а мою "континентальну" постiль, розкидала руки, закрила очi i блаженно прошепотiла: - Я щаслива! Я, Павле, щаслива! - Свiтились i гасли свiтла, шумiли сосни, бив вiтер. * * * Так приходили i так вiдходили швидколетною панорамою, мабуть, останнi мо? парубоцькi днi, минав i вiдходив, у безвiсть безвiстей, мiй найпотужнiший, великий рiк, я починав було розмашно жити, я повiрив, що я хочу, можу i вмiю жити, i я пiзнав, що можна жити гарно, i повно, i надiйно... Цi?? ж осени, зараз пiсля балю iнженерiв, я замiнив свою солодку фабрику "равнтрi" на алюмiньйовий палац Форда. Я зайшов було до його контори, виповнив аплiкацiю i по трьох тижнях, я вже стояв, як гладiятор, у великiй, довгiй, новенькiй залi, у якiй вертiлось сотнi колес, натискав один гудзик i витискав гiгантським пресом каркас машини, я мав лиш одну, денну змiну i всього десять хвилин ?зди, а тим самим вiсiм круглих вiльних годин для мо?х iнших комерцiйних комбiнацiй, якi засадничо вирiвнювали й крили мiй вибагливий бюджет. Чи був я вдоволений? Життя не вдоволення, це потяг, що бiжить по рейках i на перехрестях ричить ревом звiря, це перегони, у яких зiгнутi жоке? женуть сво?х скакунiв на зламання карку, жи?тя нарештi сон. Хтось, десь бiг, втомився, впав i заснув i йому сниться сон. Сниться голуба далеч, вкрита приманами, а коли прокида?ться - бачить нiщо, а можливо все. А може i ? Бог з бородою, який садить райськi дерева, помiдори, тютюн, рiпу. А може за сороковою галаксою Орiона у семисвiтських вiддалях, бiлi?, як завод Форда, топ самий рай на вiчному сонцi, за який ми зводимо смертельнi бо? з бородатими нiгiлiстами. Вечори осени були, мов лiд холоднi i разом, мов дружня долоня, теплi. Багато з них проводив з Катрусею, далi нареченою, але бiльшiсть з тi?ю вiддаленою вiд мене пiв-глобусом. Мiй добрий, теплий ватран у вiтальнi постачав не так тепло, як настрiй безпеки, перед яким я готов ставити вiвтар молитовно? вдячности i любив, розложивши, як весталька, вогонь, пiд звуки когось з Бетговенiв погрузнути в глибини фотелю в тепле дрiмання на зло i перекiр вiтрам iз зовнi. Хвилi музики, хвилi вiтру, хвилi простору, хвилi Атлянтицького океану зливалися у одну хвилю i з не?, мов та бiла чайка, виринала то поринала моя Лена. Бачив ?? зусилля, вiдчував ?? квилення. Бiг ?й назустрiч i стояв, як камiнь, на мiсцi. Такий ось був сон пiд музику Бетговена. На ?? останнiй провокуюче - розпачливий лист, я писав здержливо - провокуючу вiдповiдь: "Моя Ти Лено! Дякую за лист. Тiшуся Тво?ми успiхами. Я вiрив у Тебе з першо? секунди нашого зудару. I вiрю зараз. Тво? яблунi дiйсно зародили, були тяжкi, гнулися пiд тягарами, але так само, як i Ти "трималися, бадьорилися, терпiли i не здавалися". Моя "Коломия" повна, гарна, сита, засилаю Тобi ?? фото. На тiй верандi часто стою, згадую iншу веранду i бачу Сiмко. I не розумiю. Що це за сили, що поклали мiж нами той океан? Ти писала, що чека?ш "янголятка", чи дочекалася? I яко? воно статi? Вiтаю! Я, яблунi, Коломия... I чека?мо! Цiлую..." А на це в дуже скорому часi, дiстаю дуже поквапливу, точку над i: "Коханий Павле! Я справдi дочекалася "янголятка" i Твоя Коломия справдi гарна. Але годi стояти на ?? верандi i бачити Сiмко. Тобi потрiбна iнша вiзiя, у широкiй, рожевiй сукнi, повним бюстом, рожевими личками. Я бiльше не вернуся до Канади, хочу пере?хати до Парижа i там зiстатися. Назавжди. Цiлуй шорсткими цiлунками великомученицi яблунi i вклонися Коломи?. I прощай! I "нiколи-нiколи не забуваюча"..." Нiщо не да?ться робочому даром! У-дар! За у-даром! У-дар! За у-даром! Можливо останнiй. Вона напевно дiстала iнформацi? вiд свого амбасадора в Торонтi, ?? милостi Манi 3. Довгий, довгий, дрiбним письмом, докладний опис, пункт за пунктом, вiрною старанною рукою. "Широка, рожева сукня, повний бюст, рожевi личка". А якже, а як-же! А Лена ма? гостру, як лезо бритви, уяву, ?? образнiсть феноменальна. Писати ще ?й чи не писати - ось питання. Бi, ор нот ту бi! Чи можливо ревнувати через Атлянтицький океан? - питав я свого беззубого демона, що сидiв, як пес скулившись, бiля мо?х нiг перед ватраном, курив чадну люльку i неуважно мене слухав. Певно, що можна, вiдповiдав вiн. ?й, казав демон, випадково трапилось пiзнати лиш один бiк правди - любов, а все решта для не? умовнiсть. Я переконаний, що вона злякалася само? себе i тiка? на край свiту. Але менi, казав я сердито, треба робити вибiр!... На це демон, виймаючи з рота люльку i випускаючи чадний дим, казав спокiйно: Нема вибору. Можливо, наша плянета також хотiла б зiрватися зi свого ланцюга i полетiти, хто зна куди, вiльною пташкою, але вона мусить, як сторожовий собака, кружляти на прив'язi, яку ?й хтось визначив. Дума?ш, казав я сардонiчне, що i Лена прив'язана ланцюгом до яко?сь ноги Божо?? А як ти дума?ш? - питав демон. Думаю, що вона могла б кожно? години скористатися послугами шведсько? летунсько? лiнi? i за вiсiм годин бути тут бiля мене. А щоб ти тодi зробив? - питав зi сарказмом демон. Думаю, продовжував вiн, що канадська летунська лiнiя могла б виконати те саме, але ти ось сидиш i квилиш, як мокрий цуцик, замiсть скористатися адресою, що лежить у тво?му столi. Ах, все це дурне! Але менi зда?ться, що я все таки доходжу до якогось рiшення, не знаю ще точно якого, але ця осiнь видавалася менi остаточною. Це ж моя п'ята тут осiнь. Я можу вносити заяву на громадянство. Я можу мати право не тiльки б у т и в Канадi, але й м а т и Канаду. Бути однi?ю вiсiмнадцятьмiльйоновою частиною ?? власництва. Бути спiвчастиною Комонвелту. I це сталося. Це був четвер 29 жовтня, п'ять рокiв i шiсть днiв, вiд коли я ступив на цю землю. Це був справдi яблучно - соняшний день, я не пiшов на роботу, а сiв до авта, за?хав до Оквiлу, знайшов мiську управу, знайшов кiмнату номер п'ять. Молода, гарна у бiлiй блюзочцi секретарка, гарними пальчиками з полiрованими нiгтями, заповнила коротку заяву, я ?? пiдписав, додав двi фотографi? i рiшення запало. Залиша?ться тiльки чекати. Не маю причин чогось боятися. Всi мо? 1831 день канадського буття яснi i чистi, як цей соняшний день. Можу дивиться назад, вперед, на всi боки i бачити себе серед однi?? багато?, розмашно? iдилi?. Вiд океану до океану, вiд полюса до границь США, мiльйони й мiльйони гектарiв неосяжного простору - тундр, прерiй, лiсiв, гiр, озер, ланiв i рiк! Така вийнятково проста, виразна, пречудова земля. Мудро? працi i велико? свободи! Я брав iнодi глобус i шукав по п'ятдесятому рiвнобiжнику на другому боцi плянети мiсце свого народження. Це мiсто Харкiв. Мого батька забрали серед ночi, моя мати померла з голоду. Менi було тодi шiстнадцять рокiв. Тепер я в це не вiрю, так само, як i тiтка Ен, як i мiльйони й мiльйони iнших тiток, бо це справдi грубий наклеп на людську гiднiсть. Хто б справдi мiг таке вчинити ? I для чого ? Сьогоднi я в це ще менше вiрю, я ось тiльки що вернувся з мiсько? управи, це одинадцята година ранку, я залишив сво? авто на вулицi, забiг на хвилину до свого кабiнету, набрав телефон Снилика. - Слухай, Степане! Маю вiльний день, - казав я. - Але не маю вiльного я, - вiдповiв вiн. - В такому разi чекай на мене о першiй у "Вiкторi?". - Щось ма?ш? - Щось маю. - Чекаю. А за мить я вже мчався здовж озера двiйкою, бiля Клекстону повернув влiво, пересiк автошлях ?лисавети, до?хав до п'ятки, повернув вправо, в Куксвiлi повернув влiво i далi по кiлькох зворотах опинився у затишнiй, зарослiй садами мiсцевостi, на схилi долини, по якiй зi шумом тече бурхлива рiчка Порт Кредiт. Мене заманив сюди привабливий шматок простору, зарослий бур'яном, травою i рештками старого саду з покрученими деревами, на яких все ще червонiли перезрiлi овочi, закритого вiд пiвночi стiною пралiсу десь з часiв iндiян. По землi у густiй, сухiй, нiколи не кошенiй травi, догнивали купи яблук, а все разом виглядало, нiби залишений Адамом i ?вою рай з кущами перестарiлого бозу i лозами повитого на дерева дикого винограду. При за?здi до цього едему стояла табличка "на продаж" - "Чемберс - Мередiт", а його загальний простiр на перше око, обiймав не менше сотню акрiв з дуже спокусливими будiвельними перспективами. Один той стихiйний кра?вид з тi?ю бурхливою рiчкою набивав смак, але й разом оскому, бо цiна його напевно не менш вражаюча, нiж самий кра?вид. Мiж iншим, мiй записник нотував цiлу серiю всiляких "об'?ктiв", але цей останнiй вражав мене особливо i ?дучи назад в напрямку Торонта, в мо?й головi мимохiть снувалися привабливi пляни його осво?ння. Ця справа у мiй теперiшнiй стадi? розвитку видавалася менi рисковною i дуже невиразною, особливо з точки погляду фiнансiв, я ще не знав ?? цiни, але я знав, що вона напевно засолона, на що вказувала також та сама табличка "на продаж", яка вже сто?ть там з само? весни. Перед першою годиною я був в ?дальнi "Вiкторiя", замовив обiд i чекав на свого чудодiя в цих справах Снилика. Ця сама славетна "Вiкторiя", яку менi приходилось не раз вiдвiдувати, притягала нас сво?ю щирою, хаотичною безпосереднiстю i сво?рiдним пролетарським шармом, вiд якого ми ще не встигли звiльнитися. Вона нагадувала тунель чи вагон пiдземно? дороги, у якому безнастанно товклися рiзно? шерсти люди, переважно з цi?? само? вулицi Квiн, на якiй, як казали, можна iнодi почути також англiйську мову. Засадничо тут зiбралися мови чи не всього свiту - ось тi дво? дiвчат бiля столика говорять по-нiмецьки, тi он понурi добродi? при барi лаються "п?руном" польською мовою, дiвчатка у бiлих, не дуже чистих халатиках за баром гомонять по-укра?нськи, маленький, хрипливий радiо-апарат на полицi пiд стелею бiля плякату "кока-коля" i цигарок "пле?рс", переда? польську передачу з Боффало, купа зашмарованих шоферiв спереду бiля бару регоче виразно iталiйським реготом. Все це нагаду? давнi роки, можливо нашу революцiю, можливо останню вiйну, табори Дi-Пi. А також якусь пiвнiчну, трохи мрачну, трохи надривну атмосферу, у якiй сили Демона i сили Вотана змагалися в перегонах за першiсть перемоги. Степан Снилик мене дослiвно сердив, вiн неймовiрно на цiлу пiв годину спiвнився, я з'?в свiй борщ зi сметаною, свою телячу котлету з пюре i салатою, випив навiть прохололу каву зi сирним пирiжком i тодi вiн щойно, весь заклопотаний, появився i перше заявив, що це мiсце для нього тепер дуже незручне, що вiн тепер бiльше перебува? на Ронцесвейл, що взагалi у нього час - то грошi, а тому я мушу... iтд, iтд, а коли я пояснив сво? пляни з останньо? мо?? по?здки, вiн заявив, що все це вiн добре зна?, що в його ре?страх тисячi подiбних об'?ктiв, а цей там на Порт Кредiт, ноту?ться на бiржi, як один з найдорожчих, бо той вельмидостойний, бувший королiвський суддя, та?мничий радник Мекмiлан, що ? його власником, вважа?, що це одна з найсфектовнiших мiсцевостей майбутнього люксусового поселення, а тому вiн за той шматок пригорбка вимага? не бiльше - не - менше, як триста тисяч долярiв. В той час, коли подiбнi об'?кти ще можна дiстати за сто - сто-двадцять тисяч. - Там ? сто акрiв? - запитав я. - Сто акрiв. Але вони поза пляном розбудови великого мiста. З цим можна почекати, воно так скоро не продасться. - Чи мусимо брати конче всi сто акрiв? - питав я. - Не в цьому справа. Справа в цiнi, - казав Снилик. - Менi це мiсце... - Я знаю, знаю, - перебив вiн мене. Це не жiнка, це комерцiя... Зрештою, звiдки взяти такi грошi? - Я сам не знаю. Я нiколи не знав, звiдки беруть грошi, але звiдкись беруть, - казав я. - 3 цим ще зачекай, - казав вiн наполегливо. Вiн запропонував менi iнше мiсце, п'ять акрiв i недалеко вiд Оквiлу. Ми рiшили i це оглянути. Я мусiв знати цiни, мiсця, ринок. Снилик мав сотнi ферм в рiзних мiсцях Онтарiо, далi вiд Торонта, за десять тисяч дуже добра ферма з будинками, але це мене не спокушало. Я не збирався займатися хлiборобством. Мене цiкавили будови осель, мотелiв, готелiв. I здавалось, ми могли щось тут зробити. До речi, Снилик бештав мене за мо? марнотратство часу на заводi, мовляв я марную сво? таланти, але я не хотiв вiдриватися вiд твердого грунту, поки не здобуду ще твердiшого. Як також, я не хотiв в'язатися якимись тривалими вузлами з мо?ю чарiвною приятелькою тiткою Ен, поки не здобуду сво?? власно?, незалежно? i мiцно? позицi?. Це можливо пахне мiщанством, але добрим мiщанством i тому його запахи мене не бентежать, а пiдбадьорюють. Хоча мо? стосунки з тiткою Ен невтомно продовжувались i не лише бiля мого ватрана i не тiльки вечорами, але як траплялось з нагоди, ми разом зривали яблука i переносили ?х до пивницi, ми викопували корiння жоржин i ховали його на другий рiк, ми ?здили на вистави меблiв до Торонта, ми просиджували в бiблiотеках за пошуками лiтератури про iталiйське ренесансове мистецтво, чи читали перед ватраном черговий номер якогось чергового журналу, ми розмовляли про новий фiльм "Во вiки вiчнi", ми ?здили до Месi Голу на концерт хору бандуристiв Китастого i ми навiть танцювали у якiйсь кав'ярнi "Панама" в Торонтi. Розумi?ться, що Катруся була постiйною нашою дуже активною, але переважно мовчазною, супутницею. Рiздво цього року припадало на п'ятницю, отже ми мали вiльнi три днi i всi ?х заповнили нашими домашнiми справами, включаючи сюди велику, шпилясту зi справжнiми шишками сосну, яку ми з Катрусею привезли з Оквiлу, обнизали величезними синiми i золотими електричними лямпками i з великою помпою, пiд звуки колядок з платiвки хору Городовенка з Монтреалу, встановили у мо?му просторому сальонi. Самий Свят - вечiр зробили з кутею, снопом пшеницi, урочистою вечерею з варениками, голубцями, запеченим у тiстi судаком i всiлякими iншими дванадцятьома стравами, на чому наполегливо настоювала Катря, а до не? згодом, як тiльки зрозумiла про що йдеться, долучилась також тiтка Ен. Не обiйшлося без голосних i багатих подарункiв, як то цiлого комплоту бiлизни з тузином нейлонових панчiх ("садизм") для Катрусi, домашнього жовтогарячо? барви, сатинового на ватi халату ("тисяча й одна нiч"), для Ен i стiльця-гойдалки, iндiянсько? люльки i нiчного каптура ("райське блаженство"), для мене. При тому, розумi?ться, вислухали цiлий концерт колядок на багатьох мовах, з яких особливо припав до вподоби "Щедрик" Леонтовича, якого весь час передавали рiзнi радiостанцi? Америки й Канади. I мали пречудовий настрiй, смiялися до слiз, бавилися, як дiти, провели сливе всю нiч, Ен божилася, що за цiле сво? життя не мала тако? живо? i радiсно? ялинки. Невiдомо чому, а може наперекiр тому, що я не люблю вiдписувати i взагалi не маю замилування до святочних привiтань, я дiстав пару тузинiв рiздвяних i новорiчних карток з рiзними гуцульськими кра?видами, позолоченими дзвiнками, свiчами, яслами, а мiж тим також картка трагiчно абстрактного малюнку, правдоподiбно якогось народження, оригiнально? роботи з криптонiмом Е. Г. з пiдписом "Той, що родився", без зворотно? адреси з печаткою "Парi - 7. 21. 12. 53". Моя уява бунтувалася, я читав в халатi статтю "Червоний Гемiгвей", пив рай-вiски з джiнджерелом, але не мiг нi запити, нi зачитати маленько? картки з дивовижним зображенням якогось народження. Зрештою, Париж для не? найвластивiше мiсце на плянетi. Латинський квартал, мансарди, Сартр, бородатi мученики, патлатi красунi - атмосфера, яка допоможе рiшити проблему "народження людини", бо наша юна Канада ляка? ?? сво?ю безпосереднiстю i прямотою понять. ?й iмпону? рафiнованiша правда i старечiша непокора. А також наближався Новий рiк. Мiй сороковий. Водороздiл за яким почина?ться дорога вниз. I хто зна?, чи не в ту долину, де почина?ться "земля обiцяна", яку можна бачити, як на ласкавiй Божiй долонi, з непередмiрного висока. Катруся i Ен вимогли терором i настояли, що цей Новий рiк ма? бути вiдзначений в лiтописi наших подiй огненною печаттю випаленою на брамi трiюмфiв нашо? розбудови. Ен не могла забути нашого минулого року, а тому ?й хотiлося повторити його у поширенiм розмiрi, на цей раз у мо?му будинку. Ми намагалися домеблювати недомебльоване, ми декорували нижню забавову залю ми заставили бар пляшками й чарками, ми запросили дванадцять пар гостей рiзних мов, мiж якими не бракувало навiть мови японсько?. Ен пригадала деяких сво?х старих друзiв - посла до провiнцiйного парляменту прогресивно-консервативно? партi? Джона Лавлока з прекрасною дружиною Джоселiн, iнженера компанi? Месi - Гаррiс Елана Говела з дружиною Джiн, редактора "Сатердей Найт" Вiльяма Дейвiсона з дружиною Россл, iнженера того ж Месi - Гаррiс Нiка?до Садао з дружиною Кiмi... З мо?х приятелiв, розумi?ться, запрошенi Бояри, Медики, Снилик все ще з нареченою Ольгою i кiлькох iнших сливе випадкових, як наприклад, новий мiй знайомий прекрасний акордеонiст Iван Смолик iз заводу Форда i приятелька Катрусi панна Лариса Петренко з Гамiльтону, яку ми покликали для товариства Смолика. Була п'ятниця, був легкий, двадцять ступенiв, мороз, падав i не падав пiр'?стий снiжок, довкруги на всiх будовах горiли кольоровi свiтла, сосни шумiли та?мничим шумом, всi вiкна нашого будинку сито розсвiченi, широкий за?зд майористо iлюмiнований. Пушистий, бiлий, як неполiрований мармор, снiг обтуляв веранду i бавився iскристими переливами з гостротою сяйва електрики, спрямовуючи всю свою наснагу на пiдкреслення чiткости i простоти пейзажу. Моя стара, забута хатина, що стояла трохи далi на границi мо?х володiнь, видавалася старенькою жебрачкою, яка прийшла жебрати права для свого iснування i ?? поблiдлi тiнi молодого пiв-мiсяця пiдпирали ?? сво?ми милицями. Гостi почали з'?жджатися бiля години дев'ято?, машини з притишеним, блаженним муркотом пiд'?жджали i зупинялися покiрною чергою вздовж переднього фасаду, ?х рiзнокольоровi силуети вiдбивали свiтла будинку. Ми з Катрусею вiтали гостей зараз при входi, тiтка Ен оперувала на теренi велико? вiтальнi, яка вперше мала вiдограти цю свою генеральну ролю. Огонь ватрана iдилiйно поблискував, ?? лямпи дискретно заливали простiр яснiстю, ?? буфетний столик виблискував рай-вiскi, скач-вiскi, смiрновкою, сколом, альбертою, мартелем, австралiйськими, пiвденно-африканськими i нашими домашнiми винами, рiзноманiтними водами, склянками, чарками, чарами. Однi наливали самi, iншим пiдносили, настрiй помiтно, тепло, обережно зростав. - У вас тут екселент. Як давно ви в Канадi? - питав мене мiстер Дейвiсон зi сво?ю склянкою скачу, коли ми стояли перед широкою панорамою вiкна з його снiжинками, що повiльно спадали донизу. - П'ять рокiв, - вiдповiв я спокiйно. - Похвально. Дуже похвально, - казав вiн на це. До нас пiдходили iншi панове, як i ми зi склянками, створився чоловiчий круг, почалась розмова, яку провадив мiстер Дейвiсон - високий, тонкий, з худим обличчям, у звичайному, темному одязi, який помiтно цiкавився мо?ю особою. - А як ви дивитесь на цi справи взагалi? - питав вiн мене пiзнiше. - Якi наприклад ?... - хотiв я уточнити питання- - Ну... Наприклад... Творення Канади... модерно? нацi?... з рiзних елементiв... - Позитивно, - вiдповiв я. - Дума?те, це нам вийде? - продовжував Дейвiсон з виразним намiром витягнути з мене думку. - Це нам вже вийшло, - вiдповiв я тоном безперечности. На мою думку, Канада готова, модерна нацiя. - До нас долучився Медик, який любить розмови на цю тему. - Як-що Канада, казав вiн, позбудеться почуття меншевартости i якщо ?? основнi складники англо - французи перестануть сперечатися хто з них кращий - Канада буде не тiльки модерною нацi?ю взагалi, а зразком модерних нацiй всесвiтнього значення. - Чому так дума?те? - питав Дейвiсон. - Вона ма? стиль, розмах, свiжiсть почувань. Вона може оминути почуття вузького шовiнiзму. Шануючи гiднiсть всiх сво?х складникiв, можна знайти ?х синтезу. - А питання раси? - продовжував Дейвiсон. - Мiж нами багато знавцiв цi?? проблеми. Не треба ?? уникати... Анi баналiзувати... Не мiшати елементiв непо?днальних i не стримувати по?днальних. Не насилуючи бiологi?, засобами зовнiшнього прикладу, впливу, наставления можна дiйти до вирiвняння протиставлень, - казав я тим самим сво?м незаперечним тоном, що так менi не подобався. - А колись, згодом, - пiдтримував мене Медик, можна дiйти до вирiвняння само? бiологi?. Раси схильнi мiнятися пiд впливом клiмату, психологiчно? атмосфери i навiть полiтично? системи. - Це практику?ться у з'?динених стейтах, - докинув хтось. - У нас це може дати ще ефективнiший вислiд, - казав я. Ма?мо нiвелюючий простiр, нас форму?; стихiя. У третьому, четвертому поколiннi годi сказати, хто звiдки походить. I не лише зовнiшньо... - Але багато з мо?х землякiв, казав Дейвiсон, переконанi, що коли керiвнi функцi? переберуть не англо-сакси - кра?на опиниться на краю загибелi. - О, це, можливо, страхи оправданi засадничо, - казав на це я, але практично цього не може статися тепер, бо англо-сакси i французи лишаються далi ведучими силами, але потенцiяльно це все ?вропейськi елементи i ?х нема потреби боятися. Всi вони збагачують смаки. Англо-сакська солонина. Французькi вина. Нiмецька шинка. Укра?нськi голубцi. Польська ковбаса. Китайський чап-суй. Мадярський гуляш, - казав Дейвiсон. Чи Торонто тепер англо-сакське ? - питав вiн далi. - Тепер воно по дорозi в канадське. Його архiтектура наближа?ться до Америки, а коли взяти на увагу, що його архiтектори у великiй мiрi належать... - До нас наближався iнженер Садао i всi ми засипали його питаннями на цю тему. Вiн дескретно посмiхався i нарештi сказав: - Ми японцi не любимо про це говорити. Коли ж говоримо - тратимо рiвновагу. - Найкраще дiяти, - додав Медик. - Можливо. Дiяти. Думати. Шукати. Ми в Азi? й iталiйцi в Европi ма?мо тi самi завдання: навчитися мовчати. - Мовчати? - хтось викрикнув. - Чи це не ? також золото? - питав Садао. - Але ж чи можливо мовчати людям з таким чудовим голосом, як мають iталiйцi? - запитав той самий голос. Всi засмiялися. I поки ми так рiшали основнi проблеми Канади, решта гостей, особливо нашi дами, пiд впливом чарок, а також пiд диригентурою тiтки Ен, почали проявляти бiльше руху, мiнятися мiсцями, пiдносити голоси i по часi все обернулося у загальну, гомiнку каруселю. Метка, говiрлива чорнявка, панi Дейвiсон, пiдбiгла до свого чоловiка. - Вiльям! Не думай, що ти тут сам. Ти нам зовсiм забрав пана Данилова. - Но-но-но! Я вам його не забрав! Ось вiн - ма?те! - До ваших послуг, мiсiс Дейвiсон, - казав я. - Я лиш хотiла сказати, що у вас тут так при?мно, що хочеться танцювати. А ваша наречена! Чудо! I де ви таку взяли! О, пане Данилiв! Кажiть менi просто Росел. Так буде краще. А я вас буду звати Павль. Гаразд? - казала вона. Вона взяла мене пiд руку i ми обiйшли довкруги всiх гостей, з кожним щось розмовляли, а коли дiйшли до Марти, вона сказала: - Попереджую, панi Дейвiсон, що той пан дуже небезпечний. - Це ви зна?те з досвiду? - питала панi Росел. - 3 гiркого, - сказала Марта. - Це мене iнтригу?. - Дехто дорого за це поплатився. - Ви зна?те, що цiна в таких випадках не гра? ролi, - казала Росел. До нас пiдiйшло ще кiлька пань. - Тут роблять проти вас змову, - казала гарненька японка Кiмi... - враховую i таку небезпеку, - казав я. - Панi хочуть танцювати. - При?днуюсь до змовникiв. Панi i панове! Вiдкрива?мо похiд вниз. - До мене пiдбiгла Катруся. - Але тiтка Ен просить на перекуску. - Нiяко? перекуски! Пiзнiше, пiзнiше! На танець! Хто за танець? - Всi! - В кожному разi, казала Катруся, буфет до ваших послуг. - Гууу! - Всi кинулись вниз прожогом, де чекав на нас простiр замаяний бальонами, бар, мiй "Фiлiпс", купа платiвок - танго, мамбо, рокен-рол, бiм-бом-ба, ча-ча. Я зайняв становище диригента, але довго на ньому не вдержався, бо тiтка Ен вимагала першого танцю з нею, а потiм прийшлося танцювати сливе з кожною з мо?х гостей i коли б не треба було мiняти платiвки, я мусiв би танцювати без перерви. А коли музика на хвилинку зупинилася, хтось з гостей заявив: - Панi i панове! Бар! Не забувайте бару! - А тодi наливались чарки, все вирувало, музика грала, понад головами прошумiли серпентини, вибухло кiлька бальонiв, наближалася година дванадцята i мо?м завданням було розлити шампанське. У цьому випадку мо?м помiчником став Снилик, вiн був червоний, як буряк, на головi мав дивовижний, позолочений, папiровий каптур, його смокiнг був чимсь облитий, на ши? мав хомут серпентину, ми стояли за баром, розливали шампанське i не тiльки до бокалiв, але також на стiл, перед нами все крутилося, а Снилик казав: - Слухай! Цей рiк! Пам'ятай!... - Що маю пам'ятати? - Цей рiк! - О! Цей рiк! Чудовий! Що ма?ш на увазi? - Багато. Передусiм... я женюсь! - вирвалось у нього. - Гратулюю! - казав я. - Але й ти, чорте, ма?ш нарештi також того... Я сказав Катеринi, що коли... Пам'ятай. - А що вона? - Я ?й казав: не вiн так я. - А що, питаю, вона? - Запiзно! Ось наближа?ться дванадцята! Та ваша тiтка Ен. Сам Господь Бог власними руками пiднiс вам ?? на золотiй тацi. Вона ж Катрусю адопту?. Чисте золото з брильянтами. Думаю, що той сад над Порт Кредiт буде тво?м. - Пам'ятай за дванадцяту, - вiдповiв я. Панi i панове! - проголосив я. Панi i панове! Дванадцята! Iване! Став музику. Панi i панове! Тост за Новий рiк! Всi кинулись до бокалiв, я пригасив свiтло, радiо проголосило дванадцяту, приготована платiвка заграла "Добрий вечiр тобi, пане господарю". Всi випили, а потiм за чергою i без черги, вперемiшку, хто з ким i де з ким цiлувалися, раз, i другий, i хто зна ще скiльки. Ми з Катрусею привiталися першi, вона кинулась менi на шию i шептала: - Милий, милий, милий! - Пiсля ми вiталися з Мартою, з Росел, з Джоселiн, Кiмi, Олею, Ларисою, Iриною, тiткою Ен, зо всiма ?х чоловiками, з цiлим простором, з повiтрям, настро?м. Ми були облiпленi кармiном жiночих уст, обсотанi серпентином, обнизанi забавками, радiо нам щось грало i ми щось танцювали. Усе разом уявляло рухливий, гомiнкий злiпок силуетiв обнятих шалом вдоволення. Менi здавалося, що з цього мiсця, як з найвищо? точки буття, я бачу сво? минуле - неймовiрнi роки, дивовижнi подi?, незбагнутi люди. Хвиля за хвилею пiдпливали i вiдпливали порванi згадки, губилися в далекiй вiддалi тiнi, закривалися обрi?, обривалось здивування. Крапля за краплею, нiби лава вулкану з подихом сiрки, вiдпивалися й гасли жорстокi роки. I чому те "щастя людства" мусить оплачуватися такими не людськими жертвами? I от нарештi цi останнi п'ять коротких рокiв, якi минули, як одна мить, i ми ось тут разом - Друзi, в обiймах, в поцiлунках, танцю?мо танець трiюмфу i любимось любов'ю ?днання. - Павле! Танцю?мо! - чую захоплений, змiнений, екзальтований голос Катрусi. О! Що з тобою? Ти суму?ш! - тривожно питалась вона, намагалася вгадати мiй настрiй у цьому притьмареному освiтленi. - Нi! Нiколи! - заперечив я. Танцю?мо! - I ми бурхливо, безладно, порвано танцювали гарячу iталiйську польку, всi шалено крутилися i в цьому вирi, разом з нами, мiшався, бiг, крутився космос, системи плянет, сузiр'я Андромеди. А пiсля цього тiтка Ен нагадала, що нагорi чека? на нас перекуска. Одразу, як голодна зграя, всi кинулись наверх - бурхлива орда виряджених, безтурботних... Бiгли по сходах, накинулись на стiл ?дальнi, набирали ?жу, розходились хто куди, творили панораму, а разом живий паноптикум стола, iндикiв, курчат, риби, холодцiв, салат, оливок, огiркiв, помiдорiв, червоних гвоздикiв, бiлих орхiдей, жовтих, зелених, червоних, брунатних суконь, чорних одягiв, бiлих манiжок i м'якого, ласкавого свiтла, у якому, заклопотано на всi боки оберталася маленька тiтка Ен у сво?й жовто-бронзовiй вовнянiй суконцi з великою низкою дерев'яного iндiянського намиста, подiбна до жрекинi ацтекiв; бачив повногруду, звинну Катрусю обтягнуту, як риба лускою, блискучою, елястичною, голубою шатою, бачив наших гостей, бачив друзiв i коли я усвiдомлював мою з ними пов'язанiсть, менi робилось тепло вiд повноти й сили цього судьбоносного ?днання. - Бачу, що нашi панi сьогоднi не дуже дбають про лiнiю, - казав iнженер Садао. - Коли так смаку?? - вiдповiдала його дружина Кiмi. - Хто сьогоднi дума? про лiнiю? - озивався з другого кiнця редактор Дейвiсон. - Як хто? А я! - А також я! - Я вже замучена дi?тою! - озивалися жiнки. - Бiднi жертви пересичення! - А ви не злорадьте! Це загроза! - Пильнувати лiнi?? - Краси! Краси! Що таке лiнiя? - А що таке краса? - О, Вiльям! Ти скучний! - Але не сьогоднi, не зараз! Я вже давно так не танцював ча-ча! - А справдi! Ти розминувся з професi?ю. - Епоха рокен-ролю! Нiчого не поможе! Дуже ефектовно, як звичайно, виглядав мiй прекрасний Снилик з його неймовiрними талантами обливатися. Його сорочка, навiть при цьому матовому свiтлi, виглядала, як райдуга зо всiма ?? кольорами, а коли додати всi тi зво? серпентини, навiшанi навiть поза вухами, вiн мiг би правити за рiздвяну ялинку. Його кругленька наречена Ольга старанно набирала йому з кожно? страви i вiн все те не менше старанно споживав, не дивлячись на те, що основним його теперiшнiм мотивом було твердити всiм i кожному, що для здоров'я треба зберiгати найгострiшу норму харчування. Моя пречудова, на цей раз мрiйливо-лiрична, давня, перевiрена i невтомна адораторка Марта, виявила справдi "найстрогiшу норму", але не тiльки харчування, а передовсiм сво?? звичайно темпераментно? i не конче обраховано? поведiнки. Вона була безнадiйно загублена мiж трьома соснами долi, при чому присутнiсть трiюмфуючо? Катрусi паралiзувала всi ??, i тi найрисковнiшi, замiри. Ми тiльки раз з нею танцювали танго - раз i тiльки "з новим роком" обмiнялися гарячим поцiлунком. Поза тим, вона була "однi?ю з гостей" i однi?ю зi згра? чудових представниць кращо? половини людей. Вона сидiла з панi Iриною i, зда?ться, чимало уваги придiляла ?? чоловiковi Iвановi, у той час коли ?? власний Михась зарядившись поважною дозою "альбертiвки", вiв безконечнi, пропагандивнi монологи з котримсь з наших англо саксонських друзiв. А взагалi багато, дуже багато i дуже вiд душi говорилося, ще бiльше смiялося, робилося намагання спiвати, ходилося з мiсця на мiсце, вставалося, сiдалося, танцювалося, залицялося, спостерiгалося широкий, бiлий, нiчний кра?вид з вiкна, виходилося пiд снiжок, розкривалося дружнi обiйми Новому роковi. Роз'?жджалися бiля третьо? години ночi, були намагання задержати гостей до ранку, це нам не пощастило, всi запевняли про свою повну й незаперечну вiдповiдальнiсть за свою безпеку, iгнорувалися всi можливостi полiцiйного втручання, панi довго й гамiрливе одягалися у сво? футра, сiни заповнились метушливими, одягнутими фiгурами, якi без перерви обiймалися, цiлувалися, прощалися i нарештi поволi виливалися у вiдкритi дверi пiд яснi зорi новорiчно? ночi. Снiг перестав падати, температура помiтно падала також, небо очищалося. Одне за одним вибухало бурчанням авто i поволi висувалося на алею Матiяса. Я провiв ?х усiх по черзi, аж поки наше подвiр'я не затихло i здивовано на всi боки оглядалося, чи це справдi вже все нарештi скiнчилося. Нiч була далi святочно-рухлива, сусiднi оселi далi свiтилися, наш будинок також довго пiдтримував загальний ритм настрою, аж поки десь за пару годин, пiд сiрий свiтанок нового дня i вiн нарештi неохоче втихомирився. Його вiкна одне за одним гасли, бiля нього, як вiрний пес. згорталася й залягала тиша. VII З кiнцем лютого я дiстав з мiсько? управи Оквiлу запрошення з'явитися до них. Там чекав на мене солiдний пан у звичайному одязi в окулярах i з лисиною, який попросив мене сiдати перед його бюрком i який почав завдавати менi одне за одним питання. Iм'я прiзвище, рiк народження, мiсце народження, подружнiй стан, релiгiйне вiроiсповiдання, головне заняття, коли прибув до Канади, яким кораблем, на який документ, скiльки провiнцiй ма? ця кра?на, яка в них найбiльша, яка найменша, яке головне мiсто Бритiйсько? Колюмбi?, як зветься прем'?р федерально? влади, як голова мiста Оквiлу, якими привiлеями користаються громадяни цi?? землi, який ?х соцiяльний устрiй, що таке демократiя. На кожне питання я вiдповiдав, усе йшло без найменшо? затримки, солiдний пан був помiтно вдоволений, його очi посмiхалися, на закiнчення ще одно питання: - Чи ма?те нерухому посiлiсть? Я вiдповiв так. Що саме? Я вiдповiв також. - В якiй приблизно вартостi? - Приблизно пiв сотнi тисяч, - вiдповiв я. - I ви до цього часу не одруженi? - Нi, ваша достойносте (солiдний пан був суддею), але ми на добрiй дорозi, - вiдповiв я з усмiшкою. - Надi?мось, що та дорога не буде далi аж така довга. I наперед вам гратулюю. Наша кра?на потребу? активних людей. Дякую. Побачимось за три мiсяцi, - Солiдний пан при?мно усмiхнувся, подав менi руку i ми розiйшлися. Коли я виходив з мiсько? управи i всiдав до свого "Меркурiя", я мав дуже повний, певний, вдоволений настрiй, а вечором дома, я ще i ще раз сам зi собою, перевiряв i передумував довгу чергу причин i наслiдкiв, я вступав у ще одну сферу, яка була поза мною, я вiдривався вiд якогось старого берега, менi трохи дивно, i сумно, i нiяково, i боляче, а разом менi спокiйно i радiсно. Чи я забув про землю предкiв? Нi. Не забув. I не залишив. I не зрадив. Земля мо?х предкiв далi моя земля, з не? злiплена моя плоть i моя кров, i мiй дух, i мо? минуле. Але мене змусили вступитися. Мене вирвали. Мене вигнали в океан, у простiр, у безмежнiсть. За мною замкнули й зареглювали залiзнi дверi, за мною спалили мости. Не я, не мо? тiло i навiть не мiй дух у зударi, у зударi моя вiра. Я не скорився. Я не мiг скоритися. Я не мав сили скоритися. Не знаю звiдки i для чого ця моя сталево-тверда нескоренiсть, але вона ?, вона буде. I нiколи, нiколи я не вижену ?? з мо?? крови. Мiй дух так само не зносить насильства, як тiло отру?. Але разом з цим... Добрий Боже! Чи маю право нарiкати ? Он той сьогоднi суддя ласкаво пiднiс менi мо? право, мо? ключi до ново?, гарно?, багато?, велико? свобiдно? землi, розложено? свавiльно мiж двома океанами, як той бiблiйний рай мiж двома рiками, з якого вигньно Адама, а вселено працю, пiт, розум i побудовано автошляхи вiд краю до краю. Побудовано право, порядок, закон. Катруся була здивована, коли зайшла вечором i застала мене не в робiтнi, як звичайно, а у фотелi, перед ватраном велико? вiтальнi з пляшкою пiвденно-африканського вина i двома чарами на столику. - О, Павле! Що це значить? - захоплено питала вона. - Нiчого, - казав я спокiйно. Ще покищо нiчого. Лишень... - я налив другу чару i подав Катрусi. - Випий зi мною. Я щасливий. Катруся брала чару, дивилася на мене питальне, ми випили, менi треба було щось казати, я вперто мовчав, заносилось на провесну, я не мав права далi зловжирати ?? терпеливiстю, питання суддi з Оквiлу робилося нестерпно важливим. Але я не мiг нiчого сказати, мiй язик не повертався, я все на щось чекав i чогось сподiвався. А що, як вона справдi вернеться? Я не був вiд не? звiльнений. Я тримався за мiсяцi, за днi i навiть за години. Ми стояли на гострiй гранi, на дуже вражливому мiсцi, у дуже дiткливому становищi: чи мiг би я справдi залишити Катрю, наколи б з'явилася Лена? Не було вiдповiдi i я не був рiшений, я лиш вiдчував, менi лиш щось настирливо дошкуляло, я лиш не мiг вiд цього звiльнитися. Бiля мене невiдступне була Катруся. Ми ?здили на танець, ми робили вiдвiдини, ми годинами говорили про те тiльки, що якась iнша Катруся "не так" на мене гляьула, або якийсь iнший Павло забагато притискав ?? пiд час танцю. Ми робили сцени, ми творили шекспiрiвськi дiялоги i кожну цю драму ми кiнчали бурхливим епiлогом у мо?й постелi. Чи в такiй ситуацi? мала право вертатися Лена? З весною вiдновлялося багато роботи, ця запопадлива господиня вiдкривала бiля дому безодню безобразно? наготи, сита, пахуча земля вимагала уваги, вже у квiтнi ми з Катрусею почали нашi муравлинi заходи з лопатами, рискалями, граблями, чи то при заходi сонця пiсля фабрики, а чи суботнiми та недiльними днями вiдпочинку. Вирiвнювалися и очищалися травники, закладалися новi клюмби, окопувались дерева, пiдстригались живоплоти. Моя робiтня завалена проспектами квiтярства, пiдручниками городництва, торбами насiння, купами корiння. Коли я торкався землi, вона хапала мене, як павук муху, i катувала мене сво?ю ненаситнiстю. Вона вимагала вiд мене квiтiв, кольорiв, запахiв, краси, уваги. Квiти милують зiр, очищають сумлiння, сприяють травленню. Коли хочете бути здоровим - виходьте кожного ранку зi сходом сонця i гляньте на квiти. Привiтайтесь з ними людською мовою, як зi сво?ю сестрою, вони вас почують, зрозумiють, дадуть вiдповiдь на всi вашi клопоти ?х рiдною мовою, яку розумi? однаково Бог i людина. У травнi у мене цвiло навiть камiння. На початку травня я вже мiг сидiти на сво?й королiвськiй верандi пахучою вечiрньою добою пiсля мо?? фабрики, у легкiй бiлiй, розхристанiй сорочцi, нiби римський сенатор у сво?й тозi, i любуватися запаморочливо-дiловим, лагiдним, упорядкованим довкiллям. Барвiли дахи котеджiв, набудованих здовж долини, при?жджали, вiд'?жджали, або стояли непорушно в рiзних мiсцях авта, поливалися стриженi, оксамiтово-зеленi травники, загорялися i рiвно свiтились широкi, вiдкритi вiкна, веранди, хiдники, вулицi. Свiжо, красочно i мальовничо, нiби добра картина старого майстра, вражав невеликий парк мо?х сусiдiв злiва з його рядом гостроверхих, молодих тополь i великою, як хмара, плакучою вербою з ?? жовтим i зеленим звисаючим галуззям. Звичайно, коли заходило сонце, на тому мiсцi вiдбувалася богослужба по?днання землi i неба з великою участю робiнiв, кардиналiв, жовтобрюшок, щигликiв, якi так само, як i я, любили це святочне мiсце. Часто я звертав увагу на оселю сусiда зправа. Велика, гарна, нова господа, захована в яблунях саду як залишок з колишньо? ферми. I вибагливий, валом, здовж межi квiтник з дуже пишними мальвами, рожами, iрисами i жоржинами. ?? власник - високий, костистий, повiльний добродiй на прiзвище Фокс, за професi?ю лiсник, за походженням англi?ць. Весь тиждень вiн поза домом, при?жджа? лишень на суботу й недiлю, займа?ться квiтами, садом, дiтьми, ма? гарну, русяву жiнку, дво? гарненьких бiлявих дiвчаток i великого, ясно-зеленого "Меркурiя", яким кожно? недiлi рано, цiлою родино, ви?жджа? до найближчо? англiйсько? церкви. Ну i злiва, звичайно, вiлла тiтки Ен. Зву ?? вiллою за ?? ма?статно клясичний ренесансовий портик. З весною вона плястично, фотогенiчне i мiстерiйно-мальовничо прибира? патрицiяльно-iмперiяльний вигляд на тлi густо-зелених, гостроверхих туй, i великих валiв бузку, що заповнюють весь простiр сво?м прозоро-свiжим запахом i в по?днаннi з цвiтом яблунь, i глибиною синьо-емалевого, вечiрнього неба дають настрiй пiвдня та квiтучого, томливого вдовiлля. Таке мо? цьогорiчне довкiлля. Ще минуло? весни воно було зовсiм iнше. Я до нього з кожним мiсяцем, з кожним тижнем i кожним днем все глибше i глибше вростаю i все бiльше i бiльше вiдчуваю його сво?м. Як пригадую, це був, як i здебiльша, дощевий, холодний, зелений травень, але мо? i мого сусiда Фокса яблунi дуже мохнато цвiли, кожна галузка, здавалось, обсипана ро?м джмiлiв. I, зда?ться, це було в п'ятницю, i як не помиляюся сьомого дня. Я вернувся, як i кожного дня, чверть по п'ятiй з роботи i, як кожного разу, мав намiр, зогляду на завтрашнiй вiльний, суботнiй день, одразу вiд'?хати до Торонта у справi мо?х бiзнесових операцiй, якi дуже добре розвивалися. Цього дня, пригадую, я мусiв, було, пiдписати контракт на купiвлю нового поземка десь там у околицi Куксвiлу. Я поставив сво? авто на подвiр'? тiтки Ен, зогляду на легший за?зд, був трохи втомлений i одягнений у свiй звичайний, робочий, сiрий пасистий одяг i тiльки що зiбрався вiдходити до свого дому, щоб там повечеряти, коли несподiвано вибiгла гарно, легко, по весняному одягнена Катруся: - Павле! - гукнула вона. Я зупинився i питально дивився на не?. - Що там такого? - вiдповiв я. - Ти там ма?ш гостю, - сказала вона дуже спокiйним, нормальним голосом. I не дивлячись на цей ?? спокiй, як i на те, що я не мiг знати, що це за гостя, в менi щось болюче здригнулося. Я дивився на Катрусю здивовано i питально. - При?хала твоя кузинка, - додала вона. Одного разу, при однiй нагодi, я пояснював Катрусi фото Лени, як мо?? одружено? кузинки. Вона також знала, що та сама кузинка вiдвiдувала мене минулого року зi сво?м чоловiком. - О! - вирвалось у мене, я намагався бути спокiйним, але Катруся напевно бачила, як мiнявся вираз мого обличчя. - А деж вона? - нарештi запитав я виразно збентеженим голосом. - Там у тебе, - вiдповiла вона. - Коли ж вона при?хала? - запитав я знов. - Зараз по полуднi, - вiдповiла вона. - Вибач, Катрусе, - сказав я i без поспiху вiдiйшов. Менi здавалося, що Катруся стояла i дивилася за мною, я ж iшов дуже повiльно, розтягав дорогу, боровся з навалою почуттiв, мо? серце билося приспiшено, багато плутаних думок тиснулося до голови. Я пiшов, як звичайно, як i кожного вечора, коли вертався з роботи, наперед глянути на мо? квiти, особливо на тi, що вимагали яко?сь допомоги, але на цей раз моя увага нiяк не була звернена на квiти. Я намагався знайти рiвновагу почуттiв i пробував бодай приблизно встановити лiнiю поведiнки. Як i чому вона тут появилася, що це направду мас значити, якi ?? намiри i як маю на все реагувати? Питання, питання й питання i хоча я ?х так часто, i так докладно передумував, я не мав нiколи i не мав тепер нiяко? вiдповiдi. Я входив, не як звичайно, бiчним кухонним входом, а пiднявся сходами на веранду, мав штучний, натягнутий вигляд, хотiв увiйти головним входом до великих сiней i враз побачив ?? у широких вiдкритих дверях... I був здивований. Та сама висота, струнка постать з трохи поблiдлим, обвiтреним, неплеканим обличчям, яку я знав колись, але одягнута, вона була у потертих, зiмнятих, вузеньких темно-сiрих штанях, у пожмаканiй бiлiй, не дуже чистiй блюзчинi i витоптаних, не чищених, без обцасiв i панчiх шлапаках. ?? лице було не плекане, губи потрiсканi, волосся довге, прямовисне, давно не чесане. ?? обидвi руки були захованi в кишеннях. Побачивши мене, не змiнила пози, стояла далi на мiсцi, на устах мала демонстративну, знiяковiлу, визивну, а заразом понижену посмiшку. А коли я пiдiйшов до не? зовсiм близько, ми якось спонтанно кинулись в обiйми, довго мовчазно, без поцiлунка, тиснули одне одного, я був зворушений, збитий з пантелику, не знав що казати, що почати. - Лена! - вирвалось у мене нарештi. Де ти тут взялася? - Я тiльки що з Парижа, - вiдповiла вона з тi?ю самою винуватою посмiшкою. При?хала поглянути на яблунi, - додала вона до цього. Я деякий час мовчав, лишень здивовано дивився, вiдчував, що вона цiла в противенствах i, не знав, що сказати. Вона, нiби пишалася собою, нiби хотiла мене чимсь приголомшити, на лицi гнiв, образа, злоба. I, здавалось, я бачив ?? так дуже недавно, можливо вчора, ми зустрiлися там на тому озерi, час нагло обiрвався, минуло багато мимолетних днiв, нiчого не змiнилося. Навiть те ?? лахмiття видавалось знайомим, цiлком у тонi i ритмi нашого спiльного стилю поведiнки. - А мене не сподiвався, - здавалось продовжувала вона якусь свою думку в голос. - Сподiвався, - вiдповiв я пiдкреслено. - Але заскочений, - казала вона тим же iронiчним тоном. - Можливо. А ти сама ? - питав я нетерпеливо. - Як бачиш, - вiдповiла вона. Я хотiв було запитати "а де ж янголятко", це слово врiзалось у мою тямку, але ?? вигляд нiчим не зраджував вигляду Мадонни, скорiше це був вигляд громадянина з пiд мостiв Сени в Парижi. I я стримався зi сво?ю цiкавiстю i натомiсть запитав: - Це нова мода? - i вказав поглядом на ?? шати. - Нi, - вiдповiла вона. - Яке це ма? значення? Iдеологiя, символiка, Сартр, Толстой ? - О, нi... Просто. Так вигiднiше. Я посмiхнувся. Вона бачила, що мене це не перекону?, що сприймаю це не як простоту, а як ускладнення i як примху, зрештою, вона знала на це мо? погляди, а тому ми цi?? теми не розвивали. Я спохватився, що вона ж моя гостя i заметушився, щоб ?? вiдповiдно прийняти. - Але ж... Лено! Вибач! I що за розмови! Ти ж з дороги. - Нi. Не голодна. Катруся мене накормила, - вiдповiла вона. Я глянув здивовано. Катруся? Вони вже знайомi? I напевно розмовляли? Лена, як звичайно, вiдгадувала думку. - О, вона чудова! Вона менi дуже подоба?ться. - Ви розмовляли ? - Дуже довго. Вона мене зустрiла, як твою кузинку. - Але сiдай, - сказав я. Я вказав на велику вiтальню, на мiй великий, улюблений, мишатий фотель в кутi пiд лямпою з рiзьбленим, покритим шкiрою, столиком. Вона обережно, недопасовано сiла, виняла зi сво?? пом'ято?, витерто? торбинки якiсь французькi цигарки в поганому опакованнi, дiстала цигарку, я подав ?й запальничку, пiдставив попельничку i сказав: - Чи можу щось запитати? - Чому нi. - Де те янголятко, про яке ти писала? - О, ти чудовий! I ти повiрив? - Чому не мав вiрити ? Вона не вiдповiла одразу, вiдсутньо думала, втягала i випускала дим i по часi сказала: - Це просто була примха. Ти мусиш мене знати. Дума?ш, що ось тепер я при?хала до тебе? Я при?хала побачити, як цвiтуть яблунi, як будеш ти реагувати на мiй новий вигляд, побачити що тут дi?ться. А тебе... Повiр... Я вже забула. - Чи також примха ? - Нi. Гола правда. - Гола правда? - Сумнiва?шся? Наше минуле? Ми ж не бачились, Фата-моргана. - Ти зовсiм розгубилася. Париж тебе обдурив, - сказав я i вiдчував, що в менi нароста? обурення, що хочеться сказати правду. - Ти обернулася в мавпу i вигляда?ш, як паризька проститутка. - То що я? Мавпа чи проститутка? - питала вона спокiйно. Я намагався бути також спокiйним. - I те, i друге. I щось трет?... - Ти дуже не любиш Парижу? - Менi байдуже. Там самi генi?. Все знаючi... I краще знаючi... Детрити. - Гнила Европа, - спокiйно iронiзувала Лена. - Нiяка Европа. Шостий континент. Самостiйна i iзольована плянета. Без повiтря i вiддиху. Де дурiють з нудоти. - О, як зворушливо. Бiдний Париж! Менi хотiлося бiльше лаятись, сказати щось дiткливе, наговорити багато поганих, брудних слiв, але Лена поглядала на мене крiзь дим гiрко?, погано? цигарки з такою раззброюючою, незалежною i щирою iронi?ю, з такою безпосередньою вищiстю i поблажливiстю, що це вiдбирало у мене слова. Це мене ще бiльше сердило, я не мав ?? акторських талантiв, але я почав також натягати маску iронi?, байдужости, незалежности, я засiв у новенькому фотелi насупротив не?, заложив ногу на ногу, не курив, але взяв до рук аметистового кольору попельничку з чеського скла, бавився нею i чекав на ?? мову. - О, Павле! Ти все таки чудовий! - вирвалось у не?. Чи дозволиш менi тут у тебе переночувати ? Мене дивувало, що до цього часу, вона не виявила нiякого зацiкавлення мо?м мешканням i нiодним словом не зрадила сво?? про нього думки. - Переночувати ? - здивувався я. - Невже не дозволиш ? Я повiльно вiдложив свою попельницю, повiльно звiвся на ноги, повiльно, сюди й туди зробив кiлька крокiв по мо?й кiмнатi. Лена безучасно сидiла на сво?му мiсцi, докурювала цигарку i косим поглядом позирала в мiй бiк. - Переночувати. Залишитися! Назавжди! - вирвалось у мене. - Що мала б тут робити? - обiрвала вона мене одразу. - Ма?ш там атель?, - вiдповiв я на це певно. Вона похитала головою, посмiхнулася i сказала: - Не для мене. Замале, затiсне, заблискуче. Я вiдповiв на це мовчанням, я знав, що це лиш гра, я виглядав напевно смiшно, мо? становище наскрiзь фальшиве, але нiчого з цього не мiг змiнити. - Вибач, - сказав я. Я тiльки що з роботи i мушу вечеряти. Чи дозволиш запросити й тебе? - Я був внутрiшньо збентежений i невдоволений i стримував себе вiд нових вибухiв. Лена все це добре бачила i добре розумiла, ?? роля була значно простiшою, бо вiдповiдала ?? природi, а також була добре награна. Я був, як i завжди, не дуже допасованим ?? партнером i, як звичайно, терпiв поразку. - Все це так дивно, - казав я за вечерею у мо?й малiй ?дальнi, з вiкна яко? було видно цвiтучi яблунi, якi цвiли, барвiли i все виглядало свiжо, легко, привiтно. Ми ?ли приготовану, як звичайно, Катрусею вечерю, яку я на цей раз сам лишень пiдогрiв - куряча юшка, картопляна з кислою сметаною салата i теляча печеня... - I ?дине, що менi хотiлося б, казав я далi, якось це зрозумiти. Чи це конче треба, щоб це наше спiльне велике добро, було так збабране? Чому, для кого, для чого? Чому ми створили цей клубок непорозумiння ? Ми ж могли б органiзувати дуже гарне, дуже цiкаве i дуже оригiнальне життя. Чому, чому, скажи чому, це не сталося ? - Я iнколи також про це думала, - сказала Лена, але зна?ш, до яких висновкiв я доходила? Менi здавалося, що мiж нами нiчого не забабрано, що кожний з нас пiшов такою звичною i природньою для нього дорогою. Iнакше не могло бути. Ми мали сво? дороги, ми ними йшли i одного разу вони на мить схрестились. Чи ти ка?шся, що мене зустрiв? - О, нi! О, нi! - казав я. Навпаки. Ця наша зустрiч... Благословенство. Принаймнi мо?. Менi лиш хотiлося, щоб це дало наслiдки. - Якi наслiдки ? - Одруження. Родина. - Чи я хоч трiшки подiбна на матiр родини ? - Чому нi? - А тому, що я не хочу i не можу бути матiр'ю родини. Я мистець. Я вiльна, абсолютно вiльна, безвiдповiдальна, жива iстота. Але чи це не дало тобi направду нiяких наслiдкiв? Маю на увазi, добрих наслiдкiв. - Саме тому. Що дало. Дало. Все що бачиш, це ти! Все ось кругом, - показав я рукою довкруги. - I дуже гарно, мiй милий Павле. I дуже гарно. I повiр, що я хотiла б, щоб ми одружилися. I навiть дуже хотiла. I був час, що я була рiшена. I може це було велике наше щастя, що так не сталося, бо я ось сьогоднi, як ти кажеш, паризька проститутка, але це було б сталося також, коли б ми були одруженi. Ми вже б давно розводились i давно були б ворогами. Чи не пригаду?ш, як я тобi казала ще там на Сiмко, що з мене нiколи не буде добро? жiнки, але навiть добро? коханки. То ж я без статi. Що мо? сексуальнi пориви лиш пориви i бiльше нiчого. Що це хвилевi подразнення. Чи ти не бачив мо?х постiйних тем - жiнка, що родить. Це лиш моя далека, внутрiшня, атавiстична туга i бiльше нiчого. Я, розумi?ться, могла б дiлити з кимсь постiль, могла б впадати у пристрасть, зрештою, ти це зна?ш... Я могла б також родити. Моя бiологiя цiлком в порядку... Але я, моя психологiя до цього не достосована. Мо? покликання. Моя мрiя. Зрозумiй, що мо? примхи не конче примхи .. Це моя доля. Призначення. Приречення. Я така. Це бiльше нiж я. I по сутi, я дуже проста. Я дитина, що бавиться ляльками. Вiдриваю ?м руки, ноги, голову, щоб заглянути до середини. Чи хотiв би ти весь час мати бiля себе таку збиточну потворку. Нi хвилини спокою. Безупинна невротика, вiчна гiстерiя. Мене цiкавлять ситуацi?, витiвки, гримаси, погляди, свiт, банани, маски, кривляння. Я з цього роблю тiсто i печу отi коржики "для святого крокодиля", про якi ти писав. Я кожного дня хочу бути в iншому кiнцi плянети, бачити, втомлюватись, знов бачити, падати, плакати, кричати. Мене втомлюють тi самi маски i мiж iншим, ти ? ?диний... Но-но-но! Чому, наприклад, мене цiкавить Париж? Просто тому, що там кожного дня, без найменших зусиль, я можу бути свiдком... Ба! Учасницею тих двох вiдомих комедiй - божесько? i людсько?, що про них хтось так писав. Це може свiт штучний. Можливо ти не вижив би там нiодного дня, коли б бачив Мулен Руж - марiонеток, що цiлi столiття вимахують ногами. Ти ? живий, нерозбитий атом, ти ? втiлення логiки, але я мумiя фараоншi облiплена бальзамами i саме тому, мiй милий, оцей мiй протест. Я не хочу нiяких штучних прикрас у мо?му безобразiю. Я хочу ?днати древнiсть i сучаснiсть в самiй собi, шукати надчуття, позачуття, пiдземелля, влазити в камiнь, дряпатись в могилах, розривати кiстяки. Навiщо це, ти спита?ш? На все. Чому плачемо, чому смi?мося, чому робимо вiйну? Це те саме. Здасться, щи тi древнi парижани знають все. Там нема молодих. Там самi самi мудрi дiди-старiйшини. Мiй милий! Те, що звемо "модерне мистецтво" не конче модерне у наших просторах часу, воно модерне в неолiтi, палеолiтi, взагалi мова iнстинктiв, вiдрухiв, печерних фресок, кам'яно - вiкових людей. Сьогоднi ми повернулись лицем взад, любу?мось минулим, кожному хочеться бути як не новогвiнейським дикуном зi свинячим кликом у носi, то в кожному разi сучасником пiрамiд, мумiй. IЦо там Толстой, що Сартр. Це лиш натяки. Опрощення пiде за всi межi можливого i одного разу, ще за нашого життя, Дiор покаже моду з кам'яного вiку, а на тронi Францi? сидiтиме король без штанiв з каблучкою в носi. Це протест, це конрта - прогрес, це свiдоме протиставлення Америцi. Патлатi дiвчата й бородатi школярi, це лиш ходяча символiка, це транспаренти де-революцiй. Чи ти не бачив людей в сандалах. що йдуть походом двiстi миль i протестують проти ато-мово? бомби. Чи ?м так, дума?ш, шкода "сучасно? цивiлiзацi?"? Або "життя мiльйонiв громадян"? ?м нiчого, абсолютно нiчого не шкода, коли вони протестують, то роблять це з мистецтва для мистецтва, ?м при?мно почуватися у шкурi святих Антонi?в, великомученикiв Зосима й Саватiя, вони хотiли б попасти на iкону. Старий, древнiй - ходяча мумiя фiлософ, пiдданий екс - бритiйсько? iмперi? вiкторiянсько? епохи, лорд Бертранд Артур Вiльям Россел велично i ма?статично очолю? цей прецесiйний сандально - босий похiд винахiдникiв древности. Це все поняття. Закономiрнiсть. Ти диву?шся, чому я також з ними. Чуюся зобов'язаною. Мене кличе кров. Модерним мистецтвом займаюсь не я, а ти. Люди, що роблять сучасне. Будинки, дороги, компютери, джети, телевiзори. Влазять до атому. Летять поза землю. Це ? дiйсне, сумарне мистецтво часу, деякi скульптори намагаються вловити його у форму скульптури, змонтовано? з розторощених у аварiях авт. Цi до Парижу не йдуть. Тi йдуть у прерi? Альберти, на бiгуни, на Амазонку, попiд дно океану. На мiсяць. На плянетi ? два антиподи - Париж i Ню Иорк. Одним потрiбен перший, iншим другий. Я бачила той i другий. Ню Иорк з висоти Iмперського Стейтового будинку i Париж з глибини Латинського кварталу. I вибрала... Бачиш. Чи ти можеш з цим погодитись? Ми, голубе, нерiвна пара. З рiзних епох. Наша зустрiч випадкова. - Закiнчила вона сво? сентенцi? зниженим, приглушеним рефреном. Я був здивований i потрясений... I не тiльки пожирав ?? думки, але й спостерiгав та любувався ?? замурзаним, залиша?ним, немитим обличчям, яке нагадувало голову розбито? химери щойно викопано? з старогрецьких розкопок. Я бачив ?? у таких рiзних позах, у рiзних настроях, але такою, як це, бачив ?? вперше. I повiрив. I я корився. Я не мав чого сказати. Та мова мене роззбро?ла i роздягнула. В певному мiсцi я вибачився, пiшов до сво?? робiтнi, зателефонував Сниликовi, щоб вiн вiдложив нашi трансакцi? з поземком на iнший час, потiм вийняв з буфету пляшку австралiйського вина i просив свою гостю перейти зi мною на веранду. Це, можливо, найкраще для нас мiсце. Ми можемо розчинитися в кра?видах, бачити зелень, квiти, людей, машини. - Дуже при?мно, - казала Лена. Чи зна?ш, яка менi пригадалась ситуацiя? - Цiкаво. - Мiсце в ?вангелi?, коли диявол виводить Христа на вежу i показу? йому чудове довкiлля. - О! - вирвалось у мене. Але давай вип'?мо i за лишимось друзями, - додав я. - Навiщо нам бути друзями? - питала вона подразнена. - Нема потреби. Так просто. Пiсля тво?? мови... Але чи варто бути ворогами? - Але й не друзями. Це значило б, що минуле було для нас малозначним. Що його можна замiнити дружбою. Ти сам казав не писати святочних карток, i я це оцiнила. - Чи ворожнеча краще визначить вартостi, нiж дружба? - Абсолютно, - казала вона подражнено й закурила цигарку. Аж тепер я помiтив, що вона була дуже втомлена, ?? нерви напруженi, ?? вигляд сiрий. Менi було шкода, що я так ?? зустрiв i хотiлося це направити. - Я знав, я чекав... Я тобою жив. I нараз що ? Вороги? - Два смертельнi антиподи. Якi борються далi. Ти не тiльки мене чекав. Ти також боявся. Ти панiчно боявся. I тодi на Сiмко. - Не точне визначення... Не боявся, а бентежився. - Чого? - питала вона i мускули ?? щiк нервово грали. Чи не досить було причин ? Один той Трухлий... Я не докiнчив речення, Лена несподiвано встала, швидко пiдiйшла до мене i вдарила мене в лице. I несподiвано вiдiйшла до будинку. Для мене це був справж нiй шок, нiчого подiбного не мiг сподiватися Я був остаточно розгублений. Спочатку хотiв було також зiрватися i бiгти за нею, але чомусь стримався i це було добре. Не легко було збагнути, що вона зробить далi. Най правдоподiбнiше, вона так само вiдiйде, як i прийшла, а цього менi нiяк не хотiлося. Таке фатальне обiрвання на пiв словi... Нi-нi-нi! Я мусiв щось зробити. Я нашвидку випив ще чарку вина, зiйшов униз i мав намiр увiйти до будинку заднiм входом. I коли я вийшов з-за рогу на другому боцi, я побачив Лену за будинком пiд яблунями. ?? вигляд був дуже розгублений. А помiтивши мене, вiдрухово i швидко побiгла менi назустрiч, кинулась менi на шию i схвильовано казала: - О, Павле; Вибач! Як можеш - вибач! Я сама не знаю, що зi мною дi?ться. - Передовсiм вибач менi, - тим самим тоном казав я. Це моя вина, абсолютно моя i я не можу собi цього дарувати. Може зайдемо до мене. Я завiв ?? до свого кабiнету i вказав на софу. - Ти втомлена. Приляж. I як можеш, засни. Нiчого не думай. Все буде добре. Я вiдiйду. - Я ж хотiла побути з тобою. Чи ти зна?ш, що у мене нема? цигарок? - Я там, зда?ться, маю. Зачекай. Звичайно я мав цей продукт для гостей у вiтальнi, але на цей раз не було. Я знав, що вона не зможе витримати довше без курення i нiчого не залишалося, як по?хати до мiста й купити. - Леночко, - казав я, вибач, цигарок нема, але негайно будуть, ?ду до мiста. За чвертi. години буду назад. Чи зможеш витримати? - Я ще маю одну. - Ну, от. Закури, вiдiтхни... Тут ось ма?ш прекрасну лектуру... - Я подав ?й першу лiпшу книжку з тих. якi я мав для засипання - ''Чужинець з Арiзони", чи щось подiбне. Лена погодилася, я негайно вiд'?хав, крiм цигарок, мав iншi справи, чверть години витягнулась тричi i коли я вернувся - Лена спокiйно спала на тiй самiй софi, як була одягнена, повернута на бiк, ноги пiдiгнутi, голова на кра?чку вишито? Катрусею подушки, лiва долоня пiд щокою, права мiж колiнами, "Чужинець з Арiзони" на килимi помосту, з невинним, дитячим виразом свого замурзаного обличчя. Я вiдiтхнув з полегшею. Признатися, Лена мала рацiю, закидаючи менi боягузство. Я i на цей раз боявся. Здавалося, що коли повернуся, вона може зникнути. ?? поведiнка могла бути дуже непередбачена. Але вона ось не зникла, вона ось тут, на мо?й софi, невинно-дитяча i не хотiлося вiрити, що це та сама моя довголiтня, довгождана, виплекана й вимрiяна химера, яка спричинила менi стiльки глибоких, вражаючих потрясень i яка лишила в мо?й iстотi на все життя свiй чiткий вiдбиток. Така мила, рiдна, близька, а разом така невловима iстота, що ?? я так дiткливе й iнтимно пiзнав, так вражаюче вiдчув, так наскрiзне пережив. Деякий час я стояв i дивився. Може б взяти ?? i кудись вiднести. Може б покинути все i пiти за нею байдуже куди. Я був переконаний, що вона саме цього вимагала. Я шукав i знайшов мiсце, будував гнiздо, а вона шукала простору, спiвгри елементiв хаосу i космосу. Вона прибула, щоб вдарити мене. Це був вияв розпачу i безсилля супроти мене. Ми будемо завжди це пам'ятати. Тепер ми не ма?мо iншо? розв'язки, як та "антиподнiсть", мiж нами тепер не океан i не пiв глобуса, мiж нами тепер сумлiння i закон. Мiж нами Катруся. Було тепло, я залишив ?? не прикритою, пiдставив стiлець, положив цигарки, сiрники, попельничку... I вийшов. Спочатку до вiтальнi. Ця кубатура простору не давала можливости вияву, зробив кiлька, сюди i туди, крокiв по м'якому килимi, неспокiй зростав i вигнав мене на веранду. Довкруги багато трiпотливого, теплого, дiючого руху. Як знайти опертя? Здавалось, я потрапив у порожнечу безповiтряного i безгравiтацiйного се редовища, я шукав зосередження, щоб вирватись з цьо го крутiжу. Як i кожно? п'ятницi, було багато всiляких справ до полагодження, я пiшов униз до нижнього телефону i почав на всi боки дзвонити, а в тому також до Катрусi. Просив вибачення, що не можемо зараз бачитись. - Нiчого, нiчого. Роби сво? дiло, - вiдповiла вона, хоча з голосу було чути, що це ?? тривожило. Це був такий незвичний вечiр, мiж двома силами. Я був дуже одинокий, я мусiв вибирати, мене мусiли ненавидiти, я боявся спричинити кривду, хотiв бути справедливим, вимагалось мудрости - найгiрше навантаження для м'яких i не мудрих. Признаюся, менi хотiлося мати бiля себе частину простору, з якого я вийшов фiзично, Лена була б не лишень жiнка, вона доповняла б мою одiрванiсть i визволяла б iз самоти. Нiяка iнша жiнка на плянетi не може ?? заступити. Коли я зливався з нею - зливався весь - тiлом i духом, нашi корчi насолоди опiкали, як вогонь, того самого протуберанця, вирваного з того самого джерела. Як мiг ?? зректися? За яким правом? Що вона "антипод", що вона в просторi, що ?? набридають тi самi обрi?, банальнiють тi самi обличчя. Але чи це для мене виправдання? Яке мо? дiло до того, що ?й подоба?ться Париж, мумi? Рамзесiв, чародiйнi маски Африки - яке мо? дiло. Не маю претенсiй до ?? вподобань, а маю претенсi? до не? само? - очей, уст, грудей, стегон, поглядiв. I ?дине справжн? питання: чи хоче вона мене? Чи вона хоче мене? Чи вона "мене любить", а чи справдi прилетiла побачити, як цвiтуть яблунi? Господи Боже! Навiщо ти сотворив лукавство? Чому обов'язково неправда мала б первородне право визначати правду? Я абсолютно переконаний, що вона прилетiла з Парижа, щоб вдарити мене в лице, а не бачити яблунi. Всi тi минулi роки зосередились в тому ударi за те, що я не був вистачально сильний загнуздати i оговкати ?? космогонiчнi вибухи. Нас призначено на злиття, рука Божа гнала нас довкруги плянети, щоб звести лице в лице. Передомною та сама дилема, чи повернути назад цiлу ескадрилю призначення, а чи вiддатись на волю вiтрiв? Бiля мене невiдступне стояла мармурова Катруся з ?? бiленьким фартушком, яка тримала мене при землi. Яка широка твоя земля! Якi гранiтнi простори! Не бiйся обрi?в. За ними тво? королiвство. Це був той мiй другий простiр - простiр цвiтучих яблунь, протуберанцевих вибухiв, який творить богинь i богiв, мiти i заповiдi, живий мармур, океани i музику. Всi цi дерзання я пережив пiд час тi?? вiчности, коли у мо?му кабiнетi на шорсткiй, новiй канапi, спала Лена, а я ходив замкнений у клiтку веранди i не помiтив, як заходило i зайшло сонце, як погасли вершки тополь, як погрузли в темноту будови, як затихли мотори, як з побiльшеним грюкотом пролетiв на Ню Иорк вечiрнiй експрес... Звичайно, такими вечорами пахнiли бози i навiть петунi?... О десятiй було вже темно зовсiм i моя стара хатина з ?? шопою, творили незграбнi тiнi, над якими почали писати сво? зигзаги чорнi сполохи кажанiв. У вiтальнi за широким вiкном свiтилася одна лямпа пiд червоним абажуром, ?? свiтло освiтлювало лишень широку спину бронзово-жовтого фотелю, залишаючи темноту саму для себе. Я зайшов до середини нечутно, знайшов у кухнi вино, вернувся до вiтальнi, присiв пiд лямпою, налив вина i так сидiв. Я мав намiр читати останн? число "Юнайтед Стейтс енд Ворльд Рiпорт", але думка була далi завантажена iншим i журнал лишався недоторкнутим на столику. У такiй позi застала мене Лена. - О, як я спала! - казала вона все ще заспана. Я забулася. Здавалося, що я все ще на лiтаку. Так спала, так спала. - Чи вип'?ш чарку вина? Чи щось ?сти? - спитав спокiйно я. - О, не знаю, - сiдаючи насупроти, казала вона. Може краще ?сти. Вона закурила цигарку, я вийшов до кухнi, вiднайшов ?жу, помаранчевий сок i принiс до вiтальнi. - Ууу! Я голодна! - казала вона. Налий вина. Я звичайно не п'ю в цей час, але зараз хочеться. I ти також. Менi снилося... Якiсь будови. Нiби в Харковi... Нiби з пап'? маше... Ясно-зеленого кольору. Менi часто сняться фантастичнi будови. Чи вмi?ш вiдгадувати сни? - Ти будеш дома, - казав я. Матимеш сво? мiсце. - Я? Нiколи! Це смiшно. Дякую за цигарки. Я вже вiдвикла вiд цих... Менi так солодко спалося... Таке чисте повiтря. Ти ма?ш справдi гарну хату. А що та хатина з музе?м? - Сто?ть. - Зо всiма скарбами? - Нi. Скарби зоховано де iнде, а хатина творить мороку. Сто?ть не на властивому мiсцi i творить дисонанс... А разом шкода руйнувати. - Залиши ??. Вона така живуча. Я часто ?? згадувала. Хотiла б мати таку десь на безлюддi на краю пралiсу з ведмедями. Не думай, що я лиш Париж. Але досить про мене. Скажи щось про себе. Ти ж ма?ш повно плянiв. Чи дума?ш тут лишатися? На вiки вiчнi? - Так, - вiдповiв я спокiйно. - Цiкаво чому? - Бо це для мене вихiд. Канада незнана земля, проблема США й Британi?, а для мене незамiнимiсть. Мiстерiйна, загадкова, iнтригуюча. Я починаю лиш жити. Безпосереднiсть, яснiсть, свiжiсть. Кра?на, в якiй родиться нова раса. Чи не дума?ш, що одного разу сюди пересунуться центри епох, на ?? гранiтi постануть пiдземнi й надземнi арсенали енергi?, зникне пiвнiч, зася? ще одне сонце. Менi зда?ться, що майбутн? людство пересунеться на полюси. - Чому на полюси? - питала здивовано Лена, яка цим цiкавилась. - Бо там багато порожнього мiсця. Як тiльки рiшать проблему тепла i свiтла... Канада, iдеальний для цього плацдарм. Атомовi тепло-генератори, штучне сонце, необмеженi космодроми, станцi? стратосфер, мiжплянетнi вузли дорiг. Де iнде для цього не хватить простору. - Це, як рамон Жюль Верна, - казала Лена. Але погоджуюсь. Це може статися. - I незадовго. - Ти завжди був мрiйником. - Лишень замалим... вiдповiв я. Сюди приходили великi мрiйники. Ню-Йорк, Голiвуд. Приходила людина п'ять футiв - п'ять iнчiв росту з малою, обдертою валiзкою i здвигала "Парамонт", "Метро Голдвiн - Ма?р". Рiки доларiв з усього свiту 3 нафтово? ропи, урану, залiза, а то навiть iз звичайно? карикатури, добрий мрiйник творить Волт Дiснея, Гаррi Купера, Генрi Кайзера. А це лиш скромнi початки. З кожним роком населення цього простору зроста? на шiсть мiльйонiв, тодi, як площа скорочу?ться два-три рази. Куди дiватимуть енергiю? В глибину i висоту. Трансконтинентальнi дороги пiдуть пiд землею, транслетунськi у стратосферу. Наша Канада - дуже коштовний гранiт. Кожний ?? фут, одного разу, буде дорожчий, нiж один фут Ню Йорку. Чи ти вiриш в загробне життя? - запитала несподiвано Лена. - Нi, - вiдповiв я без надуми. - А Шекспiр вiрив. - По перше я не Шекстпiр, а друге, я не переконаний, що вiн вiрив. - Це також простiр поза нами. - Це не моя домена. I я не берусь ?? визначати. - Нiколи не дума?ш поза той бiк? - Думаю. Лишень не роблю з цього конкретно? проблеми. Це не мiй вимiр. Для мене важливiша вiддаль до центру планети, нiж до центру пекла. Об'?ктивно, i це простiр, але в час стратосферних летiв, це звучить казково. - А питання Бога? - Це окреме питання. Воно було однаково актуальне в часи людини - молюски, як i в часи папи Пiя Дванадцятого. До нього не можна нiчого нi додати, нi вiдняти. Я вичитав з "Рiдер Дайджест", що сонце горить над нами п'ять, чи скiльки там, мiльярдiв рокiв i буде горiти ще сiмдесят мiльярдiв. Бог сотворив сонце. I чи тiльки одно... Всi сонця, всiх сузiр. Яке я маю право робити з цього питання? - Але простiр поза нами iсну? ?! Там далi... Коли стратимо свiдомiсть? - Ми бачили багато трупiв, але чи бачили кiнець свiдомости? Це закон нашо? плянети, який iсну? на Юпiтерi. - Маю на увазi особисту свiдомiсть. - Чи моя особиста свiдомiсть аж така важлива, щоб iз-за не? мiняти закони цiлостi? Коли гасне моя особиста свiдомiсть - гасне все... Але не гасне свiдомiсть цiлости - минулого, теперiшнього, майбутнього. Мiй простiр в цiлостi непомiтна мить. Тканина цiлости не обрива?ться через мою смерть, а iсну? без обмеження завжди. Отже мiй "особистий" поза-простiр зникаюче неiстотний, як не iстотний простiр електрона у мо?й уявi. А якщо вiн i ма? сут?ве значення, то хiба у суб станцi? генетичного розумiння, що його офiцiйно звуть дсоксирiбонюклейк есiд ДНА. I це покищо все. - Але чи iсну? простiр трансцендентний? Позагробовий? - домагалася вперто Лена. - Я не знаю, - вiдповiв я коротко. Вона чомусь хотiла чути вiд мене щось остаточне. - 3 тамтого боку ще нiхто не вернувся, - додав я по хвилинi мовчання. - Але туди вiдходять, - не здавалась Лена. - Вiдходять. Рослини, тварини, люди... Це велике незнане. - Скажи, Павле, що ти робиш на заводi Форда? - раптом змiнила вона тему. - Витискаю каросерi?. Покриття авто-машин. ? такi преси i одним з них я командую. Натискаю гудзика. - Це вражаюче. - I морально виправдане. - Я не перечу. Я лиш дивуюся. - Що в цьому дивного ? - Хiба те, що ти мiг би витискати, скажемо, печатки свого духа на гранiтi часу. - Це банальнiсть. Мене бiльше диву?, що ось ти прилетiла з Парижу, ми дискуту?мо i не торка?мось сутi. Я на це ждав. I чекав вiдповiдi. - Ти добре зна?ш мою вiдповiдь. I зна?ш, чому вона така. У мене обiрвалася мова i я замовк. Запала напружена, вагальна мовчанка. У мо?й головi швидко снувалися протидiючi уривки думок, цiла iстота була паралiзована гiпнозом абсолютно? неспроможности знайти бажаний вихiд. Лена це бачила, ?? це також обеззброювало, з не? помiтно спадала ?? нерозлучна маска цинiзму, вона виразно намагалася знайти бодай вiдповiднiшi слова, щоб висловити "те остаточне". - Ти погодився б на мене ще й тепер ? - питала вона, щоб виграти час. Я глянув на не? здивовано. - Ну, добре. Я розумiю, - продовжувала вона. - Ти розумi?ться ждав. Ти не вiрив, що ми розiйшлися. Ти все вiрив, що я вернуся. I я це знала також... I також вiрила. I навiть ось "вернулася". Але протягом цього часу життя завзято працювало, щоб нашi дороги назад затерти. Ми не можемо вернутись. Ти мене розумi?ш. Я боюсь сказати Нi, але й не можу сказати Так. Бачиш, яка границя. Я заскорузла, обмазана фарбами вiдьма, ти новенький, сяючий бiзнесмен. Я не та гола жiноча матерiя для постелi, для кухнi, для пологiв, для мадонности. Я не Гомо, а Гомо-Монстр. Це був би шантаж, коли б ти на це погодився. Не чекай чуда. Без мене ти творець, зi мною пустоцвiт. Але все, що писала тобi в листах - чисто? води правда. На мене часто находить туга, що я не можу дати ради. Ми Гордi?в вузол, така... О, Павле! Вибач таку мову. Я говорю не так. Ми такi близькi. Але яка це година? Одинадцята? За годину вiдлiта? мiй лiтак. Чи можу викликати таксi? Я не протестував, не робив розпачливих рухiв, не вимагав бiльше вияснень, ?? лiтак до Монтреалу вiдлiтав о годинi дванадцятiй i тридцять п'ять хвилин з летовища Малтон, яких двадцять п'ять хвилин ?зди, я, розумi?ться, визвався ?? вiдвезти i ми почали старанно, по-родинному, з почуттям смутку збиратися в дорогу. Ми сперечалися за сендвiчi, яких вона не хотiла брати, чи ма? надягнути плащика, чи не буде ?й холодно, чому не причеше волосся, чи будемо й далi зустрiчатися. Потiм ми дiлово виходили з будинку, я гасив усi свiтла, закривав дверi, обережно всiдали до авта, обережно, стримано, серед нiчно?, сторожко? тишi починав сво? ча-ча-ча мотор, обережно натискалось на газ, машина поволi висувалася на вузьку, легко освiтлену алею, повертала влiво i, майже, беззвучно набирала розгону з легкими на вибоях гойданнями. Лена сидiла бiля мене рiвно, випростано, застигло, руки зчепленi мiж ногами. Нiч гарна, тиха, свiжа, дорога спорожнiла. Коли ми ви?хали на автошлях королеви ?лисавети, я почав питати Лену, що вона робила в Стокгольмi. Малювала. Робила виставку. Мала успiх. В Парижi? Також малювала. Не мала успiху. Як жила? Все, що нажила в Стокгольмi, прожила в Парижi. Дуже цiкаво. Наша розмова спокiйна, незучаснена, дружня. На летовищi небагато руху, ми мали хвилин двадцять заявих, присiли у кав'ярнi з виглядом на аеродром, випили каву, за чверть години до вiдлету, попрощалися. Прощалися просто за руку. - Добранiч, Павле, - казала вона, знiяковiло посмiхаючись. - Добранiч, Лено, - казав я. - Дякую за гостину, - казала вона. - Щасливо? дороги, - казав я. Я провiв ?? до виходу на аеродром, вона сховалася вниз на сходах, ще раз показалася внизу з iншими пасажирами у смiшному, незграбному, куценькому плащику з маленькою, на подобу малярсько? скриньки, валiзкою. Я мiг бачити, як вона входила по схiдцях до великого, чотиромоторового лiтака Транс-Канадсько? лiнi?. З мого мiсця вона видалась маленькою, залишеною, освiтленою свiтлом летовища плямкою, яка поволi, без оглядання, дiйшла до входу лiтака, тут нашвидку оглянулась, навмання махнула рукою i зникла у темному отворi. Я зачекав поки те могутн?, червоно-бiле, крилате сотворiння, яке так спокiйно забрало у сво?му нутрi мою Лену, не почало поволi рухатись, обережно, незграбно повернулося, виповзло на свою довгу, сiру, бетонову трасу, прибрало розгону, вiдорвалося вiд поверхнi землi i швидко розчинилося у засiяному дрiбними свiтлами, темному просторi. Як тяжко помиритися з дiйснiстю, що фактично все на нашiй землi пiдпорядковане цьому самому невмолимому законовi зустрiчi й розставання. Все так проходить i так вiдходить - безмежна, безбережна, бездонна i вiчна течiя не визначеного i не збагнутого нiким i нiколи буття. VIII Цей повiтряний напад Лени тривав усього сiм годин, але всi мо? дотеперiшнi пляни й надi? були розгромленi. Прилетiла, зчинила бурю i вiдлетiла. Вертаючись тi?? ночi з летовища, я одночасно вертався з далеко?, кiлькарiчно? мандрiвки пiд знаком Лени. Я був голодний, втомлений, розбитий, зневiрений. ?хав зрезигновано бiчними, порожнiми дорогами без поспiху i без мети, пересiк кiлька поперечних лiнiй, ви?хав на шлях двiйку i механiчно звернув над озеро звiдки розгортався широкий, чугунно-темно? барви кра?вид води i неба, обрамований злiва далекими вогнями великого мiста. Я знав це мiсце, я любив тi обрi?, я iнколи вдавався сюди вiддихнути, тут стояла пара бетонових лавиць i звичайно тут бували переважно молодi люди... Але ця нiчна година була мовчазна i спокiйна, нiби чорна гранiтна плита в глибинi пiдземелля, на якiй були вирiзьбленi недосяжнi iстини надi?. Далекi, невидимi береги, жовтий диск далекого мiсяця i довга, мiдяна смуга далекого сяйва по безмежно рiвнiй, легко розгойданiй поверхнi води. Звичайно, це не була несподiванка, я знав i я чекав, i я був вдоволений рiшенням, iнакше не могло бути... I цинiзм, i святiсть i всi тi iншi чесноти - все це входило у гру мо?? ненаситно? наснаги, хотiлося по?днати поземи i простопади i дати ще один вимiр земного покликання. Але тепер усе змiнилося. Я намагався про те не думати. Мене, як i завжди, незвично вражала сила й динамiка руху земного, я готов признати це божеством поганського стилю, як частину найвищо? щедрости творця всесвiту. Це загнуте луком побережжя всипане вогнями дорiг i будiвель на тлi нiчно? безоднi з плямою мiсяця, в глибинi яко? в рiзних напрямках проходили тiнi продiравлених свiтлом кораблiв, лiтакiв, потягiв i тисячi автовозiв. Хiба не щастя бути частиною такого космосу? А Лена не вернеться. Цi блискучi дороги неволять ??. Вона любить бездорiжжя. Космiчний лад не ?? лад. Я любив ?? тiло, ?? лiнiю, ?? несподiванiсть, ?? протоплазму i твердiсть безформно? форми. Але цього ?й мало. I ми мусiли зректися боротьби мiж нами i пiдписати мир. Я довго, довго над цим думав, дарма що намагався не думати. Я при?хав до дому бiля друго? години ночi, вiд'?жджаючи, здавалося, я згасив було всi свiтла будинку, але одно з них у вiтальнi все таки не було згашене i воно слабо свiтилося рiвним, спокiйним тоном на тлi ночi, i це надавало будовi живо? сили. Я залишив авто на сво?му подвiр'? i, як звичайно, зiйшов униз до квiтiв. На травi була роса, квiти дрiмали в темнотi пригашеними кольорами, всi довкруги будинки були згашенi, лишень свiтилося одно вiкно у тiтки Ен i ясно блищали окремi свiтла лiхтарiв вулицi. Деякий час я стояв i вслухався у довкiлля, хотiв вловити мову ночi, не багато того зрозумiв лишень поглибив тугу i пiшов поволi вверх сходами на веранду. За кiлька хвилин пiсля цього у вiтальнi згасло свiтло, але загорiлося i довго горiло одно з вiкон на другому боцi будинку, яке належало до мо?? спальнi. Цей драматичний епiзод мав тi добрi наслiдки, що вияснив остаточно становище Катерини. Вона терпеливо чекала дня й години, коли це станеться, була переконана, що це станеться, не хотiла знати, що дiялось з ?? загадковим вибранцем, анi його мiстерiйною кузинкою, яко? фотографi? до останнього дня здобили його робочий стiл. Вона бачила, мовчала, терпiла, чекала. Вона навчилась чекати, була загартована чеканням, це була ?? основна зброя, вона перемогла нею Ен Сомерсет, вона здобула мене. Мила, дорога чекальниця. Весь наступний тиждень я послiдовно зникав вечорами, просто з роботи ?хав до Торонта i проводив час в нарадах з мо?ми партизанами нашо? будiвельно? спiлки. Нашi справи набирали форми, менi особисто вдалося набути нову дiлянку грунту, я обвантажився новими боргами. Час наглив, машинерiя дiяла , а життя видавалось коротким. Найближчо? суботи ми з Катериною танцювали на приняттi у Степана Снилика, який несподiвано набув i вiдкрив сезон свого нового котеджа на озерi Сiмко, що його назвав "Ялтою" i який знаходився на протилежному березi Кесвiка насупроти вiдомо? "Коломи?". Озбро?ний далековидом, я мiг на другому березi бачити на сонцi бiлий пiд синiм дахом будинок i навiть, здавалось, уявляти себе з Леною на його пологiй верандi. Деякий час я зосереджено вдивлявся у ту визначену точку мо?? долi, яка стала зворотною силою мого приречення на цьому континентi. Вiд не? почалося нове речення ново? д?i, яко? перший роздiл драматично закiнчився на летовищi Малтону Я лиш надхненно i зобов'язано вдячний долi за цей солодкий удар i можу тепер з непомильною певнiстю твердити, що без таких шокiв наше життя не було б багато варте Цього гарячого червневого дня там на "Ялтi" було пара десяткiв гостей, був буфет, звучала музика, крутився танець, гомонiв смiх; по озерi навiжено шугали моторовi човни i рожевi, молодi людськi силуети. Життя не знало й не любило перебо?в i я не мав сили i не мiг йому протиставитись. А внедовзi я дiстав запрошення на п'ятнадцяте червня з'явитися у одному урядi мiста Торонта, де у не великому будинку на другому поверсi при вулицi Бей поблизу Блуру дуже солiдний суддя канадське - королiвсько? юриспруденцi? у сво?й урочистiй чорнiй робi у присутностi двох виструнченнх велетнiв у червоних мундирах i широких капелюхах охоронникiв правопорядку, казав менi положити руку на Бiблiю i повторити слова присяги на вiрнiсть i послух кореневiй та ?? домiнi? Канадi, пiсля чого вручив менi документ, який стверджував, що "Павло Данилiв ? канадським громадянином, на пiдставi акту про канадське громадянство i що вiн ? управлений користатися всiма правами i привiлегiями, як також пiдпорядкову?ться вiдповiдальностi, зобов'язанням та обов'язкам канадського громадянина". Роджений у царствi всiх Росiв, iмператора Миколи II Романова, пройшовши крiзь роки Ульянова - Ленiна, Бронштайна - Троцького. Джугашвiлi Сталiна, я вибрав нарештi Де? Грацiя Регiну Елiзабет II - володарку Велико? Британi? й усього Комонвелту. Довга, нерiвна, складна дорога, яка закiнчилася щасливо. Говорячи про право, обов'язки, про демократiю i свободу, приходиться часто дивуватися, що цi привабливi, дорогоцiннi, самозрозумiлi i конечнi привiле? людини, даються так не всiм i так не легко i менi при?мно ствердити, що доля призначила мене до вибраних. Тим вражаюче, що я походжу з простору плянети, у якому цi поняття не мають дiючо? сили. I менi дуже пiдкреслено здавалося, що цього дня, я переступив унiверсальну межу певних поироднiх володiнь i тим самим зайняв мiсце у просторi тих поколiнь, вiкiв, тисячелiть, що прокладали через Нiль i Евфрат, через Атени i Рим епоху Рейну, Сени i Темзи... У простори Атлянтику i Тихого океану. Ця течiя мене зобов'язу? i коли я в ?? засягу фактично й юридичне, я важу ?? вартостi унцiями найвражливiшо? ваги, бо менi зда?ться, що наша плянета не була б багато варта без цього плодоносного дiяння. А пiсля цього вiдбулося наше з Катрсю жорстоко - педантичне заручення, яке кiлька мiсяцiв пiзнiше, завершилось не менш педантичним, суворо - формальним, за всiма приписами й вимогами свiтських i не свiтських урядiв i законiв... весiллям. З великим, бурхливим приняттям, урочистими тостами, численними подарунками, голосною музикою i танцем до ранку. Це була щедра i заслужена данина Катеринi i тiтцi Ен, якi не уявляли iнакше цi?? процедури i було зворушливо дивитися, як виряджалося Катрусю в цю дорогу, нарядивши ?? у надмiрно розкiшну робу тяжкого срiбно - бiлого брокату з черевичками пiд цей кольор i бiлий, летючий вельон зi сяючим брильянтами вiнчиком. Мiй, кремово? барви сако, з бiлою весiльною квiткою, пишнi чорнi штани з ляковими черевиками i бiлi, елястичнi рукавички творили з мене елеганцiю гiдну голiвудських фiльмiв, або журналiв моди. Наш вiнчальний кортеж блискучих машин тягнувся сливе на милю, а старенький, добрячий пан-отець Фiлiмон з церкви св. Володимира, що при вулицi Батерст в Торонтi, вiд щирого серця "вiнчав нас духом святим", урочисто "возлагав на главу вiнцi" пiд надхненне "Iсаi? ликуй" розкотистого хору диригента Головенка. Моя хата цi?? ночi, назовнi i внутрi, пишалася, нiби циганка, кольорами й огнями, обложена армадою барвистих авт з гомоном музики i зi зривами смiху, а цiла картина сво?ю динамiкою творила сумiш репiнських запорожцiв i пiвнiчних вiкiнгiв, одягнених у фраки i брокати, атакованих бурею музики i вогнем власно? крови. Я був захоплений красою цих людей, вони незалежнi i свобiднi, а мiж ними вражаючою точкою вирiзнялася Катерина. Моя гарна, мiцна, справжня дружина. Цього жовтня на балi iнженерiв у готелi Роял Иорку, ми з Катериною виступали, як законно оформлена пара повноправних громадян, все бiля нас i в нас влягалося, вiдпадали й забувалися довголiтнi нашi збурення, заживали i го?лись шрами двобо?в, втихали i вiдходили в небуття жалi i болi, все ставало неповоротною минулiстю, у якiй виростали й майорiли в туманнiй далi замки вiчно? легенди про молодiсть. Ми вперто вростали у шир i твердь, наливались соками, нестримна сила нестримного гону прокладала нам дорогу, для нас це було безнастанною грою в чергуваннi днiв i ночей вiд ранку до ранку, у постiйному русi часу, карбованого биттям серця. Кожна секунда - частина вiчного, у якiй ми зi швидкiстю свiтла несли себе у простiр безконечного. Життя тодi гарне, коли свiдоме, без зумисних перешкод раю чи пекла, на шляхах проложених мудрiстю людей, якi вiд правiку були досконалiшими будiвничими, нiж корали чи бобри, i якi не конче здавалися на ласку неба, вважаючи ?? частиною свого дозвiлля, коли лежали нагi на гарячому пiску пiд пальмами зелено - синьо? лагуни Гавайського едему. У цiй мiстерi?, можливо, у ?? ядрi, крутилися також i ми з Катериною. Рано вставали, пiзно лягали, вiдходили i приходили, гарчав мотор, дзвенiв телефон, приходив листоноша, лiтали ластiвки. Ми вiдпочивали, любилися, тiшилися, сумували. Такий щоденний крутiж i вiн нам подобався. Наш давнiй iдол - баль iнженерiв, якому ми щороку призначали частину часу, поту i навiть крови, цього року видався для нас з Катериною, щось як ще один непроминальний i, можливо, нарештi останнiй, епiзод драми минулих рокiв... В його розгарi, знов таки бiля буфету, де звичайно збиралася сметанка нашого бiзнесу, передiмною, як докiр сумлiння, появилася Лена. Дуже в ?? стилi. Несподiванка. Шок. Здивування. Я ледве втримав рiвновагу. У гарнiй, дорогiй, виразно моднiй, короткiй сукнi, соковито пiдмальованi уста, фантастично збурене волосся. Мо? очi виглядали напевно, як очi крiлика. - Аалльоо, Паавле! - свiдомо, театрально розтягала слова, оздобленi вiдомою iронiчною, як турецький перець, усмiшкою. Я вiдчув обурення. - Лена! - вирвалось у мене спонтанно i це звучало, як докiр. - Не пiзнав? - продовжувала вона свою мефiстофельську ролю. - Ти не в Парижi ? - ще одне мо? фурiозо. - Як бачиш, - спiвала вона. - Що тут робиш? - розгублено питав я далi. - Танцюю, - вiдповiдала вона зi шармом скинутого з неба янгола. Я дивився, бачив i не вiрив. Тонка, струнка, фiлiгранна, великi, змiнливi, тепер майже сiрi очi, пiдкресленi юнiстю. Фантастично, неймовiрно, приголомшуюче. Менi вiдобрало мову, вона це бачила, на ?? обличчi, як на реклямi цигарок, вигравав шибеничний гумор. - Чи можу гратулювати? - питала вона. - Дякую, - вiдпорно сказав я. - Щасливий? - питала далi з почуттям вищости, нiби розмовляла зi школярем, який успiшно склав iспити i дiстав диплом зрiлости. - Розумi?ться, - казав я з ноткою демонстрацi?. А ти? - О! Як звичайно. У мене на це сво? поняття. Ще кiлька гiрких питань i солодких вiдповiдей i я довiдався нечуване: виходило, що моя ця сама чарiвна вiдьма, до речi дуже загорiла i здорова, цiле минуле лiто провела у нас сливе пiд боком на озерi Сiмко у славетньому котеджi "Коломия". - О, це довга i марудна iсторiя, - казала вона на мо? "як це сталося?" Ну, а Монтреал, а Париж, а всi тi глобальнi затi?? Вона посмiхалася зводницькою, шовковою усмiшкою. - Це ще не тiка?. Плянету я ще держу за хвоста. Але коли б ти бачив... Коли б ти бачив... - Слухаю. - Мою вулканну динамiку. Я готова до ново? виставки. I тут у Торонтi. У залях мiсько? галерi?... I вона передала менi вибагливо оформлене запрошення власно? композицi? на мiсяць листопад дня чотирнадцятого. - Колосально! - вирвалось у мене все ще скептично. - А що б ти думав. Виявилось, що наша "Коломия" пречудове мiсце не лишень для купання... Для надхнення також. Я навезла з Европи купу iдей i все це там перетворилося в мистецтво. До речi, дякую за Сезана. Це був ще один шок. -Ти його дiстала? - швидко запитав я. - Розумi?ться. I дякую. Королiвський дар. I ще раз дякую. Мiж iншим, той Сезан, зовсiм випало з голови... До цього часу не переконаний чи це не звичайна фiкцiя, пригадую розмову з Катрею на цю тему, ми дослiвно не були готовi сприймати це, як дiйснiсть, це виглядало фантастично, можливо звичайна примха Лени i ми рiшили позбутися його найлегшим способом - вислати його на ?? адресу. Вона його вiдкрила i ?й вiн належить. I ми щасливо вислали... I щасливо забули. I нi коли про це не згадували. I навiть не знали, чи вона його дiстала. Менi лиш хотiлося, щоб вiн був не лишень випадковим мiтом, а також доказом, що життя може мати несподiванки добро? волi i велико? при?мности, тим бiльше, що я був перед Леною, як не кажи, весь у боргах i можливо, я нiколи не вiдчував цього так дiткливо, як саме на тому балi, коли вона стояла передiмною так сильно озбро?на великiстю незалежности. - Надiюсь, що вiн... Що твоя виставка... Розумi?ться. Розумi?ться! - я затинався, як школяр, який погано вивчив лекцiю. - А тобi там не було скучно? - нарештi вирвалось у мене. - На Коломи?? О, Павле. Я не мала часу. - Мала товариство. - Розумi?ться. Мольберт, палiтра, спогади. Не можеш уявити, яка я стала працьовита. Не ручаюсь за розмiри його тривання, але поки що... Га-га! Я вiд раня до вечора... А до того купалася, ?здила човном. Таке багате дiяння. - Самовигнання в осамiтнення. - Повiр, що нам iнколи цього тiльки й браку?. Пiсля Парижу... Пригадую, ти говорив про простiр майбутнього. Я знайшла. Втеча! Далечiнь, пралiс, бiгуни. Але я була також i в Ню Йорку. I вгадай чому. - Також втеча ? - Нi. ?здила зi Сезаном. I уяви: вiн здав iспит. Оцiнка: сто п'ятдесят тисяч! На хвилинку я далебi отетерiв, мо? очi напевно сильно побiльшились, це звучало провокативно. - Тiшуся, що вiн себе виправдав, - хотiлось звести мову на жарт. - I "Коломия" стала мо?ю. Я ?? купила - при?жджай, побачиш, - Там тепер змiни, змiни, все перевернуто, навiть не впiзна?ш. Недавно мала репортерiв Ти напевно не читав. У мене був вiдомий Мек... Мек... МекКонор. - Це менi нiчого не каже. - А вiн тебе зна?. Це редактор мистецтва "Меклiну". Приятель Дейвiсона. Говорили i про тво? прийняття. Шкодую, що мене там не було. Панi Сомерсет вiдома колишня протекторка мистецтва. - Ти вирiшила направду мене приголомшити. - Це ще далеко не все. Мене вирiшили познайомити зна?ш з ким? Слухаю. - Гантiнгом Гартфордом. - Порожнi звуки. - Добродiй мистецтва. Збудував село для мистцiв Косбоа бiля Лос Анджелес за проектами Лойда Врайта. - О! Врайта. Знане iм'я. Бачив його проекти в "Лайф-i". Феноменальнi. А взагалi, це, скажу, головокружнi новини. Як i коли i... - Багато поту i нервiв. Менi пропонували переселитися до Косбоа. Там, мовляв, пречудовi умови. Але я ?х знаю... Я ж вiдвiдала i Грiнвiч Вiледж, i Лiвий Берег в Парижi i Бель Ер... Це все, розумi?ться... Довгi бороди... I все таке... Але чи я конче мушу з одно? нудоти переселятися в iншу? Засадничо не зношу унiформности... А коли ще вiдвiдала тебе... Того останнього видання.. Пропало. Я рiшила жити по-сво?му. Ти дав менi поштовх. Менi стало соромно вiчно вдавати когось. Тепер мо?м завданням - незалежнiсть! Роблю виставки, ось Торонто, а там побачимо. Мрi?ю - вилiзти на Медiсон Евеню i маю деякi дотики. Гратулюй. Але чому ми сто?мо ? Чому не запрошу?ш на танець ? Ми танцювали i це так пронизливо пригадало попереднi нашi зустрiчi, що мене пройняло знайоме обезвладнююче збентеження. - Як там мама? - питав я, щоб розвiяти цей настрiй. - Нiчого Дякую. Вона звикла. I помирилася. - Не забула ще мене? - О, нi. Ти був завжди ?? фаворит. - Я мав iнше враження. - Помиля?шся. Вона сентиментальна. Не думай, що вона така шведськосталева. Нi-нi-нi! - А що доктор? - питав я далi. - Вiн також не здивований. Моя найпрекраснiша модель. Зробила з нього недавно кiлька нарисiв, був у мене на "Коломи?", йому вона подоба?ться. Жива проблема людини майбутнього. I мiж iншим, також твiй добрий приятель. Ти йому також подобався. Як це не дивно, а вiн, можливо, найкраще тебе розумi?. А взагалi я знайшла сво? мiсце i вiрю у сни. Пригаду?ш мiй сон у тебе на канапi7 Ти вiдгадував, що це значило дому. Я знайшла дому. Найкраще, що можна знайти. Таке чудове мiсце органiчно пов'язане з кра?видом i освячене мо?м першим коханням. Лишень, будь ласка, не дуже пишайся, мiж нами справа далеко не скiнчена... Менi тво? проекти дуже iмпонують, а я маю деякi також. Наприклад, збудувати щось... щось... Якийсь такий "вiледж" для нашого мистецтва? Чому б тобi не стати Гартфордом? - Дуже iмпонуюча роля, лишень... - Що лишень? Така безодня, тих всiляких мистцiв... письменникiв... артистiв... науковцiв. Це ж в дiйсностi скарб - один шматок Сезана - сто 'п'ятдесят тисяч. А скiльки дасть одна книга! Це ж робить з нас пантократiв землi i неба. А мiж iншим... Там на Кесвiку... знаю будинок. Над озером. Парк. П'ять акрiв. Вiсiмнадцять кiмнат. Кра?види... За одного Сезана? - Вона дивилася на мене сво?м знаним, заповненим видимим чаром зором i я розтавав, як вiск, у мене щемiло пiд кожною жилкою. Вона була невмолимо жорстока, та плямиста, струнка чiта з гарячим, сiрим оком. Вiсiмнадцять кiмнат! Кра?види! Парк! Над озером! Це щось, як пошесть, у мене заро?лося вiд нових плянiв i я зрозумiв iдею Лени в ?? дiйсних вимiрах у цьому найновiшому виявi. ?? пiдроблення пiд мо? смаки пiсля ?? паризьких ескапад напевно не було випадко вин трюком i, танцюючи з нею твiста манерою звичайно? польки, у мо?й уявi заповнявся берег озера Сiмко людьми мистецтва i науки. Я зовсiм вiдрухово мiцно притиснув ?? до себе, вона глянула менi у вiчi i побачила вiдповiдь. Це була мрiя - знаю, але що не ? мрi?ю, як зерно початку i взагалi, як промiнь променiв ма" бутнього свiтла. - Але де Катерина? Я ?? не бачу, - раптом змiнила мову Лена. Катря в цей час захоплено танцювала свiй черговий твiст з черговим адоратором, ?? звинне, здорове тiло, нiби метелик квiткою, бавилось стаккато крови, м'язiв i звукiв, а коли це нагло урвалося, все довкруги зупинилося i ми з Леною вдалися шукати ?? i знайшли розчервонiлу, захоплену i щасливу в гуртi молодих людей, обсотану серпентином з букетом червоних рож i великим червоним бальоном. Побачивши Лену, кинулась до не?, обняла ?? мiцно i радiсно викрикнула: - Яка я рада вас знов бачити! Ви чудова! А Павло казав, що ви в Парижi. Ми вас часто згаду?мо. А де ваш чоловiк? Лена, здавалось, була приголомшена, дивилась на Катрю з виразом розгублення... - Вiн дома. А я вам вдячна... - намагалась вона втримати рiвновагу. - Щасливий, що може пускати вас саму. Мене б на таке не хватило, - смiялась гарно й барвисто Катря. - Вiн мене зна?. Я дуже безпечне сотворiння, - - казала Лена. - О, я вiрю, я вiрю... Але, Павле. Маю iдею. Такий чудовий вечiр. Але вiн ось кiнча?ться... А хочеться ще. ?демо до нас. I з нами Лена. - Але, шановна панi... - почала Лена з виразним намiром протесту. - Нiяка панi, нiяка шановна, а ваша кузинка Катря. I нема мови. ?демо! Запрошуй, Павле, наше товариство... Така нагода. Святку?мо! - перебила, вона Лену дуже резолютним, незаперечним тоном. Така мова на всiх вплинула, вона менi подобалась також, наш настрiй виразно вимагав жертви, баль направду за годину кiнчався, а наше товариство нiколи не звикло розходитись одразу пiсля гiмну, ми завжди за?жджали кудись "на каву", а на цей раз ми спонтанно пригадали нашу хату. I це рiшило. Далебi така премудра мудрiсть долi, що вона зi всiма сво?ми безконечно рiзними i незчисленне численними, добрими й недобрими несподiванками могла обдарувати вас одного разу затишною й довiрливою домою, у якiй зараз за порогом, разом з песиком Мiркою, на вас чекатиме запобiгливо-ласкава благодать родинного вогнища з чаклунськими прикметами го?ти втому i наснажувати новою силою. Ваша перлинне вибаглива, простора домiнiя особистого вимiру зi свiжими тонами кольорiв, стриманими свiтлами, м'якими килимами, магiчними лiнiями стилю, у якiй ви знайдете безлiч несподiванок у виглядi кота, картин, меблiв, родинного щастя, дитячих горщикiв разом з глибиною фiлософi?, зiбрано? на полицях книгозбiрнi. Пiсля довгих блукань у просторах безгрунтя атомово-нуклеарно? доби, така чарiвна точка на твердiй землi не може не зайняти центрального мiсця у кругах нашого зростання. Пропозицiя Катерини ?хати до нас пiсля балю не була примхою, ?? зустрiли овацiйно, не робило труднощiв розшукати наших друзiв i по короткому часi валка машин заклопотано виплутувалась з невротично? метушнi нижнього мiста на прямiшi й свобiднiшi дороги набережжя. Промiжне, у зривах вiтру до кiкна сипало дрiбним дощем, чорна, як копальня вугiлля, нiч була обвiшана спалахами барвистих реклям, якi з фурi?ю драконiв, накидались на все живе, озбро?нi ковбасками Свiфта, мукою Робiн Гуда, бензиною чотирьох рож, напо?м кока-коля i цiлою невмолимiстю iнших приваб епохи, на креслених вогнем на чорному просторi, до якого в глибину тiкали мокрi, блискучi полотна асфальту, завантаженi колонами стрiмкобiжних машин. Скiльки разiв i за яких тiльки погод я не ?хав цi?ю дорогою, яку я знав, як старого букварця, i яка завжди викликала у мене почуття подиву сво?ю надмiрнiстю по?днання вогню, металю й кольорiв i в якому людськi iстоти розчинялися, нiби сiль у кип'ячому кiтлi. I хотiлося знати, якi саме причини викликали цю симфонiю руху, чому бiжать мiльйони твердих гумових колiс по твердому бетонi, ким i для чого пущенi вони бiгти по цiй упокоренiй поверхнi, пiд якою загрозливо та?ться бездонна маса вогненного розчину залiза й базальту. Вража? сила твердi, на якiй невтомно здвигаються велетенськi споруди будiвничого гону маленько? людини з ?? незломною волею, вложеною у цилiндри черепiв i цилiндри моторiв. Ця дорога простяглась стрiмко вперед, вона пройде попри залiзнi гути Гамiльтону, крiзь висотнi мости затоки озера Онтарiо, здовж глибокого корита Нiягари, пересiче границю, вирветься на простори Стейтiв Америки i там далi, побiля Гудзону, з розгону врiжеться в залiзо-гранiтне тiло Ню Йорку. ?хати нею, значило бути частиною цього унiверсу, який з точнiстю компютора виконував вимоги мо?? волi. На цей раз я вiв свого потужного "Меркурiя" зi спокiйною певнiстю, в ритмi цiлости, мо? руки звично тримали керiвницю, мо? очi зосереджено скерованi впе ред... Минались перехрестя, вiядукти, написи, збiгались i розбiгались лiнi? дороги, швидкомiр показував шiстдесят, метромет множив цифри, прожектори заливали сяйвом мокрий асфальт. За мною, цим же темпом, рухались машини мо?х друзiв i машини взагалi. Нас ?хало поруч тро? - Лена мiж мною i Катрею. Коли ви?хали на автошлях ?лисавети, я включив радiо-апарат. Натрапили на концерт - перший номер бемоль - мiнору Чайковського, ми сидiли рiвно, мовчазно, на нас балевi одяги, ми дивилися у простiр. За двадцять хвилин часу, ми зменшили швидкiсть, зробили круг, залишили авто-шлях i повернули на лiнiю дев'ять. Кiлька хвилин пiзнiше, ми спокiйно в'?жджали у нашу рiвну, довгу, висаджену високими соснами, алею Матiяса. Ще мить i швидкомiр нагло спада?, метромет застига? на пiв зворотi, прожектор рiзко мi ня? напрям i на секунду в його гострому сяйвi виринають з темноти, через галуззя безлистих яблунь, знайомi зариси, вугли й лiнi? мого дому. Торонто, 1963 - 66 КIНЕЦЬ