гостi ?х хвалять, Матвiй оповiда?, яку де знайшов, як защiпив,
як посадив.
   - Оту-о знайшов у нашому лiшнику, принiс, защепив, а тепер бачите. А на
ту дiстав ножики з двора, добрi яблука, лежать довго i цiну мають...
   Гуторили i гуторили, а потiм до  смерку  гостi  роз'?хались.  До  рання
залишились ночувати тiльки тiтка Зiнька та повитуха Уляна...
   А другого  дня  почались  знов  буднi.  Знов  Настя  в'язала,  вибирала
коноплi, мак, цибулю-сiянку, лише тепер вона, час вiд часу, мусiла  бiгти,
бо виходив Хведот i казав:
   - Мам! Дитина плаце...
   I мати спiшила "дитинi цицьки дати".
   Матвiй з Василем возили копи, копицi, орали зяблю. Володько пас  товар.
Доходили останнi тижнi лiта, поля почорнiли, бабине  лiто  поснувалось  по
скибах, зябля поросла горубкою, посходило розсипане зерно. Почалась  сiвба
озимого. Скоро i осiннi сльоти  навинулись,  у  полi  спiвають  i  мокнуть
пастушки, що пасуть на цiлий день, а мiж ними i Володько.
   А одного ранку хуторян розбудила велика несподiванка. Отуди, як  Юхимiв
хутiр, зненацька забовхало, i  Матвiй  означив  одразу,  що  стрiляють  "з
орудiй". Бум!  Бум!  Бум!  Цiла  баталiя  розгорнулась,  люди  стривоженi,
зацiкавленi, скрiзь тiльки й мови, що про  ту  стрiлянину.  Виявилося,  що
"москалi"  розпочали  якiсь  великi,  осiннi   маневри,   заговорили   про
можливiсть вiйни, але з ким, нiхто толком не зна?, хiба що  "з  германцем"
або "австрiяками", хто там у тому  тепер  розбереться,  "казет"  нiхто  не
чита?, а так лише "з чуток" люди довiдуються i  сердяться,  що  геть-чисто
витовчують озимину отi москалi.
   Володька це захопило неймовiрно, вiн ризикнув пiти геть отуди за лiс на
дорогу, що веде з Мизоча до Острога, i там  побачив  багато  москалiв,  що
йшли дорогою пiшки, зiгнувшись пiд  дощем,  мокрi,  мов  кури,  зi  сво?ми
рушницями. До-рожиною ?хав вiддiл  вершникiв,  на  дуже  гарних  конях,  а
дороги для них вузькi, деякi вози надто широкi i зовсiм  не  вмiщаються  у
звичайнi колi?, ?хали через поля, де  попало  -  чи  там  засiяно,  чи  не
засiяно.
   - А, то все нiмець бунту?,- казав на це Матвiй, коли вернулися в недiлю
з церкви.- Але нашi як йому наложать - буде знати.
   А москалi все йшли та йшли i було ?х багато. Iшли на Лебедi, на Острiг,
через лiс, через Мартинову долину, на зрубi за отою долиною робили  табiр,
там ночували, клали огнi, спiвали. На другий день Володько  вже  там  був,
москалi  вiдiйшли,  але  Володько  назбирав  досить  блискучих   гудзикiв,
консервних бляшанок, ремiнцiв, шнурочкiв, усе то дуже цiннi здобутки i все
то понiс додому. Придасться.
   Уперто говорили про вiйну, от-от, мовляв, вибухне, недурно вони роблять
тi маневри i такi великi. Бувало, також робили iнодi,  але  такого  ще  не
було, щоб артилерiя й кавалерiя, i пiхота, i всiлякi там мости будували  i
везли ранених.
   Але минула осiнь,  прийшла  зима,  а  вiйни  не  було.  Почали  про  те
забувати. Життя пiшло сво?ю чергою. На хуторi Матвiя буднi.
   Володько мав iти цi?? осенi до школи. Батьки над цим говорили i  радили
i рiшили, хай ще цю зиму посидить дома, ноги його ще не  такi  мiцнi,  щоб
мiг кожний день таку милю, туди й назад, ходити, а платити за  мешкання  в
Дерманi поки що не годиться. Хай учиться дома" а на другу зиму вже напевно
дадуть до школи.
   Володьковi таке нiяк не до смаку, вiн уже весь був у школi, школа  його
манила i тягла, мовби магнiт.
   - Там же ще меншi ходять,- з плачем казав матерi.
   - ?м, дитино, близько, а тобi куди лiзти в таку дорогу, хоч, щоб снiгом
замело. Забув минулу зиму, мало ми з тобою нагорювались...
   Хоч-не-хоч, а коритися мусиш, пробував плакати, але батькова попруга  i
рiзне iнше вплинуло на примирення. Знов зима, знов нудьга, знов  хата.  Не
ходить навiть на лiд, анi до млина, бо все  минуле  заважало.  Зате  почав
учитися. Василевi  книги  пiшли  в  рух,  тепер  уже  букварцем  одним  не
обмежишся.  Батькова  ?вангелiя  також  придалася.  Стрiчка  за   стрiчкою
розлущував ?? змiст, i все те дивувало малого надзвичайно.
   Та одного разу в його руки справжнi скарби попали.I  то  випадково.  На
горищi, як вiдомо, сто?ть ота та?мнича, велика матiрня скриня. У  нiй  там
повно всяко? всячини, доступ до не? заборонений i замкнута вона на  мiцний
замок. Як вiдомо, одного разу Василь усе-таки  добрався  до  не?,  i  вони
разом випили слив'янку, що там завжди хоронилася. Василевi  тодi  як  слiд
дiсталось, але ж то було давно, рани заго?лись,  а  в  скринi,  Василь  це
добре зна?, появились новi бутлi слив'янки, i Василь  уже  вiддавна  лама?
голову, як би туди краще дiстатися.
   Володька та скриня також дуже живо цiкавила i не тому, що там тi бутлi,
а зовсiм чимсь iншим. Володько зна?, що мама переховують там  якiсь  стapi
книжки i папери, нiхто не зна?, що то  за  книжки  i  для  чого  вони  там
ховаються але вони там були, i скiльки  Володько  не  просив,  скiлькх  не
молив, щоб йому то показали, мати все мала одну вiдповiдь:
   - Як пiдростеш - дiстанеш! - I це все.
   Як звичайно, в недiлю батьки йдуть до церкви, а лишаються самi дiти.  I
чого  тiльки  тодi  не  видуму?ться:  i  куряться  цигарки   з   вати,   i
переверта?ться щось у коморi, i  чiпа?ться.?  все  заборонене.  А  найпаче
завжди i завжди добива?ться до, тi?? скринi. Але  мати  нiколи  не  лишала
ключа вiд не?, i всi, Василевi намагання туди дiстатися були  даремнi.  Та
одно? недiлi якось так сталося, що Василь знайшов бiля  старо?  ма-тiрньо?
спiдницi дорогоцiнного ключа вiд  скринi.  Радiсть  була  велика,  i  вони
обидва з Володьком негайно подались на горище.
   Успiх ?х пiдпри?мства  був  надзвичайний,  сулi?  слив'янки  i  вишняку
стояли, мов двi вежi, повнi i урочистi, i  Василь  негайно  взявся  до  ?х
вiдкривання, але Володько цим не вдовольня?ться, вiн якось  не  зважа?  на
Василя, а копа?ться далi в скринi, i наслiдки  його  розшукiв  перевершили
всi його сподiвання. В його руках опинилася чудова, нова книжка  з  баским
конем на обкладинцi, на  якому  сидить  лицар  в  гостроверхому  шоломi  i
стрiля?  з  лука  в  якогось  бородатого  дiда,   що   залiз   чогось   на
велетенського, широчезного дуба  i  дуже  витрiщив  великi  очi.  Пiд  тим
лицарем Володько негайно вичитав: "Билiна  про  багатиря  Iлью  Муромця  i
Солов'я Разбойнiка".
   О, як це мусить бути  страшенно  цiкаво!  Володько  негайно  забрав  ту
книжечку, забув за все iнше i поцупотiв униз.
   I весь той день до самого вечора читав ту книгу. I  прочитав  ??  майже
половину. I не зважав анi на дрiбнi лiтери, анi  на  чужу  мову.  Читав  i
читав, не хотiв навiть ?сти, забув за все на свiтi, а як вернулись батьки,
залiз на пiч i читав далi. Мати спочатку анi  не  здогадалася,  отже,  вiн
завжди з тими книжками возиться, але ??  все-таки  дивувало,  що  вiн  там
найшов таке особливе, i вона все питала:
   - I що ти там таке знайшов? I чого ти там слiпа?ш? Тож там тобi  нiчого
не видно.
   - Видно! Не бiйтесь! - вiдповiдав Володько i читав далi. А  там  у  тiй
книзi стiльки чудес,  стiльки  пригод,  стiльки  геройства.  Богатир  Iлля
Муромець, що сиднем сидiв тридцять три роки i не  мiг  ходити,  але  потiм
вiдчув у собi велику силу, мiг вирвати деревину з коренем, сам мiг  побити
цiле басурменське вiйсько i нарештi подолав страшного Солов'я  Розбiйника,
що в одному лiсi на  семи  дубах  засiв  i  пiшому,  i  кiнному  той  шлях
загородив, бо мав таку велику силу, що як свисне -  дерева  гнулися,  конi
вгрузали по колiна в землю. Але Iлля Муромець не злякався того розбiйника,
iде просто на нього, стрiля? зi свого  лука  стрiлою  гартованою,  поцiля?
розбiйника в око i здобува? право на пере?зд i на всi скарби Соловiя.
   I багато цiкавого довiду?ться Володько з тi?? книги: про святого  князя
Ясне Сонечко, Володимира, що княжив у Ки?вi, i про ворогiв його  рiзних  -
половцiв та печенiгiв, що Ки?в облягли,  поля  топтали,  людей  до  полону
брали, i коли б не Iлля Муромець, хтозна-що зробили б. I  Володько  всьому
тому вiрить, колись могли бути такi люди, то лише тепер усi  стали  такими
малими та слабкими, а колись було то зовсiм iнакше.
   I була це перша такого року Володькова книга, i як тiльки  прочитав  ??
раз, удруге i трет?, захотiв щось iншого, уява його розгорiлася, йому  вже
мало ?вангелi?, Псалтиря, Окто?ха, вiн  знов  лiзе  до  мамино?  скринi  i
знаходить там купу "Листiв  По-ча?вських",  а  при  тому  "Життя  Святих",
преподобного Iова  Залiзо  Поча?вського,  що  чудеса  творив,  про  велику
священо-мученицю Катерину, що ?? за вiру Христову мучили i звiрам  кидали,
"Вiдкриття во?на iз Карiота", що  вмер  був,  його  поховали,  побував  на
рiзних митарствах "тамтого свiту"  i  знов  воскрес,  i  взагалi  прочитав
велику книгу "О митарствах" i довiдався з не? силу-силенну  всячини:  коли
помре людина, що ?? на тамтому свiтi чека?, за якi грiхи, яка  кара,  кого
милують, а хто пiде на вiки вiчнi в "ге?ну огненную".
   Отакi-то дива з Володьком творяться i така-то сила науки впиха?ться  до
його маленько? голови, i дума? вiн над тим безконечно, i не  може  нiяк  у
тому як слiд розiбратися, хотiв би когось всяку  всячину  розпитатися,  та
нема? кого, бо нiхто з його рiдних таким не займа?ться i нiкого то так, як
Володька, не цiкавить.
   Та не тiльки книгами займа?ться Володько, на хуторi трапляються й  iншi
важливi подi?. Ось одного вечора при смерку постукався до  Матвi?во?  хати
якийсь подорожнiй, i всiх здивувало, що вiн постукав до  дверей,  значить,
людина бувала i не наша, бо нашi входять просто без стуку.
   Подорожнiй був високого зросту, не  селянського  вигляду  i  попросився
переночувати. Матвiй радо приймав кожного, не було  в  звичцi  краю  цього
вiдмовити людинi даху над головою або ложки гарячо? страви, особливо, коли
ось таке надворi, як сьогоднi, i Матвiй сказав:
   - Дуже просимо, пожалуйте, тiльки не здивуйте, ми мужики, у нас тут усе
по-простому, самi бачите...
   Бо бачив Матвiй, що його  гiсть  людина  не  проста  i  говiр  його  не
тутешнiй, i можна пiзнати якогось чеха, чи поляка, але нiяк не руського, i
для бiльшо? певностi попросив навiть пашпорт свого гостя, бо,  мовляв,  ви
нам звiнiть, ми тут, бачите, самi на хуторi, а бува? всiляково.
   Чужинець охоче показав свiй пашпорт, Матвiй лише для виду  поглянув  на
нього, нiчого в тому не розiбрався, але заспоко?вся,  принiс  два  околоти
соломи i зробив для гостя на долiвцi постелю.
   Говорилося при тому небагато - про се, про те,  найбiльше  про  погоду.
Роздягаючись, чужинець вийняв з кишенi свого годинника i положив на столi.
Побачив це Володько, що сидiв з Хведотом десь далеко  на  печi,  i  одразу
вирiшив  скористати  такою  нагодою  i  подивитися  на  годинника   зовсiм
зблизька, не було його i  в  його  рiдних,  але  вiн  знав,  що  годинники
iснують, що ?х носять пани, вiн бачив також великого годинника в  Острозi,
але зблизька ще нiчого такого нiколи не бачив. i тому Володько  перебрався
тихенько до  столу  i,  поки  тi  там  старшi  щось  говорили,  вiн  довго
приглядався до того дива i дуже дивувався, як то тi малюсiнькi  вказiвочки
самi  рухаються  довкруги  i  так  чудово  цокотять.  Йому  дуже  хотiлося
подержати таке в руках, але нiяк не  вiдважувався.  Чужинець  це,  мабуть,
помiтив, пiдiйшов, узяв годинник i каже до Володька:
   - На, мальчiк, пасматрi...
   Володько взяв то до рук i довго, довго розглядав його з усiх  бокiв,  а
потiм положив його на мiсце i пiшов спати.  Почував  себе  щасливим,  йому
здавалось, що вiн ще щось нове i цiкаве пiзнав, пiсля довго думав,  як  то
все зроблено, що воно само так вiчно руха?ться.
   Рано-раненько чужинець устав,  намiрився  вiдходити,  не  хотiв  навiть
снiдати i хотiв заплатити за нiчлiг, але Настя наробила одразу гамору:
   - А, хай нас Бог боронить, щоб ми брали грошi за те тiльки,  що  людина
переспала. Що ми,  татари,  чи  погани  якi.  На  здоров'ячко  вам,  iдiть
здоровi!
   Чужинець дуже дякував, але все-таки кожному з  хлопцiв  дав  по  десять
копiйок, як гостинця, на  що  вже  Настя  нiяк  не  могла  перечити,  лише
дивувалася, що той пан ма? стiльки грошей, i назвала його "добрим  паном".
Хлопцi були дуже радi, що дiстали таку суму грошей, i тепер кожний  з  них
матиме за що купувати на Трiйцю.
   "Добрий пан" вiдiйшов, але того ж дня при?хало до Матвiя верхи  аж  два
стражники i питали про "гасподiна високаво роста, со св?тлимi  волосамi  с
катомкой". Матвiй не второпав, що значить ота "катомка",  але  сказав,  що
такий "господiн" цi?? ноч? у нього  ночував,  а  ранком  пiшов  собi  десь
отуди, як Лебедi.
   Стражники сердяться:
   - Ех, ти глупий мужик! В?дь его же бил германськiй  шпiон.  Ми  за  нiм
несколько дн?й гонiмся. Пач?му н? задержал?
   - А хто його розбере, чи вiн шпiон, чи не шпiон.  Iде  собi,  хай  iде,
проситься до хати переночувати, то ж ми не татари, щоб вiдмовили,  пашпорт
мав у повному порядку, виспався i пiшов.
   Стражники по?хали далi, але на хуторi довго про  цю  подiю  розмовляли.
Володько довiдався нове слово "шпiон", а батько йому пояснив, що ? то такi
люди, що по Росi? нишпорять, плани знiмають, усе пiдглядають, а потiм  усе
то передають нiмцям... Володько iз цього ма? повну голову думок.
   Заходили часами до Матвiя i сво? люди посидiти вечорами.  Особливо  тi,
що десь тут поблизу дiло мали, чи то у млинi, чи в лiсi.  Вечори  довгi  i
насидiтися можна вволю, i вволю наговоритися. Заходив дiд  Кошiль,  що  на
мiсце Лiсовського став лiса Таксарового стерегти. Цей до всього i  чарчини
не цурався, прийде, бувало, i плящину за пазухою принесе...
   - I дай-бо здоровля, куме! - Хоча вiдомо, що Матвiй чоловiк "трезвий" i
до чарки не скорий. Але дiд Кошiль просторiку?:
   - А, що там ще каверзувати, пий - помреш i не пий -  помреш,  то  краще
вже пити, бодай пiзна?ш життя...
   Щоки в нього повнi,  червонi,  очi  блискучi,  борода  широка  i  бiла,
чарочку не пив, а ликав - кивне i нема, тiльки смiшок лиша?ться, а смiявся
з усього i дуже дрiбно.
   Трапилось, що на це навинувся дядько Омелько з Бiла-шева. Дуже  зрадiв,
бо i  вiн  великий  прихильник  усiлякого  "вип'?мо,  куме"  i  нiколи  не
при?жджав з порожнiми, як то кажуть, руками, завжди в нього як не один, то
зо два пiвоки в залубнях. Матвiй не шанував за це цього брата.
   - Такий, бачте, з нього й господар,- казав не  раз,  i  дiйсно,  дядько
Омелько не ма? щастя до господарки.  Нi  тобi  машини  яко?,  нi  худобини
порядно?, що заробив, що вторгував - пропив,  про?в,  прогуляв.  Полiтика,
плiтки, побрехеньки. Такий був дядько Омелько.
   I ось вiн якраз у дуже  слушний  час  нахопився.  Кошiль  весь  засяяв,
обнiмалися, мовби один одного хотiв задушити, i цiлувалися так звучно,  що
на цiле подвiр'я чути.
   А увiйшовши до хати, Омелько одразу заспiвав:
   "Ой, чарочко, чарочко медовая,
   З ким я тебе пить буду, молодая!"
   - От це, ?й-богу, молодцi з вас, брате Матвiю i дiду Кошелю, що  я  вас
тут знайшов, серце мо? вiдчувало, i дай, думаю, смикну до того  куркуляки.
Ну, Насте, готуй що там i присiдай до нас...
   I Настя щось готу?, i присiда?, i випивають. На дворi мороз, а  в  хатi
тепло, i гамiрно, i при?мно. П'ють усi, навiть  кажуть  пити  дiтям,  хоча
проти того дуже Матвiй.
   - То, зна?те, дитинi вредить. Я от самий i то не можу,  вип'ю  чарку  i
вже голова болить.
   - Ех,- каже Омелько,- твоя голова тiльки облiзти вiд поту потрапить,  а
жити вона не вмi?.
   - Що ж зробити. Кожний ма? свою голову,- каже Матвiй.
   - А чи чули ви, що он жиди в Мизочi кажуть? - пита? Омелько.
   - А що там вони кажуть? - цiкавиться Кошiль.
   - Та он кажуть, що вiйна буде.
   - Ого! - кида? Кошiль,- А то iз ким?
   - Та з германцем.
   - Гм... З германцем. Ну i що ж? Буде то буде...
   - А може, й буде,- дода? Матвiй.- Снилось менi,  зна?те,  нiби  я  стою
отам на горбищi лебедському i бачу на заходi там, де сонце  запада?,  ста?
два стовпи червонi, огнянi i вiд них нiби пожежа розлива?ться. I  дивлюсь,
з-пiд того гад великий виповза? i де лише вiн проходить - усе чисто  дотла
зника?. I полiз той гад десь отуди на сiвер, а тут,  де  не  з'явись  бiля
мене старий, покiйний Хведiр i менi  каже:  то  зна?ш,  Матвiю,  отой  гад
поповз отуди у Пинськi багна i там йому кiнець буде... А другий сон снився
менi ще й такий. Нiбито я в Бущенському лiсi на  великiй  галявинi,  шукаю
там сво? украденi конi... i бачу,  цiла  та  галявина  старими  польськими
жупанами покрита. Iду я та йду i все  думаю:  а  чи  буде  де  кiнець  тим
жупанам, аж то мо? конi з лiсу вирвались i все чисто то стоптали, а  хтось
тут менi й каже: то, каже, лише для  просушки  ?х  тут  того...  ?х  скоро
заберуть... Це, чу?те,- казав Матвiй пророчо,- у нас iще Польща буде.
   - Ото вже дудки! - рiшуче заперечу? Омелько.- То, стало бути, що  Рос?я
наша навiть якихсь там поцвiлих жупанiв  не  викине  куди  треба.  То  ти,
Матвiю, можна сказати, не розбира?шся в ком?рческой  полiтiк?.  Тут  мусиш
знати, что вот, так сказать, eтa самая наша  Рос?я,  котора,  стало  бути,
пiдкорила пiд себе всi народи вiд Кавказу аж по Вислу,  саааамая  огромная
страна в мирi!  Зна?ш,  що  таке  Рос?я?  Первая  страна  по  большонству.
Понiма?ш ти, що коли б отак узяв  ус?  етi  государства,  котори?  ?сть  у
свiтi, то й то не  буде  одна  Рос?я.  Це,  брат,  iмперiя!  Одна  Москва,
например, коли йдеш впоп?рьок - сто верстов, в  длину  -  двiстi!  О,  нi,
братику! Коли i буде яка вiйна - всiх завою?м i над  усiма  наш  цар  буде
царем! - випалив Омелько.
   - Хо-хо-хо! - зареготав Кошiль.- I правильно! I правильно! Кому  б,  як
не йому.
   А Омелько продовжу?  про  "Дарданд?ли",  про  генерала  Скобелева,  про
Шипку, про графа Румянцева i багато,  багато  зна?  того  Омелько,  а  всi
слухають i дивуються.
   А надворi зима, пада? снiг, вi? вiтер, замiта? дороги. Вона цього  року
видалась сувора, снiгу навергало вище колiна, лiс закутало  в  бiлу  вату,
луг, як глянеш оком, суцiльне iскристе бiле, поле, однотонне i мовчазне.
   Роботи у Матвiя досить, те то iнше, але думку  його  турбу?  одна  лише
справа. Не да? i не да? йому спокою ота земля, кортить йому,  бачте,  щось
придбати, i Матвiй не витримав: одного лагiднiшого дня  закинув  торбу  на
плечi i подався. Настя лише стулила сво? тонкi уста i мовчить. Що  казати?
Очi ?? блищать крицею, але мовчить.
   А Матвiй подався отуди на пiвдень, на Крем'янеччину, чув, що там  землi
продаються. Вiн ступа? вiд села до села:
   - Чув, що у вашому селi прода?ться "iм?нi?"?
   - Н?. То вiн торiк щось думав. Тепер не чути. Нашi люди й самi хотiли б
купити. А ви-но зайдiть до Рохманова.
   Матвiй мандру? до Рохманова. У Рохмановi невигiдно. Самi багна i мочар.
Кусник i поля до того, але цiна, як за матiр рiдну. З Рохманова подавсь до
Шумська. Погане мiстечко, сама жидова, пан прода? клапоть поля,  але  цiна
ще солонiша, нiж у Рохмановi, мовляв, при  мiстi.  Пiшов  далi,  Межирiчi,
Коршiв, Обичi - села, села i села, обпитав, оглянув -  нiчого  не  скурав,
вернувся за тиждень додому - хмара не людина, нiякого з того  толку,  хiба
що чоботи розтащив, що на день латання буде.
   Але дуже вперся. Полатав чоботи, дещо вiдпiчнув i знову подався. На цей
раз  пiд  Острiг,  хтось  там  нараяв  у  якогось  графа,  але  й  тут  не
сподобалось. Пiскувате, громиш, не  варто  на  такому  селитися.  Вернувся
додому. Стiльки страчено мужицького часу.
   А Настя свiй клопiт ма?, iз Залужжя прийшла вiсть,  що  Катерина  замiж
виходить. Та за кого? А за того самого Павла, що  ото  в  хорi  церковному
спiва? тенором та носить чоботи хромовi за сiм рублiв з калошами,  кажуть,
на пана вчитись хотiв та заломився.
   - Господи Боже! Та за того хлюста? Чи не за  тi  часом  чоботи  хромовi
вона виходить? У нього ж тiльки i ? того добра, що чоботи та очi  зiкратi.
Ой, загине вона за ним, ой, загине!
   Цi слова хтось Катеринi передав, i нагнiвалась вона на свою хресну маму
вельми. Казала, що й на весiлля не  пiде  просити,  але  Настя  сто?ть  на
сво?му.
   - Воля ваша, кумо,- казала вона Зiньцi,-  але  я  б  ??  за  такого  не
вiддала б. Та й молоде воно ще, то ж i шiстнадцяти нема?...
   - Та що я вам, кумонько, пораджу. А чи я ?й не казала, а  чи  я  ?й  не
говорила. Що я ото наплакалась i що нагорювалась - так нi! Хоч ти ??  рiж,
хоч ти з нею що хоч роби, пiду i пiду, бо люблю його! I говори з нею.
   Володька ця новина пригнобила, не хотiв вiрити, щоб Катерина, та  "наша
Катерина", та, що так його любила, могла якось там "вийти замiж" i  то  за
когось зовсiм чужого i, як кажуть мама, поганого. I Володько  вже  наперед
вiдчува?  нехiть  до  того  осоружного  якогось  Павла,  що  хоче  забрати
Катерину.
   Але все-таки до весiлля готувалося,  Настя  лише  чекала,  чи  Катерина
дiйсно так нагнiвалась, що навiть не запросить ?? на весiлля. Але  так  не
сталося.
   Була одлига, вiяв гнилець, лугом мокрий  снiг,  вечорiло,  i  нараз  iз
двору влiта? засапаний Василь i викрику? лише одно слово:
   - Катерина! - А пiсля ще додав:
   - Молода! У вiнку! З дружкою!  -  побiг  назад  на  двiр.  Усi  в  хатi
заметушилися, Володько аж затремтiв i ним почало трясти,  Настя  метнулась
по хатi, пiдсунула пiд припiчок цебрика, швидко застелила стола, поправила
подушки.
   - Замiтай, Володьку, швидше хату! - гукнула на Володька.
   Iншим разом нiхто такого не робив би, коли б iшла Катерина, але ж це не
Катерина, а молода. Також iншим разом Володько ледве чи хотiв би робити цю
мiзерну бабську роботу, але тепер метнувся,  мов  опарений,  схопив  обома
руками деркача i почав шкребти  ним  долiвку.  На  половинi  роботи  Настя
вихопила з його рук вiника i  почала  сама  швидко  зганяти  до  коцюбника
бiльше смiття.
   I тiльки скiнчила, як до хати ввiйшов Матвiй, скинув  закурену  вовняну
шапку, обтирав швидко спiтнiле чоло ганчiркою.
   - Катерина вже на дворi,- сказав вiн здержано-радiсно. У ту  ж  мить  у
сiнях загупали, Настя ще раз оправила спiдницю, Матвiй  прибрав  поважного
вигляду, Володько i Хведот забилися в кут.  Дверi  швидко  вiдчинилися  i,
шелестючи  широкою,  темно-бронзово?  барви,  шовковою  спiдницею,   метко
увiйшла Катерина, за нею дружка, а за ними Василь.
   Володько був дуже здивований, коли  побачив  ??  такою  -  у  вiнку,  у
стрiчках, i вона  тепер  не  вiталася,  не  смiялася,  не  цiлувалася,  як
звичайно, а пiдiйшла одразу до батька, вклонилася йому до само? землi, так
що посипались i торкнулися долу рiзнобарвнi ??  стрiчки,  i  дуже  поважно
промовила:
   - Прошу вас, тату, вiд себе i мого нареченого на весiлля!  Благословiть
мене - раз, другий, третiй!
   - Хай Бог благословить - раз,  другий,  третiй!  -  перехрестив  Матвiй
Катерину, поцiлувався з нею i дозволив ?й цiлувати його брудну руку.
   Те саме сталося i з Настею, лише Настя залилася одразу сльозами, обняла
Катерину i причитувала:
   - Дитинонько моя люба, дитинонько моя золота! А яка ж  ти,  серце  мо?,
хороша i яка ж ти менi дорога. Хай тебе Господь милосердний  благословить,
пiшле тобi щастя, здоров'я, многих лiт, а менi, серце, не бери  нiчого  за
зле, люблю я тебе, кохана ти моя дитино!
   Катерина була зворушена також, а Володько й собi сплакнув,  пiсля  чого
вiдчув на сво?х щоках мокрi, нiжнi дотики ?? уст, i вiд того йому стало ще
болючiше.
   Пiсля Настя швидко шкварила ковбасу з яйцями, журилася, що  нема  якраз
чарки, а дiвчата ж таку путь летiли, почали говорити; Катерина стала  знов
такою, як звичайно - гамiрною i веселою, i була вона чарiвною у тiй  сво?й
шовковiй широкiй спiдницi, що так гарно обiймала ??  тонкий  стан.  Матвiй
розпитував Катерину про весiлля - хто i чим буде, i як з коштами, i чи все
вже готове. Катерина на все  вiдповiдала,  ?й,  видно,  це  при?мно,  вона
радiсна, з ?? ясних, синiх очей лл?ться щастя. Настя знов  не  втрималась,
щоб не залебедiти:
   - А навiщо тобi вже свiт  в'язати?  Чи  ти  така  перестариця?  Чи  вже
нагулялася,  надiвувалася?  Будеш,  дитино,  не  раз  нарiкати,   але   не
вернеться.
   - Нi, мамо, не нарiкатиму. Вiн такий гарний  i  такий  добрий,  i  мене
шануватиме, i ми так любимось, i ми будемо щасливi...
   За тиждень батьки по?хали на весiлля, дома лишились самi дiти. Володько
дуже хотiв також ?хати,  але  його  чомусь  не  взяли.  Не  було,  мовляв,
людсько? одежини. А  коли  батьки  вернулися,  Володько  дiстав  коровайну
гуску, калача i бiлу батистову хустинку. Не знав, чи брати ??, чи  нi,  чи
радiти, чи плакати. Знав лише, що це вiд не?, вiд Катерини,  i  коли  брав
хустину до рук, здавалося, що чу? ?? запах, шелест ?? спiдницi i дотики ??
теплих, вогких уст на сво?й щоцi.
   I нема вже Катерини, не вернеться. Знав, що вона  вже  нiколи  не  буде
такою, якою була до цього часу. Так минула i  вiдiйшла  у  вiчнiсть  перша
любов Володькового серця, що ?? вiн ще довго чув у  собi,  нiс  завжди  зо
собою, як святий  спогад,  як  знак  ласки,  щастя  днiв  свого  нелегкого
дитинства.
   Але натомiсть в ньому вже росла i зрiла нова любов:  Василинка.  О,  як
радiсно дивитися i бачити те маленьке ?ство, що ось уже сiда?, i смi?ться,
i мугика?, i разом знати, що це твоя сестра. Будь благословенна!
   Розпускало i розпускало, на лузi трiснув лiд, вода залила сiножатi, дув
гнилий захiдний вiтер, сосни гнулися i шумiли, старi косатi верби  трiпали
сво?м вiттям, вороння лiтало боком i крякало.



   ЗНАЙШОВ ЗЕМЛЮ

   Масляна. Буде рання весна: червоний, дикий  пiвень  виходить  за  хату,
вилазить на кiнець, що над картопляною  ямою,  i  на  цiле  горло  завзято
кукурiка?. Це той самий грiзний пiвень, що нападав на Володька, але  тепер
вiн уже давно занехаяв це. Хай тiльки спробу?.
   У середу несподiвано прийшов дядько ?лисей. Довго обшкрябував  у  сiнях
бруднi чоботи. Принiс вiстку, що вiд не? защемiло Настi пiд серцем.
   Мовляв, до села прибув з Крем'янеччини "хвактор", що шука? покупцiв  на
одне дуже нiбито зручне "iм?нi?", i  вже  хтось  йому  сказав,  що  такими
справами особливо цiкавиться Матвiй Довбенко.
   - Прийшов, зна?те, на Запорожжя,- оповiда? швидко  ?лисей,-  зайшов  до
Стратона i так, i так: по триста п'ятдесят рублiв десятина  з  дворянським
банком. А земля, каже, як сажа, чорна, розстрочка  на  тридцять  лiт,  сто
двадцять десятин, а в тому двадцять п'ять лiсу.
   Матвiя ця справа пiймала одразу. "Пiдем!" - рiшуче заявив вiн.  Накинув
на плечi "куцана", i пiшли. Настя навiть не намагалась перечити -  даремна
рiч, скорше зупиниш буревiй, нiж його. Вона лише тошнiла, була неспокiйна,
виходила то входила надвiр, сидiла з Василинкою в пеленi i сльози текли по
?? запалих щоках.
   А Матвiй з ?лисе?м, розкидаючи полами одягiв, ступали твердими  кроками
снiговою саламахою назустрiч вiтру. У Стратона Булiя на Запорожжi чека? на
них фактор власника ма?тку села Тилявки Кирило Деберний. Застали  його  за
столом з дядьками, перед ними почате пiвока з червоною  налiпкою,  смажена
я?шня,- здоровий, мiцний, борода лопатою, лисина на всю голову.
   Привiталися, нiби старi знайомi.
   - О, дядьку Матвiю! Чув, чув! Сiдайте ось бiля нас та,  як  то  кажуть,
покотим колодкою,казав Деберний, був увесь сяючий i одразу налив  Матвi?вi
чарку.
   Ради такого "случаю" Матвiй не вiдмовився, пiднiс ту чарку,  глянув  на
всiх:
   - Ну, так... Дай-бо здоровля! -  проговорив  i  випив.  Розмова  велася
жваво, говорив, як i слiд йому, найбiльше фактор.
   - Ото ж слухайте, люди добрi. Вiрте менi чи не вiрте, а тако? землi, як
у нас, ви на цiлiй Волинi не знайдете. Високе, соняшне, сухе мiсце. Чорна,
вироблена, пшенична земля. Двадцять п'ять десятин першорядного  лiсу,  пан
обанкрутився, продати мусить, i були б ви останнi з останнiх,  коли  б  ви
оцю нагоду пропустили. Правда, мушу вам сказати: на першу пору  нашi  люди
зустрiнуть вас не дуже ласкаво, нiчого правди та?ти, прийдеться вам з ними
деякий час повоювати, бо самi купити хочуть, але  я,  зна?те,  як  побачив
нашу громаду - подумав: не буде з нею ладу, дай, думаю, пошукаю  мудрiших.
Як барани, кажу вам, нашi люди. Так, дай-бо здоровля! - пiдняв  i  вихилив
чарку.- Отже, кажу вам, нетямущий народ,продовжу? сво?  Деберний.-  Зiбрав
я, чу?те, ?х на сходку у цiй самiй справi, а вони замiсть рiшати -  битись
почали. Подiлились, зна?те, одразу на гурти, тi за попа, а тi за попадю, i
хоч ти ?м кола на головi теши. i за вiщо? Бо однi, мовляв, що  по  тамтому
боцi долини, не мають права до цього ма?тку, бо у них, мовляв, "свiй" ?  -
ха-ха-ха! Подумайте! I така вам зчинилась колотнеча, що до дiла не дiйшло.
Подивився я на те дiло, плюнув i давай, думаю, пiду у свiт мудрiших  людей
шукати, а тут менi в Обичах сказали, що до  них  приходив  один  дядько  з
Дерманя i питав за землею, а я собi й подумав:  коли  люди  самi  йдуть  i
шукають, то це не те саме, що ось тут нашим само в рот  лiзе,  а  вони  не
хочуть. Дай, думаю, пiду та поспитаю, i от я тут. I от, як кажете, давайте
дiло зробимо.
   Дядьки на цю мову лише головами покручували, кожний пригадав  собi,  як
то вони самi "списки робили", але говорити про  це  при  чужiй  людинi  не
випада?. Один тiльки Матвiй, по сво?й упертiй щиростi, не втримався:
   - А ви дума?те, що ми iншi. Усi ми з одного тiста лiпленi.
   - Е, не кажiть,- заперечив Деберний.- 3 одного то одного, але у вас  он
школи якi. Хе! Дайте нам школу! Що ви дума?те? Не кажу,  що  ми  з  клоччя
суканi, але неграмотнiсть. Люди темнi. Що тут казати.
   - Темнi то темнi, але i кров така,- докинув до всього ?лисей...
   - Яка кров? - пiдняв голос Деберний.- Наш народ, кажу вам,сумирний.
   - То-то й бiда. Де не треба - сумирний,  а  де  треба...  Ге!  Рiл'-ма,
такого гамору наробить. Особливо коли батога над ним нема.
   - Кажу ж - темнота. Дайте лише школу, розкажiть, покажiть, розтолкуйте,
вiдкрийте очi, i пiде. Е, ще й як  пiде.  Певно,  тепер...  Тепер  нi.  Що
тепер. Тому й кажу:
   при?жджайте, купуйте i працюйте.
   - Та ж кажете - нас там не дуже того,- зауважив Стратон.
   - Не зважайте! Нашi люди  попиндючаться,  попиндючаться  та  й  сядуть.
Майте лише дещо терпцю. А ви люди грамотнi та й, бачу, хазя?  не  останнi.
Зда?ться, той самий край, а не той - п'ятдесятверстов, а  яка  разнiца.  I
худоба, i будова, i поле. Кажу: у  нас  ви  багачами  станете,  рипайтесь,
рипайтесь!
   Фактор купив Матвiя з першого слова. От чоловiк! Такого  ще  Матвiй  не
бачив. I толковий, i порядний, що й казати. Пiзно поночi  вернувся  Матвiй
додому, i по одному його виглядi Настя одразу догадалась, що сталося.
   - Спечи якого там коржа - завтра пiдемо оглядати "iм?нi?" в Тилявцi.
   - Як, як? У... Як ти сказав? Що це за така западенна Пилявка?
   Матвiй роззува? чоботи.
   - Западенна не западенна, а ти-но рихтуй харчi. Пiду на кiлька  днiв  -
п'ятдесят верстов ходи.
   Хотiлося йому по-доброму з Настею, але хiба ж iз  нею  можна?  Настя  ?
Настя. Одразу в плач, одразу в сльози, одразу нарiки! Ех! Так би вдарив!
   А надворi темно,  мовби  в  проваллi,  чогось  загавкав  Пундик.  Настя
пiдiйшла до вiкна i довго дивилася в темноту. Заспiвав  перший  пiвень,  а
вона все сто?ть. Матвiй не зважа?. Йому треба спати, на нього чека?  довга
путь.
   Другого дня рано Матвiй дещо полагодив, дав розпорядження,  узяв  торбу
хлiба й пiшов. На Запорожжi чека? на нього Деберний i Стратон. Так утрiйку
i подалися отуди, як Мости, як Зелений Дуб, як Гiсерна...
   Тро? рослих, барчистих мужiв iшли в напрямку пiвденного сходу.  Темними
лiсами, глухими дорогами i аж другого дня  вийшли  на  трахт,  що  веде  з
Острога, через Шумське, до Крем'янця. Тут розгорнулась рiвнина з  гайками,
селами, хуторами. Кра?вид змiнився. Бiльше простору,  ширшi  обрi?,  меншi
села, десь-не-десь розмахують крилами  вiтряки,  в'ються  дороги,  бiлiють
церкви, чорнi? здебiльша оголена земля. За  селом  Жолобки,  що  лежить  у
балцi на шляху, почина?ться старий дубовий лiс. Минають його i  стають  на
землю обiцяну.
   Лiс кiнча?ться нагло, простою, темною, з пiвночi на пiвдень, стiною,  i
одразу, по обох боках дороги простяга?ться хвиляста рiвнина.  Справа  поле
запада? в долину, злiва впира?ться  в  березовий  гай,  спереду  на  обрi?
стрiхи, двори i села.
   Мужики зупинилися. Сонце лило сво? дари назустрiч, Хмари  розбились  на
загони i гнались шалено в бiй з дубовим лiсом. Вiтер дув в обличчя.
   - Так дивiться,- промовив Деберний.- Це i ? та  сама  Тилявка.  Це  вам
щира i щедра долоня, що пiдносить вам дар. Берiть  i  нiкому  не  дякуйте,
хiба Боговi.
   Матвiй зi Стратоном дiйсно враженi, а Деберний продовжу?:
   - Триста десятинок отут, мо? людички, i сто двадцять з них вашi.  Решту
розберуть, мабуть, нашi мiсцевi. Котiть лише рублики.
   - Так... Рублики... Зна?мо - рублики,- мимрить Матвiй, а зiр його хижим
орлом носиться довкруги по  пригiрках,  довкруги  лану,  сяга?  за  обрiй.
Нахиля?ться, пiдносить мокру груду зi скиби i чавить ?? на долонi.
   - Масло, масло,- каже Деберний. Долоня Матвi?ва  звична  на  те  масло,
вона тверда i шорстка i з таким маслом потрапить розiбратися.
   - А як тут з водою? - пита? Матвiй.
   - Отам у долинi,- каже Деберний i показу? на га?.
   - Либонь, далеченько,- кида? слово Матвiй.
   - Сажнiв десять углиб отам у  долинi  сягнете  i  ма?те  воду,-  на  це
Деберний.
   Дядьки мовчать, у ?х  очах  щось,  видно,  зрi?.  Деберний  дивиться  i
бачить. Добре. Вiн вдоволений. Пiшли далi.
   По трьох днях  Матвiй  зi  Стратоном  вернулися.  Рiшення  запало.  Уже
дорогою намiчали, кого б до товариства при?днаи - родин десяток i доста. А
першо? недiлi бiля церкви пiшла,  довкола  чутка:  Матвiй  знайшов  землю.
Нарештi! Нелегка справа. Земля пiд ногами, а от знайти штука, казали люди.
   Почали голоситися покупцi, Матвiй зi Стратоном вибирали, але вибору  не
було.  Луччi  хазя?  не  дуже  пруться  на  нове,  приходиться  брати,  що
трапля?ться. Не було i Настиного двоюрiдного брата  Титка  забуто.  Матвiй
сам прийшов до нього, узяв за шорстку руку i каже:
   - Iди, Титку, у свiт - господарем будеш.  Титко  чухався,  йойкав,  але
послухався. Його Параска одразу затараторила, але було запiзно.
   Хому Бондарця, по вуличному Ет-то?, втягнули - четверо синiв, як слупи,
i крива дочка - землi треба. Миколу Гнидку, що злодi?м  колись  був  i  що
покаявся - хирляк, справжня гнида, але жiнку ма?, як слон, i дiтей копиця.
Тараса Здорова з гурточком кучерявих дiвчаток  -  малих  i  менших.  Iвана
Кушку iз жiнкою, що сипле щороку по одному  -  справжня  фабрика.  Онисько
Середа, Iван, по вуличному Бабин, Кузьма  Запорука.  Десяток  таких,  сама
голота.
   I з таким товариством рушив Матвiй на нове мiсце. А час  наглив,  весна
летiла буревi?м, снiг щезав на очах, сонце шалено горiло. Новосельцi мають
повнi руки  роботи:  продають  свою  землю,  шукають  за  грiшми,  вносять
завдаток, пiдписують "запродажну", ?здять i ?здять туди й назад, а  тут  i
земля тряхне, оранка й сiяння просяться...
   Але перш нiж сiяти, треба ту землю подiлити, i дiлили,  i  краяли  новi
межi, жеребки тягнули - кому за ким, кожному в чотирьох  мiсцях  рiзали  -
город, поле, придаток i лiс. Усi пристали на це,  та  як  пришилось  брати
свiй жереб - пiшли нарiки. Той дiстав краще,  тому  припало  дещо  мочару,
iншому ще щось хибить. I всi до Матвiя, i всi на нього, так нiби це вiн  в
усьому винен. Титко, наприклад, дiстав город пiд самим  селом,  самi  нiби
рiвчаки, та грузи цегли, та за?зди, та бур'яни i давай нарiкати,  i  давай
плакати. Матвiй подумав, подумав i каже Титковi:
   - Бери, Титку, мо?, а я вiзьму тво?. Титко погодився.
   - Аби лихо-тихо,- казав Матвiй, коли йому дорiкали,  що,  мовляв,  собi
пошкодив.
   Матвiй з Василем, як по?хали на середхресному тижнi до тi?? "западенно?
Пилявки" (Настя цього iнакше нiяк не вимовить), то до самого Великодня там
барився. Повну хуру збiжжя забрав iз собою, i  плуг,  i  борони,  i  мiшок
?жi...
   А на хуторi тим часом весна робила сво?  щорiчнi  веремi?.  Надулася  i
розлилася рiчка, залила  весь  луг,  усю  Лебедщину,  верби  бруньки  сво?
розчепiрили, садок ожив, з'явились галасливi птахи, зацвiрiнькали горобцi.
Лiс зашумiв весняними, парубочими шумами, сосни запахли смолкою.
   Але чого так смутно навколо? Чому Настя, встаючи рано,  не  спiшить  на
город, не розкида? гною на грядки, чому  не  бiлить  хати  пiд  Великдень?
Пiст, смуток, самота. Устане сердешна, упора? корiвки, та свинi, та кури i
стоконя?ться, мов привид, по дворi, по садку, по неораному городi, огляда?
кожний кутик, кожне деревце, кожний кущик. "Господоньку,  Господоньку!  Що
тут напрацювалося, що тут нагорювалося,  ось  гляньте,  людоньки,  на  мо?
руки, як патики, як  зачовганi  копистки,  а  вiд  чого?  Дума?те,  сидiла
зложивши ?х у пеленi? Дума?те, наймичок держала, радила та командувала, та
готовеньке до боднi, до скринi, до засiкiв збирала? Ой, нi! Ой, чу?те, нi!
Рано-свiточок, чи звелося сонце, чи й нi, а ти вже зводишся  i  чи  болить
тебе що, чи не болить, чи догаря? тобi яка бiда, чи не догаря?, а ти йдеш,
а ти дерешся, а ти робиш. Нема тобi часу  на  таке  зважати.  Зернятко  до
зернятка, копiйку до копiйки, все докупи, все разком - зносиш, збира?ш,  а
тепер? Кидай! Усе кидай! А дивiться, людоньки, яка тут земля -  як  масло,
як хлiб, а пахуча, а садок який, гляньте на тi вишеньки, на  тi  яблуньки,
на тi грушечки та сливи. I все отут на очах виросло, кожне зна?ш, як  свою
дитину. А дивiться, який город! Хiба то город? То скатертина,  що  на  нiй
кладуть паску. А як родило, що не посi?ш, що не втицьнеш у землю -  росте,
буя?, женеться догори. I небо яке, погляньте, сво?, пахуче, i звиклося  до
нього, i хутiр, i нiхто тобi на голову не лiзе, чи  курка  пiде  куди,  чи
дiтиська десь залiзуть, нiхто того не бачить, нiхто не жминда?,  нiхто  не
гдира?".
   Перед Великоднем у середу прийшла iз села стара  мати  Iвана  Кушки,  i
тiльки увiйшла до хати, навiть помагай-бi не промовила, як одразу сльозами
залилася. Настя не питала, що сталося, i собi в сльози.
   - Навiщо вам ото,- ледве промовля? стара Кущиха,- все кидати? I чому ви
того свого не вговорите? То ж у вас тут рай. Хiба вам чого браку??  А  вiн
прийшов до "нашого", намовив його, а тепер тягне нас у свiт за очi на край
свiта, а я, дивiться, стара, хотiла б уже зложити костi сво? приI сво?х.
   - Нi, серденько бабусю, нi,  голубонько!  Нiчого  нам,  чу?те,  тут  не
браку?, але що я можу подiяти? Бере нас, волоче нас, Бог святий зна? куди,
десь отуди, як до Поча?ва, а може, ще й далi.
   Ридали обидвi, нiби ?х на  смерть  виряжали,  i  не  могли  наридатися.
Здавалось - геть-чисто обидвi в сльозах розiллються.
   Пiдступало свято. У п'ятницю на Плащаницю вернулись Матвiй  з  Василем.
Не можна ?х впiзнати - такi вихудлi, вивiтренi, аж темнi, очi -  як  нори.
Василь ледве лазить, Матвiй сама кiстка.
   У хатi, мов у домовинi - чорно, непорано, паски якiсь спекла, але не до
них тепер. А Матвiй ще було думав, що одразу отак i по?дуть, бо дехто  вже
ви?хав, там, мовляв, i паску з'?дять i кiмната  там  у  панському  будинку
приготовлена, але треба квапитись, а то чого доброго заберуть iншi, а тодi
живи на дворi, та й земля, та й городи, та й усе скрiзь чека?.
   Але Настя вперлася i хоч ти рiж ??:
   - Не по?ду перед самим святом, не будеш бачить мене живою!  Без  сво?х,
без могил не буду десь там святкувати!
   I Матвiй здався, хай уже, дума?, вiдсвятку?, а в  самого  серце  не  на
мiсцi, думка все там i там, цiлий тиждень треба чекати i хто  зна,  що  за
такий час може там статися.
   Прийшла свята нiч, на покутi перед  образами  лампадка  блима?,  Настя,
худа, як мощi, сто?ть,  руки  чорнi  зложенi,  i  молиться...  Хреститься,
поклони б'? i плаче потиху.
   А Василь, а Володько, а Хведот також невеселi, але цi мають сво?  горе.
Свято не буде, як було, все якось так розкидане, скрiзь смутно.  Володько,
наприклад, анiтрохи не шкоду?, що вони iдуть. Йому навiть цiкаво,  що  там
буде, по?дуть кудись далеко, невiдомо куди, але  все-таки  то  дуже,  дуже
мусить бути цiкаво. Питав Василя, як там ?, але той так уже  вирiс,  що  й
балакать з ним не бажа?... Отже, всi в турботi, одна Василинка пищить собi
в колисцi, як звичайно, ?й ще зовсiм байдуже, що там у тому  Божому  свiтi
ко?ться.
   Паску святити, як звичайно, ?здили, хоча конi i дуже нагоненi,  бо  хто
зна, чи Настя дiйшла б до церкви. Бiля церкви зiйшлися всi тi жiнки, що ще
не  вiд'?хали  а  мають  ?хати,  i  зчинили  таке,  хоч  у   землю   лiзь.
Христосуються, цiлуються, а самi, мов тiнi, а ридають, мов по мерцевi.  До
них долучилась рiдня i ну, просто тобi не Великдень, а похорон.
   Чоловiкам таке нiяк не вгод,  але  вже  мовчать,  що  подi?ш  з  такими
плакучими бабами, але найгiрше все-таки Матвi?вi, бо ж то  вiн  до  всього
приводець,  а  його  Настя,  це  треба  одразу  признати,  таки  найбiльше
розлива?ться, iншим разом вiн би взяв напругу i показав би ?й, як то i вiд
чого то ревти, але цим разом замкнув себе на всi замки i мовчить, мов  той
камiнь, що лежить при дорозi i по ньому всi колеса котяться.
   Другого дня Великодня стало  дещо  веселiше,  пiшли,  як  звичайно,  на
могилки та набрали зi собою, як велить звичай, i  по?сти,  i  попити,  щоб
побути разом з мертвими,  коли  Христос  воскрес  iз  мертвих.  Iдуть,  на
могильних горбиках настiльники розстеляють, кладуть три  крашанки,  паску,
свiчку розсвiчують, кличуть священика i правлять панахиду. А  по  вiдправi
зiйдуться куми, та свати, та  брати,  та  сестри,  знесуть  усе  докупи  i
почнеться поминання покiйничкiв, дай ?м Боже царство небесне i  пухкенький
рай, i при тому так навпоминаються, що не тiльки живi, а й мертвi в гробах
починають обнiматися, та цiлуватися, та христосуватись, i  скiнчиться  все
то на: "Ой, чарочко медовая" та  iнших  ?м  подiбних,  що  аж  лунадовкола
цвинтаря розляга?ться.
   I нема тодi грiха,  i  нема  смутку.  "I  друг  друга  об'iмем  i  тако
возопi?м" - спiва?ться у  святiй  пiснi,  а  дiвчата  аж  ви-вискують  вiд
христосувань, що ?м подай тiльки, така сила тi?? святочно? радостi.
   Не дуже спiвала i не дуже тiшилась родина Матвi?ва. Зiбрались разом уся
рiдня i присiли на травi у семiнарському саду.  Кружляла  як  слiд  чарка,
гуторили весело, а Матвiй, просить на завтра всiх "на пiдводу", усiх -  як
рiдних, так i тих, що купили в нього землю. Просить  усiх  прибути  завтра
раненько, щоб скорше ви?хати, бо воно хоч того майна i не дуже, а все-таки
на тузин возикiв набереться гарабурдя; поки вкладемось, поки те, поки  се,
а хотiлося б, як то кажуть, за раннього сонця. На щастя, погода, зда?ться,
зовсiм сприя?, дякувати Богу.
   Вечором на роздорiжжi довге, слiзне, гамiрне прощання, так що Матвiй аж
прикрикнув на Настю:
   - Ну вже, ну... Ще менi розiлл?шся. Досить того. Не на смерть же ?демо!
I там ? люди такi ж, як i ми.
   Нiч довга, турботна... Остання  на  хуторi.  Усi  в  напруженнi.  Настя
зморена сидить на лавi, нiщо ?? не цiкавить. Дума? i дума?. Завтра тут нас
не буде... Зiстануть самi голi стiни, i буде поле, i лiс, i луг, i  рiчка,
а ми все покинемо, полетимо, мов тi лелеки,  що  ото  на  стрiсi.  Але  тi
вiдлетять i вернуться, а ми нiколи.
   Першим заснув Матвiй - завтра повнi руки роботи i йому  нiколи  думати.
За ним заснули дiти. Володько довше не мiг забутися, все i  все  приходило
щось дивне на думку. Усе-таки дуже дивно,  що  вони  ось  так  вибираються
звiдсiль i кудись ?дуть. Йому трохи шкода матерi, що так дуже побиваються.
Вiн не розумi?, чому вони так дуже вже плачуть, але все-таки йому шкода. А
мати сидить i сидить перед колискою, у колисцi Василинка, нога на  поножi,
колиска потиху  хита?ться.  Володько  привстав,  пiдсунувся  до  матерi  i
пошепки пита?:
   - Мамо?
   - Що тобi, дитино? Чому не спиш?
   - А чому ви не спите?
   - Не можу, дитино, не можу! Куди ми по?демо? Що нас там чека??
   Володько щось хотiв ?й сказати, та не знаходив слiв.  Чув  серцем  свою
матiр, щось у нiй було таке дивне, таке величне i таке святе.  I  хотiлось
йому до не? молитися.
   Нiч. Чорна, весняна, як  оксамит,  нiч.  Спить  родина  глибоким  сном,
сплять дорослi, сплять дiти.  Ледве  помiтний  огник  блима?  на  коминку.
Настя, не роздягаючись, похилилась на  краю  полу  бiля  колиски  i  також
здрiмнула.
   А нiч iде, ступа? невмолимо, остання на тому мiсцi,  де  горiло  огнище
оцього маленького, далеко на край свiта  закинутого,  гурточка  людей;  де
цвiло ?х щастя, де болiло ?х горе...
   Тi чеснi, здоровi, повнi  сокiв  життя  люди,  тi  борцi  за  поступ  i
володiння, тi вузли, що в'яжуть народ i землю во?дино.
   Нiч. Чудесна, свiжа, пахуча  нiч!  Весна  диха?  пристрасним  диханням,
шумить лугом вода, а горою сосни. Зорi в небi жарiють...  Земля  набряка?,
мов жила, що налива?ться свiжою кров'ю... Росте нечутно трава.
   "ЗАПАДЕННА ПИЛЯВКА" _
   Спочатку долиною, помiж  заставською  сосниною  та  лебедським  зрубом,
повiльно хвилею котився перший, легкий, весняний  туман.  Потiм  небо  над
лебедським пригiрком легко зарожевiлося. Кущ  вiльх,  що  над  криницею  з
кадубцем, звiдки  Матвi?ва  родина  черпала  воду,  чiтко  зарисувався  на
рожевому тлi. Запищала якась пташина.  Лугом  повiйнув  вiтрець,  похитнув
купками жовтих, болотяних квiтiв i шпичаками прибережних очеретiв.
   Хутiр Матвi?в спить. Довгий будинок хати разом  з  хлiвом  для  худоби.
Навпроти тако? ж довжини, рiвнобiжне вад  дорогою  клуня  на  мурованих  з
каменю стовпах. Упоперек вiд городу свинюшник,  дровiтня  i  хижка.  Дверi
клунi наростiж вiдчиненi. Серед двору сто?ть надовго  розворений  вiз.  На
подвiр'? розтрушено солому.
   Першою прокинулась Настя. Вона одразу збагнула, що всьому кiнець  i  що
зайво далi перечити. Вона це зна? вже давно, але ще вчора здавалось, що ще
не все страчено. Устала i вийшла надвiр.
   Ах, ранок! Який ранок! Сонце, скрiзь сонце, по всiх верхах, по  вербах,
по вiльхах, по соснах, по дубах. Свiт - храм, а в нiм засвiчено всi свiчi.
Настя голосно молиться до сходу.
   Устав i Матвiй. Пiдiйшов одразу  до  цебра,  вилив  на  обличчя  кварту
степлiло? за нiч води, гукнув на дiтей уставати i пiшов кормити худобу.
   На хуторi рух. В'?жджають одна за  одною  замовленi  пiдводи  -  брати,
швагри, сусiди. При?хав i Клим  Юхимiв,  а  з  ним  Катерина.  Ця  вже  не
верта?ться бiльше до дiда, а ще з  Матвi?м  до  Тилявки.  Юхим  привiз  ??
скриню, ?? вiно, ?? корову. Не гаючи  анi  хвилинки,  взялись  до  роботи.
Розворювали[8] вози, кормили конi. Василь кожнiй парi коней сипав  по  два
гарнцi вiвса до опалок. Виносили "добро" - з хати, з комори, з  горища,  з
повiтки, з клунi. Кадуби з борошном, бодню  з  салом,  дiжки  з  капустою,
огiрками, столи, стiльцi, лави. Iншi в'язали свиней i вкладали  до  возiв,
тi гули, мов фабричнi гудки. Бiгали по городi за курми i  запихали  ?х  до
клiток. Виводили з хлiва корiв, теличку...
   Володько  дивився  на  цiлу  ту  руйнацiю,  на  заплакану   матiр,   на
заклопотаного, в однiй сорочцi, батька, що з нього лився  цюрком  пiт,  на
дядькiв, що старанно кожний вантажив свого , воза,  i  йому  було  весело.
Нiяково було радiти одверто, вони ж кидають старе  гнiздо  i  "волочуться,
мов цигани, у свiт", але хiба це не  при?мнiсть  усе  то  лишити  i  ?хати
валкою возiв кудись "у свiт", бачити новi мiсця, iншi  лiси,  iншi  рiчки,
iнших людей. При?дуть на якесь нове мiсце, там напевно  знайдеться  багато
дiтвори, можливо, знайде собi приятеля. Йому лише прикро, що  все  то,  як
звичайно, тягнеться надто довго i що весь час так дуже побива?ться мати. I
щоб усе то якось приспiшити, вiн рiша? й собi помагати.  Лiзе  на  горище,
вишуку? там рiзнi старi речi, якiсь чоботи, якесь ганчiр'я i все  то  несе
оберемком до воза.
   - Тату! Тату! - зверта?ться до батька.  Той  саме  двига?  щось  тяжке,
якогось кадуба з борошном i зовсiм не зважа? на малого.
   - Чого ти хоч? - кричить спересердя.
   -А куди з цим?
   Батько мигцем огляда?ться:
   - А, кинь там куди-небудь!
   Але куди  його  кинути,  скрiзь  повно,  все  завантажено,  i  Володько
носиться зi сво?м крамом i кожного, з дуже поважним виразом,  пита?:  куди
то покласти. З нього посмiхаються, з ним жартують, але вiн не  зважа?.  Не
такий час.
   А сонце заповiда? гарний день, тепло, свiжо, при?мно. 'Високо в блакитi
кружляють лелеки "на погоду".
   Нарештi все готово.
   - Все, зда?ться,- сказав Матвiй, пiшов ще раз до хати, до  хлiва.  Хата
порохня, з брудними стiнами зi знаками,  де  були  образи.  Нi  стола,  нi
лавиць, лише мiсце, де вони так довго стояли. Став  на  хвилинку,  i  щось
зворушливе пройняло його. Труснув головою i  вийшов.  Скрiзь  порожньо.  У
хлiвi, у клунi. I вичував у серцi смуток. А найгiрше той садок, тi рядочки
щеп. Нiяк не вiрив, що все  то  отак  на  поспас  лиша?ться.  Вернувся  до
пiдвiд.
   На подвiр'? все готове, опалки знятi, конi загнузданi, вiзники чекають.
   - Ну, так! - вирвалось у нього.- 3 Богом! Помолимось, люди, на  дорогу!
- i зняв мокрого вiд поту кашкета.
   У той час Настя голосно викрикнула, припала до землi  устами,  цiлувала
??, рвала пальцями молодий шпориш:
   - Земле моя! I як тебе  покинути?  Боже,  поможи  менi!  Усiма  пройшло
зворушення, стояли без шапок до сходу  лицями,  хрестилися.  Матвiй  читав
голосно "Отче наш".
   По молитвi валка возiв рушила. Наперед Василь i Катерина гнали корови i
телицю, за ними пiшли вози. Завйокали,  зацмокали,  загойкали  пiдводчики,
заскрипiли вози, один за одним, поволi i обережно,  ви?жджали  на  дорогу.
Настя залишила подвiр'я останньою, вiдходячи повернулася,  похрестила  все
на всi чотири боки i пiшла. Сльози тихо текли по ?? щоках.
   - Ну, що ж, кумо,- гуторили дядьки.- Не побивайтеся. Звикнеться й  там.
Не в Туреччину ж iдете.
   Настя мовчала, вона й сама це зна?, що не в Туреччину, та  що  ж,  коли
серце так болить, а сльози самi з очей бринять.
   Поволi  тягнеться  валка,  минають   город,   останню   межу,   минають
дерево-трепеток, що самiтн? росте на межi Григорчукового поля i що правило
хуторянам за якусь межу ?х простору...  Ось  i  до  млина  повертають,  на
греблi чужi люди, мельник.
   - Щасливо?, Матвiю, дороги!
   -Спасибi!
   - Дай Боже i на новому мiсцi зажити!
   - Дай Боже, дай Боже! I ви здоровi  зiставайтесь!  Не  згадуйте  лихом!
Якщо зробив недобре - простiть!
   - А, хай Бог боронить, Матвiю! Не робили ви вам нiяко? кривди. Хотiли б
завжди таких, як ви, сусiдiв мати.
   Мельник, мельничиха, ?х дiти. Прощаються як з рiдними i проводять  геть
далеко на гору.
   Згори Володько востанн? глянув на свiй хутiр, на луг, на рiчку,  на  тi
верби, що по них лазив, на того млина, де стiльки вислухав казок, на став,
на стависько.
   -Так ?деш уже? - пита? його Пепiк мельникiв.
   - ?ду,- каже Володько.
   - А при?деш ще коли?
   - Не знаю. Ми ?демо далеко. П'ятдесят верстов.
   - Ого,диву?ться Пепiк.- Але ти все-таки при?дь. При?дь!
   - Колись при?ду,- обiця?  Володько  i  вони  розстаються,  Валка  возiв
поволi тягнеться глибокою, ви?ждженою, немощеною  дорогою  з  пригiрка  на
пригiрок через заставське поле, попри монастирський млин,  через  Городн?,
в'?жджа? "бiля  Лисiв"  до  села.  Гавкають  собаки,  виходять  на  дорогу
святочнi люди, вiтають Матвiя, деякi проводять  валку,  бажають  щастя  на
новому мiсцi, деякi навiть виймають пляшку i на ходу частують "на колеса",
жiнки дарують на згадку крашанки.
   Настя вже лише сидить з дитиною на возi, вона так зморилася, що йти вже
не може. ?дуть побiля монастиря, побiля  приходсько?  церкви.  Тут  скрiзь
повно людей. Усi ще святкують. Настя знов у плач.
   Поволi, поволi i по часi ви?жджають  за  село  з  другого  боку.  ?дуть
горою, звiдки дуже добре видно цiлу запорозьку долину зi стосами каменю  i
саме Запорожжя на горi з другого боку  долини.  Видно  бiлу,  нову,  криту
чорною бляхою хату дядька ?лисея, збудовану минулого  лiта,  видно  клунi,
сади. Усе то до болю дорогi, близькi i знанi мiсця, i  навiть  сам  Матвiй
погляда? туди з виразом зата?ного смутку.
   Валка тягнеться далi  полями.  Жайворонки  заливаються,  ниви  криються
зеленню, злiва виднi? багата чеська  колонiя  Борщiвка,  справа  на  обрi?
манячить та сама черешенька, що бiля не? "водило не одного", а  в  тому  i
покiйного Ровiцького, навпрост на перехрестi та сама корчма "Веселка",  де
то попивав покiйний Ровiцький з добрячим чехом Шалтою.
   Володько ще не був тут i тому все то дуже цiкаве. Гарнi будинки,  гарнi
Сади, пишнi хмельницi, рiвнi дороги.  Спереду  на  пiвдень  сто?ть  стiною
густий, старий, мiшаний лiс i просто на нього тягнеться валка.
   Бiля "Веселки" валка зупиня?ться; дехто бере пиво,  чута  жарти,  смiх.
Находяться знайомi чехи.
   - А! Матвiй! ?дете? Ано, ано! Шаст пан Буг! Добже д?лате!
   Матвiй завжди добре жив iз чехами, ставив  ?х  за  взiрець  господарiв,
брав з них приклад, але чехи i його любили.
   Постояли хвилинку i далi. Нема часу  довго  бавитись,  попереду  далека
дорога. По часi в'?жджають, нiби до тунелю, до старого, темного,  мiшаного
лiсу. Дорога тут погана, з вибоями, ще не висохла весняна грязюка, пiдводи
тягнуться  поволi,  мiсцями  дядьки  пiдтримують   сво?   вози,   щоб   не
перекинутись.
   Володько не може всидiти на возi -  стiльки  тут  цiкавого.  Злазить  i
бiжить лiсом край дороги. Хведотовi також дуже кортить  так  побiгти,  але
йому не можна. Ще забiжить куди, а тут нема кому за ним  дивитися.  А  тут
такi величезнi, значно бiльшi, нiж у  Лебедщинi,  рiзнi  дерева,  що  саме
розвиваються, сонце ледве продира?ться крiзь ?х  вiття,  безлiч  усiлякого
птаства гармидерить угорi i  безлiч  усiлякого  рясту  росте  пiд  ногами.
Володько радiсно, раз-у-раз викрику?, луна пiдхоплю?  його  голос  i  несе
кудись у хащовиння. Потiм вiн нарива? цiлий оберемок рiзного квiття i несе
матерi. Вiд квiтiв пахне мiцною свiжiстю лiсу, вони дуже нiжнi, i особливо
подобаються Володьковi тi на високих стебельцях,  що  подiбнi  на  сережки
якогось ясно-бузового кольору, бо вони не такi,  як  бiлий  ряст  чи  синi
фiялки, i трапляються вони не так часто.
   Далi дорога спуска?ться круто вниз i ста?  такою  глибокою,  що  валка,
ранiш  нiж  до  не?  в'?хати,  зупиня?ться,  гальмують  колеса  i   дядьки
вигукують: "Агой-агой!" - чи не ?де там хто знизу, бо на такiй дорозi годi
розминутися.
   Унизу лiс раптово урива?ться, несподiвано вирина? долина з  рiчкою,  iз
селом i млином. Кра?вид трохи також мiня?ться, земля пiскова, зовсiм  нема
садiв i будинки лише  з  дерева.  ?дуть  селом,  до?жджають  до  великого,
мурованого млина i тут зупиняються. ? то знаний млин, що про нього не  раз
згадував Матвiй, з великим ставом i стависьком. Вода в ставу  дуже  чиста,
майже прозора, i дуже добре видно в нiй цiлi згра?  рибок,  що  пливуть  у
рiзних напрямках, а також як повзають по бiлому,  крейдовому  днi  всiлякi
рачки. Стависько  густо  заросле  очеретом,  шуваром,  лепехою,  по  краях
широким листом водяних лiлей.
   Починають по?ти у ставу коней i худобу, пiдвiшують до дишлiв  опалки  з
обороком, попасають корови. Люди снiдають. Появляються великi куснi паски,
кiльця ковбаси, миски холодцю. З'явля?ться  i  пляшка  оковито?  -  дай-бо
здоровля! Згадали i "Христос воскрес", стало знов гамiрно.
   Володько з Хведотом беруть по кусневi паски, по крашанцi, лишають  усiх
i йдуть на греблю. Мати гука? за ними, щоб "дивилися".  Хлопцям  тут  дуже
подоба?ться, у прозорiй водi плавають рибки, вони кидають ?м шматки паски.
   По снiданку рушають далi. Одразу за селом знов почина?ться лiс. На  цей
раз лише сосновий. Височезнi, рiвнi, стрункi, мов восковi  свiчi,  дерева,
що, зда?ться, ?м тяжко стояти i вони ось-ось зiгнуться. Деякi з  них  таки
злегка погнутi. Такого лiсу Володько ще нiколи не бачив.  А  яке  чисте  й
пахуче повiтря.
   - То лiсок! - розважають дядьки.- З тако? сосонки  платiвка  вийшла  б,
що? Аршинiв тридцять-сорок.
   - А лiсок, рiзал'-ма, нiчого. Кажуть, на кораблi зрубати хочуть... кiсь
хранцузи чи мараканцi...
   - Усе тi хранцузи та хранцузи,- озива?ться ззаду Клим.
   - Та... Що ж... Капиталу треба. Без  капиталу,  скажу  вам,  нiчого  не
втнеш,- зазначу? Макар Улiянiв.
   - Хiба в Рос?? мало тих лiсов,- чути голос Кальчука.-  Када  служив  на
Уралi, дак там отакий лiс просто випалювали.
   - Випалювали? - дивуються дядьки.
   - Не може бути! - зазначують iншi.
   - А от випалили,- продовжу? Кальчук.- Ще кращий, нiж цей.
   - Звiсно! Рос?я! - докида? Макар.
   - Ах, Боже, Боже! - тошнi? про сво? Настя.- ?демо,  ?демо,  а  кiнця  й
краю не видно. Завезе нас десь на край свiта.
   - Ха-ха-ха! - регоче  Кальчук.-  Тобi,  Насте,  лише  на  печi  сидiти.
Плужимось пiвдня пiском, а вона - кiнець свiта. Рос?я широка!
   - Широка, а мiсця брак,- розважа? Матвiй. А день ясний, мов око.  Сосни
стоять сливе непорушне, Часом якась людина по дорозi зустрiнеться.
   - Дзiнь добрий! - вiтаються тi люди.
   - Чого вони, тату, дзiнькають? - пита? Володько у батька.
   - Та ж то ляшки. Хiба не зна?ш? По цих-о лiсах самi ляшки. Голота. Сама
бiда.
   Дядьки i на це мають свою думку:
   - Польськi, кажуть, пани насадили ?х тут. То, кажуть, пiсля  польського
повстання хотiв цар забрати  панам  землю.  Так  вони  взяли  та  й  сво?м
вiддали, насадили чиншовикiв. Але  кепсько  ?м  на  цих  пiсках  ведеться.
Подивiться на ?х життя.
   - А докеди, люди добрi, ?д?ц?? - питають iнколи пiдвiдчикiв.
   - У свiт,вiдповiдають тi.
   - Свiт великий.
   - Кому великий, а кому малий. Дума?мо, що вам у тих лiсах не  дуже  вiн
великий. Не по?дять вас тут вовки часом?
   - А! Ми самi, як вовки. Коби тiльки взявся звiдки.
   А пiсок  дiйсно  грузький  та  сипкий,  вози  тягнуться  поволi,  деякi
розтягнулися. Помiтна вже втома, особливо не дуже охоче йдуть корови.
   Минають кiлька лiсових хуторiв, минають зовсiм  заборсане  в  хащовинах
село Зелений Дуб,  вози  тягнуться  то  нагору,  то  знов  згори.  Природа
рiзноманiтна, мiсцями видно  свiжi  зруби,  стоять  стоси  дерева,  безлiч
хворосту... Василь видобув свою губну гармонiку i  заграв  щось  там  далi
спереду. Конi помахують хвостами, пирхають, риплять вози.
   У невеликому селi, також над рiчкою, знов зупинка.  Поять  i  попасають
тягло i самi полуднають. Тут нагнали ще одну валку переселенцiв  -  Миколу
Гнидку iз сiм'?ю. Радiсне вiтання. У  Миколи  нема  стiльки  майна,  що  у
Матвiя - всього чотири пiдводи.
   Полуднають спiльно, розстелили на зеленiй травi  настiльники,  накраяли
пасок,  хлiба,  ковбаси,  печенi,  сиру,  масла.  Знов  появилася  пляшка,
закружляла чарка - на одну, на другу, за святу  трiйцю,  за  чотири  вугли
хати. Дехто затяга? "Христос воскрес iз мертвих". Жiнок збiльшилось.  Була
лише Настя та Катерина, а тепер добавилась ще й  Марта  зi  сво?ю  молодою
племiнницею Ганною. Василь заграв якогось гопака.  Клим  схопив  Ганну,  i
пiшли в танець. За ними пiшли  iншi.  Довкруги  лiс,  зелень,  сонце.  Всi
веселяться, одна тiльки Настя нiяк не може  розворушитися.  Дуже  вже  ??,
чу?те, пройняло.
   З полудня ви?хали на шлях бiля Шумська. ?хали  дуже  болотяною  дорогою
через Васькiвцi, потiм звернули до Рохманова.  Коли  вибрались  на  рiвне,
конi ледве ступали. Для Володька нове  видовисько.  Злiва  .видно  великий
став, велику рiчку, мости через не?, далi мiстечко, будинки критi черепом,
високi вежi якихось церков, сонце все то скiсно освiтлю?. Дуже тут  гарно,
даремно мама так нарiкають.
   I десь надвечiр нарештi Жолобки, нарештi той  лiс  останнiй  i  нарештi
тилявецькi поля.
   - Тилявка! Тилявка! - гука? перший пiдвiдчик.
   - Боже! Тилявка! Так от де вона! - дивуються  iншi.  Велетенське  сонце
спадало над нею, назустрiч линули дзвони. То ж це ще Великдень,  то  ж  на
Великдень без перерви б'ють в усi дзвони, але мандрiвцям здавалось, що  те
сонце i тi дзвони лише для них, що це ?х так вiта? ця  нова  земля.  Настя
розглядалась на всi боки, бажаючи до  чогось  недоброго  причепитись,  але
нiчого не знаходила. А дядьки, мов на те, вихваляють:
   - То, чу?те, куме Матвiю, що поле то поле!
   - Поле неплохе!
   - А ?й-бо, неплохе!
   - Таке поле хоч би кому.
   - Я вже шкодую, що й собi не пристав до кумпанi?.
   Довга валка возiв тягнулась поволi рiвною,  простою  дорогою  назустрiч
сонцю. Виднiлись будови, двiр, огорожа. Усе то наближалось i  наближалось.
Зустрiчалися чужi люди, що цiкаво оглядали прибульцiв. I  ось  при  заходi
сонця валка в'?хала на широке подвiр'я двору.
   Подвiр'я дiйсно просторе, збоку великий,  бiлий,  але  критий  соломою,
будинок, довкруги чотирикутником маказин, клуня, далi стайня й  короварня.
Перед короварнею калюжа, що показалась Володьковi цiлим ставом.
   Одразу з мiсця почали розвантажуватись, бо деякi дядьки бажають на цiлу
нiч ?хати назад. Усе зносили до одно?  кiмнати  у  великому  домi,  що  ??
резервував Матвiй для себе. Кiмната не дуже велика, дво? вiкон, хiд  через
кухню i через iншу кiмнату, що ?? зайняв Титко.  У  цiлому  будинку  таких
кiмнат чотири i одна  кухня,  i  в  кожнiй  з  них  по  родинi.  На  кухнi
примiстився Микола Гнидка. Всi новосельцi вже  попри?жджали,  за  винятком
Тараса Здорова. Вони, розумi?ться, не могли всi тут змiститися, i друга ?х
половина поселилася в iншiй хатi, що була призначена для батракiв.
   Коли Матвi?ва валка в'?хала на  подвiр'я,  сюди  негайно  висипали  всi
новосельцi,  а  до  того  найшло  ще  людей  iз  села.  Почалось  вiтання,
посипались запити, дехто помагав зносити речi.  Настя,  як  побачила  "гой
ярмарок", серце ?? не видержало, i знов заголосила:
   - I що я тут, людоньки, робитиму? I де ми тут усi  змiстимось?  I  куди
вiн мене ото привiз? А там же було простору стiльки,  i  такий  спокiй,  i
така краса...
   Володько був надутий, якась незвичайна пиха розпирала його,  здавалося,
що вiн тут найбiльший пан. Вiн носив що мiг до сво?? кiмнати i з-пiд  лоба
позирав то на тю, то на iнших, а особливо звертав увагу  на  таких,  як  i
сам, але ?х тут було стiльки, що не мiг усiх затямити.  Запам'ятався  йому
лише якийсь хлопчисько  у  доморобних,  барвлених,  позакачуваних  штанях,
босий, без шапки  i  дуже  залиша?ний.  Видно  було  з  мiсця,  що  це  не
дерманський хлопець, бо в Дерманi таких крашених штанiв не носять.
   Кiмната, призначена для Матвi?во? родини, скоро заповнилась по  береги.
Не було де нi стати, нi  сiсти,  а  про  лягти  i  не  думай.  Деякi  речi
прийшлося поставити на горищi, а дещо в присiнку перед кухнею.  Там  також
помiстили бодию iз салом. Конi, корови, свинi  i  дрiб  дали  до  спiльних
хлiвiв, вiз залиша?ться на подвiр'?.
   I коли все розвантажили, пiдвiдчики пiдкормлювали лише конi,  приходили
прощатися i один за одним, вже порожняком, трусилися до  себе.  Новосiльцi
лишилися. Настя стогнала: нема де навiть колиски повiсити, нема де  голову
прихилити. Але всi були такi втомленi, що не дуже-то перебирали мiсцем. Чи
хто що з'?в i де тiльки знайшов  яке  мiсце,  там  i  клався.  Володько  з
Хведотом заснули на двох розстелених мiхах-кропивияниках, що в  них  везли
коням обрiк. I спали добре. I нiчого ?м не снилося. I  спали  всi,  навiть
Настя. Лише Василинка щось скiмлила у сво?й колисцi. Мабуть, була голодна.
   Сварня  мiж  новосельцями  розпочалася  з  першого  дня.  Розумi?ться,-
першенство бабам.  Котрась  котрусь  обiзвала  позаочi,  тiй  донесли,  та
вiдповiла, обiзвалась у вiчi, а там недалеко й до кiс.
   Причин для цього бiльше,  нiж  треба.  По-перше  -  те  дiлення  всього
панського: i дорослi, i дiти, кожному бiльше i бiльше  хочеться  -  iдуть,
рвуть, розносять. Один хiба Матвiй наказав сво?м "нiчого менi не  рушити",
але Володько все-таки ма? свiй склад в однiй з порожнiх бодень,  де  повно
всiлякого панського майна, знайденого по горищах та по  рiзних  смiтниках.
По-друге: Мотринина курка  десь  "губить  покладки",  Мотря  каже,  що  ??
приманила Параска до свого гнiзда. Параска божиться i клянеться, що  Мотря
бреше. Однi за Мотрею, iншi за Параскою, i гамору повний двiр.
   Зiнчин Хведорцьо потовк носа Лiкерииiй Улянцi. Улянка до мами, мама  до
Хведорця, Хведорцю  до  сво??  мами,  а  потiм  Зiнька  й  Кiкера  стоять,
попiдтиканi вище колiй,  на  сво?х  ганках  i  на  цiле  село  обмiнюються
прозвиськами. При цьому завзятюще орудують язиками, дулями, а як  забракне
аргументiв - лiзуть одна однiй до кiс або частують  одна  одну  кра?видами
заднiх сво?х частин, завзятюще конкуруючи докладнiстю процедури.
   Клуня на всiх одна, у клунi сiно, солома, мiшки, збiжжя, картопля  -  i
Настя майже переконана, що Миколина Марта вчаща? до  ??  картоплi,  бо  де
вона бере тi продукти, коли  сво?х  не  привезла,  а  картопля  ??  зовсiм
подiбна до Настино?, а  Марта  до  того  звiсна  давно  сво?ю  поведiнкою.
Недурно вона вийшла за того злодiяку  Гнидка.  Марта  довiдалась,  i  коли
Настi треба спекти чи зварити, дверi  кухнi,  де  живе  Марта,  перед  нею
закритi. До справи втруча?ться Матвiй, за Матвi?м iншi чоловiки.
   Мiж цими останнiми також не  краще.  Дiлять  будинки,  цеглу,  паркани,
дошки, гнiй, солому, полову. Галасу  безлiч.  Кожному  вида?ться,  що  вiн
дiстав гiрше, а його  сусiд  лiпше.  Почина?ться  зi  слiв,  а  кiнча?ться
цурупалком по головi, а тому Матвiй може часто чути з  уст  сво?х  сусiдiв
ось такi, для себе, побажання:
   - А бодай його звело з розуму, як вiн звiв нас осюди на муки!  А  бодай
йому так ноги покрутило, як вiн покрутив наше  життя!  А  бодай  його  так
свята земля цуралася, як ми тепер одно одного цура?мося! А чи нам там дома
,чого бракувало, а чи не жилось нам, як у Бога за пазухою?
   Винахiдливiсть тiток у цьому напрямку не ма? меж, i Матвiй  це  чу?,  i
сливе кожного ранку, але вiн  на  таке  не  зважа?.  У  нього  повнi  руки
важливiшо? працi, та й усi не дармують, кожному хочеться вийти  скорше  "з
того западенного гайдеру", а що вже до Настi, так та ?дьмом  "його"  ?сть,
що вiн виволiк ??  осюди  на  муки  пекельнi.  А  тому  на  нововизначених
десятинах городiв, уздовж, по обох боках шляху, зазеленiли грядки,  зiйшла
городина, копалися рови на фундаменти, зводились мури. Будинки ростуть  не
днями, а годинами, а до того  оранка,  сiянка,  кошанка,  рубання  дерева,
тесання, воження гною...
   Матвi?ва родина вся як ? вiд свiтання до  смеркання  в  роботi.  Навiть
Хведот не дарму?, навiть i його заставляють пильнувати  отам  грядки,  щоб
ворони сiянки не видзьобали, та курчат, щоб бува шуляк не  забрав.  Василь
же, Катерина i Володько в роботi, мов у запряжi, вiчно.
   А Матвiй вирiшив будуватись не на тому  занедбаному  городi  пiд  самим
селом, що його вимiняв у Титка, не буде вiн тиснутись на тiй  десятинцi  i
все з усього поля туди звозити, краще вiн побуду?ться на головному  сво?му
"участку" посерединi, над шляхом. До речi, i не ? то так далеко вiд  решти
сусiдiв, але що йому тi сусiди, от хiба  до  води  трохи  далi,  бо  треба
?здити за нею аж у долину села. Одначе на майбутн? Матвiй  i  з  цим  собi
дасть раду. Викопа? отам в долинi колодязя i буде вода.
   I почав вiн одразу звозити туди дерево, камiнь та цеглу, i почав копати
фундамент вiсiмнадцять аршинiв довгий та вiсiм широкий з  намiром  наперед
хлiв звести, щоб у першу чергу худобу пiд стрiху взяти, а потiм щось i для
себе злабудати. Матвiй як Матвiй, чоло його не висиха? вiд поту, руки його
нагадують гаки яко?сь машини, сорочка на його плечах цiла, як купа багна,-
вiд поту, куряви та глини. Треба лише бачити його при сходi сонця, як  вiн
вешта?ться на тiй сво?й дiлянцi, як вiн знов садить тi щепи (дещо привiз з
Лебедщини), як вiн копа? тi фундаменти, як вiн кремса? той камiнь, як  вiн
теше пiдвали, платви, крокви, стовпи, довба? канi,  робить  чопи,  збива?,
ставить, рихту?. I все самий, i завжди невпинно, бо де його тепер  вiзьмеш
робiтника та й за вiщо. Одних мулярiв мусiв узяти, бо ж сам такого муру не
зведе за одно лiто. А Василь, а Катерина - як не у полi, то тут  же  глину
мiсять, тачками камiнь пiдвозять, ями копають.
   Скорше, скорше з тi?? "пансько? хати", скорше з  того  пекла,  з  отого
бруду, крику й метушнi. Настя вже навiть не  тошнi?,  у  не?  нема  бiльше
слiв, ?й тут нiчого не подоба?ться - i повiтря смердить, i дощi повсякчас,
i холоднеча неймовiрна, i церква якась маленька, дерев'яна, з одним  попом
i дяком, i криниця бозна-де, i що то, людоньки,  за  криниця  -  багно  не
криниця, до не? не дiйдеш, не до?деш, а треба по колiна в багнюку залiзти,
доки тi?? води набереш. А що вже клопоту з  тими  курми,  та  худобою,  та
пашею, та збiжжям - нема навiть слова, щоб виказати.
   Найблагiшу частину вибрав собi Володько i був з того цiлком вдоволений.
Вiн пасе сво? "три хвостяки" отам на парининi, поки  ще  ??  не  заорали,-
Рябу, Гнiду i теличку - на росу i пополуднi, а в перервi обiднiй ма?  свiй
вiльний час, якщо його не пiшлють кудись грядки полоти або нести  батьковi
на будову воду та полуденок.
   Ма? вiн безлiч свого зайняття. По-перше, знайомство з  усiма,  як  мати
каже, з дiтворою, по-друге, обслiдування цiлого  двору,  будинкiв,  горищ,
льохiв, ста?нь, повiток, старих бричок, паровика, що сто?ть  серед  двору,
молотарки, нарештi городiв, сусiдських га?в, довколишнiх лiсiв.
   Ледве вста? сонце, а його вже будять. Нiхто його особливо не ми?, нiхто
не чеше, а самому йому також не  дуже  хочеться  тим  займатись,  особливо
тепер. I чи промимрив той "Отче наш", а чи й нi, i чи лемензнув що там,  а
чи й без того, зовсiм заспаний i розчухраний, жене вiн тi сво? хвостяки, а
в головi у нього повно всiляко? всячини, хоча там ще сонний морок  i  хоча
його босi, побитi, поколотi i попухлi ноги штикiльгають. Так. Вiн уже сну?
черговi сво? плани, як його уникнути в полудень роботи i як би вирватися з
дому та як перемогти отого здоровенного Ет-То?вого нiмого Романа,  з  яким
ось цiлий мiсяць веде завзятющу  боротьбу,  що  робити  зi  сво?ми  новими
приятелями, двома жидочками, з якими пасе разом, i, нарештi, як  добратися
до отого далекого, що на обрi?, темного жолобецького лiсу, що  так  манить
до себе i що про нього оповiдають дива-дивнi, нiбито вiн ще з  тих  лiсiв,
коли то iшли козаки на Польщу.
   На полi просторо, але не  для  Володька.  Володькiв  простiр  вiд  межi
Никифора Ет-Тоя до межi Iвана Кушки. Там овес i там овес, i туди  не  смi?
залiзти корова, i туди не смi?. А тут кортить i помрiяти, i  поспiвати,  i
пострибати, i кудись вiдвинутись, i  в  озерцi  з  позакачуваними  штанями
польопатись, i багато iншого кортить, та гай-гай! Щастя ще  тi  жидочки  -
Мошко та Iцько, дуже славнi, спокiйнi, несмiливi хлопцi,  що  дуже  пильно
пасуть свою корову, один  спереду,  другий  ззаду,  хоча  корова  ?х  дуже
повiльна, тяжка, черевата, ма? обламанi ратицi i обидва  роги,  обiрваного
хвоста i дуже обдряпана. Мошко й Iцько не  мають  свого  пасовиська,  вони
пасуть сьогоднi там, завтра деiнде, ?х часто звiдкiльсь виганяють, але ось
вони дiсталися на Матвi?ве i тут зачепилися надовше. Тепер  кожного  ранку
Володько, Мошко й Iцько сходяться разом, Мошко кожного разу пита? те саме:
   - Чи  тво?  тато  нас  не  будуть  бити?  А  Володько  завжди  те  саме
вiдповiда?:
   - Паси, паси! Ми i так скоро будемо це заорювати...  Хоч  не  можна  це
пояснити лише якоюсь самою  Володьковою  добротою,  вiн  ма?  на  це  сво?
розрахунки. Мошко завжди носиться з книжками, що ?х Володько ще не  бачив,
i це його дуже iнтригу?.
   - Покажи-но ту свою книжку,- просить  Володько.  Мошко  охоче  i  гордо
показу?. Володько листа? книжку, огляда? малюнки i пита?:
   - Що ти тут учиш?
   - "Лiсiца i Ворона",- вiдповiда? Мошко. Володько  знаходить  "лiсiцу  i
ворону" i вголос, по складах, прочиту?:
   - "Вороне гд?-то Бог послал кусочек сиру. На ель  ворона  взгромоздясь,
позавтракать, било, совсем уж собралась, да прiзадумалась".
   Володьковi байка подоба?ться, i вiн швидко  вивча?  ??  напам'ять,  щоб
одного разу здивувати сво?х слухачiв у дворi.
   Володько, Мошко  й  Iцько  -  приятелi.  Мошко  розпиту?  Володька  про
Дермань, а  сам  оповiда?  про  дуже  велике  мiстечко  Шумське.  Володько
оповiда? так про Дермань, що вiн виходить ще бiльшим, нiж Шумське, бо  там
? така велика церква i така велика  школа,  що  нiде  в  свiтi,  навiть  в
Острозi, нема бiльшо?.  Мошко  перехилить  округлу,  зi  шрамом  на  чолi,
голову, приплющить одне око i дуже уважно слуха?, а менший,  Iцько  сто?ть
на сво?му мiсцi перед коровою i лише здалека позирку?.
   I як тiльки сонце пiдiйметься отак, що треба за  ним  задирати  голову,
Володько зна?, що вже можна гнати "товар з роси". I  робить  вiн  це  дуже
охоче, значно охотнiше, нiж "гнати на росу". По-перше, йому вже захотiлося
порядно ?сти i на його десь там  чека?  миска  борщу  щавлевого  з  добрим
куснем чорного хлiба,  по-друге,  сьогоднi  в  нього  на  порядку  денному
обслiдування отого темного гаю, що межу? з дерманськими хуторами i що саме
так гарно зеленi? i цвiте. Можливо, там ? щось дуже цiкаве, а до того  там
цвiтуть дикi яблунi, черешнi,  кущi  калини,  дерева  черемхи.  Там  також
розвиваються гарнi липи з молодими пагiнками, що з них можна  дерти  лико,
плести нага?, робити свистуни, крутити трубки.
   I як тiльки Володько з'?в свiй борщ, i як тiльки мати вiдвинулася та не
встигла сказати: "А вiднеси-но батьковi полуденок",- як  вiн  уже  змився.
Вiн уже женеться через двiр, знаходить десь там Хведота i обидва тягнуться
до гаю. Ах, скiльки тут  квiтiв  -  чорнобривцiв  диких,  та  ромашок,  та
дзвiночкiв, та папоротi пiд кущами. Як тут  свiжо  та  зелено.  Як  чудово
пахне. I як при?мно для нiг вичувати  свiжу  прохолоду,  особливо  там,  у
темних мiсцях, де найдовше трива? роса. Хлопцi довго тут вештаються, довго
вирiзують рiзнi дубцi, довго топчуть траву, але нарештi i вертатись  пора.
Володько згадав i про матiр, вони там напевно його гукають, треба йти,  бо
хоча вони вже напевно самi вiднесли полуденок,  але  треба  хоч  щось  там
зробити. I, щоб задобрити  матiр,  Володько  рiша?  принести  ?й  оберемок
квiтiв, мати, до речi, ?х дуже любить.  Вiн  рiша?  принести  ?й  оберемок
черемхи, що саме так буйно цвiте.
   Але не встиг вiн вилiзти на дерево, не встиг вiдламати пару галузок, як
у кущах щось шумно зашерехтiло, Володько
   2II
   встиг лише побачити, що Хведот нагло зiрвався i  подер,  мов  опарений,
отуди до городiв, а,  глянувши  вниз,  вiн  зненацька  побачив  пiд  собою
здоровенного,  з  рудою  бородою,  дядька,  що  грубим,  хриплим   голосом
продубасив:
   - А куди то тебе,  чортове  дерманя,  занесло?  I  при  тому,  Володько
помiтив, дядько спустив попругу. Це не дуже добре вплинуло на Володька,  i
йому не залиша?ться нiчого iншого, нiж сидiти тут i чекати. Але дядько  не
хоче чекати, вiн гримить далi:
   - Злазь! Чортовi заволоки! Налiзло вас сюди, мов сарання, i нiчого  вiд
вас не влежить на мiсцi.
   Володько дуже гарно розумi? бажання дядька, але злазити  йому  нiяк  не
випада?. Дядько ж задер бороду i люту?:
   - Злазь, бо шкiру  з  тебе  спущу!  Така  обiцянка  ще  менше  спонуку?
Володька виконати того наказа, i вiн анi руш.
   - А, чортова хал?ра! - вже цiлком поважно люту?  дядько,-  забрався  на
чуже i ще буде з тебе кпини робити!
   - Я не знав, що то ваше! - кида? згори Володько.- Я думав,  що  це  наш
лiс.
   - Ваш? Колька в ребра тво?й матерi! Я тобi зараз покажу - ваш!
   Володьковi непереливки, дядько виразно намiря?ться лiзти за  Володьком,
його борода сердито мига?, довгi  руки  лапають  за  гiлля.  Володько  чим
скорше дряпа?ться вище, i геть до самого  верху,  але  дядько  й  собi  не
вiдста?, а обличчя його, мов цегла, червоне, а очi, мов пси, злючi, а руки
довгi та великi. Володько швидко шука? рятунку, побiч он  росте  граб,  що
його гiлля аж сюди сяга?, i ? то те ?дине, що простяга? йому Божа  долоня,
i, анi секунди не вагаючись, Володько, мов мавпа, стриба? на гiллю  граба,
його малi, жилавi руки швидко працюють, ноги телiпаються  в  повiтрi,  але
ось i вони схопились стовбура  i  вiн  посунувся  вниз  животом  по  корi,
обдерши лише дещо бiля пупа шкiру i сорочку.
   Але й дядько не такий, щоб дармувати, i вiн умi? дряпатись по  деревах,
до того вiн ма? довгi ноги - сягни лише i ти на грабi! I вiн  схопився  за
ту ж гiллю, що  й  Володько,  але  гiлля  розважила  тягар,  нагло  звучно
трiснула, а дядько вже летить iз гiлляччям  униз.  "Ух!  Ух",-  ухка?  мов
потопельник, розмаху? руками, намагаючись за щось схопитись, але  все  пiд
ним лише трiщить, i саме  тодi,  коли  Володько  торкнувся  ногами  землi,
дядько пролетiв, уже без перешкод, останню вiддаль i гепнув iз шелестом на
траву.
   Що там далi творилося, Володько не тямить, бо, лише торкнувшись  землi,
вiн миттю зiрвався i так подер звiдсiль, нiби за ним гналося сто чортiв.
   Але це нiяк не значило, що  пiсля  цього  Володько  якось  зрезигновано
дивився на життя. Нiчого подiбного - анi краплi зневiри. Вiн  про  це  анi
довго й не дума?. Тисяча iнших думок i проектiв ро?ться в його неспокiйнiй
головi, i одною з найбiльших його  турбот  ?  -  як  помиритися  iз  нiмим
Романом. Останнiми часами  Володько  переконався,  що  той  йому  до  болю
потрiбен. З перших днiв знайомства завели вони  отой  бiй,  але  це  тепер
зовсiм зайве. А почалось з  отих  розшукiв  по  горищах  та  по  смiтниках
усiлякого старого залiзяччя, дiрявих  залiзних  горшкiв,  якогось  старого
панського взуття. Нiмому все то потрiбне, вiн  то  носить  сво?му  братовi
ковалевi, але Навiщо воно Володьковi - вiн i сам не зна?. А звели вони бiй
за отi гвинти, що ?х старанно вишрубовували з велико?  молотарки,  що  ото
сто?ть перед клунею i чека?, поки ?? не  забере  власник.  Натягнули  того
кожний цiлу жменю, i треба дивуватися, як та машина ще держиться купи, але
кого то обходить. Нiмий дуже зручно оруду? шрубаком, Володько  далеко  так
не потрапить, тому в нiмого гвинтiв значно  бiльше.  Нiмий  гордо  показу?
Володьковi свою здобич на долонi, Володько показу? свою  -  i  враз  нiмий
схопив Володьковi гвинти i пустився навтьоки. Володько за ним, дiгнав того
на подвiр'?,  плигнув  йому  на  спину  i  обидва  покотилися  по  болотi.
Скiнчилося тим, що обидва мали зовсiм пошматованi сорочки i з носа кожному
текло червоне.
   Пiсля того  билися  за  все:  за  обламок  коси,  знайдений  на  горищi
маказину, за випасання межi, за корови, за всiляку всячину. А одного  разу
нiмий мiцно вiддячився Володьковi, жбурнув на нього  тверду  брилу  землi,
попав у живiт i забив тому на кiлька секунд дихання. По тому Володько лише
весь час плекав почуття солодко? помсти, чекав лише нагоди, нiмий старанно
його оминав, але  одного  вечора  вiн  гнав  свою  корову  попри  Матвi?ву
будiвлю, Володько засiв за недокiнченим муром i вгатив нiмому кусень цегли
в саму потилицю. Нiмий лише заскавулiв, мов пес, i схопився за голову.
   I тепер були б квити. Тепер би  лише  помиритися,  i  все  гаразд.  Тим
бiльше, що на Володька чекають тепер значно бiльшi  пiдпри?мства,  нiж  до
цього  часу.  На  нього  чекають  отi  лiси  довкола,  "наш",   угорський,
жолобецький, одерадiвський, але з ким туди пiдеш,  коли  бiля  нього  сама
дрiбнота, самi малi i слинявi  дiвчата,  а  тi  пара  лобурiв  якiсь  такi
недотепи, що ?х нiяк не перекона?ш, що  можна  так  легко  перекинутись  з
Володька на лицаря, на розбiйника, на шукача скарбiв, що в тому лiсi можна
знайти стiльки цiкавого, не кажучи вже про всiлякi  там  воронячi  гнiзда,
але там також можна знайти мiж семи дубами i оту  сплячу  царiвну,  що  ??
заворожила вiдьма, i тi скарби що ?х замуровано  великим  розбiйником  пiд
одною з лип, i, чого доброго,  навiть  ту  хату  вiдьми  на  отих  курячих
нiжках. Але хiба тих Хведькiв та Iлькiв, та всю ту дiвч дрiбноту  якось  у
тому перекона?ш.
   Думав, було, про Мошка та Iцька, але тi виявились  великими  боягузами,
бо вони хоч i вiрять, що в лiсi живу розбiйники, але саме тому вони нiколи
туди не пiдуть. До того анi Мошко, анi Iцько не вмiють дряпатися по деревi
вони бояться так високо, ?м крутиться голова. Нi, нi... Мошко й  Iцько  на
таке не надаються. Залиша?ться один нiмий, речi, Володько вже чудово з ним
говорить - руками, ногам головою, вухами, очима i, як це не  дивно,  нiмий
найкраще його розумi?.
   Нi, помиритися конче треба, Володько мусить пiти якусь  жертву,  i  вiн
пiшов на таку. У Володьковому складi двiрських знахiдок була дуже вартiсна
рiч - один, зовсiм добрий i зовсiм не дiрявий, залiзний,  лудяний  горщика
яко?сь особливо? форми. Видно було одразу, що той гори призначений  не  на
варення, а для чогось iншого - для чого, Володько не зна?, то  знали  хiба
пани, що його вживали, кажуть, що то якийсь нiчник, що  Володька,  зрештою
мало - нiчник-ненiчник - цiкавить.
   Нiмий дуже заздростив  Володьковi  таку  здобич,  поривався  навiть  то
вкрасти, але не вдалося. I от Володько рiшив вiддати того  горщика  нiмому
добровiльно, що вiн негайно  i  зробив.  Нiмий  був  утiшений  неймовiрно,
передав нега? горщик сво?й матерi, а завiв з  Володьком  таку  дружбу,  ?х
тепер нiякою водою не розми?ш.
   Цiлими полуднями зникають вони  по  отих  довкруги  лiс  нi  одне,  хай
найвище щуляче гнiздо не уникне ?х зору, дряпались на найвищi дуби, i  чим
вiн вищий, тим краще, i навiч спробували видерти з липи дикий рiй бджiл, i
було б це удалося, але вони не мали потрiбного знаряддя i  по  певно  часi
обидва зовсiм стратили свою подобу, обернувшись якiсь округлi товкачi, без
очей, без носа, без  рота  i  мало  без  вух.  Дома  ?х  пiзнали  лише  по
неймовiрно пiдраних штанях i, замiсть спiвчуття, Володьковi дiсталось ще й
кiлька засягiв батьково? попруги, що було винятково прикро.
   Пiсля того прийшлося Володьковi залишити на деякий час лiс,  i  тут  не
тiльки тi проклятi бджоли завинили, але i його штани,  що  дiйшли  вже  до
такого краю, що хiба зiсталось ?х зовсiм скинути i ходити  без  них.  Мати
сказала виразно, що бiльше латати ?х не буде.
   А до того й погода змiнилася. Взагалi ця весна  була  мокрою,  але  ось
перед Зеленими святами засльотило на цiлi два  тижнi.  Не  було  дня,  щоб
Володько так не накис у полi при худобi, що пiсля того  йому  було  не  до
лiсу. Але i в цих сльотах була якась приваба. Всi озера  повнi  води,  вся
рослиннiсть яскраво-зелена.  Пiвсонний  спокiй  заповняв,  здавалось,  усе
повiтря. Вечорами молодь сходиться до хати Ониська, що живе в  батрацькому
будинку, Максим Стратонiв бере  свою  скрипку,  Нестор  Ониськiв  бубенце,
Василь Матвi?в гармонiйку, миттю прибiгають босi й захеканi  три  Ганни  -
Тарасова, Миколина й Кузьмина, за ними гналися iншi  i  танець  починався.
Максим дуже зручно нарiзував польочку "Свинi в рiпi,  свинi  в  рiпi,  ой,
годино моя", а дiвчатка дрiбненько  точились  довкруги  сво?ми  босими,  в
"калошах" з грязюки, ногами, i було шумно, i весело, прибiгали i  з  села,
напихалось дiтвори, стирчав тут i Володько, i це тривало геть за пiвнiч, а
потiм усi розходились зi спiвами i свистами, незважаючи на нiяку погоду.
   Володько весь перейнявся новою думкою: конче захотiлося й собi грати на
скрипцi. Але як, але де, але на чому? Думав i думав, де б його тих  грошей
роздобути, бо просити в батька чи матерi, та ще й  на  скрипку,  коли  вiн
зовсiм без штанiв, було б найбiльшим зухвальством, чого вiн  навiть  i  не
думав робити. Грошi мусить самий роздобути, мусить ?х  знайти  на  дорозi,
мають упасти з неба, але мусить ?х мати.  Пробував  кiлька  я?ць  продати,
думав iти до мiста на службу, пригадав i жида-онучника, що часто про?жджа?
дорогою i на все село горла?; "Онуч-онуууч! Онуч-онуууч!" - на  що  бiжать
стрiмголов жiнки i дiти,  несуть  ганчiр'я,  а  дiстають  голки,  шпильки,
олов'янi перстенi, скляне намисто,  Дрiбненькi,  як  квасоля,  рiзнобарвнi
цукорки, сухi рiжки. Весь  той  крам  дуже  сумнiвно?  якостi,  хоча  його
власник божиться i клянеться,- от хай вiн до  шабасу  не  доживе,  хай  не
побачить сво?х дiтей, коли це не найкращий товар у свiтi, i що вiн  за  те
дiста?? Ганчiр'я! Зовсiм нiчого не варто,  непотрiбне  ганчiр'я,  яке  вiн
отам далi викине до рову.
   - Таке б ми тобi й повiрили.
   - Не вiрите? От хай менi обсохнуть руки, коли кажу неправду!
   - Скiльки то треба було б тих рук, щоб за кожним разом обсихали.
   - Та вiн же ма? на думцi, щоб обсохли, коли вiн ?х поми?...
   - А! Хiба так.
   Володько рiшив збирати i собi ганчiр'я -  по  ямах,  по  смiтниках,  по
горищах i все те продати не  за  олов'янi  перстенi,  а  за  чистi  грошi.
Назбирав купу, а коли понiс продати, проклятущий ганчiрник не хоче  навiть
дивитись. За грошi? | Хто .за це дасть тобi грошi? Бери он двi голки, одну
шпильку i шiсть квасолин цукеркiв. Не хоч? Будь  здоровий!  Нема?  часу  з
таким бавитись.
   Остання Володькова надiя зникла остаточно. Назбирати грошей на  скрипку
даремно й думати, а до того Максим йому сказав, що скрипка кошту? найменше
три карбованцi...
   Тодi вiн рiшив самий зробити собi скрипку, зрештою, це й не так  тяжко.
Приглянувся добре до  Максимово?,  витесав  денце,  дiстав  мiцних  ниток,
навощив ?х порядно воском, натягнув на денце, пiдпер кобилкою - i  скрипка
готова. Смичка зробив з кiнсько? волосини, натягнуто? на каблучку, i натер
його живицею iз соснових дощок.
   Скрипка вийшла значно гiршою, нiж Максимова, але вона все-таки  гра?  i
Володько вдоволений. I все, що на нiй вигравав, брав умовно, збоку можна б
подумати, що все то те саме i воно нiчого не варте,  та  Володько  ма?  не
лише розум, але й уяву, а до того вiн став  дуже  корисним  сво?й  дiточiй
громадi, що хоче також танцювати.  Христинка,  Хведорка,  Улянка,  Ганнуся
збирались старанно на ганку маказину, Володько брав  свою  скрипку,  нiмий
бляху овальну, що на нiй  "Государственное  страховое  общество"  вибито,|
виходила  сильна  музика,  а  дiвчатка  брались  попiд  руки  i   точились
дрiбненько зовсiм так, як тi там в Ониська. Гiрше,  коли  хто  з  дорослих
навинеться. Тодi та "зграя" безжалiсно розганялась, бо нiмий, мовляв,  так
сильно бив у свою бляху, що iншим "вуха трiскали",  що  дуже  дивувало  не
лише нiмого, але й усе чесне товариство.
   Життя йшло тверде. Багато працi, небагато харчiв. Декому ?х  зовсiм  не
хватало i ?ли, що трапилось. Усi чекали новий урожай.
   Нарiки на Матвiя не вгавали, нiхто його не любив, нiхто не водив з  ним
дружби, хiба iнодi Стратон прийде щось радитись, зрештою, i сам Матвiй  не
дуже квапився з кимсось дружити, був завжди сам iз собою, а тепер де  його
вiльного часу взяти, коли навiть свята  не  було,  не  ходилосьдо  церкви,
зрiдка коли ?здилось до мiста i то лише тодi, коли конче було необхiдно.
   Матвiй усе терпiв, як мiг, мав на все свою думку. Бог  не  обидив  його
волею, мав ?? справдi сталеву i не мiг нарiкати, щоб коли найшла на  нього
яка зневiра.
   Та одного разу i його терпець урвався. Замiняв  вiн  ото  той  город  з
Титком i разом з тим набрав на свою  голову  безлiч  зайвих  клопотiв.  За
панських часiв через город навпростець  iшла  широка  дорога  до  водопою.
Дорога та забирала дуже багато найкращого поля, а  до  того,  по  обох  ??
боках, худоба геть усе  чисто  витоптувала  й  вибивала,  так  що  з  тi??
десятини мало що лишалося. Пановi це не дуже шкодило, бо  в  нього  досить
поля, але зовсiм iнша рiч селяниновi. I  тому,  коли  краяли  городи,  всi
одноголосно рiшили пустити дорогу боком, дебрею, уздовж сусiдньо? межi,  а
що там не зовсiм для цього зручне мiсце, було домовлено, що всi прийдуть i
толокою скопають нерiвнi мiсця, щоб зробити дорогу придатною для вжитку.
   Так було ухвалено, але iнакше сталося, коли  город  дiстався  Матвi?вi.
Про змiну дороги перестали й говорити.  Копати  нiхто  й  не  думав.  Тодi
Матвiй самий дещо скопав пригiрки i пустив  дорогу  за  планом.  Але  його
спiвгромадяни заявили, що вони тудою не пiдуть  i  не  по?дуть,  а  будуть
користати старою дорогою.
   Але стару дорогу Матвiй старанно зорав i засiяв ?? викою. Не сподiвався
там першого року якогось урожаю, але земля не смi? лежати дарма. Думав, що
це змусить його спiвгромадян виконати свою  постанову.  Одначе  помилився.
Коли на городi нiкого не було з його родини, бо будувався вiн не тут, а на
полi, люди ходили i ?здили просто через  поле,  через  рiллю,  по  засiву.
Матвiй поставив вiху. I це не вплинуло... Матвiй не знав, що з тим робити,
судитися не хотiв, а битися з усiма також не випадало.
   Та одного разу - був душний, лiтнiй ранок - Матвiй працю? з рискалем  i
ломом бiля свого городу, рiвня? рештки з  яко?сь  корчми,  що  колись  тут
стояла, працю? з усi?ю вирвою, пiт лл?ться з нього цюрком, одiння мокре до
рубчика... I бачить: Кузьма Запорука - повiльний i впертий дядько  -  веде
сво? мишатi коники через поле i не зверта? на Матвiя нiяко? уваги.  Матвiй
це бачить, його бере злiсть, розiгнув спину, оперся на  рискаль  i  чека?.
Кузьма ?де верхи поволi й байдуже далi, i  коли  до?жджа?  ближче,  Матвiй
кладе на бiк рискаля, переходить дорогу i спокiйно каже:
   - Що тобi, Кузьмо, вже не видно, де дорога,  що  ти  менi  через  засiв
ведеш?
   - Дорога ма? бути де була! - бундючне заявля? Кузьма.
   - Але ж ти сам  ухвалював,  що  дорога  ма?  йти  долом.  Що  ж  ти  не
по-людськи робиш. Вернися назад. Ти ж не дитина, а господар...  Зна?ш  же,
що й до чого.
   Кузьма мовчки намага?ться ?хати далi.
   - Вернись, кажу! - твердiше каже Матвiй.
   - Не вернуся! Дорога ма? бути сюдою, це всi  люди  кажуть!  -  говорить
Кузьма.
   - Не вводь мене, чу?ш, у злiсть, краще вернись i ?дь кудою належиться.
   Кузьма сидить охляп верхи i все-таки  намага?ться  ?хати  далi.  Матвiй
хвата? коня за оброть i рiзким рухом поверта? його назад.
   - Пусти повiд! - кричить Кузьма.
   - Вернись - пущу!
   - Не вернусь!
   Матвiй рiзко шарпнув коня за оброть, кiнь сiпнувся назад,. Кузьма миттю
зiскочив на землю, схопив рискаля, що, лежав побiч, i шелестнув Матвiя  по
головi. З Матвi?вого чола одразу закапала кров. Цього було досить. Матвiй,
мов роздратований слон, пуска? коня,  зводиться  на  весь  свiй,  зрiст  i
кида?ться на Кузьму. Дике  i  рiзуче  -  "гвалт,  рятуйте!"  -  рознеслося
довкруги. Недалеко працювала Настя, почула  це  i  прибiгла.  Прибiгло  на
гшвалт i ще кiлька чоловiкiв i жiнок. А Матвiй бив. Звалив Кузьму на рiллю
i бив його кулаками, мiсив чобiтьми, гатив по чому попало, ах поки той  не
замовк.
   Люди кинулись було ?х розбороняти, але вже не було потреби. Кузьма весь
у кровi лежав, а Матвiй - страшний i великий, з обличчям, залитим  кров'ю,
з рискалем у руках,стояв проти всiх i кричав:
   - Гади! Нелюди! Вам не хлiба, а каменю в животи! Я вам, чортова голото,
добра бажав, а ви ось як! Шпана чортова! Собача зграя!  Тiчка  паскудна  -
геть! Геть з очей! Розiб'ю! - i вiн кинувся на юрбу.
   Усi сипнулись врозтiч.
   - Розiб'ю! У гроб ужену! - ревiв дико Матвiй i гнався за ким попало.
   - Матвiю! Та втихомирся! Глянь он на свою сорочку!  -  гукала  Настя  i
намагалася його зупинити.
   Матвi?ва сорочка була дiйсно у кровi,  вiн  зупинився,  тернув  брудною
долонею по чолi, розвiв ще бiльше кров, пiсля трiпнув  рукою,  нiби  хотiв
усе то струснути, i нагадував дикого, роздратованого звiра. Настя швидко з
себе хвартушка зiрвала i подала йому.
   - На! Хоч обiтрись! Дивись, на що ти подiбний! Матвiй узяв хвартушка  i
байдуже витирав обличчя. Вiн весь тремтiв, очi його дико бiгали, ще  нiхто
не бачив його таким. Потовчений Кузьма лежав на землi i стогнав, конi його
паслись збоку у вiвсi.
   - Ууу, будьте ви проклятi - таке гаддя, коли б був  знав,  що  з  такою
хал?рою прийдеться дiло мати - краще б ?м чуму, нiж землю, виходив!
   - Чекайте,казав вiн сам до  себе  i  лють  його  швидко,  мов  буревiй,
минала.- Тепер я з вами поговорю iнакше, ?м тiльки  попусти  -  на  голову
вилiзуть, чортове хам'я!
   I дiйсно, з того часу все пiшло по-iншому. Дорога  раз  назавжди  пiшла
долом. Заповiв, щоб усi прийшли ?? рiвняти, i  всi  прийшли.  Не  з'явився
лише Титко Коган. Матвiй самий зайшов до його хати - не було дома.
   - Де, Параско, Титко? - пита? Матвiй Титкову жiнку.
   - Де? Та ж нiде! У полi! У нас праця!
   - Чув вiн, що сьогоднi треба йти до дороги?
   - Але ж у нас...
   - Цить! Не питаю! Зараз менi за лопату i марш копати! А за  ним  я  сам
пiду!
   I дiйсно пiшов. Тит орав. Побачив Матвiя здалека  й  зупинився.  Матвiй
пiдiйшов. У руцi пужално.
   - Казав тобi, Титку, Стратон iти сьогоднi до дороги?
   - Не казав... Я встав раненько...
   - Не бреши! Казав! Рiзун в твою-ма, хоч, щоб розбив на тво?й головi оце
пужално до цурупалка? Уже забув, як плакав? Щоб менi зараз був там!
   З цим Матвiй повернувся i пiшов. Iде полем i розважа?:
   - З таким народом по-iншому не вийде! Якась тупота!  Якась  мертвячина!
Що вб'?ш, те в'?деш!
   Боротьба мiж Матвi?м i рештою товариства з  явно?  перейшла  в  та?мну.
Його боялися. Уже не чути отих побожних  побажань,  але  очi  всiх  горять
по-вовчому. Кожне, видно, лише шукало приключки, щоб помститися.
   Матвiй, проте, не  думав  уступати  з  поля  бою,  не  з  такого  тiста
злiплений. Не кричав, не бешкетував бiльше, але й нiчого нiде не  спускав.
I це всi вiдчули. I стало спокiйнiше.
   Але не для Матвiя. Ледве втихомирив свою громаду,  як  он  село  почало
капризити. Там, як i казав колись Деберний, люди не дуже ласкаво  прийняли
до себе нових спiвгромадян. Нарiканням не було кiнця i вони все  множились
i множились.
   - Понаходили якiсь  зайди,  забрали  нашу  землю...  Тепер  до  них  не
пiдступиш, нi поговориш. Геть  з  ними.  Не  дозволимо  ?м  ?здити  нашими
дорогами, не пустимо до церкви.
   Матвiй казав до сво?х:
   - Мовчiть i  працюйте!  Покажiть  ?м,  що  ви  розумнiшi...  Найбiльшим
ворогом дерманцiв зробився Мельник Павло, кажуть, злодiй  в  минулому,  на
Сибiрi був i недавно вернувся. Крутий i жорстокий чоловiк, людину, кажуть,
убива?,  як  муху.  Так  i  звали  -  Каторжний-Мельник.  I  незлюбив  вiн
дерманцiв, що тi "багатi?", що набрали "через губу". Десь вiн там  у  тому
Сибiрi всiляких дуже дивних думок набрався i все на багатих псячив.
   Хома Ет-То? по?хав з бочкою по воду, пiдгорою зустрiв його  Мельник  iз
сокирою i порубав тому колеса. Вернувся Ет-То? i плаче:
   - Я, каже, собi ?ду, виходить той  злодюга,  присiкався  i  бах-бах  по
колесах. Не подарую! До суду!
   - Чекай,каже Матвiй, - до суду! Тепер колеса, далi вiкна, а  там  i  до
червоного пiвня дiйде. Краще зробiм ми  от  що:  бачите,  яка  у  них  там
криниця? Срам, не криниця! Калабаня в багнi - нi  пiдiйти,  нi  пiд'?хати,
вiк живуть, а криницi порядно? не зроблять. А ми давайте от що:  зберiмося
всi отак, громадою, набиймо каменю i змуруймо ?м криницю. Як належиться. З
цебринами, з риштоком.
   Титко, а за ним ще дехто пiдняли голос:
   - Так, нiби у нас сво?? роботи не хватало. ?ди i ?м ще криницю роби.
   - Не ?м, а собi!  Не  повiдлiтають  руки,  коли  пiвдня  попрацю?ш  для
громади. Я ось пiду до старости перебалакати,  а  там  усi  вiзьмемось  до
криницi.
   I Матвiй подався до старости. Хитрий,  невеличкий  iз  широкою  лисиною
чоловiчок.  Дуже  примеленний,  любить  чарчину  i  куму  Прiську.  Хатина
старосвiтська в зруб, тро? вiконець, присiла до землi, як  квочка.  Матвiй
увiйшов i лобом у сволок дiстав. Привiталися, i Матвiй  почав,  -  так  i,
так, мовляв, я от до вас за дiлом, ма?мо непорозумiння, вашi люди не дають
нам води, воно пiсля ми будемо свою воду мати, але поки те та iнше, чи  не
слiд би якось того... По-людському та по-Божому...
   I Матвiй подiлився зi старостою сво?ми намiрами.
   Еее! -  заспiвав  високим  тоном,  пiднявши  вгору  вказiвного  пальця,
староста.- Цим ви наших мужикiв не купите.
   - Як то не купите? Ми i не дума?мо ?х купувати, але...
   - Але чекайте, дядьку Матвiю,- перебив староста.- Я про вас чув i знаю,
але в нас уже здавна-давен так водиться, що люди нашi не люблять того,  що
них якiсь новi порядки заводить. Добре, не добре,  а  не  люблять.  От  не
люблять i вже. I людей розумних нашi люди не люблять... Чекайте,  чекайте.
Я ще не доказав... Нашi люди люблять отако собi...  Як  сказати...  I  щоб
розумний нiби, i не розумний, а найкраще отакий мiрний, середнiй, лагiдний
та щирий... От як воно. I раджу я  вам  от  що,  коли  хочете-наших  людей
позискати: зберiться одного разу  отако  гуртом  та  прийдiть  до  нас  на
сходку, та як слiд привiтайтеся,  тому  руку  подай,  тому  слiвце  добре,
iншого за полу i: ану, там, куме, свате, чорте - зайдемо он до шкальнi. Та
по шкалику, та по другому. О! Тодi iнша справа! Тодi за вас пiдуть  горою!
?й-богу! - дрiбно i хрипло зареготав староста.
   Матвiй поворушився на лавi. Як це не по його, не  по  Матвi?вому;  його
права рука, що лежала на полатаному колiнi, нервово здригалася.
   - Але ж я, старосто, так думаю, що коли чоловiк говорить з  толком,  та
до дiла...
   - Е,перебив  його  знов  староста,-  Чу?те!  Не  в  дiлi  справа,  а  в
характерi. Люд наш  метушню,  гармидер,  слiвце  любить.  Вони  пiзнiше  i
по-вашому зроблять, зрозумiють же, що зерно, що полова, та  знати  вам  не
дадуть, що це вони вiд вас знають, що ви ?х тому навчили. Такий ось гордий
наш народ i не любить, скажу вам по правдi, начальства, особливо коли то з
нашого, так сказать, брата. От ще коли якийсь такий  iнший,  не  наш,  так
повiрять. А! То ж сказав... Зна?те? Срулевич! А не якийсь Дмитро чи  Iван.
Так, так... Тому розумнiшi нашi люди нiколи свою думку  сво?ми  устами  не
висловлюють, а завжди отак пiд  когось,  пiд  когось.  Не  я  це,  мовляв,
сказав, а от вiн, а можливо, ще б так i не сказав, це,  мовляв,  я  тiльки
так собi...
   Матвiй слухав  i  мовчав,  дядько,  видно,  фiлософ  великий,  а  потiм
усе-таки промовив:
   - А! Скажу вам, що наш народ вiри тiльки тому йме, хто вмi? гнуздати.
   - А, то так, то так! i я би сказав - не вiрить, не вiрить! А бо?ться! А
це не те саме, дядьку Матвiю. Бо?ться!  От!  А  мiж  тим  так  i  шукатиме
нагоди, щоб вас влучити! Так ?, так - хе-хе-хе! Ага!  От  ви  сказали,  що
каменю наб'?те... Аде, питаю, наб'?те?
   У нас? Пiд горою? Дума?те, нашi люди  вам  дозволять?  А  де,  скажуть,
вiвцю виженеш, а куди з гускою? Тете! Ви ще нас не  зна?те!  Так-то!  -  i
староста смiшним похитом голови потвердив  сво?  розважання.  Вiн  навiть,
видно, гордиться  сво?м  розумом,  вiн  усе  розумi?,  але  Матвi?вi  саме
зда?ться, що то не чужi думки, не громади, а його власнi...
   - А я вам от що скажу, старосто,- почав на це Матвiй.- Так-то воно так.
Ма?те правду. Але скажiть: хiба може сурйозна людина пускатись на хитрощi,
на пiдлабузництво, на пiдкуп? Нi. Сурйозна  людина  буде  чесно  битися  i
чесним трудом доведе свою правду. Не кажу, що народ наш дурний; не дурний,
а недовiрливий, непросвiщенний, не зна?,  де  початок,  а  де  кiнець,  де
добре, а де недобре, де мудре, а де немудре. А от вiзьми йому  та  покажи,
та розтолкуй - i одразу сходить, i одразу пiде. От тi вашi  люди.  Прийшли
ми сюди i почали пiд плуг бараболю, як ви  кажете,  садити.  Вашi  люди  .
одразу в крик: а! Не вродить! Лише пiд заступ треба! А я  ?м:  от  ми  так
завжди садили - пiд плуг i скорше, i справнiше  -  i  завжди  мали  досить
бараболь. А, кажуть, то у вас, мабуть, земля лiпша! А я ?м: у нас земля не
лiпша, а гiрша... А от побачите, що i ви будете так  садити,  як  i  ми...
Кажу: i пшеницю, замiсть гречки, будете сiяти. I поросте...
   - Ну, от,розводить руками  староста.-  Так  воно  ?,  що  зробите.  Але
нiчого. Якось-то воно буде i, можливо, краще...
   - Але я у вас таки засидiвся, а у мене ж там дiла стiльки,- почав  було
Матвiй... - Але, так все-таки, старосто, як ви дума?те нащот того?
   Староста помовчав, помовчав та й каже:
   - Думаю, дядьку Матвiю,  що  ви  отак  вiд  мене  не  втечете.  От  що!
Хтодорко! Стара! А знайди-но там чого. Нi-нi-нi! Че- i кайте, чекайте!  Ви
у мене поперве, у мене! У старости  села  Тилявки!  Це  була  б  для  мене
смертельна образа, бо ж ви . прибули здалека...
   Такого Матвiй не сподiвався. I як же йому тепер пити, коли там дiло. До
всього,  як  велить  звичай,  коли  той  "поставить",  не  можна  й   собi
вiдмовитись. А тут i шеляга нема за душею. Але нiчого не вдi?ш,  зiстатися
треба.
   Одна чарка, друга. Голоси пiднялися,  на  щоках  збiльшились  рум'янцi.
Староста пiдсунувся ближче до Матвiя, дихав йому сливе пiд нiс i казав:
   - Та... Що й казати. Дiло справне -  видно  одразу,  криницю  оправити!
Чому нi. Хоча я i не беру там води, але все-таки iншим придасться.  Хороша
рiч, добра рiч, золота рiч! Що вже ??  нашi  люди  не  напоправлялися,  не
нагатилися, i що ?? не попокленуть... А все нiяк не можуть  до  людського,
до богоподобного образу довести. Пан, бувало, кожно? весни  привозив  пару
хур хворосту i гатив те багно. Та де там! Нiкому не вдалося його загатити.
I не тому, що не вмiли... Боронь Боже! Не тому! А тому, що нiхто не  хотiв
перший почати. Ет, дума?, всi мовчать, чого я маю наперед пертися.  I  так
було. А тепер ви ось хочете... Добре! I зробимо ось як: ми  зробимо  сход.
Прийдете ви, ще там хтось, скажемо, дядько Стратон, я вийду i скажу: так i
так, люди добрi! Ма?мо ми от у себе нових громадян. Правда, шкоду вони нам
учинили, землю пiд самим, так сказать, носом викупили, ну, але люди  вони,
як не кажiть, сво?, тутешнi, православнi,  як  i  ми,  хахли...  Дехто  ?м
боронить доступу до води, але ж бiйтеся Бога! Вода рiч Божа i хiба ж можна
людям води не дати. То ж ми не татари i не зувiри якiсь, але коли вже  вам
так хочеться, то зробимо ось що: бачите, яка та криниця?  ?де  баба  вiдро
води дiстати  -  мусить  усi  грiшнi  мiсця  показати,  щоб  не  пiдмочити
спiдницi. Так от хай тi нашi новi громадяне наб'ють отам у нас  пiд  горою
каменю, хай пiдвезуть, а ми ?м поможемо i зробимо криницю,  що  хоч  самий
цар бери з не? воду. Чи добре кажу? I тодi  всi  крикнуть  в  один  голос:
правильно! Добре! I зробимо. I вам нiхто нiколи не буде  бiльше  перечити.
Е, чоловiче Божий, нашу людину треба знати,  а  це  золота  людина,  що  й
казати! Так дай-бо здоровля!
   - На  здоровля,-  каже  Матвiй  i  далi  мнеться.-  Я,  як  то  кажуть,
старосто... Iдучи до вас, не сподiвався i так, навiть, як то кажуть...
   - Но-но-но! Зна?мо, зна?мо! Що там! От просто - ви у  мене,  я  у  вас,
сьогоднi ви до мене, завтра я до вас, по старому, як то кажуть, звичаю, та
по-доброму, та по-християнському. Добре, що ви наважились та зайшли, а  то
все думаю: от при?хали i анi тобi носа нiхто не покаже, i якось воно  було
трохи дивно, як-не-як, а все-таки я тут якийсь староста, нi? Ну, але тепер
усе добре! Тепер у нас пiде! Тепер пiде! А тодi i про церкву, i про  школу
гуторили... Народ ? народ.
   Частувалися i частувалися, Матвiй з болем серця випивав кожну чарку, не
подоба?ться йому таке "наше" ставлення, та що вже  тут  поробиш.  Староста
показався i добрячим, i простодушним хитряком, який коли кому i пошкодить,
то найбiльше собi. Тому й  хатинка  в  нього  ось  така,  тому  i  долiвка
земляна, i вiконцята маленькi. Але почастувалися гаразд, як  Бог  наказав.
Розходились також, як Бог наказав... Сьогоднi у себе, завтра у кума...
   I сталося, як казав староста, криниця прийняла "богочоловiчий" образ  i
дерманцi брали вiльно воду скiльки потребували, i по всi днi свого життя.
   А там i жнива... Першi жнива на новому мiсцi. Озимина ще засiяна паном,
i припала вона на дiлянки Iвана Кушки, Матвiя та Стратона. Дiлили стосовно
до кiлькостi десятин,  але  йшла  сварня,  як  звичайно.  В  одному  мiсцi
полеглиця, в iншому випрiло. Матвi?вi лишили здебiльша полеглицю, але  вiн
махнув на все рукою:
   - Хай! Аби вже скорше з ними розв'язатися. Збиратиму лише коли вже  сам
посiю.
   По жнивах одразу оранка,  сiвба  озимого,  докiнченая  будiвель.  Праця
кипить далi. Сонце вста? - люди встають, сонце ляга?, а люди