са найбiльша, найтяжча, далi Манька... Матвiй одв'язав двi i вивiв на двiр. Кликнув Володька. Цей ма? пiдганяти корови. Це тi - Манька i Лиса. Володько пас ?х дво? лiт i зна? ?х, як i себе. Поважнi корови, незворотнi, тому i в шкоду менше ходили. Добрi були, слухнянi... Шкода ?х йому... i не шкода... Якось... Чомусь не шкода. Так, нiби це його не обходить... Настя вибiгла з хати, глянула... Здавалось, вона хотiла обняти тi тварини i горнути до себе. Замiсть того попробувала за дiйки, чи не повнi, щоб за дорогу не набрякли. Володьковi всунула в руку вузлик хлiба з маслом. Повели. Повели на продаж до Бiло? Криницi. Володько йде за коровами босий. У нього зовсiм нема чобiт. Батько веде за повiд корови i не промовить нi одного слова. Не хочеться йому в такий час розмовляти. Так i пiшли. Через село, долиною до Башковець, через "казьонний" лiс. Володько вже зна? цю дорогу. Торiк на "мобiлiзацiю" ж ?здив. За цiлу дорогу тiльки парою слiв перекинулись. У волостi величезна черга. Прийди, рiзун його матерi, зi сво?м i ще чекай, проси, поки то "вони" зводять забрати тво? добро. Пiсля корови важили i видавали "квiтанцi?". З тими квитанцiями треба йти в друге мiсце, щоб дiстати грошi. За обидвi корови дiстав Матвiй сто одинадцять рублiв i ще якiсь там копiйки. Видали цiлу "катеринку", а решту рублями. Матвiй зав'язав тiсно грошi у кiнець шматини, в якiй був замотаний хлiб. Коли продали корови i Володько лишився тiльки з прутиком, яким пiдганяв, а Матвiй навiть не дiстав назад свого повода (добре, що ще не взяв ланцюга), обидва посiдали на морозi i ?дять хлiб з вареним салом, ?дять мовчки. Матвiй щось мiрку?, а Володько передуму? усе, що бачив. Пiсля на Матвiя якась злiсть найшла, чи що... Досить, що напало на нього неухильне бажання нечуваного марнотратства. Сам устав, пiшов до крамницi i по часi винiс звiдти цiлу пляшчину лимонаду та здоровенну булку. О, така булка напевно досить кошту?. Власними руками розтрощив булку на двi половини. Одна собi, друга синовi. - На! Хоч з'?мо. Що з'?мо, що вип'?мо - то тiльки й ? наше. Клятi часи настали... А пiсля пиячили порядно по черзi. Цiлi три копiйки луснули, як i не було. Володько з при?мнiстю потягнув гострого шипучого напою. Втомився, та й ноги клятi попiдбивалися, а до дому ще верстов двадцять, бо рiшив Матвiй чомусь через мiсто Крем'янець вертатися. Хай хоч побачать, як там тепер вигляда?, що поробля? "жидва". Треба рушати. Сонце не сто?ть на мiсцi. Воно вже давно зiйшло над крем'янецькi гори, туди, де станцiя знаходиться. Йдуть сошею. Повз казарми, повз велику, червоно? цегли, похмуру "гарнiзонову" церкву, повз вiйськовий цвинтар. Сюди й туди без кiнця i перерви ?дуть обози. Дiйшли до станцi?. Володько в душi вдячний батьковi, що пiшли сюдою. Хай це яких шiсть верстов бiльше. Пусте. Вiн же ще нiколи не бачив анi залiзно? дороги, анi по?зда, нi паровоза. Колись, бувало, ще в Лебедщинi, коли збирався поза Мартинiв запуст на пригiрок, бачив дим з по?зда. А то далеко, верстов дванадцять було. А, може, то i не з паровоза був дим. Може, то просто собi якийсь дим та й годi. Але для Володька то був особливий дим, i вiн дуже радо ловив його сво?м далекозорим оком. Тепер ось вони обидва з батьком зовсiм близько коло станцi?. Марширу? двi роти зi "штиками на смiрно". Спереду офiцери з голими шаблями. Справа пруги рейок врiзалися у землю й обросли бур'яном. По них старi вагони з написами: Ю. 3. Ж. Д. Ще далi "добрi" вагони. На них грузять корови, конi, людей. Кортiло Володьковi пiдiйти до то? метушнi ближче i все докладно оглянути, але мало було часу. Йшли ввесь час по гострому дрiбному камiнню, тому вiдчував прикрий бiль нiг. За тiснотою навiть не мiг iти тудою, де хотiв. У мiстi, що здушене невеликими, але гарними, горами,- тiсно, рухливо, гамiрно, ?здять авта. Кожне з них напхане вiйськовими. Особливо кидаються у вiчi юрби "золотопагонникiв". Здавалось, вони зiйшлись сюди з цiлого фронту. Але крамницi скрiзь вiдчиненi i скрiзь iде гарячкова торгiвля. У Володька виника? та?мний задум, який в короткiм часi розроста?ться в непереможне бажання. Повстав вiн i розрiсся до неймовiрних розмiрiв, коли проштовхувалися з батьком через ринок i проходили повз крамницi з дешевим взуттям. I як його не згадати про чобiтки, коли ноги так порепанi, так пiдбитi. Хай би хто спробував не згадати. На ринку Матвiй купив цiлий хунт грушок. Знов нечуване i зухвале марнотратство. Видно, Матвiй поспiшив: хай все гине, коли так! Знайшли шматок вiльнiшого мiсця у кутi ринку, сiли i смакують грушки. Володько слуха?, як сiпа? в ногах бiль, i дума про чобiтки не вилазить з голови. Напроти брудна, з заялозеними дверима, крамничка. Там знана Рухля прода? гнилi оселедцi, смердячу тараню, коломазь та сiре мило. Запах тако? крамницi надзвичайний. Ось вони до?дають грушки... Матвiй, видно, готу?ться вставати та вiдходити. Вiн же ще мусить накупити "дещо до хати". Володько рiша?ться на останн?. Будь-що-будь, а сказати вiн мусить. -- Тату! - обережно, з прищуленими вiд нiяковостi очима; каже Володько. - Ми там проходили коло крамниць... Бачили ви, якi там добрi юхтовi чобiтки висять? - Ну, так що?.. Хiба тут мало тих юхтових чобiток? - Я... Менi... Ви зна?те, тату... Я так попiдбивав собi ноги... Ах, так болять отут коло пальцiв. Дивiться...- i вiн навiть одну ногу пiдняв i показав батьковi. Пiдошви попухли, деякi пальцi попiдбиванi. Найменший пiдрiзався й щемить, як хал?ра... - Так, зна?те, мерзнуть ноги, як виженеш "на росу". Пiдняв голову i дивиться благальними очима на батька. Очi того насупленi. Зирнув на ноги сина i каже: - Ну, а як же ж хотiв? Ти ж не панич i батько твiй не пан... - Нiii... Я знаю... Але коли б я мав якi-небудь паршивенькi шкорбунцi... - О-ооо! Ще чого заманулось... - Дума?те, я так багато хочу? Нi. Менi якi-небудь чоботи... От i все. - Хм... Дума?ш, то не багато. Чоботи, дума?ш, за се, за те купиш... А дума?ш, коли... То що? Отак одразу в росу ?х... Довго той чобiт видержав би тодi... - Нi. Я буду ?х шанувати. Куди не треба, не взую. - Ну, то й купляти ще не потрiбно. Менi грошi он на викуп купчi, на сплату банку потрiбнi... Ти ж зна?ш... - Тату!.. - Не морочи! Не маю я грошей. Не буду я ж сто рублiв тобi на чоботи мiняти. Ходiм!.. Вже пiзно... I батько встав. Володько не хоче пiднiматися... Пробу? перечити... - У вас же ? дрiбнi... - Дрiбнi... Дрiбнi. То i треба ?х ще тих дрiбних дома. Он мушу дещо купити i по дрiбних. - Але, тату,- канючив Володько.- Мене так болять ноги... Так болять. А за що ж я цiле лiто отi корови пас? - осмiлився вiн навiть такий гострий кинути докiр. Батько скривив уста в подобу усмiшки. Це дещо пiдбадьорило хлопця. - А я? - сказав батько.- А я за що цiле лiто орав, сiяв, косив, до клунi возив? За що - га? Ходiмо! Нiчого тут гадурати! Ой-?й! Видно, що з Володьково? витiвки нiчого не вийде. Встав. - Ет, тату! - вирвалось у нього.- Менi навiть додому не хочеться йти, я ж хочу однi тiльки чобiтки. Якi-небудь, поганi, самi найдешевшi... Ось вiйна йде... - Ет!.. Дурню ти! Вiйна. Все тобi з вiйною лiзе. Тобi одно в голову, а менi тисяча... Вже йдуть. Володько дуже невдоволений. Вiн обережно ступа? по камiнцях, ойка?, коли попада? на гострiший... Думи його прикрi, докiрливi. Так завжди. Бiгай, бiгай, дерися... Раненько вставай, мерзни, мокни, а коли купити що... Ну... Хоч до чужих йди... Батько йде спереду, рiвно трима? голову, плечi дещо сутулуватi. Вiн дума?. На чолi виграють зморшки. "Втрата, то втрата... Самого коштували тi корови бiльше... Але малому чоботи таки потрiбнi. Все одно, не тепер, то в четвер, а купити мусиш. До зими, може, не подре, а тут за одним заходом"... Але вони вже досить далеко вiд дешевих крамниць вiдiйшли. Вертатися? В iнших, що на Широкiй вулицi, крамницях дорожнеча... Там хiба сама офiцерня купувати може. - Одлупити б тебе треба! - чомусь вирива?ться у батька. Вiн майже сердитий на сина, що той нагадав йому таку непри?мну рiч.- Ну, то ходiм вже... Може, що виберем... Володько зрадiв. Вiн зовсiм не ображений отим "вiдлупити", хоча i не почува? за собою нiяко? провини. Коли верталися на ринок, навiть ноги перестали болiти. Виявля?ться, що за зовсiм дрантивенькi чобiтлята з погано? пiдробки юхту, пришитки до старих порепаних халяв "знайомий" жидисько хоче п'ять рублiв. Матвiй одразу хотiв плюнути, жбурнути тi шкарбуни жидовi межиочi i пiти. Мовляв, на коровах втратив, то не будеш грубу суму на таке дрантя видавати. Але Володьковi навiть "таке дрантя" Бозна-чим видавалося. Коли б вiн мав i такi. Ого, чого б вiн бiльше хотiв. Поки батько жорстоко воював "з клятим пархачем", Володько переживав неабиякий мент. Вираз його обличчя так само швидко мiнявся, як мiнявся хiд торгу. Нарештi крах. Батько таки плюнув i вийшов. Де ж таки... Вже з пiвтора рубля майже до двох дртягнув, а "стопроклятий парх" затявся на трьох i анi копiйки вниз... Обiйшли ще кiлька крамниць, перебрали з десяток пар чобiт. Кожний раз Володько мусить натягати на свою болючу ногу чобiт, i кожний з них видавався йому "зовсiм добрим". Вiн не перебира?, як батько. "Якi-небудь" - вiн же це сказав виразно. При кожному торзi Володько почува?, нiби сто?ть перед судом i його засуджують на смерть, чи дарують невимовне щастя. Третiй жид, який: "Я ж вас ще позаторiк знав... Дядько Матвiй? Нi? Боже! То ж ми коли вже знайомi?.. А для вас... Для вас у мене пiвцiни... Оцi добрi з варшавського юхту... Зна?те ?м цiну? Задурно... Хай я до шабасу не доживу... Усього чотири рублi... ?й-богу, це задурно. Помiряй... Малий! Помiряй до ноги... Ну? Нiби на мiру". Цей самий щебетун не захопив Матвiя. Вiн бере чобiт, мiцно звива? його в руках, пробу?, чи не трiска? шкiра, чи не вiдлiтають одразу пiдошви... Бо i таке бувало... Вiзьмеш те дрантя в руку, а воно розлiта?ться. Знов торгування. Цей затявся на трьох i десяти копiйках. Хай його дiти суботи не дiждуть, якщо вiн бiльше, нiж десять копiйок на цих добрих чоботях заробить. Це ж не який-небудь тендит. Не буде ж вiн знайомим людям якесь смiття продавати. А Матвiй сказав твердо: - Два рублi й з половиною! Хоч - беру, не хоч - можеш сам у них ходити! I вийшов. Володько тяжко зiтхнув. - Де ж таки,- звернувся батько до сина.- За таку непотрiб такi грошi. Я сам за оцю (i пiдняв праву ногу) три роки тому три рублi заплатив. Але це чобiт. А то... Тьху, бий тебе всi громи!.. Йдуть геть i не оглядаються. Раптом хтось смика? Матвiя за полу. - Хазя?н! Хазя?н!.. Вернiтьсяi.. Ну, платiть грошi... Це суха, кривов'яза жидiвочка з крамницi. - Бодай би тебе кольки скололи... Чому ж ти не сказала цього одразу? Чого морочиш? Матвiй вернувся й довго вилiчував грошi. - Це тiльки для вас... Знайте, що це тiльки знайомим.,.- умовляв жид. Матвiй дав грошi, взяв чоботи i передав ?х Володьковi. Цей схопив ?х на оберемок i тримав обережно, нiби вони з найтоншого шкла. А що в його очах... Скiльки в них справжньо? втiхи. Там цiла безодня радостi, яка геть до тла знищила усякi: бiль, острах, безнадiйнiсть. У думцi дякував батьковi, Боговi i цiлому свiтовi, а нiс сво? скарби так, нiби це щось рiдке, що може розхлюпатись. Тепер тiльки важке питання: чи варто ?х взувати "на росу", чи далi мерзнути? Шкода ж дiйсно нових чобiт. Ну, але добре, що ?!.. Додому п'ятнадцять верстов. Прийшли, коли вже всi спали. Володьковi ноги так болiли, що навiть не мав бажання хвалитись чобiтьми. Поставив ?х у таке мiсце, де б не замастились, сам пiшов до клунi, вкрився кожухом i заснув дiйсно сном каменя. I добре, що продав корови. Незабаром гармати пiд Крем'янцем загули. Нi дня, нi ночi. Чорна хмара i чорний дим застелили небо i землю. Осiнь вдарила дощами. Парковi обози гарматних дивiзiонiв зрили немощену дорогу, i в ?? драглинi грузнули бiженецькi коники по самi черева. ?хали вже не дорогами, а полями. Пiд. гуркiт гарматних перегромiв янчать у будах дiти. Смi?ться i плаче якась чорнолиця жiнка, що сидить на брудному, мокрому клунковi. Вона оповiда? вголос, як козаки ?? хату палили, як вона втратила дитину, бо на полi саме була, а дитя нiби в хатi лишила. Прибiгла,- "дитини вже не було". Вергла себе в огонь, але вирятували. А чоловiк ?? у Карпати пiшов... "Бодай ?м, як довго житимуть, в головi карпатало". Вона протягала руку, благала когось. Хустина злiзла ?й на потилицю, а розбите каре волосся всiвав дрiбненький дощик. А обози пливуть собi повз байдуже, поволi. Часом коняка яка черевом на грязюку пада?. Били, зводили матюками. Налiпленi стопудовi колеса возiв сутужно обертають маточинами. Не обiйшлося i без хриплого спiву i тнриндикання губно? гармоньочки. А Матвiй усе працю?. Поле не смi? так лежати. Косить насiнну конюшину. - Божевiльний,- гомонять сусiди.- I на яку хал?ру вiн працю?... Все одно пропаде. Матвiй мiркував: пропаде моя праця тодi, коли мене не буде... А поки костi мо? при купi, доти не смi? пропасти нi одно зерно. Одного ранку з гуком i криком в'?хав у село обоз армi? "первого розряда". На?хало видимо-невидимо. Стали по кущах i садах. Частина зупинилась на чистому полi, саме на Матвi?вому. На подвiр'? повно воячнi. Дверi хати не замикаються. Пiд клунею двi двоколки, запряженi велетенськими карими кониськами. Матвiй задумав молотити овес. Може, хоч дещо продасть. А тут дощ не переста?. - Еее, дядька! Пошто работает? Всьо равно бросiш!.. - Нiчого. Брошу то брошу, а молотити треба... I зародило ж, як на тоте... Копа вiвса десять пудiв сипле. Усi сусiди самi до "фуражирiв" йдуть, просять: - Купiте, гаспадiн! Харошiй авьос... I продавали у снопах за безцiн. Продавали все, що могли: свинi, телята, кури, гуси. Ячменю, пшеницi, жита нiхто не хотiв. "На што? Нашi лошадi й аавса не жрут больше... На кой чорт ячм?нь..." I як, прошу вас, будуть жерти? Бiля конов'язi, як глянеш - овес у снопах. Дощ не дощ - все одно. Конi топчуться по снопах, розгрiбують копитами. На возах м'ясо псу?ться, шнури тютюну, що у крем'янецьких мiщан набрали, гниють. У Матвiя на току купа, пудiв двiстi, вiвса. Солому на дворi в ожередi дощ перемива?. Який дивак буде тепер вiвсяницею, та ще й такою грубою, пiклуватися. Хiба Матвiй." Так. Вiн не забув i за солому. Вояки, мов велетенськi мурахи, стежку через город до соломи вторували. Кожний в "палатку" потребу? для спання. Головне, що ?? отак розтягнуть по дорозi i втопчуть в грязюку. Матвiй i солому ряту?. Ходить з вилами по дощi i скида? розволочене на купу. За овес навiть i не питай... Хiба ж хто чув, хiба ж хто бачив, щоб за овес тридцять-сорок копiйок платили? Нi. Хай вже краще огонь зжере, як на галай-балай, отак чортовi нетрудженому в зуби вiддати. Ну, а як? Того... З вибиранням як? Он село вози маже, буди на лiсковi обручi з ряден напина?. Все дума? рушити. Рушить цей обоз, рушить i народ. Рушить, як ? - селом, повiнню... - Пiд ряднами дума?те зимувати? Ех!.. Дума?ш, один з другим. Бог тобi пiч з неба скине? - Але старий." Подумай про дiти... Роби щось. Напни що на вiз i собi!.. Чу?ш, як бовха?,- гуторила Настя. - Ет, дурна ти бабо! Коли б у тебе розуму було, як у курки, то й то бiльше голова твоя варила б. Куди, до чортово? матерi, по?деш... Настi лиша?ться одно - плач. I вона використову? хоч це. Сльози, як i завжди, шукають найглибших зморшок i тихо спливають кiлькома галузками до тiсно эатиснугвх уст. Матвiя досада люта, мов iржа, гризе. Серце чу? в грудях ствердле, мов галька крем'яна. Рiзьба чола нагаду? майстра, що кохався у величi гнiву великих богiв великого минулого. Грязюкою шляху чвалають козаки. Черева коясй тинкованi товстою верствою землi. Нага?, чоботи, носи i чуби - грядь, грязь i грязь. Однi очi, мов пожежа, яку тi люди так покохали, здавалось, все зотлять на попiл, порох i небуття. От як конi рвуть копитами з грузько? землi, як соковите цмокають i прудко хльоскають навколо пригоршнi багна. Нiздрi грають i рвуться вiд шарпкого дихання, бризкають пiну i кров. - Куда дарога на Жолобкi? - Пряма... Вот там!.. За л?сам!.. Це пре кур'?р штабу чотирнадцятого корпусу, що зупинився в сусiдньому селi. З фронту страшний наказ летить - все на шiстдесят верств в ширину огнем вкрити. Смуга чорна, як чорнозем, хай ляже вiд полудня до пiвночi. Небо i земля тiльки... Гуруррр! Гур, гур, гур!.. По бронзовiм пiтнiм тлi неба валун за валуном, мов випар вулкану, котять хмари. В далечiнь i ширiнь небо згорнуло панцир, здушило повiтря, стлумило соняшне свiтло, що ввiйшло в пiдземелля. Лишилось iнше свiтло, не того ясного сонця, що навiки, мабуть, щезло, мов стерта брудною шматою пляма кровi. Постало й поволi, мов свiтанок, ширилось свiтло попелясто? барви, яке заволiкало ?дкою поволокою поля, гори, лiси. Дороги йшли, мов тунелi. На них литi з чавуну iстоти в загравi далеких пожеж iшли, котились, чвалали, йокаючи животами... Сто сiмдесят мiльйонiв душ приносило жертву, i чорний дим закоптив небо. Десь там у сiрих хащах, мiж золотом i вогнями сам коронований володар тягнувсь багнюкою велико? iмперi?. На пiвнiч! На пiвнiч! В лiси! Обернемо вiсь бiгуна[11] i пустим планету навскiс у безвiсть бездонну... Кiнець вам!.. Цю метушню нiс Матвiй у черепi, у душi, у очах. Вiн брав пiвпудову сокиру i тесав буду. Таки, мабуть, пiде. Земля трима? його страшними, цупкими обiймами, але вiйна сильнiша землi. Одяг, посуд, худоба, свиня з восьма бiленькими поросюками, годований вепрук, зграя чубатих курок, широкодзьобих качок.,.. Куди з тим? Все вижени в поле, нажени: гижа, гиля! - i хай сi?ться по широкiй землi. Хай iде лiсами i множиться. Буда вийшла справжня матвi?вська. Настя, як побачила, руками сплеснула. - Та куди такий тягар повезеш? А мiшечок муки, мiшечок круп, боденька сала, дрантя всяке.... Матвiй до солдатнi йде, гне спину, яка нiкому, крiм працi, не гнулася: - Купiть, на милость, веприка. Годований, сала на п'ядь буде. Що вже дасте - добре. Дванадцять рублiв втицьнули за веприка... Забили обухом, тулуба забрали, а кишки собаки розтягли. I добре, що так. Добре, що хоч дванадцять дали. Iншi солдати однi пiвники по?дали. Що ж, коли на такiй трудовiй землi домашнього птаха, нiби ворiння, розвивалося. Василь рiзав поросята. Баняк холодницi зiпсувся i не було нi одного голодного пса, який би на таке поласував. Гармидер навкруги, огнi, дим, дощ... Дядьковi одному шкапи пристали. Скривив рота, вагався, що скидати - жiнку чи мiх з мукою. Чорт з мукою, а жiнки жалко. Розв'язав мiшисько i сипнув муку на рiденьку грязь дороги. Вiтер дещо пiдняв, але дрiбний дощик зразу ж уйняв мучну хуртовину. - Вйо! - Шкапа одна не йде. Впала, чортова тварина, i лежить... Просто в муцi!.. - Вйо! Вйо, згорiла б ти ясним огнем! Шкапа лежить i постогну?. На дядька лють, мов чорна хмара, найшла. Обернув пужално держалном. Бемц, бемц по ребрах. Тiльки ногами засовала. У дядька пiна ротом виплюснулась. Плигнув на вiз... Якiсь миски, якiсь горшки, якась дiжечка, все те випурхувало з буди i розлiталося на скалки, ще не доторкнувшись землi. З'явився якийсь москалик. Зiйшлися люди. Нагай затанцював по спинi тварини, полосував ?? вздовж i впоперек. Нарештi люди кiлками пiдважили, поставили-таки на ноги, витягнули з багна колеса, що вгрузли по самi маточини, пхали воза, а вiз шкапу. Дядько поплужився далi "вглуб Росi?". Обоз не руш?. Вiз у клунi готовий - честь честю - сто?ть. Колеса в битий шлях вгрузають. Купа вiвса також лежить. Не продав Матвiй нi одного пуда. Гармати день i нiч виграють. Часом брязкотять скорострiли i, вида?ться, десь отут за башковецьким "казьонним" лiсом. Матвiя ?жа не бере. Сон десь зник. У думцi покошена i мокра конюшина, що лежить в копицях на полi. А повна така, головчаста - пудiв п'ятнадцять-двадцять було б, по десять рублiв пуд. Метушливi люди вибиратись квапляться. - Ось, кажуть, перетнуть нам дорогу в Шумську на греблi i баста. I так по три днi стоять втiкачi, поки через греблю переповзуть... А коли ще натиснули б. - Хочете, то вибирайтесь, а менi дайте чисту годину,- сердито вiдповiдав Матвiй. Баби не одважуються самi рушити. Хай вже "вiн" наперед. А той "вiн" сидiв, мов камiнь i нiяка вiйна не зрушить його. Кiлька дядькiв з Тилявки не видержало i знялося. Виповзли на шлях i поряхалися в напрямi жолобецького лiсу. Матвiй провадив ?х очима i мовчав. Що ?м казати. А ?х хати, вже другого дня, стояли вилущенi, мов порожнiй стрючок. На мiсцi дверей i вiкон однi нори, а всерединi, нiби буревiй бушував. Кажуть, завтра чи коли там, козаки вiд Iвана з тамтого кiнця село пiдпалять i люд, мов блощицi, викурять. Хай. Хай палять. Все одно. У Матвi?вiй хатинцi двадцять "денщикiв". У печi пала? огонь, смажаться кури, поросята... Дверi навстежiнь вiдчиненi, долiвка, мов на дорозi. Сам господар не сидiв у хатi. Ходив i ходив. I коли сили спадали, приходив, брав мовчки в кулак дещо "покомлати" i вiдходив до клунi, до свого. вiвса, до сво?? машини, яку щойно два роки тому купив. Там i жив, мов горобець у стрiсi. Володько також купку марок за кури та всякi прислуги зiбрав. Були синi, з "Миколою другим", зеленi з "першим". Солдати якось до двора пiшли i мiшок яблук приперли. Висипали серед подвiр'я i хто хотiв, ?в. Розказували, що там твориться. Володько нiколи у дворi не був, бачив здалека велику садибу, поко?. Бачив часом паничiв, що з зализаними головами "спацерували" селом. Але близько не пiдходив, нiчого спiльного з ними не мав i чомусь не любив того... Не чув до них того, що, бувало, в Дерманi до учнiв семiнарi?. Тi також "чисто ходили", блискучi "козирки" кашкетiв, блискучi халяви мали, але Володько сам хотiв "таким бути". Нiчого лiпшого не було, як бути учнем-Паничем? Нi. Прийде тобi. - А, скажiте, пожалства... Что ет' такое? - показу? на жито. Не зна?, що таке жито, а жи? ж у селi. Тьху! Руки якi у них... Пальцi, мов шклянi. Коли б здушив - розсипалися б... Дiвки губи до червоного мажуть... Тепер слухав, що "там" твориться, i собi пiшов. Подивитись. Сад гарний, великий. Яблунi гнуться вiд овочу. Скрiзь, де не глянь, солдати. До яблунь поприв'язували коней. Яблука спадають просто пiд копита i тут чавляться. У покоях уже всьому кiнець. Лиш бiлi папiрчики, що летять з вирваних вiкон та дверей, пурхають вiд вiтру по клумбах квiтiв. У палiсаднику обтрощена пальма i пара кактусiв. Володько вiдломив i собi одну цiкаву, невидану, подiбну на пiр'?ну гiлку з пальми. Пiсля не без остраху всередину вступив. Там солдати, баби, дiти. Якiсь розбитi бебехи. Пух розвiяний по помостi. Вирванi з одвiркiв дверi лежать пiд порогом i по них топчуться. У просторiй кiмнатi дзеркальна стiна. Перед нею москаль у мокрiй шинелi - вус фертом, шапка на потилицi чудом засiла. Володько i свою непоказну постать перший раз на цiлий зрiст побачив. От чоботи, тi самi, якi у батька виканючив, надто у грязюцi. Аж злякався, коли глянув, Що вони на помостi, колись, мабуть, навiть лакованому, стоять. А очi якi смiшнi. Чуприна, як щiтка, якою замiтають. Шморгнув носом i пiшов далi. З протилежних дверей вилiз ще москаль. У руках його сокира. - Ти што, мать твою розтаку, как баришня, рило свойо расматрiва?ш! Вот ?во! Бах, бах! Вправо, влiво! Обух торкнувся дзеркала i те, мов розбита вода, хлюпнулось на всi боки. Бренькнули кусники шкла, а москаль кашкета збив на потилицю, лiву руку в бiк упер, у правiй сокира - сто?ть гордо, нiби переможець великий. Один Володько, мабуть, здивувався, решта все, що входило i виходило, бiльше бачило. Той, що розглядав "сво? рило", до фортепiана пiдсiв i взяв кiлька акордiв. Фортепiано заревiло i заповнило простiр дикими згуками. - Какой-то-сукiн син сапагамi по клавiшах топтался,- з серцем вирвалось у музики. - А ти р?ж! - кричить на нього той з сокирою.- Раскамарiнскаво! Той брязнув щось розгульне. Солдат сокиру за пояс заткнув, плюнув на руки так, нiби з тим сплювком усе серце виплювать хотiв, i тупнув кiлька незграбних присядок. Десь взялися дiвки. Закрутились шинелi, спiдницi. Чоботи гупотять по помостi i розкидають закарвашi болота, фортепiано одчайдушне реве, пики барвою наливаються i бiлi зуби мигають, мов блискавки. I зненацька музика урвав. Розкрученi пари фургалом вертiлись далi. Зупинились i стихли, коли "розкамарiнский" попiд стелею розвiявся, а на мiсце його розлилася розлога та повiльна мелодiя. Володько не розумi? того всього, але задубiло сто?ть i цiлою iстотою вника? в оточення. Ось музика буриться, пiднiма?ться на височiнь. Чу? вiтер, що б'?ться об скелi i квилить злим духом. Чу? густоту мороку i вихор, що бушу? в ньому, оточуючи блiду пляму сонця, яке ледь прорива?ться через хмари. Чоботи, носи, очi червонi, чорнi, синi... Чуби, що мають вiд вiтру... Жмут сяйва, що хлеще у прижмуренi очi й освiчу? велику, насторч розбиту брову. Все преться i преться перед очима, мов змора. I коли влетiв з нага?м офiцер i рiзким голосом ревнув: "Смiрнааа!" - у Володька все ще бiльше змiшалося в головi i вiн витиснувся через розтрощене вiкно пiд капiж, де лежала розчовпана купа вазонiв. З дверей поко?в бомбами вириваються вояки, баби, дiти. Деякi несуть на плечах знак брудного нагая. Але все чомусь регочуться. Видно, були вдоволенi. Володько обiйшов поко?. В одному вiкнi побачив знайомого хлопця. Той манить його пальцем i щось показу? на помостi. Володько пiдiйшов до вiкна i глянув досередини. Там стоси розбитих книг. Володько плигнув через пiдвiконня i накинувся на книжки. Вибрав з них те, що вважав найцiкавiшим. Скинув пасочок, яким пiдперiзував штани, i накладав на нього стоску книжок, недописаних журналiв, картин. Все це рухнув на плечi. Але вага була надзвичайна. Прийшлося трохи скинути. Володько довго вибира? менш вартiсне, але кожна книжка липне сама до його рук. В iнших кiмнатах обривали на стiльцях плюш, розбирали якiсь горшки, розбивали шухляди i витягали з них клямки та замочки. Володька це не цiкавить. Вiн несе скарб, несе так, як несе кожна людина щось таке, що безперечно й невiд'?мно ?й, i тiльки ?й однiй належить. Все одно ж там все те знищать. Що, нi? Напевно, так. Знищать. А вiн же хотiв це прочитати. Перший раз у життi мав вiн нагоду бачити, вiдчувати i торкатися до тако? маси книг. А якi соковитi, виразнi, палаючi картини, лiтери... Нi, нi. Хто посмi? заборонити йому вирвати тi скарби з-пiд салдатського чобота, який не зна? милосердя i шани?.. Але, пiдходячи додому, вiй бiльше вiдчував, як розумiв, що цього вчинку батько не похвалить. Тому вiн i не показався на очi батьковi. Пiдiйшов не з дороги, а з горбу... Обережно прокрався поза ожередою соломи i занiс до льоху. Там у темнотi звалив усе з натомлених плiч i сiв навшпиньки перед здобиччю... Довго розкладав зiм'ятi листочки, обривав пошарпане, складав розсипанi сторiнки. Надзвичайно мало свiтла, тому призирався до всього, мов слiпець, що цiлим ?ством прагне побачити яснiсть предмету. Шкода, що вiн не може ось тут засвiтити i сiсти на цiлу нiч за читання. I хай там б'ють зверху гранати... Хай валиться там свiт... Що то все його обходить, коли перед ним купа дорогоцiнних скарбiв. Розказав про це тiльки матерi. На другий день i та пiшла з ним подивитися на ру?ну. У покоях було вже порожньо. Якимсь чудом лишився i лежав у кутi, мов тяжко ранений iнвалiд, круглий лакований столик. Три ноги його вiдбитi, i невiдомо де знайшли вони свiй кiнець. Одна четверта, зухвало й жалюгiдно, сторчить догори... Настя злякалася. Таке багатство гине... Така розкiш... Вона мало не ридала над тим нещасним столом. А стiл аж просився пiдняти його, дати йому змогу далi жити, робити комусь вiрну незаздрiсну службу. I жiнка пiдняла його на сво? худi плечi, стогнала, сапала i так занесла бiдолашну калiку до сво?? темно?, з мокрою згруженою долiвкою, хати. На те навинувся Матвiй. Уже одного його погляду було досить, щоб Настя почала: - Ото все нищать. Все розбивають на скалки. Думаю, хай вiзьму, а вернуться, тодi вiддам. Поставимо у хлiвi. Це ж так добре буде на ньому кришити буряки, картоплю... Але не договорила.- Зна?ш ти, стара, що? Тобi вже, видно, таки зовсiм в головi перевернулось. Чи ж тобi не сором? Зараз менi вiднеси оту непотрiб туди, де взяла! Чу?ш? Щоб я й слiду вiд цього не бачив! Бо як вiзьму напругу, то я тебе навчу... Цього було досить. Лiпше не чекати на щось бiльшого. Бо хiба ж ви не бачите, як вигляда? сьогоднi "наш батько". Вiн же тiльки що "новину" дiстав. Хоч ти в землю лiзь, а вибиратися мусиш. Прибiг засапаний десятник - жiнка Iвана Бабиного, i сказав: - Завтра всi, як один, мають ви?хати. Обоз також вiд'?жджа?... Матвiй тодi подався до клунi мiж сво? снопи, машини i всяке таке... А там на стiл, на якiм подають в барабан, голову на руки спустив i пережив одну тiльки годинку так. Хм... Коли б ви знали, що то ?... Встав був Матвiй, як сторож роду свого, як здоровий корiнь землi сво??... Десятки рокiв минуло з того часу. На весь зрiст пiднявся вiн, непоборний син п'янкого чорнозему, щоб закреслити й загладити вину дiдiв i батькiв. Його потуга росла, мов повiнь, мов гiрська стрiмка лавина. Силу велико? душi i сильних м'язiв впо?в у землю, напо?ну дивним чадом, що давав життя, муки, радiсть i смерть. I пiслав у життя синiв, дочок з твердою наукою: закон ваш - закон землi. Будьте сильнi, як вона,- i вiчнiсть вам забезпечена. I от на цiй висотi, на цьому тронi чистоти, вiри i могутностi заста? його цей страшний жорстокий гад, "що тiлом брязкотить i де проповза?, там все вигоря?". Перед роками чула його душа того гада й у снi пiдказувала страшнi роки. Вiйна. Нечувана, небувала. Вона свавiльно, неухильно ступа? по хрустких кiстках мiльйонiв i от-от готова схопити в сво? обiйми й Матвiя, щоб жбурнути його знов у безодню темноти, горя й нужди. I виростуть такi сини i дочки, напояться отру?ю порохового чаду, пiдуть по широких дорогах степiв i лiсiв, розгублять чистоту душi... Кров, барва i випад ??, змiшанi з тонами гармат, хто зна?, чи не похитнуть вiри в Бога поколiнь, землi i неуявно? батькiвщини... У Матвiя тремтiли руки i ноги. Вiн ходив, стояв, сидiв, спав, як i завжди, але у цi днi вiн вiв надлюдське змагання з якоюсь невидимою силою. Часами цiпив зуби, нiби тамував невимовний бiль, нiби тлумив страшний крик, що самохiть рвався з його здушених грудей... О, Володько так зна?, розумi?, вiдчува? свого тата. Нi одне слово не вирветься з нього на знак протесту. Вечером за башковецьким лiсом особливо ревуть гармати. Небо там пожежею жарi? i, зда?ться, по хмарах iдуть легiони воякiв, щоб iз неба лити на землю вогонь.. Дорогою йде обоз. У таборi горить безлiч огнiв, i дим застеля? долину. Володько звалив на спину стола й пiшов з ним униз городом до долини... Пiшов, твердо ступаючи пiд тягарем молодими ногами, i сховався пiд покровом диму. Йшов по межах, чув як двигтiла земля вiд гарматнiх перегукiв... Здавалося, йде тут останнiй раз. Ось минув поле Хоми Ет-то?. Далi Гнидкове. Невибранi, посохлi бараболi. Хтось, видно, ще недавно вибирав ?х, клав огонь, димок вiд нього ще тоненькою вуалькою пiднiмався i пахнув так знайомими згарами бараболь. Далi i далi пер того проклятого безногого стола. Хотiв минути сво?х хуторян, щоб заховати сором батька бодай перед сво?ми. Йому тяжко. Голову зовсiм зiгнув, i жмли на карку сильно натягнулись i вип'ялись. Руки розп'яв i мiцно тримав стiл на плечах. Донiс свою ношу майже до жолобецького лiсу. Там жбурнув ?? в рiвчак, зарослий лiщиною та вовчими ягiдками. Чомусь зупинився над тим мiсцем, куди покотився стiл, i деякий час дивився униз. Недалеко чорна стiна старого дубового лiсу. Небо затягнене хмарами. Легкий вiтер поривно вi? з заходу. Пiд тилявецькими садками горять огнi, там чути вигуки, спiв, згуки гармонi?. Час вiд часу погуркують гармати. Володько оглянувся навкруги. "Яка дивна, несамовита околиця. Що це твориться перед мо?ми очима?" - дума? вiн. Але нема? часу довго над цим зупинятися. Поверхня землi здрига?ться, нiби по нiй щось неймовiрно тяжке котять. Згадав ще про книжки. I те мусить вiн десь спрятати. Батько не повинен ще раз впадати в гнiв. Зiрвався з мiсця i швидко поскакав межами назустрiч вiтровi з димом, назустрiч огням. Дома залiз у льох i почав збирати книжки. Збирав поспiхом, хоробливо. Яким безглуздям здавалось йому те, що вiн мусить розлучитися з тими неоцiненними книгами. А куди з ними? Ага. Добре. Закинув на плечi в'язочку i швидко понiс тi?ю самою дорогою, якою перед хвилею нiс стола. Донiс до бараболиська i знайшов уже майже згасле вогнище. Тут зняв з плечей книги. Огонь догорiв i вкривався верствою легкого бiлого попельцю. Володько дмухнув, i жар вишкiрив червонi зуби. Тисячi теплих снiжинок пiднялося i розсiялося перед його носом. Узяв верхню книжку i придивився при свiтлi жару до заголовку. Щось незнайоме. Положив на жар. Папiр засмердiв i затлiвся, але не занявся полум'ям. Треба було дмухати... Бризнув огник i застрибав по Володькових вилицях, затиснутих устах, вiдбився у свiтлих сочках очей, де вiдбилась також цiла картинка палаючо? книги. Володько бере другу книгу i знов дивиться на заголовок. Тургенев. Розгорнув. Натрапив на якусь сторiнку i поки трiпотливе полум'я не проковтнула темнота, пробiг очима кiлька рядкiв. Урвав на пiвсловi, бо не хотiв, щоб згас огонь. Поклав на його згасаючий язик книжку i протягнув руку за черговою жертвою. Ах, яка це тяжка, черевата книжисько. "Нiва". Так. Це рiчник "Нiви" у твердих палiтурках. Скiльки в нiй картин, вiршiв, оповiдань, реклам. Цю рiч дiйсно мусить вiн переглянути, ще раз востанн?, поки огонь не зжере ?? трупа i вiтер не розвi? шматочки попелу по оцих-о полях. Зiп'явся над огнем, присiвши на пальцях. У колiнах млiють ноги. Скинув з голови старого кашкета, положив на землi i сiв на ньому. Це вигiднiше. Один за другим розбира? хлопець све? цiннi, награбованi скарби i нелегкою рукою вiдда? ?х на знищення. "Нiва" тим часом дала йому те останн?, що могла в такий короткий час дати, поки i сама, без спротиву i нарiкань, лягла на ложе небуття. I коли згас ?? останнiй листочок, а ворохобний, мiнливий попiл швидко набирав барви вiчно? пiтьми, Володько впер лiктi в колiна й обняв долонями пiдборiддя. Що вiн думав? Що в такий час можна думати? За плечима серiями гримiли гармати i, може, в цей саме мент серiями летiли в повiтря двоногi "корони Божого творiння". I дивно, що у цей мент Володько не вiдчував нi жалю, нi спiвчуття, нi страху. Йому було навiть весело. Одно тiльки дошкульно ворохобило його душевну рiвновагу - стан батька. Володько аж надто добре розумiв i вiдчував його. Вiн навiть по-варварськи дав вогневi пожерти книги, якi вже рахував сво?ми i якi, iншим разом, не випустив би зi сво?х цупких пальцiв так довго, поки не висмоктав би з них весь, до останньо? каплi, сiк i трунок. Це вiн зробив "для них"... Так. Це тiльки для батька, ?диного батька, якого нiхто бiльше не ма? i який ? так чудесний та дужий, як сама вiйна. До полудня другого дня все було по-звичайному. Шляхом iшли обози, роз'?жджались козаки. Табор стояв на мiсцi. В полудень у таборi засурмила сурма i счинився надзвичайний рух. Зi всiх подвiр'?в бiгли москалi. Крик, лайки, гиржання коней. За пiвгодини табор рушив i розтягнувся довжелезною валкою по шляху. За башковецьким лiсом розiгралась канонада. Гармата ревла безупинно. "Аж вiкна бряжчать",- казали, хоча Володько ще не чув, щоб вiкна бряжчали. Матвiй уже сам не зна?, що далi... Дума зiрвалась. Нiколи у сво?му життi не плакав вiн, нiколи не вирвалася з його уст якась скарга. Але горе його було видиме i велике. Уже навiть сусiди "рушають". Що робити? Всi зiйшлися на нараду, але на Матвiя зненацька находить впертiсть. - Не по?ду!..- заявив. -Як то? Тож козаки он нагайками гонять... Он, кажуть, з тамтого боку село пiдпалюють... - Хай! Хай гонять; хай пiдпалюють, а я не по?ду. Це вирвалось у нього з вiдча?м i не так певно, як цього хотiв. - Люди!? Куди по?демо? Що ви собi дума?те? Чи там ви хату знайдете, чи хлiб? Ось вечорi?... Куди на нiч? Ну... Зна?те що? У нас худоба... Кажете, за одну нiч у нас можуть бути мадяри. Так худобу для безпеки вишлiм наперед, а завтрiшнiй ранок нам покаже, що ма?мо робити. Хай переженуть худобу через Шумську греблю i там чекають на нас... Добре? - Катерино! - звернувся вiн до дочки.- Ти он з Володьком поженеш худобу! Збирайся, Володьку! Вiн давав розпорядки, але сам не рухався. Стояв мов мур, мов викут кам'яний. Вiн ще не вiрить, що вiйна прийде сюди. Його твердiсть i витривалiсть перед стихi?ю передавалися на всiх присутнiх, i тi згодилися "почекати до завтра". Сам Матвiй, нiби вмираючий, що хапа?ться за кожний мент життя, вiдпихав як мiг страшну розв'язку трагедi?. Але тим часом зi села над?жджали пiдводи тих, що вже рушили... До?жджали до останньо? Матвi?во? хати i в непевностi зупинялися. Здавалось, не рiшалися переступити кордон села. На Матвi?вому подвiр'? повно народу. Як на тоте, гарматна тарабанщина ще збiльшилась i чути навiть скорострiльний огонь. Пiд тi клекоти говорив надривним глухим голосом Матвiй. Чоловiки, жiнки повитягали ши? - слухають. - Люди! - казав вiн, опертий на довге грубе цiпилно, стоячи на порозi клунi.- Люди! Мо? дорогi? люди! Ви ж бачите, що робиться!..- i тут повiв навколо довгою, в широкiм рукавi сукняного куцана, рукою, нiби намагався вiдкрити всiм усе те, що вони бачать i не розумiють.- Чого ви спiшите? Чи дума?те, що так втечете вiд смертi? То ж все одно, не тепер, то пiсля десь там коло Рiздва, на дорозi, серед чужих, у снiгу умрем усi... А кинемо сво? садиби... Ви ж зна?те: не вiйна страшна, а люди... Коли вийдемо з наших хат, на ?х мiсцях стануть ру?ни, навiть, коли фронт сюди не дiйде. Жийте тут далi! Не кидайте цих мiсць! Чу?те? Не кидайте тепер... Не кидайте, навiть коли б вас гнали нагаями. Зубами гризiть, а боронiться, бо то вашi кубла, здобутi працею, потом, кривавою нелюдською працею. Це не грошi, не золото. Це ваша земля, яка ссала впродовж вiкiв вашу i ваших дiдiв-прадiдiв кров. Дiти вашi ростуть i вони мають замiнити вас на цих мiсцях... А вiйна, а ворог? Ворог i хоче, щоб ми всi втекли звiдсiль, бо тодi прийдуть його люди i засядуть на сiдалах наших батькiв. Знайте, що без опору, без волi нашо?, без нашого твердого слова спротиву нiчого не буде... Все зникне! Нас випхнуть на шлях i, мов ту черву, затопчуть у багно... Ви ж гляньте! Вернiться! Прошу вас! Худобу хай женуть, а ви вернiться! Завтра... Чу?те? Вже завтра хай по?демо! Сам Матвiй здивувався, де взялися в нього ця впертiсть i цi слова. Це не розум, не розвага. Це його Бог, що з його iстоти в час Страшного Суду говорив словами правди i мудростi. Вiн випростався й очi його засвiтилися, нiби в людини, що випила чогось п'янючого... Пiд гарматнi рокоти люди почали вiд нього, нiби ватага якого, вимагати: - ?демо! У нас дiти!.. Не кажiть так, дядьку Матвiю! Вiн зiрвався з мiсця i, опираючись на цiпилно, широкими кроками вийшов на дорогу. Там валка возiв з будами. Коло них дiти, худоба. З заходу насува? якась не то хмара, не то дим. Б'? гармата. Вiтер рвучко стриже по лицях, патра? кiнськi гриви. Це вплива? на Матвiя, як трунок. Вiн тратить зовсiм розум. На його головi нема нiякого покриття i вiтер свобiдно перебира? i шарпа? рiдкi довгi пасмвська сивавого волосся. На нього найшла якась певнiсть пророка i вояка разом. Впасти, але непереможеним i незломленим. А поки в грудях б'?ться серце i в жилах тече кров - свята боротьба, мов вiчний огонь життя, нiколи, висоли не смi? згаснути... Жити - значить боронитися. А вмерти - значить не бути бiльше. Мертвi не мають сорому! Матвiй знав це усiм: розумом, нервами, цiлою iстотою i тим усiм, що гнало його через великi житт?вi перешкоди. Стоячи перед валкою возiв, обернений грiзним, з блискучими очима, обличчям до суворого заходу, вiн нагадував втiлення сили i мужньо? краси. Вiн, здавалось, виступпроти само? царицi життя i смертi - вiйни. I в той саме мент iз-за башковецького лiсу вирина? велетенська хмара. Кра? ?? горять, озаренi якимсь огнем. - Дим, дим! - крикнув хтось,- Башкiвцi горять! Дядьку Матвiю! ?демо! Хочете ?дьте, хочете не ?дьте! Ми ?демо!.. Матвiй розiп'яв руш. - То хмара! - крикнув вiй.- Сонце ?? освiтило! Не ?дьте! Лкади, не ?дьте! Вернiться! Нiч, дощ!.. Куди? Серед валки бiженцiв заколот. Однi похапцем сiдають на вози, вйокають, цыьогають по конях батогом. Iншi стоять у непевностi. Один чи два дядьки вертаються иазад i рiжуть колесами м'який грунт поля, заточуючи велике коло. Над'?хав обоз. Це гарматнi парки, запряженi по шестеро тяжкокопмтввх бевдюхнхкхв. Грубечi посторонки пружньо натягнутi. Високi, дзвiнкi колеса поволi обертаються, крають ще глибше дорогу. - Вiн "сумашедший"... Дивiться! Вiн з ума зiйшов... Дивiться на ньогоi..- гуторили баби. Але ?хати - не ?хали. Хто зна?, яка сила з того сумашедшого промовля?. Гарматний парк поволi тягнувся, i це перешкодило селянам рушати. - Куда, дуракi, ?д?т?? - вирвалося в якогось гарматчика, що сидiв на конi з коротким кривим тесаком при боцi.- Вот снарядов подв?зьом i засиплем н?мца!.. Це для Матвiя пiдсилення. - Так! - крикнув вiн,- Дурнi будемо, як рушимо. Вертайтеся всi!! Люди завагалися. - Хм... Якщо вiн не ?де... Хто його зна?... Може, воно й того... Як його... Чи не вернутися й направду нам? Воно-то "дiствiтiльно" краще вже дома переночувати. До ночi, хто зна?, чи й доплужимося до Шумська. Хай вже завтра. I люди дiйсно почали вертатись. Оте "засиплем н?мца", видно, було найбiльш переконливим словом. А худобу таки треба вже вперед пiслати. Боротьба Матвiя зi селянами та сво?ми хуторянами скiнчилась його перемогою. Поважно вдоволений, вiн, нiби якийсь великий промовець, сходить з трибуни, витира? пiтне широке чоло. Катерина з Володьком вигонять з хлiва корови. Рогата, Ряба, Сивенька, дво? озимкiв. Матвiй навiть не хоче дивитися. Пiшов швидко до хати i винiс сiру "кредитку" - трирублiвку. - На! - сказав твердо, подаючи Катеринi грошi. Катерина взяла. Настя втиснула Володьковi вузличок печено? поросятини. Хлiба не варто таку путь дричити. У Шумську купиться... Почекали з худобою, поки зiгнали всi хуторяни. Сiльських пристало до дерманцiв тiльки дво? чи тро? людей. Гнали телят i навiть свиней. Дивно, що Володько тiльки назовнi мав вигляд, що йому сумно кидати дому. У дупгi (не хотiв чи соромився признатися) навiть радiв тi?ю його особистою й особливою радiстю" коли йому вдалося щось нового бачити чи пережити. До того був заклопотаний. Вiдходячи, нi разу не обернувся, нi разу не кинув погляду на те мiсце, де он зiбралася купа будiвель, обтиканих навколо малкмн деревцями. Зi заходу досить швидко насувають лапатi хмари. Володько навiть теплiшо? одежвии при собi не ма?. У ваговому куцому курташку, чоботи зв'язав i несе на палицi через плече. Це i все. Катерина ма? ще велику теплу хустку. Женуть худобу самi дiвчата. Тарасова Уляна, Кузьмова Христя, Титьова Харитина i ще кiлька. Володько, як виявилось, був одиноким представником славного мужеського роду в цьому жiночому товариствi. Це його аж надто мало тiшило, хоча решта ? цiлком вдоволена, що мають бодай такого чоловiчого пасинка. Дорогою дiвки регочуться, жартують, продають москалям зуби i терпкi вiдповiдi за не менш терпкi запити та побажання. ?м, видно, зовсiм байдуже, що лишили, може, й назавжди, дому та рiдню. Володько ж цiлу дорогу ма? поважний i заклопотаний вигляд. Спостерiга?, прислуха?ться нутром свого ?ства до настрою оточення. З острахом позира? на насуваючi хмари, якi, на щастя, дiйшовши до жолобецького лiсу, поволi розправлялися, тихшали i майже зникали. Схiд навiть усмiхався блакитною плямою, i, здавалося, там лежить та щаслива кра?на, яка пригорне всiх, хто жаха?ться i тiка? вiд шорсткого обличчя вiйни. Дещо змiнився настрiй дiвок, коли над вечiр досягли мiстечка. Вже в Рохмановi, що вiддiля?ться вiд мiстечка ставом, було величезне стовковисько вiйськових та бiженецьких пiдвiд. Шлях обернувся на суцiльне багно, в якому колеса возiв грузли по самi маточини. Деякi пiдводи позастрягали i не могли рушитись далi. З iнших возiв вiдпрягали коней, спрягались по четверо i так рятувалися. Вiйськовi двоколки, тачанки, парки, запряженi четверма сильними кiньми, рiжуть багно, чiпляються за селянськi вози, вiдривають ?м люшнi. Баби репетують, лаються. Дiти верещать, вояки матюкаються. Все це не могло гарно вплинути на дiвчат. Поки перебралися через греблю, почало сутенiти. До того загубили дво? свиней i тягаровий самохiд роздушив теля. Перелякалося i вперлось просто пiд колеса. На нiч зупинилися на полi за мiстечком. Поле широке, рiвне, як гляне око - заставлене безконечним табором вiйська i втiкачiв. Нiде нi одного шматка вiльного мiсця. Люду скрiзь, мов комах в комашнi. Добре, що принаймнi розбились хмари i загроза дощу проминула. Холод також не дуже дошкулював. Отаборилися в невеличкому проходi мiж вiйськовим i цивiльним таборами. Володько ма? досить клопоту. Нема чим поприв'язувати на нiч худоби. Нема з чого класти вогонь, нема на чому спати. У таборi втiкачiв розпалюють огнi. При найближчому возi мати проказу? голосно сво?й дитинi "Отче наш". Слова виходять у не? з "нашою вимовою". Це, мабуть, "галiцiянка". Чоловiк розмаху? високо над головою сокирою - коле великi дилi на дрова. У вiйськовому таборi сурма висурмлю? до вечерi. Шляхом гудуть i котять з розсвiченими зiрками самоходи. Володько дума?, як i де роздобути нейвеобхiдвiше для нiчлiгу. Дiвки, мов потомленi кури, поприсiдали до землi, повкривали бруднi босi ноги спiдницями i плачуть. "Боже, якi вони дурнi",- дума? Володько. "Одразу плачуть... А не бiйсь... Як виходили з дому, не думали, що будуть там робити"... Володько йде мiж табором, збира? розкиданi купки зiм'ято? соломи, полiнця дров, бляшанки з консервiв. Все це зносить до свого табору. Йому зовсiм не смутно. Навпаки. Це нагаду? якусь фантастичну пригоду з книжок... Може, це вони в якомусь татарському полонi, насильно вирванi з рiдних гнiзд. А може, вони плили розбурханим морем, корабель ?х розбився, а вони змушенi були пристати до якогось берега дивовижного царства, де весь народ жи? на возах. I тому вони мусять якось рятувати себе, знаходити вихiд зi становища, давати собi раду. Ось Володько назносив уже чимало соломи. Можна буде розсгелити ??, i всi спатимуть солодким сном на м'якому леговиську пiд ясними далекими зорями. Ось у нього купка дров, якась бляха, досить для кожного консервних бляшанок. Почекайте тiльки трохи. Вiн ось побiжить до он того воза i позичить головешку з огнем. То добрi люди... Просимо, просимо. Вiзьми собi... Вогню ми, дяка Боговi, не купу?мо... Божий дар... Володько несе головешку, iскри навколо, мов золотi бджоли, мотаються i зникають, не долетiвши до землi. Дiвки бачать, що вiн працю? - почали й собi рухатись. Кожна за бляшаночку i давай корови турбувати. Тi вдiлили ?м, скiльки могли, теплого молока. Хлiб ?, м'ясо ?. Ось Володько вже колiнками рачку?, виставив полатану сiданку догори, а носа мало не до головешки приложив. Зi всiх сво?х сил дме на жар, приложивши до його зубiв пучок соломи. Ось дим пiшов i просто клятий до очей преться. Володьковi очима й носом дещо мокрого потекло, але на те ж йому кулаки данi, щоб мiг вiн його як слiд пiдтерти. А до того можна мiцно шморгнути носом i "бодай ти згорiло" вiд щирого серця вилаятися. Огонь радiсно бризнув. Володько зрива?ться на ноги i дивиться вниз, мов переможець. Трiски, вiдламки з возiв, якiсь, Бознаким викинутi, кусники дерева виявили з себе найкращу поживу, яку огненнi язики смакували з найбiльшою насолодою. Дiвки злазяться зi всiх бокiв, оточують огонь i грiють ноги. ?х обличчя поволi яснiшають. ?ли хлiб з м'ясом, пили молоко. Володько не буде отак собi сире молоко пити. Вiн ось ма? чудесну бляху, яку знайшов отам коло московського обозу. Положить ??, поставить на не? консервну бляшанку. Ну, ось бачите. Огонь горить i молоко пражиться. А хiба йому язик втече, як трохи почека?. - О, о, Володьку! Молоко перевернулось!.. А бодай ти згорiла, сама бляхо! Не треба ?? лаяти, бо вона й сама згорiла. Як може чоловiк знати, що та бляха з якогось такого залiза, яке (хал?ра паршива) взяло та й згорiло. Бляшанка провалилась, перекинулась. Молоко все на вогонь... Ах!.. Володько ряту? огонь. Коби хоч вогонь був, а вiн уже якось переспить цю нiч i без молока. Кладе солому, сухi трiски... Огонь прорвався знов, i знов весело вiд нього стало. Молоко шипить собi по землi, яка поволi втяга? його в себе. Кузьмова червонощока й кароока моргуха Христя реготом зайшлася. Володько глянув на не? недобрим оком. Чого то, мовляв, скалити зуби... Але вона не тiльки реготала. Нi. Вона взяла свою бляшанку, пiшла мiж корови. Тi, небораки, також тут навкруги скупчились, жують широкими губами i з байдужими очима, думають, мабуть, до безконечностi дурну думу. Скоро зациркало у бляшанку пружними струмками молоко, i по хвилi Володько знов примощував до огню свою порцiю. Вперся. Раз казав, що сирого молока не п'?, то, значить, не п'?... I на цей раз таки перепер. Молоко закипiло, а Христя по-сво?му радiла також. Хто зна?, чи й не сподобався ?й отой самий дивачок Володько... Хто зна?... Вечiр не забарився довго. Огнi у таборi поширились, пояснiшали. При сусiдньому вогнищi сидить на комердяцi сухий довгов'язий дядько, курить люльку i плю? в огонь. Володько покинув дiвок i пiдiйшов до нього. - Я знов до вас. Бачите, ми вибрались з дому з худобою наперед... Нашi завтра при?дуть... Нiчого з собою не ма?мо... Чи не сказали б ви менi, дядьку, де тут дрова на вогонь беруть... Дядько не вiдповiв одразу. Нi. Вiн перш усього вийняв з рота люльку, сплюнув, приплющивши очi, в огонь, повернув голову до Володька. - Що? - проговорив уривно. Володько мусiв ще раз повторити сво? прохання... - А ти ж вiдай?.. - З Тилявки?.. Хм... А далеко там вiйна?.. - По правдi сказати, не знаю. Як ми виходили, кажуть, за Крем'яйцем ще була? - Еге? Тьху! - i затягнувся. Володько нiяковi?. Якийсь дивний чоловiк... Жiнка його, що проказувала "Отче наш", мабуть, спить. Дитина також, мабуть, спить. А вiн от сидить i журиться, а може, й не журиться, бо ж вираз лип" його не сумний. Вiз з будою сто?ть. Коло нього пара коней i корова. Пiд возом цебрик. До полудрабка пiдвiшена дiйниця. - ? у тебе отець? - зненацька, не виймаючи з рота люльки, проговорив дядько... - ?,коротко вiдповiв Володько. - На вiйнi?.. - Еее, де там...- заперечив Володько так, нiби йому навiть i в голову не йде, як його "отець" могли на вiйнi бути... - А брат ?? I чого вiн хоче? Нащо йому все знати? - Двох маю... - На вiйнi?.. - Дома. Старшого, певно, скоро заберуть... - То ти щасливий. Усi дома... А я от думаю... Сиджу i думаю. От як навкруги багато люду... Все люди, все люди... А я... Мав i я, голубе, трьох синiв. Забрали. Сеся, що в будi, невiстка з дiтинов. Ади, семий рiк ма?... Старшого мого... Десь, кажуть, нiби в полон попав i на Сибiр погнали... В Сибiр... Меншi обидва самi пiшли... Хотiв?м, ?к то кажуть, в люди вiвести... Хотiв?м, ади, свiт показати ?м. На гiмназiю до мiста пiслав. Ет! - i старий махнув рукою...Училисi. Прийшла вiйна. Оба, диви, у сiчовi стрiльцi подалися. I тепер - хiба я знаю? Володько зовсiм не мав бажання слухати iсторiю його роду. Але вираз i мова старого такi щирi, такi простi, що хлопець присiв до нього i слуха?. Старий розповiв про сво? життя-буття. Згадував кiлька разiв слово Укра?на. Володько слухав, але бiльше з пошани до нього, як з цiкавостi. Вiн потребу? дерева на вогонь. А старий, видно, не ма? з ким подiлитися сво?ми думками. Говорить з ним, мов зi старим. I чомусь пригадав Володько дiда Юхима, його пасiху, його господу зi садом i черешнями... Як то вони сидiли тодi у травi i читали... Ах, як то давно було. На вогнi горять широкi почорнiлi дошки з жидiвськими написами. - Ви де набрели тих дров? - пита? Володько... - Тотих? - Еге? - Там. Там он окописько... Вояки розбили частокiл... Нема ж чим палити. Змерзнемо без ватри. Пiшли й, хай Бог простить, мертвих обiкрали... Мертвих не мож поганити... Але - що ж... - А бiльше тут нiде не дiстану дров? Старий похитав головою. При цьому не вiдривав погляду з огню, нiби там читав що... -Я там маю досить. Вiзьми собi... Вiзьми, вiзьми, хлопче!.. - От спасибi вам! - аж викрикнув Володько. Такий добрий дядько... Вiн ще й на старого не вигляда?, а вже три сини ма?... Журиться бiдачисько. Видно, добрий "газда" був. Руки i чоло, й очi свiдки того... По цiлому нашому свiтi добрi "газди" ?... Розумнi люди, поважнi люди, "з толком", як сказав би його батько. "I з Австрi?, а зовсiм, як наш",- думав хлопець. Набрав дилiв на оберемок i вийшов. Коло свого вогню застав москалiв. Дiвки, мов вiвцi, докупи збилися i зрiдка вiдповiдають на вояцькi допити. Володьковi це не до вподоби. Краще йшли б собi геть. Не дадуть спати. Розстеляють солому i всi гурточком лягають. Москалiв прогнали таки, i тi пiшли геть. Дiвки мають для вкривання великi хустки, а Володько не ма? нiчого. Але якось-то до завтра видержить. Розiклав бiльший огонь, згорнувся калачем, мов пес, i заснув. Але спав не довго. Розбудив його холод. Огонь загас i стало зовсiм темно. Дров бiльше не було. По плечах бiгають мурашки холоду. Поглянув на дiвок, на худобу. Дiвки смiшно сплять поскручуванi майже вдво?. Встав i подивився на худобу. Щось ?? дуже мало. Багато корiв браку?. З його товару нема? Рогато? й обох озимкiв. -- Гей, гей! Дiвки! - крикнув вiн на сплячих.- Вставайте! Вставайте! Товару нема! - Що? Де? - Дiвки зiрвалися, мов опаренi, на ноги. Кожна кинулась до сво?х корiв. Посвищи! Почали поблизу шукати, але дарма. Бiда та й годi. Нiч, холод, безконечний сплячий, повитий димом i туманом, табiр. Вiд холоду Володько тремтить i цокотить зубами. Дiвчата знов розплакались. Шукати треба!.. Десь пасуться. Вкрасти нiхто не мiг. Кому тепер тi корови потрiбнi. Володько кида? заспаних, наполоханих дiвок i пода?ться мiж табiр. Огляда? скрiзь вози, худобу при них... Коло деяких палахкотять великi вогнi. На них горять здоровеннi комердяки. Люди сплять на возах, пiд возами, на землi коло вогню. Володько зупиня?ться не раз, щоб погрiтися i волочеться далi. Табiр тягнеться безконечно. Маленькi проходи, намети, буди, вогнi. Поприв'язувана до вбитих у землю палiв худоба. Конi хрупають що-небудь, корови жують жвачку, люди хропуть. По сошi все ще тарахкотять обози i далеко висвiчують сво?м пружним яскравим свiтлом самоходи. Мiльйони людей спить тут. Вгорi дзвiнке, з грубими осiннiми зорями, небо. Гуркiт гармат нагаду? близькiсть фронту. Небо там - нiби хрусталева чаша з вином. Хлопець довго блукав помiж возами, вертiвся часто по одних i тих самих мiсцях, зазирав до кожно? корови, але все безуспiшно. Часом здавалося, що ось вглядiв, що ось виразно бачить Рогату, теличку... Пiдходить, нi. Мусiв переконатися, що це омана. Довго так блукав, поки нарештi втомився. Сон морив його також порядно. Захотiв вернутися до свого табору. Але скiльки не намагався, не мiг його знайти. Йшов навмання. Звертав вправо, влiво, обходив вози. Все даремно. Нi корiв, нi сво?х людей. Заблудив та й все. Треба перечекати до ранку. Налазить на великий огонь, знаходить коло нього дошку i ляга?. Крiм нього, тут сплять два чоловiки в порваних черевиках. Обидва вони лежать на широких дилях, пiдклавши пiд голови по куску дерева. Незчувся, коли й заснув. Спав мiцно, розкiшне. Нi болiв, нi снiв, нi тяжких думок. Сам-один серед безлiчi чужих людей. Голова лежить на лiвiй руцi. Сяйво вогню ярко освiчу? його бiднувате обличчя. Його скорченi ноги звiшуються з диля й опираються об пеньочок, на котрому, мабуть, рубають дрова, бо поцюканий. Спав годин двi. Прокинувся. Огонь догоря?. Великi головнi жарiють i вкриваються попелом. Чоловiки ще сплять. Туманно. На сходi арi? небо - мабуть, свiта?. Недалеке лежить i, широко роздуваючи нiздрi, чмиха? корова. Не спiвають пiвнi, не женуть пастухи на пашу худобу. Нема хат. Безконечний, вкритий туманом, табiр. Здивувався, поки знайшов свiй табiр зовсiм поблизу. Це, зрештою, не диво. Дiвчата збилися купкою, i нелегко ?х вiднайти. Товар розбрився. Володько застав ?х, коли всi спали глибоким сном. Побудив. - А де ж худоба? - спитав вiн. - А ми тебе, козаче, спита?мо: де худоба? - Ну, то шукати треба! - крикнув вiн.- Сама вона не прийде. Тi не мали що казати. Пiшли шукати. Тепер, по денному свiтлi, це не так важко робити. Внедовзi, ще здалека, вгледiли свiй товар. Пiзнали по Рогатiй, яка вiдзнача?ться сво?ю окрасою. Корови спокiйно паслися по другiй сторонi сошi. Цiкаво, як вони перейшли туди? Голод. Так. Голод загнав. Починався новий день в нових обставинах. Треба якось пристосувати його до власних вимог, поки над'?дуть пiдводи. Треба кормити худобу, варити снiданок, обiд. Шукають пасовиська i знаходять його на лугах за Шумськом. Дво? дiвчат j женуть пасти худобу, решта варить обiд. Володько, як господар, ма? пiклуватися вогнем. Мусить придбати дров. I вiн сумлiнно викону? сво? обов'язки. Головне, що його драту? i сердить,- поводження дiвок. Бо ж що за розмазаний! народ. Дома i зуби скалять i гиржать, мов лошицi, на цiле? поле, що аж пiд Жолобецький лiс чути. А тут ось кiлька годин прикрiшого життя, i зараз - плач, сморкания, нарiкання. З'явилися знов москалi, жартують, як завжди. Дiвки надутi, i ?м тепер не до жартiв. Але тi товчуться тут весь час. Володько йде оглядати околицю. Пробрався через табiр, зауважив примiтки, по яких ма? вертатися назад. За табором долина i жидiвське окописько. Огорожа навколо розбита. Дошки на могилах подекуди повириванi. Сторчать однi кам'янi плити. А мертвим що? Хай там воюють, мруть. Тут ?м затишно, тихо. Он хата одинока, брудна з вiдчиненим вiкном. У вiкнi голова довгобородого, зовсiм бiлого, жида. На головi у нього ярмулка i чорна маленька коробочка. На плечi накинена пасмужиста хуста. Постать старого безупинно, мов, вагалко годинника, хита?ться. Пiсля гамору i метушнi табору, цей кут з мертвими i старим дивним жидом вида?ться Володьковi якимсь надзвичайним i загадковим. Кам'янi гладенькi плити, дивнi написе, яких нiзащо, хоч би луснув, не прочита?ш. Ось тут хiба Ха?м Цаль, поважний громадянин мiстечка Шумська, склав сво? метушливi костi. Як дивно... Як дiйсно дивно. Все навкруги таке дивне, зовсiм iнакше, як було колись. I мимохiть пригадав минулу нiч, блукання мiж возами й огнями, старого "галiцiяна", що плював у вогонь. Згадав ще раз дiда Юхима. От цiкаво, чи живе вiн ще... Згадав прогульку з ним у ту туманну пахучу долину, коли йому щемiли утомою слабi ноги. Пригаду? виразно, як дiд казав про вiйну. Невже вiн знав, що буде вiйна? А батьковi сни. Але чому вiн, малий Володько, ма? все згадувати, помiчати кожну дрiбницю, низати все на ланцюжок думок, порядкувати подi?, днi, настрiй ?х? Тут ось тисячi тис"ч народу. Чи задуму?ться ще хтось, крiм нього, над цим? Зi всiх йому знайомих, крiм батька й отого старого з люлькою, що плював у вогонь, напевно, нiхто! Як його бути байдужим, боятися i бiгти, упасти i плакати, виразно належати до того скоповиська людей, як вiвця до череди. Нi ж... Через голову лiзе думка, що пiднiма?, мов вага, усе, що ловлять зором очi, i важить, цiнить. Очi горять не даремно i не даремно бачать дороге чарiвне свiтло i барви його усi, що розлитi скрiзь, куди не ступить нога. I чи ж не бачить Володько, що на його очах твориться щось-таки незвичайне, щось дiйсно велике. .Вiн родився в такому-то роцi в глухому закутi свiту i, здавалося, все життя мине перед ним, мов струм води спокiйно? рiчки. I нi. Сталося так, що вiн побачить дiю, яка твориться раз на вiки, яка перетне старий свiт i вiдхилить завiсу в новий. I невже Володько ма? увiйти туди першим - нi, одним з перших? Мабуть, так. Щасливий ти, Володьку. Буде колись мир, замовкнуть гармати, родяться i виростуть новi люди, але не будуть бачити вони нi отих москалiв, нi отих коней, нi галiцiянiв в капелюхах з люльками, нi таборiв... I будуть вони заздрити тим, що колись метушилися, пружились i вмирали. "I все, що бачив ти, запиши", - казав дiд Юхим,- "а тi будуть вечорами читати i жахатимуться i думатимуть". Зле було, але сяйво вогнiв i перегуки гирл гарматних i ворох обня, яко? свiт не бачив - це ж не дiйснiсть. Це ж, чоловiче, казка. А що ? бiльш привабливого вiд казки? А Володько сам переживав ту казку, бачив ?? очима, торкався цiлою iстотою ?? змiсту i переболiв кожне ?? слово, писане вогнем i кров'ю. Не раз, бувало, ходив на мiсце бойовища. (На Валах у Дерманi). Казали люди, там козаки з ляхами билися. Пружив уяву, щоб вловити постатi, якi десь далеко, далеко в мороцi минулого невиразно йшли перед ним. Знаходив костi, вгадував: козача? лядська? Колись це людина була, що шаблею навiдмах тяла... Хтось i по нiй галазднув шаблюкою, впала до землi й увiйшла в не?, тiльки кiстка лишилась валятися. Знаходив i речi. На "придатку" в Тилявцi виорано шаблю. Тут, кажуть, козацький загiн витяв упень ляхiв. Шабля груба, гнута, тяжка. I це було так давно. Тiльки книги однi згадують тi часи i барвно про них розповiдають. А бiльш нiчого. А це ж ось перед очима. Це не оповiдання, не сон. Це дiйснiсть. Бачив, як рускi лiзлм водхамм в Карпати, щоб там зложитж бiлi костi. Бралм Австрiю, Львiв, Перемишль, пiд Кракiв сягнули. Перемагали i зникали... Здоровi, вибранi були люди. Спiвали весь час, танцювали. I там десь лягли. Ходили в Польщу, боронили Варщаву, грузли в Мазурських багнах, гинули в Августовських лiсах. Ех, i полки ж були. Сибiряки, "стрiлкових полкiв", латишi, китайцi, черкеськi полки, кубанськi сотнi, донцi. Можна все зрозумiти. Можна зрозумiти, чому кита?ць носить косу, але зрозумiти цей шматочок часу... О, це не тепер буде зрозумiлим. Володько все це не зовсiм так розумi?, але приблизно так. В його головi колотиться туманна дума, повна гострих протирiч. Чув, що губить "отечество". Його iм'я вiдходить вiд нього, ста? iнодi чужим, туманi?. Переставав вiрити в непереможнiсть "рускаво оружiя". Свята Русь, що в "крас? царственной по лiцу землi пораскiнулась", тратить привабу i вiн все менше i менше болi? ?? поразкою. До отих "галiцiянiв - австрiякiв" чу? бiльше притягливо? сили, нiж до кацапiв, татарiв, гирян, калмикiв, якi все ж таки були "рускiми". Ах, ну його зрештою. Вставай, чоловiче, i йди далi... Володько вста?, йде шукати дров. По довгому блуканнi знаходить якiсь комердяки i пре ?х до табору. Табiр димить, готу?ться обiдати. Коло свого огнища не заста? всiх. Катерина пiшла до мiстечка купувати хлiб i мотуззя, щоб на другу нiч було чим поприв'язувати товар. Позатим нiчого не робиться, щоб якось лiпше улаштуватись на наступну нiч. Усi чекають на сво? родини, якi мають от-от над'?хати. Цiлу нiч кипiв бiй, i австрiяки, напевно, попруть руских. Незабаром вернулася Катерина, пригнали з пашi товар. Горить вогонь, доять корови. У позиченому вiдрi пiниться i пару? над палаючим огнем молошна каша. Зганяють миску, ложки. Сiдають всi пiдковою на сирiй землi й сьорбають ложками з одно? величезно? миси рiдку кашу. Сьорбають мовчки. Не жартують. Не шкiрять, як звичайно, зубiв. Навiть червонощока чорнявка Христя замовкла. Де ж таки. Полудень мина?, а з дому нiяких чуток. Може, вже в полонi. Може, не тi?ю дорогою по?хали. Може, туди на лiси, на Дермань до сво?х подалися, а ?х усiх отут мiж оцими людьми на поневiряння лишили. Така дума, такi здогади турбують i непокоять дiвок, i вони впадають у чорну безодню безпорадностi та зневiри. Володько знов-таки не подiля? ?х горя. Але на всякий випадок вислали за мiстечко до села двi дiвки, щоб пильнували i, якщо б ?хали ?х родини, вказали, де ? табiр з худобою. Швидко мина? повний метушнi день. Сонце заходить червоно. Вернулися дiвки, але самi. У таборi палахкотить огонь. Дiвки принишкли. Коло них знов в'ються москалi, напрошуються ночувати. Дiвки вiдгризаються, але в ?х мовi не чути рiшучостi. Це чомусь непоко?ть Володька. Вiн цiлий день працював. Стягав i тесав кiлля, вбивав у землю, прив'язував корови, зносив на багаття дрова. А тi дiвчиська, мов подурiли. Понадувались, мов печерицi. Цю нiч табiр ?х ма? зовсiм пристойний вигляд. Корови поприв'язуванi, свинi загнанi до маленько? кошари. Палахкотить огонь. Дiвчата лягли всi гуртом ногами до вогню, а Володька взяли всередину, щоб не лiзли мiж них москалi. Цi кружляють навколо, мов голоднi вовки. Один солдатик Христом-Богом блага?: - Дурнi дiвки... Я ж вам нiчого не зроблю. Што ж, навiть недзя на вас полюбуватца? Завтра, вот вам, пiвпуда гречаних круп принесу... Направду принесу... - Йдiть ви собi, москалю, звiдки прийшли,- вiдгризаються дiвки, а самi стискаються, мов вiвцi, одна до друго?. Володьковi тiсно, але натомлений i невиспаний минуло? ночi, вiн скоро вiдда?ться на ласку i неласку тяжкого сну. Прокинувся. Пiдняв голову. Зоряне небо, осiння роса, догорiле й тiльки злегка жарiюче вогнище. Земля вогка. По спинi пронизливо перебiга? холод. Шкiра ?житься. Встав, щоб пiдкинути дров на вогонь. Холодно, вогонь згаса?. Дров не хотiлося пiдкидати. Рiшив пiти собi геть. I Володько пiшов по таборi шукати лiпшого мiсця. Довго стоконя?ться мiж возами. Горять огнi, скрiзь повно сплячих людей. По годиннiй блуканинi знайшов пригоже мiсце. Великий огонь. З обох бокiв сплять люди. Посерединi диль з якогось будинка. Розкiшне розлiгся на нiм i думав заснути. Та це не так легко. Думки, холод. Обернеться до вогню передом - спина стражда?. Задом - груди i живiт скаржаться. Не забув i про дому. От уже друга нiч в оцiй комашнi, а що там? Щоб часом дiйсно не стратились вони i не по?хали бозна-куди. Лишатися?.. Коли б хоч не з отими осоружними дiвками. I таки заснув. Розбудив його червонопикий чоловiк аж рано. Потребував диля на вогонь. Володько зiрвався, мов за?ць, i пiшов геть. До Свого табору прибув пiзно. Дiвки неймовiрно розгосподарились. Самi й в огонь дмухають i диму скоштували. Побачили Володька i всi юрбою: - Ааа! Володько! I де ти пропадав?.. Володько кинув гострим зором навкруги i зауважив торбинку з гречаними крупами. Це його схвилювало. Згадав вчорашню обiцянку москаля. Володько аж надто добре зна?, звiдки з'явилась тут та торбинка. Уста, чи краще, кутки його уст, опали i на них ?дка, iржава усмiшка. У думцi нищив ?х самими мiцними докорами, якi ще тiльки iснують на свiтi. Володько тепер не Володько. Надувся i, в кожному разi, вiн мало не який-небудь поважний дядько або я знаю, хто. На дiвок можна i не звертати уваги. Шалихвiст Христя, що подiбна на вiтер i разом на захiд сонця перед бурею, взялась термосити ним, але нiщо не поможе ?й. Вiн тепер i не дума? постачати ?м дрова. Хай самi собi йдуть шукати, коли такi розумнi. Вiн iде тепер сам на греблю виглядати сво?х. Хай роблять тут осоружнi дiвчатиська, що ?м заманеться. I це не погроза. Зовсiм нi. Володько оберта?ться i вiдходить. - О-о-о! Дивiться, дивiться... Здурiв хлопчисько,- затерендiла Катерина.- Та куди ж ти йдеш?! Он кашу зваримо!.. Це Володька зрива?, мов iскра бочку пороху. - Сама ?ж ту кашу! А я не буду ?сти всяко? даровизни... - Тю-тю-тю! Здурiв! З ума з'?хав... Але Володько вже не слуха?. Вiн швидко вiдходить в напрямку мiстечка й iде просто на кузню, що сто?ть бiля сошi. Нiчого ще не ?в. Не взяв зi собою нi хлiба, нi грошей. Твердо порiшив iти на греблю й не вертатись, поки не при?де батько. Ось вiн уже коло кузнi. Довга шопа технiчно? майстернi. Дзвенить залiзо, гупають нараз кiлька молотiв, сичить i плю?ться жаром горнило. По кулястому бруку котять самоходи, вицокують верхiвцi. Але що це? Нi, це ж неможливо... Зупинився i дивиться. Так! Так. Це ж батько. I як дивно. Мiж вершниками, на осiдланiй мiшком череватiй каштани! чвала? батько. Довгi ноги бомбають i мало не торкаються землi. Дебела постать, на головi знайомий, засмальцьований вiд поту кашкет темно-зелено? барви. "Татусю!" - викрикнув хлопець у думцi. "Дорогi тату!" - Татууу! - гука? вiн уголос. Матвiж огляда?ться, але не помiча? одразу Володька. Тут пря кузнi стiльки того народу. - Я тут, тату! - вигуку? вiн ще раз. Матвiй зобачив його i пiд'?хав. Кобила впотiла, тяжко сапа?. Видно, шпарко чвалав. - Де дiвчата з худобою? - було першим запитом батька. - Там, тату! Недалеко. Ми там розтаборились. А що дома? Де нашi всi? - Нiчого, нiчого! Володьку; - викрику? Матвiй.- Все добре! Ми ще всi дома. Фронт зупинився за Крем'янцем. Наступ австрiякiв вiдбито... Тепер додому з худобою! Матвiй нiби хлопчик радi?. Ця радiсть передалася й на Володька, - Додому! - крикнув вiн.- Чого ж тут капiти? Чудесно. Значить, все гаразд. Значить, поженуть худобу додому, будуть i далi дома. Все-таки привабливе це, чорт бери, слово... Володько радi?, мало не пiдскаку?. Бiжить коло кобили i все розпиту? батька, нiби вiн бозна-коли з дому. Виявля?ться - цiлу нiч човпли з гармат. Билися здорово. Земля, мов бубон, гула. Але рiчка Iква не пустила австрiяку. Рускi окопуються. Володько готовий навiть i з дiвками помиритися. Але вони тепер зовсiм йому непотрiбнi. Ось вiн разом з батьком. Разом i до табору прибули на превелике здивування дiвок. - Оооо! - загули всi разом.- Дядько Матвiй! Боже! Очi, дивись, горять. Де вся та надутiсть, заплаканiсть. Дядько Матвiй з'явився, мов добрий дух визволення. Обступили його, шарпа? кожна до себе, розпитують навперебiй, що й вiдповiдати не встигнеш. А Матвiй не той, що завжди. Нi суворих очей, нi брiв насуплених. Теплий i привiтний, мов пшеничний пирiг. Коли ще вiстку вчули, що додому вернуться, затупцяли, завiскали, мов без ума. Тi, що товар на пашу погнали, миттю назад прилетiли. Матвiй закомандував худобу зганяти i в дорогу. А тим часом торбину з харчами розв'язав. Володько вовком накинувся на все домашн?. На вогнi варилася каша... - Чому дiвчатам не даси м'яса? - запитав Володька батько.- Що ти, найголоднiшяй, чи що? - А вiн тут не хотiв ?сти!..- зауважила котрась. - А то ж чому? Есе, Володьку! Так не можна... Де взявся в батька такий лагiдний голос? Диво дявие. А на дiвок глянув Володько докiрливо. В очах його вогко. - Ех,вирвалося в нього.- Що тут казати?.. I бiльше не сказав нiчого. Дiвки вдячнi йому. Дивний такий. Iнший, напевно, он як усе розплескав би. Гнали назад худобу до самого вечора. Гнали не шляхом, а бiчними дорогами. Володько чув велику втому й батько кiлька разiв давав йому каштанку. - ?дь! Менi вже геть зад облiз. Пер, мов вiтер. Ночей, дубило його ма', не спав. Володько ?хав. Минали поля, луги, села. Батько збив на потилицю кашкета i був надзвичай говiркий. На половинi дороги Володько пiд'?хав до нього. - ?дьте ще ви, тату! Я вже вiдпочив. - Но, но... ?дь, ?дь... Несли до рiдних хат втому i радiсть. Якi чарiвнi отi своя хата i все навкруги. Як при?мно сiсти на лавi за знайомим столом. На нiм миска тлусто?, гарячо? юшки. Заклопотана мати з усмiшкою на устах i сльозою в оцi. Працюють ложки, зуби. Пара страви лоскоче нiздрi. Уривнi оповiдання. I, зда?ться, нема сили, яка б могла розiрвати цей маленький гурт людей з назвами: тато, мама i дiти. IV Почалося нове життя в сусiдствi фронту. Гарматнi перегроми поволi стали улюбленою музикою... Село жило вiйною. Школа втiкла... Згра? дiтвори пасуть по лiшниках та запустах худобу, палять купи листу, будують окопи, наступають, варять "у кухнi" i дiстають порцi?. Осiнь швидко мина?. Шляхом снують обози, лiтають козаки зi штабу корпусу, що зупинився й осiв у Жолобках. Розпочина?ться попит на овес та сiно. "Ага,- дума? Матвiй.- Уже не йдуть самi до них, не просять. А скiльки то знищили того вiвса"... Матвi?вi, отому мужиковi, що ма? поломленi працею руки, мозолi в долонях, вiдколи ?х носить; тi очi, де безодня змагання, муки, впертостi. Йому все ясне. Вiн бачить, мов на долонi, цiлу подiю i не тяжко розумному оковi оцiнити ??. Бачить i зна? людей - чужих i сво?х... I вiн казав: - Пропаде все, бо господаря нема. Нема в Росi? хазя?на!.. А без нього все "нипочом"... Це був тяжкий i суворий присуд. Але iншого в Матвiя не знайшлося. Вiйсько, здавалось йому, на те й сотворене, щоб руйнувати. I та руйнуюча сила переважила над тими, що снажились i вибивались зi сил, справною та твердою рукою тримали стерно гiгантського корабля. - Кров така,- Казав вiн.- Татарська!.. У Суражi за Шумськом "база поповнення". Тонка одноколiйка зв'язу? ?? з Острогом. Гарматний говiр не вмовка?. Пiшли "маршовi роти" на "пополн?нi?". Тилявка на серединi дороги мiж фронтом i запасовою базою. Майже кожного дня надвечiр дiти зриваються з гамором i женуться пiд жолобецький лiс. - Москалi йдуть!.. Знайомi незабутнi слова. А з лiсу висуваються роти - одна за другою, без крику i пiсень. Це ж не "первi бо?". Тепер iдуть бородатi сибiряки, молоденькi кацапчуки з Рязанi, Вологди, В'ятки, хто зна?, з яких кра?в, яких земель. Раси, говори, барви... У Тилявцi нiчлiг. "Квартир'?ри" розписують на воротах крейдою: 5, 10, 15, як де. До Матвi?во? хатинки втискали вiд 5 до 12. Менше не можна було, бiльше не влазить. По приходi в село "роти" розпочинають торгiвлю. Новенькi "сапагi, палатки", ватовi "фуфайкi", штани, в'язанi "кальсони". Салдат i душу чорту продасть! Да! Мiняють на старе, продають, за що тiльки можуть. - Старiк! М?няй сапагi!.. Давай какi?-н?буть, лiш би на ногу абуть... - А вам же... - Плювать. У Крем'янце новия дадут. Н? пустять умiрать у старих... I мiняли. На дрантя, на непотрiб з доплатою "два ц?лкових". А роти виходять зi села, мов ограбованi. Вiдходять i не вертаються. Полон, смерть, ранения... З Крем'янця потяги тягнуться i "маршовi роти" розвозять по "тилу" калiками. В полон гатили тисячi. Землю кiстками забрукували. Що ближче зима, то бiльше в селi "фуражирiв". Уже й на солому попит. Ячмiнь також у моду пiшов. Продав Матвiй першi п'ятдесят пудiв вiвса по "руб i двадцять". Ну, це вже цiна, але й ще не справжня. Фуражир бiлий папiр до пiдпису тиче Матвi?вi. - То нi, господин фуражир. Не пiдпишу. - Пiшi, ат?ц. Усьо равно... Пiшi! - Ее, н?... Не можу. Характер не дозволить. - Крутой ти д?дя. Ну, ладна... I пише розписку з цiною два рублi за пуд. Дивиться на те Матвiй: нечесний пiшов народ. Але... I пiдписав. - Н? бось, ат?ц. Нiкто т?бя н? трон?т. А жiть i нам нада. - Крадуть, аж курить,- казав пiсля Матвiй.- Краде, хто може. Мiльйони злодюг... Не буде добра, ох, не буде. А фуражири, офiцери обозiв впасенi, мов кабани. Матвi?в знайомий, з бiлими вусиками "батаре?ць", завжди на?жджа? за вiвсом, ячменем, соломою. Заночу?, замовить курку, заплатить добрi гропгi. Вечором чай жлуктить, "Кузьму Крючкова" розкурю? - Ех, жiсть, жiсть! - вирветься часом, коли витягнеться на розстеленому серед хати кулi.Вiжу, ат?ц, ти на всьо свой глаз iм??ш... Панiмаю... Но вайна сволоч разлажiла рускава челав?ка... Кут?рма пашла... Гнiйот наш челав?к... - Бо нема хазя?на... От воно! - вiдповiда? певно Матвiй. - Да. Может, ти i прав. Царiшка наш растерялся... Вот би т?бя, ат?ц, на царя... Аа! "Мерзенна думка, бий тебе сила Божа!" - думав Матвiй. Вiн такого зовсiм не мав на думцi. Цар царем. Царя нiхто й не вважав господарем. Цар собi цар. Сидить i царю?, от нiби архiрей при Службi Божiй у церквi. Господарi iншi - мiнiстри всiлякi. Але тi нiнащо звелися. Хто зна?, що за мiнiстри там, але армiю паничиками бiлоручками, що нi бе, нi ме не тямлять, запхали. Лiзе тобi отаке в окулярах з тоненьким носиком - хлюст хлюстом... Тут огонь, смерть, а воно з "сестрами" (теж, прости Господи, слово споганили) розгул творить... Пошли таке в бiй. Дай в його команду народ. А ними всi штаби, всi обози запханi. Цигарки, перстенi на пальчиках, сестри, подушки... Тьху! - теж вояки! Почали пiдводи зi села в "наряд" брати. Селяни це стiйкою звуть. Заберуть пiдводу до штабу, поставлять на добу, i дощ не дощ, снiг не снiг, стiй, чапи, поки який хлюст зi сестрою на гулянку не зволить про?хатись. А спробуй, слово скажи... Морда твоя трiщатиме, бо така нечисть запальна, мов порох. Нерви... Все нерви. Безсоннi ночi з бабами. Одеколон, що пили, мов воду. Спирт зi шпиталiв сестри викрадали i пропивали, лярви проклятi. Це твориться по цiлому запiллi фронту. А там на фронтi тисячi тисяч вмира?. Кров лл?ться, де тiльки глянь. I це бачить дядько i кожна дитина. "Паничики" - стало лайкою. - Ех,- каже, бувало, Матвiй,- хоч i кажуть, що не буде з Iвана пана, але я думаю, що з кожного Iвана лiпший був би пан, як отi хлюстх... Нема в них кровi живо?. Шкiра ?х поту нiколи не пропускала, а пiт з'?сть людину. Працею вигониться пiт з нутра... Ого. Матвiй навiть i до такого дiйшов. I як не дiйти. Хiба ж людина дерево чи тварина безмовна. Хiба ж йому очi не так на свiт дввляться, як у мудрого сотворiння, що бачить бiле, чорне, добро i зло? От тiльки життя сутужне пiшло. Снiги раннi вергнули з неба. Маршовi роти йдуть тьма-тьмою без настанку i кiнця. До Матвг?во? "халупи" десяток впхнуть i повернутись нiде. Сiм душ сво?х, десять чужих... Сiдають i так сидячи сплять. Дихати нема чим. Коли б хоч махорнею не чадили. Вечором плиту розпалять, "кип'яток" на чай варять, жлуктять кацапи по двадцять шклянок чаю. Цукру досить. Володька за булками пошлють. Сам Матвiй у самий кут заб'?ться, десь на пiч. Там справжня лазня. За махорчаним димом його зовсiм i не видно. Настя коло плити душиться. Груди ?? диму не переносять. Кашель усi нутрощi вирива?. Москалики просять: - Купi, матушка, палатку. Дьошово. Полтiннiк даш i б?рi. - Ее, москалю. Ми вже тих палаток накупили, що й не зна?мо, де ?х дiвати. - Трiдцать кап??к дай i берi... Всьо одно на фронте брошу... - Та кажу ж, що нема куди дiвати. Ось дивiться, у нас усе з палаток. I штанята лобурям з палаток поробила. I старого палатками вбрала, i сама з нiг до голови в палатках... - Ех!.. Н?гд? i картiшкi сигарнуть-та!.. Скотская, мать ?йо поп?рьок, жiсть! Хахли н? ум?ють жiть... Багати?, а дуракi... - Зач?м, ат?ц, iзбу такую вистроiл? Лесу, что ль, мала'ть? - виспiву? ярославець. - Ми тiльки у тисячу дев'ятсот тринадцятому году сюди перебралися,- вибачливо i старанно заявля? Матвiй десь з-за хмар, з найвищого престолу хатини.- "Невмоготу" було все разом. Банк платили, довги великi мали, проценти сплачували. Думали, це все "на врем'я" тiльки, а тут вiйна "грянула"... - А тж i вайну по шапк?... Строй i толька... й,- дода? в'ятчак. - Недзя. Старий вже я. Сам усього не попну. Всi "плотники" на фронтi, а з бабами яка робота... - В?стiма,замика? саратовець,- Куда там у вайну. Кой чорт у вайну работ занятся хатiт... А нам-та вот плажiтся некуда... Вот жiсть, т?тка ?я с ума сашла... На что матушка кржхт?ла, када рiдiла?.. Вот уже етава нiкак не ждала, чтоб нам i картiшкi разлажiть н?гд? била... - Ех, Валинь, гром ?я бей, проклятую! - люту? ряза-нець,- У нас-та... Вабче Хахландiя н? страна, а нсдара-зумл?нi?... На кой чорт защiщать ?йо... Рязань мая далеко... Пусть ?йо н?мец берьот!.. П'ють чай. Перед кожним мiюечок цукру. За?дають булочками. До чаю яблучка кришать. Хахландiю останнiми словами здоблять, Матвi?вi хатчину "в щепкi розпльовують" i все "угли радния" згадують. Кожному, видно, сво? нав'мi... Матвiя духота з печi жене, дим очi вигриза?. Але й на полу мiсця нема. Його дебела постать стражда?. Костi за день досить натрудяться i нема де розiкласти ?х для вiдпочинку. На полу в кутi дебелий вояк розлютився, розклав "в?щевой м?шок", вийма? сало i ?сть. Матвiй пiдсiда? до нього й вибачливо поясню?, чому вiн таку малу хату ма?. Не можна було, мовляв. Це вже на третьому мiсцi буду?ться. Вояк до?в добрий шмат сала i собi почав. - Те?,почина? вiн з протягом. Видно, полтавець...- От ти там бiлобрисий,- тика? вiн пальцем у рязанця...- Чово так розкодкудахтався? Якого чорта халяву свою з рiдкими вусами дереш... Волинь ти ла?ш, Хахландiю розносиш... А зря... Жалко, чорт бери, що топчется ти тут сво?ми клишавими лапами. Старика от руга?ш... Але коли, так сказати, правду за чуба взяти, та тобi одному з другим перед балами тво?ми поставити, то вийде, що ти один з другим тiльки й життя взнав, що тут. Н?-н?. Не дуйся. Оце ти в себе коли бачив? - згрiб полтавець у широку долоню торбину цукру i потрусив нею над головою...- Дулю ти в себе бачив. Ча?м без сахару заливався та жер тюру. Да, да! Не протестуй! Т?рп?нi?! Злiсть мене бере, що ви, сукини сини, влiзете в чужу хату i вда?те, що гаспада якiсь... А дома в курятнику коптився, при лучинi вошi лущив, на полатях боки вiдлежував. Ось тобi зайдеш у якiй-небудь Рязанщинi... Мiхайловка, чи Вшiловка, чи якась Розплю?вка в лiсах заборсалась. Iзба сто?ть. Улiз i не зна?ш куди. Чад, бруд. Свиня тут же рядочком рилом мудростi розводить. Далi податi. Двоетажна така тобi хванаберiя на двадцять душ, як у тюрмi. Йдуть спати i. батько наказу? синовi: ти вот, Мiшка-та, не трясi са снахой ц?лу ночь... Вам би всьо, щенкам, курал?сiть!..Щоб не змилитись, бо мати у лаптях спить... Да, да! Не валнуйсь, не валнуйсь... Бачу, дмешся, правда очi тобi коле. Полтавець у силу входить, руки в хiд пустив i колотить кулаками дим. Повiтря нагаду? океан на мапi. Кацапи лютують, але полтавець мiцно держить стерно сво?? мови. Кацапськi слова з прихрапом, з присвистом носа переда?... - Та ти,каже,- бачив коли-небудь у себе яблуко? Чи пробував коли булку? Чи зна?ш ти, де вона росте i з чого н роблять? Ти он навiть не зна?ш, з якого боку ?сти ??, он i зараз знизу почав. Та у вас навiть ложками не вмiють ?сти, а кладуть у рот лопаточками. Рязанець нарештi не видержу?. - Врьош ти, сукiн син! Вот как заеду в твою ряжку... - Фi-фi-фi! Тiльки пiдходь! Як мазну у твою сплювачку!.. А це ти бачив?..- розгорнув полтавець хустинку, а там Георгiй i медалiя... Це вплинуло на рязанця. - Замовк! Так, так,- каже полтавець.- Краще от замкни сво? рило й мовчи. А то: а на кой чорт ваюю? А чаво Хахландiю защипаю? Тьху! Грiм тебе ясний побий! Кликали ми тебе сюди? Просили? То йди собi до чортово? матерi в свою Кацапiю i не псуй тут воздуха. Ая? За що ми вою?м? А за що наш брат кров лл?? За Волинь? Н??т, брат. За мазурськi багна, за Варшаву, за Карпати! Ти от, сукин син, напевно, по околодках прошлявся, а я третiй раз на фронт йду, п'ять ран i оцю чепуху "за атлiчi?" дiстав... Ех, ви, ви! Сохами землю дряпа?те. Дерев'яною бороною скородите, а дереш носа... Хами ви, от що!.. А тут на дядька напав, що хати тобi ще - поко?в не виставив, що ти хоч раз на жiсть у чистому полежав. Дрянь ти! Морда твоя осляча!.. Полтавець розiйшовся до того, що, здавалось, зiрветься i почне бити всiх тих кацапiв. Щоки розчервонiлись, очi заблищали. Слова вилiтають з уст, мов удари сокири. До сварки вмiшався вусатий бесарабець. Цей слухав, слухав: - Ша, кiндер! Да ну вас до ста бiсiв! Якого диявола розприхалися... Брось! - Н??! Я йому докажу, що... - Та брось, Ковал?нко! Надоть тобi з всякою задницею на рожни спиратись... А ти, Лаптьов, також ослом таким видався... Якого, мать твоя кобила, дурака втелила!.. Молчать!.. Полтавець замовк i сiв на сво? мiсце. Рязанець двадцяту чашку чаю. Бесарабець, щоб згладити прикрий настрiй, розпочав "врать". - Еее, ввобче вiйна роз'?да? нашого брата. Коваленко чи Лаптьов, чорт, диявол - всiх однаково в грязюку все топче! - закро?в бесарабець. Почав я, братцi, з самих, так сказати, Карпат, коли нашого брата послали в первi бо? на австрiйця. Не вiйна це була, а церемонiяльний марш, парада. До наших нiг клались Галич, Львiв, Перемишль. Закинули вуздечку на Карпати й дайош В?ну!.. Славу руско? збро? несли на кiнцях штикiв, а пiснi ж, зна?те? Лунали чортом по всiй землi, як гукнемо, було,- хоч то горб, чи камiнь, хоч диявол душу твою давно льодом вкрив - все одно йохне нутро тво? i вогонь очима вулканом виприсне. У тисяча дев'ятсот п'ятнадцятiм на Новий рiк були ми в горах Карпатах, на верхах, по яких лиш вiдьми на мiтлах" шугали... Стояли, значить, у лiсi, мов ведмедi, вкритi льодом. Я був собi хлопчак от такий, як он... (тикнув на Василя). Щiчки рум'янi, вус засiвавсь. Горiв усякими любвами преподобно? мироносицi ?вгенi? Петровни, любвиобильно? матрони славного мiста Кишиньова. Зiрвала мене рожевого, як квiтку, а я чурбан - чурбаном, сльози лив, вiршами признання скиглив i думав вiшатись, бо згубив, мовляв, красу невинну. Та, треба сказати, кров моя i душа, i все, що хочете, були на мiсцi, владу. А серце, нiби новий годинник у чистiй ватi, чулось м'яко i цокотiло до всiх, включно ?вгенi? Петровни, такими згуками, що тепер посвищи... Але от два роки минуло, як покинув Петровну. Коли б ще от так собi чоловiк жив, поле орав, жiнку бив, з жидами лаявся - два роки, тьху, нюх табаки. Але в нас... У нас, брат, два роки пiдземного благод?нствiя, коли над тобою, перед тобою, за тобою янчить смерть, значить: що ти з перкальового юнака станеш отаким ведмедем - ?ж первий ?сьм аз. Вуса тобi таким ось рогом попруть, лоб зчугунi?, очi - олово, дивись не дивись, нi думки, нi страху, нi сумлiння в них, бо все там сiрою масою злилось, от як пiнявий сплювок. I тодi ти зна?ш одно: гину я, все гинь, i чхаю я на все те, хоча б воно бозна-яким там свiтом звалося. Пригадую, останнiй раз того самого карпатського Нового року батал?й наш польову Службу Божу в лiсi на галявi отакiй ширiзнiй зi снiговим паркетом вiдбув. Пригадую, ялицi отак у двi стiнi восковою колонадою в саме сiре небо шпичками вгрузли. Пригадую, дим кадильний вiд самого престолу димiв i попик наш у всяких, честь честю, ризах голоском розкамарiнскiм Божi слова розтягав аж до наших вух. А ми, мов ступи, рядами все, та все рядами з папахами, та кляпами, та синiми носами... Ех, i народ був! I церкву, i Слово Бога на шпилi Карпат у часточках самого серця, Пана нашого, винесли. I я там стояв i чув, що погони мо? крилами ростуть i хочуть пiдняти мене понад усе. I чув, що в душу мерзлу i мерзенну знов теплота ладану просяка? i розводить лють мою воячу. А коли хрест над нами знявся, грохнули ми всi у снiг колiнами i многолiття ринними голосами виводили... I тут зненацька бах, тарах! Як хильнуло смереками, як судонуло мерзлою горою! Раз за разом три довбешки довбнуло, сукиного сина, у галяву. Ми-то всi, i я, i батюшка з хрестом, i весь старшинний персонал, мов листя, до землi припали i душами вп'ялися до ?? грудей. - Здорава! - перервав котрийсь слухач. - Двадцять трупiв лишили на галявi. Змiсило черепи... Ех!.. - i оповiдач майнув пальцями лiво? долонi.- А раненi от так i повзали по власнiй кровi, мов моржi. "Даб?йт?! Братци! Даб?йт?! Хрiста радi!" Кий чорт добивать стане, хоч би ти кишки сво? по цiлiй галявi розволiк. I так чоловiк спрашу?: Бог чи чорт сильнiшi на цiй самiй землi? I тут чоловiк i торкнеться отого самого иерву, на котрому висить уся людська менажерiя. Так? Чи так? Куди от пiдеш, чого не вiзьмешся - всюди рука твоя торкнеться сажi з пекельного горiла. I чоловiк стане чорний, як отi челюстi печi, випаленi вогнем. I серце його ствердне й нерви всi зникнуть. Тому я й кажу: не видержимо, братцi. Повстанемо один на другого, будем, як пси, гризти один другому горло. Нема вже у нас отого всiлякого... Бог, чорт, дiвоча краса чи гнiйна утроба розбитого чоловiка - все на одну пiшло. Все от так, як смерч, крутить землю з небом чорним стовпом, i нашi голови закрутяться, i ми всi крикнемо: досить! Брязнем усе об землю, i нашi вiитовки, i наших старших, i нашi заслуги... Потопчемо нашими чобiтьми все те, перед чим колись репетували ура, що на лобах у барвах несли, що в серцях сидiло теплим розумним словом i що вело нас на смерть... Так. Будете бачити!.. Це станеться точно, бо весь наш люд - мiльйон на мiльйонi - втратив бажання далi тягнути лямку оцього скотського животiння... Бесарабець скiнчив. У хатi тихо. Пики солдатiв сторчали, мов омамленi. Пiсля всi ворушилися, всi загомонiли, всi ловили поглядом: "Ну? Як ти?" - "А як ти? Що скажеш?" "I звiдки вiн узявся такий тут розумний?" - подумав Володько, який не слухав, а жлуктив цiлим сво?м ?ством слова солдата. - Ей, братва! - кричав котрийсь знадвору,- Сюди!.. Половина мужви знялися i в хмарi пари витиснулися в чорне провалля дверей. На дворi мороз. Велетенських розмiрiв мiсяць хвойно злетiв на широчiнь небес i зупинився. За лiсом, за пiдлiсом, там, де угорське озеро, гудiло, гуло, клекотiло, здавалось, мороз i мiсячне сяйво тнуть i трощать лiси, мерзлу землю, кам'янi гори i саме склепiння неба, яке час вiд часу, нiби смертельно хвора людина, озарялося тремтячим струмом червоного сяйва. Кулемети лiчили одним тягом. Гармати наподоблювали дiда, що зайшовсь страшним коклюшем, посинiв, зачмихавсь i вже невстанi зупинити шаленого пориву... З глибини, десь з-пiд лiсу, нiби з придушених подушками ротiв, виривалось глухе: "Урааа! Урааа! Урааа!.." Солдати збились тичбою, повитягали ши?. Мiж ними молодики безвусi, отi перкальовi юнаки. Всi наслухують говору заходу, який, здавалось, iде сюди якимись та?мними пiдземними ходами. - Iш надайот! - зауважив котрийсь. - Да. А завтра-то i ми iспробу?м н?м?цкаво перца... - Ми, браток, вже нанюхалися його, аж у носi крутить,- додав той самий полтавець.Пiдемо спать! - байдуже закiнчив вiн i пiшов до хати. За ним i решта пiшли. Лиш один молодик довше стояв i вслухувався у мову вiйни. "Назад" не верталися. Шляхом назад гнали лиш часом козаки полонених. Iдуть цибатi кiстяки по грузькiй дорозi в черевиках з обмотками. Хочеться дивитись на них з витрiщеними очима, такi вони дивнi, чужi й не нашi. - Хл?ба! - просить i протяга? жовту ручиську. На долонi металевi грейцарi. На чорта вони. Сховай. На шмат хлiба... А, мадяр? Не дiстанеш, коли мадяр... А також гнали до штабу й зi штабу дезертирiв. Це народ iнший. Розплювательний - вишкребки велико? iмперi?. Приводили таких до штабу, клали, один козак всiдався на карк, другий на п'яти, третiй вкладав на дезертирську спину - двадцять п'ять, п'ятдесят або й подвiйно - вiдповiдно до того, скiльки раз без дозволу частину свою залишив. А козачнi в Жолобках повно. Рослi, стрункi, з кучером на двадцять п'ять. Дiвоньки липнули до таких, а зупину не було. Не одна носила пiд серцем козачого сина. Кров волинських лiсiв i придонських степiв зливалась в полум'? кохання i тремтiло серце, i палали очi, ноги самi в танець несли пiд козачу гармонiю. У цi днi Володько пережив подiю, що поклала йому на душi незабутнiй i незлiчимий рубець. Все перегорiло i попiл розвiявся. Не розвiявся тiльки отой змiст, який ма? в собi кожна подiя. Весна, лiто, осiнь, зима кружляють навколо людини, що сто?ть в серединi всього, а змiст подiй лиша?ться в колi i творить повiтря людини, творить ?? клiмат. Стiл безногий, стократ проклятий, i купа книг, якi Володьковi руки зняли з-пiд вояцько? пiдошви, наробила гамору. Вернувся нiби хтось до двора... Кажуть, знайшов порожнi поко? зi стiнами, на яких однi плями вказували на минувшину. Пiшли по селу запити та перепити. Докотилося i до Матвi?вого хутора, бо ж Зiнька Кущина "хрест святий i приссяибо" власними (от хай повилазять, як нi) очима бачила, що Настя несла дуже гарний стiл. I вона, Зiнька Кущина, подумала собi: це, певно, з двора. А хай йому частець. Пiдiткнула спiдницю вище колiн i стрiмголов до двора. Спiзнилася. Не знайшла бiльше стола для себе. Ну, чекай. Вона тiй Настi западеннiй не подару?. Понеслася i все чисто, де треба, розказала. Настю нiхто не чiпа?, але Матвiй таки дiстав "повестку" тодi-то й тодi явитись до штабу корпусу - Жолобки, дня i т. д. У штабi суд i розправа. Те i друге короткi, стислi i без того, що зветься жалiсть. Кажуть (це всiм на злiсть тiтка Зiнька пустила), там кладуть двадцять п'ять у певне мiсце, заплати за "вбиток" i кiнець. Матвiй чутки легковажив, але "повестка" й козаки, якi вже знали, що в таких випадках робити, повергли його у тьму i морок кромiшний. Йти туди, спускати латанi штани на такому-то сивому роцi житття... Нi. Це трохи забагато. Нi, не брав, не крав, нi соломини чужо?, нi, навiть у думцi. В розглядах його - як далеко не сягають вони - все було, лиш не було нi одного зерна, що та?ло б у собi корiнь нечистого дiла. Путь його, довгий i встелений тернами, йшов вiн власними ногами i кривавi слiди, що лишались за ним, були його слiди, литi з його кровi. I от пiсля тi?? "пов?сткi" Матвiй раптом вгруз сам у себе. Вiн взяв папiрець у руки, розглянув його, очi дивно погасли. Глянув на жiнку, на Володька i знов загорiлися вогнi очей, як колись у днi Лебедщини. Кров його збурилась i закипiла. От вони! От вони, тi винуватцi. Сидять перед його зором i клiпають сво?ми дурними балами. Скоч на них звiрем i стратуй. Знищ разом з ганьбою i соромом. Нi. Матвiй цього не зробить. Уже не той вiн, що був колись. Рука його, може, i мiцна, але воля трiснула i подалася виразно. Встав мовчки, брязнув дверима i пiшов до клунi. Через малюсiньку незамерзлу латку в тахлi вiкна Володько бачить батькову постать, лисину без покриття зi жмутком рiдкого довгого волосся, яке патла? i перегорта? поривний пiвнiчний вiтер. Спина його виразно гнеться, мов ресора, пiд великим тягарем. Зда?ться, вiн несе десятипудовий мiх пшеницi... Навiть, зда?ться, ноги його слизькаються... Батьку! - кричить Володькова душа. Баатьку! I рве щось те, що сидить у хлоп'ячих грудях, чого не змела нi вiйна, нi солдати; рве його груди гостродошкульним гаком... А слiв нема. Слiз також нема. У грудях, нiби рiка замерзла, ломить свою поверхню i спина? одну на другу гострокантi крижини. Володько хлiб жував, i коли батько вийшов, рот перестав працювати, кусник хлiба застряг у зубах, а решта, що був у руцi, лiг на кра?чку столу i лежить. Всi закамарки його душi наповнив гiркий дим згару, який гриз сумлiння, як гризе кислота залiзо. А час бiжить. Настав обiд. З'явилася на столi миса тлусто? зi салом капусти. Нiхто не торка?ться нi столу, нi ложок на нiм. Пара капусти, мов зменшена хмара, пiднiма?ться й урочисто розклада? на боки сво? патли. Розпочали Василь з Катериною, якi грiха за собою не чули i якi, може, й грiшно тiшаться з горя матерi та ?? улюбленця. - Йди-но клич тата,- озвався Василь навмисне до Володька. Володько щойно прокинувся. Вiн спав i очi спали. А прокинувшись, щось там накинув на плечi i пiшов до клунi. Рипнув i вiдхилив тяжкi на дерев'яних бiгунах половиннi дверi. Тихо тут, нiкого нема. - Тату! - несмiло промовив вiн. Нiхто не вiдгукнувся. Все мовчить такою впертою суворою мовчанкою. - Тату! В околотах щось заворушилось. Схилена постать, кiлька соломин на чупринi. Син нiколи не бачив сумнiшого видовиська, i нiщо в свiтi не проймало його так гостро й боляче, як та картина зiгнуто? дебело? постатi з отими невинними соломинами на чупринi. - Ну? Чого ти хоч? - пада? батькiв запит. Володько дивився йому у вiчi ясним, теплим поглядом. Батько глянув також i зiр ?х зустрiвся. I як дивно. Цього Володько нiколи б не мiг пояснити. I чого з очей його викотились отi сльозини. Дивно i ще раз дивно. Коли ж вiн отак з нiчого перед батьком плакав? Таж нiколи. А то глянув i сльози пустив, а пiсля цього рухнув на батька, пiймав його руку i голосом розбитим: "Ой, тату, тату!" - просив. - Я ж не знав...- ковта? Володько слова, лiтери, точки i зупинки разом з солоними сльозинами, якi нагальне ринуть з очей. - Ви... Я... Тату... Я сам пiду в штаб. Я... Я... Я розкажу... Хай мене й б'ють... Iй-богу, тату, пiду... Батько анi не поворухнувся. Сто?ть дещо похило, i лiва рука пiднята в напрямку сина. Пiсля чоло його зсунуло гармонiю зморщок, заглибило ?х, пiднятi на цiлих два сантиметри брови. Очi такi великi i такi все-таки добрi виринули звiдтiль з отi?? ями. Володько ж зна?, що пiд тими бровами, за тими зморшками i мiшечками барви новелу ховаються батьковi дзеркала, в яких свiт i вiн сам, Володько, вiдбивалися у справжнiй величi натури буття, без ?дино? струнки фальшивих барв чи тонiв. На те якраз хтось над'?хав. Через шпари дилiв видно надворi двох вершникiв на цибатих спiтнiлих конях. Один пiд'?хав пiд вiкно i знайомими словами загукав: - Хазя?н! Ат?ц! Дома ти?.. Матвiй вийшов з клунi. - Здраст?, ат?ц! Ми вот апять к тяб?...- зрадiв "бiловусий фуражир". - Салому iм??ш? Ц?ну палучiш... - Солому? Нi. Не маю...- проговорив Матвiй. Вiтер сипле зi стрiхи дрiбний снiг, який чiпля?ться неприкрито? Матвi?во? голови. Володько це помiтив, здмухнув сльози, стрибнув до хати i винiс батьковi вовиянку. -Да ти, ста рiк, н? упрямся. Зна?мо дело - салом iм??ш... Н? врi... Полна тяб? упрямiтся, как д?вка под. в?нцом... Два рубля за пуд палучiш... Пудоф двадцать надоть... - Ну,сказав Матвiй.- Два рублi тепер не гропгi, але солому свою я вам покажу. Як хочете.- I повiв фуражира пiд ожереду. Це була купа промокло? овсяиицi, яку розтягнули були солдати й яку пiсля пiдiбрав. Солома запрiла i змерзлася. Фуражир вийняв шаблю i ткнув нею пару разiв у солому. Пiсля жменю висмикнув i глянув... - Нiчаво! - сказав.- Б?рьом... От самаво утра ?здiм, нiгд? саломи н?т... - Як хочете... З цим вершники вiд'?хали, заявивши, що завтра при?дуть по солому. - От бач,сказав Матвiй Володьковi i Василевi, який також вийшов з хати.- А треба було, дубило ?х ма', все нищити. Мене те все вже дурним робить... - Ходiть, тату, ?сти,- сказав Володько. - Ходiть, бо капуста холоне,- додав Василь. ?в Матвiй мовчки i мало. По?в i знов на двiр подався. Володько слiдкував за батьком, пильнував кожного його кроку. Третього критичного дня Матвiй вибрався до штабу. Зрання зiрвався вiтер i мело снiгом. У штабi треба бути "в дев'ять часов". Але годинника нема, сонце також не свiтить, тому ранок застав Матвiя i Володька, який разом з батьком не спав цiлу нiч, на ногах. Ах, i нiч то була. Володько бачив не раз, як нагай офiцера здiймався над головою вояка. Бачив, як вояк стояв струнко, не смiв захищатися i тiльки очi та уста вказували, що в тiй людинi ? душа i все те, що чинить вираз болю. I от на мiсцi такого вояка Володько уявляв собi батька. I ще гiрше. Там кладуть, знiмають штани... Ууу! Хлопець цiпив зуби, обертав головою i з уст його рвались куснями згуки... Нi, нi. Володько пiде, впаде, розкаже все... Де ж тi пани? Де, в чорта, тi пани? Може б, вони не тягнули його батька, який нiколи ж не був на панському дворi, який навiть не зна?, як виглядають тi поко?. Панський двiр аж за селом i за долиною. Чого б туди батько ходив. То тiльки його, Володька, понесла туди нечиста сила, щоб учинити нечувану для родини бiду. Ранок. Батько чомусь заговорив, не ? такий сумний, як минулi днi. Говорить за всякi господарськi справи, щоб усе було в порядку, наколи б його задержали, чи що... Але хiба це Володьковi втiха? Мати, мов у воду опущена. Пече картоплянi млинцi й очi ?? мокрi. Батько з'?в кiлька. - Ну,каже,- лiпше пiду. Лiпше хай прийдеш скорше, як спiзнишся. I одяга?ться. Вийшов, не сказавши нi слова. Володько також накинув вiдоме сво? "пальтiшко", що з великого зробилося малим i з нового аж надто старим. Латки почiплялися до нього, де тiльки могли, i барви ?х - сама невибагливiсть та суперечнiсть... Хто зна?, куди збира?ться Володько, i яке кому дiло, куди вiн збира?ться. Вийшов пiд ранок i метелицю, вибрався через замету, де лишився батькiв глибокий слiд. на шлях i пiшов у напрямку Жолобецького лiсу. Вiтер пре в спину. Спереду ледь маячить темна постать - батькова постать. Слiди його одразу замiта? вiтер, хоча Володько широко ступа?, щоб попадати чобiтьми на тi самi мiсця. Чи бачив батько свого послiдовника? Хто зна?. Вiн не оглядався. Йшов усе далi полем. Вiтер напирав йому в спину,