й.  Тепер  вiн  ще
впертiший, нiж коли iнодi.
   Володько  бiльше  не  перечить.  Настя  вже  й   торбинку   для   нього
приготовила.
   - Ось пара бiлизни,- каже вона.- Друга пара на  тобi...  Поки  хватить,
?сти ось на дорогу ма?ш, а там щось таки дадуть. При?демо, вiддамо.
   До того Володько додав: кiлька малих зшиткiв, течку з цiнними для нього
паперами, шкiльне свiдоцтво i "Кобзаря". Одягу  ма?  досить.  Перешитий  з
австрiйсько?  "шинелi"  плащ,  офiцерський  мундир.  Чоботи   перешитi   з
Василевих. Дещо широкi халяви, але коли  вичистить  ваксою,  блищать,  мов
сонце.
   Але менше з тим. Нема часу про це думати. Коли лiг спати, iншi думи  до
голови тиснуться. Дума? про роботу, що лиша?ться, про хворого батька,  про
те, що зустрiне його там, на новому мiсцi. У хатi темно. Батько не  спить.
Мати, як i завжди в таких  випадках,  сто?ть  перед  образами  i  довго  в
темнотi шепоче. Той шепiт зветься молитвою. Хто зна?, що  твориться  в  ??
великiй душi, але Володько виразно чу?, що мати молиться за нього.  Так  i
чу?, зда?ться, як блага? вона:
   - Боже великий. Ти бачиш нас i нашi турботи. Допоможи  нам.  З  велико?
сво??  ласки  вдiли  нам  частину  щастя  i  благослови  нашi   починання.
Благослови, Боже, його, мого малого сина i пошли йому  ангела  свого,  щоб
хоронив його вiд усього злого. Поможи йому в його науцi i виведи в широкий
свiт, де бiльше мiсця, як у нас.
   Розумi? те Володько i йому ста? при?мнiше. Може,  i  справдi  до  нашо?
темно? мало? хати приходить Бог i нiхто,  крiм  матерi,  не  вiдчува?  так
виразно його присутностi. З цi?ю думкою хлопець засипля?.
   На свiтанку другого дня прокинувся i почав  збиратися  в  дорогу.  Мати
нашвидку готу? снiданок. Володько йде запрягати конi. Прощання без плачiв,
без цiлування. Плачуть та обiймаються пани. Володьковi таке не личить. Ось
уже ма? вiдходити. Батько не може встати. Лежить навзнак по груди  вкритий
старим кожухом. На обличчi ледь помiтна  блiдiсть.  Очi  поглибшали.  Лiва
його долоня лежить на грудях.  Шкоруплi  товстi  пальцi  пiдiгнутi.  Права
вiдкинута на постiль.
   - Ну,- каже вiн, дивлячись у стелю,- йдеш? Iди. Не журися. Батько  твiй
також не ?здив бричками, а ходив. Главне, будь чесним i  не  падай  духом.
Чесна людина, чесна праця, чеснi дiла не  пропадуть.  Хоч  з  яких  глибин
наверх випливуть i люди то  побачать.  Не  лякайся  перешкод  та  кепських
людей. Кепськi люди - слабi люди. Обiйди мовчки напасть i роби сво?  дiло.
I ще скажу: той тiльки  зна?  цiну  "жизнi",  хто  все  на  власнiй  шкурi
пережив. А як матимеш силу та правду за собою... Не бiйся. I кепськi  люди
схиляться перед тобою в пошанi. Ну, йди вже. Мати чека?. З Богом!
   Володько сто?ть у ногах батька i слуха?. Пiсля  нахилився  на  постiль,
похапцем взяв батькову руку i,  як  лежала  вона  догори  долонею,  так  i
поцiлував ?? в самi мозолi.
   - Ну, ну. Будь здоров, сину! - додав вiн.- А оце  тобi  на  дорогу.  Як
видужаю, сам при?ду.
   Володько не дивився, що взяв вiд батька.
   Коло воза чекали на нього мати, Катерина i Хведот. Кинув усiм - бувайте
здоровi! Конi рушили i повезли.
   Спочатку ?дуть поволi. Володько сам поганя? конi. Дивиться на папiрчик,
що дiстав вiд батька, i хова? його до кишенi. П'ять рублiв невеликi грошi,
але як ще вони придадуться йому. Мати сидить коло нього  побiч  на  в'язцi
соломи. На ?? обличчi скорбота.  Хоче  щось  говорити,  але  не  знаходить
вiдповiдних слiв. Пiсля говорить про бiду, про батькову  хворобу.  Обiця?,
що, як трохи вiн поправиться, то при?дуть. Журиться, що в полi ще картопля
й насiнна конюшина. Хто то викосить ??.
   Володько все це добре сам зна?. Дума тяжка не да? йому спокою, але  вiн
гонить ?? вiд себе.
   Минаються поля, лiс. Конi бiжать пiдтюпцем. Дорога виложена дерев'яними
кругляками. Дiброва. Товстючi  столiтнi  дуби.  Пастушки  пасуть  товар  i
грiються коло вогню. Ранок холоднавий.
   Жолобки. Старе, Занедбане село. Похилi, з тяжкими солом'яними  стрiхами
хати. Дорога йде в долину. На другому боцi долини панський палац з парком.
Там  стояв  штаб  корпусу.  Дорога  йде  попри  парк.   Вигiн,   мiсточок,
велетенськi  осокори.  У  парку  сосни,  смереки,  каштани,  берези.  Вище
овочевий сад. Буда садiвника, з яко? валить дим, i хата з чорними вiкнами.
   Конi йдуть поволi нагору. Глибока обсаджена дикими грушами та  березами
дорога. Далi поле аж до Рохманова. Налiво в сторонi села Обичi, Залуже. Ще
далi за ними на обрiю смуга лiсiв. Там пiвнiч. На пiвдень поля, а десь там
у долинi село Кордишiв. Але його не видно. Поле, поле i поле.
   Пере?хали Рохманiв. Над шляхом багато жидiвських хаток. Збоку  мiстечко
Шумське, став, гребля i погорiлий великий млин. Повернули налiво. Болотянi
Васькiвцi. За ними поле аж до Москалiвки.
   Великий "казьонний"  суразький  лiс.  Чорно-бiлий  стовп  з  понищеними
таблицями. Молода смерекова  посадка  i  садиба  лiсничого.  Тут  Володько
проща?ться з матiр'ю. Злазить з воза, кладе на себе торбину,  через  плечi
плащ i гайда. В очах матерi сльози. Володько не розумi?, чого тут плакати.
   - Коли дожене тебе яка пiдвода,  попроси,  хай  тебе  пiдвезуть.  Може,
якраз добрi люди трапляться. Йди, дитино, хай тебе Бог  благословить...  i
помага?...
   Уста матерi тремтять, але плач стриму?. Володько  цiлу?  ??  в  руку  й
вiдходить.
   - Зайди там до дiдуня! - гука? навздогiн мати. ?й  не  хочеться  одразу
?хати назад. Вона хотiла б ще щось сказати  йому.  Сто?ть  i  хрестить  за
сином дорогу. Ось вiн оглянувся.
   - Добре, мамо! Зайду!
   - А може, чоботи подеруться... Попроси, хай поладять...
   - Добре, добре!
   - Та тiтки Зiньки не забудь! Вiдвiдай Катерину. Вона напевно щось  тобi
допоможе!
   Вiдповiдь Володька  вже  невиразна.  Вiн  вже  на  зворотi  дороги.  Ще
хвилинка, i його заступили стрункi молодi смеречки. Мати дивиться. Пiскова
дорога й смереки перед нею, а бiльше нiчого. Повернула конi i вiд'?хала.
   А Володько вже сам. Лiс i тиша.  Лише  час  вiд  часу  проходять  якiсь
святочно одягненi люди. Вони кажуть "дзiньдобри" i питають Володька,  куди
вiн iде. Володько вiдповiда? одним словом. Не ма?  часу  на  розмови.  Вiн
дума?. Але все-таки Володьковi при?мно йти. Як колись, так  i  тепер  йому
при?мно, коли почина?ться щось  нове,  невiдоме.  Згаду?  всiх  рiдних  та
знайомих у Дерманi. Ноги м'яко ступають по  сухому  пiску.  Шелестить  пiд
ногами опалий лист. Дорога спуска?ться вниз.
   Йде, йде, йде. Дерева не  рiдшають  i  не  густiшають.  Велетенськi  ?х
стовбури поволi пересуваються перед очима. Ззаду чути голосне вйокання. По
часi Володька наганя? пiдвода. Маленький  драбинячок,  запряжений  гнiдими
шкапенятами. Шле?, вiжки i все, що на них, портяне. У  розбитiй  ?х  гривi
реп'яхи. Бiжать пiдтюпцем.
   На голiй дошцi драбинячка, звiсивши через щаблi ноги, сидить дядько. На
ньому  палатковi  штани  й  австрiйськi  вiйськовi  черевики.   Володьковi
хотiлося б попросити,  щоби  пiдвiз,  але  шкода  розставатися  зi  сво?ми
думками та самотою. Ноги ще не болять i хоч дорога ще далека, але  i  часу
шмат добрий. Ах краще хай собi ?де.
   Але дядько не так дума?. Вiн цiкавий,  що  це  за  мандрiвник  такий  з
торбиною на плечах та палицею  в  руках.  Порiвнявшись  з  ним,  притриму?
конята.
   - Дзiньдобри! А куди, хлопче? - пита? високим викриком.
   - До Дерманя,- просто вiдповiда? Володько.
   - Ого! То ж то буде далеко! То ж то десь онтуди... Аж за Мости. А ти  ж
звiдки?
   Володько вiдповiда? одним словом. Дядько цiкавиться далi i  довiду?ться
про все. Вiн диву?ться, що батько пустив такого хлопця в дорогу.
   - Онтам он, коло мостiв, знов чоловiка вбили. Теж часи настали.  Просто
вбивають, та й годi.
   - Мене не вб'ють,- каже Володько. Дядько галаса? на цiлу губу. Володько
йде при возi. Нарештi дядько спохватився.
   - Пробачай,каже вiн.- Нема на чому сiсти, але, як хоч, примостись  отам
на лютринi. Все-таки трохи пiд'?демо.  Я  тут  недалеко,  верстов  двi.  З
Гiсерни.
   Володько сiв спиною до дядька i звiсив ноги назад. При?хали до Гiсерни.
Дядько лишився, а Володько посмаляв  далi.  В  полудень  досяга?  Зеленого
Дуба. Це половина дороги. Вiдпочив i пiдживився. Тут почина?ться  справжня
Волинь. Там з-саду за лiсом ще Подiлля. Iншi люди, iншi кра?види.  Спереду
Волинь. Сувора, тiнна, стара земля. Люди бiльше  похмурi,  менше  говiркi,
але дебелiшi,  рiвнiшi  й  охайнiшi.  Села  кращi  почнуться.  Ось  тiльки
минуться пiски, почнуться хмельницi, плантацi?  цукрових  бурякiв.  Бiльше
критих залiзом хат, менше соломи.
   Володько чу? цю  землю,  бачить  ??  красу,  ??  радiсть  i  горе.  Вiн
наближа?ться до того мiсця на землi, де вперше  побачив  свiтло  сонця  та
вiдчув першу радiсть життя. Зате цiле його ?ство повне вдячностi до  цього
клаптя велико? сво?? батькiвщини.
   Довга, тяжка дорога. Надвечiр ноги вiдмовляються йти.
   Торбина стала значно  тяжчою.  Кiлька  разiв  вiдпочивав  i  аж  поночi
опинився на дерманських полях.  Але  ноги  мов  дубовi.  На  щастя,  вiтер
зiрвався i попиха? його в спину. Через темноту збився з дороги  i  замiсть
на Запороже попав десь на Тихонцi. Довго лазив по чужих городах i  дражнив
собак. Нарештi натрапив на якусь хату, де ще свiтилося. Там, мабуть,  були
гостi. Щось пили, ?ли, гомонiли.  Володько  застукав  у  вiкно.  В  темних
дверях сiней з'явля?ться дядько.
   - Ти, стало бути, як? На хрестини? - пита? дядько, не бачучи  Володька.
Вiн  хита?ться  i  тупця?,  нiби  сто?ть  на  гарячому.  Володько  почина?
вияснювати, чого бажа?. Голос його за довгу дорогу ослаб, i  дядько  довго
не може розiбрати, чого той хоче.
   - Ага! - нарештi зрозумiв дядько.- Так ти, стало  бути,  зi  скубентiв?
Ти, значить, вобче, так сказати, до нашо? семинарi?  в  образованi?  йдеш.
Правильно! Харашо! А може, чарку горiлки? Хаарошая! Первий у нас  самогон.
Посл?дня новость сезона. Панiма?ш? - i вiн сплюнув через порiг.- Таки  нi?
Ну так, Гануню! - гукнув вiн до хати.- Покажи йому навпрошки,  щоб  махнув
отак через займиська та пiд гору. Там буде видно.  А  ти  ж,  пробач,  чий
будеш? Яка твоя личность i фамилiя? Ооо!  Матвi?в!  Отого,  що  у  Тилявку
вибрався? Почому не знать! Знаю! Так ти сам його накоренок? Це тобi  от  i
на... А я думав, яка очмана по вечорах  шля?ться.  А  то  аж  iз  Тилявки.
Га-нуууню! - пiдняв вiн голос.- А покажи йому, та виведи.  Це  ж  Матвi?в.
Вiн до ?лисея Гуци прошку?, просто  з  Тилявки  п'ятдесят,  диви,  верстов
учухрав.
   Гануня нарештi з'явилася. Провела Володька над долину i  показала  куди
йти. До дядька свого прибув Володько аж пiзно вночi. Ледве достукався,  не
хотiв ?сти, скинув зi себе  верхню  одiж  i,  зовсiм  знесилений,  лiг  на
тапчанi спати.
   Рано на другий день Володько прокинувся, а вставати не  хочеться.  Ноги
його попухли. Лежить,  протяга?ться,  вслуху?ться  до  болю  в  них.  День
яснiший вiд вчорашнього. За вiкном вiтер похиту? гiллям горiха  i  шкряба?
ним о бляшану стрiху.
   Пiсля вста?, снiда?, оповiда? останнi новини  з  Тилявки.  По  снiданку
рiша? вiдвiдати школу.
   Виходить  через  затильнi  дверi  на  садок.  Сливи   обсипанi   синiми
соковитими овочами. Яблунi ледь втримують свiй  тягар.  По  листi  розлита
холодна роса осенi.
   Володько йде вниз через Мотрин садок та Ляшове займисько. Старi, косатi
берези ряботять жовтавiстю i час вiд часу з них зсипа?ться кiлька  золотих
лусочок. Сходить вниз, iде берегами до монастиря. Пiд монастирем ставок  з
острiвцем посерединi. На острiвцi та навколо ставка старi  осокори.  З  ?х
листя капа? роса i по гладенькiй, чистiй поверхнi ставка викреслю? рухливi
кола, що швидко збiльшуються, вза?мно перетинаються, добiгають до берега i
там никнуть. У водi вiдбива?ться  син?  небо  з  ковтунястими  хмарами.  З
осокорiв спада? лист, пада? на хмарини i, зда?ться, разом з ним пливе  пiд
берег.
   Володько йде далi. Ось подвiр'я школи. Кiлька великих  дверей.  Коли  б
Володько знав, у котрi з них входиться, то вiн одразу б увiйшов. А то став
i вага?ться. Острах його бере. Вiн ще ж нiколи не  входив  у  такi  великi
дверi. Хто зна, що там за люди за  ними.  В  кожному  разi  не  такi,  щоб
Володько почувався перед ними гаразд. Вiн приготовив сво?  "свiд?т?льство"
i шапку зняв. Ну, Володьку! Смiливо вперед! Добре. Вiн одважився, виходить
по кам'яних сходах, вiдчиня? великi, бiлi з мiдною клямкою дверi i входить
у коридор.
   Школа вже почалася. Тiльки що  скiнчилася  перерва,  по  класах  гудуть
школярi. Коридором бiжать до класiв учителi. Коло вiкна сто?ть священик  i
розмовля? з молодим кучерявим у галiфе панком. Священика Володько зна?. Це
ж дерманський батюшка. У нього на устах вiчно насмiшкувата мiна. Зда?ться,
вiн не розмовля?, а кпить. Володьковi  не  хочеться  самому  пiдходити  до
батюшки, але той помiтив його.
   - А т?б? чево? - пита? Володька. Володько  нiяковi?,  цiлу?  батюшку  в
руку, пода? сво? свiдоцтво i каже:
   - Я, батюшка, хотiв би записатися до школи. Нашу школу я вже скiнчив, i
ось тут свiдоцтво.
   I батюшка, i  той  другий  у  галiфе  розглядають  свiдоцтво.  Володько
сто?ть, мов на шпильках. Йому зда?ться, що саме тепер важиться його  доля.
Батюшка перечитав i каже:
   - Так, так. А ти чей? Володько сказав.
   - Ааа, его тот Матвей, што в Тилявку ви?хал? Знаю. Ну, а как? ?сть  там
у нас како? м?сто? - зверта?ться до кучерявого панка.
   Той хита? головою. Володько запира? дихання.
   - Н?т м?ст. По трi на партах сiдят,- заявля? панюк.
   - Господiн учiтель,- просить Володько.- Я так далеко йшов.  Ми  були  з
татом перед двома тижнями i нам сказали, що школа аж за два тижнi буде.
   - Ето да! Но т?п?р н?т м?ста i кан?ц. Нет. Понял? ?дi с?б? дамой.
   - Гаспа...
   - Н?т, н?т, н?г! Нельзя! Школа  переполнена!  -  заговорив  батюшка.  -
Слишiш же, што н?т м?ста?
   Пiсля цього батюшка i кучерявий панок  пiдходять  до  класiв.  Володько
залиша?ться сам на  коридорi.  На  душi  в  нього  тягар.  Вiн  зовсiм  не
допускав, що i тут можуть бути перешкоди. Сказали, йди  додому  i  кiнець.
Добре ?м казати. Стiльки рокiв жив цi?ю думкою, а тепер iди й кiнець.
   У класах iде навчання. Якi щасливi там сидять хлопцi. Володько не  може
?м не заздрити. Але ж вiн нiяк не може вертатися додому. Що скажуть  тато,
знайомi? Скажуть:
   - Ну, от. Пiшов. Поставили його там на "акзамин", а вiн тобi нi бе,  нi
ме. I прогнали.
   Володько сто?ть коло вiкна. Не пiде звiдсiль. Обдуму?, що  ма?  сказати
тому вчителевi, щоби вiн його зрозумiв. Бо ж вiн не розумi? його. Не  може
ж так бути, щоб не було там якогось одного мiсця. Вiн буде стояти. Вiн  не
великий пан i з при?мнiстю пересто?ть тих кiлька годин навчання. Не може ж
вiн. нiяк не може вертатися додому.
   Година довго  тягнеться.  Володько  сто?ть  i  сподiва?ться.  Надiя  не
покида? його. Вiн хоче. Вiн неймовiрно хоче. Вiн знайде якесь слово  i  тi
зрозумiють його.
   Нарештi дзвiнок. Година кiнча?ться. З класiв  виходять  учителi,  а  за
ними ро?м сиплють школярi. Володько перейма? батюшку.
   - Ти ?що зд?сь? - пита? той  здивовано.-  Ступай  дамой!  Н?т  м?ста  i
больше н?чево гаворiть!
   I батюшка пiшов. Вiн навiть не хоче з ним говорити. Всi  вчителi  також
не звернули на Володька анi найменшо? уваги.
   Володько вiдходить. Та сама дорога, але вiн не помiча? вже  нi  ставка,
нi осокорiв. Йому боляче. Не розумi?, чому люди такi недобрi. Вiн так мало
собi бажа?, а вони i того йому не дають.
   Дома не сказав нiчого дядьковi. Порiшив пiти ще завтра, а  може,  якраз
приймуть. Але i завтра не помогло. Батюшки вже не бачив, але й iншi навiть
не хотiли Володька чути. Прийшов додому i хоч-не-хоч, а розказав дядьковi.
   - А ти ж ?м сказав, що пiшки аж з Тилявки йшов? - пита? дядько.
   - Певно, що сказав.
   - А "свiд?т?льство" сво? показав?
   - А що ж. Певно.
   - А чому ж ти не попросив добре?
   - А хiба ж я не просив. Ще й як. Нема, кажуть, "мест" i все.
   Дядько ?лисей далi не пита?. Вiн мiрку?. Володько мiрку? також. Обом ?м
невесело. Пiсля дядько каже:
   - Ну, пожди. Завтра ми обидва з тобою пiдем... Де самого архимандрита.
   Серце Володькове пiдскочило. Надiя, мов блискавка, знов мигнула на його
захмареному небi. Добрi дядько. Нi,  що  не  кажiть,  а  Володько  таки  в
щасливий мент народився. Всi за ним. Хай тамтi ще почекають. Ми  побачимо,
хто-переможе. А дядька вiн завсiди любив. У них короткозорi очi, але  вони
багато знають. Кожно? вiльно? хвилини у  них  завжди  книжка  в  руках.  У
вiйську "унтирцером" були, татар вчили i з ними татарсько? мови навчилися.
Вони люблять спiвати:
   I кепести чекарган,
   i барчак тукарган,
   i кузук утарган,
   матер буис семинга.
   Оповiдають про  старе,  про  князiв  та  генералiв.  Щось  непри?много,
скорбота якась, чи що... Дядько напiвноважно, напiвжартом питають:
   - А чи знав ти князя Ашкiнази?
   Володько всмiха?ться, i йому знов добре. Нема смутку, нема горя. А коли
i ?, не треба перейматися ним до глибини. Перш за все пошукати  можливостi
до виходу з тяжкого становища.
   На другий день дядько натяга? сво? "новi",  ще  з  передво?нного  корту
штани, взува? вояцькi чоботи, не менш вiд штанiв iсторичного кашкета, бере
улюблену свою сукувату палицю, й обидва з Володьком iдуть до монастиря.
   Приходять. На монастирському подвiр'? спокiй. Увiйшли  до  будинку,  де
живуть ченцi, i  запитали,  кудою  зайти  до  архимандрита.  ?м  показали.
Довгий, темний коридор. З обох бокiв багато дверей.  Широкi,  старi  сходи
провадять на другий поверх. Там показали ?м однi дверi. ?лисей вiдчиня? ?х
i бачить, що за ними ще однi дверi. Увiйшли.
   Опинилися в мешканнi архимандритового келейника. Це блiдий,  зi  синiми
на скронях жилками, хлопчина. Вiн ввiчливо привiтав гостей, просить сiдати
й зачекати. "Його преподобi?" зараз прийдуть. Чекання. Невеличка  келiйка.
Стiни закопченi. Чорний образ Христа в терновому вiнку i якогось ?пископа,
подiбного на Миколу Чудотворця. Пахне карболкою.
   Володько зiтхнув. Дядько подивився на нього i моргнув рудуватою бровою.
Не журися, мовляв.
   По короткому часi дверi раптом вiдчиняються i  входить  архимандрит.  У
чорному, високий, стрункий, подiбний до  Христа,  вiн  одразу  подоба?ться
Володьковi. Яснi хоробливо блискучi синi очi. Борiдка  каштанова  клинцем.
Тако? ж барви довгi коси, роздiленi посерединi виразним продiлом. Володько
з дядьком пiдходять пiд благословення.
   -  Ну,  гостi  мо??  Кажiть,  що  вас  направило  до  мене,-  заговорив
архимандрит.
   - Ваше високопреподобi?!  -  зачав  дядько.-  Оце  прийшли  ми  до  вас
просити, чи не могли б ви з ласки сво?? допомогти  нам  примiстити  оцього
хлопця до школи при семiнарi?. Це ? син мого брата. Живе у  крем'янецькому
"у?здi", п'ятдесят верстов звiдси. Прийшов вiн таку путь пiшки, а школа не
прийма? його. Ма? добре "свiд?т?льство".
   Архимандрит глянув на Володька, пiдiйшов до  нього,  поклав  свою  руку
йому на голову.
   - Ну,- каже вiн.- Бачу, що вiн дуже хоче вчитися. Добре. Я переговорю з
управителем. А ти завтра приходь туди.
   Володько ожив. Цi кiлька слiв вернули йому  вiру  в  справедливiсть.  А
також вiн певний, що ? радiсть велика, тим бiльша i яскравiша, чим темнiше
?? тло i чим тяжчий шлях до не?.
   Вийшовши вiд архимандрита, Володько до цiлого свiту  смi?ться.  Радiсно
йому. Так багато стало простору i так весело свiтить велике сонце. Ах,  як
при?мно ступа?ться по такому просторому свiтi. Йдуть - дядько i вiн...  Як
мало треба було, щоби зробити ?х щасливими, щасливими в повному  розумiннi
слова.
   На черговий день Володько вже у школi. Учитель,  той  самий  у  галiфе,
показав йому його мiсце. Школярi, що сидять на тiй лавицi, не хочуть,  щоб
Володько коло них сидiв, ?м i так тiсно. Володько притаковився  зовсiм  на
кра?чку лавицi. Йому все одно. Йому не треба багато мiсця. От кра?чок один
i досить. Зате вiн слуха? виклад. Говориться про слов'ян, про ?х  племена.
Перед кожним учнем невеличка книжечка в  червоних  полiтурках.  Шкода,  що
Володько не чув усього спочатку. Цi вже другий  тиждень  учаться.  Але  не
бiда. Головне переборене. Володько все-таки переборов, досягнув свого.
   А тим часом оповiда?ться, як слов'яни йшли до варягiв, як  просили  ?х:
"Земля наша велика й обильна, но порядка в н?й н?т. Приходiт?,  княжiт?  i
владейте намi". Володько уважно це  слуха?.  В  його  уявi  постають  новi
образи. Почина? знайомитися з минувшиною свого краю.
   Проходять днi. Володько вчиться. Пiзна?, що найкоротше  вiддалення  мiж
двома точками це проста лiнiя.  Довiду?ться  про  пасати,  мусони,  бризи.
Рюрики. Усе нове, все цiкаве. Усе порива? за собою. Цiла Володькова  увага
там, у книгах. Забув за поле, за сво? конi. Лиш час вiд часу пригаду? собi
дiм i журиться, що то робить хворий батько.
   Товаришi все ще не приймають його до свого гурту. Нiчого. Вони ж ще  не
знають Володька. Як вони можуть так скоро  пiзнати  його.  Почекайте  лиш,
дайте оглянутись, знайти себе. Дайте йому можливiсть  врости  в  оточення,
навчитися смiливо ступати по широких залах, голосно  й  отверто  вимовляти
слова, яких ?  повнi  уста,  але  яких  не  пускають  назовнi  скромнiсть,
непевнiсть, сором. А тодi знов розгорнеться Володько, i всi  побачите,  що
ви помилилися.
   I так сталося. Володько  швидко  вроста?  у  тверде  середовище  школи.
Першим вiдкрива? його вчитель, той самий, що не хотiв його прийняти. Пiсля
першого запиту на лекцi? Володько виходить  iз  честю.  Другий  пiдкреслю?
його вагу. Третiй змiцню?  i  закрiпля?  ??.  Сусiди  -  перший  Володимир
Галабурда, другий Леонiд Товстий, що  не  вимовля?  лiтери  р,  м'якшають,
рохманiють. Вони ще, правда, величнi й недосяжнi, але погляди ?х  час  вiд
часу спадають iз недосяжно? висоти i на Володька.  Решта  товаришiв  також
наближаються до нього мiлiметровими кроками. А  Володько  все  росте,  все
ширша?. Ось  вiн  вже  i  ступа?  смiло.  Яко?сь  суботи  достуку?ться  до
бiблiотеки. Там повно книг, i Володько може ?х читати.  Просто  -  бери  i
читав. Скiльки хоч, читай. Майн-Рiд, Жюль Верн, Марк Твен.  Боже,  скiльки
тих чудернацьких назв. Якi дивовижi, якi чудеснi кра?, якi  люди.  Хiба  ж
можна жити отак i не спробувати зробити мандрiвку на мiсяць, познайомитися
з чудесним капiтаном Немо, об'?здити з  ним  усi  бiгуни  попiд  морями  й
океанами? А хiба ж не золотi приятелi Том Со?р та Гек Фiн? Хiба не  розкiш
про?хатися з ними по повних водах  казково?  Мiссiсiпi,  пережити  стiльки
дивовижних пригод, здобути великi скарби? Так! Розкiшне,  гарно,  чудесно!
Добре погрузнути в таке  життя,  жити  ним  i  ще  раз  жити,  гризтися  з
потворами, полiпами його глибин,  збагачувати  себе  скарбами  найглибшого
його дна, захованого там колишнiми мандрiвниками.  Рости,  ширшати.  Знати
всi смiхи, всi болi, всi розкопи душевного прагнення, що не зна? тих  меж,
за котрими вже не знайшлося б нiчого, що притягало б людську цiкавiсть.
   Революцiя росте. Смутнi вiстки долiтають iз далеко? пiвночi.  "Аврора",
"Смольний".  Большевики.  Назви,  що  якось  ширяться,  ростуть,  хвилюють
мужикiв.
   - Земля i воля! Усе народовi!
   - Помiщицькi землi без викупу! Так. Без викупу. За що  кров  проливали?
По десять десятин на душу.
   Мов буревiй летять домагання з душi мужика. Встав, оглянувся, направо й
налiво пiдозрiло зирнув: можна! Так. "Слабода"! Скрiзь "слабода". Ось лiси
вiковiчнi яко?сь княгинi, що живе десь у Парижi. Он сiножатi, поля,  двiр.
Пiдходь смiло, закладай пилку пiд товстючу сосну, вали ?? i при до себе.
   Маленький чоловiчок з "раскосимi очамi" осiдлав iмперiю, пхнув  на  не?
всi пiдземнi сили. Розгойдався мужик,  запiнився  люттю  робiтник.  Солдат
поверта? цiвку рушницi, гарматне гирло в обличчя  "родiни".  Зiркатi  очi,
засмальцьованi  тупi  носи.  Стискаються  кулаки  i  кривляться,  в   лють
покусанi, синi уста.
   А в Ки?вi "д?д Чорномор" зручною рукою керму? нервовою сектою  "щирих".
Грибами ростуть вони у спiлки, союзи, комiтети, ради. Зiбрання, засiдання,
палкi слова, патлатi голови, звiти, привiти.
   I поплили на села  першi  "оголошення".  Ось  i  в  Дерманi  на  брамах
приходсько? церкви, на липах коло Яна з'явились вони на барвистому  паперi
й "мовою" промовили:
   - Укра?нцi! Увага!
   - Хто такi укра?нцi? Звiдки вони взялися? Далой! Чотири роки  з  одного
"котелка" ?ли i тепер вiддiляться. Н?  жела?м!  Сукини  сини,  пiд  мужика
пiдшиваються!
   - Правильно! Далой!
   Володько  ходить  до  школа  в  товариствi  Климового   Петра.   Обидва
однолiтки, сусiди, ще малими дiтьми разом бавилися"
   Володьковi кепсько. З дому нiяких вiсток, а тут сталася прикрiсть. Нема
бiлизни, розлiтаються чоботи. Дядина вже нарiкати пробу?.
   У саму прикру годину; коли берегами, кудою треба ходити до школи, вода,
мокрий снiг, Володьковi  чоботя  "зовсiм  добрi",  перешитi  з  Василевих,
ганебно зраджують свого володаря
   Ось квапляться хлопцi до школи. Володько навмисне пiдкульгу?  на  праву
ногу, бо вiдчува?, що пiдстава  зовсiм  вiд  мовля?ться  надалi  триматися
свого законного мiсця.
   Гарна це година. Володько  любив,  коли  олов'яне  небо  заложить  цiле
склепiння, з якого виринають i  легко  спливають  донизу  лапатi  рушинки.
Вiльхи стоять непорушне, мов птахи,  що  наслухують  якусь  небезпеку.  На
землi росте бiлий килiiм, що лiг геть скрiзь - море не море, гора не гора.
Он там килим промок, i вида?ться, нiби там розлив хто рiдкого  олова.  Там
он зовсiм чисто i м'яко. Зайдiть от собi i  сядьте  отам  пiд  вiльхою  на
кiпчику.  Сядьте,  посидьте,  послухайте,  як  тихо  торкаються   снiжинки
снiжинок...
   Але Володько з Петром не мають на це зовсiм часу.  Вони  ж  квапляться.
Западеннi перелази... Скачи по них, мов скажений собака.
   - Стiй,- i Володько лайнувся.  Клята  пiдошва,  брудна  i  мерзенна,  з
погнилими дерев'яними штифтами таки вiдлетiла. Он лежить, чортова паскуда,
i кпиться з Володька. Червонi пальцi ноги й собi вигулькнули з розквашено?
онучi. Ага. Он якраз верба i пiд нею зовсiм  добре  можна  собi  присiсти.
Володько й сам бачить те мiсце. Йде, сiда?, стяга? чобiт, розмоту?  онучу.
Нiчого не лиша?ться iншого, як видерти з онучi страпка та добре загнуздати
чобота. Що ж iншого робити? Петро не хоче чекати. Але  скорше.  Чорт  зна,
якi поганi чоботи носить той Володько. Через них приходиться спiзнитися до
школи.
   I спiзнилися. Учитель уже в класi. Он  сидить  за  катедрою.  Розстелив
свiй журнал i переклика? учнiв.
   - Ааа, мо? поважання,  панове  спiзняйки!  Ну,  ну.  Почекайте  сiдати.
Постiйте собi он там.
   Хлопцi стоять, усмiхаються. Володькiв чобiт бажав би  десь  провалитися
краще крiзь землю, нiж тут на очах усього класу стирчати.
   - Ну, на мiсце,- сказав учитель. Гаразд. Хлопцi з при?мнiстю сiдають на
сво? мiсця.  Пiсля  лекцiй  спiванка.  Семiнарiя  готу?  виставу  "Наталку
Полтавку". Зразкова школа бере також участь. Карпо Пилипович утворив хор i
дума? виступати також. Володько всiми силами намагався  попасти  в  хор  i
попав. Ось вiн уже в хорi, спiва? зовсiм молодечим тенорком. Сьогоднi  вiн
все хова?ться за спини сво?х товаришiв.
   - Довбенко. Стань спереду!
   Гаразд. Довбенко стане, хоч це йому зовсiм мало  спричиня?  при?мностi.
Клятущий, щоби вiн згорiв, чобiт увесь час розповза?ться, не дивлячись  на
нiякi спини. Сто?ть Довбенко i спiва?: "Сто?ть  гора  високая".  Сумний  i
одночасно веселий мотив. Гора, гай. Рiчка срiблиста i верби напевно  такi,
як там у Лебедщинi, що позвiшували довге вiття до само?  води.  "До  тебе,
люба рiченько, ще вернеться  весна.  А  молодiсть  не  вернеться"...  Так.
Неухильна правда. Радiсно i при?мно бути  молодим,  здоровим.  Що  значить
яка-небудь маленька прикрiсть,- коли роздумати як слiд, то це щось  зовсiм
непомiтне. Гурток спiвакiв, дзвiнкi, сильнi голоси, i мiж ними Володько зi
сво?м також дзвiнким голосом. I радiсно йому так жити з малими прикростями
i з великими при?мностями.
   Дома того самого дня Володькова прикрiсть  щасливо  кiнча?ться.  Дядько
сам оглянув чобiт.
   - Ого... Арди ма, хiджi ма... Вiн, видно, хоче кепести  чiкiрган.  Майн
лiбер Гот. Нема iншо? ради, як викинути його на вишки, i хай там спочива?.
А знав ти коли,  як  граф  Румянцев  там  сражався,  князь  Потьомкин  там
разив?.. Нiчого, Владимир Матвiйович. Ми  тобi  зараз  чобiток  антi-пiкiс
винайдем.
   Пiшов до комори, пошпортався деякий час там i винiс чобiток антi-пiкiс.
   - Дивись, яке бульдо. З-пiд самого Луцька привiз, як ?здив  до  окопiв.
До нього, мабуть,  i  пара  була,  та  десь  стратилась.  Якийсь  покiйник
австрiяка в ньому землю нашу топтав... А дивись, яка пiдошва... Як  сталь.
I цвяхи ще всi. Га? Якраз на праву ногу. Взу?ш i будеш франт Iванович.
   Другого ранку Володько  дiйсно  франт  Iванович.  Офiцерський  бахматий
мундир. Посрiбленi гудзики. Спряженi ходаки - правий тупоносий -  дебелий,
лiвий гостроносий - делiкатний. Але до школи можна йти. Можна  буде  й  на
"спектаклi" гульнути. "Наталка Полтавка". Що можна  до  цих  слiв  додати.
Терпелиха, Возний, Петро, Макогоненко. Наталка. Скiльки турбот,  бiганини,
смiху й смутку наробило це iм'я.
   Семiнарiя гуде, ворушиться.  По  залах,  коридорах  ревуть  спiваки.  У
головнiй  залi  будують  помiст,  лаштунки,  вiшають  завiсу.   Здоровенне
полотнисько. На нiм луг, левада, рiчка з лiлеями i  похилi  високi  верби.
Далi копиця сiна, молодиця з граблями на  плечах.  А  ще  далi  хатина  зi
соняшниками, рожами, плотом i горщиками  на  кiлках.  Стовп  синього  диму
зводиться з комина хатини i сяга? попелястих, мов  ягнята,  розсипаних  по
блакитi хмарок. Укра?на. Така  вона.  Такою  чують  змисли  ??  мешканцiв.
Тепло, запах, велетенська тиша спнята в барвах, тонах, дужим сонцем.
   Володько все бiльше i бiльше вiдкрива? отi широкi лани, отi левади, отi
особливi хмари. Почина? навiть розумiти  матнистi  штани,  кресатi  брилi,
косники в бiлих вишитих сорочках. Нi в Дерманi, нi в Тилявцi, анi  нiде  в
околицях так не ходять, але це нiчого не значить, що й там,  на  справжнiй
Укра?нi, де козаки, Сiч, де Днiпро з плавнями i порогами, так  не  ходять.
Там  справжня,  приваблива  Укра?на.  Хочеться  наслiдувати  ??.   Вiн   з
при?мнiстю буде рахувати себе укра?нцем, мешканцем тако? чудесно? землi. I
також при?мно йому, що вибрали його до хору. I тут вiн не останнiй! I  тут
вiн братиме чинну участь у такому гарному  дiлi,  як  вистава  укра?нсько?
комедi?. Вийде на помiст, буде звiдтiль дивитися на всiх людей, спiватиме,
подивиться, як ? за лаштунками, все огляне,  затямить  i  iншим,  тим,  що
нiколи тако? штуки не бачили, розкаже.
   В суботу "генеральна репетицiя". Зала вже повна. Чекання. Рiчка, верби,
хата зi соняшниками пiдносяться i никнуть пiдстелем. Вирина? гай, криниця.
I верби знов з'являються, а пiд ними дiвчина з вiдрами. Наталка.  Байдуже,
що то передягнений першокласник Буцманюк. Кому прийде в голову  божевiльна
думка сумнiву, що це не  справжня  страждаюча  великим  коханням  Наталка.
Байдуже, що голос ?? не зовсiм дiвочий, штучний. Хто не хоче чути, чого не
треба, не почу?. Вона спiва? так жалiсно, що серце млi?. Навiть  чути,  як
вiтри вiють i дерева гнуться.
   Возний. Ха-ха-ха. Який рудий. I фрак його тако? само? барви. На  головi
дивацький капелюх. Штани картатi, з червоною хустиною, що  телiпа?ться  зi
заду в розрiзi фраку. "Ловко", те?-то-як його. Чудесно. Луснути  зо  смiху
можна. Сам дiдько не видумав би кращо? дивовижi.  I  палиця  геть-чисто  -
"рихтик" до всього лицю?. Навiть табачницi не забули дати  йому,  бо  хiба
без табачницi мiг би обiйтися такий чепурний панок.
   А Макогоненко. Ой,  Господи!  Свита,  червоний  пояс,  вуса.  Справжнiй
дядько  Гапон,  коли  верта?ться  з  "трахтиру"  до  сво??   куми   Килини
Пiдпiдьомчихи. Ну ж втяли. Басом таким реве "ой пiд вишнею". Возний табаку
нюха? та слуха? i сердиться, що, те?-то-як його, Наталка щезла, а  замiсть
не? оцього навiженого принесло.
   I Терпелиха-тiтка мироносниця така примиленна. Це ж Трохимчук. ?й-Богу,
вiн. I плаче, капосник, мов справжня мати. Голосок такий... ех!..
   Петро зi щоками, мов огонь. Шапка смушева i вусики, мов  у  Князькового
сина, отого вiдомого, що всiм дерманським "франтам" ши? найкращi галiфе  i
френчi.
   Це ж театр. Це ж той помiст, на якому ще i ще раз виступають  дивовижнi
люди далеко? Полтавщини. Виступають i  обдурять  невинно-чудесними  сво?ми
скорботами, викличуть хвилювання, вичавлять вогкiсть  на  очах  i  справдi
щирий смiх. Пiсля йдемо далi у свiт, а вогкiсть очей, смiх i навiть  запах
картини несемо зi собою. О, напевно радiсно буде згадати тi постатi в днi,
коли прийдеться робити звiт прожитого.
   Володько вже не потребував би бiльше  дивитися.  I  так  затямив  кожне
слово. Але все-таки пiшов i другого дня. З при?мнiстю пiшов. Причепурився,
як мiг. Ваксував сво? чоботи до блиску. Вiн же виступа? на сценi.  Про  це
знають усi, i всi знайомi будуть на нього дивитися iз зали.
   Зала  убрана.  На  стiнах  Шевченко,  Франко,  гетьмани.   Перший   раз
жовто-синi прапорчики з'явилися. Володько он далеко ззаду  в  самому  кутi
притаковився. Вiн ще  раз,  поки  не  покличуть  його  спiвати,  пережива?
трагедiю Полтавки. Зала набита. Панi на?хали зо всiх околиць. З Мизоча,  з
Верхова, з Гiльча.  Бiлi  такi,  прозорi.  Цвiтуть  по  залi,  мов  лiле?,
особливо он там, далеко спереду, на тих червоних, позичених  у  директора,
плющових стiльцях. А тиша навколо велика. Володько огляда?ться  навколо  в
сво?му кутi. Спина?ться на пальцi, щоб  якось  i  собi  кинути  погляд  на
сцену. Ось близиться до кiнця. Завiса пада?. Зала зрива?ться  i  клекотять
оплески. Затремтiли  спiтнiлi  стiни.  Володько  бочком  протиска?ться  до
переду.   Вони   виступають.   Карпо   Пилипович,   вилизаний   у    сво?х
галiфе-еропланах, бундючно шику? сво?х хористiв.
   Готовi.  Хор  сто?ть  непорушне  i  чека?,  поки  пiднiметься   завiса.
Володькове серце чiтко тукотить.  Карпо  Пилипович  да?  знати,  i  завiса
полопотiла догори. Володько не  бачить  нi  залi,  нi  людей  у  нiй.  Вiн
дивиться просто  в  рот  Карповi  Пилиповичу,  який  вiдчайдушне  розмаху?
руками. Пiсня виходить  значно  гiрше,  нiж  було  на  спiванках,  але  по
скiнченнi чорне  провалля  спереду  вибуха?  такою  трiскотнею,  що  Карпо
Пилипович, нашвидко вiдкланявшись, завда?  тон  на  другу  пiсню.  Це  вже
лiпше. Володько почина? вiдчувати себе. Щось  два  рази  поворушив  навiть
головою. Помiтив також, що в чорнiй прiрвi перед ним повно облич.
   Кiнець. Гураган оплескiв. Завiса  рiшуче  вiдтяла  з-перед  очей  залу.
Хористи виходять. Вони можуть собi йти додому, щоб не заважали публiцi при
танцях. Жорстока несправедливiсть. Вони навiть не мають права  подивитися,
як танцюють.
   На залi гримнула оркестра. В'язанка  пiсень  Давидовського  нада?  всiм
крила, пiдносить. Публiка виходить i розлива?ться по "фой?" та коридорах.
   Тут знов щастя всмiха?ться Володьковi.
   - Гей, там, хлопцi! - гукнув Карпо Пилипович.- Стiльцi зносити!
   Чудесно. Хлопцi кидаються зносити стiльцi. Вони ще не зовсiм  зайвi,  а
там, мовляв, побачимо. Можливо, якось замiтаються в юрбi, i хто там на них
буде  звертати  увагу.  Володько  щасливий  неймовiрно.  Власними   руками
торка?ться ще теплого вишневого плюшу. Ах, яка божевiльна насолода  носити
цi стiльцi. Бiга?, гримотить кованим чоботом i, вида?ться, нiби  на  однiй
нозi гица?.
   I ось зала чиста. Однi, Шевченко, Франко i черга дрiбнiших  панують  по
стiнах. Шевченко суворо ловить на мушку погляду  кожного,  нiби  продивити
його хоче. Франко байдуже й абстрактно поверх  усiх  дивиться.  Жовто-синi
прапорчики, мов екзотичнi  метелики,  почiплялися  кутикiв  ?х  рямцiв.  А
посерединi велико? стiни владною i певною мовою твердить  плакат:  "Встане
Укра?на i розвi? тьму неволi".
   Але, хлопцi, Володьку! В кут! Робить наступ струнна оркестра. Ось  вона
увiйшла,  розмiстилася.  Раз,  два,  i  бризнув  вальс.  Залу   заливають,
заповнюють... Навколо мигають серпанок, плечi, коси. Володько тиснеться  в
кут. Коли б тiльки розпорядник не заглянув сюди. За  сво?ю  звичкою,  вiн,
напевне, не захоче зрозумiти Володька i лишити його в  спокою.  А  тут  за
спинами  людей  вiн  зовсiм  непомiтний  i  нiчого  такого  кепського   не
станеться, як вiн i собi послуха? вальса та  полюбу?ться,  як  отi  шаленi
люди крутяться. А тут йому  зовсiм  вигiдно.  Вiн  i  не  дума?  лiзти  на
презент, отуди до переду. Хто хоче,  то  i  звiдсiль  все  побачить.  Само
собою...
   А зала живе. Музики  розгойдують  "Дунайськi  хвилi".  Ходором  пливуть
пари. При?мно, радiсно. Володько бачить це уперше у сво?му життi.  Гордий,
що може це бачити, що пробився  через  мужицьку  гущу  до  ясно?,  залито?
музикою, зали. I хоч вiн тут не яка важна  персона,  одначе  неважно  йому
грати якусь там персону. Важно бути  тут,  бачити,  чути,  пiзнати  розмах
життя, щоби пiсля роздумати над ним, розповiсти матерi, сво?м товаришам  з
Тилявки, розбудити й у них бажання пiднiматися знизу  до  верхiв,  де  так
радiсно, просторо й ясно.
   I мимохiть згадав хатину свою, матiр, батька. Забули його, не ?дуть.  А
хто його зна?, чому не  iдуть.  Бачить  виразно  батька,  як  той  лежить,
вкритий старим кожухом, i дивиться у стелю. В очах докiр.  Це  Володьковi.
Це вiн, невдячний син, кинув одинокого  i  недужого  батька,  а  сам  отут
розкошу? по балах.  Хто  ж  там  тепер  молотить,  хто  воду  носить,  хто
пора?ться з худобою... Катерина. Коли б хоч Василь скорше вернув.
   Ах, той розпорядник. Таки помiтив. I хочеться  йому  по  всiх  закутках
лазити та турбувати чесних глядачiв, якi чейже нiяко? не роблять шкоди.
   - Додому, додому, хлопцi! Спать пора!...
   Теж опiкун який найшовся. Хоч-не-хоч, а вiдходити таки  треба.  Онде  i
Карпо Пилипович такою тобi iжицею погляда?. Щастя, що  вчепилася  йому  до
руки якась брюнетка. Копиця чорнiзного волосся, горiючий червоний бант  на
ньому. Вiн прилип до не?, блискучi зуби, смiх. Вiн, видно, зовсiм забув за
сво? iменники та прикметники...
   Володька i спiлку далекого кута попрохали опустити залу. Надворi  пада?
густий лапатий снiг. Багато саней, повкриванi дергами конi.  Через  широкi
вiкна рветься назовнi яскраве свiтло з не менш яскравими тонами  оркестри.
Пiд вiкнами купи воячнi "нижчих  чинiв",  що  кiлькома  поверхами  стоять,
шкiрять зуби i лаються. На них верга?  густо  освiчений  снiг,  що  поволi
розта?.
   Неба зовсiм нема. Зникло в безмежному сiро-чорному  просторi.  Тепло  i
радiсть поволi залишають тiло, яке грузне в холодну зледенiлу нiч.
   Революцiйна нiч, напружена нiч. Ген там навколо в цьому снiгу i  мороцi
живуть революцiйнi люди. Вони зазначують сво? iснування стрiлами, якi чути
зо всiх бокiв, бо ж кожний, хто приходить  з  вiйни,  приносить  iз  собою
"вiнтовку". Стрiляють, куди попало. Навiть нiч не робить ?м спину.
   На "Горбаях" чути спiв. Розпучливий голос  виспiву?  "Коробочку".  Чути
п'яний, хворий свiт. Чути, як гуде той  голос  надмiрним  болем,  нiби  це
голос раненого звiра. Навiть вiльхи на лузi стоять напружено й  жахаються.
На повiки очей падають снiжинки, розтають i  лишаються  з  них  малюсiнькi
краплини води. На щоках збiгають холоднi  потiчки.  Хлопцi  йдуть  мовчки,
швидко пiд гору.  Володьковi  чоботи  кляпають  на  ногах.  Це  ?  "Ляшове
займисько". Того самого Ляша, що повiсився i що часто  переходить  дорогу,
коли хтось iде сюдою вночi. Але нема часу думати про Ляша. В головi безлiч
iнших думок.
   Хлопцi вибiгають на гору. Ось i садиба дядька. У вiкнi  "велико?  хати"
видно свiтло. Так пiзно свiтло, дума? Володька. Приходить до хати. В кухнi
обтрусив iз себе снiг. Вiн вже зна?, чому так  пiзно  свiтиться.  Он  мама
сидять на тапчанi пiд гарячим буга?м[14].  Ноги  пiдгорнули  пiд  себе,  а
великi ?х чоботи недбало стоять коло тапчана.
   - Ах, ти мiй шмаркачу,- першою заговорила мати.- А де то  ти  по  ночах
лазиш? То ти так вчишся?
   - Ви при?хали? - не то здивувався,  не  то  особливо  зрадiв  Володько.
Пiдiйшов i поцiлував у руку.
   - То вiн, чу?те, кумо, на "приставленi?" був. У  семинарi?  в  нас  усе
приставл?нiя йдуть,поясню? з печi дядина Одарка.
   - А тато де? - пита? хлопець.
   - Не може вiн. Мало зводиться. Щось йому в боку...  Певно,  то  граната
наробила. Сова?ться в постелi...
   - А ви самi при?хали?
   - Хто ж мав при?хати.
   Так прикро. Забув i за чоботи.
   - Що ж ? татовi?
   - Перед Дмитром,- продовжу? мати,- якось звiвся. У клунi  стрiп  вiтром
знесло i лиха година надала йому полiзти  на  таку  височ  пошити  стропа.
Господоньку святий. Як злiз, кричма кричав, за спину  хапався.  А  коли  б
тобi, хоч що сказав. А то: ox, ox, ox!... I зуби зацiпить... Господи, Боже
мiй!
   Володько сто?ть, нiби кам'яний. Нiхто не скаже, що то не  батькiв  син,
хоч i подiбний на матiр. Нi один м'яз його обличчя не ворухнеться, хоча  в
очах бачить вiн батька з зацiпленими устами i чу? виразно його охи.
   - Ну, а хто ж на господарствi?
   - Взяли якогось галицiяна з пл?нних вуйка Павла. I Хведот i Василина до
нього, як до свого. Ходив у поле, дещо заволочив, дещо попорав. Тепер коло
хати совга?, се?-те? шкорпа? на  дворi.  Святе  письмо  чита?,  на  картах
ворожить i все червоний дощ пророчить. Каже, впаде червоний дощ,  що  буде
подiбний на кров. Кривавi рiки, каже, потечуть. До чого вiн ото  торочить,
один Бог зна?. Кажуть, вiн з ума зiйшов. Але  чоловiк  трезвий  i  грамоту
зна?, i робить потрохи на харчi, як то кажуть. Привезла он тобi  шкорбуни.
Сама у Зiнька замовила. Наказувала: не зробiть, чу?те,  малих.  Хай  Лiпше
бiльщi. Чи то онучу добру взу?ш, чи що... Завжди чобiт не ма? бути, як  то
в жижликiв мiських... Нiби ?х ото прилив на ногу. А прийдеться взутися  чи
роззути, то мучиться, рве взуття, пруча?ться.
   - Але ж, мамо!.. Вони величезнi!
   - Нiчого. Зате взу?ш онучу суконну... Не бiйсь, не померзнуть ноги.
   Далi Настя оповiда?, що до них знов якийсь обоз  приволiкся  i  став  у
селi.  Всi  москалi  збунтувались,  кажуть:  далой  войну!  Кидають   усе,
геть-чисто все: конi, вози, ну геть усе, як було, а самi, хто  зна?  куди,
розходяться. Найгiрше отi конi... Господи!  Що  та  бiдна  худiбка  такого
зробила... Вигнали ?х на поля, нiби собак. Iдiть собi... А  худоба  гарна.
Приходить москаль до нашого: купi, дед, лошадь. А скiлько? Еет, каже.  Дай
бутилку самогону й бери. Наш дво? купив. Не хотiв даром.  За  кару  кобилу
двадцять, а за, як то каже Хведот, киргиза шiстдесят карбованцiв заплатив.
А, Боже, що то було за лихо. Тиждень кониська на  ноги  не  вставали.  Але
поправились. Ось i сюди ними присунулась. Цiлий день плужилась. Все  хода,
все хода. Вечiр застав мене на Мостах, а поки доплужилась до Дерманя, мало
не на пiвнiч. Ох, бiда... Отак, люди мо?... То се, то те i нiяк  не  можна
було зрахатись. Дума?мо: Матiнко Божа. Та воно ж там i без сорочки, i  без
чобота. I хто зна?, хто йому ?сти дасть...
   - Ну, коли вже вiн у нас,- вставив дядько,- то бiда невелика. Ми так  i
гадали, що там у вас не все в лад iде.
   Володько слуха? матiр, взува? сво? новi чоботиська i шкорба?  по  хатi.
Радий i сумний. Якось би хотiлося не так. Хотiлося б по-людськи.  Хотiлося
б на себе щось кращого надягнути, як у iнших хлопцiв,  якi  мають  усе  на
себе примiряне, все акурат.
   Довго ще гуторять, мiркують i кладуться. Володько  ляга?  на  лавi  пiд
вiкном, бо на його тапчанi ляга? мати. Укрива?ться вiн  маминою  бекешкою,
бо пiд вiкном студить.
   Лягаючи, мати довго молиться Богу. Пiсля ще довго  в  темнотi  розпиту?
сина, що та як... Хочеться ?й знати все, та й батько, либонь, цiкавиться.
   - Лежить ото... Щось набреде на думку i запита?: ну, а як  то  там  наш
"скубент"? А ти, дитино, не дуже-то до отих безбожникiв  прислухайся.  Ото
на днях вернувся Корнiй Ет-то?в. На?вся, кажуть,  ляшнi,  встав  i  навiть
лоба не перехрестив. А Хома встав i каже: а то ж що? Турок ти, чи  що?  Не
бачиш он образа, iкони свято?? "Плюю я на вашу iкону". Так, чу?ш,  дитино,
i сказав. Уляна як почула, то ?й, сердешнiй, руки й ноги потерпли  i  язик
занiмiв. Хома за полiно i полiном, i полiном...  Та  по  Корнi?вi,  та  по
Корнi?вi. Той за иагая. Боже святий! Батько ж наш не раз читав  колись:  i
постане син на батька, а батько на сина. Чи ж це вже не так ?. I  до  чого
воно отак дiйде.  Але  ти  пам'ятай,  дитино.  Пам'ятай  все-таки,  що  ти
господарський син. А господарський син проти Бога i батька не  пiде.  Ооо,
то нi. То вже я вiрю, що нi. Який-небудь хлюст  хiба...  Виродок,  хорони,
Боже. А також науки пильнуй. Вчать там вас хоч чому путньому? Хоч заповiдi
Божi не забув? Га?
   - Ах, мамо. Те, що навчився  колись,  не  забуду.  З-за  бугая  озвався
дядько. Вiн, видно, також не спав i все слухав.
   - То, рiзун ?х матерi, й у нас страшне твориться.  Камiнякiв  матрос  у
шапцi до церкви заходить. Од свiчки цигарку прикурю?, i що хоч йому  роби.
Бо що ти йому тепер зробиш.  Свобода  вже  така  велика,  що  всяка  немiч
пурисом стала, i не пiдступай. Хто йому тепер рiвня. А онде дивiться, що з
двором зробили. Правда, не люди самi почали то. Почали москалi, але  ж  на
якого чорта все бити, нищити. Двiр ? двiр. Понятно. Що народовi землi тра,
також понятно. Але, рiзун ?х матерi; нащо його той лемент  робити.  Пiшли,
розтрощили. Ет, плюнути хочеться i тiльки.
   - Спи вже, старий,-  завважу?  з  печi  дядина.-  Кума  також  за  день
намерзлися i хочуть задрiмати.
   - Ох, Боже, Боже! - зiтха? Настя. Вона нiжиться i горнеться до  теплого
бугая.  Володько  мовчить.  Його  думка  займа?ться   одночасно   кiлькома
справами. I  хворий  батько,  i  прохання  матерi...  Болюче  i  зрозумiле
прохання. Але що ж вiн винен. Вiра тiка? з душi. Нема  сили  втримати  ??.
Вiрити - не знати, знати не вiрити. Вiн же й не зна?, i не вiрить.  Прикра
пустельна середина. Вiн прагне знати все до безмежностi, а дiйде до  кiнця
пiзнання, далi знов буде вiрити.
   То знов у очах мига? освiчена  зала.  Рояться  людськi  постатi.  Спiв,
музика. Он чоботи з темноти вилазять. Дивиться на них i нiяково ста?.
   Нiч уже давно пану?. Шумить вiтер. По бляшанiй  стрiсi  хати  стукотить
гiллям  розлогий  горiх.  За  вiкном  вибрiху?   сусiдський   Боско   сво?
невибагливi розмови з ворохобною нiччю революцi?.
   Цi?? само? ночi пограбували монастир. Вiдчинили всi  льохи,  вигнали  з
келiй послушникiв. Все, що знайшли  в  льохах,  вичистили.  Кажуть,  п'янi
большевики. Наджорився один з другим ханжi, самогону, зiбрались  бандою  i
хотiли  на  "приставл?нi?"  влiзти.  Семiнаристи  виперли.  Так  вони   до
монастиря. Сушенину, сливи, пшона -  все,  як  ?,  пiд  ноги.  А  пiсля  у
приходського батюшки двадцять тисяч золотом вимагали. Двi години босого на
снiгу потримали i дарма.
   - I де вони в чортяки набралися, отi большевики? Яка хал?ра породила ?х
на свiт?
   - Каторжани! Не зна?те. Всi каторги повiдчиняли. Он зi Сибiру,  кажуть,
сто тисяч ?х суне.
   - Каторжан?
   - А що ж. I спину ?м нема, бо ж ?м все нiпочом.  Мо?-тво?.  Для  такого
жизня все одно сплювак. Кулю в лоб i шлюс.
   - А де ж власть? - грiзно пита? котрийсь.- Он у Довгощика  також  були,
п'ять тисяч стягнули i молодицю споганили. Олiйниковi  записку  пiдкинули:
таку-розтаку твою, як не приготу?ш десять  тисяч  золотом,  кулю  в  череп
заженем i баста. На Горбаях цiлу нiч свиню смалили i стрiляли в небо.
   - Какая теперь вдасть! Вон у Ки?вi  Центральна  Рада,  кажуть,  войсько
собiра?. А какой сознатiльний чолов?к пойдьот сьогоднi воювать.  За  кого,
спрашу?ться?...
   - Чому нi. Пiшов би всякий, але надо режим встановить.  Без  режиму  не
пiде.
   Народ. Затиснутi, спраглi уста, напружене кантате чоло.  Очi  впо?нi  в
каламутну далечiнь, нiби  очi  божевiльного,  що  зненацька  наткнувся  на
неймовiрно яскраву цiль. Але як пiзнати ??? На  очах  сiра  шкаралуща.  На
душi вируючий накип ?дi, що збирався там впродовж столiть. Стряса? дико  i
нервово головою, пруча?ться пустити в рух застояну, заржавiлу думку.
   Одного дня оголошують, що на Шинкiвцях будуть  роздавати  тараню.  Десь
там залежалося багато таранi й ?? порiшили роздати народовi. Кажуть,  буде
велика зборня.
   Йдуть  усi  чоловiки.  Цiкаво.  Володько  також   не   промине   такого
видовиська.
   Пiшов. Перейшов через двiрський сад. Сила  народного  буревiю  залишила
тут  виразнi  слiди.  Пошарпанi  будинки,  повириванi  вiкна  позiхають  у
простiр.  По  алеях  розсипанi  папiрцi.  Володько  пiдiйма?  один   такий
папiрець. Писано латинкою. Сховав до кишенi. Пригодиться. Дома розбере, що
там написано.
   На Шинкiвцях тьма-тьменна народу. Ось мурований червоно? цегли i критий
смоленою  бляхою  будинок  колишнього  банку.  Обчовганi  мiдянi   клямки,
витоптанi пороги, забруджений помiст. Махорчаний дим розводить у  просторi
фанабернi викрутаси.
   Зда?ться, сто тисяч дядькiв прибуло за таранею, ?х жiнки, ?х дiти. Цiлi
поколiння скупчилися ось тут. На них шинелi, фуражки, папахи. На плечах не
позаростали, не  злилися  зi  загальною  сiриною  слiди  вiд  погонiв.  На
обличчях загар окопiв, у очах вибушнi вогники.
   Не за таранею прийшли вони зо всiх сво?х "куткiв" сюди. Порядний  мужик
за такою, пробачте, гнилою паскудою навипередки не поженеться.  Зiбралися,
щоби збити себе в гурт, в лаву. Разом у гуртi виразнiше чути силу свою.
   - Власть. Давай тверду власть! - гукають вони. Он по селу гаса?  п'яний
москаль i топчеться, по чому попало... Он ступають страшнi матроси, якi не
забули ще силу океанських хвиль. Краяти землю ?м хочеться. Пороти твердiнь
непiддайностi мужика.
   Той он оповiда?, щотакий-то кум i сусiд Тодосько за яблока двi  тисячки
лупнув. Уночi прийшло до нього п'ятьох з  "ружжами".  "Руки  вверх!  Дайош
генгi!" Тодосько вийняв тисячки i вiддав. Жизня кожному за грошi  дорожча.
За не? вiддаси все.
   А зна?те, як Бурачиха Санька за "сво?м" побивалася. Лисий  тесть  Марко
не давав ?й проходу. Ночами, бувало, гониться за нею по снiгу до  сусiдiв.
Казав перед людьми:
   - Ну, люди, сестрички, братчики i всi православнi! Я на вiру вашу  (був
католиком) пристав, я церкву поновив, я дзвона в  триста  пудов  спорядив,
батюшцi чистошовкового пiдрясика справив, але "?й", невiстцi,  мо?й  скусi
не можу против ставити. Надто вона шиковна, як лебедиця,  все  одно...  Як
княгиня, тiльки трон дай.
   I дав би. Сто тисяч у банках ляснуло, а других сто розклав  перед  нею,
мов карти. Нi. Не взяла, сатана. Одвернулася.  I  цим,  клята,  ще  бiльше
прикула. Не будь я Криницький, по-вуличному Буряк, як не вiзьму ??...
   I почав пити. Пив, пив... На раз двi лiтри  перваку  виджорив.  Баби  з
другого кутка на руках притягнули, мов  стерво  яке,  пробачте.  Саме  син
Ясько з кавалерi? при шпорах прибув Батько пiзнав його аж на другий  день.
А на третiй, вчора серед ночi, якiсь люципери  застукали  у  вiкно.  Ясько
жiнку в постелi лишив, зiрвався.
   - Хто там?
   - Отвори! Сво?!
   Засвiтив i гiльки вiдхилив дверi...- баах! Куля просто в кишки пiшла  i
вирвала спину. А Буряк нiби в другiй хатi спав i нiчого не  чув.  Сьогоднi
он усiх попiв звозить, тисячки на похорон сипле.  Такий  великий,  гидкий,
страшний злочин, що взива? пiмсти з неба, а  суду  нiякого.  Бо  хто  буде
судити.
   З семiнарi? прибуло кiлькох учнiв. Налiплюють оголошення. Дядьки, слово
по слову, добирають толку. Ага. Землю  без  викупу  обiцяють.  Додумалися.
Знають, що коли не дадуть, i питати не станемо. Ану, списки  робити.  Ану,
доста з таранею возитися. Застав'? доки буде лежати.
   На фацiятi банку хтось почiпив  червоний  "хлаг".  Небо  грiзне,  сiре.
Хмари, мов з олова литi. Очi дядькiв прудкi, мов шрiт.
   Аж коли  зложили  комiтет  i  зробили  списки  "бедного  малоземельного
класа", Володько порiшив покинути  Шинкiвцi.  Мав  ще  важливу  справу  до
Галабурди, який мешка?  пiд  могилками.  Задумав  роздобути  "перший  сорт
обрiза". Хтось там десь прода?. На це мистець Галабурда.  Молодший  дядько
Перхвен влiтку привiз австрiйську "вiнтовку", але вона тяжка, як хал?ра, i
б'?, мов грiм. Легкого,  доброго  обрiза  Галабурда  обiця?  за  три  копи
волоських горiхiв i за чвертку самогону роздобути.
   Iде Володько через пригiрок Плоске. Унизу, коло Харитонового займиська,
якась очмана з рушницi  пахка?.  Одна  куля  пiд  самим  Володьковим  ухом
пролетiла. Якийсь сучий пасинок, напевно, жарти стро?ть, на  мушку  ловить
здалека. Краще зiйти в долинку, а  то  ще  зловить.  Баах!  Дзз!  Володько
присiв. Пiсля вiн швидко бiжить в долину. Навздогiн продзижчало ще  кiлька
куль, але плювати йому на них. Все одно нi одна не вцiлила.
   Коло приходсько? церкви знов натовп. Володько мiрку?,  що  це,  мабуть,
похорон. Яська. На дзвiницi б'ють у щити та рейки. Зайшов.
   На хорах виспiвують протяжне "Господи помилуй". Розсвiчено всi  свiчки,
велике й мале паникадило. Повно ялiвцевого диму. Править кiлькох у  чорних
ризах батюшок.
   Братчики й сестрицi оточили пiдковою вiдкриту  домовину  i  тримають  у
руках горiючi грубi восковi свiчi. Старий  Буряк  схилив  сво?,  в  довгiй
вичовганiй вiд клякання халявi, колiно  перед  чорною  домовиною.  Обличчя
його не видно. I так сто?ть непорушне, мов тесаний з каменя.
   А побiч блiда, мов стеаринова, сто?ть непорушне його красуня  невiстка.
Сто?ть рiвно i трима? через хустинку палаючу  свiчку.  Зо  свiчки  капають
восковi окапки, з очей сльози. Те i друге попада? на ?? загорiлу з довгими
пальцями руку. Але вона цього,  мабуть,  не  помiча?.  ??  очi  спрямованi
просто вперед i невiдомо, що бачать вони.
   У домовинi  прибраний  i  вдягнений  у  вiйськове  мрець.  Голова  його
вiдкрита. Покрита вiдрослою золотавою щетиною, його борода задерта догори.
Очi заплющенi й опалi. Чоло плитке i жовте, нiби вилiплене з воску.
   Правлять панахиду, але панахидного настрою не помiтно.  Люди  спокiйнi.
Зiгнутий  у  чемерцi  Буряк.  Вида?ться,  нiби  вiн  прикида?ться.  Навiть
заплакана красуня невiстка не прозраджу? повно? глибини болю.
   Володько глянув на священика. Це ж його протримали босого на снiгу. Ах,
нi. Це певно не його. Той панськуватий, делiкатний пiп, що ма?  матушку  в
ракових окулярах, вигляда? як i колись. Його уста такi ж насмiшкуватi,  як
i тодi, коли Володько зустрiв його у школi. Править  смiливим  голосом  i,
певне, вимага? вiд Господа Бога "убi?нному рабу Божому во?ну Йоану"  мiсця
на лонi Авраама й вiчно? пам'ятi.
   Церква не така тепер, як колись в тi часи, коли привозили сюди Володька
хворим. Нема святостi, урочистостi. Революцiя i  сюди  внесла  сво?  тони,
настро?. Тi самi вiзерунки на стiнах. Тi самi святi. Он пiд  самим  зводом
куполи той самий суворий з розiп'ятими руками Бог-Саваоф i навiть тi  самi
смаглявi по кутах банi ?вангелiсти. Лишень не так тепер  радiсно  тут,  не
так затишно, не так тепло. Все це носить на собi слiди  скрито?,  холодно?
байдужостi. Один спiв торка? Володька так само, як i колись.
   I це Володько дуже виразно вiдчува?.  Цей  час  ма?  свiй  запах,  свою
барву. Храм не  ма?  тепла.  Опустiв.  Весь  жар  i  тепло  забрала  вона,
революцiя. Вона ограбувала святинi, образи, позолотку  ?х  риз.  I  навiть
кадильний дим не пахне ладаном, а ялiвцем.
   А може, це недостача вiри. Володько не завдавав собi цього питання.  Не
було коли. Тепер не  тi  часи.  Тепер  i  смерть  не  така.  Хто  сьогоднi
жаха?ться смертi. Звикли.
   Коли скiнчилася панахида, було досить пiзно. До Галабурди вже не пiшов.
Пiшов додому.
   Зима швидко приходить. У м'ясницi прийшли нiмцi.  Володько  побачив  ?х
уперше  коло  монастиря  на  масляну.  Прийшли,  у  шоломах  усi,   багато
кулеметiв. Розташувалися коло  монастиря  на  вулицi,  пiвдня  постояли  i
вiдiйшли. Не чiпали нiкого. I чого ?м когось чiпати.  Кажуть,  вони  хлiба
потребують. Кажуть, голод у них.
   - Господоньку, Господоньку,- тошнi? Одарка,- i "наш" .там  десь  бiду?.
Коли б хоч побачитись. Коли-то вiн вернеться.
   - А дивно якось. Бились з ними, воювалися, а от дивись, прийшли без бою
i хоч би що...
   - Бо ж не чули хiба, що Центральна Рада мир заключила з ними.
   - Щось я не вiрю... Тодi чого ж вони прийшли до нас.
   - Контрибуцi? хочуть.
   - А хал?ри ясно? не хочуть? ?м ще контрибуцi? захотiлось.
   - Коли тiльки за пом?щикiв i за буржу?в стоятимуть, бiда ?м буде.
   - Ага! Коли тiльки... Хiба он не чули, що у Верховi зробили?  Людей  на
сход зiбрали i казали все пом?щицьке вернути.
   - А Центральна Рада ж як? Чого мовчить?
   - Хiба вони Центральну Раду слухають. Вони слухають сво?х командирiв.
   - Ну, ще побачимо.
   До села прибувають все новi й новi фронтовики. Нема вже фронту, зо всiх
усюдiв вертаються розсипанi по цiлому свiтi люди. Кожний, де б не був,  де
б не ходив, мiсця того, де вперше свiт побачив, шука?. Багато не вернулося
i вже не вернеться.
   Наближа?ться весна. Великдень цi?? весни радiснiший, нiж минулих весен.
Цiлий пiст працювали куби, тому самогону не браку?. Розкiшнi соняшнi  днi.
По  гаях,  лiшниках  витикаються  першi  веснянi  квiти.   Бруньки   дерев
набрякають, а берези обнизалися жовтенькими френдлями.
   Володько шалено любить такi днi.  По  полях,  гаях,  яругах,  зда?ться,
ходить якийсь невидимий, дбайливий господар i проводить до порядку все, що
попсували зимовi веремi?. Там пiдбарвлене все свiжими  яскравими  барвами.
Там непомiтно знесена брудна снiгова замета, i навiть висушене та  засiяне
квiтами те мiсце, де вона лежала.
   Гарна весна. Гарне село Дермань. Гарнi, живi, веселi, працьовитi  люди.
Ось ще кiлька днiв i захлинеться  все  навкруги,  як  глянеш  оком,  бiлим
цвiтом садовини. По лiшниках розiллються спiви солов'?в, i тодi  нiхто  не
знатиме, що значить смуток. У ширiнь i далечiнь, по пагорбках,  розляглося
чудесне, з бiлими хатами, прадавнiми церквами, пишними  садами-гаями  село
Дермань.
   Але Володька гнiтить весна. Як тiльки ви?хав дядько ?лисей переший  раз
у поле, Володько пригаду? дiм, пригаду? хворого батька. Вiн  уявля?  собi,
як батько вста? ранком, довго розворушу? закляклу потрощену спину i поволi
ступа? на поле. Протряхло воно. Сонце лл? та лл? водоспади  променiв.  Над
чорною нивою серпанком мерехтить випар. Жайворонки розсипались по  синьому
чистому склепiннi над  землею  i  радiють  безмежно.  Додому!  До  батька!
Допомоги йому треба. Але й школа трима? мiцно. Не можна ж отак:  розпочав,
не докiнчив i пiшов. Сам батько  так  не  дозволить.  Скаже:  то  вас  уже
розпустили? I тодi бреши, а нi то на  другий  день  назад  пожене.  Одначе
Володько дуже добре розумi?, що батьковi допомога потрiбна. Не буде ж  вiн
сам i за плугом ходити, i сiяти, i скородити.
   I як тiльки минув Великдень, почав Володько мiркувати, як  би  i  школу
скiнчити i батьковi допомогти. Всi предмети науки знав добре.  Цiлий  курс
майже пройдено. Лиша?ться тiльки дочекатися розпуску та дiстати свiдоцтво.
Та коли це буде.
   Хлопець вирiшу? звернутися до учительсько?  ради,  щоб  дозволила  йому
скорше лишити школу. I  несподiвана  радiсть.  Йому  дозволяють  це.  Йому
видають свiдоцтво i з Богом. Свiдоцтво гарне. Таке свiдоцтво не  осоромить
його перед батьком. Прийде, виложить: дивiться! Даремно не  стратив  часу.
Батько подивиться, але не здиву?ться. Чого б там дивуватися. Його син i не
смi? дiстати iнше свiдоцтво. Iнакше хай iде не "на школи", а свинi  пасти.
Нiчого даром не да?ться.
   Так. Володько лиша? Дермань. Лиша? дядька, сво?х  приятелiв.  Його  вже
тепер не цураються, не кепкують, не оминають. Його проводять добрi  хлопцi
зi школи, прощаються i просять навiдатися до них улiтку. Аж тодi десь,  як
садовина поспi?. У Тилявцi, напевне;  нема  таких  садiв,  як  у  Дерманi.
Добре. Володько не промине навiдатися, а восени, як  Бог  дасть  здоров'я,
знов прибуде до школи.
   Виходить Володько  в  далеку  дорогу  зовсiм  раненько.  Ледь  на  свiт
благословля?ться, ледь обарвилось небо на сходi, а  Володько  вже  палку?.
Ось знайомi хати, сади. Люди  ще  не  скрiзь  повставали.  Свiжо.  Повiва?
сухий, схiдний вiтер. Ах, далека та  клята  дорога.  На  пiшака  аж  надто
далека. А чекати, поки при?дуть, нiколи. Речей сво?х не забрав  зi  собою.
Колись при?дуть i заберуть.
   Знов знайомi лiси, пiски, самота. Нiхто в цих лiсах не ходить, нiхто не
?здить. Лише час вiд часу  якийсь  зачовганий  полячок  проповзе  пiсковою
дорогою сво?ми череватими конятками. Дубовий лiс ще не  розвився.  Лиш  по
землi зеленi? трава та розквiтчались веснянi квiточки.
   Володько йде швидко. Не зупиня?ться, не роздивля?ться навкруги, як тодi
восени. Нема часу. Хотiлося б ще цього дня дiстатися додому, але  ледь  чи
вдасться це. Коли б яку пiдводу нанесло. Присiв би  i  пiд'?хав  би.  Ноги
вiдпочили б, а тодi хоч цiлу нiч iти.
   В полудень на Зелений Дуб дiйшов.  Сiв  на  пригiрку  пiд  сосною  коло
колодязя i  пополуднував.  З'?в  кусень  старо?  паски,  що  лишилася  вiд
Великодня. З'?в шматок сиру. Пiсля витягнув з колодязя вiдро води i все те
порядно запив. Дещо прикро з губами. Суховiтер обпiка? ?х i вони засихають
та репаються. Ноги також промовляють за себе. Поки йшов - нiчого.  А  сiв,
посидiв i вставати не хочеться. Так би й сидiв тут до ночi. Ах, як при?мно
було б тепер присiсти до кого-небудь i пiд'?хати.
   Як на тоте з гори затарабанив вiз i з-за кущiв ви?хала  якась  пiдвода.
Володько зрадiв. Подивився на конi. Зда?ться, шустрi стригуни.  Ще  зовсiм
молоденькi, але нiчого собi. На возi дебелий обвiтрений дядько.
   На бiльше Володькове щастя дядько пiд'?хав до колодязя i почав напувати
конi.  Володько  визвався  витягнути  води.   Дядько   недовiрливо   з-пiд
насуплених брiв подивився на хлопця i мовчки  погодився  на  це.  Володько
запрацював, викрутив кiлька вiдер i налив  повне  корито.  Конi  п'ють,  а
дядько посвистом пiдда? ?м смаку. Дядько все ще мовчить,  загнузду?  конi.
Володько також не знаходить вiдповiдних слiв для розмови, хоч  розмовитися
необхiдно.
   Нарештi дядько пита?:
   - А ти звiдки будеш?
   - О, здалека. З Тилявки.
   - З Тилявки? А де то ?? - байдуже, поволi пита? далi. Володько  коротко
i ясно вдовольня? його цiкавiсть. Дядько поправля? на конях шле?  i  сiда?
на вiз. Пiдвезе? Не пiдвезе? Треба сказати. Нi. Не  поверта?ться  язик.  А
дядько вже руша?.
   - Чiпляйся там iззаду,-  вже  на  ходу  кида?  дядько.  Володько  миттю
виковистову? нагоду. Пiдбiг, пiдскочив i присiв ззаду на голiй дошцi. Коли
хлопець уже садить, на дядька находить сентимеят.
   - Сiдай, чу?ш, зручнiше. Тягни он опалку пiд себе.
   -- О, менi й так добре. Дуже добре. Оце трохи пiд'?ду. Чортовi ножиська
болать, зна?те...
   Але дядько, видно, наговорився вже  вволю  i  бiльше  не  ма?  бажання.
Дорога саме йде в долину i дядько нагнав конi. Володько рiвно ж не виявля?
великого  бажання  провадити  розмову  з  таким  насупленим  типом.  Iдуть
трусячком. Дорога м'яка пiскувата. Володько вдоволений. Не зна?, куди  ?де
дядько" як далеко вiдвезе його. Все одно.  Коли  дядько  звертатиме  туди,
куди Володьковi не по дорозi, хлопець зiскочить з воза i все.
   Пере?хали долину. З обох бокiв дороги поруб. Ще перед вiйною почали тут
рубати лiс, наставили гелеток, стосiв, кiз i так залишили. Вже засiявся  i
пiдрiс молоденький запуст. У запустi безлiч рясту, спiвають птахи.  Дорога
зводиться пiд гору. Коники звiльняють  бiг  i  йдуть  ходою.  Дядько  щось
мiрку?, кива? головою i зверта?ться пiвзворотом до Володька.
   - А. того... Ти ж звiдки того... Йдеш? То ж Тилявка  аж  десь  отуди...
пiд того, пiд Крем'янець.
   - Я йду з Дерманя. Перерва. Мовчанка. По хвилi:
   - Аааа! З Дерманя. То десь того...  отуди,  як  до  того...  Отуди  пiд
Здовбуново.
   - Еге. Коло Мизоча.
   - А того... А що ж ти там... робив?
   - Я там учився. Там ? школи. Там ? семiнарiя,- не проминув  похвалитися
Володько.
   - Семiнарiя? Ого!  То  мусять  бути  того...  великi  училiща.  То  ти,
значиця, з отих, як його... Зо студентiв. Ой тi студенти... Я б ?х коли  б
узяв.  А  добре,  що  нiмцi  прийшли.  ?й-бо,  добре.  Там  люди   того...
скаржаться, а я кажу: добре i шлюс.
   - А то ж чому?
   - Порядок зробили. Чому? Вiн ще того... чому, пита?. Я б, коли  би  був
яким мiнiстром,  чи  там  урядником,  то  того...  зiбрав  би  отих  самих
скубентiв та всипав би кожному по двадцять п'ять нага?в, i май.
   - А то ж чому ви так на студентiв? - осмiлю?ться запитати Володько.
   - Чому. Вiн ще того... пита?. А революцiю хто робив? Хто,  спрашу?ться?
Студенти, каторжан?. А ще соцiлiсти. Тож нацiя.  Скинули  царя  i  порядку
нiкакого. От так все на вспас, твойо-майо. Ганархiя повна. Вилiзе тобi  на
бочку такий горлатор, розверне ротиська i репету?... А до  роботи  вiзьми,
то його, не бiйсь, i гаком не затягнеш. Бо вже  у  студентах  побував,  на
каторзi. Там усе за дурничку. Там не треба  рано  вставати,  йти  в  поле,
орати, сiяти. Там сiв собi, закурив делiкатну папiроску i попльову?. А наш
брат, землю верни. Наш брат, пiт лий. Наш брат, рийся в гною, як отой  жук
подорожний. От яке то правл?нiя. А коли ти чого добився, так  вiн  тобi  в
очi тво?м трудом цвiрка?.
   Дядько зовсiм розiйшовся. Кострубата,  тяжка  його  мова  розгладилась,
набрала мiцi, вогню. Володько просто захопився.
   - I добре,продовжу? дядько,- що прийшли нiмцi. Вони б'ють наших хахлiв.
То iстинна правда.  Вчора,  кажуть,  у  Шумську  сто?ть  на  греблi  ?хнiй
патруль. ?де мужик. "Гальт!" - кричить той. Це, нiби по-?хньому  все  одно
що стой. Це в них так. Але наш що. Що мужик понiма?. Йде собi, та й  годi.
Нiмець як пiдбiжить, вихопив з тако?  кабзульки  якогось  патика  i  давай
молотити дядька. Збив, збив i ще на гавпвахту потяг. Так-то.  Але  порядок
завели. Тепер тобi от не пiдеш, куди очi бачать. Тепер  гальт,  цурiк,  то
роби, а то не роби.  ?де  клятущий  конем,  пiд'?хав  до  криницi,  вийняв
градусника i воду мiря?. Каже, щоб коневi в зуби зашпори не зайшли, щоб не
дуже холодна була вода. Воно-то в нас  у  криницях  води  не  грiють,  але
дивись, сто чортiв його матерi, який тобi порядок. I нам  того  треба.  От
чого нам треба. Порядку. Був цар, був вратник, був  порядок.  А  тепер  що
стало? Каторга пiшла порядок робити, а тож звiсно...
   Володько й собi перейма?ться розмовою. Спочатку легко, далi все певнiше
i певнiше почина? перечити дядьковi. Вiн, мовляв, тi?? думки,  що  порядок
потрiбний... Це призна? кожний.  Але  щоби  вмiти  порядок  робити,  треба
вчитися. Не всi вчаться тiльки на те, щоб закурити делiкатну  папiроску  й
попльовувати. Були й такi, але вони приносили  бiльше  шкоди,  нiж  добра.
Тепер учаться на те, щоб вмiти краще жити, краще господарити, краще  уряди
вести. Цар. Воно правда, що за царя був порядок, але який.  За  царя  мали
право тiльки однi. Тi могли  вчитися,  тi  могли  уряди  займати,  а  iншi
нiчого. Десь там якийсь мужик  мiг  достукатися  чогось  лiпшого.  Але  то
коштувало його багато  працi  та  намаги,  бо  мусiв  сам,  сво?ми  силами
пробивати собi дорогу. А за дворян, за багатих людей грошi робили.  Дядько
слуха? уважно. Пiсля зазнача?:
   - Воно то як розсудити сознатiльно, ти ма?ш правду.  Але  зачем  робити
революцiю.
   - Революцiю роблять для того, щоби дати право всiм  без  роздiлу.  Всiм
класам народу.
   - Еее! - махнув рукою дядько.- Када нема порядку, то й  право  нипочом.
Перш треба навчитися порядок робити, а тодi право давати. Так я думаю.
   ?дуть все далi i далi. Володько вдоволений, що може стiльки  пiд'?хати.
Ось уже Гiсерна. Ще один великий пере?хати лiс, i там Москалiвка.  А  далi
поля, бита дорога. Дядько переходить з полiтики  на  господарськi  справи.
Пита? Володька, хто його батько. Диву?ться, що той такий  самий  господар,
як i вiн, а задумав так марнувати свого сина. Володько знов перечить.  Вiн
намага?ться пояснити дядьковi, що вiн  зовсiм  не  збира?ться  вчитися  на
пана, а тiльки, щоби бути розумнiшим, щоби вмiти лiпше господарювати.
   - Ееет! Для того вчитися не треба. Дай менi тiльки досить  поля,  то  я
тобi без науки докажу, який з мене господар.
   Володько знов перечить. Вiн згаду? отих самих нiмцiв, яких  дядько  так
вихвалював. У них, мовляв, усi люди вчаться, тому вони й  порядок  знають.
Дядько, видно, призна? Володьковi рацiю, але перечити не переста?.
   - Не кажи. А я тобi скажу. У них вже то в кровi. Так!
   Володько знов перекону?, що й нiмцi не завше в себе мали порядок.  Були
й у них заколоти i революцi?. Але вони вчилися, всi вчилися, i тепер  вони
у всьому толк мають.
   Пере?хали Москалiвку i ви?хали на поля. Пiски лишилися в  лiсках.  Знов
чорнозем. Зi сходу дме прудкий вiтер. На полях  вовтузяться  люди.  Орють,
сiють, скородять. Нiде не видно  революцi?.  Ген  на  пiвдень  у  соняшнiй
далечинi  бiлiють  якiсь  хутори.  Пiд'?жджають  до  Васьковець.  У   селi
неймовiрне болото. Колеса грузнуть до маточини. Конята ледь тягнуть  воза.
Дядько ла?ться. Нарештi вилазять iз брудних Васьковець i  наближаються  до
Шумська. Якось дивно. Володько найбiльше зна? цi мiсця  ще  з  тих  часiв,
коли тут було скрiзь повно люду, обозiв. Тепер  порожньо,  тiльки  здалеку
видно, на головному мостi греблi сто?ть нiмецький патруль у шоломi.
   Ви?хали на шлях, що йде на Крем'янець, i дядько зупинився.
   - Ну,- каже вiн,- тепер ми розминемось. Я ?ду отак через мiсто, а тобi,
зда?ться, сюди на Крем'янець.
   Володько дяку? i злазить. Дядько зовсiм подобрiв i шкоду?, що  не  може
далi пiдвезти.  Але,  може,  хто  буде  ?хати  з  мiста  i  Володько  знов
попроситься.
   Нiчого.  Володько  i  так  вдоволений.  Вiн  зовсiм  вiдпочив  i,  коли
прийдеться йти пiшки, також не бiда. Ще раз подякував i йде.
   Сонце ще досить високо. Хотiлося б йому до  заходу  сонця  добитися  до
дому. Йде через село Рохманiв.  Дорога  тут  лiпша,  виложена  дерев'яними
кругляками. Побiч здебiльша жидiвськi, обiдранi  хати.  Виходить  у  поле.
Вiтер сильнiша?, напира? ззаду i помага?  йти.  День,  хоч  весняний,  але
непривiтний, холоднуватий, сiрий. Уста зовсiм порепалися. У ротi й у  носi
висиха?. Ноги вiдпочили, i тепер майже не чути втоми.
   Як завжди, так i тепер, Володько виразно помiча? змiну кра?ни i  людей.
Там, за лiсами,  коло  Дерманя,  йому  значно  бiльше  подоба?ться.  Якiсь
яскравiшi, виразнiшi люди. Цiле життя  якимсь  дзвiнкiшим  вида?ться.  Тут
сiрiше. Села тут i  не  бiднi,  але  вигляд  ?х  надто  простацький.  Люди
здебiльша байдужi. Тут i революцiя не так помiча?ться.  Нема  тих  великих
сходок, нема промовцiв. Землi i тут домагаються, але не так пристрасно. Де
причина цього? Не треба далеко за нею ходити. У Дерманi школи, монастир. А
тут... Тi маленькi пiд солом'яною стрiхою хатини, що звуться школами, хiба
то школи? А он Жолобки, Угорське i багато iнших подiбних,  скiльки  стоять
на землi, не бачили в себе школи. Не диво, що й люди  тут  сiрi,  лишайнi,
розчухранi, мало не дикi.
   На вечiр Володько дома. Смерка?. Ще здалека почув його собака Пундик  i
вибiг назустрiч. Зворушливi обiйми, пестощi. Он рiдний  хуторець.  Садочок
розроста?ться, а навкруги поле. Вiтер  свобiдно  шуга?,  б'?ться  об  мури
хлiва i хатини, на клунi мiсцями позривало снiпки i майже  зовсiм  зiрвало
стропа.
   Володько входить до  хати.  Там  одна  мати  з  Василиною.  Привiтався,
поцiлував матiр у руку. Стара заметушилася. Вона зовсiм не сподiвалася, що
той прибуде.
   - Яка низенька хатина. А плита. Зовсiм низька. Мало не по колiна,- каже
Володько.
   - Бо ти вигнався,- радiсно зазначу? мати,- Було таке кордупленя,  а  то
дивись...
   Володько аж тепер помiча?, як багато вiн за зиму вирiс. Тепер вiн  мало
не парубок. Справжнiй "скубент". I делiкатностi  набрався.  Все  тобi  так
зручно  в  нього  виходить.  Навiть  мова  злагiднiла.  Не  така   уривна,
кострубата.
   Зовсiм смерком приходить з поля  батько.  З  ним  Катерина.  Хведот  ще
ходить до школи, а пiсля школи пасе товар.
   Батько побачив Володька i першим йопэ словом було:
   - Ну, так уже прийшов? Розпустили?
   Володько привiтався з батьком так  само,  як  i  з  матiр'ю.  Поцiлував
брудну батькову руку. Вiн боявся одного, що застане  батька  дуже  слабим.
Але тепер нiчого такого особливого не помiтно. Батько ходить щодня в поле,
працю?.
   При вечерi коротка розмова. Володько  показу?  свiдоцтво.  Батько  взяв
папiр у руку, подивився i  зараз  повернув.  Не  сказав  нiчого.  Володько
вдивля?ться тiльки у вираз батькового обличчя. На  цей  раз  усi  прикмети
вказують, що батько вдоволений. Далi вiдпочинок, гасне лампочка.  Володько
аж тепер чу? сво? ноги. Але нiчого.
   Другого ранку Володько вже в полi. Знов вiтер, рiлля, жайворонки.  Знов
простiр  i  рiдна,  чорна  земля,  а  Володько  син  ??,   справжнiй   син
найсильнiшо? з матерiв.



   VIII

   Шалi? весна. Цвiтуть i одцвiтають сади. Земля жене iз себе силу велику.
Ростуть i хвилюють жита. Небо наганя? потопу сонця i дощу.
   Володько господарить з батьком.  У  його  розпорядженнi  конi.  Чудеснi
"казьоннi" тварини з таврами на стегнау. Кара  блискуча  кобила  i  гнiдий
кiнь-киргиз, ?здить ними до лiсу, возить гнiй, водить на пашу, до  води...
Особливо подоба?ться Володьковi "кiргiз". На ньому чудесно iдеться  верхи.
Всiвся, гикнув i понiсся стрiлою.
   Село швидко мiня?ться. Вернулися з  вiйни  Стратон,  Кузьма,  Iван.  Не
вернулися тiльки Хомiв Мирон, Тарасiв  Василь  i  Ониськiв  Нестор.  Це  з
дерманцiв. Iз сiльських не вернулось багато. Матвi?вого Василя також нема,
але вiн ще служить у якомусь укра?нському полку. Недiлями знов  збираються
селяни в Матвiя i ведуть розмови.
   Одного разу поиходить вiстка, що в Ки?вi змiнилася влада. Настав якийсь
гетьман. Що то таке - нiхто не вiда?.
   "Плохо д?ло". По мiстах якiсь гайдамаки  завелись.  Одягаються  в  таке
тобi рябе. Червонi штани, синя блюза. Просто, як циган який. А  по  селах,
кажуть, карательнi "отряди" пiшли. Скрiзь, де тiльки пан був i де люди  не
вглядiли панського майна, тепер бiда. Приходять,  чу?те,  збирають  людей,
лежать по черзi на стiлець, скидають штани i  сиплять  по  двадцять  п'ять
кожному. Це тобi не жарт.
   Матвiй з приводу того так висловився:
   - Воно дурне правл?нiя. Що там за гетьман i хто вiн -  не  зна?мо.  Але
коли б вiн мудрий був, не допустив би, щоб його  люди  i  пiд  нього  таки
копали яму. Як не кажiть, а проти народу не можна йти. Не  можна  народовi
волю велику давати, але ж не можна над ним канчуком правити.  Треба,  щоби
було справедливо. Розiбрали ма?тки. Бо вiйна прийшла. Революцiя.  Нащо  до
революцi? гнали. Дума?те, що революцiю робили революцiонери. Нi. Офiцерня,
паничики. Оцi самi, що тепер по селах ?здять i народ нагаями порють,  поки
?х не вишпурнуть пiд сто чортiв. Ех,  я  казав  i  кажу.  Люди  не  бачать
правди, а вона ?. ? правда. Всiм ? досить мiсця  на  землi,  тiльки  треба
вмiти розумно i чесно жити. Скинули царя - добре. Бо цар  не  був  у  себе
паном. Не був хазя?н. Вiдiбрали помещикам землю - також добре. Бо хiба ?м,
отим паничикам, вона потрiбна. Яке государство  буде  терпiти,  щоби  такi
обшари землi марнувалися. А по-мо?му, коли пом?щик  добрий  господар,  хай
господарить. Нi,забрати йому землю i вiддати чесним господарям.  Бо  землi
таки мало. Це призна? кожний. Але коли би добре та до ладу ?? роздiлили  -
всiм хватило б. А найважнiше: земля належить тому, хто ?? любить i на  нiй
добре працю?. Государство буде тодi багате, як  усi  будуть  працювати...-
хто б вiн не був. Чи то пан, чи мужик, без роздiлу... I треба дивитися  не
на того, хто ма?, а на того, хто не ма?. Прийди i запитай його: а  чому-то
ти не ма?ш? Вiн тобi скаже: так i так. Я ось маю дуже мало  землi,  багато
дiтей. До старости, до громади: люди добрi? ? це працьовита людина?  ?  це
чесний хазя?н? Так, скажуть люди. ? це чесний i справедливий  чоловiк,  не
злодiй i не п'яниця. Йому треба без викупу дати  землi.  Хай  ма?  собi  i
дiтям. Норму на все. А коли  це  злодiй,  гультiпака,  пролiтарiят  усього
свiту, геть iз ним. Государство вiд  такого  все  одно  нiчого  нiколи  не
дiстане.
   Те саме i з панами. I мiж тими ?  такi  самi.  Однi  ведуть  хазяйство,
працюють, iншi по заграницях грошики  протринькують,  з  лярвами  гуляють,
людей зневажають, Бога поганять. Вiдняти землю таким i баста! Без  викупу!
Хай iде собi i що хоче робить! Хоче,  за  працю  береться,  хоче,  здиха?,
хоче. Божим духом живе.
   А ще треба  народовi  просвiток  дати.  Це  дуже  важне.  Темний  народ
по-темному робить. Колись, розказують, цар i пани не хотiли народу  вчити.
Кажуть, думали, темним народом легше  правити.  Передумались.  Не  по  тiй
лiнi? думали. I звiрина тресована потрiбнiша, нiж дика. А ми ж,  як-не-як,
люди. Ми також  не  худоба  i  розум  ма?мо.  Сво?м  розумом,  без  помочi
доходимо: так, а не  так  потрiбно.  I  коли  би  вчили  нас,  не  було  б
революцi?, не було б отих грабункiв, отих злодюг i  справа,  i  злiва.  Бо
зараз не чеснi люди бiй ведуть,  а,  пробачте,  тi,  що  не  працювати,  а
грабувати хочуть. От що. В тiм-то й бща. Кажу, люди мо?! Бiда тепер  тому,
що всi чеснi люди не хочуть кидати отi?? само? землi, яка вже для  них  не
радiстю, а прокляттям ста?. I ще найважнiше, що нема в тих людей  шани  до
себе, не чують сили сво??.
   Старий я вже i не маю сили починати все наново.  Але  я  вже  бачу,  що
треба робити. Свiт новий наста? i ми, хто зна?, чи будемо  в  ньому  голос
мати. Але дiтям сво?м наказую: дiти! Мусите перш,  нiж  торкнутися  землi,
пiзнати себе. Вчитися мусите. Всi до одного. Чу?те? Всi до одного.  Не  на
панiв учитися, а на господарiв, на докторiв, на потрiбних i чесних  людей.
От воно. А то здоровий  чоловiк  землю  рив,  а  гультяй  з  паном  власть
держали. I вони вмiють держати ??. I  тепер  гультяй  з  паном  бiй  веде,
грасу? по наших полях, по нашiй працi,  а  ми  сидимо  i  мовчимо.  I  нас
затопчуть, бо ми ще не вмi?мо обстояти за себе. Але  кажу:  правда  завжди
наверх вийде. Прийде час, i ми, люди мо?, чи нашi дiти до голосу  прийдемо
i сво? государство востановимо. Це стане, бо ж iнакше не можна буде жити.
   Солодко i радiсно чути Володьковi розумування батька. Може, вони  i  не
такi, .як треба, але вони все-таки правдивi. В них нема фальшу. I головне,
вiн дiйшов до цього сам. Нiякi книги, нiякi вчителi чи оратори. Боже  мiй.
Скiльки в цiй людинi розумного, доброго,  справедливого.  Яка  непереможна
воля жити. Всупереч усьому. I не тiльки жити, а рости, ширитись.
   Ось не встигли одгримiти гарматнi перегроми i Матвiй знов зводиться  на
цiлу свою  величину.  Поширилися  чутки,  що  деякi  пани  поспiхом  землю
розпродують. Кажуть, що й угорський пан хоче продати добрий  шмат  поля  i
лiсу. Одно? недiлi Матвiй бере в руки  палицю  i  ступа?  сво?м  розмашним
ходом на Угорщину. Пiшов i оглянув молодий запуст. Кусочок  чималий.  Цiлi
двадцять  десятин  в  одному  загонi.  Цiна,  кажуть,  тисячу  карбованцiв
десятина. Це ж просто даровизна. Купляти!
   Люди кажуть:
   - Ее, зна?те! Хто його зна?, як ще воно буде. Дума?те, що  той  гетьман
вдержиться. Наврат. Раз проти народу - баста! Тут  чоловiк  стягатиметься,
купуватиме, а прийдуть iншi й вiдберуть. Нi. Таки лiпше вже зачекати.
   Вагання Матвiя збiльшу?ться i збiльшу?ться. Вчора перед вечором заходив
Стратон.
   - Дайбо здоров'я! Чули, що зробили з Мощаницею? При?хав  он  з  Дерманя
Титко. Чорно зробили. Нiмцi. Це останн? слово вимовля? Стратон та?мничо.
   - Чужа кров, що ж... А що робить наша власть? Кажуть, Таксарi почали за
сво? розбитi тартаки впоминатися. Воно  понятно,  але,  що  можна  зробити
таким способом, як вони задумали. Послали в село нiмцiв, щоби  контрибуцiю
для жида стягти. Мощаничани  виставили  за  селом  кiлька  "пулiмьотiв"  i
сипнули  по  нiмцях,  бо  ж  зна?те...  Коли  вже  вони  прийдуть  стягати
контрибуцiю, не проси змилування. Зате, по кiлькох днях, до  села  прийшла
цiла нiмецька рота. Виловили матросiв i  iнших  главарiв,  зачинили  ?х  у
магазинi i живцем спалили. Кажуть, живих людей у вогонь кидали.
   Матвiй подумав.
   - Не вiриться, щоб це правда була. Де ж видано, щоб живих людей палили.
   - Ну, зна?те. Хто його  зна?.  Титко  каже,  що  йому  самi  мощаничани
розказали. Все, каже, село розбiглося. Хто куди бачив.  I  кобто  покарали
винних. А тож невинних якраз;  бо  хто  винним  чувся,  хiба  дурний  дома
сидiти.
   - Нi,сказав Матвiй,- Не  втрима?ться  ця  вдасть.  Он  усе  бiльше  про
большевикiв гуторять. Тi золотi гори обiцяють, а цi вiдразу з  нагаями  та
канчуками заходилися.
   Вiд цього часу Матвiй занехту? думку про нову купiвлю землi.  Вiн  весь
стурбований. Оповiдання Стратона вплинуло на нього надзвичайно.  Вiн  зна?
Мощаницю, зна? людей з не?. Колись  навiть  купив  у  одного  мощаницького
дядька корову. Дивний свiт для Матвiя настав. Незрозумiлий. Вiн знав  свою
силу i вагу i вперто, смiливо йшов вiд перемоги до перемоги. Але  настають
часи, що вимагають iнших сил i iнших борцiв. Матвiй розумi? це, але не чу?
бiльше сили вступити в лави  нових  змагунiв.  Вiн  почина?  розумiти,  що
змагання тепер не за землю,  ту,  яку  вiн  десятини  сточував  та  тiсний
родинний вузол в'язав, а за  право  влади  над  тi?ю  землею.  Вiн  поволi
почина? розумiти, що й вiн  не  був  паном  сво?х  мрiй,  а  був  вiн  лиш
знаряддям якихось вищих вiд нього сил, якi щойно  тепер  зводять  жорстоку
боротьбу за втримання влади над  ним.  А  що  ж  вiн?  Невже  вiн  чесний,
справедливий працiвник, що рiс, як росте дерево знизу доверху, не ма? сили
озватися за право сво?? Мабуть, так. Мабуть, не ма? вiн тi?? сили. Вiн  не
ма? змоги вiдорватися вiд скиби, з якою цiлинне зрiсся. I тому ходить  вiн
тепер якийсь безрадний, якийсь пригноблений.
   За пару днiв  прийшлося  по?хати  до  Кордишева  до  млина.  Ви?хали  з
Володьком раненько. Дзвiнкий лiтнiй ранок. Тиша.  Сходить  потужне  сонце.
Лiс жолобецький спiва? небуденну пiсню, хоч вiчно одну i  вiчно  незмiнну,
?дуть долиною над рiчкою. Над рiвною  зеленню  лугiв  вигойду?ться  туман.
Зрiдка вилiтають з молодого очерету чайки, попадають  пiд  зливу  раннього
промiння  i  там  виблискують  срiблом  сво??  барви.  Якi   вони   вперто
неспокiйнi. Скiльки настирливостi. Хижi ?х  голоси  скаржаться  i  плачуть
сердитим плачем.
   За цiлу дорогу мало зустрiчають людей. Не  видно  революцi?.  Зда?ться,
вiдгула вiйна, вернувся мир, спокiй. Он на лiвому схилi долини  хвилю?ться
пшениця жолобецького пана. Мiж нею цвiтуть волошки i червонi маки. На лузi
та очеретi цвiте дика коситинь. Спокiй.
   Коло млина, як звичайно, завiзники. Сидять  на  сонцi  селяни,  курять,
регочуть i очiкують сво?? черги. Знаходяться такi, що знають Матвiя.
   - Ааа, дайбо здоров'я! Як ма?мось? Що доброго, дядьку Матвiю?
   - Та звичайно. Доброго тепер не жди.
   Матвiй з Володьком зносять мiшки, важать  ?х.  Завiз  великий  i  зараз
змолоти не вдасться. Прийдеться залишитися на нiч. Ось тiльки пiдживляться
конi, й назад. Володько по?де, а Матвiй залиша?ться.
   Поки пiдкормлюються конi, Володько  йде  оглянути  млин  i  став.  Дещо
нагаду? йому Лебедщину, але тут став значно  бiльший,  глибший.  Стависько
також велике. Вода в ставу чиста так, що видно  дно  i  згра?  рибок.  Над
ставом крутяться i кигикають  чайки.  Володько  сiда?  на  самому  кра?чку
дерев'яно? запруди i вдивля?ться в прозору  воду.  Онде  лiзе  рачок.  Так
давно не бачив цих цiкавих тваринок. Йому при?мно сидiти так  на  сонцi  i
бачити життя, що нагаду? дитинство. Але  разом,  яка  велика  рiзниця  мiж
теперiшнiм i колишнiм. Як неймовiрно далеко пiшло життя  наперед.  За  цей
час вiдбулася  вiйна,  почалася  революцiя.  Мiняються  влади.  Змага?  до
самостiйностi його пробуджена кра?на i  от-от  здобуде  цю  самостiйнiсть.
Вона вже вважа?ться самостiйною i  Володько  ??  громадянин.  Вiн  уже  це
розумi? i йому навiть  при?мно  це  розумiти.  У  нього  влива?ться  якась
частинка гордостi вiд того розумiння. Цей млин, цi люди, цей став  -  все,
все навкруги це Укра?на, i навiть отой рачок у  ставу,  це  вже  багатство
Укра?ни. Як радiсно, як при?мно.  I  дарма,  що  он  тi  селяни  так  мало
почувають себе господарями сво?? держави. Вони не можуть цього почувати. В
них нема? такого радiсного, при?много чуття.
   Матвiй покликав Володька. Хлопець сам незчувся, яким  чином  виникли  в
нього такi думки. Все це навiяв спогад дитинства. Вiн зiрвався i пiшов  до
батька.
   - Ну, так по?деш до дому,- сказав той. - А завтра рано при?жджай.
   Володько вiдчiплю? опалку, гнузда? конi. О, ви, мо? добрi  конi,  дума?
вiн. Гладить блискучу пружну шию каро?. Вона дивиться на  Володька  добрим
байдужим поглядом. Киргиз також не перечить нiчому, ?м обом байдуже.  Вони
пройшли вiйну, пережили дуже багато. Зазнали цi тварини всячини, i коли  б
не купив ?х Матвiй, ?х костi напевно валялися би по  ярах  разом  з  тими,
яких цiлi стоси отут валяються та свiдчать про прикрi часи.  Добрi,  щирi,
спокiйнi тварини.
   Володько любить сво? конi. Нема причини ?х не любити. Вiн сiда? на  вiз
i iде. Шкода гонити конi, а часу досить. Коло хуторiв Ляхiвцi доганя? двох
гайдамакiв. Вiн вперше ?х бачить. Не мав якось нагоди бачити, й аж  тепер,
невiдомо звiдки, вони тут взялися.
   - Стой! - рiзко гука? один з них.- Куда ?д?ш, маладой человек?
   Володько зупиня? конi й поясню?.
   - Харашо! Так i нас с сабой подв?зьош! Пригай, Мiтька! - звернувся  вiн
до свого товариша.
   Володько перечити не бажа?. Пiдвезти ?х не така  бiда.  Гайдамаки  щось
там лаються, що мало соломи на вiз намощено. Володько поясню?,  що  вiн  з
млина iде. Одвiз мiшки, тому не мiг набирати бiльше соломи.
   Гаразд, ?дуть далi. Володько трохи диву?ться, що гайдамаки  розмовляють
по-московськи. Ну, але що тепер дивуватися. ?дуть. Яке йому до  них  дiло.
Перед Жолобками один з гайдамакiв зверта?ться до Володька:
   - Слиш, козак. Ти  атв?зьош  нас  с?водня  до  Кременца.  Лошадi  iм??ш
харошi?. А что, анi казьонния?
   Володько  чу?  i  зна?,  до  чого  той  провадить,  але  мовчить  i  не
огляда?ться. "Казьонни?"! Тодi коли вони  сновигали  по  полях,  грузли  в
снiгових заметах, гибли, мов мухи в осенi...
   Не бiйсь... Тодi вiн один з другим не бачив, що то "казьонни?". Вйо!  I
Володько чомусь злiсно хльоска? по конях батогом, нiби тi щось виннi.
   - Не можу я вас везти сьогоднi  до  Крем'янця,-  раптом  смiло  озвався
Володько... Гайдамака пiдняв голову.
   - А почему?
   - Бо не можу!
   - Ето не аргумент... Пав?зьош... Да, да. Пав?зьош, пав?зьош! Н? то ми i
лошадi тво? канфiску?м... Ета казьонни?.
   Володько далi насуплено мовчить. Що казати. Вiн дуже добре розумi?  тих
нахабних i дурних парубкiв, може, зi сусiднього села,  якi  живуть  скорше
iнстинктом, нiж розумом. А раз мають револьвери при боцi, що  ?м  тодi  на
перешкодi дещо поглумитися над безборонним.
   I ще змiцнився Володько у запозиченому вiд батька переконаннi, що нiхто
тепер, по вiйнi, не дума? творити порядку. Нема сили в людей,  щоб  наново
взятися за працю. I хто би то не був, чи ось цi гайдамаки, чи  большевики,
всi вони однаковi вороги порядку i справедливостi, бо всi вони  хочуть  ще
бенкету,  революцi?,  хочуть  пожити,  бо  нащо  "стiльки-то  рокiв   кров
проливав". I всi вони найбiльшi вороги тих, що  працюють  та  щось  мають.
Революцiя, права чи лiва, перш усього  ляга?  тягарем  на  господарiв.  Тi
дадуть, що мають, i кожний, хто не прийде, не скаже "на", тiльки "дай". Це
селянське пересвiдчення зна? Володько  i  тому  подiля?  байдужiсть  сво?х
сусiдiв до всiх. "Еее, всi вони однаковi!"
   Але  Володько,  як  син  землi,  може  бути  iншим  захоплений.   Цього
захоплення поки що не подiляють нi Стратон, нi  Iван,  анi  навiть  рiдний
батько. Воно ма? свiй грунт не на  землi,  а  в  душi.  Вiн  прочитав  уже
Кащенка. Вiн вивчив Шевченка. Вiн зна?, що  були  колись  Сiч,  Запорiжжя,
вiльнiсть. Його душу полонила романтика того привабливого давноминулого, з
чубатими козаками, з днiпровими порогами, зi  степами  широкими.  То  була
Укра?на. Так. Це Укра?на, його батькiвщина, дивна й незнана земля, що  ма?
два обличчя. Одно чорне, з потом працi, друге радiсне, усмiхнене,  рожеве,
як барва рожi, зрошено? росою. I це приваблю? Володька. I за це  вiн  хоче
битися i звести  до  бою  батька,  сусiдiв  -  чорних,  зачовганих  працею
чоловiкiв... Володьку! Ти смiшний.
   Конi бiжать. Ось уже Жолобки. Гайдамаки сидять i курять.  Ви?жджають  з
долини на пригiрок.
   ?дуть вулицею. Пiд'?жджають до кращо? бiльшо? хати.
   - Стiй! - чу? Володько. Огляда?ться.- Стiй тут. Пiдем снiдати. Хто  тут
живе?
   - Дяк,вiдповiда? Володько i зупиня? конi.
   - Прекрасно! Он i дякiвни тiп-топ виглядають. Стiй i чекай на нас.
   Зiскочили i побiгли на подвiр'я. Володько сидить на возi. Конi стоять i
помахують хвостчми. На них падають гедзи i тнуть.  Гайдамаки  сховалися  в
сiнях, звiдки одразу чути гармидер. По  деякому  часi  вибiгла  струнка  i
гарненька,  вдягнена  в  суконку  з  доморобного  полотна,  дякiвна.  Вона
усмiха?ться. Володько дивиться на не? з-пiд лоба.
   - Чого ти такий сердитий? - пита? дякiвна. Володько сказав, чого.
   - Ну, то ми ?х там заговоримо, а ти ?дь собi i все... Знають  вони,  де
ти живеш?
   А Володько й сам уже думав над цим. Тепер мiрку?  лиш,  як  його  краще
"чкурнути". Дякiвна допомогла. Пiшла до хати  i,  коли  гайдамаки  по?дали
я?шню, вийшла та  махнула  рукою.  Володько  рушив,  спочатку  хода,  далi
смикнув по конях батюгою i тiльки хмара куряви знялася за ним.
   Другого ранку Володько був у  Кордишевi  й  усе  оповiв  батьковi.  Той
зазначив, що тепер не дасться вдержати цi конi.
   I його слова справдились. Через кiлька днiв до Тилявки  прийшов  вiддiл
нiмцiв. Виявилося, що це той самий вiддiл, що так особливо розквитувався з
Мошаницею. Зi собою мали вони  ще  багато  мощаницько?  здобичi.  В  однiм
добрiм мощаницькiм возi зломилося колесо. Почали шукати по хуторах чогось,
чим би можна того воза  замiнити.  В  Матвiя  сто?ть  на  подвiр'ю  добрий
"казьонний" вiз. Побачили його i без слова замiняли на мощаницького. Та на
цiм не кiнець. Володько  привiв  саме  з  пашi  конi.  Нiмцям  сподобались
вони... Оглянули, вiдв'язали кару кобилу, шось гергочуть  i  ведуть  геть.
Цiла Матвi?ва родина в лемент, але це мало вплива? на  нiмцiв.  Володьковi
сльози стоять на очах. Нiмець вивiв кобилу на шлях, веде за повiд. За  ним
ступа? розгублений Матвiй, а за Матвi?м Володько. Вони не  хочуть  вiрити,
що той чужий чоловiк забере ?м ?х власну коняку.  Вони  йдуть  i  на  щось
надiються. А може... А може, вiн таки змилосердиться...
   - Пане! - просить Матвiй.- Не берiть менi ??. Я не буду мати чим робити
в полi.
   Який вiн дивний, той Матвiй. Це ж все  одно  коли  б  вiн  благав  отой
камiнь, щоби вiн зiрвався i летiв птахом.
   Але Матвiй все-таки не пада? духом. Йому приходить на думку неймовiрне.
Коли дiйшли аж до церкви, Матвiй вийма? з кишенi свого пуляреса, видобува?
з нього "катеринку".
   - Пан! Гей, пан! - кличе Матвiй i пiдходить  аж  до  самою  нiмця.  Той
огляда?ться, Матвiй тиця? йому катеринку.  Той  робить  вираз  ображеного,
але, пройшовши крокiв десять, зупиня?ться. Володько бачить це,  i  в  його
душi острах та  надiя.  Кобила  байдуже  сто?ть,  помаху?  хвостом.  Сонце
лл?ться на ?? чорну гладеньку спину, на клуби  i  вiдбива?ться.  Ось  вона
зводить високо голову, випросту? пружнi шпичастi вуха.
   Нiмець протяга? руку i бере в Матвiя сотку. Натомiсть переда?  Матвi?вi
повiд Каро?. Володько пiдстрибу?.
   - На! - гука? Матвiй. Володько пiдскаку?, миттю злiта? на  кобилу  i  з
копита пуска?ться в чвал. Матвiй суворий i сердитий  поволi  йде  вулицею.
Вiн мiрку?. У нього вже виникло тверде рiшення продати тi конi. Не мине ?х
революцiя.
   А нiмець пiшов собi далi.
   Ще через кiлька днiв прибули до Матвiя купцi.  Сторгувалися  i  забрали
кару i Киргиза за три тисячi й сто карбованцiв.  Половину  "микола?вками",
половину "хвартушками" та "осиковатими". На цих останнiх герби й  атрибути
Укра?нсько? Держави. Але нi  Матвiй,  нi  Володько  не  виявляють  з  того
велико? втiхи. Не чуються вони в  сво?й  державi.  Хтось,  десь  невiдомий
править тi?ю державою,  з  яко?  тiльки  i  ?,  що  тi  "осиковатi"  знаки
державно? скарбницi.
   Наближаються жнива. Матвiй купу? новi конi, звичайнi селянськi коники -
сiра кобила, карий кiнь i в добавок до того, купу? великого, молодого, але
дуже занедбаного коростявого шпака.
   Перед самими жнивами сталася подiя, що лишила Володьковi глибокий слiд.
Одного дня з Дерманя прибуло  кiлька  молодих  жiнок.  Мiж  ними  дядькова
?лисе?ва Палажка i молодша дядина Мотря.  ?дуть  до  Поча?ва.  Це  уперше,
вiдколи затихла вiйна. Кличуть також Катерину i Володька.
   Володько на такi справи перший. Мандри, вiдвiдини  незнайомих  мiсць...
Iти широким  шляхом,  полями,  лiсами,  селами...  Звiльнитися  трохи  вiд
турботи i гризот щоденних... Думати над долею рiдного  краю  i  любуватися
його чарiвною красою - на це Володько перший. I мати не проти цього:
   - Бувало, дiтоньки, й сама ходила...  Десяток  разiв,  милi  мо?,  iшла
вiдвiдати святе мiсце, де сама Мати Божа на камiнь ступила i лишила вiчний
слiд.
   Ще звечора палахкотить у челюстях печi вогонь. Печуть коржi  i  смажать
м'ясо. На другий день раненько - ще сонце не винеслося  з-за  жолобецького
лiсу - вiдхiд. Володько накульбачив на себе торбу. Чоботи  позв'язував  на
палицi, а йде босонiж.
   Пражить сонце. Направо й налiво поля мов застиглi золотi  озера.  От-от
пiдкладай косу, серп i вали дорiдне жниво.
   ?дуть через Крем'янець. У мiстi тихо, чисто. Коло  будинкiв  полiцiйно?
управи вартовий у шоломi. Нiмець.  Сто?ть  i  насуплено  дивиться.  Дивнi,
суворi люди. Нема в них усмiшки.
   Перейшли Широкою i звернули на Костельну до гори. Коло будови колишньо?
"у?здной  касси"  Володько  зупиня?ться.  Вдивля?ться  в  напис  "Повiтова
скарбниця" i  над  цим  тризуб.  При?мно.  Нiщо  iнше  не  вказу?,  що  це
укра?нське мiсто, хай хоч що-небудь.
   Далi на гору. Звiдтiль видно цiле мiсто.  Бiлi,  великi  будови  лiцею,
собор, монастир. Сади розкидалися по взгiр'ю. Гора Бона  нагаду?  забутий,
врослий у землю велетенський шолом. А навколо села, сади i знов села.
   Велична земле моя, радiсть моя! Благословляю красу й ширiнь твою i  люд
правдивий, щирий, простий. Може, земле моя кохана, i над тво?ю долею зася?
ясна зоря свободи. Ще крок, ще тiльки один  крок...  I  чудесна,  споююча,
свята свобода розгорне золотi сво? крила над цими селами, садами, полями.
   Як неймовiрно радiсно. Володько забува? все те,  що  було  недавно.  До
нього верта?ться його божок, божок цiкавостi, радостi, божок молодо? сили.
Ще далеко, дуже далеко, двадцять два кiлометри  той  Поча?в,  але  з  гори
Хрест уже виразно видно  золоту  баню  його  дзвiницi,  що  палахкотить  у
соняшнiй зливi. Вона сто?ть на  чорнiй  смузi  лiсу,  мов  маяк  на  скелi
океану. Лiси, яри. Сходять мандрiвники вниз. Баня Поча?ва  хова?ться.  Пiд
ногами мiня?ться грунт. Мiж  гаями  крейдянi  поля,  вбогi  розбитi  села,
виснаженi люди.
   Слiд вiйни помiтно надто виразно. Рiвнина Iквй спорота здовж i  поперек
окопами. Чагарники колючого дроту вростають бур'яном. Де-не-де,  на  мiсцi
колишнiх сiл зводяться хатки; через непокритi стрiхи курить дим, голi дiти
вибiгають на дорогу.
   -  Дайте,  тiточко,  кусник  хлiба!  -  протягають  худi,  мов  патики,
рученята. Подорожнi скидають торби, виймають хлiб, дають.  Урадуванi  дiти
бiжать до сво?х недокiнчених хат.
   Дуна?в. Село, де всi мандрiвники вiдпочивають, полуднують; п'ють чисту,
мов лiд холодну, джерельну воду. Ще один перехiд в'юнкою сошею, через  лiс
i вже Поча?в. Ось тут, кажуть,  стояла  колись  каплиця.  Пiд  нею  завжди
вiдпочивали мандрiвники. Володько стiльки разiв чув про ту каплицю.  Тепер
з не? лишився тiльки один фундамент. На ?? мiсцi поставили хрест, на якому
скарбонка для пожертв.
   Цiле село розбите. Залишилося лиш кiлька  хат  i  дерев'яна  церква  зi
збитою i похиленою на бiк банею.
   Володько сидить на каменi в гуртi мандрiвникiв i дума?. У  ногах  сiпа?
бiль. Засмажене  сонцем  обличчя  горить.  У  голову  тиснуться  думи  над
минулим, теперiшнiм i будучим. Уявля?ться йому вiйна, що бушувала  тут  ще
недавно. Уявляються тi люди, що робили з цi?? землi ру?ну, билися, клалися
трупом, щоби все так нагло урвати i безславно зникнути.
   По?ли, попили, вiдпочили, обдiлили жебрацьку дiтвору та калiк i далi.
   Дiвчата веселi, смiються, жартують. Володьковi радiсно, але йому нiколи
смiятися. Його приневолю? до поважностi надзвичайна  хвилина.  Зворушливе,
дивовижне, надзвичайне дивовисько, яке пройшло перед його очима, це вiйна.
I от тепер вiн ступа? по тих мiсцях, де кожний камiнець кричить вiйною. По
дорозi валяються розбитi вiйськовi  вози,  рiзнi  речi,  набо?.  По  полях
розсипанi ями вiд стрiлен, що рвались.
   Поча?вський  лiс.  Старi  товстючi  дерева.  I   тут   помiтно   вiйну.
Розторощенi стовбури, укриття. Порозкиданi, зiпсутi речi.
   У лiсi дещо прохолоднiло. Йдеться легше. Жарти i смiх стихають,  бо  ще
пiвгодинки, ще пара кiлометрiв, i перед очима Поча?в. Виходять на взлiсся.
   Всi зупиняються,  стають  навколiшки,  хрестяться.  Володько  в  полонi
враження. Вiн хреститься також. Перед очима велетенська, ма?статна постать
лаври зi всiма ?? будовами. Володько безлiч разiв бачив ?? на  малюнках  i
от аж тепер нарештi бачить ?? власними очима. Це вона, та гора, де "пасли,
пасли пастирi, пасли овци на горi, та й увидiли Божу Матiр на  скалi".  Це
тут змагалися здобути святиню турки, що впали жертвою кари Матерi Бога.
   Сила  враження,  вiри  охопила  й  узбро?ла  його.  Вiн   бачить   лише
великанську бiлу, залиту передвечiрним сонцем святиню,  до  яко?  впродовж
вiкiв зi всiх куточкiв його рiдно? землi спливали люди,  щоби  бодай  тут,
разом iз водою зi "стопи" Матерi Бога, зачерпнути пiдсилення вiри - ?дино?
опори жорстокого селянського iснування.
   0н клячать гурти в бiлих свитках  i  постолах.  I  цi  сiрi  розчухранi
постатi, з цiлими горами клункiв на плечах, бозна з яких  лiсiв  i  багон,
принесли на  показ  свiтовi  свою  бiду,  свою  темноту.  Он  стоять  вони
навколiшках, i ?х безбарвнi очi горять великою вiрою.
   Вiра. Страшне недоторкане слово. Над свiтом вiйна, над свiтом пожежа, а
вони клячать у поросi. Якi сили пiднiмуть ?х iз того пороху  й  уведуть  у
храм, де зустрiне ?х усмiхнений Бог i  скаже  ?м:  встаньте!  Ви  образ  i
подоба моя! Огляньтеся на себе i пiзнайте  сво?  вбожество,  вiднайдiть  у
собi гiднiсть мого найкращого творiння,  яке  я  назвав  найкращим  iм'ям.
Встаньте i будьте самi собою!..
   Вдарив велетенський дзвiн; i вiд його громового рокоту затремтiли люди,
дерева, земля.
   - Ну, люди! Вже час! Вставаймо!
   Серед глибоко? тишi, пiд звуки велетенського дзвону слова тi  видаються
закликом.
   Всi встають, назувають на ноги взуття i  йдуть.  Все  ближче  i  ближче
лаври. Все ближче  i  ближче  мета.  Все  потужнiше  гуде  великий  дзвiн,
розтягаючи сво? бамкання геть навколо, як далеко сягне око.
   Приходять.  Скрiзь  люди.  Шукають  мiсця  для  нiчлiгiв.  Багато   хат
розбитих. Знаходять одну хату, де ?х приймають. Ще не оправлена  вона  вiд
вiйни як слiд. Новi дверi, новi вiкна, полатаний помiст. Меблi зганянi. На
стiнi стародавнiй з тягарками  годинник.  Чоловiк,  жiнка,  дво?  русявих,
живих малих. Мандрiвники займають  передню  кiмнату  i  розташовуються  по
помостi.
   Перед спанням iдуть "на вечiрню". Зi страхом i трепетом  вступають  пiд
зводи велетенського храму, де розноситься спiв,  ладан,  золотий  вiдблиск
сяйва свiчок i електрики. Он золота iкона над стопою. Онде-о тi  вiдомi  з
чистого срiбла дзеркала. Кажуть, нiмцi пiдмiняли ?х. Онде мiсце, де сто?ть
чудодiйна iкона Матерi Божо?. Пiд нею милицi людини,  що  колись  належали
калiцi, який вiрив i одужав. Малюнки чудес,  якi  сталися  тут,  на  цьому
мiсцi.
   Володько на деякий час ста? знов тим малим Володьком, який не ма?  часу
нi молитися, нi роздумувати над усiм, що бачить. Вiн  увесь  увага,  ввесь
переживання,  ввесь  уява.  Розкiш  святинi  полоня?  його,  i  треба  все
оглянути, пережити  нутром  i  затямити  кожний  непомiтний  звук  велико?
душевно? музики.
   Другий день. Молодицi, дiвчата спiшать на ярмарок. Там буди з  всiляким
дешевим крамом. Свистуни,  гармоньки,  кульчики,  бляшанi  хрестики.  Юрби
дiвчат купчаться коло балаганiв, торгуються, купують. Он  сто?ть  безногий
чоловiк iз катеринкою. На катеринцi папуга, що тягне "щастя". На  хiдниках
пiд парканами янчать  калiки,  риплять  сво?ми  невибагливими  струментами
лiрники. Висвистують свистуни, виграють на  губних  гармоньках,  вигукують
продавачi.
   Володько огляда? все, цiкавиться, але  не  знаходить  для  себе  нiчого
гiдного уваги. Вiн кида? жiнок, якi захоплюються торгiвлею i  пiднiма?ться
нагору, проходить брамою на лаврське подвiр'я.  Там  вiдчиненi  образарнi,
книгарнi. Володько заходить до книгарнi. Вiн хотiв би купити якiсь книжки,
писанi по-укра?нськи. Але  таких  нема?.  Книжки  все  русскi.  "Святiт?ль
Пiтiрiм Тамбовскiй", "Сергiй Радон?жскiй", "Серафiм Саровскiй". Он  вiдома
"Откров?нi? во?на iз карiта". Бачить також "Ад i рай". Цi книжки нагадують
Володьковi дитинство. Не любить вiн тепер такого читання, але чомусь купу?
"Ад i рай" i "Откров?нi?". Нiяково так вийти, не купивши нiчого.
   Далi йде пiд дзвiницю, задира? голову догори. Висока.  Мури  якi!  Сила
людська непроста рiч. Все зробить.  Заманулося  полiзти  на  дзвiницю.  На
другому поверсi велетень  дзвiн.  Коли  знiмали  його  i  вивозили  "вглуб
Росi?", пробили цiлу стiну. Тепер вона забита дошками,  а  дзвiн  знов  на
сво?му мiсцi. Полiз далi, вилiз на самий останнiй поверх, туди, де  сто?ть
машина годинника. Вiйна зупинила його i вiн не руха?ться.  Через  дiрки  в
його циферблатi нiмець слiдкував за руским. Розказували ж, що руский хотiв
з "орудiй" креснуть по дзвiницi, та побоявся грiха.
   Тепер Володько сам висадив голову через  дiрку  i  з  острахом  огляда?
далеку землю, всипану дрiбненькими людьми. Навколо у простiр летить зiр  i
не бачить собi  межi.  Отам  десь  Галичина.  Звiдтiль  ?хали  дядьки,  що
вiсьтали. Там Австрiя. I ще далi  там  багато  держав  i  багато  народiв.
Шкода, що зiр так близько сяга?, що нема крил у людини, що сила не в станi
здобути того, чого прагне душа. А Володько дуже, дуже хотiв  би  вiдвiдати
тi далекi дивнi кра?, побачити, як там живуть, що там роблять. У його уявi
встають постатi минувшини тих кра?н. Вальтер Скотт  навчав  його  iсторi?,
Жюль Верн фiзики, Купер географi?. Там шаленi мiста,  там  Париж,  Берлiн,
Лондон. Там височеннi Альпи i безконечний  широчезний  океанський  шлях  у
кра?ну Тома Со?ра та на мiсця пригод Майн-Рiдовських геро?в.
   Знiмись, хлопче, махни крилом i край кришталевi простори, привабливi  i
чарiвнi.
   Через годину Володько знов у храмi,  знов  спiв,  розкотисте  басування
архидиякона, вiд чого тремтить цiлий масив будови. Хлопець iде в печорськi
церкви. На сходах малюнки. Цiлi натовпи угодникiв  Божих,  що  посходилися
сюди з цiло? Росi? та оздобили цi мури.  Все  печерний,  темний,  висохлий
народ. Все терпеливцi i страдники. Все носi?  великого  одушевления  сво?х
часiв.
   Тут i Йов Северський спочива?. Он домовина його, а над нею чернець.  До
домовини пiдступають переляканi,  ледь  дихаючi  жiнки,  а  чернець  грубо
попиха? ?х сво?ми сильними руками i басом пiдганя?:
   - Ну там! Жiв?й!
   Переляканi жiнки не чують  цього.  Вони  зачарованi  святiстю  мiсця  i
штовхуни ченця приймають як  належне.  Але  на  Володька  робить  це  дике
враження. Вiн не тиснеться побачити мощi, а сто?ть осторонь та огляда?.
   Пiсля сходить у найнижчу печерну церкву. Тут залишилися слiди та  запах
вiйни. I вирванi з iконостасу  дверi,  та  оголений  пiдставець  престолу;
солома, що леж