясо, по хлiб.  Увечерi
знов довга розмова з командиром,  вислiдом  яко?  стало  те,  що  командир
призна? за Володьком його вченiсть i вмiння  логiчно  розважати.  Володько
рiша? використати командирове довiр'я i просить, щоби той  вiдпустив  його
додому. Той погоджу?ться. Вiдпуска? не лише Володька, але й Титя, що стояв
десь далеко спереду на самiй позицi?, куди долiтали ворожi кулi. На щастя,
стрiляли мало. Бiльше працювала кiннота. Тить верта?ться ледь живий.
   - Ото, чу?ш, стою... Якась хал?ра задзичала. Що  за  погибель  лиха?  -
думаю. Пак, пак, пак! - чути здалека. Пуля! Стрiльнуло менi в голову, i  я
грохонув на землю. Але ж конi. Тi тобi не тямлять, що i як.
   Так оповiда? Тить. Перед вiд'?здом командир каже:
   - Ну, а як же ви по?дете? Вас же десять разiв дорогою пiдберуть.
   Вiн звелiв, щоб з ним ?хало двох козакiв до обозу другого розряду.
   Ви?хали раненько. Конi вiдпочили i пiдкормилися,  тому  бiжать  прудким
бiгом. Минають села, мигають поля рiдного, знищеного, стоптаного  ворожими
ногами краю.
   В полудень вiдпочинок у Крем'янцi. Рух, гармидер. На ринку юрба народу,
i семiт-промовець страшним гаркавим голосом з пiною на устах викрику? щось
про красну армiю. Чути лишень:
   - Кгрррасная агрррмiя... та... та!..
   Вiн викрику? це безконечне число разiв. Його голова, руки i навiть  очi
роблять розпачливi рухи. Володько деякий час сто?ть,  не  слуха?,  що  той
викрику?, тiльки спостерiга? його  дикi  й  розпучливi  рухи.  Вiн  цiлком
подiбний на тих сво?х спiвбратiв, що в  Судний  день  розпучливо  благають
?гову миллосердя над ними.  Коли  ж  нi,  коли  ?гова  не  послуха?,  вони
погрозять йому, вони кинуть проклiн на себе й на дiтей сво?х. Але ?гова не
допустить до такого кiнця. Нi, нi. Того не станеться.
   Збоку сто?ть двох дядькiв. Прижмуривши сiрi очi, вони  уважно  слухають
промовця. Пiсля один хльостко спльову? i поважно зазначу?:
   - Чортiв жидюра!
   Бiльш не сказав нiчого. Його товариш обернувся i кинув:
   - Ходiм!..
   Обидва пiшли вниз. Володько також кида? ринок. Вiн чита? оголошення, що
в залi лiцею публiчний народний концерт.  Просту?  туди.  Старими  сходами
пiднiма?ться на перший поверх.
   Усi стiни залiпленi плакатами. Заклики,  гасла,  карикатури.  Найбiльше
карикатур.
   У залi й по коридорах  снуються  люди.  Помiст  затоптано,  запльовано.
Скрiзь валяються окурки. Вряди-годи гра? мiський оркестр  маршi,  в'язанки
народних пiсень, "Iнтернацiонал". Пiсля кожно? точки на сценi  з'явля?ться
промовець. Знов - Кгррасная  агррмiя!..  Знов  рухи,  слина,  вигуки.  Але
публiка слуха?. Однi поважно, другi насмiшкувато. У багатьох пришпиленi на
грудях червонi стрiчки.
   По часi Володько лиша? залу. Його кортить оглянути мiсто. Вiн iде  знов
через ринок на Широку вулицю. Тут рух, але  багато  крамниць  зачинено.  У
деяких вiкнах червонi пра-порчики. Вулицею гуртами проходять молодi жидки.
   См?ло ми в бой пайдьом,
   За власть сав?тоф...
   - виспiвують вони.
   У кожного на кепцi звiзда, на грудях червона стрiчка.
   Володьковi ця парада, ця радiсть, це свято синiв ?зра?ля не до вподоби.
Надто пiдкреслено, надто нахабно й крикливо зазначують вони  свою  непевну
перемогу.
   Коли вернувся Володько до воза, на нього давно з властивою нетерплячкою
чекав Тить. Його  не  цiкавить  нiчого.  Вiн  дума?  тiльки  одно:  як  би
найскорше додому, пiд свою стрiху.
   Володько  сердиться.  Надто  рiзкий  контраст:  отi  там  з   червоними
стрiчками i цей гречкосiй. Володько почина? розумiти, чому -гi виграють, а
цi програють. Але все-таки вiн вдоволений. Кожним днем  революцi?,  кожним
рухом, кожним словом у його душi  росте  й  мiцнi?  майже  новий  ще  один
Володько. Це той, що не тiльки любить, не тiльки дума?, а й гнiва?ться  та
ненавидить зло. Його колись така м'яка душа, душа землi, цвiту  i  синього
неба, твердi?, набира? пружностi та кантатах тривких форм. Любов. О,  вона
вмi? любити! Кожний крок життя оплачений  упертим  змагом.  Як  не  любити
здобутого? Як не бажати ласки й втiхи тi?? землi та ?? дiтей? Вийти в поле
широке, зняти руки до хмар, гукати сонцю привiт. Або впасти до ??  чорного
лона i цiлувати ??, гризти ??, сосати живучi соки ??...
   Але, Боже великий! Ти дав, крiм любовi - гнiв. Планета  тремтить  перед
гнiвом тво?м! Ти створив вулкани й буревi?. Ти дав  сонцю  страшнi  плями,
страшнiшi вiд огню. Володько вже вступив за  межу  раю  на  землi,  вкриту
тернями, каменюками й чортами.  Велика  сталася  подiя.  Родився  ще  один
мужчина, а на його устах, в гостротi синiх очей, на  бiлому  рiвному  чолi
лiг знак тих, що бажають боротьби й перемоги.
   Зо всiма тернями, зо всiма каменюками, зо всiми чортами - боротьби.
   Матвiй не чекав так скоро побачити Володька. Днi  i  ночi  проводить  у
полi. Усi?ю душею ненавидить "?х". Не бажа? "?х" бачити. Вiн бореться собi
далi, мов медвiдь, зо всiма перешкодами, але з ними нема сили.  Тому,  мов
звiр, що не здола? перемогти чогось, чуттям сво?м  береже  себе  й  омина?
небезпеку.
   З Володьком при?хали обидва козаки. Вони мали залишитися у селi в свому
обозi, але той, чорти знають, куди потягнувся далi.
   Матвiй побачив Володька.- Аа! Дивись... Так ти вже?..
   - Вже, тату!.. Але... - i поясню?. Чоло Матвiя наповза? на очi.
   - Так до "предсiдателя" ?х. Хай шука? когось, хто ?х повезе далi. А  де
ж Титко?
   - Втiк, хал?ра.  Тiльки  припер  додому,  навiть  на  двiр  не  за?хав,
увiгнався дохати, вхопив кислого огiрка, лобок хлiба i гайда в поле... Хто
зна?, в яких хащавинах вiн "возить копи"...
   - Еее, Титко!.. Шворнем такого  не  прикрутиш,  не  по?деш.  Теж  кусок
видався... А?..
   - Був у нього,- перебива? Володько, знаючи,  що  батько  ма?  на  думцi
"предсiдателя".
   - Ну i що?..
   - Каже i Богом клянеться: нема нiкого. Цiле село в "нарядi".
   - В "нарядi"... По лiсах. А половина: вози  поломанi,  конi  скалiченi.
Бачив нашого Шпака? Вiчний калiка. А був кiнь...
   А козаки налягають, щоб везти ?х  далi.  Володько  цiлий  день  не  ?в.
Матвiй помiркував, натягнув "куцана" та чоботи.
   - Сиди дома ти. Я ще по?ду... Подивлюся на "них"...
   Не випрягаючи зi шлей конi, Матвiй  по?хав  далi.  Володьковi  протести
зайвi. Матвiй ще ? все-таки Матвiй.
   Володько лиша?ться дома. Хвилина тишi i спокою.  Мати  ходить  у  поле.
Хведот пасе, що там лишилося. Василинка на  городi,  Катерина,  як  дiвка,
спiва? пiснi, жне... Обози пере?хали i потягнулися десь туди д'заходу.  По
стернях стоять та чорнiють копи. Овес чека? косаря.
   Матвiй  три  днi  барився,  а  гадав,  одвезе  дванадцять  верстов   до
Антоновець i вернеться.
   В Антонiвцях скинув козакiв. По дорозi назад зустрiли iншi.  Всiлися  i
хоч-не-хоч, а до Обич вiдвезти мусiв. З Обич ?хав шляхом. Перед  Жолобками
нова банда:
   - Стой! Паварачiвай, старiк!.. Нам с?водня в Шумск? бить нада!..
   - Такi ось каналi? землю нашу обсiли. Питаю, звiдки. С Тамбовскай. Бач.
Наперло зо всiх кiнцiв. Гаддя не народ!.. - говорить повiльно, але  твердо
Матвiй. Сонце засмалило його чоло, щоки опали, барва очей згусла...
   При вечерi Матвiй весь час сидить мовчки. Володько спостерiга? батька i
намага?ться  вгадати  його  думки.  I  аж  в  кiнцi   вечерi   несподiвано
зверта?ться до сина i заявля?:
   - Нiчого не пошкодую, щоб ти став грамотним!
   I бiльш нiчого. Знов мовчить i знов дума?.  Але  Володько  вже  розумi?
батька. Пощо слова. Думка i чин. Ось двi передумови для людей, що  творять
будучнiсть. Володько це чудесно розумi?. Це не викрики, це не маячення, це
не легковажнiсть. Розум, праця,  вiра!  Слова,  якi  вщерть  налитi  живою
кров'ю, натхненi живою душею.
   Матвiй iде вiдпочивати. Як звичайно, спить  вiн  у  клунi.  Мiж  сво?ми
снопами, мiж сво?м знаряддям.  Запах  зерна  свобiдно  влива?ться  в  його
широкi втомленi груди. Так само, як i колись, кладе на груди знак  хреста,
так само просить ангела-хоронителя заняти коло нього  мiсце  i  бути  йому
охороною в часi нонi. Душа його спокiйна. Вона певна, що минулий день,  як
i всi попереднi, був днем, що творить одну сходину  до  того  незнаного  i
разом знаного кiнця. Вона сходить догори, ?й  розгорта?ться  небо...  Вона
бачить багато зi сво?? висоти. Мир великий робить щоденну  свою  дорогу  в
хаотичному ладi, подiбний на страшну музику. I в  нiм  iде  Матвiй,  такий
самий, як i все, що його оточу?.
   Володько  працю?  в  полi.  Разом  з  батьком  вiн   вимаху?   тяжечими
батькiвськими грабками. Анi його руки, анi плечi не набрали ще  необхiдно?
сили та пружностi, але вiн не бажа? виявити втоми чи  безсилля.  Розмашно,
рiвно, помах за помахом, згорта? вiн великi стебла вiвса.  Довгий,  рiвний
покiс лиша?ться за ним рiвнобiжне до двох довгих слiдiв,  витоптаних  його
ногами. Ш-ш-ii, Ш-ш-ii. Батько спереду, син за  ним.  Вiд  покосiв  пружно
вiдбризкуються  коники-стрибунцi.  Зграя  курiпок  довго   ча?лася,   щоби
пересидiти небезпеку. Але бажання марнi. Ритмiчно i неухильно наближа?ться
небезпека. Фр-р-р-р! Всi,  як  одна,  зриваються  i  летять  туди  десь  у
Мозолянку. Нiхто на них не зважа?. Косарi рiвно виводять сво?  покоси  вiд
межi до межi. Зупиняються, гострять коси, втирають долонею на чолi  пiт  i
йдуть далi. Нема спину. Треба  зiбрати  засiяне  зерно,  що  ось  виросло,
вкрило собою землю, а тепер проситься до клунi.
   Через пару днiв приходить Настя з  Катериною.  В'яжуть  i  складають  у
пiвкопи. Володько возить снопи до клунi. Розпустив довжелезного  драбиняка
i тягне додому по кiлька кiп нараз.
   Смажить сонце. На конi падають гедзи. Пiт залива? очi. Дорогою сунеться
возик,  запряжений  двома  препоганими  конятами.  На  возику  розчухраний
дядько. Сидить на голiй  дошцi,  а  ноги  звiсив  на  стельвагу.  За  його
плечима, опершись на рушницю, сидить на полудрабку большевик.
   - Во! Но! - гука? щохвилi дядько i газдилить пужаля-кою по сухих ребрах
конят. Але тi мало  звертають  уваги  на  таку  поведiнку.  Сунуться  собi
помаленьку, ледь переступаючи з ноги на ногу.
   Дядько пiд'?жджа? до Матвi?вого хутора. Саме в той мент  Володько  везе
хуру снопiв i намiря?ться в'?хати просто в клуню на тiк.
   - Стой! - чу? Володько. Це кричить большевик, але Володько не ма?  часу
зупинятися. Не звертаючи на большевика уваги, вiн в'?жджа?  на  тiк,  бере
довгi вила i скида? на ожереду снопи. Там сидить  Катерина,  що  тi  снопи
рiвня?.
   По хвилi входить до клунi большевик.
   - Ти что?.. Н? слишал м?ня?.. - говорить вiн.
   - А хiба що?.. - вiдповiда? Володько  i  дивиться  всторч  тiй  людинi.
Дивне сотворiння. Його обличчя нагаду? тахлю  вiкна,  до  яко?  роками  не
торкалась  ганчiрка  господинi.  Безлiч  бiльшого  й  меншого  ластовиння.
Бородавки.  Вздовж  i  впоперек,  нiби  залiзнича  сiтка  мапи,  поплутанi
зморшки. Очi, мов розлюченi звiрки, бiгають пiд настовбурченими, подiбними
на вiники бровами.
   - Как що? Пов?зьош  м?ия  до  Крем?нца.  На  Володька  напада?  таке  ж
зухвальство.
   - Навряд,каже вiн.- У нас ? сiльська рада i  ?  ??  голова.  Потребу?те
пiдводу, йдiть до голови, а той буде знати, що робити...
   Але "товариш" сердиться. Нечувана рiч. Йому  вiдмовляють  послуху.  Хай
вiн i непоказний. Хай на ньому порвана "гiмнастьорка" i розпанаханi на всю
штани, але ж вiн зi звiздою на шапцi та рушницею за плечима.
   - Глупосгi всьо. Па?д?ш i кан?ц! -  Заявля?  вiн  рiшуче  й  остаточно.
Постава i вираз його обличчя вказують, що бiльше балачки вiн  не  бажа?  i
справа полагоджена. Володько швидко змiряв його  вiд  голови  до  порваних
чобiт разом iз поржавiлою рушницею. Висновок ясний, мов сонце. Вiн не кине
на полi снопи i не повезе  цього  типа  нiкуди.  Мовчки  скида?  снопи,  а
доскидавши, стряса? з дошки нам'яте зерно i мовчки ви?жджа?.
   - Стой! - гука? "товарищ".- Ти куда? Стой!..
   Але Володько ще  дужче  пустився  вперед.  Большевик  перебiг  з  клунi
навпростець i схопив конi за вiжки. Очi його налилися червоним.  З  пащеки
рвуться страшнi триповерховi мати, що торкаються  Бога,  Христа  i  "всi??
небесно? канцелярi?".
   Володько зацiпив зуби, шарпнув вiжками i рiзко сiкнув батогом по  руках
"товарища". Той одразу пустив конi i схватився за рушницю.
   - Вб'ю! Двадцять п'ять лет прiнудiт?льних работ -  трам-та-ра-рам!..  -
кричить вiн, та Володько з копита рванувся i пустився через  поле  тiкати.
Большевик бiжить, клямца? рушницею. "Клямцай,- дума? Володько.-  Все  одно
не ма?ш чим стрiляти. А догнати не доженеш". Назустрiч бiжить Настя.  Вона
перелякана.
   - Стiй, дитино! Вiн тебе заб'?! Стiй!..
   - Не бiйтесь! Не заб'?,- кида? Володько i жене далi.  Большевик  пiдбiг
трохи i зупинився, а Володько просто через поле подався в долину. Там лiс,
там хащi. Цих мiсць ще не здобули "товарищi".
   Цього дня робота перервана.  Володько  за?хав  у  запуст  i  перечiку?.
Дивний час. Людина тепер нiщо. Лiс, дерева, небо високе, син?,  безхмарне.
Все таке, як треба бути, тiльки люди пошалiли,  змiнилися.  Володько  зна?
причину цього, але не розумi?, чому так дико, так зайво жорстоко  повстали
однi на других за пустi, безвартiснi речi. За землю? Нi. Тi,  що  боролись
за землю впертою вiковою боротьбою, тi  сьогоднi  гнанi  i  переслiдуванi.
Тепер боротьба тих, що хочуть зробити все по-свойому.  Це  ?  та  половина
людей, що живе страшним ворохобним життям, таким, як жили колись давно тi,
про яких лиш у пiснях спiвають. Раз на столiття, на кiлька столiть цi люди
вилазять  зi  сво?х  пустинь,  степiв,  пролiтають  гураганом,  поруйнують
святинi, мiста,  заплiднять  проклятим  плодом  жiнок,  щоб,  вичерпавшись
ударним життям, лягти й увiйти в чорнозем. I тодi поволi встають та  йдуть
до працi iншi люди. Цi знов зводять святинi, цi знов закладають мiста,  цi
знов уговкують i освоюють окаянний плiд диких, творять владу i закон.
   Краю мiй! Страшний, дво?душний,  розколений  краю!  Нiколи  не  був  ти
упокорений ворогами. Ти був, ? i довго  ще  будеш  рабом  власно?  натури,
накинуто? тобi в сiру давнину не  ворогом,  а  стихi?ю.  Будь  тверезим  i
мужнiм.
   Сонце хилиться до заходу. Срiбнi листочки молодих осичок  тремтять  пiд
подувом ледь помiтного вiтру. Останнi променi сонця  обцiловують  зо  всiх
бокiв зелень, i всяка барва знаходить вiдгук ?х пестощiв.
   Приходить Матвiй. Вiдхилив кущi, подивився.
   - Ти тут? - запитав вiн.
   - Не хочеться лiзти чортовi в  зуби,-  каже  Володько.-  Перестою  тут.
Думаю, наша Шпачка ожеребиться. Нiяк не хотiла бiгти.
   - I я так думаю. Треба уважати. Ти добре зробив, що вирвався  вiд  того
шарпатюги.
   Володько задоволене посмiха?ться. У Матвiя пiд рукою при поясi сокира.
   - Думаю,каже вiн,- зрубати кiлька деревин на дрова. Тут гарно,- додав i
оглянувся навкруги.- Ех,- каже далi.- То колись,  бувало...  Не  знаю,  що
сталося.:. Чи то старiсть, чи то свiт змiнився, але тепер все не  так.  От
квiтки. Бувало, в нас там на Запорiжжi в Дерманi вийдеш на садок...  Квiту
того... Безлiч. А все такi барвистi!..
   Матвiй не ма? багато  слiв,  щоб  висловити  всi  сво?  почування,  але
Володько стократ бiльше розумi? його, як виявляють тi слова.
   - Шкода, що мене не вчили,- продовжу? Матвiй.- А то  -  сiв  би  i  все
списав би. Все чисто. Як було, як ? i як буде...
   - Як буде?..
   - Ну. Певно. Хiба тобi дивно? Не казав я, що буде вiйна? I тепер  кажу:
нема лиха без добра. За цей час, вiд початку вiйни до наших  днiв  ми  всi
переломилися. Так. Ми, мужики, цiлий наш народ.  I  хай  там  дi?ться,  що
хоче, але те, що родилось у нашiй душi, i те, що росте у нiй, не загине  i
не вмре. Виросте i дасть великий плiд. Край наш, Укра?на буде.  Це  вже  я
бачу... А ти - мiй син, якому не давав я булок, а той самий кусень чорного
житнього хлiба, який i сам ?в, ти йди далi... Може, станеш доктором. Може,
будеш  редактором  яким...  Може,  будеш  бiльше,  нiж  я,  знати.   Може,
учителем... Нiчого тобi не кажу. Ти сам чу?ш голос тво??  душi  i  ти  сам
вибереш собi роботу. Але ким би ти не був, не допусти до себе  гордощiв  i
заздростi. А ще одно: як могтимеш, вiзьми колись шмат  паперу  i  все,  що
чув, що бачив, спиши. Хай знають тi, що прийдуть колись, якi люди жили  на
цiй землi, що думали вони, що пережили, якi вiйни,  свари  були...  Кожний
день  нашого  часу  ?  днем  незабутнього.  Бо  ж  тепер   родиться   наша
будуччина...
   Говорячи це,  Матвiй  присiв  на  пеньочку.  На  чолi  його  дрiбненькi
крапельки поту. Великою сво?ю шорстокою долонею стира? вiн пiт i дума?.  В
мiжчасi Володько вставля? сво?:
   - Я, тату, думав над цим...
   - Так?
   - Думав,продовжу? Володько.- Хлiборобом я не буду. Ви ж бачите.  Прийде
на нашу землю яка-небудь чужинецька шпана i як  свому...  А  чому?  Бо  ми
хлiбороби. Вмi?мо землю орати, сiяти,  жати,  але  не  вмi?мо  добро  сво?
спожити... Ми потоптанi. Ми упослiдженi.  Ми  нiщо!  Сьогоднi,  там...  Я,
зна?те, хотiв кинутися на того хама i роздерти його на кусся. Отак  просто
роздерти i все... Лють мене ?сть...
   Матвiй дума?.
   - Аби тiльки,- каже,- всi до цi?? думки  дiйшли.  Нi.  Не  кажу  кинути
плуг. Нi. Цього не треба. Земля основа всього.  Але  кожний  господар  хай
тямить: поки ми тiльки коло плуга, а там на горi сидять вужi  -  нема  нам
щастя. Ми мусимо виповнити собою все!.. Ми, чеснi люди, що родились тут  i
тут мiсце!..
   А по хвильцi дода?:
   - Але до працi. Праця всьому дасть життя. А тi перешумлять i  загинуть.
Знаю, що загинуть!.. Ходiм, зрiжемо кiлька деревин. Думаю  собi:  вiн  там
по?хав, сто?ть, i конi стоять, а тут стiльки роботи. Гадаю  рiзати  дерево
звiдсiль, вiд запусту. Тут молодий лiс ростиме. Гарно засiявся.
   Батько i син встали й пiшли. Батько показав великого старого граба...
   - Ну, зрiжемо цього.
   Вмостилися i почали рiзати. Сонце  заходить.  У  лiсi  кладеться  тiнь.
Тиша, тiльки  шурання  пилки  чути.  По  часi  пiдрiзаний  граб  затрiщав,
похилився i, пробиваючи собi помiж гiллям iнших дерев дорогу, цiлим  сво?м
тягарем грюкнув об сиру землю. Батько i син хвильку стоять i обтирають  iз
чола пiт.
   Цi?? ночi Шпачка ожеребилася. Через пару днiв ожеребилася i Гнiда. Дво?
шустрих малят лошачкiв родилося на свiт. У село  на?жджають  "товаришi"  i
вибирають все новi та новi "самообложенiя". Роз'?жджають усе новi та  новi
агiтатори. Сходки, мiтинги. Володька ще раз  беруть  "в  наряд".  Три  днi
про?здив з агiтаторами  по  селах.  При?дуть  до  села  -  сход.  У  школi
збираються дядьки. Обличчя ?х на квiнту. Настрiй - нуль.  Зна?мо,  мовляв.
Досить нам наговорили. Баки тiльки забивають.
   Але входить  товариш  комiсар.  Рудий,  сiрi  очi,  плитке  чоло,  вуха
вiхтями. П'ять лiт у Сибiрi на каторзi за червоний жовтень  страждав,  вiд
перших днiв революцi? на всiх фронтах диявольську контрреволюцiю громить.
   Вилазить на стiлець:
   - Товаришi селяни! Знаю, що не прийшли ви сюди, щоби  слухати  тарибари
якого-небудь обридлого крикуна. Знаю, що село  вже  ма?  досить  слiв,  за
якими нема нiчого, крiм брехнi... Але, товаришi! Всi, хто  не  прийшов  до
вас,  кожний  тiльки  брав.  Кожний  тiльки  намагався  використати   наше
втомлене, вимучене довгою революцi?ю село. Нiкого не обходить те, хто  тут
жи? i чи ма? вiн що ?сти i в що вдягнутися... Нiхто також не  завда?  собi
працi подумати над тим, що селяниновi нiхто не  да?  анi  одно?  соломинки
даром. Все то зароблене тяжким кривавим  трудом,  твердими  мозолями  двох
рук...
   - Правильно! - перебива? хтось. Настрiй слухачiв проясню?ться.
   - Так,продовжу? товариш.- Я сам син бiдного селянина,  який  родився  i
вмер на рiллi у працi, у ярмi. До мозку костей  знаю,  що  значить  вперта
день-денна в потi, брудi, в голодi каторжна праця,  наслiдки  яко?:  болi,
болi i тiльки болi. Хто з вас скаже, що за  сво?  життя  прожив  хоч  один
щасливий день, добре з'?в, гарно одягнувся, не мав турбот?  Нiхто,  Бо  ми
дiти працi, дiти землi, ми не ма?мо на це змоги. Ми, як та машина,  щодень
i нiч тягне цiлу фабрику, не смi?мо зупинитися, випростатися, вiдпочинути.
   - Правильно говорить,- чути з юрби. Настрiй ще бiльше теплiша?.
   - Але, товаришi селяни! Кожний з вас хоч i здалека бачив i iнше  життя.
Он у селi стоять палати. До них належить за  селом  кiлька  тисяч  десятин
добро? земельки. Власники ?х не купували ??, не орали, не сiяли, а збирали
бiльше, як ви всi, що  тут  зiбралися.  I  ви  бачили  ?х  життя.  Бачили,
роз'?жджали вони фаетонами, каретами, четвернею. Бачили, як  гуляли  вони,
як пиячили. Все це ви бачили i нiкому з вас не прийшло на думку: а  за  що
то вони так живуть? А чи?ю то працею здобувають вони отi великi ма?тностi,
отi добра, отi четвернi? Не приходило це на думку, бо всi думали,  що  так
треба, що так ма? бути, що сам Бог ваш так хоче. Але так воно  не  ?.  Так
воно не мусить бути. Всi мусять знати, що земля i все, що  на  нiй  ?,  не
належить однiй людинi - пановi, поповi, царевi. Нi! Сто разiв нi!  Все  це
належить усiм людям, що живуть  iз  працi  рук  сво?х;  належить  порiвну,
однаково, без всяких винагород i викупiв! Так воно мусить бути.
   Голос  промовця  пiдноситься,  набира?  звучностi,  сили,  переконання.
Селяни слухають.  Очi  ?х  поволi  загоряються.  Промовець  згаду?  партiю
комунiстiв-большевикiв, що пiдняли священний червоний прапор  боротьби  за
волю та землю. Згаду? свiтову буржуазiю, що  йде  на  допомогу  Денiкiнам,
Петлюрам, Пiлсудським, щоб  розчавити  великий  зрив  працюючого  люду.  У
рожевих барвах малю? привабливi  картини  прийдешнього,  коли  то  могутня
селянсько-робiтнича червона армiя переможе всiх сво?х ворогiв.
   Тодi настане час  вiдпочинку  працюючих,  час,  коли  за  людей  будуть
працювати машини, коли всi будуть рiвнi, щасливi i свобiднi. А це настане.
Це не слова, а дiйснiсть. Це мусить  статись,  бо  цього  бажа?  собi  сто
п'ятдесята мiльйонiв працюючого народу.  Але  для  цього  треба  останнiми
силами пiдтримати славетну червону армiю, армiю геро?в боротьби i працi.
   Так. Селянський люд зна?, що буде далi. ?х обличчя,  ?х  очi  холонуть,
мов метал. На ?х устах знов сходить ознака лютi. Чотири роки кров лив.  По
Карпатах, пiд Варшавою, у пiнських багнюках. А тепер  приходить  ось  тобi
отакий i рве - брехнею, пiдступом, силою,- останн? вiд уст сво?х рве.
   Iди, Арйоне, додому. Вiйна не з'?ла ще одно? тво?? красулi. Одв'язуй ??
вiд жолоба i як офiру вiддай добровiльно. Бо, бач, геро? працi й боротьби,
що ордою з кацапi? насунули, потребують ??. А ти, Арйон, ти що  кров  лив,
пiт лив, орав i сiяв гречку, ти дай i ще раз дай... Себе, жiнку  i  дiтей.
Клятий жидок, вошивий руский гармидер зняли, в  ?вропу  б'ють,  сто  тисяч
коней  загнали,  бо  здобувають,  бач,  трактора,   електричну   лампочку,
комуну...
   Тьху! Громи на вас! Дядьки розходяться. "Председатель"  списки  зробив.
Десять ялiвок, п'ятдесят пудiв хлiба  "добровiльно"  за  гарнi  слова,  як
тьху, пiшло.
   На другий день Володько ?де додому сам. Оратори залишилися на селах.  З
села в село пiдуть i обберуть, мов липку обдеруть гречкосiя.
   ?де Володько, перегортаються рiднi  поля,  он  село  -  одно,  друге  i
вiтряки, i обрiй сивий, звiдки  вилазить  кiлька  брудних  хмарин.  Стернi
на?жилися.  Земля,  мов  кулак,  скорчена.  Гнилi,   посивiлi   полукiпки.
Недоораний загiн i забута борона, на якiй  ворона  голосно  харчить,  нiби
ла?ться.
   I чу? Володько виразно, що земля почала вiдступ. Вона нiби охолола.  На
нiй, мов на мерцевi, щетина, стерня, аж дух ??, той жорстокий п'янючий дух
здiйнявся i хтозна-куди вiдлетiв.
   Нi, не буде вже бiльше тих завзятих коханцiв землi. Нi, не буде  весни,
рiллi, великого неба i сонця для орача, що пiт, кров, душу разом  з  Богом
згорне, бувало, в одно зерно i вiддасть землянiй грудi на пожертя. Нi,  не
буде бiльше таких. Тi, що були, ображенi, побитi, обдуренi.  I  та  образа
передасться вперед на всi поколiння, i  кожне  з  них  iз  при?мною  жагою
бразне плуг, i скаже: "Ганьба мо?х батькiв - моя ганьба! Я i  син  мiй,  i
мiй онук хай росте, як хижак, у лiсi, в лузi, в землi пiд  скибою,  i  хай
день i нiч раху? вiд початку, бо наш час пiде вiд  того  дня  вперед,  вiд
котрого спаде з очей наших остання скалка  ганьби,  неслави,  наруги.  Так
буде!"
   Бiжiть, конi мо?, по рiднiй дорозi.  Несiть  мене  пiд  стрiху  батька.
Звiдти я вийшов у свiт, звiдти почну роботу. Всi днi, а  ?х  буде  безлiч,
вставатиму бадьоро i нi одного не вiддам умарне. Почну вiд себе. От  серце
мо?. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну, i хай прийма? гарт, i  хай
от так ствердне, мов лiпша криця.  Добре!  Боже,  приношу  дяку  тобi,  що
родився в час, коли родиться вiра моя - в Тебе, в Батькiвщину, в Працю.
   Iдуть днi. Лiто хилиться до спаду. Величне лiто, яке було один  раз  на
триста лiт. Хто бачив небо, або хмари, або сонце  того  лiта,  той  скаже:
так! Iстинно велике було. Бо того  лiта  народилися  новi  люди,  мiльйони
нових людей i мiж ними Володько Довбенко. I вiн гордий з цього. Бо  земля,
вiд котро? вiн узяв силу свою, барву кровi й огонь серця, нарештi, дiстала
- одних, що пiшли i впали, других - що родилися i живуть, ?х очi бачать  i
вуха чують... ?х молодi барви формуються так, щоб взяти на  себе  страшний
тягар в iм'я Бога, честi i слави землi сво??...
   Син Володько i батько Матвiй  привчають  покинуту  большевиками  молоду
булану лошицю. Вона шарпа?ться i стриба? в плузi, мов спутана  блоха.  Але
Матвiй зацiпив зуби, цупко  трима?  в  свому  сталевому  кулацi  сирицевий
повiд. Лошиця зводиться  дуба,  мота?  запiненою  мордою,  хвица?  заднiми
копитами.- Нiчого! Нiчого! Пiдеш! Пiдеш! - Через зацiпленi зуби  промовля?
Матвiй. Володько трима? чепiги плуга.  Плита  глибоко  зарита  в  глейкий,
мокравий чорнозем. Уночi лив дощ, небо котило хмарами,  мов  горами,  i  .
тепер ще он валуни по синьому розкиданi. Вiтер дме i булана  грива  лошицi
шарпа?ться на всi боки, а бурштиновi ?? очi почервонiли.
   - Пiдеш, пiдеш! - крiзь зуби говорить Матвiй.- Мусиш!.. Вьйо!
   Булана рушила i потягнула плуг. Плита верне скибу, тне корiння, трiщить
пирiй... Ах, чорт бери, як верне землею, рве, трощить на куснi.  Раз,  два
обiйшли, на буланiй пiт виступив. Стала, приска? пружнiм диханням. Ти  три
роки. Струнка, пружна, мов стрiла.
   - А тепер впряжем до не? Шпачку,- зазначу? Матвiй.- Хто сказав, що вона
не пiде? Пiде! Тiльки треба вмiти ?? заставити...
   В той час шляхом ?де тачанкою большевик. Пара  карих  коняк  вгнанi  до
останнього. Не помага? нi матюк, нi нагай.
   - Стой! Вон пашет челав?к!
   Плигнув у грязюку дороги, женеться через свiжу скибу.
   - Д?д! Давай лошадь! Випрягай раз-два!
   Матвiй зупиня?ться. Випростався. Глянув. Володько  ще  трима?  в  руках
чепiги. Большевик обрива? посторонки, рве лошицю, скида? з не? шлею.
   - Стiй! - крикнув Матвiй.- Ти куди? Тво?? Большевик висмикнув з  кобура
нагана.
   - А вот!.. Не хоть в лоб? Очi його, мов шротини.
   - Падайдi толька, кулацкая морда! Ето т?б? н? старий режiм...
   Матвiй налива?ться страшною люттю, що  приска?  з  кожного  його  руху.
Великi його чоботи злилися з землею i, вида?ться,  нiби  вiн  вгруз  в  ??
поверхню, нiби вирiс з ?? чорноти. Жили його широкого чола налилися кров'ю
i, зда?ться, видно, як б'? вона чiткими, сильними ударами.
   - Xa-xa-xa! - зареготав большевик, тримаючи в лiвицi повiд булано?, а в
правицi нагана. Його вип'ятi, мов бараболини, вилицi,  скiснi  чорнi  очi,
твердий, низький лоб, мов литi зi старо? бронзи. Пiски, пустиня,  кiнський
пiт. Номад, дума? Володько.
   Груди Матвiя знiмаються i опадають. Вiн дивиться на  кулак  з  наганом,
корчиться, нiби бажа? плигнути на свого грабiвника, але в останнiй хвилинi
з силою вирива? себе з такого стану, круто поверта? i  без  ?диного  слова
йде в поле.
   Володько дивиться за батьком. Вiтер розкида?  поли  його  куцана.  Ноги
його ступають рiвно, широко й рiшуче.
   А большевик випряг одну коняку, прив'язав  ??  ззаду  тачанки  i  впряг
булану.
   - Садiсь, малад?ц, са мной! В Жолобках другую лошадь дастан?ш!
   Володько плига? на тачанку. Большевик сiв на сидiння. "Вьйо!" -  гукнув
сердито i шмигнув нага?м булану. Та пальнула заднiми ногами, шарпнулася  i
сп'ялася диба. Большевик закотив триповерховий  матюк,  завинув  на  лiвий
кулак вiжки, а правою схопив за цiвку рушницю, що стояла коло нього, i  зо
всього розмаху гепнув прикладом по буланiй... Та витягнулась, рванулась  i
зi страшною силою поперла за собою тачанку з обома шкапами.
   Гналася, мов вiтер. Колеса бризкають закарвашами грязюки. Тачанка,  мов
дитяча забавка, плига?  по  нерiвнiй  дорозi.  Мигають  поля,  лiс,  село.
Долина, вигналися на гору i розгонно вкотили на панський двiр.
   - Стоп! - натягнув вiжками большевик. Булана стала. На нiй нема  сухого
мiсця. З рота, нiздрiв рвуться куснi пiни. Живiт, спина й зад у милi. Ноги
тремтять.
   - Вiдал? - зверта?ться до Володька большевик.- Вот так с вамi нада!
   Обличчя його купа багна. Сива довнянка закотилася на потилицю.  Помахом
рукава розвiв на чолi пiт i грязюку, плигнув на  землю,  кинув  Володьковi
вiжки, а сам пiшов в напрямку великого будинку з оббитими стiнами.
   Вечорi?. По небi летять клубатi хмарини. Навколо  рейвах,  нелад,  нiби
тут панував землетрус. Он якiсь хлiви, чи стайнi. Тинк на них упав.  Гонти
на стрiсi прорванi,  нiби  навмисне.  Перед  дверима  потрощена  жниварка,
обламки грабель i ржавi вила. Далi купа недосушено? з будяками конюшини.
   Коло не? сто?ть кiлька зачовганих, збасованих брудними нагаями коняк.
   З будинку чути крик большевика. За мент вiн виходить  з-за  рогу  хати,
плю?ться в Бога i пiдходить до Володька.
   - Сукини сини! - кида? вiн  Володьковi,  хоч  той  не  розумi?,  в  чiм
справа.- Б?рi вон ту клячу i атвалiвай ко вс?м чертям!
   Володько бiжить до коней i бере лiпшого.
   - Н? ту! Другуйю! - кричить большевик. Володько бере  ту,  яку  показу?
большевик, вискаку? на ?? гостру спину i верхи клига? в село.
   Матвiй iшов у поле. Не раз iшов вiн по цiй землi. Не раз болiв вiн  над
?? долею, але сьогоднi, в цей страшний день, вiн виразно став лицем в лице
з тою силою, що заступила  йому  його  житт?ву  дорогу.  Нiколи,  нiщо  не
перемогло його. Вiн не лякався вiйни. Вiн готов  був  зустрiти  смерть  на
полi бою, як вояк, як орач, як той, що до останньо? хвилини цупко трима? в
сво?х п'ястуках свою зброю.
   Але сьогоднi... Нi. Вiн чу? ще той регiт, той зневажливий лютий погляд.
Ууу, ти, косоока тварино! Почекай. Мiж нами нема рiвностi! I ти, i я -  ми
станем ще, i буде тодi останнiй бiй. Матвiй бачить поле  сво?,  як  лежить
воно перед ним доступне, мов раб. Рiки поту пролив за нього.  Сина  в  бо?
послав. Цiлi ночi продумував i брилу по брилi складав цитаделю сво?? сили.
I, мабуть, ще мало. Так. Мало. Не одного, а  мiльйон  Матвi?в  треба.  Сто
мiльйонiв синiв треба послати в бо?. Iнакше прийдуть з наганами, випряжуть
твого коня з плуга i посмiються.
   Матвiй пройшов впоперек, вздовж свого поля. Прудкий вiтер б'? крилами в
його обличчя й охолоджу? палаюче чоло. Пригадав,  що  пiслязавтра  мав  би
вiдiйти Володько до школи. Але хто дома?.. Сiяти. До чорта. Пiде.
   Запада?  нiч.  Матвiй  верта?ться  додому.  В  хатi  пора?ться   Настя.
"Господоньку; Господоньку! - журиться вона.- I куди той хлопчисько з  отим
каналi?м поперся? Ще возьме там у лiсi...  Бахне,  i  буде  по  ньому.  Що
такому каторжановi..."
   Матвiй мовчить, ?жа його не  бере.  Посидiв  мовчки,  а  опiсля  вийшов
надвiр.  Нiч  темна  i  вiтер.  Пiшов  на  дорогу  i  слуха?  в   напрямку
жолобепького лiсу. Минають хвилини, години, а Матвiй не сходить  зi  сво??
стiйки. Навкруги все нiме, чорне, мовчазне.
   Нарештi над'?жджа? Володько. Матвiй здалека помiтив його,  i  коли  син
зрiвнявся, зупинив.
   - Стiй-но. Що то приволiк? - каже Матвiй.
   - Та от дали. Взяв, хай, думаю, хоч таке буде.
   - Не тре'було брати. Все одно завтра за рiвчак витягнеш. А та не лопла?
   - Нi. Але зiрвалась напевно. Як не витягн? до завтра ноги, буде добре.
   - Хал?ра чортова. Все зжере i сама здохне. Ех, коли бв не той наган. Не
хотiлося напоротись на кулю, а  то  би...  Aле  поживем,  побачим.  Завтра
доскородиш отам, а пiслязавтра до школи.
   - А як же ви самi?..
   - Не журись. Тут вже я досiю, а ти вчись деiнде сiяти.
   Завели коняку до стайнi, дали ?сти, а самi повечеряли i поклалися.
   На ранок витяг Володько на скибу борони, взяв нову  коняку,  допрiг  до
не? Шпачку. Придивившись, помiтив, що новому коневi вибито око.  На  мiсцi
ока - струп. Нага?м, видно, смальнув.
   Скородив  мало  не  до  вечора.  Думав,  докiнчить,   приготу?ться   до
завтрiшнього походу. Але надвечiр  несподiвано  з  села  виволiкся  якийсь
обоз. Дядьки, дядькiвськi конi, вози, а на возах раненi.  Безлiч  ранених.
Лежать по два, по три на возi. Пообв'язуванi i так. Стогнуть, кричать.
   - I де ?х стiльки наклали?
   - А хто ?х зна?. Дiстали.
   Пiдвода за пiдводою сунуться ходою, на цiлу дорогу  вiд  села  до  лiсу
розтягнулися. Кiлька вершникiв, кiлька  пiдвод  санiтарiв.  Одна  з  таких
пiдвод зупиня?ться чомусь коло Матвi?вого подвiр'я.
   По часi до Володька йде батько, за ним большевик. Батько сумний,опалий,
тихий.
   - Випрягай з борiн конi, бо по?деш,- каже вiн нiби не сво?м голосом.
   - Куди? - пита? Володько.
   - А от,кивнув головою на большевика.
   - Тiльки до Шумська,- каже той по-укра?нськи.
   - Але ж конi цiлий день у запрязi були.
   - Ну... Довезеш до Шумська  i  вернешся.  Матвiй  мовчить.  Вiн  раптом
чогось змiнився.
   - Ах, одвези вже ?х. Все одно,- каже вiн i, повернувшись, iде додому.
   Володько  швидко  розпряга?  конi  з  борiн,  запряга?  до  воза.   Вiн
сердиться. Чортзна-куди на цiлу нiч ?дь. А завтра конечно  хотiв  вийти  в
дорогу.
   Ви?хали. За Жолобками почина? вечорiти. Обоз повзе ходою. На возi  коло
Володька сидить большевик. За ними якiсь лантухи. Наганяють i  переганяють
вершники. Конi загнанi, обтрiсканi багном.
   - Ну как там? - пита? большевик одного з вершникiв. Той  тiльки  махнув
нага?м.
   - Панiка? - пита?; ще.
   - Чорт ?во разб?рьоть. Всьо смешалось! Володька нашорошився.
   - Що там таке? - пита? большевика.
   - Та вiдступа?мо. Знову будете пiд панами. Францiя цiлу Варшаву жене.
   Володько мовчить. Що ма? казати. Однi вiдходять, прийдуть iншi.  Чи  не
все одно? Пригадав тих, з якими пiшов Василь. Де вони. Пiшли туди  десь  к
Подiллю i не чути бiльше. Невже не вернуться? От дивина. Прийшли, побули i
зникли. Нагадали якийсь .сон, щось неймовiрне i вiдiйшли.  Десь  туди  все
йшли, к Подiллю. Хлопцi  веселi  були,  у  сiрих  чемерках,  у  кепках,  у
шоломах. От уявля?ться: дощ, грязька дорога, а вони йдуть  -  все  молодi,
молодi, мов дiти. Катерина вийшла i сто?ть на порозi.
   - Ей, дiвчино! Дай Боже, чорнобривко!
   Катерина смi?ться собi на  них.  Це  ж  тi,  що  нiкого  не  зачiпають.
Петлюрiвцi. Славнi хлопцi мiж ними. А як увiгнався Василь. Що ж, не був то
гарний козак? Нiхто би не сказав, що то був той  самий  Василь,  що  вирiс
десь на хуторi в Лебедщинi, що любив собак i коней, що кпився з  Володька.
Коня ж мав. Ех, i був коник. Любив його, кормив, чистив.  Володько  так  i
бачить, як розпуска? пiдпруги сiдла. А  остроги  побренькують,  шабля  при
боцi. Руки мiцнi, жилавi, довгопальники зi злотосрiбними волосинками.
   - Ех,вирива?ться у Володька. Большевик подивився на нього.
   - Чого зiтха?ш, козаче?
   - От так собi. Думав, завтра пiду до школи. А це не близько.
   - А то ж куди?
   Так i так. Володько оповiда?.
   - Тепер пропало,- закiнчу?.
   - Чому? Сказав до Шумська, так до Шумська.
   - А не до Житомира?
   - От дивак.
   А помовчавши, каже:
   - А ти хiба мене не зна?ш?
   Володько подивився на нього. Зда?ться, щось знайоме, але  пригадати  не
може. А той посмiха?ться й мовчить.
   - Hi. He знаю.
   Уста большевика щiльно, смiшливо стуленi.
   Мовчить. Володько не пита? також, ?дуть поволi за ступом на  схiд.  Нiч
там. I хмари туди женуться. От туди,  у  ту  щiлину  мiж  небом  i  землею
затискаються. А небо тяжече i, коли б не вiтер, рухнуло би i завалилося би
отак просто на все. Грохонуло би i  вкрило  би  горами  поля,  i  були  би
скрiзь, як глянеш, гори однi. Краще хай провалиться,  щоби  море  стало  з
хвилями. Щоби буревiй, щоб рокiт хвиль i вiтру  отак  вдарив  i  вiдбився,
вдарив i  знов  вiдбився.  I  так  от  щоби  билось  все  навкруги,  повне
бурхливого життя, повне сатансько? борнi. А ми, щоб отак на кораблях,  всi
як один. Очi струнко вперед, брови нап'ято стягнутi, а  груди  проти  всiх
хвиль, проти всiх буревi?в.
   Нi. От в очах тягнеться низка  возiв  з  потрощеними,  хто  зна  чи?ми,
синами, що стягалися сюди зо всiх степiв, зо всiх пралiсiв. Напнуте небо i
поля, поля - ген аж туди десь поля.
   Вiтряки пiд Рохмановом стоять. Розставили сво? довгi руки i борються  з
напором вiтру. Мiстечко Шумське втикане жарiючими свiтляками. Широкий став
прибива? пiд греблю хвилю за хвилею, а взад i  вперед  через  мiст  обози.
Туди йдуть, назад iдуть. Драбиняки, тачанки. Коники витягають ши?,  дядьки
байдуже пливуть, все одно, в яку сторону. Хай котить  хвиля  чи  взад,  чи
вперед. Вечiр, мов чорний  кiт.  Поволi,  крадькома  крадеться,  замотуючи
вози, конi, тачанки та?мничою оманою. Ру?ни млина Райха, дебелi  мури,  за
котрими засiдали з кулеметами  повстанцi  i  строчили  отуди  по  той  бiк
стависька в очерети. Отам тарахнула на  лiд  нiмецька  бомба,  вiд  котро?
вмерло з переляку кiлькох жидкiв.  По  греблi  марширували  "гел?рчики"  в
синiх рогатiвках i награвали французькi маршi. Пiсля ?х кiлько ж впало  до
бруку, прошитi, наскрiзь кулями. Боже, скiльки гармидеру було! Горiли села
i трупи сипались, мов спiлi грушки. Земле моя! Кра?но моя!
   А обоз усе сунеться греблею. Ось першi хати. Вiкна заставленi ставцями.
Блiдо  жарiють  електричнi  грушки.  Вiтер  зо  ставу  розгонко  вдаря?  в
телефонiчнi дроти i  вони  дзичать  тривожно.  Кiлька  -  раз,  два,  три,
самоходи ллють сяйво сво?х рефлекторiв, а на них стриженi, в кепках  жiнки
з санiтарними опасками на рукавах.
   - Стой! Куда прьош?
   - Разiйдiiiсь!
   Дебелi, цибатi конi, мов вуглевочорнi  примари,  вириваються,  плигають
через вози, через дядькiв. Пiдкови копит  цокотять  об  камiнь  i  крешуть
iскри. Вони проносяться, як вiтер, i  зникають.  Нiч  живе,  нiч  страшна,
неповторна. Мов глибина морська, та?ть у собi життя, смерть i буревiй.  Цi
неймовiрнi люди, народженi ще вчора,  сьогоднi  пишуть  хаос  сво?рiдного,
перекрученого Апокалiпсису. Сюди люди, туди люди. Однi  до  других  лицем,
грудьми. Дороги нема. От упав хтось i по ньому про?хала  тачанка,  бо  був
слабий. Отам на полях фронт. Там сто п'ятдесят тисяч. Двi тисячi  ранених,
тисяча трупiв. До чорта спiвчуття!
   Але Володьковi все-таки пощастило  вирватися  з  того  рейваху.  Дiстав
посвiдку, що ?здив три тижнi, вiдкинув задок воза в рiв, вьйо! - i по?хав.
   За Рохмановом порожньо. Вiтер  назустрiч  i  нiч,  мов  антрацит.  Конi
намацують копитами шлях, що лiг тут взад  i  вперед.  Пройшло  ним  людей,
заплющ тiльки очi i дивись: всi народи, всi мови, всi барви. Йшли, минали,
падали далi вiд куль, та знов iшли, втомилися i спалахнули  гнiвом.  I  от
горять... Всi горять. I нема кiнця. Мов навмисне вiтер дме  i  земля,  оця
укра?нська смоляна земля, диха? на всiх п'яним жаром приваби. Ах, як найти
слова, щоб розповiсти i щоб знали всi про днi та ночi, коли люди,  конi  й
тачанки йшли отак через поля, мов збиточнi дiти,  а  вмирали  на  городах,
там, де ростуть гарбузи та цвiтуть безсмертники.
   Пiд Жолобками знов обоз. Знов  дядьки  та  конi.  Вершники  подiбнi  до
привидiв. Пiд  горбком  стовковисько.  Кiлька  пiдвiд  з'?халося  в  купу.
Спереду серед дороги лежить коняка. Вона ще жива, але йти далi пiд гору не
в станi. Сили ?? вичерпанi. Вона дiйшла до то?  границi,  за  яку  вже  не
зважилася переступити. На не? накинулися з нагаями i, як звичайно в  таких
випадках, били. Але коняка не встала.
   Знизу  над'?хали  тягаревi  самоходи.  Пружне  свiтло  ?х   рефлекторiв
освiтило большевикiв, дядькiв, вози i коняку.
   - Доб?й ?йо i канец! - гука? хтось. Один вийма?  револьвер.  По  дорозi
ворушаться густi тiнi. Баах! Коняка ще кiлька разiв хитнула  головою,  але
до ?? решток вчепилося кiлькох i стягнули в рiв.
   - Ааа, вот прекрасна! Стой! Праварачiвай! Па?деш с намi!..
   - Дароогу, трам-та-ра-рам! - Ревуть  шофери.  Володько  бачить,  що  не
виверне. Коло воза справа й злiва освiченi обдертуси з  рушницями  цiвками
вниз на животi. Вiн проситься,  що  з'?де  ось  туди  вниз  i  обернеться.
Протиска?ться повз вози,  повз  самоходи.  Коли  минув,  одразу  погруз  у
темноту. Дорога вниз порожня.  Пустив  вiжки,  вiз  попхнув  конi  i  вони
погналися вниз, в глибину, в чорну нiч.
   Гналися довго й шалено. Земля все опадала i спини  коней,  втiкали  вiд
зору i не могли втiкти. Парк Калиновського  вперто  змага?ться  з  вiтром,
осокори, мов скелi гiр, перевертаються, хиляться, зникають за плечима.  За
ним шумлять ялицi, клени пускають лист за листом, що летять по вiтрi,  мов
телеграми. Дошки мостика затарабанили пiд колесами, пiдкинули сердито воза
i лишились.
   Вже на другому боцi долини, на горi, коло церкви конi перестали слухати
батога. Але далi нема й чого гнатися. За плечима тихо. Село також мовчить.
Кожна  хата  принишкла,  прича?лася  в  темнотi  ночi,  приплющила  вiкна,
замкнулась заверткою i хай там  потопа.  Лиш  собаки  живуть.  Вони  чують
великий ворохобний свiт. Нема iншо? ради, як брехати.  I  вони  брешуть  -
завзято, безупинно.
   Дома розпряг коняки,  витер  перевеслом  змиленi  ?х  стегна  i  накрив
дергами. Приходить батько.
   - Таки при?хав? - пита?. Голос його змiнився. Тихий голос, не  Матвi?в.
Володько швидко оповiда? й спльову?. Пiсля йде до хати, п'? кварту молока.
Мiдяне свiтло лампочки лазить по  його  загорiлому  лицi,  але  нiчого  не
помiтно з того, що перед годиною переживав. Матвiй мовчить. Настя готовить
на завтра торбу, бо ж "вiн" все-таки пiде.
   - Не спиниш його. Ой, людоньки мо?, по батьковi, геть рихтик по  ньому,
пiшов. Задумав i хай тут гори вернуть, хай валиться земля... Пiшов i  вже.
Рiд такий, бачте...
   Обличчя Настi таке, як i завжди, що до нього хочеться побожно молитись.
На ньому та вiчна тепла скорбота матерi, в очах  той  тихий  смуток  i  тi
завжди готовi сльозини. Ах, краще вже мовчи, кажуть тi вчi. Породила ?х, а
тепер стократ дужчi за не? i бiжать - куля не куля - не зупиниш. Лиш любов
тобi, мати. Лиш ночi довгi i молитва. Хай  Бог  хоронить  ?х  там  десь  у
широкому свiтi, на чистому  полi,  в  далекiй  дорозi,  пiд  вiтрами,  пiд
дощами, лицем в лице з небезпекою.
   Володько добре зна? матiр i зна? ?? думки. Вони ж  бо  виписанi  на  ??
чолi, очах, устах. Але вiн не встане, не вiзьме за  сухенькi  плечi  i  не
вимовить: "Мамо моя!"
   I не подивиться в ?? безодню очей, i не осушить  тi  сльози,  ни,  хоча
цiла його iстота обнята пожежею велико? любовi.  |  Не  вчило  його  життя
пестощiв. Було завжди  шорстке  й  холодне,  i  всi  очi  дивилися  вперед
насуплено й суворо. Чорна земля, чорна долоня, чорний хлiб. Нi,  нi,  сину
чорно? землi! Тобi не лестощi, тобi мовчазним бути. Тобi  горiти  страшною
думкою i в серцi, в м'язах тiла складати силу. Схiд i захiд  сонця  несуть
на тебе вогонь, потоп, мор i меч. Нiхто, нiхто  на  цiлiй  широкiй  землi,
нiхто не роздiлить тягарiв тво?х. Сам-один, по колiна в твердiй землi,  ти
здвигнеш налитими пружними м'язами i струснеш планетою. Так буде.
   Батько. Вiн сидить на лавi, погрузлий у думи сво?.  Не  торкайте  його.
Коли вiн дума?, хай все мовчить. Сьогоднi дума його  насправжки  особлива.
Обличчя його закрите туманом i тiльки невиразнi контури брiв, чола,  носа,
бороди. Зда?ться, вiн далеко  серед  широкого  поля  вкопався  в  землю  i
головою торка?ться хмари. Чорнi, густi мряки  налiтають,  закутують  його,
колотяться i рвуться далi. Володько  не  одважу?ться  озватися  до  батька
свого. А слова ?. Слова самi гуснуть у горлi й печуть.  У  хатi  порожньо.
Катерина й Хведот сплять у клунi.
   - Так, кажеш, i цi вiдступають? - вирива?ться з батькових уст.
   -  Дуже  спiшно,-  вiдповiда?  Володько.  Мовчазлива  перерва.   Батько
хвилю?ться. Син i мати дивляться на нього i не розумiють його.
   - А той... - почина? поволi продовжувати мову батько.- Нiчого вiн  тобi
не згадував?
   Володько не розумi?. Дивиться на батька широко вiдчиненими очима.
   - Хто, тату?
   - Ну, а той, що з тобою ?хав. Володько дума? й хита? головою.
   - Питався тiльки, чи не пiзнаю його...
   - I бiльше нi?  А  до  мене  прийшов...  -  Тут  знов  перерва.  Матвiй
змага?ться сам з собою. Слова не iдуть на язик.- Прийшов i  каже:  зна?те,
дядюшка, мене? Я знизнув плечима. Нi. Не можу,  кажу,  вас  знати.  Народу
стiльки перейшло. За сто лiт стiльки не перейде, як за  цi  роки.  Були  й
такi й сякi. Були добрi, були злi. Шлях, кажу, коло нас i земля  наша  для
всiх вiтрiв одкрита. Йди, хто хоч. Не пита?мо, хто.
   Матвiй перерива? мову i дивиться в землю. Права  його  долоня  спокiйно
лежить на колiнi.
   - А пiсля... Каже: чули щось про Василя? Подивився я  на  нього  i  сам
вiдгадав усе. Нема нашого Василя.
   - Нема?
   Володько звiвся на ноги. Очi його широко вiдчиненi. Вiн не вiрить. У це
не можна повiрити. Нiяк не можна. Он i мати не вiрить, але й вона  встала.
Всi повставали й дивляться так, нiби мiж ними сам Василь. Нiби вiн,  i  не
вiн. Не можна, щоб його не було на свiтi. Всi ж бачать  його  перед  собою
таким, як того лiтнього дня, коли вiн примчав  каштаним  конем  додому.  А
може, то був тiльки сон. Може, не було Василя, анi того дня,  анi  взагалi
нiчого того на свiтi не було. Сон був i всi не вiрили в нього,  бо  несила
було вiрити. А може, це тепер сниться. Нiч темна i  глибока.  Навколо,  як
широкий наш край - нiч одна, а тодi все ж таки всi бачили ясне сонце.
   Матвiй, мов з каменя рiзьблений. Вiн завжди такий, коли треба. Тодi  на
його чугунних долонях ще виразнiше випинаються галузки жил, а очi  металом
горять. I, вида?ться, навколо громи б'ють, а вiн грудьми проти  всiх  сил.
Вража куля десь там на полях стяла його сина.
   - Ну,сказав Матвiй.- Бiльше ми не могли зробити.
   А Володько повний подиву, як i колись.  I  тодi,  i  тепер  вiн  любить
батька  свого,  свого  великого,  свого  дужого.   Неймовiрна   вiстка   з
большевицьким обозом прилетiла. Хата погрузла у  глибину,  у  прiрву,  лиш
батько один над усiм. Хай. Так сказала земля, так хотiв ?? Бог.
   Прийде ранок завтра, i другий син разом  з  сонцем  встане  i  пiде.  I
понесе спомин про Василя над полями,  над  селами  i  мiстами.  Мов  книгу
велику кладе пере очима i бачить, що було. Вiд дошки  до  дошки  перечита?
??. З гарячою уявою, з палаючими очима. Темними  ночами  виривав  думу  за
думою i складав ?х у вiдповiднi мiсця.
   Полями, довгими шляхами, через села та мiста проходили не люди, а  тiнi
того, що прийде. Проходили мiльйонами. Отам далi падали, мов у прiрву,  не
було ?м нiяк вороття, бо треба було йти i треба було впасти.  Яка  безодня
облич, яке число очей. Потом всiянi ?х кутi з металу лиця.
   Полки, дивiзi? - ?х безлiч, мов гнанi вiтром сюди й туди пройшли. Тяжкi
копита з пiдковами, i дужi грудницi, i посторонки крутi, i хомути.  Колеса
двоколок крають шляхи. I батарея за батаре?ю - жерла барви в'яло? трави  в
чохлах. Поволi йдуть вони, поволi обертаються велетенськi  колеса,  поволi
ступають копита, а земля вгруза?. Кокарди,  патронташi,  тесаки,  за  ними
солдати.
   Минулось. Натомiсть встала легенда, яко? ще не було.  Предки  вийшли  з
могил i на тачанках пройшли степами. Вони боролись i побороли, вони шукали
i знайшли. Хай будуть  благословеннi  днi,  коли  сонце  свiтило  ?м.  Хай
пам`ять про них вовiки царству?. Он ?х слiди i по них  iдуть,  все  йдуть,
все новi, все спрагненi перемоги. I коли тi,  що  увiйдуть  у  землi  сво?
переможнi, стануть до сходу i до заходу на  всi  сторони  великого  свiту,
вони засвiдчать: землi цi купленi за  пiт  i  кров  поколiнь.  Вовiки  хай
живуть на них вiльнi люди. Чуйте, глухi, i бачте, слiпi! Ми кажемо це  вам
усiм - навiть тим, що ненавидять, i тим,  що  не  вiрять.


   КIНЕЦЬ ЧАСТИНИ ДРУГО?



   БАТЬКО I СИН

   Жолобецький лiс був ще  чорний,  хоча  над  ним  уже  зносилось  сонце,
яскраво, радiсно, барвисте. З полiв стiкав у  долини  молошний  туман,  що
вiдпливав у напрямку лiсу й там зникав. По стернях, по свiжозораних нивках
розсипались соняшнi променi i все навкруги починало смiятися.
   На хуторi  Матвiя  зчинився  рух.  Володько  прокинувся  також,  але  з
при?мнiстю пригадав, що сьогоднi недiля i вiн може трохи повалятися.  Спав
у клунi високо на стiжку  свiжо?  вiвсяницi  пiд  самими  кроквами.  Сонце
продиралось у кожну щiлинку, будило, вабило  надвiр,  жартувало.  Володько
вдоволено потягнувся. Вчора пiзно вернувся з Дерманя, йшов кiлька десяткiв
кiлометрiв пiшки, i ноги ще не встигли вiдпочити.
   Матвiй з Хведотом спали також  у  клунi,  але  з  другого  кiнця,  бiля
машини. Старий не мав звички засипляти чи  валятись  у  постелi.  Вставало
сонце - вставав i вiн. Йому болiла спина, але вiн пiдпирав ?? правою рукою
i, зацiпивши зуби, зводився. Тепер  вiн  лишив  Хведота  поспати,  заложив
коням зелено? конюшини i почав вбиратись на утреню,
   Настя подо?ла  корови  та  помогла  Василинi  вигнати  ?х  на  стерiнь.
Володько це чув, i йому шкода було Василини. Найменша, а  мусить  найранше
вставати. Навiть у недiлю. Йому не раз хотiлося змiнити  ??,  але  кожного
ранку почував себе таким ледачим, що не мiг виконати свого намiру.
   Зрештою, Василинка нiкого й не просить ??  змiняти.  Сво?  дiло  робить
щиро, вiддано й завзято, так що Володько диву?ться: звiдки та  ??  сила  й
енергiя? Йому робилось заздрiсне. Чому й вiн не  може  бути  завжди  такий
бадьорий i пружний? Ще сонце не зiйшло, а вона вже вста?,  вмива?ться,  на
ходу молиться, бере сво? вишивання та снiданок i бiжить  за  худобою.  Все
робить швидко, добре, просто. Нiколи не почува?ться втомленою,  нiколи  не
скаржиться, нiколи не треба ?? будити, хоч завжди просить звечора матiр:
   - Мамо. Прошу, прошу. Розбудiть мене завтра... Але раненько! Чу?те?
   - Ну, ну,каже Настя,- чого так намага?шся...
   Бо Василина не перенесла  б  сорому,  коли  б  останньою  вигнала  свою
худобу.
   А в полi сяде пiд пiвкопою, вишива? та голосно на цiле  поле  виспiву?.
Вишивання свого не показу? нiкому. Одна мати зна?  про  це.  Хоче  зробити
Володьковi несподiванку. Сама хоче вишити йому сорочку. От вiн здиву?ться.
   Мiж Володьком та Василиною завжди непомiтна, та?мна приязнь.  Вони  про
це не говорили, намагалися ховати сво?  почуття,  але  обо?  це  розумiли.
Василина горда сво?м братом. Вiн, на ?? думку, вчений,  розумний,  гарний.
Володько знову намагався  допомогти  сестрi  в  науцi,  давав  ?й  книжки,
поради. Йому подобалось також, що вона  хоче  скорше  бути  дорослою.  Щоб
виглядати такою, вона робить все, що роблять  дорослi,  хоч  ?й  це  часом
тяжко да?ться. Допомоги нiяко? не бажа? i вважа? це для себе за образу.
   - Господоньку святий! - говорить часом  Настя.-  Що  я,  людоньки  мо?,
намучилася з тими хлопчиськами. Прийде ото ранок, сонце геть  на  небi,  а
його хоч колом пiдважуй... А ця... Ще навiть я лежу, а  вона  вже  бiжить,
рве... I в кого воно вдалося? Коли б Пречиста Мати ?? хоронила.
   Поки Володько надуму?ться встати, Василина давно вже в полi. Вiн чу? ??
спiв i рiша? пiти звiльнити ??, щоб могла  пiти  до  церкви.  Вона  любить
це...
   Вiн поволi вста?. Здоровий ранок гарно вплива? на його  настрiй.  Сонце
вже високо пiднялося. В повiтрi лiта?  бабине  лiто.  З  полiв  чути  спiв
пастухiв. З села долiта? бамкання великого дзвону. На городi видно  великi
гарбузи, динi... Непорушно стоять високi, пожовклi соняшники.  Зернята  ?х
повидзьобували птахи... Лишились порожнi, широкi, мов решета, голови.
   Володько вмива?ться на дворi. Вода холодна, вчора звечора привезена. Не
шкоду? ??. Мiцно натира? милом обличчя,  шию  i  руки.  Пiсля  облива?ться
водою i витира?ться шорстким рушником.
   Потiм входить до хати. Мати розчервонiла, пiдтикана, варить обiд.
   - Ти вже прийшов? - пита?  заклопотано.-  А  ми  й  не  чули.  Напевно,
голодний лiг. Треба було збудити. Пiдеш до церкви? Володько не зна?, на що
скорше вiдповiсти.
   - А ви не пiдете? - каже вiн, розчiсуючись перед шматком дзеркала.
   - Сьогоднi служба в Башiвцях,- вiдповiда? мати.
   - Ах, правда... То йдiть до Жолобок,- каже Володько. Йому  досадно,  що
не зможе вслужитись Василинцi.- А де батько?
   - Хiба я знаю. Десь вже поволiкся. Певно, найшов когось i  просторiку?.
Хоче йти з Хведотом до церкви.
   - До Башковець?
   - Нi, до Жолобок.
   - А конi в хлiвi?
   - А де ж. Тiльки вас ?, а не витягнете ?х, щоб  попаслися.  Все  готове
да?те. Навкруги паша виляга?, а вони кошеним годують... Хтось  мусить  хоч
до води повести.
   - Я думав, пiду  змiню  Василину,-  не  видержав  i  похвалився  добрим
намiром Володько.
   - Думав, думав... Ти б не думав, а хоч би раз встав раненько та  погнав
за не?. Воно, бiдачисько, досить за цiлий тиждень набiга?ться.  Ах,  Боже!
Коли б я мала хоч дво? таких дiвчат. А хлопцi... Тiльки й зна?те: поспати,
по?сти... А до роботи... - не договорила. Саме дувся в печi горщик, i вона
кинулась його рятувати.
   Володько дивиться на матiр, в душi погоджу?ться  з  нею,  але  все-таки
перечить:
   - Ну, ну... Коли б но вам самi дiвчата... Побачили б...
   - Побачила б, побачила б... Що побачила  б?  Он  у  Григорка  дiвки,  а
подивись: не тягнуть косу, не йдуть за плугом, не водять на нiчлiг конi? I
тягнуть, i оруть... все роблять. А я ось  вiд  свiтанку  тупаю,  тупаю,  а
помогти нема кому... А що там  у  Дерманi?  Як  нашi?  Певно,  не  був  "у
дiдуня". Нiколи туди не зайдеш. Скажуть - загордiв, цура?шся.
   "У дiдуня" - це у матiрньо? рiднi. Сам дiдуньо помер  ще  в  революцiю,
але говорилося й далi "у дiдуня". Володько зна?, що мати не  любить,  коли
вiн омина? ?? рiдню, але там нема нiкого,  з  ким  мав  би  якiсь  спiльнi
iнтереси. Не  любить  вона  також,  коли  син  ранком  заспить.  Та  це  ж
непростимий грiх! Сонце свiтить, а вiн собi спить.  Нащо  добрий  Бог  дав
день i нiч? Прийшов день, звелося сонце - зводься i ти,  людино.  Вставай,
випростуйся, закачуй  рукави  й  до  працi.  А  прийде  свято  Боже  -  не
зловживай. Полеж, та не залежуйся, бо ж дзвiн бамка?, а там  церква,  а  в
церквi Бог... Пiди й подякуй йому за всi блага, що  дiста?ш,  людино,  вiд
жизнi земно?. Так треба. Такi нашi закони. Не встановляли ?х, анi ми,  анi
батьки нашi... Встановив ?х сам Сотворитель i не нам ?х касувати.
   Так розважа? Настя. Вона й сама  любить,  щоб  ??  пестун  трохи  довше
повалявся в постелi, але це не  смi?  бути  ледарство.  Полежи  хвилину  i
вставай. Все навкруги  руха?ться,  жи?...  Треба  й  собi  жити...  Як  не
шкодувати того чудового ранку, того повного, гарного шматка життя?
   Володько дуже добре розумi? свою матiр. Дивиться на ?? висохле, пооране
зморшками обличчя, бачить добрi, заклопотанi очi, i йому хочеться  сказати
щось при?мне.
   - Ну, мамо... Не сердьтесь.- Зненацька пiдходить до старо? i  нiжно  ??
обнiма?. Тон i пестощi сина зворушили ??, але вона того не зраджу?.-  Йди,
йди, йди! Геть вiд мене! А то, як вiзьму костура...
   Iнших слiв вона не знайшла у сво?му словнику, але очi ??  дивляться  на
сина так, як тiльки вмiють це робити очi матерi.
   Володько посмiхнувся i вийшов надвiр.
   Навинувся Матвiй. Вiн iшов повiльним, широким кроком з  поля  i  нiс  в
руцi кiлька пiдiбраних на стернi зчорнiлих колоскiв. Його постать  все  ще
дебела i кремезна, хоч останнi роки досить лишили на нiй слiдiв. Очi  його
поглибшали, волосся майже посивiло, рухи стали ще повiльнiшi, обличчя  ма?
вираз кам'яно? твердостi. Воно нагаду? морську скелю, що бачила на  сво?му
вiку багато буревi?в, i нiякi новi хвилi, нiякi вiтри не  здивують  бiльше
??.
   - Вночi вернувся? - запитав вiн байдужим голосом сина.
   - Вночi.
   - Йшов пiшки?
   - До Озерян пiшки. З Озерян до Крем'янця машиною, а тут знову пiшки.
   - Сiм миль волом, а милю сiдлом... З Мiзоча не йде  машина?  Зiрвали...
Коли-то направлять? Зiрвати легко,  але  направити...  А  що  ж  там...  у
Дерманi? Як семiнарiя?
   - Закрили.
   - Таки закрили,- сказав понуро Матвiй.- Два роки дурили...
   - Якраз бачив, як вивозили... Все вивезли... Книги,  лавки,  препарати.
Там того було. Пiдвiд сто...
   - А куди повезли? - знову запитав старий.
   - Кажуть, до кременецького лiцею...
   - Та... Воно то й... Ет!  Що  тут  казати!  -  не  знаходив  потрiбного
слова,- Сто лiт була школа... Ну, що ж. Чия сила, того й право. Тепер куди
пiдеш? Вирiс, вигнався... А як же вчителi?
   - Хто його зна?...
   Саме вставав Хведот, Йому трохи соромно, що заспав, i через те  неохоче
показу?ться на очi батька i брата.
   Матвiй не хотiв довго розмовляти. Намiрився йти до  хати,  але  прийшов
його зять, Катеринин  чоловiк,  Микола.  Принiс  вiд  старости  Володьковi
часописи. Це високий, тонкий, побитий вiспою чоловiк.
   Володько взяв часописи й одразу почав читати.
   - Ну, що там? по "казетах"? - пита? Микола.  Вiн  любить  полiтикувати,
хоч до "казет" ставиться трохи зневажливо. За це Володько його не любив.
   - Скоро буде вiйна? - пита?  знову  Микола,  бо  Володько  мовчав.-  То
зна?те,- продовжу? свою мову, не дiставши вiдповiдi.-  Так  воно  не  може
довго бути... То було государство, цар, порядок... А це...  -  i  вiн,  як
звичайно, сплюнув.
   Микола повторю? це завжди при кожнiй нагодi. Володько зна? його звичку,
тому не хоче встрявати з ним у зайву розмову. Одначе  Микола  не  вмовка?.
Нарештi Володько не витриму? i сердито вибуха?:
   - Нiяко? вiйни не буде! Чу?ш? Нiяко?! Програли ви вiйну й досить!  Сиди
й мовчи!
   Микола не обража?ться. Вiн тiльки пiдносить голос i провадить сво?:
   - Не буде? Ти дума?ш? А зна?ш, що сказав Габель? Все  в  руках  Англi?.
Так. А та захоче вiйну - вiйна. Захоче революцiю - революцiя! А хто зробив
свiтову вiйну? Вона... Англiя. Ооо,  ти  ще  не  зна?ш,  Англiя  -  велика
справа!..
   Володько зневажливо посмiхнувся. По хвильцi не видержав:
   - Твiй Габель дурень, а ти, як папуга, повторя?ш, що той скаже.  Зна?мо
й без нього, що таке Англiя. Але нiяко? вiйни не буде. Нема  вiйни!  Вiйну
вже скiнчили.
   - А чи надовго,- вже спокiйнiше, зрезигновано i трохи ображено говорить
Микола,- Ось тiльки зiйдуться знову мiнiстри...
   Володько перебив:
   - Не говори,  Миколо,  дурниць.  На  Бога,  не  говори  дурниць...  Якi
мiнiстри? Де? Коли? Мiнiстри сходяться завжди... Вiйна скiнчена й  досить.
Нас з тобою  збили  на  нюх  табаки,  нiмця  збили,  турка  збили...  Свiт
пересунули на другу колiю. Однi гинуть, другi пробують панувати... Ет,  що
про це! Треба щось робити! Тут! У нас! Серед нас! Ми  тiльки  говоримо,  а
прийде до працi...
   В розмову вмiшався Матвiй:
   - Досить,сказав вiн.- Ми робили що могли. А тепер  попробуйте  ви!  Але
робiть! Ми жили на широкiй землi. Ви на вузькiй. Хто зна?, хто  скорше  до
правди дiйде...
   Настя покликала всiх до снiданку, ?ли й говорили. Про новi кордони. Про
порядки. Про змiну, що настала  тепер.  Згадали  Василя,  що  пiшов  i  не
вернувся...
   Потiм Матвiй зiбрався й пiшов до Жолобок. З  ним  пiшов  також  Хведот.
Микола  зiбрався  додому,  пообiцявши  прийти  на  тижнi  з  Катериною  до
картопель. Володько поки  що  зiста?ться  дома.  Вийшов  на  город.  Сонце
яскраво освiчу? кожну дрiбницю на землi. Синяве, густе  повiтря  затягнуло
обрi?... I там, пiд жолобецьким лiсом, i на  Угорщинi,  i  пiд  сiльськими
пастiвнями. Тонке мереживо повiтря повiльно хвилю?ться... На полях з мiсця
на мiсце перелiтають веселi згра? шпакiв. Рухливi,  гамiрнi,  вони  швидко
бiгають по рiллi, видзьобують  зернята,  черв'якiв,  час  вiд  часу,  нiби
наляканi, з шумом зриваються i, облетiвши коло, осiдають на другому мiсцi.
Мiж ними люблять бувати галки. Незграбнi, тяжкi, вони ледве  встигають  за
сво?ми легкими приятелями, одначе мiцно тримаються ?х товариства.
   Володько вийшов у садок. Молодi, обсипанi овочами яблуньки. Деякi з них
пошкодженi революцi?ю, але бiльшiсть видужали,  пiдросли  й  ось  вродили.
Ренети, тирольки, цегелки, райки. Бiлi, жовтi, зеленi,  червонi.  Батькова
праця, думав Володько. Нагинався й пiднiмав якесь яблуко та вiдкидав  його
на купу спадкiв. Осiнь. Чудова, соковита, барвиста осiнь, ?? видно скрiзь.
На кожному кроцi помiтнi ?? слiди... I на городi, i в садку, i  на  полях.
Вона була на кожному мiсцi, зробила все, що треба було, й пiшла далi...
   Любить ?? Володько, тiльки ця осiнь, так само, як  i  минула,  наводить
скорше сум, нiж радiсть. Вiн звик бути в цей час у школi, а  тепер  ходить
ось тут i не зна?, до чого взятися. Ма? один план, дума? над  ним  i  хоче
перевести його в життя.  Треба  ж  щось  робити.  Тепер  все  ясно,  школа
закрита, треба шукати щось iнше...
   З цього приводу порiшив вiдвiдати Левинських. Сьогоднi, зда?ться,  буде
дома його приятель Олег Левинський. Поговорить з ним про  гiмназiю.  Пiсля
навiда? Сергiя... Перед тим нiж вiдiйти, повiв до води  конi.  Вернувшись,
одягнув нове вбрання - бiлу з виложеним комiром  сорочку,  чорнi  штани  й
такi ж черевики, причесавсь i вiдiйшов.
   Вiн жив i вирiс на хуторi, тому не дуже любив село. Воно тягнуло  його,
цiкавило, але до цього часу вiн боявся  торкатись  його.  Залюбки  виминав
його й обходив. Воно дратувало його,  особливо  це  село,  сво?м  споко?м,
байдужiстю,  солом'яною  красою,  глиняним  добробутом.  Дикуватi  дерева,
лопух, безладдя... Сiрi, обмитi дощами стiни, валькуватi призьби, маленькi
вiконця. Повiльнi, а що, а як, люди... Позiхання, чухання, сплювок набiк i
при тому чорт... Як можна жити  так  з  дня  на  день  -  роки,  столiття,
родитись, вмирати й завжди пити, пити й пити. Сорок п'ять,  сорок,  спирт,
ханджа, самогон - хай царська, хай панська, аби тiльки гiрка та п'янюча.
   Це ? село. Як пiдступити до нього, взяти  в  руку  й  звести?  Вставай,
село! Вiдчини очi й дивись! Скiльки ?х, сiл таких  навкруги...  Таких,  як
це, провалених у власне нутро, заспаних,  зачуханих...  Можливо,  це  й  ?
причина, що так ось сталося, як ? тепер...
   Володько вимина? село. Йде уздовж валом, що  вiддiля?  колись  панський
лiс вiд селянських городiв. Городи городами зiстались, але лiс щез. Тiльки
зрiдка розкиданi насiнники та високi, в пояс  людини,  оброслi  губками  й
пасинками пнi. Це свiдки часу, кали  отам  далi  гули  гармати,  а  ледачi
сапери стинали цi дерева на дорогу й окопи. Тiльки над угорською  границею
ще гурток дерев, що нагадують вимираюче плем'я. Все далi й далi  вiдступа?
воно пiд натиском дядькiвських плугiв. Решта поля, межi,  просянi  стернi,
оброслi опеньками пнi...
   На городах ще не вибрана картопля. На межах плоти з пожовклим бур'яном,
кущi лiщини та широкi черешнi. Отам кiлька диких, розлогих груш,  за  ними
сливки. Там також соняшники, кукурудза, коноплиська, а  за  ними  зчорнiлi
стрiхи...
   Ось стежка, що веде до попiвського саду.  Ось  i  сад.  Спочатку  старi
вишнi,  купка  диких  слив.  Далi  в  неладi  горбатi  яблунi,  покручений
частокiл, що вiддiля? "другий сад" вiд "першого", збоку густий бузинник, з
другого боку городжений плiт, а скрiзь кропива,  лопух,  кiнський  щавель,
дикий хмiль... Колись тут  були  дорiжки,  але  тепер  вони  обернулись  у
звичайнi, химерно виведенi стежки. Одна з них тягнеться  вздовж  саду  пiд
високi, розлогi горiхи. Тут перехрестя зi стежкою, що веде до хати, й  тут
почорнiлий, похилений стiл та кiлька лавиць.  Звiдсiль  через  вiття  слив
видно стару,  бiлу,  дерев'яну  церкву.  Перед  церквою  окремо  дерев'яна
дзвiниця i два хрести - "фiгури". На них вiшають фартушки, квiти,  вiночки
з паперу.
   На лавицях пiд горiхами сидiла панна Ольга у бiлому. Бiля хати пасiка й
там гудуть бджоли. За садом на подвiр'? гавка? собака. Казан. Деякi дерева
обтяженi овочами. Сонце м'яко, по-осiнньому освiчу? все  навкруги,  вника?
через вiти до землi, пада? на  зiм'ятi  кущi  лiлей,  гвоздик,  орхiдей...
Високi,  бiлi  стiни  хати  поплямованi  сонцем  i  тiнями.  Великi  вiкна
видаються зовсiм чорними, хоч деякi з них вiдчиненi й завiшенi  мережаними
занавiсками.
   Володько неохоче заходить до хати. Всiлякi тi вiтання, запити. Краще ?х
оминути. Але сад порожнiй. Хлопцi невiдомо де, i треба ?х шукати. Володько
пiдходить до Ольги. Вона хворi? на сухоти,  але  вигляда?  добре.  Обличчя
кругле, повне, загорiле. Очi чорнi, з хворобливим вiдблиском  та  при?мною
усмiшкою. Волосся заплетене у двi чорнi коси, посерединi виразний продiл.
   Вона побачила Володька, коли той  пiдiйшов  зовсiм  близько.  Вiдiрвала
погляд вiд книжки й весело проговорила:
   - Ааа! Володя!  Здраст?!  -  Не  встаючи,  подала  м'яку,  теплу  руку.
Володько трохи збентежений.
   - При?хав Олег? - запитав одразу.
   - Так. При?хав. Ал?г! Ал?г! Валодя прiшол! - загукала вона  в  напрямку
хати.- Садiтесь. Как пожива?те?
   - Дякую. Що ви чита?те? - присiв i запитав Володько.
   - Какая - то чепуха. Це ще старi  прiложенiя  до  "Вокруг  Св?та"...  А
зна?те. Я б хотiла дiстати одну книгу... Може, ви зна?те? (назвала  автора
й книгу). Глiб сказав, що це необхiдно  перечитати.  Недавно  менi  Андрiй
Андрiйович передав  кiлька  речей  Бальзака.  Вiн  дуже  любить  Бальзака.
Бальзака й Iбсена. Я перечитала. Ну зна?те: я це читала  другий  раз,  але
вражiння... Велетенське! Колосальне!.. Перший раз я читала Бальзака  ще  в
Острiзькому  Братствi.  Ну,  що  я  могла   тодi   розумiти?   Менi   тодi
iмпонували...
   ?? мову перебив Олег. Вiн бiг вiд  хати  довгими  кроками  й  захоплено
гукав:
   - Володя! Здоров! Скiльки зим, скiльки лiт?  Де  тебе,  друзяко,  чорти
носили? Коли в гiмназiю?
   Щире, радiсне вiтання. Ольга встала, вибачилась i вiдiйшла...
   - Не мiг зайти до тебе,- казав Володько.- Праця, а це ?здив до Дерманя.
Все надiявся, що буде семiнарiя.
   - Кинь ту семiнарiю! Вали до нас... В гiмназiю...
   - Добре тобi сказати. Мови, друзяко!.. Французьке, латинь...
   - А я тебе давно чекав. Бачив Сергiя. Де, питаю, Володя. Не знаю! Дивак
той Сергiй. Хоче йти в бандити. Каже: куди пiду? Нi, нi!  Ти  його  рiшуче
збаламутив.
   - Я? Чому я?
   - Рома! Рома! Стой! Прiшол Валодя! - гукнув  вiн  на  свого  брата  вже
по-московському.  Той  саме  вставав.  Спить  вiн   у   курiнi.   Немитий,
розхристаний бiг до хати.
   - Аа, Валодя! Здраствуй! Ти прiшол? Вот ета харашо! Падi ка мн?.
   Володько пiдiйшов.
   - Ми вчера с Сашей i  Мiшей  Лiнкертом  здораво  клюкнулi,-  похвалився
одразу Роман.
   - Видно по тобi. Зовсiм рознесло,- зауважив Володько.
   - Валодя! - заметушився Роман.- Ти ?що н? уходiш? Падаждi  м?ня.  Ал?г!
Ти всегда курiш ма? папiроси! I теперь мою курiш! - сердиться вiн.
   - Врьош, Рома. Я сва? курю,- вiдгризнувся Олег.
   - Сва?. Чорта  старова  -  сва?.  Пастой,  Валодя,  Абаждi.  Абаждi.  Я
расскажу т?б? про вчерашн??. Ех, i в?с?ло било.  Па  бутилк?  на  каждаво.
Iлi... Паслушай. Пайдьом в комнату. Нiкаво н?т. Пайдьом.
   - Нi, Володю. Зiстанься краще тут,- просить Олег.
   -Ал?г! Ти падл?ц. Н?т, Валодя! Н? слушай дурака. Пайдьом в  комнату.  Я
покажу тебе свою новую...
   - Сам ти дурак са сваей новой курткой. Зробив якусь нову куртку i  всiм
хвалиться,перебива? його Олег. Це Рому зрива?.
   - М?рзавець! Всю тваю рожу разтварожу! - кричить вiн хриплим голосом  i
кида?ться на Олега.
   - Ее, нi! Стiй! Якого чорта! Розiйдись, бо  стрiляти  буду!  -  крикнув
жартiвливо Володько. Олег швидко замахав руками, а  Роман  застрибав,  мов
пiвень. Вiн розмахнув кулаком i намагався вдарити Олега.  Володько  рiшуче
встрява? мiж них, i по часi обидва  втихомирюються.  Всi  йдуть  до  хати.
Входять до кухнi. Там пораються з обiдом матушка й нiма,  з  червоним,  як
жар, обличчям служниця.
   Побачивши Рому, матушка накида?ться на нього.
   - Подумайте! Вже скоро дванадцять часов, а вiн тiльки вста?,-  говорить
вона мiшаною мовою, зчепивши обидвi руки.
   - Мама! - сердито вибуха? Рома.- Ти всегда тичеш нос н? в свайо д?ло.
   Володько вже звик до таких виступiв  свого  товариша  й  не  диву?ться.
Пiдходить до матушки й цiлу? ?? в руку.
   - Дивiться, людоньки! - тошнi? вона.- Н? майо д?ло! А чи? ж то д?ло?
   - Ето майо д?ло i я уже многа раз гаварiл: н? пазволю вм?шiваться в ма?
iнтереси!
   - Боже, Боже! - сумно говорить матушка.- Вже ти йому не ма?ш права щось
сказати. Вже вiн, бач, пуриц великий. Треба ?хати до школи,  треба  робити
екзамени, а вiн волочиться по ночах, п'? й анi на зубок нiчого не  робить.
Боже, Боже!
   Але Роман вже не слуха? ??. Пiшов до передпокою й почав  готуватися  до
миття.
   - Дура! - сердито завершу? вiн свою думку.- ?й всегда нада  сунуть  нос
куда нет надобностi. Володьковi  це  не  зовсiм  подоба?ться.  Тим  бiльше
непри?мно, бо Роман говорить таким тоном, нiби вiрить, що
   Володько йому спiвчува?.
   Володько переходить до ?дальнi.
   - Закурi, Валодя! - кричить з  передпокою  Роман.-  У  м?ня  прекрасни?
папiроси. Сам набiвал.
   Володько вiдмовля?ться курити.  Сiда?  на  широкiй,  твердiй  канапi  й
чека?. Перед ним довгий, застелений настiльником стiл. Навколо нього шiсть
досить незграбних стiльцiв. Над  столом  велика  висяча  лампа.  На  стiнi
портрети батюшки й матушки, якийсь креденс зайняв цiлий заднiй кут, а коло
нього висить такий самий стiнний годинник з широким, мiдним вагалком.
   Вганя?ться Олег. До нього знову вернулось його захоплення.  Вiн  радий,
що може хвильку побути дома, що гарна  погода  i  що  несподiвано  прийшов
Володько. Кида?ться до свого приятеля, обнiма? його.
   - А, це чудово, що ти прийшов! Мусимо укласти собi план на сьогоднiшнiй
день. Завтра вiд'?жджаю знову, роботи поки що нема. Зараз, отже, обiд.  Ти
обiда?ш з нами. Ах, коли б куди вiднесло Романа. Вiчнi з ним скандали. Ну,
але... Допустимо, що вiн з нами. Чорт з ним... Ма? прибути Лiнкерт  i  вiн
буде з ним. Галя, Оля,  Саша.  Пiдемо  на  прохiдку,  накладемо  на  зрубi
багаття, будем... Ах, коли б прийшла Галя ?жакевич. Ти зна?ш  ??.  Чудова!
Чудова! Мушу до не? зайти. Вона тепер якраз гостить у Ронiв. Хочу  й  тебе
познайомити. Вона, напевне, й тобi сподоба?ться.
   - Не знаю, Олегу! Я, мабуть, не пiду,- сказав Володько.
   - А чому нi? Чому нi? - кричить Олег.
   - Что за шум!,- вiдчиняються з дiвочо? кiмнати дверi, i звiдти виходить
старша сестра Олега Галя, а за нею Саша.
   - Здраст?, Валодя! Нiчево, нiчево; сiдiт? на м?ст?.  А  наш  Ал?г,  как
жер?бчiк... Крiчiт! Ужас! - швидко проговорила Галя. Володько потиснув  ??
руку.
   - Майо пачт?нi?,- поважно, дивлячись з-пiд  лоба,  проговорив  Саша  .i
подав Володьковi широку, тверду руку.
   Галя пройшла через ?дальню i зникла в кухнi. За нею вийшов Саша. В  той
саме час з протилежних дверей, що ведуть до ганку й до  вiтальнi,  входить
пан Глiб. Це симпатичний, досить високий, поважний, але веселий пан. Вiн у
цьому селi учителю?, часто зустрiча?ться з Володьком i часто веде з ним на
рiзнi теми дискусi?.
   При його входi Володько зводиться на ноги.
   - Мо? поважання, Володю! - ввiчливо, з  усмiшкою  вiта?ться  пан  Глiб.
Володько з пошаною стиска? його руку й сiда? знову. У руках Глiба розтягач
для вправ рук. Одягнений у сорочку без краватки, наопашки накинута  стара,
барви хакi, куртка. Гудзики на нiй  масивнi,  позолоченi,  з  московськими
двоглавими орлами. Вiн щойно вправляв перед ганком на сонцi, трохи вгрiвся
i, накинувши вiд протягiв куртку, увiйшов, щоб поставити в кухнi самовара.
   - Що робите, Володя? Чита?те? Ма?те що? Читали ви?..  -  i  вiн  назвав
книжку, що недавно згадувала Ольга. Володьковi трохи нiяково. Не читав.
   - Раджу прочитати,- казав Глiб.- Найдете  частинно  вiдповiдь  на  нашу
останню розмову. Питання проводу в минулiй революцi?...  Нi,  нi.  Цим  не
легковажте. Ми ж розбитi. У  нас  члени  одно?  родини  належать  до  двох
нацiй... Всi; соцiялiзм, соцiялiзм... Дайте спокiй.  Нам  вже  нудить  вiд
нього, а говорити ми ще не навчилися... Зося руская. Маня  нiмецька,  Леся
австрiйська... Ми не народ, а вiнегрет. I  подають  нас,  як  вiнегрет  на
закуску.
   - Це тiльки у нас... На Волинi,- пробував перечити Володько.- Але ви не
заперечите, що нацiональна свiдомiсть...
   - Ну, ясно. Безперечно,- перебива? Глiб.- Нацiональна свiдомiсть росте.
Ясно. На жаль, поволi. Поволi. Дуже поволi. I не тiльки в нас.  I  там,  i
там... На всiх землях. Прошу вас. Таж була революцiя, йшло  наше  вiйсько,
лишились могили, кров, пiснi...  Що  ви  хочете.  Мене  цiкавить  проблема
проводу й характер... I власне, в тiй книзi... Ви прочитайте. Обов'язково!
Пiсля останньо? нашо? розмови я довго розважав i прийшов до  висновку,  що
тут у нас на Волинi дуже й дуже розложений характер. Не кажу - в селян.  В
iнтелiгенцi?. Жахливо! Просто жахливо. Ми якiсь... Ну, я б сказав...
   З передпокою висува? голову матушка.
   - Ти тут, Глiбчику? А йди, дитятко, поможи Галочцi.
   - Зараз, мамо! - говорить Глiб, перерива?  мову,  зрива?ться,  на  бiгу
вибача?ться i зника? у кухнi.
   Роман ми?ться довго й уважно. Докладно вимива?  руки,  груди  та  спину
губкою,  а  потiм  витира?ться  шорстким,  домашнього  виробу,   рушником.
Вмившись, робить кiлька ле дачих рухiв руками, що ма? значити  гiмнастичнi
вправи. Пiсля по черзi корчить i напружу? то лiву, то праву руку  й  маца?
?х м'язи. Намацавшись, iде без сорочки до ?дальнi, щоб похвалитись  сво?ми
м'язами Володьковi.
   - Володя! Пащупай! - крекче, напружу? м'язи й  пiдходить  до  Володька.
Той маца?, мовчить. Роман, весь  червоний  i  напружений,  чека?,  що  той
скаже.
   - Да! - резюму? Володько.- Мускули iм??ш жел?зни?.
   - А зна?ш, что я кушаю? - з задоволенням  пита?ться  Роман.-  Картошку.
Зна?ш, астилую с салам. Ета очень вкусна. Сам делаю.
   З кухнi знов обережно вигляда? матушка. Шука? когось очима й говорить:
   - Рома! Ти б пiшов прив'язав Казана.
   - Разве ти н? вiдiш, что я без рубахi! - сердито вiдгриза?ться Роман. -
Пусть пайдьот Ал?г. Он нiчево н? д?ла?т.
   - А ти ужаасно занят. Да, да... Олег гiсть, а ти... - i не договоривши,
вона хова?ться за дверима.
   - Я, мамо, зараз! - зрива?ться за нею Олег i вибiга?.
   - Ех, i мазнули ми вчора! -  хвалиться  Роман.  Говорить,  розумi?ться,
по-московському.- По пляшцi на рило вийшло. Шкода, що не було тебе.
   - А хто був? - перебива? Володько.
   - Саша, Лiнкерт i я. Пiсля пристав дядя Кiндрат.
   - Хто платив? - запиту? знову Володько.
   - Я. У мене завелась "д?ньга"...  На  пляшок  десять.  Ти  сьогоднi  не
вiдходь з Олегом,- каже Роман. Говорить з посмiхом, нiби хвалиться.
   Володько байдуже вислуху? i каже:
   - Нi. Я мушу побути з Олегом. Вiн завтра ?де.
   - Ну, то ми й його загорнем.  Як  хвостика.  Зна?ш?  Саша  назвав  його
хвостиком. Чудово, нi? "А как же  он  сюда  папал?",  зна?ш?  Хе-хе-хе!  -
засмiявся Роман.
   - Нi не знаю.
   - Олег за це страшенно сердиться. От скажи йому хвостик.
   - Нащо?
   - Ну, але скажи. Так собi...
   - Вийде по-дурному.  Для  чого  сердити.  Менi  це  не  зробить  нiяко?
при?мностi.
   -  Бо  вiн  ще  зовсiм  хлопчина,  а  уявля?  себе  дорослим,   курить,
залиця?ться.
   - Але ж i ти не багато старший.
   - Як не багато. По-тво?му, два роки не багато?
   - По-мо?му, не багато.
   - Але ж я голю вуса. Ти тiльки помацай. Справжня пiд  носом  щетина.  -
При цьому Роман надув губи, щоб Володьковi вигiднiше помацати.
   Володько засмiявся.
   - Так. Якийсь мошок ма?ш,- пiдтвердив вiн.
   - Але у тебе... У тебе вже й борода росте,- заздрiсне  зауважив  Роман.
Володько не вiдповiв нiчого й одвернувся.
   Пiсля Роман почав так  само  уважно  й  довго  вдягатися.  Довго  шукав
краватку - метелика, лаяв усiх,  що  йому  кудись  ??  закинули.  Володько
сидить i чека?. Йому досить непри?мно. Чи не краще  б  встати  й  пiти  до
Сергiя. Вiн давно не бачився з ним. Востанн? дав йому читати  книгу  "Саша
Жегульов" Андреева й вiд того часу не бачив його.
   Увiйшла Галя i почала накривати стiл. Прийшов також Олег.  Роман  хотiв
кудись вийти i кликав Володька, але вiн не пiшов.
   - Ну, що? - пита? Галя,- Ви ще не закохались? Володько почервонiв.
   - Чого червонi?те? - продовжу? сво?м дзвiнким,  жартiвливим  контральто
Галя.- Нема чого червонiти. I не такi зубри закохуються. Чула, що ваш тато
збира?ться вас одружити. Якась там багата жолоб'янка, три десятини  землi,
пiвтисяча долярiв. Ну що ж... Женiться. Почекайте з пару рокiв, вiдпустiть
вуса й вйо! Чого там... Нашi он по всiх хуторах за дiвчатами гасають.
   - Не можу закохатись,- рiшився щось сказати Володько, розумiючи жарт.
   - Ой-йой-йой! Дивiться менi. Весь, мов з кришталю, аж нiздрi  тремтять,
i той бреше. От дiйсно кам'яне серце -  Апроксiн  Кападокiйський.  Ага!  -
перервала раптом мову Галя.- Папа прi?хал.
   У кухнi заметушились. При?хав з Башковець о. Клавдiй. Високий,  рiвний,
з широкою лисиною, завжди поважний, вiн вступив до ?дальнi. Був засапаний,
втомлений. Вiн  хворi?  на  сухоти,  здебiльша  лежить  у  лiжку  й  ледве
вiдправля? свою службу.
   Володько шанував цього священика вiддавна. Встав i потиснув його руку.
   - Тато дома? - спитав вiн Володька.
   - Дома, отче Клавдiю,- вiдповiв вiн.
   - Вже зiбрали з поля? - запитав вiн ще раз.
   - Вже. Зiсталась тiльки насiнна конюшина й картопля,- ввiчливо й дiлово
вiдповiв Володько.
   - Ага... Ну, й добре! До свiдання! -  байдуже,  сапаючи  проговорив  о.
Клавдiй i пiшов до сво??  кiмнати.  Займав  велику,  соняшну  кiмнату,  що
колись була для гостей. Там жив, там проводив  увесь  час,  там  обiдав  й
вечеряв.  Там  спав,  зрiдка  виходив  на  сонце   пройтися.   Вiв   тихе,
вiдокремлене життя, що догоряло, мов свiчка, але обов'язки сво?  виконував
точно, пильно й сумлiнно. Нiхто в селi не може на нього поскаржитись.  Всi
люблять його й шанують, хоч з людьми вiн не дуже любить стикатись.
   Нарештi стiл накритий. За вiкном чути: скликають на обiд. Входять  Оля,
пан Глiб, Саша. Приходить i Роман зо сво?ю  краваткою,  одягнений  у  свою
улюблену коротеньку курточку. Матушка вибача?ться i вiдходить  до  кiмнати
о. Клавдiя, щоб робити йому товариство. За господиню сьогоднi панна  Галя,
через те увiйшла вона за нiмою, що несла велетенську мису борщ