iмперiй.
   Матвiй не розумi? цього, але вiн вiдчува? те сво?м здоровим iнстинктом.
У його потужнiй постатi зароджуються i набирають сили новi почування, новi
житт?вi закони.
   Часом у недiлю Володько чита? Матвi?вi вголос  iсторiю.  Матвiй  любить
слухати цю книгу "про старе". Хто не шану? старого, не здобуде  й  нового.
Це його переконання. Укра?на в його уявi вже не те щось видумане, химерне.
Нi. Укра?на це вiн сам - Матвiй Довбенко. Цей велетень працi, цей величний
господар з твердим чавунним кулаком i метким  розумним  зором.  А  Василь,
Володько, Хведот - сини його. Катерина й Василина - дочки. Сухенька  Настя
- мати, що родила, доглядала, пiклувалась... Кров, сила ?? пiшла на "?х" -
батька i дiтей. А всi разом вони - ядро, пiдстава, початок  всього...  Вiд
них поженуть здоровi паростки на всi боки. Ось "?х" три сини.  Ти,  сказав
голос Матвiя,- вояк. Ти вчений. Ти мiй спадко?мець - плугатар.  Тримайтесь
усi цупко чорно? скиби землi, на  котрiй  вперше  вздрiли  сонця  промiнь.
Борiтесь за не? мечем, пером, плугом, гризiться  за  не?  зубами...  Дайте
працю ?й велику. Змочiть ?? потом i кров'ю i не  забудьте  заповiтiв  Бога
вашо? душi.
   Постать Матвiя вже не та, що колись. Довгi  десятки  рокiв  змiнили  ??
вигляд. Сила ?? вилилась разом з потом. Кiстяк давно порушив  свою  форму.
Голова стяжчала, плечi розступилися i втягнули ?? вниз. На  нiй  лисина  i
срiблистi пасма масткого вiд поту волосся, що вiдростають донизу  i  легко
кучерявляться.
   Але все-таки вiн незмiнне  Матвiй,  незмiнно  сторож  порядку,  законiв
землi i родини. Дух його ще не впав, хоч часом вирива?ться з його уст:
   - Охо-хо-хо! Кажуть - вмирати страшно... А я кажу: хто не боявся жизнi,
не бо?ться i смертi.
   Та все-таки цiле його ?ство знутра i зiзовнi  прагнуло  тiльки  жити  i
навiть жити, як треба, спочатку, по-новому.
   Володысо тепер несамостiйний. Вiн у полонi мрiй. Кiлька книжок,  кiлька
великих планiв вiдмежовують юнака вiд дiйсностi. Вiн не сидить тепер дома.
Його стихi?ю поля i лiс. Вкритi пашнями  лани  видаються  йому  морем,  по
котрому бушують хвилi-гори. Вiн iде на пригiрок,  ста?  на  отвертому  для
вiтрiв мiсцi, розхристу? сорочку, збива?  кучерi  й  наслуху?,  як  пориви
вiтру б'ються об його молодi нагi груди, як шарпа?ться на головi  волосся.
Це море! Он пливуть кораблi -  один  за  другим  iдуть  безмежним  водяним
шляхом тi велетнi. Володько бачить на ?х чардаку  бронзолицих  матросiв  з
нагими валкуватими руками. Бачить гострозорих капiтанiв, що дивляться  ген
туди за обрi?, де лежать скелястi, утиканi патлатими пальмами береги.
   Як хотiлося б Володьковi й собi до них. Кинути все це -  землю,  плуги,
гнiй. Обнятись би з небезпекою, буревi?м. Обпектись би сонцем  i  вiтрами.
Здобути силу, славу, грошi.  Стати  великим  морським  геро?м  i  наганяти
острах ворогам.
   Днi бадьорi, яснi, свiжi. Небо фiалково-син?, а по нiм ковтуватi  бiлi,
мов снiг, хмарки. Жита, пшеницi, вiвси.  Кожна  стеблина  мiцно  вчепилась
рiдно? землi, осе ?? чорну кров i  хита?ться  вiд  подуву  вiтру.  Колосся
шумить тихим, ледь чуйним шумом. Дзвiнко пiдпiдьомкають перепелицi.
   Серед такого оточення росте i мiцнi? Володько.
   Вiн не ма? товаришiв i вiн не потребу? ?х. Вiн любить себе i сво? мрi?.
Вiн навiть гордий собою i часом, коли захоплення життям, молодiстю досяга?
найвищо? мiри, вiн  почина?  спiвати,  стрибати.  Йому  зда?ться,  що  вiн
найрозумнiший з людей i всi його мрi? це не мрi?, а  дiйснiсть  недалекого
прийдешнього.
   Навколо тихо. Села, поля, лiси живуть звичайним життям. Вiйни не стало.
Зникли москалi, ?х мова, ?х лайка. По полях чути пiснi дiвчат. У недiлю  в
селi грають музики. Там витанцьовують  парубки  сво?  танцi,  залицяються.
Нiхто ?х не турбу?. Не чути бiльше, щоби гнали  когось  "на  стiйку".  Всi
дома, всi досягли свободи. На панських ланах пругами лягли  межi.  У  лiсi
таксують дубину, валять ?? з пнiв i розтягають по селах. Платять гривнями,
женуть самогон, кохаються, вiнчаються, закладають новi хати...
   Кожний цей день - день укра?нсько?  державностi.  Володько  розумi?  це
також. Матвiй продав овес, взяв двi^ тисячки гривень  i  вирiшив  накупити
дубини. Прийде з вiйська Василь, ожениться i хату треба нову...
   Iдучи з батьком до лiсу, Володько бачить, як усi села, всi люди - старi
й малi взялися за працю. У лiсi повно  людей.  Вiдкраяли  дiлянку,  валять
товстючi  дуби,  обтинають,  тешуть  на  пiдвали,  на  шпали,  на  клепки.
Канцелярiя працю? безупинно. Побережники ходять зi сво?ми сурмами. Мабуть,
багато вiкiв не чувся цей народ ?? господарем. Все вiдчуло нараз, як спали
з рук пута. Всiм захотiлося валити дубину, тягти  додому,  будувати  новi,
високi, свiтлi хати. Всiм хочеться жити, жити, жити...
   Край цей умi? жити. Край цей умi? працювати.  Була  вiйна,  змела  села
вогненною мiтлою. Прийшов рiк миру i села повстали вогненною  працею.  Дай
миру, волi!..
   Назустрiч  цьому  благанню  завзято  регоче  кулемет.  Майже  непомiтно
надiйшли днi, коли в селах знов повно воякiв, коли вже десь там  зi  сходу
вiд Острога, Кунина почали доноситися знайомi голоси гармат.
   Одного недiльного ранку з жолобецького лiсу, так само,  як  тодi,  коли
почалася свiтова вiйна, ви?хав козацький полк. Але це  козаки  укра?нськi.
Загорiлi обличчя,  бадьорий  вигляд,  шворна  пiсня.  Цiле  село  збiглося
дивитись "на петлюрiвцiв". Нiкому не прийшло на думку спитатись  ?х,  куди
вони iдуть. Село вже звикло до вiйни. Пiдуть однi - прийдуть iншi. Чи ж не
все одно?
   У селi козаки розташувалися, щоб вiдпочити. Володько пiшов також  туди,
щоби зблизька приглянутися до свого вiйська.
   Воно прийшло здалеку. Воно облетiло цiлу Укра?ну. Скiльки шалених  атак
пережили  цi  дужi  сини  сво??  землi.   Вигляд   ?х   якийсь   байдужий,
насмiшкуватий. Володько вiдважився запитати одного:
   - А куди ви ?дете?..
   - В гостi, молодий козаче...
   Володько не ма? чого бiльше питати. Навiщо? Зна? вiн i так, куди. Чутки
невздержно летять  i  приносять  вiстки,  що  десь  там  за  Острогом  вже
большевики.
   Козаки покормили коней, дiстали з польово? кухнi  обiд.  Сурма  сурмить
збiрку. Пiдтягають коням пiдпруги, гнуздають i спiшать на збiрку...
   - На коня! - скомандував полковник. Брязнули шаблi, рушницi,  i  козаки
на конях.
   - Шикуйсь! Кроком руууш!...
   Нi. Нi. Це не була парада. Не були  це  привiтнi,  спокiйнi  люди.  Але
Володько нiколи не забуде ?х такими,  як  бачив  ?х  тодi,  у  найрiшучiшу
годину. Такими  напiвсердитими,  напiвбайдужими  до  всього.  ?х  загорiлi
бронзовi чола, ?х закуренi  шапки  й  блюзи,  ?х  витертi  сiдлом  червонi
"галiфе". Вiчно звучатиме в його вухах оте рiзке, певне: "На коня!"
   На  другий  день  потягнулись  обози.  Також  розташувалися  в  селi  i
простояли кiлька днiв. При?хали люди з Крем'янця й оповiдають, що  завзятi
бо? йдуть по  залiзничнiй  лiнi?  Рiвне-Здолбунiв.  До  Крем'янця  звезено
безлiч вагонiв з рiзним вiйськовим майном. Далi нема куди  вiдступати.  За
Луцьком поляки. Кажуть, ?х трима? якась невеличка частина.
   Щодень, щонiч новi  невеселi  вiстки.  Зо  всiх  бокiв  чутнi  гарматнi
перегроми.
   Як на тоте, небо затягнулося i розпочалася сльота. Шляхом тягнуться все
новi й новi частини. Пройшла й пiхота. Молодi хлопцi у сiрих  чемерках  та
шоломах. У селi повно  вiйська.  У  кожнiй  хатi  набито  козакiв.  Мокрi,
потомленi, голоднi. Цiлi мiсяцi провели в затяжних боях i  лишили  там  за
собою не один десяток i не одну сотню сво?х товаришiв.
   Тiльки на Матвi?вому хуторi ще порожньо. Але надвечiр прибува? ще якась
частина. Самi молодi хлопцi. Матвiй сам попередив, щоб не йшли в  село,  а
лишалися на нiч у нього на хуторi. Клуня велика. Цiлий полк влiзе.
   I дiйсно, це був Стародубський полк. Козаки почали нарiкати,  що  нема?
мiсця i харчiв. Старий, шпаковатий полковник почав ?х втихомирювати.
   - Дiти мо?! - лагiдно говорить вiн.- Перетерпiть. Все для Укра?ни!..
   Дiти втихають, займають клуню. Там темно.
   - Ей, ти, Сорока? Де ти ??..
   - Тут! Лiзь сюди! Тут гаразд!
   - Дурдело?
   - Га!..
   - Де тебе дiдько носить?..
   -  Тихо!..  Перший  курiнь,займай  крайнiй   засторонок...   Дотримуйсь
порядку. Другий слiдуючий i т. д. По куренях виходьте до вечерi...
   Володько вешта?ться i смi?ться...
   - Ти, хлопче, скажи, де тут у вас гарнi дiвчата?
   - А ма?те "патрони" - скажу... - заявля? Володько...
   - А тобi нащо патрон? Ей, ти! Чи не хочеш ти часом на обози налiтати?..
   - Я укра?нець i на обози не маю смаку. На обози налiтають бандити.
   - Ого. Це здорово... Петро! Дай йому пару десяткiв набо?в. У  Крем'янцi
дiстанемо...
   Володько побiг до матерi,  випросив  кусень  сала.  Вояк  дiстав  сало,
Володько "патрони". Вiн мусить зiбрати якнайбiльше набо?в...
   У малiй хатi набито людьми. Старий полковник, два курiннi  i  священик.
Настя  топить  у  печi  i  варить  молошну   кашу.   Матвiй   розважа?   з
полковником...
   - То, зна?те, добра з того  не  буде...  Мiй  старший  син  також  десь
вою?... Але... не видержимо... Н?... н?... - i Матвiй хита? головою...
   - А чому, ви дума?те, не видержимо? - пита? полковник.
   - Звiсно. Коли не всенький народ в одно... Як можна видержати...  Народ
наш - один в лiс, а другий в поле...  Тяжко...  Довго,  зна?те,  цар  був.
Довго наша земля йому гнулася. А трон ? трон. Пiд троном всяк спину  зiгне
i не скоро випроста?... Мiй отой-о,i показав на Володька.- Чита? часом, як
то цариця Катерина  руйнувала  орлячi  гнiзда.  I  зруйнувала.  I  замiсть
орлячих наставила сов'ячi, що бояться i не знають дня, нi свiтла  сонця...
От як воно вийшло. А тепер куди його?..  Нам,  чу?те,  господин  полковой,
десять лiт школи треба, а тодi хоч i за зброю!.. Так я думаю...
   - Ви дума?те добре, пане хазя?не!.. Шкода тiльки, що ми ма?мо таких, як
ви, дуже мало...
   - Не мало, пане!.. Всi ми такi. Весь наш народ отакий, як я... i  я,  i
Грицько, i Данило - всi ми однаковi. От хiба що мо?й  думцi  i  мо?м  очам
дещо скорше ста? понятно: то бiле,  а  це  чорне...  Але  всi  ми  такi...
Прийде, кажуть вам, час i всi, як один, встануть i синiв сво?х  дадуть,  а
дочок заставлять робити те, що робили сини... От у такий час, як сьогоднi,
i ще раз встанемо. Дума?те, я сам не був темний, як  пень.  Дума?те,  коли
прийшла вiйна, ота-о сама, що стiльки народу нашого вичавила, я не йшов за
царя?.. Йшов. Бо був рускiй, i дiд мiй був рускiй... Хто знав, що  москаль
вкрав iм'я наше... Який чорт мiг одразу помiтити його овечу шкуру. А  вовк
? вовк, i з вовком одна розправа... Бий i все!.. Всяк це мусить знати!..
   - А ваш син де служить? - пита? полковник.
   - Незвiсно. Нема, бачте, чуток. Може, вже й не жи?...
   - А цей?..
   - Цей нiби того... На школу його подав...
   - О, це добре  зробили!..  -  пiдкинув  один  iз  курiнних,  що  уважно
слухають.
   - Народний учитель буде,- дода? священик.
   - Так, батюшка! I таких тра чимало... А хлопець ма? до того голову.  Що
тепер земля. Науки все пiшли. Голова важнiше рук.
   Настя наварила баняк кашi i поставила на стiл миски.
   - Просимо! - встав i нiяково сказав Матвiй.-  Бачте!  Що  ма?мо  -  тим
вгоща?мо. Я навiть дуже радий, що до мо?? хати  такi  гостi  зайшли...  От
коли б чого лiпшого, але самогону я не п'ю... Не пив "казьонки", не п'ю  i
цього, пробачте, хузу. Характер не такий...
   - Нiчого, нiчого, пане хазя?не! - каже полковник.- I ми тiшимося, що за
довгу мандрiвку натрапили на таку хату...
   - Ей, бiдна вона, бiдна... Коби ще не вiйна... Я  мiркував  багато,  та
вийшло мало... Була сила, було хотiння... Тепер от старiю...
   Всi засiли за стiл. Полковника засадили на покуттi. Вiн хотiв, щоб коло
нього засiв конечне Матвiй, але той вiдмовився  на  користь  священика.  З
бокiв посiдали курiннi отамани. Матвiй з Володьком.на стiльцi,  а  Хведот,
Катерина з Василиною коло припiчка на плитi примостилися...
   - А ви ж, тiточко, чому не примощу?тесь?..  -  звернувся  полковник  до
Настi...
   - Аа!. - махнула та рукою.- На мене, якусь там бабу, не  зважайте...  Я
буду на стiл подавати...
   - Ее, нi. То вже нi! То  вже  вибачте...  Ми  ма?мо  джуру.  Сiдайте  з
нами!..
   В той час увiйшов джура. Вiн принiс якийсь пакунок. Розгорнув  i  виняв
консерви, сир, ковбасу.
   - Еее, тiтко! Гада?те, що тiльки  ви  багатi...  Ми  ма?мо  також!..  -
заговорив один iз курiнних.
   - Матiнко. То ви ще багатшi, нiж я. Дайте,  москалику,  сюди...  Я  вам
присмажу... - каже Настя.
   - Ха-ха-ха!.. - сипнули всi реготом... Настя засоромилась i не зна?, що
?й робити.
   - Тiтко! Та який же вiн москаль? Це наш  Мирон  Ковальчук,  такий  саме
укра?нець, як i ми!.. - поясню? полковник...
   - То, бачте... - встрiва? Матвiй - у нас же,  зна?те...  Було  так:  що
вояк, то й москаль...
   - Ну, а як же? - диву?ться Настя.
   Настя  пiдсмажила  ковбасу,  сало.  Розрiзали  консерви...  Всi  ?дять,
гуторять. Володько, що довший час мовчав,  i  собi  до  розмови  вмiшався.
Утворився дивний, небувалий настрiй.
   По вечерi молитва. Священик прочитав уголос  кiлька  молитов  i  почали
ладитися спати,
   У хатi мало мiсця. Нема де  всiм  подiтись.  Матвiй  полiз  на  горище.
Полковника  зо  священиком  примiстили  на  полу.  Курiнних   поклали   на
розстеленiй по долiвцi соломi. Володько з Хведотом також тут примостилися,
бо в клунi теж нiде приткнутися. Решта - хто де мiг...
   Настала нiч. Хмари дещо розiйшлися. Виглянув щербатий  мiсяць.  В  його
сяйвi сто?ть село, бiлiють хати, хвилюються пашнi.  На  Матвi?вому  хуторi
тихо, тiльки коло вiйськово?  кухнi  на  подвiр'?  сюди  й  туди  походжа?
вартовик.
   На другий день полк вiдходить далi. Перед вiдходом  закупили  у  Матвiя
двадцять пудiв картоплi. Курiнний, що весь час  кликав  Володька  народним
учителем, завзято торгувався за цiну. Матвiй ходив у  село,  тож  продавав
Володько. Обидва вперто змагалися за кожного шага...
   - О, ти умная голова, народний учитель,- говорив курiнний.- 3 тебе буде
господар не гiрший вiд батька. Полковник сто?ть i смi?ться.
   - I гаразд,каже вiн,- Кожний ма? свого пильнувати.
   Добре, молодий козаче!..
   Матвiй вернувся з села, запряг конi i  вiдвiз  картоплю  до  сусiднього
села Башковець.
   Зараз по вiдходi Стародубського полку при?хав якийсь гарматний полк. Цi
зовсiм не подiбнi на попереднiх. Начальник гарматникiв в'?хав на подвiр'я,
не сказав нiкому
   нi слова й одразу подався до клунi.
   - Хлопцi! - скомандував вiн там.- Машину винесiть на двiр  i  заметiть.
Сюди влiзе дванадцять коней, а сюди також дванадцять. Раз-два!
   Голос його суворий, низький. Сам здоровило. Обличчя подiбне  на  цеглу.
Видно, недавно зголив бороду, бо мiсце, де вона росла, вiдбива? вiд  решти
лиця, нiби вибiлене крейдою.
   Володько спробував було перечити, бо  на  току  лежить  якраз  прикрита
околотами купа вiвса. Це рештки непроданого з весни.
   Начальник глянув на Володька нiби з вежi i затрубив:
   - Ну й гаразд. Значить! овес на мiсцi ма?мо.  I  пiсля  цього  не  було
гутiрки.  Пiвтузiна  широкоплечих  гарматникiв  легко  схопили  i  винесли
молотилку. Гармати виставили на полi  сусiда,  а  конi  завели  до  клунi.
Володько не перечить. Що перечити. Коли б хоч не  чiпали  вiвса.  По  часi
начальник гарматникiв зверта?ться до Володька:
   - Гей, батькiв сину! А де ж твiй старий?..
   - Батько?..
   - Само собою.
   - По?хали зi Стародубським полком. Не знаю, коли вернуться...
   - А мати?..
   - На полi...
   - То, значить, ти тут цар i Бог. Не продаси ти нам того самого вiвса?..
   - Коли б при?хали батько... Вони...
   - Батько, батько... А ти ж що?  Не  хазя?н?..  А  конi  нашi  також  не
виявляють бажання чекати. Ну?.. Володько вага?ться...
   - Досить ломатись. Давай i все. Цiну дiстанеш. А то прийдуть большевики
i по вiвсi тiльки мiсце лишиться. Тi з  тобою  не  стануть  лимонничать...
Хлопцi! За вiвсом! Постачання! Сiм копанок чортiв, бiсовi дiти!
   Вiд батаре? прибiг начальник постачання.
   - Бачиш,каже полковник.- Ось тобi й овес виторгував. Тягни вагу!..  Але
хлопця не обдури... Сам припильную...
   Володько,  хоч-не-хоч,  вiдкрив  овес.  З'явилася  вага,  мiхи.  Почали
насипати. Але Володько помiтив, що в деякi  мiхи  вложили  торбинки.  Дво?
тримають мiх, один сипле.
   Пiсля трима? один, а один. вийма? з мiха повну торбину i тiка?.
   - Козаки! Так ви зветесь укра?нськi козаки?.. Красти овес?
   - Мовчи ти, гусячий пуп!
   - Що  значить  мовчи?  Купувати,  так  купувати!  А  красти  й  лаятись
нiчого...
   - Iш ти!.. А ти хто такий? Хоч, щоби  перегнув  тебе  через  колiно  та
всипав?..
   - Що за крик? - затрубив голос ззаду. У дверях начальник.  Володько  до
нього. Так i так...
   - Хто? Сто копанок дияволiв... Хто краде. Завернуть усiх!.. А  ти  чого
лаятись?.. Його добро i вiн ма? право на нього. Поняв?..
   - Так ?, пане полковнику! - витягнувся гарматник.
   - Ну, але нема часу. Конi ?сти хочуть, та  й  ми  нiякого  люципера  не
жерли... Ти, молодий громобiй, не журись. Дiстанеш заплату...
   Овес розважили, записали, грошi заплатили. В  кожного  коня  на  головi
торбина. При?жджа? Матвiй. Глянув. Гостей повно.  Коло  кiпця  над  льохом
багаття, а над ним велетенський чорний казан. Настя сюди й туди бiга?.
   Матвiй розпряга? конi. Володько помага?. Матвiй не  зовсiм  вдоволений.
Особливо прикро йому, що винесли машину. Роки стояла на мiсцi.  Вмоцована,
а тепер виважили i чортизна-що...
   Десь навинувсь полковник...
   - Це ви, старий, тут хазя?н будете?
   -Я.
   - Не гнiвайтесь. Бачте, вiйна... В селi повно козакiв.
   - Вiйна то вiйна,- сказав Матвiй.- Зна?мо вже ??. Надивилися.
   - Але тако?, як це, не бачили...
   - Хвала Богу, й таку побачили. Може, iншi багато даватимуть,  щоб  таку
побачити...
   - Правда, дiду! А що буде, коли ми от завтра та закотимо отак звiдти  з
того горбика вогонь. Дочува?мось, що огудою поза селом  коло  Титильковець
большевики...
   - Ее!.. То ви вже лiпше трохи вiд'?дьте далi. Бо ще коли тiльки ви  отi
штуки ма?те - добре... Але може так бути, що й тамтi мають... Вам  нiчо...
А менi все з коренем видовбуть...
   В той час розгонно в'?хав на подвiр'я якийсь вершник...
   Матвiй перший його побачив i пiзнав.
   - Ого! - вирвалось у нього.- Так це ти?..
   - Василь! - викрикнув Володько i кинувся  до  Василя.  Той  сплигнув  з
сiдла.
   - Син мiй! - Зверта?ться Матвiй до полковника i усмiхнувся матвi?вською
усмiшкою.
   - Дай Боже, батьку! Як живем? - i обнялися. Пiсля обнялися з Володьком,
який одразу переняв вiд Василя коня. Прибiгли Настя,  Катерина.  Хведот  у
полi з коровами. Василинка бiжить iз городу, аж спотика?ться.
   - А у вас досить гостей! - завважив  Василь.-  А  я  думав  сво?х  сюди
завести...
   - А ви, пане, якого полку? - запитав полковник.
   - Наливайкiвського. Полк мiй у походi. А ви?..
   Полковник сказав.
   - Ну, вояку,- ходи! - каже Матвiй.- Стара! Готуй там що...
   Матвiй навiть заметушився. Скоро впорав сво? конi.  Володько  розсiдлав
Василевого каштана. Вгонився бiдняка. Мокрий. Скрутив зi соломи  вiхоть  i
витер мокрого коня. Пiсля  поставив,  щоби  прохолов.  Не  можна  гарячому
коневi одразу овес давати. Схватиться.
   В той час Катерина ганя?  за  курми.  Чути  кудакання.  По  часi  курка
смажиться. Василь скида? пояс зi шаблею та  револьвером,  верхню  блюзу  i
ми?ться. Матвiй дивачно тупця?. Вiн хотiв би якось виявити  свою  радiсть.
Пiднiма? Василеву зброю й огляда?...
   - А Володько також збира? оце,- i тикнув збро?ю перед себе.-  Не  носив
цього анi я, анi батько мiй.
   - А ми ось, батьку, носимо i дiтям  заповiмо,  щоби  носили,-  миючись,
каже Василь.
   У хатi топиться. На дворi повно  гарматникiв.  Полковник  заборонив  ?м
заходити до хати i сам вiдiйшов -  видно,  щоб  не  перешкоджати  родиннiй
радостi. Володько весь час пора?ться з Василевим  конем.  Надто  вiн  йому
сподобався, i вже наперед пообiцяв  собi  про?хатися  на  нiм  верхи.  Ось
тiльки вiдпiчне та на?сться.
   Василь умився, почистився i, поки готу?ться страва,  вийшов  з  батьком
надвiр.
   Володько  сво?м  братом  аж  надто  захоплю?ться.  Пружний,   стрункий,
високий. Зда?ться, погрубшав, сильно загорiв. Зовсiм не подiбний  на  того
тендiтного Василя, якого знав колись.
   Матвiй вида?ться коло нього малим. Старiсть. Але  зате  як  вiн  радi?.
Сторонн? око не запримiтило б цього, але Володько  зна?  свого  батька  до
найменших дрiбниць. Вiн зна?, коли той неспокiйно тупця?,  посмiха?ться  в
ус, погладжу? двома - великим i середнiм - пальцями свою бороду,  значить,
йому при?мно.
   - От при?хали, мене не було дома,  закупили  овес,  i  собi  нiчого  не
зосталося,- не забув поскаржитись Матвiй.
   - Нiчого, батьку!.. (Звiдки  Василь  навчився  отого  батьку?  -  дума?
Володько). Хай купують. Прийдуть большевики -  заберуть.  Тi  не  купують.
Твайо-майо... Ви ще ?х не зна?те.
   - А прийдуть?..
   - Пруть здорово - значить,  прийдуть.  Наша  армiя  не  справиться,  ?х
бiльше...
   - А що ж буде?..
   - Вiдступимо. Пiдемо на Подiлля...
   Матвiй  хита?  головою.  Це  йому  не   смаку?.   Пiдходить   полковник
гарматникiв.
   - Ну, що, дiду? Тiшитесь?
   - Тiшуся... Ось як прийдуть тi самi большевики... Буде не до втiхи...
   - А сюди ?х, дiду, треба. Волинь ваша  "пiдкачала".  Ось  пустимо  сюди
большовичкiв, а тодi i згада?те нас... Так, так... А то отам у лiсах  коло
Кунева на нашi обози "нальоти" робили.
   - Тим, що робили, гiрше не буде... А от нам... - каже Матвiй.
   - Ну, батьку! Не сором нашого роду. Скиглить нiчого,- вмiшався Василь,-
Одвою?м Укра?ну, i все. Так чи так, а одвою?м... Без жертви й  таргана  не
вб'?ш. А не одвою?м ми - нашi дiти одвоюють. Мусить так бути...
   Пiшли в садок. Щепи значно пiдросли. Цвiте й  одцвiта?  мак.  Соняшники
повиганялися вище людського зросту i  кивають  ще  нерозцвiлими  головами.
Натина бурякiв i листя кукурудзи виблискують на сонцi. Немов зеленi вужi з
полум'яними квiтами розповза?ться бадилля  гарбуза.  З  квiтки  на  квiтку
перелiта? товстий джмiль.
   Чоловiки не завважують того. Василь  оповiда?  про  Жмеринку.  Бо?  там
великi були. Сам мало до большевикiв не попав. На завтра сподiва?ться свiй
полк в свому селi побачити...
   З порога гука? Настя:
   - А ходiть но, люди!.. Клич, старий!..
   Коли увiйшли до хати, на столi вже  стояло  повно  страв.  Покликали  i
полковника гарматникiв. Всi ?дять, розмовляють. Бо?,  комунiсти,  москалi.
Матвiй висловлю? сво? здогади. Полковник ла? Волинь. Василь боронить i  не
боронить. Володько то сям, то  там  i  свого  шага  до  загально?  гутiрки
докине.
   На другий день до Тилявки вступив Наливайкiвський полк.  До  Матвiя  на
подвiр'я в'?хало двi тачанки з  кулеметами  i  кiлькох  вершникiв.  Василь
буйно зустрiв товаришiв походу.
   - Гей, панове. Злазьте всi. Ось знайомтесь. Це мiй батько, це мати,  це
ось сестра, а це  брат,  будучий  професор  чи  що!..  Володьку,  жени  до
Гнидки... Вiн напевно ма?... Ось тобi!.. -  i  вийняв  з  пуляреса  стопку
гривень.
   Володько побiг до Гнидки, що гнав найлiпший самогон. Настя тiльки  знай
сво?... Печи, вари... Катерина ?й допомага?. Батарея  ранком  знялася,  то
прийшли iншi.  До  всього  насходилося  сусiдiв.  Дехто  принiс  зi  собою
пiвока[16]. Засiли, обiйшло  по  чарцi.  Матвiй  довго  змагався,  але  не
видержав.
   - Ех... Знаю, що завтра вiдлежу, та була-не-була... Раз так. Хто  зна?,
чи скоро побачимось. Дай Боже здоров'я, дiти мо?!.. - i випив.
   Гей, у лузi червона калина похилилася...
   Чогось наша славна Укра?на зажурилася...
   Затягнув соковитим баритоном Василь...
   А ми тую червону калину пiдiймемо! А ми нашу славну Укра?ну
   гей, гей!.. розвеселимо!..
   Дружно пiдхопили козаки.  Пiсня  рвонулася,  затопила  хату,  пробилась
крiзь вiкна та дверi  надвiр.  Матвiй  чогось  зажурився.  Селяни,  видно,
хотiли б i собi пiддержати спiвакiв, але пiсня для них нова. От коли б так
ще "У Ки?вi на риночку". Але i це гарна пiсня.
   - Так, люди добрi,- почав зворушений Матвiй, коли скiнчилась  пiсня.  -
Не тямущий я, простий мужик... Не вмiю гладко говорити...  Нiхто  мене  не
вчив розуму. Одна земля наша годувала i вчила мене. I  робив  я,  що  мiг.
Багато нi, але без працi також не сидiв. Свою дорогу чесно йшов, душею  не
кривив. I ви, мо? дiти, не згада?те свого батька кепським  словом,  бо  не
пропив я, не згайнував, не затратив марно анi одного зернятка. Все  думав:
виростуть вони - хай мають. Бог благословив мене -  хай  i  ?х  не  лишить
сво?? милосердно? опiки. Але  перш  за  все  потрiбна  ?м  моя  опiка,  як
батька... Отак i робив... А ви... Перед вами новий свiт розгорта?ться. Але
де б ви не були, що б не робили, повиннi тямити, що тiльки власною  працею
власних рук, голови, здобудете щастя сво?. Чи це на вiйнi, чи в школi,  чи
на рiллi... Укра?на наша, дiти мо?, потребу? чесних людей, розумних  людей
i працьовитих людей.
   При цьому вiн знявся на цiлий  свiй  зрiст,  випроставсь,  пiдвiв  сиву
голову. Його дебела, костиста, з чiткими пругами жил, права  рука  знялася
над столом. Вiн подiбний на  патрiарха,  на  пророка.  Очi  його  вогкi  i
натхненнi.
   Козаки слухають  його  з  великою  увагою.  Один  з  них  не  видержу?,
зрива?ться на ноги, хвата? руку Матвiя i говорить:
   - Так, батьку!.. Щасливий ви, що дожили цього часу. А ще щасливiшi вашi
сини, що мають такого батька. ? що б з нами не було!.. Чи  переможемо  ми,
чи ляжем трупом до одного, як лягали колись нашi славнi козаки  запорожцi,
не журiться i не плачте. Ми ? дiти землi -  нашо?  землi!  Ляже  сотня  до
грудей ??, тисяча на тому мiсцi повстане!.. А Укра?на жити буде!..
   - Славааа! - вигукнули враз козаки.- Слава Укра?нi!..
   - Так, так! - якось сумно хитнув головою Матвiй...
   Всi почали голосно нараз гомонiти. У хатi утворився веселий  пiднесений
настрiй. Враз почулося, нiби гримить.
   - Ого! - завважив котрийсь... - Б'ють!
   Всi притихли. Дехто зiрвався i побiг  надвiр.  По  хвилi  вийшли  майже
всi... Зi сторони Крем'янця раз за разом чути гарматнi сальви.
   Буув! Був-був-був! Буув-був-був!..
   - Десь так на  "Трьох  Кiнцях",  або  в  "казьонному"  лiсi,-  завважу?
Матвiй.
   Дорогою вiд Жолобеччини чвалом промчав якийсь кiнний вiддiл. Що  то  за
вiддiл? Невiдомо.
   - Ее, панове-товариство! - зверта?ться один з козакiв до всiх.-  Видно,
що нашiй гостинi кiнець. Ходiм до?дати, бо хто зна?, чи не дiстанемо наказ
виступати.
   Всi пiшли до хати, але не встигли до?сти полуденку, як прибiг  козак  i
гукнув:
   - Ви-и-марш!..
   Всi зiрвались. Василь почав накладати на себе зброю.  Матвiй,  Настя  i
цiла родина зовсiм не чекали такого кiнця цiй гостинi. Козаки  квапляться.
Вбираються, сiдлають конi. Володько побiг приготовити Василевого коня.  На
серцi у нього щось тисне... Невже Василь по?де? Просто в бiй. Може,  ви?де
за село i пiд кулi. Пiд горло тиснуться твердi  валки.  На  очi,  всупереч
хотiнню, наплива? щось мокрого.
   Накинув на коня сiдло, пiдтягнув попруги...  Василь  вже  проща?ться  з
родиною.  Настя  втира?  запаскою  очi  i  нiс.  Катерина  з  Василиною  в
сльозах... Матвiй нiби борюка?ться з ким. йому тiсно. Земля пiд ним гаряча
i сковзька.
   - Бувайте здоровi! - гукнув Василь i махнув на сiдло. Тут уже й  Матвiй
не видержав. З очей його витiкло кiлька сльозин i вiн ?х навiть не  ховав.
Перший раз у життю не витримав. Видно старiсть. Володько трима? Настю,  що
побива?ться нiби за рiдним сином. Вона  хрестить  дорогу,  говорить  якусь
молитву.
   В той час викотились тачанки. Козаки скакають на них i гукають:
   - Бувайте здоровi, батьку й матко! Не згадуйте лихом!..
   - ?дьте здоровi! Та скоро вертайтесь!.. Не забувайте нас.
   Бувай здорова, люба Укра?но,
   Заплаче за нами не одна дiвчина!..
   Вдарили козаки пiсню. Конi рушили вчвал. Василь зняв шапку, махнув  нею
кiлька разiв i  пустився  навздогiн  тачанкам.  Родина  Матвiя  вийшла  на
дорогу. Всi плачуть, всi засмученi. Тачанки й  верхiвцi  вже  коло  садиби
Ет-то?! Там, видно, хтось вибiг на вулицю. Це, мабуть, Здоровова  дiвчина.
Василь на хвильку зупинив коня, нагнувся, постояв i рушив  далi.  Ось  вiн
хова?ться. Ось видно ще тiльки голову... Сховався...
   Матвiй, родина i всi, хто з ними був, вертаються на подвiр'я.
   - Як прилетiв, так i вiдлетiв! - завважу? Iван Кушка.
   - Ну, що ж... Iншого виходу нема... ? тiльки один - просто  до  кiнця,-
сказав Матвiй.
   Буув-був-був! Бууув! Ш-ш-ш-ш!.. бухка? i шумить казьонним лiсом.  Сонце
хилиться на захiд. Кiлька куп  велетенських  хмар  трима?ться  над  селом.
З-пiд них виховзують соняшнi променi  i  стрiмко  б'ють  у  золотий  хрест
церкви, що ледь визира? з садiв села.
   Смерком долучились до гарматно? стрiлянини кулемети. Хто  зна?,  чи  не
Василь це строчить... А дорогою йдуть  все  новi  i  новi  частини.  Обоз,
кiннота, пiхота. Йдуть у село i там повертають на  Людвищi.  До  Крем'янця
нема вже дороги.
   За тиждень стала  большевицька  влада.  Кiлька  днiв  тишi.  Стрiлянина
потягнулася десь туди на пiвдень, до Вишневця. По селах порожньо.  Десь  ?
большевики, але нiхто ?х не бачить. Аж коли  по?хали  люди  до  мiста,  то
бачили,  що  там  вешта?ться  кiлька  жидкiв  з  рушницями  та   червоними
стрiчками.  У  мiстi  порожньо.  Крамницi  здебiльша  зачиненi.   Торгiвля
провадиться чорним ходом. Це, кажуть, котовцi. Штаб ?х у  духовнiй  школi.
Вже, кажуть, розпочали навколо мiста реквiзицi?. Арештували i  розстрiляли
двадцять шiсть офiцерiв. Навiть з Тилявки ходили люди копати ями для них.
   Матвiй з родиною живе, мов пiд обухом. А що, як довiдаються про все.  З
тими кепськi жарти. Але проходять днi, тижнi,  i  нiчого.  Володько  часом
виходить у поле i прислуху?ться, чи не чути звiдки стрiлянини.  Нi.  Тихо.
Невже не вернуться? Хотiв i собi йти туди на пiвдень, куди  пiшли  "вони".
Здавалось йому, як пiде, все поправиться. Раз навiть сказав про свiй намiр
батьковi, але той i слухати не хоче.
   - Що будеш там робити? Прийде й на тебе час!.. Але ж  коли  прийде  той
час. "Вони" вiдходять... Боже! Вони вiдiйшли, i нема про них нiяко? чутки.
Хоч би гармати заревли. Хоч би один раз почути регiт свого кулемета... Все
далi i далi вiдходять "вони"... Йдуть через села, лiси, яри, степи.  Люди,
конi, тачанки. Там десь i Василь. Може, тепер у бою, може, вже  нема  його
на цьому свiтi.
   Жнива,  праця.  По  жнивах  одного  разу  ввiгналося  до  села   кiлька
кiннотникiв. Випустили  в  небо  кулеметну  стрiчку  i  наказали  старостi
зiбрати стiльки-то  й  стiльки  харчових  продуктiв.  Зiбрали,  забрали  i
по?хали. Знов тиша.
   Але одного дня над осiнь до  села  при?хали  якiсь  люди.  Так  i  так.
Повстання! Весь нарiд вста?. До збро?!
   Село заворушилось. З'явилися рушницi, кулемети. Встали сотнi i знов  зо
всiх бокiв заговорили кулемети. Не видержали большевики.
   Масою рухнули до вiдступу. Повстанцi масою посунули на схiд.  З'явилася
надiя. Знов сво?, своя мова.
   Але по часi розiйшлися повстанцi по домах.  Стало  тихо.  Нема  нiкого.
Нiяко? влади. Десь там якась повстанська частина сто?ть, але невiдомо,  де
вона. Кажуть, з заходу сунуть поляки.



   XI

   Минуло двi недiлi спокою, безвладдя, непевностi. I  от  одного  дня  до
села почало йти якесь  вiйсько.  Мундири  на  них  нiмецькi.  Спереду  iде
кiлькох кiннотникiв  з  ручними  кулеметами.  В  деякiй  вiддалi  вiд  них
товстючий начальник. Кiнь пiд ним сильний,  гнiдий.  Ступа?  повiльно.  За
начальником пiхота.
   Володько прислуха?ться до ?х мови. Не  розумi?.  Одяги  нiмецькi,  мова
невiдома... Зовсiм не так уявляв ?х собi Володько. Це мали  бути  дивнi  в
рогатих шапках з пiр'ям люди. А тут i не рогатi шапки, i не  пiр'я.  Якiсь
кругленькi шапочки, якi навiть можна  було  купити  в  Крем'янцi.  На  них
бляшанi крилатi орли.
   Iдуть рiвними лавами сотня за сотнею. Багато ?х. Звiдки  вони  прийшли,
де взялися? З яких лiсiв, з яких болiт? То ж там у них самi лiси, пiски  i
багна.  Пригадуються  Володьковi  оповiдання,  як  то  колись   по   лiсах
виловлювали мужики ?х ворохобникiв. О, цi вже не подiбнi на ворохобникiв.
   Справжн? вiйсько. I невже вони будуть панувати в  нашiм  краю?  Нi.  Це
неможливо. Це нiяк неможливо. Хто-хто, але не цi. Це якось  не  пiдходить,
не вмiща?ться в головi. Це ж не ?х край i не ?х люди. Яке ?м дiло до нас?
   Перейшли сотнi i потягнулися гармати. Ууу, це сила. Але де вони були до
цього часу? З таким вiйськом, з такою силою вони могли б уже давно вигнати
большевикiв?.. Боялися. Дуже обережнi. Знають добре, що нiкого  тут  нема,
хто б ставив ?м спротив, а йдуть  бо?вим  ладом.  Полями  он  iдуть  чати.
Бояться...
   - Снився менi колись сон,-  заговорив  Матвiй,-  Ну  й  дивiться...  Не
справдилось?.. А то ж було ще перед  вiйною.  Росiя  була...  Хто  б  таке
подумав...
   Настала нова влада.  Дивний  i  незрозумiлий  настрiй.  Нiхто  не  хоче
вiрити, що це вже не "петлюрiвцi" i не "большевики", не "нашi", а чужi. Бо
всi, що були до цього часу, були  "сво?".  Одних  хотiли  однi,  других  -
другi, але все-таки  якось  зрозумiлiше  було.  Декому  здавалось,  що  от
поб'ються однi з другими, якось помиряться i стане знов Росiя або Укра?на.
Так i говорили:
   - Чорт ?х зна?... I за що вони ото б'ються? I тi  за  землю,  i  тi  за
землю. I тi за народ, i тi за народ. Большевики за  "комунiю",  петлюрiвцi
проти комуни. Ну, так просто: хоч ти комунiю - йди в комунiю. Хто не бажа?
- будь сам собою, сиди й працюй. Ех, народ,  народ!  Б'ються,  б'ються,  а
тут, дивись, хтось чужий користа?...
   -Бо нема настоящого сознанiя! - певно добавля? якийсь-небудь Семен.
   - Кеб то один з другим повоював чотири годи, як я на настоящiй  позицi?
в окопах - не захотiв би бiльше по  свiтi  шлятися  i  пiдстрiлювать  один
другого.
   - Но... А дивiться он, поляки... Хто про них колись  путн?  слово  чув?
Тiльки лаялись. А вони он вiйсько яке зiгнали. Що? Скажете, не  вiйсько?..
От прийшли, заняли i все... По?хав я ото до Крем'янця... Тiльки й чу?ш: цо
та цо... Всi тобi цокають. Жиди тобi - не пiзна?ш. Всi вивернулись...  Чую
один: пан?! Купц? чапке...
   - Iдзь, пся крев! - каже йому  той...  Вже,  чу?те,  мац?ювок  нашив  i
прода?... А що ж... I вивiски скрiзь не нашi. Не розбереш нi слова.
   - Ет! I цi довго не всидять. Поженуть! -  заявля?  якийсь  скептик,  не
думаючи над тим, хто пожене i як пожене. Хтось з'явиться i  пожене.  Чи  ж
мало ?х, всяких воякiв наплодилося.
   Минають днi за днями.  Минули  жнива.  Зiбрали  жита,  пшеницi,  вiвси.
Пiдступа? обережно осiнь. Днi соняшнi, меланхолiйнi. По стернях  стеляться
струни бабиного лiта i, зда?ться, хтось  вигра?  на  них  ту  саму  жовту,
шелестючу пiсню, подiбну на золотий  спадаючий  листок  клену,  на  вигляд
безсмертникiв, на горiючi барви настурцi?.
   На полях виорюють бараболi. Горять вогнища.
   Дим  пiднiма?ться  догори,  або  клубато  котиться  землею.  У   нiздрi
тиснеться запах згорiлого бараболиння. Чути пiсню.
   Це безперевно виспiву? Христя. То в не? такий  теплий,  нiби  гармонiя,
голос. Це нiхто iнший. Вона любить працювати i спiвати одну з любих  сво?х
пiсень, яких зна? безлiч. Вона вже давно  дiвочиться.  Ходить,  як  дiвка,
смi?ться, як дiвка, навiть воду на коромислi,  повнi  вiдра,  носить,  хоч
стан, мов у оси, тоненький i гнучкий.
   Всi працюють у цi днi. Ступа? повна осiнь над землею.  Ступають  рiллею
мужицькi ноги. Сiють i сходить озимина.
   Матвiй з  Володьком  i  цiлою  родиною  також  у  працi.  Ось  уже  час
Володьковi до школи йти, але чутка прийшла, що цього  року  школа  пiзнiше
почнеться. Мiж тим ось бараболю виберуть, досiють i пiде.
   У цiй тишi, в музицi осенi, в запаху бараболяного  згару  ча?ться  нове
горе.
   Одного дня  -  туди  десь  у  сторону  Людвищ  затарахкотiли  зненацька
кулемети. Матвiй з Володьком були саме на полi i переорювали бараболисько.
За тиждень Володько ма? вiдiйти до Дерманя...
   З Жолобок навзаводи  пре  якась  пiдвода.  На  возi  видно  чоловiка  з
рушницею. Зрiвнявшися з Матвi?м, той розмаху? рукою,  показу?  на  село  i
гука?:
   - Гей! До села! Повстання!..
   I, не зупиняючись, женеться далi. В селi  того  вечора  зiбрався  сход.
Почали радити,  кричати.  Хтось  говорив  палку  промову...  Всi,  мовляв,
повстають. Людвищi, Жолобки, Титилькiвцi. Всi, як  один;  Он  на  Ляхiвцях
забили трьох жандармiв...
   Але Тилявка вага?ться. Однi -  за,  другi  -  проти.  Перемогли  другi.
Агiтатори по?хали. На другий день рано з пiвденного сходу почули  гарматне
бовхання. Хто i на кого стрiля?, не вiдомо. Донеслися чутки, що то  бiй  з
повстанцями. У Шумську на греблi засiло кiлькох хлопцiв з кулеметами,  якi
випустили кiлька стрiчок по "гал?рчиках", що саме входили до мiстечка. Але
зле. Не видержали. Тi засiли i випалили кiлька  сальв  з  рушниць.  Хлопцi
втiкли.
   У Людвищах нiби гурт хлопцiв  з  рушницями  напав  на  вiддiл  вiйська.
Кiлькох пiдстрiлили. Вiйсько втiкло. Що буде далi, невiдомо. Всi чекають i
сподiваються, що прийдуть петлюрiвцi. Кажуть, вони десь там за Ямполем.
   Мина? ще одна напружена нiч. У деяких  мiсцях  чути  стрiлянину.  Ранок
принiс уже першi  наслiдки.  Над  тим  мiсцем,  де  сто?ть  село  Людвищi,
зненацька починають здiйматися  тяжкi  чорнi  хмари.  Час  вiд  часу  чути
рушничнi стрiли.
   До Тилявки прибiгли першi втiкачi.
   - Палять! Бiда! Ховайте нас! Рятуйте нас!.. Пропали ми!..
   - В лiс! В хащi!
   А димовi хмари все ростуть, пiднiмаються, сягають  сонця  i  закривають
його. Робиться моторошно. З-за пригiрка i садiв вирива?ться  вогонь.  Небо
подiбне на розжарений метал. Вряди-годи вирива?ться  вiд  землi  i  б'?  в
височiнь  новий  стовп  огню.  З'явля?ться,  спочатку  легкий,  далi   все
сильнiший i сильнiший вiтер.  Димовi  хмари  колотяться,  розтягаються  i,
розчепiривши дико довжелезнi кострубатi крила, летять на схiд.
   Зда?ться, в тому мiсцi провалилася земля i весь огонь ?? нутра вирвався
назовнi. Шириться навкруги гострий запах згару.  Гора,  лiс,  сади,  верхи
смерек окутуються димом. По стернi стеляться кусники чорно? ватри.
   Всi люди навкруги лишили сво?  хати,  свою  працю.  Людвиськими  полями
бiжать якiсь люди, добiгають до долини  i  зникають.  У  Тилявцi  ширяться
чутки, що по Людвищах те  саме  чека?  Жолобки,  Титилькiвцi,  Рохманiв  i
Тилявку.
   Матвiй кинув працю на полi, пiшов на подвiр'я i почав швидко зносити до
льоху все, що було можна. Лантухи з борошном, одiж, посуд. Настя винесла з
хати майже все, навiть образи. Конi й корови Володько з Катериною  погнали
в лiс.
   Пополуднi до села увiрвався якийсь вiддiл вiйська. Майже  всi  вояки  в
довгих, жовтих кожухах, з великими виложеними комiрами. Люди  пiзнають  тi
кожухи. Це знанi людвиськi кожухи.
   Вояки кинулися по хатах. У Титя Когана вiдчинили  свининець,  випустили
поросята i кiлькоро з них пiдстрiлили, мов дичину. Шукали сметану та яйця,
але всi хати порожнi. Декому дiсталося скоштувати нага?в.
   У лiсовiй хащавинi на Угорщинi повно людей з худобою. Конi, корови. Всi
переляканi стурбованi. Володько також тут. Вiн сидить пiд великою липою на
купi скиданого труску i дума?. Дивнi, винятковi думи. Нема  на  них  слiв.
Вони родяться з глибини нетрiв людського я, ростуть  у  гнiв,  у  лють,  у
велику  душевну  рану,  яка  не  зна?  лiкiв  i  не  зна?  забуття.   Вона
ятритиметься цiле життя i дошкульним болем вiчно  викликатиме  спогад  цих
винятково дивних днiв.
   Вiн дума? також, що вже час iти до школи. Але  як  залишити  в  цi  днi
сво?х рiдних i хату. Пiдеш i, може,  востанн?  попроща?ш  тi  будови,  якi
коштували стiльки тяжко? працi.
   А зима не сто?ть. Старi люди, дiти... Куди з ними? Де порятунок?
   На другий день прийшли й до  Жолобок.  Тилявку  обминули.  Але  Жолобки
стояли одною пусткою. Хатки приготованi на пожертя вогненнiй силi.  Одначе
впала кара на п'ять господарств. Решту пощадили.
   Днi минають. Непевнi, чорнi. Дими поволi  розгортаються  по  долинах  i
легким дотиком, нiби лякаючись чогось, опадають на землю.  Тихне.  Караючi
чужинцi в жовтих кожухах зникли. Люди вилазять iз лiсiв,  оглядаються.  Он
хати ?х... Он попелища... Он там  на  рiллi  вдовиця  з  гурточком  малих.
Плачуть, бо що ж робити. Батько ?х кiлька разiв обiйшов Карпати i десь "за
царя i отечество" з життям розпрощався. Обiкрало  воно  його,  нерозумного
слiпака, а ти, матiр, i ви, дiти,  сидiть  на  рiллi  пiд  голим  небом  i
плачте, плачте!..
   Плачте, бо вашi сльози ще таншi, як роса, як  вода  морська.  Нiхто  не
прийде до вас i не запита?: за що вас карають? За дiдiв сво?х, за батькiв?
За царя i отечество, якому вiрно служили, i за тi столiття, за якi з ваших
душ не вийшов нi один терпкий вiдрух, нi один спротив,  нi  один  протест.
Плачте, бо ви закопали самi себе в пiдземелля, де  пекло  на  землi  i  де
скрегiт зубiв.
   П'ятниця, субота. Завтра недiля. Село чека? вас,  люди.  Он  хати  вашi
стоять. Iдiть i займайте ?х знов, бо це ж вашi. Чу?те? Вашi,  i  нiхто  на
землi не ма? права забрати ?х вам. Он церква ваша сто?ть. Хрест на нiй, як
i завжди, жарi? в сяйвi вечiрнiх променiв. Але на дзвiницi нiхто не турбу?
великого дзвону. Тихо навколо... Йдiть, люди, i займайте вашi хати i  вашу
церкву.
   Послухали. Голос ?х нутра  сильний.  Кинули  лiси,  печери,  вогнища  i
вернулися пiд стрiхи сво?. Пережили  нiч,  а  на  рано  село  вже  оточене
ланцюгом завойовникiв. Нема  виходу.  Зiгнали  малих  i  старих,  матерiв,
наречених...
   Зi сотень вибрали  тiльки  шiстнадцять  самих  молодих.  Виставили  пiд
панським парком на вигонi i з кулемета висiкли. Пiсля на  купу  скидали  i
приставили варту. Уляна Сорока, та сама, яко? хата пiд самим  цвинтарем  в
кiнцi села, не боялася до сина свого пiдiйти. Вiн лежав на купi з вiдбитим
куснем голови i не мiг вмерти. Мати сама власними руками пiдтримувала його
голову до ранку, поки не витекла остання  крапля  синьо?  кровi  через  ??
старечi пальцi.
   Варта вiдiйшла. Розiбрали сво?х синiв  тi,  кому  вони  належали.  Коло
цвинтаря виросла велика могила, на якiй заборонено поставити напис.
   От якi днi. Матвiй пережива? ?х по-свойому. Цiле його ?ство  знов,  мов
слимак, згорнулося  само  в  собi  й  скам'янiло.  Чоло  вкрилося  знаними
зморшками, i кожна з них  наллята  виразним  гнiвом.  А  все-таки  вiн  не
забува? свого.
   - Тобi, Володьку, на школу час! - завважив раз.- Мусиш пiшки, бо  ж  як
тепер по?деш. А втихомириться, то привезу харчi...
   Катерина забажала й  собi  навiдати  Дермань.  Добре.  Значить,  пiдуть
удвох.
   Вийшли раненько. Пiшли шляхом у напрямку Жолобок. Минули  лiс,  увiйшли
до села. Онде свiжа  могила.  Ходять  люди.  Онде  пожариська.  Дiйшли  до
вигону. Володько звернув з дороги i знайшов те мiсце з  виразними  слiдами
подi?.  Земля  ще  не  встигла  впити  рештки  розлито?  кровi.   Володько
зупинився,  оглянувся  навколо.  Парк,  соснина,  смеречина,   велетенськi
осокори. Онде палац. Он хати i корчма. Онде, навiть, пасуться  гуси.  Небо
сiре по-осiнньому. Осокори  роять  лист.  Сосни  й  смереки  шепочуть,  чи
шумлять, чи, Бог ?х зна?, як звуться ?х тихi рiзнi звуки, що не  мають  нi
початку, нi кiнця.  Затям  собi,  Володьку,  те  все.  Доторкнися  щупками
пальцiв ще раз цi?? латки гарячо? барви землi й iди далi. Йди i вчися...
   I вiн пiшов. Довга знана дорога через поля, лiси, гори  i  доли  рiдно?
землi. Йти по нiй, чути кожний вiдзвук твого кроку, бачити  барви  неба  i
землi при?мно, але боляче. Захiдний  вiтер  жене  хмари.  По  полях  згра?
вороння i шпакiв. Десь-не-десь видно  орачiв.  Скрiзь  розсипанi  барвистi
рухливi плямки. Це  худоба.  Пастушки  кладуть  багаття  i  грiються.  Дим
стелиться низом, не торкаючись землi.
   Цi?? зими Володько ще з бiльшим завзяттям пустився  здобувати  твердиню
знання. Все пережите оздобило його чоло двома  малопомiтними  рисками,  що
надали обличчю поваги. Життя не жарт. Життя тяжкий  бiй.  Переможець  той,
хто ма? силу i вмi? володiти ним. Життя наглядно да? йому жорстокi лекцi?.
I черговою з них була та, яку пережив вiн цi?? зими в непокiрному, гордому
Дерманi. Одного ранку зненацька вступив  до  цього  села  вiддiл  вiйська.
Брали з вулицi всiх мужчин, кого зустрiчали, i зiгнали до зали  семiнарi?.
Школу розiгнали. По селi заповiли суворий наказ, щоб зiйшлися  всi  молодi
мужчини на сходку. Хто не з'явиться - смерть.
   Зiбраних у залi клали по черзi i навчали гумовими  кишками  так  довго,
поки жертва була притомна. Така наука  залiзним  прутом  випекла  в  душах
цiлого поколiння спомин i параграф закону, який передадуть з  поколiння  в
поколiння, як обов'язок i осторогу. Деякi говорили:
   - Так нам i треба. Не вмiли шануватися в свiй час - рiк минув i заплата
виявилась.
   ?лисей з приводу цього говорив:
   - Но... Злушпачили не одного... Але коли б не цих два  днi,  наше  село
стратило б десять рокiв. Сумна це правда, але правда.
   У нових умовах село принишкло, згорнулось равликом, давало все  новi  i
новi датки. З'явилися отари жебракiв. Повернулися на  сво?  мiсця  бiженцi
вiйни, знайшли на мiсцi сво?х хат ру?ни або ями. Прийшла  зима,  а  з  нею
голод. Цiлi ватаги торбоносiв подалися на схiднi села по хлiб. I от  iдуть
з хати до хати з торбами молодицi, дiвчата. На них  подертi  свитки,  самi
взутi в постоли.
   - Дайте, людоньки добрi, хоч жменьку ячменю.  Голод.  Рятуйте  нас  вiд
голодно? смертi. Дома дiтки нашi мруть. Нi хати, нi хлiба. Смерть одна...
   I так  мина?  зима.  Володько  вперто  вчиться.  Перечитав  гори  книг.
Завзяття його в цю зиму досягло найвищого ступеня. Хотiлося вбити  в  свою
голову все, що створив людський розум, пiзнати всi  глибини,  всi  висоти.
Кожний день - нова сторiнка велетенсько? книги життя i Володько не  тiльки
перегортав ??, але й перечитував, вникав у кожну ?? кому, торкався всiх ??
мiсць i переживав цiлим сво?м ?ством повноту ?? многогранного змiсту.
   Зовсiм не стямився, коли минула зима. Весна знов обновила  його.  Разом
iз сонцем вставав, iшов за звичкою у садок оглядати,  як  цвiтуть  дерева.
Коли пiднiма?ться сонце, вони кришталевiють i блищать. Хлопець не зна?, що
йому робити. Спiвати, танцювати.
   Великдень. Знов появилися дзвони.  Привезли  ?х  якось.  Люди  оживають
-також.
   Одного  дня  по  Великоднi  Володько  пiшов  вiдвiдати  свого  приятеля
Володька  Галабурду.  Соняшний  пахучий  день.  Черешнi  вiдцвiли,   вишнi
осипаються, яблунi та грушi в повному розгарi. По горах i долах, скрiзь  -
там i там бiло, прозоро, пахучо.
   Хата Галабурди в  садку.  Вiкна  вiдчиненi,  i  вiти  яблунi-виноградки
сягають серпанкових занавiсок.
   Володько входить  до  хати.  Дома  -  нiкого,  крiм  сестри  Галабурди,
Наталки. Сидить перед вiкном спиною до дверей i ши? на машинi.  На  ши?  у
не? висить центиметр. Сонце лл?ться просто на ?? каштановi кучерi i кожний
волосок свiтить, горить i вiдлива? бурштином.
   Володько за сво?ю звичкою нiяковi?.  Несмiло  привiтався,  запитав,  де
Володимир, i що ж далi? Сто?ть i невiдомо: тiкати, стояти далi? Очi його в
таких випадках надто синiють, а щоки пашать жаром.
   Наталка оглянулась i чогось зрадiла.
   - Ааа! Мо? поважання! - проговорила вона так весело свiй новий  привiт.
Крутнулась на свому округлому стiльцi i зiрвалася на ноги.
   - Уу, як давно, страшенно давно  вас  бачила.  Сiдайте!  Трохи  при?мно
помовчимо. А наш шибеник нажерся i хто i зна, куди подався. Кажуть, ходить
у луг ворон дерти. Такий  парубiй,  i  ворони.  Як  вам  це  вмiща?ться  в
головi?..
   При  цьому  Наталка  заклала  сво?  нагi  руки  за  потилицю  i   мiцно
натягнулася, ?? пружнi молодi груди виразно округлились.
   Володько часто бачив Наталку, знав ?? звички, але нiколи не  завважував
анi ?? грудей, анi темних вогких очей. Це вiдкриття ще бiльше  занепоко?ло
його. А тут ще сонце, яблуневий цвiт.
   - Ух, як втомилася! Така  весна,  а  я,  мов  каторжна.  Шию  й  шию!..
Дивiться, Володьку. Дивiться, скiльки в мене працi. I все мушу перешити. А
це ще вiд свят. Мене вже там лаа-ають... Ех!.. Але ну його!.. Не розiрвуся
я! Нi? Там весна така... Що в те вiкно влiзе весни. А вийдiть лиш отуди на
гору пiд цвинтар i гляньте вниз. Страх - стiльки того цвiту!  Мама  казала
Володьковi: висип палiсадник. Де там. Повiявся i лекцiй не вчиться...
   Але сiдайте ж! Боже мiй! I чого ви, Володьку, такий соромливий. Ну,  як
дiвчина. Такий парубок. Ви вже  напевно  якусь  симпатiю  ма?те.  Що,  нi!
Но-но-но! Ха-ха-ха! Як рак. Боже! Тож ви  спалахнете!  Зна?те...  Нi.  Вам
таких речей, Боже борони, казати. Читали ви Винниченка?
   - Читав,кивнув вiн головою.
   - Ви? Винниченка? Ви Iван Царевич i читали такого автора? От вам i  мо?
поважання.
   Наталка прижмурила сво? чорнi очi так дивно, що Володько  спустив  сво?
додолу.
   - А сонця, цвiту скiльки! Боже, скiльки цвiту i вже, напевно, починають
спiвати соловейки. Нi? Напевно!
   Вона пiдстрибнула до вiкна, вiдщипнула срiбно-рожеву квiточку яблунi  i
протягнула Володьковi.
   - Нате, Iван Царевич. Прошу. Це вiд  мене.  Найбiльше  люблю  цi  i  ще
конвалi?. Такi порцеляновi, холоднi, але... - i вона цмокнула.
   - Ну... я вже б пiшов... - несмiло заявля? Володько.
   - Я вже б пi-шов... - кривиться з нього Наталка.- Це чудесно.  Посидiв,
намовчався, начервонiвся i все дума?, як би драла дати. Ну, йдiть,  йдiть,
вельмишановний Iване Царевичу. До побачення...
   Володько  вста?.  Знадвору  подиха?  вiтер.   Гiлка   цвiтучо?   яблунi
ворушиться,  й  ??  тiнь  на  лутцi  вiкна  тремтить.  Серпанок  занавiсок
надува?ться, мов  вiтрильник.  Десь  вискiпався  метелик.  Його  платиновi
крильця мигають i торкаються цвiту. Думка  хлопця  посилено  працю?.  Йому
надзвичайно  при?мно  й  одночасно  хочеться  кудись  сховатися,   втiкти.
Вiдчува?, як його iстота дво?ться, ста?  в  суперечнiсть  сама  собi.  Вiн
напружено вслуху?ться в саму суть цього  виняткового  для  нього  менту  i
намага?ться знайти йому якусь назву. Якiсь натяки, знаки, пiвслова.  Цвiт,
серпанок, метелик, голос Наталки - все одно, що прудкий  вiтер  з  рiзучим
снiгом в обличчя, вiд чого воно горить огнем. I от знов злилося все. Серце
тремтить. Не розумi? нiчого зокрема. В очах барвисте,  на  душi  тепло,  в
грудях боляче.
   Дiвчина використову? його захоплення. Вона не дума?,  не  розумi?,  лиш
чу? i регочеться. Вiн прокида?ться, очi наливаються теплою синьотою.
   - У вас чудовi очi! - викрику? вона.- Нiколи не думала, що у  вас  такi
чудовi очi!
   Це вже занадто. Все ма?  сво?  межi.  Володько  зрива?ться,  кида?  "до
побачення" i бiжить геть.
   Наталка лиша?ться сама. З неба лл?ться сонце. Лл?ться на цвiтучi  сади,
квiтники, на золоченi хрести церков. Повно весни i хвилювань.  Пiд  ногами
м'яко. Стежка в'?ться лугом, на котрому зеленi? трава  i  барвисте  горить
безлiч квiтiв. Над вiльхами вертко шугають щебетливi ластiвки.
   Вiд цього дня Володько сам не свiй. Свiт його обмежився до  дуже  малих
розмiрiв, але цiле пережите недавн? минуле не хвилювало його  бiльше,  нiж
ця незначна подiя.
   Наталку виминав. Вчитися вже не ма? сили. Пiсля лекцiй  не  йде  одразу
додому. Вiн iде в семiнарський сад, обходить гору цвинтаря,  мина?  гай  i
зупиня?ться над  Галабурдовим  садком.  В  його  пiннiй  глибинi  втопився
будинок хати i лиш череп'яна сiра стрiха трима?ться  поверхнi.  Над  усiм,
виблискуючи срiблистими крилами, лiта? зграя голубiв.
   Тут якраз i камiнь з землi виступив. Хтось колись висiк на ньому  серце
i стрiлу, але зачовгане його чоло мовчазне, i та?мниця  серця  та  стрiли,
напевно, не буде зраджена. Володько сiда? на каменi  i  сидить  непорушне.
Сонце хилиться до заходу. Коли торкнеться верхiв отих  далеких  смерек  на
панському - вечорi?. У монастирi бамка? дзвiн. Треба вставати, треба  йти,
але камiнь iз серцем та стрiлою трима? його. Нема сили вiдiрватися. У душi
велика солодка мука. Перший раз пережива? ?? таку. Були вже натяки на  це,
але все те не проймало його так, не тисло,  не  путало  його  волi.  Боже!
Зроби так, щоб вона вiдчула мене, вийшла з пiнного саду i сво?ми  пальцями
торкнулась мого палаючого чола.
   Дома перебира? книжки, перегорта? ?х сторiнки, але ?х запах, ?х  барви,
?х слова стали йому буденними. Нема  в  них  нiчого  цiкавого.  Нема  тi??
соковитостi, того чаду, який знаходив у них до цього часу. Чад  його  душi
значно бiльший i в ньому тоне все, що оточу? його.
   - Тобi щось сталося? - пита? його Василь. Володько не  то  всмiха?ться,
не то кривиться.
   - Нiчого.Певно i коротко вiдповiда?.
   Краще зiйти з постороннiх очей. Iде в лiшник i  тут  пiд  дубом  думкою
мандру? в дитинство. Лебедщина, луг, верби. Катерина, вона вже не  жи?.  А
казала: тебе будуть любити, Володику.  Ти  гарний...  Гарний.  Як  смiшно.
То-то й ?, що негарний i любити таких не полюблять веселi дiвчата.  Згадав
i Юхима. Чи жи? вiн ще? Навiть не зна?. Це ж грiх. Той чоловiк зрозумiв би
його навiть тепер. Напевно, зрозумiв би. Хто не носить  в  душi  зла,  той
вiдчу? в людинi завжди те, що якраз треба вiдчути. Зло i заздрiсть  стоять
на перешкодi, щоби зрозумiти й бути приятелем.
   Тим часом Володько уявля? собi себе в.будуччинi. От вiн росте.  От  вiн
скiнчив семiнарiю. Але це не кiнець. Нi, нi.  Такi,  як  вiн,  на  половиш
дороги не зупиняються. Вiн iде далi. Там десь у Ки?вi чека?  на  нього  ще
школа. Вiн скiнчить ?? i стане великим адвокатом. Його виступи  i  промови
чарують слухачiв. Тисячi народу добиваються мiсця в залi, щоби хоч здалека
послухати його. Його слава гримить на цiлу  Укра?ну.  Всi,  що  ненавидiли
його, впадуть  до  його  нiг,  i  вiн  дару?  ?м  ?х  провини.  "Приятелi"
наперегони повчатимуть його, оберiгатимуть перед можливими  i  неможливими
речами. Стiйте! - скаже вiн ?м. Замовчiть! Хто не вiрив у мене,  хай  далi
не вiрить. Хто заздрить, хай виступа? з ним на чесний герць.  На  одвертiй
аренi хай помiря?ться з ним сво?ми силами, а не робить потайки за  плечима
капостi. I не буде йому рiвних у змаганню, бо сила його душi неймовiрна...
   I тут саме десь вiзьметься  Наталка.  Вiн  уже  давно  не  хлопець,  що
червонi? вiд кожного ?? погляду. Вони зустрiнуться на балу. Вiн  запросить
?? на танець. "Наталю! Даруйте менi, але я кохаю  вас!"  -  скаже  вiн  ?й
тихо. Вона здригнеться, почервонi?. Танець скiнчиться. Вiн  вiзьме  ??  за
руку i виведе в сад. Тут пiд вiдомим горiхом на лавчинi присядуть. Наталка
мовчить.
   - Я кохаю вас цiлим ?ством. Будьте мо?ю!.. - Наталка почина?  плакати.-
Наталю! Моя Наталочко! Люба,  моя  Наталю!..  -  йому  не  ста?  слiв,  не
знаходить таких якраз, як треба.- Ну, що? Чого,  Наталю?  Образив  вас?  Я
знаю... Я не заслуговую на таке щастя, але  даруйте  менi!..  Ох,  Наталю,
Наталю!..
   Останнi слова вириваються вголос. Володько прокида?ться.  Свiт  дивний,
не той, в якому тiльки що мандрував i в який  вiрив.  Яке  щастя  обдурити
себе i вiрити в ту брехню. Яке щастя носити в собi жагучу  любов,  подiбну
на весну, на молодiсть, на сонце, що в ма?статi ранку пуска? стрiли сво? i
ранить все живе великими ранами любовi i краси.
   Перед кiнцем шкiльного року  семiнарiя  улаштову?  виставу  з  танцями.
Володько давно вже не бачив Наталки. Та дiвчина нiби з вогню. Вона  танцю?
безупинно, ?? смiх  луна?  у  всiх  кутах  просторо?  зали.  З  Семенюком,
Янушевським. Кожний пiдходить i  прошу!  Взяв  i  пiшли  ходором  навколо.
Легко, свобiдно. Вальс буревi?м гримить, хвилю? море, а  вона,  мов  пiнна
сирена, плава? навкруги. Недотепа, ведмедисько Семенюк. I що в ньому  може
?й подобатись? Але як вони чудово витанцьовують вальс...
   I знов ?дка заздрiсть мучить Володька. Ну, чому вiн не подiбний на того
самого  Семенюка?  Чому  Бог  обiдив  його  таким   непоказним   виглядом,
непевнiстю, соромливiстю? Станеш, вона дивиться на тебе, а ти, мов дурень,
не  знаходиш  нi  одного  влучного  слова.  Сто?ш,  паленi?ш   i   блима?ш
посоловiлими очима. Препогане становище.
   Танець кiнча?ться. Володько  у  вiдчаю.  Врештi  в  нiм  родиться  iнше
переконання. Що в дiйсностi, як подумати тверезо, в нiй такого особливого?
Звичайна дурна мiщанка. I нiколи вiн ?? не  любив.  От  прочитала  два-три
романи якого-небудь Винниченка i чваниться.  I  чим  там  чванитись.  Хiба
соромитись!
   Вдесяте пiдходить до Володька Галабурда.
   - Чого ти сьогоднi таким Дон-Кiхотом напузився? - пита? вiн.
   Володько отетерiв. Нема часу на вибагливi вiдповiдi.
   - А ти не корч зi себе Санчо Панса.
   Семенюк i Наталка роблять останнiй  зворот  i  зупиняються.  Володьковi
видалось, що це прокотилась огненна куля й опекла його. Серце стрибнуло  i
сильно стукотить, мов переслiдуваний втiкач у зачиненi дверi.
   - Володьку! Голубчику! - каже Наталка до свого брата.- Побiжи, братику,
i принеси вiд Степана Павловича мiй редiкюль. Ааа! I ви тут! - вирвалось у
не? захоплення, що вiдноситься до Володька.- Але чого ви такий екстра-пуф?
   Гидке слово. Кров, свiтло, очi... Все  мiша?ться  i  крутиться,  мов  у
каруселi. Помiст помiтно хита?ться й окремi хиткi крижини  ледь  втримують
палаючого  хлопця.  Уста  ганебно  тремтять.  Язик  пруча?ться  з  навалою
звуково? сировини, з яко? на силу Божу  вилазять  сякi-такi  слова.  Горло
пересиха?. Мозок вилетiв з черепа, а на його  мiсце  лягло  щось  тяжке  i
гаряче.
   Семенюк, Наталка,  Володько.  Он  сунеться  ще  якийсь  тип.  Всi  вони
навмисне сходяться надивитися на Володькову ганьбу, щоби пiсля навипередки
рознести ?? по цiлому  селу.  I  що  тут  дивного?  Над  чим,  прошу  вас,
смiятися? Якого чорта шкiрить отой  сво?  осоружнi  скалозуби?  А  Наталка
здивована. Де ж таки... ?й нiчого не  вiдомо.  Вона  сьогоднi  цяця.  Вона
зовсiм у нiчому невинна...
   - Що з вами? Що таке?
   Фу! Осоружнi, бридкi  запити!  Нiкчемне  кокетство.  Володькова  злiсть
росте, мов балон, що його надувають.
   - Нiчого! - випалю? вiн.- Нiчого зо мною. Це все  вiн,  Володимир.  Вiн
назвав  мене  Дон-Кiхотом!..  Я,  зрештою...  Менi  все  одно.  Я  не  маю
приятелiв, знайомих, друзiв. Всi мене якогось чорта  цураються...  Але  не
думайте, що менi на цьому так залежить!
   Далi вже нема що казати. I це, що сказане - дурне, гаряче й  зайве.  Це
вiн розумi?. Але раз розiгнався - рiв не  рiв  -  плигай!  Нiхто  не  смi?
подумати, що Володимир Довбенко боягуз. Вiн сказав  ?м  те,  що  треба,  i
тепер до побачення.
   Обернувся на мiсцi кругом i вiдiйшов. Як одягався, як гнався коридором,
як летiв вихiдними сходами ганку, цього  не  помiтив.  Свiдомiсть  догнала
його аж пiд вiкнами помешкання  Ферапонта  Яковлевича,  з  котрих  сi?ться
м'яке свiтло просто на купу цвiтучого бозу.  Десь  взявся  дрiбний  дощик.
Вiдчув вiдомий його шепiт з листям.  Володько  прорiзу?  кiлька  свiтляних
стовпiв i кулею вгруза? у глибоку пiтьму тепло? ма?во? ночi з дощиком.
   Бiжить "коло Яна"  в  долину.  Поверта?  на  стежку  "через  береги".Он
ставок. Дощ густiша?. Його краплини дрiбно сiються по водi. Листя осокорiв
шелестить. Небо - прiрва, залита чорною тушшю.
   Володько женеться далi. Йому боляче, соромно, тiсно. Хотiлося б знищити
себе, або принаймнi порядно назнущатися над собою. Згадав Бога i викрикнув
уголос: Боже! Поможи менi:
   Чорне небо, куди спрямований його  вигук,  бризнуло  в  гаряче  обличчя
жменю води. По дашку його кашкета бiжать струмки. Стiкають на  вилицi,  на
нiс, на  бороду  i  скапують  вниз.  Бiжить  далi.  У  Ляшовому  займиську
зупинився знову. Це тут якраз мiсце, де темними  ночами  переходить  людей
страшний бувший власник займиська вiшальник Ляш. Он купа осик, куди гепнув
колись "снаряд". Вирив яму, вирвав  осички,  зiбрав  ?х,  створив  iз  них
хащавину. На тому мiсцi поросла  глуха  кропива  i  кiнський  щавiй.  А  в
хащавинi  гарний  притулок  для  ранених  звiрiв.  Володько  скористав  зi
звiрячого пристановиська. Забув Ляша. Найбiльший страх його - вiн  сам.  I
коли б мiг, лишив би себе i втiк би. Вiн пiдлiз пiд кущi i присiв.
   Тут зовсiм гарно. По листi шелест дощу, але  краплi  його  не  доходять
сюди. У темнотi вище ледь помiтнi косатi  старi  берези.  Кiлька  дубiв  i
кленiв стоять осторонь. У травi розмокають  дозрiваючi  суницi.  Десь  над
самою головою прокинувся й лунко задзвенiв соловейко-нiчняк.
   I хiба грiх у таку нiч трiшки збожеволiти, стати на грань добра i зла i
десь далеко, далеко вiд стороннього  ока  крапля  по  краплi  пити  трунок
великого келиха  життя.  I  хай  ллються  тодi  чистi  юначi  сльози,  хай
кiльчиться й зроста? перше бажання зiрвати квiтку щастя, що  завжди  росте
тiльки на мiсцях недосяжних.
   На другий день Володько в школi. Вiн блiдий i похмурий. На його чолi, в
очах слiди яко?сь особливо? пожежi. Галабурда хоче з ним  розмовляти.  Нi.
Володько не бажа? нiяких розмов.  Ось  висидить  години,  здасть  останнiй
iспит, в якому закони Бойля й Марiота на хвильку повздержать iншi  закони.
А пiсля пiде собi. За тиждень вiн все одно покине все...
   Галабурда  натякував  на  Наталку.  Вона   нiби   згадувала   Володька.
Розумi?ться. Прошу  вас...  Вона  не  буде  згадувати  такого  виняткового
iдiотства. Що ж тодi згадувати
   Iдучи додому, Володысо наскочив ще  на  одну  дурiсть.  Так.  Наперекiр
усьому. Вiн таки напише ?й листа. Хай принаймнi зна?.
   А може, нi? Смiх, кпини? Хай. Хай смi?ться. Хай  кпиться,-  скiльки  ?й
хочеться. Все одно. Сяде й напише. От тiльки як?  Читав,  бувало,  романи,
дивувався, що геро? такi безпораднi у зовсiм простих справах. А тут  i  не
роман. Тут життя, саме оголене i саме правдиве. Все ясне, як те сонце,  як
небо. Кожний предмет у тво?х очах, i ти можеш дивитись на нього, як хочеш.
Нiхто не смi? перешкодити тобi.
   Але ж нi. Кожний предмет у тво?х очах це лиш  обставина  сцени,  а  ти,
приятелю дорогий, актор, яким керу? незнаний тобi режисер. Вiн хоче,  щоби
ти писав листа. Добре.  Сiдай  i  пиши.  Хай  це  смiх,  радiсть,  сльози,
розпука. Сцена твоя - страшна сцена, i цiлий свiт у мiлiонах  сердець  хай
несе тони тво??  велико?  гами  переживань  у  вiчнiсть.  Пиши!..  Я  твiй
режисер.
   Хiба ж Володько може ставити опiр наказовi вищо? волi? Нi.  Вiн  сiда?,
бере перо, дивиться на його кiнчик i зовсiм свiдомий, що  з  того  кiнчика
може сплинути його щастя чи ганьба. Але що  в  дiйсностi  -  як  може  вiн
знати?..
   Кохана Наталю! - Цей заголовок i навiть великий знак  оклику  запозичив
вiн у якомусь романi. Так, мабуть, треба. Раз  люблять,  раз  хочуть  щось
сказати - треба перш за все кохати. I на це ? деякi слова, що з роду в рiд
передаються, вiчно свiжi i вiчно недоторканi.
   "Вибачте, що так Вам пишу. Дуже добре знаю, що, прочитавши вже першi цi
слова, Ви вибухнете Вашим вiдомим смiхом. Але я рiшився на все.  Смiйтесь,
лайтесь, розповiджте всiм, який я дурний хлопчисько. Менi все одно. Раз  я
полюбив, я мушу сказати: люблю вас! Мушу, дорога насмiшнице, бо любов  моя
анi Вам, анi нiкому iншому на нашiй планетi незнана. Вона  така  велика  i
така криштально чиста, що  про  не?  можна  говорити  навiть  у  храмi,  у
святая-святих, куди мають  право  вступу  тiльки  вибранi.  Менi  хочеться
написати Вам про кожний вiдрух мо?? думки...
   Я боюся кiнчати речення крапкою,  бо  менi  зда?ться,  що  безлiч  дуже
цiкавого i, можливо, найважнiшого я Вам не сказав.
   Менi хотiлося б сказати Вам, як страждав, як на мо?х очах  тлiв  кожний
нерв мо?? iстоти. Менi хотiлося б оповiсти Вам про кiлька радiсних хвилин,
коли Ви разом з сонцем, з  цвiтом  яблунi,  з  метеликом  i  смiхом  сво?м
вкладали в мене мою  думку.  Я  десь  вичитав,  що  кожна  листана,  кожна
билинка, кожна пташка i все живе любить, бо так треба, i не смiйтесь, коли
скажу: найбiльше щастя - щастя любити.
   У мене, Наталю, болить голова. Час вiд часу я кладу на чоло  свою  лiву
долоню, бо вона надзвичайно холодна. Пальцi рук мо?х також  холоднi,  хоча
вуха, щоки i особливо мiсця на вилицях i попiд очами - палають.
   Бачу, бачу... Ви iронiчно зложили Вашi уста i пiдняли брови.  Хай.  Все
одно буду казати. Все буду казати. Пригаду?те, як поводив я себе  тодi  на
вечорi? Чого питати. Певно, пригаду?те. Що путн?, забува?ться,  але  хиби,
помилки, людськi слабi мiсця, коли вони спотикаються, завжди пам'ята?ться,
?х пiдхоплюють, розвозять, передають з уст в уста, як бозна-якi  скарби...
Найближчi люди, що часом звуть себе навiть  друзями,  з  якоюсь  особливою
насолодою пiдкреслюють вашi хиби, бо  це  приносить  ?м  вдоволення.  Люди
люблять у сво?х ближнiх бачити бiльше тiнну сторону,  як  соняшну.  Дивно.
Нi?
   Але я чомусь хочу бачити Вас не такою, як yсi. Ви моя та, яку я  вибрав
собi для сповiдi. Менi зда?ться, що Ви мусiли б чомусь зрозумiти мене, або
бодай не одважитись пiдняти камiнь, щоб кинути на мене за мою любов.  Я  ?
надто молодий. Так. Це зна? всякий i це не грiх. Але думаю, що я  вже  маю
право вимагати чогось вiд життя. Бо ж хiба я нiщо? Хiба не подоба?ться Вам
оце, що пишу? Хiба це не правда? Хiба не зворушу? воно Вас, не хвилю?,  не
виклика? у Вас особливих думок, яких Ви  напевно  не  дума?те,  сидячи  за
Вашою машиною? Правда ж! I Ви надивуйтеся, що я  дещо  комiчно  поводився.
Люди, що сильно люблять землю, батькiвщину i що б то не було, завжди  дещо
комiчнi. Некомiчнi лиш тi, якi так само не можуть бути комiчними, як  риби
не можуть бути гарячими. Це правда. Впродовж довгих ночей,  днiв  думав  я
про свою велику любов. I от пишу Вам про не?. Дивiться i... (закреслив). Я
не знаю, що дивiться. Все одно, що. Я  боюся  тiльки  одного:  Ви  напевно
покажете цього листа комусь... А це ж не мусить бути. Як можна смiятися чи
кпити собi з мо?х слiв, стрiчок чи ком, коли в кожнiй з них тече жива кров
i кожна бо?ться дотику розкладово? бацили. Пожалiйте ?х. Вiд цього  i  Вам
колись буде при?мно".
   На цьому скiнчив лист. Подумавши,  закреслив  останнiй  рядок.  Вiн  не
бажа? ?? жалю. Тепер треба якось  лист  вiдiслати.  Згадав,  що  сусiдська
дiвчина Ганна ходить до  Наталки  вчитися  шити.  Добре.  Це  i  буде  той
iсторичний листоноша. Вiддав i чека? цiлий день. Але  мало  чека?...  Його
мучить сумлiння й острах. Пишучи листа, вiн був  у  якомусь  трансi.  Цiла
сила його почуття, мов повiнь, рвалася, щоб ?? висловити. Слова i  речення
низалися одно до другого  всупереч  власнiй  волi,  але  скiнчив,  вiддав,
пройшовся, прохолов. Предмети i думки вияснилися. Проза життя виявилася  в
розкiшних тонах, як  тодi  i  весь  ефект  його  захоплення  видався  йому
безмежно на?вним i смiшним. Безперечно, вона  посмi?ться  над  ним,  порве
дорогi листочки i викине. I як можна бути дiйсно таким некритичним...
   Але вже пiзно. Зробленого  не  повернеш.  I  "Кохана  Наталю",  i  знак
оклику, i гарячi слова - все вже пiшло в свiт. Широкий дивний свiт.
   Сонце в таких випадках не квапиться. Воно ма?  час.  Земля  оберта?ться
тим самим способом. I не треба знати, що дума? Володько.
   Вечiр.  Сонце  зникло.  Захiд  ще  горить,  схiд  гасне.  Тут  то   там
появляються зорi. Володько чека? Ганни на стежцi в садку.  Чека?  довго  i
вперто. Ой хтось руха?ться в темнотi. Вона. Нi. То Iван.  Був  у  млинi  й
запiзнився. Перед святами завiзно. Зрiвнявся i "добрий вечiр" сказав.
   - А ти ж чого тут?.. - пита?.
   Йди, йди, чоловiче добрий, сво?ю дорогою. Не втручайся  в  справи,  якi
тебе не торкаються.  О,  нi.  Iван  стане,  посто?ть,  скрутить  папiроса,
попросить огню, не дiстане i знов схова? його. А за той час  оповiсть,  що
там люди толкують.
   - Он, кажуть, що тiкають вже цi... Женуть ?х з-пiд  самого  Ки?ва.  Ох,
кебто вже скорше тi большевики!..
   - Большевики? Де вони?
   - Йдуть! З-пiд Ки?ва йдуА. Цi тiкають - страх. Все кидають. Кажуть,  он
за тиждень i змiна влади..  Знов  "нашi"...  Вiд  захоплення  Iван  зручно
чвирка? кутком рота.
   - З кiньми треба "осторожно". Кажуть, цi вже по дорозi забирають. Скажи
там свойому дядьковi.
   Володько слуха? i не слуха?.  Большевики?  Цi  тiкають?  Б'ються?  Цiла
Укра?на в огнi? Все в огнi.  Гримлять  гармати.  Вмирають  люди.  Прийдуть
большевики i знов пройдуть по селах, мiстах  новi  порядки,  новi  закони,
новi слова. Знов.
   Ага. Ганна.
   - Ну як? Що?.. Дала ?й?
   Ганна вийма? щось i пода? Володьковi...  Лист!  Вiдповiдь.  Нi.  Це  не
вiдповiдь. Це Володькiв зiм'ятий листок у тiм самiм рожевiм конвертi.
   - Прочитала,- каже Ганна,- i вернула.
   - I бiльш нiчого?
   - I бiльш нiчого. Тепер у не?  безлiч  працi.  Он,  кажуть,  большевики
йдуть...
   Большевики! Большевики! Большевики!.. Знов большевики. Знов... Ах...  А
як же Наталка? Що вона?..
   Знак запиту i точка. Нема вiдповiдi. Йди, Володьку. Йди  геть.  Шовкова
тепла нiч i зорi поволi плинуть. А там десь у просторах iдуть  большевики.
Володько знищений. Вiн може записати  собi  цю  хвилю,  як  першу  лекцiю.
Одвертим i щирим не завжди безпечно бути.  Зрозумiння  тво?х  почувань  не
шукай у когось, а силою фактiв приневолюй признати ?х. Жiнки.  Не  помiчав
?х iснування у справжньому ?х виглядi. Перший  зудар  з  ними  вплинув  на
хлопця мов струм холодно? води на гаряче залiзо. Любити ?х  без  ненавистi
не можна. I тут, як i скрiзь, найнебезпечнiшим мiсцем - легковажнiсть.
   Висипався  ячмiнь.  Замовкли  соловi?.  Зачервонiли  i  налилися  соком
черешнi. Скiнчилася школа.
   Володько не мiг перемогти в собi свого  почуття.  Ходив,  мов  ранений.
Юначi його очi засвiтились небезпечними вогниками ненавистi. Хотiлося б на
комусь помститися. На пальцях вiдчува? замiсть нiгтiв звiрячi  пазурi,  що
час вiд часу показуються на свiт, то знов ховаються, мов у молодого тигра.
   Збирався  йти   додому,   але   майже   несподiвано   налетiв   буревiй
большевицького наступу. Чутки i розмови про це не вмовкали, але  нiхто  не
думав, що воно станеться так скоро. Люди чекали, сподiвалися i радiли.
   - О!! Чекайте! Як прийдуть тi!.. Вони цим покажуть!..
   - Що покажуть, то покажуть. Кажуть, Л?нiн  i  Троцький  все  по-старому
повернули. За комунiю нi слова.
   - За грабунок кара?ться смертю. Он, кажуть, один большевик у когось там
взяв курку. Мужик поскаржився i большевика розстрiляли мов собаку.
   - Не тво?, не бери. Хочеш мати - купи!.. Такi розмови чути  на  кожному
мiсцi. Нiякi слова, нiякi противнi докази не  мають  успiху.  Так  допекли
"цi", що нiкому не може прийти на думку, щоби були ще гiршi. Одного  ранку
зненацька по кутку чутка;
   - Тiкають!.. Ховайте конi!
   Всi, хто ма? конi,  пре  ними  в  лiс  та  хащавини.  Володько  схватив
дядьковi лошаки i пiгнав "у Хвищик". Густий грабовий молодняк. Побiч  рiв,
зарослий калиною, терном i дикими черешнями. До самого рову i  далi  через
лiс глибоким проваллям врiзалася вузенька дорожина. День ясний, соняшний.
   У гущавинi рух i життя. Скрiзь поприв'язуванi конi, а коло них  гуртами
молодь i старшi люди. Конi нагодованi. Як тiльки що - за повiд, махнув  на
коня i гайда далi. На взлiссi i на полi варта. У лiсi також вартовики.
   Володько видряпався на високу струнку черешню. Черешня  вища  вiд  всiх
дерев i звiдсiль видно польову дорогу, що йде  вiд  Верхова.  Видно  також
чеську колонiю Борщiвку, поля, луг. Десь на сходi раз-пораз чутно гарматну
мову. Мiж листям кругом Володька спiлi ягоди. Не можна втриматися, щоб  не
рвати ?х. Вiн ?сть ?х i спльову? кiстки на землю. З-за горбка на  схiд  по
дорозi з'явля?ться якийсь гурт людей. За кiлька хвилин Володько бачить, що
то вояки. Число ?х невелике, а з ними один вершник.
   Вояки не йдуть, а майже бiжать. Варта з-пiд лiсу пода? сигнал. Володько
також свиснув умовленим посвистом, щоб там,  унизу,  були  готовi.  Кiлька
людей ма? зброю i  коли  б  ворогiв  не  багато,  ?х  можна  зовсiм  легко
пiдстрiлити.
   Майже одночасно з протилежного кiнця дороги з'явля?ться якась  пiдвода.
Вона до?жджа? до тi?? дорожини, що збiга? вниз "до Хвищика".  Вершник,  що
iде з утiкаючими вояками,  помiча?  пiдводу,  наганя?  коня  i  чвала?  ?й
назустрiч. Пiдводчик раптом зрива?ться, оберта? батiг пужалном,  гараздить
по втомлених конях, зверта? на дорожину i пре вниз у провалля...
   - Стуй! Стуй, пся  крев!  -  крикнув  вершник  i  пустився  через  овес
навперейми за пiдводою.
   - Стуй! Стшелям!.. С-вий сину! Стуууй!..
   Дебела, суха коняка вершника ледь клига? вiвсом. Вершник  погрожу?,  що
буде стрiляти, але не  знiма?  з  плечей  рушницi.  Пiхотинцi,  що  бiжать
дорогою, теж погрози не виконують.
   В той час iз лiсу чути  кiлька  стрiлiв.  Це  селяни.  Вершник  вiдразу
зупиня?ться, круто поверта? коня i тiка? назад вiвсом на дорогу.
   "Пак! Пак! Пак!.." - впало ще кiлька стрiлiв.  Вершник  зо  всi??  сили
острожить коня, але вiдразу щось з ним сталося. Вiн випуска? з рук  повiд,
деякий час ще незграбно пiдгицу? на сiдлi i далi пада? на землю.
   В той час з-за гори, звiдкiль вибiгли  вояки,  вигулькнуло  ще  кiлькох
вершникiв. Пригнувшись до  кiнських  ший,  вони  навзаводи  пруть  вперед.
Пiхотинцi, що бiжать спереду, починають нервуватися i  нараз  розсипаються
по полю.
   Знов чути кiлька стрiлiв. Деякi попадали просто на дорозi. Але вершники
пруть вперед. Крик, свист, заблищали шаблi.
   - Ааай! Матка Боска! - виразно вчув Володько i  побачив,  що  пiхотинцi
позривались на ноги та  попiднiмали  вверх  руки...  Але  шаблi  вершникiв
замигали над головами пiхотинцiв.  ?х  все  менша?.  За  хвилину  вершники
кидають усе i з мiсця пруть далi. Ще хвилина, i вони сховалися за могилою.
   Володько швидко злазить з черешнi i, розгортаючи галузки кущiв,  бiжить
до коней.
   - Большевики! - гука? вiн. Але там уже всi знають про це.
   Iз села прибiгло кiлькох розчервонiлих i засапаних дядькiв:
   - Вертаймось додому! Большевики!
   - Додому! - пода?ться  далi  ланцюгом  чутка.  Прибiгли  також  тi,  що
стрiляли, з рушницями "на пасi". Вони вдоволенi сво?ми успiхами.  Все-таки
не даремно "патронiв" висмалили.
   - Це я його так,- хвалиться Iван Сурко.
   - Н??.. Бреш, брате! Он i Мифод свiдок. Я! ?й-бо, я!..
   - Та не бреши!..
   - Хрест на церквi, комин на хатi, що я...
   - Ха-ха-ха! Ти, так ти! Чорт з тобою. Хай  там,-  i  тикнув  пальцем  у
небо,- на тебе його й запишуть.
   - А в селi,захоплено оповiда? вiдомий ентузiаст "змiни влад"  Терешко,-
пооовно! Повно! - з притиском зазначу?.- В'?хали й одразу: "Гд? староста?"
I рiзнув матюком. Кавалерiя з "красним хлагом"  пролетiла...  Кажуть,  сам
Будьонний...
   - Ну... То "наврат"... - сумнiваються скептики.- Який-небудь з менших.
   - Але кавалерiя! Ех! Кожний,  як  вогонь.  Сорочки  розхристанi,  шапки
набакир. "Тi" ще в селi з маслом та сметаною розправлялися, а цi, грiм  ?х
убий, як з неба! Ох же й наклали ?х. Нi  одного  "в  пл?н"...  Всiх  -  на
мiсцi...
   - Здорово! Звiсно пани. Сметаною захопилися.
   - А баби пiсля, зна?те,  оджогами  ?х,  коцюбами!  А  це  тобi,  Яську,
сметана! На, на! ?ж!..
   - Ай, да баби! - гукають будьонцi.- Так ?х, панов, сукiних синов!..
   Всi вдоволенi такими вiстками. Бiльш нетерплячi  хапаються  вести  конi
додому.
   Обережнiшi втихомирюють:
   - Почекай. Не прися на рожен...  Чорт  нiколи  не  спить.  Нарвешся  на
такого, заметуть тобi коники, як стiй...
   - Нi чорта. "Цi" не чiпають,..
   - Не чiпають. Почекай побачиш. Уже "?х" досить було. Хто не прийде,  не
скаже- на, тiльки - дай... Нi?
   - Звiсно.
   Дядьки вичiкують. Аж надвечiр розвiдка приносить  остаточну  вiсть,  що
все тихо. Ви?хали враз. Довжезна валка коней тягнеться до села. На  дорозi
лежать розкиданi "Яськи", але на них не зверта?ться уваги.  Завтра  накаже
староста й пiдберуть. За Осовцем, там, де Мiзоч, заходить  велике  червоне
сонце. Навкруги тихо. Хтось затяга? пiсню. Решта пiдхоплюють i в ?? звуках
никнуть усi подi? дня. Нiби нiчого й не сталося. От водили  собi  конi  на
пашу, а тепер вертаються додому.
   У селi повно чуток, але нi одного большевика. Увiрвалися, на?лися  самi
й конi, i далi. Зда?ться, то не люди, а буревiй. Конi ?х загнанi, вiчно  в
милi, що, змiшавшися з  порохом  дороги,  творить  нiби  шкаралущу.  Одяги
рiзнi. Англiйськi, старi нiмецькi,  росiйськi.  Зброя  також  рiзна.  Однi
шаблi справжнi козацькi, i вони самим сво?м виглядом  наводять  на  людину
непри?мне почуття. Вигляд ?х - вигляд диких.  Чорнi  вiд  сонця  i  вiтрiв
обличчя. Груди розхристанi, сильнi,  оброслi  волоссям.  Мова  ?х  рiшуча,
коротка - наказ i лайка. Перечити ?м небезпечно.
   Володьковi пригадалися оповiдання про татар, Пугачева, Ст?ньку  Разiна.
Це вони - душi минулого, мешканцi безмежних степiв злетiлися в орду i  пiд
зручним керуванням ханiв пруть на захiд.
   Мина? кiлька порожнiх днiв. Спi? жито, ячмiнь.  У  селi  спокiй.  Одно?
суботи парний вечiр. Над заходом  у  нерiшучостi  зупинилася  отара  хмар.
Поволi вони пiднiмаються по небу. Дiйшовши до якогось мiсця, бризнули вони
теплим дощем i розтопилися. Сонце сховалось. Показався  молодик  i  кiлька
зiр. Дерева нiби спiтнiлi.  З  землi  пiднiма?ться  легкий  теплий  туман.
Вiддзвонили на вечiрню.
   На полях "за Поповим" крики. Полями вiд Мiзоча бiжать люди  i  кричать.
Що сталося? Вiд крайнiх хат добiгають неймовiрнi вiстки. З Мiзоча прибiгли
люди i перелякано оповiдають, що з лiсiв вийшло дуже  багато  полякiв.  По
дорозi вони нищать усе.
   Того самого вечора в Бущенському лiсi  розпочалася  гарматна  канонада.
Раз за разом бовхали гармати i робили довгу й гомiнку луну. I  не  вiдомо,
хто з ким б'?ться, де вороги. Село принишкло i мовчить.  Люди  виходять  у
садок. Мiсяць, зорi, тiнi на землi, легкий теплий туман i гарматнi  вибухи
з лунним шумом.
   Аж ранком прийшли вiстки:  Бущенщиною  на  захiд  сила-силенна  полякiв
просунулась. Мов злива. Без дорiг, без ладу, отак просто, хто  кудою,  пiд
розлогим прикриттям лiсу. У деяких мiсцях зупиняться,  обернуть  кулемета,
сипнуть у небо "по кавалерi?" i знов втiки. А будьоновцi, мов  чабани,  зо
всiх бокiв на кониках гарцюють. Часом десь гармата загуде i лупить у  саму
гущу.
   На другий день народ коло церкви. З'явилися  набундюченi  "хлюсти"  при
французьких шаблях з острогами. Це все тi, що "з первих дн?й революцi? под
красним знам?н?м кров пролiвають". З Дерманя ?х чимало таких пiшло "туди",
а тепер вернулись, щоби показатись усiм, що з них вийшло та й  кому  треба
носа втерти. Тепер вони пуриси великi. Тепер  ?м  море  по  колiна.  Тепер
"твайо-майо, а майо не твайо". Захоче - з поповою дочкою  в  танець  пiде.
Дудки вiдмовить, коли вся власть сав?там, коли хто був нiчим, той усiм.
   В понедiлок рано "заказали" конi вести  "на  прийом".  Повели.  Кiннота
коней потребу?.
   Вiд самого Ки?ва без вiдпочинку пруть. Впав  кiнь  -  покинув,  другого
давай. Буревiйним маршем пролетiли Укра?ну, i "дайош Варшаву".
   Через  село  "коло  Попового"  пройшло  того  не  мало.  Обоз.  Ки?вцi,
волиняки. Вигнали з дому все, що попалося. На возах чорнi люди з червоними
ганчiрками. Скриплять немащенi вози, трiщать колеса, падають конi. Матюки,
курява, поржавiлi рушницi. Реве гармонiя:

   Я на бочк? сiжу,
   а пад бочкай слiзка,
   ут?кайт?, палякi,
   альшевiкi блiзка.

   Хрипить гармонiя, хрипить забитий курявою голос. Iде орда зi  сходу  на
захiд.
   Укра?нський степ, Дон, Волга. Далека Азiя, жагучi вiтри,  сипкi  пiски.
Очi бронзовi, скiснi, а на чолi шарпа? вiтер зрудiле волосся. Все  то  пiд
барвою Маркса. Все то слухнянi  й  п'янi  слуги  великого  "пророка".  Хто
визбирав ?х таких якраз, як треба, таких, один на другого подiбних,  таких
хижих i таких спрагнених перемоги?

   Буржуй, б?з разсужд?нья
   давай-ка мiлiони...
   теперь наш? правл?нь?,
   т?п?рь нашi закони...

   Так. Це ?х "правл?нi?". Це також ?х закони, писанi не чорнилом, а живою
кров'ю на живому тiлi конаючо? iмперi?.
   Ех, яблучко, куда котiшся?..
   Хто зна?, куди. Хто скаже, яке заборонене дерево зродило  тебе  i  який
грiх зiрвав тебе та пустив котитися. Маркс? Царi? Сатана, що збурив пекло,
щоб на його мiсцi поставити сатанський рай?
   I, зда?ться, нема нi кiнця, нi  краю  тому  обозовi.  Хто  кормить  ?х?
Земля. Адже ж вони "за землю i волю кров ллють". Хто ма? ?х кормити. Он на
полях вiвси зеленi. На возах коси. Он  пасуться  селянськi  корiвки.  Село
"самообложиться" i дасть. Не дасть - "реквiзицiя  лишкiв".  Не  хватить  -
"все на фронт"... I тодi не запитають i не попросять. Вiзьмуть, а хоч,  то
й кулю в лоб додадуть.
   Володько йде в село. Близяться  жнива,  але  село  святку?.  При?хав  i
зупинився якийсь штаб. Нi. Не штаб це - цирк. На всiх  парканах,  стовпах,
воротах,  скрiзь,  де  тiльки  знайшлося  догiдне  мiсце  -  плакати.  Ось
бородатий кацап сохою оре  поле.  На  нього  нападають  здоровеннi  пси  з
написами:
   Д?нiкiн. Петлюра. Колчак.  Юд?нiч.  Врангель.  Кацап  хвица?  постолом,
лупить Д?нiкiна в зуби, Петлюру в бiк, Юденiча в зад, Врангеля  пiймав  за
хвiст, розкрутив i  вишпурнув  за  Чорне  море.  Ось  там  нарисовано,  як
Пiлсудський навзаводи кида? Ки?в.  Його  во?нство  з  "яйками",  сметаною,
курми, "квасьним мл?к?м" пре за ним навздогiн. Баби з коцюбами женуться за
втiкаючим во?нством. Пiд усiм пiдписано: "До лясу, панове! До лясу!"
   "Ми на гор? вс?м буржуям мiравой пажар разду?м!"
   "Мiр хiжiнам, вайна дворцам!"
   "Да здраству?т красная армiя - защiтнiца слабих i угн?тьонних!"
   "Прал?тарi? вс?х стран - са?дiняйтесь!"
   "Релiгiя - опiум народа!"
   Крик, барви, музика. На семiнарському подвiр'? концерт. У залi  мiтинг.
Почався вiд ранку. Мiняються вуличнi продавцi. Вони невтомнi,  невгомоннi.
Сотнi промовцiв, сотнi одноголосно ухвалених резолюцiй. Всi на фронт! Всi,
плече в плече, в лави червоно? армi?! Червона  армiя,  обiдрана,  голодна,
несе в обличчя цiлому свiтовi слiпучу правду.  I  нема  ?й  спротиву.  Вiд
тайги, вiд Бiлого моря рветься цей гураган. Тремти, ?вропо! Червона  армiя
- це початок i кiнець, це альфа й омега, це вiнець сили, мужностi! Червона
армiя, армiя робiтничих синiв, синiв селян, синiв працi! Червона  армiя  -
це кара  за  кров,  за  пiт,  за  працю,  виссану  ненажерами  капiталу  з
працюючого люду! Хто ? проти не?? Де той жахливий зрадник  великого  дiла?
Смерть йому на мiсцi! Без милосердя, без спiвчуття!
   Сонце хилиться до хреста приходсько? церкви. Там  далi  за  коренастими
черешнями його захiд. Володько цiлий  день  чапить  коло  монастиря.  Йому
хочеться все бачити очима, чути власними вухами. Вiн забув  за  обiд.  Вiн
забув i за Наталку. Щось неймовiрне твориться на його  очах.  Не  хочеться
вiрити,  що  це  дiйснiсть.  Думки  розбiгаються,  збiгаються,  купчаться.
Хочеться охопити весь смисл подi?, найти  ?й  назву,  усвiдомити  собi  ??
закони. Це ж твориться на землi, що  дала  йому  початок  буття.  На  його
землi, землi його батькiв, його дiдiв.
   Володько вирива?ться з крикливого натовпу i йде  в  сад.  Тепер  скрiзь
вiдчинено, скрiзь вiльно йти. Онде обтрощенi семiнарськi вишнi. Он обдерта
пасiка. Ферапонт Яковлевич, мабуть, забув за не?. Деякi  вулi?  лежать  на
землi i бджоли лiтають навкруги. Видно, поки у залi однi промовцi  громили
буржуазiю, другi громили бджоли.
   Володько йде вгору до цвинтаря, мина? його рiвною  дорогою.  Направо  й
налiво могили близьких рiдних.. Он  стара  каплиця.  Тут  тихо.  Сонце  ще
свiтить i б'? променем у стiну  каплицi.  Рiй  мушок  лiта?  перед  носом.
Володько на хвильку зупиня?ться, огляда?ться  навколо.  Йому  хотiлося  б,
щоби тут не було нiкого з живих людей. Вiн хоче думати i хоче знайти себе.
Його душа  розшарпана  промовцями,  поняттями,  плакатами.  Вiн  ще  надто
молодий, щоби знайти справжню вiру свою, тверду, мов камiнь, i  непохитну,
мов гори. Вiн мусить чути, бачити i пiзнати iстину.
   Тим часом зiйшов на другий схил гори. Перед ним  на  пiвнiчний  схiд  у
сяйвi вечiрнього сонця розклалися луги, рiчка, стависько. Ага. Це царство,
в якому колись царював Володько, той, що ходив  шукати  мiсця,  куди  тече
рiчка. Це ж Лебедщина. Це мiсце, де родились першi думи, де пережив  першi
пригоди життя, де знайомий кожний горбик, кожна долина, кожна верба.
   Володько вже пройшов кусень житт?вого шляху. Вiн зна?, куди тече рiчка.
Але його мучать ще iншi сумнiви. I  хто  пiдкаже,  де  iстина?  Хто  вкаже
дорогу? Так, як i колись, так i тепер iде Володько  сам  ногами  по  землi
батькiв i дiдiв, iде в поля й луги, щоб розгадати загадку, таку  очевидну,
але таку тяжку для розгадки.
   I раптом Володько пригаду? собi дiда Юхима. Боже мiй! То ж вiн отам  за
тим лiсом мешка?. Може, ще живе. Не  було  чутки,  щоб  помер.  До  нього!
Послухати, що скаже вiн. Може, й ? на цiй старечiй нашiй  землi  люди,  що
бачать будуче, що промовляють так, як чу? душа. Промовляють не мовою  отих
промовцiв, а мовою землi, мовою предкiв, мовою сущих i прийдучих.
   Володьковi так привабливо  яскраво  уявився  дiд  Юхим,  що  захотiлось
бачити його. Вiн виразно почув його голос, що в соняшнiй  тишi  промовля?:
"...не бiйся нiчого, що  треба  буде  перетерпiти  тобi.  От  диявол  буде
шпурляти з вашого оточення в темницю, щоби спокусити вас... Будь вiрним до
смертi, i дам тобi вiнок життя".
   Чому вiрний? Що ма? цей молодий юнак у душi сво?й такого, за  що  треба
змагатися до смертi?
   Володько не пiшов, а побiг в долину. Не хотiв обходити навкруги дорогою
чи стежкою. Махнув рукою навпростець i подався. Болото,  iржава  вода,  що
чвирка? з-пiд кожного ступу. Зовсiм так, як тодi, того холодного осiннього
вечора. Тiльки Хведота нема. Сам-один. Рiчка.  Яка  вона  тепер  маленька,
мiлка. Стрибок - i на другому боцi. Ще кусник болота i сухо.  Збоку  млин.
Цей той самий, де Володько  вислухував  перекази  дядькiв.  Змiнився  вiн,
побiльшав. Уже не видно його колiс. Вони забитi дошками. Десь зникли старi
верби. Але трепеток сто?ть.  Така  сама  чепурна,  одинока  над  дорожиною
деревинка.  Срiбно-зелене  ??  листя  так  само,  як  i   колись,   дрiбно
трiпочеться, навiть при зовсiм спокiйнiй погодi.
   А де ж хутiр? Нема. Нi  саду,  нi  огорожi,  нi  грабового  висаду  над
дорогою. Тiльки на тому мiсцi, де стояла хата, темнiший  i  бiльший  кущем
овес. Володько зупиня?ться, сто?ть, вслуху?ться в оточення.  Дивиться,  як
сонце сiда? за Дерманем.  Чи  так,  як  i  тодi?  Зовсiм  не  так.  Не  тi
вiдчування. Не так вплива? все навкруги. Може,  Бога  забув.  Може,  менше
безпосереднього, того, що ?днало з землею.
   Володьку! Не стiй! Далi. Йди далi в той клапоть соснини, де колись клав
багаття, молився i пiк бараболi.  Шукай,  Володьку,  i  найдеш,  дивись  i
побачиш. Ти зацькований промовцями. Вуха тво? залiпленi  липкими  словами,
принесеними  з  далеких  чужин.  Очi  тво?  заслоненi  плакатом  крику   i
ненавистi.
   Володьку, увага! Замкни свою душу i не впусти бацили розкладу. Впади на
тому мiсцi, де горiло перше вогнище тво?? свiдомостi, цiлуй  землю  ту,  в
якiй корiнь твiй, i бийся за не? зо всiма Марксами, в яких  би  одягах  не
прийшли вони до тебе.
   Так говорить Володьковi рiдна земля. Яке щастя, що вiн послухав  голосу
душi й  у  цей  якраз  день  вирвався  сюди.  Яке  неймовiрне  щастя.  Тут
Володьковi стало легше. Голос  землi  втихомирив  дещо  голоси  карикатур,
плакатiв i промовцiв. Вiн згадав Василя, згадав днi минулого лiта, i  йому
стало до болю прикро.
   Через лiс i поле пiшов до Юхимового хутора. Сутенi?.
   На хуторi тиша. Замiсть одно? хати десь взялося двi. Не  свiтиться.  Не
бреше лютий пес, не гудуть бджоли, не пахне медом.
   Увiйшов до хати. Там якась незнайома жiнка.
   - Добрий вечiр вам!.. - проговорив Володько.
   - Дай Боже здоров'я! - вiдповiла жiнка не то злякано, не то сердито.
   - Не бiйтесь. Я прийшов навiдати дiда Юхима.  Я  звуся  Володимир.  Мiй
батько Матвiй. Ми жили колись йтам у Лебедщинi.
   - Ааа! Чула. Вони вийшли. Я зараз... От шкода, гасу не
   ма?мо. Нема чим свiтити. Сiдайте. Вони зараз прийдуть.
   I жiнка вийшла. Володько чека?. Це  кухня.  У  кiмнатi,  мабуть,  хтось
спить. Чути тихе сопiння. Коло комина дзижчать мухи. Пахне кислим молоком.
   По хвилi в сiнях рейвах, рипнули дверi й увiйшло двi постатi.
   - Нiчого не  бачу,  але  чую,  прийшов  Володько...-  проговорив  живий
знайомий голос. Як щиро, як при?мно.
   - Так, дiдуню! Це я!
   - Ти? Ооо, як тiшуся!.. Ходи сюди. Хай обмацаю. Свiтла, бач,  не  стало
на нашiй землi.
   Володько пiдiйшов до дiда. Той поклав йому на плечi обидвi руки.
   - Вирiс. Ну, пора. А як батько? - зробив наголос на о.-
   Нiколи навiть не загляне... Постарiв?.. А як же це ти так?..
   Заблудив, що?..
   - Може, й заблудив. Тяжко в нашi часи не заблудити.
   - Сядь. Ось тут. Принеси, невiстко, чого там... Тяжко, кажеш? Так. Весь
народ блудить, але Матвi?в син хай батькiвських слiдiв трима?ться.  Нiколи
не зiйде на манiвцi. Хай робить - що  робить,  завжди  дiйде  на  справжн?
мiсце.
   Володько не бачить Юхима i  вида?ться,  це  говорить  молодий  хлопець.
Голос ясний, дзвiнкий. У такiй пiтьмi  при?мно  щось  ясне  чути.  Увiйшла
невiстка i принесла кисле молоко.
   - От трохи зле, Володьку, що нiчим вгостити. Нам не  повезло.  Хутiр  -
бiда. На днях тiльки третiй раз обiбрали. Минулого року  на  Великдень  то
таки чистенько нас обшкрябали. А до того i сина... вбили...
   - Клима?..
   - Нi. Молодшого. Iвана. Гарячий був...
   - Ааа. Я чув. Говорили.
   - Обросли дещо, прийшли iншi, забрали, що  найшли.  Взимi,  як  ото  на
Дермань накинулись, i мене якось кiнцем сягнуло. А оце перед трьома  днями
то таки зовсiм дотягнули. Навiть Боска не лишили. На?хав отой обоз  i  все
рознесли...
   Далi Юхим розпиту?,  як  пожива?ться  Володьковому  батьковi.  Володько
оповiда?.
   Повечерявши, йдуть спати в сiно на вишки. Тиха натхненна нiч.  На  небi
майже прозорий мiсяць. Густi тiнi  будов  та  дерев  непорушне  лежать  на
землi.
   - Гарно надворi,- проговорив Юхим.- Завжди  гарно.  Полiзли  на  вишки.
Юхим витяг  з-пiд  сiна  вiйськову  рушницю,  клямцнув  замком,  загнав  у
магазинок п'ятку набо?в i поклав коло себе.
   - От так, як бачиш. Старий я вже, сину, але здаватись не хочу.  Порiшив
собi: пiдлiзе ще яка хал?ра, або вона мене, або я ??. Розторощу  череп,  i
все.
   Володько лiг на сiнi горiлиць, розклав натомленi ноги i  руки.  Старого
не видно, тiльки з темноти чути рiшучi слова.
   - Так, так. Програли ми, сину. Вмiли гречку сiяти та бджолу  плекати...
Але не вмiли боронити себе. Я не нарiкаю. От все мав. Повнi  обори,  повнi
клунi, повнi засiки. Все пiшло. Але не шкода нiчого. Бог дав. Бог i  взяв.
А от шкода тiльки, що коли був час, коли сяка-така власть своя була, сидiв
отут на свому хуторi i думав: моя хата скраю... Ой сину, нi! Ой,  нi,  нi!
Ми всi дiстали науку... I кажу тобi: ви,  молодi,  тi,  що  будете...  Ви,
хоронь вас Боже, жити таким способом, як ми жили. Згинемо  всi.  Весь  рiд
наш згине. На наших мiсцях сядуть чужi  i  осмiють  не  тiльки  нас,  а  й
могили, честь нашу... Тям це,  сину!  Я  вже  старий,  щоб  неправду  тобi
радити. За землю нашу треба вмiти не тiльки пiт, а й кров  лити...  Битись
треба!
   Володько не здивований такою мовою. Старий  пережив  досить,  щоби  так
говорити. Володьковi хочеться тiльки запитати кiлька слiв,  але  не  зна?,
як... Нарештi вiдважився:
   - А як же, по-вашому, цi?.. - запитав.
   - Ота лая?
   -Еге ж...
   - Згине! Кажу твердо: згине! На нашу  землю  не  раз  нападали  татари.
Налетять, обжеруться й виздихають. А ми, як жили, так i живемо. Бо  в  нас
справжня сила, а в них заздрiсть. Заздрiстю жити не можна. Але ми куцозорi
i терпеливi.  Ми  сидiли  й  перечiкували,  поки  хмара  перейде,  а  тодi
вилазили. Треба ж не пустити до себе диких. Земля наша не на те,  щоби  по
нiй вiчно орди грасували.
   Останн? речення вимовив пiднесеними словами. Володько виразно напнувся.
   -  Знаю,продовжу?  старий.-  Вони  там  золотi  гори   обiцяють.   Рай.
Л?ктрику... Блазнi диявола! Вони дадуть рай. Вони,  що  душу  Анцихристовi
дали i перекреслили себе тричi... Вони збудують  рай.  Блазнi,  катаржани,
шарпатюги, злодi? рай дадуть... Поцарствують вiк i згинуть!..
   - Вiк?
   - Ну да. Вiк. Сто лiт царство ?х буде. Сто лiт голод, мор, нужда буде.
   - А чому ж вiк? То ж все загине...
   - Не загине. Наш народ не то що червоною шматою, але й червоним залiзом
з його мiсця не випечеш. А  от  силу  свою  за  той  час  назверх  покаже.
Навчиться битися за себе. Цар був i не з нами, i не проти нас. А цi  проти
всiх. Бо цi з чужим духом. З татарським...
   Володько хотiв перечити. Все, що говорить старий, дивне й  незрозумiле.
Але хiба ж вiн зна?, як перечити. Старий говорить очевидну правду. Вiн  не
вичитав ?? з книг, але вичув сво?ю душею. Як не вiрити йому. Треба вiрити.
   Володько ще довго не мiг заснути. Йому не вiрилось, що це вiн лежить  у
Юхима на сiнi. Не вiрилось, що вiн сво?ми вухами чув тi слова... Тi -  там
у залi, i цi - тут у темнотi на сiнi. Хто з них ма? правду i за  ким  пiде
Володько? Володько - син Матвiя i Настi, син села i землi. Син неба  свого
i сво?? природи.
   На  другий  день  Володько  покинув  Юхима.  Не  хотiлось  дивитися  на
зруйнований, колись цвiтучий хутiр. Дивно, що аж на ру?нах  сво?х  хуторiв
шука? вiн сво?? правди.
   Перед вiдходом Юхим сказав:
   - Дякую, що вiдвiдав. Думаю - бiльше не побачимось.
   Я вже старий. Ходжу, але... Ет... Все одно, а вмирати не хочу. Хотiв би
бачити, що далi буде. Пiдеш додому - батька здоров. Славний  вiн  чоловiк.
Так i скажи.



   XII

   Надходять  жнива.  Обози  пройшли.  За  ними  лишилися  широкi  дороги,
потоптанi поля, покошенi зеленi вiвси.
   Володько йде додому. Найвищий час. Батько, напевно, чека?.
   Забрав дещо свого майна в торбину i махнув напiшака просто через поля i
лiси на Крем'янеччину. Дороги не трима?ться. Пощо йому тепер  дорога.  Вiн
зна? землю свою, як самого себе. Аж надвечiр вибрався з  лiсiв  на  рiвний
шлях.
   I тiльки вийшов на дорогу, одразу на двох вершникiв наткнувся.
   - Стой! Куда йдьош?.. - пiд'?хав до нього один. Володько сказав, звiдки
й куди йде, та показав посвiдку школи. Большевик  подивився  на  посвiдку,
вiддав назад i махнув нагайкою.
   - Валяй своей дарогой! - сказав вiн, хльоснув коня  i  по?хав.  За  ним
по?хав i другий.
   Аж пiзно вечором прибув додому. На дворi застав повно вiйська. У  клунi
конi, пiд шопою конi. На подвiр'? вози. На городi димить багаття.
   У хатi зустрiвся з матiр'ю.
   - Це ти? - пита?, як звичайно. Вiта?ться, цiлу? матiр у  руку.  Прийшла
Катерина, Хведот. Вони були в полi. Василина пасе вже корову.
   - А де ж тато? - пита? Володько.
   - Вiн там,каже мама.- Пiд кущами на полi. Не хоче додому. У нас  тут...
Боже, Боже! Що тут, дитино, робиться. Вiдступали тамтi вночi...  Щось  там
зблудили, чи що... При?хали, чу?ш, до нас, збудили батька i так босого  та
невбраного погнали в село, щоби дорогу до старости вказав.  А  саме  падав
дощ. Дорога розбита. Десь там його ще збили...Так, чу?ш, нагаями збили, що
ледве додому дiйшов...
   Слуха? матiр Володько, й уста його все бiльше i бiльше у розтягаються i
кривляться. Брови насунулись на очi.
   - А за що ж били? - вирива?ться у нього само собою...
   - За що... Хiба вони знають, за що... Бог ?х поб'?... А  прийшли  цi...
Знову... Одразу забрали Шпака. Кобили також  хотiли  забрати,  але  обидвi
жеребнi. За Шпака дали нам якусь булану  лошивку.  А  оце  на?хало  повний
двiр. Викосили ниву, половину вiвса, а тепер конюшину докошують. На  садку
цiле спустошення. Ото вродило на щепах кiлька яблук. Ще зовсiм зеленi.  Де
там... Обтрощили, обнесли. Огiрки вирвали... Боже, Боже! I  то  по  цiлому
селу так. Батько вже не може на то дивитись.  Боронився,  а  вони:  "А  ти
сякий-такий кулак. У матiр, у Бога, у небесну канцелярiю..." Лаються...  I
що воно за люди? I де вони такi видерлись?..  Ти,  каже  до  батька,  цiле
життя кров батрацьку пив!.. Ти чужим трудом наживався!.. Все забрали.  Все
чисто. От корова ще лишилась... ?сти не  ма?мо  чого...  Але  цить...  Iде
хтось...
   Рипнули дверi, i до хати увiйшов большевик.
   - Ей, мать! Дай нам какой-нiбудь гарщок.
   Настя нiчого не сказала, знайшла баняк i дала йому. Той взяв i  вийшов.
Володько чу? втому i голод. Мати лiзе на постелю i  з-пiд  подушки  вийма?
пiвбохонця хлiба. Пiсля лiзе  на  горище  i  десь  находить  шматок  сала.
Володько зi смаком з'?в i захотiв пiти до батька.
   Застав його у винятково дивному станi. Зробив собi зi снопiв буду  й  у
нiй живе. Вдень жне або косить, ?сти приносять йому. ?сть мало.  Зеленину,
хлiб, молоко. Спить на снопах. Коли дощ,  зверху  прикрива?  свою  хлiбову
печеру ряднами.
   Тепер саме чудова погода. З небесно? висоти свiтить повний  мiсяць.  Зi
села чути вояцькi спiви i гру  гармонi?.  Коли  Володько  прийшов,  Матвiй
умостився якраз для вiдпочинку. За сво?ю  звичкою  лiг  горiлиць,  ноги  i
груди прикрив якоюсь одежиною. На ногах старi  великi  чоботи,  на  головi
кашкет. Мiсяць лл? сво? сяйво на поля, на стернi, на пiвкопи i на Матвiя.
   - Де ви, тату? - запитав Володько. Матвiй почув  голос  сина  i  швидко
звiв голову.
   - Тут - сказав вiн.- Це ти, Володьку?..
   -Я.
   - Прийшов?
   - Так.
   - Коли вийшов?..
   - Сьогоднi раненько...
   - Го-го! То ти мусiв добре смалити... Болять ноги?.. Володько  нагнувся
над батьком, найшов його руку i поцiлував ??.
   - Трохи щемлять... Iшов навпростець. Через лiси...
   -  Так  лiпше.  Дорогами  тепер  не  пройдеш.  А  як  же  там?..  Також
"товаришi"?..
   - Ну, а хто ж. Повно. Батько зiтхнув.
   - Повно,повторивши Володькове слово i не зна?, чи казати  що  далi,  чи
лiпше мовчати.
   - Перед двома  днями  заходив  до  Юхима,-  промовив  Володько.  Матвiй
зацiкавився...
   - Ну, й?.. Як вiн?
   - Казав здоровити вас... Обiбрали його дотла...
   - Не диво. Кого ж вони  не  обiбрали.  А  як  ще  кого  не  обiбрали  -
обберуть. А старий ще трима?ться?..
   - Трима?ться, але обiцяв скоро зложити руки. Каже, що старий...
   - Вiсiм десяткiв прожив. Я й того не дотягну. Коли  б  ще  не  оте,  що
твориться... Не маю сили дивитися на  таке.  Хай  би  вже  брали,  хай  би
зiгнали народ  на  сходку,  хай  би  обложили...  Але  ж  отого,  що  вони
творять... Рвуть, толочать, грасують... все ж то праця  людська...  А  для
них то плювак. Думав: пiдпалю  все  до  чорта  i  хай  вигорить.  Рука  не
пiднялася. Поки жи?ш, за живе дума?ш... А наших там нiде не чути?..
   - Нашi ж з поляками...
   - Додумались. Найшли собi пару...
   - А про Василя нiчого?..
   - Мовчи тепер. Не згадуй. Нiчого не чув. Пiшов отодi, i як у воду.
   Батько й син по довгiй розлуцi не мають бiльше слiв  для  розмови.  Все
вiдоме. Все сказане.
   - А вам тут не холодно, тату? - пита? по хвильцi мовчанки Володько.
   - У житi? Нi. Навiть люблю  тут.  Пахне  колос.  Земля.  А  помовчавши,
дода?:
   - Ми люди хлiба i землi. Тому нас i ненавидять отi...  Вiн  менi  каже:
кров чужу пив. Я? Хм... Кулак... А коли  так  -  хай  буде  кулак!  Хай  я
кулак!.. Хай мiй син - кулацький син, але вони згинуть!.. Я дурний  був...
Треба менi було в народ iти i  на  кожному  перехрестi  проповiдь  казати:
люди! Йдiть всi право сво? боронити! Ви мусите!.. А ми мовчали.  Он  цi...
пролетарi, як то вони себе йменують... Жид з ними, кита?ць з ними, татарин
з ними, цiла Азiя з ними. Завели балаган.  Он  у  селi  паперiв  навiшали,
театри  грають.  Все  на  ноги  поставили,  щоб  темному   людовi   голову
одурманити, щоби знищити його. Там обiцяють, а тут беруть... I заберуть.
   Все  чисто  заберуть...  Але  скажу:  вони  згинуть!..  Час  прийде   i
згинуть!..
   - I Юхим так каже,- зазначу? Володько.
   - Бо то правда. Скiльки б не  були  при  властi  злодюги  i  брехуни  -
кiнець?м надiйде. Ви, дiти, мусите все кинути, а вибороть  право  сво?.  В
Укра?нi досить розумних i чесних людей. Я пiвсотнi лiт день-денно лив свiй
пiт, трощив сво? костi. Плуг, коса, сокира, лом... Тепер  нема  на  мойому
тiлi мiсця, де б я не чув рани. Я збирав клаптик по клаптику землю. Думав,
виростете, хай ма?те. I все дарма. Сьогоднi прийшов паршивий шарпатюга  до
мо?? хати, сiв i розпорядки да?... Ууу!.. Як шкода, що  сили  нема.  А  то
одною рукою в'язи скрутив би i вишпурнув би на гнiйницю. Пролiтарiя!  Воша
смердяча! Зволота земська! Задля них голод, мор.  Мiлiон  на  Голготу  ма?
йти, бо, бач, босяк i злодiй задумали собi в панiв бавитись!..
   I Матвiй урвав свою мову. Володько ще нiколи  не  чув  такого  гнiву  в
батькових словах. Нi. Це не Матвiй гнiва?ться. Це гнiва?ться земля,  хлiб.
Це гнiва?ться потоптана й опльована справедливiсть.
   Перерва. Мовчанка. Мiдяне сяйво лудить поля. Володько  хоче  вiдпочити.
П'ятдесят кiлометрiв -  кус  дороги.  Вста?,  кида?  батьковi  добранiч  i
вiдходить.
   На другий день пiшов косити грабками ячмiнь. Вiн  перестояв  i  покляк.
Косив до вечора, а вечором подався в село подивитися на "театри". В  однiй
клунi збили сцену. Народу зiйшлося безлiч. Вiдкрили "брезент"  i  Володько
побачив буржуйського офiцера та його денщика Голопупенка. Офiцер  в  карти
гра?, п'? шампан i лущить морду Голопупенка. А цей кривиться мавпою,  меле
нiсенiтницi. А юрба реве реготом з пришелепуватого хахла. Нещасна,  забита
юрба. Полiтрук  Йойна  Цiперович  гаркавим  голосом  дяку?  за  вiдвiдини,
просить не забувати гостинно? червоно? армi?.  Реве  обховзаний  грамофон,
гойда?ться червоне рядно, кривиться карикатура контрреволюцiонера.
   Село дiстало наказ пекти для червоно?  армi?  хлiб.  Сiльський  комiтет
зiбрав муку. Пшеничну, житню, ячмiнну, вiвсяну, яку хто ма?.  Зсипали  все
докупи, розважили на "па?" i роздали господиням. Хлiб той завтра ма?  бути
вiдставлений на фронт "бiйцям". Село мусить дати "наряд" пiдвiд.  Але  всi
пiдводи були вже в нарядi. Деякi тижнями гуляють  по  лiсах.  Стратон,  що
вмудрився заховати сво? "орлята", не вилазив з гущавин.  На  нього  почали
ремствувати:
   - Як то? Я вже третiй раз iду, а той нi разу.
   - Вiн у млинi...
   - У млинi. Щось там дуже довго  мелеться...  Кожний  раз,  коли  тiльки
треба пiдвiд, то вiн або в млинi, або до Дерманя по?хав, або на торг...  А
коли ж вiн буде дома?..
   На цей раз до Стратоново? баби прийшли не сво?, а  "товаришi".  Сказали
?й:
   - Слишь, баба... Не явиться твiй старик до завтра, з  хати  один  попiл
буде.
   Над ранок Стратон при?хав з ярмарку. Конi спали,  бо  кормив  ?х  мало.
Серце його на кусся рветься,  коли  бачить,  як  його  Шпак  i  Бiлогривий
"скидають стерво", тратять блиск, випинають клуби та ребра. Та що  робити.
Заберуть як стiй. Усiм забрали.
   Крiм  Стратона,  з  Дерманських  хуторiв  назначили  в   наряд   нового
Тарасового приймака Макара, Тита Когана та Володька. Матвiй почув про це i
тiльки рукою махнув.
   - То... Хто зна?, чи приведеш назад конi... Як заженуть пiд Варшаву...
   - Но,- каже Володько.- Будемо бачити. За цей час Володько навчився дещо
большевицько? мови. Трима? себе певно, говорить рiшуче, з присмаком.  Один
матюк нiяк не да?ться йому. Не поверта?ться язик на це мерзенне слово.
   У Матвi?вiй клунi, крiм  коней,  примiстилися  шевцi.  Весь  час  шиють
фронтовикам взуття. Вечором один пiдходить до Володька.
   - Слиш... Таварiщ. Скажi, гд? д?вкi хорошi?. Палучiш на сапагi товару.
   Володько подумав i сказав:
   - Пiдем у село. Покажу.
   Пiшли. Таварiщ радi?. Володько завiв його пiд хату Соловiя. Старий  вже
помер. Лишилась його горбата й ослiпла бабця.
   - Туди йди... Там прекрасна фея мешка?,- показу? Володько.
   - Вот харашо. А прiмьот?
   - Кан?чно. Она такiх любiт.
   - Ну... Палучiш на сапагi.
   I большевик пошелестiв через кукурудзу пiд хатину  Солове?хи.  Володько
посмiха?ться i йде додому.
   - Сукiн ти син! - ла?ться на другий день большевик.
   - В чiм справа? - пита? Володько. - Сам зна?ш. Зашел, а  там  стол?тная
яга. Тьху, чорт берi!..
   Володько регоче.
   - Дурак ти, товарiщ... У не? дочка ?. Не бачив?..
   - Врьош? Н?т. Д?вкi н? вiдал.
   - Мало чого ти не бачив