ми батькiв опоганено, опльовано. Мадярськi полчища нагадують отi татарськi орди, що колись, у давнину, летiли на нашу велику землю, нищили, плюндрували ??, брали в брань жiнок, дiтей, старцiв, над якими творили дiла сатанинськi. Жiнок гвалтом ганьбили, дiтей били об камiнь, а чоловiкiв нечуваними тортурами змушували до каторжно? служби у сво?х царствах. Отож встаньмо дружньо всi, як один - старий i малий, калiка i здоровий, багатий i вбогий, для захисту нашо? батькiвщини Росi?. Встаньмо всi за ?? честь i славу нашого батюшки царя православного. Не дозволимо нехристовi посмiятися над нашими святинями, над могилами предкiв наших. Не дозволимо злому вороговi сягнути на нашу свободу, за яку довгi вiки лилася кров наших славних батькiв, дiдiв i прадiдiв - християн православних. Хай не буде нi одно? душi мiж нами, хто б не пiшов на брань велику, хто б пошкодував для спiльного добра чи то коня свого укоханого, чи себе самого. Не плачте, жени, i не ридайте. Знайте, що нема нiчого гiршого над неволю, а той, хто впаде на полi бранi за вiру, царя i батькiвщину, дiстане вiд Найвищого Царя небесного вiнець вiчностi. Будьмо всi мужнi i готовi, бо ворог коло ворiт, ворог пiд вашою брамою. Його дикi орди пiдступають все ближче i ближче. I, можливо, поки наспi? наша "доблесна" армiя, ворог "вторгнеться" у нашi володiння. .Але будьмо мужнi. Дивiмся просто небезпецi у вiчi. Принесiмо сьогоднi гарячу молитву нашому Отцевi Небесному, Господевi милосердному, щоб вiн збавив нас i наших дiтей вiд гладу, потопу, огню i меча ворожого. Приготуйте усi вашi вози iз добром вашим, щоб коли ворожа хвиля нахлине, ви могли знятися з мiсць сво?х i вiдiйти у глиб матерi Росi?, яка знайде для вас притулок i хлiб насущний. I я пiду з вами також. Як добрий пастир череди нiколи не покине сво?х овечок, так i пастир стада духовного не лишить в небезпецi свого мiсця. От прийшли телеграми, що ворожа кiннота роз'?жджа? вже за Iквою, що розвiдка ?х була вже у Березнях, а це чотири верстви за Крем'янцем. Отож не дрiмайте! Не лякайтеся i не плачте! Будьте готовi на все. Пiдем углиб Росi?, не дамося вороговi на посмiховисько. За нами цар i Бог. За нами велике христолюбиве во?нство наше. Впадiмо на колiна, здвигнiм руки до неба i воздамо Небесному Царевi нашi полум'янi благання, щоб Вiн милосердний зниспослав на наше во?нство перемогу над ворогом i супостатом - во iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа - Амiнь. При цьому о. Клавдiй пiдняв високо руку з хрестом i благословив людей. Все рухнуло навколiшки. Жiнки залилися голосним плачем. Почалась панахида за першi жертви, за вiру, царя i батькiвщину на полi бранi живот свiй вiддавшi?. Тужливе "Господи помилуй" пронеслося над головами людей. Он мати горне до лона свою дитину, а великi сльозини витiкають з ?? очей i котяться глибокими зморшками до. бороди. Он дiд - сивий, як голуб, припав чолом до порога, б'? засохлим кiстлявим кулаком сво? груди. Молода смуглолиця дiвчина тисне до грудей обидвi долонi, нiби там огонь, який пече i який треба здушити. А сонце дивилося i завзято мовчки пекло. Небо майже чисте, лиш пара сукуватих незграбних хмарин, i це все. Люди понесли пiд сво? стрiхи жахи i ридання. А в селi нова несподiванка. На "маказинi" знов вилiпили наказ - вибиратися. Матвiй уважно прочитав усi лiтери, усi знаки. Хотiлося хоч маленьку ключечку знайти, щоб зачепити на нiй свою надiю. Дарма. Йди, господарю, витягай воза, клади на нього сво? господарство, чiпляй за люшню твою худобу i ?дь. ?дь, куди хоч. Свiт без кiнця. Матвiй ступа? в поле. Йде стернею мiж пiвколами. Став i глянув на захiд. О, нi! Коли ти хоч вже конечне, щоб я покинув цей шматок землi, то зроби так, щоб провалився вiн i на його мiсцi постало море. Хай хвилi гуляють тут, нiж ворожий чобiт, що топтатиме цю скибу, де кожна грудка напо?на мо?ю кров'ю. Пiвсотня рокiв стелиться поза мною, i я згадую кожний день, як згадую болючий зуб кожну секунду. О, це вже нi! Пiдходь, армi? - сто тисяч, я стану проти, i хай тисяч куль б'? в мо? груди. А мiсця цього я не дам! Я завоював його! Я - Матвiй Довбенко! Я не видирав його нi вiд кого з рук. Я заплатив! Так,- кров'ю, шматками власно? плотi, рiками поту! Як хто смi? загарбати менi це?! Лицем до заходу звернувся, кинув зiр з-пiд насупленого чола. Постать мимохiть вирiвнювалась i долоня корчилась у жилавий п'ястук. - Йди, вороже! Ходи за власним кiнцем, стань на цю гарячу ниву, яка спече тебе i зотлить тво? костi. Нi одно? скиби вороговi! Нi одно? груди сво?? землi! Геть! Коли б мав дорослого сина, сказав би: "Бери хлiбину на три днi i йди пiд "ружо". Земля охорони потребу?". Коли б сам мiг двадцятку рокiв з плеч скинути, став би також у лаву. Земля потребу? охорони! Сотня за сотнею рокiв йшли над землею i лишали на нiй сво? знаки з огню, з залiза; лишали наш дух тут... лишали костi безлiчi поколiнь. Чу?те? Хто смi? вирвати нам з-пiд нiг цю вiковiчну пiдставу? Ступа? далi Матвiй. Поле перегорта? перед ним сторiнку за сторiнкою, мов якась велетенська книга. Тут стерня до зяблi готова. Там конюшина насiнна з порудiлим твердим, як камiнцi, голов'ям. Там озимина буде - жито, вусата червона пшениця... А он, над Мозолянкою по чужих полях, в гуртi корови пасуться. Здалека це нiби зграя птахiв, i дим там довгим рукавом розтягнувся - видно, огонь кладуть пастухи. I обiйшов Матвiй також сво? новi будинки. Кожна цеглина тут власною рукою кладена, кожний диль, кожний вбитий цвях... Ех... Так i бачиш, як молот вганяв його у платву. Подався на садочок. Щуплi незмiцнiлi щепки тримаються, обнявшись перевеслом з кiлком. Це Матвiй ?х у землю ввiгнав i змусив стояти, рости... Так, це ж вiн... Приходить Стратон. - Ну як? Що ж? По?демо? Зморшки на Матвi?вому чолi вирiвнялися. Брови опустились зовсiм низько. Уста скривилися. - Хiба що мене звiдцi мiною зiрвуть... Хiба тодi,- заявив вiн. - А там он люди буди на вози рихтують... - Буди. Теж видумали. Будочний народ... Цигани, грiм вас побий! - i сплюнув. - Думаю,каже вiн,- сидiти тут, аж стрiльно загуде над комином... Подумайте, куме, яка дурна iсторiя... Бачили ви, скiльки ото вчера i передвчора пересунуло перед очима? Бачили, скiльки того пiшло? I кацапи, i нашi, i татари, i козаки, i хто тiльки там не був! I тут вiдступати? Вiддавати на поталу все! Тьху! - бий тебе сила Божа! - коли ми вже не зможем шпурнути вiд себе якогось клишавого австрiяку! - Так. Жалко й обидно. Дiйсно... Але все одно "наша" вiзьме... Матвiй знизнув плечима i мовчав. Стратон Бога вмiшав, каже: - Прогнiвили! Хiба ж дотепер знали люди, що ? Бог? Хiба коли вiн, один з'другим, згадав це слово? Ну от... Ма?мо. Вiйна. На тобi нове лихо на голову. Розiйшлися дядьки поночi. Шляхом знов вiйсько потягло. За вiйськом цивiлi-обозники на возах, не таких, як у дас, нi... Ки?вцi на гарбах. Здоровi мужчини, кажуть, тиждень в дорозi. Коло кожного воза кiлька коней, мов леопардiв, прив'язанi. Матвiй i не думав, що десь така безлiч коней ?, i то все як кiнь, то кiнь. Мiсяць жарить. Курява високо зводиться i пудру? поля. Пiснi, гармонiя... Спати в таку нiч - не заснеш. Тисячi дум лiзуть в голову, крають мiзок. Як страшно, як неймовiрно страшно, хочеться жити й рости. Не дивлячись на все, другого дня Матвiй не одразу, як звичайно, подався в поле, а виволiк з клунi воза i почав обглядати його. Потрусив кожне колесо - чи не хляба?. Пiсля одно за другим знiмав з воза i пробував букшi. Порiшив також на всякий випадок драбини мiцнiшi дати. При цiй роботi кпився сам з себе. Насмiшкуватий гiркий вираз не сходив з його обличчя. Що його на той вiзок забереш? Куди по?деш? Настя й собi не переставала лементувати, топпгiти, ломити руки. А куди? А як? А що ми там робити будемо? Куди нас поженуть i де на нас оте лихо, оте нещастя вискiпалося? Василь i Катерина працюють у полi. Хведот ставиться до всього байдуже. Володько весь цiкавiсть. Вiн розумi? чудесно становище. Вiн зна?, що значить покинути доми, залишити все на знищення, плюндрування, але його тягне чомусь далi, туди... Ну, хай! Ну, хай щось станеться... Хай люди вовтузяться, ворушаться. Буде змiна, рух, буде безлiч цiкавих переживань. А москалi йшли... - Н?бось... Ей, матушка, не плач! Чево, глупая, ревьош? Вот как падайдьом, как суданьом етаво самово!.. Пусть усто?т, пусть папробу?т устоять!.. - Ех, москалики, москалики! Вiдженiть вiд нас оте лихо, оту мару!.. Кажуть, уже чули, як "горудiя" стрiляють... Настя по?ть москалiв молоком, кормить я?шнею. А ?х безлiч... Iдуть, iдуть, безупинно i нiч i день iдуть... Спочатку йшли лавами, без збро?. Зброю дiставали у Крем'янцi. Пiсля i зброю несли з собою, через плече на ремiнi з голим "штихом". Йшли в розстрiльну полями, ярами, лiсами. Кажуть, шпiонiв шукають. Кажуть, нiмець безлiч шпiонiв наперед вислав i вони швендяються скрiзь, то жебраками, то черницями, то селянами. Одного разу прибiгли засапанi пастушки з лiсу - там хтось пiд кущем сидить. Такий бородатий чоловiк з торбою, сидить i книгу в руках трима?. Ми злякались i втекли. - Шпiон! - загули люди.- Чому ж ви москаля не кликнули? - Не було. - Ну, то ходiм! Раз-два! Коли прийшли, там лиш мiсце. Шпiон зник. Не дурний вiн там сидiти. Хоча i був наказ вибиратися, нiхто з села не рухався. Дехто навiть буду на вiз поклав i шле? попричiплював. Але нiхто, крiм родини священика й помiщика, не рiшався кинути рiдну хату. Та й не було видно потреби. Панiку вiдступу робили самi сво? - iнтелiгенцiя. - Вони,гуторили дядьки,- рiзун його ма', тiльки нам баки забивають. Не даймось, не даймось! А самi, диви, за власну шкуру тремтять... А чого тiкати? Вiйсько йде на захiд... Нiяко? "опасность... Тьху! Стратон майже щодня Матвiя навiду?. Прийде i чергову видуману новинку принесе. - Чу?те? Погнали! Кажуть, уже пiд Вiльговом! - Ого! Здорово! А хто казав? - Телеграма. Шкалiчник телеграми дiста?. Горiлку всю заборонили. По цiлiй Рос?? нiхто не смi? пити... I правильно... Так i тра... А що? Хiба я не казав. Ееее! Куди там отим австрiячкам. Кажуть, на станцiю у Крем'янцi цiлий "ошалон пл?нних" привезли. Нашi, кажуть, тiльки пiдiйшли з "орудiями", тiльки хотiли вдарити, а вони всi з окопiв гульк! Пан ваш!! Ваш пан! I всi "оружi?" об землю i руки вгору. Ну, а нашим що? Забрали без бою полк i пiшли далi. А люди з них все миршавi. А смердять - страх! Кажуть, сам Нiколай Нiкола?вич "у ставку" при?хав. Царя ждуть, чи що... Вiйна скоро кiнчиться. От пройдуть нашi до В?ни i баста. При цьому Стратон дрiбно, з при?мнiстю засмiявся. Вiн курить товстi папiроси. Пiд носом вуса зовсiм пожовтiли. Пальцi рук нiби обсмаленi патики. - Смiха було, як розказу? один рiзник з Бережець. Каже, увiрвались австрiяки до них... Одразу кури, гуси дерти, дiвок чiпають. Та вiд Крем'янця ?хала пiвсотня козакiв. А це ж, зна?те?.. Конi у них... Треба, як птиця летить, треба, легше кота ступа?, а треба - до землi, як людина, приляже... Так от козаки у двi фалянки[9]. Як розгорнуться, та як гикнуть! А мадярчики тiльки "майн лiбер Гот"... Тут ?м такого перцю всипали, що вони аж мулу в пiдштанки напустили. От так креснули... Я вам кажу - iскри сипались. А нашi уже в Галiцi?, а там також, кажуть, сам наш народ. Нiколай Нiкола?вич "возванiс" видав, шо вiднинi весь рускiй народ вiд Карпат до Камчатки - все пiд руского царя руку пiдходить... От воно... Да!.. Матвiй понуро сто?ть. Слуха? Стратона задумано...- А я вам кажу,- нарештi нiби прокида?ться вiн,- що добра нiчого чекати. Будемо зрештою бачити... А поки що пiдемо в поле... Ми також вояки. Мусимо день у день на стiйцi бути... Що ж. I вони йшли в поле. З поновною силою i красою зустрiчало воно сво?х володарiв i разом сво?х рабiв. Двадцять вiсiм кiп жита поставив Матвiй, двадцять п'ять пшеницi. Сорок вiсiм кiп вiвса. Це вам не жарт. Таких скарбiв вiн ще не мав у руках. А тут вибирайсь... Хм!.. Теж видумали. Мiльйонна армiя i вибирайсь... Днi чергою посуваються наперед. Перед Чесним Хрестом "новий набор". Вiд Василя, Здорового зятя, нема нiякого "зв?стiя". Пiшов у "першi бо?" i хто зна?, як... Параска червонi очi носить, ото чу?те, нiчого перед собою не бачить... Що тобi день, що нiч рида?. Лiкера, мати ??, також плаче. Другий набор загорнув Бондарцевого Мирона, дебелого i вiспуватого брата Кирила Деберного - Арйона, який, кажуть, разом з Гнидкою Матвiсве сало з боднi витащив. - Бодай його перша куля не минула,- винесла свiй суворий селянський присуд Настя. Але важне, що забрали ?лисейового Василя. Цiла Матвi?ва родина любила Василя, як свого. Сам Матвiй радiв племiнником бiльше, нiж сво?ми дiтьми. Нiяко? справи не було, щоб вiн не порадився з Василем. I тепер його забрали. За два тижнi прийшов лист з поворотньою адресою: "Саратов, 151 п?хотний полк, первая рота, п?раий взвод". Тепер черга за другим сином Хоми - Ет-то? - Корнi?м, за Ониськовим Нестором. А зо старших, мабуть, як перший Iван Кушка, а далi Запорука Кузьма i Стратон. Обидва однолiтки синьобiлетчики. Гнидка, хоч i молодий, але який з нього во?н з перебитими ребрами. Ма? бiлий бiлет, хiба в "не-стро?вую роту". Мирон i Василь попали в один полк i навiть в одну роту. Писали, що "дуже гонять", бо за три мiсяцi мають вiдставити ?х на "германський фронт". Пiшла також мобiлiзацiя на вози та конi. Тут в першу чергу потерпав Стратон. Його жеребцi найлiпшi, найкращi на цiлiм хуторi. Десятник обiйшов усi хати i наказав такого-то числа усiм ?хати до волостi. Була то недiля - гарний, соняшний осiннiй день. Ворота кожного подвiр'я вiдчинялися i з них ви?жджали пiдводи. На вигонi збiрка. Довжелезна черга возiв, а спереду староста i один стражник. Вози i конi кожний приправив так, щоб якнайменше звертали на себе увагу. Матвiй i колеса помiняв. Дав старi, розхлябанi. На конi портянi, вiд Бог зна коли захованi, шле? напаяв. Шле? вузькi, тиснуть коням ши?, але якось видержать. Коли сонце пiднялось, велетенський обоз рушив з села. З Матвi?м ?хав також Володько, щоб "на возi посидiв", ?хали до Бiло? Криницi через поля, через "казьонний" лiс. "Зборний пункт" призначили на полях перед казармами. Широченна долина. Шiстнадцять сiл з'?халося сюди нараз. Як сягнеш поглядом,- вози й вози. Дядьки ходять, здоровкаються, але на ярмарок це не походить. Нема лiверантiв[10], запалу, биття в долонi, могоричiв. Кожний, хто ма? лiпшi конi, потерпа?, що розлучиться з ними, як стiй та й дивись. - Ех, дядьку Стратоне! Пiдуть вашi шпачки "н?мца воювать"... - пiдходять до Стратонових коней дядьки, з насолодою поплескують долонями по ?х тлустих задах... - Ну, що ж,розводить руками Стратон. У очах його видно бiль. Конi любив над усе. Ще в Дерманi на "трьох десятинах", i то добрi муцики держав, а тепер, хоч у фаетон запрягай. Ши?, мов лебедi, вигинають. Матвi?вi також "нiчого собi", але одна сiра кобила ще молода, а карого коня можуть записати "в обоз". Стратоновi "в кавалерiю", напевно, пiдуть. По серединi площi мобiлiзацiйна комiсiя. Села пiд'?жджають по азбуцi. Так само й окремi господарi. До Тилявки черга прийшла аж пополуднi. До того часу Володько встиг досить набратися нових вражень. Оглянув, хоч правда здалека, вiйськовi казарми, ходив до цегельнi з височенним комином. Коло Матвi?вого воза цiла зборня. Гуторять про вiйну. Вже, кажуть, Гнат Чорноокий, швагер бабиного Iвана, ранений прийшов "на поправку". Куля попала йому в праву щелепу, вибила кiлька зубiв, але кiсть якось лишилась цiла. Ранили його аж десь за Львовом. Кажуть, був великий бiй. Кинулися на австрiйськi окопи, вибили з них "панiв" i заняли. Стрiлянина втихла. "Солдати" вiдпочивають. Гнат лежав догори i курив цигарку. I тут проклята куля якось в самий окоп, нiби з неба, бацнула. Володько слуха? такi оповiдання з насолодою. Вiн уявля? собi бо?, наступи "наших", мертвих, ранених... - Ах, що того отi?ю залiзницею вчера повезли... Що його повезли. Тридцять еталонiв ранених. Все на Ки?в, все десь туди. Ех, перекалiчать народу,- говорив якийсь мiсцевий дядько.- Що тобi день, що нiч,- продовжував вiн,- усе безупинно везуть: туди здорових, назад калiк. - То зв?сно! Вiйна... - Тилявка! Тилявка! Наступай! - чути викрик старости. Дядьки уривають гутiрки i спiшать до сво?х возiв. - Андрущук Полiкарп! Скорей! Мiгом!.. Андрущук Полiкарп, грубенький шпаковатий дядько, хапа?ться за вiжки, цвьога? батогом по конях i пiд'?жджа?... Руки його тремтять, сидить напружено. Конi його i не злi, i не добрi. Пiдходять вiйськовi, мiряють зрiст, дивляться на зуби, випробовують силу нiг. - Н? гадiтся! Па?зджай! Сл?дующiй! "Сл?дующiй" Антощук Петро. Попереднiй тим часом дiста? посвiдку, що вiдбув мобiлiзацiю з помiткою категорi? його коней. Матвiй часто протискався наперед, щоб побачити, якi конi приймають. Виявилось, що такi, як його, не пiдходять для вiйська. Поки що це перша мобiлiзацiя i вибирають самi найкращi. - Довб?нко Матвей!... - ?сть! Вйо! Вйо! Скорше! Треба спiшити, бо ще дуже багато людей. Хто пiд'?жджа? повiльнiше, того пiдгонить нага?м козак. Володько сидить на возi за батьком. Конi тiльки помiряли. Не пiдходять. Малi. Далi не дивилися. Вiз не годиться. - Отвалiвай!... Дещо гiрша доля спiткала Стратона. Його зупинили надовше. Мiряли, обдивлялися. Стратон весь, як на шпильках. Вся надiя на те, що "шпак" не ма? ще досить лiт. Але "старший "шпак" пiдiйшов й повнотi пiд мiру. - Год?н! Кавалерiя! Отвалiвай! У Стратона затремтiли уста. Вiн нервово сiпнув за вiжки, i навiть чомусь цьвьогнув батогом по конях, чого нiколи не робив. Не мiг нiколи вдарити коня. Кiнь мусiв бути такий, що вiд одного - вйо! - йшов. - Н? бось, ат?ц! Д?ньгi достанеш... Другую лошадь кулiш! - говорили йому старшини. Коли вiд'?хав набiк, де зупинялися тi, у яких "записано", до Стратона пiдiйшло багато людей, пiдiйшов Матвiй i, не витерпiвши, обережно, щоб не пiдлiзти якому сердитому козаковi пiд ноги, пiдiйшов Володько. - А скiльки дадуть? - питали Стратона. Той часто, нiби соромлячись, клiпа? очима й говорить: - А хто його зна?... Ось дали "бамажку"... Йди з нею тепер, домагайся... А, може, ще в шияку наженуть... Таке-то... - Но, то вже нi. Рублiв вiсiмдесят дадуть. - А все-таки шкода. - То тепер ще нiчого. Ще вибирають... Тепер тiльки первий сорт забирають... От що то далi буде... - Добра не буде... Це зна?мо... Володько в той час уважно розгляда? "принятого" Стратонового шпака. Гарний, статечний кiнь... Рiвний, як панна. Дивиться собi весело i байдуже, високо пiднявши легку з нагостреними вухами голову. Вiн зовсiм, мабуть, не зна?, яка доля чека? його. Ось був у Стратона. У нього стайня у старiй батрацькiй кухнi. Тепла, простора, чиста. Стратон ходив за ним, як за дитиною. Син його Максим щодня ночу? коло коней, щоб було, боронь Боже, хто не виволiк ?х. А тепер ось тут... А завтра? Хто зна?. Заберуть, вiдвезуть у гори Карпати, де "Солдатскi? костi под снiгом лежать", як у пiснi спiвають. I дадуть того шпака якомусь вояковi. Той осiдла? його i по?де "в атаку". Це, мабуть, не проста рiч... А коневi що? Байдуже... - Гi-гi-гi! - довго i протяжно зненацька загиржав... Кiлька разiв поворушив гострими тонкими вухами. Нiздрi роздуваються також неспокiйно... "А, може, вiн також все розумi?"? - дума? Володько.- "Може, вiн чу?... Хто його розбере?!" Додому верталися не всi разом, ?хали, хто коли хотiв. Коней i возiв "приняли" мало. Матвiй не втратив ще нiчого. III Осiнь проходить майже спокiйно. Розпочалася школа. Учила сама учителька, бо учитель пiшов до Крем'янця, щоб висвятитися на диякона. Кажуть, щоб не йти на вiйну. "Псаломщик" також почав частенько ?здити до Крем'янця i також в короткому часi почав вiдпускати коси та одягати довгий з широкими рукавами одяг. Наука Володьковi одна забава. Ходить уже з ним i Хведот, пiшло дво? дiвчат Тарасових - Устя i Мотря. Пiшла Кузьмова Ганна, Iванiв Хведiр, Хомiв Олексiйчик... Цiла армiя школярiв з одних дерманцiв. Володько "старий" школяр - другогрупник. У нього вже не порожня торбина, як у першогрупникiв. О, нi. У нього торбина набита книгами. Там "Закон Божий". Там читанка, рiк II. Там "задачнiк" з мудрими задачами на додавання, вiднiмання, множення i дiлення. Там навiть "Граматiка рускаво язика" зi "склон?нiями i спряженiями". А щоб бiльше було книжок, так Володько завсiди брав у книгозбiрнi якусь "iнтересну" книжечку почитати. Бо що йому наука? Чистий тобi плювак. Сiв, прочитав, i ?... Робили школярi вiйну. По виходi зi школи дiлилися на германцiв i "наших" - i давай. Поки ще був учитель, то за вiйну суворо каралося. Учителька також не любила давати попусту, та хiба ж тут справишся з отими бельбасами. Почали робити, що ?м хочеться. Спочатку були це "бо? пiд Львовом". За германцiв одерадiвцi. Тi засiдали за хатою старого Соловея, i пiдходь тiльки. "Нашi" ведуть наступ. Львiв готовий розсипатися в ру?ну, але не здатися. Та й "нашi" не дармують. Снiговi кулi залiплюють стiни, дверi, вiкна. Ось бренькнула тахля. З дверей вирива?ться Соловей, хапа? коромисляку i, як ?, у однiй бiлизнi з розхристаною пазухою та матнею, накида?ться на фронтовикiв. Тi розсипаються, мов розiрвана шрапнель. - Ааа, руки б вам покорчило! - трагiчно-урочисто проголошу? старий. - Ааа, сто-сот чортiв ув вашу ма'!..- Сто?ть, очима сiрими водить навкруги, розчухрана його сива грива ма? на вiтрi. А тi клятi, тi розпроклятi... Доганяй ?х. Але коли б тiльки пiймав кого... О, Соловей жартiв не зна?. Як звезе кого через спину коромислякою, як обамбурить... Клякнеш одразу до землi. Але завзятi вояки цього не лякаються. В скорiм часi Солове?ва хата перетворилася у неймовiрну фортецю Перемишль. Во?ннi операцi? набирають особливого гарту. Збивають снiговi "укрiпленiй", стягають "крепоснi орудiя". Одерадiвцi готовi життя сво? вiддати, а не пiддатися. Соловей безрадний. Не хвата? добiрних побажань, босий ганя? по снiгу з коромислом... Навiть до старости зi скаргою звертався. - Ооота клята байстручня! А бодай вам, Господоньку поможи, в'язи позвертало. Бодай би вам руки потрощило!.. До справи встрява? Солове?в син Овсiй. Цей з батьком "на ножах", але далi терпiти нема сили. Бо? набирали таких розмiрiв, що ?х жертвою ставали всi плоти. Овсiй скида? попругу, засiда? десь за кутом i коли "нашi" входять в запал наступу, а германцi вперто захищаються, вибiга? зненацька з засiдки. Горе тому, хто попався у його цупкi, жилавi руки. Все одно, хто - германець чи "наш". Не розбирав. Лiпше буде Содому i Гоморрi в день страшного суду, нiж хороброму оборонцевi "Перемишля" у Овсi?вих руках. Одначе це не дуже впливало на хiд бо?в. Овсiй врештi-решт також дiставав досить. Одно те, що його плоти являли собою дуже сумну картину на землi, було для нього доброю нагородою за сво? нечемне обходження з хоробрим во?нством. I нарештi Перемишль "впав". Школи в той день не було. Учнiв поставили в пари, сказали взятися за руки, втицьнули кожному в руку клаптик трикольорового паперу i повели "слухати благодарственний мол?бен". О. Клавдiй говорив про "наших непобiдимих геро?в", якi здобули найбiльшу твердиню ворога. Володько слуха? з натхненням промову священика. Вiй уявля? собi ту твердиню такою, як та у Дубнi, яку здобув колись зi сво?ми козаками хоробрий Тарас Бульба. У скорiм часi з'явилися у школi великi барвистi картини з написом "Бой рускiх под Перемишлем". Володько ще бiльше переконався в хоробростi рускiх. На картинi купа москалiв, якi буревi?м, майже один другому по головах, мчать у "штикову атаку". Лиця ?х суворi, сильнi. На плечах гора вояцького знаряддя. Напроти них в купi, де намальована потрощена гармата i забитий ворожий кiнь, в неладi втiкають австрiяки. Рускi колють ворогiв "штиками", з боку наскочили козаки, якi сiчуть ?х шаблями, мов капусту. Одночасно з цими картинами з'явилися книжечки про хороброго донського козака Кузьму Крючкова. Сам вiсiмнадцять нiмцiв забив. Коли напали на нього проклятi нехристи, Кузьма Крючков сiк ?х шаблею. Але шаблю вибив йому ворожий кiннотник. Хоробро вiдбиваючись вiд ударiв, козак колов ворогiв списом. Не стало списа, козак стрiляв. Шiстнадцять ран дiстав могутнiй герой, але ворогiв знищив. У "госпiталi", де лежав Кузьма Крючков, велика метушня. Всi хочуть побачити неймовiрного козака. Сама цариця довiдалась про чини хороброго i забажала його вiдвiдати та обдарувати подарунками. Козак дiстав з рук царицi святу iкону i портрет царя з власноручним пiдписом. Коли цариця запитала, якi вiн ма? ще бажання, козак вiдповiв: "Скорей на фронт, чтоби ум?р?ть за в?ру, царя i ат?чество". Читали цi книжечки у школi, читали по хатах. Жiнки слухали i жахалися, чоловiки клiпали очима i довго розмахували руками, вихвалюючи такого надзвичайного козака. Навiть Матвiй зворушився, але чомусь у нього вирвалось: "еее, може, такого козака зовсiм i не було"... Володько аж гнiвався за це на батька. Як то не було? Раз про нього так докладно написано. I станиця, де родився, i iм'я його батька та матерi. Як би то так дурили... - Дурять,не згоджувався батько.- Багато дурять. Он у японську вiйну тiльки й писали, що "нашi" б'ють, нашi беруть в полон, нашi наступають, а що вийшло... А чому? Бо брешуть, бо неправдою хочуть народом правити... От воно... Такi розумування батька Володьковi не зовсiм до вподоби, хоч вiн проти них не може нiчого сказати. Може, й так... Хто його зна?... Вiйна - рiч не проста, раз там стiльки людей убивають. Ще перед Рiздвом прийшла звiстка, "що Кузьмiв зять Василь поляг у первих боях". Також дуже прикрi вiдомостi про ?лисе?вого Василя. Матвiй навмисне ?здив до Дерманя i те, що почув, було дуже сумне. Хто його зна?, чи жи?. Пiшов у бо? пiд Варшаву i не вiдомо, де подiвся. Про Хомового Мирона було "зв?сно", що "впав". Пiд Варшавою у атацi вiд нiмецького "штика" погиб. Товариш один, що ранений на поправку прийшов, на власнi очi це бачив. А про Василя невiдомо нiчого. Чи погиб, чи в полон попав. Це було нiби в лiсi, так десь над ранок. Кажуть, нiмцi несподiвано напали. Сiм лав скосили кулеметами, але вони йшли без кiнця. Василь нiби знаходився у "зводi", який пiшов у протинаступ. Це було на взлiссi, i нiмцi оточили ?х. Василь нiби сховався у дуплявiй липi, але невiдомо, що далi, бо вiд того "зводу" осталося тiльки дво? людей. Володько нiколи не плакав, але, слухаючи оповiдання про Василя, не мiг стримати слiз. Йому було надзвичайно шкода Василя. Вiн виразно уявляв собi його в бою, де "свищуть кулi, рвуться снаряди". Навколо купи мертвих, а мiж ними, певно, i Василь. Той, який колись найбiльше пестив Володька, той, який колись, коли Волоцьковi вдарив кiнь у око, казав: "Ну, все було б добре, тiльки кепсько, що так знiвечило нашого Володика. Ти мiй маленький цвяшечок"... Володько добре пам'ята? цi слова. О, вiн ?х нiколи не забуде... Нi, нi! I Мирон упав. Шкода i цього. Колись мало не бився з батьком за гнiй, але то було колись. А тепер... Боже... А таки здоровило був... Рудуватий, мiцний карк зi срiбними волосинками. Великий хвалько... Але все-таки, як писав колись Василь: "на одной кроватi спадi, вм?ст? за родiной дальокой тужiлi". Дивно, що за "родiной тужiлi", нiби Саратов ?м не "родiна", нiби то не за не? цiлу, велику, безмежну вмирати йшли. Сам Хома почув вiстку, мовчки пiдняв правий кулак i витер очi. А лiвою шапку зняв. Пiсля за великого морозу конi запрiг i п'ятдесят верстов до Дерманя по?хав, щоб з "очевидцем", як було дiлр, поговорити. Очевидець Кулешник, однорiчник Мирона, i оповiв усе, що знав про нiмця, про "штика", про кров, що ротом i носом хлинула з нього. Бондарець вернувся назад i голова його посивiла подвiйно. А про Василя нiяких чуток. Навiть Кулешник нiчого не знав. Знав, що первий "звод" пiшов у контратаку, а що далi? Хто може сказати. То ж, чу?те, вiйна. Одарка всi ночi проплакала. То ж був ?? перший, добрий, працьовитий, розумний. Люди його любили i вiн людей. Може, в полон попав? О, Боже! Та ще й до нiмцiв. Чому якраз до нiмцiв, ах, чому?! Кажуть, то самий крутий народ. То ж вони будуть його мучити, катувати. Того доброго привiтливого з синiми ясними очима хлопця, який навiть нiкого поганим словом не назвав, худобини не образив. Плаче Одарка, так плаче, що Господи. Почав ?й навiть ввижатися. Боялася у темнотi сама лишитись. Ввижався ?й обвiшаний торбами, як жебрак, обдертий, голодний, з впалими очима. Мамо! Так i чула це слово. Ти родила мене, ти ночей не спала, кормила, доглядала. Вирятуй мене!... А ?лисей недiльними ранками старого дiдового, у шкiряних полiтурках, "Канонiка" до рук брав i тремтячим протяжним голосом акафист Iсусу Сладчайшему вичитував. Чита? книгу, а сльози по рудiй бородi спадають. Давав i на молебен, але хто зна?, чи живий. Навiть не зна?ш, чи записувати в "Грамотку", чи нi. Сестра Палажка вiд плачу червонi очi мала, чорнi одяги носила. Пiсля очi розболiлися i мусiла звернутися до лiкаря. - Останнiй раз, люди мо?, бачила в Здовбуновi,- оповiда? крiзь сльози Одарка.- Перед Рiздвом пише вiн, наш голубчик: "любi i дорогi? мо? папаша i мамаша. Наше ученi? уже скiнчилося i ми, такого-то й такого числа, будемо через Здовбуново на германський фронт ?хати. При?дьте, то зобачимося". Як же не по?хати. Напекла я, що могла - мазуркiв на маслi, курочку (тут Одарка сяка? у запаску носа i витира? очi). Боже, Боже! Взяла, чу?те, ковбаси, шинки, запрiг старий конi i нас тро? - "вiн", я та Палажка, ви?хали. До Здовбунова 16 верстов, а тут Заверюха така знялася, що свiта не видно. Дорогу замiта?, свище, реве... Конята ледве-ледве тюпкають. При?хали ми туди... А на станцi? москалiв... Господи! Анi стати нема мiсця. А по?зди все ?дуть, все ?дуть. А "?х" там сердешних повнiсiнько понабивано. Однi туди, а другi назад. Тяжко ранених везуть... Ох, що я там надивилася. Серце окипа?, як згада?ш. А надворi аж пече мороз. Москалi ?дуть, руками вимахують - прощай, мамаша. Я плачу, Палажка плаче, старий тупця? валянками по морозi. Людей, як i ми, з усiх сiл пона?здило. Матерi падають. I що то там за "позiцiя", i нащо та, чу?те, вiйна? I нащо там того народу стiльки - тьма-тьменна, як хмари, як води. Все, кажуть, на Варшаву. Дивимося ми, розпиту?мо, коли то 151-й полк ?хатиме. Чека?мо, день тягнеться, мороз дошкулю?, ноги одмерзають... Боже мiй милий! Вечiр приходить, нiч, а його нема. Нема та й нема. А я цiлiсiнький день рiсочки в устах не мала, i не кортить нiчого... Навiть забула, що ?сти тра... Все очiкую, все жду. Цiлiсiньку нiч в товкотнi, в тiснотi на зачовганiй пiдлозi просовались. Свiта?, день... А його нема... А що, як вони вже про?хали? А може, в дорозi задержались. Хто його зна?. Старий все розпитувати ходить. Кажуть чекати, при?де i 151-й. Але коли. Ми вже й стояти не ма?мо сили. А додому не хочеться. Зда?ться, до смертi чекала б на нього, хай краще вмерти, анiж не бачити. Ждемо ще день. Вечорi?. Старий турбу?ться за конi. Овес вийшов, сiно вийшло. Ще померзнуть на морозi. Почав вiн розпитувати скрiзь у вищого начальства, кондукторам у руку - тому карбованець, тому два... Кажуть почекати ще i перевели нас до яко?сь теплiшо? хати, а конi також десь там пiд накриття затягнули. Йде найвищий начальник. Старий шапку зняв: "Ваше високоблагородi?! Скажiть, прошу вас, чи буде сьогоднi 151-й полк ?хати".- Та три рублi йому в руку тикнув. Взяв той три рублi i десь побiг. Каже, зачекайте. Побiг, дума?мо, i три рублi побiгли, але нi... Видно, якась чесна людина (хай йому Бог дасть здоров'я)... Вернувся i каже: "151-й полк скоро при?де. Вiн мав при?хати ще вчера, але через сильнi навали глибоких снiгiв спiзнився". О-о-о, вирвалось у мене. Хвала тобi. Боже! А холод, аж до кiсток допiка?. Але вже не йдемо до ждальнi. Вже сто?мо i цiпнемо на перонi. Старий десь окропу роздобув i ми з Палажкою трохи цукровано? води випили. Стало дещо теплiше. А по?зд за по?здом, по?зд за по?здом - все сунуть i сунуть. Деякi зупиняються, iншi ?дуть не зупинившися. Все обснiженi такi. Видно, в полях метелиця. Коли смеркло, при?хав довгечий, облiплений снiгом по?зд. Паровик шипить, приска? парою. Дивимось - висипають москалики... Озираюся навкруги, чи не узрiю i "його". Нi. Не видно. Пита?мо одного, чи це не 151-й полк? - "Так, так, мамо! Це вiн..." Боже мiй! Я пiдскочила, як на огнi, i оглянулася. О, сину мiй... (Тут Одарка урива? оповiдання. Сльози не дають можливостi говорити)... О, кажу, сину мiй! I... бiльше... не могла, чу?те, нiчого вимовити. У горлi голосу не стало, язик занiмiв... Ми всi нiби постовпiли. Вiн обнiма? нас, довгий такий, високий. "Шинеля" на ньому довга, на плечах торба. Усе московське... Ми сто?мо i не зна?мо, що далi... Старий почав грошi доставати, а руки йому пограбiли i навiть пуляреса не вiдчинить. Звiдки ти, кажу, прилетiв? Де ти був? О, сину мiй, сину мiй! - одно тiльки i вимовлю. Засвистав по?зд. "?демо!" - каже вiн.- ?деш? Вже? ?деш? Мiй милий, мiй дорогий, мiй одинокий! Куди ?деш?... На Варшаву? На Варшаву? Господи! I нащо тобi та Варшава? Вiн отак, чу?те, хвилечку постояв. "Ну, бувайте здоровi! - каже.- Може, не по... ба... чи... мо... же,- каже,- не побачимось..." Я, чу?те, вчiпилась за один рукав, Палажка за другий... А по?зд руша?... "Пустiть! - просить.- Пустiть, мамо... Мушу! Будьте здоровi!" Вирвавсь i побiг... Хлiб, хлiб! - кричу. Хлiб ти забув! По?зд ?де, ?де... Старий за мiшок, бiжить за по?здом, пха?ться мiж людьми, не догнав... Де там доженеш машину. То сила... То сила... То, чу?те, страшна сила... Кинув торбу з хлiбом мiж москалiв, а тi тiльки зареготали... По?зд пролетiв, як вiтер... I не було вiд нього нi одного листа бiльше. По?хав i як у воду канув...- закiнчувала Одарка. Так минула зима. Василь, хоч i молодий, парубкував. Старших парубкiв не було. Дiвчата, молодицi - московки, а чоловiкiв нема. Василь уважно русявого чуба оливою намащу?, виглянцову? халяви-бутилки i щовечора в село. Там зберуться тичбою i заведуть; Розв?сьоли? ребята, однiм словом, маладци... Царю в?рно i пакорно, А на службе вс? праворно!... Або: Сербiя, Белгiя, жаль мн? т?бя... Проклятая Германiя поб?дiла т?бя... На весну вдарив новий "набор". Пiшов цим разом Iван Кушка аж у Бахмут... Покинув дома п'ятнадцять десятин, четверо дiтвори на пiдтикану вагiтну жiнку. При вiдходi казав: - Вiзьми наймита, а землю не лишай гуляти. Коли вб'ють мене, вiзьми доброго приймака, але гляди... Дiтей мо?х не обидь, а то з могили проклену. I пiшов. Зiнька лишилась сама. Весна якось раптом прийшла. По холодi нагальне вдарило тепло. Перед Великоднем почало протрахати поле i забажало працi i поту. Вiйна не вiйна, а робота не смi? стати. Матвiй цупко тримав у руках стерно господарства. Цiна на збiжжя, а особливо на овес, значно пiднялася, i новоселенцi мали нагоду навiть перед умовленим термiном вив'язатися зi сво?х нелегких зобов'язань. Матвiй збирав на нараду товариство i вперто наполягав якнайскорше сплатити борг у дворянському банку. Всi пристали на це, випродували пашню, зайву худобу i одного разу Матвiй зi Стратоном вiднесли купу банкiвок пановi Iванову. Того не було дома. Десь у дi?вiй армi? служив. Справи його вiв заступник - нотар Гулянський. Володько разом з iншими ходив до школи. Вчиться добре. Чита? книжечки i брошури. Учителька пестить його, як може, i да? йому багато волi. Тепер нiхто б не посмiв прозиватись з нього. Вiн перший, вiн скрiзь. Де дiлися тi Родiони, ?вгени, Фони? Нема ?х. Вiн товаришу? з третьогрупниками, помага? ?м рiшати задачi, ходить з ними навiть потай на вечорницi. Також ходить до дяка на спiванку. Спiвав спочатку дискантом, але пiсля перейшов на альт. На спiванцi збира?ться уся сметанка села. Гуторять, жартують, грають оброку, оповiдають про вiйну. По спiванцi бiльшi хлопцi на вечерницi махнуть, меншi додому. Володька часом також потягнуть такi гицлi, як Трохимiв Антон, або Гнат Дерешiв, Вони значно старшi за Володька i товаришують з ним тiльки тому, що вiн часто помага? ?м у школi. Додому вертавсь пiзно. Йти треба далеко за село. Проходив долиною мiж дерманськими хуторами i селом. Тут якраз ота проклята яблуня - яцiвка, пiд котрою, кажуть, кам'яна плита з залiзним кiльцем закопана. Пiд плитою заклятий скарб, який горить ярiючим огнем на Великдень, поки не заспiвають "Христос Воскрес". На тiй самiй яблунi i Давид Ковбаснюк, якого звали Собакою, повiсився. На спiванцi не раз про це оповiдалось. Казали, як то пiд яблунею часто огники мигають, як чорний кiт з блискучими зеленими очима не одному дорогу переходить, а одного жида, кажуть, на смерть загриз. Кажуть, ?хав жид пiзно вiзком-одноконкою. Кiт той на ?вгенових черешнях сидiв. Як тiльки жид з яблунею зрiвнявся, кiт сплигнув на нього i зажер. Не можна сказати, щоб Володько був боягузом, але, коли проходив серед ночi, коло дванадцято?, попри прокляту яблуню, нехотя ставало моторошно. На спинi ?житься шкiра, на чолi виступа? пiт. Хлопець летить як стрiла, i боронь Боже оглянутися. Хай вже там ззаду всi чорти хапають - все одно... Аби не бачив ?х очима. Бiжучи потихеньку, "Да воскреснет Бог i расточатся вразi його" - вичиту?. Саме в той час, коли ще снiг не згинув, померла баба Iвана Кушки. Сина вже дома не було. Прожила стара сто i три роки i мала, кажуть, ще усi зуби. Дочка ?? - Iванова мати, мала також десь коло сiмдесяти... Не було кому псалтиря читати, так кликнули Володька. Прийшли за ним, мов за старим - сама господиня Зiнька. Володько пiшов i читав. Дiстав за то книша. Також Володько читав i вiдписував Зiньцi листи. Кожний раз закiнчував: "кланя?ться тобi глибоким, до само? землi, поклоном твоя в?рна жена Зiновiя, а за не? неграмотную власноручно росписался - Владiмiр Довбенко". Пiсля стали його й iншi кликати листа читати. Володько йшов угору. Вiн вже тепер не той заляканий, забитий хлопчисько. Вiн майже парубок. Ще тiльки вирости дещо, та вусикiв дочекатися. А тодi... Коли весна вдарила i, мов вогку дергу, зняла снiгову накривуу землi, одного дня учителька влаштувала прогульку до лiса за пролiсками. Вже не всi ходили до школи, але тi, що ще зiсталися, пiшли до лiсу дуже радо. Через попiвський город, сад, поле вийшли на зруб. За зрубом лiс, у лiсi невеликi яри, де лiтом ростуть малини та суницi. Далi Угорська долина й озеро. У лiсi майже сухо. Прибите снiгом листя вкрило землю тонкою сiрою плiвкою. Через не? проверчують впертими носиками дiрки пролiски, що весело та задавакувато бiлiють на сонцi. Брость на гiллях дерев нагаду? окапки воскових свiчок i пахне соком. Берези гойдають косами - пiднiмають та опускають довгi фа?, нiби дiвки при купаннi. Школярi скоро розсичалися i змiшалися зi стовбурами дерев, кущами лiщини та пташачим спiвом. Володько подався просто на взлi'сся над Угорщину. Коли приложити до чола долоню, видно звiдсiль цiле плесо озера, що жахкотить зливою променiв. Пiд ногами було досить квiток, але рвати ?х не хотiлося. Зiйшов на край лiсу, оглянувся - сам. Так, вiн сам. Побачив поблизу дубового пеньочка, який, здавалось, навмисне поставлений тут, щоб на ньому присiсти... I Володько присiв. Чому, дiйсно, йому не присiсти. А присiвши, голову по звичцi пiдпер i задумався. Згадав Василя. Вiн вже в полонi. Це всi знають. Дiстали вiд нього подвiйну, зi зворотною адресою листiвку. Писав: "жiв, здоров, чево i вам вiд Господа Бога желают. Просив "посилки". Володько не раз - багато, дуже багато разiв згадував свого доброго Василя. У великiй задумi Володько не помiтив, що хтось коло нього ззаду сто?ть. Почув смiх i оглянувся - Ганка Сидорчукова. Вона ходить до першо? групи. Досить висока, струнка. Рiвний, гарний, дещо покрапаний ластовиннячком носик. Синi розумнi очi, русявi довгi коси. В руках у не? великий пучок пролiскiв. - А ти ж що тут робиш? Володьку! Де тво? пролiски? Що скажуть "госпожа" учителька?.. Володько схопився i вiд несподiванки не знав, що вiдповiсти. Винувато дивився на сво? порожнi руки i нiби дивувався, що вони таки дiйсно порожнi. - А де ж ти нарвала стiльки? - нарештi вирвалось у нього щось подiбне на запит. - Там! - тикнула рукою на пригiрок Ганка.- Там ?х стiльки, що Господи... Я занесу учительцi... - Учительцi? А я, бач, не маю. Я шукав, а не знайшов. Нi. Я-то знайшов. Були якiсь пiд ногами, але я, Ганко, хотiв гарних, великих, отаких, як оця твоя, зiбрати. Йшов i ось найшов... Там озеро... Ганка глянула в долину i кивнула головою. Маленьке пасьмисько волосся ма? вiд вiтру над ?? очима. - Умгу! - сказала вона.- А хоч, то я дам тобi цю квiточку? Може, назбира?ш ще таких... Ти ж зна?ш цю долину? - Ще б нi. Ми двi лiтi тут з угорщанами билися. А зна?ш, тi чорти "здорово деруться". При цьому показав шрамик на чолi. - Бачиш? Це вiд камiння. Як мазнув, зволоч... Але й я його цiльнув... Аж пiдскочив i сiв. Ха-ха-ха! Як снiп звалився, ?й-богу!... Ми пасли, зна?ш, отам... Там за лiсом. Там нашi поля. Я, Нiмий i Хведько з Iльком. На нас напало... Ну... зо дванадцятеро... О, так. Дванадцятеро напевно було. На Нiмого тро?, на мене тро?. А Хведько що? А я як почав... Ах, коли б ти тiльки бачила... Ех, як почав ?м мастити... Але до них на помiч пiдбiгли ще i один як цiльнув камiнчиком... Так просто й поставив менi отут печатку. - А болiло?...- запитала Ганка, широко дивлячись на нього... - Ееет! - махнув вiн рукою.- Ми ще не так билися. Ми восени порiшили вiддячити ?м... Як пiймали удвох з Нiмим одного постолячника... Я мав отаку довгу "пiку" з вiльхи. Збив на цорупалок... Кров'ю вмив його... - Ото! - похитнула головою Ганка. Цю останню iсторiю Володько видумав. Навiть не видумав. Щось подiбне оповiдав йому Трохимiв Антiн. Але нащо i чому вiн бреше? Вiн зловив себе на брехнi i виразно почервонiв. Одначе в той самий мент сам повiрив у свою брехню. Ганка витягнула зi свого пучка ту найбiльшу, на яку Володько вказав, квiтку. - Ну, то хочеш цю, чи, може, цю?... Володько подивився байдуже. - Все одно, яку... Але тiльки одну? Що я з нею буду робити? - Назбира?ш ще! - майже викрикнула Ганка.- От який ти ледачий...- i засмiялася. Володько зауважив також ?? зуби. Рiвнi i бiлi. Узута вона у великi з широкими халявами чоботи. - Тобi, Ганко, треба, щоб купили черевики...- зненацька сказав вiн. Вона кинула погляд на сво? чоботи... - Хто менi купить? Тата забрали i, може, вб'ють, а дiд не хочуть. Кажуть, грошей нема. Але чекай... Побачиш, якi я матиму черевики влiтi... Далi Володько оповiда?, як вiн з Нiмим минуло? весни на отих он дубах шулiчi кубла видирав, як дерся на височезне дерево, а шулiки хижi птахи. Як злетить на людину, очi може виклювати. А що ж... Але вiн не дурний з голими руками лiзти. Вiн узяв собi в Нiмого ремiнного нагая, за пояс застромив нiж тесак i тодi пiдлазь, коли хоч. Або яке нещастя трапилося з Хведотом. Вони ж ходили по лiсу шукати добро? берези на сiк. У дерманських лiсах нема берiз, а на чуже - не те щоб боялися... Не хотiли мати клопоту... Ну його... Так вiн i каже: "Нiмий! А прорубай-но зарубину в кленi. З клена також добрий сiк". Нiмий руба?, розмахав сокирою i саме, як на тоте, пiдлазить Хведот. Нiмий .розмахнув узад сокиру i як пальосие Хведота. Просто в зуби... - Ах! - скрику? Ганка.- I не зарубав?... - Не зарубав, бо, на щастя, не попав лезом. Обухом мазнув... Геть-чисто губи розм'якшив... Далi Володько згаду? кiлька геройських випадкiв з вiйни з угорщанами... Скрiзь Володько герой, скрiзь хоробрий, скрiзь перший... Але Ганка вiрить. Чому б ?й дiйсно не вiрити, коли вона взимi сама бачила, як Володько Фоновi Гарбузi морду набив. А Фон же на цiлу голову вищий за Володька, ма? п'ятнадцять лiт i ходить другий рiк у третю групу. Бо Гарбуза не мав права... Карпiв батько Фанасько ?хав до Гершка сiчку рiзати... Кулi на санях зв'язанi старими посторонками. Один кiнець посторонка з петелькою телiпався ззаду. Зi школи йшли школярi i почали чiплятися до саней. Назар, молодший брат Фона, якось попав ногою в петельку. Шабелян нагнав конi, петелька зашморгнулася на нозi, шарпнула i Назар про?хався вiд Польоново? хати аж до магазину на власнiй сiданцi. Коли б ще дорога рiвна, то ще сяк-так. А то груда замерзла... Кричав, як скажений. А Фон-хал?ра пiдбiг до Володька. То ти, каже, його пхнув i вiн попав ногою в петельку. - Брешеш! Я його не пхав! Вiн сам, шалапут дурний, влiз у петельку. - Н?! То ти! Я бачив! То ти! Хоч, щоб я тобi наклав?..- i замахнувся на Володька. А Володько як пiдскочить, як мазне Фона. З одного боку, з другого! А Антон, що любив такi видовиська, на цiле горло репету?: бий! бий! бий Гарбузу! Ну й було смiху... Це ж Ганка на власнi очi бачила. Але ж. Боже! Сонце не сто?ть на небi. Володьку! Вже час до школи. Бiгли пiд гору, як могли. Душно. Обличчя розбарвились нарожево. Синi очi такi ж, як i небо. Пiт на чолi, на носi... Фу!.. Скiльки не втирай рукавом, сочиться, мов з розсохло? бочiвки. Прибiгли до школи. Увiйшли разом. Очi всiх дiтей направленi на Володька i Ганку. Учителька серед класу сто?ть i смi?ться. Вона щойно роздала дiтям старi часописи, пуделка з пасти та коробки вiд пушок, як нагороду за квiтки. Всi радi, всi вдоволенi. На кожнiй лавцi велетенськi барвистi паперовi шмати з картинами вiйни, рекламами годинникiв, музичних iнструментiв, книжок, зубно? пасти, колонсько? води... А Володько з Ганкою стоять коло порога, i учителька навiть не каже ?м сiдати на мiсце. Ганка така засоромлена, що зовсiм забула за сво? квiтки. Володько руки спустив, у лiвицi кашкета мне, обличчя пала?, очi бiгають по стелi, по старих ветхозавiтних картинах на стiнах, по помосту... - Ааа! Ну, мо? мандрiвники! Де це ви так забарилися? Ми вже тут радимося, щоб карету за вами пiслати. - Ха-ха-ха! - регоче дiтвора. - А онде-о Антiн впевня?, що наш Володик почав зальотами займатися, каже, що батько нiби на Трiйцю женити його збира?ться. Володько ще такого сорому не переживав, Ганка вже реве, а йому хотiлося провалитися в землю. Вiн лиш незграбно тупа? на мiсцi. - Ну, ну! Сiдайте вже, прошу ласкаво, на мiсце, але за спiзнення не дiстанете нiчого з подарункiв. Володько пiшов i мовчки сiв, його уста суворо i вперто затиснутi. Часом пробiга? по них ледь помiтне здригання, а зуби так мiцно зацiпнутi, що ?х не то плачем, але й колом не розважив би. Ганка замовкла також i лиш час вiд часу хлипала. По лавицях розложенi коробки, пуделка, старi часописи, квiти, бруднi дитячi руки. Учителька оповiда? про вiйну, з ?? мови постають картини далеко? карпатсько? баталi?, де в снiгах, скелях, проваллях кладуть сво? бiлi костi нашi брати , i батьки. Дитячi обличчя горять, очi свiтяться жарiючими iскорками страху й здивування. Але що у Володьковiй душi творилося, того не розкаже вiн нiкому й нiколи. Картини вiйни, присмак слiз, барва сорому, тремтiння соняшного променя зродили й визвали на кiн його буття велику тайну тайн - незрiвняну з нiчим в красi i силi... Весна виробляла сво? веремi?, не дивлячись на нiщо. Земля, як i завжди, пахтiла сво?м тяжким п'янливим запахом. Лiс одягався i небо горiло блакитним огнем. Пора прощатися зi школою. Он Матвiй на полях чоботиськами грасу?, сипле пригорщами зерно. Жайворонки б'ють в небо, нiби крикливi ракети. Зiнька хлопця привела, а тепер за плугом, як мужик, ступа?. Володьковi шкода було кидати школу. Ходить до самого кiнця. Ганка також ходить, але бiльше з нею не балакав. I так осоружнi хлопчиська проходу не дають. З Фоном знов побився, навiть учителька зауважила, що "наш Володько балу?". З вiйни доходять чутки, що в руськiй армi? появилися "iзм?ннiкi". - Ота проклята дрань! Ота зволоч! - лаявся Матвiй.- Кров людську продають. А що робить Нiколай Нiкола?вич? Чому не вивiшу? все дотла... Кажуть, вiйську потрiбнi "снаряди", а вони сухарi печуть. У Карпатах худоба гине. Коней гнилими снiпками зi стрiх кормлять. А такi конi. Боже, Боже!.. Вiд Василя знов нема нiяких вiсток. Хто його знас, чи живий. Великдень цього року, нiби поминальниця. Нема горiлки, нема спiву. При розговiнню свяченим яйцем, i в ?лисея, i в Матвiя, всi Василя згадували. Одарка оповiдала: - Прийшла я, голуб'ята мо?, на всюночну до церкви... Господоньку Святий! I церква та сама, i свiтла не менше, i спiвають хороше, а на душi у мене нiби гнiт лежить. У Велику П'ятницю висповiдалась, до Причастя аж у недiлю пiдступила, два днi рисочки в устах не мала. Стала навколiшки перед Матiр'ю Божою, молюсь, а молитва не йде на думку. Диявол заволодiв мною. Кажуть, що то грiх за людинею та побиватися, та ще й у церквi... Але що дiяти, що чинити. От клянуся, що я не могла за "нього" не думати. Грiх - грiшний, але не могла... Про Бога треба б, так нi... Вiн, мiй сокiл, мiй орел, моя кохана дитина, замiсть святого образа сто?ть сумний перед мо?ми очима. А як розговлятися почали, Палажка впала на постiль i так, мо? людоньки, зайшлася, так тяжко заголосила. А я стою коло столу, як дерев'яна, офiрку в руках тримаю, хочу перед образом засвiтити. В очах мо?х темно, темно зробилося, нiби хто мене узяв та й закрутив, а пiсля раптом поставив на землю. Не можу на лаву звестися, щоб офiрку прилiпити. Вчепилася за рiг столу, але не вдержалась. Як стояла, так i звалилася до землi. Плакати не було сили. Нiде нема радостi в тi днi. Нi на землi, нi на небi. Отже, i дзвони дзвонили, але звуки ?х, мов тiнь вiд густого лiсу, мов траур вiд чорного серпанку. На цвинтарi дiвки не виводять "кривого танку", анi пiсень не спiвають. Голови, як i завжди, барвiнком та паперовими квiтами квiтчанi, але смiху не чути. вивiскувань нема, парубкiв чубатих нема. ? недолiтки, що тягнуться догори, на пальцi спинаються i плачуть вiд мiцно? затяжки тютюном. Там десь у Карпатах парубки. "Ой, по горах, по горах австрiйських, солдатскi? костi пiд снiгом лежать",- виспiвують дiвки. А чи? костi? Пiшов Василь, Петро, Данило... Скiльки ?х пiшло. Все в Карпати, все пiд Варшаву, все у мазурськi багна, все в Августовськi лiси... Напхали, завалили трупом, загатили багна, засипали гори... I звiдки вiзьметься радiсть? На Великдень якийсь москалик плiвся шляхом i до Матвiя забрiв. Матвiй запросив до столу, а Настя ковбасу i печеню, i все, що мала, виставила. Матвiй розiйшовся, що вiйна, мовляв, вiд Бога. Бог так, видно, хоче. I слава Йому, все-таки "нашi" хоробро "деруться". Все-таки погнали нехриста углиб його царства. Матвiй говорив з вогкими, запаленими пристрастю очима, а москалик все "оплiтав та оплiтав"... - Пробачайте, що, може, у нас не так, як у вас. У нас усе, пробачайте, по-простому...- вибачалась Настя. - Нiчаво, старуха. Колбаса хараша. А ти, тятька, зря гаварiш... Да! Ти старий чоловiк, ситий i дома. На фронтах ти не бував i вiйни отi?? само? не видав. Та й царя ти також не бачив. Я, можна сказати, ближче вiд нього був, а також не бачив. А вiйну оту саме хай собi чорт спокiйно вiзьме. Дума?ш, я знаю, за що кров ллю? За родiну? Карпати родiна моя? Так? Помиля?шся. Плювать менi на тi самi Карпати... От що... Родiна моя Рязанка... Понял? А на якого чорта мене сюди перли, сам толком не розберу... Матвiй замовк i знiяковiв. Видно, в тон не потрапив. Знати, це "роззлоблений" москалик. - Я уж, мамаша,- звертався москалик до Настi,- три рани в Карпатах дiстав... А от i третiй раз несу туди свою башку, по четверту рану; а нi, то куля в лоб. I все до чорта хай прахом стелиться... Хто його зна?, що то за москаль. Може, надiсланий, може, втiкач який, що народ бунту?... Але що Матвi?вi до того за дiло... От на?сться i хай йде собi з Богом. Може, вiн Карпат i не бачив, а тiльки хвалиться ранами. Зараз по Великоднi кiнчився шкiльний рiк. Пiсля випадку з Ганкою Володько уникав учительки. Не бажав з нею зустрiчатися, не усмiхався. Також не просив пуделок та коробок. Все це Хведот дiстав, а Володько навiть не зацiкавився, навiть оком не кинув. Пiсля останньо? лекцi? останнiм вiдходив Володько. Учителька йшла за ним i, коли Володько сухе "досвiданiя" кидав, протягнула руку i мовчки взяла його за карк. Вiн оглянувся. - Навiть до мене не зайдеш, Володику? Навiть не попроща?шся? Перед ним виходили надвiр босi дiвчата з хуторiв. Вiдходив з маленькою порожньою торбиною через плече Хведот. З тилявецьких дiтей не було нiкого. Володько мовчки повернув до учительчино? кiмнати. Там чистенько, пахнуть квiти, на стiнi чiтко тика? бiлий годинник з тягарками, жовтим мiдяним вагалом, прикрашений квiточками-незабудками. - Ну, Володику! Чого ж ти такий сумний? Га? Що з тобою? Не любиш ти мене? Не хочеш книжок? Я ось тобi тут, подивись, скiльки приготовила. Нашi рускi? билiни... Ось про богатиря Iллю Муромця, ось... - Ааа! Я то знаю! - аж викрикнув Володько.- Я вже знаю. Вiн був на службi у Володимира Красного Сонечка i воював бiсурменiв та збив з сiмох дубiв великого Солов'я-розбiйника... Але дайте... Я ще раз прочитаю... - Ну, бач,каже вчителька,- Ти зна?ш вже бiльше, нiж я думала. Ах, ти мiй синочок!..вирвалося у не? i вона обняла Володька i мiцно поцiлувала в чоло. Пiсля довго гладила його по головi. Володьковi соромно i нiяково. Вона назвала його синочком. Хiба ж вiн ??? - Ти, Володику, не ма?ш на мене гнiватися. Я не хотiла тобi щось кепського зробити. О, нi... Нiколи... Я знаю, за що ти на мене сердишся, але я тепер сама шкодую, що так тодi випало. А Ганка також гарна дiвчина. Вона казала, що у недiлю прийде до мене... Хочеш, можеш i ти прийти... - Нi... Я не гнiваюся. Ет... То не те... Я... У нас... У мого дядька пiшов на вiйну Василь... Вiд нього нема вiстки... Я не знаю... У недiлю мене, напевно, пошлють пасти худобу. - Ну, як хоч. Матимеш час - зайди. А ось для тебе книжка, це пуделко. Матимеш на олiвцi, на пера, на ручки... Скажи свому татовi i мамi, що учителька ?х вiта?, i будь завжди добрий та слухняний. Володько загорнув на оберемок книжечки, пуделко, поцiлував учительку в руку i вiдiйшов. Учителька провела його на ганок. Як йому було прикро. Прикро тому, що вiн так довго сердився на свою учительку. Прикро тому, що вона перша звернулася до нього i попросила вибачення. Йому було б куди при?мнiше, коли б це вiн зробив перший... А так... Хведот не чекав на нього. Коло магазину звiдкись верта?ться Ганка. Вона не тут мешка?. Вона мешка? по тому боцi школи на долинi. Зустрiлись не вiтаючись. - Гершкова Теся обiцяла менi пошити блюзку на Великдень, а ще до сьогоднi не пошила...каже Ганка. - Чому? - пита? Володько. - Каже, працi багато. А що менi до того... Менi в недiлю треба пiти до учительки... У чому я пiду... А ти ще ходиш до школи? - Ходжу. Сьогоднi послiднiй день. Хiба не зна?ш? - I я ходила б. Дiд посилають за вiвцями... У нас ?х щось з шестеро ?. Тата мого таки вбили...- i повiсила голову. - У первих боях? - запитав Володько тiльки тому, що не знав, що сказати. I вона мовчала. Тихо. - Мабуть, пiду...- сказала нарештi... - Треба йти,- сказав вiн. Обо? повернулися i вiдходять. Володько щось пригаду?, обернувся i гука?: - Ганкоо!.. - Чогоо? - Почекай. Ось я маю тут пуделко. Менi дала учителька, але нащо воно менi... Вiзьми. Ганка усмiхнулася й взяла. А пiсля розiйшлися. Цiлий день до вечора думав за Ганку. Знов гонив товари пасти. Цього лiта паринина на "придатку" пiд тилявецькими городами, тому не ма? нiчого спiльного з угорщанами. Трапилась прикра пригода. Мало, мало було не втопився. Ходив з вiдром до копанки по воду, щоб полити сво? дубочки. Став на кладку, та не видержала i трiсла. Шубовснув у воду i захлинувся. При цьому викрикнув. Першою почула мати, прибiгла, затошнiла, наробила лементу, стрибнула, як була, у воду i вирятувала. З клунi летiв розхристаний батько. Схопив хлопця на руки i почав гойдати. Обличчя його червоне. Тiпав Володьком з усi?? сили, поки не полилась ротом вода. Володько живий. Але усi його дубочки були знищенi. Батько не вважав його пралю за необхiдну. Все одно нiчого з того не вийде. Дубочки повиривав i повикидав. Засохли навiть тi, що вже вчiпились були в землi за живе i зрослись з нею. Краше хай ростуть у лiсi, на сво?х мiсцях, там де ?м треба рости. Ця пригода на деякий час притримала розвиток Володьково? самопевностi. Вiн перестав ходити дерти кубла, перестав дряпатися по дубах, уникав товариства, а особливо нiмого. Натомiсть вiн залiз у гущавину книг. Цi славнi, тихi приятелi оточили його зо всiх бокiв, розгорнули перед ним необмеженi обрi? i манили кудись - далi, все далi у безконечнiсть, пiд зоряне небо, на степ розлогий, на моря та океани у борню з буревiйними хвилями. Там хвилi, мов гори, котять i б'ють об скелi, об гранiт. Там блискавки рiжуть олив'янi хмари, сiчуть ?х легко на куснi i вiтровими рухами розкидають, куди хочуть. Там грiм клекоче, мов мiльйон орлiв яко?сь незнано? породи. Ах, який широкий свiт! Як далеко можна йти, як багато можна бачити. Туди! Он... Геть, геть туди!.. У тi самi днi, коли поля починали сiрiти, коли вилазили зi сво?х схованок серпи, коси, грабки i люд хрещений знов збирався знiмати дари велико? землi, в тi днi шляхами потягнули на схiд першi валки "галiцiянiв". Сухi, спокiйнi, з впалими очима, у солом'яних капелюхах, чоловiки. Тихi, байдужi жiнки. "Вiсьтагей!" - пiдганяли вони сво? конята, запряженi у довгi з будами вози. На возах усякий домашнiй крам. За возами тягнуться корови. Цi потужнi, гарнi тварини, що ? цiлим багатством втiкачiв, виглядають дуже сумно. Пiдбиваються, кульгають i не зводяться. - Ви звiдки, люди, ?дете? - пита? Матвiй. - Еее, пане Газдо... Най не казати... Здалека... - А куди? - А ци зна?мо куди? До Росi?... Туди... ген... Володько пригнав корови додому. На подвiр'? вiз з будою. Вiз не "наш", галицький. Пара худих, тонких, мов дошки, конят шомрають з опалки сиру конюшину. Коло воза, з напухлими ратицями, корова сумно дивиться великими байдужими очима на жiнку, що сидить коло не? на землi, обгорнувши босi ноги спiдницею. На руках у не? дитина ссе цицьку. До полудрабку воза пiдвiшена плетена з лозини колиска. Матвiй сто?ть коло кiпця, що насипаний над ямою, яка тимчасом править за льох,- з вiдром у руках i поважно розважа? з "газдою". Це старший, жилавий, високий чоловiк, що дивно вимовля? лiтеру "о. У нього виходить вона м'яко, аж свище. Вiн каже: "Я сi находив... Я сi наробив..." Дивно. Володько диву?ться, що говорить зовсiм по-нашому, от тiльки кiлька таких дивацьких змiн. Але що там дивуватись. Ось навiть тилявчани деякi слова iнакше, нiж дерманцi, вимовляють... А то ж "австрiяки". Матвiй все на генералiв напада?. - Ота, чу?те, нечисть проклята. Це вони нам Росiю продають, сукини сини... Коли б не "зм?на", дума?те, що нашi вiдступили б? Нiколи! Вiн б'? "снарядами", а нашi чим? Сухарями? Не даром Нiколай Нiкола?вич в морду кiлькох набив. Мало повiсити мало. Нiмець газою душить, огнем палить, а нашi... Ет! Тьху, та й годi! Порядки такi в Росi?!.. Сухомлинова якогось дали... I Перемишль, кажете, здали? - Напевно, здали. Ми ось вже два тижнi по дорогах... Ая... - А скiльки кровi за нього пролили... Ех... Прийшла дiвчинка. Маленька, щупла, рокiв дванадцять... Ноги бруднi, порепанi. Тонесенькi, мов патики, литки. Обличчя блiде, обвiтрене, волосся вилиняле, аж бiле. Однi очi гарнi, живi, великi i розумнi. Вона видо?ла корову, процiдила молоко, принесла горнятко матерi, а сама також ще теплого вiд корови кварту випила. Володько ввесь час придивлявся, обходив навколо воза. Коло нього Хведот. Мати варить в хатi вечерю. Сонце зовсiм спада? й обiцю? сховатися за велетенськi черешнi, що ростуть на городi Iвана Пустяка. Майже щовечора Володько з Хведотом бiжать на город, який колись вимiняв батько у Тизя. Там зародили рясно грубезнi черешнi. Чужi дiти лазили перед вечором туди ж, м'яли пiд черешнями овес i обривали ягоди. Володько ма? i тепер бiгти на черешню, але соромився сказати дiвчинцi, щоб i вона з ним пiшла. Нарештi вiдважився. Та згодилася. - Можна менi, мамо, пiти з сим хлопчиком нарвати ягiд? - Iди, доню... Але чекай... Мати вiдложила дитину, вийняла з-за пазухи якийсь вузличок, розв'язала i подала дiвчинцi. При тому щось ?й шепнула на зухо. - Добре! - кивнула дiвчинка головою. I вони обо? побiгли. Володька дуже кортiло побалакати з "австрiячкою". Вiн ще нiколи не розмовляв з людьми з австрiйського царства. Вона, напевно, зна? тих мадярiв, що рiжуть, вiшають... Одразу подряпалися на черешню. Володько не ?в ягiд, як звичайно... Вiн рвав ?х до кишенi з намiром вiддати дiвчинi, яка взяла фартушок, щоб "нарвати мамi". А вже скоро стемнi?. Багато не нарве. Треба ж ?й допомогти... При цьому вiн ?? ввесь час розпиту?. Про мадяр, як вони одягненi, як говорять... Далi про школу. Як там у них вчаться? Чи вона вже ходила до школи? Так. А до яко? групи. Ага. У них нема груп... Класи... Ага, добре. А якою мовою вони вчаться? Руською? Володько аж зрадiв. От це так. У Австрi? й по-руськи... Дивно... Видно, по цiлому свiтi "руський язик" первий... А з яких книжок? Яка читанка? Чи "С?ят?ль" книга друга? Нi... А чи зна? вона "Дедушка Федот",- стiхотворенiя таке... "Пiсм?цо от унука получiл Федот"...? Нi? А "Стрекоза i мурав?й"? Це басня Крилова... Або Пушкiна "Люблю т?бя, Петра творенье"? Також нi? . Ну, а що ж вона зна?? ке розчарування. Вона зна?: "мова рiдня, слово рiдн?"... Це Вороб... -- Ха-ха-ха! Як, як? Мова рiдня?.. Як це ти казала? - реготить Володько, аж за ягоди забув...- То це ж не по-рускi!.. Де ж це по-рускi? Це ж по-мужицьки, по-простому, по-хахлацьки!.. То вас так вчать? О, у нас нi! У нас по-"настоящому"... Город чудний, город древнiй, Ти вм?стiл в сво? конци... I посади, i деревнi, палати, i дворци... Зрозумiла? Це ж по-рускому. Так говорять у Росi?, там десь, отуди... Хм... Росiя... То вона, мабуть, зовсiм i не зна?, що то Росiя... - Ти кажеш, Росiя... Не Росiя, а Росiя... Ох, то государство... Велике государство. Наш цар перший у цiлому свiтi. Володько купив картину, де намальованi усi царi. - Там "наш" перший...- Нiколай Александровiч iмператор i самодержавец всеросiйський. Другий нiмецький, такий з вусами догори - також порядний цар... I аж третiй "ваш"... Але старий... Борода така смiшна... Як вiн зветься?.. - Цiсар Франц-Иосиф... - Хм... Як дивно... Цiсар... Хм... "Мова рiдня, слово рiдн?"!.. Хм... А хто то, кажеш, написав?.. - Такий поет Воробкевич... Панi учителька казали, що найбiльший наш поет Шевченко... - Зовсiм неправда. Я таких поетiв i не чув... Це-не рускi поети. Рускi це: Пушкiн, Л?рмонтов, Кольцов, Нiкiтiн. - Ой, нi...пробувала сперечатись дiвчина...- То, може, росiйськi... Я не знаю... Може, то московськi... А звiдки я знаю... Я в Росi? не вчилася... Я знаю нашi, руськi, або укра?нськi... Западала нiч. Гуторячи дiти злiзли з черешнi. Володько вперто захищав рускiх поетiв i дiвчинка, як гостя, здалася перша. Вiн пiдiйшов до не?, притриму? свою, набиту ягiдьми, кишеню. - На,каже.- Я нарвав у кишеню трохи, ?сти менi не хотiлося. Я кожний день ?м ягоди. Дай, я пересиплю тобi у хвартушок. Вони у мене ще подавляться. Дiвчина наставля? фартушок. У нiм з кварта черешень. - Ну, добре. Але ти ма?ш взяти за це грошi... Володько поспiхом висипа? з кишенi ягоди i не чу? ??. У них ? досить ягiд... Ось ще там у рiвчаку двi черешнi. Одна чорна, друга червона. Добрi ягоди. Дiвчинка тиче йому в руку монету... - Еее, нi! - засоромився Володько i хова? руки за спину, вiдступаючи назад.- Нащо менi то? Сховай. Ви в дорозi. - Ну, то я не вiзьму ягiд... Не вiзьму. Мама казали...- Вона хотiла силомiць втхнути йому грошi. - Нi, нi, нi! - аж кричить хлопець i почав тiкати.- Цих грошей у нас навiть нiхто не вiзьме. Це ж австрiйськi. - Нi! Це три копiйки... - Три копiйки! То ж тi ягоди навiть копiйки не вартi. - О, вартi. Тут багато. - I добре. Шкода, що темно. А то ми б нарвали бiльше. Дiвчина вперлась. Володько тiка? навколо черешнi. Вона за ним. Кружляють так... - Все одно, не вiзьму! ?й-бо! нi! Не можу! - аж кричить вiн засапавшись. - Ну добре,зупинилась дiвчина.- Черешня при межi. З сего боку тво?, чи з сего? Володько не розумiв одразу, в чiм рiч. - З цього,каже вiн. - Ну так он тi грошi. Дивись! - i кинула ?х у пашню.- Завтра найдеш! - крикнула i швидко, швидко побiгла. - Ах, ти! - вирвалося у Володька. Вiн чувся ображеним. Додому не йшли разом. Дома Настя доварю? вечерю, пора?ться з мисками. Зараз, мовляв, зiйдуться всi, а вечеря мусить на столi бути. Володько пiдiйшов до матерi. - Мамо. - Ну, чого тобi? - Та дiвчина закинула у наш овес три копiйки. - А то ж нащо?.. - А випало ?й... Хотiла... Тримала в руцi, якось махнула i випало... Мамо! - Ну, що ти хоч? Бач, я бiгаю, а ти причепився. - То ж у них, може, бiльше й не було. - Чого? - А тих грошей. - Ах, хлопче... Чого ти вiд мене хоч?.. Не маю часу... - Я хочу. Дайте менi три копiйки... Я вiддам ?й, а завтра найду... Мати зупинилася i здивовано подивилась на хлопця. Вiн сто?ть перед челюстями печi, що в нiй на купi жару догоря? кiлька трiсок. Вiдблиск згасаючого полум'я б'? в його обличчя, освiтлю? поважнi, блискучi очi. Настi робиться чомусь дуже при?мно... Усмiшка сама собою зiйшла на ?? тонких сухих устах. Вилиняле ?? обличчя ледь торка? свiтло з печi, але Володько пiймав усмiшку. Iншим разом вона, напевно, кричала б на нього за "такi витребеньки". Тепер нi. Поставила повну по вiнця мису гарячо? юшки на столi, пiдлiзла на лаву i рукою сягнула за образи. Там у шматинцi зав'язанi кiлька срiбних i мiдяних монет - ?? збереження. Виняла плескатого, стертого трояка i подала хлопцевi. А вiн мимохiть схопив ту руку i поклав на нiй голосний цiлунок. Було ж у хатi темно. Нiхто не побачить таких пестощiв. А хiба ж не варто поцiлувати ту руку, що так часто била його, гладила по головi, а найчастiше захищала? Цей намiр виринув у нього раптом. Не мiг же сподiватись, що мати так легко, без слова докору про марнотратство, дасть аж три копiйки. При?мно засоромившись, вiн схопив грошi i стрiмголов вибiг з хати. На дворi пiдбiг до чужо? жiнки. Та, видно, втомлена. Дитина вже спить у колисцi, а сама сидить над нею i куня?. - Тiтко,каже несмiло хлопець. Жiнка не спала. Ксмздi дзеленьчать i падають на дитиву... Втома брала ?? i завазала у сон. - Що тобi, сину? -- пiдняла аоволi розчухрану голову. - Ваша дiвтана... Ми були... Нi. Вона згубила ось три копiйки. Я знайшов... Ось вiзьмiть ?х...- I Володько швидко, вткнув жiнцi монету, нiби вона гаряча була, а сам побiг. Вiн побiг до батька. Той виходив з садка i, розмахуючи руками, пояснював галичаниновi: - У цьому рядку чотирнадцять щеп. Сам щепив. Овоч все добiрна. Ми не садимо усякого смiття. А рядкiв таких поки п'ять. Несила, зна?те, усе нараз. Вiсiм рiзних сортiв... Все колись на продаж пiде. Цього року на Спаса своя "хрукта" буде. А там он за свининцем школку завiв. Тут мiсце на будучу хату. Тим часом баба тут усякого зiлляччя - рожi, пова, сяке-таке натицяла. Я того не одобряю, але що ж... Вона, бачте, квiтку любить. Цi?? весни знов вiсiм дичок защiпив. Росте у нас то... Добре росте. А по наших запустах,- ото вийдеш з мотикою, не полiнуйся, копни i дичку на втiху ма?ш... А люблю я це дiло. Господарку люблю, аби на чому. Це вже на третьому мiсцi гнiжджуся... - Ая, ая,похитував головою галичанин.- Садочок ма?те файний. Файний... I я сi також був посадив, та...-- i махнув рукою. - Матвiiiю! А клич там людей! Це Настя з порога гука?. Матвiй збiльшу? кроки. Вiн зна?, нащо кликати. Коло копанки хтось хлюпа?ться. Там дiвчинка втiкачiв щось пере. - Володьку! Кликни дiвчинку. Ходiть з нами, дещо гарячого сьорбнем, - каже Матвiй.- Тiтко! Ходiть до хати... - Еее, людоньки! Не можу з дiтинов... А саму не лишу. Комарi так тнуть. Настя меншу мисочку витира?, налива? повну юшки. Коли прибiг Володько, вона каже: - Вiднеси це тiтцi, дитино... Не розхлюпай. Вiн узяв. Ступав уважно й обережно. Миску держить обома руками за вiнця. У руки пече. Принiс i поставив на землi. Пiсля побiг по хлiб i ложку. - О, кохана дитинонько! Ох, ?к тобi д?кую... Та й мамцi i татковi най Бог здоров?чко пiшле... Горячого давно не iлам. Двi недiлi в дорозi. Дай тобi Боже щаст? й здоровл?. Параню! Параню! Ходи, дитино, зi мнов ?сти... Сама стiльки не подужаю..,- кликнула вона на свою дiвчину. Та присiла i обидвi почали ?сти. Газда ?в у хатi з Матвi?вою родиною. Хведот ?сть на голу окремо. Володько не ма? де сiсти за столом, тому ?сть перед столом стоячи. На комiнку свiтиться невеличка; третiй номер, лампочка без гакла. На пiнах ледь помiтнi балухатi тiнi. Сувора, невблаганна нiч навалилася на цiлий мир. Земля вгрузла у ?? чорну глибiнь. Заснули люди, звiрi, рослини. Тиша сторожка, мов птах, та?мно й пiдступно ховала останнi хвилини "спокою", бо коли б хто, припавши вухом до землi, мiг почути ?? тремтiння, нiби там десь хтось тяжкий i неухильний твердо ступав над народами й державами. Сплять на хуторi Матвiя. I тiльки перша зiрниця розлила пожежу над Жолобецьким лiсом, а за городом запiдпiдьомкали перепiлки, втiкачi почали рухатись зi сну. Газда ладнав свою "фiру", газдиня вкладала дiтей, щоб могли, ?дучи, спати. I коли Володько встав, двiр був порожнiй. Лиш у тому мiсцi, де стояли конi, парував ще свiжий гнiй. - Куди вони по?хали, тату? - Хто зна?. "У глуб" десь... Голос Матвiя непевний. Вiн ввесь у обiймах якогось внутрiшнього неспокою. Часто, вийшовши ранком, вiн грiзно подивлявся туди, де сонце заходить. Шляхом ?дуть i iдуть "фiри". Люди у солом'яних капелюхах привiтливо i щиро здоровлять: "Слава Йсу Христу". Матвiй спочатку не знав, як вiдповiдати.- "Дай Боже i вам здоров'я", казав. Пiсля навчився.- "Навiки Слава!" - промовляв. По селi гострий наказ прийшов: вся молодь "до окопiв". Кожна родина мусить дати одного робiтника. Мають ?хати закрiпляти границю. Там десь коло Радзивилова треба вкопати в землю кiлькамiльйонову руску армiю. Шарварок великий по селi. Жнива на носi. Хлiб порiс, мов очерет. Браку? робочих рук, а тут i тих, що ?, вiдривають. Матвiй шле Василя. Настя велику торбу харчiв "рихту?". Пече коржi, рiзники сала в капустяне листя загорта?. На вулицi чекають пiдводи. Велика юрба дiвок i парубкiв-пiдлiткiв пiшки вибира?ться за село. Жарти, смiх, дотепи. Молодь весело вируша? з села. Вiд Василя знов прийшла чутка. "Жив i здоров", як i завжди, тiльки ще з бiльшим пiдкресленням просить посилки. Просить сухарiв, "бо ?сти зовсiм не iм??м чево". Одарка напекла для нього мазуркiв з петльовано? нулiвки на маслi та яйцях... Зi сльозами на очах вiддавала ?лисе?вi пакуночок. Той iде на пошту... Але чи "получить" вiн все? Хто те зна?. То ж у тiй Германi?, кажуть, брукву сушену на потеруху труть i з того хлiб печуть. Як же "вони" "йому" такi мазурки пропустять. Наступили жнива. Пашня поросла вище голови, а зерно, якого навiть старi люди вiд прадавна не пам'ятають. Жито буйне, як лiс. Колосся - п'ядiнь цiла. Пшениця лягла вiд тягару. Овес аж дзвонить. Навiть молоденький Матвi?в садочок на?вно вродив i нелiтнi яблуньки дали плоди зовсiм подiбнi на всякi iншi - плоди раннього юнацтва. Матвiй брав цього лiта над мiру. Поле, мов лютий пан, скувало кайданами по руках i ногах сво?х рабiв. I тiльки сонце здiйметься, тiльки роса дозволить класти покiс - родина вся, нлече в плече, при працi. - Шляхом все "фiри" йдуть. - Людоньки, людоньки! Нащо ви все тото робите? Ой, пустять його козаки з димом, ой, пустять. - Ну, хай пустять, а на полi не смi? клякнути. Умер би чоловiк, дивлячись, що такий хлiб на полi гине... Не вiрив Матвiй, щоб "нашi" отак себе осоромили, щоб край цей чудесний мадярвi на поталу дали. Вiн вже думу привабливу пестив, що надходить нарештi час, коли можна буде зняти з плеч сво?х тягарi боргiв, бути чистим, свобiдним з сво?м куснем хлiба у сво?й хатi. Часом у недiлю збирав бабню на нараду. Збирав усю ту "погань", яко? колись "терпiти не мiг", i розгортав перед ними плани. Мовляв, зародило, цiна кругла на пашню пiшла, сипнемо пудами зерна i заплатимо готiвкою - на ось, мовляв, на стiл купу тисячок, зiбраних нами на наших ланах. Бабам та рада "по нутру". ?х гордiсть господинь досягла найвищого мiсця. Чоловiкiв нема... Дарма! Вся честь на них ляже. Тi "кров лили", а цi землю тисячками сплачували, до пуття привели. Це можна буде цiле життя чоловiкам "у вiчi цвiркати". По двох недiлях вернувся вiд окопiв басиль. Чорний, з опаленою на носi шкiрою, що лущилась, з довгим вилинялим волоссям. Володько розпиту? його, як там йому поводилось, але Василь оповiда? неохоче. - От другий раз сам пiдеш i побачиш. Як накормлять тебе ча?м з цегляним хлiбом,- не бiйсь, не захочеш танцювати. Спали у нашвидку збудованих будах. Працювали ввесь час у лiсi. Заробив чотирнадцять рублiв, але додому тiльки половину принiс. Все на харчi пiшло, бо "казьонного" мало. Дома озимина вже зiбрана. Треба набивати грабки пiд ячмiнь та овес. По полях ?здять iнженернi щось мiряють. Кажуть, i тут будуть копати окопи. Шлях став дуже гамiрним. День i нiч зо сходу i заходу ?хали пiдводи. З заходу "галицiяни", зо сходу ки?вцi, подiльцi. Цих гнали "до окопiв" на цiлi мiсяцi. З'явилися якiсь чужi жовтi, косоокi люди. Привезли юрби китайцiв, татарiв, киргизiв. Все це дешева, слухняна, невибаглива робоча сила. На сотнi кiлометрiв у ширину розгорнулася праця - закрiплення запiлля. Здовж Iкви рили глибоченнi викопи, клали дерев'янi дороги, робили мости. По дорогах, по селах, на полях i лiсах безконечнi бiженецькi табори. Звiдки вони? Де тих людей стiльки набралося? Сiрi, понурi, заклопотанi, переляканi. Небо захмарилось, розпочалася сльота, дороги розбилися. Над лiсами дим здiйма?ться. Пiд кожною деревиною, нiби комахи, метушаться змоклi люди. По полях блука? худоба. Расовi, виплеканi дбайливо господинею, корови падали серед дороги i нiякi скарги, благання i плачi не в силi були звести ?х на ноги. Все посувалося далi на схiд. А зо сходу знов хвиля за хвилею котяться навали людей. Безконечнi потяги везли "гарматне м'ясо". Дорогами сотнi верстов гнали отари сiрих степових волiв "на порцi?". Прищуленi "солдатiки-н?хлюдкi" у подертих шинелях день по день пiдганяють худобу, пасуть, де попало, на селянських полях. А фронт все ближче пiдсувався до границь велетенсько? iмперi?. У запiллю безлад i сутужна праця. Чути впертий спротив, напруження, але все-таки гнулася, трощилась лiнiя фронту i якась неймовiрна сила сво?ю дужою долонею свавiльно вiдгортала багатомiльйонну армiю з ?? володiнь. I дивувалися люди тiй потустороннiй силi. Хто там? Яка Божа кара? Що вони, зi сталi кутi, безсмертнi? Як вигляда? той могутнiй борець, що гне карк непереможному велетневi? Ох, як гостро, кантато ставали перед Володьком цi питання. Хведот. Що йому? Вiн прийма? усi подi? - днi, ночi, години - просто, безпосередньо, без впливу власно? на це волi i без спротиву. Але Володько... Цей виходить на поле, зжате житнисько, що на ньому засiвалося висипане зерно (батько не вправився вчасно ззяблювати), дивитися з пригiрка на шлях, всiяний возами, худобою, людьми, i дума його, мов молодий орел, знiма?ться над усiм - високо, високо, щоб звiдтiль з недосяжно? головокружно? висоти обняти страшну, небувалу дiю, що вiдогра?ться на його очах. I вiн не нарiка? на час. Нi. Навпаки. Йому зда?ться, що тiльки йому судилося бачити драму, яко? вiдгуки лунатимуть у майбутньому цiлi вiки, тисячолiття. Йому зда?ться також, що всi тi люди там на шляху, там на двiрцях, там на залiзницях i нарештi, там - на гранi життя i смертi, де впадають" брати, батьки,- що всi вони навмисне створенi для нього, для його цiкавостi, для його ненаситнього бажання великих переживань. Вiн нiколи не чу? себе малим, сiльським хлопчиною у подертих штанцятах. Нi. Нi. Хто б так подумав, жорстоко помилився б. Вiн чу? себе володарем цього всього. Гур! Гур-гур! Земля на сотнi кiлометрiв тремтить вiд говору сталевих потвор. Цi згуки, мов музика, лоскочуть його неусвiдомлене ядро душi. I мало було "оцього навкруги". Це до огиди мало. "Руская победоносная армiя", перед якою ще недавно схиляв у пошанi чоло, стала так знайомою, сiрою i навiть не "грандiозною", як стара обридла кiмната. Хотiлося пiзнати далi туди "за фронт". Хто там? Уявляв собi "тамтих" воякiв, старшин. Уявляв собi ?х одяги, ?х обличчя. Хотiв знати, чи i вони вмiють так само думати, бути такими великими й блискучими "офiцерами" з такими чортячо-гордими виразами, як "нашi". Бачив речi тих воякiв i кожну з них оглядав, як надзвичайну дивовижу. "Не така, як у наших". Може, лiпша, а може, гiрша. Спочатку була безперечно гiрша. "Наша" лiпша. Пiсля вкрався сумнiв. I разом з тим сумнiвом зменшилась сила, велич, вартiсть "свого". Бачив полоненого. Це вбога, чорна, вихоплена з огню на цей бiк, людська комердяка. Дивився на не? без страху, без спiвчуття - з погордою. Не було на нiй нi порядно? "шинелi", нi чобiт. Черевики з обмотками, якась каптурка на головi. Iнодi хотiв уявити собi тих у черевиках з обмотками, у смiшних каптуриках людей при збро?, як вони ходять у себе, як говорять, ?здять автами. О, тодi вони, напевно, не такi вбогi. Тодi вони, хто зна?... Може, вони тодi також вояки, що потраплять стрiляти i навiть "бити рускiх". Ах, як цiкаво, як неймовiрно цiкаво. Знов "набор". Одного сiруватого ранку, коли небо нагадувало наолi?ний папiр, через котрий ледь протискався соняшний жовток, прийшли до Матвiя Стратон i Кузьма. - Ну, дядьку Матвiю... Вже i ми йдемо... Матвiй бачить, що шкоруплi жовтавi Стратоновi уста тремтять. Очi його вогкi, прищупленi, i вiд них, мов промiння, розсипаються тоненькi пряски. Чоло насильно морщене глибокими зморшками, якось згори, бо брови вперто супляться i натискаються на ями-очницi. - Все одно "помiрать",- витиснув скупi, вiдча?нi слова Кузьма - Раз чи два, тепер чи завтра... Все одно "помiрать" прийдеться... Цим Кузьма нiби пiдбадьорював себе. Нема, мовляв, чого боятися. Найстрашнiша смерть, але раз "все одно помiрать", то чого i ?? клятущо? боятися. Меткiй пiдняв незграбно лiву руку i положив шорстку долоню на чоло. - Так тепер зовсiм сам буду...- сказав вiн. - Ах! Скiльки людей...- кинув Стратон, хоча вiн добре розумiв, що значить "сам". Розумiв, що те грюкотливе страшне потворище, що так вперто i неухильно повзе з далекого заходу, вирива? з землi господарiв. Ось тi руки, заковзанi чепiгою, косою, цiпилном, якi вже форму особливу мають, якi окованi якоюсь особливою крицею, цi руки мають, може, назавжди, вiдорватись вiд сво?х речей i брати "вiнтовку". Як незграбно лежатиме вона у тих руках. Як незручно вiзьме такий Стратон "ту западенну люшню", цупко затисне в п'ястуки, прилипне животом, мов дiтвак чи п'яниця до землi, приплющивши лiве з прясками око. Вiн сам здиву?ться що та "проклята люшня" - раз, другий, третiй i бахне. Його наляка? смертельно розквоктаний "знаряд", який хрусне так голосно, що земля затремтить. Над ним заскавiчать, "дум-дум", зацьвьогають, як по шнурi, скорострiльнi кульки. I тодi забуде вiн - не зовсiм, а все-таки забуде те, чим жив колись. Влiзе в уста матюк. "Котьолок" вiдучить вiд окремого "свого". Страх перед смертю на?жить його зовнiшнiсть i його уста, очi, зморшки чола стратять лагiднiсть, скриту доброту... I тодi не стане Стратона Булiя, а лишиться "москаль". Матвiй лиша?ться на хуторах "сам". Сам з тих, що йшли колись з ним в однiй лавi завойовникiв землi. Лиша?ться ще, правда, Тить Коган, Тарас Здоров. Лиша?ться, мов обтятий вiд пасинкiв стовбур, Хома Ет-то?. Бо другий син його - "моя кров", ет-то?, якому хотiв майстерство в руки дати i вчив "на коваля", також "пiшов. Забрали його в кiнноту. Черга за молодесенькими "хлюстами", яким ще "молоко на губах не обсохло", Матвi?вим Василем та Стратоновим Максимом. Це "один рiк". Нестор Ониськiв пiшов i невiдомо, що з ним. Два мiсяцi перед вiдходом "на якусь повiтру" оженився, дiвцi свiт зав'язав, живота ?й лишив, а сам пiшов. Бiльше нема кого брати. Навiть бiлобiлетчик безребрий Микола Гнидка, i той потерпав. Не лишать i його, в обоз запруть i скажуть картоплю оббирати. Так, так... Матвiй попрощався зi Стратоном та Кузьмою. Прощався "раз-другий-третiй", щоб забули вза?мно все зло, яке один одному мiг коли вчинити. Провiв ?х полями, оглянули "може, востанн?" сво? володiння, говорили про Бога, про його незмiнну волю. Раз ?м суджено так, значить, так i буде, бо нiхто не в силi змiнити "волi Його". ?м здавалося, що бачать це все дiйсно останнiй раз. Раз iдуть на вiйну... Раз там з гармат, з кулеметiв човпуть людей, раз там газами душать... Боже, хто вернеться звiдтам? Дивно... Йдеш i зна?ш: там тебе вб'ють, а все-таки йдеш, все-таки не ма?ш права не йти. Але "все одно, раз мати родила, раз i помирать"... Так мiркували дядьки, прощаючись з Матвi?м, з полями, з родинами... III Наближався час школи. Чи буде вона в цьому роцi? Володько по довшому часi порiшив вiдвiдати учительку. Прийшов. Зiйшов на ганок, застукав. Тихо. Нiхто не вiдповiда?. Застукав ще. Пiсля ще й ще, але в школi пустка. Пiшов до сторожа. - Еее, хлопче! Учителька вже давно вибралась. Не буде школи. Це зовсiм Володьковi не до вподоби. Значить, цiлу зиму дома, I Ганки не буде бачити. I так не бачив ?? цiле лiто. Раз один у церквi помiтив, але не дивився на не?. Здавалося, що всi люди звернуть на нього увагу, коли б дивився. Зрештою, вiн майже забув ??. Вона зв'язана в'нього зi школою. От сидiв собi на лавицi друго? групи i не раз, коли не було що робити, оглядав клас. Цiкаво було оглянути обличчя, тому уважно розглядав ?х. Здебiльша безвиразнi, блiдi й очi нецiкавi. Тiльки одно зупиняло увагу - Ганчине. Тi "шельми" очi. Тi очi такi рухливi i такi блискучi. Хочеться на них дивитися. Чоло цiкаве i нiс розумний. Навiть ластовиннячко не шкодило йому. Навпаки. Здавалося, що через нього барва обличчя якась бiльше притяглива. Але це тiльки в школi. Коли вийшов з не?, коли пiшов у поле, зжився з працею... Де там згадувати Ганку. I тiльки натяк на школу, тiльки мiсяць серпень доходив досередини, мимохiтно згадалася Ганка. Ах, як би хотiв знов зустрiти ??, вийти в поле за лiс туди, на те мiсце, де колись сидiв на пеньочку i дивився на озеро. При?мно було тодi. Вiдчував соковите життя, вiдчував весну. Вертаючись зi школи, Володько помiтив в долинi великий рух. З захiдного боку з гори поволi тягнувся обоз. Нi, то вже не "галiцiяни". То справжнiй обоз - москалi. По селi пiднявся гамiр. В скорiм часi кожне подвiр'я мало гостей. Обоз розташувався "по хатах". У школi зупинився штаб. На вивiсцi крейдою зазначено: штаб такого-то обозного дивiзiону. Загицали по селi вершники. На долинi зупинилися кухнi та санiтарнi вози. Володько дивився на все зацiкавленими очима, а пiсля квапився додому, щоб побачити, чи й "у нас ?". А що, як нема? Володьковi надзвичайно хотiлося, щоб i до них за?хало кiлька пiдвод. Новi веселi люди. Спiви, гармонiя, вояцький "суп" значно смачнiший вiд сво?? юшки, коли ?сти його з "котьолка" широкою вояцькою ложкою. На жаль, "до нас" обоз не до?хав. На дерманських хуторах не було жодно? пiдводи. Тому, коли настав вечiр, Володько, Хведот i цiла армiя ?м подiбних подалися у село на вигiн. Там гамору, мов на ярмарку. Саме дiставали "москалi ужiн". Зi всiх бокiв села йшли в долину з вiдрами по "суп i порцiю" волов'ячого м'яса. Коло кухнi велетенськi балi? "порцiй", нанизаних на маленькi дерев'янi патички. Кожний вояк дiста? у сво? вiдро кiлька черпакiв юшки, ложку мастко? гречано? кашi i порцiю яловичини. Деякi дiставали просто "в котелок" i зараз сiдали на землi й ?ли. Здебiльшого не до?дали. - Ей, малишi! Кто желает ?сть суп?.. "Малишi" не голоднi, але хто вiдмовиться вiд таких ласощiв, як "московський суп". Кожний бажа? поласувати. Тодi вояк брав "котелок" i йшов ще раз до кухнi. Там давали йому ще одну порцiю, яку з насолодою нищили "малишi". По вечерi "водопiй". Це також цiкаве явище. Зi всiх дворiв ведуть коней до криницi. Коло одно? мало мiсця, тому воякiв подiлили на "райони". Кожний район ма? свою криницю. А там крик, матюки, вивiскування коней. В скорiм часi конi так розгрузили землю, що до криниць не було доступу. По водопо? гульня. На широкому вигонi "круг". Перед кругом довгий стiлець. На стiльцi з розтяжними "трьохрядками" гармонiсти. Навколо муром сiрi шинелi, товстi червонi пики з вишкiреними зубами. Кирпатий "чорномазий" Ванька пiд розлогi звуки гармонiй "трепака вибива?". Його ноги, рухи i цiле тiло стрибають, як у "чортика". Присiда?, плеще долонями по халявах, пiсля по щоках, по губах. Далi й далi - все новi i новi викрутаси. Кружля? дзигою на однiй нозi, ста? догори ногами i танцю? на руках. Воячня вдоволена, щаслива. Деякi присiдають до землi зi смiху. А коли скiнчився "трепак", виступив оповiдач. "За горами, за долами, за широкими морями, за дрiмучими лiсами, в славнiм царствi-государствi жив-був славний цар-государ - Матвей по прозванню Беревд?й..." - рвучко з мiсця розпочав оповiдач, збивши свою "фуражку" на потилицю. Над чолом копицею чуб, комiр "гiмнастьорки" розхристаний. Лiва рука в боку, правав, мов нагай, вимаху?ться над головою. Воячня замовкла мов камiнь. Звучний голос оповiдача дзвенить, як дзвiн. Над усiм небо чисте й зоряне. На заходi догоря? велетенська пожежа. А вояк веде свою повiсть, як цар Матвей Берендей та задумав морську царiвну красуню, володарку морiв, океанiв, зо всiма багатствами, скарбами, зо всiма пiдводними царствами й государствами собi за жiнку здобути. Пiдводна красуня косу ма? чистого золота, очi найкращi агати, тiло барви бурштину. Цiлунок ?? пiк, мов дотик розпаленого до червона залiза. Але нi один зо всiх найкращих лицарiв, багатирiв, козакiв-отаманiв не мiг здобути ?? прихильностi. Тiльки грiзний цар Беренд?й, що правив усiма суходолами, усiма звiрами земними, усiма горами пiдземними, взявся здобути ??. - Так,сказав Беренд?й.- Кров з носа, лусни, умри, а мiць свою покажи! Моря й океани вилий на берег, у рiки пiдземнi спусти всi води, а вилови "шельму" - красуню чарiвну! Ех, як гримнула вiйна. Суша i море звелися й вдарились. Звiрi земнi i морськi чудовиська стялися у герцi жахливо? смертi. I побiлив цар! Полонив свою бранку, вiднiс ?? у "хороми" з хрусталю i камiння дорогого i поклав на тронi сво?м пiвмертву... "У труби тодi трубили, в дзвони тодi дзвонили, били гармати двадцять один раз! Пир тодi дав цар Беренд?й усьому свiтовi на славу - пир на весь мир! Вино рiкою текло, страви заморськi давали, музики грали хвалу славному-преславному великому царю й государю.I при тому я також був, мед, пиво пив, по губах текло, а в рот... так! У рот не попало. Да!.." - i рвучко труснувши головою, закiнчив оповiдач. - Браво, Анiско! - гримнуло зо всiх бокiв,- Браво! Браво! От, сукин син! Про того... як його! Про султана! Про султана! - кричать з натовпу.- Давай, брат, про султана! Говори! - Про султана, так про султана! - обтираючи чоло долонею i змiнивши тон i мову, заговорив Онисько. Перше говорив московсько-укра?нською мiшаниною. Останнi слова розмазав повiльною полтавською говiркою. - Виходь сюди, козачня! - крикнув вiн.- Огню, стола! Клади огонь! I десяток воячнi кинулося класти багаття. Дрова вже були приготованi. Запалили сухий трусок i полум'я замаяло по вояцьких подобизнах. З'явився стiл, лампа, якась книжка. Вийшли з натовпу з тузин козарлюг i без слова зайняли мiсця навколо столу. Однi стоять, iншi сидять, ще iншi, опертi черевом на стiл, напiвлежать. Тиша. Приходить вiстун - проголошу?: - Славнi козаки! Великий султан, володар турецький, грецький, македонський i ?гипетський вислав до вас сво?х послiв з грамотою. - Го-го-го! - зареготали козаки.- Давай його сюди! Приходять посли. Це у вивернутих шинелях вояки з позав'язуваними рушниками головами. Один з них бундючне розгорта? довгий папiр i згучним, глухим, повiльним голосом проголошу?: - Я, великий султан турецький, грецький, македонський i ?гипетський володар... такий-то й такий, намiсник Аллаха i т. д. Велетенський натовп завмер. Не чути нi одного згуку. Вояки, дiвчата, дiти - все занiмiло з цiкавостi, все пнеться навшпиньки, щоб хоч одним оком глянути на небувалу комедiю. Серед велико? тишi слова султанського пiсланця звучать натхнено й урочисто. Пала? вогонь. Обличчя тих, що мають щастя стояти спереду, палають огненною барвою. У безвiтряному просторi дим товстючим стовпом зводиться догори i там десь пiд зорями розводиться у бузово-сталевому склепiннi. Козаки вислухують грамоту i починають писати вiдповiдь, натовп розсiда?ться вiд реготу. З його середини уривно вирива?ться: - Македонський дурень! - Ха-ха-ха! - в один голос реве натовп. -...Свиняче ухо! - Xa-xa-xa! - rororo!.. - ...Кобилячий хвiст!.. - Xa-xa-xa! - ...а нашого Бога блазень!.. - Xa-xa-xa!.. - ...числа не зна?м, бо календаря не ма?м, мiсяць на небi, а день такий у нас, як i у вас - поцiлуй ось куди нас!.. Тут уже дiвки, молодицi, бородатi вояки присiдають до землi, тримаються за животи i регочуть,- регочуть. Писав листа той саме Онисько, що перед тим оповiдав про Берендея. Володьковi вiн видався чимсь надлюдським. Вiн пробився наперед, сто?ть в дуже невигiдному мiсцi, бо зi всi?? сили мусить опиратися напоровi ззаду, вiд чого аж млiють i тремтять ноги, але все-таки вiн не пропустив нi одного слова, нi одно?, здавалося, рисочки на обличчi оповiдача. Пiсля рухнула загальна гульня пiд гармонiю. Вояки хватають дiвок, цупко тримають ?х у дужих руках i викручують буревiйну польку. Викрики, висвисти, дiвочi вивиски лунають долиною. Зiйшов велетенський, надутий мiсяць i зупинився над вiльхами двiрського ставу. Пала? багаття. До нього пiдкидають грубечi комердяки, сипляться снопами iскри, рухи гармонi? вилiтають з ворохобного натовпу на вiльний простiр i розкладаються по долинi приманливою, пориваючою луною. Пiзно вночi вертався Володько з товаришами додому. По долинi, по дорозi, не дивлячись на пiзню добу, вешталися вояки. Де-не-де чути жiночi хiхи та ха-хи. Там десь на другому взгiр'ю голосний дiвочий регiт: "Ха-ха-хаааа!.." - аж покотилося. Нiч ясна, холоднувата. З неба зриваються i падають у чорну землю зорi. На травi холодна роса. Хлопцiв пробира?, вони знизують плечима, швидко стрибають босими ногами по росi. Перед ними мигають п'ятами гурточок дiвчаток. Хлопцi прискорили бiг. Тi вiдчули, що ?х хочуть нагнати, вивиснули, наподоблюючи великих дiвок, i дрiбно залопотiли пiдошвами по землi. Хлопцi ще придали духу... Бiжать, вигукують, от-от наженуть. Ще мить, ще хвилька... - Ай! Що ти. Я тобi дам! Як скажу мамi, то побачиш... Володько i собi розхоробрився. Викрикнувши якусь примовку, вiн увiгнався у саму середину дiвчаток i навiть одважився схопити одну за плечi. Та рiзко, пронизливо вискнула i Володьковi руки вiдсахнулися, нiби вiн схопив за щось гаряче... То була Ганка. Вiн виразно пiзнав ??, але не зупинився, не промовив нi одного слова, а якмога скорше вирвався наперед i побiг, мов дикий кiнь. За ним побiгли усi хутiрськi хлопчики i дiвчатка. Бiгом, бiгом вперед! Бiгли на гору, повз школу, повз дякову хату, повз шкальню. Зупинився Володько, аж коли був за селом перед сво?м хутором. Хведот бiг також за ним. Обидва засапалися, розiгрiлися. Хведот щось хотiв говорити, але Володьковi не до гутiрки. Пережите цього вечора вплинуло на нього надзвичайно. Ще нiколи в життi не бачив вiн кращого оповiдача i кращо? "комедi?". Пiсля танцi i... i та сама Ганка... Чи помiтила i вона його? Мабуть, нi... Напевно, нi. Вiн так скажено бiг. Дещо непри?мно вразили його слова одного сiльського, свого-таки "москаля", що був ранений i прийшов "на поправку". - Сукини сини! - казав вiн.- Кашожери мордатi! Хiба вони знають, що таке вiйна? От зiбрав би ?х, сволоту чортову, та пiслав у перву лiнiю; там, сукин син, один з другим загуляв би. Нащо так сердитися, думав Володько. Мусить же хтось i в обозi бути. Не всi конечне у перву лiнiю... - То,- каже ?вген Паламар,- самi "супчики"... Бачте, морди якi, хоч пацюкiв бий - позалазили у "третiй разряд"... А на фронт дiтвору, бiлобiл?тчикiв пруть... ?вгеновi, правда, вiдорвало лiву руку, але його все одно "зовсiм" не пустили додому. Вiн кляв вiйну "на чом свiт сто?ть"... Володько зовсiм iнакше на тi речi дивився. Навiть вiдiрвана ?вгенова рука не робила на нього такого вже великого враження. Розмах подi?, ?? романтика, ворохобня i якась сво?рiдна краса полонили його, затуманили розум усе, що вичитав, усе, що навчився в школi, вiдiйшло на деякий час набiк, а перед ним постала у всiй сво?й величi i красi - Бог i сатана у однiй подобi - вiйна. Обоз постояв у селi всього три днi i вирушив далi "в тил". За обозом по?хав другий обоз втiкачiв. По ?х мовi чути, що це вже не "з глибоко? Галiцi?", а десь з недалека, з-за Поча?ва вiд Радивилова i з тих мiсцевостей. Знов одного дня за?хала на вiдпочинок до Матвiя пiдвода втiкачiв. Чоловiк, жiнка, стара мати i тро? дiтей - два хлопчики i дiвчина. Дiвчина вже старша - дiвочиться, уже й ходани ходили, як заявила мати. Батько "москаль" у вiйськовому, прийшов з фронту ранений на поправку. Застав його приказ вибиратися.... Ну, не покине ж вiн отак на Божу волю родину... Що, нi? Правда ж. Мав вiдiйти тиждень тому, а тепер все не зна?, як буде. Самi ж жiнки... Бiйтеся Бога... А що буде за те, що "у срок не з'явився", чорт його зна?. Розстрiляють, то розстрiляють. Гiрше смертi нiчого не видума?ш, але, напевно, не розстрiляють самi, а пiшлють на фронт, щоб там уже те брудне дiло iншi зробили... Походить чоловiк вiд само? границi - три верствi... Вже, може, з хати та з цiлого села одно мiсце на землi... Хто зна?... А "тре буде" все-таки десь отам далi серед лiса, чи серед поля, чи, може, i на гладкiй дорозi жiнку з отими-о щенятами лишити i йти... Що зробиш... Говiркий i поважний гiсть сподобався Матвi?вi. Настя варила, кормила цiлу родину. Жiнка ввесь час побивалася, плакала. Увiйде до хати, що не побачить, що не вiзьме до рук, i одразу: - I ми, жiночко, мали таке... Ще лiпше... Все геть-чисто сво? мали... А тепер жебраки, сироти, викидьки на сором та ганьбу...- i сльози одразу ?й витечуть з очей,каламутнi у почорнiлих, попухлих очницях сльози. Два днi вiдпочивали бiженцi на Матвi?вому дворi. На третiй рано ви?хали. Серпень добiгав кiнця. На полях запiзнений збiр хлiба. Безлiч вiвса мокне у пiвколах. Дорогою ?дуть i iдуть обози - вiйськовi й цивiльнi. Дорогу розширили в три рази. Прийшли якiсь землемiри i вимiрили... Бараболi не бараболi, просо не просо,- все одно. Вiдтяли стiльки-то сяжнiв, i дорога. Посунули пiдводи, кiннота, пiшi. А Матвi?ва родина при працi. - Ей, ви! Що ви там ще мучитесь! Все одно пропаде! - гукали на Матвiя... - Пропаде, то пропаде, а до пуття довести треба. Не лишу ж отак усе на полi... - То в стодолi згорить... Матвiй розводив руками, дивився на захiд, звiдки вже виразно чути гуркiт гармат. Нi! Все-таки збирати треба. Возив, збирав, складав у клунi, всi засторонки запхав пiд самий стрiп... У полi ще одна насiнна конюшина. Нарештi гострий наказ (десятник у кожнiй хатi наказав), хто ма? зайву, тяжку до ходу худобу, хай вiдводить на "зборний пунт" до Бiло? Криницi. Там усе на вагу куплять. Хто не псведе, то в дорозi даром покине... Вiдступ вiйська не припиня?ться. Вибиратися прийдеться все одно... Вiд такого наказу у Матвiя лiг у грудях тяжечий гнiт i нiщо не в силi зняти той тягар зi серця. Увiйшов до хлiва. Шiсть корiв одна коло одно? стоять спохiйно при жолобi. Не можна Бога гнiвити. Було молочка, i собi, i людям. Хто не прийде, бувало, дiстане кварту доброго густого молока... А платити?.. "Хай Бог заплатить!.. Здоровi споживiть",- казала Настя... I от цi корiвки, цi чудеснi тварини, на якi чекав i силу свою нищив такi довгi роки, тепер треба нищити. Так. Нищити. Просто виведи в поле i скажи: йди, худобино, куди очi бачать. Не треба менi тепер тебе... Або вiддай "на пуди" за безцiн - аж серце болить... А тут тобi зi всiх бокiв: - Вибираймось та вибираймось. Он батюшка всю родину вивiз. Сам лишився i чека?, поки село рушить. Усi нашi ви?хали... Навiть управитель, i той не лишився. Хм... Ведiть "зайву худобу". Цiкаво, хто ма? ту зайву худобу. Який добрий господар ма? зайву худобу? Ох, зайву, зайву! Бодай його кольки скололи, хто видумав цю штуку. I дума? Матвiй: не було колись худоби, не було гроша, не було часом чого в рот вложити... А тепер i худобина усяка, крiвавицею здобута, i поле... Мав вiд раня до вечора турботу, i от тепер лиш чоло морщиться вiд жури: i як його усе знищити... Знищити так, щоб менше болiло отут десь, де сидить мужицька, на всi болi гартована, душа. Тiльки що на ноги звiвся. Пiвсотню рокiв товкся, мов останнiй з останнiх, гiрко горював, тяжко бiдкався. Нарештi поля того шмат роздобув, халабуду якусь злабудав. Все воно "на тимчасом", на "поки що". Поле також не Бозна-як вироблене. Туди треба б такого гною, а туди iншого. До всього худобини потрiбно, до болю, до останнього потрiбно. Одно чiпля?ться за друге. А що село? Що люди? Де ? тi самi люди i що вони думають? Ах, люди. Не кажiть менi про тих людей. Боляче згадувати. Хiба вони вмiють мiцно хотiти, до змори працювати, битися з останнiх тих справжнiх, якi тiльки людинi дано, сил? Нi. I, кажу вам ще раз,- нi! Вони рухаються, ходять, але без думки... Думки нема тi??, як то кажуть, живо?, болючо?, як оголена рана. I свiдомства мало. Не кажемо, яко?сь велико? свiдомостi, а навiть свiдомостi того, що вони до людей належать. Так, так... Горе це... Це якась вийнятково безталанна, загнана i збита, мов макуха, юрба, яка не вмi? вiдбити напору ворожого... Цiле село i всi, всi геть села навколо, забули за себе. Гримнула десь Бозна-де гармата i все у крик, все в лемент, так нiби ?х життя саме найважнiше... А де ж господарства? Так думав огiрчений Матвiй. Не мав кому цього сказати. Сам собi думав, ступаючи широко полем, розмахуючи стиснутими п'ястуками... Часто дума вголос виривалася... Кантате тверде слово рвалося з придушених грудей i падало у порожнiй, безлюдний простiр. Разом зi словом рвалося серце - насильно рвалося, нiби хто виривав його, як рiпу. Якi болi! Якi невисказанi болi! Лиш мужик зна? ?х, той, хто твердим хлiбом кормився, хто не чув нi холоду, нi спеки, хто не знав про iснування нервiв i бацил. Матвiй iде полем i, зда?ться, це ступа? месник, кара. Зупинiться i погляньте в його обличчя. Нiхто не бачив такого грiзного, зрiзаного зморшками чола. Кожна та зморшка кричить болем. Гляньте, очi його з червоними жилками, в яких горять блискавки. Гляньте, вiн навiть без кашкета i вiтер, рвучкий осiннiй, що дме з-над угорсько? долини, патла? його рiдке волосся, нiби вiхоть соломи. Поли його куцана розпадаються на всi боки, нiби якiсь особливi крила особливого неземного птаха. Вiн не йде, а летить. Не дивiться, що його великi широконосi чоботи лишають широкi слiди на свiжозоранiй рiллi. Вiн все-таки летить он пiд тими хмарами, якi рвуться з його злисiло? голови i застеляють все навкруги: землю, лiси i небо. Так кожний день лiта? Матвiй по сво?х полях. I що виразнiшали гарматнi перегроми, то лет його збiльшу?ться, набира? особливого значення... А все-таки одного дня Матвiй увiйшов до хлiва, де стоять корови. Шiсть ?х. Усi ланiцогами до жолоба поприв'язуванi. Он Лиса, Манька, Ряба, Рогата. Он та, шо цього лiта на ярмарцi купив,- без назви. Далi шустра, рухлива корiвка - Сивенька. Стоять усi по зросту - вiд лiва до права. Ли