не лягають, а
несуть сво? потомленi руки затемна додому, щоб i  собi  лягти.  Таке  воно
життя.



   НАРЕШТI ШКОЛА

   Осiнь. Перший вересень. У недiлю, передучора отець,  Клавдiй  заявив  у
церквi:
   - Люди добрi! Нагадую  вам,  що  першого  сентября  почина?ться  школа.
Посилайте сво?х дiтей до не? i хай учаться там добро? нашо? вiри i  добрих
людських дiл.
   Матвiй прийшов iз церкви i сказав про це дома. Володько  як  почув,  то
весь затремтiв. То ж вiн iде нарештi до школи, властиво, вiн  мав  iти  ще
минулого року, але так ось склалось, що не вийшло. Але тепер iде!  Це  вже
рiшено!
   За цю весну i це лiто Володько зовсiм змiнився. Загорiв  на  головешку,
дуже змiцнiв, був весь у шрамах, навчився лаятись, одiж на  нiм,  особливо
штанята, самi дiри. Ноги бруднi, заскорузлi, порецанi. Спав не в  постелi,
а в кутi на мiшках.
   - Здичавiла дитина,- казала Настя,- ви тiльки гляньте! Одне страхiття!
   Але те страхiття дуже хотiло вчитися i воно йде  до  школи.  I  першого
вересня Матвiй сам сказав до Катерини:
   - Сьогоднi, поки Володько вернеться зi школи, ти сама попасеш корови.
   Катерина погнала пасти, а Володька не будили,  як  звичайно,  вiн  спав
довше. Устав, мився докладнiше, навiть ноги помив i навiть  чесався,  хоча
все то йому дуже небагато помогло; пiсля довго розважали, чи можна йти  до
школи у таких штанях - латаних й перелатаних, хоча iнших усе одно не було,
на що батько лише сказав:
   - Треба новi, але хай пожде. Тепер нема за що... Хай iде!  Не  панський
син!
   Але Володько якось мало тим  журився,  вiн  майже  щасливий,  знайшлась
якась, ще стара Василева,  торбина,  до  торбини  клався  кусень  свiжого,
натертого цибулею i здьором пiдпалка, i школяр готовий.
   Мати мусить провести хлопця, не пiде ж вiн самий, таке соромливе, дике,
невторопне. Вона вийняла  зi  скринi  лiпшу,  не  святочну,  але  охайнiшу
спiдницю, зав'язала кращу хустку, i вони пiшли.
   Iшли урочисто, нiби до церкви, переходили селом, на них гавкали собаки,
витягали сво? довгi ши? i сичали гусаки. Володько  все  оглядався,  чи  не
йдуть часом i iншi школярi, але щось таких не бачив, думав, як  то  там  у
тiй школi буде, як зустрiне його учитель i що йому скаже. Настя думала, як
би все-таки малому якусь кращу одежинку справити, бо все-таки, не  кажiть,
а воно нiяково отакими жебраками помiж людьми як та сирота виглядати.
   Вулиця не бiжить рiвно та просто, вона собi сюди i туди вихиля?ться, по
боках плоти, та частоколи, та садки, та городи. Хати все звичайнi, бiленi,
пiд соломою, вiкна синькою обведенi, ворота до кожного подвiр'я. Ось  дещо
бiльша хата зараз за перехрестям, де лежать угрузлi в  землю  старi  грубi
колоди. У нiй, звiсно, живе дяк, бо довкола частокiл, пiд  вiкнами  великi
кущi бозу, а на розi листаве оцтове дерево з червоними шишками. За дяковою
хатою iз-за високих груш i церкiвця, крита зеленою бляхою, вигляда?, садом
довкруги оточена, а там i попiвська, просторiша, цiкавiша садиба, обнесена
частоколом, розложилася.
   Школа трохи далi, над вулицею по правому боцi. Володько  побачив  ??  i
його жаль пойняв. Цiле лiто не згадував Дерманя, забув зовсiм усе  те,  що
там було, але, глянувши на школу, одразу пригадалось усе. Перед ним убога,
крита соломою, на чотири вiкнi, мало що бiльша вiд  звичайно?  селянсько?,
хатчина.  П'ять  дерев'яних,  погнилих  схiдцiв  вiд  дороги   ведуть   до
невеличкого, розхитаного ганочка. По  боках  двi  здоровеннi  черешнi,  що
сливе закрили цiлу ту будiвлю вiд сонця.
   I згадав Володько школу в Дерманi, i розвiялись його мрi?,  як  то  вiн
буде ходити по блискучих коридорах, та по широких сходах, та виглядатиме з
вiкна  другого  поверху.  Тут  ось  лише  маленький   ганочок,   рипливий,
подряпанi,   небарвленi   дверi   з   написом   над   ними:    "Тилявецкая
Церковно-Приходская Школа". Посерединi вузенькi сiни, направо клас, налiво
мешкання вчителя.
   А ще дивнiше було Володьковi, а також i його мамi, що, не дивлячись  на
раннiй час i  не  дивлячись  на  перше  вересня,  тут  навколо  так  тихо.
Можливо.вони надто рано прийшли, а можливо, вже вчаться? Але довкруги,  нi
на ганку, нi на дорозi, нi на подвiр'?, нiде жодно?  душi.  Шкiлка  сто?ть
понуро, стiни мiсцями облупанi, вiкна заляпанi вапном.
   Поволi увiйшли на ганок. Дверi зачиненi. Настя попробувала за клямку  -
не вiдчиняються. Що за бiда? Як же тудисi дiстатися? Де ж учитель?  Почала
стукати. За хвилю за дверима вiдчулись кроки i пiлка дверей вiдчинилася. У
нiй постать, яку помiтив Володько вiд зелених штанiв починаючи.  Чорна,  з
двома рядами блискучих металевих  з  орлами  гудзикiв  куртка  здобила  ту
постать. На вiдлеженому, пiд саму шию комiрi - синi петлицi.
   Чорна, м'яка борiдка, темнi очi i буйне, чорне, розбите волосся значили
завершення постатi.
   - Аа! - заговорила постать по-росiйськи.- Мабуть, до школи?
   - До школи, господине учителю, до школи,- загомонiла одразу Настя.- Ото
ма?мо такого шмаркача,- i кивнула  гловою  на  Володька,  що  з  червоного
зробився ще червонiшим.Усе, чу?те, коли то та школа буде та коли  то  вона
буде? Все ото пита? та пита?. А батюшка  ото  в  церквi,  казали  посилати
дiтвору, а вiн сьогоднi ледь свiт зiрвався i вже бiгти, а ми й кажемо: хай
iде. Худобу якось i самi доглянемо, роботи до погибелi, але  коли  прийшов
час на школу, що поробиш. А хлопець до науки, кажу вам, аж горить,  тiльки
розбещений страшенно, то ви вже, господине учителю, як що того... чи то за
вухо потягнути, чи на  колiна,  ча?  "лапу"  датине  шкодуйте...  Воно  що
годиться то годиться, без того й наука не пiде, а дiтвора - воно, звiсно.
   Учитель посмiхнувся, Володько за цей час помiтив, що нижня його  щелепа
дещо бiльша, нiж треба, наперед висунута, а зуби ма? трохи попсутi.  Настя
ж нараз похопилася, чи не наговорила вона часом забагато i одразу дода?:
   - А може, ми, господине учителю, спiзнилися?
   - Але,перебива? ?? учитель,- де там. Ви, певно, з дерманцiв? - пита?, а
Настi робиться нiяково, вона зна?, що тут не люблять дерманцiв i  ще  чого
доброго не приймуть малого до школи.
   - Так, господине учителю,- вiдповiда? обережно.
   - Одразу видно. У нас тут, тiтко, не заведено отак з мiсця i до  школи.
Батюшка казали, але наука пiчнеться геть пiзнiше, як снiг  упаде.  Ну,  що
ж... Хлопчина ваш, видно, бистрий, як хоче, хай зiста?ться,  коли  ще  хто
прийде - пiчнемо щось учитись.
   Настя помiтно розвеселилась, давала ще деякi поради, просила  найбiльше
молитов учити, не забувати божественого. Ще раз просила  не  жалувати,  як
треба на колiна чи щось таке, Володьковi наказала бути слухняним, шарпнула
його легенько  за  вухо,  поправила  сорочку,  пригладила  рукою  вихрясте
волосся i вiдiйшла.
   - Ну, так ступай у клас,- сказав учитель до Володька  i  вiдчинив  туди
дверi.
   Володько, весь  знiяковiлий,  зовсiм  не  дихаючи,  вступа?  до  класу.
Простора, низька, свiжо  вапном  бiлена  свiтлиця.  Купа  пiд  саму  стелю
довгих, тяжких, обляпаних вапном лавиць сто?ть  посерединi.  У  передньому
кутi велетенський, вiд помосту до стелi, образ Христа з книгою, що на  нiй
написано: "Прiiдiт? ко мн? все труждающi?ся i  обр?м?н?нни?  i  аз  упокою
ви". У другому, задньому  кутi  бiля  печi  велика  чорна  дошка.  Помiст,
мабуть, дерев'яний, але вiн зовсiм нагаду? дорогу.
   Володько увiйшов, трима? у руцi пiм'ятого, з подертим верхом, кашкета i
не зна?, що робити далi. Учитель  пiдiйшов  до  купи  лавиць,  зняв  одну,
постави ?? збоку, справа.
   - Садiсь вот здесь. Здесь буд?т первая група. Ти вже хадiл у  школу?  -
пита? учитель, а руки сво? трима? розчепiрено.
   - Нi,витиснув по хвильцi Володько.
   - Ну, от. Так сiлi. Может, ?щьо кто прiдьот. Я патом зайду.- I  учитель
вийшов.
   Володько сiв. Коли затихли  кроки  вчителя,  вiн  несмiливо  зiтхнув  i
повернув головою. Сам. Тиша. Перед ним шафа. Злiва заляпане вапном  вiкно,
справа малий простiр з грубкою i дошкою. Час вiд часу,  десь  звiдки  з-за
дверей, чути  окремi  стукоти,  окремi  голоси.  Забамкав  десь  годинник.
Володько не зна?, що то бамка?, i уважно наслуху?. Далi знов тиша,  навiть
мух нема.
   Надворi сонце i теплота. Далi  за  вiкнами  город,  на  городi  високi,
головатi, мов решето, соняшники, череватi,  жовтi,  мов  напасенi  корови,
лежать гарбузи, головаста, густа  сто?ть  капуста,  червонi,  великi,  мов
кулаки, висять баклажани. Мiж тим вештаються високо  попiдтиканi  жiнки  i
щось там роблять.
   "Коли б, Боже мiй, хто прийшов",- дума? Володько,  бо  ж  як  нiхто  не
прийде, значить, i навчання не буде.  Значить,  треба  вертатись  з  нiчим
додому, значить, не буде мати на завтра "уроку", як це мав, бувало, завжди
Василь. Значить, йому не видадуть  книжки  i,  значить,  усi  його  сусiди
будуть смiятися. З дерманцiв вiн сам один пiшов до тi??  школи,  бо  решта
всi або то замалi, або вже завеликi. I довго, довго сидить так Володько, i
гiркi думки лiзуть йому до голови, згаду? i  згаду?  Дермань,  як  то  там
цього дня всi йдуть до школи i як то опiсля вертаються назад з торбинками,
повними книжок.
   Аж по деякому часi у  сiнях  щось  заскрипiло.  Володько  насторожився.
Хтось увiйшов до сiней i одразу шарпнулись Дверi  класу.  Володько  чека?.
Напевно, приходить ще якийсь хлопець, хай ?х  буде  хоч  дво?.  Але  дверi
вiдчинилися i до класу вступив великий, дебелий дядько з рудою  бородою  i
Розпатланою, без шапки,  чуприною.  Володько  пiзнав  у  нiм  одразу  того
самого, що свого часу ганявся за ним на тому  Деревi,  i  занiмiв.  Що  то
буде? За дядьком увiйшов малий, худенький хлопчина, що дуже штикiльга?  на
лiву ногу.
   - Ого! - промовив одразу дядько дещо здивовано.- Уже i школьник ?! А ти
ж чий?
   Володько зовсiм нiмi?, ось-ось, мабуть, пiзна? його, але вiдповiв:
   - Матвi?в.
   - А! Це, мабуть, з тих... З дерманцiв? А бiльше  нема?  -  Нема,-  каже
Володько трохи легше. Дядько, видно, його не пiзна?.
   - Ага,кивнув головою дядько.- Так оце й ма?ш  товариша,-  звернувся  до
свого кульгавого,- А я от "скам?йки"  розставлю,  -  бiжи-но,  ?вгене,  до
вчителя та попроси яку онучу та мiтлу, дещо заметемо, а ти, малий,  устань
поки.
   Володько встав, дядько почав двигати тяжечi  лавицi,  увiйшов  ?вген  з
ганчiрками i мiтлою, дядько подав одну ганчiрку Володьковi, другу ?вгеновi
i сказав:
   - Стирайте куряву!
   А сам загримотiв далi лавицями.
   Праця кипiла, курява виповнила весь простiр, сонце, що скiсно  било  до
вiкон, клало густi стовпи, хлопцi старанно витирали вапнянi плями, увiйшов
i учитель, з'явилось i вiдpo  води,  рудобородого  дядька  назвав  учитель
Сiм?оном Порфiровiчем, i виявилось, що це шкiльний сторож, а що той малий,
кульгавий ?вгенчик його син i що ходить  вiн  уже  до  школи  третiй  рiк,
недурно вiн почува?ться тут, мов-би дома, бiга?,  галасу?,  мовби  ?х  тут
було копиця.
   Працювали  так  довго,  лавицi  розставленi,  курява   стерта,   помiст
пiдметено, вiкна витертi. Знов увiйшов учитель i каже:
   - Ну, вот! i харашо. Т?п?р ступайте, мальчiкi,  пака  дамой,  а  завтра
опять прiхадiт?. I прiводiт? с сабой ?щьо каво-нiбудь. Панiма?те?
   - Да! - розмашно кивнув головою Володько. У нього бруднi  руки,  бруднi
штани i навiть пiд носом чорно вiд куряви. Учитель ще  пояснив,  як  треба
входити i вiдходити до школи. Треба  увiйти,  перехреститися  до  iкони  i
сказати:
   "Здраствуйт?!"  Коли  ж  вiдходити,  треба  прочитати  або   проспiвати
"Достойно ?сть", поклонитись господину учителю i сказати: "До свiданiя!"
   - Ну, павтарi! - звернувся вiн до Володька. Володько, запинаючись,  усе
повторив.
   - Харашо. Ступай. А ?вгенiй всьо уже знает, он у нас  третiй  год,  да,
?вгенiй?
   - Да, господiн учiт?ль!.- вiдповiв ?вген.
   - А будеш уже учiтся лучше?
   - Буду, господiн учiт?ль.
   - Как будеш учiтся -п?р?в?дьом во вторую групу.
   - Да, господiн учiт?ль!
   - Ну, так ступайте!
   I Володько поступав додому. У  руцi  нiс  торбину.  У  нiй  недоткнутий
полуденок. Ах, як це непри?мно. Коли б хоч був  з'?в  той  полуденок,  або
коли б хоч нiкого  не  зустрiти  зi  знайомих.  Вiн  стiльки  тi?ю  школою
нахвалився нiмому i всiм iншим.
   Дома нiчого нiкому не казав, мати лише спитала:
   - То що? Накрутив тобi учитель уха?
   На що Володько не знайшов вiдповiдi, а, по?вши, пiшов одразу на поле до
корiв змiнити Катерину, бо там он  "до  повiтри  роботи",  бо  ж,  мовляв,
корови пасти, нiяка робота, а лише марнування часу.
   На полях помiтна осiнь, чорнiють зоранi ниви,  згра?  шпакiв  сумiш  iз
галками кружляють по стерниськах, лiси стоять не так зелено. Володько пасе
"на Угорщинi" i  зовсiм  самий.  Дерманськi  поля  межують  тут  з  полями
угорщан, що живуть отам далi за лiсом у долинi, i ? то глибока долина,  що
?? долом в'?ться, на двi колi?, дорiжка, а  по  обох  ??  боках  тягнуться
сiножатi. Схили ж долини покритi пасмами нивок i пiвнiчний з них  втицяний
ще й молодими, коренастими дубками, що мiсцями творять цiлу  дiброву,  де,
крiм дубини, ростуть  широкi  гнiзда  лiщини,  поодинокi  берiзки  i  кущi
молодо? грабини.
   Володьковi сумно. Ще й ще раз обдуму? свою школу. Знов i знов  пригаду?
дерманських учнiв у тих  одностроях,  у  тих  блискучих  чоботях,  з  тими
кашкетами зi звiздами. Ах, як все-таки шкода, що  вони  покинули  Дермань,
недурно мати стiльки плакали, i як виросте, вiн вернеться назад туди. I аж
тепер помiтив Володько, що тут усе не так. I хати не такi, як у Дерманi, i
вози трохи iншi, i зовсiм iншi плуги, i вiдмiннi  борони,  i  люди  багато
iнакше виглядають, жiнки носять iншi жакети, не так зав'язують голови, i в
мовi багато iнших слiв i вимовляють тут не хвiст, а фiст, i не  звiдти,  а
стамiцци, i не через плiт, а без плiт, i хлопцi тут зовсiм  не  тi,  що  в
Дерманi,  дуже  мало  з  них  потраплять  пiдписатися,  а  вже  зовсiм  не
потраплять читати якусь книжку. Нi.  Володьковi  куди  бiльше  подоба?ться
Дермань, нiж ця Тилявка, бо хоча там i менше землi, але  всi  багатшi,  от
хоч би тi хати, або упряж на конях, або  сади.  Усе  там  краще,  чистiше,
поряднiше.
   Другого дня Володько все-таки знов iде до школи. I знов першим, i  знов
чекання. Згодом прибув ?вгенчик i притягнув iз собою ще  одного  бiлявого,
розчухраного хлопчиська i кликав його Радiоном. I перше,  що  вони  обидва
почали, це кпитися з Володька, чiплятися до нього,  прозивати  "дерманом".
Володько мовчав, але при?мно йому не було. Науки  й  цього  дня  не  було.
Учитель сказав, щоб привели ще когось, щоб було хоч п'ять.
   Володько почав думати кого  б  йому  ще  привести,  обдумав  геть  усiх
хутiрських i не знайшов нiкого  такого.  Зупинився  на  сво?му  Хведотовi.
Йому, правда, всього шостий пiшов, але вiн досить великий вирiс i  мiг  би
смiливо ходити з Володьком.
   I вiн почав просити Хведота:
   - Ходи зi мною до школи, Хведоте...
   - Я не хоцу! - вiдповiв той одразу.
   - От дурний. Ходи! Там так гарно. Побачиш учителя.
   -Я не хоцу,була та сама вiдповiдь.
   - Я дам тобi мого ножика-рачка,- каже Володько. О! Це щось зовсiм iнше.
Хведот помiтно завагався. А Володько i матiр просить:
   - Пустiть, пустiть, мамо! Нас буде четверо, вже тро? ?.
   - Але ж вiн ще, бач, який...
   - То нiчого. Вiн уже великий...
   - То хай, про мене, йде, все одно нiчого йому дома робити...
   I Володько вже не йшов сам до школи, вiн тягнув за собою Хведота. Iдуть
удвiйку селом, на них нападають собаки,  гуси,  Хведот  бо?ться,  Володько
завзято вiдганя?ться. ?вген з Радiоном притягнули ще Омеляна, i  ?х  стало
п'ятеро, як i хотiв учитель.
   I наука почалася, i Володько вдоволений.  Учитель  заходить  до  класу,
хлопцi встають, Хведот i собi вста?,  ?вген  проказу?  "Отче  наш"  i  всi
кажуть "здравствуйте, господiн учiт?ль", один лише Хведот нiяк  такого  не
вимовить, тому вiн мовчить. Вiн весь  переляканий,  личко  дуже  маленьке,
оченята дикувато дивляться,  сидить  за  лавицею,  i  ледве  помiтна  його
кругла, бiла, вигорiла голiвка.
   Радiон так само, як i ?вген, ходить уже другий рiк до  школи,  але  всi
вони належать однаково до  "первой  групи",  Омелян  дуже  шепелявить,  не
вимовля? "р" i йому чогось дуже тече з носа.
   У класi настали також змiни, на стiнах з'явилися картини. Були то  самi
царi i щось зi святого, на переднiй стiнi  пiдряд  три  великi  картини  у
нових золочених рамцях - цар, цариця i наслiдник.
   Учитель одразу пояснив, що всi вони тепер не звичайнi собi хлопцi,  якi
галасують отам по вулицi, а "ученiкi", тобто тi, що учаться. Вони тепер  у
школi, а школа це не звичайне, а посвятне мiсце. Володько  слуха?  те  все
дуже уважно i гордiсть спина?ться в його грудях.
   А потiм учитель почав питати:
   - Що це за образ? - спитав вiн ?вгена, вказавши на образ Христа.
   - Хрiстос Спасiт?ль,- вiдповiв одразу ?вген.
   - А вот там? - звернувся до Володька i вказав на царя.
   - Цар,вiдповiв Володько.
   - Так, цар, але вiдповiдати так про царя не можна. Треба  сказати:  цар
Нiколай Ал?ксандровiч, государ i iмператор вс?росiйскiй. Понял?
   Володько кивнув головою. Учителевi i це не сподобалось.
   - Треба вiдповiдати: понял, господiн  учiт?ль.  Павтарi!  Володько  все
повторя?,  учитель  вдоволений,  пита?  Радiсна.  Той  устав  на  ноги   i
заплутався:
   - Iмпiратор цар Александрович... - i заникався.
   - Допоможи йому - Затварнюк Омелян! Затварнюк i собi встав, але сказати
мiг ще менше.
   - Повтори ?м ще раз ти, Довбенко,- ти маленькiй,- i тикнув  пальцем  на
Хведота.
   Цей довго не мiг пiднятися за лавицею, весь залився  червоним,  голiвка
ледве виднi?.
   - Iмiлятор... цал... - почав Хведот.
   - Ну, ти ?щьо i гаварiть н? ум??ш. Садiсь! Старшiй Довбенко!
   - Цар Нiколай  Ал?ксандровiч,  государ  i  iмператор  всеросiйський!  -
вiдчитав Володько.
   - Харашо! Малад?ц! Так надо атв?чать! Садiсь! А тепер дальше!
   Перейшли до царицi, до наслiдника, i на цьому перша лекцiя  скiнчилася.
Учитель виходить. Дiти бiжать  на  двiр.  Володько  з  Хведотом  держаться
разом. Володько тут зовсiм змiнився. Там дома вiн такий  розбишака,  такий
вiтрогон, тут нiби панночка. Бо?ться голосно заговорити, вiдважно ступити.
Хлопцi те помiчають i одразу використовують.
   - Iмiлатол, iмiлатол, iмiлатол! От дурний, от дурний! От дурний дерман!
- чiпляються до Хведота.
   - Не дуже-то розумнiший i ти. Ти вже  другу  зиму  ходиш,-  втруча?ться
Володько.
   - Ого! Хлопцi! - гука? Радiон.- Дерман прозива?ться.
   - Хто прозива?ться? - шкутильга? ?вгенчик.- Дерман? Оцей? Ми  йому,  як
хоче, дамо! - i замахнувся на Володька маленьким кулачком.
   -  Не  бийся!  -  насупився  Володько.-  Я  тебе  не  займаю.  То   вiн
прозива?ться.
   - Нi, нi! То вiн, то вiн! Я скажу господiну учителю! - кричить Радiон.
   - Я його не чiпав, а Хведот також нi,- обстою? Володько.
   - Хведот, Хведот, Хведот! Дерман дурний, дерман дурний, дерман  дурний!
- стрибають i верещать всi тро? тилявчан.
   Володько  збентежений,  а  Хведот  майже  переляканий,  не   зна?,   як
боронитися, i найкраще б заплакати, але  тут  же  не  випада?.  На  щастя,
вийшов учитель i погнав усiх до класу.
   Далi учитель пояснював предмети, що знаходяться у класi, i всi му  сiли
за ним повторяти. На цiй лекцi? наука на сьогоднi скiнчилася.
   Слiдуючого дня Хведотовi  вже  не  дуже  хотiлося  йти  до  школи,  але
Володько його дуже просив:
   - Ходи, ходи! Я ?м дам! Ти зна?ш, що я зроблю? Я ?х як  наб'ю  добре!..
Зна?ш? То вони бiльше не будуть чiплятися.
   I Хведот погодився.
   Увечерi Настя зробила Володьковi незвичний подарунок. Володько спочатку
не мiг навiть слова промовити вiд здивування. Вона пiшла до  Давида  i  за
двi яйцi купила цiлого олiвця. I такий гарний!  Жовтий.  I  з  гумкою,  що
стира? написане. Яка радiсть! Володько вже давно не мав цiлого олiвця. Ма?
такий кусничок, що ледве в пальцях держиться. Який чудовий "карандаш".
   На другий день у класi Володько вийняв  гордо  свого  нового  олiвця  i
почав писати на справжньому бiлому паперi, що дiстав також  вiд  мами.  Це
було ще до приходу учителя.  Радiон,  ?вген  i  Омелян  гасають,  кричать,
лазять по лавицях, але враз один з них помiтив Володькового олiвця.
   - Карандаш! - кричить Радiон.-  Хлопцi!  Дивiться!  Дерман  ма?  цiлого
карандаша! Усi кинулись до Володька.
   - Ага! - каже ?вген.- Учора ми мали тебе бити, ти з  нього  прозивався.
Тепер, як хоч, щоб ми тебе не  били,  мусиш  кожному  врiзати  по  куснику
карандаша!
   Вiд  такого  нечуваного  блюзнiрства  Володьковi  потемнiло   в   очах.
Карандаша? На кусники? Краще не знаю що. Вiн навiть он Хведотовi  шкодував
кусник урiзати, хоча той його так просив, а тепер цi ось хочуть?.. Нiзащо!
- Не дам! - викрикнув Володько.
   - А! Бачите? Проклятий дерман! Вiн ходить до нашо? школи,  а  карандаша
не хоче дати. Биймо його!
   На Володька накинулись усi три тилявчуки, вiн раптом зiрвався на ноги i
став проти них. Уста його тремтять, очi сердитi, брови насупленi.
   - Бий! Бий! - кричать тилявчуки.
   - Гетьте! - кричить i собi Володько.- Я вас не зачiпаю!
   Чого хочете!
   Хведот щось хотiв помогти братовi., але не знав як; зчинився гамiр... I
на це нарвався учитель.
   А ето что? - рiзко запитав учитель. Хлопцi розсипались.
   - То, господiн учiт?ль,- терендить ?вген,- отой дерман б'?ться.
   - Так? То ти б'?шся? - накинувся учитель на Володька.
   Володько вiд хвилювання не  може  одразу  вимовити  слова,  але  згодом
витиснув:
   - Неправда. Я ?х не зачiпав. Вони хотiли вiдобрати мого карандаша.
   - Да? - кричить учитель.- Ах, ви! Як ви смi?те вiдбирати вiд нього його
рiч?
   - А чого вiн б'?ться? - жалi?ться Радiон.
   - Бився ти? - пита? учитель Володька.
   - Нi. Я сидiв отут i писав, а вони напали на мене. Учитель наказав бути
тихо i якщо будуть далi битися -  усiх  поставить  на  колiна.  Хлопчиська
втихомирились i почався "урок".
   На цей раз писали. Учитель написав  на  класнiй  дошцi  ряд  паличок  i
сказав, щоб кожний заповнив свою дощину такими паличками з обох  бокiв.  I
сам вийшов.
   Хлопцi взялися  до  роботи.  Кожний  нагнувся  над  сво?ю  табличкою  i
старанно виводить палички. Першим записав свою дощину Володько.  Хведотовi
не йшло писання зовсiм. Вiн написав кiлька кривих кiлкiв  i  це  заповнило
цiлу його дошку. Володько рiшив йому допомогти, взяв його  дощину,  витер,
що там на нiй було, i вмить заповнив ?? сво?м письмом.
   Решта хлопцiв так само не зовсiм з честю вив'язалися зi свого завдання.
Стрiчки у них вийшли нерiвнi, палички кривi,  в  Омеляна  вийшло  мало  що
краще, нiж у Хведота.  Усi  вони  iз  заздрiстю  дивляться  на  Володькове
писання, а згодом ?вген каже потиху:
   - Ти! Дерман! Напиши менi, завтра дам плацка.
   - Добре,-.згодився одразу Володько.  Узяв  його  дощину  i  дуже  скоро
заповнив ?? паличками. Це йшло йому без  найменших  труднощiв.  Написав  i
вдоволений - можливо, не будуть до нього чiплятися.
   Iншi на це дивились заздрiсне, i ?м захотiлось, щоб i в  них  було  так
гарно написано. Почали облягати Володька. Той  обiця?  принести  пампушок,
той добрих яблук. Володько  брав  табличку  за  табличкою  i  заповняв  ?х
паличками. Хлопцi вдоволенi. Сидять i чекають учителя.
   Увiйшов учитель.
   - Ну, що? Написали?
   - Написали, господiн учiт?ль! - вiдповiли всi.
   - Ну, ну... Побачимо. Покажи! Першим сидiв Володько, бiля нього Хведот,
за ними решта тро?. Учитель переглянув Володькове писання.
   - Харашо! - похвалив.- А ти? - до Хведота. Також похвалив. До ?вгена:
   - Ти вже старший. Хорошо, хорошо! Лiстопадський?  -  Радiон  показав  i
сво?.
   - Добре,каже  учитель.  Перейшов  до  Омеляна...  I  тут  чомусь  нараз
зупинився.
   - А що це у вас усiх зовсiм однаково вийшло? - враз пита?, дивиться  по
всiх лицях, Володько вже хвилю?ться, Хведот почервонiв, мов буряк. Учитель
догаду?ться.
   - Хто писав? - пита?.- Ти, ?вгене?
   - Н?т! Я н? пiсал,- мимрить ?вген.
   - Ну, а хто? Призна?тесь, не покараю, не призна?тесь - всi  на  колiна.
Малий Довбенко? Хто написав? Хведот устав i ледве вимовив вiд хвилювання:
   - Воводько...
   - А! Он як! Ну, що ж ти, Володько, тепер скажеш?
   Володько встав i мовчить.
   - Ну? Кажи! Чому не признався? Володько мовчить.
   - Де ти так навчився писати?
   - Дома,вiдповiв Володько.
   - Чи ти не зна?ш, що у школi кожний ма? сам за  себе  робити  завдання?
Розумi?ш?- Володько кивнув головою.- Ну, от. А тому, що  не  призналися  -
дiстанете кару. Ви всi три на колiна! Ти, малий, (Хведот) до кута!  А  ти,
Володьку, стiй отут за лавицею, i  стiйте,  поки  не  прийду.-  I  учитель
вийшов.
   Сумно стало у класi, а найгiрше Володьковi. Йому дуже прикро, що вже  з
перших днiв його покарано. А до того, що хоча "стояти за лавою" вважа?ться
найлегшою карою, одначе лавицi  так  зробленi,  що  стояти  за  ними  дуже
невигiдно. Краще вже дiйсно стояти на  колiнах.  ?вген,  Омелян  i  Радiон
натомiсть нiчого собi з того не роблять, видно, ?м це не  первина,  стоять
собi носом до грубки, щипають один одного, смiються. Хведот дуже поважно i
спокiйно сто?ть у сво?му кутi спиною до класу, його сiрi штанята залатанi,
на весь задок, великою бiлою латкою, а до того вони йому спадають.
   По часi рипнули дверi. Учитель.
   - Ну, досить! На мiсця! Будемо вчитися! - сказав вiн, вiдчинив  шафу  i
почав у  нiй  довго  поратись.  Володько,  що  сидiв  спереду,  може  туди
заглянути. Боже, стiльки книг, повно книг - великих, малих,  усiляких!  На
однiй з полиць якась дивна куля на пiдставцi, що то може бути?
   Учитель дiстав якусь картину, повiсив ?? на класнiй дошцi, поясню?,  що
на нiй намальовано "Благословення дiтей Iсусом Христом", i оповiда?, як то
до Христа приходили дiти, як то старшi забороняли ?м приходити,  i  як  то
Христос сказав, щоб дiти прийшли до нього  i  вiн  ?х  благословив.  Потiм
учитель  просив  декого  переказати  змiст  свого   оповiдання,   найкраще
пописався знов-таки Володько, найгiрше Хведот, i коли  скiнчилась  лекцiя,
на нього знов напав Радiон, що той так навмисне говорить, а що так  казати
на Христа ? грiх.
   Хведотовi недалеко до плачу, Володько не на жарт сердиться.
   - Ви поганi хлопцi,- каже вiн,- Чого ви до нього чiпля?тесь?  Бiльше  я
вам нiколи нiчого не зроблю!
   - А навiщо вiн так на Бога каже?
   - Бо вiн ще малий.
   Хлопцi лишають Хведота i бiжать  надвiр.  Володько  з  Хведотом  вийшли
також на ганок. Омелян щось бабра?ться у квiтах бiля  ганку,  там,  видно,
росте молоденький плющ, i Омелян вирива? одну галузку. На це надбiг  ?вген
i кричить:
   - Омеляне! Що ти зробив? Дадуть тобi господiн учитель.  Омелян  бачить,
що зле.
   - То,каже,- вiн, отой малий дерман зробив.
   - Ах, ти! - кида?ться ?вген до Хведота.- Що ти зробив?
   Хведот отетерiв зовсiм, а Володько не видержав бiльше, зiскочив з ганку
i накинувся на Омеляна.
   - Брешеш ти! То ти сам зробив! - i Володько вдарив його. ?вген i Радiон
накинулись на Володька.
   - Бий! Бий! - кричали вони.- Бий  дермана.  Володько  люту?,  вся  його
соромливiсть зника?, вiн мiцний, звинний, рiшучий, на нього з  усiх  бокiв
нападають, але вiн да? собi добре  раду,  гатить  на  всi  боки  кулаками,
ногами, вирива? з плота кiлок i мастить ним кого попало.
   З кiмнати учителя  вiдкрива?ться  вiкно  i  в  нiм  показу?ться  жiноча
голова. Це панi учителька.
   - Ах, ви шибеники! - пищить голова.- Що ви топчетесь  менi  по  квiтах!
Мефодiй! Мефодiй! - загукала вона на чоловiка.
   Той  одразу  з'явився  на  ганку,  хлопцi  розсипались,  Володько  весь
червоний сто?ть зi сво?м кiлком у руках.
   - Що там сталося? Гей, ви! - гука?  учитель.  ?вген,  Радiон  i  Омелян
навперейми почали оповiдати, як було, Володько мовчить, а Хведот плаче.
   - Довбенку! - гука? учитель.- А що ти на це?
   Затинаючись вiд злостi, Володько оповiв усе, учитель  вислухав,  Омелян
хотiв було перечити, але учитель уже бiля нього, схопив його за вухо i так
повiв до класу, поставив на колiна бiля грубки i суворо  наказав:  -  Стiй
менi тут! А ви всi - марш додому! Сьогоднi бiльше занять не буде!
   Усi почали збиратися додому, прочитали молитву, гукнули  "до  свiданiя,
господiн учитель" i вiдiйшли. Омелян зiстався один, вiн плаче,  його  лiве
ухо горить.
   На цьому цьогорiчне Хведотове навчання скiнчилося. На другий  день  вiн
рiшуче вiдмовився йти до школи, не зважаючи на нiякi Володьковi вмовляння.
Омелян, що пiшов до школи так само з ласки, не  з'явився  також,  у  школi
криза, можливо, з тi?? науки нiчого не  вийде,  можливо,  всiм  прийдеться
зiстатися дома, i, як  тiльки  Володько  про  це  подума?,  йому  робиться
моторошчо.  На  щастя,  такого  не  сталося,  з'явилося  дво?  нових  Фока
Затворнюк i Терешко Перейма. Цей останнiй прибув аж  iз  Жолобок,  бо  там
зовсiм нiяко? школи, i тому найбiльше Володьковi подобався. Вiн  тепер  не
самий верта?ться зi школи через дермансьхi хутори.
   Здовж шляху, справа й злiва, ростуть новi оселi. Здовж  шляху  постають
мури, стовпи,  крокви.  Здовж  шляху  витикаються  з  грунту  деревця,  що
нагадують звичайнi патики. Десятина при десятинi, город при городi,  оселя
при оселi. Десять таких нових осель постало тут здовж шляху.
   Геть на самому краю вiд поля, справа, як iти  на  схiд  сонця,  виросла
також оселя Матвiя Дозбенка. Нi, це ще не оселя, це лише на  чистому  полi
три рядочки щеплених патикiв, що ледве пустили по кiлька кволих листочкiв,
це ще лише одна-однiсiнька будова з цегли, крита наспiх в'язками звичайно?
пшенично? соломи, це ще лиш скирди збiжжя - жита, пшеницi,  вiвса,  ячменю
пiд  голим  небом.  Дво?  дверей,  збитих  самим  Матвi?м  зi   звичайних,
негебльованих i небарвлених дощок, ведуть до тi?? будови i невiдомо  котрi
з них кращi, хоча однi призначенi для простору, де буде мiститись  худоба,
а другi, де замешка? сама родина. I звiрята, i люди будуть жити пiд  одним
накриттям, бо в них одна судьба.
   Маленька, дуже маленька хатка Матвi?ва, нiяких тут витребенькiв, нiяких
розкошiв. Чотири стiни, низенька стеля, глиняна долiвка i дво?, на схiд  i
захiд, менше i бiльше, вiконець.
   Але яка це чудова хатинка, i як на  не?  всi  чекають,  i  як  старанно
втовка? Катерина ?? "землю", i скоро-скоро вона  буде  зовсiм  готовою,  i
скоро-скоро в нiй замешка? семеро людей.
   Чотирнадцятого вересня, на Чесного Хреста,  у  селi  храмовий  празник.
Матвiй, на жаль, не святку?, не святку? i його родина. Робити в такий  час
негаразд - вiн iде до Дерманя, хоче  привезти  молотарку,  що  ще  з  лiта
замовлена в Гiльченськiй фабрицi. Сто рублiв без п'яти кошту? на спiлку зi
Стратоном, i вона вже готова, i тiльки треба привезти - така путь, верстов
шiстдесят буде.
   А село гуля?, аж гуде, п'ють люди i виспiвують i гаразд роблять.  Настя
з дiтьми сама, нiхто до не? i вона нi до кого. Василь  по?хав  з  Матвi?м,
Катерина пiшла на музики.
   I коли другого ранку вона пiшла до боднi взяти затiрки на  борщ,  бодня
була порожня. Настя ходить i голосить:  що  ж  ?й  тепер  робити,  чим  ?й
кормити оту дiтвору, тiльки й було, що дрiбок того скоромного.
   Вернувся Матвiй. Настя все розказала. Пiшов вiн  мiж  люди  -  говорив,
питав, розпитував, а пiсля  подався  до  Миколи  Гнидки.  По  часi  звiдти
вилетiли одна за одною стара Марта, молода Марта i ?х племiнниця Ганна, на
весь двiр репетуючи:
   - Ой, людоньки, рятуйте! Вiн його заб'?! Збiглися хто звiдки  i  почали
напирати на дверi, i коли  увiрвалися  досередини,-  серед  хати  стояв  з
макогоном у руцi Матвiй, а бiля його нiг на долiвцi, в калюжi кровi, лежав
Гнидка.
   Матвiй, здавалось, був спокiйний.
   - Ходiть, ходiть,- казав вiн.- Ма?мо ось тут злодiя, а тепер я з  вами,
сукини сини, розправлюся iнакше! Я вас усiх зажену в тюрягу!  -  сказав  i
пiшов.
   Покликав Стратона i Iвана Кишку i каже:
   - Iду за врядником,  половину  хуторян  мушу  послати  до  тюрми.  Сама
злодiйня.
   Гнидка признався. У нього цiлу нiч пили - Здоров, Запорука  й  iншi,  а
коли впилися, пiшли i вибрали бодню. i все роздiлили мiж собою. Стратон  i
Iван дуже  поважнi  господарi,  перший,  як  i  Матвiй,  ма?  чотирнадцять
десятин,  другий  навiть  п'ятнадцять,  i  вони  спокiйнiше,  нiж  Матвiй,
дивляться на випадок з тi?ю боднею. Треба було,  мовляв,  ??  не  ставити,
сливе, пiд носом, а до того п'янi люди, а що вiзьмеш з  п'яних,  п'яний  ?
п'яний. Стратон i Iван не думають про те, що будуть ?сти Матвi?вi дiти,  у
них нiчого не пропало, а тому вони зовсiм поважнi i зовсiм холоднi i  десь
там далеко в собi зневажливо дивляться на  Матвiя,  що  з  таких  дрiбниць
робить бучу. Нi. Вони нiяк не радять iти до того  врядника  i  вносити  ще
бiльший заколот. Пройде, перемелеться,  переживеться,  забудеться,  i  все
буде добре.
   Матвiй прийняв ?х раду. Нi, не так, як Стратон та  Iван,  а  по-сво?му.
Для нього та бодня не "мала справа", i не тiльки тому,  що  дiти  його  не
будуть мати того скоромного, а ще чогось iншого,  чого  Матвiй  не  зовсiм
може висловити звичайними словами. Йому жаль тих людей,  тих  сотворiнь  з
руками, ногами i ротом, що мають тi голови на в'язах. Йому вида?ться, що в
них, тих головах, полова i вiтер, i як знайти до них доступ,  щоб  вложити
туди хоч пiпетку справжнього розуму.  Вiдкрити  ?м  уста,  вiдчинити  очi,
скерувати ?х мислення руслом доцiльного, бо ?х таких мiльйони  й  мiльйони
по всiй цiй широкiй, гарнiй, родючiй,  Божiй  землi.  I  Матвiй  лишив  цю
справу з тим урядником, не пiшов нiкуди, махнув на те рукою, дома  сказав,
що якось-то буде, але по всьому видно, що в його головi зрi? iнша мисль  i
що буде вiн ??, як не сам, то в дiтях сво?х у життя переводити.
   А через пару днiв Матвiй пере?хав на сво?. Там ще нiчого  не  скiнчене,
ще нема вiкон, а дiри лише завiшенi ряднами, там ще  не  бiлено  i  вогко,
долiвка ще не висохла i грузне пiд ногами, чорно i смородно,  але  далi  i
далi вiд тих людей дивних, не можна якось з ними, щось ?х дуже  рiзнить  з
Матвi?м, не можуть нiяк себе розумiти, до  смертi  не  люблять  вони  того
чоловiка i не знають за що, щось вiн ?м просто не пiдходить,  зовсiм  iнше
кодло...
   I Матвiй ?х дуже добре по-сво?му розумi?, не ма?, коли брати по-правдi,
навiть на них серця, сходить ?м з дороги, бо таким треба зiйти  з  дороги,
коли хочеш з ними якийсь лад на майбутн? дати; i Матвi?ва родина зажила на
сво?му; до речi, була розкiшна, мов  пожежа,  осiнь,  поля  вимлiвали  пiд
тягарем останнього тепла, рiлля  i  стернi  затягалися  струнами  бабиного
лiта, що, зда?ться, направду грали  ущiпливо,  а  лiси  довкруги  починали
поволi розгорятися i горiти незгоря?мо.
   I яке щастя, що така якраз погода, що можна жити  без  вiкон,  молотити
пiд вiдкритим небом, спати на скирдах свiжо?  вiвсяницi  високо  геть  пiд
зорями, а ранками вiтати перше сонце  i  бути  покритим  свiжою,  холодною
росою; вибирати гуртом картоплю, класти огонь з гудиння i пекти ?? свiжу в
присковi, рубати головату, тверду капусту - збирати, звозити,  складати  i
при тому спiвати, як це робить Василь, чи Катерина, чи Володько, коли пасе
пiсля школи, чи той Хведотисько, що верещить по полях, весь, мов  циганча,
закопчений димом, чи навiть ота Василинка, що ?? колиска висить  на  трьох
дрючках за ожередою проти сонця, а сама вона сидить прив'язана крайкою  до
вервечок, i белькоче сидячи, або рачку? по рiллi на чотирьох,  не  минаючи
нi одного кiзячка, iз задертою високо на спинi сорочинкою.
   Гiрше ста?, коли починають чергуватись мiсяцi вниз до  зими  i  тиснути
холодом, затискаючи ту  родину  все  бiльше  i  бiльше  до  тих  чотирьох,
подiбних на яму, стiн. Тiсно й не чисто, нема де помитись, укинулась нужа.
Невiдомо звiдки й коли взялася короста, нiхто про не? нiколи не чув  i  не
знав, Настя казала, що то принесла iз села  Катерина,  бо  ходять  до  не?
якiсь парубки i довго вистоюють вечорами побравшись за руки. Нiхто  спершу
не звернув уваги на Катерининi руки, що на них.якiсь прищi  висипали,  але
згодом, згодом тi прищi перейшли i на iнших. Таке страхiття  лихе,  казала
Настя, нам ще тiльки цього бракувало.
   А Володько "лазить", як казала Настя, до школи, там  з  кожним  мiсяцем
кiлька все нових школярiв прибувало кожного разу, i всi до  них  назад  до
"А" верталися. Боже, як це досадно  товктися  все  на  мiсцi,  телiпати  в
торбинцi оту одну "Азбуку С?ятель" Клавдi?  Лукашевич  i  знати  все,  вiд
дошки до дошки, напам'ять, i "Умную ворону", i "П?тушок золотой гр?б?шок",
i "Трi козлiка", i нiяк не могти далi, бо приходять i  приходять  Петри  i
Миколи, такi винятково "западеннi", як сказала б  мати,  i  треба  з  ними
держати ногу, хоча Володько тут давно вже першим, за ним горою  учитель  i
нiякi Радiони, нiякi ?вгени не можуть йому нiчого бiльше вдiяти.
   Дещо гiршою була для Володька спочатку учителька,  що  iнколи  замiняла
чоловiка, не злюбила вона того хлопця, звала, як i всi, дерманом, але  яiс
тiльки почала "питати урок" - змiнила свiй погляд на нього.  У  той  самий
час, коли ?? пестунчик ?вгенчик, що ходить  уже  третю  зиму,  читав  свою
"Умную ворону" по складах, Володько вичитував  ??  з  такою  легкiстю  без
книжки, нiби вiн говорив перед мамою "Отче наш".
   - Вiдiш? Вiдiш? - казала учителька до ?вгенчика.- i т?б? н?  стидно?  -
?вгенчик опускав свого тоненького носика i мовчав. Але й  Володько  мовчав
також, нема? чим пишатися, на ньому  дуже  незграбний,  старий,  полатаний
мамин жакет з довгими  рукавами,  i  вiн  нiколи  навiть  тих  рукавiв  не
закачу?.
   - Чому ти так трима?ш руки? - пита? його одного разу учителька.
   Володько  встав,  почервонiв  i  мовчить.  А  учителька,  як  на   зло,
допиту?ться:
   - Почему ти ?х хова?ш? Ану, покажи руки? Показу?,  вони  тремтять,  мiж
пальцями струпаки.
   - Чесотка? - пита? учителька. На щастя, ?? не розумiють,  а  вона  каже
Володьковi зайти до не? по школi.
   Скiнчилася наука, Володько стука? до ?? дверей, серце б'?ться,  обличчя
паленi?. Вiдчиняються дверi i  вiн,  нi  живий,  нi  мертвий,  вступа?  до
кiмнати. Як тут гарно та пишно!  Яка  чудова,  блискуча  пiдлога!  Якi  на
стiнах картини! I стiл, i стiльцi. Володько  нiколи  ще  не  був  у  такiй
кiмнатi i вiд цього робиться йому ще соромнiше.
   А учителька каже:
   - Володя! Ти н? бойся! Всьо будет харашо! Вот т?б? запiска, пусть  ат?ц
купiт лекарство i ти будеш здаров....
   Володько взяв записку i вийшов. I  навiть  не  подякував.  Забув.  Iшов
додому, як у чаду. А Матвiй, хоч не хоч, мусiв запрягти конi  i  ?хати  до
Шумська до земсько? лiчницi; там дали йому здоровенну пляшку рiдко? сiрки.
I всi лiкувалися. Володьковi здавалося, що гiршого вони ще не переживали.
   А як випав снiг - школи не можна впiзнати. Навалил? стiльки дiтвори, що
анi сiсти, нi стати, нiби у церквi на велике свято. Учитель  безрадний.  У
класi мокро, тiсно, душно й погане повiтря. Голос учителя тратиться,  нiби
у виложенiй подушками хатi. I знов верталися, i знов  писали  палички.  На
щастя, учителька пильну? Володька, да?  йому  зi  сво??  збiрки  книжечки,
вчить любити "отечество".
   - Читай,казала,- з тебе вийдуть люди,- i при тому гладила сво?ю тонкою,
нiжною, бiлою ручкою по його шорсткiй, розпатланiй головi.
   I Володько читав: "Отечественная война I8I2 года". "Цар  Освободiт?ль".
"Кутузов". "Оборона Малахова кургана". Пiзнавав "родiну", ?? минувшину, ??
славу, а пiсля все то переказував дома.
   Дiстав Володько i чоботи, дуже ними радiв, але влазив  у  них  по  самi
клуби. I коли замiтало дорогу, вiн ледве сунувся в них по глибокому снiгу.
Як все-таки недобре, що  ми  вибрались  так  на  поле,  думав  не  раз.  А
вернувшись, перемерзлий i голодний, скида?  швидко  шкарбуни,  влазить  на
пiч, спуска? ноги над розiгрiту плиту, ?сть хлiб з олi?ю, а на?вшись, бере
малу нафтову лампочку на комiнок i там чита? або пише.
   А взимi Матвi?вi сталася ще одна пропажа.. Пiд ожередою соломи  надворi
стояв вiз, i однi?? ночi зняли з нього  колеса.  Матвiй  i  це  промовчав.
Догадувався, хто це  зробив,  але  терпiв.  Крутi,  жорстокi  днi.  Матвiй
зацiплю? зуби. Жене вперед! ?де знов до каменю, до лiсу, б'?, руба?, теше,
звозить. На друге лiто мусить конче звести клуню.
   Свята минули без святочного, без свiжини, без скоромного  взагалi,  без
чарки. I ?дина святочна рiч: Володько почав  ходити  до  церковного  хору.
Його вибрали. Вiн спiвав на Рiздво у церквi "Христос рожда?ться, славiте".



   ТАКА ЗЕМЛЯ

   Одного дуже морозного передвечора при  заходi  сонця  в  сiчнi  сталося
надзвичайне видовисько: з того мiсця, куди  запада?  сонце,  повставало  i
зводилося  високо  в  небо  три  величезнi,  огненно-червонi  стовпи,  що,
здавалось, пiдпирають цiле залiзно-тяжке небесне склепiння.
   З хат виходили люди й дивувалися. Знаходилися й мудрагелi.
   - То, чу?те, неспроста! То непримiнно щось станеться.  Або  вiйна,  або
поморок. Кажуть, i в турецьку вiйну таке бачили.
   Вечорами довго гуторили про огненнi стовпи. З хати до хати йшла чутка:
   - Буде вiйна! Нiчого не поробиш.
   - А тут ще й границя пiд боком. Як пiчнеться - одразу на нашу голову.
   - Ну! Не пустимо! Го! Що ви дума?те. У нас того войска...
   - А он гапонець все-таки диви...
   - Гапонець. Де гапонець. До нього хiба доберешся?  Якийсь  там  Сахалин
вiддали - для Рос?? все одно - один волос.
   Володько й собi мiрку?: раз руский цар i шведа побив,  i  Наполеона,  i
туркiв, то що йому якийсь германець. Питав i вчительку:
   - Кажуть, що буде вiйна - правда, що ми поб'?мо гер-манця?
   Учителька посмiха?ться:
   - Само собою. А хто каже, що буде вiйна?
   - Та всi говорять. Дядьки.
   Учителька радi?, що ?? пестун так усе зна?, да? i да? йому новi книжки,
а Володько дума?, що йому i школи не треба, що в тiй  школi  -  азбука  та
азбука, а он прочитав книгу i зна?ш  стiльки.  Учитель  менше  зверта?  на
нього уваги, у нього стiльки того, але одного  разу  i  в  нього  попросив
Володько книжку. Був це повний "Старий Завiт". Учитель ще  вагався  давати
йому таку тяжку книжку:
   - Ти ще малий для такого. Он як будеш в другiй групi...  Тодi  Володько
звернувся до учительки i та дала одразу.
   - Добре,сказала,- але як прочита?ш - розкажеш менi.
   Що за чудесна книга! Сотворiння землi! Усього свiта!  i  за  сiм  днiв.
Такого ще Володько не знав. "На початку,- каже  та  книга,-  сотворив  Бог
небо i землю". "Земля,каже,- i була порожня  й  не  влаштована  i  темрява
лежала над безоднею; i дух Божий ширяв над водами",  "I  сказав  Бог:  хай
буде свiт! I став свiт". I Володько вперше пiзнав, як це сталося,  i  дуже
дивувався. I взагалi була то чудесна книга. Адам i ?ва  -  першi  люди.  В
раю. Яблуко добра i зла. Грiхопадiння. Злочин Ка?на.
   - Ка?не, Ка?не! Де брат твiй? - пита? сам Бог.
   - Хiба я сторож мого брата,- вiдповiда? той понуро.
   От дивно було тодi. Жити на землi i бачити Бога, чути його голос.
   - Тату? А чи були такi часи? - пита? батька.
   - А як у книзi написано?
   - Що були.
   - Значить, були. Священнi древнi книги не  писали  на  галай-балай.  То
тепер усе лиш побрехеньки пiшли.
   Ох же й мав мороки Володько з тi?ю книгою, але читав ??, уперто  читав,
усi вечори читав, i свiтовий потоп, i  сини  Ноя,  i  ковчег  заповiту,  i
багато, багато iншого, а потiм усе то розповiв  Володько  учительцi,  геть
усе чисто, нiчого, зда?ться, не забув. А та йому  аж  кiлька  коробок  вiд
сигар, i кiлька велетенських газет "Киевской мислi" для  огорнення  нового
букваря, того ж "С?ятеля", якого Володько взагалi не вживав, а лиш носив у
торбинцi для вигляду та нотував у ньому, що "на сьогоднi задано".
   Час вiд часу отець Клавдiй виклада? у школi "Закон Божий",  для  кожно?
групи щось iнше: для першо? - молитви i науку "як хреститися", для  друго?
- "Старий Завiт" - переглянутий i скорочений,  для  третьо?  -  Катехизис.
Сидить отець у старiй, довгiй рясi, куня? i ставить питання:
   - А скажи-но. Фока, скiльки братiв мав Iосиф? Фока  третьогрупник,  вiн
учить Катехизис, але отець Клавдiй iнодi забува?. Фока  вста?  i  мовчить.
Вiн-то, звичайно, колись учив, але ж то було давно. Мiг i забути.
   - Ну? Не зна?ш? А хто зна?? - пита? отець цiлий клас.
   Пiдносять руки, а мiж тим один першогрупник. Отець Клавдiй зауважу?  це
i каже:
   - Ну, ну, Довбенко? Осором його, сором! Бач, став i, як сич, надувся.
   - Дванадцять! - випалю? Володько i дуже вдоволений.
   - А може, й зна?ш, як вони звалися? - пита? байдуже отець Клавдiй.
   Володько переказу?:
   - ...Гад, Асир, Iосиф i Венiямин,- закiнчу? вiн.
   - Добре. Молодець! А що то сталося з Iосифом? - пита? далi.
   Володько оповiда?. Брати  продали  його  до  ?гипту,  там  снились  сни
фараоновi, Iосиф вiдгадав ?х, настав голод, прийшли брати по  хлiб.  Отець
Клавдiй байдуже слуха?, не перебива?, Володько оповiда?, всi  слухають.  У
класi тиша глибока. I як Володько скiнчив, отець  запитав  його,  чи  зна?
вiн, що то таке ?гипет, Володько зна?. А хто то були фараони?
   I це вiн зна?. А яка то така найбiльша  там  рiка?  "Нiл,  Нiл",-  каже
Володько. А може, вiн покаже ту рiку отам на картi? Гаразд.  Володько  йде
до карти, спина?ться на пальцi, находить рiку.
   - Оце! - викрикнув вiн  i  показу?  довгу  жилку  на  заяложенiй  картi
"Священно? землi", що висить у кугi бiля шафи.
   - Сiдай! - каже нарештi, майже суворо, отець  Клавдiй,  що  дуже  диву?
Володька, бо чекав  вiн  яко?сь  похвали,  а  тут,  диви,  навпаги.  Отець
Клавдiй, зда?ться, навiть невдоволений, навiть не глянув на нього, сидить,
як  i  сидiв,  далi,  руки  в  кишенях,  ноги  пiд  столом,   пита?   далi
третьогрупникiв. Але цiлий клас  дивиться  на  Володька,  як  на  чародiя.
Навiть третьогрупники. Навiть найстарший i найсильнiший Сопрон, i Арйон, i
той самий Фока.
   Але в недiлю, пiсля Служби  Божо?  (Володько,  як  звичайно,  спiва?  в
крилосi), о. Клавдiй, читаючи рiзнi оповiстi, мiж iншим, зазначу?:
   - Коли тут ? Матвiй Довбенко з дерманцiв, хай задержиться. Хочу  з  ним
поговорити.
   Матвiй ?, i вiн задержу?ться. Володько й  собi  задержався  з  батьком,
вiн, правда, дещо збоку, але все-таки йому цiкаво, що то буде, що то скаже
батюшка.
   А батюшка скинув ризу i виходить. На сходах кiлька поважнiших  дядькiв,
кiлька старших жiнок. Дядьки низько  вклоняються,  жiнки  цiлують  батюшцi
руку, а Матвiй iде з батюшкою вниз по сходах повiльними кроками.  Володько
здалека й собi ступа? за ними.
   - Хотiв, зна?те, поговорити з вами нащот вашого малого...
   - То,- якось дивно завагався Матвiй.- Зна?те, батюшко... У мене цей рiк
така нужда. Недостача всього. Знаю, що йому щось треба б... Але...
   - Не те,байдуже каже отець.- Спритний  з  нього  хлопчак.  Галову  ма?.
Раджу вам вiддати його на школи. Хай би направду повчився. Тут  для  нього
тiснувато.
   Матвiй зовсiм знiяковiв:
   - То зна?те, батюшко, кебто Бог якось помiг дещо з тiй нужди  вибитись.
Хто сво?й дитинi ворог... То звiсно...
   Володько, на жаль, бiльше не зна?, що там казали, бо як  тiльки  почув,
що то за нього йде мова, одразу вiдстав i не знав, чи лишатися, чи тiкати.
Навколо стiльки людей, i багато з них напевно щось  чули.  Земля  пiд  ним
хита?ться, такий сором великий.
   А тут ще батько гука?:
   - А ходи-но ти! Поцiлуй он  батюшку  в  руку!  Кажуть  он,  що  псiкуси
стро?ш, а я кажу, щоб бiльше ставили тебе на колiна.
   Володько зняв шапку, поцiлував батюшку в руку i сто?ть так без шапки. А
батюшка каже поважно:
   - Но, но! Вiн у нас молодець. Це каже i  учитель  i  учителька.  Тiльки
худенький. Бiльше ?сти треба! - i погладив хлопця по головi.  На  прощання
ще раз поцiлували обидва батюшку в руку i розiйшлися.
   Матвiй мовчав, Володько також мовчав. Але  по  всьому  видно,  що  вони
обидва вдоволенi.
   Через кiлька днiв  Матвiй  по?хав  до  Крем'янця.  Вернувшись  увечерi,
виклада? пакунки. Вузлик солi, кусень  мила,  пачка  сiрникiв,  ремiнь  на
пiдмети. А найбiльший, у товстому, глиняно? барви, паперi  пакунок,  пода?
несподiвано Володьковi.
   - На. Це тобi.
   - А що то ?? - пита? Володько. Батько мовчить. Володько  швидко  бiжить
до хати, щоб розглянути при свiтлi. Швидко розгорта?.
   - О, тату! - тiльки й мiг проговорити.- Пальто!
   I яке гарне! Тепле! На ватi! Пiдшивка яка! Ах, Боже! Володьковi  просто
не вiриться, невже вiн ма? пальто, маца?, горне  до  себе.  Так.  Це  таки
пальто. Справжн?, куповане, доброго, чорного корту.  Цiла  родина  оточила
Володька, всi подивляють "пальтiшко", як  його  одразу  назвали,  Володько
чу?ться найщасливiшою людиною в свiтi. Яка втiха, яка надзвичайна радiсть!
   - Чорне? А цiкаво, яким покажеться  при  денному  свiтлi?  А  пiдшивка!
Мамо, гляньте! Думаю, що то найлiпша фланеля.
   - Добра, добра,- стверджу? мати i обмацу? пiдшивку.
   - I гудзики добрi, дивiться... От тiльки б попришивати мiцнiше.
   - То я вже завтра зроблю, дитино.
   Володько одягав пальто, оглядав з усiх бокiв, радiсно  зiтхав,  скидав,
обережно вiшав на ключцi, щоб за хвилю знов здiйняти, знов  одягати,  знов
оглядати.
   - Чи часом не задовге?  Нi.  Акурат.  Нижче  колiн.  Може,  дещо  довгi
рукави? О, нi, то так тiльки зда?ться, якраз, щоб руки не мерзли.- Обчищав
ще раз пальто щiткою i знов вiшав на кiлку. О, як  добре  жити  на  свiтi!
Тепер йому не треба натягати  отого  латаного  матiрнього  жакета  з  тими
довгими рукавами. Бо хiба ж,  дiйсно,  личить  хлопцевi  ходити  в  такому
одязi? I дивно, як вiн того до цього часу не помiчав. От, коли б ще чоботи
кращi...
   Остання думка якось вирвалась уголос. Батько вiдповiв:
   - Учися тiльки. Колись i чоботи дiстанеш. Не  хватило  грошей.  Пшениця
нiяк не дорожча?.
   - Дума?те - менi так тяжко вчитися? Чого дивуватися? Бо я читаю книжки,
а вони не читають. Вичитав у книжцi i все знаю.
   Коли лягали спати, Володько схопив нишком батькове прикривало  i,  поки
той переговорив усi сво? вечiрнi молитви, Володько швидко нагрiв  його  на
черенi, а потiм непомiтно положив на мiсце. Батько  уважно  по-справжньому
вiдхрещу?ться.
   - Ну, дяка Богу, ще один... Усе ближче до смертi...- розважа?  вiн,  не
докiнчуючи,  як  звичайно  в  таких  випадках,  речень,  шука?  пiд  полом
роззувака...
   - I де вiн у повiтри!
   I не встиг докiнчити думки, як Володько шмигнув пiд припiчок i:
   - Ось вiн тут, тату! - i витягнув його з-пiд дров. Батько вложив чобота
мiж роги роззувака. Володько i тут прислужив, притримав ногою чобота,  щоб
батько не нагинався. Одного, пiсля другого, пiсля  узяв  обидва  чоботи  i
поклав ?х пiд комином, щоб сушилися.
   - Щоб там часом не попеклися,- зауважу? батько.
   - О, нi, тату! Тут не так  гаряче,-  каже  швидко  син.  Батько  поволi
кладеться, обгорта? теплим ноги:
   - Так його за той день людина навовтузиться... У хатi бодай...  "Анголе
Христов хранителю, мiй святий покровителю",- проказу? батько лежачи  i  ще
раз хреститься.
   Володьковi дуже хотiлося б ще щось батьковi при?много зробити.
   - Вам там, тату, вiд стiни не дме? У мене тут ось лантух зайвий.
   Батько, зда?ться, його й не слуха?, а може, й не чу?, ма?  сво?  думки,
що пливуть у його головi.
   - I навiщо його ото людина стiльки мусить  мучитись?  -  розважа?  вiн,
натяга? на груди кожуха, лежить витягнутий, довгий, горi лицем, дивиться в
стелю.- Мучишся, мучишся, тягнеш, тягнеш, а вмреш i  все  нiпочiм.  Кажеш,
лантуха? Положи його собi пiд голову. Голова мусить, як  полага?ться,  щоб
кров не била до мозку. Менi досить.
   - I, зда?ться, погода показу? на завтра лiпше,- почина? Володько,  йому
хотiлося б дуже розговоритись з батьком, щось йому розповiсти.  Вiн  тепер
iнодi щось розказу?, але зараз батьковi, зда?ться, не до того.
   - Може, й полiпшиться,- каже батько.-  Ну,  але  будемо  вiдпочивати...
Треба, щоб i костi вiдiйшли. Так усе щемить, а колись, бувало, i  не  чув,
чи вони в тебе ?. Спiм!
   Пiсля тако? радостi нелегко йому й заснути.  На  полу  сплять:  батько,
Володько, Хведот i мати. Василинка все ще в колисцi, хоча вона й виросла з
не?. Василь за столом на лавi, Катерина у запiчку. Але цих останнiх  зараз
нема. Вони десь пiшли на "потицянки", скоро ось масляна, запусти,  качають
колодку, гуляють.
   Василинка щось скиглила, мати з нею порозмовляла, i вона втихла.  Пiсля
мати дмухнула здалека на маленьке свiтло на коминку, i  воно  погасло.  До
хатини хильнула i застигла тьма, що  видавалась  безмежною  в  усiх  сво?х
вимiрах. Невелике в безконечностi вiконце нагадувало чужосвiтню  мару,  що
прийшла сюди на дно  мороку  нагадати  про  iнший,  далекий  свiт  -  свiт
просторого i великого життя. Ланцюгом довго? черги  мрiй,  туги  i  бажань
вилонюються з Володьково? голови i тонуть у мороцi думи. Спереду  урочисто
параду? його нове пальтiшко, на ньому самоцвiти, соняшне  сяйво,  пелюстки
пахучих квiтiв. На ньому золотi галуни, генеральськi вiдзнаки, золотi, мов
огонь, гудзики. Володько великий у ньому, майже недосяжний  усiм  ?вгенам,
Радiонам i всiм-всiм, хто думав, що вiн от так собi плохенький дерман,  що
на нього можна гукати, пхнути свого вайлуватого сусiда.  О,  нi!  Володько
зовсiм не з тих. ? рiзнi люди,  ?  дуже  багато  пород  людських,  i  вiн,
Володько, походить  вiд  тих,  що  з  самого  дна,  з  найглибшого  мороку
здiймаються наверх, бадьоро пiдносять голову, дивляться на всiх горiючими,
синiми очима, вдягаються у найкращi одяги i  йдуть.  Куди  iдуть?  Уперед!
Завжди вперед. У свiтi нiде нема? кiнця. У свiтi ? лиш безконечнiсть.
   Нiч твердiша?, морок глибша?,  вiконна  мара  стушову?ться.  За  стiною
побрязкують ланцюгами конi й корови. У новому  одязi  Володько  побiльшав,
видавався обновленим i бадьорiшим. На обличчi прибуло краски, в очах огню.
Усi дивуються i обмацують. Учителька вiта? його i  радi?,  нiби  вiн  десь
пропадав i знайшовся, i Володько любить ту свою  нiжну,  з  ластовинястим,
негарним обличчям учительку у гарному, чорному одязi. ??  звуть  Машею.  У
не? каштановi очi. У не? гарнi руки з довгими, тонкими пальцями.
   I вчився шалено. Нi, вiн не вчився. Вiн нагинався i брав  знання  з-пiд
нiг оберемками. I не дивився що. Брав, що попало,  що  лежало  на  дорозi.
Зараз вiн пiзна? "життя святих", тих он дивних людей, про  котрих  кажуть,
що вони з самим Богом.  Ось  великомучениця  Катерина  -  висока,  струнка
красуня з чашею в руках. Ось Варвара  -  чудовi,  пишнi,  розпущенi  коси.
Вiра,  Надiя  й  Любов  i  мати  ?х  Софiя  -  юнi,  рожевi,  сяючi  дiви.
Пантелiмон-Цiлитель - пишний, кучерявий юнак з рiзьбленою скринькою в руш.
I старий, бородатий Радонежський Сергiй,  i  згорблений,  з  клуночком  за
плечима в постольцях Серафим, що сидить на пеньку в лiсi i кормить з  руки
ведмедя. Далi Володимир Великий з хрестом, той, що шукав i знайшов вiру  в
Христа i всiх похрестив водою Днiпровою.
   Росте, розгорта?ться i бушу? Володькова уява, далi i далi просту? вiн у
далекий свiт. Жахи, кров, розлюченi звiрi, нагi красунi.
   Молоденька,  свiжа,  з  променистими,  небесними  очима  красуня  нагло
загорiлася i пала? вiрою до Христа, ?? кинули до темного льоху - глибокого
i страшного. Зi стiн скапу? брудна i слизька рiдина, пiд  ногами  повзають
ящiрки i жаби.
   Над нею у свiтлицi з мармуру i золота красунь-поганин приносить  жертву
стрункому, з мармуру, боговi. Над ним золотий  диск,  сонце  вдаря?ться  в
диск i розсипа?ться тисячами рiзнобарвних скалок. Перед ним  кадильниця  з
бронзи i з не? пiдноситься кадило. Кiлька нагих одалiсок танцюють танець i
сиплються ружi, що на них ще живе роса.
   Дзвiнок. Нечутно  входить  чорний  раб.  На  його  валькуватих,  мов  з
базальту, тесаних руках красуня з льоху. Красунь потяга?ться, мов тигр, на
сво?му пишному, зi шкур, ложi, нiздрi  його,  подiбно,  як  у  розiгнаного
коня, виграють, очi млiють жагою.
   Раб пiдносить красуню до його стiп, садовить ?? на  золотому  тронi,  а
сам нечутно зника?. Але красуця не сiда?. Вона сто?ть - струнка, хистка  i
прозора, довгi, тонкi руки звисають додолу, голова похилена, свiтлi повiки
урочисто криють зiр.
   Красунь зводить очi на одалiсок, тi ловлять його бажання i розчиняються
в просторi, мовби хмаринки.
   - Панно! - каже красунь, а його лати горять  золотом.-  Ти  найкраща  з
найкращих,  красо,  яко?  не  бачило  сонце,  коли  воно  зiйшло  на  свiй
мармуровий шлях! Хоч золота i самоцвiтiв? Хоч розкошiв з неба i богiв? Хоч
влади надi мною i над  царством  мо?м?  Поклонися  лиш  боговi  i  все  то
дiстанеш. I станеш мо?ю нареченою.
   Красуня поволi зводить на нього сво? синi, променистi очi. Коли б сонце
зiйшло серед ночi, або ружi розцвiли на снiгу, i  то  не  було  б  бiльшою
несподiванкою, нiж вони.
   Тихий, дзвiнкий, прозорий голос:
   - Мо?м нареченим - Христос! Без золота, без самоцвiтiв  -  володар  над
володарями!
   - Ти не зна?ш, дiвчино, проти кого виступа?ш. Мо?м наказам коряться сто
народiв, мо?й владi слухнянi звiрi  в  джунглях,  птахи  в  небi,  риби  в
океанi.
   - Одначе, володарю, ти не вiддаси сво?м богам  одного  волосу  з  тво??
голови. Я ж готова вiддати сво?му всю мою молодiсть.
   - У чому ж сила твойого Бога?
   - У Його... вiчностi.
   Красунь звiрi?.  Тупнув  ногою,  ляснув  у  долонi,  нiби  з-пiд  землi
з'являються чорнi, мов з чавуну, раби.
   - Трать ??! До смоли! Намотайте  на  коло  i  викиньте  рештки  тиграм,
присвяченим богам!
   Красуня з усмiшкою прийма? присуд, iде в огонь, ?й ввижа?ться ?? Бог  -
величний, терпеливий, вона розмовля? з ним  лагiдно,  мов  з  коханим,  ?й
нiчого не болить...
   Настя вже давно  спить,  Матвiй  обернувся  на  другий  бiк,  на  столi
розчинена на хлiб, укрита кожушком дiжа, на другому кiнцi маленька, третiй
номер, нафтова лампочка, перед нею книжка, над книжкою Володько. Щоки його
горять, в очах бринять гарячi вуглики, що час вiд часу зриваються i падуть
униз, нiби тi метеори, що лiтають у просторах i падають в океани.
   Зiр упира?ться в дiжу, але бачить  далекi,  чудеснi,  могутнi,  казковi
кра?ни, бачить страшних володарiв, чу? ?х мову, ?х крок, ?х силу.
   I робиться Володьковi страшно. I тужно.  I  боляче.  Страшно,  що  десь
далеко стiльки простору, стiльки  чудес,  стiльки  дивних  барв  i  гранiв
життя, а вiн, малий i хисткий, з блiдими розпаленими щоками, з хворобливим
огнем в очах, сидить отут у чотирьох заплiснявiлих стiвзх засипано?  серед
чистого поля снiгом хатини i навiть не смi? мрiяти про  те  велике.  Боже!
Сотвори чудо! Дай змогу пройти снiговi  засипи,  непрозору  нiч,  мовчазне
поле, темне село. Вiдчини брами далеких овидiв, з палацами  i  людьми,  що
носять на собi тонкi i чистi тканини i мають сили наказувать вiкам.
   Далi й далi линуть бажання, далi й далi летять  непов'язанi,  мов  дикi
конi, зовсiм виразнi мрi?. Нiч навколо. Сон. За стiною брязкають ланцюгами
тварини, уривно, раз-поразу викрику? пiвень i гавка?  глухо  в  безмежний,
чорний, проти вiтру, простiр  собака  Пундик,  що  його  колись  принiс  i
викормив Василь.
   Прокида?ться мати, вона бачить у хатi свiтло.
   - Боже, Боже! I  що  ти  собi,  дитино,  дума?ш?  Тож  ти  випалиш  усю
"киросину", чим завтра засвiтимо?
   Володько прокида?ться також. Рим, могутнi володарi, красунi - зникають.
Не вiдповiда? нiчого матерi, тiльки гасить лампу i йде на сво? мiсце  бiля
батька. За вiкном кричить з рiвномiрними перервами пiвень.
   I так iдуть, i минають, i знов приходять днi, несуть i несуть iз собою,
нiби птахи, завжди стеблинку нового, будують гнiздо  життя,  щоб  у  ньому
родилось i виросло почуття вiчного.
   Минув усього один лиш мiсяць. Ранок. Iз-за жолобецького  дубового  лiсу
вста? i зводиться велетенське, слiпуче  свiтило,  Землю  притопту?  м'який
вiтер, що вiльними хвильками гуля? по зябльованих полях.
   Матвiй пора?ться бiля плуга, сонце мiниться в  плитi,  нiби  у  кривому
дзеркалi, перед хлiвом у збру? стоять i ?дять з цебра обрiк конi. Дорогою,
один за одним, проходять з плугами хуторяни. Ось диботить  сво?ми  куцими,
товстими ногами  Хома  Ет-То?,  цьвйога?  по  конях  сирицевим  батогом  з
червоною китичкою i пружно натяга? вiжки,  щоб  здавалось,  нiби  тi  конi
ста?ннi, щоб  тримали  вони  як  слiд  голови.  Порiвнявшись  з  Матвi?вим
подвiр'ям, гука? здалека:
   - Добре утро! Орати йдете? - голос радiсний, як сонце, як жайворон,  що
б'? крилами прозоре повiтря i цвiрiнчить завзято.
   Матвiй розгина? спину:
   - Дай-бо здоровля! Iду!
   - А вже протряхло?
   - Протряхло.
   - То Боже поможи!
   - Спасибi!
   За Ет-То? йде Гнидка, скида? низько свого урядницького кашкета i,  нiби
нiчого не було торiк, солодко й уважно вiта? Матвiя.
   Iде Титко, iде Кузьма. Усi радiснi,  всi  бадьоро  ступають  протряхлою
дорогою, заходять кожний на сво?, пускають плуги у  мастку  землю,  крають
грунт i виважують скибу за скибою.
   Ситий, тяжкий дух зноситься над землею, нiздрi  лоскоче  сильний  запах
чорнозему, на чолi сходить пiт i скапу? по щоках до рiллi. Галки i  ворони
гицають по розгорнених борознах, хапають борозняки i  викрикують  рiзко  й
несподiвано.
   Виступають на кiн череватi лантухи,  повнi  зерна,  широчезна,  шорстка
п'ятiрня загорта?  насiння  i  пружно  розбризку?  його  по  готовiй,  мов
свiжоспечений хлiб, скибi. Сонце - шалений i дикий огнепад, залива?  лани,
мужикiв, птахiв; земля,  мов  спрагла  коханка,  звабливо  розпуска?  сво?
принади, що  по  них  досхочу  йдуть  коханцi  i  сиплють  плодом,  потом,
молитвою. Роди велике, непорочна! Роди, прамати всiх родiв!
   Он i Матвiй свiй чорний лан розорав,-  широта,  довжiнь!  Iде  розмашно
туди й назад i сипле зерном. За ним ступа?  i  заволочу?  посiяне  Василь.
Лан! Чотирнадцять десятин! М'язи, нерви, кров. Нi. Його нiчого не  болить.
Це лиш проходить хребтом цiна землi - сво??, лудяно? сонцем, лито? потом i
болючо?, як i той хребет.
   Володько  ходить  до  школи,  хоча  там  знов  порожнеча.   Як   тiльки
набубнявiла в  лiсi  перша  брость,  як  тiльки  ряст  зiйшов,  як  тiльки
зазеленiла перша лука - кiнець  школi.  Дiти  знов  розсипались  по  сво?х
мiсцях i скрiзь там на пасовиськах, разом з жайворонками, дзеленчать,  мов
дзвiнки. Навiщо ?м школа? "Усе одно не дасть хлiба" - iшло з  поколiння  в
поколiння.
   А Володько верта?ться самiтньо зi  школи,  iде  поза  селом,  городами,
зрубами, лiсом. Млi? земля,  витикаються  першi  медяники,  лiтають  першi
джмелi, липовi галузки дають першi  липкi  листочки,  осика  пуска?  першi
пушинки. Тiльки дуб завзято i вперто хоронить спокiй, повагу, непоспiх.  А
над усiм небо прозоре, глибоке зi свiтлими хмаринами.
   На Володька наляга? шал i вiн верещить без потреби:
   - Га-га-гаааа!
   Луна пiдхоплю?  його  крик  i  тiка?  в  глибiнь  лiсу,  жбурляючи  ним
довкруги, мов розбещений хлопчисько м'ячем.
   Перед ним зелена долина з озером, бiля нього здоровенний, трохи похилий
за грань лiсу, дуб, над ним два велетенськi шулiки, що кружляють високо  в
повiтрi. Володько задира? голову, i  в  ньому  негайно  прокидаються  хижi
бажання знов позмагатися з тими птахами. Але у нього пiд пахвою у  торбинi
книга "С?ят?ль", а на  другому,  угорському  схилi  долини  поле  засипане
людьми i звiдти чути спiв. Володько приклада? до  чола  долоню,  прижмурю?
очi i дивиться на той другий бiк. Його завжди манить кожний другий берег.
   Додому приходить Володько знеможений весною i приносить  велику  китицю
рiзнобарвного рясту. Знайшов горщик, налив води i поставив ряст на  вiкнi.
У хатi нiкого нема, хто б тепер та сидiв у хатi. Батько й Василь  у  полi,
мати й Катерина на городi, Хведот стереже  вiд  вороння  коноплi,-  ходить
бiля грядок i чи треба, чи не треба,  грюкотить  поржавiлою  бляхою.  Одна
Василинка ма? ще вiльне право дибати де попало,  набивати  рота  всiм,  що
трапиться, на що, звичайно, вiдзива?ться Настя:
   - Не руш то! Чу?ш? То бека! Покинь!
   Але Василинка ?й не вiрить, ?й так чудесно смаку? ота звичайна грудочка
землi, i при тому вона щось завзято розважа?.
   На городi безлiч працi: розробля?ться мiсце на  грядки,  Матвiй  садить
новi щепи, що  бiжать  он  довгими  рядочками  вiд  подвiр'я  до  долинки,
копа?ться в долинi  сажавка,  обтика?ться  вербовим  кiллям,  засаджу?ться
грабовий живоплiт, буду?ться огорожа.
   I все то хворобливо й жадiбно чiпля?ться смачно?,  розкiшно?,  п'янючо?
землi. Земля для всiх i всього. Земля найбiльше щастя - бiльша  за  любов,
за життя. Земля найбiльший скарб - бiльший  за  золото  i  коштовнi  речi.
Земля - сон мiльйонiв поколiнь, казкове привабливе  ?ство,  мiстична  сила
космосу, наснага слабих i дужих. Золото, краса, любов, молрдiсть i  вiчний
учитель мудростi! От що земля.
   Бадьорого недiльного ранку, коли сонця, що в океанi води,  коли  полями
по вусах жита качаються ледачi хвилi, коли собаки вилазять зi  сво?х  буд,
лягають у тiнi, розставивши широко лапи i висолопивши далеко  язика,  коли
на порогах сiней сидять i заплiтаються дiвчата,  такого  недiльного  ранку
Матвiй i його син Володько повiльно, поважно ступають вузькою дорожиною  в
напрямку пiвночi, де над угорською долиною пасе  Катерина  на  росу  шiсть
одиниць Матвi?вого достатку. Треба було в першу  чергу  прикупити  худоби.
Без худоби господар - не господар.
   Дорожина бiжить серединою вкритого житом i пшеницею поля, що тiка?  вiд
зору i десь там на обрiю запада? в долину. Направо - мо?,  налiво  -  мо?!
Один лише вiтер ма? право тут топтатись, збивати хвилю,  жбурнути  нею  до
сусiдньо? межi i тiкати злягано далi.
   Навколо соняшна тиша, бринять у збiжжi синi голiвки  моторних  волошок,
десь-не-десь заборсалось стебло  кукiлю,  з  усiх  напрямкiв  -  звiдти  i
звiдти, справа й злiва, пiдпадьомкають перепелицi i стрикочуть без перерви
коники-стрибунцi. У далечi, на сходi,  пiвночi  i  заходi  сталевою  масою
застигли лiси.
   Матвiй зупиня?ться. Володько приклада? до чола долоню i  вдивля?ться  в
угорськi чагарники, що над ними  велетенською  сiрою  баштою  зводиться  i
в'яжеться з небом дим. Лиш вiдгуки дзвiнкого пiдголосника кажуть,  що  там
мужицький молодняк пасе конi i залива?ться спiвом,  таким  же  великим  та
просторим, як i сама земля.
   - Земля! - вирива?ться у Матвiя.- Ех, коли б отак рокiв ще  п'ятнадцять
назад... Ще б потрудився. А тепер не те. Нема вже рук. Забрала... Iнакше й
не можна. Колись, бувало, чагарi, лiси. Пiшов, пiймав звiра, роздер його i
ма?ш. Тепер iнакше. Сам зна?ш... Не малий.
   Радiсно чути оте  "не  малий",  Володько  пiдносить  голову,  випросту?
постать iз завдатками широких барок. Батько мову веде - просту,  вузлувату
- твердi слова з твердих уст, оповiда?ться про рiд, про минуле, любить вiн
те минуле, i встають в уявi дiти-велетнi. Iдуть пралiсами, рвуть  столiтнi
дуби, розчищають галявини, предають огневi хмиз i  хащу:  дикий  звiр  чу?
запах поту людини за плугом i з диким жахом тiка? у безвiстi.
   Iшов плуг, iшов страшний мужик за  плугом,  розривав  цiлину,  визволяв
сковану силу землi, родив життя. Сливе побожно дивиться хлопець на ту ось,
побiч, людину. Те вiчно зi зморшками, високе чоло, тi яснi, чистi, поважнi
очi, той владний, горбатий нiс. Рука його тяжка i тверда,  долоня  широка,
кулак вузлуватий з чiткими пругами набряклих жил. Лиш мала тiнь вiд  сонця
пада? на землю вiд його велетенсько? постатi.
   Нiколи та рука не обняла його - сина, не була  щедрою  на  пестощi,  та
все-таки кожного року, коли "Христос воскрес", коли всi  вiталися,  син  з
величною втiхою брав ту руку i припадав устами  до  ??  шорстоко?,  темно?
твердостi. I чоло його ясне i горде, нiби вiн син великого царя.
   Завжди i завжди гордий вiн  сво?м  батьком.  Он  над  шляхом  за  шором
розбiлились хати. Нове селище. Там святочно одягненi люди,  там  бiжать  з
галасом дiти, там iдуть до церкви i гуторять жiнки. Батько! Це все батько.
Хiба ж син не зна?? Вiн тiльки вдоволено посмiха?ться. У нього ще  й  досi
босi ноги i порватi на колiнах штани, та не в тiм справа. Он поле ожило  i
живе великим життям, i обiця? щедро воздати за твердi  днi  довгих  рокiв,
перебореш залiзною волею залiзних людей.
   - Ну,- каже батько,- пiдемо...
   Рушають i йдуть у  напрямку,  де  над  угорським  чагарником  зводиться
димова башта i звiдки вирива?ться  та  розгорта?ться  в  просторах  владна
пiсня мiцногрудих дiтей майбутнього.


   ВIЙНА I РЕВОЛЮЦIЯ

   Вiйна I

   Паринина Матвi?ва цього року над Угорською долиною. Хома Ет-то? i Кушка
Iван, сусiди з обох бокiв, мають там також сво? пасовисько. Землi  угорщан
широко й далеко розляглися - долина, озеро, луги - луком  вигнулись  проти
сонця, лiсом темним, дубовим вiд пiвнiчних вiтрiв  заставились.  Зруб  пiд
лiсом на другому  схилi  i  молодий  березняк.  Границя  широка,  виразна,
заросла морогом, твердо врiзалась в землю по  цей  бiк  долини.  На  схилi
розлогi кущi лiщини, молодi кучерявi дубочки, У кущах  камiнь  величезний,
сiрий, нiби спина кита, випнувся  на  поверхню,  обрiс  мохом,  порепався,
зненацька урваний, нiби по ньому вдарили велетенським  молотом  i  вiдбили
кусень,  що  вайлом  скотився  додолу  та  в  непевностi  зупинився  перед
сiножаттю Михайла Турка.
   Пiд урвищем земля роззявилась i  з  ??  пащеки  вирiс  коренастий  дуб,
розтятий громом на двi половини. Звiдсiль i озеро виднi?. Впало з небес  i
розбилось  на  кiлька  куснiв  великанське  дзеркало,  а  соняшнi  променi
водоспадом зливали до  нього  схили  долин  з  житом,  маком  польовим  та
волошками синiми i травагли з кмiном, що розрослись у пояс людини.
   Лишень з тих трав не багато хiсна. Рiк-рiчно, як виростуть до покосу  -
лiтнi спеки зливи нагонять, озеро води сво? пiдносить  i  невпинною  лавою
розправля? вздовж, як глянеш долиною. Трави никнуть пiд  брудною  навалою,
хвилi свавiльно i дико рвуть береги, напирають на кущi верболозу i вiльхи.
Коники-стрибунцi, рiзнi комахи i все, що жило  i  радiло,  гибло  нараз  i
мчало з водами в невiдому безвiсть.
   Бурхлива тодi ставала долина, шумiли води, вiльхи, дуби. Жито  хилилося
в покорi, колосся торкалось глинкувато? землi, а маки передчасно  обсипали
сво? шарлатнi шати. Та коли води  спадали,  на  поверхнi  столочених  трав
лишалася риба, мов кусники живого срiбла, лежали й  трiпотались  безвладнi
сотворiння.
   Тодi з Угорського i  Тилявки  баби,  дiвки,  пастушки-хлопцi  з  кошами
виходили i голими руками пiдбирали  карасiв  та  пiскарикiв.  Звичайно  за
здобич бо? зводились - угорщуки  й  тилявчани,-  перемагали  сильнiшi,  бо
закон ?х - закон хмар i буревi?в.
   Але не тiльки за рибу бились угорщуки й тилявчани. Нi, нi. Не тiльки за
це.
   Паринина Матвi?ва, Iвана Кушки i Хоми Ет-то? межу? з угорськими полями.
За межею поле покате до долу - тiнь та мочар - власнiсть  Григорка.  Мужик
земельний, та ледачий, та п'яничка. Поле вросло  дерном,  а  восени,  коли
збирали мiзерний вiвсик, лишалось пашi хоч пiдкладай косу. I хто б на таке
не  полакомився.  Тилявчани,  як  найближчi  сусiди,  вривалися   першими,
угорщуки впиралися, шикувалися бойовi ратi, рокотали  грiзнi  бо?,  градом
сипалось  камiння,  ломались  на  черепах  дрюки...  I  так  поколiння   в
поколiння.
   Володько цього славетного року заприсяжний пастух. Як мурин чорний  вiд
сонця, як тятива пружний, як коноплi волосся, як цегла репанi  босi  ноги.
Пасе шiсть корiв дiйних i четверо ялiвнику. Це не Лебедщина, розходу тут -
межа в межу, а тому будь на сторожi.
   Добре, що паринина не межу? зi "шкодою", на Ет-то? також  пасовисько  i
пасе там сво? четверо хвостяк "нiмий", на iм'я  Роман,  якого  кличуть  на
мигах i звуть "нiмий",дебелий, мiцний хлопчисько, твердий,  барви  палено?
цегли лоб i порепанi до кровi губи. Вiд Iванового сусiдують два бiлоголовi
"маминi лобури" Хведько та Iлько - дванадцятеро худоби, один би не впас, а
тому ?х дво?, межа чiтка,  креслена  в  планах,  законом  велико?  держави
суворо хоронена.
   - I добре,казав Матвiй.- Не люблю того спiльного. На сво?му хоч  стань,
хоч сядь, хоч покотом. Я тут пан. Так. Кожний ма? право на кусник права  в
собi.
   Тому межу суворо берегли, тому коло товару зiвакiв не давай i вуха  май
нагостро. "Ах, коли то воно скiнчиться",- дума?  не  раз  Володько.  Дума?
всоте, втисячне - поле, поле й поле, посерединi буда, соломою  крита,  там
мiх для спання, там лантухи на  гичку,  там  палицi  з  лiски,  цяцькованi
ножиком-рачком з червоною колодочкою за три копiйки. Буревiй, злива, дощ -
буда схова?, Володько сам ставив крокви, збивав лати, краденi з  двiрських
штахетiв, i пошивав старими з пансько? клунi снiпками. На випадок вiйни  -
два склади зручного камiння припасено.
   Думи заважають Володьковi... Клятi, вiчнi, дурнi думи.
   - А куди, Рогата, щоб тобi очi злегенька, Бог дав, вилiзли!
   Це саме тодi, коли думи разом з Тарасом Бульбою коло лубенського  форту
вертiлися, де славний батько Тарас карав неславного сина за зраду.
   - Хто були тi запорозькi козаки? - питав Володько минуло?  недiлi  свою
"госпожу" учительку, яку навiдував також лiтом та брав у не? книжки.
   - Такi були во?ни... На Днiпрi Сiч свою мали i за землю руську та  царя
православного ляхiв-?зу?тiв, туркiв та татар шаблями воювали.
   - А що то ? Укра?на? - невгавав Володько.
   - То, кажеться, така область над Днiпром... Там десь коло Ки?ва.
   Неяснi це вiдповiдi i цiкавiсть не вдоволена.
   - Во-лодь-кууу! Володь-кууу! - чу? зненацька  хлопець.  Зрива?ться,  бо
лежав черевом на землi i пацав ногами. Мав саме за Рогатою бiгти.
   - Володь-кууу!..
   - А чогооо?!
   - Угорщикиии!
   Це Хведько. Товар його у долинi над границею. Хведька видно  за  горбом
тiльки по пояс. Приложив долоню до рота i  кричить...  Небезпека!  Сполох!
Ворог на овидi!
   Володько зрива?ться i, мов стрiла, летить над границю. За Рогату зовсiм
забув. З долини швидко одну по другiй жене Iлько свою худобу.
   Корови попутанi гицають, як тiльки можуть,  з  останнiх  сил,  а  Iлько
газдилить по ?х клубах палюгою.  З  другого  боку  нiмий,  також  вiдганя?
скорiш сво? корови догори вiд границi.
   - До купи! Iльку! Згонь до купи товар! - кричить на  бiгу  Володько.  -
Ти! Ти! - вимаху? руками на нiмого i показу?, щоб згонив i свiй  товар  до
буди. Той помiча? i вихором летить на вказане мiсце.
   - Гей, гей! - кричить Володько, розмаху? товстючою  палюгою  i  пре  до
границi назустрiч вороговi. За ним побiг Хведько, за Хведьком нiмий.
   Добiгли до границi i зупинилися. Володько швидко диха?.  На  чолi  пiт.
Перед ними Григоркове з нескошеним вiвсом поле. З протилежного боку з гори
вiд каменоломень женеться в долину з  десяток  угорських  пастушкiв.  Вони
пасуть на толоцi, тому ?х багато. В руках у кожного бук i торба камiння.
   Побачили противникiв i зупинилися.
   -  Давай-давааай!  Давай-давааай!  -  потрясаючи  високо  над  головами
буками, хрипливими дикими голосами викрикують вони сво? во?нне гасло.
   "Приймати? Не приймати?" - швидко працю? Володькова  думка,  але  нiмий
уже белькоче i потряса? палицею.
   - Давай-давааай! - викрикнув Володько i добавив лайку.

   А дерманцi клинцi,
   пекли жабу в ринцi,
   всiх дерманцiв запрягали,
   з печi жабу витягали!

   Затягнули хором угорщуки. Така образа! Боже, така непростима образа!

   А вгорщани шмаркачi,
   пекли жабу у печi,
   батька й матiр запрягали,
   з печi жаабу витягали!..

   Вiдчитали ?м  Володько  й  Хведько.  Таке  нечуване  зухвальство  трьох
бельбасiв зовсiм роздратувало ворогiв. Нiмий лопотить безупинно,  розмаху?
товстючою сво?ю палюгою i готовий з копита кинутися в  бiй.  Але  Володько
нi.
   - Камiння давай! - гукнув вiн. Хведько кинувся до схованки по  камiння.
Цього цiнного вiйськового  знаряддя  по  цю  сторону  обмаль,  тому  треба
обходитися з ним обережно. Пiд час бою треба по можливостi  пiдбирати  те,
що накида? ворог.
   А той гнався вже щодуху вдiл до  сiножатей.  Ось  вже  гицають  високою
травою, добiгають до Григоркового вiвса i зникають.  За  пригорком  ?х  не
видно, тому напруження, поки вони вигулькнуть на цьому боцi, ще бiльше.
   Скiльки ?х? Раз, два, три - п'ять, що бiгли ззаду, а  спереду  також  з
п'ятеро. Нападу треба сподiватися з бокiв i спереду.
   - Держiться, хлопцi! - затиска? зуби та кулаки Володько.  Нiмому  наказ
дивитися на правий вiдтинок, Хведька ставить на лiвий, а сам усерединi.
   - Не пiдпускати до себе. Камiнюками! На палицi не  пiдемо...  Вони  нас
злущать... ?х утро? бiльше...
   I тут блискавично приходить Володьковi нова думка.
   - Схова?мся! - сказав вiн.- За гно?м...
   На полi поскидано купками гнiй,  i  хлопцi  миттю  залягають  за  ними.
Вискакувати зненацька, несподiвано. Володько подасть знак.
   Залягли. Очiкування. Пражить сонце. Володько запер вiддих i вслуху?ться
у кожний гамiр, що доходить з долини. Серце нагально стукотить.
   По небi нечуйно сховзають хмарки...  Мертво,  непорушно  стоять  дубки.
Зелений ?х лист вiдблиску? променем. У вiвсi стрекотять коники.
   Першими вигулькнули з-за горба тi, що  бiгли  навпростець.  Лiве  крило
пiшло пiд гору яром, праве кущами, де розбитий камiнь.
   Просто через овес  борса?ться  тро?  обвiтрених  чорнопиких  з  лишаями
хлопчиськiв. У руках буки. Вибiгли на рiвнину:
   - Давай - даваай! - крикнули майже нараз. Нiхто ?м не  вiдповiв.  Тиша.
Всi три зупинилися. Вiддаль вiд границi - раз кинути каменем.
   - Хлопцi, вперед! - викрику? Володько i зрива?ться,  мов  опарений.  За
ним зрива?ться Хведько, за Хведьком нiмий. Всi три стрiмголов летять проти
напасникiв.
   Це було так несподiвано для угорщикiв, що вони  не  встигли  хинути  нi
одного  каменя.  З  мiсця  пустилися  навтiки.  Стрибають  вiвсом,  тiльки
постольцi мигають та набитi камiнням торбини гарцюють по  задах.  За  ними
навздогiн летять камiнцi, а нiмий на цiлу околицю реве сво?м диким ревом.
   -  Стiй!  -  гукнув  Володько.  З  обох  бокiв  вигулькнуло  ще  кiлька
угорщукiв, якi, пригнувшись, пруть на допомогу сво?м товаришам.
   У вiддалi ста крокiв всi вони зупинилися. Володько i товаришi  вперлись
у них гострим лютим поглядом.
   Бац! - чiткий камiнчик вирвався з руки  угорського  лiвшуна,  описав  у
повiтрi криву струну i чвякнув у землю. Володько вiдступив лиш  два  кроки
i, пiднявши, сховав його в кишеню.
   - Кидай ще! Кидай, чортяча ратице! Рило тво? значно краще, як у  нашого
кнура,- кричить Володько. Нiмий жбурнув i собi камiнчика.
   - Ти! Не кидай! - накинувся на  нього  Володько,  показуючи  на  обмаль
камiнцiв. Хай вони, мовляв, першi кидають.
   Це було гаслом наступу угорщан. Кiлька каменiв сипнулося на  дерманцiв,
якi не встигали ?х пiднiмати. Кожний мусiв берегти себе вiд камiння...
   - Гурааа! - крикнули угорщани i всi сипнулися вперед.  Дерманцi  почали
вiдбiй. Камiнцi сипляться градом. Нiмий озвiрiв i готовий з буком кинутися
на напасникiв. Але в той мент кругла кам'яна галька бацнула його в  суглоб
право? руки. Хлопець закричав. Володько шворно шпурнув камiнчика  i  попав
угорщука в ногу. Той присiв одразу.
   Та не встиг Володько  повернутися  на  крик  нiмого,  як  в  очах  його
сипнулись iскри. Над самим сво?м  оком  вiдчув  го  стрий  дотик  камiнця.
Хвильку нiчого не бачить. А коли вiдкрив  очi,  угорщани  були  пiд  самим
носом.
   Дерманцi рухнули навтiки.  Угорщани  за  ними.  Крик,  свисти.  Камiння
сиплеться за втiкачами. Володьковi тече з чола пiт i кров. Нагнув  наперед
голову, щоб краплини спадали на землю, хоронив сорочку вiд плям - мати  не
мусять знати. Нащо?
   Аж на горi зупинилися. Угорщуки добiгли до буди i там застрягли.
   Володько нагнувся.
   - Ах, Боже! - вигукнув ?лько.- Володьку! У тебе цiле чоло розколоте...
   - Ааа! То нiчого. Але я й йому рiзнув. Бачив, як бебецнув...  Як  снiп.
При по воду!..
   Iлько пустився в Мозолянку по воду. Угорщуки гасали навколо буди, i  по
хвилинi з не? задимiло.
   - Володьку, Володьку! - кричить Хведько.- Твою буду запалили!..
   Володько глянув туди, тримаючи праву  долоню  над  правим  оком.  Через
пальцi сочилася кров i маленькими пружками стiкала i капала.
   - От,  зволочi!  -  з  притиском  вирвалось  з  його  уст.-  Васииилюю!
Василююю! - почав гукати.
   Дим над будою звiвся, мов верблюд, двома горбами i  все  вище  та  вище
вiдпихав блакить. Сонце смажило боки землi  з  найбiльшою  увагою.  Навiть
пiльнi коники цвiркуни i весь народ трав'яний середнього лiта принишк.
   А буда розпустила огненнi крила i, здавалось,  бажала  пiд  блакить  за
димом зверстися. Василя нiде не було. Це Володько лиш так, щоб  настрашити
угорщукiв, кричав.
   - Чекай, чекай, сто болiв тобi в ребра! - гука? Володько.-  Ми  ще  вам
покажемо!..
   Але  угорщуки  виразно  святкували  свою  перемогу   i,   налюбувавшись
видовищем огню, дико, рiзко викрикнули мерзенну лайку i побiгли...
   Бiгли стрiмко, сильно, як могли, нiби за ними хто гнався. Нiмий  послав
?м навздогiн сво?: - Та-та-ауааа! - та кiлька камiнчикiв.
   Iлько принiс у шапцi воду. Гнався,  мов  навiжений,  бо  вода  утiкала.
Володько мив чоло i цiле  обличчя,  але  бракнуло  води  i  вiн  недомитий
виглядав на недомальований образ. Ще раз погнав Iлька в Мозолянку.
   А корови паслися разом. Небезпека ворожого нападу днала усiх.  Пiдiйшли
до буди. Огонь, мов пес голодний, обглодував  крокви  та  лати.  Нi  одно?
соломинки не лишилося.
   У повiтрi лiтали кусники ватри i чути запах згарених Володькових лахiв,
що були захованi в будi.
   Разом з будою догоряв  i  день.  Над  лiсом  знялося  сонце,  б'?  бо?м
промiнняним на всi боки; тiнь вiд дубiв довша?,  сяга?  спочатку  паринини
Кушки, далi розтяглася й до Матвiсвоi. На угорських полях  хтось  виспiву?
протяжну, голосну пiсню.
   I коли сонце запало  за  лiс  та  увiнчало  його  короною  велетенсько?
пожежi, до Володька вийшла Катерина, щоб допомогти пригнати до дому товар.
   - А це ж хто такий дурний спалив буду? - здивувалась Катерина.
   - Угорщуки. Напали на нас чорти i геть усе розбили,- каже Володько.
   - А ви ж де були? Не могли ?м накласти?
   - Добре  не  могли.  ?х  десять,  а  нас  три...  Спробувала  б  ти  ?м
насипати...
   - А над оком у  тебе  що?  Господи?  А  сорочка!  Дадуть  тобi  мати...
Каменюкою дiстав,  що?  А  що,  коли  б  в  око  вгаздилив?..  Такi  дурнi
хлопчиська.
   - Ну, що ж... Вiйна...
   - Вiйна, вiйна. Шмаркачi такi i вже вiйна. Аби вам нарiзав у сiданку...
Та якби нарiзав, знав би один з другим, як воювати.
   - Ет, що ти тут тямиш... А що ж? По-тво?му, вони нападають  на  нас,  а
ми... Що ми? Ма?мо ?х ласки просити, що?
   Корови  вели  пов'язаними  на  ланцюгах.  Дорожинка  вузька,  то  треба
обережно. Дома "зводини". Зводили  клуню,  i  Матвiй  кликнув  людей,  щоб
помогли звести стовпи та платви. Сам перевiз половину пансько? клунi,  сам
додав матерiалу, сам потесав, подовбав, поскладав, тiльки сам не  потрапив
звести. Кожна сила ма? сво? межi.
   На зводини зiйшлося доста народу. Гармидер, жарти. По  працi  вечеря  i
чарка. У хатi мiсця мало, тому  зробили  столи  з  дощок  у  клунi.  Клуня
велетенська, не дильована, однi  стовпи,  платви,  бальки  та  крокви.  На
крайнiй вiд сходу кроквi тичку з великою китицею квiтiв прибили.
   Обсiли навколо столу. Настя спiдницю пiдтикала, рукави  позакачувала  i
носить мису за мисою. Матвiй ще не висох вiд поту, з  прилиплою  до  спини
сорочкою розлива? горiлку.
   - Щоб сто лiт стояла, повно кiп мала, нi грому, нi огню не  боялася!  -
пив дядько Стратон.Гура!
   - Гураа! Вiват! Хай жи?! - пiдхопили хлопцi.
   Чарка за чаркою  кружляла  навколо  столу.  Побажання,  жарти,  а  далi
вдарили пiсню.
   Впала роса i туман спустився нечуйно та розклався вигiдно над долиною.
   Та туман яром котиться,
   Гей! Краще жить нам хочеться!..
   Зоря вирвалась з само? глибини неба i, розтявши синю дорогу,  внизалася
у сталеву лiсову стiну. Туди ж добiгають, вдаряють i пiнявою луною  котять
у глибiнь хащi, розлогi парубоцькi пiдголосники. Стратонiв  Максим,  Хомiв
Мирон, Василь, а за ними старшi - збили вирву шалену,  широку,  незрiвняну
нi з чим.
   Ет-то? звiвся за столом на куцi у порваних штанях  ноги.  Свiтло  лампи
б'? в його заплилi маленькi очi i вони клiпають та горять, нiби сполоханi,
а шпаковатий його чуб задерся назад. Правиця з тяжким  залiзним  п'ястуком
звелася догори i твердо лягла на ляду столу.
   - Слухайте! Ет-то?, хочу сказати... Цитьте там! Гей!  Замовкнiть!  Хочу
сказати... ет-то? - ми "сьогодня" звели клуню! Так. Ми  звели  клуню.  Всi
ми, всi що ?, ет-то?, за цим столом. Ми звели  клуню  Матвi?вi  Антоновичу
Довбенковi, которий - всi зна?мо - господар - дай Бог нам усiм таким бути.
Да! Ето в?рно. Господар вiн чесний, зв?сно, порядошний i слово ма?  тверде
i важке. Скаже i руб... Кожне слово - грошi... От все одно, що,  примiром,
аблокат який, що перед самим  судьйою  царським  вста?  i  рiже  межи  очi
правду. Бо де правда, там Бог, а без Бога нi  до  порога.  Так  сказано  у
святих древнiх книгах.. А тому встав я сьогодня отут,  щоб  якось,  як  то
кажуть добрi люди, та й, ет-то?, закон  нашо?  землi  хоче  -  встав,  щоб
випити ще одну чарку за здоров'я нашого  товариша  i  господаря  Матвiя...
Многая лiта!
   На пiдтримку всi гримнули: "Многая лiiiта, многая лiiта!" - Стратон  аж
руку пiдняв, нiби регент, i розмахував нею поволi за спiвом.
   Матвiй заскочений i знiяковiлий. Його дебела постать завовтузилася поза
плечима гостей...
   -  Ет,помахував  вiн  незручно  лiвою  рукою,  бо  у  правiй  пляшка  з
горiлкою...- Все то нi до чого... Ет!..-  i  знизував  вибитим  плечем.  -
Чоловiк, зна?те,- казав вiн,- на те й родиться, щоб бути добрим i порядним
господарем... А що ж, а  як  же  ж!..  А  я  робив,  скiльки  мiг...  Дiти
виростуть, хай далi роблять... так.
   А Володько, поприв'язувавши  ланцюгами  корови,  жадiбно  накинувся  на
миску паруючих галушок з молоком.
   - Господоньку, Господоньку! - загомонiла Настя, глянувши на його чоло.-
I хто тебе отак позначив? Ти, вiтрогоне!
   Володько краще змовчить. Сидить на порозi, бруднi колiна повилазили  зi
штанiв, на колiнах гаряча миса. Сьорба? ?? i наслуху? гармидер у клунi.
   I при?мно йому бачити батька i його радiсть. Зда?ться,  Матвiй  святку?
якийсь особливий урочистий день. На рожевуватому тлi вечiрнього неба чiтко
зарисовуються вiзерунки кроков його гордостi - клунi.
   Опiвночi люди розiйшлись i рознесли по хуторах сво? виспiви.  Ще  довго
то там, то iнде знiмався i падав невтомний уривок пiснi, нiби  борюкаючись
iз упертою тишею, освiченою тяжкими, мов мiдь, вiдливами мiсяця.
   Завтра буде знов день. Встане сонце i встануть люди. I  Володько  також
встане пiсля настирливого матiрнього:
   - А вставай-но... Вставай!.. Чу?ш, ти?
   - Ах... Я ще трошки посплю... Ви вже подо?ли корови? "I як ?м  хочеться
так рано вставати",подума? вiн.
   - Ну, ну... Ти-но вставай. Он уже всi  погнали...  Сонце  вже  он  куди
вигналось...
   Вiн пiднiме i  розвi?  тяжкий  кам'яний  сон  i  вми?  холодною  росою,
зiбраною з листя маку:  руки,  очi,  побiжить  по  молодiй  конюшинi,  щоб
освiжити набряклi за нiч ноги.
   А поки що вiн спить так мiцно i так  невимовне  солодко.  Матвiй  спить
також. Спить надворi пiд недавно злеженою повiткою.  Настелив  на  трiсках
соломи, i логовисько готове. Спить, як  i  завжди,  горiлиць.  Сiре  пасмо
мiсяця прорвалось через дiрку повiтки i  всiлось  плямою,  мов  розбещений
кiт, на твердiй його бородi.
   Довжелезна, широка тiнь Жолобецького дубового  лiсу  швидко  коротшала.
Над лiсом спаялося  безлiч  невидимих  жерцiв,  якi  урочисто  зносили  на
небесне склепiння велетенське огненне свiтило.
   Земля  трiпалась,  мов  пiймана  пташина,  розгортала  окраси,  бринiла
барвами. Нивки поля, мов багатокольоровий прапор, ма?статно  маяли  сво?ми
просторими полотнищами.
   Володько бадьоро ступа? босими ногами по сухiй, холоднуватiй дорожинi i
веде на ланцюгу четверо -  цугом  худоби.  За  ним  Катерина  тягне  другу
чвiрку.
   Йде близько коло корови Лисо?. Праву руку  положив  ?й  на  хребтi.  Це
велика  червонаво?  мастi  з  лисиною  на  головi,  спокiйна   з   добрими
дурнуватими очима тварина. Належить вона Катеринi,  бо  дiстала  вiд  дiда
Юхима, коли вiдходила вiд нього.
   З Лисою зв'язана Манька. Вона дуже подiбна на  ту,  яку  колись  продав
Матвiй на купiвлю землi. Така  саме  на  масть,  та  сама  порода,  навiть
куцохвоста. Цi двi корови -  гордiсть  Матвi?вого  господарства.  Решта  -
дрiбницi, хiба ще Рогата.
   Корови повiльно i байдуже ступають, ?х широкi  ратицi  потрiскують  вiд
великого тягару.
   День буде жагучий, як i всi попереднi. Гарячi променi  стрижуть  прудко
по рештках роси, яка цi?? ночi надто неврожайно випала. Лиш червiнь  сонця
i загар мiсяця, на котрому воно прип'яте, пiдкреслено голосять  непевнiсть
дня, якусь змiну, якусь ворохобню...
   - Ах, коли б дощ... Так його, людоньки, треба... Так,  чу?те,-  тошнiла
Настя.
   - Дощу треба! - казав Матвiй при зустрiчi з сусщом.-  Земля,  як  гнiт,
тверда.
   - Ну-да, ну-да! Дощику брак,- вiдповiда? сусiд.- День по  дню  пражить,
як у пеклi.
   Володько це чу? зо всiх бокiв впродовж тижня. Пашня завчасно поспi?, не
налл?ться й засохне зерно. А це ж вiдомо...
   I коли пасе товар вiн, час вiд часу позира?  на  небо,  на  хмарки,  що
викочуються з-за лiсу. Дiйшовши до пiвнеба,  вони  розпливаються.  Хлопець
схвильований. Вiн ма?  досить  цiкавих  особистих  справ,  якi  безперечно
захоплюють, але "брак дощу" турбу? його навiть тодi, коли про це не дума?.
Цiла його iстота  вiдчува?  "брак  дощу",  бо  це  вiдчува?  земля,  жито,
пшениця, корови i все живе. А хiба ж вiн не одно, не цiлiсть iз тим  усiм,
що його оточу??
   На згарищi сво?? буди, свого, як вiн назвав, куреня, стояв  довго  i  з
болем у серцi мiркував над тим, як помститися над нахабними напасниками.
   - Чекайте! Прийде лиш осiнь... Тодi побачимо...
   Пригнав "з роси" раннiм, бо сонце смажило, як у кiтлi. Задумав обсадити
садок дубочками, але для того треба ?х виплекати. У одному кутi саду завiв
шкiлку i  зносив  туди  з  лiсу  молоденькi  дубочки.  Обережно  з  землею
викопував малюсiнькi деревця, приносив у шапцi додому, садив  рядочками  i
поливав. Та не дивлячись на удатнiсть, з якою вiн пильнував сво??  шкiлки,
дубочки в  бiльшостi  одразу  в'янули,  жовкли  i  курчились  листочки  на
вмираючих деревцях, якi вiн любив i плекав. Треба було йти знов  у  лiс  i
приносити новi на мiсце завмерлих.
   - Що то ти там ото витворя?ш? Ти!?  Камлуку  ти!  Дума?ш,  що  тут  лiс
виросте? - журила його мати...- Краще он пiшов би  та  ряднисько  зiлляччя
коровам припер. Пригнав з пашi, як дошки... Не бачиш?
   - Я думаю,розважав Володько,- що дубочки  в  господарствi  пригодяться.
Хiба нi? Виростуть, а лiсу тодi не буде, вирубають.
   Мати всмiха?ться i вiдходить. А батько взагалi не  мав  часу  до  таких
справ втручатися. Дяка Богу, ма? досить клопотiв,  аби  тiльки  голова  та
руки витримали.
   "На день" погнав Володько, коли над лiсом вiд заходу купчились  потужнi
куснi вайлуватих хмар. "Ах,  коли  б  вони  не  розiйшлися...  коли  б  не
розiйшлися?" - думав.
   Ступав бадьоро, радiснiше. Сонце оточене зi  всiх  бокiв.  Воно  вперто
змага?ться з велетенськими, сiрими хмарами, що бажають наповзти на нього i
задушити...

   Iди, iди, дощику,
   Наварю я борщику...
   Поставлю на вербi,
   Будуть ?сти гороб'?.
   Ще й останеться тобi...

   - виспiву? Володько. Вiн задира? високо голову i впива? погляд у хмари.
I вони його, зда?ться, слухають.  Повiльно,  мов  отара  летючих  мамутiв,
зсовуються кострубатi велетнi i зливаються в одну, сталево? барви  масу...
Знизу висуваються ще й ще хмарини. Барва неба  темнi?.  Повiтря  застига?,
лиш час вiд часу, ледь помiтно, гусне, то знов рiдне, нiби там  вгорi  хто
по ньому топчеться i душить.
   I коли  небо  прийма?  барву  старо?  бронзи,  коли  почина?  вирувати,
вибухають першi упередливi громовi рокоти. Сонце згасло  нараз.  Шарпнувся
вiтер. Знов i знов на чорнотi неба  хтось  блискавично  креслив  i  стирав
огненнi знаки.
   "Фiii! Фiii!" - брязнув вiтер. По дорогах пiднялася курява. Верхи дубiв
розпатлались. Пв житах i пшеницях заплигали згра? лютих  тигрiв.  Володько
не сто?ть, не сидить. Вiн бiга?, стриба?, голосно  виспiву?  якусь  пiсню,
яку щойно видумав i яку  зараз  забуде.  Голос  його  бореться  з  вiтром.
Волосся, сорочка рвуться з намагою зiрватись i вiдлетiти пiд хмари. Корови
злазяться докупи...
   Крап-крап, крап... Одна, друга, десять... На  вiдкриту  голову  луплять
хльосткi краплини. Трiснув грiм -  гуррур!  -  покотилося  горою...  Хтось
вiдкрив там заставу i дощ прудкий, скiсний, змiшаний з  градом  сипнув  на
землю...
   Володько нижиться... Мiцнiше, мiцнiше! По  чупринi,  на  чоло,  щоки  i
бороду течуть потьоки. Сорочину промочило одразу. Тiло чу? холоднi  струми
води, яка  стiка?  по  ногах  додолу.  Небо  рiшуче  розбурилось  i  громи
вигравали свою велику музику, що так личила до сiро-бронзових дубiв.
   I Володько не вiдчува? прикростi. Навпаки.  Йому  зда?ться,  що  це  ще
мало. Йому далi спiвати хочеться, i коли б дощ не так плюскав у  рот,  вiн
заспiвав би щось подiбного до того, що дi?ться навколо.
   Буревiй так  само  зник,  як  i  навалився.  Остання  черевата  хмарина
вiдкрила сонце, i воно  бризнуло  на  свiт  свою  горiючу  мiць.  Бризнуло
свiтлом, теплом, розсипалось  барвами  коштовних  каменiв  по  всьому,  що
росте. Бризнуло, щоб пiдняти з долини i  з-над  Жолобецьких  та  Угорських
лiсiв тяжкi валуни туману.
   Озеро вже вилилось, i вода свавiльно толочить трави. А навкруги  свiжо,
невинно, так нiби волошки, маки i все, все зненацька вiдчуло  молодiсть  i
засмiялось дзвiнким радiсним смiхом.
   Другого дня ранком Матвiй квапиться обiйти поле i поглянути на  те,  що
полишили вчорашнi веремi? неба. Гей!  гей!  Усмiшка  широка  сама  напина?
уста. Роса дзвенить... "А пшениця, рiзалма, таки вилягла. Казав не  давати
гною... Кiлька кiп полеглицi буде..." - мiрку?. А жито муром  сто?ть,  лиш
дещо вклонилося сходовi, по котрому вже гарцю? свавiльне сонце ранку.
   Зiтха? широко, легко. М'язи курчаться, мов у молодого. Ноги несуть самi
довгою, росяною межею - вздовж, впоперек i назад вздовж.
   Чудесно! Рости, рости! Клуню клав не  для  грашкiв.  Вмiститься  живого
золота досить. Ось тiльки стрiху поши?, та  дещо  нових  делiв  з  осичини
наколе, та подилю?, бодай  вiд  "фронту"...  Хай  хоч  вiд  дороги  вигляд
пристойний прийме... А збiжжя увiйде до не?... То, що увiйде, то увiйде...



   II

   Прийшла цього гарного лiта вiйна. Шлях  вiд  Крем'янця  до  Шумська  не
битий, але широкий. Вiд Матвi?вого хутора пiшов вiн просто полями на  схiд
i врiзався в саму гущу Жолобецького лiсу.
   Одного  ранку  ви?хав  звiдти  козацький  полк.  Конi  гиржать,   списи
вiдблискують у  сонцi,  шаблi  бряжчать.  Курява  вiд  комонникiв  товстою
ковдрою кри? стернi i пiвкопи налiво. Люди там, жiнки з  пишними  грудьми,
пiдтиканими спiдницями, позакачуваними рукавами,  дiти-пастушки,  старе  й
мале збiглось до шляху.
   Конi  ритмiчно  помахують  головами,  пирхають...  Спiтнiлi  ?х   груди
виграють вальками вип'ятих м'язiв. Копита м'яко топчуть  шлях  i  збивають
куряву.
   Вершники бадьорi й веселi. Гору кучерiв над лiвим  ухом  кри?  напнутим
дашком круглий кашкет, який дивом дивним трима?ться потилицi. Через  груди
навхрест  рушниця,  шабля  i  "патронташ":  Ширiзнi  штани   з   червоними
лампасами.
   - Дальоко ?що австрi?ць?
   - О, далеко! Там,- махали люди рукою...
   - ?й, красотка!..  Пайдьом  с  намi!..  На  н?мца!..  Дiвчина  закрива?
хвартушком очi.
   - Йдiть самi... Хiба вас мало?..
   О, немало, ?дуть - лава за лавою - мiцногрудi, усмiхненi. I де тi  конi
плекалися, яка земля ?х викормила? Боже, яка та, мабуть, велична земля!
   Додому верталися люди поспiхом. Хтось  засапаний,  без  кашкета,  побiг
полями.
   - На сходку! Всi на сходку! Вiйнааа!
   "Вiйна, вiйна!"  -  побiгло  полями.  На  магазинському  чорному  зрубi
прилiплена широка "бамага-об'явленi?". Така  сама  "бамага"  на  церковних
воротях i коло Гершка на перехрестi  до  паркана  старого  Соловiя  тiстом
прилiплена.
   Дядьки збивають  коси,  кладуть  серпи.  У  кожного  вираз  непевностi.
Вулицями, якими про?хали комонники, пiшли селяни.  Пiшли  поважнi  дядьки,
пiшли ?х жiнки, ?х дiти.  Коло  "шкальнi"  збори.  Старшина  чита?  вголос
царський наказ. Дехто кашкета стягнув i цупко трима? його в задубiлiй  вiд
напруження, долонi.
   - Так, значить, "перший разряд - червонобiл?тчики" завтра  раненько,  з
харчами на три днi, ви?хати до  во?нського  начальника,-  закiнчив  сво?ми
словами старшина.
   На дерманських хуторах "перворазрядчикiв" усього  один  -  зять-приймак
Тараса Здорова, що оце у Великодню з Манчжурi?, де  служив  пограничником,
вернувся.
   Нiчого сказати - пристойний i поважний "москаль".  Одяг  темно-синiй  з
зеленими нарукавниками та вильотами. Параска Тарасова  ходила,  мов  пава,
коли бiля не? побрязкував острогами ?? довгоочiкуваний...
   I от на... Але, що ридала - що голосила, руки ломала i билася об землю.
А вiн ?? пiднiмав, на руках нiс, цiлував при всiх - малих i  старих.  Коло
шкальнi чекають, тримаючи  у  кулаках  пужална,  пiдводчики.  Вози  високо
вимощенi. Конi байдуже помахують хвостами. "Перворазрядчики" вириваються з
обiймiв матерей, жiнок, наречених. Пiдводи рушають. Голоснi виспiви ридань
зносяться над селом.
   А шляхом  з  Жолобецького  лiсу  знов  висунулись  полки.  На  цей  раз
пiхоти...
   - Москалi! Москалi йдуть! - пронеслось селом. Володько, Хведот, Хведiр,
?лько i все, що могло бiгти, бiжить назустрiч "москалям".
   Ва-ку'... Да ва кузнiце!
   Ва-ку'... Да ва кузнiце...
   а кузнiце малади? кузн?ци.
   Вирива?ться з сотень уст розлогий вояцький спiв. Здоровi  з  загорiлими
обличчями люди. На плечах у кожного мiшок - "вещевой". Через плечi навскiс
згорнута калачем "шинеля" з пiдв'язаним  до  не?  "котьолком".  На  головi
кашкет з овальною трибарвною "кокардою".  На  поясi  патронташi,  лопатки,
келепи, сокири. Все нове, все щойно одягнене.
   Спереду ?дуть баскими випасеними кiньми надутi  старшини.  При  боцi  у
кожного шабля, мапа i далековид.
   - Ой, йой-йой! Скiльки ?х! -  вирвалося  у  Володька.  Переднi  вже  на
верству вiд лiсу, а заднi ще бозна-де.  Йдуть,  йдуть.  Бряжчать  котелки.
Рота за ротою виступа? з лiсу. Пiснi, жарти. Одна  рота  нарiзу?  весело?.
Звинний, барчистий з кирпатим носиком "москалик" вибива? спереду гопака.
   - Браво-браво, Бондаренко! Дай  лиха  закаблукам!  -  пiдбадьорю?  його
якийсь "прапорщик" в окулярах.
   А Бондаренко  вигупу?  тяжкими  закуреними  чоботиськами,  виплеску?  в
долонi. Пiт з нього  лл?ться  зливою,  промокла  навильот  "гiмнастьорка",
кашкет ледь трима?ться на злиплих пасмах волосся.
   Спереду чути команду. Роти зупиняються. Вiдпочинок. Бондаренко вiдгуляв
сво?...
   - Маладец, Бондаренко! - пiдходить до нього старшина.- Вот тебе руб' на
водку! А как водку т?п?р чертi п'ют, а чесним людям не  дают,  так  вип'?ш
чаю. Понял?
   - Так точно, ваш' бродь! - тягнеться Бондаренко.
   - Спасiба!
   - Рад стараться, ваш'бродь!..
   Направо й налiво дороги стелиться по стернях вояччя. Деякi бiжать далi,
ген туди в долину.
   - Ех, води! Дай, браток, води!
   Сонце смажить навмисне. Вiд Матвi?вого хутора бiгом несуть  дво?  вiдер
води. Нiби сполохана  зграя  зелених  птахiв,  все  зiрвалося  i  женеться
назустрiч водi.
   - Варатiiсь! Сукiни сини! Стооой! - горлають старшини. Дехто зупинився,
але iншi бiжать. Вiдра з водою трима? Катерина. Сотнi рук  з  "баклажками"
простягнулося догори.
   - Води! Дай, брат, одiн глаток!
   - Не л?зь! Куда прьош! Н? вiдiш, человек упал... На голову!..
   - Сукiни сини, всю  разберут!  Чернушка,  д?вушка-красотка!  Остав  для
меня!..
   - Задушите! Назад! - гука? Катерина.  Дружнiм  хором  матюкiв  заревiла
воячня. Заднi перли наперед, середнi назад. Посерединi,  облита  водою,  з
порожнiми вiдрами, Катерина.
   З'явилося кiлька вершникiв на  цибатих  огирях.  Замаяла  над  головами
нагайка.
   - Разайдiiсь! Разайдiiсь, сукiни д?тi!..
   Щасливий воячисько з  розхристаними  волохатими  грудьми  дiстав  повну
баклажку води i,  перевернувши  ??  над  головою,  вилива?  все  у  широко
вiдчинений рот. Зненацька вершник.  Нагайка  знялася  i  оперезала  голову
вояка. Баклажка випала з рук. На  обличчi  рiзкий  знак,  а  вояк  труснув
головою, вдарив матом i здивувався.
   - За что? - Хотiв було змахатися.
   - Марш, сволоч! Нельзя пiть води! Слихал?..
   Володько надзвичайно здивований таким видовищем.  Так  бити  просто  по
лицi... Нi... Цього не можна зрозумiти... А той  клишавий  дурень  нiчого.
Подивився зляканим сiрим поглядом,  витягнувся,  мов  стовп.  Вся  вода  з
баклажки на землю витекла.
   А люди бiжать зi всiх бокiв на "москалiв" дивитися. Крик, лайка,  запах
поту i вiдпадкiв. Вiйна.
   За пiхотою посунула гармата. О, таких коней Володько  i  нiхто  з  його
приятелiв нiколи не бачив. Конi, так конi. Копито, мов баняк. Шiсть  таких
потужних  звiрiв  тягнуть  гармату.  Крутi   верченi   посторонки   пружно
натягнутi. Велетенськi колеса повiльно котяться по м'якiй дорозi.
   Дванадцять батарей пройшло. О, як заговорять вони десь там за Поча?вом!

   Пiшет, пiiiшет цар германской,
   пiшет рууускому царююу...
   Я Расс?ею завоююую.
   Сам в Рас?ею жiть пайду...
   Виспiвують гарматчики...
   Отв?чаа?т цар наш б?елой,
   Ми Рас?е? н? дадiм; Соб?ром ми войска много
   Пайдьом н?еемца воювааать...

   Нiч впала, а вiйсько все сунуло. Сунуло, мов хмара, без кiнця  i  краю.
Де його стiльки набралося? Звiдки? Цiла  земля,  небо,  дерева,  все  нiби
змiнилося. Все принишкло, занiмiло. Лиш вiйсько  одно  -  рота  за  ротою,
батарея за батаре?ю, ескадрон за ескадроном,  мов  залiзна  топлена  маса,
плило в пащеку заходу, над котрим  розгорялась  неймовiрна  в  розмiрах  i
барвах пожежа.
   Другого дня недiля. Сонце встало,  як  i  завжди  -  весело,  барвно  i
свавiльно. Вiйсько урвало свiй похiд. Лиш дорога, втоптана  тисячами  нiг,
зберiгала слiд особливого значення.
   Матвiй вигнав на поле товар, лишив там Катерину i вернувся.  Зняв  свою
святочну одежину, кашкета зеленавого сукна з  пружним  сталевим  обручиком
всерединi. Раз-два шурнув по ньому щiткою...
   - Пiдеш до церкви? - пита?  Настя.-  Сьогоднi  у  нас  не  правиться...
(Звикла якось до того, що не кожну недiлю правилось у свому селi).
   - Пiду до Башковець. Може, почую що... Володьку! Не хоч зi мною?
   Ого! Чому нi. Володько звинувся, мов опарений.
   - Ось тiльки трохи помию ноги, тату! - аж викрикнув.
   - Ну, скорше, поки його дiйдемо.
   Йшли селом, опiсля долиною, лугами з покошеною осоковитою травою.  Йшли
майже мовчки стежкою. Матвiй спереду, а  Володько  за  ним.  Матвiй  крок,
Володько два, але хiба що...
   - А як ви дума?те, тату? Поб'ють нашi австрiяку?  -  пита?  хлопець.  -
Хал?ра така. I чого йому вiд нас треба...
   - Може, й поб'ють... Хто наших коли побив? Чого треба?  Хлiба.  Всi  на
наш хлiб зазiхають. Тям це...
   Село Башкiвцi вп'ялося, мов клiщ, мiж двох розток долини i добiга?  пiд
"казьонний" лiс. Церкiвця нiби забавка. Маленька, ледь визира? з  патлатих
лип, що оточили ?? навкруги. Пiд липами цвинтар: хрести  скiснi,  безладно
розсипалися...
   Народу зiйшлося досить. Служба тягнулася довго, а по службi о.  Клавдiй
вийшов над церковнi схiдцi i заговорив:
   - Милi брати i сестри во Христi!  Хмара  велика  насува?ться  на  Руску
землю. Ворог лютий, нехрист германець вже протягнув свою ненажерливу руку,
щоб загарбати наше добро, нашу землю, нашу худобу, наших  жiнок  i  дiтей.
Лютi полчища, як сарана, насуваються на нас з  огнем  i  мечем  та  несуть
смерть... Усьому смерть! Усьому живому - смерть  i  ру?ну.  Вже  опалилося
небо пожежами, вже полилася вчора наша невинна  кров,  вже  заянчали  нашi
дiти, катованi лютими за?рськими мадярами.  Вже  тяжка  ганьба  торкнулася
наших дочок i сестер... Нашi святинi, хра