Улас Самчук. Волинь ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ЧАСТИНА ПЕРША. Куди тече та рiчка ВЕЛИКИЙ ПОХIД Батько корчу? пнi за лiсом на вирубi - гейби не заважали на тому шматку такого дорогого поля. На новинi добре просо вродить, а там i пшениця, та прокляте оте корiння. Не зореш його, не заскородиш. Корчувати його не так легко, але хiба батьковi першина? П'ять отаких десятин сво?ми власними руками вичистив, а самi, либонь, здоровi зна?те, що то за лiс ще перед парою рокiв стояв на цьому гарному мiсцi. Що то були за сосни, та дуби, та липи... А хiба тiльки тут?! А отам в Осовцi! А на чеських полях! А на панських! А на Тимошiвщинi... Рве, було, та рве, як буревiй, а все, "щоб просо вродило, а пiсля пшениця". А "вона", тобто мати, пiшла до млина. Ось уже третiй тиждень валя?ться там та гелетка[1] жита i нiяк його не змолоти. Не диво, коли б хоч млин далеко, а то ж пiд боком. Та що порадиш? Завiзно. Хлiба, мовляв, зародило, то кожний силомiць на зламання карку до млина преться, так нiби не хватить йому води. Василь корови пасе i вже "на цiлий день", бо днi, як не кажiть, укоротшали, а паша на тих Валах не дуже то виляга?. Не попасеш довше худобину - не питай з не? й молока. Володько й Хведот? Тi лобурi! ?м що... Для них все ще готове прийде до рота. З них ще, як з кози шерстi чи з козла молока. Куди його ще попхнеш, коли першому щойно вiд м'ясниць пiде сьомий, а другому аж пiсля друго? Пречисто? четвертий. Сиди на печi та носом пiдшморгуй. Але хiба та дiтвора всидить вам дома. Поки вешта?ться отут десь близько мати, доти й вони тут - майже, як тi курчата бiля квочки, жебонять. Але варто матерi бодай на хвильку вiдвинутися, чи то на рiчку сорочку виколотити, чи то до млина, чи на ярмарок, як i дiтиська обо? одразу кудись котяться i хто зна? куди. Страхота - ота рiчка поблизу... Та Володько, Богу дякувати, лобур з головою видався, берегтися воно, хоч мале i зацяпане, потрапить, але одного разу мало-мало до нещастя-страхiття не дiйшло. Хлопчисько ото завше дiло з огнем ма?. Ледь, бува, розвидниться, а воно вам вже раха?ться (i де його та охота береться) i, чи лемензнуло[2] що, а чи й так - бере отого меншого i волоче його за собою бозна-куди. Завше до того лiсу тягнуться - лiс для них, що бур'ян для курчат. Полiзуть ген отуди в соснину на Мартинове або до Таксарово? контори i там цiлий Божий день без ?дла i без сiдла[3] пропадають... "Ми, мамо, огонь кладемо, назбила?м тлуску, калтопель у побелезника накладемо, спецемо i ?мо". Це все вам отой Хведотисько шепелявить, бо Володько... Той би такого "накладемо" вiд батька дiстав, що вдруге йому не захотiлося б... Той вам прийде ввечерi по вуха обмурзаний i анi пари з уст. Мовчить, i тiльки оченята синi-пресинi та ще кирпатий носик... А оченята розумнi, та полохливi, та такi вам глибокi - в кого воно таке вдалося, Господоньку, подай сили та хорошi, Мати Пречиста, щоб здорове росло - люди будуть... Так ото посунуться, як сказано, в той ?х лiс, печуть там тi сво? "калтоплi", гурма побережниково? дiтвори до них прилучиться - сухе листя, вогнi, дим, а репетують, що тобi безума... Отако раз заманулось бахуровi наложити огню ще й над рiчкою. Задумано - зроблено. Бере, чу?те, головешку з огнем i сунеться з нею до само? клунi. Нi батька, нi матерi на подвiр'? якраз не було, а йому, чу?те, заманулося взяти з клунi пшенично? соломи на розпал. Один Бог, видно, схоронив вiд нещастя - Боже, Боже, таке страхiття лихе! А Хведотисько (штанята йому все спадають на п'яти, бруднiзна сорочка ворочком iз заднього прорiзу вилазить) i собi за ним тягнеться, та носом пiдшморгу?, та щохвилини терпеливо сопляка рукавом по губах розмазу?, вiд чого край рукава нiби шкiрою облямовано. Володько каже йому зi стiжка соломи насмикати i то стiльки, що той ледве-ледве руками сягне, а живiт так вип'явся, що кордупель мало назад не повалиться. Так i до рiчки дотьомбали. Багаття раз-два i готове. Поклав на землi головешку, соломи, сухого верболозу, кiлька разiв дмухнув, ковтнув дещо гiркого диму, дещо сльозу пустив, i сухий верболiз iз соломою, як стiй, спалахнув i затрiщав весело. А пора ж осiння, вiтер студить низом i до всього гостро торка?ться, сонце, червоне та велике, поволi за млин хова?ться, верби листя сво?, рудим пiдбарвлене, гейби кури пiр'я весною, стрясають iз себе до землi, до рiчки i де попало. Дiтиськам ноги мерзнуть, а вони ?х сунуть в огонь, нiби куснi корiння, та все по кущах лазять, та трусок сухий нипають. А Володько все Хведота дiйма? та хвилi йому не да?, що той, мовляв, не вмi? збирати. Хлопчиськовi, мовляв, ось вже четвертий, а принесе одну ломачку i чваниться. Дурний, дурний! Другим разом не вiзьме його iз собою огонь класти. Хведот зовсiм-зовсiм такою погрозою розторощений, зi шкури вилазить. Не винен же вiн, що те прокляте ломаччя йому не да?ться, що штани його такi зрадливi, що в корчах ворком сорочки за якийсь сторчак зачепився, полетiв комiть головою, носа до кровi розчовп та ще й сорочку розпанахав. Дадуть тобi мама сорочку, бринить у його вухах, а сльози самi вiд себе спливають на очi, а кров, змiшана iз сопляком, сочиться й сочиться, так, що тут нi язик, нi рукав не поможе бiльше. Володько ж надто крутий i не зна? милосердя, допiка? до живого... I зна? чому. Хто то за все вiдповiдь дасть? Вiн - "до всього приводець". Той тобi сорочку роздере, носа розквасить, у грязюку всунеться, все "сам зробить", а ти Богу духа винний, iди та вислухуй за нього, та дiставай ляпаси, та вибрiхуйся. Гiрко, гiрко... I образливо... I несправедливо... От хоч би тi "ручиська та ножиська", що на них "хоч гречку сiй". Спробуй обмий таке - "Господоньку, Господоньку! Коли б ти менi хоч одну дiвчину було послав, а то все отi бахурi". I чого тi мама нарiкають? Просив же вiн, щоб купили йому чоботи, щоб не був вiчно босий? Просив. Не послухали - чого нарiкають? I Володько дивиться на тi сво? "ножиська", супить брови. - Хведоте! Не тич нiг до огню! Попечеш, а мама скажуть, що то я навмисне тобi попiк! - пада? враз голосне i суворе. Хведот здрига?ться, шморга? голосно носом i слухняно задочком вiдсува?ться вiд огню. Потiм глянув боязко спiдлоба на "Воводька", що той далi зробить... Але той уже, видно, "такою дурепою" не цiкавиться бiльше. Щось, видно, iнше сплило йому на думку. Ось вiн устав, пiдiйшов до краю берега i вдивля?ться чогось до води в рiчцi, що тече поволi та лiниво, мiсцями робить закрути, мiсцями виру? i щось потиху, зда?ться, сама з собою говорить. ? Володько, зда?ться, також з нею розмовля?... Он пливе гурток iржавого вербового листя. Володько проводить його поглядом i, зда?ться, пита?: куди ви пливете? Тi мовчать, пливуть далi, Володько проводить ?х так далеко, доки сяга? його зiр i вже щось iнше бачить. Он якась ломачка -пливе,кусник свiжо? трiски... I ломачка, i трiска, мов кораблi, пропливли перед зором здовж i зникли. Усе пливе i все зника?. Плюнув до води, i та маленька цятка його слини також попливла i також зникла. А коли б вiн отак кинув свою шапку? Чи попливла б? Ммм! Шапку! Дали б йому тато шапку. Не дурний вiн таке робити. Але ж куди насправдi все то пливе? Та вода? Та цiла рiчка? Володько сто?ть, руки заложенi за спину, очi впертi в прозору, жовтаву воду, на обличчi задума. I враз приходить ще одна думка: а що, коли б отак. пiти за водою? Отак усе лугом та лугом... I куди б зайшов? Це ось довкола "наша Лебедщина", а там далi, за тими кущами вiльшини, як лiтом сходить сонце, невеличке село Лебедi. А що там далi? Тато кажуть: рiчка тече до моря. Iти отак просто-просто i там... море. Аж страшно. Таке велике, велике, нi кiнця, нi краю, сама вода i вода... I глибоке, глибоке! Володьковi очi все ширшають i ширшають, на щоках з'явились рум'янцi. Щось дуже сильне тягне його туди. Так хотiлося б, так дуже хотiлося б... Бачити. Чути. Знати. Але ж нi. Там ще не море. Там лише став великий, та стависько, та очерети. Тож Володько добре пам'ята?, як-то одного разу старий Лук'янчук з Лебедiв розговорився було та почав казати: "Ото коли я ще малим був, як оцей ваш,- i показав на Володька... (Хiба я такий малий?) - Батько мiй покiйник не то, щоб рибачили... Нi. Але, бувало, з покiйним Юзьком Ставицьким вiзьмуть сака i пiдуть отак пiд вечiр здовж рiчкою. Далеко щоб там йшли - боронь Боже! Ось дiйдуть лише до Климово? сiножатi,- там вир, батько сака держить, а Юзько бовтом рибу наганя?, i поки отак люльку викуриш, у саку, аби - Боже поможи,- витягнув". - На ставу,каже,- нашому колись лебедi кублились, а тому i село так звуть. Вийдеш, було, ранком, а вони з-пiд туману випливають. Ех! - I в тому "ех" Володько щось таке вичував, що аж здригався. - Минулося,казав старий.- I куди воно все то дiлося? Ну, скажемо, риби, чи рака, чи лебедя не стало. Звiсно. Люду-сарани намножилось. Виловили, вистрiляли... Але ж де дiлася рiчка? Очерети? Стависько? Верболози? Тож, бувало, як оком глянеш - гонiв на тридцять здовж пуща сама, та стави, як скло, та очерети, як лiс... А птахiв-буга?в, а качок... А все то реве, рокоче, свище... Лук'янчук при цьому спльовував, курив свою люльку, морщив пожовкле, мов у цигана, чоло, а Володько не пропускав нi одно? рисочки його лиця, нi одного слова, нi одного вiдтiнку його розважливого i спокiйного голосу. Володько робить кiлька крокiв далi. Там три верби, нiби три горбатi верблюди, з обох берегiв одна до одно? нахилилися i то так, що, зда?ться, вони обнятись хочуть. Дерманськi та лебедськi пастушки за це мiсце не раз лютi бо? зводили, це ж бо живий перелаз. Одна з верб сво?м черевом зовсiм через воду лягла, перетяла течiю, створила вир. Вода, щоб текти далi, мусить кришечку здуситись, вiдбитись убiк, управо, закрутитись там i, вилiзши з закруту, тiкати, нiби з переляку, далi. А скiльки там листя та смiття всiлякого, та пiни, що нагаду? велику стару мухомору. Володько закачу? штанята, бо як його втриматись, щоб не полiзти на ту вербу. Хведот, побачивши таке, кида? огонь i, забувши, що ма? гнiватись, пiдходить i собi до верби, а на обличчi сама беззастережна зацiкавленiсть. Володько ж втiлена повага... Зiйшов на обчовганий стовбур верби ("i як вiн, хал?ла, не бо?ться"), присiв навшпиньки i дивиться мовчки у вируючу воду. Дивиться довго i вперто, i мовчить, i мовчить, i надутий такий. I як то воно так? I чому то тепер нема? "того риби та рака"? - дума? вiн поважно. А може, дещо ще й тепер лишилося. Напевно ще щось ?. Он там щось мигнуло. То в'юни та линьки... вони такi меткi та слизькi, що ?х нiяк у руцi не втрима?ш. Виховзне i плиг у воду. А там ще i рак он зовсiм лiньки, нiби дiд Рачинець, що ма? вiсiмдесят рокiв, повзе... Тут Володько на хвилинку переносить свою згадку на дiда Рачинця з Дерманя, що, бувало, у них ночував та на цiлу хату смородив сво?ю люлькою з довгим, брудним чубуком. Але це не довго трива?. Його цiкавить, чому це дiйсно нема? тих лебедiв, i де ж вони дiлися? I чого змiлiла рiчка? I де тi очерети та стависька, та верболози з бугаями, i що це за буга? такi? Володько вичува?, що нот йому в колiнах терпнуть, але вставати нiяк не ма? сили. Усе тягне i тягне та вода... Хочеться надивитися, бо хто зна?, чи не втече вона одного разу зовсiм у безвiсть. - Хведоте,не вiдриваючи зору вiд води, нагло каже Володько. Хведот здрига?ться, не чекав такого, шморгнув голосно носом i перелякано вiдповiда?: -Сцо? - Зна?ш ти що? - Не знаю, нi... - А забожись, що не будеш бiльше плакати, то скажу. - А ти не сказис мамi, як бозитимусь? - От дурний. Щоб я ще й мамi казав... Божись! - ?й-бо, не буду. - Що ти не будеш? - Не буду плакати. Володько глянув на Хведота з виразом - "чи можна ще тво?й божбi няти вiри", бо вигляд того рiшуче мало виклика? довiр'я. На щоках позасихали патьоки слiз, носеня брудно-червоне, очi переляканi. Та все-таки Володько звiвся, надто кортiло йому сповнити свiй задум, i промовив: - Зна?ш що, Хведоте? Давай пiдемо отак... Зна?ш? Отак туди... До Лебедiв. Як тече рiчка. Добре? - i вказав рукою напрямок. - Добре,згодився одразу Хведот, шморгнув веселiше носом i пiдбадьорився. Вiн ще не забув, що "другим разом не вiзьму тебе огонь класти". - Ми,поясню? Володько,- побачимо, куди тече та рiчка. У Лебедях став великий-великий, а на ставу лебедi плавають. Гммм! Ти ще не зна?ш, що це таке. - Не знаю,щиросердечно призна?ться Хведот... - Такi, як гуси. Зна?ш? - Мгу,шморгнув той носом. - Ну, то ходiм. З мiсця рушають i йдуть. Володько веде Хведота за руку. Йдуть просто здовж рiчки, i що ?м до того, що сонце ось зовсiм хова?ться, що потягнуло дошкульним вiтром з полiв вiд Михалкового хутора, що темiнь покрила лiс по тамтому боцi долини. Перед ними виразна мета, i досягти ?? вони будь-що-будь мусять. I воно було б ще несугiрше, коли б рiчка не робила отих осоружних закрутiв, бо саме на тих закутках бува? найцiкавiше зупинитися, поглянути у воду, помiркувати, що i як. Тут також завжди кущi вiльшини чи верболозу ростуть, а в кущах трапляються ожини. Часом якийсь птах звiдти випурхне i цiкаво глянути, чи не ма? вiн там, бува, свого гнiзда. А вода на закрутах бурлить, та виру?, та на всi боки лiниво поверта?ться i все то так дуже цiкаво. Але час також бiжить i треба йти далi. i мандрiвцi йдуть. I коли вiдiйшли так далеко, що ?х хата зникла з овиду, ?м почало робитись нiяково. До всього почало виразно сутенiти. А ставу з лебедями все нема та й нема. Володько, розумi?ться, першим збагнув становище, хоча вiн ще мовчить. Хведот натомiсть нiчого не помiча?, вiн весь сповнений вiрою, i тому вiн почува? себе зовсiм бадьоро. Володько ж вже тихцем подуму?, чи не краще б воно повернутися, бо тут вже, як звичайно, прочуханом запахло. I вiн зупинився... i дивиться перед собою... i мiрку?. На Хведота також находить непевнiсть, вiн здивовано дивиться на Володька, хоча не смi? щось питати. Не його дiло втручатися до таких важливих справ. I враз рiшення запало. Володько круто мiня? свiй намiр. Не питаючи Хведота, вiн поверта? назад, але iншою дорогою, навпростець, через болото, до польово? стежки. Хведот не розумi?, що з тим дi?ться, але що тут багато розважати - iти так iти. I спочатку йшлося гаразд, пiд ногами твердий грунт, але згодом той грунт ста? м'якшим i м'якшим, аж нарештi дiйшли до такого, що нi сюди нi туди. Ноги по самi колiна грузнуть в драглину, з-пiд них чвирка? брудна, iржава, шипуча рiдина. Стрибають з купини на купину, Хведот грузне, пада?, й незабаром його скромна постать перетворилася у найсумнiше видовище. Нi обличчя, нi очей - суцiльна руда пляма. Але вiн все-таки йде, довго трима?ться, хоча плач висить йому на устах, на носi, на очах. Пам'ята? свою присягу, i, може б, воно обiйшлося все гаразд, та в одному мiсцi хлопчисько раптом спотика?ться i летить у багно сливе з головою. Вiн мало не тоне. Володько кинувся його рятувати, але не ма? досить сили. I тут вже Хведот не втримався i заревiв на цiле горло. От тобi й на. От i повiр iншим разом, коли хтось божиться. Ну й що його тепер робити? I як його з'явитися на очi матерi, а ще гiрше - батька? Знов те "вiн до всього приводець" задзвенiло в ухах... - Цить! Чу?ш? Цить, кажу тобi. Хведот реве. - Цить! - розпачливо кричить Володько. Хведот реве. - Ах, ти! Ти ж забожився! Дадуть тобi мама. Я скажу, що ти... божився,- це останн? вирвалось з Володька через плач. Хведот миттю перестав ревiти; йому тяжко, йому холодно, вiн увесь дрижить, але вiн уже мовчить. Боже, що може бути страшнiшим, нiж коли вiн присунеться до хати в такому виглядi, а до всього з такими страшними злочинами. Тож божиться у них найсуворiше заборонено, i це Хведот дуже добре зна?. Володько вдоволений зi сво?? витiвки, вiн би й так нiколи не сказав мамi, бо ж на кому все то ско?ться, але добре, що той повiрив. Сяк-так iдуть далi i ось вилiзли на сухе... I лише тут Володько зрозумiв i збагнув справжн? значення свого пiдпри?мства. З них обох стiкали бруднi патьоки, тяжкий, непрошений жаль огорнув хороброго мандрiвця, i вiн сам не видержав... Заревiв на цiлу губу - боляче i ображено. Вiн же тут зовсiм-зовсiм не винен, все так само сталося... Хведот негайно пiддержав йому товариство, i дружний плач рознiсся в темрявi понад лугом i полями. Пiзно, зовсiм пiзно, голоднi й холоднi присунулись вони до сво?? хати. Хведот уже не плакав, хлипав лише сам Володько. Вiн зовсiм виразно вичував на сво?му задку дотики батьково? попруги, i це порядно його бентежило. Але коли увiйшли до хати, там було темно i безлюдно. Значить, нiкого нема дома, значить, не все ще втрачено. Довго тут роздумувати негаразд. Швидко з мiсця, не миючись i не витираючись, подерли обидва (Володько ледве висадив отого опецькуватого кордупеля) на найповнiшу захисницю всiх покривджених дiтей - ?х найнедоступнiшу фортецю - пiч. Сидiли там пiд лежаком на гарячому черенi i лише зрiдка несмiливо пiдшморгували носами. Володьковi все ще текли по щоках ряснi, солонi сльози, а вiн, щоб не робити зайвих рухiв i шуму, пiдлизував ?х язиком. Сидiли отак iз чверть години. Першою прийшла мати. За нею хутко увiйшов i батько. - Боже, Боже! I де тi дiтиська ото полiзли! Тошненько менi та нудненько менi! Ото залiзли, може, в багно,- матiнко Божа, хорони! - тошнiла мати. А батько мовчав. Засвiтили лампочку. Мати не вгавала i квоктала далi: - То вже так далi не може бути... I чому ти того лобуза, отого старшого (знов старшого!) не випариш добре? Де ж чувано, де ж видано, щоб у таку пору i не було дiтей дома? Батько нi пари з уст. Тяжко сiв бiля столу, закинувши наперед настiльника, щоб бруднiзними рукавами не замазати його. Виразу його обличчя при такому мiзерному освiтленнi побачити годi, але ота тверда мовчанка i таке ж уперте лебедiння матерi вимовно казали про все, що твориться в тих мужицьких душах. - I чого ти мовчиш, як пень? - чiпля?ться мати.- Хоч би пiшов куди, хоч би робив що... Я он оббiгала всенький лiс аж до лебедського порубу... На лузi була, у млинi... Нiде ?х нема?... От, горе мо?, горе! Батько сплюнув. - Тo,- каже вiн,- вилазить наверх твоя наука. Я що... Хiба я знаю, що маю з ними робити... Коли ти вчиш дiтей непослуху - то й ма?ш... - Вчиш, вчиш... Не допiкай менi тим вчиш... Хто його в повiтря лихе вчить. - Ага! А як вiзьмеш попругу, щоб протягнути котрого ("Ого! Добре вам протягнути",- дума? Володько) через-плiч, то галасу на цiлу околицю наробиш. Тепер ма?ш... Як десь усунуться в рiчку - будеш бачити. Та все-таки батько звiвся i, сказавши, що "чортова спина болить", наложив на лисину свого заялозяного кашкета. Видно; зiбрався кудись iти. Володько довго та хоробро змагався зi спазмами плачу, що тиснулись у горлi. Довго стискав сво? тремтячi уста i цiпив зуби, щоб не подати голосу, та, коли батько взявся за клямку, не втримався, захлипав i заревiв вiд переповненого i щирого серця. За ним поспiшив i Хведот. Дружний, на два голоси, концерт по вiнця виповнив хату. На щастя, на цьому й скiнчилося. Василя ще не було дома, а батько, видно, так був наморений, що йому не тiльки сво?, а й циганськi дiти не на умi. Вiн, видно, зрадiв, що не треба буде йти ?х шукати, а все-таки, раз узявся за клямку, не випадало вертатися. - Треба ще до хлiва заглянути,- сказав вiн, хоч перед хвилиною там якраз був. А мати, звiсно, мати. Лемент пiдняла, стягнула обох з печi i, патраючи ?х, нiби курчат зарiзаних, додавала найдивовижнiшi прислiв'я, стягала з них "оте дрянтисько", мила отi "ручиська та ножиська", а далi суворо-пресуворо наказала, що "якщо менi не будете ?сти, то я вас тутеньки розтрясу, i зараз менi спати марш". Обидва зробили оте "спати марш". Зробили не гаючись, поки не вернувся батько. Краще хутчiй з очей, поки лихо дрiма?. Але спати Володько одразу не мiг. Стiльки того за день пережито, стiльки перебачено й передумано. Велике й нерозгадане питання, куди, власне, тече та ?х рiчка, так i залишилось нерозгаданим. А коли заснув, воно далi ввижалось йому увi снi. Снились йому кручi, вири, раки, лебедi i багато всячини. Нi, не мiг спокiйно спати. Щось його хвилювало, iнколи щось говорив, когось доганяв. Глибокi i уривнi зiтхання виривалися з його груденят. Ляк, бажання i багато хвилюючого проймало сплячого Володька... Мати, лягаючи, глянула на дiтей. - Отi смаркачi,- сказала вона, обох перехрестила i теплою "дрантиною" прикрила ?х чорнi, порепанi з порознепiреними пальченятами "ножиська". Увiйшов батько, мовчки щось там з'?в, переказав "Отченаш", мовчки роздягнувся, лiг на тверде сво? логовисько i дуже хутко заснув кам'яним сном. Другого дня - недiля. Погода лагiдна, м'яка. Рано батько вибрався до церкви. Мати з Володьком пiдуть уже на "вечiрню" до монастиря, бо хто зварить обiд? А церква не близько, верстов п'ять, у сусiдньому селi Дерманi. Василь ночував у млинi, не виспався, прийшов десь над ранком i ще спав, а опiсля мав вигнати худобу... Батько дав коням обрiк, напо?в, заклав ?м за драбину сухого, молодого очерету, пiдстелив, а опiсля до церкви одягався. Мився вiн уважно. Твердi, мозолястi долонi обмивав водою без мила, та толку з того мало. Не вiдми?ш же мозолiв. Опiсля гуньку нову одягнув, щiльно пiдперезав ?? сво?ю попругою, взяв нового кашкета, який "от служить уже п'ятий рiк", що вiн при кожнiй нагодi всiм пригадував, бо з доброго, мовляв, сукна. Шурнув по ньому разiв пару твердою щiткою, якою Василь глянцував не раз також сво? "халяви-бутилки", й урочисто вiдiйшов до церкви. Мати варить обiд. Володьковi зовсiм нiчого робити, i вiн лама? голову, що б тут йому розпочати. Вiн якось виманив на двiр Хведота, i перше, що вони видумали, це почали крутити кирата молотарки. Особливо захопився тим Хведот, якому геть губилися штанята, одначе це не вiдбира? йому охоти, i вiн невгамовно бiга? навколо по манежу за дишлем. На це якось нарвалась мати, ну i, звичайно, Володько дiстав кiлька пляцунiв. I так воно завше. Увесь ранок зiпсутий. Учора очiкував прочухана - не дiстав. А тутка от неждано й негадане. Поплакав бiдачисько, поплакав, звернув чомусь усю вину на Богу душу винного Хведота, заявив, що "з таким нiколи бiльше не буде гратися", покинув його, а сам полiз на горище хати пiд стрiху. Для нього це мiсце схоронища i та?мничих думок. Тут стiльки всього цiкавого. Особливо приваблю? його велика матерня скриня. От би заглянути туди. Там, мабуть, всяко? всячини. Тому-то мама й ве пускають до не? нiкого. Он яка здоровенна iржава, кругла, як кулак, висить колодка. Дудки таку вiдiмкнеш. Почуваючи себе невинно ображеним, вiн почина? мрiяти, i то так, щоб усе те стверджувало його невиннiсть. Вiн, наприклад, часто мрi?, в що потiм зовсiм вiрить, що одного разу "щось таке само зробиться", а мати вiзьмуть та й усе звернуть на нього i за це його крiпко намоченим путом виб'ють "через плечi". Вiд цього Володько почина? кашляти, харкати кров'ю, хирiти, "так що хоче вмерти". Мати знають, що то вони причиною його смертi, а тому дуже, ним турбуються, годують його... "Нi, мамо,каже вiн.- То не я зробив. То само зробилося..." Але далi вiн не може бiльше терпiти, щоб його за все бито, i вiн волi? краще вмерти. Вмер же Пилип. Умер i Петро. Хай i вiн умре. А тому вiн гордо вiдверта? лице i не прийма? того, що дають йому мати, "навiть булки з солодким молоком, i навiть цукоркiв, i нового купленого кашкета зо звiздою". А може, нi. Може, вiн краще не вмре. Ага. Пригадав. Як дуже хочеться йому побачити на свому життi царевого сина, що, кажуть, ? однолiтком з Володьком. I навiть, зда?ться, як мiркують мати, родився в той сам день. Володько усмiха?ться. Йому нiяково про це згадувати, бо позаторiк одного разу, будучи у Дерманi в церквi, вiн бачив драгуна i думав, що то сам цар. Це смiшно, розумi?ться. Але тодi "вiн iще був малий". Тепер уже його таким царем не обдуриш. Однак все-таки не пошкодило б зустрiнути царевого сина. Дiйсно. От, наприклад, кажуть тато, що по наших полях мають москалi маневри робити. Розумi?ться, де москалi, там i цар. А при царевi мусить бути i син його. Мiрку? просто i звичайно. Вiн собi бавиться. Робить з ломачок будинок, кида? кашкет, щоб опiсля цiляти в нього "палюгою" - шкандиба?, значить... Аж тут раптом над ним хтось: - Добрий день, Володьку! Огляда?ться - царiв син. Одяг у нього ясний. Блищить усе. Гудзики у два рядки. Такий чисто, як на календарi намальований. Щоки червонi, очi веселi, носик он як, нiби й не носик. Чистий, не замурзаний, не те що у Володька. - Дай, Боже, здоровля! - вiдповiда? Володько. - Ти ? Володько, Матвi?в? Правда? - Еге! - Ти,- каже царiв син,- менi подобався. Вiзьму я от тебе до себе у палати. У мене мiсто бiльше, нiж Острiг. Був ти коли в мiстi? - Еге. Був. У Мизочi. З мамою до олiйнi ?здили. - А хочеш ти зо мною? - Ще б нi! -! Володько, розумi?ться, все геть-чисто розкаже. I як його завше переслiдують, i як його сьогоднi мама вибили за те лише, що вiн "нiчого не робив, тiльки Хведот крутив кирата". Той розумi? його. Да? йому багато, багато грошей, купу? йому новi штани, кашкета з околушками та звiздою, чобiтки тi довгожданi, вимрiянi роками чобiтки та ще й з лакерованими халявами, як у Харитонового Iлька, або iще кращi. I тодi Володько прийде додому. Виложить на стiл цiлу купу грошей i скаже: "Ось, хоча мене всi не любили, били i сварили, але вiзьмiть собi оце все". Скаже це, а сам: "будьте здоровi" - i пiде собi назавше з дому. Ах, як тодi "вони" шкодуватимуть усi, що його не знали, що вiн усе хотiв лише добре робити, а його за те завше лиш били та били... Розважа?, що то вiн кому купить. Батьковi добрi чоботи - витяжки на три карбованцi. Мамi м'якi, теплi на зиму виступцi, щоб ноги ?м не приходилось на печi грiти... Але в той час чу? рiзкий, розбитий голос: - А де тебе нечиста сила носить! Володьку, Володьку! А йди-но, чмано замурзана, обiдати! Мати. Знов мати. Всi мрi?, нiби тiнь, злиняли i розвiялись. Крути не верти, а треба злазити з горища, перед грiзнi очi батька, бо мати... Де там. "Вони не втримаються, щоб усього не розказати татовi". Обтер вогкi очi кулачком, i хоча кликали якусь чману, одначе вiн зна?, що протестувати тут дарма. Устав i полiз по драбинi униз. Одначе мати нiчого про Володьковi вибрики не згадувала. Балачка велася навколо нових чуток, що кодують мiж людьми. Кажуть, нiбито "нiмецький цар хоче воювати на руського, бо руський цар не хоче дати нiмецькому хлiба". Дивно воно. Володька це непоко?ть: "Як то так? Один цар вою? другого. Такi багатi. Всього мають досить. Буцiмто й направду нiмецький цар не ма? хлiба. Щось це не дуже так". Зрештою, "хай прийде вiн до кого-небудь та купить собi хлiба". Навiть хоч би й "до нашого тата". Наш тато мають усього п'ять десятин i ще мусять ?х корчувати, а й то у них ? хлiб. А у нiмецького царя цiле царство. Мiж батьками з цього приводу почалась розмова, i вони, Богу дякувати, забули про "Володьковi вибрики". ДЕНЬ БОЖИЙ Хутiр Матвiя розлiгся попiд пригiрком, укритим сосновим i мiшаним лiсом, проти сонця, над берегом невеличко? рiчки Лебедiвки. Джерело рiчки у Дерманi, звiдки три роки тому вибрався Матвiй з родиною на п'ять десятин, що ?х купив у лебедського пана, почав тут господарство. Воно-то замало... п'ять десятин, бо до того бiльш як половина з них ще з пнями, а з чверть пiд лiсом, що належить острозькому жидовi Таксаровi. Та що вдi?ш? За свою працю, по часi, можна ще дещо прикупити, щоб на кожного бахура хоч по двi десятини припало, коли Бог не дасть?м бiльше дiтей. Купити то воно легко сказати, але купля та не з маком да?ться. От хоч би й цi п'ять десятин. Вiн же женився ще у дев'ятнадцять лiт. Дитячi й парубочi лiта проробив у дворi, то на чехах, а опiсля гiрка, гiрка праця вже дома у гуртi, жонатим, при батьковi й братах, бо залишив йому батько у спадщину всього три чвертi десятини. Аж на старостi лiт, як сивий волос показався, як злисiла голова, як цiла його здоровезна колись постать почала хилитися додолу, вдалося якось зiгнати отих п'ять десятинок. Оженений уже вдруге. Перша жiнка померла нагло i залишила дво? дiток - Катерину i Василя. Та вже й вiд друго? ма? також дво?: Володька i Хведота. Найстарша донька Катерина вiд смертi матерi живе на хуторi у дiда, а Василь пасе худобу. Зросту Матвiй великого... Постать його потужна, мiцно збудована, "яких сьогоднi вже нема?". Робота в його руках горить. Ступить - земля гнеться. Ударить кулакомдовбнi не треба. Дуб дубом мужик. Тому й начиння мусить вiн для себе робити по силi i по зросту. Чи то коса, грабки, вила, сокира, чи плуг - все надiйне, не яка тобi тендита. Його маленька i сухенька Настя в години сварки обдарову? його такими назвами, як дуб, ведмедисько, слонисько. I все це, як нiкому, личить, але Матвiй все те зовсiм легковажить. Йому це не дошкуля?. Але де вже тепер та сила дiва?ться? Менша? ?? та щорiк убува?. Висиха? якось. Багато ?? випили то трачка[4], то косiння, то корчунок пнiв чи залiзний пiвпудовий лом, з яким виважив на свому вiку немало камiння у дерманських каменоломнях. Сивий волос завчасу поспiшився. Лисина над чолом усе ширша? - розроста?ться. Але все-таки "коли б Господь продовжив вiку, то сили ще поки старчило б". А вiн що-небудь дiтиськам припас. Десятинка-друга не зашкодила б, придалася б. Тяжкий корчунок. Тяжко добувати той чорний кусень хлiбиська. А хочеш петльованика мати, так уже добре лоба гостри. На новинi то пшеничка, дай Боже, як росте. Виляга?. Але новини тi?? мало, а до того корчунок живота рве та спину трощить. Скiльки-то йому в життi трапункiв трапилось. Крижi зiрвав - пролежав з пiвроку. Зашивали, го?ли, але воно то вже не те. Трачкуючи, з риштовань злетiв - руку лiву у плiчку вивихнув. Не вдався завчасно до лiкаря, запустив, а рука криво зросталася i так залишилась нижча вiд право?. Сутулуватим вигляда?, а це да?ться вiдчувати тепер при трачцi та й при iнших тяжких працях. Не "д?йству?" вже вона як слiд, та й годi. Наверху просто-таки не може рiзати. По-трет?, скажений щенюк колись укусив, мало-мало в сказину не перекинулось, докторiв ще тодi "таких спецiяльних" не було, так, хвалити Бога, дiд один з Раковець знайшовся i зiлляччям якимсь вiдпо?в. А то "ночами, бувало, сказ у голову йшов". А яке то життя було колись. Що то тепер дiти нашi знають? Бувало, коли "ще в гуртi були",- то всю свою роботу польову й домашню - i жаття, i косiнку, й оранку - все це завше ночами робилося. А день по день у дворi чи у чехiв повза?ш та тягнеш грабки чи пилку, а з тим i жили сво?. Тепер ось нашi бахурi i хлiб, i до хлiба - сала шматочок, вареника якого там, по недiлях пшеничника... А бувало ж... Пилки борошна, бувало, в хатi не було. Як ? кусник хлiба, то й добре. Натер цибулею, огiрок як трапиться - покомлав i тягай далi. Як той народ видержував - Господь святий зна?. Бувало, за турецько? вiйни... Хм... (при цьому, як сидить, то обов'язково засова?ться на лавi, ногу на ногу заложить i голосно носом повiтря втяга?). А треба знати, що зими тодi не тi, що тепер, були. Як зима, то зима... У сiмдесят сьомiм та восьмiм роках. (Саме тодi ягнята пас, а зимою по злотому за день до машини в двiр бiгав). Хлiба вiд м'ясниць бракувало. Турецькими кукурудзяниками харчувались, карбованець - пуд. На?сися тим пудом, коли дванадцять ротiв у родинi, i то самi лежнi. Одна мама покiйничка, я та старший ?лисей заробляли. Решта пухли на печi та гризлись, як собаки. Довго шкребеться людина, поки трохи того... у люди вишкребеться. Воно-то й тепер. От дай, Боже, трапиться яка десятина пiд бокомi Не купиш - грiх. Великий грiх вчиниш, бо ще рiк-два i за землею посвищи. У Сибiр пiдуть шукати, а дiтвора росте. А як його купити? Корови збудешся, залишишся з ялiвкою, дiтиська цiлий рiк без молока, а це ж, звiсно вже... Веприка позбудешся, знов-таки за свiжину в святки забудь, бо хоч воно й запас у боднi деякий i ?, та все-таки того не вистачить надовго. Та нiчого його не вдi?ш. Мус ? мус. Хiба що карi лошаки продати та якiсь дешевшi, старшi шкапини купити? Отак, аби снопа з поля стягли та заволочили рiллю. Хоча, що то - господар без добро? коняки? А мабуть, таки прийдеться це зробити. Десятина поля напевно коло п'ять соток коштуватиме. О, то напевно. На це... Та хто його, зрештою, зна?. Напевно, прийдеться й корiвки, та ще й обидвi, загнати. Може, карбованцiв сто п'ятнадцять-двадцять можна буде взяти. За годовану льоху, як ще не спаде цiна... ну, може, карбованцiв сорок, а й то ледве. Та вiд замiни коней яких двадцять рубликiв перепаде. А пашня цього року, вiдомо. Змокло все, поросло. Куди воно. Бiльш над пiвсотню нiколи не можна рахувати. До цього, як докинеш тих тридцять рубликiв, якi чоловiк копiйку до копiйки складав, дiтям вiд губ вiдбирав, чобота нiколи людського на нозi не мав... Як зложити це все, ну то й, може, половинка потрiбного набереться. Але ж це значить до сорочки стягнутись. А де другу половину вишпорта?ш? Хм... Легко сказати: двiстi п'ятдесят карбованцiв. А попробуй ?х ниньки дiстати. Чекати хiба до другого року? А дiтиська тим часом пухнiть. Ростiть, як поросята, да картоплi. А пiсля вiд тако? дитини працi вимагай, сили вiд нього чекай. А про яку там лахманину й не згадуй. Володько он вже свiтить колiняками, а треба б щось дитинi справити. Принаймнi як мiж люди вилiзе. Хведот то сидiтиме ще пару зим на печi. От уже iнша сторiя з Василем. Чей же до школи лазить; нiяково, щоб дитина темною залишилася, а тутка i школа. Бог вiда?, де. Попотьомбай-но щодня милю туди та милю назад. Прийдеться-таки ликами запасатись та постали плести. Мусить переходити вже ту зиму i в постолах. Що подi?ш? Що при такiй дорожнечi? I чи вистачить для такого хлопця того чобота? Де там. Аби то ще воно обережно, обачно. А тож, де тiльки льоду шматок, то й ковзне. По храпi, по мокрому, пiсля не обшкряба? чобота, не висушить. Там шкорбне, там шпирхне, i чобiт горить. У мене он (i вiн гордо показував сво? широконосi тяжкi, на вiйськовий зразок, чоботиська) - у мене он третiй рiк чобiт, а ще дивись... Ма? вiн хоч одну лату? А там пiдметку пiдоб'ю, пiдлатаю i ще з рiк виходить. Бувало, парубком ще був. Дума?те, бачив того чобота? Постоли. Як був який чобiт, хоронив його тiльки до церкви по рокiв п'ять одного. Тепер же... Ще рiк не минув. Дивись. То закаблук вiдлiта?, то зуби шкiрить... Все на згубу, все на пропало. Так розважа? старий. Розважа?, мiрку? та все головою покручу?. Все воно, звiдки не зайдеш, скрiзь скупо. Настя з Володьком пiшли "до батькiв", а звiдти пiдуть на "вечiрню" до монастиря. Матвiй довго бавився з Хведотом, який дуже скида?ться на батька, "тiльки такий крикун, як мати", а опiсля лишив його самого в хатi, а сам пiшов поле та садок оглянути. Садок свiй огляда? i рано, i ввечерi, i завше, коли тiльки ма? вiльну хвилину. Зна? його, як жид свою кишеню. Кожне деревце, кожний кущик, кожна врештi галузка йому знайомi. Все то його руки виплекали, все то виховали, все то обчистили, все то опорядили. Вiд свiтання до смеркання готовий вiн тут сидiти, але часу на те обмаль. Радо б i бджолу тут завiв, та вона догляду потребу?, а йому нiколи. Радi? десь глибоко в собi якоюсь особливою матвi?вською радiстю. Нiхто ?? не помiча?, не помiчав ??, мабуть, i вiн сам, але радiсть та велика. Воно й радiти ? чого. Пригадати тiльки, як то, будучи ще в гуртi, зносив вiн з усiх усюдiв дичечку до дичечки, шкiлку зробив, тицяв ?х там, заливав, оповивав - i от тепер полюбуйся. Пощепив сам (ото, вiн ще потребу? там когось!), перевiз на хутiр, iз садiвником монастирським порадився i посадив деревця по-людському. А сорти все якi! Самi, можна сказати, найкращi: золотi, зеленi та бiлi ренети. (Цi можуть довго лежати, гарно пахнуть i мають добрий збуток. Особливо зеленi ренети). Опiсля цеголки, цякiвки червонобокi - солодкi, тарольки (ах, як пахнуть! А долежать часом до масляно?). Виноградки. (Це не яблука, а щастя. Великi - пiвхунта кожне). Зорi, до-вгощепи. Це все сорти зимовi. Лiтнiх яблук Матвiй не садив, бо "який з того толк"? Не продаси, а засушити не встигнеш. Отак сюди-туди, облетить, поб'?ться, погни?... От ще райки з лiтнiх, та й то цi вже бiльше осiннi. Цi вже можна й продати. Папiрiвки добрi. Нiчого сказати, але нiякого з них толку. Двi всього i ма? ?х Матвiй у сво?му садку. Грушок; як то для себе - досить. Цукрiвки, варшавки, попадi. Iз зимових - хунтiвки та бери. О, цi два сорти. Оце грушечки. За них можна часом грошики лупнути. Всього дерев понад сотню, вже от пiд овочами погнулись. "Сво?? фрукти доволi вже, а це ж усього кiлька рокiв". Тут вже й шкiлка при садi. Садок розростеться, i вiн засадить цiлу пiдсонню десятину. Пригодиться колись. Глянеш - око радi?. Все на мiсцi. Все виплекане. Огорожа одна чого варта, найкращi лати у лебедському лiсi вибирав, навколо вишнями обсадив. I затишно для саду, i корисно. Вишнi вродять i продати навiть дещо можна буде. Так то так. Але що то з тi?ю дiтворою буде? Четверо вже ?х. А хто може заручити, що й ще одно не прибуде? Хоча Мавiевi й пiд п'ятдесят, та "баба" його сiм лiт молодша. Ну, по однiй десятинi кожному... Що то ?? Починай, кожна дитино, спочатку ту каторгу, яку прожив твiй батько. Матвiй зупиня?ться за садом i окида? зором Сумiжну нивку лебедця Григорчука. Ходять поголоски, що вiн ?? продати хоче. Думка про не? вже не виходить з Матвi?во? голови, хоча цiна ??, мабуть, куслива... О, куслива. Рубелькiв круглих з п'ять сотень закотить. Але не купити ??, це значить краще не жити. Де ж то видано. Пiд порогом, межа в межу. Поле вироблене, вигно?не, пiд сонцем. I Матвiй навiть пройшовся по тiй, уже зябльованiй нивцi, розчавлюючи тяжким чоботом бiльшi грудки, нiбито те поле вже його. Порою навiть зупинявся, щоб пiдняти якусь дернюку i, витрусивши ?? iз землi, викинути на межу. Земелька свiжа, пахуча. Бабине лiто по скибах поснувалось. I коли Матвiй зiйшов з Григорчуково? нивки й уважно зайнявся пiдпорою одно? гiлляки на щепi, що занадто гнулася пiд тягою овочiв, у той час його поздоровив здалека хрипливий баритон чоловiчого голосу. - Помайбi, дядьку Матвiю!.. Матвiй пiднiма? голову. - Дай-бо здоров'я! - автоматично вiдповiв Матвiй i побачив на сво?м полi Григорчука. Миттю шибнула у Матвiя думка: "Ага. Приходить за поле балакати, а вда?, що тiльки оглядати прийшов". Григорчуковi хотiлося, щоб Матвiй купив його поле з таких причин: по-перше, може йому цiною краще солити, нiж кому iншому, бо "це ж пiд порогом". По-друге, "краще мати дiло з порядним господарем, бо гой i слова додержить, i грошей, хоч, може, готових i не ма?, то швидше роздобуде. Бо йому й у банку, й у жида, куди не кинеться, скорше, нiж другим дадуть". Приходом Григорчука Матвiй зрадiв, але "при таких оказiях чоловiк ма? степень свою знати та бути чуйним". Вiн сам було не раз збирався скочити до Григорчука, та не знав, як його краще того... А тут нагода сама допомага?. Обидва зустрiлись заклопотано, руку один одному подали i байдуже по-жидiвськи потиснули та почали, як то, мовляв, з погоди... "аж випогодилось, а то ж таке лило", причому Матвiй не забув заявити, що у нього "геть-чисто пшениця у копах замокла i поросла. Хоч бери та й на гнiй кидай. А це ж уся цьогорiчна надiя була. Скрутно цей рiк прийдеться. О, скрутно". - Що скрутно, то скрутно. Але якось то Бог дасть,- заверта? назад Григорчук... - Воно те саме в цiлiй окрузi, куди не глянь. Шкоди тi сльоти "дiвствiтельно" наробили. Геть аж шапки в пiвколах позеленiли. У самого мене п'ятнадцять кiп, як золото, пшеницi... ну просто, можна рахувати, зiгнило. А дивно, чому отой Сидiр отам свого вiвса не забере? Чи то вiн хоче його вже заразом розкидати замiсть паренини, заорати та пшеницю сiяти? - Хо-хо-хо!.. Мабуть.- Обидва коротко засмiялись. - Проходжу ото коло вашого саду i просто мене аж оскома бере... - почина? Григорчук. (А це ж Матвi?ва слабка струна - садок. Нiби зна?...) Ото садочок. Ну, я вам скажу. За пару рокiв ви багач. - По десять рокiв мають отi... - похвалився Матвiй. - Дивна тут пiд садок земелька. Пiдсоння,- зауважив Григорчук. - А як виробиш та погно?ш, то росте нiчого,- зм'якшував вартiсть земельки обережний Матвiй. - Пшеничка, зна?те, тут як родить. Ох, як тут пшеничка родить. Повiрите чи нi, а оця моя десятина (тут ? ще кiлька сажнiв лишнiх, отам те заглубисько коло Харитонового рiвчака, але то не раху?ться), ?й-бо, вона... ви ж самi бачили, двадцять кiп пшеницi дала. А яке зерно. Змокло... Ото-то тiльки... - Та ви i гною туди вперли,- не здавався Матвiй. - Зайво було. Я сам не розрахував. Вилягла все одно, а яка з поляглицi "польза". Я вам кажу, нема? кращо?, по-мо?му, землi, як тут. Оця мастка глинковатка... Проти сонця. Це перва земля на пшеницю... Коли я був у москалях, то стояли ми над Волгою в казармах. В Саратовськiй це було губернi?. Там також на пшеницю дуже зручна земля. Але то вже, вiдомо, кацапське оброблення. Вийде ото з тим гаком, отою западенною, як вони кажуть, сохою. Покопирса?... Тьфу! Стид - не робота. До того там отi сушi. Страшнi сушi. А "почва", зна?те, не видержу? сушi. Твердi?, репа?... Ото, зна?те, часом такi рiвчаки порепають, що ой... Це все оповiда? Григорчук, коли обидва господарi лiньки, переступаючи ступ за ступом, iдуть до хати. Зайшли. У хатi Хведот наробив тарараму. Повитягав усяко? всячини на середину хати, понаставляв стiльцiв, витягнув батькову шевську скриньку (бо Матвiй i шевство знав. "Отак для сво?? потреби"), нанiс полiн, дров i якусь, видно, фортецю будував. Чоловiки сполохали його, i вiн, чимдужч, покинувши все - як стiй, попер на пiч i залiз у сам куток. А всi його причандали так i валяються серед хати. - Отой шибеник... - каже Матвiй, ховаючи все на сво? мiсце,- Баба моя пiшла до Дерманя, то ось, як бачите... - А то, звiсно, дiтвора,- байдуже, сiдаючи й оглядаючи скорiше стелю, нiж долiвку, каже Григорчук.- Добру ма?те хату... Но, пощо ви ото такi малi вiконечка зробили? - Ах, зна?те. Мене це завше непоко?ть. Вiкна дiйсно замалi. Поласував ото, що пару карбованцiв дешевше обiйдеться. Швагер мiй на залiзнiй дорозi служить, а коли я будувався, то воно вiдомо. Зна?те, як то кожна копiйка дорога. А вiн одного разу каже: "Зна?те. Я маю готовi, вирiзанi тахлi. Малi тiльки". Подумав я, та й люди пораяли. Вiзьмiть, кажуть. Що, що малi. I нiчого не кошту?, i в зимi при менших вiкнах повiтря у хатi не так стигне. Тепер ось каюсь... ? каяття, та нема вороття. Переробив би, але нема? поки "средств" на це... На все потрiбнi "средства". Спрягавши все, що було посеред хати, Матвiй присiв i, заложивши ногу на ногу, продовжу?: - До того думаю, що я тут довго не втримаюсь... Григорчук, що саме кисета з тютюном у руках наминав, щоб закурити, гостро i швидко кинув на Матвiя оком... - Не курите? - сказав зовсiм не те, що хотiв, бо ж знають усi, що Матвiй анi не п'?, анi не курить... - Нi, цього не вживаю... - i вiдмахнув рукою. - Щасливий ви, Матвiю, чоловiк. Те куриво, то марнотратство. Пачка "коришкiв" ото? от погано? "рибки" три копiйки, а тут сюди-туди й нема. Скрутив цигарку, викресав огню кресалом крем'яним з вареною губкою i закурив. Хведот дивиться з печi, заздрить та диву?ться. Вiн хотiв би, щоб i йому з рота й з носа (особливо з носа) куривсь димок. - Так як то ото кажете? - нiби ненароком згадавши щось, пита? Григорчук.- Не вдержитесь? А то ж чому? Садок же ж ваш... - Що ж, зна?те, по тому садку, коли дiти ростуть i потребують грунту. Що вони з тим садком почнуть? Землi ж, ви зна?те, все менша? i менша? у нашiй околицi, а людиська множаться. Ось гляньте ви на цю Лебедщину. Ще п'ять рокiв назад... Один лiс та лiс... А що тепер? Там он Мартин засiв. А Трихоновi сини, як пiдростуть, то де дiнуться? Куди пiдуть? Сюди? Ма? ось тут, у мене пiд вiкном, двi з половиною десятини i вже одного примостить. I вже матимемо сусiда. Ну, а скажiть? Де то? землi дiти наших дiтей вiзьмуть? Ще, скажете, клапоть того Застав'я ?... Що, зна?те, по тiм... Я думаю... - Воно так-то так... - перебива? Григорчук.- Та що подiяти? От ми лебедцi... Мусiли ж ми викупити панську землю. - Та я нiчого не кажу... - Чекайте-но... Бо не хвата? справдi мiсця. На днях якось... Не пам'ятаю... Позавчора, чи то в четвер, вилiчували ми з сусiдом, Хвещиним Паньком, скiльки у нашому селi ? повних грунтiв. I що ви дума?те? З сорока наших господарiв щось трьох чи чотирьох мають. А то вся решта отак: вiсiм, сiм, шiсть, п'ять... а найбiльше по двi, по двi з половиною десятини... А не купиш, не матимеш. Купляй, поки купля?ться i що купля?ться. То-то,- i чвиркнув крiзь зуби просто на долiвку. - Ех,- каже Матвiй.- Вам трапилась дурничка - отой лiс та млин. Той один лiс виплатить весь ма?ток. А млин. Скiльки платить вам Волько оренди?.. - Двiстi на рiк... Але хiба вiд нього видереш тi грошi разом? Отак тодi тицьне, тодi тицьне... I чорт тим грошам зна? лiк... Ще коли б то не був млин громадський. Волько пiд'юджу? кращих господарiв, щоб вони не впоминалися оренди, а решта, зна?те... Що ?м на тому вигорить?.. Плюне та й пiде... - Но. З цим можна порадити. Я не йму вiри, щоб один жидок водив за нiс цiлу громаду. Ви тiльки до нього вiзьмiться. Двiстi рублiв щороку дасть громадi десятину поля. Григорчук викурив цигарку, кинув ?? на долiвку i, трохи пiдвiвшись, розтоптав ?? чоботом. Пiсля цього сплюнув. - Дума?те? По правдi сказати, нема сьогоднi за двiстi рублiв десятини. Але не в тiм бiда. Двiстi рублiв завше пригодиться. Але оце Волько задумав перебудувати млин. Вставля? замiсть колiс турбiну i новi вальцi. Поки що дамо йому спокiй, а пiсля таки вiзьмемось... Вiн то вже побалаку? зо старостою про купiвлю того млина. Видно, корисний вiн йому, хоч завше лементу?, що нiчого з нього не ма?. Я то, по правдi признатися, нiчого б не мав проти, щоб його продати, бо що з ним при такому, як у нас, ладi почнеш. Громада, що череда овечок. Нема? в нiй пастуха, то, звiсно, який вже там лад. Страшить мене тiльки те, що Волько виманить той млин майже задурно, а друге, що грiшми покористу?ться лише дехто... Ну, от i подивiться... Моя дурна голова не раз мiрку?: чому б то, дума?ш, та не могла сама громада тримати той млин? Це ж вигода своя. Самi собi й за молоття платили б i став, i стависько, i гуску ? де вигнати... ? й вальцi, i питель, два разовики, круподерня, валюша на сукно. Все, одним словом... Хай би, думаю, вже не знаю, який був той млин, то на одного мельника та помiчника вистачило б... I поправити при потребi можна було б... А то... Я вже рукою на все махнув. Бачив я, що робилось минулого року на сходцi... Крику, гамору наробили, але хiба що-небудь вирiшили? Де там. Кричали, дерли роти i розiйшлись так на чорт-матерi... Григорчук iз серцем сплюнув i засовався на лавi. Очi його загорiлись, але рiвновагу свою мужицьку i необхiдну стриманiсть та дiловитiсть розмови не тратив... - Трудно, зна?те, сьогоднi чесну людину знайти... - продовжу?.- Дуже тяжко, хай йому частець. Волько, звичайно, пуска? дим у вiчi мужикам, i хто б то повiрив, що отакий млин та не мiг виробити тих двiстi карбованцiв оренди? Але вiн, коли почне лементувати, та коли почне... i клянеться, i божиться... Ну, а мужик що? Плюне та й дума? - чорт тебе бере, хай тебе нечиста сила слуха?... i пiшов собi додому. Ми викупили ма?ток - сто двадцять десятин, i всунули за нього двадцять чотири тисячi карбованцiв. Суму цю ми вичавили зо сво?х власних животiв та мозолiв i животiв наших дiтей. Казали, за лiс виберемо. Млин он якi "доходи" дасть... А тепер пiди його, пошукай тi доходи. Так само i з лiсом. За десять тисяч такий лiс продали... Та це ж треба... (Григорчук знов полiз до кишенi за кисетом з "рибкою"). Я не знаю... Це треба найдурнiших людей на свiтi. Але що ви зробите?.. Скiльки то нашi главарi попо?здили до острозьких Таксарiв, щоб таки умудритись таку соснину, кажуть, двадцять п'ять тисяч дерев без дубини, отако за марно вiддати... Тьху!.. i, помовчавши, ладить кресало з губкою та дода?: - Ну, Таксар то вижене грошиська. Що вижене, то вже вижене... Саме увiйшов Василь. Вiн щойно пригнав корови, поприв'язував ?х до ясел ланцюгами i прийшов оце до хати. Григорчук поздоровив його як дорослого, "дайбоздоров'я", i подав навiть руку. Матвiй при цiй нагодi заявив, що це його найстарший i що вiн уже "у третю групу" ходить. Ось по тижневi i наука розпочнеться... Кепсько буде, та прийдеться обходитись. От худоба... Як його, не знаю... того... - Ви ма?те ще ту вигоду, що хоч ? куди худобину вигнати,- сказав Григорчук. - Воно то так. Особливо з весни та восени. В лiтi так само не дуже... Нi, нi... Тепер вже не дуже то, як бувало. Скрiзь око дозорливе, i навiть на зрубах вже не так, як колись... Навеснi та восени у верболозах та болотах... Але оце на днях мало-мало не трапилось нещастя. Корова загрузла в болотi i ледве витягли. - То-то-то! Чув про це, чув! - пiдбадьоривсь Григорчук.- Оповiдали нашi лебедцi... - Ото-то! Вашi лебедцi й витягнути ?? допомогли менi, дякувати ?м. А коровисько чимала. Мо? щастя, що можу хоч худобу плекати, а то б... Але що то воно за декiлька лiт буде? От питання. Подумайте тiльки, що тут було ще недавно, ще першого року, як я сюди перебрався, при старому мельниковi. Усе, як глянути, стависько... Хто захоче, ?дь, коси, бери, паси худобу. А пiди тепер... Я сам хочу вже взяти у мельника в оренду на п'ять лiт отi верболози на клину коло калюжi. Думаю: викорчу? чоловiк, а п'ять лiт сiно братиму. Воно-то сiно там спочатку абияке. Осока, лепеха та очерет, але по парi рокiв, думаю, вибавиться... А для рогато? худоби це, хо-хо-хо, як пiде в зимi... - Василю! - звернувся Матвiй до Василя. Звернувся, нiяково мнучись... - Принеси-но там дещо... Василь, видно, зрозумiв, а Матвiй продовжу?: - Ото, зна?те, добро було зо старим мельником. Хоча чех, а все-таки порядна з нього була людина, не то що теперiшнiй. Цей - борони Боже, щоб худоба на його луг чи стависько "шлапнула". "Не шлапай то"... Воно то й добре, зна?те. Порядок мусить бути. Пригадую собi, як прийшли до нас тi чехи. Боже, що то за бiдачиська були. Нi кола, нi двора. Голi, як цигани, поприходили. Повiрте, що отой Дус на Борщiвцi, що сьогоднi у фаетонах ?здить, а синiв iнженерами та дохторами поробив, прийшов зо стома карбованцями в кишенi з Моравщини, злабудав собi серед Бущенського лiсу (там лiс ще тодi такий був, що Господи). Отож поставив собi серед лiсу халабуду з круглячкiв... А тепер у нього фа?тони та двадцять тисяч золота у банку... От, що то значить порядок. Тепер у нього тридцять десятин землi. У самого старого. Синам землi не треба. Але чи повiрите, що платив вiн по двадцять два рублi за десятину? Я не кепкую з вас. На Бущенщинi була земля з лiсом (сосни двома охватами не охопиш) по дванадцять карбованцiв, от як живу. i дума?те, що хто з наших мужикiв купив тодi хоч одну десятину? Крiм небiжчика Хведора, Михалкового батька, котрого син сьогоднi господар, нi один. Ее, каже: "Нащо вона менi? Що я з тим лiсом? Свого грунту хватить, а дiти виростуть - свiт великий". От як розважали, i то не бий. i то не розложи такого драба, та не всип йому п'ятдесят таких, щоб до смертi чухався. А чехи, тi в Сибiр ?хали, ?х виписав цар, щоб культуру ввели. А на що ?м та культура в Сибiрi, коли ось тут така даровизна трапилась. Побачили i все забрали. Загарбали дочиста. Усi отi колонi? - Борщiвка, Озiрко, Гiльче, все то на таких землях осiло, i сьогоднi вони пани. Сьогоднi вони палати будують, у фа?тонах ?здять... Де я свою силу подiв? Не у них? Не на них затратив? Не для ?х збагачення? А чи не мiг мiй батько також десятинок двадцять менi припасти, як оце зробив Хведор? Мiг би. Та не хотiв. Пив, шлявся по бабах, гуляв, матiр окрадав i все до шинку вiдносив. Ось такий мужик. Ось такий у нього порядок, толк... Увiйшов Василь. Вiн принiс пляшку горiлки (на всяку оказiю припасену) та кусисько старого, пересоленого, аж пожовклого, грубого салиська. ? чарка, ? закуска. Григорчук оком на все либнув i запакав швидко цигарку та нiяково, нiби йому чогось соромно стало, засовався на лавi. Вичував, мабуть, iнстинктом (i разом боявся, щоб не втекла все-таки чарка), що то на нього облаву робиться, намагався щось нiби протестувати: - Та... зна?те... Воно якось... Це зовсiм того...- а,все-таки...- I не знаходить слiв, щоб висловитись. - Вже вибачайте,- каже Матвiй.- Баби мо?? нема? дома, а вона те все припекла б, може, смаженю яку б... - О, що ви, що! Господи! Та й цього доволi. Для такого гостя... Господи... - У нас гостi не дуже пороги оббивають... - Звiсно, на хуторi... - Ну, так заживайте...- i Матвiй дебелою, порепаною, мозолистою рукою пiдсову? гостевi чарку... Пiдсову? незграбно. Чарку налив щиро (вiд щирого серця), горiлка перелива?ться i хлюпа?ться на настiльник... - Еее,протесту? Григорчук.- Еее, дядьку Матвiю... Так не годиться. Первий хазя?н... - Нi. Я чоловiк тверезий,- розводить руками господар. I при цьому головою та виразом обличчя намага?ться пояснити, який то вiн "чоловiк тверезий". А вираз страждальний, вiдразливий, нiби та горiлка вже в його ротi та горлi пече смертельно. - Повiрте,каже,- що не можу. Тридцять лiт не п'ю. Парубкував, не пив... От, не такий, зна?те, характер. Противиться. Ото часом присилують. Вип'?м. Все виблюю на другий день. Характер такий. Випийте, випийте, сусiде, i все... та закусiть. От уже й вечiр незабаром. Шкода, що старо? нема?... - Ну,згоджу?ться Григорчук.- Як не можна, то не можна. ? такi характери. Не прийма?, i годi... Так, дайбоздоров'я!.. - Пийте на здоров'я. Григорчук правою рукою бере чарку, хвильку трима? ??, оповiдаючи, що "давно вже мав нагоду, а лишень позавчора, якось зiйшлись було"... лiвою рукою витер сво? рiдкi рижуватi вуса, а тодi аж за одним хилом перелляв чарку в рот. Скривився - жахливо, головою похитав i здорово крякнув. - Мiцна каналiя...- сказав. - Ну, то ще й на другу ногу, просю...- говорить Матвiй... - Ее, тодi вже й додому не долiзу. Що ви хочете, щоб заночував тут?.. - I щоб то... Вiд одно? чарки? Ну, годi... Випийте. А як i заночувати. Дiти малi за вами не плачуть, а мiсце у нас знайдеться. Ось хутко й стара вернеться... Ну, на здоров'ячко... Випийте... Увесь цей час Григорчук чекав i не пiддавався, хоча йому, мабуть, бiльше хотiлося закусити непри?мний горiлчаний смак, нiж випити. Одначе все-таки випив ще одну чарку, а тодi щойно закусив, похваливши, розумi?ться, добре старе салисько. Матвiй же все порива?ться спомини сво? оповiдати. При тому пiдкраю? та пiдкраю? хлiба, сала, пiдсову? огiрки. - Так ото, зна?те, куме...- невiдомо, чому Матвiй назвав Григорчука кумом,- отi ото чехи... Вони нас ограбували, так... Але вони нас i розуму навчили. От ми тепер бiдка?мось, де воно худобу пасти... Але коли ще я був пастухом, то отам, де тепер такi розкiшнi колонi? з садами та хмельницями, все однi лiси а пустарi були. Попасу для худоби... Куди не кинь оком, лiс, галява, знов лiс... Вовки однi панували. Дерево ж яке було! Хто його з'?в, то просто диво дивне... А все сталося за чотири десятки лiт... Але ви ?жте... Вечiр уже хутко. Не церемоньтесь... А щоб то було, примiром, мойому батьковi там на Тимошiвщинi захопити десяток-другий десятин, коли сам "управляющий" графинi Андрейово? казав, бувало: "Антон! Купуйте землю. Зробим гешефт. Не прийдеться вам бiльше, як по десятцi... ?йбо"...- "Го,- каже батько.- На чорта менi та земля. Я й сво?й не дам ради". Тьху, бодай тебе нечиста мати взяла. I то не бий... А що вiн мав "те? сво??"? Дванадцять не сповна надiлу пiсля панщини, на якi вже було ?х трьох братiв. Мiй же батько мав сам чотирьох хлопiв. Один з дядькiв помер, один довго льока?м у пана Сангушки "состояв", а на старiсть паню якусь приволiк, фракiв усяких, лакованих штибл?тiв, годинникiв з ланцюжками i вiдкраяв половину грунту. Думав, пануватиме... Еге... Допанувався. Хутко штибл?ти на постоли змiняв, а фраки, так, мабуть, до цього часу "муль" жере в скринi... А не бiйсь, рiзун його-ма... Не бiйсь, не прикупив замiсть фракiв зайво? десятини... Тепер дiти його чавляться, як оселедцi в бочцi... От якi то нашi батьки були. Бо не було кому бити або, може, вже панщина занадто ?х забила... Нема в нашiй Рос?? порядку. Нема й не було... Чехи через губу землю хапали, а наш мужик репаний, коли дiстав той "надiл", то так i заскоруз. Батько он наш. Три десятини на штирьох полишив. Не дурно ми, дiтвора, й голодувати мусiли. Берiть, берiть... частуйтеся... Ще чарочку. Бог, звiсно, тройцю любить... Ну, сусiде... Прошу, прошу... I тут ще пiдлив. Григорчук випив. Матвiй розчервонiвся i, хоча сам не пив, мабуть, вiд одного захоплення сп'янiв. Очi блиснули, рухи довжезних рук стали розкiшi i швидшi. Кулак не раз пристукнув по лядi стола, аж чарка, сало й огiрки пiдстрибували... Григорчук уже слухати не хотiв, а рвався сам щось оповiсти. Одначе Матвiй поки що далi трима? слово. - Так ото ?... Дiстали ми четверо три десятини. Поки виросли, голодали, чужi ягнята, телята пасли, а потiм у найми в каторгу до панiв та чехiв пiшли. Щойно з п'яти пальцiв, працi рук сво?х, вiсiм десятин докупили, хоча платили вже по сто карбованцiв. Легко воно тепер сказати. Он чех Дус, як дiстав тридцять десятин, так i внук його ще тридцять матиме, бо то легко з капiталом докупляти. До того землi вони не дiлять, а прикупляють, або йдуть мiж люди i вчаться, або якого ремесла, або на дохторiв, чи iнженерiв. Не то, що ми. Три десятини на клаптi шмату?мо i тиснемось на них. А що з трьох десятин прикупиш... Звiсно... I Матвiй хльостко, злiсно спльову?...- Треба хiба так працювати, як я працював, що витягав собi кишки i руки, що спину поломав. А чи зажив чого в життю? Цигарки не викурив. Чарки горiлки не випив. Чобота "порадочного" не зносив. Тепер он встанеш рано, так з постелi не можна стягнутись. А яка була сила! Був, як бик, здоровий! Десять пудiв - мiшки носив i не чув нiчого... - Усе з?ли отi кривавi п'ять десятин, якi ось тепер маю. Ну, але ще чарочку, на здоров'я... Старо? от щось довго нема... Випив... Григорчук вчепився напiдпитку до Матвiя, щоб i вiн випив.Матвiй дав себе зломити i також випив, але забожився, що бiльше не буде, мовляв, "характер такий". Григорчук згодився... - Так, так,каже Матвiй. Вiн захоплю?ться сво?м просторiкуванням. Всi, хто зна? його, знають, що з Матвi?м балачка може тiльки "сурйозна" бути. Жартiв Матвiй не любить, а коли й жартував, то невмiло. "Характер" i тут, видно, противився... - Батькам дурниця в руки лiзла - не брали. Тепер от, що хоч, роби. Завше я плачусь на батька i буду плакатись. Бити не було кому, а треба було бити..А що буде от ще через пару рокiв. Згада?те мо? слово, що, може, тисячi платитимуть, та землi не буде. - Вiйна прийде...- перебив Григорчук.- Мусить вiйна прийти. Переб'ють з половину i знову землi, скiльки хоч. На що ж Бог i вiйну дав... - А щоб ви думали. Вiйна потрiбна, ?й-бо... - От у мене три хлопцi. Коли я ?м тепер не прикуплю землi, то вони хоч i радi б опiсля прикупити, то не прикуплять, бо не буде де. Де його прикупиш? Ну, скажiть, де? Он уже ходять поголоски, що Застав'я хутко дiлитимуть. Вашi лебедцi свою землю вже викупили. Тут уже кiнець... Дерманцi за один день викупили б, та пан ще якось трима?ться, не прода?. А як i продаватиме, то що там то? землi... Ковтнуть, як суницю... Матвiй безнадiйно махнув рукою i посунувся ближче до Григорчука. Хведот шморгнув на печi носом, i то так голосно, що аж батько звернув на нього увагу... - ?сти вже, мабуть, хочеш?.. Хведот нiчого на це не сказав, лише страшно засоромився, пiдтер кулаком бруднiзного носа i полiз далi на пiч. Матвiй вiдложив пiвкусня хлiба, вiдрiзав крихiтний шматочок сала i подав те на пiч малому. Той узяв i, сховавшись, мов курча, щоб нiхто не бачив, десь там собi тихенько, без найменшого згуку, ?в... - Н?,сказав Матвiй, присiвши до столу, i то сказав якось вперто, рiшуче, наперекiр всьому, нiби його хтось у чому довго вмовляв, а вiн все-таки не згодився. - Н?!.. Мушу я кудись звiдси вимандрувати. Рос?я велика. Безлiч у нiй землi... Степи, пущi непроходимi, а тут ось тиснемось один на одному. Та зрештою не треба вже й Рос??... Он у нас на Волинi... Он туди на Крем'янеччинi... Гой, гой! Там ще "iм?нiй", Господи... Оце я думав та думав i вирiшив; пощу. Ще це? зими кудись по?ду. Спробую щастя. Перепродам... Земля такий крам, що цiна його росте не по днях, а годинах... Бiда от, зайвого гроша нема... I скрута "вобче" на нього тепер. Нема, та й годi. Але ви таки нiчого анi не п'?те, не ?сте... Вибачайте... Отак за розмовою та й забуваю. Прошу, прошу... Випийте... Частуйтесь... - Не турбуйтеся... Я вже себе не того...- i при цьому вихилив чарку....крякнув, але вже значно помiркованiше, нiж спочатку, закусив. - То ви, кажете, землi шукати дума?те? - Прийдеться,- розводить руками Матвiй.- Що поробите? - Ну-о-о! Воно то "покамiсць" i в нас можна ще прикупити... - Щось я нiде не чув... Застав'я?.. Куплю... Там ще можна буде... - А ось менi трапля?ться у Лебедях двi десятини. Правда. Не дуже то того... Земля неважна. Щоб родила, треба ще на нiй пособкати. Мочар, зна?те, але при хатi i - думаю, що вдасться ?? трохи осушити. Но, те саме, що й у вас. Грошi на перешкодi... Нема гроша... То ж то воно. - Гм... Що нема, то нема,- помовчавши, проговорив Матвiй.- Я то себе дуже зле... Дуже зле почуваю... - А я... Я вже дiйшов до того, що хочу десятину поля продати... - Та невже? - здивувався Матвiй. Але зараз же зробив байдужий вигляд. - Отак, як бачите... Мушу. i то найкращу десятину. Оцю, що коло вас за садком,- це "за садком" виговорив з притиском i головою в ту сторону кивнув.- Найкраща, ?й-бо, десятина. Ото тiльки й продаю, що нужда, та вона трохи, признатися, далеко вiд Лебедiв. А я собi мiркую, що i вам варто над цим подумати... - Та я-то цю штуку вже чув,- каже Матвiй, забувши, що перед хвилею виявив було таке здивування, нiби це для нього бозна-яка новина.- Чув, зна?те, i думав, Але дума i ? думою, коли свистить у кишенi. Що, зрештою, менi та одна десятина поможе... А стягатися до сорочки. Дiтей морити голодом. - Ее, не кажiть такого. Якось то Бог та дасть. Не кажiть. Одна десятина, та ще при свойому, межа в межу. О, не кажiть. Це допоможе багато. - Правда воно-то правда... Але за грошем, то воно тепер дуже... Самi зна?те - скрута. А як ви того... з цiною? - Цiна? - поставив Григорчук величезний знак запиту, торкнувшись цього делiкатного питання.- Цiна... Та як? Як i в людей. Звичайно, зiйдемось по-людськи. Я ж знаю вас, а ви мене. Зда?ться, вам не первина в таких речах... - Ох, не первина, не первина. Боками купня вилазить. Цiлий вiк тiльки те й робиш, що купу?ш, i нiчого з того не дивиться... -Я-то, зна?те... Бачите, я просто мiняю, чи, либонь, хочу змiнити. Тут десятина, а там двi... Але тi двi, знаю, не вистануть за цю одну, ото лишень, що при домi. Надiя ще, що при добрiй волi дасться таки з не? щось зробити, до чогось дiйти. Он наш Мирон мав таку саме мочар, а тепер пiдiть - поле, як щастя. П'ятсот сiмдесят рублiв коштуватимуть тi десятини. Грошенята, правда, грубi... А поле абияке. До врожаю найменше рокiв п'ять прийдеться чекати. Думаю, що моя оця десятина не буде видаватись дорогою, коли воно й погно?на, i як слiд вироблена. Сiй лишень пшеничку i радiй, як ростиме, та засiки на зерно готуй... Ось вона якраз перезябльована. Навеснi приволочити бороною, пересипати i сiяти ячмiнь. На зарiк можна лишити парениною, а там знов пшениця... Та це, до того при вашому. Вам просто-таки не випадало б упустити ??, а з вами менi краще, нiж з iншими, дiло мати. З порядним господарем порядний гешефт. Це вже вiдомо. Це ж все одно, що капiтал, та ще й при купi. Мене питав уже й Харитон. Питав i Михалко. А я кажу: нi, наперiд мушу з Матвi?м поговорити. Мушу його запитати, як i що вiн. Не вiзьме, то вже якось то буде. Ну, отже, як ви дума?те? Матвiй глибокодумно мовчить. Сидить на лавi. Одна рука за пазухою, друга на столi. Очi впер у долiвку, в одну якусь точку i з натугою мовчить. М'язи обличчя, особливо уст, час вiд часу корчаться в якусь болючу гримасу. Чоло зрiзане глибокими двома на всю ширину зморшками i двома меншими, над бровами. Вигляд впертий, але нерiшучий. Григорчук кладе у рот шматок хлiба з салом i лишень зрiдка погляда? на Матвiя. Вiн проявля? якийсь скритий, глибокий острах, бо хоч за десятину питали i Харитон, i Михалко, але такого покупця, як Матвiй, вiн не знайде. Вiн навiть готовий деякi незначнi уступки поробити... - Не знаю...- виговорив по довшiй надумi, глибоко й хрипливо зiтхнувши, Матвiй.Тяжко менi...- i покрутив головою.- Боюся, що от-от продаж Застав'я проголосять. Там за тi грошi удво? можна б купити. А що робитиму, як з вами зв'яжуся? Нi. Таки правду сказати, менi дуже тяжко. А все-таки... Як ваша цiна? - Шкури не здеру. Християнин же я. Думаю, що вам не першина чути, якi цiни на такi куски. Он Красовський купив при свому, заплатив п'ять сотень двадцять. У Лебедях наш Олiйник заплатив п'ятсот. Гадаю, що i для вас не буде кривдою, коли скажу: п'ять катеринок. Ну? Воно-то багато зда?ться, але як розважити... Що? Подумати тiльки, яка земля. Пiдсоння, новина, вигно?на, вироблена, без пнiв. Ну? Матвi?вi це несподiванкою не могло бути. Вiн, знаючи в цьому толк, розумiв, що дешевше тако? землi йому нiхто не продасть. Вiн пiдлив чарку, пiдсунув ?? гостевi i, подумавши, сказав: - Подумаю. Випийте-но ще одну. Але все-таки менi трудно, дуже трудно. Де його чоловiк сьогоднi таку суму вiзьме? Подумати тiльки, що п'ять лiт тому все мо? господарство, що маю сьогоднi, стiльки коштувало. Зрештою, ви зна?те, з ким ма?те дiло. Справу я знаю. Знаю, що зайвого ви не сказали. А як з запродажною та купчою? Чи не взяли б ви те все на себе? Григорчук почухав потилицю. - От, коли б ви, дядьку Матвiю, бачили, за що я втелющив п'ятсот i сiмдесят. Насмiялися б, ?й-бо... Як будете в Лебедях, навмисне вам покажу. Двi десятини, кажете? Але Христом-Богом клянусь, що вони не вартi цi?? одно?. От не грiх, що божусь. Я вас люблю i поважаю. Роки ми от сусiдами, а один одному кривди на грiш не вчинили. А це все, каже, за людиною. Так i буде. Запродажну i купчу беру на себе... Ну? Що? Матвiй знов таки вiдповiв не зараз i не просто. - Як надумаюсь, то скажу. Не радився ще зо старою. Не по силi, зна?те, це менi... Повiрте,- не по силi... Стягнувшись до сорочки, можу ту половину зiбрати... Ну, а друга?.. - ? грошi, як каже чех. "У банце сов пенiзе". - Це-то я i без чеха знаю. Але дума?те, що у "банце", то отак i дадуть i що туди не треба вiддавати? - Вам дадуть. На чотири проценти дадуть. Цiлу пiвтисячу дадуть. - О, нi. У дерманському банку, по ?х закону, можу сотню дiстати. Не знаю, чи у вашому лебедському можна б що... - Цього-то вже не знаю... У нас, настiльки пам'ять мене не милить, можуть позичити тiльки пайщики... Так, зда?ться... Але я думаю, що у дерманському вам напевно пiвсотню зайвих дадуть. Ну, а решту вже хоч-не-хоч, а треба буде до жидка звернутись... Це останн? вимовив Григорчук якось непевно, з острахом i приниженим голосом, нiби боячись цим образити кого... Матвiй все-таки велико? на це уваги не звернув. Вiн мiцно, широкою, мозолистою долонею розтирав зморшки свого чола, нiби хотiв зачавити пiд ними важку свою думу. - Цц...цмокнув вiн, а опiсля ще раз цмокнув.- Над цим треба помiзкувати. З печi вигляда? Хведот. Нiс його обсмарований чимсь чорним. Сидить вiн тихо i терпеливо. На запiчку скромно примостився Василь. Вiн дума?: "I знов ходитиму зиму до школи без чобiт... Пасеш, пасеш тi корови, а що з того ма?ш?"... На згадку, що прийдеться покинути свою найкращу привабливу мрiю про чоботи зi стоячими халявами - "бутилками", настрiй його глибоко i нагальне пада?. "Так уже тi постоли обридли"... На цiм розмова про землю й закiнчилась. Горiлки в пляшцi меншало, а разом збiльшувалися гутiрки та просторiкування... Звичайно, заговорили про вiйну. Матвiй зловiщi сво? сни пригадав i сотий раз ?х розказав. Григорчук на фiлософiю не майстер, але Матвiя слуха? радо. Розмову свою ввесь час вели навколо справ "сурйозних". Нiколи було ?м бавитись у жарти. "Життя чавить",казав Матвiй.- "Той герой, хто з-пiд те? чавухи хоч з одним цiлим ребром вилiзе"... Та ще "аби люди Бога не гнiвили. Без Бога мужик порожнеча. Як ото клуня без снопiв чи засiки без зерна"... Почало сутенiти, i мужики розпрощалися. Матвiй без верхньо? одежi i без шапки провiв гостя аж до дорожини, що бiгла з Дерманя до Лебедiв повз його хутiр, пообiцяв, що "на днях сам до вас заскочу, а там бачитимем... А Харитона вже сюди не мiшайте, якось-то й самi цю справу закiнчимо". Тьма по землi стелилася. На хуторi глибока тиша i спокiй. Небо чисте, передосiнн?, дзвiнке. З млина чути плескiт колеса. та лятатання кiвша. Садок, обнизаний рясно овочами, дрiма? непорушно, нiби закохана в свою будучу дитину, перший раз вагiтна молода жiнка. За рiчкою, на дерманському боцi, пiд Заставською сосниною чути форкання коней. Це ночлiжани по скошених уже сiножатях розкошують. Видно пiд сосниною велику заграву багаття, i густий тяжкий хвiст диму довжелезною летючою вуаллю простягнувся геть далеко над лугом, сягаючи аж до лебедського порубу i зникаючи десь там у Михалковiй дебрi. По хвилинi задзвенiла ночлiжанська пiсня. Вона знялась, мов чайка, з болот та низiв i, прорвавшись пiд згучне небо, вiдбилась вiд нього та дрiбним рокотом розсипалась на тисячу реготливих тонiв по цiлiй щиротi долини. "СВIТЕ ТИХИЙ..." Матвiй ще раз обходить свiй садок. Дещо поправити треба, яку там занадто обтяжену гiлку певнiше пiдперти. "Пiдпора, зда?ться, i мiцна, а дивись, рiзал-ма', як зiгнуло",- говорить вiн вголос. Пiдпира?, крекче. - Коли б його, Бог дав, продати ту овоч як слiд... А грошиськiв треба. Ой, треба-треба!..- Пiдпер, постояв.- Ну, ця вже одна пудикiв тридцять дасть,розважа?, обтира? об штани руки i просту? до клунi. По дорозi пiднiма? кiлька яблук, що попались пiд ноги, хова? ?х до кишенi. У клунi "проклята курка знов намервила на току", але нiяково поночi порядкувати, хоча Матвiй "терпiти не може, як ото всюди свинство таке"... Чекай. Дiстанеться i Настi. "Казав ?й сотню раз: не пускай до клунi курей! Нi, баба бабою. Рiзал-ма". До хлiва зайшов: "Що то лошаки поробляють". А вони собi спокiйно стоять, побрязкують ланцюгами об жолоб та з-за драбини суху конюшину посмикають. "Гi-гi-гi-ааааi!",обзиваються "лошаки"... - Ну, ну, орлята,- поплеску? Матвiй ?х товстi зади.- Жуйте, жуйте. Завтра в плужок. А сiль ви ма?те? - заглянув у жолоб.- Ннно! Солi ще досить. Стане. Глянув пiд корови: "Трасця-йома, а пiд коровами така баюра". Манька вся в болотi, але ?й байдуже. Лежить собi й почмику? в темнотi. Засвiтив лiхтар, на вишки полiз, вiвсяницi старо?, минулорiчно? пару в'язок скинув i розтрусив пiд коровами. А пiсля цього задмухав лiхтар i пiшов до хати. Василь уже встиг маленьку нафтову лампочку засвiтити. Вона соромливо на коминку прита?лась, але безсоромно коптiла... - Гасу, мабуть, нема в лямпi,- зауважу? Матвiй. - Нi, я налив. - А чого ж так чадить? Прикрути! Шкло розбили. Трясця-ма, нiчого тобi на господарствi не вдержиться. - Шкло розбив Володько. Взяв, трубiв, трубiв, аж трiснуло. - Коли б ту стару одлушпачив добре, то вона за вами приглядiла б... - сказав Матвiй i пiсля цього затягнув тенорком: - I??-?i-же, Херувi??ми. Тааайно... образующе... Спiваючи розглянувся, пiдiйшов до столу, перехрестився розмашним, твердим хрестом до iкон. Iкон багато. Все старосвiтськi, все з Поча?ва нанесенi. Перед Богом-Саваофом Освiтив лампадку, при чому довго м'явся з гнотом, що втопився в оливi, а грубi, репанi Матвi?вi пальцi не були настiльки спритнi, щоб виловити його звiдтiль. I коли загорiлась лампадка, Матвiй пiдiйшов до коминка i мiж "Херувимською" загасив коптячу лампадку. Пiсля цього в хатi стало пiвтемно, лише старi закопченi обличчя святих та насуплене чоло Бога-Саваофа, облитi червонастим свiтлом, творили ввесь змiст цього сутiнку. Василь, який довго слухав батькiвських спiвiв, нарештi не витерпiв i, коли батько перейшов на "Свiте тихий", пiдтягнув i собi за старим, тремтячим нечистим дискантиком. Батько нiчого не сказав, навiть не звернув на це уваги, нiби нiчого не сталось. Вони проспiвали ще i "Блажен муж", i "?гда славнi? ученици", про Юду злочестивого, що за тридцять срiбнякiв "беззаконним суддям тебе праведного судiю-ю-ю-уу пр?дад?...". А нiч темна i безмiсячна... Мiсяць зiйде щойно аж по пiвночi, бо вже давно звернуло з пiдповнi. Хутiр дбайливо огорнутий, окутаний гоструватою передосiнньою пiтьмою. Клекiт млина термосить пiтьму, а вона чiпля? тендiтнi зiрки, що зриваються i стрiмко линуть десь на заставську соснину. Грубий костистий туман поплiвся лугом. Похиленi верби i верболози нанизують росистi намиста i не то плачуть, не то радiють. Мiж млином i хутором з лiхтарнею в руках, ведучи за руку засапаного i перетомленого Володька, верта?ться "вiд сво?х" Настя. Лiхтар взяла вона у свого брата Макара, що служить "в кондукторах" на чугунцi, тому ма? одну шибку зелену, двi бiлi й одну червону. Довжелезнi два вуси освiтленого туману тягла за собою ця квола жiнка. Володько ледве дрiботить ноженятами, але навiть на одну хвилю не вгаму? сво?? цiкавостi i засипа? матiр питаннями: i нащо ми так далеко вибралися з Дерманя? Там ? стiльки хлопцiв, там ма? цiлий день з ким бавитись... Але хiба мати зна?, нащо? Зна? лише Бог святий та батько. i стара, взагалi... Що вона буде вiдповiдати? А Володько геть-чисто.оповiв: i як, коли мати "у сво?х" сидiли, вiн зустрiвся з Андрi?м, Хведотом Кухдоським та Трихоновим Архипом... Як вони спочатку оглянули один одного. Всi заздростили, що Володько ма? лакеровану рем'яну попругу з бляхою та орлом. А опiсля вони пiшли в лiшник. Шукали там горiхiв, клали вогонь, пекли яблука, стрiляли пареними лiсковими дубцями i розповiдали байки. При цiм Володько встиг уже переповiстя декiлька з них матерi. Опiсля вони були в каменоломнях, збирали там мушлi, копали гончарську глину й лiпили з не? горшки, полумиски, ступки, колiщата, молотки. А опiсля прийшов Мехтод, i почали бавитися в ковалiв. Мехтод вiчно в коваля бавиться. Вiн ма? на городi дуплаву дичку-грушу i в нiй повно крем'яних молотiв, сокир, ножiв. Все це Мехтод на валах назбирав. Сьогоднi бив Ольгу за те, що вона хотiла зо мною в шинок бавитись. Ми робили шинок у Трихоновому бузнику... Там баба Домаха свою квочку навеснi тримала, але ?? заклював шулiка. А Мехтод каже: "Не йдiть туди".- "Чому?" - кажу.- "Там був мрець..." - "Який?" - "Квочку там шулiка забив. Принесiть менi кусок залiза на колесо..." А залiзо ми з порохнi робили... Ольга каже: "Я хочу бавитися з Володьком у шинок". А Мехтод зiрвався i трiсь-трiсь Ольгу по плечах... А Ольга йому каже: "Хал?ра ти, хал?ра ти, хал?ра ти..." Три рази йому сказала: хал?ра ти. А до того Ольга сховала найкращу Мехтодову скремейду. - А що то таке скремейда?.. - пита? мати. Володько вiдповiв не вiдразу. Вiн насамперед дуже здивований: як то так, мати не знають, що то ? скремейда? Про це повиннi всi люди знати... - То палиця така з кривулькою на кiнцi. Нею ?здять, або верхи, або женуть перед собою. Кривулька вичовга?ться i дуже гладенька. Нашi хлопцi мають по п'ять-шiсть скремейд. Я купив собi два у Мехтода i дав йому за це десять карбованцiв. - Де ж ти взяв тих карбованцiв? - знов отой матiрний осоружний запит. Володько аж гримнув... - За грошi у нас ? мушлi. Зна?те? За них у нас можна купити все. Навiть Архип мусiв продати свого нового кашкета, бо потребував грошей на скремейду. Вiн свою поторощив на шкандибанню. Але Трихон прийшов до Мехтодового батька i привiв за вухо Архипа: "Кому вiддав кашкета? Говори!.." А Мехтод злякався i каже: "Я купив".- "А рiзун в твою мать,- каже Панько.- Вiддай Архиповi кашкета". А в тому кашкетi Мехтод тримав свою "казну". Поставив у старому вулику пiд повiткою, i миша про?ла у ньому велике дзюрище. Ну, дiсталося ж i Мехтодовi, й Архиповi. Кашкета Христя залатала, а Архипа ми звемо лисим, бо латка на кашкетi не така чорна, як кашкет... - Ну, ну,знов втруча?ться мати.- Щоб там часом i тобi не дiсталось. I за що, Боже мiй, ма? дiстати? Це диву? Володька настiльки, що вiн взагалi переста? розказувати. Вiн лишень дума?. Ввесь час, коли мати сидить у "сво?х" - у дiда або у дядькiв, Володько бавиться... Йому там при?мно. Вiн не раз так захоплю?ться грою, що забува? за снiданок, обiд i вечерю. Горiхи, грушки, яблука визволяють його вiд непри?много обов'язку - обiду. Вiн, по-перше, не любить товариства дорослих, по-друге, вiн за один недiльний день набереться вражiнь на цiлий тиждень хутiрного життя. Що вiн любить робити з дорослими, це "йти до монастиря на вечiрню". Це роблять з початком осенi цiлий рiк до пiзньо? весни. Для цього збираються великою юрбою старшi, i молодшi, i зовсiм малi... лише без тих, що не можуть встигнути йти зо всiма. При цьому завше весело, багато смiху, багато пригод. Вертаючись назад уночi, йдуть здебiльша Ляшовим займищем, в котрому ростуть величезнi берези, дуби, гарнi гриби й лiсковi кущi. Господар цього займища був страшний гультяй, пияка, а скiнчив тим, що одного разу знайшли його на горищi, де пiдчепився посторонком до бантини. Пiсля цього, розказують, що не раз i не два бачили страшного вiшальника Ляша з посторонком на ши?, з висолопленим язиком та вилупленими очима, як вiн стояв на стежцi i лякав, щоб через його займище не ходили, i як тодi, йдучи на "вечiрню", не збиратися цiлою юрбою? Володько ж любить йти на вечiрню не тому, що йшли юрбою, бо все одно з вечiрнi треба було розлучитись з усiма та йти на хутiр. Любить вiн саму вечiрню вiдправу i взагалi монастир. Стара будова, старезнi, погризенi часом мури, висока дзвiниця з широкою залiзною брамою, широчезнi смереки, якими бозна вiдколи висадженi монастирськi але? -все це наводить на Володька особливий якийсь, вiдмiнний вiд щоденного настрiй. Вiн любить, коли вже западе сонце, бути на монастирському подвiр'? i слухати, як шумлять над головою смереки, обвiшенi довгими шишками. Ш-ш-ш-ш!.. Ш-ш-ш-ш!.. Шумлять вони безконечно i завше, навiть при цiлковитiй тишi безвiтря. Люди сходяться на вечiрню, гомонять. Почина? бамкати дзвiн Зда?ться, звуки його, нiби тяжезнi краплi чогось теплого, поволi капають на землю, що жадiбно ?х втяга?... I малий Володько задира? високо-високо голову, так що йому злiта? назад кашкет, i намага?ться пiзнати, звiдки саме бамка? той дзвiн. Йому до того ста? гарно i радiсно, що аж хочеться крикнути, i вiн зробив би це, але ж тут не лiс i не луг. Навколо повно людей. Засмiють. Тут також любить швендятись Володько, для нього тут стiльки цiкавого, щось почу?, когось побачить. Але вiн переважно самий, i його люблять зачепити та покпитися з нього старшi хлопцi. "Ей, ти, малий. Як ти звешся?" Володько, розумi?ться, мовчить. "Що, ти нiмий? Ходи-но, я тебе вихарашаю[5]..." - Володько нi звука, i хоча вiн добре зна?, що вони нiчого йому не зроблять, однак усе-таки краще йти геть вiд таких. Вiн краще йде до церкви. У церквi тихо i пiвтемно. Ченцi поволi, урочисто, то сюди, то туди борсаються у сво?х довгих, темних одягах, там-то, там попiд стiнами блимають окремi барвистi свiтелка, там далi перед iконостасом стоять i палають густо втиканi свiчами великi свiчники, перед Тайною вечерею, що над царськими вратами, блима?, погойдуючись, червоне свiтло велико? позолочено? лампадки. Володько знаходить мiж людьми свою маму, що завжди приходить скорше, щоб застати сво? улюблене мiсце бiля парапету пiд великим образом святого Федора князя Острозького, i тут вiн залиша?ться. Тут дiйсно при?мно стояти. Все спереду видно, на парапетi горять рясно рядочком свiчi i освiтлюють похмуре обличчя святого князя. В образi того святого знаходиться частина його мощей, зда?ться, нiготь з ноги, i тому всi цiлують його якраз у ту ногу. Молитися в церквi Володько не може. Для нього тут занадто багато цiкавого, щоб вiн мiг зосередитись для молитви. I товстючi з височезними вiкниськами стiни, i малюнки святих на них, i вiзерунки всiлякi, i позолота, i ченцi у високих клобуках, i учнi учительсько? семiнарi? в дуже гарних одягах, що стоять густо на правому крилосi i так чудово спiвають. О, той спiв. Вiн полонить i обезвладню? Володька. Вiн вiдрива? його i вiд малюнкiв, i вiд вiкон високих, що на них стiльки ученицьких кашкетiв "зi звiздами" i вiд всього iншого, бере його серце i вiдносить хтозна-куди... З усiх бокiв монастиря сади - сливники, горiшники, грушi i яблунi. Зi схiдного боку, по дорозi "до Лисiв", монастирське господарство - довжелезнi стайнi, клунi, сушнi на овочi. Там завжди чути рев худоби та белькотнечу нiмого свинаря Гули, що смiшно пiдкульгу? на праву ногу (два з половиною, два з половиною!) та вiчно курить довжелезну й велику з кулак люльку, до яко?, напевно, пiвкорця махорки влiзе. Це все цiкавить Володька, все-то його захоплю?. Йому навiть при?мно чути тупiт нiг по бруку, виложеному з дерев'яних сторчiв у брамi монастирсько? дзвiницi, що так якось дивно i та?мничо вiдбива?ться луною високо попiд склепiнням над головами, нiби там угорi також хтось невидимий ходить. Проходячи тудою, Володько навмисне мiцнiше пристуку? закаблуками, а потiм уважно прислуху?ться до сво?х крокiв. Головна церква, яку тут звуть "холодною", сто?ть посерединi монастирського подвiр'я i з трьох бокiв оточена невеликим садом з горiхiв i каштанiв, огороджена дерев'яним, сторчовим, мальованим зеленою барвою, парканом ("штахетом") i обсаджена рядом, у виглядi пiдкови, величезних, могутнiх, завжди шумливих смерек. Там також попiд схiдною стiною церкви ряд могил з чавунними або кам'яними хрестами, деякi з тяжкими, темно? барви, гранiтовими нагробниками. Там завжди тихо, та?мничо, влiтку густий морок i пахне звiдти чимсь вогким i цвiлим. На парканi, хоча це зовсiм не вигiдно i зовсiм заборонено, люблять сiдати хлопцi i дiвчата. Вони тут лузають насiння, перекидаються словами, нескромно жартують, залицяються. Ченцi, особливо вечорами, ?х часте зганяють i не раз, щоб вiдстрашити, намазують тi мiсця чимсь брудним, i тодi не одна красуня принесе додому свою спiдницю розмальованою... Але з того бува стiльки реготу, що пожертвувати однi?ю сукнею далебi оплатиться... Ось виходить низка ченцiв у клобуках. Стають серед церкви пiдковою навколо престолу. Посерединi старший iгумен, а вiд нього направо й лiво довгi крила з темних постатей. Свiтла в церквi мало. Ледве, ледве помiтнi постатi напiвзаснулих людей. Ченцi стають, на хвилю завмирають i зненацька потиху, серед повного спокою звiдкись почина? виринати: "Свiте тихий... Святия слави - безсмертнаго. Отця небесного..." Володько закрива? очi, знаходить теплу, шорстку матiрну руку, тiсно затиска? ?? у сво?х рученятах i завмира?. Чернечий хор вiдспiву?. Ченцi так само тихо, непомiтно розходяться, як i прийшли, i коли Володько отямлю?ться, ?х уже нема. Зате хор семiнаристiв почина? переспiвувати рiзнi вечiрнi церковнi пiснi. Володьковi страшенно подобалися ?х гарнi одностро?. Коли вiн виросте i як тато не заборонять, вiн напевно запишеться до тих учнiв, буде спiвати на клиросi i носитиме такий чудесний однострiй. На широких гранiтових пiд вiконницях повно кашкетiв зо звiздами. Коли вiн буде учнем, то також положить туди свiй кашкет. Ах, як би йому хотiлось уже тепер мати такий кашкет. I як пiсля цього всього, йдучи додому, не розпитувати матерi? Як бути байдужим? Як утримати цiкавiсть? I чому тi ченцi носять довгi одяги? Чи мають вони штани? Що вони поза тим роблять? Хто то збудував таку церкву, дзвiницю? Чому падають зорi? Куди тече ?х рiчка, через котру вони мусять переходити i боятися завше, щоб не скупатися, бо кладка така хистка i вузька? Мати губиться у такiй безоднi питань. - Спитай батька,- казала вона.- Батько зна?. "Ага,- думав Володько.- Спитай, коли тато завжди такi... такi насупленi й ?х спина болить...". Володько вiрив, що батько дiйсно багато зна?, але тому вiн i не хоче говорити, що зна?. I так, борсаючись у туманi, зближались мати i син до свого хутора. Здалеку було видно свiтло ?х лiхтаря й неяснi постатi в глибокiй пiтьмi та було чути уривний гомiн засапаного й перевтомленого цiлоденною бiганиною Володька. Коли доходили до свого подвiр'я, вже з дороги почули спiв Матвiя i Василя. Ледве-ледве манячать дво? слабо освiчених вiконець ?х хати. Свiтло лiхтаря освiтило заросле шпоришем подвiр'я. Мати загримала у дверi. Спочатку за спiвом нiчого не було чути. "Чу-у-у-у-дна д?л-а т-во-оя, Го-о-о-ооо-оспади... Со-творi-i?iл ?сi... Сотворii?iл ?сi,.." - виривалось з хати... - От рознесло його,- каже мати.- Коли б злодiяка який всю худобу виволiк - не чув би... Вiдчини!.. - i загримала дужче. Спiв урвався раптом. Клямцнули однi дверi, а пiсля вiдсунулась залiзна засова других - i в ?х обрамленню стала невиразна бiла постать батька... - А темнота! Господи! - сказав вiн.- Ну входьте, входьте.- I всi ввiйшли до хати. Мати, не роздягаючись, сiла вiдразу на лаву. - Ох, то-то зморилася,- каже i тяжко сапа?. А Володько, роздягаючись, заквилiв: - Мааамо! ?сти! ?сти! ?сти дайте. А на печi як стiй вигульку? i Хведотiв голосочок: - Я також хоцу... Мамо! - Вiн вiд самого обiду майже нiчого не ?в, а терпеливо чекав приходу матерi. - Дiтоньки! Чекайте. Не розiрвуся ж я. Дайте висапнути... Ox, ox, ox!.. - i вона встала. Теплого нiчого вже не було. Прийшлося вечеряти, що Бог дав. Стара пiшла у сiни i внесла глечик кислого молока та, замiшавши попереду його, вилила у велику череп'яну миску. Озбро?вшись дерев'яними ложками, розсiлась родина навколо миски, i щелепи запрацювали. Батько ?в поволi, з тактом i розважно, тримаючи в лiвiй руцi також поважний кусисько чорного хлiба. Мати не могла йому дорiвняти, бо не мала вже кiлька кутнiх зубiв. Мусiла жувати переднiми. Василь та Володько швидко працювали ложками, запихаючи роти нерозжованим хлiбом. Найгiрше пописувався Хведот. Цей i собi намагався дорiвняти iншим у темпi, набираючи повну ложку, при чому безладно розливав усе на стiл. - Забери те порося,- не витримав врештi батько.- Налий йому у який черепочок i постав пiд столом. Хведот вiдчува? всю гостроту образи, так само, як i голод, але величезна калюжа на столi з молока глузливо кпить собi з його людсько? гiдностi. Йому не залиша?ться нiчого iншого, як мовчки стерпiти все, стримуючи зовсiм непроханi та амбiтнi сльози. Мати так i зробила. Налила Хведотовi в окрему мисочку, тiльки поставила не пiд столом, а на столi. Але тепер йому вже так не смаку?. Запал i захоплення ?дженням зникли. Вiн чу?ться вiдiрваним вiд решти родини й ображеним. Тому-то й химерити почав. На кiнець дiста? за все вiд батька одного ляпаса i завчасу йде спати. Але хiба ж пiсля цього всього заснеш? По вечерi батько й мати розпочали балачку. Мати оповiдала, що ходять по селi чутки, нiбито продаватимуть Застав'я. Багато людей вже кинулося навiть за грiшми. "Боже, Боже! Що там того Застав'я для сили люду,сказала вона. - По клаптику розхапають". Батька ця чутка також за живе дернула. Вiн мовчить, тiльки час вiд часу пошкряба? у головi. А пiсля розказав про сьогоднiшню свою розмову з Григорчуком, з чого мати i зрадiла, i засмутилася. - Придбати пiд порогом такий шмат поля... Га! Славно б це було. Але де його тих грошиськiв набрати? Хведот не спав i хотiв попеститись у матерi, щоб забути свою образу. Вiн устав i непомiтно за розмовою втемедився матерi на руки та схилив свою голову ?й на груди. Мати гладила,ту голiвку... - Ох, дiти, дiти! Як то тяжко добути тих грошей. А без них нiчого ми не вартi. - Я пiду, мамо, на Рiздво колядувати. До мельника, до побережника. А на третiй рiк пiду до школи. Виросту, буду вчитися i зароблю грошей,- защебетав Володько. Батькiв погляд упав на щебетуна, i малий осiкся... Вiн, видно, хотiв ще щось сказати, та не вiдважився. Його виручив Хведот. Усi посмiхнулись, навiть батько. Володько помiтив батькову усмiшку i йому вiдлягло на серцi. Значить, не дуже велику дурницю вiн утяв. Мати, гiрко посмiхаючись, гладила дiтей по головi. - Ех, горенько менi та тошненько з такими робiтниками. Роздягайтесь-но, та спати... I дiти пiшли спати, а батьки ще довго не лягали та говорили про купiвлю землi. Одначе Володько не мiг зараз заснути. Вiн пильно з заплющеними очима прислухувався до розмови батькiв. До того проходив у думцi багатий на вражiння день: сво? гри з товаришами, монастир, ченцi, учнi i цiлу подорож до Дерманя й назад. Розмова батькiв частинно йому незрозумiла. Вiн не зовсiм пройма?ться ?х прибiльшеними турботами за грiшми. Нащо ?м грошi? Нащо ?м та земля? Мають вони хлiб, картоплю, сало, молоко. Чого ж ?м ще треба? Чи ж, як вiн виросте... Чи йому потрiбна буде та земля? Ось вiн чобiт не ма?. Не ма? добрих штанят... Одначе батьки, видно, мало турбувались його штанятами, а зате журились, як i де дiстати грошей. Що можна продати? Як дотягнути з хлiбом до нового врожаю? Скiльки було б карбованцiв за годовану льоху? Тощо. Це цiкавить старих так дуже, що порою вони досить уперто змагаються й одне одного переконують. Сплять на полу. Пiл широкий, тривкий. З одного кiнця пiд стiною мiсце батька. З другого вiд печi - матерi. Попосерединi Володько i Хведот, а Василь - окремо у запiчку. Володько спав завше коло батька. На полу - не зовсiм м'яко. Велика, як пiл, солом'яна мата розкладалась на дошках. Застеляють ?? грубими ряднами, а пiд голови кладуть рядом подушки. Лягаючи, цiла родина спочатку молиться. Лягти без молитви нiхто не посмi?. Батько, лягаючи вже в постiль, ще три рази хрестить себе, вiдмовля? "Ангелу Христов Хранителю" i кладеться. Володько чу? це все, вивчив таким робом i собi цю молитву, говорив ?? так i, лягаючи, хрестив мiсце подушки, на котрому клав голову. Чув також Володько, як батько лежачи постогнував вiд рiзних болiв i як не раз крiзь сон гукав або мимрив якiсь невиразнi слова. Голос його тодi глухий, нiби хто душив батька. Володько боявся цього, корчився, вкривався з головою i затикав пальцями вуха. А серце його починало швидко i болюче битись. - Ти ще не спиш? - пита? батько, лягаючи коло Володька i вкриваючись кожухом. Володька цей запит здивував i втiшив. Батько рiдко коли питав що-небудь дiтей. Рiдко коли турбувався вiн, що i як з ними. I це раптом... I то таким тоном. - Не хочу спати. Я думаю... - каже Володько. - Ну, ну. Спи. Хай конi думають. У них великi голови. А тобi ще рано думати. Спи. Згаси, стара, блимавку,- говорить батько. Мати здалека здмухнула лампочку, яку засвiтили були на мiсце лампадки, i в хатi стала понiч. - Охо-хо-хо! Ангелу Христов Хранителю... - молиться батько на сон. Володько пiдвiв голову, перехрестив подушку i знов лiг. Цим вiн показав, що вiн не забува? молитись. Йому б дуже хотiлось, щоб батько це кожного разу спостерiг, але той якраз того нiколи не помiчав, чи, може, так удавав. i пiсля цього все стихло. Крiм Хведота, нiхто ще не спав. В хатi поволеньки почало виднiшати. Це, мабуть, сходить мiсяць. Крихiтне, кволе його свiтло пробилось i до хати. Володько мiг навiть розпiзнати обриси посудника коло дверей. Десь у печi ввесь час цвiркоче цвiркун. Володько не може анi на хвилю зупинити настирливе цвiркотiння. Вiн слухав його довго й терпеливо, але коли намагався перекинути свою увагу на щось iнше, помiтив, що цього не в силi зробити. Йому хотiлось заговорити до батька. Iншим разом вiн нiяк не смiв би навiть подумати про щось подiбне, але тепер у батька, видно, настрiй не кепський. До того батько все одно не спить. Це чу? Володько по його вiддиху. Помiркувавши хвилю, малий набира? вiдваги, потайки горнеться ближче до батька й шепоче: - Тату... Батько не обзива?ться. - Таату!.. - пiдвищеним голосом. - Чому ти не спиш? - каже батько. - Тату! Де той цвiркун сидить? - Володько запитав не без остраху, що почу? у вiдповiдь якийсь жарт або просто нiчого не почу?. Але батько йому вiдповiв цiлком поважно: - У печi. - А вiн не спечеться? - На гаряче вiн не дурний лiзти. - А де ж вiн сидить? - Ну, де-небудь у щiлинi, коло стiни. - Чи можу я його пiймати? - Що ж ти з ним? У борщ укинеш? - А нащо вiн там завше цвiркоче? Я б його забив. - Часом i ти так само цвiркочеш, але тебе ж нiхто не забива?. Та ти ще його не так-то й зловиш. - А метелика я зловив. Вiн ма? дуже гладенькi крильцята. Василь робить з них попiлець i сипле його до чобiт. Я хотiв одну. пташку в лозинi пiймати. Така велика, чорна. Вже був би зловив, та вона пурхнула i вiдлетiла. - То треба було ?й на хвiст солi насипати. - Нi. Тож тiльки зайцiв так ловлять сiллю... Солi я не мав. - Другим разом вiзьми. Як тiльки зобачиш якого птаха, одразу сипни на хвiст солi, i ?. - Умовкни там, старий,- заговорила мати - Я вже заснути б хотiла... Такий наказ Володьковi зовсiм не подобався. Вiн же тiльки розiйшовся, тiльки натрапив на вiдповiдний мент... Одначе треба хоч на хвильку втихомиритись... Ах, чорт... Знов той осоружний цвiркун... Ну, щоб йому праве око, капосному, вилiзло... А Хведот, як диха?, нiби пiдкульгуе... Вiдблиск мiсяця сповз уже з посудника на землю. Володько не втрима?ться. Вiн почина? соватись, вертiтись. Нi, вiн мусить дещо ще розпитати. Як же так? Усi все знають, а вiн один, мов баран. Дай, Боже, хоробростi. - Тату... - почина? вiн тихо, обережно, мов злодiй. Мов щось украсти хоче. - Тааату!.. - Та спи вже, спи. Бач, мати на нас грима?. Ще макогоном пожбурить. - Тату?.. - Ну, чого тобi?.. - Я з Хведотом недавно бачив ужа,- i вiд цi?? згадки Володька пройма? острах. Шепче вiн це з тремтiнням у горлi. Йому страх як хотiлось би пригорнутися щiльно до батька, тiсно обняти рученятами його шию. Але це тiльки паненята так роблять. Вiн мужчина. Йому не личать пестощi. Обнiмати, хоч i батька,- сором. То ще Хведот може з матiр'ю пеститись, але ж вiн що. Сопляк малий. Вiн ще не виговорить букви р, ж,- каже л, з... Не виговорить ч, а каже ц... Володько найбiльше, що мiг дiстати вiд матерi, це пару слiв та погладження по голiвцi... А вiд батька i того нi. Батько лише часом попругою через спину погладить... Одначе Володько нiкого так не любить i нiким так не гордий, як сво?м татом... Тато! Його тато! Такого чоловiка не знайдеш нiде на свiтi. В цьому Володько свято переконаний. - А де ж ти бачив того вужа? - На Харитоновому полi, там за рiвчаком. Хведот не розпiзнав одразу, що то таке. Хотiв взяти його в руку. Вуж так лежить витягнутий, як палиця яка. Хведот сво?ть над ним i гука?: "Воводьку, Воводьку! Дивись! Ци то павка, ци то уз?". От дурний. Правда? Я зараз крикнув: "То вуж! Тiкай!" i ми втекли. Чи вуж крiпко куса?? - Коли хочеш, щоб тебе заграбали в могилку, то спробуй. - I де дiваються вужi зимою? - Зимою вони сплять по норах. - А що вони ?дять?.. -А що ти дума?ш? Дума?ш, вони такi жеруни, як ти? Вони засипають i сплять. ?сти ?м тодi не треба. - Як то? Цiлу зиму сплять i нiчого не ?дять? - Розумi?ться. - А правда, добре було б, щоб усi вужi виздихали? - Може, й добре. Але що тодi ?ли б чорногузи? - А чорногузи не здохнуть вiд ужiв? - Н??, це вже така тварина, що ?сть тобi i жабу, i вужа, i пiсля того чу? себе так, нiби це були вареники з маслом. - Тату, тату! Чому то чорногузiв кличуть Iваном? А де вони дiваються зимою? - Бо так ?х пiп охрестив. А чому тебе кличуть шмаркачем? Бо так тобi личить. А на зиму вони вiдлiтають вiд нас. У теплi кра? - у вирiй. Зна?ш, як наша мати печi трима?ться, так чорногузи лiта. Вони хотiли б, щоб завше було лiто, а у нас ? й зима. От вони й летять того лiта шукати деiнде. - Тату! А де ж тi кра?? Там нiколи нема? зими? А чому? Де це? - То далеко. Звiдсiль не зобачиш. За морем. Багато птахiв вiдлiта? туди, але весною вони знову вернуться. - От там, певно, злетиться дуже багато птахiв. Га? - Розумi?ться. Але там ? й такi, яких ми нiколи не бачимо. Чув про Жар-Птицю? Ну, от. У казках, правда? А там вона й справдi ?. Бачив ти того, що з катеринкою ходить та щастя розносить? У нього ? папуга? Бачив? Це вiн купив ,i носить, а там вони по деревах, як горобцi, гицають. Ще там ? такi пташечки, як бджоли. Малюсiнькi i блискучi. Вони звуться колiбри. - Ох, Боже! - вирвалось зненацька у Володька. Йому аж дух заперло. Вiн аж помовчав хвильку. - Це, мабуть, хороше. Така мацiсiнька пташечка. I несе вона яйця? - Несе. Розумi?ться. Як маленькi горошинки. - А чи ? там i вужi? - Ого. Та ще й якi. Такi, що лигнув би тебе за один раз, як суничку, i навiть не облизався б. Там того гаду видимо-невидимо. Там i звiрi хижi. Там ? такий звiр, що в нашу клуню не влiз би. Вiн зветься слон. Такого слона оговтали i ним ?здять. Вишкряба?ться на нього з п'ять чоловiка i той пре. ? там i леви, i тигри. Все то страшнi i здоровеннi звiрюки. Не дай Бог попасти такому у пазурi. Одразу поласу? тобою, i все. Там повно того... - А чи ? там i люди?.. - А де ?х нема? Скрiзь люди. Лише трохи не такi, як ми. Чорнi, i губи у них, як у нашо? корови Маньки. - А ?х, тату, не по?дять ужi та слони? - Та який бiс. Людина такий звiр, що й слона з'?сть. Вони мають завше при собi зброю. Рушницi, луки, сокирки. -- Далеко то ?, тату? - Ну, не близько. Ми з тобою навряд чи й до?хали б. - А я, як виросту, то по?ду. Кудою туди ?хати? - То треба ?хати водою, морями... - А, а... А що то ? море?.. - То ? такий дуже великий став. Такий великий, що навiть другого берега не вглядиш. Туди стiкаються рiки з усього свiту. - А де там та вода дiва?ться? - Хм... - Тут i сам Матвiй уже не знав, що вiдповiсти. Хто ?? зна?, де вона дiва?ться.Та,- каже старий,- у морi ? така безодня. Така безодня, що туди влива?ться вiчно вода... Та я ?? не бачив. - А хто ж то бачив? - Були такi цiкавi, що бачили. - А наша рiчка теж туди пливе? - Нi. Наша насамперед до Горинi влива?ться. Колись до Острога по?дем, то зобачиш ту рiчку. - А коли ми до Острога?.. - Еге. Терпи, козаче, отаманом будеш... Колись по?дем. - А та Горинь куди тече? - Десь далi. Туди далi, на Полiсся. Там ? багна такi, а в багнах тих ? рiчка Прип'ять. Отуди десь. А Прип'ять впада? в Днiпро... - Днiпро? То мусить бути ширiзна рiчка... - Ну, нiчого собi. Я бачив ??. Зо двi верстви впоперек буде... Як вiд нас до Мартинового хутора... - Ой, юй, юй!.. А де то ? той Днiпро?.. - Та то там... Коло Ки?ва. - А що то ? Ки?в?.. - То мiсто таке. Дуже велике мiсто i гарне. - Мiсто? Хм. А де ? те мiсто?.. - В Росi?. - А що то таке Росiя? - Росiя то наша "родiна". - Що то "родiна"? - То ? те мiсце, де ми родилися. - Але ж, тату. Я родився в Дерманi на Запорiжжю. - То пустяк. Все одно. Для нас усiх це одна родiна - Росiя. Росiя дуже, дуже велика. - То наша рiчка пливе, тату, в Росiю? I чорногузи живуть у Росi?? На нашiй хатi чорногузяче кубло. Воно також належить до Росi?? - Все. Все. Геть усе. I чорногузи з кублами, i хати, i поля, i лiси, рiчки, небо; навiть ми, люди,- все це належить до Росi?. - А кому, тату, належить Росiя? - Росiя належить царевi. - Царевi? А де вiн, той цар? - Ого, го, го!.. Де той цар? Цар живе дуже, i то дуже далеко. - То мусить бути багатий, той цар. А чому вiн